Issuu on Google+

Віктор ГАРАЩЕНКО

Тиха музика слів... Спогади

1


© Віктор Гаращенко

2


ЗМІСТ

Тиха музика слів

4

Творець духовної краси

11

Сон

19

Эпилог

25

3


"ТИХА МУЗИКА СЛІВ"

Відпадала над планетою світова війна... Тихо знявся і полинув над сивою землею нечуваний за скорботою величний "Реквієм"... Щоб зупинити і знешкодити страхітливий поступ монстра, народи світу у смертельній борні забили ненажерливу пастку чудовиська тілами десятків мільйонів солдат, трупами мільйонів цивільних людей - загиблих, знищених, спалених; загасили спопеляюче полум’я його страшного дихання ріками гарячої крові і гірких сліз, засліпили його пекельні очі прокляттям і жагучою ненавистю мільйонів скалічених і живих!.. Вжахнулися боги на небі з чорних руїн колись квітучої землі, від страждань і горя людського і, щоб спасти і відродити життя надіслали на її понівечене лоно прекрасного благословенного юнака за найменням - Мир! О! Ні боги всіх народів, ні самі знесилені народи не чекали, які бурхливі, пишноквітні весни принесе не землю цей довгочеканний дорогий Мир! Які безмежно високі лазурові небеса, яке сяюче святкове сонце із безмежжям золотих ласкавих променів! Яку нестримну жагу відродження і дивовижну жадобу життя! Яку радісну повінь людських сил, новітніх чуттів, емоцій, надій на нове щастя і любов на мирній землі! "Мы вернем себе назад каждый дом и каждый Сад, Каждый кустик у дороги,над которым выл снаряд!" (1945р.) 3 такими сповнюючими серце чуттями повертався додому навесні 1946 року Один з мільйонів волею неба залишений "в живих" із повоєнного прекрасного Відня у вщент зруйнований красень Київ - солдат Батьківщини, молодий лейтенант медичної служби, музикант... Ігор Шамо - військовий фельдшер медсанбату Першого Українського фронту пройшов шляхами війни від Волги до Берліна. "Все світле, пов’язане з музикою,беріг глибоко в собі і тільки несамовито бажав перемоги, боровся за той щасливий день, коли зможе нарешті повернутися до справи, що стане головною в житті! " (Т.Невєнчана) І цей день прийшов! Настала незабутня Весна Перемоги! І він повернувся до рідного Києва... Повернувся із бойовим соратником і другом - дружиною і любов’ю... сповнений молодого щастя і п’янких надій, жадоби жити, вчитись, працювати в улюбленому мистецтві, яке ввижалося буяючим квітучим садом... Творити Прекрасне заради нового життя, що кипіло навкруг! 4


"Нехай же сад всесвітній устає Там, де ридала мати на руїні!" М.Рильський Того ж літа, за рекомендацією і благословенням Л.М.Ревуцького, який знав здібного випускника Центральної музичної школи ще до війни, абітурієнт Шамо успішно складає іспити до Київської консерваторії. Його прийнято в клас видатних митців Л.Ревуцького і Б.Лятошинського. До професійних таємниць великої музики його залучали відомі композитори і педагоги П.Козицький, М.Скорульський, М.Вілінський, М.Гозенпуд, А.Коломієць та інші. Настали роки навчання, впертої праці, роздумів, пошуків, відкриттів, художнього збагачення, творчого становлення... Він серцем і душею поринув у цей замріяний світ, у хвилюючий вир творення! І в ці напівголодні повоєнні роки він був воістину щасливий! Радість мирного буття і праці все голосніше видзвонювала сонячними солоспівами у поетичному серці музиканта. І які ж то бурхливі пишноквітні весни приніс із собою отой дорогий довгоочікуваний Мир! Так, то була незабутня пора Весни його життя!.. "А розквітлому щастю,здається, немає кінця!" "Фронтовики" ( Шамо-Луценко) На початку 1947 року у молодого подружжя Шамо народився первісток їхнього щастя син Юрій.

... Але раніш до того… ще коли йшла війна... В ранкових сутінках 25 жовтня 1943 року із першими саперними підрозділами "наших, червоних!" ми з мамою повз темної громади зрушеного залізничного мосту "форсували" Дніпро і вийшли на правий берег! Без жодного пострілу... Тиша... і далі тиша!? Невже?.. так... Німці покинули Дніпропетровськ! Рідний дім пустий, але цілий!.. Мама плаче і цілує дитяче платтячко на 3-х літній вік... Значить, три роки були живі!.. бабуся і тітка з сестричкою, де зараз?!.. Потім повернулися... Сестричка не йде до мами, плаче - чужа тьотя! Я у шість років пішов до школи. І ще два роки малював У класній газеті червонозорих "ястребків" і клятих "месерів" у шлейфах диму, наші "Т-34" із Сталіним на всіх прапорах!.. І ще три роки бігав за офіцерами у золотих погонах - задивлявся у вічі... Хоч одержали вже друге повідомлення з військкомату – "пропав без вісті"... Та я все одно шукав батька... І він прийшов! Живий!.. У 1946 році, із Севастополя. Аби він "справно" служив у військах НКВС, його справно повідомляли, що сім’я загинула в окупації... 5


“Біжить хлопчисько, біжить крізь весни, Не зна хлопчисько, що росте на серці… Камінь сонця, камінь сонця, Камінь голубий, камінь голубий.” І. Шамо - О. Коломієць, 1965 р. … Отже, тієї нелегкої післявоєнної пори десь у розореному війною промисловому гіганті, колись прекрасному місті на мальовничих пагорбах Дніпра.

Моє босоноге повоєнне дитинство – як і мільйонів дітлахів-голодранців, що війна полишила живими… Скрута, злидні, без батька, змучена мама, сестричка, що плаче з голоду… Їжа – мамалига, буряк, гарбуз, склянка молока від сімейної рятівниці кози Марти, обмаль хліба по картках… І все ж ми – щасливі! (?!). Так, бо ми живі з мамою! Бо прийшли "наші" в 1943 році і прогнали ворога! І ми бігаємо як на крилах, граємо у війну, б’ємо "німців" з других вулиць… ми ж патріоти! У нас бо – знов "щасливе дитинство"! У школі, на новорічному запрошенні 1945 року (зберігаю) – так і написано: "Спасибо великому Сталину за наше счастливое детство!" Партія знає і каже в газетах, по радіо, як нам бути, що відчувати і хто ми є… (Тепер очі вилазять на лоба з шоку, з подиву! "Щасливе дитинство" у війну! Який жахливий цинізм!.. Боже, де ж були твої очі? І чи ти сам був тоді?!). Але ж про "того" худенького хлопчика… Звідки, де, коли дитяче серце вразила та фатальна бацила великої Музики, на яку хворію все життя? Адже не було в нашому дитинстві Арини Родіонівни, ні благородних ліцеїв, ані того, хто б нас "благословив"… Ми виростали зграйками "попід тином"… Та тепер достеменно відомо – Пісня! Народна масова пісня є мої "перші університети"! …"Сама буду поливати дрібною сльозою…", - співає мама за шиттям. - Не треба, мамо, не плач! Я буду тобі помагати поливати огірочки, - благаю я, - не співай цієї пісні…" (Не вражайте серденька мого", - Л. Українка). … Чисельна рідня, збираючись по святах до бабусі, молодо виспівує: "Кони сытые бьют копытами – встретим мы по-сталински врага!". Хочеться схопити шаблю і кинутись на ворога, на німців!.. - Але ж у них "Тигри", "Мессери"! – думаю, - а ми що ж на конях!?...

