Issuu on Google+


УСІМ т им , хт о

підняв

Прапори. Волі

й Державности

в Листопадовому. Зриві, відстояв ці прапори в Городі Льва, пройшов з ними в боях, перемогах і твердих випробуваннях всю Україну, доніс їх до Золотоверхого Києва, не схилив цих Прапорів у найваокних умовах і надлюдських зусиллях

Ко­

мендантам, Старшинам, Підстаршинам і Стрі­ лецтву

славетної,

У К Р АЇН С ЬК О Ї

лицарської і ГАЛИЦ ЬКО Ї

безсмертної А Р М ІЇ

на вічну пам'ять присвячується ця книга.

СКАНУВАННЯ

A n b r i v D /Д


Лев Шсжновський

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ Воєнно-історична студія ♦♦♦

Вінніпег 1974


УКРАЇНОЗНАВЧА БІБЛІОТЕКА НТШ. Число 13

ЛЕВ ШАНКОВСЬКИЙ

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В о єн н о -іст о р и ч н а студія

СКАНУВАННЯ

A n o r i'y D A

Львів — 1999


УДК 94 (477)

Редактор львівського видання Олег Романів

Друкується за ухвалою Видавничої Ради Н аукового товариства ім. Ш евченка у Львові

Видання здійснене завдяки доп ом озі О б ’єднання бувш их вояків-українців Америки (ОБВУА)

ISBN 966-7155-34-Х

Наукове товариство ім. Ш евченка, 1999 О. Р ом ан ів. П ер ед м о ва д о л ь в ів с ь к о ­ го в и д а н н я


ІС ТО РІЯ БЕЗСМ ЕРТНОГО ВОЄННОГО ЧИНУ Об'єктивне пізнання власної національної історії є важливим завданням, яке стоїть не тільки перед сучасним поколінням молодих українців, а також і перед українськими громадянами старшої Генерації: адже довгі десятиліт­ тя історично-інформаційної блокади та історичної фальсифікації, які випали на долю громадян України, створили спотворене деструктивне і, якщо хоче­ те, антинаціональне уявлення про визвольні змагання українців-, особливо у цьому драматичному, проминаючому X X столітті. Це стосується як наших національних зусиль для здобуття державності у Визвольних змаганнях 1914— 1920 р., так і пізніших спроб захистити національну ідею в час і після Другої світової війни. Проголошення нинішньої Української державності у дев'яностих ство­ рило певні умови для повернення історичної пам'яті, що знайшло насамперед вияв у перевиданні відомих вже і ставших класичними підручників з історії України, а також у появі нових монографічних, інколи претензійних, розро­ бок, на жаль, часто, сумнівної вартості. Це стосується насамперед за­ гальних курсів з нової історії України, проте значно слабше, часто лише по­ верхово, стосується нашої воєнної історії збройних формувань, що здійсню­ вали та відстоювали збройним чином ідею Української національної революції. Щодо періоду Першої світової війни йдеться, насамперед, про такі важливі військові формації, як Українське Січове Стрілецтво, Армія УНР та Україн­ ська Галицька Армія. У зв'язку з браком інформації про визвольний військовий чин українства в новітніх часах варто також звернути увагу на одну, просто дивовижну, тенденцію. Сучасна владна верхівка, яка тотально походить з колишньої червоної номенклатури, а разом з нею історики з колишніх кафедр марксизму-ленінізму розглядаючи при різних святкових заходах чи в своїх працях воєнну історію України, готові ще позитивно розглядати і оцінювати як на­ ціональну збройну силу козацтва і зовсім ігнорують позитивну традицію українських військових формувань у цьому столітті. Більше цього, для сучас­ них владних політиків рідними і справді національними (з тим езоповським окресленням „ вітчизнянесті“) є традиції червоної армії, яка на різних етапах нашого останнього семидесятилітнього періоду історії виконувала функції придушення волелюбних стремлінь українського народу1. Характерною ознакою необізнаності, а скоріше, мабуть, негативного антинаціонального поставлення сучасної владної військової верхівки, є прак­ тично повне ігнорування військових традицій УСС та УГА в сучасній Армії 1 Переконливим доказом такої позиції є невизнання президентською владою і парламентом України визвольної мілітарної місії ОУН—УПА, з усіма наслідками щодо ветеранських пільг, якими так щедро користуються кати і опричники з реп­ ресивних органів НКВД—НВД—КГБ.

1


України, яка закономірно мала би розглядатися спадкоємцем кращих націо­ нальних військових традицій українства. Особливим, вкрай недослідженим і по суті незнаним в сучасній Україні явищем, є Українська Галицька Армія (УГА) — збройні сили ЗУНР, які після Акту возз'єднання 22 січня 1919р. стали автономною складовою армії УНР. Нові синтетичні дослідження, пов'язані з цією темою, тільки починаються, а недавній ювиїей 80-річчя Листопадового зриву не був відзначений на той час так потрібними синтетичними публікаціями. Що ж стосується великого масиву праць міжвоєнного двадцятиліття в Галичині (про які мова буде де­ що нижче), то вони були повсюдно знищені червоними „визволителями" ра­ зом з безцінним національним фондом українських бібліотек „Просвіти", що були практично у всіх селах та закутках Західно-українського краю, залиши­ лися лише поодиночні примірники окремих праць в спецхранах бібліотек, що перебували під недремним наглядом чекістів від культури, як фонди особливо­ го користування. І зрозуміло, відкриття цих фондів сьогодні не може задовільнити читацький попит населення та студіюючої молоді, яка, в першу чергу повинна знати справжню, несфальсифіковану історію нашої визвольної боротьби. Українська Галицька Армія наче deus ex machina виникла на історичній арені стихійно, а днем її народження слід вважати перше листопада 1918 р., коли у Львові, а також в численних населених пунктах галицької провінції, була проголошена українська влада. „Кристалізаційним ядром" УГА стали не дуже численні на той час в краю галичани, мобілізовані в австрійську армію, це ядро почало швидкоруч обростати своєрідним народним ополченням. І в УГА пішли міщани, селяни, господарі, йшли також діти допризивного віку. Українську Галицьку Армію не зважаючи на наявність і розбудову кадрового ядра, слід розглядати як своєрідне національне „посполите рушення", народну армію, чому доказом є територіальний принцип формування бригад (Со­ кольська, Угнівсько-Белзька, Коломийська, Бережанська, Самбірська і т. д.). Українська Галицька Армія еквіпувалася та озброювалася за залишковим принципом з решток австрійських арсеналів, що залишилися на галгщьких теренах, чим вона істотно відрізнялася від польської армії, яка особливо за рахунок зовнішнього позагалицького фактора мала переважно кадровий ха­ рактер і досконалий еквіпунок з Заходу: це особливо стосується вишколеної і озброєної у Франції 60-тисячної армії ген. Галлера. Діяльність УГА протягом Ті нетривалого, понад двохрічного існування, мала безумовно оборонний характер. Вже з першого дня свого існування ця армія відбивала агресію поляків, які змагали до повного відновлення свого па­ нування на українських землях. Незважаючи на кінцеву поразку в цій. україн­ сько-польській війні, яка була зумовлена не тільки внутрішніми об'єктивними недоліками, але і мілітарною перевагою підтримуваного Антантою ворога, УГА записала в свою історію ряд блискучих збройних сторінок. Вони стосуються оборони княжого міста Лева, оборонно-наступальних боїв на північній частині фронту, Вовчухівської офензиви, а також безпрецедентно­ го подвигу в час широкомасштабної Чортківської офензиви. Після переходу за Збруч саме УГА в рамках об'єднаних збройних сил з армією УНР здійснила крутий поворот воєнної фортуни від глибокої поразки до тріумфального протибільшовицького походу на золотоверхий Київ. Це був блискучий прояв галицької стратегії та самопожертви во ім'я ідеалів соборності, який записаний золотими буквами на скрижалях історії україн­ ського війська. Це був чи не найбільший мілітарний тріумф галицьких зброй2


них сил за всю нашу історію боротьби з більшовицько-російськими окупан­ тами2. На жаль, осінні 1919р. та пізніші події на українському воєнному театрі дій об'єктивно привели до поразок і загибелі УГА. „Багатовекторна“ війна проти червоної армії, Денікіна, польської армії та навіть зударів з румун­ ськими силами, при наявності браку адекватної співдії з розхристаною Д іє­ вою Армією УНР, мусіла закінчитися катастрофою. Проте чи не найважли­ вішим чинником поразки була глобальна епідемія тифу, яка паралізувала діє­ здатність УГА, скосила десятки тисяч воїнів3. Поразки та відчуття браку достатніх збройних сил та засобів також зумовлювали ці метушливі кидан­ ня командування в пошуках тимчасових союзників, якими ставали націлені однозначно на знищення українського самостійництва чи то денікінці, чи то більшовики, чи то поляки. Ще було багато героїзму, в тому числі зимовий похід 1920 р„ були численні жертви, що десяткували армію, проте галицький мартиролог добігав до свого завершення. Розбита на відломи грізна в минулому 100-тисячна УГА перестала існувати. Десятки тисяч її воїнів за­ гинули в боях, від епідемії тифу, переважна частина особового складу була інтернована поляками, чимало галичан стали, якщо не відразу, то у пізніший час, жертвами червоного антиукраїнського терору. Незважаючи на історичну короткочасність існування (неповних два роки), Українська Галицька Армія була унікальним мілітарним та національ­ ним феноменом, який з подивом сприймається як особливе явище воєнної іс­ торії наших визвольних змагань та українського збройного чину. Поза всяким сумнівом, УГА за своєю організаційною побудовою, професійними ознаками та загальним патріотичним усвідомленням вояцтва істотно перевершувала розхристану степову і неорганізовану стихію Дієвої Армії УНР, що особливо чітко проявилося в переломі воєнної фортуни під час об'єднаного походу українських армій на Київ. Це дуже приємна, об'єктивна констатація, з якої ми галичани маємо усі підстави, правда без якої небудь пихи, тішитися. В чому ж причини і прояви такої особливої ролі у цей буремний час Української Галицької Армії? Поза всяким сумнівом, національне усвідомлення в Галичині протягом X IX і на початку X X cm. проходило у більш сприятливих умовах, порівняно з підросійською Україною, у постійному гартуванні зі внутрішньою польською експансією. Таке „опередження за фазою " в розвитку національної свідо­ мості, порівняно з Українським сходом, сприяло вищому рівневі усвідомлення національного державницького обов'язку у пересічного воїна УГА, не говорячи вже про старшинський склад, свідомість якого виковувалася в гімназіях боротьбі за український університет, зрештою в парамілітарних організа­ ціях типу „Січ“, „Соколи " аж до Українських Січових Стрільців. Галичани, включаючи особливо їх лідерів, „генетично“ усвідомлювали значення власної збройної сили для здобуття державності. У той же час соціалістичні міністри УНР (включаючи насамперед В. Винниченка) знаходилися в тумані утопічних уявлень про демілітаризоване суспільство та державу, і ці 2 До речі малознаним, в тому числі для червоних глорифікаторів так званої громадянської війни в Україні, є той факт, що Микола Щорс зазнав поразки і за­ гинув ЗО серпня 1919 р. біля с. Білощиця в боях з 7-ою Львівською бригадою УГА. 3 В книзі Л. Ш анковського, що передається в руки читачів, автор закономірно ставить недосліджене до тепер питання, чи не була ця повсюдна щодо УГА епідемія тифу проявом бактеріологічної війни, використаною по суті вперше в боротьбі на теренах Європи у XX ст.

З


соціалістичні бредні вождів УНР була блискуче використані до зубів оз­ броєними та мілітаризованими силами „пролетарськоїреволюції". Ще одна особливість галичан, яка виявилася у воєнному чині УГА — це воістину велике відчуття та пошанівок ідеї соборності України. Загальнові­ домо, що об’єднаний прорив на Київ у серпні 1919 р. був здійснений не так на основі реальних військових можливостей, як на ентузіазмі галичан, які поба­ чивши святині золотоверхого Київа плакали від щастя, цілували землю, моли­ лися як хрестоносці, що врешті побачили священий Єрусалим4. УГА значно перевершувала армію УНР за своїми організаційними харак­ теристиками. Не зважаючи на дуже стислі строки формування УГА, ще й до того в стихійних умовах, і неперервній від самого початку боротьбі з по­ ляками, УГА мала дивовижно повноцінну структуру, яка крім піхотних та кіннотних частин включала артилерію, авіацію, панцирні поїзди, технічні формації, частини запілля тощо. Цьому сприяв професійний сформований пе­ реважно з кадрових старшин та генералів колишньої австрійської армії, проте відданий державницькій ідеї ЗУНР командний (генеральський та стар­ шинський) корпус УГА. Особливою гордістю УГА була артилерія, що включала 12 гарматних полків, які чисельно перевищували 10 % особової кадри УГА. Так, наприклад, у Чортківській офензиві приймало участь 49 батарей УГА. Артилерія УГА відійшла від поширеної в цей час доктрини позиційної війни і розвинула власну тактику опереджуючих атак на передніх позиціях фронту, навіть попереду піхотних ешелонів армії. Не зважаючи на технічні труднощі УГА сформувала також дієздатне летунство, основою якого став летунський дивізіон, (до його формування, зокрема, особливо причинився син нашого славетного поета Петро Франко). Вражають цифри щодо кадрового складу летунського полку УГА в середині 1919 р.: 35 старшин, 300 підстарший та стрільців, на балансі було 80 літа­ ків, хоча дієздатними виявилося 25 машин. Завершуючи цю передмову до книги про Українську Галицьку Армію не­ обхідно ще сказати декілька слів стосовно причин вибору саме книги Льва Шанковського для перевидання в Україні, на фоні вже виданих раніше чи мо­ же вже навіть у наш час книг, що стосуються порушеної теми. Як ми вже стверджували на початку, сучасний книжковий ринок Украї­ ни надзвичайно бідний на праці присвячені історії новітніх збройних сил Ук­ раїни, тим більше з відповідною увагою до збройних сил ЗУНР. Ці питання висвітлювалися в загальних курсах історії України поверхово. Чи не головним першим джерелом таких, більш ретельних, студій стала „Історія Ук­ раїнського війська" доповнена і перевидана недавно у Львові5. Істотне пізна­ вальне значення має також двохтомна історія визвольних змагань Василя Вериги6. Мабуть найбільш повно розкриває порушену тему також нова кни­ га Миколи Литвина про українсько-польську війну 1918— 1919рр.7. Проте ця книга стосується головно польського етапу воєнного змагу УГА , не розглядає 4 Іван Сокіл. Від Збруча до Києва. Слідами III куреня 5-ої Сокальської бри­ гади. Літопис Червоної Калини. — 1938. — С. З—5. 5 Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів 3. Історія українського війська. — Львів: Світ, 1992. — 712 с. 6 Верига Василь. Визвольні змагання в Україні. 1913— 1920: У 2-х томах. — Львів: Іститут українознавства НАНУ, 1998. — Т. 1. — 523 с.'; Т. 2. — 503 с. 7 Литвин Микола. Українсько-польська війна 1918— 1919 рр. — Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1998, — 470 с.

4


проблеми діяльності цієї армії комплексно; включно з глибокими проблемами організації\ структури та воєнної стратегії упродовж усієї історії УГА. Оцінюючи історіографію УГА неможна не згадати цього „золотого по­ т оку“ праць, які вийшли у міжвоєнному десятилітті головно в Галичині, що включають як спроби створення великих синтетичних праць, так і особливо, дуже рясної бібліотеки галицької військової мемуаристики. Це був справ­ жній „вибух" воєнної особливо мемуарної літератури, яка ставила собі, на­ самперед, за мету оцінити помилки, причини поразок, щоб врешті решт ви­ дати рецепти визвольного кредо для наступних Генерацій українців8. Якщо тут, на Україні, після Другої світової які небудь дальші об’єктивні студії нашої воєнної історії були неможливі та їх замінили посквільні псевдонаукові пропагандистські опуси партійних чорнокнижників — то на Заході в діаспорних середовищах, сформованих з виходців із Галичини про­ довжувалася дослідна робота, створювалися нові, часто непросічної ваги, праці. Серед них особливе значення має п ’ятитомник матеріалів про УГА, виданий у 1958— 1974р. у Вінніпегу, завдяки зусиллям колишнього хорунжого УСС Дмитра Микитюка. В нього увійшли цінні, ще не знані архівні мате­ ріали, нові аналітичні студії, нові доповнюючі мемуарні праці. Проте особли­ ве значення у цій збірці має останній п ’я тий том, що представляє синтетич­ ну воєнно-історичну студію про УГА Льва Шанковського — саме ця робота тепер пропонується увазі українського, практично нерозпещеного якиминебудь цінними узагальнюючими працями про Українську Галицьку Армію. Насамперед декілька слів про автора книги. Лев Шанковський народився у 1903 р. на Стрийщині. З 1 листопада 1918 р. як молодий пластун розпочав свій військовий шлях в УГА, з якою прийшов воєнні перипетії, що закінчилися участю в І Зимовому поході в лавах Дієвої Армії УНР. Слухач Українського таємного університету. Потім був підстаршинський вишкіл в польській армії та закінчення двох вищих шкіл: філософського факультету у Львівському університеті та Високої школи заграничної торгівлі. Займався українською журналістикою. В час війни активно включився у підпільну боротьбу з рамени ОУН, був учасником Першого великого збору УГВР. В кінці війни виконував закордонні доручення УГВР. З 1949 р. переїхав у США, де оселився в Філядельфії. Ще з 30-их років зацікавився українською воєнною історією під проводом історика та бібліотекаря Н ТШ Івана Кревецького. У післявоєнні /а / и »)/ Г »И О

1/ С L / C

J

J?

*

V lS V / M fr l/ *

f r W ti fr V 'f/ f r fr j

V / V j/W

/ M V tW v

робота „Українська Галицька Армія“ чи не найбільша праця, створенню якої він присвятив більше десятка років. Дійсний член Н ТШ Лев Шанковський свій життєвий шлях закінчив у 1980 р. в США. Більш детальна, хоча не завершена біографічна довідка про автора монографії про УГА приведена у кінцевій частині книги. Поза всяким сумнівом Лев Шанковський надзвичайно сумлінний і ерудований дослідник, який глибоко знає досліджувану тему, його праця належить до найретельніших та найсучасніших праць про УГА. Як це підкреслює автор робота написана в жанрі воєнно-історичної студії, яка не тільки описує та констатує хід подій, але також аналізує ймовірні варіанти подій, якщо би були вибрані інші варіанти стратегії воєнних дій. Автор досконально володіє усім доступним йому матеріалом та літературою, не тільки опрацюваною і 8 Перелік цих праць зайняв би тут дуже багато місця, що в нашому випадку ро­ бити недоцільно оскільки практично вся дуступна і достойна уваги військово-ана­ літична та мемуарна література ретельно цитується і перечисляється в посиланнях пропонованої книги Л. Шанковського.

5


виданою у міжвоєнний період, але також і більш новими матеріалами, які попали в його розпорядження вже на американському континенти значна частина яких увійшла , зокрема, у згадувані чотири томи збірника Дмитра Микитюка. Праця Лева Шанковського не тільки аналізує хід подій, умови форму­ вання і збройної боротьби та загибелі УГА. Вона містить важливі узагаль­ нюючі розділи про стратегію, тактику та головне — організацію УГА. Та­ ким чином є всі підстави вважати пропоновану українському читачеві працю Лева Шанковського найкращою модерною і найбільшою монографією про Українську Галицьку Армію , що дає адекватне уявлення про збройний чин та боротьбу західних українців за нашу соборну державність. Книга перевидається репринтним способом. Для цього є усі підстави. Як професійний журналіст нової Генерації Лев Шанковський використовує су­ часну українську мову за правописом прийнятим в наш час в українській діас­ порі. Ця вельми потрібна в Україні книга виходить друком у видавництві НТШ, завдяки фінансовій підтримці об'єднання бувших вояків українців Аме­ рики з ініціативи голови цього об'єднання п. Осипа Груша. Це об'єднання українських ветеранів-патріотів з пієтетом оберігає українські воєнні тра­ диції за океаном, ще з минулих років, коли головою об'єднання був відомий метр української журналістики Іван Кедрин. Ми висловлюємо надію на дальшу співпрацю з ОБВУА в інтересах відновлення в Україні історичної пам'яті про героїчне минуле та збройні подвиги попередніх поколінь українців во ім'я побудови вільної незалежної Української Держави. Безсмертний воєнний чин Української Галицької Армії — це велика особлива жертва на Вівтар Незалежності, без якої не могли би бути здійсненими національні ідеї Української Державності. Олег Романів

6


ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА. Праця, з якою Ш ановні Читачі мають змогу познайомитись в цьому місці, постала ще в 1964 -1965 роках і була призначена, як за­ гальний підсумками розділ історії У ГА, до останнього тому збірника Українська Галицька Армія, видання Дмитра Микитюка у Вінніпегу. Тим гасом, в роках 1966 і 1968 появилися були III і /V томи цього збірника, які принесли були багато нового матеріялу про У ГА, а зокрема цінну розвідку д-ра Любомира Макарушки про Чортківську офензиву. Методика праці д-ра Л . М акарушки над сирим матеріялом про Чортківську офензиву підказала мені дум ку про потребу нових досліджень бойової діяльности УГА на протязі гі існування. Ці до­ слідження я перевів і вклю чив у свою працю про історію У ГА, яка тепер, у V томі збірника УГА, має характер критичної воєнно-історич­ ної студи. Тут бажаю висловитися про методику писання таких воєнноісторичних студій з двох причин: по-перше бажаю вияснити теоретичні принципи, якими я керувався при писанні моєї праці, а, по-друге, своїми методологічними й бібліографічними зауваженнями бажаю до­ помогти молодим історикам, які бажали б вступити в мій слід. Нот самперед бажаю їм зазначити, що моя праця про У ГА , як у називаю „критичною воєнноАсторичною студією”, є якоюсь мірою іншою від праць про У ГА, що досі появились . Іншою вона є тим, що в писанні цієї праці про У ГА вперше застосовано методи воєнно-іс^ /ричноі науки. Це правда, що воєнно-історична наука користується відомими методами загальної історичної науки, але вона й витворила свої специфічні методи, притаманні тільки воєнно-історичній науці. Не маючи змоги входити тут у подробиці цієї проблеми, хочу вказати тільки на такий факт: Загальна історична наука вважає безплідними роздумування над тим, „якби то було”, коли б у м инулому історичний персонаж інакше повернув дану справу. Воєнно-історична наука приймає методу „якби воно було”, як основну д л я розбору кожної воєнної операції, зокрема такої, що закінчилася поразкою. Проблемою ,^ікби то булоі”, коли б у часі II Вовчухівської офензиви, 11 березня 1919 року, УГА вдарила була в напрямі Перемишля, а не Львова, займаються українські (д-р Іван Карпинець) і польські (Вітолд Гуперт, Юзеф Сопотніцкі) воєнні історики. їх одностайна опінія твер­ дить, що в такому разі II Вовчухівська офензива була б закінчилася д ля У ГА кольосальною перемогою. Так як воно було, вона закін­ чилася поразкою. Моя критична воєнно-історична студія про Українську Армію охоплює весь час гі існування: від постання Армії в дні 1 листопада 7


1918 року й аж до останніх днів її існування, як частин ЧУГА. У цьому місці бажаю нагадати, що назва „Українська Галицька Арм ія” обов’язувала в Армії з гасу гі союзного договору з Добровольгою Армією ген. Денікіна. Д о цього гасу Армія була відома просто, як Г а л и ц ь к а Арм ія”. Н азви Г а л и ц ь к а Армія” вживаю вільно, коли торкаюсь історії Армгі в гасі польсько-української війни ги походу на Київ. Під гас об’єднання У ГА з Червоною Армією, вона була відома як „Червона Українська Галицька Армія” і цієї назви я вживаю у відповідних місцях моєї праці. Українська Галицька Армія ги теж Галицька Армія була Армією Західньо-Української Народньсї Республіки зглядно Заооідньог Области Української Народньог Республіки. Повна історія ЗУНР ги ЗОУПР мусіла б охоплювати політигну, дипломатигну, воєнну, соціял-економ ігну історію республіки, але моя праця такою історією не є. Моя праця не є студією політигноі ги дипломатигної історії ЗУНР, а політигні ги дипломатигні факти узглядню є тільки тоді, коли вони мають певне відношення до воєнно-історигних фактів, напр. впливають на них. Моя праця не є теж студією визвольної боротьби українського народу в 1917-1920 роках, вона може бути тільки при гинком д л я такої історії, бо обмежується виклю гно до історії УГА й погинає гі з днем 1 листопада 1918 року, хо г і вказується на пов’язання УСС й УГА. А ле, крім У ГА, у визвольній війні 1917-1920 років діяла теж українська Наддніпрянська Армія, яка мала офіційну назву Дієвої Армії УНР. Обі ці армії діяли розрізнено, навіть тоді, коли вони були об’єднані і боролись проти спільного ворога. Поскільки факти з історії Дієвої Армії УНР мали знагний вплив на воєнну історію УГА, в моїй праці багато уваги присвягується історії Дієвої А рм ії УНР, але, мимо цього, моя праця студією історії Дієвої Армії УНР не є. Я к воєнно-історична студія, моя праця намагається прослідити проблеми У ГА з тогки зору воєнно-історигної науки . Военно-історигна наука є спеціяльною ділянкою історигної науки. Вона поділяється на дві великі ділянки: на історію воєн і на історію воєнного мис­ тецтва.* К оли предметом історигного дослідження є дана армія, то дослідження ведеться рівногасно в обох аспектах, в аспекті історії воєн і в аспекті історії воєнного мистецтва. Таким гином, воєнна історія УГА є історією воєн, що їх вела У Г А , а теж історією воєнного мистецтва У Г А • У такому п лян і воєнний історик УГА вивгає низку проблем, що їх ставить воєнно-історигна наука в обох своїх аспектах. І так, воєнний історик У ГА насамперед аналізує пригини й характер воєн УГА, вивгає воєнні засоби, що їх у війні обі сторони мають до диспозиції д ля осягнення своїх воєнних цілей, при гому воєнним цілям при­ свягується кожногасно особливу увагу. Д а лі цей історик робить * Воєнне мистецтво, — це мистецтво (штука) ведення війни. Історія воєнного мистецтва розглядає стратегію S тактику даної армії в зв’язку з її організацією й озброєнням. Тео­ ретичні висновки 8 історії воєнного мистецтва служать для вшірацювання теорії воєнно­ го мистецтва, принципи якої впливають на укладення органзаційних статутів даної армії і створення бойових правильників для різних родів зброї. 8


перегляд географії й топографії театру війни** і вивгае його вплив на ведення війни, як теж на мобілізацію й концентрацію збройних сил і засобів на даному театрі війни ги на його гостинах. З герги, він (історик) розглядає стратегігні ц ілі, пляни й концепції сторін у війні, намагається пізнати організацію й засади керівництва зброй­ них сил, їх організацію, озброєння й тактику, забезпегення зброєю й воєнними матеріялами, організацію постагання й транспорту. Д о­ слідженням бойової характеристики збройних сил у за я в к у зі станом воєнного мистецтва і з особливостями нащонально-політигного, соціяльно-економігного й психологігного характеру, як теж дослідженням окремих воєнних кампаній, походів та бсіїв і їх впливу на остатогний вислід війни, воєнний історик УГА замикає коло своїх тематигних зацікавлень і переходить до упорядкування свого матеріялу. Повище зіставляння свідгить, що сама воєнна історія є вузькою фаховою спеціяльністю, якою займаються вузькі фахівці — воєнні історики, але висліду їх праці, в ніякому разі, не можуть легковажити історики, що вивгають загальну історію даної доби. Бо власне воєнні історики переводять, в своїх працях, доказ на існування таких ще мало в нас зрозумілих істищ як те, що держави здобувається і втримується, го­ ловно, збройною силою і що політигні й дипломатигні успіхи бувають, головно, наслідками успіхів власної армії. Визвольна боротьба укра­ їнського народу в 1917-1920 роках доказала з переконливою силою правдивість цих тверджень, а зокрема ��оказала це історія УГА. Вивгення проблем воєнної історії відбувається на двох етапах. На першому етапі, ш ляхом дбайливої аналізи джерел, воєнний історик остановлює безспірні факти, які гуртує в описово-хронологігному порядку. Таким гином постають описово-аналітигні монографії, що представляють факти з історії воєн ги воєнного мистецтва. На дру­ гому етапі воєнний історик робить один крок дальше. Він переходить до синтетигних узагальнень, які є критигними висновками з фактів, наведеними в описово-аналітигних монографіях. Власне ці критигні висновки, цей критигний підхід воєнного історика до воєнно-історигного минулого, є укоронуванням воєнно-історигног науки. Своїми узагальнююгими висновками воєнний історик закріплює весь воєнний досвід армії в минулому, який може бути цінний не тільки д ля сугасн<Я армії, але й д ля бездержавнеє нації, коли вона хоге, щоб її воєнні традиції відновилися в слуш ну пору. Досвід УГА показує, що тра­ диції її збройного гину, створені в наслідок велигезного вкладу енерґії, праці, посвяти і жертв тодішнього українського покоління на західньо-українських землях не піш ли в забуття і що на цих традиціях виросла нова збройна сила українського народу в роки II Світової війни — Українська Повстанська Армія (У П А ) й 1-ша Д и ­ візія Української Національної Армії (У Н А ). Моя воєнно-історигна студія про У ГА має власне характер такої узагальню ю гої синтези. У ній не бракує теоретигних висновків з ** Театром війни називається у воєнній історії територія, на якій ведеться війна. Воєнна історія вивчає географічні н топографічні особливості театру війни і їх вплив на її ведення.

9


явищ цього минулого. Д о pezi, гитагеві, зокрема непривигному до воєнноЛсторигних синтетичних праць, може здаватися, що в моїй праці „критики” забагато і що може я до неї не маю „права”. Д о цього слід ще додати, що в м инулому ніяка критика УГА не сприйма­ лась прихильно уеасниками УГА і це досвідеив дуже гостро сам автор, коли його критигні зауваження про Чортківську офензиву або про похід на Київ у попередніх працях викликали мало що не погуття образи. У цьому місці x o zy підкреслити з цілим натиском, що праця моя не є працею огевидця, що може в ступні генерала zu старшини генерального штабу був угасником описуваних подій, але працею воєнного історика, до pezi аматора, а не професіоналіста, що про описувані події знає з джерельної літератури, а до узагальню ю гсї синтези намагається дійти ш ляхом логігної аналізи. Це тільки при­ падок, що автор цієї праці, як молоденький підхорунжий, за тогоеасним висловом, „крутився” в У ГА, але він своїх особистих спогадів не пише і своїх оцінок з zacy визвольної війни не подає. Огевидно, д ля своїх теоретиених висновків з аналізи воєнного минулого УГА я застерігаю собі право на помилку. Помилка ця може мати джерело в недостатньому знанні проблем, в методі логігної аналізи вклю гно з притягненими до неї аналогіями і, врешті, в методі синтетигних узагальнень, отже в дефектах самої праці. Не може бути помилки або зло ї волі в особистому наставленні до УГА, до гг генералів, старшин і вояків, до гі справи, за я к у вона боролась з такою великою посвятою. Д о УГА, в цілому, маю тільки синівські погування, бо я в цій Армії зростав і зд о б у в а в шаржу”. До pezi, сьогодні, зав­ дання дослідника доби УГА є легш е навіть д ля у гасників УГА. Сьо­ годні д ля правильної оцінки У ГА існує вже достатня історигна перспектива, яка дозволює справи УГА оцінювати об’єктивно, а не так, як вони нам запам’ятались. Адже ж доба УГА віддалилась від нас на ц ілі Генерації і це є пригиною, гому наша оцінка доби стає холодною, безсторонньою і регевою, бо позбавлена є емоційних еле­ ментів, що могли затемнювати правдиву гг картину. Праця моя є воєнно-історигною студією, яка має характер узагальнюю гої синтези, але вона не є і не може бути повною й остатогною синтетигною воєнною історією УГА. Сподівання Дмитра Микитюка, висловлені в третьому томі збірника УГА, в передмові, що якийсь автор напише синтетигну історію У ГА, не здійснились, бо не могли здійснитись. Ніяка „колегія” не могла перевести задуманого Дм. Микитюком діла, бо такої синтетигної воєнної історії ніхто не може написати. Д л я її написання немає потрібних джерельних матеріялів. Майже зовсім бракують дослідникові архівальні матеріяли штабів і гастин У Г А : стратегігні пляни, карти, звіти, рапорти, накази, журнали воєнних дій, щоденники, реляції, донесення, записки, листи, кореспонденція, пресові матеріяли, воєнні комунікати. Ці матеріяли пропали ще на полях боїв, або пропали разом з установами, що зберігали рештки зацілілих документів і були знищені в роки II Сві­ тової війни й після неї (Бібліотека ім. Симона Петлюри, Музей B u­ lb


звольнсї Боротьби України в Празі, Музей НТШ у Львові). А втім, бракує не тільки архівальних матеріалів У ГА, але й теж архівйльних матеріяліе польських, московсько-большевицьких і московсько-добровольгих. Тільки улам ки відомостей про У ГА знаходимо, напри-, клад, у таких документальних виданнях, як готиротомова „Гражданская война на У крайнє?’, або в „Трагедии казагества” під редак­ цією Ігната Білого. З польської документації маємо тільки збірку воєнних комунікатів польської нагальної команди, зладжену Стефаном Помараньским, в якій є польські воєнні комунікати про бої поль­ ської армії проти УГА. Ніхто якось не подбав, щоб перед 11 Світовою війною, коли рігники українських газет з 1918-1919 років були до диспозиції в бібліотеках і музеях, зладити таку збірку українських воєнних комунікатів, з яких тільки кілька знаходимо в книзі ген. М . Омеляновига-Павленка про „Українсько-польську війну, 1918-1919 Поза тим, дуже мала кількість архівальних матеріяліе і документів збереглася, і можна дійсно радіти, що зберігся Щоденник Начальної Команди Галицької Армії (НКГА), що його тепер готує до друку ньюйоркське видавництво „Червоної К алини” разом з протоколом про­ цесу ген. М. Тарнавського. Обидва ці документи були мені невідомі під гас писання моєї праці. Без матеріяліе штабів і гостин не можливо написати повну історію УГА, тим більше, коли й мемуаристика та інші джерела не насвітлюють окремих фактів. Без них ми не знаємо, якою була гисельність УГА в різні гаси, скільки було вбитих і ранених у різних боях і різних операціях, скільки було полонених, скільки було хворих на тиф і скільки померло з пошесних недуг. Ми нігого не знаємо про плянування воєнних операцій, про оперативні наради штабів, про стратегігні концепції штабів. Чому, наприклад, Н КГА так боялася рішальної операції з метою здобуття Перемишля й нігого не зробила, щоб таку операцію перевести, хога тепер українські й польські воєнні історики є згідні в тому, що така операція могла принести остатогну перемогу в польсько-українській війні? Чому прийнято концепцію походу на Київ, коли, знов же, воєнно-історигна наука згідна з тим, що цей похід був фактигно маршом у стратегігний мішок, що його дуже легко д о в ’язало” командування Добрармїі ген. Д енікіна? Хто може без документів пояснити, гому українські армії стояли під Ки­ євом If дні, не робляги ніякого наступу так, немов би їм залежало на тому, щоб Добрармія ген. Денікіна наблизилася до міста? Таких питань можуть ставити воєнні історики сотні, але на них не матимуть відповіді, бо немає документів. І без них воєнний історик У ГА мало знатиме про організацію УГА, а зокрема не знатиме нігого про орга­ нізацію запілля і запільних служб, про діяльність ДСВС й окружних команд, про ф ункціонування інтендантури, ліквідатури, постагання, транспорту, охорони здоров’я, ветеринарної служби й постагання коней д ля армії, і багато інш их проблем, які становлять зміст воєнної історії, але про цей зміст немає ніякої документальної інформації. В умовах майже повної відсутности архівальних матеріяліе шта­ бів, гостин, установ, запільних формацій, усе, гим може користува­ 11


тися тепер воєнний історик У Г А , це аналітичні дослідження історії У ГА (розвідки, статті, конспекти, біо-бібліографічні матеріяли, рецен­ зії, полеміки, довідкові матеріяли в енциклопедіях, альманахах, ка­ лендарях) та мемуаристигна література. Б уло б помилково, думати, що цих матеріялів є забагато і що вони можуть заступити бракуючі архівальні матеріяли. Серед аналітичних досліджень про УГА звер­ тає на себе увагу праця ген. М. Омеляновича-Павленка „Українськопольська війна 1918-1919” (Прага 1919), що має характер мемуарів, в яких одначе не бракує детальних оцінок не тільки стратегічного, але й політичного положення вклю чно з інформацією про моральнополітичний стан армії, відомостей про настрої населення , працю за­ п іл л я вклю чно з даними про здобування й вихіснування матеріяльних засобів тощо. Характер конспекту історії польсько-української війни має праця Антона Крезу ба ( Осипа Д ум іна) ,fla p u c історії українськопольської війни” (1-гие вид. „Ч.К.”, Львів 1983) й такі ж розвідки д-ра Богдана Гнатевича і Осипа Дум іна „Українська Галицька Армія” і д-ра Богдана Гнатевича. „Об'єднані українські армії” в іст орії українського війська” видання Івана Тиктора (2-ге видання, Вінніпеґ, 1953). Добрий конспект історії У ГА знаходимо теж у праці Сидора Ярославина „Визвольна боротьба на західньо-українських зем лях у 1918-1923 рр.” ( Ф ілядельфія , 1956). Очевидно ніякий воєнний історик У ГА не обійдеться без праці ген. М иколи Капустянського ,Д о х ід українських армій на Київ, й Одесу” (три частини, друге видання, Мюнхен 19^6). Д о цього списка слід додати ще дві праці, які є пер­ линами української воєнно-історичної літератури про УГА. Це к л я сичні Листопадові дні” Олекси Кузьми (2-ге вид. Нью Иорк, 1960), що є повною історією львівських боїв у 1918 році та знаменита „Істо­ рія 8-ої Галицької Бригади”, пера д-ра Івана Карпинця, що була надрукована в журналі ,Дітопис Червоної К алини” (Львів, 1932-1935). К оли ж повищі праці можна назвати аналітичними дослідженнями воєнної історії У ГА, то вже праця, в німецькій мові, д-ра Василя Кучабського ,£аосідня Україна в боротьбі проти Польщі й большевизму в роках 1918-1928” (Берлін, 19Slf) має характер історичної синтези. Варто відзначити, що всупереч заголовкові, автор тематично охоплює не тільки ,£ахідню Україну”, але й поширює своє дослі­ дження також на Наддніпрянську Україну (але не на Кубанщину, дарма що історія Кубанської Народньої Республіки і її примусова кооперація з Добрармією ген. Денікіна дуже заважила на висліді визвольної війни українського народу). Таким чином, д-р Василь К учабський дав нам синтетичний нарис історії визвольної війни україн­ ського народу від 1918 року, в якому насвітлив різні аспекти цієї війни: дипломатичний, політичний і воєнний. Д о речі, в праці д-ра Василя Кучабського маємо одну із найцінніших публікацій про укра­ їнську визвольну війну й тому давно вже була пора, щоб цю працю перекласти на українську мову, д л я ознайомлення з нею українців, які про неї мало що знають, а теж на інші чужі мови, напр. на мову англійську. 12


Певндю допомогою д ля воєнного історика У ГА , зокрема коли йдеться, про польсько-українську війну, можуть служити польські аналітичні дослідження й мемуари. Такі праці, як Вітолда Гуперта ,Д а ль н і о Л ьвув” чи інша праця ,Даєнцє М алопольскі Всходнєй і Боли н я”, Юзефа Сопотніцкого к а м п а н ія польсько-українська”, ген. Б. Рої ,Д еґен д й і факти”, Стефана Помаранського збірник польських воєнних комунікатів і багато ін ш ш , головно мемуарів (Мончиньскі ,Д оє львовскє”, Ліпіньскі уДсьруд львовскіх орльонт” та інш і) нале­ жать до залізного фонду воєнного історика УГА. На жаль, немає московсько-большевицьких і московсько-добровольчих праць про вій­ ну проти УГА. Головнокомандуючий Добрармією ген. А. Д енікін у своєму чотиротомовому творі „Очерки русской смутьі” присвятив тільки місце своїм роздумуванням з приводу союзного договору з УГА. Другою групою матеріялів, що служать воєнному історикові У ГА , є мемуари генералів, старшин і вояків УГА. Мемуаристика УГА може бути багата на дрібні спогади , але вона є дуже бідна на воєнно-істо­ ричні матеріяли. Мало мемуарів колиш ніх старшин і вояків УГА посідає воєнно-історичну вартсть, бо більшість із них написана в жанрі пригодницької літератури. Автори мемуарів радо описували свої власні воєнні пригоди, цілком мало звертаючи увагу на дії військо­ вого колективу і не подаючи ніяких інформацій воєнно-історичного характеру. А втім, коли йдеться про мемуаристику У ГА, то скоріше приходиться застановлятися, про що не написано мемуарів, ніж про те, що написано. І так, звертає увагу факт, що цілком мало є мемуарів військових осіб У ГА, які займали відповідальні становища у фрон­ тових командах, штабах, важливих запільних установах. Із началь­ них командантів УГА своє слово сказали тільки полк. Гнат Стефанів, ген. М. Омелянович-Павленко, ген. Олександер Греков. Із командан­ тів більших з’єднань свої спогади залиш ив тільки ген. А. Кравс і його шеф штабу от. В. Льобковіц. Мемуарів командантів бриґад і їх начальників штабів немає, якщо не рахувати от. д-ра Степана Ш ухевича, команданта 4-ої Бриґади й пор. Карла Аріо, начальника штабу Ц -ої Бриґади. Немає спогадів державних секретарів військо­ вих справ, референтів ДСВС, командантів запільних воєнних округ, якщо не рахувати сотн. д-ра В. Бемка із ДСВС та от. д-ра Никифора Гірняка, команданта Тернопільської воєнної округи. Про санітарну службу, стан здоровая У ГА й катастрофу тифу в УГА є цілком мало мемуаристичних матеріялів, хоч, щоправда, існує відповідь санітар­ ного шефа УГА полк, д-ра Андрія Бурачинського на мемуари д-ра Стефана Ш ухевича. Цілком недостатньою є мемуаристика про вій­ ськові школи, окремі частини У ГА, окремі роди зброї, запільні уста­ нови й формації. Немає нічого про такі важливі ділянки життя кож­ ної армії, як інтендантура й постачання армії зброєю, воєнними матеріялами, одягом і харчовими продуктами, як ліквідатура й грошева господарка в армії, як транспорт: залізничний, автомобільний, інший, як військове судівництво, розвідка, інформативна й пропаґандивна служби й багато інших. Коли ж до висвітлення всіх цих справ бракує документів і бракує мемуарів, то що про них може написати воєнний 13


історик? На жаль, він таки часто поставлений є в таке становище, що він з поля зору мусить пропускати багато справ, що їх дослідження вимагає воєнно-історична наука, але на які він не знаходить відпо­ віді в існуючих джерелах. У цьому місці, засадничо, представлено стан, який існував перед II Світовою війною. Б уло б неможливим назвати тут y d мемуаристигні матеріяли, надруковані в Діт описі Червоної Калини”, в календарях-альманахах „Червоної Калини”, в „Українському Скитальцеві” та в інш их пресових виданнях. А налізу всіх цих матеріялів пробу­ вав я дати в монографії Д а р и с українській воєнної іст оріограф іїяка друкується в журналі „Український історик” від 1968 року і яка ще не є закінченою . Існуючий перед II Світовою війною стан у ділянці мемуаристики УГА, а теж аналітичної літератури про УГА дуже поправився в зв’язку з появою збірників УГА, видання Дм. Микитюка, про які дальше буде мова. Тут бажаю ще назвати книжкову мемуаристичну літературу, яка може служити дослідникові історії У Г А . Найцінніший твір, у цій ділянці, це без сумніву „Спомини” от. д-ра Степана Ш ухевича (5 то­ м ів), які є цілою копальнею відомостей про УГА. От. Ш ухевич займав становище місцевого команданта в Підволочиськах, команданта 4-ої Золочівської бригади й пост персонального референта НКГА і він має що сказати про У ГА й каже те в принадній літературній формі. З інш их мемуарів називаємо мемуари ген. А. Кравса („За українську справу”), Володимира Калини („Курінь смерти УСС”) , Ганса Коха („Договір з Денікіном”), Осипа Левицького (Г а л и ц ь к а Армія на Великій Україні”), Ілька Калічака (З а п и с к и четаря”) , ген. М. Омеляновича-Павленка („Спомини”), Дмитра П алієва (Дистопадова революція”), Євгена Бородієвича ( Д чотирикутнику смерти”), Зенона Стефанова ( Д і д Слав*янська до Т ухолі”), Мирона Дольницького, Ярослава Кузьмова і Степана Божика ( Д іж молотом і ковалом”) , Ілька Цьокана ( Д і д Денікіна до большевиків”) і Євгена Яворівського („Денікіяда У ГА”), та д-ра Ів. Максимчука („Кожухів”). Д о цього неповного бібліографічного списка додамо ще спогади, які появилися після II Світової війни: Василя Волицького („На Львів і Київ”) , Осипа Станиміра („Моя участь у визвольних змаганнях”) і д-ра Володимира Ґалаіїа (Дат ерія смерти”). На цьому вичерпуємо всю існую чу літературу про У ГА, написану її учасниками. З кількости її назв можна зробити висновок, що учасники УГА, старшини й вояки, таки сильно підвели, як автори джерельної літератури, про УГА. Вони її не дали й ми можемо тільки потішатися тим, щб учасники Хмельниччини, серед яких було чимало освічених людей, також не залиш или мемуарів про визвольну війну українського на­ роду в X V II столітті. На такому тлі, ми тепер, в ніякому разі, не можемо не згадати збірників матеріялів про У ГА, які своїм коштом видав кол. хорунжий УСС, п. Дмитро Микитюк у Вінніпегу. В роках 1958-1968 появилося чотири томи збірника Українська Галицька Армія, загальною кіль­ кістю 1,578 сторінок. Тепер появляється п’ятий том цієї фундамен­ 14


тальної, першоджерельної збірки , до якої п. М икш ю к дослівно в ос­ танній хвилині зумів зібрати, від живих ще угасників визвольної війни, історигні матеріяли непроминаюгої вартости. В наслідок появи цього видання, джерельна база воєнної історії УГА дуже поширилася і в цьому власне велика заслуга п. Дм. Микитюка. Д як у ю ги ріш угості, енергії й завзяттю цього вояка-громадянина, справжнього ме­ цената української воєнно-історигної науки, історик У ГА отримав цінні архівальні документи, нові аналітигні монографії, які гасто поруш ували справи, що їх досі ніхто не порушував, гисленні мемуари угасників, які виконано згідно з наперед розробленим пляном, що заповнював білі плям и в досьогогасній мемуаристиці. Надруковані в збірнику УГА історигні матеріяли були б пропали навіки, якщо б не ініціатива й не пожертва Дмитра Микитюка, які з’явилися саме в пору, щоб урятувати д ля історії УГА це багатство. Це огевидно, що моя военно-історигна студія про УГА могла постати тому, що появились були, стараннями п. Д м . Микитюка, збір­ ники УГА і за це я є вдягн��й іх меценатові. У своїй праці я широко користувався монографіями к о л. старшин УГА як Мирона Заклинського, д-ра Володимира Калини, д-ра Мирона Дольницького, Осипа Станиміра й д-ра Любомира Макарушки, що насвітлювали окремі періоди воєнної історії У ГА . Великою допомогою були мені єдині в свому роді історії окремих бригад У ГА, що їх зладив Дмитро Микитюк. З гисленних монографій про роди зброї й запільні формації У ГА я використовував усе, що було потрібне д ля представлення во­ єнного мистецтва У ГА . Б уло б неможливо, в цьому місці, перера­ хувати всі ці матеріяли збірників УГА, якими я користувався при писанні моєї праці. Уважний гитаг може прослідити їх у тексті, коли я посилаюся на відповідні матеріяли збірників УГА, їх томи і сторінки. З джерельною літературою про У ГА є ще той клопіт, що вона є важко доступна для дослідника воєнної історії У ГА , коли йдеться про передвоєнні видання. В роки між двома війнами, коли гимало цієї літератури появлялося в Західній Україні та в інш их країнах Европи (Польща, Чехо-Словаггина, Франція), якось ніхто не подбав, щоб цю літературу переслати також до книгосховищ за океаном, а зокрема до тих книгосховищ, що комплетують подібну літературу, як. наприклад, Гуверівська Бібліотека в Пальо Альто, Каліфорнія, яка комплетує всі видання , що відносяться до „миру, війни й рево­ лю цій”. Таким гином, під сугасну пору, важко знайти в заокеанських книгосховищах літературу про українську визвольну війну. Під су­ гасну пору найбільше матеріялів до української воєнної історії посі­ дає Бібліотека Східньо-Европейського Дослідного Інституту ім. В. Липинського в Філадельфії, якому також п. Дмитро Микитюк пода­ рував свою книгозбірню. Тут зберігаються комплети календарівальманахів „Червоної Калини”, комплети журналів ,Дітопис Червоної Калини”, „Український Скиталець”, „За Державність”, майже повний комплет видань „Червоної Калини”, названі праці д-ра Василя Кугабського, ген. М. Омеляновига-Павленка, польська література пред­ мету (М онгиньскї, Гуперт, Сопотніцкі, Помараньскі та ін.) й багато

15


інш их. У цьому місці, я дозволюю собі щиро подякувати Директо­ рові Інституту Липинського, п. Євгенові Зиблікевичові, за уможлив­ лення мені доступу до цінних збірок Інституту, а теж за видатну допомогу мені в моїй праці. Дир. Є. Зиблікевич не жалів мені чис­ ленних вказівок і порад теж під час писання мною моєї праці . Допомога Д ир . Є. Зиблікевича була мені особливо цінною, бо він сам учасник визвольної війни в ступні сотника Січових Стрільців, автор статтей на воєнно-історичні теми й добре визнається так у проблематиці моєї праці, як і в джерелознавстві української воєнної історії. У цьому місці, дякую теж ред. Анатолеві Курдидикові за про­ читання машинопису моєї праглі і за висловлені зауваження до його змісту, а теж за всі оправлення в машинописі, пороблені перед його друком. Видавцеві, побратимові Дмитрові Микитюкові, дякую за ілюстраційне оформлення моєї праці знимками й схемами з його безцінних архівів. Д якую чи цим його старанням, моя праця отримала зовнішню шагу, яка значно допомагає сприймати її зміст. В наслідок цього збірного зуси лля постала праця, яка в свою основу намагається покласти комплексне й ґрунтовне вивчення всіх закономірностей у воєнно-історичному процесі УГА, яка перейшла до історії як мілітарно повноцінна збройна сила західньої вітки україн­ ського народу. Коли УГА зійш ла переможеною з поля бою, то це сталося не так через п власні мілітарні недостачі, як через тодішній уклад сил у Східній Европі і всьому світі, що ніяк не сприяв постанню й закріпленню української державности на українських землях. Ви­ стачить згадати, що головною причиною поразки УГА були застосовані супроти неї, як теж і Дієвої Армії У HP, методи бактеріологічної війни, ш ляхом штучного поширення тифу й інш их пошесних недуг, що зни­ щ или основну силу армії й вивели її з мілітарної дії. Сталось це при повній незаінтересованості й байдужості можних світу того. Все ж таки, вивчення воєнно-історичного процесу УГА показує дуже точно, що існування й дія УГА вимагали величезного вкладу енергії, праці, посвяти і жертв одного покоління українського народу на з а х ід н о ­ українських зем лях і, власне, представлення цього вкладу стало го­ ловною темою моєї праці. Цей вклад я намагався всебічно насвітлити, щоб увести читача в наше воєнне минуле, але й теж, щоб склонити його до позитивної оцінки чину УГА, що сповнила свій вояцький обо­ в’язок до кінця і кров’ю засвідчила право української нації до своєї держави. Від часу існування У ГА проминули роки, але їі збройні традиції далі живуть і , одного дня, разом з живими традиціями Дієвої Армії УНР, вільно-козацького й повстанського руху на Наддніпрян­ ській Україні і з живими традиціями їх переємниць, УПА й УНА років II Світової війни й після неї, причиняться до відродження в Україні української збройної сили — української армії, головної під­ пори української державности й соборности.

Філядельфія, лютий 1974. 16

Лев Шанковський


І. ВОЄННИЙ ПОТЕНЦІАЛ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ І її ПРОТИВНИКІВ 1. Проблема воєнного потенціялу Одною з перших проблем, що їх дослі­ джує воєнно-історична наука, приступаючи до наукового вивчення історії даної війни, є проблема воєнного потенціялу армій, що ведуть війну. Під воєнним потенціалом ро­ зуміється можливості даної армії концентру­ вати свої людські сили й матеріяльні засоби, і використовувати їх для ведення війни. Військовий потенціял даної країни залежить від географічного положення, числа насе­ лення з його духовими й фізичними власти­ востями, а теж економічних спроможностей ЛЕВ ШАНКОВСЬКИИ, для матеріяльного забезпечення армії. Це підхор. УГА цілком слушно, що проблема воєнного по­ тенціялу висувається на чоло всіх воєнно-історичних досліджень, бо від кращого чи гіршого його використання для війни в значній мірі залежить сам івислід війни. У нашій спробі дати нарис воєнної історії Української Галицької Армії (УГА) проблема воєнного потенціялу Галичини висувається теж на перше місце. Говоримо про воєнний потенціял Галичини, а не всієї Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР) тому, що в основному тільки воєнний потенціял Галичини причинився до утво­ рення й (існування Галицької Армії. Вклад Карпатської України і Бу­ ковини був цілком незначний,1 а вклад Наддніпрянської України у бо­ ротьбу проти Польщі рівноваж'ився вкладом Галичини в боротьбу Наддніпрянської України проти большевиків. Заки перейти до з ’ясування, що уявляла собою Галичина напе­ редодні Листопадового Зриву 1918 р. і щоб уникнути всі можливі непорозуміння, слід рішуче відкинути штучну й фальшиву, але попу­ лярну назву: „Східня Галичина”. Галичину зайняла Австрія при пер­ шому розділі Польщі в 1772 р., покликаючись на правний титул угор­ ської корони до цього краю з часів галицько-волинської держави і з пізніших договорів між польськими й угорськими королями. Ад­ міністративно злучено українську Галичину, отже частину колишнього королівства Галичини і Володимирії (перекручено, по-австрійськи, Галичини і Лодомерії), з польськими землями, набутими Австрією при розділах Польщі в 1772 і 1795 рр. Остаточно, в 1850 році, після різних експериментів і плянів, Австрія утворила з цих українських і поль­ ських земель один „коронний край”, який назвала „Королівством Га­ личини й Володимирії (Лодомерії) з великим князівством Краківським

1 Див. Ангін Кревуб, Нарисісторії українсько-польської війки 1918—191 Йор* 1966. Роздії: „Буковина & Закарпаття”, ст. 78—00.

17


його творці відрізняли „Східню Галичину”, тобто територію Львів­ ського апеляційного суду по західню межу повітів Сянік, Березів, Перемишль й Ярослав, 'і „Західню Галичину”, тобто територію Кра­ ківського апеляційного суду, положену на захід від зазначеної лінії. Очевидно, поскільки сам зліпок „Східньої” й „Західньої” Галичини в такому розумінні був штучний і неприродний, то й такими залиши­ лися й назви „Східньої” чи „Західньої” Галичини. У справжній Гали­ чині, а вона є тільки одна, східньою частиною є подільські повіти, а західньою — Лемківщина, Посяння й відповідно до цього могли б вони називатися „східньою” чи „західньою” Галичиною. 2. Галичина в межах ЗУНР Проголошуючи на підставі права про самовизначення народів Західньо-Українську Республіку (ЗУНР), Українська Національна Рада постановила в своєму тимчасовому основному законі, що простір цієї Республіки покриватиметься з українською суцільною етнографічною територією в межах колишньої австро-угорської монархії. Отже укра­ їнці поклали границі своєї держави там, де сягала етнографічна гра­ ниця — вони заявляли право лиш до тієї землі, яку в значній більшості заселює український народ. Таким чином, не бажаючи чуж'ого, ЗУНР обняла українську Га­ личину, Угорську Русь (Карпатську Україну) і північно-західну Буко­ вину. Границя ЗУНР вела попри місто Ярослав, опісля Сяном коло Перемишля, влучала повіт Сянік з рештою Лемкіївіцини аж під Грибів, Криницю і Жеґестів, перетинаючи Карпати вона збирала північні час­ тини столиць (комітатів) Спиш, Шарош, Земплин, Уг, Берег, Уґоча й Мармарош й переходила до північної Буковини, заселеної українцями, себто повіти Вижниця, Заставна, Кіцмань, Вашківці й частинно Серет і Сторожинець. Далі вже ЗУНР межувала з УНР, тобто з Наддніпрян­ ською Україною і з Польщею по давньому австро-російському кордоні. У вище зазначених етнографічних межах ЗУНР мала б була 76.6 тис. кв. км. території з населенням понад 6.2 мільйона, отже дорівню­ вала таким державам, як густо заселеній Бельгії чи рідко заселеній Швеції. На жаль, вже їв перших днях свого існування ЗУНР дізнала була важких територіяльних втрат. Румуни обсадили були Чернівці й повіти Північної Буковини; Закарпатська Україна навіть не рушилась і залишилась під Угорщиною, а потім її зайняли румуни й чехи. Знов же, сама Галичина стала предметом польської воєнної агресії. Коли до 10 листопада 1918 року можна було б говорити тільки про поль­ ське повстання у Львові, то вже напад польських військ із заходу на Перемишль, в дні 11 листопада, свідчить про акт агресії. І, справді, день 11 листопада 1918 року є днем, коли почалася польсько-україн­ ська війна. 3. Національний склад населення Галичини Суцільна українська етнографічна територія Галичини, яка в згоді з правом самовизначення народів, проголошеним американським пре18


зидентом Вільсоном і по думці Тимчасового основного закону стала частиною державної території ЗУНР, складалася тоді (1918 рік) із міс­ та Лавова, 48 цілих адміністративних повітів і українських частин 11 суміжних адміністративних повітів на заході. Розподіл цих повітів ілюструють наступні таблиці, які подають людність згаданих повітів чи їх частин в 1910 році в тисячах, а теж1у процентовому відношенні окремих віроіісповідних груп. Для таблиць прийнято дані вірсгісповідної статистики тому, що урядові цифри щодо „розговірної мови” були зовсім фікційні, бо вони подавали за поляків майже всіх жидів, значну кількість греко-католиків, що нібито користувались польською розговірною мовою і всіх латинників, хоч принаймні % їх у Галичині вжи­ вало виключно українську мову і навіть ніякої іншої мови не знало. Приймаючи висліди віроісповідної статистики для визначення націо­ нальних відносин у Галичині в 1910 році, ми свідомі того, що подаємо обнижену кількість українського населення в порівнянні до дійсної, яка була принаймні 10% вищою, як цифра, що виникала з віроісповідного розподілу населення Галичини. Табл. 1

ЛЮДНІСТЬ 48 АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОВІТІВ ГАЛИЧИНИ ЗА ВІРОІСПОВЩНИМ РОЗПОДІЛОМ У 1910 Р.

ПОВІТ

1. Бережани 2. Бібрка 3. Богородчани 4. Борщів 5. Броди 6. Бучач 7. Горо денна 8. Городок 9. Гусятин 10. Добромиль 11. .Долина 12. Дрогобич 13. Жидачів 14. Жовква 15. Заліщики 16. Збараж 17. Зборів 18. ЗолочІв 19. Калуш 20. Камінна струм. 21. Коломия 22. Косів 23. Львів 24. Ліско 25. Мостиська 26. Надвірна 27. Перемишляни

Людність в тис.

104.8 88.5 69.5 109.3 145.8 138.3 91.9 79.5 96.9 72.1 113.8 171.7 83.3 109.7 76.9 71.5 60.7 117.4 92.4 1І5.0 124.5 85.2 161.4 98.5 87.8 90.7 86.5

Людність згідно віроісповідання в тисячах

На 100 людно сти випадає в %%

гр. кат.

рим. кат.

жид. інш.

гр. кат.

рим. кат.

64.9 61.5 58.0 75.4 91.2 77.3 70.0 52.7 58.8 46.1 86.3 102.2 63.0 82.8 54.8 43.6 42.8 73.4 78.7 70.0 773 71.5 74.1 69.2 52.6 67.1 53.9

29.1 16.6 3.6 21.2 31.7 43.5 11.8 18.9 26.8 17.9 12.3 37.6 13.2 16.9 12.8 22.6 11.7 30.0 9.8 28.4 22.2 4.0 70.1 14.8 27.9. 11.6 22.5

10.8 10.2 7.5 12.7 22.6 17.5 10.1 6.9

61.9 69.5 83.5 69.0 62.4 55.9 76.1 66.2 60.7 63.9 75.8 59.6 75.7 73.0 71.2 60.9 70.5 62.6 80.7 60.8 61.9 83.3 45.8 70.3 59.9 74.0 62.3

27.8 18.8 5.2 19.4 21.7 31.5 12.8 23.7 27.7 24.8 10.8 21.9 15.9 16.9 16.6 31.6 19.3 25.5 10.1 24.6 17.8 4.8 43.4 15,0 31.8 12.8 26.0

п:з

7.6 12.8 29.6 6.9 9.5 9.3 5.3 6.2 13.6 8.2 14.7 23.9 9.7 14.0 13.9 7.2 11.5 9.5

0.2 0.4 0.3 ____ ____

10 ____

0.5 2.4 2.3 0.2 0.5 ____ ____ —

0.4

о/,

1.9 1.1 ____

3.2 0.6 0.1 0.5 0.6

жид. інш. 10.3 11.5 10.8 11.6 15.4 12.6 11.0 8.7 11.6 10.6 11.3 17.2 8.2 9.6 12.0 7.5 10.2 11.6 8.4 12.7 19.0 11.3 8.7 14.1 8.2 12.6 11.0

0.2 0.5 ____

0.2 ____ .

1.3 0.7 2.1 1.3 0.2 0.5 _

__ 0.3 0.8 1.6 0.9 ____

2.0 0.6 0.1 0.6 0.7

19


Г абл. 1

ЛЮДНІСТЬ 48 АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОВІТІВ ГАЛИЧИНИ ЗА ВІРОІСПОВІДНИМ РОЗПОДІЛОМ У 1910 Р.

(Продовження)

ПОВІТ

;в. 9. ,0. 31. J2. А. 34. ,5. 36. Л. ,8. ,9. -0. Ч, *2. ■*3. -4. *5. -6. *7. *8.

печешжин Підгайці Рава руська Радехів* Рогатки Рудки Самбір Скалат Сколе Снятин Сокаль Станиславів Ст. Самбір Стрий Теребовля Тернопіль Товмач Турка Чесанів Чортків Яворів

Людність в тис.

Людність згідно віроІсповідання в тисячах гр. кат.

рим. кат.

жид. інш.

46.8 93.5 115.2

40.9 61.3 80.8

1.7 24.9 17.3

4.2 7.3 16.7

1250 77.2 107.4 96.0 55.4 88.6 109.3 157.4 60.8 80.2 81.0 142.1 115.5 85.8 86.6 76.4 86.6

89.6 49.0 65.5 48.3 42.9 70.7 71.6 91.0 45.3 48.9 41.7 76.1 84.8 68.8 45.4 46.9 68.5

21 8 21.5 32.8 35.1 6.1 7.2 21.1 35.3 9-0 15.3 31.9 46.2 20.7 5.2 30.2 21.4 11.3

13.5 6.4 8.8 12.6 5.9 10.2 16.3 29.8 6.5 12.8 7-3 19.7 9-7 11.7 10.8 7.9 6.3

_ —

0.4 0.1 0.3 0.3 —

0.5 0.5 0.3 1.3 —

3.2 0.1 0.1 0.3 0.1 0.2 0.2 0.5

На 100 людности випадає в %% гр. кат.

рим. кат.

87.4 65.5 70.1

3.6 26.7 15.0

9.0 17.8 14.5

71.7 63.5 60.9 50.3 77.4 79-6 65.5 57.6 74.4 61.0 51.5 53.5 73.1 80.2 52.4 61.4 79.0

17.4 27.8 30.5 39.3 10.9 8.1 19.4 22.3 14.9 19.0 39.4 32.5 17.9 6.1 34.9 28.0 13.1

10.8 8.3 8.2 10.4 10.7 11.6 14.9 18.8 10.7 15.9 9.0 13.9 8.3 13.6 12.5 10.3 7.3

жид. інш. ___ —

0.3 0.1 0.4 0.4 —

1.0 0.6 0.2 0.8 —

4.1 0.1 0.1 0.6 0.1 0.2 0.3 0.5

* Повіт Радехів був утворений 1913 року. Під час перепису населення в 1910 році, його територія й населення входили в склад повітів Броди (частинно) і Камінха струмилова (частинно).

Погляд на повищу таблицю показує, що в 1910 році, найбільший зідсоток українського населення тобто % (80 і більше %) мали каріатсьмі й підкарпатські повіти: Богородчани, Калуш, Коаіїв, Печеніжин Турка. Великий відсоток українського населення (% або більше 75%) мали карпатські повіти: Долина й Сколе, підкарпатський повіт — ‘Кидачів, покутські повіти: Снятин і Городенка та розтіцький повіт Творів. Понад % українського населення або 67-74% мали повіти: Зібрка, Борщіїв, Жовква, Заліщики, Зборів, Лісько, Надвірна, Рава зуська, Рогатин, Старий Самбір і Товмач. Значна кількість повітів лала понад % українського населення (60-67%), повіти: Бережани, 5ооди, Городок, Гусятин, Добромиль, Збараж, Золочів, Камінка струлилова, Коломия, Перемишляни, Підгайці, Рудки, Самбір, Сокаль, Ттрий, Чортків. Інші повіти (Бучач, Дрогобич, Мостиська, Скалат, "таниславів, Теребовля, Тернопіль і Чесанів) мали 50-60% українського заселення, і тільки повіт Львів мав тільки 45.8% українського насе­ лення, і 43.4% населення польського. Від Львівського повіту слід адміністративно відрізнити місто Львів, яке мало польську більшість 51.2%). В 1910 році у Львові було 205.7 тис. всього населення, в .0


таму 39.9 тис. греко-католиків, 105.5 римо-като ликів, 57.4 тис. жидів і 3 тис., інших. У процентовому відношенні це означало 19.1% грекокатоликів, 51.2% римо-католиків, 27.8% жидів і 1.5% інших. Варто також відзначити в цьому місці, що в усіх центрах адміністративних повітів, не виключаючи м. Львова, переведено в 1918 році з успіхом Листопадовий зрив так, що на початку існування ЗУНР усі 48 адміні­ стративних повітів входили фактично в склад української держави. Не можна цього сказати про суміжні до цієї території українські частини західніх повітів, статистичні дані про які подаємо в наступній таблиці. Табл. 2

ЛЮДНІСТЬ ЧАСТИН 11 АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОВІТІВ ГАЛИЧИНИ ЗА В!РО!СПОВ!ДНИМ РОЗПОДІЛОМ В 1910 РОЦІ*

ЧАСТИНА ПОВІТУ

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11.

Новий Торг Новий Санч Грибів Горлиці Ясло Кросно Сянік Березів Перемишль Ярослав Ланцут

Людність в тис.

2.4 21.1 10.1 21.5 8.7 8.4 86.8 9.5 136.5 61.9 3.9

Людність згідно віроісповідання в тисячах гр. кат. 2.4 16.2 9.4 19.9 7.5 7.7 52.1 6.1 73.2 42.1 3.0

рим. кат. 0.1 3.2 0.4 0.8 0.9 0.5 26.0 3.0 42.0 16-8 0.7

жид. ОЛ 1.6 0.3 0.8 0.2 0.2 8.7 0.4 19.5 2.8 0.2

інш.

.___

0.1 — — — — — —

1.8 0.2 —

На 100 людности •випадає в %% гр. кат.

рим. жид. інш. кат.

98.5 76.7 94.1 92.7 87.7 91.9 60.3 63.8 53.6 68.2 78.0

1.1 0.4 15.0 7.4 3.2 2.7 3.9 3.1 9.9 2.4 5.5 2.6 30.0 9.3 31.4 4.8 30.8 14.3 27.1 4.5 16.9 4.8

0.7 — —

— — — — 1.2 0.2 —

* Частини повітів, що ввійшли як українська етнографічна територія в склад ЗУНР.

