Page 1

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Українська академія друкарства

М. С. ПАСІЧНИК, С. М. ПАСІЧНИК, О. М. ВАСИЛИШИН

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ДЕРЖАВНОСТІ Конспект лекцій Видання друге, доповнене

ЛЬВІВ — 2011

1


ББК Т3 (4Ук)я 73-1 УДК 94 (477) (075.8) П 191

Рекомендовано Вченою радою Української академії друкарства

Р е ц е н з е н т и: О. М. Сухий д-р іст. наук, проф. (Львів. нац. ун-т ім. І. Франка) М. М. Кріль д-р іст. наук, проф. (Львів. нац. ун-т ім. І. Франка)

Пасічник М. С. Історія України та її державності [Текст] : конспект лекцій / М. С. Пасічник, С. М. Пасічник, О. М. Василишин. — Вид. 2-е, доп. — Львів : Укр. акад. друкарства, 2011. — 760 с. У конспекті лекцій висвітлено питання становлення і розвитку української державності, політичні й релігійні засади формування нації та ін. Книга адресована студентам вищих навчальних закладів.

ISBN 978-966-322-239-4

© Пасічник М. С та ін., 2011 2


ЗМІСТ Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 Лекція 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 Походження українського етносу. Культури східних слов'ян. Зародження державницьких засад на українських землях

Лекція 2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36 Давньоруська Київська держава та її місце в історичній долі українського народу

Лекція 3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 Галицько-Волинське князівство та його роль в утвердженні державотворчих засад Київської Русі

Лекція 4 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100 Україна за часів польсько-литовської колонізації в період 13401569 рр.

Лекція 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122 Україна під владою Речі Посполитої

Лекція 6 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144 Українське козацтво у другій половині ХVІ — першій половині ХVІІ ст.

Лекція 7 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 176 Утворення Української козацької держави за часів Хмельниччини (1648–1657 рр.) 3


Лекція 8 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 206 «Руїна» та її наслідки для української державності. Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу

Лекція 9 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 268 Українська культура ХІV–ХVII ст. Національний одяг: народні традиції та новаторство в моделюванні; вишивання та ткацтво

Лекція 10 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 305 Національно-державницькі ідеї в часи перебування України під владою Російської і Австро-Угорської імперій

Лекція 11 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 369 Перша світова війна та її вплив на державницькі процеси в Україні

Лекція 12 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 392 Відновлення української державності після національної революції 1917–1921 рр.

Лекція 13 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 476 Україна між двома війнами (1921–1939 рр.)

Лекція 14 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 541 Друга світова війна та її вплив на пробудження державницьких ідей в українському суспільстві. Національно-визвольний рух на теренах Західної України в 40-50-х рр.

Лекція 15 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 579 Становлення і розвиток дисидентського руху в Україні

Лекція 16 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 617 Україна на сучасному етапі: утвердження незалежності та розбудова держави

4


Головні події в історії України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 714 Короткий термінологічний словник . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 726 Іменний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 747 Література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 752

5


Лекція 13 УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921–1939 рр.) ПЛАН 1. Україна в роки «воєнного комунізму» і нової економічної політики. 2. Входження України до СРСР. 3. Досягнення і ускладнення процесу українізації (коренізації). 4. Насильницька колективізація в українському селі. 5. Голод 1932–1933 рр. як геноцид проти українського народу. 6. Тоталітарний політичний режим в Україні.

1. Внаслідок поразки національної революції та громадянської війни становище України було надзвичайно складним. Під час військових подій та епідемій загинуло близько 1,5 млн. людей. Характерною ознакою економічного життя стало згортання виробництва, яке за собою потягло нестачу продовольства, палива, а також безробіття. Таке становище було спричинене і політикою більшовиків, які намагалися встановити так званий «соціалістичний лад», перетворивши народи колишньої царської Росії, в тому числі й український, в об’єкт небаченого за масштабом і жорстокістю експерименту. З метою виконання більшовицької програми, а також для забезпечення продовольством Червоної армії та населення промислових центрів навесні 1919 р. на території України було введено сувору економічну політику під назвою «воєнного комунізму». Ця політика передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, централізований розподіл продуктів і товарів. 476


Центральне місце в політиці «воєнного комунізму» займала «продрозкладка» — експропріація зерна у селян. Повністю надлишки сільськогосподарської продукції, перш за все хліб, треба було звозити у пункти і здавати державі. Більшовиками були створені в українських селах комітети незаможних селян (комнезами). Їх члени, маючи перевагу при розподілі землі, були звільнені від податків. З їхньою допомогою матеріальна база заможних селян була вкрай підірвана. Велика кількість селянства зовсім припинила виробництво. Поряд із зменшенням виробництва продуктів харчування південні райони охопила посуха, внаслідок чого становище в цих регіонах стало катастрофічним. Почався голод. З осені 1921 р. радянські органи визнали це як факт. Всередині країни та за кордоном була організована масова кампанія допомоги голодуючим. Але кількість голодуючих зростала і досягла на кінець 1922 р. (за офіційними, далеко не повними даними) 5,6 млн. осіб, або 25% жителів України. 13,5 млн. пудів українського хліба було продано за кордон. Політична криза охопила майже всі галузі України. Навіть у Росії почало зростати незадоволення політикою більшовиків серед селян і робітників. Найбільш драматичним був виступ донедавна палких прихильників більшовицької партії — моряків Кронштадту. Вони підняли прапор повстання проти «самодержавства комісарів», за владу рад без більшовиків, проти політики уряду щодо селян та робітників. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання (15 тисяч захисників Кронштадту були знищені без суду й слідства), В. Ленін та його партія були змушені визнати провал політики «воєнного комунізму» і прийняти рішення до зміни більшовицької тактики. Мабуть, тому на Х з’їзді РКП(б) 1921 р. В. Ленін висунув ідею про небхідність прийняття нової економічної політики (НЕПу), яка передбачала здійснення комплексу заходів перехідного періоду. Основним завданням НЕПу було заспокоїти селянські маси, забезпечити їм стимули до збільшення виробництва продуктів. З цією метою замінили продрозкладку помірним прод477


податком, після сплати якого селянин мав право продавати рештки продукції на вільному ринку, встановлюючи свої ціни. Бідніше селянство взагалі не мало сплачувати податку. Значну частину земельного фонду країни розподіляли між селянами. Були дозволені певна лібералізація і децентралізація економіки. НЕП ліквідував контроль уряду над внутрішньою торгівлею, віддав в оренду дрібні та частково середні підприємства, сприяв розвитку кооперації, заохочував до певної міри іноземні капіталовкладення, що сприяло розвиткові приватної ініціативи й економічного життя в цілому. Проте ленінська партія погоджувалася лише на тимчасовий компроміс із підприємництвом і не збиралася відмовлятися від мрії створити соціалістичну економіку. Саме тому уряд залишав за собою контроль за такими «командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля. Йдучи на поступки в економічній сфері, більшовики не допускали їх в політиці. Значна частина більшовиків не зрозуміла нової економічної політики, вважала її відступом від завойованих позицій. Дехто на знак протесту навіть виходив з партії. Не відразу прийняли НЕП і деякі керівні діячі в Україні. Пленум ЦК КП(б)У під головуванням тодішнього першого секретаря В. Молотова у постанові, прийнятій незначною більшістю голосів, відзначав недоцільність у всеросійському масштабі і непридатність для України заміни продрозкладки продподатком. Проте ідея НЕПу перемогла. 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продподатком; а 29 березня уряд видав декрет про його норми і розмір. Для зернових культур продподаток визначили в 117 млн. пудів замість розкладки з урожаю 1921 р. в 160 млн. пудів. Селяни, які виконали продрозкладку з урожаю 1921 р., могли вільно реалізувати надлишки своєї продукції. Економіка країни була багатоукладною. Велика промисловість, зокрема важка індустрія, переважно була усуспільнена. 478


Разом з тим, щоб прискорити відродження промисловості і налагодити обмін між промисловістю і сільським господарством, багато дрібних підприємств передали як організаціям (комнезамам, кооперативам, артілям), так і приватним особам (нерідко колишнім власникам). В Україні з 1921 р. було здано в оренду 5200 дрібних підприємств харчової, шкіряної, хімічної та інших галузей промисловості. Орендну плату для організацій порівняно з приватними власниками знизили наполовину, їм надавали перевагу в отриманні державних замовлень, сировини, палива, устаткування. Приватний капітал контролював у перші роки НЕПу 75% роздрібного товарообігу. У зв’язку з переходом до НЕПу в країні почали діяльність орендарі, приватні торговці, комісіонери, банківські ділки — так звані непмани. Заохочуючи підприємництво в інтересах відродження продуктивних сил, влада віддавала перевагу державному капіталізмові. Великі промислові підприємства могли передавати тільки в концесію іноземцям. Та оскільки такі умови господарювання іноземці не вважали для себе вигідними, концесійна форма державного капіталізму майже не розвивалася. Продрозкладка була одним з головних джерел фінансування розвитку промисловості. Ліквідація продрозкладки обмежила кошти, призначені для відродження промисловості. Наявні незначні ресурси витрачали на подолання голоду на селі, на створення промислових об’єктів, зв’язаних з переробкою сільськогосподарської сировини. Через нестачу палива, сировини, продовольства чимало заводів важкої індустрії довелося законсервувати. Під час воєнного комунізму націоналізовані підприємства були підпорядковані главкам, якими керувала Вища Рада Народного Господарства (ВРНГ). Підприємства не мали самостійності: не продавали, а здавали продукцію главкам на основі домовленості, не купували, а отримували сировину і матеріали. З пере479


ходом до непу систему «главкізму» ліквідували, а підприємства об’єднувались у госпрозрахункові трести. Як метод господарювання, госпрозрахунок грунтувався на самоокупності підприємств і передбачав не тільки незбитковість, а й отримання додаткового продукту — прибутку. Прибуток від націоналізованої промисловості мали спрямовувати на розширення виробництва, фінансування державних витрат, поліпшення добробуту населення. Трести, які збанкрутували, повинні були докорінно реорганізуватись або закривалися. В Україні трести почали організовувати з осені 1923 р. Переважну більшість великих кам’яновугільних шахт, де на початок 1923 р. працювало близько 94 тис. робітників, об’єднував трест «Донвугілля», 15 металургійних заводів, частина яких була законсервована, та ряд кам’яновугільних шахт входили до тресту «Південьсталь». Деякі машинобудівні заводи об’єднував «Машинотрест», залізорудну промисловість — Південнорудний трест. Хімічна промисловість складалася з трьох трестів — «Хімвугілля», «Склосода», «Коксобетон». У харчовій промисловості діяли «Цукротрест», «0лійтрест», «Бахсіль» та інші. Усього на діючих промислових підприємствах, охоплених трестами, працювало близько 220 тис. робітників. Особливу увагу приділяли відродженню Донбасу. З 1926 по 1929 рр. головою «Донвугілля» був призначений Г. Оппоков (Ломов), переконаний більшовик. За час його керівництва 30% шахт електрифікували, видобуток вугілля зріс у 3,3 раза. Почалося будівництво низки великих об’єктів електроенергетики — Штерівської та Чугуївської ДРЕС, Дніпровської гідроелектростанції. В УРСР було збудовано 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування. Більше половини їх продукції відправляли в інші республіки. У 1922 р. на Кічкаському машинобудівному заводі (біля м. Олександрівська — тепер Запоріжжя) створили перший трактор, а в 1924 р. тут почали виробництво потужних гусеничних тракторів «Комунар». 480


Уже в 1926 р. довоєнний рівень виробництва в країні було перекрито, деяку частину капіталовкладень вперше вдалося спрямувати на новобудови. Аграрні перетворення в Україні були в основному зевершені у 1923 р. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в 1,5 раза за рахунок передачі їм поміщицьких, удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства, яка перевищувала трудову норму. Трудовою нормою вважали земельну площу, яку селянин був здатний обробити силами власної сім’ї без застосування найманої праці, в малоземельних районах вона була меншою, а з багатоземельних — більшою. В цілому ж у користування селянам було продано понад 31 млн. десятин землі, тобто 92% земельного фонду України, решта залишалася в розпорядженні держави і була призначена для промислового та радгоспного будівництва. Внаслідок аграрних перетворень кількість господарств заможних селян на 1923 р. порівняно з дореволюційним періодом різко скоротилася. Значно зменшилося і число бідняцьких господарств. 2. Національно-визвольний рух та нетривале існування Української державності були причиною того, що навіть після їх поразки й завоювання українських земель Радянською Росією більшовики змушені були піти на здійснення заходів, спрямованих частково на задоволення права українського народу на самостійне життя. Хоч і маріонеткові, але було створено Всеукраїнський центрально-виконавчий комітет (ВУЦВК) та Раду народних комісарів (РНК) України. Щоб зменшити опір українського народу та посилити прорадянські настрої в Україні, В. Ленін вже в грудні 1919 р. вважав за потрібне, щоб ЦК російської комуністичної партії більшовиків прийняв таку резолюцію: « Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на позиції визнання самостійності УРСР». Далі читаємо: «1. РСФСР і УРСР входять між собою у військо481


вий і господарчий союз, тому для кращого здійснення зазначеної мети, обидва уряди оголошують об’єднаними такі комісаріати: перше — військових і морських сил, друге — Вищу раду народного господарства, третє — зовнішнього торгу, четверте — фінансів, п’яте — праці, шосте — шляхів, сьоме — пошт і телеграфу». Отже, ще за два роки до широко рекламованого так званого Союзного договору 1922 р. радянську Україну позбавили всіх ознак реального суверенітету, забравши армію і флот, управління економікою і зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресурсами, шляхами і навіть засобами зв’язку. Цей нерівноправний, підневільний і колоніальний договір підписали представники РСФСР В. Ленін та Г. Чичерін і представник УРСР Х. Раковський. Проти підписання цього договору на V Всеукраїнському з’їзді Рад в лютому 1921р. виступили ліві есери. Член ЦК УКП Михайло Авдієнко домагався на з’їзді повного відокремлення УРСР від РСФСР, зачитав проект резолюції про недовір’я урядові, але її не було прийнято. Таким чином, у 1922 р. Україна підійшла до підписання нового договору як колонія. Вона не могла передати новоутвореному Союзові те, чим уже не володіла. Відбулося фактичне злиття загальнофедеративних структур з органами Російської федерації. До того ж зв’язки національних республік з РСФСР розвивалися у напрямі їх поступового поглинання. Зважаючи на певне невдоволення республіканських партійних комітетів, ЦК більшовицької партії змушений був створити у серпні 1922 р. комісію, яка працювала над вдосконаленням відносин між республіками. Через важку хворобу В. Ленін у дебатах, що розгорнулися, брав обмежену участь. Тому Й. Сталін — комісар у справах національностей і генеральний секретар ЦК більшовицької партії — відігравав ключову роль. Він запропонував комісії проект «Про 482


взаємовідносини РСФСР з незалежними республіками», в якому пропонував республікам увійти до Російської федерації. Для забезпечення їх інтересів Сталін пропонував культурну автономію. Це викликало хвилю протестів неросійських більшовиків. Дехто з українських комуністів кваліфікував це як російський шовінізм. Увесь ЦК грузинської комуністичної партії на знак протесту подав у відставку. В. Ленін зумів втрутитись у роботу комісії, виступивши з критикою проекту Й. Сталіна, і запропонував ідею федерації, вважаючи необхідним надати кожній республіці право вільного виходу із «союзу рівних». Але це була фікція. Республіки могли вийти із Союзу тільки за згодою Комуністичної партії. Сама ж побудова партії як інструменту влади не могла гарантувати збереження суверенітету республік. Партія була організацією високоцентралізованою, переважно російською, центр її перебував у Москві. Тому ленінський план створення Союзу мав чисто формальний, декларативний характер, що не міг гарантувати реального суверенітету України та інших республік. VII Всеукраїнський з’їзд Рад, який почав роботу 10 грудня 1922 р., звернувся до з’їздів Рад усіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення СРСР. Через кілька днів, 30 грудня 1922 р. відбувся І з’їзд Рад СРСР. Було обрано ЦВК СРСР і чотирьох його голів, від України — Г. Петровського. Раніше було прийнято вважати, що 30 грудня 1922 р. затвердили Союзний договір як правову основу новоствореного СРСР. Але це не так. Договір про утворення СРСР затвердили лише в основному. Його повинен був доопрацювати ЦВК разом із урядами республік. Лише після цього, тобто після внесення доповнень і змін, договір мали ввести в дію — спершу на наступній сесії ЦВК СРСР, а остаточно ратифікувати на другому з’їзді Рад СРСР. Лише після всіх цих заходів проект договору мав перетворитися у справжній Договір про утворення СРСР. 23 травня 1923 р. на об’єднаному засіданні Презиції ЦВК і РНК 483


УСРР було розглянуто і прийнято з поправками проект Союзного договору, який подали комісії. Український проект договору передбачав розширення суверенних прав республік, котрі входили в Союз. На початку червня 1923 р. проект УРСР було передано у Москву. Під час розгляду цей проект різко критикували Сталін та його оточення. Керівництво республіки і особливо Х. Раковського звинуватили у конфедералізмі. Український варіант договору не взяли до уваги. Прийнятий без урахування думки української сторони союзний договір був наскрізь пройнятий центризмом. Тринадцята його стаття проголошувала: «Декрети і постанови РНК СРСР обов’язкові для всіх союзних республік і беруться до виконання безпосередньо на всій території Союзу». У компетенції союзних республік і, зокрема України, залишалися внутрішні справи, юстиція, освіта, землеробство, охорона здоров’я, соціальне забезпечення. Жорстока централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження і так куцих прав союзних республік, які об’єдналися в Радянському Союзі. Проте сам факт існування та визнання Української Соціалістичної Радянської республіки з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, центром, апаратом, можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу. 3. Однією з важливих умов розв’язання завдань радянського національно-державного будівництва була політика коренізації, яка в республіці набула форми українізації. Основний зміст її полягав у залученні корінного населення до державного й господарського будівництва, у врахуванні національних факторів у справі комплектування кадрами партійного і державного апарату, громадських організацій; у запровадженні в усіх установах української мови; в організації мережі шкіл, вищих навчальних закладів, видавничої справи українською мовою; у вивченні 484


національних обрядів і звичаїв населення, соціально-політичних й історико-побутових умов України, у розвитку української культури. Досвід державно-правового розв’язання низки питань, що пов’язували, зокрема, а проблемами української мови, діловодства тощо заслуговують на увагу і в сучасних умовах. Законодавче розв’язання питань відкриття шкіл та організації в них занять рідною мовою слід віднести ще до першого періоду існування Радянської влади в Україні. Так, вже 11 січня 1918 р. ЦВК Рад України прийняв декрет про скасування обов’язкової загальнодержавної мови. В опублікованому 17 лютого того ж року офіційному повідомленні секретаріату народної освіти за підписом В. П. Затонського відзначалося: «В Українській республіці, яка тепер стала справді народною, всі національності мають однакові права. Державна мова знищується, кожний має право користуватися тією мовою, яку він вважає найкращою. Всі школи — українські, російські, єврейські — повинні відкритися і продовжувати свою святу справу народної освіти під контролем і керівництвом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів». В резолюції І Всеукраїнської конференції Рад селянських депутатів (22 січня 1918 р.) про мову на Україні було вказано, що конференція вважає невід’ємним правом кожного громадянина розмовляти тією мовою, яку він вважає рідною. Як бачимо, у цей період основна увага органів влади була спрямована на скасування державності будь-якої мови, насамперед російської, на утвердження мовної рівноправності. Після відновлення Радянської влади на Україні питанню викладання мови також приділялася увага. Уже в Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду республіки від 26 січня 1919 р. підкреслювалося, що він відкидає будь-яке національне гноблення і оголошує, «що мова викладання у школах залежатиме від волі місцевого робітничого і селянського населення. Що стосується вищої школи, то створення паралельних курсів на різних розмовних мовах України дасть можливість кожному навчатися своєю рідною мовою». 485


4 березня 1918 р. Наркомат освіти прийняв постанову про обов’язкове вивчення в школах місцевої мови, а також історії та географії України. У постанові підкреслювалося, що царизм протягом довгого часу забороняв українську мову і переслідував українську культуру, у зв’язку з чим постає завдання активно працювати в напрямі їх розквіту для здійснення ідей інтернаціоналізму та соціалістичної перебудови суспільства. З цією метою у школах з російською мовою викладання запроваджувалося обов’язкове вивчення української або однієї з мов, якою розмовляло місцеве населення (польської, єврейської, німецької та ін.). Крім того, Наркомос вважав за доцільне запровадити обов’язкове викладання в школі історії та географії України. Недооцінка гостроти і специфіки мовної політики в Україні відповідальними радянськими і партійними працівниками в цей період позначалася й на недосконалості законодавства з цього питання. Адже у першій Конституції УРСР 1919 р., де проголошувалися рівні права за усіма трудящими, незалежно від їх расової або національної приналежності, нічого не сказано про питання мови. 22 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет звернувся зі спеціальною відозвою до народних вчителів, в якій накреслив цілу програму відродження української культури. Українське вчительство закликалося активніше брати участь у національно-культурному будівництві, у створенні нової школи. 21 лютого 1920 р. ВУЦВК прийняв постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською». Відповідно до неї ніяких переваг російській мові не надавалося. Всі установи зобов’язані були приймати заяви й інші справи обома мовами, а за відмову винуватці мали притягатися до відповідальності за всією суворістю військово-революційних законів. Це був, по суті, перший законодавчий акт стосовно українізації. Було вжито низку заходів на його виконання. Так, на початку березня 1920 р. Реввійськрада Південно-Західного фронту розіслала інструкцію, в якій пропонувалося усім командирам 486


і комісарам у стосунках з місцевим населенням та органами цивільної влади користуватися українською мовою нарівні з російською. Там, де не було осіб, які володіли українською мовою, дозволялося вводити до штату перекладачів. З метою формування нових українських військових з’єднань надалі були створені у Харкові та Києві школи Червоних старшин, де викладання здійснювалося українською мовою. На початку травня 1920 р. Наркомат освіти УСРР видав циркуляр, в якому запропонував під час проведення літньої кампанії організувати курси підготовки працівників дошкільного виховання, шкільної та позашкільної, професійної освіти з обов’язковим введенням до програм українознавства і української мови, причому вони повинні бути джерелом живого пізнання сучасного економічного і культурно-побутового стану України. Продовжуючи цю лінію, Політбюро ЦК КП(б)У 12 липня 1920 р. запропонувало наркому освіти Г. Ф. Гриньку розробити і внести до Раднаркому УСРР декрет про обов’язкове викладання в усіх школах української мови. А через два місяці на його засіданні було розглянуто проект закону про українізацію (так він був названий у протоколі засідання). Наркому освіти було запропоновано конкретизувати його і доповнити пунктом про те, що державні установи, які спілкуються безпосередньо з трудящими, повинні мати штатних співробітників зі знанням української мови. У цьому ж місяці РНК УСРР прийняв постанову про впровадження української мови в школах і радянських установах. Наркомосові було доручено розробити план широкого розвитку шкільних закладів з викладанням українською мовою, негайно запровадити її як обов’язковий предмет навчання в школах, видати нею достатню кількість необхідних підручників, а губвиконкоми зобов’язувалися випускати не менше однієї української газети. Водночас радянські службовці мали вивчити мову у вечірніх школах, а керівники установ — вжити заходів для прийняття на службу тих працівників, які володіють укра487


їнською мовою і можуть задовольнити відповідні потреби населення. 26 жовтня 1920 р. було прийнято положення про народний суд, за яким в усіх судових установах республіки ведення справ провадилось українською і російською мовами, а також іншою мовою, яка є в даній місцевості переважною. Питання про українську мову порушувалося в резолюції III сесії ВУЦВК (листопад 1920 р.). Сесія доручила Наркомосові вжити усіх заходів для виконання декрету Раднаркому про обов’язкове її опанування усіма службовцями державних (цивільних і військових) установ республіки. V Всеукраїнський з’їзд Рад (березень 1921 р.) схвалив роботу наркомату освіти з усунення національної ворожнечі й розвитку української мови як мови більшості трудящих мас України. За даними наркомату освіти в 1921 р. близько 63% установ соціального виховання вживали в роботі українську мову. В губерніях становище було таке: в Подольській, Полтавській, Київській — близько 90%, у Волинській — 70%, Миколаївській і Одеській — 30%, Харківській і Донецькій — 20%. Але у губернських містах справи йшли гірше, наприклад у Києві та Катеринославі таких установ було лише 20–25%. Ще більша відмінність спостерігалася у правобережних губерніях і на Полтавщині. Складною була ситуація в системі вищої школи. Українські інститути були створені лише у Києві, Умані, Одесі, Кам’янець-Подільську, а в інших містах (навіть не у всіх) організовувалися лише українські кафедри. Отже, як бачимо, з початку 1920 р. законодавчим питанням української мови як мови переважної більшості населення стало приділятися більше уваги. В цей же період поширився термін «українізація», хоч він розглядався тоді лише як важливий засіб комуністичної освіти трудящих. Повністю українізація була введена в ранг державної політики спільною постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. У ній проголошувалася рівноправність мов і пропонувалися термінові заходи щодо розвитку української мови. Крім 488


того, відзначалося, що відносно слабкий розвиток української школи й культури, відсутність навчальних посібників та підготовлених кадрів призводять до фактичного переважання в республіці російської мови. Передбачалося насамперед провести українізацію навчально-виховних і культурно-освітніх закладів. Визначаючи практичні заходи щодо втілення в життя резолюції XII з’їзду, Четверта нарада ЦК РКП(б), у якій взяли участь відповідальні працівники національних республік і областей (9–12 червня 1923 р.), вказала на необхідність систематичної і неухильної роботи в галузі націоналізації державних і партійних установ з метою поступового впровадження в діловодство місцевих мов, зобов’язавши відповідальних працівників вивчити їх. До роботи у радянських установах рекомендувалося залучати лояльні елементи місцевої інтелігенції. Передбачалося також створення військових шкіл у республіках і областях для підготовки за певний строк командного складу з місцевих людей, що могли стати потім ядром для організації національних військових частин. Ці питання неодноразово обговорювалися у керівних органах республіканської партійної організації, зокрема на її листопадовому (1920 р.) пленумі ЦК, 1-й Всеукраїнській нараді КП(б)У (травень 1921 р.), лютневому (1922 р.) пленумі ЦК. Останній, розглянувши проект директив із національного питання на Україні голови Раднаркому УСРР X. Г. Раковського, ухвалив прийняти його за основу з деякими змінами. Зокрема, пленум ще раз підтвердив необхідність знання державними службовцями української мови, а також встановив, що «... мова викладання в школах запроваджується згідно з волевиявленням населення. Думка ж викладацького персоналу при визначенні мови викладання до уваги не повинна братися». Остаточну редакцію тез здійснила комісія у складі Д. 3. Мануїльського, М. О. Скрипника, В. П. Затонського, С. В. Косіора та Г. Ф. Гринька. Жовтневий пленум ЦК підтвердив і доповнив постанову лютневого, прийнявши її як директиву з національного питання, де було 489


накреслено заходи щодо розвитку української мови, культури, шкільної та видавничої справи. Зокрема, вказувалося на необхідність заборони установам та службовим особам відмовлятися від розгляду документів та матеріалів лише на тій підставі, що вони написані українською чи російською мовами. Було зафіксовано також положення, що в школах із російською мовою викладання необхідно запровадити обов’язкове вивчення української, а в школах з українською мовою — викладання російської. Мова викладання мала впроваджуватися за волевиявленням населення. Все це здійснювалося за постановами Ради й узаконювалося особливими декретами. Аналіз тексту директив, вміщених у першому томі збірника «Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів», та проекту тез X. Г. Раковського свідчить, що саме його проект було взято за першооснову вказаних директив із доповненнями, які були прийняті на лютневому і жовтневому пленумах з деякими редакційними змінами. При цьому слід зазначити, що цей проект вміщував пункт, який не ввійшов до опублікованого тексту директив. На думку Раковського, рівноправними державними мовами мали бути українська і російська; мовам усіх національностей (єврейській, німецькій, польській, болгарській та ін.) надавалася б повна гарантія вільного розвитку. Крім того, поступове витіснення російської мови, за його передбаченнями, мало стати підсумком природного розвитку української культури, а не наслідком адміністративного розпорядження і тиску згори. Однак зазначимо, що і в той час X. Г. Раковський не був противником української мови, хоч як голова Раднаркому УРСР не все зробив для припинення ущемлення її прав. На згаданому з’їзді Рад він сказав, зокрема: «Але ми так само не можемо як Радянська влада, ми не можемо не заходячи в суперечність із самим собою, не можемо й не повинні відбирати можливості в українських селян, щоб вони могли своєю рідною мовою вести свою пропаганду. Коли український селянин матиме свою 490


власну інтелігенцію, комуністичну інтелігенцію, радянську інтелігенцію, коли він, український селянин, з української мови зробить знаряддя свого визволення, тоді не потрібні ніякі декрети, щоб мова, якою говорить величезна більшість населення, стала фактично домінуючою мовою. Але цього не потрібно робити декретами; декретування мови е тільки реакційним заходом робітничо-селянського правління. Треба, щоб не було ніякого тиску. Я повинен перед вами заявити, що нам довелося оголосити догану комісарові пошт і телеграфів, який, всупереч духові й букві урядової декларації, видав наказ, що політичне діловодство на пошті й телеграфі повинно вестися виключно російською мовою. Тут всі мови однакові». Таким чином, X. Г. Раковський, виступаючи проти вольового розв’язання мовної проблеми, у 1922 р. (порівняно з 1919 р.) дещо змінив свою позицію щодо державної мови на Україні, вважаючи, що такими мають бути дві — російська й українська. За дорученням жовтневого Пленуму ЦК КП(б)У, на основі і з урахуванням рішень VII конференції КП(б)У (квітень 1923 р.) було вироблено широкий план розвитку української радянської культури, мови та українізації державного і господарського апарату. Планом передбачалися заходи у сфері українізації діловодства, навчальних закладів, партосвіти, розвитку культури та мов національних меншостей. У матеріалах комісії ЦК, яка готувала план, російська й українська мови визначалися «державними». І. Г. Петровський запропонував написати «загальновживані мови». Однак його пропозицію більшістю голосів було відхилено. Г. І. Петровський та М. В. Фрунзе, не погодившись із таким рішенням, висловили особливу думку з цього приводу. 20 червня 1923 р. пленум ЦК КП(б)У, обговоривши їхню пропозицію, погодився її прийняти. Вищезгадані проблеми перебували й далі в центрі уваги пленумів ЦК КП(б)У, зокрема березневого й квітневого 1925 р., червневого 1926 р. з’їздів та конференцій республіканської парторганізації. 491


У процесі здійснення українізації долалося чимало труднощів, що були пов’язані із зросійщенням міста і більшої частини пролетаріату, недооцінкою окремими більшовиками значення національного питання в Україні. Позначалася також відсутність книг, підручників, словників з української мови, спеціалістів і відповідальних працівників органів, які вільно володіли б нею. Так, якщо на початку 20-х років 80% населення республіки становили українці, то органи влади на 95% обслуговувались російськими або зросійщеними працівниками. Із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабу українською мовою вільно володіли лише 797. Звідси випливала необхідність зламати психологію людей в ставленні до українізації, переконати в її необхідності. Умови громадянської війни не давали можливості реалізувати політику українізації. І тільки з переходом до мирного життя вона почала здійснюватися послідовніше в усіх аспектах як елемент демократизації. 1 серпня 1923 р. було видано постанову ВУЦВК і Раднаркому УРСР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української мови» 27 липня — декрет «Про заходи по українізації навчальновиховних та культурно-освітніх установ». Ці акти стали правовою основою в посиленні українізації державного апарату. Було зазначено, що робітничо-селянський уряд республіки, вважаючи обов’язковим в майбутньому знання службовцями російської мови, яка є засобом міжнаціонального спілкування, визнає необхідним, насамперед протягом найближчого періоду, зосередити увагу держави на розширенні сфери вживання української мови. Визнання досі формальної рівності між двома найбільш поширеними на Україні мовами констатувалося недостатнім. Внаслідок порівняно слабкого розвитку української культури взагалі й школи зокрема, де через брак навчальних посібників, підготовлених кадрів на практиці фактично переважала російська мова. 492


Для усунення цієї нерівності законодавчими актами передбачалися практичні заходи, які при рівноправності мов усіх національностей, що функціонували на території України, мали забезпечити українській місце, відповідне кількості українців на території республіки. Підтвердивши створення кожному рівних можливостей у його відносинах із державними органами та цих органів із громадянами користуватися рідною мовою, ВУЦВК і Раднарком УРСР постановили, що з огляду на чисельну перевагу населення, яке розмовляє українською мовою, вона є провідною для офіційних зносин. Відповідно ж до політичної і культурної питомої ваги російської мови у республіці, відзначалося далі в постанові, «вважати за найпоширеніші на Україні обидві мови — українську і російську». У зв’язку з цим робітничо-селянська влада у зверненнях до населення мала в цілому користуватися ними двома. В межах адміністративно-територіальних одиниць (районів, округів, губерній) та в містах, де більшість населення належала до національних меншостей (тобто перевищувала за своєю чисельністю половину усього населення тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці), органи влади мали користуватися мовою більшості населення. На з’їздах, засіданнях Рад, зборах, мітингах, конференціях, прилюдних читаннях і всіляких публічних виступах кожному громадянинові надавалося право вільно говорити своєю рідною мовою. Було накреслено широкий комплекс практичних заходів щодо впровадження української мови у діловодство центральних і місцевих державних органів та установ, її вивчення їхніми працівниками (організація спеціальних курсів тощо). Із запровадженням вищезазначених законодавчих актів той, хто не володіє обома найбільш поширеними мовами, не може бути прийнятий на службу, а той, хто уже перебуває на державній службі, мусить вивчити їх протягом року. Ті, хто не вивчить українську мову до встановленого терміну, звільнялися з державної служби і не могли бути прийняті в жодну установу без знання української мови. 493


Внаслідок вжитих заходів протягом 1924–1925 років українську мову було впроваджено в діловодство переважної більшості райвиконкомів, окрвиконкомів, у багатьох республіканських відомствах, а також майже в усіх школах соціального виховання та профосвіти. Пленум ЦК КП(б)У, що відбувався 22 березня 1924 р., звернувши увагу на значні досягнення в українізації низових органів, вказав, однак, на недостатність цієї роботи в центральних, губернських та окружних. Жовтневий пленум цього ж року вирішив продовжити терміни українізації, а лютневий (1925 р.) обговорив питання про повне проведення її в державному апараті, Велику роль для активізації згаданих процесів відіграв квітневий (1925 р.) пленум ЦК КП(б)У, на якому за дорученням Політбюро з доповіддю виступив О. Я. Шумський. Основну увагу в своєму виступі він приділив внутрішнім проблемам національної політики партії в республіці, а також порушив питання українізації в широкому соціально-культурному розумінні. Було ухвалено резолюцію «Про українізацію», в якій було викладено основні положення доповіді О. Я. Шумського й накреслено чергові завдання партії у цій справі. Окресливши труднощі у її виконанні, пленум визначив історичні умови, які сприяли здійсненню українізації, а саме: значна частина пролетарів походила із селян-українців і знала мову та побут корінного населення; КП(б)У і комсомол мали значні кадри з українців; українська мова споріднена з російською, що полегшувало її вивчення тощо. В резолюції також йшлося про недоліки проведення цієї роботи, тому й було поставлено завдання продовжити і прискорити українізацію державного, партійного та профспілкового апаратів й усього громадського життя. Пленум ЦК вказав, що той пасивний опір з боку частини робітників і членів партії, на який іноді вона наштовхувалася, пояснювався упередженістю, що склалася в суспільстві внаслідок запеклої боротьби під час громадянської війни. У документі містився заклик до усього робітничого класу України, щоб він, незважаючи на національну приналежність, оволодів українською мовою і брав активну участь в соціалістичному будівництві. 494


Керуючись партійними директивами, ВУЦВК і Раднарком УРСР у постанові від 30 квітня 1925р. на доповнення до постанови від 1 серпня 1923 р. накреслили заходи щодо завершення українізації до 1 січня 1926 р. Передбачалося в усіх державних установах й торговельно-промислових підприємствах, крім призначених для обслуговування національних меншостей і громадських організацій публічно-правового характеру, де вона впроваджувалася окремим порядком і в окремі терміни, впровадити в діловодство українську мову. Встановлювалося, що усі відносини між собою державні установи і державні торговельно-промислові підприємства на території УРСР здійснюють українською мовою, а з такими ж установами й підприємствами за її межами — російською або мовою тієї республіки, куди пишеться звертання. Загальносоюзні господарські організації зобов’язувалися у справах з українським населенням (договори тощо), центральними й місцевими організаціями республіки вести діловодство українською мовою. Відповідальність за дотримання встановленого порядку покладалася безпосередньо на їхніх керівників. До 1 січня 1926 р. усі акти публічно-правового характеру, а також бланки, штампи, вивіски, етикетки тощо належало перекласти українською мовою. Новим кроком у справі українізації державного апарату став IX Всеукраїнський з’їзд Рад (3–10 жовтня 1925 р.), який доручив урядові поглибити цю роботу, а також посилити увагу до задоволення відповідних потреб національних меншостей. Постановою Всеукраїнської центральної комісії з українізації від 31 грудня 1925р. в усіх державних друкарнях запроваджувалися посади відповідальних українських коректорів, осіб вищої кваліфікації щодо знання мови, які здійснювали перевірку перед випуском продукції, друкованої українською мовою. 15 червня 1926 р. комісія визначила порядок впровадження української мови у діловодство товарних бірж УРСР. У березні 1927 р. вона встановлювала, що всі державні установи й підприємства можуть приймати на службу людей із 495


наявністю посвідки про знання української мови за 1-ю чи 2-ю категоріями за підписом голови комісії з українізації установи, де ця особа складала іспит, й офіційного представника органів освіти. Ці правила не стосувалися при прийнятті на службу: а) осіб, коли їхня праця не стосується діловодства (вагоноводи, лічильники гільз на тютюнових фабриках тощо), а також осіб обслугового персоналу (прибиральниці, стайничі, сторожі, грубники тощо); б) запрошених з інших союзних республік або з-за кордону на тимчасову працю (інженерів, архітекторів тощо), а також тих самих осіб, запрошених на постійну працю за умови, що вони вивчать українську мову. Встановлювалось, що для осіб, які не мають посвідок про знання української мови і бажають дістати посади в установах УРСР, організовувались спеціальні кваліфікаційні комісії, які за певну плату перевіряли б знання української мови. Учні вищих та професійних шкіл, робітничих факультетів, технікумів, що склали іспити в знанні української мови при своїх школах і мають відповідні посвідки, при прийомі на службу в державні установи і на підприємства заново не складають іспит з української мови. б липня 1927 р. ВУЦВК та РНК УРСР прийняли постанову «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури». Згідно з нею скасовувалися всі попередні (починаючи з 1919 р.) державні акти про українізацію і затверджувалося положення, яке кодифікувало усе відповідне законодавство у цій сфері. Основними його засадами стали норми законодавчих актів, прийняті в 1923–1925 рр. Положення складалося з шести розділів. Перший — «Засади» — закріплював норму рівноправності мов усіх національностей, що заселяли територію Української Радянської Соціалістичної Республіки. Це надавало право кожному громадянину будь-якої національності скрізь вільно користуватися своєю рідною мовою. Оскільки переважна більшість населення в республіці розмовляла українською мовою, вона була обрана мовою офіційних 496


відносин. У національно-територіальннх адміністративних одиницях для цього обиралася мова національності, що становила там більшість. Водночас державні органи в своїй роботі повинні були дбати про забезпечення інтересів національних меншостей, що не мали національно-територіальних адміністративних одиниць, а також національностей, що становили меншість у їх складі. Державні організації, призначені тільки для обслуговування потреб такої меншості, мали користуватися її мовою. Другим розділом — «Про мову, вживану в державному житті УРСР» встановлювалося, що декрети, постанови та накази ВУЦВК, РНК, УЕН (Українська економічна нарада), центральних відомств та установ УРСР, а також окружних виконавчих комітетів та міських Рад, призначені для загального відома, належить публікувати українською і російською мовами, а найважливіші урядові акти із зазначених вище — також і мовами національних меншостей республіки. Відомчі розпорядження, бюлетені, збірники наказів, журнали, а також окремі обіжники (циркуляри), інструкції та ін., призначені для місцевих органів влади, мали друкуватися українською мовою, а для обслуговування національно-територіальних адміністративних одиниць вони видавалися мовами відповідних меншостей. Тексти написів на державному гербі належало подавати українською мовою, а в національно-територіальних адміністративних одиницях можливе вживання паралельного тексту мовою відповідної національної меншості. Стосовно укладання актів публічно-правового характеру, відносин державних органів, установ, підприємств та організацій різного рівня й підпорядкування між собою і з населенням, використання печаток, штампів, вивісок, плакатів, оголошень, різних емблем, етикеток, плакатів, афіш, фабричних знаків, марок, умовних скорочень, фірмових назв й таке ін., то тут в чинності залишилися в основному ті ж норми, про які йшлося вище. 497


Варто детальніше згадати про те, що внутрішнє діловодство, ведення справ у судових установах, а також зв’язки з усіма іншими державними установами, підприємствами та організаціями належало провадити українською мовою. Для забезпечення інтересів національних меншостей, що становили компактні маси серед місцевого населення, організовувалися окремі «національні камери», в яких діловодство та судочинство належало провадити мовою відповідної національної меншості. У тих випадках, коли сторони, звинувачуваний, потерпілий, свідки чи експерти не володіли мовою, якою здійснювалося судочинство, суд зобов’язаний був запросити перекладачів і повідомляти зацікавлених осіб про кожну судову дію через перекладача. У третьому розділі «Про мову в шкільних закладах та наукових установах» закріплювалося положення про те, що мережа освітніх установ покликана створювати можливість здобувати освіту рідною мовою населенню кожної національності. При цьому встановлювалося, що українську мову та українознавство в усіх школах і дитячих будинках національних меншостей і російську мову в усіх школах і дитячих будинках не з російським населенням належало викладати як обов’язкову дисципліну відповідно до встановленого навчального плану. У школах фабрично-заводського навчання, на робітничих курсах викладання мало провадитися рідною мовою учнів, а в профшколах — українською мовою, за винятком призначених для обслуговування потреб національних меншостей. Закріплювалось положення про те, що вищі навчальні заклади, за винятком призначених тільки для обслуговування потреб національних меншостей, провадять свою роботу українською мовою, при цьому до остаточного впровадження української мови вона викладалася як обов’язкова дисципліна. Той, хто вступав до внз УРСР і не закінчив професійної школи або робфаку з українською мовою викладання, складав окремо іспит з неї в обсязі, що його встановлював Наркомат освіти. Для осіб з інших союзних республік існували окремі пільгові терміни. 498


Вчителі, викладачі, наукові співробітники усіх навчальних закладів та наукових установ мали задовольняти щодо знання української й мов відповідних національних меншостей вимогам, встановленим для службовців. На посади професорів і викладачів вузів належало призначати лише осіб, що могли викладати українською мовою. Винятки допускалися тимчасово лише з дозволу Наркомату освіти за умови, що кандидат на посаду вивчить мову і перейде на викладання нею через певний час. Усю науково-дослідну роботу та справи кафедр інших закладів, за винятком призначених тільки для обслуговування потреб національних меншостей, належало здійснювати українською мовою. Не дозволялося зараховувати до числа аспірантів осіб, які не знали її в установленому Наркоматом освіти УРСР обсязі. Усі аспіранти науково-дослідних кафедр, що готувалися до наукової діяльності, мали складати окремо іспит з української мови. Четвертий, п’ятий та шостий розділи регулювали питання вживання мов у національно-територіальних одиницях. Основним стрижнем цих розділів було положення про забезпечення державними організаціями можливості кожному громадянинові звертатися до них і одержувати відповіді рідною для нього мовою. У сьомому розділі йшлося про спеціальні органи, які мали вживати заходів щодо дотримання рівноправності мов у республіці. Загальне керівництво в цій справі покладалося на Всеукраїнську центральну комісію з українізації при РНК УРСР на чолі з її головою. Окремі пункти розділів передбачали, що комісії різного рівня, як це було визначено і попередніми урядовими документами, здійснюватимуть практичну роботу із створення умов і контролю за ходом виконання намічених програм, перевірки знання співробітниками української мови. Останній, восьмий розділ, встановлював кримінальну відповідальність за порушення Положення. Зокрема, співробітників, які не доклали належних зусиль до вивчення української або мови місцевої національної більшості, а також тих із них, що 499


негативно ставилися до українізації, керівники відповідних установ і організацій могли увільнити з посади, не видаючи вихідної допомоги і без попередження. Знову бути прийнятими на роботу вони можуть лише після того, як достатньо оволодіють українською мовою або мовою відповідної місцевої національної більшості та одержать про це посвідчення від належної кваліфікаційної комісії. Аналізуючи законодавство з питань українізації, слід висловити низку міркувань, які, на нашу думку, заслуговують на увагу в сучасних умовах, враховуючи мовну проблему. Насамперед, гадаємо, українізація не зводилася лише до вивчення і впровадження мови. Вона безумовно пов’язувалася з розвитком економіки і культури Радянської України, широким висуванням працівників-українців на роботу до різних установ та організацій, зміцненням органів влади шляхом залучення до управління ними робітників і селян, із боротьбою проти бюрократичних та міщанських елементів. Саме тому в умовах НЕПу це стало одним із заходів зміцнення союзу робітничого класу і селянства, наближення державного а пар ату до населення, розвитку Української Радянської державності її демократизації. Голова Раднаркому УРСР Чубар наголошував на VIII Всеукраїнському з’їзді Рад, що «українізацію не можна розуміти лише як вивчення української мови. Ні, українізація полягає в тому, щоб залучати до державної роботи максимальну кількість українського елементу, щоб у рамках пролетарського Союзу Радянських Республік виявити максимум самостійності в роботі кожної самостійної республіки». Однак в умовах сталінщини, посилення командного стилю у справі національно-культурного будівництва це було неможливо. Тому в 30-х роках почався процес згортання українізації. Далі водночас з нею провадилася велика робота для розвитку культур інших національностей, що проживали на Україні, забезпечення їхніх прав та інтересів, залучення до радянського будівництва. Для них відкривалися школи, театри, клуби, хати-читальні, бібліотеки, видавалися газети, література, 500


їм надавалася юридична допомога. У місцевостях, де вони мешкали компактно, створювалися національні адміністративнотериторіальні одиниці. Так, у жовтні 1924 р. у складі УРСР утворилася автономна Молдавська республіка. На 1 жовтня 1925 р. у республіці було виділено 352 національні сільради: 117 — німецьких, 69 — російських, 69 — польських, 28 — болгарських, 27 — грецьких, 19 — єврейських, 13 — чеських, 9 — молдавських, 1 — білоруська, Було утворено 7 національних районів, з них 5 — німецьких, 1 — болгарський та 1 — польський. На кінець 1926 р. існувало вже 899 таких сільрад, 42 національні селищні ради та 12 національних районів, а на початок 1931 р. було 995 національних сільрад (404 — російські, 251 — німецька, 98 — єврейських, 148 — польських, 34 — болгарських, 30 — грецьких, 16 — молдавських, 10 — чеських, 4 — білоруських), 89 національних селищних рад В місцевостях, де національні меншості становили більшість або значну кількість населення, створювалися судові камери мовами цих меншостей. Так, у 1924 р. функціонувало 9 таких національних судових камер, 1925 р. — 12, 1926 р. — 69, 1928 р. — 81, 1929 р. — 85 (23 — російських, 9 — німецьких, 3 — болгарських, 2 — грецьких, 46 — єврейських). До 1930 р. було створено також 10 національних камер народних слідчих та 7 — судових виконавців. Якщо у 1925/26 рр. було відкрито 1522 школи мовами національних меншостей, де навчалося 140113 учнів, то в 1929/30 рр. їх було вже 3579 (401 722 учнів). Серед них школи з німецькою, єврейською, польською, болгарською, татарською, чеською, вірменською, ассирійською, шведською мовами навчання. Із збільшенням асигнувань на народну освіту в 1923/24 навчальному році порівняно з 1922/23 роком почав поволі поліпшуватися стан у сфері її українізації. Керівництво Наркомосвіти усвідомлювало, що «українізація — це складний, великий культурний процес, реалізовувати яким призвано ціле покоління — ті що навчають, і ті, шо навчаються, від початкової до вищої школи включно». 501


Перші підсумки українізації освіти було підведено в 1924 р. у доповіді заступника наркома освіти Я. П. Ряппо, який відзначив перехід до «якісного боку освіти, поліпшення її внутрішнього змісту». Українізація, вважав доповідач, саме й належала до якісного боку освіти. Я. Ряппо навів дані про співвідношення між кількістю українського населення та охопленням дітей українською школою в окремих губерніях на 1 жовтня 1923 р. Так, наприклад, кількість українських шкіл у Полтавській, Київській, Подольській і Волинській губерніях переважала кількість українського населення, а в Харківській. Одеській, Чернігівській та Катеринославській — навпаки. Практично не було українізовано школу у Донецькій губернії. Середній же відсоток українських шкіл по Україні виявився нижче такого відсотка корінного населення на 11,2%. На жаль, якісна сторона українізації у доповіді заступника наркома освіти розкрита не була. Зведення ж підсумків українізації загальноосвітньої школи до чисто кількісних показників (з точки зору сучасного дослідника) є невірним. В умовах тодішньої негнучкої системи народної освіти не можна було робити які-небудь висновки про успіхи чи невдачі українізації шляхом чисто відсоткових порівнянь. Під час перепису 1926 р. 1 млн. 800 тис. громадян української національності рідною мовою визнали російську, а 200 тис. російських — українську. Це пояснювалося тим, що ще до революції 1917 р. бурхливий розвиток капіталізму й швидке зростання міст втягнуло в орбіту російської культури багато робітників — вихідців з українського села, які, за словами В. Затонського, починали засвоювати російську мову, а разом з нею і ставлення до всього українського, як до мужицького, відсталого. Не змінилась якісно мовна ситуація й після першої світової та громадянської воєн, коли у радянську Україну для відбудови народного господарства і навчання почали приїздити громадяни інших республік. 502


У таких умовах природним було питання: якою мовою навчати дітей: чи за ознакою національної належності, чи за ознакою визнання дитиною рідною тієї чи іншої мови? Відносно високі темпи українізації спричинилися до звинувачення Наркомосвіти УРСР в насильництві. Так, Ю. Ларін заявив на сторінках журналу «Більшовик», що керівництво закладів освіти зараховує дітей у національні школи вольовим рішенням за національною ознакою, всупереч бажання їхніх батьків. Призначений 1924 р. на пост наркома освіти республіки О. Шумський визнав, шо при прийомі дітей до початкової школи треба керуватися побажаннями батьків, а також живою мовою дитини — тією, якою вона володіла до вступу до навчального закладу. «Виносити інше рішення, — підкреслював О. Шумський, — значить ґвалтувати, калічити дитину, її треба навчати грамоті тією мовою, яку вона розуміє. Навчився грамоти — іди в яку завгодно школу». У проведенні українізації позитивну роль відіграло те, шо Нарком освіти УСРР в 20-ті роки займався не тільки проблемами вищої та середньої освіти, а й охоплював усі сфери культури — науку, мистецтво, видавничу справу тошо. Наркомати освіти діяли у кожній республіці, загальносоюзного ж не існувало. Координацію їх діяльності здійснювала Рада національностей ЦВК СРСР, а також Нарада наркомів союзних і автономних республік. В цілому процесу українізації були притаманні три риси: планомірність, послідовність та високі темпи. На початку 1927 р. на навчання українською мовою перейшли 79,4% шкіл соціального виховання й 80% шкіл ліквідації неписьменності. Найбільших темпів українізація досягла в сільській місцевості. Так, на Харківщині діяло 85% українських шкіл (водночас у самому Харкові їх було тільки 35,5%, а російських — 42,4%). Значні труднощі існували в українських дітей, робота батьків яких була пов’язана з постійними службовими відрядженнями і переїздами з місця на місце. Це діти залізничників, будівель503


ників, військовослужбовців. Тому поряд з українізацією загальноосвітніх закладів велика увага приділялась організації курсів з українізації батьків, у першу чергу названих спеціалістів: наприклад, створення шкіл червоних старшин у Харкові й Києві. Крім цього, активно проводилась українізація загальноосвітніх шкіл тих регіонів Російської Федерації, де проживало українське населення. Так, 1-й Крайовий з’їзд працівників українських шкіл Північного Кавказу в травні 1926 р. затвердив низку директив шодо українізації цього регіону. У 1925–1926 рр. на Кубані було відкрито 200 українських шкіл з кількістю учнів до 24 тис. Проте подібні тенденції не знайшли свого продовження насамперед через байдуже ставлення до них з боку місцевих органів влади, які виносили питання українізації без належного пояснення на обговорення серед селян і козаків. Отже, слід зазначити, шо в уявленні керівництва Наркомосвіти, у першу чергу О. Шумського, «до поняття українізації вкладалось вивчення української мови та культури, а не перетворення кожного в українську національність». Проте непослідовність і половинчастість партійних рішень з питань українізації не могли не позначитися на навчальневиховній роботі загальноосвітніх шкіл. Ідеологічна боротьба між українізацією й совєтізацією йшла безперервно до кінця 20-х років. Якщо українізація починала набирати темпів, з боку радянського та партійного керівництва поступали звинувачення Наркомосвіти в «форсуванні українізації» й навіть у «буржуазному націоналізмі». А це, в свою чергу, призводило до «чисток» загальноосвітніх закладів і чергової зміни наркома освіти. Проте поступове «полівіння» керівництва Наркомосвіти (від колишніх боротьбистів Гринька та Шумського до націонал-комуніста Скрипника) не врятувало українізацію. Звільнення останнього з посади наркома освіти і його трагічна смерть у 1933 р. стали останніми акордами в боротьбі між українізацією та совєтізацією загальноосвітніх установ. Таким чином, відповідь на питання: чого було більше у навчально-виховній роботі загальноосвітніх шкіл — інтернаціо504


нального (радянського) чи національного — виявляється не на користь останнього. В сучасній літературі поширена точка зору, шо українізація взагалі й загальноосвітніх закладів зокрема була лише побічним ефектом курсу партії на зміцнення владних структур в Україні. Отримавши від українізації політичні дивіденди, партія на початку 30-х років зняла цей лозунг і розпочала репресії проти української інтелігенції й так званих «націоналкомуністів», які вважали цей курс стратегічним, а не тактичним. На наш погляд, українізація, викликана низкою причин, була спробою вирішити національне питання в умовах гострої політичної боротьби 20-х років. Вона сприяла відродженню духовної основи українського народу — його мови, яка була доведена при царському режимі та у роки громадянської війни до рівня «сільської говірки», існування якої вважалося тимчасовим і другорядним. Але перемога наприкінці 20-х років у суспільному житті авторитарних тенденцій не дозволила українізації перетворитися в політичне явище. 1 грудня 1928 р. IV сесія ВУЦВК Х скликання прийняла спеціальну постанову про радянське будівництво серед національних меншостей. Відзначалося, що національним меншостям в Україні, які становили 19,9% від усього населення республіки, забезпечується вільний розвиток. У рамках процесу українізації здійснюється програма їхнього господарського розвитку, проведення національного районування, забезпечення рівноправності мов. Уряду республіки було дано доручення по дальшого втілення у життя ленінської національної політики серед національних меншостей. Як же конституційне законодавство 20-х років розв’язувало мовну проблему? Конституція УРСР 1919 р., а пізніше й 1929 р. не містила терміну «державна мова» або якогось іншого. Мови усіх народів республіки оголошувалися рівноправними. Докладніше ці питання роз’яснювалися у законодавчих актах 1923– 1925 рр. та в положенні ВУЦВК і РНК УСРР 1927 р., яке слід, на наш погляд, розглядати як «закон про мову» (хоч там порушу505


валися й інші питання) Однак і в них термін «державна мова» відсутній. Йдеться про найбільш загальновживані мови — російську та українську і про вибір останньої як переважної для офіційних зносин. А як ці питання висвітлювалися у законодавстві інших республік? Ще до створення Союзу РСР положення про державну мову було закріплено лише в конституції Соціалістичної Радянської Республіки Грузії у березні 1921 р. (за 6-ю статтею нею була грузинська). Пізніше ця проблема розв’язувалася в союзних республіках по-різному. Положення про державну мову з’явилися в конституціях Азербайджану — тюркська (редакція 1935 р.), Вірменії — вірменська (1927 р.), Туркменії (1927 р.), де державними мовами республіки визнавалися туркменська та російська. Водночас їх конституції забезпечували національним меншостям, що проживали на їхній території, право вільного розвитку і вживання рідної мови як у культурно-освітніх, так і в державних установах. Трохи інакше розглядалося це питання в конституціях Білоруської РСР (1927р.) і Таджицької РСР (1931 р.). У державних і громадських установах та організаціях першої з них встановлювалася повна рівноправність білоруської, єврейської, російської та польської мов. За конституцією ними належало публікувати найважливіші законодавчі акти. Водночас зазначалося, що білоруська мова обирається як переважна для відносин між державними, професійними, громадськими установами й організаціями. Аналогічні положення були зафіксовані також в Конституції Таджицької РСР (лютий 1931 р.). За нею переважною мовою для діловодства між установами та організаціями оголошувалася таджицька. В Конституції Узбецької РСР (березень 1927р.) лише визначалося, що законодавчі акти публікуються в республіці трьома мовами: узбецькою, російською і таджицькою. Після 1936 р. термін «державна мова» зберігся тільки в конституціях закавказьких республік. 506


