Issuu on Google+

2014

Березень

Кобзарю мій! Поете мій високий! А як же ти поезії писав? – Я не писав. Я плакав і сміявся. Благословляв, співав І проклинав.

Кафедра видавничої справи та мережевих видань

Інституту журналістики і міжнародних відносин КНУКіМ

Ліна Костенко

Шевченків родовід

В У цім краю земля до неба горнеться, А в росах світяться Тарасові сліди. В Керелівку, у Будище, і в Моринці Врочисто, мов до храму, увійди… А. Савченко

МОЇ МОРИНЦІ, МІЙ ШЕВЧЕНКО В нашому Інституті навчаються студенти з різних областей України. Першокурсниця Анастасія Шульга – з села Моринці. Вона й запрошує нас здійснити мандрівку в край, де ходив Тарас «...малими, босими ногами».

Т

арас Шевченко – синонім слова “Україна”, незбагненний Апостол українського народу, його вічний Пророк. Історичний біль і священний гнів України за всі її віковічні кривди… Національний поет, Мойсей багатостраждальної української нації. Безсмертна поезія воскресила дух нескореної вольності й почала збуджувати мрію про відновлення державності. Минали десятиріччя, століття – і яскраве світло Шевченкової музи запалило вогонь надії на воскресіння України. Після важких і тривалих випробувань Україна таки змогла пережити чужоземне панування. Думаю-

чи про Тараса Шевченка, укотре переконуюся, що є величини в житті незамінні, є сили, які постійно не дають народові зникнути. Такою силою є Великий Кобзар. Серце сповнюється гордістю, перехоплює дух урочиста піднесеність, що саме тут, у Богом поцілованому селі, у рідних Моринцях, народився Великий Тарас! Наша Моринська земля має дуже давню історію й зберігає безліч таємниць. Про походження назви села до нас дійшли тільки легенди. Із них ми й довідуємося, що першими поселенцями були люди від південного моря, вони створили став і назвали його «Морин», а село – Моринці. З іншої легенди дізнаємося, що на цій території була чума, яку називали «мор». Від цієї хвороби померли всі перші поселенці, а ті, що поселилися пізніше, дали назву селу Моринці. Ще з однієї легенди довідуємося, що в сиву давнину наші пращури димом морили бджіл, таким чином добуваючи мед. Отже, від слова «морити» і походить назва села Моринці. Село лежало під високими пагорбами, помереженими кучерявими гаями, балками та виярками, укритими густою травою, у якій дзюрчали прозо-

рі джерельця й струмки. Серед цього буйнотрав’я незайманої чарівниці–природи в далекому 1802 році побралися Григорій Шевченко та Катерина Бойко. Молоде подружжя вирішило жити в Керелівці в батьків Григорія Шевченка, але 1810 року родина з дозволу пана Енгельгардта переселилася до Моринець у хату Андрія Копія. Маючи власну оселю, Катерина та Григорій із болем згадували, як незатишно почували себе в хаті Копія, бо, коли він утік із заслання, зібрав ватагу й виходив на дороги з Пустих Ярів та Братерського лісу. Пограбувавши там не одного пана, Копій здебільшого пограбоване роздавав бідним. Тривожним був притулок для всієї сім’ї в тій хаті, тому що темними ночами він навідувався до них, вважаючи, що родина Шевченків мала платити йому за те, що користувалася землею й хатою. Чимало зусиль доклало подружжя, щоб навести в цій хаті лад. Незабаром ця оселя була побілена, стояла, як квіточка, а маленькі віконечка випромінювали сяйво. Стиха шепочуть уста: «Будь славна у віках, щедра українська Хато, з хрещатими вікнами, під синім небом України, бо від твого порога пішов у світ велет думки …» Ось у такій хатині 9 березня 1814 року й народився Тарас Григорович Шевченко. Господь підніс його до вершин світової слави. Продовження на стор. 3