6


… Спекотної літньої пори по вулиці проходять рішучі полки засмаглої піхоти. У хмарах куряви на марші злітає могутній чоловічий спів: "Украина золотая, Белоруссия родная – наше счастье молодое…" Діти з усіх дворів, як горобці, стрімголов обсипають запилені паркани з колючого дроту. Потім біжимо услід, тупцюємо в строю, затято доспівуючи: "… мы стальными штыками оградим!". І так героїчно екскортуємо нашу піхоту аж до кінця вулиці, а потім – назад, бо там другі "червоні" – всі "чапаєви з пєтьками" – можуть нас побити, як "німців"!.. Всі воюють! Ще йде війна!.. І полки йдуть на фронт, їх уб’ють, але ми все одно переможемо! Бо "Наше дело правое – мы победим!" – говорить щодня Совінформбюро і диктор Левітан по радіо… О! Це радіо! Радіоточка, "репродуктор" – це центр життя! Це голос великої Вітчизни, що в смертельній борні! Це – наші чуття, надії, мислі… Радіо каже, що нам діяти, де, що, коли і хто ми є… Це магічне чорне коло картонного рупору з пробитою діркою – наш домашній вівтар: мама плаче й радіє перед ним, а бабуся Ксеня – молиться… Від німців ми закопали в саду найдорожче – віконні рами, швейну машинку і репродуктор. Він "діждався" повернення "наших" і знов зайняв своє чільне місце в хаті, в родині. О! Це радіо! Саме з нього я вперше пригубив того чарівливого трунку "серйозної" музики – мис фонічної, оперної… Казкової краси музика Глінки з "Руслана", симфонії Чайковського, Бетховена, Дворжака… Юнацьке уявлення вразив войовничий мотив з козацької вольниці - "Закувала та сива зозуля…" (Дитяча пам'ять вже закарбувала таку картину мужньої рішучості! – коли полки піхоти йшли на станцію… на війну, а ми бігли, проводжаючи їх…) Це відлуння тої народної героїки, що співали мої родичі про Дорошенка і "військо запорізьке", про "необачного" Сагайдачного, про козака, що "несуть, а кінь головоньку клонить…". Вже й п’ятдесяті роки. Закінчив школу. Вчуся в інституті на інженера залізничного транспорту і – самотужки – грати на скрипці і фортепіано. Я захоплений організатор художньої самодіяльності. Граю в студентському естрадному і симфонічному оркестрах; видаю факультетську стінгазету, де ганьблю паліїв нової світової війни – американців. А ще залюбки бігаю на симфонічні вечори до філармонії і завмираю в нових чарівничих світах музики! Та головне ж то – навчання! Треба виконувати і здавати суворим професорам численні завдання і курсові роботи, проекти, лабораторні роботи, заліки. Додому повертаюся запізно, а ранком – знову геть побіг із сумкою конспектів, аркушів креслень і скрипкою… А н��дворі – вирує наступна весна! 7


Ах, яку ж то бурхливу, пишно квітну весну знову приніс на мирну землю цей дорогий, довгоочікуваний Мир! І радіо невгамовно сповіщає народ-переможець про нові подвиги на фронтах мирного будівництва і боротьби за мир у всьому світі!.. По радіо – гучні марші, радісні пісні!.. Та одного недільного ранку завмираю біля "домашнього вівтаря"… І знов з Києва лунає та дивна пісня, що невдовзі полонила мене! Ніжна, переливчаста мелодія була ніби мелодія була ніби знайома, ніби бриніла раніш в душі. Співав знайомий баритон, сповнений теплого, любовного чуття: "Ти світи, моя зоря, зоре ясная!.." І слова ж то – щирі, ласкаві! Озираюсь, щоб не вгледіла мама ще одне "нове захоплення", принишк до репродуктора. Прозорий наспів легкою хвилею арпеджіо зринав угору, сповнював серце солодким щемом і також легко відпливав, ніби прозора дніпрова хвилечка, зринувши на теплий пісок, відринала, розсипаючись міріадою сонячних перлинок! Нова пісня була "про мене", полонила і збуджувала уяву… З мелодійного коливання випливали її прекрасні, як джерельні озерця, задумані очі і з довгим сумом вдивлялись в мою душу; неквапливо змахували густі вії, немов бархатні крильця метелика махаона… грудним тембром жебонів її голос, мелодійний і солодкий, немов струмок холодної вологи з криниць в нашій балці, де ми брали питну воду… О, що за диво-пісня! І як "вона мені багато говорила!" про таємне перше чуття… Ніби п’янкі білопінні весни, ніби сама велика Музика, без якої я вже не міг жити далі!.. Та згодом ще одна пісня по радіо привабила мене знайомою ліричністю: мелодія, починаючись з верхньої ноти, спадала щирим зітханням, сповіддю в коханні. "В сад вишневий стежка пролягла,.." – виводив теплим віолончельним тембром Сашко Таранець і ніжними українськими словами змальовував наш вишневий сад, де по веснах любима нами бабусина черешня вбиралась у пишні віночки духмяних квітів… Знову ніби з ранкового серпанку випливало її обличчя із задуманими очима: "Розцвіла в моїй душі любов, як весна…", - співав Сашко про мою любов, що саме так і розцвітала!.. Я був в зачаруванні!.. Дивний композитор! Він хвилював мене, викликав чуття вдячності і дружньої симпатії. Як же я зрадів, коли узнав, що автор і цієї, другої, пісні – композитор Ігор Шамо! Де він там, в далекому Києві, який він? Певно, що молодий, красивий і з добрими очима! А автор ніжних слів, що зливались з музикою, ніби випромінюючи її, теж має бути добрим, ласкавим і, певне ж, з "голубими очима"!.. Де ви, мої пісенні добродії? Я ваш шанувальник і друг!.. Ви ж бо залучили до співпраці "нашого Таранця", що так закохано виконує Ваші пісні, як і знамениту "Рідна мати моя…". Недарма ж я вподобав Сашин голос, ще коли ходив на концерти в музучилище, де він вчився опісля війни… (Потім Олександр Таранець стане одним з моїх колег, 8