Таким чином, різні аспекти процесу українізації доводилося розв’язувати в умовах гострої полеміки. Тут слід розставити виважені акценти. Треба лише підкреслити, що кампанія проти так званого націонал-ухильництва на Україні в 20–30-ті роки сприяла згортанню об’єктивно зумовленого процесу українізації. Вона була складовою частиною сталінської політики зросійщення. Знання мовної політики у галузі освіти в 20-ті роки важливе й у наш час, в умовах незалежної України, коли ведуться принципові дискусії про методи та форми національного виховання і навчання нового покоління. Намагання окремих сил зараз впровадити російську мову як офіційну — щілина для нової хвилі зросійщення. 4. На кінець 20-х — початок 30-х рр. ХХ ст. соціально-економічний розвиток країни поставив на порядок денний питання перетворень у сільському господарстві на основі корінної технічної реконструкції, піднесення загальної культури села. Система господарювання на селі, сформована в 20-ті рр. стримувала економічний розвиток країни, але разом з тим не вимагала проведення «суцільної колективізації» у стислі терміни, як це було зроблено. Ніякі об’єктивні умови не можуть виправдати злочинів, насильств і терору щодо селян, вчинених при здійсненні колективізації і розкуркулюванні по-сталінськи. Гасло «суцільної колективізації», яке Сталін висунув на початку 1928 р., змінило характер перетворень, здійснюваних до цього, і суперечило самій ідеї добровільності об’єднання селян у колективні господарства. Сталін розглядав примусову колективізацію як засіб різкого збільшення вилучення коштів з села, щоб забезпечити «стрибок в індустріалізацію». Трактування колективізації не як самостійної мети перебудови сільського господарства, а засобу для розв’язання проблем, що існували поза селом, було грубим порушенням плану кооперування селянських господарств на суто добровільній основі. 507


Донедавна побутував один із стереотипів сталінської концепції, нібито XV з’їзд ВКП(б) проголосив «курс на колективізацію». Насправді ж, на з’їзді йшла мова про розвиток усіх форм кооперації, про те, що в перспективі перехід до колективних форм обробітку землі здійснюватиметься «на основі нової техніки». Ні термінів, ні, тим більше, форм і способів кооперування селянських господарств з’їзд не встановлював. Рішення з’їзду про перехід до політики наступу на куркуля означали курс на послідовне обмеження експлуататорських можливостей куркульських господарств, їх витіснення економічними методами, а не шляхом розорення чи ліквідації. Надумавши в лютому 1928 р. відмінити НЕП, перейти до політики надвисоких темпів індустріалізації, що суперечила еквівалентному обмінові між містом і селом, примусово об’єднати селян у колективні господарства і накинути продрозкладку колгоспам, Сталін на словах усе це заперечував. Він заявив: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо НЕП, впроваджуємо продрозкладку, розкуркулюємо і т. д. є контрреволюційним базіканням». Механізм сталінського «стрибка в індустріалізацію», складовим елементом якого стала «суцільна колективізація» сільського господарства, було запущено в листопаді 1929 р. На 1929–1930 рр. господарський рік приріст продукції в галузях, що виробляли засоби виробництва, затвердили в розмірі 45,1%. Було визнано за необхідне створити загальносоюзний орган управління сільськогосподарським виробництвом — Наркомзем СРСР. Оголошено курс на суцільну колективізацію. Пленум окремо заслухав доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». Зазначалося, що Україна має все необхідне, щоб іти швидкими темпами попереду інших республік у колективізації сільського господарства. Створена комісія під головуванням наркома землеробства СРСР Я. Яковлева визначила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. 508


Рекомендації комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україна належала до групи районів, де колективізацію планували закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Зазначені терміни грунтувалися на перебільшених уявленнях про готовність селянських мас об’єднуватись у колгоспи. Дедалі чіткішою стала тенденція до форсування темпів колективізації, що формувалася згори. На місцях реагували відповідним чином. Наприклад, на пленумі Шепетівського окружкому партії в січні 1930 р. було вирішено обігнати передові округи і досягти за весняну посівну кампанію 75%, а до річниці жовтневого більшовицького перевороту — 100% колективізації. В інструк-тивному листі ЦК КП(б)У від 24 лютого 1930 р. за підписом С. Косіора було висунуто лозунг: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.». Інакше кажучи, встановлені для республіки постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. терміни колективізації скорочували на рік-півтора. Становище на селі дедалі більше загострювалося. Адже селян у колгоспи заганяли, використовуючи всі засоби адміністративного тиску. Усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу та птицю. У відповідь на насильство селяни відповіли масовими невдоволеннями, відкритим протестом аж до антирадяиських збройних виступів. Знищення худоби приватними господарствами стало масовим. 2 березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій автор засуджував «перегини», відповідальність за які він цілком переклав на місцевих працівників. Було наголошено на обов’язковості принципу добровільності при утворенні колгоспів. Згідно з новою редакцією Примірного Статуту сільгоспартілей, надрукованою в березні у газеті «Правда», колгоспникам надавали право мати корову, дрібну продуктивну худобу і присадибну ділянку. 509


14 березня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі». Березневі директивні документи внесли заспокоєння в селянські маси. Почався істотний відплив з колгоспів. В «ударному» Шепетівському окрузі з колгоспів вийшло 45% господарств. Питання про місце куркулів у колективізованому селі несподівано виникло на XV партконференції ВКП(б) (квітень 1929 р.) у ході обговорення доповіді М. Калініна про шляхи піднесення сільського господарства. Секретар ЦК КП(б)У П. Любченко вважав, що куркулі можуть працювати у колгоспі. Інші делегати висловлювалися за збереження їхніх господарств в урізанному вигляді за межами колгоспних ланів. Питання про долю куркуля було вирішено апаратним шляхом у комісії під головуванням Я. Яковлева. Комісія висловилася за перехід у районах «суцільної колективізації» до політики ліквідації «куркуля» як класу. Цей висновок, який Сталін вперше оголосив на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 р., ввійшов складовою частиною до згаданої постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. Нова класова політика на селі виходила з логіки суспільної, тобто примусової, колективізації. Про можливість роботи куркулів у колгоспах уже згадувалося. Тепер питання було поставлене по-іншому: виселяти чи не виселяти в райони країни, непридатні для сільського господарства, «розкуркулені» селянські сім’ї, незалежно від того, мали вони експлуататрські ознаки чи ні. Вибіркова експропріація господарств (не завжди багатих) почалася під час хлібозаготівельної кризи, тобто до «суцільної колективізації». Навесні 1929 р. було розкуркулено ще 15 тис. господарств, які ухилилися від здачі хліба. С.Косіор повідомив, що в Україні не існувало жодного округу і району, де не були б забезпечені під час розкуркулення інтереси середняка. Всього за роки колективізації в республіці було експропрійовано до 200 тис. господарств. Кожну третю сім’ю з числа розкуркулених вислали. 510


Колгосп не вважали кооперативним господарством, а вироблена тут продукція не належала його членам. Прямо з колгоспних ланів обмолочений хліб вивозили на зсипні пункти та елеватори. Зрозуміла тодішня перша заповідь — поставки хліба державі. Ціни на хліб, занижені і раніше, тепер стали взагалі символічними. Хліб треба було здавати весь, за винятком насіннєвого, фуражного і продовольчого фондів (все та ж продрозкладка). Першого колгоспного літа 1930 р. було зібрано добрий урожай. 3аготівля зерна досягла в Україні 477 млн. пудів проти 310 млн. пудів за попередній заготівельний сезон. Проте селяни розгубилися, бо, хоча грізне слово «продрозкладка» не нагадували, в колгоспне село повертався побут часів «воєнного комунізму». Ринок зникав. Гроші втрачали купівельну спроможність. Заробітки в громадському господарстві були мізерними. Кількість колгоспів, однак, зростала. Після березня 1930 р. прямий примус селян до об’єднання в колективні господарства розцінювали як перекручення лінії ВКП (б). Та це не означало, що колективізація втратила примусовий характер. Загроза розкуркулення і підвищення податків з одноосібних господарств створювала ситуацію, в якій селяни вважали за краще записатися в колгосп. У постанові ЦК ВКП (б) від 2 серпня 1932 р. «Про темпи дальшої колективізації і завдання зміцнення колгоспів» пояснювалося, що суцільну колективізацію можна вважати в основному завершеною. 68–70% селянських господарств увійшли до колгоспів. У ході колективізації було ліквідовано мережу підприємств і організацій сільськогосподарської кооперації, що розвивалося протягом 20-х років. Колективізація супроводжувалась експропріацією заможного, найбільш культурного прошарку селянства, отже, відбувся історичний підрив продуктивних сил села. Продрозкладка, яка повернулася в село, зумовила кризу, характерною ознакою якої була незацікавленість селян у розвитку громадського господар511


ства, відчуження від землі, небажання працювати. За завданням ЦК КП(б)У на початку 1933 р. було перевірено 340 колгоспів різних районів України. Встановлено, що 19% працездатних колгоспників за рік не виробили жодного трудодня, а 30% мали від одного до 50 трудоднів. На зборах партійного активу Запорізького району секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич оголосив, що 49% колгоспників не виходять на роботу, не беруть участі в колгоспному виробництві. У липні 1932 р. в Харкові почала роботу III конференція КП(б)У. З доповіддю «Про підсумки весняної посівної кампанії, про хлібозаготівельну кампанію і про завдання організаційногосподарського зміцнення колгоспів» виступив С. Косіор. Скликання конференції напередодні жнив, обмеження порядку денного одним питанням, участь у її роботі членів Політбюро ЦК ВКП(б), найближчих соратників Сталіна — Л. Кагановича і В. Молотова — все це свідчило про надзвичайну ситуацію. Справді, ситуація в сільському господарстві була катастрофічною. Посівна кампанія затяглася до кінця червня, і все-таки недосів становив понад 2 млн. га. Відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадники бур’янів. Просапні культури були необроблені, частина посівів загинула. На решті площ урожай був невеликий. Як повідомив у доповіді С. Косіор, в окремих районах в 1931 р. на полях до половини урожаю залишилося незібраним, незавезеним або втраченим під час обмолоту. Нова збиральна кампанія викликала ще більшу тривогу. Зростала апатія селян, багато з них голодувало. На поля виходили «перукарі» — найчастіше жінки, які зрізували колоски на кашу для дітей, сім’ї в цілому. Коли почалися жнива, з’явилися «несуни». 7 серпня 1931 р. було прийнято закон «Про охорону соціалітичної власності», який власноручно написав Сталін. Згідно з цим законом за крадіжку колгоспного майна вводили «вищу міру соціалістичного захисту» — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Сучасники називали його «законом про п’ять колосків». 512


На початок 1933 р. (за неповних 5 місяців) за цим законом було засуджено 54 тис. 654 осіб, з них — 2 110 до смертної кари. Ніхто не обчислював втрати врожаю 1932 р. внаслідок безгосподарності й анархії виробництва у колгоспах. Безсумнівно, що вони зросли. (В 1931 р. втрати становили, за річними оцінками, від 100 до 200 млн. пудів). Це не могло не позначитися на обсязі заготовлі хліба. Протягом січня–листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, а з 1932 р. — лише 195 млн. пудів. Коли Сталіну доповіли, що керівники Оріхівського району Дніпропетровської області дозволили колгоспам залишити собі фонди для засіву і страхфонд, він дуже розгнівався і 7 грудня 1932 р. видав партійним органам циркуляр, у якому оголосив таких керівників шахраями, що вміло проводять куркульську політику під прапором своєї згоди з генеральною лінією партії». Сталін вимагав позбавляти волі кожного «саботажника» хлібозаготівель. Ми підійшли до кульмінації трагедії, що з особливою жорстокістю була розіграна на території України. Є безліч фактів, які незаперечно свідчать про злочинний характер діяльності Сталіна та його оточення, особливо надзвичайних комісій, надісланих у листопаді 1932 р. до Харкова та ряду місць із завданням взяти хліб будь-якою ціною. Надзвичайну комісію в Україні очолив Молотов. Щоб виконати заготівельний план, комісія повинна була взяти із селянського сектора 131 млн. пудів хліба. За три місяці заготівель з листопада 1932р. по січень 1933 р. вона змогла вилучити тільки 89,5 млн. пудів. Хлібозаготівлі за умов, коли на селі гостро не вистачало хліба до нового врожаю, були найстрахітливішим злочином Радянського уряду. Частина вини за це лежить на безпосередніх виконавцях — партійному і державному керівництві республік, сотнях і тисячах керівників на місцях. Причини трагедії корінились у дезорганізації сільського господарства внаслідок авантюрної спроби виконати п’ятирічку за три роки, а також у діях надзвичайних комісій, які «заготов513


ляли» хліб у місцевостях, де панував голод, навіть на початку лютого 1933 р. Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені партійно-державного керівництва республіки. Її діяльність почалася з прийняття постанов ЦК КП(б) від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932 р., майже ідентичних за змістом і під однаковою назвою «Про заходи на посилення хлібозаготівель». Ці постанови передбачали, що в артілі, в якій під час жнив допускали авансування колгоспників понад встановлену норму (15% від фактичного обмолоту), мають організувати повернення розданого хліба. Було впроваджено практику натуральних штрафів (м’ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами на випадок відсутності запасів зерна) колгоспників та одноосібників-боржників хлібозаготівель. Головним серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перерахувати в хлібозаготівлю всі створені у колгоспах натуральні фонди — насіннєвий, продовольчий і фуражний. Села, які мали особливо велику заборгованість з хлібозаготівель, заносили на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фактичну блокаду: селянина позбавляли права на виїзд, і, якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Село Гаврилівка Павлоградського району Дніпропетровської області, одним із перших занесене на «чорну дошку», вимерло повністю. Під виглядом перешкоди «незаконній» торгівлі хлібом на ринку, комісія Молотова перевела на блокадне становище всю Україну. Лише з 15 грудня 1932 р. було дозволено продавати гас, сірники та інші промислові товари у селах, за винятком 82 районів п’яти областей, які найбільше заборгували з хлібозаготівель. Значною мірою голод був зв’язаний з експортом хліба. Але основна його причина — продрозкладка. Вилучення насіннєвого фонду в рахунок виконання хлібозаготівельного плану створило нову проблему. Треба було готуватися до сівби, а, приміром, Донецька область мала лише 514


21% потрібної кількості насіння. Одеська — 14%, Дніпропетровська — 10%. 23 вересня 1932 р. уряд надіслав постанову РНК СРСР і ЦУК ВКП(б), в якій застерігалося про недопустимість будь-якої насіннєвої позички. Партійні й державні керівники України С. Косіор, П. Постишев та інші, які так завзято допомагали виконувати отримані з Москви плани хлібозаготівель, тепер опинилися віч-на-віч з проблемою — де взяти насіннєвий матеріал. «Вихід» знайшли — збирати насіння тими ж методами. Злочинність цих діячів перейшла всілякі межі: на Дніпропетровщині застосовували абсолютно аморальний захід — нагороду за донос. Кожен, хто вказував, де сусід ховає зерно, отримував від 10% до 15% виявленого у вигляді премії. 17 лютого 1933 р. цей «досвід» поширили на всі республіки у формі спеціальної урядової постанови. Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як Постишев домігся прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про виділення Україні позички — 20 млн. пудів зерна. Але централізована продовольча допомога Україні, невдовзі надана, становила всього 5,1 млн. пудів хліба. Ця мізерна кількість практично не вплинула на трагічну ситуацію. Щоб надати справді дієву допомогу, треба було бити тривогу, мобілізувати громадськість всередині країни і за кордоном. Проте гласність у боротьбі з голодом означала визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент з форсуванням темпів індустріалізації. Уряд і партія обрали інших шлях — злочинного замовчування становища на селі. У січні 1933 р., коли масовий голод ширився по країні і ще був час для дій, Сталін заявив з трибуни об’єднаного Пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б): «Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватись хіба тільки закляті вороги Радянської влади». Генсек дав директиву ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Ніде в тодішніх архівних документах радянських та партійних установ нема навіть слова «голод». 515


Допомогу з-за кордону не пропускали; затримували на митницях, використовували не за призначенням. Від значної її частини керівництво країни взагалі відмовилося. Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Втікачі заповнювали міста і вмирали сотнями прямо на вулицях. Інформація про голод проникала і за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях або ж на вулиці. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць, аж до початку літа. Точна кількість втрат, яких зазнав український народ, поки що невідома. Різні дослідники називають різні дані. Міжнародна наукова конференція, яка відбувалася ще в 1990 р. дійшла до висновку — 9 млн. смертей. Голод 1932-1933 рр. був наслідком спроби здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністичними методами. Примусова колективізація і продрозкладка, вислання за межі України найкращих і найкультурніших трудівників, штучний голодомор призвели до глибокої деградації сільськогосподарського виробництва, яка дорого обійшлась українському народові. 5. Питання про так звані «шляхи і методи» будівництва соціалізму найбільш повно висвітлено в сучасних дослідженнях відомих вчених С. Кульчицького, С. Максудова та Ю. Шаповала, які ми в повній мірі використовуємо. Перші повідомлення про голод, які органи Радянської влади намагалися всіляко приховати, з’явилися на Заході в останній декаді березня 1933 р. Пріоритет у цьому належав московському кореспонденту англійської газети «Манчестер гардіан» Малькольму Маггеріджу, який опублікував у трьох її номерах матеріал про свої враження від поїздки по Північним Кавказом і Україною. Наприкінці березня в цій же газеті було надруковано статтю колишнього секретаря прем’єр-міністра Ллойд Джорджа — історика Гарета Джонса, який побував у селах Харківщини і дійшов висновку про те, що голод там такий же, як і в 1921 р. Однак кількісних оцінок втрат від голоду в цих повідомленнях ще не було. Звичайно, слід 516


враховувати той факт, що статті з’явилися тоді, коли масовий голод лише розпочався. Першою кількісною оцінкою жертв голоду була гіпотеза англійського журналіста, кореспондента американської газети «Нью-Йорк таймс» у Радянському Союзі Уолтера Дюранті. У бесіді з керівниками посольства Великобританії в Москві (жовтень 1933 р.) він повідомив, що населення України зменшилося на 4–5 млн. чол., а загальна кількість померлих від голоду навряд чи менша, ніж 10 млн.осіб. Це конфіденційне повідомлення в пресі не з’явилося. Очевидно, перша оцінка, яка стала відомою громадськості, належала московському кореспонденту газет «Манчестер гардіан» і «Крісчен сайєнс монітор» Вільяму Чемберлену. Після відвідання восени 1933 р. України і Північного Кавказу він виїхав з СРСР і через деякий час видав у Бостоні книгу, в якій твердив, що голод охопив територію .з населенням 60 млн., а число жертв навряд чи менше, ніж З–4 млн. У різний час на Заході публікувалися повідомлення про те, що в приватних бесідах радянські державні діячі називали цифру втрат. Зокрема, М. О. Скрипнику приписувалося твердження про 8 млн. померлих селян на Україні і Північному Кавказі, а Г. І. Петровському — 5 млн. тільки на Україні. Найбільш відомою була цифра, взята з мемуарів У. Черчілля про другу світову війну: нібито в Радянському Союзі під час колективізації загинули 10 млн. селян. Ці дані, стверджував англійський прем’єр-міністр, йому повідомив Сталін. Як наведені нами, так й інші оцінки (а їх багато) давали можливість припускати, що в Радянському Союзі були приховані від простих смертних справжні відомості про втрати. Переконаність у цьому базувалася на факті існування в країні розгалуженої державної системи установ, що фіксували громадянський стан. Відділи запису актів громадянського стану (ЗАГС) були структурною частиною виконавчих комітетів місцевих Рад і поставляли свою інформацію, починаючи з районного рівня, 517


в Управління народногосподарського обліку і при Укрдержплані (УНГО УРСР). В архівному фонді ЦУНГО збереглися демографічні звіти, в тому числі відомості про смертність населення, за кожний місяць і рік по кожному району. Торкаючись питання про якість поточного обліку населення, слід відзначити великі заслуги в цій справі В. В. Осинського, який очолював у 1932–1934 рр. статистичну службу країни. Він обіймав цю посаду порівняно недовго і був замінений І. А. Кравалем. У вересні 1935 р. Сталін і Молотов підписали постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про постановку обліку природного руху населення», в якій містилося твердження, що «органи обліку часто використовувалися класовими ворогами (попи, куркулі, колишні білі), які пробралися в ці організації і проводили там контрреволюційну шкідницьку роботу (реєстрація по кілька разів смерті тих же самих осіб, недооблік народжень і т. п.)». Як бачимо, авторів постанови дуже непокоїв саме недооблік населення. Насправді ж облік проводився дуже ретельно. Навіть у 1933 р., в умовах якнайсуворішої заборони на вживання слова «голод», статистичні органи переважно сумлінно виконували свій професійний обов’язок, фіксуючи щомісяця величезні показники. Проте відомості або знищені, або настільки викривлені, що навіть у разі їх виявлення не матимуть цінність. Разом з тим слід констатувати, що під час голодомору було зафіксовано лише частину смертей. Саме тому питання про його демографічні наслідки продовжує існувати. Причини недообліку аналізувалися в ЦУНГО в березні 1934 р., тобто майже одразу після його виявлення. Керівники цього управління доручили статистикам України й інших районів, охоплених голодом, перевірити повноту реєстрації в книгах обліку смертей за 1933 р. На Україні працівники ЦУНГО обстежили 10 сільрад Павлоградського району, а працівники УНГО УРСР — 12 сільрад Дніпропетровської, Київської і Харківської областей. У сільрадах не 518


виявлено випадків недостачі книг запису народжень, водночас книги обліку смертей скрізь були повністю заповнені вже в перші місяці року. Надалі ж записи робилися в зошитах або на окремих клаптиках паперу. Коли ж було видано нові книги, ніхто не перевіряв правильність перенесення в них раніше зроблених записів. Наприклад, по Піщанській сільраді, за приблизними підрахунками, не було зафіксовано близько 300 померлих. Злякавшись, очевидно, такого високого показника, голова і секретар сільради стали наполягати на тому, що в книгах не записано лише 150 померлих. Але перевірити точність цих цифр, як дійшла висновку комісія з обстеження, було неможливо. На території Вольнянської сільради виявили 50 невідомих трупів, які ніде не були зареєстровані. У Володарській сільраді, за повідомленням інспектора районного управління народногосподарського обліку, значна частина на померлих також не була зафіксована. В 1933 р. у Києві було підібрано на вулицях 9 472 померлих, 5 481 з них, як зазначалося в довідці судовомедичного інспектора, не був зареєстрований «згідно з директив ними вказівками прокуратури (усними і письмовими)». Отже, сталінська заборона на будь-яку інформацію про голод змушувала найбільш запопадливих чиновників на місцях відмовлятися від реєстрації смертей. Необхідно враховувати і той факт, що сільські реєстратори самі нерідко вмирали від голоду, внаслідок чого нікому було вести статистичний облік. Таким чином, працівники ЗАГСів мимоволі не відображали всієї картини голоду. Демографи центрального статистичного відомства не обмежувалися фіксацією цього факту. Вони прагнули дати експертну оцінку втрат. Методики їх підрахунків і чорнових матеріалів виявити не вдалося. Але в архівній справі, що безпосередьо відносилася до документів комісії із з’ясуванню причин недообліку смертності в 1933 р., є довідка під назвою «Кон’юнктурний огляд руху населення СРСР за 1930–1934 рр.». В ній виділимо такий абзац: «Винятково висока смертність 519


у 1933 р. нерівномірно розподілялася по СРСР і була локалізована переважно на Україні, Північному Кавказі, Нижній Волзі і ЦЧО (по одній лише УРСР число померлих становило 2,9 млн., тобто більше половини всіх померлих по СРСР)». Отже, офіційно зареєстрована смертність на Україні (1,9 млн. чол. у 1933 р.) збільшувалася, згідно з цією експертною оцінкою, на мільйон. З 1934 р. збирання і обробку демографічної інформації, починаючи з відділів ЗАГС, контролював Наркомат внутрішніх справ і відносив її дані до числа документів з грифом «цілком таємно». Тому походження, кількість примірників і адресати будь-якого документа з демографії легко визначити. Зокрема, вказана вище довідка з інформацією про число жертв на Україні в 1933 р., яке визначалося після виключення даних про природну смертність в 2,4 млн. чол., готувалася за всіма ознаками для внутрішнього користування. Це й зрозуміло: уряд не міг звернутися із запитом у ЦУНГО з даного приводу. Навпаки, як буде показано нижче, працівників цього відомства змушували вишукувати найнеймовірніші пояснення причин виникнення демографічного дефіциту, аби в них не фігурувало слово «голод». З цього випливає, що не можна вірити інформації західної преси з приводу заяв Петровського, Скрипника та інших членів партійно-державного керівництва про розмір втрат населення внаслідок голоду. Такі заяви, якщо вони й робилися (а в це неможливо повірити), не мали документальної основи. Але чи можна вірити даним ЦУНГО СРСР про кількість жертв на Україні, одержаним по свіжих слідах подій, тобто в 1934 р.? Очевидно, ні. Це лише експертна оцінка, що не грунтувалася на суцільному обліку населення, тобто на перепису. Такий перепис було проведено 6 січня 1937 р., і він став для його організаторів трагедією. Щоб зрозуміти причини цього, необхідно згадати попередні події. У січні 1934 р. відбувся XVII з’їзд ВКП(б), на якому Сталін заявив, що населення Радянського Союзу наприкінці 1933 р. досягло 168 млн. чол.: причини появи цієї цифри, яка викликала 520


жах у демографів, абсолютно ясні. На початку 1933 р., тобто до голоду, населення країни становило, за опублікованими тоді даними ЦУНГО, 165,7 млн. чол. Щорічний природний приріст у той час досягав 2,5–2,8 млн. чол. Сума цих двох величин і дає округлену цифру в 168 млн. Називаючи її, Сталін недвозначно давав зрозуміти, що не було ні голоду, ні втрат від нього. Пізніше, в грудні 1935 р., він виступив на нараді комбайнерів, де заявив, що природний приріст населення становить у країні близько 3 млн. чол. Отже, на початку 1937 р. чисельність населення мала перевищувати 177 млн. Поки відбувався підрахунок результатів перепису, його організаторів удостоїли державних нагород за зразково проведену роботу. Зокрема, І. А. Краваль одержав орден Леніна. 14 березня він надіслав Сталіну і Молотову офіційну доповідь статистичного відомства «Про попередні підсумки Всесоюзного перепису населення». Реакція була негайною. 25 березня І. А. Краваль і начальник управління в справах перепису ЦУНГО О. О. Квіткін були заарештовані. Слідом за ними в «найгрубіших порушеннях елементарних основ статистичної науки», які привели до «недообліку» населення, були звинувачені сотні рядових демографів. Ті ж спеціалісти, кому вдалося уникнути розстрілу і тюрем, стали звичайними статистиками, бо демографічна наука перестала існувати. Відомий у всьому світі Демографічний інститут АН УРСР було ліквідовано. Починаючи з довоєнних часів, на Заході публікувалися різні дані про підсумки перепису 1937 р. Всі вони, безумовно, не відповідали дійсності. Вперше зміст доповідної записки І. А. Краваля від 14 березня 1937 р. став відомим з публікації начальника Центрального архіву народного господарства СРСР В. В. Цапліна в квітневому номері журналу «Вопросы истории» за 1989 р. Виявилося, що, за даними перепису, в країні проживало лише 162 млн. чол. Невідповідність фактичних даних і очікуваних результатів переконливо показала величезні демографічні наслідки голоду. 521


Після репресій постало питання про те, що робити з матеріалами перепису 1937 р. Уцілілі працівники ЦУНГО на чолі з новим начальником відомства І. Д. Веременичевим вирішили «звільнити матеріали перепису від шкідницьких викривлень» і після цього оприлюднити їх. В архівному фонді ЦУНГО зберігся п’ятий примірник великого рукопису (40 сторінок машинопису), підписаний трьома відповідальними працівниками цього відомства, включаючи І. Д. Веременичева. Він датований 13 серпня 1937 р., однак чорнилом ця дата змінена на 19 серпня. Зміст даної доповідної записки свідчив, що вона готувалася для партійно-державного керівництва країни. Йому пропонувалося санкціонувати розробку фальсифікованих результатів перепису. Як відомо, керівництво на це не погодилося. 25 вересня 1937 р. була прийнята постанова РНК СРСР, в якій матеріали перепису кваліфікувалися як дефектні. Обробка переписних бланків припинялася, статистики одержали директиву провести повторний перепис на початку 1939 р. Доповідна записка керівників ЦУНГО від 19 серпня 1937 р. — документ воістину трагічний. Демографи були поставлені перед необхідністю не лише підтримати звинувачення на адресу репресованих колег у нібито шкідницькому зменшенні даних перепису, а й «пояснити» Сталіну причини зникнення значної частини населення. Оскільки неможливо було сказати правду про голод, яку диктатор знав дуже добре, доводилося конструювати брехливі гіпотези про відкочовування казахів у Китай, значне перебільшення чисельності населення при перепису 1926 р., недооблік його при перепису 1937 р. У записці докладно, по кожному регіону, викладалися «аргументи», у відповідності з якими фальсифікувалася та чи інша цифра. Ще до санкціонування (яке так і не було зроблено) фальсифікованих даних ЦУНГО почало давати їх відомствам—споживачам статистичної інформації як цілком таємний матеріал. Зокрема, в Центральному державному архіві Жовтневої революції, вищих органів державної влади і органів державного 522


управління СРСР зберігається завізована Веременичевим довідка «Попередні дані про чисельність населення по союзних республіках, краях і областях (матеріал до виборів до Верховної Ради СРСР)». Довідку замовила Центральна виборча комісія, щоб визначити межі виборчих округів напередодні перших виборів до Верховної Ради згідно з Конституцією СРСР 1936 р. З неї випливає, що чисельність населення країни на початок 1937 р. нібито становила 168,5 млн. чол., а нашої республіки — 30158 тис. На фальсифікованих, як з’ясувалося після появи вже згаданої статті В. В. Цапліна, даних були оперті й перші публікації С. В. Кульчицького про число жертв голоду в Україні. У записці від 19 серпня 1937 р. наводилися й справжні дані про чисельність населення УРСР — 28388 тис. чол., тобто на 1770 тис. чол. менше від його кількості, повідомленої Веременичевим Центральній виборчій комісії. Водночас були наведені для співставлення трохи скореговані (на 117 тис. зменшені) порівняно з опублікованими в статистичних довідниках відповідні відомості попереднього перепису населення 1926 р. — 28926 тис. осіб. Очевидно, різниця пояснювалася деяким коригуванням кордонів республіки, яке було зроблено за 10 років, що минули після попереднього перепису. Якщо ми небезпідставно не довіряємо поточному обліку смертності під час голоду, то визначити справжні втрати можна шляхом використання по обидва боки від 1933 р. даних переписів, коли чисельність населення визначалася методом суцільного обліку. Якщо ми визнаємо надійними дані переписів і поточного обліку ЗАГС за всі роки, крім голодного, то єдиним невідомим в легко складаному рівнянні виявиться 1933 р. Отже, в десятирічному проміжку між переписами 1926 і 1937 рр. населення України скоротилося на 538 тис. чол. Саме з такої точки відліку слід починати аналіз демографічних втрат. Наведені тут дані про народжуваність С. Максудов вважає достатньо надійними, за винятком 1933 р., про який мова піде окремо. В його розрахунках зроблене невелике уточнення через 523


неповноту охоплення населення ЗАГСами (до 3%). Разом з тим він висловив думку про те, що таке уточнення може бути надто обережне, і реальний рівень народжуваності вищий. С. В. Кульчицький зазначив, що після демографічних потрясінь народжуваність, звичайно, збільшується, і її досить різкий стрибок у 1935 р., коли продовольче становище на селі стабілізувалося, можна пояснити саме цим. Несподівана для населення постанова ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. про заборону абортів не могла не привести на перших порах до ще більшого зростання народжуваності. Архівні дані за 1933 р. підлягають істотному коригуванню. С. Максудов звертає увагу на те, що народжуваність повинна була досягти найнижчого рівня не в 1933 р, а в 1934 р. Адже в 1934 р. народжувалися діти, зачаті в попередньому, голодному році, а голод, як відомо, приводить до зниження вірогідності зачаття. З другого боку, важко погодитися з можливістю скорочення народжуваності в селах вдвічі в 1933 р. порівняно з попереднім роком, як це зафіксоване у відомостях ЗАГС. Цілком ясно, що ми бачимо падіння в 1933 р. точності обліку на селі, викликане дезорганізацією життя в умовах голоду. Про недооблік народжень свідчать також дані про рівень смертності в молодшому віці. За відомостями С. Максудова, остання практично однакова і в місті, і в селі, що вказує на неповноту обліку в сільській місцевості. Взявши за основу таблиці смертності 1925–1926 рр., він підрахував, що недооблік дитячої смертності становив у 1933 р. не менш як 150 тис. чол. Відповідно неменший недооблік був і при оцінці народжуваності. Отже, цифра народжень за 1933 р. коригується до 621 тис. Якщо виходити з того, що наведений вище динамічний ряд зареєстрованих на Україні народжень і смертей приблизно відображав справжню картину за всі роки, крім 1933, то втрати населення можуть бути визначені з достатнім ступенем надійності. Насамперед, потрібно виключити з розрахунку втрат нормальну смертність 1933 р. Вважаючи, що вона дорівнюватиме середній арифметичній з показників смертності за 1927–1930 рр., 524


тобто 524 тис., і виходячи з відкорегованого показника народжуваності (621 тис.), одержимо природний приріст за цей рік у 97 тис., а за десятиріччя між переписами — 4043 тис. чол. Пам’ятаючи про те, що кількість населення УРСР за переписом 1937 р. скоротилася на 538 тис. порівняно з даними перепису 1926 р., одержимо демографічний дефіцит у 4581 тис. чол. Чи можна його відносити на рахунок голоду 1933 р. повністю, чи слід робити поправку на несприятливе для України сальдо міграційного балансу? Щодо цього С. В. Кульчицький і С. Максудов дотримуються різних точок зору. У вже згаданій доповідній записці керівників ЦУНГО від 19 серпня 1937 р. зазначалося, що в 1934–1935 рр. міграція за межі УРСР з урахуванням новоприбулих становила близько 100 тис. чол., а в 1936 р. трохи переважав приплив населення. При цьому вказувалося, що облік механічного руху населення не був позбавлений недоліків. Що ж до періоду 1927–1933 рр., то керівники ЦУНГО визнали величезні неточності в підрахунках. Після такого попередження було названо сальдо міграційного балансу за десятиріччя між переписами, яке зводилося з великими втратами для України — 1343 тис. чол. Ця цифра може відрізнятися від справжньої, на думку С. В. Кульчицького, на десятки, якщо не на сотні тисяч у той чи інший бік, але з нею слід рахуватися. Віднімаючи з демографічного дефіциту між переписами 1926 і 1937 рр. (4581 тис.) негативне для України сальдо міграційного балансу, одержимо розмір прямих втрат від голоду 1933 р. — 3238 тис. чол. Враховуючи можливі помилки демографічної статистики 30-х років при визначенні природного і механічного руху населення, справжні втрати можуть коливатися в діапазоні від 3 до 3,5 млн. чол. Втрати населення України від голоду 1932 р., який став безпосереднім наслідком зимових хлібозаготівель 1931–1932 рр., можуть бути визначені за даними наведеної нами таблиці природного руху населення. Якщо вважати для 1932 р. нормальною смертність у 542 тис. (як і для 1933 р.), то ці втрати становлять 144 тис. чол. Голод 1932 р. і голод 1933 р. — це якісно різні явища. 525


С. Максудов категорично заперечує проти використання даних про міграційний баланс, які є в фонді ЦУНГО, навіть з поправкою на сотні тисяч чоловік у той чи інший бік. За його розрахунками, протягом усього досліджуваного десятиріччя склався приблизно нульовий баланс. Це означає, що втрати від голоду 1933 р., на його думку, становлять від 4 до 4,5 млн. чол., причому остання цифра більш вірогідна. С. В. Кульчицький зазначає, що повні дані про втрати від голоду, включаючи ненароджених, які наводилися в його попередніх публікаціях, також повинні бути враховані, хоча б як додаткові відомості. Справді, якщо голод зумовив зниження природного приросту населення на Україні з 662 тис. у 1927 р. і 644 тис. у 1928 р. до 97 тис. у 1933 р. (якщо не враховувати померлих від голоду) і 88 тис, у 1934 р., то хіба не слід ці непрямі втрати включати до демографічних втрат? Середня народжуваність за п’ятиріччя (1927–1931 рр.) дорівнювала 1080,6 тис. чол. Недобір народжуваних внаслідок голоду становив у 1932 р. 298,6 тис., у 1933 р. — 459,6 тис. і в 1934 р. — 509 тис. осіб. Загалом за 1932–1933 рр. повні втрати становлять, якщо враховувати дані про механічний рух населення, які виявлені в архівному фонді ЦУНГО, 4649 тис. чол. Неточність відомостей про природний і, особливо, механічний рух населення змушує визначати повні (тобто з урахуванням зниження народжуваності) втрати в інтервалі від 4,3 до 5 млн. чол. Якщо ж відкинути дані ЦУНГО про міграційний баланс, як це робить С. Максудов, і припустити, що за десять років між переписами 1926 і 1937 Рр. кількість осіб, які виїхали за межі України, приблизно дорівнювала кількості прибулих сюди, повні (з урахуванням ненароджених) втрати від голоду 1932–1933 рр. становлять як мінімум 5,5 млн., а в максимумі — трохи більше 6 млн. чол. Семимільйонна цифра жертв голоду в Україні, яка найчастіше фігурувала у попередніх публікаціях, не підтверджується документально. Максимальна оцінка прямих демографічних втрат, 526


яку можна зробити на основі двох довоєнних переписів і матеріалів поточного обліку населення, становить 4,6 млн., а з врахуванням ненароджених— понад 6 млн. чол. Хоча наведені у цій статті цифри поступаються звичній оцінці, за ними — істотна перевага. Адже вони спираються на державну статистику, яку власті ретельно приховували від дослідників понад півстоліття. Як бачимо, приховували недаремно. Всі відомі людству випадки геноциду не йдуть ні в яке порівняння за своїми масштабами з тим, що трапилося в Українській РСР на початку 30-х років. Голод 1933 р. — найбільш страхітливий серед численних злочинів сталінщини. 6. Початок 1933 р. позначився арештами членів київської філії літературної організації «Західна Україна» (наприкінці січня — на початку лютого було заарештовано В. Атаманюка, М. Козоріса, А. Фертюка та ін.). 30 січня 1933 р. М. Козоріс у листі до правління Спілки у Харків дописав червоним олівцем: «Щойно мені сказали, що заарештовано Атаманюка, за що — не знаю». 4 лютого він пояснював (чи скоріше — намагався це зробити): «В останньому листі я згадав Вам про арешт Атаманюка, тоді я писав це на підставі слухів. Тепер підтверджую це як дійсний факт. Яка причина — це важко сказати. Та справа тут мене цікавить з боку видавництва... По відомостям, у нього запечатали його кімнату, там всі справи видавництва і, здається, що і рукописи та договори... На мою думку, Спілці треба написати відповідне відношення до ДПУ, і треба, щоб вони, порозумівшись у цій справі Атаманюка, видали матеріали видавництва». Важко сказати, чи передбачав сам М. Козоріс, що його так швидко заарештують. Мабуть, таки відчував, що це неминуче. У листах кінця 1932 р. — початку 1933 р. він немов підбивав підсумок свого життя. Так, 20 грудня 1932 р. М. Козоріс писав до товаришів у Харків, характеризуючи члена Спілки «Західна Україна», згодом відомого літератора Л. Дмитерка: «Він парень толковий, має всі дані, щоб з його вийшли люди, якщо він спам’ятається і перестане «важнічати», бо знаєте, коли людина з 23-ох років починає «важнічати», то що лишиться на старість?! 527


Письменник, справжній, повинен бути скромний, безпретензійний. А його було б шкода — матеріал хороший, треба б зберегти його від того, щоби заскоро постарівся. Юність сто раз цінніша за старість, це я Вам можу вже сказати». На нашу думку, М. Козоріс, як юрист за фахом, мав краще за інших здавати собі звіт з трагічних подій, що розгорталися тоді на Україні. Тим більше, що в його бурхливій біографії були і праця повітовим комісаром на Косівщині за ЗУНР (1919), і завідування земельним та участь у юридичному відділі Галревкому (1920), й два арешти, до того ж з діаметрально протилежних мотивів. «У 1914 р., — писав він в автобіографії 1927 р., — як російська армія окупувала Галичину, мене... заарештувала в Калуші російська військова влада, передала під полевий суд, який не засудив мене вправді, але як «опасного для русских войск й мазепинца» рішив вислати, і мене... в березні 1915 р. вислано в Наринський край. В Наримському краю проживав... до 1917 р.». Вдруге М. Козоріса було заарештовано на початку червня 1918 р. вінницьким гетьманським старостою. Тоді він відбував ув’язнення у вінницькій і проскурівській тюрмах та жмеринському концентраційному таборі. Причина арешту — «опасннй для украинского государства». На початку лютого 1933 р. М. Козоріса було заарештовано втретє й востаннє. Принаймні, у листі від 25 лютого 1933 р. до П. Гірняка й М. Ірчана у Харків член Спілки А. Фертюк, що обіймав посаду керівника та головного редактора Київського обласного радіомовлення, досить прозоро натякав: «Матеріали, що я їх узяв від Вас для передачі В. Атаманюку або Козорісу, не передав, бо ні того, ні другого я вже було не застав». Наступною була черга самого А. Фертюка... Згодом український літератор Я. Савченко (1890–1937), характеризуючи процес «творчого піднесення радянської літератури в Києві», зазначав, зокрема, що різні «Козоріси, Атаманюки, — всі оті контрреволюціонери і дворушники, — намагалися збочити розвиток радянської 528


літератури, зробити її знаряддям куркульсько-націоналістичної пропаганди. Комуністична партія розгромила буржуазно-націоналістичні гнізда». Намагаючись хоч якось врятувати становище, один з керівників Спілки «Західна Україна» І. Ткачук опублікував в її літературному органі пасквіль. У ньому він звинувачував київську філію, нібито остання завжди «домагалася якихось ширших прав для себе, якоїсь «автономії», саботуючи роботу «ЗУ» і водночас займаючись іншою роботою, як виявляється тепер, шкідницькою, контрреволюційною» Зазначимо принагідне, що ситуація, яка складалася на той час у суспільно-політичному та економічному житті країни, зокрема набирання обертів маховиком репресій, аж ніяк не сприяла літературній творчості. На зміну літературному плюралізмові з його розмаїттям течій і напрямків, літературних організацій та їхніх друкованих органів йшов «казьонний» оптимізм «соціалістичного реалізму». У згаданій публікації І. Ткачук, назвавши вже заарештованого В. Атаманюка «куркульсько-петлюрівським прихвоснем», зробив, зокрема, на його адресу характерний закид: «У своїй... творчості В. Атаманюк «скиглить», «оплакує» поневолену Західну Україну, «жаліє» «уярмлених братів» «під’яремної України» та сипле прокляття «кровожадним катам-окупантам». Про класову боротьбу західноукраїнського пролетаріату і трудящих мас... не згадує». Цікаво, як же відповідав на подібні «звинувачення» сам Василь Атаманюк. В одному з останніх своїх листів (від 22 січня 1933 р.) він писав про долю власної поетичної збірки: «Галицькі ночі» міськліт затримав і надіслав до Харкова свої зауваги, через які він хоче зарізати книгу. Як мені удалось довідатись, то головною причиною є мотто в одному оповіданні («На кордоні»): Ой, на двох боках кордону Двох братів журба прибила... Київський міськліт не дозволяє зразу двом братам журитися тим, що кордон порізав їх землю. Коли один брат журиться, то другий має витинати гопака і приспівувати «Інтернаціонал». Ніяких почуттів нашому братові, крім патріотичних, 529


не дозволяється... Між іншим, Київський міськліт завше хворіє на манію вишукування контрреволюції, головним чином в тих творах, що проходять перегляд у Харкові. Тут хочуть бути лівішими за ліву ногу». Спроби керівництва Спілки «Західна Україна» врятувати становище, віддавши на поталу київську філію, не дали бажаних наслідків. ДПУ «взяло слід» й діяло за власним планом. Арешти поступово перекинулися й на західноукраїнських літераторів, що мешкали у Харкові (було заарештовано В. Бобинського, В. Гжицького, М. Ірчана та ін.). 9 травня 1934 р. львівський часопис «Діло» сповіщав: «Прийшли до нас звістки, що галичанина Василя Бобинського, відомого поета, що кілька літ тому виїхав до Харкова, комуністична влада засудила на «ізоляцію», як контрреволюціонера. Бобинський видавав у Львові радянофільський журнал «Вікна», а у Харкові викладав в Інституті Народньої Освіти. Своїми поглядами він все був комуніст». Ось як згадував ці арешти в Харкові член Спілки «Західна Україна» В. Гжицький — один з небагатьох, кому пощастило, пройшовши сталінські табори, в другій половині 50-х років повернутися в літературу. Він жив у будинку письменників «Слово», де разом з ним мешкало 66 літераторів з родинами. «Одного зимового дня,— писав В. Гжицький у мемуарах (1969 р.), — точніше сьомого грудня 1933 року, я мусив покинути це помешкання... назавжди. І дивно, того ж дня покинув своє помешкання з тої ж причини... Остап Вишня. І ми знову стали сусідами, і в одному будинку, але вже не бачили один одного. Так тривало чотири місяці, все ще в Харкові...». Постановою судової трійки при ДПУ УРСР від 23 лютого 1934 р. В. Гжицького за сумнозвісною 58-ю статтею карного кодексу було засуджено на 10 років таборів. Там, у таборах, знову перетнулися життєві шляхи його, В. Бобинського і О. Вишні. З В. Бобинським «ми... в 1934 році опинилися в Дмитрові, в редакції однієї газети, «Перековка», в дуже мізерному амплуа, — пригадував В. Гжицький. — Редагували ми неграмотні дописи 530


численних кореспондентів-лагерників, правили коректуру, ось і вся наша робота. В тій редакції я покинув Бобинського в 1934 р. Восени цього року я був переведений на Північ». Про причини цього переведення можна дізнатися з табірного щоденника О. Вишні, де 11 серпня 1934 р. (отже, В. Гжицький трохи помилився у часі свого переведення) занотовано: «Зустріч з Гжицьким... Виявилось, Гжицький в Дмитлазі подав докладну записку про те, щоб видавати там газету українською мовою, обстоював це, агітував і т. д. Ну, й зрозуміло — Ухтпечлаг! А Ухтпечлаг вважається для всіх лагерів за пугало, за лагерь штрафний і т. д. Ах, який наївний Гжицький!». А своєрідним прологом «великого терору» з повною підставою можна назвати «чистку» партійних рядів, розпочату в 1933 р. У республіці саме в цьому році вона проходила у Київській, Донецькій, Одеській, Вінницькій областях, а наступного, 1934 р. — у Харківській, Дніпропетровській, Чернігівській областях і в Молдавській АРСР. Прийом у партію тимчасово припинили. За даними, які П. П. Постишев навів на листопадовому (1933 р.) Пленумі ЦК і ЦКК КЩб)У, із 120 тисяч членів і кандидатів у члени партії, які пройшли чистку, на 15 жовтня «вичистили» 27 500 чоловік «класове ворожих, нестійких, таких, що розклалися, елементів». За даними К. В. Сухомлина, в Донецькій, Київській, Вінницькій, Одеській областях «чистку» пройшли 267 907 чол., виключено з партії 51 713 чол., або 19,3%. Було дано і пояснення, за що виключали з партії: 23,1% виключено за «пасивне перебування в партії», 21% — «за порушення партійної і державної дисципліни», потім ідуть «ворожі і класове чужі елементи — 18%». Всього по КП(б)У, як зазначав у доповіді на XII з’їзді К. В. Сухомлин, за два з половиною роки було притягнуто до відповідальності 104 458 чол., з них виключено 39 017 чол. Серед притягнутих до партвідповідальності 17 150 чол. кваліфікувались як «праві опортуністи, троцькісти, «ліваки», примиренці, націоналісти і націонал-ухильники». 6 323 чол. саме таких ви531


ключили з партії. «Хід чистки, — зазначав К.В.Сухомлин, — виявив, що класовий ворог і його агентура — праві опортуністи, троцькісти, націоналісти — намагались знизити значення і ефективність чистки, намагались організувати саботаж чистки, змови мовчання і т. д.». Хвиля репресивних заходів, що почали застосовуватися до членів партії, в 1934 рр. була посилена деформацією карного та карно-процесуального законодавства. Рішенням ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. замість ОДПУ створювався загальносоюзний наркомат внутрішніх справ (НКВС), а постановою від 5 листопада 1934 р. при наркомі внутрішніх справ було створено Особливу нараду. Це був по суті антиконституційний позасудовий орган, що діяв в системі органів держбезпеки і практично не був нічим пов’язаний у розв’язанні питань про підстави та межі застосування карної репресії. Особлива нарада, а також інші позасудові органи («двійки», «трійки») стали знаряддям масового знищення людей у добу сталінщини. В 1935 р. Прокурором СРСР було призначено А. Я. Вишинського. Він скасував прокурорський нагляд за законністю у діяльності органів державної безпеки у справах про державні злочини. 1 грудня 1934 р. у Ленінграді було вбито С. М. Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна приймається постанова ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Згідно з постановою, термін розслідування зменшувався до 10 днів, розгляд справ у суді проводився без участі адвоката і прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, а вирок виконувався негайно після винесення. 9 грудня Г. І. Петровський підписав постанову ВУЦВК «Про внесення змін до кримінальнопроцесуального кодексу УРСР», де були враховані вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки. Зрозуміло, що всі ці арешти й процеси викликали безліч болючих запитань на Західній Україні і негативно впливали на ставлення значної частини галицької інтелігенції до Радянської влади. Водночас замість реальної інформації про становище 532


в Радянському Союзі та в УРСР за кордон, зокрема до Галичини, надходила дозована й відповідним чином препарована інформація, що нагадувала тонесеньку цівку, яка витікає з піщаного годинника. Саме тоді в нашій країні відбувався процес відвертої й безпардонної фальсифікації реальності. Монополізованими засобами масової інформації зовнішній світ подавався радянській людині у надзвичайно спотвореному, майже сюрреалістичному висвітленні. Водночас Сталіну та його поплічникам надзвичайно хотілося, щоб поза межами СРСР створеною ними адміністративно-командною системою всі захоплювалися, щоб їй аплодували. В обстановці штучно створеного інформаційного вакууму блискавично поширювалися всілякі чутки, вигадки, ідеологічні міфи. Розповсюдженню їх сприяла й польська окупаційна влада, що систематично посилювала наступ на українське друковане слово у Галичині. Так, залишивши редакцію журналу «Вікна» влітку 1932 р. (восени того ж року часопис було ліквідовано польськими властями), до 1935 р. жив без роботи у свого тестя на Гуцульщині в с. Березів-Нижній Я. Галан. Один з його найближчих друзів, В. Шаян, що мешкав у тому ж селі, в жовтні 1932 р. писав до керівників Спілки «Західна Україна» у Харків: «Якщо Ви в силі уявити собі жахливу, глуху березівську відірваність — ніякогісінького радянського журналу чи книжки, ніякої преси, кромі найпоганіших шмат, часті ревізії й стала їх загроза (забирають тоді найневинніші манускрипти, зовсім їх не читаючи) — тоді відпишете мені напевно». Зрозуміло, що в такій ситуації пропагандистський часопис «СССР на стройке» (нинішній «Советский Союз»), який врядигоди, як і інша легальна й нелегальна література, потрапляв до Березова завдяки турботам старшого брата Я. Галана — Івана (1898–1937), своєю парадною ура-інформацією формував у них хибне уявлення про перебіг реальних процесів у Радянському Союзі. До речі, його дванадцятий номер за 1933 р. цілковито було присвячено будівництву сумнозвісного Біломорсько-Балтійського каналу. 533


Цей брак правдивих вістей про становище в СРСР значною мірою пояснює такі рядки з листа Я. Галана (18 лютого 1934 р.) до його дружини, що студіювала медицину у Харкові. «Хоч яке життя не тяжке, та які ми щасливі, що довелося жити нам в такій великій епосі змагань за новий світ — світ соціалізму. З подивом і пошаною дивлюся на вождя радянського (і не лише радянського) пролетаріату Сталіна, що його прізвище побіч імен Маркса і Леніна глибоко вріжеться в пам’ять майбутніх тисячів... Будь горда суть, що ти, як малюсінька дівчинка, працюєш під його могутнім керівництвом, під керівництвом авангарда радянського пролетаріату». Отже, відсутність реальної інформації про життя на Радянській Україні сприяла поширенню у Галичині всіляких чуток, особливо про долю репресованих галицьких інтелігентів. Характерно, що 1956 р. П. Козланюк пригадував, як «в 1940 році у Львові були вісті, що В. Бобинський звільнений з таборів і живе з сім’єю десь у селі Московської області». Насправді ж, відомого західноукраїнського поета було розстріляно ще 2 січня 1938 р. Сумна доля спіткала і його родину. В грудні 1934 р. у першій «кіровській хвилі», серед 28 представників української інтелігенції на підставі вироку виїзної сесії військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням В. В. Ульріха, що проходила 13–15 грудня 1934 р. у Києві, було, зокрема, розстріляно західноукраїнських літераторів І. Крушельницького та Р. Сказинського. Водночас репресіям було піддано й інших членів численної родини Крушельницьких — письменника й громадського діяча, колишнього міністра освіти ЗУНР, а згодом видавця радянофільського часопису «Нові Шляхи» Антона Крушельницького та його другого сина — Тараса, що у 1932 р. та 1934 р. переїхали до УРСР. Трагедія родини Крушельницьких набула широкого розголосу серед української еміграції: в січні 1935 р. відомий український поет О. Олесь (1878–1944) написав у Празі драму «Земля обітована». В ній ідеться про трагедію сім’ї західноукраїнського 534


літератора Шумицького (читай — Крушельницького), який виїхав до УРСР з глибоким переконанням, що «правда і майбутнє не тут, на Заході, а там, на Сході, звідки завжди сходило і сходить сонце». Цей драматичний твір мав і особистий підтекст для його автора, який, перебуваючи в еміграції, одним з перших закордонних українських літераторів визнав Радянську владу. Так, 1922 р. представництво УРСР в Берліні повідомляло, що «на еміграцію... зробило певне вражіння наближення до нас Олеся...». Протягом 20-х років його твори видавалися чималими тиражами в УРСР. Отже, драмою «Земля обітована» О. Олесь підводив і для себе риску під власними колишніми радянофільськими симпатіями, сподіваннями на українізацію. Відгукуючись на репресії щодо родини Крушельницьких, львівське «Діло» зауважувало: «...На всій українській землі ніхто в те не повірить, щоби Антін Крушельницький зі синами... могли мати яке-небудь відношення до атентату на Кірова. Вони ж були певно аж занадто лояльними громадянами УРСР». Серед західноукраїнських письменників, що їх було репресовано 1934 р., опинився й голова Спілки «Західна Україна» М. Ірчан. Йому, як і більшості заарештованих галицьких літераторів, інкримінувалася належність до так званої «Української військової організації» (УВО). В 1934 р. кореспондент американської газети «Українські Щоденні Вісті» В. Самітний (В. Рибак), який відвідав у той час Радянську Україну, писав в одній із своїх кореспонденцій, нібито органи ДПУ «дослідили», що «Ірчан, як і більшість членів тої «революційної спілки» (тобто Спілки «Західна Україна»), був зв’язаний з підпільною контрреволюційною організацією, що працювала за вказівками штабу німецького фашизму... Ірчан мав грати провідну роль в тій контрреволюційній організації. З його викриттям — цій роботі прийшов кінець. Ірчана арештовано і засуджено». Після самогубства М. О. Скрипника лише із системи Наркомосу республіки, дотримуючись тогочасної термінології, було «вичищено» 2 тис. «шкідницьких», «контрреволюційних», 535


«шпигунських» елементів. Серед них було чимало галичан, що приїхали на Радянську Україну із-за Збруча, щоб узяти участь в індустріалізації, у проведенні політики «українізації». Звернемо увагу на ті прізвища, що їх, як уособлення розкладницької роботи «шпигунів-диверсантів», наводив новий нарком освіти УРСР В. П. Затонський. «Всім відомо, — проголошував він, — яке кубло звили собі різні Бадани, Ерстенюки, Вітики та інші шпигуни й контрреволюціонери в апараті Наркомосу України». Зазначимо, що Олександр Іванович Бадан (Яворенко) та Микола Васильович Ерстенюк, уродженці Західної України, працювали в Особистому секретаріаті наркома освіти України М. О. Скрипника: перший — вченим секретарем (1927–1930), другий — помічником вченого секретаря і водночас особистим секретарем наркома (1927–1933). Через них та за їхніми підписами проходило величезне за обсягом листування НКО УРСР з діячами мистецтва, освіти, науки, кооператорами Східної Галичини. Крім того, за дорученням М. О. Скрипника вони займалися й такою делікатною справою, як листування з політичними в’язнями у Польщі, що досить часто зверталися з проханнями надіслати літературу, надати допомогу тощо. Так, навесні 1929 р. до наркома освіти України звернувся політичний в’язень К. Тацій, який відбував 8-річне покарання за приналежність до КПЗУ в польській в’язниці Равіч. «Тюрма — це наш університет, — відзначалося в листі. — Тут виховуються характери, вироблюється свідомість, набираються товариші теоретичних знань, бо практику кожний мав — виписану на своїй шкурі дефензивськими резіновими киями. По тюрмах виховуються члени молодих компартій — Західної України та Білорусії. Матеріал увесь — робітники і селяне, які потрібують ґрунтовної обробки». Автор листа, що виконував обов’язки в’язничного бібліотекаря, звертався до наркома освіти (не називаючи його прізвища) з проханням надіслати книжки. «Щоби цей тюремний університет справді виконав своє завдання — зроблення з нас, робітників і селян, кадрів революції, для того треба книжок», — писав К. Тацій (його псевд. Буй-Тур). 536


11 травня 1929 р. у листі до К. Тація вчений секретар НКО УРСР повідомляв: «Дорогий Товаришу! У відповідь на Вашого листа, який Ви писали на ім’я одного товариша й де прохали про надсилку Вам книжок, з його доручення повідомляю вас, що листа він одержав і надсилає Вам бажані книжки. Моя адреса: Олександру Бадану, вул. Артема № 29, Наркомосвіта, м. Харків». (Як старанно обминають і О. І. Бадан, і К. М. Тацій прізвище М. О. Скрипника). 18 травня 1929 р. розпочалися арешти у справі «Спілки Визволення України». Зараз важко з’ясувати, чи вже тоді ДПУ УРСР за вказівкою «згори» розпочало «підкоп» під М. О. Скрипника, але є дані про те, що в серпні того ж року під час чергової «чистки» О. І. Бадан був виключений з лав КП(б)У. Вже після самогубства М. О. Скрипника й загибелі О. І. Бадана під час «боротьби з націоналізмом» 1933–1934 рр. досить широко цитувався виступ наркома освіти України на засіданні перевірочної комісії осередку КП(б)У НКО УРСР (протокол № 3 від 2 серпня 1929 р.) на захист Бадана. «...Скрипник спростовує всі ті заяви, наклепи, які були на минулому засіданні перевірочної комісії, коли на Бадана подавали окремі члени партії цілий ряд заяв і компрометуючі матеріали, — відзначалося в протоколі. — Тов. Скрипник зазначив, що Бадана, як члена партії, перевірено десять раз, з них чотири рази було перевірено відповідними органами, а шість раз цілим рядом шляхів перевіряв сам тов. Скрипник, і ці перевірки доказали, що робота Бадана за кордоном безумовно була революційною, партійною і дуже корисною як для революції, так і для партії». І все ж таки на 11-му засіданні перевірочної комісії 21 серпня 1929 р. О. І. Бадана було виключено з партії. Втім навіть тоді не дійшло до сподіваної розв’язки — звільнення Бадана чи арешту за «націоналізм». М. О. Скрипник чинив спротив. О. І. Бадан змушений був піти зі своєї посади, але до 1933 р. працював професором в одному з харківських вузів. 537


«Чистка» 1933–1934 рр. охопила також і науково-дослідні установи республіки. «Органи ДПУ викрили і звільнили Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН) від цілої групи контрреволюціонерів», — зазначалося в одній з тогочасних публікацій. Серед «найважливіших шпигунів» переважали галичани. Наведемо лише декілька прізвищ з характеристиками, що від них ще й сьогодні стає моторошно. Отже: «Лозинський М. М. — був науковим працівником Інституту радбудівництва і права ВУАМЛІН, в 1918–1919 році був членом галицького буржуазно-поміщицького уряду — товариш міністра закордонних справ. Член УВО, шпигун. Під час перебування на Радянській Україні (з 1927 р.) входив у керівні органи контрреволюційної організації УВО. У ВУАМЛІНі вів шкідницьку контрреволюційну роботу. Демчук П. І. — був керівником кафедри в Інституті радянського будівництва та права. Членом австрійської компартії був з 1920 р., членом КП(б)У був з 1929 року. В минулому — командир сотні галицької армії. Член УВО. З 1925 року переїхав на Радянську Україну і вів контрреволюційну роботу, шпигун. Романишин В. І. — був науковим працівником Інституту радянського будівництва та права. Колишній офіцер австрійської і галицької армії. Член УВО. На Радянську Україну прибув в 1925 році. Шпигун, організатор контрреволюційних повстанських гнізд. Чехович М. Т. — був науковим працівником Інституту радянського будівництва і права, член УВО. Колишній офіцер австрійської і галицької армії. Шпигун. Вів контрреволюційну шкідницьку роботу в ВУАМЛІНі. Вітик С. І. — був членом КП(б)У з 1925 р. Був дійсним членом Інституту історії ВУАМЛІНу. Кол. член австрійського парламенту, віце-президент буржуазно-поміщицької ЗахідноУкраїнської народної республіки, був міністром по галицьких справах при петлюрівському уряді. Член УВО. Шпигун. Вів шкідницьку контрреволюційну роботу на культурному фронті. 538


Чичкевич М. В.—був членом КЩб)У. Був науковим працівником ВУАМЛІНу. Член УВО. Колишній офіцер австрійської і галицької армії. Вів шкідницьку контрреволюційну роботу в ВУАМЛІНі. Онишкевич В. К. — був зав. кафедри чужоземних мов ВУАМЛІН. Член УВО. Був заст. нач. штабу бригади укр. галицької армії, секретарем міністерства закордонних справ буржуазно-поміщицької Західно-Української народної республіки. На Радянську Україну прибув в 1925 р. Входив до керівництва повстанською роботою УВО. Шпигун. Вів шпигунську контрреволюційну роботу в ВУАМЛІНі». Звичайно, цей список можна було б продовжувати... Ці й безліч інших інтелігентів — вихідців з України «недержавної», що віддавали свої знання та працю для відродження державної України та майбутнього возз’єднання всіх українських земель, загинули внаслідок сталінських репресій. Л. М. Кагановичу належить вислів: «Ми знімаємо людей шарами». Одним з таких «шарів» і була західноукраїнська еміграція (або вихідці з Галичини) в УРСР. Наступна хвиля «походу на галичан» пов’язана з «великим терором» 1937–1938 рр. Саме тоді Компартію Польщі та її складові частини — КПЗУ та Компартію Західної Білорусії — було звинувачено у проникненні ворожої агентури до керівництва партійних органів. Більшість партійного активу КПП, КПЗУ та КПЗБ було піддано репресіям. Згубний вплив цих злочинних дій навіть важко собі уявити. Історія Компартії Західної України ще чекає на своє об’єктивне висвітлення. Це справді героїчна і водночас страдницька історія. Історія боротьби не лише проти польських окупантів і українського націоналістичного табору. Це разом з тим драматичне зіткнення ідеалів і жахливої реальності. Суперечності, що ятрили сумління багатьох комуністів-підпільників, образно відтворено у романі «Сестри Річинські» львівської письменниці І. Вільде (1907–1982). Один з героїв твору, підпільник Б. Завадка, 539


у розмові з інструктором ЦК КПЗУ, «товаришем Зеленим», каже: «Зрозумійте, дорогий товаришу, що тисячі-тисяч нас роками б’ються в тенетах поміж двома крайностями. З одного боку — щаслива, не подибувана досі в історії ера людства, мало що не райське життя на землі, ідилічні малюнки святково одітих в українські народні строї хлопців і дівчат з невід’ємною бандурою, фото нових височенних будов, великанської, казкових розмірів техніки, графічні порівняння видобутку чавуну, вугілля, машинобудування за царської Росії і тепер, небувалих висот розквіт культури народу, ліквідація безробіття, безземелля, неграмотності, фантастичний ентузіазм праці, безприкладна відданість вождю і партії. З другого боку — розповіді утікачів, неймовірні вісті про терор, арешти людей, документи про голод на землі шпихліра Європи, система шпіонажу і підозрінь, психоз шкідництва і провокації, хвороблива недовіра». Вершиною несправедливості щодо КПЗУ стала постанова Виконкому Комінтерну 1938 р. про розпуск КПП, а разом з нею й КПЗУ та КПЗБ. Вона мала фатальні наслідки для революційно-демократичних сил Польщі, особливо в період боротьби трудящих цієї країни проти гітлерівської навали та під час окупації 1939–1944 рр. Сумними були ці наслідки й для Західної України, причому як для періоду боротьби трудящих краю проти фашистських загарбників, так і на етапі становлення й зміцнення Радянської влади. Адже з політичного життя регіону в переломний, надзвичайно відповідальний момент було усунуто організацію, члени якої глибоко розуміли обстановку і справляли вплив на частину трудового населення. Таким чином, західноукраїнські комуністи, що йшли в авангарді боротьби за возз’єднання, опинилися на маргінесі суспільно-політичного життя, а значна їх частина була ще до того фізично знищена на терені СРСР або потрапила до таборів ГУЛАГу. Крім того, політична недовіра до КПЗУ, галицької інтелігенції після возз’єднання Західної й Радянської України значною мірою переносилася й на місцеве населення взагалі. 540


Лекція 14 ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ПРОБУДЖЕННЯ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ІДЕЙ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ТЕРЕНАХ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В 40-50-х рр. ПЛАН 1. Західна Україна в загабницьких планах СРСР та Німеччини. 2. Україна у другій світовій війні. Проголошення Української держави. 3. Утворення та діяльність Української Повстанської Армії. 4. Україна в період післявоєнного сталінського режиму. 5. Національно-визвольний рух у західних областях УРСР.

