Page 1

№ 1, 2012

IМПEPIЯ истецтва Масштабність мистецького мислення

ТРАВНЕВИЙ НОМЕР

Домiнанта:

Часова проекцIЯ Бароко


IмперIя мистецтва Науково-популярний журнал Виходить щомісяця № 1, 2012 Заснований у травні 2012 р.

Слово редактора

Засновник і видавець ТОВ «Імперія мистецтва» Головний редактор Дарина Фіалко Дизайн і верстка Дарина Фіалко Літературне редагування Дарина Фіалко Адреса редакції та видавця 01030, м. Київ, вул. Пирогова, 9 Тел. (044) 239-30-93 Свідоцтво про державну реєстрацію КВ № 1829 від 02.03.2012. Формат 60 х 84/8. Обсяг 108 с. Наклад 10 000 пр. Зам. 29. Надруковано поліграфічним підприємством «Сальвадор» м. Київ, вул. Тарасівська, 7 Тел. (044) 246-70-83 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 5533 від 25.03.2012. © «Імперія мистецтва», 2012

Нині в Україні журнали, присвячені мистецтву, можна перелічити на пальцях. Однак такі видання, тим паче науково-популярні, справді актуальні не лише для фахівців сфери мистецтва, а й для ширшого загалу – людей, які цікавляться цією темою, відвідують арт-події, прагнуть збагатити «арсенал» своїх знань. «Імперія мистецтва» - це журнал, що стимулює читачів до мислення. На його шпальтах ви познайомитеся з видовою барвистістю мистецтва. Це не просто пізнавальний часопис, а і своєрідний мистецький продукт. Сподіваюся, що наше видання зацікавить вас не лише «начинкою», а й «обгорткою». Живіть теперішнім, зазирайте у майбутнє, озирайтеся на минуле. Можливо, останнє не таке далеке, як здається спершу. Принаймні його сліди відчутні у творчості сучасних митців. Переконайтеся в цьому в рубриці «Домінанта». Знаний філософ Сенека колись сказав: «Мистецтво корисне лише тоді, коли воно розвиває мислення». Мисліть і розвивайтеся разом з «ІМ». Дарина Фіалко

Київ • 2012

3


Зміст

На пульсі подій Бузок, що нагадав Ель Греко

6

Художник iз костюмів «одягає» характери

9

Графічний світ уявлень

12

Фоторепортаж Венеція в «задзеркаллі»

18

Мистецька мапа У мистецтві всі засоби виправдані

24

Навіть камінь буває пристрасним

50

Весела меланхолія «Афінських вечорів»

52

Вождь індіанців iз хутора поблизу Диканьки

55

Дорослим дітям присвячується

58

«Втручатися у класику треба делікатно»

62

Побачити світ крізь вушко голки

66

Крила творчості Ніни Саєнко

72

4


ІМ

Телемистецтво 82

Останні герої

Домінанта 84

Часова проекція бароко

88

Вплив європейського маньєризму на творчість українських митців

92

Андріївська церква на часовому тлі

95

Іван Равич – видатний український золотар

99

Музика доби бароко

102

Дефініція

104

Проект

5


На пульсі подій

Бузок, що нагадав Ель Греко У квітні цього року Музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків відкрив першу посмертну виставку полотен Давида Шостака, заслуженого художника України, представника київської школи другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Експозиція «обіймала» останні 15 років творчості живописця. Решту картин, що зберігаються в колекціях багатьох українських музеїв, демонстрував слайд-фільм

Автор Дарина Фіалко

<Ілюстрація 1> Д. Шостак. Бузок-1. 1989. Полотно, олія

6


ІМ

<Ілюстрація 2> Д. Шостак. Флокси. 1996. Полотно, олія

7


На пульсі подій

П

олотна Давида Зельмановича зустрічали відвідувачів у двох виставкових залах. В одній із них зі стін споглядали на присутніх портрети, котрі підштовхнули замислитися про те, що Давид Шостак звертав увагу не на зовнішню, а на внутрішню, інтелектуальну привабливість особистостей. Слово «живописець» влучно характеризує його як портретиста, бо людей він зображував «живо», без елементів «манекенності». Така глибока «природа» розуміння людини майстром втілена в портретах декількох «циклів»: зображення членів сім’ї, друзів (художника Михайла Антончика, скульптора Галини Кальченко), творчої інтелігенції, науковців, меценатів, серед яких Богдан і Варвара Ханенки, Микола Терещенко. Чільне місце серед картин посідає полотно «Шостаки», де зображений сам Давид Зельманович, його батько й дід. Зі слів дочки художника Олени Шостак, цей портрет – початок великої теми у творчості її батька. «Розлогість» родового дерева художника також перенесена в так і незакінчену картину, де уся родина Шостаків зібралася за столом, а на тлі видніється образ улюбленого нею Шолома-Алейхема.

<Ілюстрація 3> Д. Шостак. Шостаки. 1985. Полотно, олія

8

Небайдужість художника до суспільних течій продемонстрована в полотні «Розстріляна культура». На ньому увічнені люди, які стали жертвами сталінських репресій. Знайшлося на виставці місце й для трьох картин із зображеннями київських будиночків – столиці, котрої вже немає. Вирізняється з-поміж інших натюрморт із копією «Літнього дворянина» Ель Греко. Давид Шостак поважав творчість цього живописця. У стилістиці цих двох майстрів помічаємо збіги. Картинам Давида Зельмановича властиві, як і Ель Греко, виразність кольорів, різкі ракурси, гармонійна контрастність. Одразу помітно, що думка Шостака працювала разом із рукою, адже образи наділені психологізмом. Менша зала музею «розцвіла» картинами, на котрих художник змалював обожнювані ним квіти. Весняної романтичності надали виставці зображення улюбленця майстра – бузку. Цей символ відродження, тендітності й заразом пишності втілений ним дуже реалістично. І тут можемо також провести паралель: як і бузок, творчість Давида Шостака неодноманітна, колоритна й переживає своєрідний «ренесанс».

<Ілюстрація 4> Д. Шостак. Автопортрет із джужиною, 2003. Полотно, олія


ІМ

Художник iз костюмів «одягає» характери Мистецтво театрального костюму багатогранне, ідейне й напрочуд клопітке, оскільки вимагає від творця глибокого проникнення в мікрокосмос кожного образу, а також уміння помічати деталі. Переконатися в цьому можна було в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України на виставці всесвітньовідомої художниці з костюмів, сценографа й лялькарки Наталі Рудюк

Автор Дарина Фіалко Фото www.ft.org.ua

Е

кспозиція творінь Наталі Рудюк повністю втілювала знаний афоризм, що й послужив її назвою, – «Весь світ – театр». Річ не тільки в тому, що в Музеї була відтворена театральна атмосфера завдяки костюмам і їхнім ескізам. Експонати підштовхували відвідувачів самостійно завершити вислів, додавши, що у світі-театрі живуть люди-актори. «Висловити» суть виставки Наталі Микитівні допомогли і її ляльки – «родзинки експозиції». Наприклад, маріонетки, підвішені до стелі невидимими нитками, вказували, що й людьми в цьому світі керують вищі сили. Були тут і ляльки-прототипи, як ось із-за скла дивилася велична «Марія» – втілення королеви Марії Стюарт в образі червоної пантери з громісткою короною-замком на голові та кулеюсвітом у руках. Над цією лялькою майстриня працювала три місяці. І не дарма, адже «Марія» вийшла не лише цікавою за образністю, але й глибокою за змістом: Марія Стюарт на своїх знаменах вмістила червоних пантер, а це був знак англійської корони. А ось і два «клоновані» капелюхи-кораблі: один, менший, прикрашає голову ляльки, а другий, більший, – гармонійно доповнює золоту сукню Єлизавети з вистави «Віват, королево!». Звісно, головна увага в цьому світі-театрі була зосереджена на костюмах, що «оживали» під час детальнішого знайомства із їхніми «сюжетами» й «композиціями». Наталя Рудюк працювала над великою кількістю різних образів,

але було помітно, що всі її роботи «виписані» авторським почерком. Такий результат майстриня пояснила тим, що не користується підбором, тобто не компонує костюми персонажів із чужих авторських напрацювань. Кожен ескіз має цікавий замисел. «Для мене головне, аби не довелося працювати з нудьгою, штанами та піджаками», – поділилася художниця. Хоча, з огляду на ідейне багатство творінь пані Наталі, гадаю, навіть «нудьга, штани та піджаки» за потреби перетворилися б у щось оригінальне. На виставці можна було переконатися в цьому на власні очі, тим паче, що її становили й історичні костюми, із якими художниця також любить «погратися, відбираючи деталі, котрі про щось розповідають», і «не зовсім історичні», карнавальні та просто виняткові за змістом. Колись додала ефектності виставі «Лавідж» у Севастопольському театрі ім. Луначарського червона сорочка Марії, що розмотувалася у великий королівський шлейф. Однак від цього художнього засобу впливу на глядача відмовився режисер-постановник вистави «Віват, Королево!» (де також дійовою особою є Марія Стюарт). Натомість на виставці шлейф ефектно зустрічав відвідувачів червоною «доріжкою» й продовжував своє зображення на ескізі. Значна кількість людей, які відвідують театр, розуміють поняття «костюм» як одяг актора. Однак це й аксесуари, зачіска, макіяж, що разом творять образ. Творіння Наталі Рудюк – яскраве

9


На пульсі подій підтвердження знаного вислову, що художник із костюмів передусім «одягає» характери. Знайомлячися з творіннями художниці, я ловила себе на думці, що в них перехрещується і психологія, і філософія. До прикладу, вразили замислом ескізи костюмів спектаклю «Танго», поставленого в Таллінні. Суть вистави полягала в тому, що всі люди ніби затонули, тобто перебували на дні, тому художниця зобразила їх рибами. Таким чином костюми виразили «рибність» персонажів: були тут китайська рибка, глибо-

На всіх персонажів треба звертати велику увагу, навіть якщо вони виходять на сцену на п’ять хвилин... ководний сом, устриця, вбрання якої вив’язане так, що акторка могла висунути руку в будьякому місці. Неподалік виставкову залу музею прикрашали ескізи костюмів Флори і Фауни з вистави «Буря», що досі йде в театрі ім. І. Франка. Ці богині уособлюють плодючість, тому для них були створені сукні, із-під яких, ніби з-під завіс, виповзали театральні персонажі. Контрастували з іншими ескізи костюмів для вистави про Тараса Шевченка «Здавалося б одне лиш слово». Вони виконані білими фарбами на чорному папері, і тут знову ж таки приховувався філософський зміст. Наталя Микитівна уявила, що життя героя – це погляд крізь документ. Тож

10

усі костюми розробили чорно-білими, і тому вони нагадували зображення на дагеротипі. «Офіційності» експозиції надала краватка, виготовлена з газетної шпальти. Її поява тут також не безпідставна – це елемент костюму зі спектаклю «Візит старої пані», що свого часу користувався великою популярністю в театрі ім. І. Франка. За сюжетом у місті Гюлен зупинили роботу всі підприємства, і люди були настільки бідними, що не мали грошей навіть на латки, тому дірки в одязі заліплювали газетами. Власне, це й спонукнуло художницю створити «газетне» вбрання. Із-поміж експонатів видніється макет сцени для вистави «З коханням не жартують». Наталя Рудюк була сценографом цієї комедії Педро Кальдерона. Експонат простий, а втім, має яскраву ідею: на сцені вміщена аркада, що «осяяна» тонкими золотими променями благодаті, яка спускається з неба, – любові. До того ж між промінцями кружляють янголи, а на арці воркочуть голуби. У творіннях художниці відразу помітно, що вона працює над кожним образом із повною віддачею, вивертає внутрішній світ героїв вистав назовні. А досягається це завдяки тому, що Наталя Рудюк переконана: «На всіх персонажів треба звертати велику увагу, навіть якщо вони виходять на сцену на п’ять хвилин, адже їх усі бачать від голови до п’ят. А ще кожен глядач має впізнавати себе в комусь на сцені».

<Фото 1> Костюми вистави «Віват, королево!»


ІМ

<Фото 2> Костюми вистави «Віват, королево!»

<Фото 3> Костюми вистави «Буря»

11


На пульсі подій

Графічний світ уявлень Графіка має глибоке коріння. Вона зародилася ще на стінах печер, еволюціонувала й виборола свою нішу в мистецтві. Наскільки поціновують її українські колекціонери — покаже ліцитація, котру аукціонний дім «Дукат» проведе 16 травня цього року. Графічні творіння можна побачити на передаукційнній виставці в Музеї сучасного мистецтва України до 14 травня

Автор Дарина Фіалко

Н

а стінах музею вміщено 120 робіт ХХ–ХХІ ст., створених переважно українськими митцями, а також російськими, як ось П. Кузнєцовим, В. Яковлєвим. Збирали їх понад півроку. Основана ознака відбору – провенанс. Чимало творінь не пройшли «кастинг», часом пильні мистецькі очі вагалися в автентичності робіт. Серед топ-творінь – графіка В. Єрмилова, О. Богомазова, О. Ройтбурда, Е. Буряковської та інших. Наявна й акварель А. Лимарєва, роботи якого нечасто зустрічаються на арт-ринку. Найдорожче творіння – В. Котарбінського «Жертва», цей лот стартує від 9 тисяч доларів. «Якийсь час “мистецтво на папері” перебувало в тіні, хоча у всьому світі проводять аукціони графіки. У радянський період колекціонування графічних робіт вважалося елітарним. Думаю, українське арт-товариство вже дозріло до шанування такого мистецтва», – зізнається співзасновник «Дуката» Леонід Комський. Передаукційна виставка – справжній світ антитези: монохромні творіння контрастують із кольоровими, зрозумілі образи – із неординарними, метаморфозними. Графічні твори до різного смаку, виконані «різнобарвними» техніками: олівець, гуаш, вугілля, туш, акварель, літографія, ліногравюра, офорт, мішана техніка. На папері спроектовані й авторські бачення популярних казок «Попелюшка», «Ріпка», «Снігова Королева». Серед тематичного розмаїття графіки чільне місце посідають сюжети з українського життя, культури, літературних творів («Енеїди», «Слова о полку Ігоревім»). «Приємно, коли пропагують вітчизняне мистецтво. Комплекс меншовартості українців треба викорінювати. Ця подія важлива не тільки для “Дуката”, а й для усвідомлення місця України в цьому світі», – уважає ліцитатор Анатолій Борсюк.

12

<Ілюстрація 1> О. Аксинін. Дао. 1983. Офорт


ІМ

<Ілюстрація 2> В. Котарбінський. Жертва. Кінець 1880-х – перша половина 1890-х рр. Картон, сепія

13


На пульсі подій

<Ілюстрація 3> О. Самокиш-Судковська. Дівчина з книгою. Початок XX ст. Картон, олівець, акверель

14


ІМ

<Ілюстрація 4> А. Лимарєв. Відро з виноградом. 1968–1971. Папір, акварель

15


На пульсі подій

Aфіша

Травень 2012

24 травня – 31 липня 2012

Міжнародний фестиваль музичного мистецтва «Віртуози»

Перша Київська міжнародна бієнале сучасного мистецтва

Місце проведення: Львівська обласна філармонія (вул. Чайковського, 7). Музичний фестиваль «Віртуози» має тривалу історію та відоме ім’я. Ось уже 30 років упродовж останніх весняних днів львів’яни та гості міста насолоджуються перлинами світової класики різних жанрів і напрямів у віртуозному виконанні зірок класичної музики світового рівня, чиї концерти відбуваються в найвідоміших і найпрестижніших концертних залах, а також звучать на всіх музичних фестивалях світу.

Місце проведення: Мистецький арсенал (вул. Лаврська, 10-12). Виставка міститиме приблизно сто мистецьких творінь, її буде організовано довкола чотирьох основних ідей: • Невтомний Дух Погляд на те, яким чином ми отримуємо силу від вірувань, міфів і концептів всесвіту, непідвладних матеріальним потребам. • В Ім’я Порядку Дослідження демонструє, як саме під прикриттям раціонального влада намагається домінувати над культурою через утворення меркантильних ієрархій. • Плоть За центральну тему взято людське тіло, його апетити, бажання та обмеження. • Неспокійний Сон Зосередження на нічних жахах і передчуттях катастрофи, без яких ми не мали би можливості змінюватися.

Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів «Wiz-Art»

17–20 травня 2012

Місце проведення: Палац мистецтв (вул. Коперника, 17). Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів «Wiz-Art» відображає актуальний стан, тенденції розвитку короткометражного кіно і візуального мистецтва в Україні та й у світі загалом. Метою фестивалю є створення міцної платформи для обміну досвідом, обговорень, навчання, налагодження співпраці між мистецькими середовищами у світі, а також європейська інтеграція України через культуру. Програма Фестивалю передбачає конкурсні й позаконкурсні покази. Також назаході відбуваються авторські презентації та ретроспективи. Спеціальними гостями фестивалю будуть режисери з Туреччини, Великобританії, Шотландії, України, Норвегії, Німеччини.