ажливим джерелом відтворення родинного дерева сім’ї Тараса Шевченка стали спогади близьких родичів: Петра Микитовича, Прокопа Микитовича, Трохима Йосиповича, Петра Павловича Шевченків (дітей Тарасових братів Микити та Йосипа, а також його дядька Павла), які записані одним із біографів Кобзаря М.Чалим. До них слід віднести й спогади Д.Красицького – одного з родичів Шевченка за старшою сестрою Катериною. Родовід Шевченка став предметом наукових досліджень провідних українських істориків (М.Костомарова, О.Єфименко, Д.Мордовцева, О.Кониського), видатних українських інтелігентів (Г.Честахівського, С.Русової, І.Франка, В.Доманицького, М.Рильського, О.Білецького, М.Новицького) та багатьох інших. Безумовно, кращим джерелом були б спогади самого Т.Шевченка про своїх предків. Однак у автобіографії 1860 року читаємо лише стислі дані про життєвий шлях і дуже мало про його дитинство, що дало б змогу найбільш точно реконструювати рід Кобзаря. За згадками родичів Т.Шевченка, його прадідом був Андрій Безрідний – виходець із козацького Низу, який із невідомих причин прийшов до Керелівки (інша назва – Кирилівка, нині – село Шевченкове) із Запорізької Січі. Пристав, як кажуть у цих краях, до Єфросинії Іванівни Шевчихи, батько якої шив чоботи. За тодішнім звичаєм він взяв прізвище дружини. Так у Керелівці з’явилася сім’я Шевченків. Жила вона в мирі й

злагоді. Народили та виховали трьох синів: Олексу, Кіндрата та Івана. Іван був найменшим у родині – і йому залишилося батьківське обійстя. Іван Андрійович був тричі одружений. Перша дружина Горпина Сергіївна народила йому семеро дітей: Григорія (батька Тараса), Омелька, Олену, Саву, Явдоху, Павла та ще одну Явдоху. Від другої дружини, яку звали Марфою, народилася ще одна дочка – Домаха. У третьої Іванової дружини Марії дітей не було. Це були рідні тітки та дядьки Тараса за батьком. По материнській лінії відомими предками Тараса була сім’я батьків матері Якима й Параски Бойків, які мешкали в сусідньому селі Моринці. Народили вони трьох дітей - Катерину (матір Тараса), Ганну, Павла. Після смерті дружини Яким Бойко залишився вдівцем. Жили Бойки заможніше від таких же сільських кріпаків, мали просторішу хату, садок, худобу. Саме до материного батька перебрався Григорій із Катериною. Григорій Іванович та Катерина Якимівна одружилися 1802 року. Григорію був 21 рік, а Катерині – 19. Подружжя жило в батьківській оселі, у якій проживало тринадцять дорослих дітей. Там народжуються доньки Катерина (1804 р.) та Марія (1808 р.). Нестатки змусили молоду сім’ю перебратися з Керелівки в Моринці до батька Катерини. Переїхала сім’я з шестилітньою Катериною, оскільки невдовзі померла дворічна Марія. Сьогодні важко визначити точну дату переїзду. У Моринцях 28 травня 1811 року в Григорія та Катерини народжується син Микита. Продовження на стор. 2


2

Шевченків родовід

Музей «Заповіту»

Щороку студенти спеціальності «ВСР», згідно з програмою предмета «Вступ до спеціальності», здійснюють мандрівку до Переяслава-Хмельницького, де відкрито єдиний у світі Музей «Заповіту». Інна Корнієнко виконувала під час тієї мандрівки обов’язки репортера.

У

колишньому будинкові родини Козачковських є меморіальна кімната Шевченка, де був написаний «Заповіт». Переяславці допомогли музейним працівникам зібрати речі, які належали господареві будинку, а також максимально відтворити інтер’єр кількох кімнат, де лунав голос поета. Значна частина колекції музею – зброя, особисті речі козацьких ватажків, копії важливих документів тієї доби тощо. Музей Заповіту Т. Г. Шевченка було відкрито 18 квітня 2008 року в колишньому будинкові щирого друга поета – переяславського лікаря А. О. Козачковсько-

го. Саме там у ніч на 25 грудня 1845 року Т. Г. Шевченко написав безсмертний «Заповіт». Експозиція музею розкриває історію нашого краю козацького періоду крізь призму її розуміння Т. Шевченком, розповідає про перебування поета на Переяславщині. Перші чотири зали, об’єднані темою «Переяслав історичний»,  знайомлять відвідувачів із добою звитяжних лицарів, сміливих козацьких походів, боротьби із запеклими зовнішніми та внутрішніми ворогами. В експозиції знаходяться колекція української, польської, російської зброї ХVІІ –  XVІІІ ст.; козацькі люльки, по-

рохівниці, народна картина «Козак Мамай» ХVІІ ст., унікальний портрет Богдана Хмельницького, козацькі клейноди ХVІІ ст. тощо. Наступні чотири меморіальні кімнати: вітальня, кімната для гостей, у якій жив Т. Г. Шевченко, бібліотека та кабінет лікаря А.  О.  Козачковського – відтворюють інтер’єри кімнат І пол. ХІХ ст. Три літературно-художні зали “розповідають” про навчання Тараса в Академії мистецтв, ранню творчість поета, а також знайомство Т.  Г.  Шевченка з багатьма переяславцями та господарем будинку, про «переяславську осінь Кобзаря» – період творчого злету митця.

