Ukrainian Chicago #7

Page 1

Українське Чикаго ТМ

# 7|Apr 2015






"OH, MY DEAR UKRAINE" Photo by Vadym Guliuk, retouched by Ksju Kami

Photo by

Easter Greetings! ХРИСТОС ВОСКРЕС!



The Kobzar’s Truth


Українські писанки з Чикаго


Concert for Ukraine in Chicago


Бачення невидимого світу. Виставка іконопису


Віктор Морозов: В Донецьку я б заспівав ‘‘Oh, My Dear Ukraine’’


Ukraine Through the Eyes of an American


Український дизайнер одягу Олена Даць


‘‘Витоки’’ - національні костюми на тижні української моди

Ukrainian Chicago Magazine™ is published by VIDIA Inc. ©2011-2015 All Rights Reserved. The entire contents of Ukrainian Chicago™ are protected by copyright and may not be reproduced or transmitted in any form or by any means without written permission of the publisher. Ukrainian Chicago™ is a registered trademark. Ukrainian Chicago™ considers its sources reliable and verifies as much data as possible, although reporting inaccuracies can occur; consequently, readers using this information do so at their own risk. Ukrainian Chicago™ is published with the understanding that the publisher is not rendering legal services, financial, medical or any other advice. Although persons and companies mentioned herein are believed to be reputable, neither Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc, nor any of its principals, employees, agents, or contributors endorse or assume or accept any responsibility whatsoever for the claims, conduct, or activities of any persons, companies, or entities mentioned or featured in Ukrainian Chicago's publications. Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc accepts no responsibility for unsolicited manuscripts and/or photographs and assumes no liability for opinions expressed or products or services advertised herein. All letters/emails sent to Ukrainian Chicago™ will be treated as unconditionally assigned for publication, copyright purposes and use in any publication, and are subject to Ukrainian Chicago's unrestricted right to edit and comment. Ukrainian Chicago™ reserves the right to edit, rewrite, refuse or reuse materials, is not responsible for errors or omissions and may feature same on its website, as well as other mediums for any and all purposes. All trademarks/ service marks, trade names, product names and logos appearing in the publications are the property of their respective owners.

Editor in Chief Natalia Figel Contributing Editors Marichka Paplauskaite Khrystyna Bondarieva Art and Design Natalia Figel Oleg Koval This Issue’s Contributing Writers Rev. Myron Panchuk Marichka Paplauskaite Khrystyna Bondarieva Julian Hayda Olga Tymouch Maryana Sokha Photographers Oksana Fedoruk-Terleckyj Maksym Prokopiv Cartoonist Oksana Vaskiv-Kukul Email: Advertising Sales:, (312) 554-5064 Mailing address: VIDIA Inc, 651 Mall Dr #59761, Schaumburg IL 60159 We’re always looking for great talent to join our team: Twitter: @UkChicago Facebook: UkrainianChicago




here is no truth in this world – truth cannot be found, Because falsehood now calls itself truth.”

These kinds of words resonate deeply, not only with those living in the 21st century, but also with the people who have been immersed in the centuries-long tradition of the Kobzars – Ukraine’s wandering, often blind bards. Their repertoire runs the gamut of Ukrainians’ psyche – whether a philosophical hypothesis, the retelling of an ancient legend, or Christian contemplation, they have been relevant since the time of their composition. America’s very own Kobzar, Julian Kytasty, visited St. Joseph the Betrothed Church in Chicago on March 21st to lead the congregation in an evening of ancient Ukrainian Lenten meditations – with songs about sin, repentance, death, and paradise.



hroughout Ukrainian history, songs like those sung openly by Kytasty in the comfort of a Chicago church were so powerful, so compelling, that they were banned by Russian authorities. Much like today’s conflict in Ukraine is driven by deceit and bloodshed pitted against dignity and truth, Moscow attempted to erase the Kobzars’ music – and likewise their message – in a series of massacres through the 1930s. These massacres were the subject of Oles Sanin’s 2014 Academyaward nominated film, “The Guide,” scored by Kytasty, who recorded the music dubbed to the film’s characters. It’s only by chance and through the efforts of a few ethnographers, that Kytasty is able to continue their tradition, and share it with an audience moved by that music today. In addition to being an accomplished classical bandurist, Kytasty is part of a revival movement, working diligently with scholars and musicians in Ukraine to piece together how bandura music would have sounded before it underwent major modernization in the 19th and 20th centuries. Understandably, the evening performance at St. Joseph church demonstrated how the Kobzar tradition is deeply rooted in the Ukrainian Christian Tradition and Eastern European philosophy. In addition to the song about truth and falsehood, Kytasty led those present through at least 400 years worth of Ukrainian chants and psalms, accompanied by both his 21-stringed old-world style bandura, and a more modern 55-stringed classical bandura. Continuing the Lenten theme, Kytasty also sang excerpts of the Jerusalem Matins, a service assigned to Good Friday whose text was composed in the earliest centuries of Christianity, with music composed by Ukrainian-Canadian Pavlo Matsenko.