1. Чотири громади судового повіту Кросценко (Біла Вода, Чорна Водаі Яворки, Шляхтова). 2. Цілий судовий повіт Мушина й 8 громад новосандецького судово­ го повіту, (Котів, Лабова, Лабовиці, Матвієва, Нове Село, Мала Розтока, Складисте, Угрин). 3. 20 громад південної частини повіту. 4. 43 громади південної частини повіту. 5. 10 громад -південної частини повіту. 6. Південна частина дуклянського судового повіту. 7. Без 6 громад риманівського й 13 громад сяніцького судового пов. 8. 5 громад берегівського й 5 громад динівського судових повітів. 9. Без західніх громад дубецького судового повіту. 10. З ярославського судового повіту — 7 громад, з радимненського — всі без б громад і зі сінявського, всі без Сїняви і Нєлєпковіц. 11. Чотири громади лежайського судового повіту: Дубно, Ожана, Жухів і Силянка. . У цьому просторі, за вийнятком Перемишля й південної частини Сяніцького повіту, на якому до дня 22 січня 1919 р. існувала т. зв. „Команчецька республіка”, Листопадовий зрив не відбувся, дарма що, наприклад, у відношенні до Нового Санча чи Ярослава були видані 21


відповідні накази.2 А втім про український „зрив” у чистопольських осередках, якими була більшість названих західніх повітів, не могло й бути мови. „Команчецька” республіка, що створила була Народний комісаріат ЗУНР на Сяніцький повіт, як теж і гладишівська „Лемковская Русская Рада” постали на периферії повітів, де власне концен­ трувалося їхнє непольське населення.3 4. Територіальні втрати ЗУНР в наслідок війни

За підрахунком проф. д-ра Мирона Кордуби, простір суцільної української етнографічної території в кол. Австро-Угорщині виносив 76,6 тис. нв. км., з того простір української Галичини — 54,577, 1 кв. км. з 5.2 міл. населення. В дуже скорому часі, одначе, ЗУНР мала важкі територіяльні втрати також у Галичині, де для неї пропали окравці західніх повітів, які знайшлись за фронтом, а за ними чергували теж цілі повіти, як Перемишль, Ярослав, Добромиль, Чесанів, Сянік. Вреш­ ті, польська армія посунулася ще дальше, ведучи бої за території 6-ох різних повітів, на яких, через те, виконування адміністративних функ­ цій українською владою було значно утруднене. Були це повіти: Го­ родок, Львів, Лііеько, Мостиська, Раїва руська й Сокаль. Коли до цього додати ще, що від 22 листопада 1918 року українці втратили були столицю — Львів, то можна ствердити, що від 1. І. 1919 року й до кінця польсько-української війни територія ЗУНР складалася тіль­ ки із 40 адміністративних повітів, які нарихтували кругло 40,000 кв. км. простору з населенням до 4 мільйонів осіб, у тому щонайменше З мільйони українців. Це й є підставові цифри для наших дальших розрахунків. Але, з цих підставових чисел, що ілюструють наявні воєнно-істо­ ричні факти, можйа зробити один дуже важливий висновок для воєнної історичної науки. Мусимо погодитися з фактом, що Українська Га­ лицька Армія (УГА), яка зродилася з воєнного потенціялу україн­ ського населення 40 галицьких повітів, не могла навіть мріяти про перемогу у війні проти польської армії, яка постала з воєнного потен­ ціялу польського народу, ще на переломі 1918 і 1919 року необ’єдна­ ного на всіх польських землях, але вже діючого в державному зв’язку на території колишньої австрійської й російської займанщини, покищо без Познанщини. У цій частині Польщі жИло, на переломі 1918 і 1919 року, понад 15 мільйонів польського населення, отже вп’ятеро стільки, скільки українського населення жило на території 40 історичних пові­ тів Галичини. Коли ж ще взяти до уваги, що міжнародньо-політичне положення відродженої Польщі було краще, ніж положення невиз­ 3 Пор. Дмитро Паліїв, „Листопадова революція” (3 моїх споминів)), УТА, т. Ш, Вінніпег 1966, ет. 32—88, 85. 3 А. Креауб уважав, що Лемківщига виявила найменше ініціативи під мас листопадового перевороту. Див. А. Креауб, назв, праця, ст. 52. Насправді населення південної частини Сяяіцького повіту перевело листопадовий переворот, встановило українську владу і обо­ роняло Я до 22. І. 1919 р. Про те див. Франц Коковський „Лемківські республіки в 1918—1919 рр.”, КЧК 1985, 115—116; Той сам, „Прехучавська міліція”, ШК 1984, 11, 2—3; Той сам, „Листопадові дні в Полонній” ШК 1935, 5, 18; Той сам, „Смерть ст. дес. Чолача”,-ЛИЖ 1985, 11, ст. 19; Зиновій .Флюнт, „Визвольний відгомін на Лемківщині”, ШК 1980, 7—8, ст. 5—7.

22


наної ЗУНР, що умови для творення армії були в Польщі куди догідніші, ніж у ЗУНР (наявність старшин, патріотичне міське населення, забезпечення армії воєнно-матеріяльними засобами, головно, з Фран­ ції), то слід прийняти висновок, що вислід польсько-української війни був, якоюсь мірою, закономірний, навіть, якщо ми знаємо, що оста­ точно вислід цей (вирішила польсько-французька армія ген. Галлера. А навіть і цей факт був закономірний, бо він виникав із загального положення, в якому перебувала УГА від самого початку свого існу­ вання. Для неї не було іншого виходу, як перемогти польського агре­ сора на самому початку війни, найпізніше до 3 місяців від її початку, або залишити вирішення війни не „розсудові заліза й крови”, але послугам дипломатії, яка вже сама повинна була добиватися мож­ ливо найкориснішого висліду. В певному моменті могло здаватися, що територіяльні втрати, що їх зазнала ЗУНР, в тому теж і Гали­ чина, стимулюватимуть до рішень по цій лінії. На жаль, цього не сталося! 5. Чисельність Української Галицької Армії (УГА)

Черговою проблемою, яку прагнемо розглянути в цьому місці, є проблема чисельносте УГА. Розглядаємо цю проблему не так тому, щоб встановити саму чисельність УГА, як скоріше, щоб отримати від­ повідь на питання, яку саме армію поставило населення 40 галицьких повітів у відношенні до свого воєнного потенціялу. Іншими словами, хочемо знати, чи вдалася мобілізація населення до УГА, чи для неї використало всі можливості і який був остаточний вислід такого чи іншого стану мобілізаційної готовости українського населення Гали­ чини. Подати чисельність УГА в різні часи її існування, не є справою простою. У нормальних умовах, при наявності документальної бази для вивчення історії даної армії, все, що воєнний історик має зробити, це підшукати відповідний воєнний документ, в якому подається чи­ сельність армії, й цитувати його. Вона в цих документах подається за’кожний день. Цілком перед інше завдання поставлений є історик УГА. Він не може користуватися документальною базою УГА, бо вона втрачена, а що з цього залишилось, переховується в московсько-большевицьких архівах, або й приватно.4 Для цього отже, щоб встановити чисель­ ність УГА, йому треба перевести воєнно-історичну аналізу відомостей, що говорять про чисельність УГА в літературі предмету. У наступній таблиці, подаємо відомості літератури про чисель­ ність УГА в різних часах. 4 Ньюйоркське видавництво „Червона Калина” готує до друку два важливі документи УГА: Щоденник Начальної Команди Галицької Армії (НКГА) і Протоколи процесу ієн. Миропа Тарнавською, які довгий час переховувалися приватно, очевидно 8 великою шко­ дою для української воєнно-історичної науки.

23


Табл. З Рік

ЧИСЕЛЬНІСТЬ УГА В РІЗНИХ ЧАСАХ

Місяць І ДОНЬ

б . X.

1918 1918 1919

XI 21 XI 21 III

X.

III IV 17

б.

1919

б. х.

X.

Чисельність: Старшин: Вояків: 161 120 6,000

4,517 3,185 120,000

4,000 1,412 910 829

65,000 53,224 37,057 25,000 65,000 49,795 20,576 16,688

б. 1919 VI б. 1919 VI X. VII X. 1919 І 1920 X. 1,373 1920 х. IV 1Д31 х. — харчовий стан; б. — бойовий стан.

Джерело:

.

Кузьма, Листопадові дні, 394 Документ Харч. Уряду ДСВС. »

і»

Гуперт, 35 »>

УГА, т. II, 275 УГА, т. II, 276 Капуст. III, 91—92 ЇУВ, 568* УГА, І, 563

* Історія Українського Війська. Видавець Ів. Тиктор. Друге видання, Вінніпег, 1953 р,

Документ Харчового уряду розрізняє війська на фронті, які під­ лягали Начальній Команді Галицької Армії і війська запілля, що під­ лягали Держаївному Секретаріятові Військових Справ (ДСВС), а потім, після встановлення Диктатури ЗО УНР — команді запілля. Всі дальші цифри представляють стан Галицької Армії 'Тільки на фронті. Поскільки кількість запільних військ, кожноразово, не була відома, ми маємо тільки часткову інформацію про чисельність УГА. Все ж таки, в періоді польсько-української війни, після проведення мобілізації, можна сказати, що її харчовий стан, так фронтових військ, як і військ запільних, вагався між 110,000 і 125,000 старшин і вояків. В наслідок першого відвороту стан цей помітно обнизився, також в наслідок поширення дезерції, переходу українських частин групи „Глибока” й 1-ої Гірської бригади на територію Чехо-Оюіваччини, і виносив не більше 50,000 у фронтових і запільних формаціях. Про таку цифру говорить полк. Капустянський, згадуючи про перехід УГА на терито­ рію Великої України, і вона ще найбільше подібна дійсному станові УГА на передодні походу об’єднаних українських армій на Київ-Одесу влітку 1919 року.56 5; У цьому введенні подано цифри з різних документів. Звертають на себе увагу цифри документу Харчового Уряду Державного Секретаріату Внутрішніх Справ, який подав чисельність Галицької армії в березні 1919 року. Цифра старшин у цьому документі в перебільшена, вона не відповідав кількосте старшин, що їх на фронті та в запіллі було, найвище 8,200. Мабуть автор документу мусів зарахувати до старшин усіх т. зв. „Гажистів”, тобто усіх тих військових осіб, що отримували місячну платню („Гажу”), а серед яких були но тільки старшини, але й військові урядовці різних ступнів і про­ фесійні підстаршини 8 понадречинцевим терміном військової служби. Ці військові осо­ би („Гажисти”) утримувались з місячних платень, коли решта військового персоналу отримували тільки що декади „винагороду”, а утримувалась із спільного кітла. 6 Ген. Микола Капустянський, Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 р., 2-ге вид. Мюнхен 1946, ч. Ш, ст. 91—92. Сотн. Б. Гнатевич в Історії українського війська (2-ге вид. Вінніпег 1953, ст. 548 подає харчовий стан УГА після переходу Збруча на 50,000, але от. В. Льобковіц — на 85,000 (УГА, том II, ст. 162). Останню цифру вва­ жаємо перебільшеною. Пор. наші обчислення в дальших частинах праці.

24


6. Мобілізаційна готовість українського населення Галичини

Галичина мобілізувала до Галицької Армії чоловіче населення від 18 до 35 р. життя (переходово, деякі повіти мобілізували. до 40 р. ж*иття, але цих мобілізованих звільнено, коли в ЗО УНР заведено єдиний закон про військову повинність). З досвіду аграрних держав, що мобілізували в подібних умовах, що й Галичина, відомо, що кіль­ кість військовозобов’язаних між 18 і 35 роком життя виносить 9.5% населення. 9.5% населення від 3 мільйонів українського населення 40 галицьких повітів, виносить 285,000 осіб і стільки нормально під­ лягало б мобілізації, якщо б Галичина не перебувала вже чотири роки в стані війни. І тому, від цієї цифри 285,000 осіб, підлеглих у зв’язку з мобілізацією військовому переглядові, треба насамперед відраху­ вати всіх цих осіб, що були мобілізовані до австрійської армії, в ній загинули чи стали інвалідами, перебували, в часі української мобілі­ зації, в російському чи італійському полоні, або перебували ще з ав­ стрійськими частинами на віддалених фронтах війни. Принаймні 1/ 3 цифри 285,000 підлеглих до української мобілізації людей треба від­ рахувати вііід неї, тобто 95,000, ї тоді залишиться до української мобі­ лізації тільки 180,000 осіб. Звичайно, не всі особи, що їх переглядають військові лікарі під час мобілізації, стають вояками збройних сил. Деяка кількість буде звільнена з військової служби, бо їх стан здоров’я не відповідає вимо­ гам військової служби. Інші будуть звільнені з релігійних причин, або тому, що вони потрібні в адміністративній службі, чи в народньому господарстві. Ще інші будуть звільнені тому, що вони є єди­ ними живителями своїх родин, ще інші також тому, що немає достат­ ньої кількости зброї й воєнного виряду, щоб усіх, здатних до вій­ ськової служби, покликати під зброю. З досвіду аграрних країн ві­ домо, що Vs - % призначених до мобілізації осіб, з різних причин, не покликається під зброю. Приймаючи, що в Галичині покликано % загальної кількости зголошених до мобілізації людей, можна зробити висновок, що УГА повинна була нараховувати 120,000 старшин і вояків. Документ Хар­ чового уряду ДСВС, який ми цитували, інформує нас, що стільки вояків і старшин нараховувала УГА в березні 1919 року. Це, знову, означає, що переведена на терені 40 галицьких повітів мобілізація до української народньої армії була дуже успішна і що можна за­ перечити голословне твердження польського воєнного історика Вітолда Гуперта, який твердить, що ця мобілізація не вдалася.7 Нав­ паки, коли ми приглянемось ближче до умов цієї мобілізації і до вислііду, то мусимо признати, що з погляду воєнно-історичних засад мобілізація до української армії в Галичині була власне з огляду на існуючі умови унікатом в історії воєн. Бо ж дослівно з нічого, в хви­ линах національної потреби створено 100,000-ну регулярну армію, яка ставила чоло переважаючим силам ворогів у нерівному бою, але яку не знищено з наслідок воєнних поразок. Силу УГА знищили, в чо­ 7 Шр. Witold Hupert, Zafecie Malopolski Wschodniej і Wolynia w roku 1919. LwowWarszawa 1928, cr. 23.

25


тирикутнику смерти, тиф та інші недуги, при чому надзвичайно швидке темпо поширення тифу вказує, що воно не було припадковим, але, що проти УГА вжито методів бактеріологічної війни, яка знищила до % особового складу армії, створеної в наслідок успішної народньої мобілізації. 7. Труднощі й перешкоди в проведенні народньої мобілізації Народня мобілізація до УГА мала великий успіх, дарма що на шляху проведення її накопичувалися значні труднощі й (великі пере­ шкоди. Труднощі ці мали характер особовий і матеріяльний, при чому особливо грізними були брак зброї й воєнних матеріялів, які треба було поповнити негайно імпортом із-закордону (Чехо-Словаччина, Австрія, Мадярщина). На жаль, цього зроблено мало, а те, що зроблено, зроблено запізно.6*8 Труднющі особливого характеру полягали їв тому, що мобілізація охопила, насамперед, невишколений людський матеріял, який не міг бути негайно використаний на фронті, бо не мав відповідного вій­ ськового вишколу. Таким чином, для мобілізованого вояцтва треба було, насамперед, організувати військові вишколи, а щойно після їх проведення вислати вишколених вояків на фронт. Велика частина вишколеного українського вояцтва не могла ставитися^ на мобіліза­ ційний заклик, бо перебувала або в полоні, або не вернулася ще до­ дому з віддалених фронтів австрійської війни. До речі/, вюяки, які поверталися додому з фронту, були змучені війною й мусіли мати відповідний відпочинок перед, відходом на український фронт. Для ілюстрації повищої проблеми наводимо такі цифри. Напри­ кінці війни, австрійська армія посідала 640 піхотних батальйонів, у тому 90 батальйонів або 14% мало українську більшість. Рахуємо тут усі піхотні батальйони з українською більшістю, галицькі, буко­ винські й закарпатські. Коли порахуємо самі тільки галицькі бата­ льйони, то отримаємо 75 піхотних батальйонів з українською біль­ шістю. Всі ці батальйони створені були в Галичині. В Австрії обов’язувала тсриторіяльна система поповнення армії й всі такі підрахунки легко робити, бо й є до цього відповідні джерела.9 Ми хочемо тепер звернути увагу нашого читача, що Галицька Армія ніколи не мала в своєму складі 75 батальйонів, отже стільки, що їх мала Галичина в австро-угорській армії. Найбільша кількість mix. куренів, що їх мала Галичина на польському фронті після народньої мобілізації, була кругло 50.10 Це було % того, що їх мала Гали­ чина в австро-угорській армії. Оптично стан цей міг би виглядати, як вказівка, що галицьке населення не виявило максимального напруження сил у мобілізації. 6 Ще в грудні 1918 р. вислав полк. Дм. Вітовський сотн. Миколу Алиськевича до Буда­ пешту, щоб набув там воєнні матеріали. Сотн. Алиськевич уклав відповідний договір в мадярами, але чому він не був виконаний, про те читайте в його спогадах: „Пере­ говори 8 мадярами в 1918 р.”, ІЧК 1981, 7—8, ст. 5—18. 9 Див. В. Ehnl,. Die Ost. ung. Landmacht nach Aufbau, GUederung, Friedensgamison und nationaler Zusammensetzung im Sommer 1914. Wien, 1938. 10 У квітні 1919 року було 51 піхотних куренів Галицької Армії, під час Чортківської офеизиви — 52, після переходу через р. Збруч — 48.

26


У дійсності це максимальне напруження було. Фронтові курені ав­ стрійської армії з українською більшістю перебували на далеких фрон­ тах: італійському, альбанському, їв складі окупаційної арміії їв Україні. Велика кількість австрійських куренів попалася в італійський полон вже 2-4 листопада 1918 року, отже після остаточного розпаду Австрії. За нашими обрахунками, до італійського полону попалося тоді що­ найменше 25 австрійських піхотних куренів, які мали українську біль­ шість вояцтва.11 Власне з цих полонених, головно, рекрутувалися 40,000 українських полонених в Італії, які чекали репатріації в Україну, але її не дочекалися, -в значній мірі з вини української дипломатії. Полонення цих українських вояків зменшило на десятки тисяч добір­ ного вишколеного вояцтва потенціял Галицької Арміії, що мусіло теж мати значення для майбутнього ходу польсько-української війни, У цьому місці треба теж звернути увагу на велику кількість україн­ ських полонених у Росії й на Сибірі, але про їх кількість навіть при­ близних Відомостей подати не можливо. 8. Матеріальні перешкоди в проведенні народньої мобілізації

Це цілком зрозуміло, що зубожіла, знищена війною аграрна країна не могла поставити великої армії та її відповідно озброїти, одягти й вирядити. На території Галичини не було ні одного військового заводу чи фабрики, що продукували б зброю, амуніцію та виряд для армії, навіть не було заїводу, щоб для неї продукував білля, одяг, полотно, шкіру, консерви тощо. Одним словом, у Галичині не було воєнної промисловосте, такої .необхідної для організації й забез­ печення армії. У відношенні матеріального забезпечення, Галицька Армія мусіла полягати, отже, на військові склади, залишені „небіжкою” Австрією, яких, до речі, не було 14, як це пише польський воєнний історик Гуперт,1213 а за ним повторює Кучабський18 але тільки 7, при чому в них було майна обмаль. Найбагатші військові склади у Львові й Перемишлі в скорому часі були здобуті поляками. Були ще вели­ чезні склади військового майна кол. російської армії у Радивилові, з яких Галицька Армія користала багато, але для повного їх вико­ ристання мусіла галицькими частинами окупувати Дубенщину й Крег м’янеччину, очевидно за згодою тодішнього військового міністра УНР полк. Олександра Шаповала, який не бачив іншого виходу з анархії, що поширювалася в південних волинських повітах у той час.14* Деяку "

Вже після 1 листопада 1918 р., на італійському фронті полонено в цілості або в більшості такі українські полкн австро-угорської армії: 9 пп, 15 іш, 45 пп, 55 пп, 77 пп, 109 пп, 124, пп, 130 пп, 20 п. стр, 36 п. стр. і ЗО батальйон польових стрільців (федьдеґер). Де в рівновартість 25 українських куренів піхоти, що були в італійському по­ лоні. Див. Табл. 4. 12 Гуперт, назв, праця, ст. 23. 13 Пор. Dr. W. Kutschabsky, Die Westukraine im Kampje mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918—1923. Berlin 1934, ст. 234. Далі: Кучабський. 14 Про галицьку окупацію Дубешцини розказує пор. П(етро) В(овк) у серії спогадів, на­ друкованих у журналі Український Скиталець. Див. „Волинь під військовим зарядом Галичан 1919 р ”, УС 1922, 14, 15; 14—16; 16, 7—9; 17, 6—7; 18, 10—11; 19, 20—27; 20, 37—41; 22, 23—29. УС 1923, 1, 41—48; 2, 27—31; 3, 24—27; 4, 26, 21—25; 5, 44—48; 6, 30—36; 7, 30—35; 9—10, 29—35; 12, 23—26; 13, 13—21; 15, 16—22; 17—18, 39—40; 21—22, 23—41; 23—24, 33—56.

27


матеріяльну військову поміч дала Галицькій Армії — Армія УНР, головно доставами військового майна з великих складів у Проскурові й Білій Церкві. Але на довшу мету Дієва Армія УНР, яка в боротьбі проти московських большевиків втрачала район за районом, не могла цього робити, бо те військове майно, що залишилося на Наддніпрян­ щині, потрібне було самій Армії УНР.1516 Так виглядали „власті” віійськово-матеріяльні сили Галицької Ар­ мії. І коли ці сили використано в 100%, коли в Галицькій Армії кож­ ного першого точно виплачувано військові платні для „гажИстів” і що декади винагороду для вояцтва, коли забезпечення зброєю й вій­ ськовим еирядом було в міру достатнє, що було причиною, що до останніх днів існування Галицька Армія зберегла зразковий порядок і пюдивугідну дисципліну, то в цьому (Відношенні до певної міри вели­ кою є заслуга інтендантури Галицької Армії. На жаль, в нашій літе­ ратурі предмету про діяльність інтендантури пишеться мало18, а до­ кументальних даних про роботу інтендантури не залишилося м��йже ніяких. Майбутній історик Галицької Армії матиме клопіт, коли схоче собі відповісти на питання, як діяла інтендантура УГА і як вона під­ тримувала життя Галицької Армії в найтрудніших для неї і для себе хвилинах. 9. Матеріяльне забезпечення Галицької Армії

Не зважаючи на ідейну працю й організаційний хист старшин-інтендантів, Галицька Армія впродовж усього часу свого існування тер­ піла жахливі матеріяльні недостатки. Бракувало зброї й амуніції, воєн­ ного виряду, одягу, білля, взуття, ліків. Через ці браки, стрілець на фронті і його старшина не могли повністю присвятити себе виключно виконанню бойових завдань і це мало вплив на вислід воєнних опера­ цій. На Наддніпрянщині, УГА не мала своєї матеріяльної бази й тому умовини праці інтендантури були багато гірші, як у Галичині. У ній, для кожного більшого військового з’єднання (корпус, бри­ гада) була призначена територіяльна округа, з якої бригада могла набувати харчі для своїх відділів та й інше запотребування. Не було дозволено нічого самовільно ремвірувати, а -все треба було замовляти через повітових комісарів. За товар плачено грішми, або заміною на нафту, сіль, цукор і т. п. Гроші одержувала армія із ДСВС, нафту, віск і сіль з Дрогобича, а цукор з Наддніпрянськії України. Інтен­ дантура кожної бригади мала в своєму районі склади харчів, одягу, обуви, кравецькі й шевські варстати й пекарні. На Наддніпрянській Україні інтендантура Галицької Армії взяла під овій заряд низку дворів. Організовано було спеціяльні відділи для переведення в них жнив. Ці 15 На правобережній Україні великі склади зброї й воєнних матеріалів були розташовані в таких містах: Біла Церква, Вінниця (кримські казарми), Жмеринка, Проскурів (та­ кож авіаційне майно), Рівне, Радивилів. Під час наступу Червоної армії деяких скла­ дів не можна було вивезти і вони попалися в руки ворога. Про те, що вдобуто в цих складах, розповідав Владимир Антонов-Овсеенко, командувач „українського фронту1’. Див. його Записки, о гражданской войне, т. II, Москва 1928, ст. 177. 16 Йор. Д-р Микола Хробак, „Інтендантура”, УГА, т. І, Вінніпег 1958, ст. 262—267.

28


відділи збирали збіжжя, молотили, віддавали до млинів, а муку виси­ лали або до армійського складу в Жмеринці, або прямо до корпусі© і- бригад. Не з власної вини інтендантура Галицької Армії ©тратила значні запаси військового майна під час першого й другого відворотів Га­ лицької Армії з Галичини. У Бродах, в наслідок швидкого наступу армій ген. Галлера, ©трачено завезену туди базу Дієвої Армії УНР, в тому найкращі рухомі майстерні, бо її вже не було куди вивезти.17 Знов же, склади військового добра на Підкарпатті впали жертвою несподіваного зрадницького удару румунів на тили Галицької Армії між горами Карпатами й рікою Дністер. З цього району військового добра вивезти ©же не 63'ло можна тому, що єдиний для цього заліз­ ничний шлях вів через станиславіївський залізничний вузол, який уже від 25 травня 1919 року був у руках ворога (польське повстання вибухло в Станиславові на віістку про румунський напад), а зрадник пполк. В. Бем з ДСВС (чужинець на українській службі) здезорганізував був своїми наказами оборону цього міста. Під час другого відвороту Галицької Армії за р. Збруч Галицька Армія втратила віійськово-матеріяльйі бази І і II корпусів. Вони не могли уникнути захоплення поляками, бо залізничні поїзди, що їх евакували на схід, застрягли були на залізничній лінії Тернопіль-Підволочиська. Залізнична станція Волочиськ була зайнята московськими большевиками. Найгірше була Галицька Армія забезпечена зброєю й амуніцією. Брак їх унеможливив використання початкових перемог Чортківської офензиви. Знаючи, що, полягає виключно на власних силах, політичномілітарний провід ЗУНР повинен був використати всі можливості для здобуття зброї й амуніції і повинен був набувати їх за кожну ціну всюди там, де її можна було набути. З найближчих сусідів, зброю, амуніцію, військовий виряд могли продати Чехо-Словаччина, Австрія, Угорщина, з дещо дальших Болгарія шукала доброго купця на озброєння болгарської армії, але ці всі заходи треба було зробити негайно, бо після відкинення пропозицій ген. Бертельмі галицьким урядом, Антанта почала організувати бльокаду території, зайнятої українськими арміями. Остаточно цю бльокаду зорганізовано, і на територію України, наприклад з сусідньої Румунії, не можна було перевезти навіть ліків. Коли ЗУНР бажала робити зброєневі закупи на заході, то вона повинна була їх робити скоро, ще заки Антанта почала розбиратися в тому, що діється в Галичині. На жаль, цього не зроблено, але коли зроблено, як це ми вже подали, то зроблено запізно. А зброю й воєнні припаси таки можна було обміняти до­ схочу за галицьку нафту, яка була твердим обмінним засобом галиць­ кого уряду в його торговельних трансакціях за кордонами ЗУНР. 17 Пор. Ген. Микола Капустянський, Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році. Кн. І, 2-ге вид. Мюнхен 1946, ст. 38, 44.

29


10. Воєнний потенціял противників Галицької армії Воєнними противниками Галицької Армії були польська армія, Червона армія большевицької Московщини і біла московська армія ген. Дешкіна, відома, як „Добрармія” (добровольча армія). В один час (травень 1919 р.) воєнним противником Галицької Армії була теж румунська армія. Воєнний потенціял кожної з названих армій був більший, ніж воєнний потенціял Галицької Армії. У цьому розділі бажаємо ілюс­ трувати цей факт деякими статистичними даними. , Польська армія мала догідні умови для свого розвитку, про які ми вж'е згадували. Відроджена Польща потребувала неповних десять місяців часу, щоб створити півмільйонову армію. В дні 15 серпня 1919 р., без військ Познанщини, вона вже нараховувала 518,284 людей у харчовому стані, а 203,264 людей у бойовому стані.18 Постійний ріст польської армії показують такі цифри: 15. І. 13. II. 20. VI. 15. Ш 15. Vin.

1919 1919 1919 1919 1919

110,532 людей у харчовому стані, 23,000 людей у бойовому 156,057 ” ” ” 56,753 278.772 " ” ” 154,560 379.390 ” ” ” 181,040 518.284 ” ” ” 203,264 ” ” «

Розбудовуючи свою армію, Польща не мала труднощів із матеріяльним забезпеченням, що їх мала Галицька Армія. У всіх колишніх займанщинах, з яких утворилася польська держава, окупанти зали­ шили багато більше воєнного майна, ніж його залишила Австрія в Га­ личині. Польська армія мала змогу перебрати численні воєнні склади, залишені німецькою й австро-угорською арміями. Все ж таки, головну воєнну допомогу отримала Польща від Фран­ ції та інших держав Антанти. Насамперед отримала вона цю допо­ могу в постаті чудово озброєної й модерно еквіпованої 100,000 армії ген. Галлера (три корпуси), не рахуючи дивізії ген. Желіґовського, що прибула з окупованої французами Одеси через Румунію. Після прибуття армії ген. Галлера в квітні 1919 р., до Польщі прибула теж воєнна місія під проводом ген. Анрі (17.IV.1919), яка взяла на себе обов'язок систематичного забезпечення польської армії зброєю і во­ єнними матеріялами. Про те, якою була французька допомога для Польщі, свідчить факт, що на весні 1920 року, для боротьби проти Червоної армії, польська армія отримала з Франції 1,494 гармат, 350 літаків, 2,800 кулеметів, 327,500 рушниць, 800 автомобілів, 518 мільйо­ нів набоїв і 10 мільйонів гарматніх стрілеи.20 Крім Франції, певну кіль­ кість зброї й воєнних матеріяліїв доставили Польщі З'єднані Стейти Америки із своїх воєнних складів у Марселі, а теж і Великобрітанія. Червона армія (повна назва Робітничо-Селянська Червона Армія) стала противником Галицької Армії вже в квітні 1919 року, коли її 18 Гуперт, назв. праця, ст. 12—16. 19 Гуперт, назв. праця, там ж е.. 20 Пор. В. Ф. Воробьев, ред. Боєвой путь советских вооруженньїх сил. Москва 1960, ст. 135. ЗО


загони станули над р. Збруч і Галицька Армія мусіла проти них орга­ нізувати оборонні (військові групи під проводом от. Ляера й от. Мартиновича. Але це був побічний фронт. Головним противником Га­ лицької Армії стала Червона армія щойно тел я переходу Галицької Армій за Збруч, в липні 1919 р. Революційний провід большевицької Московщини дуже добре ро­ зумів значення Червоної армії й дуже рішуче та енергійно організував її на території, що була під його владою. Маючи в центрі приблизно 40 мільйонів московського населення, сконцентровану в ньому воєнну промисловість в трикутнику Москва - Тула - Ленінград, творці Червоної армії мали змогу нові маси московського населення кликати під зброю, вишколювати їх та кидати на різні фронти громадянської війни. І, справді, Червона армія росла з дня на день. Коли весною 1919 року, Червона армія налічувала тільки 800,000 людей, то восені 1919 р. її чисельність збільшилася вже до 1,400,000, на початку 1920 р. до 3,500,000, восені цього року до 5,000,000.21 Воєнна промисловість пра­ цювала для Червоної армії безперебійно. І так, наприклад, один тільки воєнний завод у Тулі доставив був восені 1919 р. для Південного фронту, що Івів офензиву проти Добрармії ген. Денікіна, 527 кулеметів, 29,804 рушниць, 80,405 гарматних стрілен і 33 мільйони набоїв.22 Знов же в 1920 році, для війни проти Польщі, Південно-західний фронт Червоної армії отримав був 23,000 рушниць, 507 кулеметів, 48 гармат, 46 літаків, 36 мільйонів набоїв і 110,000 комплетів одностроїв.23 Все ж! таки, внутрішнє положення большевицької Московщини було дуже важке. В окруженій зі всіх брків большевицькій фортеці бракувало хліба, палива, металю; багато заводів не працювало через брак сировини, залізничний і річковий транспорт були серйозно по­ шкоджені. Країни, що продукували багато нафти, вугілля, залізної та манганної руди, хліба, цукру і т. д., були поза большевицьким кон­ тролем. З усіх сторін територія большевицької Московщини була окружена ворожими фронтами, що їх організували різні білі московські армії з допомогою західніх держав. В 1919 році Червона армія мусіла боротися на таких фронтах: 1. Північно-західній проти білої армії ген. Юденіча біля Ленін­ граду; 2 . Північний проти білої армії ген. Мюллера й американського експедиційного корпусу в Архангельську;

3. Східній проти білої армії адм. Колчака і проти оренбурзьких та уральських козаків; 4. Південний проти донських козаків ген. Краснова і проти Добр­ армії ген. Денікіна; 21 Там же, ст. 59—60. 22 Там же, ст. 112. 23 М. Захаров, ред. 60 лет вооруженньгх сил СССР. Москва 1968, ст. 125.

31


5. Український — проти української армії (пізніше перейменова­ ний у Південно-західній фронт); 6. Західній проти польської армій в Білорусі.

Використовуючи своє центральне положення й добре розвинену сітку залізничних шляхів, командування Червоної армії вміло переки­ дало війська з фронту на фронт залежно від потреби. Воно зуміло перемогти своїх противників по черзі, тим більше, що серед них не було координації й співпраці. Білі армії не мали спільного команду­ вання, діяли розрізнено і це було важливою причиною їхньої май­ бутньої катастрофи. Білі армії не рівнялися чисельно Червоній армії. Вони ніколи не мали разом більше, ніж 600,000 багнетів і шабель, 3,000 кулеметів і 550 гармат. І тому можна дивуватися, чому вожді „белого движ'ения” так легко зреклися кооперації з українською об’єднаною армією, що по­ тенційно представляла значну воєнну силу. Перед зустріччю об’єдна­ ної української армії з армією ген. Денікіна (серпень 1919 р.), укра­ їнська армія нараховувала 100,000 людей, у тому 37,350 багнетів, 3,725 шабель, 1,169 кулеметів, 342 гармат, у регулярних частинах. Але Штабові Головного Отамана (ШГО) підлягали теж численні пов­ станські загони на Правобережжі, а крім цього, маючи під своєю вла­ дою територію з 6,500,000 населення, українська армія могла перевести успішну мобілізацію, яка збільшила була б чисельність української армії до 500,000 людей. Для цього потрібно було тільки воєнних матеріялів, одягу, зброї, що їх у значній мірі отримувала Добрармія ген. Денікіна від держав Антанти. І так, від лютого по жовтень 1919 року, Добрармія тільки через Новоросійський порт отримала була від Великобрітанії: 380,000 рушниць, 2,998 кулеметів, 290 мільйонів на­ боїв, 217 гармат, 100 танків, 194 літаки, 1,335 автомобілів і 300,000 комплетів одностроїв.24 Це є совєтські дані, але сам Черчіль при­ знався, що до липня 1919 року брітанська армія передала Добрармії 250,000 рушниць, 200 гармат і ЗО танків. Добром цим не бажала ділитися Добрармія з українською армією. Ген. Денікін відкинув плян ЩГО про спільні операції, переданий йому Антантою, бо, як згадує він в своїх „Очерках русской смути”, давати великі воєнні ресурси Петлюрі, озброювати й постачати його армію, здавалось йому щонайменше „нелепьш”.25 Він волів зробити з укра­ їнської армії свого ворога і зійти зовсім поконаним з поля бою в Схід­ ній Европі. Добрармія ген. Денікіна, яка у вересні 1919 р. стала черговим про­ тивником Галицької Армій’, була рішуче переоцінювана галицькими штабовцями. Вона не мала цієї бойової сили, яку в неї підозрівали (напередодні зустрічі з українською армією вона мала тільки 152,000 багнетів і шабель на всіх своїх фронтах: під Царицином, на кордонах 24 Там же, ст. М. 25 А. Денікін, Очерки русской смути. Том V, Берлін, ст. 257.

32


Донщини та в Україні) і не мала цієї боєздатносте якої від неї чекали, як від армії добровольців-офіцерів і козаків. Факт, що в цій армії відношення офіцері'в-добровольців до козаків було як 1 :4, було при­ чиною внутрішньої слабости цієї армії. Коли добровольці-офіцери стреміли до відбудови „єдиної і неділимої” Російської імперії, коли соціяльно вони боролися за „старий режим”, а в національній політиці руководилися чорносотенними гаслами, козаки були військом козаць­ ких держав: Всевеликого Війська Донського, Кубанської Народньої Республіки та Терського Козачого Війська, які були в постійному кон­ флікті з ген. Денікіном, якому підлягали тільки у військовомоу від­ ношенні. Остаточна катастрофа Добрармії сталась тоді, коли невдоволені реакційною політикою ген. Денікіна козачі частини покинули фронт 'і відійшли до своїх вужчих батьківщип. У рамках „вооруженннх сил юга России”, не зважаючи на всебічну допомогу Великобрітанії, справжня російська Добрармія представляла незначну силу. Ця сила ніколи не перевищала 50,000 багнетів і т а ­ бель. Серед її офіцерства значну кількість творили природні українці. Українці теж складали всі нові формації, що творились чи поповню­ вались на Україні. Очевидно, що всі ціі українці не мали найменшого бажання боротися в складі московської Добрармії, якої політика на зайнятих нею областях України мала виразний московсько-чорносо­ тенний характер. Все, що мало. український національний характер, було заборонене. Реакційна політика ген. Денікіна була причиною, що в Україні ширився масовий повстанський рух й командування мусіло здіймати з фронту частини й кидати їх до боротьби проти пов­ станців.26 Все це разом причинилося до повного розгрому Добрармії на Україні і до спішного її відвороту з українських земель. На жаль, об’єднана українська армія не мала змоги використати цього відво­ роту й зайняти значні частини українських земель з причин, які будуть дальше розглянені в нашій праці. Коли мова про підсумки цього розділу, то наведені цифри перепереконують нас, що проти ніодного із своїх противників Галицька Армія не мала спроможностей боротися виключно власними силами. Також час, у ніякому разіі, не грав на користь Галицької Армії. З цього виникає, що політичний і військовий провід Галицької Армії мусів робити висновки й робити їх скоро. На жаль, майбутнє показало, що цих висновків не зроблено в пору і факт цей мав далекойдучі наслідки. Знаючи ці наслідки й аналізуючи їх, воєнний історик не може не на­ звати визвольної війни українського народу інакше, як війною невико­ ристаних можливостей!

26 Про це докладно в книві, редаґованій Ігнатом А. Білим, Трагедія казанества, том Ш. Париж 1936, ст. 384—393.

33


II. НАРОДЖЕННЯ й РІСТ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ 1. Предтеча Українська! Галицької Армії — Українські Січові Стрільці

Предтечею Української Галицької Армії були Українські Січові Стрільці (УСС). Під цією назвою був відомий полк українських доб­ ровольців в австро-угорській армії, що воював на російському фронті й прославив себе своїми бойовими чинами. Про цей полк існує велика історична література, користування якою уможливлюють бібліографії, зладжені Петром Зленком і д-ром Степаном Ріпецьким.1 Значення Українських Січових Стрільців полягає в тому, що вони були першою після бою під Полтавою (1709) українською збройною формацією, що вийшла на поле бою боротися за вільну й незалежну Україну. Цей цікавий факт стався, коли могло здаватися, що ім’я України вже навіки викреслено з людської пам’яті, коли славні укра­ їнські традиції майже цілком забувалися на всіх українських землях і коли проблема створення такої формації і її збройної боротьби не існувала понад 200 років навіть у сфері чистої теорії. Коли йдеться про українські військові традиції, то слід тут від­ значити, що вони були цілком відсутні в конституційній Австро-Угор­ щині і це було причиною, що західні українці цілком байдуже ста­ вилися до війська й до військових справ. Під цим оглядом набагато краще стояли справи в царській Росії, де військова служба мала по­ пулярність серед українського населення. Варто відзначити тут, що в російській армії мирного часу служило около 6,000 старшин україн­ ського походження, а кількість генералів в 1913 виносила 85 осіб, а в 1917 році зросла до 270. В Австро-Угорщині генерали україн­ ського роду з’явилися щойно під час війни, і всіх їх було 4, при чому ні один із них не служив в УГА.23* Західні українці не тільки уникали професійної військової служби, але й проявляли виразну нехіть до те­ оретичних і практичних військових знань та противилися заходам будьякої „воєнізації” українського населення, дарма що їв 1848-49 рр., така „воєнізація” в Галичині в зв’язку з угорським повстанням й польськими мілітарними рухами в Галичині мала місце.8 Все ж таки, не зважаючи на такий стан, ідея відродження укра­ їнської збройної сили знайшла доволі несподівано і раптово своїх відданих визнавців серед української молоді. І так, в селі Завале, вліті 1900 року, постало перше товариство „Січ”, що було початком великого січового руху, який нав’язував перервану нитку традицій Запорізької Січі і славної козаччини. Почався період „воєнізації” 1 Повну бібліографію Українських Січових Стрільців творять дві бібліографії: Петра Зленка і д-ра Степана Ріпецького. Див. Петро Зленко, „Українські Січові Стрільці (М��­ теріали до бібліографічного покажчика)”, За державність, ч. 5, 1935, ст. 249—273, ч. б, 1936, ст. 238—253 і ч. 7, 1937, ст. 231—245. Немов другою частиною цієї бібліо­ графії е книга: Д-р Степан Рітгецький, Бібліографія джерел до історії Українських Сі­ чових Стрільців, Нью Йорк 1965. 2 Про них далі у розділі Тенералітет, генеральний штаб, старшинський корпус. 3 Див. Іван КревецькиЗ, „Оборонна організація руських селян на галицько-угорськім пограниччі в 1848-49 рр.”, Записки Наукового Товариства Шевченка, том 63, ст. 1—26, том 64. стор. 27—58. Його ж „Баталіон гірських стрільців”, ЗНТШ, том І07, ст. 52—72.

34


українського населення Галичини в українському дусі. Поруч „Січей” постають масово руханкові товариства „Сокіл”, а далі „Пласт”; який присвячує теж увагу військовому вишколові. З’являється ідея творення українських мілітарних організацій, думка про справжню підготову молоді, пляни збройної боротьби за українську державність. Не без впливу тут приклад польських мілітарних організацій, керованих Юзефом Пілсудським, що існують в Галичині вже від 1906 року і мають добре поставлений військовий вишкіл, а при тому видають багату ідеологічну та військову літературу. Польські організації існують без перешкод зі сторони австро-угорської влади в Галичині, але творення українських мілітарних організацій натрапляє на великі труднощі. З одного боку творити такі організації перешкаджає австро-угорська влада, а з другого боку творення українських мілітарних організацій зустрічається з байдужістю, а навіть спротивом старшого громадян­ ства, а теж частини молоді. Але, остаточно, всі перешкоди були пе­ реборені й українські мілітарні організації заіснували. Насамперед постало у Львові товариство „Січові Стрільці” і зараз по ньому „Сі­ чові Стрільці II”, а теж1 найкраще на провінції товариство „Січові Стрільці” в Бориславі. У дуже скорому часі, територію Галичини покрило 96 товариств „Січових Стрільців”, якіі почали справжній вій­ ськовий вишкіл української молоді. Тим часом війна наближалася швидкими темпами. В обличчі тієї небезпеки створилася Головна Українська Рада, в якій об’єднуються всі три головні українські політичні партії в Галичині. Вже на своєму першому засіданні ГУР вирішила організувати український легіон для Ооротьби проти Росії, під назвою Українські Січові Стрільці. Дня З серпня 1914 р. ГУР проголосила свій „Маніфест до українського наро­ ду”, а три дні пізніше спільний з Українською Боєвою Управою мобі­ лізаційний заклик до українського народу. На заклик цей зголосилося понад 28,000 добровольців до боротьби в рядах УСС. Не всі ці охотники мали щастя служити в рядах УСС. Український Легіон УСС ніколи не тішився прихильністю австрійської військової влади. Коли в серпні 1914 року зібралося в Стрию около 10,000 охотників (інші не могли вже прибути, бо їхні повіти були вже зайняті російською армією), австрійська військова влада наказала з них ви­ брати 2,500 стрільців, а решту відпустити додому. Австрійська вій­ ськова влада теж ніколи не погоджувалася на пляни УСС (з травня 1915 року), щоб набрати 12,000 охотників до боєвої формації Легіону УСС, а 5,000 стрільців до Коша УСС. У цьому самому часі польський легіон австрійської армії нараховував уже дві повні бригади з усіх родів зброї. Українські Січові Стрільці були формацією української молоді і такий характер вони зберегли теж в австрійській армії. В 1916 році, в 1-му полку УСС, що складався з 2 куренів по 4 сотні стрільців, одного булавного підвідділу й одної технічної сотні, при стані 1,665 старшин, підстаршин і стрільців, переважну частину особового складу полку творила молодь нижче 25 років життя. Молодь віком 19-21 років життя творила 46.87% особового складу полку, а молодь віком 18-22 .

35


років життя — 71.98%, і врешті молодь від 18-24 року життя — 85.1% особового складу полку.45 В австро-угорській, а пізніше в українській армії, УСС були елі­ тарною формацією, і на це складалося багато причин. Насамперед вони були високопатріотичною формацією добровольців, що блестіли своїм першорядним вишколом, добірним вояцтвом, з якого 38% мало закінчену середню освіту, прикладним бойовим духом й досконалим, зокрема в українській армії, озброєнням. Від німецьких інструкторів, що вишколювали УСС у вишколі XXV австрійського корпусу, УСС засвоїли собі чимало ідей, що збільшували „пробоєвість” частин УСС. З погляду військового вишколу, УСС мали найкращий вишкіл з усіх частин української армії. В А Українські Січові Стрільці стали 1-шою Бригадою УСС, ядром якої були два повні бойові курені Легіону УСС. Не зі своєї вини куреиі Легіону УСС запізно прибули до Львова, бо щойно 3 і 4 листопада. Відсутність УСС в перших трьох днях боротьби за Львів була вирішальною для її висліду. В реєстр української армії ввійшли УСС як І-га Бригада УСС в наслідок Листопадового Зриву. Ввійшли до реєстру української армії маючи за собою чотири роки боротьби за українську державність в ря­ дах чужої армії. Тим вони й різнилися від інших з’єднань україн­ ської армії, які постали щойно в наслідок Листопадового Зриву,* а 3 якими тепер ділили вояцьку долю на вужчій Батьківщині, в Галичині, і на Наддніпрянській Україні. Але й різнилися теж тим, що Листо­ падовий Зрив і викликана ним збройна визвольна боротьба були в великій мірі духовим і збройним ділом Українських Січових Стріль’ців. Листопадовий Зрив був політичним і бойовим досягненням, у значній мірі УССтрілецтва, якщо взяти до уваги факт, що в складі Українського Генерального Військового Комісаріяту, який його під­ готовляв, були старшини УСС: полк. Дмитро Вітовський, от. Семен Горук, пор. Богдан Гнатееич, пор. В. Старосольський, nop. І. Цьокан, чет. Іванчук і пхор. Дмитро Палйв. УГВКомісаріят на чолі з полк. Дм. Вітовським уложив плян зайняття Львова, який точно виконано в ночі 1 листопада 1918 року, а акцією на провінції керував пхор. Дмитро Паліїв. Обі ці акції закінчилися повним успіхом.6 2. Листопадовий Зрив і постання Української Галицької Армії

Українську Галицьку Армію покликав до життя Листопадовий Зрив. По суті, він був воєнно-революційною операцією, яку перевів УГВКомісаріят. Це був таємний військовий комітет, що постав у Львові в першій половині жовтня. Комітет цей заплянував держав­ ний переворот у Галичині й створення в ній української держави. Український політичний провід не був приготований на такий переворот. Він не був приготований на розвал Австрії і, якоюсь мі­ рою, його боявся і його не хотів. Він переговорював з віденським 4 Лев Шанковський, „Перший полк УСС. в 1916 році”, Альманах-Календар „Провидінні9, Філадельфія 1965 ст. 57—60. 5 Пор’. Степан Ріпецький, Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. Нью Йорк 1956, ст. 204—207.

36


урядом і вірив ще «в можливість перетворення Австрії в федерацію національних держав, як це заповів був у своєму маніфесті з 18 жовтня 1918 р. австрійський цісар Карло. Чекаючи рішення української справи від австрійського уряду, президія Української Парламентарної Репре­ зентації і виконна делегація Української Національної Ради залиши­ лись зовсім позаду подій, які в наслідок Листопадового Зриву розви­ валися революційним шляхом, шляхом руйнування австрійської влади й будування на її місці влади українського народу. Воєнно-революційна операція, відома під назвою Листопадового Зриву, була, назагал, успішною й удатною операцією. Найбільше удатною вона була у Львові. Про розміри львівської удачі говорить факт, що велйке місто (205,000 населення), з перевагою польського населення (51.2%) опанувало 60 старшин і 1,400 вояків фактично без інциденту. Історик Листопадових днів у Львові Олекса Кузьма за­ значає: „Українська влада вив'язалась із свого завдання знаменито. Справність українських старшин і вояків була зразкова. Цілий плян перевороту переведено так прецизню і дальші розпорядки виконувано так бездоганно, що чужинецькі військові старшини, яких у Львові було безліч, висловлювались про це з найбільшим признанням. Навіть Мончинський (командант польських повстанських військ у Львові—Л.Ш.) не годен був укрити свого подиву, називаючи злобно український переворот „німецькою роботою ”.6 На провінції переведено Листопадовий Зрив у перших днях листо­ пада і в цілій низці міст він відбувся без найменшого інциденту. Тіль­ ки в Самборі та в Бориславі хвилево ці міста опанували були поляки, але їхні виступи в скорому часі ліквідовано. Удатним був теж Лис­ топадовий Зрив у Перемишлі, але, на жаль, зайва добродушність і поступливість політичних провідників повіту причинилася була до зайняття цього міста поляками в дні 11 листопада. Втрата цього міста, як теж брак широкозакроених мілітарних операцій, щоб цей ключ до української Галичини відобрати, був одною з причин, що склалися на перемогу поляків у польсько-українській війні.7 У висліді Листопадового Зриву зайнято майже всю українську етнографічну територію Галичини й Буковини. Наступ румунської армії в Буковині зліквідував український стан посідання. Галичина, яка мала власну проблему: польське повстання у Львові, не могла поспішити з допомогою. Українські війська з Буковини, після кількох ар’єргардних боїв, відступили до Галичини, де в Коломиї переоргані­ зувались в Буковинський курінь. Цей Буковинський курінь увійшов, пізніше, їв склад 3-ої Залізної дивізії Армії УНР, де визначався в боях на протибольшевицькому фронті.8 6 Пор. Сотн. Олекса Кузьма. Листопадові дні 1918 р. 2-ге вид. Нью Йорк I960» ст. 70. 7 Пор. Кузьма, назв. праця, ст. 238—246, розділ XIX: „Упадок Перемишля”. Інша літе­ ратура про Перемишль: Борис Ромченко, „Сумної памяти дні в Перемишлі” УС 1921, 1, 14—19; 2, 13—17. Див. теж Теодор Гоза. „З визвольних днів Перемишля”, УГА, том ІП, Вінніпег 1966, ст. 59—63. Також: „Положення в Перемишлі (документи)”, там же, ст. 67—75. 6 Пор. Д. М. „Буковинський курінь”, УГА, том І, Вінніпеґ 1958, ст. 259—260. Також: Ген. Олек-сандер Удовиченко, Третя дивізія. Матеріали до історії Війська УНР, Нью Йорк 1971, ст. 45. Прізвище автора: Дмитро Микитюк.

37


Листопадовий Зрив покликав до життя українську армію, але про­ цес її утворення, поза Львовом, про який існують точні дані,9 важко представити, бо бракує відповідних джерельних праць. Листопадовий Зрив, який був переломовою історичною подією в Галичині, на жаль, не посідає в українській літературі предмету такої кількости джерель­ них праць, якії б відповідали значенню цієї поділ. Численні учасники Зриву, на жаль, не подбали за висвітлення події, учасниками якої були, а яка була виявом однодушної постави українського народу Галичини і виразником його готовости до боротьби за побудову української дер­ жавносте Про Листопадові дні в цілій низці повітів не знаємо нічого, бо немає для цього джерельних даних, наприклад, з повітів: Борщів, Городенка, Городок, Гусятин, Добромиль, Заліщики, Збараж, Зборів, Мостиська, Надвірна, Скалат, Снятин, Чесаніїв. Спогади військовиків, особливо важливі для наших дослідів, маємо тільки з повітів Балигород-Лісько, Дрогобич, Жовква, Золочів, Коломия, Львів, Перемишль, Рудки, Самбір, Стрий, Товмач. Про Стрий є дещо більше: нарис Андрія Кігічака (пїдхор. УСС) про українську міську, повітову й військову адміністрацію в цьому місті, єдиний у своєму роді з Цілої Галичини.10 Про більшість повітів знаємо тільки те, що було подано в звітах кур’є­ рів УГВКомісаріяту, частина з яких були надрукована у львівському „Літописі Червоної Калини”.11 Очевидно, брак відповідної літератури про Листопадовий Зрив, недоступність літератури, розсипаної в різних пресових виданнях в роки між двома війнами, наприклад в такому органі, як „Україн­ ський Прапор” — видання українського галицького уряду в рр. 19191928 (Відень-Берлін), ставлять історика визвольної війни в Галичині в клопітливе положення; на підставі доступної тепер літератури він не може представити повної історії Листопадового Зриву. На під­ ставі доступної літератури воєнний історик не може представити постання Галицької Армії, яка вже в грудні 1918 року, за свідченням ген. М. Ом. Павленка нараховувала 30,000 старшин і вояків, у тому 15,000 боєвиків з 40 гарматами.12 Про те, як утворено цю армію, існуюча література предмету дає тільки частинну відповідь. У наступній таблиці подаємо наявну інформацію про Листопадо­ вий Зрив у різних повітах Галичини й про п т ’язане з ним творення українського війська в різних місцевостях, при чому підкреслено вклад цих місцевостей в оборону Львова. Поскільки таблиця наша від­ дзеркалює стан у перших трьох тижнях листопада, тобто за час боїв у Львові, то можна зробити висновок, що в цьому часі допомога краю для Львова була цілком недостатньою. Край не відгукнувся задовільно 9 Крій праці 0л. Кузьми, див. теж Corn І. F—вий, „Спомини львівських листопадових днів”, УС 1921, 1; 3—9; 2, 4—13. Прізвище автора: сотн. Іван Рудницький. 10 Див. Андрій Кігічак, „Зразок правопорядку української влади в одному 8 галицьких міст”, УГА, том П, Вінніпег 1960, ст. 25—29. 11 Див. ШК 1930, 2, 22—28 (Станиславів), 3, 20—21 (Бучач-Бережани), 4, 22—23 (Канінка струмилова), 6, 23 (Рогатин, Турка), 7—8, 29—32 (Підгайці, Радехів, Сто* янів, Стрий, Перемишль, Долина, Винники, Щирець, Рудки), 9, 22 (Бібрка). Див. теж Дмитро Микитіок „Запільні органи правопорядку ЗО УНР”, УГА, том П, ст. 31—44. 12 Ген. Омелянович-Павленко Старший, Українсько-польська війна 1918—1919. Прага 1929, ст. 12. Далі: Павленко.

38


на потреби українського фронту у Львові, посилаючи йому незначну військову допомогу. У цілій низці місцевостей новостворена україн­ ська влада дала перевагу льокальним інтересам, зовсім не турбуючись станом у столиці. З цього погляду мабуть слушним є зауваження, яке зустрічається в літературі, що український уряд, який, до речі, постав щойно 9 листопада, повинен був покинути Львів і переїхати на провінцію, звідки йому можна було б свобідніше вести працю над будовою держави і звідти міг би більш енергійно «організувати допо­ могу для загроженої столиці.13 Зокрема начальний командант укра­ їнських військ у Львові, полк. Гнат Стефаніїв, намагався намовити уряд до виїзду зі Львова. Він від самого початку був тієї думки, що уряд повинен покинути Львів, бо виснажену й нечисельну бойову силу укра­ їнських військ у Львові доводилося розпорошувати на оборону уря­ дових установ зі шкодою для обсади інших становищ. Коли ж би уряд переїхав в інше місце, то у Львові зменшилося б запотребування війська до внутрішньої служби і з вільних вояків можна б створити резерву, якої команді у Львові завжди бракувало.14 Табл. 4 ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ І ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА ПОВІТ

ДАТА ЗРИВУ

Бережани Бібрка Броди Бучач Долина Дрогобич Жидачів Жовква Збараж Золочів

4. 2. 1. 2. 2. 1. 1. 1. 1. 1.

Калуш Камінна струмилова Коломия

2. XI. 1. XI. 1. XI.

УТВОРЕНІ ВІЙСЬКОВІ ЧАСТИНИ

XI. XI. XI. XI. XJ. XI. XI. XI. XI. XI.

Львів

1. XI.

Лісько Перемишль Перемишляни Підгайці Рава руська Радехів Рогатин Рудки Самбір

3. 3. 3. 5. 1. 2. 7. 2. 5.

XI. XI. XI. XI. XI. XI. XI. XI. XI.

Кіш пп.

ДОПОМОГА ДЛЯ ЛЬВОВА 2 сотні

2 сотні Сотня 15 ст., 260 стр. Курінь Курінь Сотня Кіш пп. Кіш гп Сотня Сотня Кіш 24 пп. Кіш 36 пп. Кіш гп. (гармат, полк) Піх. вишк. Заболотів Полк кн. Льва 19 п. укр. стр. Супровідний курінь

2 сотні 3 сотні 4 гавбнці 3 сотні Батерія УСС Винники: 6 відділів, Щирець 2

1 сотня 4 ст., 140 стр. Угнів: 1 сотня 1 відділ Кіш пп.

13 Ку8ьма, назв, праця, ст. 312—314. 14 Там же.

39


Табл. 4

ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ І ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

(Продовження) ПОВІТ Сколе Сокаль Стани славі®

ДАТА ЗРИВУ 2. XI. 1. XI. 1. XI.

у творені

військові

ЧАСТИНИ

ДОПОМОГА для ЛЬВОВА 1 сотня

Кіш 1 СП. К ІШ 2 СП.

Старий Самбір Стрий

2. XI. 1. XI.

Сянік* Теребовля Тернопіль Товмач Турка Чортків Яворів

5. 1. 1. І. 3. 4. 1.

XI. XI. XI. XI. XI. XI. XI.

Кіш УСС Кіш гп.

2 гавбиці

Кіш т і. Кіш гп.

2 гавбиці

Кіш пп.

* Листопадовий зрив переведено в ЗО селах Команчецьиої Республіки. Утворено міліцію. Коианчедька Республіка впала 22. І. 1919 року. Примітка: Немає ніяких даних з повітів Богородчани, Борщів, Горо денна, Городок, Гусятин, Добромиль, Заліщики, Зборів, Косів, Мостиська, Надвірна, Печеніжин, Скалат, Снятин, Чесанів, Ярослав.

Погляд на поівищу табличку показує, що організовані військові формації творились, головно, там, де стояли постоєм кадри австрій­ ських полків. У Галичині, разом з Ярославом, кадри українських пол­ ків австрійської армії були в таких містах: 9 піхотний полк у Журавиці коло Перемишля, 15 пп у Львові, 24 пп у Коломиї, 45 пп у Пе­ ремишлі, 77 пп в Ярославі, 95 пп у Станиславові, 19 п стр у Львові, 20 п. стр у Станиславові, 34 п стр у Ярославі, 35 п стр у Золочеві і 36 п стр у Коломиї. Кадри інших українських полків австрійської армії (10 пп, ЗО пп, 55 пп, 58 пп, 89 пп і 33 п стр) були розташовані поза територією Галичини. Звертає увагу факт, що в Коломиї й Стани­ славові були розташовані по. дві кадри австрійських полків, що й було причиною, що ці два міста себе під оглядом «військовим найскоріше зорганізували і найскоріше вислали військову допомогу до Львова. Факт цей був віддзеркалений у нумерації бригад Галицької Армії. Першою бригадою Галицької Армії стала 1-ша Бригада УСС, якої ку­ рені перші з’явилися у Львові, а черговою бригадою стала 2-га Ко­ ломийська бригада, бо ж Коломия перша на провінції зорганізувала військову допомогу до Львова. 3-тя Бережанська бригада, була ком­ бінованою бригадою; в ній тіільки один курінь був бережанський. Крім нього в склад бригади входили два курені полку ім. кн. Льва, що вів свій родовід з частин львівської залоги, головно кол. 15 пп, а два інші курені були станиславівські. Гарматний полк 3-ої Бере­ жанської бригади був станиславівський; він був організований, станиславівським гарматним кошем, що постав на базі австр. артилерій­ 40


ської кадри в Станислаїво'ві. Черговою бригадою була 4 -та Золочівська. бригада, поскільки золочівські курені, організовані на базі аівстр. 35 п. стр., вже дуже скоро появилися на фронті* під Львовом. Польська література, а за нею мабуть Кучабський 15 твердить, що українська влада організувала 14 кадр (кошіїв) піхоти й 2 артилерії. Насправді кошів піхотних було 7, а коли ще додати Кіш УСС, що перенісся з Вижниці д а Станислаївова, то 8 . Зате кошів гарматних полкіїв було 4. Дальшій, уже пляновій, організації територіальних ко­ манд і кошів послужив розпорядок про військово-територіяльний по­ діл ЗУНР з дня 13 листопада 1918 року, який утворював три військові области та дванадцять військових округ.16 Того самого дня Секре­ таріат Військових Справ оголосив розпорядок, яким наказав частинну ��обілізацію всіх обов’язаних до військової служби громадян укра­ їнської національносте ЗУНР,17 а теж іншим розпорядком Секретаріят Військових Справ розв’язав бувшу австрійську жандармерію і приказав окружним командам утворити українську жандармерію. Крім того здемобілізовано всі командну військові-урядиг-ваведення і т. п. бувшої австро-угорської монархії, що находилися на території ЗУНР, а також всі формації, іцо рекрутувалися з цих територій. їхнє майно перейшло на власність української держ'ави. Приступлено також до організації військового судівництва. Дня 16 листопада 1918 року проголошено розпорядок Секретаріяту Військових Справ, яким створено обласні та окружні військові суди. Найвищий військовий суд мав утворитися у Львові. На час стану облоги у Львові виконував військове судівництво польовий суд Начальної Команди.18 Всіми тими розпорядками Державного Секретаріяту Військових Справ скріплено дальші підвалини під будівництво Галицької Армії. 1, справді, була крайня пора, щоб безплянову і нескоординовану досі військово-організаційну роботу управильнити законодатною дорогою й, тим самим, надати військовій організації певний зміст і означені форми. 3. Польська легенда про австро-німецьку допомогу для Листопадового Зриву

Українці перевели Листопадовий переворот в Галичині без най­ меншої сторонньої допомоги і це є факт, прояснений так основно в нашій літературі, що немає змислу на його розглядання тратити час. Все ж таки, не зважаючи на те, вся польська література про лис­ топадові події, від самого початку й до останнього часу19 твердить однодушно щось цілком протилежне. Спеціяльно улюбленою стала, в польській літературі, легенда про останні жовтневі дні 1918 року, на тлі яких, нібито, оформилася конкретно таємна австро-німецько15 16 17 18 19

Кучабський, назв. праця, ст. 234. Кузьма, назв, праця, ст. 264—265. Там же, ст. 265. Там же, ст. 265—266. Wladyslaw Pob6g-Malinowski, Najnowsza polityczna historja Polski, Tom I, Paryz 1953, ст. 360—361. Див. також Степан Ріпецький, Українське Січове Стрілецтво, назв. праця, ст. 202—203, 352.

41


українська змОіва з австрійською Начальною Командою (АОК), командантом австрійської залоги у Львові ген. Пфефером і намісником гра­ фом Гуйном з одної сторони, а з Українською Національною Радою з другої сторони, наслідком якої мало бути передання влади українцям у Львові £ в краю. Цю легенду польська література роздула до великих розмірів і внесла в неї стільки суб’єктивного елементу, сторонничости й перекручень, що тенденційність цієї літератури стає очевидною. У цьому місці бажаємо зайнятись цією тезою легенди, яка твер­ дить, що український листопадовий збройний чин зорганізувала й під­ готовила пересуненням у Східню Галичину українських полків австрій­ ської армії — австрійська АОК, з якою, нібито, УНРада перебувала в постійному зв’язку.20 Щодо цієї тези, то слід почати б її розгляд від особи шефа австрійського генерального штабу, тобто начального команданта, ген. Артура барона Арца фон Штравсенбурґа. Немає ніякого доказу, що українські політики коли-небудь говорили з ген. Арцом, але, зате, існують докази, що він (ген. Арц) схіодиївся з поль­ ськими політиками й сприяв їм.21 До фантазій належить твердження, що УНРада стояла в порозумінні з АОК і добивалася в неї висилки українських полків у Східню Галичину. Українська парламентарна репрезентація дійсно порушила військові справи, але не в АОК, а в голови австрійського уряду і то аж 22 жовтня! 22 Та з цих інтервенцій не вийшли ніякі конкретні розпорядження австрійського уряду про висилку війська до Львова чи теж до Східньої Галичини. І треба ствердити, що взагалі не було ніяких пересувань україн­ ських бойових частин австрійської армії до Сх. Галичини. Відбувався тільки звичайний поворот запасних кошів (кадрів), які були евакуовані з Галичини в 1914 році. Поворот кадрів почався вже в 1917 році і він обіймав, в однаковій мірі, кадри українських і польських полків австрійської армії. До речі, деякі кадри українських полків не повернулися на передвоєнні місця постою, але були затримані на польських територіях (10 пп, ЗО пп, 58 пп, 89 пп, 33 п стр тощо). В дні 1 листопада 1918 р. тільки 7 кошів українських полків були розта­ шовані на території Східньої Галичини. Та польські літописці не пощадили перцю і зробили з повороту кадрів — стягання українських бойових формацій до Галичини з метою перевороту! А капт. Мончинсюі одним помахом пера перемінив кадри 15 пп, 19 п стр і 41 супро­ відного куреня, силою біля 1,500 українських вояків на „три укра­ їнцями переповнені полки”.23 По тій же методі, 1,400 українських вояків і 60 старшин, що дійсно взяли участь в опануванні Львова, перемінив він на 12 тисяч українського війська!24. А, тим часом, коли 20 Hop. Czeslaw Mac^ynski, Boje Iwowskie, Tom I, Warszawa 1921, от. 23—32. Далі: Мончиньскі. Див. теж Michal Bobrzyfiski, Wskrzeszenia Panstwa Polskiego, Tom П, Kra­ kow 1925, ct. 29. 21 Див. 0. Думін, „Австрійська ’інтрига’ і листопадовий переворот”, ЛЧК, 1933, 7—8, 13—18. 22 0. Думін, назв, праця, ст. 17. Д-р Кость Левицький, Великий зрив, Львів 1938, ст. 125—126. 23 0. Думін, назв. праця, ст. 16.. 24 Там же.

42


польські автори перекидають українські полки австрійської армії спіш­ ними транспортами своєї фантазії в Східню Галичину, австрійське АОК тримає їх далі на віддалених фронтах, навіть не думаючи який-будь український полк перекидати в Східню Галичину, щоб він там пере­ бирав владу для українців. У таблиці ч. 5 на цій стор. подаємо зібрані на підставі джерельних матеріялів відомості, де були галицькі полки австрійської армії та їхні кадри в дні 1 листопада 1918 року. Бажаємо при цьому нага­ дати, що в кадрах полків було фронтового вояцтва обмаль, а зде­ більшого вони складалися з вояцтва вже нездатного До фронтової служби. Коли ж ідеться про фронтові частини, то з нашої таблички побачимо, що в Східній Галичині не було ні одного фронтового полку, куреня, чи сотні, бо всі вони були на віддалених фронтах: італійському й балканському, або в складі австрійської окупаційної армії на Україні. І, що найголовніше, навіть полку Українських Січових Стрільців (УСС) не було, а його спізнена поява у Львові заважила на висліді львів­ ських боїв. Той факт, що австрійський уряд і АОК відмовились спровадити полк УСС з України до Львова, збиває найкраще фальшиві твердження всієї польської літератури, немов би Австрія разом з нім­ цями підтримувала українців у Галичині і помагала їм організувати в Галичині Листопадовий Зрив. Поза всяким сумнівом, кредит за нього можуть собі українці записати виключно на свій власний рахунок! Табл. 5 Полки

ДЕ БУЛИ ГАЛИЦЬКІ ПОЛКИ І ЇХ КАДРИ В ДНІ 1. XI. 1918 Р.? . Проценти Доповняючі Кадри Дивізії Фронти (+ ) українців округи 1. XI. 1918 в 1914 р

А. Піші полки: 9 10 15 24 ЗО 45 55 58 77 80 89 90 95 109* 110* 115* 124* 130*

Стрий Перемишль Тернопіль Коломия Львів Сянік Бережани Стани славів Самбір Золочів Городок Ярослав Чортків .9+45+77 10+40 15+95 24+41+58 30+80+89

Журавиця Нов. Санч Львів Коломия Замость Перемишль Иозефсштадт Люблин Ярослав Тарнів Ряшів ? Станиславів

4 пд 24 пд 10 пд 59 пд 9 пд 24 пд 10 пд П пд 24 пд 9 пд 11 пд 11 пд 2 пд

— — — •—

2 11 53 50

пд пд пд пд

Італія (+ ) 73 Італія 47 Італія (+ ) 62 Балкани 79 Балкани 59 47 Італія (+ ) 59 Італія (+ ) 72 Україна 69 Італія (+ ) 63 Балкани 60 Україна Україна 33 в перемарші на італійський фронт 70 — Італія (+ ) — в перемарші — Україна — Італія (+ ) Італія (+ ) —

43


Б.

