Issuu on Google+

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя Поліцейська фінансово-правова академія Інститут кримінально-виконавчої служби За підтримки школи «Інтелект»

ПРОТИПРАВНА ПОВЕДІНКА: ПОГЛЯД КРІЗЬ ПРИЗМУ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

МАТЕРІАЛИ І ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ (24 лютого 2012 р.)

Ніжин 2012


УДК 343(063) ББК 67.308я43 П 78

Рекомендовано до друку Вченою радою Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя (протокол № 6 від 26 січня 2012 р.).

П 78 Протиправна поведінка: погляд крізь призму юридичної науки: матеріали І Всеукраїнської науково-практичної конференції/ за заг. ред. І.Г.Богатирьова. – Ніжин : ПП Лисенко, 2012. – 200 с.

Упорядники: доктор юридичних наук, професор Богатирьов Іван Григорович кандидат юридичних наук, доцент Ларченко Марина Олександрівна

2


А.М. АВРАМЕНКО кандидат юридичних наук, помічник судді Господарський суд Дніпропетровської області УМОВИ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ АРЕШТУ ЗАСУДЖЕНИМИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМИ Згідно умов відбування, військовослужбовці розміщуються в окремих камерах по - 5 осіб у кожній за вище визначеними категоріями. Проте у разі потреби та з метою захисту засудженого військовослужбовця від можливих посягань на його життя з боку іншого засудженого чи запобігання вчиненню ним нового злочину або за наявності медичного висновку за мотивованим рішенням органу управління Служби правопорядку його можуть тримати і в одиночній камер. Норма площі в камері на одного військовослужбовця не може бути менше 2,5 кв.м, а для вагітної жінки-військовослужбовця або жінки-військовослужбовця, яка має при собі дитину, - 4,5 кв.м. Температура в камерах повинна бути не нижче 18 градусів, об'єм повітря має бути 9 - 12 куб.м на одну особу. На гауптвахтах Служби правопорядку забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Камери, де утримуються засуджені військовослужбовці, радіофікуються. На гауптвахті Центрального управління Служби правопорядку по місту Києву і Київській області утримуються засуджені чоловічої статі та військовослужбовці-жінки, з дотриманнях наступних правил окремого тримання: військовослужбовці-жінки окремо від військовослужбовців-чоловіків; військовослужбовці із числа офіцерського складу - окремо від інших категорій військовослужбовців; військовослужбовці, які мають звання прапорщиків, мічманів, сержантів і старшин, - окремо від військовослужбовців рядового складу; військовослужбовці, які проходять строкову військову службу, - окремо від військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом тощо Важливо наголосити, що засуджені військовослужбовці відбувають строк покарання на одній гауптвахті Служби правопорядку. Переведення засудженого з однієї гауптвахти (камери) Служби правопорядку до іншої допускається в разі його хвороби або для забезпечення його особистої безпеки, а також за інших виняткових обставин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в даній гауптвахті (камері). Переведення засуджених у межах однієї гауптвахти Служби правопорядку здійснюється за письмовим розпорядженням начальника органу управління Служби правопорядку в гарнізоні, переведення до іншої гауптвахти Служби правопорядку - за рішенням начальника Служби правопорядку - начальника Головного управління Служби правопорядку за поданням начальника органу управління Служби правопорядку в гарнізоні. Засуджені військовослужбовці несуть відповідальність і користуються правами, встановленими законодавством, з обмеженнями, що передбачені для цієї 3


категорії засуджених, а також випливають з вироку суду та встановлені КВК України для відбування покарання даного виду. Начальник органу управління Служби правопорядку в гарнізоні має право залучати засуджених військовослужбовців до робіт з господарського обслуговування та благоустрою будинку (приміщення) органу управління Служби правопорядку в гарнізоні не більш як на дві години на день. Цим особам виплачується оклад за військове звання. Фінансовий орган, який забезпечує діяльність гауптвахти Служби правопорядку, зараховує ці кошти на особистий рахунок засудженого і на його прохання переводить поштовим переказом його родині. Військовослужбовці, що тримаються на гауптвахті, мають право здійснювати закупівлю продуктів харчування і предметів першої необхідності на суму до сімдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати. Вони також забезпечуються триразовим гарячим харчуванням. Забезпечення харчуванням (гарячою їжею) офіцерів, прапорщиків (мічманів), військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, та військовослужбовців строкової військової служби, засуджених до арешту з відбуванням покарання на гауптвахті Служби правопорядку, здійснюється за нормою N 1 - загальновійськова, у відповідності з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 року N 426 "Про норми харчування військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань" (зі змінами), через військову частину, на продовольчому забезпеченні якої знаходиться гауптвахта Служби правопорядку. Ми не підтримуємо думку вчених, які пропонують змінити медичне обслуговування відбування покарання у виді арешту засудженими військовослужбовцями. Наша думка, ґрунтується на законодавчому закріпленні медичного обслуговування даної категорії засуджених, і відпиляти їх в окрему категорію недоречно. Що стосується соціально-психологічної робота із засудженими цієї категорії то вона спрямована на усвідомлення ними провини за вчинений злочин, формування і збереження навичок військової служби, нейтралізацію негативного впливу на них умов ізоляції, профілактику та відвернення агресивної поведінки щодо військових службових осіб Служби правопорядку та чергової зміни, інших засуджених військовослужбовців та себе. За сумлінну поведінку і ставлення до військової служби до засуджених військовослужбовців можуть застосовуватися заходи заохочення у вигляді подяки, дострокового зняття раніше накладеного стягнення чи зарахування часу відбування арешту до загального строку військової служби повністю або частково (за правилом, встановленим ч. 6 ст. 55 КВК України, час відбування арешту до загального строку військової служби і вислуги років для присвоєння чергового військового звання не зараховується, крім випадків, коли таке зарахування здійснюється як міра заохочення; військовослужбовець також не може бути представлений до присвоєння чергового військового звання тощо.

4


І.П. БАГЛАЙ кандидат юридичних наук, суддя Апеляційний суд Чернігівської області ЗАГАЛЬНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА ТЕРЕНАХ КИЇВСЬКОЇ РУСІ На початку становлення державності в Київській Русі апарату поліції не існувало. Відповідні функції на території свого князівства виконували князь і його представники (вірники, мечники, тіуни, десятські). При необхідності розшук і виявлення злочинців без участі представників князя міг здійснюватися за давнім правилом „куди приведе слід, там і знаходиться злочинець”, встановлений першою редакцією Руської правди („свод”, „гонений следа”). Це, у свою чергу, дозволяло активно залучати до розшуку велику кількість людей, об’єднаних общиною. По мірі формування державності відбувається розвиток адміністративносудових органів. Удосконалюється система розшуку злочинців, особливо розшукової роботи за вчинення державних злочинів і „відомих лихих людях”. Законодавче закріплення таких новел мало місце в Судебнику 1497 року – першому кодексі загальноруського права. Відповідно до його норм, розшук найбільш небезпечних для суспільства злочинців здійснювався представниками княжої адміністрації. У ХV – на початку XVI ст.ст. розшук злочинців почали покладати на представників центральної влади – „особых обыщиков”. Це були перші оперативники на Русі. Вони надсилались із Москви „…в случаях умноження в какой-либо местности разбоев и татарв”, а також у найбільш складні часи, коли дії злочинців набували такого поширення, що для їх припинення виникала необхідність у застосуванні військової сили. Вже у XVI ст. складається ціла система „приказів”. Так, поліцейські, у тому числі пошукові, функції на території Київської Русі було покладено на Розбійний приказ. Боротьбі з тяжкими злочинами надавалось важливе значення. Для підвищення статусу Розбійного приказу йому надавалися юридично закріплені повноваження, а керівниками призначалися поважні люди. Відомо, що у 1539 р. боярами, „которым разбойные дела приказаны”, керував боярин І.Д. Пеньков, у 1549 р. – боярин І.В. Шуйський, в 1551 р. – боярин І.Г. Морозов. У 1623 р. керівником приказу став народний герой Дмитро Пожарський, який очолював його до 1636 р. Розбійний приказ мав приміщення („застінок”) для проведення допитів за кремлівською стіною, біля Костянтинівської вежі, де проводилися допити з пристрастю і тортурами. Також мались тюремні двори для тримання злочинців і підозрюваних, які охороняли тюремні наглядачі. Особливо небезпечних злочинців тримали за ґратами. Вибори губних старост проводились мешканцями „узда”, а протокол виборів надсилався до Розбійного приказу. На основі такого протоколу губні старости приводились Розбійним приказом 5


до присяги і отримували наказну грамоту на право вирішення ними розбійних, „убийственных и татийных дел”. У 1555 р. замість Боярської хати, якій були „разбойные дела приказаны”, створено постійну установу – Розбійну хату. Більшість злочинів того часу розкривалися за допомогою доносів громадян. Губне управління розміщувалось у губній хаті. На допомогу губним старостам обирали губних „целовальников”, „дьяков и тюремных сторожей”. Всі вони утримувались за рахунок місцевих жителів і приводились до присяги, але не в Розбійному приказі, а на місці у присутності старост воєводами. На губних старост покладався обов’язок розшукувати розбійників та вбивць, „чтобы они про татей и разбойников сыскивали”, слідкувати, щоб „однолично нигде татей и разбойников из разбойничьих станов и приездов не было; судить ведомых лихих людей и казнить их смертью или налагать другие наказания, по мере их вины, без доклада”. Цілувальники виконували роботу державних сищиків, тобто „особых обыщиков”, які діяли раніше. Губні старости відали облаштуванням тюрем та призначенням сторожів. У розпорядженні губних старост також перебували „недельщики”, „палачи” та „глашатаи”, оскільки в цей період адміністративні і судові органи не були розділені. Земський і Розбійний прикази в центрі, а губні хати на місцях вели слідство по кримінальних справах, організовували розшук злочинців, відправляли правосуддя і виконували покарання. В епоху запорізького козацтва широкого розвитку набула військова розвідувальна діяльність. Запорізьке козацьке військо мало досить розгалужену розвідувальну систему, яка складалася зі стаціонарної та мобільної підсистем. Першу підсистему становили команди постів „веж” із засобами сигнального зв’язку. До другої входили патрульні роз’їзди в прикордонних смугах, морська розвідка, розвідувально-диверсійні підрозділи на території противника. Розвідники виконували різні завдання: стежили за переміщенням військових підрозділів, виявляли місцезнаходження головних сил противника, збирали інформацію про боєготовність, вивчали обороноздатність фортець, тобто здійснювали зовнішнє спостереження. Серед прийомів і методів розвідки були проникнення до лав противника та його дезінформація. Необхідно зазначити, що агентурна робота за часів козацтва, особливо завдяки діяльності Б. Хмельницького, набула суттєвого значення. Керівництво агентурною роботою здійснювали особисто гетьман, представники генеральної канцелярії, полковники, сотники. Як зазначає Агентурного апарату, орієнтованого на роботу серед злочинців, а зокрема у місцях, де тримались ув’язнені, не існувало, як не існувало і спеціалізованого поліцейсько-тюремного апарату. У ХVII ст. на території України, яка входила до складу Московської держави, поширюється законодавство останньої. У вересні 1695 р. видано царський указ, який дозволяв воєводам отримувати інформацію про злочинців всіма можливими засобами для їх своєчасного виявлення з метою попередження і розкриття злочинів.

6


Ю.С. БАКЛАН методист факультету заочного навчання Інститут кримінально-виконавчої служби АНАЛІЗ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ЩОДО ВПРОВАДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ МОДЕЛІ РОБОТИ ІЗ ЗАСУДЖЕНИМИ ІНВАЛІДАМИ У ПЕНІТЕНЦІАРНИХ УСТАНОВАХ УКРАЇНИ Аналіз кримінально-виконавчого законодавства України, яке регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, доводить, що завдання створення особливих умов для засуджених інвалідів під час відбування покарання, безумовно, стояло й стоїть на порядку денному діяльності пенітенціарної системи та усього суспільства. Для висвітлення нормативно-правових засад цієї проблеми розглянемо деякі положення Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК), які можна розглядати як такі, що стосуються порядку виконання та відбування покарання засудженими інвалідами. Стаття 8 КВК України „Основні права засуджених" наголошує на тому, що засуджені мають право на охорону здоров'я, яка забезпечується системою медикосанітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. В цій же статті вказано: засуджені мають право на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України. У статті 37 КВК України „Умови відбування покарання у виді громадських робіт" зазначено, що стосовно засудженої до покарання у виді громадських робіт особи, яка після постановлення вироку визнана інвалідом першої або другої групи, кримінальновиконавча інспекція направляє до суду подання про звільнення її від подальшого відбування покарання. У схожому випадку стаття 42 КВК України „Умови відбування покарання у виді виправних робіт" визначає, що стосовно особи, яка стала непрацездатною після постанов вироку суду, кримінально-виконавча інспекція вносить подання до суду про заміну виправних робіт штрафом. У статті 59 зазначено також те, що стосовно особи, яка після постановлення вироку інвалідом першої або другої групи кримінальновиконавча інспекція вносять суду подання про звільнення такої особи від відбування покарання у виді обмеження волі. Стаття 101 КВК України «Переведення засуджених до позбавлення волі» визначає переведення засуджених, які стають на шлях виправлення, у колоніях і середнього рівня безпеки до дільниці соціальної реабілітації. У тій же статті визначено, що інваліди першої та другої груп не підлягають переведенню до дільниці соціальної реабілітації. Стаття 106 КВК України «Підстави застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї" забороняє застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю щодо осіб з вираженими ознаками 7


інвалідності, крім випадків вчиненого ними групового або збройного нападу, який загрожує життю і здоров'ю колонії чи інших осіб, або збройного опору. Стаття 108 КВК України „Придбання засудженими до позбавлення волі засобів пересування і предметів першої потреби" інвалідам першої та другої груп надана пільга у вигляді дозволу на придбання за безготівковим розрахунком продуктів харчування і предметів першої потреби на гроші, одержані за переказами, за рахунок пенсії та іншого доходу. Інвалідам першої групи дозволяється придбати продукти харчування і предмети першої погреби на суму мінімального розміру заробітної плати. Інвалідам другої групи І засудженим, які перебувають у лікувальнопрофілактичних закладах місць позбавлення волі, дозволяється придбавати продукти харчування і предмети першої потреби на суму, що становить шістдесят відсотків розміру заробітної плати. Є пільга щодо одержання засудженими з інвалідністю посилок і бандеролей. У статті 112 КВК України інваліди першої та другої груп, незалежно від виду виправної колонії, можуть одержувати додаткові посилки і бандеролі в кількості і асортименті, які визначаються медичним висновком. У статті 115 КВК України, яка визначає матеріально-побутове забезпечення засуджених до позбавлення волі, засудженим інвалідам першої та другої груп, а також особам, звільненим від роботи через хворобу, в тому числі хворим на активну форму туберкульозу, харчування, одяг, взуття, білизна і комунально-побутові послуги надаються безоплатно. Питання залучення засуджених до позбавлення волі до суспільно корисної праці висвітлено у статті 118 КВК України, в який зазначено, що інвалідам першої та другої груп, хворим на активну форму туберкульозу дозволяється працювати за їхнім бажанням з урахуванням висновку лікарської комісії колонії. Одночасно стаття 120 КВК України, яка регламентує оплату праці засуджених до позбавлення волі, наказує у виправних колоніях на особовий рахунок засуджених інвалідів першої та другої груп, хворих на активну форму туберкульозу зараховувати, незалежно від усіх відрахувань, не менш як п'ятдесят відсотків нарахованого їм місячного заробітку. Щодо заходів стягнення, які застосовуються до осіб, позбавлених волі (стаття 132), КВК передбачає, що інваліди першої групи в дисциплінарний ізолятор, карні приміщення камерного типу (одиночну камеру) не поміщаються. Стаття 157 „Надання допомоги особам, звільненим з місць відбування покарань» містить норму, за якої особи, які звільнені від відбування покарання за станом здоров'я і потребують постійного догляду, направляються до місця проживання в супроводі родичів або працівника колонії. Таким чином, деякі питання, які пов'язані з особливостями утримання, формально відображені у КВК України , проте ми не знаходимо у статях ув'язнених з інвалідністю. Він безпосередньо пов'язаний з іншим методологічним підходом принципом впровадження соціальної моделі інвалідності в пенітенціарних установах.

8


Л.Г. БАНДОЛЯ старший інспектор навчального відділу, лейтенант внутрішньої служби Чернігівсь��ий юридичний коледж Державної пенітенціарної служби України ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАПОБІГАННЯ УХИЛЕННЮ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ Останніми роками у вітчизняній кримінальній та кримінально-виконавчій науці досить велика увага приділяється дослідженню покарань, альтернативних позбавленню волі. Найбільш актуальними є питання удосконалення системи покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та усунення недоліків, пов’язаних із реалізацією їх на практиці. Під час пошуку можливостей у подальшому удосконалити інститут запобігання ухиленню від відбування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, нами було проведено аналіз відповідних норм кримінального законодавства зарубіжних держав. Так, одним із покарань, що обмежують трудову правоздатність засуджених, відповідно до кримінального законодавства України, є покарання у виді громадських робіт. Аналогом даного виду покарання виступає покарання у виді обов’язкових робіт (Кримінальний кодекс Російської Федерації), неоплачувана праця на користь суспільства (Кримінальний кодекс Республіки Молдова), залучення до громадських робіт (Кримінальний кодекс Республіки Казахстан), примусові роботи (Кримінальний кодекс Латвії). Так, автори науково-практичного коментаря КК України М.І. Мельник та М.І. Хавронюк щодо тлумачення ч. 2 ст. 389 КК України дають визначення поняттю ухилення від відбування громадських робіт та визначають випадки, коли дії засудженого можна кваліфікувати як ухилення від покарання даного виду (нез’явлення для виконання призначених робіт, безпосередня відмова виконувати визначену для засудженого роботу тощо). Ч. 2 ст. 389 КК України передбачено кримінальну відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді громадських робіт шляхом призначення покарання у виді арешту або обмеження волі. У випадку злісного ухилення від покарання у виді примусового залучення до виконання необхідних суспільно корисних робіт КК Латвії передбачає заміну призначеного покарання арештом із розрахунку один день арешту за вісім годин роботи. Кодекс Азербайджанської Республіки з виконання покарань у випадку злісного ухилення від покарання у виді громадських робіт передбачає заміну даного виду покарання покаранням у виді обмеження волі чи позбавлення волі на певний строк. Ст. 27 Кримінально-виконавчого кодексу Республіки Білорусь встановлює відповідальність за порушення порядку і умов відбування покарання у виді громадських робіт. У свою чергу, ст. 28 цього Кодексу визначає перелік випадків, що характеризують засудженого як такого, що злісно ухилився від відбування покарання у виді громадських робіт. Ухилення (злісне ухилення) засудженого від відбування 9


покарання у виді громадських робіт карається арештом на строк до трьох місяців (ст. 419 КК Республіки Білорусь). Відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу Республіки Казахстан злісним ухиленням від відбування громадських робіт є невихід на роботи більше двох разів протягом місяця без поважних причин та порушення трудової дисципліни більше двох разів протягом місяця. Стосовно засудженого, який злісно ухиляється від відбування обов’язкових робіт, відповідно до КК Російської Федерації, КВІ направляє до суду постанову про заміну їх іншим видом покарання, а саме обмеженням волі, арештом чи позбавленням волі на певний строк. При цьому час, протягом якого засуджений відбував обов’язкові роботи, враховується при визначенні строку обмеження волі, арешту, позбавлення волі із розрахунку один день за вісім годин обов’язкових робіт (ч. 3 ст. 49 КК РФ). Стаття 67 КК Республіки Молдова розкриває зміст покарання, що є аналогом покарання у виді громадських робіт. У випадку злісного ухилення даний вид покарання може бути замінено арештом із розрахунку один день арешту за вісім годин неоплачуваної праці або штрафом із розрахунку 50 умовних одиниць штрафу за 60 годин неоплачуваної праці на користь суспільства. Отже, проаналізувавши правове регулювання покарання у виді громадських робіт у країнах ближнього зарубіжжя, ми не могли не звернути увагу на особливості правої регламентацію даного виду покарання у країнах дальнього зарубіжжя, а саме в Англії, Ізраїлі, Норвегії, Франції, Данії. Слід відзначити той факт, що відповідно до кримінального законодавства деяких зарубіжних країн (Англія, Данія, Ізраїль) визначена судом тривалість громадських робіт може бути продовжена. Так, відповідно до Закону про повноваження кримінальних судів, прийнятим у 1973 році у Англії, «якщо після вступу наказу про надання послуг суспільству в силу, на підставі заяви засудженого або відповідного чиновника магістратський суд, що діє протягом того строку, про який зазначено в наказі, дійде висновку, що в інтересах правосуддя, беручи до уваги обставини, що виникли після винесення наказу, може продовжити строк дії наказу до 12 місяців, про що зазначено у параграфі 15 даного Закону». У кримінальному законодавстві Ізраїлю фактично передбачена можливість суду змінювати зміст, порядок і умови виконання і відбування вже призначеного покарання у виді громадських робіт. Так, у п. «бет» ст. 71 Закону про кримінальне право Ізраїлю 1977 року, зазначається, що суд, який видав наказ про роботи, взмозі на прохання працівника служби пробації або самого засудженого переглянути наказ, а також змінити або скасувати деякі його положення. Таким чином, фактично передбачена можливість запобігання ухиленню від відбування покарання у виді громадських робіт шляхом зміни умов його відбування на більш суворі, введення необхідного переліку заборон стосовно осіб, які ухиляються від відбування покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. Крім того, у кримінальному законодавстві цих країн закріплено право особи, засудженої до покарання у виді громадських робіт, звернутися до суду зі скаргою у 10


випадку, якщо, на її думку, даний вид покарання принижує її гідність, мотивуючи це тим, що у такому пригніченому стані засуджений може ухилитися від відбування покарання та отримати нове більш суворе покарання. Можливість зазначеного звернення до суду дозволяє уникнути такої протиправної поведінки як ухилення від відбування призначеного покарання з боку засудженого до покарання у виді громадських робіт. Ст. 22 d КК Голландії визначає характер робіт, які необхідно виконати, та зазначити у рішенні суду при призначенні покарання. Характер робіт визначається судом або органом, що виконує даний вид покарання, за згодою з органами місцевого самоуправління або іншими організаціями, що потребують допомоги у виконанні того чи іншого виду робіт. Необхідно також звернути увагу, що особливістю призначення покарання у виді громадських робіт у деяких зарубіжних країнах є згода підсудного з даним видом покарання. Наприклад, ч.2 ст. 131 КК Франції визначає, що покарання у виді робіт у суспільних інтересах не може бути призначене підсудному у разі його незгоди або відмові. У ч. 1 ст. 22 с КК Голландії зазначається, що суд може призначити покарання у виді громадських робіт на прохання звинуваченого. Таким чином, відмінними рисами щодо правової регламентації запобігання ухилень з боку осіб, засуджених до покарання у виді громадських робіт, у країнах дальнього зарубіжжя є: 1) призначення покарання на прохання або за згодою засудженого, що дає можливість уникнути ухилення від відбування покарання; 2) гарантоване право засудженого на звернення до суду зі скаргою про заміну покарання іншим видом, що не принижує його гідність; 3) можливість на прохання працівника служби пробації переглянути наказ, а також змінити або скасувати деякі його положення. О.Г. БАРАНКОВ кандидат педагогічних наук, доцент Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ: ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА (1991-2000 РОКИ) Для України забезпечення прав національних меншин є актуальною проблемою не тільки науково-теоретичного, але й насамперед прикладного порядку. На момент проголошення незалежності Україна не мала майже ніякої правової бази державної етнополітики (за винятком Закону УРСР 1989 р. “Про мови в УРСР” і постанов КПРС чи Компартії України). Тому її формування, зокрема щодо національних меншин, стало одним із приоритетних напрямів на шляху демократичного розвитку українського суспільства. Це було особливо важливо за умов поліетнічного, полікультурного характеру української держави, необхідності усунути крайні прояви міжнаціональної ворожнечі, яка могла б привести до масштабного етнічного конфлікту. 11


28 серпня 1991 р. Верховна Рада України звертається до усіх громадян і запевняє їх, « що проголошення незалежності України ніякою мірою не призведе до порушення прав людей будь-яких національностей» [1,с.462]. Важливим свідченням прагнень і готовності будувати українську державу на засадах національної злагоди є й цілий ряд інших документів того часу. Наприклад, один із пунктів резолюції форуму інтелігенції України (25 вересня 1991 р.) про необхідність схвалення закону «Про національні меншини» на черговій сесії парламенту, аналогічний заклик Голови Верховної Ради Л.Кравчука та його офіційне вибачення перед єврейським народом, висловлене ним на меморіальній церемонії у Бабиному Яру 5 жовтня 1991 р., нульовий варіант Закону «Про громадянство України” 1991 р. Згідно з останнім, громадянами України ставали всі мешканці СРСР, які на момент 24 серпня 1991 р. постійно проживали на території України і не були громадянами інших держав, незалежно від етнічного походження, мови, релігійних переконань. Досить суттєвим моментом було те, що в цей період вже розроблявся повномасштабний законопроект «Про національні меншини». Проміжним етапом перед його прийняттям слід назвати Декларацію прав національностей, ухвалену Верховною Радою 1 листопада 1991 р. Багато норм цього політико-правового документу увійшли згодом до Закону «Про національні меншини в Україні” 1992 р. Тому відмічу лише ті положення, які так і не були реалізовані або не знайшли свого відображення в законі. Статтями 2 і 3 Декларації українська держава брала на себе обов’язок забезпечити існування національно-адміністративних одиниць, а в їх межах, де компактно проживала певна національність, - і функціонування її мови нарівні з державною. Крім того, для українських громадян російського походження мало забезпечуватися вільне користування рідною мовою. Толерантне ставлення нової української держави до національних меншин знайшло позитивний відгук серед більшості із 150 національно-культурних товариств, які діяли в цей час у країні. Своє ставлення до української держави вони висловили на Першому Всеукраїнському міжнаціональному конгресі, що відбувся 16-17 листопада 1991 р. Ідея його проведення виникла під час зустрічі представників національно-культурних товариств з Головою Верховної Ради Л.Кравчуком у жовтні 1991 р. Подібні побажання надійшли й від постійної комісії Верховної Ради з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин (утвореної в 1988 р.), Комітету у справах національностей при Кабінеті Міністрів (утвореного у 1991 р.) і Ради Національностей Народного Руху. За розпорядженням уряду (жовтень 1991 р.) був створений організаційний комітет на чолі з народним депутатом Михайлом Горинем. Для проведенням конгресу Кабінет Міністрів виділив 70 тис. крб. Із резервного фонду та 320 тис.крб.- Народний Рух. Близько 1000 делегатів і 400 запрошених зібралися на конгресі в приміщенні академічного театру опери та балету в Одесі. В роботі конгресу брало участь понад 40 представників національнокультурних товариств. Вже після перших виступів делегатам став зрозумілим спільний характер їх проблем. Деякі з учасників висловлювали суперечливі пропозиції. Так, В.Медведєв пропонував надати російській мові статус другої 12


державної, а В.Фединишинець вважав безпідставним здійснений у 1946 р. перепис русинів в українців. Характерно, що майже всі промовці від імені своїх національних громад закликали 1 грудня 1991р. проголосувати за незалежну українську державу, з якою пов’язували гарантії власного відродження [2]. В кінцевому варіанті резолюції делегати конгресу, повністю підтримавши Акт проголошення незалежності України, водночас висловили власне бачення вирішення своїх труднощів. Зокрема, було визнано за доцільне мати представників від національних громад в органах державної влади всіх рівнів, створити Палату Націй у майбутньому парламенті. Уряду рекомендувалося розробити засади пільгового оподаткування господарської діяльності національних меншин і пільгової оренди приміщень для них, підготувати законопроект «Про реабілітацію репресованих народів», уже в грудні 1991 р. прийняти Закон «Про національні меншини» (пропонувалась також назва «Про вільний розвиток національних і етнічних групп та їх право на адміністративнотериторіальну й культурну автономію» тощо). Як показало майбутнє, виконання цих та інших вимог занадто розтягнулося в часі або й зовсім не було реалізовано. Досить передбачуваною виявилась думка делегатів конгресу, висловлена у зверненні від 16 листопада 1991 р. до всієї нації і національно-етнічних груп України, про те, що «головною перешкодою для виконання наших вимог є незацікавленість влади на місцях» [2]. На відміну від позиції деяких органів місцевої державної виконавчої влади, парламент, хоча й із запізненням, прийняв 25 червня 1992 р. Закон «Про національні меншини в Україні». Цьому передувала значна підготовча робота, яка тривала близько двох років. Неоднозначною була думка народних депутатів про використання терміну «національна меншина». В зв’язку з цим профільна постійна Комісія Верховної Ради підготувала довідку. Її автори, обґрунтовуючи правомірність вживання цього терміну, зазначали, що він є загальноприйнятим для держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Термін закріплений у Міжнародному пакті прогромадянські та політичні права, Заключному акті наради з безпеки в Європі, підсумкових документах Мадридської, Віденської, Копенгагенської, Паризької зустрічей держав учасниць НБСЄ. Інші терміни («національні», «етнічні групи») в зазначених документах не використовуються. Тому Україна, яка заявила про безпосередню участь у загальноєвропейському процесі та пріоритет норм міжнародного права над внутрішньодержавним, має користуватися загальновизнаною міжнародно-правовою термінологією.( У 1920-х і в кінці 1980-х років у законодавстві та літературі вживали термін «національні меншості»). Із прийняттям закону «Про національні меншини» українська держава ще раз підтвердила, що вона обрала шлях побудови демократичного правового суспільства, а не держави суто етнічної. Ця ідея знайшла своє відображення і в ухваленому Законі . Метою його прийняття було гарантувати національним меншинам право на вільний розвиток. Закон став, разом із майбутніми новою Конституцією, іншими нормативно-правовими актами і міжнародними договорами України, основною 13


правовою базою, яка створила необхідні юридичні передумови реалізації національними меншинами своїх конституційних прав. Крім цього, закон у статті 10-ій виділяє громадян із особливим правовим статусом - представників депортованих народів і передбачає врахування питання про їх повернення окремими правовими актами і договорами України з іншими державами. Захист інтересів національних меншин також мав здійснюватися через укладання Україною багатосторонніх і двосторонніх договорів у цій сфері. Важливою нормою закону стала стаття 16-та, яка передбачала у державному бюджеті наявність спеціальних асигнувань для розвитку національних меншин. Однак для реалізації цих прав існують суттєві проблеми. Вони носять об’єктивний і суб’єктивний характер, і їх можна, на наш погляд, поділити на такі групи: а) довготривала економічна криза в країні не дає можливості регулярно виділяти необхідні кошти державного чи місцевих бюджетів на фінансування розвитку національних меншин, облаштування депортованих з Криму німців, болгар, вірмен, греків, яких тепер там проживає близько 12 тис. Внаслідок цього призупинено фінансування основних заходів національно-культурних товариств, відсутні пільги на оплату орендованих ними приміщень, в т.ч. за комунальні послуги, в першому півріччі 1997 р. не проведені два чергові засідання дорадчої Ради представників національних меншин при Міністерстві у справах національностей (створена 7 травня 1996 р.); в 1998 р. парламент на 43% скоротив фінансування газет національних меншин - додатків до газети «Голос України»; протягом трьох років Державний комітет у справах національностей та міграції виявився фінансово неспроможним підготувати проведення Другого Всеукраїнського міжнаціонального конгресу (відбувся у 1999 р. без державної підтримки) тощо [3]; б) надто тривалим є на сьогодні розгляд юридичних документів, підготовлених Державним комітетом у справах національностей та міграції, у профільних постійних комітетах Верховної Ради, Міністерстві юстиції, Міністерстві фінансів (про внесення змін і доповнень до законів «Про національні меншини», «Про мови», Концепції державної етнополітики, Положення про національно-культурну автономію та ін.). Досить довго затверджувалася також Європейська хартія регіональних мов або мов меншин.); в) успішному розв’язанню даної проблеми не сприяють неодноразові реорганізації центрального органу державної виконавчої влади, який мав забезпечити реалізацію державної ентополітики . Закон «Про національні меншини в Україні” 1992 р. зафіксував необхідність створення Міністерства у справах національностей. Проте воно почало діяти і як Міністерство у справах міграції. А з 1994 по 1999 рр. було прийнято п’ять Указів Президента, які прямо чи опосередковано здійснювали реорганізацію цього Міністерства, а в кінцевому варіанті ліквідували з передачею його функцій Міністерствам юстиції, внутрішніх справ, культури і мистецтв. Немає підстав стверджувати, що діяльність даного органу виконавчої влади була повністю результативною. Однак такі постійні структурні і функціональні зміни, в т.ч. керівництва, не сприяли підвищенню ефективності його робо��и.; 14


г) спостерігається також гальмування вирішення багатьох проблем національних меншин з боку деяких місцевих державних адміністрацій, низький професійний рівень державних службовців цієї структури. Як результат цього - у більшості національно-культурних товариств відсутні приміщення для проведення культурно-просвітницьких заходів, засоби зв’язку, їм не повертають окремі об’єкти власності тощо. Досить красномовними з цього боку можна вважати конкретні приклади - ігнорування виконання доручення Президента (листопад 1995 р.) про надання приміщення для створення Культурного центру національних меншин в м. Києві або ж рішення Львівської обласної ради народних депутатів від 12.07.1990 р. про передачу приміщення Вірменського собору у м. Львові вірменській релігійній громаді [4]. Така позиція місцевих державних адміністрацій призводить до політизації діяльності національно-культурних товариств, спроб створити політичну партію, до надходження постійних заяв про мовні утиски росіян і вимог надати російській мові статусу другої державної, тяжіння до еміграції з України. В цілому все це знижує авторитет держави та її органів, які провели загалом впродовж останніх років чималу роботу щодо збереження, забезпечення і розвитку національних меншин. Отже, короткий аналіз законодавства про національні меншини дозволяє стверджувати, що етнополітична ситуація в Україні першого десятиліття незалежної держави характеризується двома основними напрямами. Перший: проголошення незалежності української держави співпало з нагромадженими та невирішеними проблемами і деформаціями в етнонаціональній сфері, щозалишилося у спадок від радянського періоду. Другий: простежується постійне намагання посттоталітарної держави (хоча й повільне) створити належну правову базу державної етнополітики. Розпочавши цей процес майже з нульової відмітки, Україна за короткий час накопичила певний позитивний правовий досвід забезпечення інтересів національних меншин. Щоправда, об’єктивні та суб’єктивні причини не дають можливості повною мірою втілити його на практиці. І все ж наявні основи правового регулювання етнонаціональних процесів переконливо засвідчують, що українська держава, активно розвиваючи демократію, і надалі створюватиме сприятливі юридичні умови для врахування, поєднання і пошуку оптимального балансу інтересів різних національних меншин, їхньої інтеграції в українське суспільство. Адже від цього в значній мірі залежало те, яким буде правове становище національних меншин в Україні у XXI столітті. ЛІТЕРАТУРА 1. Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів /Упор. М.І.Панчук та ін. - К.: Наук. думка, 1994. 2. Конгрес націй України //Літературна Україна. - 1991. - 14 листопада; Чернецький О. В теплих обіймах України //Демократична Україна. - 1991. - 16 листопада; Всеукраїнський міжнаціональний конгрес // Урядовий кур’єр. - 1991. №34; Перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес // Літературна Україна . 1991. – 21 листопада; Воротнюк Г. Вперше - про наболіле // Голос України. - 1991. 21листопада;Радченко О. В сім’ї вольній, новій // Народна Газета. - 1991.- 24-30 листопада; Вступне слово М. Гориня // Літературна Україна. -1991-28 листопада; Змієвський С. Одна в нас мати - Україна // Культура і життя - 1991. - 30 листопада; 15


Мірошніченко М. Імперії смертні, народи безсмертні // Літературна Україна. - 1991. 19 грудня. 3. Інформаційний бюлетень Міністерства у справах національностей, міграції та культів. - 1995. - №1. - С.6-7; Вісник Міністерства у справах національностей та міграції. - 1996. - №1. - С.2; Вісник Державного комітету у справах національностей та міграції. - 1996. - № 5-6. - С.2; Урядовий кур’єр. - 1999.- 16 березня; 17 грудня. 4. Поточний архів управління у справах національностей та міграції Львівської обласної державної адміністрації за 1996 р. Л. В. БАРДАКОВА аспірантка кафедри адміністративного права Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» ЗМІСТ ТА ВИДИ КОНТРОЛЮ ЗА ОБІГОМ ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ Контроль є одним з найбільш поширених і дієвих способів забезпечення законності у всіх сферах державного управління. Його сутність стосовно обігу лікарських засобів полягає в тому, що суб’єкт контролю здійснює перевірку того, як контрольований об’єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції фармацевтичного характеру. Аналіз існуючої фармацевтичної практики свідчить, що контрольна діяльність містить такі елементи: визначення характеру і строків контрольних заходів; залучення до контролю спеціалістів технологів - фармацевтів, представників громадськості; аналіз підсумків лабораторного контролю, формування висновків і прийняття рішень; розробка заходів по виконанню прийнятих рішень, вибір шляхів, форм, методів їх реалізації. Що стосується рішень, які приймають компетентні органи, то вони мають бути конкретними, їх важливо своєчасно довести до виконання, а також пояснити виконавцям. Контролюючі органи повинні надавати виконавцям практичну допомогу в реалізації рішень; вони ж зобов’язані систематично аналізувати хід роботи по їх виконанню. Отже, контроль — це процес забезпечення досягнення фармацевтичною організацією своїх цілей. Контроль - це фундаментальний елемент процесу управління, одна з основних функцій менеджменту. Контроль в організації необхідний, оскільки має одну й ту саму мету: сприяти тому, щоб фактично одержувані результати були якомога ближчими до тих, що вимагаються. Метою і завданням даної публікації є визначення змісту контролю за обігом лікарських засобів та розмежування його на види, а також обґрунтування ряду висновків, спрямованих на подальше удосконалення чинного законодавства у сфері фармацевтичних правовідносин. У юридичній теорії та практиці прийнято класифікувати контрольну діяльність за обігом лікарських засобів на види. Вибір же критерію поділу багато в чому зумовлений потребами практики. Саме тому відомо досить багато класифікацій контрольної діяльності за обігом лікарських засобів. 16


Найчастіше пропонуються такі класифікації: І. залежно від місця суб’єкта (що здійснює контроль) в системі державного управління виділяють такі види контролю: 1) контроль з боку Президента України та його апарату. Президент України несе особисту відповідальність за реалізацію державної політики в цілому і, зокрема, у сфері охорони здоров’я, основу якої формує Верховна Рада України. Від імені України укладає міжнародні договори, зокрема й ті, які стосуються питань міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров’я. 2) контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль). Кабінет Міністрів України забезпечує проведення державної політики в сфері охорони здоров’я. Організовує розробку та здійснення комплексних і цільових загальнодержавних програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у сфері охорони здоров’я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров’я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров’я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади у сфері охорони здоров’я. Центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я населення є МОЗ України. Воно здійснює свою діяльність у таких напрямках: а) реалізація державної політики охорони здоров’я населення, загальнодержавних та місцевих програм охорони здоров’я: б) оперативне управління підпорядкованими органами та закладами охорони здоров’я державної форми власності; в) державне регулювання відносин у сфері охорони здоров’я; г) державний контроль за якістю надання медичної допомоги і охорони здоров’я, ліків, наркотичних речовин та ін. Отже, особливості міністерства як центрального органу виконавчої влади проявляються перш за все в його компетенції, яка може мати як функціональний, так і галузевий характер. МОЗ України є типово галузевим органом, проте воно наділене і відповідними міжвідомчим повноваженнями, які дозволяють здійснювати державне управління і регулювання з питань охорони здоров’я в різних галузях і сферах життя. Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у реалізації державної політики у галузі охорони здоров’я населення. Законом України «Про органи місцевого самоврядування в Україні» визначено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у цій сфері входять: управління установами охорони здоров’я, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення, організація медичного обслуговування в закладах освіти та ін. ІІ. залежно від належності суб’єкта до державних або громадських структур виділяють: 1) державний контроль; 2) громадський контроль, г) залежно від управлінської стадії, на якій здійснюється контроль за обігом лікарських засобів. 17


Крім перелічених, існують й інші класифікації контрольної діяльності за обігом лікарських засобів. До основних державних органів, що безпосередньо виконують функції управління, контролюючі функції та функції �� застосування адміністративногосподарських санкцій відносяться: Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики як центральний орган виконавчої влади; органи державного контролю якості лікарських засобів (Державна служба України з лікарських засобів); Державна санітарно-епідеміологічна служба; регіональні управління охорони здоров’я тощо . Завданням юридичної науки є визначення змісту контролю за обігом лікарських засобів, його видів та особливостей кінцевого правового механізму функціонування ринку лікарських засобів, щоб забезпечити публічні інтереси, що виникають. На сьогодні, сфера правового впливу на контроль за обігом лікарських засобів та розмежування його на певні види в України достатньо складна та багатогранна і пов’язана із суттєвою специфікою і самих об’єктів, суб’єктного складу, змісту та напрямків контролюючої ролі держави. Висновок: Основним завданням держави є забезпечення державного регулювання та контролю за виробництвом, ввезенням в Україну, вивезенням з України, реалізації лікарських засобів, в тому числі вирішення питань їх державної реєстрації та державного контролю за якістю та безпекою ліків. А.І. БОГАТИРЬОВ експерт криміналіст Чернігівський міський відділ управління УМВС в Чернігівській області ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПЕРСОНАЛУ УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ БЕЗПЕКИ У реаліях сьогодення особливо гостро стоять проблеми дотримання прав і законних інтересів громадян, що опинилися в місцях позбавлення волі, скарги і листи від яких надходять до органів законодавчої і виконавчої влади. Позбавлені свободи громадяни скаржаться на умови перебування у колоніях, слідчих ізоляторах, на тортури і знущання з боку працівників правоохоронних органів. Світова громадськість постійно звертає увагу на порушення в Україні життєво важливих прав людей, які тимчасово або довічно позбавлені волі. Через грубі порушення прав людини і громадянина Україна займає четверте місце в світі за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини. Головне, що права і свободи людини і громадянина не існують ізольовано, вони знаходяться в тісному зв'язку і взаємозалежності з багатьма правовими і соціальними інститутами, постійно дають про себе знати в нашому повсякденному житті і діяльності, спілкуванні з іншими людьми. Прийняття Верховною Радою України 23 липня 2003 р. нового Кримінального кодексу України і набуття ним чинності з 1 січня 2004 р. стало визначною подією у 18


правовому житті нашої держави. Ця подія знаменувала початок нового етапу розвитку вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства – етапу дії першого кримінально-виконавчого закону незалежної України. Потрібно відзначити, що актуальність теоретичної розробки і нормативного забезпечення поняття правового статусу персоналу установ виконання покарань середнього рівня безпеки зберігається і дотепер. Актуальність аналізу змісту правового статусу персоналу установ виконання покарань середнього рівня безпеки обумовлюється, перш за все, прийняттям у 2003 р. нового Кримінально-виконавчого кодексу України, норми якого інакше трактують багато аспектів цього правового інституту, необхідністю проведення порівняльно-правового аналізу з кримінальновиконавчими кодексами інших країн і відповідності його міжнародно-правовим стандартам. Науковий аналіз основних проблем, якими характеризується сучасний стан кадрового забезпечення професійної діяльності працівників установ виконання покарань середнього рівня безпеки, свідчить про необхідність його кількісного і якісного дослідження. Дане дослідження викликане об’єктивними передумовами створення нової ефективної системи підбору та підготовки кваліфікованого персоналу для установ виконання покарань взагалі і установ виконання покарань середнього рівня безпеки, зокрема. Готовність персоналу установ виконання покарань середнього рівня безпеки до виконання покладених на нього чинним законодавством завдань значною мірою обумовлена компетентністю кадрового потенціалу. Важливо наголосити, що і в міжнародних стандартах у сфері виконання покарань наголошується про те, що найкращою гарантією проти жорстокого поводження з особами, яких позбавлено волі, є відповідним чином підготовлені працівники міліції та тюремний персонал. Розкриваючи юридичну природу правового статусу персоналу установ виконання покарань середнього рівня безпеки як суб’єкта виконання покарання у виді позбавлення волі, необхідно зазначити, що структурно він складається із повноважень, спеціальних прав та обов’язків, виділених за ознакою службового становища. Отже, даний правовий статус є комплексною категорією, яка акумулює одночасно ознаки декількох видів спеціальних статусів: державних службовців, посадових осіб, представників влади . На нашу думку, правовий статус персоналу установ виконання покарань середнього рівня безпеки є юридичним закріпленням становища певної категорії державного службовця в системі державної служби шляхом встановлення повноважень, посадових обов’язків, прав, відповідальності та різного роду гарантій. При цьому найважливішою ознакою повноважень, що забезпечує їхню реалізацію, є владність. Тому ядром у правовому статусі працівника установ виконання покарань середнього рівня безпеки є його державно-владні повноваження, а також юридична відповідальність. До особливостей юридичної відповідальності віднесено: більш широке коло підстав для такої відповідальності; наявність підстав для відповідальності; підвищений рівень відповідальності у випадку жорстокого ставлення до засуджених та дії, що принижують людську гідність, тощо. 19


Відповідно до ст. 22 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», в інтересах забезпечення особистої безпеки осіб рядового і начальницького складу ДКВС України та членів їхніх сімей не допускається розголошення в засобах масової інформації відомостей про місце проживання цих осіб. Відомості про проходження служби особами рядового і начальницького складу ДКВС України надаються з дозволу начальників органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів. Державна пенітенціарна служба України забезпечує осіб рядового і начальницького складу ДКВС України зброєю і спеціальними засобами індивідуального захисту для постійного носіння і зберігання в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно держава на законодавчому рівні повинна забезпечити правовий захист персоналу ДКВС України шляхом закріплення правових норм в одному із ключових Законів України, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань. Соціальне забезпечення – це також одна із форм роботи з персоналом. Цей напрям дістав достатньо чітку нормативну регламентацію у ст. 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», у якій зазначено, що держава забезпечує соціальний захист персоналу ДКВС України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України. І.Г. БОГАТИРЬОВ доктор юридичних наук, професор Інститут кримінально-виконавчої служби, начальник ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЯМ ТА ЖОРСТОКОМУ ПОВОДЖЕННЮ В УКРАЇНІ Україна є державою – учасницею Конвенції проти катувань, а також Міжнародного пакту по громадські і політичні права. Обидва договори були ратифіковані Верховною Радою Україні у січні 1997року, і забороняють застосування катувань та інших видів жорстоких, не людських або принизливих покарань і поводжень в країні. Стаття 28 Конституції України проголосила, що «ніхто не може бути підданий катуванню або жорстокому, нелюдському чи принизливому поводженню чи покаранню» і що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам». Стаття 27 Кримінального кодексу України передбачає, що катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю, або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримувати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також залякування чи дискримінації його або іншої осіб». Стаття 1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання передбачає, що «катування» це будь – яка дія, якою будь – якій особі навмисно спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб 20


отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона за підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь – якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь – якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. Включення в Кримінальний кодекс України дефініції «катування» у випадку порушень прав людини, серед них і катування або неналежне поводження дозволило судам використовувати в повному обсязі і положення Конвенції проти катувань. Важливо наголосити, що Україна, прагнучи стати повноцінним членом європейського співтовариства, велику увагу приділяє питанням дотриманням взятих на себе міжнародних зобов’язань у галузі прав людини. Серед найважливіших з них: законне ув’язнення людини після її засудження; затримання людини за невиконання законного рішення суду; затримання неповнолітньої дитини на підставі закону; законне затримання людини для запобігання розповсюдження інфекційних захворювань, психічнохворих, алкоголіків або наркоманів, бродяг тощо. Ми не поділяємо позицію правозахисних організацій, що в Україні все частіше порушується Конвенція ООН проти катувань, яке характеризується жорстоким, нелюдським ставленням до осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, під час проведення затримання та слідства, але водночас, і не спростовуємо, що такі випадки є не поодинокі. На нашу думку, головною проблемою, що підлягає розв’язуванню у зв’язку з виконанням Україною положень Конвенції проти катувань, є вироблення й прийняття нормативно-правових актів, які дозволять нормам даної Конвенції втілитися в життя. Серед порушень Конвенції проти катувань, слід виділити: численні повідомлення неурядових організацій про випадки катувань, про факти насильства, що застосовують посадові особи в ході слідства, результатом якого є заподіяння страждань, тілесних ушкоджень тощо; непрофесійність працівників правоохоронних органів, вдавання ними до незаконних методів поводження із затриманими і підозрюваними у злочині. Нажаль, вибивання зізнання є тим негативним явищем, яке правозахисні організації кваліфікують, як катування, або жорстоке поводження; умови тримання в слідчих ізоляторах, нестатутні відношення в армії, коли старослужбовці знущаються з солдатів першого року служби та принижують їх; поводження державних службовців із біженцями та мігрантами тощо. Серед заходів запобігання катувань та жорстокого поводження в Україні пропонується: - розглянути на законодавчому рівні питання щодо заміни запобіжних заходів «утримання під вартою», на «підписку про невиїзд» усім, хто знаходиться під слідством, якщо міра покарання за вчинений злочин не перевищує трьох років позбавлення волі; - притягати винних у застосуванні катувань або жорстокому поводженню до рішення суду про кримінальну відповідальність за вчинений злочин; - передбачити у новому Кримінально-процесуальному кодексу норму, яка б виключала можливість застосування катувань та жорстокого поводження на стадії затримання, арешту та попереднього розслідування справи; 21


- законодавчо обмежити строки перебування під вартою на всіх стадіях розслідування справи та проведення судового процесу; - розширити судову практику застосування альтернативних покарань; - передбачити у програмах професійної підготовки та перепідготовки працівників правоохоронних органів та військовослужбовців про катування та жорстоке поводження; - прийняти заліки від співробітників правоохоронних органів, офіцерів українськоїармії, персоналу органів і установ виконання покарнь про знання положення Конвенції проти катувань: - розширити правові засади громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів, української армії, установ виконання покарань; - створення системи незалежних органів, що здатні успішно рослідувати скарги про застосування катувань, запобігати катуванню, забезпечити невідворотність притягання винних осіб до відповідальності за таки діяння тощо. О.І. БОГАТИРЬОВА Кандидат юридичних наук, завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін Поліцейська фінансово-правова академія ВИПРАВНІ РОБОТИ: ВІДМІННІСТЬ МІЖ АДМІНІСТРАТИВНИМ СТЯГНЕННЯМ ТА КРИМІНАЛЬНИМ ПОКАРАННЯМ Поведінку особи, яка порушує вимоги чинного законодавства ми однозначно називаємо протиправною, а саму особу – винною. Наявність вини передбачає можливість застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності. В залежності від суспільно-небезпечності діяння застосування державного примусу може виражатися, як у притягненні винного до адміністративної відповідальності, так і до кримінальної. Зазначені види передбачають декілька однакових мір відповідальності: це і штраф, виправні роботи та громадські роботи. Але, хотілося б зупинитися саме на виправних роботах як адміністративному стягненні й кримінальному покаранні, оскільки вони містять найбільшу кількість відмінностей. Виправні роботи призначаються як основний вид стягнення за вчинення адміністративного правопорушення, які за ступенем суспільної шкідливості наближаються до злочинів. Перші передбачені у Кодексі України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), та другому абзаці підпункту 1.2. Інструкції про порядок виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, другі – регулюються Кримінальним кодексом (далі – КК), Кримінально-виконавчим кодексом України та вище зазначеною Інструкцією. На жаль, окремої відомчої Інструкції про порядок виконання адміністративного стягнення у виді виправних робіт не має, хоча щодо громадських робіт, така інструкціє існує. Виправні роботи як вид адмінстягнення застосовуються досить рідко. На теперішній час станом на 1 січня 2012 року на обліку кримінально-виконавчої інспекції, яка їх виконує перебуває лише 66 осіб, яким призначений зазначений вид 22


стягнення, у порівняння, кількість засуджених, які відбувають покарання у виді виправних робіт на аналогічну дату становить – 3037тис. осіб. Виправні роботи як адміністративне стягнення мають ряд відмінностей від виправних робіт як кримінального покарання. По-перше, ці санкції відрізняються строками: як вид покарання виправні роботи призначаються до двох років, з мінімальною межею – шість місяців, в адміністративному праві – на строк до двох місяців без вказівки на мінімальну межу. Особливістю строків останніх є те, що при їх призначенні у деяких санкціях визначаються різні межі, які зовсім не відповідають загальному правилу – до двох місяців. Наприклад, дрібне викрадення чужого майне (ст. 51 КУпАП) тягне за собою виправні роботи на строк до одного місяця з відрахуванням двадцяти процентів заробітку. Повторне протягом року вчинення цього правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, тягне за собою виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку. Отже, якщо в першому прикладі встановлена власна максимальна межа щодо призначення виправних робіт у виді адміністративного стягнення, то другий приклад – уже містить й мінімальну межу. По-друге, за ст. 31 КУпАП виправні роботи відбуваються лише за місцем постійної роботи, а відповідно до ст. 57 КК вони відбуваються за місцем роботи. Тобто, в останньому випадку у засуджених, які працюють за сумісництвом, відрахування провадяться із заробітку за кожним місцем роботи. По-третє, відрахування утриманої суми у дохід держави із заробітку засудженого проводиться у розмірі, встановленому вироком суду в межах від десяти до двадцяти відсотків, для адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт максимальний розмір відрахувань складає 20 %, без зазначення в законі сталого мінімуму. По-четверте, відповідно до ст. 325 КУпАП у разі ухилення особи від відбування адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства, постановою судді невідбутий строк виправних робіт може бути замінено штрафом від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративним арештом з розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як на п’ятнадцять діб. З незрозумілих причин законодавець так сконструював зазначену норму КУпАП, що заміна виправних робіт на штраф або адмінарешт можлива лише щодо їх призначення за вчинення дрібного хуліганства. У Кримінальному кодексі заміна штрафом виправних робіт можлива лише у разі, якщо особа стала непрацездатною після постановлення вироку суду. Така зміна здійснюється судом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт. Якщо з нормою КК України ми частково погоджуємося, то щодо ст. 325 КУпАП ми маємо певні зауваження, а тому пропонуємо передбачити, щоб заміна одного виду адміністративного стягнення іншим у разі, якщо відбування стягнення з якихось причин стає неможливе, не залежало лише від виду адміністративного правопорушення. 23


Отже, вище розглянуті санкції і справді містять ряд відмінностей, проте величезним позитивом залишається є те, що виконує їх єдиний державний орган – кримінально-виконавча інспекція, внаслідок чого цей процес проходить налагодже��о та стабільно. І.В. БОДНАР старший викладач циклу кримінально-правових дисциплін, підполковник внутрішньої служби Чернігівський юридичний коледж Державної пенітенціарної служби України РЕЖИМ ЯК ЗАСІБ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ В КРИМІНАЛЬНОВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ ПОКАРАНЬ ЗАКРИТОГО ТИПУ Виконання одного з головних завдань кримінально-виконавчого законодавства – запобігання злочинності є пріоритетним напрямом діяльності персоналу кримінально-виконавчих установах закритого типу. Необхідність проведення даного виду діяльності підтверджується статистичними даними Державної пенітенціарної служби України, Так протягом 10 місяців 2011 року в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах порушено 377 кримінальних справ проти 346 за звітний період минулого року або на 9% більше, з них 344 - в установах виконання покарань та 33 - у слідчих ізоляторах. У виховних колоніях злочинів не допущено. Рівень злочинності у розрахунку на 1 тис. засуджених та осіб, узятих під варту, відповідно збільшився на 7,6% і становить 2,44 (за аналогічний період 2010 року становив 2,26). Кількість вчинених засудженими та особами, взятими під варту, тяжких злочинів проти життя та здоров'я особи у порівнянні з аналогічним періодом 2010 року збільшилась з 6 до 9, або на 50%. У якості кримінально-правових заходів протидії злочинності стаття 391 КК України застосовувалась у 137 випадках. Відмічається значне збільшення кількості кримінальних справ за статтями 307309 КК України, а саме з 82 у 2010 до 119 у 2011 році, або на 45,1%. У 2009 році таких справ було лише 45, тобто на даний час їх кількість збільшилась майже на 165%. З 20 до 17, або на 15% зменшилась кількість втеч з установ мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання та дільниць соціальної реабілітації. Завдяки вжитим запобіжним заходам попереджено 6 спроб втеч. Вказані дані свідчать про необхідність проведення подальшої роботи з запобігання злочинності в кримінально-виконавчих установах закритого типу. Одним з головних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених і відповідно запобігання вчинення нових злочинів засудженими є режим. Згідно з ч. 1 ст. 102 КВК України “режим у виправних і виховних колоніях — це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій 24


засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених”. Аналізуючи главу 16 Кримінально-виконавчого кодексу можна виділити наступні складові режиму відбування покарання в виправних колоніях, які безпосередньо спрямовані на запобігання скоєння злочинів засудженими, а саме: ізоляція засуджених, нагляд за ними огляди та обшуки засуджених, приміщень, територій житлових та виробничих зон, постійний нагляд за засудженими, забезпечення виконання покладених на засуджених обов'язків, забезпечення безпеки засуджених і персоналу, роздільного тримання різних категорій засуджених, технічні засоби нагляду й контролю, оперативно-розшукова діяльність, режим особливих умов у колоніях, застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї. Розглянемо деякі з них більш детально. Згідно з Інструкцією з організації охорони установ виконання покарань, затвердженою ДПтС України, охорона є комплексом заходів, спрямованих на забезпечення ізоляції засуджених і недопущення вчинення ними втеч та інших злочинів; запобігання проникненню на територію установ сторонніх осіб та заборонених до використання засудженими предметів; забезпечення зберігання матеріальних цінностей установ виконання покарань. Наступним елементом є постійний нагляд за засудженими до позбавлення волі теж є основною вимогою режиму виконання покарання. Згідно з Інструкцією з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання в установах виконання покарань, затвердженою ДПтС України, нагляд є системою заходів, котрі спрямовані на забезпечення виконання кримінального покарання у виді позбавлення (обмеження) волі шляхом цілодобового й постійного контролю за поведінкою засуджених у місцях їх проживання та праці, попередження та припинення з їх боку протиправних дій, забезпечення вимог ізоляції засуджених та безпеки персоналу. Наступною основною вимогою режиму відбування покарання є виконання покладених на засуджених обов'язків. Те, що права й обов'язки засуджених до позбавлення волі визначені у ст. 107 КВК України, безумовно, є позитивним кроком вперед чинного кримінально-виконавчого законодавства, оскільки визначення правил поведінки засуджених на рівні Закону, а не тільки підзаконного нормативного акта — Правил внутрішнього розпорядку — спрямоване на реалізацію принципу законності у діяльності кримінально-виконавчих установ. Органічним продовженням попередньої основної вимоги режиму є забезпечення безпеки засуджених і персоналу. Таким чином, праву засуджених на особисту безпеку (ст. 10 КВК) кореспондує обов'язок адміністрації установ виконання покарання своєю діяльністю створити та забезпечити стан захищеності життєво важливих інтересів як осіб, позбавлених волі, так і персоналу. Засобами забезпечення режиму в місцях позбавлення волі крім охарактеризованих вище охорони і нагляду є також технічні засоби нагляду й контролю, оперативно-розшукова діяльність, режим особливих умов у колоніях, застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї, а також залучення сил і засобів колонії, органів і установ виконання покарань для підтримання правопорядку в установах виконання покарань. 25