8 10


ytasty was born in Detroit to a family of bandurists. His father and grandfather came to the United States from Ukraine in ytasty recently released two albums 1949 as some of the 17 – one from his Kobzar repertoire surviving members of titled “Songs of Truth,” and another the Ukrainian Bandurist Chorus, which was Ukrainian-Ashkenazi Jewish fusion album founded in Ukraine in called “Night Songs from a Neighboring 1918, and continues to Village,” which was a collaboration with worldrenown Klezmer artist Michael Alpert. perform today. Though his evening in Chicago needed Julian Kytasty’s great uncle and teacher, little fanfare, Julian Kytasty proved once again Hryhory Kytasty, was that Ukrainian culture and the Ukrainian a conductor of the people can maintain a marriage of the Chorus and perhaps traditional yet modern, unique yet inclusive, the greatest Ukrainian honest yet unabashed. Much like the songs composer to have worked about life and death that were performed at St. in the Diaspora. He was Joseph Church deal with difficult subjects, the awarded the presidential Ukrainian people they spring from embrace Hero of Ukraine medal them head-on, and continue to persevere. in 2008 for “outstanding personal contributions to the national and spiritual regrowth of Ukraine, and the spread of Ukrainian and Kobzar culture in By Julian Hayda the world.” Photos by Ksju Kami Photography To this day, Julian Kytasty remains only one of two full-time bandurists living and working outside of Ukraine. In that capacity, he serves as music director of New York Bandura Ensemble, which maintains a comprehensive bandura archive at the Ukrainian Museum and collaborates with other ensembles like the Yara Arts Group on theatrical productions. Kytasty is also the co-founder of a number of ensembles himself, like Paris to Kyiv and the Experimental Bandura Trio.



11 13



Чикаго готується до ВЕЛИКОДНЯ. На майстер-класах із писанкарства, що традиційно відбуваються в Українському НАЦІОНАЛЬНОМУ музеї, цьогоріч немає, де яблуку впасти — місця для участі бронювали більше як за місяць. І що цікаво, 90% учасників курсів — американці. Можливість на 3-4 години поринути у ТВОРЧІСТЬ й дізнатися секрети виготовлення шедеврів декоративноужиткового мистецтва УКРАЇНЦІВ щоразу приваблює все більше бажаючих. Цього року створити власний символ Великодня - УКРАЇНСЬКУ ПИСАНКУнавчала майстриняПИСАНКАРКА Ганна Чичула.


‘‘ В

ідомо, що існує як безліч технік виконання писанок, так і видів орнаментів на них. Ганна Чичула каже, що найбільше любить так звані трипільські

писанки, з притаманними давній культурі узорами.

АЛЕ НАЙБІЛЬШ ДОРОГОЦІННИМИ ДЛЯ МЕНЕ Є ПИСАНКИ ІЗ 40 ТРИКУТНИКАМИ, ЩО СИМВОЛІЗУЮТЬ 40 МОЛИТОВ. Буває захворіє хтось із близьких, малюю для них таку писанку і молюся. Тоді писанку можна посвятити і подарувати тій людині, а їй легше на душі стане, бо знатиме, що за неї моляться", — ділиться однією зі своїх професійних таємниць майстриня.



міння розпшису переймали від Ганни Чичули місцеві українські красуні — учасниці, фіналістки та переможниці конкурсу Міс Українська Діаспора. Дівчата, які останнім часом активно займаються благодійною діяльністю, збираючи та передаючи в Україну речі для постраждалих від війни, окрім цього, хочуть зберегти і надалі плекати народні українські традиції. Дехто із молодих господинь малював писанки вперше, втім більшість уже мала подібній досвід.


Писанки тоді виходили не жовтими, як у мене зараз, а більш насиченого кольору. Малювали також воском. Все так, як сьогодні. Дуже приємно згадувати, як це було в дитинстві", — говорить фіналістка Міс Українська Діаспора, колишня львів’янка Уляна Сидор. "Я родом з Дніпропертовська і пишу писанку вперше в своєму житті, -зізнається Марина Семенова, Віце-міс Українська Діаспора. Дівчина в дитинстві навчалась петриківському розпису, тому вправно виводить візерунки на писанці. Хоча навчитися може кожен, і повинен кожен, адже народне мистецтво в генах нашого народу, переконана куратор Українського Національного Музею в Чикаго Марія Климчак. "Це має відбуватися в Чистий четвер, коли всі з чистими думками з молитвою, в білій сорочці чи вишиванці сідають розписувати писанки.

‘‘‘‘ ЛЮДИНА, ЯКА НЕСЕ В СОБІ ЯКУСЬ НЕГАТИВНУ ЕНЕРГІЮ, НАВІТЬ НЕ ЗМОЖЕ ВЗЯТИ В СВОЇ РУКИ ПИСАЧОК (інструмент для розпису писанок - ред.). Тому це мистецтво збереоглося в української жінки, яка несе в собі добро, побажання миру, побажання бути щасливими і коханими", - розповідає Марія Климчак.

Автор: Марічка Паплаускайте. Фото Ksju Kami Photography


езцінна колекція писанок Українського Національного Музею в Чикаго налічує близько тисячі неповторних екземплярів, серед них є і

ГОРДІСТЬ МУЗЕЙНИКІВ - СТОЛІТНЯ ПИСАНКА, ПОДАРОВАНА УКРАЇНКОЮ З КАНАДИ УЛЯНОЮ ДИЧОК. Здавна вважалося, писанки - є символом життя та відродження. Нині, коли Україна вже рік як знаходиться у стані фактичної війни, ця символіка набуває особливого значення. Розписуючи великодні яйця, багато хто із учасників майстер-класів — і американці також — вкладають у роботу надії та сподівання на якнайскоріший мир для України.

