Page 1

Українське Чикаго

ТМ

# 8|Apr 2015

DAKHA BRAKHA UKRAINIAN INSTITUTE

OF MODERN ART

Chicago’s Hidden Gem

UKRAINE’S PREMIER WORLD MUSIC ENSEMBLE

Віце

MISS CHICAGO ІВАННА МАРТИНЮК-РІЧАРДСОН

1962 року


Easter Greetings! ХРИСТОС ВОСКРЕС!


Editor in Chief Natalia Figel Contributing Editors Marichka Paplauskaite Khrystyna Bondarieva Art and Design Natalia Figel Oleg Koval This Issue’s Contributing Writers Rev. Myron Panchuk Vakhtang Kipiani Marichka Paplauskaite Khrystyna Bondarieva Julian Hayda Olga Tymouch Photographers Oksana Fedoruk-Terleckyj Maksym Prokopiv Cartoonist Oksana Vaskiv-Kukul www.UkrainianChi.com/subscribe Email: mag@vidia.org Advertising Sales: advertise@vidia.org, (312) 554-5064 Mailing address: VIDIA Inc, PO Box 59761, Schaumburg, IL 60159 We’re always looking for great talent to join our team: work@vidia.org Twitter: @UkChicago Facebook: UkrainianChicago


Photo by www.OlenkaPhotography.com

Contents

6

Facts About Ukraine Its History, and Its People

8

Ukrainian Institute of Modern Art: Chicago’s Hidden Gem

14

Dakha Brakha: Ukraine’s Premier World Music Ensemble

18

Намистина. Чиказька мисткиня етно-намиста Роксолана Прокопів

24

Іванна Мартинюк-Річардсон. Віце Міс Чикаго 1962 року

30

Шанс на зцілення. Про проблеми протезування в Україні

34

Вахтанг Кіпіані. Чому росіяни і частина українців не люблять США

38

Живопис на склі. Художник Наталія Курій-Максимів.

Ukrainian Chicago Magazine™ is published by VIDIA Inc. ©2011-2015 All Rights Reserved. The entire contents of Ukrainian Chicago™ are protected by copyright and may not be reproduced or transmitted in any form or by any means without written permission of the publisher. Ukrainian Chicago™ is a registered trademark. Ukrainian Chicago™ considers its sources reliable and verifies as much data as possible, although reporting inaccuracies can occur; consequently, readers using this information do so at their own risk. Ukrainian Chicago™ is published with the understanding that the publisher is not rendering legal services, financial, medical or any other advice. Although persons and companies mentioned herein are believed to be reputable, neither Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc, nor any of its principals, employees, agents, or contributors endorse or assume or accept any responsibility whatsoever for the claims, conduct, or activities of any persons, companies, or entities mentioned or featured in Ukrainian Chicago's publications. Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc accepts no responsibility for unsolicited manuscripts and/or photographs and assumes no liability for opinions expressed or products or services advertised herein. All letters/emails sent to Ukrainian Chicago™ will be treated as unconditionally assigned for publication, copyright purposes and use in any publication, and are subject to Ukrainian Chicago's unrestricted right to edit and comment. Ukrainian Chicago™ reserves the right to edit, rewrite, refuse or reuse materials, is not responsible for errors or omissions and may feature same on its website, as well as other mediums for any and all purposes. All trademarks/ service marks, trade names, product names and logos appearing in the publications are the property of their respective owners.


6

Facts about Ukraine, its History, and its People

1 2 3 4 5

Ukraine is home to the first constitution in the modern world.

In 1710, Ukrainian Cossack leader Pylyp Orlyk authored a constitution establishing three branches of government and legally underscored the importance of equality and human rights for citizens under Cossack rule, including a guarantee for free elections. Orlyk’s government predates the United States Constitution by 77 years.

Ukraine is the largest country in Europe.

At 233,013 square miles, Ukraine is 2,000 square miles larger than mainland France, 50,000 square miles larger than Spain, and 200,000 square miles larger than Germany. Ukraine is slightly smaller than the U.S. state of Texas, and the separatist-occupied territory is smaller than the state of New Jersey. To bring it a little closer to home, the entire state of Illinois can fit inside the territory of Ukraine more than four times.

Ukraine’s ties to Western Europe span more than a 1,000 years.

The daughter of Grand Prince Yaroslav, Anna, became the Queen Consort of France in 1051. Anna was highly educated and introduced Eastern culture to the Franks, paving the way for relationships between medieval Ukraine and Western Europe for centuries.