добрим приятелем в Києві, улюбленцем народу, відомим у світі Народним артистом України). "Розцвіла в моїй душі любов, Як весна серед густих дібров, Розцвіла моя любов! З нею треба все життя пройти, З нею треба щастя берегти. Наше щастя берегти." Шамо-Луценко

***

Не забув мій шановний гість і поцікавитись справами в моєму хорі хлопчиків, що при школі Музично-хорового товариства на Березняках. Я з приємністю повідомив, що прикрасою репертуару хору "Орлятко" стала його нова, щойно нам подарована "Балада про сурмачів". Співаємо твір в оригіналі-фа-мінор та ще й на три голоси! Розказував авторові, як діти гостро відчувають зміст і музичний образ пісні. Якими вогниками займаються оченята хлопчаків при перших же римованих акордах вступу, що імітують гук шаленої атаки, цокіт копит, бойовий клич сурм і нестримний пал славетних кіннотників! З яким дитячим захватом вони виспівують пристрасні слова , удаючи себе відважними сурмачами, що скачуть попереду на гарячих конях і кличуть сурмами на звитяжний бій; а ще вони продовжують "славу перших сурмачів" і героїчні подвиги батьків! Трубы, трубы, В сорок пятом пели вы Победу! Трубы, трубы – Сберегли вас для отцов наши деды, А отцы для сыновей – Сберегли до наших дней!.. "

Які прекрасні, запальні слова – для образного дитячого світосприймання! Ця яскрава "хорова картинка" в емоційному виконанні юних артистів на вечорах в СШ № 191 завжди мали "блискучий успіх" і гарячий відгук у однокласників, 9


вчителів і розчулених батьків!.. Особливо, коли ще приносив на концерту взяту в оркестрі "коробочку" – ударний інструмент: він вдало імітував дзвінкий цокіт копит кінноти, що мчить у навальній атаці. Ігор Наумович щиро жалкував, що не мав змоги послухати свій новий опус у дитячому виконанні. Адже ж чи не про таких щирих виконавців із блискучими очима мріяв він, коли брався за цей романтичний текст, проймаючись емоціями героїчних часів, створюючи той єдиний, заповітний образ пристрасної летючої пісні про червоних кіннотників?! І, здається, ці ластів’ята, чи то "орлята" вдало відтворили його задум і донесли до слухача… Як же він вдячний їм і їх завзятому керівникові! Та особливо радів успіхам хору, приходив на всі концерти один непересічний слухач, батько співака Жені – яскраво фольклорний чорнявий красень із мальовничими козацькими вусами – загальновідомий Анатолій Сафонов, заслужений артист України, соліст, бас-профундо і прикраса Державного хору ім.. Г.Верьовки (І.Н., звісно ж, добре знав його). Ігор Наумович слухав його оповідь із неприхованим задоволенням, улещений визнанням своєї творчості у наймолодшого покоління музичних виконавців, у дітей, які не тільки, мов, квіти, вкрашають наше життя, а ще й "глаголять істину" в мистецтві!.. P.S. Подальший текст моїх нарисів-спогадів про І.Н.Шамо надруковано з деякими скороченнями у книзі про видатного митця України "Я з вами був і буду кожну мить", сю77-118. Видавництво "Гроно", Київ, 2006.

10


ТВОРЕЦЬ ДУХОВНОЇ КРАСИ

Відбуяла, віддзвеніла, відпалала несамовитим цвітінням вишневих садів на визволеній Україні перша повоєнна весна 1944 року. Дніпропетровськ – прекрасне місто трудівників на зелених пагорбах Дніпра – являв жахну картину, де справила свій шабаш люта Смерть! Чорні згарища, чорні руїни з каменю, зчорнілі люди в лахмітті, зголоднілі діти... В Європі ще гуде полум’я війни – Червона Армія добиває лютого ворога, ще загинуть тисячі наших бійців, ще в безвісті той заповітний день травня... Та сюди, на спопелілу землю, вже прийшов довгоочікуваний мир! Радісно насвічує сонце, зростає пишна зелень, голубіє небо, і в очах скалічених війною людей спалахують перші промінчики надій на відродження життя!.. Он вже відновлює свої рідні гнізда невгамовне птаство – лелеки і горлиці, шпаки і ластівки, дикі качки і гуси... І ще ген за таємничею габою майбуття ті омріяні світлі літа, коли на визволеній Полтавщині он той білявий хлопчик, що біга босоніж у подертих штанцях – той Іванків Шурась виросте, вийде “в люди” і напише пісню про надії, про повернення життя: “... через Україну, через нашу хату вже качки летять!” А я - Іванків Вітя, теж дитя війни, вже з цих заповітних часів, більше як через півстоліття... Пригадую, бабуся Ксеня взяла мене з собою у нашу балку, аби нарвати чебрецю у хату до свята Святої Трійці. В тій глибокій балці, в отих дірах, що чорніють в стрімчастих глиняних скелях, мама ховала нас із сестричкою-немовлям від снарядів, затикаючи подушками вхід. Тут і пройшло моє незабутнє дитинство – під бомбами, ув іграх “у війну” з моїми однолітками, те “щасливе дитинство”, яке вкрала війна, і за яке всі тодішні ЗМІ так ґречно дякували великому Сталіну! (Який страхітний цинізм!..) Збираємо з бабусею на теплих пагорбах запахущі кущики, скрізь сюрчать веселі коники, і гуде, “мов чорний мессер”, волохатий джміль – він теж збирає мед у товсте бурштинове пузико... Та раптом натрапляю на маленькі рожеві квіточки на тоненьких стеблинках.

11

Ой, глянь-но бабусю! Які дивні отут квіточки!.. Що це?..

А це, дитинко, Божії сльозки... Коли вмирає добра людина, то Боженька плаче! І де падають його сльози, виростають такі квіточки...


А за моїм татом Боженька теж плакав? (одержали “похоронку”). Давай пошукаймо татову квіточку!.. А дяді Михайла і Колі нема квіточок, бо їх ще німці не вбили...

Та цур тобі, дурнику, змовкни... не можна так казати !.. Ой, горенько моє...

Прости його, Господи! Спаси їх... Господи, помилуй...

Схилившись долу, гаряче молиться, потім мовчки тягне мене додому... Хочеться плакати, бо засмутив бабусю Ксеню, а я ж її дуже люблю! Вона на ніч молиться за своїх синів і за мого тата... Каже, що він живий...

