Page 1

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХРЕСТОМАТІЯ для підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання Упорядкування О. М. Авраменка

Київ «Грамота» 2011


УДК 373.5.091.26:821.161.2.09+821.161.2.09](079.1) Б Б К 74.202.5 У45

Схвалено для використання в загальноосвітніх навчальних (лист МОНУ № 1.4/18-476 від 29.06.2011р.)

закладах

Рецензенти: К. В. Таранік-Ткачук —головнийспеціаліст департаменту загально! середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, кандидат педагогічних наук; Н. В. Михайлова — викладач ліцею «Наукова зміна» м. Києва, > учитель-методист. Упорядкування та передмова О. М. Авраменка

Українська література: Хрестоматія для підготовки до У45 зовнішнього незалежного оцінювання (Упор. О. М. Авраменка). — К.: Грамота, 2011. - 5 1 6 с. 15ВЫ 978-966-349-338-1 Хрестоматія містить усі твори, передбачені програмою зовнішнього незалежного оцінювання у 2011/2012 навчальному році. Перед художніми творами подано стислу інформацію про письменника, а також назви його найвідоміших творів. Видання призначено для якісної підготовки старшокласників до проходження зовнішнього незалежного оцінювання з української літератури, абітурієнтів і вчителів загальноосвітніх навчальних закладів. УДК 373.5.091.26:821.161.2.09+821.161.2.091(079.1) ББК 74.202.5

І 5 І Ш 978-966-349-338-1

О Авраменко О. М., упорядкування та передмова, 2011 О Видавництво «Грамота», 2011


Дорогі старшокласникиІ Ця книжка допоможе вам якнайкраще підготуватися до зовнішнього незалежного оцінювання з української літератури. До хрестоматії ввійшли ВСІ ТВОРИ, що передбачені програмою ЗНО у 2011/2012 навчальному році. Як свідчить досвід попередніх років, готуючись до ЗНО, важко зорієнтуватися в такій великій кількості художніх творів, а передусім тому, що більшу їх частину ви вивчали в 9 й 10 класах, а усну народну творчість — у 6, 7 і 8. Зрозуміло, що після належного їх опрацювання через роки залишається, як правило, загальне уявлення про твір (головна сюжетна лінія, імена головних героїв), а про ліричні твори (безсюжетні) годі й говорити (здебільшого ви можете пригадати лише ті, які вивчали напам'ять). У хрестоматії представлено повністю приблизно 70 % художніх текстів. Це — ліричні твори (вірші, сонети, пісні, медитації, елегії), ліроепічні твори малих форм (думи, балади, невеликі поеми, байки) і малі епічні форми (оповідання, новели). Решту пропонуємо вам перечитати (а комусь, можливо, прочитати вперше) у скороченому еигляді. Це — велика проза (повісті й романи), а також великі за обсягом поеми й драми. Важливим для цілісного сприйняття художнього твору є те, що в цій книжці на місці вилучених частин упорядник подає стислий їх переказ. Перечитування творів сприятиме зміцненню ваших знань про жанр, композицію, сюжет, героїв твору, тему, головну ідею, проблематику, стиль письменника, мовно-виражальні засоби тощо. Кращому засвоєнню художнього твору допоможуть такі видання: «Українська мова та література. ДовідЬик Завдання в тестовій формі. І частина» (автори О. М. Авраменко, М. Б. Блажко) та «Українська мова та література. Збірник завдань у тестовій формі. II частина» (автор О. М. Авраменко) та. У довіднику коротко й чітко викладено основні відомості про твір: літературний рід, жанр, вид лірики й віршовий розмір (якщо твір ліричний), тема, головна ідея, головні герої, короткий переказ сюжету, невелика літературно-критична стаття про твір (0,5-1 с.). Радимо спочатку опрацювати матеріал довідника про твір, який запланували прочитати, а потім — художній текст. Під час читання художнього твору ви будете «впізнавати» відомості з довідника, а це сприятиме не формальному, а осмисленому засвоєнню художнього матеріалу. Після прочитання твору рекомендуємо ще раз опрацювати відомості про нього в довіднику й виконати подані після теоретичного блоку тестові завдання. З


Читаючи великий епічний, ліро-епічний і драматичний твір, радимо звертати увагу на: • портретні характеристики героїв (як свідчить досвід попередніх років, у тесті ЗНО пропонується багато завдань саме на впізнавання героя за його прикметною зовнішньою чи внутрішньою характеристикою); • рядки, якими починається й закінчується художній твір; • кульмінацію твору; • епіграф, присвяту. Ліричний твір радимо перечитати щонайменше тричі: • перший раз — для цілісного сприйняття художнього тексту (варто за тлумачним словником з'ясувати лексичне значення невідомих вам слів, інакше зміст поезії ви не зможете осягнути повною мірою); • другий раз — щоб звернути увагу на будову твору (кількість строф, їх розміщення), художні засоби (яскраві тропи й стилістичні фігури), визначити віршовий розмір і тип римування; • утретє прочитайте вірш виразно, бажано вголос, щоб відчути ритмомелодику й сприйняти його повноцінно. Під час читання художніх текстів використовуйте олівець (маркер) для позначення характеристик героїв, яскравих художніх засобів тощо. Раціонально розподіліть час, який залишився до проходження ЗНО. Сподіваємося, що ваша систематична підготовка буде добре оцінена на зовнішньому незалежному оцінюванні. Хай вам щастить! Упорядник


6-9 класи

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

Календарно-обрядові пісні НОВА РАДІСТЬ СТАЛА Нова радість стала, яка не бувала: Над вертепом звізда ясна світлом засіяла. Де Христос родився, з Діви воплотився, Як чоловік пеленами убого повився. Ангели співають, славу й честь звіщають, На небесі і на землі мир проповідають. Давид виграває, в гуслі ударяє, Чудно, дивно і предивно Бога вихваляє. І ми теж співаймо, Христа прославляймо, Із Марії рожденного смиренно благаймо: — Просим тебе, Царю, небесний Владарю, Даруй літа щасливії сего дому господарю. Даруй господарю, даруй господині, Даруй літа щасливії нашій славній Україні.

ЩЕДРИК, ЩЕДРИК, ЩЕДРІВОЧКА Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка.

Там овечки покотились, А баранці народились.

Стала собі щебетати, Господаря викликати:

А ягнички — клаповушкі, Скачуть собі кругом грушки.

— Вийди, вийди, господарю, Подивися на кошару.

А баранці — круторіжки, Скачуть собі край доріжки. 5


ОЙ ВЕСНА, ВЕСНА — Ой весна, весна — днем красна, Що ж ти, весно, принесла? — Принесла я вам літечко, Ще й рожевую квіточку, Хай вродиться житечко, Ще й озимая пшениця, І усякая пашниця. — Ой весна, весна, ти красна,

- ДНЕМ КРАСНА Що ти, весно красна, нам принесла? — Принесла я вам літечко, Ще й запашненьке зіллячко, Ще й зеленую травицю, І холодную водицю. Принесла я вам ягнятко, Ще й маленькеє телятко.

ОЙ КУВАЛА ЗОЗУЛЕНЬКА Ой кувала зозулёнька, Сівши на лелії, Співай, співай, товаришко, Минає неділя. Ой кувала зозуленька, Сівши на барвінок, Співай, співай, товаришко, Минув понеділок. Ой кувала зозуленька Та й кувала сорок,

Співай, співай, товаришко, Минає вівторок. Ой кувала зозуленька, Сіла на віконце, Співай, співай, товаришко, Бо заходить сонце. Співай, співай, товаришко, Бо вже не будемо, Та не знаєм, товаришко, Чи на рік діждемо.

У РЖІ НА МЕЖІ У ржі на межі, на кривій березі Там сиділа русалка. Просила русалка у дівочок сорочки: — Ви, дівочки-подружки, Да дайте мні сорочки, Хоча худенькую, да аби біленькую, Хоч не біленькую, да тоненькую! ЗАПЛЕТУ ВІНОЧОК Заплету віночок. Заплету шовковий, На щастя, на долю, На чорні брови.

Ой пущу віночок На биструю воду. На щастя, на долю, На милого вроду.

Ой поплинь, віночку, Прудко за водою, На щастя, на долю Милому зо мною.

6


МАЯЛО ЖИТЕЧКО, МАЯЛО Маяло житечко, маяло1, Як у полі стояло, А тепер не буде маяти, А буде в стодолі2 лежати. До межі, женчики3, до межі, Бо мої пиріжечки у діжі. До краю, женчики, до краю, То я вам пиріжечка покраю. Котився віночок по полю, Просився у женчиків додому: — Возьміте мене, женчики, з собою Та занесіть мене до господаря в стодолу, Бо я вже в чистім полі набувся, Буйного вітречку начувся, Од ясного сонечка нагрівся, А дрібного дощику напився; Нехай же я у стодолі одпочину, Поки вивезуть знову на ниву.

Суспільно-побутові пісні ОЙ НА ГОРІ ТА ЖЕНЦІ ЖНУТЬ Ой на горі та женці жнуть, А попід горою, Попід зеленою, Козаки йдуть. А попереду Дорошенко Веде своє Військо, Веде Запорозьке Хорошенько! Посередині пан хорунжий, Під ним кониченько, Під ним вороненький Сильне-дужий! А позаду Сагайдачний, Що проміняв жінку

На тютюн та люльку, Необачний! «Гей, вернися, Сагайдачний, Візьми свою жінку, Оддай мою люльку, Необачний!» — «Мені з жінкою не возиться; А тютюн та люлька Козаку в дорозі Знадобиться! Гей, хто в лісі, озовися! Та викрешем огню, Та потягнем люльки, Не журися!»

1

Маяти — коливатися від вітру. Стодола — будівля для зберігання снопів, сіна тощо. 3 Женчик — жнець. 2

7


ОЙ У ПОЛІ КРИНИЧЕНЬКА Ой у полі криниченька, З неї вода протікає. (2) Гей, там чумак сірі воли пасе Та з криниці напуває.

Умер, умер чумаченько Та в неділеньку вранці, (2) Поховали того чумаченька У зеленому байраці2.

Воли ревуть, води не п'ють, Бо в Крим доріженьку чують. (2) Ой Бог знає, та Бог і відає, Де чумаченьки ночують.

Ой прилетіла сива зозуленька, Та все «ку-ку» та «ку-ку». (2) — Ой подай, чумаче, та подай, голубе, Та хоч правую руку!

Ой ночують чумаченьки В чистім степу при долині, (2) Розпустили сірі воли пасти При зеленій муравині1.

— Ой рад би я, моя мила, Хоч обидві подати: (2) Насипано та сирої землі, Що не можу підняти.

Українські історичні пісні ОЙ МОРОЗЕ, МОРОЗЕНКУ Ой Морозе, Морозенку, Бились наші козаченьки Ти славний козаче, До ночі глухої, — За тобою, Морозенку, Полягло наших чимало, Вся Вкраїна плаче! А татар — утроє. Не так тая Україна, Як та стара мати, Заплакала Морозиха, Та стоячи біля хати.

Не вернувся Морозенко, Голова завзята, — Замучили молодого Татари прокляті!

Ой з-за гори та з-за кручі Буйне військо виступає, Попереду Морозенко Сивим конем виграває.

Вони його не стріляли І на часті не рубали, Тільки з його, молодого, Живцем серце відірвали.

То не грім в степу грохоче, То не хмара світ закрила, — То татар велика сила Козаченьків обступила.

Поставили Морозенка На Савур-могилу3: «Дивись тепер, Морозенку, Та на свою Україну!»

1

Муравина, мурава, моріг — густа молода трава. Байрак — ліс у долині; яр, порослий чагарником, лісом. 3 Савур-могила — назва, яка багато разів трапляється в історичних піснях, легендах, переказах ХУІІ-ХУІІІ ст. Відома Савур-могила на Луганщині. 2

8


Вся ти єси, Україно, Славою покрита, Тяжким горем та сльозами Та кров'ю полита!

І поки над білим світом Світить сонце буде, — Твої думи, твої пісні Не забудуть люди.

ЧИ НЕ ТОЙ ТО ХМІЛЬ (Пісня про Богдана Хмельницького) Чи не той то хміль, Що коло тичин в'ється? Ой той то Хмельницький, Що з ляхами б'ється. Чи не той то хміль, Що по пиві грає?.. Ой той то Хмельницький, Що ляхів рубає. Чи не той то хміль, Що у пиві кисне? Ой той то Хмельницький, Що ляшеньків тисне. Гей, поїхав Хмельницький К Золотому Броду1, — Гей, не один лях лежить Головою в воду. «Не пий, Хмельницький, дуже Золотої Води1, — їде ляхів сорок тисяч Хорошої вроди». — «А я ляхів не боюся І гадки не маю — За собою великую Потуґу я знаю,

Іще й орду татарськую За собою веду, — А все того, вражі ляхи, На вашу біду». Ой втікали вражі ляхи — Погубили шуби... Гей, не один лях лежить, Вищіривши зуби! Становили собі ляхи Дубовії хати, — Ой прийдеться вже ляшенькам В Польщу утікати. Утікали вражі ляхи; Де якії повки, — їли ляхів собаки І сірії вовки. Гей, там поле, А на полі цвіти — Не по однім ляшку Заплакали діти. Гей, там річка, Через річку глиця — Не по однім ляшку Зосталась вдовиця...

Балади ОЙ ЧИЄ Ж ТО ЖИТО, ЧИЇ Ж ТО ПОКОСИ Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси, Чия то дівчина розпустила коси? Коси розпустила, гулять не ходила, Молодого хлопця навік полюбила. Проводжала мати сина у солдати, Молоду невістку — в поле жито жати. Жала вона, жала, жала — не дожала 1

Золотий Брід, Золота Вода — народна пісенна назва урочища Жовті Води.

9


І до сходу сонця тополею стала... Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати! Де ж моя дружина, що не йде стрічати? — Не питайся, сину, про свою дружину, Бери топір в руки — рубай тополину. — Як ударив вперше — вона й похилилась, Як ударив вдруге — вона й попросилась: — Не рубай, коханий, бо я — твоя мила, На моєму листі спить твоя дитина. — Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси? Не спішіть, дівчата, розпускати коси. БОНДАРІВНА У містечку Богуславку Каньовського пана, Там гуляла Бондарівна, як пишная пава. Ой в містечку Богуславку сидить дівок купка, Межи ними Бондарівна, як сива голубка. Прийшов до них пан Каньовський та й шапочку ізняв, Обійняв він Бондарівну та й поцілував. «Ой не годен пан Каньовський мене цілувати, Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!» Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо: «Тікай, тікай, Бондарівно, буде тобі лихо!» Ой тікала Бондарівна з високого мосту, Сама вона хорошая, хорошого зросту. Ой тікала Бондарівна помежи горами, А за нею два жовніри з голими шаблями. А на тій [на] Бондарівні червонії стрічки, — Куди вели Бондарівну, скрізь криваві річки. А на тії Бондарівні червона спідниця — Де стояла Бондарівна, — кривава криниця. Ой повели Бондарівну, помежи крамниці, — Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці: «Ой чи хочеш, Бондарівно, ізо мною жити, А чи волиш, Бондарівно, в сирій землі гнити?»


«Ой волю я, пан Каньовський, в сирій землі гнити, Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!» Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала, Ой вистрелив пан Каньовський — Бондарівна впала... «Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати: Нехай іде свою дочку на смерть наряжати!» Ой посунув пан Каньовський по столу таляри: «Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум'яне! Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, — Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!» Ой ударився старий Бондар в стіну головою: «Дочко ж моя, Бондарівно, пропав я з тобою!» Ой поклали Бондарівну на тисову лавку, Поки сказав пан Каньовський викопати ямку. Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину, Поки сказав пан Каньовський зробить домовину. Ой ударили в усі дзвони, музики заграли, А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!

Думи МАРУСЯ БОГУСЛАВКА Що на Чорному морі, На камені біленькому, Там стояла темниця кам'яная. Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків, Бідних невільників. То вони тридцять літ у неволі пробувають, Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають. То до їх дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Приходжає, Словами промовляє: «Гей, козаки, Ви, біднії невільники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?» Що тоді бідні невільники зачували, Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку, По річах познавали, Словами промовляли: «Гей, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко! Почім ми можем знати, Що в нашій землі християнській за день тепера? Що тридцять літ у неволі пробуваєм, Божого світу, сонця праведного 11


у вічі собі не видаєм, То ми не можемо знати, Що в нашій землі християнській за день тепера». Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачуває, До козаків словами промовляє: «Ой, козаки, Ви, біднії невільники! Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота, А завтра святий празник, роковий день Великдень». То тоді ті козаки теє зачували, Білим лицем до сирої землі припадали, Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку, Кляли-проклинали: «Та бодай ти, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко, Щастя й долі собі не мала, Як ти нам святий празник, роковий день Великдень сказала!» То тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачувала, Словами промовляла: «Ой, козаки, Ви, біднії невільники! Та не лайте мене, не проклинайте, Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати, То буде мені, дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати; То буду я до темниці приходжати, Темницю відмикати, Вас всіх, бідних невільників, на волю випускати». То на святий празник, роковий день Великдень, 12

Став пан турецький до мечеті від'їжджати, Став дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати. Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Добре дбає, — До темниці приходжає, Темницю відмикає, Всіх козаків, Бідних невільників, На волю випускає І словами промовляє: «Ой, козаки, Ви, біднії невільники! Кажу я вам, добре дбайте, В городи християнські утікайте, Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте, Моєму батьку й матері знати давайте: Та нехай мій батько добре дбає, Ґрунтів, великих маєтків нехай не збуває, Великих скарбів не збирає, Та нехай мене, дівки-бранки, Марусі, попівни Богуславки, З неволі не викупає, Бо вже я потурчилась, побусурменилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного!» Ой визволи, Боже, нас всіх, бідних невільників, З тяжкої неволі, З віри бусурменської, На ясні зорі, На тихі води, У край веселий, У мир хрещений! Вислухай, Боже, у просьбах щирих, У нещасних молитвах Нас, бідних невільників!


Пісні Марусі Чурай ВІЮТЬ ВІТРИ, ВІЮТЬ БУЙНІ Віють вітри, віють буйні, Аж дерева гнуться; Ой, як болить моє серце, А сльози не ллються.

Єсть же люди, що і моїй Завидують долі; Чи ж щаслива ж та билинка, Що росте у полі?

Трачу літа в лютім горі І кінця не бачу, Тільки мені легше стане, Як трошки поплачу!

Що у полі, на пісочку, Без роси, на сонці... Тяжко жити без милого На чужій сторонці!

Не поможуть сльози щастю, Серцю легше буде, Хто щаслив був хоч з часочок, Повік не забуде.

Без милого долі нема, Стане світ тюрмою, Без милого щастя нема, Нема і спокою.

Де ти, милий, чорнобривий, Де ти? Озовися! Як без тебе я горюю, Прийди подивися! Полетіла б я до тебе, Та крилець не маю, Щоб побачив, як без тебе З горя висихаю. До кого ж я пригорнуся, І хто приголубить, Коли тепер нема того, Який мене любить?.. ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі. Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися, А за свого миленького Богу помолися. 13


Стоїть місяць над горою, Та сонця немає, Мати сина в доріженьку Слізно проводжає. — Прощай, милий мій синочку, Та не забувайся, Через чотири неділеньки Додому вертайся! — Ой рад би я, матусенько, Скоріше вернуться, Та щось кінь мій вороненький В воротях спіткнувся. Ой Бог знає, коли вернусь, У яку годину. Прийми ж мою Марусеньку, Як рідну дитину. Прийми ж її, матусенько, Бо все в Божій волі, Бо хто знає, чи жив вернусь, Чи ляжу у полі! — Яка ж би то, мій синочку, Година настала, Щоб чужая дитиночка За рідную стала? Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі...


ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРІВ, ІГОРЯ, СИНА СВЯТОСЛАВА, ВНУКА ОЛЕГА Ритмічний переклад Чи не гоже було б нам, браття, почати старими словами ратних повістей про похід Ігорів, Ігоря Святославича? Початися ж тій пісні по билицях часу нашого, а не за вимислом Бояна. Боян-бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався він мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами. Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці — тоді напускав десять соколів на стадо лебедів: котрого сокіл настигає, той спершу пісню співає старому Ярославу; хороброму Мстиславу, який зарізав Редедю перед полками касозькими; красному Романові Святославичу. Боян же, браття, не десять соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщії персти1 на живії струни накладає, — і вони самі князям славу рокотали. Почнем же, браття, повість оцю од старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю і вигострив серця свойого мужністю; 1

Перст (заст.) — палець руки.


сповнившись ратного духу, він навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую. О, Бояне, соловію години давньої! Аби ти оці полки ощебетав, скачучи, соловію, помислом по древу, літаючи умом під хмарами, звиваючи славу обаполи часу нашого, біжачи тропою Трояна через поля на гори! Співати було б пісню Ігореві, того (Олега) внуку: «Не буря соколів занесла через поля широкії — стадами галки біжать до Дону великого». А чи так заспівати було б, віщий Бояне, Велесів внуче: «Коні іржуть за Сулою — дзвенить слава в Києві; труби трублять в Новгороді — стоять стяги в Путивлі». Ігор жде милого брата Всеволода. І сказав йому буй-тур Всеволод: «Один брат, один світ світлий — ти, Ігорю! Оба ми є Святославичі! Сідлай, брате, свої борзії коні, а мої вже готові, осідлані під Курськом, попереду. А мої ті куряни — воїни вправні: під трубами повиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сайдаки1 отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю — слави». Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив, що воно тьмою всіх його воїв прикрило. І сказав Ігор до дружини своєї: «Браття і дружино! 1

Сайдак, сагайдак (рідк.) — шкіряна сумка або дерев'яний футляр для стріл.


Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути. Тож всядьмо, браття, на свої борзії коні та на Дін синій поглянем». Спала князю на ум охота — і жадоба спробувати Дону великого знамення йому заступила. «Хочу-бо, — сказав, — списа приломити кінець поля Половецького; з вами, русичі, хочу голову свою положити або напитися.шоломом з Дону!» Тоді вступив Ігор-князь в злоте стремено1 і поїхав по чистому полю. Сонце йому тьмою путь заступало; ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила; лютий свист зблизька встав: див кличе з верху дерева — велить прислухатись землі незнаємій: Волзі, і Помор'ю, і Посуллю, і Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутороканський ідол! І половці небитими дорогами побігли до Дону великого; кричать теліги опівночі, мов лебеді сполохані. Ігор на Дін воїв веде! Уже-бо біди його птахи ждуть по дуб'ю, вовки страх наводять по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, лисиці брешуть на черленії2 щити. О, Руськая земле, уже за горами єси! Довго ніч меркне. Зоря-світ запалала. Мла поля покрила. Щебет солов'їв заснув, говір галок пробудився. 1

Стремено — пристрій для упирання ноги вершника у вигляді металевої дужки. 2 Черленії (діал., поет.) — те саме, що червлений — темно-червоний.

17


Русичі великії поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю — слави. З зарання в п'ятницю вони потоптали поганії полки половецькії і, сипнувшись стрілами по полю, помчали красних дівчат половецьких, а з ними злото, і паволоки, і дорогі оксамити. Покривалами, і опанчами, і кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях, — і всякими узороччями половецькими. Черлен стяг, біла хоругов1, черлена чілка, сріберне ратище — хороброму Святославичу. Дрімає в полі Олегове хоробрее гніздо. Далеко залетіло! Не було воно в обиду породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний ворон, поганий половчине! Гзак біжить сірим вовком, Кончак йому вслід править до Дону великого. Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії тучі з моря ідуть, хотять прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути грому великомуі Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам поломитись, отут шаблям пощербитись об шоломи половецькії на ріці на Каялі, близ Дону великого! О, Руськая земле, уже за горами єси! Ось вітри, Стрибожі внуки, 1

Хоругов, хоругви (заст., церк.) — корогви, прапори; прикріплене до довгого держака полотнище із зображенням Ісуса Христа.


віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля прикривають. Стяги говорять: половці ідуть од Дону, і од моря, і зо всіх сторін руські полки обступили. Діти бісові кликом поля перегородили, а хоробрі русичі перегородили черленими щитами. Яр-туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прищеш ти на воїв стрілами, гримиш ти об шоломи мечами харалужними. Куди тур поскакає, своїм злотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Що там рани, дороге браття, — забув він почесть і життя, і города Чернігова отчий злотий стіл, і жони своєї милої, красної Глібівни, звичаї і обичаї! Були віки Трояна, минули літа Ярослава; були походи Олегові, Олега Святославича. Той-бо Олег мечем крамолу кував і стріли по землі сіяв. Вступає він в злоте стремено в городі Тмуторокані, — і той дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод, а Володимир кожен ранок уші закладав у Чернігові. Бориса ж В'ячеславича хвальба на суд привела і на Канині зелений постелила покров за обиду Олегову, хороброго і молодого князя. З тієї ж Канини Святополк повелів взяти отця свойого межи угорськими інохідцями до святої Софії, до Києва.


Тоді, за Олега Гориславича, сіялося й виростало усобицями, гинуло добро Даждьбожого внука, в княжих крамолах віки вкоротилися людям. Тоді по Руській землі рідко ратаї1 гейкали, та часто ворони каркали, трупи собі ділячи, а галки свою річ говорили: хотять полетіти за поживою. То було в ті битви і в ті походи, а такої битви — не чувано! З зарання до вечора, з вечора до світу летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужнії2 у полі незнаємім, серед землі Половецької. Чорна' земля під копитьми кістьми була засіяна, а кров'ю полита: тугою зійшло це по Руській землі! Що там шумить, що там дзвенить здалеку рано перед зорями? Ігор полки завертає: жаль-бо йому милого брата Всеволода. Билися день, билися другий; третього дня під полудень упали стяги Ігореві. Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало; тут пир докончали хоробрі русичі: сватів попоїли і самі полягли за землю Руськую. Никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось.

1 2

20

Ратай (нар.-поет.) — плугатар, орач. Харалуга (заст., поет.) — сталь.


Уже-бо, браття, невеселая година настала, уже пустиня силу прикрила. Встала обида в силах Даждьбожого внука, вступила дівою на землю Трояна, заплескала лебединими крильми на синім морі край Дону; плещучи, прогнала щедрості часи. Воювання князям із поганими пропало, сказав-бо брат брату: «Се моє, і те — моє теж». І почали князі про малеє — «се великеє» мовити і самі на себе крамолу кувати. А погані з усіх сторін приходили з побідами на землю Руськую. О, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи, — к морю! А Ігоря хороброго полку — не воскресити! За ним кликнули Карна і Жля, поскакали по Руській землі, вогонь людям мечучи в полум'янім розі. Жони руськії заплакали, мовлячи: «Уже нам своїх милих лад ні мислю помислити, ні думою здумати, ні очима оглядіти, а злота і срібла того не мало загубити». І застогнав же, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми. Тоска розлилася по Руській землі, печаль буйна тече серед землі Руської. А князі самі на себе крамолу кували, а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю, хапали дань1 — по бранці од двора. Тії-бо два хоробрі Святославичі, Ігор і Всеволод, уже лжу розбудили, котру ото приспав був отець їх, Святослав грізний великий київський грозьбою; він прибив її своїми сильними полками і харалужними мечами, 1

Дань (рідк.), данина — найдавніша форма оподаткування населення


наступив на землю Половецькую, притоптав горби і яруги, змутив ріки і озера, висушив потоки і болота. А поганого Кобяка із лукомор'я, од залізних великих полків половецьких, як вихор, вихопив. І упав той Кобяк в граді Києві, в гридниці Святослава. Тут німці і венеційці, тут греки і морава співають славу Святославу, корять князя Ігоря, що потопив добро на дні Каяли, ріки половецької, — руського злота насипали. Тут Ігор-князь висів із сідла злотого та в сідло невольниче. Сумні ж в городах заборола, а веселощі поникли. А Святослав мутен сон бачив у Києві на горах. «Сю ніч з вечора одягали мене, — сказав, — чорним покривалом на кроваті тисовій, черпали мені синє вино, з горем змішане, сипали мені з порожніх сайдаків пособникі в -поган великий жемчуг на лоно і ніжили мене. Уже дошки без князька в моїм теремі злотоверхім. Всю ніч з вечора сірі ворони каркали під Плісенським на оболоні, були в дебрі Кияні і неслися до синього моря». І сказали бояри князю: «Уже, княже, туга ум полонила; се-бо два соколи злетіли з отчого стола злотого пошукати града Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже соколам тим крильця повтинали погани шаблями, а їх самих опутали у пута залізні.


Темно-бо було в третій день: два сонця затемнились, оба багрянії стовпи погасились і з ними молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою там заволоклися, і в морі потонули, і велику зухвалість подали ханові. На ріці на Каялі тьма світ покрила; по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо. Уже упала хула на хвалу, уже вдарило.насилля на волю, уже кинувся див на землю. І от готськії краснії діви заспівали на березі синього моря: дзвонять руським злотом, славлять часи Бусові, леліють мсту Шарукана. А нам уже, дружино, жодних веселощів!» Тоді великий Святослав ізронив злоте слово, з сльозами змішане, і прорік: «О, мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли. Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в смілості згартовані. Що ж ви вчинили моїй сріберній сідині? І уже не бачу влади сильного, і багатого, і многоратного брата мойого Ярослава з чернігівськими вельможами, з воєводами, і з старшими, і з боярами, і з топчаками, і з силачами, і з смільцями. Тії-бо без щитів з ножами захалявними кликом полки побивають, дзвонячи в прадідівську славу.


Ви ж сказали: «Мужаймося самі — славу минулу самі візьмемо і прийдешню ми самі поділимо! А чи диво се, браття, старому помолодіти? Коли сокіл пір'я міняє — високо птиць ганяє: не дасть гнізда свойого в обиду. Та се зле: князі мені — не пособники, нінащо ся година обернулась. Он в Римові кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами. Туга і печаль сину Глібовому!» Великий княже Всеволоде! Не мислю б тобі прилетіти іздалека — отчий злотий стіл постерегти! Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами виллятиі Коли б ти тут був — то була б рабиня по ногаті, а бранець — по різані. Ти-бо можеш посуху живими самострілами стріляти — удалими синами Глібовими! Ти, буй Рюриче, і Давиде! Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали? Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури, ранені шаблями гартованими на полі незнаємім? Вступіте, господарі, в злоті стремена за обиду часу нашого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича! Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота, мечеш тягарі через хмари, суди рядиш до Дунаю. Грозьби твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого злотого стола салтанів за землями.


Стріляй, господарю, Кончака, раба поганого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича! А ти, буй Романе, і Мстиславе! Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг. Високо пливеш ти на подвиг в сміливості, як той сокіл на вітрах ширяючи, хотя птицю в смілості здолати. Єсть-бо у вас залізнії молодці під шоломами латинськими. Од них гуде земля, і краї многі — Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела, і половці сулиці1 свої покидали, а голови свої підклонили під тії мечі харалужнії. Але вже, княже, Ігорю померк сонця світ, а дерево поронило листя не з добра: по Росі і по Сулі городи поділили. А Ігореве військо хоробре не воскресити! Дін тебе, княже, кличе і зове князів на побіду. Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій! Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі, не злого гнізда шестикрильці! Ви не правом побідників собі землі розхватали! Нащо ж ваші золоті шоломи, і сулиці ляськії, і щити? Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича! Уже-бо Сула не тече струменями срібними для города Переяславля, і Двіна болотом тече для тих грізних полочанів під кликом поганих. Один лиш Ізяслав, син Васильків, подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії, 1

Сулиця (заст.) — спис.


погубив славу діда свойого Всеслава, а сам під черленими щитами на кривавій траві погублений литовськими мечами. Ізійшла юна кров, і сказав він: «Дружину твою, княже, птах крильми одягнув, а звірі кров полизали!» Не було тут брата Брячислава, ні другого, Всеволода. Один же він зронив жемчужну душу з хороброго тіла крізь злоте ожерелля. Сумують голоси, поникли веселощі, труби трублять городенськії. Ярославе і всі внуки Всеслава! Уже понизіте стяги свої, вкладіте свої мечі пощерблені: ви-бо вже вискочили з дідівської слави! Ви-бо своїми крамолами1 почали наводити поганих на землю Руськую, на добро Всеслава. З розбрату і постало насилля од землі Половецької! На сьомім віці Трояна кинув Всеслав жереб на дівицю, собі любу. Той обманом обперся на коней, і скочив до града Києва, і діткнувся ратищем2 злотого стола київського, Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода, окутався в синю млу; він урвав щастя три рази: одчинив ворота Новгороду, розтрощив славу Ярославу, скочив вовком до Немиги з Дудуток. На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними, на току життя кладуть, Крамола (заст.) — бунт, заколот. Ратище (заст.) — древко; спис.


віють душу од тіла. Немиги криваві береги не добром були посіяні — посіяні кістьми руських синів. Всеслав-князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тмуторокань, великому Хорсові вовком путь перебігав. Тому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано у святій Софії у дзвони, а він в Києві дзвін той чув. Хоча і віща душа в смілім тілі, та часто біду терпів він. Тому віщий Боян і давно ще приспівку, розумний, сказав: «Ні хитрому, ні спритному, ні чаклуну спритному — суда Божого не минути». О, стогнати Руській землі, спом'янувши давнішню годину і давніх князів! Того старого Володимира ніяк було пригвоздити до гір київських; отож-бо й нині встали стяги Рюрикові, і другії — Давидові, та нарізно в них бунчуки мають, співають списи! На Дунаї Ярославнин голос чути, вона, чайка незнаема, рано квилить: «Полечу, — рече, — я чайкою по Дунаєві, омочу шовковий рукав у Каялі-ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі». Ярославна рано плаче у Путивлі на забралі1, мовлячи: «О, вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти? Чому мечеш ти хановськії стрілки на своїх легесеньких крильцях на моєї лади воїв? Мало тобі було вгорі під хмарами віяти, леліючи кораблі на синім морі? 1

Забрало, забороло — щит, заслон, що прикриває який-небудь пристрій.


Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?» Ярославна рано плаче в Путивлі-городі на заборолі, мовлячи: «О, Дніпре-Словутичу! Ти пробив єси кам'янії гори через землю Половецькую. Ти леліяв єси на собі Святослава насади до полку Кобякового. Прилелій, господине, мою ладу мені, щоб я не слала йому сліз на море рано». Ярославна рано плаче у Путивлі на забралі, мовлячи: «Світлеє і трисвітлеє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою сайдаки стягло?» Грає море опівночі, ідуть смерчі млою: Ігореві-князю Бог путь явить із землі Половецької на землю Руськую, к отчому злотому столу. Позгасали вечірні зорі. Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю поля мірить од великого Дону до малого Дінця. Свиснув опівночі Овлур на коня за рікою, велить князю розуміти: князю Ігорю не бути кликаним! Гуде земля, шумить трава, вежі половецькії задвигтілися. А Ігор-князь поскочив горностаєм в очерет і білим гоголем на воду. Зметнувсь на борзого коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав він до лугу Дінця, і полетів соколом під млою,


забиваючи гусей і лебедів на сніданок, обід і вечерю. Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком помчав, струшуючи собою студену росу: підірвали-бо своїх борзих коней. Донець рече: «Княже Ігорю! Не мало тобі величі, а Кончакові — прикрості, а Руській землі — веселості!» Ігор рече: «О, Донче! Не мало й тобі величі, бо леліяв ти князя на хвилях, слав ти йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав ти його теплою млою під тінню дерев зелених, стеріг ти його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах». Не така ж, говорять, ріка Стугна; мало води маючи, пожерши чужі ручаї і струмки, розширена в усті, юнака князя Ростислава погребла на дні при темнім березі. Плаче мати Ростиславова по юнаку князю Ростиславу. Поникли квіти жалобою, і дерево з туги к землі приклонилось. То не сороки заскрекотали — по сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком. Тоді ворони не каркали, галки позмовкали, сороки не скрекотали, полози повзали тільки. Дятли стукотом путь до ріки вказують, солов'ї веселими піснями світ провіщають. Мовить Гзак Кончакові: «Коли сокіл до гнізда летить —


соколина розстріляємо своїми золоченими стрілами». Каже Кончак до Гзи: «Коли сокіл до гнізда летить — то ми сокільця опутаємо красною дівицею». І каже Гзак Кончакові: «Якщо його опутаємо красною дівицею, не буде нам ні сокільця, ні нам красної дівиці, і почнуть нас птиці бити в полі Половецькім». Сказав Боян про походи Святослава, піснетворець часу давнього — Ярослава, Олега, княжого: «Хоть і тяжко тій голові бути без пліч — зле і тілу без голови», — Руській землі без Ігоря. «Сонце світиться на небесах — Ігор князь в Руській землі», — дівчата співають на Дунаї, в'ються голоси через море до Києва. Ігор іде по Боричевім до святої Богородиці Пирогощої. Землі раді, городи веселі. Співавши пісню старим князям, потім і молодим співати: «Слава Ігорю Святославичу, буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоровичу! Здоров'я князям і дружині, Що стають за християн на поганії полки! Князям слава і дружині!» Амінь.


ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ1 (Уривки) «И створиша градъ во имя брата своего старъйшаго, и нарекоша имя ему Киевъ». Поляни жили окремо й володіли своїми родами. I до того вони жили родами, кожен на своїх місцях. І були три брати: одному ім'я Кий, другому — Щек, а третьому — Хорив, а сестра в них була Либідь2. Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів3. А Щек сидів на горі, яка зветься нині Щекавицею. А Хорив на третій горі, від нього вона прозвалася Хоревицею. І збудували вони місто в ім'я старшого брата свого і нарекли його Київ. Був круг міста ліс та бір великий, і ловився там всякий звір, і були мужі мудрі й тямущі, а називалися вони полянами, від них поляни і донині в Києві. Дехто, не знаючи, каже, що Кий був перевізником коло Києва, мовляв, був перевіз з того боку Дніпра; тим-то й говорили: «На перевіз на Київ». Але якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода4. А Кий князював у своєму роду і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями. Коли ж Кий повертався, то прийшов на Дунай, возлюбив одне місце, і поставив там невеликий городок, і хотів було сісти в ньому своїм родом, та не дали йому навколишні племена; так і донині називають придунайці те городище — Києвець. Кий же, повернувшись у своє місто Київ, тут і помер. І брати його, Щек і Хорив, і сестра їхня Либідь тут же померли. Після смерті братів рід їхній став князювати у полян, а в древлян було своє княжіння, а в дреговичів своє, а в словен у Новгороді своє. Інше князювання було на річці Полоті, де жили полочани. Від них пішли кривичі, які сидять у верхів'ї Волги, і у верхів'ї Двіни, і у верхів'ї Дніпра, їхнє місто Смоленськ. Від них же походять і сіверяни. А на Білоозері сидить весь, на Ростовському морі — меря. А на річці Оці, де вона впадає у Волгу, — мурома, яка говорить своєю мовою, і черемиси, які говорять своєю мовою, і мордва, яка говорить своєю мовою. Ось хто тільки говорить на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, які сиділи по Бугу, а потім прозвалися волинянами. А от інші народи, які платять данину Русі: чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, перм, печора, ям, литва, коре, — усі вони говорять своїми мовами і живуть у краях північних. «И сьде Олегь княжа въ Киевъ, и рече Олегъ: "се буди мати градомъ рускимъ"». 1

Подається за переказом Віктора Близнеця. Либідь — ця назва збереглася за річкою, яка впадає в Дніпро. 3 Бортів узвіз — крута дорога, що вела з верхнього міста на горі униз на Поділ. 4 Царгород — так слов'яни називали Константинополь, столицю Візантії (сучасний Стамбул). 2

31


В літо 879. Помер у Новгороді Рюрик1 і передав князювання своє Олегові — родичеві своєму, і віддав на руки йому сина Ігоря, бо той був вельми на ту пору малий. В літо 882. Виступив у похід Олег, взявши з собою багато воїнів, і прийшов до Смоленська з кривичами, і взяв місто, і посадив там своїх мужів. Звідти пішов униз, і взяв Любеч2, і там посадив своїх мужів. І приплив до гір київських, і узнав Олег, що тут князюють Аскольд і Дір 3 . Сховав Олег одних воїнів у човнах, а інших залишив позаду, а сам пішов до них, несучи на руках малого Ігоря. Підплив до Угорської гори4, сховав решту воїнів і послав сказати Аскольду і Діру: — Ми купці, їдемо до греків від Олега і княжича Ігоря. Прийдіть до нас, до родичів своїх. Коли ж Аскольд і Дір прийшли, вискочили всі воїни, заховані в човнах, і сказав Олег Аскольду і Діру: — Не князі ви і не князівського роду, а я — князівського роду. А коли винесли на руках Ігоря, промовив: — А ось він — син Рюриків! Убили Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і поховали на горі, яка тепер називається Угорською. Аскольдова могила там, де Ольмин двір, а Дірова — за церквою святої Ірини. І став Олег князювати в Києві, і сказав Олег: — Це буде мати городам руським. І були в Олега під рукою варяги, слов'яни та інші людності, які називаються руссю. В літо 903. Ігор виріс і збирав данину на тих же землях, що й Олег, і слухались його, привели йому дружину із Пскова, іменем Ольгу. В літо 955. Попливла Ольга в грецьку землю. І прийшла до Царгорода. Був тоді царем Костянтин5. І прийшла до нього Ольга, і побачив цар, що вона дуже гарна лицем і розумна, подивувався її розуму, бесідуючи з нею, і мовив їй: — Достойна ти єси царствувати з нами в столиці нашій. Вона ж, розгадавши ті слова, відповіла цареві: — Я ж бо язичниця. Якщо хочеш мене хрестити, то хрести сам; а як ні — то я не хрещусь. І хрестив її цар з патріархом. Просвітившись, вона раділа тілом і душею. Після хрещення покликав її цар і сказав їй: — Хочу тебе взяти в жінки собі. Вона ж відмовила: 1

Рюрик засновник династії руських князів. Любеч — місто на березі Дніпра, на захід від Чернігова. 3 Аскольд і Дір — київські князі IX ст. 4 Угорська гора — назва однієї з гір під Києвом. 5 Костянтин — візантійський імператор Костянтин Багрянородний. У його творі «Про церемонії візантійського двору» описується прийняття Ольги імператорською сім'єю. 2

32


— Як же ти хочеш взяти мене, коли ти сам хрестив і назвав мене дочкою. А в християн цього не дозволено — ти сам знаєш. Засміявся цар і сказав: — Переклюкала ти мене, Ольго! Перехитрила! І дав їй дарів багато, золота і срібла, шовку і посуду дорогого. І відпустив її цар, назвавши своєю дочкою. Прийшла Ольга в Київ і вчила сина свого Святослава прийняти хрещення. Він того не слухав, кажучи: — Як же мені самому хреститися і перейти в іншу віру? А дружина моя стане насміхатися. Ольга ж говорила йому: — Якщо ти хрестишся, то й всі зроблять те саме. А він і далі жив за язичницькими звичаями, та коли хто хотів хреститися, не забороняв, д тільки насміхався над тим. Ольга ж любила свого сина, молилася за нього і за людей, наставляла його на розум до повних його літ і змужнілості. «Слышю же се, яко сестру имата дъвою, да аще еъ не вдаста за мя, створю граду вашему, якоже и сему створих». В літо 988. Пішов Володимир з військом на Корсунь1, місто грецьке, і замкнулися корсунці за високими стінами. І став князь на тій стороні міста, де пристань, на відстані одного перельоту стріли. І билися корсунці завзято. Володимир же взяв місто в облогу. Люди за стінами стали знемагати, і тоді сказав їм Володимир: — Якщо не здастеся, то буду стояти хоч три літа. Вони ж не послухали його. Тоді Володимир, підготувавши своє військо, звелів робити земляний насип до городських стін. Руські воїни нагортали вал. А корсунці, підкопавши свою городську стіну, потроху вибирали насипану землю, носили її до себе і висипали посеред міста. Військо Володимира насипало ще і ще, і Володимир стояв. І от один корсунець, іменем Анастас, пустив стрілу до руського князя, так написавши на ній: «Колодязі за тобою зі сходу, із них вода тече по трубах у місто.» Перекопай труби і перейми воду». Володимир же, почувши про те, глянув на небо і промовив: — Якщо збудеться все — хрещусь! І одразу наказав копати поперек труб і от — перейняв воду. Люди знесилились від спраги і здалися. Володимир вступив у місто з дружиною своєю. І послав до грецьких царів2 сказати: — Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру на виданні. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив. 1 Кора/нь — так називалося грецьке місто Херсонес. Нині неподалік від руїн Херсонеса розташоване місто Севастополь. 2 У той час Візантією правили два імператори — Василь і Костянтин.

33


І, почувши те, опечалились царі й послали йому таку звістку: — Не личить християнок видавати за язичників. Якщо хрестишся, то і сестру нашу візьмеш, і з нами одновірцем будеш. Коли ж не захочеш цього зробити, то не зможемо видати її за тебе. Володимир сказав посланцям від царів: — Скажіть вашим царям так: я хрещусь, бо ще до того уподобав закон ваш, і люба мені ваша віра і богослужіння, про яке розповідали мені послані нами мужі... Раді були царі, почувши те, і передали Володимирові так: — Хрестись, і тоді пошлемо свою сестру до тебе. Відповів же Володимир: — Прийдіть з сестрою вашою і тоді хрестіть мене. І ледве примусили Ті царі. Вона сіла в корабель, з плачем попрощалася з рідними своїми й попливла через море. Коли ж прибула в Корсунь, вийшли їй назустріч корсунці з поклоном, привели її в місто і посадили в палаті. А тут саме розхворівся Володимир очима й нічого не бачив. Тужив сильно і не знав, що робити. І послала йому цариця сказати такі слова: — Якщо хочеш позбутися тієї хвороби, то хрестися швидше. І звелів князь хрестити себе. Єпископ же корсунський з попами царициними, оголосивши про те, хрестили Володимира. І коли поклав єпископ на нього руку, в ту ж мить прозрів Володимир. Побачивши те, багато хто з дружинників хрестився того ж дня услід за своїм князем. Потім привели Анну1, щоб справити шлюбний обряд. Водою і духом хрестили Володимира в церкві святого Василя. Після того взяв Володимир царицю, і Анастаса, і попів корсунських; узяв і посудини церковні, і грецькі ікони. Поставив церкву в Корсуні на тій горі, яку насипали під час облоги посеред міста; та церква стоїть і донині. Коли ж він прийшов у Київ, то звелів повалити ідолів — одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив'язати коневі до хвоста і волочити його з гори крутим Боричевим узвозом до річки Почайни. І поставив дванадцять дружинників, щоб вони били Перуна палками. Робилось це не тому, що дерево що-небудь почуває, а для наруги над бісом, який облещував людей у подобі цій, щоб він тепер дістав покару від людей. Велик ти, Господи, і чудні діла твої! Вчора ще був шанований людьми, а сьогодні зганьблений! Коли тягли Перуна до Почайни, оплакували його невірні люди, всі ті, хто не був ще хрещений. І, притягнувши до берега, кинули його в Дніпро. Володимир же послав людей і сказав їм: 1

Князь Володимир хотів узяти за дружину грецьку царівну Анну тому, шо цей шлюб урівнював його з візантійськими імператорами.

34


— Якщо пристане десь до берега, то відпихайте його. А коли промине пороги, тоді тільки облиште його. Вони ж виконали все, що було їм звелено. І коли пустили Перуна і проминув він пороги, викинуло його вітром на мілину, і від того прозвалося те місце Перунова мілина, і назва ця й досі живе в народі1. Потім послав Володимир по всьому місті сказати: — Якщо не прийде хто завтра на річку — хай то багатий, чи бідний, чи нужденний, чи раб, — буде мені ворогом. Почувши про те, пішли люди з гомоном до Дніпра, радіючи й кажучи: — Якби не було це добрим, то не перейняли б того князі й бояри. Наступного дня вийшов Володимир з попами корсунськими на Дніпро, і зібралося там люду сила-силенна. Забрели у воду, і стояли там одні по шию, інші по груди, дехто тримав дітей, молодь тислась до берега, а дорослі бродили; попи ж стояли на місці і творили молитви. Люди, охрестившись, розійшлися по домівках. І звелів Володимир будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де колись стояли дерев'яні кумири. (...) В літо 989. Задумав Володимир поставити церкву Пресвятій Богородиці і послав привести майстрів з грецької землі. І почав її будувати в Києві, а коли закінчив, доручив її Анастасу Корсунянину і поставив служити у ній корсунських попів, давши їй усе, що взяв перед тим у Корсуні: ікони, посудини, хрести. І сказав так: — Даю церкві цій десяту частину від моїх багатств і від моїх городів. І назвав він церкву во ім'я Богородиці, та в народі приклалася до неї інша назва — Десятинна, від десятої частини його багатств.

1

Є й інша легенда. За Перуном бігли язичники і гукали: «Видибай, видибай, боже!» («Випливайї»). І Перун виплив недалеко від Києва; саме в тому місці, у Видубичах, було споруджено пізніше Видубицький монастир.

35


ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА (1722-1794) Народився в с. Чорнухах, що на Полтавщині, у сім'ї малоземельного козака, помер у с. Іванівці, нині Сковородівка, що на Харківщині. Письменник, філософ. Найвідоміші твори: вірш «Всякому місту — звич&й і права...» (збірка «Сад божественних пісень»), байка «Бджола та Шершень» (збірка «Байки харківські»), філософські трактати.

Із збірки •«Сад божественних пісень» * * *

Всякому місту — звичай і права, Всяка тримає свій ум голова; Всякому серцю — любов і тепло, Всякеє горло свій смак віднайшло. Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум. Панські Петро для чинів тре кутки, Федір-купець обдурити прудкий, Той зводить дім свій на модний манір, Інший гендлює, візьми перевір! Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум. Той безперервно стягає поля, Сей іноземних заводить телят. Ті на ловецтво готують собак, В сих дім, як вулик, гуде від гуляк, Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум. Ладить юриста на смак свій права, З диспутів учню тріщить голова, Тих непокоїть Венерин амур, Всякому голову крутить свій дур. В мене ж турботи тільки одні, Як з ясним розумом вмерти мені. Знаю, що смерть — як коса замашна, Навіть царя не обійде вона. 36


Байдуже смерті, мужик то чи цар, — Все пожере, як солому пожар. Хто ж бо зневажить страшну її сталь? Той, в кого совість, як чистий кришталь... БЕ ЫВЕКТАТЕ1 Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото. О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане-герою!2 Із збірки •«Байки харківські» БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ — Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без путгя закохані в мед. — Ти поважний дурень, пане раднику, — відповіла Бджола. — Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б позлодійському добувати, як часом ваша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука. Сила: Шершень — се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола — се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи на слова Сіраха: «Веселість серця — життя для людини» — і не тямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? —Тоді,—відповість вам,—коли полюю зайця. — Коли заєць смачніший? — Тоді, — відповість мисливець, — коли добре за ним полюю. 1 2

Про свободу (латин.).

Ідеться про гетьмана Богдана Хмельницького.

37


Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітконосних лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Цицеронової книжечки «Про старість»... Але ж розкусити треба, що то значить — жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке: «Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним». АФОРИЗМИ Не все те отрута, що неприємне на смак. Бери вершину і матимеш середину. З усіх утрат втрата часу найтяжча. Скільки зла таїться всередині за гарною подобою: гадюка ховається в траві. Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру. Тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений. Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти! Солодке пізнає пізніше той, хто може проковтнути неприємне. Не за обличчя судіть, а за серце. Ні про що не турбуватися — значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — се рух. Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю. Не розум від книг, а книги від розуму створились. Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий? Чи може людина, сліпа у себе вдома, стати зрячою на базарі? Демон проти демона не свідчить, вовк вовчого м'яса не їсть. Людина — коваль свого щастя. Не все те невірне, що тобі незрозуміле. О, книги, найкращі порадники, найвірніші друзі! Не суди лиця — суди слово. Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга.

38


ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII НА ПОЧАТКУ XIX ст. ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

(1769-1838) Народився в м. Полтаві в родині канцеляриста магістрату, помер у м. Полтаві. Письменник, драматург. Найвідоміші твори: п'єси «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», поема «Енеіда».

ЕНЕЇДА Поема (Скорочено) ЧАСТИНА ПЕРША Еней був парубок моторний І хлопець хоть куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак. Но греки, як спаливши Трою, Зробили з неї скирту гною, Він, взявши торбу, тягу дав; Забравши деяких троянців, Осмалених, як гиря, ланців, П'ятами з Трої накивав. Він, швидко поробивши човни, На синє море поспускав, Троянців насаджавши повні, І куди очі почухрав. (...) Побачивши це, Юнона, яка сина Венери «Енея не любила — страх», побігла до бога вітрів Еола, щоб той здійняв бурю на морі й потопив троянців. За це вона обіцяла йому «дівку чорноброву». Еол розпустив свої вітри й здійняв шалену бурю. Еней пообіцяв Нептунові «півкопи грошей», щоб той утихомирив вітри. Коли буря стихла, троянці взялися готувати галушки, куліш й інші страви, бо любили добре поїсти, випити й поспати. Схвильована за свого сина, Венера йде до Зевса, який «тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав». Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він поїде до Риму, «збудує сильне царство», «на панщину ввесь світ погонить» і «всім їм буде ватажок». Енеєве військо

39


довго пливло морем і нарешті пристало до берега, де було місто Карфаген. А правила в ньому Дідона. Цариця закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища, робила все, щоб парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим. Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив, як гуляють троянці, розлютився і послав Меркурія, щоб він нагадав Енеєві про його призначення. Еней уночі втік від Дідони, а вона з горя спалила себе.

ЧАСТИНА ДРУГА Після тривалого плавання по синьому морю троянці пристали до сицилійської землі, тут правив цар Ацест. Троянців прийняли гостинно. Еней вирішив улаштувати поминки по своєму батькові Анхізу. Поки їли, пили й гуляли, улаштовували кулачні бої й ігрища, Юнона послала свою служницю на землю, і та підмовила жінок спалити човни, щоб досадити п'яним чоловікам. Почалася велика пожежа. Розлючений Еней почав лаяти богів і просити в них дощу. Дощ пішов, і не всі човни згоріли. Уві сні Еней побачив батька. Анхіз сказав, що все буде гаразд, але він має навідатися до нього в пекло.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ (...)

Тепер Еней убрався в пекло, Прийшов зовсім на інший світ; Там все поблідло і поблекло, Нема ні місяця, ні звізд. Там тілько тумани великі, Там чутні жалобнії крики, Там мука грішним не мала. Еней з Сивіллою гляділи, Якії муки тут терпіли, Якая кара всім була. Смола там в пеклі клекотіла І грілася все в казанах, Живиця, сірка, нефть кипіла; Палав огонь, великий страх! В смолі сій грішники сиділи І на огні пеклись, горіли, Хто, як, за віщо заслужив. Пером не можна написати, Не можна і в казках сказати, Яких було багацько див! Панів за те там мордовали І жарили зо всіх боків, Що людям льгота не давали І ставили їх за скотів. 40

За те вони дрова возили, В болотах очерет косили, Носили в пекло на підпал. Чорти за ними приглядали, Залізним пруттям підганяли, Коли який з них приставав. Огненним пруттям оддирала Кругом на спину і живіт, Себе, що сами убивали, Яким остив наш білий світ. Гарячим дьогтем заливали, Ножами під боки штрикали, Щоб не хапались умирать. , Робили рознії їм муки, Товкли у мужчирях їх руки, Не важились, щоб убивать. Багатим та скупим вливали Розтопленеє срібло в рот, А брехунів там заставляли Лизать гарячих сковород; Які ж ізроду не женились Та по чужим куткам живились, Такі повішані на крюк, Зачеплені за теє тіло, На світі, що грішило сміло І не боялося сих мук.


Всім старшинам тут без розбору, Панам, підпанкам і слугам Давали в пеклі добру хльору, Всім по заслузі, як котам. Тут всякії були цехмістри, І ратмани, і бургомістри, Судді, підсудки, писарі, Які по правді не судили Та тілько грошики лупили І одбирали хабарі. (...)

Еней з ягою розглядали Всі дива там, які були, Роти свої пороззявляли І очі на лоби п'яли; Проміж собою все зглядались — Всьому дивились, осміхались, Еней то цмокав, то свистав. От тут-то душі ликовали, Що праведно в миру живали, Еней і сих тут навіщав. (...)

Гай! гай! та нігде правди діти, Брехня ж наробить лиха більш; Сиділи там скучні піїти, Писарчуки поганих вірш, Великії терпіли муки, їм зв'язані були і руки, Мов у татар терпіли плін. От так і наш брат попадеться, Що пише, не остережеться, Який же втерпить його хрін!

Велике тут було роздолля Тому, хто праведно живе, Так, як велике безголов'я Тому, хто грішну жизнь веде; Хто мав к чому яку охоту, Тут утішався тим до поту; Тут чистий був розгардіяш: Лежи, спи, їж, пий, веселися, Кричи, мовчи, співай, крутися, Рубайсь — так і дадуть палаш.

Якусь особу мацапуру Там шкварили на шашлику, Гарячу мідь лили за шкуру І розпинали на бику. Натуру мав він дуже бридку, Кривив душею для прибитку, Чужеє оддавав в печать; Без сорому, без Бога бувши І восьму заповідь забувши, Чужим пустився промишлять. (...) .

Не чванились, не величались, Ніхто не знав тут мудровать, Крий Боже, щоб не догадались Брат з брата в чім покепковать; Не сердилися, не гнівились, Не лаялися і не бились, А всі жили тут люб'язно; Тут всякий гласно женихався, Ревнивих ябед не боявся, Було вобще все за одно.

А далі вперлися в будинки Підземного сього царя, Ні гич, ні гариля пилинки, Було все чисто, як зоря; Цвяховані були там стіни І вікна всі з морської піни; Шумиха, оливо, свинець, Блищали міді там і криці, Всі убрані були світлиці; По правді, панський був дворець.

Ні холодно було, ні душно, А саме так, як в сіряках, І весело, і так не скучно, На Великодних як святках; Коли кому що захотілось, То тут як з неба і вродилось; От так-то добрі тут жили. Еней, се зрівши, дивовався І тут яги своєй спитався, Які се праведні були. 41


«Не думай, щоб були чиновні, — Сивілла сей дала одвіт, — Або що грошей скрині повні, Або в яких товстий живіт; Не ті се, що в цвітних жупанах, В кармазинах або сап'янах, Не ті ж, що з книгами в руках, Не рицарі, не розбишаки, Не ті се, що кричать: «І паки», Не ті, що в золотих шапках.

Се вдови бідні, безпомощні, Яким приюту не було; Се діви чесні, непорочні, Яким спідниці не дуло; Се, що без родичів остались... І сиротами називались, А послі вбгались і в оклад; Се, що проценту не лупили, Що людям помагать любили, Хто чим багат, то тим і рад.

Се бідні нищі, навіжені, Що дурнями зчисляли їх, Старці, хромі, сліпорожденні, З яких був людський глум і сміх; Се, що. з порожніми сумками Жили голодні під тинами, Собак дражнили по дворах; Се ті, що Б і г д а с т ь получали, Се ті, яких випроваджали В потилицю і по плечах.

Тут также старшина правдива, — Бувають всякії пани, — Но тілько трохи сього дива, Не квапляться на се вони! Бувають військові, значкові, І сотники, і бунчукові, Які правдиву жизнь вели; Тут люди всякого завіту, По білому єсть кілько світу, Которі праведно жили».

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА Троянці відпливли від Кумської землі. Спочатку на морі було тихо, потім розгулялася буря. Коли ж вона стихла, виявилося, що мандрівники потрапили на острів до цариці Цирцеї, яка перетворювала людей на тварин. Троянці проспівали молебень Еолу, і той вітрами відвернув їх від біди. Нарешті вони припливли до берегів Тібру, на латинську землю. Правив там скупий цар Латин, який мав дружину Амату й дочку Лавінію. Вродлива дівчина мала багатьох залицяльників, але і їй, і матері найбільше був до вподоби Турн — цар рутульців (італійців). Еней наказав троянцям учити латину, а сам пішов знайомитися з Латином, узявши багато подарунків. Цареві це сподобалося, тож він уже бачив Енея своїм зятем. Однак Юнона не могла спокійно дивитися на безжурне життя Енея й вирішила всіх посварити. Під час полювання собаки троянців розірвали цуцика няньки Амати; Турнові наснилося, що Лавися його зрадила, і почалися крик, сварки. Турн оголосив війну Енеєві, і з ним у змову вступила Амата, яка не хотіла віддавати дочку за троянця.