16


Фотоподорож

Венеція в «задзеркаллі» Цінувальники яскравих подорожей, чарівних місць і нестандартних ідей можуть потрапити до Венеції. Причому не виїжджаючи з Києва. «Подорож» організовує столична артгалерея «Мінус 4», що запрошує на виставку «Венеція. Відображення»

Автор Дарина Фіалко

I

дея виставки справді цікава – її творці демонструють відбиття фотографії у фотографії. Свого часу автори експозиції Григорій Близнюк, Раїса Вітановська, Олена Плотницька, Ганна Міхєєва, Юрій Семенов, Оксана Шевченко, Анастасія Василишина, Євгенія Притула подорожували Венецією, фіксуючи її на знімках. Згодом з’ясувалося, що вони мають світлини різних, але дуже схожих місць. Фотографії сколажували так, що спершу здається, ніби дивишся на два фото єдиного об’єкта, одне із яких просто перевернуто. Однак під час «подорожі» знімками, розумієш, що зображення різні. До речі, фотошоп застосовано лише під час комбінування світлин. Невелика виставкова зала перевтілилася на вузеньку венеціанську вулицю: навкруги красуються зафіксовані на фото краєвиди міста води, лежать морські водорості, а над головою сохне «італійський фешн». Це дозволило мені відчути атмосферу водяного міста. І ось я «пливу» в гондолі, у воді віддзеркалюється бурхливе життя міста, навколо із яток за мною пильно спостерігають венеціанські маски. Ще хвилина – і я «пропливаю» під славетним мостом Ріальто. Ось так експонати «заграють» із

18

глядачем, пропонуючи знайти відмінності в цих місцях-«двійниках», дозволяють вгледіти «дволикість» міста, відвідати ірреальний світ, де існує утопічний острів, вода в одну мить постає й озером, і морем, небо підзирає… Власне, створено таке собі «задзеркалля» як вигаданий, казковий простір. Підходжу до дивної інсталяції, котру створила модельєр-дизанер Анастасія Василишина. Ловлю себе на думці, що творець вдалася до метафори, котра вважалася дуже потужним засобом в епоху бароко. Так ось Анастасія вивернула Венецію навиворіт. У її уявленні місто постає людиною, серце якої – люди, судини – вулиці. Така людина-Венеція викликає двоякі почуття: з одного боку, виглядає дещо дивно, з іншого – зацікавлює своєрідною уявою авторки. Ще одна унікальна інсталяція – акваріум, сповнений блакитною водою, на поверхню котрої проектується відео, відзняте у Венеції. Ідея справді цікава, однак вирушати до відеомандрівки не зовсім зручно. Було б ліпше, якби на відбиття міста у воді можна було дивитися із якогось підвишшя. Проте позбавити себе задоволення не маю права: умощуюся зручніше й знову «мандрую» Венецією…


ІМ

1

<Фото 1, 2> Г. Міхєєва. Дзеркало

2

19


Фотоподорож

<Фото 3> Р. Вітановська. Венеція

20


ІМ

<Фото 4> О. Шевченко. Небо підзирає

21


Мистецька Мистецька


мапа мапа


Мистецька мапа

Мозаї ка

У мистецтві всі засоби виправдані Поняття «ідея» посідає важливе місце в мистецтві не лише як своєрідний замисел, а і як нестандартний спосіб вираження творчого Я. У цій рубриці ви познайомитеся з цікавими особистостями сучасного арту, які вирізняються з-поміж інших митців неординарними засобами творення своїх «полотен»

Автор Дарина Фіалко Фото www.simonova.tv www. coffee-art.com www.artukraine.com.ua www.creativity.1000ideas.ru

24


ІМ

О. Сай

К. Еланд

К. Симонова

Ч. Цевіс

25


Мистецька мапа

Мозаї ка

Ксенія Симонова

Восени 2008 року художниця пачала освоювати новий для себе жанр – пісочну анімацію. Нині ЗМІ охрестило її «піщаною феєю». Починала свою справу Ксенія так: посеред батьківської квартири клала звичайне скло на трилітрові бутлі з консервацією й брала звичайний річковий пісок. Тепер художниця працює на професійному столі з особливим, спеціально призначеним для анімації піском, який ввозять із-за кордону тільки за спеціальними замовленнями. «Майстерність я відточувала довго, – каже Ксенія Симонова. – Однак якось зрозуміла: пісок потрібно відчувати, він не містика, він – твоя фізіологія. І ось тоді все стало на свої місця». Старання «піщаної феї» не пройшли марно. Свого часу вона полюбилася великій кількості українців, здобувши перемогу на шоу «Україна має талант». Ось відтоді життя Ксенії Симонової справді перетворилося на казку. Художниця не просто гарно малює піском, ним вона творить цікаві, часто дидактичні, історії. Її творіння пройняті ліризмом, навіюють на глядачів спогади. Протям кількох хвилин Ксенія встигає зобразити різні долі, швидко передати сюжет цікавих життєвих «оповідей». У грудні 2009 року у Євпаторії художниця відкрила першу у світі виставку піщаних картин. Ксенія здобула визнання не лише в Україні, а й за кордоном. Тож нині помилуватися її піщаними історіями може практично весь світ.

26


ІМ

1

2

<Ілюстрації 1, 2> К. Симонова. Фрагменти анімації з циклу «Піщана людина»

27


Мистецька мапа

3

4

28

Мозаї ка


ІМ

5

<Ілюстрації 3, 4, 5> К. Симонова. Фрагменти анімації з циклу «Піщана людина»

29


Мистецька мапа

Мозаї ка

Карен Еланд Ця американська художниця також знайшла оригінальний спосіб вираження своєї творчої уяви – вона малює картини за допомогою кави. Їй зовсім не потрібна фарба, аби майстерно відтворювати шедеври світового живопису. Любов Карен Еланд до кави народилася в одній із кав’ярень Нового Орлеана, куди вона приходила щодня, щоб робити ескізи портрета свого хлопця. Пізніше Карен вирішила поєднати любов до мистецтва й до кави. «Уперше мені спала на думку ідея створювати кавові картини, коли у своїй чашці я побачила густий коричневий еспресо. Я занурила пензлик у каву й почала малювати», – ділиться художниця. Карен використовує щойно приготоване еспресо, тобто «з кавоварки», хоча іноді настоює напій декілька днів, щоб отримати більш глибокі, насичені відтінки. Серед творів художниці багато авторських версій полотен світових майстрів, наприклад, картин Пабло Пікассо, Леонардо да Вінчі, фрагмент розпису з Сікстинської капели. Проте мисткиня не сліпо копіює картини, а додає до багатьох із них щось своє, передусім чашечку кави. Ще одним віхом творчості Карен є малюнки, виконані пивом. Познайомитися з цими картинами ви можете в «Імперії мистецтва».

30


ІМ

<Ілюстрація 1> К. Еланд. Дівчина з перлинними сережками

31


Мистецька мапа

Мозаї ка

<Ілюстрація 2> К. Еланд. Мона Лате

32


ІМ

<Ілюстрація 3> К. Еланд. Янгол

33


Мистецька мапа

4

34

Мозаї ка


ІМ

5

<Ілюстрації 4, 5> К. Еланд. Два потрети, виконані пивом

35


Мистецька мапа

Мозаї ка

Олексій Сай

Творіння Олексія Сая цікаві тим, що виконані вони в усім знайомій програмі Excel. Художник констатує: «Ми, медіа-люди, приречені на нестерпну замкнутість віртуального буття, поза монітором не існує нічого». Отримавши 2001 року освіту в Національній академії образотворчого мистецтва в майстерні станкової графіки, Олексій Сай досить швидко увійшов у сферу актуального мистецтва. Барвисті позначки, цифри, діаграмні елементи утворюють віртуальний і заразом реальний світ. Доробок цього художника заслуговує на особливу увагу й тому, що його творіння з серії «Арчимбольдо» влучно «вписуються» в контекст цього випуску «Імперії мистецтва». Як відомо, Арчимбольдо – знайний представник маньєризму, стилю, що передував бароко. Таким чином, творчість Олексія Сая – яскравий доказ того, що арт-досягнення минулого мають своє місце й нині, своєрідно «проектуються» в сучасне мистецтво.

36


ІМ

1

<Ілюстрації 1, 2> О. Сай. Наростання. Цифровий друк

2

37


Мистецька мапа

Мозаї ка

<Ілюстрація 3> О. Сай. Кролик. Цифровий друк

38


ІМ

<Ілюстрація 4> О. Сай. Наростання. Цифровий друк

39


Мистецька мапа

Мозаї ка

<Ілюстрація 5> О. Сай. «ІІІ квартал» із серії «Арчимбольдо. Пори року». Цифровий друк

40


ІМ

<Ілюстрація 5> О. Сай. «IV квартал» із серії «Арчимбольдо. Пори року». Цифровий друк

41


а р Г

й и н ч і ф


а к в а т и к Вис І ф а р г Ї о н р е т ’ю

комп

р і м и в я н в а р т 2 1 5–

Bottega Gallery м. Київ, вул. Михайлівська, 22-б Tel.: +38 (044) 279-53-53 info@bottega-gallery.com Вт–Сб 11.00–20.00 НД–Пн вихідні


Мистецька мапа

Мозаї ка

Чаріс Цевіс

<Ілюстрації 1, 2, 3, 4, 5, 6> Ч. Цевіс. Цикл «Мистецтво». Цифровий друк

У житті графічного дизайнера Чаріса Цевіса головною пристрастю є створення мозаїчних малюнків. «Черіс Цевіс – людина, яка прагне щомиті цього заплутаного буття виходити за межі творчості та інновацій лише для того, щоб показати всім нам, що життя – не таке складне й невизначене, яким ми звикли його вважати. Будь-коли він може перевернути з ніг на голову або вивернути навиворіт всі погляди на світ лише кількома кліками комп’ютерної миші», – так відгукуються про творчість Черіса шанувальники його таланту в Інтернеті. Черіс Цевіс – дизайнер, який живе і працює в Афінах (Греція). 1997 року він заснував агентство «Tsevis Visual Design», де також працює його дружина Єва. До речі, серед мозаїчних ілюстрацій Черіса зображення його дружини зустрічаються часто, а сама Єва називає чоловіка «одним із найбільш обдарованих людей, яких їй доводилося коли-небудь зустрічати».

44


лєлю

1

2

45


Мистецька мапа

3

4

46

Мозаї ка


лєлю

5

6

47


Мистецька мапа

7

48

Мозаї ка


ІМ

8

<Ілюстрації 7, 8> Ч. Цевіс. Портрети футболістів. Цифровий друк

49


Мистецька мапа

Театр

Навіть камінь буває пристрасним

Цього року прихильники творчості Лесі Українки святкують 100-річчя від дня написання нею п’єси «Камінний господар». Тож «ІМ» пропонує ознайомитися з рецензією на інтерпретацію цього твору в Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки

Знану п’єсу дочки Прометея «Камінний господар» нині можна побачити на сцені театру російської драми ім. Лесі Українки. Щоправда, виставу назвали інакше – «У полоні пристрастей». «Диригує» «ансамблем» акторів режисер Михайло Рєзнікович. Образ Донни Анни втілює Наталя Доля, а Долорес – Ольга Кульчицька. У двобої запалу постають Роман Трифонов (Командор) і Віктор Сарайкін (Дон Жуан)

Автор Дарина Фіалко Фото www.image.com

50


ІМ

П

одії відбуваються в Мадриді в епоху романтизму. Донна Анна виходить заміж за поважного Командора. Вони обоє хочуть отримати найвищі чини в суспільстві. Заможні матеріально та зубожілі духовно, вони таки поєднують свої долі. Та перед тим їм перейшов дорогу Дон Жуан, якому так віддана Долорес. Пристрасті досягають кипіння. Кохання чи статус? Відданість обов’язку чи покликам серця? Де поставити крапку? Це не дає спокою заручникам пристрастей. Наскільки виправдана така варіація назви сказати важко. З одного боку Леся Українка підкреслювала у своєму творі кам’яні душі

персонажів, з іншого – Михайло Рєзнікович зробив акцент саме на пристрастях, що вирували в житті героїв. Відверто кажучи, другий варіант назви мені до вподоби більше. Фактично саме дурманний запал запаморочив голову героям. Пристрасть відкрила прямий доступ до них і штовхала на помилки. При цьому та пристрасть мала не тільки аромат кохання. Її сповив і запах влади, поривань до волі. Однак Михайло Резнікович не відкинув подалі «камінність». Її бачимо і в декораціях, і в серцях героїв. А якщо довіряти вислову «Людина в полоні своїх пристрастей, вільною бути не може», то між пристрастю та каменем теж можна провести паралель – кам’яний вакуум, що накрив душі героїв, міцно тримає їхні емоції. Читаючи п’єсу я вималювала в уяві образи кожного героя, їхнє оточення. Переді мною поставав літній, задушливий Мадрид, грайлива та з перчинкою Донна Анна, виважений Командор, дещо серйозна та одержима коханням Долорес, солодкий і запальний Дон Жуан. Натомість у театрі всі ці пейзажі та портрети довелося «стерти гумкою». Мої уявлення та бачення режи-

сера вистави – справжня антитеза. Однак цей факт посилює увагу до вистави. Завжди цікаво порівнювати свої думки з чужими. Щоправда, образ Анни в нас дещо збігся. Долорес виявилася певною мірою грайливою, досить емоційною. А ось Дон Жуан (Віктор Сарайкін) далеко не ототожнювався з «солодкістю» (до речі, не тільки в мене). Його з Романом Трифоновим можна було сміливо обміняти місцями. Мова не йде про рівень акторської гри, усі виконували ролі, як кажуть, на надриві. Тут мається на увазі «візуалізація» образів. Оточення героїв по-справжньому кам’яне. Особливих «спецій» до атмосфери додавали громісткий, кам’яний, помпезний іспанський замок, «закам’янілі» гранди в коштовному вбрані, які зайняли свої місця в бельетажі. Творці вистави спеціально їздили до Іспанії, проймалися її історією та духом, щоб передати побачене в декораціях. Періодично звучала музика, що, мов лезо, пронизувалалюдське тіло. Одне слово – кожен елемент підсилював однин одного. Цікавою є і контрастність вистави: поєднання минулого й сучасного; дворянські, пишні вбрання і легка тканина, що огортає тіло Анни та Долорес; одяг Анни кольору світлого дня та сукня Долорес кольору ночі. Цей контрастний ряд можна продовжувати далі. Особливої уваги заслуговує символічність вистави. Від початку до кінця на неї «нанизані» різні деталі, кожна із яких має підтекст, спонукає проводити паралелі між побаченим і його смислом. Це змушувало глядача думати протягом двох годин дійства. Відповідно до «припливів і відпливів» емоцій героїв, на сцені з’являлася дівчина з уявною скрипкою-душею. Час до часу актори говорили у слухавку, бо вже не могли стримувати шквал поривань у собі. Слухавка для них – порятунок. Періодично сценою проходив ланцюжок «статуй» дворян. Анна брала до рук яскраві помаранчі. Можливо, вони, як і в житті, символізують кохання, шлюб. Варто попередити, що вистава сприймається важко. Нагнітає все – атмосфера, музичний супровід, складність сюжету. Вона варта уваги тих, хто готовий сприйняти цю складність, кому цікаво розгадувати загадки й мислити в театрі.