***

Ми всі розуміли, що кожний їх новий твір – це “новий запуск”, що вони ніби знов “починають з нуля”! Що творчість, хоч захоплююча, та нелегка подорож в “екзотичні краї”; що вони створили цей “дивний світ” в муках пошуків, своєю художницькою уявою і волею, людськими чуттями, болем серця! Таким схвильованим другом і вдячним прихильником оркестру Радіо протягом багатьох років був і Олександр Іванович Білаш. І все сказане вище відлунювало в ньому і звучало для мене ще на вищій ноті, бо, хоч він був сильною і переконливою особистістю, та мав більш чуттєву і вразливу організацію душі, багатокольорове і витончено гостре сприймання дійсності як композитор – лірик, ��існяр і самобутній поет. Вся творча спадщина О. Білаша була записана на високому художньому рівні симфонічним, естрадно-симфонічним і народними оркестрами, хором, вокалістами і тріо бандуристок Українського радіо. В цьому відношенні його треба вважати щасливим; він був істинно “радійним композитором”, і ми шанували і пишалися цією плідною дружбою. Ми, редактори колективів, робили при організації записів все можливе, аби не ставити О. І. “бюрократичні перепони”, і завжди знаходили день-два для запису. І всякий запис нових творів Олександра Івановича я намагався добре підготувати організаційно і творчо: загодя контактував із вибраними нами співаками, із їх “начальством”, аби “відпустили на Радіо” на 2-3 дні; відстоював у ДЗЗ необхідних режисерів на запис; оркестри проводили коректурні репетиції нового нотного матеріалу, тощо. І кожен прихід композитора ставав для колективу пам’ятною подією, а для мене – маленьким святом душі поміж днів всіляких клопотів. Любив завжди дочекатись зустрічі з ним у дворі, на широких східцях під яблуневими вітами, радісно 12


вітаючись. Інколи навкруг нас створювався невеличкий натовп збуджених артистів – кожен хотів потиснути Олександру Івановичу теплу руку, сказати щось приємне. І “дорогий Сашко” розцвітав і теплів душею, приходячи в необхідну “творчу кондицію”. Вітався із солістами, звуковиками, обнімався з диригентом, музиканти ж стукали смичками по пюпітрах (хоча так вітали далеко не всіх!). І починалося дійство... пошуку істини!.. Шановний автор завмирав у кріслі, приречено слухаючи перші наспіви свого “немовля”, та стрімко підводився в паузі, спішив до диригента і благосно просив щось змінити в грі, щось “підкреслити”, дати гобою чи флейті яркіше висловитись, а тут – стишити акомпанемент чи валторни, чи ударні, а вже тут – всю увагу на соліста – бо в цій фразі чи емоційному акценті – дуже важливе зернятко драматургічного задуму. І так завжди... Та кожного разу щось друге, але всяк раз – емоційно, від пристрасного серця! Його голос молодшав, звучав тембристо і лагідно; голубі очі зволожувались і променилися радістю, як весняне небо, з натхнення і щирої подяки артистам! Лише його знаменита чуприна жила своїм життям – ще більш куйовджилась і палахкотіла у світлі ламп, викликаючи захват у студенток-скрипальок і заздрість лисих тромбоністів...

***

Народна мудрість споконвік стверджує, що щасливі шлюби укладаються на небесах. Та в середині 60-х років ХХ ст. Господь зажадав наблизити святе дійство до вимог сучасності і послав виконавців своєї волі на землю. І Божії Архангели вже скоро віднайщли в златоверхому Київ-граді, в Державній консерваторії напрочуд достойну молоду пару. Він – золоточубий та голубоокий красень-парубок, вона – юнка чарівливої української краси із великими сяючими очима і бровами, ніби ластівочі крила. Він студіював закони композиції музики, вона осягала таїни мистецтва міфічних Сирен – як зачаровувати серця людей мистецтвом співу. Він – студент-композитор Сашко Білаш, вона – вокалістка Лариса Остапенко. І невдовзі святі Архангели повінчали молоду пару, створивши щасливий шлюб саме на землі! Час показав, що сім’я О. Білаша як “творчий діполь” була достойна Божого благословення. Бо, крім подружнього щастя, в сім’ї панувала атмосфера великої духовної єдності і поваги, творчого порозуміння, взаємодопомоги і злагоди. Їм обом, молодим і талановитим, всміхалась муза Творчості! Він, натхненно працюючи, ставав відомим композитором; вона, солістка філармонії, ставала визначною співачкою української вокальної школи. В сімейному щасті, як в 13


ластівочому гніздечку, народилися і зростали дві доньки Оксана і Леся, які унаслідували благодатні гени, красу і трудолюбиву вдачу батьків. Сім’я О. Білаша, що уособлювала кращі риси нашого талановитого народу, ставала на крила успіху, ставала знаменитою! Тож тільки в такій сім’ї і мав змогу О. Білаш реалізувати себе як яскравий композитор і самобутній поет, одержавши згодом найвищі мистецькі звання і нагороди. Одне сказати – він став Героєм України! Співочим героєм Нації! За активну виконавську діяльність і майстерність, за внесок в розвиток національної культури Л. Остапенко була удостоєна звання Народної артистки України. Автор цих рядків з особливою теплотою ставиться до творчості співачки, яку вважає прикрасою нашого вокального мистецтва! Протягом багатьох років я – щасливий бранець у полоні краси її незрівняного меццо-сопрано. Самобутнє мистецтво Лариси Іванівни, як і нашої оперної диви Євгенії Мірошниченко, надихало мене і в труді, і в творчості. І я завдячую долі за зустріч з ними у житті. Плідно склалися взаємини співачки з Українським Радіо. Крім того, що співачка була першою виконавицею багатьох пісень О. Білаша, концертувала з ними, вона записала із нашим симфонічним оркестром чимало його творів. Так свого часу звучали в ефірі і стали широко відомими у її виконанні пісні О. Білаша на вірші Д. Павличка – “Балада безсмертя”, “Калина”, “Колискова” (з хором Радіо), “Пролітають літа”; “Днів щасливих не забуть” (слова Є. Гуцала), “Криниця мого дитинства” (Л. Забашти); “Мамині руки”, “Мамина сльоза”, “Сніговиця” на вірші М. Ткача; “Полон” (С. Яцун), “Осіння пісня” (Д. Луценка), “Каштани падають на брук” і інші. Поряд з Концертом № 2 для голосу з оркестром М. Жербіна співачка в останні роки записала прекрасної мелодійності і краси в звучанні її чаруючого меццо-сопрано Вокаліз для голосу з оркестром О. Білаша.