Ukrainian civilizations date back to 4800 B.C.

The Trypillian and Scythian civilizations thrived in the land where Ukraine is today. At their peak in the 7th century B.C., the Scythians actively traded with civilizations in lands as far away as China, Persia, Egypt, and Greece.

Ukrainian leaders shielded thousands of Jews during WWII.

Metropolitan Andrey Sheptytsky, the head of the Ukrainian Greek-Catholic Church for 45 years, was honored by the Anti-Defamation League in 2013 for saving thousands of Jews during WWII. He and other civic and Church leaders hid Jews in their homes and monasteries during the Nazi invasion. A common criticism of Ukrainians is anti-Semitism, but figures like Metropolitan Sheptytsky, dispel such accusations.


6 8 9 10

777

Ukrainians were subject to one of the worst genocides in history.

As many as ten million Ukrainians were killed when they were denied food between 19321933. The act, which is widely considered to be genocide on the part of the Soviet Union, is known as the Holodomor. Entire villages where Ukrainians had died were repopulated by ethnic Russians in order to create ethnic homogeny in the Soviet Union.

7

Most Ukrainians want to join the European Union.

According to the most recent public opinion poll by Deutsche Welle, 73% of Ukrainians want to join the European Union, and the Gorshenin Institute showed that 53% of Ukrainians want to join NATO.

The official language of Ukraine is Ukrainian.

In most countries, the official language is that of the predominant ethnicity – for which many countries are named. Although many ethnic Ukrainians speak Russian and do business in the Russian language, Article 10 of Ukraine’s constitution requires all official activity of the central government to be conducted in Ukrainian. However, the constitution guarantees protections for minority languages, including Russian. Some local governments have adopted Russian, Moldovan, Romanian, and Hungarian as secondary official languages, and are encouraged to use those languages to govern locally, though not nationally.

Ukraine has paid off $14 billion USD of its debts in recent months.

As Ukraine teeters on the edge of a national default, recent months have proven that it can still live up to its word and pay its international debts. Since Chicagoan Natalie Jaresko took over as Finance Minister in December, Ukraine has paid international creditors $14 billion USD.

Ukraine is home to 45.49 million people.

According to the World Bank, Ukraine was home to 45.49 million people in 2013 – that’s just short of the population of the entire American West Coast at the last federal census. Ukraine fell victim to massive population loss after independence in 1991, as more than 7 million Ukrainians left their homeland to find work in the United States, Western Europe, and the Middle East.

By Julian Hayda


8

Ukrainian Institute of Modern Art:

CHICAGO’S Hidden Gem


13 11 9

,,

W

ith over 40 years of history, the Ukrainian Institute of Modern Art has been preserving and promoting contemporary art in Chicago’s Ukrainian Village. Despite a small start rooted in tradition, the Institute has far surpassed the original niche it was intended to fill. Today, the Ukrainian Institute of Modern Art is recognized by Chicago Magazine as one of the best Institutes in the city, and fulfills a much larger need in the greater Chicago area.

“When it was organized, the basic premise of the Institute was to provide a venue for the Ukrainian post-World War II immigrant to exhibit contemporary works of art,”

said the Institute’s Former President Orysia Cardoso.

“That has evolved today. It’s very important for us to be a vital part of our community, the Ukrainian Village. But the community has changed, and so we have expanded to include Chicago artists as well.” What began as an idea, nestled in a compact storefront on West Chicago Avenue forty years ago, has now expanded into a block long internationally recognized Institute.


12 10

“O

ur visitors today extend far beyond the Ukrainian Diaspora. Last year, we had almost 5000 visitors, of which a significant part were from out of the country: Canada, Europe, Asia…” Cardoso said. “So because Chicago is an increasing tourist site for out-of-the-country visitors, we have become a venue for them.”

T

he tourism authority of Chicago highlights the Ukrainian Institute of Modern Art as a destination in the Northwest corner of the city. As a result, the greater part of Institute visitors are non-Ukrainians. Even non-Ukrainian artists frequently contact the Institute requesting their work to be displayed in one of the Institute’s galleries. Still, the Institute values its close-knit community ties. Frequently collaborating with outside organizations, the Institute has continued developing strong relations in the Ukrainian Diaspora.