Стрілецькі полки (полки краєвої оборони):

18 19 20 33 34 35 36

Перемишль Львів Стани славів Стрий Ярослав Золочів Коломия

Перемишль Львів Станиславів Краків Ярослав Золочів Коломия

45 сд 54 сд 43 сд 45 сд 45 сд 54 сд 56 сд

Балкани Україна Італія ( + ) Балкани Балкани Україна Італія (+ )

47 59 72 73 ? 68 70

ЗО пд ЗО пд ЗО пд 49 пд

Балкани Балкани Балкани Італія (+ )

35 47 59 70

В. Курені польових стрільців (фельдєгер): 13 14 18 ЗО

Краків Перемишль Львів Станиславів

Краків Перемишль ? Львів

Пояснення: Полки 109, 110, 115, 124 і 130 були утворені щойно в роки війни з че­ твертих куренів полків, числа яких подано під доповняючою округою. ( + ) означає, що полк чи курінь попався в італійський полон під кінець війни. Погляд на таблицю каже нам, що 10 українських полків і 1 курінь попались були в італійський полон.25

4. Наддніпрянська Україна й польсько-українська війна

Польсько-українська війна, що почалася була 11 листопада 1918 року нападом польських військових частин з корінної Польщі на.м. Перемишль (до цього часу можна було говорити тільки про пов­ стання місцевих поляків у Львові), могла закінчитись перемогою укра­ їнських військ тільки в перших місяцях війни, в умовах максимального напруження всіх українських сил, враховуючи в те теж достатню во­ єнну допомогу з Наддніпрянської України. Перемога мусіла бути закріпленою до часу, коли ще Польща не могла використати вповні ового воєнного потенціялу і не могла організувати своєї чисельної переваги для рішучих воєнних операцій з метою повної поразки укра­ їнських військ і здобуття Галичини. Поскільки максимального на­ пруження всіх українських сил у перших місяцях війни не було, а во­ єнна допомога Наддніпрянської України була недостатня, переможцем вийшла звичайно Польща, бо її воєнний й економічний шхгенціяли були куди більші, як воєнний й економічний потенціяли Галичини, а її зовнішньо-політичне положення набагато краще, ніж положення ЗУНР. У перших місяцях війни, корінна Польща не могла дати також достатньої воєнної допомоги своїм галицьким землякам. Внутрішньо­ політичне положення відродженої Польщі не дозволяло на організа­ цію видатної воєнної допомоги для львівських поляків. У колиш­ ній російській займанщині, і не менше в колишній австрійській займанщийі, панував повний хаос; всюди гуляли грабіжницькі бан-25 25 Пор. Лев Шанковський, „Де були українські полки австрійської армії при кінці світо­ вої війни?”, ШК 1939, б, 14—17, 7—8, 19—22. Передруковано в Лев Шанковський, Українська армія в боротьбі за державність. Мюнхен 1958. ст. 85—105. Всі відо­ мості до тієї таблички взято в офіційної „Історії останньої війни Австро-Угрощини”. Див. Gla/ise-Horstenau, Edmund von. und Rudolf Kissling (Red.) Osterreich-Ungams letzter Krieg. 7 Bande.. Wien 1938. На підставі покажчика 7 тому цієї „Історії” можна легко встановити, де був даний полк, чи батальйон австро-угорської армії при кінці світової війни. У статтях Шанковського є посилання на ці сторінки.

44


ди й комунікати польської начальної команди подавали відомості про бої польського війська проти банд.26 У Люблині, в ночі з 6 на 7 листопада 1918 року, утворився був „тимчасовий людовий уряд” під проводом соціяліста Іґнацого Латинського так, що Поль­ ща мала два уряди, які себе взаємно не визнавали. Крім війни за Львів і Галичину, Польща теж вела війну проти Чехо-Словаччини за Тешинський Шлеськ і проти Німеччини за Познанщину. Але це були для Польщі переходові труднощі, які вона подолала і вже весною 1919 року могла післати значну воєнну допомогу до Галичини. Прибулі1 дисципліновані познанські полки й остаточно прибула польсько-фран­ цузька армія ген. Галлера, яка й вирішила вислід польсько-української війни. Галицькі поляки самі її не виграли! На жаль, Галичина не отримала такої видатної воєнної допомоги з Наддніпрянської України, яка кількістю свого населення вдесятеро перевищала Галичину. Цієї допомоги Галичина не отримала в дос­ татній кількості ні на громадській базі, ні від гетьманського уряду, ні від Директорії УНР. Спроби організування допомоги на громад­ ській базі робились тільки в Києві й Одесі, і в наслідок тих заходів прибув до Львова, 13 листопада 1918 року, загін ім. Гонти під коман­ дою от. Андрія Долуда, який пізніше визначився був у боях за Львів, але який складався тільки з 50 козаків. Якщо б таких загонів було прибуло з України хоч з десять, вони були б здобули Львів. На жаль, поза названими містами, міста й губернії України навіть не ворух­ нулись. Від гетьманського уряду безпосередньо не було теж ніякої допо­ моги, хоч гетьман Павло Скоропадський висловив був делегатам га­ лицької УНРади (д-р Осип Назарук й інж. Володимир Шухевич) свою згоду послати до Львова Окремий Загін Січових Стрільців (ОЗСС), що стояв постоєм у Білій Церкві, і погоджувався дати допомогу во­ єнними матеріалами. Гетьманський генеральний штаб у відповідь на заходи д-ра Івана Луценка з Одеси наказав перейти до Галичини 3-му авіаційному дивізіонові в Одесі. Дивізіон дійсно перелетів був до Шатави б. Кам’янця, а потім перелетів до Галичини, де створив основи летунства УГА Але ОЗСС до Львова не прибув, бо Стрілецька Рада відмовилась туди їхати, будучи заанґажованою у проекти повстання проти уряду Гетьмана. За вийнятком полк. Романа Сушка, всі члени Стрілецької Ради вирішили були 13 листопада 1918 року до Львова не їхати, але взяти участь у протигетьманському повстанні. Два дні пізніше, 15 листопада, ОЗСС почав був повстання проти Гетьмана, який попереднього дня проголосив був федераційну грамоту. Рішення Стрілецької Ради з дня 13 листопада й досі критикується широко в літературі, а закиди проти цього рішення були такі загальні й сильні, що спонукали самого Командира Січових Стрільців, полк. 26 Пор. Stefan Pomarafiski, Pierwsza wojna polska (1918—1920), Zbi6r wojennych komunikat6w prasowych Sztabu Gen. Warszawa 1920. Див. напр. комунікат про бо! 8 бандами трабіжників у воевудзтві квлецькому з дня 20. XI. 1918 та ін. (ст. 7—8).

45


Євгена Коноівальця, відповідати на них.27 Крім нього, в цій справі забирали теж голос інші видні старшини формації СС.28 Критичні закиди щодо участи Січових Стрільців у протигетьманському повстанні стосуються, по суті, двох справ: 1) Недоцільносте чи шкідливосте протигетьманського повстання взагалі; 2) Становища СС до боротьби у Львові, яку -вони могли, своєю інтервенцією, вирішити в українську користь. Нас, у цьому місці, інтересує виключно справа Львова. Питання стоїть: Чи могли Січові Стрільці здобути Львів у листопаді 1918 року? Щоб на це питання відповісти, треба насам­ перед знати силу ОЗСС. У ньому було 59 старшин і 1,187 вояків, але в тому, в бойовій частині, тільки 46 старшин і 816 вояків.29 У най­ кращому випадку, цієї сили військова частина — ОЗСС міг прибути щойно 20-21 листопада,30 тобто тоді, коли до Львова прибула, орга­ нізована в корінній Польщі, „одсси’* полк. Токаржевського в силі 140 старшин і 1,228 вояків, разом 1,368 людей. Таким чином, після при­ буття „одсечі” польське військо у Львові в дні 21 листопада мало в харчю'вому стані 6,686 людей, у цьому 612 старшин, і в бойовому стані 4,404 вояків при 469 старшинах.31 В українців цього ж дня було в харчовому стані 4,678 людей при 161 старшинах і в бойовому стані 3,305 вояків при 120 старшинах.32 Коли б до цього бойового стану українського війська додати 46 старшин і 816 вояків ОЗСС, бойовий стан українських військ у Львові досяг би 166 старшин і 4,001 вояків, отже менше ніж у поляків (469 старшин і 4,404 вояків). Отже відповідь на наше питання є ясна: Своїм прибуттям до Львова ОЗСС ніякого переломового становища у Львові не створював, Льво­ ва він у даній ситуації здобути не міг. .Для цього була потрібна значно більша сила, ніж та, що нею диспонував ОЗСС. Ці більші сили могла б була дати Директорія УНР, якщо б сама Наддніпрянська Україна не мусіла відбивати інвазії большевицької Москви. В грудні 1918 року, коли ще війни проти большевицької Москви не було, Директорія УНР послала деякі частини в Галичину, потім ще в лютому 1919 року один важкий гарматний полк. Прибули такі піші й гарматні частини з Наддніпрянської України на польський фронт: 27 6. Коновалець, „Причинки до історії ^української революції”, Корпус Січових Стрільців, Чікаґо 1969. Розділ: „Зрада Галичини”, ст. 410—414. 29 А. Крезуб, „Бої за Львів і Наддніпрянські Січові Стрільці”, Ш К 1930, ст. 27—33. 29 Стан ОЗСС: Дмитро Дорошенко, Історія України 1917—1923 рр. Том П. Українська Гетьманська Держава 1918 року, 2-ге вид. Ню Йорк 1954, ст. 248 і Корпус Січових Стрільців, назв. праця, ст. 135. 30 Окремий Загін Січових Стрільців (ОЗСС) з Білої Церкви не міг скоріше прибути до Львова, ніж 20—21 листопада, тобто тоді коди до Львова прибула теж польська „одевч” Токаржевського. Нарада Стрілецької Ради, на якій вирішено взяти участь у повстанні проти уряду ген. •Скоропадського і не їхати до Львова, мала місце 13 листопада 1018 року. Припустімо, що цього дня вирішено їхати до Львова. Щоб здобути й пригото­ вити валі8ничні транспорти, перевести частину з Білої Церкви до залізниці й наван­ тажити її в потяги потрібно було найменше 3 дні. На їзду до Львова в умовах тодіш­ ньої розрухи на залізницях, доповнення гармат і воєнних матеріалів 8І складів у Жме­ ринці, потрібно було далі найменше 3 дні так, що ОЗСС міг прибути на станцію ЛьвівПідеамче в найкращому випадку в дні 20—21 листопада 1918 року, а то й пізніше. 31 Стан польської „одсечі” : Кузьма, пазе. праця, ст. 393. 32 Кузьма, назв, праця, ст. 394.

46


Хвастіївський курінь от. Кравчука — на хирівський фронт Козятинська піша бригада — під Львів Дніпровська гарматна бригада 2-й і 6 -й важкі гарматні полки СС (по 3 батерії) 1-й Запорізький важкий гарматний полк (3 батерії). (Гарматні полки й бригади прибули до диспозиції Начальної Команди Галицької Армії). Піший курінь от. Кравчука дуже скоро розклався і його треба було обезброїти. Контроверсійною є оцінка Козятинської пішої бри­ гади, яка прибула на львівський фронт під Наварією в грудні 1918 року й мала бути основною силою українських військ їв грудневому наступі на Львів. Частину цю створено на Київщині з ініціативи кол. синєжупанників (сота. Курінний), які у той спосіб бажали віддячитись галичанам за опіку, що її мали були в німецьких таборах полонених.83 Особовий склад старшин і козаків цієї бригади був виборний; до бригади підібрано найкращий особовий матеріал, який був до диспо­ зиції. Ген. М. Омелянович-Павленко заздалегідь цікавився моральнополітичним станом бригади і подбав, щоб здобути відомості про боє­ здатність наддніпрянських частин. Як урядові відомості, так і доне­ сення агентури свідчили, що дух надісланих частин був найкращий.81 Все ж таки, під Львовом, Козятинська бригада відмовилась виконувати бойові накази й мусіла бути розброєною, при чому обеззброєння бри­ гади не пройшло без крови і то значної. Коло 140 людей було під час роззброєння поранено і забито .85 Що було причиною такого сумного кінця цієї частини? У літе* ратурі зустрічається надзвичайно гостру оцінку особового складу бри­ гади, але дослідження, проведені семінарем воєнної історії україн­ ського Таємного університету у Львові, виявили, що заламання духа козаків бригади наступило в наслідок двох невдачних наступів куренів бригади: на Ставчани (27.ХІІ) і на Скн��лів (28.ХІІ). Поведені несправ­ но в чоловий наступ на Ставчани, наддніпрянці мали важкі втрати. Знов же Скнилів вони здобули у впертому наступі, але натрапивши на спротив на Сиґнівці, вони даремне викликали артилерійську під­ тримку, якої не отримали. Поява польського панцерного поїзду спри: чинила їхню панічну втечу із зайнятого Скнилова. Все ж таки можна зробити висновок, що рішення командування про обеззброєння Ко­ зятинської бригади було завчасне і взагалі помилкове. Бригаду слід було відтягнути з фронту й її переорганізувати, елімінуючи з неї бун­ тарський елемент, а саму бригаду затримати далі в резерівіі фронту. На нашу думку, командування не потрапило використати того психо­ логічного враження, що його робила поява наддніпрянських частин345 33 Історія Козятинської бриґади була предметом розгляду на семінарі воєнної історії Та­ ємного українського університету у Львові в 1922 році. Тоді усталено, що ініціатива створення цієї бригади вийшла від старшин сипє-жупанників, які бажали віддячитись галичанам за опіку в таборах полонених у Німеччині. З рамені старшин синежупанників . у бригаді діяв сотн. Курінний, який після роззброєння Козятинської бригади служив у 4 Золочівській бригаді Галицької Армії як її муніційний референт. 34 Йор. Павленко, назв. праця, ст. 16. 35 Там же, ст. 19.

47


на польському противникові й, тим самим, злегковажило собі один із засобі® психологічної війни. З цього погляду недоцільно було вжи­ вати Козятинську бригаду як гарматне м’ясо й гнати на забій проти сильнішого ворога на кращих позиціях (Ставчани), але вжити її що­ йно в рішальній фазі боїв за Львів для використання психологічного ефекту, який уже сам міг бути засобом для перемоги.86 Роззброєною була теж у квітні 1919 року Дніпровська гарматна бригада, яка до цього часу задовільно виконувала свої обов’язки на фронті під Городком у лютневих і березневих боях 1919 року. І тут українське командування поспішилось. Замість елімінувати небаж'ані явища, яких теж не бракувало в галицьких частинах і в поляків (ряшівські сотні зійшли самовільно з фронту, не бажаючи воювати з укра­ їнцями), командування, панічно боючись найменших ознак розкладу у наддніпрянських частинах, поспішилося з роззброєнням бригади, вважаючи його найкращою методою для усунення розкладу. До речі, інші наддніпрянські гарматні полки (2-ий і 6 -ий СС і 1-й Запорізький важкий гарматний полк) виявилися в Галичині дуже боєздатними час­ тинами, показуючи найкращі бойові якості. Все ж таки, воєнна допомога Наддніпрянської України була замала для перемоги над Польщею. Чисельна кількість наддніпрянської пі­ хоти в Галичині (округло 4,000 вюяків), поминаючи ©же питання її якости, не дорівнювала кількості галицької піхоти на Наддніпрянській Україні, якої кругло було 20,000 вояків .87 Таким чином, війну з Польщею треба було вигравати власними силами Галичини, але для цього потрібно було максимального їх напруження, його не було, бо його заступала віра в справедливе вирішення Антанти. А Антанта робила все для перемоги Польщі, дарма що війна Польщі проти України допомагала большевицькій Москві станути міцною ногою на Україні і в Східній Европі. 5. Від імпровізації до організації творення Галицької Армії

Це цілком зрозуміло, що в початкових стадіях існування Галицької Армії її організація мала характер імпровізації. В перших двох мі­ сяцях, тобто до кінця грудня 1918 року, Галицька Армія була міша­ ниною регулярних, партизанських або напівпартизанських відділів, які оперували здебільша на власну руку на лініях наступу польських військ. Відділи ці мали дуже різнородний склад і дуже різно себе називали. І доки не була ще організована центральна військова влада, ці від діли не мали зв’язку з вищими командами і дуже рідко мали зв’язок між собою. Найперше група українських регулярних військ зорганізувалася у Львові. На основі урядового виказу харчовий стан українських військ у Львові 21 листопада числив 161 старшин і 4,517 вояків, разом 4,678 людей. У тому було 120 старшин і 3,185 вояків бойового стану, разом 3,305 людей. Стан подрібно представлявся так:367 36 Пор*. УГА І, ст. 146. 37 Пор. Павленко, назв. праця, ст. 61.

48


Табл. 6 Чп 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

СТАН УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬК У ЛЬВОВІ 21. XI. 1918 Ст. Стр. Всіх Харчовий стан

ЗАЛОГА 1-й укр. полк ім. кн. Льва 19-й полк укр. стрільців Касарня при вул. Зиблікевича Цитаделя, Осолінеум, Почта Соймова група Касарня Фердинанда Касарня поліції Пробоева сотня хор. Мінчака Замарстинівська група Підзамче Батерія на Високому замку Артилерія на Личакові Стійковий курінь ч. 50 Ратуш Намісництво Запас УСС Відділ скоро стрілів на Валах Військова команда Булавна сотня Нач. Команди Школа інвалідів Р азом :

18 7 3 14 17 11 7 5 8 19 2 3 15 9 1 9 2 5 5 1

1,248 224 55 262 394 182 238 77 189 387 35 71 306 163 46 80 28 ЗО 431 71

161

4,517

Ст. Стр. Бойовий стан

1,266 16 231 6 58 • 3 10 276 14 411 11 193 245 7 4 82 8 197 . 14 406 2 37 74 3 4 321 4 172 1 47 89 6 2 ЗО 2 35 3 436 72 — 120 4,678

675 163 40 203 347 182 172 62 189 336 35 71 185 94 46 67 27 23 268 — 3,185

Всіх 691 169 43 213 361 193 179 66 197 350 37 74 189 98 47 73 29 25 271 3,305зв

Коли взяти до уваги, що стан польських військ разом з перемиською допомогою мав кругло 6,700 людей, а стан українських військ кругло 4,700 людей, то по польському боці була величезна перевага, бо числом 2,000 людей. Цю перевагу бачимо особливо в старшинах яких поляки мали поверх три рази більше так, що один польський старшина припадав пересічно на 8 вояків, а один український на Г вояків.*39 Але стан українських військ у Львові в дні 21.ХІ.1918 р. показує також, що, в листопаді 1918 р., край не виконав був своїх обов’язків супроти українських військ у Львові і, впродовж трьох тижнів беї у цьому місті, не надіслав був для них потрібної допомоги © стар­ шинах і вояках. Якщо б кожний із 40 повітів, що перебували міцно під українською владою, надіслав був до столиці тільки одну бойову сотню піхоти (що лежало зовсім у сфері можливостей), то стан укра­ їнських війск у Львові був би зріс до 14,000 людей, що означало б перевагу української сторони на кругло 7,300 людей. Тоді поляки мугіли були б «вііддати Льмв. Крім допомоги в людях, край повинен був подати теж для укра­ їнських військ у Львові допомогу в технічних бойових засобах. Від самого початку, поляки мали теж перевагу в організаційному складі своїх в(ійськ і в технічних бойових засобах. Вони мали у Львові два ескадрони кавалерії, відділ саперів, летунський відділ, три панцирні потяги й одне панцирне авто, а того всього в українців не було. По­ 33 Пор. Кузьма, назв. праця, ст. 394. 39 Там же, ст. 395.

49


ляки мали у Львові п’ять батерій артилерії по 2 гармати, разом 10, до того дістали з Перемишля 8 гармат, отж*е разом 18, а українці розпоряджали всього 11 гарматами. Теж у скорострілах і мінометах була перевага по польській стороні. Край повинен був подбати про тех­ нічну допомогу для українських військ у Львові, зокрема надіслати скорострільні, мінометні чети і гарматні батерії. При більшій енергії й зараднюсти запільних командантів і це завдання можна було вико­ нати. На ж'аль, край взагалі злегковажив собі потребу воєнної допо­ моги для українських військ у Львові і, не зважаючи на розпачливі заклики зі Львова, для неї мало що зробив. Із свого летаргічного сну край прокинувся щойно після упадку Львова. Поза Львовом, в перших двох місяцях війни, тобто до кінця грудня 1918 року, групи регулярних і напівпартизанських українських військ творилися, головно з ініціятиви місцевих енергійніших стар­ шин, на шляхах просування польських військ у Галичину. Після упадку Львова, поляки зорганізували були три наступальні операції проти українських військ, а саме випад зі Львова на схід і північ, випад з Холмщини на Раву руську (поляки зайняли її 27.ХІ.1918) і, врешті, випад з Перемишля на Хирів і Самбір в останніх днях листопаду. Щоб протиставитися цим випадам, власне на шляхах польського нас­ тупу, створилися були перші групи українських військ. З ініціятиви команди УСС під Львовом постали були групи „Старе село” й „Схід”, а на північ від Львова — група „Північ”.40 Коло Хирова постала група „Південь”, яка, пізніше, поділилась була на групу „Південь І” (коло Хирова) і групу „Південь II” (коло Любіня великого). Для головного удару на Львів у дні 27 грудня 1918 р. створена була ще коло Львова група „Наварія”. У дальшому розвитку організації, групи „Північ” і „Південь” стали обласними командами, при чому в рамках областе „Південь” (обласна команда в Стрию) постала ще групи „Команча”, „Лютовиська”, „Старий Самбір”, „Глибока”, „Крукеничі”, „Рудки” і „Щирець” (на місці групи „Південь И”). У рамках областе „Північ” (обласна команда в Сокалі, а потім у Ка­ мінці струмилові й) постали групи „Оокаль”, „Угнів”, „Рава руська”, „Яворів” і „Янів”. Таким чином, уже в першій половині грудня 1918 р., в наслідок місцевих операцій на різних напрямках, створився- довгий на 400 км фронт від Тісної недалеко кордону Галичини до Хирова й попри Перемишль до Львова, зі Львова до Яворова, а з Яворова до Любачева, попри Раву руську до Сокаля і далі на північ до Крилова. У цьому фронті слід розрізнити 250 км суцільного фронту і 150 км фронту самостійних відтинків, головно в области „Північ”, які діяли, не маючи сполучення з іншими групами, цілком самостійно. До таких г��уп належали групи „Команча” і ,„Лютовиська” в области „Південь” і групи „Яворів” та „Рава руська” в области „Північ”. Тут тільки здовж р. Солокії створився був суцільний фронт. У наступній таблиці подаємо зведення бойових груп Галицької Армії так, як вони існували на переломі 1918 і 1919 років і напередодні 40 Див. Дмитро Микитюк, „Організаційна структура Української Галицької Армії”, УГА, І, ст. 77—78.

50


реорганізації їх у бригади. південно-західного фронту. Табл. 7 Назва групи

У зведенні починаємо перелік від груп

БОЙОВІ ГРУПИ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ НА ПЕРЕЛОМІ 1918 і 1919 РОКІВ Командант

Фронтовий відтинок

КМ Примітки

І. У складі области „Південь”. Команча Лютовиська

Богун-Пилипенко ? Дякунчак, потім Молящий

Старий Самбір Мацієвич Глибока Крукеничі Рудки Щирець

Кравс потім Федик Шепель Станимір потім Гофман Бізанц

існувала до у півд. ч. Сяніцького повіту до 22. І. від кордону к. Тісної до Сяну, Сяном до Телесниці сянної і до 1919 36 г. Жуків від г. Жуків попри Бандрів ЗО і Біличі до Хирова від Березова через Городовичі, ЗО Вовчу до Міжинця від Яксманич до Шешерович 33 у межах повіту Рудки 31 до Любіня вк. 18 від Любіня вк. до Оброшина

II. У складі Осадного корпусу: Наварія Старе село Схід

І. Ом. Павленко потім Вольф Микитка потім Тінкль Дідюків

від Оброшина до Сокільник

15

від Сокільник до Чортівської скали 12 від Чортівської скали через Ли21 синичі, Сороки до Брюхович

III. У складі области „Північ”: Янів Яворів Рава руська Угнів Сокаль

Долуд Гриневич Стафіняк Пушкар Демчук

від Брюхович до Гартфельду на пвд. зах. і півн. від Яворова від Любачева до Рави на зах. і півн. від Угнева від Кристинополя до Крилова

27 42 48 24 33

Повищі групи мали різнородний склад і форму. Д. Микитюк характеризує їх так: „В цих групах були самостійні полки, курені, а навіть самостійні сотні. їх сила була теж дуже різна. Бували сотні сильніші від куренів, а навіть від деяких полків. З назначуванням командантів було зразу теж різно, одних призначив ще колишній головний командант полк. Стефані'в, інших Державний Секретаріят Військових Справ, а ще інші взяли самі в перших днях листопада команду в свої руки і держали її досі. Дуже різнородні були теж назви куренАв чи полків”.41 Знов же, начальний командант Галицької Армії, ген. М. Омелянович-Павленко характеризує Галицьку Армію в цьому періоді, так: „Загальний бойовий стан армії не підносився вище 15,000 з щось 40 гарматами. Харчовий стан треба було рахувати подвійно (30,000 — Л.Ш.). Озброєння було дуж'е різноманітне . . . Технічних засобів не було зовсім. Всі фронтові частини жили, так мовити, „самопасом”, при чому місцеві інтереси у всіх, — це цілком 41 Дмитро Микитюк, назв, праця, ст. 77.

51


природне явище в молодої армії, стояли на першому місці. Справа від цього чимало терпіла. Дійсність не була потішаючою. Ясно, що ми мали діло з військовою організацією, яка ледве-ледве, до того ж саміотужки, головно з ініціативи низів, пробувала стати на власні ноги”.42 Проти цієї армії, за свідченням польського воєнного історика Гуперта, поляки мали в бойовому стані 12,508 людей із 127 кулеметами й 48 гарматами.43 Тільки незначну перевагу мали над ними українські війська, перевагу заслабу, щоб можна повести проти польських військ широкозакроєні операції зачіпно-маневрової війни, які могли вирі­ шити війну в перших її місяцях. Для ведення такої війни потрібні були теж сильні резерви, а український фронт зовсім їх не мав. Окремі групи теж не мали їх і тому вони не могли навіть думати про зачіпноманеврову війну, про удари на тили й крила польських військ, але проти свого противника вели тільки позиційну війну оборонного ха­ рактеру. Позиційно-оборонною війною не можна було вирішити війни з поляками, бо час не грав на користь українців, він грав на користь поляків. Із повищих стверджень виникає, що шляхом імпровізації на першому етапі творення української армії не створено інструменту, який буїв би здатний вирішити війну. Зусилля для створення армії, навіть шляхом імпровізації, треба було принаймні подвоїти! G. Завершення організації УГА: організаційна структура УГА і її дальші зміни

На шляху пляноївої організації Галицької Армії, віднотовуємо такі факти: 8. ХІ.1918 — Створення Начальної Команди Галицької Армії (НКГА). До цього дня вона називалася „Українська Генеральна Команда”; 9. ХІ.1918 — Створення Державного Секретаріяту Військових Справ (ДСВС), українського міністерства військових справ. Державним секре­ тарем військових справ іменовано полк. Дмитра Вітовського; 15.ХІ.1918 — Розпорядок ДСВС про покликання до зброї всіх чоловМв-українцііїв віід 18-35 років життя; 15.ХІ.1918 — Розпорядок ДСВС про військово-територіяльний по­ діл ЗУНР; 10. ХІІ.1918 — Ген. Михайло Омелянович-Павленко став начальним командантом Галицької Армії, а полк. Євген Мєшковський44 шефом штабу НКГА;45 15.1.1919 — Початок реорганізації Галицької Армії згідно з пли­ нами полк. Є. Мєшковського. 42 Павленко, назв. праця, ст. 12. 43 Гуперт, назв. праця, ст. 12. 44 Ми подаємо прізвище начальника генеральної булави Галицької Армії тав, як воно подається в біографічному нарисі про нього, виданому Українським воєнно-історичним інститутом у Торонто. Див. Героїчний бій під Чорним Островом, Торонто 1961, ст. 5—35. В літературі прізвище цього старшини було відоме, як бвген Мишківський. Див., напр., Д-р Ганс Кох, „Військовий провід Української Галицької Армії”, УГА, І, ст. 128. 45 Пор; Д-р Степан Шухевич, Спомини з Української Галицької Армії (1918—1920), І ча­ стина, Львів 1929, ст. 73.

52


У цьому розділі, бажаємо, насамперед, розглянути розпорядок про військово-територіяльний поділ ЗУНР. *Розпорядок цей створив підстави для організації запілля Галицької Армії. Залишаючи тери­ торію Карпатської України поза територією ЗУНР, розпорядок про військово-територіяльний поділ передбачив організацію трьох військо­ вих областей і 12 військових округ на території ЗУНР. У кожній вій­ ськовій області мало бути 4 військові округи. Коли брати до уваги засаду, що для організації одної дивізії мирного часу потрібно 1,000,000 населення і, відповідно до цього, для організації одної бригади — 500,000, то не важко зрозуміти, що творці розпорядку про військово-територіяльний поділ ЗУНР перед­ бачали утворення 12 бригад, кожна з яких відповідала б одній вій­ ськовій окрузі. Бригади ці були б зведені в три армійські корпуси, кожний, з яких поповнявся б з території одної військової областе. З надвижок в окремих областях творилися б гірські та кінні бригади .46 У наступній таблиці подаємо основні дані про військові області й військові округи згідно з розпорядком ДСВС з 15 листопада 1918 р. Кількість населення підраховано для кожної згідно з переписом населення з 1910 року. Табл. 8 Області

ВІЙСЬКОВО-ТЕРИТОРІЯЛЬНИЙ ПОДІЛ ЗУНР Округи

Повіти

Населення ТИС.

2,086.0

ЛЬВІВ Львів, Сокаль, Жовква, Городок, Рудки Перемишль, Мостиська, Добромиль, Лісько окравці західніх повітів Рава руська Рава руська, Яворів, Чесаній част. пов. Ярослав Самбір, Ст. Самбір, Турка, Дрогобич Самбір Львів Перемишль

742.8 563,3 354.2 425.7 1,695.8

СТАНИСЛАВІВ Станиславів Стрий Коломия Чернівці

Станиславів, Богородчани, Надвірна, Товмач, Городенка Стрий, Жидачів, Сколе, Долина, Калуш Коломия, Печеніжин, Косів, Снятин Чернівці, Заставна, Кіцмань, Вашківці, Вижниця, част. Сторожннець і Серет

ТЕРНОПІЛЬ Тернопіль Золочів Чортків Бережани

Тернопіль, Збараж, Скалат, Теребовля Золочів, Радехів, Камінка струмилова, Броди, Зборів Чортків, Бучач, Гусятин, Борщів, Заліщики Бережани, Бібрка, Леремишляни, Рогатин, Підгайці Разом: Карпатська Україна ЗАХІДНЯ УКРАЇНСЬКА НАРОДНЯ РЕСПУБЛІКА:

525.0 430.1 345.1 395.6 1,825.6 390.6 438.9 497.8 498.3 5,607.4 596.0 6,203.4

46 Див. УГА II, ст. 271—272.

53


В наслідок воєнних подій і територіяльних втрат не організовано зовсім Окружної Військової Команди (ОВК) у Перемишлі, а Львів­ ську ОВК перенесено до м. Яричева нового.. Знов же Равську ОВК перенесено до Жовкви. Всі інші ОВК існували в місцях свого осідку, за вийнятком ОВК Чернйвцш, територію якої окупували румуни. Таким чином на території Галичини діяло 10 ОВК. Під час першого від­ вороту окружні військові команди зліквідовано.47 За час свого існування, ОВК провели основну роботу для органі­ зації Галицької Армії. Вони проводили набір до війська й приділяли новобранців до запасних кошів, де вони вишколювались й організу­ вались в похідні сотні, які відходили на фронт. Вся військова адмі­ ністрація й військове судівництво належали до засягу дій ОВК. Най­ більше, одначе, нас інтересує праця ОВК для організації запасних кошів (кадр), які були головним інструментом для поповнення військ на фронті. І, так, запасні піхотні полки були організовані в таких містах: Самбір, Стрий, Станиславів (3: УСС, 1 сп, 2 сп), Коломия (2: 24 пп, 36 сп), Чортйіїв, Тернопіль (полк 'ім. Симона Петлюри), Золочів, Бере­ жани, Яричів новий — разом 12 запасних піхотних полків-кошів. Кіннотні запасні полки існували в Стрию та в Станиславові-Товмачі. Разом два запасні кіннотні полки. Гарматні запасні полки існували в Стрию, Станиславові, Коломиї та Золочеві. Разом 4 запасні гарматні полки. Летунський полк у Красному. Звідомний полк (полк зв’язку) в Станиславові. Запасний саперський курінь у Станиславові. Залізнодорожний курінь у Станиславові. Сотня залізнодорожних мостів у Стрию. Старшинські школи: Піхотні в Самборі, Коломиї та в Золочеві. Гарматна в Станиславові. Старшинська школа Зівідомного полку в Станиславові. Підстаршинські школи їв окремих запасних полках.48 У березні 1919 року, згідно з документом Харчового уряду ДСВС, у цій частині Галицької Армії в запіллі було 2,000 старшин і 55,000 вояків. Ми вже згадували про те, що число старшин вважаємо при­ більшеним. Мабуть до старшин зараховано всіх „ґажистів”, тобто тих, що отримували платні раз на місяць. До них належали профе­ сійні підстаршини, що відбували в армії довгоречинцеву службу згідно зі своїми ’контрактами. Бойові групи на фронті поповнювались похідними сотнями з ОВК за певною схемою. І так групи „Лютовиська” й „Старий Самбір” 47 Пор. Шухевич, назв, праця, II частина, ст. 108, 48 Про старшинські .школи УГА, див. Степан Тулюк Кульчицький, „Старшинські школи УГА”, УГА, IV, ст. 252-254. '

54


поповнювались головно похідними сотнями з ОВК Самбір. Групи „Глибока” й „Крукеничі” з ОВК Самбір і Стрий. Група „Рудки” 'з ОВК Бережани й Станиславів. Група „Старе село” з ОВК Коломия. Група „Схід” з ОВК Золочів, Тернопіль і Чортків. Північні групи попов-. нялися з ОВК Рава руська й Львів. Все ж таки, від цих засад були вийнятки. І так на фронт під Угнів прибув гуцульський курінь із ОВК Коломия, а на фронт під Хирів — похідні курені з Чорткова. Не зважаючи на ці вийнятки, можна говорити про територіяльну одно­ рідність галицьких частин. В січні 1919 року почалася велика реорганізація Галицької Армії, проведена за плянами шефа штабу НКГА, полк. Є. Мєшкоязського. На місце бойових груп творилися мішані бригади, менш-більш однако­ вого бойового складу, які були зведені в корпуси по 4 бригади в кож­ ному. Групову організацію зберегли далі тільки групи „Глибока”, „Крукеничі” й „Рудки”, які підпорядковано полк. А. Кравсові. Не­ офіційно, до травня 1919 року, існувала „дивізія” полк. Краївса, до якої належала група „Рудки”, пізніше перейменована в 8 -у Симбірську бригаду й групи „Крукеничі” та „Глибока”, з яких пізніше створено 11-ту Стрийську бригаду. На місце обласних команд й команди осадного корпуса створено корпусні команди, які були розташовані: І (на місце области „Північ”) у Камінці струмиловій, II (на місце осадного корпусу) в Бібрці і III (на місце области „Південь”) у Стрию. До І Галицького корпусу ввійшли такі бригади: 5 Сокальська бригада, що постала з групи „Сокаль” ^ 6 Равська бригада, що постала з груп „Рава руська” й „Яворів” 9 Угнівська (потім Белзька) бригада, що постала з групи „Угнів” 10 Янівська бригада, що постала з групи „Янів”. До II Галицького корпусу ввійшли такі бригади: 1 Бригада УСС 2 Коломийська бригада з групи „Старе село” 3 Бережанська бригада з групи „Наварія” 4 Золочівська бригада з групи „Схід” До III Галицького корпусу ввійшли такі бригади й групи: 7 Стрийська бригада, що її перейменовано пізніше в 7 Львів­ ську бригаду.49 49 Як подав А. Дівнич. назву 7 Стрипської бриґади змінено на 7 Львівську бриґаду тому, що всі стрільці після списків походили з львівського повіту (це не відповідав правді: були теж стрийські курені чч. XXIII і XXIV — Л. Ш.) і що існування частини з наз­ вою обляганої столиці буде тим більше підкреслювати перед світом, що населення по­ віту бореться проти збунтованої столиці. А. Дівнич думав, що в той спосіб направлено одну кривдячу помилку, яких було більше в Галицькій Армії. Бо,, напр., З бриґада на­ зивалася „бережанською”, хоч мала в своїм складі лише один бережанський курінь (пор. Михайла Гоя), а решта куренів були львівські (2) і станиславівські (3). Станиславівської бриґади чомусь не було. Пор. А. Дівнич, „Окружна Військова Команда Львів”, ШК 1925, ст. 63—65. Назву 7 Стрийської бриґади змінено на назву 7 Львів­ ської бриґади при кінці квітня 1919 року (отже вже після польської великодньої офен8иви в районі Оброшина-Ставчани — Л. Ш.). Пор. П. Митович, „При VH-ій Бриґаді УГА”, ШК 1937, 9, ст. 5.

55


Самбірська бригада, що постала з групи „Рудки” Група „Крукеничі” Група „Глибока” З частин обох цих груп утворено пізніше 11 Стрийську. бригаду. 1 Гірська бригада з груп „Старий Самбір” і „Лютовиська”. Таким чином, на першому етапі реорганізації створено 10 бригад мішаного типу, але залишено ще дві групи попереднього складу, які входили до „дивізії” полк. А. Кравса. Крім цих бригад на фронті, полк. Мєшковський планував теж створити ще 10 мішаних бригад у запіллі, але до виконання цього пляну не дійшло, головно, через брак старшинства.50 Треба признати, що полк. Мєшковський запланував був дуже зручну схему для реорганізації Галицької Армії. Вона відповідала не тільки концепції зачіпно-маневроївої війни, що її повинна була про­ вадити Галицька Армія і що її прихильником буїв полк. Мєшковський, але теж відповідала цим можливостям, що їх мала Галицька Армія з огляду на брак старшин і браки матеріального забезпечення. Най­ кращим доказом правильносте й придатносте схеми полк. Мєшковського є факт, що ця схема затрималась в організації Галицької Армії майже до кінця її існування.51 Поповнення заплянованих бригад було територіяльне. Тільки 1 Бригада УСС поповнювалася з усієї території ЗУНР, а всі інші бригади мали свої округи для поповнень, що віддзеркалювалось в територіяльних назвах бригад. Ген. Ом. Павленко, як прихильник тери­ торіального доповнювання військових частин, сам подбав, щоб бри­ гади перейняли назви тих місцевостей, з яких поповнювалися і насто­ ював на тому, щоб команданти бригад були повними господарями своїх кадрів.5253 За свідченням ген. Ом. Павленка реорганізація Галицької Армії тривала від 15 січня до 3 березня 1919 р. і виявила „велич духу та енергії та творчі сили”. За місяць гарячкової організаційної праці, при невпинних бойових операціях, Галицька Армія виросла в поважну, одноманітну бойову силу кількістю 50-60,000 вояків і 60 гармат.58 Польське „Начальне Довудство” подібно теж оцінювало Галицьку Армію на фронті. Воно оцінювало Галицьку Армію на фронті на 60,000 людей у харчовому стані і 40,000 багнетів, 552 кулеметів, 144 гармат у бойовому стані.54* Для порівняння подаємо, що документ харчового уряду ДСВС, про який уж'е була мова, оцінює Галицьку 8

50 Пор. Кучабський пазе, праця, ст. 253. 51 Організаційна схема полк. Мвшковського затрималася навіть у Червоній Українській Галицькій Армії (ЧУТА), в якій тільки колишні бриґади були полками, а корпуси — триподвовими бриґадами. 52 Павленко, назв, праця, ст. 32. Територіально поповнювалась колишні німецька, авсіроугорська й частинно російська армії. В науці військової організації територіальна си­ стема поповнювання війська вважалася кращою системою, ніж мішана система, яку мусіли стосувати країни з великим числом національних меншин (папр. Польща). 53 Павленко, назв, праця, ст. 23. 54 Гуперт, назв. праця, т. 85. Все ж таки, всі відомості, що їх Гуперт подав про Галицьку Армію (ст. 35-—87) свідчать тільки, що польське Начельне Довудство мало про нашу армію дуже недостатні відомості. Не мав їх теж Гуперт, коли писав свою книжку в 1928 році.

56


Армію на фронті на 65,000 людей. Все ж таки, ген. Ом. Павленко твердить, що Галицька Армія на фронті ніколи не мала більше, ніж 60,000 людей.66 7. Аналізи чисельного стану Галицької Армії на польсько-українському фронті

Для проведення аналізи чисельного стану Галицької Армії на поль­ сько-українському фронті і для порівняння його з чисельним станом польських військ, вибираємо дату 1 квітня 1919 р. Робимо зауваження, що в квітні стан українських військ на фронті був нижчий, ніж у березні, перед Вовчухівською офензивою, тому, що війська понесли були в офензиіві важкі втрати, а теж окремі частини зменшилися через досить масові дезерції, які посилилися в зв'язку з настанням весни і загальним занепадом настроїв вояцтва в наслідок невдячної офензиви. У наступній табличці подаємо ордебатай фронтових бригад і груп, а теж гарматніх частин, що прямо були підлеглі НКГА і зазначуємо в ньому кількість стрілецьких куренів (СК), кінних сотень (КС) і гарматніх батерій (ГБ). Дані цієї таблички взято з існуючої укра­ їнської воєнно-йсторичної літератури, їв тому теж з історії бригад УГА, надрукованих в першому томі цього видання.58 Табл. 9

ОРДЕБАТАЙ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ НА ДЕНЬ 1. IV. 1919

Назва частини І.

Корпус 5 Бригада 6 Бригада 9 Бригада 10 Бригада Запорізький вгп II. Корпус 1 Бригада УСС 2 Бригада 3 Бригада 4 Бригада III. Корпус 7 Бригада 8 Бригада Дніпровська ГБ Група Крукеничі Група Глибока 1 Гірська НКГА Запорізький вгп 2 вгп СС 6 вгп СС РАЗОМ

СК

КС

3 3 3

2 1 % %

4

*— -

14 3

3+ 1 1 — 1+ 2 1

12

3

4 4 25 6

ГБ 13% 3 44 1% 1 22 6 4 4 8 24% 5

Примітки

2 інші бат. НКГА + у тому к. скор. с.

-Ь кін. скор. сотня

4 4 7 4

— —

1

6 3 9 1%

8

51

7

2 3 3 68

55 Павленко, ст. 32. 56 Пор. Д. М. „Короткі історичні нариси бригади УГА”, УГА І, ст. 85—126. Прізвище автора: Дмиїро Микитюк.

57


За даними Гуперта, цим 51 куреням, 7 кінним сотням та 68 батеріям Галицької Армії на фронті протистояли 65 батальйонів піхоти, 16% ескадронів „язди” та 58 батер/ій. Із цього виникає, що в піхоті та кавалерії поляки мали вже -перевагу; тільки в кількості батерій пере­ вага була ще за українцями.57* Все ж таки, в своїх зведеннях Гуперт подає занижений стан польських військ на галицькому фронті, мабуть тому, щоб польським військам приписати більші бойові заслуги в пе­ ремозі над Галицькою Армією. Характерними є його цифри для укра­ їнської армії, що їх він подає на день 17 квітня і для польської армії на день 1 квітня 1919 року. Цим цифрам бажаємо приглянутися ближче. Гуперт подає, що згідно з даними на день 17 квітня 1919 року, Галицька Армія мала мати на фронті 1,412 старшин і 53,224 вояків у харчовому стані, а 910 старшин, 37,057 вояків у стані бойовому. Крім цього, Галицька Армія мала 533 скорострілів, 188 польових гармат, 13 важких гармат (разом 201 гармат), 4 панцирні потяги і 39 самоходів. Разом мало бути на фронті 63% куренів, 7 кінних сотень і 40 батерій. Гуперт покликається на тайний щоденник НКГА, що нібито подає ці цифри. Ми не маємо найменшої можливосте, щоб перевірити його дані. Коли цифри, що подають загальний харчовий і бойовий склад, є мабуть правдиві, то про дальші цифри можна сумніватися. Наше зведення показує, що не було 63% куренів на фронті, а цифра, яка подає кількість гарматніх батерій, є занижена. Заниженими є цифри, що їх Гуперт подає про стан польських військ на Галицькому фронті. Він твердить, що польські війська на галицькому фронті, в дні 1 квітня, мали 60,528 людей у харчовому стані і 37,689 людей у бойовому стані. Звичайно в дні 17 квітня польських військ було вже більше (між іншими прибула була з Познанщини група ген. Конаржевського). Але коли порівнювати польські цифри за 1.IV.1919 з українськими за 17.IV.1919, то видно, що поляки мали вже перевагу в загальному стані військ (60,528 :53,224) і рівну силу в бойовому стані (37,967 зі старшинами : 37,689). Як ми вже подали, цифри Гуперта, зокрема ті, що стосуються бойового стану польських військ на галицькому фронті, уважаємо заниженими. Вважаємо, що вже в дні 1 квітня поляки мали перевагу над українцями, перевагу в загальному стані військ і перевагу в числі багнетів і шабель.68 Укра­ їнці посідали тільки перевагу в артилерії, але й ця зменшилася в наслі­ док переоззброення гарматніх батерій російськими гарматами на місце австрійських.59 , 57 Гуперт, назв, праця, ст. 14. Див. теж A. Przybylski, Wojna Polska 1918—1921. Warszawa 1930, ст. 53. 56 Там же. 59 У лютому-березні 1919 року маю місце переозброєння артилерії Галицької Армії. Ав­ стрійські польові канони калібру 8 см., до яких уже не було муніції, замінено росій­ ськими 3-дюймовими (кал. 7.62 см.) польовими гарматами, отриманими зі складів Над­ дніпрянської армії. Переозброєння відбулося за точним пдяном, про який польська роз­ відка не мала найменшого поняття. В противному випадку, поляки могли прекрасно ви­ користати переходовий стан, коли старшини й гарматники тільки знайомились з нови­ ми типами гармат і вишколювались для їх обслуговування.

58


Перевага польських військ на галицькому фронті постійно зро­ стала і це створювало погані перспективи для Галицької Армії, яка для свого росту використала вже всі людські та матеріяльні спро­ можності. Ставимо цілком ясно, що Галицька Армія не мала вже. змоги вирішити війну на свою користь. До своєї травневої офензиви в 1919 році польська армія вишикувала 48,632 старшин і вояків у бо­ йовому стані, не рахуючи першого корпусу ген. Галлера, який прибув на галицький фронт і рахував 15,000 багнетів. З Румунії прибула ди­ візія ген. Желіґовського, яка нараховувала 643 старшин і 3,386 вояків у бойовому стані.60 Знов же, у першому відвороті, Галицька Армія значно зменшила свій стан. Напередодні Чортківської офензиви вона нараховувала на фронті тільки 829 старшин й кругло 25,000 вояжів у бойовому стані, в тому не більше, ніж 18,500 багнетів.61 У Чортківській офензиві (червень 1919 р.) Галицька Армія знову збільшила значно овій стан через мобілізацію й великий наплив добро­ вольців. Загальний стан збільшився до 65,000 людей і тоді заряджено формування нових корпусів (IV і V) і нових бригад (12-21). Із нових бригад участь у боях брали вже бригади 12, 14, 18 і 21. Ордебатай Галицької Армії в часі Чорткіївської офензиви подає Любомир Макарушка в своїй студії Чортківської офензиви.62 Він нараховує в ній 53 курені і 49 батерій, не звертаючи увагу на кінноту, яка крім 7 сотень кінноти при бригадах, сформувалась у часі Чортківської офензиви в більші кіннотні з’єднання, саме 1-ий кінний полк І Галицького кор­ пусу і 1 Кінну Бригаду III Галицького корпусу. Цим кіннотним з’єд­ нанням випало, пізніше, відограти значну ролю в боротьбі на Наддні­ прянській Україні Із нових бригад тривалий характер мала 14 Бри­ гада, яка ввійшла в III Галицький Корпус. У цій бригаді були орга­ нізовані три піхотні курені, пів сотні кінноти й один гарматний полк із 3 батерій. Після переходу на землі Наддніпрянської України розв’язано но­ вопосталі бригади за вийнятком 14-ої й Галицька Армія залишилася в стані 3 корпусіїв і 12 бригад (1-11, 14). 1-ша Гірська бригада разом з частинами групи „Глибока” була інтернована в Чехо-Словаччингі, бо під час відвороту перейшли були на територію Карпатської України, де й були роззброєні й інтерновані чехословацькою армією. Повороту цієї бригади з інтернації повсякчасно сподівались на Україні, що було б збільшило сили української армії на округло 400 старшин і 6,000 вояків. На Наддніпрянській Україні, до часу переходу в склад Чер­ воної армії, Галицька Армія (від часу договору з Добрармією ген. Денікіна — „Українська Галицька Армія”) затримала була свою орга­ нізаційну стрз'ктуру, творцем якої був полк. Є. Мєшковський. У рам­ ках об’єднаної української армії, Галицька Армія творила значну бо­ йову силу, зокрема в кількості багнетів і гарматніх батерій. В липні 1919 року, в хвилині об’єднання Галицької й Дієвої армій, піхота Галицької Армії нараховувала приблизно 25,000 багнетів, піхота Дієвої 60 Любомир Макарушка, „Чортківська офензива”, УГА, т. IV, ст. 39. 61 УГА, Н, ст. 273. 62 Макарушка, назв. праця, ст. 52—59.

59


армії — 15,000 багнетів. Пізніше — це спііввідношення вирівнялося; кількість багнетів Галицької Армії зменшилося до 20,000, а в Дієвій армії збільшилася до 20,000 через поповненнями мобілізованими, доб­ ровольцями, повстанцями. Таким чином, в об’єднаній українській ар­ мії (без повстанців!), щк> в липні 1919 року нараховувала, кругло, 100,000 вояків, піхота становила 40% стану всієї армії, але 50% цієї піхоти належало до Галицької Армії.63 Подібне співвідношення було в кулеметах (546:533), в артилерії 160:175 гармат — перші цифри кулеметів і гармат Галицької Армії, другі — Дієвої Армії), і тільки в кінноті Дієва армія переважала вдвічі й постійно розгорталась, при чому бойова якість наддніпрянської кінноти була дуж£ добра. Здисциплінована й карна Галицька Армія могла стати прекрасним еле­ ментом для дальшого розгортання об’єднаної армії, але цього не ста­ лося з причин, обговорення яких не належать до теми цього розділу. 63 УГА І, ст. 148—149.

III. СТРАТЕГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ Інтелігенція і її дія пронизують кожну воєнну акцію. К л я в з е в і ц

А. ПОЛІТИЧНІ И ВОЄННІ Ц ІЛ І ГАЛИЦЬКОЇ АРМ ІЇ 1. Деякі вступні зауваження про стратегію

Що це таке стратегія?

Клявзевіц у своїй монументальній поаці

Про війну окреслює стратегію як „мистецтво використання боїв як

засобу для осягнення цілей війни”. Згідно з такою дефініцією, стра­ тегія формулює пляни війни, намічує черговість воєнних кампаній і встановлює, які бої треба провести в кожній кампанії. Одною хибою повищої дефініції є те, що вона не торкається сфери політики, тобто вищого стратегічного керівництва війною, що є відповідальністю державного проводу, а не військових командантів, яких політика вживає як виконавців своїх намірів. Іншою хибою по­ вищої дефініції є те, що вона звужує поняття стратегії до використування бою, отже передає ідею, що бій є єдиним засобом для досяг­ нення стратегічної мети. Так воно не є. Історія дає нам чимало при­ кладів, що стратеги осягали стратегічну мету без бою, щоб згадати тільки кампанію Наполеона під Ульмом в 1805 році, або оточення французької армії ген. Мольтке під Седаном в 1870 році. Таким чином, здається, простішою4 буде дефініція стратегії, подана ген. Мольтке, який під нею розуміє „практичне пристосований засобів, що їх має до диспозиції військовий командант для досягнення даної цілі”. Ця дефініція нас інтересує тому, що вона встановлює відповідальність військового команданта перед урядом, що його призначив. Дану ціль визначує державний провід, а військовий командант тільки шукає стратегічних засобів, щоб її осягнути. З цього теж виникає, що як тактика є застосуванням чи присто­ суванням стратегії на нижчому рівні, так стратегія мусить бути засто­ 60


суванням „.вищої стратегії”, або іншими словами — політики. Метою „вищої стратегії” або політики е координувати й керувати всіма ре­ сурсами нації для досягнення політичної мети війни. Цю ціль визначує основна політика нації. Згідно з такими заложеннями, „вища стратегія” або політика мусить обчисляти і розвивати економічні й фінансові засоби й від­ повідно розділяти їх між армію й запілля, підтримувати моральні засоби для плекання духа боротьби, вживати дипломатичні засоби для осягнення намічених цілей і використовувати психологічні засоби для *послаблення волі противника до боротьби. Воєнні цілі мусять бути, в цій схемі, підпорядковані під політичні цілі, а не навпаки. Вони служать „вищій стратегії” або політиці для осягнення політич­ них цілей. Остаточно ціллю кожної війни є осягнення миру. З цієї при­ чини, „вища стратегія” або політика повинна спрямовувати свій зір понад війну до майбутнього миру. Історія повчає нас, що часто можи?, виграти віійну, але програти мир. І так держави Антанти вміли пере­ могти Центральні держави в Першій світовій віійні 1914-1918 ромів, але програли „мир”. їхній Версайський диктат став потенційним за­ родком майбутньої війни, яка справді вибухла по 20 роках. Таким чином, мусимо розрізняти між політичними й воєнними цілями війни. Ц'ілй ті є різні, але не є відокремлені. Воєнна мета є тільки засобом для осягнення політичної мети. І тому воєнна мета повинна бути підпорядкованою під політичну мету. Історія теж дає нам при­ клади, що осягнення воєнної перемоги не є самю собою рівнозначне з осягненням політичних цілей війни. Зокрема повчальною, під цим оглядом, є історія II світової війни 1939-1945 років. Повторюємо ще раз: головною політичною метою є, перш-за-все, якість миру, що має наступити після війни. Таким чином, кожну війну треба вести з огляду на мир, який є бажаний для даної нації. Ця за­ сада стосується так агресорів, що бажають поширити свої терито­ ріальні володіння, як теж націй, що ведуть справедливі, оборонні війни. 2. Характеристика воєн Галицької Армії Війни, в яких боровся галицький стрілець, належали, без сумніву, до категорії воєн „оборонних” 'і „справедливих”. Проти Польщі війна велася в обороні країни, яка самовизначилась національно й державно. 72% населення цієї країни належало до української нації, яка мала чисельну більшість населення у 3298 громадах на всіх 3734 громад (88.4%). Тільки 436 громад (11.6%) мали більшість польську, жи­ дівську чи німецьку.1 Слід підкреслити що німецька й жидівська мен­ шини, назагал, поставилися прихильно до побудови українського дер­ жавного життя в Галичині і підтримали українців в їхній боротьбі проти польської агресії. Чимало галицьких німців і жидів служило в рядах УГА, а жиди навіть пробували творити свої національні час­ 1 УГА, І, ст. 173.

61


тини.2 Це й врахував, відповідно, противник, влаштовуючи на жидах криваві погроми.3 Проти червоної й білої Москви і червоної та білої московських армій, які вели неспровоковану агресію проти Української Народньої Республіки (УНР), війна об’єднаної української армії була теж „обо­ ронною” й „справедливою”. У цій війні Галицька Армія виступила як частина Дієвої Армії УНР із метою здобути й закріпити укра­ їнську державність. її відношення до Галичини виражалось у гаслі „Через Київ до Львова” та означало віру армії в те, що після здо­ буття й закріплення української державности прийде черга на визво­ лення Галичини. Що ж до загальних цілей боротьби не буде наймен­ шого перебільшення, коли скажемо, що в час переходу Галицької Ар­ мії за р. Збруч, загальну мету національної боротьби підтримувала вже значна більшість українського народу, серед якого Галицька Ар­ мія користувалась великими симпатіями. Прибуття Галицької Армії на землі Наддніпрянської України мало велике значення. Одчайдушність і бравурність Дієвої Армії УНР з ор­ ганізаційною здатністю Галицької Армії в запільній організації, напов­ нило відібраний об’єднаною українською армією наддніпрянський про­ стір (72.1 тис. км. кв. і 6.5 мільйона населення) змістом дійсного дер­ жавного ладу. Ще ніколи не була УНР під проводом Симона Петлюри така міцна, ніколи вона не була така близька своєї державности, як після того, коли на Україну прийшла Галицька Армія. І треба сказати, що УНР як порядкуюча протибольшевицька сила тепер далеко перевищала підприємство ген. Денікіна з його фатальним безладдям, у за­ піллі, головно на українських землях. Отже, не лише з уваги на свою внутрішню здатність, але теж 1 щодо чистої мілітарної сили, в липні-серпні 1919 року стояла потуга об’єднаної української армії лише на третьому місці серед головних протибольшевицьких сил Східньої Бвропи, зараз після Польщі й після Добрармії ген. Денікіна. Але, об’єднана українська армія мала щось більше від Добрармії ген. Денікіна, вона посідала глибоке коріння в українських народніх масах, коли Добрармія в московському народі не мала ніякого коріння, а що вже говорити про інші народи. Глибоке коріння в московському народі мала Червона армія. Підтримка, що його об’єднана українська армія мала в українському народі, створю­ вали перспективи значного збільшення української армії, до 400,000500,000 людей, під умовою, що для неї будуть отримані зброя й воєнні матеріяли в такій мірі, як їх від держав Антанти одержували інші протибольшевицькі армії. Цієї зброї й воєнних матеріялів не дали українській армії держави Антанти, які організували були хрестоносний похід проти большевицької Москви, бо вони поставили на білого коня ген. Денікіна й благословили його авантюрницьку політику щодо України. І не тільки, поставивши на ген. Денікйна, держ’ави Антанти (Франція, Великобрітанія) не дали воєнної допомоги об’єднаній укра­ їнській армії, але встановили бльокаду на територію, зайняту україн­ 2 УГА, І, ст. 257—258. 3 Див. В. Побуґ-Маііновскі, назв. праця, том І, ст. 374.

62


ськими арміями. Тим вони дозволили пропасти цим арміям від по­ шесних недуг, які по всякій правдоподібності були наслідком ’з асто­ сування московськими большевиками' методів бактеріологічної війни у відношенні до „петлюрівців” І справді, бактеріологічна війна, вивела з ладу 80% армії, якої не мож*на було рятувати, бо для неї не можна було привезти із-закордону навіть ліків. Таким чином, приходиться характеристику воєн закінчити ствердженням, що об’єд­ нана українська армія перестала бути фактором на іюбоєвищах Східньої Еівропи не тому, що її переможено в боях, але тому, що її пере­ можено пошесними недугами, головно тифом, при цілковитій байду­ жості можних світу того. Очевидно, можні ці мусять записати на­ слідки своєї політики виключно на свій рахунок. В наслідок цієї по­ літики інтервенція держав Антанти в Східній Европі провалилась, а переможцем вийшла большевицька Москва. 3. Політичні й воєнні цілі у війні проти Польщі

На вступі цього розділу мусимо ствердити, що „вища стратегія” або політика в ніякому разі не може ставити собі мети, якої не можна осягнути наявними засобами. Із цієї засади виникає вимога, щоб, зокрема у війні, державний провід дуж'е дбайливо визначав і коорди­ нував свої політичні й воєнні цілі, бо за кожний промах у цьому від­ ношенні треба платити воєнною поразкою, яка унеможливлює здо­ буття бажаного миру. У війні проти Польщі політичні й воєнні цілі Галицької Армії формулював уряд Західньої Области Української Народньої Респуб­ ліки (ЗОУНР), тобто галицький уряд. У цьому ділі він керувався партикулярними галицькими інтересами, без уваги на стратегію за­ гальноукраїнської боротьби. Сьогодні не важко зрозуміти, що з по­ гляду загальноукраїнської стратегії польський фронт був побічним фронтом і що головним був фронт проти большевицької Москви. На цьому, головному, фронті повинні були вжиті всі українські сили, а в тому й галицькі сили. Чим скорше вони б могли були вжиті на цьому фронті, тим більші були вигляди на перемогу. Галицькі сили могли бути вжиті на головному фронті на випадок перемоги Галицької Армії над польською армією або на випадок укладення з польською армією тривалого перемир’я. Галицька Армія могла перемогти польську армію тільки в початковій фазі війни і то під умовою, що вона матиме над польською армією принаймні дво­ кратну перевагу (ми знаємо, що цього не було). Галицька Армія могла перемогти польську армію теж на випадок отримання значної воєнної допомоги із Наддніпрянської України (ми знаємо, що й цього не було). У цьому місці мусимо згадати про плян, який, у певних військових колах, постав був у січні 1919 року. Плян цей передбачав перекинення двох найкращих корпусів Наддніпрянської Армії (кор­ пусу СС і Запорізького корпусу) до Галичини й осягнення ними пере­ моги над польською армією. Після цієї перемоги оба корпуси з Га­ лицькою Армією мали перейти в похід проти Червоної армії на Над­ дніпрянській Україні, де вже українське населення мало час позбути^ 63


всяких ілюзій про „робітничо-селянську владу” і „большеївицьке ви­ зволення”. У нашій оцінці плян цей уважаємо реальним і корисним.4 Плян цей не був виконаний і тільки три важкі гарматні полки прибули до Галичини (2 і 6 СС та Запорізький), які в Галичині ви­ явили себе з найкращої сторони. Тим часом, частини Корпусу СС ув'язалися у важкі й кровопролитні бої проти большевиків (Берди­ чів, Шепетівка), а Запорізький корпус змушений був перейти до Ру­ мунії, де його пограбовано з усього воєнного майна.5 Вже ніколи пізніше цей добрий, регулярний корпус української армії не мав цієї бойової сили, що він її мав у січні 1919 року, тобто тоді, коли його пляновано перекинути до Галичини. Коли ж розглядати політичні й воєнні цілі самої Галицької Армії, то їй поставив державний провід завдання закріплення української державности на західньоукраїнських землях у дусі т. зв. „етнографіч­ ного принципу”, отже забезпечення етнографічних кордонів ЗУНР. Цій меті протиставляла польська сторона мету здобуття Галичини й приєднання її до польської держави. У формулюванні своїх цілей, українська й польська сторона вживала відмінного підходу. Укра­ їнську сторону оживляла якась вперта, фаталістична віра в „справед­ ливість” Антанти, мовляв треба „витримати”, а тоді вже ласкава Ан­ танта визнасть українську державність І признає їй кордони здовж р. Сяну. У відміну від негнучкого становища української сторони, польська сторона формулювала своє становище завжди <в згоді з кожночасним воєнно-політичним становищем. Коли здобуття всієї Га­ личини здавалося полякам непевним, як, наприклад, у лютому 1919 року, вони задоволялися тільки Львовом і нафтовим басейном. Коли ж їхнє становище покращало, вони івж'е вимагали цілої Галичини. Питання стоїть: чи могли галицькі українці осягнути свюї цілі на­ явними засобами, без допомоги Наддніпрянської України? Ми вже на це питання відповідали, вказуючи, що така перемога була можли­ вою в першій фазі війни, якщо б українці були проявили більше рі­ шучосте й зорганізували були українську армію, що мала б над по­ ляками перевагу принаймні у відношенні 2 :1 (на нашу думку, це можна було осягнути). Після цієї фази, у другій половині лютого 1919 року, коли Галицька Армія була на вершку своїх успіхів і спро­ 4 Про плян цей розповів от. Володимир Оскілко в своїй книжечці Між двома силами, част. І, Рівне 1924. Див. Д-р Матвій Стахів, Україна в добі Директорії УЕР, том П, . Сврентон 1963, ст. 107—108. Стахів уважає, що такого пляну не було, але в літературі е більше натяків на нього, навіть у праці американського професора Артура Е. Адамса: Bolszeviks in the Ukraine. The Second Campaign 1918—1919. New Haven, 1963. Адамс чомусь уважав, що цей плян був корисний для большевиків. 5 Коли при кінці березня 1919 року Запорізький корпус, відтятий від решти української армії, змушений був коло м. Тирасполя перейти до Басарабії, що була під румунською окупацією (перехід відбувся за відомом команди альянтського десанту в Одесі), румуни забрали від Запоріжців 80 гармат, 700 кулеметів, 15,000 рушниць, 7 мільйонів набоїв, 34,000 гарматнії набоїв, 2,500 ручних ґр&нат і багато інших воєнних припасів разом у 40 ешелонах. Вони мали це добро віддати, коли Запорізький корпус мав опустити ру­ мунську територію, але ніколи його не віддали. Пор. Капустянський, назв. праця, І ча­ стина, ст. 37. Про цей факт М. Стахів робить таке зауваження: „Це було страшним ударом для Дієвої Аршї. Антанта, до якої належала Румунія, не тільки не помогла, але й ще відбирала від неї те, що могла”. Пор. Стахів, назв, праця, том VI, Скрентон 1965, ст. 139—140.

64


можностей, виглядало ще, що українці можуть зайняти Львів й осяг­ нути лінію р. Сяну, але в цьому перешкодила їм своєю інтервенцією мііюія ген. Бертельмі. Але, припустімо, що їв лютому-березні 1919 року Галицька Армія дійсно була б здобула Львів і вийшла на лінію р. Сяну. Питання стоїть, чи ця перемога Галицької Армії була б тривка, чи вона дійсно забезпечувала б мир з Польщею і чи українська армія здатна була б (відбити новий наступ польської армії Коло Перемишля й Раїви руської, ведений свіжими силами, може з участю армії ген. Галлера? На це питання відповідаємо негативно, бо для Галицької Армії не існувало можливостей для ведення великої війни проти поль­ ської армії, коли кількість і якість власних сил для цього не вистачала. 1 ми вже згадували про те, що не можЦа було залишити поза увагою воєнно-політичного положення на Наддніпрянській Україні. Якщо б вона впала була жертвою большевизму, то державне існування Гали­ чини, навіть у кордонах по р. Сян, було б загрожене, а в дійсності неможливе. Із повищих стверджень виникає, що державний провід ЗУНР сформулював був такі політичні цілі для Галицької Армії, яких вона, об’єктивно, власними засобами осягнути не могла. Все, що вона могла зробити, політично, це змусити своїми успіхами противника до того, що він почав уважати осягнення своїх політичних цілей (здобуття Галичини) як непевне, а навіть за неможливе. І треба визнати, що цей факт, з точки зору не' партикулярної — галицької, але загально­ української стратегій*, був перемогою. Поляки погоджувалися, щоб значна частина території Галичини залишилась в українських руках як база Галицької Армії для дій на Наддніпрянській Україні. Поскільки виглядів на перемогу в дусі „самовизначення” й „етнографіч­ ного принципу” Галицька Армія не мала жадних (доля Львова, Пере­ мишля й Дрогобича вирішувалась над Дніпром, а не в Галичині), логіка історії вимагала від української сторони прийняти умови, за­ пропоновані місіією ген. Бертельмі! Неприйняття цих умов, пере­ дача спору на розсуд „заліза й крови”, виявилася фатальними, бо, „за­ лізо й кров” не могли вирішити справу інакше, як вони її вирішили. Справу могли вирішити політика й дипломатія, а в ніякому разі не збройні сили, що було очевидне.® 4. Політичні й воєнні цілі соборної стратегії

Після падіння влади гетьмана Павла Скоропадського Директорія УНР та створений нею уряд стали перед дуже важкими завданнями у внутрішній та зовнішній політиці. У внутрішній політиці стояли головні питання — організація влади та надійної збройної сили; у зовнішній — доводилося шукати виходу з того складного стану, в якому Україна опинилася після упадку гетьманату і початку гро­ мадянської війни на різних фронтах. Об’єктивно можна ствердити, що Директорія УНР не справилася з цими завданнями з причин, якоюсь мірою, від неї навіть незалежних.6 6 Пар. Кучабськид, пазе, праця. Розділ: Українська дипломатія і потуги Антанти. Ст. 174—226.