1. Причини другої світової війни. Гонитва за найвищими прибутками і раніше штовхала держави на грабіжницькі війни. Найбільші держави прагнули до загарбання чужих територій, поневолення народів інших країн і встановлення свого світового панування. Така боротьба за панування над світом стала особливо напруженою, оскільки посилилась нерівномірність економічного і політичного розвитку країн. Держави, менше забезпечені колоніями, джерелами сировини і ринками збуту товарів, вступали в конкурентну боротьбу з державами, які мали великі колонії і сфери впливу. Відсталі країни доганяли більш розвинуті і вимагали собі «місця під сонцем». Переділ світу, який відбувся в результаті першої світової війни, відповідав інтересам тільки держав-переможиць. Він ніс у собі зародок нового світового конфлікту і нового переділу світу. 541


У 30-х роках склалося два угруповання, які претендували на світове панування. В одно з них увійшли гітлерівська Німеччина, фашистська Італія і мілітаристська Японія. Країни фашистськомілітаристського блоку вважали себе обділеними і першими стали на шлях переділу світу із застосуванням збройної сили. Вони виношували плани поневолення і фізичного винищення багатьох народів. Фашистсько-мілітаристській коаліції протистояло інше імперіалістичне угруповання в складі Великобританії, Франції і США. Ці країни, що виграли першу світову війну, хотіли зберегти завойовані позиції і знову ослабити своїх конкурентів. Обидва угруповання прагнули до світового панування. Проте між ними існували глибокі незгоди, які заважали їм організувати спільний напад на Схід. До того ж народні маси Великобританії, Франції і США чинили тиск на уряди своїх країн, вимагаючи від них рішучої відсічі фашизму. Вміло використовуючи міжімперіалістичні суперечності, СРСР став на перешкоді антирадянської змови обох угруповань. Гітлерівці прийшли до висновку, що перемога на Заході буде значно легшою, ніж на Сході. Вони прагнули зміцнити тил, мобілізувати всі антирадянські сили і всі ресурси Європи, щоб у майбутньому кинути їх проти СРСР. Друга світова війна почалась із збройної сутички двох коаліцій. За своїм походженням ця війна була імперіалістичною. Винуватцем розв’язання війни була система імперіалізму з властивими їй антагоністичними суперечностями. З боку фашистських і мілітаристських держав ця війна була несправедливою, загарбницькою від початку до кінця. Роз’єднаність українських земель, перебування їх у чотирьох державах (СРСР, Польща, Чехословаччина та Румунія) було не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним з найскладніших моментів політичного становища в Центральній і Східній Європі передвоєнних років. 542


Фашистська Німеччина прагнула перерозподілу Європи на свою користь. Гітлер задля цього зміло використовував «українську карту»: як для залучення на свій бік союзників у Центральній Європі, так і для створення стратегічного плацдарму для нападу на СРСР. Становлення тоталітарної системи в СРСР, її злочини проти українського народу (насильницька колективізація, голодомор 1932–1933 рр., масове винищення діячів освіти, науки й культури, численні політичні процеси, жертвами яких стали мільйони громадян України) внесли суттєві корективи в дію політичних чинників на західноукраїнських землях. Із кінця 20-х років у Західній Україні значно активізувалася діяльність підпільної Організації українських націоналістів (до лютого 1929 р. — Українська військова організація). ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім’я великої мети. Виступаючи під гаслами національної революції й соборної України, ОУН не приховувала антирадянської спрямованості своєї діяльності, що, однак, не виключало її орієнтації на зовнішні сили у вирішенні своїх завдань. Тактика політичного терору, якої дотримувалася ОУН, застосовувалася нею й до представників окупаційної влади, й до українських організацій і діячів, що не поділяли її ідеології та політики (як, наприклад, КПЗУ, а також Українське національно-демократичне об’єднання-УНДО). При цьому ОУН не відмовлялася від участі в інших політичних, економічних, культурно-освітніх об’єднаннях. Навпаки, саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух. Активну пропаганду ідеології й політики ОУН проводили нелегальні та легальні газети й журнали — «Розбудова нації», «Сурма», «Юнак» та ін. ОУН жорстоко переслідувалася окупаційною владою, що, проте, не дуже позначалося на її кількісному складі. З осудом її дій періодично виступали КПЗУ, Українська соціал-демократична партія (УСДП), Українська соціал-радикальна партія (УСРП), УНДО, митрополит А. Шептицький та клерикальні об’єднання. 543


УНДО було наймасовішою політичною організацією в Західній Україні. Під його впливом перебували економічні, культурно-освітні, спортивні спілки. Один лише Ревізійний союз українських кооперативів у 1934 р. об’єднував понад 448 тис. осіб, а його обіговий капітал за той же рік складав понад 42 млн злотих. Переважаючим був вплив УНДО також у товариствах «Просвіта» (100 тис. осіб), «Рідна школа» (43 тис. чоловік), «Союз українок», «Сокіл», «Луг». Обидві щоденні українські газети в Польщі — «Діло» та «Новий час» — як і низка інших часописів, видавалися УНДО. В 1935 р. УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних формувань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (три депутати). Зміст і напрями діяльності УНДО визначалися його програмою «органічної роботи», що передбачала захист економічних, політичних і культурно-національних інтересів українців. Але якщо в економічній сфері здобутки ундівців (ясна річ, не для всіх верств населення) були вагомими, то цього не можна сказати про політичну та культурно-національну сфери. Постійно зменшувалася кількість українських шкіл і гімназій, посилювалася полонізація краю. УНДО виявляло надмірну обережність у домаганнях автономії для Західної України. І все ж не можна заперечувати безсумнівні заслуги ундівців, як і соціал-демократів та соціалрадикалів, у збереженні національної ідентичності, піднесенні національної самосвідомості західних українців. УСДП відновила свою діяльність (після заборони в 1924 р.) у 1928 р. Вона висувала гасло незалежної об’єднаної соціалістичної України. Під її політичним керівництвом працювали культурно-освітнє товариство «Робітнича громада», окремі профспілкові організації. УСДП видавала часописи «Вперед» і «Професійний вісник». У своїй практичній діяльності ця партія нерідко блокувалася з УНДО й УСРП, співробітничала з Польською соціалістичною партією (ППС), хоч остання ніколи не відмежовувалася від колонізаторської політики уряду. 544


З 1931 р. УСРП стала членом II Інтернаціоналу. За впливом на маси вона поступалася УНДО та ОУН, особливо на Волині, її молодіжна спілка — «Каменярі» — в середині 30-х років налічувала 7 тис. членів. УСРП проводила значну роботу серед трудящих через професійні спілки селян-наймитів, видавала тижневик «Громадський голос». Вимогу автономії для Західної України УСРП розглядала як важливий крок на шляху реалізації права націй на самовизначення й утворення незалежної Української держави. В цьому програма УСРП була близькою до програмних вимог УНДО і УСДП, що визначало характер їхньої діяльності. На відміну від КПЗУ, з одного боку, та ОУН — з іншого, вони дотримувалися поміркованіших позицій, чим зумовлювалася їхня схильність до компромісів та угод із польською владою. Зокрема, після Мюнхенського пакту (ЗО вересня 1938 р.) і розчленування Чехословаччини об’єктом дипломатичних інтриг стало Закарпаття, якому була надана автономія. Виникло територіальне утворення Карпатська Україна (Підкарпатська Русь). На нього вже давно зазіхала хортистська Угорщина — союзник Німеччини. 2 листопада 1938 р. відбувся так званий Віденський арбітраж, згідно з рішенням якого фашистські лідери віддали Угорщині південні райони Закарпаття (Ужгород, Мукачеве і Берегове) загальною площею 12 400 кв. км з населенням 1 млн. 100 тис. осіб. Через те, що частину Карпатської України зайняли угорці, столицю автономного краю було перенесено з Ужгорода до Хуста. Незважаючи на втрату значної частини території, українці з великим ентузіазмом взялися за відбудову Закарпаття. Велику допомогу в цьому їм надавали заокеанська еміграція, Галичина і особливо Організація українських націоналістів. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України, які засвідчили яскраву перемогу Українського Національного Об’єднання (УНО), яке отримало 80% голосів. Головою УНО обрали А. Волошина. 14 березня 1939 р. було проголошено 545


самостійність Карпатської України. Тоді ж сформували тимчасовий уряд, який очолив А.Волошин, а міністрами стали Ю. Ревай, Ю. Перевузник, С. Клочурак, Ю. Бращайко, М. Долинай. 15 березня почав роботу сейм Карпатської України. На його засіданнях було прийнято історичної ваги документи: про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України. Була прийнята і Конституція. Президентом обрали Августина Волошина. Почалося формування Карпатської Січі — збройних сил нової держави. Уряд фашистської Німеччини вдавав спочатку, що готовий захистити Карпатську Україну від зазіхань Угорщини. Проте заяви про це і заснування у Хусті німецького консульства було не що інше, як загравання з Карпатською Україною, прагнення використати «українську карту» для своєї мети. У березні 1939 р. численні домагання хортистів щодо Карпатської України були задоволені, й Гітлер дав згоду на те, щоб Угорщина окупувала її. Почалася героїчна і водночас трагічна сторінка в історії Карпатської України. Малочисленні й погано озброєні загони Карпатської Січі, незважаючи на допомогу місцевого населення і бойовиків УВО (Української Військової Організації)-ОУН змушені були відступити перед збройною силою Угорщини. Карпатська Україна не змогла вибороти волю. Із благословення Гітлера угорські дивізії потопили визвольну боротьбу закарпатських українців у крові. Президент А. Волошин опинився спочатку в Празі, а в травні 1945 р. радянська контррозвідка силоміць вивезла його до Москви, де він невдовзі помер під час допиту. В історії радянсько-польських відносин «потрібно розглянути цілий ряд проблем минулого», ліквідувати «білі плями» і моралью компенсувати заподіяну полякам шкоду, віддати данину пам»яті загиблим. Така позиція сучасних польських державних керівників. У серпні 1989 року СРСР визнав, що підписаний 23 серпня 1939 року радянсько-німецький договір (пакт Ріббентропа–Молотова) і так званий договір про дружбу й кордони між Німеччиною та Радянським Союзом від 23 вересня 546


1939 року разом з додатковими секретними протоколами були «грубим порушенням ряду загальновизнаних принципів міжнародного права». Вони розглядаються Польщею як «неіснуючі і недіючі з самого початку». Тоді ж ряд польських громадських і політичних організацій закликав міжнародну громадськість оголосити 23 серпня «днем всезагального протесту народів, позбавлених московською імперією права на самовизначення». Неабияке значення мало те, що новий, 1939 рік для Й. Сталіна розпочався пошуком можливостей продовжувати репресії. В шифрованій телеграмі від 20 січня секретарям обласних і крайових комітетів, ЦК компартій республік, наркомам внутрішніх справ і керівникам органів НКВС він санкціонував дальше порушення і без того обмеженої законності. Знаменно, що телеграма з»явилася саме тоді, коли розгнузданий шабаш репресій почав дещо спадати. «ЦК ВКП(б) роз»яснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВС було допущено з 1937 року з дозволу ЦК ВКП(б) і вважає, що метод фізичного впливу повинен обов»язково застосовуватися й надалі як виняток відносно відомих ворогів народу, які не роззброїлися, як абсолютно правильний і доцільний метод», — така сутність названого документа. Низка фактів співробітництва гестапо та і НКВС у 30-х роках уже відомий. За наказом Сталіна останній по-партнерськи здавав гестапівцям німецьких комуністів і антифашистів, які шукали порятунку в СРСР. Роланд Фрайслер, який жив у Радянському Союзі і співпрацював з НКВС, переселився до Німеччини і став президентом нацистського «народного суду», який засудив тисячі противників нацизму. Отже, дві тоталітарні держави, дві диктатури, дві різні ідеології — СРСР і Німеччина поставили все на службу інтересам особистої влади, хоч Гітлер домагався її зміцнення, поліпшуючи життя «вибраної раси», а Сталін — знекровлюючи свою країну та армію найжорстокішими репресіями. 547


З початку 1939 року німецький уряд почав виявляти зацікавленість в ослабленні напруженості у стосунках з СРСР. Генштаб вермахту 28 січня 1939 року оцінював радянські збройні сили воєнного часу в чисельному відношенні як такі, що являють собою гігантський воєнний інструмент. Другий момент, який вселяв Берліну надії на досягнення домовленності з СРСР, полягав у тому, що, на думку німців, «вони нам не довіряють, але вони також не дуже довіряють демократичним державам». Резон у таких міркуваннях був. Ріббентропу було доручено «інспірувати новий рапалльський план», «проводити з Москвою політику рівноваги та економічного співробітництва». Або, як писав статс-секретар МЗС Е. Вайцзеккер, «почати залицятися до росіян». Присутність у Європі двох незалежних сил — СРСР і Німеччини, які до того ж стали визначальними, оцінювалася на Заході як «дуже несприятливий фактор». Тримання Німеччини в репараційних шорах і ослаблення Союзу РСР зумовлювали активну підтримку Польщі. Починаючи з польсько-радянської війни, де ставка робилася на національно-консервативний рух, ця політика стала традиційною. У секретному меморандумі МЗС Німеччини від 27 липня 1939 року констатувалося: «Молотов в одній із промов назвав Антикомінтернівський пакт маскуванням союзу, спрямованого проти західних демократій. Він також інформований про данцігську проблему і зв»язане з нею польське питання». Радянські дипломати в Берліні вважали, що Данціг «так чи інакше буде повернуто Німецькій державі і питання про кордон повинне бути якимось чином вирішене — на користь Німецької держави». З серпня Ріббентроп у терміновій телеграмі послу в Москву повідомив про свою розмову з радянським послом, де сказав, що в разі «провокації з боку ІІольші ми врегулюємо питання з Польщею протягом тижня. На цей випадок, — вказував міністр, — я зробив тонкий натяк на можливість укладення з Росією угоди про долю Польщі». Ці дипломатичні ігри велися 548


після того, як Гітлер перед своїм генералітетом обіцяв: «Ударити подібно до блискавки з усією силою моєї механізованої армії, про яку Польща нічого не знає». Коли Буркхардт зауважив, що це означало б світову війну, фюрер у шаленстві заявив: «Нехай буде так. Якщо я маю вести війну, то вважаю за доцільне вести її сьогодні, а не завтра». Далі Гітлер сказав, що все, що він робить, спрямоване проти Росії. «Якщо Захід такий нерозумний і сліпий, що не може цього побачити, я буду докладати зусиль, щоб досягти домовленості з Росією. Тоді я завдам удару по Заходу і після його поразки поверну об’єднані сили проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна». Що ж до Гітлера і Сталіна, то вони були високої думки один про одного. «Молодець», — говорив радянський вождь про Гітлера. «Я знаю, як любить німецький народ свого фюрера», — проголосив він у тості 24 серпня. «Сталіна треба безумовно поважати. Він по-своєму геніальний хлопець», — захоплювався Гітлер, порівнюючи його з Чингісханом, Чи не тому він після підписання договору 23 серпня вигукнув: «Світ у мене в кишені!». Договір про ненапад був підписаний. Як згадує М. С. Хрущов, це сталося в той час 23 серпня, коли він з Ворошиловим полював на качок. Коли вони повернулися з полювання, Сталін уже підписав договір, а Ріббентроп відлетів з Москви. «Це був шаховий хід. Я вважаю, що це було правильно, хоч і дуже боляче...», — писав Хрущов. Секретні протоколи, підписані СРСР і Німеччиною у 1939– 1941 роках, не обговорювалися ні на Верховній Раді, ні в уряді. Отже, вони були вилучені з процедури ратифікації і вводились у дію за спиною радянського народу. Зафіксовані у цих документах претензії «територіально-політичного перевлаштування» в Європі були несумісними з нормами міжнародного права про повагу суверенітету незалежних держав. З погляду внутрішнього законодавства й міжнародного права ці протоколи не були дієздатними. На цих документах лежав відбиток тих відступів від принципів моралі, які були властиві сталінщині. 549


У серпні 1939 р. вже всі західноукраїнські землі опинились в епіцентрі європейської політики, насамперед зовнішньої політики СРСР та Німеччини. Німецько-радянський договір про ненапад від 23 серпня 1939 р. (пакт Ріббентропа–Молотова), а також таємний протокол про розподіл Європи і сфер впливу у ній, прискорили початок найжорстокішої в історії людства війни. Цим договором Радянському Союзові передавали майже всі західноукраїнські землі. Гарантувавши ненапад на Німеччину СРСР, Гітлер 1 вересня 1939 р. напав на Польщу і почав Другу світову війну. Цікавий і такий факт: головнокомандувач сухопутними військами вермахту генерал Браухич вважав; що коли Польщі допоможуть у разі війни Англія і Франція, то Німеччина все одно її розгромить. Однак, якщо «проти Німеччини виступить і Радянський Союз, то вермахт напевно зазнає поразки». Такі самі міркування висловив І червня 1939 року французький посол у Берліні Кулондр : «Якщо Гітлер усвідомить, і доведеться мати справу з СРСР, він відступить від Польщі». Німці хотіли першими зайняти Львів і взяти трофеї. Після переговорів з радянською стороною вони погодилися на те, щоб у місто вступили радянські війська, і почали відводити свої частини з територій, не передбачених договором. «Ми буцімто віддали Польщу на розтерзання гітлерівській Німеччині і самі взяли в цьому участь», — згадував М. С. Хрущов. Підписання пакту Ріббентропа — Молотова викликало «настороженість, в усіх колах відчувалась нотка страху через існування змови СРСР і Німеччини», — так реагували на розвиток подій у Прибалтійських державах. На нараді 12 вересня у Гітлера Ріббентроп і начальник штабу вермахту Кейтель запропонували поділити Польщу на окремі регіональні утворення і створити під протекторатом Берліна Західноукраїнську державу. Німеччина примусила Москву 15 вересня погодитися на розгортання війни і вторгнення у Польщу своїх сил, не чекаючи 550


падіння польського уряду. Щоб зберегти своє обличчя, 17 вересня Сталін особисто відредагував текст ноти про перехід кордону з Польщею, враховуючи зауваження присутнього при цьому німецького посла Шулленбурга.Через годину ноту зачитали польському послу Вацлаву Гжибовському. Найтрагічніше те, що коли 22 вересня Львів, оточений силами ІV-го німецького корпусу, генерали Лянгер і Рижинський здали Червоній Армії і в місто ввійшов 2-й кавалерійський корпус 6-ї радянської армії, «негайно спеціальні групи функціонерів радянської служби безпеки розпочали полювання на членів розпущеної в 1938 році Комінтерном КПП і КПЗУ. Багато з них були арештовані як «агенти польської буржуазії». Поляків по одному і групами систематично протягом 1939–1941 років «депортували вглиб СРСР». Сталін розправився з тими, хто голосував за возз»єднання українських земель у 1939 році. НКВС ліквідував Кирила Студинського і Петра Франка — депутатів Верховної Ради України, відомих українських вчених, прогресивних інтелігентів. Студинський — старійшина депутатів Народних Зборів Західної України — очолював вибрану делегацію Галичини в Київ. Репресії на західноукраїнських землях проводилися з жахливим розмахом протягом 1939–1941 рр. Невинними жертвами сталінських агентів стали жінки й чоловіки, діти й молодь. Відкриті у 1969–1991 роках братські могили закатованих — свідчення нечуваної жорстокості більшовицької системи. До речі, напередодні вступу радянських військ на територію Західної України з літаків було розкидано 150 тисяч листівок із зверненням командувача Українським фронтом С. К. Тимошенка: «Забирайте до своїх рук панську землю... Скидайте владу поміщиків, беріть владу до своїх рук, вирішуйте свою долю,! До зброї, наші брати, ми з вами! Хай живе великий вільний український народ!», — закликав текст листівок. Чи й здогадували ті, до кого адресувалися ці слова, що їхня доля уже вирішена у високих кабінетах Москви і Берліна і руки 551


їхні не будуть брати владу, бо для них були приготовлені кайдани. Населення Західної України отримало черговий гіркий урок, на цей раз найтрагічніший. Новий німецько-радянський договір про кордони, дружбу і співробітництво, підписаний у Москві 28 вересня 1939 р. розмежував кордони між Німеччиною і СРСР вздовж річок Сян і Західний Буг. Частина етнічних українських земель (Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя) площею 16 тис. кв. км, на якій проживало близько 550 тис. українців, опинилася під німецькою окупацією. Протягом 1939–1940 рр. сюди, рятуючись від переслідувань більшовиків, втекло близько 30 тис. українських політичних біженців, діячів кооперації, науки і культури. Вони розселялися серед своїх земляків, зокрема багато осіло у Кракові — центрі Генерального губернаторства (так німці назвали частину окупованої Польщі). Краків згодом перетворився в осередок економічного, культурного та громадського життя українців. Тут і в інших місцях виникали українські громадсько-культурні організації, відкривали школи, комітети самодопомоги, кооперативні, молодіжні та спортивні організації. Навесні 1940 р. вони створили координаційний орган під назвою Український Центральний комітет (УЦК), який очолив відомий учений Володимир Кубійович. УЦК захищав соціально-економічні інтереси українців у Генерал-губернаторстві. Тут опинилося також багато діячів українських політичних партій, проте єдиною політичною силою, яка не саморозпустилася і продовжувала діяти, була ОУН. Її в Генерал-губернаторстві очолював Роман Сушко. Більшість членів ОУН брали активну участь в українському громадському житті, у роботі УЦК. Великий негативний вплив на українське політичне життя мав розкол у рядах ОУН, що назрівав ще до початку війни. Цей розкол був зумовлений розбіжностями між «стариками» — ветеранами боротьби 1917–1921 рр. та молодими галицькими націоналістими, які вступили в організацію у 30-х рр. Він 552


призвів до утворення двох ОУН: ОУН-революційної або бандерівської (очолював С. Бандера), та ОУН-мельниківської (очолював А. Мельник), які впродовж багатьох років поборювали одна одну. Це завдало великої шкоди українському національновизвольному рухові, хоча ОУН залишалася і надалі єдиною організованою політичною силою, яка боролася за незалежність і соборність України. Більшість західноукраїнських земель опинилася під радянською владою. Її прихід радо вітало населення краю, вдячне за визволення від польської окупації, за вимріяне возз’єднання українських земель. У 1940 р. за вимогою Сталіна сусідня Румунія змушена була передати СРСР Північну Буковину і Бесарабію. 28 січня 1940 р. частини Червоної армії перейшли кордон через р. Дністер і зайняли цей край. Перші політичні кроки нової влади принесли західним українцям поліпшення в багатьох сферах життя, насамперед в освіті, медицині. Намагаючись надати своїм заходам демократизму, більшовики організували 22 жовтня 1939 р. вибори до так званих Народних Зборів, які підтримали приєднання західноукраїнських земель до Радянської України в складі СРСР. Вони від імені народу прийняли низку декларацій, шоб приховати від міжнародної громадськості наслідки нацистсько-комуністичної змови. На анексовані землі Західної України було поширено чинність Конституції СРСР та Конституції УРСР, а також усіх нормативних актів. Їх впроваджували у життя примусовими засобами через силові структури репресивно-каральних органів. Створили ці структури на основі наказу тодішнього наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії від 6 листопада 1939 р. «Про організацію НКВС Західної України». Паралельно із відкриттям українських шкіл, внз, бібліотек, із будівництвом фабрик та заводів почався нечуваний за жорстокістю процес нищення українських національних кадрів, депортація (виселення) жителів за межі України, терор з боку 553


органів народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС). 3 осені 1939 до осені 1940 р. було репресовано, головним чином депортовано без суду й слідства і навіть без письмового звинувачення, близько 10% населення Західної України і Західної Білорусі. До листопада 1940 р. з цих районів було вислано майже 1,2 млн. чоловік. Терор і виселення тривали до початку радянськонімецької війни. Знищення західноукраїнської еміграції (насамперед інтелігенції) в УРСР у 30-х рр., масовий терор і депортації найактивнішого в суспільно-політичному житті елементу в 1939–1941 рр., а також політичне недовір’я призвели до того, що керівні посади будь-якого рангу надавали на основі політичного обгрунтування переважно вихідцям зі східних областей України. Приєднання західноукраїнських земель до УРСР було визначною подією, адже вперше за багато віків українці з’єдналися в межах однієї держави. Разом з тим більшовицький режим із самого початку завдав населенню краю величезних втрат. 2. Радянсько-німецька війна почалася вранці 22 червня 1941 р. раптовим нападом добре вишколених та озброєних фашистських військ на прикордонні застави, військові об’єкти, міста й села Радянського Союзу. Об’єктивні причини і злочинні промахи лідерів СРСР, насамперед Сталіна, спичинилися до того, що радянські війська, зазнаючи величезних втрат у бойовій техніці та живій силі, відступали на схід. Під час відступу війська НКВС вчинили масу злочинів і кривавих розправ у тюрмах Західної України, де мучилися безневинно арештовані люди, в основному українські патріоти. Керівництвом до дії для сталінських опричників була телеграма заступника наркома держбезпеки СРСР Чернишова від 23 червня 1941 р., в якій зазначалося: «3гідно з розпорядженням Л. Берії за списками, затвердженими прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах». Тому не дивно, що частина населення Західної України 554


зустрічала німців як визволителів. Багатьом українцям Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі і допомогти українцям у боротьбі проти більшовизму. Хоча німці і не давали таких обіцянок, національно свідомі українці сподівалися на відновлення української державності. Найбільшу активність виявили діячі обох течій ОУН. Ще до приходу німців у багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною створили дві військові частини під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». У них було близько 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для своєї загарбницької мети, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська. 30 червня 1941 р. у Львові відбулися Українські Національні Збори, які без погодження з німцями проголосили створення Української держави та сформували уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців. Проте вже на початку липня 1941 р. німці заборонили діяльність Правління, заарештували його голову Я. Стецька, а також С. Бандеру та інших українських діячів. Незабаром фашисти почали масові арешти членів ОУН. Багато її керівних діячів було розстріляно. Майже до кінця війни С. Бандера та Я. Стецько були ув’язнені у фашистському концентраційному таборі. Восени 1941 р. нацисти завдали репресивного удару по ОУН, особливо по її мельниківській та київській групах. Було розстріляно чимало членів цієї організації, в т. ч. Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін. Розбійницьке вторгнення німецько-фашистських військ у Радянський Союз держави США та Великобританії зустріли з певними розрахунками: в результаті війни СРСР буде знекров555


лений і опиниться в залежності від західних держав. Через день після нападу Німеччини на Радянський Союз один з американських сенаторів (потім президент США) Г. Трумен заявив: «Коли ми побачимо, що виграє Німеччина, то нам слід допомагати Росії, а якщо виграватиме Росія, то нам слід допомагати Німеччині, і, таким чином, хай вони вбивають якомога більше». Найдалекоглядніші політичні діячі розуміли, що співробітництво з СРСР необхідне в їхніх же інтересах. Вони переконались, що фашистська Німеччина загрожує існуванню Британської імперії і безпеці США. У липні 1941 р. СРСР і Великобританія уклали угоду про спільні дії у війні проти Німеччини. На Московській конференції трьох держав — СРСР, США і Великобританії, що відбулася 29 вересня — 1 жовтня 1941 р., було прийнято рішення про англо-американські поставки зброї і стратегічних матеріалів Радянському Союзу на найближчі 9 місяців. У свою чергу СРСР узяв зобов’язання постачати своїм західним партнерам сировину для воєнного виробництва. Незабаром уряд США надав Радянському Союзу кредит сумою 1 млрд. доларів. Таким чином, у 1941 р. були закладені основи створення антифашистської коаліції. 3. З більшої частини України, яку окупували німці, 20 серпня 1941 р. був створений Рейхскомісаріат України. Він охоплював Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини і Запорожжя. На чолі Рейхскомісаріату Гітлер поставив Еріха Коха, штабквартира якого була в Рівному. (Галичину ще 1 серпня приєднано до Генеральної Губернії). Гітлерівці впровадили в Україні, особливо в Рейхскомісаріаті, жорстокий окупаційний режим. З економічного боку Україну було перетворено в німецьку колонію, яка мала бути джерелом продовольства і робочої сили. Великих репресій зазнали культура й освіта. З лютого 1942 р. німецькі окупанти почали примусово вивозити українців на роботу до Німеччини (протягом 1942–1944 рр. з України вивезено біля 2 млн. чол.). Каральні загони СС руйнували непокірні села, нещадно мордували цивільне населення. 556


Уже в 941 р. українському селянству було встановлено примусову здачу хліба, що призвело в ряді районів до голоду. В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його безправ’я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби як єдиного шляху збереження й захисту народу. Вже у 1942 р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого опору спочатку стали Волинь і Полісся. Тут від початку війни діяли партизанські відділи «Поліської Січі» під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У результаті об’єднання окремих відділів Української національної Самооборони, січовиків військових формувань ОУН у жовтні 1942 р. була створена Українська Повстанська Армія (УПА). Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти більшовицьких партизанів. Улітку 1943 р. УПА здійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких величезні території України були фактично під її контролем. З кінця 1943 р. центр УПА перенісся в Галичину, де тривала боротьба проти німецького терору. У зв’язку з територіальним поширенням дій УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід. Для загального керівництва було створене Головне командування УПА з Головним Військовим Штабом, який очолив безстрашний борець за волю України Роман Шухевич. Восени 1943 р. командування УПА прийняло рішення створити посаду Головного Командира УПА, яким і став Р. Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка (спочатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946 р. — у ранзі генерала-хорунжого). На початку 1944 р. УПА, за приблизними даними, нараховувала 100 тис. вояків. 21–25 липня 1943 р. відбувся III надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналеж557


ності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину. З ініціативи УПА і лідера ОУН Степана Бандери у липні 1944 р. була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) як політичний провід УПА. Платформа нової організації відобразила еволюцію поглядів українських націоналістів, яка була спричинена війною та контактами з підрадянськими українцями. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість, більше уваги приділяла соціально-економічним питанням. З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Наслідки першого етапу становлення партизанського руху виявилися сумними. Один з його керівників І.Г.Старинов свідчив, що першого року війни в Україні залишили 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані про лише 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Отже, кінець 1941 і 1942 рр. був найтяжчим, найтрагічнішим в історії радянського партизанського руху на території України. Лише на кінець 1942 р. з’явилися переконливі ознаки його відродження. Одночасно із кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їх бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Путилівський партизанський загін наприкінці травня 1942 р. зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і воєнного спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з’єднання на чолі з О. Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О. Федорова і М. Попудренка. Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагали єдиного централізованого керівництва. Для цього був створений Український штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т. Строкачем. 558


Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобережжі, туди наприкінці жовтня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з’єднання С. Ковпака і О. Сабурова. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і в південній частині Білорусі велику територію, яку назвали «Партизанським краєм». На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу. З’єднання С. Копака здійснило відомий похід ворожими тилами від Путивля до Карпат, завдаючи загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди із загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, С. Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося врятуватися в Карпатах. Усього на початку 1944 р. на території України, яку окуповували німецькі війська, нараховувалося лише 39 тис. радянських партизанів. Це переконливо свідчить про те, що основний тягар збройної боротьби в тилу гітлерівських загарбників винесла на своїх плечах УПА. До того ж, її бойові успіхи більшовицьке підпілля частогусто приписувало собі. У містах України діяли підпільні групи, зокрема «Молода гвардія» у Краснодоні на Луганщині. Підпільники виявляли і збирали зброю, боєприпаси, вибухівку й усе це передавали партизанам. Вчиняли також диверсійні акти на залізницях і підприємствах. Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів. Перемога під Сталінградом у лютому 1943 р. і розгром німецьких військ у Курській битві в серпні 1943 р. створили необхідні передумови для наступу Червоної армії по всьому фронту. Відкрилася можливість для оволодіння Лівобережною Україною, форсування Дніпра і створення стратегічних плацдармів у Правобережжі. Забезпечивши чисельну перевагу над 559


ворогом, радянські війська просувалися на захід, витісняючи нацистських загарбників з України. У результаті успішної Чернігівсько-Прип’ятської операції, що почалася в серпні 1943 р., частини і з’єднання Центрального фронту прорвали сильну оборону ворога і в ніч на 9 вересня форсували Десну. До 14 вересня вони звільнили понад 100 населених пунктів. 15 вересня взяли Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Великих успіхів досягли й війська Воронезького фронту, які до 20 вересня вигнали противника з 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути із ставки в Східній Пруссії у Вінницю. Фашистське командування розробило плани стабілізації ситуації, але вони потерпіли крах. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра. Протягом вересня 1943 р. Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини очистили від гітлерівців. Німецьким військам не вдалося втримати й Донбас, не виправдав їхніх сподівань могутній Міуський рубіж. Наступальну операцію оволодіння Донбасом війська Південного і ПівденноЗахідного фронтів почали 13 серпня. Вона тривала до 23 вересня 1943 р.; тоді гітлерівські війська були вигнані з Горлівки й Макіївки, а 8 вересня і з міста Сталіно (тепер Донецьк). Частини Південно-Західного фронту вийшли до Дніпра. Тоді ж розгорнувся наступ у напрямку Запоріжжя і Дніпропетровська. За вміле керівництво бойовими діями при штурмі Запоріжжя (його зайняли 14 жовтня) групу командирів нагородили орденом Богдана Хмельницького, заснованим в жовтні 1943 р. Війська ж Південного фронту прорвали німецьку оборону на річці Молочна і «закрили» в Криму 200-тисячну 17-ту армію. Вранці 3 листопада 1943 р. несподівано для німецьких військ частини колишнього Воронезького, а тоді 1-го Українського фронту почали рішучий наступ на Київ. 6 листопада о 4 годині ранку вони увійшли в столицю України. 560


У 1944 р. було проведено операції, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угрупування німецьких військ «Південь» і групу «А», зайняти всю Україну і Крим. Так, у результаті успішної Житомирсько-Бердичівської операції війська 1-го Українського фронту до середини січня 1944 р. майже повністю очистили від німецьких військ Житомирську, частково Київську, Вінницьку, Ровенську (тепер Рівненську) області. Війська 2-го Українського фронту під час Кіровоградської операції не тільки відкинули ворога від Дніпра, а й створили загрозу Корсунь-Шевченківській групі німецьких військ, оточеній 28 січня 1944 р. 17 лютого вона перестала існувати. Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією праве крило 1-го Українського фронту провело Рівненсько-Луцьку операцію, після чого радянські війська вийшли з болотисто-лісової місцевості на оперативний простір. У березні 1944 р. на величезному фронті від Луцька до гирла Дніпра майже одночасно почали наступ три Українських фронти. За час з 4 до 17 квітня 1944 р. війська пройшли до 350 км, оволодівши Вінницею, Проскуровом (тепер Хмельницький), Тернополем і Чернівцями. Окремі частини 25 березня 1944 р. вийшли на державним кордон з Румунією. Успішно розвивався наступ радянських військ на півдні України. 13 березня вони взяли Херсон, 28 березня — Миколаїв, 10 квітня — Одесу, 12 травня повністю зайняли Крим. 10 червня 1944 р. почалася літня кампанія радянських військ. Наступаючи на захід, 17 липня передові частини перейшли кордон СРСР і вступили на територію Польщі. Після розгрому оточених німецьких військ під Бродами радянські частини 27 липня ввійшли у Львів і в Станіслав (тепер Івано-Франківськ). Гітлерівське командування поспішно відводило війська до Карпат. У результаті Карпатсько-Ужгородської операції в жовтні 1944 р. ворога вигнали за територію України. Прихід на західноукраїнські землі радянських військ поставив перед керівництвом УПА складне питання — продовжувати боротьбу з більшовицьким режимом чи капітулювати? Провід 561


ОУН-УПА вирішив продовжувати боротьбу. Після того, як лінія фронту відкотилася на захід, за межі України, УПА провела низку акцій, щоб перешкодили мобілізації, не допустити нових депортацій, припинити репресії проти греко-католицької церкви. Ці акції були спрямовані проти загонів НКВС, членів більшовицької партії і тих, хто співробітничав з радянським режимом. Навіть після остаточного завершення Другої світової війни більшовицький режим ще довго не міг контролювати великі території західноукраїнських земель. Це протистояння обійшлося Україні величезного кількістю людських жертв. Боротьба українського народу проти окупантів надихала на розгортання в інших країнах Європи патріотичного руху Опору, в якому брали участь і українці. Зокрема, героєм руху Опору Франції став вінничанин Василь Порик. Його група, яка згодом переросла у загін, починаючи з 1943 р. пускала під укіс німецькі поїзди. Під час диверсійної операції тяжкопоранений Порик потрапив у полон. Його катували, та незадовго до страти він викликав у камеру охоронця, вбив його і втік до партизанів. За голову Порика фашисти обіцяли винагороду 1 млн. марок. У липні 1944 р. його схопили і розстріляли. На території Бельгії подвигами у боротьбі з ворогом прославився черкащанин Василь Кучеренко (Метеор). Не раз, переодягнувшись у робітника чи священика, а то й у німецьку військову форму, розвідник діставав дані про плани ворога, чим забезпечував успіх партизанських операцій. У квітні 1945 р. Червона армія почала штурм фашистського лігва — Берліна. 8 травня 1945 р. нацистська Німеччина капітулювала, а 9 травня було відзначено день Перемоги. Восени того самого року радянські війська розгромили й далекосхідного агресора — Японію, яка 2 вересня також змушена була капітулювати. Так закінчилася Друга світова війна. Участь українців у ній визначається тим, що вони змушені були вибирати один із трьох варіантів: боротьба в лавах Укра562


їнської Повстанської Армії на два фронти, боротьба проти більшовицького тоталітаризму разом з німцями, боротьба проти німців на боці більшовицьких військ. Найбільше українців воювало проти німецьких окупантів на боці більшовицької Москви: одні — в рядах Червоної армії, інші — у червоних партизанах. Але не можна забувати про тих українських вояків, які брали участь у бойових діях, але під іншими прапорами. Оцінюючи терпіння і мужність у часи воєнного лихоліття червоноармійців, не можна ігнорувати заслуги вояків Української Повстанської Армії та Української Національної Армії, інших українських патріотів. Великий внесок у перемогу над фашизмом зробив народ України. Кожний п’ятий воїн Червоної армії був з УРСР. За мужність та відвагу в боях проти загарбників понад 2070 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, причому 31 з них — двічі й один — І. М. Кожедуб — тричі. Фронт у тилу ворога створили партизани й підпільники республіки. На окупованій противником території України, по суті, діяла озброєна армія патріотів — понад 60 партизанських з’єднань, близько 2 тис. загонів і груп. В їхніх лавах були представники понад 60 національностей. За самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів партизани та підпільники України одержали майже 63,5 тис. урядових нагород із 152 тис. нагород, що їх одержали партизани всієї країни. Багато українців, які билися проти фашизму в лавах руху Опору, одержали високі бойові нагороди від польського, чехословацького, румунського, угорського, італійського, французького та інших урядів. Війна продемонструвала безжальне ставлення сталінської системи до свого народу. Ставка, ДКО, Генеральний штаб, політбюро ЦК ВКП(б) жодного разу навіть не поставили питання про яку-небудь відповідальність командувачів фронтів, армій, дивізій за невиправдано великі втрати особового складу під час бойових дій. За нестачу озброєння ми платили даремно загубленими життями наших людей: росіян, українців, білорусів та ін. Вони часто йшли в атаку, маючи одну гвинтівку на кількох осіб. 563


Радянські народи виявили в роки війни величезний трудовий героїзм, що забезпечило економічну перевагу над ворогом. Незважаючи на втрату багатьох життєво необхідних країні промислових, сільськогосподарських, сировинних і паливних районів, народне господарство виявилося здатним забезпечити державі все необхідне для успішного ведення війни. 4. Неймовірно тяжко постраждала Україна від лихоліть Другої світової війни. По українській землі пройшли мільйонні армії чужинців, знищуючи все на шляху. На фронті, в загонах УПА, від терору карателів загинуло майже 7 млн. українців, було зруйновано 714 міст, 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, внз і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек. Близько 250 сіл зазнали долі Хатині. Пограбовано 30 тис. колгоспів і радгоспів. У 1945 р. залишилося всього 19% від довоєнної кількості підприємств. Тільки прямі збитки, завдані народному господарству, становили 285 млрд. крб. Загальна сума втрат, яких зазнали населення і господарство республіки, досягла 1,5 трильйона крб. (у довоєнних цінах). На кінець 1945 р. східні області України втратили близько 20%, а західні — 30% населення. Такий великий відсоток зменшення кількості людей у західних областях пояснюється особливо жорстоким ставленням як коричневих, так і червоних окупантів до населення завойованих територій, масовим виселенням місцевих жителів до Німеччини і, особливо, в Сибір. Крім цього, сотні тисяч людей з Галичини, Західної Волині, рятуючись від кривавого більшовицького режиму, емігрували на Захід. Лише в 1960 р. чисельність населення України досягла довоєнного рівня. Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками таку високу ціну, народи СРСР сподівалися на поліпшення матеріального і духовного життя, ліквідацію колгоспів, які ніколи не могли забезпечити населення продовольчими товарами. Однак усе повернулося до старого. Відповідно планів комуністичної партії СРСР (в тому числі й Україна) за 564


1946-1950 рр. повинні були, пройшовши відбудовчий період, досягнути в економічному розвитку довоєнного рівня. Навіть за фальшивою радянською статистикою цього не сталося. Промисловість, враховуючи й роздуту військову, перевищила рівень 1940 р., але сільське господарство, як завжди, хронічно відставало. Причин було немало — на селі залишилися переважно жінки, інваліди, старі й діти. Катастрофічно скоротилося поголів’я худоби, сільськогосподарської техніки. Головами колгоспів, радгоспів ставали, як правило, некваліфіковані партійні чиновники або демобілізовані воїни. Скрізь по містах і селах відновлювали терористичну адміністративно-командну систему. Практично повернулася політика «воєнного комунізму». Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, що знищила врожай у південних областях республіки та Молдови. Почався голод, який охопив населення України. Голодуючі ринули в Галичину та Волинь. СРСР, як підтверджують найновіші сучасні дослідження, мав достатні зернові резерви для забезпечення людей зерном. Однак у 1946– 1947 рр., як і в 1932–1933 рр., добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення партія й уряд кинули на поталу. Від нелюдської смерті багатьох своїх східних братів і молдаван врятували селяни західноукраїнських областей. Тут не було посухи, не знали вони й колгоспів. Вони чесно, по-християнськи виконали людський обов’язок перед земляками й сусідами, які опинилися у безвихідному становищі. Замість надати колективну допомогу знедоленим, тодішній перший секретар ЦК КП(б)У М. С. Хрущов у 1947 р. розробив черговий план вирішення аграрної проблеми. Вихованець Сталіна, він був заражений хворобою гігантоманії. Цього разу з його ініціативи розробили проект «агроміст», будівельним майданчиком яких мала стати Україна. Згідно із задумами М. Хрущова невеликі села, хутори повинні були ліквідовувати. Населення мало жити в «агромістах» чисельністю не менше 5 тис. осіб. Знищенню підлягали присадибні ділянки, приватна худоба, 565


птиця і т. д. Селянам-колгоспникам належало жити в багатоповерхових будинках міського типу. Над цими людьми можна було б здійснювати суворий контроль і вводити для них військову дисципліну. Багатостраждальне колгоспне селянство вороже зустріло хрущовське нововведення. Для сільських трударів присадибні ділянки та домашня худоба завжди були єдиним джерелом харчування. До того ж, на будівництво «агроміст» у партії та уряду, як і на інші гігантоманівські проекти, не вистачало сил і капіталів. Ціною величезного напруження сил в якійсь мірі було загоєно рани війни. Відбудували шахти в Донбасі, Дніпрогес, заводи «3апоріжсталь», «Азовсталь», машинобудівні заводи Києва, Харкова, увели в дію газопровід Дашава-Київ. На кінець 1950 р. більше, ніж до війни, видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, цементу, майже стільки ж виплавляли чавуну і сталі, добували кам’яного вугілля. Війна перервала процес радянської колективізації у західноукраїнському селі, розпочатий у 1940–1941 рр. Однак тоталітарна суть колгоспної системи виявилась прийнятною і для фашистського режиму. На захоплених територіях на базі багатьох колишніх колгоспів німецька окупаційна влада створила державні сільськогосподарські підприємства — лігеншафти, які працювали на користь рейху. У Львівській області, наприклад, було утворено 214 таких господарств із 296 колгоспів, що діяли на початку червня 1941 р. З 1944 р. процес колективізації у західних областях радянській владі довелось розпочинати практично заново. Організовані формально, насильницькими методами, організаційно і економічно слабкі колгоспи західних областей свою діяльність після війни відновити не могли. На відміну від довоєнного часу, цей процес відбувався не тільки у важких умовах відбудови зруйнованого війною господарства, а й за наявності гострої суспільно-політичної та збройної боротьби в регіоні. Негативний 566


досвід колгоспного будівництва в 1940–1941 рр. посилював недовіру селянства до колективізації. Ці обставини навіть для влади ставили під сумнів доцільність негайного проведення колективізації, яка загрожувала зниженням рівня товарності сільськогосподарського виробництва у західноукраїнському селі. У той час економічні інтереси радянської системи тимчасово були поставлені вище за політичні. Проводячи паралелі з сьогоденням, мусимо, на жаль, констатувати, що перетворення у відносинах власності, проведені в західноукраїнському селі на початку 90-х років, виходили, найперше, з політико-революційного несприйняття колгоспної системи і бажання її ліквідувати, а не з очевидної тимчасової економічної доцільності її існування та збереження колгоспного виробництва як єдиного на цей час виробництва (окрім радгоспів) товарної сільськогосподарської продукції. Для радянського режиму в умовах тотальної руїни сільського господарства надзвичайно важливим було збереження та забезпечення майбутнього поступового підвищення рівня продуктивності селянських господарств, продукція яких запівдарма вилучалась державою з допомогою запроваджених і нею ж договорів контрактації, численних податків тощо. Цим пояснюються надзвичайно низькі темпи проведення колективізації, а подекуди і відсутність цього процесу протягом 1944–1946 рр. Післявоєнний розвиток сільського господарства на західноукраїнських землях розпочався з передачі селянам землі, яка була конфіскована у заможніших землевласників радянською владою перед війною і яку було повернено господарям у власність в роки війни. До 15 червня 1945 р., за підрахунками дослідника П. Когута, 325 тисячам селянських господарств західних областей України було передано 438.6 тисяч гектарів землі із 489.1 тисяч, шо підлягали передачі. До кінця року цей процес було повністю завершено. А безземельні і малоземельні селяни Закарпаття, яке ввійшло до складу УРСР у післявоєнний період, згідно з рішенням І з’їзду Народних комітетів, одержали в 1945 р. 59,2 тисяч гектарів конфіскованих поміщицьких і церковних земель. 567


В умовах післявоєнної руїни одного лише надання земель селянству було недостатньо для розвитку сільськогосподарського виробництва. У бідняків і частини середняків не вистачало сільськогосподарського інвентаря, тяглової сили, насіння, досвіду самостійного господарювання тощо. Вихід з такого становища владні органи пропонували шукати з допомогою найпростішого кооперування селянства. Однак досвід кооперації Західної України не використовувався. Причиною цього стало звинувачення її в буржуазно-націоналістичному характері, а монополія радянської держави на торговельно-збутові функції, що були основними напрямками діяльності західноукраїнської кооперації, робила її досвід просто непотрібним. Виробнича ж кооперація, яка становила найбільший інтерес для тодішніх державних структур, в Західній Україні розвинутою не була. У перші повоєнні роки радянська влада розвивала в західних областях України традиційні, хоч і надзвичайно примітивні, форми виробничої селянської взаємодопомоги. В постанові ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР з питання про державний план розвитку сільського господарства республіки на 1945 р. (а також у зверненнях до трудящих республіки від 23 березня і до селян західних областей від 31 березня 1945 р.) бідняцько-середняцьким селянським господарствам західних областей пропонувалось створювати супряги, громадські кузні, пункти очищення і протруювання зерна, насіннєві фонди, спільними зусиллями вирішувати інші господарські питання. Згодом в постанові ЦК КП(б)У і РНК УРСР від 7 травня цього ж року «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Рівненській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік» основною формою найпростішої виробничої кооперації в селі були визнані земельні громади. З весни 1946 р. це рішення поширювалося і на Закарпатську область. Земельні громади утворювались в селах, де нараховувалось не менше 25 господарств. 568


У великих населених пунктах їх могло бути декілька. Порядок роботи громад визначався статутом, відповідно до якого усіма справами керували загальні збори, а у проміжках між ними — вибрана на таких зборах рада. В умовах радянського тоталітарного режиму у наявні форми виробничого кооперування селянства був закладений політичний зміст. Допомога надавалась лише окремим категоріям селянства, виходячи з політичної доцільності і, в першу чергу, з перспективи залучення їх до колективних форм господарювання. Окрім земельних громад, як основного і найбільш поширеного способу об’єднання селянства, на місцях використовувались і інші, часто тимчасові форми колективної праці, в основному для громадських потреб: догляду за ставками, садами, лісами, луками, для будівництва доріг, мостів, громадських приміщень, для спільного випасання овець у гірських районах тощо. Земельні громади та інші найпростіші форми кооперування селянства відіграли певну позитивну роль у розвитку сільськогосподарського виробництва. Але існування земгромад та інших форм виробничого об’єднання в західноукраїнському селі було тимчасовим. Вони дозволялися державною владою лише тому, що повинні були відіграти роль перехідної ланки до єдиної і всеохоплюючої форми тогочасного об’єднання селянства — колгоспів. Створені громадами, матеріальні цінності використовувались пізніше для формування і зміцнення економічної основи колгоспного виробництва. Радянське керівництво вважало колгоспи найвищою формою кооперування селян, тому будь-якої альтернативи колгоспам існувати не могло. Применшувалось значення інших форм кооперування: вони оцінювались лише як окремі стадії підготовки до колективізації. Найпростіші форми кооперування несли на собі відбиток усієї авторитарно-бюрократичної системи, що призводило до формалізму у їх діяльності, відступів від статутних норм, підкорення місцевим органам влади — сільрадам тощо. Непоодино569