Bach, Bartok, Led Zeppelin, Taras Shevchenko and Foma:

A Concert for Ukraine in Chicago


t the intersection of two streets in the heart of Chicago’s Ukrainian Village, an honorary street sign was unveiled and dedicated in 2012 with the words “Kyiv-Chicago Sister Cities” written on it. The symbolic importance of this sign is its ability to inscribe in the eyes and soul of every passerby that at the crossroads of two worlds, Ukraine and the United States, two cities have pledged their mutual kinship, support and cooperation with one another. Almost a half of a century has passed since the signing of the Kyiv-Chicago Sister Cities Agreement. During this time the city of Kyiv has endured the aftermath of the Chornobyl Nuclear catastrophe, economic growth and contraction, the revival of the National Kyiv-Mohyla University, the Orange Revolution of 2004 and the Revolution of Dignity in 2013-2014. Throughout this period, the dedicated and hardworking members of the Kyiv-Chicago Sister Cities Committee have advocated for transparency in government, economic reform, cultural exchange, medical training, investment and commerce. Under the leadership of Marta Farion and Vera Eliashevsky, countless programs were initiated including a fashion show hosted at the Chicago Cultural Center exhibiting designers from Kyiv and entitled “Because Life is Beautiful” (proceeds purchased a mammography machine), the commemoration of the 25th anniversary of the Chornobyl disaster, the visit of renowned jazz artists Orbert Davis and Lynne Jordan whose concert was attended by 500,000 participants in Kyiv, an exhibit of the works of seventy Ukrainian avant-garde artists, “Crossroads: Modernism in Ukraine, 1910-1930” also held at the Chicago Cultural Center, and the visit of Mayor Richard Daley and his late wife Maggie to Ukraine’s capital.

Once again Kyiv and Chicago are at the crossroads, but this time it is overt Russian military aggression: the invasion and annexation of the Crimean peninsula, and the hybrid war raging in the Donbas region of Ukraine. There are an estimated 1 million internally displaced persons, widows and orphans, and over 5,000 deaths. In response to this crisis Chicago resident Maria Storm, a concert violinist from Ukraine and 2nd place recipient of the Baltic Competition for Young Violinists, dedicated her efforts to organize a concert to raise humanitarian aid for those affected by the war. Her initial plans transformed into a collaborative effort with Vera Eliashevsky and Lev Holubec of Kyiv-Chicago Sister Cities, Howard Tiffen and Pastor David Neff of the historic landmark 2nd Presbyterian Church in Chicago’s South Loop, and Lada Pastushak of the US-Ukraine Business Council.


nder the watchful gaze of 175 sculpted angels in the sanctuary of the 2nd Presbyterian Church, Maria Storm’s vision came to fruition on March 28, 2015. Human angels, the children’s choir of St. Nicholas Ukrainian Catholic Cathedral School, under the conductorship of Iryna Dychiy, opened the concert by singing the national anthems of the United States of America and Ukraine. In her opening remarks the Chair of the Kyiv-Chicago Sister Cities Committee, Vera Eliashevsky, cited a recent United Nations report that over 5 million people are in urgent need of humanitarian aid in Ukraine as a result of Putin’s hybrid war. Monies raised will be dispersed through the Ukrainian Federation of America. Lev Holubec, Kyiv-Chicago’s business subcommittee Chair, served as emcee for the program and shared the concern of concert participants that in truth Russia has invaded Ukraine and breached international law. We need to tell the world that this is not an internal crisis, but an actual invasion and threat to Ukraine’s sovereignty and the stability of Europe itself. The Consul General of Lithuania, Marijus Gudynas, was present at the concert; a powerful reminder of Lithuania’s steadfast support of Ukraine.


aria Storm shared her story of sleepless nights and anxiety-driven days as she attempts to find ways to help family and friends affected by the war. Having recently returned from a visit to Kyiv she stated: “I need to do something.” She picked up a violin and played, organized this concert, and invited a stellar cast of fellow musical artists to participate. It was fitting that she performed Bach’s solo violin excerpt of the Chaconne as her opening piece. Bach aficionados resonant with the performative power of this piece: challenges are transformed into grace and beauty.

Maria Storm’s performance, grace and professionalism are no doubt the reason why the Chicago Tribune’s classical music critic John von Rhein included the “Concert for Ukraine” in his list of classical music recommendations for the weekend.

A concert pianist from New York, Emiko Sato, accompanied Maria Storm as she performed Schumann’s First Movement of the A Minor Sonata, opus 105 and Bartok’s “Romanian Folk Dancers.” One of the highlights of Maria Storm’s performance was Bloch’s “Nigun” for violin and piano. Dedicated to the active participation of Ukraine’s vibrant Jewish community on the Maidan and in the struggle with Putin’s totalitarianism, the intention for playing the “Nigun” was to transport both the listener and the performer into the transcendental realms of spirituality. Although Bloch may not have referenced Jewish sources directly, the opening violin motif is identical to a phrase from Ashkenazi biblical chant.

Grammy nominated Mathew Santos is a painter, American rock and folk musician and song writer. He opened his performance with a deeply soulful rendition of “The House of the Rising Sun,” and continued with original works form his album “Under the Microscope.” Santos toured with Lupe Fiasco in 2008 and has appeared on Jimmy Kimmel Live, and on the programs of Ellen de Generes, Craig Ferguson, and David Letterman.