Так, ст. 103 КВК передбачає, що для попередження втеч та інших злочинів, порушень встановленого законодавством порядку виконання покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених адміністрація колонії має право використовувати аудіовізуальні, електронні й інші технічні засоби (інженерно-технічні засоби охорони, засоби службового зв'язку, сигналізаційні засоби оповіщення, охоронне освітлення, гучномовний зв'язок і т. ін.). и заборонені предмети або речовини. Оперативно-розшукова діяльність теж є засобом забезпечення режиму в колоніях. За статтею 104 КВК у колоніях оперативними підрозділами здійснюється оперативно-розшукова діяльність, спрямована на пошук і закріплення фактичних даних про протиправну поведінку суб'єктів та учасників кримінально-виконавчої діяльності. Метою оперативно-розшукової діяльності є: забезпечення безпеки засуджених, персоналу колоній та інших осіб; виявлення, попередження і розкриття злочинів, вчинених у колоніях, а також порушень встановленого порядку відбування покарання; вивчення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів та інших правопорушень; надання правоохоронним органам, які здійснюють оперативнорозшукову діяльність, допомоги У Розкритті, припиненні та попередженні злочинів. Застосування до осіб, позбавлених волі, заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї є тим засобом забезпечення режиму. В Україні саме на рівні закону (ст. 106 КВК) визначаються підстави застосування до позбавлених волі заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї. Застосування вищевказаних заходів можливе у разі крайньої необхідності; коли застосування заходів фізичного впливу уникнути все ж неможливо, вони не повинні перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на адміністрацію колонії обов'язків, і мають зводитися до завдання найменшої шкоди здоров'ю правопорушників. Недоліки в застосуванні вказаних елементів, як вказується в рішеннях колегій ДПтС України? призводить не тільки до вчинення злочинів засудженими в виправних колоніях, а і взагалі до неналежної діяльності інституту виправлення та ресоціалізації засуджених. І.О. БОДНЯ старший лейтенант міліції, ад’юнкт кафедри криміналістики та судової медицини Національна академія внутрішніх справ ЗНАЧЕННЯ ТА НЕОБХІДНІСТЬ РОЗРОБЛЕННЯ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ ХУЛІГАНСТВ, ВЧИНЕНИХ ГРУПОЮ НЕПОВНОЛІТНІХ Одним з головних питань, що бентежать сьогодні суспільство в нашій державі є правопорядок та безпека. Особливу занепокоєність викликає тенденція та темпи розповсюдження лояльного ставлення суспільства до злочинної діяльності, як способу самовираження та отримання авторитету серед найближчого оточення, особливо в молодіжному середовищі, що зумовлено їх рівнем психічного та 26


розумового розвитку, і як наслідок і викривленого сприйняття реальності [1]. Саме тому в структурі злочинів, вчинюваних неповнолітніми злочини проти громадського порядку та моральності мають вагому частку, адже вони являються одним із способів вияву такої поведінки, при чому майже кожний другий злочин з них вчинений групою осіб. Особливостями мотивації їхніх дій є: недостатній життєвий досвід; схильність до наслідування; вплив на них оточуючих; бажання показати себе самостійним і намагання звільнитися від контролю та опіки з боку батьків, вихователів; специфічне трактування таких понять, як сміливість, чесність, дружба, повага, неправильна оцінка конкретних життєвих ситуацій; недостатній розвиток, а інколи і повна відсутність критичного ставлення до своїх вчинків, вчинків інших [2]. За даними статистики, значно зросла кримінальна активність 14-15-річних підлітків, а близько 62% всіх злочинів здійснюють 16-17-річні (10807 осіб). За даними МВС в 2010 році кількість злочинів, скоєних неповнолітніми, зросла на 12,3% в порівнянні з 2009 роком ( В 2010 році – 17342 неповнолітні особи, в 2009 році – 15445 осіб). За період з 01 січня по 01 березня 2011рік було виявлено 3222 неповнолітні особи, що вчинили злочини, з них 1217 були учнями середніх навчальних закладів, 92 – вищих навчальних закладів [3]. При чому прямої залежності між тим, чи законослухняна дитина, і соціальним статусом її сім’ї, фактично немає. Неповнолітніми злочинцями стають як діти з неблагополучних сімей, так і вихідці із зовні абсолютно благополучних, повних сімей. Згідно з інформацією Генеральної прокуратури у 2010 році загальна кількість зареєстрованих злочинів порівняно з 2009 роком збільшилась на 15,2% або на 66 тисяч [4]. Станом на 1 січня 2011 року найбільше засуджених до позбавлення волі — осіб віком від 20 до 30 років. Їх 49 249 осіб. 4 058 осіб відбувало покарання у віці до 20 років. Було засуджено 18, 2 % (596 осіб) за період з 01 січня по 01 березня 2011рік неповнолітніх, які раніше вчиняли злочини та вчинили злочин знову [5]. Стан підліткової злочинності викликає занепокоєність та зумовлює необхідність пошуку нових засобів для її попередження, вжиття додаткових заходів з боку державних органів. Серед загальних заходів профілактики зазначених явищ важливе місце посідає процесуальна діяльність органів розслідування, прокуратури і суду, що здійснюють провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх. У даній роботі необхідно значно підвищити якість розслідування і судового розгляду зазначеної категорії кримінальних справ. Із матеріалів кримінальних справ випливає, що вікові особливості неповнолітніх значно впливають на мотивацію їхніх вчинків, а значить і на хід процесу розслідування. Ці особливості підлітків потрібно враховувати слідчим і суддям, на яких покладено обов’язок здійснювати провадження справ про злочини неповнолітніх. Проблема розслідування злочинів проти громадського порядку та моральності, вчинених неповнолітніми, як власне і сама поведінка неповнолітніх, - одна із важливих в сучасній криміналістиці, загальні та окремі теоретичні, а також практичні питання якої були предметом дослідження у дисертаційних і монографічних працях. Цій проблемі приділяли увагу: О.Х. Галімова, Л.М. Голубєва, Н.І. Гуковська, С.М. Зеленськиий, М.М. Єфімов, Л.Л. Каневский, В.О. Коновалова, О.О. Левендаренко, Є.Д. Лук’янчиков, М.М. Михеєнко, Г.О. Омельченко, 27


А.Б. Романюк, В.М. Рябкин та М.А. Субботіна. Вперше в нормах чинного Кримінального кодексу України, прийнятого 5 квітня 2001 р., що вступив у дію з 1 вересня 2001 р. передбачено самостійний Розділ XV Загальної частини, присвячений особливостям кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх, існує також ціла низка досліджень вчених - представників науки кримінології, психології, психіатрії та інших, що зайвий раз підтверджує важливість даної теми. Задача правоохоронних органів та суспільства, в цілому, мінімізації злочинності неповнолітніх, в тому числі групової, своєчасності попередження, розкриття та розслідування, яка і лягає в основу стратегії боротьби з нею. Вона багато в чому визначає перспективу тенденцій розвитку усієї злочинності і зумовлює соціальну потребу оновлення вітчизняного законодавства, наукових досліджень та вирішення комплексу теоретичних та організаційно – правових питань, що в свою чергу відображається у необхідності розроблення окремої методики розслідування хуліганств, вчинених групою неповнолітніх. ЛІТЕРАТУРА 1. Бабенко С.Ю. Причини та умови злочинності неповнолітніх : [наук.-практ. посіб.] /Бабенко С. Ю., Вітвіцька В.В., Ковальова І.І. – Донецьк : Донец. юрид. ін-т ЛДУВС ім. Дідоренка, 2009. – 228 с. 2. Шакун В. І. Суспільство і злочинність / В. І. Шакун. – К.: Атіка, 2003. – 784 с. 3. Статистика МВС України 2010, 2011 роки ( www.msinfo.gov.ua ). 4. Статистика Генеральної Прокуратури України 2010, 2011 роки (http://www.gp.gov.ua ). 5. Статистика Державної пенітенціарної служби України 2010, 2011 роки (www.ukrstat.gov.ua). С.О.БОНДАРЕНКО викладач кафедри кримінального права та правосуддя Чернігівський державний технологічний університет ВІДМОВА ПРОКУРОРА ВІД ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ І ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ Прокуратурі України відведена важлива роль у здійсненні судочинства в нашій країні. Цей державний орган, підтримуючи державне обвинувачення, бере участь у реалізації принципу змагальності при вирішенні кримінальної справи по суті. Чинне законодавство багато уваги приділяє виконанню прокуратурою її конституційної функції. До діючих нормативних актів відносять: Конституцію України, Кримінально-процесуальний кодекс, Закон України «Про прокуратуру», Наказ Генерального прокурора України № 5 гн від 19 вересня 2005 року «Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення». Під час реалізації покладеного на прокурора завдання з підтримання державного обвинувачення, йому варто пам’ятати, що здійсненню 28


судочинства має сприяти не тільки бездоганне знання норм закону, не тільки професійні вміння і навички, хоча і їх роль в жодному разі не применшується, а також і сумлінність, чесність, принциповість, з якими вони застосовуються. Адже на посаду прокурора, і це є нормою закону, може призначатись людина з необхідними діловими і моральними якостями (ст. 46 Закону України «Про прокуратуру»). Саме про наявність таких моральних якостей йде мова, коли перед прокурором постає питання про відмову від підтримання державного обвинувачення. У ст. 264 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) двічі згадано про необхідність керуватись внутрішнім переконанням. Вперше – у частині другій, з якої випливає, що з моменту, коли прокурора призначено державним обвинувачем у конкретній кримінальній справі, протягом всього судового процесу аж до його завершення, прокурор має керуватись вимогами закону і своїм власним переконанням. А також у частині третій, коли йде мова про обов’язок прокурора відмовитись від підтримання державного обвинувачення також на підставі внутрішніх переконань. Але внутрішні переконання є складним поняттям, оскільки це особисті переживання людини, які вона пропускає через себе. Так, ці власні переконання згодом мають відобразитись у вмотивованій постанові, яку прокурор складає і зачитує в залі судового засідання при відмові від підтримання державного обвинувачення. Але до винесення постанови вони не підлягають контролю, про їх наявність знає лише державний обвинувач. Таким чином цей процесуальний обов’язок стає, в першу чергу, обов’язком моральним. Причини, які вплинули на позицію державного обвинувача, у кожному випадку можуть бути різними. Але в будь-якому випадку постає питання, як бути, якщо державний обвинувач, відмовляючись від підтримання державного обвинувачення, помилився? Чи діяв під тиском зовнішніх сил, скажімо, примусу? Так, наприклад, коли прокурор помилково оцінює події або діяння підсудного, коли неправильно тлумачить закон, який застосовується, коли помилково оцінює докази, та в інших випадках, у тому числі коли прокурор зловживає службовим становищем. А така помилка може дорого коштувати, адже не варто забувати, що згідно чинного законодавства, суд, отримавши постанову, в якій містяться мотиви відмови, зобов’язаний її прийняти і закрити справу (ч. 2 ст. 282 КПК). Проте згідно з ч. 2 ст. 267 КПК потерпілий чи його представник мають право вимагати продовження розгляду справи. Таким чином, вони особисто будуть підтримувати обвинувачення, яке вже не є державним. Якщо ж вони не бажають підтримувати обвинувачення, то суд своєю ухвалою (постановою) зобов'язаний закрити справу. Цей обов’язок суду, а також неможливість в подальшому переглянути справу в контрольних стадіях процесу викликають певні дискусії та заперечення [4]. Обговорення точаться з моменту внесення відповідних змін до КПК, тобто з 2001 року [3], але до сьогодні чинне законодавство не змінилось. Звісно, варто погодитись з деякими авторами [4, 34] у тому, що прокурор повинен відмовитись від підтримання державного обвинувачення, якщо він має будь-які сумніви у винності особи. Зрозуміло, що за таких умов конституційний 29


принцип презумпції невинуватості буде реалізовано в повній мірі, адже доведенню підлягає винність особи, а будь-які сумніви мають тлумачитись на її користь. Але, складаючи мотивовану постанову, та виголошуючи її в залі судового засідання, прокурор лише намагається переконати суд та присутніх у тому, в чому сам вже цілком впевнений. При цьому суд має самостійно вирішувати, яку позицію обрати – погодитись з державним обвинувачем чи ні. Адже ніякі докази для суду не мають наперед встановлено�� сили (ч. 2 ст. 67 КПК). Коли ж законодавець покладає на суд обов’язок закрити справу на основі ч. 2 ст. 282 КПК, він сам собі суперечить, надаючи прокурору можливість вирішувати долю справи. Отже постанова прокурора про відмову від підтримання обвинувачення є важливим і відповідальним процесуальним документом. Характерно, що суд повинен погодитися з постановою прокурора та закрити справу, якщо з цим погоджується потерпілий, і в тих випадках, коли така постанова по своїй суті не відповідає матеріалам судового слідства. Такі випадки, безумовно, потягнуть прийняття судом незаконного рішення про закриття справи. Тим же часом незаконна постанова (ухвала) суду про закриття справи, винесена на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, за чинним законом не може бути переглянута з ініціативи прокурора та потерпілого в апеляційній і касаційній інстанціях. Така ситуація викликає занепокоєння і вимагає від державних обвинувачів значно поліпшити підготовку до судових процесів, ретельніше вивчати матеріали, брати активну участь у суді. На цьому ж наголошується і в Наказі Генерального прокурора України № 5 від 19 вересня 2005 р., де прокурори попереджені щодо необхідності виважено виносити постанови про відмову від обвинувачення, для підготовки брати перерву в судовому засіданні. Отримавши постанову прокурора, суд зобов'язаний роз'яснити потерпілому та його представникові їх право вимагати продовження розгляду справи та підтримувати обвинувачення. Виникає питання, а що робити, якщо потерпілий, скажімо неповнолітній, чи недієздатний, або на нього чиниться тиск? Так, і неповнолітні, і недієздатні мають представників в суді. Але чи можна бути впевненим, що представники в повній мірі захищають інтереси потерпілих, або самі розуміють їх права стосовно можливості підтримувати обвинувачення в суді, наслідки відмови від права вимагати продовжити розгляд справи, або на всіх потерпілих не чинився тиск при прийняті ними рішення? Звісно, відповідальність за обґрунтованість та законність судового рішення, прийнятого на підставі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, покладено і на суд, оскільки головуючий має оголосити про закінчення судового слідства лише впевнившись у тому, що всі обставини справи досліджені повно і всебічно. Як вже наголошувалось, після цього прокурор, який вважає за необхідне відмовитись від підтримання державного обвинувачення, має попросити час для підготовки відповідної постанови. Але відповідальність за повне, всебічне та об’єктивне дослідження обставин справи, як цього вимагає ст. 22 КПК, в разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення покладено 30


насамперед на прокурора. Тому він, перш ніж відмовитись від підтримання державного обвинувачення, та пам’ятаючи, що у подальшому не буде змоги виправити свою помилку, повинен використати всі передбачені законом можливості для переконання і себе, і суду в тому, що підстав для обвинувачення підсудного у вчиненні злочину немає. На наш погляд, варто внести зміни до КПК, передбачивши можливість відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, але обов’язок суду закрити справу передбачити як його право. Закрити справу на даному етапі можливо, якщо думка прокурора співпаде з думкою судді. Якщо ж доводи про невинність підсудного його не переконають, слухання справи має продовжитись, і за відсутності потерпілого по справі, або за його небажання підтримувати обвинувачення надалі, варто призначити іншого державного обвинувача. Слід пам’ятати, що саме на суд покладено функцію розгляду справи по суті (ч. 7 ст. 16-1 КПК), а отже і поставити останню крапку, а саме – проголосити обвинувальний чи виправдувальний вирок, має суд. Але це, в будь-якому разі, має бути право суду, а не його обов’язок. Якщо ж доля кримінальної справи залежатиме від сторони обвинувачення, як це має місце на сьогоднішній день, тоді буде порушуватись кримінально-процесуальний принцип змагальності, при якому розподіляються функції у процесі, порушиться рівновага між сторонами обвинувачення, захисту і розгляду справи по суті. На сьогодні, відмовляючись від підтримання державного обвинувачення, прокурори розуміють, що вся відповідальність за закриту справу, за неможливість оскаржити прийняте рішення в контрольних стадіях ляже на особу, яка була призначена державним обвинувачем. А відповідальність ця серйозна, і нести її згоден не кожен. Тому на практиці відмова має місце дуже рідко. А якщо за прийняте рішення відповідатиме суд, цілком можливо, що прокурори користувалися б такими повноваженнями частіше, дійсно керуючись власними переконаннями. Таким чином, із внесенням змін у КПК України, ми отримали б надію на дійсно об’єктивний і неупереджений розгляд справи, в якому на першому місці стоїть дотримання прав людини через призму виконання закону. ЛІТЕРАТУРА 1. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради. – 1961. – № 2. – ст. 15; 2. Закон України „Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р.; остання ред. 04.09.2008 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 53. – Ст. 793; 2008. № 5-6, № 7-8. - Ст. 78; 3. Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 34-35. – ст. 187; 4. Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Про відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та її правові наслідки // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – №4. с. 31-41.

31


М.В. БОСЕНКО Старший інспектор Соснівського районного підрозділу Черкаського міського відділу кримінально-виконавчої інспекції управління Державної Пенітенціарної служби України у Черкаській області, старший лейтенант внутрішньої служби ВИКОНАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЮ ІНСПЕКЦІЄЮ АДМІНІСТРАТИВНОГО СТЯГНЕННЯ У ВИГЛЯДІ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ ДО НЕПОВНОЛІТНІХ ПРАВОПОРУШНИКІВ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У ВИПАДКАХ УХИЛЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ Актуальність теми дослідження полягає в тому, що громадські роботи є відносно новим видом адміністративного стягнення, тому особливості його виконання уповноваженим на це органом, зокрема у випадках, коли правопорушником є неповнолітня особа (у віці від 16 до 18 років) потребує детальнішої регламентації та вирішення проблемних питань, які виникають на практиці під час ухилення від відбування. В цілому, правова природа адміністративної відповідальності, її особливості, порядок накладення і виконання адміністративних стягнень досліджувались багатьма юристами-науковцями, такими як В. Авер’янов, А. Агапов, О. Бандурко, Д. Лукянець О. Міколенко, І. Сквірський, М.Тищенко, В. Шкарупа тощо. Однак, в основному, у поле зору вчених потрапляли адміністративний штраф, оплатне вилучення предмету, конфіскація, адміністративний арешт, в той час як громадські роботи як відносно новий вид адміністративного стягнення досліджувалися лише за залишковим принципом. Проте на даний момент існує необхідність більш детального правового визначення порядку виконання адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт, яке застосовується до неповнолітніх з метою подолання колізійних питань, які виникають під час практичного їх застосування. За загальним правилом, до неповнолітніх за вчинення адміністративних правопорушень можуть бути застосовані такі заходи впливу, як зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; попередження; догана або сувора догана; передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання (ст. 24 КУпАП). Проте у разі вчинення особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років адміністративних правопорушень, передбачених статтями 44, 51, 121-127, частинами першою, другою і третьою статті 130, статтею 139, частиною другою статті 156, статтями 173, 174, 185, 190-195 КУпАП, вони підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах (ст. 13 КУпАП). Отже, законодавець встановлює вичерпний перелік правопорушень за вчинення яких, неповнолітньому можуть бути призначені інші види адміністративного стягнення, окрім тих, що прямо передбачені в ст. 24 КУпАП. Громадські роботи як вид адміністративного стягнення на практиці застосовуються здебільшого за керування транспортними засобами у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння (ст. 130 КУпАП) і полягають у виконанні 32


особою безоплатної суспільно-корисної роботи у вільний від роботи чи навчання час (ст. 30-1 КУпАП, яку було доповнено згідно із Законом України від 24.09.2008 року № 586-VI). Здійснення контролю за особами, яким призначені громадські роботи, а також виконання даного виду адміністративного стягнення покладається на органи Державної Пенітенціарної служби України, зокрема кримінально-виконавчу інспекцію. Інспектор під час виконання адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт керується перш за все КУпАП та Наказом ДДУПВП від 25 лютого 2009 року № 35 “Про затвердження Інструкції про порядок виконання адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт” (далі Наказ № 35). ��аме вказаний вище Наказ № 35 встановлює особливості здійснення контролю за особами, на яких накладено стягнення у виді громадських робіт. У справах, коли правопорушником є неповнолітня особа порядок постановки на облік, направлення на відбування громадських робіт та кількість годин, які необхідно відпрацювати встановлюється на загальних підставах. Єдиною відмінністю є те, що громадські роботи виконуються неповнолітніми не більш як дві години на день (ст. 3212 КУпАП). Більш детального вивчення потребує питання, що стосується випадків ухилення неповнолітньої особи від відбування адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт. Законодавством встановлено, що ухиленням від виконання громадських робіт є невихід порушника на роботу без поважної причини; неприбуття порушника за викликом до кримінально-виконавчої інспекції без поважної причини або зникнення з місця проживання. У такому разі відповідно до ст. 3214КУпАП інспектор направляє матеріали особової справи порушника та подання до суду для можливості заміни на адміністративний арешт, з розрахунку один день арешту за п'ять годин громадських робіт, але не більш як на п'ятнадцять днів. Яким чином повинен діяти інспектор, якщо громадські роботи призначені неповнолітній особі, яка ухиляється від їх виконання? Направляти матеріали до суду на заміну адміністративним арештом, але ж ст. 32 КУпАП прямо передбачає, що адміністративний арешт не застосовується до осіб, яким не виповнилося 18 років. Виникає певна колізія в законодавстві. Наказ № 35 у п. 3.19 передбачає, що стосовно порушників, які ухиляються від відбування громадських робіт, але відповідно до статті 32 КУпАП до них не може застосовуватись адміністративний арешт, кримінально-виконавча інспекція надсилає подання до суду для вирішення питання по суті. У такому випадку, чим повинен керуватися суд і яким чином покарати неповнолітнього порушника за ухилення від виконання громадських робіт? Які строки вирішення питання по суті? Адже на виконання постанови про застосування адміністративного стягнення законодавством надається 3 місяці. Яким чином діяти інспектору, якщо питання не буде вирішене по суті за цей проміжок часу? Пропонувалося також у таких випадках направляти подання до суду про унеможливлення виконання постанови про адміністративне стягнення. Наказ № 35 зазначає, якщо порушник відсутній за місцем проживання, вказаного у підписці або зник, то це є підставою для направлення матеріалів до суду щодо вирішення питання про неможливість виконання адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт. Проте у випадках, коли неповнолітній проживає за вказаною у постанові адресою, але свідомо порушує обов’язки, покладені на нього судом, а саме не 33


з’являється до кримінально-виконавчої інспекції для постановки на облік або не виходить для відпрацювання громадських робіт, це не є унеможливлення виконання постанови, наявний дійсний факт ухилення. Вже зазначалося вище, що даний вид адміністративного стягнення є відносно новим і знаходиться ще на стадії вдосконалення, але ж є необхідність детальнішого роз’яснення особливостей виконання громадських робіт у справах з неповнолітніми. Адже якщо неповнолітня особа усвідомлює, що за порушення умов виконання адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт заміни на адміністративний арешт не буде, а питання вирішуватиметься по суті і скоріш за все тривалий проміжок часу, то чи є доцільним взагалі відпрацьовувати? На сьогоднішній день правова свідомість громадян, а особливо неповнолітніх, знаходиться на низькому рівні, тому необхідним є вдосконалення норм діючого законодавства щодо порядку накладення адміністративних стягнень на осіб віком від 16 до 18 років з метою втілення основних цілей адміністративної відповідальності. Перш за все потрібно чітко встановити межі правових наслідків для неповнолітнього за ухилення від відбування адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт. У кримінальному праві за порушення умов відбування покарання у виді громадських робіт (ст. 57 КК України) відповідальність передбачена ст. 389 КК України, особа усвідомлює та належним чином ознайомлена, що її чекає у випадках порушення обов’язків, встановлених вироком суду про що складає письмову підписку при постановці на облік в інспекції. Саме тому і в адміністративному праві питання відповідальності неповнолітніх за ухилення від виконання громадських робіт повинне бути врегульоване належним чином. Г.Р. ВОЛКОВА ст. викладач кафедри трудового права та права соціального забезпечення Чернігівський державний технологічний університет ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ЩОДО ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ІНВАЛІДІВ Інвалідність – явище соціальне, уникнути якого не може жодне суспільство. Інваліди є в усіх державах і серед усіх верств будь-якого суспільства. За статистикою на початок 2011 року в Україні налічувалось понад 2,6 млн. інвалідів, серед яких понад 1,54 млн. – інваліди працездатного віку. Одним із пріоритетів соціальної політики країн Європейського Союзу є інтеграція людей з інвалідністю у суспільство. Принципи, які визначають підходи до вираження проблем цієї категорії людей, свідчать про необхідність розробки таких моделей розвитку суспільства, які б забезпечували інвалідам реалізацію їхніх прав на рівні можливості. Формування розвинутого суспільства вимагає дотримання прав людини для усіх його членів. При цьому особливої уваги потребують громадяни, які з певних причин не можуть почувати себе на ринку праці на рівні з іншими. Нині серед соціальних груп, які належать до найменш конкурентноспроможних на ринку праці, 34


саме особи з обмеженими фізичними можливостями. Вони мають найбільші проблеми, пов’язані з реалізацією формально рівного права на працю, і тому потребують особливої уваги та відповідних дій з боку держави. За даними Державної служби статистики України, у 2010р. чисельність зайнятих інвалідів складала лише 376,5 тис. осіб, що становить 24,4% чисельності інвалідів працездатного віку. Ці показники є значно нижчими порівняно з показниками розвинутих країн світу. В Україні чисельність працевлаштованих інвалідів з кожним роком зменшується. Так, рівень працевлаштування осіб з інвалідністю за період 2006-2009рр. зменшився на 13,6% (з 35,8 до 22,2%). Це обумовлює застосування в Україні нових підходів до вирішення проблеми працевлаштування інвалідів. Метою дослідження є окреслення перспектив розвитку державної політики України щодо працевлаштування осіб з інвалідністю. Найважливішим міжнародним документом, який є своєрідним орієнтиром щодо формування соціальної політики забезпечення прав інвалідів на працевлаштування на рівні з іншими, є Конвенція ООН про права інвалідів, проголошена у 2006р. Конвенція проголошує нову епоху у питаннях соціальної політики щодо інвалідів. З часу набуття чинності вона наклала правові зобов’язання на країни світу щодо забезпечення основних прав людини для інвалідів. Вони повинні користуватися всіма правами, які проголошені та закріплені в існуючих засобах забезпечення прав людини. В Конвенції визначено, яким чином усі категорії прав можуть бути використані інвалідами, вказані сфери суспільних відносин, які потребують змін, щоб особи обмеженими можливостями могли ефективно здійснювати свої права, та сфери, у яких їхні права порушуються, що вимагає встановлення відповідних правових механізмів. У Конвенції не тільки наголошується на тому, що держави зобов’язані заборонити прояви дискримінації, а й перераховуються заходи, які вони мають їх здійснити з метою створення сприятливих умов для того, щоб інваліди дійсно могли користуватися рівними правами у суспільстві. Отже, Конвенція більш детально, ніж інші міжнародні угоди про права людини, визначає дії держави для запобігання дискримінації та забезпечення рівності для всіх. Останнім часом в Україні все більше уваги приділяється питанням інтеграції осіб з інвалідністю у суспільство. Особливої уваги ці питання набули у зв’язку з ратифікацією у грудні 2009р. Конвенції ООН про права інвалідів. Цим актом Україна приєднується до держав, які беруть на себе зобов’язання щодо забезпечення повного і рівного користування людьми з інвалідністю усіма правами людини та основоположними свободами для сприйняття їхньої участі у громадському, політичному, економічному і культурному житті при рівних можливостях. Особлива роль у соціальній інтеграції інвалідів належить участі інвалідів у сфері праці, яка найбільшою мірою забезпечує реалізацію їхніх потреб та можливостей. Як правильно зазначають В.П. Андрущенко та М.І. Горлач, «праця – це основна умова життя людини та суспільства». Тому точку зору підтримують й інші вчені. Так, з точки зору В.О. Ромашова, праця – це доцільна діяльність людей, спрямована на створення 35


матеріальних і культурних цінностей. Праця є основою та обов’язковою умовою життєдіяльності людей4. Отже, праця, як основна умова життєдіяльності особистості і суспільства, дає інваліду відчуття власної корисності як для сім’ї, так і для всього суспільства, і держави та сприяє реабілітації. МОП закликає країни базувати політику на таких принципах: рівні можливості; рівне ставлення; недискримінація; надання першочергового значення можливостям навчання та зайнятості. Дотримуючись міжнародно-правових стандартів, кожна держава, враховуючи свої національні умови, соціальні та економічні можливості, розробляє, здійснює національну політику щодо інвалідів, їх зайнятості та професійної реабілітації, яка забезпечує інвалідам можливості отримувати підходящу роботу на рівні з іншими особами. Ратифікувавши Конвенцію ООН про права інвалідів, Україна зобов’язалась активно сприяти зайнятості інвалідів, створювати умови для використання праці інвалідів у звичайному виробничому середовищі, а там, де необхідно, - створювати спеціальні робочі місця для працевлаштування інвалідів, що сьогодні стала пріоритетним напрямом державної політики щодо соціального захисту інвалідів у сфері зайнятості, разом з тим, забезпечення трудової зайнятості осіб з інвалідністю є достатньо складною соціальною проблемою. На даному етапі законодавство України хоча і гарантує рівні права на працю для усіх громадян, проте для людей з інвалідністю значно менше реальних з можливостей для їх реалізації. У зв'язку з цим виникає потреба переглянути підходи та змістити акценти державної політики щодо людей з інвалідністю. Державна політика щодо людей з інвалідністю в Україні вимагає зміни акцентів щодо: - забезпечення гідної праці; - позитивного сприйняття відмінностей людей з інвалідністю; - розширення можливостей працевлаштування людей на відкритому ринку праці; переходу від надання окремих консультацій до і повної участі інвалідів у вирішенні всіх питань, які їх стосуються; - усунення обмежень у суспільстві; Уряд України чітко визначився і зі складовими майбутніх рішень, і з їх формою: це норми і стандарти Європейського Союзу, його законодавство, права, політична, економічна і соціальна культура. Для України соціальні і трудові стандарти мають особливе значення у зв'язку зі стратегічним завданням інтеграції до європейської та світової спільноти. В Основних напрямах реалізації державної політики зайнятості на 2010-2011 рр. уряд України передбачає вирішення проблем зайнятості осіб з обмеженими можливостями шляхом: - створення умов для професійного навчання та здобуття особами з обмеженими можливостями освіти, у тому числі за рахунок збільшення обсягу видатків Фонду соціального захисту інвалідів на зазначену мету; - створення робочих місць для працевлаштування, в тому числі трудової реабілітації 36


осіб з обмеженими можливостями, зокрема за рахунок збільшення обсягу видатків Фонду соціального захисту інвалідів на зазначену мету; - внесення змін до законодавства в частині врегулювання питань, пов'язаних з інтегрованим та інклюзивним навчанням осіб з обмеженими можливостями у дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах. Сьогодні законодавчі акти України за своїм змістом наближаються до законів і принципів, які прийняті в усьому світі. Державна політика щодо забезпечення прав осіб з інвалідністю у сфері праці передбачає розробку таких напрямів. 1. Впровадження антидискримінаційних норм у національному законодавстві у сфері праці осіб з інвалідністю. 2.Розширення доступу до соціальної та виробничої інфраструктури. 3. Впровадження нових форм професійної реабілітації та адаптація до ринку праці (зокрема шляхом створення інтеграційних підприємств). Таким чином, Європейська орієнтація України потребує нових підходів до формування і реалізації державної політики щодо зайнятості інвалідів. Питання залучення інвалідів до праці є одним із головних завдань державної політики щодо цієї категорії громадян. Саме праця сприяє більш ефективній компенсації наслідків інвалідності. З цією метою в Україні важливо забезпечувати умови для зайнятості усіх категорій людей з інвалідністю, незалежно від причин та ступеня інвалідності. Важливими для цього є: впровадження антидискримінаційних норм у національному законодавстві у сфері праці осіб з інвалідністю; розширення доступу до соціальної та виробничої інфраструктури; впровадження нових форм професійної реабілітації та адаптація до ринку праці. О.Б. ГАНЬБА ад’юнкт Національна академія Державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОСТУПОК СУБ'ЄКТІВ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНИХ КОРДОНІВ ЯК РІЗНОВИД ПРОТИПРАВНОЇ ПОВЕДІНКИ У процесі реформування Державної прикордонної служби України відповідно до Концепції розвитку відомства на період до 2015 року, яка передбачає реорганізацію системи підготовки кадрів та роботи з особовим складом з урахуванням європейських стандартів, вкрай актуальною є проблема посилення боротьби з будь-якими правопорушеннями, в тому числі і адміністративними проступками, що скоюються суб’єктами охорони державних кордонів [1]. Системні підходи до вивчення проступку та шляхів протидії йому в Україні відображені у працях таких вітчизняних вчених: В.Б. Авер'янов, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурка, В. Білоус, Ю.П. Битяк, І.В. Арістова, І.П. Голосніченко, В. Копєйчиков, 37


Є.В. Додін, Р.А. Калюжний, В.К. Колпаков, О.І. Остапенко, А. Комзюк, В.О. Шамрай та ін. Проте до сьогодні недостатньо приділяється уваги дослідженню адміністративних проступків, скоюваних спеціальними суб’єктами у вузьких сферах правоохоронної діяльності, в тому числі і у сфері охорони державних кордонів. Проступок можна розглядати з різних точок зору. Наприклад, у загальносоціальному значенні він розглядається як антисоціальна або шкідлива для суспільства дія, яка спрямована на знищення основ цивілізованого життя та порушує норми, що зафіксовані правовими кодексами держави [2, с.20]. В окремих тлумачних джерелах проступки-делікти (лат.delictum - «проступок») трактуються як порушення, які завдають шкоду особистості, суспільству, державі та є підставою притягнення порушника до передбаченої юридичної відповідальності. Інші джерела розглядають проступок як вчинок, що порушує будь-які норми (моральні, релігійні тощо), правила поведінки, загальноприйнятий порядок [3, с.145]. Відповідно до статті 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [4]. Всі зазначені характеристики однаковою мірою стосуються і адміністративних проступків, що вчиняються і суб’єктами охорони державних кордонів. Однак для більш детального їх дослідження потрібно розглянути особливості складу такого адміністративного проступку у зрізі специфіки правоохоронної діяльності Держприкордонслужби України. Тому об’єктом адміністративного проступку суб’єктів охорони державних кордонів виступають суспільні відносини, які регулюються багатьма нормами різних галузей права, що регламентують діяльність Держприкордонслужби. Об’єктивна сторона такого адміністративного проступку представляє собою систему передбачених нормами адміністративного права ознак, що характеризують зовнішню сторону адміністративного проступку. Обов’язковими ознаками об’єктивної сторони виступають: протиправна поведінка (дія або бездіяльність) військовослужбовців та працівників Держприкордонслужби України, протиправний результат, причинний зв'язок між їх діями і наслідками – для проступків з матеріальним складом; протиправна поведінка (дія або бездіяльність) – для проступків із формальним складом [5]. Важливе значення для такого різновиду адміністративних проступків має спеціальний суб’єкт адміністративного проступку, в якості якого виступає суб’єкт охорони державних кордонів. Під суб’єктами охорони державних кордонів слід розуміти посадових осіб Держприкордонслужби України, в якості яких, згідно ст.14 Закону України «Про Державну прикордонну службу України», виступають військовослужбовці та працівники Держприкордонслужби України [6]. В свою чергу, до військовослужбовців Держприкордонслужби України відноситься увесь атестований особовий склад, що у своїй діяльності керується не тільки загальним чинним законодавством, а і відповідними статутами. Поняття «військовослужбовець» 38


має чітко визначене правове значення, що пов’язане з низкою прав і обов’язків, які випливають зі становища особи, зумовленого проходженням нею спеціальної військової служби [7, с.90]. Про це детально йдеться у Законі України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» [8]. А під категорією «працівники Держприкордонслужби України» варто розуміти вільнонайманих працівників, які не вважаються особами, що знаходяться на військовій службі, оскільки згідно ст.14 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» їх трудові відносини регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договарами (контрактами) [6]. В якості суб’єктивної сторони такого адміністративного проступку виступає вина, тобто психічне ставлення військовослужбовця чи працівника Держприкордонслужби України, який вчинив адміністративний проступок, до свого діяння і до шкідливих наслідків, що наступили внаслідок його вчинку. Всебічне дослідження адміністративних проступків, що скоюються суб’єктами охорони державних кордонів, за ознаками суб’єктивної сторони їх складу має практичне значення, особливо при виборі виду і меж дисциплінарного або адміністративного стягнення. Слід зазначити, що врахування особливостей юридичного складу таких правопорушень має надзвичайно важливе не тільки теоретичне, а і практичне значення, оскільки саме належна юридична характеристика такого виду проступків є необхідною умовою їх правильної кваліфікації та застосування до правопорушників конкретних заходів покарання. У статті 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення законодавець визначає чіткий перелік ознак адміністративного проступку: протиправність, винність, дія або бездіяльність, об’єкт посягання, суб’єкт посягання, караність [4]. Зазначені ознаки однаковою мірою стосуються і адміністративних проступків, що вчиняються суб’єктами охорони державних кордонів. Однак такі проступки можна характеризувати також і за наступними ознаками: - вони мають місце у сфері забезпечення недоторканості державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні (ст.1 Закону України «Про Державну прикордонну службу України») [6]; - їх вчинення пов’язане з виконанням професійних обов’язків військовослужбовцями та працівниками Держприкордонслужби України; - вони носять подвійний характер причинно-наслідкових зв’язків походження: адміністративні проступки, що мають місце поза службовою сферою діяльності суб’єктів охорони державних кордонів (наприклад, побутові) і адміністративні проступки, що пов’язані з виконанням службових обов’язків військовослужбовцями і працівниками Держприкордонслужби України. Саме вони виступають предметом нашого дослідження; - вони вчиняються спеціальними суб’єктами, що безпосередньо забезпечують охорону державних кордонів України – військовослужбовцями і працівниками Держприкордонслужби середнього і нижчого рівня. 39


Суб’єктів охорони державних кордонів можна розмежувати також і за такими критеріями: - за соціально-демографічними ознаками: чоловіки, жінки, особи з вищою, середньотехнічною, середньо-спеціальною, середньою освітою; - за ознаками належності до військової служби: військовослужбовці та працівники, які в свою чергу поділяються на офіцерів, прапорщиків, військовослужбовців за контрактом, спеціалістів різних рівнів тощо; - за статусом: посадові особи та рядові виконавці; - за ознаками матеріальної відповідальності: матеріально - відповідальні особи і нематеріально-відповідальні особи; - за ознаками місця проходження служби: суб’єкти підрозділів охорони державних кордонів (відділів прикордонної служби), суб’єкти органів охорони державних кордонів (прикордонних загонів). Підсумовуючи вище викладене, вважаємо, що адміністративний проступок, що скоюється суб’єктами охорони державних кордонів – це суспільно-шкідлива, протиправна, винна дія чи бездіяльність військовослужбовця або працівника Держприкордонслужби України, який здійснює свою діяльність у сфері охорони державних кордонів і посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну або дисциплінарну відповідальність. ЛІТЕРАТУРА 1. Концепція розвитку Державної прикордонної служби України на період до 2015 року //Указ Президента України №546 від 19 червня 2006 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=546/2006 (дата звернення – 27.12.11р.) 2. Бачинин В.А. Философия права: краткий словарь.-Спб.,2000.-С.20 3. Манжула А.А. Проступок: історія виникнення поняття, ознаки та особливості прояву в законодавстві. Митна справа.-№4(76).-2011.-с.142-148 4. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. № 8073 Х– [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?user=1325810586402595&sort=1 (дата звернення – 05.01.12р.) 5. Ківалов С.В.,Біла Л.Р. Адміністративне право України:навчально-методичний посібник/Вид. друге, перероб. і доп. – Одеса:Юридична література,2002.-с.312 6. Закон України «Про державну прикордонну службу України» від 3.04. 2003 р.// Відомості Верховної Ради України - 2003.-№27.- ст.208// ВВР – 2011.-№32.- ст.316 7. Карпенко М. Суб’єкти нестатутних взаємовідносин: кримінально-правовий аспект. Право України.-№2.-2000.-с.90-93 8. Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» від 4.04.2006р.//Відомості Верховної Ради - 2006.-№38.- ст.324.

40


І.В. ГЕЄЦЬ викладач Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИЩОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ В ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНОМУ ІНСТИТУТІ КНЯЗЯ БЕЗБОРОДЬКА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. Однією з основних закономірностей процесу правового регулювання вищої педагогічної освіти в XIX ст. була провідна роль у ньому державної влади. Саме держава виступала як основне знаряддя тих перетворень, які здійснювалися у сфері освіти, у тому числі і педагогічної. Освітні функції вищих навчальних закладів, заснованих у XIX ст., спочатку перебували під пильною увагою держави, а з моменту створення Міністерства народної освіти став формуватися особливий напрям правового регулювання вищої освіти, в становленні якого значну роль відігравали як університетські статути і інші затверджені верховною владою акти, так і міністерські розпорядження. Правова регламентація таких питань, як визначення навчальних дисциплін, що викладалися майбутнім учителям, створення кафедр, правила прийому, переведення і випуску фахівців, правила поведінки студентів здійснювалася державними структурами. 14 вересня 1875 р., з причини виниклої необхідності у викладачах історії, класичних мов і літератур для гімназій, на базі Юридичного ліцею князя Безбородька був відкритий історико-філологічний інститут. Ініціатива відкриття навчального закладу належала міністру народної освіти графові Д.А. Толстому. Міністерство народної освіти навіть виділило додаткові кошти для покращення матеріального стану інституту. Статут інституту був прийнятий 21 квітня 1875 р., в якому зазначалось, що „історико-філологічний інститут князя Безбородько має за мету приготування вчителів давніх мов, російської мови і словесності та історії для середніх навчальних закладів відомства Міністерства народної освіти”. Адже основним завданням класичних гімназій, тобто середніх навчальних закладів міністерства освіти було тренування пам’яті учнів і тому замість реальних знань головними предметами вважались стародавні мови та математика. Самодержавство вирішило відзначити день відкриття нового учбового закладу, який за словами помічника попечителя Київського учбового округу І. Новікова, виховуватиме „в народі істинне богопізнання і вкорінюватиме в ньому почуття морального і суспільного обов’язку”. Самі вихованці, тобто майбутні вчителі, повинні були, за словами царського чиновника, виробляти в собі „безроздільну непохитну відданість престолу і вітчизні і покірність закону”. Дисонансом прозвучала на відкритті промова директора інституту М. Лавровського, який заявив, що велика частина інтелігенції вороже ставиться до запропонованої царським урядом класичної освіти, і ця ворожість буде мати важкі наслідки для молодого покоління. Як визначено в протоколі від 14 вересня 1875 р. урочистого акту відкриття інституту, „пряма, щира, переконлива промова пана директора, здається, зацікавила всіх і справила сильне враження на присутніх”. 41


10 квітня 1876 р. були затверджені міністром народної освіти „Правила студентів історико-філологічного інституту кн. Безбородька в Ніжині”, де зазначалось: „Студенти історико-філологічного інституту князя Безбородька, вільно причисливши себе до високого звання педагога, повинні перш за все виховувати самих себе так, щоб згодом власним прикладом мати добрий вплив на тих, хто буде доручений їх педагогічним турботам”. Тому невиконання даних правил, на думку авторів, дало б можливість виявити студентів, які не бажають чи не здатні присвятити себе вчительській діяльності. Правила розподілялись на два розряди: до першого відносились ті норми, які передбачались статутом інституту (параграфами 38-41); до другого – складені конференцією інституту на підставі параграфа 41 статуту. Отже, в правилах першого розряду вказувалось, що до інституту приймаються юнаки, які досягли 17 років, закінчили повний курс гімназії чи четвертий клас духовної семінарії, мають про це атестати та схвальні свідоцтва про свою поведінку, а також склали вступні іспити, визначені конференцією і в будь-якому випадку іспит з давніх мов. Обов’язково студент повинен був бути фізично здоровим. Згідно з Правилами „штатні” студенти по закінченні навчання зобов’язувались прослужити у відомстві Міністерства народної освіти не менше шести років за призначенням міністра. Ті студенти, які утримувались за рахунок інших відомств, підпадали під їх юрисдикцію. Промова першого директора інституту М. Лавровського виявилась пророчою. Незважаючи на те, що в статуті інституту студентам категорично заборонялось брати будь-яку участь у таємних організаціях, або формувати таємні гуртки, через 30 років, тобто в 1905 р. член Ніжинської соціал-демократичної організації, студент іституту І. Потапов організував політичний гурток зі студентів інституту, які вивчали твори К. Маркса, Ф. Енгельса і виступали з революційними промовами. Параграф 7 правил поведінки студентів проголошував: „за належність до таємного товариства або гуртка навіть без злочинної мети винуватці піддаються негайному виключенню з інституту з забороною вступу в будь-який цивільний або військовий заклад і віддаються в місці проживання під нагляд поліції”. Але ні поліцейські правила, ні закритий тип учбового закладу, який дуже сприяв суворій регламентації поведінки і навчанню кожного зі студентів – ніщо не перешкодило студентам взяти участь у майбутньому жовтневому перевороті. Аналіз звітів інституту за різні роки показує, що адміністрація інституту турбувалась, щоб студенти повністю були завантажені класичними дисциплінами. У правилах другого розряду окрім правил поведінки студентів та їх моральних обов’язків містились правила, які стосувались обов’язків по навчальній частині. Зокрема, зазначалось, що студенти крім приготування лекцій повинні займатись читанням і вивченням творів давньогрецьких і давньоримських авторів та звітуватись про прочитане, виконувати письмові вправи. Загалом вивченню давніх мов приділялась особлива увага, зокрема, зазначалось, що „грунтовне знання давніх мов є необхідною умовою для отримання прав і переваг, визначених параграфами 42-45 статуту інституту, незалежно від розряду, до якого належав студент”. У цих параграфах мова йшла про те, що студенти, які успішно закінчували навчання отримували звання учителя гімназії, яке давало всі права кандидата університету. Випускники могли залишити при собі книги з предметів, які будуть викладати, і одяг. 42


Крім того, майбутні вчителі отримували гроші на перший час. Згідно параграфа 45 статуту інституту, студенти, які проявляли інтерес до наукової роботи могли через рік після закінчення інституту складати магістерські екзамени, направлятись на стажування за кордон і залишатися для приготування до професорської посади. Інші студенти були зобов’язані відслужити шість років у державних навчальних закладах за відповідним призначенням. Цікавим є пункт Правил, який говорить, що з дозволу керівництва інституту студенти могли „давати уроки в приватних будинках”. Тобто, якщо дане правило було нормативно закріплене, значить попит на таких викладачів був у населення і студенти зайвий раз могли попрактикуватись. Кожного року студенти повинні складати екзамен для переведення на вищий курс і надати письмові роботи з відповідних предметів. До речі, перескладання іспиту не допускалось, хоча були і винятки. По-перше, конференція інституту могла клопотатись про переведення студента на вищий курс чи залишення на попередньому з дозволу попечителя навчального округу. По-друге, у випадку хвороби студента конференція допускала студента до перескладання іспиту. Якщо ж таке було неможливим, то студент звільнявся зі свідоцтвом на звання повітового вчителя і повинен був відпрацювати у повітовому училищі з розрахунку півтора роки служби за кожен рік навчання в інституті. Якщо студенти до закінчення першого курсу писали заяву на звільнення, їм видавалось свідоцтво з зазначенням терміну обов’язкової служби „для того, щоб вони негайно залишили інститут і готувались до іспиту на звання повітового учителя за межами інституту”. Крім того, всі студенти, які залишали інститут до закінчення повного курсу, зобов’язані були сплатити за навчання з розрахунку 400 карбованців на рік за одного студента. Студенти мали один день, вільний від лекцій, для домашнього читання оригінальних текстів. Отже, незважаючи на те, що інститут мав свою самостійність, внутрішнє життя студентів, їх навчання, побут, поведінка визначалися правилами, які затверджувалися міністром народної освіти. І. А. ГОРОДЕЦЬКА кандидат юридичних наук Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя ЩОДО НЕОБХІДНОСТІ ВСТАНОВЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА «ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ БЕЗ ПРАВОВСТАНОВЛЮЮЧОГО ДОКУМЕНТА, ЗАРЕЄСТРОВАНОГО В УСТАНОВЛЕНОМУ ЗАКОНОМ ПОРЯДКУ» Однією з нагальних проблем, з якою стикається юридична практика у сфері охорони та раціонального використання земель, вважається самовільне зайняття земельних ділянок, яке в сучасних умовах набуває значного поширення [1, с. 65]. Серед багатьох причин об’єктивного і суб’єктивного характеру, які спричиняють самовільне захоплення земельних ділянок, необхідно назвати передусім не низьку 43


суспільну правосвідомість чи погане державне і самоврядне управління у сфері земельних відносин, а недосконалість земельно-правової системи перехідного періоду реформування відносин власності на землю в Україні [1, с. 52-53]. Статтею 53-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що самовільне зайняття земельної ділянки тягне за собою накладення штрафу на громадян від десяти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Об’єктом правопорушення є суспільні відносини у сфері володіння та користування земельними ділянками. Об’єктивна сторона правопорушення полягає у здійсненні дій, які згідно із законодавством визначаються як самовільне зайняття земельної ділянки. Законодавче визначення поняття самовільного зайняття земельної ділянки міститься у ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель». Відповідно до зазначеного нормативного акта самовільне зайняття земельної ділянки – будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Однак, як свідчить практика притягнення порушників земельного законодавства до адміністративної відповідальності за самовільне зайняття земельних ділянок, кваліфікація даного правопорушення правоохоронними органами здійснюється по-різному. Лист Держкомзему України від 11.11.2008 р. № 14-174/12991 «Щодо застосування терміну «самовільне зайняття земельної ділянки» надає ґрунтовні роз’яснення стосовно уточнення переліку випадків, у яких використання земельної ділянки кваліфікується як її самовільне зайняття [2]. Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку визначені статтею 126 Земельного кодексу України. Досить часто громадяни та юридичні особи, яким земельні ділянки надані у власність чи користування відповідно до рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, приступають до їх використання до виникнення права власності чи права користування ними (до оформлення правовстановлюючих документів). Слід зазначити, що дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки без правовстановлюючого документа, зареєстрованого в установленому порядку, але за наявності рішення відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу у власність або надання у користування (оренду) земельної ділянки чи наявність цивільно-правової угоди про набуття права на земельну ділянку, житловий будинок, будівлю або споруду, які на ній розміщені, не можуть бути кваліфіковані як «самовільне зайняття земельної ділянки». Вчинення таких дій є «використанням земельної ділянки без правовстановлюючого документа», відповідальність за що не передбачена. 44


На нашу думку, для вдосконалення правового регулювання адміністративної відповідальності у сфері охорони та раціонального використання земель необхідно внести зміни до Земельного кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення стосовно встановлення відповідальності за «використання земельної ділянки без правовстановлюючого документа, зареєстрованого в установленому порядку». ЛІТЕРАТУРА 1. Шульга А. М. Проблеми відповідальності за самовільне зайняття земельних ділянок / А. М. Шульга // Земельне право України. – 2006. – № 1. – С. 65–70. 2. Щодо застосування терміну самовільне зайняття земельної ділянки : Держкомзем України; Лист від 11.11.2008 № 14-17-4/12991. [Електронний ресурс] : “НАУ-Online”. – Режим доступу до джерела: http://zakon.nau.ua/doc/?doc_id=293687 В.П. ГРОМОВА асистент кафедри трудового права та права соціального забезпечення Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій та праці ТРУДОВІ ПРАВА ЖІНОК. ЯК ВОНИ ЗАХИЩЕНІ Одним з найважливіших проявів рівноправності є рівність на ринку праці, де реалізуються творчі можливості, забезпечується належний добробут. Гендерні проблеми на ринку праці визначаються дисбалансом щодо можливостей доступу жінок і чоловіків до гідної праці, оскільки часто жінки з високим освітньо-професійним рівнем змушені реалізовувати свою трудову активність на менш престижних посадах, що потребують нижчої кваліфікації, менше оплачуються та дають обмежені можливості кар’єрного просування. Відсутність реально однакових умов реалізації трудових прав врешті-решт призводить до поступової фемінізації бідності. Це проблема не стільки соціальна, скільки економічна і лежить у сфері зайнятості. Безумовно, одинока жінка, що має утриманців, має набагато більше шансів залишитися за межею бідності. Для жінок існує багато обмежень на ринку найманої праці у вигляді більш високого рівня безробіття, нижчої, порівняно з чоловіками, заробітної плати, необхідності піклування за дітьми та інших сімейних обов’язків, які часто призводять до перерв у стажі роботи або його відсутності. Жінки та чоловіки мають різні кола обов’язків, приймають участь у різних видах економічної діяльності, займають різні посади та мають різну оплату праці. Навіть у тих регіонах, де жінкам вдалося зберегти своє становище на ринку праці, вони не можуть працювати нарівні з чоловіками. Жінок частіше беруть на роботу в якості конторських службовців та в сферу послуг, рідше запрошують на роботу у такі галузі економіки як транспорт або промисловість. Навіть у рамках однієї професійної групи жінки завжди займають менш престижні та менш оплачувані посади. Майже завжди жінки отримують меншу заробітну плату, ніж чоловіки за виконання аналогічної роботи. Тому можна зробити висновок, що ці дві категорії на різних етапах свого трудового життя відчувають різний вплив такого явища, як безробіття [5]. 45


Відповідно до статей 21 і 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права й свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям [1]. Відповідно до статті 2-1 Кодексу законів про працю України Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин [2]. Крім того, рядом норм передбачено додатковий захист трудових прав жінок. Кодексом законів про працю України передбачено, що до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний роз'яснити жінці права і обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору (ст.29 КЗпП України). Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року (ст.169 КЗпП України) Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню). Забороняється також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми (ст.174 КЗпП України) Не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні і направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років (ст.176 КЗпП України). Жінки, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітейінвалідів, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (ст.177 КЗпП України). Вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і 46


виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою. До вирішення питання про надання вагітній жінці відповідно до медичного висновку іншої роботи, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, вона підлягає звільненню від роботи із збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації. Жінки, які мають дітей віком до трьох років, в разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку трьох років (ст.178 КЗпП України). Відповідно до статті 17 Закону України «Про відпустки» на підставі медичного висновку жінкам надається оплачувана відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів - 70) календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів [3]. У разі надання жінкам відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за заявою жінки приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в поточному робочому році (ст.180 КЗпП України). Жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, одинокій матері, батьку, який виховує дитину без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла дитину під опіку, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів. За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів (ст.182-1 КЗпП України). Відповідно до статті 17 Закону України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” жінкам і чоловікам забезпечуються рівні права та можливості у працевлаштуванні, просуванні по роботі, підвищенні кваліфікації та перепідготовці. Роботодавець зобов'язаний: - створювати умови праці, які дозволяли б жінкам і чоловікам здійснювати трудову діяльність на рівній основі; - забезпечувати жінкам і чоловікам можливість суміщати трудову діяльність із сімейними обов'язками; - здійснювати рівну оплату праці жінок і чоловіків при однаковій кваліфікації та однакових умовах праці; - вживати заходів щодо створення безпечних для життя і здоров'я умов праці; - вживати заходів щодо унеможливлення випадків сексуальних домагань [4]. За повідомленням Головного управління статистики у Чернігівській області жінки становлять більшість серед зайнятих в економіці Чернігівщини. За підсумками 2010 року – 55,2 з числа працюючих. Суто жіночими видами діяльності можна назвати освіту, охорону здоров’я та соціальну допомогу, фінансову діяльність, торгівлю, готелі та ресторани, діяльність пошти та зв’язку. Тут частка жінок становить від 67 до 83% 47