ЧАСТИНА П'ЯТА Еней роздумує, як перемогти Турна, тим більше, що олімпійські боги не поспішали допомагати. Його зморює сон, і вві сні якийсь старий дід дає Енеєві пораду — побрататися з аркадянами, які були ворогами латинців. Еней приносить жертву богам і їде до Евандра. Той погоджується допомогти й відправляє з військом свого сина Палланта. Венера просить Вулкана-коваля

42


зробити її синові міцну зброю. Юнона через свою служницю попереджає Турна про можливий напад Енея і радить ударити першим. Той штурмує троянську фортецю, але взяти її не може. Тоді він спалює троянський флот. Венера скаржиться Цибеллі (матері богів), а та — Зевсу. Верховний бог перетворює кораблі троянців на сирен, і рутульці зі страху тікають. Знову тихо. На варті стоять Низ і Евріап — молоді воїни.

Троянці із-за стін дивились, Пан Турн як військом тягу дав; Перевертням морським чудились, На добре всяк не толковав. Но Турнові не довіряли; Троянці правило се знали: В війні з врагами не плошай; Хоть утіка - не все женися, Хоть мов і трусить - стережися; Скиксуєш раз - тоді прощай! Для ночі вдвоє калавури На всіх поставили баштах, Ліхтарні вішали на шнури, Ходили рунди по валах. В обозі Турна тихо стало, І тілько-тілько що блищало Од слабих блідних огоньків. Враги троянські почивали, Од трусів вилазки не ждали; Оставмо ж сих хропти соньків. У главной башти на сторожі Стояли Евріал і Низ; Хоть молоді були, та гожі І кріпкі, храбрі, як харциз. В них кров текла хоть не троянська, Якась чужая — бусурманська, Та в службі вірні козаки. Для бою їх спіткав прасунок, Пішли к Енею на вербунок; Були ж обидва земляки. «А що, як, викравшись помалу, Забратися в рутульський стан? — Шептав Низ в ухо Евріалу. — То каші наварили б там;

Тепер вони сплять з перепою, Не дриґне ні один ногою, Хоть всім їм горла переріж. Я думаю туди пуститься, Перед Енеєм заслужиться І сотню посадить на ніж». •«Як? Сам? Мене оставиш? — Спитався Низа Евріал. — Ні! Перше ти мене удавиш, Щоб я од земляка одстав. Від тебе не одстану зроду, З тобою рад в огонь і в воду, На сто смертей піду з тобой. Мій батько був сердюк опрічний, Мовляв (нехай покой му вічний): Умри на полі, як герой». «Пожди і пальцем в лоб торкнися, — Товаришеві Низ сказав, — Не все вперед — назад дивися, Ти з лицарства глузд потеряв. У тебе мати єсть старая, Без сил і в бідності, слабая, То і повинен жить для ней, Одна оставшись без приюту, Яку потерпить муку люту, Таскавшись між чужих людей! От я так чисто сиротина, Росту, як при шляху горох: Без нені, без отця дитина, Еней — отець, а неня — Бог. Іду хоть за чужу отчизну, Не жаль нікому, хоть ізслизну. А пам'ять вічну заслужу. Тебе ж до жизні рідна в'яже, 43


Уб'ють тебе, вона в гріб ляже; Живи для неї, я прошу». «Розумно, Низ, ти розсуждаєш, А о повинності мовчиш, Которую сам добре знаєш, Мені ж зовсім другу твердиш; Де общее добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять; Як ми Енею присягали, Для його служби жизнь оддали, Тепер не вільна в жизні мать». «Іноси!» — Низ сказав, обнявшись Со Евріалом-земляком, І, за руки любенько взявшись, До ратуші пішли тишком! Іул сидів тут з старшиною, Змовлялись, завтра як до бою Достанеться їм приступать. Як ось ввійшли два парубійки, У брам змінившися од стійки, І Низ громаді став казать:

їм дяковать і ціловати, І красовулю піднесли. (...) Сей Евріал був молоденький, Так годів з дев'ятнадцять мав, Де усу буть, пушок м'якенький Біленьку шкуру пробивав; Та був одвага і завзятий, Силач, козак лицарковатий, Но пред Іулом прослізивсь. Бо з матір'ю він розставався; Ішов на смерть і не прощався. Козак природі покоривсь. «Іул Енейович, не дайте Паньматці вмерти од нужди, їй будьте сином, помагайте І заступайте від вражди, Од бід, напраснини, нападку; Ви самі мали паніматку, То в серці маєте і жаль; Я вам старую поручаю, За вас охотно умираю», — Так мовив чулий Евріал,

«Був на часах я з Евріалом, Ми пильновали супостат, Вони тепер всі сплять повалом, Уже огні їх не горять. Дорожку знаю я окромну, В нічну добу, в годину сонну, Прокрастись можна поуз стан І донести пану Енею', Як Турн злий з челяддю своєю На нас налазить, мов шайтан.

«Не бійся, добрий Евріале, — Іул йому сей дав одвіт, — Ти служиш нам не за пропале, На смерть несеш за нас живіт, Твоїм буть братом не стиджуся 1 неню заступать кленуся, Тебе собою заплачу; Пайок, одежу і кватиру, Пшона, муки, яєць і сиру По смерть в доводьстві назначу».

Коли зволяєтесь — веліте Нам з Евріалом попитать, Чкурнем — і поки сонце зійде, Енея мусим повидать». «Яка ж одвага в смутне врем'я! Так не пропало наше плем'я?» — Троянці всі тут заревли; Одважних стали обнімати,

І так, одважна наша пара Пустилася в рутульський стан На те і місяць вкрила хмара, І поле вкрив густий туман. Було се саме опівночі; Рутульці спали скілько мочі, Сивуха сну їм піддала; Розлігшися, порозкладались,

44


В безпечності не сподівались Ні од кого ніяка зла. І часовії, на мушкетах Поклавшись, спали на заказ; Хропли всі п'яні на пікетах, Тут їх застав послідній час! Переднюю побивши стражу, Полізли в стан варити кашу; Низ тут товаришу сказав: «Приляж к землі ти для підслуху, А я задам рутульцям духу. Гляди, щоб нас хто не спіткав». (...) А послі Ремових він воїв По одному всіх подушив І блюдолизів, ложкомоїв Впрах, вдребезги перемізжив. Намацавши ж самого Рема, Потиснув, мов Хому Ярема, Що й очі вискочили преч; Вхвативсь за бороду кудлату І злому Трої супостату Макітру одділив од плеч. Вблизі тут був намет Серрана, На сього Низ і наскакав; Він тілько що роздягсь з каптана І смачно по вечері спав. Низ шаблею мазнув по пупу, Зад з головою сплющив вкупу, Що із Серрана вийшов рак; Бо голова між ніг вплелася, А задня вгору піднялася; Умер фігурно неборак! І Евріал, як Низ возився, То не гулявши простояв; Він также к сонним докосився, Врагів на той світ одправляв. Колов і різав без розбору, І як ніхто не мав з ним спору, То поравсь, мов в кошарі вовк; І виборних, і підпомощних,

І простих, і старших вельможних, Хто не попавсь, того і товк. (...)

Як вовк овець смиренних душить, Коли в кошару завіта, Курчатам тхір головки сушить, Без крику мізок висмокта, Як, добре врем'я угодивши І сіркою хлів накуривши, Без крику крадуть слимаки Гусей, качок, курей, індиків У гевалів і амаликів, Що роблять часто і дяки. Так наші смілії вояки Тут мовча проливали кров; Од ней краснілися, мов раки, За честь і к князю за любов. Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть, Там грудь сильніша од гармат, Там жизнь — алтин, а смерть — копійка, Там лицар — всякий парубійка, Козак там чортові не брат. Так порався Низ з Евріалом, Дали рутульцям накарпас, Земля взялась од крові калом, Поляк піднявся б по с а м пас. Но наші по крові бродили, Мов на торгу музик водили, І убирались на простор, Щоб швидше поспішить к Енею Похвастать храбростю своєю І Турнів розказать задор. Уже із лагеря щасливо Убрались наші смільчаки; Раділо серце не трусливо, Жвяхтіли мокрі личаки. Із хмари місяць показався, І од землі туман піднявся,


Все віщовало добрий путь. Як ось Волсент гульк із долини З полком латинської дружини. Біда! Як нашим увильнуть? Дали якраз до лісу тягу, Бистріше бігли од хортів; Спасались бідні на одвагу Від супостатів, ворогів. Так пара горличок невинних Летять спастись в лісах обширних Од злого кібчика когтей. Но зло, назначене судьбою, Слідитиме скрізь за тобою, Не утечеш за сто морей. Латинці до лісу слідили Одважних наших розбишак І часовими окружили, Що з лісу не шмигнеш ніяк; А часть, розсипавшись по лісу, Піймали одного зарізу, То Евріала-молодця. Тогді Низ на вербу збирався, Як Евріал врагам попався, Мов між вовків плоха вівця. Низ — глядь, і бачить Евріала, Що тішаться ним вороги; Важка печаль на серце пала, Кричить к Зевесу: «Помоги!» Коп'є булатне направляє, В латинців просто посилає, Сульмону серце пробива; Як сніп, на землю повалився, Не вспів і охнуть, а скривився, В послідній раз Сульмон зіва. Вслід за коп'єм стрілу пускає І просто Тагові в висок; Душа із тіла вилітає, На жовтий пада труп пісок. Волсент утратив воїв пару, Кленеть невидимую кару І в ярості, як віл, реве: «За кров Сульмонову і Тага 46

Умреш, проклята упиряга, За ними вслід пошлю тебе». І замахнувсь на Евріала, Щоб знять головку палашем; Тут храбрість Низова пропала І серце стало кулішем. Біжить, летить, кричить щосили: « П е к к а т у м робиш, ф р а т е р милий, Невинному м о р с задаєш: Я стультус, лятро, розбишака, Н е к в і с с і м у с і гайдамака. Постій! Невинную кров ллєш». Но, замахнувшись, не вдержався, — Волсент головку одчесав; Головка, мов кавун качався, Язик невнятно белькотав. Уста коральні посиніли, Рум'яні щоки поблідніли, І білий цвіт в лиці пожовк; Закрилися і ясні очі, Покрились тьмою вічной ночі, Навіки милий глас умовк. Уздрівши Низ труп Евріала, Од ярості осатанів; Всіх злостей випустивши жала, К Волсенту просто полетів. Як блискавка проходить тучу, Він так пробіг врагів між кучу І до Волсента докосивсь: Схватив його за чуб рукою, Меч в серце засадив другою, Волсент і духу тут пустивсь. Як іскра, порох запаливши, Сама з ним вкупі пропада, Так Низ, Волсентія убивши, І сам лишився живота; Бо всі на його і напали, На смерть звертіли, і зім'яли, І голову зняли з плечей. Так кончили жизнь козарлюги,


Зробивши славнії услуги На вічність пам'яті своей. (...) Свого ж держася уговору, Троянці в кріпості сидять, Забилися, мов миші в нору, Лукаву кішку як уздрять. Но дать одпор були готові І до остатней каплі крові Свою свободу боронить І нову Трою защищати, Рутульцям перегону дати І Турна лютость осрамить. На перву рутулян попитку Троянці так дали в одвіт, Що Турн собі розчухав литку, Од стиду скорчило живіт. Звелів з досади, гніву, злості

На глум підняти мертві кості, На щогли голови наткнуть Нещасних Низа з Евріалом Перед самим троянським валом, Щоб сим врагів своїх кольнуть. Троянці зараз одгадали, Чиї то голови стримлять; Од жалю сльози попускали, Таких лишившись паруб'ят. Об мертвих вість скрізь пронеслася, Вся рать троянська потряслася, І душі смутку предались. Як мати вість таку почула, То тілько вічно не заснула, Бо зуби у неї стялись. (...)

Боги на Олімпі почали сваритися, Зевс розгнівався й суворо заборонив їм утручатися в справи людей. Еней через видіння довідується про те, що сталося в його стані, і йде в наступ. Мужньо б'ється й Паллант, але більш досвідчений Турн убиває його й відправляє в рутульський стан. Троянці насідають, от-от і Турн поляже. Юнона хитрістю й любощами домоглася від Зевса, щоб той зберіг життя Турнові. Еней пропонує рутульцям помиритися й зробити поєдинок лише між ватажками. Латинці погодилися. Почався поєдинок Енея і Турна. Юнона знову втрутилась і почала допомагати цареві ругульців. Зевс сказав їй, що все одно Еней стане безсмертним, буде на Олімпі, тому хай не старається. Еней перемагає Турна, залишеного без допомоги богів, хоче його помилувати, але, побачивши на ньому Паллантову ладунку, убиває, щоб помститися за смерть юного лицаря.

НАТАЛКА ПОЛТАВКА Українська опера на дві дії (Скорочено) ДІЙОВІ ОСОБИ: Н а т а л к а — українська дівчина. Г о р п и н а Т е р п и л и х а —їїмати. П е т р о — коханий Наталки. М и к о л а — далекий родич Терпилихи. Т е т е р в а к о в с ь к и й — возний1,жених Наталчин. М а к о г о н е н к о — сільський виборний. 1 Возний — чиновник у повітових судах в Україні наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

47


Дія перша Село над річкою Ворсклою. Уподовж сцени вулиця, що веде до річки; тут між хатами і хата Терпилихи. ЯВА І

Наталка (виходить з хати з відрами на коромислі; дійшовши до річки, ставить відра на березі, ходить задумавшись, потім співає пісню *Віють вітри, віють буйні...»).

(...) Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді і горі, і проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плаче), забув, що я живу на світі. Ти був бідним, любив мене і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і тепер люблю. Ми тепер рівня з тобою; і я стала така бідна, як і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються... Я В А II

Наталка і возний

В о з н и й (ідучи повз Наталку, підходить до неї). Благоденственного і мирного пребиванія! (Набік). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті. Н а т а л к а (кланяється). Здорові були, добродію, пане возний! В о з н и й . «Добродію»! «Добродію»! Я хотів би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишепом'янутим ім'ярек. Н а т а л к а . Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум. В о з н и й. Не о сем, галочко, — теє-то як його — хлопочу я, но желаю із медових уст твоїх слишати умилительное названіє, сообразное моєму чувствію. Послушай: От юних літ не знал я любові, Не ощущал возженія в крові, Как вдруг предстал Наталки вид ясний, Как райський крин, душистий, прекрасний (...) Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моей. Когда би я іміл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап'ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності. Н а т а л к а . Бог з вами, добродію! Що ви говорите? Я річі вашей в толк собі не возьму. В о з н и й . Лукавиш — теє-то як його — моя галочко! і добре все розумієш. — Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу. 48


Н а т а л к а . Гріх вам над бідною дівкою глумитися! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару. В о з н и й . Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть — теє-то як його — для любві ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все — теє-то як його — ровняєть. Лиш одно слово: «Люблю вас, пане возний!» — і аз, вишеупом'янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою. Н а т а л к а . У нас єсть пословиця: «Знайся кінь з конем, а віл з волом»; шукайте собі, добродію, в городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте... Ось підіть лиш в неділю або в празникдю Полтаві, то побачите таких гарних, що й розказати не можна. В о з н и й . Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть — теє-то як його — к ним поползновенія. Ти одна заложила єму позов на вічнії роки, і душа моя ежечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години. Н а т а л к а . Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, що я того і не зрозумію; та й не вірю, щоб так швидко залюбитись можна. В о з н и й. Не віриш? — Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село. (...) Наталка співає пісню «Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву...» про те, щоб багатий чоловік не «вводив в славу» простої дівчини.

Музика починає грати прелюдію. Возний міркує собі на думці, і смішні міни перебігають на його обличчі. Наталка задумується. Я В А ІП

Н а т а л к а і в о з н и й . Потім в и б о р н и й з'являється на вулиці, йде і співає. Наталка взяла свої відра й пішла додому. Виборний підійшов до возного.

В о з н и й . Чи се — теє-то як його — нова пісня, пане виборний? В и б о р н и й (кланяється). Та се, добродію, не пісня, а нісенітниця. Я співаю іноді, що в голову лізе, — вибачайте, будьте ласкаві, я не добачив вас. В о з н и й . Нічого, нічого. Відкіль се так? Чи з гостей ідете — теє-то як його?.. В и б о р н и й . Я іду із дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, — випили по одній, по другій, по третій, холодцем та ковбасою закусили, та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкріпилися. В о з н и й. Не розказовав же пан Щипавка якої новини? 49


В и б о р н и й . Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тілько засідателям, но самому комісарові уже не те, як давно було... Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити. В о з н и й . Ох! правда, правда; дуже і в повітовом суді і во всіх присутственних містах униніє воспослідовало; малійшая проволочка ілі прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовное преступленіє, а взяточок, сиріч — винужденний подарочок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити. Та що й говорить! Тепер і при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на світі. В и б о р н и й . Зате нам, простому народові, добре, коли старшина, богобоязлива і справедлива, не допуска письменним п'явкам кров із нас смоктати... Та куди ви, добродію, налагодились? В о з н и й. Я наміревал — теє-то як його — посітити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку (зітхає), остановився побалакати з нею. В и б о р н и й (лукаво). Наталку? А д е ж (оглядається) вона? В о з н и й . Може, пішла додому. В и б о р н и й . Золото — не дівка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить. В о з н и й . Нічого сказати — теє-то як його — хороша, хороша, і уже в такім возрасті... В и б о р н и й . Та й давно б час, так що ж? Сирота, та іще й бідна. Ніхто і не квапиться. (...) Виборний розповідає возному про те, що до Наталки багато хто залицявся, проте вона нікому не дає згоди.

В и б о р н и й . Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очі не нависла? Хіба хочете, щоб вам на весіллі сю пісню співали? Ось слухайте (співає): Ой під вишнею, під черешнею, Стояв старий з молодою, як із ягодою. (2) І просилася, і молилася: «Пусти мене, старий діду, на улицю погулять!» (2) «Ой я й сам не піду, і тебе не пущу; Хочеш мене, старенького, та покинути. (2) Он не кидай мене, моя голубочко, Куплю тобі хатку, і ще сіна жатку, 50


І ставок, і млинок, і вишневий садок». (2) «Ой не хочу хатки, ані сіна жатки, Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка. (2) Ой ти, старий дідура, і зогнувся, як дуга, А я, молоденька, гуляти раденька». (2) В о з н и й . Коли другії облизня поймають, то і ми остерегаемся. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сіє, і я собі на умі. В и б о р н и й . А вам що до Наталки? Будто всі дівки на неї похожі? Не тільки світа, що в вікні: сього дива повно на світі. Та до такого пана, як ви, у іншої аж жижка задрижить! В о з н и й (набік). Признаюсь йому в моей любві к Наталці. Послухай, пане виборний! Нігде — теє-то як його —правди дівати, я люблю Наталку всею душею, всею мислію і всім серцем моїм; не могу без неї жити, так її образ — теє-то як його — за мною і слідить. Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моєм припадці? В и б о р н и й . А що тут довго думати? Старостів посилати за рушниками, та й кінець. Стара Терпилиха не зсунулась іще з глузду, щоб вам одказати. В о з н и й . Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже їй говорив, як-то кажуть, надогад буряків — теє-то як його — так де! Ні приступу! В и б о р н и й . Що ж вона говорить? Чим одговорюється і що каже? В о з н и й . Она ізлагаєть нерезоннії — тее-то як його — причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном; себе бідною, а мене багатим; себе простою — теє-то як його — а мене возним; і рішительний приговор учинила — що я їй, а она мні не рівня — теє-то як його. В и б о р н и й . Ави ж їй що? В о з н и й. Я їй пояснил, що любов усе равняєть. В и б о р н и й . А вона ж вам що? В о з н и й . Что для мене благопристойніє панночка, ніж простая селянка. В и б о р н и й. А ви ж їй що? В о З н и й . Что она — теє-то як його — одна моя госпожа. В и б о р н и й . А вона ж вам що? В о з н и й . Что она не вірить, щоб так дуже — теє-то як його — можна полюбити. В и б о р н и й. А ви ж їй що? В о з н и й . Що я її давно люблю. В и б о р н и й . А вона ж вам що? В о з н и й . Щоб я одв'язався од неї. В и б о р н и й . А ви ж їй що? 51


В о з н и й (сердито). Що? Нічого!.. Тебе чорт приніс — теє-то як його — Наталка утекла, а я з тобою остався. В и б о р н и й. Ой ви письменні! Вгору деретеся, а під носом нічого не бачите: Наталка обманювала вас, коли говорила, що ви їй не рівня. У неї не те на серці... В о з н и й. Не те? А що ж би такеє? В и б о р н и й . Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві і покойний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів на три або чотири; з нею вигодовавсь і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як. брат із сестрою. Но Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знайомитись не з рівнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмістрами — пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисл і мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; послі, як не стало і посліднього сього робітника, Терпило зовсім ізвівся; в бідності умер і без куска хліба оставив жінку й дочку. В о з н и й . Яким же побитом — теє-то як його — Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селі? В и б о р н и й . У Терпила в городі на Мазурівці був двір — гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте. В о з н и й. А вишереченний Петро де — теє-то як його — обрітається? В и б о р н и й . Бог, же його зна. Як пішов з двора, то мов у воду впав, і чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує. В о з н и й . Наталка неблагоразумна: любить такого чоловіка, которого — теє-то як його — можеть бить, і кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі. В и б о р н и й . Або, як той грек мовляв: «Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник». А я все-таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться. (...) Возний просить виборного допомогти йому в «сердечномуДІЛІ'. Той погоджується. Я В А IV

Хата Терпи лихи. М а т и пряде, а д о ч к а шиє.(...) Наталка й мати розмірковують про своє безталанне життя. Терпилиха каже дочці, що як батько не дав Наталці перед смертю благословення на

52


одруження з Петром, так і вона не дасть. Наталка кидається до матері й просить не губити її. ЯВА V

Н а т а л к а (сама). Трудно, мамо, викинуть Петра із голови, а іще трудніше із серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матері треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої і буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив'яжуться; возному так одрізала, що мусить одчепитися; більше, здається, нема на приміті. А там... ох!.. Серце моє чогось щемить... (Почувши, що хтось наближається до дверей, береться до роботи). (...) Я В А VI Увечері до Терпилихи приходить виборний і каже їй, що він має на прикметі багатого й поважного чоловіка, який уподобав Наталку. Терпилиха зраділа цьому і разом з виборним починає вмовляти дівчину вийти за возного заміж. Виборний каже непоступливій Наталці, що та зневажає рідну матір, яка бажає своїй дочці кращого життя. На ці слова Наталка обіцяє все зробити заради спокою й благополуччя матері. Задоволений виконаною місією Макогоненко мерщій іде порадувати Тетерваковського. Я В А VII Залишившись на самоті в хаті, Наталка в муках розмірковує про своє майбутнє, усі її думки линуть до коханого Петра. Вона співає пісню «Прийди, милий, подивися...».

Дія друга Та сама вулиця до річки в селі над Ворсклою. ЯВА І

М и к о л а (сам). Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота — без роду, без племені, без талану і без приюту. Що робить — і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився. (Думає). Одважусь у пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негідніші од мене. Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють. — Заспіваю лиш пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив. (...) Микола співає пісню «Гомін, гомін по діброві...».

Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити. Тільки там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба висоватись; та се невелика штука. І дурнем не трудно прикинутись. 53


Я В А II

П е т р о виходить, він не бачить Миколи, співає. (...)

М и к о л а (набік). Се не із нашого села і вовся мені незнакомий. П е т р о (тихо). Яке се село? Воно мені не в приміту. М и к о л а (підходить до Петра). Здоров, пане-брате! Ти, здається, не тутешній. П е т р о. Ні, пане-брате. М и к о л а . Відкіль же ти? П е т р о . Я?.. (Усміхається). Не знаю, як би тобі сказати — відкіль хочеш... М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того міста, де родився? П е т р о. О, запевне, не забув, бо і вовся не знаю. М и к о л а. Та що ж ти за чоловік? П етро. Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву. М и к о л а . Може, у тебе родичі єсть в Полтаві або знакомі? П е т р о . Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти? М и к о л а . Так ти, бачу, такий, як і я — безприютний. П е т р о . Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут. М и к о л а. О, братику! (Бере Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити. П е т р о . Правда твоя, брате; но я, благодареніє Богу, до сього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразить. — Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата. Будь моїм приятелем... Я В А III

В о з н и й і в и б о р н и й виходять з хати Терпилихи. У возного рука пов'язана шовковою хусткою; у виборного через плече старостинський рушник. Микола й Петро одходять набік. Возний із задоволеним лицем походжає.

В и б о р н и й (стає на дверях і голосно говорить у хату). Та ну-бо, Борисе, іди з нами! Мені до тебе діло єсть. Т е р п и л и х а . Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається. В и б о р н и й . Та надворі швидше провітриться. Т е р п и л и х а . В хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить. В и б о р н и й. За всі голови! (Одходить од дверей). Не стидно, хоть на сватанні і через край смикнув окаянної варенухи. (Побачив Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся із города? В о з н и й . Не обрітається лі в городі новинок каких курйозних? В и б о р н и й . Адже ти був на базарі, — що там чути? 54


М и к о л а. Не чув, далебі, нічого. Та в городі тепер не до новин; там так старі доми ламають та улиці застроюють новими домами, та криласи красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило. (...) Да уже ж і город буде, мов мак цвіте! Якби покойні шведи, що загинули під Полтавою, повставали, то б тепер не пізнали Полтави! В о з н и й. По крайній мірі — теє-то як його — чи не чути чого об обидах, спорах і грабежах і — теє-то як його — о жалобах і позвах? В и б о р н и й. Та що його питати: він по городу гав ловив та витрішки продавав... (До Миколи). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — він заручився. М и к о л а . Поздоровляю вас, добродію... А з ким же Бог привів? В о з н и й . З найкращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею. В и б о р н и й . Не скажемо, нехай кортить! (Одходить). А се що за парубок? М и к о л а. Се мій знакомий: іде з Коломака в Полтаву на заробіток. В о з н и й . Хіба-разві — теє-то як його — із Коломака через наше село дорога в город? П е т р о . Я нарочно прийшов сюди з ним побачитись. Виборний і возний виходять. Я В А IV

П е т р о і Микола

П е т р о. Се старший в вашім селі? М и к о л а . Який чорт, він живе тільки тут; бач, возний — так і бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить! П е т р о. А то, другий? М и к о л а . То виборний Макогоненко; чоловічок і добрий був би, так біда — хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже. П е т р о . Так він штука! Кого ж вони висватали? М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бідна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялись. П е т р о (набік). На Наталці!.. (Заспокоївшись). Но Наталка не одна на світі. (До Миколи). Так, видно, Наталка — багата, хороша і розумна? М и к о л а . Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тілько не багата. Вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання. П етро. Де ж вони перше жили? М и к о л а. В Полтаві. П е т р о (жахається). В Полтаві!.. 55


М и к о л а . Чого ж ти не своїм голосом крикнув? П е т р о . Миколо, братику мій рідний! Скажи по правді; чи давно уже Наталка з матір'ю тут живуть і як вони прозиваються? М и к о л а. Як тут вони живуть... (Говорить, розтягаючи, немов собі на думці вираховує час). Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька. П е т р о (скрикнув). Так він умер! М и к о л а . Що з тобою робиться? П е т р о . Нічого, нічого... Скажи, будь ласка, як вони прозиваються? М и к о л а . Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка. Петро сплескує руками, закриває ними лице, схиляє голову, стоїть непорушно.

М и к о л а (б'є себе по лобі й робить знак, наче щось одгадав). Я не знаю, хто ти і тепер не питаюся, тілько послухай. (...) Микола співає пісню «Вітер віє горою...».

А що, може, не одгадав? (Обнімає Петра). П е т р о . Так, угадав!.. Я — той нещасний Петро, якому Наталка припівала сю пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер... М и к о л а . Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо, може, і не її засватали. П ет р о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив мені, що ти їх родич, чи не можна тобі довідаться о сватанні Наталки? Нехай буду знати свою долю. М и к о л а . Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Та скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут? П е т р о . Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати і сохнути з печалі. Нащо їй вспоминати об тім, якого так легко забула! М и к о л а . Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут. (Іде до Терпилихи). ЯВА V

П е т р о (сам). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тоді і любив Наталку без всякої надежди. Тепер, наживши кривавим потом копійку, спішив, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки; но вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі. Все, здається, близило мене до щастя; но, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. — Правду в тій пісні сказано, що сусідові все удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все як одрізано. 56


Петро виконує пісню «У сосіда хата біла...» про те, що в сусіда добре життя (і хата, і молодиця), усі його люблять, а він, безталанний, марно життя проживає. ЯВА VI

Петро і виборний

В и б о р н и й (вийшов тим часом на вулицю, слухав-слухав, а тоді підходить до Петра). Ти, небоже, і співака добрий. (...) Виборний спілкується з Петром. Я В А VII

В о з н и й (підходить до виборного). Що ти тут, старосто мій, — теє-то як його — розглагольствуєш з пришельцем? В и б о р н и й . Та тут диво, добродію; сей парняга був у театрі та бачив комедію і зачав було мені розказовати, яка вона, та ви перебили. В о з н и й . Комедія, сиріч лицедійство. (До Петра). Продолжай, вашець... П е т р о. На комедії одні виходять, — поговорять, поговорять та й підуть; другі вийдуть, — те ж роблять; деколи під музйку співають сміються, плачуть, лаються, б'ються, стріляються, колються і умирають. (...) Петро докладніше розповідає про театр. Я В А VIII

П е т р о (сам). Горько мені слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котру я любив більше всього на світі; для которої одважовав жизнь свою на всі біди, для которої стогнав під тяжкою роботою, для которої скитався на чужині і заробленую копійку збивав докупи, щоб розбагатіть і назвать Наталку своєю вічно! І коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тоді достається другому! О, злая моя доле! Чом ти не такая, як у других? (...) Петро співає пісню «Та йшов козак з Дону...» про козака, який, повертаючись із Дону, проклинає свою тяжку долю. Я В А IX

Петро

і

Микола

П е т р о. А що, Миколо! яка чутка? М и к о л а . Не успів нічого і спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтись де-небудь. Наталка обіщала на час сюди вийти. П е т р о . Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу? М и к о л а. Я кликну тебе, коли треба буде. Петро ховається.

57


ЯВАХ

Микола і Наталка

Н а т а л ка (швиденько виходить). Що ти хотів сказати мені, Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються. М и к о л а . Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного? Н а т а л к а (сумно). Посватана... Що ж робить, не можна більше сопротивлятися матері. — Я і так скілько одвилювалася і всякий раз убивала її своїм одказом. М и к о л а . Ну, що ж? Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може, і полюбивсь уже? Н а т а л к а (докірливо). Миколо, Миколо! Не гріх тобі тепер надо мною сміятись! Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його. М и к о л а . Петра?.. Н а т а л к а (плаче). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Мовчить, потім показує на річку). Бачиш Ворсклу?.. Або там, або ні за ким. М и к о л а (показує в той бік, де Петро сховався). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш. Н а т а л к а . Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і зовсім не тим став, що був. М и к о л а . Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер. Н а т а л ка. Ти чорт знаєть що верзеш, піду лучче додому. (Іде). М и к о л а (не пускає її). Пожди, одно слово вислухай та й одв'яжись од мене. Н а т а л к а . Говори ж — що такеє? М и к о л а . Хочеш бачити Петра? Н а т а л к а . Що ти? Перехрестись! Де б то він взявся? М и к о л а . Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного. Н а т а л к а . Чого ж йому боятись? Нам не гріх побачитись, я іще не вінчана... Та ти обманюєш!.. М и к о л а . Не обманюю, — приглядайся! Петре, явись! Н а т а л к а (побачилаПетра, скрикнула). Петро! П е т р о . Наталка! (Обнімаються). М и к о л а Сспіває). Поблукавши, мій Петрусь До мене оп'ять вернувсь.

Ой лихо, не Петрусь, Лице біле, чорний ус.

(...) Наталка обіцяє Петрові бути вірною йому навіки.

Н а т а л к а . (...) Дай же мені свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя. 58


М и к о л а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тільки не здригнулась, но і другого піддержує! (До Наталки). За се заспіваю тобі пісню про Ворсклу, щоб ти не важилась його прославляти собою: воно і без тебе славне. (...) Микола співає пісню «Ворскло річка невеличка...» про битву із шведами за Полтаву.

П е т р о . Отже, ідуть... М и к о л а . Кріпись, Петре, і ти, Наталко!.. Наступає хмара, і буде великий грім. Я В А XI

Виходять в о з н и й , в и б о р н и й і Т е р п и л и х а .

В и б о р н и й . Що ви тут так довго роздабарюєте? В о з н и й. О чем ви — теє-то як його — бесідуєте? Т е р п и л и х а (побачивши Петра). Ой, мені лихо! Н а т а л к а . Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро. Т е р п и л и х а . Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара! П е т р о . Ні, се не мара, а се я — Петро, і тілом, і душею. В о з н и й (до виборного). Що се за Петро? В и б о р н и й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвіт, ланець. В о з н и й (до Петра). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то як його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видаться, здається, меж нами лишній. Н а т а л ка. Почому ж він лишній? Т е р п и л и х а . І відомо — лишній, коли не в час прийшов хати холодити. П е т р о. Я вам ні в чім не помішаю, кінчайте з Богом те, що начали. Н а т а л к а . Не так то легко можна окончити те, що вони начали. В о з н и й. А по какой би то такой резонной причині? Н а т а л к а . А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію. В о з н и й . Однако ж, вашеці проше, ви рушники подавали, сиріч — теє-то як його — ти одружилася зо мною. Н а т а л к а . Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать. В о з н и й (до Терпилихи). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя — теєто як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі. В и б о р н и й . О, так! Так! Зараз до волосного правленія та і в колоду. 59


Т е р п и л и х а . Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжіте і до вінця ведіте. Н а т а л к а . Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду. М и к о л а . Що то тепер скажуть? В и б о р н и й . От вам і Полтавка! Люблю за обичай! Т е р п и л и х а . Вислухайте мене, мої ріднії! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов сей (показує на Петра) шибеник, пройдисвіт, то і Наталка обезуміла і зробилась такою, як ба; чите. Коли ви не випровадите відсіль сього голодранця, то я не ручаюсь, щоб вона і мене послухала. В о з н и й і в и б о р н и й (разом). Вон, розбишако, із нашого села зараз... І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туда запровторимо, де козам роги правлять. Т е р п и л и х а . Зслизни, маро! П е т р о . Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любилися з Наталкою, про те і Богу, і людям ізвісно: но щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім'ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Одвертається і утирає сльози. Всі виявляють співчуття до Петра, навіть возний). Т е р п и л и х а (набік). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається! Наталка плаче, возний замислюється.

В и б о р н и й . Що не говори, а мені жаль його. М и к о л а. На чім то все се окошиться? В о з н и й (до Петра). Ти, вашець, — теє-то як його — куда тепер помандруєш? П е т р о . Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюди не вертатись... Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — все твоє: на, возьми! (Виймає з-за пазухи загорнені в лубки гроші). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду. Н а т а л к а . Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показує на серце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моїй жизні конець недалеко... (Схиляється на плече Петрові). 60


Т е р п и л и х а (підбігає й обіймає Петра). Петре! Н а т а л к а (обіймаючи Петра). Мамо! Кого ми теряемо! М и к о л а (до виборного). А тобі як він здається? В и б о р н и й . Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив! В о з н и й (виходить наперед). Размишлял я предовольно і нашел, что великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — возний і признаюсь, что от рожденія моего расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаеть мене на нижеслідующеє... (До Терпилиха). Ветхая деньми! благословиш лі на благое діло? Т е р п и л и х а . Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний. В о з н и й . Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері). Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (До глядачів). Поєліку же я — возний, то по привілегії, Статутом мені наданой, заповідаю всім: «Где два б'ються — третій не мішайсь!» і твердо пам'ятовать, що насильно милим не будеш. П е т р о і Н а т а л к а (обнімаютьматір). Мати наша рідная, благослови нас! Т е р п и л и х а . Бог з'єдиняєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію... М и к о л а . От такові-то ваші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються. В и б о р н и й . Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другої губернії. П е т р о . Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю. Н а т а л к а . Коли кого любиш, то нічого не забудеш. (ЦілуєПетра й співає). Ой я дівчина Полтавка, А зовуть мене Наталка: Дівка проста, не красива, З добрим серцем, не спесива. Коло мене хлопці в'ються І за мене часто б'ються, Но я люблю Петра дуже, А до других мні байдуже. (...) Завіса

61


ГРИГОРІЙ КВГГКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО (1778-1843) Справжнє ім'я — Григорій Федорович Квітка. Народився на хуторі Основа, що на Харківщині, у дворянській родині, помер у м. Харкові. Письменник, перший прозаїк нової української літератури. Найвідоміші твори: повісті «Маруся», «Сердешна Оксана», «Конотопська відьма», п'єса «Сватання на Гончарівці».

МАРУСЯ Повість (Скорочено) (...) От як се було. Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батькові і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь і п'яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін — він вже й там: свічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і приньметься за діло; коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі й совіт добрий дасть. За його правду не оставив же його і Бог Милосердний: що б то ні задумав, усе йому Господь і посилав. Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що, було, Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди старається, б'ється, доста,є і вже зробить і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її, як свою душу. Не було меж ними не тільки бійки, та й ніякої лайки. Щодень хвалили Бога за Його милості. У в однім тільки була в них журба: не давав їм Бог діточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита «Отче наш» — то йому і стане на серці веселіш, і пішов за своїм ділом чи в поле, чи на тік, чи у загороду або до батраків, бо був собі заможненький: було й воликів пар з п'ять, була й шкапа-, були й батраки; було чим і панщину відбувати, і у дорогу ходити; була ж і нивка, одна і друга, ще дідівська, а третю він сам вже купив, так було йому чим орудувати. Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, після нас дістанеться? Не буде нам ні слави, ні пам'яті; хто нас поховає, хто нас пом'яне? Розтратять, що ми зібрали, а нам і спасибі не скажуть. А Наум їй, було, і каже: «Чоловікові треба трудитися до самої смерті; дасть Бог діточок — діткам зостанеться, а не дасть — Його воля святая! Він зна, для чого що робиться. Ніщо не наше, усе Боже. Достанеться наше добрее доброму — він за нас і на часточку по62


дасть, і мисочку поставить, і старцям роздасть. А коли буде наслідувати недобрий — йому гріх буде, а нас усе-таки Бог Милосердний пом'яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобі: вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобі не перепинила дороги до Царства Небесного. Сатана зна, чим підштрикнути; молися Богу, читай "Ізбави нас од лукавого", то усе гаразд буде». Аж ось за отцевські і материнські молитви дав їм Бог і дочечку. Та й раді ж були обоє — і Наум, і Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побіжить — чи до сусідів, чи на вулицю, — то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слідком за нею і ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала і «Отче наш», і «Богородицю», і «Святий Боже», і половину «Вірую». А тільки, було, зачує дзвін, то вже ні заграється, ні засидиться дома і каже: «Мамо, піду до церкви, бач, дзвонять; грішка не йти; тату, дай шажок на свічечку, а другий — старцю божому подати». І в церкві вже не запустує і ні до кого не заговорить, та все молиться та поклони б'є. От і виросла їм на втіху. Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці — як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький, з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки — неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли, було, заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав; а як усміхнеться та очицями поведе, а сама зачервоніється, так от неначе шовковою хусточкою обітреть смажнії уста. Коси у неї як смоль чорнії та довгідовгі, аж за коліно; у празник або хоч і в неділеньку так гарно їх повбира, дрібушка за дрібушку та все сама собі запліта; та як покладе їх на голову поверх скиндячок вінком, та заквітча квітками, кінці у ленти аж геть порозпуска; усі груди так і обнизані добрим намистом з червонцями, так що разків двадцять буде, коли й не більш, а на шиї... та й шия білесенька-білесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус і у кольці зверху камінець червоненький... так так і сяє! Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться під саму душу, щоб нічогісінько не видно було, що незвичайно... вже ж пак не так, як городянські дівчата, що у панів понавчались; цур їм! Зогрішищ тільки, дивлячись на таких! Не так було у нашої Марусі, Наумової та Настиної дочки, ось що я розказую, а її, знаєте, звали Марусею. Що й було, то й було, та як прикрито та закрито, то і для дівчини чепурніш, і хто на неї дивиться, і хто з нею говорить, то все-таки звичайніш. Сорочка на ній біленька, тоненька, сама пряла і пишнії рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на ній картацька, черчата, ще материнська — придана; тепер вже таких не роблять. І яких-то цвітів там не було? Батечку мій та й годі! Запаска шовкова, морева; каламайковий 63


пояс, та як підпережеться, так так рукою і обхватиш, — ще ж то не дуже і стягнеться. Хусточка у пояса мережована і з вишитими орлами, і ляхівка з-під плахти тож вимережована й з китичками; панчішки сині, суконні, і червоні черевички. От така як вийде, то що і твоя панночка! Іде як павичка, не дуже по усім усюдам розгляда, а тільки дивиться під ноги. Коли з старшим себе зострілась, зараз низенько поклонилась та й каже: «Здрастуйте, дядюшка!» або: «Здорові, тітусю!» І таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться і ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмів би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, і ні слова й не скаже, а тільки подивиться на нього так пильно, та буцім і жалібно, і сердитенько, — хто її зна, як-то вона там згляне, — так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, і ні пари з уст не мовить, і відійде дальш. О, там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, і смирна, і усякому покірна. На вулицю і не кажи, щоіб коли з подругами пішла. Було, мати стане їй казати: «Пішла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пісеньок би поспівала». Так де ж! «Лучче я, — каже, — на те місце, упоравшись, та ляжу спати ранше устану, заміню твою старість: обідати наварю і батькові у поле понесу. А на вулиці що я забула? Іграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч і не зо мною, хоч і аби з ким, яка причина, та опісля і страшно відвічати за те одно, що й я там була! Нехай їм виясниться, не піду!» А про вечорниці так і не споминай! Було, і других дівчат відводить та аж плаче та просить: «Будьте ласкаві, сестрички, голубочки, не ходіте на теє проклятеє зборище! Та там нема ніякогісінького добра; там усе зле та лихеє! Збираються буцімто прясти, та замість того пустують, жартують та вчаться горілочку пити; від матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там діється, що сором і казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би і Явдоха, і Кулина, і Пріська. Адже ж і піппанотець не велить і каже, що гріх смертельний туди ходити. Та дивітеся ж і на мене: от я дома більш усіх вас напряду, чим ви ходячи». Отак, було, говорить-говорить, то гляди, одна перестане ходити, далі друга, третя; а далі і зовсім мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрі люди, а найбільш матері. А там опісля нечистий таки вп'ять силу озьме, підцюкне й потягне низку добру до погибелі. Тільки, було, наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весілля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бігати з ними по вулиці та горло драти, мов скажена, як усі роблять; а прийде вже у неділеньку, посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщій додому; розібралась, розляглась, давай піч топити і вечерять наставляти, і вже мати за нею, було, ніколи не поспішиться. Отак раз на клечальній неділі була Маруся у своєї подруги у дружках на весіллі і сиділа за столом. Проти дружечок, звичайно, сиділи бояри. 64


Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрі, шкапові, з підковами. Як пришивали боярам до шапок квітки, то усі клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора — і той п'ять шагів положив, що усі здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишені довбавсь, а далі витяг капшучок, а там-таки дещо бряжчало, засунув пальці, достав та й положив на викуп шапки, за квітку, цілісінький гривеник!.. Як брязнув, так усі, хто був на весіллі, так і вжахнулись, а дружки аж співати перестали. А він собі й дарма: потряс патлами, та за ложку і став локшину доїдати, буцім тільки копійку дав. От, сидячи за столом, як вже поприньмали страву, давай тогді Василь дівчат розглядать, що були у дружках. Зирк! І вздрів Марусю, а вона аж у третіх сиділа, бо старшою дружкою, скільки, було, її не" просять, ніколи не хоче: «Нехай, — каже,—другі сідають, а мені і тут добре». Став наш Василь і сам не свій і як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч би півслова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і ні до кого нічичирк; усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очі під лоб. Познімали страву і поставили горіхи на стіл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо проміж весільних пісеньок, а наш Василь сидить, мов у лісі, сам собі один: ні до кого не заговорить і нікуди не гляне, тільки на Марусю; тільки вона йому і бачиться, тільки об ній і дума; неначе увесь світ пропав, а тільки він з Марусею і зостався: ні до чого і ні до кого нема йому ніякого діла. Що ж Маруся? І вона, сердешна, щось ізмінилась: то була, як і завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно і нудно, і, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого, сама не зна. Хіба тим, що й він сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так із-за плечей і озьме, і все б вона плакала, а Василь — мов у самій душній хаті, неначе його хто трьома кожухами вкрив і гарячим збитнем напува. От мерщій і відвернуться один від другого і бачиться, і не дивляться, то й гляди, Василь тільки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся і почервоніла, і вп'ять іззирнуться меж собою. (...) Маруся й Василь кидають одне на одного погляди, закохуються. Олена розповідає Марусі про Василя.

— (...) Він з города, він свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усі дівчата коло нього. І танцювати, і жартувати, 65


не узяв його біс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так і гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очі йому — як зірочки, а патли так і мотаються: бач — по-купечеському... — Мабуть, ти його любиш, так тим і хвалиш, — ледве промовила Маруся, ховаючи очі у рукав, а сама як на вогні горіла від Олениних розказів. — Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так він на таких і не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива, та й красива і дуже багата. Він і сам ма копійчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак і усюди він робить. Вже якби не було... Тут підбіг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його і лаяла, і кулаччям у спину товкмачила, так нічого і не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотілось з Марусею посидіти та про парубків наговоритися. Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми і що віддає дочку і красиву, і багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на білую ручку, а слізоньки з очиць так і капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: «Ох, лихо мені тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як то мені його забувати? Тим-то городянські дівчата... у них і парубки свої, не такі, як у нас, що ні на що дивитись... Піду швидше додому (а сама ні з місця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горішків ніде не подіваю, так при собі й носитиму, більш ні на що, тільки на пам'ять. Хоч би на сміх вони мені сказали...» Та, сеє думавши, потрясла у жмені горішки та голосно й промовила: — Чи він мене любить? Чіт чи лишка? — Чіт! І любить тебе від щирого серця! — обізвавсь Василь, що вже давно стояв біля неї і дививсь на її смуту та не знав, як зайняти. — Ох, мені лишенько! — скрикнула Маруся і стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятір. — Хто такий? Про кого ви говорите? — пита й сама не зна, для чого і об чім. — Той тебе любить... про кого... ти думала... — казав Василь, задихаючись від несміливості і з ляку, як почув, що вона ма когось на думці. — Та я... ні про кого... не думала... я так... — сказала бідна дівка та й злякалася гріха, що зроду вперше збрехала; а опісля й каже: — Хто б то мене й полюбив?.. — Марусю, Марусю! — каже Василь, тяжко, від серця здохнувши; та й вп'ять насилу дух перевів, і каже: — Я знаю такого... — Марусю, Марусю! А ходи ке сюди! — так кликнула її та ж Олена. Маруся ні жива ні мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опісля і сміятиметься їй; а що 66


найбільш те їй було страшно, і жалко, і ніби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотілось, щоб він їй сказав, що він сам її любить. От як злякалась, скочила з місця та й не може і ступить; а Олена, знай, її кличе: «Та йди сюди, ось-осьде я*. А Василь теж став як укопаний і не зна більш, що й казати. На думці б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на біду, підслухав, що Маруся об комусь вже дума і що йому нічого тут убиватися, а тут ще Олена збила його з товку... От і стоять вони обоє, сердешні, і не знають, на яку ступити, і чи йти їм куди, чи що робити? (...) Дівчата домовляються на другий день іти до міста на базар.

(...) Ось вийшов і Василь із садка. Він добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупі йти на місто, так він і не пішов вже додому у город, а у тім же селі, від города верстов з чотири, скитався усю ніч, і як стало світати, то він вже і беріг їх. Визиравши із садочка, побачив, що дві дівчини геть-геть відстали від прочого народу, тихенько ідуть собі і розговорюють; він зараз вгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звістку; то він і пішов, буцімто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, і дух йому захватує від радощів, що ще побачить Марусю і поговорить з нею. От ідуть дівчата; Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцімто і слуха, та усе про своє гада... аж зирк!.. І пізнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця. — Та йди-бо швидше! — крикнула на неї Олена. — Чого ти зопиняєшся? І так опізнились. — Та хто його зна, чи спіткнулась, чи що, — каже Маруся, сама ж ні з місця, хоч так би і летіла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, він не її любить, що він вже посватаний на хазяйській дочці... усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути укупці з своїм Василем. От як почув Василь, що дівчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь і каже: — Добридень, дівчата. Боже вам помагай! — Спасибі! Нехай і вам Бог помага! — сказали йому ув один голос дівчата. От їм і каже Василь: — Чи не бігла проти вас яка собака? — Цур їй, пек від нас! — каже Олена. — Ми її не бачили; хіба де бігла? — Ось тутечки тільки перед вами кидалась на людей, — казав Василь, — то проженуть її, а вона відтіля забіжить, та й не знаєш, відкіля її і стерегтись. Та така сердита, на всіх так і кидається. Так я отеє виломив собі коляку та йду й озираюсь. — Ох лишечко, я її боюсь. Вернімось, Марусю! — каже Олена. — Не бійтесь, дівчатка; адже ви у город і я у город, то я з вами буду йти, а коли набіжить, то вас обороню. 67


— От за се спасибі! Тепер нам, Марусю, не страшно, — сказала Олена, а сама радісінька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Отак і пішли собі укупці (...) Уже по дорозі додому Олена згадала, що забула забрати чоботи в шевця й повернулася в місто. Маруся з Василем залишилися самі. Хлопець освідчується Марусі в коханні. Наум Дрот не дає згоди на одруження, бо не хоче занапастити життя своєї дочки, адже Василя мають забрати в рекрути. Василь прощається з Марусею і йде на заробітки.

(...) Аж ось двері — рип! — і Василь у хату. Маруся так і нестямилась і крикнула не своїм голосом: «Ох, мій Василечку!» — та й стала як укопана. Стара Настя тож зрадувалась, неначе Бог зна чому, і кинулась до Василя і похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять і тільки поглядають він на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от і каже їм: — Чом же ви не христосуєтесь? А Василь і каже: — Не смію, панотче! — Чом не сміти? — каже Наум.. — Закон повеліва христосуватися зо всяким, і хоч би з смертельним ворогом. Похристосуйтесь же по закону тричі, та нехай вас Бог боронить від усякої поганої думки! Тяжкий гріх у такому святому ділі думати лукаве! От і похристосувались гарненько. Маруся кинулась до нього з розпросами: — Де се ти, Василечку, був?.. — Знай-бо урем'я, — перебив її Наум, — одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник і паску свячену; дякуючи Бога Милосердного, треба розрішати без усяких хлопіт і з веселою душею, а говорити будемо опісля. Сідайте лишень. Господи, благослови! Стара Настя сіла за столом на лаві, а Маруся біля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сів на ослоні, старий на покуті, а батраки в кінці столу. От, перехрестившись Наум і прочитавши тричі «Христос воскрес з мертвих», зараз відрізав паски свяченої і положив перед усяким по куску. Покуштувавши її бережно, щоб крихот не розсипати під стіл усяк перехрестивсь і сказав: «Спасибі Богу Милосердному! Дай, Боже, і на той год діждать!» Тут же прийнялись за печене: поїли баранця, поросятини; а кісточок під стіл не кидали, а клали на стіл, щоб опісля покидати у піч. Далі їли ковбасу, сала кусочками нарізали і крашанок облупили і порізали на тарілочці. От, сеє скінчивши, Маруся усе прибрала і з стола теж бережно змела, і усі крихти, і кісточки, і лушпиння з яєць повкидала у піч, та тогді вже стала подавати страву. Старий Наум випив чарку горілки перед обідом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От і подали борщ, а далі яловичину, покришили на дерев'яній тарілочці, посолили та й їли — вже звісно, що не по-панськи, бо виделок не водиться — пальцями. Опісля подали юшку 68


з хляками, печене було баранина, а там молошна каша та й годі, більш і нічого. Маруся чи їла, чи не їла: їй лучче усяких розговин — опріч празника святого — те, що Василь вернувся і жив, і здоров. Захилившись за матір, щоб батько не бачив, як ясочка, дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе і вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думці, як і у Василя! Так той вже через силу їв, бо біля Наума сидів і не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю. Пообідавши і подякувавши Богу і батькові з матір'ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум і каже: — А в нас новий дяк сьогодні Апостола читав. Настя зараз і питається: — А хто такий і відкіля? — Осьде він, пан Василь, — сказав Наум та й всміхнувся. — Хіба ж Василь письменний, щоб йому апостола читати? — спитала Настя; а Маруся так уха і насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити. — Був неписьменний, а тепер Бог йому розум послав, а як і що — я й сам не знаю. Розкажи мені, зділай милость, Василю, як се тобі світ відкрився? Се мені навдивовижу: ще й году нема, як ти пішов від нас, а навчився письма і співати вмієш, як і сам дяк. Де ти побував? — Я, дядьку, не був дуже далеко, — став розказувати Василь. — От як ви мені відкрили світ і розтолкували мені, що й я буду пропащий і чужий вік заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав і трохи з ума не зійшов. Правду ви казали, що за гроші вісімдесят рублів, що я від хазяїна брав? Тільки що на одежу. Що ж тут мені було робити? Як то Бог послав на думку: піти до купців, у них хороший заробіток. Прийшов я до залізняка: він мене трохи знав, розказав йому все своє лихо. Він, подумавши, прийняв мене за п'ятдесят рублів на год з тим, що коли буду у своїм ділі справний, то він мені і більш прибавить, і усе буде прибавляти, бачивши моє стараніє. Я зрадувався, почувши, що більш нічого не треба, щоб гроші заробити, як тільки бути чесним і своє діло не лінуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалі були, зараз поладнав. Тільки бачу, що вони усі письменні і хто більш чого зна, більш получа жалування. От як сів, як сів... і правду вам, дядюшка, скажу, що ніч і день вчивсь, і Бог мені дарованіє послав; і те таки правду сказать, що нашого братчика куди не піткни — хоч у науку, хоч у яке ремество, — то з нього путь буде; не пропащі за нього гроші. Ото я від Спасівки та до Різдва вивчивсь читати і церковне, і гражданське, писати потроху вмію, цихвіру знаю і на щотах хоч тисяч десять пудів уроздріб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщиків розщитаю і хазяйського добра гляджу як ока, щоб і копійка нігде даром не дівалась. Товариші, знаєте, охотники на криласі співати замість півчеської; от і мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. 69


Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; і як не тяжко мені було, не бачивши Марусі, та, пам'ятаючи ваше слово, сам себе морив і не ходив сюди. І тож таки, що хазяїн, знавши мою чесність, посилав мене не за великими ділами по маленьких ярмарках; а після Хрещенія посилав уже і дальш, і я тільки що перед празником оце привіз йому немалу суму грошей. Як же він мене потішив добрим словом і розвів мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увірилися, що я не зледащів, от і став я на криласі співати і апостола прочитав. Наум, вислухавши його, не стерпів та аж поцілував його у голову і дума; «Що за премила дитина! Недаром його люблю! Такий не пропаде». Далі і пита: — Скільки ж ти жалування получаєш тепер? — Жалування не щот, — каже Василь, — аби б стало на одежу, а те важніш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я боюся і через що ви не віддаєте за мене Марусі, сам хлопоче об мені: тепер посила мене з хурою ув Одесу, а відтіля піду у Москву і на заводи і тільки вернусь сюди ік Пречистій, а він мені сискає найомщика, каже, хоч п'ятсот рублів потеряю; увосени, як скажуть набор, сам і віддасть, а гроші, каже, будеш одслужувати. — Нехай тобі Бог помага! — сказав Наум; а далі, подумавши, й каже: — Чого ж більше думати? Присилай у вівторок, післязавтра, людей, бери рушники; і тобі веселіше буде у дорозі, і Маруся тут світом не нудитиме. Тепер нічого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть Бог, вернешся, увосени і весілля. Не можна й розказати, як зрадощіли і Василь, і Маруся! Зараз кинулися аж до ніг батькових, і цілують їх, і руки йому цілують, і самі обнімуться, і знов до нього кинуться, і дякують йому, то до матері, то вп'ять до нього, і не тямлять себе, і, що робити, не знають. Довго дивився на них Наум, та все нишком сміється, та дума: «То-то діти!» Далі й каже: — Годі ж, годі! Пустіте ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо усю ніч стояв на одіянії, аж поки Христа дочитались; а ви хочете — дома сидіть або гуляти йдіте до колисок; та тільки самі не качайтесь, бо гріх для такого празника з сею пустотою возитись. Як вже той день у Василя та в Марусі було, нам нужди мало, бо, звісно, чи ходили, чи сиділи, а усе об однім говорили: як один без одного скучав, коли, що і як думав; як ні думано ні гадано вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватаються, — отаке усе говорили, та голубилися, та милувалися. Отже і вівторок настав. Ік вечору стали дожидати старостів: прибрали хату, засвітили свічечку перед богами; старі нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нічого й казати. От постукали і раз, і вдруге, і утретє, і ввійшли старости, і подали хліб, і говорили старости законні речі про куницю, як і поперед сього було. 70


Зараз Наум — а раденький же такий! — і каже, буцімто з серцем: — Та що се напасть така? Жінко! Що будемо робити? Дочко, а ходи ке сюди, на пораду! Маруся, вийшовши із кімнати, засоромилась — Господи! — почервоніла, що твій мак, і, не поклонившись, зараз стала біля печі та й колупа її пальцем. От Наум і каже: — Бачите, ловці-молодці, що ви наробили? Мене з жінкою смутили, дочку пристидили, що скоро піч зовсім повалить, мабуть, дума тут більш не жити! Гай-гай! Так ось що ми зробимо: хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куниці та красні дівиці, так ми вас пов'яжемо і тогді усе добре вам скажемо. Дочко! Прийшла й наша черга до прикладу казати: годі лишень піч колупати, а чи нема чим сих ловців-молодців пов'язати? Іще не час було Марусі послухати — знай, колупа. От вже мати їй каже: — Чи чуєш, Марусю, що батько каже? Іди ж, іди та давай чим людей пов'язати. Або, може, нічого не придбала та з сорому піч колупаєш? Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, так в'яжи хоч валом, коли і той ще є. Пішла Маруся у кімнату і винесла на дерев'яній тарілочці два рушники довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, і положила на хлібові святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далі отцю тричі поклонилася у ноги і поцілувала у руку, неньці так же; і, узявши рушники, піднесла на тарілочці перше старшому старості, а там і другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть: — Спасибі батькові й матері, що своє дитя рано будили і доброму ділу вчили. Спасибі і дівочці, що рано уставала, тонко пряла і хорошенькі рушнички придбала. Пов'язавши собі один одному рушника, от староста й каже: — Робіть же діло з кінцем, розвідайтесь з князем-молодцем: ми, приведені, не з-так винуваті; в'яжіте приводця, щоб не втік з хати. От мати й каже: — Ану, доню! Ти ж мені казала, що на те по п'ятінкам заробляла, щоб шовкову хустку придбати та нею пеню зв'язати. Тепер на тебе пеня напала, що не усіх пов'язала. Винесла Маруся замість хустки шовковий платок, красний та хороший, як сама. Наум їй і каже: — Сьому, дочко, сама чіпляй, за пояс хустку затикай, та до себе притягай, та слухай його, та шануй; а тепер його й поцілуй. От вони і поцілувались, а Василь і викинув Марусі на тарілку цілкового. Після сього староста звелів посватаним, щоб кланялись перш батькові у ноги тричі; а як поклонились утретє та й лежать, а батько їм і каже: 71


— Гляди ж, зятю! Жінку свою бий і уранці і увечері, і встаючи і лягаючи, і за діло і без діла, а сварись з нею поусякчас. Не справляй їй ні плаття, ні одежі, дома не сиди, таскайся по шинкам та по чужим жінкам, — то з жінкою у парці і з діточками якраз підете у старці. А ти, дочко, мужичку не спускай і ні у чім йому не поважай; коли дурний буде, то поїде у поле до хліба, а ти йди у шинок, пропивай останній шматок; пий, гуляй, а він нехай голодує; та і в печі ніколи не клопочи; нехай паутинням застелеться піч, от вам і уся річ. Ви не маленькі вже, самі розум маєте, і що я вам кажу і як вам жити, знаєте. А староста і крикнув: — За таку навуку цілуйте, діти, батька в руку! (...) Далі описується обряд сватання з піснями й приказками.