Constance Volk, a recipient of the Ella Fitzgerald Award for Outstanding Voice, hypnotized the audience when she performed Led Zeppelin, Chris Cornell’s “Seasons,” and Maria McKee’s “If Love is a Red Dress (then hang me in rags).” Constance’s passion for song was evident in her uniquely velvety and smoky voice. A regular performer at venues such as “The Green Mill” and the “Hideout,” she is also principal flutists of the “New Millennium Orchestra” and a founding member of the artists collective Catalyst Chicago.


ergiy Fomenko recently presented an art exhibit entitled: “Maidan. Ukraine. Road to Freedom” to members of the U.S. Congress. This granted Foma the opportunity to perform in Chicago and to sing his amazing rock interpretations of Taras Shevchenko’s “Reve ta stohne,” and “Dymu Moyi.” Participants clapped their hands and stomped their feet as they listened to verses of Ukraine’s great bard which they learned as children. One of the students of the St. Nicholas Ukrainian Catholic Cathedral School, Olesh Tymouch, read a poem he wrote and dedicated to his friends in Ukraine whom he left behind and hopes to meet again at a time when peace reigns once again in Ukraine.


oma performed his original composition “Ne spy moya ridna zemlya” (don’t sleep my native land) with the children of St. Nicholas School. This collaborative performance inspired Foma to state that: “This was one of the most inspiring moments of my life during the last few months.”


he Consul General of Ukraine in Chicago, Andriy Pravednyk, closed the concert with words of gratitude to the performers and organizers of this unique event. He appealed for continued support for Ukraine and expressed his thanks to the Consul General of Lithuania, Marijus Gudynas, and the people of Lithuania for being “true brothers of the Ukrainian people.” The concert ended with “Plyve Kacha,” sung by the Trioda male ensemble from Ternopil and the Ukrainian national anthem led by Sergiy Fomenko. The “Concert for Ukraine” was truly a unique event inspired by Maria Storm and organized by many volunteers and supporters of the Kyiv-Chicago Sister Cities Committee. Rev. Myron Panchuk, M.A.

Photo by

Demchuk Ivanka - Holy Trinity




ещдавно в Українському інституті Америки в НьюЙорку відбулося відкриття виставки "Бачення невидомого світу". На цій виставці, яка є спільним проектом Львівської галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart та Українського інституту Америки в Нью-Йорку, представлені близько 60 робіт двадцятьох художників з України, які працюють у напрямку сучасного сакрального мистецтва. Такі терміни як "сучасне" і "сакральне" стосовно мистецтва ще донедавна, мабуть, можна було вважати суперечливими у своїй суті. Під іконописанням найчастіше розуміли копіювання старих моделей, перемальовування творів традиційних канонічних зразків. Галерея Iconart, що працює у Львові з 2010 року об’єднала навколо себе художників, які, власне, не відновлюють, а розвивають традиції християнського мистецтва в Україні та шукають нові стилі та способи власного авторського вираження. Галерея бере участь у різноманітних пленерах для іконописців, виставкових проектах у Києві, Варшаві, Кракові, Мінську, Москві. Виставка в Нью-Йорку – це перша спроба вийти на американський арт-простір. Для того, щоб якомога ширше представити сучасне українське сакральне мистецтво, для виставки були відібрані дуже різні роботи: інспірації середньовічним українським і трохи канонічнішим візантійським іконописом; живопис, виконаний під великим впливом західноєвропейського мистецтва епохи бароко, якому притаманні декор, яскраві кольори, орнамент; роботи, на яких видно виразний вплив народного мистецтва, ікони на склі, на дошці, покутська та гуцульська ікони. Найсучасніша та найбільш творча

частина виставки була представлена художниками різних поколінь – вже досить відомими, такими як Петро Гуменюк чи Олег Денисенко та молодими випускниками Львівської Академії Мистецтв: Іванка Демчук, Микола Молчан, Данило Мовчан, Остап Лозинський та інші. Марія Цимбаліста, мистецтвознавець, вважає, що через таку різнорідність виставка показує цікаву особливість українського іконопису, яка полягає у намаганні віднайти традицію християнства через особистий досвід кожного художника. Як українське сакральне мистецтво сприйняли у Нью-Йорку? Чи є якісь відмінності між його сприйняттям в Україні та США? Пані Марія розповідає: "Коли ми їхали на виставку, я думала, що глядачі в Америці будуть легше сприймати нашу традиційну ікону. Вона мала би бути їм відома, бо це, певною мірою, спільна спадщина європейської культури. Але виявилося, що люди, які не дуже добре знають про Україну, не орієнтуються в нашій культурі, легше сприймають живопис – він їм близький з суто естетичної точки зору: людська фігура, символіка кольорів, певні універсальні символи, жести. В Україні навпаки – ікони, створені під впливом середньовічного малярства, дуже нам близькі і зрозумілі, так само як народна ікона, бо там дуже спрощені та стилізовані основні елементи, постаті святих. А творчий живопис треба людям роз’яснювати та пояснювати, яке відношення він має до релігії, в чому полягає його сакральність". Дуже багато зусиль в Україні було докладено для того, щоб сучасне сакральне мистецтво сприймалося, власне, як сакральне. На різноманітних круглих столах та зустрічах обговорювали, в чому полягає канон у мистецтві.