,,

“On a global scale, we are more than just a Ukrainian Institute,”

said Board of Directors member Luba Markewycz,


Markewycz has been involved with the Institute since its inception in 1971. Vice President of Programming and Special Events, Motria Melnyk, a board member for over twenty years, also weighed in on the Institute’s recent collaboration with neighboring schools. “This year, one of our favorite projects was working with the schools, namely St. Nicholas Ukrainian Cathedral School,” Melnyk said. “The children were asked to create an art project that showcased their own heritage. We displayed these projects in our gallery at the Ukrainian Institute of Modern Art.”

11

Looking at the larger scope of its influence in Chicago, the Institute has been considering a new expansion, one that will significantly exceed the Institute’s introduction of literary and musical items to its galleries. In light of recent budget cuts in public and private schools city wide, Cardoso explains that art education is not a school priority.

,,

“A

nyone, of any ethnic or racial denomination, can submit a proposal for their work to be displayed. The Institute is much more diverse than just one race, but our roots do stem from the Ukrainian Diaspora. We have about five exhibits per year, and two or so are Ukrainian. The rest are from Chicago, or from anywhere in the United States.”

““We We feel very strongly that we have had to pick up that leadership role and become a focal point for young students to come and study art,”

T

Cardoso said.

he Institute hopes to expand its resources by creating art workshops that will give students the opportunity to come there for instruction and art education.


12

G

oing strong since 1971, the Ukrainian Institute of Modern Art continues to adapt to the needs of not just the Ukrainian Diaspora or Chicago, but also to the standards of the national and international art scene. The Institute houses one of the largest collections of Ukrainian-American abstract and minimalist works dating from the 1950’s, 1960s, and 1970s in its two galleries. The permanent collection often features artists whose work has also been featured in prominent museums like the Metropolitan Museum of Art, and even the National Gallery. Featured work ranges from the traditional media of paintings and sculptures to the more contemporary media of photographs, ceramics, and even fibers.

In addition to regular weekly operating hours, the Institute also uses its two galleries to host special events, many of which draw large crowds from the surrounding community. Nestled in Chicago’s Ukrainian Village, the Ukrainian Institute of Modern Art is Chicago’s hidden gem, an organization whose displays extend far past its Ukrainian roots and plays a key role in the U.S. art scene.

By Olga Tymouch Photos By Maksym Prokopiv


14


DAKHA BRAKHA: UKRAINE’S PREMIER WORLD MUSIC ENSEMBLE

D

uring the last two decades the quality and scope of Ukrainian music has taken a quantum leap. The establishment of an independent country has liberated composers, vocalists, and musical artists from the suffocating standards of Soviet monotony and unleashed boundless creativity. Rock, metal, jazz, blues, and folk (in all imaginable configurations) have found expression in the musical soul of 21st-century Ukraine. Whereas popular Russian music has devolved to the level of crass pop and visually marketable sleaze, the Ukrainian musical scene has exploded with diversity, color, and soul. One such group that is at the top of the list of musical innovation is Dakha Brakha. Founded at an experimental Dakh Theater in Kyiv in 2004, the music and sounds created and performed by this group surpass expectation. Categorized as “world music” and “ethno-chaos,” Dakha Brakha’s creative genius exceeds the restrictiveness of genre and engages the listener by participating in each and every intimate exchange of forgotten sounds and ignored senses. The term “dakha-brakha” is derived from Old Ukrainian and means “to give and to take.” In a conversation I had with the group’s only male member, Marko Halanevych, after one of their concerts in Chicago, he noted that performance involves a “give and take” of sacred energy with the listening audience.


16

T

hey “give” us the sounds, rhythms, and soul of Ukraine’s past, we “take” it in: we clap, stomp our feet, cry, smile, and laugh. Our souls reverberate this exchange and we “give” back to the Dakha Brakha ensemble. This movement of sound and sense continues to grow throughout the performance as a cosmic unity of everyone present is attained. Iryna Kovalenko, Olena Tsybulska, and Nina Harenetska are the three stunning female musicians who play with Marko Halanevych and wear the signature fur hats known as “dakhs.” Typically, a performance will open with “Tataryn,” a composition dominated by the sounds of drumming. Reminiscent of the drumming circles of ancestral peoples, the sounds of the piece

awaken: they awaken us to enter into a world where there is no past or future, but just the ever present. These are the sounds of the steppe, of the fluid movement of people, of the strong influence of Tatar culture on Ukraine, and of a deep and abiding love for all of earth’s creatures. Aside a variety of drums and drumming techniques, accordions, a piano, cello, and a symphony of indigenous instruments (such as a rain stick, djembe, buhay, didgeridoo, darbuka, and others) will weave a tapestry of melodies evocative of a world of primal essences. You will hear birds chirping, snakes slithering, frogs croaking, the wind blowing, fires blazing, and the rain falling.


