Page 1

Валентина Аранчій «І собі, і своїм колегам завжди кажу «Краще працювати можна. Опускати планку не маємо права!» Село Полтавське (Полтава), 04.03.2020 http://tv_and_press.com/i97300669_d1583361000 Усім жінкам бажаю щастя! Валентина Аранчій «Цього року в листопаді Полтавська державна аграрна академія святкуватиме 100-річний ювілей.Пишаємося цим! Адже за роки існування заклад став потужним осередком, який відкриває все нові й нові імена в аграрній історії України, а також ядром, навколо якого гуртуються відомі, успішні сучасники. І цей зв’язок поколінь не розірвати».

Фірмова посмішка, лагідний і доброзичливий погляд, завжди бездоганний вигляд і, звісно ж, гострий розум - такою вже стільки років поспіль знаємо ректора ПДАА Валентину Аранчій. «Жінка, яка вміє тримати «марку», але водночас бути надзвичайно тактовною до оточення», - так відгукуються про неї друзі й колеги. І ми розуміємо чому, бо Валентина Іванівна нещодавно «зробила й наш день». Ранковий діалог видався наскільки теплим і приємним, що й далі весь день з її легкої руки склався так само. От правда: все вирішує післясмак. Усе і в усьому. І він, зазвичай, і є вирішальним.

Із героями України-, Іваном Балюком та Тетяною Корост Валентину Аранчій пов’язують роки дружби та співпраці.

Найперше, що давно хотілося запитати у Валентини Іванівни, як їй, жінці-ректору, ведеться серед переважно чоловіків-колег? Є нагода. Тож із цього й почали.

- Добре. Комфортно, - посміхається. - Справа в тому, що я не той лідер, який буде встановлювати межу між чоловіком і жінкою. Для мене люди є хороші і навпаки. На щастя, на моїй життєвій дорозі траплялися переважно позитивні особистості. А ще плюс до всього в мене був хороший батько, чудовий чоловік, у мене є хороший брат, син і троє хлопців-внуків. Тому я з усіма чоловіками знаходжу спільну мову й поважаю їх. Якщо ж брати конкретно систему агроосвіти, то нині в Україні 17 аграрних вишів і у двох із них жінки-ректори: в Уманському садівництва та ПДАА. Цікавий момент: директором науково-методичного центру агроосвіти в Києві також є жінка Тетяна Дем’янівна Іщенко. І з усіма я своя серед своїх.

«Найбільше мені дала ПДАА»

Зізнався журналістам газети «Село полтавське» у нещодавній розмові фермер Володимир Ярошенко. Він, вдумаймося(І), витратив понад ЗО років на освіту, зокрема й закордоном. І послужний список відомих аграрних імен, які свого часу були студентами ПДАА, можна продовжувати й продовжувати. Не інакше, як майстерня кадрів.


- Валентино Іванівно, у чому ж секрет?

- Я завжди кажу нашим абітурієнтам: випускників усіх спеціальностей ПДАА на біржах праці практично немає. І в принципі з роками та набутим досвідом більшість ста$ успішними людьми. Якість освіти й багато-багато інших чинників, які нас формують, - це одне. Але моя позиція завжди така: я люблю свою альма-матер! Розумієте?! Боя в далекому 1983 році також закінчувала економічний факультет цього ВНЗ. Я полтавка, а на той час була квота: лише 5 міських студентів. І я витримала конкурс, здобувала освіту якісно, совісно. їздила на всі без винятку практики до колгоспу. У мене тато (Іван Копотун - авт.) був вимогливим і завжди казав: «Вступила до аграрного вузу, значить їдеш до села на практику, як усі. Вийшла заміж за сільського хлопця - їдеш до колгоспу і відпрацьовуєш, щоб нам не кололи очі». Тому я вдячна і рідному тоді інституту, і батькам, що так мене виховали, заклали принципи відповідальності. І коли я приїхала до спецгоспу ім. Димитрова села Лазірки Оржицького району, де в мене хрещений батько був головою цього господарства, батько, чоловік (Сергій Аранчій - авт.) із цього села, мене призначили на посаду обліковця сільськогосподарського відділення. Вагітна першою дитиною, я ішла й працювала обліковцем.