65


Очевидно в тих умовах, в яких знайшлися УНР у другій поло­ вині грудня 1918 р., було дуже важюо формулювати переконливо політично-воєнні цілі для Дієвої Армії УНР. Україна була окружена ворожими або неприхильно-неівтральними силами з усіх боків. На заході, в наслідок польського наступу, створився польський фронт. Від північного сходу наступали вже від 20 листопада 1918 року большевики. На східньому напрямку межувала з Україною невтральна, або навіть прихильна Україні Донщина,7 але на сусідній Кубанщині перебувала ворожа для України біла Добрармія ген. Денікіна, яка почала натискати на Донщину, щоб її і донську армію підпорядку­ вати під себе.8 Від Чорного моря, від Одеси й Миколаєва загрожу­ вав уже, в»ід 18 грудня 1918 року, французько-грецький морський десант, а на південному заході здовж р. Дністра стояли неприхильні Україні румунські війська, які вже в березні 1918 року захопили були Басарабію, а в листопаді цього ж' року — Буковину. І коли взяти до уваги цю ситуацію, то не можна подивуватись, що речник укра­ їнського Генерального штабу, полк. М. Капустянеький, у своїй допо­ віді з дня ЗО грудня 1918 року, переданій урядові, зробив висновок, що „справитися з усіма супротивниками Україна не може ні з погляду на кількість вояцтва, що є до її розпорядимости, ні з огляду на ха­ рактер настроїв його і на недостачу забезпечення його, обмундурування, артилерії та вогнепального припасу”.9 Далі, в доповіді, ішло рішуче ствердження: „Отже битися власними силами одночасно з усі­ ма цими супротивниками безумовно Україна не може. Думати інакше, це жити мріями, а не дійсністю”.10 У цій ситуації Капустянський бачив тільки дві політично-воєнні можливості: „Або з больш ©виками проти Антанти, або з Антантою проти большевиків . . . Іншого виходу немає”11 Він радив вибрати спілку з Антантою проти большевиків. Сьогодні ми вже знаємо, що вибрати „спілку з Антантою” можна було, тільки приймаючи пропо­ 7 Донщина була в основному прихильна Україні. Уклавши союзний договір is гетьман­ ською Україною, Донщина не відмовилась від цього договору навіть тоді, коли була підпорядкована геп. Денікінові. Маючи окрему донську армію, донський уряд проти­ вився вжиттю донських частин на Україні, де оперував тільки один донський полк (42-ии), але цей був у складі Добрармії ген. Денікіна. У нас дуже часто вмішують Донщину й Добрармію ген. Денікіна, а навіть втерлася була фраза: „контрреволюційне кубло на Дону”. Тим часом: „Всевелике Військо Донське” під проводом от. П. Н. Краснова й „Добровольча армія” під проводом ген. А. Денікіна — це два різні поняття й дві різні політики, що їх змішувати не слід. Тільки силою потуги Антанти підпорядкували Донщину під команду ген. Денікіна, а от. Краснов уступив, коли Військовий Круг (пар­ ламент) не висловив довір’я головнокомандувачеві донської армії ген. Денісову. Див. „Всевеликое воиско Донское”, Архив русской революцш, т. V, Берлін 1925, ст. 190— . 321. Автор цієї розвідки — от. Ц. Н. Краснов. 8 Британський представник ген. Ф. Ц. Пуль (колишній командир британського експеди­ ційного корпусу в Архангельську) і французький представник капт. Фуке ультимативно натискали на отамана П. Н. Краснова, щоб він підпорядкувався ген. Денікіну. Ген. Пуль питався ген. Денікіна, чи можца вробити переворот проти от. Краснова на Донщині. У своїх спогадах, Краснов називав своїх чотирьох ворогів, при тому, на другому місці, кладе ген. Денікіна. Див. Краснов, „Всевеликое воиско Донское”, назв. праця, ст. 198. Про інтервенцію ген. Пуля, див. Краснов, там же, ст. 308—309, а теж: George С. Brinkley, The Volunteer Army and the Allied Intervention in South Russia, 1917—1921. Uni­ versity of Notre Dame Press, 1946, ст. 143. 9 Пор. Капустянський, назв, праця, том І, ст. 22. 10 Там же, ст. 24. 11 Там же, ст. 25. Див. теж Стахів. назв, праця, том П, ст. 110—113.

66


зицію ген. Бертельмі, який після замирення з Польщею бажав ужити Галицьку Армію на протибольшевицькому фронті на Наддніпрянщині. Переговори з Антантою в Одесі (після відкинення пропозицій Бер­ тельмі) не могли дати висліду, бо ген. Бертельмі мав ширші уповно-. важення, як начальник штабу команди десанту в Одесі полк. Фрейденбер.12 Інша евентуальність, що про неї каж’е полк. Капустянський, а саме „спілка з большеївицькою Москвою проти Антанти”, реально ніколи не входила в рахубу. Про це говорить досвід переговорів С. Мазуренка, представника Директорії в Москві і про це свідчить досвід, що його зібрали ліві українські соціялістичні угрупування „боротьбістів” і „незалежників”, які на самому початку війни проти большевицької Москви перейшли на її сторону й пробували будувати не­ залежну „радянську Україну” в співпраці з московськими большевиками. І про неможливість боротьби на стороні „світової революції” свідчить теж досвід Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА), якій через большевицьку нетерпимість і послідовні шикани не вдалось стати авангардом „світової революції”. Навіть у час найбільшої за­ грози для большевизму від переможної денікінщини, большевицька Москва свідомо відкидала посередництво Белі Куна чи Фріца Пляттена13 для порозуміння з українцями. В її плянах не містилась ніяка „спілка з українцями для боротьби проти Антанти”, а тільки й вик­ лючно завоювання України й встановлення в ній большевицького ладу. Таким чином, до прибуття Галицької Армії на Наддніпрянську Україну, в липні 1919 року, не заіснувала була ситуація, з якої укра­ їнська сторона могла знайти такий чи інший вихід. Все ж таки, після прибуття Галицької Армії заіснувало, позірно, таке положення, яке відповідало пропозиціям ген. Бертельмі. Тепер мир, до якого зміряв ген. Бертельмі, був фактично Галицькій Армії, проти її волі, накинений польською армією, й Галицька Армія тепер дійсно воювала тільки проти большевиків. Вже в скорому часі показалося, в перемогах над большевиками, що українські сили вистарчають в боротьбі на одному напрямку, якщо вони є об’єднані. Ці перемоги об’єднаної україн­ ської армії, про які можна сказати, що вони були блискучі, вселяли надію, що об’єднана українська армія, на одному фронті, може бути переможною. Щоб цей чисто мілітарний розрахунок міг здійснитися, потрібно було тільки двох передумов. Передумовами цими були: по-перше, гладка й доцільна зіграність та співпраця між двома укра­ їнськими урядами, галицьким і наддніпрянським, а тим самим і між Сам Бартедьмі говорив, що він мав ширші повновласті, ніж керівники одеського десан­ ту. Див. Кучабський, назв, праця, ст. 209. 13 Див. Д-р Михайло Лозинський, Галичина в роках 1918—1920, 2-ге видання Ню Йорк, 1970, ст. 101—104. Також Володимир Винниченко, Відродження нації, частина Ш, пе­ ревидання фотодруком Ню Йорк 1968, ст. 322—328. Д-р Матвій Стахів розказує про це подрібно з своїй книзі: Яруга совєтська республіка в Україні, Нью Иорк-ДітрійтСкрентон 1957, ст. 86—119. Про переговори див. теж у IV томі спогадів Галагана: З мом? споминів, Львів 1930, Червона Калина. Швайцарський комуніст Фріц Пляттен, який брав участь у переговорах з УНР був знищений у сталінських чистках. Див. Roy A. Medvedev, Let History Judge. The Origins and Consequences of Stalinism. New York, 1972, ст. 201, 283.

67


обидвома українськими арміями й, по-друге, така сама щедра під­ тримка від держав Антанти, яркою тішилися Польща й Добрйрмія ген. Денікіна. Обидві з цих передумов не сповнилися14 і, тому, українська дер­ жава була згори засуджена на загибель в умовах „чотирикутника смерти”. Вона була засуджена з причин галицько-наддніпрянського роздору, який довів остаточно до того, що шляхи обох українських армій розійшлися. І вона була засуджена з причин браку підтримки держав Антанти для українських армій, підтримки, на яку вони заслу­ говували як першорядний фактор боротьби на протибольшевицькому фронті. Цим держави Антанти спричинили не тільки катастрофу укра­ їнських армій, але й катастрофу своїх інтервенційних плянів у Східній Европі. В липні 1919 року до Кам’янця, що був тимчасовим осідком укра­ їнського уряду, прибула інтеральянтська воєнна місія, складена з ан­ глійців, французів й американців. Вона прибула до Кам’янця, щоб її члени могли ближче приглянутися „українським бандам”, як укра­ їнську армію прозивали її польські й російські „приятелі”. Власне цій місії передав, дня ЗО липня 1919 року, Головний Отаман Симон Петлю­ ра свій плян боротьби проти большевицької Москви. Він вимагав від Антанти такої самої підтримки зброєю й воєнними матеріялами, яку отримували інші протибольшевицькі армії і він обіцював збільшити силу української армії до 400-500,000 людей, що цілком не було пере­ більшенням. Згідно з цим пляном, українська армія повинна була негайно бути вжитою проти большевиків, зайняти Київ та Одесу й охороняти тили й ліве крило Добрармії ген. Денікіна, яка маршує з Донщини на Москву через Харків. У дальшому ході війни, укра­ їнська армія повинна були вийти на лінію Чернігів-Ніжен і наступати на північ аж до отримання зв’язку із наступаючими із заходу на Мос­ кву польськими арміями.16 Питання, чи Україна після знищення большеаизму й надалі повинна була залишитися в якомусь федеративному чи конфедеративному зв’язку з Росією, чи, навпаки, повинна була стати незалежною, суверенною державою, мали б вирішити, після перемоги над большевизмом, Законодатні Збори самої таки України.16 Це був український плян і він був доволі реальний, коли йшлося про знищення большевизму, але був нездійсненний і фантастичний, бо він відповідав лише одним українським бажанням, але не відповідав бажанням і намірам Польщі і Добрармії ген. Денікіна і, що за тим іде, не відповідав бажанням і намірам держав Антанти,, які керували „хрестоносним походом” проти большевизму. Можна тільки заува-*12 Пор. Засидь Кучабський, „Зовнішнє положення обеднаних українських армій у „Чотирокутнику Смерти”, в липні-серпні 1919 року”, ЛЧК 1931, 10, 13—17, 11, 7—10, 12, 15—18. Пор. Кучабський, „Зовнішнє положення”, назв. праця, ЛЧК 1931, 10, ст. 15. Там же. У цьому місці не можна позбутися враження, що уряд УНР ішов на далекойдучі поступки ген. Денікінові, щоб досягнути воєнної співпраці проти большевиків, але не вмів і не хотів договоритися з гетьм. Скоропадським, який ще перед 9 місяцями, ре­ ально оцінюючи ситуацію, пішов тим шляхом, що ним хотів, у липні 1919 року, піти урйд УНР. Загальна ситуація в листопаді 1918 року була краща, бо в липні 1919 року, тільки частина української території була під владою уряду УНР.

68


жити, що супроти значної власної воєнної сили, яка в боротьбі проти большевиків переможно посувалася на всі сторони вперед, Симон Петлюра разом з українським військовим командуванням були в праві сподіватися, що пііісля всіх досьогочасних досвідів, ні Антанта, ні росій­ ська контрреволюція не поважуться надалі легковажити українську армію. Марними були ці сподівання, бо засліплення сил російської контрреволюції й підтримуючих її держав Антанти були більші, ніж' розуміння справжніх потреб у боротьбі проти большевизму. І тому катастрофа стрінула не тільки українську армію, але й Добрармію ген. *Денікіна, а інтервенційні пляни Антанти зазнали повної невдачі. Після катастрофи українських армій у „чотирикутнику смерти”, Симон Петлюра зробив останню спробу рятування української дер­ жавносте. Він вірив, що опору для боротьби проти большевизму знайде ще в Польщі, але дійність виявила пізніше, що для такої віри не було підстав. Підстав не було, бо в польській політиці рішуче перемогла вже думка Романа Дмовського про поділ України в союзі з Росією. У таких умовах Варшавський договір з квітня 1920 р. був безплідний; йо.го мусів закономірно заступити Ризький трактат з большевицькою Москвою. Польська сторона виявила себе теж коротко­ зорою; рахунок за цей фальшивий напрямок польської політики прийшлось заплатити в осені 1939 року.17 17 Там же, ІЧК, 1931, 10, ст. 14, 16—17.

Б. СТРАТЕГІЧНЕ КЕРІВНИЦТВО ГАЛИЦЬКОЇ АРМ ІЇ 1. НКГА і ДСВС

Стратегічне керівництво Галицької Армії здійснювала Начальна Команда Галицької Армії (НКГА). Вона постала у Львові дня 9 лис­ топада 1918 року на місце Української Генеральної Команди. Під час союзу Галицької Армії з Добрармією ген. Денікіна, НКГА прийняла була назву Начальної Команди Української Галицької Армії (НКУГА). НКГА була найвищим військовим командуванням Галицької Армії в польсько-українській та українсько-московських війнах. Вона була підпорядкована легальному урядові Західньої Української Народньої Республіки згл. Західньої Областе УНР, яким був Державний Секре­ таріат ЗУНР згл. ЗОУНР, а від б червня 1919 року — Диктатура ЗОУНР. Ніколи, за весь час існування цього легального уряду, не виломилася була Українська Галицька Армія з-під підпорядкування цьому урядові.1 В умовах існування двох українських армій, які ніколи тісно не об’єдналися, не зважаючи на обов’язуючий Акт Злуки з дня 22 січня 1919 року, НКГА відповідала Штабові Дієвої Армії УНР, який був найвищим військовим командуванням Дієвої Армії УНР, або Наддні­ 1 Певним виломленням була тільки союзна угода з Добрармією ген. Денікіна, яку заборо­ нив Диктатор д-р Євген Петрушевич. Через виїзд Диктатора закордон, Українська Га­ лицька Армія залишилася без політичного проводу. Пор. Шуіевич, назв, праця, Ш ча­ стина, ст. 132.

69


прянської Армії. І тільки для ведення спільних операцій об’єднаної української армії в боротьбі проти большевицької Москви створено, дня 10 серпня 1919 року, надрядний орган: Штаб Головного Отамана (ШГО). Начальником ШГО іменовано ген. полк. Миколу Юнакова з Дієвої Армії УНР, а генерал-квартирмайстром іменовано ген. чет. Віктора Курмановича з Галицької Армії. Старшин ШГО призначено, нарівні, із обох армій. Штаб Головного Отамана був суто військовим знаряддям, але деякі його директиви обмежували компетенції НКГА як інструменту стратегічного керівництва УГА. Ці компетенції обме­ жувались теж1 становищем Головного Отамана Симона Петлюри як головнокомандувача українських армій. І, так, ШГО й НКГА дораджу­ вали похід на Одесу, після прибуття Галицької Армії в Наддніпрянську Україну, але Головний Отаман вирішив похід на Київ. Для допомоги НКГА, до дня 6 червня 1919 року, існував Держав­ ний Секретаріят Військових Справ (ДСВС). Завданням НКГА було керівництво всіми воєнними операціями фронту та організування при­ фронтової полоси. ДСВС, який сповняв функції міністерства військо­ вих справ, підготовляв до диспозиції НКГА все, чого лиш потребу­ вала армія на фронті. З утворенням Диктатури ЗОУНР в дні 9 червня 1919 року, ДСВС перестав існувати, а його функції поділено між Дик­ татуру і НКГА. Диктатор ЗОУНР д-р Євген Петрушевич виконував свої військово-керівничі функції за допомогою Військової Канцелярії Диктатора, начальником якої був пполк. Карло Долежаль, потім полк. Степан Чмелик, потім знову Долежаль і, врешті, закордоном — от Ярослав Селезінка.2 НКГА організувалась в боротьбі, в умовах того забезпечення штабовими старшинами, на яке могла собі дозволити Галицька Армія. Першу тривку організаційну схему для НКГА, як і для цілої Галицької Армії, склав був полк. Є. Мєшковський. Згідно з цією схемою, на чолі Галицької Армії мав стояти начальний командант (за часів Чортківської офензиви ген. Греков прийняв був титул „Начальний Вожд”), а при собі він мав мати „начальника генеральної булави”, або іншими словами шефа генерального штабу. Далі при штабі існували кан­ целярія штабу, старшини для доручень й адютанти, і референти для різних родів зброї й дрпоміжніх служб, які, за першою схемою, гур­ тувалися в 4 відділах штабу: оперативному, розвідчому, матеріяльному й персональному. Подібну схему поділу на 4 штабові відділи зла­ джено для корпусних команд і вона затрималася весь час існування Галицької Армії. За полк. В. Курмановича організація НКГА змінила свою орга­ нізаційну схему. Коли вона осіла в Ходорові, то штаб НКГА скла­ дався з двох відділів, одного тіснішого — оперативного з рефера­ тами розвідки, зв’язку, муніційного, летунства, залізнодорожного й автомобільного, і другого, ширшого, до якого належали реферат персональний, 'інтендантський, технічний, санітарний, військового ду­ хівництва, судівництва і просвітянський. Мемуарист д-р Степан Шу2 Див. о. Ізидор Сохоцький, „Військова канцелярія Диктатури”, УГА, том І, ст. 136—188.

70


хевич подав нам, у своїх „Споминах” обсаду НКГА на початку травня 1919 року. Ось вона: Начальний командант: ген. М. Омелянович-Павленко Шеф штабу: полк. Віктор Курманович отаман Фердинанд Льонер Оперативний відділ: помічник соте. Роман Гузар полк. А. Фідлер, полк. М. Бородін На стані операт. відділу Відділ розвідки: пор. Родіон Ковальський Реф. зв’язку: пор. Ярослав Кузьмович Арт. референт соте. Теодор Гоза Автомобільний реф. пор. Дмитро Кренжаловський Персональний реф. отаман Степан Шухевйч Інтендантура отаман Олекса Штробель Санітарний реф. отаман Кость Танячкевич Реф. Військ. Дух. капелян Антін Калята Судовий реф. сота. Юрій Курдияк Техн. реф. пор. інж. Василь Рижевський Просвітний реф. соте. Іван Ерденберґер Ком. обозу пор. д-р Микола Миколайчук Ком. поль. сторожі пор. Матвій Яіворський Ком. бул. сотні соте. Лука Турчин Ком. харчівні хор. Антін Прокопович Ком. міста соте. Остап Кравець.3 За ген. Трекова прийнято з юву іншу схему НКГА. Тоді НКГА поділено на Оперативний штаб, Головний Відділ Фронту й Команду Етапу. Подрібну організацію щ к частин НКГА й підлеглі їм частини показує наступна таблиця. Табл. 10

ОРГАНІЗАЦІЙНА СХЕМА НКГА НА ДЕНЬ 20. VI. 1919

Начальний Вожд Начальник Генеральної Булави Оперативний Штаб Оперативний «відділ Відділ розвідки Відділ зв’язку Реф. телеграфів ” самоходів ” залізниць

Головний Відділ Фронту Командант штабу Референти: персональний муніційний технічний обозний санітарний ветеринарний інтендантський судовий духівництва

Підлеглі Телеграфічний курінь Летунський курінь Залізнодорожний курінь Самохідний курінь Панцирні потяги й авта Протилітакова батерія

Команда Етапу Відділи: адміністративний господарський етапний польові сторожі

частини:

Запасний артилерійський курінь Запасний саперський курінь Запасна обозна валка

Булавний відділ Відділ польової сторожі

Підлеглі комендантові штабу Булавна сотня НКГА Обозна валка НКГА

3 Шухевнч, назв, праця; том П, ст. 46.

71


Наказ ген. Трекова з 20 червня 1919 року подавав стан НКГА, в якому було: 74 старшин, 1 представник залізниць, 3 урядовці, 1 свя­ щеник, 2 лікарів, 2 ветеринарів, 1 рахівник, 27 писарів, 3 літографів, 8 вістових і 165 стрільців, 79 джурів, 80 коней та 35 возів.4 За ген. Тарнавського й полк. Шаманека проведено дальшу реор­ ганізацію НКГА. Кількість старшин у ній зменшилася до 39.56 Для поршнання подаємо, що в НКГА за ген. Омеляноівича-Павленка (в травні 1919 року) було понад 100 старшин, а вже найбільше було в добі союзу з Добрармією ген. Денікіна, — в ній зібрано 240 старшин.0 Внутрішня організація ДСВС відповідала теж тим умовам, що їх мала для організації Галицька Армія. Цю організацію показує обсада ДСВС, що її подає сотн. д-р Володимир Бемко.7 у своїй статті про ДСВС, а яка ілюструє стан у лютому 1919 року. Ось вона: Державний секретар військових справ: полк. Дмитро Вітовський Адютант: чет. Дмитро Паліїв Товариш держ. секр. військових справ: отаман Петро Бубела Адютант: пор. Михайло Голинський Канцелярія ДСВС: пор. Теодор Сивак, потім сотн. д-р Володимир Бемко Загальний відділ: сотн. Володимир Тимцюрак Персональний відділ: сотн. Василь Панчак Мобілізаційний відділ: от. Никифор Гірняк Муніційний відділ: сотн. Семен Магаляс Артилерійський відділ: сотн. Роман Шипайло Технічний відділ: сотн. інж. Володимир Шухевич Відділ зв’язку: сотн. інж. Роман Білинський Залізнодорожний відділ: сотн. Юліян Буцманюк Відділ кавалерії: пор. Олександер Ганицький Відділ інтендантури: сотн. Гриць Гарасимович Харчовий відділ: пор. Олекса Черкавський Санітарний відділ: от. д-р Ростислав Білас Судовий відділ: сотн. д-р Євген Бородієвич Пресовий відділ: ~ ”* >кий Письменничий відділ і Пресова квартира Редакція часопису „Стрілець” чет. Василь Пачовський Звертає увагу, що відділами ДСВС керували сотники-отамани, ко­ ли повинні були ними, як в інших арміях, керувати полковники-генерали. Цей факт свідчить про великий брак старшинства вищих ступ­ нів, на який .терп)2ла Галицька Армія. За вийнятком Д. Паліева, Н. Гірняка, Р. Білинського, Ю. Буцманюка, О. Ганицького і д-ра В. Бемка, старшини, що були на відпо­ відальних посадах у ДСВС, не залишили нам своїх свідчень про працю в ДСВС. Свідчення такі повинні були появитися, щоб не було сум­ ніву, хто, фактично, несе відповідальність за катастрофальні браки 4 5 6 7

72

УТА, том Шухевич, Шухевич, Див; Д-р

П, ст. 281. назв. праця, том Ш, ст. 20.. назв. праця, том Ш, ст. 138. Володимир Бемко, „Державний Секретаріат Військових Справ”, УГА, том І,

ст. 61— 70.


матеріяльного забезпечення Галицької Армії, які мали місце і які по­ важно пошкодили її бойовій силі.6*8 2. Генералітет, генеральний штаб, старшинський корпус УГА

Стратегічне й тактичне керівництво Галицької Армії дуже терпіло від браку старшин, зіокрема від браку старшин вищих (генераль­ ських) ступнів, а також старшин з освітою старшин генерального шта­ бу. Браки, які під цим оглядом мала Галицька Армія, найкраще ілю­ струвати порівняльними цифрами, що подають норми інших армій, подібних своєю організаційною структурою до Галицької Армії. Оче­ видно, беремо норми армій аграрних країн, бо індустріялізовані країни виставляли більші армії з більшим відсотком старшин у них. Для прикладу подаємо: в болгарській армії (аграрна країна) було 4.5% старшин у відношенні до загального стану, але в німецькій армії (упромисловлена країна й армія з великою кількістю допоміжних форма­ цій, що працювали для фронту) відсоток старшин виносив уже 16.7% (а з військовими урядовцями старшинського ступня навіть 20%). Галицька Армія складалася з 12 піших, 1 гірської та 1 кінної бри­ гад. Повний склад такої армії з 14 бригад повинен був мати 150,000 старшин і вояків, у тому около 103,000 старшин і вояків у бойових формаціях. З цитованого вже документу харчового уряду знаємо, що загальний ��тан Галицької Армії виносив 120,000 старшин і воякіїв, у тому 65,000 старшин і вояків у бойових формаціях. Таким чином, Галицька Армія осягнула була 80% оптимального стану, якщо йдеться про загальний стан і 63.1% оптимального стану, якщо йдеться про бойовий стан. Цілком інакше представляється справа, коли йдеться про старшин. І так армія, що складається з 12 піших, 1 гірської і 1 кінної бригад повинна мати 50 генералів, 125 професійних старшин генерального штабу, 6,250 старшин, у тому в бойових формаціях 4,160 старшин. Цей оптимальний стан є рівночасно дуже низький, бо подає округло 4.3% старшин у відношенні до загального стану.9 Але, як у світлі цих низьких норм виглядала Галицька Армія, яка мала тільки 8 гене­ ралів, 18 професійних старшин генерального штабу і 1,412 старшин у бойових формаціях? Галицька Армія осягнула була такі відсотки оптимального стану: генерали — 16%, професійні старшини генераль­ 6 Мемуаристика про Галицьку Армію виявляв численні прогалини й нерівномірне трак­ тування тематики визвольної війни мемуаристами. На підставі існуючої мемуаристики важко представити точний перебіг подій і фактів. Поява 5 томів збірників УГА вид. Дм. Микитюна після П Світової війни (1956—-1974) значно покращала загальну ситуацію в стані джерел до історії УГА, але й вона не потрапила усунути деяких прикрих про­ галин (справа постачання, забезпечення армії харчами й фуражем, зброєю, воєнними матеріялами, ліками, кіньми, транспорт тощо). Про характеристику існуючої джерельної літератури до історії визвольної війни українського народу в рр. 1917—1920, див. мо­ нографію Л. Шанковського „Нариси української воєнної історіографії” в журналі Український історик, Нью Йорк- Мюнхен, чч. 1—2, 1973 і продовження в наступних числах. 9 Для порівняння взято цифри з болгарської армії. В 1910 році, перед балканською вій­ ною Болгарія нараховувала 4,329,108 душ населення, в тому 8,203,810 бодгарів (77.4%). Болгарська армія нараховувала 18 бриґад піхоти й 5 кінних полків. В армії мирного часу було 5.2% старшин, а в армії воєнного часу :— 4.3%. Див. Die Bulgarische Armee in ihrer jetzigen Unijormierung und Organisation, Leipzig 1912, Moritz Ruhl Verlag.

73


ного штабу — 14.4%, старшини бойових формацій — 33.9%. Ці циф­ ри кажуть нам, що навіть за дуже низькими нормами ми повинні були мати на фронті всюди 3 старшин, де був тільки одинЗагальна кількість старшин у Галицькій Армії не е відома. Зга­ дуваний уже документ харчового уряду подає кількість старшин на 6,000 (4,000 на фронті, 2,000 в запіллі), але ця цифра є явно пере­ більшена; стільки старшин у Галицькій Армії не було. Цифру старшин для бойових формацій, що її подає Гуперт,10 на підставі щоденника НКГА, вважаємо правдивою. Отже в бойових формаціях було 1,412 старшин, а це у відношенні до загального стану військ на фронті (53,224) творить 2.4%. Це є харчовий стан військ на фронті, а крім цього Гуперт розрізняє ще бойовий стан, у якому нараховує 910 стар­ шин, на весь бойовий стан із 37,967 старшин і вояків, і це вже навіть менше, ніж 2.4% старшин від загального стану. Можемо припускати, що в запіллі, на загальний стан 55,000 стар­ шин і вояків, було 1,840 старшин. Коли до цієї цифри додамо 1,412 старшин на фронті, отримуємо приблизну цифру 3,252 старшин у Галицькій Армії. У відношенні до оптимальної норми є це 52%. Висновок із цього рахунку простий: Галицька Армія мала кругло по­ ловину з цієї кількости старшин, що їх повинна була мати за дуже низькими нормами армій аграрних країн, підібраними тут для ілюс­ трації відносин у Галицькій Армії. Цілком інакше стояли справи в польській армії. Гуперт подає, що польська армія на галицькому фронті мала 5% старшин, але в бойових формаціях уже 7%. Для Гуперта — відсоток 5% старшин, є, як він висловлюється, „неможливий”.11 Може він думав про ні­ мецькі зразки, але в Галицькій Армії цей відсоток буїв ще більше „не­ можливий”, бо сягав тільки 2.4% старшин у відношенні діо всього війська на фронті. Брак старшин на фронті і в запіллі був великий і перед військовим проводом стояло дуж’е важливе завдання, як цей брак поповнити. Брак старшин був наслідком негативного відношення української галицької суспільности до професійної військової служби в австроугорській армії. Українці Австро-Угорщини нерадо вступали до ка­ детських шкіл і військових академій, даючи перевагу цивільним фа­ хам. З цієї причини кількість активних старшин українського похо­ дження в австро-угорській армії перед І Світовою війною можна було порахувати на пальцях. Український старшинський корпус ство­ рився щойно під час І Світової війни із резервових старшин укра­ їнського походження. Цілком інакше стояли справи на Україні під російською займанчиною. Там, у російській армії, було чимало генералів, професійних старшин генерального штабу і взагалі активних старшин українського походження. Багато з цих старшин перейшло було, в 1917 році, до українізованих частин, з яких потім перейшло до української армії. На жаль, українські соціялістичні середовища чимало зробили, щоб відстрашити цих старшин від служби Україні, неслушно дискредиту­ 10 Гуперт, назв. праця, ст. 18. 11 Гуперт, назв, праця, ст. 23.

74


ючи їх як „контрреволюціонерів” і „наймитів буржуазії”. Винниченко навіть в 1919 році радив, щоб цих „фаховців” з української армії про­ гнати, старшин набирати з „робітників” і „селян”, вишколюючи їх на коротких курсах, а також творити старшинський -корпус із підстаршин.12 Все ж таки, запас старшин на Україні був великий і з цього за­ пасу, в першу чергу, повинні були бути поповнені браки старшин в Галицькій Армії. До служби в українській армії гетьман Скоро­ падський притягнув був 175 генералів і приблизно 15,000 старшин.13 Не всі ці старшини були „общеросами” чи „реакціонерами”. Багато із них перейшли до Дієвої Армії УНР, у тому і генерали високих ступнів, як Юнаків, Галкин, Дельвіґ, Дядюша, Єрошевич та ін. Але, повний голос у військових справах генералітет і старшинство Армії УНР здобули були аж в 1920 році. Коли дня 1 листопада 1918 року почалась була формувати Га­ лицька Армія, в її рядах не було ні одного генерала. Перший генерал Галицької Армії прибув щойно 10 грудня 1918 року і був ним генералмайор російської служби Михайло Омелянович-Павленко. Він став Начальним Командантом Галицької Армії. Із російської армії, крім ген. М. Омеляновича-Паївленка, прибули ще генерали Олександер Греков і Микола Ґембачів. Перший із них відограв блискучу ролю, як Начальний Вожд у Чортківській офензиві, а другий командував короткий час III, а потім IV Галицьким корпусом, і, врешті, перебував у розпорядженні Диктатури. Шухевич пише про ген. Ґембачева, що він був „сальонгенералом”,1415 а Олег Ключенко називає його навіть „інтендантом”.16 Це не відповідає правді: Ґем­ бачів був генерал-майором генерального штабу і, за гетьманату, був начальником штабу VI Полтавського корпусу, в якому ген. М. Оме­ лянович-Павленко командував 11-ою пішою дивізією.16 Цілком певно ген. Ґембачіїв краще надавався на команданта III Галицького корпусу, ніж його попередник полк. Гриць Коссак. Крім цих трьох генералів російської служби, Галицька Армія мала ще трьох професійних старшин генерального штабу російської служ­ би. Ними були полк, бвген Мєшковський, пполк. Вільгельм Фідлєр, за національністю — балтійський німець і полк. Микола Какурін, ма* буть італійського походження.17 Насувається думка, що треба було з України запросити більше старшин генерального штабу, яких тоді немилосердно цькували соціалістичні партії. Адже ж полк. Мєшковського галицька делегація з арешту визволила, пропонуючи йому шта­ бову посаду в Галицькій Армії.18 12 13 14 15 16

В. Винниченко, назв. праця, том ПІ, ст. 186. Дм. Дорошенко, назв. праця, том П, ст; 244. Пор. Шухевич, назв, праця, ч. П, ст. 105. Oxer Ключенко, „Генерахітет УГА”, ЛЧК 1031, 10, ст. 6. Максиміліяя Пдечко, „Організація збройних сих Української Гетьманської Держави”, Нація в поході, Прага, 1041, 7—8, ст. 80. 17 УГА, П, ст. 275. Див. теж Омелянович-Павленко, назв, праця, ст. 9—10 та Дмитро Па­ ліїв, „Жмут споминів. За генералами”, КЧК 1935, ст. 41—42. 18 Український Воєнно-Історичний Інститут, Торонто. М. С&довський, М. Битинський і П. Степ, ред. кох. Героїчний бій під Чорним Островом. Торонто, 1961. Це джерело подає прізвище шефа штабу НКГА: Мєшковський.

75


Не зважаючи на перспективи поповнення Галицької Армії старши­ нами кол. російської служби, Галицька Армія справді мало скористала з цього джерела, якщо не рахувати летунства. Бракуючих генералів і професійних старшин генерального штабу Галицька Армія шукала, головно, серед персоналу колишньої австро-угорської армії. В колишній австро-угорській армії служили 4 генерали українсько­ го походження. Були ними: „фeльдмapшaльльoйтнaнт,, (ступінь, що відповідав генералпоручникові в інших арміях) Антін Лаврівський, командант одної дивізії на італійському фронті і генерал-майори Осип Доброволя-Вітошинський, Степан Кобилянський (брат письменниці Кобилянської) і Фелікс Шепарсивич, що командували різними бригадами австро-угорської армії. Ген. Лаврівський захворів ще на фронті і ско­ ро помер, а ген. Шепарович дістався зі своєю бригадою в Перемишлі до московського полону, де й помер на Сибірі. Сини його служили в Галицькій Армії: Едмунд був командантом 1 Кінної бригади в ступні майора, а Фелікс — летуном у 1-ій летунській сотні в ступні поручника (помер на тиф в Крижополі в 1920 році). Чому генерали Вітошинський і Кобилянський не зголосилися до Галицької Армії, про те ні­ кому нічого не відомо. Обидва були свідомими українцями. Мож­ ливо чекали запрошення від уряду, якого ніколи не отримали. Остаточно генералітет Галицької Армії нараховував 8 осіб. Крім З генералів російської служби, 5 інших походило з австро-угорської армії. Були це три українці, 1 галицький німець і 1 мадяр. Прізвища генералів подаємо за абеткою: Олександер Греков, Микола Ґембачів, Антін Кравс, Віктор Курманович, Осип Микитка, Михайло ОмеляновичПавленко, Мирон Тарнавський і Ґустав Ціріц. Вже на еміграції ге­ нералом іменовано полк. Арнольда Вольфа. Брак професійних старшин генерального штабу був; у Галицькій Армії не менше катастрофічний. Два тільки українці служили в австро-угорському генеральному штабі: пполк. Віктор Курманович і ма­ йор Яромир Дяків. Але Дяків перебував в італійському полоні і тіль­ ки після звільнення його з полону зголосився до української бригади, що перебувала на інтернати в Чехо-Словаччині. У Галицькій Армії був один пполк. В. Курманович, який, щоб поповнити брак, запросив своїх товаришів з австро-угорського генерального штабу до служби в Га­ лицькій Армії. У тому, що до Галицької Армії запрошувано старшин-чужйнців, немає нічого дивного. Всі молоді армії творилися за допомогою чу­ жинців, щоб тільки вказати на американську армію, де велику ролю відогравав німець фон Штойбен, француз — Ляфаєтт, поляк — Пуласкі. Були теж чужо-національні старшини в Галицькій Армії і були це мадяри, як ген. Ціріц чи пполк. Йосиф Папп де Яноші, хорвати, як полк. Степан Чмелик чи пюлк. Карло ІІІтіпшііц-Тернова ііі чехи, як пполк. Антін Виметаль, пполк. Франц Тінкль і пполк. Карло Доле­ жали. Найбільше, в Галицькій Армії, було німців і це були або га­ лицькі німці, або німці з країв кол. Австро-Угорщини. Всупереч польським легендам, треба зазначити, що в Галицькій Армії не було ні одного старшини з кол. німецької армії. 76


До галицьких німців належали такі відомі старшини Галицької Арміії, як полк. А. Шаманек (львів’янин), пполк. А. Бізанц, от. Фердинанд Лянґ, от. Карло Шльоссер, сотн. Ганс Кох, пор. Карло Аріо, пор. Северин Байґерт та інші. До другої „австро-угорської” групи нале­ жали полк. Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбурґ-Льотрінґен), полк, (ген.) А. Вольф, от. Альфонс Ерле, от. Фердинанд Льонер, от. Іван Куніш, от. Вільгельм Льобковіц, сотн. Рихард Шобер, сотн. Ріко Ярий, буковинець сотн. Роман Фрііш, командант 6 гарм. пол. УГА, та ін.10 Чужо-національні старшини Галицької Армії, у своїй великій біль­ шості, виявилися повновартними товаришами зброї. Історія Галицької Армії знає тільки один випадок зради чужо-національного старшини (пполк. Вільгельм Бем з ДСВС). Підозріння були на деяких чужи­ нецьких старшин, що вони, одночасно, служать чужинецьким розвід­ кам (от. Зегорш, от. Вурмбрандт).1920 Зате історія Галицької Армії завжди пам’ятатиме такі прізвища, як полк. Альфреда Шаманека, от. Фердинанда Льонера, от. Вільгельма Льобковіца, от. Івана Куніша, сотн. Рихарда Шобера та ін., не рахуючи галицьких німців, як ген. А. Кравс, пполк. Альфред Бізанц, от. Фердинанд Лянґ чи сотн. Ганс Кох, які духово були українці і щиро віддані українській справі. Негативною сторінкою затруднення старшин-німців у Галицькій Армії були постійні польські доноси до держав Антанти, що німецькі офіцери керують Галицькою Армією, що робило на державних мужів Антанти відповідне враження.21 Іншим недоліком був факт, що ча­ сами німецькі старшини мали команду там, де її повинні були вико­ нувати українці. І так, наприклад, у поході на Київ командантом цен­ тральної групи був ген. А. Кравс, а його шефом штабу був от. Віль­ гельм Льобковіц — обидва німці Може події в Києві виглядали б інакше, якщо б на чолі українських військ стояли українці.22 3. Характеристика стратегічного керівництва УГА

У цьому розділі бажаємо подати коротку характеристику началь­ них командантів і начальників генеральної булави УГА. Наступна табличка подає черговість начальних командантів і начальників ге­ неральної булави УГА до дня 1 березня 1920 року, тобто доки в про­ воді УГА стояли її генерали й старшини. Т. зів. „Польового Штабу ЧУТА” (Червоної Української Галицької Армії) не зараховуємо до ук­ раїнських команд. 19 Олег Ключенко, „Генеральна булава УГА”, ЛЧК 1931, ст. б—10. Див. теж. Ганс Кох, „Військовий провід УГА”, УГА, І, ст. 127—185. 20 Ключенко, там же, ст. 8. 91 Іґнаци Падеревскі, польсько-американський патріот, тодішній польський прем’єр, у своїм листі 8 дня 12 січня 1919 р. писав до полк. Гавзе, політичного дорадника през. Вудрова Вільссна про воєнну ситуацію під Львовом таке: „Заскачені розбишацькою українськобольшевицькою армією, жінки й дітвора Львова вхопили за зброю і боронять міста. В данім моменті сила около 80,000 українців, озброєних і виеквіпованих німцями, якими командують німецькі офіцери під начальним проводом австрійського архикнязя Віль­ гельма Габсбурґа, стоять перед брамами Львова...” Пор. Степан Ршецький, назв, праця, ст. 203. „Свідома неправда”, стверджує автор, д-р Степан Ріпецький. 99 В серпні 1919 року, долю Києва вирішили, по суті, німці: на боці Добрармії ген. Денікіна генерали Бредов, Штессель і Штакельберґ, на нашому боці ген. Кравс і майор Льобковіц. Про далекосяглі наслідки київських подій, див. Шухевич, назв, праця, ч. Ш, ст. 38—39.

77


Т а б л . 11

ЧЕРГОВІСТЬ НАЧАЛЬНИХ КОМАНДАНТІВ І НАЧАЛЬНИКІВ ГЕНЕРАЛЬНОЇ БУЛАВИ УГА

Начальний Комендант

Дата зміни

1918 5. XI 9. XI 10. XII 1919 9. VI 5. VII 7. XI 1920 Ген. Осип Микитка* 10. П Полк. Альфред Шаманек 21. II 1. III Пполк. Амброзій Вітошинський Полк. Дмитро Вітовський Полк. Гриць Коссак Полк. Гнат Стефанів Гєн. Михайло ОмеляновичПавленко Ген. Олександер Греков Ген. Мирон Тарнавський

Начальник Генерал. Булави

Дата зміни

1918 5. XI 10. XII 1919 13. И Полк. Віктор Курманович 9. VI Полк. Карло Штіпшіц-Тернова 5. VII Полк. Альфред Шаманек 7. XI Ген. Ґустав Ціріц 1920 10. II 1. III Полк. Альфред Шаманек Полк. Микола Маринович От. Сень Ґорук Полк. Євген Мєшковський

* Під час хвороби ген. Мивитки його заступав ген. Мирон Тарнавський.

Із перших трьох начальних командантів, двох справувало коман­ ду тільки впродовж кількох днів і тільки полк. Стефанів спрагвував її понад один місяць. Дуже вірну характеристику цього старшини подає Мирон Заклинський у своїй статті про „Бої у Львові”23. Про свій досвід у цих боях розповідає сам полк. Стефаніїв у журналі „Ук­ раїнський Скиталець”.24. Ніде праівди діти, у Львові полк. Стефанів виявив був незвичайно оживлену й плянову діяльність. Під його про­ водом українське військо перебрало ініціятиву від ворога й овоїми наступами захитало його самопевність. Проте полк. Стефанів зробив теж деякі помилки, як, наприклад, наступи на Кадетську школу, що не відповідали бойовим спроможностям українських військ. Але вже найбільшою помилкою буїв його наказ до відступу зі Львова 21 лис­ топада 1918 року, для якого не було потреби в тодішній воєнній си­ туації коло Львова. Наступником полк. Стефанова був ген. М. Омелянович-Павленко, визначний старшина кол. російської армії. Про свій досвід з пере­ бування на чолі Галицької Армії, впродовж 7 місяців, ген. ОмеляновичПавленко розповідає у своїй книзі-спогадах, яка є важливим джере­ лом для вивчення точної історії Галицької Армії.25 Від галицьких мемуаристів й істориків ген. Ом. Павленко не отримав позитивної характеристики, дарма що за свідченнями Гуперта, НКГА під про­ водом ген. Ом.-Павленка мала з Польщі добру опінію.26 Історик Кучабський подає негативну характеристику генерала, головно тому, що він своїм походженням і вишколом не відповідав потребам Га­ лицької Армії, що не проявив достатньої волі полководця, що не виявив дару стратегічної орієнтації й комбінації, що був впертий 32 Мирон Заклинський, „Бої у Львові”, УГА І. ст. 890—391. 24 Полк. Гнат Стефанів, „За Львів”, Український скиталець 1923, 21—22 (43—44), ст. 3—12. 25 Про воєнно-історіографічні праці ген. М. Омеляновпча-Павленка, див. Лев Шанковський, „Нарис української воєнної історіографії”, Український історик, Нью Йорк-Мюнхен, ч. 3—4 (35—36), 1972, ст. 62—64. 26 Гуперт, назв, праця, ст. 25.

78


і руководився більше інтересами Наддніпрянської України, ніж Га­ личини.27 Знов же, Олег Ключенко вважає, що ген. Ом.-Павленко „чувся в УГА чужим, що не міг хутко зжитися з будь-що-будь новим для нього устроєм і духом армії”, що „не спромігся на більший чин,, не дав армії того, чого вона ж'адала від нього”. Далі Олег Ключенко робить зауваження, що ген. Ом.-Павленко „мало служив на фронті” і що „не був обдарований здібністю комбінації”. Олег Ключенко й інші мемуаристи, все ж таки, підносять безперечний патріотизм генерала й високо цінять його хрустальний характер. Олег Ключенко робить теж зауваження, що ген. Ом. Павленко показався, пізніше, кра­ щим в службі Дієвої Армії УНР.28 На нашу думку, для негативних чи навіть посередніх оцінок ген. Ом.-Павленка немає підстав у безсторонніх фактах. Про дар страте­ гічної орієнтації й комбінації свідчить переконливо керування ген. Ом.-Павленком І. Зимовим Походом, що тривав впродовж 6 місяців у глибокому запіллі Добрармії ген. Денікіна й, пізніше, Червоної ар­ мії. Від цієї орієнтації й комбінації, яку мусів мати головнокоман­ дувач походу, мусів залежати весь його успіх. Але і в Галицькій Армії ген. Омелянович-Паївленко здобувся на „більші чини” : ними були лютнева офензива 1919 року під Городком, остаточній перемозі якої перешкодила інтеральянтська місія ген. Бертельмі, а врешті керунання відворотом Галицької Армії, закінчене переходом до Чортківської офензиви. Ми склонні є записувати ініціятиву до Чортківської офензиви на рахунок ген. Ом.-Павленка.29 У Галицькій Армії, ген. Ом.-Павленко міг дійсно почуватися чужо і багато дечого, що він зустрів у ній, включно до німецької мови в штабах, могло здаватися йому дивним. Все ж таки, почування чужости в генерала, якщо вони навіть були, були ним переборені в ім’я українського патріотизму, щодо якого в генерала ніхто ніколи не мав сумнівів. Для історика, який глядить із перспективи, не може бути най­ меншого сумніву, що в особі ген. М. Омеляновича-Павленка українські армії посідали найвидатнішого бойового генерала у визвольній війні. Видатним бойовим генералом був теж ген. Омелянович-Паївленко в Га­ лицькій Армії. Наступником ген. Ом.-Павленка був інший видатний бойовий ге­ нерал походженням із російської армії, ген. Олександер Греков. Цей генерал посідає значно більші симпатії в мемуаристів й істориків, ніж ген. Ом.-Павленко. Це може тому, що його ім’я пов’язано з блис­ кучими успіхами Чортківської офензиви, якою від керував від 9 червня 1919 року. Олег Ключенко називає ген. Трекова „протилежністю до ген. М. Омеляновича-Павленка”, вваж’аючи, що він „персоніфікував всі ціхи начального вожда, був послідовний, з далеким стратегічним зором і енергійний”. Ключенко підкреслює, що ген. Греков здобув був собі всі симпатії армії, але рівночасно зазначає, що „майбутній 27 Кучабський, пазе, праця, ст. 239—241. 28 КЇюченко, Генералітет, назв, праця, ст. 4. 29 Шухевич, пазе праця, ч. II, ст. 87.

79


історик УГА покладе, можливо, у вину ген. Трекова, що він запустився в безвиглядну операцію”.30 Застереження Ключенка е правильні. Як Начальний Вожд, ген. Греков не міг плянувати здобуття Львова й цілої Галичини, знаючи, які людські й матеріяльні ресурси має Галицька Армія. Він мусів знати, що для відбиття веденої ним офензиви, польська армія зосереджує значні резерви й посідає невичерпні запаси зброї, амуніції й вонних матеріялів, отже всього того, що так діймаюче бракувало Галицькій Армії. Це все були реальні факти ситуації Галицької Армії під час Чортківської офензиви, але воєнна історія може закинути ген. Трекову, що він відкинув реальну оцінку ситуації, а повірив у „чудо”, якого, насправді, в стратегії немає, бо воєнні перемоги й поразки є невідмінними і залізним наслідком власне тих реалітетів, серед яких вони відбуваються. Із цього виникає, що ген. Греков повинен був запропонувати Диктаторові погодження на лінію ген. Дельвіґа, усталену польсько'-українськими переговорами у Львові, 16 червня 1919 року, як „менше зло” в тодішній ситуації Галицької Армії. До цієї справи ще повернемо. Наступник ген. Трекова, ново-іменований ген. Мирон Тарнавський був найпопулярнішим генералом Галицької Армії. Він вивів непереможену Галицьку Армію за р. Збруч, де вона, під його проводом, вкрилася новими лаврами. Він хотів рятувати армію від тифу дого­ вором з Добрармією ген. Денікіна, за що ставав перед суд, який звільнив його від вини й кари. Він любив Галицьку Армію й Галицька Армія любила його, що виявилося у його величавих похоронах у Львові. Сьомим з черги і останнім командантом Галицької Армії був ген. Осип Микитка. Олег Ключенко пише про нього, що він був „уосібленням українського галицького вояка зі всіма його добрими прикме­ тами й недостачами”. Ген. Микитка визначився був на чолі І Га­ лицького корпусу в боях у Галичині і на Наддніпрянській Україні. Призначений на Начального Команданта Галицької Армії вже під час союзу УГА з Добрармією ген. Микитка не мав уж’е змоги виявити своїх стратегічних і бойових здібностей. У складній ситуації цього часу він покладався більше на опінію свого начальника штабу, ген. Густава Ціріца, який відограв тоді дуже двозначну ролю. Це й стало причиною загибелі обох генералів в епоху ЧУГА. Большевики за­ жадали видачі обох генералів, вивезли їх до Москви й після невдачних спроб переконати їх, щоб перейшли на службу до Червоної армії, їх розстріляли”.31 На початках союзу з большевиками, УГА, що почала перемінюватися в ЧУГА, керували полк. А. Шаманек А пполк. Амброзій Вітошинський. Зауваження про начальних командантів кінчаємо зауваженнями про начальників булав Галицької Армії. Першим начальником булави був полк. Микола Маринович, який, щоправда, був активним старши­ ною, але не маїв найменшого досвіду штабової роботи. Він був авто­ ром контроверсійного наказу, який поділив прибуваючий до Львова Легіон УСС на дві частини: одна мала відійти на Цитаделю, а друга 30 Ключенко, Генералітет... пазе, праця, ст. 5. 31 Шухевич, назв, праця, ч. Ш, ст. 129—145; ч. IV, ст. 105—110.

80


— наступати на Головний Двірець. Кузьма слушно уважає, що Ле­ гіону УСС не слід було ділити, але в цілості його призначити до наступу на Головний Двірець.32 Наступним начальником генеральної булави був от. Сень Ґорук, запасний старшина без фахової освіти, брак якої старався вирівняти совісністю, пильністю й ретельністю у виконуванні своїх обов’язків. Все ж таки, ні полк. Г. Стефанову, ні от. С. Ґорукові не вдалося у Львові зорганізувати оперативного штабу. В наслідок цього браку не було центрального керівництва операціями й зв’язку з фронтом, який у Львові простягався на 10 км. Приблизно в той час, коли сталася зміна на становищі начального команданта і його начальника булави, прибув був до Галицької Армії полк. Антін Легар, визначний генштабіст австро-угорської армії. Після оглянення фронту, він був готовий взяти на себе завдання зайняття Львова й Перемишля. Читач має нагоду познайомитися з пляном полк. Легара, який надруковано в збірниках УГА.33 Пропозицій полк. Легара не прийнято і він повернувся на батьківщину. Першим фаховим начальником генеральної булави був полк. Є. Мєшковський, який прибув до Галицької Армії разом з ген. Ом.-Павленкіом. Про нього думає історик В. Кучабський, що він був добрим теоретичним знавцем організації війська, але не практичним органі­ затором.34 Ця опінія не відповідає фактам. Полк. Мєшковський не тільки уклав майбутню схему організації Галицької Армії, але й пе­ ревів повністю її реорганізацію,, сполучаючи в корпуси й бригади різні бойові групи Галицької Армії більшої або меншої сили. Організація, переведена полк. Мєшковським, виявилася тривкою; вона залишилася незмінена впродовж? всього існування Галицької Армії. Полк. Мєшковський попав у конфлікт з ген. Омеляновичем-Павленком і мусів уступити.35 До його уступлення, одначе, допомогли теж поляки, які боялися фахівця тієї міри, що полк. Мєшковський у НКГА. Польська агентура поширила про нього поголоски, що він є поляк і польський шпигун. На жаль, як свідчить С. Шухевич, у ці поголоски вірив навіть полк. Д. Вітовський.3637 Наступником полк. Є. Мєшковського на становищі начальника ге­ неральної булави НКГА був полк, (пізніше ген. чет.) Віктор Курманович. Це був дуже здібний старшина австро-угорського генераль­ ного штабу^ який визначився був у Галицькій Армії вже як командант І. Галицького корпусу. Мав оригінальні ідеї про те, як закінчити перемож’но визвольну війну, які будуть далі предметом нашого роз­ гляду. Надзвичайно працьовитий і тактовний, він користувався ве­ ликою, повагою серед підвладних штабовців і командантів. Шухевич згадує, що ніколи „не чув неприхильного слова про Курмановича”.87 32 Кузьма, назв. праця, ст. 133—135. 33 УГА П, ст. 111—119. Звертав увагу, що видавець збірників УГА, Дм. Микитюк зумів роздобути цей документ у 1959 році! 34 Кучабський, назв. праця, ст. 241—242. 35 Павіенко, назв, праця, ст. 29. 36 Шухевич, назв. праця, ч. І, ст. 109—110, 119. 37 Шухевич, назв, праця, ч. І, 128—129; ч. II, ст. 50. 81


Якби ми були мали по всіх корпусах іі бригадах старшин-українців з вищою військовою освітою типу Курмановича, була б Галицька Армія може вирішила про вислід -війни вже в перших місяцях. Крім служби -в НКГА, Курманович виконував теж обов’язки дер­ жавного секретаря військових справ. Виснажений до краю, занедужав він і уступив на якийсь час, щоб після видужання прийняти важли­ ве становище генерал-квартирмайстра в Штабі Головного Отамана (ШГО). Наступником Курмановича був полк. Карло Штіишіц-Тернова, який займав становище начальника генеральної булави в НКГА під про­ водом ген. Олександра Трекова. Нездарний і недбалий, при тому ціл­ ком байдуж'ий до української визвольної справи, мало займався своїми обов’язками. За нього, по суті, працював начальник оперативного штабу, от. Вільгельм Льобковіц, дуже здібний генштабіст. Народжений у Львові полк. Альфред Шаманек був начальником генеральної булави в НКГА ген. М. Тарнавського. З ген. М. Тарнавським творив він зіграну пару. Здібний, працьовитий і енергійний старшина, він був мабуть одиноким старшиною не-українцем, який добре розумів українську визвольну справу і старався служити їй з усіх сил, віддаючи їй своє знання, здоров’я і життя. Через те був дуже люблений і шанований усіми старшинами Галицької Армії. Останній начальник генеральної булави в НКГА був ген. Ґустав Ціріц, по національности мадяр. Ген. Ціріц виявив свою непридат­ ність на це становище та цілковите незрозуміння ситуації УГА, що причинилося до його особистої катастрофи.88 зв Шухевич, назв. праця, ч. ПІ, ст. 139—141.

В. ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙН А 1. Географічний і топографічний опис театру війни

Театром польсько-української війни була Галичина. Вона лежить у центральній частині балтицько-чорноморського геополітичного по­ мосту (Лінія: Гданськ-Одеса), який часто був шляхом польської екс­ пансії на схід („од моржа до морж’а”). Для українських князів Галичи­ на була заборолом проти польської експансії із заходу і з цією метою вони побудували тут низку могутніх городів, які цю експансію спиняли. Крім Польщі, за посідання Галичини боролись теж Угорщина й Литва, а пізніше навіть Молдавія. Остаточно боротьбу за Галичину виграла Польща, яка використала безкоролів’я в Галичині після смерти Юрія II Тройденовича в 1340 році. Але боротьба за Галичину між Поль­ щею, Литвою й Угорщиною тривала ще довго і щойно в 1387 році дочка угорського короля Людовика Ядвиґа, що стала польською ко­ ролевою й дружиною литовського великого князя Ягайла, прилучила Галичину до Польщі. За княж'их часів політична й заразом етнографічна границя між Польщею й Україною (галицько-володимирське королівство) прохо­ дила на захід від р. Вислока, а Коросно й Ряшів були прикордонними 82


містами Галичини. По цій лінії проходила теж границя Руського воєводства за панування Польщі. Але, за польського панування, етно­ графічна границя пересунулася з лінії Вислока на лінію Сяну. Слі­ дами по попередньому українському населенню між Вислоком і Сяном є численні українські острови на Засянні.3 Галичина, яка є пов’язана з Чорним і Балтицьким морями ріками: з Чорним морем — Дністром і Прутом, а з Балтицьким морем — Бу­ гом і Сяном, з Наддніпрянською Україною пов’язана є тільки сухопутніми шляхами. Вона (Галичина) не становить суцільної природньої одиниці, але складається з низки географічних країн, серед яких розрізняємо смуги гірську, низинну й височинну. Ідучи овід заходу ба­ чимо спершу Надсянську низину, яка переходить їв Наддністрянську низину. Це високо положені низини із середньою висотою понад 200 м, але які дуже виразно відмежовуються (від стрімких Карпатських гір, а теж від смуги височин. Смуга височин ділиться на такі країни: Розточчя, Опілля, Поділля і Покуття. Розточчя це є «вузька гряда, що сполучає Люблинську височину з Опіллям і Поділлям. Найбільші висоти Розточчя сягають 400 м, а середня висота 321 м. Поділля простягається від Дністра по Волинь і від Надсянської низовини до р. Богу. Західна частина Поділля від Дністра до Золо­ тої Липи називається Опіллям. Краєвид Опілля різноманітніший від подільського'. Виоокоріівня тут розбита долинами на мальовничу гор­ бовину. Схили горбіі© вкриті лісами, міжрічкові долини — ланами збіжжя й левадами. Властиве Поділля це розлога рівнина, подекуди легко погорблена, колись частково вкрита степом, тепер заорана. Ріки течуть тут у широких забагнених долинах, наповнених ставами й болотами. Ске­ лясті горби заввишки до 100 м. відомі як Товтри і тягнуться впоперек подільської плити від Бродів до Серафинців. Від заходу Товтри стрім­ кі, до півн. сходу вони спадають лагідно. Товтри, відмінно від без­ лісного Поділля, вкриті лісами. Помітним явищем є безлісність і роз­ міщення осель переважно в долинах рік. Поділля — це густо засе­ лена, сільсько-господарська країна. Подібною до Поділля країною є Покуття, яке лежить між Дністром і Прутом. Як і Поділля, Покуття лежить на висоті 300-400 м. (на По: діллі найвища висота це гора Камула, на півд. схід від Львова — 500 м) і як Поділля є врожайною, сільсько-господарською країною. Українські Карпати займають разом з лемківським Низьким Бес­ кидом 40,000 кв. км. У Галичині вони поділяються на Середній Бескид між коліном р. Сяну і лінією Турка-Борислав, Високий Бескид, що сягає до р. Мізунки (верхи Парашка 1,271 м, Маґура 1,368 м), Ґорґани по р. Прут (верх Сивуля 1,836 м.), Гуцульський Бескид і масив Чорногори (іверх Говерля, 2,058 м.), що є частиною Полонинського Бескиду. Через Карпати ведуть такі найважливішії перевали: Ужоцький (869 м), Верецький (841 м) і Яблоницьий (931 м). Карпати заселяють 1 Про українські острови на Засянні, див. працю Петра Оришкевича „Українці Засяння”, Проф. Б. Загайкевич, ред. Перемишль — Західний бастіон України, Нью Йорк — Філядельфія, 1961, ст. 110—150.

83


українські верховинські племена: лемки — Низький Бескид, бойки — Середній Бескид і Ґорґани, гуцули — Гуцульський Бескид і Чор­ но гору. Клімат Галичини е доволі однородний. На території Галичини відбувається повільний перехід від океанічного клімату на півн. заході до континентального на сході й гірського на півдні; південний схід (Заліщики) вже зайнятий смугою чорноморського клімату. Відповідно до цього в Галичині виступають три рослинні області: гірська в Кар­ патах, західна з перевагою букових і соснових лісів і східня з грабом і дубом у лісостепі. В найтеплішій південно-східній частині (Тепле Поділля) ростуть виноград, мореля й бросква. Три головні ріки протинають Галичину: Сян, Буг і Дністер. Сян (444 км) є дуже доброю оборонною лінією проти заходу і, тому, дуже зле сталось, що Галицька Армія не зуміла осягнути цієї лінії у війні проти Польщі. Перемишль, положений над Сяном і взагалі лінія Сяну повинні були бути головними напрямками наступу Галицької Армії у війні проти Польщі. Допливи Сяну: Вітер, що тече з Карпат, Вишня, Скло і Любачівка, що течуть з Розточчя, не мають стратегічного значення. Не має його теж ріїка Буг (730 км) *і її допли/ви Полтва, Рата і Солокія. Для пере­ ходу військ вони, в Галичині, не творять ніякої перешкоди. Дністер (1372 км.), що витікає у Високому Бескиді з-під верха Розлуч, від гирла Стривігору завертає на південний схід і з малими вийнятками пливе в цьому напрямку аж до моря. Він розподіляє Га­ личину на дві частини на південь від залізничної лінії ПеремишляЛьвів-Красне-Броди. Для руху військ Дністер є значною перешко­ дою. Великі багна між Дністром і Стривігором тягнуться аж до Розвадова. Від гирла р. Свічі біля Журавна долина Дністра зву­ жується й поглиблюється, від Нижнева Дністер входить в поділь­ ський яр, шириною до 160-200 м. Характер рік обох боків сточища Дністра під стратегічним оглядом дуже різний. З правого боку до Дністра вливаються чис­ ленні ріки, які можуть бути перешкодою для руху військ, зглядно оборонними лініями проти атаки чужих військ, що наступають із заходу. Для цих, що наступають з Карпат, вони перешкодою не є. НайважЦіші з них — Бистриця з Тисьменицею, Стрий (170 км) з Опором, Свіча (105 км) з Сукіллю, Лімниця (120 км), Бис­ триця (110 км), утворена з Бистриць Надвірянської й Солотвинської та Ворони. Лівобічні притоки Дністра крім Стривігора (93 км), що випли­ ває з Карпат, пливуть із Розточчя і Поділля. Вони не є перешко­ дою для військ, що наступають з півночі, але є перешкодою для військ, що наступають зі сходу або з півдня. Найважніші з них — це Верешиця (85 км), Зубря, Свір, Гнила Липа (80 км) з Нараївкою, Золота Липа (150 км), Стрипа (170 км), Серет (255 км) і Збруч. Прут (845 км) є другою рікою, що пливе до Чорного моря. На підгір,ї вливається до Пруту Черемош (172 км), по якій дара84


бами сплавлюють дерево з Карпат. Ріки ці в польсько-українській війні не мали ніякого стратегічного значення.2 Беручи до уваги природні умови Галичини, її можна поділити на три стратегічні зони. Північна зона — це територія, положена на північ від залізничної лінії Перемишль-Львів-Красне-Броди. Це горбоватий, сильно заліснений терен, що підноситься до висоти 400 м, але з населенням рідким, бідним, живучим на неврожайних ґрун­ тах. В польсько-українській війні поляки намагалися тут пробити другий коридор до Львова через Раїву руську і Жоївкву, що їм тільки частинно вдалося, коли група ген. Ромера, в січні 1919 року, про­ билася до Львова, але з «великими персональними й матеріяльними втратами. Інші спроби полякам не вдалися. Терен північної зони служив, поза тим, широким акціям напівпартизанського характеру, на різних напрямках, але ці акції мали цілком незначний вплив на загальну стратегічну ситуацію. Це врахувало українське команду­ вання, скорочуючи фронт до лінії Добрусин-Жоївива-Куликііїв, де 6 Равська бригада, вкопана в регулярні воєнні окопи, з подвійними рядами кільчастих дротів, криваво відбила кілька разів завзяті наступи по­ ляків.3 Територію на південь від залізничної лінії Перемишль-Львів-Красне-Броди ріка Дністер ділить на дві частини. Це є південна й східня стратегічні зони. У південній зоні між Карпатами й Дністром, маємо нафтовий басейн, який був найбільшим багатством Галичини і який треба було боронити за всяку ціну. З цього погляду на увагу заслу­ говує стратегічний плян полк. В. Курмановича з мвітня-травня 1919 року. Після невдачі Вовчухівської офензиви в березні 1919 року й після перших невдач у квітневих боя�� 1919 року, полк. Курманович запланував ліквідацію досьогочасного фронту Галицької Армії й від­ хід її поза Дністер. Тут в оперті на Карпатські гори, на території між горами Карпатами й Дністром, Галицька Армія мала зорганізувати оборону лінії Дністра й тримати її так довго, аж створяться можли­ вості для Галицької Армії наступати на схід, або буде вирішена Ан­ тантою справа Галичини.45 Ген, М. Омелянович-Павленко схвалював цей плян, навіть і що більше, на нараді у Здоябуноіві 11 квітня 1919 року запропонував, щоб за Дністер, разом з Галицькою Арміі'єю відсту­ пила теж з Волині Дієва Армія УНР. С. Шухевич каже, що накази до відступу Галицької Армії за Дністер були вже видані, але остаточно цим плянам спротивився уряд, який уважав, що армія не зможе себе виживити на території між Карпатами і Дністром.6 Цей аргумент нас не переконує, бо на території між Карпатами й Дністром жило тоді 2 Географічно-топографічний опис зладжено на підставі книг: Д-р Володимир Кубійо-вич, Географія українських і сумежних земель, Краків-Львів, 1943 і Dr. Stepan Rudnyckyj, Ukraine-Land u. Volk, Wien 1916, а також статті ген. А. Кравса, „Зав’язок і бої групи Хирів”, УГА П, 45—66, де б опис терену польсько-української війни. 3 УГАj І, ст. 97. 4 Віктор Курманович, „Відворот УГА за Збруч”, УГА І, ст. 445—450. 5 Про нараду в Здолбудові, див. Д-р Матвій Стахів, Україна в добі Директорії УНР. том УП, Скрентон 1966, ст. 36—37. 6 Шухевич, назв, праця, ч. І, ст. 170—171.

85


1,232,900 українського населення, що втримало б навіть 100,000-у ар­ мію, яка обороняла б лінію Дністра. До пляну полк. Курмановича ми ще повернемо, а тут бажаємо тільки зазначити, що південна стратегічна зона ідеально надавалася на оборонний пляцдарм Галицької Армії. Опираючись на Карпатські гори, як природну границю, маючи через Карпати зв’язок з прихиль­ ною Чехо-Словаччиною й Угорщиною, а через них з іншими держами Европи, використовуючи нафтові багатства на обмін за зброю, амуніцію й воєнні матеріяли, Галицька Армія могла обороняти лінії Дністра не місяцями, але роками. Залізнодорожна мережа на тери­ торії між Дністром і Карпатами ідеально служила цим завданням: паралельна лінія здовж фронту Самбір-Дрогобич-Стрий-СтаниславівКоломия-Снятин мала численні відгалуження до фронту, як СтрийМиколаїв, Стрий-Жидачів, Станиславів-Г алич, Коломия-Городенка, Станиславів-Ниж*нів. Інші відгалуження вели до границі: Самбір-Турка, Стрий-Лавочне, Станислав'ів-Ворохта. Битих шляхів на території між Карпатами й Дністром теж не бракувало, як теж» численних теле­ графічних і телефонічних ліній, яких було подостатком. Територія ця охоплювала 19 адміністративних повітів Галичини, мала б міст з населенням понад 20,000 душ (Станиславів — 60, Коломия — 45, Дрогобич — 39, Стрий — 33, Борислав-Тустановичі — 27, Самбір — 27 7), чимале* містечок, досить розвинений промисл і торгівлю. Але, найбільшим козирем цієї території було вікно в світ з його великими можливостями для повного забезпечення Галицької Армії зброєю муніцією і воєнним вирядом. Найнебезпечнішим відтинком цієї території був Хирівський фронт — на лінії від Дністра до Карпат. Тут або повинні були стояти най­ кращі галицькі частини, закопані в глибокі фортифікаційні оборонні системи, або зона української території повинна була бути поширена до р. Сяну. Оборона лінії р. Сяну, як теж оборона лінії р. Дністра, прикритого багнами в західній частині і яром у східній, була зі стратратегічного погляду легкою до переведення. Третьою стратегічною зоною Галичини була східня зона. Вона охоплювала Опілля й Поділля й була хліборобською базою Галичини. Зону цю протинали важливі залізничні шляхи Наддніпрянської Укра­ їни: Львів-Красне-Броди-Київ і Красне-Тернопіль-Підволочиська-Одеса. Залізничні шляхи: Ходорів-Потутори-Тернопіль і Нижнів-ЧортківГусятин сполучили Наддніпрянську Україну з Підкарпаттям. Інші за­ лізничні шляхи мали льокальне значення. Міста й містечка на цій території (Тернопіль — 34, Чортків — 17, Бучач — 14, Золочів — 13, Бережани — 13 та інші) були осередками торгівлі хліборобськими продуктами. Земля була дуже врожайна й населення було замшше. Плян полк. Курмановича не передбачував обюрони цієї зони і тут, як і на Волині, за його задумом польські армії мусіли б були зустрі7 86

Кількість населення міст і містечок подано на підставі перепису з 1910 року.