працюючих. У той же час переважаючими сферами праці чоловіків є рибне та лісове господарство, діяльність транспорту, будівництво (73-90% зайнятих). Працюючі жінки мають вищий освітній рівень: з числа зайнятих в економіці області вищу освіту мають 60% жінок і лише 39% чоловіків [6]. Незважаючи на те, що законодавство України забороняє використання жіночої праці у важких та шкідливих умовах, серед працюючих в умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, жінки складають рівно чверть. Жінки мають обмежений доступ до управління, що підтверджується даними обстеження державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування. У загальній кількості державних службовців три чверті становлять жінки, але вищі посади (I – II категорії) займають виключно чоловіки. Невеличка частка жінок (21,9%) з’являється лише в III категорії посад. Зате в останній (VII) жінок уже 82%. Така ж картина й серед посадових осіб органів місцевого самоврядування (III категорія – 8,8%; VII – 87%). Тобто, жінки витіснені на найменш престижні і, головне, - найменш оплачувані посади. Як результат усіх перерахованих вище складових – жінки отримують заробітну плату нижчу, ніж чоловіки (за результатами 2010 року – на 13,3%) [6]. Показники стану ринку праці, доходів населення є важливим при оцінці рівня розвитку господарського сектору та визначення потенціалу регіону. Участь у економічній діяльності повинна надавати можливість чоловікам і жінкам ефективно використовувати власні знання, досвід та уміння, забезпечувати можливість професійного росту та отримувати гідну оплату праці [5]. ЛІТЕРАТУРА 1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. 2. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996.- №30. 3. Закон України “Про відпустки ” // Відомості Верховної Ради України. – 1971. - №50. 4. Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків ” // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - №52. 5. Дорожкіна І.В. Гендерний портрет, як просування гендерної рівності. Інформаційно-практичний посібник // І.В. Дорожкіна, Л.М. Артеменко – Чернігів, 2010. – с.10-15. 6. Економічна доповідь Головного управління статистики у Чернігівській області «Жінки Чернігівщини. Ринок праці». - 2011. – 10 с. М.Я. ГУЦУЛЯК кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права та кримінології Львівський державний університет внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ РОЗПОДІЛУ ЗАСУДЖЕНИХ ДЛЯ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ЗВИЧАЙНІ ЖИЛІ ПРИМІЩЕННЯ ТА ПРИМІЩЕННЯ КАМЕРНОГО ТИПУ ВИПРАВНИХ КОЛОНІЙ МАКСИМАЛЬНОГО РІВНЯ БЕЗПЕКИ Кримінально-виконавче право як галузь українського права одночасно є засобом юридичного супроводження процесу становлення Державної кримінальновиконавчої служби України, тому за своїм змістом повинно відповідати вимогам розвитку сучасної правової демократичної держави. 48


На сьогодні ми можемо констатувати, що в напрямі гуманізації призначення та відбування кримінальних покарань зі сторони держави проводяться досить дієві заходи, які спрямовані на реорганізацію судової гілки влади та реформування державної кримінально-виконавчої служби України, з метою подальшого вдосконалення та реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, удосконалення механізмів громадського контролю за дотриманням прав, свобод та законних інтересів засуджених осіб, підвищення ролі громадських організацій у цьому процесі. Наше дослідження присвячено характеристиці такого напрямку правозастосовної діяльності органів та установ виконання покарань, як визначення порядку та підстав направлення та розподілу засуджених для відбування покарання у звичайних жилих приміщеннях та приміщеннях камерного типу колоній максимального рівня безпеки чи секторах максимального рівня безпеки виправних колоній середнього рівня безпеки. З метою визначення певних проблем, які виникають в процесі вказаної діяльності ми увагу хочемо приділити дослідженню принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарань, тому що саме цей принцип є визначальним під час розподілу та направлення для відбування покарання засуджених до покарання у виді позбавлення волі на певний строк у виправну колонію максимального рівня безпеки. Визначаючи сутність такого принципу як диференціації та індивідуалізації виконання покарань можна дійти висновку, що : по-перше, саме за допомогою цього принципу після вступу вироку в законну силу визначає види установи виконання покарань, в яких відбувають покарання пов’язане з позбавленням волі, і, по-друге, впроваджує заходи щодо індивідуального підходу до кожного засудженого, що означає вибір потрібних саме цьому засудженому заходів виправного характеру. На думку І. Г. Богатирьова, диференціація виконання покарання полягає в тому, що залежно від складу вчинених злочинів до різних категорій засуджених у процесі відбування ними покарання застосовуються різні форми та методи профілактично-виховного впливу [4, с.157]. Одним із методів диференціації виконання покарань, на думку вченого, є класифікація засуджених. Ми вважаємо, що диференціація – це процес поділу засуджених на відносно однорідні групи з метою створення для них необхідних умов виправлення [6, с.69]. Провівши аналіз цього принципу кримінально-виконавчого законодавства ми маємо на меті відобразити окремі законні та підзаконні нормативно-правові положення, які на нашу думку, в окремих напрямках суперечать вищевказаному принципу. Суперечності, в більшій мірі стосуються визначення виду умов тримання засуджених до позбавлення волі на певний строк в колонії максимального рівня безпеки з урахуванням різновиду вчиненого ними злочину, та наявності чи відсутності судимості. В абзаці 5 ч.1 ст.140 КВК України передбачено, що у виправних колоніях максимального рівня безпеки у звичайних жилих приміщеннях тримаються засуджені чоловіки які раніше двічі в будь-якій послідовності були засуджені до 49


позбавлення волі за такі злочини: проти основ національної безпеки України; захоплення заручників; розбій, вчинений при обтяжуючих обставинах; вимагання, вчинене при обтяжуючих обставинах; бандитизм; терористичний акт; посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя; злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти тощо і які знову вчинили будь-який з перелічених злочинів, за який вони засуджені до покарання у виді позбавлення волі. Із положень абзацу 11 ч.1 ст.140 КВК України випливає, що у приміщеннях камерного типу тримаються чоловіки, які раніше були засуджені до позбавлення волі за будь-який з таких злочинів: проти основ національної безпеки України; захоплення заручників; розбій, вчинений організованою групою або поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень; вимагання, вчинене організованою групою або поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження; бандитизм; терористичний акт; посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя; злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти тощо, і які знову вчинили будь-який з перелічених злочинів, за який вони засуджені до покарання у виді позбавлення волі [2]. Додатково на підзаконному нормативно-правовому рівні діяльність щодо розподілу для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, врегульовано наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16.12.2003 № 261, який затвердив «Інструкцію про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі»[3] Абзац 4 п. 2.5.1. вказаної інструкції передбачає, що до виправних колоній максимального рівня безпеки з відбуванням покарання у звичайних жилих приміщеннях направляються: чоловіки, які раніше двічі в будь-якій послідовності були засуджені та фактично відбували покарання у виді позбавлення волі за відповідні злочини. В цьому випадку в можна дійти висновку, що в інструкції відображено додаткову умову, яка враховується при розподілі – це фактичність відбування позбавлення волі. В статті 140 КВК вказівка на цю умову відсутня. Не позбавлені критики і положення абзацу 4 п 2.5.2. цього ж нормативноправового акту, так як в ньому встановлено, що до виправних колоній або секторів максимального рівня безпеки з відбуванням покарання у приміщеннях камерного типу направляються чоловіки, засуджені до покарання у виді позбавлення волі на певний строк за певну категорію злочинів, без врахування такої вказівки, як направлення тільки осіб, які раніше були засуджені до позбавлення волі за певний різновид злочину і знову вчинили цей злочин (абзац 11 ч.1 ст.140 КВК України). 50


Також ми звертаємо увагу на те, що в інструкції законодавчі вимоги ст.140 КВК України відтворені з детальним описом кваліфікованих та особливо кваліфікованих окремих видів злочинів, але без урахування змін до Кримінально-виконавчого кодексу України, внесених згідно із законами України від 28.12.2007 р. № 107-VI, від 21.01.2010 р. № 1828-VI [2,3]. Незрозумілим є і положення абзацу 6 п 2.5.2 інструкції адже в ньому відображено підстави направлення для відбування покарання аналогічні тим, які частково вже передбачені абзацом 4 п. 2.5.1 та абзацом 3 п.2.5.2 досліджуваної нами інструкції. Про їхню сутність ми вели мову розглядаючи законодавчі підстави розподілу та направлення засуджених, з урахуванням вимог ст.140 КВК України. Таким чином з урахуванням вищевикладеного можна зробити висновок про те, що втілення загальних керівних положень, ідей та імперативних вимог, які випливають із принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарань, в частині розподілу та направлення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі можливе тільки за умови додаткової аргументації законодавчих положень, з урахуванням наступного:  визначення чітких меж та нормативних підстав, які враховуються при визначенні умов тримання засуджених в звичайних жилих приміщеннях та приміщеннях камерного типу;  для відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк у звичайних жилих приміщеннях колоній максимального рівня безпеки чи сектори максимального рівня безпеки виправних колоній середнього рівня безпеки направляти осіб, які вперше вчинили перелічені ч.1 ст. 140 КВК України особливо тяжкі злочини;  для відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк у приміщення камерного типу колоній максимального рівня безпеки чи секторів максимального рівня безпеки виправних колоній середнього рівня безпеки направляти осіб, які вчинили повторно перелічені ч.1 ст. 140 КВК України особливо тяжкі злочини або у випадках рецидиву злочинів вказаної категорії. ЛІТЕРАТУРА 1. Науково-практичний коментар до Кримінально-виконавчого кодексу України / І.Г.Богатирьов, О.М.Джужа, О.І.Богатирьова, Є.М.Бодюл та ін.., За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. І.Г. Богатирьова. – К.: Атіка, 2010.- 344 с. 2. Кримінально-виконавчий кодекс України // [електронний ресурс] –режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main/z1270-03 3. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 грудня 2003 року № 261 «Про затвердження Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Положення про комісію з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі»: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main/z1270-03 4. Богатирьов І. Г. Кримінальні покарання, не пов’язані з позбавленням волі (теорія і практика їх виконання кримінально-виконавчою інспекцією) [Текст] : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.08 / Іван Григорович Богатирьов. – К., 2006. – 500 с. 51


5. Гуцуляк М.Я. Поняття та зміст принципів кримінально-виконавчого права / М.Я. Гуцуляк // Наук. вісник Дніпропетр. держ. ун-ту внутр. справ : зб. наук. пр. − 2007. − № 2 (33). − С. 125-131. 6. Гуцуляк М.Я. Загальна характеристика принципу індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі / М.Я. Гуцуляк // Гуманізація кримінальних покарань як складова процесу євроінтеграції України: матеріали міжвуз. наук.-практ. конф. (м. Чернігів, 20 червня 2007 р.). – Чернігів, Чернігівський юридичний коледж, 2007. – С. 67-71. К.В. ДЕНИСЕНКО асистент кафедри трудового права та права соціального забезпечення Чернігівського державного технологічного університету ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НА ОСНОВІ МІЖДЕРЖАВНИХ УГОД Після проголошення у 1991 році незалежності, коли Україна взяла курс на побудову відкритого суспільства, чисельність трудових мігрантів стрімко зросла. За різними статистичними даними, на 2011 рік, за межами України тимчасово працюють від чотирьох до шести мільйонів наших співвітчизників. Це значна робоча сила, яку наша країна „віддає” іншим державам. Переважно виїздить молоде та працездатне населення, яке могло б зробити вагомий внесок у розвиток економіки нашої держави. Ця проблема є доволі актуальною для України, і на практиці виникає чимало питань щодо пенсійного забезпечення громадян, які працювали за кордоном. Статтею 9 Основного Закону України та Законом України „Про міжнародні договори України” передбачено, що укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори, обов’язковість яких визнана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Пунктом 2 статті 4 Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування ” передбачено, що коли міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено норми, які відрізняються від законодавства України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору. На сьогодні Україною підписано 17 міжнародних договорів з питань соціального (пенсійного) забезпечення. Так, 13 березня 1992 року урядами Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Республіки Вірменія, Російської Федерації, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, Молдови (проте, уряд Молдови не взяв зобов’язань за угодою) та України було підписано багатосторонню Угоду про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення. З положень даної Угоди випливає, що пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць здійснюється за законодавством країни проживання громадянина. А при визначенні права на пенсію, в тому числі на пільгових умовах і за вислугу років, зараховується трудовий стаж, який було набуто на території будь-якої з держав-учасниць, а також на території колишнього СРСР за час до набрання чинності Угоди. 52


За пропорційним принципом укладені договори з Королівством Іспанія, Литовською Республікою, Латвійською Республікою, Естонською Республікою, Чеською Республікою, Словацькою Республікою, Республікою Болгарія. В даному випадку передбачається пропорційне фінансування виплати пенсій сторонами, що підписали догові залежно від стажу особи, набутого на території кожної з сторін. При встановленні права на пенсію застосовується законодавство держави, в якій здійснювалась трудова діяльність, а витрати на пенсійне забезпечення несе кожна із сторін пропорційно відпрацьованому стажу на її території згідно із власним законодавством. Пенсійне забезпечення з такими країнами, як Республіка Молдова, Азербайджанська Республіка, Республіка Грузія, здійснюється відповідно до законодавства країни їх проживання, тобто, за територіальним принципом. Держави несуть взаємну відповідальність за трудовий стаж, набутий на території іншої держави, при цьому, сторони обмінюються даними, які підтверджують трудовий (страховий) стаж особи у країні попереднього проживання. Суттєвим у даному випадку є те, що особа перебуває в рівних умовах з громадянами країни проживання, так як обчислення заробітку особи та розміру пенсії здійснюється згідно з законодавством країни проживання на момент звернення за пенсією. Отже, слід зазначити, що укладені Україною міждержавні договори відіграють значну роль при пенсійному забезпеченні наших співвітчизників, які проживають чи працюють за кордоном. За їх допомогою громадяни можуть отримувати пенсію від держави, де відбувалася трудова діяльність, і тим самим забезпечити собі гідну старість. О.М. ДЖУЖА доктор юридичних наук, професор, проректор з наукової роботи Національна академія внутрішніх справ ДО ПИТАННЯ ПРО ЗМІСТ ПОНЯТТЯ «КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ПРАВОВІДНОСИНИ» Сьогодні складно дати чітке визначення кримінально - виконавчих правовідносин у зв’язку з тим, що вони розглядаються у різних аспектах. Це кримінально-виконавчі правовідносини які регулюють порядок і умови виконання і відбування кримінальних покарань, кримінально-виконавчі правовідносини які регулюють порядок і умови звільнення від відбування кримінальних покарань тощо. Все це і спонукало автора розвернути з цього приводу наукову дискусію. Після вступу у законну силу 1 січня 2004 року Кримінально-виконавчого кодексу України, на наш погляд, суттєво оновилося та удосконалилося законодавство у сфері виконання покарань, у тому числі і сформувалася її нова галузь. Новий Кримінально-виконавчий кодекс ( далі КВК) є свідком того, що в сфері виконання покарань створилась особлива група правовідносин, зміст яких має самостійне правове регулювання. 53


Прийняті на протязі 2004-2011р.р.відповідні нормативно-правові акти в цілому завершили роботу зі створенням необхідної законодавчої бази для належного функціонування органів та установ виконання покарань та приведення умов тримання засуджених у відповідність з вимогами загальновизнаних міжнародних правил і стандартів. І хоча в Україні спостерігається певна активізація наукових розвідок у плані дослідження кримінально-виконавчих правовідносин нажаль їх правова природа не набули свого завершення, тому дане питання розглядається нами лише у постановочному аспекті. Виконання і відбування покарання є категорії правові і перебувають у сфері кримінально-виконавчих правовідносин, тому процес їх управління не можливий без існування відповідних нормативно-правових актів та їх реалізації. Правові основи виконання і відбування покарань, визнання їх як кримінально виконавчими категоріями містяться в Основному Законі ��ашої держави – Конституції України, в законах, указах та розпорядженнях президента України, постановах Кабінету Міністрів України та у відомчих актах Державної пенітенціарної служби України. Аналіз наукової літератури, міжнародних правових документів, кримінального, кримінально-виконавчого законодавства України показує, що проблема кримінальновиконавчих правовідносин потребує наукового обґрунтування, законодавчого врегулювання і практичного вирішення. Дані проведеного нами контакт-аналізу показали, що кримінально-виконавчі правовідносини упродовж 20 років розглядалися вченими у галузі кримінально-виконавчого права фрагментарно, рідко у наукових статтях, у більшості випадків лише у підручниках. Проведений нами аналіз Ст.1 КВК України яка визначає мету і завдання кримінально виконавчого-законодавства, показав, що в ній передбачено не тільки порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, захист інтересів особи, суспільства і держави, виправлення і ресоціалізацію засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, запобігання тортурам на нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню із засудженими, а і визначено підвалини, на основі яких забезпечується виконання його завдань. Серед найбільш значимих підвалин можна назвати, принципи виконання кримінальних показань, правовий статус засуджених, гарантії захисту прав засуджених, їх законних інтересів та обов’язків, порядок застосування до засуджених заходів впливу, систему органів та установ виконання покарань їх функцій та порядку діяльності, нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань, участь громадськості у цьому процесі, порядок звільнення від відбування покарань, допомога особам, звільненим від покарань. Крім того, кримінально-виконавче законодавство, відповідно до Конституції України, забезпечує права і свободи людини і громадянина, відповідно до міжнародно-правових зобов’язань, діє в межах міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. У свою чергу мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства проходять через призму таких кримінально54


виконавчих правовідносин, які є складовими елементами предмета кримінальновиконавчого права. Структура кримінально-виконавчих правовідносин передбачає, відповідно до теорії прав, такі основні елементи: суб’єкти та інші учасники правовідносин, зміст правовідносин, об’єкти правовідносин, юридичні факти. Узагальнюючи вищевикладене, нами пропонується кримінально-виконавчі правовідносини розглядати, як врегульовані нормами кримінально-виконавчого законодавства взаємовідносини, що виникають, змінюються та припиняються між суб’єктами та іншими учасниками з приводу виконання та відбування покарання. Крім того, потрібно підкреслити, що кримінально-виконавчі правовідносини у сфері виконання та відбування покарань з прийняттям Нового КВК України суттєво вплинули на предмет кримінально-виконавчого права і стали більш динамічними і змістовними. Сьогодні є очевидним фактом, що кримінально-виконавче законодавство має свій предмет регулювання, який передбачає сукупність всіх норм кримінально-виконавчих правовідносин. Важливо наголосити, що кримінально-виконавчі правовідносини тісно пов’язані з іншими видами правових відносин: кримінальними, кримінально-процесуальними, трудовими, цивільними, сімейними, але виникають, змінюються і припиняються вони тільки в межах кримінально-виконавчого законодавства. В.П. ЄМЕЛЬЯНОВ професор кафедри кримінально-правових дисциплін, доктор юридичних наук, професор Харківський національний університет внутрішніх справ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПРОТИДІЯ ШАХРАЙСТВУ В УКРАЇНІ Охорона власності є одним з основних пріоритетів кожної цивілізованої держави. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, що усі суб’єкти права власності рівні перед законом, а у випадку порушення таких прав встановлює кримінальну відповідальність за злочини проти власності, що сприяє зміцненню економічних підвалин суспільства та покращенню добробуту населення. За даними вчених у галузі кримінального права шахрайство серед корисливих злочинів проти власності, поєднаних з оберненням чужого майна на користь винного чи інших осіб, є найбільш вчинюване посягання після крадіжки та грабежу. Світова спільнота у сфері захисту прав і свобод людини збентежена поширенням випадків, ошукування людей шляхом шахрайства. Причому з кожним роком іде процес удосконалення шахрайських прийомів, використання передових технологій, так і методик психологічного впливу на людей. Особливу загрозу для суспільства становить шахрайство в умовах світової економічної кризи, коли суспільні відносини власності є найбільш уразливими та нестабільними. Внаслідок цього Українській державі та її громадянам завдаються колосальні матеріальні збитки. Становлення ринкових відносин в Україні зумовлює появу нових форм власності, вільного підприємства і багатоманітних фінансово-грошових відносин та 55


необхідність проведення низки соціально-економічних, політичних, правових та інших реформ. Розкриваючи зміст кримінально-правової протидії шахрайству в Україні неможливо обійти його складові: об’єкт, об’єктивну сторону: суб’єкт, суб’єктивну сторону, кваліфікуючи ознаки злочину. Так об'єкт злочину передбачений статтею 190 КК України складається з чотирьох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим та безпосереднім об'єктом злочину є врегульовані законом суспільні відносини власності, передусім відносини з приводу володіння, користування і розпорядження майном. Предметом злочину є: 1) приватне, колективне або державне майно; 2) право на майно – документ, що дозволяє отримати в свою власність майно (наприклад, заповіт на квартиру, договір дарування машини, боргова розписка тощо). Об'єктивна сторона шахрайства (ч.1 ст.190) полягає у заволодінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. В результаті шахрайських дій потерпілий (власник, володілець, особа, у віданні або під охороною якої перебуває майно) добровільно передає майно або право на майно винній особі. Важливо наголосити на способи вчинення шахрайства є: 1) обман; 2) зловживання довірою. Обман – це повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховування фактів, повідомлення про які було обов'язковим, що вводить потерпілого в оману. Зловживання довірою — це недобросовісне використання довіри з боку потерпілого, яка породжується родинними відносинами, дружніми стосунками, знайомством, спільною діяльністю тощо. Злочин вважається закінченим з моменту фактичного одержання винним чужого майна чи права на нього (матеріальний склад). Суб'єкт злочину загальний, тобто фізична, осудна особа, яка досягла 16річного віку. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим мотивом. Особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч.2 ст.190) є вчинення шахрайства: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) що завдало значної шкоди потерпілому. Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення шахрайства: 1) у великих розмірах; 2) шляхом незаконних операцій з використанням електроннообчислювальної техніки (ч.3 ст.190); 3) в особливо великих розмірах; 4) організованою групою (ч.4 ст.190). Незаконні операції з використанням електронно-обчислювальної техніки – це обманне використання можливостей і засобів такої техніки, пов'язане з умисним введенням (закладанням) в її електронну систему неправдивих (свідомо помилкових) даних, що надає можливість шахраю отримати певну суму чужих грошей (наприклад, «зламування» коду електронної системи банківських операцій і введення команди на переведення певної суми грошей на поточний рахунок зловмисника). Обов’язковою ознакою шахрайства є добровільна передача потерпілим майна чи права на нього. Слід мати на увазі, що коли потерпіла особа через вік, фізичні чи психічні вади або інші обставини не могла правильно оцінювати і розуміти зміст, 56


характер і значення своїх дій або керувати ними, передачу нею майна чи права на нього не можна вважати добровільною. Якщо особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, та за відсутності змови з особою, яка ввела потерпілого в оману, вчинене не може розглядатись як шахрайство. За певних обставин (наприклад, коли майно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність) такі дії можуть бути кваліфіковані за статтею 193 КК України. Якщо обман або зловживання довірою були лише способом отримання доступу до майна, а саме вилучення майна відбувалося таємно чи відкрито, то склад шахрайства відсутній. Такі дії слід кваліфікувати відповідно як крадіжку, грабіж або розбій. Отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов’язання може бути кваліфіковане як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити, не виконуючи зобов’язання. Зокрема, якщо винна особа отримує від іншої особи гроші чи цінності нібито для передачі службовій особі як хабар, маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить кваліфікувати як шахрайство. Н.А. ЄМЕЦЬ кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін, Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій та праці СУЧАСНИЙ ФІЛОСОФСЬКИЙ ДИСКУС ПРОБЛЕМ СПРАВЕДЛИВОСТІ Будь-яке питання практичної філософії тією чи тією мірою зачіпає проблему справедливості. Вона постає як одна з головних моральних універсалій, без яких людське життя, як життя соціальне, було б неможливим. У самому феномені справедливості наявне щось таке, що можна назвати трансцендентним. Це прагнення подолати наявний стан речей, соціальних відносин, досягти того, чого немає, але інтенції до чого внутрішньо переживають як прагнення до належного. Надзвичайно слушним тут здається порівняння Дж. Роулзом ролі справедливості у соціальному вимірі з роллю істини у сфері пізнання [3, С.26]. Дискурс ідеї справедливості триває впродовж усієї історії філософської думки, поєднуючи в собі етичні, правові та політичні експлікації. І це не випадково, оскільки розглядувана проблема являє собою наріжний камінь філософії права. Останнім часом збільшилася кількість публікацій, в яких досліджують різні аспекти справедливості. Разом з тим за умов актуалізації уваги до ідеї справедливості виникає нагальна потреба в осмисленні філософського доробку сучасних філософів під кутом зору легітимаційного потенціалу ідеї справедливості в контексті глобалізаційних процесів у сучасному світі. У статті поставлено за мету компаративістськи розглянути під зазначеним кутом зору головні філософські парадигми ідеї справедливості, аби більш докладно окреслити сюжет соціальної справедливості в її сучасній інтерпретації. 57


Осереддям сучасного філософського дискурсу проблем справедливості є теорія справедливості як чесності Дж.Роулза. У площині політичної філософії сучасна ліберально-політична ірцепція соціальної справедливості сформульована Дж.Роулзом у праці “Політичний лібералізм”. ЇЇ характеризують три головні дії: 1) визначення певних основних прав, свобод і можливостей типу, знаного за конституційно-демократичними устроями; 2) надання особливого пріоритету цим правам, свободам і можливостям, з огляду на вимоги загального блага й перфекціоністських цінностей; 3) заходи, що забезпечують усіх громадян усебічними засобами для дійового використання своїх свобод і можливостей [3, с.31]. У теорії Дж. Роулза учасники відповідно до визнаного ними принципу справедливості в розумінні чесності в договірному процесі виробляють більш точний образ стратегічно розрахованого інтересу кожного для його закріплення в законі. На наш погляд, Дж. Роулзу вдалося певним чином вдосконалити класичну теорію договору та подолати вади утилітаризму. У теорії Дж. Роулза підвалини рівності людей закладено на трьох рівнях принципів справедливості: на рівні управління інституціями, що репрезентує сфера публічних правил, на якому рівність виявляє себе у вигляді справедливості як правильності; на інституційному рівні суспільства, де рівність забезпечена самими принципами справедливості; на рівні статусу моральної особистості, якій і надає право на рівну справедливість. Як бачимо, достатню умову права на рівну справедливість Дж. Роулз вбачає у здатності індивіда бути моральною особистістю, яку характеризують дві ознаки: спроможність мати концепцію власного блага, виражену у формі раціональної життєвої стратегії, і здатність мати відчуття справедливості та рішуче прагнення застосовувати принципи справедливості в практичному житті. Відтак “рівна справедливість належить тим, хто має спроможність брати участь у громадському розумінні початкової ситуації й діяти відповідно до нього” [3, с.682-683]. За сучасних умов глобалізації світових процесів, коли глобального характеру набувають і кризи, комунікативна практична філософія пропонує стратегію співжиття світового співтовариства, грунтовану на засадах етики відповідальності. На відміну від егалітарної монологічної відповідальності, що спирається на підвалини філософії свідомості, етика відповідальності уможливлює діалогічну відповідальність, що відкривається демократичним горизонтом дискурсивної етики. Остання взасадничена регулятивним принципом справедливості, який і передбачає спільну відповідальність шляхом комунікативно-дискурсивного досягнення консенсусу. Осереддям сучасних суперечок з проблем справедливості є контроверза партикулярного (комунітаристського) та універсального (всезагального). Концепції, ґрунтовані на універсальній етиці, водночас слід розглядати як деонтологічні, оскільки їхні настанови спрямовані не на соціально значущі цілі, а на дотримання правил, які мають загальний, універсальний характер. З цих настанов не можна безпосередньо вивести правила соціальної справедливості, оскільки ця етика зорієнтована на нормативність як процес. Розв'язання проблеми “універсальне – партикулярне” в площині ідеї справедливості загострюється під впливом глобалізаційних процесів. Оскільки йдеться вже про спільну долю людства, то природним чином виникає питання універсальної 58


справедливості. К.-О. Апель у цьому контексті говорить про міжнародну справедливість, виділяючи її як ключову проблему серед багатьох інших проблем, породжених глобалізацією, а О. Гьофе говорить про субсидіарну справедливість. Принцип міжнародної справедливості К.-О. Апель пропонує розглядати в площині дискурсивної етики. У праці “Проблема справедливості в мультикультурному суспільстві” він трактує філософську ідею справедливості як потребу співіснування уніварсального права з партикулярними благами різноманітних культурних традицій. Йдеться про те, що масштаб права і справедливості в контексті етично обгрунтованих норм не можуть виражати партикулярні позиції, навіть якщо це позиція лібералізму. Принцип справедливості К.-О. Апеля - це “принцип необхідної здатності до консенсусу та прийнятності всіх морально релевантних розв’язків проблем для всіх, кого торкаються їхні наслідки, - цей принцип необхідним чином завжди вже визнано стосовно кожного можливого партнера в розумінні необмеженої спільноти учасників дискурсу кожним, хто бере участь у процесі аргументації”[2, С.250]. Цей принцип справедливості К.-О. Апель пропонує зробити засадничим для розбудови відносин між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. В окресленому контексті легітимність здобувають лише такі відносини з країнами третього світу, які ґрунтовані на принципах, розроблених у рівноправному діалозі з цими країнами. Універсальність стандартів, крім того, потребує чесної міжнародної інтеграції та вирівнювання умов економічної діяльності. Для країн третього світу сьогодні є актуальним встановлення чесного порядку для ринкової конкуренції, який би компенсував історичні, культурні, політичні переваги розвинених країн, зумовлені їхніми позиційними перевагами в інституційній структурі реальної комунікативної спільноти. Цього вимагають самі принципи дискурсивної етики. Потреба в універсальній справедливості, на думку іншого сучасного німецького фахівця в царині політичної філософії та філософії права О.Гьофе, визначена суто антропологічним контекстом, оскільки людство є певною моральною спільнотою. Універсальну справедливість він розвиває в рамках концепції справедливості як обміну, ґрунтованій на ідеї трансцендентального обміну. Вихідна теза О.Гьофе є такою: “В межах трансцендентально-прагматичних інтересів захист життя і свободи думки належать до того типу інтересів, які можуть бути реалізовані лише у взаємозв’язку. Зразком такого взаємозв'язку може бути придбання чи втрата в процесі обміну. Характерний для трансцендентального інтересу, іманентний йому взаємозв'язок можна коротко назвати трансцендентальним обміном” [1, С.41]. Сучасні міжнародні відносини О.Гьофе пропонує будувати на соціальноетичному принципі субсидіарності, принаймні ілюструючи це на прикладі Європи. Він визначає соціальну єдність як справедливу не саму по собі, а лише як таку, що постала як наслідок субсидії, допомоги кожній людині. Головною ознакою модерного суспільства, коли традиція і релігія втратили свою легітимну силу, є те, що легітимація має бути дійовою для кожної людини, і в цьому вбачається її глобальний вимір, незалежно від її національності, віросповідання тощо. Він тлумачить плюралістичне суспільство з точки зору правового порядку як монокультурне, а не мультикультурне, оскільки всесвітнє суспільство, що буде складатися з окремих держав, буде просякнуте правовими відносинами. На підставі цих міркувань він 59


приходить до формулювання концепту “універсального партикуліризму”, який має органічно поєднати універсальні інтенції з бо��у правових інституцій, що мають дбати про елементарну справедливу солідарність, та партикулярні - з боку культурної ідентичності. Отже, ідея справедливості становить складне та багатогранне утворення, а умови глобалізації світу потребують міжкультурного дискурсу справедливості. ЛІТЕРАТУРА 1. Гьофе О. Вибрані статті. - Київ, 1998. - 237 с. 2. Назарчук А.В. Этика глобализирующегося обшества. - М., 2002. - 342 с. 3. Роулз Дж. Теорія справедливості. - Київ, 2001.- 693с. О.В. ЖЕЛІБА кандидат педагогічних наук, доцент Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя МЕХАНІЗМИ ОБМЕЖЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ УРЯДУ Діяльність уряду лежить у площині існуючих законів та моралі та може обмежуватися президентом країни, іншими гілками влади або громадянами. Функцію гаранта Конституції виконує Президент країни. На ньому також лежить відповідальність за суверенітет і територіальну цілісність України, дотримання прав і свобод громадян. Верховна Рада України за Конституцією формує уряд на основі парламентської більшості і, в разі розпаду більшості або недовіри, спонукає уряд до складання повноважень. Крім того, саме парламент створює законодавче поле, в рамках якого повинен діяти уряд, і формує бюджет країни, який повинен виконувати уряд. При побоюванях щодо перевищення урядом своїх повноважень у конфлікт може втрутитися судова гілка влади: суди перевіряють чи не порушені права і свободи громадян, Конституція та закони країни. Поскаржитися на дії уряду може будь-який громадянин, організація, установа. Політичні партії, що представлені у владі, безпосередньо впливають на діяльність уряду задля реалізації своїх політичних програм. Опозиційні партії контролюють діяльність уряду і, при виявленні хиб, апелюють до громадськості чи судів. Громадські організації як правило, створюються для вирішення конкретних проблем власними силами, або з метою тиску на владу задля вирішення цих проблем. Організації першого виду очікують від уряду невтручання у сферу своєї діяльності. Організації другого виду прагнуть розуміння і співпраці з боку виконавчої влади. Звичайні громадяни мають надзвичайно багато можливостей впливати на діяльність уряду. В першу чергу це вибори: партії-переможці формують уряд, а значить уряд буде функціонувати в тих рамках, які як виборчу програму підтримав виборець. У разі незадоволення діяльністю вже існуючого уряду, виборець може 60


самостійно, або в рамках громадської організації чи політичної партії домагатися поновлення своїх прав. Корекція дій уряду іншими гілками влади може відбуватися за допомогою чотирьох основних інструментів: корекція дій внаслідок незначних огріх, відміна дій внаслідок значних огріх, розпуск уряду внаслідок повторюваності недоліків у роботі, арешт членів урядів за злочинну діяльність. Корекція дій уряду громадянами, громадськими організаціями. Політичними партіями може відбуватися за допомогою чотирьох основних інструментів: критика дій внаслідок незначних огріх, протест внаслідок значних помилок в діях чи бездіяльності, громадська непокора з метою повалення уряду, збройний опір з метою захисту власного життя, свободи, здоров’я, гідності, власності від посягань з боку уряду. Очевидно, право на збройний опір не зафіксоване у Конституції. Проте, воно апріорі виходить із декларації прав людини. Для того, щоб уряд не мав наміру зловживати своєю владою необхідна прозорість у його діяльності. Так не може бути жодних таємних урядових установ, які не стосуються державної таємниці. Важливо розуміти, що роль держави – це усього лише частина процесу суспільної політики; усі громадяни місцевого співтовариства повинні також брати участь у формуванні суспільної політики. Демократичне прийняття рішень вимагає згоди громадян, щоб ними управляли і щоб вони самі брали участь у цьому управлінні.

непокора

організації партії

корекція відміна дій розпуск

суди

збройний опір

громадяни

протест

мораль парламент

критика

арешт

закони

Формування політики починається, коли люди в суспільстві визнають наявність певної проблеми. Про неї можуть говорити засоби масової інформації, політики, групи громадян чи інститути влади. Потім люди пропонують свої варіанти вирішення проблеми. Вони намагаються переконати уряд прийняти їхньої пропозиції і реалізувати їх. У ході цього процесу можуть виникати різні думки з приводу 61


вирішення проблеми. Часто виникають альтернативні пропозиції. Процес у цілому містить у собі такі етапи: збір даних, їхній аналіз, оцінку наслідків альтернативних дій, збір підтримки за ту чи іншу пропозицію. Коли люди прийшли до єдиного рішення, вони повинні переконати відповідні державні органи підтримати їхню політику. Громадяни можуть бути залучені на будь-якому рівні суспільної політики: вони відвідують суспільні зустрічі, пишуть листи своїм представникам і в газети, телефонують, висувають пропозиції і контрпропозиції, беруть участь у демонстраціях, переконуючи інших громадян прийняти визначену альтернативу, роблять розслідування, висувають власні пропозиції, свідчать на суспільних слуханнях. Цей список можна продовжувати і продовжувати; це показує, як багато є можливостей для громадян брати участь у прийнятті рішень. ЛІТЕРАТУРА

1. Загальна декларація прав людини // http://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_015

2. Конституція України // http://www.rada.gov.ua/konst/CONST1.HTM 3. Кримінальний кодекс України // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 Г.В. ЖИТНИК викладач навчального відділу Інститут кримінально-виконавчої служби КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЗБАВЛЕННЯ ПРАВА ОБІЙМАТИ ПЕВНІ ПОСАДИ АБО ЗАЙМАТИСЯ ПЕВНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ З проголошенням незалежності України розпочався процес розбудови демократичної, соціальної та правової держави. У зв’язку з цим сучасна кримінальна політика орієнтує законодавство та правозастосовну практику на подальше поглиблення диференційованого підходу до застосування кримінального покарання як засобу протидії злочинності. Ця тенденція вимагає наявності широкої системи примусових заходів впливу на осіб, які вчинили злочини, і визначення оптимальних меж їх застосування. Одним із видів покарань, не пов’язаних із позбавленню волі, є позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (далі − ППП ЗПД), передбачене у ст.55 КК України, що може бути призначене як основне або як додаткове покарання. У певних випадках застосування саме цього виду покарання дозволяє досягти мети покарання, зокрема, спеціальної (приватної) превенції, з мінімальним обмеженням природних прав людини й уникнути негативних наслідків застосування позбавлення волі. Проблемам кримінального покарання в науці завжди приділялась велика увага. Вони розглядались в дисертаційних дослідженнях, монографіях, відповідних розділах підручників та навчальних посібників, наукових статтях тощо. Великий внесок у розробку проблем покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю внесли знані науковці: Л.В.Багрій62


Шахматов, М.І.Бажанов, Ю.В.Баулін, І.Г.Богатирьов, І.М.Гальперін, В.К.Грищук, Р.М.Гура, Т.А.Денисова, М.Д.Дурманов, В.К.Дуюнов, М.П.Журавльов, І.І.Карпець, М.В.Кірюшкін, В.С.Комісаров, М.Й.Коржанський, Г.О.Крігер, Н.В.Кузнеченко, А.В.Лужбін, Ю.І.Ляпунов, В.П.Малков, В.П.Махоткін, М.І.Мельник, Ю.Б.Мельникова, В.Д.Меньшагін, О.С.Міхлін, С.І.Нікулін, І.С.Ной, А.А.Піонтковський, В.І.Плохова, С.В.Полубинська, Ш.С.Рашковська, П.С.Ромашкін, Н.А.Сафаров, В.В.Сташис, А.Х.Стапанюк, М.О.Стручков, В.Я.Тацій, В.П.Тихий, Ю.М.Ткачевський, В.М.Трубников, В.І.Тютюгін, О.Г.Фролова, М.Л.Хавронюк, О.Л.Цветинович, С.Д.Шапченко, М.Д.Шаргородський, Н.В.Шепелева, С.С.Яценко та інші. Але після проголошення незалежності України комплексного дослідження проблем покарання у виді ППП ЗПД не проводилось. Монографії та дисертації, які були присвячені проблемам призначення та виконання покарання у виді ППП ЗПД, були написані за часів СРСР. Розробки В.П.Махоткіна (1971 р.), В.І.Тютюгіна (1975 р.), Н.В.Кузнеченко (1988 р.), А.В.Лужбіна (1988 р.), Н.А.Сафарова (1988 р.) та деяких інших авторів, здійснені в цьому напрямку, мають велике наукове й практичне значення, але базуються на положеннях кримінального законодавства радянського періоду. З того часу була проголошена незалежність України, створена суверенна держава, змінилися економічні, соціальні та правові умови життя, були прийняті нові нормативно-правові акти, зокрема, Кримінальний (далі − КК) та Кримінальновиконавчий кодекси України (далі − КВК), але глибокого, всебічного, комплексного дослідження цих питань у нових соціально-економічних умовах не проводилось. Сфера застосування цього виду покарання в КК, який набрав чинності 1 вересня 2001 р., значно розширилася порівняно з КК 1960 р., який утратив чинність. Зокрема, покарання у виді ППП ЗПД як основне та як додаткове покарання передбачене в 148 санкціях норм Особливої частини чинного КК (21,2% до загальної кількості санкцій норм Особливої частини КК), у той час як у КК, який утратив свою чинність, цей вид покарання був передбачений лише в 70 санкціях його норм. Усього санкції статей Особливої частини чинного Кодексу передбачають 25 випадків застосування покарання у виді ППП ЗПД як основного виду покарання (3,6% до загальної кількості санкцій), та 124 випадки як додаткового (17,7%). Для порівняння, санкції статей Особливої частини Кодексу, який утратив чинність, передбачали 12 випадків застосування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного виду покарання, та 58 випадків як додаткового. Таким чином, цей вид покарання як основний, додатковий, зокрема, обов’язковий у КК України передбачений у понад як удвічі більше нормах порівняно з КК 1960 р. А тому актуальність дослідження такого виду покарання у виді ППП ЗПД з набранням чинності новим КК України значно зросла. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю належить до видів покарань, які найбільше потребують спеціального комплексного дослідження, тому що призначення та виконання саме цього виду покарання містить багато проблем. Про це свідчить, насамперед, малий відсоток та подальше стійке скорочення випадків призначення та виконання по відношенню до застосування інших видів покарань, зокрема, позбавлення волі на певний строк. Якщо у 1999 р. по Україні кількість засуджених до покарання у виді ППП ЗПД становила 5247 осіб 63


(2,36% від загальної кількості засуджених за цей період), то з кожним роком ці показники знижуються. І вже в 2003 р. по Україні кількість засуджених до покарання у виді ППП ЗПД знизилась приблизно в два рази, до 2586 осіб (1,29 % від загальної кількості засуджених за цей період). Також неоднозначне тлумачення правової природи цього виду покарання не дає можливості судам правильно його призначати. В науці та на практиці з’ясування сутності цього виду покарання практично не існує. Іноді суди, призначаючи покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, не завжди правильно визначають заборонені категорії посад і види діяльності та обчислюють строки цього виду покарання тощо. Вищевикладене дозволяє зробити висновок, що назва теми дослідження «Кримінально-виконавча характеристика позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю» є актуальною і має науково-практичне значення. І.І. ЖУРОВА здобувач кафедри кримінального права та кримінології Навчально-науковий інститут права та масових комунікацій Харківського національного університету внутрішніх справ РОЗВИТОК ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ У НАПРЯМКУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ЗАСУДЖЕНИХ Ми вважаємо, що праця засуджених, на сучасному етапі не може бути реалізоване в повному обсязі, основною передумовою чого є розрив господарськоекономічних зв'язків з галузевими підприємствами, падіння виробництва, відсутність фінансування державних програм розвитку виробничої діяльності установ виконання покарань, що призвело до скорочення робочих місць і як наслідок неможливість забезпечення роботою всіх працездатних засуджених. Практичні працівники стверджують що неможливість повного працевлаштування засуджених призводить до їх морально-психологічної деградації, порушується режим, вчиняються нові злочини. Слід дотримуватися пункту 3 статті 71 Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями та п. 3 ст. 71 Положення про Європейські тюрми визначено, що в'язням повинна забезпечуватися корисна робота або у разі необхідності інша корисна діяльність в обсягах, достатніх для того, щоб вони були активно зайняті впродовж нормального робочого дня. Важливо наголосити, що продовження, сформованої в радянській теорії і практиці кримінально-виконавчого права, позиції за якою витрати на утримання засуджених найбільш справедливо покладати на тих, хто поставив суспільство перед необхідністю нести їх, тобто самих злочинців, послужило закріпленням у чинному кримінально-виконавчому законодавстві обов’язку осіб, які відбувають покарання у виправних колоніях, із нарахованого їм заробітку, пенсій та іншого доходу відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг, крім вартості спецодягу і спец харчування. 64


Саме відсутність праці, розбещує засуджених, породжує утриманські настрої і дестабілізує обстановку в місцях позбавлення волі. Проблема працевлаштування засуджених являється актуальною не тільки у нашій державі. Навіть економічнорозвинутих країнах світу, такі як США, Великобританія, Росія, Франція, ФРН не можуть забезпечити повне працевлаштування ув’язнених осіб. Незважаючи на законодавче закріплення права засуджених брати участь у трудовій діяльності, як обмеженого конституційного права особи на працю, законодавцем закріплено обов’язок засуджених до виконання необхідних робіт по самообслуговуванню, благоустрою колонії. Дане положення нами не розглядається як продовження у національному законодавстві концепції збереження принципу обов'язковості праці засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Залучення засуджених без оплати праці до робіт по благоустрою колоній і прилеглих до них територій, а також поліпшення їх житлово-побутових умов чи допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством носять тимчасовий, безоплатний характер та проводяться в неробочий час і не більш як на дві години на день. Зважаючи на перелічені ознаки та аналіз чинного законодавства вказана робота являється по-перше засобом виховного впливу спрямованого на повернення засуджених до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві, а по-друге одним із видів стягнення. В умовах відмови держави від використання примусової праці засуджених, їх залучення до суспільно-корисної праці, як засобу спрямованого на досягнення цілей соціальної адаптації особи до умов життя на волі, повинно організовуватись шляхом розвитку і закріплення у засуджених звички до праці, її необхідності, що в результаті сприятиме якнайшвидшій їх ресоціалізації і запобіганню рецидиву злочинів. Відновлення психологічної статусу повноправного члена суспільства та повернення до самостійного, загальноприйнятого, соціально-нормативного життя, неможливе без розробки дієвих та ефективних засобів стимулювання засуджених до паці. В залежності від розвитку пенітенціарної системи, питанню трудового стимулювання засуджених завжди приділялось достатньо наукової уваги. На шляху реформування пенітенціарної системи у напрямку забезпечення повного працевлаштування засуджених в умовах відсутності обов’язковості залучення їх до праці, негативні засоби стимулювання отримають не аби яку роль на шляху переоцінки засудженими власної антисоціальної орієнтації, як однієї із стадій його виправлення. При застосуванні до засуджених певних обмежень, уникнення яких матиме місце не тільки в результаті добросовісного відношення їх до праці, а й до інших засобів виправлення і ресоціалізації. За рахунок позитивних змін, які відбуватимуться в особистості засуджених, з’являться і отримають підсвідоме закріплення позитивної самокерованої мотивації спрямованої на досягнення правослухняної поведінки в суспільстві та подальше засвоєння отриманих вмінь і навичок. Матеріальне стимулювання представляє собою блага які особа може отримати при умові досягнення певних трудових результатів і виражені в грошовому чи предметному еквіваленті. До таких слід віднести: грошову премію, нагородження 65


подарунком, дозвіл на одержання додатково посилки або передачі, дозвіл додатково витрачати гроші для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби в сумі до п'ятнадцяти відсотків мінімального розміру заробітної плати. Пенітенціарна політика держави має забезпечувати не тільки повне працевлаштування засуджених, налагодження виробництва та економічних зв’язків у напрямку забезпечення розвитку кримінально-виконавчої системи, а й сприяти у формуванні позиції засудженого до повернення його в суспільство у якості повноправного його члена, здатного до самостійного загальноприйнятого соціальнонормативного життя в ньому. І.І. ЖУРОВА здобувач кафедри кримінального права та кримінології Навчально-науковий інститут права та масових комунікацій Харківського національного університету внутрішніх справ ІНСТИТУТ АМНІСТІЇ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ПРАВІ ТА ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ В науковій літературі при дослідженні інституту законодавства, зокрема амністії, потрібно визначити передумови виникнення та наслідки. Слушно зазначив М.С. Таганцев: «Історична оцінка всякого…закону є одним із перших прийомів критичного аналізу права». Інститут амністії виник ще у стародавній Греції. Передумовою створення амністії були такі чинники, як за політизованість правосуддя, відсутність стійкого уряду, боротьба між партіями, громадяни брали участь у політичному житті держави. Амністія у Стародавньому Римі виникла спочатку як релігійний інститут, а з часом зазнаючи змін – політично-правовий. Застосування амністії, в цій державі, викликало значне обурення серед суспільства, оскільки не використовувався принцип справедливості, що сприяло безпідставному звільненню та збільшенню злочинності. Що стосується інституту амністії у вітчизняному праві, то формування його відбулось на релігійному та політичному підґрунті, а з часом тільки на політичному. Застосування амністії використовувалось на користь держави з метою вирішення політичних проблем, досягнення цілей, хоча це ретельно приховувалось. За допомогою застосування таких політичних заходів вони могли керувати суспільством, оскільки під дію амністії потрапляли особи, які не виявляли загрози для влади. 21 жовтня 1905 року був виданий акт, який в історії Російської імперії став першим випадком застосування політичної амністії. Термін «амністія» було вжито тимчасовим урядом, тобто так звані «березневі статті», хоч однозначної оцінки даній події немає. 27 березня 1953 року був виданий акт про амністію, що відзначився гуманізацією кримінальної політики, де були передбачені так звані «привілейовані» категорії, які підлягали амністії. Ця гуманна тенденція має продовження в сьогоденні та закладається в основу законодавчих актів. 66


Дослідивши історичні аспекти виникнення та розвитку інституту амністії, зокрема на українських теренах, можна відзначити, що збереглась структура нормативно-правових актів про амністію, з рядом відмінностей. Україна успадкувала від радянської доби основні засади правового регулювання амністії. Це доказується тим, що стійкість сформованих традицій та наявність аналогічних проблем при вирішенні яких Україна використовує ті ж самі засоби, а саме застосовує амністію. На даний час однією з основних підстав застосування амністії є значне перевантаження закладів пенітенціарної системи. Також потрібно зазначити, що демократизація суспільства, орієнтація на зарубіжний досвід, значно сприяє захисту прав засуджених, умов утримання у установах. Крім розвантажувальних, деякі амністії в Україні виконують і політичні функції. Однак вона залишається гуманним заходом по відношенню до засуджених осіб. Як влучно зазначив французький юрист Марк Ансель, вивчення зарубіжного досвіду відкриває перед юристом нові горизонти, дає можливість краще зрозуміти право своєї держави, оскільки специфічні риси цього права особливо чітко виявляються у порівнянні з іншими правовими системами. Термін «амністія» більш точно відображав політичну обумовленість і сутність цього явища у Франції. Вона мала політичне забарвлення, що зберігається і на даний час, застосовується для коригування каральної політики. Амністія тягне скасування судимості, усіх покарань без будь-якої можливості перегляду справ. Амністія в Киргизстані видається відносно невизначеного кола осіб і є підставою звільнення від відповідальності та від покарання. Інститут амністії Німеччини зазнав політичного підтексту, як і в Україні, Франції та інших. Під час правління демократичного уряду амністія застосовувалась на користь суспільству, а під час тоталітарного – стала інструментом для підвищення іміджу фюрера. Застосування амністії після війни сприяло частковій декриміналізації злочинів. Крім того, амністія в Німеччині зазнала впливу східної традиції. Однією із рис, які характеризують амністію даної країни, є заходи з ре соціалізації засуджених. Для Англії характерним є те, що амністія не сформувалась як інститут права, а лише як інститут зняття відповідальності, тобто статути із зворотною силою, які звільняють осіб від відповідальності і в результаті цього роблять законними вчинки, які при скоєнні були незаконними. В англійському праві передбачено компроміс двох протилежних тенденцій, поєднання яких спрямоване на подолання кризових ситуацій в державі. Отже правовий інститут амністії є характерним для всіх без винятку держав романо-германської системи права, хоча спостерігаються відмінності у законодавчому закріпленні. Амністія як підстава звільнення не є характерною для держав континентальної Європи. Аналіз доктрин кримінальної науки, зарубіжного досвіду, показує, що складовими інституту амністії, є припинення кримінального переслідування та звільнення від кримінальної відповідальності, а що стосується країн Західної Європи – то від кримінального покарання. 67


О. М. ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ кандидат юридичних наук Чернігівський юридичний коледж Державної пенітенціарної служби України ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ФОРМУВАННЯ ПОСТПЕНІТЕНЦІАРНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ОСОБАМИ, ЩОДО ЯКИХ УМОВНО НЕЗАСТОСОВАНО ПОКАРАННЯ Звільнення від відбування кримінального покарання випробуванням має в багатьох країнах різні назви: умовне засудження, відстрочка виконання покарання, умовне звільнення від покарання, пробація тощо. Даний інститут може називатися порізному і мати в кожній окремій країні свої особливості, але, по суті, все зводитися до інституту умовного незастосування покарання, який у процесі свого формування набував своєї цілісності й ефективності завдяки механізму його забезпечення, до якого відноситься контроль та нагляд. Формування посткримінального контролю як відносно самостійного виду попереджувальної діяльності пов’язують з процесом виконання покарання у виді тюремного ув’язнення, відомого з часів Давнього Світу і розвинутого в епоху феодалізму. Контроль за поведінкою ув’язнених у тюрмах носив характер нагляду і мав на меті не тільки попередження втеч, але й спричинення страждань ув’язненим. Зміни у кримінальній політиці в кінці XVIII – на початку XIX ст. спричинив бурхливий розвиток капіталістичного виробництва, яке потребувало багато робочої сили, що примусово використовували тюрмах відносно ув’язнених в країнах Європи та Америки, а також при освоєнні нових колоніальних земель. Саме в цей період відокремлюється спеціальний вид праці – нагляд, що передбачав спостереження за дотриманням засудженими встановленого порядку та правил поведінки, а також попередження вчинення ними злочинів і правопорушень. Ця діяльність супроводжувалася залученням засуджених до праці та проведенням з ними виховної роботи. У зв’язку із зазначеними обставинами, в ряді європейських країн запроваджується новий вид покарання – заслання, що реалізовувався під наглядом в місцях віддалених від населених пунктів (в тому числі й у колоніях) із застосуванням примусової праці засуджених. Це стало початком виникнення так званої випробувальної системи висилки, що передбачала за перебігом певного періоду засудження, звільнення від каторжних робіт. У XIX ст. разом з пенітенціарним наглядом у тюрмах, з випробувальною системою заслання та каторжних робіт, у таких країнах як Англія, Голландія та Франція, поступово сформувався постпенітенціарний нагляд, який хоча і обмежував особисті свободи засуджених, але уже без ізоляції від суспільства. Умови постпенітенціарного нагляду були пов’язані з обмеженням свободи пересування особи, самостійної зміни місця проживання та виконання інших вимог. Подальший розвиток постпенітенціарного нагляду пов’язаний з запровадженням інститутів умовного засудження та умовно-дострокового звільнення. 68


У кінці XIX – початку XX ст. питання формування контролю та нагляду у процесі становлення інституту умовного незастосування покарання знайшли відображення у наукових працях М. С. Таганцева, М. С. Тимашева, Н. Д. Сергеєвського, А. А. Піонтковського, І. Я. Фойницького, С. К. Гогеля, В. К. Случевського, О. О. Жижиленка, П. І. Люблінського, М. І. Фалєєва та інших. Серед російських та вітчизняних учених у дослідження постпенітенціарного контролю вагомий внесок здійснили І. Г. Богатирьов, С. В. Бородін, Т. А. Денисова, Г. В. Дровосєков, К. Є. Ігошев, С. І. Комарицький, В. А. Ломако, Е. В. Лядов, О. С. Міхлін, Б. С. Никифоров, М. В. Ольховик, О. М. Ружников, А. В. Савченко, М. О. Стручков, В. М. Трубников, О. В. Філімонов, С. І. Халимон, Н. Б. Хуторська, І. С. Яковець. Аналіз сучасного пробаційного нагляду пов’язаний з працями зарубіжних учених К. Барда, У. Бонденсон, С. Відінґ, Д. Вітфілда, Дж. Пертерсіліа, В. Стерн та інших. П. І. Люблінський пов’язує виникнення інституту умовно-дострокового звільнення з так званою прогресивною системою позбавлення волі, яка була застосована Англією щодо засуджених, висланих для відбування покарання до Австралії. Це сприяло заселенню і освоєнню територій нових колоній. В умовах австралійського заслання за дотриманням обмежень засудженими у пересуванні, спілкуванні з небажаними особами, уникнення пияцтва та виконання інших обмежень, наглядали спеціальні чиновники. За умов дотримання вказаних правообмежень, засуджений мав певну свободу і з часом отримував від англійського монарха помилування. Інститут умовного засудження був відомий у ряді європейських країн вже в XIX ст. під назвою пробація (probation), хоча тривала дискусія щодо першості у його запровадженні між Великобританією чи США ще не завершена. М. С. Тимашев класифікував різні форми умовного засудження, що вже оформилися у кінці XIX – на початку XX ст., а саме на англо-американську, франко-бельгійську та австралійську, а також германські форми умовного засудження. В англо-американській системі пробаційний нагляд здійснювала особлива посадова ос��ба, згідно юридично оформлених правил випробування, а сам випробувальний нагляд був побудований на ідеї можливості виправлення злочинців без ізоляції від суспільства і під загрозою можливого відбування реальної міри покарання, але в умовах спостереження за ними. Франко-бельгійська система випробування взагалі не передбачала ніякого контролю за поведінкою протягом випробувального терміну. Випробувальний нагляд при умовному засудженні і умовно-достроковому звільненні мав багато спільного з постпенітенціарним наглядом, і являвся його логічним продовженням. Змістом обох видів нагляду було спостереження і перевірка поведінки засудженої особи, пов’язані з певними умовами та правообмеженнями, що ускладнювали можливість рецидиву. Різниця полягала у їх ідейній основі, оскільки потспенітенціарний нагляд виступав як кара і застосовувався іноді довічно, без залежності від виправлення піднаглядного; випробувальний нагляд застосовувався нетривалий період і мав на меті виправлення злочинців не стільки через 69


правообмеження, скільки внаслідок стимуляції у піднаглядного правослухняної поведінки, невинесення обвинувального вироку у разі позитивних результатів випробування. Отже, у світовій практиці у XX ст. поступово склалися дві форми постпенітенціарного контролю, які забезпечували застосування інституту умовного засудження, а саме – випробувальний нагляд (пробація), здійснюваний державними органами, та громадське спостереження (патронат або піклування), здійснюване як окремими громадянами на добровільній основі, так і різними благодійними організаціями, товариствами. Встановлення нагляду передбачало застосування заходів державного примусу, а патронат базувався на заходах переконання і допомоги. Порівнюючи посткримінальний контроль за умовно засудженими і умовнодостроково звільненими та постпенітенціарний нагляд, деякі автори роблять висновок, що постпенітенціарний нагляд за свою суттю вважався кримінальним покаранням, а випробувальний нагляд і патронат розглядалися як особливі і перспективні заходи кримінально-правового впливу. Подальший розвиток постпенітенціарного нагляду полягав у варіантності його трансформації, або до повної заміни на випробувальний нагляд або патронат. Сутність нагляду стала розглядатися наукою кримінального права як особливий попереджувальний захід соціального захисту або захід безпеки. У США, пробацію було запроваджено до 1957 р. в усіх штатах країни, а пізніше – і на федеральному рівні. Вказаний вид кримінально-правового впливу застосовується як до фізичних, так і юридичних осіб і передбачає направлення на певний термін засудженого, залишеного на волі, під нагляд чиновника спеціальної служби, якому доручається здійснювати контроль і нагляд за його поведінкою. Протягом пробації засуджений зобов’язаний дотримуватися ряду встановлених судом умов, які, наприклад, за федеральним кримінальним законодавством США поділяються на обов’язкові та дискреційні, перелік яких не є вичерпним. Кримінальне законодавство різних штатів може визначати неоднакові умови пробації. Як зазначає А. В. Савченко, зміни кримінально-правової політики США у бік більшої суворості, зумовили в останній час значно рідше застосування пробації. У більшості сучасних країн Західної Європи (Великобританія, Німеччина, Нідерланди та інші) вже давно застосовуються нев’язничні та альтернативні методи покарання, а тому сучасні тенденції пробації знаходять свій розвиток за такими напрямами, як: рух від приватної до громадівської організації пробації; відродження участі волонтерів; розвиток пробації на професійних засадах; збільшення кількості альтернативних видів покарання. Сучасні завдання державної служби пробації у Західній Європі розширилися від функцій загальної допомоги громадськістю та волонтерами звільненим з місць позбавлення волі до нагляду та надання соціальної допомоги засудженим національними професійними службами пробації. Серед сучасних альтернатив позбавленню волі у багатьох країнах Центральної і Східної Європи та Середньої Азії застосовується відстрочка виконання вироку, яка супроводжується наглядом з боку органу, який контролює виконання покарань. Окрім цього, в деяких зарубіжних країнах поширеною санкцією є передача 70


