8
П
риклад номер один. У вересні 1966 року секретаріат ЦК КПРС ухвалює рішення – "Про кореспондента відділення ТАРС [Телеграфного агентства Радянського Союзу] у НьюЙорку". Здавалося б, яке діло вищому партійному керівництву країни до того, хто працюватиме у корпункті. І тим не менш – саме на такому високому рівні і теж під грифом "цілком таємно" ухвалювалось, здавалося б, цілком технічне рішення. Партія дала добро на відкриття бюро і на те, щоб цю посаду зайняла громадянка Сполучених Штатів Естер Шилдс. У супровідному тексті було сказано, що ця товаришка, котра вже працювала в ТАРС у 1935-1962 рр., є "великим другом Радянського Союзу, досвідчена журналістка, яка добре розбирається в американській дійсності". Після такого тривалого відрядження вона спробувала повернутись на батьківщину, до США, але це виявилось дуже непросто. На роботу Шилдс ніде не брали, бо вона, як вважали у КГБ, нібито була зареєстрована у ФБР як
знаходиться і через кілька років почав скеровувати на батьківщину ідеологічно невірні, "недружні до СРСР", репортажі й замітки. Тоді Москва завимагала від своїх утриманців-комуністів замінити власкора. Це було зроблено без дискусій. На зміну і на ті самі 300 рублів зарплати приїхав інший досвідчений журналіст-комуніст Майк Давидов. У характеристиці було сказано, що він є "великим другом СРСР" і "займає тверду марксистську позицію з усіх питань міжнародного комуністичного руху". Своє слово за нього у персональному листі сказав багаторічний голова Компартії США Гас Холл. Цей чоловік теж вартий бодай кількох слів. Етнічний фін, справжнє ім’я – Арво Густав Халберг, народжений у родині емігрантів з Російській імперії. Лісоруб, шахтар. Комуніст з 1927 року. Очолював американських комуністів майже сорок років. Чотири рази висувався у президенти США, але, ясна річ, без особливого успіху.
"агент комуністичної держави". Відтак її знову відправляють до Москви як кореспондентку комуністичної газети "Peoples World". Причому, зарплату платить їй не редакція і не американські комуністи, а радянські платники податків (правда, їм про це не говорили). Місячна зарплата була нічогенька як на ті часи – 757 американських доларів.
Д
ругий приклад. У тому самому році ЦК КПРС розпорядився підтримати прохання Компартії США про акредитацію в Москві кореспондента її газети "Worker", а відтак і видання "Daily World" Гаррі Ярриса. Цинізм був ще й у тому, що зарплату – 300 рублів на місяць (до прикладу, середня зарплата по країні, яку мав оспівувати оцей прогресивний товариш-американець складала 97 рублів) та одноразові витрати на "екіпірування" у 400 рублів було покладено на Товариство Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Плюс, для обслуговування та допомоги журналісту в штат ТАРС взяли перекладача-референта із зарплатою у 150 рублів і окремо мали оплачувати уроки російської мови для нього. Поштово-телеграфні витрати для товариша було покладено на редакцію найголовнішої партійної газети "Правда", а витрати на переїзд з родиною – на рахунок партійних органів. Квартира у центрі Москви – безплатно. Ніщо не повинно було заважати громадянину США чесно описувати навколишню радянську дійсність. Але Яррис забув, де
І
, нарешті, третій приклад. У 1972 році КГБ СРСР, очолюваний тоді Юрієм Андроповим, і журнал "Новое время" виступили з клопотанням перед ЦК про відкриття корпунктів видання. Мету особливо не приховували – "у зв’язку з необхідністю посилити викриття американського імперіалізму". І якщо вибір Нью-Йорка, "столиці світу", не дивує, то друге місто – Ліма, столиця Перу, навпаки. Провінція навіть за мірками Латинської Америки. Вибір справді здається доволі дивним, аж поки не дізнаємось про мотиви редакції. А вони, як виявляється, аж ніяк не мають відношення до журналістики.