Yatskiv Lyuba/ Mother of God


Krypyakevych-Dymyd Ivanka -Descent from the Cross

"Церкві потрібне мистецтво, для того, щоб передавати благу вість, довірену їй Христом. Мистецтво повинно робити сприйнятливим, і, наскільки можливо, притягальним світ духу, світ невидимого, світ Бога. Таким чином, воно повинне передавати за допомогою багатозначних образів те, що за своєю природою є невимовним". Із Послання Івана Павла II до митців

Автор статті: Мар’яна Соха

"Ці роки праці, усі ті зустрічі і розмови помаленьку міняють думку людей і вони починають розуміти, що церковна традиція і Святе Письмо – це основа, яка залишається непорушною, а метод, стиль чи технологія втілення можуть бути різними. Колись, наприклад, вважали, що ікона може бути намальована лише яєчною темперою, але якби візантійські майстри жили в наш час, то може б вони і акрилом малювали, а не яєчною темперою?" – Продовжує Марія Цимбаліста. Остап Лозинський, художник, чиї роботи, серед інших, були представлені минулого тижня у Нью-Йорку, вважає, що люди починають цінувати сучасне сакральне мистецтво, хоча все залежить від рівня сприйняття мистецтва та світогляду. "Люди виховані не на найкращих зразках сакрального мистецтва. В Україні існує попит на "солодкаве" мистецтво, яке походить з XIX ст., коли були трохи забуті здобутки візантійського та пост-візантійського мистецтва. Ми стараємося впровадити в наше життя те мистецтво, яке виходить із візантійської традиції". Пан Остап розповідає, що цікавився іконописом з дитинства, але не думав ним займатися, бо вважав, що і так вже є багато іконописців, а він сам не зможе сказати щось нове і щось своє. "Ікона сама притягнула мене до себе. З кожним роком все більше художників звертаються до християнських цінностей у своїй творчості і хочуть зробити власний внесок у розвиток сакрального мистецтва". Художників, які співпрацюють з галереєю Iconart, часто запрошують працювати над інтер’єрами у церквах. До прикладу, роботи Остапа Лозинського знаходяться у церквах на Тернопільщині, в соборі Бориса і Гліба у Франції та каплиці Українського Католицького Університету у Львові. "Сучасне сакральне мистецтво могло б прислужитися церкві і християнській спільноті, залучати молодь до церкви. Жива, сучасна традиція легше промовляє до людей. Наша православна і греко-католицька церкви дуже закорінені у старих традиціях, бояться від них відійти, думають, що вони щось втратять, але поступово окремі духовні особи починають розуміти, що вони не втрачають, а навпаки здобувають, – переконана Марія Цимбаліста. - У сучасному світі полікультурності кожен може обрати найкращий для себе спосіб пізнання Бога через мистецтво, незалежно від стилю, традиції, методики виконання. Це ми намагалися показати у нашій виставці. Малювання ікони – це своєрідна молитва для художника". Виставка у Нью-Йорку триватиме до 24 квітня. Організатори з української сторони шукають можливостей, щоб виставка помандрувала у інші міста північної Америки. Сучасне українське сакральне мистецтво – це щось абсолютно нове та оригінальне, і це треба демонструвати світові.



Віктор Морозов: У Донецьку я б Заспівав



Photo taken by Vadym Guliuk and retouched by Ksju Kami


іктор Морозов відомий кожному українцю, хоча зовсім не є поп-зіркою. І навіть більше – ніколи не хотів би нею бути. Популярний перекладач, виконавець та композитор, майже чотири десятки років прокладає шлях власного стилю. У інтерв’ю Ukrainian Chicago він розповів про те, як не ішов на компроміси із радянською системою та чому добре почувається людиною світу. 1989 року Віктору Морозову, який на той час був частиною театру-кабаре "Не журись!", та його колегам потрапили в руки ноти українського Гімну. На той момент ніхто з них не знав мелодії славня – знайти її було практично неможливо. Одразу після перших акордів вони зрозуміли: не заспівати недозволений радянською владою Гімн не можуть. "Він настільки нас захопив, це була велична і прекрасна музика. Чи це було геройство, заспівати його відкрито, не знаю. Ця прекрасна музика просто вразила нас як музикантів", - пригадує Морозов причину, через яку зі сцени Львівської філармонії вперше публічно пролунав суворо заборонений український Гімн. Того ж року під час першого фестивалю "Червона рута" "Ще не вмерла України" слухав і підспівував цілий стадіон у Чернівцях. На закритті фестивалю на сцену вийшов володар гран-прі, бард і кобзар Василь Жданкін. Він покликав до себе колег по сцені Едуарда Драча та Віктора Морозова і почав співати Гімн України. "На той час, зрозуміло, це все було абсолютно заборонено, купа міліції і все таке, - втім, і для Морозова, і для Драча поведінка Жданкіна була дуже несподіваною. - Василь сам забув точну мелодію, тільки слова правильно співали. Це вперше Гімн прозвучав перед таким морем народу".