Якось поет побачив, що А.  Козачковський садив дерева. Т.  Шевченко допоміг йому. Вони посадили дві акації в одну яму – і їхні стовбури переплелися на знак вічної дружби. Тарас сказав: «Хай родаються всі люди, як ці гілки». Ці дерева надали особливої привабливості садибі Козачковського. Переяславці з любов’ю зберігають ці акації. Про Переяслав, архітектурні пам’ятки міста, переяславські наддніпрянські села, про гостинних друзів Т. Шевченко згадує в повістях «Близнецы» і «Художник», «Археологічних нотатках», у листуванні, поезіях, малюнках. Інна Корнієнко

Початок на стор. 1 Тоді молода сім’я мала свою оселю. Це була сусідська хата, яку придбав Яким Бойко в родичів Григорія Копія. Це був відомий народний месник, заарештований за наказом пана Енгельгарда, якому належали Моринці, Керелівка та інші навколишні села. Під час етапування до Сибіру Копій утік із ватагою подібних собі, «гуляв» Звенигородщиною, переховуючись у віковічних могутніх лісах, які збереглися й до цього часу. За спогадами Петра Микитовича Шевченка та моринського священика Івана Березницького, Копій неодноразово погрожував розправою Якиму Бойку та Григорію Шевченку «за те, що забрали мій ґрунт і хату мою». Чи було це насправді, установити важко. Але безперечним є той факт, що повернення Григорія Копія прискорило переїзд Шевченків до Керелівки. Це сталося 1815 року. Тобто Тарас Шевченко прожив у Моринцях близько півтора року й усі свої дитячі спогади пов’язував із Керелівкою. Навіть у своєму автобіографічному листку (1860 р.) Шевченко записав, що народився в Керелівці Звенигородського повіту Київської губернії. Однак, за документальними свідченнями, народився Тарас Григорович Шевченко 25 лютого (за старим стилем), або 9 березня, 1814 року у селі Моринці, про що свідчить запис у метричній книзі Моринської церкви, у якій на сторінці 8 записано: «у жителя села Моринець Григория Шевченка и жены его Екатерины родился сын Тарас. Молитствовал и крестил иерей Алексей Базаринский». Тарас був четвертою дитиною в сім’ї, якщо рахувати й рано померлу дочку Марію. Де ж саме народився Тарас? До якої ж хати приходила сільська бабаповитуха: чи до батькової, чи до тої, де мешкали молоді Шевченки? Серед дослідників щодо цього немає одностайної думки. Ось тому в Моринцях ще до 175-річчя від Дня народження Кобзаря відтворено обидві оселі – і хату Якима Бойка, і хату Григорія Копія. Отже, 1815 року (за деякими твердженнями, на початку 1816 року) Григорій і Катерина Шевченки повертаються до Керелівки. За даними перепису, який проводився 1816 року, там проживали дід Іван і дядьки Тараса – Омелько, Сава та Павло. Як відомо, у тогочасних переписах вказувалися лише чоловіки. Про решту мешканців довідуємося зі спогадів родичів. У них згадується, що, крім названих чоловіків, тут жили Марія, дружина Івана, Катерина, дружина Григорія, Тетяна, дружина Омелька, та ще дві Іванові дочки – Явдоха й Домаха. Тобто десять дорослих людей та 5 дітей. Тут, у дідовій хаті, у Григорія й Катерини народжуються ще троє дітей: у травні 1816 року – Ярина, 1819 року – Марія, 1921 року – Йосип. Родичі Шевченка згадували, що «дід поета по батькові Іван був людиною обдарованою, великим патріотом України». Безпосередній учасник «Коліївщини», він на схилі літ оповідав внуку про героїчну боротьбу народу України. 20 серпня 1823 року, коли Тарасу було трохи більше дев’яти років, помирає мати. Як вказують дослідники, їй було всього сорок років. Нужденне життя, кріпаччина, велика родина доконали її. Тепло материнського серця, жвавість вдачі, уся розкіш материнських почуттів, на які так багата була кріпачка з колишнього