***

Погожого жовтневого дня знов іду уздовж знайомої річки в Осокорках, що в’ється, як смарагдовий вуж із голубими очима плесов, і заманює у степову далеч. Іду, притискаючи свого мольбертика, ледь помітною стежиною, “де трави похилі”, то знов виходжу на битий шлях. Чи вдасться сьогодні щось “створити для душі”?... Он та трійка велетнів-осокорів, що змалював і подарував Платонові. Назвав: “Дивляться тополі в небо голубе”... (Та чи усвідомили “люде”, яка то була незрівняна 14


вокальна перлиночка – сестри Байко?) Тополі вже жовкнуть, шепочуть мені мідяним листом і прощально здіймають чорні скалічені руки до рідного неба. А другий поет сказав ще закоханіше про небо України! “Цвітуть осінні тихі небеса...” Так і є!.. Он там лазурова емаль неба вже застигає з перших холодів, та вона іще “цвіте”, сяє, купаючись у золотавих променях Бабиного літа. І не дивно, що цей акварельний поетичний рядок “віднайшов” саме композитор, безмежно закоханий у дивоцвіт рідної природи! І в його чутливій душі “розцвіла” елегійна мелодія щемної емоційної насиченості та чарівливої прозорої легкості і злинула піснею в журавлині небеса, і запалала в душі усіх закоханих у красу! “У світ краси мене неси, моя любове світла!..” – додасть поет О. Білаш. Іду навмання піщаним шляхом, де “світяться обрії милі”, і бачу очі друзів, що пішли за ті обрії, бачу їхні лиця, чую притишені дорогі голоси... “Знову дороги лягли поміж нами, Знову любов, як веселочка чиста! Де ти, мій друже, проходиш полями?..” Це сповідь ніжного Андрія Малишка у храмі Дружби, це його світле мріяння про свого творчого друга, з яким “побратались у доброму ділі!..”, і з яким не разом у лагідну хвилину одкровення. Хто з численних друзів-поетів Платона Іларіоновича сказав більш зворушливо про дороге відлуння пережитих літ? А ніхто!.. (Хоча “дуель освідчення” між поетами була: Малишко-Рильський). І скажіть-но, хто із сучасних композиторів мовив про свого “собрата по перу”, про свого товариша-друга, що пішов, взагалі добрі слова визнання, слова значущості його творчості? (Довга пауза...). А от коли пішов з життя Платон Майборода, славетний вже не менш за “собрата по пісні для народу” Олександр Білаш не впорався із “станом душі“ і як композитор, і як поет, і присвятив світлій міні-реквієм пам’яті свого друга-вчителя: Відшумів, відболів, відспівав, Догорів, як із воску свіча. Голос свій Україні віддав, Як останню свитину з плеча... Ці рядки вже відлиті у бронзу в серцях мільйонів українців і в зоряних безоднях часу! Велике серце Олександра Івановича у своїй любові!.. 15


А чи знайдеться хто зараз з видатних друзів-поетів О. І. Білаша, аби створити щось подібне? Хіба що достойну “Аве Марію” по композитору-поету проспіває один поет – шановний Дмитро Васильович! Та час іде... І ми надіємось, що Божа благодать зійде і на видатного поета України.

***

Хоч як самовіддано і полюбляють шановні кияни природу улітку, та більшість з них, котрих нарекли почесним званням – “трудоголіки”, за щоденною метушнею на роботі не мають щастя спостерігати, як на Дніпрі “скресає лід”, і коли саме з боку Труханова остова на дніпровські пагорби надходить та хвилююча пора пробудження наших чуттів – Весна! Городяни узнають про прихід весни по тому, як реліктові бабусі в переходах на пл. Незалежності починають продавати тендітні букетики біло-синіх пролісків. Саме тоді треба напружити увесь могутній інтелект сильної статі і підтвердити свій високий статус в суспільстві, аби своєчасно зустріти і провести “на висоті” Міжнародний жіночий день 8-березня! Особливо мені з цією щорічною фатальною проблемою вдавало��ь справлятись, бо, вимальовуючи тижневий розклад роботи оркестру, я подумки відмічав “червоним” вже 6-те березня! Це день народження мого друга О. І. Білаша. І оскільки рядовий редактор на нашому Українському радіо не завжди в змозі надіслати букет троянд шановному композиторові, то “викручувався” – чи малюнком графіки із поздоровчим написом, ачи безвинним віршиком – аби зробити О. І. хоч яку приємність “для доброго настрою” у цей весняний День його свята. “Золотий нині день розцвіта у природі, Бо у Градизьку в весні – твій зір заяснів! Все земне ожива й знову радо нагоді Випивати тепло голубих променів...” і далі – “ні трохи сумняшеся” – чому і як Природа і “все земне” відмічають День народження. Особливо хочеться підкреслити знаковий успіх творів О. Білаша, записаних у складі творчого дуету Мокренко-Остапенко. Прекрасне темброве злиття голосів, тонка спорідненість відчуття краси і поезії в музиці і слові, найтепла сердечність і емоційна піднесеність виконання подарували нашому пісенному мистецтву чудові 16


зразки дуетного жанру. Музичні принади і неперевершене художнє виконання дуетів на вірші Д. Павличка “За літами” і “Як надійшла любов” (“Дзвенить у зорях небо чисте”) ставлять ці твори в один ряд з класичними дуетами української музики, любимими народом, такими як “Коли розлучаються двоє”, “Де ти бродиш, моя доле”, “Місяць на небі” та інші.

І неможливо переоцінити значення в творчості композитора О. Білаша діяльність такої особистості в нашому музично-виконавському мистецтві як Анатолій Мокренко. Про такого виконавця може мріяти будь-який автор. І Олександр Іванович був щасливий в тій творчій дружбі, високо цінував і щиро любив свого побратима по музиці і друга життя. За десятиліття моєї роботи в симфонічному оркестрі Радіо не було жодного співака так жагуче націленого на творчий пошук, який би з такою віддачею співав твори О. Білаша майже в кожному нашому концерті в Палаці “Україна” чи в філармонії, ачи в шефському концерті перед трудящими чи у військовому училищі. Тут же слід сказати, що і А. Мокренко не став би тим уславленим оперним співаком, улюбленцем народу, Народним артистом СРСР, якби не співдружність і щира людська дружба із видатними композиторами нашого часу – П. Майбородою, І. Шамо, О. Білашем, в творчості яких, як в сяйному кришталю, так рясно відбилась і райдужно променилась багатюща природа виконавця – яскраві вокальні данні, могутнє чуття і інтелект митця-художника, народна мудрість, гаряче серце патріота! Анатолій Юрійович виконував біля 40 пісень О. Білаша і в 30 з них був першим виконавцем і постановником образу. Багато пісень О. І., записаних з оркестром в Золотий фонд Радіо, зринули в простори ефіру України і світу на чудових крилах натхнення композитора і співака, стали уславленими в народі і прикрасили пісенну скарбницю нашої духовності.

Повертаючись подумки до початку нашої розмови – про сім’ю О. Білаша, скажу, що для мене завше будуть дорогими спогади про літа сумісної праці з цим творчим подружжям. І зараз, коли судилося згадувати про дорогу людину в минулому часі, з тепліючим серцем гортаю його “дарунки” із 1977 року – дев’ять поетичних збірочок. Дивуюся чесності і виваженості чуттів О. І. “в проявах” до свого молодого колеги з Радіо. 17


В перших збірочках – стримані нотатки “на пам’ять і добрі творчі взаємини”, далі – “одному з небагатьох, людині заліриченої душі, закоханій в дивоцвіт природи і мелодію слова – на творчу дружбу!” В останній збірочці – до свого 70-річчя – О.І. вже не стримується: “Дорогому В. І. – талановитому колезі і моєму доброзичливцю з великою симпатією... щиро, на многая лєта!” Шановна Лариса Іванівна на подарованій в 1979 р. своїй платівці (із Е. Пірадовою) теж пише в мажорі: “Моєму шановному В. І. – помічникові і опікуну – з подякою за спільну роботу, за всі ті записи, які відбулися на Радіо...” і т. д. Сприймаю зараз ці факсиміле як високу оцінку наших взаємин, дорогу для серця і пам’яті!