засудженого злочинця під нагляд інспектора по кримінальних справах або працівника служби пробації, або під нагляд добровольця-громадського діяча, як у Японії. При цьому до засудженого може пред’являтися вимога відвідувати певні курси, наприклад курс лікування від алкоголізму, наркоманії. У Швеції, нагляд поєднується з електронним спостереженням. У Польщі суд призначає особу, яка здійснює нагляд, із відповідної організації. В Естонії злочинець може бути звільнений під нагляд конкретної особи чи групи осіб. Підсумовуючи, слід зазначити, що в Україні за період від 1918 р. по цей час, на тлі виникнення різних форм інституту умовного незастосування покарання (умовного засудження, відстрочки виконання вироку неповнолітнім, умовного засудження з обов’язковим залученням до праці, звільнення з випробуванням), сформувалися такі форми посткримінального контролю, як спостереження, контроль та нагляд. Розмежування вказаних форм проходило за суб’єктами їх здійснення, функціями та обсягом владних повноважень щодо застосування до засуджених засобів корекційного і примусового впливу. Тенденції сучасного періоду розвитку постпенітенціарного контролю в Україні, характеризуються спрямованістю на його подальшу трансформацію у пробаційний нагляд, за умови законодавчого закріплення інституту пробації. Д.О. ЗУБОВ здобувач кафедри кримінального права та кримінології Навчально-науковий інститут права та масових комунікацій Харківського національного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ У КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ ВІДКРИТОГО ТИПУ Особливості запобігання злочинам у кримінально-виконавчих установах відкритого типу обумовили необхідність створення державних органів, функції яких повністю зосереджені на сфері профілактики злочинності. Єдина система комплексних заходів запобігання злочинам у виправних установах відкритого типу складається з різноманітних елементів державного та громадського механізму, де важливе місце належить ДПтС України, ОВС, прокуратурі, суду та іншим правоохоронним органом, які далі розглянемо детальніше. Від цілеспрямованої діяльності та правильної організації профілактичної роботи цих правоохоронних органів залежить загальний стан боротьби зі злочинністю. Соціальна значимість профілактики злочинів визначається низкою обставин. Вона являє собою найбільш дієвий шлях боротьби зі злочинністю, насамперед через те, що забезпечує виявлення і нейтралізацію її причин. Значною мірою це запобігання самої можливості вчинення злочинів. У процесі профілактики криміногенні чинники можуть піддаватися впливу тоді, коли вони ще не набрали впливу, і через це їх легше можна усунути. Водночас, арсенал засобів запобігання злочинам дозволяє переривати почату злочинну діяльність, не допускати настання шкідливих наслідків. 71


Для покращення криміногенної ситуації у кримінально-виконавчих установах відкритого типу необхідно здійснювати організаційні заходи, а саме: використання сторожових веж; відеоспостереження; технічні заходи, зокрема, створення приладів, що перешкоджають доступу до місць вільного виходу засуджених за межі установи; заходи контрольно-перевірочного характеру від контрольних перевірок засуджених на робочих місцях, до перевірки після виконаної роботи. Важливу роль у цьому процесі відіграє принцип невідворотності покарання за кожний вчинений злочин. Кримінально-процесуальний закон, разом із завданням щодо розкриття злочинів, викриття винних та притягнення їх до відповідальності, покладає на орган дізнання, слідчого, прокурора і суд спеціальні обов’язки з попередження злочинів. Відповідно до конкретних завдань, які стоять на різних стадіях кримінального судочинства, виділимо напрями спеціального запобігання злочинам корисливої спрямованості: 1) попередження злочинів, що готуються, та припинення тих, що вже почалися; 2) повне виявлення при розгляді кримінальної справи причин та умов, що сприяли вчиненню злочину; 3) вжиття необхідних заходів щодо їх ліквідації; 4) попередження рецидиву злочинів. Ця діяльність охоплює широкий комплекс взаємопов’язаних заходів, які здійснюються різними ланками правоохоронних органів, що координують свою профілактичну роботу по кожній кримінальній справі. Учені-кримінологи мають різні підходи до визначення особливостей запобігання злочинів. Деякі з них розглядають дане запобігання як цілеспрямований процес використання кримінологічних знань і навиків для регулювання поведінки людей в цілях дотримання кримінально-правових норм. На думку переважної більшості кримінологів, запобігання, взагалі, а у кримінально-виконавчих установах відкритого типу, зокрема, становить собою сукупність заходів, спрямованих на ус��нення, послаблення та нейтралізацію криміногенних чинників, виправлення осіб, які можуть вчинити злочини. Ураховуючи специфіку нашого кримінологічного дослідження, більше уваги слід приділити характеристиці особливостей запобігання саме злочинам які вчиняються у КВУВТ. Проведений кримінологічний аналіз ситуації у кримінально-виконавчих установ відкритого типу вказує на необхідність активізації протидії злочинам та правопорушенням, а також нейтралізації криміногенних факторів у даній сфері, припинення процесів зрощування кримінальних структур з представниками відповідних державних органів, кримінального тиску, шахрайства й корупції. З метою упорядкування запобіжної діяльності в кримінально-виконавчих установ відкритого типу, надання їй цілеспрямованості та забезпечення комплексного підходу до вирішення завдань виявлення і нейтралізації чинників, що обумовлюють існування злочинності, пропонує проведення запобіжних заходів у КВУВТ включити відповідно до проекту Комплексного цільового плану запобігання злочинам в органах і установах виконання покарань на період 2011−2015 р. З урахуванням специфіки діяльності кримінально-виконавчих установ відкритого типу, пропонуються виділити наступні особливості запобігання злочинам: - проведення оперативно-розшукових заходів з викриття та розкриття підготовки до втеч, проникнення наркотичних засобі, спиртних напоїв; 72


- здійснення заходів спрямованих на виявлення порушень законності; - вжиття дієвих заходів щодо протидії , зі створенням цільових мобільних оперативних груп з досвідчених працівників; - забезпечення контролю встановлення шляхів вчинення злочинів на території КВУВТ чи за її межами; - здійснення перевірки засуджених на робочих місцях та в нічний час; - здійснення комплексу заходів щодо встановлення місцезнаходження та затримання злочинців, які вчинили втечу з кримінально-виконавчих установ відкритого типу. О.І. ІВАНЬКОВ начальник кабінету спеціальних дисциплін Чернігівський юридичний коледж Державної пенітенціарної служби України ДОСВІД ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ КРАЇНАМИ ЄВРОПИ Стаття 56 Кримінального кодексу України передбачає такий вид покарання, як громадські роботи, виконання якого покладено на кримінально-виконавчі інспекції. Станом на 1 січня 2011 року на обліку її підрозділів перебувало 184,8 тис осіб, 3196 із них скоїли злочини повторно. А тому, незважаючи на те, що покарання, не пов’язані з позбавленням волі, а саме, громадські роботи, вже ставали предметом наукового вивчення вітчизняних вчених (І.Г. Богатирьов, С.І. Халімон, І.С. Яковець, В.А. Бадира, В.М. Трубников), залишається актуальним питання вивчення міжнародного, зокрема європейського, досвіду призначення та виконання покарання у виді громадських робіт, а також приведення національної практики застосування даного виду покарання у відповідність до міжнародних стандартів. У даний час у Західноєвропейських державах найбільш часто застосовуються запобіжні заходи у вигляді відбування покарання з виконанням суспільно корисних робіт. Особливо це стосується Англії, Франції й Нідерландів, де щорічно дорослим правопорушникам призначається відповідно 30 тис., 13 тис. і 9 тис. судових санкцій на відбування подібних покарань – чи то як основне покарання, чи то як особлива умови на додаток до відстрочки вироку . Громадські роботи як альтернатива ув'язненню були введені в Англії та Уельсі у 1975 році. Їх мета – профілактика злочинності та сприяння ресоціалізації правопорушника через примусову безоплатну працю й виконання суспільне корисної діяльності для неприбуткових організацій, асоціацій, церков тощо. У Великобританії кількість годин, яку треба відпрацювати впродовж року, коливається від 40 до 240 (для неповнолітніх - максимум 120). Роботу правопорушник виконує у свій вільний час під наглядом офіцера пробації. Санкція суду потребує, щоб засуджений відігравав активну роль у виконанні передбачених завдань, суворо дотримувався заздалегідь складеного плану, мав обмежений вільний час, зберігав місце основної роботи або активно прагнув працевлаштуватися. 73


У Швеції залучення до громадських робіт як альтернативну форму покарання введено з 1993 року. Переважно її застосовують до молодих правопорушників від 18 до 24 років. У Португалії вона йде за ненавмисні або нетяжкі злочини. Кількість годин примусових робіт – 180. Якщо засуджений має постійне місце роботи й працює вісім годин на день, тоді додатково він відпрацьовує ще дві години – примусово й безоплатно. У Голландії суддя при винесенні вироку зобов'язаний указати засудженому можливу міру громадських робіт як альтернативу ув'язненню. Громадські роботи можуть бути тимчасово припинені, якщо засуджений у період їх виконання, вчиняє інший злочин, порушує висунуті до нього вимоги, вживає алкоголь або наркотики. У таких випадках суд може замінити роботи ув'язненням. Вивчення рівня рецидивної злочинності в Норвегії показало, що впродовж двох років повторні злочини скоїли 25% осіб, котрі виконували громадські роботи, із 8% – які мали умовне засудження і 50-60% тих, хто відбув ув'язнення. Переваги альтернативних санкцій, зокрема громадських робіт, є очевидними. У деяких країнах СНД теж передбачено у кримінальному та кримінальновиконавчому законодавстві такий вид покарання, як громадські роботи. Так, у ст. 49 КК РФ цей вид покарання полягає у виконанні засудженим у вільний від основної роботи або навчання час безоплатних суспільно корисних робіт. Передбачається, що це можуть бути роботи з благоустрою міст і селищ, прибиранню вулиць і майданів, догляду за хворими, вантажно-розвантажувальні та їм подібні, які не потребують особливої кваліфікації. Вони призначаються на строк від 60 до 240 год і тривають не більше 4-х год. на день. Треба зазначити, що аналіз багаторічної міжнародної практики застосування альтернативних покарань дозволив виявити, що сутність і цілі громадських (обов’язкових) робіт, незважаючи на дещо відмінні їх назви, залишаються однаковими: входячи до системи покарань різноманітних держав, вони пов’язані з виконанням суспільно корисних видів робіт на безоплатній основі на користь суспільства, громади тощо, а їх застосування значно полегшує процес ресоціалізації там, де він є потрібним. В.С. КАЛИНОВСЬКИЙ, кандидат історичних наук, доцент, професор кафедри історії держави і права Національна академія внутрішніх справ О.С. ДУДЧЕНКО, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри права та методики викладання історико-правознавчих дисциплін Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя ПРИНЦИП ЄДИНОНАЧАЛЬНОСТІ ТА КОЛЕГІАЛЬНОСТІ В ДІЯЛЬНОСТІ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ Міністерство внутрішніх справ України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у 74


формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, власності, інтересів суспільства і держави від злочинних посягань, боротьби зі злочинністю, розкриття та розслідування злочинів, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху та інше. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 р. діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади ґрунтується на принципах верховенства права, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, безперервності, законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості, відповідальності. Згідно з п. 2 ст. 2 зазначеного Закону міністерства діють за принципом єдиноначальності [1]. Як зазначає український дослідник О.С. Доценко принцип поєднання єдиноначальності та колегіальності в процесі управління відображає співвідношення двох основних форм виявлення владних повноважень. Єдиноначальність прямо пов’язана з персональною відповідальністю керівника за результати прийнятих рішень і є важливим засобом забезпечення оперативності управління. Натомість колегіальність виступає як форма колективної розробки проектів рішень і тим самим підвищує ступінь їх обґрунтованості. Колегіальність до того ж є сприяє підвищенню відповідальності колективу в процесі виконання вироблених і прийнятих управлінських рішень. При цьому єдиноначальність не втрачає своєї головної властивості, тобто відповідальність кожного керівника за прийняті ним рішення зберігається у повній мірі [2, с. 272]. У міністерствах єдиноначальність поєднана з колегіальності, яка проявляється у створенні та функціонуванні в міністерствах колегій як консультативно-дорадчих органів. Правові засади діяльності колегії Міністерства внутрішніх справ України визначаються Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового положення про колегію міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади і місцевої державної адміністрації» від 2 жовтня 2003 р. № 1569 та наказами Міністерства внутрішніх справ України. Відповідно до Указу Президента України «Про затвер��ження Положення про Міністерство внутрішніх справ України» від 6 квітня 2011 р. № 383/2011 для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції МВС України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у МВС України утворюється колегія у складі Міністра внутрішніх справ України (голова колегії), першого заступника та заступників Міністра за посадою. У разі потреби до складу колегії Міністерства можуть включатися керівники структурних підрозділів апарату МВС України, а також інші особи в установленому порядку [3]. Рішення колегії можуть бути реалізовані шляхом прийняття відповідного наказу МВС України. Наприклад, рішення спільного засідання колегій МВС України, Міністерства транспорту України та Державної служби автомобільних доріг України було втілене Наказом Міністерства внутрішніх справа України, Міністерства транспорту України та Державної служби автомобільних доріг України «Про виконання рішення спільного засідання колегій МВС, Міністерства транспорту та Державної служби автомобільних доріг України «Про стан аварійності на автошляхах держави та хід виконання актів Президента України і Уряду у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» від 16 липня 2004 р. № 644. 75


Крім колегій, для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності у МВС України можуть утворюватись інші постійні або тимчасові консультативні, дорадчі органи. ЛІТЕРАТУРА 1. Про центральні органи виконавчої влади : Закон України від 17 березня 2011 р. № 3166-VІ. [Електронний ресурс] : Верховна Рада України. Офіційний вебсайт. – Режим доступу до джерела : // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/316617/page 1. 2. Теорія управління в органах внутрішніх справ :[навчальний посібник] / за ред. В.А. Ліпкана. – К. : КНТ, 2007. – 884 с. 3. Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ : Указ Президента України від 6 квітня 2011 р. № 383/20011. . [Електронний ресурс] : Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт. – Режим доступу до джерела : //http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=383%2F2011. О.В. КАЛИНОВСЬКИЙ кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, заступник начальника відділу організації науково-дослідної роботи Національна академія внутрішніх справ В.В. РЕМСЬКИЙ заступник начальника УБОЗ МВС України в м. Києві ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ЩОДО ПРОТИДІЇ «ЗЛОДІЯМ В ЗАКОНІ»: НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД Одним із головних завдань правоохоронних органів нашої держави є боротьба з організованою злочинністю та протидія „злодіям в законі”. Слід відмітити, що в Україні простежується активізація діяльності “злодіїв в законі“, а саме вихідців із Грузії. Це пояснюється тим, що в Російській Федерації і Грузії були внесені зміни до кримінального законодавства, що суттєво посилили кримінальну відповідальність лідерів злочинних угрупувань, зокрема в Грузії належність до “злодіїв в законі“ є кримінально караним діянням. Всього упродовж 2011 року завдяки зусиллям підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю за межі нашої країни видворено дев’ять осіб „злодіїв в закону”, чотирьох притягнуто до кримінальної відповідальності. Так, в Києві 15 січня 2011 року працівниками ГУБОЗ був затриманий відомий у кримінальних колах грузинських „злодій в законі” на прізвисько „Принц” – Паат Чхартишвілі, який займався протиправною діяльністю, зокрема, намагався впливати на криміногенні процеси у злочинному середовищі. Паралельно працівники УБОЗ ГУМВС України в Донецькій області припинили діяльність стійкого організованого угрупування з міжрегіональними зв’язками, учасники якого протягом 2010 року вчиняли серійні крадіжки з автомобілів. Угрупування складалося з 5 чоловік, серед яких були уродженці іноземних держав і громадяни України. Указана група мала 76


розгалужені зв’язки серед раніше засуджених та підтримувала „злодійські традиції”. Також, встановлено наявність злочинного зв’язку ОЗГ зі „злодієм в законі” – Паат Чхартишвілі (Принцом). До того ж, після затримання „Принца” рішенням ГУМВС України в Харківській області йому скасовано громадянство. Під час перевірки законності отримання громадянства України, встановлено факт неправомірного його набуття в наслідок подання завідомо неправдивих відомостей. В Запорізькій області в квітні 2011 року затримали і депортували до Грузії громадянина цієї країни Гочу Кевлішвілі, відомого в кримінальному середовищі як кримінальний авторитет на прізвисько “Гоча Руставський”, до того ж він є лідером організованого злочинного угрупування і був неодноразово судимий за вчинення тяжких злочинів. У Донецькій області з 16 по 20 травня 2011 року затримали і депортували до Грузії неодноразово судимого 33-річного громадянина цієї країни, відомого як кримінальний авторитет на прізвисько “Валера Руставський”. За оперативною інформацією, метою його приїзду було налагодження контактів для подальшої злочинної діяльності та підготовки до церемонії коронації для отримання кримінального титулу “злодій в законі”. Останнім покинув територію нашої держави громадянина РФ, відомий в кримінальних колах „злодій в законі” на прізвисько «Вальтер», який був затриманий в Києві. Йому заборонено в’їзд на територію нашої країни терміном на 5 років. За оперативною інформацією він має вплив на ОЗГ, які займаються збутом наркотиків на території України. Крім цього, в 2011 році, після звільнення з місць позбавлення волі, він намагався налагодити контрабандні поставки наркотиків до нашої держави. Загалом, починаючи з 2008 року на території України попереджено всі спроби “злодіїв в законі” і кримінальних авторитетів організувати “сходку” (зібрання злочинної еліти) для розподілу сфер впливу на криміногенні процеси в Україні. Для подолання цього явища в Російській Федерації і Грузії посилили кримінальну відповідальність за приналежність особи до категорії „злодій в законі” і внести відповідні зміни до кримінального законодавства. У Російській Федерації були внесені зміни до ст. 210 Кримінального кодексу (Федеральним Законом РФ від 03.11.2009 №245-Ф3), відповідно до якого диспозиція ч. 1 зазначеної статті викладена так: „Створення злочинного угрупування (злочинної організації) з метою вчинення одного або декількох тяжких чи особливо тяжких злочинів чи керування таким угрупуванням (організацією) або структурними підрозділами, що входять до них, а також координація злочинних дій, створення стійких зв’язків між різними самостійно діючими організованими групами, розробка плану і створення умов для вчинення злочину такими групами або розподіл сфер впливу і злочинних доходів між ними, вчинені особами з використанням свого впливу на учасників організованих груп, а також участь у зібранні організаторів, керівників (лідерів) або інших представників організованих груп з метою вчинення хоча б одного із указаних злочинів – карається позбавленням волі на строк від дванадцяти до двадцяти років поєднаним зі штрафом...” 77


Також, ст. 210 КК РФ доповнена ч. 4: „Діяння, передбачене ч. 1 указаної статті, вчинене особою, що займає найвище положення в злочинному світі, – карається позбавленням волі на строк від п’ятнадцяти до двадцяти років або довічним позбавленням волі”. Водночас, після прийняття вказаних змін до Кримінального кодексу Російської Федерації, 10 червня 2010 року Верховним Судом Російської Федерації прийнята Постанова Пленуму Верховного Суду РФ № 12 „Про судову практику розгляду кримінальних справ про організовані злочинні угрупування (злочинні організації) або участь в них”, де роз’яснено питання застосування законодавства про кримінальну відповідальність за створення злочинного угрупування (злочинної організації), керування злочинним угрупуванням (злочинною організацією) чи за участь в них. В 2005 році до Кримінального кодексу Грузії внесені зміни, якими передбачена кримінальна відповідальність до приналежність до „злодіїв в законі”, санкція статті (від 8 до 12 років) ув’язнення. Протидія „злодіям в законі” в Україні повинна починатися з комплексного і своєчасного здійснення всіх необхідних заходів щодо запобігання та припинення їх злочинної діяльності, що вимагає від законодавця внесення змін до Кримінального кодексу України, якими було б передбачено посилення відповідальності лідерів організованих злочинних угрупувань чи запровадження кримінальної відповідальності за приналежність особи до категорії “злодій в законі“. Г.В. КИРИЧЕНКО викладач кафедри кримінально-правових дисциплін Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ КРИМІНОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ КОНТРАБАНДИ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ Важливо наголосити, що серед криміналістів, які досліджують кримінологічні проблеми злочинності в Україні, відсутній єдиний погляд щодо сутності та змісту кримінологічних засад. Дискусійними залишаються питання: визначення їх загального поняття (дефініції), виокремлення окремих видів таких засад, визначення кількісного та якісного складу елементів кримінологічних засад, їх місця у системі протидії злочинності. Так, у кримінологічній науці, під кримінологічними засадами, як правило, розуміють сукупність даних (інформації) про певний вид (групу) злочинів або конкретний злочин, які використовуються для їхнього запобігання. Наша думка має дещо інший підхід до розуміння, що таке кримінологічні засади запобігання котрабанди наркотичних засобів. Тому, перш ніж сформулювати власне поняття кримінологічних засад, доцільним буде з’ясування їх ознаки. До таких пропонуємо віднести такі: 1) загальноприйнятні, керівні ідеї, принципи та положення на яких ґрунтується об’єкт кримінологічного дослідження; 2) кримінологічну характеристику злочинів яка поєднує у собі досягнення інших правових та не правових наук, які можуть бути корисними для запобігання злочинів; 2) стан, рівень, структура, динаміка, характер, географія злочинності, що мають значення при 78


встановленні її детермінантів; 3) розробку кримінологічних заходів по усуненню причин і умов злочинності; 4) визначення типового механізму злочинної поведінки, який дозволяє розробляти типологію правопорушників та класифікувати їх, а також інші відомості, що мають значення для практики запобігання злочинів; 5) класифікацію подібних видів (груп) злочинів, основою якої, як правило, є об’єкт злочинного посягання (власність, громадський порядок, громадська безпека, життя та здоров’я тощо) або особливості особи злочинця (злочинність неповнолітніх, жінок, військовослужбовців тощо); 6), розробку науково обґрунтованих ефективних форм і методів запобігання злочинності; 5) має свою структуру, тобто сукупність обов’язкових елементів, які утворюють її зміст. Елементами кримінологічних засад будь-яких злочинів в тому числі і контрабанди наркотичних засобів є: причини та умови вчинення злочинів; їх кількісні і якісні показники, кількість злочинів, зареєстрованих на певній території за певний час, і кількість виявлених осіб, які вчинили злочини на певній території за певний час, тобто структура злочинності); об’єкт, предмет і механізм вчинення злочину; особа злочинця; мотиви і мета злочинної поведінки; віктимологічний аспект конкретного злочину, його латентність та наслідки. Елементи кримінологічних засад можна класифікувати на суб’єктивні, об’єктивні та комплексні. Так, до першої групи (суб’єктивних) відносяться: властивості особи злочинця; мотив і ціль злочину; властивості особистості потерпілого. До другої: статистика злочинів; дані про соціальні умови (обстановку) злочину (соціальнополітична; соціально-економічна; час; географія злочину; соціальне середовище тощо). До комплексних елементів пропонуємо віднести причини злочинів, наслідки злочинів, механізм злочину, умови, що сприяють вчиненню злочинів тощо. Пропонуємо класифікувати кримінологічні засади за трьома рівнями: 1) загальна кримінологічна характеристика, тобто характеристика усіх злочинів, які об’єднуються поняттям „злочинність”; 2) кримінологічна характеристика групи злочинів, об’єднаної певними ознаками (наприклад, злочинів вчинених проти громадського порядку); 3) кримінологічна характеристика конкретного злочину (наприклад, контрабанди наркотичних засобів). Вважаємо, що кримінологічні засади наділені властивими для науки кримінології такими функціями: 1) описову, яка полягає у тому, що вона виявляє й фіксує факти соціальної дійсності, що пов’язані із злочинністю, відображає їх властивості й відносини, здійснює їх науковий опис; 2) прикладну, яка полягає у тому, що інформація про типові ознаки злочинів (окремого злочину) та їх зв’язки впливає на хід його (їх) запобігання; 3) пізнавальну, яка допомагає виділяти ознаки злочину і таким чином допомагає суб’єкту пізнання (оперативному працівнику, дізнавачу, слідчому пізнавати об’єкт - злочин); 4) інформаційну, яка полягає у тому, що характеристика виду (групи) конкретного злочину не тільки відображає вихідну інформацію про об’єкт пізнання, але й допомагає отримати нову інформацію про нього; 5) прогностичну, яка полягає у тому, що на основі характеристики виду (групи) або конкретного злочину можна робити науково обґрунтовані прогнози (наприклад, про можливе продовження подібних за способом (місцем, часом, суб’єктами) вчинення групових порушень громадського порядку чи масових заворушень тощо); 6) 79


пояснювальну, особливість якої полягає у розкритті на основі отриманих емпіричних даних і теоретичних положень сутності досліджуваних об’єктів; 7) регулятивну, яка полягає у розробці та реалізації рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення практики протидії злочинності на підставі конкретного емпіричного матеріалу, отриманого при здійсненні кримінологічного дослідження. На підставі вищевикладеного, пропонуємо наступне визначення кримінологічних засад запобігання контрабанди наркотичних засобів це сукупність взаємозалежних між собою відомостей про контрабанду наркотичних засобів, які визначають їх відмінні особливості та використовуються у формі положень, рекомендацій для ефективного їх виявлення, розкриття, розслідування та запобігання, виявлення осіб, від яких можна очікувати вчинення таких злочинів для вжиття дієвих запобіжних заходів впливу на них. М.О. КИСЕЛЬОВ кандидат юридичних наук Управління внутрішніх справ у Дніпропетровській області ЗАПОБІГАННЯ ПІДРОЗДІЛАМИ КАРНОГО РОЗШУКУ ВЧИНЕННЮ ЗЛОЧИНІВ У ВЕЛИКОМУ МІСТІ Досліджуючи причини та умови вчинення злочинів у великому місті, необхідно зазначити, що їх аналіз допоможе нам розробити дієві заходи щодо їх запобігання. Генезис причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів у великому місті, свідчить, що вивченню злочинності було присвячено багато досліджень ще у радянські часи. Водночас проблема запобігання підрозділами карного розшуку вчиненню злочинів у великому місті у теорії кримінології є ще недостатньо як теоретично, так і практично розробленою. Слід констатувати, що за роки незалежної України цьому питанню приділялося дуже мало уваги. Але причини та умови змінювалися, «модернізувалися» і тому дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених цих аспектів у сучасних умовах може бути суттєвим внеском у кримінологічну науку. Досліджуючи причини, варто зазначити, що необхідно відрізняти причини вчинення конкретного злочину від причин злочинності в цілому. Під причинами злочинності розуміють сукупність явищ та процесів, що породжують злочинність як свій закономірний наслідок. У свою чергу, причина конкретного злочину – результат взаємодії негативних особистісних факторів, що склалися під впливом несприятливих умов морального формування індивіда, і зовнішніх криміногенних обставин. Слід наголосити, що в кримінологічній науці багато хто з учених присвятив свої дослідження виявленню єдиної «універсальної» причини злочинності. Так, наприклад, деякі науковців вважають, що загальна причина злочинності у будь-якому суспільстві – це об’єктивні соціальні протиріччя. Під умовами вчинення правопорушень у широкому значенні цього терміна розуміють недоліки організаційного та технічного порядку. Так, умовами можуть бути соціальні протиріччя у суспільному житті, в економічних відносинах тощо. Позитивно 80


оцінюючи той факт, що серед науковців відсутній єдиний підхід до причин злочинності, ми проаналізували думки ряду вітчизняних і зарубіжних вчених у галузі кримінології. Слід наголосити, що при розробці підрозділами карного розшуку заходів, спрямованих на запобігання вчиненню злочинів у великому місті, важливою є не стільки сама по собі констатація зв’язку якої-небудь обставини зі злочинною поведінкою, скільки виявлення характеру цього зв’язку в конкретних його проявах, та в сукупності з іншими факторами і ситуаціями встановлення причин та умов, що сприяли злочинній поведінці особи. Саме це дозволяє підрозділам карного розшуку цілеспрямовано розробляти загальні, індивідуальні та оперативно-розшукові заходи запобігання вчиненню злочинів у великому місці з урахуванням конкретних умов. З іншого боку, необхідно констатувати і той факт, що неможна всю увагу концентрувати на самих причинах і умовах, пояснюючи злочинну поведінку наявністю тих чи інших негативних факторів у суспільстві. На наше переконання, необхідно робити похибку і на особистість, бо в типових ситуаціях одна особа вчинить певні дії, а дії іншої можуть суттєво відрізнятися. Показовим є, наприклад, рівень злочинів, учинених у стані алкогольного сп’яніння, що завжди залишається досить високим, однак не кожний, хто вчиняє злочини у стані алкогольного сп’яніння, може бути показовим для цього рівня. Крім того, в процесі дослідження нами встановлено зв'язок між рівнем безробіття та вчиненням злочинів, однак не кожен безробітний вчиняє злочини. Тому при локалізації негативних факторів у суспільстві, що служать підґрунтям вчиненню злочинів, необхідно робити похибку і на саму особистість. Щодо причин і умов, які суттєво впливають на вчинення злочинів у великому місті, слід звернути увагу на такі з них. По-перше, це внутрішні фактори, які виникають у підрозділах карного розшуку, що здійснюють діяльність щодо запобігання вчиненню злочинів. Серед них: відсутність досвідчених працівників карного розшуку, що, у свою чергу, дещо знизило активність роботи цих підрозділів, а в окремих випадках бездіяльність, часом навіть розгубленість. Крім того, працівникам карного розшуку інколи важко перебудуватися, відстежувати і встигати за процесами, що відбуваються в суспільстві, визначати свою позицію щодо того чи іншого явища, розпізнати, які дії є правомірними, а які – протиправними; реформування чинного законодавства у державі; значна кількість досвідчених працівників карного розшуку перейшла до комерційних структур. По-друге, це зовнішні фактори, що впливають на запобігання підрозділами карного розшуку вчиненню злочинів у великому місті. До цієї групи факторів слід віднести: відсутність достатнього правового забезпечення попереджувальної діяльності карного розшуку; відсутність чіткого визначення суб’єктів та об’єктів попереджувального впливу, їхніх прав та обов’язків, санкцій за їх невиконання; відсутність законодавчої бази державної системи запобігання вчиненню злочинів; неусвідомлення значення запобігання вчиненню злочинів підрозділами карного розшуку мешканцями міста; відсутність державної програми залучення населення до профілактичної діяльності, організації дозвілля тощо. 81


По-третє, існування соціально-психологічних факторів, які теж слугують підґрунтям вчинення злочинів, а саме: економічна нестійкість; підвищена густота населення; безробіття і плинність кадрів; зростання нервових навантажень; промисловий і транспортний травматизм; послаблення родинних зв'язків; відсутність соціального контролю щодо рівня доходів громадян; невирішеність багатьох правових проблем; прояв бюрократизму і поширення корупції в державному апараті. І.О. КИСЕЛЬОВ ад’юнкт кафедри кримінального права та кримінології Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМ РЕЦИДИВНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ Сучасний стан дослідження проблем рецидивної злочинності характеризується різноманітністю підходів, щодо її вивчення. В той же час, незважаючи на наявність різноманітних поглядів та навіть цілих концепцій, проблема рецидивної злочинності найчастіше розглядається поверхнево, в призмі загальної або професійної злочинності, а її детермінанти в цілому збігаються з загальними для більшості злочинних проявів. Однак, при аналізі стану наукової розробки проблеми рецидивної злочинності, перш за все слід виходити саме зі змісту досліджуваного поняття. Формально, дослідженню рецидивної злочинності присвячено достатньо уваги, як у радянський період, так і за часів незалежності України. Отже, при аналізі змісту наукових праць, необхідно враховувати той зміст, що вкладено автором у поняття "рецидив злочинів" та "рецидивна злочинність". Важливо усвідомити, що основна проблема дослідження проблем рецидивної злочинності полягає у виокремленні об’єкта дослідження, а отже у визначенні меж дослідження, оскільки є багато поглядів на саме поняття рецидивної злочинності. Оскільки об’єкт дослідження нерозривно пов'язаний з явищами об’єктивної дійсності, підходи до вивчення рецидиву злочинів суттєво змінювались протягом часу, та напряму залежали від законодавчого визначення до повторюваності злочинів. Обсяг поняття «рецидив злочинів» протягом часу не був незмінний і визначався багатьма обставинами. Поняття рецидив походить від латинського «recedivus» і означає повторення явища після його помітного (уявного) зникнення. Рецидив на відміну від повторності та сукупності відрізняється тим, що новий злочин вчинюється вже після того, як було вжито заходи за попередні злочини. Враховуючи, що існує кримінологічне та кримінально правове визначення рецидиву злочинів, при дослідженні проблеми рецидиву злочинів слід виходити із законодавчого визначення рецидиву, що являє собою скоєння нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Наведені думки свідчать про наявність що найменш декількох підходів до розуміння рецидивної злочинності. З огляду на це, вкрай необхідне одноманітне розуміння сутності рецидиву злочинів, та рецидивної злочинності зокрема. 82


На нашу думку, проблема визначення рецидиву злочинів та їх співвідношення полягає перш за все у некритичності авторів при розкритті змісту цього поняття. Не можна не враховувати той факт, що термін «рецидив» не є притаманним як науці кримінології, так і кримінальному праву взагалі і є в свою чергу запозиченим із інших галузей знань, а через це, встановлення його змісту є вкрай важливим для правильного застосування. Однак розуміти рецидив як просте, необґрунтоване чимось об’єктивним, повторення є неправильним, адже зміст цього поняття значно ширший. При аналізі ознак поняття «рецидив», можна стверджувати, що мова йде не менш як про: а) наявність певного явища та його зникнення; б) повторення або повернення цього явища; в) об’єктивні чинники, що зумовили його уявне зникнення. За такого підходу, очевидним вдається факт про те, що саме явище не може зникнути, але із дією певних відособлених чинників (умов, заходів тощо) останнє нібито зникає, в той час як при недостатньому (неефективному, хибному тощо) впливі повертається знову. Таким чином, при використанні терміну «рецидив» у відповідних галузях знань, необхідно, щоб останній передавав відповідне смислове навантаження, адже у протилежному випадку втрачається сенс його використання. Розглядаючи рецидив злочинів та осіб рецидивістів, необхідно розуміти лише такі злочини та таких осіб, що були пов’язані та вчиняли злочин, несли за нього покарання, а відповідно і зазнавали заходів спрямованих на недопущення вчинення будь-яких злочинів у майбутньому, але з певних причин – знову вчинили злочин. В свою чергу, наявність у особи вини за вчинення декількох злочинів, за жоден з яких її не притягували до кримінальної відповідальності не утворює рецидиву злочинів, але свідчить про наявність стійкої антисоціальної спрямованості такої особи, а у межах кримінального права визнається повторністю чи сукупністю і тягне відповідні наслідки. Віддаючи належне цілому ряду аргументів, щодо використання терміну «рецидив злочинів», для позначення осіб, які вчиняють злочини незалежно від форми вини та наявності судимості за останні, слід все ж таки зазначити, що основною метою такого «розширення» є теоретичне обґрунтування необхідності вивчення суспільної небезпеки такої особи, вироблення заходів запобігання та стримування діяльності таких осіб на належному рівні, шляхом убезпечення суспільства від протиправних посягань з їх боку. Враховуючи наведені вище думки науковців, нажаль, можна констатувати, що більшість авторів виходить лише з однієї ознаки повторення, якою намагаються розкрити зміст поняття «рецидив», але не враховують інші, які мають вирішальне значення для правильного тлумачення. Через це, вбачається як хибність так званого кримінологічного рецидиву, адже при його визначенні автори керуються саме «повторенням» злочинів, що фактично є вираженням лише умислу особи за кожен з них (повторення), незалежно від того, чи було застосовано вплив на умисел особи (вплив на саме явище) з метою його подолання (зникнення явища), так і штучність та обмеженість кримінально правового, який необґрунтовано ставить сутність самого інституту рецидиву в залежність від судимості особи, і тим самим залишає поза увагою величезне коло осіб та злочинних діянь, які вони вчинили. 83


Таким чином, доцільно вести мову про рецидив злочинів з позиції розуміння останнього як вчинення нового умисного злочину особою, яку вже було засуджено за умисний злочин, адже таке визначення відбиває саме сутність поняття «рецидив» та дозволяє якісно дослідити останній. С.І. КОВАЛЬОВ здобувач Харківський національний університет внутрішніх справ ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСУ ДІЛЬНИЧНИМ ІНСПЕКТОРОМ МІЛІЦІЇ ДО ОСІБ, ЯКІ ПОРУШУЮТЬ ПРАВИЛА АДМІНІСТРАТИВНОГО НАГЛЯДУ Порушення правил адміністративного нагляду особами, звільненими з місць позбавлення волі, зовсім не виключає застосування до них заходів примусу. Поперше, адміністративний нагляд пов’язаний з визначеними обмеженнями відносно піднаглядних і означає застосування до них різних заходів примусу. По-друге, примусовий характер нагляду виразно позначається в моменті його встановлення за конкретною особою і застосуванням обмежень і правил нагляду. Примус, таким чином, не будучи головним, виступає все ж таки необхідним і дієвим заходом охорони і зміцнення правопорядку. У комплексі заходів, направлених на запобігання злочинності в цілому, важливу увагу надається і проблемі попередженню повторних злочинів з боку осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Серед заходів запобігання порушення правил адміністративного нагляду слід виділити: а) співпраця установ виконання покарань з органами внутрішніх справ з метою забезпечення повного обліку звільнених з місць позбавлення волі; б) регулярне проведення органами внутрішніх справ загальнонаглядових перевірок за дотриманням законодавства ��ро адміністративний нагляд; в) організаційно-штатна забезпеченість служб органів внутрішніх справ, що здійснюють адміністративний нагляд; г) систематичне проведення правового виховання і правової пропаганди серед осіб звільнених з місць позбавлення волі; д) вдосконалення законодавства про адміністративний нагляд; е) підвищення ефективності правозастосувальної діяльності органів внутрішніх справ і судів в справі здійснення адміністративного нагляду. Своєчасна постановка на облік звільнених з місць позбавлення волі на нашу думку, багато в чому залежить від співпраці органів внутрішніх справ з установами виконання покарання. Така позиція нами ґрунтується на тому, що згідно Інструкції про порядок організації здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі керівник районного відділу органів внутрішніх справ або його заступник після отримання з установ виконання покарань запиту щодо встановлення обмежень дій піднаглядного повинний дати дільничному інспектору міліції доручення не пізніше 10 днів з дня надходження запиту направити до установ виконання покарань повідомлення з пропозиціями стосовно обмежень дій при встановленні адміністративного нагляду. 84


Дільничний інспектор міліції, отримавши повідомлення про звільнення від відбування покарання особи, щодо якої встановлено адміністративний нагляд, повинен забезпечити спостереження та контроль за її своєчасним прибуттям до обраного місця проживання, своєчасністю реєстрації в органі внутрішніх справ та поведінкою, проводити з нею бесіду і попереджує її про відповідальність за порушення громадського порядку та права інших громадян. При отриманні ухвали про встановлення адміністративного нагляду дільничний інспектор міліції оформляє на нього справу адміністративного нагляду. Контроль за веденням справи адміністративного нагляду здійснює начальник відділу (відділення) дільничних інспекторів міліції, а в разі його відсутності – працівник, який відповідає за організацію роботи дільничних інспекторів міліції з раніше судимими особами. Після реєстрації піднаглядного дільничний інспектор міліції заповнює на нього сторожову карту і направляє її в адресні бюро Автономної Республіки Крім, областей, міста Києва та Севастополя. З метою забезпечення ефективного профілактичного впливу на осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, дільничний інспектор міліції взаємодіє з членами спостережної комісії місцевих рад та громадськими формуваннями. Дільничні інспектори міліції та працівники карного розшуку зобов’язані проводити індивідуально-профілактичну роботу з піднаглядним з метою запобігання випадкам ухилення його від адміністративного нагляду. У разі отримання відомостей про наміри піднаглядного ухилитися від адміністративного нагляду або вчинити правопорушення дільничний інспектор посилює контроль за поведінкою і способом життя такої особи. Контроль за додержанням піднаглядним правил адміністративного нагляду і встановлених судом обмежень дій піднаглядного здійснюється дільничними інспекторами міліції у взаємодії з працівниками карного розшуку, інших служб і підрозділів із суворим дотриманням прав особи на повагу до її приватного та сімейного життя, недоторканості житла і таємниці листування. Слід наголосити, що будь-яке втручання у право особи може бути здійснене лише на підставі закону та у випадках обґрунтованої необхідності захисту національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни. Про результати перевірок додержання піднаглядними правил і обмежень дій адміністративного нагляду працівники міліції здійснюють запис у листку контролю за дотриманням встановлених обмежень дій піднаглядним та рапортом доповідають керівнику районного відділу внутрішніх справ. Щодо нормативно-правового забезпечення адміністративного нагляду, слід виділити: Кримінальний кодекс України (КК) ст.395 яка передбачає кримінальну відповідальність за порушення правил адміністративного нагляду, Закон України „Про адміністративний нагляд за особами , звільненими з місць позбавлення волі”, Кодекс про адміністративні правопорушення — відповідальність за порушення правил адміністративного нагляду, Наказ МВС України та ДДУПВП Про затвердження Інструкції про організацію здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі. 85


О.Г. КОЛБ доктор юридичних наук, професор Інститут права та психології Національної академії внутрішніх справ, директор МІСЦЕ І РОЛЬ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ Враховуючи актуальність наукових розробок у галузі кримінально-виконавчого права, дані тези присвячені комплексу проблем, зміст яких спрямований на подальшу розбудову пенітенціарної системи України, адаптацію її до міжнародних стандартів поводження із засудженими, інтеграцію у Європейське співтовариство відповідності з державною політикою у сфері кримінальної юстиції Прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу України визначило особливу роль такої мети покарання, як виправлення засуджених, що відповідає загальному гуманістичному спрямуванню нового кримінально-виконавчого законодавства, а не лише переслідуванню мети кари та превенції. Виправлення засуджених, як мета покарання, відіграє інтегруючу роль у системі усіх цілей покарання, оскільки є запорукою їхньої ресоціалізації, а відтак, найбільшої ефективності покарання. На основі глибокого аналізу стану наукової розробленості виконання покарань, опрацьованих наукових праць, що відбивають досягнення теорії і практики, нами пропонується розглядати державну політики у сфері кримінальної юстиції як вельми актуальну проблему, реалізація якої дозволить оптимізувати Державну пенітенціарну службу до реалій сьогодення. Слід наголосити, що сьогодні в науковій юридичній літературі основна увага приділяється лише окремим напрямкам діяльності установ виконання покарань. Під час дослідження їх діяльності набагато більше уваги приділялося кримінальним та кримінологічним аспектам, забезпеченню виконання конкретних видів кримінальних покарань, характеристиці статусу осіб, які відбувають покарання тощо, а про організацію та особливості діяльності установ виконання покарань мова здебільшого не ведеться. Крім того, сучасна пенітенціарна політика і стратегія держави у сфері виконання кримінальних покарань, у відповідності з Концепцією державної політики у сфері кримінальної юстиції потребує відповідних заходів практичної реалізації, які стосуються виконання покарань. Серед таких заходів слід виділити : – запровадити в чинне законодавство інститут пробації та розширити застосування процедур примирення; – удосконалити процедуру ювенальної юстиції; – здійснити демілітаризацію окремих служб Державної пенітенціарної служби; – упровадити європейські стандарти в установах виконання покарань; – удосконалити систему підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації персоналу державної кримінально-виконавчої служби України; 86


– створити на базі кримінально-виконавчої інспекції Департамент пробації; – прийняти зміни до законодавства України щодо співпраці Державної пенітенціарної служби з Міністерством юстиції України; – підготувати зміни до Кримінально-виконавчого кодексу України та Закону України "Про виконавче провадження", що випливають із змін до законодавства про кримінальні та адміністративні правопорушення; – опрацювати комплекс питань з урахуванням стандартів та рекомендацій Ради Європи щодо пенітенціарної системи України, пов'язаних з функціями, організаційною структурою, повноваженнями та технологією діяльності Державної пенітенціарної служби. Оперативна обстановка, що створилася, у місцях позбавлення волі, диктує нагальну потребу суттєвих перетворень у пенітенціарній політиці і науково обґрунтованих змін у кримінально-виконавчому законодавстві. Нажаль злочинність у місцях позбавлення волі практично "вплетена" в тканину суспільних відносин, ефективна діяльність по її подоланню припускає використання комплексу різноманітних засобів, головна роль серед яких належить виявленню детермінантів і усунення їх як вихідних криміногенних факторів. Таким чином, протидія злочинності на стадії виконання кримінальних покарань здобуває характер важливої соціальної проблеми. Важлива роль у вирішенні цих проблем надається державній політиці у сфері кримінальної юстиції завдання якої спрямувати зусилля державних і недержавних інституцій на гуманізацію виконання покарання у виді позбавлення волі з урахуванням міжнародних актів про права людини, принципів законності, гуманізму, демократизму і справедливості. Перетворення основних напрямків вищезазначеної політики в життя неможливо без гуманізації норм кримінально-виконавчого права і вивчення сполучень заборон і дозволів, що дозволяють визначити оптимальні способи правового регулювання виконання покарання у виді позбавлення волі. На підставі вищевикладе��ого пропонуємо: - по-перше, визнати необхідність приведення вітчизняної пенітенціарної системи до міжнародних стандартів, надати пропозиції щодо усунення недоліків правового регулювання діяльності установ виконання покарань, та розв’язання проблем в організації їх діяльності, недосконалість взаємодії з іншими правоохоронними органами та громадськістю щодо контролю за поведінкою засуджених, їх ресоціалізацією та адаптацією до нормальних умов життя і обумовлюють актуальність написання даної статті; - по-друге, розглядати державну політику у сфері кримінальної юстиції як сукупність окремих наукових напрямків, етапів, застосованих для збору, опрацювання, аналізу та узагальнення результатів науково дослідної роботи тощо.

87


Н.В. КОЛОМІЄЦЬ старший викладач Чернігівського державного інституту економіки і управління ВЗАЄМОДІЯ СТРУКТУРНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ВИПРАВНИХ КОЛОНІЙ У ПЕРЕКРИТТІ КАНАЛІВ НАДХОДЖЕННЯ НАРКОТИЧНИХ РЕЧОВИН Чинне кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення й ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими [1]. Реалізація цих завдань покладається на Державну пенітенціарну службу України у тісній взаємодії з державними та громадськими інституціями. Значну роль у реалізації зазначених завдань та перекритті каналів надходження наркотичних речовин у місця позбавлення волі відіграють структурні підрозділи кримінально-виконавчих установ (далі – КВУ): соціально-психологічна, виробнича, медична, оперативна та інші служби. Тому від узгодженої роботи керівників, учителів, інженерно-технічного (виробничого) персоналу, представників оперативної, режимної служби значною мірою залежить успіх педагогічного процесу, ефективність виправного впливу на засудженого [2, с. 66]. У результаті проведення оперативно-розшукових та профілактичних заходів у громадян та засуджених протягом 2010 рок вилучено 17788,4 г, (у 2009 – 17176, 2 г) наркотичних речовин. З них у виправних колоніях – 14882,8 г, слідчих ізоляторах – 2228,6 г, виправних центрах – 566,96 г. У виховних колоніях наркотичні речовини не вилучались. При спробі доставки до зон, що охороняються, вилучено 16972,4 г (у 2009 – 16807,7 г) наркотичних речовин. З них у виправних колоніях – 14192,3 г, слідчих ізоляторах – 2213,31 г, виправних центрах – 566,76 г [3]. Ефективною умовою у перекритті каналів надходження наркотичних речовин є належне забезпечення процесу виконання та відбування покарань, а також єдність вимог, що висуваються до засуджених з боку всього персоналу кримінальновиконавчих установ. Тобто кожен працівник, погоджуючи свою діяльність з вирішенням загальних завдань КВУ, робить свій внесок у забезпечення встановленого порядку виконання і відбування покарання, недопущення та попередження порушень режиму, забезпечення виправлення і ресоціалізації засуджених. Так, чергові зміни КВУ під час виконання службових обов’язків отримують інформацію про засудженого або колективи засуджених, про об’єктивні тенденції їхнього розвитку, обумовлені позитивними та негативними факторами, що діють в умовах позбавлення волі. Аналізуючи зазначену інформацію, відповідні служби КВУ обирають найбільш ефективні шляхи досягнення конкретно поставленої мети, напрацьовують необхідні рекомендації та висновки, які визначають позитивну поведінку засуджених. 88


На нашу думку, причинами і умовами, які сприяють надходженню наркотичних речовин у кримінально-виконавчі установи є : слабка оперативна обізнаність про негативні явища та процеси, які відбуваються у середовищі засуджених; незадовільна організація взаємодії відповідних підрозділів та служб установ у проведенні профілактичної роботи; наявність недоліків у забезпеченні надійної ізоляції засуджених; недостатній рівень індивідуально-виховної роботи та профілактичної роботи із засудженими, які перебувають на профілактичних обліках; неналежна організація нагляду, незадовільне несення служби особовим складом чергових змін. Узагальнення викладеного дозволяє дійти висновку, що реалізація завдань, поставлених перед КВУ, можлива лише за умови постійної та злагодженої взаємодії усіх її служб та підрозділів. Її організація повинна здійснюватися на комплексній основі і координуватися відділами центральних та територіальних органів Державної пенітенціарної служби України, які теж повинні здійснювати попереджувальну функцію. ЛІТЕРАТУРА 1. Кримінально-виконавчий кодекс України : Закон України вiд 11 лип. 2003 р. № 1129-IV / Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 3. – Ст. 21. 2. Астемиров З. А. Вологодский опыт и некоторые вопросы научной организации деятельности исправительно-трудовых учреждений : материалы всесоюз. науч.-практ. конф. [„Проблемы совершенствования деятельности исправительно-трудовых учреждений”], (Рязань, 24-26 сентября 1975 г.). – Рязань. : НИРИО РВШ МВД СССР, 1976. – С. 61-71. 3. Про стан боротьби із незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах Державної пенітенціарної служби України за 2010 рік : Лист начальникам територіальних органів управління Держдепартаменту від 02.03.2011 року № 11/2-1433/Дк. О.В. КРАВЧУК здобувач кафедри криміналістики Національної академії внутрішніх справ НАУКОВЕ УЯВЛЕННЯ ПРО МЕТОДИКУ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ ПОРУШЕННЯ АВТОРСЬКОГО І СУМІЖНИХ ПРАВ Питання захисту порушення авторського і суміжних прав не є новими для юридичної науки, проте цілісного дослідження криміналістичної характеристики злочинів, які пов’язані з порушенням авторського і суміжних прав на сьогодні не існує. Відсутність у практичній діяльності правоохоронних органів навчальних посібників, методичних рекомендацій щодо використання спеціальних знань в даній сфері створює певні труднощі протидії вчинення злочинів, які пов’язані з порушенням авторського і суміжних прав. 89


Серед причин які впливають на результат захисту порушенням авторського і суміжних прав слід виділити: по-перше, формальне відношення населення до питань порушенням авторського і суміжних прав; -по-друге, не сприйняття порушенням авторського і суміжних прав як суспільно-небезпечне, карне діяння, у порівнянні із такими злочинами як вбивство, розбій, зґвалтування тощо; по - третє, недостатня матеріально-технічна забезпеченість експертів криміналістів сучасними технологіями доказування порушенням авторського і суміжних прав; по - четверте, відсутність достатнього досвіду проведення дослідження експертиз для визначення порушень авторського і суміжних прав; не належна взаємодія правоохоронних органів з виробниками компакт –дисків, аудіокасет, літературно-художньої творчості, науковотехнічної діяльності тощо. Проведений дисертантом моніторинг українського споживача щодо інтелектуальної власності показав, що у сфері нелегального ринку компакт –дисків, аудіо-та відеокасетах, дисках, інших носіях інформації складає 75%, в поліграфії, книговидавництві відсоток порушень авторського і суміжних прав становить 45 %, кабельне телебачення, використання комп’ютерних неліцензійних програм і баз даних складає 85%. Аналіз кримінальних справ по статі 176 КК України дозволив автору зробити висновок, що їх відсоток не відповідає кількості вчинених злочинів які пов’язані з порушенням авторського і суміжних прав, тому сьогодні є всі підстави вважати, що дані злочини несуть в собі латентний характер. Таким чином, незважаючи на вже існуючі дослідження питання криміналістичної характеристики злочинів, пов’язаних з порушенням авторського та суміжних прав, її наукову розробку не можна визнати достатньою, а тим більше завершеною в науці криміналістики і оперативно-розшукової діяльності. Зазначені вище обставини свідчать про актуальність обраної теми дисертації, її теоретичну й практичну значимість. Наукове уявлення про методику розслідування злочинної діяльності у сфері порушення авторського і суміжних прав. До таких найважливіших положень належать: 1) вперше побудована типова модель злочинної діяльності у сфері порушення авторського і суміжних прав та вказано напрями її практичного використання; 2) вивчено і висвітлено зарубіжний досвід боротьби з порушенням авторського і суміжних прав, обґрунтовано пропозиції щодо його використання в діяльності з виявлення, розкриття і розслідування вказаних злочинів; 3) визначено і систематизовано обставини, що підлягають доказуванню при порушенні авторського і суміжних прав, а також встановлено особливості порушення кримінальних справ таких категорій злочинів; 4) типізовано слідчі ситуації та версії початкового етапу розслідування порушення авторського і суміжних прав; 5) вперше розроблено криміналістичну програму розслідування зазначеної злочинної діяльності; 6) визначено особ��ивості тактики окремих слідчих дій при розслідуванні порушення авторського і суміжних прав; 7) вперше розроблено тактичні операції з оптимізації розслідування зазначеної злочинної діяльності; 8) проаналізовано можливості криміналістичного дослідження об’єктів, які охороняються авторським правом, на основі чого сформульовано та обґрунтовано пропозиції, спрямовані на вдосконалення практики призначення судових експертиз під час розслідування зазначеної категорії кримінальних справ. 90


Отже, дослідивши криміналістичну характеристику злочинів, пов’язаних з порушенням авторського права і суміжних прав, ми можемо зазначити, що дане поняття як у цілому, так і окремі його елементи, не досліджені належним чином у спеціальній літературі. Дослідження криміналістичної характеристики злочинів, пов’язаних з порушенням авторського права і суміжних прав, потребує від дослідника знання значного обсягу спеціалізованих нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у даній сфері. У свою чергу, під час навіть поверхового дослідження криміналістичної характеристики даного виду злочинів виявляються недоліки національної системи правового захисту об’єктів авторського права і суміжних прав. Так, потребує певних змін кримінальне законодавство, що передбачає відповідальність за вчинення даного виду злочинів. Необхідні роз’яснення вищої судової інстанції щодо визначення термінів, котрі застосовуються у статтях Кримінального кодексу, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів, пов’язаних з порушенням авторського права і суміжних прав, кваліфікації даних злочинів, способу визначення розміру матеріальної шкоди, завданої злочином. Дослідження криміналістичної характеристики злочинів, пов’язаних з порушенням авторського права і суміжних прав, з одного боку, базується на практиці діяльності правоохоронних органів, а з іншого, створює науково-теоретичну базу для боротьби з даним видом злочинів. Тому даний напрям досліджень є, на нашу думку, перспективним та надзвичайно корисним для практичної діяльності органів внутрішніх справ. Реалізація механізму протидії порушенню авторського права і суміжних прав для України не буде у достатньому степені ефективною, якщо при цьому не будуть задіяні відповідні інструменти, що використовуються у зарубіжних державах. Дотримуючись прав авторів інших країн, Україна забезпечує захист і вітчизняних авторів за кордоном. У взаємовідносинах з іноземною державою відбувається взаємне надання громадянам національного режиму охорони та захисту авторського права і суміжних прав. Т.О. КУРИП`ЯТНИК студентка ІІІ курсу господарсько-правового факультету Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ: ДЕЯКІ АСПЕКТИ Принцип безперешкодного здійснення особами своїх суб’єктивних прав є одним із базових регуляторів суспільних відносин. У той же час, міра свободи, що закладена у суб’єктивному праві не абсолютна, вона має певні межі, вихід за які може призвести до зловживання правом. Зловживання правом — це особливий вид правової поведінки, який полягає у використанні суб’єктами своїх прав у недозволені способи та форми, що суперечить 91