(...) Сяк-так Василь насилу вирвався від старих, а Маруся пішла його проводжати. То було на самі проводи, і треба було через кладовище йти, де на гробах у той день усі поминають своїх родичів. От Маруся узяла й мисочку, щоб і своїх пом'янути. Положила курку варену, три в'язки бубликів, буханець, два книша та зверху п'ятаковий медяник, та узяла материну калитку з грішми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею ніс у хустці аж три десятки крашанок. Прийшли на гроби, аж панотець вже й там і збирається правити панахиду. Маруся поставила до гурту і свою мисочку і граматку батюшці подала, щоб пом'янув її родичів. Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же заспівали дяки «ні печалі, ні воздиханія», так вона так і захлипала та й каже: — Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сім кладовищі будеш так поминати. Василь аж здригнувся після такого слова і хотів її зопинити, щоб викинула таку думку з голови, так і у самого сльоза так і б'є, а на серці туга така пала, що йому дух так і захватує; і сам не зна, від чого йому се так є. Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцеві, а старців божих обділила крашанками і грішми за царство небесне померших. Посідали люди на гробах трапезувати і поминати родичів, а Марусі вже не до того: Василь ледве промовив, що вже пора йому йти до хазяйства. Батечки, як заголосить Маруся, та так і повисла йому на шию! Вицілувала його... що то? І в вічі, і у лоб, і у щоки, і у шию... далі, неначе хто її направив, разом покинула його, очиці засяяли, то була блідна, а тутечки почервоніла та так голосно, ніби не вона, сказала Василеві не зопиняючись: — Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на віки вічні!.. Там побачимось! 72


Сеє сказавши, не озираючись, пішла додому швидко, ступаючи так легесенько, неначе і землі не доторкається. А Василь? Неначе грім біля його вдарив! Стоїть як укопаний... Далі дуже тяжко здохнув, підняв очі до Бога, перехрестивсь, вдарив поклон і, припавши на те місце, де стояла Маруся, цілував землю замість її, боячись і самої думки об тім, що сказала йому Маруся, а далі промовив: — Господи Милосердний! Нехай я один усі біди перетерплю, нехай я вмру, тільки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сім світі, а втім — як Твоя воля свята! — та й пішов тихою ступою до господи. Чи давно наша Маруся була веселенька, як весіння зоренька, говорлива, як горобчик, проворна і жартовлива, як ластівочка, а тепер точнісінько як у воду опущена. Говорити — мало й говорить; сяде шити, то чи стібнула голкою, чи ні, чи виведе нитку, чи ні, а зараз і задумається, і рученята посклада; піде ув огород полоти, стане над грядкою та хоч цілий день стоятиметь, нічого не зробивши, поки мати її не покличе; приставить обідати, то або у нетоплену піч, або забуде чого положити, або усе у неї перекипить, що й їсти не можна; та до того довела, що — нічого робитиі — узялась мати вп'ять сама поратись! Часто гримав на неї батько і ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з'їсть її здоров'я, зачахне, занедужа, і який одвіт дасть Богу, що ні найлуччу милость Божу — здоров'я, не вміла зберегти й занапастила овсі. Що ж? Тільки її і речей: — Таточку, батечку, і ти, матінко ріднесенька! Що ж мені робити, коли не можу забути свого горя! Не можу не думати об своєму Василечкові! Світ мені немилий, і ніщо не розвеселяє. Серце моє розривається, дивлячись на вас, що ви об мені убиваєтесь, та що буду робити! Я й сама своїй тузі не рада; тільки у мене й думки: де то тепер мій Василь? Знаю, що час, що день, він від мене — усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите нічого; не розважайте мене: мені неначе легше, як я журюся уволю і ніхто мені не міша! Порадившись меж собою, старі дали їй волю: нехай, кажуть, як собі зна, так з собою і робить. Наділив її Бог розумом, вона й богобоязлива, і богомольна, так її Отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна! Іще з того дня, як проводила Василя, не надівала Маруся ніякої скиндячки, ніякої стрічки; як пов'язала голову чорним шовковим платком, так і пішло — усе чорний платок та й годі! То охоча була по неділям та по празникам до церкви ходити, а то й у будень, коли почує, що дзвонять, то мерщій і йде. Що божий день любиме місце, куди, було, ходить, се у бір на озера, де з Василем уперше ходила; сяде там під сосонкою, розгорне платок, що Василь їй зоставив, дивиться на нього, та свої горішки пересипа в руці, та й поплаче... Тільки ж що начне вечоріти, вона вже й сидить на приспі й вигляда вечірньої зіроньки... Блисне вона... тут Маруся зараз і стане така рада, така рада, 73


що не то що! «Онде мій Василь! — сама собі розмовля. — Він дивиться на свою зірочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять і його очиці, як, було, біжу йому назустріч...» І вже тут її хоч клич,— не клич, хоч що хоч роби, а вже ні з місця не піде і очей від зірки не зведе, аж поки вона зовсім не зайде; тоді тяжко здохне й скаже: «Прощай же, мій Василечку! Ночуй з Богом та вертайсь швидше до твоєї бідної Марусі». Увійшовши ж у хату, перецілує усякий горішок і платок разів сто поцілує та, згорнувши, приложить до серця, та так і заночує; а вже й не кажи, щоб спала добре, як треба! Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до Спасівки; а у Спасівку, ік Пречистій, казав Василь, буде неодмінно. Хоч і не зовсім Маруся повеселішала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома порається, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на неї, що вона стала розважатись, і собі повеселішав і дума: «Слава тобі, Господи! Ще тільки Спасівка наступа, а вже Маруся зовсім не та, як унов народилася; туж-туж і Василь буде; тоді вдарю лихом об землю, мерщій справлю весілля, та й нехай собі живуть». От коли куди йде на хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб її лучче розважити. Коли ж вона часом зостанеться дома, то, впоравшись, іде у бір за грибами; та таки так сказати, що день за день та стала вп'ять і до роботи проворненька, і в усякім ділі моторніша, і що у Бога день, то усе веселіш, усе розщитує: «От Пречиста недалеко, от-от Василь вернеться». (...) Маруся, збираючи в лісі гриби, потрапляє під зливу, застуджується й раптово помирає (за день до повернення Василя).

(...) Справляли Наум і Настя вп'ять і третини, і дев'ятини, і полусорочини, і сорочини, як треба по-християнськи... І що то за обіди були! На усе село. Багато і старцям милостині подавали. Василя ж не було та й не було! І слух об нім запав! Найбільш журився за ним Наум, боячись, щоб він сам собі не заподіяв смерті. Сумуючи об сім, частенько плакав, а рано і вечір моливсь за нього Богу, щоб його сохранив і на розум навів, і привів би його до нього, щоб було кому їх доглядіти. Вже й год минув після Марусі. Старі відпоминали її як треба і попам заплатили за сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у четвертім монастирі і дякам за Псалтир, що шість неділь, поки Марусина душа літала круг її гроба, читали над ним. Стара Настя журиться, неначе сьогодні поховала дочку, а Наум усе тільки її розважа і каже: — Що ж робить? Молись Богу! Перетерпимо тут — буде добре там! Його свята воля! От Василя мені жалчіш, що — не дай Боже! — чи не пропав він і з тілом, і з душею. (...) Через два роки до Насті й Наума прийшов чоловік із міста, який розповів, що бачив там Василя, який постригся в ченці. Тяжко переживаючи втрату, він згодом помер.

74


ТАРАС ШЕВЧЕНКО

(1814-1861) Народився в с. Моринцях, що на Черкащині, у селянській кріпацькій родині, помер у м. Петербурзі. Поет, основоположник нової української літератури. Найвідоміші твори: поеми «Гайдамаки», «Кавказ», «Сон» («У всякого своя доля...»), «Катерина», «Наймичка», «Марія», балада «Тополя», послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним...», «До Основ'яненка», містерія «Великий льох», вірші «Заповіт» («Як умру, то поховайте...»), «Мені однаково...», «Садок вишневий коло хати...» (із циклу «В казематі»), «На панщині пшеницю жала...», «Ісаія. Глава 35».

КАТЕРИНА Поема (Скорочено) Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года Як знало серденько. І Полюбила молодого, Кохайтеся, чорнобриві, В садочок ходила, Та не з москалями, Поки себе, свою долю Бо москалі — чужі люде, Там занапастила. Роблять лихо з вами. Кличе мати вечеряти, Москаль любить жартуючи, А донька не чує; Жартуючи кине; Де жартує з москаликом, Піде в свою Московщину, Там і заночує. А дівчина гине... Не дві ночі карі очі Якби сама, ще б нічого, Любо цілувала, А то й стара мати, Поки слава на все село Що привела на світ Божий, Недобрая стала. Мусить погибати. Нехай собі тії люде, Серце в'яне співаючи, Що хотять, говорять: Коли знає, за що; Вона любить, то й не чує, Люде серця не побачать, Що вкралося горе. А скажусь — ледащо! Прийшли вісті недобрії — Кохайтеся ж, чорнобриві, В поход затрубили. Та не з москалями, Пішов москаль в Туреччину; Бо москалі — чужі люде, Катрусю накрили. Згнущаються вами. Незчулася, та й байдуже, Що коса покрита: Не слухала Катерина За милого, як співати, Ні батька, ні неньки, Любо й потужити. Полюбила москалика, Обіцявся чорнобривий, 75


Коли не загине, Обіцявся вернутися. Тойді Катерина Буде собі московкою, Забудеться горе; А поки що, нехай люде, Що хотять, говорять. Не журиться Катерина — Слізоньки втирає, Бо дівчата на улиці Без неї співають. Не журиться Катерина — Вмиється сльозою, Возьме відра, опівночі Піде за водою, Щоб вороги не бачили; Прийде до криниці, Стане собі під калину, Заспіває Гриця. Виспівує, вимовляє, Аж калина плаче. Вернулася — і раденька, Що ніхто не бачив. Не журиться Катерина І гадки не має — У новенькій хустиночці В вікно виглядає. Виглядає Катерина... Минуло півроку; Занудило коло серця, Закололо в боку. Нездужає Катерина, Ледве-ледве дише... Вичуняла, та в запечку Дитину колише. А жіночки лихо дзвонять, Матері глузують, Що москалі вертаються Та в неї ночують: «В тебе дочка чорнобрива, Та ще й не єдина, А муштрує у запечку Московського сина. Чорнобривого придбала... Мабуть, сама вчила...» 76

Бодай же вас, цокотухи, Та злидні побили, Як ту матір, що вам на сміх Сина породила. (...)

II Батько й мати проганяють Катерину з байстрям із дому. (...)

Пішла селом, Плаче Катерина; На голові хустиночка, На руках дитина. Вийшла з села — серце мліє; Назад подивилась, Покивала головою Та й заголосила. Як тополя, стала в полі При битій дорозі; Як роса та до схід сонця, Покапали сльози. За сльозами за гіркими І світа не бачить, Тілько сина пригортає, Цілує та плаче. А воно, як янгелятко, Нічого не знає, Маленькими ручицями Пазухи шукає. Сіло сонце, з-за діброви Небо червоніє; Утерлася, повернулась, Пішла... Тілько мріє. В селі довго говорили Дечого багато, Та не чули вже тих річей Ні батько, ні мати... (...) III Кричать сови, спить діброва, Зіроньки сіяють, Понад шляхом, щирицею,


Ховрашки гуляють. Спочивають добрі люде, Що кого втомило: Кого — щастя, кого — сльози, Все нічка покрила. Всіх покрила темнісінька, Як діточок мати; Де ж Катрусю пригорнула: Чи в лісі, чи в хаті? Чи на полі під копою Сина забавляє, Чи в діброві з-під колоди Вовка виглядає? Бодай же вас, чорні брови, Нікому не мати, Коли за вас таке лихо Треба одбувати І А що дальше спіткається? Буде лихо, буде! Зустрінуться жовті піски І чужії люде; Зустрінеться зима люта... А той чи зустріне, Що пізнає Катерину, Привітає сина? З ним забула б чорнобрива Шляхи, піски, горе: Він, як мати, привітає, Як брат, заговорить... (...)

За Києвом, та за Дніпром, Попід темним гаєм. Ідуть шляхом чумаченьки, Пугача співають. Іде шляхом молодиця, Мусить бути, з прощі. Чого ж смутна, невесела, Заплакані очі? У латаній свитиночці, На плечах торбина, В руці ціпок, а на другій Заснула дитина. Зострілася з чумаками, Закрила дитину,

Питається: «Люде добрі, Де шлях в Московщину?» «В Московщину? Оцей самий. Далеко, небого?» «В саму Москву, Христа ради, Дайте на дорогу!» Бере шага, аж труситься: Тяжко його брати!.. Та й навіщо?.. А дитина? Вона ж його матиі Заплакала, пішла шляхом, В Броварях спочила Та синові за гіркого Медяник купила. Довго, довго, сердешная, Все йшла та питала; Було й таке, що під тином З сином ночувала... (...)

Де ж Катруся блудить? Попідтинню ночувала, Раненько вставала, Поспішала в Московщину; Аж гульк — зима впала. Свище полем Заверюха, Іде Катерина У личаках — лихо тяжке! — І в одній свитині. Іде Катря, шкандибає; Дивиться — щось мріє... Либонь, ідуть москалики... Лихо!.. Серце мліє... Полетіла, зострілася, Пита: «Чи немає Мого Йвана чорнявого?» А ті: «Мы не знаєм». І, звичайно, як москалі, Сміються, жартують: «Ай да баба! Ай да наши! Кого не надуют!» Подивилась Катерина: «І ви, бачу, люде! Не плач, сину, моє лихо! Що буде, то й буде. 77


Піду дальше — більш ходила... А може, й зостріну; Оддам тебе, мій голубе, А сама загину». (...) IV (...)

Реве, свище Заверюха, По лісу завило; Як те море, біле поле Снігом покотилось. Вийшов з хати карбівничий, Щоб ліс оглядіти, Та де тобі! Таке лихо, Що не видно й світа. «Еге, бачу, яка фуга! Цур же йому з лісом! Піти в хату... Що там таке? От їх достобіса! Недобра їх розносила, Мов справді за ділом. Ничипоре! Дивись лишень, Які побілілі!» «Що, москалі?..» — «Де москалі?» «Що ти? Схаменися!» «Де москалі-лебедики?» «Та он, подивися». Полетіла Катерина І не одяглася. «Мабуть, добре Московщина В тямку їй далася! Бо уночі тілько й знає, Що москаля кличе». Через пеньки, заметами, Летить, ледве дише. Боса стала серед шляху, Втерлась рукавами. А москалі їй назустріч, Як один верхами. «Лихо моєї Доле моя!» До їх... Коли гляне — Попереду старший іде. «Любий мій Іване! 78

Серце моє коханеєі Де ти так барився?» Та до його... За стремена.. А він подивився, Та шпорами коня в боки. «Чого ж утікаєш? Хіба забув Катерину? Хіба не пізнаєш? Подивися, мій голубе, Подивись на мене — Я Катруся твоя люба. Нащо рвеш стремена?» А він коня поганяє, Нібито й не бачить. «Постривай же, мій голубе! Дивись — я не плачу. Ти не пізнав мене, Йване? Серце, подивися, їй же богу, я Катруся!» «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» «Боже мій! Іване! І ти мене покидаєш? А ти ж присягався!» «Возьмите прочь! Что ж вы стали?» «Кого? мене взяти? За що ж, скажи, мій голубе? Кому хоч оддати Свою Катрю, що до тебе В садочок ходила, Свою Катрю, що для тебе Сина породила? Мій батечку, мій братику! Хоч ти не цурайся! Наймичкою тобі стану... З другою кохайся... З цілим світом... Я забуду, Що колись кохалась, Що од тебе сина мала, Покриткою стала... Покриткою... Який сором! І за що я гину! Покинь мене, забудь мене, Та не кидай сина.


Не покинеш?.. Серце моє, Не втікай од мене... Я винесу тобі сина». Кинула стремена Та в хатину. Вертається, Несе йому сина. Несповита, заплакана Сердешна дитина. «Осьде воно, подивися! Де ж ти? Заховався? Утік!., нема!.. Сина, сина Батько одцурався! Боже ти мій!.. Дитя моє! Де дінусь з тобою? Москалики! голубчики! Возьміть за собою, Не цурайтесь, лебедики: Воно сиротина; Возьміть його та оддайте Старшому за сина, Возьміть його... бо покину, Як батько покинув, — Бодай його не кидала Лихая година! Гріхом тебе на світ Божий Мати породила; Виростай же на сміх людям!» На шлях положила. «Оставайся шукать батька, А я вже шукала». Та в ліс з шляху, як навісна! А дитя осталось, Плаче бідне... А москалям Байдуже; минули. Воно й добре; та на лихо Лісничі почули. Біга Катря боса лісом, Біга та голосить; То проклина свого Йвана, То плаче, то просить. Вибігає на возлісся; Кругом подивилась Та в яр... біжить... Серед ставу

Мовчки опинилась. «Прийми, Боже, мою душу, А ти — моє тіло!» Шубовсть в воду!.. Попід льодом Геть загуркотіло. Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер понад ставом — І сліду не стало. (...) V Ішов кобзар до Києва Та сів спочивати; Торбинками обвішаний Його повожатий, Мале дитя, коло його На сонці куняє, А тим часом старий кобзар Ісуса співає. Хто йде, їде — не минає: Хто бублик, хто гроші; Хто старому, а дівчата Шажок міхоноші. Задивляться чорноброві І босе, і голе. «Дала, — кажуть, — бровенята, Та не дала долі!» їде шляхом до Києва Берлин шестернею, А в берлині господиня З паном і сем'єю. Опинився против старців — Курява лягає. Побіг Івась, бо з віконця Рукою махає. Дає гроші Івасеві, Дивується пані. А пан глянув... Одвернувся... Пізнав, препоганий, Пізнав тії карі очі, Чорні бровенята... 79


Пізнав батько свого сина, Та не хоче взяти. Пита пані, як зоветься? «Івась»,— «Какой милый!» Берлин рушив, а Івася

Курява покрила... Полічили, що достали, Встали сіромахи, Помолились на схід сонця, Пішли понад шляхом.

ГАЙДАМАКИ Поема (Скорочено) То, зустрівши, насміються — Все йде, все минає — Такі, бачте, люди: і краю немає, Все письменні, дрюковані, Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? Сонце навіть гудять: «Не відтіля, — каже, — сходить, І дурень, і мудрий нічого Та не так і світить, не знає. Отак, — каже, — було б треба...» Живе... умирає... Одно зацвіло, Що маєш робити? А друге зав'яло, навіки зав'яло... І листя пожовкле вітри рознесли. Треба слухать, може, й справді Не так сонце сходить, А сонечко встане, як перше Як письменні начитали... вставало, Розумні, та й годі! І зорі червоні, як перше плили, Попливуть і потім, і ти, білолиций, А що ж на вас вони скажуть? По синьому небу вийдеш погулять, Знаю вашу славу! Поглузують, покепкують Вийдеш подивиться в жолобок, криницю Та й кинуть під лаву. «Нехай, — скажуть, — спочивають, І в море безкрає, і будеш сіять, Поки батько встане Як над Вавилоном, над його садами, Та розкаже по-нашому Про свої гетьмани. І над тим, що буде з нашими синами; А то дурень розказує Мертвими словами Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять, Та якогось-то Ярему Веде перед нами Як з'братом, з сестрою, розмовлять з тобою, У постолах. Дурень! дурень! Били, а не вчили. ' Співать тобі думу, що ти ж нашептав. Од козацтва, од гетьманства Високі могили — (...) Більш нічого не осталось, Сини мої! орли мої! Та й ті розривають; Летіть в Україну, — А він хоче, щоб слухали, Хоч і лихо зустрінеться, Як старці співають. Так не на чужині. Дарма праця, пане-брате: Там найдеться душа щира, Коли хочеш грошей Не дасть погибати, Та ще й слави, того дива, А тут... а тут... Тяжко, діти! Співай про Матрьошу, Коли пустять в хату, 80


Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори, — От де слава! А то співа: "Грає синє море", А сам плаче, за тобою I твоя громада У сіряках!..» Правда, мудрі! Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Вибачайте... кричіть собі, Я слухать не буду Та й до себе не покличу: Ви розумні люди — А я дурень; один собі У моїй хатині Заспіваю, заридаю, Як мала дитина. Заспіваю — море грає, Вітер повіває, Степ чорніє, і могила З вітром розмовляє. Заспіваю — розвернулась Висока могила, Аж до моря запорожці Степ широкий вкрили. Отамани на вороних Перед бунчуками Вигравають... А пороги Меж очеретами Ревуть, стогнуть, розсердились, Щось страшне співають. Послухаю, пожурюся, У старих спитаю: «Чого, батьки, сумуєте?» «Невесело, сину! Дніпро на нас розсердився, Плаче Україна...» І я плачу. А тим часом Пишними рядами Виступають отамани, Сотники з панами І гетьмани — всі в золоті,

У мою хатину Прийшли, сіли коло мене І про Україну Розмовляють, розказують, Як Січ будували, Як козаки на байдаках Пороги минали, Як гуляли по синьому, Грілися в Скутарі Та як, люльки закуривши В Польщі на пожарі, В Україну верталися, Як бенкетували. «Грай, кобзарю, лий, шинкарю!» Козаки гукали. Шинкар знає, наливає І не схаменеться; Кобзар вшкварив, а козаки — Аж Хортиця гнеться — Метелиці та гопака Гуртом оддирають; Кухоль ходить, переходить, Так і висихає. «Гуляй, пане, без жупана, Гуляй, вітре, полем, Грай, кобзарю, лий, шинкарю, Поки встане доля». Взявшись в боки, навприсідки Парубки з дідами. «Отак, діти! добре, діти! Будете панами», Отамани на бенкеті, Неначе на раді, Похожають, розмовляють; Вельможна громада Не втерпіла, ударила Старими ногами. А я дивлюсь, поглядаю, Сміюся сльозами. Дивлюся, сміюся, дрібні утираю, — Я не одинокий, є з ким в світі жить; У моїй хатині, як в степу безкраїм, Козацтво гуляє, байрак гомонить, У моїй хатині синє море грає, 81


Могила сумує, тополя шумить; Тихесенько Гриця дівчина співає — Я не одинокий, є з ким вік дожить. От де моє добро, гроші, От де моя слава, А за раду спасибі вам, За раду лукаву. Буде з мене, поки живу, І мертвого слова, Щоб виливать журбу, сльози.

Бувайте здорові! Піду синів випровожать В далеку дорогу. Нехай ідуть — може, найдуть Козака старого, Що привіта моїх діток Старими сльозами. Буде з мене. Скажу ще раз: Пан я над панами. (...)

ІНТРОДУКЦІЯ Характеристика політичного стану в суспільстві, розкриття причин повстання.

ГАЛАЙДА Знайомство з наймитом Яремою, його коханою дівчиною Оксаною.

КОНФЕДЕРАТИ «Одчиняй, проклятий жиде! Бо будеш битий... Одчиняй! Ламайте двері, поки вийде Старий паскуда!» «Постривай! Стривайте, зараз!» «Нагаями Свиняче ухо! Жартувать, Чи що, ти хочеш?» «Я? З панами? Крий Боже! Зараз, дайте встать, Ясновельможні (нишком — свині)», «Пане полковнику, ламай!» Упали двері... А нагай Малює вздовж жидівську спину. «Здоров, свине, здоров, жиде, Здоров, чортів сину!» Та натаєм, та нагаєм. А жид зогнув спину: «Не жартуйте, мості-пане!» «Добривечір в хату! Ще раз шельму! ще раз!.. Годі! Вибачай, проклятий! 82

Добривечір! А де дочка?» «Умерла, панове». «Лжеш, Іудо! Нагаями!» Посипались знову. «Ой паночки-голубчики, Єй-богу, немає!» «Брешеш, шельмо!» «Коли брешу, Нехай Бог карає!» «Не Бог, а ми. Признавайся!» «Нащо б мав ховати, Якби жива? Нехай, Боже, Щоб я був проклятий!..» «Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове, Літаню співає. Перехрестись!» «Як же воно? Далебі, не знаю». «Отак, дивись...» Лях хреститься, А за ним Іуда. «Браво! браво! Охрестили. Ну, за таке чудо Могоричу, мості-пане!


Чуєш, охрещений? Могоричу!» «Зараз, зараз!» Ревуть, мов скажені, Ревуть ляхи, а поставець По столу гуляє. «Єще Польща не згінела!» — Хто куди гукає. «Давай, жиде!» Охрещений Із льоху та в хату, Знай, шмигляє, наливає, А конфедерати, Знай, гукають: «Жиде! меду!» Жид не схаменеться. «Де цимбали? Грай, псявіро!» Аж корчма трясеться — Краков'яка оддирають, Вальса та мазура І жид гляне, та нищечком: «Шляхетська натура!» «Добре, годі! Тепер співай!» «Не вмію, єй-богу!» «Не божись, собача шкуро! «Яку ж вам? Небогу? Була собі Гандзя, Каліка-небога, Божилася, Молилася, Що боліли ноги; На панщину не ходила, А за парубками Тихесенько, Гарнесенько, Поміж бур'янами». «Годі! годі! Це погана: Схизмати співають». «Якої ж вам? Хіба оцю? Стривайте, згадаю... Перед паном Хведором Ходить жид ходором

І задком, І передком Перед паном Хведірком». «Добре, годі! Тепер плати!» «Жартуєте, пане: За що платить?» «Що слухали. Не кривись, поганий! Не жартуєм. Давай гроші!» «Де мені їх взяти? Ні шеляга; я панською Ласкою багатий». «Лжеш, собако! Признавайся! Ануте, панове, Батогами!» Засвистіли, Хрестять Лейбу знову. Періщили, періщили, Аж пір'я летіло... «Єй же богу, ні шеляга! їжте моє тіло! Ні шеляга! Ґвалт! Рятуйте!» «Ось ми порятуєм». «Постривайте, я щось скажу». «Почуєм, почуєм, Та не бреши, бо, хоч здохни, Брехня не поможе». «Ні, в Вільшаній...» «Твої гроші?» «Мої!., ховай Боже! Ні, я кажу, що в Вільшаній... Вільшанські схизмати По три сем'ї, по чотири Живуть в одній хаті». «Ми це знаєм, бо ми самі їх так очухрали». «Та ні, не те... вибачайте... Щоб лиха не знали, Щоб вам гроші приснилися... Бачте, у Вільшаній У костьолі... у титаря... А дочка Оксана! Ховай Боже! Як панночка! Що-то за хороше! А червінців! хоч не його, 83


Так що? Аби гроші». «Аби гроші, однаково! Правду Лейба каже; А щоб певна була правда, Нехай шлях покаже. Одягайся!» Поїхали

Ляхи у Вільшану. Один тілько під лавою Конфедерат п'яний Не здужа встать, а курника, П'яний і веселий: «Му гуіету, т у гу)ету, РоЬка піе г^іпеїа»1.

«У гаю, гаю Вітру немає; Місяць високо, Зіроньки сяють. Вийди, серденько, — Я виглядаю; Хоч на годину, Моя рибчино! Виглянь, голубко, Та поворкуєм, Та посумуєм; Бо я далеко Сю ніч мандрую. Виглянь же, пташко, Моє серденько, Поки близенько, Та поворкуєм... Ох, тяжко, важко!» Отак, ходя попід гаєм, Ярема співає, Виглядає; а Оксани Немає, немає. Зорі сяють; серед неба Горить білолиций; Верба слуха соловейка, Дивиться в криницю; На калині, над водою, Так і виливає, Неначе зна, що дівчину Козак виглядає. А Ярема по долині Ледве-ледве ходить, Не дивиться, не слухає... «Нащо мені врода,

ТИТАР Коли нема долі, нема талану! Літа молодії марно пропадуть. Один я на світі без роду, і доля — Стеблина-билина на чужому полі. Стеблину-билину вітри рознесуть: Так і мене люде не знають, де діти. За що ж одцурались? Що я сирота. Одно було серце, одно на всім світі, Одна душа щира, та бачу, що й та, Що й та одцуралась». І хлинули сльози. Поплакав сердега, утер рукавом. «Оставайсь здорова. В далекій дорозі Найду або долю, або за Дніпром Ляжу головою... А ти не заплачеш, А ти не побачиш, як ворон клює Ті карії очі, ті очі козачі, Що ти цілувала, серденько моє! Забудь мої сльози, забудь сиротину, Забудь, що клялася; другого шукай; Я тобі не пара; я в сірій свитині, А ти титарівна. Кращого вітай, Вітай, кого знаєш... Така моя доля. Забудь мене, пташко, забудь, не журись. А коли почуєш, що на чужім полі Поляг головою, — нишком помолись.

1

84

Ми живемо, ми живемо, Польша не загинула (польськ.).


Одна, серце, на всім світі Х о ч ТИ П О М О Л И С Я ! »

Та й заплакав сіромаха, На кий похилившись, Плаче собі тихесенько... Шелест!.. Коли гляне: Попід гаєм, мов ласочка, Крадеться Оксана. Забув, побіг, обнялися. «Серце!» — та й зомліли. Довго-довго тілько — «серце» — Та й знову німіли. «Годі, пташко!» «Ще трошечки, Ще... ще... сизокрилий! Вийми душу!., ще раз... ще раз... Ох, як я втомилась!» «Одпочинь, моя ти зоре! Ти з неба злетіла!» Послав свитку. Як ясочка, Усміхнулась, сіла. «Сідай же й ти коло мене». Сів, та й обнялися. «Серце моє, зоре моя, Де це ти зоріла?» «Я сьогодні забарилась: Батько занедужав; Коло його все поралась...» «А мене й байдуже?» «Який-бо ти, єй же богу!» І сльози блиснули. «Не плач, серце, я жартую». «Жарти!» Усміхнулась, Прихилилась головкою Та й ніби заснула. «Бач, Оксано, я жартую, А ти й справді плачеш. Ну, не плач же, глянь на мене: Завтра не побачиш. Завтра буду я далеко, Далеко, Оксано... Завтра вночі у Чигрині Свячений достану. Дасть вій мені срібло-злото,

Дасть він мені славу; Одягну тебе, обую, Посажу, як паву, На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду; Поки не вмру, дивитимусь». «А може, й забудеш? Розбагатієш, у Київ Поїдеш з панами, Найдеш собі шляхтяночку, Забудеш Оксану!» «Хіба краща є за тебе?» «Може, й є — не знаю». «Гнівиш Бога, моє серце: Кращої немає Ні на небі, ні за небом, Ні за синім морем Нема кращої за тебе!» «Що се ти говориш? Схаменися!» «Правду, рибко!» Та й знову,та й знову. Довго вони, як бачите, Меж мови-розмови Цілувались, обнімались З усієї сили; То плакали, то божились, То ще раз божились, їй Ярема розказував, Як жить вони будуть Укупочці, як золото І долю добуде, Як виріжуть гайдамаки Ляхів в Україні, Як він буде панувати, Коли не загине. Аж обридло слухаючи, Далебі, дівчата! «Ото який! Мов і справді Обридло!» А мати Або батько як побачать, Що ви, мої любі, Таке диво читаєте, — Гріха на всю губу!


Тоді, тоді... Та цур йому, А дуже цікаве! А надто вам розказать би, Як козак чорнявий Під вербою, над водою, Обнявшись, сумує; А Оксана, як голубка, Воркує, цілує; То заплаче, то зомліє, Головоньку схилить: «Серце моє, доле моя! Соколе мій милий! Мій!..» — Аж верби нагинались Слухать тую мову. Ото мова! Не розкажу, Мої чорноброві, Не розкажу против ночі, А то ще присниться. Нехай собі розійдуться Так, як ізійшлися, — Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі. Нехай собі... Може, ще раз Вони на сім світі Зострінуться... Побачимо... А тим часом світить З усіх вікон у титаря. Що-то там твориться? Треба глянуть та розказать... Бодай не дивиться! Бодай не дивитись, бодай не казати! Бо за людей сором, бо серце болить. Гляньте, подивіться: то конфедерати, Люде, що зібрались волю боронить Боронять, прокляті... Будь проклята мати, І день, і година, коли понесла, 86

Коли породила, на світ привела! Дивіться, що роблять у титаря в хаті Пекельнії діти. У печі пала Огонь і світить на всю хату, В кутку собакою дрижить Проклятий жид; конфедерати Кричать до титаря: «Хоч жить? Скажи, де гроші?» Той мовчить. Налигачем скрутили руки, Об землю вдарили — нема, Нема ні слова. «Мало муки! Давайте приску! Де смола? Кропи його! Отак! Холоне? Мерщій же приском посипай! Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне! Завзята бестія! Стривай!» Насипали в халяви жару... «У тім'я цвяшок закатай!» Не витерпів святої кари, Упав сердега. Пропадай, Душа, без сповіді святої! «Оксано, дочко!» — та й умер. Ляхи задумалися, стоя, Хоч і запеклі. «Що ж тепер? Панове, ради! Поміркуєм, Тепер з ним нічого робить, Запалим церкву!» «Ґвалт! рятуйте! Хто в Бога вірує!» — кричить Надворі голос що є сили. Ляхи зомліли. «Хто такий?» Оксана в двері: «Вбили! вбили!» Та й пада крижем. А старший Махнув рукою на громаду. Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшли. Сам позаду, Бере зомлілую... Де ж ти, Яремо, де ти? подивися!


А він, мандруючи, співа, Як Наливайко з ляхом бився. Ляхи пропали; нежива Пропала з ними і Оксана. Собаки де-де по Вільшаній Загавкають та й замовчать. Біліє місяць; люде сплять,

І титар спить... Не рано встане: Навіки, праведний, заснув. Горіло світло, погасало, Погасло... Мертвий мов здригнув. І сумно-сумно в хаті стало. (...)

СВЯТО В ЧИГИРИНІ Туга поета за гетьманським ладом в Україні; гайдамаки зібралися в Чигирині перед повстанням освятити ножі; елементи драматичного твору (полілоги старшин, запорожця, кобзаря, гайдамаків).

ТРЕТІ ПІВНІ Початок загальнонародного повстання («Гомоніла Україна, //Довго ніла»)-, Ярема вирушає в гайдамаки.

гомо-

ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ Розгортання повстання («Задзвонили в усі дзвони // По всій Україні; // Закричали гайдамаки: // "Гине шляхта, гине!"»); Ярема дізнається про смерть титаря й полон Оксани, записується в гайдамаки, тужить за коханою.

ГУПАЛІВЩИНА Загальнонародний характер повстання; Ярема з гайдамаками мандрує повстанською Україною; зустріч з підлітком із Керелівки.

БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ Г

Гонта і Залізняк на чолі повстання; жорстока помста гайдамаків («Кари ляхам, кари!»)-, бенкет серед трупів; зустріч із Лейбою, який показує, де Оксана; Ярема рятує Оксану.

«Я сирота з Вільшаної, Сирота, бабусю. Батька ляхи замучили, А мене... боюся, Боюсь згадать, моя сиза.. Узяли з собою, Не розпитуй, бабусенько, Що було зо мною.

ЛЕБЕДИН Я молилась, я плакала, Серце розривалось, Сльози сохли, душа мерла... Ох, якби я знала, Що побачу його ще раз, Що побачу знову, — Вдвоє, втроє б витерпіла За єдине слово! 87


Вибачай, моя голубко! Може, я грішила, Може, Бог за те й карає, Що я полюбила — Полюбила стан високий І карії очі — Полюбила, як уміла, Як серденько хоче. Не за себе, не за батька Молилась в неволі — Ні, бабусю, а за його, За милого, долю. Карай, Боже! Твою правду Я витерпіть мушу. Страшно сказать: я думала Занапастить душу. Якби не він, може б... може, І занапастила. Тяжко було! Я думала: «О, Боже мій милий! Він сирота — хто без мене Його привітає? Хто про долю, про недолю, Як я, розпитає? Хто обійме, як я, його? Хто душу покаже? Хто сироті убогому Добре слово скаже?» Я так думала, бабусю, І серце сміялось: «Я сирота: без матері, Без батька осталась, І він один на всім світі, Один мене любить; А почує, що я вбилась, То й себе погубить». Так я думала, молилась, Ждала, виглядала: «Нема його, не прибуде, Одна я осталась...» Та й заплакала. Черниця, Стоя коло неї, Зажурилась. «Бабусенько! Скажи мені, де я?» «В Лебедині, моя пташко, 88

Не вставай: ти хвора». «В Лебедині! Чи давно я?» «Ба ні, позавчора». «Позавчора?.. Стривай, стривай... Пожар над водою... Жид, будинок, Майданівка.. Зовуть Галайдою...» «Галайдою Яремою Себе називає Той, що привіз...» «Де він, де він? Тепер же я знаю!..» «Через тиждень обіцявся Прийти за тобою». «Через тиждень! через тиждень! Раю мій, покою! Бабусенько, минулася Лихая година! Той Галайда — мій Ярема!.. По всій Україні Його знають. Я бачила, Як села горіли; Я бачила — кати ляхи Трусилися, мліли, Як хто скаже про Галайду. Знають вони, знають, Хто такий, і відкіля він, І кого шукає!.. Мене шукав, мене найшов. Орел сизокрилий! Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий! Ох, як весело на світі, Як весело стало! Через тиждень, бабусенько... Ще три дні осталось. Ох, як довго!.. Загрібай, мамо, жар, жар, Буде тобі дочки жаль, жаль... Ох, як весело на світі! А тобі, бабусю, Чи весело?» «Я тобою, Пташко, веселюся». «А чом же ти не співаєш?»


«Я вже одспівала...» Задзвонили до вечерні; Оксана осталась, А черниця, помолившись, В храм пошкандибала. Через тиждень в Лебедині У церкві співали: Ісаія, ликуйІ Вранці Ярему вінчали; А ввечері мій Ярема (От хлопець звичайний!), Щоб не сердить отамана, Покинув Оксану:

Ляхів кінча; з Залізняком Весілля справляє В Уманщині, на пожарах. Вона виглядає — Виглядає, чи не їде З боярами в гості — Перевезти із келії В хату на помості. Не журися, сподівайся Та Богу молися. А мені тепер на Умань Треба подивитись.

ГОНТА В УМАНІ Хвалилися гайдамаки, На Умань ідучи: «Будем драти, пане-брате, З китайки онучі».

Минають дні, минає літо, А Україна, знай, горить; По селах голі плачуть діти — Батьків немає. Шелестить Пожовкле листя по діброві; Гуляють хмари; сонце спить; Нігде не чуть людської мови; Тілько звір виє по селу, Гризучи трупи. Не ховали, Вовків ляхами годували, Аж поки снігом занесло Огризки вовчі... Не спинила хуртовина Пекельної кари: Ляхи мерзли, а козаки Грілись на пожарі. Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила; І на полі жайворонок, Соловейко в гаї Землю, убрану весною, Вранці зострічають...


Рай, та й годії А для кого? , Для людей. А люде? Не хотять на його й глянуть, А глянуть — огудять. Треба кров'ю домальовать, Освітить пожаром: Сонця мало, рясту мало І багато хмари. Пекла мало!.. Люде, люде! Коли то з вас буде Того добра, що маєте? Чудні, чудні люде! Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть; а згадаєм — Так було і в Трої. Так і буде. Гайдамаки Гуляють, карають; Де проїдуть — земля горить, Кров'ю підпливає. Придбав Максим собі сина На всю Україну. Хоч не рідний син Ярема, А щира дитина. Максим ріже, а Ярема Не ріже — лютує: З ножем в руках, на пожарах І днює й ночує. Не милує, не минає Нігде ні одного; За титаря ляхам платить, За батька святого; За Оксану... Та й зомліє, Згадавши Оксану. А Залізняк: «Гуляй, сину, Поки доля встане! Погуляєм!» Погуляли — Купою на купі Од Києва до Умані Лягли ляхи трупом. Як та хмара, гайдамаки Умань обступили 90

Опівночі; до схід сонця Умань затопили; Затопили, закричали: «Карай ляха знову!» Покотились по базару Кінні пагоеіоті; Покотились малі діти І каліки хворі. Ґвалт і галас. На базарі, Як посеред моря Кровавого, стоїть Гонта З Максимом завзятим. Кричать удвох: «Добре, діти! Отак їх, проклятих!» Аж ось ведуть гайдамаки Ксьондза єзуїта І двох хлопців. «Гонто, Гонто! Оце твої діти. Ти нас ріжеш — заріж і їх: Вони католики. Чого ж ти став? Чом не ріжеш? Поки невеликі, Заріж і їх, бо виростуть, То тебе заріжуть...» «Убийте пса! а собачат Своєю заріжу. Клич громаду. Признавайтесь: Що, ви католики?» «Католики... бо нас мати...» «Боже мій великий! Мовчіть, мовчіть! Знаю, знаю!» Зібралась громада. «Мої діти — католики... Щоб не було зради, Щоб не було поговору, Панове громадо! Я присягав, брав свячений Різать католика. Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?..» «Будем різать, тату!» «Не будете! не будете! Будь проклята мати, Та проклята католичка,


Що вас породила! Чом вона вас до схід сонця Була не втопила? Менше б гріха: ви б умерли Не католиками; А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга». Махнув ножем — І дітей немає! Попадали зарізані. «Тату! — белькотали. — Тату, тату... ми не ляхи! Ми...» — та й замовчали. «Поховать хіба?» «Не треба! Вони католики. Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ворога не різали? Чом матір не вбили, Ту прокляту католичку, Що вас породила?.. Ходім, брате!»

Взяв Максима, Пішли вздовж базару І обидва закричали: «Кари ляхам, кари!» І карали: страшно, страшно Умань запалала. Ні в будинку, ні в костьолі, Нігде не осталось, Всі полягли. Того лиха Не було ніколи, Що в Умані робилося. Базиліан школу, Де учились Ґонти діти, Сам Гонта руйнує: «Ти поїла моїх діток! — Гукає, лютує. — Ти поїла невеликих, Добру не навчила!.. Валіть стіни!» Гайдамаки Стіни розвалили — Розвалили, об каміння Ксьондзів розбивали, А школярів у криниці Живих поховали.

До самої ночі ляхів мордували; Душі не осталось. А Гонта кричить: «Де ви, людоїди? Де ви поховались? З'їли моїх діток, — тяжко мені жить! Тяжко мені плакать! ні з ким говорить! Сини мої любі, мої чорноброві! Де ви поховались? Крові мені, крові! Шляхетської крові, бо хочеться пить, Хочеться дивитись, як вона чорніє, Хочеться напитись... Чом вітер не віє, Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить! Тяжко мені плакать! Праведнії зорі! Сховайтесь за хмару; я вас не займав, Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе! Де я прихилюся?» Так Гонта кричав, По Умані бігав. А серед базару, В крові, гайдамаки ставили столи:


Де що запопали, страви нанесли І сіли вечерять. Остатняя кара, Остатня вечеряі «Гуляйте, синиі Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! — Залізняк гукає. — Ану, навісний, Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться, Нехай погуляють мої козаки І» І кобзар ушкварив: «А мій батько орандар, Чоботар; Моя мати пряха Та сваха; Брати мої, соколи, Привели І корову із діброви, І намиста нанесли. А я собі Христя В намисті, А на лиштві листя Та листя, І чоботи, і підкови, Вийду вранці до корови, Я корову напою, Подою, З паробками постою, Постою. Ой гоп по вечері, Замикайте, діти, двері, А ти, стара, не журись Та до мене пригорнись!» Всі гуляють. А де ж Гонта? Чом він не гуляє? Чому не п'є з козаками? Чому не співає? Нема його; тепер йому, Мабуть, не до неї, Не до співи. А хто такий У чорній киреї Через базар переходить? Став; розрива купу 92

Ляхів мертвих: шука когось. Нагнувся, два трупи Невеликих взяв на плечі І, позад базару, Через мертвих переступа, Криється в пожарі За костьолом. Хто ж це такий? Гонта, горем битий, Несе дітей поховати, Землею накрити, Щоб козацьке мале тіло Собаки не їли. І темними улицями, Де менше горіло, Поніс Гонта дітей своїх, Щоб ніхто не бачив, Де він синів поховає І як Гонта плаче. Виніс в поле, геть од шляху; Свячений виймає, І свяченим копа яму. А Умань палає, Світить Ґонті до роботи І на дітей світить. Неначе сплять одягнені. Чого ж страшні діти? Чого Гонта ніби краде Або скарб ховає? Аж труситься. Із Умані Де-де чуть — гукають Товариші гайдамаки: Гонта мов не чує, Синам хату серед степу Глибоку будує. Та й збудував. Бере синів, Кладе в темну хату, Й не дивиться, ніби чує: «Ми не ляхи, тату!», Поклав обох; із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі, Хрестить, накриває Червоною китайкою Голови козачі. Розкрив, ще раз подивився...


Тяжко-важко плаче: «Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся: ви за неї Й я за неї гину.. А хто мене поховає? На чужому полі Хто заплаче надо мною? Доле моя, доле! Доле моя нещаслива! Що ти наробила? Нащо мені дітей дала? Чом мене не вбила? Нехай вони б поховали, А то я ховаю». Поцілував, перехрестив, Покрив, засипає: «Спочивайте, сини мої, В глибокій оселі! Сука мати не придбала Нової постелі. Без васильків і без рути Спочивайте, діти. Та благайте, просіть Бога, Нехай на сім світі

Мене за вас покарає, За гріх сей великий. Просіть, сини! Я прощаю, Що ви католики». Зрівняв землю, покрив дерном, Щоб ніхто не бачив, Де полягли Ґонти діти, Голови козачі. «Спочивайте, виглядайте, Я швидко прибуду. Укоротив я вам віку, І мені те буде. І мене вб'ють... коли б швидче! Та хто поховає? Гайдамаки!.. Піду ще раз, Ще раз погуляю!..» Пішов Гонта похилившись; Іде, спотикнеться, Пожар світить; Гонта гляне, Гляне — усміхнеться. Страшно, страшно усміхався, На степ оглядався. Утер очі... Тілько мріє В диму, та й сховався. (...) ЕПІЛОГ

Наслідки повстання; основне джерело написання поеми — народні перекази; долі керівників повстання — за народною версією.


сон Комедія (Скорочено) Духъ истины, его же мірь не можеть пріяти, яко не видать его, ниже знаетъ его. Иоанна, глава 14, стих 17.

У всякого своя доля І свій шлях широкий, Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Той тузами обирає Свата в його хаті, А той нишком у куточку Гострить ніж на брата. А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка, підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки, — І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка. А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята: «Нехай, — каже, — Може, так і треба». Так і треба! бо немає Господа на небі! А ви в ярмі падаєте Та якогось раю На тім світі благаєте? Немає! немає! 94

Шкода й праці, схаменіться. Усі на сім світі — І царята, і старчата — Адамові діти. І той... і той... А що ж то я? Ось що, добрі люди: Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень. А вам нудно! жалкуєте! Єй-богу, не чую, І не кричіть! Я свою п'ю, А не кров людськую! (...) Та й сон же, сон, напричуд дивний, Мені приснився — Найтверезіший би упився, Скупий жидюга дав би гривню, Щоб позирнуть на ті дива. Та чорта з два! Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками. А я за нею, та за нею, Лечу й прощаюся з землею. «Прощай, світе, прощай, земле, Неприязний краю, Мої муки, мої люті В хмарі заховаю. А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму З хмари на розмову.


На розмову тихо-сумну, На раду з тобою; Опівночі падатиму Рясною росою. Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане, Поки твої малі діти На ворога стануть. Прощай же ти, моя нене, Удово-небого, Годуй діток; жива правда У Господа Богаї» Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все-то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає... І нема тому почину, І краю немає! Ніхто його не додбає І не розруйнує... І все то те... Душе моя, Чого ти сумуєш? Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися; а я полечу Високо, високо за синії хмари; Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! А онде під тином Опухла дитина, голоднее мре, А мати пшеницю на панщині жне. А он бачиш? Очі! Очі! Нащо ви здалися, Чом ви змалку не висохли, Слізьми не злилися? То покритка, попідтинню З байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались, Й чужі не приймають! Старці навіть цураються!! А панич не знає, З двадцятою, недоліток, Душі пропиває! Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може, й бачить, та помага, Як і оті гори Предковічні, що политі Кровію людською!.. Душе моя убогая! Лишенько з тобою. Уп'ємося отрутою, В кризі ляжем спати, Пошлем думу аж до Бога, Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати?? Лети ж, моя думо, моя люта муко, Забери з собою всі лиха, всі зла, 95


Своє товариство — ти з ними росла, Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки Тебе повивали. Бери ж їх, лети Та по всьому небу орду розпусти. Нехай чорніє, червоніє, Полум'ям повіє, Нехай знову рига змії, Трупом землю криє. А без тебе я де-небудь Серце заховаю Та тим часом пошукаю На край світа раю. І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею. Тяжко матір покидати У безверхій хаті, А ще гірше дивитися На сльози та лати. Лечу, лечу, а вітер віє, Передо мною сніг біліє, Кругом бори та болота, Туман, туман і пустота. Людей не чуть, не знать і сліду Людської страшної ноги. (...) Заворушилася пустиня. Мов із тісної домовини На той остатній Страшний суд Мертвці за правдою встають. То не вмерлі, не убиті, Не суда просити! Ні, то люди, живі люди, В кайдани залиті. Із нор золото виносять, Щоб пельку залити Неситому!.. То каторжні. А за що? Те знає... Вседержитель... А може, ще Й Він не добачає. Онде злодій штемпований Кайдани волочить; 96

Он розбойник катований Зубами скрегоче, Недобитка товариша Зарізати хоче! А меж ними, запеклими, В кайдани убраний Цар всесвітній! Цар волі, цар, Штемпом увінчаний! В муці, в каторзі не просить, Не плаче, не стогне! Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне! (...)

І знов лечу. Земля чорніє, Дрімає розум, серце мліє. Дивлюся: хати над шляхами Та городи з стома церквами, А в городах, мов журавлі, Замоштрували москалі; Нагодовані, обуті І кайданами окуті, Моштруються... Далі гляну: У долині, мов у ямі, На багнищі город мріє; Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий... Долітаю — То город безкраїй. Чи то турецький, Чи то німецький, А може, те, що й московський. Церкви, та палати, Та пани пузаті, І ні однісінької хати. Смеркалося... огонь огнем Кругом запалало, — Аж злякавсь я... «Ура! ура! Ура!» — закричали. «Цу-цу, дурні! схаменіться! Чого се ви раді! Що горите?» — «Экой хохол! Не знает параду. У нас параді Сам изволит Сегодни гуляти!»


«Та де ж вона, тая цяця?» «Вон видишь — палауы». Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався, З циновими ґудзиками: «Де ты здесь узялся?» «З України». — «Так як же ти Й говорить не вмієш По-здешнему?» — «Ба ні, — кажу, — Говорить умію, Та не хочу». — «Экой чудак! Я всі входи знаю, Я тут служу, коли хочеш, В дворец попытаюсь Ввесты тебе. Только, знаєш, Мы, брат, просвшценны, — Не поскупись полтинкою...» Цур тобі, мерзенний Каламарю... І зробився Я знову незримий Та й пропхався у палати. Боже мій єдиний!! Так от де рай! Уже нащо Золотом облиті Блюдолизи; аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця-небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще, на лихо, сердешне Хита головою. Так оце-то та богиня! Лишенько з тобою. А я, дурний, не бачивши Тебе, цяце, й разу, Та й повірив тупорилим Твоїм віршемазам. Ото дурний! а іЦе й битий! На квиток повірив Москалеві; от і читай, І йми ти їм віри! За богами — панства, панства В серебрі та златі,

Мов кабани годовані, Пикаті, пузаті!.. Аж потіють, та товпляться, Щоб то ближче стати Коло самих-, може, вдарять Або дулю дати Благоволять; хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику. І всі у ряд поставали, Ніби без'язикі — Анітелень. Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться. Довгенько вдвох похожали Мов сичі надуті, Та щось нишком розмовляли Здалека не чути — О отечестві, здається, Та нових петлицях, Та о муштрах ще новіших!.. А потім цариця Сіла мовчки на дзиґлику. Дивлюсь, цар підходить До найстаршого... та в пику Його як затопить!.. Облизався неборака; Та меншого в пузо — Аж загуло!.. А той собі Ще меншого туза Межи плечі; той меншого, А менший малого, А той дрібних, а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях, Та й давай місити Недобитків православних, А ті голосити; Та верещать; та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, гуля! Ура!., ура!., ура! а-а-а...» Зареготався я, та й годі; А й мене давнули Таки добре. Перед світом


Усе те заснуло; Тіль[ки] де-де православні По углах стогнали Та, стогнучи, за батюшку Господа благали. Сміх і сльози! От пішов я Город озирати. Там ніч, як день. Дивлюся: Палати, палати Понад тихою рікою; А берег ушитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий! Як-то воно зробилося З калюжі такої Таке диво?.. Отут крові Пролито людської — І без ножа. По тім боці Твердиня й дзвіниця, Мов та швайка загострена, Аж чудно дивиться. І дзиґарі теленькають. От я повертаюсь — Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! А на коні сидить охляп, У свиті — не свиті, І без шапки. Якимсь листом Голова повита. Кінь басує — от-от річку, От... от... перескочить. А він руку простягає, Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю, Що на скелі наковано: Первому — вторая Таке диво наставила. Тепер же я знаю: Це той первий, що розпинав Нашу Україну, А вторая доконала Вдову сиротину. Кати! кати! людо'іди! Наїлись обоє, 98

Накралися; а що взяли На той світ з собою? Тяжко-тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історію України. (...) Уже вбогі ворушились, На труд поспішали, І москалі на розпуттях Уже моштрувались. Покрай улиць поспішали Заспані дівчата, Та не з дому, а додому! Посилала мати На цілу ніч працювати, На хліб заробляти. А я стою, похилившись, Думаю, гадаю, Як то тяжко той насущний Люди заробляють. От і братія сипнула У сенат писати, Та підписувать, та драти І з батька, і брата. А меж ними і землячки Де-де проглядають. По-московській так і ріжуть, Сміються та лають Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій, — а то тепер І кисни в чорнилах! П'явки! п'явки! Може, батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови. Україно! Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії, Чорнилом политі, Московською блекотою В німецьких теплицях Заглушені!.. Плач, Украйно! Бездітна вдовице! Піти лишень подивиться


До царя в палати, Що там робиться. Приходжу, Старшина пузата Стоїть рядом; сопе, хропе, Та понадувалось, Як індики, і на двері Косо поглядало. Аж ось вони й одчинились. Неначе з берлоги Медвідь виліз, ледве-ледве Переносить ноги. Та одутий, аж посинів, Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих — Всі пузаті до одного В землю провалились! Він вилупив баньки з лоба — І все затрусилось, Що осталось; мов скажений, На менших гукає — І ті в землю; він до дрібних — І ті пропадають! Він до челяді — і челядь,

І челядь пропала; До москалів — москалики, Тілько застогнало, Пішли в землю; диво дивне Сталося на світі. Дивлюся я, що дальш буде, Що буде робити Мій медведик! Стоїть собі, Голову понурив, Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний. Я аж засміявся. Він і почув, та як зикне — Я перелякався Та й прокинувсь... Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь!., таке тілько Сниться юродивим Та п'яницям. Не здивуйте, Брати любі, милі, Що не своє розказав вам, А те, що приснилось.

КАВКАЗ Искреннему моему Якову де Бальмену Кто дасть глав-Ь мо-Ьй воду, И очес-Ьмъ моимъ источникъ сл'Ьзъ, И плачуся и день, и нощь, о поби-Ьнныхъ... Иеремии. Глава 9, стих 1

За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день Божий добрі ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові — Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.

І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога. Не нам на прю з Тобою стати! Не нам діла Твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать, І хліб насущний замісить 99


Кровавим потом і сльозами. Кати знущаються над нами, А правда наша п'яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити! Ми віруєм Твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І Тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки, Кровавії ріки! За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов'їх. А дівочих, Пролитих тайно серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових старих, кровавих, Не ріки — море розлилось, Огненне море! Слава! СлаваІ Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям Слава! І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Ї00

Чурек і сакля — все твоє; Воно не прошене, не дане, Ніхто й не возьме за своє, Не поведе тебе в кайданах. А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм Божії глаголи!.. І од глибо[ко]ї тюрми' Та до високого престола — Усі ми в золоті і голі. До нас в науку! ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як на те — Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. От бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не просвіщенні, У нас навчіться!.. В нас дери, Дери та дай, І просто в Рай, Хоч і рідню всю забери! У нас! чого то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм,


Французів лаєм. Продаєм Або у карти програєм Людей... не негрів... а таких, Таки хрещених... но простих. Ми не гішпани; крий нас, Боже, Щоб крадене перекупать, Як ті жиди. Ми по закону!.. По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті. Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Та й лупите по закону Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жінці на патинки. Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка! За кого ж Ти розіп'явся, Христе, Сине Божий? За нас добрих, чи за слово Істини... чи, може, Щоб ми з Тебе насміялись? Воно ж так і сталось. Храми, каплиці, і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед обра[зо]м Твоїм Неутомленниє поклони. За кражу, за войну, за кров, Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар Тобі приносять З пожару вкрадений покров!! Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!..

Все покажем! тілько дайте Себе в руки взяти. Як і тюрми муровати, Кайдани кувати, Як і носить!., і як плести Кнути узловаті — Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли І поле, і море. І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! О, друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай. А поки що мої думи, Моє люте горе Сіятиму, — нехай ростуть Та з вітром говорять. Вітер тихий з України Понесе з росою — Мої думи аж до тебе!.. Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш... І могили, степи, море, І мене згадаєш.

101


ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА Послання (Скорочено) Та не дуже, бо все гине — Б'ють пороги; місяць сходить, Слава не поляже; Як і перше сходив... Не поляже, а розкаже, Нема Січі, пропав і той, Що діялось в світі, Хто всім верховодив! Чия правда, чия кривда Нема Січі; очерети І чиї ми діти. У Дніпра питають: Наша дума, наша пісня «Де-то наші діти ділись, Не вмре, не загине... Де вони гуляють?» От де, люде, наша слава, Чайка скиглить літаючи, Слава України! Мов за дітьми плаче; Без золота, без каменю, Сонце гріє, вітер віє Без хитрої мови, На степу козачім. На тім степу скрізь могили А голосна та правдива, Стоять та сумують; Як Господа слово. Питаються у буйного: Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? «Де наші панують? Де панують, бенкетують? (...) Де ви забарились? Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Вернітеся! Дивітеся — Коли яку насипали, Жита похилились, Кого положили. Де паслися ваші коні, Про старину, про те диво, Де тирса шуміла, Що було, минуло... Де кров ляха, татарина Утни, батьку, щоб нехотя Морем червоніла... Вернітеся!» — «Не вернуться! — На весь світ почули, Що діялось в Україні, Заграло, сказало За що погибала, Синє море.— Не вернуться, Навіки пропали!» За що слава козацькая Правда, море, правда, синє! На всім світі стала! Такая їх доля: Утни, батьку, орле сизий! Не вернуться сподівані, Нехай я заплачу, Не вернеться воля, Нехай свою Україну Не вернуться запорожці, Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Не встануть гетьмани, Як те море грає, Не покриють Україну Червоні жупани! Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Обідрана, сиротою Нехай ще раз усміхнеться Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, А ніхто не бачить... В чужій домовині. Тілько ворог, шо сміється... Смійся, лютий враже! 102


І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, ІНЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ Аще кто речегь, яко люблю Бога, а брата своего ненавидить, ложь есть. Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, стих 20

І смеркає, і світає, День Божий минає, І знову люд потомлений, І все спочиває. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає — Оглухли, не чують; . Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають, — Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жнйва! Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тойді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро! Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала, Не чули б у Бога вашої хули. І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі. І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою. Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром 103


Заковані люде, ІІастане суд, заговорять 1 Дгііпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! Умийтеся! образ Божий Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тілько, щоб панувать... Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко! Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засудять, і премудрих Немудрі одурять! Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані Раю, Немає й Бога, тілько я! Та куций німець узловатий, А більш нікого!..» — «Добре, брате, Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм». Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. 104

Німець скаже: «Ви слав'яне». «Слав'яне! слав'яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані! І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав'янофіли Так і претесь... І всі мови Слав'янського люду — Всі знаєте. А своєї Дас[т]ь бі... Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, — Отойді ми заходимось!.. Добре заходились По німецькому показу І заговорили Так, що й німець не второпа, Учитель великий, А не те, щоб прості люде. А ґвалту! а крику! «І гармонія, і сила, Музика та й годі. А історія!., поема Вольного народа! Що ті римляне убогі! Чортзна-що — не Брути! У нас Брути! і Коклеси! Славні, незабуті! У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась!» Кров'ю вона умивалась, А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах! Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли,


Ніже тії коми, Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили. Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили. Може, чванитесь, що братство Віру заступило, Що Синопом, Трапезондом Галушки варило. Правда!., правда, наїдались. А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, їсте на здоров'я Та славите Запорожжя. А чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картопля родить, — Вам байдуже. Аби добра Була для городу! А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила! Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти

Її розпинають. Заміс[т]ь пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку. Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!., за науку, Не турбуйтесь, буде Материна добра плата Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитай[те], Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили 105


Перед вашими очима, Щоб ви розпитали Мучеників: кого, коли, За що розпинали! Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, — Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками

І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!

Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отойді я І лани, і гори —

Все покину, і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сем'ї великій, В сем'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. В неволі виріс між чужими І, неоплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру. І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі.