***

... Звідки ж до нас приходить ТВОРЕЦЬ ДУХОВНОЇ КРАСИ, творець Прекрасного, вінець Божественного дива життя – прекрасна Людина, Митець, Художник, Композитор, Поет – яким є ОЛЕКСАНДР БІЛАШ? Певне – з життя... з цього Вічного Життя, осяяного Вищим Розумом! ... І куди відходить Прекрасне? Прекрасна людина, митець... створивши незабутні художні образи, прикрасивши наше буття і збентеживши серце, створивши наш духовний світ? Певне – у вічність... у Вічну пам’ять!.. У неосяжне і загадкове небо людської пам’яті! Щоб зійти на ньому палаючою зіркою, зіркою нашої Любові! Щоб сяяти, світити нам вічно!.. І навіть тоді... і навіть... Та зорі світитимуть вічно! Бо вони – ПРЕКРАСНІ!!! Київ, грудень, 2003 р.

18


СОН

«Усе тече, та не усе минає на берегах Одвічної ріки…» Ліна Костенко Ну бывает же такое! Хоть и редко… Через 65 лет после Великой Победы! Душа, очевидно, живет независимо от тела и не ймет времени и пространства… Немолодому, в общем, человеку в «утренних грезах» привиделся сон из детства! Далекого, послевоенного… Не хотелось «выплывать» из очарования дорогих сердцу лет: не раскрывая глаз, досматривал черно-белую хронику, узнавал лица, глаза, голоса… свои ощущения… Школьный вечер в СШ № 79 г.Дн-ска 1944 года. Большой полутемный зал набит младшеклассниками с их учителями, пионервожатыми и пришлой дошкольной «малечей» со всех окрестных улиц, просочившейся в зал заранее и занявшей «оперативные высоты» на полу, на подоконниках! Публика – незабываемая! Бледная, исхудалая, тревожная, в темном застиранном барахле неведомого происхождения, вкусившая вдоволь страха и несчастий, полуинвалидская, искалеченная войной – самая уязвимая часть общества; но спаянная, увы, единой детской судьбой, шитой жестокими «черными нитками» 3-х летнего лихолетия «под немцами» и пришедшими теперь днями желанного, но разрушенного «вщент» мира – голодного, холодного, полусиротского и сиротского («детдомовцы»!), днями «бесхозного» уличного взросления и… с чувством постоянной тревоги за Маму! («Где, почему так долго нет с работы, а уже темно?»), за тот единый «огонек» их жизни, что хранит, согревает и любит, что милостиво оставил им в этой страшной бойне «всемогущий» Бог! И вот после выступления школьного оркестра (!) Народных инструментов (один баян, две мандолины и три гитары – одну истязал Ваш покорный слуга) на сцену с поклоном выходит красивая девочка Ира Золотковская в черных кудряшках и настоящей белой кофточке и поет знакомую песню «про папу с войны»: «Любимая, далекая, дочурка синеокая, 19


Нежно мишку укрой, вот окончится бой – Твой отец вернется домой…» Певица поет долго, проникновенно, повторяя припев «про папу», голосок дрожит… Первыми начинают плакать «синеокие дочурки» всех цветов радужных оболочек, ибо песенка – про «ихнего папу», затем и лихие пацаны растирают глаза грязными кулачками… Многие дети знают, что «ихнего папы» уже давно нет в живых… Наша любимая учительница Анна Пантелеевна, тайно плачет в платочек… Она год читала нам на классных собраниях и уроках мужества письма с фронта от своих двух сыновей. Последний раз читала, когда один сын уже погиб… А письмо только пришло! У нашей «общей мамы» было большое горе, и мы плакали всем классом, стоя вокруг нее на переменке, обняв ее… Мы неделю не шумели и не бегали по классу… Мы не заметили, когда А.П. поседела, она ходила в платке, как и многие девочки: в классах было холодно, была морозная зима… И где-то уже далеко все еще шла война, о которой говорило по репродуктору «Совинформбюро»… Слушали вечером всей семьей, затаив дыхание, – от голоса Левитана мне хотелось стоять по стойке «Смирно!». «Смерть немецко-фашистским захватчикам! Наше дело правое… Враг будет разбит!.. ». Все мы, босоногая детвора той поры, играя после школы в наши шумные игры, помогая дома, бегая стайками на Днепр искупаться через нашу «Alma mater» – любимую балку и станцию «Лоцманку» – были «детьми своего времени!» – жили всеми его бедами, событиями и взрослыми заботами. Но каждый верил, что его отец найдется, вернется с войны. Ну, не пишет пока, но придет: «Повоюет еще там, с немцами… и придет домой… Мой папа сильный!...» Все равно уже «всем фрицам и Гитлеру капут!..» К моим трем самым близким друзьям-соседям Жене, Славке и Вите отцы с фронта так и не вернулись: погибли «смертью храбрых» или «пропали без вести» по документам военкомата. Я был четвертым в этой образцово-показательной стайке послевоенных полусирот. Но каждому из нас были «приданы» еще маленькие братья-сестрички, за которыми нам, старшим-шестилетним!, надлежало «доглядать» весь день, пока наши молодые мамы, иссушаемые заботами, как прокормить детей, были на работе. 20


На все советские праздники мама как «семья погибшего» получала в Октябрьском военкомате (откуда папа уходил на фронт) спецпаек: кило серой муки, льняную скатерть, сахар-рафинад и «американские подарки» - две бесценные банки свиной тушенки. Мама клала по ложке жира как заправку в суп из всякой растительной бурды, и весь двор наполнялся аппетитным ароматом, терзающим наши голодные желудки. Вспоминая свою 4-х летнюю сестричку, все вижу ее мокрые глаза: постоянно болел животик от голода и гадкой для дитя пищи. Оказывается, царапины в детском сознании и на сердце не заживляются всю жизнь. Оказывается, «Все мы родом из детства!» Сейчас, за обедом из обильно нарезанного хлеба беру кусок поменьше (чтоб осталось «другим»). И тут же «компьютер выдает» из далеких лет исстрадавшуюся мысль… Придя со школы домой, тотчас сажусь на теплые ступени «ганку», ем и с сожалением доедаю «свою скибинку» черного клейкого хлеба, выданный бабушкой (мой паек по карточкам). Но еще хочется кушать! И снова гложет тоскливая мысль: «Ну неужели будет такое время, что я, как захочу, сразу буду кушать и второй кусочек! Но когда же?..» И до сих пор тягостно вспомнить тот драматический «сюрприз», что «я преподнес» маме по детской оплошности. Пошли мы гурьбой с пацанами «до трамвая в магазин по хліб», и я, заткнувши за пояс «штанців» самое дорогое – пачку хлебных карточек, их… потерял! Карточки на всю семью, да еще в начале месяца! Мама от отчаяния чуть «умом не тронулась!». Ибо мы «трохи не повмирали з голоду в мирний час!.. Прости, матусю, своє нерозумне дитя, що додав тобі такого лиха…» Благо, на ту беду у нас в сарае (где мы жили при немцах, ибо дом занимал «Люцвиг» с семьей, офицер СС), там проживала, не ведая бед, наша благодетельница и «оберіг», бородатая, с умными и добрыми глазами коза Марта; она ежедневно дарила своему неуемному проказнику козленку Борьке и моей сестре Жене банку целебного молока. И на меня, как на старшого, кроме школьной учебы, возлагалась ежедневная ответственная миссия по выпасу Марты и Борьки в нашей балке, чтобы она давала нам «молочко». Так что, полазать по местным огородам, попрыгать с круч в самой балке (где мы черпали из криниц воду для питья) и повоевать с «немцами» из соседней улицы почти не оставалось времени. Но ссадины и царапины домой приносил регулярно: мама все «боевые раны» лечила зеленкой…