51


Мистецька мапа

Театр

Весела меланхолія «Афінських вечорів» У Молодому театрі презентували ліричну комедію «Афінські вечори». Режисер-постановник вистави Ігор Славинський переніс на сцену героїв однойменної п’єси Петра Гладиліна, не перекроюючи сюжету твору

Автор Дарина Фіалко Фото Сергій Козак

П

еред глядачами Молодого театру постала московська інтелігентна родина, яка переживає будні, позбавлені свят. Її буття здається правильним і взірцевим – саме таким його бачить голова сімейства Борис Олегович (Олександр Безсмертний). Та, як кажуть, у тихому болоті… Вісімнадцятирічна дівчина Наташа (Валерія Ходос) – майбутнє «зразкової» родини, талановита піаністка – завагітніла від музиканта Антона (Анатолій Сомик), старшого від неї на десять років. Однак вона боїться сказати про це батькам, зізнатися, що хоче побратися з коханим, адже розуміє, що такий розвиток подій аж ніяк не вписується в життєвий план її тата. До того ж останній виявився справжнісіньким диктатором: лише його переконання мають право на існування, лише його смак і уподобання бездоганні. Однак і Наташа, хоча молода, світла й тендітна, має стрижень усередині й щосили

52

відстоює власні думки. За іронією долі оливи до вогню додають щоденні сварки між батьком і дочкою, сльози матері Наташі Людмили. Аж ось на декілька днів до цього «райського» гнізда приїжджає Анна Павлівна – Людмилина мати. Бабуся, роль якої блискуче виконала народна артистка України Тетяна Стебловська, закохала в себе глядачів. Спочатку Анна Павлівна поводить себе достатньо стримано, інтелігентно, розповідає про часи її юності, коли «скромність була головною чеснотою молодої дівчини». Та як тільки вона перевертає стілець і сідає на нього по-панібрацьки, розумієш, що характер у неї з перчинкою. І тут бабуся приголомшує всіх розповідями про відвідування афінських вечорів, тобто оргій, гру в російську рулетку, кохання утрьох. Це викликає шок у Бориса Олеговича, який так сподівався, що Анна Павлівна стане прикладом смиренності для Наташі, а те-


лєлю

53


Мистецька мапа

Театр

пер він не здивується, якщо бабуся після свого візиту поїде до Колумбії наркокур’єром. Урештірешт родина стає на роздоріжжя конфлікту поколінь і часів. І в цьому контексті побутова сцена вже набуває соціального звучання. Бабуся, хоч і найстарша в цій веселій компанії, проте найбільш сучасна. Цей образ, певна річ, найяскравіший: у ньому поєдналися, з одного боку, вишуканість, мудрість, гострота розуму, а з іншого – хитрість і «розпуста». То вона хизується вишуканими словами, то вдається до блотного сленгу з такою майстерністю, що в усіх вуха в’януть. Щоправда, Анна Павлівна навмисне додала собі розпусності, адже знала, що «еротична уява Бориса Олеговича – його ахіллесова п’ята». Вона прагла показати зятеві неідеальний світ, аби він зрозумів, що людині не треба зачиняти почуття на міцний замок, завжди жити за правилами. Саме Анна Павлівна підтримує онуку, лише з нею бабуся справжня, тільки їй розказує про невинність тих афінських вечорів. Між ними не просто кровна спорідненість. Це душевне єднання, спільне світосприйняття. Та, певно, найвиразніша риса Анни Павлівни –

палка любов до життя, що виблискує у її очах. Через своє дворянське походження вона майже півжиття відсиділа за ґратами. Однак споглядання на небо крізь клітинку не завадило їй бачити сонце, що заходить, аби знову зійти, даруючи нові сподівання на краще. Вона повторює рядки вірша Костянтина Бальмонта: «Я в этот мир пришел, чтоб видеть Солнце, / А если день погас, / Я буду петь... Я буду петь о Солнце / В предсмертный час!». Буття Анни Павлівни не було легким, і, можливо, тому вона мріє, щоб її наступне життя стало щасливішим. Світлого майбутнього вона бажає й онучці, тому поспішає відійти на той світ, аби її душа втілилася в дитину Наташі. Ону-

54

ка відразу зрозуміє, що план бабусі здійснено – маля їй дасть знак – підморгне правим оком. Відверто кажучи, спочатку такий поворот подій викликає подив. Хоча саме цей епізод надає історії, на перший погляд звичайній, індивідуальності. Після прочитання п’єси й перегляду її театральної інтерпретації я зловила себе на думці: заплутані сюжети завжди цікаві, адже чіпляють своєю інтригою, однак їм рівносильні прості оповіді, що містять одну маленьку деталь, але потужну за змістом, як у випадку з «Афінськими вечорами». Ця деталь багато говорить глядачеві (читачеві), забезпечує можливість багатовекторності міркувань. Лише одне підморгування каже, що народилося нове життя, бабуся стала янголом-охоренцем онучки і її молодої сім’ї, тепер Анна Павлівна молитиметься за кожен новий світанок родини. У таких епізодах комедію справді сповнює лірика, меланхолія. Не дарма ж кажуть, що душі близьких людей споглядають за нами з неба. Ліризму додає й музика Франца Шуберта, і вірші Костянтина Бальмонта, котрих, до речі, немає в п’єсі Гладиліна. Загалом, корективи твору були незначними, але помітними оскільки додали героям виразності. До прикладу, Анна Павлівна на сцені відрізняться від бабусі з п’єси тим, що час до часу пересипляє свою мову англійськими, французькими словами. Це доповнювало її образ і шармом, і заразом грайливістю. Кожен герой був характерним, ось тільки берегиня домашнього вогнища Людмила (Світлана Бочарова) мені часом здавалася безхребетною особою, яка шукає порятунок у сльозах. На свою підлеглість чоловікові вона вказала, як тільки почала вдягати на нього капці. На щастя, потім Людмила інколи показувала характер. На окрему увагу заслуговують костюми та декорації вистави як засоби психологізму. Плетений монохромний одяг членів родини натякає на їхнє сіре, позбавлене барв життя. Вбрання Анни Павлівни також то плетене, то помережене, але воно значно пишніше, доповнене аксесуарами – вона яскравіша особистість, не позбавлена передових поглядів. Навколишній світ героїв також повністю вив’язаний – від гойдалки до келиха. А на тлі дійства в повітрі зависли плетені сніжинки, що, з одного боку, вказують на зимовий період, а з іншого – нагадують серветки, котрі люблять в’язати бабусі. Така атмосфера створює затишок, а ще співзвучна буттю родини, яка стоїть у теперішньому, а оглядається на минуле, виплітаючи своє життя з побоюванням зробити зайвий стібок.


Кіно

Мистецька мапа

Вождь індіанців iз хутора поблизу Диканьки «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» — сучасна лірична балада, захопливе, глибоке, тепле кіно, дуже українське й заразом позанаціональне. Режиссер: Михайло Іллєнко. У ролях: Віталій Лінецький (Степан), Віктор Андрієнко (полковник Смірнов), Дмитро Линартович (Іван Додока), Ольга Гришина (Люба), Іванна Іллєнко (Тінь Ластівки)

Автор Олена Зварич Фото afisha.yandex.ru

55


Мистецька мапа

Кіно

К

ерівники проекту особливо пишаються тим, що все у фільмі — і актори, і натура, і гроші, і звук, і кольорокорекція — позначено маркою Made in Ukraine. «Це важливо. Адже ще кілька років тому в Україні не було ланки технологічного циклу поствиробництва, тож відзняті матеріали доводилося для цього возити за кордон. Зараз можна говорити про відродження українського кіно», — каже генеральний продюсер стрічки Володимир Філіппов. Єдиний елемент має неукраїнське походження — це перший кадр, відзнятий Іллєнком в Андах, під час подорожі режисера з Київським яхт-клубом до Америки. «Я хотів, щоб таке кіно зробили ми, для нас, про себе, — розповідає Михайло Іллєнко. — Ще я прагнув створити позитивного героя, що досі

десять копій, виготовлених для прокату. Не буде масованої «атаки» на кінотеатри, компанія B&H FILM DISTRIBUTION продумала інакшу систему: щодватижні стрічку показуватимуть у різних містах України, і так до кінця року, як повідомив прес-аташе фільму Дмитро Іванов. Прем’єра, наприклад, відбулася 19 січня в Києві, Донецьку та Івано-Франківську, потім — у кількох кінотеатрах трьох інших міст... Водночас, як запевняє Богдан Батрух, директор B&H FILM DISTRIBUTION, стрічкою зацікавилися в Польщі та Росії, діаспора Канади, США та Австралії, а також, «що для нас було дуже несподіваним», у Мозамбіку. Зачовгану, хоч і пророчу приказку «де два українці — там три гетьмани» у фільмі перевер-

було рідкістю. Нас привчили до занепадницького настрою фільмів, до депресивного героя, адже в українців така важка історія». Показником успішності чи провалу стрічки, певна річ, є успішність прокату. Та чи під силу красивому «вождю індіанців» вписатися у жорстокі математичні закони ринку, адже «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» обійшовся не в 2–3 мільйони, а в 16, тобто у «конвертовані 2 мільйони доларів. Здається, цілком голлівудські «розцінки»? Щоб окупити вкладені кошти, дорогий фільм потребує більш широкого прокату. «У нас нерідко знімають хороше кіно, але не вміють його подати. Треба, щоб режисер відповідально поставився не тільки до виробництва свого фільму, а й до прокату», — резюмує голова Національної спілки кінематографістів Сергій Тримбач. У світлі (чи пітьмі?) таких роздумів не вельми оптимістично виглядають

нуто на більш життєствердну установку: «Де два українці — там три характерники». І головний герой Іван Додока, який уміє піснею відлякувати вовків, і його батько, котрий таємниче зник iз ГУЛАГу, розчинився у повітрі, і його дід, який, згадується, «літав на плузі». Трохи містики, вишитої кров’ю, шаманної, але дуже нашої. Ниточка, що тягнеться через покоління у невідомий спосіб переданим умінням виживати й залишитися незламним, берегти прадідівські ікони і відчувати спорідненість iз лелеками. Це, як на мене, «найбільш українська» нотка стрічки. Саме це, а навіть не мова, не рифи української історії, через які непомітно для глядача проходять персонажі фільму, і тим більше не вишиті сорочки й соняхи у глеку. І навіть не лелеки. Лелеки, які повертаються з вирію до своїх гнізд в Україні, і — дурні — перетинають лінію фронту. Усіх не врятуєш, але двох проводить

56


ІМ крізь вогонь зеніток льотчик Додока. «Був такий випадок під час зйомок, коли лелека злетів iз гнізда і пікірував перед камерою, — пригадує Михайло Іллєнко. — Я вирішив зберегти цей унікальний кадр». Природа сама підказала цю лінію — лелеки на хатах, під вогнем зеніток, на малюнках сина, якого головний герой так ніколи й не побачить... Щемливе «етно» підкреслює і музика: сплав українського з індіанським у виконанні «ДахиБрахи» і мелодії Володимира Гронського. «Я намагався писати так, щоб перекинути емоційний місток до фільму “Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди”, який ми з Михайлом Іллєнком робили 20 років тому», — зізнався композитор. Усі актори — теж з українською «пропискою». Ансамбль цікавий і дещо несподіваний. Так, у «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» ми бачимо і братів Капранових (епізод із хрущовською ку-

курудзою в Канаді), і «довгоносика» Віктора Андрієнка в суворій чоловічій ролі другого плану, і доньку режисера Іванну Іллєнко. Головний вантаж стрічки несуть Дмитро Лінартович (Додока), Віталій Лінецький (його супротивник, енкаведист Степан), Ольга Гришина (дівчина-мрія Любов Карімова). Фільм Михайла Герасимовича Іллєнка має «многотрудну» історію, що, на жаль, цілком типово для вітчизняного кіно, котре знімають бюджетним коштом. Від задуму та початку роботи до прем’єри спливло майже шість років. Проблема полягала в «перебоях» із фінансуванням. Коли «пішли» гроші, усе вдалося зняти фактично за півтора року. «Це надзвичайно складно — перестрибнути через роки і продовжувати знімати той самий епізод. Треба “потрапити” в колір, у костюми, настрої, — ділиться автор Віктор Андрієнко. — Це можливо тільки завдяки геніальності режисера».

57


Мистецька мапа

Література

Дорослим дітям присвячується

Коваль І. Балерина без пуантів : фантазія для дорослих дітей / І. Коваль. — К. : Дуліби, 2011. — 56 с.

Письменниця Ірена Коваль творами «Лев і Левиця», «Маринований Аристократ» поповнила не лише сучасну літературну «полицю», а й збагатила репертуар театру ім. Івана Франка й Молодого театру. Її нова книжка, що «народилася» у видавництві «Дуліби», із парадоксальною назвою «Балерина без пуантів» також заслуговує на театральну інтерпретацію

Автор Дарина Фіалко Ілюстрації Сергій Маслобойщиков

58


ІМ

Письменниця Ірена Коваль творами «Лев і Левиця», «Маринований Аристократ» поповнила не лише сучасну літературну «полицю», а й збагатила репертуар театру ім. Івана Франка й Молодого театру. Її нова книжка, що «народилася» у видавництві «Дуліби», із парадоксальною назвою «Балерина без пуантів» також заслуговує

59


Мистецька мапа

Ж

Література

анр твору визначати складно, його бачать і притчею, і казкою, і казкою-новелою. Хоча останній варіант, гадаю, найбільш влучний. «Балерині без пуантів» притаманні новелістичні простата сюжету й динаміка, ситуаційна несподіванка, а також у ній не бракує казкових епізодів. Також Ірена Коваль вдалася до фантасмагорії, «привчивши» головну героїню літати, створивши образи спокусливого кентавра й загадкової напівлюдининапівтварини Ослоголова, місяця, на котрому можна танцювати. А ось письменниця охрестила творіння «фантазією для дорослих дітей» і присвятила чоловікові, який «навчив її літати». Гадаю, ширше присвята звучала б так: «Тим, хто в рутині й зрілості втратив присмак вільного і щирого дитинства». Зі слів авторки, «людина така підпорядкована силі земного тяжіння, що не наважується повстати про неї». Сучасники перетворюються на маятник під час вибору життєвого шляху, занурюються з головою в

60

буденність, шукають щастя в солодощах і пігулках, як і персонажі казки Ірени Коваль. «Балерину без пуантів» вже встигли ототожнити з «Маленьким принцом» Антуана СентЕкзюпері. Щоправда, Ірена Коваль не вдавалася до Екзюперівського філософствування й афоризмування. Натомість авторка з мовного погляду дуже просто, по-дитячому описала популярну нині танцювальну тему. Основна увага в «дорослій» казці прикута до балерини Ґабі – популярної, філігранної, із відточеною технікою і, як колись писав Олександр Пушкін, покірної чарівному смичку. Однак дівчина позбавлена права вибору, свободи, і вона втратила голод до «свого життя» – танцю. Кажуть, там, де закінчується бажання, закінчується й людина. Так стається з Ґабі: вона не стримувала пристрасті до солодкого, перетворилася, за словами балетмейстера, на сосиску. Але якщо спочатку солодощі були для неї допінгом, то потім стали засобом протесту – демонстрацією балетмейстерові, що Ґабі не механічна іграшка, лише вона має право розпоряджатися власним життям і тілом. У цьому полягає внутрішній конфлікт особистості. І хоча дівчина доводила керівника до кипіння, більшої шкоди завдала собі – урешті-решт втратила пуанти. Думаю, цей важливий для балерини «атрибут» можна розглядати як мінімум під двома кутами зору. З одного боку, Ґабі через примхи, зажерливість і хибний пошук щастя віддаляється від танцю. Однак із іншого – звільняється від «пуантів» обставин, перед нею відчиняються двері до нових можливостей, покликань. Так, балерина взялася рятувати дітей від «Табору Веселого Балету» подружжя Пановских. Останні є уособленням людей, які зрадили своєму призначенню – бути бальниками, змінили спосіб життя на паразитичний. Також Ґабі виготовила напій, що «освіжає не тільки піднебіння, а й наші серця і голови». Гідні


ІМ вчинки (моральне підґрунтя твору) допомогли героїні знову повноцінно відчути, як світ обертається на кінчиках її пальців. Казка для дорослих – це копія сучасного, гламурного зовні, пустого всередині суспільства, котре авторка вдало «просканувала» засобами алегорії. Лев – голова ради директорів компанії «Здоровсвіт», навколо нього вертілися «убрані аж по лікті в самоцвіти та золоті браслети» левиці. Працівники компанії, аби набити гаманці, продають людям напій із горілого бензину й кукурудзяного крохмалю. Однак бізнес занепадає. Засідання «Здоровсвіту» відбувається за добре відомим нам сценарієм: замість того, щоб шукати вихід із скрутного становища, кожен займався своїм, як ось Ведмеденко-Гризлі думав про сплату коштів екс-дружині, пан Шимпанзюк милувався годинником на руці. У цьому епізоді казка нагадує памфлет. Цікаво, що ці персонажі відгукуються на прохання Ґабі звільнити дітей від псевдобалетників Пановських лише з практичних міркувань – навзаєм героїня створить для них новий ефективний напій. До речі, мо-

мент визволення дітей – своєрідна ретроспекція до казки «Ріпка». У творі бачимо антитезу образів, що відображають моральні «касти» суспільства: добрі й лихі, щирі й підступні, сильні й слабкі духом, гуманні й байдужі. Авторка протиставляє топосу міста хмарочосів, залізна рука котрого тисне на людей, територію чарівного лісу. У лісі діти уперше познайомилися з кроликами, адже їх «бачили у мультфільмах, а бурундуків – у кіно». Тут звучить мотив єднання людини з природою, що дозволяє особистості збагнути себе й набути справжності. На окрему увагу заслуговує оформлення видання, що спонукає до прочитання книжки. Тонка графіка Сергія Маслобойщикова переплітається з сюжетом й слугує «прологом» до частин «Балерини без пуантів». Зображення гармонійно вплітаються в історію, доповнюють її, стимулюють до образності мислення. Видання буде цікаве тим, хто засумував за зовнішньою простотою, глибоким змістом казок і хоче відпочити під час читання.

61


Мистецька мапа

Тет-а-тет

«Втручатися у класику треба делікатно»

Як стверджував письменник і філософ Борис Кригер, «балет справжніх зірок називається галактикою». Саме задля поповнення такої «галактики» новими «світилами» працює заслужена артистка України, балетмейстер і театрознавець Алла Рубіна. «Балетмейстер — це перекладач думки на мову тіла, — вважає Алла Давидівна. — Винахідник пластичних світів». Алла Рубіна прагне, аби «переклад» вийшов вдалим і зберіг «почерк» перекладача…

Автор Дарина Фіалко

62


ІМ

Алла Рубіна — заслужена артистка України., головний балетмейстер Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, член журі першого сезону проекту телеканалу «СТБ» «Танцюють усі», доцент кафедри хореографії і пластичного виховання Університету ім. Карпенка-Карого. Закінчила Київське державне хореографічне училище, а також Державний інститут театрального мистецтва, Санкт-Петербурзьку державну консерваторію. Удостоєна приблизно 30 нагород міжнародних, всесоюзних і республіканських фестивалів і конкурсів.