есистемну поведінку Морозова і його близьких друзів заточена на закручуванні гайок радянська система ігнорувати не могла. Не дивно, що творчі бунтівники напросились на проблеми ще задовго до інцидентів із виконанням Гімну. Морозов, приміром, вилетів з університету й так і не отримав диплом англійського філолога. Це, втім, як стало відомо через багато років, не завадило йому стати одним із найкращих українських перекладачів. "На початку 70-их почались арешти дисидентів, інтелігенції. Під час арештів у когось із наших знайшли самвидав, альманах "Скриня". Ідея видавати його належала покійному Грицьку Чубаю, туди дописували Олег Лишега, Микола Рябчук. Це був зовсім не політичний, а літературний альманах. Але література була нонконформістською на той час, такого ніхто не друкував, - каже Морозов. -

‘‘ Photo taken by Vadym Guliuk and retouched by Ksju Kami

І коли цей альманах знайшли, нас усіх повиганяли з університетів. Мені лишалось кілька місяців до отримання диплому. Але повернутись назад уже було неможливо". Віктор Морозов, як він сам каже, вів наче циганський спосіб життя. Навряд чи можливо інакше, якщо останні 40 років проводиш у гастролях. "У мене немає відчуття, що я маю бути в якомусь одному місці, прикипітись до нього і більше нікуди не виїжджати. Я всюди почуваюсь як вдома. Звичайно, найближче місце те, де народився. Але всюди знаходяться друзі, якісь цікаві речі, обставини",каже Морозов. Кілька років тому він з дружиною та двома донечками Зіркою і Квіткою оселився у Вашингтоні. У нього іще дві старші доньки. Найстарша – українська виконавиця і композиторка Мар’яна Садовська, живе у Кельні, проте нещодавно відвідувала з виступами Маріуполь, Слов’янськ і Краматорськ і каже, що саме там зараз не вистачає концертів Віктора Морозова та Івана Малковича. Середня донька – Інна, живе у Львові, а сам Віктор Морозов одночасно проживає у трьох країнах: Америці, Канаді та Україні. До США довелось перебратись через роботу дружини - Мотрі. Вона працює у міжнародній фінансовій корпорації. Роботодавці вимагали змінити місце праці і дали на вибір два міста: Алмати та Вашингтон. Вибір упав на друге.

У Канаду родина музиканта їздить гостювати до дружининих батьків, які мешкають у Торонто. Там проводять усі свята. З батьками, до слова, пов’язана захоплива історія знайомства майбутнього подружжя, пригадує Морозов: - Насправді спершу я познайомився з її батьками. Вони приїздили із Торонто до Львова. Тоді з "Не журись!" ми робили програму "Повіяв вітер степовий". Був страшенний ажіотаж, на виступ було не можливо потрапити і дістати квитки. Мої майбутні тесть і теща зв’язались зі мною і попросились потрапити на цей виступ. Я приніс їм додаткові стільці. Вони подивились, були дуже задоволені. Того ж року, а то був 1989-ий, восени, у нас було перше турне з театром у Північній Америці, в Канаді і США. Після концерту в Торонто до мене підійшли батьки Мотрі та подарували книжку стрілецьких пісень Романа Купчинського і представили дівчину: "Це наша донька, Мотря". А я кажу: "Та я бачив цю дівчину в третьому ряді". А то був величезний зал на тисячу осіб. Це її так вразило, вона розплющила очі і мало не впала. Це була перша іскра між нами. І так, нас засватали батьки. До України Морозов повертається постійно, буває там по кілька разів на рік. А на питання, де живе, віджартовується: у Львові,


адже у документах досі львівська прописка.


к людина творча, Морозов не любить одноманіття. "Я переміщаюсь в просторі і часі, і це мені близьке. І не люблю дуже довго перебувати в одному місті. Для мене важливо час від часу міняти простір", - каже музикант. А ось де б він не зміг жити, то це в Росії. Раніше він часто бував там з концертами. Але зараз опинитися серед людей, які підтримують такого президента, йому б не хотілось: "Це, звичайно, дуже гнітить". Нинішню ситуацію в країні називає дуже трагічним періодом в історії і пояснює: "Можливо, ми безкровно здобули незалежність і не дуже її цінували. Зараз доводиться, як писав Шевченко, окропити вражою злою кров’ю волю. Дуже важливо зберігати віру і оптимізм, що ми обов’язково переможемо. В жодному разі не можна, щоб нас опановувала зневіра. Моя донька Мар’яна каже, що минулого року була зима Януковича, а весна - наша. Тепер зима була Путіна, а весна буде наша", - розповів Віктор Морозов.



кби коли-небудь довелося опинитися перед публікою в центрі Донецька, то він неодмінно виконав би свій знаменитий хіт: "Я заспівав би для них Oh, my dear Ukraine. Я думаю, важливо, щоб людей, які відчувають своє українство, це надихнуло. А тим, які наразі в невизначеній ситуації, якось допомогло зрозуміти, що

для нас найважливіше – це наша вільна країна. Dear Ukraine". Незабаром Віктор Морозов виступить у Чикаго, в Інституті модерного мистецтва. Там, сподівається, пануватиме невимушена атмосфера. "Я б хотів, щоб це був навіть не концерт, а зустріч друзів, творчий вечір. Щоб люди могли ставити запитання. Співатиму пісні з різних періодів, аби ті, хто мене менше знає, відчули, з чого все починалося, і до чого це привело". Думка про виступи в дружній обстановці схиляє Морозова заговорити про літературу: "Колись у Кундери я прочитав, як він ділив людей на танцюристів і не танцюристів. Танцюристи поспішали, щоб усі на них звертали увагу, щоб світили світла, волали "Це я, це я!". Я мав би бути захопленим, коли виступаю на сцені. Але я якраз не з тої когорти. Люблю менше гамору", - скромно зізнався Віктор. На завершення ми просимо Віктора Морозова поділитись літературними вподобаннями. Але зробити це йому складно: "Останніми роками українська нова література дуже цікава, є багато цікавих імен. Є родина Андруховичів – Юрій і його донька Софія, є Жадан, Москалець, Малкович. Вони досягнули високого рівня літератури. Будь-які їхні твори можна брати і читати, тому що це є щось справжнє". Над матеріалом працювали Наталія Фігель, Христина Бондарєва Photos taken by Vadym Guliuk and retouched by Ksju Kami