Усе потрібно було пройти із самого початку... Так і в ПДАА. У 26 я прийшла сюди на посаду асистента. Зараз мені 58. Я цього не приховую (посміхається), і за ці роки мною торовано шлях доцента, завкафедри, декана, першого проректора й ректора. Важливий момент. Коли школу закінчили мої діти, ми з чоловіком, який на той час уже був керівником ветмедицини області, могли відправити їх на навчання у престижні ВНЗ столиці. Але обоє дітей обрали ПДАА. Син спеціальність «Фінанси», яку я, до речі, відкрила, коли обіймала посаду декана. Донька, як істинна татова наступниця, з малих літ лікувала і хом’ячків, і котів, тому альтернативи просто не було ветеринарний лікар і все. Тому й навчалася на нашому факультеті ветмедицини, до відкриття якого був причетний мій чоловік. Я завжди кажу: найкраща реклама, коли її починаєш із себе. Тож коли йдемо до абітурієнтів, то наш ректорат, викладацький склад - це практично всі випускники ПДАА, діти яких теж тут навчаються. Тому ми любимо свою альма-матер, завдяки їй стали успішними. І всі студенти, які до нас приходять навчатися, вони вже наші рідні діти, для яких хочемо тільки найкращого!

ПДАА крокує до свого 100-річчя!

І 2020 рік увійде в історію закладу, ознаменувавши собою цей вагомий рубіж. Отже, цілком закономірно, що і святкувати будуть великою дружною родиною – численний колектив ПДАА у складі 850 осіб, 7 коледжів, понад 9000 студентів, 57 почесних професорів, 9 академіків, 7 Героїв України, сотні представників ТОПових господарств України, а скільки ветеранів праці, випускників! Усіх радо вітатиме рідна ПДАА!

- Які б не були часи, але вся когорта «аграрки» лишалася надзвичайно дружньою. Завжди підтримуємо одне одного, спілкуємося, радіємо і переживаємо все разом, - говорить Валентина Аранчій, а ще додає: - На знак вагомої дати започаткували проект «100 добрих справ». У нашому закладі кожен день розписаний і завантажений. І на перший погляд може здатися, що працюєш собі та й працюєш. Але коли копнути глибше, то кожна зроблена справа - добра, корисна,


необхідна. У нас потужний виховний центр, яким керує Юлія Радочіна. Цього року запровадили посаду проректора з науково-педагогічної роботи і перспективного розвитку ПДАА (Тамара Олексіївна Шаравара), щоб охопити все напрацьоване ще грунтовніше. Зустрічі з волонтерами, візити до дитячих будинків, активне життя студради (яка вперше була заснована саме в ПДАА авт.) - одним словом, темп надзвичайно динамічний. Акцент щодо студради академії: упродовж останніхроків студмерами нашого міста стають представники ПДАА: Олег Слизько, Олександр Глазов, Сергій Шабельник, Анастасія Голос. Без домовленостей, без якихось колуарів, але вони справді об’єктивно кращі. Єдине, що завжди поматеринськи говорю всім нашим студентам: «У будь-яких ситуаціях будьте розважливими, думайте, не йдіть на пролом, а спокійно реагуйте на ситуацію. І не забувайте, хто вам дав путівку в життя!».

- «Фішкою» аграрної академії впродовж років є співпраця з іноземними установами, які дають студентам можливість здобути досвід, заробити хороші кошти та й білого світу побачити, зауважуємо Валентині Аранчій.

- Не відгороджуватися стіною - це наш принцип також. Академія уклала понад 55 договорів про співпрацю з 23 країнами світу. Навіть за мого студентства в сільгоспінституті функціонував підготовчий факультет, на якому й навчалося понад сто іноземних студентів. Нічого не змінилося: факультет існує, студенти із-за кордону приїжджають до нас навчатися й нині. Більше того, ми справді співпрацюємо щодо закордонних сільськогосподарських практик. Перший досвід був у Англії, потім долучили Німеччину, Іспанію, Америку, Австралію, Данію, Марокко. Це дає нашим студентам, 70% із яких - це діти із сільської місцевості, із пріоритетами визначитися і тримати себе в тонусі в плані матеріальному. Тому це тільки плюси. Також ми активно співпрацюємо з іноземними стейкхолдерами, тобто роботодавцями. У цьому напрямі підписано потужний договір із «Сингентою», Туринським університетом, на часі - проведення потужної ветеринарної конференції із польськими профільними ЗВО. А скільки лекцій прочитано нашим студентам іноземними аграрними практиками за весь час - не злічити!