63


Мистецька мапа

Тет-а-тет

«Актори вміють “нанизувати” на кожен рух емоції, образність...» — Алло Давидівно, вибудовуючи рейтинг своїх постановок, які з них поставите на найвищі щаблі? — Думаю, вдалим був балет «Весна священна» Ігоря Стравінського в Оперному театрі Харкова. Працювала над ним протягом рекордно короткого терміну — 20 днів. Музика дуже складна, але тема виявилася моєю: люди перед обличчям природи. За сюжетом, вони мали віддати в жертву дівчину, щоб зійшло Сонце. Але я зробила інший варіант: героїня самовіддано пішла на цей подвиг. Ось так я «змалювала» велику особистість, із жертовністю в дусі Жанни д’Арк. Балет мав бути язичницьким. Однак, як висловилася моя донька, «він вийшов не християнським, не язичницьким, а космічним». Тут віддаю належне музиці Стравінського, із якою в мене тоді було протистояння. Він писав не як земна людина, а як спостерігач із космосу. Потім театр поїхав із цією постановкою на гастролі. Продюсер телефонував мені з Франції й говорив: «Сьогодні аплодисменти тривали вiсiм хвилин». Наступного дня телефонує: «Сьогодні аплодували 15 хвилин».

Нові стилі мені дуже подобаються своєю експресією, новими можливостями людського тіла, акробатикою

— У якому форматі, великому чи малому, вам подобається працювати найбільше? — Я вважаю себе майстром хореографічної мініатюри. Свого часу цікавий вийшов номер із справжньою рапірою для Аліни Кожокару (яка зараз працює в Лондоні) на конкурсі в Лозанні. Вона була несамовитим «д’Артаньяном», який танцював на пальцях. І, звісно, у цьому контексті згадаю про суто танцювальний спектакль «Неймовірний бал» у Театрі ім. Лесі Українки, де танцювали драматичні актори. Вони здивували Київ, а мені дали «Київську пектораль», спеціально виділивши окрему номінацію — «Головна художня подія року». — А як щодо улюблених сюжетів? — Не люблю працювати над сюжетами про кохання, мене цікавлять сюжети про життя в космічному значенні цього слова. Використовую іронію, ігрову форму. Віддаю перевагу образному танцю, коли рух має підтекст. А сучасний танець спрямований на техніку. Я не хочу, щоб ми втратили глибокий зміст танцю.

64

— Працювати з драматичними акторами складніше, ніж з акторами балету? — Театрали не відштовхуються від техніки, як професійні танцівники, проте вони вміють «нанизувати» на кожен рух емоції, образність, відповідне «забарвлення». Для них я підбираю спеціальну хореографію: шукаю образні рухи, особливу графіку, душевні вияви. — Як «намацуєте» ту тонку «нитку» між класикою та тенденціями сучасності, що приводить вас до вірного рішення? — Це все на рівні інтуїції. Я сама, наче ланочка, між минулим і сучасним. Під час роботи над «Сніговою королевою» у школі хореографічної майстерності ім. Писарєва, наприклад, мені допомогли Ганс-Христіан Андерсен і Йозеф Гайдн, у музиці якого буря емоцій, вкладена в класичне русло. Його твір має якісь чудові емоційні припливи та відпливи. А ось для чого мені з розбійників робити рокерів? Хоча все це можливо. Наприклад, я осучаснила балет «Кармен-стріт», ввівши своєрідні коментарі до дійства, які виконували брейкери. Однак втручатися у класику треба делікатно, адже одна з важливих рис мистецтва — доречність. — Нині «хореографічний словник» активно поповнюється танцювальними термінами. Яке ваше ставлення до таких «новинок»? — Нові стилі мені дуже подобаються своєю експресією, новими можливостями людського тіла, акробатикою. Але їх дуже багато, кожен, хто додає до танцю бодай щось нове, уже вважає себе його винахідником. Балетмейстер має орієнтуватися в різних стилях, але головне — це вміння танцівника. Є стилі, що проходять випробування часом. До прикладу, іспанське фламенко — танець із глибини віків, ментальний. Із близьких мені стилів також виділяю брейк, джаз. «Бувало, засинала в театрі» — Ваші людські та професійні симпатії в мистецтві змінюються з часом, чи вистави, якими ви захоплювалися багато років тому, здатні зачарувати вас і сьогодні? — Років у 14–15 я дивилася спектакль «Дерева помирають стоячи» у Вінниці, куди приїхав на гастролі Театр ім. Лесі Українки. Це було враження юності, яке розкривало душу. Свого часу дивували постановки Романа Віктюка. Тоді переді мною вiдкривалася нова завіса над таємницею людської душі. Зараз — не применшуючи талант митця — на мене його роботи такого враження не справили би. Не повірите, але були випадки, коли я засинала в


ІМ театрі. Якось дивилася Вечір сучасних балетів у «Метрополітен Опера». Артисти виконували завдання дуже технічно, але сама постановка не була «вибудувана» хоча би на зразок архітектоніки музичного твору, за принципом контрасту музичних частин. Я засинала від напруги. Виявилося, що не я одна (сміється).

Своїх учнів я спрямовую на творчих пошук. Вимагаю ламати стандарти, шукати нове, непізнане — Уже багато років роботу в театрах ви поєднуєте з викладацькою діяльністю. Чому передусім ви навчаєте своїх учнів? — У Київському державному хореографічному училищі я «виконую роль» балетмейстера, у Київському університеті імені Карпенка-Карого навчаю балетмейстерів. Хореографічна освіта нині стає елітною: тут потужна підготовка, їй властивий академізм — це збереглося ще з часів мого навчання. Проте бракує виховання артистизму, високого духу танцю. Можливо, танцівник робив рух не зовсім правильно, але він Танцював! Натомість зараз велику увагу звертають на техніку. Своїх учнів я спрямовую на творчих пошук. Вимагаю ламати стандарти, шукати нове, непізнане.

нас дуже багаті театральні традиції. За кордоном балет розвивався дещо окремо від театру, мав абстрактніший характер. Він, особливо від початку ХХ ст., сприймався європейцями як окреме мистецтво, інструмент якого — людське тіло, а його пластика сама собою вже цінна. Для балету було не притаманно «накладати» на техніку ще й духовний, історичний зміст... А я на власному досвіді переконалася у зворотному: тіло людини мовчатиме, якщо вона позбавлена знань, життєвого досвіду, не відчуває неспокійного стукоту серця та думки. Я не прихильниця теорії про те, що кожна людина, кожне тіло здатне творити. — Алло Давидівно, що є джерелом ідей для вас, адже інколи муза не приходить, а працювати однак треба? — Я завжди швидко налаштовуюся на роботу. Надихає усе: мої вихованці, нові знайомства, музика, живопис. Навіть негативні емоції додають духу, щоб зібратися та «випірнути» з проблем. Я думаю про творчість, а не про успіх. Людина постійно щось осмислює, хоче робити щось нове. Я не виняток.

Українці мають глибокі мистецькі традиції. У західних країнах сучасне мистецтво втратило народне коріння, за яке, можливо, підсвідомо, тримаються українські балетмейстери

Навіть негативні емоції додають духу — Яким ви бачите майбутнє українського балету? — Гадаю, розвиватиметься форма великого змістовного спектаклю, такого, як ось балет «Борисфен» Євгена Станковича, прем’єра якого відбулася нещодавно. (Хоча, до прикладу, у США популярніший одноактний спектакль). З’являтимуться нові вистави й можливості. Як приклад можу навести «Майстра та Маргариту» балетмейстера Давида Авдиша у Київській опері. І гідна хореографія, і змістовне оформлення, і відповідний дух вирізняють цей спектакль. Але ми чомусь потроху втрачаємо драматизм акторської гри. У західних країнах панує течія постмодерну: старі сюжети осучаснюють. Це «прищеплюють» і в нас. — А чому закордонні балетмейстери могли би повчитися в українських колег? — Українці мають глибокі мистецькі традиції. У західних країнах сучасне мистецтво втратило народне коріння, за яке, можливо, підсвідомо, тримаються українські балетмейстери. Також у

МИТЕЦЬ І ЧАС — Під час нашої розмови на одній із виставок ви зауважили, що сучасне українське мистецтво просякнуте похмурістю. Як гадаєте, чому спостерігається така тенденція? — Тут не варто звинувачувати у всьому час. Він завжди складний. Думаю, це пов’язане з тим, що ми переходимо від общинного мислення до індивідуалістичного. Митці хочуть вражати, їхнє бачення гіперболізоване в бік епатажних психологічних феноменів. Можливо, вони не знають, куди можна вихлюпнути свої негативні емоції. А якби знали, то бруд не виплескували би на полотно, чи папір, чи в танець... Знаєте, наприкінці життя Антоніо Вівальді великої популярності почала набувати неаполітанська музика. Він намагався працювати в цьому стилі, але не зовсім вийшло. Тоді Вівальді швидко залишив цей світ... Може, ці обставини пов’язані?

65


Мистецька мапа

Декоративно-ужиткове мистецтво

Побачити світ крізь вушко голки

Слова з вірша Ірини Сеник «все життя у шитті, і шиття як життя» — саме про Тетяну Протчеву. Любов до «живопису голкою» вона змалку перейняла від мами. Із часом вишивання стало другою професією. Вишивка оточує Тетяну Іванівну повсякчас: в одязі, удома, у її музеях і навіть в офісі, де працює. Тетяна надає перевагу техніці вишивання хрестиком, гладдю, вишивку бісером використовує лише під час декорування, коли роботи потребують об’єму. Ще одне уподобання вишивальниці — кольори центрального регіону, червоний і чорний

Автор Дарина Фіалко Фото Тетяна Протчева

66


ІМ

Тетяна Протчева — майстриня художньої вишивки. Народилася в Києві. Має вищу технічну освіту. Авторка «візитівок» українця — краваток, «метеликів» і хустинкок для фраків, «помережаних» національним орнаментом. Вишиває ікони, картини, листівки, обкладинки до паспортів і навіть мапи. Представляла свої роботи в США, Шотландії, Японії, Китаї, Великій Британії, Ізраїлі. Учасниця всесвітніх виставок «Експо». Її метод вишивки нитками німба ікон і картин на біблійну тематику, що світяться в темряві, а також новий вид декору — вишивка на шкаралупі, зареєстровані у Книзі рекордів України.

67


Мистецька мапа

Декоративно-ужиткове мистецтво

«Життя саме диктує плани» Ескізи для своїх робіт майстриня розробляє самостійно. Щоправда, вишиваючи картини, інколи послуговується творіннями художників. Майже кожна нова ідея Тетяни Протчевої — результат збігу обставин. Як каже майстриня, «життя саме диктує плани». Коли робіт у неї назбиралося чимало — влаштувала першу виставку в кінотеатрі «Флоренція». «Тоді я побачила, що мої роботи потрібні людям. А далі все відбувалося саме собою, наче вітер у спину дув», — згадує вишивальниця. «Вітер» спрямував майстриню на правильний і цікавий шлях. Наймасштабніші проекти майстрині — вишивані мапи. «Перебуваючи у Японії, Шотландії, дізналася, що там поняття не мають, де Україна розташована на мапі. Так виникла ідея створити карту, із якою можна подорожувати і розповідати про нашу красиву країну», — говорить співрозмовниця. Майбутнє творіння пані Тетяна спершу узгодила в Інституті картографії. Згодом подорожувала країною, й у кожній області майстри робили пару стібків на новій карті. Так було створено мапу, на якій відображено орнамент різних регіонів країни. У паспорті карти записано 136 осіб, а її саму внесено до Національного реєстру рекордів України. Що можна очікувати після вишиваної мапи країни? Звісно, вишиту карту світу. Цей проект Тетяна Протчева презентувала на виставці «Експо-2010» у Шанхаї: «Коли подорожую, завжди беру з собою приладдя для вишивки. Коли летіла на виставку, почала вишивати мапу світу. На “Експо” пропонувала відвідувачам зробити кілька стібків... Своєї руки до цього полотна доклали представники 192 країн, які брали участь у виставці. Мапу передала до музею Шанхая», — розповідає майстриня. А ось до створення наступної мапи світу художниця мріє залучити українців, яких доля розкидала по світах. Для цього вона планує відвідати країни, де є потужні українські діаспори — Канаду, Америку, Бразилію, Австралію, Мексику. Так іноземці українського походження вишиватимуть мапу світу. До речі, на візитівці Тетяни Протчевої зображена голка з ниткою в образі птаха, що стрімко злітає угору. Символічно, адже тепер ця голка з тонкою ниткою об’єднає українців у спільній справі. Нові техніки на сторожі традицій Тетяна Протчева два роки тому відкрила перший Міжнародний музей вишивки. Столичну квартиру майстриня перетворила на колоритну

68

сільську хатину, де на відвідувачів чекають два «господарі»-манекени, вбрані у вишитий одяг. Стіни майорять вишитими картинами, іконами та рушниками, тут висить мапа України, на кріслі «вмостились» орнаментовані перини. Колись одна японка подарувала майстрині нитки, серед яких були і білі волокна, що світилися в темряві. Відтоді Протчева вишиває ікони, німби на яких сяють при вимкненому світлі. Різнобарвним вишитим полотнам контрастує велика монохромна картина «Таємна вечеря», яку майстриня вишивала три роки. Здалеку здається, що зображення виконане олівцем. Стіл прикрашають вироби з домотканого полотна, дизайн для яких розробляла Тетяна: мішечки для хліба, етнічний «чохол» для пляшки, «упаковка» для серветок. Тут і ляльки-мотанки, і декоративні лялечки з серветок — ще одне захоплення майстрині... У музеї є лише Тетянині роботи, тому викликає подив перше слово його назви — «міжнародний». Річ у тім, що майстриня знайомить відвідувачів музею не лише з українською, а й з іноземною вишивкою. Тут бачимо, приміром, зразки давньої китайської вишивки хрестиком. «Хрестик — техніка з глибоким корінням, популярна не тільки в Україні. А ще дерево життя, берегиня — не тільки українські символи. Їх можна побачити й у вишивці інших народів», — розповідає Протчева. Також у музеї художниця проводить майстеркласи: «Уже одній з учениць робимо колекцію. Приємно, що вчитися приходять і чоловіки. Якщо людина творить і не передає знання, тоді втрачає розвиток. Завдяки вишивці моя валіза знань поповнюється. Ось вишивала «Молитву про мир» святого Франциска Асизького. Потім дізналася, що є асизька техніка вишивки...» Цього літа відкрив двері ще один Музей вишивки Тетяни Іванівни, поруч із місцем її роботи. Колись тут було приміщення в аварійному стані. Якось майстриня побачила, що слюсарі втирали руки старим вишитим рушником, а на підлозі лежала пакля, яку Тетяна Протчева використовує для волосся ляльок-мотанок. Тоді вона зрозуміла, що це потрібне для Музею місце. Тепер невелику кімнату прикрашають зображення на чорній тканині, виконані в золотих відтінках, з ефектом відблисків. Поглянувши на одну з ікон, ловлю себе на думці — невже мозаїка? Виявилося, що ні. Це нова техніка вишивки — фотостіжок — накладання кількох стібків у різних напрямках. Тут і ціла низка «вишивок-загадок», а також робіт, що «активують» властивості людського зору... «Зараз буде друга серія», — говорить майстриня. Вимикає світло — і картини на стінах світяться...


ІМ

<Ілюстрація 1> Лялька-українка у вишитому народному вбранні

69


Мистецька мапа

Декоративно-ужиткове мистецтво

<Ілюстрація 2> Предстаник колекції вишитих метеликів

<Ілюстрація 3> Вишитий календарик Т. Протчевої

70


ІМ

<Ілюстрація 4> Вишита Києво-Печерська Лавра

71


Мистецька мапа

Декоративно-ужиткове мистецтво

Крила творчості Ніни Саєнко

Ніна Саєнко прокладає мистецький шлях, якому колись дав початок Олександр Саєнко – новатор у створенні високохудожніх монументально-декоративних образів. Її праці за мотивами, стилістикою й колористикою продовжують традиції творення образів Олександром Ферапонтовичем. Із Ніною Олександрівною я зустрілася в її майстерні, де барвисті гобелени й килими, вибійки, малюнки на тканині, мозаїки, що переливаються золотом соломки, відлунюють позитивну енергетику та створюють затишну атмосферу. Народні символи, знаки та орнаментальні мотиви набувають колоритного сучасного бачення, а чіткість композиції поєднується з відчуттям відтінків кольорів. У своїх творах художниця «виписує» багатолінійний «сюжет» власного світу, сповненого краси, добра й любові

Автор Дарина Фіалко Фото www.sayenko-art.com

72


ІМ

Ніна Олександрівна Саєнко – заслужений діяч мистецтв України, мистецтвознавець, кавалер ордена княгині Ольги, знавець музейної справи, лауреат Міжнародної літературної премії Фундації родини Воскобійників, нагороджена орденом святої великомучениці Варвари, донька художника Олександра Саєнка, ім’я якого за рішенням ЮНЕСКО занесене до календаря пам’ятних дат цієї міжнародної організації. Має доньку Лесю МайданецьСаєнко – магістр живопису, кандидат мистецтвознавства, член Національної Спілки художників України, Європейської текстильної асоціації.

73


Мистецька мапа

Декоративно-ужиткове мистецтво

«Художникові важливо мати свою мову»

живе гармонією й красою. Можливо, тому мені й дочці вдається злагоджено переплітати барви.