І не пом'яне батько з сином, Не скаже синові: — Молись, Молися, сину, за Вкраїну Його замучили колись. — Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні... Та неоднаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені.

106


ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819-1897) Народився в м. Воронежі, що на Сумщині, у козацькій родині, помер на хуторі Мотронівка (нині Чернігівська область). Письменник, перекладач, літературний критик, етнограф, історик, мовознавець. Найвідоміші твори: історичний роман «Чорна рада», поетичні збірки «Досвітки», «Хуторна поезія», оповідання «Орися», драми «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний».

ЧОРНА РАДА ХРОНІКА 1663 року (Скорочено) І По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білогородського шляху. Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; другий, по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий козарлюга. Коні в їх потомлені, одежа й тороки позапилювані: зараз було знати, що їдуть не зблизька. Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку, да й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню війну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді-то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу та після війни й сів хутором коло Києва. Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по суковатих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони ідуть у гості до веселого пана Череваня. От же вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими шїавами, лозами й очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії. Замість ушул — рублена башта під 107


ґонтовим щитом, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до низу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя — татарина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом — гостроверхий гребінь із дубових лаЛь, а округ хутора — годящий вал. Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; да вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця, лізе та й гуторить само з собою. — Враг його, — каже, — знає, який тепер люд настав! Приїде казнащо, казна-звідки га й грюкотить, як воріт не розламле. А якби років п'ятнадцять або двадцять назад! Так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, тото-бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й досі б, може, так би сиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову! Ох, Боже правий, Боже правий! — Се Василь Невольник, — каже тоді піп. — Однаковий і досі. — Хто там грюкає, наче в свої ворота? — питає Василь Невольник крізь віконце. — Да годі тобі розпитувати! — озвався піп. — Бачиш, що не татаре, то і впускай. — Боже мій правий! — аж скрикнув Василь Невольник. — Та се ж паволоцький Шрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бігти до пана. — Одчини перше ворота, — озвався Шрам, — а потім біжи собі, куди хоч. — Правда, правда, добродію мій любий! — каже старий ключник да й почав іспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам із собою. — Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати пана Шрама! От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його син) схилившись і в'їхали. Василь Невольник з великої радості не знав, що й робити: кинувся до Шрама і поцілував його в коліно. Далі до сина: — Боже правий! Боже правий! Та се ж твій Петрусь! Орел, а не козак! Петро нагнувсь із сідла і поцілувавсь із Василем Невольником. — Орел, а не козак! — каже знов Василь Невольник. — Що, якби таких друзяк припливло хоч дві чайки до Кермана, як я пропадав там у неволі? Ох, Боже правий! Далась мені та проклята неволя добре знати, не забуду її довіку! Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що 108


ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було, мов позичене. Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од панотця коня. — Веди ж нас, Василю, до пана, — каже полковник Шрам. — Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує. — Еге, добродію, — каже Василь Невольник, — благую часть ізбрав собі пан Черевань — нехай його Господь на світі подержитьі Мало куди й виходить із пасіки. — Ну, да все ж од людей іще не одцурався? Чи, може, справді зробивсь пустинножителем? — Йому од людей одцуратись! — каже Василь Невольник. — Та йому й хліб не піде в душу, якби його люде покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що в нас за гість тепер у Хмарищі. Да, одчинивши дідусь у пасіку хвірточку, і повів Шрама попід деревом. Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник? Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко-руською вірою. Тоді-бо дійшло безладдя в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, которі не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовніри, консистуючи в городах і селах, беззаконні окорми і напитки од людей вимагати, жінок та дівчат козачих, міщанських і посполитих безчестити і мордовати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичовати й поганяти, щоб, на один сміх і наругу, лід плугом орали й рисовали. А тим часом католицькі пани з нашими перевертнями усиловались унію на Вкраїні прищепити і не в одну церкву попом уніта на огиду людям поставили; віру благочестиву мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз із селами й церкви їм на одкуп оддавали. І нікому було на такі наруги жаловатись, бо й самого короля сенатори, пани да єпископи у руках держали. Городова ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників і орандарів руку тягнула, а між себе ділилась козацькою платою — по тридцяти злотих на всякого реєстрового од короля і Речі Посполитої. То й реєстровим, чи городовим, козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям приневолено; которі ж остались реєстровими козаками, тії робили в своєї старшини всяку роботу по дворах. Шість тисяч тілько їх оставлено в реєстрі, да й тії, 109


бувши в великій неволі в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхів руку і тілько вже при Хмельницькому одностайне за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки у своїй тісноті й нуждах жаловались?.. Жаловались миряне і попи благочестивії тілько далеким своїм землякам — козакам запорозьким, которі, живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От і виходили з Запорожжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця — з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю. Тілько ж не надовго підіймали українці під їх корогвами похилу голову. Ляхи держались міцно за руки з недоляшками, гасили хутко полом'я і знов по-свойому обертали Україну. Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії консистенти-ротмістри з своїми жовнірами, да й наші перевертні кедоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб погасити теє полом'яі Як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини — немощних батьків і матірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже «розлилась козацька слава по всій Україні...» Де ж пробував, де тинявсь попович паволоцький, Шрам, десять рік од Остряниці до Хмельницького? Про те багато треба б було писати. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низовцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано. Било козацтво в ту війну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писався власним прізвищем. От же минули, мов короткі свята, десять рік Хмельнищини. Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у походах. Двоє полягло під Смоленським; оставсь тілько Петро. Іще таки й після Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити Богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву. «Вже, — думав, — Україна ляхам за себе оддячила, недоляшків 110


вигнала, унію стерла, жидову передушила. Тепер нехай, — каже, — живе громадським розумом». Коли ж дивиться, аж ізнов негаразд починається на Вкраїні. Свари да чвари, і вже гетьманською булавою почали гратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговського і через навіженого Юруся Хмельниченка, що одержав після його гетьманованнє; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за голову вхопився. Чи молиться, чи Божу службу служить, — одно в його на думці: що ось погибне Україна од сього недруга отчизного і похлібці лядського. Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: «Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!» Як же вмер паволоцький полковник, що після Шрама уряд держав, да зійшлась рада, щоб нового полковника вибрати, він вийшов серед ради у попівській рясі да й каже: — Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас Господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля. Як почула ж се рада, то так і загула од радості. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником. Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, що рада була старша од гетьмана. Мусив Тетеря прислати Шрамові універсал на полковництво. Обидва ж вони політикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чигають. От же думав Шрам, думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести; далі, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужає, нездужає полковник; передав осаулові Гулаку свій рейментарський пірнач, а сам виїхав ніби кудись далеко на хутір для спокою, да ото й махнув із сином з Паволочі. Куди ж він махнув і що в його було на думці, незабаром того довідаємось. II Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, іще не помоливсь і святому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає — у Череваня щось іграє. — Е, да се в вас і бандура! — І бандура, — каже Василь Невольник, — та ще чия бандура! — Так се в вас Божий чоловік? — спитав тоді Шрам. — А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде між козацтвом. Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки — так наче сама з собою розмовляла, а тут і голос почав підтягувати до неї. 111


Гляне Шрам — аж сидять на траві під липою і Божий чоловік, і Че- : ревань, а перед ними стоїть полудень. Звався Божим чоловіком сліпий і старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий. Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько: Ой настала жаль-туга да по всій Україні... Не один козак гірко плакав од сії думи, а Черевань тілько похитувавсь, гладючи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача. Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоть би кришечку перемінився Черевань; тілько лисина почала наче більш вилискуватись. А в Божого чоловіка довга, до самого пояса, борода іще краще процвіла сідинами; а на виду дідусь просіяв якимсь світом. Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить. Слухав його Шрам довго, а далі вийшов із-за дерева да й став напроти Череваня. Як схопиться ж мій Черевань: — Бгатику, — каже (бо трохи картавив), — чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати Божого чоловіка? Да й обнявсь і поцілувавсь із Шрамом, як із рідним братом. Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів , дідусь, що аж усміхавсь. — Бувай же, — каже, — здоров, панотче і пане полковнику! Чули й ми, як Господь наустив тебе взятись ізнов за козаковання. А Василь Невольник, стоючи коло них, собі радується, похитуючи головою. — Боже, — каже, — правий, Боже правий, єсть на світі такі люде! — Яким же, бгате, оце случаем? — питає зараз Черевань. Шрам одвітовав, що на прощу до Києва, да й спитав сам у Божого < чоловіка: — А тебе ж, діду, звідки і куди Господь несе? — В мене, — каже, — одна дорога по всьому світу. Блаженні милостивії, яко тії помиловані будуть... — Так, батьку мій! Так, мій добродію! — перебив йому Василь Невольник. — Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій 112


каторзі, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацькую мову! — Не мені дякуй за се, Василю, — каже Божий чоловік, — дякуй Богові да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатів. — Хіба ж я йому не дякую? — каже Василь Невольник. — Ченці звали мене у манастир, бо я таки й письменний собі трошки; низове товариство закликало мене до коша, бо я всі гирла, як свої п'ять пучок, знаю; зазивав мене і кошовий, і отамання, як проходив я, повертаючи з неволі, через Запорожжє, а я кажу: ні, братчики, піду я тому служити, хто визволив мене із бесурменської землі; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби як-небудь йому подякувати. Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тілько сміявся. — Казнає-що ти, — каже, — городиш, бгате! Буцім уже сто червоних таке диво, що зроду ніхто й не бачив. Після Пилявців та Збаража носили козаки червінці приполами. Ну, сядьмо лиш, мої дорогії гості, та вип'єм за здоров'я пана Шрама. Випили по кубку. Тоді Шрам і питає: — Скажи ж мені, Божий чоловіче, ти всюди вештаєшся і всячину чуєш: чи не чував ти, що в нас діється за Дніпром? — Діється таке, — одвітує Божий чоловік, важко здихнувши, — що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на сій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між козаками. — А старшина ж із гетьманом на що? — Старшини там багато, да нікого слухати. — Як нікого? А Сомко? — А що ж Сомко? Хоть він і розумом, і славою узяв над усіма, да й йому не дають гетьмановати. — Як же се так? — А так, що диявол замутив голову Васюті Ніженському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би віку на полковництві: так от же захотілось на старість гетьмановати. Багато козаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояре, що на Москві коло царя, що хотя роблять, і тії за нього тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Отаке як завелось міждо старшими головами, то й козаки пійшли один против одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зітнуться. «Чия сторона?» — «А ти чия?» — «Васютина». — «Геть же к нечистому, боярський підніжку!» — «Ти геть к нечистому, переяславський крамарю!» — Себто, бач, що Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель. Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і голову понурив. 113


— Да потривай же, — каже, — адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельці? — Одностайне, — каже, — і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приводив; да як Сомко собі чоловік прямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сотнягу чи дві червоних на рясу. А Васюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою — той і вимудрував щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада Козелецька не слушна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і військо з Запорожжя було на раді, щоб одностайне собі гетьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть. — Якого се Брюховецького? — аж скрикнув Шрам. — Що се ще за проява? — Проява, — каже, — така, що слухаєш, да й віри няти не хочеться. Ви знаєте Іванця? — Отак! — кажуть, — іще б не знати чури Хмельницького! — Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка? — Чули, — каже Шрам. — Що ж по тому? А Черевань: — Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що? — Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самоті, чи там напідпитку, а перед отаманням, перед генеральною старшиною, на домовій раді в гетьмана. — Га-га-га! — засміявсь Черевань. — Одважив солі добре! — Одважив солі добре, — каже Божий чоловік, — да зробив негаразд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний!» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру, — каже, бувало, синові, — держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже, було, що скаже Іванець, те й свято. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і незлюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз", як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про військові речі, от Іванець і собі до гурту — немовби гетьманський чура — да щось і блявкнув з простоти. А Сомко знаєте який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане, — до Юруся, — старого пса не пристойно мішати в нашу компанію...» От як воно було, панове, коли хочете знати. Я сам там лучивсь, то й чув своїми ушима. Да при мені ж зчинився й ґвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою і присудили усікнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцеві 114


гіршу кару: звелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу. — Га-га-га! — зареготав ізнов Черевань. — Котузі по заслузі. А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро: — Се все ми знаємо. — Знаєте, — каже кобзар, — а чи чували, що після того вкоїв Іванець? — А що ж він, бгате, вкоїв? — питає Черевань. — Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю? Той тільки мовчки похитав головою. — От що зробив Іванець, — прийняв ізнов слово Божий чоловік. — Мабуть, нечистий напутав його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скільки його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть... — Ну, що ж із сього? — ізнов-таки спитав понуро Шрам. — А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. — Іванця! — аж скрикнули всі у одно слово. — Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, — додав Божий чоловік, — тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. — Сила небесная! — закричав, ухопившись за голову, Шрам. — Так се його зовуть запорожці гетьманом? — Його, панотче, його самого! — Боже правий, Боже правий! — сказав Василь Невольник, — переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали! А Черевань тілько сміявся: — Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І вво сні такого дива не снилось нікому! — Браття моє миле! — рече тоді полковник Шрам. — Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Іду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а їду от чого. Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, — а в його душа щира, козацька, — так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. (...) — Бгатці! — сказав Черевань. — От я почувсь на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників що всяке горе на душі одлигне. 115


Годі вже вам гуторити про свої смутки. Я радуюсь, що Господь послав мені таких гостей, а ви тілько охаєте та стогнете. Не засмучайте моєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч на сьогоднішній вечір. Так говорячи, устав да й повів своїх гостей до хати. Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на нього гледючи. Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі. (...) ПІ Петро знайомиться в домашній пекарні з дочкою Череваня Лесею.

(...) Обернувсь козак, переступаючи через поріг, — і серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дівчині. (...) IV Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались... Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів, про тії ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну. Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рік прийшов до Києва Радзівілл із литвинами, усе попалив і пограбовав, а міщане, сівши на байдаки, мусили до Переяслава втікати. Та люта пожежа іще не зовсім загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по їй прослідок. На коморах, на станях, на огорожах, і поміж свіжим деревом чорніють колодки, а інде гарний колись сад | стоїть пустирем незагороджений; на спустошалому дворищі стирчать; тілько печі да ворота; а де чи діловання, чи щит над ворітьми, чи яка ;і хоромина, то все те нове, іще й дерево не посиніло. ; Смутно було дивитись Шрамові на тії признаки пожежі. Тілько й | краси було в Києві, що церкви божі, да городи з червоними маками, да | ще тії гори крутоярі, з зеленими покотами. І Тоді ще трохи не весь Київ містився на Подолі; Печерського не було зовсім, а Старий, або Верхній, город після Хмельнищини безлюдовав. 1 Де-не-де стояли по Подолу кам'яниці; а то все було дерев'яне: і стіни і з баштами круг Подолу, і замок на горі Киселівці. Улиці були узенькі, плутались то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його | не забудовує, і нічого на йому нема, тілько гуси пасуться. 116


Ідуть наші прочане по тих закоулках, аж дивляться, — посеред улиці збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возів; гляне, аж за возами, коло хати, перед ґаночками, сидить юрба людей. Посередині килим, на килимі пляшки, чарки і всяка страва. (...) Петро сказав, що паволоцький Шрам просить пропустити його через табір. Молодого козака впізнали, побачили й полковника, тут до нього вийшов Тарас Сурмач, який служив у Шрама сурмачем. Він став пригощати подорожніх, адже в нього народився син. Шрам відмовився, бо (це на прощу поклонитися Божим церквам. Один із міщан сказав, що городове козацтво на старшину «важким духом дихає». Міщани почали ремствувати, що вони тільки тоді козакам потрібні, як треба виручати з польського ярма. Закипів і Шрам від тих слів, почав докоряти, що й міщани не допомогли козакам у битві під Берестечком і місто своє здали без бою Радзивіллу, а відвоювати його допомогли знову ж таки козаки. Міщани зарепетували, що вони теж козаки, тільки одні собі козацтво загарбали, носять шаблі та кармазини, їздять ридванами, а інші власним коштом будують стіни, башти й платять податок. І вони б покозацьки причепили до боку шаблі й сиділи згорнувши руки. Громада загула, стала погрожувати козакам Чорною радою і заступництвом січових братчиків. Панотець Шрам ледве вгамував міщан розважливим словом, Сурмач перепросив і пропустив прочан далі. Іван Шрам серйозно замислився й зрозумів, що тут не обійшлося без проклятущого Іванця Брюховецького, який мутить воду серед низових запорожців.

V Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає братство на Подолі, знає ту високу з дзигарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тії високі кам'яниці по боках. Отже, років за двісті назад, тоді, як отой-то Шрам був у Києві, все те було інше. Тоді ще стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного; і ограда, і дзвіниця, і всі братські школи, — усе те було дерев'яне. У середині в монастиреві стояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані Ганна Гулевичівна, що подаровала на братство свій двір із садом; і на тому-то дворі гетьман Сагайдачний церкву збудовав і монастир братський з школами устроїв, щоб теє братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало. (...) Дивляться наші на тії намальовані дива, доходять уже до дзвіниці, аж слухають — за оградою щось гуде, стугонить, наче грім гримить оддалеки, і музики грають. — Се, — каже ченчик, що проводжав їх по монастиреві, — се добрії молодці-запорожці по Києву гуляють. Бачте, як наші бурсаки-спудеї біжать за ворота? Жодною мірою не вдержиш їх, як зачують запорожців. 117


Біда нам із сими іскусителямиї Наїдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись — половина бурси і вродиться за порогами. Тим часом музики, галас і тупотня підходили все ближче. Люде один одного пхає та біжать дивитись на січових гуляк. Тілько й чути: «Запорожці, запорожці з світом прощаються!» Що ж то було за прощання з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старості, що воювати більш не здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенкетовати. Дома, у Січі, ходять у семряжках да в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани, штани із дорогої саєти, горілка, меди, пива так за їми в куфах і їздять, — хто стрінеться, усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, і скоки, і всякі викрутаси. Отеє одкуплять, було, бочки з дьогтем да й розіллють по базару: одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й порозбивають на череп'є; одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й порозкидають по всьому місту: «їжте, люде добрії!» А погулявши неділь ізо дві да начудовавши увесь Київ, ідуть, було, вже з музиками до Межигорськрго Спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий-сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками і всякі ласощі. Пий і їж до своєї любості, хто хочеш. А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота. — Хто такий? — Запорожець! — Чего ради? — Спасатися! Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з музиками і скоками, і солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне волосяну сорочку, да й почав спасатись. Так-то розказують старі люде про тих прощальників. От же й тепер, перед Шрамом да Череванем, висипали вони з улиці, як із рукава, танцюючи. Чуприндирі такі, що любо глянути. Ідучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, навприсядки, да через голову, да колесом! А бурсаки, повибігавши за ограду, дивляться на них да й плачуть. — Не плачте, дурні! — кажуть їм запорожці. — Дніпро тече просто до Січі... Дома в себе вони, кажу, ходять, було, у дьогтяних сорочках да в дірявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такі жупани, що хоть би й гетьманові, — і все, щоб тілько показати перед миром, що запорожцю тії сукна й блаватаси все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу 118


вбачить де на дорозі, так у калюжу й лізе в кармазинах; чи ширітвас дьогтю зуздрить, так і вскочить туди з сап'янцями. Химерний дуже був народ! (...) — От, бгате, — каже Шрамові, — де люде вміють жити на світі! Коли б я був не жонатий, то зараз би пішов у запорожці! — Не знать, що ти провадиш, свате! — дав йому одвіт Шрам. — Тепер чесному чоловікові стид мішатись між сі розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожжє? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в Січі да тілько п'янствують, а очортіє горілку пити, так і іде в городи да тут і величається, як порося на орчику. Цур їм із їх скоками! Поїдьмо боржій у Печерський, а то не застанем на службу. Коли ж тут хтось із-за плечей: — Овва! Обернувсь Шрам, аж у його ззаду стоїть запорожець у кармазинах; стоїть і сміється. — Овва, — каже, — і оце б то наче й правда, а воно зовсім брехня. — Іроде! — не стерпівши, гукнув на його Шрам; да, схаменувшись, де він, зараз і переміг себе. — Цур тобі, — каже, — опріч Божого дому! Да скорій до коня, да й поїхав. Черевань із Петром за ним. Череваниха теж поспішала до ридвана, бо до запорожця пристав другий братчик, і хоть нічого їй не сказали, да поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю. Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх. А другий був молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок — і турка приймають; прийде німець — і німець буде запорожцем, аби перехрестивсь; да сказав: «Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християнську». Зрадовалась Череваниха, як наздогнала своїх, мов слобонилась од якої напасті. От і поїхали всі через Верхній город, а далі Михайлівською стежкою через Євсійкову долину, на Печерську гору. А по Печерській горі росла тоді скрізь дика пуща. Дорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась поміж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлатії кучугури. Ридван, що дальш, усе одставав од верхових; а Петро, після тих чудних Череванишиних речей, не державсь уже жіночого боку. Остались наші прочанки тілько з Василем Невольником. 119


Аж ось з обох боків дороги закопотіли коні, затріщало сухе гіллє під копитами, і показались крізь зелену ліщину кармазини. їх наздогнали запорожці, — тих двоє, що одрізнились коло братства од прощальників. (...) Козаки їхали по обидва боки ридвана й говорили наче між собою, що вони зроду не бачили такої гарної дівки. Один казав, що міг би її поцілувати, а другий відповів, що це сало не для кота. Леся злякалася, але Василь заспокоїв її, ще молодці лише жартують. Старший запорожець гукнув побратимові, що Січ він поважає, як матір, але задля такої дівчини можна покинути і батька, і матір. Сказав, що дівчина ця буде його, закине її в сідло і помчить у Чорну Гору, куди ще раніше запрошував його товариш. Перелякана Череваниха ледь наздогнала своїх, а запорожці пропали.

VI Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині змалював той монастир Печерський? Щоб хто й не був ізроду в Києві так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, т> височенну дзвіницю, тії церкви під золотом та під скульптурою? Се » то воно так тепер; а років двісті назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, як тоді знаходивсь монастир Печерський. Далосі і йому взнаки батиївське лихоліттє. Велика церква, що прописана в літописях «небесі подобною», зруйнована була по вікна. Хоть же князі Олелькович Симеон підняв її знов із руїн, тілько далеко їй було де стародавньої ліпоти. Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє пс Лаврі всюди; усе було тоді убогенько. Е, да були скрізь по. стінах у Великій церкві помальовані князі гетьмани, воєводи благочестивії, що тую церкву боронили й підпирали Тепер би дорого дали ми, щоб їх узрітиі А внизу, поуз стін, скрізі були надгробки тих великих людей, того лицарства православного І того нічого вже немає!.. Вистоявши службу, Шрам ходив із своїми од одного надгробка д< другого. Тут читав, що отакий-то «Симеон Лико, муж твердий вірою хоробрий, почив по многих славних подвигах». А там — буцім озивавсі до його з того світу пишний князь золотими словами: «Многою сіяв я, каже, — знатностію, властію і доблестію, а як умер, так з убогим старцел зрівнявся і за широкі свої лани сім ступнів землі взяв. Не дивуйся, — ка же, — тому, читачу, бо й тобі те ж буде: нерівними на світ народжаємось а рівними вмираємо!» А там іще який-небудь пан просить, хто читатим< підпис, то промов, каже, ідучи мимо, благе слово: «Боже! Милостив буді душі раба твоего». Хто б і не письменний був, так, дивлячись тілько н; ті шаблі, на ті панцирі, бунчуки і всякі клейноди, перемішані з кістками з Адамовими главами, що повироблювано горорізьбою з міді да з каменх понад тими надгробками, хто б, кажу, був і неписьменний, так і той бі 120


догадавсь, против чого-то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава — усе воно суєта суєт: і шабля, й булава з бунчуком, і горностайова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками. Отже, і Шрам, розглядаючи ту горорізьбу да читаючи епітафії, засмутився душею да й каже: — Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі і всі пішли на суд перед Бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші. Да погадавши так, кмйняв із-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на войні у лядського пана чи в недоляшка, да й повісив на ризі в Богоматері. Із великої церкви повернули наші прочане до печер, коли ж дивляться — іде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху кирея, підбита соболем; підпиравсь срібною булавою. А за ним купа людей чимала, все в кармазинах да в саєтах. Ченці їх проводжали. Шрам аж затремтів, як глянув. — Боже мій! — каже. — Да се ж Сомко! А той собі зрадів, побачивши Шрама. Обнялись, поціловались і довгенько держали один одного, обнявшись. Далі привітавсь гетьман і з Череванем. Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітаннє, да вже обнявшись, промовив тілько: — А, бгатику мій любезний! Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж помолодшала і вже нащебетала йому всячини. — А ось і моя наречена! — сказав Сомко, обернувшись до Лесі. — Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок! І взяв її за руку і поціловав як дитину. — Давно ми, — каже, — не бачились за військовими чварами, да ось немов Господь нас ізведе навіки докупи. Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві, і пригорнулась до матері, обнявши її руку. Тут-то вже Петро мій догадавсь, що за гетьман снився Череванисі. У них, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тілько здалось йому, що Черевань про те ані гадки; да, видно, се така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка. Тепер уже нічого було думати про Лесю Петрові. Хоть він був і значний козак, да не против гетьмана; хоть він був юнак уродливий, да не против Сомка «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові] Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усіма на козацьке подвір'я. А козацьке подвір'я було не вкупі з монастирем; 121


бо мирянам здумається гримнути іноді й лишній раз кубком або загомоніти буйними речами; так щоб не вводили братії в іскушеніє, стояв на одшибі про такий случай хуторець. Туди Сомко повів своїх гостей. Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обіду. Шрам іще раз обняв Сомка. — Сокіл мій, — каже, — ясний! — Батьку мій рідний! — каже Сомко. — Я здавна привик звати тебе батьком! Тоді Шрам сів конець стола, підпер руками сиву голову і гірко заплакав. Усі засмутились. Здивовався гетьман. Знав він Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий попрощавсь із мертвим тілом мовчки і без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось іллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три Дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лились козацькії сльози. — Батьку мій! — каже гетьман, приступивши до Шрама. — Що за біда тобі склалась? — Мені! — каже, піднявши голову, Шрам. — Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха. — Так чого ж, Бога ради? — А хіба ж нічого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже! — Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках! — А Іванець? А Васюта? — Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іванець гетьманує тілько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу! — Так, ледар-то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманській зверхності розширятись по Вкраїні! — Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельці на раді всі полковники, осаули, сотники, всі значні козаки присягли мене слухати. — Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманства? — Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний гетьман із Гладким. — Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом? — І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман. — Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакості. Окаянна сірома нишпорить усюди 122


по Вкраїні да баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про Чорну раду? — Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність! Подумав Шрам да й каже: — Од твоїх речей душа моя оживає, яко злак од Божої роси. Тілько смущає мене, що запорозькі гультаї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан против козацтва. — Знаю й се, — каже Сомко, — і, правду тобі сказати, воно мені й дармо. Нехай наш казан закипить іще й з другого боку, щоб ізварилась каша. А то козаки дуже вже розопсіли: «Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло — тілько по шинках вікна да пляшки бити». Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкраїні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила. Шрам за сі слова обняв і поціловав гетьмана. — Дай же, — каже, — Боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на Вкраїні! — І дай, Боже, — додав Сомко, — щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю! Шрам аж помолодшав од такої речі. — Боже великий! Боже милосердний! — каже, простяглій руки до образа. — Положив єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу! — Годі ж уже про великі діла, — каже Сомко, — давайте ще про малії. Не добро бути чоловіку єдиному. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. Отже, ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, Боже, ти, панотче, і ти, паніматко! Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові і матері. — Боже вас благослови, дітки мої! — каже Череваниха. (...) Далі Шрам сказав, що не знав про домовленість щодо Лесі й Сомка, адже сам сватав Лесю за свого сина. Тут з'явився Кирило Тур, він виявився тим самим запорозьким отаманом, який врятував колись Шрама й добув йому коня.

123


УІІ-ХІ Вечеря Сомка, Шрама, Тура й Череваня. Тур натякає, ідо викраде Лесю. Кирило Тур уночі викрадає Лесю. За ними женеться Петро Шрам, далі починається «козацький герць». Міркування Шрама про долю України. Гостини Шрама у Гвинтовки. Зустріч Петра Шрама з Кирилом Туром, сніданок. Тур покидає село, дізнавшись від Пугача, що на нього чекає козацька розправа за той сором, який він наробив товариству.

XII Шраменко шукає серед козаків Кирила Тура.

Зупинивсь і розглядає добрих молодців, чи не вздрить Кирила Тура. Аж дивиться — іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякою люду — і запорожці, і городове козацтво, і міщане, і прості мужики-гречкосії. «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» — знай круг його гукають. Петро й постеріг, хто се такий, і почав придивлятись, що там за Брюховецький. Що ж? Він думав, що сей пройдисвіт ізробивсь тепер таким паном, що й через губу не плюне, думав, що весь у золоті да в блаватасі; аж де тобі! Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні — так: бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік так, наче каже «Я ні од кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте». А як у йогочогс поспитаються, а він одвітує, то й плечі, наче той жид, підійме, і набі» одступить, що б ти сказав — він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату. Отакий-то був той Брюховецький такий-то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі роки! (...) Жорстоке покарання біля стовпа Кирила Тура, який зневажив козацькиі звичай, зв'язавшись із бабами. Повернення Кирила й Петра додому.

XIII Перипетії в Ніжині перед Чорною радою.

XIV (...) Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходип із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У рука; 124


царська грамота. Його підручники несуть царську корогов козацькому війську, кармазин, оксамит, соболі од царя у подарунок старшині з гетьманом. Усі посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптовані золотом, виложені жемчугом сап'янці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири сторони. Усі втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв грамоту високо — два дяки йому руки піддержували — і почав вичитовати царське ім'я. Як ось, позад брюховців, сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати: — Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо! А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати: — Сомка, Сомка гетьманом! І по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тоді й передні бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів — усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави. — Брюховецького! — Сомка! — Не діжде свиноїзд над нами гетьмановати! — Не діжде крамар козацтвом орудовати! — Так .от же тобі! — Візьми ж і ти од мене! І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою. — Стійте, стійте лавою! — крикне Сомко на сво'іх. — Даймо шаблями їм одвіт! Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричучи: — Не наша сила, не наша сила! До табору! Втійкаймо до табору! А запорожці схопили Іванця за руки да вже й на стіл саджають, і булаву й бунчук до рук дають. Зіпхнули й князя з думними дяками, як поперлись. — Гетьман, гетьман Іван Мартинович! — кричать на все горло. — Діти! — крикне на своїх старий Шрам. — Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Іванця к нечистій матері! І кинулись купою до столу. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть і б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву. Оглянеться Сомко, аж при йому тілько зо жменю старшини. — Ей, — каже, — годі! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самі запорожці. Іванець, махаючи булавою, кричить: 125


— Бийте, небожата, крамаря! Шапку червінців за добру руку! Тоді Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тісно, плечем повз плече, да назад до намету. А інші там же поклали голови. За наметом стояли їх коні. Може б, і тут не влизнули, та московське військо, що прийшло з Гагіним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожців. Тим часом Черевань усе окрикував Сомка гетьманом. — Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи між нашими? — крикнуть на його запорожці. — А що ж, — каже, — бгатці? Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом. — Еге! — закричав отаман. — Се крамарів тесть! Бийте його, кабанячу тушу! Тут деякі поточились до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пізнав ватажка. — Пугу-пугу! — закричав. — Пугу, Головешка! Гаврило! Хіба не пізнав Василя Невольника? Не чіпай сього пана: він на моїх руках! — Еге! Ось де зійшлись! — каже той, пізнавши Василя. — Угамуйтесь, братчики, — каже до своїх, — багацько нам тепер роботи й без його. Да й поперлись до столу, б'ючи всякого, хто не з блакитною стрічкою. А Гвинтовка тим часом, сівши на коня, проїхав сюди-туди, піднявши вгору срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов'язана широка блакитна стьожка. — Гей, — каже, — козаки, непорожні голови! Хто не забув держатись за гвинтовку, до мене! За мною! — да й поїхав з ради до табору, держачи високо над головою пірнач із блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли. Козацтво ж просте, реєстрове собі, а старшина, значні козаки — собі. Хто оддалеки забачить срібний пірнач, так і прилучається до боку ніженського осаула. Поки переїхав поле до Сомкового табору, назбиравсь за ним такий поїзд, як і за гетьманом. Сомко ж із своєю купою на конях прибуває у табір до полку Переяславського, а Гвинтовка до полку Ніженського. Покликне Сомко на своїх козаків: — До шику! До лави! Пушкарі, риштуйте гармати! Піхота з пищаллю поміж гарматами, а комонник по крилах! Поїхали генеральнії старшини з полковою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шиковати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срібним панциром. Одна в його думка — ударити на Іванців табор, розметати, як полову, тії гайдамацькі купи, силою вирвати бунчук і булаву в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди на Вкраїні! Іще ж не пошиковала старшина полків, іще не крикнув він рушай, а вже полк Ніженський з табору й рушив. 126


— Е, Васюта не звик слухати старших! — каже Сомко. — Ну, дармо, нехай б'є первий, а ми підопремо його. Коли ж прибігає сам Васюта конем: — Біда, пане гетьмане! Отепер ми посіли! — Що? Як? — Отепер-то в нас кобила порох поїла! Не я вже полковник ніженський, а Гвинтовка! Дивись, як пірначем над козаками посвічує! За Васютою біжать деякі й з старшини ніженської. Сотник Костомара кричить: — Пропала справа! Без Ніженського полку, як без руки правиці! Іще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, як ось козаки, підскочивши до війська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви да одвернули, да зараз і почали вози своїх старшин жаковати — тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомківці теж заворушились. — Якого, — кажуть, — чорта чекатимеш, поки нас візьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? — да, похапавши кожна сотня корогви, і собі рушили на поклон Брюховецькому. Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Іванець там од князя царські дари приймає. Круг Іванця Вуяхевич і інші значні сомківці з запорожцями. — Га-га! — крикнув клятий на радощах. — От яка рибка в сак ускочила! А Сомко, нічого не слухаючи, до князя: — Що се ти, князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Вкраїну, щоб ти потакав запорозьким бунтам? А князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим ґвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої хуги не бачив. А Сомко: — Нащо ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли воно стоїть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така політика, щоб меншого на старшого підпирати? Давай мені свою воєводську палицю—я одіб'ю твоїми стрільцями голоту од табору! Князь тілько переступав з ноги на ногу. Як тут гукне Брюховецький: — Властю моєю гетьманською бороню тобі, князю, втручатись у наші справи! Козаки самі собі судді: два з третім що хотя роблять. А візьміть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника! — Так нема ніде правди? — каже Сомко. — Ні в своїх, ні в чужих? А Іванець: — Єсть правда, пане Сомко, і вона тебе покарала за твою гордость! Візьміть його, братчики, та забийте в кайдани! — Пане гетьмане! — каже вірна старшина, обступивши Сомка. — Лучче нам положити усім отут голови, ніж оддати тебе ворогу на наругу! 127


Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство. — Братці мої, — каже, — милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! — і кинув об землю свою шаблю. Усі круг його теж покидали свої шаблі. Щиро заплакали вірні козаки. — Боже правосудний! — кажуть. — Нехай же наші сльози упадуть на голову нашому ворогу! Дуже звеселивсь тоді Брюховецький. Зараз ізвелів Сомка, Васюту і всю їх вірну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу — на Москву листи писати, що ось нібито Сомко з своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадящькії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати. А князь Гагін собі компонує, як би тих нещасних іще більш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає. Тим часом повів нового гетьмана з старшиною в соборну ніженську церкву до царської присяги. А вийшовши з церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обід, у двір до бурмістра Колодія. Там міщане наготовили бучний бенкет Брюховецькому з старшиною. (...) ХУ-ХУІ Шляхта роз'їжджається, мужики тікають додому, щоб їм не дісталося. Черевань у відчаї, адже Брюховецький засватав Лесю за свого писаря. Брюховецький бенкетує в Ніжині з князем Гагіним. Розчарування січових дідів у Брюховецькому. Брюховецький збирається позбавити життя Якима Сомка.

XVII Мізкує собі ледачий Іванець, ходючи по світлиці, аж ось увійшов вартовий: — Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити. Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тілько очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грішна душа його тривожилась. — Хто ти такий? — Той, кого тобі треба. У Йванця пішов мороз поза спиною. — Кого ж, — каже, — мені треба? — Тобі треба такого, щоб заворожив на впокій Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люде та компонують, як би Сомка 128


на волю визволити; та й ніженські міщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусія. — Що ж ти за чоловік? — Я чоловік собі мізерний — швець із Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде. — Як же ти заворожиш Гетьманщину? — А так. Піду тілько та розкажу Сомкові твій сон; зараз усе і втихомириться. — Дияволе! — скрикнув Брюховецький. — Звідки ти мій сон знаєш? — Од усатого пацюка знаю. — Буде ж тому пацюкові! — Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину, лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись, щоб через тебе та й усім нам не було — сьогодні пан, а завтра пропав. Довгенько помовчав Брюховецький. — Одкрий, — каже, — голову; я подивлюсь, чи не нечистий справді до мене присусіджується. — Нечистому багацько діла й по монастирях, — одвітує той да й одкинув відлогу. Брюховецький аж одшатнувсь: — Кирило Тур! — Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомкові катом, — каже Кирило Тур і накривсь ізнов відлогою. — Невже ти оце візьмешся за таке діло? — питає Брюховецький. — А чому ж? — каже. — Хіба в мене руки не людські? — Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком! — Так, як чорт із попом. Я вже давно на його чигаю, і в Києві — сам здоров знаєш — трохи не доказав йому дружби. А наші дундуки подякували мені киями. Отака в світі правда! — За що ж ти на його злишся? — Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тілько, як до його добратися. — От як, — каже. — Візьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш. — Гарна каблучка, — каже Кирило Тур. — Ще й сагайдак із стрілкою на печаті вирізано. А Брюховецький: — Се, коли хочеш знати, той самий перстень, що покійний Хмельницький зняв у сонного Барабаша Я сам їздив із сим знаком і в Черкаси до Барабашихи. Покійний гетьман подарував мені його на пам'ятку. — Еге! — каже Кирило Тур. — Що то з доброї руки подарунок! Так от він на добро й здався, — да й вийшов із світлиці. 129


Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче: — Лягай спати, не турбуйсь. Перед світом приснивсь тобі сон, перед світом і справдиться. Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з горбом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи, ні високого стану. Так собі, наче горбатий дід. Уже надворі стемніло. Ось добирається він до Сомкової глибки. Зараз у надвірніх дверей стоїть козак із ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище: — Гетьі — А се що? — каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руці перстень. Скоро вздрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері. За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак... Каганчик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще треті двері, і третій козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у його каганчик і ключ од глибки. — Іди, — каже, — до свого товариша. Я буду сповідати в'язня, дак, може, таке почуєш, що лучче б тобі на сей час позакладало. А той йому: — Та я й сам рад звідси заздалегідь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповідь. — Ну, коли знаєш, то й лучче, — каже запорожець. — Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Він після сповіді засне. — Засне після тієї сповіді всякий! — бурчав, зачиняючи двері, сторож. Він же виходить у одні двері, а Кирило Тур входить у другі. Увійшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці каганцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Сомко. Одним залізом за поперек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап'янців. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в'язення; тілько вишиваної сріблом да золотом сорочки посовістились ізнімати. Вишивала ту сорочку небога Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівках широких рукавів повиписовала голубонька сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки й мережки; а Череваниха подаровала її безталанному гетьманові на пам'ятку гостювання в Хмарищі. Так отся тілько сорочка зо всього багатства йому осталась і чудно, і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьманові сіяла! Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам зблизивсь до понурого в'язня. Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець із-за халяви ножаку і показує Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрестивсь; — Що ж? — каже. — Роби, що тобі сказано робити. А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом: — Хіба ж тобі не страшно вмирати? 130


— Може б, мені, — каже Сомко, — й страшно було, якби не було написано: «Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити...» А Тур каже: — Та се ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по грудині... — Адова утробо! — крикне тоді Сомко. — Невже тобі мало моєї крові? Ти ще хочеш навтішатись моїми муками! Бачу по твойому голосу, що ти, як паскудний черв'як, живучи під землею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне! — Добре, єй-богу, добре! — каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж на халяву. — Єй-богу! — каже. — Мені здається, що я смик, а всі люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю. — Що се! — каже Сомко. — Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на ім'я Боже, чи справді ти Кирило Тур, чи се вже моя голова починає з печалі туманіти? Запорожець зареготав. — Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожі? Тілько він один зачарує всякого так, що й сам не тямить, що робить. — Що ж ти мені скажеш? — А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька на одежу та виходь із сієї пакосної ямки. Тут тілько б гадині жити, а не чоловікові. Уподобав же чорт знає що! Там тебе під Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як і я: паволоцький піп із попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навіки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря, бач, пронюхав, що тут коїть супротив його Шрам, да, пронюхавши, і давай тиснуть паволочан — притьмом хоче зруйновати місто; так їхав Шрам рятувати. А я послав козака навперейми. «Постривай, — кажу, — попе, ще, може, вернемо сокола з клітки!» А тут і поміж миром пустив таку поголоску, що Сомко вже на волі, так куптесь та ждіте гасла Ти, може, не знаєш, сидячи тут, що вже розжовав усяк харцизяку Іванця. Тепер тілько гукнеш по Вкраїні, дак тисяча тисячу попихатиме та до тебе бігтиме. Піднімуться й тії, що не були на раді, бо на раду позлазилась до Іванця тільки сама погань з України, а добрі люде не пойняли гольтяпакам віри. Тим-то Іванець із поганцями таке лихо і вкоїв! А з Запорожжє теж тілько самі паливоди на Вкраїну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, тілько озвешся, руку потягне і допомогу дасть. Що ж ти мовчки слухаєш, мов я тобі казку кажу? — Того слухаю мовчки, — одвітує Сомко, — що з сеї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того 131


права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав! — От же ні, коли хочеш знати! — каже Кирило Тур. — Не на те, щоб Сомко гетьмановав, а на те, щоб правда узяла верх над кривдою! — Візьме вона верх і без нас, брате Кирило. Може, се тілько на науку мирові і пустив Господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму. — Так оце ти зрікаєшся свого гетьманського права? — питає Кирилс Тур. — А що ж би ти робив? Уже коли в мене були й друга, й приятелі були й полки, й гармати, да не благословив мене Бог властвовати други мої і іскреннії мої оддалече мене сташа і чуждахуся імене моего; так чого ж мені тепер супротив своєї долі пручатись? — Старий Шрам не так думає, — каже Кирило Тур. — Думав і я гордо да несито, поки смерть не заглянула мені в вічі. — Ну, дармо, — каже запорожець. — Нехай воно буде собі як хотя тілько все ж таки у тебе в голові зосталось, думаю, доволі мозку, хоч і заглянула смерть у вічі. Нічого тобі ждать обуха в сих різницях, коли тобі одчинено настіж двері. На лиш, надінь відлогу та ще оцей персник про запас візьми, то пройдеш скрізь огонь і воду. — А кайдани? — спитав Сомко. — Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тілько притулю, дак ік нечистому й порозпадаються. Ке лиш сюди ноги. — Підожди, брате, — каже Сомко, — скажи перше, а ти як звідс» вийдеш? — Що тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу... — Е, ні, мій голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого Господі показав перстом своїм! Чужою смертю я волі куповати не хочу. — Смертю! — засміявшись, каже Кирило Тур. — Казнає-що городить! Мабуть, тут од вологості в голові тобі завернулось. Може, думаєш я тут довго сидітиму? Найшов дурня! Ще до схід сонця опинюсь нг волі... — Як же ти вирвещся звідси? — Як? Так як Бог дасть... Мені вже про те знати. Хіба не чував ті про наших характерників, що намалює утлем на стіні човен, сяде та і попливе, неначе по лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх щоб і собі чого такого не видумав? — Дивно мені, — каже Сомко, — як у тебе достає охоти жартовати одважившись на смерть! — Ех, пане мій милий! — одвітує Кирило Тур. — Хіба ж уся жизга наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє 132


Аж глянеш — усе одна омана! Тим-то й кидаєш її за нізащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мінька на одежу. — Ні, мій голубе сизий, сього не буде! — Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А що б же ти сього не діждав! Я тілько й радувавсь, що отже, — кажу, — старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо; а ти в мене й послідню радість однімаєш! — Невже оце, щоб тілько оправдати Запорожжє перед Шрамом? — питає Сомко. — А то ж якого мені ще біса? — каже Кирило Тур. — Ти ще подумаєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка — він тепер більш потрібен... Казнає-що! Так робить тілько, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби прийшлось положити голову за дітей абощо, так се було б святе діло, бо сказано: який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, в нас на Вкраїні таких божевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок? — Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко. — Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі! Запорожець насупивсь: — Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці? — Я вже сказав, — одвітує Сомко, — що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить. — Так? — питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі. — Так! — одвітує твердо Сомко, дивлячись на його. — Будь же проклята оця година! — каже тоді запорожець. — Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому Бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі! Обнялись і обидва заплакали. Вийшов Кирило Тур із сирої глибки, скинув із себе відлогу і швиргонув сторожам. — Нате, — каже, — вам, іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а Кирило Тур приходив одвідати праведну душу! Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замість горба. — Візьми, — каже, — собако, щоб не спати на соломі, стережучи неповинну душу! І пішов із замка. Усі по персню його пропускали. (...)

133


XVIII Тепер би то отеє треба нам їхати слідом за Шрамом і його сином, і все, що з ними діялось, по ряду оповідати; тілько ж, якби почав я виставляти в картинах да в речах, як той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достати і вистинати усе місто за турбацію супротив гетьманської зверхності і як старий Шрам головою своєю одкупив полковий свій город, то б не скоро ще скінчив своє оповіданнє. Нехай же останеться та історія до іншого часу, а тепер скажемо коротко, що Шрам паволодький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так, зогнавши з світу свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із військом до свого столечного міста. Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Сімеоні, одтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні, на Гончарівці. Брюховецький доказав таки свого, хоть після й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю. Так-то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам паволоцький, і славний лицар Сомко переяславський, не врадивши нічого супротив лихої української долі, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоть же вони і полягли головами, хоть і вмерли лютою смертю, да не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами. (...) * *

*

А Петро і оставсь у Череваня, як у своїй сім'ї. Черевань йому став тепер за батька, а Череваниха за матір. Стали жити вкупі люб'язно да приязно. Ну, сього вже хоть і не казати, що, зождавши півроку, чи що, почали думати й про весіллє. Іще не гаразд і весна розгулялась, іще й вишеньки в саду в Лесі не одцвіли а вже Петро із Лесею і в парі. Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не Божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як-от інколи схопиться Заверюха — громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно, поламле старе дерево, повиворочує з коріннєм дуби й берези: а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.

134


МАРКО ВОВЧОК

(1833-1907) Справжнє ім'я — Марія Олександрівна Вілінська. Народилася в с. Єкатерининському, що в Орловській губернії (нині с. Козаки Липецької області, Російська Федерація), у дворянській родині, померла вКабардино-Балкаріі — у м . Нальчику. Письменниця. Найвідоміші твори: повість «Інститутка», збірка «Народні оповідання» (оповідання «Максим Тримач», «Горпина», «Козачка»).

МАКСИМ ТРИМАЧ І Не за вас се діялось, — давно колись, як панувала на Вкраїні удвійзі Польща і Московщина. Московщина обладувала Україною сьогобочною. Застави хоть стояли, та не густо; сторожа не пильнувала так, як тепер по Збручеві, чи що; то Дніпром руччіші людці перевозили всяке добро, не оплачуючи: шовки, оксамити, парчі-сутозлоті, пахучі шафрани й крами дорогії, в барильцях щире золото й срібло. Саме против Черкас, нижче Домонтова, сидів хутором над Дніпром Максим Тримач; то сей і довгенько кохався в тому. Такий-то багатир! Ходив у жупанах, та в сап'янцях, та в атласах. І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорноусий; а веселий, а жартовливий! Було, як вийде в неділю поміж люди, то так його і обступлять. Дуже його любили. — От, — каже, було, хто з громади, — ти, брате Максиме, зовсім у пана вбрався. — Еге ж, братику, вбрався. Вбирайтесь, лишень, і ви, добрі люди. Добре панам жити, кат їх не взяв! Уже тепер годі за вас підставляти шию, годі! Буду їсти, та пити, та хороше ходити, — звісно, так, як панові вельможному годиться. А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода — головою ляже, а вирятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний; дощенту викорчує. Колись шляхтич да заняв козаче поле, то він і хату його спалив, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро. Коли жив, то, може, й досі пам'ятає, які нагайки-дротянки плелися в пана Максима Тримача. Був Максим удовець, мав дві дочки. Одна — Катрею звали — вже дівчина доросла, а хороша та пишна, як королівна; друга — Тетяна, так собі підліток, невеличечка; звивається, було, в дворі, або в віконце виглядає, як ясочка. Жили вони в батька у розкошах. 135


Ото, було, як опівночі, то й пливуть човни Дніпром та й пристають під старою вербою; а пан Максим їх веде до світлиці та приймає, що треба. Забулась, як на ім'я того пана, що пересилав йому човнами все те добро. Він держався в кам'яній пещері поміж горами, над Дніпром, і ніхто про те не знав, окром купки вірних козаків. II Найчастіше припливав молодий козак Семен, уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл, — і щиро покохала його наша гордовита Катря. Сватають її багаті люди й хорошого роду, один, і другий, і третій. «Не хочу, не піду». — Слухай, дочко, — каже Максим, — багацько ти гордуєш, рибочко! Сватають тебе перші люди в селі, парубки все молодії й хороші, — чому не йдеш? — Мені байдуже, що вони молоді й хороші, коли моє серце не до них горнеться. — А до кого ж, доню? Слухай, лишень, моя дитино: я тебе не буду за них силувати, та й за бурлаку не віддам; нехай він хоч і місяця з неба схопить. Не оддам, дочко! як тобі кажу, так і буде. Слово в мене батьківське, кріпке, сама знаєш. — Знаю, тату. А якого б ви собі зятя бажали? — Вільного козака, дочко, щоб сам собі паном був, нікому не кланявсь, — от якого! — А як буде сам собі пан? — Тоді з Богемі — Ну, я буду дожидати. — Дожидай, моє серце, не бороню. Хто ж він такий? Я щось не примітив. — Нащо вам знати, таточку! Нехай перше визволиться, тоді й знатимете. — Добре, моя люба дитино, нехай! Як почув Семен, то й каже: — Що ж робити, Катре моя кохана! Треба ждати! Я у свого пана вже третій рік добуваю, останній. Як послужить доля, то сього року буде велика добич. Отаман мене не скривдить: чоловік він шановний... Подякую йому за хліб, за сіль, нагледжу де хуторок красний да й поклонюсь тоді твоєму батькові... Тільки люби мене вірно, моя дівчино! Ждуть наші голуб'ята. Не плаває — літає Семен Дніпром, тільки човен синю хвилю розбиває. Ладяться козаки в дорогу; Семен з ними. Виряджаються козаки на здобуток. — Соколе мій, козаче! — каже Катря, пригортаючись до його, — коли ж ти вернешся? Чи хутко? 136


— Хутко, моя рибчино, хутко! Зацвіте перша вишня у твоєму садочку, закує сива зозуля — я припливу до тебе, припливу не наймитом, вільним козаком, Катре! Рушали козаки восени, казали дожидати на весну. III Сидить Катря у світлиці, вишиває шовком рукава та рушники, та все в віконце поглядає, чи крутить завірюха, чи вже сніг тане, чи хутко-то теплом повійне. Скресла крига, пройшла. Шумить Дніпро, сивіє й чорніє, і плескає в береги; розвивається верба, зеленіють комиші. Весела наша Катря ходить собі да поглядає. Зацвіли вишні, прокувала сива зозуля. Красно в садочку! Послався зелений барвінок, голубо зацвів; червоніє зірка; повився горобиний горошок; вовча ступа попустила широке листя; цвіте-процвітає мак повний, і сивий, і білий, і червоний; розкинувсь по землі синій ряст; розрослась зелена рута. Поміж тим квітом сама, як найкращий квіт, походжає Катря, походжає та з синього Дніпра ясних очей не зводить, а тільки зійде місяць та посипле іскорцями у темну воду, Катря вже й під старою вербою на березі. Пильно дивиться вона, придивляється, чи не пливе хибкий човен, чи не править тим човном ставний та любий козак. Минає тиждень, минає й другий... Якось сидить вона під вербою, а ніч зорешлива та тиха; тільки соловейко свище та гуде Дніпро. І замигтіло щось оддалік, ніби чорна чаєчка... ближче... Се човен! Летить, мов на вітрових крилах. Вона аж рученьки до його простягла... Який же то козак править човном?.. Се не Семен... От уже він і коло берега, схилився на весельце, свиснув раз і другий. З хати вийшов батько. Катря припала за вербою. Вийшов старий Тримач та й питає: — Які вісті? — Лихо, пане Максиме, — каже козак, — лихо! — А що там таке? — Позавчора перед бурею, опівночі, горіла береза (а козаки було, як треба дать звістку, що йдуть, то й запалять березу або друге яке дерево над Дніпром); от ми примічали та вчора й виїхали назустріч... Нема нікого... тільки Дніпро потрощені човни носить... — А велика була буря? — Я й зроду такої не бачив! Дуби так з кореня й вивертає; дощ комиші позсікав, як шаблею; Дніпро — аж пісок зо дна викидає... Ніч темна-темна, тільки блискавка блискає. А як грім гримне, то наче всі гори наддніпрянські луснуть. — І ніякої чутки? 137


— Нема чутки, пане Максиме. Ми вже міркували, та й отаман з нами розсудив, що всі наші хлиснули Дніпрової хвилі. — А жваві були хлопці, брате! О, жваві хлопці! Ну, ходім до хати. — Тепер уже вільний козак мій жених, тату! Вільного собі зятя дождали! Старий — зирк! — се його Катря стоїть проти місяця, біла-біла. — Господь Бог з тобою, моя дитино! — крикнув він, ухопивши її за холодну руку. Вона глянула йому в вічі, визволила руку і пішла, не промовила й словечка. IV Повів він козака у світлицю, пошанував, випроводив та й знову до дочки. Вона сидить у садочку та вінок плете з червоного та з білого маку, зеленим барвінком перевиває. А сонце саме сходить з-за Дніпрової кручі. — Дитино моя, Катрусю! — каже старий, сідаючи коло неї, — послав тобі Господь великую тугу на серце. Підніми ж бо голівку, доню, та глянь на старого батька! Вона підняла голівку й глянула на його. — О, доню! Яка ж ти стара стала! — Ні, тату, я ще молоденька, — зітхнула вона та й знов за вінок. Як уже він її розважав, як умовляв! А вона, знай, плете свого вінка і словечка йому не миркне. Пішов старий, покликав меншу дочку: — Тетянко, йди, моя рибко, до сестриці; вона у великій печалі, — розважатимеш її. — А що там? А де ж вона? Прибігла в садочок: — Сестрице Катрусю! Сердечко! Чого ви сумуєте? От уже й літечко надворі... А сама обхопила її за шию ручечками. — Сестричко моя малая! Щебетушечко моя нерозумная! — жалує Катря малу. — О, да який же вінок ваш красний, сестро! Да який же красний! Сестронько-любонько, коли ж ви його візьмете? — Ввечері візьму. Повісила вінка над водою та й гуляє по саду, водячи сестричку за ручку; а ся щебече собі. Юіиче батько обідати. Прийшла й сіла кінець стола; своїми білими руками меду батькові наливала й розмовляла. Тільки як старий не заходив, нічого не говорила про себе. Увечері ввійшла до батька й поцілувала його в руку. Старий схопив її за голову: 138


— Катре, дочко моя нещасливаї Нехай тебе Мати Божа помилує! І малу сестру прийшла обняла й пригорнула до серця. Вийшла знов у садочок. Так-то гарно убралась! Сорочка тоненька і плахта шовкова, пояс сріблом цвіткований, черевички високі; дрібно, дрібнесенько русу косу заплела, і золотий перстень блищить на правій руці. Прийшла над воду і зняла свого вінка, що сплела ранком, зняла та й каже: «Не зов'яв ти, мій маковий вінку!» — і наложила той вінок собі на голівку. А на самому березі верба — аж геть попустила віти на воду. Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схилила голівку на білую ручку; взяли її думки та гадки. Там, під кучерявою вербою, і освітив її місяць, хорошу й смутну, у маковому вінку. Як заіскрився місяць у воді. «Уже ясний місяць зійшов», — каже (а то, було, як любились із Семеном, місяць зійде — він і пливе до неї) та й ступила на вербову віть... Зійшла, як на хибку кладку, поглянула на всі сторони та й кинулась на самий глиб. V Уранці гомін та тривога по двору. Тетянка плаче, старий Тримач без шапки ходить, розхристаний та все питає: — Де моя Катря? Де моя дитина люба? Кинулись до води — тільки вінок маковий плаває, кружиться. Зачинився старий Тримач, аж п'ять років не виходив за свої ворота. Одцурався й отамана, й здобичі. Посивів, як той голуб сивий. Дав Господь діждати другої дочки. Висока, та ставна, та чорноброва! Висватали її хороші люди — сотник молодий і на лиці дуже гарний. Бучне весілля справили: од її двору аж до церкви червоною китайкою вислали; срібними кубками гостей частували. Да й понаходило ж їх чималої в хаті, й на дворі, і коло брами — аж усю вулицю вздовж закрасили. Цілий тиждень гуляли. По весіллі поблагословив старий молодят, випроводив до господи... Сумно старому Максиму самому в хаті; глянув тоді на Дніпро та й згадав старшу дочку, а сльози йому покотились на сивий ус. — Катрю! Катрю! Дитино моя хороша! Загубив я твій вік молоденький!

139


10 клас ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918) Справжнє ім'я — Іван Семенович Левицький. Народився в м. Сгеблеві, що на Черкащині, у родині священика, помер у м. Києві. Письменник. Найвідоміші твори: романи «Хмари», «Князь Єремія Вишневецький», повісті «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», оповідання «Баба Параска та баба Палажка», «Афонський пройдисвіт», п'єси «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках».

КАЙДАШЕВА СІМ'Я Повість (Скорочено) І (...) Одного літнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидів в повітці на ослоні й майстрував. Широкі ворота з хворосту були одчинені навстіж. Густа тінь у воротах повітки, при ясному сонці, здавалась чорною. Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною. Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки: жнива кінчались, і начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого — Лавріном. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті. Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір. 140


Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів. — Карпе! — промовив Лаврін, — а кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить. — Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо. — Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори. — То сватай, як тобі треба, — сказав Карпо. — Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована! — Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, стан кривий, як у баби. — То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка. — І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить. — То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця. — Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо. — То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін. — Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє... Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати і почав прислухатись. Він глянув на синів через хворостяну стіну. Сини стояли без діла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибіг з стругом у руці з повітки. Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постить; він понеділкував і постив дванадцять п'ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала п'ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у ту п'ятницю, той не буде в воді потопати. — А чого це ви поставали та руки позгортали, та ще й верзете Бог зна що? — загомонів Кайдаш до синів. — Чи то можна в таку п'ятницю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме в воді і не вмре наглою смертю. — В Семигорах нема де і втопиться, бо в ставках старій жабі по коліна, — сказав Карпо. — Говори, дурню! Нема де втопиться. Як Бог дасть, то і в калюжі втопишся, — сказав батько. — Хіба з корчми йдучи... — сердито сказав Карпо і тим натякнув батькові, що батько любить часто ходить до корчми. 141


— Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами... Кайдаш плюнув і знов пішов у повітку стругать вісь. Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно. — Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи-бо, кого ти будеш сватать? — Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо. — Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить. — Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни. — Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криниці. Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив: — Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять. — Але ж ти й вередливий! То сватай'Хотину Корчаківну, — сказав Лавр і засміявся. — Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив. — Ну, то бери Ганну. — Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як іде... Карпо прикинув таке слівце, що богомольний Кайдаш плюнув і знов вибіг з повітки. Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи. — Господи! Чи в вас Бога нема в серці, що ви в таку святу п'ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небі? Якого це бісового батька ви стоїте, згорнувши руки, діла не робите, та тільки язиками чорт зна що верзете! — крикнув Кайдаш і почав присікуватись до синів та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний і сердитий, та ще більше сердився од того, що в його од самого ранку й рісочки не було в роті. — Тату! — сказав гордо Карпо. — Ви покинули майструвать, а ми вам нічого не кажемо. Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, наговорив синам сім мішків гречаної вовни, невважаючи на святу п'ятницю, та й пішов у повітку. Сини почали знов розмовлять. — Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, — сказав веселий Лаврін. 142


— Мені аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку, — сказав Карпо. — То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем, — сказав Лаврін. Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечко од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. (...) — Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? — спитав Лаврін. Карпо ніби не чув його слів та все дивився суворими очима на зелене гілля. Хотів він прогнать з-перед очей ту мрію, а мрія все стояла й манила його. (...) Сватання й одружейня Карпа — поступове назрівання конфлікту між свекрухою і невісткою Мотрею — сварки між членами родини — знайомство Лавріна з Мелашкою, одруження Лавріна — наростання сімейних конфліктів — Мелашка на прощі в Києві з бабою Палажкою — повернення Мелашки в Семигори — смерть Омелька Кайдаша через пияцтво.