вільного селянського роду - Катерина Бойко, навіки закарбуються в пам’яті, знайдуть відображення в образах жінок-матерів, світлих, святих, наповнених щастям материнства й стражданням за долі своїх дітей. Матір поховали неподалік від хати. Над її могилою схилила свої кетяги калина, на якій весною виспівує соловейко. Не називаю її раєм, Тії хатиночки у гаї Над чистим ставом край села. Мене там мати повила І, повиваючи, співала, Свою нудьгу переливала В свою дитину... На руках у батька залишилося п’ятеро малолітніх дітей. Старшому Микиті було 12 років, а найменшому Йосипу – 2. Батько вимушений був одружитися вдруге. Його дружиною й мачухою для багатодітної родини стала Оксана Терещенко. Прийшла вона в родину зі своїми трьома дітьми. До того ж, у Григорія й Оксани 1824 року народилася дочка, яку назвали Марією. Пізніше Т. Шевченко писав: «Кто видел хоть издали мачеху и так называемых сведенных детей, тот значит, видел ад в самом отврати-

ма й коли перебралася до Зеленої Діброви, вийшовши заміж. Вона згадувала, що Тарас дуже часто манівцями, попід дібровою, та через Гарбузів Яр, та через левади, та між могилками, прибігав до неї душею обігрітися. Адже після смерті матері для дев’ятирічного хлопчика більш близької людини, ніж Катерина, не було на цьому світі. Добираючись до Зеленої Діброви, Тарас піднімався на козацькі високі могили, де він ставав ближчим до Бога й вічності. Ці враження залишилися з ним на все життя. Про них він згадував і в холодній Північній Пальмирі, і в степах Казахстану, на Аралі й Каспії. Є на Черкащині в Корсунь-Шевченківському районі пам’ятник Матері. Можливо, це один із небагатьох народних обелісків, які утверджують одвічну шану нашим предкам. А Зелена Діброва сьогодні створює пам’ятник Сестрі – старшій сестрі Кобзаря. 1845 року Тарас Шевченко, будучи вже вільним, відвідав свою Керелівку. На нього гнітюче враження справили нужденність, безправність, страшенні злидні рідних. Вони дивилися на свого брата, як на пана.

тельном торжестве. Не проходило часу без слёз и драки между нами, детьми, и не проходило часу без ссоры и брани между отцом и мачехою; меня мачеха особенно ненавидела, вероятно, за то, что я часто тузил её тщедушного Степанка». За що, не знаю, називають Хатину в гаї тихим раєм. Я в хаті мучився колись, Мої там сльози пролились, Найперші сльози; я не знаю, Чи єсть у Бога люте зло! Що б у тій хаті не жило? А хату раєм називають! А 1825 року пішов із життя й батько Григорій Іванович. У матеріалах О.  Лазаревського до біографії Т.  Шевченка додається передсмертний заповіт Григорія Шевченка щодо сина Тараса: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». Поховали Григорія Івановича на сільському цвинтарі біля церкви. І нині його могила збереглася й знаходиться в центрі Шевченкового. У Тараса було два рідних брати – Микита (старший) та Йосип (молодший), а також п’ятеро сестер – Катерина, Ярина й три Марії (одна з яких померла в дитячому віці). Як свідчать дослідники та родичі, від братів і двох сестер, Катерини і Ярини, залишилися прямі нащадки. Особливе ставлення Тараса було до своєї старшої сестри Катерини. Вона мала особливий вплив на малого Тараса, коли була вдо-