— Мистецтвознавець Григорій Местечкін, побачивши творіння Олександра Саєнка зазначив, що його солом’яні панно набувають функцій живопису. Тоді критики й інші мистецтвознавці з ним не погодилися. Які ви маєте думки з цього приводу? — Так, солом’яні полотна – це живопис, що навіть підтвердив знаний мистецтвознавець Іван Врона. Таке твердження базується на властивостях кольору соломки – складного, багатоманітного за відтінками. До того ж ми у своїх творіннях використовуємо інші барви, котрі виразно гармоніюють із солом’яними. Заслуга Олександра Саєнка полягає в тому, що він вивів соломку з її утилітарного призначення на ранг високого мистецтва. А ще він мав свою мову – самобутню, національну. Художникові важливо мати свою мову, щоб його впізнавали. Такого рівня, звісно, непросто досягнути.

— Ваші праці вирізняються чималою кількістю орнаментальних елементів, котрі вказують на свою автентичність і заразом набувають авторського звучання. Чи мають вони якусь символіку? — Коли творю, не замислююся над тим, що маю вжити якісь символи. Вони виникають підсвідомо, ніби рукою хтось веде. Може, дається взнаки генетика. Навіть не завжди можу пояснити, чому використала якусь народну оздобу. Орнаменти, як і мій батько, зображую не буквально, а стилізовано, проте їхня ритміка свідчить про автентичність.

— Ви впевнено продовжуєте творчий шлях батька, створюючи солом’яні мозаїки й виткані полотна. Як саме свого часу поринули в цю мистецьку стихію? — Дуже рано збагнула свою місію, залишившися десятирічною, після смерті мами, на руках у глухонімого батька. Навіть пам’ятаю цей момент: ішла з ним садибою в Борзні й умить гостро відчула, що маю відповідати за нього, допомогти реалізувати ідеї. Він привчав мене до мистецтва, при світлі каганчиків ліпив соломку, а я йому допомагала. Ось так поступово зацікавлювалася такою творчістю, хоча це клопітка робота, вона вимагає відчуття ритму в композиції і її треба любити. Наприклад, у батька є праці, де налічується 20 тисяч соломинок. Завжди кажу, що закінчила мистецьку студію Олександра Саєнка. Батько володів технікою ткацтва, а ще в нього залишилося чимало ескізів килимів і гобеленів, котрі згодом допомогли реалізувати майстрині Решетилівської ткацької фабрики. Саме там я навчилася цьому захопливому творенню світу своїми руками. Завжди кажу, що маю два крила творчості: одне – мозаїки соломкою, друге – килими й гобелени. — Творіння родини Саєнків відразу впадають в око гармонійною грою барв. Наскільки потужними, на вашу думку, можуть бути функції кольору? — Він часто грає першу скрипку, тож інколи думки, порухи душі можна більше вилити в кольорі, аніж передати в образі. І хоча вважаю, що в мистецтві немає місця гендерності, гадаю, що жінка більше мислить категорією кольору,

74

— Улюбленими образами вашого батька були козак і дівчина. А Ви маєте якісь уподобання? — Найбільше люблю змальовувати природу, символи українського народу. Хоча маю гобелен «Козацька балада», де зображені козаки на конях із шаблями в руках. Однак навіть на ньому намагалася показати природне багатство нашого краю. — Певно, митець, який працює в напрямку декоративно-ужиткового мистецтва, завжди тонко відчуває природу… — Без неї себе не уявляю, вона мене надихає. Маю гобелен, створений під враженням від природи. Якось, перебуваючи на Десні, дуже рано вийшла на вулицю й стала свідком ранкового пробудження природи. Повернувшися, почала відтворювати побачене у квітках. Конкретні враження абстрактно оживали на килимі. Так народився гобелен «Серпанок» як символ часу, коли на зміну ночі приходить день, коли природа радіє сонцю й життю. «Дуже хочу, щоб інші любили Україну так, як я» — Як живеться художникам нині? — Раніше держава більше дбала про нас. Художній фонд мав художньо-промисловий комбінат, де охочі художники отримували замовлення. Тепер фонду не існує, а комбінат опікується лише напрямком скульптури. Зараз художник сам шукає замовників, тому перебуває у складному становищі. За кордоном митцям допомагають галеристи. Коли була в Америці, познайомилася з ізраїльським художником, який спеціалізується на текстилі. Він розповів, що «продав себе галереї». Це звучить дещо грубо, однак означає співпрацю, коли 90 % прибутку забирає галерея, але вона повною мірою розкручує його ім’я. В Україні


ІМ

<Ілюстрація 1> Н. Саєнко. Серпанок. Гобелен

75


Мистецька мапа

Декоративно-ужиткове мистецтво

галереї діють неповноцінно, хоча, можливо, це я мала невтішний досвід, коли рекламою доводилося займатися самотужки. Може, річ у напрямку нашої творчості: інколи кажуть, що декоративним мистецтвом не дуже цікавляться. — Ви неодноразово виставляли свої праці за кордоном. Як там реагують на мозаїки з соломки, гобелени? — Сприймають захоплено. Свого часу я з донькою Лесею представляли наші творіння в паризькій галереї Сенату. Дивовижно, але солом’яні панно викликали фурор. Мер Парижа з усіх експонатів захотів мати саме мозаїку з соломки. Я ж зробила йому такий подарунок. — Мистецтво переживає етап, коли народні традиції ще не знищені, однак їх не достатнім чином популяризують. Як гадаєте, де залягає камінь спотикання? — Без традицій не може існувати ані сучасне, ані національне мистецтво. Вони – наше підґрунтя. Думаю, митцеві важко відбутися як творцеві нового, якщо він не спирається на творчість попередніх поколінь професійних художників, народне мистецтво. Звісно, дехто вважає все це непотрібним, називає шароварщиною. Однак мова йде про те, що треба творити своє мистецтво, але на основі нашої культури. До прикладу, Саєнко у «Жіночому портреті» показав своє бачення образу дівчини, але ж ми розуміємо, що вона українка.

збереженні набутків Олександра Саєнка, аби сучасники також знали про цього видатного митця. Я змогла реалізувати заповітну мрію батька – заснувала художньо-меморіальний музей, котрий минулого року святкував 15-річчя. Там можна познайомитися з творчістю нашої родини, колекцією народного мистецтва Олександра Ферапонтовича, яку він збирав упродовж свого життя, – це майже 500 раритетних експонатів (книги, килими, рушники, малярство, кахлі з Батуринського палацу Розумовського, диван, на якому сидів Тарас Шевченко, речі Ганни Барвінок). На мою думку, художник має бути проповідником у суспільстві, йти попереду нього. Вважаю, що повинна дарувати своєю працею радість людям, передавати моє захоплення природою, гармонією й красою, що нас оточує. Дуже хочу, щоб інші любили Україну так, як я, берегли й цінували.

— Ваш батько вважав своєю місією – служіння народові. Яким ви бачите своє покликання? — Звісно, я з дочкою вбачаємо нашу місію в

— Окрім відкриття музею, ви ще й видаєте книжки про творчість вашої родини… — Маю готову до друку книжку «Український килим», де читачі побачать 150 килимів нашої творчої династії, починаючи від найпершого, котрого 1920 року виткав мій батько. Зараз працюю над ще одним виданням «Олександр Саєнко. Шевченкіада», адже він приблизно 100 своїх творів присвятив творчості Тараса Григоровича, його портретному зображенню, а також місцям перебування Шевченка на Борзнянщині. У батька навіть лишися спогади очевидців про те, як люди реагували на цього поета. На часі головне – знайти видавництво, котре зацікавиться випуском таких книжок.

<Ілюстрація 2> Н. Саєнко. Кози під деревом. Мозаї к а соломкою

<Ілюстрація 3> Н. Саєнко. Зустріч. Мозаї к а соломкою

76


ІМ

<Ілюстрація 4> О. Саєнко. Козак Мамай. Мозаї к а соломкою

77


Мистецька мапа

Декоративно-ужиткове мистецтво

<Ілюстрація 5> О. Саєнко. Семен Палій. Мозаї к а соломкою

78


ІМ

<Ілюстрація 6> Н. Саєнко. Козацька балада. Гобелен

79


Мистецька мапа

Декоративно-ужиткове мистецтво

<Ілюстрація 7> Н. Саєнко. Зорі Всесвіту. Мозаї к а соломкою

<Ілюстрація 8> Л. Майденець-Саєнко. Стихія. Батік

80


ІМ

<Ілюстрація 9> Л. Майденець-Саєнко. Моє сузір’я «Півень». Батік

81


Телемистецтво

Останні герої Здебільшого українські телеканали працюють для так званого «глобального села», фабрикуючи шоу-програми. Неабиякі рейтинги таких передач – основна причина того, чому телевізійники йдуть на повідку в невибагливих мас. Додати блиску, шику, часом скандальчику – найрезультативніший шлях. Це «маса» із задоволенням пожує й проковтне. Дарма, що на каналах-конкурентах продукують такі самі проекти. Звісно, без розважальних програм не обійтися, особливо після виснажливих буднів. Проте коли однотипні шоу ряблять на ТБ, це вже не розвантажує, а завантажує мізки. Куди не ввімкни – усі одружуються, співають і танцюють, готують, відвідують гламурні місцини для «левів і левиць». І тут телеканали не бояться десь передати куті меду, а десь недодати, як у випадку з передачами для цінувальників українського мистецтва й культури. Проблема полягає в тому, що зазвичай культурно-мистецькі програми для телеканалів — неформат

Автор Дарина Фіалко Ілюстрація В. Лук’янченко

А хура й досі там...

З

азвичай у такі програми або не вкладають гроші, і вони виглядають скупою картинкою й розраховані на сонне царство, або виходять на екрани в час, коли народ переймається роботою. Після цього, звісно, можна говорити, що культурні передачі нікому непотрібні. А все ж хочеться, до прикладу, вихідними ввімкнути телевізор і до чашечки чаю додати порцію пізнавальної, ситної інформації про культурницьке життя України й почути розумних (!) людей. І тут згадується документальний цикл «Імена», про які колись розповідала ведуча Оксана Марченко, гортаючи сторінки буття знаних українців. Пригадується й телевізійна «запальничка» Оксана Крапка, яка свого часу вела «Кіно і Крапку». Енергійна, нестатична й ерудована ведуча запрошувала до неординарної червоно-чорної студії кінодіячів, досвідчених і початківців, кінокритиків, жваво спілкувалася з ними. Така невимушеність якраз спонукала дивитися (далеко ненудну) мистецьку передачу. Однак тепер від неї і крапки не лишилося,

82

як і від каналу «Кіно», де її показували. Цікавий за ідейним спрямуванням, але недоведений до ладу телеканал поріс травою, хоча з нього можна було зробити «цукерочку». Вислів «культура – це те, що залишається, коли все інше не забуте» не завжди діє на синіх екранах, особливо коли йде мова про загальнонаціональні, «зразкові» телеканали. Відверто кажучи, легше назвати канали, де є мистецько-культурні передачі, аніж ті, де їх немає. «Книга.UA» по обіді будня Ще, на диво, тримаються культурно-мистецькі передачі на супутникових телеканалах «Культура», «Глас», «УТР», «ТВі», та й до них має доступ не кожен. Проте вони куди активніші у вироблені програм про українську культуру, аніж загальнонаціональні телеканали. Знайшлося місце для трьох цікавих культурницьких проектів на регіональному телеканалі


ІМ «Сіті». Прикметно, що «Галерею СІТІ», «Історії Міста», «Старий Київ» показують у зручний для ерудитів час. До речі, «Історії міста» були удостоєні номінації «Телетріумфу-2011», а «Старий Київ» виборов перемогу на цій Національній телевізійній премії. Може, це спонукне інші телеканали замислитися (?) Так, «Історії міста» нагадують, що знання про них – невід’ємна частина культури країни й окремого її громадянина. Програма повертає до давніх часів, оповідаючи історії з життя Києва. Подібний за спрямуванням і проект «Старий Київ», де під акомпанемент жвавої ретро-музики з’являється Олена Моренцова – єдина ведуча українського ТБ, яка ходить містом із товстенькою книжкою в руках. Саме вона проводить вікендні екскурсії вулицями столиці, перегортаючи сторінки їхньої історії, а також будівель і знаних людей, долі яких переплелися з виданими пам’ятками. Замість того, щоб відвідувати «світські» паті, мистецтвознавець й ведуча «Галереї СІТІ» Катерина Рай також ходить на «вечірки», проте мистецькі. Приблизно протягом 20 хвилин ведуча встигає познайомити цінувальників сучасного арту з його тенденціями, видатними особистостями, шокуючими фактами й тримає руку на пульсі світових і національних мистецьких подій. Із одного боку, тішить, із іншого – пригнічує «Перший національний». На відміну від решти загальнонаціональних каналів «Перший» створює культурницькі телепроекти, та знову ж таки не віддає їм «першість». Це стосується програми «Книга.UA». Її формат приємно дивує. Творці передачі поєднали інформаційність з аналітикою, а також переплели літературу, кіной театральне мистецтво. Окрім того, що варто почитати, до розгляду глядачів пропонують цікаві теми, як ось літературну рекламу, екранізацію творів тощо. На додаток – знані особистості розповідають про улюблені книжки, а також завершують програму «мінорним» читанням текстів. Натомість «Книга.UA» з’являється на екранах в обідній будній час. Якось, знову ж таки вдень, пощастило натрапити на «Театральні сезони» зі Світланою Леонтьєвою. Ведуча, яку ми звикли бачити в програмах новин, постала в новому амплуа – поціновувачки мистецтва – і бесідувала з Богданом Ступкою. Виявилося, у «Театральних сезонах» не лише беруть інтерв’ю, а й знайомлять глядачів із київськими театрами, обговорюють вистави й актуальні питання українського театрального життя. Щоправда, програму легше «застати» на сайті «Першого», аніж у його ефірі. До мистецтва народних ремесел повертає Наталка Фіцич у програмі «Майстер-клас». В інтерв’ю «Телекритиці» ведуча зізналася: «На

комерційних центральних каналах, щойно почувши про культуру, кричать “Ні-ні-ні-ні-ні!” або “Нам це не цікаво!”. Або варіант: “Нам дуже цікаво, але ми переживаємо, що нашому глядачеві це не буде цікаво”». Знайшовши підтримку на державному телеканалі, Наталка Фіцич мандрує куточками України, шукаючи вправних народних майстрів, аби ті провели свої майстер-класи. А ось глядачам не треба далеко їздити. Достатньо увімкнути «Перший» і разом із героями програми малювати на склі, плести іграшки з лози, вишивати біллю й таке інше. Єдине – передачі бракує динамічності. Ще одна культурна програма – «Фолькmusic», котру «Перший» сміливо позиціонує як передачу для всіх поколінь. Із телеекрану заслужена артистка України Оксана Пекун запевняє, що українські народні пісні «безсмертні, тому що в них вся наша сутність, і душевність, і краса, і мудрість, і незламне працелюбство». Ось тому «Фольк-music» покликаний популяризувати автентичну музику серед українців. На тлі відтвореного в студії дворику з українською хатиною і зрілі, і юні виконавці фольку з різних областей України повертають сучасників до глибокого коріння української пісні.

Власне, під цим можна підвести лінію. Зрозуміло, що глядацьке коло таких програм не досягне глобальності. Однак камінь спотикання тут не в непотрібності культурно-мистецьких проектів. Зрозуміло, що телебачення – це комерція, відповідно воно передусім орієнтується на рейтинги. «Неформат» – це звичайна відмовка. Аби інтелектуальні передачі перетворилися на «формат», треба, по-перше, створювати їх сучасними, динамічними, а подруге, піарити так само, як і шоу. Залишається хіба сподіватися, що нинішні програми й надалі існуватимуть, а українське телебачення знайде бажання (а саме його бракує) творити якісні, цікаві культурно-мистецькі проекти, перелічуючи котрі бракуватиме пальців.