нутись із московсько-бюльшевицькими арміями. В наслідок цієї зу­ стрічі була б створилася незвичайно цікава стратепіічна ситуація, яку скорше чи пізніше могли використати українські армії, зосереджені між' Дністром і Карпатами. Для повного успіху цього пляну потрібно було, щоб Дієва Армія УНР теж відійшла за Дністер, так як це для неї плянував ген. М. Омелянович-Паївленко.8 2. Вклад населення Галичини у війну проти Польщі

В наслідок народньої мобілізації українського населення Галичини постала Галицька Армія. Була це однорідна національна армія, бо до неї мобілізовано тільки українців. Все ж таки, треба згадати, що в Галицькій Армії служ’или також галицькі німці й жиди, а останні пробували навіть творити свої національні частини. І так, під час Чортківської офензиви постав у Тернополі жидівський пробойовий курінь І Галицького корпусу, а в Першому гуцульському пробойовому курені III Галицького корпусу існувала жидівська пробойова чета, що її створили жиди з Бучача й Монастириськ. Тернопільський жидів­ ський пробойовий курінь під командою пюр. Соломона Ляйнберґа про­ існував до ocerid 1919 року, а бучацько-монастириська чета розв’я­ залася під час II відвороту Галицької Армії.9 Були теж окремі випадки служіння в Галицькій Армії галицьких поляків, а вже багато служило в Галицькій Армії латинників, які в щоденному житті послуговувалися українською мовою й вважали себе українцями. Латинники в Галиць­ кій Армії походили не тільки з Поділля, де вони були, в значній міірі, сильно зукраїнщені, але й з під-львівських сіл, що перебували під впливом „польського” Львова. І так, у під-львівському селііі Оброшині в рядах Галицької Армії (7 Львівська бригада) до кінця її існування служило 12 латинників і 1 латинничка, що була одною з кращих роз­ відниць команди 7-ої Львівської бригади.10 Однорідною була теж Галицька Армія під соціяльним оглядом. За українським географом д-ром Степаном Рудницьким, 85% україн­ ського населення Галичини жило на селах або в містечках з населен­ ням понижче 5,000 душ. Тільки 14% населення жило в містах або містечках з населенням понад 5,000 душ. Між селянами й міщанами з малих містечок була, соціяльно, зовсім мала різниця: одні й другі жили з сільського господарства. Можна припускати, що ця група творила, принаймні, 90% стану армії, для якої постачала добрий во­ яцький матеріял: здоровий, маловибагливий, витривалий і відваж'ний у бою. Решту стану армії творили робітники, ремісники й інтелігенти, теж головно селянсько-міщанського походження. Зокрема з рядів се­ * Відхід самої тільки Галицької Армії за р. Дністер не був розв’язкою загальноукраїн­ ської воєнної ситуації, бо залишена на поталу Армія УНР на Волині була б знищена большевиками. За це частинну відповідальність була б несла теж Галицька Армія. 9 Д. М. „Жидівський курінь”, УГА І, 257—258 (автор Дмитро Микитюк), Степан Сулятицький, „Перший Пробоевий Гуцульський курінь”, УГА II, ст. 103—104. Також, Нахман Ґ—р, „Передісторія й історія жидівського пробоєвого куреня І корпуса УГА”, Український Скиталець, 1921, 4, ст. 17—21, 5, ст. 17—23. 10 На підставі реферату, виголошеного в семінарі української воєнної історії на таємному університеті у Львові 1924 року п. н. „Оброшин й оброшинці у визвольних змаганнях 1918—1919 р р ”.

87


лянства або близьких до нього священицьких родин вийшла була українська інтелігенція, з якої рекрутувалося старшинство Галицької Армії. В останніх роках австро-угорсьїкого володіння в Галичині оця українська інтелігенція перейняла була політичний і культурний про­ від над українськими селянськими масами. Національно-політична й національно-культурна праця української інтелігенції серед україн­ ських селянських мас була причиною значного зросту національної свідомосте українських селянських мас та їх активізації в політично­ му, економічному, культурному житті галицької вітки українського народу. У результаті цієї активізації Галицька Армія отримала націо­ нально й політично свідомого вояка, за яким були вже традиції 70 років національно-визвольної боротьби в рамцях австрійської консти­ туційної держави. Національно-політичний розвиток цього вояка ціл­ ком не відбігав, а в деякій мірі навіть перевищував національно-полі­ тичний розвиток свого противника — польського селянина в уніфор­ мі польського вояка. В нічому так польськії автори (Міончинскі, Гуперт, СопотніцКі та ін.) не помиляються так, як в характеристиці укра­ їнського вояка, мовляв, він був „темним хлопом”, який не знав, за що воює. Український вояк-селянин „темним” не був d він знав, за що бореться, бо характер держави, що постала в наслідок Листопадового Зриву, йому цілком відповідав і він з повним розумінням справи став на її оборону перед неспровокованою польською агресією й безмеж­ но був відданий справі, за яку боровся. Не брак націонал��ної свідо­ мосте, а тільки безмежна втома довголітньою війною, певне заломання духа в наслідок незаслужених невдач, не дали українському воякові-селянинові використати всі свої сили у війні. Близкість української інтелігенції до українських селянських мас була причиною, що галицький вояк любив своїх старшин і цілком до­ віряв їм, бачучи в них своїх природних провідників і друзів. Це й було причиною теж, що в епоху ЧУГА ніякі спроби хитрих большевицьких комісарів не потрапили захитати довір’я галицького стрільця до свого старшини і не потрапили знищити цієї природньої єдносте старшин і вояцтва, якою визначалась Галицька Армія. Черговою справою, що її треба було б дослідити в цьому місці, є справа вкладу українського населення територіяльних округ у тво­ рення армії на протипольському фронті. Під територіальними окру­ гами розуміємо Воєнні Округи згідно з розпорядком про військовотериторіяльний поділ ЗОУНР. З різних причин (вклад цей не був однаковий. Різниці можна побачити в черговій таблиці, яка ілюструє вклад населення окремих воєнних округ у творення піхотних куренів, кінних сотень і гарматніх батерій на протипольському фронті. Тут слід підкреслити, що в чер­ говій таблиці ілюструється не вклад населення окремих воєнних округ у визвольну боротьбу взагалі, а тільки у формування фронтової армії .на протипольському фронті. Вклад населення окремих округ у ви­ звольну боротьбу взагалі буде представлений пізніше. Ідеться про те, що східні воєнні округи Золочів, Тернопіль, Чортків, а також Ко­ ломия висилали похідні куреніі й сотні теж на східній фронт, для по­ 88


повнений Дієвої Армії УНР (Північна дивізія, Корпус Січ. Стрільців, Гуцульський полк морської піхоти), а не тільки на західній протипольський фронт. Таким чином, вклад населення В.О. Золочіїв, Тернопіль, Чортків і Коломия у визвольну боротьбу взагалі був вищий, ніж по­ даний у черговій табличці вклад населення цих округ у війну проти Польщі. В черговій табличці подаємо кількість українського населення для кожної Воєнної Округи, участь (%) окремих В.О. у формуванні 3 ку­ ренів УСС (Підраховану на підставі територіяльного походження во­ яків полку УСС в 1916 році), участь населення даної В.О. у форму­ ванні піхотних куреніїв, кінних сотень і гарматніх батерій, при чому приймається, що 4 кінні сотні або 3 гарматні батерії творять рівновартність 1 піхотного куреня щодо кількости вояцтва і, врешті, по­ казники відсотковий і кількости населення, що в даній В.О. припадає на утворення 1 піхотного куреня або його рівновартости в кінних сот­ нях чи гарматніх батеріях. Остання цифра має особливий інтерес, для порівняння подаємо відносні цифри для німецької, австро-угорськюї й російської армій. (Гл. табл. 12 стор. 90). Із повищої таблички бачимо, що враховуючи досвід Галицької Армій, в Галичині потрібно було, пересічно, 46,876 населення, щоб ви­ ставити один піхотний курінь або його рівновартість в кінних сотнях і гарматніх батеріях. В Німеччині, для цієї мети, потрібно було, пе­ ресічно 30,433 населення, в Австро-Угорщині — 43,477 і в Росії — навіть 52,186. Із цього можна зробити «висновок, що українське на­ селення Львівщини й Коломийщини дорівнювало, а навіть перевищу­ вало ступінь мобілізаційної готовости населення в Німеччині. Далі, із повищої таблички бачимо, що вклад українського насе­ лення у формування армії на протипольському фронті змінювався ра­ зом з положенням окремих воєнних округ і їх віддалі від фронту. Чим дальше зі сходу на захід і чим ближче до фронту, тим вклад насе­ лення ставав більшим. Ця засада не стосується Коломийської В.О., що хоч далека від фронту, то все ж таки має «високі показники мобі­ лізаційної готовости свого населення. Коли ще брати до уваги, що населення Коломийської В.О. причинилося також до формування бо­ йових частин Дієвої Армії УНР (Гуцульський полк морської піхоти), то треба визнати, що населення Коломийської В.О. виявило найвищий сту­ пінь мобілізаційної готовости в Галичині. Варто, в цьому місці, зазна­ чити, що також у наші дні Коломийщина була першою, даючи най­ більшу з усіх округ кількість вояцтва для Української Повстанської Армії (УПА) і до 1 УД УНА.11 Близкість фронту дуже впливала на ступінь мобілізаційної гото­ вости українського населення. Підфронтові українські села, зокрема ті, що в часі війни переходили з рук до рук, давали значно більшу кількість вояцтва в ряди української армії, як села, віддалені далеко від фронту. І так, наприклад, прифронтове село Оброшин (недалеко Львова в Городецькому повіті), що його часто займали переходово 11 Л. Шанковський, „Перший полк УСС”, назв, праця, ст. 65—66, де в підрахунки вкладу галицьких воєнних округ у вбройну боротьбу УСС, УГА, УПА й УНА.

89


Табл. 12 Воєнні Округи

ВКЛАД НАСЕЛЕННЯ ВОЄННИХ ОКРУГ У ТВОРЕННЯ ЧАСТИН НА ПРОТИПОЛЬСЬКОМУ ФРОНТІ

Число українського населення в тис.

Бойові частини на протипольському фронті Курені Піхотні Кінні сотні Гарматні батерії УСС курені число число %% *% (%%) (1:4) (1:1) (1:3)

Львів

370.0

0.243

8

Рава руська

257.2

0.081

5

Перемишль

383.4

0.047

3

Самбір

газом куре­ нів або рівновартість

Населення на + __ курінь або до пересіч­ вкладу його рівно- ного числа %% вартість 46.875

0.675

11%

3.834

12.702

18*3

29,680

V2

0.125

1.333

6.539

9.4

39,365

4 о о

10.00

4.047

5.8

94,739

1.167

6.540

9.4

43,104

— +

281.8

0.123

5

Станиславів

370.9

0.289

4

2.333

6.622

9.5

56,011

Стрий

319.8

0.197

5

1

0.250

10

3.333

8.780

12.6

36,401

Коломия

260.4

0.698

8

1

0.250

А\

1.333

10.281

14.8

24,939

Чернівці

365.5

0.107

0.107

0.1

Тернопіль

209.7

0.120

2

2.120

3.1

98,915

+

2.334

5.715

8-3

48,538

+

3.0

149,047

+

85,720

+

Золочів

277.4

0.131

3

Чортків

313.2

0.100

2

Бережани

331.2

0.864

3

3620.5 365.5

3.000

— Чернівці

3254.0 Надднілр. батерії: Р А З О М :

УСС:

1 —

1

0.250 —

0.250

3% •г 1

7

2.100

3.864

5.7

50

16.667

69.417

100.0

16.667

69.417

48 3

7

1.750

51

7

1.750 18

51

7

68

46,876


польські війська, дало 86 мужчин ііі 1 жінку в українську армію, з того, на полі бою, впало 36. Село нараховувало 1,500 мешканців, у тому 1,000 українців. Ми вже згадували, що з цього села в рядах україн­ ської армії служ'ило 12 латинників і 1 латинничка. Коли їх відраху­ вати від загалаьної кількосте мобілізованих в Оброшині вояків, то на долю українського населення Оброшина припадає 7.4% населення під зброєю. Це є дуже високий показник мобілізаційної готовосте на­ селення Оброшина. Він двічі вищий від нормальних показників цієї мобілізаційної готовосте, які зустрічається в країнах з перевагою се­ лянського населення (2.4—4%) і .він двічі вищий за показник для всієї Галичини. Якщо б усі села мобілізували в Галичині за нормою Обро­ шина, то Галицька Армія була б нараховувала 240,796.1213 Показник кривавих втрат Оброшина є теж дуже високий. 36 упав­ ших вояків цього села з усіх 87, це є 41.4% кривавих втрат мобілі­ зованих оброшинців. Для порівняння подаємо, що криваві втрати німецької армії в убитих за весь час І Світової війни виносили 16.5% мобілізованих, у французькій армії — 10.8%, а в російській армії — 8.4% « Галицька Армія не залишила по собі документів, на підставі яких ми могли б встановити кількість убитих, ранених, полонених і помер­ лих від хворііб старшин і вояків Галицької Армії. З цієї причини, істо­ рик Галицької Армії натрапляє на великі труднощі у своїх дослідах, йому важко представити воєнні зусилля свого народу. Працю, яку провіїв російський воєнний історик ген. Н. Н. Головин, щоб предста­ вити воєнні зусилля Росії в І Світовій війні, українському історикові важко провести. Все ж таки документи царської російської армії збе­ реглись у московсько-большевицьких архівах. За документами цар­ ської армії, що в них залишились, можна навіть підрахувати криваві втрати російської армії для окремих кампаній. Українських дослідник цього зробити не може, бо ніяких доку­ ментів немає. Він може робити тільки приблизні підрахунки, до яких, до речі, доходить мозольним трудом. Одним із важливіших підрахун­ ків, що його воєнний історик робить для встановлення рівня боєздат­ носте даної армії, є підрахунок відношення кривавих втрат (убитих і ранених) до суми полонених. Що більший відсоток кривавих втрат у відношенні до полонених, то більш боєздатною рахується дана армія. В колишній російській армії, за обрахунками ген. Головина, найбіль­ ший відсоток кривавих втрат до кількосте полонених мали кубанські козаки, бо 85% кривавих втрат. Для населення українських губерній цей відсоток вагався між 59% (Чернігівщина) і 68% (Полтавщина), для московських губерній без Сибіру між 51% (Московська губернія) і 63% (Саратовська губернія). Цей підрахунок показує відому істи­ ну, що в царській армії українські солдати були кращі за великорусь­ ких чи пак московських.14 12 На підставі семінарної праці: „Оброшин й оброшинці у визвольних змаганнях 1918— 1919 рр.” 13 Генерал Н. Н. Головин, Военньгя усилия России в мировой войне. Том І, Париж 1939, ст. 151. 14 Головин, назв, пращ, том І, ст. 174—175.

91


Для проведення подібного підрахунку для Галицької Армії існу­ ють тільки приблизні дані. І так, наприклад, Кучабський подає, що у війні проти поляків Галицька Армія втратила 15,000 вбитими й ра­ неними.15 Але скільки було полонених у цій війні? Якщо б ми вірили воєнним комунікатам польської начальної команди, зібраних й опублікованих Стефаном Помераньскім,16 то виходить, що за час від 1.ХІ.1918 до 17.VII. 1919, польська армія взяла 16,877 українських полонених. Цифра ця є явно перебільшена так, як, наприклад, кіль­ кість здобутих скоростріліїв, про яміі говорять польські комунікати. Скільки скорострілів Галицька Армія взагалі не мала. Щоб знайти при­ близну цифру полонених, треба було аналізувати кожну цифру, по­ дану польськими воєнними комунікатами й справляти її там, де є оче­ видне перебільшення.17 Часами теж є відомі висліди бою, про який розповідають польські воєнні комунікати з інших джерел.18 Так чи інакше, після проведення мозольного підрахунку, включаючи теж зна­ ні втрати полонених під час першого й другого відвороту, ми дохо­ димо до іншої цифри — 8,240 полонених, що їх втратила Галицька Армія за 258 днів війни проти Польщі, що є приблизно половиною цифри, поданої польськими воєнними комунікатами. У такому разі, загальні втрати Галицької Армії у війні проти Польщі виносили 23,240 старшин і вояків, а в тому воєнні втрати виносили 64.5%, отже від­ повідали якимсь чином середнім втратам українських губерній у ро­ сійській армії. І ще раз повторюємо, на цей вислід дуже впливають цифри полонених у першому відвороті, який зокрема на лівому крилі польсько-українського фронту прийняв доволі панічний вигляд. По­ ляки справді наловили тоді до полону багато вояків, по суті дезер­ тирів. Якщо б рахувати відношення кривавих втрат до полонених до часу першого відвороту, підрахунок випав би багато краще для Галицької Армії і виявив її повну боєздатність на протипольському фронті, якої ніхто соромитися не потребує. І цифра 64.4% нікого не компрометує: вона показує, що в бою, на 100 фронтових вояків, 64 вояків упало або було ранених, а тільки 36 здалось у полон. Бо­ єздатність армії не є великою, коли кількість полонених перевищає кількість кривавих втрат. 15 Кучабський, назв. праця, ст. 238. 16 Див. розділ II, нотка 26. 17 У комунікаті з дня 18 липня 1919 р. польське „начальне довудзтво” повідомляв; напри­ клад, що від 11 до 17 липня 1919 року польська армія взяла до полону 65 старшин і 6,500 сірідьців, вдобула 47 гармат(І), 27 мінометів(! І), 105 кулеметів, кілька тисяч ручних ґрапат, 98 вагонів муніції( І ! І). Див. Помараньскі, назв. праця, ст. 138. Всі подані цифри в явними перебільшеннями й фантазіями. Вірата 47 гармат означала б, що УГА втратила в ці дні 3 гарматні полки, а тим часом всі гарматні полки УГА в по­ рядку перейщди р. Збруч і вже по кількох днях перейшли до офензиви проти Червоної армії. Мінометів у тому часі УГА взагалі не вживала, бо не було мін. А вже великим глумом в твердження про втрату 98 вагонів муніції, якої, як відомо, бракувало зовсім і тому заламалася славетна Чортківська офензива. Із цього всього виникав, що авторам польських воєнних комунікатів не бракувало кавалерської фантазії, але ця фантазія не перешкодила, що Галицька Армія в порядку перейшла р. Збруч і вже по кількох днях рушила до переможного походу на Київ. 10 На жаль, ніхто в роках між двома війнами не подбав про видання збірки українських воєнних комунікатіь, які можна було легко збірати із станиславівських та інших газет, які переховувались в львівській Бібліотеці НТШ та празькому Музеї Визвольної Бо­ ротьби України.

92


Із усіх наведених у цьому розділі цифр можна зробити висновок, що українське населення, у важких психологічних і господарських умовах після закінчення І Світової війни, виконало задовільно свій державний і національний обов’язок і створило дійсно народню армію для відбиття польської агресії. У творенні цієї армії деякі територіяльні округи Галичини виявляли більше зусилля, ніж інші. На це скла­ далися різні причини, які не завжди можна покласти на карб самого населення. Велику ролю відогравали матеріяльні умови, в яких тво­ рились частини Галицької Армії, а ці умови були, назагал, дуже погані. Брак старшинства всіх рангіїв в/ідогравав теж свою ролю. Заплянованих полк. Мешковським утворення 10 бригад у запіллі не можна було перевести за браком старшин і браком матеріяльних засобів для їх вигашування. І хоч, немає де праівди діти, Галицька Армія терпіла знач­ ні недостатки матеріяльного забезпечення, хоч після заломання II Вовчухівської офензиви вона терпіла від дезерції, яка особливо посили­ лася під час першого відвороту, хоч Галицька Армія остаточно була переможена переважними польськими силами з участю познанських частин й армії ген. Галлера, то наш остаточний висновок про вклад населення Галичини у будову української армії мусить бути оптиміс­ тичний. Населення Галичини поставило не тільки українську армію на польському фронті для відбиття польської агресії, але й послало численні похідні курені й сотні на схід, на помііч Дієвій Армії* УНР. Та­ ким чином, воєнні зусилля населення Галичини були дуже великі, вони значно переходили межі можливостей з огляду на важкі умови, в яких це населення перебувало. З цієї причини, ми мусимо звільнити на­ селення Галичини від відповідальносте за поразку Галицької Армії в першій визвольній війні у Галичині й на Наддніпрянській Україні. Населення Галичини не винне у цій воєнній поразці. Причини поразки слід шукати в тодішньому укладі сил у Східній Европі. 3. Бойова характеристика польської та української армії

На бойову характеристику даної армії складаються різні елемен­ ти. „Добра” армія відзначається не тільки високим морально-полі­ тичним рівнем, великою дисципліною, боєздатністю та бойовою го­ товістю, але й добрим бойовим вишколом, організацією, відповідним до потреб озброєнням і технічним вирядом, справністю постачання. Історія вчить нас, що „кращі” армії перемагають „гірші”, а теж дуже часто виграють війни. В 1886 році пруська армія перемогла австрійську й виграла війну тільки тому, що на озброєнні пруської армії була модерна рушниця, яку набивали з-заду. Австрійська армія мала рушницю старого типу, що її набивали з переду, через дуло. Але історія вчить також, що нанівець зводиться відвага й вишкіл вояцтва, коли вояки не мають зброї і боєприпасів, не тільки, щоб наступати на ворога, але й щоб оборонятись. Нестача боєприпасів примусила Галицьку Армію припинити Чортківську офензиву та відсту­ пити за Збруч. Але й нанівець переводиться зброя й вишкіл, коли серед вояків відсутний бойовий дух, відсугна дисципліна. Відсутність 93


бойового духа, а не брак зброї чи вишколу, була причиною повної поразки Червоної армії в перших місяцях німецько-совєтської війни. Польську-українську війну виграла польська армія. Чи вона її виграла тому, що була кращою армією? А коли вона нею була, то під яким оглядом? Польські автори майже без вийнятку вихваляють під небеса польського вояка і, рівночасно, зовсім знецінюють укра­ їнського вояка. В одному навіть науковому виданні читаємо, що українська армія була поганою, бо її творив „найлінивіший з усіх словенських племен — рускі хлоп”.19 Польські більше або менше „наукові” автори мабуть не здають собі справи з того, яку кривду вони роблять польському воякові такими оцінками. Бо ж не треба великої штуки, щоб перемогти військо невеликої бойової й мораль­ ної вартости і не треба великого геройства, щоб осягнути перемогу над противником, якого в офіційних комунікатах характеризується, як „банди хлопске”.20 Перемога польської армії над українською не далась їй легко. За неї заплатили поляки значними втратами. Кучабський оцінює ці втра­ ти на 10,000 вбитими й раненими. Але обороняючись перед поль­ ською армією, українців ді'знали ще більших втрат, 15,000 вбитими й раненими.21 Висота втрат по обох сторонах свідчить, що для жод­ ної зі сторін польсько-українська війна не була іграшкою. Польські автори, які обезцінюють противника польської армії — українську армію, не потрапили ніколи пояснити, чому польська армія в боях з українською армією терпіла теж значні невдачі й поразки. Очевидно, це були тільки тактичні невдачі й поразки, але вони були, дарма що українська армія деяких з них не вміла (Вовчухи), а деяких не могла використати під стратегічним оглядом (Чортківська офензива). Коли йдеться про порівняння між пересічним польським та укра­ їнським вояком, то це зовсім зрозуміло, що польський вояк, добро­ волець, мешканець міста був кращим вояком, ніж змобілізований ук­ раїнський селянин, зокрема на львівському ґрунті. В такого поль­ ського вояка було більше фантазії, підприємчивости, вироблености, але й менше витривалости, як в українського вояка. Львівський „батяр” в однострою польського вояка мав велику перевагу над старим чи підстаркуватим українським вояком-селянинюм, похапцем змобілізованим у першолистопадову ніч, але він уже тієї переваги не мав над молодим українським добровольцем — Українським Січовим Стрільцем або над козаком із загону ім. Ґонти. Але коли йдеться про бої у Львові, то тут мусимо теж зазначити, що в цьому місті укра­ їнські вояки не мали проти себе війська, але мали проти себе ціле польське населення міста без різниці на вік і пол. У спогаді, в якому 19 Obrona Lwowa 1—22 listopada 1918 r. Relacje uczcstnik6w. Wst^pne sfowo gen. Juljana Stachiewicza. I tom. Redaktor major d-r Eugenjusz Wawrzkowicz і kpt. dypl. Aleksander Kawalkowski. Lw6w 1938. C t . 175. 20 Назва „Банди хлопске” дуже часто зустрічається у ��оєнних комунікатах польського „начельнеґо довудства” для означення українських частин. Див. Помараньскі, назв. праця, в багатьох місцях. 21 Кучабський, назв, праця, ст. 238. Про польські втрати, див. теж: Waclaw Lipinski, Wsr6d Iwowskich orlqt. Warszawa 1927, ct. 85 і дальші та ст. 120—124.

94


автор описує вступ польських військ до раніше зайнятої українським військом частини Львова в дні 22 листопада 1918 року, читаємо: „Ву­ лицями проходили відділи війська. Маса старшин з набійницями та штуцами, старшини зі старшинської леґії в сталевих шоломах з опас­ кою з білої бляхи на шоломі. Бачив і жінок фронтовичок, і хлопчи­ ків 13-14-літніх фронтовиків, бачив і студентські сотні, в них усіх моїх товаришів із шкільних лав. Вулицями переїжджали батерії, стежі уланів, переходили діти з крісами. Я побачив не військо, а народ, і тоді доперва зрозумів, що значить „народ під зброєю”. Це не були жарти; проти нас не стояло військо, але нарід”.22 Нічого подібного не було п»о українському боці; українське населення Львова становило меншість (греко-католики становили 19.1% населення Львова), при­ чому слід, в ім’я правди, ствердити, що чисельні львівські греко-като­ лики вступали як добровольці до польської армії.23 Крім цього полк. Стефанів, мабуть з причин вояцької професійної гордости, відкидав кож*ну пропозицію співпраці цивільного українського населення з вій­ ськом у Львові.24 Знов же, в краю, військові команди відкидали ініціятиву середньошкільної молоді, яка хотіла їхати на фронт до Льво­ ва. В Стрию, наприклад, пластунська сотня, складена із середньошкільників, ставала до звіту з проханням, щоб її вислати на фронт до Львова, але отримала від місцевого команданта пораду, щоб за­ бути за „геройство”, а краще „пильнувати книжки”, бо тоді можна стати кориснішим батьківщині.25 Комендант теж висловив опінію, що справу Львова треба залишити для вирішення „військові”, забу­ ваючи, що цього війська у Львові було обмаль, а військові комаиданти на провінції ніяк не спішилися, щоб це військо до Львова по­ силати. У результаті цього занедбання, якийсь час українського фрон­ ту у Львові боронило тільки . . . 648 українських вояків.26 Слабо по­ інформований про львівські події край ще слабше реагував на те, що діялось у Львові і не спішився з військовою допомогою для його українських оборонців. Польське населення Львова схопило за зброю, щоб відобрати ук­ раїнцям Львів, але цього не можна сказати ні про українське насе­ лення у Львові, ні про українське населення в краю. Галицька Армія постала щойно в наслідок народньої мобілізації. Вона мала проти себе на фронті польську армію, яка складалася головно з доброволь­ ців. На протиукраїнський фронт під Львів прибували добровольці з усієї Польщі. Боєздатність їх не була собі рівною; всякі ряшівськівадовицькі, кєлєцкі чи варшавські сотні уступали львівським поль­ ським сотням і сотням познанським, які вирізнялися своєю організо­ ваністю, вишколом, дисципліною, озброєнням і технічним вирядом. Остаточно, на протиукраїнський фронт прибула теж польсько-фран­ 22 Ф. 0. Ш. ..Листопад 1918 р.”, ЛЧК 1987, 11, ст. 20. 32 На польській виставці для відзначення „Оброни Львова” в 1935 році показано оригі­ нальний виказ грошових виплат для польської залоги Оссолінеум. В днях 18—21 ли­ стопада 1918 р. залога ця складалася із 33 людей, із яких 28 мало українські прі8вшца. Hop. С. Ґ. „З приводу польської виставки” т. 8в. „Оброни Львова”, ЛЧК 1936, 2, ст. 6. 24 Мирон Заклинський, „Бої у Львові”, назв, праця, ст. 391. 25 3 власних спогадів. 26 Кувьма, назв, праця, ст. 128.

95


цузька армія ген. Галлера, що своєю організованістю, вишколом, оз­ броєнням і технічним вирядом відповідала вимогам французько-ні­ мецького фронту Світової війни. Події на фронті показали, що впро­ довж довшого часу український змобілізований селянин, недостатньо вишколений і погано забезпечений зброєю та воєнними матеріалами, з невідповідньою кількістю старшин, потрапив ставити чоло тим різ­ ним військовим контингентам, що їх Польща кидала проти нього у бій і не поступався перед ними. Остаточне заломання прийшло що­ йно в наслідок занепаду настроїв, спричинених безвиглядністю бороть­ би проти великої переваги польських сил. До речі, занепад настроїв був спричинений також методами „психологічної війни”, що її вели проти українців поляки. Нічого такого не було по українській сто­ роні; для української армії методи „психологічної війни” були не­ знані.27 Із повищих тверджень можна зробити висновок, що змобілізовані українські селяни під проводом добрих старшин представляли собою не абияку бойову вартість. Бойова вартість змобілізованого українського селянина була значно більшою від бойової вартости змобілізованого польського селянина. У боях під Львовом витворив­ ся тип фронтового українськго вояка, який у нічому не уступав поль­ ському фронтовому воякові, дарма, що останній був від нього краще вишколений, озброєний і забезпечений усім потрібним. Цей фрон­ товий вояк Галицької Армії, пройшов далекий шлях — від Львова до Києва — і всюди показав себе з найкращих сторін, його невдачі не мали джерела в поганій якости його самого, але у браку відповідного матеріального, в тому теж санітарного забезпечення. З причини бра­ ку набоїв заламалася бравурна Чортківська офензива, а з причини браку санітарного забезпечення згинуло десятки тисяч галицького во­ яцтва. Не зваж’аючи на важкі переживання українського вояка в бо­ ротьбі з різношерстими противниками дисципліна й карність у Га­ лицькій Армії були зразковими до самого кінця існування Галицької Армії. Рядовий вояк Галицької Армії був дійсно добрий, фізично силь­ ний, маловибагливий і витривалий на бойові труди, марші, недостатки в одягу чи їжі. Серед них найкращими були верховинці, головно гу­ цули: запальні, гарячі, рухливі, проворні, відважні до одчайдушности. У відміну до них подоляни були вояками поважними, повільними, але й впертими. У бою були відважні, опановані, витривалі. Вояки з Розточчя, тобто з повітів положених на північ від лінії ПеремишльЛшів-Красне-Броди, вирізнялися стійкістю характеру, повагою, вели­ ким патріотизмом. Був це елемент здоровий, маловибагливий, витри­ валий, у бою підприємчивий. Подібними ціхами відрізнялись вояки Львівщини, Городеччини, Мостищини. 27 Психологічна війна, — це теж тема зовсім не розроблена в українській воєнно-істо­ ричній літературі. В роки визвольної війни 1917—1920 рр. методи психологічної війни стосувались Червоною армією й польською армією супроти українських армій, але українська відповідь була вовсім недостатньою, якщо не рахувати 1 Зимового Походу Армії УНР, коди в тилу ворожих армій такі методи були просто необхідні.

96


Вояки з Підкарпаття (повіти: Самбір, Дрогобич, Стрий, Долина, Калуш, Станиславів) були проворні, вироблені, в бою відважні, але менше витривалі, піддавались змінам настроїв. Негативною рисою їх була прив’язаність до рідних сторін. Вона була причиною досить великої дезерції вояків з цих сторін під час першого відвороту. Поль­ ський автор Сопотніцка вважає, що вояки з Підкарпаття були най­ кращими в українській армії, але він мабуть думає про гуцулів з Ок­ ремого Гуцульського куреня пор. Голинського, з яким група Сопотніцкого вела бої під Городком.28 Оцю характеристику українського вояка Галицької Армії бажаємо ще закінчити характеристикою старшин. Старшинський склад нижчих ступнів був дуже добрий і мав значний бойовий досвід, здобутий на австрійських побоевищах. Український старшина зразково дбав за довіреного собі стрільця й ділив з ним долю й недолю згідно з най­ кращими українськими традиціями. Поскільки він був, звіичайно, старшиною резерви, він мав здебільша повну середню, або й вищу освіту, що чимало причинилося до престижу старшини серед вояцтва й цивільного населення. Слабою сторінкою старшинського корпусу Галицької Армії був брак старшин, які могли б командувати вищими одиницями від куреня вгору. Таких старшин українців було цілком мало і їх треба було заступити чужинцями. На ж'аль, мало таких стар­ шин прибуло до Галицької Армії з Наддніпрянської України, де їх було подостатком і це слід вважати за організаційне занедбання, яке мало свої лихі наслідки. У порівнянні з українською армією, польська армія мала подо­ статком старшин, а за те їй бракувало підстаршин. Польський стар­ шинський корпус не був однорідний; крім старшин з колишніх поль­ ських Легіонів, інші старшини походили з різних армій: російської, австрійської, німецької. З цих причин, між польськими старшинами виникали часто непорозуміння на тлі походження, при чому легіонові старшини претендували до провідних роль. Все ж таки, можна пого­ дитися з Сопотн(іцким, що польський старшинський корпус, патріотич­ ний і відданий справі, зразково виконував свої завдання на полі бою. Проте, про старшин вищих ступнів Сопотніцкі твердить, що між ними були різні: з одного боку талановиті й досвідчені старшини, а з дру­ гого боку — старшини середніх здібностей, з недостатнім вишколом і досвідом. Сопотніцкі твердить, що в польсько-українській кампанії на чоло висунулись хворобливо-амбітні старшини, через яких терпів найбільш�� хід операцій. Сеїої твердження Сопотніцкі намагається обгрунтувати.29 Доходимо остаточно до висновків. Польська армія була краща своїм добровільним складом, кількістю добрих старшин, організова­ ністю, озброєнням і технічним вирядом. Це так загально. • Але, коли брати, наприклад, окремі роди зброї, то немає сумніву, що українська артилерія була набагато краща від польської артилерії, тактично 28 Ррйс. Jozef Sopotnicki, Kampanja polsko-ukrainska. DoSwiadczenia operacyjne і bojowe. Lwow, 1921, ct. 19. Далі: Сопотніцкі. 29 Сопотніцкі, назв. праця, ст. 21—23.

97


й технічно. Українська артилерія виробила була спеціальну тактику співпраці в бою з піхотою. Швидким рухом вона займала становища перед піхотою й стрільбою на близьку віддаль, картеччю, стримувала наступ піхоти, змушуючи її залягти. Але й у наступі артилерія теж випереджувала піхоту, переслідуючи тікаючого противника й десяткуючи його картеччю. Нічого подібного не вміла робити польська артилерія. Те саме можемо сказати про українське летунство, яке хоч слабше кількістю літаків, то все ж' таки переівищало польське летунстіво якістю летунів. Про те свідчать відношення втрат польського й українського летунства: 18:1. У боях з українськими летунами за­ гинули також американські летуни, яких похоронено на польському цвинтарі „оборонців Львова” у Львові.30 4. Стратегічні концепції, пляни і комбінації сторін у польсько-українській війні

Польське повстання у Львові було ділом польських воєнно-кон­ спіративних організацій. Вирізнялися між ними три головні органі­ зації: 1. Польська Організація Військова (ПОВ), 2. Польський Корпус Посілкови (ПКП) і 3. Польські Кадри Військові (ПКВ) .31 Організації ці теж готувалися перебрати владу у Львові', але українці їх випередили. Коли ефект заскочення минув, польські вій­ ськові організації кинулись до боротьби, намагаючись відобрати ук­ раїнцям Львів. Польське населення Львова підтримало цю боротьбу. У львівських боях спершу ініціятива була в руках повстанців. Але вже в скорому часі показалося, що власними силами польські пов­ станці Львова здобути не можуть. І тоді почали взивати Польщу, щоб вона допомогла їм оборонити „польський” Львів. Початок цієї допомоги був також' початком польсько-української війни. Допомога Польщі для Львова мусіла йти через українську тери­ торію. В перших днях листопада 1918 року всі 48 адміністративних повітів Галичини були в українських руках. Від 3 листопада 1918 ро­ ку в українських руках був теж1 Перемишль. Щоб дійти до Львова, поляки мусіли порушити українську територію, що в Листопадовому Зриві- самовизначилася державно і національно. Порушення її було початком польської воєнної агресії проти української держави, що постала згідно з правом про самовизначення народів. Щоб подати допомогу для польських повстанців у Львові, поляки заплянували створити три коридори з Польщі через українську тери­ торію. Перший коридор заплановано на лінії: Перемишль-МостиськаСудова Вишня-Львів. Для створення цього коридора потрібно було мати в своїх руках Ярослав, здобути Перемишль й оволодіти заліз­ ничною лінією Перемишль-Львів. Завдання це поляки виконали 30 Автор 8&пис&в був прізвища обох американських летунів, що згинули в бою з україн­ ськими летунами й були похоронені на польському цвинтарі оборонців Львова на Личаківському кладбищі, але записки ці не збереглися в П Світовій війні. Цвинтар поль­ ських оборонців Львова на Личаківському кладбищі, як теж цвинтар українських стріль­ ців на Янівському кладбищі, знищили московсько-большевицькі окупанти Львова. 31 Кузьма, пазе, праця, ст. 87.

98


впродовж перших трьох тижнів листопада 1918 року, не зустрічаючи при творенні цього коридору майже ніякого українського спротиву. Вж<е в дні 1 листопада 1918 року Ярослав перейшов у руки по­ ляків, дарма що його залога була українська (77 пп і 34 п стр) і за-, лога ця отримала була доручення перевести Листопадовий Зрив у цьо­ му місті. Наказу цього не виконано, залога розбіглася. Перемишль поляки здобули 11 листопада.323 Маючи в своїх руках Перемишль, вони почали організувати „відсіч” для Львова. „Відсіч” ця прибула до Львова 21 листопада коло 3 години після полудня, проїжджаючи віддаль 100 км у двох днях й одній ночі. їхало шість потягів з панцирним потягом на переді, а в них 140 старшин і 1,228 вояків, разом 1,368 людей. Наскільки слабий був тоді ще зв’язок між Львовом і краєм, свідчить факт, що про таку преважну воєнну дію як транспорт допомоги з Перемишля до Львова ні одна військова команда в краю не повідомила Начальну Команду у Львові. Укра­ їнські команди й відділи розбіглися із залізничного шляху, навіть не пробуючи якоїсь протиакції.83 Другий коридор до Львова почали поляки організувати в другій половині листопада з Люблинщини. Вже 15 листопада почався рух польських військ на лінії Белзець-Рава руська, але далі через Жовкву, по цьому коридорі пробилась до Львова щойно група ген. Ромера в січні 1919 року, потерпівши важкі персональні й матеріяльні втрати в боях під Жовквою. Інші польські спроби цього порядку були за­ тримані на лінії Рава руська-Белз-Сокаль. Допоміжними польськими акціями для цього напрямку були акції польських військ з Ярослава, які вже 15 листопада вдерлись були на правий бік Сяну й обсадили міст у Сурохоеі. Українські війська відкинули їх назад за Сян, але 17 листопада поляки почали свою акцію наново.3435 Третій коридор до Львова пробували поляки зорганізувати на­ прикінці листопада наступом на Самбір. Коридор цей мав вести з Перемишля через Самбір-Рудки-Любінь великий до Львова. Біль­ ша польська група, що в грудні 1918 року готувалася була реалізу­ вати плян цього коридору, була відкликана під Львіів, де тоді створи­ лась була для польських військ загрозлива ситуація.36 Із перегляду цих трьох оперативних напрямків польських сил ясно, що головною ціллю цих військ було втримання, за всяку ціну, 32 Щодо дати здобуття поляками Перемишля існує в літературі коптроверсія. Борис Ромченко („Сумної пам’яті дні в Перемишлі”. Український Ситалець, 1921, 1, 14—19, 2, 13—17 (подав, що Перемишль упав І2. XI. 1918, а казарми при вул. Тихій щойно 13 XI. Кузьма (назв, праця, ст. 242) подав, що Перемишль упав 11. XI., а казарми при вул. Тихій 12. XI. 1918. Такі дати називав сотн. Тводор Гоза. („З визвольних днів Перемишля”, УГА 111, ст. 59—63). Польський автор Солотніцкі твердить, що Перемишль упав 10. XI. (назв, праця, от. 37). У нашій праці, приймаємо датування сотн. Кузьми. Поляки здобули Перемишль в неділю, 11. XI. 1918, а казарми при вул. Тихій трималися ще до понеділка 12. XI. Таке датування потвер­ джує теж польський воєнний комунікат з Кракова, з дня 12. XI. 1918, який стверджує, що воєнна експедиція майора Стахевіча завдання сповнила й зайняла Перемишль. Пор. Помараньскі, назв, праця, ст. 4. Див. теж Гуперт, назв, праця, ст. 25. 33 Кузьма, назв, праця, ст. 391—382. 34 Там же, ст. 356, 372. 35 Омелянович-Павленко, назв, праця, ст. 17—19; Сопотніцкі, назв, пращ, ст. 67—79.

99


Львова в польських руках. Тільки забезпечивши за собою Львів і широкий доступ до нього з Польщі, польська сторона могла запла­ нувати дальший генеральний наступ для здобуття, в першу чергу, нафтового басейну, а потім уже цілої Галичини. Для переведення цього наступу поляки сподівалися отримати значну допомогу з усієї Польщі, а навіть притягнути для нього армію ген. Галлера з Франції. З повищого перегляду бачимо, що в листопаді 1918 року поляки виявили значну оперативну ініціативу, щоб прийти польським пов­ станцям у Львові з допомогою. На цю польську ініціативу відповіді української не було, якщо не рахувати на слабі спроби оборони в ра­ йонах Рави руської й Любачева, а також біля Хирова. А тим часом, сьогодні, вж’е немає найменшого сумніїву, що відбити польську агре­ сію й виграти польсько-українську війну можна було тільки в цих перших місяцях війни. Треба було організувати енергійну й швидку рухово-зачіпну війну на тили й флянки наступаючих польських військ, при чому головною оперативною ціллю цієї війни повинно було бути здобуття Перемишля (а не Львова) й осягнення лінії Сяну, як най­ кращої оборонної лінії від заходу. Треба було виявити ініціятияву у створенні надійного інструменту зачіпно-маневрової війни, тобто ар­ мії силою яких 30,000 бійців, що була б цілком достатньою для вико­ нання доручених завдань, поскільки наявні польські сили на всьому галицькому пляцдармі не виносили більше, ніж 12,000 бійців. У цьо­ му часі українська армія нараховувала 15,000 бійців, отже її кількість треба було подвоїти. Немає також найменшого сумніііву, що з упад­ ком Перемишля й осягненням лінії Сяну українськими військами Львів, окружений з усіх боків українськими військами, не міг довше втри­ матися, як висунений пляцдарм польських збройних сил у Галичині. Щієї одинокої можливої відповіді українська сторона не дала. У провідних кол не було зрозуміння, що тільки зброєю можна вирі­ шити польсько-український конфлікт, за те ж була надія на спра­ ведливий суд Антанти. Відповідно до цього, українська державна й мілітарна машина розгойдувалися дуже поволі так, нібито, час грав на користь українців. Коли ж прийшло, врешті, зрозуміння, що кон­ флікт з поляками треба вирішити збройно, щоб не ставати перед Ан­ тантою з пустими руками, у провідних політичних і військових колах перемогла концепція здобування Львова, а потім концепція прориву коридору, що вів з Перемишля до Львова. Це правда, що здобуття Львова мало було б величезне морально-політичне значення, але стра­ тегічно, воно не вирішувало війну з Польщею. Могло вирішити поль­ сько-українську війну капітуляція Львова, яка могла наступити в нас­ лідок здобуття Перемишля, осягнення лінії Сяну й, тим самим, від­ різу Львова від усіх джерел постачання й допомоги зі заходу. Тримаючись вперто Львова, ударяючи значними силами в кори­ дор між Перемишлем і Львовом, українська сторона концепційно-стратегічио заломилася. Замість стосувати Концепцію рухомої, насту­ пальної війни, українська сторона прийняла концепцію позиційнооборонної війни, яку, якоюсь міркою, накинув їй польський противник. У таких умовах українські атаки на Львів чи теж на коридор нага­ 100


дували „вломи” у позиції противника, типічні для позиційної війни довгими фронтами. І навіть, коли такі „вломи” вдавались, війська, що їх перевели, мусіли далі стосувати позиційно-оборонну війну проти ворожих контратак. Таким чином концепційне заломання мало ката­ строфічні наслідки для української армії: українські війська тримались на своїх оборонних позиціях до часу, доки польські війська не зібрали переважних сил, щоб український фронт проламати в кількох місцях. Українські війська не намагалися накинути противникові овій спосіб ведення війни — маневрово-наступальний, але пасивно прийняли спо­ сіб, накинений противником, який згори виключав можливість страте­ гічного успіху. Згідно з концепцією позиційної війни довгими фронтами, укра­ їнські війська таки намагалися прорвати ворожий фронт і цій меті мали служити два лобові наступи на Львів (27 грудня і 11 січня) і дві операції під Вовчухами (в лютому-березні 1919 року). Лобові на­ ступи на Львів успіху не мали, бо як їх правильно характеризував полк. А. Лєгар у своєму звідомленні,86 до проведення цих наступів не зібра­ но достатньої кількости українських сил. Першу лютневу операцію під Вовчухами перервано в наслідок інтервенції Антанти, а друга може була б закінчилася успішно, якщо б не трапилися були разючі помилки в керівництві операції. У цьому місці бажаємо ще зазна­ чити, що двічі війська II Галицького корпусу не використали ситуації, яка створилась була у Львові й під Львовом: перший раз 5 березня,коли, у Львові почали вибухати муніційніі склади, в наслідок яких вибухла була велика паніка серед польських військ, а другий раз 8 березня, коли польська залога Львова вийшла з міста під Городок, де для польської армії, в наслідок успішної Вовчухівської офензиви, створилось було надзвичайно грізне становище. В обох цих днях бригади II Галицького корпусу легко могли здобути Львів.3637 Таким чином немає найменшого сумніву, що розв’язкою всіх стратегічних проблем Галицької Армії було здобуття Перемишля й осягнення Галицькою Армією лінії Сяну. Чому НКГА не організувала такої операції? Ген. М. Омелянович-Павленко твердить, що операція під Перемишлем розбивала українські сили, а крім цього: не штука було взяти Перемишль, але штука було його втримати в огні завзятих польських протинаступів.38 Але це саме стосується теж здобуття Львова: не штука було взяти Львів, але штука була його втримати в огні польських протинаступів. Годі було припускати, щоб поль­ ська залога Львова, яка нараховувала 15,000 бійців, була б капіту­ лювала в наслідок лобової української атаки на Львів, бо вона б була далі продовжувала свої операції в одному чи другому коридорі, але вона могла капітулювати в окруженому Львові навіть з браку харчів. До речі, в лютому-березні ситуація польських військ у Львові роз­ глядалась польською начальною командою, як безнадійна, але поль­ 36 УГЛ П, ст. 111—119. 37 Шухевич, назв. праця, ч. І, ст. 146—149. зв Павленко, назв, праця, ст. 37.

101


ські оборонці Львова відкинули ©сяку думку про якунебудь капітуля­ цію залоги або їх відступ з міста.89 Після відкинення пропозиції місії ген. Бертельмі, після невдачі другої офензиви під Вовчухами, в умовах катастрофічної ситуації на московсько-большевицькому фронті, українське командування вж*е на­ віть мріяти не могло про перемогу над польською армією, яка значно збільшилася з прибуттям познанських військових з’єднань, а потім цілої польсько-французької армії ген. Галлера. В умовах здобуття чисельної переваги над українською армією, польське командування заплянувало вже операцію для здобуття цілої Волині й Галичини. Польська офензива з цією метою почалася в середині травня 1919 року, але вона не досягнула своєї цілі, бо не довела до ліквідації Га­ лицької Армії. Не зважаючи на удар Галицькій Армії в плечі румун­ ською армією, яка виступила, щоб зайняти покутські повіти, нібито, для забезпечення залізничної лінії Снятин-Ворохта і перепустила на український фронт польську дивізію ген. Желіґовського, яка сфор­ мувалася в Одесі під час зайняття міста антантським десантом, Га­ лицька Армія перевела свій перший відворот у порядку і без більших втрат й, скулчивши свої сили в трикутнику між Збручем і Дністром, перейшла до протинаступу, що змусив переважні польські війська до втечі. Це й була славетня Чортківська офензива. Що могла українська армія зробити в умовах сподіваного вели­ кого польського наступу та ще й з участю польсько-французької армії ген. Галлера? В ніякому разі не могло українське командування надія­ тися, що Галицька Армія потрапить затримати наступ польської армії на своїх передових позиціях. Для цього сили української армії були невистарчальної, а допомоги нізвідки не можна було сподіватися. Дієва Армія УНР, після спроби перевороту от. Волод. Оскілка, була сама в катастрофальному стані. На допомогу від московсько-большевицьких армій ніхто не розраховував, дарма, що- в- цьому часі ство­ рилось було цікаве міжнародне положення в зв’язку зі спробами Мос­ кви рятувати большевицький режим Белі Куна в Угорщині. Московсько-большеївицькі армії готувались вдарити на Румунію, щоб прийти з допомогою большевицькій Угорщині. В перших лавах цих армій мала на Румунію наступати українська партизанська група от. Матвія Григорієва, яка здобула була для большевиків Херсон, Миколаїв, Одесу від антантського десанту. Але, замість наступати на Румунію, от. Григоріїв підняів 7 травня повстання проти большевиків. Можна39 39 В січні 1919 р. шеф польського генштабу у Варшаві ген. Ст. Шептицкі жадав, щоб у реченці до двох тижнів уклали з українцями перемир’я й уклали демаркаційну лі­ нію, але польський командувач у Львові ген. Розвадовскі не послухав цього наказу. У лютому 1919 року, польська воєнна ситуація не покращала й тоді поляки рішились рятувати положення укладенням перемир’я 8 українцями за допомогою місії ген. Бертельмі. Все ж таки, під час перемир’я, ген. Розвадовскі звітував польському головному командуванню, що від закінчення перемир’я він видержить у боротьбі тільки кілька днів. Відповідно до цього, генштаб у Варшаві під проводом ген. Ст. Галлера видав був наказ (оп. ч. 607 8 дня 9 березня 1919), щоб польські війська опустили Львів. І цього наказу не послухав ген. Розвадовскі. Див. Witold Hupert, Walki о Lw6w, Lwow - Warszawa 1926, ст. 142—148, 195, 202. Далі: Гуперт, Валькі. Див. теж Василь Волицький, На Львів і Київ, Торонто 1963, ст. 108—117.

102


припускати, що якщо б він наступав був з іншими московсько-большевицькими арміями на Румунію, остання не виконала б була свого удару проти Галицької Армії в дні 24 травня!40 Отже, для Галицької Армії залишився на випадок великого поль­ ського наступу тільки відступ на схід, але на цьому шляху не було оборонної лінії, де армія могла затримати польський наступ і чекати на рішення Антанти. Закономірно Галицька Армія мусіла перейти Збруч, що й пізніше сталося. Але Галицька Армія могла, згідно з пляном полк. Курмановича, відступити за р. Дністер і здовж р. Дні­ стра організувати новий оборонний фронт проти польських військ. Ми вже раніше висловилися позитивно про цей плян, але певний політичний, мілітарний і моральний глузд цей плян міг мати тільки тоді, коли НКГА могла була склонити до відходу за р. Дністер теж Армію УНР. На нараді в Здолбунові (11 квітня) ген. М. ОмеляновичПавленко пропонував Штабові Дієвої Армії УНР, щоб він непомітно перевів частини Дієвої Армії УНР до Галичини, де вже вони мали ділити спільну долю з Галицькою Армією. За р. Дністром обидві армії мали б чекати кращої нагоди для визвольного походу на Укра­ їну, при чому немає найменшого сумніву, що зі зустрічі польських і московсько-большевицьких сил на Волині й Поділлі створилась була б дуже цікава ситуація, яка вже в своєму зародку створювала цілком нові перспективи для збереження між Дністром й Карпатами української збройної сили. Не можна було тільки залишати Дієвої Армії УНР напризволяще на її волинському пляцдармі: дії обох армій мусіли бути спільні.41 Такі- були можливості і дарма, що вони не здійснилися, про них треба було сказати. Воєнно-історична наука досліджує не тільки те, (що було, але й також те, що могло бути. Це її методологічна вимога. Ми не знаємо, що було б сталось з пля��дармом української збройної сили між' Дністром і' Карпатами d ми можемо різно припускати. Пляцдарм міг бути здобутий польськими чи московсько-большевицькими арміями, міг бути знищений бльокадою могутньої Антанти, як нею був знищений пляцдарм українських збройних сил на Правобережній Україні, але він міг теж втриматися і з нього, в корисних умовах, міг початися воєнний похід за звільнення українських земель від воро­ жих окупантів. У кожному разі, плян полк. Курмановича відповідав вимогам стратегічного планування, бо він для Галицької Армії забез­ печував воєнну базу, потрібну для дальшого ведення війни. Пере­ йшовши Збруч і залишаючи Галичину на поталу польським окупантам, 40 Л. Шанковський, „Григоріевщина — проблема й література”, Альманах - Календар „Провидімиґ на 1966 рік. Філядельфія, I960, ст. 82—103. 41 Коли під напором московсько-большевицьких військ Дійова Армія УНР відступила на волинсько-подільський пляцдарм, продовженням її східного фронту став фронт Галиць­ кої Армії. Таким чином, Галицька Армія охороняла флянки й тили Дійової Армії УНР. Відхід Галицької Армії ва р. Дністер був би позбавив Дійову Армію УНР цієї охорони й уможливив її окруження московсько-большевицькими військами та її знищення.

103


Галицька Армія свою базу втратила і це було немаловажною причи­ ною її загибелі в крутіжі дальших воєнних подій.42 5. Окремі воєнні походи, кампанії, бої й перемир’я Галицької Армії у польсько-українській війні

(А) Бої у Львові. Бої у Львові, що велись за втримання столиці новопосталої в Галичині української держави в українських руках і тривали три тижні (21 днів), були не тільки першою воєнною операцією Галицької Армії, але з погляду своїх оперативних цілей, були найважливішою в усій польсько-українській війні. Ук­ раїнська перемога у Львові, в листопаді 1918 року, мала б була велитенське політичне й стратегічне значення, бо вона б була вирі­ шила справу української державносте в Галичині. Розбиті у Львові польські повстанці, втративши у ньому свою матеріальну й психоло­ гічну базу, навіть, якщо б були уникнули українського полону, то вже не були б здатні до дальшої боротьби і не представляли б для української державности в Галичині жадної небезпеки. Цього зна­ чення не мало б було вже здобуття Львова в пізнішому етапі війни, наприклад у січні чи лютому 1919 року, бо тоді існував уже стан польсько-української війни і війська корінної Польщі атакували на кордонах Галичину. Втрата Львова в січні-лютому 1919 року не при­ пинила б була б тієї війни, а Польща й далі, з дипломатичною й во­ єнною допомогою Франції, • була б намагалась здобути Львів і цілу Галичину, що й врешті сталось, коли на польсько-українському побоєвищі з’явилася з Франції польсько-французька армія ген. Галлера. Перемога над польськими повстанцями у Львові, в листопаді 1918 року, була б остаточна. З цього виникає, що вона була конечністю для молодої української держави в Галичині. Для цієї перемоги по­ винні були бути зібрані всі українські сили, що повинні були діяти рішуче й енергійно. В ніякому разі українське командування не могло допустити до упадку Львова, бо цей упадок столиці носив у зародку упадок самої української державности в Галичині. На жаль, в листопаді 1918 року українські війська у Львові цієї так конечної перемоги над польськими повстнцями не здобули. Нас мало потішає факт, що до цієї української перемоги цілком мало бракувало, бо українські війська у Львові, назагал, виконали свій обов’язок перед Батьківщиною й боролись як леви. Вони навіть не понесли поразки у бою проти польських військ, але залишили Львів на наказ. Дослідник української воєнної історії, який має документи обох сторін, знає тепер, що цей наказ до відходу українських військ зі Львова, в ночі з 21 на 22 листопада, був жахливою помилкою і стався в наслідок непорозуміння, в наслідок хвилевого нервового заломання 42 . На Наддніпрянській Україні УГА зберегла свою повну організаційну незалежність від Дієвої Армії УНР. Таким чином вона на Україні мала характер екстериторіальної армії. Як екстериторіальна армія, вона не мала своєї територіальної бази і цей брак погано впливав на поповнення та матеріальне забезпечення УГА. Екстериторіальність викликала сепаратистичні тенденції, які остаточно завершилися сепаратним договором з' коман­ дуванням Добрармії ген. Денікіна, потім теж з командуванням Червоної армії. Про те буде мова далі.

104


начального команданта українських військ у Львові, полк. Гната Стефанова і був переведений без порозуміння з урядом і штабом, і всу­ переч протестові фронтових старшин. 43 Українські війська, що віді­ йшли зі Львова, могли ще й далі втримуватися на своїх позиціях у Львові, а перша допомога для польських повстанців з корінної Польщі, „одсєч” пполк. Токаржевського, не могла ще змінити поло­ ження у Львові. Втримавшись у Львові ще впродовж двох тижнів, українське командування могло рахувати на більшу допомогу з краю, з якою можна було приступити до рішальних боїв проти польських військ.44 За всяку ціну треба було втримати частину Львова в українських руках, але цього не сталося. Деякі польські мемуаристи люблять хвалитися, що українців зі Львова вигнали польські „жінки й діти”, а в інших випадках говориться ще про „львівських батяргв”, що нібито перевищали боєздатністю українських вояків на ціле небо. Об’єктив­ ний воєнний історик, приглянувшись до окремих боїв у Львові, від­ повість, що обі сторони диспонували рівнорядним вояком. Численні польські атаки на Цитаделю, казарми Фердинанда чи будинок Сойму заломлювались в огні української оборони. Так само заломлювались в огні польської оборони українські атаки на Кадетську школу. Поль­ ська сторона мала тільки ту перевагу, що мала значну кількість стар­ шин, чого не мали українці, а теж» польські повстанці мали широку підтримку з боку місцевого польського населення, яке виявило булопатріотичний фанатизм, безмежну волю до перемоги й безприкладну посвяту для справи. Цієї співпраці з цивільним населенням, по укра­ їнському боці, не було і ніхто її не організував, тим самим віддаючи психологічну перевагу в руки польських повстанців.45 І ще один психологічний чинник заважив у боях у Львові. Укра­ їнська сторона, що так скажемо, вела війну „в рукавичках”. Не звіжаючи на воєнні акти з боку польського цивільного населення, ніхто з українського боку не подбав, щоб згідно з воєнним законом взяті закладникйв з-поміж цивільного населення, які б відповідали за ворож. воєнні акти, незгідні з воєнним законом. Тим часом, поляки, тільки що здобули будинки св. Юра, проголосили всіх його мешканців закладниками. І в своїй пропаганді проти українців на терені корінної Польщі поляки розповідали про страхітливі жахіття, що їх, нібито, українці стосували у відношенні до польського цивільного населення. Цю свою неперебірчиву пропаганду жахіть мусіли відкликати самі поляки, після здобуття Львова, стверджуючи у воєнному комунікаті з дня 22 листопада 1918 року, що „поголоски про вішання й морди польського населення з боку військових українських відділів вияви­ лися неправдивими”.46 Тим часом, на польському боці, траплялися розстріли українців, а грабунки й тероризація були на денному по­ рядку. Польські повстанці зрозуміли від самого початку, що між 43 44 45 46

Кувьма, назв. праця, ст. 424—426. Там же, ст. 421—42<2. Там же, ст. 439—440. Помараньскі, назв. праця, ст. 6.

105


поляками й українцями ведеться війна, що її виграє, під кожним огля­ дом, сильніша сторона, коли українці трактували польське повстання у Львові, як якесь переходове непорозуміння, яке можна усунути переговорами й перемир’ями з противною стороною. Оці перемир’я, справді, укладано часто, але польська сторона завжди їх використо­ вувала для своїх воєнних цілей.47 Щоб мати уяву, як розвивалося воєнне положення обох сторін у Львові, подаємо, в цьому місці, табличку,, в якій подано зведення львівських боїх на кожний день пам’ятних трьох тижнів. У цій таб­ личці, кожна українська перемога означена є знаком ( + ) , а невдача знаком (—). І, хоча, в нашому зведенні є більше знаків (—), то все ж’ таки ми радимо приглянутись кожній позиції зокрема. Коли так зро­ бимо, то побачимо, що ніколи ситуація українських військ у Львові не була безнадійною. Вона не була безнадійною навіть упродовж перших днів боїв, коли бойовий стан української залоги зменшився до 648 старшин і вояків 48 і польські повстанці мали перевагу в числі вояцтва, озброєнні й бойовій ініціативі. Після приїзду УСС в дні З.ХІ. і не зважаючи на їх невдачні наступи на головну залізничну станцію, стан обох сторін вирівнявся і з цього часу, аж до кінця, положення у Львові мало тенденції розвиватися в українську користь.4950 (Гл. Табл. 13 на 107 стор.). І, так, у нашій табличці, бої у Львові поділено на три періоди. В першому періоді, до дня 9.ХІ. включно, оперативну ініціативу мають польські повстанці. Вони жваво атакують, намагаючись викинути українців з міста. Найбільшим їх досягненням, у цьому періоді, є здо­ буття товарної й особової головної залізничної станції. Тут помстилася разюча помилка організаторів Листопадового перевороту, які, плянуючи обсаду Львова, призначили на залізничну головну станцію зовсім малу залогу. Ця мала залога, не маючи зв’язку з командою й не орієнтуючись у положенні, сама покинула станцію, яку поляки зайняли під час „перемир’я ”.60 Військовий матер-іял, здобутий у чис­ ленних магазинах і складах на товарній станції, уможливив полякам значно збільшити свій бойовий стан, а посідання станції уможливлю­ вало зв’язок на захід, який особливо придався тоді, коли „одсєч” пполк. Токаржевського приїхала з Перемишля просто на головну залізничну станцію у Львові. Упадок залізничної станції вирішив майбутній упадок самого Львова. Українське командування не вміло зорганізувати операції, яка б привела до її здобуття. Наступи УСС на неї не вдалися двічі: перший наступ УСС закінчився здобуттям станції, але одночасно втра­ тою її в наслідок підступних махінацій польської сторони, що почала була „переговори”.51 Другий наступ не вдався тому, що був нефа47 Кувьма, назв, праця, ст. 360—361. 48 Там, же, ст. 128. 49 Чисельний стан польських й українських військ у Львові від 15 до 21 листопада 1918 року представляє Кузьма, назв. праця, ст. 392—395. 50 Йосафат Сідельник, чет. „Перші дні листопада 1918 р. на Головнім двірці”, ЛЧК 1932, 11, ст. 2—3. Також Кузьма, назв. праця, ст. 112. 51 Кузьма, назв, праця, ст. 136—189.

106


БОЇ У ЛЬВОВІ (1—21. XI. 1918)

Табл. 13

Дата

1. XI. 2. XI. 3. XI.

4. XI. 5. XI. 6. XI. 7. XI. 8. XI. 9. XI.

І0. XI. 11. XI. 12. XI.

13. XI. 14. XI. 15. XI. 16. 17. 18. 19. 20.

XI. XI. XI. XI. XI.

21. XI.

22. XI.

День

ОПЕРАЦІЯ

І. Оперативна ініціятива в руках польських повстанців Початок польського повстання у Львові П'ятниця Поляки здобули товарну зал. станцію Субота П е р е м и р’я від 2-ої год. non. Неділя П е р е м и р’я від 2-ої год. non. Під час перемир’я поляки захопили залишену українцями особову зал. станцію Поляки здобули Кадетську школу, св. Юр Польська атака на Цитаделю відбита Прибуття УСС. Перша атака УСС на зал. станцію ударемнена крутійством у справі перемир’я Поляки здобули будинок дирекції залізниць Понеділок і Духовну семінарію Невдачна атака УСС на залізничну станцію Вівторок Невдачні польські атаки на крилах фронту Невдачні польські атаки на казарми Фердинанда Середа і на станцію Підзамче Невдачний наступ українців у середмісті Четвер Поляки здобувають ст. Скнилів Невдачна польська атака на Цитаделю Поляки здобувають підступом будинок пошти П’ятниця Субота Польська атака на Сойм заломлюється цілком Польська атака на Цитаделю відбита Наступ сотні пор. Кубинського на вул. Бема II. Оперативна ініціятива в руках українськихх військ Неділя Поляки здобули с. Скнилів Понеділок . Відбито атаки на казарму Фердинанда Поляки здобули Зимну Воду й Рудно Вівторок Українці здобули Оссолінеум Відбито атаки на казарму Фердинанда Наступ сотні хор. Мінчака на Жовківськім Українці здобули Сокільники Перший укр. наступ на Кадетську школу Середа Укр. наступ на Кульпарків Протияаступ на Кульпаркові Четвер Наступ на Клепарів і Замарстинів укр. військ Другий укр. наступ на Кадетську школу П'ятниця Укр. наступ на Замарстинові Відбито наступ на казарму Фердинанда Відбито польський наступ на Стрийськім Субота Третій укр. наступ на Кадетську школу Неділя П е р е м и р’я від 6-ої ранку Понеділок П е р е м и р’я від 6-ої ранку Вівторок П е р е м и р’я від 6-ої ранку Середа Прибуття „одсечі” ітполк. Токаржевського III. Вирішний бій Кінець перемир’я в 6-ій год. ранку Четвер Польський наступ на крилах фронту: (а) На півночі відбитий укр. військом (б) На півдні польський успіх В ночі укр. війська на наказ залишили Львів П'ятниця

Вислід для українців + позитивний — негативний

+

+ + + + + + + + + + + +

+ + +

+ 107


хово .ведений старшиною, який не мав потрібного бойового досвіду. Причиною цього нефахового керівництва був факт, що деякі стрі­ лецькі старшини „революційно” усунули фахового старшину, сотн. Осипа Микитку, від командування куренем, мовляв, він був, нібито, „австрофілом”.52 Це непотрібне політиканство, очевидно, причини­ лося до невдачі. Причиною невдачі був теж факт, що по приїзді до Львова легіону УСС з Буковини, його наказом тодішньої укра­ їнської команди було поділено й частину легіону УСС, під командою сотн. Букшованого. призначено на Цитаделю.63 Сьогодні не важко ствердити, що наступ цілого легіону УСС на головну станцію, під проводом сотн. Осипа Микитки або сотн. Осипа Букшованого, був би мав успіх, який мав би вирішальне значення для дальших боїв за Львів. Польська оперативна ініціятива заламалась дня 9.ХІ. в наслідок невдачних польських наступів у центрі міста, зокрема наступу на будинок Сойму, який цілком заломався в огні української оборони, завдаючи полякам великі втрати. З цього часу, поляки вже не про­ бували великими фронтальними наступами шукати вирішення в бо­ ротьбі проти українців.54 У другому періоді, в якому українськими військами командує полк. Гнат Стефанів, оперативну ініціятиву переймають українські війська. Вони завзято атакують противника на обох крилах фронту. Атаки на лівому крилі, на Кадетську школу, що були конечні для скорочення фронту, не принесли успіху. Для здобуття цього об’єкту потрібно було більшої кіількости військ, як було вжито, а теж потрібно було тяжкої артилерії, яку вже давно до Львова прислати були по­ винні українські запільні команди. В існуючих умовах, слабими си­ лами й без тяжкої артилерії, українські війська Кадетської школи не могли здобути. Атаки на правому крилі, головно на Клепарові й Замарстинові, мали успіх. Поява наддніпрянських вояків із Загону ім. Івана Гонти, під командою от. Андрія Долуда, спричинила була паніку серед поль­ ського населення на Замарстинові й повне заломання настроїв. У зв’язку з цим фактом насувається питання, чому не використано засобу психологічної війни, і в Золочеві або Тернополі не організо­ вано загонів вояцтва в російських уніформах (магазини в Радивилові були повні цього добра) та не післано їх до Львова, щоб перед польським населенням вдавали наддніпрянську допомогу для україн­ ських військ, якої так панічно польське населення боялося. Після прибуття „одсєчі” пполк. Токаржевського, поляки органі­ зували велику наступальну операцію в дні 21 листопада. На правому крилі, на півночі фронту, наступи польських військ не мали наймен­ шого успіху. Зате вони мали цей успіх на лівому крилі, на південному фронті, де зуміли просунутись аж до Личакова. Цей рух противника*34 52 Там же, ст. 142. аз Там же, ст. 183—135. 34 Ярослав Гордій, „Єзуїтський город”. Епізод 8 львівських боїв 9. XI. 1918. КЧК, 1929, ст. 71—76.