Ukraine Through

the Eyes of an American


ith just two short trips to Ukraine, photographer Noah Brooks has brought to light the hope simmering in the lives of the Ukrainian people, for whom the world combusted one year ago at the Euromaidan Protests. Brooks has visited Donetsk and Mariupol on two previous occasions. When asked about his motivation, Brooks cited the search for real human emotion. “I guess I was just really looking for hope, beauty, and even love in this situation, in the struggle that these people are going through,” Brooks said. “I just saw so much grace. The people have been through horrible, unimaginable things, but the way they still carry themselves through life is so graceful, just really exceptional.”


rooks’ photographs feature a variety of portraits, landscape shots, and close-up views of the destruction brought on by Russia’s invasion of the country. Most of Brooks’ past works have showcased his specific focus: protest photography. His work in Ukraine has been no exception. Above all, Brooks says he hoped to capture the essence of the Revolution. On his first trip to Ukraine, Brooks explored Donetsk on what he calls an art excursion. “I was really looking for two things: art and war,” Brooks said. “There was so much art being created at the time because of the Maidan influence. I ended up in a place called Izolyatsia, which is basically a haven for artists.”


I was really looking for two things: art and war



On that same trip, Brooks also visited the military hospital in Kiev, where he witnessed firsthand the return of volunteers and soldiers from the conflict zones in Eastern Ukraine.

“Some people had lost limbs, others were just badly injured,� Brooks said.



ormerly a mining facility, in 2010 Izolyatsia became a nonprofit governmental platform for contemporary art, bringing culture to the albeit-productive, monochromatic town of Donetsk. Sadly, just two weeks after Brooks’ visit, Izolyatsia was seized by pro-Russia separatists and turned into a military base.

There were so many volunteers just going into the conflict without hesitation to fight for their country. The sheer number of volunteers shows how important this is to the people.


rooks also visited with the Azov Battalion in Kiev, the militia affiliated with the Ukrainian Government. Brooks marks that meeting as a standout memory from his first trip. “Honestly, everyone that I met, every scenario, ended up being a story that I’m going to remember for the rest of my life,” Brooks said.


Meeting the Azov Battalion, in particular, was definitely a memory that really sticks out.

Months later, Brooks returned to Ukraine to continue his photographic showcase. This time he visited Mariupol, spending most of the trip with the soldiers at the Eastern Checkpoint on the outskirts of town. “Just being there around incoming shelling, at this checkpoint that had just been attacked a day before… I mean where I was standing it was literally burnt ground,” Brooks said. “To actually be there and see this kind of thing up close was just a big eye-opener.” Brooks’ photographs serve as eyeopeners for all viewers. The depth of emotion portrayed in the showcase indicates the kindness of the Ukrainian people and the misfortune of their predicament. When asked about the response his photographs have elicited from the Ukrainian people, Brooks explains that it’s all been positive.

34 32


heir response was most important to me,” Brooks said. “These photos were really for them, especially after they have done so much for me. I knew I had to get good photos because these people were willing to stick their necks out and show me their world. It was the least I could do.” Despite the hope captured in his photographs, Brooks remains cognizant of the reality of the situation. “Unfortunately, it seems like this is going to be a long road for Ukraine,” Brooks said. “There are so many different problems there. In the East, the infrastructure being destroyed… the economy is down. And now the borders are changing every day with towns being lost to Russia and later regained.” As Brooks predicts a long road ahead, he also remains steadfast in his own hope for the country. The people of Ukraine are ready to fight, Brooks said. “They’re ready to do whatever it takes to be free.” Judging by Brooks’ work, there’s one thing that remains abundantly clear to anyone who visits Ukraine. In the eyes of an American, “This is a country being invaded and not having the military capabilities to defend itself. In all the places I have traveled to, I have never found kinder, more welcoming people who deserve independence.”

By Olga Tymouch Photos by Noah Brooks






продовж останніх десяти років Олена Даць є постійним учасником тижнів моди у Києві та в Парижі. За цей час вона створила впізнаваний не лише в Україні, а й у світі бренд Olena Dats’. Шанувальників її одягу можна зустріти в Америці, Європі, Японії та на Близькому Сході. Олена Даць є випускницею Львівської академії мистецтв, там вона вивчала те, чим сьогодні й займається, дизайн костюму. З 2009 року марка Olena Dats’ презентує силуети, кольори та дух наступного сезону на форумі трендів TRENDS WASH на Salon ATMOSPHERE’S PRÊT À PORTER PARIS. З 2012 року Olena Dats‘ можна побачити у шоурумах Beverly Hills Fashion Forwards, MF Showroom PARIS, WHO’S NEXT Prêt-à-Porter Paris. А у 2011 та 2013 роках всесвітньо відомі актори та знаменитості обирали марку Olena Dats’ в ексклюзивному шоурумі під час Каннського кінофестивалю.