кими були випадки, що прямо компрометували колективні форми роботи. Так, в земгромаді № 1 с. Блажів Самбірського району Дрогобицької області селянка Є. Сташів за обробіток супрягою одного гектара землі відпрацьовувала шість місяців, а в земгромалі № 3 с. Ралівка цього ж району селянин Коренай за оранку і боронування гектара землі заплатив 1500 крб. Отже, у післявоєнний період було закладено однобокий та безальтернативний шлях розвитку сільського господарства західноукраїнського регіону. На цій основі протягом десятиліть формувалось одержавлене колгоспне виробництво та його продуктивна основа — типовий радянський селянин-колгоспник. Це значно ускладнює сучасний процес запровадження багаторівневих та багатоукладних господарсько-виробничих відносин. У важкому становищі залишалося сільське господарство. Виснажене війною, зубожіле від сталінської феодальної системи керівництва, українське село тяжко перенесло голод 1946–1947 рр. До ЦК КП(б)У надходило багато листів з проханням надати допомогу, продовольчу позику. «Незабаром, — зазначав М. Хрущов у мемуарах, — стали надходити офіційні донесення про людей, які померли від голоду. Відмічалися випадки людоїдства... Кириченко, який був тоді секретарем Одеського обласного комітету партії, сказав мені, що він їздив до одного з колгоспів перевіряти, як люди переносять зиму. Йому запропонували зайти до однієї жінки, яка працювала у цьому колгоспі. Ось як він розповідав про це: «Я побачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, що лежала на столі. При цьому вона промовляла: «Манечку ми вже з’їли. Тепер ось засолимо Іванечка, протримаємось ще трішечки. Уявляєш собі все це, ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей!». Такий стан речей підштовхнув М. Хрущова до рішучих дій. Він наказав підготувати для уряду СРСР документ, що містив би об’єктивну оцінку продовольчої ситуації в республіці. М. Хрущов просив впровадити для південних областей продовольчі картки з метою забезпечити сільське населення продуктами 570


харчування. Він ризикував, бо знав про невдоволення Сталіна тим фактом, що Україна не тільки не виконує планів хлібопостачання у союзний фонд, а й звертається з проханням нагодувати власне населення. У відповідь Сталін назвав М. Хрущова «підозрілим елементом», але все ж дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн. крб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця «допомога» була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей. Як відомо, комуністичні правителі були неперевершеними майстрами показухи й окозамилювання. Вони першими в 1947 р. відмінили карткову систему на продукти харчування, а згодом і на промислові товари. Це була пропагандистська пустопорожня тріскотня. Голодна, розорена країна не могла прогодувати населення з допомогою карток, а, відмінивши їх, поставила його на край прірви. У містах люди стояли в чергах за хлібом по кілька діб. Промислових товарів у продажу не було. Грошова реформа «почистила» до кінця кишені простих трудівників. Хоч як не старалися «борці за світле майбутнє», сільське господарство республіки переживало важкі часи. Про його незадовільний стан свідчила насамперед низька врожайність культур. Розвиток ініціативи колгоспників, зростання продуктивних сил на селі гальмували постійні та повсюдні порушення принципу матеріальної зацікавленості, слабка трудова дисципліна, надмірна централізація керівництва сільським господарством. Інакше й бути не могло. Командно-адміністративна система вбила у селянинові господаря. Його негласно оголошено громадянином другого сорту: майже неоплатна праця (так звані трудодні насправді переважно нічого не давали); позбавлення змоги виїхати з села і жити в місті, адже паспортів селянам не видавали, а під час перебування в місті не допускали селитися в готелях, а тільки в спеціальних гуртожитках для колгоспників. Для них не існувало відпусток, державних пенсій, гарантованої грошової зарплати. Село в Україні уподібнилося до резервацій амери571


канських туземців. Щоб викачати хліб до зернини з колгоспів і радгоспів, на села налітали ватаги районних, обласних, республіканських уповноважених, партійних і радянських чиновників, десятки управлінців сільського господарства, спеціалістів і різних прихвоснів. І кожний з них безоплатно тягнув з колгоспного поля чи комори продукти, не відчуваючи при цьому найменшого сорому. Не дивно, що й самі колгоспники, часто спиваючись, втрачали почуття господаря, виробничника. Втретє російські «визволителі» загарбали західноукраїнські землі в 1944 р. Як відомо, Галичина у 1914–1915 рр. вперше потрапила в руки царських карателів. Уже тоді, воюючи з «мазепинством», окупанти ліквідували українські школи, газети, товариства, організації, вислали вглиб Росії громадських і церковних діячів, у тому числі митрополита греко-католицької церкви А. Шептицького. Вдруге «визволила» західних українців Червона армія у вересні 1939 р. Як наслідок, за півтора року було депортовано до 1 млн. осіб, винищено у в’язницях десятки тисяч невинних людей, закрито понад сто періодичних видань, заборонено всі українські організації і товариства. Майже кожна сім’я потерпіла від «братніх» обіймів. Втретє зустрічали Червону армію в Західній Україні насторожено. Ще до її приходу сотні тисяч людей, з болем і розпукою залишаючи рідний край, виїхали на Захід. Свідомі люди розуміли, що більшовизм несе нові страждання українському народу. І справді, вже з 1944 р. в усіх місцевостях радянські каральні органи розгорнули великомасштабний терор. Вони поспішали якнайшвидше зрівняти в усіх відношеннях західних українців із своїми східними братами, тобто розтоптати високу національну свідомість галичан, українську греко-католицьку церкву, загнати людей у колгоспне ярмо. Окупанти намагалися все це здійснити швидко, блискавично, але зазнали повної невдачі. Проти непроханих «визволителів» виступила значна частина населення краю, в тому числі провід і збройні сили — ОУН-УПА. 572


5. Одразу ж після війни в Західній Україні почали форсовану ліквідацію приватної власності на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішну індустріалізацію краю. Безумовно, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. За 5–10 років ці землі, як свідчать партійні постанови, мали зрівнятися у промисловому відношенні зі східними областями УРСР. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Івано-Франківську, Тернополі та інших містах будували заводи-гіганти: найбільший в Європі Жидачівський паперовий, Калуський хімічний комбінати, заводи у Львові (автобусний, автонавантажувачів, кінескопів, телевізійний). Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності і наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища. Внаслідок такого підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі з 560 підприємств СРСР і так званих країн народної демократії. Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Лише на Тернопільщині наприкінці 1950 р. їх кількість була в 6,8 раза більшою, ніж у 1940 р. Як гриби після дощу, виникали школи ФЗУ та інші професійні заклади. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд УРСР відкривати школи, внз, дослідні інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їх марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, зросійщить місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали в ряди КПРС. Однак до кінця їй так і не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому партії, одиниці вихідців з місцевих очолювали райкоми. Ще менше вони займали керівних посад в економіці, науці, управлінському апараті. Їх отримували переважно вихідці з Росії та східних областей України. Створення атмосфери недовіри відштовхувало значну частину місцевого населення від комуністичної влади. 573


Служаки НКВС скрізь вишукували «недобитків українських буржуазних націоналістів». Міста і села краю було вкрито щільною агентурно-інформаційною мережею держбезпеки. У західних областях в 1944-1945 рр. діяло 359 резидентів, 1473 агенти і 13 085 інформаторів. До того ж, в органах держбезпеки і внутрішніх справ семи західних областей нараховувалося 22 тис. штатних працівників. Вони за вказаний період завершили 19 606 слідчих справ, «розгромили» 379 формувань УПА з 5831 учасниками повстанської 6оротьби. Основну масу агентури використовували для дискредитації керівного складу УПА, підпілля ОУН і загалом національно-визвольного руху шляхом створення спецбоївок НКВС-НКДБ. Згідно з директивою МВС УРСР від 15 липня 1946 р. в західних областях України впровадили такі підступні форми діяльності, запозичені у колег із МДБ, як фізичне знищення керівників оунівського підпілля і командування УПА за допомогою так званих агентів-бойовиків, створення «паралельної агентурної мережі» та переведення оперативників до категорії «негласних працівників». Як і білогвардійські чорносотенці, служаки НКВС вирішили розправитися з греко-католицькою церквою. Сталін та його оточення розробили і провели сценарій незаконного, так званого Львівського синоду в 1946 р. До його початку був арештований і засланий в Сибір митрополит Й.Сліпий, «знешкоджені» єпископи. 216 священиків і 19 мирян проголосували за анулювання Брестської унії 1596 р., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму і приєднання її до «лона руської», себто Московської православної патріархії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулася і на Закарпатті. Тисячі священиків-українців, які відмовилися стати підданими патріарха Московського і всія Русі, були арештовані, замордовані в тюрмах або відправлені в концентраційні табори. Вірна українському народові греко-католицька церква була розпущена, але не знищена. Її найкращі представники пішли в підпілля, де їх підтримували вірні їм парафіяни. 574


Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом з тим змушені були знову вести національно-визвольну війну проти тоталітарного режиму більшовицької влади. Ризикуючи життям, проти неї виступали юнаки під девізом: «3добути волю Україні або загинути за неї!». У загонах УПА діяли сотні тисяч патріотів. Уже в 1944 р. проти них було відправлено на Волинь стрілецьку дивізію та бригаду військ НКВС чисельністю понад 5 тис. осіб. У Рівненській області на боротьбу із загонами УПА кинули майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській — 6,5 тис. У Тернопільській — понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точилися також у Станіславській та Чернівецькій областях. Радянський уряд змушений був переправити в Західну Україну дивізії навіть з Кавказу, а з Росії — п’ять бронепоїздів. Сутички між оунівцями та радянськими військами приносили нові розорення, кров і сльози мирним жителям, перешкоджали їм у відбудові рідного краю. Відомі факти зловживань і знущань з місцевих жителів з боку партійних та радянських органів у Західній Україні. Так, прибувши у село Смордве (Тернопільська обл.), члени спеціальної групи НКВС допускали пограбування і навіть розбої. Зайшовши до хати священика, вони пограбували господаря. Познущавшись над сім’єю, розстріляли отця Прибитовського. Деякі військовослужбовці військ НКВС відмовлялися брати участь у цій війні. Про це з тривогою повідомляли командири своїм начальникам. Після закінчення радянсько-німецької війни на боротьбу з УПА було мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися оунівські партизани. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС, керівництво УПА, зокрема її головнокомандуючий генералхорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич), відмовилося від дій великими з’єднаннями (куренями), перейшовши до тактики дій малими, рухливішими загонами — сотнями. Чимало партизанських загонів було розформовано, і вони злилися з оунівським 575


підпіллям. Розуміючи, що УПА користується підтримкою значноі частини місцевого населення, власті вивезли до концтаборів або просто вислали у східні області жителів сотень сіл. Тюрми були забиті в’язнями. Без суду і слідства зникали тисячі людей. Вантажні ешелони вивозили на Схід сім’ї так званих «бандпособников». Усього в 1944-1953 рр. було депортовано понад 600 тис. осіб. НКВС впровадив у селах, містах, на підприємствах, в установах, школах, вузах систему «сексотства». Все це спряло ліквідації оунівського підпілля і, зрештою, УПА. Про масовість національно-визвольного руху в Західній Україні свідчать дані НКВС СРСР від 16 січня 1946 р., передані новопризначеному наркому внутрішніх справ УРСР Т.Строкачу про те, що з лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. війська НКВС провели 39 773 операції, в яких було вбито 103 313 воїнів УПА, затримано 110 785 дезертирів, арештовано 8 370 членів ОУН, 15 959 активних повстанців. Перераховані також численні трофеї, що їх здобули енкаведисти у боях з УПА: кулемети, міномети тощо. За допомогою примусу більшовицькому режимові вдалося впровадити в західноукраїнських областях у 1948–1949 рр. колективізацію сільського господарства. Комуністи скористались ослабленням партизанськдї боротьби оунівців, оскільки організовані дії УПА фактично припинилися у 1950 р. після загибелі генерала-хорунжого Тараса Чупринки, хоч окремі загони боролися до середини 50-х рр. Із свого боку «оунівська служба безпеки», яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їхніх сімей, а також проти військовослужбовців і просто проти громадян, котрі виявляли готовність співробітничати з органами влади. За офіційними даними радянської преси, протягом 1944–1952 рр. українські партизани знищили 30 тис. осіб. Одне слово, від протистояння ОУН-УПА і органів радянської влади гинули тисячі мирних жителів. 576


Таким чином, трагічні часи пережили українці, які проживали на землях, що відійшли до Польщі після Другої світової війни — в Лемківщині, Надсянні, Ряшівщині, Холмщині. Навіть уряд УРСР неодноразово заявляв, що ці споконвічні українські землі мають бути включені до складу республіки. Але поіншому розпорядився Й. Сталін. Нав’язавши польському народу прокомуністичний режим, він віддав ці землі, не питаючи місцевих жителів, Польщі. Уже з 1944 р. почалося переселення українців звідти на схід. У 1945–1946 рр. сотні тисяч людей втратили землю, майно і під військовим конвоєм були насильно перевезені в СРСР. Кількатисячний загін УПА-Захід, перейшовши річку Сян, став на захист мирного населення. Спроби польських регулярних військ ліквідувати повстанський рух провалилися. Його всебічно підтримувало населення. Не допоміг польським жовнірам і генерал К. Сверчевський. Українські партизани розгромили карателів, у сутичці загинув і сам генерал. Тоді три комуністичні режими — СРСР, ПНР і ЧССР уклали договір про спільні дії проти ОУН-УПА. З допомогою комітету державної безпеки (КДБ) уряд Польщі розробив у 1947 р. горезвісний план «Вісла». Спираючись на загони НКВС, 30-тисячне польське військо стерло з лиця землі всі оселі Лемківщини. 150 тис. українців було переселено в західні воєводства Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно ополячити лемків, їх розміщали по дві-три сім’ї в одному селі. Частини УПА-Захід були розбиті в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР. Отже, соціально-економічний розвиток України у 40-х — на початку 60-х відбувався у складних умовах, коли після відбудови народного господарства виявилися серйозні недоліки у всіх сферах життєдіяльності суспільства, зумовлені, безроздільним пануванням командно-адміністративної системи. Пошуки шляхів удосконалення управління розвитком промисловості, будівництва та інших галузей народного господар577


ства, які велися в цей період, не дали бажаних результатів. Причиною цього було те, що реформи кінця 50-х – початку 60-х років так і не дійшли до трудових колективів, яких не торкнулася демократизація управління. Ініціатори тодішньої перебудови не ставили за мету відмову від командування в розвитку економіки, вони лише намагалися перефарбувати фасад будівлі. Населення України продовжувало працювати, докладало багато зусиль для поліпшення становища в народному господарстві, але соціально-політичні умови в країні не дозволяли повною мірою реалізувати величезний творчий потенціал суспільства.

578


Лекція 15 СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ ПЛАН 1. Піднесення національно-визвольного руху в Україні. Поява «шістдесятників». 2. Прояви дисидентства. 3. Українська Гельсінська Спілка. 4. Релігійне дисидентство. 5. Згортання демократичних процесів. Політичні репресії 60–70-х рр. ХХ ст.

1. У 60–70-х роках ХХ ст. у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції. Як не старалася більшовицька командно-адміністративна система утримати в недоторканості марксистсько-ленінську ідеологію, державний тоталітаризм, усе ж їм надходив кінець. 579


Розкриття культу особи Сталіна породило рух правозахисників. Першим його центром стала Москва, де навколо відважних вільнодумців — визначного вченого А. Сахарова та відомого письменника О. Солженіцина — гуртувалася молодь. Звідси так званий дисидентський рух поширився до Києва та інших міст східної і західної частин України. У західних областях виникло кілька самостійницьких організацій, які боролися за незалежність України. На Львівщині ще в 1958 р. діяла підпільна Українська Робітничо-Селянська спілка на чолі з Л. Лук’яненком та Український Національний Комітет (з 1962 р.). Подібні групи існували тоді й у Ходорові та Тернополі. У 1964–1967 рр. діяв Український Національний Фронт (УНФ), керівниками якого були З. Красівський та Д. Квецько. УНФ виник тоді, коли майже всі ці групи були викриті властями, однак він мав тісний ідейний зв’язок з рухом 40-х — 50-х років і водночас виявляв риси, притаманні вже новому періоду, в чомусь і випереджаючи його. Розроблені ж програмні документи, тим більше діяльність Фронту, дозволяють говорити про його помітне місце в історії українського руху за незалежність останніх кількох десятиліть, в історії непідцензурної суспільної думки. Спілкуючись зі студентами, які приїздили з різних кінців України, Д.Квецько поступово переконувався, що «національні інтереси українського народу та його традиції не тільки не поважаються, а й грубо, безцеремонно затискуються...», що український народ повинен «піднятися на боротьбу за створення самостійної України». Такі переконання утвердилися у Д. Квецька вже у 1962–1963 рр. Тоді ж він обрав для своєї діяльності три таких принципи: 1) завоювання незалежності і державності для України; 2) встановлення демократії на основі свободи і природних прав людини; 3) соціальні реформи як шлях до забезпечення високого життєвого рівня й благополуччя для всього українського народу. Втілити в життя ці принципи, вважав Д. Квецько, можна буде 580


тільки шляхом проведення в Радянській Україні національновизвольної революції, підготовчу роботу до якої в умовах радянської дійсності зможе виконати лише підпільна організація, достатньо сильна, щоб виступити й очолити національний рух. Готуючись до створення такої організації, Д. Квецько готував і деякі програмні документи, статті, думав про її назву. Оскільки майбутній рух за визволення мислився як загальнонаціональний, було вирішено назвати його Українським національним фронтом. Першим соратником Д. Квецька у справі створення УНФ вже з осені 1964 р. став З. Красівський — філолог і поет, який свого часу зазнав репресій влади за участь його братів в УПА. Діяльність організації почалася з видання журналу «Воля і Батьківщина». Перший номер часопису був надрукований на машинці вдома у З. Красівського. Згодом, весною 1965 р., з метою конспірації було вирішено перемістити цю роботу в більш безпечне місце – в бункер у Карпатах, відповідно обладнаний Д. Квецьком. Журнал друкувався в 6 примірниках. Усього за 1964–1966 рр. було надруковано 16 номерів «Волі і Батьківщини». Автором більшості статтей був Д. Квецько, 2 статті написав 3. Красівський. Використовувалися й матеріали з довоєнних журналів та брошур, шо випускалися оунівцями, (оунівські брошури і листівки були знайдені Д. Квецьком влітку 1965 р. в гірському бункері. Серед них: «Кто такие бандеровцы и за что они борются», «Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради (УГВР)» за 1948 р. та ін.). УНФ планувався як структура всеукраїнська, що змагається з владою від імені усього пригнобленого народу. Тому природніми були спроби керівників організації заявити про себе і свої домагання центральній владі Москви і Києва. У лютому 1966 р. Д. Квецько пише «Меморандум ХХІІІ з’їзду КПРС» Кілька примірників цього документа були направлені на адресу партійного з’їзду і в газети «Правда» та «Известия». Поміж іншого в Меморандумі ставилися гакі вимоги: 581


1. Надати можливість насильно депортованим за Сталіна українцям повернутися на батьківщину. Про це оголосити в пресі й по радіо. Зобов’язати уряд СРСР і КПУ забезпечити репатріантів житлом, працею... 2. Для тих, хто не бажає повернутися на Україну, надати всі умови для їх національного розвитку... 3. Припинити посилання української молоді після закінчення навчальних закладів на працю поза межі України, а в Україну не надсилати чужинецьку молодь... 4. Зняти сталінську заборону з української культури і відкрити спецфонди по бібліотеках. Реабілітувати замордованих сталінським терором українських наукових і культурних діячів і перевидати їх праці. Припинити розпочате останнім часом гоніння на українську інтелігенцію за її патріотизм. Меморандум також вимагав навчання й викладання в усіх навчальних закладах українською мовою, запровадження її в усіх установах, організаціях і на підприємствах. Пропонувалося всім науковим і літературним видавництвам випускати свою продукцію, а працівникам радіо і телебачення вести передачі українською мовою. Крім Івано-Франківської, існувала ше одна група в УНФ — львівська, яку умовно можна назвати філією. Виникла вона з ініціативи 3. Красівського за участю його давнього знайомого Мирона Меленя. За членство в молодіжній ОУН Мелень був засуджений до таборів. Повернувшись на Львівщину, він, як і Красівський, навчався на філологічному факультеті Львівського університету. Закінчивши його, працював керівником художньої самодіяльності в Моршині. Що ж до програмних положень організації, то тут треба сказати, шо засновники УНФ вважали себе ідейними спадкоємцями ОУН і особливо шанували матеріали її третього Збору. Програма УНФ структурно може бути поділена на програмумінімум, викладену в заявах, зверненнях до влади, про шо вже було сказано вище, і програму майбутнього розвитку України. 582


В найбільш концентрованому вигляді програмні засади групи викладено в «Програмових вимогах Українського національного фронту», шо були надруковані у п’ятому номері «Волі і Батьківщини». По суті, це був проект, який мав затвердити з’їзд УНФ. Програмні вимоги складаються з 7 розділів. УНФ проіснувала майже три роки. За цей час до неї вступило не менше десяти активних членів, було кілька десятків читачів часопису «Воля і Батьківщина», сотні людей читали націоналістичну літературу, яку розповсюджували члени групи. УНФ перша і єдина з-поміж підпільних груп зуміла домогтися видання власного часопису протягом тривалого часу і в значній — за тих умов — кількості примірників. Часопис став осередком, навколо якого створилась організація. Провідникам групи, перш за все Дмитру Квецьку вдалося створити цілісну, і досить струнку програму і статут підпільної організації, яка мала боротися за незалежну, самостійну українську державу. Важливо й те, що своїм існуванням і діяльністю група, хоч і в підпіллі, підтримала і зберегла принцип організації Руху, поворот до якого відбувся вже в середині 70-х років. Програмові вимоги УНФ, як і інші документи групи, є частиною розвитку української громадської думки, її націоналістичної течії. Автори програми ставили Україну в центр боротьби за національну незалежність у Східній Європі, відхід від російського імперіалізму. Останній був названий ворогом України. До вирішення проблем українства пропонувалося залучити й світову громадськість. Водночас головну увагу і програма, і самі члени групи покладати на власні сили народу. Досить привабливими були плани вирішення соціальних та економічних проблем, концепція народного соціалізму. Плідною виявилась також ідея формування єдиної всеукраїнської політичної організації. Органам КДБ з допомогою «стукачів» вдалося заарештувати молодих патріотів, більшість з яких засудили на довголітню каторгу, а кількох до найвищої міри покарання — розстрілу. 583


Підсумовуючи сказане, можна стверджувати: багато ідей і справ, розпочатих в УНФ, знайшли своє відображення в подіях в Україні кінця 80-х років; слід віддати належне тим людям, які не боялися стати до боротьби тоді, коли інші мовчали. Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу. Спочатку осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» нове плідне покоління письменників та митців, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Визначальною рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар’єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних теренів України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв’язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім’ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч. 584


Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР. Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними 585


українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії. 2. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х — на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення, а Левка Лук’яненка — до смертної кари. Наростання негараздів у суспільстві викликало посилення незадоволення в різних верствах населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів. На зміну відправленим до таборів у лавах правозахисників з’являлися нові представники української інтелігенції. У вересні 1965 р під час презентації у Київському кінотеатрі «Україна» фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. Під їх листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і з аспірантури Київського педінституту, В’ячеслава Чорновола увільнили з газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом. Але це не збило хвилю протестів. У листопаді 1965 р. на захист заарештованих, з виявом стурбованості про стан української культури звернулися до ЦК КП України та ЦК КПРС композитор П. Майборода, поети Л.Костенко та І. Драч, авіаконструктор О. Антонов. Листи керівникам УРСР і СРСР були однією з найпоширеніших форм протесту в ті роки. Серед тих, хто підписувався, 586


так званих «підписантів», було кілька сот представників української інтелегенції. Серед них, крім уже названих, — І. Світличний, М. Коцюбинська, 3. Франко, Є. Сверстюк, Б. Антоненко, М. Брайчевський, В. Стус, А. Горська та багато інших. Листи-протести йшли не лише з столиці України, але й з обласних центрів. У 1968 першого секретаря ЦК КП України П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. Павличка було надіслано листа, який підписало близько трьохсот представників творчої молоді Дніпропетровська, що протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман «Собор». Так, не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, де виникла «націоналістична небезпека». У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили на 4,5 років суворого режиму. Щодо десятків інших — обмежилися звільненням з роботи, викллюченням із партії, «проробкою» в парткомах чи викликом до держбезпеки (КДБ). У роботі КДБ в другій половині 60-х років з’являються нові моменти. У 1967 р. в його структурах створюється спеціальне «п’яте управління», на яке поклали обов’язки до боротьби із «ідеологічними диверсіями», а по суті, з інакомисленням. Але інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі осіб, перетворилася на відкриту демонстрацію проти зросійщення. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль 587


вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Своєму протесту проти тоталітарної системи дисиденти прагнули надати характеру масових дій. Це була ще одна, найактивніша форма їх діяльності, яку влада вважала особливо небезпечною. Так, завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60-ті роки була започаткована традиція — 22 травня вшановувати пам’ять Т. Шевченка. Цього дня 1861 р. труну з тілом Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання. В пам’ять про цю подію біля пам’ятника Шевченкові проти Київського університету 22 травня кожного року збиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах тощо. Ці неконтрольовані владою прояви української національної свідомості викликали гостру реакцію властей, що не зупинялися перед арештами учасників скорботних зібрань. За таким сценарієм починалися і події 22 травня 1967 р., коли тисячна юрба зібралася біля монумента Кобзаря. Міліція розігнала учасників зібрання і заарештувала чотирьох з них. Обурені свавіллям, люди на пропозицію Н. Світличної і М. Плахотнюка — відомих дисидентів, поширювачів «самвидаву» — рушили до ЦК КП України з вимогою негайно звільнити заарештованих. Розгніваних людей не могли зупинити ні міліцейські кордони, ні брансбойти. Демонстранти розійшлися лише тоді, коли заарештованих біля пам’ятника о третій годині ночі привезли до будинку ЦК і звільнили. Новим чинником правозахисної діяльності став рух кримських татар. Він набув форми підписання петицій до Москви з одним проханням — дозволити татарам повернутися на істо588


ричну батьківщину — в Крим, відновити національне і політичне рівноправ’я народу. У 1968 р. при підтримці тоді вже відомого правозахисника, генерала Григоренка в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько-татарського народу. Від початку справедливі вимоги кримських татар одержали підтримку українських правозахисників. Подібні стосунки складалися також між українськими і європейськими дисидентами. Крім системи тюремно-табірних закладів, на захист тоталітарного режиму була кинута каральна медицина. Найбільш небезпечних державних «злочинців», яких було важко звинуватити в порушенні відповідних статей кримінального кодексу, внахідливі радянські інквизитори стали ув’язнювати в психіатричних лікарнях спеціального типу. Серед цих лікарень виділялася Дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в’язницю особливо жорстокого режиму. Крім генерала Григоренка, який вперше був заарештований у 1964 р. і загалом провів у божевільнях 6,5 років, жертвами тюремно-психічного терору стали Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Зіновій Красівський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко, Микола Руденко та інші відомі дисиденти. Але основний контингент спецлікарень становили маловідомі жертви режиму — релігійні дисиденти, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів тощо. Їх загальна кількість обчислювалася сотнями. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст В’ячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий, ерудований І безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника ім. Берії», 589


емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей занепокоєння й переляк. Після падіння у 1972 р. Шелеста Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж у 1965– 1966 рр. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу, покаятися й відійти від дисидентської діяльності. 3. Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості, дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридично санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з’явилася Українська Гельсінська Спілка. Аналогічні спілки сформувались у Литві, Грузії та Вірменії. Очолив Українську Гельсінську спілку письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світової війни та 590


колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку. Ця група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув’язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Романа Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк. Уже через 3 місяці, у лютому 1977 р., було заарештовано керівників Спілки — Миколу Руденка та Олексу Тихого. Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі; згодом Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка також було засуджено до тривалих строків ув’язнення. До 1980 р. близько ¾ членів групи були засуджені на строки від 10 до 15 років. На той час 15 років було найбільшим строком ув’язнення. Українську Гельсінську спілку відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав. У програмних заявах спілки явно проступало й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи 591


часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки. У статуті УГС було записано, що її члени вимагатимуть від влади безумовного виконання закону і забезпечення прав людини, справжньої демократії. Спілка, борючись за права українського народу, лояльно ставилася до мови і культури інших народів, які проживали в республіці. Саме тому в УГС входили представники різних національностей. У майбутній демократичній Україні, йшлося в статуті, будуть гарантовані конституцією культурні і національні права національних меншин. Члени УГС вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до Конституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, домігвшись незалежності, ніколи не впровадять колоніальної системи щодо інших народів. У декларації Української Гельсінської Спілки зазначалося, що організація ставить за мету вирішення чотирьох головних завдань. 1. Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини. 2. Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню статей Прикінцевого Акта з питань безпеки і співпраці в Європі. 3. Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією. 4. З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси. 592


У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі Спілка керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами і свою головну мету бачить в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні. Незважаючи на цілковиту законність діяльності Спілки, її підтримку західними демократіями, акції групи проходили в обстановці постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморандуми про незаконні арешти, списки політичних в’язнів та їхнє становище у вязницях тощо. Отже, вимоги Української Гельсінської спілки були дуже поміркованими, далекими від радикалізму, але несумісними з існуючим диктаторським режимом. Не дивно, що майже всіх активістів УГС арештували й засудили на 10–15 років перебування в концентраційних таборах. Приблизно три чверті членів Української Гельсінської спілки отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати. Борючись проти націоналізму, комуністичні ідеологи проповідували повне зближення націй в єдиний радянський народ. Саме цим вони прагнули виправдати неприкрите зросійщення у радянських республіках, зокрема в Україні. Так, з 1969 р. по 1980 р. кількість журналів, що виходили українською мовою, зменшилася від 40% до 19%, книжок — з 60% до 24%. Міста Півдня і Сходу України стали майже повністю російськомовними. Самі українці поступово зрікалися рідної мови. Понад 2 млн. з них вважали рідною мовою російську. Росіяни ж не поспішали вивчати мову народу, на землі якого проживали. Хоч деякі члени Української Гельсінської Спілки лишалися якоюсь мірою на позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюрмах: «Лише демократія здатна врятувати 593


людство від небезпеки тиранії як лівого, так і правого гатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян висловлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опозиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демократії... Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів донцовського типу». Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмом й оунівського гатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося: «Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської спілки вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори. 4. Окремий різновид дисидентства на Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віросповідання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за 594


віру, громадських та економічних санкцій, обмеження їхньої можливості здобути освіту. Проте духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість віруючих. Заборона української автокефальної в довоєнні роки та грекокатолицької церков у повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50 — початку 60-х років викликали до життя нетрадиційний різновид дисидентства — релігійне. Особливо активно боролися за відновлення своїх прав грекокатолики. Формально ліквідована, греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних («катакомбних») умовах. Значна частина населення цих областей продовжувала таємно відправляти релігійні обряди. Існувало декілька сот (до 350) парафій на чолі з священиками. Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який у 1963 р. прибув у Ватікан після багаторічного сибірського заслання. Одним з активних борців за легалізацію греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. У 1982 р. колишній в’язень таборів та «спецпсихушок» Й. Тереля став одним з організаторів Комітету захисту української греко-католицької церкви. Однак до її легалізації були ще довгі роки. Послідовним борцем за права віруючих був один із лідерів українського дисидентства, талановитий богослов, багаторічний в’язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Романюк. Саме завдяки його діяльності зростали опозиційні тенденції в Російській православній церкві, яка на той час фактично репрезентувала волю державних інстанцій. Значну частину релігійного дисидентства становили члени протестанських сект євангельських християн-баптистів, ієговістів та ін. Особливу активність у справі їх захисту проявляли Петро Вінс — член УГС, його син — один з провідників-баптистів пастор Георгій Вінс. 595


Переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300–350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили. Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний В. Романюк, виступили з осудом як власних зверхників, так і держави. Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями на Україні в 60—70-х роках були баптистська та інші протестантські секти — п’ятдесятники, адвентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. їхні фундаменталістські погляди, організація, що спирається на простих віруючих, палка відданість вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику частку «в’язнів совісті» в СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор Георгій Вінс. 596


5. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції. Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з’являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхніми дітьми й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув’язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох. У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські 597


колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив на Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських «в’язнів совісті». Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямоване зросійщення корінного населення. Традиції національно-визвольної боротьби у нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись від збройних методів опору режиму, намагались діяти мирними, конституційними засобами. Серед них широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з правником Левком Лук’яненком (1959–1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зеновія Красівського (1964–1967). Водночас хрущовська відлига створила можливості зародження не знаного раніше руху і появи нової генерації борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розквіту їх мистецького таланту «шістдесятниками», а за рішуче неприйняття пануючої ідеології — «дисидентами». Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легальне рух за права людини, який жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена уже згадуваною вище Українською Гельсінською Спілкою (УГС, 1976–1988). Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50–80-х років були самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція). 598


Існував в Україні ще рух за соціально-економічні права, який виявлявся у формі страйкової боротьби та інших формах народного опору. На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьби з переважно селянським складом загонів у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалось робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої, серед 89 засуджених 1972–1974 рр. українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалося встановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 — робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність 48 осіб репрезентували Східну Україну (з них 28 киян) і 55 — Західну (з них 13 львів’ян). Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав у журналі «Сучасність» за 1974 р. своєрідну «анатомію» опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисельнішу групу становила професійна інтелігенція (інженери, лікарі, вчителі, журналісти) — 36,8%, далі робітники — 12,8%, науковці — 11,9%, літератори — 10,9%, студенти — 9,2%, митці — 6,6%, священики Української католицької церкви — 4,7, селяни — 2,6%, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9% жінок. За віком домінуючою була група людей 25–45 років. Більшість опозиціонерів не оминула членства в комсомолі, але комуністами стали лише окремі з них. Невеликою була й кількість колишніх членів ОУН. Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7%). На Львів та 599


область припадало 116 осіб (21,9%). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5. В останніх областях було від 1 до 3 учасників руху. Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують близько тисячі активних учасників опору. Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями. Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною течій руху опору була самостійницька, представники якої відстоювали ідею державної назалежності України. Це були, зокрема, опозиціонери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40–50-х років, наприклад, члени УНФ. У статутних принципах організації зазначалося, що фронт є добровільним об’єднанням національне свідомих елементів української нації, що ведуть боротьбу за Українську самостійну державу. Метою діяльності була агітація за вихід України зі складу СРСР. Подібне завдання ставила перед собою й низка інших організацій, які діяли мирними засобами, але теоретично не відкидали можливості використання зброї. Це, зокрема, Об’єднана партія визволення України (1953–1958) та Український національний комітет (1957–1961). Однією з перших поставила мету відокремлення України від Радянського Союзу мирними, конституційними методами УРСС. Знаряддям реалізації цієї мети вона вважала політичну партію, а засобом — всенародний референдум. 600


Представники національно-культурницької течії в опозиційному русі на чільне місце висували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам’яток історії та культури, переслідування за переконання, назаконних арештів та закритих політичних судів, чинили опір зросійщенню, ідеологічному одурманюванню людей, догматам соціалістичного реалізму. Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та законів, відстоювали ідеї гуманізму і демократії, особистої та національної свободи, прав людини. Вони пропагували примат особи і другорядність держави, виступали в обороні прав національних меншин (кримських татар, євреїв таінших). Особливо жорстоко комуністичний режим переслідував релігійних дисидентів. Для прикладу, на початок 1968 р. з 230 засуджених учасників національно-визвольної та опозиційної боротьби в Україні за релігію постраждали 84 особи, а на 1 серпня 1980 р. з 90 в’язнів українського руху опору 78 карались за «віру» (33 баптисти, 14 уніатів, 12 п’ятдесятників, 11 адвентистів, 6 єговістів і 2 православних). Головне своє завдання релігійна опозиція вбачала у боротьбі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув’язнення, реабілітацію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручання держави у діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Прикладом організації учасників руху за свободу совісті може слугувати створена 9 вересня 1982 р. п’ятьма греко-католиками Ініціативна група прав віруючих і Церкви на чолі з багатолітнім політв’язнем Йосипом Терелею. Однак уже 24 грудня того ж року Терелю черговий раз було заарештовано. 601


Дисиденти та опозиційні організації у програмних документах і заявах виклали також свою точку зору на економічні та соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувались колоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, обмеження прав профспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, а отже, окремим панівним експлуататорським класом. Пропонувалося ліквідувати власність КПРС, відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу, зробити виробника власником виготовленої продукції з правом її вільного продажу. У сфері міжнаціональних відносин українські дисиденти рішуче засуджували як шовінізм, зокрема імперського гатунку, так і національну обмеженість. Не виявляючи ворожості до інших народів, у тому числі й до росіян, вони протестували проти придушення демократичного мислення у будь-якому куточку імперії. Наприклад, один з лідерів дисидентства генерал Петро Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримських татар. А Українська гельсінська група заявляла: «Ми кровно заінтересовані у самовизначенні всіх народів». Відомий своїми націоналістичними поглядами Іван Гель у написаному 1976 р. в мордовському таборі творі «Грані культури» виступив переконаним прихильником «глибокої, органічної, цілеспрямованої солідарності двох близьких духом, історичною долею та тісно пов’язаних історичними зв’язками народів»українського та єврейського. Він вважав одним з найважливіших завдань українського визвольного руху і всіх національних сил відродження у повному обсязі національно-культурного життя українських євреїв, відновлення єврейських храмів — синагог, освітніх закладів, газет, журналів, надання євреям права на вільний виїзд в Ізраїль. 602


Особливістю нового етапу руху було прагнення налагодити контакти з зарубіжними засобами масової інформації, щоб донести до світової громадськості та урядів демократичних держав правду про комуністичний тоталітарний режим, про порушення ним міжнародних актів і власних законів, прав людини, про жорстоке переслідування інакомислячих і учасників національно-визвольної боротьби. Для реалізації цієї ідеї найбільше підходила Москва, де були кореспонденти провідних інформагентств світу. За допомогою російських правозахисників такі контакти було налагоджено. До того ж переважно через Москву пролягав шлях бажаючих відвідати політв’язнів у таборах та зворотний шлях звільнених з них. Зупинялись вони у російських колег, родичів та друзів засуджених. Українські дисиденти брали участь у різноманітних заходах російської опозиції. Наприклад, серед підписантів «Листа 139-ти» на захист московських активістів самвидаву Юрія Галанскова та Олександра Гінзбурга вони становили майже п’яту частину. Налагодився систематичний взаємообмін самвидавом. До складу створеної 1974 р. радянської секції Міжнародної амністії входив поет Микола Руденко, а генерал Петро Григоренко представляв УГГ у Москві. Під чималою кількістю документів, що перетнули загорожі концтаборів, поряд стояли підписи українських і російських в’язнів. Але каменем спотикання російських дисидентів було національне питання. Більшість з них не визнавала за поневоленими народами СРСР права на самовизначення. На культурнонаціональну автономію під російським «крилом» і в межах «непорушних» імперських кордонів погоджувались, а на відокремлення — ні. Тому іноді «застрягали» у Москві або повертались відправникові самвидавні матеріали антиімперського звучання. Політв’язні-росіяни також зазвичай утримувались від підписів під подібними документами. Ідея державної назалежності України була рушієм внутрішнім стрижнем руху опору. Узагальнення державотворчих 603


поглядів опозиції дає змогу виявити досить струнку програму будівництва суверенної України. У дисидентських документах міститься аналіз державного статусу УРСР. За визначенням проекту програми УРСС Україна фактично є колонією Москви, обмеженою в політичних і економічних правах, зокрема в галузі зносин з іншими країнами. Йдеться, звичайно, не про класичний колоніалізм, а про нівеляцію української нації, умовний характер її державності, формування на всій території СРСР єдиного радянського народу при домінуванні російського впливу. Паперовим міражем, звичайнісінькою фікцією названо українську радянську державність у документах УГГ. А 18 політв’язнів, більшість з них — члени УГГ, у підготовленому влітку 1979 р. зверненні назвали органи влади України окупаційною адміністрацією, яка втілює колонізаторську політику Москви. Наголошували опозиціонери й на антидемократичному характері УРСР. Довголітній політв’язень Святослав Караванський, звертаючись 1967 р. до Верховної Ради СРСР, назвав існуючу систему виборів комедійною виставою, в якій зайнято мільйони громадян, що «обирають» одного наперед призначеного кандидата. Винуватцем усіх антидемократичних тенденцій опозиціонери вважали КПРС — КПУ. За визначенням Юрія Бадзьо, реальний соціалізм набрав політичної форми партійного самодержавства. Більшовики, на думку Л. Лук’яненка, здійснивши поділ кожного народу на експлуататорів і експлуатованих, нацьковували одну частину на іншу, чим послаблювали захисні сили національного організму. Отже, робили висновок українські дисиденти, Радянському Союзу не оминути світового процесу деколонізації, утворення самостійних держав, зокрема незалежної України. Зміна умов національно-визвольної боротьби зумовила зміну тактики. Головною відмінністю від попереднього етапу руху була відмова від збройних методів реалізації мети. Такий підхід 604


визначила у своєму проекті програми ще УРСС, зауваживши, що справа мирного, конституційного утворення незалежної національної держави вирішуватиметься усім українським народом. З цієї метою пропонувалося домогтися виходу України з СРСР. Засобом розв’язання цієї проблеми проголошувався референдум. Український патріотичний рух пропонував проводити його у відкритих демократичних умовах під контролем спостережної комісії ООН. Знаряддям боротьби за вихід України з СРСР УРС вважала створення політичної партії, що й намагалися здійснити Л. Лук’яненко з однодумцями. До структурної оформленості опозиції з єдиним загальнонаціональним центром закликав й Іван Гель. Натомість УГС підкреслювала правозахисний характер своєї діяльності, позбавленої політичної програми і політичної організації. «Ми — опозиція моральна», — стверджувалось у деклараціях. Але це не вберегло УГС від розгрому. Предметом зацікавлення опозиції був і суспільно-політичний устрій самостійної України. Одні виступали за рівноправний статус України у реформованій федерації радянських республік (умовно можна назвати їх федералістами), а інші домагалися її повної державної самостійності (самостійники). Так, УРСС вважала, що вільна Україна «повинна була б залишитися в співдружності соціалістичних держав». Натомість політв’язні володимирської в’язниці 1976 р. ставили метою вихід України зі складу СРСР і побудову Української держави. Вони передбачили, що здійснення цієї мети означатиме розвал російської імперії. У «Гранях культури» Іван Гель писав про «необхідність утворення держав України, Литви та її сусідів, Вірменії, Грузії і т. д. ... встановлення з ними дипломатичних відносин у рангах послів». Економічний лад вільної України УРСС бачила соціалістичним і розвиватись він повинен був у напрямі до комунізму. Концепцію демократичного соціалізму пропагував Юрій Бадзьо. Вона передбачала ліквідацію самодержавства КПРС і рух до 605


Марксового ідеалу майбутнього, хоч верхівку цього ідеалу — комунізм — Бадзьо вважав утопією. Своєю чергою лідер УГС Микола Руденко в своїх «Економічних монологах» пропонував запровадити ринкові відносини. Подібної точки зору у більш пізній час дотримувався і Левко Лук’яненко. Еволюціонували погляди опозиції й у розв’язанні проблеми політичної організації суспільства в незалежній Україні. Якщо УРСС та деякі дисиденти (наприклад, Антон Коваль) виступали за радянський лад у дещо поліпшеному вигляді (обмеження влади КПРС, перетворення Рад в органи реальної державної влади і народного самоврядування, захист їх від узурпації бюрократією), то більшість опозиціонерів пропонувала такі зміни політичної структури України, які наближали б її до демократій західного типу. Отже, спільним для всіх напрямів опозиційного руху було заперечення комуністично-бюрократичної системи, прагнення ліквідувати колоніальний статус України. Погляди дисидентів на економічний устрій вільної держави змінювалися від прокомуністичних через демократичний соціалізм до ринкової економіки. Відповідних змін зазнала і точка зору щодо політичного ладу незалежної України: від перебудови радянської системи до демократії західного зразка. Учасники новітнього етапу національно-визвольної форми опору боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей. Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський 606


отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР. Монополія бюрократії на засоби масової інформації й відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву «самвидав». Поява його в Україні датується 1964 р. Серед перших «самвидавних» публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту «Воля і Батьківщина». Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл. Більшість публікацій самвидаву передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема, «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США), Перша українська друкарня у Франції та ін. Виходили вони також у перекладах іноземними мовами. Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття піднімались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціоналістських гасел. Організовувались шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема, «Гомін» «Жайворонок» та ін. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді. В окремих випадках опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля пам’ятників світочам національного духу, до мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. В антирежимні акції 607


перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами. Широко відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн. Боротьба з режимом не припинялась і в ув’язненні. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід на статус політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки. Головною зброєю політв’язнів у відстоюванні власної гідності, при захисті друзів від знущань адміністрації, в організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього засобу досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень, ненаданням медичної допомоги та ін. Але голодуючий був позбавлений права померти: близько передсмертної межі його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору. Активною формою протесту проти тоталітарної системи була відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоч під тиском міжнародної громадськості окремим дисидентам вдалося прорватись через «залізну завісу». Дехто, не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що, як правило, також завершувалось тривалим ув’язненням. Пильному контролю спецслужб підлягали зв’язки опозиції з українською діаспорою та закордонною демократією. Такі контакти активно використовувалися для провокацій проти дисидентів та їх дискредитації. Особливістю руху опору в Україні було його постійне прагнення розглядати власну антирежимну діяльність у контексті 608


національно-визвольної боротьби поневолених комуно-фашизмом народів. Чималої мужності вимагали протести проти придушення масових народних заворушень в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та інших країнах. Окремим дисидентам такі протести коштували свободи (Олекса Тихий, Зорян Попадюк). Найпоширенішою, хоч і пасивною, формою опору системі було інакодумання. Проявлялося воно у «шухлядній» творчості науковців та літераторів, неформальних товариських дискусіях, «кухонних» розмовах і засвідчувало наростаюче невдоволення свідомої частини нації ідеологічним одурманенням народу, колоніальним статусом України. Такі люди власне й були опорою сміливцям, що виступали з відкритим забралом. Вони допомагали переховувати викривальні матеріали, збирати й передавати за призначенням документи й свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмножували й розповсюджували «самвидав», відкривали двері своїх домівок для переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип’якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан. Їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли. Більшість дисидентів періодично «перевиховувалась» за ґратами та колючим дротом від кількох до 15 років, часто й повторно. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, політв’язнів в СРСР налічувалось від 600 до 700 осіб. Українці серед них становили у різний час від 25% до 75%. Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української РСР «Антирадянська агітація і пропаганда», яка у першій частині передбачала до 12, а у другій — до 15 років покарання, у тому числі в обох випадках до 5 років заслання. Зрідка застосовувалася стаття 187, яка на відміну від попередньої не вбачала у діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін поз609


бавлення волі у таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під дію статті «Зрада батьківщини», яка передбачала смертну кару. Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи видачу державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про «діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальної недоторканості... СРСР». Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід з СРСР, підпадав під дію цієї статті і міг бути засуджений до розстрілу. Чималий реченець отримували дисиденти за читання і поширення творів М. Грушевського й П. Куліша, «Історії України» М. Аркаса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», твору О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛаг», роману Б. Пастернака «Доктор Живаго», розповсюдження національної символіки, з’ясування «білих плям» української історії (штучного голодомору 1932–1933 рр., знищення кращих українських письменників, діяльності УНР, ЗУНР, ОУН, УПА та ін.), за звертання з критичними пропозиціями та протестами у партійні, радянські й адміністративні органи, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном. Крамольним вважалося будь-яке правдиве слово, коли б воно не було мовлене. Наприклад, при обшуку у В. Чорновола 30 вересня 1965 р. було вилучено твори Б. Грінченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Щурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницького, Б. Лепкого, М. Возняка, Г. Костельника, І. Крип’якевича, В. Винниченка, Б. Антоненка-Давидовича і навіть «Галицько-волинський літопис». Якщо ж не набирали достатніх «підстав» для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи найчастіше напередодні завершення терміну ув’язнення чи заслання або незабаром після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В’ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко, Володимир Монбланов та інші. 610


Найнебезпечніших вільнодумців ізолювали у психіатричних лікарнях, зокрема спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами. Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини приписати не вдавалося, а окрім них — віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів. Якщо у звичайного в’язня все ж була надія хай за 10–15 років вийти на волю, то у психлікарні могли «лікувати» хоч до смерті. Для того щоб перетворити здорових людей у психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. «Хворого» дисидента вміщували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків під наглядом «санітара» з карних злочинців. А завершити справу допомагали препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам’яті, емоцій. Серед жертв цього психічно-в’язничного терору — генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк. Примусового «лікування» зазнали Зіновій Красівський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко та багато інших. Вчителя Віктора Рафальського катували у психіатричних тюрмах 27 років (1954–1959, 1962–1964, 1967–1987). Загальна кількість в’язнів психлікарень невідома. За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках їх в СРСР було близько двох тисяч. Окрім судового активно використовувалось й адміністративне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, внз і аспірантури, вилучення з видавничих планів і позбавлення права писати й малювати, відмова у захисті і затвердженні захищених дисертацій, забалотування на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію тощо. За сталінською традицією покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а й їхні батьки та діти, близькі родичі. Найліпшим для режиму варіантом, який вирішував усі клопоти з дисидентами, була їх смерть. А для самих засуджених переслідування тривали і після смерті. Так, тіло в’язня родичам не віддавали до закінчення терміну ув’язнення, а заривали на 611


табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише безіменну табличку з номером. Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно «перевиховували». Починалися «виховні» заходи відразу після арешту. Ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, підсадні співкамерники, часто з деградованих карних злочинців, багатогодинні допити повинні були зламати волю заарештованих. Суди, як правило, були закритими. Лише на оголошення вироку інколи допускалися родичі і друзі, хоча за кримінальнопроцесуальним кодексом суд може бути закритим лише тоді, коли йдеться про сексуальні злочини, інтимні сторони життя підсудних, державну таємницю або злочини неповнолітніх. Якщо ж суд і вважався відкритим, то аудиторію старанно добирали і «сторонніх», тобто близьких підсудного, не допускали. Інакомислячих вміщували переважно у табори суворого або особливого режиму, умови перебуваня в яких, за виразом В.Стуса, сягали «поліцейського апогею»: смугастий в’язничий одяг, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, те ж саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень і «ларка», обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги, записи. Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й викликало жорстоку кару. Повернення з ув’язнення чи заслання не означало здобуття свободи. Інакодумця, як правило, передавали під прилюдний нагляд міліції. «Будучи під наглядом, — писав у заяві до Верховної Ради СРСР Левко Лук’яненко, — я не маю права виїжджати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав’ярні, барів, ресторанів міста і зобов’язаний кожної п’ятниці між 17 і 18 зголошуватись у міліції для реєстрації. Моє помеш612


кання навідують міліціонери і дружинники. Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, у висліді якого органам влади відомий кожний мій крок — де його межа? Він позбавляє інтимності все моє життя. Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене... А «тайна» телефонних розмов...» Мета нагляду — тримати людину «в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості зайнятися суспільною діяльністю, ізолювати її і ступнево поставити на коліна». Отже, відбуття покарання не означало повернення до нормального життя, праці та творчості. Більшість інакомислячих представників інтелігенції потрапляли у «внутрішню еміграцію», позбувшись доступу до засобів масової інформації, права публічно виступати і друкуватись, малювати і брати участь у виставках, знімати фільми і робити телепередачі. Український народ більше, ніж півтисячі років не мав власної держави (якщо не рахувати славних, але дуже не тривалих проміжків) і зазнавав кривд від своїх сусідів. Можливо, саме тому естафета боротьби за волю України передавалась від покоління до покоління. Неперервність процесу демократичних змагань відбувається і в наш час. У найвіддаленіших закутках сибірських тюрем ще несли свою мученицьку вахту герої Української та Західноукраїнської Народної Республік, як до них почали приєднуватись учасники боротьби проти двох найстрашніших режимів — фашистського та більшовицького. Бойові дії бійців УПА увійшли до золотого фонду всенародного спротиву фашистським диктаторам. Однак сили були надто нерівні. Історія знає чимало випадків, коли після поразки наступав довгий час занепаду й покори, та на щастя у нас було інакше. З-поміж української громадськості постала нова плеяда борців за волю України. Сьогодні відомі далеко за межами нашої країни такі імена, як В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Іван Гель, Левко Лук’яненко, подружжя Ірина та Ігор Калинці, Валентин Мороз, Опанас Заливаха, 613


Генріх Алтунян та ін. Але це сьогодні, а тоді, після антихрущовського перевороту? Тоді це було не просто донкіхотство, а акт громадянської мужності й самопожертви, адже двобій не міг закінчитись нічим іншим, як поразкою. На сторожі імперії стояв більшовицький партійний апарат насильства, десятки тисяч штатних працівників КДБ і сотні тисяч безплатних помічників. Треба було мати неабияку відвагу ще й тому, що в середовищі патріотично настроєної інтелігенції побутувала думка, що визнавала шлях компромісів як найефективніший. Радикально настроєні елементи не знаходили підтримки і в більшості населення, яке, з одного боку, утискувалось соціалістичною невідповідністю оплати і праці, а з іншого — знаходилось під пресом масового страху. За таких умов вияв непокори жменьки відчайдухів міг так і залишитись непоміченим, потонути у величезній кількості жертв, які приносились на вівтар фашистській системі впродовж довгого кривавого п’ятдесятиліття. Кожен народ навіть у радянській тюрмі народів породив своїх бунтарів, борців і безвинних жертв, але знали про це тільки їх кати та ще вузьке коло родичів і близьких. Розголос про рух опору для будь-якої влади — це те ж, що вітер для вогню. А що вже казати про владу тоталітарну! Це добре розуміли дисиденти, а тому робили все можливе, щоб надати якомога ширшого розголосу проявам непокори. В. Чорновіл, як один із найактивніших, а за освітою й найпридатніших діячів опозиції того часу, взяв на себе відповідальність за підготовку документів і матеріалів про існуючий Рух опору в постсталінській радянській системі. Величезний пласт статей і листів, біографічних довідок, коментарів вдалось зібрати в’язню-журналісту В. Чорноволу і з допомогою друзів відправити за кордон. Книжка отримала назву «Лихо з розуму», або «Портрети двадцяти «злочинців». Поява цієї книжки на Заході справила враження справжнього вибуху бомби. У книжці були опубліковані документи з кримінальних 614


справ, особисті листи, що чудом дістались на волю із страшних концентраційних таборів. А треба зважати, що йдеться про період часу, коли заколотники усунули від влади реформатора Хрущова, однак перед Заходом прагнули зберегти престиж демократичного режиму. Чого вартий тільки один, опублікований у книжці, лист дружини політичного в’язня С. Караванського, адресований Брежнєву, начальнику концентраційного табору та редакції газети «Юманіте». Ніна Строката з Одеси пише, що протягом 18 років адміністрація табору не домоглась успіху у «перевихованні» її чоловіка і щоб відімститись за це «не дают возможности с ним на разрешенные законом контакты. Поетому я, жена Караванского С. Й., ПРОШУ ЕГО РАССТРЕЛЯТЬ, дабы прекратить многолетние мучения моего мужа...» Яких моральних, духовних тортур і виснаження треба було зазнати подружжю, щоб наважитись на подібного листа! Значення появи книги В. Чорновола не обмежується тільки її впливом на українську діаспору та широкі кола громадськості Канади, США, Франції. Вона дуже багато важила для молодшого покоління бунтарів у контексті їхнього становлення як борців за волю України. Незважаючи на всі митні перешкоди, примірники книжки все-таки доходили до інтелігенції, яка переписувала окремі статті, передаючи їх з рук в руки. Радіостанція «Свобода» організувала цілі цикли передач. Громадяни «найдемократичнішої соціалістичної системи» попри пекельне глушіння усе ж дещо дізнавались з них. Ця книга являє собою потрясаючий документ про дійсний стан в Україні. Вона наводить документальні дані про 20 ув’язнених, подаючи їхні « провини », їхню поставу в слідстві й на суді. Вона цитує їхні твори, що були підставою звинувачень, або були писані вже на засланні. Вона подає їхні переживання в листах із в’язниці чи концтабору. Це живий свідок, це наче б гаряче серце на долоні, крик переслідуваних і гордий погляд із-за ґрат тих, що не здаються і не каються.

615


Автор її — молодий 29-літній журналіст В’ячеслав Чорновіл. Він один з тих, що підняли голосний протест проти безправ’я, проти сваволі КГБ. Один з тих, що зважились протестувати перед найвищими партійними й державними інстанціями окупаційного режиму в Україні. Був він напевно свідомий небезпеки своєї дії, але не міг капітулювати перед страхом, щоб не сквернити людської своєї душі. На початок 80-х років дисиденський рух в Україні було практично придушено. Головними причинами цього була відсутність у дисидентів чіткої політичної програми, здатної забезпечити їх підтримку широкими верствами населення, і зокрема, робітничим класом та селянством. Бракувало належної організованості. За своїм соціальним складом дисиденти були переважно представниками інтелігенції. Важливою причиною, що призвела до припинення опозиційного руху, став небачений адміністративний тиск, репресії ідеологічної та каральної державної машини. Особливо активну роль тут виявляли КДБ, міліція, прокуратура, суд, каральна медицина. Однак справа дисидентів-правозахисників не пропала. Всупереч величезним офіційним перешкодам, дисиденти доносили до народних мас правду про справжнє становище в Україні. Вони відкрили Україну світові. Завдяки їхній самовідданій діяльності визрівала ідея про необхідність виходу України з Радянського Союзу і створення власної незалежної держави. Розроблені дисидентами принципи багато в чому заклали засади сучасного державотворення.

616


Лекція 16 УКРАЇНА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: УТВЕРДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ ПЛАН 1. Соціально-економічні та політичні процеси в Україні у перші роки незалежності (1991–1995 рр.). 2. Демократичні перетворення та формування і розвиток громадянського суспільства. 3. Проблеми розвитку політичної системи в Україні. 4. Національно-державне відродження. 5. Хартія і «мовні суверенітети» Перспективи вирішення мовного питання в Україні. 6. Українська діаспора.