108


на південь викликав був розгублення в Начальній Команді, в наслідок якого видано наказ до відвороту українських військ зі Львова. Цей віідворот відбувся в зразковому порядку й війська, що уступили зі Львова, відразу створили під Львовом бойовий фронт, не дозволяючи польським військам далі посунутися на схід. Але, здобуваючи Львів, противник накинув теж1 українській стороні дальшу стратегію у поль­ сько-українській війні. Вийшовши зі Львова, українська армія загрязла в позиційну війну проти польської армії, ставлячи собі зав­ дання відбиття Львова, яке, до речі, уважалось престижовим завдан­ ням для української армії. Таким чином, українська армйя зреклась можливостей ведення зачіпно-маневрової війни на крилах наступаю­ чих польських військ на Галичину, що могло принести перемогу, зо­ крема тоді, як в наслідок цих Дій впав би Перемишль. Майбутнє по­ казало, що війни проти польської агресії не можна було виграти за­ собами позиційної війни, ан!і теж вломами в позиції противника. На­ кидаючи позиційну боротьбу за Львів, польська армія накинула укра­ їнській армії стратегію, яка була їй дуже вигідна, бо Львова було легко боронити, а важко на нього наступати і боротьба за Львів від­ вертала увагу української сторони від цих оперативних цілей, які дійсно треба було осягнути в польсько-українській війні. Закінчуючи цей наш нарис боїв у Львові, бажаємо вказати, що бої у Львові мають велику літературу в українській і польській мовах, яка дозволяє їх докладно прослідити й зробити узагальнюючії виснов-. ки.65 В першому томі УГА бої у Львові представив у високовартісній розвідці чет. УСС Мирон Заклинський.66 Документальний характер має стаття полк. Гната Стефанова, в якій він подає овій погляд на бої у Львові.67 Про бої у Львові є відповідні розділи в праці з історії польсько-української війни А. Крезуба (О. Думіна) та в Історії укра­ їнського війська.68 Українська мемуаристика є доволі багата, але її перелік виходить поза обсяг нашої праці.69 З польської літератури слід назвати, насамперед, збірну працю під назвою „Оброна Льво­ ва” в0, спогади польського начального коменданта кпт. Чеслава Мончинського в1, а теж спогади Яна Ґеллі, Фр. С. Кшисяка, Т. Коссака, Вацлава Ліонського, Ст. Лапінського-Міяьського (був заступником95 95 56 57 56

59 60

61

Олекса Кузьма, Листопадові дні 1918 р., Львів 1931 (друге видання), Нью Йорк 1960, 443 ст. із шкіцами. Клясична праця сота. Кузьми е одною з найкращих праць 8 ділянки української воєнної історії. Мирон Заклинський, чет. УСС, „Бої у Львові в листопаді 1918 року”, УГА, том І, Він­ ніпег 1958, ст. 371—392. Полк. Гнат Стефанів, „За Львів”, Український Скнталець, 1923, 21—22 (43—14), ст. 8—12. Ангін Крезу�� (Осип Думін), „Нарис історії українсько-польської війт 1918—1919”, друте видання, Нью Йорк 1966, ст. 46—19; Д-р Богдан Гнатевич і Осип Думін. „Бої за Львів та Перемишль”, Історія українською війська, друге доповнене видання, Вінніпеґ 1953, ст. 462—180. Про мемуаристику УГА, див. Л. Шанковський, „Нарис української воєнної історіогра­ фії”, Український історик, Нью Йорк-Мюнхен, 1973, 3—4 (39—10), ст. 113—126. Mjr. h-r Eugenjusz Wawrzkowicz і kpt. dypl. Aleksander Kawatkowski, Red. Obrona Lwowa 1—22 listopada 1918. Relacje uczcstnikow. Z wst^pnym stowem gen. Juljana Stachiewicza oraz przedmowa gen. Boleslawa Popowicza і Prof. Stanisiawa Zakrzewskiego. Tom I. Lwow 1935. Nakladem T-wa Badania Historji obrony Lwowa і wojewddztw pohidniowo-wschodnich. Czeslaw M^czyfiski, Boje Iwowskie, Tomy I—II, Warszawa 1921. Goth.

109


польського начального команданта), Ст. Орського, ген. Болеслава Рої та. Ст. Рутковського.62 Всю цю польську літературу використовує Ол. Кузьма критично у своїй праці про „Листопадові Дні”. Про львівські бої робить Ол. Кузьма, між іншими, такі висновки: „Словом, польська сторона висіла на волоску, але втрималась і виграла кампанію тільки через українське безголов'я. Якби укра­ їнці вмііли були держатися 21 листопада, в першому дні польського наступу, не страшний був би для них наступ і другого і третього дня, як було видно по настроях польських військ та їхніх командантів . . . На війні рішає той, хто має сильніші нерви, сказав Гінденбурґ — і його слова справдилися тут в цілій основі. Німці в нашому положенню були б ©держалися панами ситуації й вигра­ ли справу. На жаль, польські легенди про німецьких старшин і вояків у тодішньому українському війську були тільки легендами”.63 Немає й чого додавати до цих слів. (Б) Два перші місяці польсько-української війни (12.ХІЛ918— 12.1.1919. У нашій праці ми вже відзначили, що польсько-українська війна почалася не польським повстанням у Львові, але атакою поль­ ських військ з корінної Польщі на Перемишль. Ця атака мала місце в понеділок, для 11 листопада 1918 року. Наступного дня, після зламання останнього опору українців у казармах при вул. Тихій, весь Перемишль був уже в руках польської воєнної експедиції під про­ водом майора Стахевіча, яка прибула з Кракова.64 Від дня 12 листопада починаємо рахувати дні й місяці польськоукраїнської війни. У перших двох її місяцях, до дня 12 січня 1919 ро­ ку, українська сторона повинна була проявити максімум своєї рішу­ чосте й енергії, щоб цю війну виграти, бо чим довше вона затяга­ лася, тим було менше шанс на перемогу. Час грав у користь польської сторони, бо чим далі, тим більше Польща консолідувалася й розбу­ довувала свої збройні сили. Воєнному потенціялові Польщі ніяк не могли протиставитися три мільйони українського населення 40 по­ вітів Галичини, які фактично творили в Галичині українську державу. І тому рішення у польсько-українській війні мусіло наступити ще пе­ ред тим, заки Польща поборола всі свої внутрішні й зовнішні труд­ нощі, яких було чимало в останніх місяцях 1918 року і заки вона могла розбудувати армію, здатну до вирішення проблеми української державносте в Галичині зброєю. У наступній табличці ми подаємо зведення операцій у польськоукраїнській війні, які мали місце від 12 листопада 1918 року до січня 1919 року. Зведення це показує, що не зважаючи на великі труднощі, 62 Jan Gella, Ruski mtesiqc. Ilustrowany opis walk listopadowych we Lwowie, Lw6w 1919; Fr. S. Krzysiak, Z dni grozy we Lwowie, Lwow 1919; Tadeusz Kossak, Wspomnienia wojenne (1918—1920), Krakow 1926; Lipinski, Wsrod Iwowskich orlat, Warszawa 1927; Kpt. St. L’apinski-Milski і por. Al. Kron, Listopad we Lwowie, Poznafi. 1920; St. Orski, W zachodniej republice ukrainskiej. Od 1 listopada 1918 do 22 maja 1919. Lw6w 1920; Gen. Boleslaw Roja, Legendy і fakty, Warszawa 1932; St. Rutkowski, Odsiecz Lwowa w listopadzie 1918 r. Lw6w 1928. 63 Кузьма, назв. праця, ст. 421—422. 64 Сопотшдкі, назв. праця, ст. 37—38. Контроверсія з датою зайняття Перемишля поляка­ ми вияснена в нотці 32 цього розділу.

110


які мала Польща в цьому часі, вона потрапила виявити оперативну ініціятиву для проведення чотирьох наступальних операцій проти Га­ личини. Польські військові групи успішно наступали із Замостя в напрямі на Раву руську, з Ярослава в напрямі на Любачів і Раву руську,, з Перемишля на Хирів і Самбір і з Сянока на Устрики долішні й Хирів. На всіх цих напрямках просування польських збройних груп на Галичину українці потрапили зорганізувати тільки слабу оборону, всю овою увагу присвячуючи до підготови фронтального наступу на Львів. Сьогодні не важко зрозуміти, що замість цього фронтального наступу на Львів, українські війська повинні були організувати пере­ важними силами наступальні операції проти польських військ, які атакували Галачину, вживаючи для цього методи зачіпно-рухової війни проти крил і тилів цих військ для їх повного окруження й знищення. В тракті цих операцій, українські війська повинні були здобути Пере­ мишль й осягнути лінію р. Сяну, а тільки після цього перепроваджу­ ючи операцію для окруження Львова і його евентуального здобуття не так у наслідок фронтальних атак, як повного припинення достави харчйв, зброї, амуніції й військового постачання для польської залоги Львова. Така повна облога Львова мусіла б закінчитися його капі­ туляцією й полоненням усієї польської львівської залоги, що значно зменшило б шанси польської перемоги на фронті польсько*української війни. Табл. 14

Дата

12. 17. 24. 26.

XI. XL XI. XI.

27. XI. 29. XI. 29—ЗО. XI. 30. XI. 2. XIL 2. XII. З—4. XII. 4. XII 5. ХИ. 6. XII. 7. XII. 8. XII. 9. XII.

ДВА ПЕРШІ МІСЯЦІ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ (12. XI. 1918 — 12. І. 1919)

ОПЕРАЦІЯ

Перемишль повністю в руках польських військ Відбито першу спробу переходу Сяну к. Ярослава Група Вечоркевіча із Замостя зайняла Любичу Група Вечоркевіча зайняла Гребенне Група Свободи з Сянока зайняла Устики долішні Група Вечоркевіча зайняла Раву руську Група Свободи зайняла Хирів Група Свободи зайняла Фельштик Наступ угнівських і жовківських сотень на Раву руську Сформувалась група полк. Яроша в Ярославі Наступ групи „Хирів” на Фельштин Відбито польський наступ на Яворів Відбито український наступ на Городок Українці відбили польський наступ на Холмщині Група полк. Кравса здобуває Хирів Український наступ на Мостиська Група Вечоркевіча здобуває Верхрату Група Яроша здобуває Любачів Група Яроша здобуває Чесанів Група Кравса здобуває Нижанковичі Невдачний український наступ на Чесанів Група Яроша здобула Нове Село

Ви слід для українців + позитивний — негативний

+ +

+ + + +

+

111


Табл. 14

ДВА ПЕРШІ МІСЯЦІ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ війни (12. X I. 1918 — 12. І. 1919) (Продовження) В и с л ід

Дата

10. 11. 11. 15. 16. 17.

XII. XII. XII. XII. XII. XII.

18. XII. 20. XII. 21. 24. 25. 26. 27.

XII. XII. XII. XII. XII.

28. XII. 29. XII. 30. XII. 31. ХП.

1. І. 2. І. 3. І. 5. І.

7. І. 8. І.

9.

І.

10. І. 10—11 І. 11. І. ' l l . І. 11. І.

112

^

^ ^

* та т «

ОПЕРАЦІЯ

для українців + позитивний — негативний

Невдачний український наступ на Любачів — Невдачний український наступ на Гребенне — Польський наступ на Довгобичів (Холмщина) відбито + Поляки здобули Янів — Група Зелінського з Перемишля здобула Нижанковичі — Українська група з Команьчі перервала залізницю Сянік - Лупків + Другий невдачний наступ українців на Любачів — Група Зелінського здобула Добромиль і Хирів — Група сотн. Клея відбиває атаку поляків на Немирів + Сформування групи пполк. Сопотніцкого — Сопотніцкі здобуває Любінь великий — Відбито польський наступ на Угнів + Сопотніцкі здобуває Ставчани й Оброшин — Початок українського наступу на Львів Успіхи українців на сході й півдні осадного фронту + Неуспіх українських військ на заході — Сопотніцкі входить до Львова — Другий день наступу: неуспіх на заході — Третій день наступу: успіхи на півдні + Четвертий день наступу: неуспіхи на заході — Група Заржицького наступає на Угнів. Наступ відбито + Українські війська атакують Судову Вишню — Українські війська атакують Раву руську — Українські війська атакують під Хировом + П’ятий день наступу на Львові, неуспіхи на заході — Шостий день наступу на Львів: поляки переймають ініціативу — Сьомий день наступу: українські війська відходять на вихідні позиції — Поразка польських військ під Угневом + Начельне довудство у Варшаві переймає команду над польськими військами в Галичині — Сформування групи „Буг” ген. Ромера — Група „Буг” починає атаку з Рави руської на Львів — Група „Буг” займає Жовкву — Група Беліни наступає на Угринів - Варяж — Група Заржицького наступає на Угнів — Поляки зайняли Угнів — Група „Буг” зайняла Мацошин, Смереків й Куликів — Українці відбили Угнів + Група „Бут” входить до Львова — Українці здобувають обози й постачання групи „Буг” + Початок наступу 5 бригад на Львів + Наступ українських військ на Львів вдаряє в польські вихідні становища до генерального наступу проти україн­ ської армії й, тим самим, ударемнює його +


Упадок Перемишля в дні 12 листопада 1918 року мав рішальне значення для висліду польсько-української війни. Здобуваючи Пере­ мишль, польська сторона могла організувати допомогу для польських повстанців у Львові, а втримуючи Перемишль і залізничний коридор до Львова, польська сторона могла постійно підсилювати польську залогу Львова людьми, харчами, зброєю й воєнним матеріялом. З цієї причини, головні зусилля української армії в польсько-українській війні повинні були бути спрямовані на здобуття Перемишля, цього дійсного ключа до Львова й цілої Галичини, а не на фронтальні атаки проти Львова, які стратегічно Нічого не вирішували, але, в разі успіху, мали тільки престижеве значенн��. А втім, Перемишля навіть не треба було здобувати, бо впродовж 8 днів українці були панами положення в Перемишлі (3-8.XL) і могли організувати його оборону перед будь-якими наступами з корінної Польщі. На жаль, український політичний і мілітарний провід у Пе­ ремишлі не виправдав надій, не зібравши вистарчальної збройної сили, що могла б відбити спробу зайняття міста слабкою польською воєн­ ною експедицією майора Стахєвіча. Багато говориться про разюче занедбання, яким було невисадження мостів над р. Сяном, але виною цьому не була легендарна заборона ці мости висаджувати, а тільки брак вибухових матеріялів, а ще більше брак фахівця, який про це висадження мостів мав би подбати.65 Очевидно, обов’язком перемиської команди було, за всяку ціну, потрібні вибухові матеріяли й фахівця знайти, зглядно зажадати їх від вищих команд. Упродовж польсько-української війни, українське командування не організувало ніякої операції для здобуття Перемишля з очевидною шкодою для висліду польсько-української війни. Навіть операція гру­ пи полк. Кравса, яка розвивалася в першій половині грудня й довела українські війська майже до самого Перемишля, не була підтримана українським командуванням, яке не здавало собі справи, що вирішення війни треба шукати в цьому місці.66 Ініціятива полк. Кравса повинна була знайти повну підтримку українського командування, а його вій­ ська повинні були отримати значні підкріплення в піхоті, артилерії й воєнних матеріялах. Але українське командування боялося цього напрямку, про що свідчить факт, що коли почався 27 грудня гене­ ральний наступ на Львів, полк. Кравсші щоправда наказано операції для перервання залізничного шляху між? Медикою й Мостиськами, але заборонено будь-які операції в напрямі на Перемишль.67 Заплянований генеральний наступ на Львів, що почався 27 грудня й тривав 7 днів, не міг мати належного успіху, бо для нього зібрано замало сил, на що вказував українському командуванню полк. Лєгар, який пропонував наступ відкликати на три тижні для кращої підготови.68 Полк. Лєгар зобов’язувався ці сили зібрати й наступ попро­ 65 Теодор Газа, „З визвольних днів Перемишля”, У ГА, Ш, ст. 62. 66 Ген. Антін Кравс, „Зав’язок і бої „групи Хирів”, УГА , П, ст. 50, 59. 67 Д-р Володимир Калина, „Українсько-польська війна”, УГА І, ст. 397. Пор. Павленко, н а зв , праця, ст. 15. 66 Антін Крезуб, н а зв , п рац я, ст. 60—61. Див. теж Калина, н а зв, п раця, УГА І, ст. 400, 403. Звідомлення полк. Легара, див. УГА І, ст. 111—119.

113


вадити. Українське командування -відкинуло пропозицію полк. Легара і наказало наступати в запланованому терміні. Ситуація ускладнилась тим більше, що до складу ударної групи, яка мала відограти головну ролю в наступі, призначено невідомої мілітарної вартости Окрему Козятинську пішу бригаду, що щойно прибула з України. Помилкою командування було, що воно куренів цієї бригади намагалося вжити в характері гарматного м’яса, до чого вони абсолютно- не надавалися. Коли козаки цієї бригади відмовились іти в бій, їх відтягнено з фронту й роззброєно, при чому само роззброєння відбулося не без втрат, але на їх місце вже не було ніяких інших частин. Поменшена на одну пішу бригаду ударна група під проводом полк. Ів. Омеляновича-Павленка не могла вже виконати головних завдань у наступі, для вико­ нання яких була призначена. Польська рішучість й енергія для втримування оперативної ініціятиви у власних руках, варті окремої згадки. Мабуть добре поінформо­ вана про пляни української сторони польська команда негайно припи­ няє наступ переважних польських сил у напрямі: Самбір-Дрогобич, із групи ген. Зелінського творить нову оперативну групу під прово­ дом пполк. Оопотніцького (2,400 багнетів, 22 кулеметів, 150 шабель і 10 гармат) і кидає з-під Хирова через Городок (залізничним транс­ портом) на Любінь і далі на ліве крило ударної української групи під Львовом, від якої полякам грозить найбільша небезпека. Група пполк. Сопотніцкого блискуче виконує своє оперативне завдання і вже 28 грудня, після одного тижня існування, входить до Львова, зміцнюючи його залогу саме проти української ударної групи.89 Цієї енергії й рішучости не проявиляло, на жаль, ніколи українське командування, часто віддаючи оперативну ініціятиву у руки противника. У цьому періоді двох перших місяців війни польське командуван­ ня проявляє постійно оперативну ініціятиву. Всюди творяться неве­ ликі польські групи, які, одначе, створюють грізні факти на польськоукраїнському фронті. Група майора Вєчоркевіча, що формується в Замостю й вирушає на Раїву руську, нараховує тільки 2 сотні, чету кінноти, 6 кулеметів й обоз, але цій групі вдається оволодіти Равою руською після 22-годинного бою. Спроби українців відобрати місто є безуспішні': від 27 листопада 1918 року до кінця війни Рава руська перебуває вже постійно в руках поляків. Але вже в скорому часі залога Рави руської побільшується і на переломі 1918-1919 років ма­ ємо вже в групі пполк. Заржйцького 1,200 багнетів, у тому 6% стар­ шин, 200 шабель, панцерний поїзд, 28 кулеметів і 6 гармат. Небагато більшими від групи майора Вєчоркевіча були групи цолк. Яроша, що здобула Любачів і Цішанів і група полк. Свободи, яка оперувала на лінії Сянік-Хирів. Коли в першому дні офензиви полк. Кравса група ця панічно втекла з-під Хирова аж до Сянока, прибув до Сянока полк. Міїнкевич, реорганізував її і поеів назад у наступ із Сянока на Хирів. Проти всіх цих груп українське командування не потрапило зоргані­ зувати більших українських сил, які операціями зачіпно-маневрового69 69 Сопотніцкі,

114

п а зе , п р а ц я ,

ст. 68—78.


характеру зуміли б окружити ці польські групи й знищити їх. Проти 1,200 багнетів, 200 табель, 28 кулеметів, 6 гармат і панцерного поїзду групи Заржицького в Раві руській, стояло на фронті у відтинку „Угнів” 1,600 багнетів, ЗО табель, 16 кулеметів і 6 гармат під командою оотн.. Володимира Стафіняка.70 Для знищення польської групи полк. Зар­ жицького потрібно було двократної переваги. Тієї двократної пере­ ваги українці ніколи не здобули, навпаки, в скорому часі, польські війська над р. Солокйєю (група „Буг”) мали вже трикратну і чотири­ кратну перевагу над українцями. Поляки не тільки здобули Раву руську, але й Угнів, потім Белз, який українці не мали вже сили здо­ бути навіть впродовж 4-місячної його облоги. Наприкінці періоду двох перших місяців польсько-української вій­ ни українське командування організувало другий фронтальний наступ на Львів, який мав початися дня 11 січня 1919 року. Щоб паралізувати цей наступ, польське командування кинуло з Рави руської сформовану в Раві руській групу „Буг” під керівництвом ген. Ромера. Саме в ночі з дня 10 на 11 січня 1919 року, група ця прорвалась до Львова, зали­ шаючи по дорозі українцям всі свої обози з воєнними матеріялами і також гармати.71 Таким чином, наказаний на 11 січня наступ 5 бри­ гад на Львіїв ударив не тільки у війська залоги Львова, але теж на прибулу групу „Буг”, а теж на сконцентровані в районі Бартатова й Мшани польські війська, що мали почати свою офензиву 14 січня з ме­ тою прогнати українські війська з-під Львова й припинити українську облогу міста Львова. Український наступ не міг, отже, осягнути на­ казаних цілей, але він мав, принаймні, цей стратегічний успіх, що зовсім ударемнив польську офензиву під Львовом. Польська офензива, зударившись з українською, не могла вж’е зрушитись з місця: наші частини випередили ворога. Але факт цей зуміло теж врахувати українське командування. Беручи до уваги накопичення польських військ у Львові (15,000 багнетів, 50 гармат), воно почало шукати місця вирішення війни деінде, а не в фронтальних наступах на Львів.72 (В)

Рішальна фаза боїв під Львовом (13.1.—24.11.1919)

Коли польська й українська офензиви зударилися під Львовом у днях 11 і 12 січня 1919 року, українська армія здобула цей стратегічний успіх, що польська армія не могла вже перевести широкозакроєного наступу на позиції українських військ під Львовом з метою прогнати українські' війська з-під Львова й звільнити місто від української об­ логи. Облога ця давалась місту, його населенню і його залозі, дуже взнаки: адже ж українські війська були віддалені тільки на 5 км від центру міста. Щоб українська облога не впливала дефетистично на польське населення міста Львова і на його залогу, польська начальна команда власне заплянувала прогнати українські війські війська з-під

70 Д-Р Степан

Божик, „Шляхом слави 9-ої Бригади УГА”, ЛЧК 1984, 4, ст. 13. 1934, 5, ст. 13—14. Пор. теж Д-р Богдан Гнатевин і Осип Думін, „Украшемю-польська війна”, Іс т о р ія ук р а їн ськ о го вій ськ а , ст. 492. 72 Павленко, н а зв , п р а ц я , ст. 27, 37. 17

Т ам же, Ш К

115


Львова й звільнити місто віід облоги. Українські війська своєю офензивною акцією ударемнили польські плини. Польські війська вже 13 січня затримались на своїх вихідних ста­ новищах і тільки під Любінем великим польська група ген. Зелінського мала успіх, просто тому, що мала в цьому мйсці значну перевагу над українськими військами.73 Але, під самим Львовом, еони ніякого успіху не. мали. Факт цей відбився доволі широким ехом у цілій Евроиі, бо досі польська пропаганда трубіла в ній про свої перемоги над українцями, зокрема про невда��у українського генерального нас­ тупу в днях 27.XIL1918—2.1.1919. Престиж новопосталої польської дер­ жави захитався в опінії ближчих і дальших сусідів Польщі і дехто з сусідів почав пряміі воєнні акції проти Польщі.7475 Дня 10.1.1919 року німецька армія на Познанщині відкрила три фронти проти польської армії (потім бої велись на чотирьох і п’ятьох фронтах), а дня 22.1.1919 року чеська армія почала наступати на Тешинський Шлеськ, завдаючи прикрі поразки польським військам. Положення Польщі ускладнилися далі, бо з початком лютого треба було відкрити теж у західній Біло­ русі фронт проти наступаючих совєтських військ, а теж» положення на литовсько-польському кордоні було дуже напружене. Таким чи­ ном, польські збройні сили були в’язані на численних фронтах і не мали вільних рук для рішальних акцій на українському фронті. У са­ мому Львові положення було теж доволі- безнадійне. Дня 6 січня 1919 року українська артилерія запалила електрівню, а кілька днів пізніше було наново перервано доплив води водопроводами з Добростан. Над містом шалів вогонь українських гармат, а українські курені з усіх сторін поновлювали на місто атаки. Місто, в якому не було світла і якому відобрано воду, було теж без харчів, що їх важко було дово­ зити в наслідок сталого переривання залізничного шляху зі Львова до Перемишля. Українські атаки на Львів, брак харчів, води й світла так сильно впливали в тому часі на людність Львова, що президія Тимчасового Комітету міста 'в особах представників усіх політичних партій: графа Скарбка, д-ра Стесловіча і Обірка в листі з 5 січня 1919 р. представила „Командуванню Сходу” безнадійність дальшої боротьби з українцями. Майже одночасно з цим начальник генерального штабу у Варшаві ген. Шептицький жадав, щоб у реченці до двох тижнів заключити з укра­ їнцями перемир’я й визначити демаркаційну лінію так, щоб усі поль­ ські війська з Галичини можна було кинути проти большевиків. „Ко­ мандувач Сходу”, ген. Розвадовський, відмовився почати переговори з українцями, але тепер він мав проти себе не тільки опінію представ­ ників польської людности, але й польське командування.76 У своїй праці „Валькі- о Львуф”, полік. Вітолд Гуперт так характе­ ризує тодішнє положення у Львові: „Положення Львова ставало що73 Д-р Іван К&рнинець, „Історія 8-ої Галицької бригади” (далі Карнинець), Ш К 1933, 2, ст. 20—22. Пор. Witold Hupert, W a lk i о L w 6 w , Lw6w 1926, ст. 152—167. Далі: Гупорт, Вальні... 74 Про сподівану неминучість упадку Львова у звітах альянтських аїентів, див. Кучабський, н а зв , праця, ст. 260 і цитована ним література. 75 Гуперт, Валькі... ст. 143.

116


раз трудніше. Щоправда збільшилися ряди оборонців, одначе серед них постійно панував брак амуніції, а загальна перевтома війною ци­ вільної людности міста почала й у війську, особливо ж1 у львівській бригаді, викликувати прояви ферменту. 2-й полк львівських стрільців спротивився наказові брати участь у боях за містом . . . Наступного дня збунтувалася ряшівська сотня 5 п.п. й самовільно відійшла з фрон­ ту під проводом ппор. Галінковського на головну станцію, рішена від’­ їхати до Ряшева. Щойно по двох годинах, не вимусивши від’їзду, вер­ нулася на овій відтинок”.76 , А втім, навіть спокійний ген. Розвадовський почав уже тратити нерви в наслідок важкого положення у Львові. По воєнній нараді у Варшаві, дня 27 січня 1919 р., на якій він противився укладенню мира з українцями, вже 28.1. зажадаїв від генштабу у Варшаві 5 мільйонів штук амуніції, 5,000 нових рушниць, 15,000 протигазів і доповнень в людях, грозячи, що на випадок розпочаття української офензиви і без покриття цього запотребування, він зможе триматися проти ук­ раїнців найвище декілька днів і не зможе перешкодити їм у тривалому перерванні залізничного шляху між Городком і Судовою Вишнею.77 Отже, вже наприкінці січня, ген. Розвадовський і польське коман­ дування знали про пляноване українцями перервання залізничного шляху між» Львовом і Перемишлем. Це свідчить також про те, що в НКГА не надто берегли воєнних таємниць і мож£ забагато говорили про те, про що слід було мовчати.78 Але нові пляни були фактом. Українське командування врахувало весь досвід досьогочасних фрон­ тальних наступів на Львів і зрозуміло, що сильну залогу Львова (по­ над 15,000 бійців), повсякчасно готову до оборони в периметрі своїх дій на різних напрямках, перемогти можна тільки зосередженням власнир сил, далеко більших в'ід тих, що їх досі вживано у фронтальних наступах на Львів. У таких умовах, українське командування почало шукати нових оперативних концепцій здобуття Львова і воно знайшло їх у концепції відтяти Львів «ід Перемишля, шляхом концентричного удару на відтинок Городок-Судова Вишня. У літературі вказується зовсім правильно, що українське командування вибрало для перер­ вання залізничного шляху стратегічно найтяжчий відтинок, бо близь­ кий до Львова і його великої залоги і резерв.79 Відтинок цей треба було вибрати далі на захід, а саме відтинок Судова Вишня-Перемишль. Мусимо підкреслити щераз, що найслабшим місцем, яке могло спри­ чинити катастрофу всіх польських військових відділів у Галичині, був Перемишль (і прилягаюча до нього частина залізничного шляху ЛьвівПеремишль. Це було найслабше міісце польських бойових сил і на це місце повинен був піти найрішучіший удар українських (військ, оче­ видно при рівночасних демонстраційних наступах на інших відтинках фронту. Польський автор Сопотніцкі слушно вважає, що „для укра­ їнців надійшла найдогідніша хвилина для смілого, безоглядного й зав­ 76 Там же, ст. 163. 77 Там же, ст. 165. 76 Шуіевич, н а з в . праця, ч. І, ст. 119—121. Теж Гуперт, Валькі... от. 179, 184. 79 Карпинець, н а зв , п раця, З Ч К 1933, 6, ст. 18.

117


зятого удару на Перемишль, опанування цього міста й цілковитого знищення тамошніх мостіїв на Сяні”.80 Подібно оцінює теж ситуацію польський воєнний історик Гуперт, який не має сумніву, що „бій під Городком буде далеко трудніший, шіж під Судовою Вишнею”,81 при чому Гуперт теж аналізує кількість українського війська в бойовому стані. Дня 19.1.1919 р. мало бути 43,350 українських бійців у бойовому стані, що давало в порівнянні з 4 січня 11,500 бійців більше. За твер­ дженнями Гуперта, по обох сторонах залізничного шляху Львів-Перемишль мало натискати від полудня 7,800, а від півночі 2,000 україн­ ських вояків.82 Сопотвіцкї робить ще висновок, що зв’язок польських військ під Львовом з оперативною базою польських військ на захід від Сяну був поважно загрожений, а положення вдалося втримати тіль­ ки „завдяки пасивності й нездатності (нєудольносці)” української сто­ рони.83 У цьому відношенні Сопотшцкі помиляється і то помиляється ос­ новно. Не зважаючи на те, що українське командування вибрало для поляків найдогідніший і найменше шкідливий напрямок, ударяючи на Любінь Вел. (17.11.) та потім на Братковичії й Родатичі (на захід від Городка), не зважаючи, що до пролому вжито менше війська, ніж це обраховує Гуперт84, не зважаючи на завзятість й одчайдушність польських протинаступів, українська оперативна група виконала своє бойове завдання, втримала здобуті становища під залізничним шляхом і припинила всякий залізничний рух на шляху Перемишль-Львів. Але, у цій найкритичнішій фаз/і польсько-української війни, з допомогою польській стороні прийшла Антанта, яка своєю інтервенцією вимогла на українській стороні перемир’я. Це перемир’я почало діяти від дня 25 лютого 1919 р. і воно, без сумніву, причинилося до ґрунтовної зміни положення на користь польської армії. У черговій таблиці подаємо зведення боїв та операцій, які мали місце в періоді між 13 січня і 24 лютого 1919 р. У ній, крім боїв на львівському фронті, ввертають теж увагу бої на північному фронті в р. Угшв-Белз. У цих боях поляки проявляють послідовно опера­ тивну ініціятиву. Тут, до Рави руської, здобутої дрібними силами ма­ йора Вєчоркевіча, прибуває знову свіжа польська група полк. Бербецького, яка осягає над українською групою Угніїв двократну пере­ вагу. Тут оперують теж три польські панцерні поїзди і в скорому часі перевага польських сил позначається втратою Угнова й Белза, яких українці не можуть здобути, не зважаючи на завзяті атаки. Про підсилення групи Угнів новими частинами ніхто й не думав: 5-та со80 81 82 88 84

Солотніцкі, п а зе . п рац я, ст. 102. Гуперт, Валькі... ст. 183—184. Там же, ст. 164. Сопотніцкі, п а зе . п рац я, ст. 94. 3 опису перебігу І Вовчухівської офензиви видно, що офензиву провадила „Група Гофмана” спочатку власними силами (2 курені й 1 сотня: 1,000—1,100 батнетів), скріпле­ ними тільки третього дня частинами 1 куреня УСС. Щойно шостого, зглядно сьомого дня офензиви „Групу Гофмана” скріплено ще двома куренями, а саме 1/24 і ГГ/24. Отже разом українці мали 2,500—2.600 багнетів, а не 7,800, як подав Гуперт. З півночі не наступав ніякий український курінь, як пише Гуперт, і це очевидно було помилкою в плануванні бою з українською! сторони.

118


кальська бригада зрушила з місця щойно тоді, коли ворог переходово здобув Кристинопіль і загрожував самому Сокалеві.85 Продовженням правого крила українського фронту в Галичині буй фронт українських військ на Волині. Тут, на протипольському фронті* оперують слабкі сили Армії УНР. Поляки здобувають Володимир во­ лин��ький і висилають стежі в напрямі Луцька. Волинська оперативна група полк. Гната Порохівського проявляє, в другій половині січня, ініціятиву, здобуває від поляків Володимир волинський і відкидає польські сили на р. Буг.86 Але, перед притягненими з корінної Польщі підкріпленнями група ця мусить поступитися. Армія УНР втрачає Ко­ вель (З.ІІ.) і польська армія без труду осягає лінію р. Стоходу. Про воєнні події на Волині згадуємо тому, що з цього боку завжди була загроза, що польська армія може обійти праве крило Галицької Армії й вдарити в тили українських «військ, які обороняли Галичину від пів­ ночі. Якоюсь мірою ця загроза здійснилася під час офензиви поль­ сько-французької армії ген. Галлера в травні 1919 року. Польська армія виявила оперативну ініціятиву не тільки на лінії Рава руська-Угнів-Белз і не тільки на Волині. Всюди, де це було мож­ ливо, польська армія намагалася здобувати територію ЗУНР і вста­ новляти на ній польську владу. В зазначеному періоді таку ініціятиву виявила група полк. Мінкевича в Хирові, яка слабими відділами зай­ няла була Балигород та спацифікувала околиці Устрик долішніх і Коростенка. Інша польська група з Сянока зліквідувала т. зв. „Команчецьку республіку”, тобто українську владу в південній частині Сяніцького повІ7 у. Обидві експедиції, на Балигород і Команчу, мали місце 22 січня 1919 року.87 На закінчення треба б згадати про погляд на справу української стратегії Олега Ключенка, якого ми вже цитували в нашій праці. Ключенко твердить, що українське командування не використало на про­ весні 1919 року гнучкої організації бригад і, тому, не рішилося на операції з далекою метою. Ключенко вважає, що треба було закинути знеохочуючу облогу Львова й оборону нафтового басейну та вико­ ристовуючи погане стратегічне положення Польщі, яка була тоді зай­ нята крім на моековсько-большеівицькому й литовському фронтах та­ кож проти Німеччини й Чехо-Словаччини, — рушити двома ударними групами з відповідною кількістю кінноти на Люблин і на Краків, чи­ нячи спустошення між» розмірно малими ворожими силами, які, до речі сказавши, не дорівнювали тоді Галицькій Армії ні в організацій­ ному, ні в моральному відношенні.88 Можливо*, що своєю вимогою операцій на польському терені Ключенко пішов задалеко, але його зауваження, якщо йдеться про зачіпно-маневрову війну, правильні. Галицькі бригади, замість стояти під Львовом, повинні були оперу­ вати на флянках і тилах наступаючих польських військ, проганяти їх назад до Польщі або оточувати й знищувати, здобувати терен, вста­ новляти владу на здобутому терені, переводити мобілізацію тощо.*64 в5 Божик, « а з е . п рац я, ЛЧК, 1934, б, ст. 8—9. 64 Д-р А. Річинський, „Бої за Володимир Волинський”, ЛЧК 1930, 7—8, ст. 14-=-16. 67 Ф. Коковський, „Із записника лемка”, ЛЧ К 1934, 7—8, ст. 24—26. 04 Ключенко, „Генеральна булава..”, « а з е . п р а ц я , ЛЧК 1931, 4, ст. 6.

119


Характер польсько-української війни вимагав таких операцій, про що свіідчить факт, що дрібний диверсійний наступ підхор. Івана Марика на Радимно викликав був широку паніку на всьому Засянні.89 Це тим більше, що цей наступ часово збігся з початком великого україн­ ського наступу на всьому фронті. Очевидно, наступ на Радимно, пере­ ведений одною бригадою Галицької Армії, міг був завдати полякам такої шкоди, яку існуючі польські війська на Засянню ледве чи могли направити. , Енергійна зачіпно-маневрова війна вимагала ж енергійної розбу­ дови власних збройних сил. її не було в достатній мірі, бо бракувало всього: старшин, зброї, амуніції, воєнного виряду. Але й була теж пасивність, яка виникала з віри у справедливий суд Антанти і, тим самим, неохота ангажуватися в широку війну проти Польщі. Та вже події другої половини лютого 1919 року показали дуже виразно, який цей „справедливий” суд Антанти може бути. Всі тяжко здобуті успіхи великої української офензиви, початої 17 лютого 1919 року, були зве­ дені внівець втручанням Антанти, яка наказала перемир’я на фронті, що почалося 25 лютого 1919 року. Як завжди, це перемир’я вийшло на користь польської армії. (Гл. Табл. 15 на 121 crop.). (Г)

Втручання Антанти і його наслідки для висліду польсько-української війни

Дня 25 лютого 1919 року, о год. 6 вранці, почалася перерва в операціях у наслідок укладення умови про заівішекня зброї під на­ тиском місії Антанти з французьким генералом Бертельмі на чолі. Укладенням умови про заівішення зброї закінчилася перша фаза укра­ їнської офензиви на залізничний шлях Львів-Перемишль. Офензива ця мала успіхи і положення польської армії ставало все більш катастрофальне. Гуперт стверджує, що тиждень офензиви приніс укра­ їнській армії під Львовом важну здобич — українські війська вмости­ лися п?ід самим залізничним шляхом і знеможливлювали полякам за дня залізничний рух.90 І справді, з днем 20 лютого залізничний рух на шляху Льв&в-Перемишль був перерваний. Укласти в> такій хвилині угоду про припинення боїв означало перервати корисні для україн­ ської сторони воєнні* операції і дати польській стороні змогу скріпити свої сили. Ген. Омелянович-Павленко уважав, що вже „самий факт можливости переговорів дуже шкідливо відбивався на наших замі­ рах”,91 але, не зважаючи на застереження НКГА, Галицький уряд не бачив можливосте противитися вимогам представників держав-переможців. І так, дня 24 лютого у Львові підписано умову, що всі воєнні акції припинюються з днем 25 лютого. Умову цю підписали з укра­ їнського боку полк. Мирон Тарнавський, д-р Лев Бачинський і о. Франц Ксаверій Бонн та з польського! боку полк. Мєчислав Куліньскі, майор Я. Гемпель і майор В. Маріяньскі.92 09 Павленко, пав в. п р а ц я , ст. 40. 90 Гуперт, Вадкі... н а зв , праця, -ст. 190—191. 91 Павленко, паяв, п р а ц я , ст. 44. 92 Там же, ст. 46.

120


Табл. 15

Дата

13. L 13. І. 13. І.

13. І. 21. І. 22. І.

22. 22. 24. 24. 25. 26. 27. 28. 29.

І. І. І. І. І. І. І. І. І.

30. І. 31. І. 3. 3. 4. 4. 6.

II. II. II. П. II.

8. П.

14. II. 16—17. II. 17. II. 17. П. 17. П. 17. П. 18. II. 18. II. 19. II. 20. II. 21. П. 22. П. 23. II. 24. II.

РІШАЛЬНА ФАЗА БОЇВ ПІД ЛЬВОВОМ (13. І. — 24. II. 1919)

ОПЕРАЦІЯ

Вислід для українців + позитивний — негативний

Зачіпна акція бригади полк. Кулінского затримана на лінії Скнилів - Кульпарків (1 УСС) Зачіпна акція групи полк. Сікорського затримана на лінії Конопниця - Ставчани (7 Бр.) Зачіпна акція групи Зелінського закінчилася здобуттям Любіня і Керниці (7—8 Бр.) Сотн. Клее розбив поляків під Жовквою Поляки зайняли Угнів Група полк. Порохівського здобуває Володимир вол. Група „Угнів” (сотн. Стафіняк) відбиває Угнів Поляки здобувають Балигород і Команьчу Поляки здобувають Володимир волинський Поляки здобувають Крилів на Холмшині До Рави руської прибуває група Бербецького (5,600 бійців) Група Бербецького здобуває Угнів Група Бербецького здобуває Белз Група Бербецького здобуває Жабче, Острів, Кристинопіль 5 Бригада відбиває Кристинопіль 5 Бригада здобуває Витків Атаки групи Беліни на Довгобичів, Угринів, Нусьмиці відбито (5 Бр.) Атаки у сх. част. Томашівського повіту відбито Поляки здобувають Ковель Погромлено групу Мінкевича під Хировом Невдатний наступ 9 Бриг, на Белз Другий наступ 9 Бриг, на Белз відбито Третий наступ 9 Бриг, на Белз відбито Група Бербецького здобуває Перемислів Наступ групи Заржицького на Рясну руську, Кожиці, Домажир, Карачинів відбито. Поранення полк. Заржицького (10 Бриг.) Починається українська офензива на 250 км. фронті від Довгобичева на Холмщині по Хирів Головний удар підкріпленої 8 Бриг, на залізничий коридор між Городком і Судовою Вишнею Долиняни, Вовчухи, Бар переходять з рук до рук. Крім куренів 8 Бриг, ще І/УСС, 1/24, 11/24 курені Диверсійний наступ на Радимно. Зайняття Сосниці Під Белзом здобуто Костятин Відбито Вовчухи Український наступ із заходу й півдня на Раву руську Здобуто ДовгомостиСька Українська атака на Белз відбита Відбита польська атака на Долиняни й Добряни І/УСС остаточно зайняв Долиняни. Українці вдержали позиції, здобуті 20. II. Всі атаки відбиті Українські війська втримали всі позиції підкоридором Українці відступили з-під Белза й Рави руської Українці зайняли Заріччя і Мальчиці. Польські атаки відбито

+ + — + — + + — — — — — — — + + + + — + — — — — + + + + + + + — + — + + + — +

121


Варто, в цьому місці, зазначити, що Місія Антанти вмішалася в прльсько-українську війну аж тоді, коли стратегічне положення польської армій* під Львовом значно погіршилося, бо їй грозилю окру­ женця у Львові, а ©парі з зірванням сполуки з Перемишлем і Поль­ щею, — капітуляція. Місія Антанти прибула до Варшави вже в по­ ловині січня 1919 року, але за перший місяць свого перебування в Польщі нічого не зробила для того, щоб припинити польськоукраїнську війну в Галичині. її „діяльність” з тією метою почалася щойно тоді, моли український генеральний наступ в половині лютого почав загрожувати Львову. Вже другого дня української офензиви, саме 18 лютогої, НКГА отримала телеграму Місії з пропозицією не­ гайно припинити бої, щоб цим вможливити переїзд Місії до Львова. 20 лютого НКГА отримала друге домагання Місії, щоб їй. вможли­ вити переїзд зіі Львова до Ходороіва для переговорів про припинення боїв, при чому зазначувано, що відкинення цього домагання роз­ глядатиметься, як акт ворожого чину супроти Антанти.98 Дня 22 березня МНсйя прибула до Ходорова. У скл��д Місії входили: від Франції — ген. Бертельмі і майор Вікер; від Англії — ген. Картон ди Віярт, полк. Моль і полк. Смит; від Італії — майор Стабіле й пор. Парґолезі; 'від ЗСА — проф. Лорд і пор. Фастер. До речі, слід від­ значити, що домагання, ямі згадана Місія поставила була до ген. Омелянювича-Павленка в дуже нетактовній, навіть образливій формі (сама ця форма могла дати причину до припинення переговорів), зводилися до того, щоб негайно припинити бої з поляками. Ген. Омелянович-Павленко слушно відповів, що він тільки командуючий генерал (і над ним є уряд, який єдино може вирішити таку справу.9394* По підписанні умови про завішення зброї, розпочалися перего­ вори в справі остаточного перемир’я між1 польською й українською арміями. Галицький уряд вислав до Львова дня 25 лютого делегацію для ведення переговорів про перемир’я в такому складі: державний секретар судових спраїв Осип Бурачинський, д-р Степан Витвицький, д-р Михайло Лозинський, д-р Володимир Охримович, Володимир Темницький, полк. К. Гужмовський, полк. К. Слюсарчук, підп. В. Фідлєр, отаман Т. Рожанмоавький і як перекладач о. Франц Ксаверій Бонн. Точний хід переговорів подає д-р Михайло Лозинський,96 а в збірнику УГА — д-р Мирон Дольницький.98 Переговори затягнулися до 28 лютого, з перервою в дні 27 лютого, коли Місія Антанти їздила вдруге до Ходорова на побачення з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, який, до речі, робив натиск на Галицький уряд, щоб при­ йняти умови, ставлені Місією Антанти. 97 Дня 28 лютого Місія Ан­ танти вручила українській і польській делегації проекти перемир’я, при чому вручення проекту перемир’я українській делегації попередив 93 Там же, ст. 44. 94 Там же, ст. 45—46. 94 Д-р Михайло Лозинський, Галичина в рр. 1918—1920, друге видання, Нью Йорк 1970, ст. 73—78. 96 Д-р Мирон Дольницький, „Роля Антанти в українсько-польській війні в 1918—1919 рр.”, УГА І, ст. 435—488. 97 Лозинський, назв, праця, ст. 76—77.

122


ген.. Бертельміі промовою, в якій змалював яркими красками з одного боку зростаючу силу поляків, включно з армією ген. Галлера і гнів Антанти, який впаде на українську сторону, якщо вона не прийме антантського диктату, а з другого ж боку ті благодаті „неба-антанти”г які чекають українську сторону, коли вона диктат прийме.98 Проект перемир’я, який доручила українській делегації Місія ген. Бертельмі у французькому оригіналі й українському перекладі, складався з двох записок-пояснень, договору перемир’я, додаткового договору й ма­ ли.99 Договір перемир’я встановлював військову демаркаційну лінію, яка стала відомою як „лінія Бертельмі”. Можливо, що якби „лінія Бертельмі” проходила була, менш-більш здовж існуючого українськопольського фронту, українська сторона була б її прийняла. Але вона значно 'відходила від цієї лінії, віддаючи добру половину української території з нафтовим басейном у руки поляків. Така втрата території була нестерпною для української сторони й тому українська сторона не прийняла перемир’я, запропонованого Місією ген. Бертельмі.100 Остаточно дня 28 лютого увечері українська делегація відкинула пропозиції Місії ген. Бертельміі, при чому слід зазначити, що пове­ дінка членів цієї Місії супроти української делегації була знову дуже нетактовна. Українська делегація в переїзді через Ходо рів до Станиславова доручила пізно вночі НКГА проголосити дальшу боротьбу. Штаб це виконав негайно, видаючи наказ „До Галицької Армії”, дато­ ваний 1 березня 1919 року, в якому закликав усіх старшин і вояків до подвоєння енергії і кінчився закликом: „Хай нас розсудить залізо і кров”. Офіційне виповіїдження завйшення зброї з українського боку сталося 1 березня в год. 16.30; операції могли початися щойно за 12 годин. 2 березня обі армії почали вже проявляти бойову діяль­ ність, яка в перших днях була мала.101 Коли війна з Польщею скінчилася втратою цілої Галичини, дово­ дилося часто зустрічати погляди, що Галицький уряд зробив помилку, /відкинувши пропозиції MJici'i ген. Бертельмі. Лінія ген. Бертельмі залишила по українській стороні територію з більш як 3 мільйонами населення, на якій можна було закріпити українську державність, а ще й допомогти Наддніпрянській Україні встоятись проти большевицької агресії. Реферуючи ці погляди, д-р Михайло Лозинський висловлює сум­ нів, чи прийняття проекту Місії ген. Бертельмі було б врятувало нашу державність. Він насамперед твердить, що відкинення Галицьким урядом цього проекту відповідало настроям усього українського гро­ мадянства по обох боках фронту, а зокрема настроєві українського війська. Ці настрої були такі, що уряд не міг прийняти проекту, бо це могло грозити загальним розвалом, з якого скористали б поляки, щоб забрати край „для заведення ладу і спокою”. А втім, д-р М. Лозинський сумнівається, чи поляки були б дотримувалися постанов 96 Текст промови ген. Бертельмі, див. Павленко, н а зв, п рац я, ст. 47. на8в. п р а ц я , ст. 47. 100 Точний перебіг „лінії Бертельмі”, див. Лозинський, н а зв, п рац я, ст. 79. 101 Текст наказу „До Галицької Армії”, див. Павленко, н а зв , прац я, ст. 49—50.

99 Лооенський ,

123


перемир’я, якби були запевнили собі мілітарну перевагу (напр. з мен­ том прибуття армії ген. Галлера) і чи не виступили б у похід на підбій решти! Галичини в догідному для цього терміні.102 Такі є погляди д-ра М. Лозинського, але цілком суперечні до них погляди має д-р Василь Кучабський, який віважає, що українська сто­ рона не мала іншої можливости, як тільки прийняти проект перемир’я, запропонований Місією ген. Бертельмі — просто тому, що загальне положення й дальші вигляди української сторони були точно такі, як їх представив ген. Бертельмі українській делегації заки вручив умови перемир’я. Бертельмі стверджував тоді, що в даний момент положення української сторони є добре, але воно може дуже скоро змінитися в українську некористь. Виглядів на перемогу у війні з Польщею немає, бо вона дістане допомогу 6 -ти добре зорганізованих і озброєних дивізій армії ген. Галлера. Без допомоги Антанти пере­ мога над большевиками не можлива, але коли українці приймуть проект, Місія ген. Бертельмі зробить усі зусилля, щоб українцям була признана суверенність і з допомогою Антанти в/они розіб’ють большевиків, відзискають втрачену територію і тоді не прийдуть з порожними руками на мирову конференцію. Ген. Бертельмі закінчив свою промову такими словами: „Ніколи нііде не будете мати такої нагоди до цього, як сьогодні*. Ця хвилина є велика і святочна. Доля нашого народу знаходиться в ваших руках”.103 Ген. Бертельмі обіцяв також, що рішення Галицького уряду про прийняття проекту перемир’я вплине й на вислід переговорів Дирек­ торії УНР з представниками Антанти в Одесі, бо повновласті Місії ген. Бертельмі куди більші від повновластей одеських делегатів. Як відомо, переговори Директорії УНР з командуванням французького десанту в Одесі (теж у лютому 1919 року) не довели до ніяких ре­ зультатів.104 Але згадка про те, що повновласті Місії ген. Бертельмі йдуть далі, як повновласті одеських французьких делегатів., свідчить, що ген. Бертельмі був речником інтервенційних пляніїв маршала Фоша в „Росії”. Від закінчення І Світової війни, маршал Фош підготовляв свій плян збройної інтервенції для знищення большевизму в „Росії”. Крім антантських збройних сил для цієї цілі мали бути теж вжиті збройні сили російської контрреволюції 'І збройні сили народів „Росії”. Тільки після перемоги над большевизмом переможці мали вирішити, який устрій існуватиме у визволеній „Росії” — єдина неділима Росія, федерація чи може якийсь інший устрій.105 Таким чином, згода на проект ген. Бертельмі давала змогу теж Україні стати партнером у великій коаліції маршала Фоша. Ніхто сьогодні не може сказати, що з цього було б вийшло: перемога над большевизмом, створення якоїсь „української зони”, навіть з суверен­ 102 Ловинський, назв. праця, ст. 83—85. 103 Кучабський, назв, праця, ст. 262—264. 104 Про переговори в Одесі, див. Д-р Матвій Стасгів. Україна в добі Директорії УНР, той У, Скрентон 1964, ст. 45—179. Майже ціїий п’ятий том праці д-ра Матвія Станова присвячений тій справі. los Кучабський, назв. праця, ст. 200, 258.

124


ними правами, чи що інше. Кучабський е прихильником включення українських сил у боротьбу проти большевицькоі Москви, бо він не бачить іншої альтернативи. Україна має до вибору два шляхи: або «йти з Антантою проти большевизму, або з большевиками проти Антанти і її сателітів. Одобрення проекту ген. Бертельмі. зможливлює Україні йти з Антантою, відкинення його — це початок антантського нищення України, початок її бльокади на території, зайняті українською армією. І якраз ці огляди на Антанту повинні були при­ мусити Галицький уряд прийняти проект ген. Бертельмі, як цього хотів Головний Отаман Симон Петлюра, бо виглядів на перемогу над польською армією таки не було ніяких. Кучабський уважає, що Галицькому урядові перешкодили прийняти проект ген. Бертельмі хибно зрозумілі принципи про „самовизначення народів” і про „етно­ графічний принцип” державного будівництва, тоді як про взаємини між народами рішають факти реальної політики, яка не керується ідеалізмом й альтруїзмом, а виключно і тільки елементами сили, в то��у, головно, мілітарної сили.106 Спекуляції Василя Кучабсьшго на тему прогавленої можливосте включити Галичину й Наддніпрянську Україну між сателітів Антанти почерез згоду на проект ген. Бертельмі та вііру в пороблені ним обі­ цянки в його історичній промові, міожуть мати з багатьох поглядів слушність, дарма, що ніхто не мюж*е вгадати дальшого ходу подій: ці спекуляції Кучабський зробив з погляду головного фронту укра­ їнської визвольної боротьби, яким був фронт проти мюсковсько-большевицької агресії. Варт при цьому додати ще один важливий аргу­ мент, що його годі проминути мовчанкою: співпраця з Антантою була б дала зброю, муніцію, військовий виряд, одяг і ліки українській армії, яких вона не мала і через те не могла розгорнутися в сильну армію, дарма що людського матеріалу, без решти знеохоченого вже большевицьким „визволенням”, було доволі. З того погляду шкоди, що їх зазнала українська армія у висліді відкинення проекту ген. Бертельмі, годі просто обрахувати. Трагедія чотирикутника смерте була б оминула нас, бо ми були б мали подостатком ліків, довіз яких на Україну знеможливила бльокада Антанти. До речі, сумніва­ ємося в можливість будь-яких нападів поляків на „зону”, що вела б боротьбу проти большевиків під проводом Антанти, а зрадницький напад румунів з травня 1919 року був би не 'відбувся. Не зважаючи на всю цю аргументацію, треба теж визнати, що встрявання Антанти в польсько-українську війну дуже допомогло польській армії в загрозливій ситуації під Львовом. Накинене завішення зброї зберегло польську армію від повної поразки. Це при­ знають і польські історики. „Завішення зброї, — пише полк. Гуперт, — давало нам цінний зиск у тому, що ми відсунули боротьбу на п’ять днів, що було дуже важливе, особливо тому, що зближалася до нас наша допомога”.107 Не будь встрявання Антанти, допомога могла 106 Кучабський, назв, праця, ст. 255—258; 265—267. 107 Гуперт, Вахькі... назв, праця, ст. 195.

125


була прийти запізно. Міюія ген. Бертельмі прибула до нас з проектом перемир’я, приготованого до подробиць у Варшаві, а теж з обіцян­ ками різних благодатей. Але, крім цього, вона теж привезла плян знищення нас на випадок відкинення пропозицій і цей плян Франція, за згодом Миров/ої Конференції, перевела дальшими встряваннями в польсько-українську війну та зокрема надісланням армії ген. Галлера. Заслуга Франції у перемозі Польщі над українською армією е веле­ тенська й лежать поза всякими сумнівами. (Г) Вовчухівська офензива: кульмінаційний успіх Галицької Армії і невикористання його для перемоги Після відкинення проекту перемир’я Місії ген. Бертельмі й виповідження завішення зброї Галицька Армія мусіла якнайшвидше пе­ рейти до рішальних операцій з метою остаточної перемоги над поль­ ською армією, в Галичині. Для цієї мети повинні були вж'иті всі існуючі ресурси й мобілізовані зусилля цілої нації. На жаль, за сло­ вами про „розсуд залізом й кров’ю” не пішли відповідні діла. Плянуючи продовження офензиви на залізничний шлях між Львовом і Перемишлем, НКГА потребувала майже цілого тижня, щоб на від­ тинок Судова Вишня-Городок перекинути декілька свіжих куренів піхоти й батерій артилерії. Цю повільність у концентрації військ для офензиви Гуперт оправдовує частинним браком добрих шляхів та засобів транспорту і невідповідною для маршів порою року, але теж не стримується від закиду на адресу НКГА, що- їй бракувало сильної волі й рішучости у проведенні своїх намірів.108109 Цю майже тижневу перерву в операціях після виповідження завішення зброї використо­ вують поляки для організації оперативної групи полк. Бекера (1306 багнетів, 19 скорострілі'в, 15 гармат), зміцнюючи нею польські сили на відтинку Родатичі-Вовчухи, правдоподібному напрямку української офензиви. Подробиці пляну цієї офензиви подано командантам українських частин на воєнній нараді в Гошанах дня 6 березня. Плян офензиви реферував от. Долежаль, шеф штабу III Корпусу, який був правдо­ подібно автором цього пляну. Ціль офензиви була не тільки прола­ мати залізничний шлях між Городком і Судовою Вишнею, але й за­ йняти Городок, та після цього вдарити на Львів. Для проведення цього завдання поділено сконцентровані українські частини на (!) Групу „Городок”, під командою co m Станиміра, (2 ) Групу Бригади УСС під командою от. Букшованото й (3) Групу „Судова Вишня” під командою сота. Ліськевича. Окремий Гуцульський Загін чет. Гриця Голинського мав творити резерву для спеціяльних завдань.100 Всіми операціями мав керувати полк. Кравс зі шефом штабу пор. Шльоссером. Згодом виявилося, що полк. Кравс з цим пляном не погоджувався, бо вимагав, у другій фазі офензиви, наступу на Судову 108 Гуперт, Ваіькі, назв, праця, ст. 201. 109 Шян офензиви, див. Карпинець, назв, праця, ШК 1933, 9, ст. 9—10. Також: Петро Буде, „Гуцули в боях під Городкок у марті 1919 р.”, Укропнсьтй стталець, 1922, 12, 8—9.

126


Рсчтни ГАШАНІ&'

тЗЛРіЧЄ

Й рт я п ій судовд

т

т

^

б а рґ т л л ь

Аиг ІІ

»"■> І—і-л^-П -1-

^і і !

ЗИШНЯ7/

яг

%

ЕЗнощв^ *$»ММ&/І . | Ш f =====w r = ^ f « >lY \ p | g

Л 0 Б Г 0 ^ |Ж Т 1 |С К 4 MHTP0DJI4I

П П М 1Ш

«ДПм

вмостків никяович/<\ ^

,,

........... ПУТЯТИЧ/ ~ ч пилин »

Т ^

ГОАВИШНЯ

Ш ОЦОЇЇИШ /

ятвяги ^

І стадцУкн T v%

» .в * , УГО Р Ц І НЕЗЛВ.

ййЬГОШ/

АЇ5ШВИV! Терен офензиви УГА під Всхвчухами в березні 1919 року вздовж залізничного шляху Лншв-Городок-Перемишль

Ш Ш b


Вишню-Перемишль, а не на Городок. Після закінчення першої фази офензиви, Краївс звертався кілька разів до команди III Корпусу по дозвіл наступати на Судову Вишню, але дозволу не дістав. Це й було причиною, що він 12 або 13 березня 1919 зрезиґнуївав зі становища команданта ударної групи й за ним зрезиґнував пор. Шльоссер. Командантом ударної групи призначено ген. Гембачеіва і шефом штабу пор. Якверта, але це вже мало тільки теоретичне значення. Фальши­ вий плян офензиви мусів довести до її катастрофи.110 Початок української офензиви був назначений на 8 березня, 5 го­ дина вранці. Але поляки випередили українців у зачіпній акції на цілий день, починаючи сівої наступи на ліве крило українських військ з Вовчух та на праве крило з Черлян. Під Вовчухами сильний укра­ їнський протинаступ не тільки знівечив усі польські початкові здо­ бутки, але й розвинувся у велику офензиву, яка повністю розгромила польські війська на цьому відтинку і вони кинулися в панічну втечу. Героями цього наступу були Курінь смерти УСС (1-ий) під командою пор. Івановича й Окремий Гугульський Загін чет. Голинського, який зайняв Вовчухи й дійшов до залізничного шляху. Втрати поляків були великі: На побоєвищі лежали сотки трупів і ранених, в полон попало 350 вояків, здобуто 22 скоростріли, 6 гармат, 2 міномети, польову лічницю з цілим улаштуванням й аптекою та багато іншого воєнного майна.111 Другий рівночасний наступ поляків, що йшов з Черлян на Групу „Городок”, заломився також у вогні скорострілів й артилерії.112 Крім заломання обох польських ударів й розгрому групи полк. Бекера, яка відступила в паніці на захід, та опанування терену від Долинян по Вовчухи, мала Галицька Армія ще один успіх. Цього дня І курінь з Групи „Судова Вишня” під командою пор. Гладиловича здобуїв село Бар коло Судової Вишні. На жаль, у цьому бою впав пор. Гладилович і йото наступником став пор. Антін Тарнавський.113 Таким чином ситуація для поляків була ввечорі 7 березня 1919 дуже грізна й легко могла закінчитися катастрофою, якби українські війська повели були далі наступ на Судову Вишню, що ЇЇ обороняла здеморалізована група полк. Бекера. Аналізуючи цю ситуацію, поль­ ські воєнні історики Гуперт та Сопотніцкі згідні, що українці повинні були наступати на Судову Вишню-Перемишль.114 На жаль, українські 110 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1933, 12, ст. 16. 1.1 Буде, назв, праця, ст. 8—9. Див. теж Сопотніцкі, назв, праця, ст. 110—111, який при8нае, що в групі полк. Бекера дійшло до загального заколоту і втечі в напрямі Судо201 Вишні. 1.2 Карпинець, назв. праця, ЛЧК 1933, 10, ст. 17—18. Див. теж Осип Станимір, Моя участь у визвольних змаганнях 1917—1920, Торонто 1966, ст. 54—55. Також, Сопотніцкі, назв, праця, ст. 110. 113 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1933, 10 ст. 18. Також, Гуперт, Вальні... назв, праця, який неправдиво твердить, що поляки відбили с. Бар. Див. ст. 199. 114 Гуперт: „Українці не були приготовані до використання перемоги походом на Пере­ мишль”, див. Валькі... назв, праця, ст. 206. Сопотніцкі: „Треба було посунути україн­ ські війська якнайдальше в західньому напрямі, принаймні до лінії Сяну і, якщо мож­ ливо, зайняти Перемишль ще перед концентрацією й розгорненням очікуваної допомо­ ги”. Див. Сопотніцкі, назв, праця, ст. 114.

128


війська цього не зробили, звертаючись, згідно з пляніом, проти Го­ родка. Вранці 8 березня бої на відтинку Судова Вишня-Перемишль роз­ горілися наново. Курені Бригади УСС перейшли широким фронтом залізничний шлях, здобуваючи Братковичі й основно знищуючи рейки з допомогою цивільного населення. У цьому самому часі курені Групи „Городок” підходили вже до Городка й Черлян. Найзавзятіший цього дня був бій коло с. Родатич, яке гуцули чет. Голинського здобули, беручи 78 полонених із 4 старшинами.115 Цього дня трапився теж випадок, ненотований досі ніде в анналах історії воєн. Чет. Вайнгаймер з 7 підстаршинами і вояками116 здобув польський панцерни�� поїзд „Всцєкли” з 1 гарматою й 2 скоро стрілами. Незвичність подвигу чет. Вайнгаймера і його вояків була в тому, що вони були кавалеристи й кінним шаржем атакували панцерний поїзд.117 Таким чином, 8 березня остаточно перервано і знищено заліз­ ничний шлях на досить великому відтинку від Княжого Мосту під Судовою Вишнею аж» під сам Городок. Також група „Крукеничі” знищила дуже основно залізничний шлях коло Медики.118 Починаючи від 9 березня, українська офензиви переходить у другу наказану фазу, в- якій відбуваються затяжні бої за здобуття Городка. Гуперт, як звичайно, перебільшує сили українців, але признає їхні успіхи.119 Дня 10 і 11 березня бої за Городок ідуть далі. Гуперт стверджує, що положення в Городку стає розпучливе, що й тут серед польських військ постала паніка, що посилилися дезерції та що цілий городецький батальйон поляків утік до Городка й за кару його роз­ в’язали .120 Отже й під Городком в операціях 7-11 березня українські частини провели найбільше зусиль і мали максимальні успіхи. У цих днях могло виглядати, що Галицька Армія таки здобула остаточну перемогу над польською армією. Поляки розуміли своє катастрофальне становище і кидались, як риба в сіті, намагаючись його виправити. Щоб відтягнути українські сили з-під Судової Вишні й Городка, польська начальна команда на­ казала ген. Ромерові вдарити на Жовкву. Ген. Ромер повів 9 березня наступ на Добросин, однак чотирикратна польська атака на частини 6 -ої Раївської бригади не повелася і польський наступ повністю зала­ мався. Тому то ген. Ромер зголосив, що рятування Львова не має успіхів і радив, щоб ген. Розвадовскі залишив Львів і пробився 115 Карпинець, назв. праця, ШК 1933, 11, ст. 18. 116 Карпинець подав прізвища всіх вояків, що разом 8 чет. Вайнгаймером здобули панцер­ ний поЇ8д. Ось вони: чет. Вайнгаймер, дес. Теодор Винник, дес. Степан Мудрий, дес. Сте­ пан Чирчиняк, дес. Іван Самуляк, стр. Гринько Шеретей, стр. Андрій Шеретей і стр. Володимир Моравський. Пор. Карпинець, пазе. праця, ШК 1933, 11, ст. 17. 1,7 Опис 8добуття панцерного поїзду, там же, ст. 17. пв Там же, ст. 18. 1,9 Гуперт подав, що 9 березня наступало від досвіта 7 українських куренів і 6 батерій, яві 8добули Каменобрід, Гартфельд, Галичанів, Бурґтадь, Черлянське передмістя і залізничну рампу в Городку.. Див. Гуперт, Вадькі, назв, праця, ст. 211. Успіхи подані Гулертом майже правильно, але стан українських частин значно перебільшено. Наступ вело най­ більше 4-—4,500 багнетів. Пор. Карпинець, назв. праця, ЛШ 1933, 12, ст. 13. 120 Карпинець, назв. праця, ШК 1933, 12, ст. 13—14. Теж Гуперт, Вадькі... назв, праця, ст. 218.

129


3 усім (військом до Перемишля.121 Каїтітуляційні настрої огорнули теж Польську Начальну Команду, яка діставши звіт ген. Ромера про не­ успіх акції на Жовкву, виробила наказ для ген. Розвадовського з дня 9 березня (ч. оп. 501), щоб він пробився з військом до Перемишля або до Раїви Руської. Наказу цього ген. Розвадовскому не вислано, бо він телефонував до генерального штабу у Варшаві, що скоріше загине, як покине Львів.122 День 9 березня був днем кульмінаційного успіху Галицької Армії, її дальший наступ на здеморалізовану групу полк. Бекера в Судовій Вишні був би скінчився розгромом останньої і тоді вже нічого не стояло на перешкоді зайняти Перемишль й осягнути лінію р. Сяну. Але, вдаривши на Городок, українська армія створила під Судовою Вишнею ситуацію, яка ставала есе більш небезпечною, та врешті до­ вела до катастрофи української армії. Польська Начальна Команда, заалярмована проламанням залізнич­ ного шляху Львіїв-Перемишль, почала спішно стягати війська з цілої Польщі включно з Познанщини. Коли вона побачила, що головний наступ звернений на Городок, а не на Судову Вишню, з Перемишля вислано до Судової Вишні групу ген. Александровича, яка тільки що прибула з чеського фронту (3,000 багнетів). Групі цій наказано поновно здобути залізничий шлях. Група ген. Александровича почала операції 11 березня атакою на форти Яксманичі і Селиська, що їх тримала група „Крукеничі”, зайняла їх і залізничим транспортом пере­ їхала з Медики до Судової Вишні, де об’єдналася з рештками групи полк. Бекера.123 Дня 13 березня вона пішла наступом проти Групи „Судова Вишня” сотн. Ліськевича, відкидаючи її з-під Судової Вишні. Дня 16 березня група ген. Александровича здобула Кути, Діброву й Довгомостиська, де стала чекати на познанську групу полк. Конаржевского в складі 5 куренів і 4 батерій. Під натиском офензиви ген. Александровича бої під Городком від 13 до 17 березня стали дефензивні, тим більш, що поляки дістали зі Львова сильні підкріплення. Зате з українського фронту стягнено 4 курені, які кинено в різні сторони для латання загроженого фронту. У дні 18 березня прийшло до рішального бою, вислід якого згори був відомий. Ранком о год. 4-ій рушили поляки до наступу під Го­ родком в силі 10 батальйонів піхоти й 8 батерій артилерії. їм про­ тистояли два українські курені: сотн. Станиміра й пор. Ліщинського. Від Судової Вишні наступ на схід почала група ген. Александровича (3,750 багнетів), маршуючи на північ від залізничого шляху та на південь від нього познанська група полк. Конаржевского в силі 4,000 бійців. Цей рішальний польський удар зліквідував уоі здобутки укра­ їнської березневої офензиви. Поляки не тільки відбили залізничну лінію Львів-Перемишль, але й поширили значно свій стан посідання обабіч залізничного шляху. Одночасно поляки почали теж операції 121 Гуперт, Валькі... назв, праця, ст. 210—211. 122 Там же, ст. 210. 123 Там же, ст. 213, 217—218. 130


'

о

ВОЛОДИМИР

Плі

ТОМАШІВ V

рава /

/ О Р^СЬі^А

Оріентаційна мапа околиць Львова з часів боїв за столицю Галичини. Чорна лінія — це український фронт після 1-шої української офензиви на Львів.