17

S

ome songs, such as “Carpathian Rap,” are well known to us as the “Kolomiyka.” Others are variations on melodies sung by our great grandmothers as they harvested the fields. The song “Zhaba” (the frog) tells a common day story of friends getting together to hang out on a Friday night after work and the surprises that occur afterwards as one of them walks back to the village at night. Simply put, Dakha Brakha’s repertoire transports and transforms. Like a fine red wine it gets better with age; full-bodied Ukrainian with Bulgarian, Balkan, African, Indian, and Turkic notes. Dakha Brakha has attained worldwide renown and has played at hundreds of musical festivals around the globe. Their

current North American Tour is the fourth of its kind in the last three years. Not surprisingly, the concerts attract Ukrainian and non-Ukrainian audiences and are always sold out. Join Dakha Brakha this Sunday, April 19, 2015 at the Mayne Stage on Chicago’s Northside at 6 and 8 P.M.

By Rev. Myron Panchuk, M.A. Photos by Juryj Stefanyak


нмис а тина

Талановита чиказька майстриня етно-намиста Роксолана Прокопів


19

У

аеропорту Чикаго працює усміхнена дівчина з України - Роксолана. Зустрічаючи тих, хто щойно прилетів до США, допомагає їм зорієнтуватися у великому терміналі летовища. Люди часто щиро дякують їй, а особливо українці приємно дивуються, почувши рідну мову. Але мало хто із них здогадується, яку красу своїми руками створює ця скромна українка. Намистинка до намистинки вона нанизує на ниточки свою любов до Батьківщини та творить витончені етнічні прикраси. Нещодавно Роксолана Прокопів, уродженка Тернополя, яка останні чотири

роки живе в Америці, надала кілька своїх витворів на благодійний аукціон, виручені кошти з якого надіслала Фонду захисту Героїв при церкві Св. Йосифа Обручника в Чикаго. Це, розповіла майстриня Ukrainian Chicago, стало втіленням її давньої мрії: "Завжди хотіла певним чином долучатися до благодійності. Але дати гроші — це дуже просто. Я ж мріяла зробити щось, у що я могла би вкласти душу, і при цьому залучити й інших небайдужих до доброї справи. Тепер от зробила намисто для аукціону і відчуваю радість від того, що це — не лише матеріальна допомога, але й духовне збагачення для мене і тих людей, які отримають прикрасу".


20


К

ожне намисто, створене Роксоланою, унікальне. Перед тим, як братися до роботи, дівчина певний час досліджувала давні українські традиції виготовлення прикрас. ‘‘Мені страшенно сподобалися старовинні гуцульські згарди (архаїчна гуцульська шийна прикраса, що мала вигляд нанизаних на ремінець в один чи кілька рядів мідних литих хрестиків. — UC), дукачі (прикраса у вигляді великої медалеподібної монети), баламути (перламутрові намистини). Додавши до побаченого образи із власної уяви, почала і сама робити щось подібне’’, — згадує Роксолана.

‘‘ Мої роботи йдуть у люди. Це надихає і дає змогу рухатися далі, розвиватися. Така творчість окрилює...


Photo by OlenkaPhotography.com

22


М

атеріали для намиста Роксолана шукає всюди і не обмежує себе чимось конкретним. "Де лише бачу щось, що можна нанизати на нитку, одразу купую. Це можуть бути і скляні кульки, і дерев’яні, і металеві, і пластикові. Десь так само, думаю, робили і наші предки — використовували все, що було до того придатне, аж до сушених фруктів". На створення кожного намиста дівчина витрачає не менше шести годин. Каже, що ніколи не малює собі в уяві завершену роботу, а творить інтуїтивно: "Підбираю кольори та фактури безпосередньо у процесі. Буває, що начебто готову вже прикрасу доводиться розпускати та переробляти наново, якщо не відчуваю в ній гармонії". Така прискіпливість до власної роботи дає очевидний результат — сьогодні майстриня має безліч замовлень. "Моя намистина – твоя Україна" – так написано на пакуночках, у яких Роксолана відправляє прикраси майбутнім власникам. "Спершу я збирала намисто лиш для себе — це було моє хобі. Тепер же частинку своєї душі та любові до України у кожній моїй намистинці я передаю іншим людям".