VIII Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька в церкву; як ховали, то читали Євангелію трохи не коло кожної хати; після похорону справили багатий обід. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священикові на сорокоуст. На четвертий день після похорону Карпо й Лаврін почали ділитись батьківськими спадками. — А що, Лавріне, — сказав Карпо, — розділим тепер ірунт пополовині, а то батько одрізав мені городу, неначе вкрав. — То й розділимо, — сказав Лаврін. — Чи підемо в волость, чи обійдемось і без волості? — А нащо нам здалася та волость! Одміримо пополовині город та пополовині садок, та й годі, — сказав Карпо. — Хіба таки самі собі не дамо ради? — Про мене, міряймо город і самі, — сказав Лаврін. Карпо взяв довгу та рівну ліщину і почав з Лавріном міряти город вздовж та впоперек. Перемірявши город, вони розділили його вздовж пополовині й позабивали на межі кілки. — А що, Лавріне, чи будемо городити тин, чи, може, й без тину обійдеться? — сказав Карпо. — А навіщо той тин здався? Адже ж у нас двір коло хати спільний, хоч на йому й стоїть і твоя і моя повітка та загорода, — сказав Лаврін. — Про мене, нехай буде так, — сказав Карпо. — Але не знаю, як ще наші жінки скажуть, — сказав Лаврін, про матір вже й не згадуючи. — Хіба в мене жіночий розум, щоб я жінок слухав? — сказав Карпо. 143


Тільки що вони переміряли город та садок, з хати вибігла Мотря. Вона вийшла на город і окинула його оком з горба вниз, а од низу на горб, потім вийшли на горб і ще раз поміряла грунт очима. Лаврінова частка здалась їй більшою, мабуть, тим, що в чужих руках шматок хліба все здається більшим. Вона скинула з себе пояс та давай міряти город перше впоперек на Лавріновій половині вийшло більше на один пояс. Переміряла вона вдруге, — ой лишечко! Лаврінова частка була більше аж на два пояси. — Бодай вас лиха година міряла, як ви оце переміряли, — сказала сама до себе й заходилась мірять поясом грунт вподовж: ой ґвалт! Лаврінова половина виходила довша на цілий пояс, ще й висунулась ріжком на вулицю в бузину. — Постривайте ж! — крикнула Мотря на весь город. — Це, мабуть, свекрушище помагала їм мірять! Це вона припустила собі на один пояс вздовж та на два пояси впоперек, ще й ріжок у бузині собі одтягла. Мотря прожогом побігла до хати, держачи в руках пояс, та репетувала на весь город. Коло припічка стояла та хворостина, котрою Карпо з Лавріном міряв город. Мотря вхопила хворостину й кинулась у двері кулею, як птиця. — Це ви, мабуть, з матір'ю так міряли город, бодай вас міряв сей та той! — крикнула Мотря на порозі так, що двері з обох хат разом одчинились і з дверей повискакували всі: і Карпо, й Лаврін, і Кайдашиха, й Мелашка. Вони повитріщали очі на Мотрю. — Чого вилупили баньки, неначе мене зроду не бачили? Як це ви переміряли город? Та нехай його чорти спечуть з такою мірою! — гукнула не своїм голосом Мотря й брязнула об землю хворостиною так, що вона аж захурчала. — Хррр! — захурчав насмішкувато Лаврін. — Чого це ти кричиш, неначе на батька. — Кричи на свою матір! Я й тобі захурчу отією хворостиною, коли хоч. Як ви міряли город, коли Лаврінова половина більша і вздовж, і впоперек. — Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема, — сказав скривджений Лаврін. — Неправда твоя, Мотре, — спокійно сказав Карпо, заклавши руки ? за спиною. і — Бреши сам! Ось я тільки що сама міряла. Іди в волость, нехай | волость вас розділить, а не свекруха, — репетувала Мотря. | — Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони міряли. ] Це правдива причепа! — сказала Кайдашиха. — Бере моє добро, ще І й мене лає. — Ідіть міряйте на моїх очах, а як ні, то я ваші кілки на межі геть повикидаю за тин, а таки свого докажу, — кричала Мотря. Мотря вибігла з сіней і побігла на город; за нею пішла Кайдашиха з Мелашкою, а за жінками пішли чоловіки. Мотря розперезалась і почала міряти город поясом: впоперек Лаврінова половина вийшла більша і на два пояси. 144


— А що, чия правда? — Як ти міряєш? Піддури кого дурнішого, а не мене, — крикнула Кайдашиха, — свою половину міряла, то натягувала, аж пояс лущав, а Лаврінову половину міряла, то аж пояс брався. Геть, погана! Дай я сама переміряю з Мелашкою. Кайдашиха переміряла весь город упоперек, — і знов обидві половини були однакові. — А що, чия тепер правда! — говорила Кайдашиха. — Ти міряєш собі, то натягуєш, а чужому міряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилась! Тобі тільки б сидіти з жидівками в крамницях та обдурювати на аршині людей. — Це якийсь жіночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтягується, як кому треба, — сказав насмішкувато Лаврін. — А отой ріжок, що в бузину ввігнався, яким сажнем будеш міряти? Не бійсь, мені не оддаси? — сказала Мотря. — То одкуси його зубами! А де ж його діть, коли він вигнався на вулицю, — сказала Мелашка. Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотіла. Вона причепилась до Лавріна за батьківську спадщину. — Чом же ви не розділили пасіки? — сказала вона. — Адже ж пасіка батькова! Гара, що все загарбали собі в руки! На Лавріновій половині в садку більше двома грушами і однією яблунею. — А ти вже й полічила? — спитав Лаврін. — Авжеж полічила, і своїм не поступлюсь. Садок не твій, а батьківський, — сказала Мотря. — То пересади на свою половину! — крикнув Лаврін. — Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то підвередишся, — сказала Мотря. — О, підвередишся, Мотре, коли Карпо не поможе, — сказав, сміючись, Лаврін. — Вже хоч і підвереджусь, чи ні, а таки свого докажу, — гукнула Мотря і вдарила кулаком об кулак, — ходім лиш зараз у волость, нехай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте, лишень, нам половину пасіки, а як ні, то бери, Карпе, сокиру та й рубай груші. Я вам свого не подарую, — кричала, аж сичала Мотря. — Та подивись, лишень, на твоїй половині все старі груші, а на моїй — щепи! — сказав Лаврін. — Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасіки, половину овець та свиней, — сказав Карпо. — Овва, який розумний! Забери ще половину котів та собак! — кричала Кайдашиха. — А батька хто лупив у груди? Лаврін хоч батька не бив. — Не бив, тільки не слухав! — сказав спокійно Карпо. — А ти забув, що я ще живу на світі? І я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! — говорила Кайдашиха. — Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сироту, скривдить? Ні, Карпе, нехай нас громада розсудить! 145


— Як громада, то й громада! Ходім в волость, бо я своєю часткою не поступлюсь, — сказав Карпо. Карпо з Лавріном та з Кайдашихою пішли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворі коло волості. Волость присудила Лаврінові та матері батьківське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась і наробила крику під волостю. Од того часу між Кайдашенками й їх жінками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердились з Лавріном та з Кайдашихою і перестали заходить до їх у хату. — А що, Мотре, виграла? Здобрій тим, що тобі волость присудила, — дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею. — Дражніть уже, дражніть, як ту собаку, — говорила Мотря і трохи не плакала от злості. Обидві сім'ї насторочились одна проти другої, як два півні, ладні кинутись один на другого. Треба було однієї іскорки, щоб схопилась пожежа. Та іскорка незабаром впала поперек усього на сміття. Раз уранці Мелашка вимела хату й половину сіней, обмела коло своєї призьби, змела до порога та й пішла в хату за рядюгою, щоб винести сміття на смітник. Саме тоді Мотря вибігла з сіней і вгляділа коло порога сміття. Сміття було підметене аж під Мотрину призьбу. — Доки я буду терпіти од тієї іродової Мелашки! — крикнула Мотря на весь двір; вона вхопила деркача та й розкидала сміття попід Лавріновою призьбою. Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, сміття розкидане геть попід її призьбою й по призьбі. — Хто це порозкидав сміття? — спитала Мелашка в Мотрі. — Я розкидала: не мети свого сміття під мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую, — сказала з злістю Мотря. — А зась! Не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого Карпа, — сказала Мелашка і почала змітати сміття докупи до порога. — Не мети до порога, бо мені треба через поріг ходити! — ляснула Мотря. — Авжеж, велика пані. Покаляєш, княгине, золоті підківки, — ска» зала Мелашка. — Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як кішку, та натовчу мордою в сміття, щоо удруге так не робила, — сказала Мотря. Мотрині слова були дуже докірливі. Мелашка спалахнула од со»* рому. — А, ти, паскудо! То ти смієш мені таке говорити? Хіба ти мой свекруха? Ти думаєш, що я тобі мовчатиму? — розкричалася Мелашка — То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобі, ось тобі! І Мелашка підкидала сміття деркачем на Мотрину призьбу, на сін"* на вікна, аж шибки в вікнах дзвеніли, а що було мокре, те попристав до стіни. 146


Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподівалась од Мелашки такої сміливості й спочатку не знала, що казати. — То це ти так! То це та, що од свекрухи втікала? — Ти мені «не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму і мовчать тобі не буду. Ось тобі на, ось тобі на! Деркач свистів, як шуліка в повітрі, у Мелащиних руках, а шибки аж дзенькали. Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати деркача з рук. Мелашка була слабкіша і випустила його з рук. Мотря замахнулась на неї деркачем. Карпо сидів у хаті, почув, що в вікна щось порощить. Йому здалось, що в вікна б'є град. «Що це за диво! Небо ясне, а в вікна порощить град», — подумав він. — Ґвалт! Ґвалт! — закричала Мелашка. — Якого ти дідька чіпляєшся до мене, сатано?! З хати вибігла Кайдашиха просто од печі з кочергою в руках. Вона вгляділа, що Мотря підняла деркач угору і ладна вперіщити Мелашку, і махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила од призьби, кочерга потрапила в Мотрине вікно. Шибка дзенькнула, а дрібне скло посипалось на призьбу. З хати вибіг Карпо, а за ним Лаврін. Три молодиці вчепились до кочерги та до деркача, кричали, тяглись, сіпали ті причандали на всі боки. Деркач розірвався. Нехворощ посипалась з деркача, неначе пір'я з гуски. Чоловіки розборонили жінок і розігнали їх. — Одривай хату! Не буду я з вами жити через сіни, хоч би мала отут пропасти! — репетувала Мотря. — Бери, Карпе, сокиру, та зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама візьму сокиру та й заходжусь коло хати. — Чи ви показились, чи знавісніли? — говорив Карпо. — Хто це розбив вікно? — Твоя мати! Це вже пішлося наче з Петрового дня! Одна обпаскудила мені стіни, друга вікна побила. Ось тобі за те! Ось тобі! — крикнула Мотря й почала хапать рукою з калюжі грязь і кидати на Мелащину хату. Біла стіна стала ряба, неначе її обсіли жуки та ґедзі. — Бий тебе сила Божа! Не кидай, бо я тобі голову провалю кочергою, — крикнула Кайдашиха й погналась за Мотрею. Мотря втекла за причілок, виглядала з-за вугла й репетувала та кляла Кайдашиху. — Лавріне! Одривай їх хату. Про мене, нехай Мотря йде жити під три чорти або під греблю; я з нею зроду-віку не буду жить під однією покрівлею, — кричала Кайдашиха. — Карпе! Одривай хату, бо я підпалю й їх, і себе та й на Сибір піду, — кричала Мотря. — Лавріне! Одривай їх хату, бо я ладна й до сусід вибратись. Зараз піду в ролость, та нехай громада зійдеться та розкидає їх хату, — кричала Кайдашиха. З тими словами Кайдашиха накинула свиту та й побігла в волость позивати Мотрю та Карпа. Волосний покликав Карпа на суд. Карпо сказав, що він не думає одривать хати, а то тільки полаялись та побились 147


молодиці. Волосний вигнав Кайдашиху з хати. Слідком за Кайдашихою прибігла в волость Мотря й почала розказувати, починаючи од сміття. Волосний слухав, слухав та й плюнув. — Ідіть ви собі ік нечистій матері та, про мене, повибивайте й очі, не тільки вікна, — сказав волосний та й пішов у кімнату, ще й двері причинив. Того ж таки вечора Кайдашиха повечеряла з дітьми і вже лагодилась лягать спати. Коли чує вона — на горищі закиркали в сідалі кури, закричали й кинулись з сідала. — Ой, тхір на горищі! — сказала Кайдашиха. — Може, злодюга лазить, — сказав Лаврін. Кайдашиха вхопила лампу і вискочила в сіни; за нею вискочили в сіни Лаврін та Мелащка. В сінях було ясно. Хтось лазив на горищі з світлом. — Хто там лазить? — гукнув Лаврін. З горища ніхто не обзивався, тільки одна курка киркала на все горло, неначе її хто душив. Лаврін вискочив на драбину й заглянув на горище. Там стояла Мотря з куркою в руках. — Якого ти нечистого полохаєш наших курей! — крикнув Лаврін, стоячи на щаблі. — Хіба ти не бачиш? Свою йурку впіймала на вашому сідалі. — Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? — хукнув Лаврін. — Чи шапку перед нею здіймали, чи що? — Верни, лишень, мені яйця, бо моя чорна курка вже давно несеться на твоєму горищі. Мотря лазила по горищі та збирала по гніздах яйця. Сполохані сліпі кури кидались по горищі, падали в сіни на світ. — Ой Боже мій! Це не Мотря, а бендерська чума. Вона мене з світу зжене! — говорила Кайдашиха, — ще хату підпалить лампою. Покарав мене тобою Господь, та вже й не знаю за що! — Мабуть, за вашу добрість, -- обізвалась Мотря з горища й спустила з горища на щабель здорову ногу з товстою литкою. Одна курка впала з горища й погасила світло. В сінях стало поночі. Лаврін стояв, сп'явшись на драбину. Мотря штовхнула його п'ятою в зуби. Він сплюнув у сіни. Мотря штовхнула його по носі другою п'ятою. Гаряча литка посунулась по його лиці. Мотря ладна була сісти йому на голову. — Куди ти сунешся на мою голову! — крикнув Лаврін і почав трясти драбину. — Не лізь, бо я тебе сяка-така душе, скину з драбини! Лаврін скочив у сіни і почав хитать драбину. Драбина стукала об стіну. — Скинь її з драбини додолу, нехай собі голову скрутить, щоб знала, як лазити на наше горище, — кричала в темних сінях Кайдашиха Лаврін прийняв драбину. Мотря повисла на стіні. Половина Мотрі теліпалась на стіні, а друга половина вчепилась у бантину, як кішка, 148


однією рукою та ліктем другої руки. Мотря держала в руці курку й не хотіла її пускати, а в пазусі у неї були яйця, дуже делікатний крам. Мотря боялась наробить в пазусі яєчні, держалась за бантину й ніяк не могла видертись назад на горище. Нижча половина тягла її вниз. — Ой, лишенько, ой, упаду, ой-ой-ой, ґвалт!.. — зарепетувала Мотря не своїм голосом. Од ґвалту Карпо не всидів у хаті й вискочив у сіни з світлом. Лаврін стояв серед сіней з драбиною. Мотря теліпалась на стіні, неначе павук на павутині. — Драбиною її плещи, та добре! — кричала Кайдашиха. — Нехай не збирає яєць на нашому горищі! Кайдашиха кинулась до драбини й була б справді почастувала нижчу половину Мотрі драбиною, але Карпо видрав драбину в Лавріна, пхнув матір так, що вона трохи не перекинулась, і підставив драбину під Мотрю. Вона злізла додолу з куркою в руках. — Оддай мені яйця, злодійко! Нащо ти покрала наші яйця? — репетувала Мелашка. — Це моя курка нанесла, — говорила Мотря, втікаючи в свою хату. — А хіба ж твоя курка їх позначила, чи що? Як не вернеш яєць, я піду в волость, — говорила Кайдашиха. — Про мене, йдіть і за волость, — кричала Мотря з своєї хати, витираючи ганчіркою яєчню в пазусі. Мелашка засвітила світло, половила в сінях свої кури й повикидала їх на горище. В обох хатах ще довго було чути крик. Той крик стихав помаленьку, як хвиля на воді після вітру, доки зовсім не затих. — Одривай хату од цих злиднів! — говорила Мотря в своїй хаті Карпові. — Чи ти здуріла, чи що? Неначе хату одірвати так легко, як шматок хліба одкраять? Ти не знаєш, що то буде коштувать. — Що б там не коштувало, одривай, а ні, я сама одірву, — говорила Мотря. — Ану, ну, спробуй! Оце вигадала таке, що й купи не держиться. Одначе швидко після того Карпо побачив, що Мотря говорила таке, що держалось купи. На другий день Кайдашиха прибралась і пішла до священика жалітись на Мотрю. Вона розказала все діло не так священикові, як матушці. Матушка дала бабиним онукам коржиків та бубликів, печених з сахаром. Кайдашиха принесла ті гостинці, роздала Мелащиним дітям. Мотрині діти почули носом гостинці й повибігали в сіни. Кайдашиха роздала й їм по бубликові. — Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка, — крикнула Мотря з своєї хати. Діти забрали гостинці та й давай махати рученятами на бабу та промовлять ті слова, що їм доводилось не раз чути од матері. — Баба погана, баба злодійка! — лепетали діти. 149


— А гостинця взяли од баби, ще й бабу лаєте, — сказала Кайдашиха і заплакала. Мотря вискочила з хати, пооднімала од дітей бублики та й кинула собакам. — Чи ти людина, чи ти звірюка, — сказала Кайдашиха, втираючи сльози. Того-таки дня Мотрин старший хлопець напився з Мелащиного кухля води коло Мелащиної діжки, бо в сінях стояло дві діжки з водою: Мотрина по один бік, Мелащина по другий. Малий хлопець, не розбираючи материного погляду на право власності, вхопив кухоль з тієї діжки, що стояла до його ближче, але якось не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив. Кайдашиха вискочила з хати і наробила галасу. — Бач, іродова душе, вчила дітей мене лаяти, а твої діти мені шкоду роблять, — крикнула Кайдашиха до Мотрі в двері, — іди, лишень, сюди та подивись! Мотря вибігла з хати й подивилась. Черепки лежали долі, а хлопець стояв, засунувши пальці в рот і схиливши винну голову. Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кухоль з Мотриної діжки та — хрьоп ним об землю. — Оце чорт його й видав. Старе, як мале! Зовсім баба з глузду з'їхала Що вам дитина заподіяла? — крикнула Мотря. — Твої діти такі зміюки, як і ти. Наплодила вовченят, то не пускай їх до моєї діжки. — То сховайте свою діжку в пазуху, а кухля мені купіть, бо ви не дитина, — сказала Мотря. — Овва! Гара, що розпустила своїх дітей, як зінських щенят. Не діждеш, — сказала Кайдашиха. — Коли так, то й я вам оддячу! — сказала Мотря. При тих словам вона побігла в Лаврінову хату, вхопила з полиці горшка і хрьопнула ним об землю. Мелашка і Лаврін тільки рота пороззявляли. Мотря вибігла з хати. Мелашка за нею. — Коли так, то й я зугарна до московської закуції, — закричала Кайдашиха і, як несамовита, вбігла в Мотрину хату, вхопила з припічка здорову макітру та — хрьоп нею об землю. Карпо схопився з лави. Йому здалося, що мати збожеволіла. — О, стонадцять чортів вам з Мелашкою разом! За таку макітру я знаю, як вам оддячити! — закричала Мотря, бліда, як віск. Вона вскочила в Лаврінову хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по купі горшків, що сохли на лаві. Горшки застогнали: черепки посипались додолу. Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кочергу, Мелашка вхопила рогача та в Мотрину хату! Кайдашиха лупила кочергою горшки на полиці, Мелашка частувала миски рогачем на миснику. Горшки сипались з полиці, як яблука з яблуні, неначе земля тряслася. 150


Кайдашенки так здивувались, що їм здалося, що молодиці зовсім показились. Лаврінові спала на ум думка, чи не покусала часом матері скажена собака. В Карпа була така сама думка. Йому здалось, що до Мотрі вже приступає. Але глянули вони, що з полиці сипляться горшки, а з мисника миски, та давай оборонять полицю та мисник. Карпо насилу поборов матір і одняв од неї кочергу. Лаврін висмикнув з Мелащиних рук рогача і спас живоття трьом полумискам. Усі три молодиці насилу дихали. Вони разом верещали, ґвалтували, лаялись. Клекіт у хаті був такий, що не можна було нічого розібрати. — Ти — змія люта, а не свекруха! — кричала Мотря. — Буду я чортова дочка, коли не розіб'ю тобі кочергою голови. — Хто? Ти? Мені? Своїй матері? — сичала Кайдашиха. — Карпе! ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке говориш мені, своїй матері? Карпе, візьми вірьовку та повісь її зараз у сінях на бантині, бо як не повісиш, то я їй сама смерть заподію. — Карпе, візьми налигача та прив'яжи на три дні свою матір серед вигону коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на неї три дні собаки брешуть, нехай на неї три дні вся громада плює! Вона мене або отруїть, або зарубає, — верещала Мотря. — Що ти кажеш? Щоб мене мій син, моя кров, та прив'язав налигачем серед вигону на сміх людям? — сичала Кайдашиха. — Ось я візьму мішка та напну тобі на голову, мов скаженій собаці, бо ти нас усіх перекусаєш. Кайдашиха витягла з-під лави порожнього мішка й кинулась до Мотрі. Карпо тільки очі витріщив і не знав, кого слухать: чи вішати жінку, чи прив'язувати налигачем матір. — Ти злодійка! Ти покрала в нас яйця! — кричала Кайдашиха й кинулась до Мотрі з мішком у руках. — Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цілий рік. Я на тебе робила, як на пана панщину, — кричала Мотря. — А чом же ти мене не кидала, коли тобі було в мене погано? — пищала Кайдашиха. — Чом тебе чорти не понесли на Басарабію або за границю? — Овва, через таке паскудство та оце тікала б за границю! Тікай сама хоч під шум, під греблю! — ґвалтувала Мотря. — Ти злодюга, ти відьма! — Хто? Я відьма? Я злодюга? — сичала Кайдашиха. — Ось тобі на! Кайдашиха тикнула Мотрі дулю й не потрапила в ніс, та в око. Мотря вхопила деркача і сунула держалом Кайдашисі просто межи очі. — Ой лишечко! Виколола проклята зміюка мені око! — заплакала Кайдашиха і вхопилась за праве око. В неї з ока потекла кров. Лаврін та Мелашка побачили кров і розлютувались. Вони кинулись оборонять матір. Лаврін пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю і пхнув 151


Лавріна. Лаврін ударився об мисник. Три полумиски, захищені Лавріном од наглої смерті, посипались йому на голову. — Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину з твоєю проклятою матір'ю, з твоїм іродовим кодлом! — репетувала Мотря. — У волость її, розбишаку! В тюрму її! Одривай, Лавріне, їх хату, бо я сама полізу та буду зривати кулики. Лаврін і справді розлютувався. Він ухопив драбину, приставив де стріхи, вискочив на покрівлю й почав зривати кулики з Карпової хати. Кулики сипались на землю. На хаті заблищали крокви й лати, наче сухі ребра. Тим часом Кайдашиха зумисне розмазала кров по всьому виду, замазала в кров пазуху, повисмикувала з-під очіпка волосся та й побігла до священика, а потім у волость і наробила там ґвалту. — Ой Боже мій! Дзвоніть в усі дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лавріна вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в Бога вірує! — кричала н« своїм голосом Кайдашиха в волості. — Скликайте громаду та зараз зараз! Волосний і писар, побачивши покривавлену Кайдашиху, полякались і побігли до Кайдашенків. За ними бігла Кайдашиха та галасувала на все село. Волосний з писарем прибігли в двір і вгляділи живогс Лавріна, котрий сидів на хаті та зривав кулики. З хати вибігла Мелашка, здорова й жива, а за нею Мотря. — Рятуйте мене! — голосила Мотря. — Як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай уся громада знає, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в Бога вірує! — Чого це ти, навісна, кричиш? — спитав голова. — Адже ж ти жива — Рятуйте мене, вона мене вже вбила! — репетувала Кайдашиха. — Чи ви показились, чи що? — сказав писар. — Бігає по дворі і кричить, що її вже вбили. Що тут у вас скоїлось? — Ось що скоїлось! — ткнула пальцем на око Кайдашиха. — А ти що робиш ото на хаті? — гукнув голова до Лавріна. — Зара: мені злазь та давай одвіт перед нами. — Не злізу, доки не одірву Карпової хати, — говорив Лаврін і швир гонув куликом волосному на голову. — Якого ти нечистого кидаєшся куликами? Зараз мені злазь, а то І полізу та сам тебе стягну, та всиплю тобі сотню різок, — кричав волосний Лаврін трохи прохолов, зірвавши півсотні куликів, і зліз додолу Волосний з писарем пішли в хату: в Лавріновій і в Карповій хаті ва лялись купами черепки. З хати повибігали діти, вгляділи страшне закривавлене бабине лиці й підняли ґвалт. Собаки гавкали на писаря та на голову, аж скиглили З села почали збігатись люди. Волосний з писарем та з кількома гро мадянами повели в волость Кайдашенків, їх жінок та Кайдашиху. Воні насилу розплутали їх справу і присудили Карпові одірвати хату й по ставити окроми на своєму городі, бо Лаврін, як менший син, мав праві 152


зостаться в батьковій хаті і за те був повинен додержать матір до смерті. Громада присудила розділити фунт між Кайдашенками пополовині. Волосний таки посадив Мотрю за бабине око в холодну на два дні. Після такої колотнечі стара Кайдашиха заслабла. В неї нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона осліпла на праве око. — Господи! Од чого це в нас почалася колотнеча в сім'ї? — казала Кайдашиха. — Це вопо не дурно: це, мабуть, майстри закладали хату не на смерть, а на колотнечу. (...) Минуло чимало років після панщини. Громада трохи заворушилась і почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право. Тим часом громада почала діло з жидом. Один багатий жид з містечка заплатив панові добрі гроші й купив собі право поставить в селі на панській землі шинки. Він заквітчав своїми шинками село з чотирьох боків і пустив горілку по дешевшій ціні, ніж в громадському шинку. Люди кинулись за горілкою до жидівських шинків. Громадський шинок стояв порожній, в його ніхто й не заглядав. Волосний зібрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громаді. — Панове громадо! — говорив Карпо. — Нехай ніхто з села не купує горілки в жидівських шинках. Посадім коло шинків десяцьких та соцьких, нехай дрючками одганяють людей. — Я сам сяду з дрюком і буду одганяти хоч би й свою рідню! — гукнув Лаврін. — Нехай жиди посидять дурно ціле літо над своїми барилами. Посидять та й підуть. — Добре Кайдашенки радять! — загула громада. — Посадім людей та й не пускаймо нікого в жидівські шинки. Громада порадилась і розійшлась. Жид побачив, що непереливки, взяв відро горілки, одніс волосному; друге одніс писареві, зібрав до себе в шинок десять чоловіків таких, що заправляли громадою, і поставив їм ціле відро горілки. — Чого нам змагаться, — говорив хитрий жид, — нащо вам мене кривдить. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю ціну в своїх шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок карбованців одчіпного. — Чи вже заплатиш? — гукнули чоловіки. — Ой-ой; чом і не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я жид, то в мене й душі нема? Я ладен і на церкву дати. Ет, та що й говорити! От вам хрест, коли не ймете віри. І жид перехрестився зовсім по-християнськи. — Чи ти ба! Жид хреститься! — гомоніли люди. — Ви думаєте, що я не поважаю вашої віри? Та я ладен жити з вами, як з братами, — підлещувався жид. — От вам ще відро горілки! Суро! А винеси гостям оселедців та паляниць! — гукнув жид до жидівки. Сура зітхнула на всю кімнату, так їй було шкода оселедців, але вона винесла й поклала перед людьми на столі. 153


— їжте, люди добрі! Ви думаєте, що я шкодую для вас? — говорила Сура. — Ой вей мір, ой-ой! — прикинула вона вже тихенько, виходячи з хати. Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами. Давні панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його слова, підсолоджені горілкою та приправлені оселедцями, так і влазили в їх душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбованців і за оселедці, і за ту горілку, що вони в його дурнички п'ють, з їх-таки кишень — то недоливками, то водою, підлитою в горілку, то більшою платою. Люди розтали, як віск, і почали хвалити жида. Декотрі вже були зовсім п'яненькі. — Так що ж, панове, та ще й які панове! Що тепер пан перед вами! Ви, Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волості, те й зробите! Ви, Петре, тепер господар на все село, ніби князь! Тепер ви пани, а пани вже перевелись на Іцькову сучку, — підлещувався Берко до мужиків. — Та що ж, панове, чи згодитесь громадою оддати мені й свій шинок, і будете пускати людей в мої шинки? Я подарую сорок карбованців на волость, а за ваш шинок зараз покладу гроші на стіл! — А добрий жид! — гукнув один п'яненький мужик. — Ще й гроші зараз дає. Будемо стояти на сході за його! — Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе! Саме в той час Карпо Кайдашенко їхав з ярмарку, вглядів коло панського шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо горілки не любить і на сході йде все проти його. Він сховався в кімнату. — Здоров був, Карпе! — гукнув Грицько і почав обнімать та цілувать Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Карпове лице, неначе голками. — Та здоров був... — говорив Карпо, одвертаючи лице, — та годі вже! — Здоров був, соколе! Та зайди-бо в шинок та випий хоч чарочку з нами! — молов Грицько і знов ухопив Карпа руками за шию і цмокнув його в щоку. Грицькова борода подряпала Карпові щоку, аж кров виступила. — Та одчепись ік нечистій матері. Оце припало тобі цілуватись! Аж кров виступила на щоці! — Серце! голубчику! Чи вже ти оце не вип'єш з нами хоч по одній чарці, хоч півчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що вже й казати! Грицько розвів знов руки і наставив губи. — Та одчепись собі! Піди, обніми та поцілуй мою коняку, коли вже припала охота цілуваться, — говорив Карпо. — А нащо це ви горілку п'єте в жидівському шинку? — спитав Карпо. — Та бодай не казати... — сказав Грицько, — тут такий добрий жид, такий добрий, чорт його знає, де він такий добрий взявся. Благодареніє Богу і всім святим, він і на церкву дасть! Ото кумедія! — А ви забули, що самі на громаді постановили? 154


— Серце, голубчику, білий лебедику! — говорив п'яний Грицько, тикнувши колючою бородою Карпові в ніс. — Та не цурайся-бо нашого хліба-солі. Карпо бачив, що з п'яним розмовлять — тільки гаяти час, вдарив коняку батогом. Віз покотився. — Карпе! Карпе! Та зайди-бо та хоч по крапельці, хоч півкрапельки! — гукав ззаду Грицько й біг за возом. На другий день зібралась громада. Прийшов Карпо і вдивився. Громада співала вже іншої: волосний та писар тягли за громадою і кричали, щоб оддати Беркові й громадський шинок, не тільки що пускать людей по горілку і в жидівські шинки... бо Берко зараз платить гроші... — Панове громадо! Погана ваша рада, я не пристаю на це! — сказав понуро Карпо й одійшов од громади набік. Громада оддала Беркові громадський шинок, хоч Берко на церкву грошей не дав, а тільки дурив п'яних мужиків. Громада дорого потім заплатила хитрому жидові... Берко приймав за горілку не тільки пашню, але навіть крадене сіно й солому. Понесли люди мішками пашню в Беркову комору, а Берко тільки гладив бороду білою рукою, дивився, як п'яні мужики валялись під його шинком, та зараз-таки підняв скажену ціну на горілку в усіх шинках. IX Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер на селі дражнили безокою економшею, сердилась на Мотрю, але невістки на те не вважали і жили між собою в згоді. Лаврін любив Мелашку: ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карпові, але він не любив говорити і більше мовчав. Але настала весна. Хати Кайдашенків стояли дуже близько одна коло одної, а їх городи були перегороджені тільки поганеньким тином. Мелашка посадила огірки коло самого тину. Огірки зійшли, як зелене руно. Показались ранні огірочки. Мотрин півень перескочив через тин та давай вибирати Мелащині огірки. Півень сокотав та скликав курей. Всі Мотрині кури перелетіли через тин в огірки. За курми полізли крізь тин курчата. Квочка вигребла яму саме серед огудиння. Стара Кайдашиха вийшла на город, угляділа таку шкоду та аж за голову вхопилась. Вона налапала під ногами палицю та й поперла нею на курей. Палиця влучила в півня; півень киркнув і потяг через тин перебиту ногу. Двоє курчат лягло на місці. Мотря вибігла і вгляділа свого півня. Півень тяг ногу по землі. — Чи це ви, мамо, перебили моєму півневі ногу? — гукнула Мотря через тин до Кайдашихи. — А то ж хто? А як ще раз твої кури підуть на наші огірки, то я їх поріжу та поїм. 155


— То й заплатите! Хіба в нас волості нема, — говорила Мотря. — Не було, пак, вам на городі місця для огірків: насадили під самим перелазом. Карпе, чи ти бачиш, що то таке? — А що? Півень ногу волочить, — спокійно обізвався Карпо. — Карпе! Піди до матері та скажи їй, нехай вона другий раз не б'є моїх курей, — чіплялась Мотря. — Гм? — мукнув Карпо, стоячи коло хати. — Карпе! Чи ти чуєш, чи тобі позакладало? — кричала Мотря. Карпо стояв і дивився на півня. — Карпе! Чи ти глухий, чи ти хочеш мене з світу зогнати? Піди та вилай свою матір. — Іди та й лайся, про мене, хоч до самого вечора, — сказав дуже спокійно Карпо. — Так, їй-богу, так. Оце добре! Мати вбила двоє курчат, перебила півневі ногу. — Підсипай, підсипай перцю, — насмішкувато сказав Карпо. — Біжи! Нехай Лаврін заплатить за півня! — крикнула Мотря під самим вухом у Карпа. ? — Ану голосніше, бо не чую! Підкидай солі до перцю, бо вже давно їли з перцем. — Піди посип перцем своїй матері в носі та в роті, — верещала Мотря. — Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила! — Бий тебе сила Божа, ледащо! — крикнула Мотря, кидаючись до Карпа. — Одчепись, бо як пхну, то й перекинешся! — промовив спокійно Карпо, скоса подивившись на Мотрю й насупивши брови. Мотря оступилась. Саме того вечора Лаврінів кабанчик просунув рилом тин та й побіг у Мотрину картоплю. Як угледіла Мотря, як ухопить хворостину, як вперіщить кабанчика по спині! Кабанчик закувікав та й потяг по землі зад з двома ногами. Мотря вхопила його за ноги та й перекинула в Лаврінів двір. Стара Кайдашиха вибігла з хати, вгляділа кабанчика й наробила галасу на ввесь двір. » — А це хто перебив спину нашому кабанцеві? — Я перебила! — гукнула Мотря з-за угла своєї хати. — Нехай не лазить в мій огород. Оце вам за мого півня. ! Мотря стояла за своєю хатою і виглядала зумисне Кайдашиху. Вон< гукнула до Кайдашихи одривчасто, крутнулась і побігла в хату. ^ — Лавріне! Мелашко! Вся чесна громадо! Збігайтеся сюди! Чи вЦ бачите, що наробила наша Мотруня? і Лаврін і Мелашка вибігли з хати і дивились на бідного кабанця. їхузяї жаль та досада. * — Це вже Мотря і справді не знати що виробляє, — сказав Лавріі 1 на вітер. 156


Мотря стояла за вуглом і тільки того й ждала. Вона вискочила з-за вугла, як козак з маку. — Ось і я! Чую, чую, як мене клянете! Оце вам за мого півня! Оце вам за мої курчата, що свекруха побила. Тепер позивайте мене! Мотря вдарила кулаком об кулак, нахилившись через тин, як можна далі в Лаврінів двір, неначе хотіла достати кулаками до Кайдашихи; потім крутнулась і швидко щезла за вуглом, неначе на повітрі розлетілась. — Постривай же ти, суко! Скручу я голову твоєму півневі, — сказала Кайдашиха. Кайдашиха взяла кужіль, сіла прясти за хатою та все поглядала на огірки. Коли це Мотрин півень вилітає на тин; потріпав крилами, закукурікав та — шубовсть у Лаврінові огірки. Кайдашиха схопилась з місця та давай закрадаться до півня з кужелем. А півень клює огірки та тільки: ко-ко-ко-ко! неначе дражниться з баби. Баба як поперла кужелем та лусь його по голові! Півень закрутився на одному місці. Кайдашиха вхопила його, скрутила йому в'язи, потім дорізала, опарила, обскубла та й укинула в борщ. Але в той час прийшли Мотрині діти до Мелащиних дітей гулять. Старший хлопець і вглядів півнячу перебиту ноіу, що стриміла з горшка. Він зараз чкурнув до матері та й розказав. Мотря вбігла в Лаврінову хату, заглянула в піч, не сказавши добридень. Ой таточку! Ой лишечко! З горшка й справді стриміла здорова перебита півняча нога з товстою ґулею посередині і з одним одрубаним кігтем. Не сказавши нікому й слова, Мотря вхопила півня за ногу, витягла з борщу та й дала драла з хати. — Ой бабо! — крикнула одна дитина до старої Кайдашихи. — Побіг півень з горшка, тільки патьоки по припічку потекли. Баба мовчала, надувши щоки. Мелашці стало ніяково. Лаврін осміхнувся. Мотря вбігла в свою хату з півнем у руках та сунулась до Карпа. — Чи ти ба, що твоя мати виробляє! Ото тобі перець з сіллю. Піди насип своїй матері повний рот перцю, ще й сліпе око потруси. Вона зовсім сказилась і без перцю. Адже ж це наш півень? — сказала Мотря, показуючи Карпові перебиту ногу. — Наш. Навіщо ж ти зарізала? — Мати твоя скрутила йому голову, ще й у свій борщ укинула. Піди та виколи своїй матері друге око! Який ти господар! Чом ти їй нічого не кажеш? Та твоя мати відьма, та вона незабаром поріже та повкидає в борщ моїх дітей. Піди та хоч обскуби їй коси. Карпові шкода було півня. Він розсердився на матір за такі збитки і мусив іти лаятись з матір'ю та Лавріном. Він вернувся додому, а тим часом Мотря звеліла своїм дітям упіймать Мелащиного чорного півня та принести до хати. Хлопцям тільки того було і треба. Вони покатали на Лаврінів город, впіймали чорного півня й принесли матері. Мотря вкинула його в кучу. 157


Тим часом поганенький тинок між двома городами зовсім осунувся. Рову не було, і через тин почали скакати свині. На другий день у Карпів город ускочив Лаврінів рябий кабан і порався в картоплі. Мотря вгляділа кабана і наробила ґвалту. Вона вхопила рогача, діти забрали кочерги і гуртом кинулись за кабаном. За дітьми побігли собаки. Мотря з дітьми загнала кабана в свій хлів та й зачинила. Лаврін почав кричать через тин, щоб Карпо випустив кабана. — Авжеж! Кабан твій в займанні. Викупи, то й візьмеш, — гукнула Мотря через тин, — а як не викупиш, то верни мені півмішка картоплі. Лаврін почухав потилицю та й пішов у хату. Кайдашиха тільки іуби зціпила. Того ж таки дня Карпа й Мотрю покликав їх кум у шинок полоскати повивач після похрестин. На Карповому дворі діти одв'язали коняку і почали їздити верхом по дворі. Коняка зірнула з гнуздечки, на радощах хвицнула задніми ногами та й скочила через тин у Лаврінів город. Поганенький тинок звився, як полотно, під кінськими копитами і поліг на городину. Коняка пішла пастись на Лаврінові буряки. Лаврінові діти прибігли в хату і дали знати бабі та батькові. Всі повибігали з хати, побрали дрючки та давай ганяться за конякою. Мелашка й Кайдашиха взяли її за гриву з двох боків, завели в хлів та й заперли. Карпові діти бачили все те з двору. Вони зараз побігли в шинок і розказали, що їх коняка в займанні у баби, зачинена в хліві. Карпо й Мотря вже трохи були напідпитку й побігли додому. — Як! Чи то можна! За свого паршивого кабана вони сміли взяти нашого коня? — кричала дорогою Мотря. — Я їм покажу, що мій кінь не те, що їх півень, — говорив сердитий Карпо. Карпо з Мотрею прибігли додому. Стара Кайдашиха вешталась коло хати без діла: вона ждала'Мотрі. В неї аж губи трусились до лайки, та не було з ким лаяться. Вона вгляділа Мотрю й затрусилась. — А нащо ви, мамо, зайняли нашу коняку? — гукнула Мотря до Кайдашихи. — Оце б тягла твою дурну коняку через тин. На те зайняла, щоб вона в наш город не скакала, — обізвалась Кайдашиха Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім'ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро. Мотря стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в одній сорочці і в вузькій запасці. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тільки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. В великій, як макітра, хустці на голові Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою. За 158


Мотрею стояв Карпо у вузькій сорочці з короткими та вузькими рукавами, в широких білих штанях з товстого полотна. Позад їх стояла купа Карпових дітей у вузьких штанцях, у сороченятах з короткими рукавами, в спідничках вище колін. По другий бік тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасці, в рясній білій, як сніг, сорочці, в здоровій хустці на голові. Сліпе око біліло ніби наскрізь, як вушко в голці, хоч туди нитку затягай. За бабою стояла Мелашка в білій сорочці, в червоній новій хустці, з зеленими та синіми квітками, в зеленій ситцевій рясній спідниці. Рядом з Мелашкою стояв Лаврін у широких рясних синіх з білими смугами штанях, у чоботях. Мелашка розцвіла і стала повніша на виду. Її очі, її тонкі брови блищали на сонці, а лице горіло рум'янцем од висків до самого підборіддя. Гаряче сонце лляло світ на двір, на людей, обливало їх од голови до ніг. Чорна здорова хустка чорніла на бабі Кайдашисі, неначе горщик, надітий на високий кілок. Мелашка сяяла, як кущ калини, посаджений серед двору. А сонячне марево заливало всіх, дрижало, переливалося між жіночими та дитячими головами, неначе якась золота вода крутилась поміж людьми, неначе якась основа з тонких золотих ниточок снувалась по двору кругом людей, кругом хат, навкруги садка. Собаки стояли коло хат і крутили хвостами, дивлячись на людей, їм здавалося, що їх от-от покличуть і нацькують ними когось. — Нащо ви одв'язали нашого коня та заперли в свій хлів? — крикнула Мотря. — Не святі ж прийшли з неба та одв'язали його! — Одчепись, сатано! Хто його одв'язував? То твої діти їздили по дворі та й упустили його, — крикнула Кайдашиха. — То, мамо, баба одв'язали коня та й пустили по дворі! — брехали Мотрині діти з-за угла. — Ні, не баба! То Василь одв'язав та їздив, доки не впустив коня, а кінь як задер задні ноги та плиг у наш город! — кричав Лаврінів хлопець. — Он глянь, суко, на тин! Це твій кінь звалив. Заплати три карбованці та оддай нашого кабана, тоді візьмеш свого коня. — Кричала баба Кайдашиха. — Як то? За свого невірного гнилого кабана та ви взяли нашого коня! — репетувала Мотря, піднявши лице вгору. — То ваш кінь гнилий та червивий, а не наш кабан, — кричала Мелашка з-за бабиних плечей. — Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала, — кричала Мотря до Мелашки. — Принеси лишень три карбованці, а ні, піду в волость тебе позивати, — обізвалась Мелашка. — Ще й вона піде в волость! Втри передніше віскривого носата тоді підеш у волость, — кричала Мотря. — Не лайся, бо я тобі в вічі плюну, — говорила баба Кайдашиха. 159


Молодиці підняли ґвалт на все село. їх лайка дзвеніла, як дзвони на дзвіниці, по всьому яру, доходила до діброви. Люди з кутка позбігались і дивились в ворота й через тин. Декотрі сусіди почали вмикуватися, хотіли їх мирити і вговорювали Мотрю. — Та це ж ті каторжні Балаші! Хіба ж ви їх не знаєте? — кричала Мотря до людей. — Та це ж ті іродові Довбиші! Хіба ж ви їх не знаєте? — репетувала баба Кайдашиха. — Це ж вона того вовчого заводу з чортячими хвостами. — Та годі вам лаятись! — гукнув з-за тину один чоловік. — Як же годі! Та це ж ті підтикані, задрипані Балаші! Хіба ж ви їх не знаєте? Це ж ті бієвські лобурі, що старців по ярмарках водять! кричала Мотря. — Он зав'язалась, як на Великдень, а батько ходить по селі з торбами. — Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! У тебе й до того розуму та хисту нема, — кричала Мелашка. — В тебе вже розуму, як у дірявому горшку: стільки, як у твоєї свекрухи! — кричала Мотря, взявшись за два кілки і висунувшись > Лаврінів двір. — Що я тобі винна, що ти мене потріпуєш? — крикнула Кайдашиха і кинулась до тину так швидко, що Мотря покинула кілки і оступилась од тину. — Оддайте мені коня! — крикнув Карпо після всього, — бо як ш оддасте, то я й сам візьму! — Ба не візьмеш! Оддай перше кабана та ще й доплати, — обізвався Лаврін. — А за віщо я буду тобі платить? Твої свині скакають у мій город а моя коняка вскочила в твій! Оддай коня, бо піду з дрючком одпирати хлів, — гукнув Карпо. — Ба не оддам! Про мене, йди в волость позивати, — кричав Лаврін Карпо стояв блідий, як смерть. В його голові трохи шуміла горілка Він вхопив дрючка, скочив через тин і кинувся до хліва. З хліва в дірку вище од дверей, виглядала смирна коняка з добрими очима. Всі в дво рі стояли та мовчки дивились на Карпа; всі боялись його зачіпати, бс знали, що він не спустить, як розлютується. Одна баба Кайдашиха к» нулась до хліва й заступила двері. Карпо вхопив матір за плечі, придушив з усієї сили до хліва і крикнув як несамовитий: — Нате, їжте мене, або я вас з'їм! Карпо затрусив матір'ю так, що легенький хлів увесь затрусився Баба заголосила, випручалась та навтьоки з двору. Карпо погнався зі нею з дрючком. Але стара була прудка і так покатала з двору, як малі дівчина. Важкий Карпо в здорових чоботях ніяк не міг догнать матері — По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око! — кричала з дворі Мотря. Лаврін з Мелашкою побіг слідком за Карпом оборонять матір. 160


Кайдашиха побігла з гори і добігла до ставка. Карпо наздогнав її. Вона вже чула над головою дрючка і з переляку вскочила у ставок, не піднявши подола. Карпо добіг до води та й спинивсь. — Не так шкода мені матері, як шкода чобіт! — гукнув він на бере« 31. — Ґвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує! Ой, утопить мене, — кричала баба, стоячи по коліна в воді. — Та не втопишся, бібо, бо навіть і серед ставка старій жабі по коліна, — сказав один чоловік, що напував воли. Карпо плюнув у воду, вернувся додому та й пішов у клуню спати. (...) Минула зима. Знов настало літо. Золоте літо несло за собою нелад між Кайдашенками. Той нелад знову почався за грушу. Як громада ділила між братами двір старого Кайдаша, до Карпової половини одійшла груша. Тин пройшов на аршин поза грушею. Та груша була Лаврінова. (...) Груша росла широко й високо і довго не родила. Сам Лаврін натякав Карпові не раз і не два, що в Карпів двір одійшла його груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було. На біду того літа груша вродила, та ще й дуже рясно. Груші були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Таких груш не було в цілому селі. Груш уродило так рясно, що гілля аж гнулось додолу. Лаврінові діти довідались, що та груша не дядькова. Хоч стоїть у дядьковому городі, а батькова. Стара бабуся їм докладно за все розказала й намовила їх полізти через тин та нарвать груш. Діти тільки того й ждали. Хлопці полізли на грушу та й давай трусить, а дівчата збирали в пазухи. Коли тут з хати вискочила тітка Мотря. — А нащо це ви рвете наші груші! — крикнула Мотря на небожів та небог. — Еге! це не ваші груші. Бабуся казали, що це груша батькова, а не дядькова, — говорили діти та все збирали груші. — Ось я вам дам груш! Зараз повикидайте мені груші з пазух, бо я нарву кропиви, та позадираю вам спіднички, та дам таких груш, що ви не потрапите, кудою втікати. Мотря кинулась до кропиви. Діти підняли ґвалт і кинулись на тин, як котенята. На їх крик вибігла з хати Мелашка. — А навіщо оце ти, Мотре, б'єш моїх дітей? — спитала в Мотрі Мелашка. — За те, щоб не крали моїх груш, — обізвалась з-за тину Мотря. — А хіба ж це твої груші? Це наша груша, хіба ж ти не знаєш, чи що? -•.говорила Мелашка — Ще що вигадай! На нашому городі та виросла ваша груша! Це, мабуть, свекрушище тобі наговорила на вербі груші, а на осиці кислиці, — говорила Мотря. 161


З хати вийшов Лаврін і почав оступаться за дітей. Він кричав до Мотрі, що то груша його, що про те знає все село, що його діти мають право рвати груші, коли схотять. Кайдашиха вискочила й собі з хати й вже лаяла Мотрю на всю пельку. — Ідіть, діти, та рвіть груші сміливо! Це ваша груша, — говорила до дітей Кайдашиха. — Нехай тільки влізуть у мій город вдруге, то я їм ломакою ноги поперебиваю! — кричала Мотря. А груші висіли, як горнята, та жовті, як віск! Лаврінові діти дали б їм гарту, хоч би вони зовсім були чужі, а тут бабуся й мамуся кажуть, що можна й треба рвать. Діти знов полізли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем і побила дітям спини. На Лавріновому дворі піднявся ґвалт. Через тин лаялись вже не жінки, а чоловіки. Лаврін доказував, що то груша його, бо він її прищепив, бо йому подарував батько, а Карпо доказував, що груша його, бо росте в його городі. — Коли вже на те пішло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене, йди позивай мене в волость, — говорив Лаврін. — Ба не дам і половини, бо груша росте на моїй землі. Мало чого там батько не говорив колись, — говорив Карпо. А діти все лазили в дядьків огород, а Мотря все частувала їх різкою. Брати мусили йти в волость. У волості присудили, щоб Карпо давав щороку половину груш Лаврінові або щоб одгородив до Лаврінового двору грушу з землею на два аршини та й продав Лаврінові ту землю навіки. — Авжеж! Так оце продам два аршини землі! — кричав Карпо. — Я й Лаврінових грошей не хочу і землі не дам. Про мене, нехай приймає собі грушу на свій двір, — говорив Карпо. — Але ж, чоловіче, груші не можна прийнять, — говорив у волості голова, — а рубати доброго дерева гріх. Давай щороку половину груш Лаврінові,-та й ідіть собі з Богом. Лаврін і Карпо вийшли з волості і нібито помирилися. Карпо пристав на те, щоб давати половину груш Лаврінові. Прийшли вони додому. Карпова жінка заспівала іншої. — За що їм давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми давали їм половину картоплі та буряків. Це все свекруха наговорює в волості. Мотря знов ганяла Лаврінових дітей з свого города ломакою, доки груші зовсім не обірвали то Мотрині, то Лаврінові діти. Минула зима, знов настало літо. Капосна груша, неначе на злість, ще більше розрослась і вшир і вгору, знов уродила і стояла рясна, як облита. Груш уродило мішків зо три, коли не більше. Груші були здорові і дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян, було не жарти. 162


Знов почалась така сама комедія. Ще груші не достояли, а Лаврінові діти кинулись на їх, як бджоли на мед. Мотря вибігла з коцюбою, побила дітей, ще й груші пооднімала. Мелашка розлютувалась за своїх дітей, як вовчиця, кинулась до Мотрі й трохи не здерла із неї очіпка. Карпо і Лаврін пішли до священика. Священик раяв їм зробити так само, як передніше раяли в волості. — Ти, Карпе, заплати Лаврінові одчіпного три карбованці, і нехай груша буде навіки твоя. Ти, Лавріне, пристаєш на те? — спитав священик. — Чи то можна пристати на те, — сказав Лаврін. — Я щороку продам груш за три карбованці, а то щоб я взяв три карбованці раз, та й годі. От нехай мені Карпо одріже на два аршини землі з грушею та й одгородить. От на це я пристану. — Авжеж! У мене й так огороду обмаль, ще й одріж йому на два аршини. Я на це не пристану, — сказав Карпо. — Про мене, Лавріне, бери грушу та пересади в свій город. — То діліться щороку грушами пополовині, — сказав священик. — Коли ж, батюшко, Лаврінові діти лазять у город, вибачайте, як свині, й толочать огородину, а стара мати ще й намовляють їх, — сказав Карпо. — Бо твоя жінка таки гадюка, вибачайте в цім слові, батюшко. Твою жінку тільки посадить в клітку та показувати за гроші, як звірюку, на ярмарках. Вона кривдила, батюшко, й нашу матір, вибила їй око, й моїх дітей так і лупить ломакою по чому влучить, — жалівся Лаврін. — То йдіть собі та, про мене, вдавіться тими грушами разом з своїми жінками, — сказав священик, пішов у кімнату та й зачинив двері. Карпо і Лаврін постояли й пішли додому та все лаялись. Лаврін кричав, що візьме сокиру та й зрубає грушу. Вони застали на дворі коло груші колотнечу: Мотря лупила коцюбою Лаврінових дітей, Мелашка з бабою одгризались од Мотрі і неначе гавкали через тин. Люди з кутка почали збігаться. Прибігли й баба Палажка Солов'їха, а за нею баба Параска Гришиха. — Ой Господи! Якби хто взяв Лаврінову хату та одіпхнув її, — сказала премудра баба Палажка, — геть-геть на гору або й за гору, а Карпову хату одсунув ген-ген за ставок, аж у діброву, то вони б помирились. — Навчай, навчай! Яка премудра! — не втерпіла баба Параска. — Подивись, лишень, на себе! Коли б твого чоловіка хто посунув за діброву, а твою дочку аж за Рось, а тебе аж у саме пекло, то, може б, і між вами був мир. Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім'ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша.

163


ПАНАС МИРНИЙ

(1849-1920) Справжнє ім'я — Панас Якович Рудченко. Народився в м. Миргороді в родині дрібного чиновника, помер у м. Полтаві Письменник. Найвідоміші твори: романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» п'єса «Лимерівна», повісті «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне», оповіданн! «Морозенко».

ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ? Роман з народного життя (Скорочено) ЧАСТИНА ПЕРША I. Польова царівна: зустріч Чіпки з Галею. II. Двужон: історія Вареника — Притики — Хруща — Хрущова. III. Дитячі літа: важке Чіпчине дитинство. IV. Жив-жив! Чіпка в наймах, потім вівчар з Грицьком у діда Уласа. V. Тайна — невтайна: Чіпка-вівчар, смерть баби Оришки, розкриття таємниці про батька.