1. Охопивши у кінці 80-х років усі сфери суспільного життя, перебудова досягла найпомітніших результатів у політичній системі. Існуючі державні інститути були не в змозі гарантувати від застою в господарському і суспільному житті й прирекли на невдачу реформи попередніх десятиліть. Ставало зрозумілим, що простою лібералізацією політичних структур на цей раз не обійдеться: потрібна докорінна перебудова системи в цілому. На перший погляд, так звані «базові галузі» української промисловості, передусім вуглевидобувна і металургія, були винятково розвинутими. В них працювали сотні тисяч кваліфікованих робітників і спеціалістів. За випуском промислової продукції на душу населення Україна перебувала на перших місцях серед європейських країн. Здавалося, що переорієнтувати продукцію 617


базових галузей з ВПК на підприємства, що обслуговували потреби населення, не становитиме особливих труднощів. Насправді це виявилося майже неможливим. Технічний рівень базових галузей був низьким, тому що вони вже з кінця 60-х рр. — поза увагою Держплану СРСР. У розвиткові нових потужностей віддавалася перевага регіонам з більш сприятливими техніко-економічними показниками виробництва. Зокрема, Донбас відчував гострий дефіцит коштів на технічне оновлення виробництва, тому що загальносоюзні централізовані капіталовкладення спрямовувались у добувну й обробну промисловість Кузбасу. Усе це загострювало соціальну ситуацію в селах та містах і згодом вилилося у страйки шахтарів, робітників інших галузей. Керівництво республіки намагалося здійснити прогресивні перетворення й у сільському господарстві. Його фондо-озброєність відставала від прибалтійських держав у 2–2,5 раза. Що ж стосується технічної озброєності сільського господарства, то лише половина машин і агрегатів відповідала сучасним вимогам. Щорічні витрати на їх ремонт та відновлення становили 20% балансової вартості, а, наприклад, у США вони дорівнювали лише 7%. Виник виробничий підряд. Почали розвиватися його колективні та сімейні й інші форми. Виробничий підряд за короткий період довів свою значну перевагу. Він вказав шлях до відродження раніше залишених чи недбалих сіл. На кінець 1989 р. за орендним підрядом працювали 529 колгоспів і радгоспів. Почали оживати цілі регіони сільськогосподарського виробництва. Здійснювалися заходи для зміцнення виробничих зв’язків промислових підприємств і сільськогосподарських об’єднань. Трудівники промислових підприємств виконували на договірних умовах трудомісткі роботи в колгоспах і радгоспах, а ті забезпечували їх сільськогосподарською продукцією. Уряд України дав змогу населенню міст і селищ міського типу широко розвивати підсобні господарства, колективні сади й городництво. Чимало підприємств створили аграрні цехи 618


і невеликі сільськогосподарські підприємства. З 1989 р. в Україні функціонувало понад 8 тис. кооперативів, де було зайнято близько 140 тис. осіб. Особливо активно діяла в цьому напрямі споживча кооперація. Але життя на селі не стало кращим. Особливо відставало побутове обслуговування сільського населення. Не поліпшувалося життя і в містах. Надто повільно створювали кооперативи в промисловості, будівництві, науковотехнічному виробництві, а створені нові об’єднання виробників були малоефективні. Головною причиною цього були половинчатість і некомпетентність багатьох урядових рішень. Дуже болісним виявився процес змін у відносинах промислових підприємств з центральними органами управління. Прийнятий ще у 1987 р. Закон про надання підприємствам самостійності не позбавив колективи відомчих економічних пут і не додав їм самостійності у виробництві й реалізації продукції. Негативну роль відігравало і держзамовлення, що сковувало підприємства та їх трудові колективи, обмежувало самостійність, по суті, ліквідовувало деклароване самоуправління на рівні трудових колективів. Разом з тим давалися взнаки і прояви групового егоїзму окремих виробничих колективів, особливо в промисловості: їх прагнення до заниження планів, намагання поставити вузьковідомчі інтереси підприємств вище загальнодержавних і загальнонародних. Серйозним гальмом виявилася недосконалість фінансово-кредитного механізму та системи ціноутворення. Оптові й заготівельні ціни не відповідали потребам економічної реформи. Було відсунуто на задній план госпрозрахунок. Економічну реформу, по суті, загальмували, вона не дала очікуваних результатів, бо йшла з центру і була далекою від інтересів широких верств населення. Крім цього, переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату ставало для економіки України руйнівним. Воно підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибутків не за рахунок підвищення ефектив619


ності виробництва та поліпшення якості роботи, а за рахунок підвищення цін, що ще більше загострювало соціально-політичну й економічну ситуацію в республіці. Споживач продукції бачив, що ціни постійно зростають, а рівень виробництва падає. Це був дуже серйозний прорахунок уряду в здійсненні на початковому етапі економічної реформи, особливо її соціальної частини. Хоча в перші роки так званої перебудови були прийняті нібито правильні рішення, що передбачали значне нарощування виробництва товарів народного споживання і обсягів платних послуг населенню, а також перепрофілювання на виробництво потрібної народу продукції деяких підприємств важкої промисловості, зокрема військово-промислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей, ці заходи серйозно не вплинули на соціальнополітичну обстановку в Україні. Не допомагало й те, що підприємствам надали можливість самостійно підвищувати заробітну плату, соціально захищати працівників за рахунок власних ресурсів. Незадоволення широких мас трудящих не вщухало. Після 1987 р. союзний уряд прийняв 11 постанов, якими передбачалося значне підвищення заробітної плати, проте без будь-якої компенсації обсягами виробництва. Внаслідок цього грошова маса в Україні збільшувалася без забезпечення товарами. Повсюдно відчувався товарний голод. Це викликало масове незадоволення населення, а подекуди призводило до різкого протистояння населення владі. Особливо обурювало людей те, що різні комерційні структури активно вивозили товари за межі республіки, а також за кордон, посилювалися спекуляція, інші зловживання, широкого розмаху набув «чорний ринок». Усе це суттєво зачіпало інтереси більшості споживачів, особливо негативно відбилося на соціально слабо захищених категоріях громадян, які опинилися за межею бідності. 620


Союзні відомства будували в усіх республіках підприємства — гіганти. Їм було зручно мати під контролем великі заводи, продукція яких задовольняла потреби великого регіону або навіть усієї країни. Промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і зовсім не залежала у фінансовому і техніко-економічному відношеннях від території, на якій розміщувалася. Крім того, Україна опинилася в екологічній небезпеці. Це викликано насамперед зосередженням на території республіки надзвичайно багатого промислового й аграрного потенціалу, що буде даватися взнаки ще дуже довго. Негативно позначаються на екологічній обстановці України й густа мережа транспортних артерій, наявність багатьох великих індустріальних міст, нераціональність розміщення хімічних та інших шкідливих підприємств, недостатньо науково обґрунтовані проведені в минулому меліоративні роботи, нестача води. Щорічні втрати України від погіршення її екологічного стану становлять 15–20% валового національного прибутку і є найбільшими у світі. Зони екологічного лиха займають понад 15% території України. Найстрашнішою і найскладнішою проблемою для населення України став Чорнобиль. Аварія у квітні 1986 р. на Чорнобильській атомній електростанції у м.Прип’ять обернулася великим лихом не тільки для жителів України, а й для людей інших республік колишнього СРСР та народів Європи. Про те, що сталося в Чорнобилі, знало лише керівництво України — В. Щербицький, О. Ляшко, В. Шевченко та інші посадові особи, але потрібних заходів не вжили. Достовірну інформацію про катастрофу мав М. Горбачов, але він теж не довів її до народу. Незрозумілою була позиція високопоставлених посадових осіб Міністерства охорони здоров’я України, які протягом тривалого часу не тільки замовчували справжню небезпеку аварії на Чорнобильській АЕС для здоров’я людей, а й поширювали дезінформацію, що призвело до переопромінення великої кількості населення України. 621


Чорнобильська трагедія болюче відгукнулася в серцях мільйонів людей. Було багато жертв. Економіка зазнала величезних втрат. З господарського обігу вилучено близько 190 тис. га земель. Для евакуйованих з Київської та Житомирської областей довелося будувати тисячі будинків садибного типу, півтори тисячі квартир, багато об’єктів соціального призначення. За рахунок держбюджету переселенцям надали значну грошову допомогу. Величезні кошти Україна й нині витрачає на створення безпечніших умов для життя людей в районах, що постраждали від цього страшного лиха. Багато десятиріч адміністративно-командна комуністична система душила будь-яку вільну думку, будь-який вияв демократії, стримувала будь-які прогресивні зрушення в Україні. Партійно-радянське керівництво республіки 80-х — початку 90-х рр., насамперед перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький, прагнуло замовчати насування кризи в економіці, запевняючи, що Україна зробила великий крок вперед у своєму розвитку. Вони боялися, що доведеться відповідати за всі прорахунки, за зубожіння народу, що ставало дедалі очевиднішим. В Україні все частіше лунали вимоги про відставку В. Щербицького. Нарешті у вересні 1989 р. пленум ЦК КПУ звільнив його з посади. Першим секретарем ЦК Компартії України став В. Івашко, який, будучи обраним головою Верховної Ради України навесні 1990 р., невдовзі перейшов на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. А першим секретарем ЦК Компартії України обрали С. Гуренка. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади дещо прискорили демократичні процеси в Україні. Республіка включилася в процес прогресивних перетворень у суспільно-політичному житті. Цьому в певній мірі сприяло те, що у вересні 1989 р., з ініціативи київських письменників і вчених було створено масову громадсько-політичну організацію — Народний Рух України за перебудову (НРУ), який за короткий період набув великої популярності і охопив багато прогресивно настроєних 622


людей. Головою НРУ обрали відомого поета і публіциста І. Драча, головою Секретаріату — одного із лідерів Української Гельсінської Спілки (УГС) М. Гориня. То був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих людей на ґрунті боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України. Виникли й інші громадсько-політичні організації. Наприкінці жовтня 1989 р. було проголошено створення екологічної асоціації «Зелений світ», яку очолив письменник Ю. Щербак. Того ж року відбулася установча конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал». Воно боролося за увічнення пам’яті жертв комуністичних репресій, загиблих під час голодомору 1932–1933 рр. Згодом, коли почалася кампанія підготовки до виборів до Верховної Ради УРСР, з ініціативи Народного Руху України, УГС, «Меморіалу», Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, асоціації «Зелений світ» і багатьох інших організацій для координації дій було утворено Демократичний блок політичних сил України. Активною політичною силою виступила молодь, об’єднавшись в ряд громадсько-політичних організацій. Активно виявили себе Спілка незалежної української молоді (СНУМ), деякі студентські організації. На основі студентського об’єднання «Громада», яке існувало з 1989 р., в грудні того ж року виникла Українська студентська спілка (УСС). Ці молодіжні організації з перших днів існування вдавалися до різних політичних акцій, спрямованих на дальшу демократизацію суспільного життя. Але найбільш вражаючою акцією було голодування студентів у Києві, почате 2 жовтня 1990 р. І хоча цю подію оцінювали в народі неоднозначно, байдужих до неї майже не було. 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову про розгляд усіх п’яти вимог студентів і, зокрема, про відставку Голови Ради Міністрів України В. Масола. Після цього студенти припинили голодування. Згодом головою уряду було обрано В. Фокіна. 623


З кінця 80-х — початку 90-х рр. помітне поширення гласності на всі галузі суспільного життя України. Зокрема, засновано багато нових газет, журналів, видавництв. Вони випускають листівки, різну літературу, що вільно поширюється серед населення. Разом з тим виникли видання, що проповідують насилля, порнографію, завдаючи великої шкоди справі виховання молоді. В умовах невпинної демократизації суспільного життя відбулися вибори до Верховної Ради України і місцевих рад (березень 1990 р.). Їх особливість полягала в тому, що за депутатські місця вже боролися представники новоствореного Демократичного блоку (включаючи Рух, УГС, екологічні та інші організації) та кандидати від комуністичної партії. І хоча більшість місць у республіканському парламенті отримали комуністи, значного успіху досягли і демократи, які стали досить активною парламентською опозицією. Серед них були відомі діячі, недавні політичні в’язні — Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, Ірина Калинець та ін. Саме з ініціативи Демблоку Верховна Рада прийняла 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України, що проголосила намір народу самому вирішувати свою долю. Процеси національного відродження і демократизації в Україні прискорилися, коли 19–21 серпня 1991 р. група керівних партійних і державних діячів СРСР спробувала ввести надзвичайний стан у деяких регіонах імперії та спрямувати суперечливі демократичні процеси у кероване зверху русло. Ось чому скликана 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України розглянула питання про політичну ситуацію в республіці. В результаті обговорення було прийнято Акт проголошення незалежності України. Відтоді Україна знову стала самостійною демократичною державою. Верховна Рада прийняла також рішення про охорону кордонів України, про притягнення до відповідальності осіб, які підтримували змовників під час серпневого путчу. За участь у спробі перевороту було забо624


ронено діяльність Компартії України, майно її передано у власність держави. Могутнім імпульсом в утвердженні незалежності України та створенні самостійної держави став Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., під час якого більшість громадян, які взяли у ньому участь, висловилися за повну незалежність України. Того ж дня більшістю виборців Президентом України було обрано Л.Кравчука — голову Верховної Ради і колишнього ідеолога КПУ. Підсумки референдуму в Україні свідчили про остаточне зруйнування влади центру над республіками СРСР, про його приреченість. У цих умовах керівники Білорусі, України та Росії на зустрічі в Мінську 7–8 грудня 1991 р. константувати факт припинення існування СРСР і 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі біля Бреста уклали угоду про утворення Співдружності незалежних держав (СНД), до якої приєдналися деякі інші колишні республіки СРСР. Попри всі домовленості про рівноправність членів СНД, керівництво Росії стало дедалі більше допускати імперські прояви, серед яких були територіальні претензії до України, зокрема стосовно Криму. Точилися дискусії, які не припинилися й досі, щодо долі Чорноморського флоту та ін. Здобуття Україною незалежності відкрило для неї можливість кардинальним чином змінити характер соціально-економічних та суспільно-політичних відносин, стати на шлях створення ринкової економіки та громадянського суспільства і побудови правової держави, реального забезпечення прав і свобод людини. Однак можливість ця й досі залишається нереалізованою. Проте вже швидко почало відчуватися, що цілі галузі народного господарства стають некерованими, втрачають економічні зв’язки зі своїми суміжниками. Це призвело до спаду виробництва, безробіття і загострення соціально-політичної ситуації. Почали нагромаджуватися негативні фактори в економіці, зростав дефіцит товарів широкого вжитку. Були зроблені спроби підвищення ефективності виробництва, вдосконалення програмно-цільових методів планування, забезпечення ефективнішого управління науково-технічних комплексів, 625


опорних і виробничих об’єднань, переведення їх на повний госпрозрахунок і самофінансування. В практику роботи підприємств виробничого комплексу дедалі більше впроваджували орендні відносини, кооперативні форми господарювання. Одночасно швидко створювали асоціації, концерни, малі підприємства, банки й інші нові виробничі та посередницькі структури. Суттєвою особливістю економічних перетворень в Україні стала структурна перебудова всього народного господарства. Відомо, що економіка республіки протягом тривалого періоду залишалася зорієнтованою в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива та забезпечення ними всіх республік колишнього Союзу. Що ж до розвитку виробництва товарів широкого вжитку, то в Україні ці галузі перебували на низькому рівні і вимагали докорінної перебудови та повернення їх обличчям до споживача. У квітні 1991 р. хвиля страйкових виступів, активну роль у яких відіграли студенти, змусила голову Кабінету міністрів В. Масола подати у відставку. На чолі Кабінету міністрів було поставлено досвідченого урядовця В. Фокіна, який в уряді В. Масола працював першим заступником прем’єр-міністра. В. Фокін протримався 17 місяців, впродовж яких економічне становище країни невпинно погіршувалося. Складність полягала й у тому, що Україна була позбавлена необхідних прав, оскільки на її території 90% продукції виробляли підприємства союзного підпорядкування. Уряд України і місцеві органи влади не мали майже ніякого впливу на їх роботу. І лише 5% продукції, що становила предмети широкого вжитку, виробляли на підприємствах місцевого підпорядкування. Тому задовольнити всі потреби населення було неможливо. Центральні відомства аж ніяк не збиралися відмовлятися від командних методів управління. Вони почали перетворювати підприємства в акціонерні об’єднання і так перешкоджали переходу їх під контроль, а згодом і у власність України. Саме таким способом союзне відомство намагалося відібрати в України 626


великий автобусний завод у Львові. Тому Верховна Рада України в червні 1991 р. ухвалила рішення прийняти під свою юрисдикцію функціонування всіх підприємств республіки. Таке рішення випливало й з Декларації про державний суверенітет України, а також із Закону про економічну самостійність республіки. З 1991 р. в Україні розпочали реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 р. нових закупівельних і оптових цін створило для більшості промислових підприємств дуже складну ситуацію, адже нові ціни на більшу частину товарів народного споживання перевищили чинні роздрібні, що призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок, крамниці залишилися порожніми. Лише 2 квітня 1991 р. були впроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Але цей захід не розв’язав усіх проблем. Стало зрозумілим, що дальше зволікання з реформою цін наближає країну до економічного краху. Уряд у 1991 р. пішов на заміну карбованця купонами, що теж не врятувало ситуацію. Купони швидко знецінювалися і перетворилися в прості папірці. Економіка України заходила в глухий кут. Розпад Радянського Союзу негативно вплинув на економічне становище кожної з колишніх союзних республік. Проте наслідки дезінтеграції єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу меншою мірою позначалися на Росії й більшою — на інших республіках, які істотно поступалися їй за територією та економічним потенціалом. Ця особливість випливала із самої суті командної економіки — її централізації. Не менш важливою причиною особливих труднощів, з якими зустрілася українська економіка після розпаду Радянського Союзу, був високий ступінь її мілітаризації. За директивами з центру промисловість республіки в радянські часи розвивалася в інтересах військово-промислового комплексу. Підприємства самого ВПК і обслуговуючі галузі були основою важкої промисловості. За оцінками спеціалістів, військово-промисловий комплекс поглинав на початку 90-х рр. від 30% до 40% обсягу промислового виробництва. На задоволення потреб внутріш627


нього ринку спрямовувалося не більше 18% промислової продукції власного виробництва. Після припинення загальносоюзного фінансування промисловість ВПК стала нагадувати рибу, викинуту на пісок. Структурна перебудова такої промисловості, переорієнтація її на задоволення попиту широкого споживача вимагали капіталовкладень і тривалого часу. Ні коштів, ні часу на масштабну реструктуризацію промисловості не знайшлося. Тим часом попит населення на промислову продукцію став задовольнятися за рахунок імпорту. Після лібералізації торгівлі товари західних фірм негайно заполонили український ринок. Той невеликий сегмент вітчизняної промисловості, який завжди орієнтувався на широкий ринок, виявився неконкурентоспроможним і почав занепадати. 13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила Л. Кучму прем’єрміністром України. 27 жовтня за поданням Кучми Л. Кравчук призначив своїми указами членів уряду, серед яких здебільшого були відомі політики і спеціалісти. Першим віце-прем’єрміністром України став І. Юхновський, віце-прем’єр-міністром з питань промисловості та будівництва — В. Євтухов, з питань економічної реформи — В. Пинзеник, з питань паливно-енергетичного комплексу — Ю. Іоффе, з питань гуманітарної політики — М. Жулинський. Новий прем’єр-міністр 18 листопада 1992 р. виклав у парламенті програму першочергових заходів щодо подолання кризи. Доповідь була гранично відвертою. Всі бачили, а часто й на собі відчували господарський занепад, зубожіння найменш соціальне захищених категорій населення, зухвалість нуворишів, що наживалися на цілком легальному через недосконалість законів розкраданні державного майна. Проте вперше у цій доповіді прем'єр-міністра окремі прояви економічних негараздів злилися в цілісну картину господарського розвалу. «Країну ми розвалили», — підсумував Л. Кучма у виступі, який шокуюче подіяв на депутатів. Вони дали згоду на додаткові повноваження Кабінету міністрів для здійснення економічних реформ. 628


У 1993 р. українська економіка вперше відчула всю силу нафтогазової залежності від Росії, яка підвищила ціни на енергоносії до рівня світових. Інфляція переросла в гіперінфляцію, купонокарбованці знецінилися в 103 рази. Частка оплати праці у виробленому національному доході зменшилася до 35% проти 59% у 1990 р. Національний доход зменшився у 1993 р. до 60,6% порівняно з 1990 р. У цій ситуації додаткові повноваження уряду Л. Кучми не спрацювали, а відносини з Л. Кравчуком загострилися. Для Президента України новий прем'єр-міністр виявився не таким поступливим, як попередні. Навесні 1993 р. Л. Кучма зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету міністрів. Президент його не підтримав. Натомість Л. Кравчук запропонував парламенту дозволити йому безпосередньо керувати урядом і приймати укази з неврегульованих законодавством економічних питань на час до прийняття парламентом відповідного закону. Верховна Рада його не підтримала. Не погодилася вона і на відставку Л. Кучми, яку прем'єр-міністр запропонував, дізнавшись про це подання. Навпаки, саме Л. Кучма дістав повноваження видавати декрети, що заповнювали законодавчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах чинні закони. У червні 1993 р. Л. Кравчук підписав указ про створення надзвичайного комітету всередині Кабінету міністрів з питань оперативного управління народним господарством. Комітет на чолі з прем'єр-міністром мав зайнятися реалізацією заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва, соціального захисту населення. Однак Л. Кучма, з яким проект указу не був погоджений, відмовився його виконувати. Президент змушений був відкликати указ і докорінно скоротити штат своєї адміністрації, ліквідувати в ній комісії та ради, які дублювали структури Кабінету. Втім, Л. Кучма і Л. Кравчук так і не змогли дійти згоди. Після кількох наполегливих прохань Верховна Рада дозволила голові уряду піти у відставку у вересні 1993 р. 629


Після відставки Л. Кучми Президент України дістав можливість взяти керівництво урядом у власні руки. Виконання обов’язків прем’єр-міністра Л. Кравчук поклав на першого віцеприм’єра-міністра Ю. Звягільського, але не робив спроб затвердити його на цій посаді. Було створено Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ і подолання економічної кризи. До цього консультативного органу при Президенті увійшли Ю. Звягільський, голова Верховної Ради І. Плющ, голова правління Національного банку В. Ющенко, міністр фінансів Г. П’ятаченко, міністр економіки Р. Шпек, а також підприємці, банкіри, науковці. Формування нового уряду Л. Кравчук здійснив самостійно. Проте всі ключові міністри попереднього уряду залишилися на своїх посадах. Криза у відносинах Президента України і Верховної Ради, одним з епізодів якої стала відставка Л. Кучми, була розв’язана зобов’язанням обох сторін звернутися до народу з проханням підтвердити мандат на владу. 24 вересня 1993 р. Верховна Рада ухвалила провести дострокові вибори в парламент 27 березня, а Президента України — 26 червня 1994 р. У виборах 27 березня і 10 квітня 1994 р. взяли участь 32 політичні партії. Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед обличчям кризи, як зазначає С. Кульчицький. По-перше, переважна більшість народних депутатів попереднього скликання, яка балотувалася на новий строк (138 з 188), не була обрана. По-друге, багато виборців залишилися вдома, демонструючи свою недовіру до всіх кандидатів. За два тури було обрано тільки 178 мандатів, 227 — місць у парламенті належало безпартійним. Ліві партії, які отримали значну перевагу на виборах до парламенту прагнули закріпити свій успіх на виборах Президента України. Єдиним кандидатом лівих сил став О. Мороз. У травні 1994 р. Центральна виборча комісія зареєструвала сімох кандидатів. Лише троє з них мали реальні шанси на успіх: Л. Кравчук, О. Мороз і Л. Кучма. 630


Перший тур виборів не дав переваги жодному кандидату. 10 липня Л. Кравчук і Л. Кучма вступили в безпосередню боротьбу один з одним. Діючий Президент максимально використав «адміністративний ресурс». Проте в ситуації, що склалася, це давало здебільшого зворотний ефект. За Л. Кучму проголосувало понад 52% тих, хто прийшов на виборці дільниці, за Л. Кравчука — 45%. Перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, від загальносоюзного економічного комплексу до власної економічної системи не міг бути безболісним. Це підтверджує і досвід інших країн. Але те, що сталося з економікою України, не має історичних аналогів. З 1990 по 1994 р. валовий національний продукт зменшився на 44%, обсяг промислової продукції — на 41%, національний дохід — на 54%. У 1994 р. спад промислового виробництва України досягнув свого максимуму — 27,7%. За роки великої депресії спад виробництва в США не перевищував 25%. В СРСР під час Другої світової війни найнижча позначка падіння промислового виробництва становила 30%. Виникла серйозна загроза витіснення України на периферію світового господарства, встановлення її технологічної та фінансової залежності від інших держав, перетворення на сировинний додаток і територію для розміщення екологічно шкідливих виробництв. Ця ситуація вимагала вжиття рішучих заходів, що органічно поєднували б невідкладні антикризові дії з реалізацією нової економічної стратегії. Вона була викладена у Зверненні новообраного українського Президента Леоніда Кучми до Верховної Ради України в жовтні 1994 р. і здобула схвалення найвищого законодавчого органу, найвпливовіших політичних сил країни. За час, що минув, вжиті практичні заходи щодо реалізації нового курсу економічної політики, отримано перші результати від втілення його в життя. 631


Понад півроку Л. Кучма працював з В. Масолом, якого Верховна Рада затвердила на посаді прем'єр-міністра за поданням попереднього президента. Величезний досвід практичної роботи цього господарника знецінювався принципово іншими умовами економічної діяльності. В. Масол мало підходив для здійснення курсу ринкових реформ, і у березні 1995 р. його замінив Є. Марчук. Шансів на затвердження нової кандидатури Верховною Радою практично не було, і Є. Марчук тривалий час (до червня цього року) залишався у статусі виконуючого обов'язки прем'єрміністра, що негативно позначалося на діяльності уряду. Після майже чотирирічного тупцювання на місці за короткий час в українській економіці закладено перші основи для радикальних перетворень. Надзвичайно серйозним кроком у процесі ринкової трансформації економіки стало здійснення цінової лібералізації, що охоплює практично всі — як виробничі, так і споживчі товари. В ціновій лібералізації Україна наблизилася до світових цін. Це стосується насамперед енергоносіїв. Так, нині в Україні тонна нафти без ПДВ коштує 99– 106 дол., а в Росії — 42. Або плата за комунальні послуги. Якщо в 1994 р. населення платило за газ у середньому 1–2 дол., а держава купувала його за 80, то сьогодні населення платить 25,2 дол., тоді як у Росії — 41. Те саме можна сказати і про вугілля. В Україні тонна вугілля коштує понад 30 дол., і це, по суті, світова ціна, тоді як у Росії — 16. Тож, як бачимо, на шляху ринкового перетворення економіки хоча й не безболісно, але дещо вдалося зробити. Аналіз тодішнього стану української економіки, на думку відомого дослідника С. В. Кульчицького, свідчить про перші стабілізаційні ознаки. У першому півріччі 1995 р. зафіксоване падіння рівня інфляції. Щомісячний її індекс становив: у січні — 121,2% (а ще раніше — у листопаді 1994 р. — 174%), в лютому — 118,1%, в березні — 111,4%, в квітні — 105,8 %, у травні — 104,5%. Рівень інфляції в Україні став майже вдвічі нижчим, ніж у Росії. 632


Один з напрямків сучасної економічної політики пов’язаний із переглядом податкової системи з метою зменшити тягар податків на економічну діяльність і забезпечити рівність юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. З початку 1995 р. здійснено перехід до оподаткування прибутків підприємств та організацій за ставкою 30%, скорочено податкові пільги. Ставка податку на добавлену вартість зменшено з 28% до 20%. Однак бюджетно-податкова система України поки що продовжує зберігати регресивну спрямованість, не створюючи суб’єктам мотивацій для підвищення результатів їхньої діяльності, насамперед у виробничій сфері, а навпаки — спонукає до приховування прибутку від оподаткування. Нині на «тіньовий» сектор економіки України припадає близько 40% усіх економічних операцій. Здійснюються рішучі кроки в напрямку роздержавлення та приватизації власності. Вже в середині 1995 р. на недержавних підприємствах України виробляли понад 40% промислової продукції. У 1995 р. передбачало приватизувати 8 тис. великих та середніх підприємств, практично завершити малу приватизацію. За перше півріччя 1995 р. в Україні було приватизовано більше 1 тис. тільки великих та середніх підприємств. Після деякого затишшя, спричиненого інертністю місцевих органів влади, набирає темпів мала приватизація. За першу половину 1995 р. приватизовано 1800 об’єктів. Темпи малої приватизації прискорилися в останньому місяці першого півріччя. У червні приватизовано 735 підприємств. Але досягнуте не слід переоцінювати. Адже у першому півріччі 1995 р. приватизація тривала повільніше, ніж передбачалося. Близько 15 млн. громадян України отримали свої приватизаційні документи. Чимало таких, хто вже взяв участь у приватизації за готівкові майнові сертифікати, подавши заявки на придбання акцій підприємств, які приватизують через сертифікатні аукціони. Лише у другому з них взяли участь близько 1 млн. власників приватизаційних цінних паперів. Усе це стало 633


можливим завдяки створенню в Україні унікальної системи центрів сертифікатних аукціонів. Вона об’єднувала 26 аукціонних центрів і понад 150 пунктів прийому заяв, з яких інформація надходить до Українського центру сертифікаційних аукціонів. Завершено створення програмного забезпечення процесу продажу акцій підприємств, які приватизують, громадянамвласникам сертифікатів. Почалася глибока реформа аграрних відносин. Відбувається, хоч і не повний розподіл землі й майна сільськогосподарських підприємств, але вже формується інститут приватної власності на землю. Більш як 4 млн. громадян отримали земельні ділянки у приватну власність. Нині в Україні — близько 32 тис. фермерських господарств. Зростає їх роль у сільськогосподарському виробництві. Одним із основних заходів аграрної реформи є заміна існуючого механізму закупівель сільськогосподарської продукції через державно-контрактну та біржову системи. Вагомим кроком у напрямку аграрних перетворень став указ Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності», підписаний 12 липня 1995 р. Він має неабияке значення для реалізації всього комплексу завдань ринкових перетворень. Характерною особливістю нинішнього економічного становища України є відносна фінансова стабілізація. Основою її стало поетапне зменшення бюджетного дефіциту. Якщо в середині 1994 р. він становив 31,2%, від валового внутрішнього продукту, то на кінець року — близько 10%, а у 1995 р. він не повинен перевищити 7,3%. У 1996 р. заплановано зменшити дефіцит бюджету до 6%. Досвід інших країн свідчить, що такий темп зменшення бюджетного дефіциту є найбільш оптимальним. Здійснено систему заходів, спрямованих на утвердження в Україні ринку державних цінних паперів, що в перспективі служитиме безінфляційному обслуговуванню бюджетного дефіциту. Виникли нові організаційні форми оптової торгівлі — 634


товарні й універсальні біржі, ярмарки, аукціони, товаророзподільні бази. Створено фондовий ринок як головний інструмент успішного розв’язання комплексу проблем у процесі роздержавлення, корпоратизації та приватизації, цивілізованого функціонування первинного та вторинного ринків-капіталів. З’являються позитивні тенденції у зовнішній торгівлі. За перший квартал 1995 р. валовий внутрішній продукт скоротився на 10,6%, обсяги ж експорту, навпаки, зросли — на 0,92% порівняно з 1993 р. він збільшився на 3,5 млрд.дол. США, або на 16,7%. Це найвищий показник річного приросту серед країн СНД, досягнутий в умовах спаду виробництва. У 1994 р. негативне сальдо зовнішньоторговельного балансу України скоротилося з 1,8 млрд. дол. до 1,2 млрд. дол. Досягнуто позитивного сальдо в 1,4 млрд. дол. у торгівлі з країнами Заходу. Позитивні тенденції у зовнішній торгівлі підтверджуються і обсягами продажу валюти на Українській міжбанківській валютній біржі. У першому кварталі 1995 р. реалізовано 705 млн.дол., 54 млн. німецьких марок та 590 млрд. рублів, що становить 322% до продажу за цей же період 1994р. Що ж до забезпечення нафтою і нафтопродуктами, то з 1993 р. їх поставки повністю децентралізовані. У результаті цього Україна позбулася нафтового голоду й зростання заборгованості. Нинішня економічна політика України знайшла підтримку світового співтовариства. Країни «великої сімки» та найбільш впливові міжнародні фінансові організації — МВФ, Світовий банк, європейський банк реконструкції та розвитку наприкінці 1994 і на початку 1995 р. надали У країні вкрай необхідну їй кредитну підтримку — майже 4 млрд. дол. і Україна, як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе побудувати високорозвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного капіталу. За підрахунками українських економістів, потреба України в іноземних інвестиціях становить понад 40 млрд. дол., а для пріоритетних об’єктів — 4 млрд. дол. Але самі собою ці кошти не надійдуть, за них треба боротися. 635


А конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подолати насамперед сприятливою інвестиційною і митною політикою, стабільним і заохочувальним податковим законодавством. На жаль, цих чинників в Україні поки що нема. Постійно змінюється податкове і митне законодавства, це не сприяє розвитку іноземних інвестицій. Отже, економічна ситуація в Україні залишається складною і неоднозначною. У квітні 1995 р. спад промислового виробництва становив 7,3%, у травні — 1%, у квітні й травні показники виробництва були набагато гіршими, ніж у відповідні місяці 1994 р. Підтвердився висновок про те, що стабілізаційні процеси в економіці України, які набули розвитку у першому кварталі 1995 р., залишаються ще надто нестійкими. На практиці підтвердилася відома істина: досягнення низьких параметрів інфляції суто монетаристськими інструментами не може забезпечити стійких стабілізаційних процесів. Необхідні глибинні базисні перетворення, покликані забезпечити реальні зрушення у виробничому процесі, перебудові його структури, підвищенні ефективності та соціальній зорієнтованості. Виникла необхідність корекції курсу економічних реформ. Вона була визначена у доповіді Президента України Леоніда Кучми Верховній Раді республіки на початку квітня 1995р. У 1996 р. з’явилися, нарешті, перші ознаки економічної стабілізації, зміцнилася фінансово-банківська система, була подолана інфляція. Наслідком цих сприятливих зрушень стала грошова реформа. Гривня була введена в обіг 2 вересня 1996 р. Створилися умови для подолання «доларизації» економіки і припинення «втечі» вітчизняних капіталів за межі країни. Недоліком грошової реформи був завищений курс гривні щодо долара та інших валют. Він явно не відповідав купівельній спроможності української валюти і кризовому стану вітчизняної економіки. Завищений курс підривав можливості експорту і не давав змоги швидко покінчити з натуральним обміном (бартером) у внутрішній торгівлі. 636


Дефолт у Росії, допущений урядом С.Кириченка у серпні 1998 р., яскраво показав залежність української економіки від стану справ у народному господарстві північного сусіда. За короткий період гривня знецінилася удвоє. У доларизованому, тобто вкрай залежному від цін світового ринку, українському господарстві відповідно піднялися ціни, у тому числі на товари народного споживання. При стабільному рівні зарплат і соціальних виплат це призвело до істотного падіння рівня життя. Уряди Є. Марчука, П. Лазаренка, В. Пустовойтенка, В. Ющенка і А. Кінаха прагнули залучити в Україну якомога більше зарубіжних кредитів. Це був найлегший шлях розв’язання поточних проблем. Наприклад, якщо кредити використовувалися на покриття дефіциту торговельного балансу, то в країні штучно створювався достаток імпортних товарів. Проте така економічна політика мала дві вади: по-перше, неспроможність вітчизняної промисловості конкурувати з дешевими і якісними імпортними товарами; по-друге, відсутність можливості у недалекому майбутньому розрахуватися за кредити. На початок 2000 р. державний зовнішній борг України перевищив 12,6 млрд. доларів США. З урахуванням стрімкої девальвації гривні зовнішня заборгованість у співставленні з валовим внутрішнім продуктом піднялася з 22,9% в 1997 р. до 54,2% у 1999 р. Через економічну кризу, перевищення витратної частини державного бюджету над доходною, постійний дефіцит платіжного балансу (викликаний передусім відсутністю ефективної енергозберігаючої політики) і відплив за кордон вітчизняного капіталу український уряд не мав можливості здійснювати чергові платежі по боргах без оформлення нових позик. За 1996–1998 рр. сформувалася фінансова «піраміда». Країна стала завалюватися у боргову яму. Небезпеку відчули позикодавці. Вони відмовилися давати нові позики. Уряд В. Ющенка, який прийшов до влади наприкінці 1999 р., опинився в надто складній ситуації. Майже всі боргові зобов’язання були короткими. Основні платежі по них 637


припадали на 2000–2001 рр. Навряд чи фінансове становище України у першій половині 2000 р. було кращим, ніж у другій половині 1994 р. Проте змінилася на краще загальноекономічна ситуація. В 1999 р. і особливо в 2000 р. припинився спад виробництва в основних галузях промисловості і народного господарства. В. Ющенко домігся своєчасного прийняття Верховною Радою бездефіцитного бюджету і домовився з кредиторами про реструктуризацію боргів. Виявилося, що Україна може жити без щорічних кредитних вливань. Створення відповідних передумов для сталого зростання потребує розв’язання ключових соціально-економічних проблем. Передусім, це стосується підвищення продуктивності праці з одночасним вжиттям заходів до пом’якшення соціальних наслідків безробіття у зв’язку з несприятливими прогнозами розвитку ситуації на ринку праці, а також повномасштабною структурною перебудовою економіки. Неодмінною умовою вирішення цього питання є збільшення інвестицій в людський потенціал. Економічне зростання буде неможливим без значного оновлення основних фондів та їхньої структури. Адже ¾ з них у 2010 р. досягнуть критичного віку (понад 20 років), що не відповідатиме вимогам ХХІ століття та обмежуватиме можливості здійснення політики технологічних проривів. Зниження енергоємності продукції слід розглядати у контексті розв’язання стратегічних завдань підвищення конкурентоспроможності та ослаблення залежності України від імпорту енергоносіїв, особливо з огляду на очікуване зростання світових цін на них. Серед довгострокових факторів соціально-економічного розвитку, слід назвати випереджаючі темпи збільшення у світовій торгівлі протягом перших 10 років ХХІ століття частки високотехнологічної продукції. Ця обставина дасть змогу визначити найоптимальніші напрями технологічних проривів, на яких можливе значне нарощення експорту наукоємної продукції та поліпшення його структури. 638


Після істотного зниження цін ( у період 1997–1999 років) на основні товари експорту України (метал, продукція сільського господарства, хімічної і харчової промисловості) намітилася їх стабілізація і навіть незначне зростання у 2000–2002 роках. Основним цільовим завданням на довгострокову перспективу залишається досягнення сталого зростання обсягів валового внутрішнього продукту (ВВП) на основі фінансової стабільності, ефективного використання існуючого виробничого потенціалу та його модернізації, адаптації підприємств до ринкових умов, послідовного нарощування інвестиційних ресурсів, підвищення ефективності їх використання. Пріоритетами в економічній політиці має стати формування ефективної структури економіки та пожвавлення інвестиційних процесів, реформування фінансової системи, перехід до інноваційного вектору розвитку, активізація внутрішнього ринку, диверсифікація зовнішньоекономічної діяльності і створення надійної бази для розв’язання соціальних проблем. Засобами державного регулювання повинні бути забезпечені рамкові умови функціонування економіки: — послідовне зниження інфляції до 7 відсотків щороку у 2001–2005 роках та до 5 відсотків — 2006–2010 роках; — стабільність національної валюти та дотримання оптимальних розмірів дефіциту державного бюджету; — зниження ставки рефінансування до рівня, який сприятиме активізації інвестиційної діяльності; — ліквідація заборгованості та нормалізація виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат у 1999–2003 роках, перетворення цього чинника у макроекономічний фактор стимулювання сукупного попиту; — забезпечення активізації інвестиційних процесів та відповідних структурних зрушень в економіці прогнозується досягти шляхом збільшення внутрішніх заощаджень та залучення зовнішніх ресурсів для їх трансформації в інвестиції у національну економіку; 639


— формування ринку інвестицій на базі залучення заощаджень населення, ресурсів банківської системи і фінансових посередників, коштів державного бюджету та підприємств; — розвиток фондового ринку; — вивільнення коштів підприємств для інвестицій у результаті зниження податкового навантаження, прискореної амортизації фондів; — сприяння розвитку малого підприємництва, збільшення втричі його частки у виробленому ВВП та ін. У прогнозі основних макропоказників економічного і соціального розвитку враховано нагальну потребу розвитку ринкового середовища, конкурентних засад для роботи підприємств, зокрема: — забезпечення прозорості функціонування ринків товарів, капіталів, робочої сили; — послідовна легалізація «тіньової» економіки, зменшення її обсягів щонайменше на 25 відсотків до 2005 року та на 70–80 відсотків до 2010 року; — удосконалення та реалізація економічного механізму стимулювання енергозбереження, двократне зменшення до 2010 року енергоємності виробленої продукції та ін. З досягненням прогнозованих параметрів українська економіка опанує ринковою моделлю розвитку, підпорядкованою інтересам людей. Отже, перед молодою Українською державою стоять надзвичайно складні й важливі завдання в сфері економіки. Від їх розв’язання у вирішальній мірі залежить наш поступ до цивілізованого життя. Нинішні можновладці постійно і наполегливо критикували своїх попередників за співпрацю з МВФ та позики, здійснені урядом Тимошенко. Справді, МВФ минулого року видав Україні багатомільярдні кредити, що пішли на покриття дефіциту державного бюджету. Критикувалися в основному макроекономічні показники такої співпраці. Рекордне збільшення держборгу — основний докір нинішньої влади попередній. 640


Натомість, прийшовши до влади, Янукович-Азаров намагалися продовжити співпрацю з МВФ. Задекларовано отримати позик аж 20 млрд. грн. Але отримання таких траншів, як правило, супроводжується певними умовами. Торік у попередньої влади були проблеми з їх виконанням, хоча тоді було надано більше 10 мільярдів доларів під 4% річних на досить довгий період. Процес залучення кредитів нинішньою і попередньою владою суттєво відрізняється. Раніше цей процес був публічним. З місією МВФ було підписано меморандум, згідно якого всі гравці чітко знали свої обов’язки. Щоправда, Україна їх не завжди дотримувалася в повній мірі. Джейла Пазарбазіолу, керівник місії МВФ, на перемовинах з Україною не шкодувала коментарів. У тому числі й критичних. Суспільство, політичні сили знали, під який відсоток і скільки уряд запозичує. Усі також знали, для чого саме запозичує. Граничний розмір позики був прописаний у державному бюджеті. Зараз ситуація змінилася до навпаки. У нинішньої влади стосунки з МВФ, м’яко кажучи, не складаються. Янукович особисто запевнив, що кредит МВФ не буде використовуватися на покриття дефіциту бюджету. Через пару днів Тігіпко уточнює патрона і стверджує: кредити все таки необхідні для покриття бюджетного дефіциту. Нещодавно в ЗМІ пройшли чутки про 4 мільярди, отримані у різний спосіб від РФ. Наші можновладці не давали жодних коментарів. Журналісти силоміць «вичавили» з керівника Адміністрації президента інформацію про обсяги і цілі кредиту. Розмір процентної ставки він не повідомив, посилаючись на комерційний характер кредиту (!). Проте посол Зурабов був відвертіший за очільника канцелярії Януковича. Він вчергове повідомляє те, про що наша влада соромиться говорити громадськості. І він, очевидно, не сприймає цей кредит як комерційний, тим самим підтверджуючи політичний підтекст кредитних міждержавних домовленостей. 641


Чомусь Зурабов (той, який заявив, що окремого українського народу не існує), а не українські можновладці все частіше є нюсмейкером у питанні співпраці України з Росією. Зурабов озвучив відсоткову ставку кредиту — 6,7%, а це на порядок вище від ставки МВФ. І різниця не тільки в 2,7%. МВФ вимагає реформ, причому не декларованих. Мантру про їх необхідність наші посадовці не стомлюються зачитувати нам мало не щодня. У реаліях — жодних дій, лише декларація намірів, пік яких дивним чином співпадає з датою приїзду чергової місії МВФ. На перший погляд, доброзичливість російських кредитувальників незрозуміла. Цьогоріч після довгих років безборгового існування Росія вперше вийшла на зовнішній ринок запозичень. На початку 2008 року уряд РФ рапортував російському народу про ліквідацію боргу колишнього СРСР. Про нинішній російський кредит, а вірніше, розміщення за кордоном облігацій зовнішнього займу на суму в 5,5 мільярдів доларів, в топновинах по ОРТ не повідомляли. Чому тоді Росія здійснює зовнішні запозичення, які в той чи інший спосіб перепозичають Україні? Є декілька версій. 1) Росія нам дає кредит, бо більше ніхто нам його не дає. 2) Росія заробляє на кредиті. Взяла, наприклад, під 3,5% — нам видала під 6,7%. А враховуючи, що 2 мільярди кредитів видано під гарантію участі російських державних компаній у добудові реакторів Хмельницької АЄС — зиск подвійний. 3) Росія рятує від фінансового банкрутства найлояльніший до її політики режим в Україні з часів розвалу Радянського Союзу. Найбільш ймовірним, як на мене, є взаємопов’язаність вищеназваних версій. У будь-якому разі кредити під найабсурдніші відсотки будуть сплачені платниками податків, тобто громадянами України. Фахову оцінку таких запозичень дав Віктор Пинзеник, якого важко запідозрити у симпатіях до попередньої влади чи нинішньої опозиції: «Принципово важливо, чи мова йде просто про те, щоб закрити дірку в бюджеті. Це нічого не міняє — 642


навпаки, масштаб проблеми розростається. Одна з причин того, що МВФ не дає кредитів, бо країна не робить оздоровчих кроків. А крім того, є принципова відмінність у ставках. Ну уявіть собі: за ті ставки, які зараз доведеться платити за 2 мільярди доларів, це все одно, що взяти у МВФ 8 мільярдів». Можливо, колишньому міністру фінансів ще щось відомо про природу нинішніх несподіваних кредитів. Принаймні він натякнув на можливі політичні домовленості та ймовірні поступки української влади. Процес знедержавлення української нації, розпочатий Харківськими угодами «газ в обмін на Севастополь», триває на всіх фронтах. У тому числі й на фінансовом 2. З 1990 р. в Україні почався новий етап демократизації і розмежування політичних сил. У цей період почали утворюватися нові політичні партії та громадсько-політичні організації, число яких нині становить понад 40. У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), мета діяльності якої — Українська незалежна соборна (об’єднана) держава. Очолив УРП відомий правозахисник Л. Лук’яненко. У травні 1992 р. від УРП відкололось її радикальне крило й утворило нову партію на чолі з С. Хмарою. Головою УРП, яка проголосила себе центристською партією, замість Л. Лук’яненка, призначеного послом України в Канаді, обрали М. Гориня. З найрішучішого крила КПРС було утворено Партію демократичного відродження України. У 1991 р. виникла також Конституційно-демократична партія, яка виступила за поміркований підхід до реформування радянської політичної системи, за приватну власність на засоби виробництва тощо. Активізували діяльність Демократична партія України (ДПУ), Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія зелених України, яка утворилася з асоціації «Зелений Світ», Соціал-демократична партія та ін. У тому ж 1991 р. колишні компартійні» функціонери провели установчий з’їзд нової партії, назвавши її Соціалістичною партією України (СПУ), яку очолив О. Мороз. 643


Дещо пізніше відновила свою діяльність Компартія України — її лідером став П. Симоненко. Активізувалася і молодь, яка служила в збройних силах, особливо офіцерство. В липні 1991 р. відбувся перший з’їзд офіцерів — громадян України. З’їзд утворив Спілку офіцерів України (СОУ), яка обрала головою В. Мартиросяна. Вже в початковий період Спілка офіцерів України заявила себе серйозною впливовою громадською організацією, яка боролася за гласність і демократію, захищала інтереси офіцерського корпусу України та його сімей. З метою дійовішого впливу на життя країни ряд політичних партій (разом з діловими колами) у 1992 р. заснували об’єднання демократичних сил «Нова Україна». Виник антиімперський, антикомуністичний блок. Процес утворення нових партій триває. Більшість із них стабільного місця в політичній структурі суспільства ще не зайняла. Закон «Про громадські організації» регламентує діяльність партійних інститутів у суспільстві. Проте малочисельність нових партій, загальні програмові орієнтири, відсутність достатньої матеріальної бази та бодай однієї-двох сильних альтернативних партій дозволяють зробити висновок, що нині багатопартійна система в Україні має здебільшого декларативний характер. Реальна система політичного плюралізму, де за владу борються правлячі й опозиційні партії, які взаємодіють і врівноважують одна одну з допомогою інших громадських організацій, для України ще не стала реальністю. Єдино можливий шлях до реальної багатопартійної системи — формування з опозиції широкого блоку демократичних сил. Новий час поставив перед суспільством нові завдання: демонтаж тоталітарних політичних структур і творення правової демократичної держави; трансформація централізованої державної економіки на багатоукладну ринкову, зорієнтовану на соціальні потреби людей; національне відродження і оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні; встановлення рівноправних стосунків з далекими і близькими сусідами. Вирішення цих 644


завдань — необхідна передумова дальшого поступального розвитку України, її перетворення на сучасну європейську державу. Мова йде про докорінний злам усіх суспільних структур, перехід від одного політичного і соціально-економічного стану суспільства до принципово нового. Перетворення таких масштабів і глибини називають революціями. Історія розпорядилася так, що в Україні ці перетворення відбуваються мирним шляхом. Це найгуманніший з усіх можливих шляхів, але його наслідком стало складне і тривале співіснування старого і нового. Ця обставина диктує необхідність загальногромадянської злагоди та згуртування, відмови від вузькогрупових інтересів заради всенародних. Вирішальне значення при цьому повинен мати послідовний курс на докорінні, фундаментальні реформи з урахуванням реальних інтересів та потреб співгромадян, їх уподобань, звичаїв, традицій, прагнення дотримання соціальної справедливості. Політична незгода, вузькопартійний егоїзм, гостра боротьба різних течій затримують просування вперед, створюють можливість регресивних явищ, а у кінцевому рахунку — загальнонаціональної катастрофи і втрати незалежності. Від усвідомлення цієї істини головними соціальними групами і політичними силами залежить успіх чи невдача на складному і тернистому шляху подолання старого і віджилого, утвердження сучасного, збереження перспективи на майбутнє. За умов незалежності України стала абсолютно очевидною необхідність розробки і прийняття нової Конституції України. Але відсутність злагоди в суспільстві негативно позначилася на конституційному процесі. І це закономірно, адже йшлося про те, кому буде належати в Україні влада. Конституційний процес розгорнувся ще в 1990 р. Восени Верховна Рада утворила Конституційну комісію, яка у травні 1991 р. представила парламенту для обговорення концепцію Основного закону України. Ключові положення концепції, ухвалені більшістю Конституційної комісії, такі: тип держави — 645


президентська республіка зі всенародними виборами президента; поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову; місцеві ради виконують функції органів місцевого самоврядування, а обласні ради замінюються органами президентської адміністрації; професійний парламент — депутати, обрані на багатопартійній основі з вільними, тобто незалежними від наказів виборців мандатами депутатів-законодавців; незалежність суддів тощо. Цей проект враховував багатовіковий досвід розвитку демократії на Заході й виходив з необхідності утвердження твердої контрольованої влади в Україні, де її брак вів до розвалу всієї системи управління. Демократично обраний президент, який має, з одного боку, серйозну противагу в особі демократичного парламенту, а з іншого — необхідні важелі для здійснення влади, міг би налагодити ефективне управління республікою, проведення в життя законів. Але ця концепція, підтримана поміркованою опозицією і комуністами-центристами, наштовхнулася на різку критику представників обох крайніх флангів у Верховній Раді. Багатьом комуністам дуже не сподобалося вилучення з назви республіки слів «радянська» і «соціалістична», хоч майже ніде у світі у назвах держав не фігурують ідеологічні терміни, тим більше такі, що відбивають мрії чи ідеали. Виступили вони і проти професійного законодавчого органу, у якому депутати будуть розробляти закони, а не виконувати конкретні «накази» виборців, чим у країнах з розвинутою демократією повинна займатися місцева влада. Та найбільший протест комуністів викликала неминуча з введенням президентства ліквідація всевладдя рад, що розцінене як замах на «завоювання Жовтня». Це було дивно чути від комуністів, адже не хто інший, як більшовики у свій час ліквідували повновладдя багатопартійних рад, зробивши їх прикриттям своєї партійної диктатури. 646


Проти твердої президентської влади виступили також націонал-радикали, депутати Верховної Ради УРСР. Президент може істотно обмежити їх дії, особливо тоді, коли вони будуть виходити за рамки Конституції України. Спільними зусиллями «лівих» і «правих» концепція конституції у деяких найважливіших питаннях була змінена. Наприклад, вирішено зберегти обласні ради. Але на цьому боротьба не припинилася. Лише у липні 1992 р. проект Основного Закону був готовий до обговорення в парламенті і серед широких кіл громадськості. Але вже перші експертизи проекту показали його недосконалість, невідповідність кращим зразкам світового конституційного досвіду. По-різному оцінювали його представники різних політичних партій, вчені, урядовці, керівники промисловості й сільського господарства. Виходячи з цього, Конституційна комісія продовжила роботу над документом. Однак ця робота призупинилася в жовтні 1993 р. Верховна Рада потрапила в патову ситуацію. Частина депутатів наполегливо домагалася збереження радянської системи, інші прагнули до парламентської, президентської чи президентськопарламентської. Кожна група прагнула закріпити свою точку зору в новій Конституції і відмовлялася від поступок. У результаті залишилася чинною стара, прийнята ще в 1978 р., Конституція УРСР, до якої було внесено багато поправок і змін, що іноді суперечили одна одній і вносили неорганізованість у законодавчий процес. Різні варіанти проекту обговорювалися в Інституті держави і права АН України, інших науково-дослідних установах правничого профілю. Комісія залучила до експертизи проектів провідних спеціалістів конституційного права. Після публікації проектів для широкого обговорення до Конституційної комісії надійшли десятки тисяч поправок і доповнень. Найбільш складною виявилася проблема розподілу владних повноважень між Верховною Радою і Президентом України. 647


Більшість депутатів парламенту не бажала передавати Президенту виконавчу владу в повному обсязі. Через це конституційний процес зайшов у глухий кут. Чинною залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої внесли більше двох сотень поправок. Поправки іноді суперечили первинному тексту або статтям, і Основний закон не виконував достатньою мірою своєї основної ролі — забезпечувати стабільність політичного життя. Напередодні президентських виборів, у червні 1994 р., Л. Кравчук висунув, а парламент затвердив кандидатуру В. Масола на посаду прем’єр-міністра. З ініціативи новообраного Президента (Л. Кучми) 19 липня була опублікована спільна заява Л. Кучми, О. Мороза і В. Масола, в якій проголошувалася готовність керівників двох гілок влади дотримуватися чинної Конституції і змінювати її положення тільки з доброї волі обох сторін. Тобто вони зобов’язувалися розв’язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу. У вересні 1994 р. була утворена нова Конституційна комісія, співголовами якої затверджувалися Президент України і Голова Верховної Ради. Відновилася рутинна робота над текстом Конституції. Тоді Л. Кучма зробив рішучий крок: вніс до Верховної Ради проект конституційного закону «Про державну владу та місцеве самоврядування». Проект містив конкретні пропозиції про розмежування влади по лінії законодавчій і управлінсько-розпорядчій. Він не міг не порушувати багатьох статей чинної Конституції 1978 р., побудованої на принципі нероздільності влади. Верховна Рада в разі прийняття цього закону віддавала Президенту істотну частину владних повноважень. Ішлося про те, щоб наповнити реальним змістом внесену до Конституції у 1991 р. статтю про запровадження посади Президента. Виступаючи 22 грудня 1994 р. у парламенті з обґрунтуванням внесеного законопроекту, Л. Кучма заявив гранично відверто: «Треба визнати помилковим привласнення управлінських функцій парламентом та місцевими радами. Біда Верховної Ради зразка 1991 року не в тому, що вона взяла на себе функції 648


державного управління від комуністичної партії. В той час більше нікому було це зробити. Її помилка полягала в тому, що вона побоялася, а може, була неспроможною передати у повному обсязі виконавчі повноваження спочатку уряду, а пізніше — всенародно обраному Президенту. Фактично до липня цього року в Україні існувала парламентсько-президентська республіка. І вона довела свою нежиттєздатність». Недолугість цієї форми правління підтверджувалася незаперечним фактом: Україна залишалася позаду тих країн СНД, які спромоглися дати собі раду з проблемою влади. Економічна криза набула в ній особливої загостреності. Власне, визначення Л. Кучмою форми правління як парламентсько-президентської республіки слід вважати неточним. Форми правління визначаються на основі прописаних у конституціях повноважень органів влади. Залежно від співвідношень в обсязі повноважень держава може бути президентською, парламентською, парламентсько-президентською або президентськопарламентською. Однак чинна в Україні радянська конституція містила в собі самій фундаментальні суперечності якраз у цій сфері. Форму правління можна було визначити тільки шляхом узагальнення конкретних дій різних гілок влади за певний період. Л. Кучма не випадково визначав час існування парламентсько-президентської форми правління періодом до липня 1994 р. Від липня до грудня 1994 р. у законодавчому полі не відбулося жодних змін. Проте відразу після затвердження на посаді новообраний Президент здійснив цілий ряд важливих ініціатив одночасно на багатьох напрямах. Його діяльність перекривала або компенсувала бездіяльність непристосованих до функцій виконавчої влади комісій і самого керівництва парламенту. Республіка явочним порядком ставала президентсько-парламентською. Верховна Рада України 13-го скликання почала працювати у травні 1994 р. у неповному складі. Згідно з нормами Конституції 1978 р.. більшість у парламенті вираховувалася від кількості депутатів, повноваження яких були визнані і не припинені 649


в установленому законом порядку Проте кворум визначався в загальноприйнятому порядку — половина повного складу депутатів (225). Конституція могла змінюватися, коли за це висловлювалося дві третини повного складу депутатів (300 з 450). Під час весняних виборів 1994 р. було обрано тільки 340 депутатів. Повноваження двох депутатів Верховна Рада не затвердила. Це означало, що більшість для прийняття рішень становила 170 голосів (половина від наявного складу депутатів плюс один голос). Депутати розподілилися по групах або фракціях. Комуністи мали 84 голоси, соціалісти — 25, аграрники — 36, а всього — 145 голосів. Міжрегіональна депутатська група 27 голосів і група «Єдність» 26 голосів, які стояли на проросійських позиціях, голосували здебільшого разом з лівими партіями. Набрати потрібну більшість лівий блок міг за допомогою тільки одного з цих двох союзників. Отже, ліві партії дістали контрольний пакет голосів у Верховній раді; однак вони не врахували, що майже чверть складу парламенту ще не обрана. Розуміючи, що проголошувані ними популістські передвиборчі обіцянки нездійсненні, вони навіть не намагалися втілити їх у форму законів. Забувши про те, що виборчий марафон тривав, ліві партії ініціювали й прийняття Верховною Радою постанови «Про забезпечення діяльності народних депутатів України». Текст її було ретельно приховано від засобів масової інформації, бо йшлося про «святе»: збільшення заробітної плати, звільнення зарплати народного депутата від податкового обкладання, надання йому безплатних путівок і додаткових коштів на оздоровлення тощо. Цілком зрозуміло, що наївна спроба приховати постанову від громадськості не вдалася. Під час додаткових виборів лівий блок втратив контрольний пакет голосів. Перші ж кроки лівої більшості в парламенті свідчили про наявність і серйозної небезпеки для національних інтересів молодої держави. Верховна Рада фактично солідаризувалася з рішенням Одеської обласної ради припинити будівництво 650