призначенню права, внаслідок чого завдається шкода суспільству, державі, окремим особам. Зловживання правом зовні виглядає як діяння суб’єкта, що здійснюється в межах правомірної поведінки і поки не буде доведена об’єктивно існуюча спрямованість дій особи на заподіяння шкоди іншим суб’єктам вона залишається некараною, оскільки на практиці дуже складно встановити намір особи використати своє суб’єктивне право з метою заподіяння шкоди іншій особі. Для розуміння сутності зловживання правом слід розглянути поняття та причини існування ще одного явища, яке називається зловживання у праві. На думку Сливки С. С. обидва поняття взаємопов’язані, адже для безкарного зловживання правом треба подбати про те, щоб у самому праві вже було закладено можливості таких зловживань. Найчастіше факти зловживання у праві зустрічаються в правозастосовній діяльності правоохоронних органів і судів. Крім того, до зловживань у праві слід віднести наявність законопроектів, які б у випадку прийняття нормотворчим органом захищали б інтереси лише певної соціальної групи, як правило, лобістів цього закону чи окремої партії. Нажаль, зустрічаються випадки, коли зловживання у праві пов’язані з ратифікацією неправових нормативних актів, які не схвалюються суспільством, суперечать нормам моралі та загальнолюдським цінностям. Звернемо увагу на ще один поширений варіант зловживання у праві, коли в процесі офіційного тлумачення здійснюється перекручення змісту правових норм, свідоме ігнорування окремих положень, які неоднозначно трактуються в законі, інші свідомі чи несвідомі форми викривлення змісту норм права, що призводить до зловживання правом. В юридичній науці існує думка про необхідність розмежування таких категорій як зловживанням правом та зловживанням законом. Свавільне застосування нормативних актів і є тим феноменом, який називається «зловживання законом». Так, на думку Костенка О. зловживання законом має місце у будь-якому суспільстві і може проявлятися, зокрема, у вигляді корупції. Особливістю цього явища в Україні є те, що в ній надзвичайного поширення набуло зловживання законом з боку держави, її органів та посадових осіб. Ще одним прикладом зловживання правом є зловживання депутатським імунітетом для уникнення кримінальної відповідальності за вчинені злочини. Органи кримінальної юстиції можуть використовувати кримінальний кодекс як інструмент розправи над тими, хто перешкоджає владі чинити свавілля або активно захищає свої права і свободи людини і громадянина. Дедалі очевиднішим стає поширення у світі феномену зловживання правами людини. Цим зловживанням сприяють, зокрема, помилкові (застарілі) уявлення про сутність прав людини (права меншин, жінок). Розвинене законодавство є гарантією стабільності та законності у державі. Саме тому існує нагальна потреба вдосконалення законодавства, норми якого регулюють сферу конституційного судочинства з метою створення умов ефективного 92


виконання єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні свого конституційного призначення в державному механізмі, зменшення можливостей політичного впливу на його діяльність. Особливо актуальним є питання про попередження зловживань службовим становищем посадовими особами, обмеження свавілля чиновників. Адже статистика наразі є невтішною. Так, при загальній динаміці злочинів у сфері службової діяльності за 2008-2009 рр. (-3,1%), зловживання владою або службовим становищем збільшилося на 1,1 % . На жаль, існуючий порядок розгляду скарг на незаконні дії посадових осіб не завжди забезпечує об’єктивне вирішення звернень громадян. Тому для запобігання зловживанню владою та посадовими повноваженнями необхідно: - розробити раціональну та ефективну систему стримувань та противаг; - мотивувати чиновників усіх рівнів до правомірної поведінки; - створити неупереджену систему неурядового контролю за діяльністю посадових осіб; - уніфікувати механізм реалізації посадових повноважень; - забезпечити прозорість і відкритість інформації про діяльність посадових осіб; - підвищувати рівень правосвідомості і правової культури, а також боротися з правовим нігілізмом як серед чиновників, так і серед громадян, які, на жаль, досить часто провокують посадових осіб до перевищення посадових повноважень. Важливим заходом є подолання невідповідності прав і обов’язків у статусі посадових осіб. Тобто надання привілеїв посадовцям не завжди супроводжується закріпленнями щодо них додаткових обов’язків. Отже, для усунення причин та умов, що сприяють зловживанням, необхідне проведення низки попереджувальних заходів як загального, так і спеціального характеру. Серед попереджувальних заходів особливе значення мають: підвищення правової культури населення, особливо державних службовців, їх компетенції і професіоналізму; вдосконалення законодавства з метою усунення колізій та прогалин; зміцнення дисципліни та правопорядку; чітке визначення кола прав та обов’язків службових осіб; посилення відповідальності посадових та службових осіб за протиправні діяння, вчинені шляхом зловживання правом. ЛІТЕРАТУРА 1. Костенко О. Зловживання правом // «Хрещатик». – 2002. – № 188. 2. Кирилюк Д. Категорія «зловживання цивільним правом» в Україні та за кордоном: питання теорії і практики // Юридичний журнал. – 2006. – № 2. 3. Маловацький О. В. Правова природа терміну зловживання правом // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – 2003. – Вип. 8. – С. 334-341. 4. Поротикова О. А. Проблема злоупотребления субъективным гражданским правом: 2-е изд. – М., 2008. – 277 с. 5. Сливка С. С. Філософські аспекти зловживання нормами позитивного права / С. С. Сливка // Наук. вісн. Львівського держ. ун-ту внутр. справ. — 2006. — № 1. — С. 310—316. 93


В.В. ЛАЗАРЕНКО викладач циклу кримінально-правових дисциплін Чернігівський юридичний коледж Державної пенітенціарної служби України СУЧАСНИЙ СТАН ПРАВОПОРЯДКУ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ Загальновизнано, що зловживання в сфері службової діяльності вважаються невирішеною проблемою у світовому правовому просторі. Ці зловживання впливають на економіку і політику, право та ідеологію. Нині і практики, і вчені погоджуються з думкою про те, що абсолютне викорінення зловживань у службовій сфері, мабуть, неможливе. Наразі головним завданням є локалізація цих протиправних явищ, зменшення їх обсягу та галузей існування. Створення правоохоронних органів припускає, що працювати в них будуть не лише професійно підготовлені особи, але і особи, які відповідають високим моральним принципам, для яких служіння закону - головне завдання. Проте дійсність виявилася далекою від подібних припущень і стало ясно, що створені державою органи контролю за злочинністю самі вимагають контролю. Це пов'язано з тим, що не завжди і не в усьому діяльність правоохоронних органів, і передусім Державної пенітенціарної служби (далі ДПтС) України, відповідає букві закону. Статистика свідчить, що якщо протягом 2010 року стосовно персоналу ДПтС України порушено 57 кримінальних справ, то вже за десять місяців 2011 року - порушено 85 кримінальних справ відносно 103 осіб. Зокрема, 52 справи порушено за зберігання, збут чи передачу наркотичних засобів, 20 справ - за одержання хабара, 6 справ - за зловживання владою або службовим становищем, 2 справи - за підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів, 2 справи - за перевищення влади або службових повноважень, 2 справи - за службову недбалість, 1 справа - за умисне вбивство. Із зазначеної кількості порушених кримінальних справ стосовно персоналу засуджено 10 осіб. Після набрання чинності Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» до адміністративної відповідальності судами притягнуто 24 працівника ДПтС України, які вчинили правопорушення з корупційними ознаками. Стосовно всіх цих осіб судами застосовані штрафні санкції в розмірі від 425 грн. до 2550 грн. Проте, наведені дані не дають можливості об’єктивно оцінити рівень, масштаби та результати запобігання корупції в Україні тому, що дотепер не розроблені загальновизнані критерії оцінки цього явища. Статистичні дані про результати запобігання корупції характеризують лише один бік проблеми (активність правоохоронних органів), але в жодному разі не її масштаби. Рівень корупції, враховуючи її латентний характер, залишається достатньо високим. Підвищення ефективності запобігання зловживанням у сфері службової діяльності, на наш погляд, потребує вирішення цілої низки питань політичного, економічного, правового, організаційного та соціального характеру, а саме: з метою посилення відомчого контролю за додержанням принципів прозорості та відкритості діяльності ДПтС України на офіційному веб-сайті ДПтС України у рубриці 94


«Запобігання проявам корупції» забезпечити висвітлення інформації про стан та результати роботи щодо боротьби з корупцією та попередження корупційних дій; започаткувати серед курсантів Інституту кримінально-виконавчої служби проведення персоналом підрозділів внутрішньої безпеки та протидії корупції занять щодо роз’яснення вимог антикорупційного законодавства з наведенням конкретних прикладів вчинених правопорушень; по кожному випадку вчинення злочинів або порушення вимог антикорупційного законодавства персоналом служби проводити службові розслідування, про результати яких доповідати керівництву ДПтС України; з метою підвищення професійного рівня оперативних працівників забезпечити організацію роботи шкіл підвищення оперативної майстерності. Залучати до проведення занять ветеранів, представників інших правоохоронних органів та викладачів вищих навчальних закладів; ініціювати проведення спільних координаційних нарад з правоохоронними органами щодо удосконалення взаємодії з питань своєчасного обміну інформацією про наміри вчинення злочинів та правопорушень; організувати проведення в установах виконання покарань зустрічей керівництва, за участю персоналу підрозділів внутрішньої безпеки та протидії корупції, з особовим складом, котрий перебуває на службі до трьох років з питань підвищення особистої відповідальності, дотримання дисципліни і законності, правил особистої безпеки на службі; забезпечити впровадження сучасних наукових освітніх методологій та підходів у професійну підготовку пенітенціарного персоналу, активізувати діяльність Наукової ради при Державній пенітенціарній службі України; вжити заходів щодо удосконалення нормативно-правової бази діяльності служби та механізмів її реалізації у частині підвищення престижності служби в органах і установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, покращення соціальної захищеності пенітенціарного працівника та підняття його статусу; підготувати пропозиції щодо створення мережі закладів для проведення медичного обслуговування, реабілітаційного та відновлювального лікування для персоналу, членів їх сімей, пенсіонерів; опрацювати питання щодо можливості підвищення рівня грошового забезпечення та заробітної плати персоналу; забезпечити виділення коштів для санаторно-курортного лікування персоналу, членів їх сімей, пенсіонерів; розробити проект відомчої програми будівництва (придбання) житла для осіб рядового і начальницького складу служби; сприяти створенню умов для доступу персоналу та членів їх сімей до системи страхування майна, здоров'я та життя на пільгових умовах, а також активізації діяльності громадських формувань персоналу, ветеранів та пенсіонерів; сприяти проведенню заходів створеною Об’єднаною профспілкою персоналу Державної пенітенціарної служби України.

95


О.К. ЛАПТІНОВА ад’юнкт кафедри кримінального права Луганський державний університет внутрішніх справ ім. Є.Дідоренка ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ЕКСПЕРТИЗИ ТА ЛІКУВАННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ІНВАЛІДІВ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬ ПОКАРАННЯ В УСТАНОВАХ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СИСТЕМИ Відповідно до вимог ст. 89 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та з метою встановлення порядку проведення медико-соціальної експертизи інвалідів, які відбувають покарання в установах кримінально-виконавчої системи, установлюється такий порядок проведення медико-соціальної експертизи цієї категорії осіб. До закінчення строку дії групи інвалідності засуджений інвалід підлягає переосвідченню в органах медико-соціальної експертизи (далі - експертиза). Експертиза в медико-соціальних експертних комісіях обласних управлінь охорони здоров’я (далі - МСЕК) проводиться особам, інвалідність яким була встановлена до засудження. Експертиза інших засуджених інвалідів здійснюється лікарськотрудовими комісіями (далі - ЛТК) відділів (відділень, груп) медичного обслуговування та контролю за санітарно-епідемічним станом управлінь (відділів) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим та областях. Експертиза засудженого інваліда проводиться МСЕК після проведення повного і всебічного медичного обстеження з визначенням клініко-функціонального діагнозу та відновного лікування. Обстеження та лікування проводиться не пізніше ніж за 2 місяці до закінчення терміну інвалідності в лікувальних закладах кримінально-виконавчої системи. Начальник медичної частини установи кримінально-виконавчої системи (далі установа) відповідає за своєчасне медичне обстеження засудженого інваліда та оформлення його медичної документації. Експертиза засудженого інваліда проводиться МСЕК на виїзних засіданнях в установах за домовленістю між начальником установи та головою МСЕК або заочно, у виняткових випадках, на підставі медичної справи і направлення за формою, яка встановлена Міністерством охорони здоров’я. Оплата праці членів МСЕК під час виїзних засідань проводиться у порядку, визначеному наказом Міністерства охорони здоров’я України від 23.11.93 N 229 «Про затвердження Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників закладів охорони здоров’я та соціального забезпечення України», зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27.12.93 за N 198. МСЕК готує про засуджених, визнаних інвалідами, довідку. Оригінал довідки додається до особової справи засудженого інваліда. Копію довідки в триденний термін МСЕК надсилає до управління соціального захисту населення місцевих державних адміністрацій, на території яких розташована установа. 96


Експертиза засуджених, інвалідність яких настала під час відбування покарання, проводиться ЛТК згідно з Положенням про лікарсько-трудову комісію, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 09.03.2000 р. за N 156/4377 та затвердженим наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18.01.2000 N 3/6, який зареєстрований у Міністерстві юстиції України 09.03.2000 за N 143/4364. Призначення пенсії цій категорії осіб проводиться після звільнення засуджених та звернення їх до органів соціального захисту населення у встановленому законом порядку. Стосовно особи, яка після постановлення вироку визнана інвалідом першої чи другої групи, або досягла пенсійного віку, або захворіла на тяжку хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання, а також стосовно жінки, яка завагітніла, працівник інспекції вносить до суду подання про дострокове звільнення такої особи від відбування покарання (разом з особовою справою). Щодо особи, яка після постановлення вироку визнана інвалідом першої чи другої групи або захворіла на тяжку хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання, разом з поданням до суду надсилаються особова справа та висновок медико-соціальної експертної комісії.". Усі хворі, які прибувають до лікарні, після лікарського огляду та санітарної обробки направляються у відповідні відділення за розпорядженням чергового лікаря. Верхній одяг, білизну, взуття та інші особисті речі при прибутті хворі здають під розписку комірнику лікарні. Під час перебування в лікарні хворі повинні дотримуватись правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань і режиму, установленого адміністрацією лікарні. Бути в палатах під час контрольних перевірок та обходів лікарів, в години, коли вимірюють температуру. Під час сну та після відбою повинні бути на своїх спальних місцях. Під час прогулянок бути тільки на території лікарні, визначеної для прогулянок, палити лише у спеціально відведених місцях. Чітко виконувати призначення та вказівки медичного персоналу лікарні. Підтримувати чистоту та порядок у палатах, в усіх приміщеннях і територіях лікарні. Якщо дозволяє стан здоров’я, то самостійно прибирати та тримати в чистоті та порядку своє ліжко та тумбочку. Під час виходу з палати одягати халат (піжаму) та взуття, дотримуватися тиші в усіх приміщеннях лікарні. Обережно поводитися з обладнанням та інвентарем. За псування меблів, обладнання та інвентарю у лікарні хворі, які винні в цьому, несуть матеріальну відповідальність у розмірі вартості завданих збитків. Тривалі побачення хворих з родичами, як правило, не дозволяються. Короткочасні побачення можуть надаватися тільки з дозволу начальника установи за поданням начальника лікарні. Побачення надаються за нормами, встановленими для відповідних видів УВП. На період карантинних заходів відвідування хворих засуджених родичами припиняється. У разі пожежі чи інших стихійних лих евакуація хворих засуджених здійснюється черговим персоналом лікарень згідно з планом відділень щодо цього. Про всі свої скарги хворі доповідають черговому лікарю або тому, хто їх лікує, без будь-яких суперечок з обслугою та поміж собою. 97


М.О. ЛАРЧЕНКО кандидат юридичних наук, доцент Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ СІМЕЙНИХ ЦІННОСТЕЙ ТА СУСПІЛЬНОЇ МОРАЛІ В УКРАЇНІ Необхідно звернути увагу на ті недоліки в інформаційному просторі, що здійснюють вплив на сім′ю та сімейні відносини. Вважаю за необхідне зупинитись на трьох проблемах. Перша – це сексуальне просвітництво в ЗМІ. Як правило, воно подається під виглядом статевого виховання. Проте, статеве виховання, це – перш за все, процес, спрямований на вироблення якостей, рис, властивостей людини, що визначає корисне для суспільства ставлення до представників іншої статі. Ідеться про прагнення навчити зразкам поведінки, які притаманні чоловіку або жінці, допомогу в налагодженні адекватних стосунків з особами протилежної статі, поводженню в сім′ї з метою укріплення цієї найважливішої ланки суспільства. Сексуальне ж просвітництво має на меті розбудити первинні інстинкти, виставити на показ інтимну сторону життя людини. Сексуально-просвітницькі програми потрібно видалити з інформаційного простору. Є цілий ряд досліджень, які переконливо доводять небезпечність такого просвітництва. Зокрема, з цим пов′язаний ранній, неадекватний віку інтерес до сексуальної сфери, що призводить до зростання венеричних захворювань, небажаних вагітностей серед неповнолітніх, абортів, але головне – втрачаються одвічні цінності суспільства, вихолощується духовна складова інтимних, а згодом – сімейних відносин. Відомо, що в США до 1994 року існувала програма «навчання контрацепції», яка через жахливі наслідки була заборонена, а замість неї введена інша програма під назвою «Цнотливість в дошлюбних відносинах», в якій проголошувалось, що шлюб – основа процвітаючого суспільства. Слід розуміти, що давно пройшли ті часи, коли за Фройдом, потрібно було діставати з підсвідомості потаємні бажання з метою запобігання депресіям і неврозам. Про що раніше говорили в підворотні, соромлячись, почали транслювати в ЗМІ, тобто патологія стала подаватись як норма. А подекуди дійшло до тези – що норма у кожного своя. Сьогодні сексуальна рознузданість досягла нечуваних масштабів: з каналів ЗМІ ллються потоки нечистот, але духовне здоров′я людини і суспільства явно не покращується. Витісняється найголовніше – голос совісті. Другою проблемою є пропаганда в інформаційному просторі побутового пияцтва. Звісно кіноіндустрія, реклама та інші канали масової інформації відкрито не пропагують всім очевидні згубні наслідки надмірного вживання алкоголю. Натомість, активно пропагується стиль життя, нерозривно пов′язаний з алкоголем. 98


Популярна в минулі роки думка, що потрібно замінити в свідомості людини необхідність вживання міцних напоїв на слабоалкогольні, в тому числі пиво, є не просто хибною, а шкідливою, бо саме за допомогою слабоалкогольних напоїв починається дитячий алкоголізм. Встановлена кореляція між надмірним вживанням алкоголю в сім′ї та злочинною поведінкою підлітків. І це не викликає сумнівів. Але сьогодні дивують масштаби поширеності пияцтва в звичайних сім′ях. Ідеться не про зловживання – а про традицію за певних умов хапатися за пляшку. Наслідки такого сімейного виховання всім очевидні. ЗМІ можуть і повинні припинити згубний вплив на молодь. В Законі «Про суспільну мораль» передбачена заборона виробництва та розповсюдження продукції, яка пропагує алкоголізм. Але пропаганда алкоголізму починається з пропаганди стилю життя, де алкоголь є атрибутом мужності (пиво, горілка) або жіночності (вино), де відповідні форми людської взаємодії подаються як позитивні, соціально схвальні, уособлюють успішність. Саме така пропаганда становить найбільшу загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення через її підступність та відверту спрямованість на молоде покоління. Має бути здійснено серйозний аналіз кінопродукції, рекламної продукції на предмет моральних цінностей, які пропагуються. Також надзвичайно важливим є розвінчання культу алкоголю в повсякденному житті, яке повинно послідовно проводитись в ЗМІ. Це можуть бути ток-шоу, де пояснюються наслідки подібної поведінки; соціальна реклама, де доводиться користь повної відмови від алкоголю; встановлення контролю над популярними сьогодні реаліті-шоу з метою усунення звідти сцен вживання спиртних напоїв учасниками і т.і. І нарешті третьою проблемою є пропаганда насильства і жорстокості в ЗМІ. Виробництво та обіг продукції, що містить елементи насильства та жорстокості дозволяється за умови дотримання певних обмежень, встановлених законодавством. Однак часто саме така дозволена продукція становить загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення. Вирішення цієї проблеми полягає у визначенні чітких критеріїв продукції, яку не можна показувати на екрані, а також допустимих для показу меж насильства та жорстокості. Зокрема, слід законодавчо закріпити заборону на: 1) показ крупним планом понівечених тіл, документальне зображення страт, агоній, катування тощо; 2) показ насильницьких статевих актів, актів насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом; 3) зображення проявів цинічного знущання з людей, а також над тваринами; 4) демонстрація продукції, що викликає відчуття неповноцінності тощо. Лише через оздоровлення інформаційного простору можливе оздоровлення сім′ї в Україні та перетворення її на основу процвітаючого суспільства.

99


М.І. ЛИСЕНКО здобувач Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ІЗОЛЯЦІЇ ЯК ОСНОВНОЇ ВИМОГИ РЕЖИМУ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ Стаття 102 Кримінально-виконавчого кодексу України покладає на режим у виправних колоніях забезпечення ізоляції засуджених. На думку А.Ф. Степанюка, саме ізоляція є найважливішою вимогою режиму виконання покарань, адже в ній знаходить свій вираз суть позбавлення волі. На сьогодні відсутнє юридично чітке і нормативно закріплене поняття “ізоляція”. Чинне законодавство, регламентуючи заходи державного примусу, застосовує термін “ізоляція”, “ізолювати”, “ізолятор". Разом із тим, у нормативноправових актах не розкривається її зміст, основні ознаки, види та інші характеристики, що складають її суть як правової категорії. Хоча практична значущість даної вимоги режиму є очевидною. Проблеми розвитку науки кримінально-виконавчого права пострадянського періоду загальмували реформування діяльності виправних установ, діяльність яких спрямована на створення умов ізоляції засуджених відповідно до кримінально-виконавчого законодавства. Недосконалість технічних засобів охорони, внаслідок чого стан ізоляції значною мірою залежить від людського фактору, стала однією з основних причин втеч засуджених. Станом на 11 березня 2011 року в розшуку перебувало 25 засуджених, які вчинили втечі з місць позбавлення волі. Відповідно до рішення колегії Державної пенітенціарної служби України, затвердженого Наказом Державної пенітенціарної служби України № 383 від 16.09.2011, у виправних колоніях не забезпечено належного правопорядку і дотримання режимних вимог, а також не забезпечено належну ізоляцію та нагляд за засудженими, які тримаються в структурних дільницях виправних колоній. Тому проблеми забезпечення ізоляції в установах виконання покарань є непоодинокими і потребують системного підходу та більш глибокого наукового дослідження. У теорії радянського кримінально-виконавчого права ізоляція засуджених як правова категорія самостійному та комплексному вивченню не підлягала. Різноманітні аспекти проблеми ізоляції засуджених висвітлювалися у працях М.О. Бєляєва, В.О. Елеонського, Р.С. Маковика, О.С. Міхліна, І.С. Ноя, М.О. Стручкова, Ф.Р. Сундурова, Г.Ф. Хохрякова та інших. Ізоляція досліджувалася у працях таких вітчизняних науковців: А.Х. Степанюка, О.В. Денисової, П.П. Козлова, Ю.В. Нікітіна тощо. Але самостійним предметом дослідження не ставала, а розглядалася лише у контексті вивчення режиму виконання покарань, незважаючи на практичну та її теоретичну значимість. Відповідно до Великого тлумачного словника сучасної української мови, ізолювати – означає помістити окремо, позбавити можливості контакту з іншими (про 100


інфекційних хворих, ув'язнених і т. ін.); відокремити від середовища, позбавляти зв'язку з ким-, чим-небудь; відособлювати. Ізоляцію як вимогу режиму виконання покарань, на нашу думку, необхідно розглядати як відокремлення особи від звичного для неї середовища та поміщення її до установи виконання покарань. Ізоляція, на нашу думку, включає в себе фізичний та духовний аспекти. При цьому, слід зазначити, що особа зазнає лише фізичної ізоляції, яка полягає у переліку її правообмежень. Ще радянські вчені (Ф.Р. Сундуров, М.О. Бєляєв, Р.С. Маковик) визначили, що ізоляція засуджених призводить до обмеження: 1) можливості вільного пересування; 2) права вільного вибору місця проживання; 3) вибору характеру і роду занять; 4) права вільно обирати свій спосіб життя; 5) права розпоряджатися своїм часом. Р.С. Маковик стверджував, що лише всі вищевказані правообмеження у системі будуть складати ізоляцію як таку. Духовна ізоляція полягає лише у обмеженні спілкування та можливості втрати соціальних зв’язків, але це не є обов’язковим та закономірним наслідком, адже засуджений до позбавлення волі має право на листування, придбання літератури у формі книг, газет, журналів, а також має право на побачення із родичами, адвокатами та іншими особами. Підставою для поміщення особи до установи виконання покарання є вирок суду, тому очевидним є й те, що ця процедура буде здійснюватися примусово від імені держави. Слід зазначити, що ізоляція не позбавляє особу прав, а призупиняє або ж обмежує їх використання, так як забезпечується лише на строк покарання у виді позбавлення волі. У Кримінально-виконавчому кодексі, як уже зазначалося, ізоляція виступає основною вимогою режиму, який її й забезпечує. Вимога означає – умова, за якої режим знайде своє втілення. Тому, на нашу думку, статті 102 КВК України потребує уточнення у формулюванні. Адже саме ізоляція, яка включає в себе систему правообмеженнь, має такі засоби забезпечення, як охорону і нагляд, створює необхідні умови для створення та підтримання режиму у виправних колоніях. Досліджуючи ізоляцію ми дійшли висновку про необхідність її розгляду у кримінально-виконавчому праві у широкому та вузькому значеннях. Ізоляція у широкому значенні – це форма державного примусу, яка здійснює правове обмеження соціальних зв’язків особи з суспільством, яке її оточувало раніше та поміщення її у спеціально встановлені державою установи виконання покарань для виконання цілей покарання. Щодо ізоляції у вузькому значенні – це одна із основних вимог режиму виправної колонії, яка полягає у обмеженні можливості вільного пересування, права вільного вибору місця проживання, вибору характеру і роду занять, права вільно обирати свій спосіб життя, права розпоряджатися своїм часом, забезпечується системою охорони та нагляду й спрямована на забезпечення режиму у виправних колоніях. 101


С.В. ЛУЧКО викладач кафедри права Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля РОЛЬ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ ІЗ ЗАСУДЖЕНИМИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ Для розробки нормативно-правової бази соціальної роботи із засудженими в кримінально-виконавчих установах України, доцільно звернутися до зарубіжного досвіду, зокрема, таких країн, як: Росія, Білорусь, Казахстан та Молдова, які соціальну роботу із засудженими реалізують в процесі забезпечення порядку та умов виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі. Закріплюючи основи правового статусу засуджених, кримінально-виконавче законодавство усіх вищевказаних країн визначає, що держави поважають і охороняють права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечують необхідні умови для їх виправлення, правову та іншу захищеність. На необхідності забезпечення державою соціальної захищеності засуджених акцентується увага у кримінально-виконавчих кодексах України, Білорусії та Казахстану. Слід зазначити, що одним з основних напрямків соціальної роботи із засудженими є відновлення (зміцнення) їх соціально корисних зв'язків шляхом надання короткострокових та тривалих побачень. На відміну від України, Російська Федерація, Республіка Казахстан та Республіка Молдови передбачають можливість надання засудженим тривалих побачень не тільки із близькими родичами, а також, з дозволу начальника виправної установи, й з іншими особами. Зокрема, на підставі частини 1 статті 92 КВК Республіки Білорусь, короткочасні виїзди за межі виправних установ можуть були дозволені засудженим які: утримуються у виправних колоніях для осіб, вперше засуджених до позбавлення волі; утримуються у виправних колоніях для осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі в умовах загального режиму; залишені у встановленому порядку в слідчих ізоляторах і тюрмах для виконання робіт по господарчому обслуговуванню. На відміну від положень кримінально-виконавчого законодавства України та Білорусії, що регламентують підстави та порядок надання засудженим короткочасних виїздів за межі виправних установ, кримінально-виконавче законодавство Російської Федерації, Республік Казахстан та Молдови дозволяє такі виїзди засудженим до позбавлення волі, які утримуються у виправних колоніях (незалежно від виду виправної колонії), а також засудженим, які залишені у встановленому порядку в слідчих ізоляторах і тюрмах для ведення робіт по господарчому обслуговуванню. Однак, на відміну від національного законодавства, кримінально-виконавче законодавство Російської Федерації, Республік Білорусі, Казахстану та Молдови передбачає ще одну, не менш важливу, на нашу думку, в плані соціальної роботи, підставу надання засудженим можливості короткочасного виїзду за межі виправної установи. Такою підставою є необхідність попереднього вирішення засудженим питань трудового та побутового влаштування після звільнення. 102


За усіма кримінально-виконавчими кодексами зарубіжних країн, що вивчалися, час перебування засудженого поза межами виправної колонії зараховується в строк відбування покарання. Однак, за час знаходження засудженого поза межами виправної колонії під час короткочасного виїзду заробітна плата йому не нараховується. Дозвіл на виїзд за межі виправної установи надається начальником виправної установи з урахуванням характеру і тяжкості скоєного злочину, відбутого строку покарання, а також особистості і поведінки засудженого. Як зазначалося вище, кримінально-виконавче законодавство усіх без виключення зарубіжних країн, що вивчалися, серед основних прав засуджених закріплює право на пенсійне забезпечення. Час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії. Таке положення закріплене у кримінально-виконавчому законодавстві України, Росії, Білорусії та Казахстані (статті 122, 104, 99, 100 КВК відповідних країн). У частині 2 статті 79 Кримінально-виконавчого кодексу Республіки Молдова зазначено, що строк відбування покарання у виді позбавлення волі в трудовий стаж засудженого не зараховується. Слід відмітити, що кримінально-виконавче законодавство Російської Федерації, Республік Білорусі, Казахстану та Молдови, на відміну від кримінальновиконавчого законодавства України, закріплює інститут обов'язкового державного соціального страхування засудже��их до позбавлення волі, які залучаються до виконання оплачуваних робіт. Так, у відповідності із частиною 2 статті 107 КВК Російської Федерації, частини 2 статті 102 КВК Республіки Білорусь та частини 2 статті 103 КВК Республіки Казахстан із заробітної плати засудженого здійснюються обов'язкові відрахування до відповідного фонду соціального захисту населення (Пенсійного фонду). Важливою умовою успішного виконання завдань, які мають виправні установи, є належне забезпечення засуджених житлом, одягом, харчуванням та усім іншим, необхідним для перебування людини в місцях позбавлення волі. Порівнюючи умови праці засуджених до позбавлення волі, слід звернути увагу на певні специфічні особливості, які, на нашу думку, не тільки впливають на визначення правового статусу засуджених, забезпечуючи гарантії їх соціального захисту, а й створюють передумови для досягнення мети кримінально-виконавчого законодавства. Висновок. На підставі вищевикладеного робимо висновок, що соціальна робота із засудженими, як перспективний засіб виправлення і ре соціалізації потребує наукового обґрунтування і нормативно-правового закріплення. В.В. МАКОВІЙ викладач кафедри фундаментально-правових дисциплін Поліцейська фінансово-правова академія КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОКАРАННЯ У ВИДІ ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ Кримінально-виконавче законодавство не оперує на сьогоднішній день таким поняттям як „кримінально-виконавча характеристика засудженого”. Це пояснюється, 103


насамперед, відсутністю ґрунтовних наукових досліджень з цього питання, а також догматичним підходом до існуючих загальноприйнятих юридичних характеристик. Прийняття у 2003 році чинного Кримінально-виконавчого кодексу України зумовило розвиток нової віхи у кримінально-виконавчій політиці держави і стало поштовхом для активізації зусиль щодо подальшого реформування системи виконання покарань. Однак, не дивлячись на відсутність у кримінально-виконавчому законодавстві даної правової категорії, серед науковців існую думка про необхідність її запровадження у науково-понятійний апарат. Серед останніх наукових робіт є певний відсоток тих, які присвячені саме кримінально-виконавчій характеристиці окремих видів покарань, що підтверджує її актуальність і значимість для покращення виконання кримінальних покарань. Тому, даючи кримінально-виконавчу характеристику засудженим, які відбувають покарання у виді обмеження волі, ми маємо вирізнити найбільш значимі ознаки у її структурі, для чого необхідно звернутися до її витоків та правової природи. Історія становлення даного поняття бере свій початок із проведення спеціальних переписів засуджених, які проводилися за часів Радянського Союзу. Саме наукові праці, опубліковані за результатами цих переписів, дозволяють визначити ознаки, притаманні для неї та з’ясувати її значення для процесу виправлення і ресоціалізації засуджених як кінцевої мети відбування та виконання кримінального покарання. Проаналізувавши основні праці, котрі збереглися та присвячені характеристиці засуджених, які відбували покарання у виправно-трудових колоніях різних видів режиму, ми помітили певні спільні ознаки, які можемо віднести до елементів характеристики засуджених у процесі відбування ними покарання. До таких складових належать: місце вчинення злочину; відбуття засудженими строку покарання в установі виконання покарань; зайнятість на виробництві установи та наявність у них виробничої спеціальності; участь у самодіяльних організаціях засуджених; поведінка у період відбування покарання; ставлення до праці у період відбування покарання. В аспекті вивчення правової природи кримінально-виконавчої характеристики засуджених ми не можемо не звернути увагу на той факт, що вона впливає безпосередньо на процес виконання покарання і несе в собі відбиток однієї із цілей покарання – виправлення засудженого. З цієї позиції вбачається цікавим визначення характеристики засудженого у процесі відбування покарання як пенітенціарної. Під нею розуміється підсумковий результат процесу виправлення і перевиховання засуджених, який дає адміністрації виправно-трудової колонії підстави вважати, що процес виправлення повністю завершений і засуджені перевиховані у дусі сумлінного ставлення до праці, точного виконання законів й поваги до правил соціалістичного співіснування. На нашу думку, такий підхід є найбільш цікавим, оскільки повною мірою відображає змістовне навантаження, яке повинна містити в собі ця характеристика. Виходячи з того, що засуджені до обмеження волі перебувають в установі відносно нетривалий проміжок часу, постає, на наш погляд, важлива проблема − за короткий проміжок часу застосувати усі заходи виховного характеру, передбачені чинним КВК України. Таким чином, ми вважаємо, що одним із важливих та змістовних її елементів 104


є саме кримінально-виконавчий вплив на засудженого до покарання у виді обмеження волі. Ми вже зазначали, що кримінально-виконавча характеристика є малодослідженою у порівнянні з іншими характеристиками, що використовуються при дослідженні особи, яка вчинила злочин. Проте хочемо зауважити, що у інструментарії науковця, який досліджує виконання кримінальних покарань, на сьогоднішній день немає такої категорії, яка б дала уявлення про перебіг даного процесу та поєднання його із виховним впливом на засудженого. Саме тому ми приділяємо увагу кримінально-виконавчій характеристиці. Доцільність запровадження у діяльність виправного центру такої характеристики на засуджених не тільки у період відбування ними покарання, але і під час їх звільнення обґрунтовано тим, що це матиме бажані позитивні наслідки у вивченні особи засудженого та забезпечить щодо неї ефективний і тривалий виправний вплив як у період перебування цієї особи у виправному центрі, так і за його межами. Важливість застосування заходів заохочення і стягнення для визначення ефективності режиму відбування покарання не варто недооцінювати. Від розумного та виваженого застосування стимулюючих та караючих санкцій залежить сприйняття засудженими не тільки режиму відбування покарання, а й інших засобів виправлення і ресоціалізації. Крім того, вони здатні стимулювати правослухняну поведінку засудженого або навпаки – налаштувати проти адміністрації установи, тим самим підштовхуючи засудженого до ігнорування і невиконання вимог режиму відбування покарання. Підсумовуючи викладене у контексті розуміння кримінально-виконавчої характеристики окремими дослідниками у галузі кримінально-виконавчого права, слід зробити висновок, що кримінально-виконавча характеристика є однією із важливих складових дослідження впливу на засудженого основних засобів виправлення і ресоціалізації, що робить її важливим інструментом під час проведення нашого дослідження. Г.В. МАЛЯР кандидат юридичних наук Державний науково-дослідний інститут митної справи ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛОЖЕНЬ КОНВЕНЦІЇ ООН ПРОТИ КОРУПЦІЇ ЩОДО ЗАХИСТУ ОСІБ, ЯКІ ПОВІДОМЛЯЮТЬ ІНФОРМАЦІЮ ПРО КОРУПЦІЙНІ ЗЛОЧИНИ Президент України В.Ф. Янукович у своїй статті «Двадцять років України: Наш шлях лише починається» на честь 20-ї річниці незалежності України зазначив: «Суспільство вже не перше десятиріччя важко долає радянську спадщину. Держава, хоч би як боляче це було визнати, часто програвала в розвитку сусідам. Корупція всі ці роки роз’їдала систему управління і не давала можливості вільно дихати українцям. Але, незважаючи на труднощі, головний крок уже зроблено: ми остаточно визначилися зі своїм майбутнім. Європейський вибір став основою 105


зовнішньополітичної ідентичності України. А європейські цінності — основою нашого розвитку» [1]. Україна є членом багатьох міжнародних організацій, основним або пріоритетним завданням яких є боротьба з корупцією. Членством у таких організаціях та підписанням відповідних конвенцій Україна взяла на себе зобов’язання щодо боротьби з корупцією. Як наслідок в Україні проводяться моніторинги виконання взятих на себе зобов’язань. На жаль, під час оцінювання не беруться до уваги особливості українського менталітету, культури, проблеми колективної свідомості, що залишились у спадок від трагічної історії нашого народу. Не всі заходи боротьби з корупцією, які пройшли своє випробовування у західних країнах, можуть мати відповідний ефект в Україні. Тому виконання деяких положень Конвенції ООН проти корупції може носити лише формальний характер, так само як і висновки міжнародних організацій щодо них. Практика європейських країн у боротьбі з корупцією показала, що співпраця з «інформаторами» та забезпечення їх захисту є одним з важливих аспектів антикорупційної політики держави. Однак, в самій Європі інститут інформаторів ( на Заході «whistleblower» –"той, що свистить", «той, що б’є на сполох») не став надто ефективним у боротьбі з корупцією. Успішний досвід у цьому напрямку мають США. Так, близько половини випадків корупції в США розкриваються за допомогою інформаторів. Натомість США, окрім правового захисту інформаторів, виділяють кошти на винагороду інформатору та відсоток від збережених для держави коштів, ведуть багаторічну просвітницьку роботу з суспільством [2]. У Конвенції ООН проти корупції ст.8, ст. 33 йдеться про необхідність включення до своєї внутрішньої правової системи належних заходів для забезпечення захисту чиновників та будь-яких інших осіб, які добросовісно й на обґрунтованих підставах повідомляють компетентним органам про факти, пов'язані з корупційними злочинами, від будь-якого несправедливого поводження. Також однією з 25 вимог GRECO до України було – ухвалити чіткі правила для всіх службовців публічної сфери щодо інформування про підозри у вчиненні корупційних діянь та запровадити захист від негативних наслідків осіб, які добросовісно інформують про такі випадки. Але, на наше переконання, така антикорупційна міра, як «захист прав осіб, які повідомляють інформацію» (ст. 33 Конвенції ООН проти корупції) є завчасною, а від того й малоефективною для України. Факт прийняття закону, який захищає інформаторів не вплине на результативність боротьби з корупцією. До етапу захисту «інформаторів» українське громадянське суспільство ще не пройшло етап формування позитивного сприйняття інформування та відчуття персональної відповідальності за приховування фактів про корупційні правопорушення. Ніякий нормативно закріплений захист не переконає більшість наших громадян повідомити керівництву чи правоохоронним органам про корупційні дії. Менталітет українців настільки різниться від американського чи європейського, що інформатор, який в США сприймається як герой, в Україні засуджується суспільством. 106


Трагічна історія радянської доби спотворила сприйняття громадянами нашої держави особи, що сумлінно сповіщає про вчинений злочин. Адже свого часу за доносами розстрілювали тисячі наших співвітчизників, а побоювання присутності «людини з КДБ» у трудовому колективі й досі привидом лякає наших громадян. Замість того, щоб відстоювати свої права та захищати себе від свавілля чиновників, наші громадяни все ще грають у псевдо мораль та замовчують відомі їм факти корупційних правопорушень. Тому громадські організації разом з органами влади повинні роз’яснювати сьогоднішнім громадянам України різницю між доносами радянської доби і роллю інформаторів у боротьбі з корупцією. Оцінюючи здійснення Конвенції ООН проти корупції, варто зауважити на необхідності враховувати під час оцінювання стан суспільної свідомості, політичні та історичні особливості. Українське суспільство наразі не готове до сприйняття інституту інформаторів. Тому правовий захист інформаторів є передчасним і формальним заходом, який не дасть очікуваного результату. А передчасність впровадження такого інституту є небезпечною. Захист «інформаторів» повинен стати важливим антикорупційним заходом, як того вимагають від України міжнародні організації, членом яких вона є, але передувати цьому мусить: - робота з виховання громадської свідомості у дусі осуду того, хто вчинив корупційний злочин, а не того, хто про це повідомив та позитивного сприйняття інформування; - Україна мусить клопотати про можливість поетапного виконання (чи за спеціальним планом) тих зобов’язань, ефективне виконання яких неможливе через об’єктивні обставини аби їх невиконання не псувало і без того зіпсований імідж держави. ЛІТЕРАТУРА 1. Офіційний сайт Президента України «Двадцять років України: Наш шлях лише починається», стаття на честь 20-ї річниці незалежності України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/20963.html 2. Про це повідомив Майкл Кон (президент Національного Центру інформаторів США). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gazeta.lv/story/12477.html К.О. МАТВІЄНКО ад’юнкт кафедри історії держави і права Національна академія внутрішніх справ ВНЕСОК П.П. МИХАЙЛЕНКА В ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ У період розвитку та становлення демократичної, Української держави дослідження історичного минулого та правової спадщини українського народу 107


відіграє дуже важливу роль. Можливість об'єктивного дослідження історії державності українського народу з’явилася лише після здобуття Україною незалежності і засвоєння історичного досвіду, знання тих правотворчих процесів, які мали місце в Україні раніше, має велике значення для вирішення актуальних проблем, пов'язаних з реформуванням та вдосконаленням правової системи сучасної України. Петро Петрович Михайленко – академік Академії правових наук, доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки та техніки України був одним з тих, хто першим спробував дослідити проблеми розвитку кримінального права в Україні в його історичному аспекті та започаткував розробку історії і теорії кодифікації та систематизації українського кримінального законодавства, а також детально розробив основу та методологію кримінального законодавства. Особистість Академіка П.П. Михайленка представляє великий науковий інтерес і тому, що він є одним із засновників наукової школи «Історії кримінального права України» і за час своєї науково-педагогічної діяльності підготував понад 50 тисяч юристів, багато академіків, докторів та кандидатів юридичних наук. Серед учнів П.П.Михайленка – відомі вчені-правознавці доктори юридичних наук, члени Академії правових наук України А.П. Закалюк, І.П. Лановенко, М.М. Михєєнко, доктори юридичних наук, професори Ю.В. Александров, С.В. Біленко, В.Н. Васильченко, А.Я. Дубинський, Н.П. Мітрохін, В.І. Попов, О.А. Садурський, О.Д. Солов`єв, С.А. Тарарухін, Є.А. Харшак, П.А. Воробей та ін. У працях багатьох дослідників порушувалися лише окремі питання кримінального права або досліджувалися лише окремі правові пам'ятки певної історичної доби. Професор П.П. Михайленко був першим, хто приділив увагу проблемам розвитку кримінального законодавства України і провів дослідження кримінального законодавства як на ранніх періодах історії України, зокрема, періоду Запорозької Січі, так і за часів радянської України. Крім цього, саме П.П. Михайленко першим звернув увагу на необхідність дослідження розвитку кримінального законодавства в період українського державотворення 1917-1921 років. В 1948 році в Москві, в Військово-юридичній академії, він захистив кандидатську дисертацію на тему: «Кримінальне законодавство Української РСР в період до кодифікації», а вже в 1953 році успішно захищає свою докторську дисертацію на тему: «Кримінальне законодавство України в першій головній фазі розвитку соціалістичної держави». Відомо, що на той час його дослідження були «першими в радянській юридичній науці дослідженнями історії законодавства Радянської України» і Петро Петрович був єдиним доктором наук з кримінального права в Україні. Постановою Президії Верховної Ради Української РСР Михайленка П.П. включено до складу комісії з перегляду Кримінального кодексу УРСР, над яким він плідно працював понад три роки. Найбільш цінним в наукових працях П.П. Михайленка було відстоювання на підставі документальних свідчень оригінального шляху становлення кримінального законодавства України в період до його радянської кодифікації та уніфікації, що виявилось новим словом в юридичній науці, що згодом, в 1950-і рр. і, особливо, 108


1970-і рр. стало причиною застосування щодо видатного вченого з боку українських політичних сил заходів репресивного характеру. Монографія П.П. Михайленка «Нариси з історії кримінального законодавства УРСР» (1959 р.), внесена до виданої українською діаспорою енциклопедії українознавства («Енциклопедія Українознавства»), а також до енциклопедій, виданих в Парижі та Нью-Йорку. Все це свідчить про міжнародне визнання заслуг П.П. Михайленка в розвитку правової науки. В 1999 р. вийшли в світ три томи його книги «Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України». Крім того, за дорученням МВС, він підготував підручник «Кримінальне право, загальна частина» для навчальних закладів МВС, «Історія міліції України в документах та матеріалах». Дослідивши процес становлення та розвитку кримінального законодавства України в історичній площині та з'ясувавши його тенденції, слід зазначити, що основні його положення і норми зі змінами та доповненнями, спричиненими станом сучасного суспільства, знайшли своє відображення у сьогоднішньому Кримінальному кодексі України. Як зазначав професор П.П. Михайленко, сучасна система кримінального законодавства потребує суттєвих реформ, і лише завдяки використанню досягнень правової науки, усвідомлення і врахування соціальних реальностей, аналізу позитивного і негативного досвіду кримінально-правової практики, можливе проведення ефективної реформи діючого кримінального законодавства. Г.Д. МІЩЕНКО аспірантка юридичного факультету Інститут економіки і права Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПОМИЛУВАННЯ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ У ПЕРІОД 19171991рр. Розвиток інституту помилування на теренах України пов’язаний з поваленням у 1917 році самодержавства у Росії та розпадом Австро-Угор��ької імперії у 1918 році. Водночас 29 квітня відбувається сесія Центральної Ради, на якій приймається конституція УНР, але вона положень щодо здійснення помилування не передбачала. Відповідно до акту "Закони про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 року оголошується, що влада управління належить виключно Гетьману України в межах всієї Української Держави. У пункті 7 цього акту зазначається: "Гетьманові належить помилування засуджених, полегшення кари і загальне прощення вчинених злочинних дій з скасуванням проти них переслідування і звільнення їх від суду і кари, а також дарування милості в особистих випадках, коли цим не порушаються нічиї охоронені законом інтереси і громадянські права". Разом з тим Українською Народною Республікою часів Директорії передбачалось видання актів помилування Головою Директорії. Так у Законі "Про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в Українській Народній 109


Республіці" від 12 листопада 1920 року, ухваленому Радою Народних Міністрів та затвердженому Головою Директорії С.Петлюрою, вказано: "Директорія Української Народної Республіки в особі Голови Директорії іменем Української Народної Республіки і видає на пропозицію Ради Народних Міністрів акти амністії та помилування. Створення у Харкові більшовиками українського радянського уряду та падіння Директорії засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу, а відповідно й інституту помилування. Підтвердженням такої константи є Постанова Народного Секретаріату України "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 року. Так, в даній постанові у пункті 20 зазначалось, що право помилування, дострокового звільнення, умовного засудження і поновлення в правах засуджених народними судами належить виключно тим же судам. На початку січня 1919 року виходить Маніфест Тимчасового робітничоселянського уряду України. У березні 1919 року на базі Маніфесту ВУЦВК приймає Конституцію України, яка повторює Конституцію Російської Федерації 1918 року. Питання про помилування та пом’якшення покарання передбачались у Декреті Ради Народних Комісарів України від 14 лютого 1919 року та інших актах центральних органів УСРР. У післявоєнний період на виконання передбачених Конституцією СРСР норм (глава ІІІ стаття 49 пункт "к"; глава ІV стаття 60 пункт "г") Президією Верховної Ради СРСР було видано кілька нормативних актів, які врегульовували порядок розгляду клопотань про помилування, зокрема Постанову Президії Верховної Ради СРСР від 5 червня 1953 р. "Про порядок розгляду в Президії Верховної Ради СРСР клопотань про помилування". Крім цього нормативного акту порядок розгляду клопотань про помилування врегульовувався також постановами Президії Верховної Ради СРСР "Про порядок розгляду клопотань про помилування осіб, засуджених судовими органами союзних республік" від 25 квітня 1956 року та "Про передачу на розгляд Президій Верховних Рад союзних республік клопотань про помилування цивільних осіб, засуджених військовими трибуналами за деякі державні злочини, а також осіб, засуджених транспортними судами" від 19 червня 1958 року. Однак ці нормативні акти не вирішували всі проблемні питання щодо порядку розгляду найвищими органами державної влади УРСР клопотань про помилування. Тому норми щодо помилування постійно вдосконалювалися з огляду на існуючий принцип законності, правила юридичної техніки, зміни законодавства СРСР та союзних республік, йшов постійний пошук оптимальних формул здійснення помилування, права людини стали набувати особливого значення. 18 жовтня 1962 року –було прийнято Постанову Президії Верховної Ради Української РСР "Про порядок розгляду в Президії Верховної Ради Української РСР клопотань про помилування". Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 17 листопада 1964 року "Про форму актів Президії Верховної Ради СРСР з питань помилування" було встановлено, що Президія Верховної Ради СРСР - про помилування засуджених приймає Укази, а про відхилення клопотань про помилування видає постанови. 110


У подальшому норми щодо здійснення помилування встановлювалися залежно від внесених змін до Основного Закону. Так, відповідно до Закону СРСР "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР" від 1 грудня 1988 року, помилування здійснює Президія Верховної Ради СРСР (пункт 10 статті 119). У зв’язку з прийняттям нових Конституцій УРСР найвищими органами державної влади УРСР було видано нові редакції нормативних актів щодо порядку здійснення помилування і розгляду клопотань про помилування. Подальше врегулювання інституту помилування пов’язане з заснуванням поста Президента Української РСР. Згідно із Законом Української РСР від 5 липня 1991 року № 1293-XII "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" було засновано пост Президента Української РСР та доповнено Конституцію Української РСР Главою 12-1 "Президент Української РСР", норми якої встановлювали, що Президент Української РСР здійснює помилування осіб, засуджених судами Української РСР (пункт 11 статті 1145). О.Г. МИХАЛИК Управління міністерства внутрішніх справ України у Чернігівській області, начальник ІСТОРИКО – ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАРОДЖЕННЯ МІЛІЦІЇ ЧЕРНІГІВЩИНИ Події минулого, такі як: громадянська війна; політика воєнного комунізму з його продрозкладкою; загальна трудова повинність; економічна і політична криза; побудова індустріальної держави з потужним військово-промисловим комплексом; суцільна колективізація в Україні; розкуркулення; запровадження паспортної системи; різке зростання злочинності, серед якої необхідно виділити бандитизм, грабежі, крадіжки, спекуляція тощо; централізоване управління економікою країни дало поштовх до кредитної реформи, адміністративних методів; бюрократизація, репресії не могли обійти і діяльність міліції, в тому числі і на Чернігівщині. Проголошення у грудні 1917 р. на І Всеукраїнському з'їзді Рад Україну Республікою Рад, визначальною подією було те, що на її території, у тому числі і Чернігівській губернії, влада перейшла до Рад робітничих і солдатських депутатів. Під керівництвом місцевих Рад і революційних комітетів почали створюватись перші органи радянської міліції. Вони називались у різний час по різному: загони робітничої міліції, відділи ревкомів, комітети незалежних селян і т.д. 9 лютого 1919 р. було опубліковано декрет Ради Народних Комісарів України, у якому зазначалося, що в цілях охорони революційного порядку і особистої безпеки громадян, а також для боротьби з кримінальними злочинними елементами Рада Народних Комісарів України постановляє створити на території республіки робітничо-селянську радянську міліцію. Народному комісаріату внутрішніх справ доручалось терміново приступити до втілення в життя цього декрету. 111


В цілях підтримання охорони революційного порядку і встановлення однакового його застосування на місцях Народним Комісаріатом внутрішніх справ у березні 1919 р. видається інструкція по організації радянської робітничо-селянської міліції. Вся діюча на той час міліція на території України повинна реорганізуватись і діяти відповідно до даної інструкції. Тут же зазначалось, що радянська робітничо-селянська міліція являється виконавчими органами Робітничо-Селянської центральної власті на місцях, перебуває в безпосередньому віданні місцевих Рад і підпорядковується загальному керівництву наркому внутрішніх справ Української республіки по підвідділу Управління радянської міліції. Інструкція складалась з декількох розділів: про склад радянської робітничо-селянської міліції; про порядок прийому і звільнення членів губернської повітової і міської робітничо-селянської міліції; про обов'язки радянської міліції. про порядок підлеглості відносин членів радянської міліції; про звітність і відповідальність членів міліції; про визначення окладів і утримання міліції; про визначення штатів і районів міліції. Склад радянської робітничо-селянської міліції в губерніях згідно інструкції був такий: завідуючий губернською міліцією, начальники міських, повітових і районних підрозділів робітничо-селянської міліції, їх помічників, старших міліціонерів і міліціонерів. При них були створені канцелярії під керівництвом секретаря або діловода, архів і розсильні. Після звільнення Чернігова 6 листопада 1919 р. військами Червоної Армії від денікінців у Чернігівській губернії створюються органи міліції. 11 листопада цього року губернський революційний комітет (Постанова 2) призначив завідуючим Чернігівським губернським управлінням міліції Козачка Сергія Борисовича, а начальником Чернігівської міської міліції Черних Володимира. До відання Чернігівського губернського управління радянської міліції як підвідділу губернського відділу управління Ради відносились: керівництво діяльністю радянської міліції на території губернії; видання наказів і відповідних розпоряджень, вказівок і роз'яснень; нагляд за діяльністю установ і організацій міліції, а також проведення ревізі��; розподіл загонів міліції на території губернії на основі рішень губернського виконавчого комітету. Завідуючий губернським управлінням міліції підзвітний безпосередньо завідуючому відділу управління губернського виконкому і разом з тим виконує розпорядження, вимоги наказів Наркома внутрішніх справ республіку по підвідділу управління радянської міліції. Начальники міської та повітової міліції згідно інструкції підпорядковуються завідуючому губернської міліції і виконують його вимоги та розпорядження, д начальнику міської і повітової міліції при цьому підпорядковуються помічники і завідуючі районами. Завідуючим районами підпорядковуються старші міліціонери і міліціонери. В музеї історії міліції Чернігівщини зберігається копія звернення першого завідуючого губернською міліцією Козачка до населення Чернігівської губернії: "З 20 листопада 1919 року в місцевостях, звільнених від денікінської золотопогонної свори, почала функціонувати як губернська, так і міська робітничо-селянська міліція. 112


Усьому населенню приступити до спокійної і планомірної роботи. Попереджаю, що всякі особисті обшуки і реквізити без установлених на те ордерів будуть переслідуватись по усій суворості закону воєнного часу. Особи, знаючі про переховующихся елементах Денікіна і маючи які-небудь папери, ними оставлені, повинні заявити про це в управління губернської або міської робітничо-селянської радянської міліції". Із губернського управління робітничо-селянської міліції були направлені уповноважені по організації повітових і волосних міліцій на території усієї губернії. В кінці грудня 1919 р. Козачок у своєму звіті губернській ревраді доповів про те, що у всіх повітах губернії створені органи Радянської робітничо-селянської міліції (РСМ). В перші роки становлення РСМ відчувались гострі труднощі і недоліки в комплектуванні кадрами, зброєю, матеріальному забезпеченні. Були часи, коли на одного працівника міліції приходилось по 5 бойових набоїв. Не вистачало взуття, обмундирування. Навіть лапті розподілялись по декілька пар на міліцію. Міліціонери часом не отримували заробітну плату по 2-3 місяці. Приходилось комплектувати. Д.О. НАЗАРЕНКО кандидат юридичних наук, завідувач кафедри фундаментально-правових дисциплін Поліцейська фінансово-правова академія ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПОВЕДІНКИ ОСІБ, ЩОДО ЯКИХ ВСТАНОВЛЕНО АДМІНІСТРАТИВНИЙ НАГЛЯД Об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 395 КК України утворюють лише порушення таких правил адміністративного нагляду, дотримання яких прямо передбачено Законом України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі». Інші дії не утворюють ознак об’єктивної сторони порушення правил адміністративного нагляду, оскільки вони не можуть заподіяти збиток суспільним відносинам, для охорони яких в КК України і була введена ст. 395. Проте, як показало вивчення кримінальних справ в Харківській області, деякими органами внутрішніх справ довільно розширяються обмеження, перераховані в ст. 10 цього Закону. Так, Київським райвідділом м. Харкова піднаглядному Резник як обмеження заборонили змінювати місце роботи і місце проживання без дозволу органів міліції. Балаклійським райвідділом внутрішніх справ піднаглядному Самуляк не дозволялося виходити з будинку в святкові, передсвяткові, суботні дні і по неділях. Мають місце випадки встановлення таких обмежень, як заборона піднаглядному взагалі виходити з будинку, окрім як на роботу, виїжджати з району (міста) незалежно від причин виїзду, заборона виходити з квартири в період часу з 21-00 до 5-00 часу наступного дня без дозволу органів міліції, заборона відвідувати місця реалізації спиртних напоїв на розлив (кафе, бари, ресторани, закусочні) з метою їх вживання по всій території м. Харкова. 113


Наприклад, піднаглядному Гречко Жовтневим райввіділом м. Харкова був заборонено виходити з будинку після 21 години, виключаючи час трудової діяльності. Застосування подібних обмежень може привести до незаконного залучення піднаглядних до адміністративної або кримінальної відповідальності. Це тим більше ймовірно, що в більшості своїй ст. 395 КК України застосовується саме за порушення піднаглядними обмежень, вказаних в ст. 10 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі». Так, по вивченим справам до кримінальної відповідальності піднаглядні були піддані у випадках: а) недотримання заборони самовільного виходу з будинку – 40 %; б) самовільного виїзду за межі району (міста) – 33 %; в) неприбуття у визначений установою виконання покарань термін в обране засудженими місце проживання та реєстрація в органі внутрішніх справ – 27 %. Звертає на себе увагу значна кількість порушень, пов’язаних з виходом з будинку в заборонений час. До певної міри це пояснюється тим, що дане обмеження застосовується до всіх піднаглядних без виключення і тому вірогідність його порушення підвищується. Далі це викликано тим, що, як правило, вихід з будинку заборонявся піднаглядним з 19-20 годин, тобто майже з найранішого вечірнього часу. В результаті того, що межі даного обмеження вищевказаним Законом не встановлені, окремі органи внутрішніх справ без усяких на то підстав усилюють рамки його дії в часі. По вивченим справам вихід з будинку після 21 години був заборонений 32 % піднаглядним, після 20 годин - 51,3 %, а в решті випадків вихід з будинку заборонявся з ще більш раннього часу: з 19, 18 і навіть з 17 годин. І хоча заборона виходу з будинку в певний час серед всіх передбачених законом обмежень має важливе попереджувальне значення, в той же час цей вид обмежень не може бути використаний в шкоду виробничої діяльності, громадській роботі або сімейним відносинам піднаглядного. Заборона піднаглядному виходу з будинку з 19 години або з більш раннього часу виключає можливість відвідувати в робочі дні кіно, театр, спортивні та інші культурно-виховні заходи і тим самим в якійсь мірі перешкоджає його виправленню. В літературі правильно вказується, що якби дане обмеження встановлювалося з більш пізнього часу, то кримінальних справ про порушення правил адміністративного нагляду б було значно меншим. Уявляється доцільним встановити межі заборони відходу з будинку в межах з 22 годин до 6 годин ранку місцевого часу, і лише в окремих випадках, з урахуванням конкретної обстановки і особи піднаглядного - з більш раннього часу. В практиці застосування даного обмеження виникають певні складнощі, особливо у випадках, коли мають місце малозначні його порушення (наприклад, відсутність піднаглядного у будинку в заборонений для нього час протягом 5-10 хвилин). Органи внутрішніх справ і суди іноді розглядають ці факти як порушення правил нагляду, хоча очевидно, що залучення піднаглядних за такі порушення до адміністративної, а за наявності відповідних умов і до кримінальної відповідальності, є неправильним. В цих випадках дії, хоча формально і містять ознаки порушення правил адміністративного нагляду, проте не тільки не досягли ступеня суспільної 114