VI. Дознався: знайомство з Галею. VII. Хазяїн: зростання Грицька як доброго господаря. ЧАСТИНА ДРУГА VIII. Січовик: історія села Піски .(перехід козаків у хлібороби; історій родини Мирона Ґудзя). IX. Піски в неволі: приїзд генерала Польського до Пісок; реєстрація селян; шинкарювання Лейби; смерть Мирона Ґудзя в 99-річному віці. X. Пани Польські: приїзд у Піски пані генеральші, вечірки, одруження'Л дочок; «кошаче царство» генеральші, доведення до смерті генеральші красивою й веселою дівкою Уляною; приїзд старшого панича — поручика Василя Семеновича, пізніше — молодшого панича Степана; розростання роду панів Польських. XI. Махамед Після смерті Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями — на кріпацькі хати порізнених 164


людей... Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці дома й на полі, — та втіха дітками, кого благословив Господь... Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно — те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями — на голодні годи. Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові у його праці. (...) Піднялись трохи хлопці, — треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. (...) Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він ціду ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити у поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що — уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахати! Таку невпокійну натуру викохав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі сталося... Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове... Як у гніздечку, так у Максимовім сердечку, виплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою, — кидала од одного до другого, пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам задумається... Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлоп'ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити... З ким же його?.. Де його?! Пішла ходором думка за думкою... (...) Душа його прохала волі; молоді сили — простору. Сумно було Максимові серед широкого, пустого степу, серед поораної ріллі; тісно у тихій батьківській хаті; тяжко між мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти... І хлопець видумував шкодливі ігри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив'язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його маніжив за це; оже нічим не зміг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб'є його батько, а через годину вже Максим на улиці з хлопцями навкулачки б'ється або братів за чуби таскає, або запряже їх у ґринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю... Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, — він усіх побивав, над усім верховодив... А насміятися над ким, украсти, одняти що — йому дай! Генеральша ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе пообносить, усе викраде, не дивлячись ні на собак, ні на сторожів. (...) 165


Як же дійшов до літ та убрався у силу, — біда з ним, та й годі! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун... Хороший з лиця — повновидий, рум'янець на всю щоку, з чорними веселими очима, з чорним лискучим усом, — він був перший красень на селі... Вся молодіж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, — усі йому корилися... (...) Кому насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! (...) Не одна й не дві матірки плакало на Махамеда, як його прозвали старі баби. Не один парубок або й чоловік, покуштувавши на кулачках Махамедового «безміна», похиріє-похиріє та через півроку і на той світ переступить... А горілку пити, гуляти — Махамед усім п'янюгам привід дає! Позаливають очі та шкоду, капості людям роблять... Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова — нічого не подіють з таким гульвісою, шибеником... — Дай одружу! — дума Іван і радиться з Мотрею. Знайшли й молоду, умовили якось Максима, пішов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя. (...) Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері. — Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! — кричить батько. — Ти нас, сину, на старість у славу ввів... нашого недовгого віку не жалуєш, — плаче мати. А Максим — як ногу вломив: з хати та на улицю, а там — у шинок до жида. Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне... (...) На капості чоловік здався, та й годі! * •

(...) Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрі: «Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово, ні просьби, ні лайка — ніщо не помагає... Немає сили мені з ним битись... Хай же йде в москалі! Нехай його у службі попомуштрують, — може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..» Мотря у сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров... Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не посміла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе! А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи. (...) 166


Не стало Максима — затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди в Пісках. Не стало ватажка — товариство немов розкотилось по світу. (...) Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто другий нагадує. — У мене немає третього сина — і не було ніколи! — казав він. Та вже після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе! Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за здоров'я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед Пречистою на коліна й молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум. Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули. Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима. А він — хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав... Де він? Як він? Ніхто нічого не знав, не чув... А тут пішли в Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотря переставилась... Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля — москалеві, коли одкликнеться... Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті — доглядати москалевої худоби. І стала та худоба кісткою в горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. (...) Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з їх грошенята, вимотували. Дійшло до того, що як Василь збіднів, так і Онисько знищів, а тільки й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь над москалями. Тоді брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а Онисько жив безпечно в москалевій хаті й володів його землею. XII. У москалях Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою... Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала... «Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!» — думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, 167


і мертвим сном спали. І виплітали його думки в темній темряві страш- | ну картину січі... Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; | огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гурка- | ють гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні... Та- З тарва мчиться, як скажена... «Ага? Вражі татарюги!» — кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком... Шабля заблищала — голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом — голова луснула, як стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях сперло... «Господи! Коли б швидше!..» І На ранок уставши, знову їх гнали. (...) | Поминувши свої степи з невеличкими хуторами, що, як квітнички, І весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими ] хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли | вони в лісний край. (...) ] — Оце й Московщина починається, — сказав хтось. (...) і Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся... З-під ] тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок... Очі напрями- | лись на його. — Що то? Кузні? — пита Максим. — Село, — одказав йому старший москаль, що вів їх. — То це кузні у царині? — Не, то — избы. — Що то за ізби? — Хаты, по-твоему, хахол! Максим зареготався. (...) Увійшли в село, або краще — в одну довжелезну вулицю, котра й і була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на улицю виглядали без вікон хати — 1 чорні, як комори, закурені димом... Де-де забовваніли й люди — у личаках, у довгополих балахонах, з бородами. (...) ; От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Таргани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті — не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь емер- і дючим. (...) Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами... Дим з печі валив прямо на хату, — бо хата без димаря, — давив у горлі, різав очі... Максим не поліз на «палаті»; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не приля-} гав: з хати ходив надвір, знадвору — в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті). (...) Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Під-; нялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку умивався,* натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. } На «плацу» розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли і що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили; учили, щоб 168


бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день... «І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. Для чого?..» — думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи. (...) Минають місяці, рік... Одно та й одної «А бий тебе сила Божа! — думає Максим. — Хоч би вже повели куди-інде... або ворог де вирискався!.. А то — муштра та й муштра! (...) От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити... Москалі підхвалювали його за те, що «чисто» п'є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею... (...) Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути — все те йшло на гурт, на товариські пропої... Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. (...) Привик Максим до такого життя. «Ні, — думав він, — московщина далеко краща, ніж рідна сторона!» (...) Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча їжа. (...) — За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапамтоваришам, — одно скверно: їсти нічого! — Підожди! — одказують. — Діждемо неділі — будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд! — Куди на прокормлєніє? — пита Максим. — Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек... даст свои заплаты солдатские дыры заплатати! (...) — Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь?.. — Слушаем, ваше б-родие! (...) Уже до півночі добиралося, як вони входили у село та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п'яними голосами тоненько бородачі виводили «Лучинушку». Заробітчани увійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали уряд на лаві. — Да што, братцы, на ево сматреть? — крикнув Євпраксєєв до п'яниць. — Тащи, кали так, целое ведро! — та й кинувся за перегородку до бочки. — Толька тронь — убью! — закричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П'яниці підскочили, вихопили з рук обрубок. (...) Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся... — А что, теперь дашь по касушке? — питає знову москаль. 169


— Бери... пусть те удавит! — крізь сльози промовив шинкар і пішов собі у другу хату. П'яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом. — Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспешать... Пращайте, честная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! — промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати. За ними деякі з п'яниць. Одного москалі завербували з собою — і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми. На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули у цьому. Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися у город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли. Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, грабунком, а не чесним заробітком; отже, при такому товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому — шкода... Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він виказував свою силу і свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він. Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером. ХІП. Максим — старшим: отримання Максимом звання фельдфебеля, одруження з Явдохою; отримання «чистої» і повернення в Піски. ЧАСТИНА ТРЕТЯ XIV. Нема землі (...) Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля і лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, — на тік до його вскочило лихо... Стоїть він на току з ціпом, — аж приходить десятник з волості. (...) Коли так — тижнів, може, через два після того, як кликали Чіпку у волость, — знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость та 170


вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам мерщій почимчикував. Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати «добридень», як писар до його з бумагою: — Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати Луценковому небожеві... . Чіпка — сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар? — Як же це? — питає в писаря. — Адже тоді громада присудила нам землю... — Присудить — присудила, — каже писар, — та, бач, парубче, є й над громадою старші. Громада присудила, а суд — одсудив! — То це так і оддать землю??! — Авжеж! — Та ні, не буде цього! (...) Він сам себе, землі під собою не чує... Міряє він хату — то вздовж, то впоперек, б'є об поли руками, ніби сам собі приговорює: — Та ні, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю... знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писареві блудяга... і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш... Я сам своє знаю... допитаюсь свого... Хоч от — по сю (черкнув по горлянці рукою), а землі не дам!.. Порівнявшись з матір'ю, став, узявся в боки, глянув на неї... — Виймайте гроші, які є! — гукнув зопалу. — Які гроші? — здивувалася Мотря. — Які є, всі виймайте... у город піду — позиватись. — Де ж у нас гроші? Хіба ті п'ять рублів, що за овечат вторгувала... Там у скрині, в сувої заховані... Візьми, коли треба. (...) * • *

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до Гетьманського. (...) Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум'я пашить з рота; а в голові — одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка... Радіє Чіпка від однієї згадки... Аж ось повіяло холодний вітром з другого боку... Нема землі!., проходився дурно... марно втратився... Мати плаче, — це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись... А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн... іде поруч з Галею... Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася... А лихий ворог позавидував йому — одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ... Що ж тепер йому зосталося?.. (...) 171


І встає перед ним людська неправда... Бачить він: вона, як павутина, заснувала цілий світ, — ніхто не виплутається з її тонких тенет... (...) «Господи, Боже! Де ж твоя правда?.. — шепче Чіпка. — Де її шукати?..» Аж ось, здається йому, павутина і його основує, — от-от — і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік... Сон — як відьми вкрали!.. (...) XV. З легкої руки Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. (...) Секретар Чижик (...) увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом і підступив до людей. (...) Дійшов і до Чіпки: — Ти чого? — З прошенієм. — Об чім? Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи з червоними розводами чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє... — Нічого не буде! — віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку. — Як? — здивувався той. — Так... документів нема! — Та нам же громада цю землю одсудила... — То що, що громада?.. — А в його хіба є? — запитав Чіпка про свого супротивника. Секретар глянув, як п'ятака дав, і знов шморгнув носом. — Підожди, — сказав він Чіпці, ідучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три... (...) Коли це — виходить сторож: — Іди до секретаря! — сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків. (...) Секретар неймовірно глянув на Чіпку. —Знаєш що?.. — почав він і запнувся. — Як п'ятдесят рублів, то й діло можна поправити... — Х-хе!.. — хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись. — Чого ти хекаєш? Чіпка мовчав. — А де ж та правда, коли так?! — уголос подумав він. Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: «Ой, який же ти молодий та зелений!» Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого і в одну мить перебіг на діло. Знову мовчанка. 172


— Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе... — Рука б мені одсохла от по сю!.. — скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши. — Ов-ваМ — гукнув секретар услід йому. — Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опіксяі — докінчив він, йдучи за Чіпкою. (...) Випили ще, ще... Очі в Чіпки налилися кров'ю, у чоловічках засвітили огні... Коло серця — немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце... Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову — заснув... (...) Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся... У голові — дурман, у грудях — згага... (...) Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце... Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата — втрата всього наймилішого, найлюбішого — пекла його серце... Він ішов, ледве здіймаючи ноги... Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його обдало холодом, потім обсипало жаром... Порівнявшись з хутором, він спинився... «Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, і вона зна... Карай же вас смерть нагла, прокляті...» Він придав ходи в ноги. Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло... Уже смеркло, як дійшов він до Пісок... З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося у невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хата зсередини... Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться... «Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!..» І повернув до шинку. * *

Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи, — п'яний-п'яний, п'яніший землі... Як глянула Мотря на його, то й перелякалася... — Що це, сину?! На яких це радощах?.. Чіпка сів на лаві, схилив голову... — Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те... — Свитка?., шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли... у-у... у... — завив на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима. Материне серце мов хто в жмені здавив... Давай вона його умовляти: — Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з Світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без 173


землі кільки літ, та хліб їли... й тепер не сидітимемо без ЙОГО.. Ти ТІ ді малий був, — сама пучками та ручками заробляла, — та не помер/ з голоду... А тепер — не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допомі жу... Що ж робити? На все його святая воля! — Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого — ані-ні!.. Що тепер я Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! І добро, і дуй пропала... бо немає правди на світі... немає між людьми... Тепер м< щастя — ось-ось було, та... уплило!.. — Чіпка розвів руками — і зад мався... — А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, люд їди; вони мене ще змалечку ненавиділи — з іграшок прогонили, йіш повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортеня щі тали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба учила меі людей прощати, а дід — любити... Дурні! дурні! не стоять вони слої доброго... їх мучити... му... морр... Та — пуць! на землю... Так і захарчав... Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, укрила нею Чіпку, п рехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та с< уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давні лихі роки; приг дала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чолої ка-москаля... Де він? Що а ним сталося?.. Може, розпився, розвол чився, та так де-небудь під шинком Богу й душу віддав... Глянула і сина, що, як той сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептал «Господи! сохрани його й заступи!» Прокинувся Чіпка — вже геть підбилося сонце. Голова крутитьс коло серця пече, мов гадина смокче кров з його... Походив він, пох див по хаті, не глянув навіть матері в вічі, вийшов, ніби до худоби, й потяг — не в загороду, а прямісінько до Гальки... На третій день знову на ослоні в шинку. На четвертий — там його сонце праведі стрітило, там і ніч темна привітала... XVI. Товариство: знайомство й дружба Чіпки з Матнею, Лушнею й П цюком; пияцтво; Мотря в приймах у сусідки; «пропивання» нажитого Чіпке (крім снопів пшениці). XVII. Сповідь і покута: сповідь Чіпки в Грицька Чупруненка дарування снопів Грицькові; докори Матні, Лушні й Пацюка.

й Хрис

XVIII. Перший ступінь: розробка Матнею, Лушнею й Пацюком пла пограбування хліба в пана; угода з Гершком щодо продажу вкраденого. XIX. Слизька дорога: убивство Чіпкою сторожа; Чіпка зі своїм товар ством у чорній; хвилювання Христі за Чіпку; Чіпка і його товариші на волі.

174


XX. На волі (...) Ще тільки об'явили волю, — піщани зашуміли, як окріп у горшку. — Шабаш, братця! воля! воля! — загукали кріпаки, кидаючи роботу та йдучи у шинок — волю женити. — Ні, то ще брехня! — дратували їх козаки, — ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля. Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків, лаяли панів, лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога... за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити. Пани дивилися на ту роботу, — та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали... А кріпаки собі тихенько один у одного питали: «Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?» Ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана у Красногорку. Прийшли; стали в дворі коло ґанку — повнісінький двір, нігде голки просунути. (...) Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, — так він прожогом скочив з ліжка. (...) Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, — та думав своєю сміливістю зразу її осадити. — Що вам треба, піщани? — сказав він, хоч грізно, але здержуючись. Піщани поздіймали шапки; кланяються. — До вас, пане... — Чого? — За грішми, пане... — За якими грішми? — скрикнув пан і глянув гостро на громаду. — Що два роки служили, пане... — Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити... Мовчать передні, кланяються. — Як повинні? — обізвався хтось зсередини. — За плату ж, то й служили... — За яку плату?.. Закон велів! — Закон? — знову викрикує зсередини, — то ви самі настановили такий закон!.. — Хто там озивається? — питає пан. — Ану, виходь сюди, та побалакаємо... — А чорта! давай гроші! — Хто озивається, сякі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. Хто сміє бунтувати? — та й підскакує до передніх. — Ми не бунтуємо, пане, — кажуть, кланяючись, передні, — ми тільки прийшли просити плати... 175


1 і

— Якої плати? За що плати? Я вам дам!.. — уже навсправжки лаявся пан... — Не цвікай!.. годі... не боїмося!.. — знову зсередини. (...) Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж • до самого вечора... Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому... ї Коли це на ранок — летить у Піски сам справник, летить стряпчий,1 < летить становий. Сказано — ціле «временне отділеніє». Приїхав і посередник. А незабаром, слідом за ними, вступила москалів сила... ,! Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто —' ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул... Мое-1 калі зайшли з боків — і кругом, як кільцем, обложили громаду. (...) !« Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Підняв- і ся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями... Люди, зачувши таку колотнечу, біжать, як на пожежу дивитись. Чоловіки — аж до самих москалів; жінки на тини поспиналися — з огородів... Дід Улас, старий, не видержав натовпу — упав... Москалі і підняли... Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа... Біга поміж і козаками, мотається на всі боки: — Братця! — кричить. — Не даймо глумитися над нами! Не даймо і знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Зби-; райте громаду докупи! Не даймо, братця!... А ті, як побачили, що непереливки, та — тільки видно — через село... Чіпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає до своїх. Побачив Грицька • — Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллється... Діда Уласа ледве живого підняли на вітер... Не даймо!.. Грицько не одказав на це ні слова, — та мерщій від Чіпки, та в чужий \ огород, та й присів за лісою. Кинувся Чіпка до кріпаків... Тут його) й схопили. — Я — вільний! — кричить Чіпка. — Я — козак! — А коли вільний та козак, то не бунтуй людей! — зіпонув справник. — Ложіть його! І Довго борсався Чіпка... Ще довше його били... Ні крикнув, ні застогнав! Устав — наче з хреста знятий. Очі червоні, налилися кров'ю,' горіли, як у звіра; на виду — блідий-блідий, мов після тяжкої хвороби... Повів він страшними очима по всій іромаді, глянув хижо на панство, на москалів — і підтюпцем побіг додому... Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала... «Прокляті! каторжні! ні суда на вас, ні права немає!..» — кричав він, качаючись по полу. Тіло боліло, як попечене... Він стискував зуби. «А вони?.. вони?! Слова доброго... смітнини послідньої не стоять!.. Прокляті душі!., на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!..» Від болю він кусав собі ніггі, пучки... (...) 176


А це — як скоче та так без шапки прямо у шинок. Полилася горілка, як вода. (...) Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплівся додому. — Важно парять бісових маштаківі — було його перше слово до Христі. — Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сюди, немов з могили, — відказала Христя. — Так їм і треба, злодіям! — Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?.. — Життя через них, проклятих, немає! — аж скрикнув Грицько. — Нічого у хазяйстві не вдержиш за ними... Так і держи все під запором, а то — як раз та два рознесуть!.. (...) Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла. — Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе узяти в неволю?.. (...) — Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм неволя?! За те ж їх і попарили сьогодні... От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялись за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься... «Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо... Ходімо — не даймо!..» Цур тобі та пек! — думаю, — та від його... Ускочив в Остапійчин огород, захилився за тин та й дивлюся... А він ганя по вигону та скликає на оборону. Як же піймали його, як задали... буде пам'ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений... Христя тільки зітхнула і нічого не сказала. XXI. Сон у руку:

сон Чіпки про вбивство сторожа; докори сумління

Чіпки.

XXII. Наука не йде до бука: повернення Мотрі додому; щоденна праця Чіпки по господарству; дружба Чіпки з Грицьком; чутки в Пісках про крадіжки. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА XXIII. Невзначай свої: нічні збіговиська злодіїв (і Чіпки з його товариством) у Максима Ґудзя.

XXIV. Розбишацька дочка: розмова Чіпки з Галею, з якої він дізнається про те, що Максим Ґудзь віддає Галю за москаля Сидора. * XXV. Козак — не без щастя, дівка — не без долі: Чіпка вмовляє Сидора за гроші відмовитися від Галі, виставляє всій роті могорич і домовляється з Грицьком про сватання Галі. XXVI. На своїм добрі: сватання Галі, оглядини в Чіпки; вінчання й бучне весілля; переїзд Галі до Чіпки; радісне життя молодих; дружба Чіпчиної й Грицькової родин; зведення Чіпкою нового будинку; новий промисел Чіпки (перепродування полотна). 177


XXVII. Новий вік: нове пореформене життя; історія життя Шавкуна, який прибрав до рук цілий повіт (після смерті пана Василя Семеновича Польського); Чіпка в повазі у піщан як господар; вибори Чіпки в земство. XXVIII. Старе — та поновлене Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розкалене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспівали вхопити. Під такий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут — кидай свою роботу, їдь у гласні! Пани поз'їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли у три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство. Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови. (...) — А ви, капустяні голови! — (...) повернувся становий до козачих гласних. — Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. — визвірився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так і несло горілкою. — Кис би собі у Хайки в шинку... Ні, у гласні преться!.. Або ти, Ступо? Жінчиної тіні боїться, до ладу не вміє слова вимовить, а теж — і собі між люди... у гласні!! Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши у землю очі, вони й не глянули на станового. Він кинув їх та до кріпаків: — А ви, недобитки?.. Ще й вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер — думаєте, що й ви пани?! Стара виразка, розкорписана нечистими руками, защеміла у Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гострий погляд, — то окидав він ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землі прибиті. (...) Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор. (...) — Це напасть, та й годі! — каже якийсь писар. — Швидко нашому братові за ними нігде буде місця знайти... — А нашому братові, — увернув грізно Чіпка, — треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати... Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали у горниці. (...) Коли вже вибирали панів на різні посади в земстві, предводитель всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних — селян. (...) — Ось хіба Варениченко... — якось несміливо, крізь зуби, процідш старшина з Пісок. (...) 178


— Вы желаете? — спитав його предводитель. — Та коли людська ласка та панська воля, — одказав Чіпка, підводячись, — то й про мене... Голос його тремтів; лице горіло; очі світили радістю. Пустили на голоси: вибрали Чіпку. (...) Вибори скінчились. Селяни пороз'їздились по домівках. Пани забенкетували у городі. Вернувся Чіпка додому. Галя побачила у вікно, вискочила з хати. — А що? — Усе гаразд! — скрикнув радо Чіпка. — Тепер я, Галю, не тільки гласний, а ще й член в управі... — Невже? — разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя. — Далебі... вибрали! — хвалиться він. — Кого вибрали? Куди? — почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно. — Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка. — І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? — каже вона журливо. — Ще, не дай Боже, підведуть як... Самі ж поховаються, а тобі — буде... — Не бійтесь, мамо: не подамся! — заспокоює її Чіпка. — Ще встрянеш куди... — своє таки Мотря. — Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, — одказує без гніву Чіпка — На те їх воля... А може, я, мамо, людям у пригоді стану... добро яке зроблю... — І вже, сину! Ти — один, а їх скільки... — Один, та добрий, — оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись, пішли обоє в хату. Радів Чіпка, потай од матері, удвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служити — збирався добро робити: грів у серці сам собі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію — давнє забути і слід його загладити... А вийшло так, що — де знайшов шану, там загубив спокій і... долю! Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній голодранець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство, вискочив у люди, між пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося — та не сталося! Пани — оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалітися, який тепер вік настав, що свій брат дворянин братається з «хамом» та ще підводить до того й других. (...) 179


Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти... (...) Горе, кажуть, об горе чіпляється. Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав. — Чим? — пита Чіпка. — Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли — ледве дише. — Гм... А що у вас чувати доброго? — Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго... Он; розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловіка з двадцять наїхало, — та сторожі одбили... Кажуть, така бійка була, Господи! Чіпку подрав мороз поза шкурою... «Так... так! — думає він. — Оце ж воно йому й ікнулося!..» (...) На другий день поїхав Чіпка до тестя. (...) У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. (...) Його мучений вид уразив Чіпчине серце — аж забігала мишка... Явдоха підступила до недужого. — Максиме! — обізвалась вона. — О-ох! — одказав Максим, важко зітхнувши. — Чіпка приїхав. — Тату! Здорові були, — привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка. — Ох-о-ох!.. — Чого се ви?.. Максим несамовито скрикнув — і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся... Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь, розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх... То був останній погляд — погляд наглої смерті... Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок. Як підняли платок, — Максима уже не було... Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим, скривленим ротом, витріщеними очима... Галя глянула — і скрикнула... «Умер!.. умер!.> — кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки. (...) Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аж перелякалася. — Чіпко! Що з тобою? Ти нездужаєш? — Ні, здоров... їсти хочу. Дали йому їсти. (...) — Ти мене зовсім забув... — одказала вона, схлипуючи. — Як забув? — За тим проклятим земством — ні поговориш ніколи, нічого... 180


— Та таки правда, що воно у мене отут сидить! — показав на серце. — Чом же ти його не кинеш, сину? — обізвалась журливо Мотря. — Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно... Який був, а який став!! Чіпка матері нічого не одказав. Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку — аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. «Скрізь неправда... скрізь!» — шептав він. — Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатися від неї, утекти від неї; плутаєшся у темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... Не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися... Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, — увесь би цей світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!..» Чуючи, як важко Чіпка зітхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замість утіхи, Чіпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала міцно до серця. Чіпка одмовляв їй нехотя. Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно. Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився... XXIX. Лихо не мовчить (...) Горілка, кажуть, усьому злому злодійка. А в Чіпки в хаті горілка тепер господиня. Рідко проходив той день, щоб п'яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало... (...) — Що це ти, сину, робиш? — з плачем докоряє Мотря, а серце у неї як не розірветься від горя. — Другі кривавим потом заробляють, а ти... Сину, сину! Бога побійся, коли людей не страшно! Згадай: у яких ми злиднях жили, у якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого... А тепер і достатки... — Не ваше діло! — шпарко переб'є її Чіпка, — лежіть там собі на печі, коли лежиться!.. Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла... Її рідна дитина, її єдина надія... «Краще б я тебе не родила або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!» Та й почне проклинати товариство, котре до такого підводить її сина. (...) Чіпка щодень робився все хижіший та хижіший. Як той звір, кидався він на кожного заможного чоловіка... Перше «карав» тільки пана та крамаря, а то вже став «одбирати своє» і в свого брата — заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить... (...) 181


XXX. Так оце та правда! (...) Галя почула, що п'яна зграя побралася. «Чи тож-то й Чіпка пішов, чи, може, в світлиці?» — подумала вона, взяла свічку і пішла у світлицю. У світлиці не було ні душечки. На столі стояла порожня пляшка з горілки та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом — видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришувано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся порожній боклаг — аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою... Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п'яна! Галя не могла довго побути у ній, так її давив дим, змішаний з горілкою. Вона грюкнула дверима і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати, — та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою, на руку схилила голову — і задумалась... Довго вона думала; потім покотилися з очей сльози — і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула На столі свічка догоріла й сама потухла... Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала — теж плакала. Так її уразили лихі речі «проклятих людей». А скільки то думок переплило у материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає у неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі — вона так мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитися Богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати... Так цілу ніч проплакала та продумала. Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі — ближче... ближче... коло самої хати... «їдуть! — подумала Мотря. — Хоч би ж хоч сюди не заходили», — прошептала. Коли чує — повернули у світлицю. Перегодя трохи рипнули двері — увійшов хтось у хату. — Хто там? — питає вона з печі. — Це я, — одказав Чіпка. І — чує вона — став над помийницею вмиватись... У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув. — Що то, сину? — Нічого... — Ой, сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то... — А Явдоху хто з світа звів? — питає гостро Чіпка. — Що ти кажеш? 182


— Хто, кажу, Явдоху струїв? — То це я, сину??! — Уже ж не я... — Спасибі... Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, бунтували стару кров: як обухом ударило в голову, задзвонило в вухах, потемніло у віччю... — Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! — прошептала, качаючись на печі та стогнучи. Незабаром повходили в хату й друзі. Засвітили світло. Мотря виглянула з-за комина — і затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі, трусилася, як в лихоманці... Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити — одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути — та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток... Упоравшись як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю. — О-ох!.. — здихнула Мотря. — Хоч би Галя коло мене... Ох, Господи!.. — застогнала вона, — дай мені дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мій сину... моє лихо... перед усім світом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чого хоч ніч така довга?., чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати... Господи... Боже наш! сохрани й заступи... Та злізла з печі, упала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали, не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно. — Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-йте!.. — кричало щось під вікном молодим дитячим голосом. Мотря кинулась до вікна. — Хто там?.. — питала вона з хати. — Це я... рятуйте... хто в Бога вірує... Одчиніть... пустіть! — аж плакало та просило. Мотря тихенько вийшла надвір — та трохи не омліла... Перед нею стояла літ десяти дівчинка, у одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса, розхристана, розпатлана — стояла й трусилася... — Що се?., що з тобою, дочко? чия ти?., де ти була?., звідки вирвалась?.. — тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку. — Ой, лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... — з плачем ледве вимовляла дівчинка. — Я з хутора... розбишаки були... усіх побили... порізали... постріляли... батька... й матір... діда... бабу... дядьків... дядину... маленького братіка... усіх... усіх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла... 183


— Як утекла? — Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ойї бабусю... горенько мені!.. — скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, — боялася, щоб та, бува, не втекла... — Цить... ци-ить, моя дитино! — зацитькувала Мотря. — Я знаю, хто ті розбишаки... Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить... а то як почує — не животіти тоді ні тобі, ні мені... Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря увела її у хату. — Ходім у волость... у волость ходімо! — шепче вона, а сама чує, що голова у неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! — Ходім, дочко... поки ще сплять... — Я змерзла, бабусю... холодно... — шепче дівчинка, тулячись до Мотрі. — На, хоч мої старі чоботи узуй... Он платок... юпка... швидше!.. Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку — і вийшли удвох тихо з хати. Червоне зарево ударило їм прямо у вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялась тії пожежі — то горіла їх хата... Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували... Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: усіх побрали, пов'язали. Піднявся крик, ґвалт. Від крику прокинулась Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро у землю дивився, як угляділа об'юшену кров'ю дівчинку: — Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своїм голосом — і несамовито залилась божевільним сміхом... Тіло в неї тряслося; очі помутилися — вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася... Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки — в одну мить обхопила усе село. Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху Богу молилися. — Чула? — як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько. Христя глянула на його та й пополотніла. — Що там? пожежа?.. — Чіпка людей порізав... усю Хоменкову сім'ю виполонив! — О-о-о... — якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті. 184


— Уже погнали у город... в тюрму, — каже Грицько. — А Галя? а мати? — ледве чутно спитала Христя. — Не знаю... здається, дома... Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати. Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула — була вже далеко. Перегодя трохи вернулася, як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася. — А що? — спитав Грицько. — Галя... — знову перехрестилася, — повісилась... — Отуди к лихій годині! — виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк. Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні — мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це та, не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися: — Чого це тато та мама сердиті? — питав стиха хлопчик. — Не знаю... — одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком. — Ци-ть! мовчи... битимуть!.. Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі... Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала у Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах арештантів. Кругом їх цілий звод москалів з ружжями. Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством. Як почули люди, то стали збігатись з усього села — старе й мале, мов на ярмарок. У той час Грицько вертався з поля з снопами — аж трьома возами. Він — за одним; Христя — за другим; а син — хрещеник Галин — сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту... та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам'ятався, підступив ближче. — Що це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько. У тому запитанні, у його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль — шкода пропащого брата... Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови — та й одвернувся. Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки. Незабаром старший москаль, що вів етан, скомандував в дорогу. Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння... Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання — 185


кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню... Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася... Брязь!., дзень!., брязь!., дзень!.. Валка рушила. — Хай тобі Бог помагає на все добре, — крикнув навздогін Чіпці Грицько. Чіпка озирнувся — і одгукнув з дороги: — Грицьку! поклонись матері... Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу... — Господи! — заливаючись сльозами, мовила Христя, — напути його на все добре! — та разом з Грицьком і повернули до возів. — Воно таки правда, що цей Чіпка непевний... — Такий і батько був... І вродився так, — прости, Господи! — балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, поки не перевели розмови на врожаї, на посіви та другі хазяйські турботи, а тоді вже й порозходились по домівках. * * *

Мотрю узяв Грицько догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла. Чіпчину хату опечатали, забили. (...) Через рік — веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хруш. (...) А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипана висока могила, а на ній стоїть височенний хрест — оглядає навкруги хутори, села, всі околиці... Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч. (...) Минав рік; минав другий... Стояла на край села сиротою пустка. (...) Аж ось — випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безцнок давній знакомий — жид Гершко, причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю — та й завів шинок. Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, — бенкетує тут п'яне море темної простоти... Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом...

186


ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (1845-1907) Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич. Народився в с. Арсенівці (нині с. Веселівка Кіровоградської області) у родині дворянина, помер у м. Берліні (Німеччина), похований поблизу рідного хутора Надія, що на Кіровоградщині. Драматург. Найвідоміші твори: комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», драми «Бурлака», «Безталанна», «Бондарівна», трагедія «Сава Чалий».

МАРТИН БОРУЛЯ Комедія в 5 діях (Скорочено) ДІЄВІ

ЛКГДЕ:

М а р т и н Б о р у л я — багатий шляхтич, чиншовик. П а л а ж к а — й о г о жінка. М а р и с я — їх дочка. С т е п а н — син їх, канцелярист земського суда. Г е р в а с і й Г у л я н и ц ь к и й — багатий шляхтич,чиншовик. М и к о л а — його син, парубок. Протасій Пеньонжка І т.* -» п У /чиншовики. Матвій Дульський } Н а ц і є в с ь к и й — регістратор з ратуші. Т Ормаенлдьаклоє Ів н а— й мповірений. и т а Борулині. Трохим І Гості.

ДІЯ ПЕРША Кімната в хаті Мартина Борулі. Двері прямо і другі з правого боку. Грубка з лежанкою. Дерев'яні стільці, канапка і стіл, покритий білою скатеркою. ЯВА І

За столом сидять Т р а н д а л є в , а з бокових дверей виходить Б о р у л я з бумагою в руках.

Б о р у л я . Нате, читайте! (Дає бумагу). Читайте відціля. Т р а н д а л є в (чита). По вислушаніївсехвишеізложенних обстоятельств і на основанії представленних документов, Дворянское депутатское собраніє определяет: Мартина, Генадієва сина, внука Матвея 187


Карлова, правнука Гервасія Протасьєва, Борулю з сином Степаном, согласно 61 ст. IX тома Свода законов о состояніях, ізданія 1857 года, сопрічісліть к дворянскому его роду, прізнанному в дворянском достоінствє, по опредєлєнію сего собранія, состоявшемуся 14 декабря : 1801 года, со внесєніем во 2-ю часть дворянской родословной кнігі і | дело сіє с копіямі, как настоящего опредєлєнія, так равно і опредєлєнія от 14 декабря 1801 года, представіть на утверждєніє в Правітєльствующій Сенат, по департаменту Герольдії. М а р т и н . О!.. Виходить, я — не бидло і син мій — не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обиду? Та скоріше у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую. Т р а н д а л є в . Так, виходить, візьмемо на апеляцію? М а р т и н (б'є кулаком по столу). На апеляцію! Безпремінно на апеляцію! Що то за суд такий, що признав обиду обоюдною?.. Я вас : питаю: яка тут обоюдна обида? Він каже на мене «бидло»!.. — а я мовчи? Він кричить на сина, на чиновника земського суда, «теля» — а я і мовчи? Мовчи, коли дворянина так лають? То що ж би я був тоді за ; дворянин? Ну, і я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обида? Т р а н д а л є в . Стривайте, не гарячіться! Будем апелювать. М а р т и н . Апелювать! Т р а н д а л є в . А з а вивод подамо встрєчний іск. М а р т и н. А коли треба, то й поперечний. Т р а н д а л є в . Поперечних не полатається. Ви заспокойтесь, уголовна палата одмінить рішеніє, ми виграємо діло. Когда я був ще фотографом, то для практики вів діло Горбенка з Щербиною, таке саме діло, як ваше, тілько там не словесная була між ними обида, а кулачная. Щербина, знаєте, схопив Горбенка за чуба і так ним мотнув кругом себе, що і сам не вдержався на ногах — упав! А магістрат признав, що драка була і обоюдна. В рішенії сказано було: хотя Щербина взяв Горбенка за волоса, обвьол его вокруг себя, прічом в руках остался значітельний пучок волос, імеющійся при деле как вещественное доказательство; но, прінімая во вніманіє, что прі етом дєйствії тяжестью тела Горбенка і сам Щербина бил повергнут на землю, то прізнать обіду обоюдною!.. Це було перве моє діло, я апелював, і уголовна палата одмінила.. І по вашому ділу одмінить — не журіться... Ітак, виходить, по ділу об обіді апеляція? М а р т и н . Апеляція! То так апеляцію напишіть, щоб у Красовського у носі закрутило, щоб йому свербіло!.. Я грошей не пожалію, аби мені Красовського у острог посадить. (...) Я В А II

Т р а н д а л є в (сам). Добре діло це повіреничество, єй-богу! Другощ такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався^ 188


то чим не був? Був і писарем в пітейній конторі, був обер-об'їждчиком, був прикащиком по економіях, держав биржу в городі, служив у маклера -- скрізь важко! І роботи до біса, і користі мало, а тілько схибив де — рощот, і бігай, шукай місця... Зробився я сам хазяїном: купив машину, одкрив фотографію... Хліб не важкий, і на первих порах копійчина гарна стала перепадать; коли ж і тут біда: усі патрети виходили без очей! Прийняв я у компанію лабаранта Плащинського, і як ми не билися — не виходять очі. Усе як слід, а очей нема... Плащинський і очі добре од руки навчився робити, а діло не пішло. Скасував я свою фотографію і взявся за повіреничество — пішло, як по маслу. От і тепер: діло Борулі веду проти Красовського, а діло Красовського — против Борулі. їздю на своїх конях по просителях: і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того-таки самого, що й діла послі буде рішать, і він мені напише, шо треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіреність, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба — так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а коли діло замисловате, — вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив, — плати! (...) ЯВА ІП

Мартин, а потім Степан.

М а р т и н . Діловий чоловік! Нема розумнішої служби, як гражданська! Здається, якби мене опреділив був покійний папінька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покійний і не думав про це — все дбав про хазяйство. Пасіка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий світ настав: треба чина, дворянства. А поки-то вилізеш в люде, станеш на дворянську ноіу, то багато клопоту! От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, Бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба — самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка. Щось Степан мені казав про одного чиновника... Треба з ним побалакать. Входе С т е п а н .

С т е п а н. Я вже зібрався, папінька, в дорогу. М а р т и н . От зараз коні запряжуть, та й з Богом! (У двері). Омелько! Запрягай коней, та натачанку підмазать не забудь! Я хотів з тобою ще побалакать про того... як його? От що був у нас з тобою на Масниці... А, дай Бог пам'ять... чиновник. На гітарі добре грає. С т е п а н . Націєвський. М а р т и н . Еге-ге! Націєвський! Ти, здається, казав, що йому Марися уподобалась? 189 І


С т е п а н . Він питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то певне,уподобалась. М а р т и н. А він же сам має який чин чи так ще — канцелярист? С т е п а н. Ні, він уже губернський секретар. М а р т и н. 0 , чин має немалий! С т е п а н . Давно веде ісходящу. М а р т и н . Ісходящу? А що то за штука — та ісходяща? С т е п а н . Така книга. Через його руки всі бумаги ісходять: він їх в розносні записує і печата пакети. Без нього ні одна бумага не вийде з ратуші. М а р т и н . Виходить,^важна птиця. С т е п а н . Скоро і вступающі йому поручать. М а р т и н . Вступающі?! С т е п а н . Тоді вже всі бумаги і в ратушу, і з ратуші будуть іти че рез його руки. М а р т и н . Яка ж це должность? С т е п а н . Регістратор. М а р т и н . Губернський секретар, ще й регістратор!.. Якраз для на шої Марисі жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб при їздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях і приїде, я його і звідці ля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним... так, знаєш, політично і коли тепер не приїде, то напиши мені, що скаже. Входе М а р и с я .

М а р и с я . Тату, Степане, ідіть: мати кличуть! М а р т и н . Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи таї по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-своєму... Ти цими словами, мов ба тогом, по уху мене хльоскаєш. М а р и с я . Ну, а як же? Я забуваю. М а р т и н . Он, як Степан каже: папінька, мамінька... С т е п а н . Або: папаша, мамаша. М а р т и н . Чула? — папаша, мамаша... треба так казать, як дворян ські діти кажуть. М а р и с я. Я так і не вимовлю. М а р т и н . Привчайся, ти на такій лінії. (До Степана). Ходім! (Об німа його за стан). Канцелярист! Пішли. Я В А IV

Марися,апотім Микола.

М а р и с я (одна). І що це з батьком сталось, все переіначують Папінька... Мамінька... Аж чудно! Папаша... Мамаша... ще чудніше Ха-ха-ха! Не можу я так балакать. Входе Ми кола.

190


А ти чого притисся? М и к о л а . Хіба не можна? М а р и с я. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряджаємо в город. А я люблю з тобою сидіть і розмовлять так, щоб нам ніхто не заважав і ніхто нас не бачив. М и ко л а. А мені вже обридло ждать і ховаться од людей. Сьогодня скажу своєму батькові, щоб побалакав з твоїм, а після провід і поженимся. Чи так, Марисю? М а р и с я . Авжеж так, чого ще ждать? М и к о л а . Поклич мені Степана, я хотів з ним побалакать. М а р и с я . Зараз. М и к о л а. А йому сказать? М а р и с я. З якої речі? М и к о л а. А щоб на весілля приїхав. М а р и с я . Поспіємо ще. (Іде). М и к о л а (оглядається). Марисю! М а р и с я . Чого? М и к о л а (підходе). Не будеш сердиться? — я тебе поцілую. М а р и с я. Ну, мерщій І М и к о л а цілує її раз, хоче ще, М а р и с я одводить його.

Годі! (На відході). А то ти до весілля націлуєшся, а послі обридну. (Пішла). ЯВА V Микола, а потім Степан.

М и к о л а (один). І ніколи більше разу не хоче, тілько оскому наб'є!.. Стривай же, я женюсь. Завтра батько побалакають з дядьком Мартином, а через два тижні Марися буде моя жінка! Жінка моя!.. Тілько подумать — та й гарно. А як оженюсь? О, Мариночко моя кохана, ти моє сонечко, і світиш мені, і грієш мене. Входе Степан.

Здрастуй, Степане! Чоломкаються.

Сьогодня вже й їдеш? І до нас не зайшов. Може, гордуєш? С т е п а н . Ти знаєш, не через то, щоб там що... а від того, що... той... якось часу не було — короткий отпуск. Непремєнний засідатель одпустив мене на малий строк з родителями повидаться... А тут бумаги про дворянство... то все з папінькою читали... А ти ж як поживаєш? М и к о л а . Нам що? Вдень наробишся, а ввечері разом з соловейком щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там, у городі? 191


С т е п а н . Чого нам скучно? У нас є біліярд, бульвар чудесний, панночок скілько хочеш; у неділю бульвар ними цвіте, мов маком всіяний... А то збереться компанія, та поїдемо на Сугаклей, варимо кашу, ловимо рибу, печеруємо раки, ілі запиваємо трьохпробною і співаємо крамбамбулі! М и к о л а . Що ж то: трьохпробная і крамбамбулі? С т е п а н . Ха-ха-ха! Трьохпробная — водка, а крамбамбулі — романс! І скучать немає часу: у нас щодня бумаг приносять з пошти по мішку... М и к о л а . Що ж ви з ними робите? С т е п а н . Записуємо у діжурну, а потім у вступающу, списуємо копії. М и к о л а . Навіщо ж то? С т е п а н . А я к і є бумаги! Ай-ай-ай! Особливо як заведеться пререканіє: кому діло треба зробить. Тут один другого бриє так... що аж пальці знать!.. Наш секретар пише: «Прошу не вдаваться в ізлішнюю, обременітельную, безполезную і для времені разорітельную переліску, ібо 215, 216 і 217 ст. XV тома 11 часті ізданія 1857 года научают, как следует сіє дело направить». А нам знову отвічають: «Єслі категоричеські вникнуть в указанниє статьї, то ониє к делу не относяться, ібо»... чудесно! М и к о л а. Ти їх, як молитви, знаєш... С т е п а н . Напам'ять заучую. Мені Антон Спиридонович совітують виучувать бумаги напам'ять. Він теж виучував, а тепер столоначальником по уголовній часті. М и к о л а . Ну, як собі хочеш, а я б скорій рови копав, ніж таку роботу робить. С т е п а н . Да, єто правда — важко... Умственная работа — висшего порядка предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як опреділили мене в казначейство. Дали мені, знаєш, якусь відомість: одні графки та цифри. Очі розбіглися: не знаю, котру поставив, котру ставить; проминув одну графку, всунув цифру — не туди, нагородив харківмакогоників і заморочився так, що замість пісочниці взяв чорнильницю і покропив відомость. Злякався, щоб не прив'язали до столу, та й утік... А потім опреділили мене у земський суд. Тут зовсім другі діла... Два годи писав присяжні листи та всякі копії, а тепер і сочиняемо... М и к о л а. До чого ж ти там дослужишся? С т е п а н . Столоначальником буду, а потім, може, й секретарем, чин дадуть, женюся на багатій... М и к о л а . Так. А мені скучно за тобою: умісті вчились у отця Ксенофонта, умісті й науку скінчили, та й розійшлися! Пам'ятаєш, як на гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев'ятого псалма? А ми повтікали додому й поховалися у бур'янах, а Марися нам їсти носила... Сміха! 192


ЯВА VI

Т і ж і Мартин. «

М а р т и н . Ну, сину, поснідаєш, та й з Богом в путь! Уже коні готові, щоб сьогодня за сонця в город поспів, бо завтра і на службу треба: це не то, що воза підмазувать або воли на пашу гнать — там діла поважній. (До Миколи). А ти, хлопче, все батькові воли пасеш? М и к о л а . Пасу. Не всім же, дядюшка Мартин, і в чиновники йти. М а р т и н . Правда, правда! Не всякий може діло розуміть... Кому — до волів, кому — до бумаг — така жеч... М и к о л а (подає Степанові руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобі дороги. С т е п а н . Спасибі. М и к о л а . Прощайте, дядюшка Мартин. М а р т и н . Іди здоров! Микола пішов.

Чого він до тебе в'язне — які ви товариші? Мало чого, що з одного села, що однолітки, та у кожного з вас інша дорога! Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія — Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми іншого коліна... Може, Бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового. Це не то що: «цоб, половий!..», «цабе, перістий!», а піт йому ллє, а пил припада на лице, і смуги по всій тварі, та дьогтем смердить від нього, як від мазниці. А у тебе — друга лінія! Одно те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, та от тобі й чин на той рік дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав мені секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз, глянь на себе і глянь на Миколу. То-таки мужик репаний, а ти — канцелярист!.. Такто!.. Ну, а як будеш колежеський регістратор, то тобі й мундир який полатається і кокарда? С т е п а н . Аякже! Воротник, вишитий по чорному бархату золотом, застібається в один борт на дев'ять пугвиць! М а р т и н . От бач! Де ж йому рівняться? Коли б, Господи, тілько утвердили у дворянстві мерщій. Ти кажеш, що Каєтан Іванович завіря, що коли вже депутатське собраніє признало, то й сенат признає? С т е п а н . Каєтан Іванович казав мені: поклонись батькові і скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремінно утвердять, бо діло в сенаті вже шостий місяць!.. М а р т и н . Треба йому четвертей п'ять вівса послать. Там, як побачиш Каєтана Івановича, нагадай йому про мендаль, він вже знає. Скажи, папінька просили за мендаль. Не забудь. С т е п а н . Добре, не забуду. М а р т и н . Іди ж снідай, а я дещо звелю Омелькові. Степан пішов.

193


Я В А VII

Мартин,апотім О м е л ь к о .

М а р т и н (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тілько дворянські порядки позаводить... Вирядю Степана і приймусь за дворянські порядки. (У двері). Омелько, Омелько!.. (До себе). Хоч і коштує багато, та зате ж порівняюся з Красовським. Входе О м е л ь к о .

Ти б надів чоботи. О м е л ь к о. На біса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре і в постолах. М а р т и н . Що ти тямиш, ґаво! Повезеш у город канцелярського — і в постолах! О м е л ь к о . Хіба я його буду везти? Коні повезуть. А я сяду на повозку, ноги в сіно засуну, то мені й байдуже. М а р т и н. Не базікай! Надінь, кажу тобі, чоботи! О м е л ь к о. Та що ж мене там — танцювать заставлятимуть, чи що? М а р т и н. Роби, що велять! Візьми радно велике квітчасте та гарненько закрий сіно, щоб панич у реп'яхи не вбрався. О м е л ь к о . Який панич?.. Хіба Красовського панич поїде з нами? М а р т и н . Сто чортів тобі в потилицю! Н^ш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським... Степан Мартинович — такий самий панич! О м е л ь к о . Степан?! Давно ж його призвели, хазяїн? М а р т и н . От як трісну тебе в пику твою репану, то ти не тілько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш. (...) Я В А VIII

Мартин, а потім С т е п а н і П а л а ж к а .

М а р т и н (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було «Мартин, дядьку Мартине», а тепер — пан!.. Нікого, призвичаяться! Входять С т е п а н і П а л а ж к а .

П а л а ж к а . Гляди ж мені сорочок, платків, щоб не порозкрадали. Там я тобі вирізала три пари нових онучок і все поскладала як слід. М а р т и н . Яка це в тебе шинеля? Я ж тобі казав: зроби таку, як у столоначальника. С т е п а н . Сукна нестало на дармовіса. М а р т и н . На ж тобі грошей і безпремінно зроби дармовіса (дає) та купи самуваря, чаю, сахарю і... кофію і пришлеш з Омельком. А там, що останеться, візьмеш собі: може, рукавички купиш... Дивись, як люди, так і ти. Та чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засідателя, — 194


одежа перве діло. Та ще не забудь про те, що я тобі казав: нехай приїздить хо4 і на наших конях — я його і назад одішлю. П а л а ж к а . Хто? М а р т и н . А, послі! Як приїде, тоді побачиш. Присядьмо ж на дорогу, так годиться. Я на неділю пришлю Каєтану Івановичу вівса і сіна, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль... Входе О м е л ь к о в чоботях і в дранім кобеняку.

О м е л ь к о. Та йдіть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга. М а р т и н . Ти б ще мішок драний надів на голову! Він там осоромить панича! Надінь мені добрий кобеняк! О м е л ь к о . Та ви ж за кобеняк нічого не казали, а тілько за чоботи! (Набік). От наказаніє Господнє з таким паном: звелів надіть чоботи, а чіпляється за кобеняка. (Пішов). (...) С т е п а н . Прощайте, папінька! Прощайте, мамінька!! М а р т и н . Кланяйся ж там Каєтану Івановичу, Свириду Петровичу... Виходять. Завіса

ДІЯ ДРУГА Кімната у Борулі. ЯВА І

За столом сидять М а р т и н , Ге р вас і й і Матвій.

Гер в а с і й. Так от яке діло, пане Мартине: ти знаєш, що я чоловік не бідний, Микола у мене один, то й він не буде бідувать; а в тебе одна дочка... Мій Микола і твоя Марися умісті виросли і полюбили одне одного, а ми з тобою давні приятелі... То як ти скажеш: чи не поженимо ми своїх дітей? Нехай давня наша приязнь закінчиться весіллям наших діток!.. М а т в і й . І я з охотою потанцюю на весіллі свого хрещеника! Ану, Мартине, рішайте, бо мені вже танцювать схотілось! М а р т и н . Так-то так, приятелю мій, я знаю, що ти не бідний, і, може, справді діти наші любляться, та не випада тепер віддать мені Марисю за, твого Миколу. Ге р в а с і й. Чого так?! М а р т и н . Дочка моя дворянка, а твій син... ні дворянин, ні чиновник... так не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії... Г е р в а с і й. Он що! Я тебе, Мартине, не пізнаю: поки ти не ганявся за дворянством, був чоловік, як і всі люде; тепер же десь тебе вкусила 195


шляхетська муха — і так дворянство у тебе засвербіло, що ти рівняєи себе з Красовським... М а р т и н . Що мені Красовський! Я сам уродзоний шляхтич! Кра совський був безштанько, і батько його так само сидів у Шадурськоп на чинші, як і ми; а що він женився на дочці Шадурського і через ті зробився державцем, то це ще не велика жеч! І мій Степан, Бог дасть дослужиться до чина та жениться на Тридурській, і ми зовсім тоді по рівняємося з Красовським! Ге р в а сій. Далеко ходить! Красовський — вчений, лікар, Красов ський — державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порів няться, бундючишся дутим дворянством, з добра-дива посваривсь з ним, — вір мені, що як будеш отак роздувать свій гонор, то Красов ський з'їсть тебе!.. М а р т и н . Подавиться, пане Гервасію, подавиться — я глевкий! М а т в і й . Глядіть, щоб він вас не підпік, ха-ха-ха! Гер в ас і й. Що ж ти тепер зробиш? От він не хоче, щоб ти сидії на його власності, і вибирайся! А сам не підеш — під руки виведуть за ноги витягнуть, викинуть за межу зо всім збіжжям! Що там рів няться! М а р т и н . Мене — викинуть? Мене — за ноги витягнуть з прапра дідівського ґрунту?! О-а!.. Та хто посміє? А стрічний іск, а апеляція Я його ще в острог посадю за обиду, я правду судом одшукаю, я йом; покажу, яке я бидло і яке теля мій син! Гер в а с і й. Ти осліп од дворянства! І поки ту правду знайдеш, ті все хазяйство профиськаєш і все-таки нічого не доб'єшся, і Красов ський тебе випре звідціля! (...) Я В А II

(...) Входе П а л а ж к а .

П а л а ж к а . Чого це Гервасій і Матвій заходили? М а р т и н . Гервасій свата нашу Марисю за свого Миколу. П а л а ж к а . От і слава Богу! Я рада, що такого зятя мати буд) поштивий, добрий і хазяйський син. М а р т и н . І хлоп. П а л а ж к а . Такий, як і ми. М а р т и н . Дурна! П а л а ж к а . Сам ти дурний! Чого лаєшся? Що ж ти маєш проти Миколи? М а р т и н . Сдіпа! П а л а ж к а . Тьфу! То тобі, мабуть, повилазило. М а р т и н . Глуха. П а л а ж к а . Отже, єй-богу, так і вчеплюся у чуприну, як будеї лаяться! 196


М а р т и н (набік). Чого доброго вчепиться! Це буде не по-дворянська (До Палажки). Не сердься, Палазю, а скажи мені — ти бачила ту бумагу, що Степан привіз? П а л а ж к а . Бачила. М а р т и н. І чула, що він читав у бумазі? П а л а ж к а . Чого ти причепився до мене? Не балакай навтямки; кажи товком: чи віддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене. М а р т и н . Діло шість місяців — в герольдії, не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві; а я дочку віддам за мужика!.. Що ж то я — з глузду з'їхав, чи як? П а л а ж к а . Здається мені, що з'їхав: не велиш ні мені, ні дочці робить, сам не робиш, понаймав наймитів, наймичок, хазяйство псується... М а р т и н . Палазю! Дворянин — одно, хлоп — друге!.. Може, ти цього не розумієш, то я тобі ясніше скажу: сметана — одно, а кисле молоко — друге! О! Розумієш? П а л а ж к а . Одно розумію, що ти стерявся розумом. (...) М а р т и н . Що ти з нею будеш балакать?.. Хіба тобі краще буде бачить свою дочку за репаним мужиком Миколою, ніж за губернським секретарем-регістратором? Краще? Кажи! П а л а ж к а. А де ж він, у біса, той... ростератор? М а р т и н . Регістратор. П а л а ж к а. Та не вимовлю. М а р т и н . Ото-то ж бо й є! Приїде, душко, приїде! Про нього ж я й казав Степанові на од'їзді, чула? П а л а ж к а . Та чом же ти мені не сказав? А то: і сліпа, і глуха — тілько роздратував мене... Ну, а Марися?.. Ти ж її питав, — може, вона не схоче? М а р т и н . І питать не буду, нащо питать? Вона недурна, в ній — батькова кров, розбере, не бійсь, де — пан, а де — мужик! П а л а ж к а . Дай Боже! Хіба я їй ворог? М а р т и н . І я не ворог своїм дітям, хочу обох дітей пристроїть подворянськи!.. Тілько ти, Палазю-душко, зділай милость, не супереч мені, слухай мене. П а л а ж к а. Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш. М а р т и н . Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і... кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч? (...) Я В А III

Мартин, а потім Т р о х и м і О м е л ь к о .

М а р т и н (один). Довго ж нема Омелька! Певно, привезе жениха. Та вже пора б йому й приїхать давно. Треба буде попросить на вечір 197


Протасія: він гарно і багато уміє балакать... А важко і в дворянстві жить; розходу, розходу, — самим робить якось не приходиться,.. ВходеТрохим.

Т р о х и м . Пане! Наших дві пари волів і дві корови зайняв економ У двір. М а р т и н . Де ж вони паслись? Т р о х и м. Та в череді, з череди й зайняв! М а р т и н. Як він смів?! Т р о х и м . Так пан Красовський звелів. М а р т и н. О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Грабитель! За що ж? Т р о х и м . Каже, що на вас накинули чинш і поки не заплатите — не віддасть. М а р т и н. Не віддасть?.. Бери палицю і мені знайди доброго дрючка!.. Я їм покажу... Я... Ми їм покажемо! Т р о х и м . Ні, пане, я не піду. Він похваляється і вам на спині горба зробить. Каже; Боруля добивається бумажного горба, а я йому на спині горба надрюкую. М а р т и н. Хто це казав? Т р о х и м . Економ. Мартин. О, хлоп поганий! Він, наймит Красовського, мені горба зробе? Мені?.. Та я... запрягай коней, поїду зараз в стан! Це грабіж, грабіж!.. Т р о х и м . Нема ж натачанки ще з города. М а р т и н . Біжи до Сидоровички позич. Трохим пішов.

Граблять!.. Граб... Граб... Це мені ще і на руку — нехай граблять!.. Разом за все отвіт даси! Ні, пане Красовський — Боруля ще потягається з тобою! Мабуть, почув, що діло в герольдії... апеляція... стрічний іск йому в печінку сіли... О, Пресвята Діво! Вмішайся в моє діло, поможи мені ворога свого доконать. Входе Т р о х и м .

Т р о х и м . Там прийшов Омелько. М а р т и н . Який Омелько? Т р о х и м. Та наш же Омелько. М а р т и н . Сам? Т р о х и м . Сам. М а р т и н (набік). Що ж це за знак: і забарився, і жениха не привіз?!! (До Трохима). Запрягай же свіжих у нашу натачанку та поїдемозо мною у стан, а Омелько нехай зараз іде в хату... Т р о х и м . Він боїться іти в хату. М а р т и н. Чи ти не здурів? Чого він боїться? 198


Т р ох и м. Та коней наших покрали в городі. М а р т и н . Як?.. О, Господи! Нова напасть... Тягни його сюди, за чуба тягни! (Біжить до дверей). Омелько! Ірод! Супостат! Іди в хату! (...) З міста повернувся Омелько без коней, чобіт і кобеняка. Від нього Мартин дізнався, що Степан з друзями пригостили Омелька чаркою і вночі було викрадено коней й Омелькові чоботи й кобеняка.

Трохим вийшов.

(Омелькові). Ти чого стоїш? Пішов — не печи моїх очей! О м е л ь к о. Та тут ще лист від панича. М а р т и н . Чого ж мовчиш? Давай мерщій, шелепа! О м е л ь к о (достає з шапки). Та не гримайте ж хоч за листа, бачите, зашив як далеко: боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: хоч шапку і вкраде, то лист буде цілий, чорта з два найде. Нате. М а р т и н (прочитает). Що його робить?.. Жених обіщав приїхать, як коней пошлю з натачанкою... Тут грабіж... там коней покрали!.. Памороки забило... (До Омелька). Іди, розумна голово, надівай постоли, поїдем зо мною у стан, а Трохим поїде в город зараз же, щоб завтра і натачанку привіз... Упряж де ти зоставив? О м е л ь к о . Злодії взяли, тілько черезсідельник зостався. М а р т и н . Щоб ти на ньому повісився! І упряж позич в Сидоровички. О м е л ь к о . А коней яких запрягать? М а р т и н . Не питай мене!.. І дорогою не балакай до мене, бо я тебе, каплоуха собако, чисто всього обпатраю! О м е л ь к о . Ну й сердитий... Що то пан... (Пішов). М а р т и н (один). І язик став, як кілок, і в роті пересохло!.. А синок... синок!.. Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там п'янствує... Входе О м е л ь к о .

Ти чого у вічі лізеш? Кортить, щоб поскуб? О м е л ь к о . Письмоводитель станового приїхав, питається, чи ви дома, та я не знав, що й сказать: боявся, щоб не лаяли... Що йому сказать? М а р т и н . Зви! Проси! Бачиш — дома, хіба тобі повилазило? Омелько вийшов, Мартин біжить до бокових дверей.

Палажко! Письмоводитель приїхав... 1-і! Я й забув, що її нема! Марисю! Пошли за матір'ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат; нехай дівчата печериць назбирають, у сметані насмажиш; та яєць звари уснятку і молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить... Та квас, квас щоб був, бо він раз у раз з похмілля... Певно, привіз утвержденіє в дворянстві. Отепер, пане Красовський, я тобі покажу, яке я бидло і яке теля мій син... (До дверей). А, Нефодій Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю! Завіса

199


ДІЯ ТРЕТЯ Декорація та ж. ЯВА І

М а р т и н . Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з імєнія Красовського, то наче п'ять котів вскочило у груди і разом почали дряпать там своїми гострими кігтями!.. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціля, — і я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!.. Нефодій Осипович за грабіж узяв заявленіє, каже, — це уголовне діло!.. Красовський хвалиться та похваляється!.. Хвалисьхвались!.. Коли б мені ще роздратувать його, щоб він розбій який зробив, — та на Сибір... Що Сибір? На каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю і дітям закажеш!.. Я не буду хвалиться, ні, атимчасом: і в острог, і в Сибір, і на каторгу тебе запру... О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би поїхав у город — до повіреного, там голова: губернею править! Ну, та день-два підожду... Гей, Омелько!.. Бог дасть, дочку пристрою, тоді заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту "їздить, у карти грать. (...) Мартин відсилає Омелька на шпиль, щоб той вчасно сповістив про приїзд жениха.

(...) Входить М а р и с я і несе клунок.

Куди це? Що це? М а р и с я . Треба прати сорочки тощо: багато набралося вже шмаття, М а р т и н . Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на річку підеш? Для чого ж то я двох робітниць найняв? М а р и с я . Вони на городі копають, а я ж що буду робить? М а р т и н (набік). Справді!.. І сам не знаю, що б вона робила, як> б їй роботу дворянську знайти... (До Марисі). Нічого не роби! М а р и с я . Та я ж так занудюсь без роботи, захворію. М а р т и н . Глупство! Наглядай, щоб другі робили, а сама надіні мені зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила Ну, на лиці вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продається... М а р и с я. Як собі хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидіть. М а р т и н. Не смій мені, кажу! (Набік). Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисі). Я тобі п'яльця достану, будеш вишивать ) п'яльцях. М а р и с я . Та я ж не вмію. 200


М а р т и н . Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад. (...) Я В А III Марися дізнається від Миколи, що Мартин не хоче віддавати її за нього, через те що не має дворянського титулу. ЯВА IV

М а р и с я , потім П а л а ж к а .

М а р и с я (одна). Так от яке зуспіло мене горе! Дворянина батькові в зяті схотілось. О, Боже мій! Та де ж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забуть? О, нікого-нікого! Краще — смерть, ніж заміж за другого!.. Входе П а л а ж к а .

Мати! Вони, певне, не знають нічого... Мамо! П а л а ж к а . Чого, дитино моя? М а р и с я . Що в нас робиться? Чом батько від Миколи старостів не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що він буде мене сватать, і ви самі тому раділи... П а л а ж к а . Ох, дитино моя! Не пристало тобі тепер іти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли — панами стали, а Микола не дворянин і через те нерівня тобі. М а р и с я . Нерівня?.. Боже мій! А хто ж нам рівня? Хіба хочете, щоб я дівкою посивіла? П а л а ж к а . Не журись, дочко, не посивієш — жених є... гарний... і чин має. М а р и с я . Є?! Хто? П а л а ж к а . Отой судєйський, що приїздив до нас з Стьопою на Масляній... ти йому уподобалась... Пам'ятаєш? Що грав на гітарі і співав... чин великий на ньому... ростиратор, либонь... М а р и с я . Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тілько раз бачила, не знаю його — і знать не хочу. П а л а ж к а . Ох, не завдавай же і мені жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю... та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого віддать, бо ми в дворяне вийшли. М а р и с я . Мамо! Жили ж ми перше без дворянства і всі були щасливі!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мій вік молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров — не губіть мене, віддайте заміж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном — це всяке знає! (...) 201


ЯВА V

М а р т и н , а за ним х л о п е ц ь вносить п'яльця; потім М а р и с я .

М а р т и н . Отут, хлопче, постав та йди собі. Хлопець ставить п'яльця на місце й виходить.

П'яльця! І нехитра штука, а зараз красу господі придали. Якось аж веселіше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обіщала показать, спасибі їй. От і благородна кума в пригоді стала! Кумів завше треба вибирать значних і благородних! А як, Бог дасть, Марися вийде заміж, то первого онука он як охрестю; кумом візьму полковника Лясковського, а за куму — генеральшу Яловську. Входе М а р и с я і пада йому в ноги.

Що це?! М ар и с я. Не іубіть мене, не топіть мене — я у вас одна! М а р т и н . Ото, Господи, як злякала, аж ноги затрусились. Встань! Чого тобі? М а р и с я. Не віддавайте мене заміж за того жениха, що приїде з города, я його не люблю, я за нього не хочу... М а р т и н . Як?! За благородного чоловіка не хочеш? За кого ж тебе тоді віддать? М а р и с я . Віддайте мене за Миколу. М а р т и н . Світ навиворіт. Панночці — мужика забажалось!.. Не смій мені про це й заїкаться! М а р и с я. Я люблю Миколу, і він мене любить, ми будемо щасливі... М а р т и н . Що то за слово таке — любить? Кажи мені, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство? М ар и с я. Я не вмію розказать... Я.. М а р т и н . Видумка! Витребеньки! Баб'ячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!.. (...) М а р и с я . Тату!.. М а р т и н . Який я тато? Що то за тато? М а р и с я . Папінька! М а р т и н. І слухать не хочу! Іди, роби, що велять. Марися пішла.