Автор статті Марічка Паплаускайте


25

ІВАННА МАРТИНЮК-РІЧАРДСОН

ВІЦЕ

МІС ЧИКАГО 1962 РОКУ

С

ПРАВЖНЯ УКРАЇНСЬКА КРАСУНЯ РОЗПОВІЛА UKRAINIAN CHICAGO, ЧИМ УКРАЇНСЬКІ ЖІНКИ ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ВІД УСІХ ІНШИХ, ТА ЯК ВОНА ПІВСТОЛІТТЯ ТОМУ ЛЕДЬ НЕ СТАЛА КОРОЛЕВОЮ ЧИКАГО. "Чикаго тоді було етнічне, — пригадує Іванна 1962-ий, коли вона змагалась за корону найкрасивішої і найталановитішої дівчини мегаполіса. — Було багато національностей, окрім американок: італійці, поляки, греки — і кожна етнічна група відправляла на конкурс свою кандидатку. Я була досить здивована, коли Український Народний Союз попросив мене взяти участь у конкурсі, представляти українців Чикаго. Мені здавалося, що у мене не було особливого таланту — ані співала гарно, ані танцювала — тому хотіла відмовитись. Але люди навколо наполягали, що маю талант. І мені довелось іти". На конкурсі талантів Іванна вирішила використати свою сильну сторону і виступила із промовою на актуальну тоді тему щодо важливості науки для молоді, закликаючи усіх до великих діл на користь людства. До участі у конкурсі зголосилося понад 90 дівчат. З-поміж них було вибрано 12 фіналісток. Судді, очевидно, оцінили виступ Іванни, бо вона також опинилася у колі цих 12 щасливиць. Cукню для цього визначного конкурсу Іванні власноруч зшила мама, вона була кравчинею. «Сукня складалась із двох частин. Широка спідничка, всередині пряма. Це був цікавий і оригінальний VOGUEдизайн». З того часу минуло більше 50 років, втім, Іванка Річардсон каже, що добре пам’ятає — саме тоді вона стала більш упевненою у собі: «Особливо тому, що судді оцінювали не лише мій зовнішній вигляд, але їх зачепив і мій спосіб думання та моя філософська настанова».


Д

о перемоги Іванні не вистачило зовсім небагато — вона отримала стрічку віце-міс. Каже, була вражена, що з-поміж більш, ніж 90 дівчат її обрали до групи фіналісток. «Для мене це була велика несподіванка і справжня перемога». В тому, що не отримала першу корону Іванна бачить і позитив: «Деякою мірою мені навіть стало легше, бо я хотіла закінчити своє навчання. Я була студенткою Іллінойського університету і хотіла повернутись до науки». У ті часи в Америці був попит на людей, які володіли слов’янськими мовами: українською, російською, польською та іншими. Іванна вирішила вступити до магістратури у слов’янський департамент Університету Іллінойсу в Урбані. "Я вивчила старослов’янську, російську і навіть трохи болгарську. Та оскільки мій бакалаврат був з англійської мови та літератури, стала учителькою англійської мови в середній школі у Техасі, де теж вступила на програму докторських студій". Здобула докторат з психологічних наук, отримала роботу у штаті Аркaнзас, де працювала координатором програми при Департаменті реабілітаційних та соціальних служб, а потім у Службі зі справ неповнолітніх в якості директора з досліджень та планування при управлінні

державних навчальних закладів Арканзасу. Пізніше Іванна отримала ліцензію Marriage and Family Therapist and Professional Counselor і почала працювати психотерапевтом. Спершу практикувала у Арканзасі, а опісля у штаті Вісконсин. 1982 року її родина переїхала у цей штат, до міста Мілвокі. «Я раділа, що там була дуже активна українська громада», — пригадує Іванна Річардсон. Вона й сама долучилася до активної діяльності спільноти при парафії Святого Михаїла. Згодом стала директором української школи при цій же парафії та очолила місцевий відділ Союзу українок Америки. Пізніше, після смерті чоловіка, Іванна переїхала до Чикаго, де так само долучилась до громадської діяльності. «Тоді існувала організація «Клуб 500» — об’єднання приятелів Генерального консульства України в Чикаго. Мене запросили туди та обрали головою». Крім того, Іванка Річардсон очолила освітній комітет при Комітеті міст-побратимів Чикаго. Це дало можливість відвідувати школи в Києві та приймати директорів українських шкіл у США.