«Усе ж більше пряника, а не батога»

Такий життєвий принцип сповідує Валентина Аранчій. Вона доволі комунікабельна, знає чи не кожного студента в обличчя, вона рідна, своя.

- Я ж працюю в ПДАА з 1987 року. А це - 33 роки! - із посмішкою говорить Валентина Іванівна. Тож не дивно, що за стільки часу напрацьовано основні принципи взаємодії, про які далі й розповідає: - Усі етапи мого становлення - від асистента і до ректора, про які я говорила, проходили пліч-о-пліч зі студентством, викладацьким колективом. Я знаю все зсередини. Повірте, завжди легше за все виселити з гуртожитку або відрахувати за першу не складену сесію. І це навіть не тому, що сьогодні йде конкурентна боротьба за кожного абітурієнта. Ні! Боротьба іде не лише за абітурієнта, а й за ЛЮДИНУ, передусім. От наприклад... Коли іспит не склало двоє-троє з групи - це їхнє недопрацювання. А якщо півгрупи? То в мене питання до викладача. Що робить він? Чому в разі відсутності студента на парах він не запропонував дистанційного навчання? Тому для мене головне все-таки - це і навчання, і виховний процес. їх не можна розділяти. Молодь повинна навчатися, їй


треба давати шанс, не акцентувати на помилках. І ці важливі моменти людяності їм повинні давати і ми, і батьки. У подальшому ж саме життя їх, де потрібно, «скорегує» і «відшліфує».

- Дуже мудрий і людяний підхід. Цікаво, а якою студенткою свого часу були Ви?

- Студентські роки - найпрекрасніші! Усі роки я була комсоргом групи, громадське життя просто вирувало! Дуже активно проводила свій час в інституті. Також у студентські роки я пізнала ранню і одну-єдину любов із Сергієм Аранчієм. Тому я добре розумію студентів, їхні настрої, віяння, бажання. Бо ж так само, як і вони, все проходила, і так само бережу пам’ять про ці чудові роки.

Колектив ПДДД — це професіоналізм, досвід та креатив!

ПДДД — це велика, дружня родина.

«Робота, сім’я, мама, друзі, пам'ять про чоловіка - от і відповідь, що для мене щастя»

Паралельно з педагогічною діяльністю Валентина Іванівна зі своїм чоловіком Сергієм Аранчієм, світла йому пам’ять, виростили чудових дітей, створили прекрасну сім’ю. Кар'єра і повноцінна сім’я - про це в сучасному світі багато дискутують. Але приклад їхньої подружньої пари доводить: все можливо!

- Я завжди кажу молоді: жінка повинна працювати. По-перше, у житті все може трапитися. Подруге, потрібно розвиватися, - переконана Валентина Іванівна. - Скажімо, у мене мама весь час працювала, ніколи не була домогосподаркою, і це не заважало їй виховувати мене і брата. На час навчання в аспірантурі в Києві в мене також було двоє малих діток. Чоловік у 33 роки очолив ветслужбу області, тому теж мав досить щільний графік. Доводилося балансувати. За цей час я навіть навчилася кермувати авто, бо ж потрібно було всюди встигати. Але все можливо, коли удвох і разом!

Валентина Іванівна розповіла, що як сьогодні пам’ятає: Кременчуцький потяг. Виїзд до столиці о 12-й ночі. 7-ма ранку - на місці. І щоб швидше потрапити назад додому, о21-ій брала квиток на вахтовий літак із Жулян до Півночі. Година - і в Полтаві, її зустрічав чоловік із дітьми, які його чекали в авто від кінця робочого дня.

- Ось так все було. І дисертації ночами писали, і дітей спати вкладали, не залишали їх на родичів...

- пригадує Валентина Аранчій. - Тому діти все це бачили і з віком розуміли, що нам треба допомагати. У вирі всього цього я була щасливою жінкою! І зараз діти вже дорослі, обоє кандидати наук. Яніна очолює регіональну ветеринарну лабораторію. Дмитро, як і я, став фінансистом і нині


працює заступником з економічних питань у Держпродспоживслужбі. Хороші в мене невістка і зять, і онуки чудові - Сергій, Данил, Кирил. Робота, сім’я, мама моя, друзі, пам'ять про чоловіка - це і є для мене щастя сьогодні.»