нафтоперевалочного терміналу й у першому читанні 14 липня 1994 р. ухвалила Закон «Про місцеві Ради та місцеве самоврядування». Підготовлений депутатською комісією у питаннях діяльності рад і самоврядування до другого читання, цей законопроект вже мав назву «Про місцеві Ради депутатів трудящих». Суть його полягала у фактичному відновленні на місцях радянської влади. У квітні 1995 р. почала свою роботу третя сесія Верховної Ради України. Порівняно з травнем 1994 р. кількість необраних депутатів скоротилася до 45. Комуністи збільшили чисельність з 84 до 90,і соціалісти — з 25 до 27, аграрники — з 36 до 47. Лівий блок нібито зміцнів. Насправді, ж вплив його у парламенті послабився. Соціалісти й особливо аграрна фракція відмовилися від беззастережної підтримки комуністів. Міжрегіональна депутатська група (МДГ) і «Єдність» теж почали голосувати самостійно. Це яскраво виявилося під час проходження президентського законопроекту про державну владу. Безвідповідальна поправка комуніста В. Терещука про надання Голові Верховної Ради функцій глави держави набрала 93 голоси. За неї проголосувало тільки семеро соціалістів, хоч головою парламенту був лідер їхньої партії. Зате пропозиція надати Президенту поряд з повноваженнями глави держави функції глави виконавчої влади з досить широкими повноваженнями набрала 221 голос (55%) і була схвалена. За неї проголосувало 19% комуністів, 41% соціалістів, а також переважна більшість депутатів інших фракцій та груп. 18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла закон «Про державну владу і місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав главою виконавчої влади. Склад уряду він формував сам, без узгоджень і затверджень парламентом. Він очолював й систему місцевих органів виконавчої влади. Пропозиція комуністів про місцеву владу у вигляді рад депутатів трудящих, тобто радянську владну вертикаль аж до Верховної Ради, не пройшла. 651


Органами влади від обласного до районного рівня (а також у містах центрального підпорядкування — Києві і Севастополі) ставали державні адміністрації, главами їх Президент повинен був призначати обраних безпосередньо населенням голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обмежені повноваження: затвердження місцевого бюджету та програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів державних адміністрацій без організаційних наслідків для останніх у разі негативної оцінки їхньої діяльності. Під час проходження законопроекту про державну владу Л. Кучма взаємодіяв з тими депутатськими групами і фракціями, які відповідально ставилися до процесу державотворення. Інколи він знаходив спільну мову навіть з представниками лівих партій. У результаті новий Президент за короткий період, з грудня 1994 р. по травень 1995 р., спромігся забезпечити прийняття закону, який створював основу для розбудови ефективної вертикалі виконавчої влади. Держава формально залишалася парламентсько-президентською республікою, але президентська складова влади стала виходити на перший план. Державний устрій змінювався без застосування сили. Контролюючи силові структури, глава держави діяв виключно в конституційному полі, хоча кінцевою метою його дій була якраз зміна Конституції. Найбільш вагомими аргументами президентської влади у політичному тиску на парламент і, зрештою, на суспільство (парламент, як правило, віддзеркалює стан суспільства) були мандат народної довіри і всім зрозуміла застарілість Конституції 1978 р., норми якої відбивали давно не існуючу реальність. Заміна силового тиску політичним якраз і призводила до незавершеності нової конструкції влади. Ця незавершеність виявилася у нелегітимності прийнятого парламентом закону про державну владу і місцеве самоврядування. Закон був прийнятий простою більшістю голосів, хоч мав конституційне значення. 652


Про те, що закон не набере потрібної більшості голосів, було відомо заздалегідь. Після довиборів баланс політичних сил у парламенті змінився, але не вирішальною мірою. Ні праві, ні ліві не мали конституційної більшості, а спільне голосування з принципових питань здавалося неможливим. На фоні всеохоплюючої кризи, спричиненої труднощами трансформаційного періоду, виникла локальна політична криза, з якої треба було знайти вихід. Єдиним виходом залишалося звернення до народу. Мандат на владу Президент України дістав в умовах суцільного господарського розвалу. Його перші заходи у подоланні економічної кризи були швидкі й ефективні. Звернення до народу у формі підтвердження довіри ставало логічним у ситуації, коли одержаний мандат не можна було наповнити реальною владою. 31 травня 1995 р. Л. Кучма видав указ про організацію опитування громадської думки щодо довіри Президенту і Верховній Раді. Питання у бюлетені формулювалося так: кому Ви довіряєте — Президентові України чи Верховній Раді? 1 червня Верховна Рада на цей указ наклала вето. Для противників Л. Кучми у парламенті постановка питання про народну довіру була руйнівною. Вони не мали конструктивної програми, яку могли б протипоетавити президентській. Ситуація погіршувалася неможливістю застосувати звичну популістську риторику. Предметом кризи було суто конкретне питання: прийнятий більшістю депутатів Верховної Ради Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування». Знову і вже не вперше з 1989 р. ліві сили опинилися перед необхідністю відступити, здати противнику утримувані ними рубежі. Однак і президентська позиція була вразливою. Згідно з чинною Конституцією глава виконавчої влади не міг влаштовувати референдум без згоди парламенту. Опитування не могло мати законодавчих наслідків. Якби результати опитування виявилися позитивними для Президента України, він не міг скористатися ними для реформування системи влади, не наштовхнувшись на звинувачення в організації державного перевороту. 653


Тому обидві сторони у кінцевому підсумку утрималися від звернення до виборців з вимогою визначитися, а опрацювали формулу компромісу. 8 червня 1995 р. криза влади була вичерпана укладенням Конституційного договору терміном на один рік між Президентом України і Верховною Радою. Під договором, який в основному відтворював положення не ухваленого конституційною більшістю закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», поставило свої підписи більше половини депутатів. Тимчасово, строком на один рік, припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили угоді. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і відповідно розширювалися нормотворчі й адміністративні функції виконавчої влади. Конституційний договір між Верховною Радою і Президентом був справді нестандартним кроком. Він дозволив зберегти керованість держави на основі принципу розподілу влади і давав час на пошуки компромісних рішень в опрацюванні пострадянської конституції. Рік минув у гострих суперечках. У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів, нерідко протилежними за змістом. Проект розглядався майже три місяці. Відбулося три офіційні читання. Ліві партії не погоджувалися з президентською стороною за такими головними пунктами: розподіл повноважень між гілками влади, визнання приватної власності на засоби виробництва, перетворення української національної символіки на державну, відмова у наданні російській мові державного статусу, особливий статус Республіки Крим. Знову виникло питання про звернення до народу, на цей раз у формі референдуму, а не опитування. Рада національної безпеки і Рада регіонів рекомендували оголосити референдум щодо затвердження Основного закону в редакції, винесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція 654


передбачала двопалатну структуру парламенту, названого Народними Зборами. Верховна Рада не прийняла президентського проекту і під час дебатів внесла до нього багато поправок. З частиною поправок Л. Кучма був уже готовий погодитись, аби прийняти Конституцію України. Зокрема, він дав згоду на однопалатний парламент, хоча поділ на дві палати надавав виконавчій владі більшу самостійність. Тепер же і референдум передбачалося внести первісний президентський проект, навіть без узгоджених під час парламентських дебатів поправок. За чотири дні до вичерпання строку дії Конституційного договору, 4 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла у першому читанні доопрацьований проект нового Основного закону. Однак перспектив на його прийняття в цілому конституційною більшістю голосів не існувало. 26 червня Л. Кучма видав указ «Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання ухвалення нової Конституції України». В ситуації гострої політичної кризи у парламенті була сформована узгоджувальна комісія, яку очолив народний депутат М. Сирота. 27 червня Верховна Рада почала своє історичне засідання, присвячене розглядові Конституції. Крок за кроком узгоджувалися позиції різних політичних сил і визначався той текст, який міг бути прийнятий конституційною більшістю голосів. Президентська сторона не відступила від принципових позицій у сфері розподілу влади, права приватної власності, державної символіки, державного статусу української мови. З деяких питань були досягнуті взаємні поступки. Ліві не заблокували затвердження синьо-жовтого прапора як державного, а праві погодилися зберегти за Кримом статус автономної республіки. Постатейне узгодження проекту Конституції тривало день і ніч. Остаточне голосування відбулося вранці 28 червня. Відпрацьований узгоджувальною комісією М. Сироти і вже прийнятий постатейно проект набрав при голосуванні в цілому 315 голосів при необхідному мінімумі в 300 голосів. 655


У аграрників не голосували двоє, відсутніми були теж двоє, а 21 депутат підтримав проект Конституції. За прийняття проекту висловилися також 17 соціалістів, тобто переважна більшість цієї фракції. Шестеро висловилися проти, двоє утрималися, двоє були відсутні. Деморалізована тиском пропрезидентських сил і «зрадою» своїх союзників, комуністична фракція при голосуванні розкололася. Проти прийняття Конституції проголосували тільки 29 з 89 депутатів від КПУ. 10 комуністів були відсутні, 20 — не голосували, 10 — утрималися при голосуванні і, нарешті, 20 — підтримали Конституцію. Україна не стала президентською республікою, як це передбачав проект Л. Кучми. Однак вона не стала і парламентською республікою, на чому наполягали ліві партії. Конституція незалежної України має багато компромісних формулювань і навіть деякі логічні неузгодженості. В ній існують лакуни, допущені випадково або свідомо. Вони утруднюють користування Основним законом або допускають різне його тлумачення. Проте недосконалість тексту, опрацьованого в гострій політичній боротьбі, не підважує доленосного значення Конституції. Вона упорядкувала політичне життя українського народу в перехідну добу кардинальних зрушень. Поряд з детально виписаними функціями законодавчої і виконавчої влади Основний закон окреслював права й обов’язки судових органів. Зокрема, Конституційний Суд повинен був тлумачити конфліктні ситуації в житті суспільства з точки зору Основного закону, а також відповідність дій законодавчих і виконавчих органів влади його вимогам. У політичній боротьбі, яка продовжувалася, норми Конституції не задовольнили повністю нікого. Керівництво КПУ відреагувало на підтримку двадцятьма членами своєї парламентської фракції Конституції України невключенням їх у партійний виборчий список на наступних парламентських виборах. Л. Кучма включив вимогу ревізії деяких статей Конституції 1996 р. у свою передвиборну програму на чергових президентських виборах. 656


Прийнята Конституція була однією з найважливіших віх державотворчого процесу. Вона окреслювала рамки політичної боротьби, в умовах якої тільки й був можливий здоровий розвиток державних і суспільних інститутів. Політичні сили, які виходили за межі конституційних норм, ставали позасистемною опозицією, і проти них природним чином об’єднувалися всі ті, хто бажав зберегти в державі мир і спокій. Якби Основний закон переступили органи державної влади, а громадськість не справилася б з поверненням їх в конституційні рамки, ставала можливою апеляція до міжнародної громадськості. Насилля над Конституцією з точки зору міжнародного права є злочином. Вибори 1994 р. проводилися в одномандатних округах. Сподіваючись на підтримку трудових колективів, ліві партії тоді провалили законопроект про змішану (мажоритарно-пропорційну) систему парламентських виборів. Виявилося, однак, що вони зберегли свій вплив тільки серед електорату пенсійного віку. На підприємствах з’явилися політичні діячі нової хвилі, як правило — з числа директорського корпусу. Тому під час перегляду виборчого закону у 1997 р. ліві вже відстоювали пропорційну модель виборів. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р. встановлював для партій і партійних блоків 4-відсотковий бар’єр. У мажоритарних округах перемогу здобував кандидат, який випереджав за поданими голосами своїх суперників, навіть якщо більшість виборців висловлювалася за інших, тобто проти нього. Ця норма не відповідала демократичним принципам. Однак у конкретній політичній ситуації України без неї важко було обійтися. Вона припиняла виснажливий марафон, характерний для виборчої кампанії 1994 р. Отже, за результатами виборів 1998 р. до парламенту, ліві сили одержали 127 місць з 225 у багатомандатному загальнодержавному окрузі, а центристи — тільки 98. Перемога лівих була прогнозованою і пояснювалася незадоволенням діями влади в економічній сфері. Список НДП, який очолював прем’єр657


міністр В. Пустовойтенко, зібрав лише 4,99 відсотка голосів виборців. Тобто проурядова партія опинилася позаду Партії зелених України (5,46 відсотка голосів), лідерів якої майже ніхто не знав. Не набагато вона випередила й регіональний блок «Громада» (4,68 відсотка голосів), який очолювався непримиренним противником Президента України П. Лазаренком. Проурядова Аграрна партія України набрала 3,67 відсотка голосів і не пройшла в парламент за партійними списками. Розстановка політичних сил ускладнювалася й суто персональними факторами. Прогресивні соціалісти були непримиренно ворожі до очолюваних О. Морозом соціалістів, від яких вони відкололися. Лазаренківська «Громада» не бажала за будьяких умов співпрацювати з народними демократами А. Матвієнка, за якими стояли В.Пустовойтенко і Л. Кучма. Таким чином, у Верховній Раді не склалося більшості, готової взяти на себе відповідальність за діяльність уряду. Не склалося в ній й умов, сприятливих для законотворчої роботи. Багато лідерів фракцій мали намір висунути свою кандидатуру на посаду Президента України у виборчій кампанії 1999 р. Президентській кампанії вони підпорядковували поточну діяльність парламенту, наскільки це залежало від кожного з них. Як наслідок політичної боротьби за владу розкололося об’єднання «Громада», де Ю. Тимошенко з частиною громадівців утворила нову фракцію «Батьківщина», перетворену восени 1999 р. на однойменну партію. Розколовся й Народний рух України — партія, яка мала особливі заслуги у творенні незалежної України. Трагічна загибель 25 березня 2001 р. в автокатастрофі лідера партії В. Чорновола не змогла припинити внутрішньопартійної боротьби. Рух поділився на дві ворогуючі одна з одною партії, які очолили Ю. Костенко і Г. Удовенко. На старті президентської кампанії серед претендентів правого спрямування найбільшим впливом користувався Є. Марчук. Після загибелі В.Чорновола претендентами від правих партій 658


могли стати Ю. Костенко і Г. Удовенко, але їхня популярність за межами власних нечисленних партій була низькою. Серед претендентів лівого спрямування безсумнівним лідером був О. Мороз. Проте вже на старті кампанії йому завдав відчутного удару О. Ткаченко: за безпосередньою вказівкою останнього СелПУ вийшла з Лівого центру. О. Мороз пробував чинити опір, але 9 грудня 1998 р Конституційний Суд визнав неконституційними зміни до регламенту, що забороняли, утворення фракцій партіям, котрі не здолали 4-відсоткового бар’єру. Як очікувалося, перший тур не виявив переможця, котрий спромігся б набрати понад половину голосів виборців. Виявилося, що два суперники далеко випередили всіх інших. Л. Кучма набрав 36,49 відсотка голосів, а П. Симоненко — 22,24 відсотка. Незважаючи на природну харизму Н. Вітренко, О. Мороз посів третє місце серед претендентів з 11,29 відсотками голосів. Проте він далеко відстав не тільки від чинного Президента, але й від основного суперника з лівому табору. Вирішальна проба сил 14 листопада 1999 р. мало кого залишила байдужим. Якщо у першому турі взяли участь 70,2 відсотка виборців, то в другому — 74,9 відсотка, тобто на 2 млн. осіб більше. Леонід Кучма переконливо переміг лідера Комуністичної партії. За нього проголосували 15,87 млн. виборців, або 56,25 відсотка тих, хто брав участь у голосуванні. За Петра Симоненка проголосували 10,67 млн. виборців з 28,2 млн., або 7,8 відсотка. У ході передвиборчої кампанії Л. Кучма заявляв, що звернеться до народу з питанням про довіру Верховній Раді і з пропозиціями внести до чинної конституції ряд поправок, які сприяли б утворенню парламентської більшості та конструктивному співробітництву Президента і прем’єр-міністра з Верховною Радою. Після переобрання він видав указ про проведення 16 квітня 2000 р. референдуму. На референдум глава держави виніс шість питань, на які пропонувалося відповісти «так» або «ні»: — про недовіру Верховній Раді 14-го скликання і внесення відповідних змін до Конституції; 659


— право розпуску Верховної Ради Президентом, якщо вона протягом місяця не зможе утворити парламентську більшість або протягом трьох місяців не зможе затвердити бюджет, поданий урядом; — скасування депутатської недоторканності; — зменшення кількості депутатів з 450 до 300; — заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів регіонів; — прийняття нової Конституції на референдумі. Паралельно з опрацюванням указу про референдум глава держави розпочав наступ на парламент. Деморалізовані поразкою ліві партії все-таки не погодилися на те, щоб передбачене Конституцією формування нового уряду знову було доручене давньому соратнику Президента В. Пустовойтенку. Однак 23 грудня Верховна Рада великою кількістю голосів (296) дала згоду на призначення іншої кандидатури, яку вніс Л. Кучма — Голови Національного банку України В. Ющенка. Боротьба навколо призначеного на 16 квітня 2000 р. референдуму показала, що палітра політичного життя після президентських виборів стала різноманітнішою. Тобто відбувалося протистояння пропрезидентських і проурядових фракцій у Верховній Раді. Яскравим показником розбіжностей всередині виконавчої влади стало призначення голови фракції «Батьківщина» Ю. Тимошенко на ключову посаду в уряді проти волі Президента. Та розбіжності між Л. Кучмою і В. Ющенком не мали особистісного характеру, а йшлося про різне бачення економічного поступу, що й призвело до відставки. Розмежування правих фракцій парламенту на пропрезидентські і проурядові було пов’язане з ініційованим Президентом референдумом. Фракції, які боялися надмірного посилення президентської влади після впровадження результатів референдуму у політичне життя, шукали собі союзника в особі прем’єрміністра. 660


Так трапилося, як стверджує С. Кульчицький, що парламент роками гальмував ринкові реформи. Менталітет і соціальна структура українського суспільства змінювалися надто повільно. Являючи собою віддзеркалення суспільства, Верховна Рада спочатку була опанована лівими фракціями, які закликали повернутися у міфічне минуле. Потім практично без переходу і навіть з тим же складом депутатів у ній почали зміцнюватися олігархічні фракції. Процес демократичного розвитку в Україні особливо виявився на виборах до парламенту та органів місцевого самоврядування 31 березня 2002 року. Наявна реакція міжнародних спостерігачів на хід голосування є загалом позитивною. Як зазначила 1 квітня 2002 року у своїй заяві міжнародна місія спостереження за виборами, до складу якої входять представники від Парламентської асамблеї ОБСЄ, Бюро демократичних інституцій та прав людини ОБСЄ, РЄ та Європейського парламенту, парламентські вибори в Україні наближаються до міжнародних стандартів. «Виборчий процес став більш прозорим, але необхідно докласти зусиль для підвищення громадської довіри до результатів виборів», — зазначив Брюс Джордж, віце-президент ПА ОБСЄ та спеціальний координатор з питань українських парламентських виборів. Позитивним аспектом стали, як зазначили міжнародні спостерігачі, нове та вдосконалене виборче законодавство, ефективна централізована робота виборчих установ та добре представлений спектр 33 політичних партій та виборчих блоків, які висунули понад 7 тис. кандидатів. Засоби масової інформації в основному забезпечили кандидатам та партіям доступ до виборців шляхом проведення теледебатів, надання безкоштовного ефіру та платної політичної реклами. Керівник громадської організації «Комітет виборців України» І. Попов заявив 1 квітня 2002 року, що «вибори відбулися на адекватній нормативно-правовій базі». Попереднім висновком Комітету може бути те, що «результати виборів відповідають волевиявленню громадян». 661


Міжнародні спостерігачі від СНД вважають, що вибори були проведені виборчими комісіями у відповідності до національного виборчого законодавства і визнають ці вибори демократичними й легітимними. Вибори відбувалися за самої активної ролі громадськості та кандидатів у депутати. До складу дільничних комісій входили представники різних політичних сил, що практично виключає будь-яку можливість фальсифікації результатів виборів. За процесом голосування і підбиття підсумків стежили близько 900 тис. офіційних спостерігачів, у тому числі 944 міжнародних спостерігача із 49 країн, які представляли 50 організацій. Більше всього спостерігачів було з Росії — 203 особи, а також США — 157 осіб. Окрім того, Польща направила 86 спостерігачів, Білорусія — 57, Велика Британія — 46, Латвія — 32, Молдова — 24, Німеччина — 23, Нідерланди — 22, Франція — 21, Іспанія — 18, Азербайджан — 17, Румунія і Чехія — по 16, Швеція і Вірменія — по 12, Литва — 11, Італія, Грузія і Люксембург — по 10. Із понад 33 тис. виборчих дільниць 90 були організовані при закордонних представництвах України, 127 — на суднах, 151 — в пенітенціарних (медичних) закладах. В усіх цих установах вибори відбулися організовано й у відповідності до чинного законодавства держави. Треті в історії незалежної України парламентські вибори відбувалися в переломний для України період. Оскільки аналіз фактичної Конституції України дозволяє вважати, що ключовою в політичній системі нашої держави є саме посада Президента, то найвищі ставки робитимуться саме через два роки — на президентських виборах. Людина, яка їх виграє (і, звісно, її найближче оточення), визначатиме основні напрямки руху нашої держави у найближче десятиліття. Вдруге в Україні вибори до Верховної Ради проводилися за змішаною — мажоритарно-пропорційною системою. Незважаючи на спільні спроби низки депутатських фракцій, передусім, СДПУ(о) та КПУ, запровадити в країні суто пропорційну 662


систему або хоча б змінити співвідношення в змішаній не на користь мажоритарної, кількість депутатів, які обиралися в мажоритарних та багатомандатному округах залишилася незмінною — по 225 чоловік. Небажання Президента підписувати закон про вибори депутатів на пропорційній основі було прямо пропорційним зворотному прагненню низки парламентських фракцій. Очевидно, тверезо зваживши всі аргументи «за» та «проти», глава держави дійшов висновку про те, що насправді єдиний, хто виграє від запровадження пропорційних виборів — це кандидат від компартії. Відповідно закон «ветувався» доти, доки Верховна Рада не ухвалила його у компромісному варіанті. Цікаво, що прогноз щодо «червоної загрози» та «молдовського варіанту» не справдився: на виборах-2002 комуністи не здобули наданої переваги, але й не здали позицій. Якщо суспільство не зазнає соціально-економічних потрясінь, а КПУ не спроможеться реалізувати нову стратегію залучення симпатиків, сценарій «червоного реваншу» буде остаточно відкладено на полицю як «нереалізований». Невдачею закінчилися і спроби зменшити загальну кількість народних депутатів України до 300 осіб, здійснені оточенням Президента задля «імплементації результатів загальноукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року». Таким чином, основні параметри виборів до парламенту — кількість депутатів та спосіб їх обрання — залишилися на цих виборах такими ж, як і на попередніх. Проте, на думку значної кількості фахівців з міжнародного та українського виборчого законодавства, в українському виборчому законодавстві спостерігається суттєвий прогрес. Суспільство отримало значні важелі для контролю за ходом виборів, більш досконалими і прозорими стали процедури голосування, підрахунку голосів, передвиборчої агітації тощо. В середньому у виборчі списки політичних партій і блоків було включено 77% чоловіків і 23% жінок. 9% кандидатів мали вік 21– 29 років, 49% — 30–49 років і 42% — 50 і більше років. 663


Крім того, 86% кандидатів у депутати мали вищу освіту. Диспропорція за статевою ознакою у Верховній Раді не зменшилася в порівнянні з парламентом попереднього скликання: у виборчих списках партій, що подолали 4%-й бар’єр, частка чоловіків складала близько 90%. Зокрема, у списку блоку «Наша Україна» чоловіки складали 90%, Компартії України — 86%, Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) — 87%, блоку «За єдину Україну» — 92%. При цьому експерти ще до виборів відзначали, що частка чоловіків є більшою в потенційно «прохідній» частині списків партій. Характерною тенденцією минулих виборів слід вважати те, що найбільш численною групою в партійних списках є підприємці. Частка підприємців у виборчих списках у середньому складала 20%. Кількість підприємців сягала 50% у списку Всеукраїнської партії трудящих і 46% у списку «Команди озимого покоління». Водночас у списку блоку Наталі Вітренко підприємців було 3%, а в списку Компартії — 5%. Другою за чисельністю групою є партійні кадри. В середньому у списках партій вони складають 9%. У той же час у списку блоку Н. Вітренко нараховувалось 22% партійних активістів, у КПУ — 19%, у Соцпартії України — 17%. У списку Всеукраїнського об’єднання «Жінки за майбутнє» партійних активістів було всього 1%. Аналіз партійних передвиборчих списків свідчить, що 6% списковиків становили депутати Верховної Ради України чи Верховної Ради Криму. Зокрема, у списках Компартії таких було 33%, у списку блоку Наталії Вітренко — 22%, у списку блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» — 18%. Водночас народні депутати не були представлені в списках 11 партій і блоків. Крім того, у середньому 92% кандидатів у депутати, внесених у списки, мали партійні квитки. Менше за все членів партій було у блоці «Команда озимого покоління» — 37%. Крім того, у середньому кожен 4-й зареєстрований ЦВК кандидат у народні депутати в багатомандат664


ному окрузі проживав у Києві, 45% — в обласних центрах, 25% — у містах і селищах міського типу, 5% — у селах. Однак прийшов день виборів. Усього в списки виборців було включено 35 519 803 осіб з них, за даними ЦВК, за партії та блоки проголосувало 24 332 698 осіб, або 69,66% виборців. У багатомандатному окрузі участь у голосуванні взяли 24 716 427 осіб, визнані недійсними — 912 644 бюлетеня. В одномандатних округах в голосуванні взяли участь 24 759 022 осіб, визнані недійсними 1 318 517 бюлетенів. З 399 народних депутатів, які балотувались до нового парламенту, на виборах перемогли 185. У тому числі, з 221 депутата, що ішли за списками партій і блоків, до парламенту пройшли 112 депутатів, а з 178 парламентарів, що балотувались у мажоритарних округах, перемогли 73. При цьому на виборах в одномандатних округах 61 народний депутат вже вдруге переміг у тому ж окрузі, у якому він був обраний у 1998 році. 12 народних депутатів, обраних у 1998 році за партійними списками, на цих виборах перемогли в мажоритарних округах. А 35 парламентарів, що в 1998 році здобули перемогу на виборах в мажоритарних округах, цього разу пройшли до парламенту за списками партій і блоків. Як бачимо, сталося досить суттєве оновлення парламенту. Однак здебільшого це оновлення відбулося за рахунок його поповнення представниками виконавчої влади та бізнесової еліти — кіл, і до цього близьких до розробки, прийняття і впровадження рішень. Кількість жінок у парламенті знизилась з 36 до 20 — жінки так і не спромоглися використати свою чисельну перевагу, традиційно голосуючи за чоловіків. Окремо слід згадати непідготовленість (свідому?) багатьох виборчих дільниць до прийому великої кількості виборців — і в результаті, за численними відгуками очевидців, багато громадян (насамперед молоді) так і не встигли зробити свій вибір. Щоправда, якщо це був свідомий крок влади (а не традиційна, 665


на жаль, недбалість), «партії влади» тільки програли. Адже більшість виборців, що йшли принципово віддавати свій голос опозиціонерам, сприйняли черги на дільницях як прояв тиску і вистояли до кінця. Ті ж, хто збирався голосувати «як треба», відповідно мали набагато нижчу мотивацію витрачати час у черзі. В цілому результати виборів засвідчили вірність загального прогнозу: використання важелів адмінресурсу ефективніше здійснювати в мажоритарних округах, ніж щодо партійних списків. І, якщо справдяться передбачення щодо проведення наступних парламентських виборів за суто пропорційною системою, прихильникам від адмінресурсу доведеться виявити ще більше винахідливості. Втім, великою мірою такий досвід використання адмінресурсу мав позитивний ефект. В Україні остаточно визначена партія влади — блок «За єдину Україну», в якому сконцентрувався майже весь адміністративний ресурс держави. В медіа-просторі найбільш активно себе виявляли СДПУ(о), «За єдину Україну» (із зрозумілих причин), Юлія Тимошенко та Віктор Ющенко, які, незважаючи на власні запевнення у недоступності для них більшості ЗМІ, за результатами медіа-моніторингу виявилися лідерами за кількістю згадувань. Найбільше постраждали у цій виборчій кампанії ті, проти яких системно працювала потужна пропагандистська машина. Це, передусім, блок Тимошенко. Систематична агітація проти БЮТ велася насамперед з використанням державних ЗМІ. Постраждала також і «Наша Україна». Якщо підрахувати загальну кількість компрометуючої інформації, саме цей блок найбільше потерпав від нападок, що, утім, не завадило йому набрати найбільше голосів виборців у загальнодержавному багатомандатному окрузі. Після оголошення результатів виборів, в яких не було здобуто вирішальної перемоги жодною зі сторін, ключовим питанням став розподіл впливових посад у новому парламенті. До моменту першого засідання новообраної Верховної Ради 15 травня 666


2002 року було сформовано фракції, які дещо по-іншому (порівняно до результатів виборів) відобразили електоральну реальність (дані подано з урахуванням переходів депутатів в інші фракції в ході і за результатами виборів голови ВР): — фракція «Єдина Україна» — 182 депутати; — фракція «Наша Україна» — 111 депутатів; — фракція комуністів — 63 депутати; — фракція соціал-демократичної партії України (об’єднаної) — 30 депутатів; — фракція Блоку Юлії Тимошенко — 23 депутати; — фракція Соціалістичної партії України — 21 депутат; — позафракційні — 17 депутатів. Перші місяці роботи Верховної Ради показали, що працює вона з перемінним успіхом: керівництво парламенту потрапило до рук «Єдиної України» та СДПУ(о), але розподіл комітетів був досить компромісним. Замість очікуваного «ситуативного мегаальянсу» «України» (Нашої і Єдиної) виникла пара «партії влади» («Єдина Україна» та СДПУ(о)) і не менш ситуативна «четвірка» («Наша Україна», КПУ, БЮТ та СПУ), партнери у якій не вельми довіряють одне одному. Втім, фракція «Нашої України» виявилася стійкішою на розрив, ніж пророкувалося: очевидно, спрацьовує фактор очікувань виборів-2004. У стані ж «партії влади» переважають тактичні міркування. Ось чому майже відразу після поділу комітетів на основі фракції «Єдина Україна» були створені такі групи та фракції: група «Демократичні ініціативи» — в складі 16 депутатів; група «Народовладдя» — у складі 17 депутатів, фракція союзу праці і капіталу політичних партій «Промисловців і підприємців України» та «Трудової України» у складі 38 депутатів. Група «Аграрії України» об’єднала 16 депутатів; фракція Народнодемократичної партії 18 депутатів; фракція «Регіони України» — 35 депутатів; група «Європейської вибір» — 15 депутатів. 667


В цілому, про ефективність роботи Верховної Ради можна було б судити з роботи над законопроектами, зокрема економічними — однак розпалені пристрасті за посаду голови ВР, підживлені боротьбою за вплив на виконавчу владу і небажанням «партії влади» реалізувати давно рекомендовану вітчизняними і зарубіжними фахівцями модель парламентського формування уряду, поки ще не дали змоги цього зробити. Політолог Микола Томенко, відомий своїми яскравими прогнозами і цікавими технологічними ходами, 6 червня, у розпал розподілу комітетів, напророчив переростання парламентської кризи в урядову, а тієї — через відволікання уряду від поточної економічної політики — в соціально-економічну, яка спонукає виборців вийти на вулиці, а Президента Кучму — піти у відставку. 3. В серпні 2002 р., а потім в березні 2003 р у зверненні до українського народу Президент України виступив з ініціативою проведення суттєвої реформи політичної системи України. Основними напрямками цієї політичної реформи мають стати: — перетворення України на парламентсько-президентську республіку; — реформування системи виборчого законодавства, яке має відповідати потребам парламентсько-президентської системи. У контексті сказаного Президентом це означає запровадження суто пропорційної системи виборів так званого «європейського зразка»; проведення адміністративно-територіальної реформи та посилення місцевого самоврядування. Останні дві тези, вочевидь, потребуватимуть подальших роз’яснень глави держави, оскільки вони не повною мірою були розкриті у згаданому зверненні. Ключовою, без сумніву, є теза Президента щодо перетворення України на т. зв. парламентсько-президентську республіку. Перехід до парламентсько-президентської республіки, як випливає з тексту Звернення, передбачає: 668


— проведення виборів до парламенту за пропорційною системою; — формування «сталої парламентської більшості»; — формування коаліційного уряду, який спиратиметься на «сталу парламентську більшість», що «несе відповідальність за його роботу». У свою чергу, «уряд разом з більшістю реалізує свою економічну політику і несе відповідальність за цю політику перед народом». І хоча деякі аналітики передбачали, що напередодні запланованої на 16 вересня а потім на 9 березня акції «Повстань, Україно!» глава держави за законами політичного змагання має «перехопити ініціативу у опозиції» і щось таке яскраве сказати, настільки різкого повороту у риториці Леоніда Кучми мало хто очікував. Нагадаємо, що раніше Л. Кучма висловлювався категорично проти трансформації політичної реформи влади у тому вигляді, який пропонувався опозиційними силами. Наприклад, у квітні 2001 р. під час зустрічі з керівництвом ФПУ він заявив, що «парламентсько-президентська республіка призведе Україну до загибелі. Адже за наявності «різношерстого» парламенту, як ВР попереднього скликання, «депутати ніколи не зможуть домовитися, що викличе урядову кризу». Президент також рішуче виступив проти запровадження суто пропорційної системи виборів народних депутатів, підтвердженням чому є неодноразове ветування ним відповідного закону у 2001 р. Реакція суспільства спочатку була доволі обережною. Пропрезидентські фракції були нібито «принципово за», але оскільки така реформа «потребує внесення колосальних змін до Конституції», вони спершу взяли своєрідний тайм-аут для того, щоб подумати й порадитись. В. Ющенко висловився проти внесення запропонованих змін парламентом, який очолюється «певними силами». Комуністи нагадали про існування власного проекту концептуальних змін до Конституції; соціалісти, як завжди, були обережно-скептичними, а Ю. Тимошенко висловилася у дусі того, що, звичайно, добре, що влада усвідомила власну кризу, але Кучму все одно «геть». 669


Зате подальші відгуки дедалі більше відповідали стандартним позиціям політичних сил; державні й близькі до можновладців ЗМІ почали обговорення того, наскільки на часі новий поворот у конституційній історії, опозиція звинувачувала Президента у нещирості і закликала не піддаватися на хитрощі його «технологів», а аналітики оприлюднювали свої передбачення щодо того, як саме влада використає ідеї опозиції, і за яким саме сценарієм це відбудеться. А тут ще й зазвучали голоси перестороги проти «поспішних кроків». Наприклад, голова Ради Нацбанку, а за сумісництвом директор Національного інституту стратегічних досліджень, А. Гальчинський у інтерв’ю «Дзеркалу тижня» застеріг проти різкого відходу від президентської форми правління. Інакше кажучи, дискусія навколо конституційної реформи перемістилася у своєрідне «технологічне» річище: у ЗМІ обговорювалися не стільки запропоновані Президентом зміни, скільки те, хто саме, як і коли може скористатися із їх висунення, спроби втілення чи, навпаки, відкликання. Складається враження, що питання про те, якою саме буде модель стосунків між органами влади внаслідок реалізації реформи політичної системи, є несуттєвим; набагато важливішим є сам процес. Не виключено, що саме на такий варіант дискусії і розраховували автори сценаріїв «підправлення» норм Конституції під свої тактичні потреби. На думку дослідників О. Кордуна і Р. Павленко, такий варіант розвитку політичної дискусії з приводу конституційної реформи приховує у собі серйозну небезпеку. Поки суспільство перейматиметься проблемами процесу внесення змін, може бути втрачене розуміння змісту поправок до Конституції. Тому основним завданням організацій громадянського суспільства, наукової громадськості є перешкодити такому занадто утилітарному, технологічному поводженню з Основним законом. На це була спрямована, зокрема, прес-конференція, проведена 2 вересня 2002 року в агентстві УНІАН експертами Міжнародного інституту порівняльного аналізу (МІПА) і Школи 670


політичної аналітики Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (ШПА НаУКМА). Експерти цих двох установ представили своє бачення того, як збалансувати повноваження органів влади в Україні в контексті конституційної реформи. Ці пропозиції були спрямовані до органів влади, політичних партій, громадських організацій, наукових установ. Яких змін потребує чинна Конституція? Як відомо, Конституція 1996 р. стала результатом політичного компромісу між різними силами у парламенті та поза ним і залишає нерозв’язаними занадто багато питань, особливо в сфері взаємин у трикутнику президент-парламент-уряд. Зокрема, немає згадок про те, яким чином парламент в цілому чи політичні сили, що здобули у ньому більшість, долучаються до формування уряду. Парламент лише надає президентові згоду на призначення прем’єра. А в подальшому лише президент впливає на склад і роботу уряду — шляхом видання обов’язкових для виконання урядовцями актів, що підкріплюється і реальною можливістю звільняти членів уряду, у тому числі прем’єра, без згоди формальної парламентської більшості, яка підтримала кандидатуру прем’єра. Таким чином, реально склад уряду слабко пов’язаний із розкладом аж У парламенті, що має неабиякий негативний ефект. Парламентарії втрачають стимул до об’єднання у стабільні фракції та збереження сталої дієздатної більшості, адже вони позбавлені призу у вигляді урядових посад. Водночас в абсолютній більшості європейських демократій саме участь у формуванні уряду є підставою для формування стабільних правлячих коаліцій, а також, між іншим, визначальною ознакою того, які політичні сили вважати такими, що перебувають при владі, а які — у опозиції. Відсутність такого розмежування політичних сил за ознакою залученості до державної влади є ще одним недоліком президентсько-парламентської республіки, що існує в Україні, а також у деяких інших країнах, зокрема Росії, Південній Кореї, 671


Перу, Еквадорі, Шрі-Ланці. Виборцям доволі важко визначити, хто ж має нести відповідальність за стан справ у країні. Парламентські партії не беруть участі у формуванні уряду, отже, можуть усунутися і від відповідальності за його діяльність. Глава держави в таких країнах відповідно до конституції не очолює уряд, а тому також може перекласти відповідальність за стан справ у країні саме на кабінет міністрів. Уряд в очах громадян можна зробити відповідальним. Однак без розуміння того, які партії брали участь у формуванні уряду, важко визначити, яка саме політична сила несе цю відповідальність, чиї гасла проходять перевірку реальною урядовою роботою, — і отже за кого варто (чи не варто) голосувати на виборах. А таке розуміння можливе лише в разі, якщо парламентські партії братимуть участь у формуванні уряду і будуть прямо зацікавлені у ефективності його діяльності. Без такого зв’язку виконавча і законодавча гілки влади втрачають стимули до конструктивної співпраці, перебуваючи, фактично, по різні боки барикад. Результат зрозумілий і знайомий — постійні затримки із розробкою і прийняттям необхідних законів, оскільки виконавча і законодавча влада на взаємні звинувачення витрачає час, який можна було б присвятити роботі над удосконаленням законодавства. Саме на виправлення цих недоліків існуючої моделі побудови влади і має бути спрямована конституційна реформа. В європейських країнах напрацьовано значний досвід поєднання позитивних рис президентської і парламентської моделей у рамках так званої президентсько-прем’єрської (напівпрезидентської), або, як її ще у нас називають, — «парламентськопрезидентської» моделі. Визначальною рисою цієї моделі є існування сильного прем’єра, який спирається на парламентську більшість і в своїй діяльності не залежить від глави держави. Уряд формується з урахуванням розкладу політичних сил у парламенті: його склад та програма діяльності має бути затверджена парламентом. 672


Тобто, на відміну від президентсько-парламентської моделі, склад уряду відображає розклад сил у парламенті. За таких умов виборцям набагато легше зорієнтуватися щодо того, яка партія відповідальна за стан справ у країні — і отже за кого варто голосувати на наступних виборах. Така модель успішно діє в низці європейських країн — Польщі, Португалії, Румунії, Хорватії, Фінляндії тощо, а для них у свій час були прикладом механізми, закладені у нових конституціях Франції, Німеччини, Іспанії та інших країн Західної Європи. Задля забезпечення чіткого визначення політичних сил, відповідальних за реалізацію державної політики, формування парламентської більшості слід напряму пов’язати із формуванням уряду. В такому разі термін діяльності уряду логічніше прив’язати до строку повноважень парламенту, а не президента: у новому парламенті може виникнути нова більшість, яка буде підтримувати новий уряд. Щоб забезпечити тіснішу співпрацю уряду з парламентськими фракціями, слід скасувати право президента без згоди парламенту звільняти з посади прем’єра, а без погодження з прем’єром — міністрів. Зрештою, щоб уникнути небезпеки частих кадрових перестановок в уряді на догоду кон’юнктурним змінам політичної погоди в парламенті, у сучасних демократичних країнах передбачено цілу низку конституційних запобіжників: подання відповідної пропозиції лише певною (досить значною) кількістю депутатів, встановлення строку недоторканності уряду після його інвеститури або ухвалення програми, запровадження спеціальних механізмів (насамперед конструктивного вотуму недовіри), які дозволяють уникнути політичної невизначеності навіть у разі відставки уряду. Цікаво, що нова європейська історія знає прецедент, вельми схожий на ситуацію в Україні. Форма правління, чимось подібна до сьогоднішньої української, проіснувала шість років (1976– 1982) у Португалії. У 1982 р. її було замінено на парламентсько673


президентську (скасовано «Революційну раду», яка мала наглядати за іншими гілками влади; дещо обмежено повноваження президента щодо уряду), і відтоді країні вдалося стабілізувати політичну і економічну систему. В Україні ж конституційна реформа ще попереду — причому після оголошення Президентом її старту 24 серпня 2002 р. складається враження, що основні політичні гравці вже вкотре слабко уявляють собі, яку ж республіку (і як) ми будуємо. Експертами МША і ІППА НаУКМА було підготовлено проект внесення змін до Конституції, спрямований на поєднання досягнень європейської конституційної думки, українських реалій та основних тенденцій у підходах до конституційної реформи, які можна простежити у заявах і пропозиціях українських політичних сил. У законопроекті пропонується текстуально закріпити інститут парламентської більшості (ПБ) у ст.82 Конституції України. Відповідно до проекту, ПБ утворюється протягом 30 календарних днів із дня початку роботи новообраної Верховної Ради України або з дня розпаду попереднього складу ПБ. Задля набуття фактом створення ПБ юридичної сили пропонується, що про утворення і розпуск ПБ Верховна Рада України має прийняти відповідну постанову. Суб’єктом утворення ПБ виступають народні депутати України. До складу ПБ має входити більше половини народних депутатів від конституційно визначеного складу парламенту. З метою запобігання узурпації влади у Верховній Раді України парламентською більшістю запропоновано змінити абзац 2 статті 84 Конституції: пленарне засідання Верховної Ради України є повноважним лише за умови присутності на ньому не менш як двох третин від її конституційного складу. Таким чином, приймати будь-які суттєві рішення на пленарному засіданні парламент буде повноважний лише у разі наявності відповідного кворуму. 674


Основним завданням ПБ є висунення на затвердження парламентом кандидатури прем’єр-міністра України, підтримка програми уряду, сформованого цим прем’єром, та законопроектів, направлених ним до парламенту. Інші питання діяльності ПБ, її створення та розпуску мають регулюватися Законом про регламент Верховної Ради України. Відповідно до законопроекту, прем’єр-міністр України затверджується парламентом за поданням більшості, після чого Президент України як глава держави здійснює формальний акт призначення прем’єра з дня затвердження кандидатури глави уряду парламентом. Склад уряду формується безпосередньо прем’єром і за його поданням затверджується Президентом України. Президент України також призначає на посади і звільняє за поданням прем’єра керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій. Збережено права меншості щодо впливу на політику уряду. В разі незгоди з діяльністю Кабміну за ініціативою не менше 1/3 складу Верховної Ради України парламент може розглянути питання щодо відповідальності уряду та простою більшістю голосів депутатів прийняти резолюцію недовіри прем’єрові. Наслідком прийняття резолюції недовіри прем’єру є відставка уряду в цілому. Недовіра може бути висловлена й окремим членам Кабінету Міністрів України, що також має наслідком їх відставку. Таким чином, запроваджено персональну відповідальність членів Кабміну перед парламентом. Задля збереження системи стримувань і противаг запроваджується норма, згідно якої питання про відповідальність Кабінету Міністрів України або члена Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України з дня опублікування рішення Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України відповідно до статті 90 Конституції України. Для забезпечення стабільності діяльності уряду Верховна Рада України не може розглядати 675


питання відповідальності Кабінету Міністрів протягом року з дня затвердження його Програми діяльності; натомість висловлення недовіри конкретним членам Кабінету Міністрів можливе як засіб поточної корекції складу уряду. Відповідно збільшено й кількість підстав для розпуску парламенту президентом. Окрім підстави, передбаченої в чинній Конституції, Президент України може прийняти рішення про припинення повноважень Верховної Ради також, якщо протягом тридцяти календарних днів із дня відкриття першої сесії Верховної Ради України нового скликання чи з дня розпуску попереднього складу парламентської більшості не буде утворено парламентську більшість, або протягом тридцяти календарних днів із дня утворення парламентської більшості чи з дня відставки Кабінету Міністрів України парламентом не буде затверджена кандидатура Прем’єр-міністра України, запропонована парламентською більшістю. Вжите тут і в тексті законопроекту формулювання «прийняття рішення Президентом щодо дострокового припинення повноважень Верховної Ради України», на нашу думку, є більш коректним щодо зазначеного процесу, оскільки, відповідно до чинної Конституції, навіть достроково повноваження парламенту припиняються лише у перший день роботи новообраного вищого законодавчого органу, а не з моменту, визначеного президентським Указом. Розпуск парламентської більшості, якою сформовано склад Кабінету Міністрів України, має наслідком відставку Кабміну. За поданням нового складу парламентської більшості Прем’єрміністр України затверджується Верховною Радою України в строки, встановлені статтею 114 Конституції України. Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до дня затвердження Верховною Радою України нового Прем’єр-міністра України, але не довше ніж шістдесят календарних днів. 676


У разі, якщо Президент України приймає рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України відповідно до статті 90 Конституції України, він доручає Кабінетові Міністрів України виконувати свої повноваження до дня затвердження Прем’єр-міністра України новообраною Верховною Радою України. Виходячи з необхідності забезпечення незалежності судової влади і обмеження впливу прем’єра, який очолює виконавчу владу і є одночасно представником більшості у парламенті, зменшено кількість актів президента, які мають контрасигнуватися прем’єр-міністром. Це повноваження щодо призначення суддів Конституційного Суду України та утворення судів у визначеному законом порядку. У той же час для оптимізації механізму взаємного контролю гілок влади вважаємо за потрібне передбачити можливість висловлення Верховною Радою України недовіри членам ЦВК, що має наслідком їх відставку, а також обов’язковість згоди парламенту на звільнення Президентом України Генерального прокурора України. Для текстуального узгодження різних частин чинної Конституції запропоновано внести зміни до ст.118 щодо процедури призначення звільнення керівників місцевих державних адміністрацій: Президент здійснює ці дії за поданням Прем’єрміністра. Цікаво, що норми чинної Конституції по-різному регулюють це питання: ст. 118 передбачає, що голови держадміністрацій призначаються і звільняються Президентом за поданням Прем’єра; стаття же 106 дозволяє Президентові одноосібно припиняти повноваження голів адміністрацій — чим Президент і користується. Це протиріччя у запропонованому проекті знято. Утім, представлена схема — це лише один із можливих варіантів перебудови конституційного механізму, як вважають уже згадані дослідники О. Кордун та Р. Павленко. Він ґрунтується на поєднанні європейських механізмів урівноваження повноважень глави держави, парламенту та уряду із останніми 677


тенденціями у політичній думці в Україні. Однак, якщо конституційні зміни будуть запроваджені не поспіхом, а шляхом ретельного виваження необхідності того чи іншого положення, деякі погляди на те, що «має» бути відображене у Конституції, можуть змінитися. Як свідчить аналіз текстів конституційних актів європейських країн, конституційно-правове закріплення інституту парламентської більшості є, радше, винятком. Питання організації коаліцій у парламенті найчастіше регулюються регламентами (правилами внутрішнього розпорядку) парламентів, актами про парламент, конституційно-правовим звичаєм. Вважається, що основним завданням політичних сил, які пройшли до парламенту, є вирішення питання щодо створення коаліції та участі або неучасті у формуванні уряду. Конституції натомість приділяють увагу відносинам між гілками влади, а саме, формуванню вищого колегіального органу виконавчої влади — Кабінету міністрів. Як ми вже зазначали, у абсолютній більшості європейських країн реалізована одна з двох моделей форми правління: парламентська республіка (чи монархія) або президентсько-прем’єрська («парламентсько-президентська») республіка. Ці моделі є подібними у тому, ще глава держави пропонує кандидатуру прем’єр-міністра, а парламент має висловити довіру сформованому цією особою уряду — висловлюючись або за довіру до запропонованого прем’єром списку міністрів, або за довіру до програми діяльності кабінету. У подальшому главі держави не втручається у роботу уряду, виконуючи щодо нього лише формальні функції (наприклад, призначення і звільнення міністрів за поданням прем’єра). В Україні ж фіксація інституту парламентської більшості у конституції може стати політично зумовленою, оскільки поняття «парламентська більшість» було закріплено у рішеннях всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р., а представники різних політичних сил і нині заявляють про «необхідність конституційного закріплення парламентської більшості». 678


Проте під час роботи над текстом представленого законопроекту експерти виявили низку неузгодженостей та штучних ускладнень, які виникають при спробі вбудувати інститут парламентської більшості у конституційний механізм відносин між президентом, парламентом та урядом. Імовірно, що саме подібні складнощі стали причиною того, що такий інститут дуже рідко є предметом саме конституційного регулювання. Тому на додаток до представлених експертами МІПА та ІППА НаУКМА пропозицій щодо змін до Конституції України, якими передбачена конституційна фіксація інституту парламентської більшості, на концептуальному рівні були розроблені також альтернативні пропозиції щодо віднайдення оптимальної моделі взаємин між парламентом, президентом та урядом, які відповідають сучасній європейській конституційно-правовій та політичній практиці. Така модель повинна забезпечити: а) врахування політичних інтересів, представлених у парламенті, при формуванні уряду (для більш чіткої ідентифікації політичних сил, відповідальних за стан справ у країні); б) робочий зв’язок парламенту та уряду (для більш динамічного та ефективного визначення і впровадження державної політики); в) стабільність уряду країни (для його захищеності від кон’юнктурних змін у розкладі політичних сил). За результатами порівняльного аналізу текстів конституцій сучасних європейських країн, а також практики їх реалізації, дослідниками О. Кордуном та Р. Павленком було підготовлено на концептуальному рівні проект змін до Конституції, які не передбачають конституційної фіксації поняття «парламентська більшість», натомість включають механізми забезпечення стабільності уряду, які застосовуються у нових (тобто прийнятих після 1945 р.) конституціях європейських країн. Зокрема, пропонується внесення таких змін і доповнень до Конституції та законів України: 679


1. Удосконалити механізм інвеститури Уряду: передбачити, що Президент України після консультацій з уповноваженими представниками депутатських груп і фракцій протягом 30 календарних днів після припинення повноважень попереднього складу Кабінету Міністрів (крім випадків оголошення йому недовіри Верховною Радою чи дачі парламентом згоди Президенту на відставку прем’єра) призначає кандидата на посаду Прем’єр-міністра України, який протягом 15 календарних днів представляє Верховній Раді України проект Програми діяльності Кабінету Міністрів. У разі неотримання Програмою діяльності Кабінету Міністрів країни вотуму довіри від Верховної Ради, парламент протягом 15 днів призначає Прем’єр-міністра України за пропозицією не менше третини його конституційного складу. Якщо протягом цього терміну прем’єра не буде обрано, Президент матиме право розпустити Верховну Раду і призначити нові вибори. Втім, як свідчить перше десятиліття української незалежності, і суспільство, і влада віддають перевагу компромісам і «напівзаходам» перед рішучими кроками. Яким цього разу виявиться компроміс між основними політичними силами у парламенті, кіл у оточенні Президента і лобістських груп навколо уряду, дізнаємося вже найближчим часом. 4. Пошуки шляхів відродження економіки поєднувалися з національним відродженням. Зростала національна, самосвідомість як українців, так і представників більше 110 народів, які живуть в Україні. За даними перепису 1989 р. в Україні проживало 37,4 млн. українців, 11,4 млн. росіян, 486 тис. євреїв, 440 тис. білорусів; 325 тис. молдаван, 234 тис. болгар, 219 тис. поляків, 163 тис. угорців, 135 тис. румун та ін. Неодмінною умовою успішної розбудови Української держави стало забезпечення свободи і гідності людини. Було розроблено концепцію оборони й створення власних Збройних Сил. Усі війська, незалежно від їхнього підпорядкування, були 680


взяті під юрисдикцію державних органів України. Правові норми і дух взаєморозуміння стали основою співжиття в Збройних Силах України, адже українське військо вже не було частиною імперської армії, а належало власному народові. Це в рівній мірі стосувалося всіх військовослужбовців, незалежно від їхньої національності. Тож не було ніяких перешкод для тих офіцерів і солдатів, які виявили бажання виїхати з України для подальшого проходження військової служби в інших державах. Створення національних Збройних Сил, як і процес розбудови Української держави в цілому, проходили з великими труднощами. Адже українським патріотам протистояли та й протистоять досі численні консервативні та реакційні сили. Нема єдності в національно-демократичному русі. В умовах адміністративно-командної системи тривала політика, спрямована на зближення і злиття націй, внаслідок чого в Україні, з кожним роком зменшувалася питома вага українського населення. Приміром, у 80-х рр. чисельність українців республіки зросла на 2,6%, тоді як росіян — на 8,3%, білорусів — на 8,1%, молдаван — на 10,6%. Не останню роль у цьому відігравала міграція з різних міст колишнього СРСР в Україну людей переважно літнього віку. В основному це були росіяни. Що стосується міграції українців, то до РРСФР переїжджала в основному молодь, інтелектуально найрозвинутіші верстви населення — випускники ВНЗ, учені, творчі працівники та висококваліфіковані робітники, які їхали освоювати простори Сибіру й Далекого Сходу. Для надання процесам національного відродження нормального розвитку в Україні продовжує формуватися система управління національними процесами. Указом Президії Верховної Ради від 10 квітня 1990 р. створений Державний комітет України у справах національностей, організований Інститут національних відносин і політології АН України, працює Центр вивчення проблем міжнародних відносин, у раді академічних інститутів діють групи та відділи, об’єктом дослідження яких є національні проблеми і процеси. 681


Як відомо, в минулому недооцінювали значення національної самобутності українського народу, нехтували культурноетнічними проблемами представників інших національних груп України, що загострювало проблеми функціонування національних мов, розвитку національних культур. Така політика призвела до звуження сфери вживання української мови, іі престижу. Більш як у половині українських театрів вистави йшли в основному російською мовою. Не кращою була ситуація і з розвитком кіно. За останніх десять років тільки половина фільмів на кіностудії ім. О. П. Довженка вийшла українською мовою. Одеська кіностудія із 60 фільмів лише три випустила українською мовою. В репертуарі драматичних театрів скоротилася питома вага українських класичних п’єс, в областях різко зменшилася кількість шкіл з українською мовою навчання. У вузах викладали переважно російською мовою. Українську мову майже зовсім витіснили з наукового вжитку й діловодства, державних установ та відомств. Тому важливою віхою в національному відродженні стало прийняття наприкінці 1989 р. Закону «Про мови в Українській РСР». Українська мова оголошена в республіці державною мовою й поряд з російською та іншими мовами — також і мовою міжнаціонального спілкування. Плідно почало діяльність Товариство української мови імені Т. Шевченка, яке згодом перетворилось у Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, зростала мережа шкіл і класів з поглибленим вивченням української мови і літератури, історії, фольклору, мистецтва тощо. Тепер більше уваги приділяють вивченню рідної мови і літератури в загальноосвітніх школах. Українська мова почали активніше використовуватися у ВНЗ і технікумах, вийшло значно більше навчальних посібників рідною мовою. Нині 37% студентів ВНЗ навчаються українською мовою проти 4-5% наприкінці 80-х рр. Суттєві зміни відбулися в загальноосвітніх школах України. Якщо у 1990/1991 навчальному році українською 682


мовою навчалося 44,7% учнів, то через три роки цей показник зріс до 56,97%. Переважна більшість сільських школярів вчиться українською мовою, тоді як у міських школах ще переважає навчання російською. На екранах показують більше фільмів і вистав українською мовою. Підготовлена Державна програма розвитку історичних досліджень, поліпшення пропаганди минувшини історії народу України. Значно посилилася в Україні увага до задоволення духовних запитів національних меншин. Протягом останніх років створено ряд національних культурних товариств. Координує їхню діяльність Рада національних товариств України. У містах компактного проживання національне етнічних груп працює 210 шкіл з викладанням національними мовами. У вищих навчальних закладах відкрито факультети з вивчення болгарської, угорської, польської, новогрецької, єврейської, кримсько-татарської та інших мов національних меншин. Мовами національних меншин виходить низка газет і журналів, ведуть радіо- і телепередачі. Помітно вплинув на національно-культурне життя нашої держави Перший український національний конгрес з проблем духовного відродження народів, які живуть в Україні, що відбувся у листопаді 1991 р. в Одесі. Конгрес виробив програму дій щодо забезпечення вільного розвитку представників усіх меншин, які проживають в Україні і для яких вона є рідною батьківщиною. Своєрідним його продовженням став Конгрес українців незалежних держав, що відбувся в Києві у січні 1992 р. В його роботі взяло участь 1500 чоловік. Делегати і гості Конгресу взяли участь у Всенародному вічі в День соборності, яке відбулося на площі ім. Б. Хмельницького (тепер Софійська площа) у Києві. Декларація прав національностей України, яку Верховна Рада прийняла в листопаді 1992 р., гарантує всім народам, національним групам і громадянам, котрі проживають в Україні, 683


рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права. Дискримінація за національною ознакою заборонена і суворо карається законом. Національне відродження в Україні відбувається без етнічних чвар, міжнаціональних конфліктів і кровопролиття. Більшість людей усіх національностей прагнуть плічо-пліч іти по шляху розбудови України. Зокрема, вільніше стало жити в незалежній Україні єврейському населенню, яке зазнавало дискримінації і за часів царату, і в роки панування комуністичної системи. Відновлюється історична справедливість щодо кримських татар, яких за велінням Сталіна виселили в 1944 р. з Криму. Українська громадськість, нові політичні сили республіки підтримують їхнє прагнення до повернення на свою батьківщину — в Крим, до об’єднання всіх інтелектуальних, духовних і економічних сил для її розбудови. Однією з прикмет національного відродження в Україні стали нові відносини між державою і церквою, представниками всіх релігій. Віруючим повертають храми, інші культові споруди. Створюються належні умови для здійснення свободи совісті. Важливою подією на цьому шляху було широке відзначення улітку 1988 р. 1000-річчя впровадження християнства на Русі. Активізації релігійного життя в Україні в значній мірі сприяв Закон про свободу совісті і релігійних організацій. В Україні зросла кількість релігійних об’єднань і організацій. За період існування незалежної Української держави число релігійних громад збільшилося майже на 3,5 тис. і на 1 січня 1995 р. становило близько 16,5 тис. одиниць. Цей процес ще далекий від завершення, хоча нині тенденція до екстенсивного росту церков помітно згасає. Якщо в 1991 р. зростання кількості релігійних громад усіх віровизнань становило 30%, то у 1994 р. — 5,5%. Виникло чимало нових монастирів, духовних навчальних закладів, у т. ч. недільних шкіл. За таких умов змогли відновити діяльність Українська греко-католицька (УГКЦ) і Українська автокефальна православна церкви (УАПЦ). Здобула незалежність 684


(від Москви) в управлінні Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ-КП), самостійними стали союз євангельських християн-баптистів, релігійна організація свідків Єгови, адвентисти сьомого дня. Сильні позиції утримує Українська православна церква — Московський Патріархат (УПЦ-МП). Проте в релігійному житті України відбуваються складні й суперечливі процеси, інколи спалахують конфлікти між людьми різних віросповідань. Є суперечки і в православному середовищі. Вони пов’язані з прагненням української православної людності до створення єдиної незалежної (помісної) православної церкви в Україні. Чимало конфліктів за храми виникало в Західній Україні, а також у Києві. 18 липня 1995 р. під час похорону Святійшого Патріарха Київського та всієї РусиУкраїни Володимира в Києві сталися сутички між підрозділами міліції ЗМОПу та «Беркута», з одного боку, та похоронною процесією — з другого, в ході якого було застосовано кийки і сльозогінний газ. Серйозний конфлікт відбувся між УПЦ та УАПЦ на Чернечій горі у Каневі під час відзначення 130-х роковин перенесення праху Т. Шевченка з Санкт-Петербурга до Києва. Ці конфлікти, безумовно, завдали шкоди справі консолідації українського суспільства. Тому недопущення їх — завдання великої державної ваги. Усе активнішим стає процес відродження української літератури і мистецтва. В літературі почалися переоцінка фактів і явищ суспільного життя, нове осмислення здобутків самої літератури. Письменники стали у перші ряди борців за національне відродження. У літературу повернулося чимало імен і творів, підданих свого часу забуттю. Значно пожвавило літературну знайомство з творами літераторів українців зарубіжжя. Особливого розвитку набуває публіцистика. Сказала вагоме слово і літературна критика. Зокрема, примітні публікації М. Жулинського. Об’єктивно, правдиво аналізує письменницьку творчість М. Слабошпицький. 685


Мовна ситуація, криваві дати нашої минувшини, зокрема голодомор 1932–1933 рр., наркоманія і алкоголізм, виправні колонії, стан медицини, забруднення навколишнього середовища, хижацьке використання родючих земель, побутові проблеми міста і села, Афганістан — ось теми, що не сходять зі сторінок газет і журналів. Міцно увійшла в літературу тема Чорнобиля, їй присвячено поеми С. Йовенко «Вибух», Б. Олійника «Сім», І. Драча «Чорнобильська мадонна», повість Ю. Щербака «Чорнобиль», роман В. Яворівського «Марія з полином у кінці століття» та ін. Вийшли з-під заборони і знову побачили світ твори В. Винниченка, М. Хвильового, М. Зерова, Г. Косинки, Є. Плужника та ін. Знайшли свого читача твори В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, подружжя Ігоря та Ірини Калинців, В. Голобородька, В. Рубана та ін., чию діяльність щодо захисту української літератури та мови в минулі часи розцінювали як націоналістичну. Повернувся на рідну землю з вимушеної еміграції письменник і правозахисник М. Руденко, знову повноголосо зазвучала поезія Л. Костенко. Плідно продовжує традиції української літератури талановита молодь — В. Герасим’юк, І. Римарук, О. Забужко, М. Тимчак, І. Малкович, І. Маленький, Г. Пагутяк, П. Гірник та ін. Скорочується мережа бібліотек в Україні. Лише в 1994 р. вона зменшилася на 910 одиниць, а книжковий фонд — на 13130 тис. примірників. Лише в Одеській області спостерігається збільшення загального фонду книг і журналів на 1458 примірників при деякому скороченні мережі. Повільно змінюється структура книжкового фонду книг і журналів рідною мовою. Якщо питома вага книг і журналів рідною мовою у 1990 р. становила 31,8%, то в 1993 р. — 36,3%. Українські книги займають більше 50% у загальному фонді лише у Львівській і Тернопільській областях. Розроблена і затверджена Президентом Державна програма розвитку національного книговидання і преси була розрахована 686


до 2000 року. У нинішній надзвичайно складній економічній ситуації державні кошти спрямовуються на пріоритетні її напрями — зокрема, на видання шкільних та вузівських підручників, яких у 1994 р. було випущено лише 37% до потреби. У важкому стані перебуває музичне мистецтво. Концерти класичної музики відбуваються у напівпорожніх залах. Більшість молоді, на жаль, віддає перевагу низькопробним шоупрограмам, під впливом яких формуються її естетичні смаки, хоча фестивалі сучасної української пісні та популярної музики засвідчили невмирущість національного пісенного і музичного мистецтва. Увагу всього світу привернув, зокрема, всеукраїнський фестиваль сучасної молодіжної музики «Червона рута», започаткований 1989 р. у м. Чернівцях. Відроджується українське драматичне мистецтво. Виникли новї драматичні колективи, театри-студії. Відбувається демократизація образотворчого мистецтва. Розширюється «виставочна діяльність художників різних напрямків. Таким чином, національно-духовне відродження України — багатогранний і складний процес, який зіткнувся з рядом проблем та труднощів. Його послідовне та всебічне здійснення стане запорукою піднесення рівня національної свідомості широких верств українства. А без цього немислимий успіх українського державотворення. 5. Рішення, ухвалені радами під час параду «мовних суверенітетів», було обґрунтовано посиланнями на закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 р. Неправильне розуміння Хартії спричинено тим, що ратифікація Україною цієї Харті об’єктивно спричинила виникнення в Україні низки гострих проблем юридичного, політичного та економічного характеру через неправильний офіційний переклад тексту документа українською мовою. В офіційному висновку Мін`юсту зазначається, що посилання в рішеннях місцевих рад на Європейську Хартію реґіональних 687


мов або мов меншин є безпідставним, оскільки існуючий офіційний переклад Хартії українською мовою та Закон України про її ратифікацію не відповідають об’єкту та цілям автентичної Хартії. Об’єктом Хартії є захист мов, котрим загрожує зникнення, а не мовні права національних меншин, які проживають у певних реґіонах держави. Натомість Закон України про ратифікацію Європейської Хартії реґіональних мов або мов меншин передбачає надання захисту саме мовам національних меншин, що прямо суперечить об’єкту та цілям самої Хартії. Відтак Офіційний висновок Мін’юсту містить зауваження): ратифікація Україною цієї Хартії у такому вигляді спричинила виникнення в Україні низки гострих проблем юридичного, політичного та економічного характеру. До речі, саме про це багато років твердило експертне середовище, про це говорили і писали деякі з організацій національних меншин, зокрема газета Конгресу національних меншин України «Форум націй», в газеті «Романі Яг» було опубліковано лист до міністра закордонних справ керівника Одеської ромської громади С. Єрмошкіна. С. Головатий, коментуючи висновок міністерства, заявив, що українське законодавство не передбачає статусу реґіональної мови. Він нагадав, що, приймаючи рішення про надання російській мові статусу реґіональної, органи місцевого самоврядування посилалися на Хартію, проте її метою є не захист прав національних меншин, а захист мов, що перебувають на межі зникнення. За його словами в Україні до таких належать караїмська, кримськотатарська, асирійська, ідиш і ромська мови. Додамо також не названі міністром кримчацьку, гагаузьку, румейську та урумську мови приазовських греків. С. Головатий повідомив, що міністерство нині працює над визначенням переліку мов, що потребують захисту, при цьому до нього можна включити й українську мову у Криму. Мін’юст готує зміни до закону про ратифікацію Європейської хартії. Необхідність таких змін міністр арґументує тим, що під час ратифікації Хартії українським парламентом 2003 р. Припусти688


лися ряду юридичних помилок, а також помилок у перекладі, зокрема до переліку мов нацменшин було включено російську та неіснуючі єврейську і грецьку. Внаслідок цього закон про ратифікацію не підлягає виконанню. «Ось, що означає підходити до питання непрофесійно, або політично спекулятивно», — зауважив С. Головатий. Найближчим часом відповідні зміни до закону про ратифікацію Хартії буде передано на розгляд ВР. Отже, неправильним є офіційний переклад тексту документа українською мовою, який був доданий до закону про ратифікацію Хартії та хибне розуміння об’єкта і мети Хартії. У цьому акті міжнародного права йдеться достеменно не про «реґіональні мови або мови меншин» (як це міститься у назві та у тексті закону), а про єдине поняття — «реґіональні або міноритарні мови». Таким чином, існують цілком об’єктивні підстави для здійснення нового офіційного перекладу Хартії та опрацювання закону про його ратифікацію. Законом також визначається порядок застосування мови, але не її статус, та й самої дефініції «реґіональна мова» в українському законодавстві немає. До речі, навіть у федеральних державах питання мови регулюється не місцевим, а загальнонаціональним законодавством. Тому подібні рішення є доволі неприродними навіть у контексті федералізму. Суто політичний розрахунок учаників виборчого процесу та ініціаторів згаданих рішень з мовного питання не охолодив дискусії у засобах масової інформації щодо пошуку мовної моделі, найприйнятнішої для України, що засвідчило її важливість для значної частини суспільства. Провокуючий ефект справила також стаття доктора юридичних наук В. Василенка «Які мови протребують в Україні особливого захисту: Колізія між національним законом і міжнародними зобов’язаннями держави», надрукована у газеті «Дзеркало тижня». Після цього було ще кілька публацій, присвячених саме цій темі. Зрозуміло, нарешті дійшло і до нас, грянув гром! 689


У статті піддано критиці Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов, або мов меншин». На думку автора статті, цей закон, оцінений ним як абсурдний і парадоксальний, як прийнятий всупереч духу і змісту Хартії покладає на державу надмірні зобов’язання щодо особливого захисту тих мов, які цього не потребують (насамперед йдеться про російську мову), і залишає поза сферою своєї дії низку мов, яким справді потрібні особливий захист і підтримка. Автор звертає увагу на те, що на ратифікацію до Верховної Ради України було подано текст Хартії у перекладі українською мовою, здійсненому, всупереч елементарним правилам, не з офіційних копій автентичних англо- чи франкомовних примірників, а з далекого від досконалості російськомовного перекладу, чим було спотворено винесений у назву Хартії базовий термін «minority languages», який є ключовим для розуміння її суті і змісту. Автор вважає, що ратифікація Хартії фактично стала частиною плану Російської Федерації по розширенню російської мовної експансії. Вихід із ситуації В. Василенко бачить у якісному кваліфікованому перекладі Хартії, у зваженому вибор варіантів зобов’язань, передбачених нею, та у внесенні відповідних змін у закон. У такий спосіб вдалося б усунути такі недоречності, як передбачений законом захист таких мов, як болгарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська, стан яких в Україні цілком задовільний. Натомість особливий режим захисту мав би поширюватися на такі мови, як гагаузька, караїмська, кримськотатарська, кримчацька, ромська, які не є широковживаними ні в Україні, ні поза її межами. Вони не захищені офіційним статусом, оскільки народи, які ними говорять, нечисельні й не мають власних державних утворень. Крім того, на думку автора, відповідно до 3 статті Хартії, заходи особливого захисту повинні застосовуватися і до української мови, яка (попри її статус державної мови) залишається у стані, який загрожує її існуванню. 690


У статті пропонуються й інші заходи: — ретельно вивчити реальний стан мов через з’ясування ареалів поширення, кількість носіїв, компактність їх проживання у певних місцевостях тощо; — визначити остаточний перелік мов, які справді потребують особливого захисту; — розробити конкретні варіанти зобов’язань держави щодо кожної з цих мов; — враховувати реальні можливості держави, наявність у неї необхідних фінансових і матеріальних засобів, а також спеціалізованого ресурсу — кваліфікованих кадрів зі знанням рідкісних мов. В інтерв’ю сайту ИА REGNUM народний депутат Верховної Ради, член Партії реґіонів України В. Чорновіл був категоричним і виклав своє розуміння Хартії: «Що робить офіційний Київ після ратифікації парламентом неугодного йому документа Євросоюзу, куди ми так прагнемо? Свідомо затримує передачу ратифікаційних документів рівно на місяць. Але саме такий термін дається для підготовки і передачі ратифікаційних грамот. Термін не витриманий — і реєстрація формально відкладається. Не секрет, що влада свідомо затримала передачу ратифікаційних документів, пішла на грубе порушення волі Верховної Ради, волі народу, зрештою, європейських законів — заради зриву процедури реєстрації Хартії в європейських інститутах влади. Але уряд прорахувався: Хартію не зареєстровано, але вона після схвалення парламентом автоматично діє в Україні і без реєстрації. Не діють лише статті Хартії, за якими наступає відповідальність влади за невиконання прописаних правил, зокрема, за відмову від фінансування програм розвитку реґіональних мов, на що до бюджету країни, між іншим, було закладено близько 1 млрд. грн.. Іншими словами, ви не можете подати до Європейського суду на уряд України за іґнорування духу хартії, за невиконання її статей про розвиток реґіональних мов. Не можете подати до Європейського суду, наприклад, на 691


пана Кириленка за його погрози на адресу депутатів... ніякої трагедії і грубих порушень закону не немає, а є лише недоробка українського законодавства, яку можна буде виправити на найближчих сесіях нового парламенту. «Але чи є ситуація такою вже безвихідною?», — запитує Станіслав Шумлянський у статті «Парад «мовних суверенітетів» та безпорадність влади». І відповідає, що шлях до зменшення протиріч у мовній сфері починається з кількох достатньо простих речей. По-перше, у проголошенні реальної рівності у правах україномовних та російськомовних як об’єднуючої ідеї. Та мовна група, яка перебуває у слабшому становищі, повинна отримувати підтримку та преференції. Зараз такою групою на рівні всієї держави є саме українська, причому на Сході та Півдні — це класична меншина. А значить влада має повне право, більше того, зобов’язана зробити все для підтримки української мови в цих областях. По-друге, необхідним є роз’яснення змісту мовної хартії, яку зараз обрано для виправдання остаточного витіснення української мови з кількох областей України. По-третє, чітко мають працювати правоохоронні органи. Неконституційні дії й рішення мають блискавично та фахово оскаржуватися прокурорами у суді. Ті, хто свідомо загострює напругу у державі, розпалює ворожнечу до громадян, які говорять іншою мовою (українською, кримськотатарською, російською) — має бути свідомим невідворотності покарання. По-четверте, і найважливіше: усі ці дії повинні супроводжуватися адекватними поясненнями. Представники держави повинні своєчасно, грамотно та переконливо пояснювати своїм громадянам причини та логіку своїх дій. У першу чергу, мешканцям тих самих східних та південних областей. Влада повинна налагодити з ними ефективну комунікацію напряму, а не через посередників (що бачимо зараз), знайти спільну мову (зараз вона такої мови не знаходить, навіть переходячи на російську) і розвіяти усі побоювання стосовно «насильницької українізації». 692


І, нарешті, підтримка української мови не має і в жодному разі не повинна мати на меті витіснення російської мови чи зведення її до рівня мови меншини: «Історичний компроміс двох основних мовних спільнот України полягає в тому, що ми, українофони, визнаємо, що російська мова для нашого суспільства — явище більше, ніж мова національної меншини чи сусідньої держави. А русофони мають погодитися з тим, що українська мова, переслідувана впродовж століть, має право на так звану позитивну дискримінацію — тобто компенсаційнопільговий пакет». Ще цікавіше, що ім’я цієї розумної людини — Віктор Ющенко. І це його програмне інтерв’ю ще за рік до обрання президентом. У чому причина невідповідності «правильних» слів і реальних дій — чи то у поганій пам’яті, чи невмінні правильно розставити пріоритети й приділити бодай трохи часу мовній сфері, чи у браку комунікації з власними спічрайтерами — не так і важливо. 6. Невід’ємною складовою частиною процесу національнокультурного відродження є творчість представників української еміграції (Матеріали з даного питання подані на основі досліджень українських вчених Б. Д. Лановика, З. М. Матисякевича та Р. М. Матейка). Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк, чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясін. У вірші «Доба» (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу. 693


Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідеологічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-Скитії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригінальних есе, присвячених філософії української культури. Між українською та світовою культурою будував мости С. Гординський — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичнпх знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії Мистецтв у Берліні та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у Ф. Леже. Великий знавець української поетики і мови, він написав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С. Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго, Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — «Франсуа Війон. Життя і твори» (1971 р.), статті про Т. Шевченка як художника, про український іконопис тощо. Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багряного. Він навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об’єднання «Марс». Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 р., перевиданий під назвою «Тигролови») і «Сад Гетсиманський» (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію народу з центру Європи. Твори написані на документальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики. 694


Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній довершеності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т, Драйзера. Попри деяку публіцистичність «Сад Гетсиманський» належить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими визначними творами XX ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж. Орвелла «1984» (1948 р.). Світового визнання набула творчість скульптура О. Архипенка (1887–1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім’ям пов’язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Ступаюча жінка», 1912 р.; «Постать», 1920 р.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Черешньовського, який створив пам’ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада) Л. Молодожанина, автора пам’ятників Т. Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 р.). Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського, який з 1949 р. жив В США. Широко відомі його графічні твори — «Соняшник» (1962 р.), портрет М. Скрипника (1971 р.), живописні — «Пшеничний лан» (1960 р.), «Селянський хліб» (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві. У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький. Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р. емігрував у США здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його творчій спадщині — опери «Довбуш» (1938 р.), «Анна Ярославна» (1967 р.), «Княгиня Ольга» (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці «Українська музика» (1963 р.), «Про музику і музик» (1960 р.). Його син Роман, відомий піаніст та педагог, лауреат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі гастролював в Україні. У його репер-туарі твори Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, А. Рудницького, В. Косенка, В. Барського, Я. Степового та ін. 695


З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України мабуть, найбільш успішно та творчо виявила українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на батьківщині виконувала велике й важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію та продовжити розбудову української культури. Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український Вільний Університет. Його засновником був Союз Українських Журналістів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вченийюрист С. Дністрянський. Восени 1921 р університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 р., а після другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали 109 чоловік. Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська Господарська Академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорськовикладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів досягало 600. У 1932 р, на цій базі було створено Український ТехнічноГосподарський Інститут заочного навчання. Його ректором став Б. Іваницький, а пізніше відомий економіст Б. Мартос. В 20–30-х роках в Празі працював Український Високий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літератури Л. Білецький. У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Дм. Антонович, Дм. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське Історико-філологічне Товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології. 696


Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут в Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту був відомий український історик Д. Дорошенко, а з 1932 р. і до другої світової війни — філософ і історик культури В. Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д.Чижевський та ін. Після другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку — Канаду та США. Завдяки активній діяльності української громади вже у 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б. Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади. У роки Другої світової війни почалася третя хвиля української еміграції, що отримала назву політичної. Як відомо, в 1939 р. радянські війська зайняли західноукраїнські землі. Сталінський режим приніс сюди примусову колективізацію, депортацію та репресії проти значної частини членів КПЗУ, «антисоціалістичних елементів» і «ворогів народу». Цим клеймом затаврували чимало відомих діячів і носіїв української культури, священиків, що стало однією з причин розгортання боротьби населення західноукраїнських земель проти сталінського режиму. Загострилася політична ситуація, в цьому регіоні жити стало важко. Ці та інші причини зумовили третю хвилю української еміграції, що пов’язана з війною, бо саме у воєнні роки близько 5 млн. українців окупаційні війська вивезли до фашистської Німеччини як дармову робочу силу. Після репатріації не всі українці повернулися до своїх домівок. Частина українських громадян з різних причин залишилася на Заході, а деякі з них подалися й за океан. За межами України опинилося дуже багато військовополонених, які після звільнення боялися 697


повертатися на батьківщину, щоб не потрапити в нові табори, цього разу сталінські. Офіційна статистика свідчить, що в 1947 р. у західних окупаційних зонах Німеччини було українців: в англійській — 54 580, американській — 104 024, французькій — 19 026; у всіх трьох окупаційних зонах Австрії — 21 893 і у великому таборі під Ріміні в Італії — 11 тис. Як засвідчують зарубіжні джерела, близько 100 тис. українців з різних причин перебували на тих самих територіях серед корінного населення або ж переховувалися в лісах. Отже, з цих даних випливає, що понад 310 тис. українців були «біженцями» або «переміщеними особами». Що це за люди? Чому вони опинилися за межами України? Це далеко не прості запитання. Донедавна на них давали однозначну відповідь — за межами України опинилися зрадники батьківщини. Нині настав час подолати ці стереотипи, об’єктивно з’ясувати, з яких же причин наші брати й сестри зреклися України і стали поневірятися на чужині. Якщо уважно придивитися до переміщених осіб, то можна дійти висновку, що серед них справді була деяка частина колишніх колабораціоністів, членів органів управління німецької адміністрації на тимчасово окупованій території України. Були серед них і учасники дивізії СС «Галичина», яку інтернували в Італії англійці наприкінці війни. Ці українці в основному виїхали до Великобританії. Крім них, сюди прибуло близько 6 тис. українців із корпусу польського генерала В.Андерса, а також 21–24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини й Австрії, значну частину серед них становили жінки. Майже 2 тис. українських жінок із Югославії та Польщі відразу до війні приїхали до Великобританії у відповідь на шлюбні оголошення, що їх вміщували друковані органи західних країн. У той час як колишніх солдатів корпусу Андерса зрівняли у правах з британцям, інші згідно з трирічним регламентованим контрактом мусили погоджуватися на будь-яку роботу, яку їм надавало британське міністерство праці. Тільки на початку 1949 р. 698


з них були зняті обмеження, і вони отримали змогу працювати і жити відповідно до свого вибору. Вагомою причиною неповернення значної частини українських громадян, особливо жителів Західної України, було й те, що тоді на цій території точилася гостра політична боротьба з радянською системою, яку тут впроваджували. Вона супроводжувалася невиправданою жорстокістю. Саме ця жорстокість спонукала певну частину населення ставати в ряди підпільної Української повстанської армії (УПА). А оскільки жорстока боротьба не вибирає засобів насильства, то частина бойовиків УПА завдавала чимало шкоди урядовим органам і горя місцевому населенню у цьому протиборстві. Звичайно, сили були нерівні. Радянський режим посилював тиск на повстанців. Тому вони змушені були згорнути боротьбу й вивести значну кількість українського населення за межі України. Тисячі членів УПА прорвалися через Карпати до Чехословаччини і вийшли до західних зон окупації Німеччини та Австрії, де їх інтернували. Так з’явилося нове поповнення української еміграції. У повоєнні роки багато українців осіло в Польщі й утворило тут українську діаспору. Відомо, що в Польщі ще до війни проживала велика кількість українців, а на території України — поляків. Тому наприкінці війни і в перші повоєнні роки відбувся обмін українського і польського населення. 9 вересня 1944 р. Польща уклала договір з СРСР про так званий добровільний взаємний обмін цивільними особами. Передбачалося за період з 15 жовтня 1944 р. до 1 лютого 1945 р. виселити з Польщі 650 тис. осіб. Цю акцію підтримала Армія Крайова. Таким чином, українців, які проживали на західних українських етнічних землях, переданих Польщі, переселили переважно до західних областей України, а польське населення переїхало на територію повоєнної Польщі. Крім цього, після війни до Польщі прибуло близько 2 млн. українців з Німеччини, вивезених туди на роботу з окупованих фашистами територій. 699


Польських переселенців з України поселили на західних і північних землях, що повоєнного часу відійшли від Німеччини до Польщі. Українські переселенці з Польщі осіли переважно у сільських місцевостях, в основному в тих поселеннях, звідки виїхали поляки, — в східній частині Тернопільської і Рівненської областей, на північному сході Львівської області, а також у приміських районах Львова. З 15 жовтня 1944 до серпня 1946 р. з Польщі переселили 483 тис. українців. Після обміну українсько-польським населенням у Польщі залишилися 220 тис. українців. З них близько 150–160 тис. жило на українських чи українсько-польських етнічних землях. Ганебним заходом польського уряду щодо українського населення була так звана акція «Вісла» — виселення з 23 квітня до серпня 1947 р. 140,6 тис. українців і членів мішаних українсько-польських сімей з українських поселень та прилеглих до них земель, розташованих в основному у південно-східній Польщі. Основна частина українського населення, виселеного на західні та північні землі, проживає в цих районах і тепер, 5–10 тис. українців осіла у Варшаві, близько 3 тис. — у Кракові та багатьох інших містах Польщі. За різними оцінками, у Польщі мешкають приблизно 300– 600 тис. українців та осіб українського походження. Нині українці в Польщі живуть змістовним життям. Вони створили свою культуру, літературу, мистецтво, мають певні здобутки в освіті. Вивчати українську мову в польських школах почали у 1952/53 навчальному році; коли з цією метою було відкрито 24 класи, де навчалося 487 дітей. Відтоді кількість шкіл та учнів у них зростає. Відкрито ліцеї, де готують учителів. Серед діячів культури — чимало українців. Чимало українців стало відомими у науководослідних закладах Польської Академії наук, Варшавському, Гданському, Краківському та інших університетах. У 1990 р. у Варшаві створено Польську асоціацію українознавців, яка займається вивченням і популяризацією історії, культури, мистецтва, літератури та державної мови України. Асоціація почала 700


видавати «Варшавські українознавчі записки», молодіжний український альманах «Зустрічі» та деякі інші періодичні друковані видання. Основна частина переміщених осіб українського населення подалася до США. Всього в 1947–1952 рр. до США прибули 85 тис. осіб. Вони поповнили громадські та політичні організації українського зарубіжжя. У 60-70-х рр. до Сполучених Штатів почали прибувати десятки тисяч українців з Польщі та інших західних країн. Американські українці розселилися у 42 штатах і нині їх там є майже 2 млн. чоловік, понад 90 % з них мешкають у великих містах. Це переважно емігранти із Східної Галичини і Північної Буковини (45%) та Закарпаття (40%) і лише 15% припадає на вихідців із Східної України. Нині українська громада у США живе повноцінним життям. Вона має свої школи, вищі навчальні, культологічні й наукові заклади. На утриманні українських громад перебувають українські школи трьох типів: українські католицькі школи їх понад 60 (16 тис. учнів); суботні школи українознавства — їх близько 50 (4 тис. учнів); недільні школи українознавства, де вивчають переважно релігійні предмети, українську мову, історію, культуру. Завдяки добрій освіті американці українського походження займають помітне місце в громадсько-політичному житті США. Серед них багато відомих учених, художників, артистів. Зв’язки української діаспори у США з материковою Україною найрізноманітніші. Вони з кожним роком міцніють і розширюються. У Сполучених Штатах Америки існує центр досліджень історії імміграції при Міннесотському університеті. Він веде глибокі наукові пошуки й на їх основі щорічно випускає чимало книг з історії української діаспори. У 1968 р. при Гарвардському університеті для молоді було відкрито Український науковий інститут. Спочатку існувала кафедра історії України, потім утворили кафедру літератури й мовознавства. У розвитку цього закладу вирішальна роль належить колишньому директорові, вченому із світовим ім’ям 701


Омелянові Пріцаку. Він — справжній енциклопедист-історик (тюрколог, алтаєзнаведь і монголознавець), гуманітарій широкого профілю. Його добре знають у нас в Україні. В останні роки почалися взаємні контакти на постійній основі між інститутами гуманітарного профілю Академії наук України й українськими науковими закладами і кафедрами ряду великих університетів США. Товариство «Україна» підтримує контакти з американськими вченими інших національностей, які досліджують історію України, її фольклор та етнографію. Останнім часом значно поліпшилися культурні зв’язки американських українців з материковою Україною. Відомий американський диригент і композитор українського походження Вірко Балей з Лас-Вегаса почав влаштовувати у Нью-Йорку та інших містах США концерти, де виконують твори сучасних українських композиторів — В. Сильвестрова, Л. Колодуба, І. Карабиця та ін. Сам Вірко Балей побував у Києві, диригував українськими симфонічними оркестрами. У США він влаштував невеликий фестиваль художніх фільмів, творцями яких були кінорежисер Ю. Іллєнко і поет І. Драч. У 1985 р. у Клівленді почав діяти громадський Комітет сприяння українському мистецтву, який щороку влаштовує концерти мистецьких делегацій товариства «Україна». У 1989 р. Ратгерський університет із штату Нью-Джерсі, де професором історії працює Тарас Гунчак, спільно з товариством «Україна» влаштував перші в історії США Шевченківські читання в кількох університетах і культурно-наукових центрах цієї країни, в яких взяла участь делегація товариства на чолі з відомим літературознавцем Іваном Дзюбою і літературним критиком професором Миколою Жулинським. У 1990 р. на базі Ратгерського університету відбулася міжнародна конференція «Україна сьогодні». Налагодили взаємні контакти університети Чікаго і Києва, Технологічний інститут у Нью-Джерсі і Київський політехнічний інститут. У 1991 р. відбулася конференція українських інженерів США та їхніх колег, які працюють у КПІ. Початі спільні 702


видання наукових журналів, «періодичних публіцистичних та літературно-наукових часописів. Заплановані поїздки до США викладачів українських вузів. Після Другої світової війни велика частина українців подалася й до Канади, де умови для життя були більш придатні й уже діяла українська діаспора. 3 1947 по 1955 р. до Канади прибули 35 тис. українців, більшість з яких походила з Галичини й Буковини. Серед них була й велика група із Східної України. Значно краще освічені, ніж попередники, нові емігранти здійснили могутній соціально-політичний вплив на українську громаду, заснувавши такі організації, як Ліга визволення України (1949) і рух скаутів «Пласт» (1948). Вони посилили й існуючі організації національного спрямування. Нині українська громада все активніше бере участь у громадсько-політичному житті Канади. В 1971 р. федеральний у ряд запропонував політику багатокультурності на державному рівні, а згодом аналогічні закони прийняли провінційні уряди. Для українців відкрилися нові можливості. Зросло представництво етнічних українців у провідних інститутах канадського суспільства, активнішою стала їх участь у всіх сферах життя. Після обрання у 1924 р. до федерального парламенту Михайла Лучковича 62 українці різних політичних поглядів стали членами вищого виборного органу в Оттаві. Деякі українці обіймали важливі посади в урядових кабінетах, а двоє з них — Рой Романов у Саскачевані та Лаврентій Дінур в Альберті — очолили політичні партії в провінціальних законодавчих органах. Інші українці добре зарекомендували себе в канадському сенаті і на державній службі всіх рівнів. У січні 1990 р. був призначений на посаду нового генерал-губернатора Канади Роман Гнатишин, представник другого покоління українських канадцю. Українців можна зустріти на високих посадах у сфері бізнесу, юриспруденції, масової інформації та в інших галузях. Скажімо, Івана Сопінку в 1988 р. призначили членом Верховного суду. Чимало українських канадців здобули визнання в 703


мистецтві, культурі, спорті. Наприклад, художник Василь Курилик примножив світову славу канадського мистецтва. Його чотири прекрасних пано не просто прикрашають інтер’єр канадського парламенту, а й символізують творчу силу українського селянина, який перетворив колишні хащі на родючі землі, що годують хлібом не тільки канадців, а й нас, українців. Взагалі, українська діаспора вписала в історію Кадади яскраві сторінки. У скрутні часи українські емігранти та їхні нащадки були поряд з українцями на материнській землі. Ми бачили, як уболівали вони за долю України, допомагаючи ій усім, чим могли. Однак з 1940-х рр. зв’язки з канадськими українцями були майже перервані. Лише з другої половини 80-х рр. становище поліпшилося. Тоді діаспора піднялася на підтримку України. Це і численні комітети сприяння Народному Рухові України, і фонди допомоги дітям Чорнобиля. Ми були свідками, коли літак-велетень «Руслан» доставив в Україну понад 200 тонн ліків, вітамінів, медичного обладнання більш як на .(1 млн. дол. для потерпілих від Чорнобильської аварії. Цей вантаж — подарунок української діаспори США і Канади. Перший крок у співробітництві з медичним персоналом дитячої лікарні № 9 м. Києва — передачу 30 тис. одноразових шприців — зробила українсько-канадська фірма «Кобза». Вона планує й надалі передавати необхідні ліки, вітаміни для маленьких пацієнтів цієї лікарні. Варто згадати лікаря з Торонто, українця за походженням, Тараса Мицика, який очолив громадський комітет організації гастролей до Канади артистів Театру опери і балету імені Т. Шевченка. Усі збори від концертів передані у фонд «Діти Чорнобиля». Багато зробив для того, щоб гастролі стали успішними, торонтський бізнесмен українського походження Мирослав Івасиків. Добродійне починання словом і ділом підтримав єпископ католицької української церкви Торонто і Східної Канади Ізидор Борецький. Було б перебільшенням твердити, що абсолютно всі вихідці з України, зокрема їх нащадки, стають активними учасниками цього руху. Даються взнаки канадський менталітет, притаманний 704


переважній більшості народжених у Канаді, а також непривабливий образ «офіційної України». Однак, незважаючи на всі трансформації в етнічному середовищі, діаспора Канади своїм корінням тісно зв’язана з українським народом. Вона всіма силами прагне подати йому допомогу. У Канаді встановлено пам’ятники київському князю Володимиру, Маркіянові Шашкевичу, Тарасові Шевченку, Лесі Українці. Василю Стефанику, Іванові Франку, а також пам’ятник жертвам голодомору 1932–1933 рр. На пам’ять про жертви Чорнобиля посаджено дуб. Символом української общини в Канаді стала величезна 20-метрова писанка у Вегревілі. Значна частина українців проживала у Великобританії та Франції. Союз українців у Британії вважав, що кількість українців у цій країні на середину 80-х рр. становила 35 тис. осіб. Вони в основному компактно мешкають у Манчестері, Ноттінгемі, Бредфарді, Лондоні та інших містах. Досі українці підтримують високий рівень національної ідентичності у поколіннях, народжених в Англії. Це стосується мішаних шлюбів, особливо тих із них, де матерями є українки. Франція продовжує залишатися другою після Англії західноєвропейською країною, де проживає порівняно численна колонія українських поселенців. З урахуванням природного приросту та еміграційних процесів на середину 50-х рр. вона нараховувала до 40 тис. осіб. Згодом ця цифра дещо зменшилася й стабілізувалася на рівні 25-30 тис. осіб. Кількісне зменшення українських емігрантів у Великобританії і Франції в 50-х рр. пояснюється насамперед переселенням частини з них за океан. Більшість емігрантів українського походження у Франції, як і в інших країнах поселення, народилася вже за рубежем і зазнала асиміляційних впливів. Серед них 20% становлять промислові робітники, 5% — шахтарі, 15% — фермери, 10% — зайняті у сфері торгівлі, 15% — люди вільних професій, 10% — студенти й учні. Решта 25% — домогосподарки і малі діти. У Франції українські емігранти проживають здебільшого в містах. 705


Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобутність, українці у Великобританії та Франції створили досить широку мережу громадських організацій та установ. До них належить Союз українців у Британії (СУБ), Об’єднання українців у Великобританії (ОУВ), Український центральний громадський комітет у Франції (УЦГКФ) та Центральне представництво українців у франції (ЦПУФ). Крім того, в цих країнах діє ряд жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітницьких організацій, які створили українські емігранти. Активну громадську культурну роботу проводить, наприклад, жіночий гурток ім. Лесі Українки в Ковентрі, заснований ще у 1948 р. Працює й ряд інших гуртків. Вони приділяють особливу увагу проблемам вивчення молодшими поколіннями українців рідної мови, літератури та історії, що, безумовно; є одним з головних напрямів виховання етнічної самосвідомості і прищеплення культурних традицій народу. Навчально-виховні функції здійснюють суботні українські школи та дитсадки. У Франції в українських суботніх школах вивчають не тільки українську, а й французьку мову. З 1952 р. українська мова офіційно затверджена для вивчення у Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій. Важливим здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї ж назви. З 1947 по 1951 р. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарвель поблизу Парижа, де перебуває й тепер. Ще у Мюнхені товариство видало першу тритомну частину «Енциклопедії українознавства», а також 12 томів інших наукових праці». З 1954 по 1989 р. з’явилася десятитомна «Енциклопедія українознавства» (словникова частина). Нині триває копітка робота над англомовним варіантом цього видання. Паралельно здійснюють ще один науковий проект — підготовку семитомної «Енциклопедії Української діаспори». 706


Одним з наймолодших наукових центрів української діаспори в Західній Європі став заснований 1979 р. філіал Римського Українського католицького університету (УКУ). Він діє як автономна навчальна інституція. Крім богослов’я, тут вивчають філософію, літературу, історію й культуру. Характерно, що слухача. УКУ є не тільки особи українського походження, а й чужомовна, але головне призначення цього наукового закладу полягає в тому, щоб дати додаткові знання з українознавчих предметів студентам-українцям, які навчаються в англійських університетах. Громадське життя українців у Великобританії та Франції тісно пов’язане з діяльністю церкви, яка відіграє велику роль у збереженні духовної та етнічної самобутності українських поселенців. Переважна більшість українців та їх нащадків (понад 60% у Франції і близько 73% в Англії) за віросповіданням належить до католиків східного обряду. Решту становлять православні, об’єднані, зокрема, в Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), римо-католики, протестанти й ін. Зарубіжні українці, де б вони не мешкали, прагнуть прилучитися до багатої культурної спадщини свого народу, любов до рідної пісні і танцю — в крові кожного з них. Це підтверджує плідна діяльність багатьох українських танцювальних колективів в Англії і Франції. Колективи «Гомін», «Орлик», «Манчестер», «Барвінок» (Лестер), «3аграва і Боян» (Ноттінгем), «Степ» (Ліон) та багато інших давно зарекомендували себе носіями українського мистецтва і культури. Велику роботу для розвитку і збагачення української спільності здійснює преса. Зокрема, в Англії в повоєнний період почали виходити часописи «Українська думка», «Наша церква», «Наше слово», «Сурмач», «Визвольний шлях» у Франції — «Україна», «Українець у Франції», «Українське слово». Всього в обох країнах — близько трьох десятків найменувань видань різної орієнтації. Останнім часом вкраїнська преса на Заході переживає значні труднощі, оскільки зменшуються її тиражі, а деякі газети і жур707


нали припинили існування. Однією з причин такого становища є те, що молоде покоління української діаспори стало менше читати. Зарубіжні джерела повідомляють, що більшість молоді українського походження не збирається повертатися на свою батьківщину. Опинившись на Заході практично без коштів, емігранти завдяки наполегливій праці досягли десять високого рівня матеріального добробуту, користуються нині всіма благами демократичного суспільства і не бажають цього втрачати. Проте не слід уявляти собі життя українських поселенців у Західній Європі як повністю безпроблемне, у них досить проблем, зокрема політичного, релігійного і суто побутового характеру. Багато українців проживає в Румунії. Офіційно вважали, що в Румунії, згідно з переписом населення 1977 р., живуть близько 70 тис. українців. Фактично ж їх тут значно більше — десь 250–300 тис. Найбільше українського населення живе в північній частині країни, поблизу кордону з Україною. Одним з основних ареалів його поселення є розташована на північному сході (на межі з Чернівецькою обл.) Південна Буковина (Сучавський повіт). Тут — понад 110 тис. українців і членів мішаних українсько-румунських сімей. Другий регіон, де мешкають українці, — Марамарошина (Марамароський повіт), яка межує із Закарпаттям і фактично є продовженням українських етнічних земель. На Марамарощині проживають близько 100 тис. українців. Частина українського населення з північно-західної Румунії та Закарпаття, а згодом з Буковини, Марамарощини і Східної Галичини переселилася в Банат, де нині є майже 30 тис. українців. Наші земляки живуть також у Добруджі, де осіли нащадки колишніх запорожців, які після того, як Катерина II ліквідувала Запорозьку Січ (1775), створили там Задунайську Січ. У дельті Дунаю українці розселені поблизу Тульчі і Констанци. Тепер у Добруджі українське населення живе в 30 сільських населених пунктах. Центрами значного зосередження українців є Бухарест, Сату-Маре та інші міста Румунії. 708


Характерні відмінності в мові українців, які живуть у Румунії. Жителі Південної Буковини розмовляють мовою, наближеною до мови Північної Буковини. Мова жителів північного заходу Південної Буковини наближена до мови жителів прилеглих до Румунії районів Гуцульщини. Розмовна мова українців західної частини Марамарощини збігається з говірками південно-східної частини Закарпатської області, східної частини Марамарощини — з говірками Гуцульщини. Мова нащадків колишніх вихідців із Східної Галичини й Закарпаття в Банаті переважно збігається з мовою жителів тих районів, звідки вони переселилися. Мова українців — нащадків колишніх вихідців із Запорожжя — близька до наддністрянського діалекту, тобто дуже зрумунізована. У цілому рівень національної духовності українців Румунії порівняно невисокий. Урядові кола цієї країни багато років всіляко стримували розвиток культури національних меншин, у т.ч. української. Скорочувалася кількість українських шкіл, до мінімуму була зведена культурно-просвітницька діяльність. Багато румунських українців брали активну участь у Грудневій революції 1989 р., чимало їх імен знаходимо в списку тих, хто загинув у боротьбі проти репресивного режиму Чаушеску. Останнім часом посилилася робота створеного вже після революції Союзу українців Румунії, який очолив відомий поет С.Ткачук. «Ми хочемо провести своєрідний перепис українців Румунії, — каже редактор бухарестського видавництва «Критеріон» письменник М. Корсюк, — всерйоз зайнятися шкільництвом, маємо намір запрошувати з України викладачів рідної мови і літератури і, зрозуміло, готувати своїх вчителів. Теперішній уряд ставиться дуже прихильно до національних громад взагалі». Встановлюються прямі зв’язки українських громад Румунії з Україною. З 1990 р., наприклад, деякі навчальні заклади Львівської та Івано-Франківської областей почали підготовку спеціалістів для українських шкіл у Румунії. Першими румунськими студентами на Львівщині та Івано-Франківщині стали відпо709


відно майже 30 і 10 випускників ліцею з Марамарощини. Навчання студентів безплатне, їм виплачують стипендію, надають безплатний гуртожиток. Чехословацькі українці проживають на етнічних землях у Східній Словаччині на Пряшівщині. Райони їх проживання безпосередньо прилягають до лемківської частини Закарпаття. Раніше, до 1947 р., тобто, до виселення з Лемківщини українського населення, вони межували з лемківською частиною Польщі. Чехословацькі українці розпорошені також по містах Чехії та Словаки, значна їх кількість мешкає у Празі. Загальна чисельність українців-русинів у Чехії та Словаччині — 150 тис. У Східній Словаччині є 210 українських сіл, де проживають 100 тис. мешканців. Понад 15 тис. українців у повоєнні роки переселили у Судети. Значна їх кількість зосереджена у великих містах — Празі (5 тис.), Братіславі, Кошіце та ін. Близько 3 тис. українців живуть на етнічних землях у північно-східниій частині Угорщини, в басейні середньої течії р. Тиси (Саболчський комітет), а також у Будапешті та в інших містах. Наприкінці ХУІІІ ст. частина українського населення з лемківської території Закарпаття (самоназва — русини) переселилася з пограниччя з колишніми турецькими володіннями в межах сучасної Югославії (Бачка, Славенія). Перші українські переселенці осіли в Югославії (район м.Керестури) у 1745-1768 рр. Після зруйнування Запорозької Січі сюди приїхало близько 8 тис. запорожців. В останнє десятиріччя ХІХ — на початку XX ст. в Боснії осіли українці із Східної Галичини. У 30-х рр. в Югославії жили вже 30 тис. українців та осіб українського походження. За оцінками, тепер там живуть 55 тис. українців; з них 26 тис. у Бачці — частині автономної області Воєводіни, 8,2 тис. — у Боснії, 7,7 тис. — у Словаки. Більшість югославських українців — сільські жителі. Понад 1,2 тис. чоловік мешкають також у Белграді, 0,9 тис. — у Загребі, Новому Саді та інших містах. Збереглися певні відмінності в мові югославських українців. У повоєнні 710


роки значна кількість українців опинилася в Західній Німеччині, на території якої в середині 1948 р. у 134 таборах було ще 111 тис. вихідців з України. З цих таборів, а також з таборів у Австрії в період 1947–1955 рр. виїхали 865 тис, чоловік, у т. ч. 126 тис. українців, з яких 29% переселилися до Сіла, 18% — до Англії, 13% — до Бельгії, 8% — до Канади, 3% — до Бразилії. Чисельність українців та осіб українського походження у Західній Німеччині становить 22 тис. чоловік, 44% з яких проживає на землях Баварії, 18% — у Баден-Вюртенберзі, 16% — у Гессені, 7% — у Північній Рейн-Вестфалії і Нижній Саксонії. Майже 5 тис. українців та осіб українського походження живуть в Австрії, в основному у Відні. Близько 5 тис. українців поселилися після Другої світової війни в Бельгії, невелика їх кількість проживає в Італії, Іспанії, Данії та інших країнах Західної Європи. Незначна кількість українців — 0,4–1,0 тис. осіб — проживає також у Швеції, Норвегії, Швейцарії, Голландії та в інших західноєвропейських країнах. Новою (повоєнною) українською еміграцією поповнилося населення Австралії, де проживають 35 тис. українців. Вони оселилися здебільшого в східних і південних штатах Австралії, переважно у містах Сідней, Мельбурн, Аделаїда, Брісбен та ін. Відомо, що протягом тривалого періоду Австралія була місцем, куди висилали з Англії злочинців та небажаних осіб. Першим українським поселенцем у цій країні вважають Д. Лютського (1832) зі Львова. Казимир Кабант і Володимир Коссак прибули до Австралії зі Львова в 1852 р. Еміграція українців до Австралії стала масовою лише після Другої світової війни. В 1948–1958 рр. сюди приїхали близько 20 тис. чоловік. Понад 60% австралійських українців — вихідці із західних областей України, в основному зі Східної Галичини, близько 40% — зі східних областей України. Українці оселилися також у країнах Азії та Африки. Перед Другою світовою війною, наприклад, лише у Харбіні їх мешкало 711


близько 50 тис. Тут діяли українські школи, культурно-просвітні товариства, виходили українські газети і журнали — «Українське життя», «Харківський вісник», «Схід» тощо. Значні громади українських переселенців зосередилися й в інших країнах Сходу, зокрема в Сірії та Лівані. У Єгипті живуть понад 3 тис. українців. Вони мають друковані органи, зокрема часопис «На руїнах», створили культурно-освітнє товариство. Чимала українська громада була також у Марокко та інших країнах Африки. Трагічна історія України склалася так, що багато українців розсіялося по далеких і близьких країнах. Посилення економічних і культурних зв’язків з усіма країнами, де існує українська діаспора, і переведення цих зв’ язків на державну основу ставить на порядок денний дуже багато проблем, які потребують всебічного наукового вивчення, глибшого дослідження історії і географії розселення зарубіжних українців, налагодження з ними взаємовигідних зв’язків, взаємодопомоги у матеріальних, духовних і мовних сферах, ширшого залучення зарубіжних українців до національно-культурного життя на етнічних землях, надання їм кваліфікованої допомоги у вивченні рідної мови, літератури, історії, географії та інших українознавчих предметів. Великі перспективи має утворення в Україні спільних із зарубіжними українцями промислових та інших підприємств, об’єктів обслуговування населення і виробництва, санаторно-курортного господарства, співробітництво в охороні здоров’я, шкільництві, науці, культурі. Україна повинна стати такою країною, де зарубіжні українці матимуть змогу працювати разом із своїми співвітчизниками в галузі духовного розвитку народу, повсюдного утвердження ідеалів гуманізму, формування нового європейського дому. Отже, третя хвиля української еміграції характерна тим, що в неї влилося українське населення, яке з різних причин не мирилося з політичним режимом на наших теренах й тому змушене було шукати в демократичних державах світу нормального життя для себе і своїх дітей. 712


В останні десятиріччя до цієї категорії українських емігрантів приєдналися «інакомислячі». Дисидентство відкрило цілу смугу в українській еміграції, надало їй суто політичного характеру. Водночас набув певного поширення такий своєрідний вид еміграції, як утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Це здебільшого стосується молодих, які брали шлюб з іноземними спеціалістами, котрі тимчасово навчалися або працювали чи стажувалися в Україні. В цей період помітно зросла еміграція українського населення до Ізраїлю та інших країн з ізраїльськими візами. Українські поселенці на своїй другій батьківщині створили свою національну культуру, науку, завдяки повсякденній праці їх представники досягли висот у державних установах і громадських організаціях. Про українських емігрантів кажуть добрі слова державні і політичні діячі країн їх поселення.