Під цими враженнями народжується його геніальна, наповнена закликами гострити сокиру поезія. Сьогодні родинне дерево Шевченка розрослося по всій Україні. Найбільш згуртованою є родина Красицьких – родичів Кобзаря за сестрою Катериною. А ще в Моринцях, Шевченковому, Будищах сьогодні діє унікальний Національний заповідник «Батьківщина Шевченка». Указ про перетворення державного заповідника на Національний підписаний Президентом України В.А.Ющенком на початку цього року. Саме тут відтворені батьківські хати Поета, зберігаються хата дяка, у якій навчався грамоті малий Тарас, маєток пана Енгельгарда, де він служив козачком, віковічні липи, у дуплах яких Шевченко ховав свої перші малюнки. Тут, у Шевченковому, діє прекрасний музей Кобзаря, у якому представлений і його рід. 1853 року, перебуваючи на засланні на Мангишлаці, він напише: «Вне моей милой родины я воображал её такою, какой видел в детстве: прекрасною, грандиозною, а о нравах её молчаливых обитателей я составил уже свои понятия, гармонируя их…» Тарас Шевченко – один із патріотів України, який усе своє життя віддав своєму народові. Він боровся за волю українського народу і, як ніхто інший, розумів покріпачених людей та їхні проблеми, бо й сам був колись кріпаком. Він ніс разом із людьми той душевний тягар, що накопичувався за роки кріпацтва. Анатолій Чабан, доктор історичних наук


3

МОЇ МОРИНЦІ, МІЙ ШЕВЧЕНКО Початок на стор. 1 Тарасові подобалося бути в дідовому обійсті. Старий у хвилини перепочинку розказував малому хлопчині про героїчне минуле України. У передмові до поеми «Гайдамаки» поет напише: «Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей. Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами, нехай житом – пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться слов’янська земля». Мене завжди вражає вірність Шевченка рідній мові. Зберігся лист, який 1839 року написав молодий Тарас братові Микиті. Читаю його й відчуваю, як поет любив материнську мову: « Микито, рідний брате! …Слава Богу милосердному, жив і здоров, учусь малювати, коли трапиться, заробляю гроші, оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю 25 руб. асигн. А коли буде більш, то й ще пришлю. Так от, бач, живу. Учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога, – велике щастя бути вільним чоловіком. Поклонися

всім родичам од мене, а надто дідові…Скажи, нехай не вмира, швидко побачимось, цілуй брата Йосипа…і сестер Катерину, Ярину і Марусю, коли жива, так скажи, будь ласкав, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи їй що-небудь к святам з цих грошей, що я тобі пересилаю - поки що, а то я буду присилати їй окреме, коли трапляться у мене гроші. А сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не помосковському, а по- нашому. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки бачу во сні, що тебе, Моринці та Керелівку, та рідню, та бур’яни (що колись ховався од школи): весело стане, прокинусь, заплачу. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському… Твій рідний брат Тарас» Розлука з рідним селом була тривалою. Але, перебуваючи далеко від батьківщини, поет постійно пам’ятав її, згадував нелегкі роки свого дитинства.

Тільки через 14 років після того, як Тарас Шевченко залишив рідний край, він знову зміг відвідати батьківську садибу, вклонитися могилам матері і батька. Удруге після тривалої розлуки поет приїздив сюди 1845 року, а востаннє відвідував село за два роки до смерті. Спадають на думку доречні рядки поезії Анатолія Самойленка:

«Київські сторінки» у житті й творчості Кобзаря

У

художній спадщині Тараса Шевченка київська тематика посідає особливе місце. «Шевченко закохався в Київ, коли тільки приїхав сюди у червні 1843 року після визволення з кріпацтва. Тут почалося нове життя в надзвичайно поетичній обстановці. Шевченко задумав змалювати всі визначні види Києва, внутрішній вигляд храмів і цікаві околиці», – згадує письменник-етнограф О.С.Афанасьєв-Чужбинський, який разом із молодим художником жив у той час на вулиці Козине Болото (тепер провулок Шевченка). Сам же поет-живописець пише про свою роботу так: «Я хочу малювати нашу Україну. Я намалюю її в трьох книгах: в першій будуть види, визначні своєю красою або історією, в другій – сучасний побут, у третій – історія». Збереглися Шевченкові малюнки, виконані в різноманітній техніці: олівцем – «Краєвид Києва», «Києво-Межигірський монастир»; сепією та аквареллю – «Аскольдова могила», «Києво-Печерська лавра», «Костьол у Києві»; офорти – «У Києві», «Видубицький монастир». Улітку 1843 року художник створив 14 малюнків і начерків у Києві, а також у Вишгороді та Межигір`ї. Найщасливіша сторінка життя Тараса Шевченка пов`язана з Києвом, зокрема Університетом Святого Володимира (Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Улітку 1843 року Тарас Шевченко після тривалої розлуки прибув на рідну землю. Тоді ж у Києві було створено Археографічну комісію (Тимчасову комісію для розбору давніх актів). Тут поет зустрівся з професором кафедри російської словесності М.Максимовичем, познайомився зі студентом історико- філологічного відділу філософського факультету Петром Чуйкевичем, учителем малювання Капітоном Павловим, а