83


Часова проекція бароко


Домінанта Бароко Бароко відігравало важливу роль у поступі європейської культури. Це один із найцікавіших мистецьких стилів. Химерність, пишність, нав’юченість, метафоричність, символічність, динамічність, контрастність забезпечували широкий простір для вияву авторської індивідуальності. Тож не дивно, що в наш час бароко й досі відлунюються в різних видах мистецтва

Автор Дарина Фіалко

I

снує думка, що бароковий «настрій» дуже близький сучасному, такому самому невизначеному, нестабільному. Кінцю ХХ ст. властиві театральність, привидність, котрі, до речі, іспанська дослідниця Кармен Відаль пов’язує з необароковим світовідчуттям. До прикладу, про бароко досі не забувають композитори. Їх цікавлять передусім барокові жанри й форми. На початку XXI ст. є композитори, які пишуть виключно в бароковому стилі, як ось Джорджіо Пакьоні. Цікаво, що нині актуальне поєднання музики бароко й джазу. Річ у тім, що барокову музику писали для невеликих ансамблів, а ще вона дозволяє виконавцям імпровізувати. Безліч барокових вокальних творів містить дві частини: перша програється так, як вказано композитором, а потім повторюється, але вокаліст імпровізаційно прикрашає основну мелодію трелями, грейсами та іншими «прикрасами». Однак, на відміну від джазу, зміни ритму й основної мелодії не відбувається. Серед сучасних виконавців найбільш популярний піаніст Жак Лусьє. Цей французький музикант відомий джазовими інтерпретаціями на музику композиторів епохи бароко, як ось Йоганна-Себастьяна Баха, Антоніо Вівальді. Незважаючи на те, що бароко в Україні розвинулося пізніше, аніж у Європі, воно також заслуговує на увагу, оскільки вирізняється національними рисами. Тож не дивно, що про так зване українське бароко не забувають сучасні вітчизняні виконавці. На початку цього року видавництво «Країна мрій» презентувало студійний альбом Ніни Матвієнко. Диск «Всякому городу нрав і права» містить пісні XVI–XVIII ст. «Я за своєю природою найбільше люблю народні пісні, – зізналася співачка. – До українського бароко ніколи надто не зверта-

86

лась, але коли почала працювати, то не могла не звернути увагу на чистоту цієї поезії, вона дуже близька до народу, наче розмовляє з сьогоденням. Від неї пахне молодістю». Власне ці слова ще раз підкреслюють небайдужість сучасників до бароко. Відлунюється бароко і в постмодернізмі. Зі слів дослідниці В. Паужайте, «І бароко, і сучасність – це епохи “пост”: бароко – постренесанс, наукові відкриття й ідеї якого він поглиблює й переосмислює; сучасність – постмодерн, період, коли основні наукові відкриття зроблені й годі уявити щось глобальне, що може перекинути з ніг на голову наше уявлення про навколишній світ». До речі, саме В. Паужайте здійснила ґрунтовний аналіз роману Умберто Еко «Острові напередодні», відшукавши в ньому низку барокових ознак. Так, у романі наявна надмірність деталей, що проілюструвано довгими деталізованими описами, зображення повсякденної театральності життя. Також дозволю собі припустити, що фігурні вірші, притаманні епосі бароко, нині «проектуються» у шрифтових зображеннях. До того ж сучасні графіки також послуговуються набутками бароко і його попередника – маньєризму (котрий, на думку деяких дослідників, є ранньою фазою бароко). В «Імперії мистецтва» ви можете ближче познайомитися з творчістю Олексія Сая, який має декілька excel-полотен із серії «Арчимбольдо». Як відомо, Джузеппе Арчимбольдо – представник маньєризму, знаний своїми специфічними портретними натюрмортами. Власне, нині його творчість переживає своєрідне відродження. У наступних матеріалах ви потрапите в епоху українського маньєризму, а також доторкнетеся до барокових творінь, котрі увінчані славою й донині.


Зліва картина О. Сая, справа - Дж. Арчимбольдо

87


Домінанта Бароко

Вплив європейського маньєризму на творчість українських митців Автор Петро Скоп, мистецтвознавець, науковий працівник ЛФ ННДРЦ України Фото litopys.org.ua ukrainci.org

<Ілюстрація 1> Видавничий знак Івана Федоровича. Апостол. 1574

К

ультури держав, які є сусідами і мають спільні кордони, – взаємопроникні або ж мають багато спільних коренів. Поява християнства в Київській Русі посилила впливи візантійської культури на українське мистецтво. Візантійські зодчі будують перші християнські храми, створюють мозаїки, привозять ікони. Дещо пізніше, після утворення Галицько-Волинської держави, розпочалися більш тісні зв’язки із Європою, що призвело до появи перших пам’яток, створених зодчими із Західної Європи. Однак на той час українське мистецтво все ще було міцно пов’язано з візантійським, і навіть після

88

<Ілюстрація 2> Василій Великий. Книга о постничестві. 1594

приєднання українських земель до ЛитовськоПольського князівства традиції візантійської культури ще існували. А вже в час появи Ренесенсу в українському мистецтві (XVI ст.) ці зв’язки співіснують із новими традиціями італійського та німецького відродження. Вплив західного мистецтва на українське спостерігався в кінці XVI ст. Натомість у цей самий період у європейському мистецтві панував стиль маньєризм, що уже набув неабиякої популярності. Саме маньєризм буде передовим в українському мистецтві майже ціле XVII ст. як у живописі, так і в архітектурі.


ІМ

<Ілюстрація 3> Каплиця Боїмів у Львові

Стиль маньєризм виник в Італії на початку XVI ст., після кризи «високого відродження», яке недовго тривало. Художники, які творили в Італії на початку XVI ст., «оголосили», насамперед, свободу творчості і дозволили собі вийти за межі ренесансних форм. Велика кількість митців почала вважати, що мистецтво повинно перевершувати світ, а не копіювати його. Тому в період маньєризму, як і в час готики, митці знову використовували спотворені, фантастичні та нереальні об’єкти у вирішенні тієї чи іншої композиції, зображали природу, ідеалізуючи її та надаючи витонченої граціозності, а не копіювали, як це було в час ренесансу. Першими зарубіжними художниками, які почали творити в стилі маньєризм, були Ботічеллі, Мікеланджело та Рафаель. Вони відчували, що навколишній світ не є ідеальним – його потрібно ідеалізувати. В українському малярстві можна відслідкувати цілу плеяду талановитих художників, які у своїх творах використовували різні маньєристичні моменти, зокрема Ф. Сенькович, М. Петрахнович, С. Медицький, І. Бродлакович, І. Руткович та Й. Кондзелевич (якого, до речі, називали українським Рафаелем). Тому, враховуючи естетику маньєризму та значний поступ у мистецтві, деякі зарубіжні мистецтвознавці віддають значну перевагу маньєризму, а не «високому відродженню», тоді коли радянські мистецтвознавці називали маньєризм занепадом ренесансу та перехідним періодом між ренесансом і бароко. Відомо, що теренах України маньєризм набув неабиякої популярності. Тут ми спостерігаємо

<Ілюстрація 4> Костел Бернардинів у Львові

значну кількість архітектурних та образотворчих пам’яток, створених під впливом маньєризму. Однією з причин появи маньєризму у творчості українських митців були тісні торговельні контакти країн східної Європи з Італією та Нідерландами, які в цей час переживали неабиякий розквіт. До того ж на запрошення купців, магнатів, дворян із Західної Європи до нас приїжджали архітектори, художники. Західноукраїнські митці мали можливість пізнавати європейське мистецтво не тільки споглядаючи на привезені творіння із країн Західної Європи, а й самі подорожували по Європі. Повертаючися на Батьківщину, митці постійно поєднували освоєні ними нові технології, новий спосіб трактування композицій та нові, яскраво виражені елементи декору з етнічно народними традиціями, на яких були виховані, що й призводило до значного розвитку українського мистецтва. Унаслідок цього в XVII ст. було створено багато мистецьких пам’яток під впливом панівного на той час стилю – маньєризм. Одним із перших прикладів використання маньєристичних орнаментів в українському мистецтві було оформлення книжок друкарем Іваном Федоровичем: «Апостол», «Буквар», «Острозька біблія». Зокрема маньєристичний декор добре простежується у декоративному трактуванні гербів. Ці орнаментальні композиції, які використовував Федорович у своїх книгах та геральдиці, створені під впливом італійського варіанту стилю маньєризм. Це можна стверджувати, оглянувши орнаменти середини XVI ст. в Італії. У XVII ст. українське

89


Домінанта Бароко друкарство переживало розквіт – друкарні існували у Києві, Острозі. Однією з найбільших на цей час була друкарня братства у Львові. В орнаментальних композиціях, котрі використовували гравери у книгах XVII ст. можна помітити етапи розвитку стилю маньєризм від італійського варіанту до нідерландського. Для прикладу слід назвати заставки з Требника, надруковані в типографії Федора Балабана в Стрятині 1606 року, із Тріоді Пісної 1627 року, надрукованої в Києво-Печерській Лаврі, кінцівку з Требника 1646 року та порівняти з декоративними орнаментами, створеними в Італії: оздоблення Рафаелем стелі Вілли Мадама в Римі 1519 року та оздоба тканин, зокрема із збірника орнаментів для тканин, опублікованого Чезаре Вечеліо 1591 року у Венеції. Елементи декору італійського маньєризму використовували в українському мистецтві аж до середини XVII ст., а пізніше їх замінили значно пишнішими елементами нідерландського маньєризму. Своєрідно виражений маньєризм в архітектурі Західної України, зокрема у Львові. Серед пам’яток архітектури у Львові варто назвати каплицю Боїмів і Кампіанів, що у Львівському Кафедральному соборі, Костел Бернардинів, Королівський арсенал, завершення вежі Корнякта (реконструйованої після пожежі 1695 року архітектором П. Бебером), а поза межами міста – дзвіницю костелу в Рогатині, синагогу в Жовкві, на Наддніпрянській Україні – церкву в селі Суботові. Будівництво костелу Бернардинів у Львові хоч і було розпочате в час панування Ренесансу, проте завершене у період маньєризму, на це вказує оздоблення верхньої частини фасаду, яке було виконано під керівництвом архітектора А. Бемера із Вроцлава. Ще однією пам’яткою, перебудованою в час маньєризму, є вежа Корнякта. Завершення її саме в час маньєризму зазнало змін, тому з’явилася властива цьому стилю злегка приплюснута цибулеподібна баня. Ще один маньєристичний принцип, а саме – ступінчасте наростання догори, як і у вежі-дзвіниці Собору Святої Софії в Києві. Ще одним прикладом застосування ступінчастих форм в архітектурі є фасад будинку військового шпиталю у Львові. Особливе місце в маньєристичній архітектурі приділялось атику: у польській архітектурі найбільш виразнішими є атики на будинках в Казімежі Дольному, а саме на кам’яниці Целейовскій та кам’яниці Пжибулів. В архітектурі Львова маньєристичним атиком увінчані фасади Чорної кам’яниці (площа Ринок, 4), будинок Корнякта (площа Ринок, 6), на якому після реконструкції 1678 року додано атик із лицарськими фігурами; вежа костелу Бенедиктинок, яка була після пожежі відбудована.

90

Одним із прикладів застосування елементів італійського маньєризму є Ланівецький вівтар 1608 року, у пластиці якого використано листя аканта, окуттєвого орнаменту й так званого розірваного фронтону, що застосовувався ще з середини XVI ст., в італійській архітектурі. Дещо пізніше було створено скульптурнодекоративне оздоблення каплиць Боїмів та Кампіанів, що є у Львівському Кафедральному соборі. Порівняння їх із скульптурно-декоративним оздобленням у Західній Європі дає можливість стверджувати, що виконані вони під впливом саме нідерландського зразка маньєризму. Ще одним із прикладів застосування нідерландського зразка стилю маньєризм є декоративне оздоблення вікон на костелі Єзуїтів у Львові, де за допомогою декоративно вирішеної мушлі утворено складний орнамент. Елемент декору у вигляді мушлі з декоративним горохом (кульками) і є одним із основних елементів, який використовувався в орнаментальних композиціях маньєризму. Чи не вперше зображення мушлі застосував Сандро Ботічеллі у своїй картині «Народження Венери», а дещо пізніше цей декоративний елемент використав італійський скульптор Бенвенуто Челліні у своїй сільничці, де вона набирає більш складних форм і збагачується декором у вигляді гороху. Мушлюяк основний елемент декору часто застосовували в орнаментальних композиціях країн північної Європи в кінці XVI – початку XVII ст., надаючи їй доволі складної S-подібної форми. Натомість в українському декорі цей елемент з’являється в 30-х роках XVII ст. і постійно застосовується аж до кінця XVII ст. Варто зазначити, що на початку XVII ст. перед застосуванням мушлі в маньєристичному декорі використовується S-подібна форма, із якої утворювали геометричні орнаменти. Прикладом використання таких орнаментів можуть служити царські двері першої половини XVII ст., які походять із Галичини. Завершення цих дверей формою нагадує фасад костелу Бернардинів у Львові. Це свідчить, що такі архітектурні елементи, які застосовувалися під час декорування фасадів костелів і будинків, що їх створювали приїжджі архітектори, зокрема А. Бемер із Вроцлава, використовували в побудові іконостасів. Українськими сницарями елемент зображення мушлі із кульками вперше застосований у декорі іконостасів із Успенської церкви у Львові (тепер у с. Грибовичі) та в іконостасі церкви Святих П’ятниць у Львові, де мушля має S-подібну форму, по периметру якої розміщені кульки. В іконостасах пізнішого періоду, створених Іваном Рутковичем, теж неодноразово цей елемент застосовується в різьбі та окуттєвому орнаменті. Одним з останніх прикладів застосування деко-


ІМ ративних s-подібних маньєристичних елементів в українській декоративній різьбі є різьба на іконостасі Йова Кондзелевича із церкви Воздвиження Чесного Хреста Скиту Манявського. В пластиці цього іконостаса було поєднано й елементи маньєризму, і бароко. Імовірно, що декор іконостаса створювався двома сницарями, один із яких був вихований ще на традиціях XVII ст. а інший, очевидно молодший, уже застосовував елементи нового на той час стилю бароко. Проаналізувавши живопис XVII ст., можна сказати, що одними із перших українських художників, які працювали під впливом маньєризму, були Ф. Сенькович і М. Петрахнович. У їхніх творах бачимо, що вони вперше в українському живописі використовували олію як зв’язуюче у темперних фарбах. Відповідно, застосування олії дало більше можливостей реалістичніше трактувати іконописні сюжети, які здебільшого малювали українські митці у той період. Попередня техніка (жовткова темпера) була досить локальною і не давала можливостей реалістичного малярства, тому в час маньєризму українське малярство революційно змінюється. У XVIІ ст. українські іконописці частково відходять від іконографічних схем XVI ст. З’являються нові сюжети ікон із вільним трактуванням іконографічних схем і змін у побудові іконостасів. Однією з причин збільшення іконографічних сюжетів у живописі українських митців була поява українських друкованих видань, які у великій кількості виходять на початку XVII ст. Але не тільки на українські друковані видання звертають увагу живописці, їх цікавлять також і зарубіжні, до прикладу, «Біблія Піскатора», гравюри П. де Йоде, Г. де Йоде, що давало можливість збільшення іконографічних композицій. Серед таких прикладів використання гравюр у живописі доцільно назвати гравюру «Сім таїнств» із требника, надрукованого в Києво-Печерській лаврі 1646 року, сцени таїнств, із якої, дещо трансформувавши, використав Йов Кондзелевич у храмовій іконі «Воздвиження Чесного Хреста» в іконостасі церкви Воздвиження Чесного Хреста Скиту Манявського. У кінці XVII ст. маньєризм у живописі, зокрема у творчості І. Рутковича та Й. Кондзелевича, набуває вишуканої граціозності, лики на іконах, створених цими художниками, стають ідеалістично вишуканими, доволі плавні переходи від світла до тіні на тілесних партіях спричиняють ідеалізацію постатей, що очевидно було створено під впливом творчості італійських і нідерландських художників. Варто згадати хоча би лики архангелів, мальовані Рутковичем до Жовківського іконостаса, а також лики архангелів до дияконських дверей Манявського іконостаса Кондзелевича. Якщо розглядати в

цілому творчість цих жовківських художників, то можна помітити, що на їхню ще маньєристичну творчість уже впливав стиль бароко, який у той час панував у європейському мистецтві. Причому треба зауважити, що творчість Рутковича більш наближена до бароко, ніж у його молодшого сучасника Кондзелевича. Це помітно на доволі портретно-реалістичному трактуванні ликів апостолів у Жовківському іконостасі, а в Кондзелевича на Манявському іконостасі лики все ще ідеалізовані та витончені, що більш притаманне маньєризму. Творчістю цих двох художників завершується доволі велика епоха маньєризму в українському мистецтві, яка принесла чимало мистецьких здобутків. Поява могутньої Козацької держави, перших університетів, визвольна боротьба та збільшення торговельних контактів у цей час дало змогу українським митцям створити велику кількість пам’яток, що стали неперевершеними зразками поєднання західноєвропейського мистецтва з традиціями українського, що зробило його неповторним та оригінальним і підштовхнуло до появи українського бароко.