Свого часу дуже гірко мені було, важко морально. 4 роки буде, як немає мого Сергія... І можливо, за таким чоловіком я могла весь час займатися тільки собою або працювати кілька годин для душі... Але такий шлях не для мене, і не тому, що я велика кар’єристка. Я люблю свою роботу і рухаюся вперед.

- Викладацька робота потребує багато емоцій і життєвих сил, не кажучи вже про посаду ректора. Як не вигоріти морально?

- Звісно, буває невдоволення людиною, виконаною нею роботою тощо. А потім думаєш: «Стоп!». Я завжди ставлюся до людей так, як би хотіла, щоб ставилися до мене. Як би банально, на перший погляд, це не звучало. Бо й самій доводиться бувати у високих кабінетах. І добре, коли тобі пояснюють, а не «годують лящами»... Оце ставлення до людей, певно, визначило мій вектор життя і роботи. Бо 97% довіри колективу - це теж показник, який багато про що говорить! Хочеться, щоб у всіх усе було добре.

- Що для Вас табу і в роботі, і в житті?

- Плітки. У мене завжди своя думка про людину. Я ніколи не формую її на підставі здогадок чи наклепів. Особисті моменти з життя кожного чи ще якісь деталі - мене не стосуються. Для мене показник - це робота й людські якості. А люди... люди завжди щось говорять (посміхається). Як сказав Блаженнійший Любомир Гузар: «Сьогодні кричать «Осанна», а завтра - «розіпни». Не приймаю чорноти за будь-яких обставин. За всі роки жодного разу не взялася за ручку, щоб на когось написати доповідну. І мені жодного разу за 8 років ректорства ніхто не написав на когось. Сама цього не роблю і не провокую на це співробітників.

- Із чого починається ранок ректора?

- Я - точно сова, а не жайворонок. І в нас чомусь за цим ритмом живе вся сім’я. Пізно лягаємо, за північ, навіть онуки. Не вкласти до останнього (посміхається). Але зранку на роботу. Ніколи не снідаю. Чашка кави, таблетка для корегування тиску - і вперед. А найменший онук Кирил зі словами: «Буся!» махає мені ручкою і шле повітряні цілунки. Інколи мені потрібно подумати чи побути ранком наодинці, то також намагаюся віднайти декілька хвилин для спокійної обстановки.

До речі, як би не склався мій робочий день, але в організації роботи колективу для мене святе - це ректорат. Пригадую, з відрядження повернулася лише о 6-й ранку. І могла перенести все на вівторок, скажімо. Але ні! Традиційно о 8-й я зібралася і о 9-й уже проводила ректорат. Як би там не було, але колеги не повинні під мене підлаштовуватися.


«Радує все!...

Життя мене радує!...

А коли людина вгорає від того, що хтось, вибачте, сукню нову вдягнув, - то це не моє...»

Попри високий життєвий ритм, Валентина Аранчій із тих, хто любить життя. «Добро творити - довго жити!», - один із її принципів. Переконана, треба вміти «...бачити зорі навіть у буденних калюжах». І радіти, і радувати!

- Радує, коли мама здорова, і я кожного іранку можу чути її голос; радує можливість щоденного спілкування з цікавими людьми, молодцю; радує, коли хтось досягає мети, - щиро зізнається Валентина Аранчій. - Хтось поліпшив житлові умови - прекрасно! Є можливість своєчасно виплачувати стипендії, заробітну плату, премії - це взагалі окриляє! Це як бальзам на душу. Радію, що можу людям дати певну нагороду чи подякувати. Я від душі радію. Бо коли пережив отакий життєвий удар, ти розумієш, що життя одне. І оті всі негаразди, нерви, потрясіння - вони в порівнянні з ним нічого не варті... І коли людина згорає від того, що хтось, вибачте, сукню нову одягнув, то це мене не радує, звісно, це - не моє! На віку, я кажу, як на довгій ниві. Так, колектив у нас великий, потужний. Усі різні, але водночас це особистості. Цікаві, неординарні. І зауважу, у нас немає плинності кадрів! Дякувати Богу, не було скорочень. Минулоріч ми зробили найкращий набір студентів серед вишів області, отримали найбільше фінансування серед державних закладів Полтавщини. Тому я радію здобуткам колективу, колег. Наші двері відкриті для всіх. Моя позиція така: чим більше буде заходів і добрих справ у ПДАА, тим краще для вишу і колективу. Це - наше обличчя. І собі, і своїм колегам завжди кажу: «Краще працювати можна. Гірше - не дозволяю!»