небезпеки, характерної для злочину, але й не можуть розглядатися як адміністративні правопорушення. В цілях одноманітного застосування закону, як це правильно указується в юридичній літературі, необхідно встановити єдиний критерій для оцінки випадків короткочасної відсутності піднаглядного у будинку в той час, коли він зобов'язаний там знаходитися (наприклад, не більше 30 хвилин). На практиці органи внутрішніх справ при застосуванні і інших обмежень, передбачених ст. 10 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», не завжди враховуються особа піднаглядного, його сімейний стан, схильності, захоплення, стан здоров’я та інше. До крайності обмежують вільний час, забороняють відвідувати життєво важливі пункти району (міста), тощо. У зв’язку з цим необхідно вдосконалювати характер обмежень, вживаних до піднаглядних, конкретизувати правові обов’язки, що на них покладаються. Застосування досконаліших форм дії на піднаглядних, вироблених практикою; усесторонній контроль за їх поведінкою та спосібом життя; оптимальне визначення контингенту піднаглядних; вироблення критеріїв виправлення осіб, що полягають під адміністративним наглядом; і т.ін. – все це багато в чому сприятиме поліпшенню діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню адміністративного нагляду, а тим самим і попередженню рецидивної злочинності. Є.С. НАЗИМКО кандидат юридичних наук Донецький юридичний інститут МВС України ДО ПИТАННЯ МОДЕРНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ ШТРАФІВ ЗА КК УКРАЇНИ Згідно зі ч. 1 ст. 53 Кримінального Кодексу (далі - КК) України штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині цього кодексу. Поступово штраф стає основним видом покарання у державах Західної Європи. Наприклад, згідно з КК Франції штраф широко призначається за крадіжки та інші майнові злочини, злочини проти громадської безпеки тощо, при цьому сягає надзвичайно великих сум, і не призначається лише за злочини проти людства, проти життя людини тощо. Як зазначають Т. Ю. Погосян і І. Я. Козаченко: «В наш час штраф застосовується як найбільш ефективний засіб боротьби зі злочинами корисливої спрямованості та злочинами, які вчинюються з необережності». Відповідно до ч. 3 ст. 52 КК України штраф може застосовуватися як основне так і додаткове покарання. Нині чинний КК визначає цей вид покарання не в конкретній грошовій сумі, а як суму, що відповідає певній кількості неоподаткованого мінімуму доходів громадян, офіційно встановленого державою. Саме таке визначення розміру штрафу, як виду кримінального покарання М. І. Хавронюк вважає невідповідним сучасному етапу розвитку європейського кримінально-правового законодавства та пропонує запровадити у КК України та щось схоже на «скандинавську систему 115


грошових штрафів». Маємо погодитися з цією думкою тому, що встановлені чинним КК України розміри штрафів не враховують, зокрема, того факту, що значна частина засуджених має надзвичайно великі доходи, а інша — мізерні. Існуюча в нашій країні система грошових штрафів піддається критиці і закордонними вченими. Білоруський науковець В.М. Хомич вважає, що штраф має виконуватись у межах грошових доходів і заощаджень засудженого за "шведською чи німецькою моделлю", він має зайняти домінуюче становище в системі кримінальних санкцій. Сучасне зарубіжне кримінальне законодавство давно відмовилось від використання абсолютних величин (які використовує наш законодавець) і передбачає розмір штрафу в умовних одиницях. Так, наприклад, у КК ФРН діє «скандинавська система грошових штрафів» яка визначається сумою доходу засудженого за один день. Грошовий штраф становить мінімум 5 і, якщо закон не встановлює іншого, максимум 360 повних денних ставок, денна ж ставка встановлюється мінімум у 2 німецькі марки і максимум у 10 тис. німецьких марок. Процес визначення розміру грошового штрафу складається з двох зрозумілих для всіх кроків: кількість денних ставок обраховується залежно від вини і мети покарання (якою є ресоціалізація), розмір же денної ставки вимірюється залежно від особистого і майнового становища підсудного, причому суддя виходить, як правило, із чистого доходу, який особа має чи могла б мати у середньому за день, повністю використовуючи свою робочу силу. Цікаво, що грошовий штраф в ФРН може застосовуватись як основне або - у справах про корисливі злочини0 — як додаткове покарання (§ 40 КК ФРН). Суддя Федерально Верховного суду Г. Шефер вважає, що при визначенні денної ставки слід враховувати: реальні та потенційні доходи суб’єкта, майно як частину його доходів, зобов’язання, включаючи обов’язок по утриманню дітей та інших осіб, належність до певної групи (безробітні, незаміжні жінки тощо). На думку авторів, у цій системі грошових штрафів знайшов найповніше своє відображення принцип індивідуалізації кримінально-правової відповідальності. Вона визнається найбільш зрозумілою і тому застосовується в Швеції, Фінляндії, Данії, Австрії, Франції, Іспанії, Португалії, Польщі, Угорщині та інших державах. Після проведення аналізу західноєвропейського законодавства пропонуємо концепцію «української системи грошових штрафів». Для її запровадження, на нашу думку, треба викласти частини 2 і 3 ст. 53 у такій редакції: 1. У ч.2 ст. 53 КК України слова «неоподаткованих мінімумів доходів громадян» замінити словами «денних ставок», провести подібне узгодження з нормами Загальної та Особливої частин. 2. Доповнити статтю двома примітками: Примітка 1. Якщо особа вчинила злочин з корисливою метою (з метою одержати майнову вигоду шляхом вчинення злочину чи з метою уникнути майнових витрат), зазначені розміри штрафу збільшуються у півтора раза. У будь-якому випадку розмір штрафу як основного покарання не може бути меншим, ніж встановлений відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу істотний, значний, великий чи особливо великий розмір майнової шкоди, яка є ознакою відповідного злочину. 116


2. Розмір денної ставки обчислюється на основі середньоденного доходу засудженого. При обчисленні середньоденного доходу суд виходить з оподатковуваного податком на доходи фізичних осіб доходу засудженого за рік, що безпосередньо передував року порушення кримінальної справи, а за відсутності даних за зазначений рік — за попередній рік. Положення про те, що у будь-якому випадку розмір штрафу як основного покарання не може бути меншим, ніж встановлений відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК України істотний, значний, великий чи особливо великий розмір майнової шкоди, влучно обґрунтував М. І. Хавронюк: «… необхідно зробити вчинення економічних злочинів нерентабельними, що чинний КК України не враховує. Розмір передбачених КК України штрафів повинен відповідати чи бути більшим розміру заподіяної шкоди. О.В. НІКІТІНА викладач циклу кримінально-правових дисциплін Чернігівський юридичний коледж Державної пенітенціарної служби України ДИСЦИПЛІНАРНА ПРАКТИКА В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ За чинним законодавством України позбавлення волі на певний строк є найбільш суворим із видів покарань, передбачених Кримінальним Кодексом України. При відбуванні цього покарання засуджені протягом визначеного вироком суду терміну повинні знаходитися в установах виконання покарань й зазнавати певних правообмежень. Засуджені знаходяться в спеціально створених умовах і зобов’язані дотримуватися режиму цих умов. Режим та його дотримання, переслідує ряд цілей, які відображені у нормах ст. 102 КВК України. У випадку порушення режиму відбування покарання законодавством передбачена дисциплінарна відповідальність засуджених. Одним із важливих важелів впливу на особистість засудженого є виважена дисциплінарна практика, яку здійснюють спеціально уповноважені посадові особи виправної колонії. Мова йде про заходи заохочення та стягнення, які можуть бути застосовані до осіб, позбавлених волі. Зупинимося більш детально на аналізі існуючої практики застосування у виправних колоніях дисциплінарної відповідальності полягає в тому, що вона є заснованою на нормах кримінально-виконавчого законодавства обов’язком засудженого зазнати певних обмежень карально-виховного характеру, які застосовуються за недотримання порядку відбування покарання у виправній колонії. Підставою для притягнення засуджених до дисциплінарної відповідальності є не тільки доведений факт вчинення правопорушення, а й відносин щодо підпорядкування осіб, які відбувають покарання, персоналу виправної колонії. Романов М.В. слушно відзначає, що у кримінально-виконавчому праві, правова природа дисциплінарної відповідальності засудженого має певні притаманні лише їй 117


особливості, оскільки: 1) зобов’язальна сторона відносин відповідальності, наділена особливим правовим статусом засудженого; 2) вказані правовідносини складаються протягом всього строку виконання покарання у виді позбавлення волі; 3) регулюються вони нормами кримінально-виконавчого законодавства; 4) суб’єкти правовідносин не рівні у обсязі повноважень; 5) заходи стягнення, що застосовуються до засудженого, властиві лише кримінально-виконавчому праву. Зважаючи на вище викладені особливості стягнень, слід відзначити й їхнє значення, яке полягає у наступному: по-перше, вони є різновидом засобів примусу, оскільки спрямовані на примусове і обов’язкове виконання певних вимог; по-друге, носять превентивний характер, адже їх застосування сприяє запобіганню вчинення нових правопорушень засудженими. Проаналізувавши статистику Державної пенітенціарної служби України (далі – ДПтС України) протягом останніх декількох років, ми можемо констатувати, що кількість стягнень, які застосовуються до засуджених не носить хаотичний характер, а є доволі сталою. Так, у 2008 році до засуджених було застосовано 133 457 тис. стягнень; протягом 2009 – 136 920 тис.; 2010 – 125 254 тис. і у 2011 – 130 286 тис. стягнень. При цьому, наведені дані свідчать про загальну чисельність усіх видів стягнень, які були накладені на засудженого протягом року (у тому числі погашених та знятих достроково у встановленому законом порядку). Звичайно, що проводячи кількісний аналіз накладених стягнень, варто враховувати, що у різні роки наповненість установ виконання покарань змінювалася, тому в середньому до засудженого протягом, приміром 2010 року, було застосовано 1,3 стягнення. Таким чином, можемо констатувати, що практика застосування стягнень до засуджених не несе яскраво вираженої каральної функції, як прийнято вважати, а є стриманою і поміркованою. Заходи заохочення спрямовані на стимулювання правомірної поведінки засудженого протягом строку перебування в установі виконання покарань. Вони також виступають як засіб забезпечення режиму, а відіграють роль певного психологічного стимулюючого фактора, за допомогою якого держава навіть в умовах позбавлення волі здатна впливати на поведінку засуджених. Психологи звертають увагу й на те, що в психологічному плані і заохочення, і стягнення мають два взаємозалежних аспекти. Так, заохочення �� стягнення містять дві протилежні оцінки, що здійснюють переважно моральний вплив і зумовлюють цілком реальні матеріальні зміни умов існування засудженого. Проте, вплив заохочень і стягнень на особистість залежить не лише від того, наскільки реально змінюється її матеріальне становище, а і від того, як вона ставиться до тієї або іншої оцінки її поведінки співробітниками установи виконання покарань. Заохочення засуджених не тільки вказують на те, що вони не порушують режим відбування покарання, а й стимулюють правослухняну поведінку на майбутнє, розкривають та наближують перспективу застосування пільг визначених у КК та КВК України. На підкріплення такої думки зазначимо, що пенітенціарна педагогіка розглядає застосування заходів заохочення як один із методів виправлення і ресоціалізації засуджених сутність якого полягає у тому, що співробітник установи виконання покарань виявляє позитивне у вчинках і діях засудженого, стимулює його подальше зростання як повноцінної, соціально корисної особистості. Заохочення – ніби закріплює початок виправлення такої особи. 118


Зважаючи на важливість існування такого правового інституту як заходи заохочення, нами було проаналізовано кількісний показник їхнього застосування до засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі на певний строк в установах виконання покарань ДПтС України. У результаті ми отримали дані, котрі свідчать про те, що заходи заохочення застосовувалися приблизно в двічі менше у попередньому порівнянні із стягненнями (2008 – 73 458 тис.; 2009 – 64 042 тис.; 2010 – 61 628 тис.; 2011 – 57 307 тис.). Загалом, подібна ситуація говорить, на наш погляд, про занадто формальний підхід персоналу колонії до стимулювання правомірної поведінки засуджених і обережне ставлення до практики застосування заохочень. На прикінці зазначимо, що ефективне застосування заходів заохочення і стягнення, потребує вироблення теоретично обґрунтованих і перевірених практикою критеріїв їх застосування завдяки цьому буде забезпечено реалізацію мети кримінально-виконавчого законодавства. О.Г. ОГОРОДНИК ст. викладач кафедри трудового права та права соціального забезпечення Чернігівський державний технологічний університет САМОЗАХИСТ ЯК ФОРМА ЗАХИСТУ ПРАВ ПРАЦІВНИКА В СФЕРІ ПРАЦІ Розбудова правової і соціальної держави вимагає значного посилення гарантій захисту трудових прав та інтересів працівників. Одною із неюрисдикційних форм захисту трудових прав, яка охоплює собою дії працівників по захисту порушених суб’єктивних прав, які здійснюються ними без звернення до будь-яких органів, є самозахист. Як відомо юрисдикційна форма захисту прав та інтересів працівників являє собою діяльність передбачених законодавством органів по захисту порушених або оспорюваних ними прав та інтересів. Сутність цієї форми полягає в тому, що особи, права і законні інтереси яких порушено неправомірними діями, звертаються за захистом до державного чи іншого компетентного органу (наприклад, комісії по трудових спорах), який уповноважений вживати необхідних заходів для поновлення порушеного права, припинення правопорушення та відшкодування заподіяної шкоди. Неюрисдикційні форми захисту передбачають дії працівників із захисту трудових прав та інтересів, які здійснюються ними самостійно, без звернення до відповідних юрисдикційних органів. У цьому випадку мова йде про самозахист працівником своїх прав у сфері праці. В науці трудового права є різні підходи до визначення поняття «самозахист» В. Буряк розуміє під самозахистом «застосування особою правомірних засобів протидії з метою захисту свого права від порушень і протиправних посягань, які не заборонені законом та не суперечать загальноприйнятим у суспільстві нормам поведінки».

119


Лагутіна І. визначає самозахист «як діяльність самого працівника (колективу працівників) із захисту трудових прав та інтересів, яка здійснюється із застосуванням відповідних цій формі способів захисту, не заборонених законом, з метою припинення порушення права, поновлення порушених прав та відшкодування заподіяної шкоди без звернення до компетентних органівЦивільному праву «самозахист» відомий на противагу праву трудовому. Ст. 19 Цивільного кодексу (далі ЦК України) самозахистом вважає застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства. Проте, ні чинний Кодекс законів про працю (далі КЗ пП України), ні проект Трудового кодексу України, не містять загальної норми про самозахист, як окремої форми захисту працівником порушеного права. Таке право передбачено Трудовим кодексом Російської Федерації окремою главою. Ст. 379 цього Кодексу формою самозахисту передбачає відмову від виконання роботи, яка по-перше, не передбачена трудовим договором, по-друге, відмовитись від роботи, яка безпосередньо загрожує життю та здоров’ю працівника. При цьому на час відмови від вказаної роботи за працівником зберігаються всі права, передбачені трудовим законодавством.. Відмова від виконання роботи, яка становить загрозу життю та здоров’ю працівника, як спосіб самозахисту, грунтується на міжнародних нормах Ст. 13 Конвенції про безпеку та гігієну праці та виробниче середовище № 155 (1981 р. передбачає, що працівникові, який залишив роботу і мав достатні підстави вважати, що вона становить безпосередню й серйозну для його життя чи здоров’я, забезпечується відповідно до національних умов та практики захист від необгрунтованих утисків. Досить цікаве положення містить ст. 142 Трудового кодексу Російської Федерації, згідно з якою у випадку затримки виплати заробітної плати на строк більше 15 днів працівник має право, повідомивши роботодавця у письмовій формі призупинити роботу на весь період до виплати затриманої суми, при цьому в період призупинення роботи працівник має право в свій робочий час бути відсутнім на робочому місці. Видається, що дане положення слід віднести до самозахисту, як форми захисту працівником порушеного права. У трудовому законодавстві України положення, які пов’язані з самозахистом працівником трудових прав можна віднайти в ст. 6 Закону України «Про охорону праці» та ст. 38 КЗпП України. Працівник має право відмовитись від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. За період простою з цих причин, які виникли не з вини працівника, за ним зберігається середній заробіток.

120


Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про охорону праці, не додержується умов колективного договору з цих питань. У цьому разі працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку. Стаття 38 КЗпП розширює це право, закріпивши умову, що працівник має право у визначенні ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. В контексті права на самозахист слід розглядати положення ст. 31 КЗпП України, яка передбачає заборону роботодавцю вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Пленум Верховного Суду України в постанові від 6 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз’яснив, що невихід працівника на роботу в зв’язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин. Таким чином, інститут самозахисту у трудовому праві України повинен знайти визначення з боку закону. У новому трудовому кодексі, з урахуванням зарубіжного досвіду та положень міжнародних актів, необхідно закріпити норми, які передбачають можливість правомірного захисту трудових прав власними діями працівника у кожному випадку їх порушення. На законодавчому рівні повинно бути визначено місце самозахисту в системі способів захисту трудових прав, а отже, і про зміст права на самозахист та випадки (види правопорушень зі сторони роботодавця), коли застосування самозахисту є можливим і доцільним. Зокрема, працівник має право вдатися з метою захисту своїх прав у сфері праці до певних заходів та засобів, в тому числі – право відмовитися від виконання трудових обов’язків в умовах, які небезпечні для життя та здоров’я або у випадку тривалої затримки виплати заробітної плати; в разі порушення роботодавцем умов трудового договору; право працівника не виконувати незаконні розпорядження роботодавця; право на розірвання трудового договору, у разі порушення роботодавцем прав працівника у сфері праці, а не лише його трудових прав, наприклад, у разі дискримінації працівника, морального тиску з боку роботодавця тощо. Мова йде про виплату в таких випадках вихідної допомоги, відшкодування моральної шкоди. І, насамперед, ознаками самозахисту слід вважати такі: - враховуючи особистий характер трудових правовідносин, самозахист здійснюється лише працівником, суб’єктивне право якого порушено; - захист дії здійснюється працівником самостійно, без звернення до юрисдикційних органів; - самозахист здійснюється з метою припинення порушення чи визнання порушеного права працівника; - захист дії повинні відповідати критеріям правомірності заходів самозахисту.

121


О.О. ОГОРОДНИК ст. викладач кафедри трудового права та права соціального забезпечення Чернігівський державний технологічний університет ГУМАНІСТИЧНИЙ ХАРАКТЕР ТРУДОВОГО ПРАВА За своєю природою і своїм соціальним призначенням трудове право, як відомо, має гуманістичний характер. Це право, яке в основі своїй спрямоване на захист інтересів осіб, що повинні у зв’язку з об’єктивними обставинами продавати свою робочу силу. В ході двовікового розвитку в ХХ столітті сформувалася нова для світового права галузь - трудове право. В даний час ця галузь по нормативному наповненню, структурі, теоретичним конструкціям і, найголовніше, по своєму призначенню і основним принципам регулювання є однаковою або майже однаковою для всіх країн світу при всій своєрідності національних і регіональних моделей правового регулювання праці. Можна з повною підставою стверджувати, що сьогодні трудове право -це одна із загальних цивілізаційних цінностей, що міцно увійшли до правосвідомості людства і є його загальним надбанням. Це пов'язано значною мірою з тим, що наймана праця виступає сьогодні «не тільки одним з основних чинників виробництва і необхідним компонентом всієї ринкової економіки, але також фундаментальною соціально-економічною умовою існування і розвитку сучасної людської цивілізації». Гуманістичний характер трудового права виявляється в наступному: - трудове право містить немало норм і положень, що відображають потреби економічного і соціального прогресу, досягнення сучасної цивілізації, підвищення рівня правової культури населення, ступінь зрілості суспільства, - трудове право як інструмент соціального управління і контролю, випробовуваний століттями історичного досвіду людства, має широкий спектр дії, багатоцільове призначення і представляє велику цінність для будь-якої цивілізованої країни, прагнучої запровадити соціальні стандарти, свого роду «правила гри», обов'язкові для учасників трудових відносин, певний рівень соціальної захищеності людей праці; - трудове право забезпечує регулювання і впорядкування ринку робочої сили, оптимальні умови його функціонування, гармонізацію виробничих відносин, соціальну адаптацію людей до умов ринку, створює певні бар'єри погіршенню матеріального положення і соціального самопочуття людей праці, надає позитивну дію на процес відтворення робочої сили; - відкидаючи позаекономічний примус, трудове право забезпечує міру свободи у сфері праці; - продумана система трудових норм - необхідна умова раціонального використання людських ресурсів, зростання продуктивності праці, високої якості продукції, ефективності і стабільності економіки в цілому, її нормального розвитку і вдосконалення; 122


- становлення трудового права - це не тільки реакція суспільства на виклики стихійного ринку, але і одночасно реалізація ідеалів соціальної справедливості , тобто перш за все справедливішого розподілу багатств для запобігання і пом'якшення убогості, соціальній деградації населення, недопущення революційних потрясінь. Якщо цивільне право «накопичувач», то трудове право - «розподільник і стабілізатор»; - розвиток трудового права відображає пошуки оптимального поєднання ринку, приватної власності, господарської влади і соціально-мотивованих обмежень роботодательских прерогатив, які ведуть до пом'якшення експлуатації, зменшенню нерівноправного положення осіб найманої праці. При цьому держава прагне не допустити порушення балансу між економічною ефективністю виробництва і соціальною захищеністю найманих працівників рівнем їх умов праці. Оскільки будь-яка складна система прагне до рівноваги, трудове право в результаті боротьби, співпраці, компромісів, консенсусу протиборчих соціальних, класових, політичних сил встановлює точку рівноваги між економічною ефективністю і соціальною захищеністю, причому обидва ці чинники надзвичайно еластичні, знаходяться в постійному русі, еволюціонують разом з іншими суспільними інститутами. Дана точка рівноваги відображає як об'єктивні обставини (досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, продуктивності праці, соціальній зрілості, цивілізованості, культурності суспільства), так і суб'єктивні чинники (боротьбу соціальних і політичних сил, ступінь бойовитості, організованості, свідомості найманих працівників, інтелектуальній зрілості їх представників, схильності підприємницького класу і держави до поступок, компромісам, політичної далекоглядності правлячих кіл і, нарешті, прагнення обох сторін трудового правовідношення до установлення соціального миру). Держава, формуючи трудове право, фіксує на кожен даний момент точку рівноваги, не дає маятнику гойднутися надмірно в ту або іншу сторону, прагне до оптимального варіанту, що враховує всю гамму об'єктивних і суб'єктивних умов і обставин. - Трудове право формує необхідні правові умови для розвитку «промислової демократії», участі працівників і профспілок в управлінні виробництвом. Трудове право сприяє підвищенню моральності Соціальні психологи встановили, що пожадливість, жорстокість, властиві багатьом людям, багато разів посилюються у тих із них, які займаються бізнесом, здійснюють підприємницьку діяльність ради отримання і примноження прибутків. Без встановлення соціального контролю в даній сфері людське суспільство перетворюється на джунглі, де чоловік людині – вовк. Сутність моральності права - упокорювати злі схильності, приборкувати упертий егоїзм осіб, боротися з несправедливістю і свавіллям сильних, забезпечувати загальну рівність і свободу: Трудове право надає відносинам роботодавців і працівників і цивілізований, осмислений характер, гуманізує людські відносини, що складаються у сфері найманої праці, чреватій нерозумінням, конфліктами і взаємною ненавистю, породжуваною протилежністю інтересів праці і капіталу. 123


Трудове право, по суті справи, покликане нейтралізувати чинники, сприяючих розпалюванню класової ненависті, чреватою загрозою перерости в перманентну боротьбу «праці і капіталу», і в той же час стимулювати такі форми поведінки учасників суспільного процесу праці, які ведуть до суспільної згоди, класовому миру і в цілому до гармонії в соціальне трудових відношеннях. У Новозеландському Законі про трудові відносини 2000 р. в числі головних його цілей проголошено формування трудових відносин, які повинні базуватися на довірі сторін і на доброзичливому відношенні їх один до одного, на принципі сумлінності, який конкретизований в ст. 4-32 Закону. - Розвиток трудового права відображає ступінь цивілізаційної зрілості суспільства, ефективність державних механізмів, здатність суспільства, використовуючи достатньо тонко різні інструменти управління, свідомо і планомірно регулювати виробниче і соціальне життя, ринкову стихію, конкуренцію товаровиробників, підпорядковувати власників, підприємців критеріям гуманності, загальнолюдським цінностям, здоровому глузду, етичним імперативам, звести до мінімуму трудові конфлікти, роблячи це на основі співпраці, соціального партнерства, компромісів і консенсусу різних соціальних сил, перш за все профспілок і організацій підприємців під егідою державних органів, незалежних і неупереджених арбітрів і посередників. На стан правового регулювання праці в кожній конкретній країні впливає ступінь розвитку в даній країні цивільного суспільства, політичної і соціальної демократії, загальної культури і цивілізованості населення, толерантність, соціальна терпимість людей один до одного. Значний вплив на трудове право роблять технологічні і виробничі імперативи, конкурентна боротьба на національних і світовому ринках. К.В. ПАЛАМАРЧУК ад’юнкт кафедри кримінального права Національна академія внутрішніх справ ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА РОЗБІЙ Політичні та соціально-економічні зміни, які відбуваються у нашому суспільстві породили, поряд з позитивними моментами, і цілий ряд негативних наслідків. До їх числа слід віднести швидкий ріст злочинності. За останнє десятиліття також змінилася її структура, а саме: злочинність стала більш професійною, системною, з’явилась стійка ієрархічна структура тощо. Проблема стану такого соціального явища, як злочинність в останні роки привертає до себе увагу не лише вченихкриміналістів, але й представників багатьох інших юридичних та неюридичних галузей знань. Одна з причин такого інтересу – гострота питання. Кримінальна ситуація в Україні протягом останнього часу характеризується високою мірою напруженості та зростанням кількості злочинів проти власності, особливо це стосується такого виду злочину як розбій. 124


Розбій являє собою найбільш небезпечну форму корисливих посягань на власність. Даний злочин посягає одночасно на два об’єкта: 1) власність особи, 2) її життя та здоров’я. Розбої нерідко поєднуються з вбивством потерпілого. Значна кількість даних суспільно небезпечних посягань вчиняється з використанням зброї, незаконним проникненням в житло, інше приміщення чи сховище. Багато з них мають груповий характер, тобто вчиняються групою осіб за попередньою змовою чи організованою групою. Даний вид злочину передбачений ст. 187 Кримінального кодексу України 2001 р. (далі КК України). Однак зазначена стаття немає повного опису об’єктивних та суб’єктивних ознак цього складу злочину. Це породжує багаточисленні проблеми при кваліфікації насильницького заволодіння чужим майном. Досудове слідство та суд часом довільно тлумачать такі поняття як предмет, спосіб розбою, його мета, зброя чи предмети, які використовуються в якості зброї, проникнення в житло, інше приміщення чи сховище і т. д. Внаслідок чого виникають помилкові або не точні юридичні рішення. Безумовно, багато матеріалів вже представлено в працях вітчизняних вчених, в них закладений фундамент перспективних напрямів дослідження корисливо-насильницьких злочинів та частково досліджена проблема кваліфікації розбою та відмежування його від суміжних складів злочинів (Батиргареєва В.С., Баулін Ю.В., Рублевський А.П. та ін.); в постановах Пленуму Верховного Суду України, в яких роз’яснено деякі положення ст. 187 КК України; написано та вийшло в друк чимало посібників та підручників. Однак в силу різного роду причин комплексний підхід до вивчення такого виду злочину, як розбій, все ще відсутній, залишаються неточності та недоліки у нормі кримінального законодавства України, яка передбачає склад даного виду злочину. Орієнтуючись на дослідження українських та зарубіжних вчених удосконалення кримінальної відповідальності за розбій може бути здійснено за кількома головними напрямками. Зокрема: 1) проведення аналізу ознак розбою вказує на нечіткість законодавчого формулювання цього поняття, як «нападу з метою заволодіння чужим майном…», оскільки при наявності законодавчої подібності з суміжними складами злочинів (грабіж, вимагання, бандитизм), це викликає значні труднощі при їх кваліфікації. У зв’язку з цим варто в текст ст. 187 КК України ввести інше поняття «розбій, тобто застосування насильства, небезпечного для життя і здоров’я, або погроза застосування такого насильства з метою заволодіння (викрадення – як варіант) чужим майном»; 2) розбій в залежності від наявності чи відсутності певних обтяжуючих обставин може становити різний ступінь суспільної небезпеки. Передбачені в ч.ч. 2, 3, 4 ст. 187 КК України кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки не в повній мірі відображають вказану різницю суспільної небезпечності, в зв’язку з чим необхідне їх уточнення, а саме: вчинення розбою з застосуванням зброї, або предметів, що можуть бути використані як зброя; зі спричиненням тяжкої шкоди здоров’ю потерпілого; спричинення смерті потерпілого з необережності; 3) поняття терміну «приміщення» варто визначити з врахуванням логіки побудови поняття «житло» у примітці до ст. 185 КК України, також законодавчо 125


необхідно роз’яснити термін «інше приміщення», так як саме він вказаний як кваліфікована ознака не лише розбою, але й крадіжки та грабежу; 4) не виключаємо можливості запровадження до КК України окремої статті, яка б передбачала стадію приготування до розбою, як окремий склад злочину (наприклад, дана норма передбачена ст. 237 КК Японії і являється досить ефективною), санкція за який буде становити позбавлення волі на строк від 1 до 2 років; 5) санкції ст. 187 КК України, які передбачають відповідальність за розбій, мають досить широкі амплітуди коливань між мінімальною та максимальною межами можливого покарання до особи, котра вчинила даний злочин, тому вважаємо за необхідне скоротити вказані розбіжності; 6) враховуючи факти, які свідчать про те, що розбій є найбільш небезпечним злочином у групі злочинів проти власності, варто збільшити нижню межу санкції ч. 1 ст. 187 КК України з трьох років позбавлення волі до п’яти років позбавлення волі. Вказані вище положення не є вичерпним переліком напрямів удосконалення ст. 187 КК України. Їх необхідно дослідити більш детально, враховуючи досвід інших держав, як Заходу, так і Сходу; вивчити розвиток кримінального законодавства України на різних етапах становлення її державності, врахувати динаміку розвитку суспільства; проаналізувати сучасну кримінологічну ситуацію та вивчити статистику кримінальних справ на прикладі всіх регіонів України. Але важко переоцінити саму ідею суттєвих змін, які варто ввести в ст. 187 КК України, оскільки даний злочин є серйозною загрозою для пересічних законослухняних громадян, а отже і загрозою для нормального функціонування держави, діяльність якої, згідно Конституції України, направлена на захист прав, свобод та особистих інтересів громадян. Р.М. ПІДВИСОЦЬКИЙ кандидат юридичних наук, старший викладач циклу спеціальних дисциплін, підполковник внутрішньої служби Чернігівський юридичний коледж Державної пенітенціарної служби України ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА ЗАСУДЖЕНИМИ У КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ Одним із актуальних напрямів реформування Державної пенітенціарної служби (далі – ДПтС) України є модернізація нагляду за засудженими у кримінальновиконавчих установах (далі – КВУ), удосконалення його форм та методів, з метою забезпечення встановленого порядку виконання і відбування кримінальних покарань, створення належних умов для виправлення і ресоціалізації засуджених. Варто зазначити, що теоретичними та практичними питаннями форм нагляду за засудженими, зокрема й спостереження, займалися такі вчені, як: О.І. Бажанов, І.Л. Близнюк, І.Г. Богатирьов, Є.С. Брашніна, В.М. Бризгалов, А.І. Васильєв, А.П. Гель, Е.А. Говорухін, Т.А. Денисова, О.М. Джужа, П.П. Козлов, О.Г. Колб, М.Є. Макагон, О.Є. Наташев, Ю.В. Нікітін, О.Б. Пташинський, Г.О. Радов, О.О. Рябінін, А.Х. Степанюк, Л.О. Стрелков, М.О. Стручков, В.М. Трубников, 126


І.В. Шмаров, В.Є. Южанін та інші фахівці у галузі кримінально-виконавчого права. Проте, незважаючи на значну кількість наукових праць, присвячених спостереженню за засудженими, її сутність, особливості та призначення потребують подальшого з’ясування та уточнення. Огляд наукової літератури свідчить, що наразі дослідження питань спостереження як форми нагляду за засудженими залишається епізодичним і неповним. Спостереження як форма нагляду, полягає у сприйнятті працівниками служби нагляду та безпеки, а також іншими посадовими особами поведінки засуджених у місцях їхнього проживання та роботи з метою попередження та недопущення вчинення ними злочинів та інших протиправних дій, а також забезпечення безпеки засуджених і персоналу; дотримання засудженими встановлених правил внутрішнього розпорядку дня, інших правил, обов’язкових для виконання засудженими. Застосування зазначеної форми дозволяє суб’єктам нагляду отримувати об’єктивну інформацію про поведінку засуджених, інших осіб, які перебувають на території КВУ, та про характерні особливості матеріальних об’єктів. Така форма нагляду дає можливість виявити й простежити умови, що сприяють як правовій, так і, навпаки, протиправній поведінці засуджених, своєчасно попередити вчинення порушень встановленого порядку виконання і відбування покарання або злочинів. Спостерігаючи за діями засуджених, адміністрація КВУ вивчає їхню поведінку, взаємини з персоналом виправної колонії, робить висновки про ефективність тих чи інших форм або методів нагляду за засудженими, різних напрямків діяльності КВУ та ін. Саме шляхом спостереження суб’єкти нагляду за засудженими отримують найбільш різнопланову інформацію про всі процеси, які відбуваються у виправній колонії, що дозволяє своєчасно вживати необхідних заходів для забезпечення процесу виконання і відбування кримінальних покарань у виді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі. Спостереження впливає на свідомість та поведінку засуджених, формує в них переконання та розуміння необхідності добровільно і сумлінно виконувати вимоги процесу виконання та відбування кримінальних покарань у виді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі. Спостереження за засудженими змушує останніх самостійно регулювати свою поведінку та судити про моральну значущість усього, що здійснюється навколо нього. Завдяки цьому він виступає не лише як об’єкт виправлення, а й як його свідомий суб’єкт, тобто як моральна особа, що свідчить про перетворення засудженого з пасивного об’єкта виховання на активного суб’єкта цього процесу. З наведених прикладів вбачається, що спостереження повинно бути цілеспрямованим, планомірним й систематичним. Варто також зазначити, що спостереження пронизує практичну більшість форм нагляду за засудженими у кримінально-виконавчих установах закритого типу. Таким чином, спостереженню як формі нагляду за засудженими притаманні такі ознаки: безперервність та постійність, об’єктивність, динамізм, всебічність. Спостереження за засудженими є одним із найважливіших каналів одержання об’єктивної та достовірної інформації про поведінку засуджених у місцях позбавлення волі, існуючу систему груп, їхню структуру та спрямованість, взаємини 127


між засудженими у цих групах та ін. Спостереження дозволяє моніторити ситуацію у кримінально-виконавчих установах, приймати необхідні рішення, забезпечувати виконанням вимог кримінально-виконавчого законодавства як засудженими, так і персоналом з метою забезпечення процесу виконання та відбування кримінальних покарань. Таким чином, головне призначення спостереження, як форми нагляду за засудженими полягає у зборі, систематизації та аналізі інформації щодо процесу виконання та відбування кримінальних покарань у виді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі, забезпеченні правопорядку в місцях позбавлення волі, безпеки засуджених та персоналу, виправленні та ресоціалізації засуджених тощо. В.В. ПОЛУЛЯХ викладач кафедри права і методики викладання історико - правознавчих дисциплін Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ На сьогодні в Україні, як і у всьому світі, найвищою цінністю визначено забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Особливу увагу приділено неповнолітнім, які є однією з найнезахищеніших верств населення, що обумовлює необхідність створення особливих умов для забезпечення та реалізації їхніх прав. Однак, проблема правопорушень неповнолітніх є і залишається однією з актуальних проблем українського суспільства, яка потребує нагальної розробки та вирішення. Важливим елементом правової державності, умовою її здійснення є додержання принципу законності, сутність якого, на думку автора, полягає в тому, що жодна фізична чи юридична особа не повинні звільнятися від обов’язку виконувати (дотримуватись) правових норм законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів. Наслідком реалізації принципу законності є правопорядок, тобто система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності, правових принципів, системи права і законодавства усіма суб’єктами суспільних відносин і характеризується станом правопорушень. Ефективним засобом підтримання в суспільстві законності та правопорядку як елементів правової держави є адміністративна відповідальність. Сьогодні, коли відбуваються масштабні й швидкі процеси соціальноекономічних і політичних змін в суспільстві, особливо важко доводиться молодим з їх ще не сталим світоглядом, рухомою системою цінностей. Увага до підлітків, молоді в даний час має бути значно підвищена, особливо в плані запобігання правопорушенням та злочинам, оскільки негативні процеси, що відбуваються в соціально-економічній, соціокультурній та морально-психологічній сферах, є несприятливими для особи, насамперед неповнолітнього, молодіжного віку. Так, кожного року неповнолітніми вчинюється до 30 тис. злочинів. Лише в 2010 р. за різні види правопорушень затримано 85 тис. неповнолітніх, переважна більшість з яких школярі старших класів. Із загальної кількості неповнолітніх, які 128


проживають в Україні, за різні правопорушення на обліку в ОВС стоїть біля 50 тис. осіб. Живильним середовищем для правопорушників залишається наркоманія та пияцтво. На фоні знецінення моральних та загальнолюдських цінностей стрімко відроджуються кримінальні традиції та звичаї, які активно впроваджуються у молодіжне середовище, особливо підліткове. Зростає кількість правопорушень серед дівчат підлітків, в тому числі проституція. Об'єктивними причинами цього є затяжна економічна криза, зниження життєвого рівня населення, безробіття. Питання відповідальності неповнолітніх досить спірне: з одного боку законодавство має бути гуманним щодо неповнолітніх правопорушників, враховуючи особливості психіки неповнолітнього і його соціальний статус, але з іншого невпинне зростання правопорушень серед неповнолітніх має спонукати законодавців шукати більш ефективних методів і засобів боротьби з ними. Щодо особливих ознак адміністративної відповідальності неповнолітніх, то, на думку автора, до таких слід віднести: 1) носить, як правило, виховний та нематеріальний характер, так як до неповнолітніх у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років, як правило, застосовуються заходи впливу, які не є адміністративними стягненнями, зокрема це: зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження; догана або сувора догана; передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання; 2) В той же час, неповнолітні за окремі види адміністративних проступків (ч. 2 ст. 13 КУпАП) підлягають відповідальності на загальних підставах. За такі правопорушення, як незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44 КУпАП); дрібне розкрадання (ст. 51 КУпАП); порушення правил дорожнього руху (статті 121 —127, чч. 1 і 2 ст. 130 КУпАП); дрібне хуліганство (ст. 173 КУпАП); стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї в населених пунктах (ст. 174 КУпАП); злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185 КУпАП); порушення правил дозвільної системи щодо вогнепальної, холодної чи пневмотичної зброї та бойових припасів (статті 190—195 КУпАП) до неповнолітніх можуть бути застосовані адміністративні стягнення: попередження; штраф; сплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; конфіскація предмета, що став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (наприклад: права керування автотранспортним засобом); виправні роботи. Але і в цих випадках з урахуванням характеру вчиненого правопорушення та особи правопорушника до зазначених осіб (за винятком осіб, які вчинили правопорушення, передбачені ст. 185 КУпАП) можуть бути застосовані засоби впливу, передбачені ст. 24-1 КУпАП; 129


3) до неповнолітніх не застосовується адміністративний арешт про що зазначено у ст. 32 КУпАП; 4) справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх, вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років розглядають судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів, які наділені правом притягнення до адміністративної відповідальності цієї категорії суб’єктів, отже, адміністративна відповідальність неповнолітніх носить лише судовий характер; 5) вчинення правопорушення неповнолітнім є обставиною, що пом’якшує відповідальність; 6) коли під час вчинення адміністративного правопорушення шкоду заподіяно неповнолітнім, який досяг шістнадцяти років і має самостійний заробіток, а сума шкоди не перевищує одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суддя має право покласти на неповнолітнього відшкодування заподіяної шкоди або зобов’язати своєю працею усунути її; 7) інтереси особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, і потерпілого, які є неповнолітніми або особами, що через свої фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати свої права у справах про адміністративні правопорушення, мають право представляти їх законні представники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники); 8) для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з’ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними, може бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра; 9)недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку є обставиною, що виключає провадження в справі про адміністративне правопорушення. Підсумовуючи викладене, необхідно відзначити, що визначення поняття та особливостей адміністративної відповідальності неповнолітніх має як теоретичне, так і практичне значення. Теоретичне значення проявляється у можливості визначення окремих методологічних аспектів пізнання зазначеного правового явища, можливості комплексно підійти до його дослідження і відобразити зв’язок з іншими правовими інститутами. Практичне значення зумовлене тим, що наявність цілісної картини адміністративної відповідальності неповнолітніх дає змогу врегулювати всю сферу відносин як матеріальних, так і процесуальних, які виникають у зв’язку із вчиненням адміністративного правопорушення неповнолітньою особою наступним її притягненням до відповідальності, запобігаючи, таким чином, прогалинам в їх регулюванні. ЛІТЕРАТУРА 1.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141. 2.Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ України у 2005 році. Аналітично–статистичний збірник: законність, статистика, практика. - К.: МВС, 2006. – 54 с. 130


3.Карпюк Г. Кожен десятий злочин – за підлітками: // Іменем Закону. - № 45. – С.8-11. 4.Фрейеров О. Возрастной критерий уголовной ответственности // Социалистическая законность. – 1968. – № 12. – С. 38–42. 5.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122. 6. Герасименко Є. Суб’єкт адміністративного проступку // Право України. – 1999. – № 4. – С. 41-44. 7. Курінний Є.В. Предмет і об’єкт адміністративного права України: характеристика категорій в умовах системного реформування: Автореф. дис…д-ра. юрид. наук: 12.00.07. – К., Національна академія внутрішніх справ України, 2004. – 38 с. 8. Бахрах Д.Н. Индивидульные субъекты административного права // Гос. и право. - 1994. - № 3. Н.О. ПОПОВА ад’юнкт кафедри оперативно-розшукової діяльності Національна академія внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ РОЗКРИТТЯ НЕЗАКОННИХ ЗАВОЛОДІНЬ АВТОТРАНСПОРТОМ Специфіка незаконних заволодінь автотранспортними засобами полягає у предметі злочинного замаху. Заволодівши автомобілем, злочинці мають можливість швидко зникнути з місця події й подолати за невеликий проміжок часу чималу відстань, що, звичайно ж, значно перешкоджає їх пошуку і виявленню. Ця обставина обумовлює необхідність як своєчасного проведення початкових слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, так і тісної взаємодії всіх служб органів внутрішніх справ на стадії порушення кримінальної справи. З моменту надходження до ОВС інформації про незаконне заволодіння автотранспортним засобом для їх розкриття впроваджується комплекс першочергових оперативно-розшукових заходів. Одним із головних критеріїв визначення ефективності діяльності ОВС з розкриття злочинів вважається встановлення особи, яка його вчинила, протягом однієї доби з моменту впровадження комплексу першочергових оперативнорозшукових заходів і невідкладних слідчих дій. Основними завданнями початкового етапу розкриття злочинів є такі: – швидке виявлення та якісне процесуальне закріплення матеріальних слідів, що несуть інформацію про подію злочину, особу злочинця та інші обставини, що мають значення для справи; – встановлення потерпілих, очевидців, свідків і термінове одержання від них відомостей, які можуть сприяти розкриттю злочину, затриманню злочинців; – активне використання отриманої інформації для планування заходів щодо розкриття злочину, розроблення версій, одержання нових доказів, а також для встановлення і затримання причетних до злочину осіб; 131


– одержання відомостей про злочини, що готуються, попередження можливого настання шкідливих наслідків. Комплекс першочергових оперативно-розшукових заходів при отриманні інформації про незаконне заволодіння автотранспортним засобом включає: – огляд місця події з метою отримання первинної інформації про злочин і осіб, які до нього причетні, та визначення напрямів оперативного пошуку злочинців (за наявності приводу і підстав, що вказують на ознаки злочину, слідчим або органом дізнання кримінальна справа порушується негайно після огляду місця події); – переслідування і затримання злочинців (переслідування за наявними слідами, за напрямками, вказаними потерпілими і очевидцями, організація загороджувальних заходів), а також у місцях їх можливого перебування або появи (організація засідок, оточення, виставлення заслонів тощо); – перевірку осіб, які перебувають на обліках ОВС, а також осіб, щодо яких одержана оперативна інформація про їх можливу причетність до вчиненого злочину; – проведення заходів розвідувального характеру в місцях скупчення злочинного елемента і збуту автотранспорту, його частин, агрегатів тощо; – орієнтування особового складу ОВС на території обслуговування, де вчинено злочин (ДАІ, працівників патрульної служби, дільничних інспекторів міліції, підрозділів кримінальної міліції у справах дітей, Державної служби боротьби з економічною злочинністю, боротьби з організованою злочинністю, суміжних ОВС, військових нарядів внутрішніх військ, що залучаються до охорони громадського порядку, представників громадськості тощо, про характер, час, місце, спосіб учинення злочину, кількість осіб, які брали в ньому участь, їх зовнішність, прикмети викрадених речей і цінностей та про інші відомості, що мають значення для встановлення і розшуку злочинців; – використання можливостей інформаційно-пошукових систем, а також засобів масової інформації; – залучення до розкриття злочинів осіб, з якими ОВС встановили конфіденційне співробітництво. Особливості розкриття незаконного заволодіння автотранспортними засобами визначають потребу у створенні на базі управлінь карного розшуку в областях, містах спеціальних відділень, що при розкритті цих злочинів здійснюють оперативно-розшукову діяльність у разі, якщо: – на території обслуговування вчинено низку незаконних заволодінь автотранспортом аналогічним способом; – можна припустити, що на конкретній території тяжкі злочини вчинено з використанням викраденого автотранспорту; – дані про спосіб вчинення злочину свідчать про причетність до нього осіб, які проживають в одному районі міста, а злочин вчинили в іншому, або злочинців-гастролерів (у цьому разі залучають кілька територіальних органів внутрішніх справ та УМВС України в областях, організовують їх взаємодію); – міськрайорганом внутрішніх справ за вчинення незаконного заволодіння автотранспортних засобів або за підозрою в готуванні до цих злочинів затримані злочинцігастролери і є підстави припускати, що вони могли вчинити аналогічні злочини в інших регіонах країни; 132


– розкриття цих злочинів лише силами й засобами одного міськрайоргану ускладнене в зв’язку з його обмеженими можливостями. Водночас проаналізована нами слідчо-оперативна практика, показує, що така взаємодія налагоджена не належним чином. Спільні слідчо-оперативні групи у справах цієї категорії, як правило, не створюють, інформація від працівників карного розшуку слідчим (особливо у нерозкритих злочинах) практично не надходить. Взаємодія між зазначеними службами зводиться до направлення слідчим окремих доручень органу дізнання, що має, у більшості випадків, формальний характер, не враховуючи фактичних обставин справи. Відповіді на ці окремі доручення здебільшого надходять по завершенні двохмісячного терміну й тому є неефективними. Як показало вивчення кримінальних справ, ще гірше налагоджена взаємодія слідчих і працівників ДАІ. У жодній з вивчених нами кримінальних справ слідчі не давали доручень працівникам ДАІ, спрямованих на перевірку й розшук транспортних засобів за обліками. Крім того, дослідження показало, що швидко і якісно, в основному, виконують доручення слідчого, пов’язані не з проведенням оперативно-розшукової роботи, а з проведенням різних слідчих дій (допитів свідків, проведення обшуків, виїмок, накладення арешту на майно тощо). Характер і специфіка незаконного заволодіння транспортними засобами припускає й тісну взаємодію суміжних органів внутрішніх справ, що на жаль, не завжди має місце. Взаємодія суміжних органів внутрішніх справ, при розслідуванні незаконного заволодіння транспортними засобами, не може обмежуватися лише кордонами України. Труднощі, що виникають при проведенні слідчих і оперативно-розшукових заходів поза територією України, позначається на роботі не лише прикордонних органів внутрішніх справ, але й тих підрозділів, які перебувають всередині країни. Багато викрадених в Україні автомобілів переправляють, як правило, в ближнє зарубіжжя. У зв’язку із цим кінцеві цілі розслідування не можуть бути досягнуті без проведення слідчих і оперативно-розшукових заходів на території суміжних держав, без налагодженого міжнародного співробітництва органів внутрішніх справ. У переважній більшості випадків, працівникам органа дізнання не потрібно багато часу для встановлення ознак складу злочину за заявами, що надійшли, і повідомленнями про викрадення транспортних засобів. Вивчення справ цієї категорії показало, що протягом термінів, передбачених законодавством для проведення перевірки, яких-небудь нових обставин, крім встановлених у перший день, як правило, не виявляють. Проте, кримінальні справи порушують, як правило, на 4–10 день після реєстрації повідомлення про злочин. Пов’язано це, з одного боку, з неофіційним встановленням часового критерію для вирішення питання про кваліфікацію вчиненого, а з іншого боку – з поточною завантаженістю слідчих. Це становище призводить до того, що протягом цього часу активна робота з виявлення викраденого автомобіля й встановлення злочинців майже не ведеться. Водночас у випадку затримання злочинців на викраденому автомобілі, при наявності на те достатніх підс��ав, кримінальні справи порушують того ж дня або наступного дня. Отже, як свідчить практика, розкриття та розслідування незаконних заволодінь автотранспортом ускладнюються тим, що ці злочини, як правило, добре приховуються, вчиняються за чітко розробленим планом, з детальним розподілом ролей. Члени 133


злочинних угруповань встановлюють корупційні зв’язки з представниками державних органів. На ефективність документування злочинних дій та реалізації оперативнорозшукової інформації впливає рівень взаємодії підрозділів карного розшуку з іншими підрозділами та службами органів внутрішніх справ. М.С. ПУЗИРЬОВ старший науковий співробітник наукового центру, капітан внутрішньої служби Інститут кримінально-виконавчої служби МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ ТА ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯУ ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ НА ПЕВНИЙ СТРОК Прийняття Кримінально-виконавчого кодексу України свідчить про послідовне та цілеспрямоване виконання нашою державою своїх зобов’язань у сфері реформування кримінально-виконавчої системи з метою максимального наближення умов тримання засуджених до міжнародних стандартів і правил поводження із засудженими. На сучасному етапі перед законодавцем постає складне завдання – вдосконалення чинного кримінально-виконавчого законодавства з метою забезпечення ефективної діяльності органів і установ кримінально-виконавчої системи з виконання покарань, призначених за вироком суду, та приведення умов тримання засуджених у відповідність з міжнародними стандартами та правилами. Оскільки позбавлення волі є найбільш розповсюдженим видом кримінального покарання не лише на пострадянському просторі, але й в усьому світі, накопичена потужна міжнародна нормативно-правова база та багатий законодавчий досвід іноземних держав з питань регулювання виконання даного виду покарання а також його диференціації та індивідуалізації. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1994 року № 31 затверджена „Програма приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами”. Її головною метою було вдосконалення діяльності кримінальновиконавчої системи, покращення умов тримання засуджених та їх максимальне наближення до міжнародних стандартів і правил у сфері поводження із засудженими. Диференціація та індивідуалізація виконання покарання як принцип національного законодавства відбиває перш за все принципи поводження із засудженими, які закріплені у міжнародних правових актах. Щодо засуджених до позбавлення волі на певний строк, то до таких актів належать Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими та Європейські пенітенціарні правила. Так, у Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими передбачено, що у поводженні із засудженими до позбавлення волі слід прагнути, враховуючи тривалість відбуваємого ними строку, прищеплювати їм бажання дотримуватися законів та забезпечувати своє існування після звільнення. Поводження з ними повинно зміцнювати у них почуття власної гідності та 134


усвідомлення своєї відповідальності. З цією метою слід вживати усіх необхідних для цього заходів, включаючи релігійне виховання, навчання, професійну підготовку та орієнтацію, вивчення конкретних соціальних випадків, консультації у сфері працевлаштування, фізичне виховання та зміцнення характеру, беручи до уваги індивідуальні потреби засудженого, його соціальне минуле, історію його злочину, його фізичні та розумові здібності й можливості, його темперамент, тривалість строку покарання та його можливості після звільнення (ст. 65, 66). Поряд із цим, Правилами закріплено мету класифікації засуджених, як основного засобу диференціації та індивідуалізації виконання покарання. Так, метою класифікації є: а) відокремлення засуджених від тих, хто в силу свого злочинного минулого та негативних рис характеру може негативно на них вплинути; б) поділ засуджених на категорії, що полегшує роботу з ними з метою їх повернення до життя у суспільстві (ст. 67). Продовжуючи лінію класифікації, диференціації та індивідуалізації, Правила рекомендують вести роботу з різними категоріями засуджених, за можливістю, у різних закладах або ж у різних відділеннях одного й того ж закладу (ст. 68). Діяльність установ виконання покарань, продовжують Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими, повинна ґрунтуватися на індивідуальному підході до кожного засудженого. „У найкоротші строки після прийому кожного ув’язненого… та після вивчення його характеру слід розробляти програму роботи з ним, виходячи при цьому з його індивідуальних потреб, здібностей та схильностей” (ст. 69). З метою ефективної реалізації принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк Правила рекомендують наступне: „у кожному закладі слід мати систему пільг та розробляти різні методи поводження з різними категоріями ув’язнених, з тим щоб заохочувати їх до доброї поведінки, розвивати у них почуття відповідальності, прищеплювати їм інтерес до їх перевиховання та добиватися їх співробітництва” (ст. 70). У європейському варіанті Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими (Європейських пенітенціарних правилах) передбачено, що „мета виправного впливу на засуджених полягає в тому, щоб зберегти їх здоров’я і гідність та, у тій мірі, у якій це дозволяє строк ув’язнення, сприяти формуванню у них почуття відповідальності та навичок, які допомагатимуть їх реінтеграції у суспільство, допоможуть їм дотримуватися вимог законності та задовольняти свої життєві потреби власними силами після звільнення” (ст. 3). З метою виправлення засуджених та їх ресоціалізації Європейські пенітенціарні правила у ст. 66 рекомендують „…мати у розпорядженні та використовувати усі необхідні засоби виправно-виховного, освітнього, морального, духовного та іншого порядку відповідно до потреб індивідуалізованого виправного впливу на ув’язнених”. Поряд із цим, для досягнення зазначених цілей „…необхідно індивідуалізувати виправний вплив на ув’язнених, слід, відповідно, створити гнучку систему розподілу ув’язнених по різним установам кримінально-виконавчої системи або їх відділенням, де для кожного із ув’язнених було б передбачено відповідний виправний вплив та навчання” (ст. 67.1). Також, при розміщенні ув’язнених, Правила рекомендують „…враховувати вимоги безпеки та контролю, однак заходи, що 135


застосовуються, не повинні перевищувати мінімуму, необхідного для забезпечення безпеки, та повинні враховувати індивідуальні потреби ув’язнених” (ст. 67.3). Отже, аналіз основних положень низки фундаментальних міжнародних актів у пенітенціарній сфері свідчить, що гуманізація вітчизняної системи виконання кримінальних покарань, пов’язаних з позбавленням волі, безпосередньо залежить, поряд з іншими факторами, і від повної реалізації приписів принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарань. Цілком очевидно, що ефективність виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк, так само, як і реалізація принципу диференціації та індивідуалізації при виконанні зазначено виду кримінального покарання, залежить від багатьох факторів, у тому числі від стану економіки, політичної обстановки, стану законодавства тощо. Н.М. РОМАНОВА старший лаборант кафедри правознавства Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова ЗАКОНОДАВЧІ НОРМИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА СТАТУС НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ Серед гілок влади, передбачених Конституцією України від 28 червня 1996 року важливе місце займає законодавчий орган – Верховна Рада України. Норми юридичної відповідальності встановлюються українським парламентом. Наслідком протиправної поведінки, в залежності від ступеня суспільної небезпеки, може стати кримінальна, адміністративна, цивільно-правова (майнова), дисциплінарна, матеріальна відповідальність. Джерелами юридичної відповідальності є: Конституція України – основний закон держави, Кримінальний Кодекс України від 5 квітня 2001 року, Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 року, Кодекс законів про працю від 10 грудня 1971 року, Кодекс про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1981 року , інші кодекси та нормативно-правові акти. Завданням Кримінальний кодексу України є правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Норми цивільно-правової (майнової) відповідальності передбачають види забезпечення виконання зобов'язань, а саме неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання. До завдань Кодексу України про адміністративні правопорушення відноситься: охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції ( 254к/96-ВР ) і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил 136


співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством. Трудове законодавство регулює правові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Особливе місце в українському парламенті займають – народні депутати України. Належне визначення конституційного статусу депутата парламенту є необхідною передумовою стабільного функціонування законодавчої та інших гілок державної влади. Розпад Радянського Союзу кардинально змінив підходи до визначення правового статусу народних депутатів України. За Конституцією України 1996 р., на відміну від конституцій Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), в статусі народного депутата України відбулися значні зміни. Відповідно до діючого законодавства народний обранець має вільний депутатський мандат. Що означає підтримувати тісні зв'язки з виборцями, інформувати їх про свою роботу у парламенті та його органах. Народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі. При виконанні своїх повноважень народний депутат керується Конституцією України, законами України та загальновизнаними нормами моралі. Держава гарантує народному депутату забезпечення необхідними умовами для здійснення ним депутатських повноважень. Нормативно-правові акти, які регламентують зазначене питання це Конституція України та закони України, Регламент та постанови Верховної Ради України, акти Кабінету Міністрів України, що стосуються статусу народного депутата , а також рішення Конституційного Суду України. Конституційно-правовий статус народного депутата України - сукупність прав, обов'язків і відповідальності народного депутата України визначений Конституцією та Законом України "Про статус народного депутата" в редакції від 02.12/2010 року №2756-VI. Відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України»// Відомості Верховної Ради України. - 2004. - №53 - С. 36. { В редакції Закону N 2777IV) від 07.07.2005, ВВР, 2005, N 38-39, ст.449}, зі змінами і доповненнями народні депутати обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Існує ряд вимог (цензів) до народного депутата України. Народним депутатом може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років . Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги і припиняються в день відкриття першого засідання новообраної Верховної Ради України. Після складання обраними народними депутатами України присяги Центральна виборча комісія (ЦВК) видає їм депутатські посвідчення встановленого зразка. 137


Норми ст. 79 Конституції України містять текст присяги, яку зачитують парламентарії: «Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет, незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах співвітчизників». Народні депутати України це громадсько-політичні діячі, повноважні представники народу України у законодавчому органі, які повинні виражати інтереси своїх виборців, захищати загальнодержавні інтереси, керуючись при виконанні депутатських повноважень Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, а також своєю совістю. Народний депутат України це - член Верховної Ради України, який наділений всіма правами, що забезпечують його активну участь у діяльності парламенту у комітетах, тимчасових спеціальних комісіях, у депутатських об'єднаннях. Інститут депутатської недоторканності включає депутатський індемнітет (частина друга ст. 80 Конституції України) та імунітет (частина третя ст. 80 Конституції України). Депутатський індемнітет передбачає, що народний депутат України юридично не відповідальний за свої висловлювання та результати голосування у процесі виконання ним обов'язків у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу та наклеп. Депутатський імунітет передбачає, що народні депутати України користуються захистом парламенту від арешту та інших примусових дій, що можуть обмежувати їх особисті права і свободи, а також від переслідування на підставі визнання його обвинуваченим у кримінальній справі. Важливим є право законодавчої ініціативи. Окрім того народний депутат має ряд споріднених прав, зокрема, він може ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про внесення його на народне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них; вносити пропозиції та поправки до проектів законів та інших законодавчих актів, а також пропозицій щодо порядку голосування . Народний депутат України має право на сесії парламенту звернутися із запитом до Рахункової палати, комітетів, інших органів, посадових осіб Верховної Ради України, керівників центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форми власності. Депутатський запит — це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, органів парламенту, Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форми власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції. 138


ЛІТЕРАТУРА 1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України..-1996.-№30.-С. 141. 2.Закон України «Про статус народного депутата України» в редакції від 02.12/2010 року №2756-VI. 3.Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року // ВВР. - 1990. - № 31. - Ст. 429. 4. Регламент Верховної Ради України від 16 березня 2006р. // Відомості Верховної Ради України.- 2006.- № 23-25.- С. 202. 5.Закон України «Про вибори народних депутатів України»// Відомості Верховної Ради України. - 2004. - №53 - С. 36. ( В редакції Закону N 2777-IV) від 07.07.2005, ВВР, 2005, N 38-39, ст.449}, зі змінами і доповненнями) 6.Григорук Н.Г. Конституційно-правовий статус народного депутата України. // Органи державної влади України / За ред. В.Ф. Погорілка: Монографія. -К.: Ін- т держави і права ім. В.М. Корецького, -2002.- 592с. 7. Зайчук О.В., Заєць А.П. та ін. Теорія держави і права. – Київ: Юрінком Інтер, 2006. – 485 с. 8. Коломоєць Т.О., Пирожкова Ю.В. та ін. Адміністративне право України. – Київ: Істина, 2010.- 480 с. А.А. РИБЯНЦЕВ ад’юнкт кафедри кримінального права Луганський державний університет внутрішніх справ ім.Є.Дідоренко ПРИНЦИП ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ ТА ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ВИПРАВНОГО ВПЛИВУ НА ЗАСУДЖЕНИХ Характеризуючи зміст диференціації та індивідуалізації виправного впливу на засуджених, важливо усвідомити, що диференціація виконання покарання проявляється перш за все у різних умовах тримання, різному правовому положенні, рівні ізоляції, що застосовуються дозовано залежно від ступеня суспільної небезпеки різних категорій засуджених, і означає, що до цих різних категорій залежно від тяжкості вчинених ними злочинів, минулої злочинної діяльності, форми вини, поведінки в процесі відбування покарання застосовується каральний вплив у різному обсязі. А індивідуалізація ж виконання покарання полягає в тому, що в умовах дотримання загальних приписів закону відносно виконання покарання має місце індивідуальний підхід до кожного засудженого, що передбачає вибір потрібних саме даному засудженому заходів впливу . Принцип диференціації та індивідуалізації виправного впливу на засуджених відповідає Європейським пенітенціарним правилам від 12 лютого 1987 року, в п. 11.1 котрих встановлено, що при розподілі засуджених по різним пенітенціарним установам або при виборі режиму тримання береться до уваги правове положення ув’язненого, що визначається судом або законом (підслідчий чи засуджений, 139


засуджений вперше чи рецидивіст, засуджений до короткого чи довгого строку позбавлення волі), вибір заходів виправного впливу, стан здоров’я, стать і вік. Одним з найефективніших способів реалізації принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарань, який закріплений у ст. 5 КВК України 2003 року, є, на нашу думку, зміна обсягу кримінально-виконавчого впливу на засудженого під час відбування ним кримінального покарання у виді по��бавлення волі. Така зміна може виражатися, відповідно до діючого кримінально-виконавчого законодавства України, у застосуванні до нього такої форми кримінально-виконавчого впливу як зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі під час відбування ними кримінального покарання (наприклад, шляхом переведення з однієї структурної дільниці виправної колонії в іншу, або з одного виду виправної установи до іншого, що передбачено ст.ст. 100, 101 КВК, або в зміні характеру заходів карального впливу, що використовується до них (наприклад, у заміні невідбутої частини кримінального покарання більш м’яким, що передбачена ст. 82 Кримінального кодексу України, або в умовно-достроковому звільненні від відбування покарання, передбаченому ст. 81 Кримінального кодексу України. Зміна обсягу кримінально-виконавчого впливу на засудженого під час відбування ним кримінального покарання у виді позбавлення волі є способом реалізації не тільки принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарань, а й інших декількох інших принципів кримінально-виконавчого законодавства, таких як принцип раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки та принцип поєднання покарання з виправним впливом на засудженого, справедливості, що також закріплені у ст. 5 КВК. Так важливу роль у реалізації принципу раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки засудженого відіграють норми, що регулюють переведення до іншої дільниці установи виконання покарань або колонії іншого рівня безпеки, надання можливості певним їх категоріям проживати за межами установи тощо. Від зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі багато у чому залежить належна реалізація принципу поєднання покарання з виправним впливом на засудженого, який полягає в тому, що виконання покарання повинно супроводжуватись застосуванням до засуджених різноманітних заходів впливу: режиму, праці, навчання, професійної підготовки, залучення до самодіяльних організацій та інших, які в кінцевому підсумку і впливають на ступінь виправлення особи. А остання і є підставою для застосування відповідних норм саме кримінальновиконавчого інституту зміни умов тримання засуджених під час відбування ними покарань. Характеризуючи зміст цього принципу, слід наголосити, що при використанні виправного впливу на засудженого необхідно враховувати усі його особистісні особливості та застосовувати прогресивну систему відбування покарання, що вміщує у себе: а) вивчення особистості кожного засудженого з метою здійснення індивідуального підходу; б) відбування, як правило, всього строку покарання в однієї виправній установі, що забезпечує більш глибоке вивчення особистості й більш послідовне здійснення індивідуалізації карально-виправного 140


впливу; 3) можливості зміни умов тримання засуджених у залежності від ступеню їх виправлення, індивідуалізації звільнення від покарання у випадках дострокового звільнення. Характеризуючи також принцип соціальної справедливості слід відзначити, що в процесі відбування покарання повинна ефективно функціонувати система скорочення строків покарання в залежності від поведінки засудженого, його психологічної та соціальної орієнтації . Саме ця система передбачена нормами інституту зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі. Таким чином, ми бачимо, що реалізація багатьох принципів кримінальновиконавчого законодавства потребує використання норм інституту зміни умов відбування покарання залежно від результативності кримінально-виконавчого впливу, що застосовується до засуджених. І.В. РОГАТЮК перший заступник прокурора Черкаської області, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, заслужений юрист України ОСОБЛИВОСТІ ПРИЗНАЧЕННЯ СУДОВИХ ЕКСПЕРТИЗ У СПРАВАХ ПРО КРАДІЖКИ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ І ПРЕДМЕТІВ АНТИКВАРІАТУ Як свідчить слідча практика, призначаючи судову експертизу у кримінальній справі, у якій предметом посягання є культурні цінності та предмети антикваріату, перед слідчим виникає багато труднощів, зокрема при обранні виду експертизи, яку треба призначити, формулюванні запитань експертові у відповідній постанові, організації судово-експертної діяльності та щодо залучення в якості експерта компетентної особи. У справах про крадіжку культурних цінностей і предметів антикваріату призначають, як правило, такі експертизи: 1) традиційні (трасологічні, дактилоскопічні, авторознавчі, портретні); 2) нетрадиційні (мистецтвознавчі, технічні, гемологічні, пробірні та ін.). Найбільше питань у практичній діяльності органів досудового розслідування виникає при призначенні мистецтвознавчої експертизи. Головними завданнями мистецтвознавчої експертизи є визначення художнього рівня, історичного значення, культурної цінності та стану твору, оціночної або страхової вартості твору, а також відповідності продукції вимогам законодавства про захист суспільної моралі. До основних питань, що вирішуються мистецтвознавчою експертизою, слід віднести такі: – чи є наданий на дослідження предмет оригіналом (авторською роботою), копією, виконаною від імені іншого автора, або копією, виконаною від імені автора; – хто є автором представленого на дослідження твору мистецтва; – чи підлягав даний твір мистецтва реставрації (який фрагмент тощо); – яку вартість має твір мистецтва, що досліджується; 141


– чи належить будівля за архітектурним вирішенням (стилем) до категорії культових споруд: храмів, церковних споруд; – чи містяться на наданому носії інформації твори, що пропагують культ насильства та жорстокості; – чи належить представлена продукція до такої, що має еротичний чи порнографічний характер. Якщо ж перед експертом ставлять питання про вартість твору, у постанові про призначення експертизи обов’язково зазначається період (час), станом на який належить вирішити поставлене питання. Особливу увагу слід приділяти обранню кандидатури судових експертів, оскільки далеко не кожний спеціаліст має необхідний рівень фахових знань для надання об’єктивного висновку. У слідчій практиці часто трапляються випадки, коли прокурори або судді не погоджуються з висновками експертів, наданими на досудовому провадженні. Більше того, під час судового розгляду експерти, залучені судами, нерідко доходять протилежних висновків. При обранні кандидатури експертів слід орієнтуватися на відомих спеціалістів за необхідним фахом, які працюють у провідних вітчизняних науково-культурних центрах, музеях, бібліотеках. Такими є Національний історичний музей України, Центр реставрації та експертиз, Києво-Печерська Лавра (щодо предметів релігійного культу), Національний науково-дослідний реставраційний центр України, Київський, Дніпропетровський, Донецький, Кримський, Львівський, Одеський, Харківський науково-дослідний інститути судових експертиз Міністерства юстиції України. Іноді культурні цінності під час вчинення злочину пошкоджуються. Це може статися у разі, якщо підозрюваний намагається перемістити ці предмети через державний кордон (шляхом маскування стародавніх картин та ікон або замалювання справжнього зображення будь-якими сучасними малюнками, чи коли полотнища вирізають з рам, чим зменшується їх площа, а справжні рами взагалі знищуються). Нерідко до пошкодження лакофарбового шару, рам, а також повного руйнування предмета може призвести некваліфіковане його зберігання. Предмети, що мають історичну та іншу культурну цінність, як об’єкти експертного дослідження, є носіями різної інформації. Тому доцільно призначати комплексну експертизу, умовою якої є структурна спільність об’єкта – носія властивостей, що використовуються фахівцями у різних галузей знань. Не слід плутати такі різні поняття, як “комплекс експертиз”, “комплексне експертне дослідження” та “комплексна експертиза”. На відміну від інших, комплексна експертиза – поняття процесуальне, проведення якої здійснюється для вирішення суміжних завдань різних родів (видів) експертиз. Оцінюючи висновок мистецтвознавчої експертизи, слідчий повинен правильно встановити точну назву предмета (ікона, монета, картина, нотний текст тощо), в чому саме полягає його історична і культурна цінність, де саме і коли (країна, місто, місце, епоха, століття, рік) виготовлено цей предмет, його індивідуальні ознаки (характеристика, тип, номінал, розмір, вага, матеріал, колір, оправа, художнє озброєння, наявність написів, аверс чи реверс, гурт, особливі прикмети, чи є він оригінал або копією, і які ознаки підтверджують це, яка техніка і які способи 142


виготовлення цього предмета, які матеріли використано (дошку, папір, фарби, лаки, дорогоцінні метали), до якої школи відомих авторів належить предмет, і хто саме є його автором, чи піддавався даний предмет знищенню, пошкодженню, реставрації, яка його вартість. При розслідуванні крадіжок культурних цінностей виникає необхідність у проведенні дендрохронологічної експертизи. Її предметом є встановлення віку ікон шляхом дослідження ��ороди дерев’яних дощок ікон, часу нашарування на них живописного шару тощо. Як показує досвід, ця експертиза проводиться в таких спеціалізованих закладах й організаціях, як Центр реставрації і експертизи, КиєвоПечерська Лавра, науково-дослідними інститутами судових експертиз Міністерства юстиції України, а також кафедрами ботанічних та лісотехнічних вузів. Не виключається проведення і біологічної експертизи волосся, потожирових слідів, слідів слини та крові людини, залишені нею на предметі крадіжки. Сучасні експертні можливості у багатьох випадках дозволяють ідентифікувати конкретну особу на основі генетичної інформації, що міститься на залишених нею біологічних слідах і частинах та ін. Єдиний в Україні генетичний банк даних існує у відділі медико-біологічної експертизи Державного науково-дослідного експертнокриміналістичного центру МВС України. З 1994 р. у відділі проводяться експертизи методом ДНК-аналізу (генотипоскопія). Перевага цього методу полягає в можливості досліджувати навіть незначну кількість біологічного матеріалу, що важливо, передусім, у разі, якщо на культурних цінностях залишаються мікросліди. А.В. САВЧЕНКО доктор юридичних наук, професор, начальник кафедри кримінального права Національна академія внутрішніх справ ЩОДО ОСОБЛИВОСТЕЙ ПРЕДМЕТА ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 368 «ОДЕРЖАННЯ ХАБАРА» КК УКРАЇНИ Відомо, що на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 7 квітня 2011 р. були змінені назва та редакція статей розділу XVII Особливої частини КК України. Зокрема, дещо змінила свою редакцію і ст. 368 КК України, що передбачає відповідальність за один з найпоширеніших і ганебних злочинів – одержання хабара. З огляду на це, на наш погляд, актуальним уявляється дослідження особливостей предмета одержання хабара, зважаючи на те, що він отримав деякі видозміни. Це ми визначаємо за мету наших наукових пошуків у цій статті. Варто зазначити, що основною відмінністю нової редакції ст. 368 «Одержання хабара» КК України від попередньої є те, що в ній збільшилася кількість частин (замість трьох стало чотири), а це було викликано подальшою диференціацією відповідальності за вказаний злочин залежно від розміру хабара (зокрема, у ч. 2 цієї статті з’явилася окрема вказівка на одержання хабара у «значному розмірі»). У ст. 368 КК України хабар (незаконна винагорода матеріального характеру) як предмет 143


цього злочину відтепер має кілька розмірів: за ч. 1 – звичайний, той, який не є значним (загалом законодавець його особливо ніяк не визначає, відтак редакція диспозиція цієї частини статті абсолютно співпадає з попередньою); за ч. 2 – значний (як зазначено у п. 1 примітки до цієї статті, це хабар, що у п’ять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (н.м.д.г.)); за ч. 3 – великий (згідно з п. 1 примітки до цієї статті, це хабар, що у двісті і більше разів перевищує н.м.д.г.); за ч. 4 – особливо великий (згідно з п. 1 примітки до цієї статті, це хабар, що у п’ятсот і більше разів перевищує н.м.д.г.). При цьому варто пам’ятати, що, н.м.д.г., зокрема у 2012 р., становить 536, 5 грн., якщо мова йде про кваліфікацію злочинів. Оскільки від розміру хабара залежить кваліфікація злочину, предмет хабара у кожному випадку повинен отримувати грошову оцінку в національній валюті України. Це є необхідним і у випадках, коли як хабар було передано майно, котре з тих чи інших причин не купувалося (викрадене, подароване, знайдене тощо). При визначенні вартості предмета хабара слід виходити з мінімальних цін, за якими в даній місцевості на час вчинення злочину можна було вільно придбати річ або одержати послуги такого ж роду та якості. Предмет хабара на підставі п. 4 ст. 81 КПК України має передаватися в доход держави. Якщо майно, передане як хабар, не знайдено, безпідставно придбане належить стягувати в доход держави на підставі цивільного судочинства (зокрема, згідно ч. 1 ст.1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути це майно, а відповідно до ст. 1213 цього Кодексу, набувач зобов’язаний повернути безпідставно набуте майно в натурі; у разі неможливості повернути в натурі безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна). При цьому слід враховувати офіційні дані Державного комітету статистики України про показники рівня інфляції і за необхідності відповідно збільшувати суму, яка підлягає стягненню. У випадках, коли вартість речей, які були предметом хабара, на час розгляду справи змінилася, розмір грошової суми, що підлягає стягненню, повинен визначатися за новими цінами. Як відомо, мінімального розміру хабара не існує. Відтак кваліфікація вчиненого за ч. 1 ст. 368 КК України має бути здійснена відповідно до конкретних обставин справи та з урахуванням положень ч. 2 ст. 11 КК України. Зважаючи на визначення «хабара у значному розмірі», що дається у п. 1 примітки до ст. 368 КК України в контексті ч. 2 цієї статті, яка власне і пов’язує відповідальність за одержання хабара з таким розміром, можна зробити висновок, що відповідальність за ч. 1 ст. 368 КК України настає за умови, якщо розмір хабара не перевищує п’яти н.м.д.г. Одержання (а також давання) як хабара предметів, збут і придбання яких є самостійним складом злочину (вогнепальної (крім гладкоствольної мисливської), холодної зброї, бойових припасів або вибухових речовин, наркотичних засобів, отруйних чи сильнодіючих речовин тощо), утворює сукупність злочинів і кваліфікується за відповідною частиною ст. 368 чи ст. 369 і тією статтею КК України, яка передбачає відповідальність за збут або придбання цих предметів (зокрема, ст.ст. 263, 307, 321). 144


При кваліфікації одержання хабара за ознаками значного, великого або особливо великого розміру слід керуватися приміткою до ст. 368 КК України виходячи з н.м.д.г., установленого законодавством України на момент вчинення цього злочину. За змістом закону не об’єднане єдиним умислом одержання декількох хабарів, кожен з яких не перевищує відповідно 5, 200 або 500 разів н.м.д.г., не може кваліфікуватись як одержання хабара відповідно у значному, великому або особливо великому розмірах, навіть якщо загальна їх сума перевищує останній. У зв’язку з цим послідовне одержання одного хабара у значному, другого – у великому, а третього – в особливо великому розмірі належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, тобто за ч.ч. 2, 3 і 4 ст. 368 КК України. Коли ж умисел службової особи при одержанні декількох хабарів був спрямований на збагачення у значних, великих чи особливо великих розмірах (наприклад, у випадках систематичного одержання хабарів на підставі так званих такс або у формі поборів, данини тощо), її дії треба розцінювати як один злочин і залежно від фактично одержаного кваліфікувати за відповідною частиною статті 368 КК України. Якщо при умислі службової особи на одержання хабара у значному, великому або особливо великому розмірі нею було одержано з причин, що не залежали від її волі, лише частину обумовленого хабара, вчинене належить кваліфікувати як замах на одержання хабара у розмірі, який охоплювався її умислом. Сподіваємося, що зазначені вище особливості предмета злочину при вчиненні одержання хабара допоможуть науковцям і практикам більш глибоко орієнтуватися у питаннях кримінальної відповідальності за хабарництво. І.О.САЛТОВСЬКИЙ кандидат філософських наук, доцент М.О.ЯРОШЕНКО старший викладач Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова ПОДОЛАННЯ НЕПРАВОМІРНОЇ ПОВЕДІНКИ В ПРОЦЕСІ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ТА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ Україна вступила в третє десятиріччя своєї незалежності. Суверенна Україна на шляху свого державного становлення змушена долати низку найскладніших проблем економічного, соціального, правового, духовного, державотворчого характеру. Серед існуючих перепон на шляху становлення та формування правової держави і громадянського суспільства є неправомірна поведінка. Правопорушення завдає істотної шкоди інтересам фізичних та юридичних осіб, грубо порушує режим законності, громадський правопорядок. Політичні процеси в країні спрямовані на побудову правової держави. Це є для цивілізованого світу доказом втілення в життя принципів гуманізму і демократії, забезпечення законних прав і свобод людини і громадянина. 145


Існують наступні ознаки правопорушення: 1.Неправомірність діяння (дії або бездіяльності); 2.Добровільний, свідомо-вольовий характер; 3.Діяльність деліктоздатних осіб; 4.Винність правопорушника; 5.Соціальна, політична, майнова, моральна шкідливість; 6.Порушення правових приписів; 7. Наявність значної суспільної небезпеки. Основним вектором нашого розвитку є європейський вибір, побудова правової держави та формування громадянського суспільства, про що неодноразово декларували лідери нації, що зафіксовано в основоположних документах. Становлення правової держави і утвердження громадянського суспільс��ва процес двоєдиний. Правова держава, що є головним органом політичної влади в демократичному суспільстві не може бути побудована без утвердження громадянського суспільства. Взаємозв'язок правової держави і громадянського суспільства полягає саме в тому, що правова держава є формою організації громадянського суспільства. Громадянське суспільство прийнято розглядати як складну, багатомірну самоорганізовану систему соціальних відносин, що виникають між окремими індивідами, де кожен виступає як особистість, що має власну життєву мету, а не є "гвинтиком" державного механізму. До основних передумов існування громадянського суспільства відносять такі характерні особливості, як високий рівень економічного розвитку, достатньо високий життєвий рівень громадян. Громадянські відносини в такому суспільстві включають в себе сімейні, моральні, освітньо-виховні, релігійні, товарно-грошові та фінансові взаємозалежності, що знаходяться поза директивним втручанням держави. Громадяни і держава виступають як вільні і рівноправні суб'єкти взаємовідносин. Ці відносини грунтуються на основі розумного поєднання прав, свобод і обов'язків. Громадяни у передбачених законодавством формах здійснюють вплив на всю життєдіяльність державних органів через ними створені демократичні інституції та механізми самоорганізації суспільного життя, які впливають на формування державної політики та її реалізації. В суспільстві існує плюралізм в сфері культурного життя громадян, можливість сповідувати будь-яку ідеологію, що не суперечить існуючим нормам закону і моралі. Після розпаду радянської суспільно - політичної - системи, ліквідації тоталітаризму на порядок денний самим ходом розвитку України була поставлена проблема відродження духовних основ української нації, національної свідомості та самосвідомості. Для сучасного українського суспільства проблема духовного відродження залишається актуальної і є передумовою побудови правової держави і розвитку громадянського суспільства. Адже повернення до духовних основ нації - це передусім відродження всіх сутнісних характеристик індивіда, як представника нації і самої нації в цілому - світогляду та особливостей світосприйняття, цінностей, ідеалів, переконань, національної гідності. 146


В структуру свідомості, яку розглядають як багатовимірну реальність в якій відбувається відображення світу людиною, що історично розвивається, входять такі складові як підсвідомість, усвідомлення, надсвідомість і самосвідомість. Ядром свідомості виступає усвідомлення. На цьому рівні обробляється вся отримана інформація, осмислюються і фіксуються певні ідеї, цінності, ідеали і т.д. Те що усвідомлено може бути доведено, перевірено, спланована та передано іншим людям. Усвідомлення правової реальності, правових інституцій, правової системи означає передовсім чітке знання про них і адекватну передачу їх іншим. Найвищим рівнем свідомості є самосвідомість. У ній відбувається аналіз, обробка змісту свідомості, процесу самого мислення, осмислення сутності власного буття, інтересів; почуттів, думок,дій, індивідом і нацією. За її допомогою здійснюється цілеспрямований контроль за діяльністю свідомості та її змістом. Самосвідомість спрямована на пізнання внутрішнього світу людини, нації, тобто свідомість здатна робити сама себе об'єктом вивчення. Національна самосвідомість виникає і розвивається як відображення життєдіяльності нації. Специфіка соціально-історичного буття спільноти визначає специфіку і структуру національної самосвідомості. Це спричинює домінування різноманітних структурних елементів на різних щаблях історичного розвитку. Для українського етносу залишається актуальною проблема усвідомлення себе державною нацією. Ця ідея повинна стати провідною в свідомості кожного громадянина української держави, в першу чергу - її політичної еліти. Сьогодні Україна має унікальний історичний шанс відбутись як держава, а українці, як державна нація. Однак старі "хвороби" викликають певні політичні рецидиви. Правова держава визначається сучасною наукою, як заснована на верховенстві закону, поважання особи і непорушності її прав, свобод і законних інтересів, суверенна політично-територіальна організація публічної влади всього народу. Це такий тип держави в якій функціонує режим конституційного правління, існує розвинена і несуперечлива правова система та ефективна судова влада, реальний розподіл влад, їх ефективна взаємодія та взаємний контроль, розвинутий суспільний контроль за політикою і владою. В основу існування та діяльності правової держави покладено принцип рівності громадянина, суспільства, влади та права, їх юридична рівність перед законом. До основних ознак правової держави в сучасній політичній та правовій науці прийнято відносити: 1) поширення вимог і норм конституції та законів на всі громадські і політичні інститути, включно з правлячою партією, всіх громадян і всі сфери життя суспільства; 2) визнання того, що вихідним пунктом правового регулювання є особа (особистість), визнання гідності особи як цінності; 3) взаємна відповідальність держави перед громадянином, а громадянина перед державою; 4) визнання громадянами авторитету закону та права, обов'язку жити і діяти так, щоб не завдавати шкоди законним інтересам інших громадян; 147


5) незалежність суду у вирішенні всіх питань громадського життя, підконтрольність йому всіх громадян, громадських організацій та державних і недержавних соціально-політичних інститутів; 6) можливість оскарження у правовому порядку неправомірних дій державних органів та їх представників; 7) конституційний нагляд за дотриманням в державі законів і т.п. Вирішальним фактором у створенні правової держави чи руху до неї стало формування громадянського суспільства, без якого неможлива правова держава, та загальний соціальний, економічний та культурний розвиток суспільства, його цивілізаційних, технічних та наукових основ. Основні ідеї громадянського суспільства почали також формуватись на етапі становлення буржуазного суспільства. Їх розробляли такі мислителі як Т.Гобс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Г.Гегель та інші. Серед українських мислителів значну увагу питанням громадянського суспільства (не за назвою, а за змістом) приділяли Г.Андрузький, П.Куліш, М.Драгоманов та інші. Громадянське суспільство - це, перш за все, сукупність існуючих в суспільстві відносин особистостей, сімейних, соціальних, економічних, культурних, релігійних та інших структур, які розвиваються поза рамками директивного втручання та регулювання держави. В основі громадянського суспільства лежить життя індивідів як приватних осіб, система встановлюваних ними самими зв'язків та асоціацій, багатоманітність притаманних їм інтересів, можливостей і способів їх вираження та здійснення. Наповнення реальним змістом продекларованого в Конституції України прагнення українського народу створити правову державу та умови для повноцінного функціонування громадянського суспільства є основними передумовами подолання існуючої традиції бездержавного існування української нації між короткими проміжками існування національної держави. Реалізувати ж цю задачу можливо лише за умови, якщо політична діяльність української еліти, обрана модель держави та суспільних відносин відповідатимуть існуючим особливостям національних суспільно-політичних традицій, стереотипам національної свідомості і високому ступеню національного самоусвідомлення. М. І. СВІТЕНОК старший викладач Чернігівський державний технологічний університет ПРАВОВИЙ НІГІЛІЗМ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ: ПРИЧИНИ ТА ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ На сучасному етапі розбудови правової держави, громадянського суспільства важлива роль належить формуванню якісно нового рівня правової свідомості кожної конкретної людини, а особливо молоді, яка є стратегічним ресурсом держави, головним носієм майбутнього. Проте суттєвою перешкодою на шляху вирішення багатьох завдань, пов’язаних з втіленням в життя принципу верховенства права, 148


забезпечення прав і свобод людини і громадянина та інших завдань, що стоять перед державою стає правовий нігілізм, який є досить поширеним явищем у нашому суспільстві та, зокрема, серед студентської молоді. Дослідженням проблеми подолання правового нігілізму, формування правової культури та правової свідомості займались такі відомі педагоги, психологи та юристи як: О. Андрощук, В. Васильєв, О. Волошенюк, О.Дручек, В. Момотов, В. Савіщенко, О. Скакун, Г. Тригубенко, В. Чернєй, І. Шликова та інші. Правовий нігілізм – це деформований стан правосвідомості особи, суспільства, соціальної групи, що характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, запереченням значимості норм права або зневажливим ставленням до правових принципів і традицій [1]. Враховуючи вікові особливості людини, її здатність до самопереконання та пізнання, В. Савіщенко виділяє наступні види правового нігілізму: - автосугестивний – формується в результаті самопереконання особистості в неспроможності подолати юридичні ��ерепони на шляху захисту прав. Як правило, виникає на основі невдалого досвіду, розчарування в справедливості як соціальної цінності; - ідентифікаційний – формується в процесі свідомого або несвідомого ототожнення молодої людини з іншою особистістю. На жаль, засобами масової інформації молоді пропонується образ, який не характеризується законослухняністю, повагою до права тощо. Ідентифікація з ним програмує зневажливе ставлення до закону, формує правовий нігілізм; - когнітивний – з’являється в результаті здобуття юридичних знань й усвідомлення суперечливості законодавства, можливості використання недосконалої правової норми в корисних цілях, сумніву в справедливості закону [2]. Правовий нігілізм студентської молоді проявляється в різних формах – від відсутності правової активності, небажання брати участь в державних та громадських справах до порушення законів та інших нормативних актів з ознаками суспільної небезпеки. Причин правового нігілізму надзвичайно багато і їх кількість з роками, як показує практика, зростає. А це не може не викликати тривогу за правове майбутнє нашої держави. Серед причин проявів правового нігілізму студентської молоді є нестабільний стан суспільства: економічні кризові явища, зміна духовних цінностей, поява нових прошарків населення, зловживання державною владою та її посадовими особами, гальмування та не завершення реформ [3]. За таких умов правосвідомість молоді зазнає різного роду деформацій. Держава має створити сприятливі умови для розвитку економіки, ефективної діяльності всіх гілок влади, покращення матеріальних умов життя громадян. Справжньою проблемою сьогодення є наявність непродуманих нормативних актів, а також те, що окремі акти так і залишаються на папері через відсутність механізмів їх реалізації. Породжує негативне ставлення до права і низький рівень правореалізації, зокрема, порушення правозастосовчими установами процесуальних строків прийняття рішень. Неналежна правова захищеність, нерідко - беззахисність особи породжує у молоді невіру в закон та недовіру до дій органів державної влади [4]. 149


Тому потрібно вдосконалити нормативні акти, внутрішньо їх узгодити, привести у відповідність до міжнародних стандартів. Проте навіть досконалі нормативноправові акти можуть залишитись недієвими, якщо рівень правової культури та правової свідомості низький. Також необхідно створити належні умови для реалізації прав та свобод громадян, підвищити роль суду в захисті законних прав та інтересів громадян, привести діяльність органів влади в рамки законності та у повну відповідність до нових соціальних цінностей та пріоритетів. Найбільшої уваги в подоланні правового нігілізму заслуговує правова освіта. Необхідно орієнтувати молодь на підвищення рівня юридичних знань, розуміння змісту конституційного, цивільного, сімейного, трудового, адміністративного та інших галузей права, що є необхідною умовою життєдіяльності кожного громадянина України. Вивчення правових дисциплін має бути спрямоване на формування у студентів позитивного сприйняття права, поваги до суду, міліції, прокуратури та інших органів державної влади, а також на розуміння необхідності неухильного дотримання вимог закону. Студенти повинні вчитись захищати свої права правомірними засобами. Правове виховання має орієнтуватися на те, щоб правова інформація слугувала створенню системи стійких звичок діяти за будь-яких умов і в будь-яких ситуаціях лише правомірно, а також вести боротьбу з якими б то не було правопорушеннями [5]. Правове виховання студентської молоді повинно бути зорієнтовано також на підвищення правової активності. Молода людина повинна відчувати себе громадянином своєї держави у повному розумінні цього слова. Студенти повинні залучатись до роботи ректорату, вченої ради, бути активними учасниками студентського самоврядування. Отже, можна зробити висновок, що для подолання правового нігілізму студентської молоді необхідно вирішити такі питання як: підвищення якості правової освіти в навчальних закладах; вдосконалення законодавства; зміцнення законності та правопорядку, державної дисципліни; створення сприятливих умов для розвитку економіки, покращення матеріальних умов життя громадян. ЛІТЕРАТУРА 1.Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник / О.Ф. Скакун. – Х., 2006. – С. 709. 2. Савіщенко В.М. Шляхи подолання правового нігілізму студентської молоді [Електронний ресурс] // Педагогіка формування творчої особистості у вищій і загальноосвітній школі. – 2009. – № 5 – С. 206. – Режим доступу: htpp://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Pfto/2009_5/.../ped905_39.pdf 3. Андрощук О.Б. Викладання юридичних дисциплін як складова правової роботи з подолання правового нігілізму [Текст] / О.Б. Андрощук // Гуманізм та освіта. – 2010. – С. 242. 4. Тополь Ю.О. Правовий нігілізм: стан, детермінанти та можливі шляхи подолання / Ю.О. Тополь // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права – 2004 . – № 3. – С. 26-33. 150


5. Хамитова Г.Ш. Взаимосвязь правового образования молодых граждан и распространение правового нигилизма в молодёжной среде [Електронний ресурс] // Научный журнал «Фундаментальные исследования» Российская Академия Естествознания. – 2007.– № 4. – C. 48. – Режим доступа: htpp://www.rae.ru./elibrary.ruitem.asp?id=9954309 В.О. СКОРИКОВА здобувач Національна академія прокуратури України ЗАПОБІГАННЯ НАСИЛЬСТВУ В СІМ’Ї ПОТРЕБУЄ ЗАКОНОДАВЧОГО УДОСКОНАЛЕННЯ Сім’я як осередок суспільства без підтримки держави її інституцій не завжди спроможна виконувати своєї головної функції - забезпечення належного добробуту та виховання дітей. Тому не буде перебільшенням твердження, що специфічна сфера суспільних відносин, які виникають у зв’язку з насильством в сім’ї продовжує знаходитися у кризовому стані. Науковці з кримінального права майже одностайно вважають, що злочини проти сім’ї та дітей мають власний родовий об’єкт. Однак, на нашу думку, родовий об’єкт злочинів проти сім’ї та дітей не може обмежується лише суспільними відносинами, що забезпечують нормальний розвиток дітей, до нього слід передбачити також і сімейні відносини. Проведене нами вивчення даного питання показало, законодавець України не врахував думку науковців та світовий досвід з даного питання. Зокрема, до Кримінального кодексу Російської Федерації, введеного в дію 1 січня 1997 року, включено главу 20, яка об’єднала низку норм щодо суспільно-небезпечних діянь, раніше розміщених у різних розділах Кримінального кодексу Російської РСР 1960 року. Всі склади злочинів, що входять до глави 20, за особливостями об’єкту поділяються на дві групи: злочини проти неповнолітніх і злочини проти сім’ї. Аналогічним шляхом пішли законодавці Республіки Білорусь. Так, Кримінальний кодекс Республіки Білорусь, прийнятий Палатою представників 2 червня 1999 року та схвалений Радою Республіки 24 червня 1999 року, містить главу 21 “Злочини проти укладу сімейних відносин та інтересів неповнолітніх. Кримінальний кодекс ФРН містить розділ “Злочинні діяння проти громадянського стану, шлюбу та сім’ї". У Кримінальному кодексі Іспанії також існує розділ “Злочини проти шлюбних відносин”, що включає в себе главу “Злочини проти сімейних прав та обов’язків”, даний кодекс передбачає як обставину, яка обтяжує покарання, знаходження злочинця і жертви у шлюбних чи родинних відносинах. Подібна практика існує в деяких країнах Європи, а з розширенням Європейського Союзу таких країн стає дедалі більше. Тому, даний підхід доцільно застосувати і в Україні. В Україні, на відміну від багатьох країн, кримінальні справи за вчинення насильства в сім'ї не порушуються правоохоронними органами - це справи так званого приватного звинувачення (ст. 27 КПК України). Тому для притягнення кривдника до кримінальної відповідальності така потерпіла від насильства особа 151


змушена звертатись до суду самостійно. Результат цього, як показує нам практика є не найкращий, оскільки через низький рівень правової культури населення України, брак правових знань, брак коштів на оплату юридичних послуг та недостатній рівень безкоштовної правової допомоги переважна більшість жінок, яким були завдані тілесні ушкодження чи які потерпали від побоїв та мордувань, навіть не розглядають можливості звернення до суду. Відповідно, переважна більшість кривдників так і залишаються непокараними та продовжують чинити насильство. Потерпіла ж, яка наважиться звернутися до суду, щоб притягти кривдника до кримінальної відповідальності, може зіткнутися зі значними складнощами. Відповідно до чинного законодавства звернутись до суду у такому разі особа повинна зі скаргою. І лише за умови прийняття такої скарги суд порушує та розслідує кримінальну справу за зверненням потерпілої особи. Однак, закон передбачив такі вимоги щодо форми та змісту скарги, виконати які складно, а подекуди навіть неможливо не лише пересічному громадянинові, а й фахівцеві у галузі права, чим практично позбавив потерпілих можливості звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів у порядку приватного обвинувачення. Так, скарга потерпіл��ї повинна відповідати вимогам, які Кримінально-процесуальним кодексом України (надалі - КПК України) встановлені для обвинувального висновку. Якщо ж вона не відповідає цим вимогам, суддя залишає скаргу без розгляду та повертає її особі, яка подала скаргу. Необхідно зауважити, що на практиці не всі судді дотримуються дослівного змісту вимог КПК України. Здебільшого достатнім для прийняття скарги судді вважають викладення у ній підстав для порушення справи, наведення доказів та прохання про порушення справи щодо конкретної особи. Однак у тому випадку, де судді вимагають від потерпілої, що подає скаргу, зазначити в скарзі відомості про обвинувачену особу, які наводяться слідчим в обвинувальному висновку, і у разі недотримання цих умов залишають скаргу без розгляду та повертають її, така особа повністю втрачає можливість судового захисту своїх прав та інтересів. Отже, і саме кримінальне законодавство України не тільки не забезпечує належного реагування на проблему насильства в сім'ї та притягнення кривдника до відповідальності, що є прямим обов'язком держави відповідно до взятих на себе зобов'язань за міжнародними договорами, але істотно обмежує права та інтереси осіб, які постраждали від злочинних посягань, а також можливості їхнього захисту здійсненням правосуддя у кримінальних справах, чим створює додаткові перешкоди потерпілим у доступі до правосуддя, порушує права потерпілих від насильства у сім'ї та право на ефективні засоби судового захисту. Тому необхідні зміни до чинного законодавства України. Зокрема, слід провести поглиблений моніторинг норм Кримінального кодексу України та Кодексу про адміністративні правопорушення з точки зору посилення юридичної відповідальності за вчинення правопорушень, що породжують детермінант насильства в сім’ї, розробити інструментарій ізолювання постраждалої особи від небезпечного оточення та середовища, де насильство є нормою соціальної поведінки в сім’ї, внести зміни і доповнення до Кримінального кодексу України, шляхом виділення окремого розділу «Злочини проти сім’ї та дітей» що відповідно посилить кримінально-правовий захист сім’ї та дитинства в Україні. 152


О.І. СОБОЛЬ викладач кафедри кримінально-правових дисциплін Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ТА СУЧАСНІ ПРОЦЕСИ ГУМАНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У вересні 2011 року Президент України виступив з ініціативою вдосконалення кримінально-правових норм, які регулюють питання кримінальної відповідальності за економічні злочини. Про це Президент України Віктор Янукович заявив під час робочої наради щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері економіки та господарської діяльності. Вказані ініціативи Президента відобразилися в поданні до Верховної Ради України проекту Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності)”. Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності поданий Президентом України проект було підтримано. В пояснювальній записці до проекту як необхідність його прийняття зазначалося, що вітчизняне законодавство характеризується необгрунтовано завищеним рівнем криміналізації правопорушень у сфері господарської діяльності, що є перепоною для розвитку підприємництва, а також виступає причиною недоотримання Державним бюджетом України належного відшкодування шкоди, завданої протиправними діями у зазначеній сфері. Окрім того вказувалося, що сьогодні очевидною є потреба у приведенні положень вітчизняного законодавства, що встановлює юридичну відповідальність за кримінальні правопорушення у сфері економіки та господарської діяльності, у відповідність із європейськими стандартами, згідно з якими за вчинення зазначених правопорушень пріоритет надається застосуванню фінансових санкцій. Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності)” вступив в законну силу 18 січня 2012 року. Особливого значення набувають зміни, які вніс даний законопроект в інститут законодавчої класифікації злочинів. Відповідно до нової редакції ст. 12 КК України, другим формальним критерієм тяжкості злочину (окрім розміру покарання у виді позбавлення волі) стає також розмір штрафу як основного виду покарання. Так, злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п’яти тисяч 153


неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п’ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. У випадку, якщо санкція статті містить альтернативно два основних покарання – штраф і позбавлення волі, ступінь тяжкості злочину визначається, виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин. Вказані положення повністю перебудовують інститут класифікації злочинів і викликають серйозні заперечення. В основу нинішньої класифікації злочинів покладено вид та розмір покарання, які законодавець встановлює за той чи інший конкретний злочин. Матеріальним критерієм класифікації виступає тяжкість злочину, а формальним розмір покарання у виді позбавлення волі. Визначення покарань за злочини у законі має здійснюватись таким чином, щоб покарання відповідало небезпеці вчиненого злочину. Із цього випливає, що чим більш небезпечним є відповідний злочин, тим більш суворим має бути покарання за нього. Тому класифікація злочинів, тобто їх поділ на категорії, відображає не просто характер і розмір передбачених за них покарань, але й ступінь небезпечності самих злочинів. Систему покарань, визначену ст. 51 КК України, побудовано у порядку зростання від найменш суворих до найбільш суворих. Як вбачається із змісту цієї статті, саме штраф за чинним КК України є найменш суворим видом покарання. Тобто зі змісту норми можемо зробити висновок, що штраф у будь-якому розмірі є покаранням більш легким, ніж, наприклад, арешт, обмеження волі чи тримання у дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців. Між тим законодавчими змінами пропонується призначати штраф як єдино можливе основне покарання за деякі злочини, які згідно з проектом класифікуватимуться як „тяжкі” та „особливо тяжкі”, що виглядає суперечливим, нелогічним і несправедливим. Адже віднесення злочину до числа тяжких означає, що небезпека такого злочину може порівнюватись, наприклад, з розбоєм (частини перша та друга статті 189 КК України), який теж є тяжким злочином. Але за всі тяжкі злочини законодавець завжди передбачає покарання у вигляді тривалих (до 10 років) строків позбавлення волі. Ідея застосування за певні злочини лише найлегшого виду покарань – штрафу – вступає в очевидну суперечність з визнаною безпосередньо у проекті тяжкістю відповідних злочинів. Ця суперечність стає ще більш очевидною, коли йдеться про особливо тяжкі злочини. Закон завжди передбачає за такі злочини позбавлення волі на строк понад 10 років, а іноді – навіть можливість довічного позбавлення волі. Крім того, як доречно зазначається у Висновку Головного науково-експертного управління ВРУ від 5 жовтня 2011 року, юридично некоректною, буде виглядати ситуація, коли створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (стаття 255), заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину (частина перша статті 396), завідомо неправдиве повідомлення про вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину чи завідомо 154


неправдиве показання, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині (частина друга статті 383, частина друга статті 384), каратиметься більш суворими видами покарань (арешт, обмеження та позбавлення волі), аніж безпосереднє вчинення таких тяжких чи особливо тяжких злочинів. Аналізовані зміни повністю руйнують логіку класифікації злочинів та систему кримінального права в цілому і призведуть до призначення явно неадекватних покарань за деякі найбільш небезпечні для суспільства злочини. З огляду на це нова редакція статті 12 КК України та інші пов’язані з нею зміни потребують повного перегляду. Слід відмовитись від ідеї класифікувати покарання в залежності від розміру штрафу, оскільки ця ідея вступає у суперечність з положеннями статті 51 КК України та повністю руйнує систему кримінального права. Не заперечуючи можливості встановлення штрафу як покарання за деякі тяжкі і навіть особливо тяжкі економічні злочини (з тим, щоб по можливості уникати призначення судом за ці злочини позбавлення волі), Головне управління вважає, що з огляду на тяжкість цих злочинів у санкціях відповідних статей КК України, завжди має передбачатись також і можливість покарання у вигляді позбавлення волі. Окрім того, як слушно зазначається у Зауваженнях Головного юридичного управління ВРУ від 3 листопада 2011 року, передбачений у ч. 5 ст. 53 КК „універсальний арифметичний алгоритм”, а саме – один день позбавлення волі за вісім неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що має використовуватися судом при заміні несплаченої суми штрафу позбавленням волі на певний строк і навпаки, навіть при проведенні нескладних математичних обрахунків, є недосконалим. Принаймні, якщо обрахувати за запропонованою формулою, виходячи із верхньої межі штрафу як основного покарання у санкції статті Особливої частини КК, що за логікою статті 12 КК має співвідноситися із верхньою межею позбавлення волі для відповідної категорії злочинів, то при заміні цієї суми штрафу певним строком позбавлення волі останній буде значно меншим, порівняно з верхньою межею нинішньої санкції. Таким чином, запропонований новою редакцією ст..12 КК підхід щодо класифікації злочинів є хибним, оскільки новим критерієм для диференціації тяжкості злочинів взято штраф як основне покарання, законодавчо визначена нижня та верхня межа якого не здатна віддзеркалити ступінь тяжкості злочину (принаймні, некорисливого) та бути тим юридичним мірилом, що є дійсним еквівалентом певного строку позбавлення волі. Неприпустимо формувати модель поділу тяжкості злочинів за розміром штрафу, який застосовується як покарання за його вчинення, це суперечить загальним засадам кримінального права. Так, тяжкість будь-якого злочину залежить від його суспільної небезпеки, а тому природно визначається залежно від строків позбавлення волі. Визначення тяжкості злочину розміром штрафу призведе до дисбалансу тяжкості злочинів: неможливо застосовувати штраф як одне з найбільш м’яких покарань, за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів.

155


Ю.В. СОКОРИНСЬКИЙ кандидат юридичних наук, начальник відділу управління контррозвідки Служба безпеки України ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ТРИМАННЯ В ДИСЦИПЛІНАРНОМУ БАТАЛЬЙОНІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ З набуттям України незалежності, в світлі положень Конституції, прийняття нового Кримінального кодексу у 2001 році, Кримінально-виконавчого кодексу у 2003 році сьогодні в правовій науці та практиці виникає ряд питань щодо правового забезпечення виконання покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні. Вивчення практики виконання покарання у виді тримання в дисциплінарній військовій частині й особистісних властивостей засуджених показало, що виправлення цієї категорії військовослужбовців має свою специфіку, обумовлену проходженням військової служби. Разом з тим ні законодавець, ні практика не озброєні якими-небудь значними науковими розробками з цього питання. Наявність дисциплінарних батальйонів є одним з відчутних засобів у справі загальної і часткової превенції злочинності серед військовослужбовців. Дослідження інституту тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців має не тільки правове, але і загальносоціальне значення. Адже після звільнення з дисциплінарної військової частини військовослужбовці повертаються у війська, а потім і в суспільство. Ступінь виправлення цих осіб у дисциплінарній військовій частині і буде визначати їхню подальшу поведінку. Отже, направлення військовослужбовців, що вчинили злочини, для відбування покарання в спеціальні військово-виправні установи досить обмежене і можливе тільки по відношенню до рядового і сержантського складу строкової служби. Протидія вчинення правопорушень військовослужбовцями в армії є комплексна системна реакція суспільства на злочинні явища даного виду. Питання про покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців має ряд характеристик, загальних із позбавленням волі. Зокрема, особи, що відбувають це покарання знаходяться постійно, впродовж усього строку відбування покарання, в умовах суворого нагляду і виводяться на роботу під конвоєм. Строк покарання у виді направлення до дисциплінарного батальйону співвідноситься із строком покарання у виді позбавлення волі 1:1 і у випадку вчинення декількох злочинів, за одне з яких судом призначене покарання у виді позбавлення волі, а за інші направлення до дисциплінарного батальйону, покарання за сукупністю злочинів призначається за правилами ст.72 КК України. При цьому при додаванні покарань одному дню тримання у дисциплінарному батальйоні відповідає один день позбавлення волі. Те ж саме має місце і при здійсненні особою, що відбуває покарання в дисциплінарному батальйоні, нового злочину, за яке вона засуджується до позбавлення волі: при додаванні покарань у виді позбавлення волі і направлення до дисциплінарного батальйону одному дню тримання у дисциплінарному батальйоні відповідає один день позбавлення волі. 156


З цього, однак, не випливає, що тримання в дисциплінарному батальйоні є різновидом (своєрідним видом) позбавлення волі. Направлення до дисциплінарного батальйону – самостійний вид кримінального покарання, порівняно більш м'який, ніж позбавлення волі. Відбуваючи покарання – тримання в дисциплінарному батальйоні, особа продовжує нести військову службу. Дисциплінарний батальйон (окрема дисциплінарна рота) – це специфічна військова частина з усіма наслідками, що звідси випливають. Засуджені, залишаючись по своєму правовому стану військовослужбовцями, носять погони рядового складу. Матеріальне постачання вони одержують, як військовослужбовці строкової служби; їхні родичі не позбавляються пільг, установлених для сімей військовослужбовців. Засуджені поряд із продуктивною працею займаються бойовою і політичною підготовкою. Після відбуття покарання у дисциплінарному батальйоні ці особи направляються до своїх військових частин для продовження служби. І хоча за загальним правилом строк відбування покарання в дисциплінарному батальйоні до строку дійсної військової служби не зараховується, він може бути за певних умов, зазначених у законі, зарахований до строку служби особам: – які опанували військовою спеціальністю, добре знають і точно виконують вимоги статутів Збройних Сил України і бездоганно несуть службу після звільнення з дисциплінарної частини; – звільненим із дисциплінарної частини після того, як їх однолітки звільнені в запас, якщо вони, відбуваючи покарання, твердо встали на шлях виправлення, виявили високу дисциплінованість і чесне відношення до праці та навчання. Право вирішення цього питання надано головнокомандуючим видами Збройних Сил, командуючим військами військового округу, округу ППО, чи флотом або окремою армією за клопотанням командирів військових частин, у яких проходять службу особи після звільнення з дисциплінарного батальйону і командирів дисциплінарних частин (по відношенню до осіб, однолітки яких звільнені в запас). Як показує практика, переважній більшості осіб строк відбутого в дисциплінарних частинах покарання зараховується до строку дійсної військової служби. Найважливішою юридичною ознакою, яка відрізняє дане покарання від позбавлення волі, є те, що особи, які відбули покарання в дисциплінарному батальйоні або достроково звільнені з нього, визнаються такими, що не мають судимості, а достроково звільнені з нього – (визнаються такими, що не мають судимості після закінчення строку невідбутої частини покарання. М.О. СЕЛЕЗНЬОВ кандидат юридичних наук Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ ПРАВОВА ПРИРОДА ЗАКОННИХ ІНТРЕСІВ ОСІБ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬ ПОКАРАННЯ Важливого значення при дослідженні правової природи інституту умовнодострокового звільнення набуває юридична категорія "законний інтерес", що стала 157


активно використовуватись у законодавстві віднедавна. У науці під "законними інтересами" розуміють потреби особистості, не охоплені змістом установлених законом прав і свобод, що підлягають захисту з боку держави і охороняються правовими нормами. На відміну від прав, їм не протистоять прямі юридичні обов'язки відповідних осіб (контрагентів), вони не мають твердих юридичних гарантій, тому виконання домагань їх володаря не є безумовним. Проте ці інтереси є законними, оскільки охороняються і захищаються законом, що і вирізняє їх від інших інтересів. Законні інтереси засуджених можна визначити як закріплені в правових нормах конкретної дії прагнення засуджених до тих або інших благ, що задовольняються, як правило, у результаті оцінки поведінки засуджених під час відбування покарання адміністрацією установ й органів, я��і виконують покарання, прокуратурою, судом. На наше переконання, законні інтереси засуджених мають багато загальних рис із суб'єктивними правами, але не тотожні з останніми. Якщо суб'єктивне право засуджених уможливлює поведінку, яка характеризується високим ступенем реалізації стосовно засудженого і забезпечується юридичними обов'язками посадових осіб установ і органів, що виконують покарання, інших суб'єктів правовідносин, то сутність законного інтересу засуджених полягає у прагненні до автономної поведінки, свободи власного розсуду щодо користування будь-яким соціальним благом. Вивчаючи природу законних інтересів осіб, які відбувають покарання, слід звернути увагу на три складові: 1) користування визначеним соціальним благом займає "вищий щабель" щодо інших елементів, а також є центральним елементом у природі законного інтересу засудженого, оскільки лише воно надасть те, чого прагне засуджений, тобто приведе до досягнення визначених благ; 2) клопотання (а не прохання) про відповідні дії уповноваженого суб'єкта (адміністрація органу з виконання покарань, суду, прокуратури) спрямовує засуджених домагатись якихось благ. Проте ступінь претензії щодо законних інтересів нижча, ніж у змісті суб'єктивних прав. Це пояснюється тим, що благо як об'єкт законного інтересу засудженого, може бути надане йому лише після настання визначеної сукупності юридичних фактів, оцінку яких надає адміністрація органу з виконання покарань, а в деяких випадках інші органи і громадські організації. Означена оцінка також є відмінною рисою законних інтересів засуджених; 3) звертання в необхідних випадках про захист до компетентних органів і громадських організацій є істотним доповненням щодо реалізації перших двох елементів, гарантуючи законні інтереси засуджених. На підставі аналізу змісту поняття "законного інтересу засудженого", спробуємо встановити його зв'язок з інститутом умовно-дострокового звільнення. У кримінальному законодавстві чітко закріплені норми реалізації законного інтересу засудженого після відбуття визначеного терміну покарання, а саме: норми щодо умовно-дострокового звільнення (статті 81 та 107 КК України). Прагнення засудженого, який намагається якнайшвидше звільнитися від покарання, спрямовані, в першу чергу, на припинення обмежень, передбачених позбавленням волі. 158


Серед них слід виділити ті, які полягають у тому, що засуджені: а) змушені жити у співтоваристві з людьми не за власним вибором; б) будувати своє життя відповідно до режиму відбування покарання, що визначається кримінально-виконавчим законодавством; в) позбавлені контактів з особами протилежної статі; ) обмежені у виборі роду діяльності і професії тощо. Водночас потреба засудженого в благах не охоплюється змістом норм кримінального та кримінально-виконавчого законодавства, тому підлягає захисту з боку держави у Конституції України зазначено, що кожний має право на свободу й особисту недоторканність. Не вдаючись до дискусії, що має місце у науковій літературі щодо поняття окреслених благ, які є об'єктами природних прав людини, ми звернули увагу на низку визначень. Право на свободу (волю), зокрема, містить комплекс конкретних правових можливостей, реалізованих у сфері особистого життя (свобода вибору місця перебування, пересування, дій тощо), політичного (свобода думки, слова тощо), фахового (свобода праці, творчості тощо). Особиста недоторканність не припускає будь-якого втручання ззовні в галузь індивідуальної життєдіяльності особистості та містить фізичну (тілесну) і психічну недоторканність. Зауважимо, що кримінально-виконавче законодавство уможливлює спрямовування зусиль конкретного засудженого на припинення дії обмежень, передбачених позбавленням волі і безпосередньо через застосування принципів прогресивної системи відбування покарання, одним із елементів якої є зміна умов відбування покарання засуджених (ст. 100 КВК України, статті 81, 82 КК України). При досягненні засудженим установленої КК України фактичної частини терміну покарання і його переведення на полегшені або пільгові умови тримання, КВК України передбачає як обов'язок адміністрації виправної установи розгляд питання про умовно-дострокове звільнення. Крім того, КПК та КВК України регламентують і дії адміністрації виправної установи із внесення в суд відповідного подання стосовно засудженого про умовно-дострокове звільнення, а також перелік необхідних даних щодо клопотання. Водночас означені кодекси не встановлюють терміну внесення повторного подання до суду у випадках відмови суду в умовно-достроковому звільненні або його скасуванні. О.В. СЕЛЕЦЬКИЙ викладач кафедри трудового права та права соціального забезпечення Чернігівський державний технологічний університет ДОСЛІДЖЕННЯ ДИСЦИПЛІНАРНОГО ПРОСТУПКУ ЯК ПІДСТАВИ ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ До одного із основних обов’язків кожного працівника відповідно до ст. 139 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) відноситься додержання трудової дисципліни. У юридичній літературі під трудовою дисципліною розуміють порядок поведінки людей у процесі праці, що спрямований на забезпечення точного виконання працюючими трудових обов’язків. Трудова дисципліна на підприємствах, в 159


установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохоченням за сумлінну працю. За порушення дисципліни праці трудове законодавство передбачає дисциплінарну відповідальність, яка полягає в обов’язку працівника відповідати перед роботодавцем за скоєний ним дисциплінарний проступок і понести дисциплінарні стягнення, передбачені нормами трудового права. Доводиться констатувати, що дослідженню проблемних аспектів правової природи дисциплінарного проступку в сучасній науці приділяється порівняно мало уваги. Натомість, можна стверджувати, що порушення законодавства про дисциплінарну відповідальність мають масовий характер. На практиці мають місце випадки незаконного притягнення працівників до дисциплінарної відповідальності за діяння, які не є дисциплінарними проступками, близько у 40% дисциплінарних справ вину правопорушників не виявлено. Слід погодитися із думкою А.В. Андрушко, що наведення в законі легального поняття дисциплінарного проступку як підстави дисциплінарної відповідальності є необхідною умовою для кваліфікації конкретного негативного вчинку як порушення трудової дисципліни та відмежування його від злочинів і адміністративних правопорушень. КЗпП України не містить нормативного визначення поняття дисциплінарного проступку. Тому, на нашу думку, під дисциплінарним проступком слід розуміти винну, протиправну дію чи бездіяльність працівника, що виражається у невиконанні або неналежному виконанні покладених на нього трудових обов'язків. Виходячи з наведеного визначення, необхідно підкреслити, що суб’єктом дисциплінарного проступку може виступати лише працівник. На роботодавця у відповідності до чинного трудового законодавства дисциплінарна відповідальність не поширюється. У трудових правовідносинах власник має дисциплінарну владу щодо працівника, і працівник несе дисциплінарну відповідальність саме перед власником (роботодавцем), а не перед державою (державним органом), як це має місце при адміністративній та кримінальній відповідальності. Для трудового (дисциплінарного) правопорушення характерна низка ознак, які відрізняють його від інших правопорушень та відображають зміст цього поняття. По-перше, таке правопорушення не є суспільно небезпечним діянням, а виражається у неналежному виконанні працівником трудової функції, визначеної трудовим договором. Зміст трудової функції окремих категорій працівників (суддів, прокурорів, державних службовців, працівників, які виконують виховні функції) охоплює також дотримання вимог морального змісту. Недодержання ними таких норм, їх аморальна поведінка не лише під час роботи, а й у побуті є підставою для притягнення таких працівників до дисциплінарної відповідальності аж до звільнення з посади. По-друге, дисциплінарний проступок може бути вчинений тільки працівниками, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем. По-третє, таке правопорушення виражається у протиправному та винному невиконанні чи неналежному виконанні працівником своїх трудових обов’язків, покладених на нього трудовим договором, нормативними актами, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок та іншими нормами трудового права. 160


Однією з особливостей дисциплінарної відповідальності у трудовому праві є те, що завдання внаслідок вчинення дисциплінарного проступку матеріальної чи іншої шкоди власнику не є обов’язковим. Наявність заподіяної шкоди, водночас, може бути враховано при виборі роботодавцем виду дисциплінарного стягнення. Треба пам’ятати, що у трудовому праві діє принцип презумпції невинуватості, тобто найманий працівник не може бути притягнути�� до дисциплінарної відповідальності доти, доки не буде доведено його вину. Працівник не зобов’язаний доводити свою невинуватість. Так само не слід забувати про те, що дисциплінарним проступком визначається невиконання працівником саме трудових обов’язків. Невиконання ним громадських чи інших доручень, які не пов’язані з виконанням трудової функції, не може спричиняти застосування дисциплінарної відповідальності. Доведеність вчинення працівником дисциплінарного проступку не завжди призводить до виникнення у роботодавця права на застосування до нього заходів дисциплінарної відповідальності. Для цього повинен бути доведений склад дисциплінарного проступку (суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона). Суб’єктами дисциплінарного правопорушення можуть бути лише фізичні особи, які досягли встановленого законом віку та є дієздатними, тобто здатними усвідомлювати свої дії та керувати ними. Коло суб’єктів дисциплінарних правопорушень обмежене. Такими можуть бути лише працівники, які вчинили порушення трудової дисципліни. Трудова праводієздатність за загальним правилом настає з 16 років, а у певних випадках – з 15, учнів – з 14 років (ст. 188 КЗпП України). Суб’єктивну сторону дисциплінарного проступку характеризує вина. Вина як основний елемент дисциплінарного правопорушення залишається одним із дискусійних питань у трудовому праві. Поняття «вини» в рамках цієї галузі права з достатньою повнотою не вивчено і не повністю розкрито її суть. У КЗпП України принцип вини взагалі не закріплено. Найбільш вдале визначення вини, на нашу думку, дає Н.М. Хуторян, а саме виною визнається психічне ставлення до вчинюваної протиправної дії чи бездіяльності, що полягає у невиконанні чи неналежному виконанні своїх трудових обов’язків та їх наслідків, виражене у формі умислу чи необережності. Вина як складова трудового правопорушення містить у собі два моменти: інтелектуальний та вольовий, від поєднання яких і розрізняють форму вини. Інтелектуальний момент вини характеризує усвідомлення особою протиправності вчинюваного проступку та настання шкідливих результатів. Натомість вольовий критерій виражається у бажанні досягти настання протиправних наслідків. У правовій літературі поширеною є думка, що для дисциплінарного правопорушення найхарактернішою є вина у формі необережності. Таке твердження, на наш погляд, є досить дискусійним, оскільки такі найбільш поширені та шкідливі проступки, як прогул без поважних на те причин, поява на роботі у нетверезому стані, розпивання спиртних напоїв на виробництві вчинюються умисно. Стосовно трактування об’єкту дисциплінарного проступку, то у юридичній літературі висловлюються різні позиції з цього питання. Зокрема, одні науковці, наголошують, що об’єктом трудового правопорушення слід вважати трудову дисципліну. На суперечливість такої позиції звертає увагу А.А. Абрамова. На 161


переконання цієї ученої загальним об’єктом дисциплінарного проступку є суспільні відносини, що виникають у процесі спільної праці, регульовані нормами трудового права, а безпосереднім об’єктом порушення трудової дисципліни можуть бути окремі елементи внутрішнього трудового розпорядку, які стосуються порядку оформлення трудового договору, виконання трудових обов’язків, врахування міри праці та споживання оцінки трудової діяльності працівника, загальних правил поведінки, що забезпечують нормальну обстановку колективної праці, охорону майна підприємства тощо. Об’єктивна сторона дисциплінарного проступку складається з протиправної поведінки суб’єкта проступку, шкідливих наслідків та причинного зв’язку між ними і поведінкою правопорушника. Не впливають на кваліфікацію порушення дисципліни праці, але характеризують її об’єктивну сторону факультативні елементи дисциплінарного проступку: спосіб невиконання чи неналежного виконання трудових обов’язків, час, місце, а також обставини порушення трудової дисципліни. Наявність перерахованих елементів складу дисциплінарного правопорушення дозволяє законним чином вирішувати питання про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності. Таким чином, враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що законодавче регулювання інституту дисципліни праці підлягає доопрацюванню, внаслідок чого на практиці нерідко виникають ситуації, пов’язані із неправильним застосуванням норм трудового права. Правове регулювання трудових відносин вимагає сьогодні створення такого правового механізму, який максимально враховував би інтереси всіх учасників процесу праці в неухильному зміцненні трудової дисципліни. В свою чергу дисциплінарна відповідальність повинна бути правовим засобом забезпечення належного виконання працівником трудових обов’язків. С.В. СЮР Викладач кафедри фундаментально-правових дисциплін Поліцейська фінансово-правова академія ОТРИМАННЯ ЗАСУДЖЕНИМИ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ Одним із рівнів освіти для засуджених осіб, які відбувають покарання – це післядипломна освіта. Погодимося, що у своїй основній масі вищим досягненням в освітній діяльності суб’єкта цивільно-правових відносин є наявність у особи вищої освіти. Тому сама перспектива отримання вченого ступеня кандидата чи доктора наук у вільних громадян є "недосяжною висотою", не говорячи вже про тих, хто відбуває покарання у місцях позбавлення волі. Проте, згідно з нормами українського законодавства, громадяни України (якими не перестають бути засуджені) не позбавлені можливості отримання післядипломної освіти. У ст. 47 Закону "Про освіту" закріплено, що післядипломна освіта – спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки особи шляхом 162


поглиблення, розширення й оновлення її професійних знань, умінь та навичок або отримання іншої професії, спеціальності на основі здобутого раніше освітньокваліфікаційного рівня та практичного досвіду. Форми, терміни і зміст навчання, методичної та науково-дослідної діяльності визначаються закладами післядипломної освіти за погодженням із замовником. Післядипломна освіта може бути отримана в: академіях, інститутах (центрах) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсових комбінатах; підрозділах вищих навчальних закладів (філіалах, факультетах, відділеннях та інших); професійно-технічних навчальних закладах; науковометодичних центрах професійно-технічної освіти та у відповідних підрозділах в організаціях та на підприємствах. Заклади післядипломної освіти можуть працювати за денною, вечірньою, заочною формами навчання, мати філіали і вести науково-дослідну роботу . На нашу думку, відсутність законодавчої заборони дає можливість для отримання засудженими до позбавлення волі післядипломної освіти в установах виконання покарань. Але дану прогалину необхідно усунути та закріпити в КВК України право засуджених на отримання вищої та післядипломної освіти. Останнім часом спостерігається зростання злочинів в економічній сфері та до кримінальної відповідальності все частіше притягаються люди, які є дипломованими фахівцями. У зв’язку з цим постає питання щодо тих, хто бажає в місцях позбавлення волі підвищити свій рівень знань. Теоретично це можливо, але практично, як правило, ні. Звернемося до аналізу норм КВК України. Норми ст. 125 надають можливість засудженим до позбавлення волі отримувати загальноосвітнє і професійно-технічне навчання. Разом із тим, у КВК України немає жодного слова про можливість засуджених займатися науковою діяльністю. Одночасно з цим ані у КВК України, ані у Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, ані в інших відомчих нормативних актах немає заборони засудженим на заняття науковою діяльністю. Законодавець говорить про те, що навчання в аспірантурі може здійснюватися за денною та заочною формами. Навчання на заочній аспірантурі державних і приватних вищих навчальних закладів не може перевищувати чотирьох років. У силу режимних вимог засуджений може навчатися лише на заочній аспірантурі. Причому саме навчання і написання дисертаційного дослідження вимагає створення необхідних умов для цього. Насамперед це стосується доступу до різних літературних джерел з напряму дослідження. При установах виконання покарань існують бібліотеки. Разом із тим, бібліографічний фонд установи містить у собі, як правило, не наукову літературу. Причому оновлюються і доповнюються "запаси" бібліотек дуже рідко. У вік комп’ютерних технологій усе більше виникає залежність від електронних машин. У зв’язку з цим, доцільно, на наш погляд, відкривати комп’ютерні класи в кожній колонії. Ті необхідні витрати, що будуть виникати в процесі пошуку інформації, можна буде відшкодовувати за рахунок коштів засуджених, що знаходяться на їхніх 163


особових рахунках. Це якоюсь мірою допоможе вирішити проблему пошуку потрібної інформації. З точки зору норм кримінально-виконавчого законодавства деякі можливості для засуджених в установах виконання покарань для заня��тя науковою діяльністю все ж таки є. Нагадаємо, що згідно з ч. 1 ст. 109 КВК України, засуджені до позбавлення волі мають право одержувати в бандеролях, посилках і передачах, а також без обмеження придбавати за рахунок коштів, які є на їхніх особових рахунках, літературу через книготоргівельну мережу, письмове приладдя, передплачувати газети і журнали. Проте існують певні обмеження, що стосуються лише кількості книг і журналів (згідно з ч. 3 ст. 109 КВК України, засудженому дозволяється мати при собі не більше десяти примірників книг і журналів; до їх числа не входять підручники, необхідні для навчання засуджених у школі або зі спеціальності) і характеру літератури, що придбавається (забороняється отримання, придбання, збереження і поширення видань, що пропагують війну, розпалення національної і релігійної ворожнечі, культ насильства чи жорстокості, видань порнографічного характеру). Основні результати роботи можливо публікувати в різних наукових виданнях шляхом відправлення даних матеріалів через адміністрацію установи за рахунок коштів засуджених, наявних на їх особових рахунках. Г.Н. ТЕЛЕСНІЦЬКИЙ заступник начальника відділу прокуратури м. Києва ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА КАТУВАННЯ: МІЖНАРОДНИЙ І ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД Сьогодні катування є злочином, що забороняється низкою міжнародних (у тому числі європейських) конвенцій, більшість з яких ратифіковано Україною. Відповідно до цих конвенцій наша держава зобов’язана своєчасно та суворо реагувати на кожний випадок жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, найбільш небезпечним проявом якого є катування. При цьому катування та жорстоке поводження забороняються у будь-який час та за будь-яких обставин. Жодних винятків не існує, а держави не можуть відмовитися від своїх зобов’язань, навіть у надзвичайних ситуаціях або з будь-яких інших причин. За цих умов найбільш суворою формою реагування на катування як конвенційний злочин є забезпечення невідворотності відповідальності за цей злочин, безпосередньо встановленої у ст. 127 Кримінального кодексу (далі – КК) України, подальше вдосконалення національних стандартів протидії будь-яким проявам тортур з урахуванням позитивного міжнародного та зарубіжного досвіду. Заборона застосування катувань і жорстокого поводження є загальною міжнародною нормою, яка в різних формулюваннях віднайшла своє відображення у ряді міжнародних документів. Положення про те, що «Ніхто не може бути підданий катуванню або жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню» міститься у ст. 5 Загальній декларації прав людини, яка 164


була проголошена і ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН від 10 грудня 1948 року. Україна є учасницею Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р., ратифікувала Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, від 10 грудня 1984 р., Європейську конвенцію про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 28 листопада 1987 р., Факультативний протокол до Конвенції ї проти катування та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання неї, тощо. Виконання положень міжнародно-правових документів, що ратифіковані Україною та імплементовані в її національне законодавство, є запорукою успіху стратегії протидії катуванням. На жаль, практика боротьби з катуваннями поки що далека до ідеальної, не зовсім досконалою є норма про відповідальність за цей злочин у національному КК, існують численні прорахунки в усуненні різних негативних факторів, що сприяють вчиненню цього злочину. На наш погляд, задля приведення кримінального законодавства України до норм міжнародного законодавства нашій державі необхідно вжити низку важливих та адекватних кроків, зокрема: привести елементи та ознаки, що відносяться до складу «катування», у відповідність до норм міжнародних конвенцій; унеможливити амністію або різноманітні форми звільнення від кримінальної відповідальності за катування; удосконалити положення про відповідальність за злочинний наказ, що прямо або опосередковано неминуче приводить до жорстокого поводження; забезпечити всебічність і незалежність розслідування кримінальних справ про катування (у тому числі забезпечити ефективну участь потерпілих у розслідуванні цих злочинів); забезпечити всебічний контроль за перебуванням затриманих в органах внутрішніх справ та інших правоохоронних органах; привести законодавство про судовий контроль за затриманням і утриманням під вартою у відповідність до міжнародних стандартів; передбачити чітку судову процедуру вирішення питання про екстрадицію осіб, які вчинили катування; конструктивно визначити можливість стягнення шкоди з держави, якщо не були встановлені або визнані винними особи, котрі застосовували катування; привести законодавство і практику застосування сили у відповідність до міжнародних стандартів; поліпшити умови утримання в місцях ув’язнення тощо. Важливим є також використання позитивного зарубіжного досвіду щодо кримінальної відповідальності за катування. Зокрема, у кримінальному законодавстві низки іноземних держав визначення катування або прямо нагадує зміст відповідних конвенцій, або самі кримінально-правовій норми є бланкетними та відсилають до відповідних конвенцій, або в них містяться специфічні визначення катування. Подекуди кримінальна відповідальність за катування може наставати на підставі кількох норм (КК Франції). Вказівка на це діяння або виступає обставиною, що обтяжує кримінальне покарання (КК Азербайджанської Республіки), або впливає на кваліфікацію деяких злочинів (КК Іспанії), або дозволяє відмежувати одне злочинне діяння від іншого (КК РФ), або розглядається як окремий злочин, наприклад, катування військовослужбовців чи військовополонених (КК Республіки Польща). 165


За кордоном суб’єктом катування може бути як будь-яка особа, так і службова (посадова) особа (при цьому потерпілими від катування можуть виступати не тільки особи, яких обвинувачують у вчиненні якихось злочинів, а й представники міжнародних організацій, військовослужбовці, військовополонені, жінки, які явно для винних перебувають у стані вагітності, неповнолітні, особи, що знаходиться в безпорадному стані або в залежному положенні, тощо). Катування – це завжди умисний злочин, при цьому подекуди зарубіжний законодавець вказує на конструкцію «завідомість» при формулюванні складу катування, а також на спеціальні мотиви чи мету. Подекуди катування має як основний, так і кваліфіковані склади. За вчинення цього злочину може наставати найсуворіше покарання – смертна кара або позбавлення волі на будь-який строк, або довічне позбавлення волі (Зведення законів США), довічне ув’язнення (КК Франції) або позбавлення волі на певний строк (в усіх інших випадках). Щодо осіб, які вчинили катування, то до них подекуди передбачається відповідні заходи безпеки (зокрема, за КК Франції – заходи соціальносудового спостереження). Отже, задля дієвості кримінальної відповідальності за катування в Україні необхідно повною мірою реалізувати чинні міжнародні стандарти, використати позитивні надбання нормотворчості, що вироблені іноземними законодавцями, а це, у свою чергу, передбачає подальше реформування й удосконалення відповідних положень національного КК. В.О. ФІНАГЕЄВ суддя Апеляційного суду Київської області, здобувач кафедри криміналістики та судової медицини Національна академія внутрішніх справ УДОСКОНАЛЕННЯ ПОРЯДКУ РОЗКРИТТЯ ІНФОРМАЦІЇ, ЩО МІСТИТЬ БАНКІВСЬКУ ТАЄМНИЦЮ, У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ Специфіка досудового провадження за більшістю економічних злочинів пов’язана з необхідністю одержання інформації, що містить банківську таємницю. Правовий режим зберігання банківської таємниці та порядок її розкриття визначений законодавством, зокрема Законом України “Про банки і банківську діяльність”, а також Правилами зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затвердженими Постановою Правління Національного банку України від 14 липня 2006 р. № 267. Банківська таємниця є різновидом інформації з обмеженим доступом. Відповідно до Закону України “Про інформацію”, інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Згідно зі ст. 1076 ЦК України банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених у гл. 166


10 Закону України “Про банки…”. До банківської таємниці належить й інформація про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта, оскільки ч. 4 ст. 62 Закону України “Про банки…” банку заборонено надавати цю інформацію. Системний аналіз законодавства та практики свідчить про те, що перелік відомостей, що становлять банківську таємницю є ширшим, ніж зазначений у Законі “Про банки…”. До цих відомостей зазвичай відносять персональні дані про клієнтів банку, відомості про майно, що перебуває на зберіганні в банку (дані про власника майна, перелік майна та його вартість, про види банківського збереження), інформацію про осіб, які хотіли стати клієнтами банку, але за наявності певних причин ними не стали, інформацію про клієнтів, які вже припинили свої відносини з банком. Розкриття банківської таємниці (ст. 62 Закону України “Про банки…”) може відбуватись у такий спосіб: на письмову вимогу суду або за рішенням суду; правоохоронним органам за їх письмовою вимогою стосовно операцій за рахунками конкретної особи за конкретний проміжок часу без зазначення контрагентів за операціями. Банки зобов’язані виконувати письмові вимоги судів загальної юрисдикції, а також ухвалені ними рішення (постанови) про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю. Саме на суд як орган державної влади, що розглядає справи про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних і фізичних осіб відповідно до гл. 12 розділу IV ЦПК України, покладено обов’язок у кожному конкретному випадку оцінити нагальну суспільну потребу в розкритті цієї інформації. Згідно зі статистичними даними Державної судової адміністрації України у 2010 р. на розгляд місцевих судів по першій інстанції надійшло близько 4,8 тис. цивільних справ окремого провадження про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб. Вимоги задоволено у 3,5 тис. справ (їх частка серед числа справ, розглянутих з ухваленням рішення, становить майже 84,0 %). Виїмка документів, які містять інформацію, що становить банківську таємницю, проводиться лише за вмотивованою постановою судді та в порядку і з дотриманням вимог глави 16 КПК України. Згідно із ст. 290 ЦПК України, ухвалене судом рішення підлягає негайному виконанню (особа, щодо якої банк розкриває таємницю, або заявник мають право у п’ятиденний строк оскаржити це рішення до апеляційного суду). Банк не має права відмовлятися пред’явити або видати документи чи їх копії або інші предмети, які вимагає слідчий під час виїмки та які зазначені в рішенні (постанові) суду (банк зобов’язаний виготовити копії вилучених документів та засвідчити їх підписом представника банку). У випадку необґрунтованої відмови службовці банку можуть бути притягнуті до відповідальності за ст. 382 КК України за невиконання судового рішення. Вважаємо, що порядок розкриття інформації, що містить банківську таємницю, у кримінальному судочинстві України потребує подальшого удосконалення, зокрема 167


щодо визначення повноважень суду, який у рамках досудового провадження має виключні повноваження приймати рішення про проведення виїмки документів, що містять банківську інформацію, а також накладання арешту на майно фізичних і юридичних осіб, що знаходиться на рахунках, у вкладах або на зберіганні у банківських установах. У передбачених кримінально-процесуальним законодавством випадках слідчий за згодою керівника слідчого підрозділу (або прокурора) має порушувати перед судом клопотання щодо проведення слідчої дії, пов’язаної з розкриттям банківської таємниці. Це клопотання підлягає розгляду суддею одноособово за місцем провадження досудового слідства або проведення слідчої дії у термін не пізніше 24 годин з моменту надходження відповідного клопотання. За результатами розгляду клопотання суддя може винести постанову про дозвіл на проведення слідчої дії або відмову у її проведенні, вказавши мотиви відмови. Для забезпечення виконання вироку в частині цивільного позову, інших майнових стягнень чи можливої конфіскації майна, слідчий за згодою керівника слідчого підрозділу (або прокурора) має порушувати перед судом клопотання про накладання арешту на майно підозрюваного, обвинуваченого чи осіб, які несуть згідно закону матеріальну відповідальність за їх дії. Розгляд цього клопотання має відбуватись в аналогічному порядку. У разі накладання арешту на належні підозрюваному чи обвинуваченому кошти та інші цінності, що знаходяться на рахунку або зберігаються у банківській установі, операції за цим рахунком припиняються повністю або частково у межах коштів та інших цінностей, на які накладено арешт. Керівники банків мають бути зобов’язані надавати інформацію про наявність відповідних коштів та інших цінностей за запитами суду, а також слідчого на підставі судового рішення. С.І. ХАЛИМОН кандидат юридичних наук Чернігівський юридичний коледж Державної пенітенціарної служби України ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ОСІБ, ЯКІ НАДАЮТЬ ДОПОМОГУ ОПЕРАТИВНИМ ПІДРОЗДІЛАМ ОРГАНІВ І УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ НА КОНФІДЕНЦІЙНІЙ ОСНОВІ Діяльність оперативних підрозділів органів і установ виконання покарань, а також практика розкриття і розслідування злочинів свідчить, що реалізація матеріалів отриманих у процесі оперативно-розшукової діяльності досить часто пов’язана із загрозою безпеки для життя і здоров’я осіб, які на конфіденційній основі сприяють оперативним підрозділам у здійсненні оперативно-розшукових заходів. Варто погодитись з думкою Д.О. Баландіна, який зазначає, що проблематично з точки зору законодавства виглядають питання реального фінансового пенсійного забезпечення та реального фінансового забезпечення соціального захисту осіб, надають конфіденційну допомогу оперативним підрозділам. 168


Так, ст. 13 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність” регламентує зміст соціального і правового захисту осіб, які залучається до виконання завдань оперативно-розшукової діяльності. Частина перша даної статті наголошує, що особа, яка залучається до виконання завдань оперативно-розшукової діяльності, перебуває під захистом держави. У ч. 2 ст. 13 зазначено, що співробітництво особи з оперативним підрозділом зараховується до її загального трудового стажу в разі укладення з нею трудової угоди (курсив мій Х.С.). Якщо у зв’язку з виконанням такою особою завдань оперативно-розшукової діяльності настала її інвалідність або смерть, на неї поширюються пільги, передбачені у таких випадках для працівників оперативних підрозділів. Враховуючи те, що працівники оперативних підрозділів установ виконання покарань під час виконання своїх службових обов’язків постійно перебувають у стані підвищеної небезпеки, їм гарантується, як працівникам установ, обов’язкове державне страхування на суму десятирічного грошового утримання за останньою посадою. У разі інвалідності, яка виникла під час проходження служби, або не пізніше трьох місяців після звільнення зі служби, або після цього терміну (строку), але в наслідок захворювання або нещасного випадку, який мав місце під час проходження служби, а також отримання при виконанні службових обов’язків каліцтва, оперативні працівники отримують одноразову допомогу в розмірі від трьох до п’ятирічного грошового утримання та їм призначається пенсія за інвалідністю. В разі загибелі оперативного працівника при виконанні службових обов’язків, його родині або особам, які перебували на його утриманні, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі десятирічного грошового утримання по останній посаді і призначається пенсія у зв’язку з втратою годувальника в розмірі посадового окладу загиблого оперативного працівника. Враховуючи той факт, що особи залучені до конфіденційного співробітництва в органах і установах виконання покарань не укладають контрактів, постає актуальне питання, а як бути з тими особами, які загинули або отримали травми, поранення, контузії у зв’язку з їх участю у проведенні оперативно-розшукових заходів надаючи допомогу оперативним підрозділам без укладання угоди? Адже, відносно осіб, які сприяють оперативним підрозділам у розкритті злочинів, не рідко вчиняються дії протиправного характеру, в результаті чого вони гинуть, втрачають здоров’я, власність тощо і у зв’язку з цим нерідко відмовляються від подальшої співпраці. Відповідаючи на поставлене запитання, можна припустити, що у чинному законодавстві наявний правовий пробіл, або законодавець навмисно і незрозуміло з яких причин створив несправедливо збиткове соціальне становище для осіб, які залучаються до конфіденційного співробітництва без укладання угод про таке співробітництво. Досвід зарубіжних держав показує, що населення готове надавати допомогу правоохоронним структурам у боротьбі зі злочинністю за умови захисту їх життя, здоров’я і майна. У вітчизняних засобах масової інформації неодноразово констатувалося, що населення боїться повідомляти правоохоронним органам 169


інформацію, яка могла б допомогти у розслідуванні злочинів через занепокоєння за своє життя і здоров’я. Ще більш складніше перебувають справи у місцях позбавлення волі де особи, які конфіденційно співробітничають з оперативними підрозділами ще менш захищені в силу специфіки діяльності органів і установ виконання покарань (знижений рівень конспірації, обмежене коло засуджених тощо). У зв’язку з цим виникає необхідність перегляду діючого законодавства з питань соціального і правового захисту осіб, які надають допомогу оперативним підрозділам при проведенні оперативно-розшукових заходів на конфіденційній основі. Враховуючи те, що автор лімітований встановленим об’ємом тез на науковопрактичну конференцію, в даній роботі ми не пропонуємо конкретних змін до чинного законодавство. Але у подальших працях обов’язково усунемо цей пробіл. О.В. ХОРОШУН викладач кафедри кримінально-правових дисциплін Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ УТРИМАННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ Кримінально-виконавчий кодекс України передбачає утримання засуджених до довічного позбавлення волі на принципах диференціації і індивідуального підходу до їх виправлення і ресоціалізації. Для цього перебудована класифікація засуджених за ступенем безпеки по системі, прийнятій в Європі: мінімального, середнього та максимального рівня безпеки. Засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі утримуються у виправних колоніях та секторах максимального рівня безпеки і розміщуються в приміщеннях камерного типу, окремо від інших засуджених, як правило, по дві особи. За заявою засудженого і в інших необхідних випадках, з метою захисту від можливих посягань на його життя з боку інших засуджених або для запобігання здійсненню ним злочину, а також за наявності відповідного медичного висновку, на підставі постанови начальника колонії такого засудженого можуть тримати в одиночній камері. На осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, розповсюджуються права і обов’язки засуджених до позбавлення волі на певний строк. Зокрема, це право: на щоденну прогулянку тривалістю одну годину; користуватися книгами, журналами та газетами з бібліотеки установи і придбаними через торговельну мережу, підписними виданнями, а також телевізорами; на отримання грошових переказів без обмежень; на короткострокове побачення - один раз на три місяці; у встановленій кількості і асортименті купувати в магазині установи продукти харчування і предмети першої необхідності на кошти, зароблені в місцях позбавлення волі або одержані по переказах; на 15-ти хвилинну платну телефонну розмову один раз на три місяці; придбавати впродовж місяця в магазині установи по безготівковому розрахунку продукти харчування і предмети першої необхідності на суму до п’ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати на кошти, зароблені в місцях позбавлення 170


волі, а засуджені чоловіки у віці понад шістдесят років, жінки у віці понад п’ятдесят п’ять років, інваліди першої і другої групи - також і на кошти, одержані по переказах; без обмежень дозволено купувати письмове приладдя, газети, книги через торговельну мережу за переказами; мати при собі і зберігати в камері особисті предмети, речі і продукти харчування. Згідно з Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань засуджені також мають право: в індивідуальному порядку відправляти релігійні обряди, користуватися релігійною літературою; одержувати і відправляти листи без обмеження їх кількості; звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами до державних органів, громадських організацій і посадовців; користуватися настільними іграми; мати побачення з адвокатом для отримання юридичної допомоги в порядку, встановленому кримінально-виконавчим законодавством. Водночас, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території колонії з урахуванням вимог їх тримання та з дотриманням відповідних вимог санітарних норм і правил охорони праці. Для засуджених, які не мають середньої освіти, у виправних колоніях створюються консультаційні пункти. За умови сумлінної поведінки та добросовісного ставлення до праці, після відбуття десяти років терміну покарання, засудженому може бути дозволено додатково витрачати щомісяця гроші в сумі двадцяти відсотків мінімального розміру заробітної плати. З урахуванням тяжкості злочинів, скоєних засудженими вказаної категорії, та ступеня їх небезпеки визначені відповідні заходи безпеки при поводженні з ними. Зокрема, при виведенні з камер, конвоюванні по території установи та за її межами до засуджених застосовуються наручники. Враховуючи рекомендації експертів Ради Європи, зараз вирішується питання про заборону застосування наручників до засуджених під час побачень з родичами, а також з іншими особами. За порушення вимог режиму відбування покарання до засуджених вказаної категорії можуть застосовуватися такі стягнення: попередження або догана (сувора догана); дисциплінарний штраф у сумі до двох мінімальних розмірів заробітної плати; поміщення в карцер на строк до п’ятнадцяти діб. З метою надання засудженим до довічного позбавлення волі психологічної допомоги, попередження агресивної поведінки та зняття депресивних станів, до роботи з ними залучаються психологи, посади яких введені у всіх установах, де тримаються ці засуджені. Тривале перебування в умовах ізоляції, усвідомлення тяжкості вчинених злочинів спонукає багатьох засуджених звернутися до релігії. Законодавство гарантує засудженим до довічного позбавлення волі право на свободу віросповідання і задоволення релігійних потреб, проте проведення релігійних обрядів обмежується режимом тримання. Зміна умов тримання засуджених до довічного позбавлення волі здійснюється в порядку, визначеному статтею 100 цього Кодексу. Засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки можуть бути переведені: з приміщень камерного типу, в яких тримаються дві особи, до багатомісних приміщень камерного типу виправної колонії максимального рівня безпеки з наданням дозволу на участь у групових заходах освітнього, культурно-масового та фізкультурно-оздоровчого характеру в 171


порядку, встановленому законодавством, - після фактичного відбуття у таких приміщеннях не менш як п’ятнадцяти років строку покарання; з багатомісних приміщень камерного типу до звичайних жилих приміщень виправної колонії максимального рівня безпеки - після фактичного відбуття у таких приміщеннях не менш як п’яти років строку покарання. Засуджені до довічного позбавлення волі, які злісно порушують установлений порядок відбування покарання, можуть бути переведені із звичайних жилих приміщень до приміщень камерного типу виправної колонії максимального рівня безпеки. Зміна умов тримання не застосовується до засуджених до довічного позбавлення волі, які хворіють на венеричні захворювання, активну форму туберкульозу, та з психічними розладами. С.В. ЦАРЮК кандидат юридичних наук, старший викладач циклу кримінально-правових дисциплін, підполковник внутрішньої служби Чернігівський юридичний коледж Державної пенітенціарної служби України УМОВИ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ ЯК СКЛАДОВИЙ ЕЛЕМЕНТ КРИМІНАЛЬНОВИКОНАВЧОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПОКАРАНЬ Протягом останнього часу чимало уваги приділяється науковому супроводу питань пов’язаних із реалізацією кримінально-виконавчої політики держави. Ключовими напрямами у цій діяльності є: приведення норм чинного кримінальновиконавчого законодавства до загальноприйнятих міжнародних стандартів; удосконалення механізмів громадського контролю; покращення соціального статусу персоналу Державної кримінально-виконавчої служби; пошук шляхів удосконалення раціонального застосування обмежувальних заходів, стимулювання правослухняної поведінки засуджених; розробка та запровадження нових форм соціально-виховного та психологічного впливу на засуджених. Питання дослідження кримінально-виконавчої характеристики як кримінальних покарань, так і засуджених – є сьогодні доволі актуальними та своєчасними. Насамперед, це пов’язано із посиленням уваги до проблем, що виникають під час правозастосовної діяльності персоналу органів та установ виконання покарань, оскільки без належного наукового і законодавчого її забезпечення, не може йти мова про ефективну систему виконання кримінальних покарань. Ми давно цікавимося розробкою кримінально-виконавчої характеристики як нового правового інституту в галузі кримінально-виконавчого права. У звязку з цим, нами вироблено власну її дефініцію і структуру. Вона розглядається нами як врегульоване чинним кримінально-виконавчим законодавством передбачене у часі, комплексне вивчення особи, яка відбуває покарання у виправній колонії, завдяки чому забезпечується вибір й застосування засобів виправлення і ресоціалізації засудженого та його адаптація після звільнення. Структура кримінально-виконавчої характеристики засуджених має наступний вигляд: 1) соціально-демографічні; 2) соціально-психологічні ознаки; 3) правовий статус засудженого; 4) умови відбування покарання; 5) ступінь виправлення засудженого. 172


Зупи��емося більш предметно на такому складовому елементі характеристики як умови відбування покарання. Саме після розподілу, направлення і прибуття засуджених до установи виконання покарань, визначеного рівня безпеки, на них починають розповсюджуватися умови відбування кримінального покарання. Тут доречним було б навести як приклад, спроби деяких авторів запропонувати введення кримінально-виконавчої характеристики на початковому етапі відбування покарання засудженими, як складової частини комплексу заходів з первинного вивчення засуджених, котрі щойно прибули у колонію та перебувають у дільниці карантину діагностики і розподілу. Ми вважаємо таку пропозицію не досить вдалою, оскільки на початковому етапі (перші чотирнадцять діб перебування в колонії), ще зарано робити висновки про наміри засудженого на майбутнє. На наше переконання, така характеристика триває у часі, тобто поширюється на весь строк перебування у колонії, а отже, відображатиме зрушення у поведінці засудженого, ставленні до основних засобів виправлення і ресоціалізації у динаміці, а не за короткий проміжок часу, визначений для тримання засуджених у дільниці карантину розподілу і діагностики. Ряд українських вчених, розглядаючи умови відбування кримінального покарання, зосереджують свою увагу на двох важливих сферах життя засудженого в місцях позбавлення волі – матеріально-побутовому та медико-санітарному їх забезпеченні. Адже на їх думку, вони є запорукою успішного виконання завдань, які мають виправні установи. Умови відбування покликані відігравати й провідну роль у запобіганні рецидивної злочинності серед засуджених, шляхом посиленого контролю і нагляду за ними, а також за допомогою розподілу засуджених за групами, у яких склад засуджених є відносно однорідним. Поза сумнівом, перераховані точки зору науковців щодо сутнісного наповнення умов відбування кримінального покарання заслуговують на увагу, але, на наш погляд, вони мають ряд недоліків. Насамперед, етимологічне значення умови (курсив наш. – Ц.C.) тлумачиться, як існування певних правил у тій чи іншій галузі життя. Тому умови відбування покарання, на нашу думку, не можуть обмежуватися виключно потребами матеріального та медичного забезпечення засуджених, оскільки сувора ізоляція засуджених вимушено позбавляє їх свого звичного оточення, яке тісно пов’язане із матеріальними благами та духовними потребами людини. Такі правила повною мірою відображаються і в організації розпорядку дня засуджених, але він розповсюджується не тільки на засуджених, але й на порядок роботи всіх відділів, служб, об’єктів, дільниць установи. Таким чином, можемо говорити вже не тільки про умови відбування покарання, а й про порядок виконання покарання. Мусимо обов’язково враховувати й інші важливі сторони життя засуджених, які охоплюються умовами відбування покарання і мають значення для їх кримінальновиконавчої характеристики, наприклад: поведінку засудженого, підтримання стосунків з рідними та близькими через особисті контакти або шляхом листування, відношення до персоналу колонії і т.п. Ми пропонуємо, розглядаючи умови відбування кримінального покарання, як складового елементу кримінально-виконавчої характеристики, дотримуватися змісту 173


закріпленого і сформульованого законодавцем у Главі 17 КВК України та Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Таким чином, досліджуючи умови відбування покарання у межах існуючого кримінально-виконавчого законодавства ми, тим самим, забезпечуємо висвітлення у кримінально-виконавчій характеристиці найбільш значимих і невід’ємних ознак, які притаманні для конкретного виду кримінальних покарань передбачених ст. 51 КК України. С.С. ЧЕРНЯВСЬКИЙ доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, начальник наукової лабораторії з проблем розкриття та розслідування злочинів Національна академія внутрішніх справ ПЕРСПЕКТИВИ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ ДЛЯ СИСТЕМИ МВС УКРАЇНИ У КОНТЕКСТІ РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА Станом на грудень 2011 року (за самими оптимальними прогнозами до липня – серпня 2012 р.) досудове слідство в Україні провадиться за КПК України (затвердженим Верховною Радою УРСР 28 грудня 1960 р., введеним в дію з 1 квітня 1961 р.). З часу прийняття нинішній КПК України зазнав змін і доповнень понад 200 разів. Понад 70 відсотків цих новацій припадають на роки незалежності, коли держава обрала за орієнтири європейські стандарти. Положення КПК України щоденно застосовують у своїй роботі тисячі слідчих(нинішній штат – понад 10,5 тис.), більшість з яких молоді хлопці та дівчата зі стажем роботи до трьох років (в деяких областях слідчих зі стажем понад п’ять років немає зовсім), яким ще бракує життєвого досвіду та відповідної фахової підготовки. Водночас майже 95 % вчинених у державі злочинів розслідують слідчі органів внутрішніх справ (з підслідності по 117 статтях за старим КК України, нині слідчим ОВС підслідні 205 статей Кримінального кодексу 2001 р.). Щороку вони порушують близько півмільйона справ, притягують до відповідальності понад 300 тис. осіб. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 6 квітня 1963 р. функціями досудового слідства наділялись органи охорони громадського порядку. Відтоді підготовка слідчих для міліцейських підрозділів стала особливим завданням республіканського МООП–МВС. З набуттям Україною незалежності на базі Київської вищої школи МВС СРСР та Київських вищих курсів МВС СРСР утворено Українську академію внутрішніх справ (1992 р.) з переведенням ( по суті – поверненням) до закладу усіх слухачів з уже на той час зарубіжних вишів колишнього МВС СРСР (у тому числі Волгоградської вищої школи, яка готувала слідчих для органів внутрішніх справ України). У державі, відповідно до КПК України, досудове слідство здійснюється слідчими органів внутрішніх справ, прокуратури, органів безпеки (з утворенням Державної податкової адміністрації – і слідчими податкової міліції). У 1993 р. в структурі УАВС створено слідчо-криміналістичний факультет (нині – навчально174


науковий інститут підготовки слідчих і криміналістів) і вперше у відомчій освітній галузі офіційно введено слідчу спеціалізацію підготовки кадрів на замовлення МВС з реалізацією навчальних планів освітньо-кваліфікаційних рівнів “спеціаліст” та “магістр” галузі “Право” за спеціальністю “Правознавство”. Слід також зазначити, що при загостренні кадрової ситуації, на звернення МВС України, академія розробила і реалізувала експериментальну трирічну програму підготовки слідчих освітньо-кваліфікаційного рівня “молодший спеціаліст” з переведенням випускників для продовження навчання по заочній формі за перехідною програмою підготовки спеціалістів. Нині випускники закладу працюють на посадах слідчих (старших слідчих, начальників, заступників начальників слідчих підрозділів) практично в кожному міськрайліноргані, ГУМВС–УМВС областей, м. Києва і Севастополя, на залізницях. Багато з них в подальшому переведені по службі і зараз працюють в системі слідства органів прокуратури, Служби безпеки України та податкової міліції. У 2011 р. набір курсантів на слідчу спеціалізацію у вишах МВС не здійснювався, а державне замовлення на підготовку відповідної кількості слідчих (з передачею цільового фінансування) перерозподілено цивільним юридичним освітнім закладам. У даний час на розгляді Верховної Ради України – проект нового КПК України (розроблений за участю МВС України), який за ініціативи парламенту та Міністерства юстиції оцінений Венеціанською комісією і активно доопрацьовується відповідно до зауважень і рекомендацій міжнародних експертів. У цьому проекті міститься чимало позитивних нововведень до законодавства з питань провадження у кримінальних справах відповідно до вимог міжнародного права. Зокрема, в новому КПК України законодавець вперше передбачає: 1. Особливі повноваження слідчого, зокрема: – “проводити…негласні слідчі (розшукові) дії та “доручати проведення … негласних (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам”; “звертатись … з клопотаннями … про… проведення… негласних слідчих (розшукових) дій” (ст. 43 проекту); – за певних умов “…співробітник оперативного підрозділу набуває повноважень слідчого” (ст. 44 проекту); – слідчий як представник державного органу на стороні обвинувачення “здійснює збирання доказів шляхом проведення … негласних (розшукових) дій” (ст. 92 проекту); – покладання на слідчого визначення виду і розміру шкоди, завданої “незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативнорозшукову діяльність” (за тлумаченням ст. 125, 127 проекту). 2. Врегулювання на рівні процесуального закону таких негласних заходів як використання конфіденційного співробітництва, негласне отримання зразків, виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої злочинної групи, контроль за вчиненням злочину та інших (глава 21 проекту), що забезпечуватимуть додаткові гарантії дотримання прав учасників досудового провадження (оскільки проведення цих дій завжди пов’язане з втручанням в 175


особисте життя людини, обмеженням її конституційних прав). Надання слідчому права проведення негласних слідчих (або якнайменше контролю за їх проведенням) дій у цілому буде сприяти розв’язанню споконвічних організаційних проблем професійних стосунків між слідчим та оперативними підрозділами, а також розширить пізнавальні (пошукові) можливості слідчого в отриманні доказової інформації. 3. Оскільки негласні слідчі (розшукові) дії відтепер зможуть проводитись як оперативними підрозділами, так і слідчими, виникає необхідність при підготовки слідчих забезпечувати цільову фахову спеціалізацію і ефективно вона може здійснюватись лише в профільних освітніх закладах МВС України (включаючи підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації, у тому числі в системі службової підготовки за участю фахівців відомчих вишів).Як варіант, у перспективі можливо створити окремий інститут підготовки слідчих в системі МВС (яким була союзна Вища слідча школа у Волгограді, що існує й зараз). Молоді слідчі з першого дня мають знати, що робити із заявою, які потрібні матеріали, щоб порушити справу, були обізнані зі специфікою оперативно-розшукових та оперативно-технічних заходів (якщо раніше основними “постачальниками” кримінальних справ традиційно були карний розшук і ДСБЕЗ, то нині це й додатково оперативні підрозділи БОЗ, БНОН, протидії торгівлі людьми, боротьби з кіберзлочинністю, міліції у справах дітей тощо). 4. Вирішення вказаних завдань не під силу жодному цивільному юридичному вишу і безпосередньо пов’язується з важливістю наукового забезпечення специфічного навчального процесу (на слідчих факультетах) і суттєвого корегування напрямів науково-дослідної діяльності. На часі й оновлення системи підготовки науково-педагогічних кадрів та науковців для освітніх закладів, наукових установ в інтересах досудового слідства (вивчення слідчої практики, підготовка коментарів, підручників, посібників, методичних рекомендацій, узагальнень, пропозицій до органів законодавчої, виконавчої і судової влади) 5. Слід об’єктивно визнати, що на сьогодні жоден слідчий органів внутрішніх справ за рівнем теоретичних знань і особливо практичних навичок без спеціальної перепідготовки в системі відомчих вишів неспроможній сприйняти (усвідомити) встановлювані новим КПК засади процесуальної діяльності та ефективно працювати за КПК України, який без сумніву буде прийнятий у 2012 році. О.М. ШЕВЧУК здобувач кафедри адміністративного права Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОДАВСТВА З ПИТАНЬ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПЕРЕМІЩЕННЯ ФАЛЬСИФІКОВАНИХ ЛІКІВ ЧЕРЕЗ МИТНИЙ КОРДОН Переміщення через митний кордон будь-якого товару – це завжди ризик, але він збільшується у кілька разів, якщо переміщуються лікарські засоби, адже від них 176


залежить особиста безпека громадян України. На сучасному етапі розвитку державності України важливого значення набуває роль адміністративної відповідальності, направленої на забезпечення законності і правопорядку у сфері адміністративно-правового регулювання митних відносин, що склалися у державі. Відсутність наукового дослідження, де б розкривалися проблемні питання адміністративної відповідальності за порушення фізичними та юридичними особами порядку переміщення лікарських засобів (як зареєстрованих, так і незареєстрованих) через митний кордон України, обумовила актуальність та визначила мету даної роботи. Адміністративна відповідальність за порушення порядку переміщення лікарських засобів полягає в застосуванні до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру, і накладається уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права. Загальні засади адміністративної відповідальності, склади правопорушень і система стягнень визначаються Митним Кодексом України 2002 р. і Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП). Правові підстави застосування адміністративної відповідальності щодо порядку переміщення лікарських засобів через митний кордон України закріплено в «Основах законодавства України про охорону здоров'я», Законі України «Про лікарські засоби» та Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Аналізуючи діючий КУпАП, слід зазначити наявність глави 5 розділу ІІ Особливої частини «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення», яка включає підстави адміністративної відповідальності та види стягнень. Крім того, КУпАП вказує на такі адміністративні проступки, як невиконання законних вимог посадових осіб органів державного контролю якості лікарських засобів (ст. 188-10 КУпАП). У свою чергу, адміністративні правопорушення щодо якості виробництва медичних препаратів передбачені главою 13 КУпАП «Адміністративні правопорушення в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації». Проте вищенаведені статті КУпАП не містять відповідальності за порушення порядку переміщення лікарських засобів через митний кордон України. Відповідно до «Основ законодавства України про охорону здоров'я», правопорушники законодавства про охорону здоров'я, зокрема, щодо ввезення лікарських засобів, підлягають притягненню до адміністративної, цивільно-правової і кримінальної відповідальності відповідно до законодавства. Закон України «Про лікарські засоби» містить норми, що в основному повторюють загальні положення «Основ законодавства України про охорону здоров'я» щодо дисциплінарної, адміністративної, цивільно-правової, кримінальної відповідальності порушників законодавства у сфері порядку переміщення лікарських засобів через митний кордон України. Вищевказаний закон головним чином регулює весь обіг лікарських засобів в Україні, зокрема, ввезення і вивезення ліків через державний кордон, та визначає орган, що здійснює контроль за дотриманням 177


законності імпортерами. На жаль, у цьому законі відсутні необхідні вимоги до матеріально-технічної бази, забезпечення якості лікарських засобів, кваліфікації персоналу, видів відповідальності, порядку захисту прав. У Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначено загальні умови здійснення переміщення товарів, передбачено відповідальність за порушення цих умов, відповідні санкції та орган, що їх застосовує. Таким чином, аналіз вищенаведених нормативних положень дозволяє зробити висновок про те, що визначено тільки види відповідальності, а її застосування ускладнене через відсутність переліку конкретних правопорушень, тобто фактичних підстав. Важливим є визначення суб`єктів адміністративної відповідальності, тобто осіб, до яких остання може бути застосована. Відповідно до КУпАП, суб'єктами адміністративної відповідальності є лише фізичні особи − громадяни і посадові особи. Однак, на законодавчому рівні встановлено адміністративну відповідальність і для юридичних осіб. Адміністративну відповідальність юридичних осіб слід розглядати як самостійний вид адміністративної відповідальності. На сьогоднішній день інститут адміністративної відповідальності юридичних осіб щодо порядку переміщення лікарських засобів через митний кордон України перебуває в процесі становлення, містить багато прогалин і суперечностей та залишається недостатньо дослідженим науковцями. Доцільно звернути увагу на відсутність у чинному КУпАП норм, що стосуються адміністративної відповідальності юридичних осіб, та правового обґрунтування вини юридичної особи. Крім того, не встановлено чіткого переліку уповноважених органів та відсутній єдиний порядок розгляду справ про накладання адміністративних стягнень на юридичних осіб. Критеріями розмежування видів юридичної відповідальності у сфері переміщення лікарських засобів через митний кордон є суб'єктний склад, ступінь суспільної небезпеки і вид правопорушення, які вказують на можливість застосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, що здійснюють ці види діяльності, адміністративної та кримінальної відповідальності. Підстави застосування адміністративної відповідальності складаються з двох взаємопов’язаних складових, відсутність однієї з яких унеможливлює застосування відповідальності взагалі. Враховуючи те, що в КУпАП закріплено єдину фактичну підставу адміністративної відповідальності – правопорушення, а розглянутим об'єктом є порядок переміщення лікарських засобів через митний кордон, то зупинимося на правопорушеннях, а саме на ввезенні, вивезенні та транзиті через митний кордон України фальсифікованих лікарських засобів. У досліджуваній діяльності це правопорушення має властивий правопорушенню склад – сукупність необхідних ознак, об'єктивних і суб'єктивних елементів. До елементів об'єктивної сторони відносяться: протиправна повед��нка; шкідливі наслідки; причина і зв'язок. До елементів суб'єктивної сторони – вина, тобто психічне ставлення суб’єкта до вчиненого ним правопорушення і до шкідливих наслідків, які настали чи могли б настати. Вина є необхідною умовою відповідальності. Якщо в діяннях особи вину не встановлено, а шкідливі наслідки стали результатом випадкових обставин, то вважається, що немає суб’єктивної 178


сторони, немає адміністративного проступку, а значить, немає адміністративної відповідальності. На необхідність регулювання питань адміністративної відповідальності за порушення порядку переміщення лікарських засобів через митний кордон вказує зростання ввезення в Україну фальсифікованих лікарських засобів. До того ж позитивний досвід інших країн обумовлює доцільність таких доповнень. Так, у Республіці Молдова були внесені зміни до Адміністративного кодексу, що посилюють відповідальність за продаж недоброякісних лікарських засобів. У Польщі, якщо провізор викритий в навмисному розповсюдженні фальсифікованих лікарських засобів, він довічно позбавляється права займатися фармацевтичною діяльністю. А в Бельгії ще 150 років тому був виданий королівський указ, який передбачає відповідальність аптекарів за якість розповсюджуваних лікарських засобів . У зв`язку з наведеним зазначимо, що 8 вересня 2011 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання фальсифікації лікарських засобів», яким внесено зміни до Закону «Про лікарські засоби», Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів тощо. Також вищевказаним Законом доповнено КУпАП новою статтею 44-2 «Фальсифікація лікарських засобів або обіг фальсифікованих лікарських засобів». Проте, на жаль, в цій статі законодавець не передбачив адміністративної відповідальності за ввезення, вивезення та транзит фальсифікованих лікарських засобів через митний кордон, не визначив підстав для притягнення до відповідальності за порушення порядку переміщення лікарських засобів через митний кордон України. Висновок: Таким чином, у чинному законодавстві закріплено загальні положення застосування адміністративної відповідальності і відсутнє чітке визначення цього виду відповідальності стосовно суб'єктів, що беруть участь при переміщенні лікарських засобів через митний кордон України, в також недостатньо врегульовано питання адміністративної відповідальності щодо ввезення, вивезення та транзиту через митний кордон України фальсифікованих лікарських засобів. Ю.В. ШИНКАРЬОВ кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін, заступник декану з наукової роботи юридичного факультету Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди ЩОДО НЕОБХІДНОСТІ УНІФІКАЦІЇ ОКРЕМИХ ПОНЯТЬ У КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ПРАВІ В українському кримінально-виконавчому праві, незважаючи на щільну увагу, яка приділяється розгляду окремих наукових проблем, є достатня кількість питань, які залишилися поза увагою вчених. Існує і велика кількість питань, яким навпаки присвячується значна увага та які вважаються «майже» вирішеними. Одним із таких питань є проблема формування сучасного понятійного апарату, який би відображав як сутність, зміст певних явищ, так і відповідав би сучасному «моменту» розвитку 179


українського суспільства. Негативним може вважатися те, що під маскою необхідності реформування сучасного законодавства відбувається розгалуження понятійного апарату, відсутність чіткої загальноприйнятої наукової позиції навіть щодо основних, фундаментальних правових норм. Актуальність пропонованих тез полягає постановці питання про необхідність випрацювання єдиного, загальновживаного на науково-професійному рівні понятійного апарату у галузі кримінально-виконавчого права. В літературі неодноразово лунали заклики про необхідність прискорення реформування сучасного кримінально-виконавчого законодавства як втілення кримінально-виконавчого права. Але, складається помилкова ситуація, яка призводить до перемішування поняття «реформування» із забрудненням понятійного апарату дефініціями, як відрізняються одна від одної лише назвою. Це, в свою чергу, вимагає, не просто реформування законодавства, наповнення його «мертвими», декларативними нормами, що переобтяжують зміст закону, а випрацювання єдиної наукової позиції щодо найважливіших питань. А це, в свою чергу, можливе тільки за умови комплексної участі у цьому наукової спільноти, предметом наукового пошуку якої є проблеми кримінально-виконавчого права України. Серед сучасних вчених, які наголошували на необхідності взаємоузгодження кримінально-виконавчих норм в тому чи іншому вигляді, з того чи іншого питання, можна виділити таких відомих вчених як: Богатирьов І.Г., Денисова Т.А., Степанюк А.Х., Трубников В.М.. Тобто, пропонована нами для вирішення проблема на рівні науки не є абсолютно новою, але від того не є більш вирішеною. Сама сутність проблеми полягає в тому, що у великій кількості наукових праць, вчені, намагаючись засвідчити своє бачення певної наукової проблеми, навіть за наявності східної правової позиції, оперують певними поняттями, які є схожими за змістом та значенням, але є абсолютно різними у власному мовному вираженні. Іноді, таким чином підкреслюються окремі моменти, які б автор-науковець бажав вивести на передній план. Така ситуація є зрозумілою, але не підвищує ані науковості таких тверджень, ані користі для розвитку сучасного права. Це пов’язується із частковим переобтяженням змісту дефініції лише окремими моментами, які відповідають науковому інтересу автора. Для чіткого, послідовного розвитку кримінально-виконавчого права, як вважається, необхідне формування певного колективу вчених, які б змогли достатньо чітко і послідовно випрацювати та обґрунтувати окремі наукові поняття, які б на цьому ґрунті знайшли своє місце у законодавстві не поспіхом, а як результат наукового аналізу та кримінологічного дослідження проблеми, яка винесена на розгляд. Одним із питань, яке потребує уніфікації та взаємоузгодження, є визначення як єдиного критерію при класифікації покарань у кримінально-виконавчому законодавстві (що впливає на його структуру), так і взагалі змісту такого класифікаційного критерію. В сучасному КВК України покарання класифікуються та відповідно до цього розміщуються за дивним принципом: виділяються покарання не пов’язані із позбавленням волі та власне позбавлення волі. Така класифікація не відповідає як загальновживаним логічним принципам класифікації та поділу об’єктів, 180


так і не виконує ані практичного ані змістовного навантаження. Важко сказати, наприклад, що покарання у виді арешту «не пов’язане» із позбавленням волі, за умови коли його режимні правообмеження є часто більш суворими, ніж в окремих видах колоній, де відбувається покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Така позиція неодноразово підкреслювалася на сторінках наукових видань. Покарання ж «не пов’язані» із позбавленням волі як тільки не іменуються: і «нев’язничні санкції», і покарання «непов’язані з ізоляцією від суспільства» і покарання «не пов’язані із обмеженням свободи» і «покарання альтернативні позбавленню волі» і багатьма іншими тезами.. На наш погляд, більш вдалим було б здійснення класифікації за принципом відсутності або наявності ізоляції засудженого від суспільства. На підтвердження цього можна висунути певну кількість аргументів. Але, не в цьому полягає зміст представлених тез. Мова йде про необхідність комплексного загальнонаукового підходу при визначенні концептуальних засад кримінально-виконавчого права. Це повинно втілитися у випрацювані чіткого та сталого дифінитивного апарату, який би забезпечував взаємовідношення понять, змісту закону. Головним є об’єднання зусиль провідних вчених із формування як сучасної доктрини кримінально-виконавчого права, так і реальних, сприйнятих більшістю пропозицій з уніфікації чинного законодавства. Тільки таким шляхом можна підвести стійке підґрунтя для подальшого розвитку як науки, так і послідовного і головне обґрунтованого розвитку сучасного кримінально-виконавчого права. Необхідне і вкрай важливе об’єднання зусиль декількох наукових шкіл, створення методичного семінару або певного роду «Асоціації» кримінально-виконавчого права, що дозволить поставити крапку у багатьох проблемах та запропонувати єдине, обґрунтоване рішення окремих питань, що може і повинне втілитися у рекомендаціях нормотворцю на шляху реформування законодавства. С.А. ШКОДА здобувач кафедри ОРД Національна академія внутрішніх справ КЛАСИФІ