<Ілюстрація 5> Вежа Корнякта у Львові

91


Домінанта Бароко

Андріївська церква на часовому тлі

Автор Дарина Фіалко

Г

ордо споглядає на Поділ Андріївська церква. Перлина стилю бароко увібрала в себе дух минувшини й сучасності. Та й не дивно, адже на цьому місті вона красується вже 262 роки. Протягом цього часу Андріївська церква «грала» різні «ролі», свого часу навіть була притулком для птахів, які влітали до її стін крізь розбиті вікна. Однак вона залишилася переможницею в боротьбі з часом і стала легендарною завдяки своїй непростій прозі життя, вишуканій красі й історіям, що її сповивають. Існує повір’я, що саме на місці сучасного храму колись було місто Кия. У 40-х роках до н. е. християнський проповідник апостол Андрій Первозваний поставив на старинній кручі дерев’яний хрест і сказав, що тут «воздвигне Бог багато церков». А 1086 року на Андріївському пагорбі «народилася» дерев’яна Андріївська церква, при якій створили жіночий Янчин монастир, названий на честь онуки князя Ярослава Мудрого Янки. 1212 року поблизу монастиря звели Хрестовозвиженську церкву. 1240 року під час татаро-монгольської навали ці споруди зруйнували. Згодом тут знову споруджують Хрестовоздвиженську церкву. Відтоді дерев’яні церкви з такою назвою змінювали одна одну, а 1725 року останню з них розібрали. Однак поява на Старокиївському пагорбі Андріївської церкви таки була неминучою. Восени 1744 року імператриця Єлизавета вирішила збудувати в Києві свою літню резиденцію –

92

палац із церквою. Перший мав розгорнутися в районі виноградного саду на Печерську, а палацова церква – на Андріївському пагорбі. «Церквью дома ее императорского величества» Андріївський храм величають у багатьох документах періоду його будівництва. 9 вересня 1744 року пройшла церемонія закладання Андріївської церкви. Митрополит освятив передбачуване місце церковного престолу, а імператриця Єлизавета поклала в його підвалини «перший камінь». Тут і встановили хрест. Працював над проектом храму знаний архітектор Йоган-Готфрід Шедель. Однак його працю не оцінили, а креслення Шеделя загубили. Відомо, що архітектор уявляв церкву хрестовобанною спорудою у стилі бароко. Під’їзди до Андріївської гори мали бути увінчані двома тріумфальними арками із трикутними фронтонами. 1747 року імператриця Єлизавета наказала спорудити церкву за новим проектом і направити до Києва для керівництва будівництвом полковника І. Власьєва зі столичною командою Канцелярії від будівель і архітектора І. Мічуріна. Відтоді розробка проекту храму лягла на плечі архітектурного корифея Франческо-Бартоломео Растреллі. А ось за реалізацією його задумів стежив Мічурін. Однак із тієї пори над Андріївським пагорбом нависла «чорна хмара». Будівництво храму


93


Домінанта Бароко затримувалося через брак коштів, матеріалів, робочої сили, досвідчених майстрів. Щоправда, на кінець 1748 року на допомогу прийшла велика кількість підданих Києво-Печерської лаври, а на початку 1749 року до роботи взялися 50 професійних мулярів. Ще однією перешкодою було отримання дозволу Синоду на зняття дерев’яного хреста, встановленого під час закладання церкви. І. Власьєв сміливо «перестрибує» через бар’єр і, не чекаючи дозволу, наказує зняти хрест і виконувати земельні роботи. На середину XVIII ст. досвідчені каменярі з Лаврської школи допомагають будувати храм. До то ж російський живописець та очолювана ним живописна команда виготовили 25 образів для Андріївської церкви. Мала церква і свою родзинку, яка, щоправда, «смакувала» кожному по-різному. При храмові не було дзвіниці. Річ у тому, що його будували як палацову церкву, тому не виникало потреби скликати дзвоном вірян на богослужіння. Однак побутували думки про те, що бій дзвонів на Андріївському пагорбі спричинить потужний витік підземної води, що затопить навколишню місцевість. Із дощу та під ринву потрапляє Андріївська церква: вона лишилася без засобів на утримання. А Катерина ІІ, яка посіла престол, усуває Растреллі з посади. Також вона наказує освятити церкву, незважаючи на її незадовільній стан і нестачу деяких ритуальних предметів. Наказ виконали 19 серпня 1767 року. І лише в 1785–1786 роках храм порадував перший капітальний ремонт. Щоправда, у перші роки ХХ ст. Андріївська церква знову потребувала ремонту, проект якого 1816 року підготував архітектор Андрій Меленський. 1833 рік ознаменований новою подією в житті церкви. Поблизу неї у ґрунті віднайшли дерев’яний хрест, який археолог К. Лохвицький ототожнив із хрестом, встановленим тут апостолом Андрієм. Хрест реставрували і встановили біля іконостаса церкви перед образом святого апостола Андрія. 30 травня 1843 року в Києві створили Тимчасову комісію для ремонту Андріївської церкви на чолі з київським митрополитом. Креслення на виконання робіт розробляли П. Спарро і Л. Станзані. А ось через три роки власником земельної ділянки на південь від території храму став чиновник М. Попов. Він планував спорудити тут будинок і розвести сад. Однак будівництво тільки нашкодило церкві: стіни стилобату замокли, відпадав тиньк із фасадів. Дахи і фасади відремонтували, але минув рік, і церква знову потребувала ремонту. У 60-х роках проводять її капітальний ремонт. До свого сторічного

94

ювілею, 1867 року, храм уже набув святкового вигляду. Під час ремонту за ініціативою камергера імператорського двору А. Муравйова в одному з підземних приміщень храму спорудили церкву на честь Св. Сергія Радоніжського. Саме в ній і поховали Муравйова. Протягом 1941–1945 років «ренесанс» церкви змінився її занепадом і катастрофічним станом. Після ремонту у приміщенні храму створили архітектурно-історичний музей. 1979 року архітекторка В. Корнєєва та інженерка Б. Левандовська розробили проект, щоб повернути пам’ятці первісний вигляд. Задумане здійснили 1988 року. Наперекір «часовим й історичним бурям» Андріївська церква таки залишилася окрасою Києва. Франческо-Бартоломео Растреллі творив цю красу, гармонійно поєднуючи національні традиції й особливості художніх течій Західної Європи. В оздобленні храму простежується тонкий архітектурно-художній смак. Легкість і витонченість, контраст кольорів, рельєфна ліпка, скульптура, позолота, живопис органічно переплетені в Андріївській церкві. Вирізняється храм і своїм яскраво-червоним із золотом іконостасом. Над його рельєфним оздобленням працювали українські та російські художники, серед яких був живописець Олексій Антропов. У храмі заслуговує на увагу його шедевральна робота – запристольний образ «Тайна вечеря». Її творцем вважали Леонардо да Вінчі. Однак на початку ХХ ст. український мистецтвознавець С. Яремич таки встановив справжнє авторство цієї праці. Важливими є і два живописних полотна ХІХ ст., що «оповідають» літописні перекази про початок християнства на Русі: «Вибір віри князем Володимиром» невідомого художника і «Проповідь Андрія Первозваного на березі Дніпра» художника П. Бориспольця. Андріївська церква таїть у собі ще чимало непізнаного. Протягом повоєнних років під час реставрації живопису встановили авторську належність низки композицій. Так, на іконі «Успіння Богородиці» знайшли підпис О. Антропова. Загадковість – це ще одна особливість легендарної Андріївської церкви. Незвичні відчуття сповнюють відвідувачів храму, коли ті підіймаються її сходами. Кожен охочий може доторкнутися до «частинки неба». Саме його кольором мальований храм. Певно, творці споруди невмисно використали колір блакиті, що символізує чистоту, довіру. Вірною Києву лишилася й Андріївська церква, незважаючи на перипетії своєї історії.


Іван Равич – видатний український золотар

ІМ

Текст: Олена Мішнєва, мистецтвознавець Фото: www.m-zharkikh.name

У

країнське золотарство ХVІІ–ХVІІІ ст. – яскрава й неповторна сторінка в історіі вітчизняного мистецтва. У цей час у мистецтві України панував загально-європейський стиль бароко з його пластичною експресією, багатством орнаментики, широкою палітрою композиційних варіацій. Але ідеї бароко, його форми та орнаменти не були в готовому вигляді перенесені на національне тло. Елементи стилю ми зустрічаємо ще в середині ХVІІ ст., і вони виявляються не стільки в зміні форм та декору виробів, скільки в появі сюжетних композицій нового ґатунку, насичених екс– пресією та рухом. У візерунках цього часу поруч з ренесансною орнаментикою з’являються суто барокові мотиви – в’язки плодів і квітів, голівки ангелів-«путті», примхливо вигнутий акант. Зображення на речах виконані переважно гравірувальною технікою, і в них відчувається той великий вплив, що мала книжкова графіка на розповсюдження барокових ідей в інших видах мистецтва. Бурхливе проникнення в українське мистецтво барокової стилістики змушувало майстрів шукати нові форми та орнаменти для своїх виробів. Середній рівень робіт усіх майстрів ХVІІІ ст. дуже високий, але і серед них виділяються митці, творчий доробок яких становить славу вітчизняного мистецтва. Таким майстром був Іван Андрійович Равич. Скупі архівні документи дуже мало розповідають нам про життя талановитого ремісника. Народився він 1677 року в сім’ї київського міщанина Андрія Равича. Не відомо, де він навчався золотарської справи, можливо, це було за кордоном, у Німеччині, яка на той час посідала провідне місце в цій галузі мистецтва. Зважаючи на те, що навчання ремісників тривало довгі роки – від учня до підмайстра, а потім до майстра, який складав іспит і нарешті зарахову-

Дарохранильниця Києво-Печерської Лаври. 1743

95


Домінанта Бароко

Несіння хреста. Фрагмент дарохранильниці. 1743

вався до цеху, можна припустити, що самостійну роботу Равич розпочав не раніше середини першого десятиріччя ХVІП ст. Іван Равич один із перших мав особисте клеймо, але не цурався підписувати свої твори, тож на багатьох з них ми бачимо і підпис, зроблений латиною: «Fecit Joannes Ravicz Kijovix», і тавро з писаними латинськими літерами «F.R.» у серцеподібному щитку. На двох його роботах, які атрибутуються за аналогіями, не виявлено жодних позначок, що дозволяє припустити існування багатьох ще не знайдених виробів талановитого ювеліра. Зараз ми знаємо 17 творів, що, беззаперечно, виготовив Іван Равич. Приписувані йому автором монографії М. Петренком ювелірні вироби зі схожим клеймом (друковані літери «I.R.» у прямокутному щитку), на нашу думку, належать іншому майстру, і про це ще піде мова. Перша датована робота Івана Равича – оправа на Євангеліє 1717 року – має тільки підпис майстра, а з 1720 року він вживає особисте клеймо. Саме на початок 20-х років ХVІІІ ст. припадає розквіт його творчості. Він працює, в основному, на замовлення церков – Києво-Печерської лаври, Видубецького монастиря, виготовляє свічники, блюдо, хрест, шату на ікону, водосвятну чашу й таке інше. Як бачимо, його творча палітра досить різноманітна. У другій половині 20-х років датованих творів майстра не виявлено. 1730 року він виготовив оправу на Євангеліє на замовлення КиєвоПечерського монастиря, яка має підпис Равича. Дві оправи з колекціі Києво-Печерського заповідника за багатьма ознаками належать його руці – одна повторює вищеназвану оправу й має датуючий напис, але не позначена Равичем; друга більшостю деталей збігається з іншими, але не має підпису і клейма. Можливо, вона ви-

96

готовлена пізніше, але стилістичні особливості їі орнаментики вказують на першу половину зо-х років ХVІІІ ст. Мабуть, із другої половини зо-х років Іван Равич відходить від справ і присвячує себе громадському життю. Саме в цей час в архівних документах Київського магістрату з’являється ім’я лавника Івана Равича. 1740 року керівництво Києво-Печерської лаври відряджає Равича до Німеччини для закупівлі книг. Монастирська бібліотека згоріла під час пожежі 1718 року, і їі довелося відновлювати. Це важливе доручення свідчить про повагу, якою користувався майстер у печерських отців, про те, що він був людиною освіченою і, можливо, володів німецькою мовою. Вищезгадані факти наштовхують нас на думку, що золотарської справи Іван Равич навчався саме в Німеччині, провів там не один рік і, може, залишив там кохану жінку, бо багато років прожив самотньо. 1762 року він помер у злиднях, а його майно було розпродано за борги. Так закінчився життєвий шлях видатного майстра, що залишив нам у спадок чудові твори ювелірного мистецтва. Початок творчого шляху Івана Равича припадає на перше десятиріччя ХVІІІ ст., коли стилістика бароко остаточно утверджується в українському мистецтві. Найбільш ранньою його роботою можна вважати чудову кружку-кухоль із Кіровоградського краєзнавчого музею. Вона має циліндричний тулуб, невисокий опуклий піддон, кришечку на від’ємі та напівкруглу ручку. Тулуб карбований великими квітами. Пагінці аканту розтікаються по поверхні, покриваючи майже все тло й місцями перехоплюються коронами, між ними розташовані черепашки. На піддоні та кришечці виткий пагінець аканту створює смуги ритмічного спокійного візерунку, що має виразно ренесансний характер. Кришку прикрашає лита фігурка лежачого лева. Подібні кружки були розповсюджені в Україні в кінці ХVІІ – на початку ХVІІІ століть. Гармонійне сполучення лаконічної форми з виразним, але не перенасиченим декором, високий професіоналізм виконання дозволяють віднести цей твір до найбільш вдалих робіт Івана Равича. 1717 року майстер на замовлення Видубицького монастиря виготовив оправу на велике напрестольне Євангеліє, що привертає увагу нетрадиційним вирішенням чільної дошки. Тут у середнику овальної формн в дубовому вінку карбована сцена «Розп’яття», а по боках розташовані вісім невеличких медальйонів, де зображені «знаряддя тортур» Христа. Наріжники мають форму витягнутих овалів, і в них замість євангелістів карбовані шестикрилі серафими з головами ангела, бика, лева та орла,


ІМ тобто з їхніми символами. Угорі та внизу між наріжниками майстер розмістив овальні медальйони з зображеннями сцен «Чудо Святого Михаїла» та «Чудо Святого Георгія», а в овальному середнику спідньої дошки – композицію «Благовіщення». Тло між накладками закриває мережчата пластина з прорізним візерунком плетива пагінців і листя аканту. Соковитий рослинний візерунок прикрашає наріжники спідньої дошки та корінець. Усі сцени на оправі подані динамічно, постаті зображені у експресивних, легко прочитуваних рухах, у композицій ну побудову введено пейзаж. Рельєф карбування досить високий, лінії розроблені м’яко, але виразно. Особливу кольорову ноту в художній стрій твору вносить часткова позолота орнаментики. Вона виглядає, як блиски сонячного світла на поверхні виробу, що надає декору оправи ще більшої привабливості. Оригінальністю форми вирізняється водосвятна чаша 1720 року з підписом Равича. Виготовлена у вигляді великого кубка, чашу якого підтримує головою та крилами лита напівфігура ангела. На майже циліндричному тулубі в круглому медальйоні карбована багатопостаттєва композиція «Софія – премудрість Божа», подана досить традиційно. Кришка чаші увінчана литою фігуркою Святої Софії. Декор посуднни доповнює орнамент акантових завитків і в’язок плодів і квітів, який на піддоні містить карбовані високим рельєфом черепашки. Подібні черепашки оздоблюють піддони двох парних свічників, виготовлених 1721 року, що мають витончені пропорції. Високий стоян спирається на опуклий, із м’яким заломом піддон, на канфареному тлі якого, окрім черепашок, зображені в’язки плодів, підвішені на стрічках. Низький рівень карбованого рельєфу підкреслює стриманість декору і вишуканість форми предметів. Того самого року Равич виготовив два парні свічники до Успенського собору Києво-Печерської Лаври, від яких лишилися тільки масивні піддони. В основі карбованої орнаментики тут теж використані в’язки, підвішені на стрічках. Але декор виглядає більш виразним завдяки застосуванню різних рівнів карбованого рельєфу та золоченого тла. Майстер поставив свічники на лапи з галькою у пазурах, і можна тільки припустити, який ефектиий вигляд мали ці коштовні вироби. У візерунках Равича часто зустрічаються в’язки плодів, великі стилізовані квіти, голівки ангелів. Але основою орнаментики завжди є акант, який утворює ритмічне плетиво з чітко окресленими тризубчиками опуклих листочків, що нагадують бруньки лози. Майстер полюбляє використовувати різні рівні карбування, це посилює гру світлотіні й надає орнаментиці творів додаткової виразності.