Потрапити на престижну модну подію у Каннах марка Olena Dats’ змогла завдяки піар-агентству із Голлівуду, з яким співпрацює кілька сезонів. Її сукні, зокрема, одягли донька режисера та кіно-продюсера Люка Бессона – Шана Бессон, ведуча телевізійного шоу «It’s So LA» Келлі Коппель, французька актриса Анаіс Монорі, фенредактор Hollywood Reporter Мерл Гінсберг. «Мені дуже приємно, що закордонні клієнти спочатку звертають увагу на якість тканини, роботи, дизайн, а вже потім починають питати про походження, - ділиться модельєрка. - І коли я відповідаю, що з України, то почуваю ще більшу гордість від того, як з повагою починають кивати головою і казати: «Так-так, ми знаємо». Це – ще один доказ того, що українські дизайнери вже є на модній карті світу».


lena Dats’, мабуть, найромантичніший український модельєр. Вона обирає ніжні кольори і експериментує із темою класичного чорного плаття. А ще любить звертатись до української вишивки. Цікаво, що вишиті візерунки у моделях дизайнерки почались із маленького елементу, який створили ще 2008 року. «Він переріс у цілий всесвіт найрізноманітніших колекцій, розповідає Даць. – Ми відтворюємо його машинною вишивкою, у принтах на шовку або ж стилізуємо графічними деталями».



ще вона обожнює борщівську сорочку: «Її історія наповнена неймовірною кількістю таємничих легенд. Деякі з них сумні, деякі мають щасливий кінець». Про них обіцяє розповісти у наступних колекціях. Сюжетом осінньо-зимової колекції 2015 стало козацьке бароко. Пишні форми та багаті орнаменти гармонійно лягли на традиційно елегантні сукні, що підкреслюють жіночу фігуру. До національних мотивів вона вдалась і в колекції, яку показала на останньому тижні моди у Києві. Жодна творча людина, вважає модельєрка, не може стояти осторонь сьогоднішніх подій у країні. Її власні переживання проявились у двох колекціях: Літо-2015 та Осінь-Зима 2015-2016. Першу дизайнерка вважає дуже романтичною та навіть ефемерною. Вона називається «Початок» та представлена у білому й жовтому тонах. «Білий із жовтим – це кольори початку, світанку. Для мене цього разу це був не світанок як явище природи, а прозріння душі, - каже вона. - Зараз багато хто усвідомив себе українцем. Спираючись на події сьогодення, колекція уособлює глибоке розуміння кожною людиною національного, патріотичного, свого».



цій колекції багато вишивки. Основним елементом для неї Олена Даць обрала канву: «Це полотно, з якого все починається». У першому блоці колекції на сукнях вишитий прямокутник. «Це справжній чистий листок, на якому можна писати нову історію, творити, розвивати ідеї. Своєрідна точка відліку, початок нової долі і нового життя», - розтлумачує символізм дизайнерка.



е рецепт Олени Даць до здійснення мрій: «Тепер потрібно багато працювати для того, щоб досягнути мети», - пояснює вона. Щодо моди на цей сезон, у Олени Даць сумнівів немає. «Звичайно ж, це одяг від українських дизайнерів».

ОДРАЗУ ТРИ КОЛЕКЦІЇ ДИЗАЙНЕРКА ПЛАНУЄ ДЕМОНСТРУВАТИ І ПУБЛІЦІ В ЧИКАГО. Показ відбудеться у неділю 26 квітня, кошти виручені з продажу квитків, будуть направалені на допомогу постраждалим від війни в Україні, а також на закупівлю необхідних речей для дітей-інвалідів. Деталі в наступному номері Ukrainian Chicago Magazine.

Автор статті Христина Бондарєва Фото надані Оленою Даць

Photo by Volodymyr Bosak



ід час 36-го українського тижня моди вперше на подіумі представили спеціально зібраний старовинний український одяг. Показ спільного проекту "Витоки" від Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара" та українських дизайнерів став однією із найбільш обговорюваних подій модного тижня, адже під час цього показу на одному подіумі зійшлись минуле та сучасність: костюми, які були у тренді століття тому, та абсолютно нова колекція молодої дизайнерки Яни Червінської, створена за традиційними технологіями.

Деяке вбрання потрапило на подіум просто із бабусиних скринь.


к розповіла куратор проекту від Музею Івана Гончара Марічка Квітка, головні убори – це абсолютно унікальні речі, віднайдені на антикварних ринках, у приватних колекціях чи у експедиціях. Були й такі, що відтворювали зі старих фотографій – їхніх оригіналів сьогодні просто не існує. Загалом публіці продемонстрували близько 20 костюмів, що складаються із сорочок, корсеток, крайок, хусток та інших складових традиційного національного одягу. "Традиція зберігає тільки правдивий досвід народу та передає у спадок поколінням найцінніше. Це витоки нашого натхнення", - наголошували перед показом організатори.

Костюми виконані автентичними українськими техніками, такими як гаптування, плетення і валяння. Саме ці техніки у своїй колекції, яка становить другу, сучасну частину "Витоків", використала Яна Червінська, фіналістка національного конкурсу молодих дизайнерів. Дослідивши технологію створення старовинного одягу, дизайнерка намагалась інтегрувати її у сучасне життя.


сновна ідея колекції – передати відчуття спокою, затишку та умиротворення, - коментує Червінська свої моделі для сайту Українського тижня моди. - Я вивчаю сучасні утопічні суспільства, які функціонують поза законами глобалізації, воєн, технічного прогресу. Створивши свій усамітнений світ, вони народжують ілюзію можливості абсолютного миру, абсолютної демократії та рівності. І звернення до витоків. Мені хотілося створити одяг, у якому людина відчує себе захищеною від деструктивного впливу сучасного світу". Автор статті Христина Бондарєва Фото Володимир Босак