Anton Freiherr von Lehar, Generalmajor: Bericht iiber die milit&rische situation in der Westukraine am 10 J&nner 1919.З З архіву Дослідного Інституту ім. В. Липинського у Філадельфії.

131


з метою витиснути українські частини з території між залізничими лі­ ніями. Наступом з усіх сторін вони здобули Яворів 24 березня й Янів 26 березня, захоплюючи терен по лінію Городок-Янів-Немирів-Рава руська.124 ** * Головною причиною катастрофи березневої офензиви Галицької Армії буїв поганий стратегічний плян української команди і погане стратегічне керівництво операціями, в яких низовий український стар­ шина і вояк виявили себе з найкращого боку. Стратегічний плян був поганий не тільки тому, що для другої фази офензиви вибрано фаль­ шивий напрям наступу (Городок), але й тому, що обмежився виключ­ но до плянування операції ударної групи, зрештою не надто великої сили (12 куренів, 9 батерій), не даючи частинам, які не належали до ударної групи, ніяких більш чи менш допоміжних завдань. У висліді такої штиівности стратегічного пляну ціла низка частин, навіть сусід­ ніх з ударною групою, сиділи безчинно на своїх становищах і вичі­ кували висліду змагання, але не вносили в нього нічого. Хвилина була грізна й можна було чекати, що такі групи як „Глибока*' чи „Крукеничі” 125 виконають бодай демонстративні наступи на Перемишль, що 7 Львівська бригада допоможе в наступі на Городок, та що бригади II Корпусу під Львовом не будуть безчинно сидіти у своїх окопах. Тільки частини, що стояли на північ від залізничого шляху, допомогли ударній групі: Яворівський •курінь чет. Гриневича з яворівською батерією в акції на Бортятин та, окремо, частини 10 -ої бригади випадом на Вороців і Мальчиці та здобуттям Каменоброду. Погане стратегічне керівництво офензиви було і їв тому, що укра­ їнська команда ніяк не реагувала на факти, які діялися на полі бою і трималася штивно свого пляну. Розгром групи полк. Бекера, її повна деморалізація і панічна втеча на захід вимагали зміни пляну: укра­ їнські війська повинні були наступати на неї далі аж до повного її знищення. Тоді вже нічого їм не стояло на перешкоді, щоб разом з військами групи „Глибока” „Крукеничі” взяти Перемишль й дійти до лінії р. Сяну. Цієї зміни пляну не треба було боятися, бо її вима­ гала новостворена ситуація на полі бою. Безчинність бригад II Корпусу під Львовом сильно причинилася до катастрофи березневої офензиви Галицької Армії. Вони двічі могли вирішити бій за Львів цього пам’ятного березня 1919 року. Вперше, коли в дні 5 березня стався жахливий вибух муніції на Черновецькому двірці у висліді бомбардування його українською важкою артилерією. Гзйперт подає, що тоді вибухло 600 тис. піхотних набоїв і 15,000 гар­ матних стрілен.126 Вибух викликав повну паніку серед польської за­ 124 Карпинець, назв. праця, ЛЧК 1933, 12, ст. 19. іаз чет. Матвій Стахів, курінний командант у групі „Крукеничі”, згадує, що в березневій офензиві брали участь теж два курені групи „Крукеничі”, один під його командою і дру­ гий під командою пор. Андріївського, але оба курені отримали накази відступити, бо операція коло Судової Вишні не вдалась. Див. чет. Матвій Стахів, „Бої групи „Крукеничі”, УГА, І, ст. 118. 126 Гуперт, Валькі, пазе. праця, ст. 199—200.

132


логи Львова, яка подекуди кинулася врозтіч. Цю хвилину треба було використати й кинути негайно до наступу на Львів усі бригади, що його окружували. Українські війська були б тоді зовсім певно здобули Львів.127 Друга нагода здобути Львів так би мовити „голими руками” трапилась у днях 8-9 березня, коли майже вся львівська польська за­ лога вийшла під Городок рятувати небезпечне положення, яке там створилось у наслідок українських наступів. Тоді теж бригади II Кор­ пусу повинні були вдарити на Львів, маючи великі шанси здобути місто. У своїх споминах д-р Степан Шухевич згадує про свої розмови з майором польського генерального штабу, графом Коритовскім, який висловив був своє здивування, що українці двічі не брали Львова, а саме у дні вибуху, та тоді, коли польська залога вирушила під Го­ родок. Коритовскі висловив опінію, що в обох випадках українці мали нагоду здобути Львів майже „без стрілу”.128 Але ці можливості залишилися невикористані українською сторо­ ною. Катастрофа березневої офензиви стала фактом. Про неї та про невикористання її можливостей для остаточної перемоги можна ска­ зати, що це вона вирішила вислід польсько-української війни. Все, що сталося пізніше, було вже тільки закономірним наслідком цієї по­ разки Галицької Армії. (Д) Напередодні катастрофи: Загальна ситуація ЗОУНР на весну 1919 р. Наслідки березневої катастрофи були дуже великі. Великі були втрати територіальні, великі втрати матеріальні та найбільші були втрати моральні. Крім територіальних втрат, Галицька Армія зазнала втрат у частинах і людях, теж у воєнному матеріалі. Деякі частини були в боях повністю зліквідовані, інші на довгий час втратили боє­ здатність. Найбільш потерпіла Бригада УСС, яка мала великі криваві втрати; крім цього її частини розкинено по різних теренах так, що вони нескоро зійшлися. Знищені були яворівський курінь чет. Гриневича та III курінь Групи Гофмана (давний сота. Ліськевича), рештки якого приділено до І куреня пор. Тарнавського. Сильно пострадав теж Окремий Гуцульський Загін чет. Голинського, який відведено у Стрийщину для реорганізації й відпочинку. Зокрема дуже важкі були моральні втрати, які затяжіли на цілій Армії. Вояки перестали вірити в успіх. Зродилося недовір’я до ко­ манди й старшин та почалися балачки про їх „зраду”. Ці настрої дуже вміло підтримувала польська пропаганда. „Слухай Іване”, кричали до українських вояків з польського боку, „твої офіцери продали тебе за три мільйони корон”. Упадок настроїв причинився до посиленої дезерції. Вояки тікали додому теж, щоб взяти участь у весняних ро­ ботах. Дезерцію зможливлював факт, що в поїздах, які йшли у гли*-*125 127 Шухевич, назв. праця, І частина, ст. 147—149. 125 Шухевич, том же, ст. 148—149.

133


бину країни, івоякі© ніхто не перевірював, а в запіллі за дезертирами ніхто не шукав і ніхто їх не виловлював. Поблажливість запільних вій­ ськових установ у відношенні до дезертирів, — не тільки таких, що втекли з фронту, але й таких, що взагалі не зголосилися до армії, — не була одиноким недомаганням запілля. Не найкращий відгомін на фронті знаходив теж факт, що в запіллі „крутилися” численні молоді старшини й підстаршини, яких бракувало на фронті. І на фронті не було для нікого таємницею, що командант панцирного поїзду ч. 2 , який довго чекав на старшинські поповнення зі Стрия, з’явився од­ ного вечора до залогового старшинського касина в Стрию, вибрав собі потрібну кількість старшин, але всеодно від’їхав без них на фронт.1291302 Хвилина наказувала напружити ©сі сили для того, щоб армія на фронті була найсильніша. Гасло „Все для фронту й армії” повинно було стати наказом для всіх, програмою для уряду, партій, установ і всього народу. Але так не сталося: в запіллі пр*о майбутнє майже ніхто не думав-. Уряд майже не журився фронтом, а політичні партії, установи та загал народу майже не цікавилися ним. Всі вірили у спра­ ведливий суд Антанти і вірили, що до цього часу Галицька Армія втримає свої становища.180 До речі, у другій половині березня 1919 року прийшла нова ін­ тервенція Антанти. Дня 22 березня кур’єр від нового команданта поль­ ських військ у Галичині ген. Івашкевича привіз до Станиславова лист, в якому він подавав до відома, що перебрав команду від ген. Розвадовского та передав телеграму від Найвищої Ради на адресу ген. Павленка. У цій телеграмі голови держав Антанти звернулися з про­ ханням до ген. Павленка і до ген. Розвадовского, щоб обі сторони склали угоду про завішення зброї під умовою, що війська обох сто­ рін залишаються на своїх становищах та що комунікація між Львовом і Перемишлем залишається свобідна для забезпечення щоденного постачання м. Львова. Коли ж негайно буде складене завішення зброї, Найвища Рада погоджується посередничити між українською й поль­ ською делегаціями для переміни завішення зброї на перемир’я. Теле­ граму підписали Вудров Вілсюн, Ллойд Джордж’, Клемансо й Орляндо.181 Уряд ЗОУНР прийняв пропозицію, виявляючи при цьому значний оптимізм.182 Але радість уряду й НКГА почали розвіватися, коли польська команда не спішилася з переговорами та стала проволікати справу. Щойно за посередництвом американського генерала Ф. И. Кернана,188 який був тоді у Варшаві й дістав з Парижа доручення 129 Д-р Іван Барпинець, „Панцирний поїзд ч. 2”, ШК 1936, ст. 86—87. Пор. Павленко, назв. праця, ст. 68. 130 Барпинець, назв, праця, ШК 1984, 3, ст. 16. Станимір, назв, праця, ст. 38—39. 131 Текст ноти, див. Лооинський, назв, праця, ст. 85. 132 Барпинець, назв, праця, ШК 1934, 4, ст. 20. 133 Ген. Бернан був прихильно наставлений до українців. Див. Бучабський, назв, праця, ст. 183—184, Про це свідчить текст його листа до прес. Вілсона про українські справи. Див. R. St. Baker, Woodrow Wilson Memoiren una Dokumente fiber den Vertrag zu Versailles Anno MCMX1X. In autorisierter tlbersetzung von Kurt Thesing. Band Ш. Leipzig, 1924, ст. 191—196.

134


зайнятися справою завішення зброї, прийшло 27 березня до перего­ ворів у Хирові.184 Ці переговори були для українців, які думали, що справа знахо­ диться в руках Антанти, несподіванкою. Поляки заявили готовість скласти угоду про завішення зброї тільки під умовою, що український уряд до трьох днів заявить готовість підписати перемир’я на основі проекту Місії ген. Бертельмі.185 Так переговори в Хирові скінчилися нічим, бо українська сторона відмовилася прийняти польські пропозиції. „Ви помиляєтесь в оцінці положення”, говорив отверто д-рові М. Лозинському, у приватній роз­ мові, польський делегат Александер Скарбек. „Коли Найвища Рада приймала своє рішення, положення було цілком інше, як теперішнє. Тоді здавалося, що Львів мусить упасти у ваші руки; тепер, як знаєте, йому нічого не грозить. Тепер для вас 'останній час згодитися на лінію Бертельмі. Майте на увазі, що ми, предкладаючи вам таку згоду, йдемо проти нашого громадянства. Але ми маємо добре виправдання, що це воля Найвищої Ради. Коли ж ви тепер не підете на перемир’я, то за місяць ми будемо мати армію Галлера і тоді викинемо вас із Галичини”.186 Із сказаного графом Скарбком можна зробити різні висновки. Перший висновок каже, що причиною нової інтервенції було поло­ ження польської армії у Львові, який Найвища Рада хотіла зберегти для поляків. Приймаючи своє рішення (19. III), Найвища Рада мала на увазі ситуацію, коли українські війська, проломивши фронт (9-11. III), окружили Львів. Але рішення Найвищої Ради прийшло до обох воюючих сторін у час, коли польські війська своєю перемогою над українцями докорінно змінили це положення і поляки цього рішення для свого рятунку вже не потребували. Другий висновок такий, що українці і тепер не використали шанси, щоб скласти перемир’я з поляками. Це мож'е виглядати на дивне, бо відкидаючи проект перемир’я Місії ген. Бертельмі їв лютому, укра­ їнці були переможні, а тепер були вже переможені. Але український уряд уважав, що погодитися на лінію Бертельмі він завжди ще матиме час. 187 Майбутнє показало, що- таких шанс уже не було. Третій висновок підказує, що поляки вже з кінцем березня 1919 року плянували викинути українців з Галичини. Вони приготовляли велику офензиву в Галичині, до якої плянували вжити польсько-фран­ цузьку армію ген. Галлера. Ця офензива почалася в середині травня 1919 року і жити ілюзіями й надіями на Антанту напередодні цієї офензиви було каригідне. Про армію ген. Галлера граф Скарбек говорив правду. 4 квітня маршал Фош і німецький канцлер Ерцберґер уклали договір про пе­ реїзд армії ген. Галлера через Німеччину. 17 квітня почалися транс­ порте і вже 21 квітня ген. Юзеф Галлер прибув до Варшави. Тут уже*1367 зи Ловинський, назв. праця, ст. 195 Там же . Д и б . теж Павленко, 136 Ловинський, назв. праця, ст. 137 Ловинський, назв, праця, ст.

86—87. назв. праця, ст. 55—56. 88. Кучабський, назв, праця, ст. 274. 88—89.

135


чергового дня йому доручили випрацювати плян офензиви проти Га« лицької Армії.138 До речі, цю офензиву Начельне Довудство поль­ ської армії вирішило вже 16 березня.139 В зв’язку з плянами офензиви, Начельне Довудство постійно по­ силювало польські війська на українському фронті. При кінці квітня, на фронті Хирів-Перемишль-Львав стояло вже 57 польських батальйо­ нів проти 47 українських куренів.140 11 квітня офензиви проти Га­ лицької Армії вимагав польський сейм.141 Перші транспорти армії ген. Галлера прибули до Польщі 27 квітня. ЗО квітня прибув ген. Галлер з-і своїм штабом французьких офіцерів до Львова, де його ентузіястично вітало польське населення.142143* Щоб як слід оцінити трагічне положення Галицької Армії у дру­ гій половині березня й у квітні 1919 року, треба теж1 звернути увагу на загальне положення Польщі й України в той час. На початку 1919 року в положенні Польщі зайшов рішучий зворот на краще в наслідок внутрішньої консолідації — злагоди польського Комітету Народового під проводом Романа Дмовского з маршалом Иосифом Пілсудським. У лютому зібрався у Варшаві перший Сейм, який схвалив конституцію, а в слід за тим Антанта визнала офіційно польську державу й визнала її союзником. Наладнання взаємин відкрило Польщі двері до неви­ черпних запасів воєнних матеріалів держав Антанти, в першу ж чергу Франції. Польська армія дістала незабаром усе, що їй було потрібне для дальшої війни. В Парижі польські дипломати — представники Польщі на Мировій Конференції, маючи за собою Францію, продов­ жували вести, тепер уже як „союзники”, аморальну пропаганду проти України, вживаючи брехні, підступу, хитрощів, перекручених фак­ тів, фальшування історії, недотримування зобов’язань, про що можна написати цілу книгу.148 У висліді французької допомоги сила польської армії росла з дня на день, про що ми вже подали відповідні цифри. Начельне Довуд­ ство почало плянувати офензивні акції на різних фронтах. І так, на­ приклад, на большевицкому фронті, в наслідок польської офензиви, зайнято міста Новоґрудок (18. IV.), Вільну й Барановичі (19. IV). У той сам час польська армія спроможна була вести теж офензивні акції на фронті під Львовом (15. IV. і 19. IV), про які буде мова далі. У порівнянні з Польщею, політичне й мілітарне положення Укра­ їни було фатальне. У Парижі об’єднана делегація УНР з представ­ ників Директорії УНР і ЗОУНР не змогла добитися визнання Антан­ тою УНР. Після віідкинення проекту перемир’я Місії ген. Бертельмі, 133 Кучабський, назв. праця, ст. 276. Кучабський помилково називав генерала „Станіслав**. Мав бути Юзеф Галлер. Ген. Станіслав Галлер це інша особа. 139 Гуперт, Заенце..., назв. праця, ст. 40. 140 Там же, ст. 81—36. 141 Карпинець, назв. праця, ШК 1984, 8, ст. 16—17. 142 Лозинський, назв, праця, ст. 104. 143 Обширну документацію про польсько-українську дипломатичну боротьбу в Парижі подав д-р Матвій Сталін у своїх творах: Україна в добі Директорії УНР, томи У і VI, Західня Україна (Скрентон 1961), а зокрема в Matthew Stachiw and Jaroslaw Sztendera, Western Ukraine. At the turning point of Europe’s history 1918—1923, Vol. П, New York 1971. Далі: Стахів-Штендера.

136


черговий інтервенційний плян маршала Фоша з 17 березня вже не передбачував участи українських військ у хрестоносному поході со­ юзників на большевицьку Москву, навпаки, вирішено вислати в Поль­ щу армію ген. Галлера.144 На рішення Антанти вплинуло теж чимало фатальне мілітарне положення УНР на Сході. Армія УНР не тільки втратила Лівобережжя і здала Київ (5. II. 1919)145, але впарі з успі­ хами на Київському напрямку в другій половині березня і на початку квітня,146 не зуміла втримати оборони на лінії Коростень-КозятинКвіткове, бо в середині березня теж Червона армія перейшла в рішу­ чий контрнаступ у напрямку на Вінницю й Жмеринку, який закінчу­ ється захопленням Вінниці (18. III) і Жмеринки (19. III) та розколом фронту Армії УНР на дві частини: північно-західню й південно-західню. Під впливом поразок, командир Запорізького Корпусу, от. Омелько Волох, проголошує у Вапнярці 21 березня „універсал”, згідно з яким Запорізький Корпус переходить на „радянську плятформу” й шукає „миру” з большевиками.147 Большевики відкидають простяг­ нену руку от. Волоха й вимагають капітуляції всієї частини. Вони наступають на Запорізький Корпус й захоплюють кілька його полків у полон, але більша частина Корпусу відривається і спішним маршом відходить на Одесу, де сподіються злучитися з французько-грецьким десантом у Південній Україні. А втім і цьому десантові приходить уже кінець. Війська укра­ їнського повстанського отамана Матвія Григорієва, який у лютому 1919- року перейшов на большевицький бік, наступають на десант і займають Херсон (10. III), Миколаїв (12. III) і, врешті, Одесу (6 . IV). Запорізький Корпус відходить до Тирасполя і, з відома командування десанту, переходить до Румунії, де його румуни ограблюють з усього військового майна, про що вже була мова. Таким чином, Волохівщина в Запорізькому Корпусі призвела до зруйнування надійної ре­ гулярної частини українського війська. Замість 10,000-ої групи добре озброєного війська, до Галичини, в дні 3 травня 1919 року, через Ру­ мунію прибуває 3,500 вояків, ограблених з усієї зброї.148 Таким чином, в кінці березня 1919 року, переважаючі частини Червоної армії притиснули ліве крило й центр Армії УНР до старого кордону здовж» Збруча. Червона Армія, вийшовши на Збруч, зупинила свій рух. Головні сили Армії УНР відійшли на Волинь. Здовж Збруча 144 Стахів, Україна в добі Директори УЕР, павв. праця, том V, ст. 199—200. 143 Лев Шанковський, „На переломі 1918 і 1919 років. (Початок другої війни Москви проти України і причини невдач української армії)”, Альманах Провидіння 1969. Філадельфія 1969, ст. 65—84. 146 Ген. Антін Пу8ицький, „Боротьба 8а доступ до Києва”, За Державність, том V, Варшава-Львів, 1935, ст. 9—61, том VI, Варшава 1936, ст. 13—76, том VII, Варшава 1937, ст. 9—56. Характеристичний документ про протибольшевицьке повстання в найближчих околицях Києва, див. Гражданская воша на Украине (далі ГВУ). том І, книга 1 (Кпів 19G7), ст. 729. 147 Павло Христюк, Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917—1920 (друге видання Чарторийських; Нью Йорк 1969), том III, ст. 116. Цінне свідчення оче­ видця: Ген. Михайло Врат, „Недоговорене”, Українські Вісті, Новий , Ульм, 1951, ч. 56(52) 8 15. VH. 1951, ст. 2—4. 146 Капустяяський, назв, праця, ч. І, ст. 37.

137


Галицька Армія мусіла створити новий Східній фронт, який складався з трьох відтинків: групи от. Ляера, групи от. Оробка й групи от. Мартиновича, до якої входив наддніпрянський Окремий Стрілецький За­ порізький курінь під командою полк. Павла Шандрука.410 Дня 21 березня 1919 положення Західньої Области УНР маркантно зміняється, бо цього дня проголошено в Будапешті Угорську Радянську Республіку. Таким чином, на початку квітня 1919 року, Червону Армію над Збручем ділить «ід Угорської Радянської Респуб­ ліки тільки Галичина. Але на Угорщині большевизація Европи не кінчиться. Дня 13 квітня радянська республіка заіснувала теж у Ба­ варії, а вся Німеччина здрігається від спартаківських повстань. В Ав­ стрії, зокрема у Відні, робітничі маси хвилюються й большевицький переворот висить на волоску. Момент, як слушно завважує В. Винниченко, був надзвичайно важний, критичний і дуже сприємливий для соціялістичнюї революції.160 Якби большевицька Угорщина була отри­ мала совєтську допомогу через Галичину й підкріпилася, большевизм міг був опанувати всю Центральну Европу з Німеччиною і тоді не було б німецького миру з Антантою, а був би большевицький фронт на р. Райні проти Антанти. Але на шляху до большевицької революції в Европі стояла Галицька Армія, якої боявся головнокомандуючий Червоною армією на українському фронті Володимир Антонов-Овоієнко і тому переговорював з командуванням Галицької Армії, не важучись силоміць прориватися Галичиною до Угорщини.161 Це справді парадокс, що ця ж Галицька Армія, яка рівночасно заступала шлях Червоній Армії на Угорщину, муоіла останками своїх сил боротися проти польської армії, озброєної й підсилюваної Антантою. Вдаря­ ючи в запілля Армії УНР на Волині і на фронті в Галицьку Армію, поль­ ська армія, союзниця Антанти, помагала Москві душити визвольну боротьбу українського народу й нищити українську самостійну й со­ борну державу. В такій дивовижній ситуації українська дипломатія повинна була виявити максимум своїх зусиль та вказати урядам держав Антанти, що вони у відношенні до- України йдуть фактично рука в руку з ПІ Інтернаціоналом Леніна і послідовно рискують большевизацією Цен­ тральної Европи. Зокрема уряд ЗОУНР, після зайняття Червоною*150 ,4’ Р. С. „Окремий Стрілецький Запорізький курінь”, ШК 1931, 12, ст. 22. Автор (ген. П. Шандрук) подає, що курінь увійшов у підлеглість Ш відтинку Східнього фронту під ко­ мандою от. Мартиновича дня 15 квітня 1919 р. 150 Володимир Винниченко, назв, праця, том Ш, ст. 828—324. 151 На наказ 8 Москви, щоб прорватись до Угорщини черев Галичину, командувач Червоної армії на українському фронті, Вл. Антонов-Овсеенко, ввернув Ленінові увагу на боє­ здатність Галицької Армії, мовляв вона б'є поляків, які викликали добре враження на большевицькому вахідньому фронті. У відповідь на телеграфічне переконування, Ленін наказав Антонову-Овсеенку почати переговори з Польщею й Західньою Україною. Див. Владимир Аитонов-Овсеенко, Записки о гражданской войне, том IV, Москва 1933, ст. 46, 59, 64. Антонов-Овсеенко не був одиноким чужинцем, який мав високу опінію про боєздатність Галицької Армії. Шеф штабу команди антантського десанту в Одесі, полк. Фрейденбер, хвалив Галицьку Армію в розмовах 8 російськими політиками в Одесі. Див. Владимир Маргулиес, Огненньіе годьі, Берлін 1928, ст. 142.

138


армією Болочиськ у дні 23 березня152153 і після невдячних переговорів у Хирові 27 березня, повинен був, замість неплодотворних протестів,158 погрозити державам Антанти, що якщо при їхній допомозі не буде негайно завішення зброї й перемир’я на польсько-українському фрон-. ті, щоб усі наявні сили Галицької Армії можЦа було кинути проти Червоної армії над Збручем, то уряд ЗОУНР буде змушений уступити і передати владу лівим елементам, які швидко знайдуть порозуміння з Червоною армією та советськими урядами в Києві й Москві. Для такої зміни влади був прецедент в Угорщині, де демократичний уряд графа Карю-лія, не знайшовши зрозуміння в держав Антанти, передав владу угорським большевикам і звільнив з тюрми Белю Куна, який очолив новий уряд. Поважна й тверда нота такого змісту, передана до Парижу урядом ЗОУНР, на нашу думку, була б муоіла викликати відповідне враження й заставити держави Антанти рішучо натис­ кати на польсько-українське замирення.154 У цьому місці слід вказати на факт, що ліві елементи, які праг­ нули замирення з оовєтською Росією й Україною, існували в ЗОУНР і саме ЗО березня 1919 мали свій з’їзд у Станиславові. Маємо на думці „Селянсько-Робітничий Союз” зі своїм органом „Республіканець”, який постав і зорганізувався під впливом неуспіхів Галицької Армії та зокрема під впливом невдач уряду ЗОУНР у спробах добитись пе­ ремир’я з польською армією з допомогою Антанти.155 Слід ще й додати, що большевицький уряд у Будапешті розумів своє положення й старався, за всяку ціну, з’єднати уряд советської Росії до згоди з Україною, або хоч із ЗОУНР. До речі, советська Угорщина втримувала добросусідські взаємини із ЗОУНР і навіть склала з нею договір про товарообмін. Але всі заходи большевицького Будапешту були даремні. У пляні большевицької Москви таки ніяк не вміщалася справжня незалежна Україна, навіть радянська формою. Ленін не спішився нести революцію в Евроиу на багнетах Червоної армії, бо дбав більш за цілість своєї московсько-большевицької ім­ перії. Ще існувала бояьшевицька Угорщина, як Ленін поставив перед своєю „революцією” головне завдання — боротьбу з Добрарміею ген. Денікіна, як головної загрози для большевицької Москви. У ©исліді, большевицька Угорщина впала після 133 днів свого існування, а ще раніше впала большевицька Баварія. Німеччина прийняла Версайський диктат переможної Антанти. У другій половині травня, коли 152 У працях проф. М. Стахова ця дата помилково подана, як 23 квітня. Див. напр. СтахівШтендера, назв, праця, том П, ст. 134. Дня 24 березня большевики здобули не тільки Волочиська, але й Підволочиська, які відбито щойно 27 березня. Див. Д. М. „Група от. Лавра”, УГА, том І, ст. 433—434. 153 Ц и протестів навіть не вислано на час. Польська офензива почалася 14 травня, 10 днів пізніше виступила проти Галицької Армії теж румунська армія, завдаючи їй несподіва­ ний удар у плече, до речі погоджений ще 20 травня з французьким генералом Фрапшед’Есперей (Стахів-Штендера, назв, пращ, том П, ст. 247), а голова державних секре­ тарів ЗОУНР, Сидір Голубович, вислав „протеот” до Найвищої Ради щойно ЗО іравня Див. текст ноти у книзі Стахів-Штендера, назв, праця, том П, ст. 175—179. 164 Hop. Стахів Штендера, назв, праця, том II, ст. 168—170. 155 Ловинський, назв, праця, ст. 96—101.

139


почалася велика польська офензива, міжнародня ситуація ЗОУНР була вже зовсім інша, як ледве місяць перед тим.15в (£) Фронт і запілля перед польською офензивою (20. III.—14. V. 1919) Переходимо тепер до з’ясування подій на польсько-українському фронті та в запіллі української армії в часі від 20. III. до 14. V. 1919 р. І так завданням групи Конаржевского (познанці) яка спільно з гру­ пою Александровича розбила була українські війська на відтинку Судова Вишня-Городок, було не тільки привернути залізниче сполу­ чення Львова з Перемишлем, але й відсунути українські війська від залізничого шляху на південь, щоб забезпечити цей шлях від обстрілу. З цією метою група Конарж'евского (5 батальйонів, в тому 3 познан­ ські, 76 скорострілів, 14 гармат і 4,248 вояків і старшин) 167 від 20 до 24 березня наступала на групу Гофмана (4 курені, ЗО скорострілів, 24 гармати, 3-3,500 вояків і старшин) 168 але без найменшого успіху. Всі польські наступи в напрямі на Добряни й Годвишню були кри­ ваво відбиті, дарма що, починаючи з 21 березня, на фронті й поза фронтом групи Гофмана стали проявляти жваву діяльність польські літаки.169 Польський воєнний історик Вітолд Гуперт нічого не згадує про ці невдатні наступи групи .познанців на групу Гофмана, але згадує про наказ польського Начельного Довудства, переданий до штабу ген. Івашкевича, який у дні 19 березня перебрав команду над уоіми польськими військами в Галичині від ген. Розвадовского. Наказ ви­ магав, щоб, з огляду на доручення Найвищої Ради в Парижі скласти завішення зброї з українцями, польська армія до того часу перевела більшу воєнну акцію з метою захопити простір Краковець-ЯворівДобростани-Янів-Немирів, а теж виконала на південь удар з метою взяти Рудки.1561789160 Ми вже знаємо, чим скінчилися переговори про завішення зброї в Хирові, але того самого дня, 27 березня, відбулася в Ходорові, 156 Після вихоплення Одеси партизанськими військами от. Матвія Григоріева в дні в квітня, Вл. Аитонов-Овсеенко планував ужити ці війська до наступу на Басарабію й Румунію. Але, замість маршувати на Румунію, от. Гриторіев і його війська підняли *7 травня в Південній Україні велике повстання проти большевиків. Повстання де мало початково великі успіхи, але скоро було придушене енерґійними контракціями большевицьких військ. Таким чином, от. Гриторіев унеможливив похід большевицьких військ на Баса­ рабію й Румунію та, в парі в тим, воєнну допомогу Червоної армії для угорської рево­ люції. В інтересі Галицької Армії було б, щоб григоріевські й большевнцькі війська по­ чали були наступ на Басарабію й Румунію, бо тоді ледве чи зрадницький удар румун­ ської* армії в плече Галицької Армії мав би був місце дня 24 травня. Про ситуацію в Південній Україні в. зв'язку із розгромом антантського десанту в Одесі й революцією в Угорщині, див. Лев Шанковський, „Григор’євщина — проблема й література”, Альма­ нах Провидіння на 1966 рік. Філадельфія, 1966, ст. 82—103. 157 Гуперт, Валькі... назв. праця, ст. 240. 158 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, 3, ст. 18. 159 Були це іри познанські ескадри, які мали постій у Перемишлі. Про бомбардування м. Рудки, див. Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, 4, ст. 18 і 5, ст. 20. Висліди бомбарду­ вання Рудок були такі: 12 осіб убитих і 27 ранених, але в тому тільки 3 українці: 1 уби­ тий, 1 помер від ран і 1 ранений. Воєнних шкід не було ніяких. 160 Гуперт, Валькі... назв, праця, ст. 228.

140


осідку НКГА, воєнна рада, в якій взяли участь делегати Директорії УНР й Армії УНР та представники галицької Української Національної Ради, уряду й НКГА. Нарада, вислухавши рефератів полк. Курмановича й полк. Капустянського, ствердила, що наша мілітарна ситуація на всіх фронтах скріпилася, настрій військ добрий і значно в наслідок успіхів піднявся, організація нових частин йде вперед і селянство від­ носиться прихильно до українського війська. Стверджено також, що міжнародне положення покращало та що- українська державність у висліді внутрішньої консолідації забезпечена. Схвалено ще вимагати від Антанти негайної достави муніції, одягу, обуви, ліків всяких і технічних засобів .161 Можливо, що причиною надій українських політиків і військо­ виків була чергова інтервенція Антанти й переговори в Хирові того ж 27 березня. Але якраз своїм оптимізмом на воєнній нараді в Ходорові українські політичні й військові діячі довели, що вони зовсім не орієнтувалися в тогочасній ситуації, не мали дару вичувати її та передбачувати події і достосувати до них потрібні заходи. Бо замість схвалювати різні побажання під адресою Антанти, треба було тоді напружити воі моральні й матеріальні сили, щоб піднести боєздат­ ність Галицької Армії і скріпити її ряди на фронті. Що для оптимізму не було ніяких підстав, про те найкраще свід­ чить факт, що тільки на один день перед нарадою поляки здобули Янів і Добростани, звідки Львів діставав воду. В Добростанах укра­ їнці не знищили водопровідних споруд і, таким чином, Львів знову мав питну воду, якої довший час був позбавлений. Польська. офензива на північ від залізничого шляху Перемишль-Львів закінчилася опануванням Краковеччини, Яворівщини й Янівщини (без Маґерова й обох Вишенок, за які й далі велися бої). Все ж таки, ген. Івашкевич не міг повністю осягнути наказаної йому лінії Рава руська-ДобросинЖовква, зустрівши впертий спротив 6 -ої й 10-ої Бригад, навіть зголосив був до Начельного Довудства, що для осягнення цієї лінії йому потрібно ще 5 свіжих батальйонів і 2 батерії. Пілсудський відповів ген. Івашкевичеві, що цих військ, перед 15 квітня, не дістане й тому ген. Івашкевич наказав своїм військам на цьому відтинку окопатися й одротуватися. Позиційна війна тривала тут до 14 травня.162 Від 31 березня до 14 квітня панувала сильна непогода і на фронті діяло тільки польське летунство, яке 7 квітня бомбардувало Фельштин, Гусаків, Крукеничі і Рудки та 11 квітня осідок НКГА — Ходорів.163 В той сам час українська артилерія інтенсивно обстрілювала Львів і польські становища під Львовом. Під Белзом йшли безперервні бої 5-ої й 9-ої Бригад проти переважаючих польських військ у районі Белза й Довгобичева. Починаючи менш-більш з половини квітня, стала ситуація Га­ 161 Карпинець, назв. праця, ШК 1934, 5, ст. 18. 162 Гуперт, Валькі... назв. праця, ст. 234—240. 163 Помараньскі, назв. праця, ст. 82, 85.

141


лицької Армії постійно гіршати. Зростали дезерції вояміїв з фронту184 і з запілля поповнення не приходили. Протибольшевицький фронт над р. Збруч формовано за рахунок українського фронту під Львовом, наприклад 2-га Коломийська бригада відіслала над Збруч свій 1/24 курінь.188 Запілля, в якому перебувало 50,000 старшин і вояків, не зуміло обсадити власними силами протибольшевицького фронту, а ще й забирало бойові курені з-під Львова. Стан Галицької Армії на фрон­ ті сильно зменшувався. Тим часом і внутрі краю і на фронті стали траплятись небажані явища, які приносили велику шкоду загальній справі. І так курінь сота. Корабейка в Добрянах відмовив послуху і його треба було роззброїти (8 квітня) . 188 Дня 15 квітня роззброєно теж частинно Дні­ провську гарматаю бригаду за безпорядки й бешкети в Рудках.187 Але одним з найбільш небажаних і дуже шкідливих виступів у за­ піллі було т. зв. Дрогобицьке повстання 13 і 14 квітня. Це „повстання” має тепер велику літературу в СССР, де його називають „збройним виступом трудящих Дрогобича, очолюваних комуністами, проти контр­ революційного уряду буржуазно-націоналістичної ЗУНР”.188 Насправді це „повстання” було провокацією польської розвідки, яка цим „пов­ станням” хотіла відтягнути військо з фронту на придушення „пов­ стання” напередодні більших польських воєнних акцій на фронті. І справді „повстання” почалося рівночасно з великим польським насту­ пом на Чортівську скалу під Львовом (15 квітня). А втім, дрого­ бицькі „повстанці” розбіглися, коли на вулицях міста появилися сотні Гуцульського Загону чет. Голинського, а на залізничну станцію у Дро­ гобичі прибув з фронту панцерний поїзд ч. 2 під командою чет. Теодора Швеця.18* Дня 14 квітня ген. Івашкевич видав польським військам наказ до наступу під Львовом, щоб відсунути українські війська з-під мурів Львова далі, як на віддаль гарматнього стрілу. Цей наказ оцінював сили українського фронту на півдні від Львова, від Зимної Води по Сихів, на 3,600 багнетів, 48 скорострілів і 32 гармати та на Сході Львова на 4,200 багнетів, 56 скорострілів і 28 гармат.110 Проти цих 7,800 багнеті®, 104 скорострілів І 60 гармат Галицької Армії на підльвівському фронті польська армія мала у львівській*1657890 144 Карпинець -стверджуй, що деверції прибрали були масовий характер 8 таких причин: 1) брак достатньої кількосте фронтових старшин; 2) брак достатнього забезпечення воєнного виряду; 3) моральна депресія в наслідок: а) постійних фронтових неуспіхів, б) довге перебування на фронті без змін, в) брак вирізяення й нагороди за хоробрість, г) безвиглядність дальшої боротьби; 4) ворожа агітація; 5 брак карних санкцій за деверції. Пор. Карпинець, назв, праця, ШК 1934, б, от. 16—17. 165 Волицький, назв, праця, стї 92. 166 Станимір, назв, праця, ст. 63. Карпинець називав курінь сот. Корабейка — куренем пор. Василя Лукіянюва й описує його роззброєння в ІЧК 1934, 7—8, ст. 27. 167 Карпинець, назв. праця, ЯЧК 1934, 7—8, ст. 27. 168 Хор. Дука Луців, „Дрогобич під час української влади в 1918—1919 роках”, УГА, том Ш, ст. 164—172. 169 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, 5, ст. 21. Його ж, „Панцирний поїзд ч. 2”, КЧК, 1936, ст. 87. 170 Гуперт, В&лькі..., назв, праця, ст. 250.

142


дивізії 7,600 багнетів, 153 скорострілів і 56 гармат та в дивізії полк. Сікорського 5,021 багнетів, 90 скорострілів і 23 гармати, — разом 12,621 багнетів* 243 скорострілів і 79 гармат. Але перед ударом на 7-му Львівську, 3-тю Бережанську та 2-гу Коломийську бригади у дні 19 квітня ці львівські групи польської армії посилено ще одним поз­ нанським полком з групи полк. Конаржевського, що начислював 2,050 бійців. Таким чином у цих квітневих боях під Львовом польська армія мала двократну перевагу над Галицькою Армією, не кажучи вже про технічну перевагу у важкій артилерії (далекобійні італійські гармати на спеціяльних вантажниках), броневиках, ескадрах бойових літаків, величезній кількості муніції тощо .171 Серію своїх наступів під Львовом почали поляки випадом ба­ тальйонів львівської залоги на Лисиничі й Чортівську скалу 15 квітня. Використавши дуже густу мряку, поляки вранці зайняли Лисиничі і потім, діставши підкріплення, вдарили на бойову лінію XII куреня Золочівської бригади та захопили Чортівську скалу. Українці втра­ тили Лисиничі, Винники і Чортівську скалу і хоч протинаступом 16 квітня відбили Винники й Чортівську скалу, — сильніший у «відно­ шенні 4 :1 противник викинув того самого дня з обох позицій укра­ їнську залогу й ці дуже важливі позиції залишилися вже на постійне в польських руках. Утрата Чортівської скали мала далекосяжне зна­ чення, бо вона домінувала над рівниною, що тягнеться від залізничого шляху Львів-Красне на південь. Крім цього втрата позицій на Чортівській скалі мала теж велике моральне значення.172173* Заохочені своїм успіхом під Чортівською скалою польські війська почали вранці у Великодню суботу 19 квітня наступ знову перева­ жаючими силами у трьох колонах. Один полк познанців з групи Хонаржевского, переминений з фронту Групи Гофмана, й дивізія Сікорского заатакувала позиції 7-ої Стрийської бригади між Любінем великим й Оброшином, здобуваючи Ставчани, Оброшин, Басівку, Годовицю, Полянку й Глинну. Рівночасно львівська залога заатакувала 3-тю Бережанську бригаду пполк. Вольфа й 2-гу Коломийську бри­ гаду пполк. Тінкля. Обидві бригади не витримали наступу перева­ жаючих сил й відступили, втрачаючи свої позиції в Зубрі, Сопіль­ никах, Козельниках і Цішках.178 До речі, ситуацію під Глинною й Наварією врятував І курінь пор. Тарнавського, перепинений сюди з Групи Гофмана. Курінь приспішеним маршем дістався до Щирця і звідки потягом заїхав в околиці Глинної-Наварії, яку опанував й осягнув первісні становища 13 пп от. Романа Волощука, що його поляки розбили, й він реорганізу­ вався. В ліквідації польського наступу на 7-му бригаду брав участь 171 Гуперт, Завнцв... назв, праця, ст. 14. Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, Волицький, назв, праця, ст. 97. ,7а Шухевич, назв праця, том II, ст. 7—10. 173 Волицький, назв праця, ст. 92—101. „Нарис історії ПІ куреня 24 полку ніхоти ім. гетьмана Петра Дорошенка”, ЛЧК 1930, 10, ст. 10—11. Пор. Петро Мигович, „При УП-ій Бригаді УГА”, ЛЧК 1937, 9, ст. 4—5. Гуперт, Валькі, назв, праця, ст. 251—256.

143


і панцерний поїзд ч. 2, що якраз вернувся з Дрогобича, де ліквідував „повстання”.174175 Серія польських наступів під Львовом закінчилася ударом на 4-ту Бригаду от. Степана Шухевича. її, у днях 29-30 квітня, відтиснено також значно ©ід Львова. У бою 4-ої Бригади проти польського наступу замітне було те, що частини І Галицького Корпусу не прийшли 4-ій Бригаді з допомогою, але відступили без бою на північ.176 Усі польські удари під Львовом виконувались не тільки пере­ важними силами польського війська, але теж гураганним вогнем важ­ кої артилерії та атаками з повітря цілих летунських ескадр. Цим ударам з повітря не могло протиставитись українське летунство, що тоді не диспонувало такою кількістю літаків, як польське, до того ж літаки, на яких літали українські літуни, були зужиті й не таких модерних типів, як польські.176 Найбільша недостача українських військ на фронті була в майже повному браку резерв. Цей брак резерв мемуарист Василь Волицький називає „Ахілесовою п’ятою фронту”.177 У той час українсько-поль­ ський фронт у Галичині, починаючи на півночі від ріки Буг, через Довгобичів, Белз, Маґерів, Львів, Дроздовичі аж по Хирів, мав 240 км, у продовженні до Лупкова ще дальших 60 км. разом 300 км.178 Якщо брати стан Галицької Армії, що його подає таємний денник ген. Павленка ч. 27 з дня 17 квітня та який цитує Гуперт (бойовий стан 910 старшин, 37,057 підстаршин і вояків, 553 скорострілів, 201 гармат, 4 панцерні поїзди й 39 самоходів) , 179 то виходило б, що на 1 км фронту було тільки 123 вояків, трошки більше, як 2 скоростріли й менше, як 1 гармата. Ясно, що така слаба обсада фронту була недостатна й за браком резерв тріскала під навіть невеликим ударом. Треба було отж£ поповнень з запілля, але, як слушно завважує д-р Іван Карпинець, „цих галапасів (із запілля) ніяка сила не могла стяг­ нути на фронт і навіть сама НКГА не могла нічого вдіяти”. „Ми хотіли злити запілля з фронтом в один мілітарний апарат, щоб цим під­ нести відпорність фронтових частин. На жаль, це було переведене лише з формального боку” — пише ген. М. Омелянови-Павленко у своїх спогадах.180 Армія на фронті розпливалася, дух її падав, а стрілецтво, що ще стояло на становищах, було обдерте, босе, без відповідного озбро­ єння, перетомлене, часто голодне й без надії на краще. Ніхто цим станом не журився, ні уряд, ні суспільство. В запіллі відбулися на­ ради (Стрий, Ходорів тощо), але на цих нарадах нічого не вирішено, залишалося все по-старому. Тривала була тільки орієнтація на Ан­ танту, яка визнає Україну, заборонить полякам воювати з нею і дасть 174 Карпинець, назв, праця, ШК 1934, б, ст. 15—16. Його ж, „Панцирний поїзд ч. 2”, назв. праця, ст. 87. 175 Шухевич, назв, праця, том П, ст. 26—44. 176 Волицький, назв, праця, ст. 100. Шухевич, назв, праця,, том П, ст. 31, S3. 77 Волицький, назв, праця, ст. 102. 17в Карпинець, назв, праця, ШК 1934, 4, ст. 16. Гуперт, Вальні..., назв. праця, ст. 241. Його ж Завнцв, назв, праця, ст. 35. ,в0 Павленко, назв, праця, ст. 61.

144


усе, чого треба армії. А коли Антанта не допоможе, то й так усе пропало, отже шкода праці й жертви. Така орієнтація паралізувала будь-яку працю для армії й давала тверду точку опору лінощам, байдужості й неробству.181 Коли до цього всього додати ще й різні інтереси на мільйонові суми, що їх робили спритні дільці, зокрема з бориславською нафтою, і взагалі людей, які чигали на добрі посади й особисту наживу, то не можна дивуватися закономірності подій, що сталися на фронті та в запіллі. Найголовніше, що поляки, дякуючи своїй розвідці в Галичині, яка базувалась, головно, на анти­ українській іреденті галицьких поляків, знали добре про цей стан і готувалися до остаточного комбінованого психологічно-воєнного удару. Відповідно до цього оцінювали поляки теж Галицьку Армію. Гуперт тевердить, що після березневої катастрофи „моральний роз­ клад української армії поступав скоро, зневіра у власні сили стала загальна, українське військо перестало бути здатне до ініціативи.182 Все ж таки, майбутні події виявили, що оцінка польського штабу, зокрема про фронтову Галицьку Армію, була зовсім фальшива. В цій фальшивій оцінці Галицької Армії була й головна причина, що пере­ важаючим силам польської армій не вдалося у відвороті оточити Галицьку Армію, як це й плановано зробити між Бережанами й Га­ личем, але й допущено до великої оперативної ініціативи Галицької Армії у формі так званої „Чортківської офензиви”. Таким чином, у висліді легковаження Галицької Армії польським генеральним шта­ бом,-велика травнева офензива польської армії під проводом ген. Галлера не добилася тих оперативних цілей, які хотіла осягнути, та ще й поклала основи під українську контрофензиву, що й мала, не зважаючи на польську мілітарну перевагу, значні оперативні й так­ тичні успіхи. (Є) Велика польська офензива й І відворот Галицької Армії Приготування великої польської офензиви проти Галицької Армії, пляни якої зродилися ще 16 березня, почалися щойно тоді, коли до Польщі стала прибувати польсько-французька армія ген. Галлера. 22 квітня доручено ген. Галлерові у Варшаві виготовити плян офен­ зиви в Галичині й на Волині. Ген. Галлер склав свій плян дуже скоро й Начельне Довудстіво прийняло цей плян з малими змінами. Дня ЗО квітня 1919 Начельне Довудство видало свою „диспозицію до офензивної акції на Волині й у Східній Галичині армії ген. Галлера й групи ген. Івашкевича” (І, ч. 7796(1). Повний текст цього документу подав Вітольд Гуперт.188 Згадана диспозиція характеристична тим, що всупереч до заборони Антанти, скріпленої ще особистим приреченням ген. Галлера, що в Га­ личині він своєї армії не вживе, диспозиція якраз передбачає вжити*163 ш На основі Карпинця, назв, праця, ЛЧК 1934, б, ст. 17—18. Іва Гуперт, Ваіькі..., назв. праця, ст. 241. 163 Гуперт, Завнцв... назв. праця, ст. 40—57.

145


одну дивізію в Галичині і другу проти Армії УНР на Волині. Таким чином, частину армії ген. Галлера, яку перекинено з Франції до Поль­ щі для боротьби проти большевицьких військ, кинено, фактично, у боротьбу проти українських армій, які на сході мали овій протибольшевицький фронт. З підкресленням треба ще зазначити, що українські армії (як Га­ лицька Армія, так і Армія УНР) мали проти себе на західньому фронті не тільки Польщу, але й Францію, якої генерали, штабові й сотенні старшини брали активну участь у боротьбі проти україн­ ських армій у складі польсько-французького І Корпусу армії ген. Галлера. Це була зворушлива спілка західньопо капіталізму з III Інтер­ націоналом Леніна проти України, але вона не перешкоджала укра­ їнським урядам і політикам надіятися ще й тоді на Францію та вірити в її справедливість і безінтересовність. З травня Начельне Довудство повідомило, що начальну команду над волинським і галицьким фронтом має перейняти ген. Галлер з осідком своєї команди в Люблині, та що йому підчинено групу ген. Карніцкого на Волині, І польсько-французький корпус ген. Одрі та армію ген. Івашкевича в Галичині. 7 травня видала команда ген. Галлера наказ п. н. „Плян спільних дій”, що охоплював волинський і галицький фронти. Цей же наказ доповнювали письмові інструкції для кожного із згаданих трьох генералів.184 12 травня Начельне Довудство пробувало змінити цей наказ своєю забороною івжНти галлерівські дивізії в Галичині. Причиною цієї зміни була чергова інтервенція ЗСА й Англії проти вжиття армії ген. Галтіера в Галичині. Обі потуги (але не Франція!) протестували через своїх представників у Парижі й грозили санкціями, які навіть почали виконувати (ЗСА). Але ген. Галлер не послухав наказу Начельного Довудства, заявляючи, що плянованих протиакцій, з огляду на „неприятельські протиділання”, не може вже припинити і дотеперішніх своїх наказів змінювати не буде. 13 травня з цим становищем ген. Галлера погодилося і Начельне Довудство.185 Гуперт дивується, про які „неприятельські протиділання” міг го­ ворити ген. Галлер. Але в іншому місці сам Гуперт розповідає про акцію 2,000 українських бійців із 12 гарматами (мабуть з 5-ої Сокальської бригади—ЛШ) на Угринів і прилеглі села, які 8 травня здобуто, розбиваючи польську групу капітана Мерака.186 Не зважаючи на протинаступи галлерївських частин, Угринів утримано аж до початку великої польської офензиви.187 Коли пізніш держави Антанти про­ тестували проти офензиви в Галичині, поляки виправдувалися, що офензиву почали насправді українці (крім акції на Угринів, були теж українські офензивні акції 14 травня під Любінем малим і під Хировом ) . 188104567 104 105 106 107 100

Там Там Там Там Там

146

же, же, же, же, же,

ст. ст. ст. ст. ст.

44. 48—49. 46. 58. 50.


Починаючи свою велику травневу офензиву, польська армія ста­ вила собі такі завдання: розбити українську збройну силу на Волині й у Галичині, зайняти ©сю територію Галичини по р. Збруч й до­ битися спільного кордону з Румунією. Плян спільних дій з 7 травня передбачував оточення відступаючої з-під Львова й Хирюва Галицької Армії в околицях між Бережанами й Галичем, яке мало прийти у висліді швидких скісних ударів лівого крила на лінії Красне-Галич. Плян цей не вдався, як впевнює Гуперт, тільки тому, що під натиском Варшави, яка ж'иво реагувала на інтервенції антантських держав,189 змінено напрямок ударів галлерівських дивізій таки вже в ході їх офензиви. Ми переконані однак, що ці скісні удари звели внівець •впорядкований відворот І і II Галицьких 'Корпусів, а теж оперативна ініціатива І Галицького Корпусу, який 22 травня рушив з Буська до контрнаступу та, розбивши групу полк. Мінкевича, стягнув на себе під Буськ галлерівську дивізію, — а та, щоправда, здобула Буськ, але й зійшла зі гвопо напрямку маршу, який мав довести до окри­ лення Галицької Армії та зіпхати її в район Бережан-Галича, де вона мала бути оточена.190 Питання тепер стоїть, що могла робити НКГА віч-на-віч великої польської офензиви, яку ведено переважаючими силами. Гуперт стверджує, що НКГА могла: 1. Залишитися на лінії фронту, але треба було сильно укріпити її і створити сильні резерви; 2 . відтягнути війська на нову оборонну лінію по р. Гнилій Липі або Золотій Липі. Гуперт не знає, що ще перед польською офензивою НКГА рішила була скріпити якнайбільш ліве крило й відтягнути всю армію за р. Дністер. Цей плян, для виконання якого були вже видані бригадам диспозиції, не бу© остаточно реалізований, бо тодішній голова дер­ жавних секретарів д-р Сидір Голубович спротивився сильно йому в переконанні, що армія за Дністром чи в Карпатах згине з голоду.191 В нашій праці ми вже аналізували цей плян і тепер хочемо ще додати, що відкинення його урядом спричинило резиґнації ген. М. Омеляновича-Павленка як начального команданта армії та полк. В. Курмановича, як начальника штабу НКГА. Уряд цієї димісії не прийняв і ©іони оба залишилися на своїх становищах аж до відвороту.192 Гуперт знає однак про інший плян НКГА, який передбачував поділ Галицької Армії на дві частини: І Галицький Корпус мав зали­ шитися на півночі, а II і III Галицькі Корпуси мали податися за Дністер.193 Ближчі дані про цей плян подає Шухевич, який настав­ лений до нього негативно, але ми вважаємо цей плян тільки за тим­ часову альтернативу першого пляну.194 Останній плян передбачував відступ усіх корпусів на Схід й евентуальний перехід їх на Наддні­ прянську Україну для боротьби проти большевицьких армій. Якщо ж 189 190 191 192

Там же, ст. 58, 62—63. Там же, ст. 70—71. вз з з в 8 Там же, ст. 49—50. Карпинець, назв. праця, ЛЧК 1934, 11 ст. 9—10. Ген. Віктор Курманович, „Відворот УГА ва Збруч. Сторінка з нашої історії”, УГА, І, ст. 488—449. Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, 11 ст. 10. 193 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, 11, ст. 10—12. 194 Шухевич, назв, праця, ч. І, ст. 169—171.

147


мова про саму польську офензиву, то НКГА не мала іншого вибору, як очікувати її на лінії фронту. Для офензиви проти Дієвої Армії УНР на Волині і проти Га­ лицької Армії в Галичині поляки справді зібрали переважаючі сили,. Ген. Галлерові підлягали безпосередньо: група ген. Карніцкого на Волині, польсько-французький корпус ген. Одрі й армія ген. Івашкевича. І. Група ген. Карніцкого мала числити в бойовому стані 2,735 багнеті®, 1715 шабель і 19 гармат. Вона діяла проти Дієвої Армії УНР. її. Польсько-французький І корпус ген. Одрі (шеф штабу полк. Моанвій) числив 830 старшин і 27,410 вояків харчевого стану. Цей корпус складався з двох дивізій. А. 1 дивізія стрільців під командою ген. Бернара, шеф штабу Де Ля Лоранс, складався з трьох полків по 57 старшин і 2,500 вояків та з бригади артилерії, що мала 40 гармат. Ця дивізія, що мала ще пів батальйону саперів, дивізіон шволежерів (кінноти) та різні вій­ ськові установи, діяла проти Дієвої Армії УНР. Б. 2 дивізія стрільців, що стояла в Белзі й мала оперувати в Га­ личині, була під командою ген. Моделона, шефа штабу майора Дюше і коменданта піхоти полк. Троньйо. Складалася з трьох полків стріль­ ців по 66 старшин і 2,400 вояків та з 36 гармат, до того ж мала ще батальйон саперів, дивізіон кавалерії та різні потрібні установи. 2-ій дивізії була підчинена група полк. Мінкевича, якої бойовий стан мав 200 старшин, 3,938 багнетів, 397 шабель, 112 кулеметів і 17 гармат. ІЇЇ. Львівська дивізія (полк. Стшелецкі) підлягала безпосередньо Галлерові. її бойовий стан мав 6,953 багнетів, 40 шабель, 196 скорострілів і 54 гармати. IV. Армія ген. Івашкевича (шеф штабу полк. Кесслер) складалася: A. з групи ген. Єнджеевского (від Зубри по Судову Вишню), — 13,000 багнетів, 95 скорострілів, 84 гармати. Б. з 4-ої дивізії піхоти ген. Александровича (від Хоросниці по Станиславчик), — 7,162 багнети, 807 шабель, 108 скорострілів і 24 гармати. B. з 3-ої дивізії Легіонів ген. Зелінского — 8,480 багнетів, 802 поїздів і 8 летунських ескадр. В сумі харчовий стан польської армії під командою ген. Галлера разом із львівською дивізією у Львові нараховував у дні 13 травня понад 84,000 людей, у тому бойовий стан понад 60,000 багнетів і шабель, понад 1,000 скорострілів та коло 320-350 гармат, 10 панцерних поїздів і 8 летунських ескард. Коли від усіх цих чисел відняти числа, що відносяться до групи ген. Карніцкого на Волині та 1 дивізії польсько-французького корпусу теж на Волині, то бойовий стан польських військ у Галичині, які мали оперувати проти самої Галицької Армії, мав 48-49,000 багнетів і шабель, понад 700 кулеметів та понад 250 гармат, не враховуючи 148


вже панцерних поїздів і летунських ескадр.195* До цього треба ще додати, що польська армія була добре забезпечена в піхотну й арти­ лерійську муніцію, в ліки, одяг і харчі, що, очевидно, впливало на її боєздатність. Немає документів, яких можна б встановити стан Галицької Армії напередодні великої польської офензиви. Про цей стан можна тільки здогадуватися. Можна, мабуть, загально* прийняти, що у вісьмох бри­ гадах (1 УСС до 7 і 10) було по 3,000 багнетів, отже 24,000, у 8-ій Бригаді (дивізії полк. Кравса) — 8,000 багнетів, отже разом 32,000, у 9-ій Бригаді — 2,000, отже 34,000 і в Гірській бригаді — 1,000 баг­ нетів, отже всього на всього в цілій армії 35,000 багнетів, 600 табель, 400 скорострілів, 180-200 гармат. Панцерних поїздів було 5 і літаків 20, поважано вже зужитих. До цього слід додати, що стрілецтво і фрон­ тові старшини були зле зодягнені і взуті, що бракувало скрізь тех­ нічного виряду, що кількість крісової й скорострільної муніції була дуже мала, — ясно, що ці браки мусіли вплинути на боєздатність армії, яка мусіла ставити чоло переважаючому кількістю й технікою противникові.190 Польська офензива почалася 14 травня 1919 р. ударом на праве (північне) крило фронту. Частини І Галицького Корпусу поставили всюди завзятий спротив наступаючій 2-гій галлерівській дивізії й іншим групам. У Добросині коло Жовкви українська залога під проводом свого команданта чет. Середовича відбила дев’ять ворожих насту­ пів.197198 Також залога Мостів Великих відбивала ©сі наступи. Відворот наказала команда І Галицького Корпусу щойно тоді, коли польська офензива на Волині зробила вельми поважний поступ і військам І Га­ лицького корпусу почало грозити оточення з Волині. У відвороті використовувано кожну нагоду, щоб контратаками відбивати поль­ ський наступ. Перший день офензиви на частини І Галицького Корпусу не завдав Галицькій Арміії смертельного удару. Нещасним для Галицької Армії став день 15 травня, коли польська армія почала свою офензиву також на лівому (південному) крилі фронту. Ситуація Ш Галицького Корпусу стала грізна й катастрофальна ©же в першому дні офензиви, коли на Самбір пішов з трьох боків концентричний наступ. Викори­ стовуючи тут свою трикратну перевагу, частини групи ген. Єнджеєвского та дивізії ген. Александровича й Зелінского вдарили по трьох групах дивізії полк. Кравса: крукеницькій, рудецькій і хирівській (ПІ група „Глибока”) і змусили їх до відвороту, займаючи м. Рудки.108 195 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, 12, ст. 18—21 на підставі Гуперта, Завнце..., назв, праця, ст. 54—57. Для групи ген. бнджеввского, стану якої Гуперт не подав, взято його ж дані 8 іншого місця книги. Див. Завнце..., пазе. праця, ст. 14. 94 Наша оцінка, яка дещо відбігав від оцінки Карпинця, що забув про 9-ту й 10-ту Бри­ гади УГА. Див. Карпинець, пазе, праця, ЛЧК 1984, 12, ст. 20. 197 Карпинець подає українське ситуаційне звідомдення 8 15 травня 1919, в якому наз­ вано чет. Середовича, як команданта заіоги Добросина, що відбила 9 польських на­ ступів. Див. Карпинець, назв. праця, ЛЧК, 1935, 3, ст. 22. 198 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1935, 3, ст. 23. Станимір, назв. праця, ст. 69—70. Тут у сотці П/8 куреня сотн. Станимір, після поранення команданта сотні лор. Каравана та чет. Кліша, команду сотні перебрала хор. 0. Шдвисоцька. Див. теж УГА, І, ст. 344.

149


Під вечір 16 травня поляки несподівано зайняли Самбір, який впав в наслідок того, що крукеницька група не втримала лінії Стривігора, бо III група „Глибока”, відступаючи в південно-східньому напрямі, в гори, відслонила ліве крило крукеницької групи. Найбільше нещастя південного фронту було в тому, що значні частини дивізії полк. Кравса, зокрема III група „Глибока”, кинулися в панічну втечу, яку драма­ тично змальовує письменник д-р Андрій Чайковський у своїй книзі.109 Очевидно, III група „Глибока” не повинна була відступати в гори, а на Дрогобич-Борислав. Та дуже скоро ця група втратила не тільки зв’язок з полк. Кравсом, але і з частинами, що були в її складі. Від­ ступ групи в гори мав такий наслідок, що відрізані в горах частини III групи „Глибока” й Гірської бригади бачили для себе тільки -одну можливість, а саме перейти на територію, зайняту чехо-словацькою армією й дати себе інтернувати в таборі.200 Але, з цього погляду, неправдиве є твердження Гуперта, що 16 травня перейшло на схід за Дністер 25 українських куренів і в гори, в напрямі на Старий Самбір-Турка, тільки 4 курені.201 Насправді за Дністер перейшли тільки курені рудецької й крукеницької групи, найбільш 6-7 куренів, а в гори подалася така сама або й більша кількість куренів, не враховуючи вже куренів Гірської бригади. Отак для оборони Нафтового Басейну перед наступаючими польськими військами було не більш 6-7 куре­ нів війська. 17 травня наказав ген. Павленко стягнути до Стрия 8 куренів і 8 батерій, зорганізував оперативний штаб з полк. Какуріним на чолі й рішив 18 травня перейти у протинаступ на напрямку СтрийДрогобич. Одночасно наказано 7-ій Бригаді пполк. Бізанца тримати за всяку ціну Миколаїв. Але познанці з групи ген. Єнджеевского, які здобули були Рудки і звідти подалися на Комарно, щоб ударити у плечі 7-ої Бригади, пігналися за відступаючими українцями в на­ прямі на Дроговиже й Миколаїв і, — дякуючи своїй артилерії, яка під’їздила на найближчу віддаль під українські становища, — здо­ були 18 травня Миколаїв, Розпадів, непошкоджений міст на Дністрі та 700 полонених. У висліді цих осягів ген. Галлер наказав познанцям перейти Дністер і вдарити на Стрий.202 Таким чином протинаступ групи, сформованої ген. Павленком, не міг відбутися й ген. Павленко наказав перевести лінію оборони на лінію р. Стрия. Українські частини муоіли відступити від Дро­ гобича й податися на схід. Поляки зайняли Дрогобич в ночі з 18 919 Д-р Андрій Чайковський, Чорні рядт, Львів 1932, 1932, ст. 97—99. . 200 Про події на фронтах рудецької, крукеницької й хирівської груп (Ш група „Глибока”), а теж на фронті Гірської бриґади, інформують такі праці: Ілько Калічак, Записки четаря, Львів 1931, ст. 82—100; Р. Л. „Дещо в історії Ш групи „Глибока” VIII Сим­ бірської бриїади, ШК 1934, 9. от. 12—13; В. Й. „Група Крукеничі під час польської офензиви в травні 1919 р. Уривки”, КЧК 1928, ст. 78—83. У першому томі УГА б такі статті: „Група Крукеничі”, ст. 114—115; Група „Глибока”, ст. 120—121, Група „Лютовиська”, ст. 122—123; Осип Залеський, „1-ша Гірська Бриґада”, ст. 112—118; Ма­ твій Стахів, „Бої групи „Крукеничі”, ст. 116—119. 301 Гуперт, Завнцв, назв, праця, ст. 82. 202 Павленко, назв, праця, ст. 66—67. Карпинець, назв, праця, ШК 1985, 7—8, ст. 84—35. Гуперт, Заенце, назв, праця, ст. 64.

150


на 19 травня, цього ж дня теж Борислав, Східницю, Стебник і Трускаївець. На виразний наказ НКГА, який, до речі, виконано скрупулятно, не переведено ніяких пошкоджень у нафтових промислах. Вежі, збір­ ники ропи, бензини, залізничний парк — все перейшло в руки поля­ ків непошкоджене.203 20 травня 1919 познанці з групи полк. Конаржевського, наступа­ ючи від Миколаєва, здобули «важливий залізничний вузол — Стрий. Цього« ж дня польські війська здобули Турку й Бориню, наступаючи незначними силами на Гірську бригаду й частини III групи „Глибока”, які ввесь час панічно відступали від Старого Самбора через Турку— Бориню—Висоцьке—Сморже до Тухольки. На приходстві їв Тухольці 19 травня команданти частин, не маючи зв’язку зі своїм команду­ ванням, зробили воєнну нараду, на якій вирішили відступити на тери­ торію Закарпаття, зайняту чехо-слоівацьким військом. Це вони й зро­ били й у Великих Веречках українські частини на наказ французького генерала Еннока, склали зброю. Карпинець дуже гостро оцінює це рішення. Він пише: „Замість упорядкувати й хоч трохи здисциплінувати частини та спробувати передертися до головних сил УГА (що й зробив 1/8 курінь пор. А. Тарнавського*, який відступав з частинами III групи „Глибока”—ЛШ), рішено піти по лінії найменшого опору, а саме схоронитися на території чужої держави та не брати участи в дальших боях «і терпіннях УГА. Добровільне упровадження з поля бою такої як на тодішні часи великої кількости вояків (около 4,000), около 20 гармат із запасом амуніції та різного рода воєнного при­ ладдя було страшним ударом для УГА. Наслідки цієї дезерції були такі, що відворот українських військ між1.Карпатами й Дністром став значно скоріший, неупорядкований та часто несподіваний, а з браку часу до евакуації залишилося противникові багато воєнного матеріялу”.204 З цією оцінкою українського воєнного історика годі не пого­ дитися. Для переходу на інтернацію в чужій державі такої значної бойової сили не було причин в існуючій воєнній ситуації. Війська, що перейшли на Закарпаття, були могли легко продертися до головних сил III Корпусу біля Долини, як це зробив 1/8 курінь пор. А. Тар­ навського. Але й упорядкувавшись в околицях Тухольки, вони могли поважно загрозити тилам наступаючих польських дивізій своїми ударами на Дрогобич чи Стрий. На жаль, рішення воєнної наради в Тухольці вказує на факт, що жертвами воєнної паніки впали не тільки вояки, але й їхні команданти. Рішення їх було передчасне, але це рішення поважно причинилося до розвитку дальшої воєнної ситуації на фронті ПІ Корпусу УГА. Сили цього корпусу були заслабі, щоб стримати п’ятнадцятикратну перевагу наступаючих польських дивізій здовж таких добрих природних оборонних ліній, як ріки Стрий, Свіча, Лімниця. Але, тим часом, сталася подія, яка поставила українські збройні сили між р. 903 Сота. Михайло Колтушок, „З українсько-польських боїв. Спомин парламентаря”, Укра­ їнський сшталець, 1923, 6/28, ст. 25—26. 904 Карпинець, назв, праця, ШК 1935, 7—8, ст. 37.