Особливо декоративним виглядає блюдо, зроблене майстром 1723 року для Видубицького монастиря. Воно має круглу форму, усе поле бортика та поверхня денця вкриті візерунком витких стеблин аканту з великими стилізованими квітами. Сюжетна композиція «Чудо Святого архистратига Михаїла» займає лише виступ денця, так звану «омбіліку». Архистратиг Михаїл вважався патроном Видубицького монастиря, чим і пояснюється вибір сюжету. На творах Равича він зустрічається вдруге, перший раз ми його бачили на оправі 1717 року. В порівнянні з оправою сцена виглядає більш динамічною. Постать Св. Михаїла має стрункі пропорції, він енергійним жестом пробиває списом камінь, а чернець, що стоїть навколішки, у німому здивуванні широко розвів руки. Майстер прив’язав подію до місцевого середовища – на задньому плані зображено Георrїівський собор монастиря на тлі дніпровських пагорбів. Таке поєднання ірреального світу з реальним характерне саме для естетики бароко. Композиція вкрита позолотою, як і орнамент блюда, вона дещо губиться серед навколншнього буяння і здалека бачиться як ще одна чудова квітка, але це зовсім не принижує її, бо вона грає роль композиційного центру всього декоративного строю цього прекрасного твору. Равич – майстер нового часу, оригінальний і самобутній. Аналізуючи його творчість, не можна не зупинитися на питанні його авторства групи пам’яток, помічених клеймом із монограмою «I.R.» у прямокутному щитку. Із легкої руки Петренка вони вважаються виробами майстра, хоча форма клейма й написання літер зовсім інші. У вищеозначену групу входить приблизно 60 золотарських робіт, серед яких є датовані й недатовані твори, але всі вони позначені клеймом, і жоден не має авторського підпису. Найраніше датована пам’ятка відноситься до 1731 року, а остання – до 1760 року. М. Петренко вважав, що Равич користувався двома таврами: першим – на початку творчої діяльності, а ось другим – після 1730 року. Найпершою роботою Равича М. Петренко вважає срібну кружку-кухоль із Чернігівського історичного музею. Ця типова для кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. річ має на ручці вигравіруваний герб Івана Мазепи й не могла бути виготовлена пізніше 1708 року, коли гетьман відкрито перейшов на бік шведів. Однак на ній стоїть «пізнє» клеймо Равича, а також клеймо міста Києва, що ставилося на ювелірних виробах з кінця ХVІІ ст. Форма її схожа на форму кружки з першим клеймом – циліндричний тулуб, тільки ручка вигнута більш сміливо й нагадує завиток. На тулубі у трьох медальйонах гравіровані білка, чапля та голуб. Вони оповиті вінками з листя, а між ними

97


Домінанта Бароко

Срібне з позолотою блюдо Київського Видубицького монастиря. 1723

Чудо в Хонах. Центральна частина блюда. 1723

карбовані стеблини аканту, контури малюнка якого розпливчасті, невиразні, зовсім не нагадують манеру Равича, що завжди підкреслював зубчастий характер рослнни. Рельєф карбування – низький, майже площинний. Створюється враження, що цей кухоль зробив інший майстер. Цю несхожість відзначив і сам Петренко, але пояснив її незрілою учнівською роботою Равича (клейма він, мабуть, не бачив). Майстерністю виконання виділяється оправа на Євангеліє із збірки Музею історичних коштовностей України. Золочений декор оправи виглядає переобтяженим, але досить ефектним на чорненому тлі із дрібним трав’яним візерунком. Аналогічну оправу зробив 1722 року київський ювелір Ієремія Білецький. Співпадає і художній задум, і орнаментика твору, що дозволяє датувати нашу оправу 20-ми роками ХVІІІ ст. Оправа помічена другим клеймом. Декілька речей цієї групи орнаментовані візерунком рослиннострічкового плетива, що смугами огортає тулуб виробу. Такий візерунок прикрашає чайник із гербом переяславського полковника Степана Томари, срібну соусницю та велику водосвятну чашу. Роздивляючися пам’ятки другої групи, не можна не зупинитися на двох парних свічниках, що виготовлені 1747 року на замовлення префекта Києво-Могилянської академії В. Лашевського. Тут майстер сконцентрував увагу саме на формі предмета. Стовбур свічників складається з багатьох намистин різної форми, від грушоподібної до дископодібної, має складний триреберний абрис. Ребра утворюють волюти й поставлені на

ніжки-лапки. Орнамент завитків, в’язок, аканту та ламаних стрічок оперізує гладкі медальйони, які дещо розріджують це густе плетиво й підкреслюють вишуканість ліній нижньої частини предмета. Варто зазначити, що пам’ятки другої групи теж мають багато спільних рис – оригінальну форму, складний декор, високий професіоналізм виконання. Орнаментика виробів має дрібний витончений малюнок і карбується переважно низьким, іноді майже площинним рельєфом, її доповнює оброблене пуансоном канфарене тло. Нарешті, другу групу об’єднує ще одна, можливо, першорядна риса: усі пам’ятки зроблені під великим впливом західноєвропейського мистецтва. І річ тут не стільки в запозиченні форм та орнаментів, скільки в самій системі мислення, що виносить на передній план ідеї та образи, чужорідні східноєвропейському християнству. На думку автора, ми маємо справу не з одним майстром, який із часом змінює свою манеру, вдосконалює техніку, а з двома різними майстрами, які деякий час працювали паралельно. Кружка з гербом Мазепи (поч. ХVІІІ ст.), оправа Євангелія (20-ті роки), помічені клеймом з друкованими літерами, є тому підтвердженням. Можливо, Іван Равич, який мав особисте клеймо, почав підписувати свої роботн, щоб його не плутали з іншим майстром, який мав такі самі ініціали на клеймі. Художня спадщина монограміста «I.R.» заслуговує на окреме вивчення і, можливо, розкриє нам ще одне ім’я майстра, що вписав цікаву сторінку в історію української культури.

98


ІМ

Музика

доби бароко

Автор Валентина Снитіна, здобувач КНУКіМ

П

рийняття християнства Київською Руссю зумовило запровадження церковного співу, який був невід’ємною частиною богослужіння. Заразом християнська віра, що дала світові нове релігійне вчення й духовну практику, спиралася на значний попередній духовний досвід, століттями нагромаджений людством. До ХVІІ ст. церква залишалася головним центром музичного професіоналізму. У межах церковної культури були створені високі художні цінності, складалися музичні жанри, розвивалися теорія музики, нотація, педагогіка. Загалом духовна музика, що невідривно пов’язана з гуманістичними ідеями, сприяє звільненню від таких негативних рис, притаманних людській природі, як агресія, насильство, грубість, жорстокість, формуючи в людині здоровий життєвий стрижень, стаючи каталізатором її чистих думок і добрих вчинків. У спілкуванні з духовно-музичним мистецтвом людина набуває етично-морального досвіду, що визначає важливі напрямки її життєдіяльності. До найхарактерніших сфер духовного мистецтва як відбитку церковно-культурних традицій належить музика українського бароко. Наприкінці ХVІ – у першій половині ХVІІІ ст. терміном «бароко» позначали пластичні види мистецтва вигадливої, примхливої форми (від португальського регоlа bаrосса – перлина неправильної форми); пізніше цей термін знайшов застосування і в музиці. Українська музика пройшла тривалий історичний розвиток, але найбільшого розквіту вона набула саме в цей період. У той час на території сучасної України сформувалося кілька осередків розвитку духовної музики – західногалицький, на який більше впливали західні

тенденції розвитку мистецтва, і центральносхідний, київський. Зазначу, що суспільноісторичним підґрунтям бароко в Україні була активізація соціальної та національновизвольної боротьби, що сприяло виникненню козацько-гетьманської держави. Варто зазначити, що ще століттями раніше серед народних музикантів України утворилася відповідно велика кількість «цехових» об’єднань – кобзарських, лірницьких, шкіл сліпих, представників яких цінували у вищих сферах, запрошували у придворні музиканти. Перші професійні об’єднання (братства) народних музикантів – музичні цехи – виникають у містах Кам’янці-Подільському (1571 рік) та Львові (1580 рік). Упродовж ХVІ–ХІХ ст. музичні цехи діяли майже в усіх великих містах України. Серед найдавніших в Україні спеціалізованих навчальних закладів була Січова співацька школа, де готували фахівців для церковних хорів. Практика навчання в цій школі ґрунтувалася на вітчизняних традиціях. У півчій студії Покровської церкви на Січі вивчалася нотна грамота, удосконалювалися навички виконання літургійних піснеспівів. Очолювали студію установники Києво-Межигірського монастиря. Основними рисами цікавої доби бароко є теоцентричність, глибоке душевне переживання перипетій людської долі, напружені протиріччя між гармонійним і дисгармонійним, плинним і вічним, наявність релігійної містики і схоластики, символів тощо. Мистецтво бароко демонструє можливості багатостороннього втілення світу душевних переживань і прагнення перебороти особисті й соціальні пристрасті. Наукові роботи Н. Герасимової-Персидської («Хоровий концерт

99


Домінанта Бароко на Україні в XVII–XVIII століттях», «Партесный концерт в истории музыкальной культуры», «Партесный концерт», каталог творів цього жанру, численні статті, присвячені українській музиці доби бароко), стали визначальними для вивчення цього напрямку музичної історіографії. Архівна діяльність дослідниці сприяла відкриттю такої пам’ятки слов’янської культури як «Граматика мусикійського співу» М. Ділецького – українського композитора епохи бароко. Припускалося, що партесний спів побутував у церковно-співацькій практиці до кінця XVIII ст., проте у жанрі партесного концерту на пізньому етапі не сталося суттєвих змін як щодо форм, так і щодо інтонаційного наповнення. Дослідження партесної творчості до середини XVIII ст. істотно гальмував брак рукописних матеріалів.

грецького). Торкається естетики музичного бароко і Л. Корній, аналізуючи стильові ознаки культури різних історичних епох – Середньовіччя, Відродження, Бароко. Кульмінаційний злет української духовної музики припадає на другу половину XVIII ст. У цей час у національному музичному мистецтві сформувався й розвинувся новий стиль, класиками якого стали українські композитори М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель. Вони блискуче опанували композиторську техніку «латинського» духовного концерту і, схрестивши її з національними традиціями, створили українську барокову церковну музику без інструментального супроводу. У найкращих творах українська духовна музика не поступалася найкращим зразкам тогочасної європейської. Адже онтологічна бу-

У дисертації О. Шумиліної партесна творчість 50–60-х років виокремлена в самостійний етап, у якому простежуються особливості переходу від барокового партесного концерту до хорового концерту другої половини XVIII ст. класичного стилю. Плідною виявилася спроба авторки показати перехідні тенденції комплектації партесних творів і їхньої стилістики середини XVIII ст. Аналізові музичних текстів хорового концерту кінця XVII–XVIII ст. присвячена дисертація В. Ігнатенко, де вона висвітлила основні стильові домінанти барокового музичного мистецтва зазначеної доби. Насиченість музичного тексту поетичними тропами, контрасність та антиномічність, на думку дослідниці, породжені уявленнями про прекрасне епохи бароко. О. Цалай-Якименко у своєму дослідженні узагальнює досвід цілісної системи національної музичної барокової культури Київської школи XVII ст., її естетики. Авторка розглядає механізми сучасного прочитання давньої релятивної нотації та запроваджує методи стилістичної ідентифікації національних різновидів співів (київського, болгарського,

дова барокової духовної музичної культури є загальною – це релігійна концепція людини та теоцентрична картина світу. Тип особистості або суб’єкта духовної музики – це людина релігійна: вона є цілісною особистістю, оскільки перебуває в життєвій гармонії і позбавлена внутрішніх конфліктів. Тому й драматургія барокової музичної культури не містить зіткнень антагоністичних сил. Вона відображає процес духовного перетворення віруючої людини через поєднання двох енергій: божественної та людської, використовуючи духовні символи культури для сакралізації простору. Закономірно, що втілена в партесній музичній культурі солярна символіка протиставляється темряві. Сучасні музиканти поступово повертають і відроджують забуту інструментальну музику українського бароко. З огляду на це у подальших дослідженнях було би коректним глибше дослідити культурно-мистецькі реалії українського сьогодення та виявити світоглядні домінанти збереження барокового «сліду» в музичній культурі України.

100


101


Дефініція Бароко (італ. barocco, букв. – химерний, дивний) – один із головних стилів європейського мистецтва кінця XVI – середини XVIII ст. Бароко було найбільш поширене в країнах, де особливо активну роль відігравала феодально-католицька реакція. Тісно пов’язане з аристократичними колами й церквою. Бароко було покликано славити і пропагувати їхню могутність. Для цього стилю характерні грандіозність, пишність, динаміка, інтенсивність почуттів, пристрасть до ефектних видовищ, поєднання ілюзорного й реального, контрасти масштабів і ритмів, матеріалів, фактур, світла й тіні. Представники (Караваджо, Джамболонья, П’єтро да Кортона, Гваріно Гваріні, Алессандро Маньяско). Джерело: Популярная художественная энциклопедия: Архитектура. Живопись. Скульптура. Графика. Декоративное искусство : энциклопедия / ред. кол.: В. М. Полевой, В. Ф. Маркузон, Д. В. Сарабьянов, В. Д. Синюков. — М. : Большая Российская Энциклопедия, 1986. — 447 с.

Караваджо. Шахраї

П’єтро да Кортона. Папа Урбан Восьмий

Джамболонья. Геракл і Несс

Бароко – напрям у європейському мистецтві й літературі, датується серединою XVI ст. – початком XVIII ст. Прийшов на зміну Відродженню. Виражає почуття непостійності й тривоги, марності буття й трагізму людського існування. Бароко притаманні ускладнена художня форма, специфічні вірші: акростихи, фігурні вірші тощо. Твори характеризуються поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, фантастики й реальності, потягом до гіпербол, антитез. Вирізняється алегоричністю, символізмом, використанням світу-театру, світу-лабіринту. Представники: Педро Кальдерон, Джамбаттіст Маріно, Торквато Тассо. Розквіт українського бароко припадає на XVII–XVIII ст. Воно мало національні джерела (давньоруські витоки, фольклор). Бароковий стиль притаманний творам Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Григорія Сковороди. Джерело: Універсальний літературний словник-довідник : словник-довідник / [авт.-уклад. Оліфієнко С. М.] . – Донецьк : БАО, 2008. – 432 с.

102


103


Проект

104


ІМ

Ця рубрика – своєрідне втілення інтерактивного проекту на папері. «Імперія мистецтва» прагне активно спілкуватися з читачами, а також має гуманістичну мету – наше видання не хоче нав’язувати думки. Ми прагнемо, аби ви збагачували свою «валізу» знань, мислили, демонстрували власні погляди, а також висловлювали побажання. Тож кожен із вас може долучитися до арт-простору «Я + Мистецтво», що створений «ІМ» на сайті http://art1.16mb.com/wordpress. Ми чекаємо на діалог із вами! Коментуйте публікації, діліться враженнями про мистецькі заходи, котрі відвідуєте, творіння, які вам цікаві. «ІМ» прагне підтримувати з вами зв’язок щодня, 24 години на добу, адже наша редакція чудово розуміє, що це нереально здійснити, випускаючи часопис раз на місяць. У журналі читачі знайдуть цікаву інформацію про найголовніші мистецькі події, дослідження, інтерв’ю із яскравими особистостями артобширу. Деякі з цих матеріалів будуть опубліковані на сайті «ІМ». Однак ми не можемо написати про все. Протягом місяця відбувається чимало цікавих заходів, котрі не варто оминати увагою. Про них ви також знайдете інформацію на сайті. Також щомісяця там ми розміщуватимемо тему для роздумів. Найцікавіші думки будуть надруковані в паперовій версії «ІМ» у рубриці «Проект». Скажіть собі: «Я + Мистецтво». Читайте, дивіться, цікавтеся, коментуйте! Зробіть своє життя змістовнішим й активнішим.

105


IмперIя мистецтва КРИВИЙ РІГ Майстерня «Ф-АРТ»: район Соцмісто, тел.: (056) 492-97-13 ЛЬВІВ Галерея «Зелена Канапа»: вул. Вірменська, 7/1, тел.: (0322) 99-70-33 Галерея «Львів-АРТ»: вул. Лесі Українки, 21, тел.: (0322) 35-56-65 Магазин «Книгарня Є»: просп. Свободи, 7, тел.: (0322) 35-73-68 ОДЕСА Галерея «Aurum Art Gallery»: вул. Пастера, 46, тел.: (048) 700-90-05 Галерея сучасного мистецтва «nt-art»: бульв. Лідерсівський, 5, офіс № 166, тел.: (048) 785-59-34 ВІННИЦЯ ТСК Магігранд: пр. Юності, 43, тел.: (0432) 65-71-55 Магазин «Книгарня Є»: пр. 50-річчя Перемоги, 26, тел.: (0432) 26 59 04

ЖУРНАЛ «ІМПЕРІЯ МИСТЕЦТВА» ВИ МОЖЕТЕ ПРИДБАТИ В ТАКИХ МІСЦЯХ ПРОДАЖУ: КИЇВ Книжковий магазин «Наукова думка»: вул. Грушевського, 4, тел.: (044) 279-85-17 Мала галерея «Мистецького Арсеналу»: вул. Лаврська, 10, тел.: (044) 288-51-22 Музей Варвари та Богдана Ханенків: вул. Терещенківська, 15 Салон художніх матеріалів «Скарбничка»: Андріївський узвіз, 36-в, тел.: (044) 279-04-57 Мережа «Книгарня Є»: вул. Лисенка, 3, вул. Спаська, 5, пр. Повітрофлотський, 33/2, вул. Саксаганського, 107/47 Книгарня «Основа»: вул. Пушкінська, 8, тел.: (044) 278-24-34 «Будинок Журналів»: пр. Григоренка 32д, тел.: (067) 440-79-77 Кіоски вул. Горького, 171 вул. Васильківська, 55 пр. Червонозоряний, 148 вул. Велика Васильківська, 124 вул. Пирогова, 2 (ст. м. «Університет») пл. Контрактова, 4 (Гостинний двір) пр. Свободи, 17 пр. Георгія Гонгадзе, 5 пр. Правди, 19-а

ДОНЕЦЬК Арт-центр «Ізоляція»: вул. Світлого Шляху, 3 Арт-центр «Арт-Донбас»: Парк культури та відпочинку ПОЛТАВА Галерея «Арта»: вул. Леніна, 6, тел.: (0532) 61-12-21 ДНІПРОПЕТРОВСЬК «Пан-Українська галерея»: тел.: (056) 721-10-95 Арт-центр «Арт Квартира», пл. Красна 3, кв. 1 ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПП «Потьомкін»: тел.: (0382) 79-56-68

Передплатний індекс: 99960 Передплатити журнал «Імперія мистецтва» ви можете: У всіх відділеннях поштового зв’язку «Укрпошта» і пунктах передплати за каталогом ДП «Преса». У ТОВ «Всеукраїнська передплатна агенція» за тел.: (044) 536-02-22

Фіалко Дарина  
Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you