- Що читає Валентина Аранчій? - поцікавилися й помітили на столі три книги авторства батька Івана Копотуна.

- Мій тато - інженер-механік за фахом - усе життя віддано працював, обіймав відповідальні посади, і, вийшовши на пенсію, почав писати книги про батьківщину. У них величезна дослідницька робота краю, його визначних постатей тощо... Часто перечитую татові книги... Усе наново згадую і знову вчуся жити... За роки, перечитано чимало - і фахової літератури, і класиків. Особливо люблю книги з психології управління, де даються практичні поради, як мудро вчинити в колективі, утримати його, згуртувати, зняти напругу. Бо мені треба на себе брати відповідальність у багатьох моментах. За один день вдається побувати і в іпостасі головного бухгалтера, і проректора. А тут волонтери звертаються, а тут представники інших установ та інституцій... І всім треба дати вичерпну відповідь... Різні дні бувають: інколи напружені, інколи не дуже. Але чесно, немає дня поза новими запитами, викликами сьогодення. Активне життя. Завжди на старті.. І слава Богу, що ми не «розслабляємося». Із цього і складається моє життя, і моїх однодумців.


- Ви очолюєте академію аграрного спрямування. Тож не здивуємося, якщо у Вас хобі теж пов’язане з АГРО? - додаємо.

-Точно підмітили. Квітникарство - це моє хобі, тому що я в «аграрочці» працюю (посміхається). Уже в зрілому віці в нас із чоловіком з’явився будинок. Там чимало насаджень - і ялинки, і катальпи, і ягідні дерева, і клумби - цілий розарій із 160 кущів троянд. Де б не була, яку б виставку не відвідувала, завжди привожу новий сорт троянди. Я люблю це діло (посміхається).

ПДАА - місце її сили

З аграрною академією Валентина Аранчій зріднилася думками, серцем і душею. Справді, у закладі є своя неповторна аура й енергетика, з якої й Валентина Іванівна черпає силу та натхнення. Це - 8 га атмосфери, студентського виру й щастя. Але особливо Валентина Іванівна обожнює, коли квітне магнолія й деревовидна півонія. Тоді вона із сотнями полтавців, які приходять в академію помилуватися побаченим, зачаровується. Інколи зупиняється, щоб присісти на лаву в студмістечку, і знову милується розмаєм на території академії.

- А як мені сумно іноді буває: іду до першого корпусу, до факультету ветмедицини. Там знаходиться меморіальна дошка моєму чоловікові - Сергію Аранчію, який теж багато зусиль доклав до його створення та функціонування, - ділиться щемним жінка. - І я відчуваю його енергетику, ніби він поруч. До цього часу. Життя не змінити. Але в мене є те, що зі мною назавжди.

...І насамкінець декілька слів про плани. Валентина Аранчій про них говорить так: «Стратегічний план, звичайно, - зберегти заклад вищої освіти ПДАА. Щоб і він, і всі його профільні коледжі працювали й зустрічали студентів ще не одне століття! Надалі зроблю все від себе залежне, щоб наша альмаматер процвітала, «гриміла». Наразі в ПДАА відкрито 22 спеціальності. Нині працюємо над напрямом «Агрокібети», бо вдосконалюємося, розвиваємося не тільки ми в суспільстві, а й професії: з’являються нові, затребувані спеціальності. Тож тільки розвитку, вдосконалення всім нам! Не зупинятися на досягнутому, бо в наш час цього робити не можна. І, звісно ж, бути конкурентними. Бо я завжди за здорову й розумну конкуренцію, яка не заважає товаришувати й добре спілкуватися з усіма без винятку ректорами полтавських вишів. Коли налаштовуєш себе на все це, спрямовуєш свої сили на позитив, добро, то менше навколо стає недоброго й поганого. Я так живу... Була, є і буду... Дякую Вам, «Село полтавське», за щиру розмову. Бо в мас-медійному просторі, та й у житті не так часто на такі добрі теми розмовляємо...»

Оксана Черчович.

Profile for press

Валентина Аранчій «І собі, і своїм колегам завжди кажу «Краще працювати можна. Опускати планку не ма  

Валентина Аранчій «І собі, і своїм колегам завжди кажу «Краще працювати можна. Опускати планку не ма  

Advertisement

Recommendations could not be loaded

Recommendations could not be loaded

Recommendations could not be loaded

Recommendations could not be loaded