також із Пантелеймоном Кулішем, який на той час викладав історію та географію в повітовому училищі на Подолі. 23 березня 1845 року Академія мистецтв видала квиток художнику на поїздку в «малороссийские губернии для художественных занятий». Із 21 квітня 1845 року до травня Тарас перебував у Києві, зустрічаючись із М.Максимовичем, М.Іванішевим, П.Кулішем. У цей час розпочала роботу Археографічна Комісія, яка за рекомендацією професора Максимовича доручила Тарасу змалювати історичні пам`ятки Лівобережної України, зокрема Чернігівської та Полтавської губерній. Наприкінці листопада Шевченко показав Археографічній Комісії малюнки. 10 грудня 1845 року його було офіційно зараховано співробітником Археографічної Комісії як художника й етнографа. Із 2 до 14 липня Тарас Григорович у складі Археографічної Комісії. Саме в цей час викладач малювання Університету Святого Володимира Капітон Павлов звільнився. Серед претендентів на вакантну посаду були худож-

ники Г. Шлейфер, Н. Буяльський і Т. Шевченко. І саме молодий Тарас Шевченко отримав її. Очевидно, він міг би стати відомим художником Університету Святого Володимира. На жаль, не склалося, бо поет був заарештований. Ось так завершилася «київська сторінка» у житті Шевченка. 2014 рік стане насиченим грандіозними подіями, заходами, конкурсами, проектами на честь відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка – письменника, поета, філософа, живописця, громадського діяча. 2014 рік в Україні оголошено Роком Тараса Шевченка. У відзначенні цієї дати задіяні всі сфери українського культурного простору. Заплановано проведення спільно з Міністерством культури України Міжнародного Шевченківського наукового конгресу «Свою Україну любіть», ювілейних Шевченківських читань у рамках «Шевченківської весни», проведення студентського конкурсу на кращий інтерактивний веб-проект «Шевченко on-line», створення документальних фільмів про Тараса Шевченка. Катерина Січкарчук

Я завжди з вами, Моринці мої, Радію, мої рідні, і страждаю, Стрічаю весни перших солов’їв, З піснями швидкоплинними злітаю. Звідсіль в безсмертя крок ступив Тарас, Пророк з народу і поет від Бога. Він на сторожі Слово біля нас Поставив, щоб була ясна дорога! Ім’я Тараса Шевченка назавжди закарбовано в історію світової культури. Немає українця, який не знав би поетичного

слова Кобзаря. Українці завжди стоятимуть перед Шевченком, як перед своєю совістю, а в душах житиме його слово, сповнене любові й самопожертви. Геніальний поет, живописець, прозаїк і музика. Шануємо його і як мислителя, філософа, гуманіста, просвітителя. Низько вклоняюся рідній Моринській землі, яка подарувала людству великого Генія! Анастасія Шульга

Переяславський період творчості

Привітна оселя, оточена тінистим садком, належала раніше сім’ї Козачковських. Саме в них гостював Тарас Шевченко, коли приїздив до Переяслава. Знайомство Шевченка з Андрієм Козачковським відбулося 1841 року в Петербурзі. Тарас Григорович навчався тоді в Академії мистецтв, а Андрій Йосипович після закінчення Медико-хірургічної академії працював лікарем на кораблях Балтійського флоту. Коли до рук Козачковського потрапив альманах «Ластівка» із віршами Шевченка, творчість молодого українського поета викликала щире захоплення прогресивно налаштованого земляка. Невдовзі вони познайомилися й стали друзями. У серпні 1845 року Тарас Григорович приїхав до Переяслава виконувати завдання Археографічної комісії. Йому доручили змалювати й описати архітектурні пам’ятки міста. Деякі його малюнки («Вознесенський монастир», «Михайлівська церква», «Покровський собор», «Андруші», «У В`юнищі», «Кам’яний хрест св. Бориса») збереглися. Перший візит тривав два тижні. Плідною виявилася також і переяс-