21


Тем временем ненавистная и изнуряющая война с Германией продолжалась уже в далекой Европе. Открыв, наконец, Второй фронт, в войну вступили «доблестные» войска антигитлеровской коалиции. Уже пришел и 45-й год! Уже непобедимая Красная Армия под мудрым руководством великого Сталина громила фашистов в их логове – Берлине! Бабушка Ксения ежевечерне в своем темном углу сосредоточенно молится перед тусклой иконой с живым огоньком лампадки, прося Бога, чтобы Он уберег на войне ее сыновей – и Мишу, и Колю, и нашего папу Ваню! Сестренка, став рядом на коленки, водит ручкой и бормочет: «Гопади, сахани маво Папаську! Пазаиста, сахани Папаську…» И, о чудо с небеси! Всемилостливейший Бог наш и Заступник, не внявший мольбам во спасение миллионов жертв за 4 года войны («Он сам от войны той ослеп и оглох!» В.Г.), услыхал ангельские мольбы ребенка и матери-старухи! В 45-м году пришли домой и Миша (с Дальневосточного фронта), и красавецморяк из Севастополя – Коля с ранениями, двумя орденами «Отечественной войны» и звенящими медалями… Сходились старухи и молодые со всей улицы, целовали моих дядей и плакали на радостях!.. Коля в бескозырке и тельняшке к общему восторгу танцевал «Яблочко»! Потом – главное чудо Божеской милости! Летом 1946 года вернулся с войны наш Папа! – живой и счастливый! Тоже из Севастополя (отпуск на неделю). В офицерских погонах, с ординарцем и пистолетов в желтой кобуре, командирской сумкой и пайками-подарками… (снова сбежалась вся улица!) Как выяснилось, только спустя год после Победы его «рассекретило» НКВД, сообщив на его запросы, что семья «оказалась» жива, а не погибла, как заверяли ранее,… чтобы он продолжал нести «верную службу» Родине… и не отвлекался на поиски семьи! Теперь явственно вспоминаю, что те 2 года!, как в Днепропетровск пришли «наши, красные», – я не знал покоя: все бегал за военными в золотых погонах, заглядывая в глаза… Искал Папу! и всей детской душой верил, что Отец «найдется»… Так и случилось через 3 года! Ну как октябрятам и пионерам не верить в чудеса?

22


В наши дни, через десятилетия после Великой Отечественной войны, более в полувеке мирного времени, в новом ХХІ столетии, когда уже и мое дитя стало взрослым человеком, Память, хранящая волнительные этюды моего «повоєнного дитинства» из ХХІ века, отказывается порой верить, что все ЭТО было со мной! Что я мог быть не единожды убитым, искалеченным, как мои сверстники с улицы… Травмированы психически были многие: я года два после войны при волнении заикался; ночами детский мозг поражали жуткие сны с хаотическим шумом и страшными немецкими окриками; я кричал: «Мама, ховайся!..», пока мать не разбудит и не успокоит мое колотящее сердце… «І виривала з тяжких пут Дитя своє несамовите: «З тобою мама, мама тут. – І нас ще, синку, не убито!..» В.Г. Может, ЭТО ВСЕ было с другим мальчиком… Витей – из другого, параллельного мира, а я сейчас, убеленный сединой, «то, что было не со мной, помню?!..» …То ужасное было с нашей великой, любимой страной, нашей Родиной, построенной вдохновением и трудом миллионов людей и моих родителей, честных тружеников и патриотов в далекие времена их молодого счастья… Неужто все дорогое и незабываемое уплыло в Лету, навсегда, навеки? Так почему же покой «детей войны» (и ветеранов) тревожат далекие «детские сны» с недетскими страстями, но все с теми «детскими страхами» от взрывов и криков ненавистной немецкой речи? «Просыпаемся мы, и грохочет над полночью То ли гроза, то ли эхо прошедшей войны!..» Роберт Р. И наблюдая в местной школе в праздник Первого сентября с волнением и теплом на сердце нарядно одетых, ухоженных первоклашек с букетами цветов и их счастливых юных родителей, с «мобилками» и кинокамерами, искренне желаю детям доброго плавания в теплом и ласковом море их солнечного детства, в мирные дни нового века. И снова с тоской и горечью вспоминаю свои начальные «университеты» - ту серую, бледнолицую, исхудалую массу ребятни в тряпье, чье право на детское счастье было так преступно унижено, растоптано, разбито грянувшей Войной! «Мы – дети войны и хлебнули ненастья, 23


Ведь все мы – осколки разбитого счастья…» «Кроваво война протащила орало По нежной поверхности детских сердец!» В.Г. И снова мой ум и сердце обжигает своим издевательским цинизмом тот лозунг «из театра абсурда» в школьном зале, рожденный в солдафонских головах идеологических «воспитателей» юного поколения, которым не было преград в политическом изыскательстве «ни в море, ни на суше…», ни в дни продолжающейся кровавой мировой бойни: «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое радостное детство!» Вот так! «Ничтоже сумняшеся…» - Без альтернативы! Без Бога в сердце! Без ума… И это – в дни 1944-45 года! Когда черная Смерть еще лихо носилась на грохочущей роковой колеснице над странами и обгорелыми полями многострадальных народов, сбирая свой страшный «урожай»!, превращая в пепел, руины и кладбища цветущие города с мирным населением и шедеврами былых цивилизаций! И это в дни, когда за разгром врага на территории Родины наш народ отдал ужасающую цену, когда в завершающихся битвах в Европе с некогда могучей, отлично обученной и оснащенной военной машиной Третьего Рейха, уже истекающей кровью, но фанатически не сдающейся, должны будут отдать за Великою Победу свои молодые жизни сотни тысяч советских солдат, а их безотцовские дети стать сиротами!, а матери сирот – горестными молодыми вдовами!, а матери солдат – седыми тополями «край дороги за селом», ждущие сыновей живыми!.. Очевидно, от «благостного» призыва советских идеологов к этим самым сиротам немедля стать «счастливыми» в том «радостном детстве» пришел бы в замешательство самый злобный Демон и Бог Войны! «Мы – дети войны наша память всесильна! Мы были, как тени, мы были могильны!.. Могли мы березами белыми стать, Иль пеплом седым по оврагам лежать! Сегодня мы – мамы, и папы, и деды: Сегодня мы – слезы! Сегодня мы – радость! Сегодня мы – Память Великой Победы! 24


Сегодня мы – юность великой страны! Сегодня мы – дети седые войны!». Киев 10.02.2011г.