713


ГОЛОВНІ ПОДІЇ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ 1 млн. років тому. Поява першої людини на території сучасної України 1 млн. — 10 тис. років тому. Палеоліт IХ–VI тис. до н. е. Мезоліт VI — поч. IV тис. до н. е. Неоліт IV–III тис. до н. е. Енеоліт (міднокам’яний вік). Трипільська культура II — поч. І тис. до н. е. Епоха бронзи IX ст. — пол VII ст. до н. е. Розселення кіммерійців у Північне Причорномор’я VII ст. до н. є. Вторгнення скіфів у Північне Причорномор’я і витіснення кіммерійців у Передню Азію VII до н. е. — Скіфська держава — Велика Скіфія на нижньому Дніпрі III ст. до н. е. Вторгнення сарматських племен III–І ст. до н. е. Розселення племен латенської культури III ст. до н. е. — ІІ ст. н. е. Зарубинецька культура II–V ст. Розселення землеробських племен Черняхівської культури II ст., кінець. Вторгнення готів 375 р. Вторгнення гунів V–VII ст. Антський період в історії слов’ян 558 р. Вторгнення аварів у Північне Причорномор’я VI cт., cep. Аварський каганат VII ст., сер. 602 р. Похід аварів на антів. Остання згадка про антів VII ст., сер. Утворення Хозарського каганату VII ст. Утворення Волзької Булгарії 860 р. «Аскольдове хрещення» 882–912 рр. Князювання Олега в Києві IX ст., кінець. Утворення Київської Русі 907, 911 рр. Походи Олега на Константинополь. Укладення договорів між Руссю і Візантією 714


912–945 рр. Князювання Ігоря 941, 944 рр. Походи Ігоря на Візантію. Договори Русі з Візантією 945 р. Повстання древлян. Загибель Ігоря 945–969 рр. Регентство княгині Ольги при Святославі 965 р. Розгром князем Святославом Хозарського каганату 964–972 рр. Князювання Святослава Ігоревича 968, 965–972 рр. Походи Святослава на Балкани 978–1015 рр. Князювання Володимира Святославича 988 р. Офіційне запровадження християнства на Русі 1019–1054 рр. Князювання Ярослава Володимировича (Мудрого) 1015 р. Статут Ярослава Мудрого. «Руська правда» 1036 р. Розгром Ярославом Мудрим печенігів під Києвом 1037 р. Побудова собору Святої Софії в Києві 1068 р. Перший напад половців на Русь. Поразка Ярославичів у битві з половцями на р. Альті. Народне повстання в Києві 1072 р. Укладення нової редакції зводу давньоруських законів — Правди Ярославичів 1097 р. З'їзд князів у Любечі 1113 р. Створення монахом Нестором «Повісті временних літ» 1113–1125 рр. Князювання Володимира Мономаха в Києві 1125–1132 рр. Князювання Мстислава Володимировича 1152–1187 рр. Князювання Ярослава Володимировича (Осмомисла) в Галицькій землі 1154–1157 рр. Князювання в Києві Юрія Долгорукого 1169 р. Зруйнування Києва володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським 1185 р. Похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців 1187 р. Перша згадка назви «Україна» у Київському літописі 1199 р. Утворення Галицько-Волинського князівства 1199–1205 рр. Князювання Романа Мстиславича в Галичі 1223 р., 31 травня. Битва на р. Калці 1234 р. Утвердження Данила Романовича на галицькому престолі 1239–1241 рр. Похід монголо-татар на Південну Русь 1240 р., грудень. Зруйнування монголо-татарами Києва 1245 р. Ярославська битва: перемога Данила Романовича (Галицького) над польсько-угорськими загарбниками 715


1264–1301 рр. Князювання Льва Даниловича у Галицько-Волинській державі 1303 р. Створення православної митрополії в Галичині 1301–1308 рр. Князювання Юрія Львовича у Галичі 1308–1323 рр. Князювання Андрія і Льва Юрійовичів у ГалицькоВолинській державі 1325–1340 рр. Правління останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава 1340 р. Розпад Галицько-Волинського князівства 1340–1385 рр. Князювання Любарта Гедиміновича на Волині 1349 р. Загарбання польськими феодалами Галичини 1363 р. Битва при Синіх Водах 1362–1363 рр. Приєднання Київщини, Переяславщини і Поділля до Великого князівства Литовського 1370–1385 рр. Перебування Галичини у складі Угорщини 1377 р. Загарбання польськими феодалами частини Волині 1385 р., 14 серпня. Кревська унія 1387 р. Перехід Галичини під владу Польщі 1410 р., 15 липня. Грюнвальдська битва 1413 р. Городельська унія 1430 р. Включення Західного Поділля до королівства Польського 1452 р. Остаточна ліквідація Волинського князівства 1471 р. Остаточна ліквідація Київського князівства 1475 р. Початок васальної залежності Кримського ханства від Османської імперії 1490–1492 рр. Селянське повстання на Буковині й у Галичині, очолюване Мухою 1492 р. Перша писемна згадка про українських козаків 1503 р. Приєднання Чернігово-Сіверської землі до Великого князівства Московського 1508 р. Виступ української й білоруської знаті на чолі з князем Михайлом Глинським 1529, 1566, 1588 рр. Перший, Другий і Третій Литовські статути 1556 р. Заснування Запорозької Січі на о. Мала Хортиця 1557 р. Здійснення у Великому князівстві Литовському аграрної реформи — «Устава на волоки» 716


1569 р., 1 липня. Люблінська унія 1572 р. Утворення козацького реєстрового війська 1573 р. Заснування І. Федоровим у Львові першої друкарні в Україні 1574 р. Видання І. Федоровим перших книг в Україні «Апостола» і «Букваря» 1578 р. Заснування в Острозі школи (колегії) та друкарні 1581 р. Вихід друком Острозької біблії 1591–1593 рр. Козацько-селянське повстання під проводом Криштофа Косинського 1594–1596 рр. Козацько-селянське повстання під проводом Северина Наливайка 1591 р., 26 грудня — 1657, 27 липня. Роки життя Б. Хмельницького 1596 р. Брестська церковна унія 1614–1622 рр. Гетьманство Петра Сагайдачного 1615 р. Заснування Київського братства й школи при ньому 1620 р. Відновлення православної ієрархії в Україні 1620 р., вересень. Битва під Цецорою 1621 р. Хотинська війна 1625 р. Козацько-селянське повстання під проводом Марка Жмайла. Куруківська угода 1630 р. Козацько-селянське повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила) 1632 р. Заснування Києво-Могилянської колегії 1635 р. Спорудження польським урядом фортеці Кодак. Захоплення і зруйнування її козаками на чолі з Іваном Сулимою 1637 р. Козацько-селянське повстання під проводом П. Бута (Павлюка) 1638 р. Козацько-селянське повстання під проводом Я. Острянина, Д. Гуні та К. Скидана 1647 р., грудень. Похід козацького загону на чолі з Б. Хмельницьким на Запоріжжя 1648–1657 рр. Гетьманство Б. Хмельницького 1648–1676 рр. Визвольна війна українського народу 1648 р., 19 квітня — 6 травня. Битва під Жовтими Водами 1648 р., 15–16 травня. Битва під Корсунем 1648 р., 11–13 вересня. Битва під Пилявцями 717


1648 р., 23 грудня. Урочистий в'їзд Б. Хмельницького у Київ 1649 р., 5–6 серпня. Битва від Зборовом 1649 р., 8 серпня. Зборівський мирний договір 1651 р., 18–30 червня. Битва під Берестечком 1651 р., 18 вересня. Білоцерківський договір 1652 р., 22–23 травня. Битва під Батогом 1653 р., вересень–грудень. Бої підЖванцем 1654 р., 8 січня. Переяславська рада 1657–1659 рр. Гетьманування І. Виговського 1658 р., 16 вересня. Гадяцький трактат 1659 р. Переяславські статті — договірні умови між московським урядом і Ю. Хмельницьким 1660 р., 17 жовтня. Слободищенський трактат 1661 р. Заснування університету у Львові 1663 р. «Чорна рада» у Ніжині. Початок політичного поділу України 1663–1668 рр. Гетьманство І. Брюховецького на Лівобережній Україні 1665–1676 рр. Гетьманство П. Дорошенка на Правобережній Україні 1667 р., 30 січня. Андрусівське перемир'я між Росією та Польщею 1672–1687 рр. Гетьманство І. Самойловича на Лівобережній Україні 1681 р., 17 жовтня. Бахчисарайський мирний договір Росії з Туреччиною та Кримським ханством 1686 р. «Трактат про вічний мир» між Росією та Польщею 1687 р., 25 липня. Коломацькі статті — договірні умови між московським урядом та І. Мазепою 1687–1709 рр. Гетьманство І. Мазепи 1700–1704 рр. Визвольне повстання на Правобережній Україні на чолі з С. Палієм 1700–1721 рр. Північна війна між Росією і Швецією 1701 р. Перетворення Києво-Могилянської колегії на академію 1708 р., жовтень. Перехід І. Мазепи на бік Карла XII 1709 р., 14 травня. Зруйнування Чортомлицької Запорозької Січі 1709 р., 27 червня. Полтавська битва 1709 р., 22 серпня. Смерть І. Мазепи в Бендерах 1710–1742 рр. Гетьманство П. Орлика (в еміграції) 1711 р. Заснування Олешківської Січі 718


1712 р., 5 квітня. Константинопольський мирний договір між Росією і Туреччиною 1722–1727 рр. Перша Малоросійська колегія 1722–1794 рр. Роки життя Г. Сковороди 1727–1734 рр. Гетьманство Д. Апостола 1734 р. Заснування Нової Січі на р. Підпільній 1734–1750 рр. «Правління гетьманського уряду» 1738–1745 рр. Рух опришків на чолі з О. Довбушем 1739 р., 18 вересня Белградський мирний договір між Росією й Туреччиною 1750–1764 рр. Гетьманство К. Розумовського 1764 р. Скасування гетьманства 1764–1786 рр. Друга Малоросійська колегія 1768 р., травень–червень. Коліївщина 1772 р. Перший поділ Польщі: приєднання Галичини до Австрії 1774 р. Кючук-Кайнарджийський мирний договір 1775 р., 7 травня. Константинопольська конвенція між Австрією й Туреччиною і захоплення Австрією Буковини 1775 р., 4 червня. Зруйнування Запорозької Січі царським військом 1775 р., 3 серпня. Маніфест Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі 1775–1828 рр. Задунайська Січ 1783 р., 8 квітня. Приєднання Криму до Росії 1783 р., 3 травня. Указ Катерини II про закріпачення селян на Лівобережжі 1786 р., 10 квітня. Царський указ про секуляризацію церковних і монастирських маєтків на Лівобережній Україні 1788 р., 22 січня. Утворення Чорноморського козацького війська 1792 р. Переселення Чорноморського війська на Кубань 1793 р. Другий поділ Польщі: включення Правобережної України до складу Росії 1795 р. Третій поділ Польщі: включення Західної Волині до складу Росії 1805 р. Відкриття Харківського університету 1814–1861 рр. Роки життя Т. Шевченка 719


1821 р. Створення в Тульчині таємного Південного т-ва декабристів 1823–1825 рр. Діяльність таємного «Товариства з’єднаних слов’ян» у Новограді-Волинському 1825 р., грудень — 1826 р., січень. Повстання Чернігівського полку 1830–1831 рр. Польське визвольне повстання на Правобережній Україні 1833–1837 рр. Діяльність у Львові просвітницького гуртка «Руська трійця» 1834 р. Відкриття університету в Києві 1846–1847 рр. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства 1848 р., 16 квітня. Скасування кріпацтва у Східній Галичині 1848 р., 2 травня. Утворення у Львові української політичної організації — Головної руської ради 1848 р., серпень. Скасування кріпацтва на Буковині 1848 р., 15 жовтня. Створення культурно-освітнього товариства «Галицько-руська матиця» 1853 р. Скасування кріпацтва в Закарпатті 1853–1856 рр. Кримська війна 1861–1862 рр. Видання в Петербурзі українського журналу «Основа» 1861 р., 19 лютого. Скасування кріпацтва в Росії 1861 р. Створення Галицького й Буковинського крайових сеймів 1863 р. Валуєвський циркуляр (указ) 1865 р. Відкриття в Одесі Новоросійського університету 1868 р. Заснування у Львові українського культурно-освітнього товариства «Просвіта» 1873 р. Заснування у Львові літературного товариства ім. Т. Шевченка (1892 — перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка) 1875 р. Заснування університету в Чернівцях 1876 р. Емський указ про заборону видання та ввезення з-за кордону літератури українською мовою, заборону театральних вистав українською мовою 1877 р. Чигиринська змова 1890 р. Створення у Львові Русько-української радикальної партії першої української політичної партії 1891 р. Створення студентської таємної організації «Братство тарасівців» 1892 р. Створення Галицької соціал-демократичної партії 1899 р. Створення в Галичині Української націонал-демократичної партії 720


1900 р. Створення в Харкові Революційної української партії — першої на східноукраїнських землях української політичної організації 1902 р. Створення Української народної партії 1904 р. Заснування Української радикальної партії 1906 р. Початок діяльності культурно-просвітницьких товариств «Просвіта» на Наддніпрянській Україні 1906–1909 рр. Столипінська аграрна реформа 1908 р. Заснування Товариства українських поступовців 1914–1918 рр. Перша світова війна 1914 р., 1 серпня. Створення у Львові Головної української ради 1914 р., 4 серпня. Створення у складі австро-угорські армії українського добровольчого легіону (Українські січові стрільці). Створення у Львові Союзу визволення України 1915 р., 1 травня. Реорганізація Головної української ради в Загальну українську раду 1916 р., 6 листопада. Указ імператора Австро-Угорщини про автономію Галичини 1917 р., 23–27 лютого. Лютнева буржуазна революція в Росії 1917 р., 7 березня. Утворення Української Центральної Ради 1917 р., 6–8 квітня. Всеукраїнський національний конгрес 1917 р., 10 червня. І Універсал Центральної Ради 1917 р., 3 липня. II Універсал Центральної Ради 1917 р., 25 жовтня. Більшовицький переворот у Петербурзі 1917 р., 7 листопада. III Універсал Центральної Ради 1917 р., 4–6 грудня. І Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві 1917 р., 12 грудня. З’їзд Рад у Харкові. Проголошення радянської влади в Україні 1918 р., 9 січня. IV Універсал Центральної ради 1918 р., 27 січня. Підписання мирного договору між УНР і державами Четверного союзу 1918 р., 29 квітня. Ухвалення проекту Конституції УНР, обрання Президентом УНР М. Грушевського. Всеукраїнський хліборобський з'їзд і проголошення П. Скоропадського гетьманом України 1918 р., 1 листопада. Українське національне повстання у Львові 1918 р., 13–14 листопада. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) 721


1918 р., 13 листопада. Утворення Директорії УНР на чолі з В. Винниченком 1918 р., 27 листопада. Відкриття Української Академії наук (УАН), з 1921 р. — Всеукраїнська Академія наук, з 1936 р. — Академія наук УРСР, з 1994 р. — Національна академія наук України 1918 р., 19 грудня. Вступ Директорії до Києва 1919 р., 22 січня. Проголошення в Києві акта злуки УНР і ЗУНР 1919 р., лютий. Виникнення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ, згодом — Комуністична партія Західної України (КПЗУ)) 1919 р., березень. Прийняття Конституції УСРР 1920 р., квітень. Перший «Зимовий похід» військ УНР 1920 р., серпень. Заснування Української військової організації (УВО) 1920 р., квітень. Варшавська угода УНР і Польщі 1921 р., березень. Ризький мир 1921 р., жовтень. Виникнення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) 1921–1923 рр. Голод в Україні 1922 р., 30 грудня. Утворення СРСР 1924 р., січень. Конституція СРСР 1925 р. Заснування Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) 1925 р., травень. Конституція УСРР 1928 р., травень-липень. Розгляд судом сфальсифікованої «шахтинської справи» 1929 р., 3 лютого. Заснування Організації українських націоналістів (ОУН) 1930 р., березень-квітень. Судовий процес у справі «СВУ» 1931 р., березень. Судовий процес у справі «УНЦ» 1932–1933 рр. Масовий голод в Україні 1937 р., січень. Конституція УРСР 1939 р., 15 березня. Проголошення незалежності Карпатської України 1939 р., 1 вересня. Напад Німеччини на Польщу. Початок Другої світової війни 1939 р., 17 вересня. Червона Армія перейшла польські кордони 1940 р., 10 лютого. Розкол ОУН. Створення ОУН(Б) та ОУН(М) 722


1940 р., червень. Північна Буковина та Бессарабія ввійшли до складу Радянського Союзу 1941 р., 22 червня. Напад Німеччини на Радянський Союз 1941 р., 30 червня. Проголошення ОУН(Б), відновлення Української держави 1941 р., червень. Початок окупації України німецькими загарбниками 1942 р., осінь. Створення Української повстанської армії (УПА) 1944 р., жовтень. Визволення України від німецьких загарбників 1945 р., 26 квітня. На конференції в Сан-Франциско УРСР увійшла до ООН як член-засновник 1945 р., 8 травня. Капітуляція Німеччини 1945 р., 29 червня. Радянсько-чехословацький договір про кордони. Закарпаття увійшло до складу УРСР 1946 р., березень. Львівський церковний собор і ліквідація Української греко-католицької (уніатської) церкви 1947 р., квітень-серпень. Операція «Вісла» 1954 р., лютий. Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР 1959 р., жовтень. Вбивство у Мюнхені С. Бандери агентом КДБ Б. Сташинським 1976 р., 9 листопада. Утворення Української Гельсінської групи 1978 р., 20 квітня. Конституція УРСР 1986 р., 26 квітня. Катастрофа на Чорнобильській АЕС 1989 р., вересень. Установчий з'їзд Народного Руху України за перебудову 1989 р., жовтень. Закон про мови в Українській РСР 1990 р., 18 березня. Вибори до Верховної Ради України та місцевих рад 1990 р., 16 липня. Декларація про державний суверенітет України 1991 р., 24 серпня. Акт проголошення незалежності України 1991 р., 1 грудня. Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта про державну незалежність України. Президентом України обрано Л. Кравчука 1991 р., 8 грудня. Створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Припинення існування СРСР 723


1992 р., січень. І Конгрес українців 1994 р., березень. Позачергові вибори до Верховної Ради України 1994 р., травень. Головою Верховної Ради України обрано О. Мороза 1994 р., 10 липня. Президентом України обрано Л. Кучму 1995 р., листопад. Вступ України до Ради Європи 1996 р., 28 червня. Прийняття Конституції України 1996 р., вересень. Введення національної грошової одиниці — гривні 1997 р., 31 травня. У Києві підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 р., 9 липня. Підписання у Мадриді Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО 1998 р., 28 січня. Верховна Рада України ратифікувала Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1998 р., 29 березня. Вибори до Верховної Ради України 1998 р., 12 травня. Початок роботи Верховної Ради України 3-го скликання 1998 р., 8 липня. Головою Верховної Ради України обрано О. Ткаченка 1998 р., 25 грудня. Державна дума Російської Федерації ратифікувала Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1999 р., 17 лютого. Верховна Рада України прийняла рішення про позбавлення депутатської недоторканності екс-прем’єра, лідера партії «Громада» П. Лазаренка 1999 р., 3 березня. Верховна Рада України прийняла рішення про приєднання до Міжпарламентської асамблеї (МПА) країн СНД 1999 р., 24 березня. Верховна Рада України ратифікувала пакет угод з Росією щодо розподілу Чорноморського флоту 1999 р., 1 квітня. У Москві відбувся обмін ратифікаційними грамотами і набрав чинності Договір про дружбу, співробітництво і товариство між Україною і Російською Федерацією 1999 р., 7 квітня. Верховна Рада України прийняла постанову про проведення виборів Президента України 1999 р., 30 травня. Вибори голови Київської міської ради 1999 р., 14 жовтня. 54 сесія Генеральної Асамблеї ООН обрала Україну непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 2000–2001 pp. 724


1999 р., 14 листопада Президентом України вдруге обрано Л. Кучму 1999 р., 30 листопада. Вступ на пост Президента України — інавгурація Л. Кучми 1999 р., 22 грудня. Прем’єр-міністром України став В. Ющенко 1999 р., 30 грудня. Конституційний Суд України прийняв рішення про скасування смертної кари на території країни 2001 р., 27 січня. Затверджено Державну програму співробітництва України з НАТО на 2001–2004 роки (Указ Президента України Л. Д. Кучми № 58/2001 від 27.01.2001). 2002 р., березень. Вибори до Верховної Ради України 2003 р., 30 січня. Затвердження Указом Президента України Положення про Державну Раду з питань європейської і євроатлантичної інтеграції 2004 р., січень. Президентом України обрано В. Ющенка 2006 р., березень. Вибори до Верховної Ради України 2007 р., вересень. Позачергові вибори до Верховної Ради України 2010 р., лютий. Президентом України обрано В. Януковича.

725


КОРОТКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК Абсолютизм — необмежена самодержавна влада, деспотична форма державного правління, яка ґрунтується на сваволі правителя (царя, імператора, короля) і за якої досягається надзвичайно високий ступінь централізації державної влади. Автономія — самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом (Конституцією). Авторитаризм — антидемократична та антиправова концепція і практика здійснення влади; політичний режим, якому притаманні зосередження в руках однієї людини або невеликої групи осіб необмеженої влади, повна відсутність або абсолютна фіктивність представницьких інститутів та системи поділу влади. Агресія — у сучасному міжнародному праві будь-яке незаконне, з погляду Статуту ООН, застосування сили однієї держави (чи групи держав) проти іншої, яке має на меті загарбання території, ліквідацію або обмеження політичної незалежності, насильницьке підкорення народу (нації). Анархізм — ідейно-теоретична та суспільно-політична течія, в основі якої — заперечення державного управління суспільством; невизнання авторитету, порядку, дисципліни; свавілля. Анексія — насильницьке приєднання, загарбання однією державою всієї (або частини) території іншої держави. Антропогенез — процес виділення людини з тваринного світу, олюднення мавпи під впливом суспільної практики. Ареал — зона поширення видів тварин, рослин, корисних копалин, мов, діалектів тощо. Асиміляція — добровільний або вимушений процес розчинення (втрата традицій, мови тощо) раніше самостійного народу 726


(етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого народу (етносу); засіб досягнення етнічної однорідності. Базавлуцька Січ — соціально-політична та військова організація запорізьких козаків на Дніпрі на о-ві Базавлук у 1593–1638 рр. Барочний (італ. barocco — вигадливий, чудернацький) — належний художньому стилю бароко, що визначався пишнотою й вигадливістю форм (XVI–XVIII ст.). Братства — національно-релігійні громадські організації православних міщан (жителів міст) України та Білорусі, які виникли в XVI ст. Створюючись при православних церквах, Б. виконували не лише релігійні, а й політичні, економічні, культурно-просвітницькі та інші функції. Ідеологія братського руху близька до ідеології західноєвропейської Реформації. Б. брали активну участь у боротьбі українського народу проти національно-релігійного і соціального гніту з боку польської шляхти і католицької церкви, прагнули перетворити православну церкву в знаряддя зміцнення своїх соціально-політичних позицій в суспільстві. У XVIII ст. суспільно-політична діяльність Б. стала занепадати, а в XIX ст. Б. вже повністю відійшли від проблем суспільно-політичного й культурного життя українського народу. Брацлавщина — історична область України в XIV–XVIII ст., що займала територію Вінницької та частину Хмельницької областей. Брестська унія 1596 р. (від лат. unio – союз) — об’єднання православної церкви в Україні та Білорусі з католицькою, організаційно оформлене в 1596 р. на церковному соборі в м. Бресті. За умовами унії колишня православна церква, яка стала називатися уніатською або греко-католицькою церквою, визнала основні догмати католицизму і владу Папи римського, зберігши православну (східну) обрядовість. Уніатській церкві було дозволено здійснювати богослужіння слов’янською та українською мовами. Після унії в Україні стало три християнські конфесії: православна, католицька та греко-католицька. Бужани — східнослов'янське плем'я, що населяло лісостепову частину басейну Південного Бугу. Після входження до складу Київської Русі (IX–Х ст.) в давніх писемних джерелах не згадуються. 727


Буковина — історична назва етнічних українських земель, розташованих між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту і Серету. Нині входить до складу України (Північна Буковина — Чернівецька область) та Румунії (Південна Буковина — область Сучава та Ботошани Румунії). Галичина — історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від Карпатських гір, в басейні річок Дністер (верхня та середня течії). Західний Буг (верхня течія), Сян (верхня течія). Охоплює територію Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (за винятком північної частини), а також Перемишльське, Жешівське, Замойське, Холмське воєводства Польщі. Васал (лат. vаssus — слуга) — феодал (у середньовічній Західній Європі), який одержував земельне володіння від могутнішого феодала-сеньйора і був залежним від нього. Васальна залежність — форма підлеглості нижчого соціального стану стосовно вищого, підкореної країни щодо країни-завойовниці. Верв — сільська територіальна община, орган місцевого самоврядування, що охоплювала кілька взаємонаближених населених пунктів. Виборча система змішана — такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем. Виборча система мажоритарна — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі. Виборча система пропорційна — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів. Візантія — держава IV–XV ст., яка утворилася при розпаді Римської імперії на теренах її східної частини. В її склад ввійшли півострів Мала Азія та південно-східне узбережжя Середземного моря. Столиця – Константинополь (Царгород). Культура Візантії справила значний вплив на духовно-культурний розвиток Київської 728


Русі, особливо після прийняття останньою християнства саме грековізантійського, східного зразка. З X ст. установлюються широкі торгівельно-економічні, воєнно-політичні, культурні та релігійні зв’язки з Руссю. В. перестала існувати в 1453 р. після захоплення Константинополя турками-османами. Вільний общинник — вільний селянин, який сплачував державі данину, засобом збирання якої було полюддя. Віче — народне зібрання, форма громадського волевиявлення часів Київської Русі. Існувало поряд із владою князя і було безпосереднім продовженням родоплемінних порядків, коли всі члени роду брали участь у вирішенні спільних справ. «Вічний мир» — мирний договір між Польщею та Московською державою, укладений 6.(16.)05.1686 р. у Москві, за яким Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Чернігівсько-Сіверську землю, відмовилася від претензій на Київ, за що отримала 146 тис. крб. компенсації. Брацлавщина (Вінницька та Хмельницька обл.) і південна Київщина визнавалися нейтральною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини. Остаточно затвердив розпочатий Андрусівським договором насильницький поділ України. Влада — здатність, право й можливість розпоряджатися кимнебудь або чим-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей з допомогою різноманітних засобів (права, авторитету, волі, примусу та ін.); політичне панування над людьми; система державних органів; особи, органи, наділені владно-державними та адміністративними повноваженнями. Влада виконавча — одна з трьох гілок державної влади, яка організовує та спрямовує внутрішню й зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини. Влада державна — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення. 729


Влада законодавча — одна з трьох гілок влади, сутність якої полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей та їх об’єднань за допомогою законів, правових актів, рішень, що їх приймають представницькі органи влади. Влада політична — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об’єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики. Влада судова — одна з трьох гілок державної влади; необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої та виконавчої), створювати перепони, щоб унеможливити виникнення диктатури. Волиняни — східнослов’янське плем’я (союз племен), що жило на території Волині у басейні Західного Бугу, де до VII ст. мешкали дуліби. У VII–VIII ст. волиняни створили ранньодержавне об’єднання на чолі з царем Маджаком. Валова продукція — показник, що характеризує загальний обсяг виробництва продукції національної економіки, окремих промислових чи сільських підприємств у грошовому обчисленні. Волость — територія, підпорядкована єдиній владі князя, монастиря тощо (у Київській Русі); адміністративно-територіальна одиниця, що входила до складу повіту (в Росії до 1917 р., в СРСР до 1929 р.). Волюнтаризм — позиція суб’єкта політики, згідно з якою головними чинниками досягнення поставленої мети є воля, особисті устремління та політичні наміри. Вотчина — одна з форм феодальної власності часів Київської держави, яку власник мав право передати у спадщину, продати, обміняти, поділити тощо. Термін походить від слова «отчина» — батькова власність. Геноцид (грец. genos — рід і лат. caedo — вбиваю) — здійснювані владою масові переслідування, гоніння і навіть знищення певної національної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти. 730


Геополітика (грец. gеo — земля і роlіtіka — політика) — політологічна концепція, що вбачає в політиці якоїсь держави визначальну роль географічних чинників (просторове розташування країни, клімат, розмір території, кількість населення, наявність природних ресурсів та ін.). Герменевтика (грец. hermēneutikē (technē) тлумачне (мистецтво)) — традиція і способи тлумачення багатозначних текстів, учення про інтерпретації. Глава держави — державна посада, інституція, якій належить чільне місце в системі органів державної влади, яка уособлює єдність нації, символізує державу, покликана гарантувати її цілісність, бути чинником гармонійної та ефективної взаємодії «гілок» державної влади між собою. Гласність — один з найважливіших принципів демократизму, який полягає у невід’ємному праві кожного громадянина на отримання повної та вірогідної інформації з будь-якого питання громадського життя, що не становить державної чи військової таємниці. Гносеологія (грец. gnōsis (gnōseōs) — знання, пізнання + logos) – вчення про пізнання. Голосування — безпосередній акт волевиявлення громадян під час виборів. Складається з ідентифікації (засвідчення особи) виборця, отримання бюлетеня і власне голосування. Городові козаки — частина українського козацтва, яке проживало не на Січі, а на волостях або городах — землях, що були під владою місцевої адміністрації Великого князівства Литовського; назва козацького стану у XVII–XVIII ст., до якого належали особи, внесені до козацьких списків (компутів). Громади — напівлегальні організації української інтелігенції і соціально-політичного спрямування, що діяли у другій половині XIX ст. Виникли в умовах пожвавлення національного руху як вияв прагнень інтелектуальної еліти. Не мали усталених програм і не були чіткими організаційними структурами, а лише репрезентували найбільш активну національне свідому інтелігенцію та студентство. У зв’язку з громадівським рухом з’явився термін «українофіли» — спочатку у правлячих колах і з певним негативним відтінком. Згодом і самі діячі культурно-національного руху, яких цікавили проблеми 731


української історії, культури, мови, літератури, етнографії, називали себе українофілами. Громадська думка — відображення ставлення народу або окремих спільнот до влади, її діяльності, політики. Громадські об'єднання — об’єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами. Громадянське суспільство — суспільство громадян з високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинуті правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Гуманізм — теорія і практика, в основі якої лежить ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей. Демографія — наука, що вивчає склад і рух населення та закономірності його розвитку. Демократія — форма політичного та економічного устрою суспільства, заснована на визнанні народу основним джерелом влади; тип держави, яка декларує і втілює на практиці принципи народовладдя, права і свободи громадян, рівні можливості для діяльності різних політичних сил, контроль за діями органів влади. Депортація (лат. deportatio — вигнання, вислання) — примусове виселення з місця постійного проживання, навіть вигнання за межі держави, особи чи групи осіб, частини населення, визнаних правлячим режимом як соціальне небезпечні. Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу. Держава демократична — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, які забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами. 732


Держава правова — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Держава соціальна — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Державний суверенітет — верховенство державної влади всередині країни, зосередженість всієї повноти влади у державних органах, незалежність держави у зовнішньополітичній сфері. Державний устрій — спосіб організації адміністративнотериторіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими. Деспотизм — система державного устрою, необмежена монархія, яка характеризується абсолютним свавіллям влади та безправ’ям підданих; самовладдя, жорстоке придушення волевиявлення народу. Дике поле — доволі широка смуга між Кримським ханством і Литовським князівством (з 1569 р. — Річчю Посполитою), на яку не поширювалася нічия влада. За словами одного з кримських ханів, висловленими в листі до великого князя литовського (початок XVІ ст.): «То земля не моя і не твоя, лишень Богова». А земля ця буяла від розкошів рослинного світу і багатства світу тваринного. Диктатура — нічим не обме¬жена влада особи, класу чи іншої соціальної групи в державі, регіоні, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим (скажімо, Д. пролетаріату); тимчасовий авторитарний режим, що вводиться на строк дії надзвичайних обставин для вжиття рішучих заходів, спрямованих на виведення країни з кризового стану (приміром, Д. генерала Піночета в Чилі). Династія — кілька монархів з одного й того ж роду, які змінюють один одного на престолі з правом успадкування. Директорія УНР — тимчасовий найвищий орган державної влади Української Народної Республіки, створений у листопаді 1918 р. для усунення від влади гетьмана П. Скоропадського. 733


Дисиденти — інакомислячі особи, які виступають проти існуючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці. Дискредитація — умисне зганьблення чийогось імені, підрив довіри, приниження чиєїсь честі, гідності, авторитету. У політиці вживається як один із засобів боротьби з противниками, досягнення успіху в передвиборчих змаганнях. Дискримінація — свідоме обмеження свободи діяльності учасників політичного процесу; часткове чи повне, тимчасове чи постійне позбавлення тих чи інших учасників політичного життя їхніх конституційних та інших прав і свобод. Дискурс (лат. discursus — бесіда, розмова) – мовна практика з чітко визначеними правилами, нормами та межами застосування. Діаспора (грец. diaspora — розсіяння) — розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або й власною владою за межі батьківщини; сукупність вихідців з якоїсь країни та їхніх нащадків, які проживають за її межами. Древляни — союз східно-слов'янських племен у VI–X ст. на північь від р. Прип’ять, між рр. Случ і Тетерів. З кін. IX ст. данники Київської Русі. Після Древлянського повстання цілком підлеглі Києву. Дреговичі — союз східно-слов’янських племен по р. Прип'ять і її лівих приток. З Х ст. у Київській Русі. Дружина — загін воїнів, об’єднаних навколо вождя племені, згодом князя, короля, збройні загони в Київській державі, які становили постійну військову силу, члени якої брали участь в управлінні князівством та особистим господарством князя. Доктрина — систематизоване філософське, політичне чи ідеологічне учення, сукупність принципів, концепцій. Дуумвірат — спільне правління двох найвищих службових осіб. Еволюція — процес поступових змін, суть яких полягає в спрощенні або ускладненні розвитку чого-небудь або кого-небудь. Екзогамія — звичай, який за первіснообщинного ладу забороняв шлюби між членами однієї родової групи. Експансія — активне проникнення в яку-небудь сферу; загарбання чужих територій, ринків, джерел сировини; політичне та економічне поневолення інших країн. 734


Ендогамія — звичай, який за первіснообщинного ладу дозволяв шлюби лише між особами однієї суспільної групи. Етатизм — необхідність і виправдання активного втручання держави в політичне, економічне, соціальне і духовне життя суспільства із застосуванням бюрократизації, централізації та концентрації політичної влади. Етногенез — походження народів. Етнос — позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об'єднана спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями та звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою). Закарпаття — історична назва українських етнічних земель, розташованих на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиси. Нині — територія Закарпатської області. Заколот — таємна змова вузького кола осіб з метою здійснити збройне повалення існуючої влади або примусити її прийняти потрібне рішення. Закон — нормативно-правовий акт, що приймається з ключових питань суспільного, державного життя і має вищу юридичну силу. Закуп — людина, яка потрапила в боргову кабалу і зобов’язана своєю працею у господарстві хазяїна повернути одержану у нього «купу» (борг). Земства — органи місцевого (земського) самоврядування, створені, згідно з земською реформою 1864 р., у більшості губерній Європейської Росії, в т. ч. України. Юридичне вони були загальностановими виборними органами з розпорядчими (земські зібрання) та виконавчими (земські управи) функціями. Займалися питаннями місцевого господарства, медицини, народної освіти, місцевого зв'язку, страхування, статистики. Скасовані у 1918 р. Ідеологія — система концептуально оформлених уявлень, ідей та поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики. Імідж — образ, що цілеспрямовано формується й покликаний справити емоційно-психологічний вплив на певних осіб, організації, держави з метою популяризації, політичної реклами тощо. 735


Імперія — велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які примусово інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв’язків. Імперії виникають внаслідок загарбання територій, колонізації, експансії, інших форм розширення впливу наддержави. Інфляція — переповнення каналів грошового обігу масою надлишкових паперових грошей, що спричиняє знецінення їх, зростання цін на предмети першої потреби, зниження валютного курсу, реальної заробітної плати. Інфраструктура — сукупність галузей та видів діяльності, що обслуговують як виробничу, так і невиробничу сфери економіки (транспорт, зв’язок, комунальне господарство, загальна і професійна освіта, охорона здоров’я тощо). Кам’янецька Січ — соціально-політична та військова організація запорізьких козаків на р. Кам’янець у 1709–1711 роках. Київська Русь — ранньо-феодальна східнослов‘янська держава IX–XII ст. з центром у Києві, культура якої має світове значення. З середини XII ст. в результаті феодальної роздробленості розпадається на декілька самостійних князівств. Коаліція — об'єднання, союз на добровільних засадах держав, групи держав, політичних партій тощо для досягнення спільної мети (наприклад, для формування уряду та участі в ньому). Командно-адміністративні методи управління — сукупність форм і методів управління суспільством, згідно з якими діяльність людей стимулюється переважно засобами адміністративного примусу, а всі фази управлінського циклу — прийняття рішення, організація виконання, контроль за виконанням рішення — ініціюються та здійснюються засобами жорсткого централізму, обмеженням процесів самоврядування на всіх рівнях. Консенсус — згода між суб'єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних та політичних груп суспільства; прийняття рішень без голосування за виявленням всезагальної згоди. Консерватизм — політична ідеологія і практика суспільнополітичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існу736


ючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і моральноправових засад. Конституція — основний закон держави, що закріплює суспільний і державний устрій, порядок утворення, принципи організації та діяльності державних органів, виборчу систему, основні права та обов’язки громадян. Контрибуція — примусові грошові або натуральні побори з населення; грошова сума, яку за умовами мирного договору держава-переможниця стягує з переможеної держави. Конфедерація — союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об’єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій. Конфесія — (від лат. — confessio — віросповідання). З виникненням різних плинів протестантизму конфесіями стали називати релігійні громади (церкви), зв’язані спільністю віровчення, так само як відповідні «символічні книги», що фіксують це віровчення (наприклад, Ауґсбурґське сповідання, чи конфесія, 1530 р., та інші). Конформізм — пристосовництво, пасивне беззаперечне прийняття існуючих порядків, пануючих ідей і цінностей, стандартів поведінки, норм, правил, безумовне схиляння перед авторитетами. Коренізація — політика, яку проводили більшовики з 1923 р., спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію культурно-освітніх закладів, видання преси мовами корінних національностей. Корупція — підкупність, продажність, хабарництво державних посадових осіб, політичних і громадських діячів, урядовців та високопоставлених чиновників. Кривичі — союз східно-слов'янських племен у VI–X ст. у верхів’ях Західної Двіни, Дніпра, Волги. Займалися землеробством, скотарством, ремеслом. Головні міста: Смоленськ, Полоцьк, Ізборськ. З ІХ ст. — у Київській Русі, увійшли до складу давньоруської народності. У ХІ–ХІІ ст. територія Кривичів — у Смоленськом і Полоцьком князівствах, північно-західна частина — у Новгородських володіннях. Крим — середньовічна тюркська назва, походить від «Кирим» — назви першої кримськотатарської столиці ХІІІ ст. у колишньому 737


Солхаті (сучасний Старий Крим); стародавня грецька назва Криму — Таврика чи Таврида — походить від імені місцевого варварського народу таврів; іноді греки користувалися назвою (Великий) Херсонес, тобто попросту «Півострів». Культ особи — єдиновладдя тоталітарного типу, часто релігійного характеру, що означає раболіпство, сліпе поклоніння «божеству». Легітимація – процес здобуття суспільного визнання та підтримки соціальними та політичними суб’єктами. Легітимація політична (лат. legitimus — законний, правомірний) — пояснення, обґрунтування та виправдання політики за допомогою певної сукупності принципів, процедур, технік і стратегій, що забезпечують згоду з нею або, принаймні, відсутність серйозної протидії їй; соціальне визнання політики та розширення її підтримки завдяки досягненню нею відповідності загальній волі народу. Легітимність – соціальне визнання, виправданість, обґрунтованість та значущість складових соціально-політичних процесів. Лібералізм — політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави. Лівобережна Україна (Лівобережжя) — історико-географічна назва українських земель, що охоплюють територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, східної частини Київської, Черкаської областей. Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ним українських землях в XVI — першій половині XIX ст. Люблінська унія 1569 р. – договір про об’єднання Великого Литовського князівства з Польщею в одну державу – Річ Посполиту. В результаті унії до Польщі відійшло ряд українських земель, посилились процеси полонізації та покатоличення українців, що призвело до загострення національно-визвольних змагань українського народу. Маргіналізація — незавершений, неповний перехід людини в нове соціальне середовище, за якого вона втрачає попередні 738


соціальні зв’язки, але ще не може повною мірою пристосуватися до нових умов життя. Менталітет — стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Модернізація — оновлення, удосконалення, надання будьчому сучасного вигляду, перероблення відповідно до сучасних вимог. Монархія — форма державного правління, за якої верховна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — глави держави, як правило, спадкоємного правителя, монарха. Розрізняють необмежену (абсолютну) монархію та обмежену (конституційну), за якої влада обмежується парламентом. Наратив (лат. nārrātio — розповідь, оповідання) — описові історичні джерела. Наративний — оповідальний. Націоналізм — ідеологія і політика, які проголошують націю однією з найвищих цінностей, стверджуючи, що нація має бути вільною, окремим політичним цілим (автономією, суверенною державою). Національна безпека — державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян. Національна політика — науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин. Національні інтереси — інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом. Національне питання — сукупність політичних, економічних, правових, культурницьких, освітніх та інших проблем, що проявляються у процесі внутрішньо- та міждержавного спілкування націй, народностей. Національно-визвольний рух — боротьба народів, спрямована на ліквідацію іноземного панування, іноземного гноблення 739


і завоювання національної незалежності, реалізацію нацією її права на самовизначення, створення національної держави. Боротьба українського народу з іноземними поневолювачами велась під прапорами національного захисту і відтворення самобутності, свободи і народовладдя. Нація — історична спільність людей, що складається у процесі формування спільності території, економічних зв’язків, мови, етнічних особливостей культури та характеру. Наука — сфера людської діяльності, функція якої — вироблення і теоретична систематизація знань про дійсність; включає як діяльність по одержанню нового знання, так і її результат — суму знань, що лежать в основі наукової картини світу; позначення окремих галузей наукового знання. Безпосередні цілі — опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності на основі законів, що відкриваються наукою. Система науки умовно поділяється на природні, суспільні, гуманітарні і технічні науки. Неолітична революція — перехід людства від привласнюючого господарства (збиральництво, полювання, рибальство) до відтворюючого (землеробство, скотарство). Нова Січ — соціально-політична та військова організація запорізьких козаків на р. Підпільна у 1734–1775 роках. Об’єктивності принцип — науковий принцип, який зобов’язує розглядати історичні явища і події у всій їх складності, багатогранності й суперечливості, з урахуванням усієї сукупності позитивних і негативних сторін їх змісту, незалежно від того, чи подобаються вони дослідникові чи ні. Олешківська Січ — соціально-політична та військова організа-ція запорізьких козаків на Дніпрі у 1711-1734 роках. Олігархія (грец. оligarchia — влада небагатьох) — політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Термін було запроваджено Платоном і Арістотелем у V–IV ст. до н. е. для позначення однієї з найгірших, на їхню думку, форм правління, коли «владарюють багаті, а бідні не беруть участі у правлінні». Розрізняють О. аристократичну і фінансову.

740


Опозиція (лат. орроsitio — протиставлення) — протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії; організація, партія, група, особа, які виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи в цілому. Освіта — цілеспрямований процес навчання і виховання в інтересах особистості, суспільства і держави. Веде до оволодіння цінностями культури і морально-емоційного відношення до світу, досвідом професійної і творчої діяльності, що зберігають і розвивають духовні і матеріальні досягнення людства. Охлократія (грец. ochlos — натовп і сratos — влада) — домінування в політичному житті суспільства впливу натовпу, юрби, один із способів здійснення політичної влади, що суттєво доповнює кризові політичні режими. Памфлет (ст.-фр. pamphilet < лат. Pamphilus назва комедії ХІІ ст., дана від грец. імені) — злободенна гостра сатирична робота переважно політичного характеру, спрямована проти чогось або когось. Плюралізм — ідейно-регулятивний принцип суспільно-політичного та соціального розвитку, що базується на існуванні декількох (чи багатьох) незалежних начал політичних знань і розуміння буття; система влади, що ґрунтується на взаємодії та протидії політичних партій та громадсько-політичних організацій. Політична система — сукупність державних і недержавних соціально-політичних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулювання політичних процесів, відносини між соціальними групами, націями, державами та забезпечують політичну стабільність і прогресивний розвиток. Популізм — схильність політиків домагатися визнання їхньої громадської діяльності, популярності, вдаючись до простих, прийнятних для населення аргументів та пропозицій, уникаючи непопулярних, але необхідних заходів щодо розв’язання суспільних проблем. Правова держава — тип держави, в основі якої — верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина і держави. Прагматизм — теорія і практика, основою яких є визнання досягнення поставленої мети (нерідко за будь-яку ціну) головним критерієм результативності діяльності. 741


Приватизація — процес перетворення будь-якої форми власності (державної, колективної, особистої тощо) на приватну; передання частини державної власності в будь-яку іншу недержавну власність трансформація державних підприємств та організацій в акціонерні, колективні, кооперативні, приватні тощо. Протекціонізм — економічна політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції та на розширення зовнішніх ринків. Протекціонізм, як правило, реалізується через митну політику. Радикал — прихиль¬ник крайніх, рішучих дій, поглядів. Радимичі — союз східнослов’янських племен межиріччя верхнього Дніпра і Десни. У ХІІ ст. велика частина території в Чернігівській, північна частина — у Смоленській землях. Революція — докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового; докорінний переворот у житті суспільства, який приводить до ліквідації віджилого суспільного ладу й утвердження нового. Реєстрові козаки — частина українських козаків, узятих урядом Речі Посполитої на військову службу і внесених в особливий список (реєстр). Республіка — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом. Референдум — спосіб прийняття законів та інших рішень з найважливіших питань суспільного життя прямим волевиявленням громадян через усенародне голосування. Романтизм (франц. romantisme, від лат. romanus — римський) — світоглядно-філософська позиція та літературний й художній рух, який виник в кінці XVIII — на початку XIX ст. Р. протиставив утилітаризму (утилітаризм — принцип поведінки, що підпорядковує всі вчинки людей матеріальній вигоді, задоволенню вузькокорисливих інтересів, а також принцип оцінки всіх явищ тільки з точки зору їх корисності, вигоди, можливості бути засобом для досягнення якоїсь мети) й нівелюванню особистості, «бездушній розсудливості» раціоналістичного просвітництва культ почуттів 742


й творчого екстазу, індивідуалізм, спрямованість до безмежної свободи, жадобу вдосконалення та оновлення, пафос особистої та громадянської незалежності. Характерним для Р. є зацікавленість внутрішнім світом людини, емоційність, релігійність переживань, естетизм, інтуїтивізм, символізм, містичний культ природи, визнання права кожного вірити в те, у що він вірить, бути щасливим на свій лад, підвищений інтерес до національної історії й культури, певна ідеалізація та міфологізація останніх, загострення уваги на ідеї нації, «народній душі», «духу народу» та інше. Сейм — станово-представницький орган за доби феодалізму в Чехії, Польсько-литовській державі; верховний орган державної влади і законодавчий орган Польщі. Сепаратизм — рух за територіальне відокремлення тієї чи іншої частини держави з метою створення нового державного утворення або надан¬ня певній частині держави автономії за національними, релігійними чи мовними ознаками. Система багатопартійна — цілісне утворення, що формується всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв’язків між політичними партіями, які відрізняються програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою. С. б. є одним із критеріїв розвинутої політичної системи суспільства та її атрибутів; існує лише в демократичних країнах із чітким правовим регулюванням соціально-політичного життя та наявністю громадянського суспільства. Сіверяни — східнослов’янське плем’я (союз племен), що займало область дніпровського Лівобережжя. Наприкінці VI–VII ст. разом з полянами та іншими племенами утворили ранньодержавне об’єднання на Східній Наддніпрянщині. У VIII ст. разом із в’ятичами та радими-чами опинилися під владою хозарів. Внаслідок війни князя Олега з хозарами у 884 р. частина земель сіверян увійшла до складу Київської Русі. Останній раз згадуються у літописі під 1024 р. Слобідська Україна (Слобожанщина) — історико-географічна область у північно-східній частині України, що охоплює територію Харківської, Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також південно-східну частину Воронезької, південь Курської, більшість Бєлгородської областей Росії. 743


Система однопартійна — неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї політичної партії. Існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах. На сучасному етапі поширена в постколоніальних країнах, де поки що не сформувалися сучасна розвинута соціальна структура і відповідний їй політичний плюралізм. Смерд — селянин (у Давній Росії), який належав до селянської общини й отримував від князя землю, сплачуючи йому данину. Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; на відміну від комуністичної течії, соціал-демократія принципово стоїть на демократично-реформистському шляху суспільних перетворень. Соціалізм — вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості. Суверенітет (франц. souverainete — верховна влада) — незалежне від будь-яких сил, обставин і осіб верховенство; незалежність держави у зовнішніх і внутрішніх справах. Теологія (грец. theos — бог + logos) – систематичний виклад віровчення. Тиверці — східнослов'янське плем'я (союз племен), що займало територію між Дністром і Дунаєм. Починаючи з Х ст., входять до складу Київської Русі. З середини Х ст. їх землі постійно зазнають нападів печенігів та половців, унаслідок чого тиверці поступово змішуються з іншими слов'янськими племенами. В XII– XIII ст. входили до складу Галицького князівства. Пізніше нащадки розчинилися в населенні Молдови. Тисяцький — начальник гарнізону, так званої тисячі, що поділялася на сотні. Тіун — найближчий помічник посадника або волостеля. Томаківська Січ — соціально-політична та військова організація запорізьких козаків на Дніпрі на острові Томаківка з 1560-х – 1593 р.

744


Тоталітаризм — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов’язковою ідеологією. Узурпація — насильницьке, протизаконне захоплення влади або присвоєння чужих прав на щось, чужих повноважень. Українізація — офіційна політика партійно-державних органів УРСР у 20-ті і на початку 30-х років XX ст., яка зводилась до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов’язкового вживання української мови в установах, зміцнення позицій української школи, культури, науки, до залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апаратах. Уличі — союз східно-слов'янських племен у Нижньому Подніпров’ї, Побужжі і на узбережжі Чорного моря. У сер. Х ст. — у складі Давньоруської держави. Унітарна держава — єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення. Фашизм (італ. fascismo — пучок, в’язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму. Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення — суб’єкти федерації. Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням. Харизма (грец. charisma — божественний дар, милість) – особлива обдарованість особистості в інтелектуальному, духовному або якомусь іншому відношенні. Холоп — підневільна особа, близька за суспільним становищем до раба; пізніше — двірський слуга, кріпак. Хроніка (грец. chronika, від chronos — час) — запис історичних подій у хронологічній послідовності, один з основних видів середньовічного історичного твору (літописи Київської Русі). Християнство (від грец. Christos — Месія, Спаситель, Помазаник) — одна з трьох світових релігій (поряд з буддизмом та ісла745


мом), яка виникла в середині I ст. н.е. у східній частині Римської імперії як ідеологія протесту проти соціального і національного гноблення і надії на порятунок («спасіння») від нього, що покладалась на прихід Месії (з давньоєвр. «Машіах» — Спаситель). Головне в християнстві — вчення про Боголюдину Ісуса Христа Сина Божого, який був посланий Богом-Отцем на землю для прийняття страждань і смерті задля спокутування людей від прабатьківського гріха (непослуху, порушення Божої заповіді Адамом і Євою стосовно заборони їсти плоди з Дерева Пізнання). Після смерті Христос воскрес і вознісся на небо, відкривши тим самим можливість воскресіння всіх людей, які рівні перед Богом, незалежно від національності, статі, соціального положення тощо. В майбутньому відбудеться друге пришестя Христа для суду над всіма людьми (живими і мертвими, що воскреснуть). Централізація — політичний процес, на основі якого формується централізм як управлінська політична система з властивими їй вертикальною структурою та субординацією, концентрацією влади в єдиному центрі. Чортомлицька Січ (Стара Січ) — Запорозька Січ, що існувала наприкінці XVI — на початку XVIII ст. на о. Чортомлик (Базавлук) при впаданні в Дніпро притоки Чортомлик поблизу теперішнього с. Капулівка Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл. Заснована в 1652 р. У травні 1709 р. зруйнована царськими військами. Челядь — раби, полонені, які знаходилися під владою хазяїна, зовсім безправні особи. Шляхта — світські дрібні та середні феодали у країнах Центральної Європи (Польща, Литва, Україна та ін.). Шовінізм (походить від прізвища капрала наполеонівської армії Н. Шовена) — агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації; схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

746


ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК Андріївський Панас (1878–1955) Андропов Юрій (1914–1984) Антонеску Йон (1882–1946) Антонович Дмитро (1877–1945) Антонов-Овсієнко Володимир (1883–1938) Апанович Олена (1919–2000) Апостол Данило Павлович(1727–1734) Артем (Сергеев) Федір Ауссем Володимир (1879–1936) Бажан Микола (1904–1983) Балицький Всеволод (1892–1937) Бандера Степан (1909–1959) Баран Степан (1879–1953) Барановський Христофор (1874–1941) Бердник Олесь (1927–2003) Бескид Антон (1855–1933) Бізанц Альфред (1890–1949) Богомолець Олександр (1881–1946) Брайчевський Михайло (1924–2001) Брюховецький Іван (1665–1668) Бурмистенко Михайло (1902–1941) Буценко Панас (1889–1965) Василенко Микола (1866–1935) Ватутін Микола (1901–1944) Вернадський Володимир (1863–1945) Виговський Іван Остапович (1657–1664) Винниченко Володимир (1880–1951) Витвицький Степан (1884–1965) 747


Владимиров (Шейнфінкель) Мирон (1879–1925) Володимир (1925–1995) Волошин Августин (1874–1945) Ворошилов Климент (1881–1969) Врангель Петро (1878–1928) Герасименко Василь (1900–1961) Гербель Сергій (1856) Глушков Віктор (1923–1982) Голубович Всеволод (1885–1939) Гончар Олесь (1918–1995) Горська Алла (1929–1970) Григоренко Петро (1907–1987) Гризодубова Валентина (1910 р.) Гринько Григорій (1890–1938) Грушевський Михайло (1866–1934) Донцов Дмитро (1883–1973) Дорошенко Дмитро (1882–1951) Дорошенко Петро (1665–1676) Єременко Андрій (1892–1970) Єфремов Сергій (1876–1939) Жуков Гаврило (1899–1957) Засядько Олександр (1910–1963) Затонський Володимир (1888–1938) Зінов'єв ( Радомисльський) Григорій (1883–1936) Іванов Андрій (1888–1927) Ізотов Микита (1902–1951) Каганович Лазар (1893–1991) Кальченко Никифор (1906–1989) Карлсон Карл (1888–1938) Квірінг Емануїл (1888–1937) Керенський Олександр (1881–1970) Кириченко Олексій (1908–1975) Клименко Іван (1891–1937) Ковалевський Микола (1892–1957) Ковпак Сидір (1887–1967)

748


Кон Фелікс (1864–1941) Конєв Іван (1897–1973) Коновалець Євген (1891–1938) Корнієць Леонід (1901–1969) Корнюшин Федір (1893–1940) Корольов Сергій (1907–1966) Коротченко Дем'ян (1894–1969) Косіор Станіслав (1889–1939) Котовський Григорій (1881–1925) Коцюбинський Юрій (1896–1938) Кравс Антін (1871–1945) Крижанівський Федір (1878–1938) Кубійович Володимир (1900–1985) Леплевський Ізраїль (1894–1938) Липківський Василь (1864–1937) Лисенко Трохим (1898–1976) Лотоцький Олександр (1870–1939) Любачівський Мирослав (1914–2000) Любченко Панас (1897–1937) Мазепа Іван (1687–1709) Мазепа Ісаак (1884–1952) Малиновський Родіон (1898–1967) Мануїльський Дмитро (1883–1959) Манцев Василь (1889–1938) Мартос Борис Махно Нестор (1888–1934) Мельник Андрій (1890–1964) Міхновський Микола (1873–1924) Могогрішний Іван (1668–1672) Молотов В'ячеслав (1890–1986) Мстислав (1898–1993) Наумов Михайло (1908–1974) Некрасов Віктор (1911–1987) Омелянович-Павленко Михайло (1887–1952) Орлик Пилип (1709–1741)

749


Паліїв Дмитро (1896–1944) Палладін Олександр (1885–1972) Пархоменко Олександр (1886–1921) Петлюра Симон (1879–1939) Петровський Григорій (1878–1958) Петровський Микола (1894–1951) Петрушевич Євген (1863–1940) Підгорний Микола (1903–1983) Пілсудський Юзеф (1867–1935) Подвойський Микола (1880–1948) Полуботок Павло (1722–1724) Полоз (Полозов) Михайло (1890–1937) Порш Микола (1879–1944) Постишев Павло (1887–1939) П'ятаков Георгій (1890–1937) Раковський Християн (1873–1941) Рафес Мойсей (1883–1942) Рибалко Павло (1894–1948) Рильський Максим (1895–1964) Розумовський Кирило (1750–1764) Сабуров Олександр (1908–1974) Саврич Карл (1892–1937) Садовський Валентин (1886–1947) Самойлович Іван (1672–1687) Симоненко Василь (1935–1963) Сікорський Владислав (1881–1943) Скоропадський Іван (1709–1722) Скоропадський Павло (1918) Скрипник Микола (1872–1933) Сліпий Йосип (1892–1984) Сосюра Володимир (1897–1965) Стаханов Олексій (1906–1977) Стельмах Михайло (1912–1983) Стешенко Іван (1873–1918) Строкач Тимофій (1903–1963) Сціборський Микола (1897–1942)

750


Терещенко Михайло (1886–1956) Тимошенко Семен (1895–1970) Тихонов Микола (1905–1997) Троцький (Бронштейн) Лев (1879–1940) Туган-Барановський Михайло (1865–1919) Тулуб Зінаїда (1890–1964) Туряниця Іван (1901–1955) Тютюнник Юрій (1891–1929) Успенський Олександр (1902–1940) Федоров Олексій (1901–1989) Хвильовий Микола (1893–1933) Хмельницький Богдан (1648–1657) Хмельницький Юрій (1657; 1659–1663; 1677–1681) Христюк Павло (1890–1941) Хрущов Микита (1894–1971) Цегельський Лонгин (1875–1950) Цюрупа Олександр (1870–1928) Черняховський Іван (1906–1945) Чехівський Володимир (1876–1937) Чечель Микола (1891–1937) Чорновіл В’ячеслав (1937–1999) Чубар Влас (1891–1939) Шаповал Микита (1882–1932) Швець Федір (1881–1940) Шелест Петро (1908–1996) Шелухін Сергій (1864–1938) Шептицький Андрій (1865–1944) Шліхтер Олександр (1868–1940) Шульгин Олександр (1889–1960) Шумський Олександр (1890–1946) Шухевич Роман (1907–1950) Щербицький Володимир (1918–1990) Яковлев (Епштейн) Яків (1896–1938)

751


ЛІТЕРАТУРА 1. Андрущенко В. Л. Запорозька Січ як український феномен [Текст] / В. Л. Андрущенко, В. М. Федосов. — К., 1995. 2. Багалій Д. Нарис історії України [Текст] / Д. Багалій. — К., 1994. 3. Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953–1985 pp. [Текст] / В. Баран. — Львів, 1992. 4. Баран В. Україна 1950–1960 pp.: еволюція тоталітарної системи [Текст] / В. Баран. — К., 1996. 5. Баран В. Україна: новітня історія (1945–1991 pp.) [Текст] / В. Баран. — Львів, 2003. 6. Баран В. Походження слов’ян [Текст] / В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський. — К., 1991. 7. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953 [Текст] / І. Білас. — К., 1994. — Кн. 1–2. 8. Бойко О. Україна 1991–1995: тіні минулого чи контури майбутнього? [Текст] : нариси з новітньої історії / О. Бойко. — К., 1996. 9. Бойко О. Історія України у XX столітті (20–90-ті роки) [Текст] / О. Бойко. — Ніжин, 1994. 10. Бойко О. Історія України (запитання і відповіді) [Текст] / О. Бойко. — К., 1997. 11. Борисенко В. Курс української історії [Текст] / В. Борисенко. — К., 1997. 12. Брайчевський М. Вступ до історичної науки [Текст] / М. Брайчевський. — К., 1995. 13. Бульвінський А. Конотопська битва 1659 р. [Текст] / А. Бульвінський. — К.,2008. 14. Братко-Кутинський О. Феномен України [Текст] / О. БраткоКутинський О. — К., 1996.

752


15. Василенко В. Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка [Текст] / В. Василенко. — К. : Вид-во імені Олени Теліги, 2009. 16. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.) [Текст] / В. Верига. — Львів, 1996. 17. Верстюк В. Махновщина [Текст] / В. Верстюк. — К., 1992. 18. Верстюк В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення [Текст] : хронолог. довід. / В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба, В. Ф. Репринцев. — К., 1995. 19. Великий голод в Україні 1932–1933 років : свідчення очевидців для Комісії Конгресу США : [у 4-х т.] [Текст] / Вик. директор Комісії Джеймс Мейс. — К. : ВД «Києво-Могилян. акад.», 2008. — Т. 1. 20. Винокур О. Давня і середньовічна історія України [Текст] / О. Винокур, С. Трубчанінов. — К., 1996. 21. Гайдай Л. І. Історія України: персоналії, терміни, назви і поняття (1648–1917) [Текст] : навч. посіб.-коментар : [у 2 т.] / Л. І. Гайдай. — Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2008. — Т. 1 (А–Н). 22. Голобуцький В. Запорозьке козацтво [Текст] / В. Голобуцький. — К., 1994. 23. Голод 1921–1923 років в Україні [Текст] : зб. док. і мат. — К., 1993. 24. Голод в Україні 1946–1947 [Текст] : док. і мат. — К. : НьюЙорк, 1996. 25. Горський В. С. Історія української філософії [Текст] : навч. посіб. / В. С. Горський. — К., 1996. 26. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення [Текст] / С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр. — К., 1995. 27. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX–XX століття [Текст] / Я. Грицак. — К., 1996. 28. Грушевський М. Історія України-Руси [Текст] : [в 11-ти т.] / М. Грушевський. — К., 1991–1998. 29. Грушевский М. Очерк истории украинского народа [Текст] / М. Грушевский. — К., 1991. 30. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття [Текст] : нариси політ. історії / Т. Гунчак. — К., 1993. 753


31. Гуржій О. І. 100 великих постатей і подій України [Текст] / О. І. Гуржій. — К. : Арій, 2008. 32. Гуржій О. І. Деякі проблеми становлення купецького стану в Україні [Текст] / О. І. Гуржій. – К. : І-т історії України НАН України, 2004. 33. Давня історія України [Текст]. — К., 1994, 1995. — Кн. 1–2. 34. Давня історія України [Текст]. — К., 1997. 35. Даниленко В. Сталінізм на Україні (20–30-ті роки) [Текст] / В. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький. — К., 1991. 36. Довідник з історії України [Текст]. — К., 1993, 1995. — Т. 1–2. 37. Дорошенко Д. Нарис історії України [Текст] / Д. Дорошенко. — К., 1991. — Т. 1–2. 38. Жуковський А. Нарис історії України [Текст] / А. Жуковський, О. Субтельний. — Львів, 1993. 39. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України [Текст] / Л. Залізняк. — К., 1994. 40. Завальнюк О. М. Земства Поділля в добу української революції 1917–1920 рр. [Текст] / О. М. Завальнюк. — Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2009. 41. Єфименко О. Історія України та її народу [Текст] / О. Єфименко. — К., 1992. 42. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура [Текст] / Я. Ісаєвич. — Львів, 1996. 43. Історія України [Текст]. — Львів, 1996. 44. Історія України [Текст] : курс лекцій : [у 2 кн.]. — К., 1992. 45. Історія України [Текст] : навч. посіб. — К., 1997. 46. Історія України в особах IX–XVIII ст. [Текст]. — К., 1993. 47. Історія України в особах XIX–XX ст. [Текст]. — К., 1995. 48. Історія українського війська [Текст]. — Львів, 1992, 1996. — Т. 1–2. 49. Історія української культури [Текст]. — К., 1994. 50. Історія української культури [Текст] : [у 5-ти т.]. — К., 2003. — Т. 1–3. 51. Історія української літератури XX століття [Текст]. — К., 1993. — Кн. 1.

754


52. Казьмирчук Г. Д. Історична бібліографія [Текст] : курс лекцій і метод. матеріалів для студ. іст. ф-ту / Г. Д. Казьмирчук ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — 2-е випр. і доп. вид. — К. : Логос, 2007. 53. Казьмирчук Г. Д. Декабристознавство на межі ХХ–ХХІ ст. [Текст] / Г. Д. Казьмирчук // Істор. журнал. — 2004. — № 8. — С. 68–75. 54. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 — 80-х років [Текст] / Г. Касьянов. — К., 1995. 55. Карпатська Україна (1938–1939) [Текст] : зб. архівних док. і матеріалів / упоряд.: М. Делеган, С. Вискварко. — Ужгород : Карпати, 2009. 56. Каталог метричних книг державного архіву Волинської області (1600–1933) [Текст] : спец. довід. — Луцьк : Надстир’я, 2008. 57. Когут 3. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760–1830) [Текст] / З. Когут. — К., 1996. 58. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор [Текст] / Р. Конквест. — К., 1993. 59. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні [Текст] / В. Косик. — Париж ; Нью-Йорк-Львів, 1993. 60. Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава [Текст] / М. Котляр. — К., 1996. 61. Котляр М. Довідник з історії України [Текст] / М. Котляр, С. Кульчицький. — К., 1996. 62. Кривошия В Українська козацька старшина [Текст] / В. Кривошия. — К., 2008. — Ч. 3., кн. 2 : Військове товариство. 63. Крип’якевич І. Історія України [Текст] / І. Крип'якевич. — Львів, 1992. 64. Кул