шевченківську спадщину яскравими творами: тут народилися поеми «Наймичка» і «Кавказ», цикл поезій («І мертвим і живим…», «Маленькій Мар’яні», «Холодний Яр» та інші). Цієї ж осені з’явився «Заповіт». Ось як це сталося. Наприкінці грудня, напередодні новорічних свят, тяжка хвороба поклала поета в ліжко. Лихоманка не відступала, щогодини Шевченкові ставало дедалі гірше. Стурбований господар (Самойлов) вирішив везти хворого в Переяслав до Козачковського. Тараса загорнули в кожух і перенесли на сани. На високому пагорбі біля Виблої могили митець підвівся і, поглянувши на сусідні кручі та Дніпро, раптом промовив: «Як умру, то поховайте на оцій могилі…» Козачковський, досвідчений медик, почав лікувати Кобзаря – і досить швидко йому стало краще. А вночі, як стверджують перекази, Тарас Григорович підвівся з ліжка, запалив свічку й записав безсмертні рядки. Спочатку вірш був без назви, «Заповітом» поезію пізніше назвав народ. Наступна зустріч із Переяславом відбулася лише через 14 років, у червні 1859 року. Поет повернувся

лавська осінь поета. Наприкінці жовтня 1845 року Тарас Григорович знову приїздить до Переяслава. Спочатку він зупиняється в Козачковського, потім через ремонт будинку Андрія Йосиповича переїздить до В’юнища, де майже місяць живе в родині колишнього декабриста С. Самойлова. Переяславський період збагатив

із заслання після тривалої розлуки з рідною Україною. Ще раз він побачився з Козачковським у серпні, коли назавжди від’їздив до Петербурга. Узимку 1860 року до Переяслава надійшла остання звістка від Тараса – його «Кобзар», що був надрукований у січні того ж року… Інна Корнієнко


4

Незнищенна популярність Ще з грудня 2013 року художникілюстратор Андрій Єрмоленко планував серію публікацій під робочою назвою «Шевченко. Перезавантаження». Він хотів показати, як художники інтерпретують образ Шевченка. На Майдані Незалежності організатори поставили намет «Мистецький барбакан» і повісили на ньому «осучаснені» портрети Кобзаря. Люди могли побачити й рок-готику Андрія Середи з його моторошним «Хутором Суботів», й іронічного Тараса в «Доброму ангелі смерті» Андрія Куркова, і Кобзаря з пейсами Олександра Ройтбурда. Не могли глядачі не помітити й такі образи:

Коли б він жив, то діставали б неба Його слова, промовлені із вуст. Коли б він жив, він би сказав, як треба Любити волю й повертати глузд. Анастасія Васьків

Вклоняюся тобі, Тарасе! Зоріють очі двох твоїх століть, Горять свічки промінням блискавиці. І заревів широкий Дніпр умить У твій двохсотий ювілей-річницю. Твої пісні і вірші скрізь звучать, Мелодія глибинна, невмируща. Твій пензлик воскрешає благодать – Любов твою до України сущу. Катерина Лисенко

Шлях до Тараса

В дні перемог і в дні поразок, Щасливі дні і в дні сумні Іду з дитинства до Тараса, Несу думки свої земні. Коли в душі моїй три��ога, Коли в душі пекельний щем, Іду до нього, до живого У всесвіт віршів і поем.

Крізь вітер злий карбую кроки І чую серцем кожну мить, «Реве та стогне Дніпр широкий», Щоб розбудити всіх, хто спить.

Ой червона рута на чолі твоїм, Ой крута та круча, де Тарас стоїть. Ой крута та круча, де стоїть Тарас, І крізь роки кличе, кличе, кличе нас! Я не один іду до нього – Ідуть до нього тисячі, Наче грішники до Бога Свої печалі несучи.

І доки в римах Заповіту Вогонь поезії не згас. Той рух до сонця не спинити, Бо зветься сонце те Тарас. Іду крізь свята і крізь будні, Крізь глум юрби і суєту. Ні, не в минуле, а в майбутнє До тебе я, Тарасе, йду.

Шевченко-Елвіс Преслі, ШевченкоБудда, Шевченко у формі «даішника». Тарас-супермен, Тарас-рокер і Тарас-європеєць – саме такими образами здивували глядачів митці в Черкасах, де розпочалась оригінальна масштабна виставка плаката «Шевченко forever». Молоді художники представили 150 робіт. Портрети Шевченка не тільки виконані пензлем, а й створені з квітів, смайликів і рядочків його творів. Кольорові й чорно-білі абстракції з персонажами творів Кобзаря також були на виставці, присвяченій 200-річчю з дня народження поета. Дар’я Ткаченко

«Лист Тарасові» – одна з творчих вправ, які охоче виконують майбутні редактори-видавці. Думки Ірини Полянської, викладені в посланні до Кобзаря, видалися нам такими, які заслуговують публікації.