Не знає свого щастя, сказано: молоде — дурне... Ох, діти-діти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли... Якби-то знали... тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам... От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества... А чого мені це коштує?.. Колись подякує. Входе О м е л ь к о .

їдуть? 202


ЯВА VI

О м е л ь к о (задихався, не може говорить). ї-ї-ду-уть! М а р т и н . Чого' ти так засапався? Сопеш, як підпалений кінь. Далеко? О м е л ь к о . Ху-ху-ху!.. Утомився... М а р т и н. Ти ж конем їхав? О м е л ь к о. Де там! Упав, к бісовому батькові, з коня... М а р т и н . Я ж кажу, що так!.. Далеко? О м е л ь к о. Ні, зараз за могилою і впав! Тілько що виліз на Рака, а... М а р т и н. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко ідуть? О м е л ь к о. Та, мабуть, уже близько біля двору. М а р т и н . Ти ж бачив, хто їде? О м е л ь к о . А хто ж? Трохим їде — нашими кіньми і нашою натачанкою... М а р т и н . А в задку сидить хто-небудь? О м е л ь к о . В задку?.. Не примітив! М а р т и н . Чого ж ти біг, бодай ти луснув! (Іде до вікна). О м е л ь к о . Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!.. Чорт на тебе угодить... (Пішов). М а р т и н . Він... Жених!.. (До дверей). Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщій! А Господи, аж серце забилось! Прийнять треба на славу... (Відчиня середні двері). Входе Н а ц і є в с ь к и й з гітарою в руках, у шерстяній накидці. Мартин іде до дверей, розставивши руки.

Милості прошу, дорогий гостю! Націєвський кладе гітару на стілець. Обнімаються і цілуються. Завіса

ДІЯ ЧЕТВЕРТА Декорація та ж. ЯВА І

О м е л ь к о і Т р о х и м вносять стола.

О м е л ь к о. То це жених нашої Марисі, сьогодня й заручини? Т р о х и м . Еге. Дорогою він мене частував біля кожного шинку — гарний панич! О м е л ь к о . В і н ж е й мене частував тоді, як чоботи і кобеняк украли, бодай йому... Т р о х и м. І що вони там роблять, ті судейські — такого їх, як галок восени? 203


О м е л ь к о . Бумаги, каже, пишуть. Т р о х и м . Нащо ж ті бумаги? О м е л ь к о. На продаж. Продають. Т р о х и м. Та хто ж їх купує, кому вони потрібні, хіба на цигарки? О м е л ь к о . Виходить, є такі люде, що купують. От бачив повіреного, що приїздив? Коні — як змії, тарантас — блищить, фурман — наче коробейник Улас!.. Бачив? От же він бумаги продає. Його фурман дав мені на цигарку легкого тютюну і розказував, що, каже, його пан якісь бумаги пише і продає людям, що кому потрібно, — з того й хліб їсть, і будинок має у городі. От і наш пан, каже, купив якісь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довідався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, і він продав йому бумаги вже на нашого пана. Так і торіує! (...) Я В А II

Входить М а р т и н. (...) Омелько і Трохим виходять.

М а р т и н . Ще спить. Сказано—чиновний чоловік, не то, що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться і гасає по хазяйству!.. Нащо вже я: от, здається, зовсім вибився на дворянську лінію, а не можу уранці довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! «Дома пан?» — питають. «Та ще сплять!» О! І всі — на пальчиках... Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку. О м е л ь к о несе ночви і відро води.

Що це? О м е л ь к о. Та умиваться ж. М а р т и н. Ну і що тобі сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тілько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловіка... О м е л ь к о . Та я ж письмоводителеві над ночвами ціле відро води на голову вилив. М а р т и н . То — інша річ: чоловік сирий і на похмілля. О м е л ь к о . А цей хіба тверезий вчора ліг? М а р т и н. Не твоє діло! Іди візьми велику дерев'яну миску і води у полив'яний глечик. О м е л ь к о. І що б то відразу сказать, а то носись. (Пішов). М а р т и н (один). Треба десь такого служку достать, щоб при горницях був, бо Омелько старий для прислуги, нічого не тяме. О м е л ь к о вертається з глечиком і мискою.

Там постав, і якщо спить, то навідайся через яке врем'я. 204


Омелько пішов у другу хату. Входе П а л а ж к а .

Спить ще. А що, як там, душко, у тебе, чи все готово? П а л а ж к а . Поки люде посходяться, усе буде готово. (...) Входе М а р и с я . (...) Палажка пішла.

Ну, моя дитино, я вже скінчив з твоїм женихом. Сьогодня заручини, а на Тройцю й весілля. М ар и с я. Не любите ви мене... випихаєте з дому... (...) Я В А III

М а р и с я Содна). Ох, тату-тату! Якби ви знали, як мені тяжко слухать ваші речі! Наче тронулись, борони Боже. Що мені робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покірствую, а чого наговорю женихові, то нехай тілько слуха! Коли ж і після того не одчепиться, то піду вже на одчай: нехай хоч б'ють, хоч ріжуть — однаково! (...) Я В А IV

Входе Н а ц і є в с ь к и й , одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей вужчі, а біля руки ширші. Штани широкі, трубою, коло чобота зовсім вузенькі. Жилетка червона, двобортна, без маніжки, з мідними пугвицями, шия пов'язана чорним шовковим платком.

Н а ц і є в с ь к и й . З добрим утром, Марина Мартинівна, як спалось-спочивалось? М а р и с я . Лягли легко, встали ще легше; а ви як? Здається, і лягли важко, і встали тяжко... Н а ц і є в с ь к и й (набік). Зразу збрила! (До Марисі). О, яка ви гострая і строгая!.. (Бере гітару і побренькує). Нам з привички. Інший раз, як вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш, — одначе діла за нас ніхто не робе!.. А ви вишиваєте? М а р и с я. Ні, я не вмію, так сидю, батько звеліли вас піджидать за п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня... Н а ц і є в с ь к и й . А хіба ви не баришня? М а р и с я . Не знаю, як вам здається... Я проста дівчина, мужичка, нічого не вмію; я умію жать у полі, громадить, мазать, корів доїть, свиней годувать... Подивіться, які у мене руки. Н а ц і є в с ь к и й . І разпрекрасно! А як вийдете за мене заміж — ібо ми вже з папінькою вашим сіє діло покончили, не знаю, як ви, — тоді не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная... і руки побіліють... А по вечорам я буду вам грать на гітарі. Буде весело, у мене знайомих доволі... М а р и ся. Я за вас не хочу заміж, то татко мене силують, а я вас не люблю... Н а ц і є в с ь к и й . Як побрачимся, тоді полюбите!.. Любов — ета 205


злодійка приходить зря, сьогодня нет єйо, а завтра — вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Б'є акорд на гітарі і співа). (...) У нас многії баришні од меня тають, і ви розтаїте. М а р и с я . А я чого буду таять, я не сніг. Н а ц і є в с ь к и й . Ну, розтопитесь... М а р и с я . Борони боже! Хіба я смалець?.. Н а ц і є в с ь к и й . Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово, полюбите мене — ручаюсь. М а р и с я . О, ні! Ви мені противні... Н а ц і є в с ь к и й . Ето даже обідно, ібо я всегда нравілся женщинам... Почему же у вас такая злость протів меня? М а р и с я. Я вас не люблю і прямо вам кажу, а ви таки лізете у вічі, от через це ви мені противні. Н а ц і є в с ь к и й . Та нєт! Ето ви шуткуєте!.. Ето ви говоріте по той простой причині, что мало знаєте меня; а когда вийдете замуж, присмотрітесь і апробуєте — как пишеться в журналах — тогда другое скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцілуєм, как женіх і невеста. (Співає). Жажду я одного поцілуя!.. Позвольте! М а р и с я . Цього ніколи не буде! Мені легше випить оливи з мухами, ніж вас поцілувать! Душа моя до вас не лежить, і очі мої не стрінуться з вашими; а коли ви й після цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас заміж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, і не розлучить нас ніхто — хіба могила, а за вас я тоді вийду заміж, як у Спасівку соловейко заспіває! От вам уся моя правда. І нічого нам балакать, розміркуйте гарненько і більше до нас не приїздіть; а тепер — прощайте! (Хутко виходе). (...) ЯВА V Мартин з Палажкою не можуть дійти згоди у виборі кумів для майбутніх Марисиних дітей. Націєвський підслухав цю розмову. ЯВА VI

Входить Н а ц і є в с ь к и й з накидкою в руках,а потім О м е л ь к о .

Н а ц і є в с ь к и й (надіва накидку). Це так! Невеста з приплодом!.. Благодарю!.. Я ще тілько сватаю дівку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить будуть. Ні, шукайте собі дурнішого. (Бере гітару під полу). Давай Бог ноги від такого шлюбу. Піду наче у проходку і — поминай, як звали! (Хоче йти). Входе О м е л ь к о .

О м е л ь к о . Ану, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босі, тепер тепло... 206


Н а ц і є в с ь к и й (набік). От тобі й маєш! (До Омелька). З якої статі? Для якої надобності? О м е л ь к о . Та я достав трохи галанської сажі, то почистю, щоб блищали... Я вмент... я чистив і письмоводителеві, і... Н а ц і є в с ь к и й. А!.. Не нужно, брат. Скажи мені — чи тут є корчма? О м е л ь к о. А як же без шинку? Отут зараз за містком... Без шинку н е можна. Н а ц і є в с ь к и й . То я піду трохи пройдусь, а кстаті, у мене є діло до жида... (Пішов). О м е л ь к о (один). Похмелиться пішов... І не диво! У чоловіка голова тріщить після вчорашнього, по собі знаю. А наші завели сварку за кумів. Ну й чудні! На Тройцю ще тілько весілля, та, може, й дітей у Марисі не буде, а вони вже збираються хрестить онука!.. Старий хоче кумом полковника, а стара — копитана! І таке підняли, що страх! Стара вже двічі за качалку хапалась!.. Входять М а р т и н і П а л а ж к а . (...)

М а р т и н . Ати чого тут виснеш? О м е л ь к о . Та я достав галанської сажі, хотів паничеві чоботи почистить, а він пішов у корчму... М а р т и н . Чого? О м е л ь к о . Похмелиться. М а р т и н (Підступа до нього). А ти почім знаєш? Га? Хіба він тобі казав, що йде похмелиться? Звідкіля ти це узяв? О м е л ь к о . Та я так догадуюсь, а він казав — діло є до жида. М а р т и н . Н-ну! Не такий сьогодня день, а коли я тобі зубів не повибиваю за твої речі, то не я буду... Так і ляпнеш, що в голову влізе. У чиновників у кожного є діло до жида! Біжи поклич його зараз, скажи — гості збираються, будемо обідать. А Марисі не бачив? О м е л ь к о . У садку сидять. М а р т и н . Гукни й на неї, щоб ішла. Омелько пішов.

П а л а ж к а (у двері). Дівчата! Готуйте стіл! М а р т и н . Що ж це нема гостей? Входять д і в ч а т а і пораються коло столу.

П а л а ж к а . Кого ж ти кликав? М а р т и н . Дульського, Протасія, Сидоровича, Рачинського — з жінками, з дочками... набереться доволі. (...) Я В А VIII Мартин приймає гостей — Дульських, Протасія, Сидоровичів, Рачинських. Очікують Націєвського, його довго немає.

207


Входе О м е л ь к о .

О м е л ь к о . Оказія, пане... М а р т и н. А що? Де панич? О м е л ь к о . Подався у город. М а р т и н . Як? О м е л ь к о . Найняв Шулима, і той його повіз на своїй коняці у город. ' М а р т и н . Брешеш, іроде!! І О м е л ь к о . Побий мене Бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще ЙІ сказав мені: кланяйся своєму панові, скажи, щоб не ждали мене більв ніколи... Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозк заторохтіла, і я більщ нічого не чув. М а р т и н. О, Господи! Що ж це? Насмішка? Не може статься, • так здалося! О м е л ь к о. Та нехай мені повилазить! Коли не вірите, то спитай Голду. Мартин хапається за голову і сіда, гості сполошилися, шепнуться.

Д у л ь с ь к и й . Ходім, панове, бачите, чоловік у такій оказії — чог нам тут стирчать. Виходять. (...)

М а р т и н (вскакує). Осудовисько! На весь світ осудовисько! П а | лажко! Що мені робить? Що нам робить?.. П а л а ж к а (обніма Марисю). Бідна моя дитина! Ославив, поки^ нув!.. (Плаче). Хто тебе візьме тепер?.. М а р т и н . Цить!! Я йому так не подарую! О, мізерний, о, паскуд ний! Кипить моя кров!.. Кипить! Мені — страм, дочці — страм!.. Пер усіма дворянами — страм... Ні! Я ж і тобі, я ж і тебе... (Біжить до дві рей і гука). Омелько! О м е л ь ко. Я тут ось. М а р т и н . Сідлай мені Рака, а сам сідай на Блоху. (...) Я ж на твоїй спині всю свою обиду випишу!.. Я ж тобі... М а р и с я . Папінька... М а р т и н . Мовчи! Геть пішла! Марися вийшла.

Не будеш ти славить, а будеш ти струпи гоїть! Палажко! Дава шапку, давай гарапник!.. О, злість мене задавить! Омелько! Мец щій! Входять О м е л ь к о із середніх дверей, П а л а ж к а з бокових. Палажка подає шапку і гарапник. (...)

208


ДІЯ П'ЯТА Декорація та ж. ЯВА І

Входять С т е п а н і О м е л ь к о . Степан одягнений по-дорожньому. Омелько несе за ним скриньку.

С т е п а н . Ну, слава Богу, дома. (Роздягається). О м е л ь к о. Де його поставить? С т е п а н . Став тут і доказуй мерщій, як далі було. Далеко ж ви його догнали? О м е л ь к о . От зараз на повороті біля Розкопаної могили. С т е п а н . Ну? О м е л ь к о . Стали наближаться, а панич той, певно, пізнав нас, почав штовхать жида у спину; а жид оглянувся і зараз затріпав обома руками, зашарпав кобилу віжками і ну її цьвохать батогом, а кобилка вскач пустилась, а ми ще гірше припустили. Коні наші потомились, бо ми з копита вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне під паном! Вони не втечуть — а ми не доженем... А біля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потім задок схиливсь на лівий бік, потім одскочило колесо, вісь одбилась, кобилка стала. Жид схопився і що є духу попер у бур'яни... Отут ми їх догнали... і я напарив жида, а паничапан частували... Спасибі, чумаки одняли, а то, мабуть, і вбили б. А потім пан злізли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали, як неживі... Чумаки ті їх і додому довезли. С т е п а н . От нещастя!.. Іди ж випрягай коні. Омелько пішов. Я В А II

Степан, а потім М а р и с я .

С т е п а н (роздягається). І хто б сподівався, що так скінчиться сватання? Добре й Націєвському, сердешному, досталось, одначе хоч би тобі пару з рота пустив!.. Як приїхав, то слабів дві неділі. Я його питаю: а що, як?.. Нічого, каже, приймали гаряче... Тепер і сам бачу, що гаряче. Погані наші діла, усе пішло шкереберть — і в дворянстві одказали, і земський суд скасували, і я остався за штатом — і куди примоститься, сам не знаю... Входе М а р и с я .

М а р и с я . Стьопа! Приїхав? Здрастуй, братіку! (Обніма його). Слава Богу, що ти приїхав, — ми вже з мочі вибились і ради не дамо!.. Батько дуже слабі, — мабуть, умруть. (Плаче). 209


С т е п а н . Що ж йому таке? М а р и с я . Одно до другого... Тут оказія з тим женихом, ти, мабуть, чув? С т е п а н . Чув, Омелько розказував. М ар и с я. Не вспіли батько очунять після тієї оказії, а тут Красовський зібрав людей, виганяв нас з села, хотів розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали, і з ними зробилась якась причина: упали на землю зовсім, як мертві. А, не доведи, Господи!.. Ми з матір'ю в ногах у Красовського валялись — насилу одпросились на місяць, та й то дядько Гервасій заступились... І це ще не кінець! Пройшло скілько днів, батько стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянстві одказано, і зовсім уже занедужали, з сили вибились, нічого не їд ять... все зітхають та читають ту проклятущу бумагу... Коли б хоч з Красовським помирились, а то він знищить нас зовсім; завтра строк вибираться, а куди вибираться, що робить з слабим батьком — самі не знаємо! Слава Богу, хоч ти приїхав! С т е п а н . От наказаніє Господнє!.. Не знаю, як і признаться тепер батькові!.. Я вже, Марисю, теж не служу — мене за штатом оставили. М а р и с я . Не кажи, не кажи батькові, борони Боже! Вони зараз і вмруть, як ще довідаються, що й ти не служиш. Після скажеш... С т е п а н . А мати жде? М а р и с я . Пішли до дядюшки Гервасія просить, шоб помирився з батьком, чи не дасть якої ради, — його так татко любили, завше слухали — і посварились... С т е п а н . А з а щ о ж уже з Гервасієм папінька посварився? М а р и с я . Багато говорить, я тобі послі розкажу, а тепер — іди до батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тілько не кажи, що ти не служиш, борони Боже! Послі!.. С т е п а н . У мене аж ноги стали труситься... Стілько біди кругом, що й... (Махнувши рукою, пішов у бокові двері). Я В А III

М а р и с я , а потім М и к о л а і Степан.

М а р и с я (одна). А Господи милосердний! Верни Ти спокій і мир1 у нашу сім'ю! Так уже вимучились всі, що, здається, і умерти було б краще, ніж щодня турбуваться і не бачить краю всім бідам і напастям! На дядюшку Гервасія уся надія... Чи ублагають же то його мати? Входе М и к о л а .

4

Ну що? Мати у вас? } М и ко л а. У нас. Батько згодився, зараз прийдуть сюди. Я почув і побіг мерщій тобі сказать про цю радість! Може, й нам щастя знову : усміхнеться! '{ М а р и с я . Слава Богу! '| 210


М и к о л а . Здається, і Степан приїхав? М а р и с я . Приїхав, він у батька. М и к о л а. То я зостанусь... Входить Степан.

С т е п а н . Іди, Марисю, папінька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй. М и к о л а (поцілувавшись). А що, як батько? С т е п а н . Хоч і не питай!.. Змарніли зовсім. М и к о л а. Ти ж надовго приїхав? С т е п а н . Зовсім! М и к о л а. От і чудесно! І який же я радий, що ти зостанешся у селі! Знов затоваришуєм. (...) ЯВА IV Степан повідомляє Гервасію, що його по службі скоротили. Гервасій радить повернутися до батькового господарства й викинути з голови думки про дворянство. ЯВА VI Мартин, Гервасій, П р о т а с і й , П а л а ж к а , М а р и с я , Ми кола і Степан. Мартина садовлять на стільці. Він жовтий від розлиття жовчі.

М а р т и н . Здрастуйте!.. Бачите, як перевівся Боруля! Г е р в а с і й . Послухай же мене, Мартине, я тобі добра зичу. Зараз і поздоровшаєш. М а р т и н. Ні... ще поїду в город, повезу всі дворянські бумаги Каєтану Івановичу... Г е р в а с і й . Знову за своє! Мало тобі лиха через те химерне дворянство? М а р т и н . Бумаг же, бумаг багато!.. П'ять літ діло йшло, зовсім було признали, сопричислили... і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах — Боруля, а у ртарих — Беруля!.. Бодай тому писареві руки назад лопатками повикручувало, що написав — Беруля... Я і сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля... Може, й Беруля!.. Та так і покинуть? Жаль живий бере за серце... А може, ще Каєтан Іванович... Ге р в а с і й. Витягне з тебе яку сотню або й дві. (...) П а л а ж к а . Старий, зглянься на нас, послухай Гервасія, нащо нам те дворянство, як ти помреш, а ми без хліба останемся... М а р и с я . Рідний мій, дорогий тат... папінька! Нам не треба дворянства; одного бажаєм, щоб ви одужали, і знову будем жить весело, як колись... Боруля шука очима Степана.

С т е п а н . І я, папінька, не хочу дворянства... 211


М а р т и н . І ти, Стьопа?! Не хочеш? Дворянства не хочеш?.. Ті (Зітхає). Всі не хочуть... Хлопи... хлопи!.. (До Палажки). Піди, душк принеси палятурку, там у мене під подушкою... Палажка пішла.

Нехай Омелько принесе соломи і затопе грубку. Марися пішла, а через яке врем'я вертається з О м е л ь к о м , котрий вносе солому, запихає у грубку і підтоплює.

Потухне послідня іскра від бумаг, потухне моє життя... умру на в ших очах, побачите! П а л а ж к а вносе палятурку, повну бумаг, Мартин розв'язує.

Право на дворянство!.. Грамота... герб!.. І це все спалить?.. (Чит крізь сльози). Отношеніє Дворянського депутатського собранія 16 февраля 1858 года за № 1541 о признанії рода Борулі в дворянст: (Говоре). Було ж, виходить, за що признать... (...) О м е л ь к о . Підпалив, горить! М а р т и н. Не кричи! Чого кричиш? Бодай тебе чорти підпалили пеклі — поспієш! І своїми руками спалить дворянські достоїнства Не можу!.. Г е р в а с і й (хоче взять). Та давай я спалю. М а р т и н (захища бумаги). Стривай, стривай! Дай я ще надивлі ся на них!.. Хоч герб оставить на пам'ять онукам і грамоту прапрапр діда і атестат... Г е р в а с і й . Щоб знов розсвербілось дворянство? Та не будь дит ною, пали! М а р т и н. А!! Ну, підведіть мене! Підводять.

(Він бере бумаги, робе два ступні до грубки і стає). Не можу!! Руї тремтять... у серце шпигає... О м е л ь к о . То віддайте мені, пане, на цигарки! М а р т и н . А щоб ти подавився! А щоб ти утопився!.. Дворянсі бумаги на цигарки?! Щастя твоє, що я слабий. О м е л ь к о. А що ж я таке сказав? М а р т и н . Мовчи! Бо я тобі з носа печерицю зроблю! О м е л ь к о . Поки зберетесь, то воно й погасне. Піду ще соломи внеї М а р т и н . Стьопа!.. А як же ти будеш служить без дворянськ бумаг? Тобі й чина не дадуть? Г е р в а с і й . Та він і так не служить, його оставили за штате земський суд скасували, тепер такі чиновники не нужні. М а р т и н . Як?! С т е п а н . Так, папінька! Це правда, та я боявся вам сказать! Н. тридцять чоловік, оставили за штатом. 212


М а р т и н . За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда нема?.. Ведіть мене!! Ведуть.

За штатом!.. (Кида бумаги в піч). Горять червоно, як кров дворянська, горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А Степан — теля! (Ридає). Пустіть! Рятуйте бумаги!.. Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду... (Підбіга до печі). Згоріли... Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки — бидло! (Тихо плаче). П а л а ж к а . Годі, старий! Слава Боїу, що дворянство згоріло! Тепер будемо жить по-старосвітськи... С т е п а н і М а р и с я (цілують його). Папінька, заспокойтесь! М а р т и н. Не кажіть на мене тепер папінька, кажіть татко! Г е р в а с і й . Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне! М а р т и н . Я з радістю! Ідіть, діти, сюди. Нехай вас Бог благословить, та вчіть, вчіть дітей своїх, Марися і Микола обнімають Гервасія, Палажку, цілуються із Степаном.

щоб мої онуки були дворянами. П р о т а с і й . А я вам на цей случай розкажу цікаву річ... Літ тридцять тому назад... Г е р в а с і й . Нехай на весіллі кому-небудь розкажеш. П р о т а с і й . Га? Г е р в а с і й . Кажу, на весіллі кому-небудь розкажеш. П р о т а с і й. Тьфу! Де чорт упре цього Гервасія, то прямо і рота не роззявляй... Входе О м е л ь к о із соломою.

М а р т и н . Не треба, згоріло! Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!.. О м е л ь к о. І що б то було на цигарки віддать! Завіса

213


ІВАН ФРАНКО

(1856-1916) Народився в с. Нагуєвичах, що на Львівщині, у родині коваля, пом< у м. Львові. Письменник, літературознавець, перекладач. Найвідоміші твори: поетичні збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листі поеми «Мойсей», «Іван Вишенський», повісті «Захар Беркут», «Перехре< стежки», драма «Украдене щастя».

ГІМН Замість пролога Вічний революціонер — Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, — Він живе, він ще не вмер. Ні попівськії тортури, Ні тюремні царські мури, Ані війська муштровані, Ні гармати лаштовані, Ні шпіонське ремесло В гріб його ще не звело.

Голос духа чути скрізь: По курних хатах мужицький По верстатах ремісницьких, По місцях недолі й сліз. І де тільки він роздасться, Щезнуть сльози, сум, невдасі Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі.

Він не вмер, він ще живе! Хоч від тисяч літ родився, Та аж вчора розповився І о власній силі йде. І простується, міцніє, І спішить туди, де дніє; Словом сильним, мов трубою, Міліони зве з собою, — Міліони радо йдуть, Бо се голос духа чуть.

Вічний революціонер — Дух, наука, думка, воля — Не уступить пітьмі поля, Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день? * * •

Чого являєшся мені Усні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? 214

Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені Завіса


В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні — Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити — Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха, — Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає, По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!

МОЙСЕЙ Поема (Скорочено) Пролог до поеми Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу. Людським презирством, ніби струпом, вкритий! Твоїм будучим душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізних Палитиме, заснути я не можу.


Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних? Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм Тебе скував і заприсяг на вірність? Невже тобі лиш не судилось діло, Що б виявило твоїх сил безмірність? Невже задарма стільки серць горіло До тебе найсвятішою любов'ю, Тобі офіруючи душу й тіло? Задарма край твій весь политий кров'ю Твоїх борців? Йому вже не пишаться У красоті, свободі і здоров'ю? Задарма в слові твойому іскряться І сила й м'якість, дотеп і потуга, І все, чим може вгору дух підняться? Задарма в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга? 0 ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа 1 в день воскресний твойого повстання. О, якби хвилю вдать, що слова слуха, І слово вдать, що в хвилю ту блаженну Вздоровлює й огнем живущим буха! О, якби пісню вдать палку, вітхненну, Що міліони порива з собою, Окрилює, веде на путь спасенну! Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, Роздертим сумнівами, битим стидом, — Не нам тебе провадити до бою! Та прийде час, і ти вогнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,


Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі. Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний, Твоїй будучині задаток, слізьми злитий, Твойому генію мій скромний дар весільний. І Сорок літ проблукавши, Мойсей, По арабській пустині, Наблизився з народом своїм О межу к Палестині.

І зневірився люд і сказав: «Набрехали пророки! У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?»

Тут ще піски й червоні, як ржа, Голі скелі Моава, Та за ними синіє Йордан, І діброви, й мурава.

І покинули ждать, і бажать, І десь рваться в простори, Слать гінців і самим визирать Поза ржавії гори.

По моавських долинах марних Ось Ізраїль кочує: За ті голі верхи перейти Він охоти не чує.

День за днем по моавських ярах, Поки спека діймає, У дрантивих наметах своїх Весь Ізраїль дрімає.

Під подертими шатрами спить Кочовисько ледаче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє.

Лиш жінки їх прядуть та печуть В грані м'ясо козяче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє.

Що чудовий обіцяний край, Що смарагди й сапфіри Вже ось-ось за горою блистять, — З них ніхто не йме віри.

Та дрібна дітвора по степу Дивні іграшки зводить: То воює, мурує міста, То городи городить.

Сорок літ говорив їм пророк Так велично та гарно Про обіцяну ту вітчину, І все пусто та марно.

І не раз напівсонні батьки Головами хитають. «Де набрались вони тих забав? — Самі в себе питають. —

Сорок літ сапфіровий Йордан І долина пречудна їх манили й гонили, немов Фата-моргана злудна.

Адже в нас не видали того, Не чували в пустині! Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?» 217


II Лиш один з-поміж сеї юрби У шатрі не дрімає І на крилах думок і журби Поза гори літає. Се Мойсей, позабутий пророк, Се дідусь слабосилий, Що без роду, без стад і жінок Сам стоїть край могили. Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї. Із неволі в Міцраїм свій люд Вирвав він, наче буря, І на волю спровадив рабів Із тіснин передмур'я. Як душа їх душі, підіймавсь Він тоді многі рази До найвищих піднебних висот І вітхнення, й екстази. І на хвилях бурхливих їх душ У дні проби і міри Попадав він із ними не раз У безодню зневіри. Та тепер його голос зомлів І погасло вітхніння, І не слухає вже його слів Молоде покоління. Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М'ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка. Що з Міцраїм батьки і діди Піднялись до походу, На їх погляд, се дурість, і гріх, І руїна народу. 218

Серед них Авірон і Датан Верховодять сьогодні; На пророцькі слова їх одвіт: «Наші кози голодні!» І на поклик його у похід: «Наші коні не куті». На обіцянки слави й побід: «Там войовники люті». На принади нової землі: «Нам і тут непогано». А на згадку про Божий наказ: «Замовчи ти, помано!» Та коли загрозив їм пророк Новим гнівом Єгови, То йому заказав Авірон Богохульні промови. А на зборі Ізрайля синів, Честь віддавши Ваалу, Голосистий Датан перепер Ось якую ухвалу: «Хто пророка із себе вдає, І говорить без зв'язку, І обіцює темній юрбі Божий гнів або ласку, Хто до бунту посміє народ Накликати, до зміни. І манити за гори, настріть Кінцевої руїни, — Той на пострах безумця усім Між отсим поколінням Най опльований буде всіма І побитий камінням». (...) ІІІ-У Мойсей виходить на широкі майдан, стає на камінь і виголош промову (невже доведеться розто


тати, *як гнилу колоду», того, кого «батьки звали батьком народу»?). Мойсей застерігав народ від Божого гніву, адже йому долею написано йти вперед. Мойсей розповідає притчу про дерева й розтлумачує її зміст. Авірон насміхається й наводить контраргументи (він не вірить у Єгову й пропонує євреям поклонятися іншим богам — Ваалу й Астарті). Далі Датан став звинувачувати Мойсея (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні залишилася «жменька») і закликав народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився зробити це. Юрба виганяє Мойсея з табору, пророк підкоряється, прощається з народом і йде у степ.

IX Але ось підняв голос Мойсей У розпалі гнівному, Покотились слова по степу, Наче розкоти грому. «Горе вам, нетямучі раби, На гордині котурні! Бо ведуть вас, неначе сліпих, Ошуканці і дурні. Горе вам, бунтівничі уми! Від Єгипту почавши, Проти власного свого добра Ви бунтуетесь завше. Горе вам, непокірні, палкі, Загорілі й уперті, Тим упором, мов клином, самі Унутрі ви роздерті. Як кропива, ви руку жжете, Що, мов цвіт, вас плекає; Як бугай, бодете пастуха, Що вам паші шукає.

Горе вам, що зробив вас Господь Всього людства багаттям! Бо найвищий сей дар буде ще Вам найтяжчим прокляттям! Бо коли вас осяє Господь Ласки свої промінням, Ви послів і пророків його Поб'єте все камінням. Кожду ж крапельку крові тих слуг І чад своїх найкращих Буде мстити Єгова на вас І на правнуках Ваших. Буде бити і мучити вас, Аж заплачете з болю І присягнете в горю чинить Його праведну волю. Та як кара жорстока мине, Знову карк ваш затвердне, Черга злочинів, кар і жалю Знов свій закрут оберне. Горе вам, бо століття цілі Житимете в тій школі, Поки навчитесь плавно читать Книгу Божої волі! Бачу образ ваш: в лісі пастух, З бука чиру надерши, У воді мочить, сушить, потім Б'є й толочить найперше. Поки губка та зм'якне, як пух, І візьметься в ній сила, З-під удару підхопити вмить Яру іскру з кресила. Ти, Ізраїлю, чир той! Тебе Так товктиме Єгова, Поки зм'якнеш на губку й спіймеш Іскру Божого слова. 219


Ти підеш до своєї мети, Як бидля в плуг нераде... Горе тим, що Єгови кулак На карки їх упаде!

Чи ж все буть йому кар вістуном І погрозою в людях? І, мов хоре, голодне дитя, Щось захлипало в грудях.

Ти далеко в минуле глядиш І в будущі дороги, Та на близькі терни та пеньки Все збиватимеш ноги.

«О, Ізраїлю! Якби ти знав, Чого в серці тім повно! Якби знав, як люблю я тебе! Як люблю невимовно!

Наче кінь той здичілий, летиш У безодню з розгону І колись за ярмо ще свою Проміняєш корону. '•

Ти мій рід, ти дитина моя, Ти вся честь моя й слава, В тобі дух мій, будуще моє, І краса, і держава

Стережись, щоб обітниць своїх Не відкликав Єгова, Щоб за впертість на тобі однім Не зламав свого слова!

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав У незламнім завзяттю, — Підеш ти у мандрівку століть З мого духу печаттю.

І щоб він не покинув тебе Всім народам для страху, Як розтоптану красу змію, Що здихає на шляху!» Похилившися, слухали всі, Мовчазливі, понурі, Лиш у грудях сопло щось глухе, Наче подихи бурі. X

Але ні, не самого себе Я у тобі кохаю; Все найкраще, найвище, що знав Я у тебе вкладаю. О, Ізрайлю, не тям ти сього Богохульного слова: Я люблю тебе дужче, повніш, Ніж сам бог наш Єгова.

Добігало вже сонце до гір, Величезне, червоне, І було мов герой і пливак, Що знесилений тоне.

Міліони у нього дітей, Всіх він гріє і росить, — А у мене ти сам лиш, один, І тебе мені досить.

По безхмарному небі плила Меланхолія тьмяна, І тремтіло шакалів виття, Мов болючая рана.

І коли з міліонів тебе Вибрав він собі в слуги, Я без вибору став твій слуга, Лиш з любові і туги.

Затремтіло щось людське, м'яке В старім серці пророка, І понизила лет свій на мить Його дума висока.

І коли він для себе бере Твою силу робочу, Я, Ізрайлю, від тебе собі Нічогісько не хочу.

220


І коли він жадає кадил, І похвали, й пошани, Я від тебе невдячність прийму, І наруги, і рани.

Там я буду лежать і до гір Сих моавських глядіти, Аж за мною прийдете ви всі, Як за мамою діти.

Бо люблю я тебе не лише За твою добру вдачу, А й за хиби та злоби твої, Хоч над ними і плачу.

І пошлю свою тугу до вас, Хай за поли вас миче, Як той пес, що на лови у степ Пана свойого кличе.

За ту впертість сліпую твою, За ті гордощі духа, Що, зійшовши на глупий свій шлях, Навіть Бога не слуха.

І я знаю, ви рушите всі, Наче повінь весною, Та у славнім поході своїм Не питайте за мною!

За брехливість твого язика, За широке сумління, Що держиться земного добра, Мов ціпкеє коріння. За безсоромність твоїх дочок, За палке їх кохання, І за мову й звичаї твої, За твій сміх і дихання. О, Ізраїлю, чадо моє! Жалься богу Шаддаю! Як люблю я безмірно тебе, А проте покидаю. Бо вже близька година моя, Та остатня, незнана, А я мушу, я мушу дійти До межі Канаана. Так бажалось там з вами входить Серед трубного грому! Та смирив мене Бог, і ввійти Доведеться самому. Та хоч би край Йордана мені Зараз трупом упасти, Щоб в обіцянім краю лише Старі кості покласти.

Най наперед іде ваш похід, Наче бистрії ріки! О, Ізраїлю, чадо моє, Будь здоровий навіки!» (...) XIX Гуркнув грім. Задрижали нараз Гір найглибші основи; І один за одним понеслись Передтечі Єгови. Піднялася до стропу небес Чорна хмара стіною, Мов Ніч-мати насупила вид Ненавистю грізною. І заморгала бистро у тьмі Огняними очима, Забурчала, як мати, що знай На лиху доню грима. Із тривогою слухав Мойсей Пітьми й блискавок мови, Ні, не чути ще серцю його У них гласу Єгови. І ревнув понад горами грім, З жаху їжиться волос, 221


Завмира серце в груді... та ні, Не Єгови се голос. Поміж скелі завили вітри, їх сердитії нути Кліщать душу, мов стогін, та в них Ще Єгови не чути. Ось із градом і дощ злопотів, І заціпила стужа. І в безсиллі свойому душа Подається недужа. Та ось стихло, лиш води дзюрчать, Мов хтось хлипає з жалю, З теплим леготом запах потяг З теребінт і мигдалю. І в тім леготі теплім була Таємничая мова, І відчув її серцем Мойсей: Се говорить Єгова. «Одурив вас Єгова? А ти ж Був зо мною на згоді? І контракт підписав, і запив Могорич при народі? Бачив плани мої і читав В моїй книзі судьбовій? Бачив кінці і знаєш, що я Не устоявся в слові? Маловіре, ще ти не почавсь В материнській утробі, А я кождий твій віддих злічив, Кождий волос на тобі. Ще не йшов Авраам з землі Ур На гарранські рівнини, А я знав всіх потомків його До остатньої днини. 222

Вбогий край ваш, вузький і тісний І багатством не блиска? А забув, що тісна і вузька І найбільших колиска! Прийде час, з неї виведу вас На підбої та труди. Так, як мати дитину в свій час Відлучає від груди. Тут на полі скупім і худім, Наче терен на ріни, Виростайте ціпкі і тверді До великої зміни. 0 , я знаю ту вашу ціпку, Ненаситную вдачу! Ви б на жизній землі розповзлись На подобу бодячу. Ви б і тілом, і духом своїм Присмоктались до скиби, І зловив би вас Маммон у сак, Як товстючії риби... Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі, Наїдавшися ласо... Відригаться вам буде повік Те єгипетське м'ясо. 1, зірвавшися з сеї землі Та розбивши всі карби, Ви розвієтесь світ здобувать, Його соки і скарби. Та зарік я положу твердий На всі ваші здобутки, Мов гадюку на скарбі, дам вам З них турботи і смутки.


Хто здобуде всі скарби землі І над все їх полюбить, Той і сам стане їхнім рабом, Скарби духа загубить.

Невгасаюча туга, Щоб, шукавши її, став мій люд Паном земного круга.

Своїх скарбів невольник і пан, За ціну сліз і крови, Щоб збільшити їх, мусить він сам Руйнувать їх основи.

А що ти усумнивсь на момент Щодо волі моєї, То, побачивши сю вітчину, Сам не вступиш до неї.

І як п'явка, що кров чужу ссе, — Йому лік, сама гине, — Так і вас золотий океан На мілизні покине. В золотім океані вас все Буде спрага томити, І не зможе вас хліб золотий Ані раз накормити. І будете ви свідки мені З краю світа до краю, Що лиш духа кормильців з усіх Я собі вибираю. Хто вас хлібом накормить, той враз З хлібом піде до гною; Та хто духа накормить у вас, Той зіллється зо мною. Ось де ваш обітований край, Безграничний, блистячий, І до нього ти людям моїм Був проводир незрячий. Ось де вам вітчина осяйна, З всіх найкраща частина! Лиш дрібненький задаток її Вам отся Палестина. Се лиш спомин вам буде, лиш сон,

Тут і кости зотліють твої На взірець і для страху Всім, що рвуться весь вік до мети І вмирають на шляху!» XX Ходить туга по голій горі, Мов туман по пустині, Сіє думи й бажання свої По широкій країні. Сипле цвіти й листки, що давно Вже зів'яли й пожовкли, Підіймає в душі голоси, Що давно вже замовкли. Що ще вчора байдуже було, Нині любе й шановне; Що ще вчора топтав, оплював, Нині святості повне. У гебрейському таборі ніч Проминула в тривозі; Скоро світ, всі глядять: він ще там, На скалистій віднозі? Ні, нема! І було те «нема», Мов жах смерті холодний, Чули всі: щезло те, без чого Жить ніхто з них не годний. 223


Те незриме, несхопне, що все Поміж ними горіло, Що давало їм змисл життєвий, Просвітлило і гріло.

І зірвався той крик, мов орел, Над німою юрбою, Покотився луною до гір: «До походу 1 До бою!»

І безмежна скорбота лягла На затвердле сумління, І весь табір мов чаром попав В опустіння й зомління.

Ще момент — і прокинуться всі З остовпіння тупого, І не знатиме жоден, що вмить Приступило до нього.

Одні одним у лиця бліді Поглядали без впину, Мов убійці, що вбили у сні Найдорожчу людину.

Ще момент — і Єгошуа крик Гірл сто тисяч повторить; Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить.

Чути тупіт. Чи вихор в степу? Чи збуваєсь пророцтво? Се Єгошуа, князь конюхів, І за ним парубоцтво.

Задуднять — і пустині пісок На болото замісять. Авірона камінням поб'ють А Датана повісять.

Гонять стада, кудись-то спішать... Чи де напад ворожий? Всіх їх гонить безіменний страх, Невідомий перст божий,

Через гори полинуть, як птах, Йордан в брйзки розкроплять, Єрихонськії мури, мов лід, Звуком трубним розтоплять.

Голод духу і жах самоти І безодні старої... А Єгошуа зично кричить: «До походу! До зброї!»

224

І підуть вони в безвість віків, Повні туги і жаху, Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху...


МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864-1913) Народився в м. Вінниці в родині дрібного чиновника, помер у м. Чернігові. Письменник. Найвідоміші твори: оповідання «Харитя», «Ялинка», новели «Ітегтегго», «Цвіт яблуні», повісті «Дорогою ціною», «Раїа тогдапа», «Тіні забутих предків».

ШТЕКМЕ220 Присвячую Кононівським полям

ДІЙОВІ Моя утома. Ниви у червні. Сонце. Три білих вівчарки.

ОСОБИ: Зозуля. Жайворонки. Залізна рука города. Людське горе.

Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину. Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків — тисячі чорних ротів — вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів і форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш 225


взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочещ виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш». Я утомився. Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій. Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом! А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе — люди і там чигали на.мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій... Так було по ночах. А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць. • • •

Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша? . - А коли все отеє сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потоках... ...Одна знайома дама п'ятнадцять літ слабувала на серце... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах... Дивізія наша стояла тоді... трах-тарах-тах... Ви куди їдете?.. Прошу білети... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах... Якийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса, а неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись. І були безпомічні. Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір — закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця. 226


• • *

Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там? Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в «ніщо». Так добре було б стати «нічим» — безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце — стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми — в м'яких волосяних матрацах меблів, а тіні — по стінах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити... Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя — і тепер маєш. Хитаєш головою! Не віриш в безлюддя? Хіба я що знаю? Хіба я знаю... Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра. Всі ті, що я не можу розминутись із ними, що мене утомили... Що ж дивного в тім, коли вони ще раз прийдуть... От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви... сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки... Ви дивитесь на мене з докором — і ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять... Цілих дванадцять... і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті приємний солодкий смак... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих живих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився. А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: «Тут вхід не вільний!» ...Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін: ку-ку! 227


ку-ку! — і сіє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двір — він вже поглинув мою кімнату, — я зскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: «Ку-ку... ку-ку... Добридень!..» Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені. Біжу на подвір'я. А там бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годі, Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі і стоплюють у вогні разом страх і зненависть? Я не ворог тобі і тебе не боюсь. Ти можеш, найбільше, видерти шматок мого тіла або вточити крові з моєї литки... Ах, яка се дрібниця! Яка се дрібниця, коли б ти знав... Ну, цить же, собако, цить Правда, я розумію, ланцюг... Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки. Зараз будеш на волі. Що-то тоді ти мені зробиш? Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очі заплющила, голову вбік, взяла разом ногами — і без пам'яті мчиться наосліп. Рве пазурами траву, відкидає від себе, і летять навздогін за нею збиті на задк> кудли. Ну, а я ж як? Забула? Тепер у кружка... у кружка... ще раз... отак. У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість. Тим часом мені рекомендують Паву, поважну матрону, і її другого сина. Се страшний Трепов. Тоді як Оверко чистий сангвінік і нї все накидається осліп, наче перед червоними очима вічно висить } нього рожевий туман, — Трепов солідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано наче, перекусить вам горло, і в його сильних ногах що стануть на ваші груди, буде багато самоповаги. Навіть коли вії спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідно звисає мокрий язик з ік; ластої пащі. • • »

Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зелени» хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпаюті ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спо' кою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами 228


Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того — синіше небо: чорніші крила. На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду далі — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість. Врешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю. Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск. Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка. Одна хвилинка темного горя — і вмить усміхнулось направо, усміхнулось наліво — і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пшениці, ячмені — все се зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати — плодючість. Я тільки тепер побачив село — нужденну купку солом'яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для тої сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все се ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки і дороги. Воно лиш котить та й котить зелені хвилі і хлюпає ними аж в краї неба. Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять в повітрі круг, немов говорять: так буде вічно... так буде вічно... іп заесиїа заесиїогиш... іп заесиїа заесиїогиш... 229


Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, св жий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мс старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку пороя нього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колоні заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтя1 стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряи баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і ц лим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з р; нішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: «К; ку!.. ку-ку!..» І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя найближ» приятелько. • • •

Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальці у рот — і дикий степовн свист. Біжать. Як троє білих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а мі же, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може без шту Стрибає, наче дурне теля, і скоса наводить червоне око. Трепов гор; несе свою вовну і ставить ноги, наче білі колони. Його підрізані вуз стрижуть. Пава ступає поважно, меланхолійно хитає задом і одста Я йду за ними, і мені видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребті м'яких, вовнистих й звіряче сильних. їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонц яке робить із них такі яскраві плями, але я повний приязні до сонця і тлі просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крі Боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, і просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонц я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вий; з того насіння? Може, вогні?» Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напі п'ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дороги Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій й п'яні від нього. Я тебе люблю. Бо... слухай: З тьми «невідомого» з'явився я на світ, і перший віддих, і перш» рух мій — в темряві матернього лона. І досі той морок наді мною п нує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Й го слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і в троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у во; розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажані гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній пр мінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збира з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш в 230


мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. 1 він мені світить. Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?) Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я. Тихий шепіт пливе перед нами, дихання молодих колосків збирається в блакитну пару. Десь збоку вогню підпадьомкає перепел, бренькнула в житі срібна струна цвіркуна. Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють далекі тополі. Широко, гарно, спокійно. Собакам душно. Лягли на межі, як три копиці вовни, звісили з ротів язики і носять боками з коротким свистом. Я сів біля них. Всі тільки дихаєм. Тихо. Час зупинився чи лине? Може, пора? Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар... * •

Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння углибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у лице. Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки. Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи пахне. Він мені близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить він полями, як дикий вовнистий звір, і вигинає хребет. А край ниви стоять вітряки, наче пастки на нього, і готують вже зуби, щоб стерти зерно на білу муку. Я все се бачу, і прості, безпосередні мої стосунки з землею. Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, — і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї. 231


* * •

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне. Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу. Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю, Круг мене темно. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не подібно. Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля? Розплющую очі. Тепер я певний, що з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуч? вода пшениці. А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито, Он зірвався один яскравий згук і впав між ниви червоним куколем. Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути Чим більше ловиш, тим трудніше зловити. , Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри. Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій мозок, лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь невловимим Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Цікавий я знати, як вони оте'роблять? Врешті таки підгледів. < Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору не; видиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднал| небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля. Се було прекрасно. а • • •

•Щ Так протікали дні мого іпіегтегго серед безлюддя, тиші і чистоті! І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благослове! був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і ЧИСІ 232


та — і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене? Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому. * •

Ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами... блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями... пранцюватих дітей всуміш з голодними псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків. Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі. Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені. Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них! Говори, говори... Що говорити? У сім зеленім морі він має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться Бог... А в нього аж п'ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна. «П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка». Говори, говори... Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру... Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду... «Раз на тиждень б'ють людину в лице». Говрри, говори!.. Як тільки неділя — люди до церкви, а він «на явку» до станового. А все-таки менша образа, як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам. «Найближча людина готова продати». Говори, говори!.. Ходиш між людьми, як між вовками. Одно стережешся. Скрізь насторожені вуха, скрізь простягнені руки. Бідний в убогого тягне сорочку із плоту, сусід в сусіда, батько у сина. 233


«Між людьми, як між вовками». Говори, говори... Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити? Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори... * * *

Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть... Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає... ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ Повість (Скорочено) Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, ще мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня. Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить. Гачі на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявилс рота і верещить. Тоді мати виймала люльку з зубів і, замахнувшись на нього, люте гукала: — Ігі на тебе! Ти, обміннику. Щез би у озеро та в тріски!.. І він щезав. Котивсь зеленими царинками, маленький і білий, наче банькг кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гадасуги кивали наї ним галузками, як ведмідь лабами. 234


Звідси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Під ним, в долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах дрімали на сонці самотні оселі. Було так тихо і сумно, чорні смереки безперестанку спускали сум свій в Черемош, а він ніс його долом й оповідав. — Іва!.. Мо-ой! — гукали на Івана од хати, але він того не слухав, збирав малини, пукав з листочків, робив свистілку або пищав у травинку, намагаючись вдати голоси птахів та всі ті згуки, що чув у лісі. Ледве помітний в лісовім зелі, збирав квітки і косичив ними свою кресаню (бриль), а утомившись, лягав десь під сіном, що сохло на остривах, і співали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гірські потоки. Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадувать байки і молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці. Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду. Не раз, прокинувшись уночі, серед ворожої тиші, він тремтів, сповнений жахом. Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна. Тепер він вже мав обов'язки — його посилали пасти корови. Гнав в ліс своїх жовтаню та голубаню, і коли вони потопали в хвилях лісових трав та молодих смеречок і вже звідти обзивались до нього, як з-під води, тужливим дзвоном своїх дзвінків, він сідав десь на узбіччі гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився од старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав денцівку і слухав інших мелодій, що жили в ньому, неясні і невловимі. Знизу підіймавсь до Івана і затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвін колокільця. З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась. 235


Одного разу він покинув свої корови і подряпавсь на самий грунь (верх). Ледве помітною стежкою підіймавсь вище і вище, поміж густі зарослі блідої папороті, колючої ожини й малини. Легко перескакував з камінця на камінчик, перелазив через повалені дерева, продирався крізь гіллячки кущів. За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори, і вже вставав на крайнебі блакитний привид Чорногори. Довгі плакучі трави крили тепер боки гори, дзвінки корів обзивались, як далеке зітхання, все частіше попадалось велике каміння, що далі, на самім вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обіймах корінням смерек. Під ногами в Івана кождий камінь вкривали рудаві мхи, грубі, м'які, шовкові. Теплі і ніжні, вони ховали у собі позолочену сонцем воду літніх дощів, м'яко вгинались і обіймали ноіу, як пухова подушка. Кучерява зелень гогозів і афин запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних та синіх ягід. Тут Іван сів одпочити. Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри, з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім. Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати корови. І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, витягнув шию і з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі, — і скаменів. На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. «Нема моїх кіз... Нема моїх кіз...» — розливалась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки надулись і розплющились очі. «Є мої кози... Є мої кози...» — заскакали радісно згуки, і Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородаті цапи. Він хтів тікати — й не міг. Сидів прикутий на місці і німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропаї раптом у скелі, а цапи обернулись в коріння дерев, повалених вітром. . Іван гнав тепер вниз, без тями, наосліп, рвав зрадливі обійми ожин, ламав сухі гіллячки, котився по слизьких мхах і з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарешті впав. Скільки лежав, не пам'ятає. Прийшовши до себе і вздрівши знайомі місця, він заспокоївся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пісня, здавалось, бриніла вже я ньому. Він вийняв денцівку. Зразу йому не йшло, мелодія не даваг лась. Починав грати спочатку, напружував пам'ять, ловив якісь згуки і коли врешті знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому спокою, і лісом поплила чудна, не відома ще пісня, радість вступила у йога серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, піднялІ 236

іі


ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закружився в танці. Перебирав ногами, ставав легко на пальці, бив босими п'ятами в землю, щібав голубці, крутився і присідав. «Є мої кози... Є мої кози...» — щось співало у ньому. На сонячній плямі полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови — жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю. Так знайшов він у лісі те, чого шукав. Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій. То байка, що Іван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята, їхня родина була невелика: старині двоє та п'ятеро дітей. Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці. Всі вони були богомільні, любили ходити до церкви, і особливо на Храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осівся по околишніх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палійчуків. Витягалось найкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, чєрлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече. Іван теж дістав нову кресаню і довгу дзьобню, що била його по ногах. Сідлались коні, і суточками зеленим верхом ішов пишний похід та закосичував плай гейби червоним маком. По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибрані люди. Зелена отава царинок розцвіталася раптом, вздовж Черемошу плив різнобарвний потік, а десь високо, на чорному запиналі смерекових лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний дашок гуцульського парасоля. Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів. Вони вже вертали з Храму, тато був трохи налитий. Раптом на вузенькій дорозі, між скелею ' Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні і піші, чоловіки й жінки — спинились і збились в купу. В лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо од чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялись роди — Гутенюки з Палійчуками, і перше ніж Іван встиг розібрати, про що їм йдеться, тато Розмахнув бартку і вдарив плазом комусь по чолі, з якого бризнула


кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь, кинулась одтягати, а вже людина з лицем червоним, як його гачі, тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека* Іван кинувся в бійку. Не пам'ятав, що робить. Щось підняло його. Але дорослі потолочили йому ноги, і він не міг протиснутись туди, де би-? лись. Все ще гарячий, роз'юшений злістю, він наскочив з розгону н» маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала: — Нічьо... В мене є другі... май ліпші. Вона наче його потішала. Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав. — Мені неня купила нову запаску... і постоли... і мережані капчурі... і.., Він все ще не знав, що сказати. — Я си обую файно та й буду дівка... Тоді йому заздрісно стало. — А я вже вмію грати в денцівку. — Наш Федір зробив си таку файну флояру... та й як зайграє... Іван надувся. — Я вже щезника бачив. Вона неймовірно подивилась на нього. — А нащо ж ти б'єш си? — А ти нащо коло воза стояла? Вона подумала трохи, не знаючи, що одповісти, і почала шукать щось за пазухою. Витягла врешті довгий цукерок. — Ади! Половину вкусила, а другу поважним, повним довір'я рухом подала йому. -На! Він завагався, але узяв. і Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердиі тий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пас* вже дроб'єта (вівці), що якась Марцинова — сліпа на одно око — покрала у них муку... і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погля| її чорних матових очей м'яко поринав у Іванове серце... І І втретє затрембітала трембіта про смерть в самотній хаті на високі^ кичері: другого дня по бійці помер старий Палійчук. >! Тяжкі часи настали в родині Івана по смерті ґазди. ЗагніздшкхЦ безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по одній, і марж»| на десь танула так, як по горах весною сніги. і 238


Але в Івановій пам'яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір'я рухом подало йому половину цукерка. В його давній і безпричинний смуток влилась нова течійка. Вона несвідомо тягла його в гори, носила по сусідніх кичерах, лісах і долинах, де б він міг стріти Марічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята. Марічка його прийняла, як би давно сподівалась: він буде з нею пасти овечки. А й справді! Нехай жовтаня та голубаня для себе б'ють в колокільці та вирікують в лісі, а він йме пасти її ягнята. І як вони пасли! Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усякий згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей. — Чуєш, Іва? — шепотіла Марічка. — Чому б не мав чути? А чую. Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, іупа об дерева і хека з втомлених грудей. Ляк проганяв їх звідти в долину, де потік плив спокійніше. Вони робили собі курбало у потоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовтались в нім, як двоє лісних звірят, що не знають, що таке сором. Сонце спочивало на їх яснім волоссі і било в очі, а льодова вода потоку щипала тіло. Марічка перша змерзала і пускалася бігти. — Стій, — гукав на неї Іван, — звідки ти? — З Я-вор-рова, — цокотіла зубами синя Марічка. — А чия ти? — Ковальова. — Бувай здорова, Ковальова! — щипав її Іван і пускавсь доганяти, аж поки потомлені, але загріті, не падали на траву. В тихім плесі потічка, над яким горів царівник сонячним світом та синів лабуштан низкою черевичків, жалібно кумкали жаби. Іван нахилявся понад потоком і питав жабу: — Кума-кума, шо-с варила? —Бурак — борщ. Бурак — борщ. Бурак — борщ... — кректала Марічка... — Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! — верещали обоє, заплющивши очі, аж жаби здивовано мовкли. І так вони пасли, що не раз розгубили овечки. Коли вони старшими стали, забави були вже інші. 239


Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались лиш в свято або в неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флсшру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки. Холодно було і мороз йшов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже Бог-сонце і вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, і задзвеніла земля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами у них зеленіє перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій — земля, в блакитній — небо... А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну й шумливу... Трембіта!.. Туру-рай-ра... Туру-рай-ра... Заграло серце у вівчарів, заблеяли вівці, учувши пашу... Шумить шваром полонина холодна, а з диких ломів, з гайна, встає на задні лаби ведмідь, пробує голос і вже бачить заспаним оком свою поживу. Б'ють плови весняні, ричать громом гірські верхи — і дух злого холодом віє од Чорногори... а тут раптом з'являється сонце — праве Боже лице — і вже дзвонить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця... Ой прибігла з полонинки Білая овечка — Люблю тебе, файна любко, Та й твої словечка... Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі, плачуть дзвінки корів, і гори безперестанку спускають сум свій в потоки. З лускотом й зойком летить десь в долину зрубане дерево в лісі, аЖ гори одвітно зітхають, — і знову плаче трембіта. Тепер вже на смерть.ї Спочив хтось навіки по тяжкій праці. Закувала зозуленька та й коло Менчила... от тепер вже співаночка комусь си скінчила... Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикогоголуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлись — не могла 0 розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатязЦ як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось ні світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслаблії 240


корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті. Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт. Її круглі литки, опалені сонцем і од колін голі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило ламались, коли вона починала: Зозулька ми закувала сива та маленька. На все села іскладена пісенька новенька... Маріччина пісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як зчарувала Андрія Параска, як він вмирав од того та навчав не любитичужі молодиці. Або про горе матері, якої син загинув у лісі, придушений деревом. Пісні буди сумні, прості і ревні, аж краяли серце. Вона їх звичайно кінчала: Ой кувала ми зозулька та й коло потічка. А хто ісклав співаночку? Йванкова Марічка. Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці, — все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию. — Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе? — Єк Бог даст, моє солодашко. — Ой, ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам. Тоді його очі темніли і груз топірець в землю. — Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб'є, а ти будеш моєю. — Ой мой-мой! Шо ти говориш... — Шо чуєш, душко. І наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались. Однак не все так складалось, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми. Жура гризла Івана. — Мушу йти в полонину, Марічко, — сумував він заздалегідь. — Шо ж, йди, Іванку, — покірно обзивалась Марічка — Така нам доля судилась... І вона співанками косичила їх розлучення. їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву голівку, стиха співала йому над вухом: Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину. 241


А я тебе ізгадаю Сім раз на годину. (...) Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона даі вже засіяла гори співанками своїми, що їх співають ліси й СІНОЖІ груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце... Але прийде 1 ра, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одб; чим весілля... * • •

Теплим весняним ранком Іван ішов в полонину. Ліси ще дихали холодками, гірські води шуміли на скоках, а ш радісно підіймався угору поміж воринням. Хоч йому тяжко було поі дати Марічку, а проте сонце і та шумлива зелена воля, що підпир; верхами небо, вливали в нього бадьорість. Він легко стрибав з кам< на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути с голос: — Слава Ісусу! — Навіки слава. По далеких горбах самотіли тихі гуцульські оседки, вишневі смерекового диму, яким прокурились, гострі дашки оборогів з зап; ним сіном, а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивии та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем. Переходячи поти потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалась часом дзвінком корова; білиця сипала вниз під смереку об'їдки шишок, Іван піднімався вище. Сонце починало пекти, і кам'яниста доріжка мулила ноги. Теї вже хати попадалися рідше. Черемош простятся в долині як ері! нитка, і шум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сі жатям, м'яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, гинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоної гр або блідим вінком невістульки. Вниз западалися боки гори у глиб чорні ізвори, звідки родились холодні потоки, куди не ступала лі ська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог марз ни — «вуйко». Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до неї, ли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь же корні смерек і аж сюди приносир гомін лісів! Коло такого пото якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки. (...) Треба було спішити. За горбком, у долинці, де вітер не так дошкуляв, він знайшов ст закопчену димом. Діра у стінці для диму чорніла холодним отвор Загороди на вівці стояли порожні, і вівчарі порались там, щоб буле ночувати при вівцях. Ватаг занятий був добуванням живого вогнв Заклавши в одвірки скалку, двоє людей перетягали ремінь, від ч скалка крутилась й скрипіла. 242


— Слава Ісусу! — привітався Іван. Але йому нічого не одповіли. Так само фуркала скалка, і двоє людей, скуплені й строгі, тим самим рухом перетягали ремінь. Скалка починала куритись, і скоро маленький вогник вискочив з неї та запалав з обох кінців. Ватаг побожно підняв вогонь і встромив в ватру, зложену коло дверей. — Навіки слава! — обернувся він до Івана. - Тепер маєм живий вогонь, а доки ме він горіти, ні звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини та й нас, ирщених... І завів Івана достаї,де од порожніх бербениць, путин та голих лавиць йшов запах пустки. — Завтра приженуть нам худібку, коли б допоміг пан Біг усю людям віддати, — обізвавсь ватаг і розповів, що Іван має робити. Щось було спокійне, навіть ведичне в мові та в рухах полонинського ґазди. — Мико!.. — гукнув він у двері. — А розклади б о р т е ватру у стаї... Тонкий кучерявий Микола, 3 повним жіночим обличчям, вніс в стаю вогонь. — Ти ж хто, браччіку, будеш - в і вчар ? _ зацікавивсь Іван. — Ні, я спузар, — одкрив зуби Микола, - маю пильнувати ватри, аби не згасла через все літо, бо була б біда!.. — Він навіть з жахом озирнувся навколо. — Та й піти до потоку води, та й у ліс дров... Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею, а далі, кинутий вітром, зачеплявся за гори, перетинав чорну смугу лісів та стелився по далеких блакитних верхах. Полонина починала своє житія живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого. І, наче знаючи се, вогонь вивсь гордо своїм гадючим тілом та дихав усе новими клубами диму... Чотири сильних вівчарки, поклавши в траву свої кожухи, дивились задумливо в гори, готові в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби та наїжити шерсть. День уже гас. Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві з золотом ризи. Микола кликав вечерять. Тоді зійшлись до стаї всі вівчарі і сіли біля живого вогню, щоб в мирності з'їсти свою першу полонинську кулешу... (...) За своє літування у полонині зазнав Іван немало пригод. (...) Так Лтував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла. Стекла маржинка назад в долини, розібрана хазяями, одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем. Лишились тільки ватаг зі спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе 243


Бог, сам має й заснути. А коли і їх вже не стало, на засмучену полониі приволіклась мара та й нипа по стаї й по загородах, чи не лишило* чого для неї. Надаремне Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки жі вою. (...) Повернувшись із полонини, хлопець дізнається про смерть Марічки (ми дівчина переходила Черемош, раптова повінь накрила її й забрала із собок Іван не вірить у смерть Марічки, уважає, що це вигадки Гутенюків, і йде шукати — в одному селі люди знайшли тіло дівчини, проте в ньому, посинілог й розбитому річним камінням, Іван не впізнає Марічки — через шість ро> блукань Іван повертається в село, через рік одружується з Палатою.