151


Дністром і Карпатами в цілком безвихідне становище: 20 травня 1919 французький генерал у Букарешті, Франше д’Есперей, наказав румун­ ській армії перейти кордони ЗОУНР.205206 Чергового таки дня, 21 травня, румуни запропонували полякам допомогу для спільної воєнної акції проти УГА на Покутті. Одночасно для цієї ж акції румуни через Басарабію перевезли з Одеси дивізію ген. Желіґовского і розташували її в бойовому поготівлі в районі Чернівець. Після цієї підготови 23 травня румуни передали галицькому урядові у Станиславові ульти­ матум, в якому зажадали до 24 годин залишити Покуття. 24 травня румуни перейшли кордони ЗОУНР, зайняли Снятин і Городенку та чергові дні Коломию й інші міста Покуття. У цьому наступі взяли участь 8-ма дивізія румунської піхоти та 1-ша дивізія кавалерії під загальною командою ген. Задіка.206 Поява нового ворога, румунів, була страшним ударом для УГА і на фронті, і в запіллі. На території між р. Дністром і Карпатами дійшло до повної дезорганізації. Настав переполох, заколот і розтіч на всі боки. Евакуація державного й головне, воєнного майна з загрожених областей не могла вже відбутися. Відрухово й самочинно почався хаотичний відворот війська й цивільних установ у сторону Дністра. Цей заколот використали станиславівські боївки Польської Організації Військової (ПОВ) і 25 травня 1919 без бою зайняли сто­ лицю ЗОУНР. У цьому ділі допоміг ПОВ пполк. Вільгельм Бем з ДСВС, який своїми наказами без решти здезорганізував будь-яку оборону міста. У Станиславові попало в польські руки величезне воєнне амйно, таке потрібне на фронті. Про безпорядок у запіллі свідчить факт, що коло Калуша існував великий склад піхотної й артилерійської муніції, який охороняв піхотний курінь пор. Панькова, але про який мабуть забули всі команди, зокрема команда III Корпусу, до якої цей склад належав. На початку польської офензиви, замість забрати муніцію з цього складу, команда III Корпусу вимагала муніції від НКГА. Невелику кількість муніції з цього складу еваковано, але самі склади‘довело ся знищити, щоб не дісталися в руки полякам.207 Наслідок виступу румунів у дні 24 травня був такий, що українські війська, які оперували між р. Дністром і Карпатами, мусіли спішно відступати на лівий беріг р. Дністра. За р. Дністер відступили курені 2-ої Коломийської бригади й групи Гофмана. Не могли вже відсту­ пити курені Крукеницьної групи, в якій на місце пполк. Шепеля став 205 Стагів-Штендера, назв, праця, П той, ст. 247. Не можна стриматися від вавваження, що нешодотворне повстання от. М. Григоріева проти бояьшевиків у дні 7 травня 1919 року уможливило цей удар румунських частин на вапілля УГА на Покутті. Якби ру­ мунська армія мусіла була боронитися проти наступу большевицьких військ в дивізією от. Григоріева на чолі, як цей планував командувач „українського фронту” Вл. Антонов-Овсеенко (офензива проти Румунії мала початися 7—9 травня), то цього румун­ ського удару в плечі УГА було б не було і, тим самим, не було б тієї катастрофи ЗОУНР, яка прийшла в наслідок цього удару. 206 „З днів тривоги на Покутті. Хроніка 23—28 травня 1919 р., ШК 1929, 2, ст. 16—18; З, ст. 15—18. Також: Д-р Володимир Бемко, „Напад румунів на Покуття 24 травня 1919”, УГА; І, ст. 429—433. Назви румунських дивівій, див. Гуперт, Заенце, назв, праця, ст. 73. 207 Карпинець, назв, праця, ШК 1935, 10, ст. 21. Шухевич, назв, праця, ч. 11, ст. 67— 68 і 70.

152


Терен війни Галицької Армії в Польщею. Бойовий фронт під Львовом весною 1919 року. Перший відворот Галицької Армії літом 1919 року року.

153


командантом пполк. Федорович. Діставши звіт, ідо Станиславів і пе­ реходи через Дністер зайняті вже поляками, а Делятин і Надвірна новим ворогом — румунами, Крукеницька група, яка займала фронт на лінії Рожнятів—Сливки, рушила походом до Осмолоди й перейшла на окуповане чеською армією Закарпаття. Було це 3 червня 1919 року.208092 Щоб утруднити польським військам похід, 2/ІІІ саперська сотня висадила мости на р. Лімниці, залізнодорожний міст коло Єзуполя й міст коло Галича, при чому знищення мостів було дуже ґрунтовне.200 Лінію Дністра займали курені III Корпусу до ЗО травня, а тоді, без бою, відступили, згідно з наказом команди Корпусу, на лінію р. Зо­ лотої Липи. 2 червня прийшов наказ до дальшого відвороту без бою на лінію р. Стрипи. Тут у трикутнику між Збручем, Дністром та Стрипою зібралися всі Корпуси Галицької Армії і з цього трикутника пе­ рейшли до славетної Чортківської офензиви. У порівнянні з відворотом III Корпусу, який мав невпорядкований характер і часто, в наслідок різних обставин, приймав форму панічної втечі, відворот І і II Корпусів мав наскрізь впорядкований характер, при чому частини, зокрема І Корпусу дуже успішно контратакували наступаючі польські частини та вносили заколот у їхні лави. В скорому часі польська армія зреклася всіх спроб скісними ударами на ці кор­ пуси довести до оточення Галицької Армії і поступала за ними доволі повільним темпом. Сповільнення польського наступу сталося теж у висліді стягнення деяких частин з українського фронту, щоб їх пере­ кинути на захід, де загрожувала війна з німцями. І так до Ченстохови відійшла 2-га галлерівська дивізія, а з фронту стягнено ще й 10 піхот­ них батальйонів і 3 батерії, які відіслано до Польщі як кадри для творення нових дивізій. Ці накази, як пише Гуперт, були теж час­ тинно наслідком дальших енергійних вимог держав Антанти, щоб при­ пинити офензиву в Галичині.210 Інша справа, що частини, які відходили з українського фронту в Галичині могли бути заступлені польськими частинами з Волині, де вони вже в великій кількості не були потрібні. Під ударами 1-ої галлерівської дивізії й групи ген. Карніцкого дуже скоро розвалився Холмський фронт Армії УНР. Цим фронтом командував ген. Осецький і його основну силу творив Корпус Сірожупанників, який створено із Сірої Дивізії. Корпус складався з 2 слабких дивізій. Командир корпусу, ген. Мартинюк, після одного дня спротиву на лінії р. Стохід рішився капітулювати перед галлерівцями. У висліді 16 травня 1919 галлеріївці зайняли Луцьк і полонили ген. Мартинюка, обох команди­ рів дивізій (полк. Абазу й полк. Тимченка), 460 старшин, у тому 16 штабістів, 2,000 вояків та обслуги, 18 гармат і залізничий парк з усяким 208 Матвій Стахів, „Бої групи Крукеничі”, УГЛ І, ст. 119. В даній ситуації частини крукеницької групи не махи іншого виходу, як тільки перейти на Закарпаття. Частини Гірської бригади і ЇЇІ групи „Глибока*’ мали 20 травня інший вихід. 209 Сота. Ярий Р. „День слави в історії наших саперів. Витяг із воєнного щоденника 2/ПГ саперської сотні”, КЧК 1925, ст. 93—96. Польський воєнний комунікат 8 28 травня каже неправду, коли твердить, що мостів у Нижневі, бауполі й Галичі не знищено. Див. Помараньскі, назв. праця, ст. 114. 2,0 Гуперт, Заенце..., назв, праця, ст. 68. 154


воєнним добром. Таким чином, поляки зліквідували український фронт на Волині, але замість нього створили собі большевицький в районі Рівного. Те, що залишилося з Армії УНР на Волині, від­ ступило на південь.211 Ліквідація Холмського фронту на Вол��ні була головною причиною відвороту І Корпусу УГА, який слушно міг сподіватися оточення. Від­ ворот 'відбувався спокійно, з частими контратаками. Під Буськом Кор­ пус розбив польську групу полк. Мінкеївича і загрозу для поляків мусіла рятувати 2-га галлерівська дивізія. Щойно 24 травня поляки здобули Красне, 26 травня Броди і 28 травня Золочів. У Радивилові, Бродах і Золочеві поляки захопили значну воєнну здобич з постачання Армії УНР, що евакуювала залізничні ешелони з воєнним добром з Рівного на Радивилів—Броди—Красне—Золочів до Тернополя. Така була ефективна допомога польської армії українській армії в її бо­ ротьбі проти москоївсько-большевицької навали.212 У зв’язку з відтягненням польських частин з українського фронту в Галичині, наказав ген. Галлер 23 травня новий поділ районів опе­ рацій. Увесь українсько-польський фронт поділив він на 4 групи, а саме: (1) Ген. Одрі від р. Припяті по лінію Радехіїв—Лопатин—Броди —Підкамінь включно (1-ша галлеріївська дивізія), (2) Група ген. Карніцкіого з Волині далі по Задвір’я—Золочів—Озірна включно. Ця група мала складатися з групи майора Боньчи (4 батальйони, 4 батерії), групи полк. Мінкевича й групи ген. Бабяньского, яка ще навантажу­ валась на Волині, (3) Групи ген. Єнджеевского, зложеної з львівської дивізії полк. Стшелєцкого й дивізії полк. Оікорского аж по р. Дністер 1 (4) Групи ген. Івашкевича, зложеної з 3-ої дивізії Легіонів ген. Зеліньского й 4-ої дивізії ген. Александроівича. Група полк. Конаржевского була в резерві цієї групи.213 Дня 28 травня група ген. Івашкевича зробила вж*е зв’язок з 4-ою дивізією стрільців ген. Желіґовського, яка через Румунію прибула до Галичини. За свідченнями Баґіньского, ця дивізія нараховувала 643 старшин і 3,386 підстаршин та стрільців. У ній було 3 полки стрільців, 2 полки кінноти, 1 дивізіон артилерії, ЗО скорострілів і 13 гармат. 1 липня переформовано цю дивізію в 10-ту дивізію піхоти, але вжито її на українському фронті щойно під час Чортківської офензиви. До того часу вона стояла постоєм між Дністром і Карпатами,214 де зай­ малася „пацифікацією” українських теренів. 211 Помараньскі, назв. праця, ст. 108, 111. , 212 Помарньскі, пазе, праця, ст. 115 (Золочів), ст. 116) (Радивилів). Польські воєнні комунікати подають, що в Золочеві здобуто 73 гармат, 1000 муніційних вовів, 3,000 руш­ ниць й інший матеріял. У Радивилові: 8 гармат, ЗО кулеметів, 1,200 рушниць, великі 8анаси муніції, 2,000 вагонів, кільканадцять льокомотив, 3 санітарні потяги, авіяційний потяг-мапстерню 8 двома новими літаками, поїзд-радіостанцію, панцирний поїзд, 100 самоходів і харчеві склади. Все це було воєнне добро Армії УНР, зведене сюди, після евакуації Рівного. 2,3 Гуперт, Завнцв, назв. праця, ст. 71. Групу Конаржевского перекинено до Перемишля, 8відки вона мала вдіійти на західній фронт, але воли небезпека війни проти Німеччи­ ни минула, вона вернулася знову на український фронт. 214 Любомир Макарушка, „Чортківська офензива”, УГА IV, ст. 39 на підставі праці: Pulk. Henryk BagiAski, Wojsko Polskie па Wschodzie 1914—1920. Warszawa 1921, ст. 524—535.

155


aJtouff c*uA*utu4Ct*$t Q щ Ьо^ОФСґнЛ/йлил'^бЬь ЇЇК ЧАосихх. штшш

(bScifOt

^ 7ep>toriibJb

І№ г

sib \ JTxykau**+Ж. 1 t e f \^detoJbct x£°i°™ ¥2Sr!P *v°b4bu. ' |ДдогугА<^дец uh. i' )

JLe^joZUv*

IVy.. # #\

\ \ " ^ \ a « u am

c V

““«‘T

o E y p b u tr ^ H J S f lic f ia a if i j f

l

‘Й

і/^

Г

\

fiv**Ct**i&[

ТеребоЬил У

ССорОсюк/Ь "yjcocrrtaJb Ofr6лун^ІЬгЛСі/Х ДA® & уч а ч ^ ■onw uuxui Q aJ p u S ^ ib C jx s w — . }fyc$nrm>t Л/їробі-льг, у \4oprrikihl:

y lo f y o k o j* °Jo6/oor,ou e

1

,____ & <V “4 * •*Wc/w«*vb^ ^ I \ Jlcm l)t

о У и п и л к ib ifi

Головні шляхи походів Корпусі® Галицької Армії під час славетної Чортківської офензиви в днях 8 — 28 червня 1919 р.

156


Після перегрупування військ на фронті, наступ польської армії продовжувався. Всі групи польської армії посуваються майже рівно­ біжно зіі заходу на схід. ЗО травня польське Начельне Довудсга© від­ кликало ген. Галлера, як команданта галицько-волинського фронту, і на його місце призначено ген. Івашкевича. Ген. Галлер став комен­ дантом шлесьмого фронту, зверненого проти Німеччини, з якою по­ ляки сподівалися війни, якщо німці відмовляться підписати Версальський договір. Тоді Начельне Довудство наказало, що польська офензива в Гали­ чині має припинитися на лінії Броди—Плугів—Золота Липа. До видачі цього наказу знову причинився виступ західніх держав, які тепер уже погрожували припинення достави муніції й воєнних матеріалів. Крім цього Начельне Довудство рахувалося з небезпеками для дальшої офензиви зменшеними силами польської армії в Галичині.215 Але польські генерали в Галичині не послухали наказу свого Начельнопо1 Доівудства. Зокрема ген. Єнджеєвский, який був перекона­ ний, що українську армію повністю розбито, наказав бойову акцію з метою здобути Тернопіль.215 1 червня поляки здобули Тернопіль, при чому здобули знову значну воєнну здобич з запасів Армії УНР. Голословно Гуперт йише, що ця здобич належала сошєтській армії Советської армії в Тернополі не було1, а те, що здобуто, належало до Армії УНР.21Т Дня 3 червня 1919, Начельне Довудство заборонило ген. івашкевичеві вести далі офензиву проти Галицької Армії. Ген. Івашкевич втрете забороняє це робити групі ген. Єнджеєаского, навіть посилає свого офіцера генерального штабу, який має ген. Єндж*еєвскому пере­ дати рішучу; заборону дальшої офеизиви.218 Але і це не помагає: частини пполк. Мончиньского й полк. Сікорского ведуть офензиву дальше. Гуперт пише, що „керівництво втратило вплив на дальший хід справ”. До речі, польські відділи, ямі так спішать вперед, охоче грабуюта „визволені” місцевості, при чому не роблять національних різниць, пограбовуючи, наприклад, у Тернополі польську людність. Ген. Єнджеєвскі змушений буїв прохати телеграфічно Начельне До­ вудство, щоб відобрати команду командантові 38 полку піхоти за те, що він не протидіяв грабункам.219 Цей поспіх з хаотичною польською офензивою, як пише Гуперт, був причиною, що польські сили розтягнулися на широкому фронті та що зв’язок між окремими групами був слабкий. Зате всі три Кор­ пуси Галицької Армії, що сконцентрувалися на вузькому фронті між Збручем і Стрипою, використали це положення і перейшли до контр2,5 Гуперт, Заєицє... назв, праця, ст. 74, 78. 2.4 Там же, ст. 78-80. 2,7 Там же, ст. 80. Гуперт пише пре здобуття в Тернополі від советської армії 32 гармат, 89 кулеметів, 50 льокомотив, хіхьвадесятп потягів та поюпеяня 1 генерала, 53 отаршин і 3,500 рядовиків. Сані цифри — це перебільшений, часті в польських воєнних козсунікатах і навіть у поважній польській воєнно-історичній літературі, але кріп цього твердження про воєнну едобичу від советської армії незрозуміле. У Тернополі не було советської армії, 8а те були ехакуовані потяги Армії УНР, які поляки „8добулн”. 2.5 Гуперт, Заеяце... назв, праця, ст. 81. 2,2 Там же, ст. 82.

167


удару під Чортковом, який розвинувся в Чортківську офензиву і ця, як твердить Гуперт, викликала „загальну безрадність” у польській армії.220 (Ж) Чортківська офензива й II відворот Галицької Армії. В наслідок першого відвороту, 6 червня 1919, Галицька Армія зібралася в піівденно-східньому трикутнику Галичини, між лініями Устєчко-Ягольниця від заходу, Збриж-Чорнокінці-Шманьківчики від півночі й р. Збруч від сходу. Частини І Галицького корпусу займали район Чорнокінці-Шманьківчики-Лосяч — команда корпусу в Борще­ ві; частини II Галицького корпусу — Залісся-Улашківці-Лисівці — команда корпусу в Озерянах; частини III Галицького корпусу — Угринківці-Тлусте — команда корпусу у Дзвинячі.221 Це той район, з яко­ го Галицька Армія вирушила у свою офензиву проти польської армії, названу від удару на Чортків Чортківською офензивою. Чортківська офензива тривала три тижні й мала великі опера­ тивні й тактичні успіхи, дарма, що Галицька Армія була чисельно слабша ©ід свого польського противника й технічно йому зовсім не дорівнювала. Чисельно й технічно польська армія була сильніша, як Галицька Армія, але, не зважаючи на те, Галицька Армія розбила її в кількох блискуче запланованих і виконаних1" операціях та змусила поляків до безперервного відвороту, аж на лінію Броди-Олесько-Белзець-Гологори-Перемишляни-Стратин-Книгиничі-Букачівці. У п’ятни­ цю 6 червня Галицька Армія займала простір у південно-східньому трикутнику Галичини проміру 35 на 35 кілометрів; в останньому дні офензиви (27 червня) Галицька Армія була вже віддалена від цього простору в повітряній лінії на 150 км. й займала фронт, широкий на 160 км. Це означає, що вона посувалася кожного дня з боями 7.5 км й була «віддалена тільки 20 км від лінії ген. Бертельмі і тільки 40 км від Львова.222 В тій ситуації ген. Івашкевич наказав підготувати обо­ ронну лінію від Сокаля через Камінку струмилову, Яричів, Бібрку, Ходорів до Букачовець, яка мала боронити Львова, й обсадив її, поки­ що, 4 і пів батальйонами резерв.223 З усіх цих причин Чортківську офензиву слід уважати за найбільше збройне досягнення Галицької Армії їв польсько-українській війні і цього досягнення зовсім не при­ меншує факт, що- й ця офензйва остаточно заламалася під ударами переважаючих чисельно й технічно польських сил та повного браку піхотної муніції в Галицькій Армії. Але факт, що впродовж трьох тижнів Галицька Армія била свого сильнішого противника й ударемнювала всі його контрнаступи, причинився до внутрішнього переро­ дження Галицької Армії, яка з того часу виявляє велику бойову й мо­ ральну силу. Про цю силу свідчить її похід на Київ, який почався тільки кілька днів після переходу Галицької Армії за Збруч та який 220 Там же, ст. 87. ааі Історія українського війська, назв, праця, ст. 504—505. ааа Кучабський, назв. праця, ст. 311. 223 Гуперт, Заенце..., назв, праця, ст. 94.

158


своїми блискучими перемогами над Червоною армією немов нагаду­ вав щойно пережиті перемоги в Чортківській офензиві. В цьому місці ми хотіли б переївести аналізу чисельности україн­ ської й польської армії на початку Чортківської офензиви. Очевидно,' для визначення кількости української армії не маємо жодних доку­ ментів. Гуперт оцінює бойову силу трьох галицьких корпусів, які зіб­ ралися в південно-східньому трикутнику Галичини, на 7-8,000 багне­ тів, але одночасно зазначує, що Галицька Армія врятувала була у від­ вороті всю свою артилерію.22425 В іншому місці Гуперт пише про 10,000-у Галицьку Армію.226 Ми схильні прийняти скоріше цю другу цифру, може й вищу, бо Гупертові не відомі нові формації, які постали під час 1-го відвороту, м. ін. новозорганізовану l l -ту Стрийську бригаду, до якої ввійшов Гуцульський загін чет. Голинського та інші курені III Галицького корпусу, які оціліли в час відвороту (напр. Калуський курінь), а теж 14-ту Бригаду з евакованих з Покуття й Станиславівщини частин, яка звалася спершу „Група Нижнів” і згодом „Група сотн. Молєщія”. Крім цього були вже частинно сформовані з Армійського запасу 12-та Бригада в Чорткові та 13-та Бригада в Борщеві.226 Який тиждень після початку Чортківської офензиви, На­ каз Військам ген. Трекова ч. 16 з дня 16 червня 1919 року подавав харчовий стан Галицької Армії на фронті на 829 старшин і 25,000 підстаршин і вояків та бойовий стан на 622 старшин і 18,500 підстаршин і вояків. Це дуже сумні цифри, бо вони ілюструють, які величезні втрати в людському матеріялі мала Галицька Армія в першому відво­ роті, головно у висліді бойових втрат, масових дезерцій і переходу цілих з’єднань Армії на Закарпаття. Якщо' прийняти за підставу при­ близний стан Галицької Армії з-перед польської офензиви, який за нашою оцінкою мав 35,600 старшин, підстаршин і вояків, то Галиць­ ка Армія зменшилася у першому відвороті, в бойовому стані, до 16,478 старшин, підстаршин і вояків .227 Але питання стоїть, які польські сили протистояли 10,000-ій Га­ лицькій Армії в дні 6 червня, чи теж дещо більш, як 19,000-ій Галиць­ кій Армії, у дні 16 черівня? Про це точну інформацію подає Гуперт і її подаємо в наступній табличці.228 224 Там же, ст. 86. Гуперт стверджує на підставі докладу ген. Трекова, що він мав про польську артилерію дуже погану опінію. Там же, ст. 87. 225 Там же, ст. 88. 226 Степан Сулятицький, „І Пробойовий Гуцульський курінь”, УГА, тон П, ст. 103—104; Михайло Хронов’ят, „Один курінь УГА”, Вісті Вратства кол. Вояків 1 УД УНА, ч. 107, вересень 1062, ст. 84; „З днів тривоги на Покутті”, назв, праця, ШК 1929, 2, ст. 18, 8, ст. 15; Лев Шанковський, „Організація УГА в світлі наказів НКГА ь червня-липня 1919 р.” УГА, том П, ст. 274—275. 227 Лев Шанковський, там же, ст. 273. 228 Гуперт, Заенце..., назв, праця, ст. 87—88.

159


Табл. 16

СТАН ПОЛЬСЬКОЇ АРМІЇ

н а у к р а їн с ь к о м у ф р о н т і

в дні в червня 1919 року Дивізії або Групи Александрович Сікорскі Львівська Мінкевич 3-тя Легіонів

Старшин

Багнетів

178 222 300 139 137

5,288 6,861 4,191 3,669 5,228

976

25,237

Гармат

Кулеметів

620 — — 929 620

34 14 6 12 34

116 136 120 98 116

2,169

100

586

Щабель

Отже, маючи на українському фронті, в бойовому стані 28,382 стар­ шин, підстаршин і вояків, поляки у дні 6 червня мали над українцями майже трикратну перевагу. Слід додати, що у свому зведенні Гуперт не подає дивізії ген. Желіґовского, яка в той час була ще за р. Дніс­ тром та займалася там пацифікацією українського населення Покуття й Станиславівщини. І знову питання стоїть, як це могло статися, що в такій, здавало­ ся б, безнадійній ситуації Галицька Армія могла виконати не тільки контрудар, але й перейти до успішної контрофензиви, яка в умовах кращого забезпечення зброєю, муніцією й воєнними матеріялами Га­ лицької Армії могла б була довести до краху всі спроби польської армії зайняти Галичину по .р. Збруч. На це склалося багато причин, але головна причина, чому Галицька Армія змогла ще виконати контр­ удар, була в тому, що в її рядах, — після всіх невдач, дезерцій та втеч у першому відвороті, — залишився добірний військовий матеріял, який горів бажанням удару по наступаючих польських військах і ві­ рив у свою перемогу. Немало до тактичних успіхів Чортківської офензйви причинилася знаменита артилерія Галицької Армії, яка в першо­ му відвороті зберегла свою силу (до 50 батерій), переважала поль­ ську артилерію чисельно й тактично, мала достатню кількість муніції і виявляла свою повну вартість тим, що нераз ішла до бою разом з піхотою та, ще частіше, й попереду неї. Успіху Чортківської офензиви не можна не записати також» на ра­ хунок польських генералів, які керували наступом своїх дивізій чи груп у польській офензиві проти Галицької Армії. Не зважаючи на переважаючі сили й на участь галлеріївських дивізій в офензиві', ці ге­ нерали не зуміли перешкодити впорядкованому відступові І й II Кор­ пусів на південний схід. Часто відступаючі українські частини завда­ вали поразок наступаючим полякам, як ось 9-та Белзька бригада під Тростянцем у Брідщині.229 Остаточно відступаючі частини І і II Галиць­ ких корпусів відорвались повністю від противника та впорядковува­ ли себе в дальшому відступі. Факт цей польські генерали прийняли як остаточну деморалізацію Галицької Армії і її розклад. Польські во­ єнні комунікати після 3 червня вже майже не згадують про Галицьку Армію.280 Отже заіснував факт легковаження противника польськими 829 Дмтро Бречка, „До історії 9-ої Волзької Бригади УГА”, УГА, той Ш, ст. 83. 230 Пои&р&ньскі, назв, праця, ст. 117—120.

160


генералами, на думку яких Галицька Армія була вже неспроможна ставити спротив. В переконанні!, що ця ж Армія в найближчих часах до решти розлетиться, польські генерали розкинули свої групи й ди­ візії по широкому фронті, створюючи між ними навіть люки, які зго­ дом були й використані в офензиві Галицькії Армії. Але якраз тоді, коли польські генерали зі своїми дивізіями й групами так безпечно посувалися на широкому фронті за „неіснуючим” противником, стяг­ нули вони на себе несподіваний удар під Чортковом, який скінчився блискучою українською перемогою. Поляки, оголомшені тим ненадій­ ним ударом, подалися їв паніці тікати. До цієї поразки польські гене­ рали довго не хотіли признатися, бо щойно 14 червня, у воєнному комунікаті, подали до відома, що „на північ від Дністра війська ген. Павленка, не зважаючи на прийняті зобов’язання припинити бої, вда­ рили на наші позиції над Золотою Липою і на південь від Озірної. Бої тривають”.231234* Несподіваний удар „неіснуючої” Галицької Армії пояснювано теж у польських частинах, як удар Червоної армії, яка, нібито, об’єдналася з рештками Галицької Армії й почала офензиву в Галичині. Тому власне від польських полонених можна було чути те часте: „Пане большевіку, даруй мі жицє!”, про- яке згадують © своїх спогадах наші мемуаристи.282 А, тим часом, удар під Чортковом і вся дальша офензива Галиць­ кої Армії в червні 1919 року було виключно її діло. Ніяких частин Червоної армії в Галичині в той час не було. Не було теж ніяких „зо­ бов’язань” ген. Павленка припинити бої, про що згадує польський воєнний комунікат, бо вислані з тією метою парламентарі всіх трьох корпусів до польської армії нічого не добилися. Парламентарі III Га­ лицького корпусу, пполк. генштабу Фідлєр і сота. Колтунюк, які після довгих митарств добилися до головної кватири ген. Галлера в Люблині, почули, що Галицька Армія має безумовно капітулювати перед польською армією, а міжнародна комісія досліджуватиме „воєнні зло­ чини”, доконані Галицькою Армією на польському населенню Гали­ чини.238 Питання, хто по суті наказав наступ на Чортків, що був початком червневої офензиви, хвилювала українських старшин та воєнних істо­ риків і вони на цю тему написали досить 'обширну літературу. В лю­ тому 1936 року на цю тему появилася стаття Гриця Микитея і, майже рівночасно з нею, стаття сота. Михайла Ліщинського.284 У цьому ж році в „Календарі Червоної Калини” появилася була ґрунтовна роз­ відка історика, д-ра Миколи Андрусяка, про те, як прийшло до чорт231 Там же, ст. 121. 232 Напр. Волицький, назв, праця,' ст. 143. Д-р Любомир Макарушка наводить у своїй роз­ відці особистий спогад про те, як його курінь захопив 27 червня в полон познанську сотню 8 кількома старшинами в лісах коло Фирліева. Позначці були переконані, що вони попалися в большевицький полон. „їхнє здивування, як довідалися правду, згадує Мак&рушка, було велико й правдиве”. Пор. Д-р Любомир Мак&рушка, „Чортківська офензива”, назв, праця, УТА, том IV, ст. 34. 233 Corn Михайло Колтунюк, назв, праця, Український скиталець, 1923, 9—10 (31—32), ст. 38. 234 Пор. Гриць Микитей, „Правдива правда про Чортківську офензиву”, Діло, Львів, ч. 81 о 9 лютого 1936; Сотн. Михайло Ліщинський, „Чортківська офензива”, Новий Час, Львів, 1936, чч. 68 і 69.

161


ківського пролому.2352367 В 1937 роді д-р Теодор Марітчак провів цікаве інтерв’ю з учасником чортківського прюлому, от. Романом Волощуком.286 Ген. Омелянович-Павленко забрав у тій справі слово не тільки в свому засадничому творі про польсько-українську війну, але теж і в статті написаній спеціяльно для висвітлення цієї теми їв 1947 році.287 Маємо теж доповнення ген. О. Трекова до брошури „Чортківська офензива”, написаній ним після повороту з московського заслання.238 Деякі пояснення до цієї теми вніс теж от. Юліян Шепарович, учас­ ник чортківського пролому,, у свому листі до редакції мюнхенської „Української Трибуни”.239 Очевидно, в інших мемуарах можна теж знайти причинки до тієї теми, яку подрібно розглянув д-р Любомир Макарушка у своїй розвідці про „Чортківську офензиву”.240 У своїй розвідці д-р Любомир Макарушка доходить до такого висновку: „Наступ на Чортків, що є початком червневої офезниви, не був отже власною акцією трьох бригад, в імені яких промовляла де­ легація в Начальній Команді, чи навіть команди ІІ-го Корпусу: на це вказує і та обставина, що рівночасно з ударом на Чортків перейшли до наступу і бригади 1-го Корпусу, а день пізніше також і ІІІ-го. А це могло статися тільки на підставі наказів, виданих Начальною Коман­ дою ”.241 І, спраівді, дня 7 червня видала Начальна Команда за підписами ген. М. Омеляновича-Павленка і сота. Вільгельма Льобковіца, началь­ ника оперативного штабу, оперативний наказ ч. 7, яким доручено га­ лицьким бригадам наступ. Цю дату підтверджує неприхильний для ген. М. Омеляновича-Павленка історик Василь Кучабський, який ствер­ джує, що цей наказ видано вже в дусі „офензиви ген. Трекова”, якого Кучабський боготворить.242 Гєн. М. Омелянович-Павленко стверджує, що дня 7 червня він під­ писав наказ до наступу, випрацьований от. Льобковіцом, можливо, що при співучасте от. Льонера. Але ген. Омелянович-Павленко пропону­ вав обмежити наступ до р. Золотої Липи, коли ген. Греков плянував іти аж на Львів. Ген. Омелянович-Павленко був переконаний, що глиб­ ший наступ — це стратегічний абсурд, бо в околицях Львова поляки мають всі дані для протинаступу, а організаційні пляни ген. Трекова, з огляду на брак матеріяльних засобів, скінчаться блефом. Далі ген. Омелянович-Павленко стверджує, що на полк, (ген.) Тарнавського впав тяжкий хрест ліквідації операції і що він зовсім не винен, що ве235 Д-р Микола Андрусяк, „Як прийшло до чортківського пролому?”, КЧК, 1936, ст. 106—111. 236 Теодор Марітчак, „Отаман Волощук про чортківську офензиву”, ЛТЧ 1937, 3, ст. 8—6, 4, ст. 9- -14. 237 Павленко, назв, праця, ст. 69—70. Див. теж М. 0. П. „Листопад у Галичині й війна 8 Польщею (квітень, травень, червень 1919 р.)”, Українські Вісті, Новий Ульм, 1947, ч. 47. 233 Чортківська офензива. Мюнхен 1953. Вид. Братства кол. Вояків 1 УД УНА, 37 ст.. Олександер Греков, „Доповнення до брошури „Чортківська офензива”, Вісті Братства кол. Вояків УД УНА, Мюнхен, 1957, чч. 7—10 (78—81), листопад 1957. 239 Лев Шанковський, Українська армія в боротьбі за державність, Мюнхен 1958, ст. 129—131. 240 Макарушка, „Чортківська офензива”, назв. праця, УГА, том IV, ст. 6—63. 241 Там же, ст. 15. 242 Кучабський, назв, праця, ст. 302. Також, Станимір, назв, праця, ст. 79.

162


Терен війни Галицької Армії з Польщею в липні 1919 р. УГА перед переходом річки Збруч в липні 1919 р.

163


лике військове майно, яке в червні зібрано для перевезення за Збруч, наполовину впало в руки поляків. Не можна ген. М. ОмеляновичевіПавленкові відмовити рації в цих міркуваннях.243*248 У цих рішальних хвилинах, коли рішалася доля Галицької Армії, здоров’я начальника штабу НКГА, полк. Віктора Курмановича, погір­ шилося до того, що він не мав уже змоги виконувати свої обов’язки. Лебединою його піснею був такий наказ до Галицької Армії, виданий 5 червня напередодні офензиви: „Наказую негайно всякий дальший відворот припинити, зате наказую готовитись до рішального наступу-удару. Це мій останній наказ і вимагаю його виконати, доки хоч один український вояк буде при житті”.424 Наказ цей послужив пор. Грицеві Микетееві до тверджень, що ще перед початком Чортківської офензиви дав був полк. Курманович до­ ручення свому тодішньому помічникові, от. генштабу Фердинандові Льонерові, опрацювати плян протинаступу та виготовити на день 5-го червня плян лінії, на якій відступаюча армія мала б спинитись. Але у своїй „Заяві”, написаній у Бадені 10 вересня 1936 року, ген. Віктор Курманович рішуче ствердив, що не має найменших претенсій бути ініціятором Чортківської офензиви і що всі відносні пляни вийшли з-під руки ген. Омеляновича-Павленка і тим самим за його ініціати­ вою та що в обробці пляну ні він (ген. Курманович), ні от. Льонер не брали участи.248 У цьому часі сталися теж важливі устроєві зміни в ЗОУНР: 9-го червня 1919 в Заліщиках Президія Української Національної Ради й Державного Секретаріату рішила ввести в ЗОУНР диктатуру й пере­ дала повновласті диктатора тогочасному президентові Української На­ ціональної Ради — д-рові Євгенові Петрушевичеві. Як диктатор ЗО­ УНР, д-р Єівген Петрушевич звільнив ще того ж самого дня (9. VI. 1919) ген. Михайла Омеляновича-Павленка з посту головнокоманду­ вача операціями Галицької Армії та призначив на це місце ген. Олек­ сандра Трекова, іменуючи його Начальним Вождем Галицької Армії. Д-р Микола Андрусяк слушно зауважує, що „диктатор зробив це без сумніву тому, що Греков був за веденням офензиви аж до цілковито­ го звільнення Галичини, під час коли Омелянович-Павленко був свя­ то переконаний, що глибший наступ є стратегічним абсурдом”. До речі, диктатор Петрушевич займав непримиренне становище до миро­ вих переговорів уряду УНР з Польщею, в тому й до переговорів місії ген. Дельвіґа у Львові.248 Зміна у проводі Галицької Армії затримала офензиву на півтора дня. Після захоплення Ягольниці в суботу 7 червня 247 й Чорткова в неділю Зелених Свят 8 червня, — в останньому ще й поважні кількос­ ті полонених, шістьох гармат, 52 кулеметів й 60,000 набоїв 248, насту­ Павленко, назв, праця, ст. 70. Д-р Остап Грицай, „Генерал Віктор Курманович — ювілят”, ШК 1036, 7—8, ст. 2. „Заява.” (ген. В. Курманович), Ш К 1936, 10, ст. 17. Андрусяк, жив. прцая, ст. 110—111. Евген Яворівсьвий, „Чортківська офензива і відворот ва Збруч в освітленні Начальної Команди (Денник НКГА)”, Ш К 1035, 12, ст. 4. Автор використав Щоденник НКГА, який незабаром вийде друком у ньюйоркському видавництві „Червона Калина”. 847 Пполв. (Адьфред) Біванд, „Ягольниця”, КЧК 1923, ст. 52—59. 243 844 845 844 844

164


паючі бригади затрималися на місці. Противник використав це і, намагаючися відбити Чортків, 10 червня вранці повів протинаступ з Бучача через Джурин на Білобожницю, але наступ, у співдіянні бри­ гад II і III Корпусів, був розбитий і цього ж дня противник мусів -від­ ступити на Бучач. У цьому бою взяв уперше участь зав’язок майбут­ ньої 1 Кінної бригади ПІ Галицького корпусу, що тоді формувалася в Ягольниці.249250*34 У Бучачі, о 3-ій годині ранку 11 червня, ненадійним випадом в запілля польських військ (випад цей перевела сотня 1-го Станиславівського куреня 3-ої Бережанської бригади під проводом пор. Любомйра Макарушки) 260 змушено противника покинути і це місто, — во­ рог залишив кулемети, на Замковій горі гармати й на залізничному двірці вози з харчами та лікарськими матеріалами. Попереднього дня, наступючи з району Устєчко-Торське, частини III Галицького корпу­ су здобули Язловець, в якому, після чотиригодинного бою, захопле­ но теж польський полковий обоз з великою кількістю муніції, 8 ку­ леметів, 4 польова кухні, понад 300 рушниць та кількадесят підвід з мундурами, білизною, черевиками й харчами. Полонено теж 200 поль­ ських вояків.261 Наступного дня, після направи розбитого мосту на Стрипі, бригади III Галицького корпусу перейшли ріку й продовжува­ ли наступ в напрямі на Коропець і Монастириська, замикаючи тим від­ ворот розбитих у Бучачі польських частин на захід. На правому крилі фронту, І. Галицький корпус, підтримуваний 1-ою* бригадою УСС та 4 Золочівською бригадою, зайняв на Зелені Свята 8 червня Копичинці і на підходах до Теребовлі натрапив на пе­ реважаючі польські сили, які планували великий протинаступ проти Галицької Армії в південному напрямі. Бій за Теребовлю був одним із найважчих боїв червневої офензиви. На сильно укріплену польську оборонну лінію перед Теребовлею наступали бригади І Галицького корпусу (5-та, 6 -та, 10-та) й мали дуже важкі втрати.262 Ситуація змінилася докорінно щойно у висліді дій 4-ої Золочівської бригади й 1-ої Бригади УСС на захід від р. Серету, але головно з появою під Дараховом 3-ої й 7-ої Бригад II Галицького корпусу, що їх перекинено з Бучача, як пише Гуперт, на 300 підводах.263 Цю блискучу опера­ тивну ініціативу для перекинення бригад, що діяли на західньому на­ прямку фронту, на найбільш загрозливе місце фронту під Теребов­ лею, виявив полк. А. Шаманек, який з’явився вж’е в Бучачі, коли тіль­ ки частини 3-ої Бригади займали його. Очевидно, НКГА негайно по­ годилася на цей знаменитий плян.264 249 Макарушка, назв, праця, УТА, том IV, ст. 16. 250 Д-р Любомир Макарушка, „Фрагменти 8 Чортківської офензиви”, КЧК 1935, ст. 69—80. Далі Фраіменти,.. 25т Станимір* назв» праця, ст. 79—80. 252 Добрий опис боїв І Галицького корпусу в Чортківській офензиві подано в праці пор. Романа Колтунюка „З кліщів омерти”, друкованій в Українському Сштальщ: 1922, 16, ст. 10—12, 17, ст. 2—3, 18, ст. 11—18, ст. 32—36, 21, ст. 12—16; 1923, 23, ст. 37—40, 24, ст. 22—26, 25, ст. 20—23, 27, ст. 40—44, 28, 26—30, 31—32, ст. 18—25. На жаль, ця добра праця не закінчена. 253 Гуперт, Завнцв..., назв. праця, ст. 89, Шухевич потверджує це. Див. Спомини, ч. П, ст. 97. 254 Макарушка, назв. праця, УТА, том IV, ст. 20.

165


Наступ 3-ої Бригади з Дарахова на Струсів, день після захоплен­ ня Бучача, змусив польську армію відступати в напрямі на Тернопіль. Тут над р. Грізною Оікорскі намагався поставити своїми 15 баталь­ йонами, спротив наступаючим українським бригадам, але 4-та, 10-та, 9-та і 21-а Бригади вирішили цілоденний бій у свою користь. У по­ полудневих годинах у неділю 15 червня увійшли українські частини до Тернополя.255 Варт відзначити, що операції для здобуття Тернопо­ ля вела „Армійська група полк. Тарнавського”, якій підлягали І і II Галицькі корпуси. Після здобуття Тернополя групу розв’язано і з то­ го часу оба корпуси оперували вже далі самостійно. Майже 'одночасно з входом І і II Корпусів до Тернополя, здобули важливий оперативний успіх також частини III Галицького корпусу: Курені 8 -ої та 14-ої Бригад, після триденних впертих боїв, здобули майже 4 км довгий польський мостовий причілок на лівому березі Дністра, на північ від Нижнева. Ліквідацією цього причілка україн­ ські війська унеможливили полякам будь-яку офензиву в запілля Га­ лицької Армії з цього причілка та забезпечили бригадам III Галиць­ кого корпусу дальший похід на північ з метою здобути лінії Зо­ лотої Липи й Гнилої Липи. Успіх цей стався 16 червня і після нього III Галицький корпус посувався на півночі від Дністра швид­ ко вперед.256 Дотепер вела Галицька Армія наступ обома крилами свого фрон­ ту. Люку, яка створилася в центрі, поляки намагалися використати ударом на Підгайці (13 червня), але цю спробу відбила 2-га Бри­ гада під особистим проводом от. Тінкля, який відсунув свій від’їзд до лічниці, щоб керувати боєм.257 Після здобуття Тернополя, І Га­ лицький корпус помаршував далі на північ, здобуваючи Оліїв (17. VI.), Зборів (18.VI), Плугів (21.VI.), Підкамінь (21.VI), Золочів (22. VI) і, врешті, Броди (24.VI). На шляху цього походу І Галицький кор­ пус розбив групу ген. Єнджеєвского, а його дві дивізії — Сікорскюго й львівську, — змусив до панічного відвороту.258 Він теж викинув групу полк. Мінкевича з Підкаменя та Бродів. Зараз таки після здобуття Тернополя НКГА заплянувала теж ак­ цію для здобуття Бережан, в якім сконцентрувалося, за відомостями НКГА, 20 польських батальйонів.259 Плян передбачував оточити цю силу в Береж'анах, знищити її та здобути її воєнні запаси. Як би цей плян був НКГА удався, ворог був знищений і відповідні воєнні запа­ си здобуті, ніякі вже польські сили не були б могли протиставитися походові Галицької Армії на Львів. Таким чином, від бережанської операції залежав увесь вислід Чортківської офензиви. Плянуючи цю операцію, бригади II Галицького корпусу вже в су­ боту 14 червня рушили на захід. 15 червня курені 1-ої Бригади УСС зустріли під Купчинцями й Ходачковом групу полк. Бербецького, який спішив під Тернопіль з допомогою для Сікорского й розгро­ 255 Там же, ст. 26. 256 Подрібнив: опис боїв під Нижневом, див. Волицький, назв, праця, ст. 140—151. 257 Макарушка, назв, праця, УТА, том IV, ст. 24. 25в Гуперт, Заенцв..., назв. праця, ст. 93. 259 Евген Яворівський, тав. праця, ЛЧК 1935, 12, ст. 6.

166


мили її, а 3-тя Бригада окремо відкинула ще один полк під Денисовом, що теж ішов Бербецькому з допомогою. У вівторок 17 червня 1919 підійшли бригади II Галицького корпусу під Бережани.260 Бій за Бережани почався 20 червня і воєнну ситуацію того дня. для польської армії окреслив Гуперт як „розпачливу” 261 Диспозиції до наступу на Бережани виглядали так, що 1 Бригада УСС й 6 -та Бри­ гади мали заатакувати Бережани від півночі, 7-ма Бригада від схо­ ду через Лисоню, 3-тя й 12-та Бригади від півдня через „Дикі Лани”, а 11-та Бригада мала відтяти полякам відворот на захід, у напрямі Рогатина. 21 червня українські війська ввійшли вранці до Бе­ режан, але диспозицій НКГА не виконано так, як заплановано, бо за­ лишився вільний шлях на Рогатин і польська залога змогла ним утек­ ти від розгрому. До речі, польські війська тікали так швидко, що ген. Зєліньскі поставив внесок перед Начальним Довудствем відобрати трьом командирам батальйонів команду за те, що вони без наказу, самовільно, відступили з Бережан.262 А проте, рішальна операція Чортківської офензиви не вдалася. Центральна група ген. Зєліньского не була розбита, а воєнна здобич у самих Бережинах не була така, як передбачували. В зв’язку з цим, у літературі, знаходимо закиди на адресу 6 -ої й 11-ої Бригад, що во­ ни не добилися визначених їм в операції завдань. Вони й не могли їх добитись.263 Для оточення й розгромлення польських сил у Бережа­ нах зібрано замало війська, а те, яке зібрано, було вже до краю пе­ ремучене майже безперервними боями впродовж чи не двох тижнів Чортківської офензиви. Не було в тому й ніякої вини НКГА: вона не зібрала більш війська під Бережанами, бо цього війська не було. Тра­ гедія ген. Трекова була в тому, що він не міг дістати зброї, муніції й воєнних матеріялів ні з України, ні з Румунії (були такі надії, але ніяк не обосновані). Крезуб подає, що до збірних станиць зголоси­ лося під час Чортківської офензиви біля 100,000 добровольців, але при недостачі зброї і будь-якого виряду затримано з них тільки 15,000.264 Новосформовані бригади IV і V Галицьких корпусів, якими пляновано посилити фронтову армію в дальших етапах офензиви, існували тіль­ ки на папері, — в боях брали участь тільки 12-та, 18-та і 21-ша Бри­ гади, всі дво-курінного складу, .із слабкою артилерією, або й зовсім без неї. Величезне захоплення українського населення, його волю до боротьби за рідну державу, що з такою силою проявилися в дні Чорт­ ківської офензиви, не сила було використати, бо бракувало зовсім матеріяльних засобів, потрібних для перемоги. І тому теж, дальше ведення офензиви, після бою під Бережанами, слід справді розцінювати як „стратегічний абсурд”, про який гово­ рив ген. М. Омелянювич-Павленко. Тільки наївний міг мріяти, що 260 Макарушка, назв. праця, УГА, том IV, ст. ст. 26; Гуперт, Завнцв..., назв, праця, ст. 93. Про бої 1-ої Бригади УСС, диб. Володимир Калина, Курінь смерти УСС, Льбів 1936. Також: УГА, том І, ст. 420—422. 261 Гуперт, Заенце..., назв, праця, ст. 92. 262 Там же, ст. 93. 263 Макарушка, Фрагменти..., назв, праця, ст. 76—78. Його ж „Чортківська офенвива”, назв, праця, УГА, том 18, ст. 80—82. 264 Кревуб, назв. праця, ст. 149.

167


25,000-на фронтова Галицька Армія зі своїм поганим забезпеченням зброєю, муніцією й воєнними матеріялами, зможе перемогти значно більшу й досконало забезпечену польську армію та вийти на лінію р. Сяну. Галицька Армія не отримувала ніяких нових підкріплень, але на польський проти-український фронт з усіх усюдів почали надхо­ дити цілі дивізії, групи й численні батальйони. Вже 22 червня на ук­ раїнський фронт прибув маршал Юзеф Пілсудскі, який мав особисто керувати контрофензивою польської армії, 23 червня до Камінки струмилової прибула 6 -та галлерівська дивізія і до Бібрки познанська гру­ па. Навіть на Волині припинили поляки натиск на большевицький фронт, щоб частину військ перекинути в Галичину. Через Дністер, під Букачівці, перепинено теж частину дивізії ген. Желіґовского. Не було найменшого сумніву, що в короткому часі противник перейде до остаточної контрофензиви, в якій намагатиметься вигнати Галиць­ ку Армію із Галичини.265 Після бою під Береж'анами Галицька Армія продовжувала далі свій наступ аж до п’ятниці 27 червня. У цьому наступі не бракувало їй тактичних успіхів під Дунаєвом, Поморянами, Гологорами, над р. Свіржем і на правому крилі фронту. Але це все була вже лебедина пісня Галицькії Армії. В суботу 28 червня Галицька Армія мала поча­ ти дальший наступ, щоб здобути Ходорів, Перемишляни і Красне, але противник випередив Галицьку Армію й почав свою контрофензиву на одну годину раніше. Фронт тримався, доки були ще у стрільців набої в набійницях, але цих набоїв було обмаль. Звідси й почався другий відворот, який повів Галицьку Армію аж за р. Збруч, на Над­ дніпрянську Україну. Відворот відбувався пляново, але й польська армія наступала тепер обережніше й повільніше, як у першому відво­ роті, боючись нової несподіванки. Сильніші бої були тільки на фронті III Галицького корпусу, який поляки без успіху, намагалися розбити, щоб таким чином відтяти шлях відвороту І і II Галицьким корпусам.266 В середу 16 липня 1919 року вся Галицька Армія зібралася у при­ значених районах над Збручем, щоб перейти цю річку. Того ж дня диктатор д-р Євген Петрушевич і НКГА під проводом ген. Мирона Тарнавського (5 липня диктатор звільнив ген. Трекова з посту На­ чального Вождя) переїхали до Кам’янця. Тоді теж перебралась за Збруч більшість цивільних установ і збігців. В четвер 17 липня вранці стали переходити Збруч бойові частини: бригади І Корпусу коло Гу­ сятина, II Корпусу — у Скалі й III Корпусу в Ніврі й Кудринцях. До по­ лудня всі частини були вже за Збручем і прямували в райони, визна­ чені їм НКГА.267 Співвідношення сил обох армій під час другого відвороту Га­ лицької Армії подає Гуперт. У наступній табличці подаємо співвід­ ношення сил на початку польської контрофензиви 28 червня.268 265 966 967 968

Гуперт, Завнце..., назв, праця, ст. 94—96. Історія українського війська, назв. праця, ст. 515. Там же, ст. 515. Гуперт, Завнце..., назв, праця, ст. 96—97.

168


Табл. 17

БОЙОВИЙ СТАН ПОЛЬСЬКОЇ

й

УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЙ

28 червня 1919 Групи/дивізії Мінкевич Єнджеевскі: Львівська Сікорскі 6 галлер.* Зеліньскі Александровіч Желіґовскі

Польська армія Багн. Шабель Кул. Гарм. 4,573 3,190 4,918 12,681 4,500 13,507 5,431 2,484 38,613

733

Українська армія Багн. Шабель Кул. Гармат

134 и 10

65

67 127

39 9

798 110 210 500 536 2,144

328 103 156 124 86 797

58 48 57 31 13 207

Бригади

5,9,10 5,300 3,100 4,6 1,3,7 11,000 2,8 4,000 11,14 1,000 24,400

400

80 48 176 56 16 376

ЗО 18 66 34 6 144

* 6-ою дивізією галдерівських стріїьців командував француз: ген. Шампо де Сосі. Також полками цієї дивізії командували французи: 10 полк стрільців — полк. Ожіе, 11 полк стрільців — полк, де Кольбер і 12 полк -стрільців — полк. Шнайдер.

У своїй праці подає Гуперт теж бойовий стан обох армій на день 11 липня: 39,537 багнетів, 837 кулеметів і 204 гармат польської армії проти 22,360 багнетів, 464 кулеметів і 120 гармат української армії. Але в цьому зіставленню не подано, що на польський фронт прибув, теж 1 -ий полк галлерівських стрільців з дивізіоном артилерії та що сформовано бригаду кавалерії під проводом французького генерала де Кольбера. А вже просто фантастичні є дані Гуперта про розташу­ вання українських бригад: до І Корпусу він зараховує Бригади 3-ту, 5-ту, 6 -ту і 10-ту; до II Корпусу — Бригади УСС, 7 і 12; до III Корпусу — Бригади 4-ту, 8 -му і 11-ту, а до IV Корпусу — знову бригаду 3-ту, 13-ту, 15-ту і 18-ту.269 Дійсний ордебатай Галицької Армії в Чортківській офензиві й другого відвороту поданий у розвідці д-ра Любомира Макарушки.270 Фантастичні також1 дані Гуперта про польські трофеї у другому відвороті, — він подає їх на 9,932 полонених, 51 гармат, 129 кулеме­ тів, 16 автомобілів, 2 панцерні автомобілі, 65 льокомотивів, 1,735 ва­ гонів і 92 вагони муніції( ! ) .271 Рівночасно той же Гуперт стверджує, що відворот від 28 червня відбувався без таких втрат, які були у від­ вороті у травні.272 Тим часом дійсність була така, що всі полки арти­ лерії Галицької Армії перейшли Збруч, не втративши ні однієї гар­ мати, а кількість багнетів галицької піхоти була така ж, як і під час Чортківської офензиви. Інша справа, що у другому відвороті Галиць­ ка Армія могла поїздами до Скали чи Іваня Пустого евакувати тільки частину майна, бю шлях відвороту на Волочиська був закритий большевиками. Це й передбачував ген. М. Омелянович-Павленко як наслі­ док глибокої офензиви, яку він назвав був „стратегічним абсурдом”. 369 270 271 272

Там же, ст. 103. Макарушка, назв, праця, УГА, том IV, ст. 52—59. Гуперт, Заенцв..., назв, праця, ст. 104 Там же, ст. 102.

169


Гуперт подає, що польські втрати в контрофензиві від 28 червня до 17 липня досягли 78 убитих, 798 ранених і 27 пропалих без вісток, разом 903 осіб. Такі ж невеликі були втрати українських частин. Це свідчить, що другий відворот відбувався без більших боїв.273 На закінчення цього розділу варт підняти ще одне важливе пи­ тання: Чи була альтернатива до „стратегічного абсурду”, — задалекої офензиви Галицької Армії, яка була понад її сили й, тому, мусіла закінчитися катастрофою? На наш погляд, така альтернатива була. Вона булав умові про завішення зброї й демаркаційну лінію між поль­ ською й українською армією, яку склала у Львові з поляками Місія УНР під проводом ген. Сергія Дельвіґа. Цей договір складено 16 черв­ ня й він мав обов’язувати від 21 червня, але диктатор д-р Євген Петрушевич цього договору не признав й офензива Галицької Армії трива­ ла далі. Демаркаційна лінія, що відома, як лінія Дельвіґа, йшла від Залозець р. Серетом попри Тернопіль, який залишався в польських руках, через Острів та Літятин до Золотої Липи й далі Дністром. Цей до­ говір залишав Галицькій Армії територію Галичини, що мала 870,000 населення, в тому 519,700 українців (59.7%). Якби польська армія справді хотіла була залишити цю територію за українцями, то вона, якоюсь мірою, могла служити скромною базою для Галицької Армії в час її операцій на Наддніпрянській Україні проти большевицьких армій. Можна сумніватися, чи це було б сталося. Дня 25 червня 1919 Найвища Рада в Парижі уповноважнила польську армію зайняти Га­ личину по р. Збруч. Це рішення Найвищої Ради передано Галицькій Армії 10 липня. У зв’язку з цим рішенням Польща була б мабуть теж вимагала віддати їй території з-поза демаркаційної лінії Дельвіґа. Все ж таки, згода на завішення зброї й демаркаційну лінію Дельвіґа могла була дати Галицькій Армії деякі стратегічні користі. Вона при­ наймні 15 день скоріше була б перейшла р. Збруч, як це сталося в дійсності і могла була виевакувати все своє майно, нічого не зали­ шаючи полякам. Перейшовши Збруч 15 днів скоріше, Галицька Армія дійшла б була й до Києва два тижЦі раніше, тобто тоді, коли Добро­ вольча Армія ген. Денікіна була від нього далеко. Після переходу Збруча у дні 17 липня, НКГА вислала до поляків парляментарів, які мали заявити, що вони погоджуються на лінію Дельвіґа.274 Очевидно, ми завжди спізнювались з нашими погоджен­ нями на різні домовлений. Коли почалася велика польська офензива 15 травня, ми вислали парляментарів, які мали заявити, що пристає­ мо на лінію Бертельмі, хоч у Львові й Хирові ми категорично її від­ кинули. Відкинути завішення зброї й демаркаційну лінію Дельвіґа мог­ ли ми виключно при абсолютній певності, що Чортківська офензива закінчиться нашою перемогою над польською армією. В умовах, ко­ ли такої певности не було і навпаки — була певність, що офензива 273 Там же, ст. 104. 274 Шухевич, назв, праця, II частина, ст. 154.

170


закінчиться поразкою, — диктатор д-р Євген Петрушевич і ген. Греков повинні були прийняти договір про завішення зброї й демарка­ ційну лінію, складений Місією УНР, в яку входили теж старшини Га­ лицької Армії (полк. Кость Слюсарчук й інші). В даному випадку нашдержавний провід прийняв би був „менше зло”, бо ж дальше веден­ ня офензиви принесло гірші наслідки.275 У цьому місці годі не зробити ще зауваження, а саме, що у ви­ звольній війні українського народу в 1918-1920 роках ми не зуміли створити єдину українську збройну силу й виробити єдину визволь­ ну стратегію. Ми воювали на багатьох фронтах, але ніколи не знали, котрий із цих фронтів — головний і котрий побічний, на котрому треба вжити всі наші сили і на котрому тільки боронитись, або й за­ миритись, може й навіть деяким тимчасовим коштом. Червень 1919 року перейде в нашу воєнну історію, як місяць, у якому братні укра­ їнські армії, віддалені від себе не більш 50 км, вели дві офензивні операції проти двох різних ворожих сил. Армія УНР вела свою Прюскурівську операцію, яка початково мала теж великі успіхи: україн­ ські дивізії зайняли Старокостянтинів, Проскурів і Кам’янець. Точно в цей самий час Галицька Армія вела Чортківську офензиву. Успіхи у Проскурївській операції були можливі просто тому, що польська армія зменшила була натиск на ліве крило Армії УНР і почала сильно натискати на большевиків. Але коли почалася Чортківська офензива, большевики перестали атакувати поляків, які забрали війська з большевицького фронту й кинули їх проти Галицької Армії. Звільнившись від польського натиску на овому правому крилі, большевики перей­ шли переважними силами до наступу проти Армії УНР. Таким чином дві одночасні українські офензиви, які мали великі початкові успіхи, покінчилися обидві поразкою. З цього виходить, що потрібні були спільні дії обох українських армій на основному фронті, яким був протимосковський фронт. І що скоріше вони були б почалися, то й для обох армій було б краще! 275 Д. Антончук, „Українсько-польські переговори про 8амиреиня в травні 1919”, КЧК 1939, ст. 174—178 (у наголовку в помилка: має бути в червні 1919 — ЛШ). Місія ген. Дельвіґа виїхала 8 Тернополя дня 1 червня, а договір про 8авішення зброї і про демаркаційну лінію (лінія ДельвіГа) 8 польською делегацією під проводом ген. Розвадовского підписала 16 червня. Завішення вброї мало обов’язувати від 21 червня. Про перегово­ ри місії ген. Дельвіґа багато пише Д-р Матвій Стахів (Україна в добі Директорії УНР, назв, праця, том VII, ст. 192—205), який доходить до висновку, що „ні начальний вожд генерал 0. Греків, ні Президент Петрушевич не могли поважно трактувати такої демар­ каційної лінії і мусіли (наше підкр. ЛШ) її відкинути цілком. Ця лінія казала їм від­ ступити назад 8І звільненої території і в істоті речі вдатися на ласку та неласку поля­ ків” (Там же, ст. 204). Кучабський, який у своїй праці гостро критикує український провід 8а відкинення лінії ген. Вертельмі, виступав проти лінії Дельвіґа, аргументуючи, що залишена українцями територія Галичини гамала й не може служити Галицькій Армії базою для перемоги на Східній Україні. Див. Кучабський, назв, праця, ст. 808— 809. Капустянський уважав, що сталася велика помилка, що не прийнято лінії ДельвіГа (Капустянський, назв, праця, Ш частина, ст. 11—12); Шухевич теж склонюється до цієї думки, бо катастрофальна нестача муніції мусіла скоро припинити Чортківську офензиву. (Шухевич, назв, праця, П частина, ст. 145—146). А втім, небагато часу про­ минуло, а вже от. Шухевич їхав як парляментар НКГА до Львова, можливо, щоб ви­ торгувати назад лінію ДельвіГа, бо Галицька Армія, яка починав широковакровну бо­ ротьбу проти большевиків, потребує Галичини по лінію ДельвіГа як с��оєї бази. Див. там же, ст. 154.

171


6. Польсько-українська війна — погляд з перспективи

Польсько-українська «війна прийшла у висліді агресії польських збройних сил на територію Західньої Української Народної Респуб­ ліки. Б цій «війні Польща ставила собі явні завойовницькі цілі: здо­ бути Львів і значну часитну території ЗУНР, у кращому випадку на­ віть здобути всю Галичину та добитись спільного кордону з Румуні­ єю. Всупереч до польської армії Галицька Армія не ставила собі ніяких загарбницьких цілей та обмежувалася виключно до справед­ ливої оборонної війни, що мала на меті, насамперед, відбити столи­ цю проголошеної Західньої Української Народньої Республіки — Львів, яку опанували польські повстанці та, далі, прогнати польські війська з території ЗУНР. За 248 днів війни, якщо рахувати початок її «від наступу поль­ ських військ на Перемишль в неділю 11 листопада 1918 року (1.ХІ. 1918 — 258 днів), польська армія зуміла добитись мети агресії: здо­ бути Галичину по р. Збруч і встановити спільний кордон з Румунією. Але не здійснила польська армія іншої цілі, яку собі ставила, — а саме оточити Галицьку Армію й змусити її до капітуляції, або таки знищити. Галицька Армія перейшла на Наддніпрянську Україну і по­ чала наступ на большевицькі армії разом з Дієвою Армією УНР з ме•тою визволити територію Української Народньої Республіки з-під московсько-большевицької окупації. У цьому наступі бойовим гаслом Галицької Армії було „Через Київ до Львова”, однозначне з вірою Галицької Армії у визволення українських земель з-під польської займанщини впарі із здобуттям та закріпленням української державнос­ те над Дніпром. Дійсність, покищо, була сумніша від цих мрій про майбутнє. Дня 1 вересня 1919 року підписано перемир’я між польською й україн­ ською арміями. Демаркаційна лінія між ними проходила здовж р. Збруча до Волочиськ та, далі через Базалію, Славуту, Олевське до Мозиря, залишаючи всі ці місцевості, крім Волочиськ, у польських руках. Таким чином, польська армія добилася лінії, дуже близької до кордону Польщі на Сході, що його плянував досягнути у згоді з „Ро­ сією” лідер польських ендеків, Роман Дмовський. Насправді ж поль­ ські апетити йшли ще далі: до кордонів Речипосполитої Польської з 1772 року. Демаркаційна лінія з 1 вересня 1919 року — наявний доказ, що польська армія зуміла виграти війну з «обома українськими арміями. І в цьому місці варт застановитися, які були головні причини пораз­ ки Галицької Армії в боротьбі за Галичину. На наш погляд, на цю поразку склалися головно, такі причини: 1. Не зважаючи на політичну й соціяльну розруху на польських землях, яка проявилася була в існуванні двох польських урядів у Вар­ шаві й Люблині, не кажучи вже про існування різних „людових рес­ публік”, типу таких, які були створені в Тарнобжеґу чи в Пінчові, різ­ ні польські офіцери зуміли дуже швидко, енергійно й рішуче органі­ зувати з добровольців військові частини та з ними почати наступ на 172


Галичину. Вони займали українську територію й міцно тримали її в руках, дістаючи дальшу й постійну допомогу з основних польських земель. Проти всіх цих агресорів українці змогли організувати тіль­ ки слабу оборону, передаючи ініціятиву противникові. Якби україн­ ські оборонці мали були ту енергію, що її виявили поляки, вони бу­ ли б зорганізували сильнішу оборону і прогнали напасників на поль­ ські землі. Захоплення поляками Любачева, Чесанова, Рави Руської, Устрик Долішніх, Хирова — це приклади резолютної дії дрібних груп польських військ, які згодом встигли сягнути по важливіші стратегічні цілі, наприклад, здобути Раїву Руську чи Хирів. 2. В наслідок народної мобілізації створено Галицьку Армію, але до самого кінця війни у провідних колах ЗО УНР було мало зрозу­ міння того, що головна мета цієї Армії — це розбити польську армію й вигнати її з території ЗУНР. Енергійним діям, щоб добитись цієї мети, перешкоджала загальна віра у справедливий суд Антанти, який вирішить, очевидно корисно для українців, польсько-український кон­ флікт. Від Армії вимагали тільки, щоб вона, до цього часу, втрима­ лася на своїх становищах. Віра в Антанту породжувала демобілізацію населення, яке не виявляло потрібного воєнного запалу, але зате склюнювалось до переконання, що „якось то воно там буде”. 3. Співвідношення сил обох противників у війні було таке, що Галицька Армія могла перемогти польську армію тільки в перших місяцях війни, тобто тоді, коли Польща ще не сконсолідувалася й не* могла прийти польській армії в Галичині з більшою допомогою. Для цієї перемоги потрібні були рішучі й енергійні акції українських військ, на крилах і в запіллі польських військ у Галичині з остаточ­ ною* метою здобути Перемишль й добитись лінії р. Сяну. З цього по­ гляду облога значними силами Львова й фронтальні наступи цих сил на Львів були помилкою. Польська львівська залога була б мусіла капітулювати у Львові, або пробиватись зі Львова на Раву Руську, якби Львів, при зайнятому Перемишлі, був відтятий від заходу. При­ гадуємо, що до цієї капітуляції Львова не було далеко; її одверто дис­ кутували в керівних польських колах. 4. Втримування Галицькою Армією довгого на 250 км, навіть на 400 км. фронту було черговою помилкою, бо такий фронт не сила було скріпити дротяними загородами й оборонними лініями, ані теж не було ким обсадити. У висліді існував довгий, слабо обсаджений фронт, який противник міг легко проламати, тим більш, що за цим фронтом не було ніяких резерв. Отже, замість наслідувати зразки так­ тики позиційної війни, засвоєні в Першій Світовій війні, Галицька Армія повинна була перейти до тактики зачіпно-маневрової війни на­ віть півпартизанського характеру. Така війна всеціло відповідала ха­ рактерові польсько-української війни і тактика такої війни мала щи­ рих прихильників у штабах і частинах Галицької Армії, щоб назвати тільки полк. Є. Мешковського, полк. А. Легара, полк. О. Микитку, сота. Головінського, сота. Клє та інших. 5. Для ведення зачіпно-маневрової війни потрібно було сильної й добре забезпеченої армії. Для створення такої армії .потрібно було 173


багато більш енергії, як її ©жито в дійсності. Зачіпно-маневрові опе­ рації вимагають від вояцтва великих зусиль і тому вояк мусить бути забезпечений усім потрібним: зброєю, муніцією, воєнними матеріялами, одягом, взуттям тощо. Таку сильну армію треба було організува­ ти від самого початку й усі нестачі поповнювати імпортом з Австрії, Угорщини та Чехо-Словаччини в заміну за нафту. Цього всього в нас не було, зате вже під час боїв за Львів виявлено каригідну з_цього погляду занедбаність: допомога, яку українська армія дістала у Льво­ ві від свого запілля в краю, була мінімальна. 6 . „Все для фронту, все для Apмiї!,, — ось які кличі мали, від са­ мого початку, руководити діями уряду, запільних установ, політич­ них партій, всієї української суспільности. Цього теж не було і, тому, в Армії бракувало всього: старшин, вояків, зброї, муніції, воєнних матеріялів, одягу, взуття тощо. Запілля кишіло здоровими старшина­ ми й вояками, дезертирами з фронту й запільних частин, і не браку­ вало величезних складів, в яких було повно всякого, дуже потрібно­ го на фронті добра та які потім попадались у руки противника (Стрий, Калуш, Станиславіїв, Коломия). У кожній війні фронт і запіл­ ля повинні творити один апарат, але в Галицькій Армії було інакше: фронт піддягав НКГА, а запілля ДСВС і всі намагання сполучити ці апарати не дали ніякого висліду (ген. Павленко хотів, щоб кожний бригадир на фронті був беззастережним господарем своєї запільної кадри). Запілля боронилося всіми силами проти такої уніфікації. 7. Польсько-українська війна була частиною визвольної війни ук­ раїнського народу. Ця війна велася на двох фронтах: на півночі про­ ти московсько-большевицької і на заході — проти польської агресії. Поразки Дієвої Армії УНР у боротьбі проти московсько-большевицьких військ були причиною, що Дієва Армія УНР не могла подати Га­ лицькій Армії такої допомоги, яка могла була б вирішити польськоукраїнську війну. Таким чином, визвольна війна була ввесь час двофронтовою війною. Наказом хвилини було ліквідувати один фр