25


ЭПИЛОГ

«И в краснозвездного меня сто пушек целилось, наверно, Но был я ласковый и верный, – я жил в такие времена!» Н. Рыбалко

И все же… и все ж… Как ни печальна повесть о «Ромео и Джульетте» - но это светлая, вечно живая тема! - поэма о торжестве восторженного мгновения Любви, даже в роковых условиях действительности. И как не были супертяжелы, драматичны и печальны трудности, пережитые «военным поколением» нашего народа и наиболее уязвимой его части – «детьми войны»… И все же!.. Если мы не могли быть «счастливы» в нашем детстве по «зову партии»! – то мы познали счастье в последующей жизни – по зову Сердца! Послевоенные белопенно цветущие весны подарили, вернули нам наше утраченное Счастье – счастье юности, счастье возрождения со своим народом, счастье мирного труда! Мы, видевшие в детстве смерть и утрату близких, голод и лишения, научились ценить подаренную Провидением жизнь! Мы выросли в нашей мирной стране, получили образование и профессию, честно трудились «на благо…», познали счастье любви и семейной жизни. Мы были одержимы светлыми созидательными идеями, были оптимистами в душе, радостно и творчески участвуя в жизни общества, когда для нас «фонтаны били голубые… и мы под музыку Вивальди клялись друг другу любить, что было сил!...». Мы занимались любимым «хобби», отдавали все силы души любимым искусствам. Лирическое отступление: (я – подследственный). Еще от школьных лет, затем – в ВУЗе, я выпускал стенгазеты, увлекался рисованием, живописью, фотолюбительством, музыкой. Организовывал факультетскую самодеятельность, играя в симфоническом и эстрадном оркестрах института; даже имел наглость дважды играть на институтском вечере Первую прелюдию Рахманинова (т.е. «голубые фонтаны» захлестывали юный ум!) Успевая, однако, учиться, сдавать курсовые, чертежи, рефераты и «хвосты». 26


Отработав в Киеве (1959г.) инженером электродепо «Киевпасс», продолжал в Дн-ске – инженером-конструктором СКБ завода, института «Тяжпромэлетропроэкт». Затем окончив музпедучилище, работал педагогом в музшколе № 6; стал хормейстером, организовав хор в ДХТИ. Мог ли я подумать, когда бегал после войны с пацанами по развалинам дворца светлейшего Потемкина Таврического, что спустя 20 лет в этом отстроенном дворце – первом в Союзе Дворце студентов (1953г.) – буду выступать со своей студенческой капеллой и занимать первые места в областных смотрах самодеятельности ВУЗов, выступать «сводно» со знаменитым хором музучилища на областных концертах и партийных форумах Днепропетровска? Увы – «неисповедимы пути Господни», но и «Есть музыка над нами…» – по Мандельштаму! Вернувшись в Киев (1968г.), работал 10 лет в Киев-опере – библиотекарем театра, инспектором хора и суфлером спектаклей Турчака и Симеонова (постановка «Катерины Измайловой» с Д. Шостаковичем). Отдавал высокому искусству оперы все силы и эмоции души, работая в коллективе, в дружбе, с выдающимися певцами, дирижерами и композиторами. Эти незабываемые молодые годы в опере считаю благословенным Божиим подарком в моей жизни! С 1977 года (по приглашению гл. дирижера В. Гнедаша) стал работать в Заслуженном симфоническом оркестре Гостелерадио УССР – ст. редактором. Затем «керівником музичної частини оркестру» (25 лет), организовывая и обеспечивая всесторонне ежедневную работу коллектива, приглашая на записи в фонд Радио ведущих музыкантов и коллективы Украины (и республик Союза), организовывая концертную деятельность оркестра в культурно-массовых мероприятиях Киева; творческие гастроли оркестра за рубежом. Продолжая заниматься живописью, с 1970 г. – член клуба «Творчість» самодеятельных художников Киева, участник многих художественных выставок, имею книги отзывов с автографами известных деятелей искусства. Одновременно увлекся литературным творчеством – поэзией и переводом поэтики классиков на «рідну мову» (9 книг «Самиздата», 1990-2010гг.); по просьбе родственников написал эссе – «Спогади» о композиторах И.Шамо, П.Майбороде, А.Билаше; статьи о Е.Мирошниченко, С.Турчаке, А.Таранце. Ушедши «в отставку» - на заслуженную, но скромную пенсию – продолжаю увлечение музыкой и литературой. Являюсь членом Поэтической гостиной при Российском Культурном центре, где издаемся в «текущих» сборниках коллег-поэтов, ветеранов ВОВ, и прессе СМИ. 27


С 2011г. – участвую как соавтор в альманахе поэзии «Славянские встречи», Россия, г.Москва. «Пролітає життя на гарячім коні – розкидає квітки по дорозі» О.Олесь И осторожно оглядываясь назад, на «не усыпанный розами» свой скромный путь, хочется задать своему двойнику – «барабашке» интересный риторический вопрос: «Не в этом ли кипучем, неспокойном, эмоциональном творческом труде десятилетий в союзе со многими талантливыми деятелями искусств нашел свое место и счастье в жизни некий «послевоенный мальчик Витя» родом из рабочей семьи «с окраины Екатеринославля»?! И, возвращаясь к «послевоенному лейтмотиву» начала Эпилога, повторю: «И все же…и все ж…» Сегодня, в волнующий Юбилей 65-летия Великой Победы, мы – «дети войны» помним, что вышли из катастрофы Войны – живыми!!.. Но могли быть и «тем парнем, обещавшим: «Я вернусь, мама...» Все годы мы свято чтили краснозвездные обелиски наших отцов и братьев, храня у сердца их заветы; мы старались жить полной и яркой жизнью за себя и за «ТОГО парня…»! И мы успели!.. чистым сердцем и совестью сказать слова ВОСХИЩЕНИЯ красоте Природы и наших Любимых, слова БЛАГОДАРНОСТИ нашим Матерям и подаренной нам ЖИЗНИ… в этом прекрасном мире!

11.02.2011 Киев

28


Віктор Гаращенко. "Тиха музика слів..."