(...) Чи він кохав Палатну? Така думка ніколи не займала його гол ви. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худі ка— чого ж ще більше? На добрім хазяйстві Палагна набралась тіл стала повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пиш шовкові хустки, а на воластій шиї блищало у неї стільки намиста, и челядь з заздрощів аж розсідалась. Вони їздили разом до міста або і Храм. Палагна сама сідлала свого коня і закладала червоний постіл стремено так гордо, неначе всі гори належали тільки до неї. На храм; були люди та далекі роди, пінилось пиво, лилась горілка, злітали усякі новини з далеких гір. Іван обіймав молодиці, Палатну цілува^ чужі чоловіки — ото диво яке! — і вдоволені, що набулись так файл вони вертались знову до щоденних турбот. (...) Пізно обляглись перед Юрієм люди, хоч рано мали вставати Палагна збудилась, як тільки почало дніти. «Чи ще не рано?» подумала вголос, але зараз згадала, що нині свято і треба йти на цариш Одкинула теплий ліжник і встала на ноги. Іван ще спав, піч позіха в кутку чорним отвором пащі, а під нею сумно бринів цвіркун. Палагі розщібнула сорочку, скинула з себе, постояла гола посеред хати і, б язко озираючись на Івана, пішла до дверей. Скрипнули двері, і ран» ній холод обвіяв їй тіло. Гори ще спали. Спали ще смерекові ліси,: ченці строгі, посірілі за ніч царинки і сиві шпилі, що розпливались тумані. Холодна мрич підіймалась з долини та простягала білі мохш лаби до чорних смерек, а під блідим ще небом оповідав свій сон Чер мош. Палагна ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішн холодку. Вона була певна, що ніхто її не побачить, а якби й побачив, що? Звісно, шкода було б, якби пропало и ворожіння. Іншої думки неї не було. На Благовіщення ще вона закопала у муравлисько сі; булку й намисто і нині треба було все те звідти дістати. Помалу звик до зимна. Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо плив в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, г реповнена теплим весняним дощем. Нарешті слинилась під буком. А перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла угору руки і потягла 244


смачно всім тілом, хруснувши кісточками. І враз почула, що тратить силу. Щось їй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе і раптом впірнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала її від себе. Юра-мольфар стояв по той бік вориння і дивився на неї. Вона хотіла крикнуть на нього — і не могла. Хотіла закрити груди руками — й не мала сили їх зняти. Намагалась втекти — і вросла в землю. Стояла безсила, сливе зомліла, і уперто дивилась у дві чорні жаринки, що випивали з неї всю силу. Врешті у ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння! Палатна зробила над собою зусилля, щоб підняти ту злість, і сердито обізвалась до нього: — Чого вилупив баньки? Не видів? Не спускаючи з неї очей, якими скував її всю, Юра блимнув зубами: — Такої, як ви, Палатно, б і т е , не видів. Й закинув ногу через вориння. Вона бачила добре, як плили до неї ті дві жаринки, що спопелили їй волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкім, чи то в жахливім чеканні. Він був вже близько. Бачила мережані шви кептара... блискучі зуби в отворі рота... напівпідняту руку... Тепло його тіла зблизька війнуло на неї, а вона все ще стояла. І аж коли залізні пальці стиснули їй руку та потягли до себе, вона з криком шарпонулась і побігла до хати. Мольфар стояв, роздуваючи ніздрі, і дивився услід, як біле Палагнине тіло вигиналось на травах, мов габи в Черемоші. Потому, коли Палагна вже щезла, він переліз знову вориння і знов почав розсівать по царинці попіл од учорашньої ватри, аби корови та вівці, що будуть тут пастись, пишно плодились, щоб кожна ягничка чинила по двоє... Палагна прибігла додому лиха. Добре, що хоч Іван нічого не бачив. Ну і сусідонько файний, смага б ті втяла! Не мав коли приступитесь до неї!.. Ігій на тебе!.. А що ворожіння пропало — то вже пропало... Вагалась, чи казати про Юру Іванові, чи дати спокій. Ще бійка готова вийти з того та сварка, а з мольфаром лиш зачепись... От було дати в лице та й вже... Але Палагна знала, що не годна зняти на нього руку. Навіть при одній думці про се почувала млость у всім тілі, в руках і в ногах, якусь солодку знемогу. Чула немов павутиння на всьому тілі од гарячого погляду чорних очей, од блиску зубів в пожадливо одкритому роті. І що б вона не робила в той день, мольфарів погляд її в'язав. Вже зо два тижні минуло від того часу, а Палагна Іванові не казала про стрічу з Юром. Вона лиш придивлялась до чоловіка. Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий. Коли б захотіла мати любаса, узяла б Юру. 245


Але Палагна була фудульна, її силком не візьмеш. До того, була сердита на мольфара. (...) Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван нидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром. Не з злості, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за Івана, може б, нічого не було. Бо, стрівшись раз в корчмі, Семен вдарив Юру в лице. — А ти, лайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони? Тоді Іванові соромно стало. Він скочив до Юри: — Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! — і затряс барткою в Юри перед лицем. — Ти купив її на торзі? — спалахнув Юра. Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана. — Потеруха б тя стерла!.. — Опришку єден!.. — На, маєш. Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров'ю, встиг рубонути Івана між очі і об'юшив його аж до грудей. Посліпли обоє од хвилігарячоїкрові, що заливала їм очі, а все ж кресали баргку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалічену руку, але щасливим вдаром раптом зламав надвоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу і гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець. — На безоружного з бартков не йду!.. Тоді вони взялись за барки. їх ледве розборонили. Ну, що ж, Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров'ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок й розраду. Однак бійка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнів Іван. Його шкура зчорніла та обліпила кості, очі запались ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання і неспокій. Він навіть втратив охоту до їжі. «Не інакше, як мольфарова справа, — гірко думав Іван, — наважився на життя, хоче з світу мя звести та й сушить...» (...) Сонце сховалось за гори, в тихих вечірніх тінях закурились гуцульські хати. Синій дим вився крізь шпари дахівок, густо окутував хати, що розцвітались на зелені гір, як великі блакитні квітки. Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити. 246


А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі. Іван прокинувсь. — Вставай, — будила його Марічка. — Вставай і ходім. Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла. Підвівся і вийшов з нею. Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу заросль смерічок. — Чогось так змарнів? Ци ти недужий? — обізвалась Марічка. — За тобов, душко Марічко... за тобов банував... — Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею. — Чи пам'ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені грав, а я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі? — Ой пам'ятаю, Марічко, й повік не забуду... Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла. — Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тоді, пам'ятаєш, як билась стариня наша, а я тремтіла під возом, бачачи кров... — Ти побігла потому, я кинув твої уплітки в воду, а ти дала мені цукерок... — Я тебе покохала одразу... Вони все заглублялися в ліс. Чорні смереки добродушно простягали над ними свої мохнаті лаби, наче благословляли, скрізь панувала строга, в собі замкнута тиша, і тільки в долинах розбивалася шумом піниста сваволя потоків. (...) Ліс все густішав. Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі, де трухліли мертві смереки та гніздились погані гриби — гадяр і голубінка. Великі каміння холоділи під слизьким мохом, голі корні смерек заплітали стежки, вкриті верствою сухої глиці. Вони йшли далі й далі, забирались в холодний і непривітний глиб верховинних лісів. Прийшли на полянку. Тут було трохи ясніше, смереки наче замкнули поза собою чорність глибокої ночі. Враз Марічка здригнулась і стала. Витягла шию і наслухала. Іван помітив, як тривога слизнула по обличчю у неї, звела її брови. Що сталось? Але Марічка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на знак мовчання і раптом зникла. Все се сталось так несподівано й чудно, що Іван не встиг спам'ятатись. 247


Чого вона налякалась, куди й чого втекла? Він постояв трохи місці, сподіваючись, що Марічка надійде зараз, але коли її довго не 63 він стиха покликав: — Марічко!.. М'яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов б тихо. Іван стривоживсь. Хотів шукати Марічку, але не знав, в який іти, бо не помітив, куди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у або зірватись у прірву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь і б знати, куди вернутись. Іван накидав сухих галузок і підпалив. Вогонь потріщав трохи сподом і вигнав дим. А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися кострубатих смерек і залюднили полянку. Іван сів на пеньок і обдивився. Поляна була закидана вся трухляві пнями, колючою сіткою гострих вершків, між якими вилась дика малі Спідні галузки смерек, тонкі й посохлі, звисали додолу, як руда бор Сум знову обняв Івана. Він знову був сам. Марічка не йшла. Заку люльку і вдивлявся в вогонь, щоб чим-небудь скоротити чекаї Мусила ж врешті прийти Марічка. Йому навіть здавалось, що він її ходу і тріск під ногами гіллячок. О! Врешті, вона... Хотів встати: ти їй назустріч, але не встиг. Сухі гіллячки розсунулись тихо, і з лісу вийшов якийсь чолові Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його ^ оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на гру, Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Ів< Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добриі совий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них:: вить і роздере. Чугайстир добродушно всміхнувся, кліпнув лукаво оком і поспі Івана: — Куди побігла? -ХТО?

— Нявка. «Се він про Марічку, — з ляком подумав Іван, і серце сильно з; латало йому в грудях. — Ось чого вона зникла!..» — Не знаю... Не видів, — байдужно обізвався Іван і запросив гайстра: — Сідайте. Чугайстир сів на пеньок, обтрусився з сухого листу і простя вогню ноги. Обоє мовчали. Лісовий чоловік грівсь коло ватри та розтирав круглий живіт, а Іван думав уперто, яким би чином довше затри» чугайстра, щоб Марічка якнайдалі встигла втекти. Але чугайстир сам допоміг. Підморгнув до Івана лукавим оком і обізвався: 248


— Може б, ти трошки пішов зо мною у танець? — А чому б ні? — радо піднявся Іван. Докинув у ватру смеріччя, поглянув на постоли, обсмикнув сорочку на собі і став до танцю. Чугайстир поклав волохаті руки на боки і вже хитався. — Ну, починай!.. Що ж, як починати, то починати. Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, згинались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його загрівав. Він вже підскакував вище, присідав нижче, додавав собі духу веселим бурчанням і оддувався, неначе ковальський міх. Піт краплями виступав круг очей, стікав струмочком од чола до рота, під пахвами й на животі блищало у нього, як у коняки, а чугайстир вже розійшовся: — Гайдук раз! Ще такийі — кричав на Івана і бив п'ятами в землю. — Ще кривий!.. Ще сліпий!.. — піддавав жару Іван. — Го-го! Як танцювати, то танцювати. — Най буде так! — плескав в долоні чугайстир, і присідав до землі, і крутився круг себе. — Ха-ха-ха! — хльоскав себе по стегнах Іван. Хіба він не годен вже танцювати? Ватра розгорялась веселим вогнем і одділяла од танцюючих тіні, що корчились й бились на залитій світлом полянці. Чугайстир втомлявся. Щохвилини підносив до лоба руку, всю в брудних нігтях, обтираючи піт, і вже не скакав, а тільки дрібно трусив волохатим тілом на місці. — Може, вже буде? — сапав чугайстир. — Е, ні... ще трошки. Іван і сам умлівав од утоми. Загрівся, був увесь мокрий, ноги боліли у нього, а груди ледве ловили віддих. — Я ще заграю до танцю, — бадьорив він чугайстра й сягнув по флояру за черес. — Ти ще такої не чув, небоже... Він заграв пісню, що підслухав у щезника в лісі: «Є мої кози!.. Є мої кози!..» — і чугайстир, оживлений згуками пісні, знов вище підкидав п'яти, заплющив од вдоволення очі і наче забув про утому. Тепер Марічка могла бути спокійна. «Тікай, Марічко... не бійся, душко... твій ворог танцює», — співала флояра. ' Шерсть прилипла до тіла чугайстра, наче він тільки що виліз з води, слина стікала цівкою з рота, одкритого втіхою рухів, він весь блищав при вогні, а Іван піддавав йому духу веселою грою і, наче в нестямі, в знемозі і в забутті, бив в камінь поляни ногами, з яких облетіли вже постоли... 249


Нарешті чугайстир знемігся. — Буде, не можу... Впав на траву і важко сапав, заплющивши очі. Іван звалився на землю рядом з чугайстром. І так дихали разом. (...) Але де була Марічка? Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя... Але де вона була? Куди подалась? Може, наліво? Йому здалося, що він бачив її востаннє з лівого боку. Іван подався наліво. Тут була гущина. Смереки так тісно збилися в купу, що трудно було пролазить між їх шершавими пнями. Сухі нижні гіллячки кололи йому лице. Але він йшов. Брів у густій пітьмі, спотикався і натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалось, що хтось його кличе. Ставав, затаївши у грудях віддих, і прислухався. Але ліс наливала така глибока тиша, що шелестіння сухих гіллячок, об які терся плечем, здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в лісі. Іван йшов далі, простягнувши наперед руки, неначе сліпець, який ловить руками повітря зі страху наткнутись на перешкоду. Раптом до його вуха долетіло тихеньке, ледве вловиме дихання: — Іва!.. Ґолос ішов ззаду, десь з глибини, наче добувався крізь море смерекової глиці. Значить, Марічка була не тут. Треба було вертатись назад. Іван поспішавсь, стукавсь коліньми в смереки, одводив руками гіллячки і жмурив очі, щоб не наколотись на хвою. Ніч наче чіплялась йому за ноги і не пускала, а він волік її за собою та розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля під його ногами почала спускатись в долину. Великі каміння перетинали йому дорогу. Він їх обходив, сковзаючись раз у раз на слизькім мху, спотикаючись на цупкому корінні, тримаючись за траву, щоб не зірватись. І знову з провалля, з-під його ніг, дійшов до нього слабенький поклик, заглушений лісом: — Іва-а!.. Він хотів одгукнутись на голос Марічки, але не смів, щоб не почув чугайстир. Тепер вже знав, де має її шукати. Податись управо і спуститися вниз, Але тут було іще крутіше, і здавалося дивним, як могла злізти звідси Марічка. Дрібні каміння сипались під ногами в Івана, з глухим гарчанням спадаючи в чорну глибінь. Але він, зручний і звиклий до гір, умів спинитись на краю кручі і знов обережно шукав підпори для ніг. Дедалі ставало трудніше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелі і повис на руках. Не знав, що там під ним, але чув холод і зловісне дихання безодні, яка одаривала на нього свою ненажерливу пащу. 250


— Іва-аІ — стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки. — Іду, Марічко! — билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти. Вів вже забув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами ґрунт під ногами і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його наглить дорогий голос: — Іва-а!.. — Я тут! — крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тілі. Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло, — і все розплилось в червонім вогні, в якому згоріло його життя... Другої днини знайшли пастухи ледве живого Івана. (...) Трембіти плакали під вікном. Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши у собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилось з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях, на стулені руки, в яких горіла свічка. В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталась до неї, до тої самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тіла. — Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю тебе? —голосилаПалагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах. — Файно голосить... — кивали головами старі сусідки і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів. — Ми разом пастушили в полонині... Раз якось паслисьмо вівці, та й звіяв студений вітер, гейби взимі... Така віхола крутить, що світку не видно, а він, небіжчик... — оповідав ґазда сусідам. А в сусідів уста ворушились од своїх згадок, бо годилось потішить засмучену душу, розлучену з тілом. — Ти пішов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер ґаздувати, з ким буду худібчину доглядати?.. — питала чоловікову душу Палагна. В одчинені двері, просто з темної ночі, вступали у хату все нові гості. Згинались перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувались на лавах люди, щоб дати місце новим. 251


Грубі свічі тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блідий поломінь лизав сперте повітря, і синій чад, змішавшись з нудним запахом воску та з випаром тіл, висів над глухим гомоном в хаті. Ставало тісно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мішалось з диханням, упрілі чола ловили у себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах та табівках. А хата усе сповнялась новими гістьми, що вже товпились біля порога. Тіло рушало. Біласті плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помітною тінню. — Мужу мій солоденький, на біду-сь мя лишив... — жалілась Палагна. — Не буде кому ні у місто піти, ні принести, ні дати, ні взяти, ні привезти... А за вікном тужливо повістувала про се трембіта, додаючи їй жалю. Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму. — Ей, ти, носатий, купи у мене зайця! — басив зсередини молодий голос, і в одповідь йому покотився придушений сміх: — Ха-ха! Носатий!.. — Не хочу. Починалась забава. Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулись спиною до тіла, готові приєднатись до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку, а заєць переходив все далі і далі, захоплював ширше і ширше коло і вже добирався аж до мерця. — Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!.. Світло коливалось од сміху і чаділо димом. Один за другим гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно. По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... При сінешніх дверях вже цілувались. * — А на ким висиш? — На Анничці чорнявій. Анничка буцім не хотіла і упиралась, але десятки рук випихали її з тісної юрми, і гарячі уста піддавали охоти: — Йди, дівонько, йди... і І Анничка обіймала за шию того, що висів, та смачно цілувала в уста при загальних радісних криках. 252


Про тіло забули. Тільки три баби лишились при нім та скорботно дивились скляними очима, як по жовтім застиглім обличчі лазила муха. Молодиці липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок. Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що все ознаймляла далекі гори про смерть на самотній кичері. Палагна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей. Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. Махали руками, іупали один одному в спину і моргали на челядь. Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір'ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились од сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця. Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі. Навіть старі приймали участь в забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець. — Ха-ха!.. Ха-ха!.. — котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху удвоє, придушивши руками живіт. Серед писку і глоти нестерпуче коцкав десь «млин» дерев'яним клекотом згуків. — Що маєш молоти? — завзято вигукував мельник. — Маємо кукурудзу... — пхались до нього дівки, і сварились між собою жиди, приліпивши довгі бороди з клоччя. Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті. На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз. Під вікнами сумно ридали трембіти.

253


ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863-1942) Народилася в м. Гура-Гуморі (Південна Буковина, нині — м. Гура-Гуморулуй, Румунія) у родині урядовця, померла в м. Чернівцях. Письменниця. Найвідоміші твори: повісті «Людина», «Царівна», «Земля», «В неділю рано зілля копала».

ЗЕМЛЯ Повість (Скорочено) Своєму батькові Юліанові Я. Кобилянському посвячує авторка ЧАСТИНА ПЕРША Ез Ііе& ит ию Негит £аг тапсНег АЬ^гиші, Аеп йая Зскіскзаі £гиЬ, іоск Ніег іп ипзегет Неггеп гзї <1ег ііе/з(ех. І Недалеко від ріки Серету на Буковині простяглося село Д. Навкруги нього — рівні поля, а із заходу — великий панський ліс. Оддалік видніються ще невеликі ліски. Багато господарів їздили на заробітки до Молдови, тому хати й подвір'я занедбані. А от хата ДокГі, дружини заможного ґазди Василя Чоп'яка, вигідно виділялася серед сільських хат охайністю, ладом і чистотою, садком і квітником. І все це завдяки господині. Сам господар був пиякою, зневажав жінку й бив її, продавав потихеньку свою землю. Докія, відчуваючи, що втрачає щодень сили і здоров'я, вирішує віддати заміж свою молоду єдину доньку Парасинку, щоб бути спокійною за її долю. Найкраще б їй підходив син заможних ґаздів Михайло, але тому йти в армію. Тоді мати вирішила, що віддасть Парасинку за Тодорику, не дуже гарного, але непитущого, хазяйновитого й багатого хлопця. Дівчина зі сльозами піддалася на умовляння матері.

(...) Докія і Василь Чоп'як видавали замуж свою одніську дитину, доньку свою Парасинку, за Тодорику, сина Онуфрія Жемчука, і йшли враз із донькою й нареченим, з батьками, нанашками і дружбами до пана, 1

Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша (нім.).

254


щоб просити його на весілля. Завтра мав відбутися шлюб, а позавтра — весілля. Несли колачі, кури й ширінки в дарунок, як того вимагав давній звичай. Ішли з музикою, аби заграти панові й погуляти в його чеснім домі, аби потрактувати його і йото челядь доброю горівкою, приправленою медом і корінням. Врешті зібралися всі он тут у ясних покоях, і під час коли старий Петро промовляв до пана, — він усе любив проводити, — раз по раз низько, з пошаною кланяючися, стояли інші з шапками в руках, голосно перешіптуючись або розглядаючись цікаво по хаті. Старий Петро говорив щиро. Йому майже голос відбирало — він понад усе любив Парасинку, — а Василь, батько, вже лише кліпав мовчки очима. Не міг уже зробити нині нічого порядного, тому й перебрав Петро всякі важніші почини ґазди сього дня на себе... Сама молода викликувала співчуття. Незвичайно полохлива, несмілива й повна дитинячого засоромлення, побачила себе нараз причиною й осередком — головною особою всього руху; на неї гляділи тепер пан і пані, панна й усе окружения; вона мусила на всі запити відповідати, їй ніяк було прятатися за мамині плечі або, щонайменше, заслонити хоч рукавом лице. Вона стояла бліда й гляділа напіввистрашено, напівглупкувато і лише з натугою видобувала слова до відповіді, коли до неї звертався хто з яким-небудь словом. Мала на собі шовкову ріклю1, довгий, новий, багато вишитий кожух із звисаючими кутасами. На шиї багате намисто, срібні великі монети, а на голові вінок із червоних і білих рож. Волосся було в неї розпущене, і з-під вінка розсипалося по волоссю багато до вінка прив'язаних золотих довгих ниток, що заступали місце серпанка. Молодий, одягнений також у новий кожух і сердак, стояв он тут непорадно й обертався все цілим тілом до кождого, хто говорив до нього, а наостанку заховався незамітно за кількох старших людей. Всі бачили, що пара не була дібрана й гарна, що дитина молода не почувала для свого судженого ні іскорки прив'язання, що була німим оруддям іншої волі, — однак горівка з медом, що кружляла раз по раз із рук до рук, затерла всякі розмахи до глибшого розміркування, зм'якшила серця, настроїла всіх добротою, і якесь загальне задоволення пробивалося на всіх лицях та розв'язувало несміливі язики... Пан і пані прийняли запросини на весілля, поблагословили молодих, — і вся весільна компанія відійшла до панської кухні, де завівся шумний танець. Уся штивність і замішання, вся несміливість, що все-таки не покидала гостей в освітлених покоях, зникла нараз, і запанував інший настрій. Усі заговорили тут нараз голосно й живо: дехто затягав співучим голосом, зовсім не стісняючись, а гулящі лопали так сильно ногами, що самі не розуміли свого слова. Між усім тим пробивався тоненький жалібний голос одної скрипки й гармонійні акорди циганського цимбала. 1

Шовкова рікля — шовкова сукня без рукавів, де станок пришитий до спідниці.

255


Тоненький голос продирався насилу крізь грубий гамір голосів, тупіт і шолопання ніг, літав раз розпучливими, раз веселими варіаціями між весільною компанією і все неначе навертав її до себе. За яких кільканадцять хвиль пішла вона за ним майже безтямки, і з громадки ще недавно поважних людей зчинився правдивий вихор. Високі, мускулярні постаті з обгорілими лицями, з руками, мов залізними, увихалися вихром із жінками й дівчатами.' Марні й журливі лиця жіночі розсіялися диким радісним зворушенням, а дівчата мовчки клонили голови на грудь мужчин. — Грай, музико, грай! — кликав від часу до часу Петро на музикантів; що ні скорше, ні повільніше перебирали по струнах смиком і дротиком* і гляділи майже в тупій задумчивості на вихор, викликаний звуками. * — Грай, най гуляю! Най погуляю! В мене одна сестрінка! — кликав,! а відтак обвів велику ясну світлицю грімким голосом, мов заржавілою срібною стяжкою, що аж світло задрижало... Шалений жаль обхопив його. Лише він був сам-один і не мав пари, не мав ніколи жінки, ані дитини. Він один сам... сам, як стояв он тут тепер. Знов оббіг голос кругом світлицю і розбився о стіни в шаленій розпуці. — Най погуляю!.. ) Його висока горда постать перевишала всіх, мов дуб, а на йог< тепер ясно освітленім лиці з узад зачесаним довгим волоссям, що спа дало на плечі, із вузьким білим чолом, відбивався цілий настрій йогі душі. Несамовита відвага незвичайної хвилі і жаль. Анна, панська наймичка, робітниця в покоях, марна й неначе брон зова статуя, стояла скромно в однім куті світлиці недалеко світла дивилася великими, зворушеними, німим горем переповненими очим нерухомо на одну пару. Молода гуляла з дружбою Михайлом і замкнула очі. Чому?.. Чому?.. Хто замикає очі, коли має його перед собою? ' Здавленим віддихом дивилася Анна на нього. Виринав то тут, Т! там... то знов там... Його голова ясна й мигає їй в очах... Так чисте зол< то мигає... Під горло їй підступило щось і здавило її. Вона нічого не ма спільного з тим вихром, що шаліє он тут перед нею і пориває з собої Вона бідна наймичка. Голос скрипки відбивається гострим зойком в смутній душі. Хіба б їй лише плакати. І плакала сухими очима... , Німий біль товкся в її грудях, а цимбали й скрипка впивалися чи» раз глибше і глибше в її смутну душу. Її ледве що сьогодні хто й замічає; — Анно, гуляй! — вдарив її нараз грімкий голос Петра по душі. | Чого ти стала, як з каменя, та й стоїш? — І, станувши перед нею, пі{ вав її за руку й потяг за собою у вихор. Не усміхнулася. Пішла, як до бою. Голос скрипки, жалібний, роздразнений, кинувся в нестямі, а п Д тім неначе навіки злучив їх з собою... Я І ще двоє людей не поділяло сьогодні радості присутніх. Се б у ж Докія, яка з жалю, що донька покидала так вчасно її хату, стала на л щ И 256


неначе земля, — і батько дружби Михайла, старий Івоніка Федорчук. Обоє сиділи в однім куті на лаві й сумували. Докія несказанно терпіла під свідомістю, що «сиротіє»; а по-друге — вона добре бачила, що її будучий зять не був ані гарний, ані видний хлопець, і що Парасинка улягла її майже розпучливим мольбам, що виходила за нього. Хвилями відзивалося у ній щось, немов грижа совісті. Коли однак її погляд стрічався з постаттю Василя, що, п'яний, то сам гуляв, то, підносячи руки мов до наказу надмірно вгору, викрикував, то сміявся або співав, — стягала грізно чоло в зморшки й затинала зуби, аби не зойкнути вголос із болю. «Тодорика не пияк, — потішала себе. — Тодорика порядний хлопець. А хоч він і негарний і непоказний, зате він добрий. Парасинка не буде вижидати ночами пияка, не буде бідувати. Він буде шануватиїї.До того в нього земля... Незадовжене поле... їй буде добре за ним. Бог добрий і дасть, що їй, пташці дрібній та милій, добре буде!» Старий Івоніка був також нині потрохи підпитий, але в нього бувало се все наслідком великої радості або великого смутку. Скоро лише гульба розпочалася, пересунувся він незамітно до Докії, своєї найближчої і найщирішої сусідки, кивнув до неї приязно головою і сказав півголосом: — Докійко... кумко... всі нині веселі, але ніхто не знає, що там у моїм серці діється!.. — А в моїм, бадіко! В моїм ніби ліпше?.. Ей, Боже добрий... Боже! — і, зітхнувши тяжко й глибоко, відсунулася і зробила йому місце коло себе. — Так що ви хочете, Докіє? Ви ж віддаєте свою доньку! Вона потакнула головою й усміхнулася гірко. — Віддаю її! Віддаю її, голубку ту мою милу! — відповіла, спускаючи голос і вимовляючи кожде слово звільна й з натиском. Притім повернула головою за гуляючою донькою і гляділа на неї таким виразом, неначеб вона тиха й мертва лежала перед нею на лаві. — А що я маю казати? Ви знаєте, що я нічого іншого в світі не бажав собі, як вашу Парасинку для свого Михайла! Вона буде така, як ви! Добра й чесна ґаздиня! Усяку роботу знає і лад тримає у хаті. А хата в неї, як та біла стіна. Наші поля граничать з собою, становлять одну рівнину, їх сила однака. А що на них уродиться, однако гарне й добре буває. Наш товар найкращий у селі, а наша честь, Докійко, наша честь — вона найголосніша у селі! О, Докійко, — кликнув болісно і вдарив зі щирою розпукою кулаком об стіл, що стояв поблизу нього. — Я вас шаную, я вас шаную і кланяюся вам, бо ви перша ґаздиня в селі й усі се знають... Але чому ви не хотіли подержати Парасинку ще зо три роки коло себе? Замість відповіді вказала вона хмарним поглядом на Василя, а по якійсь хвилі додала майже поважно: — Я слабовита. Смерть мене не обійде, як мій час прийде... — О, смерть! — сказав він і похилив смутно голову на груди. — Смерть одна робить, що сама хоче, і має велику силу проти нас. Та все ж ви не мали чого так спішитися! 257


— Ви журитеся, що не дістанете невістки, бадіко?.. — спитала Докія. — Не журіться! Нема, відай, у селі такої, що не хотіла би вашого Михайла! Та буде його жінкою, яку йому Бог назначить. Поки що тіштеся ним, що працьовитий та чесний. По всіх селах навкруги немає йому пари — такий добрий. Вже як він колись не стане першим у селі або й двірником, то, відай, доброму й не ступати по землі. Най уже на тім скінчиться, що вони не могли побратися. Най уже так буде! І ви хотіли — і я хотіла! А от прийшов такий час, що все інакше склалося, якби чужою рукою! Так, відай, Бог хотів, бадіко! На ті слова Івоніка замовк. Він зложив руки, мов до молитви, і приблизив їх до уст. — Михайлику! — сказав він. — Михайлику! сину ти мій! Потім стиснув їх, мов у німій мольбі, й замовк. Великі сльози закрутилися в його очах, і голова легенько в нього задрижала. Був сильно зворушений. Докія, побачивши се, сама розжалобилася. Вона любила свою Парасинку, але вже так, як він любив ось того свого хлопця... мабуть, ніхто на світі не любив більше своїх дітей... — А відтак у вас є й молодший Сава! — докинула по хвилині мовчання. У старого змінився нараз вираз лиця. — Сава... — сказав він протяжно й журливо. — Сава вже не Михайло! І він мій син! Адіть, Докійко, тут приріс мені до серця змалку, як грудка! Я люблю його, бо що — і він мій син! Але він — то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись... та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні, — коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває, — коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та Бог знає з ким випити! — Він ще молодий, бадіко! — Молодий! Певно, що ще молодий, має лише дев'ятнадцять років. Але коли Михайло мав сімнадцять, то був уже моєю правою рукою, так як тепер. Я в його літах служив по чужих людях, був бідний заріб»1 ник і клонився низько перед людьми й Богом. Ну, а маю надію, що я* він зросте в літах, зросте й розумом, бо розумний він уже й тепера Ой, іще й який розумний!.. Який молодий, а він перехитрить вам хоЧ би й якого заводіяку. Лише його лінь гризе мене; він не любить землі) Дарма, що ходить по ній, що толочить її, дарма, що живе з неї, що носить вона його. Він і не буде шанувати її, як вона перейде в його рукй Але вона не перейде в його руки, як він не зміниться, — се я йому вже раз говорив і ще буду говорити. — Ідіть, бадіко, йдіть! Ви хочете, аби всі були такі, як ви або ваШ Михайло! !'> 258


— А чому ж би ні? Як я можу добрий бути, то чому не може бути й моя дитина така добра? А зрештою... пощо чоловік живе? Не на те, аби робив, Докійко, день і ніч тяжко робив?.. Як я колись замкну очі, то хочу, аби моя земля перейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка — ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її... Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом. Кожда грудка, кождий ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її! Та про се знає ціле село. Почавши від самого пана, шо знає мене ще хлопцем, аж до кождого ґазди й робітника в селі! — Я знаю, бадіко! Тоді, як мала будуватися колія в нашім краю, як мала переходити й через наше сусіднє село й через он той ліс великий та через он ті трясовиці, які люди геть-геть здалеку минали... Тоді то було, бадіко! Я знаю! Ви і ваша жінка наймалися носити каміння, пісок і шутер. Я знаю. — Аякже, аякже! — притакнув він із розіскреними очима. — Оце все ми носили, а і більше ще! Землю, і дрова, й вугілля... і Бог знає що ще... Всі ті страшні трясовиці, що блистїли лісом і полями тут і там — треба було позасипувати, повичерпувати. А хто се робив? — Людські руки. А між ними були й мої й моєї Марійки руки. Марійка погребла там своє здоров'я. Ви не знаєте, Докійко, — тягнув дальше, — тоді жалували ми собі кусника м'яса. Ніколи вона курки не зарізала, ніколи яйця одного не зварила, краплі молока не напилася. Все обертали ми в гріш, аж врешті доробилися сього, що маємо. Бог один знає, як то було, — все розповідати не можна. Але ми мали діти, і їм треба було колись щось лишити. Хто ж мав се інший зробити? На нас кажуть люди, що ми скупі, але скажіть ви самі, Докійко, — ви така добра ґаздиня і самі одні маєте в себе усе в руках, — скажіть, чи можна так легко випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося? Вона притакнула головою і сказала: — Але тепер можете собі вже ліпше пожити... Тепер маєте, слава Богу, відки! — Ліпше? Ніби починати тепер те все з'їдати? Ні, Докійко! Сього ми не можемо! Богу дякувати, ми не потрібуємо того, мужик багато не потрібує! Маємо тепер булками годувати себе, коли ми в найтяжчім часі мали сил досить від чорного хліба, мамалиґи й фасолі? Маю собі каву варити? На те доста нині панів! — Вам би більше відпочивати. Вам і вашій жінці... Він розсміявся. — Ви так говорите нині, кумо, — сказав, — неначеб ви коли складали Руки на спочинок! Чи, може, ви спічнете, як ваша дитина вийде з хати? Вона заперечила головою. — Отже, видите! — закинув він із побідною веселістю. — Доки мечі Бог сил дасть і доки буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас 259


уже, аби ми відпочили. Наша доля — працювати, тому що й відпочц нок наш потім без кінця. Так уже сам Бог дав, Докійко! < — Так уже сам Бог дав... — повторила вона майже з жалем, — Так уже сам... Бог... дав! ^ По добрій хвилині мовчання, під час якої Івоніка напився з пляц ки, що в нього, мов колач, звисала на руці, — була з глини вироблеї в формі колача, — почав наново: ; — Я навіть і думати не можу про відпочинок! Навесні йде Михайл до бранки, а там... чи довго лишуть вони мені його ще дома?.. За пар місяців та й настане осінь, і вже покличуть його. Тоді спаде його част праці на мене. Не можу навіть думати про те, як я лишуся без нього,, — А не можете його вибрати з війська? — спитала Докія зниженні голосом. з — Я все зроблю, що зможу. ) — А пан? — спитала Докія ще тихше, кивнувши головою в сторої покоїв. — Він же вас і вашого хлопця так любить. Він помагав вам не ра якщо треба було. Все вас так хвалить і каже: «Понад Івоніку нема в са нікого, такий добрий та ретельний!» — як же не може вам тут помогти — Я вже говорив із ним про те! — відповів Івоніка голосним шеи том. — Але він каже, що не можна мого хлопця увільнити. Каже, що мене є ще молодший син, що ми ще обоє здорові, і через те Михащ не увільнять. «Навіть і не починай нічого, — казав він, — і не трат крейцарів, бо однако хлопця тобі заберуть!» Отак сказав мені та щві додав: «Ті три роки покажуть хлопцеві світ і подадуть науку, що й му, певно, в житті придасться, — сказав він, — нічого йому не пошк* дить, не бійся!» Знаєте, він говорив, як говориться. Він, може, ма^ правду, і цісареві треба дати, що йому, як кажуть, належиться! Ал Докійко! є тисячі й тисячі жовнірів на світі, чому ж ще й мій має й] туди? Чого маю ще й я тратити свою дитину?.. Адіть на нього, гуля« Поглянув за гуляючим хлопцем своїм, і голос урвався йому в гор — Гуляє. Стільки й добра його! — відповіла Докія, а потім пови рила журливо: — Чому має ще й він іти? — Я дав би кров свою, коби лише міг затримати його! — тягнув д лі Івоніка. — Погадайте собі лише, Докійко... три роки! Три рої лишитися мені без правої руки. Три роки обробляти мені землю б нього, без нього збирати, без нього сіяти! Бджілки наші без нього Д| глядати, а худоба... ви думаєте, що худоба не пізнає сього тако* Гадайте ви собі оце! Я не зможу чистити її щодня і чесати так, як в| а молодий голос знають вони ліпше від мого! Коли погадаю на 1 все, — а я все лише ту одну гадку маю, — то серце ціпеніє мені в гр; дях із жалю, і я не виджу світу перед собою! — Робіть що, бадіко! — обізвалася Докія рішуче й оглянулася обі режно довкола себе. — Я хочу так... — відповів він. — Маю триста ринських. Бог один знї як я складав їх докупи! Крейцар до крейцара... від року до року... то 260


хліб, то за мед... то дещо спродав із худоби... та й зложив. За них я, може, викуплю сина! — додав тайком, звернувшись близенько до Докії. — Я їх гірко заробляв, може, принесуть мені щастя. Радо віддам їх, кому буде треба. І більше дав би ще. Я спродав би й мою пару червоних биків. — Ті червоні пишні бики?! — кликнула Докія здива, неначе перелякана. — Того вже не робіть. Шкода велика! — Чому? — сказав він. — Я би се радо зробив, коби лиш знав, що Михайло лишиться мені дома. Як будемо жити й будемо здорові, постараємо собі другі. Коби я їх лиш при собі мав, ті молоді руки, а решта — то все байка. Але руки, Докійко, руки — то все наше багатство, то наше добро, то наша скарбона! — Ну, робіть що, бадіко! Вишукайте собі кого, хто би все робив, а ви лагодьте гроші. — Я піду до одного знайомого жида в Ч... — До жида, бадіко? А чи буде то добре? — докинула Докія. — Чому ні! Най собі люди кажуть, що хотять, а жид може все. Він усюди піде, він із кождим поговорить, він уміє з панами говорити, розуміє право, а ми?.. Хоч би ми що й сказали, на нас не дивиться ніхто. Ми нічого не можемо. Ми кланяємося перед панами, ми цілуємо їм з обох боків руки, але як ми що скажемо, воно все-таки «мужицьке». Не послухає нас ніхто. Як на нас пан крикне, — тягнув він дальше, — ми вже... боїмось... вже ступаємо назад. Я се знаю сам по собі, що не можна інакше. А на жида як крикнеш, то він тобі в лице засміється. І панові засміється в лице, приступить ближче й таке наговорить, що пан наостанку руку йому подасть. — Вони розумні, вони все знають! — відказала Докія поважно. — Не дурно Ісуса Христа на хрест висадили! — Ой, вони можуть усе! Я знаю, що можуть! — Усе можуть, бадіко! Дивіть лиш, як усюди набиваються! Як лиш на землю набиваються! Оноді іду я до сусіднього села, а там уже у дворі тім, у панськім, великім, жид розсівся. Давно по подвір'ї цвіти та Бог знає що за деревина росла, тепер жидівське шмаття порозкладене, на зеленій мураві сушиться. Бог би вас побив! (погадала я собі). Ще вас і тут не було... Так, вони всюди вміють улізти, вони все можуть... — Тому я хочу піти до жида, до Буня Чернівецького, знаєте його, і нехай він робить, нехай що робить. Тому маю ще надію, що Михайло лишиться мені. Хоч пан і казав, що все на ніщо не здасться, а все ще таки попробую з Буньом. Хоч на душі полегшає. Він замовк на хвилину, спустивши голову на груди, незамітну малу голову, неначеб надумувався над чимсь; але нараз підняв її, підняв пляшку з горівкою бистро вгору, блиснув очима і кликнув: — Але відтак, кумо, відтак справлю Михайлові таке весілля, якого Ще наше село не виділо! Хліба та булок куплю в Чернівцях. Увесь мій мед піде в горівку, самим медом буду частувати. Заріжу корову, циганів 261


1 І :1 візьму з Глиниці. Гратимуть у мене цілий тиждень. Десять років будуть . люди згадувати, яке весілля справив Івоніка своєму Михайлові! — Ух! — гукнув нараз із несамовитою веселістю, зірвався із молодечою жвавістю з лави, гримнув пляшкою до землі так, що аж на дрібні кусні розскочилася, а гуляючі на хвилю мов укопані в гульбі зупинились. Відтак пірвав Докію за руку й потягнув у танець. | Розпочали його повільними рухами і кроками. То вправо, то вліво, то вправо, то вліво. Опісля ставали їх кроки чимраз дрібніші й скоріші,; чимраз палкіші й дикіші, а відтак неначе шал опанував їх... неначе вихору закрутився на місці... Молоді розгулялись... Заохочені гульбою старших ; і їх весільними розбурханими окликами, розгулялись іще з більшим запалом, як досі. Хустки й ленти мигали в повітрі. Довге волосся мета-, лося по плечах, і непогамована сила якоїсь розкованої радості розшалілася. З грудей виривалися раз по раз дрижачі яскраві ухкання... Н о т топтали землю, а голоси цимбала і скрипок виринали монотонним зойком своїм лякливо то тут, то там... І сміялися, і плакали напереміну. Анна знов стояла на своєму місці. Дивилась, як перше, за гуляючи-; ми й за одною головою. Її поважне смагляве лице неначе о одну відтінь поблідло, а в очах горів невгасаючий жаль... Нараз прокинулася. Він полишив свою дівчину і звернувся до неї, — ішов... Гаряча кров обілляла її, і перед нею неначе світ захитався... — Ходи, Анно, погуляємо! — промовив несміливо й подав їй руку. Вона підняла руки, щоб подати їх йому, та в тій хвилі вмовкла музика. Голосним зойком урвалася одна струна, і все зупинилося на місці. — Зв'яжи, мой... і грай! — крикнув Петро, що до нестями розгулявся та ніяк не хотів переставати. — Ні, вже доста! — кликнув хтось інший. — Кому доста, той най рушає надвір! — відгукнув він. Але інші не були тої думки... І струна не давалася так скоро зв'язати, а Докія, що, небавом по гульбі знов усіла, піднялася зі свого місця. Висока й поважна, мов цариця, станула між усіма і запросила їх додому. Вже доста тут гуляли. Були прецінь не в себе й не на танці. Вже пора до- І дому. Вже аж у хаті потемніло, так нагуляли. Потомилися, час далі йти, конечне... Не зіткнувшися, розлучилися дві руки. Старий Івоніка прийшов і взяв сина під руку. Анна лишилася сама на місці. Кілька хвиль пізніше стало в хаті тихо. Світло горіло, як перше, а в кутах ховалася темнота. Анна клячала перед своєю постіллю, де на стіні висів почорнілий дерев'яний хрест зі спасителем, і молилася. У неї судорожно зціпилися руки над головою, а лице зарилося тісно у постіль. Нечутно молилася... Великими, глухими очима зазирала ніч крізь вікна, а її тьма, чимраз' чорніша, добиралася поволі, незамітно до дівчини... (...) 262


Була весна. Івоніка з Михайлом пішли до міста, а Сава — наглянути в полі бурдеї, де була худоба. Хлопець із неприязню подумав про старшого брата — вказує йому, повчає. Ну й що, що любить чорнооку Рахіру? Хай його батько й посварився з батьком Рахіри Григорієм за фальшиве свідчення того, але він, Сава, у тому не винен. І нічого, що Рахіра йому родичкою доводиться — він гріхів не боїться. Сава любив стріляти, тішився, коли попадав у звірину чи пташину, не думаючи, потрібні вони йому чи ні. Думав, як добре, що Михайла візьмуть до війська, тоді йому нетреба буде критися, йдучи до Рахіри. Марійка жила у згоді зі своїм чоловіком, поважала його. Була доброю господинею, але заощаджувала на всьому, тому в селі її звали скупою. Це її злило. Як не витрачає часу за балаканиною, не роздаровує добро, їсть просту їжу — то вже й скупа? Зате скільки в неї добра в скринях, придбаного для своїх дорогих дітей! Журилася, що Михайлові треба йти в армію. Побігла до ворожки, і та їй нагадала великий жаль, що бідним роздаватиме своє добро й од людей ховатиметься, а те, що наймиліше, піде од неї далеко, те, що далеке, стане близько до серця. Сава був високий на зріст. Його обличчя можна б назвати гарним, якби не холодний блукаючий погляд великих сірих очей. Хлопець прийшов додому, так і не напоївши худоби, бо зголоднів. Мати почала його лаяти, що не дбає про худобу й господарство, що ходить до безпутної дівчини, сказала, щоб ішов туди, звідки прийшов. Сава набрав яєць, вкрав курку й пішов до Рахіри.

II Прийшли з міста Михайло й батько, сказали, що хлопцеві все ж доведеться йти до війська, бо жид, з яким івоніка домовився про відкуп і якому дав гроші, десь зник. Наступного дня батько з Михайлом орали волами землю. Івоніка дивився на сина й не міг надивитися. Заговорили про Саву. Михайло сказав, що треба з ним суворіше, розповів, як той гостро йому відмовляв, ще й якимось зіллям ворожив. Зійшлися на тому, що Сава молодий, дурний, його підмовляє Рахіра, ось коли Михайло піде до війська, він буде допомагати батькам і порозумнішає. Син порадив батькові продати частину худоби, щоб легше було хазяйнувати, але Івоніка надумав, що саме з цими волами його старший син розпочне разом з молодою дружиною своє господарство.

III Був травень. Михайло був у бурдеї, пас волів, дивлячись на них, як на рідню, особливо, коли дізнався, що вони призначені йому. І думав про панську робітницю Анну, яку таємно любив. Вона наймичка, до міста не поїде, та це їй і не дозволить лиха мати, яка тільки й знала, що забирати в неї зароблені гроші, брат теж вимагав грошей і бив, як не мала їх.

~

263


Уперше Михайло побачив Анну на панському подвір'ї, як разом лузали кукурудзу. Анна була гарна, скромна, знала багато різних робіт, не дозволяла' хлопцям сороміцьких жартів при собі. Усі її дуже поважали. Другого разу Михайло бачив дівчину, як ішов до крамниці по сіль. Анн» допомагала матері чистити горох, а та почала скаржитися хлопцеві невдячних дітей. Михайлові було дуже жаль Анночки, яку так несправедливої лаяла погана мати. | Після того Михайло став бачити Анну частіше, коли мав справу нщ панському дворі. Була вона інша, ніж сільські дівчата, — ніжніша й тонки* звичаїв, охайніша. Товаришувала тільки з дочкою Доки ПарасинконзІ Сільські хлопці мало нею цікавилися, бо була бідною, не мала ані з е м л і ані грошей. І Анна й сама не знала, як її душею заволодів Михайло. Був він добрий щ неї і не так, як інші. Багатий, а говорив, як з рівною собі. 1 Михайло, зустрівши Анну, яка поверталася з грибами з лісу, освідчився я у коханні. Сказав, що хоче мати її за жінку. Анна зізналася, що кохає М и х а М ла, тож вони вирішили якийсь час не говорити про це нікому. Саме в цей м о ї мент Анні привиділось, що із сусіднього ліска на них летить щось темнее вогняними очима. З переляку вона заплакала. Але Михайло її заспокоїв т е м лими словами. 1

ІУ-ХІІ

і

Сава прокрадався до Рахіри. Він приніс їй з дому крадькома взяті б о р о и ш й сир. Вони почали розмовляти, лаяти батьків Сави й брата, які все повчаюЯ хлопця. У Рахіри Сава почував себе вільно, робив, що хотів — пив, пащЛ тютюн. Рахіра мала над ним якусь силу, казала слухати її, тоді буде він, С ^ Я багатим ґаздою, а вона — його ґаздинею. Я Настав жовтень. Федорчуки із сумом та плачем проводжали М и х а Й И Хлопець теж із жалем прощався з худібкою, з полем, зі стежиною, де стрічяИ з Анною. Зброї він не любив з дитинства і вважав її чимось скритим та Ї Й безпечним. . щ Михайло звик до спокою і ритму, спорідненого з природою, а місто з й Я гамором та поспіхом знесилювало його душу. Я Минали тижні, а Михайло ніяк не міг звикнути до життя в казармі, у н а Я навіть закралася думка про дезертирство. Батько приходив тепер м м Н щотижня, приносив домашні гостинці, розраджував, умовляв. Дикі п о р я Н армійської служби були нестерпні для Михайла, особливо після того, я к я Н рал примусив жовнірів вилизувати сміття з підлоги в казармі. Щодня б Н якась новина: «Там один умер, тут побив кінь якогось на смерть... тамяЮшШ

264


стратився...» Якось на солдатах узимку випробовували намети. Ті виявилися непридатними, і багато новобранців ледь не загинули вночі через мороз. Мати гнівалася на Саву й казала, що він не отримає землі, якщо буде знатися з Рахірою. Сава виказував, що батьки люблять Михайла більше і дбають лише про того, а він зробить так, як сам захоче.

XIII Анна працювала тепер у попових паннів. День у день ходила туди на роботу, а від осені мала у них настало лишитися. Так порадив їй Михайло, з яким бачилася на Великодні свята. — Мама та брат не будуть над тобою стільки збиткуватися, — казав їй, — а як я прийду додому на день-два, зможемо бачитися. Коли б я, як вояк, заходив до тебе до хати, то сварили би, та й таки не треба, аби хто про се знав. Коли верну з війська, покажемо людям, що знаєм! На те вона усміхнулася. — Вже най би так, як ти кажеш. — А мама та й брат що казали, як ти пішла від них? — спитав. Обоє знаходилися в поповім городі. Вона чистила стежки, а він, перескочивши невисокий тин, лежав у цілій своїй довготі на землі, щоб його здалека ніхто з хати не заздрів. — Та що! — відповіла. — Мама казала, що я її знати не хочу, а брат — що я стріляю за якимсь голодником, та як коли мене з ним переловить, то поб'є, що попам'ятаю його. «Ти, — каже, — даєш йому всі крейцари на тютюн, чи чорт знає на що, а мене та й тих, що тебе вигодували, знати не хочеш». Не вірить, — додала, — що панотець мало платить. Каже: «Я колись прийду та розвідаюся, ти мудрагельнице панська!» Михайло зморщив чоло і збив кулак. — Гай, гай, — погрозив похмуро, — коби він лише коли мені в руки не попався. Я добрий, доки добрий, але нехай ніхто мене не зачіпає, бо в мене кулак тяжкий. — А я вже волю за менше служити, та й у панотця, та й тут у селі, ніж десь у жида або в німця, та й не снити, коли ти прийдеш. — Чекай, чекай! Дасть Бог, усе мине! Тоді будемо інакше в трубу грати! — потішав, притім вийняв цілого лева з кишені та й простягнув із ним до неї руку. — На, сховай собі! Сховай собі або купи, що хочеш! Се я собі при війську ушпарував для тебе. Хотів тобі хустку купити, але неставало. То вже купи ти собі сама, коли захочеш. Вона не хотіла прийняти. — Або я вже не годна собі заробити на хустку? — боронилася. — Сховай! Тобі там скорше хибне, як мені тут! Деколи й їсти немає що! Він стояв уже коло неї на рівних ногах, а в його очах блистіли СЛЬОЗИ... в

— Анно... Анноі.. — говорив щирим, неголосним голосом. — Або я вже тебе нічого не вартую, що дарунка не хочеш приймати? — Сказавши 265


се, здавив їй так руку, що майже вголос з болю зойкнула; відтак, пе реглянувшися з ним, узяла дрібний дарунок. ' Він кинувся вдоволений, як перше, на землю. — Кажи що! — просив із внутрішнього, щасливого, майже батьків ського вдоволення, з роз'ясненими очима. — Та що казати, Михайлику? — відповіла вона. — Мені не раз таї тяжко на душі, що й сказати не можу! Так, якби мені щось душі підгризало! Щодня... тоді раз... а тоді раз... не раз аж плачу! Не р а | прямо так, якби мені хто казав: «Так має все бути!» 1 Він сплюнув крізь зуби. (і — Ти така, як я. Я знаю, що мушу свої роки відбути при жовніру а все-таки думаю не раз, так як мама, не раз-таки день у день, чи н можна би якось звідти вирватися? Хоч знаю, що не можна! — Не можна, Михайле! — сказала вона поважно. — Була би бід| Врешті, ти вже і звик там! Т: Він махнув рукою. — Ет, звик! — сказав. — Мені вже тепер не так тяжко, як давно, ал то змарнований час, що я його там переживаю; а чого найбільше бо«!| ся, се, не дай Боже, смерті. Якби я знав, що маю там згинути, то вод| би таки зараз тут стратитися. Так тяжко там умирати! Д — Без тата й мами на чужині! — додала вона стиха, смутно, ненащ до себе, і сперлася на хвилину об паркан, мов відпочиваючи. 1 — Я вже знаю, як у війську гинуть і ховають... А Вона зітхнула глибоко. .4 — Ей Боже добрий!.. День перед тим, заки я сюди приїхав, — тяа нув він далі, — саме поховали одного хлопця. Відай, застудився>,щ варті, відлежав свій час, не міг їсти, білів та й білів, кашляв, а одной разу як обернувся до стіни, то вже його аж камрати відвернули. В » останній раз обернувся сам. Йому зробили парад, музика грала. Л я за його домовиною не йшов ані тато, ані мама. Не плакала ні сестра,!! дівчина жодна. Ішли лише його камрати у парах, все в парах, і щ я обер-лейтнант, лейтнант, а на чорнім великім возі везли його. Йоп труна була начорно помальована, на труні стояло чако та усе холщ| лося. Труна була така чорна, така чорна, кажу тобі, що я, відколи ЯМ ву, не видів такої чорної. Гірше вугля. Я все мусив дивитися на ту і ш ну. «Вайльо, яка вже чорна! — гадав я все собі. — Та й із нас по тщ може один піти так, як ти! — гадав я. — Та й я можу!» ж — Іди, йди! Не говори такого! — зганила його дівчина з переш ком. — Ще в лиху годину скажеш! 9 — «Гей, то буде твоя мамка радуватися, — гадав я собі, — як ї м чує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то буде заводити та й г а м вою об стіну бити!» — тягнув Михайло дальше, не звертаючи увгИ на дівочий закид. іі — А вона не знала, що він був слабий? — спитала дівчина зі ЩИрИ співчуттям, утопивши свої тихі поважні очі вигребущо в його зір. дЯ 266


— Та де знала! Він не писав! «Що вона мені ніби поможе?» — казав. Врешті він хотів тепер іти на урльоп, та й усе мав надію, що до того часу підійметься. «Підведуся та й піду», — говорив заєдно, сарака. — Сарака! — Пішов. Пішов та й не поверне вже відти! А розказував мені, як був останній раз дома на урльопі, і як від'їжджав, то його мама (тата не мав уже) і кілька знайомих людей відпроваджували його до колії. Мама, каже, так плакала за ним, що душа розривалася, та все кликала: «Синку, я вже тебе не бачитиму більше!» А як він уже сів до залізниці й вона рушила з місця, то мати кинулася за ним, і лише люди стримали її, аби під колеса не пішла... Геть без пам'яті була, такий жаль! — Мамині очі добачили його смерть за плечима! — обізвалася дівчина страшно поважним тоном і немов до себе. — Та й таки добре знала, що не увидить його більше! — А він, сарака, гадав, що мами не застане вже живої! Така, як скіпка, все ходила! Обоє замовкли. — Я лиш того боюся! — обізвався він по хвилі глибокого поважного мовчання. — А більше нічого! Жодної роботи, жодних маневрів, лише того! Чоловік гадає, що він собі паном, а він... Знов урвав. — Часом гадаю, що ніколи не скінчиться той час, що я маю його ще там перебути, — почав знов. — Такий мені довгий здається та нудний! — Та й мені! — повторила вона за ним голосом, переповненим слізьми. В тій хвилі переглянулися обоє, мов на чийсь приказ, і споважніли. Вона схилилася живо над своєю роботою, а він почав її потішати. — Сього року на маневрах прийду на шість неділь додому, а на другий рік як прийду, то хіба знов аж за два місяці піду туди назад. А тоді піду лише на три місяці та й потім уже — гай, гай! — аж свиснув на потвердження своїх слів. — Якби ти мав там умерти, Михайле, — обізвалася вона нараз (спиняючись в роботі), з поглядом, що розкривав цілу глибину її поважного з природи єства, — то я не знаю, що би тоді було! Не дай Боже, Михайле! Михайле, не дай Боже! Він усміхнувся. — Якби я се знав, то скорше приволікся би на ногах та на руках додому. Але того не буде. Я не такий грішний, аби мене вже Бог святий кликав перед суд. Знов замовкли. — Може, я піду сього року із твоєю мамою на прощу до святого Івана, — обізвалася по короткій хвилині Анна побожно. — Твоя мама хоче йти, а я пішла би з нею. А якби я не могла сього року, то бодай на другий рік піду. А все піду! Так мені здається, якби лише там уступила, та й зараз би мені легше стало на душі. Аж там би я за наше щастя 267


помолилася. Кажуть люди, що кому вдасться святого поцілувати, той міцніє на тілі й на душі. — Так кажуть, — повторив задумчиво Михайло. — Я буду намовляти маму, аби йшли. Нехай помоляться там за мене, аби я щасливо перебув маневри. Кажуть, сього року будуть тяжкі маневри. Гей, страшно буде. Але не кажи сього нікому, Анно. Старі зараз би пожу-, рилися. Доста, як мені гірко, нащо ще й їм гризтися. : — Мама, таки хоче найбільше через тебе йти, — сказала Анна, а від-. так додала: — А може, й через Саву, аби покинув Рахіру... Тут Михайло підвів журливо брови вгору. , — Ой, той Сава, той Сава, — сказав він протяжно, — він мені не по- і добається! З одного боку, ніби припадає вже до землі, береться до робо^ ти й до всього, як каже мені тато, а з другого, обходиться з нами, як зі своїми ворогами. Се вже гріх ним так править. Гріх, кажу тобі. Вчора? ввечір трактую і його своїм тютюном, кажу йому по-доброму, як ялося^ «Брате, — кажу, — Саво, як стоїть річ із Рахірою? Відчепився вже ти від тої гадюки?» Я се сказав й