Лист Тарасові Я хочу поговорити з тобою, Тарасе!.. Гортаю сторінку за сторінкою, вчитуюсь у кожне слово – і мені здається, що я бачу тебе, твої розумні, наповнені смутком і гордістю за свою державу очі, твоє мудре чоло. Мені здається, що твої думи поволі переливаються в мене, і душа наповнюється невимовним патріотизмом, енергією. Мені хочеться поділитися своїми думками з тобою так, як ти ділишся з усім світом. Я хочу розповісти кожному про свою Україну. Про ті безкраї степи, уквітчані півоніями й тюльпанами, про високі Карпати, які, мов велетні, стоять, підпираючи небеса, про «садок вишневий коло хати». Я хочу подарувати щось своїй Україні, хочу зробити її кращою.  Я захоплююся тобою, Тарасе! Твоєю волею та незламністю, твоєю безстрашністю та безмежним бажанням, щоб Україна стала вільною державою, щоб український народ жив, працюючи для себе, а не для панів, щоб люди були рівними. Тарасе, я благаю тебе, прилинь до нас вітром. Нехай дух твій допоможе нам воскреситиУкраїну, піднести її над усім світом. Простягни нам свої руки й дай напитися води з твоїх долонь, щоб збагатити наші душі красою й вірою в краще майбутнє. Допоможи нам об’єднатися, Кобзарю! Твоє всемогутнє слово вселяє в серце кожної людини несказанну любов до рідного краю. І за це я дякую тобі, Тарасе. Ірина Полянська

Юрій Рибчинський Видавець – кафедра видавничої справи та мережевих видань Інституту журналістики і міжнародних відносин КНУКіМ. Шеф-редактор: Тимошик Микола

Редактор: Полєщук Ганна

Дизайн та верстка: Шашенко Сергій,Ситник Олексій

✳✳✳ “Кобзар” старенький розгортаю, Читаю зболені рядки Й у світ далекий потрапляю, І ринуть вихором думки. То оживають вбогі села, І сумно кобза гомонить Про нелегку людськую долю. Хіба ж душа не заболить?

Там, десь під тином біля хати, Вмирає з голоду дитя, А мати спину гне на пана. Хіба ж у нього є душа? Чи відчуває біль, страждання Багач пихатий? Ні ж бо, ні! У нього повний є достаток: Є хліб й до хліба на столі.

А ненька, бач, сама не мала Ні крихти кілька днів, Стомлена з поля шкандибала, Черствий окрайчик несучи. За нього лишень працювала, Щоб не померти їм усім. Сльозами стежку поливала Та не застала більш синів.

Одне померло край дороги, А біля вишні друге спить. І сон цей вічний! Вже ніколи Не вернеться життя й на мить. Сини мої, соколи рідні, Простіть мене, що не дійшла! Мій Боже милий, їхні душі Прийми до себе, прошу я.

За що є муки ті народу? За те, що праця в них – життя? “Чому немає долі в нього? Чому? За що?” – питаю я. За що покинуто дівчину, Вродливу, гарну, мов зоря? Чого не вчила її мати, Що народила байстрюка?

Вона осуджена без суду, Забута Богом і людьми, Що й рідна мати відцуралась Тої єдиної дочки. Куди тепер? Піти у найми? Та хто візьме її з дитям? Її покриткою прозвали. Така ж бо доля без вінця.

До себе ніжно пригортала Єдиний скарб – своє маля: «Прости мені, синочку рідний, Тоді була бездумна я…» Бог милосердний є на світі, Не дав пропасти їм обом: Дитя чужі пригріли люди І наділили всім добром.

Яке ж то серце треба мати, Щоб сиротину зігрівати, Людському горю співчувати? Велике серце, добре і людське! Вклоняюсь я тобі, Поете, Від поколінь усіх часів. Ти маєш вічно жити в серці У кожної людини всіх віків!

Марія Алібекова

Над випуском працювали студенти 1, 4 курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування»: Алібекова Марія, Васьків Анастасія, Ткаченко Дар’я, Січкарчук Катерина, Корнієнко Інна, Шульга Анастасія, Полянська Ірина


Gazeta shevchenko-2014