27 27


Б

атьки, Роман та Наталія Мартинюк, виховали Іванну в українському та релігійному дусі — так само вона намагалася виховувати і власних дітей. «Треба продовжувати наші чудові, глибоко значні, особливо духовні цінності та традиції», — переконана вона. Іванка має трьох дітей і дев’ятьох онуків. Її чоловік був американцем, але й він наполягав, щоби діти не забували про своє походження. «Коли дівчата деякий час не говорили до мене українською, він робив їм зауваження», — пригадує вона. Усі доньки Іванки Річардсон бували в Україні, своїх дітей вони також вчать української мови. Сама Іванна на землю своїх предків навідувалась багато разів. «Україна здалась мені дуже привабливою. І Львів, і Київ, і, звичайно, Андріївський узвіз у Києві. Це дуже чарівні містa. Ще я була в Криму, де жив мій вуйко після повернення із заслання у Казахстані, і де по сьогодні живе частина моїх родичів. I, очевидно, я навідувалась до містечка, де жили мої батьки. Вони з Кам’янки-Бузької у Львівській області. Що цікаво, моя мама завжди хотіла повернутися в Україну — дожити віку, казала вона, але її завжди щось стримувало. Зрештою, вона хотіла бути похованою в Чикаго біля мого тата. Та одного разу випала нагода поїхати з мамою на весілля в Україні, до моєї двоюрідної сестри. На рідній землі маму впізнавали люди, діти і онуки її друзів. Це було дуже радісно». Люди у містечку були вражені, коли 92-річна мама Іванки напам’ять публічно декламувала «Тополю» Шевченка. Втім, і сама Іванна легко згадує рядки Кобзаря, близькі за змістом до того, чим вона займається усе життя: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте. І чужого научайтесь, свого не цурайтесь», — цитує Тараса Григоровича Іванна. Окрім іншого, Іванна Річардсон є ще і членом журі конкурсу Міс Українська Діаспора, який щорічно відбувається в Чикаго. Для майбутніх конкурсанток у неї є кілька порад. Бути собою, не вдавати із себе когось, ким вони не є, плекати внутрішню духовність, виділятись у громадських справах, пам’ятати про своє коріння і не забувати рідної мови. «Очевидно, дівчата, яких відбирають до конкурсу, мають не лише красу, але й характер, талант, є активними у громаді. Це дуже багато значить — їхня особистість є глибшою, ніж зовнішність», — каже Іванна. Вона упевнена, українки відрізняються від інших жінок вихованням, грацією, розумом і талановитістю. І все тому, резюмує Іванна Річардсон, що «висока культура передається із покоління у покоління».

Над матеріалом працювали Христина Бондарєва Наталія Фігель Фото Максим Прокопів, а також з архіву Іванни Річардсон


30

ШАНС НА ЗЦІЛЕННЯ Канадійка українського походження про перспективи протезування українських військових

‘‘

У Саші немає обох ніг вище колін. Лікар сказав, що на протези необхідно 70 тисяч доларів. Таку суму навіть у Канаді важко швидко зібрати. І це лише одна людина, а таких в Україні сотні… Як назбирати грошей для всіх? — після знайомства з одним із скалічених війною українських захисників громадянка Канади Антоніна Кумка вирішила, що просто мусить знайти відповідь на це питання.

М

инуло кілька місяців — 28-річний Олександр вже вчиться ходити наново на добрих протезах, а Антоніна привозить в Україну команду досвідчених фахівців із Канади та США, що вчитимуть українських колег складному протезуванню. Вона ініціювала та наразі втілює "Проект підтримки протезування в Україні".


31

‘‘

Не вистачає головного — досвіду фахівців. В Україні ніколи не було військових конфліктів, а відповідно — потреби у настільки складному протезуванні. І якщо протези ніг українські фахівці уміють робити ще більш-менш добре, то з "руками" все набагато проблематичніше

— розповіла Антоніна Ukrainain Chicago.

рім того, реабілітація як така у нас фактично відсутня — хлопцям ставлять протези, показують приблизно, як користуватися і відправляють додому. А далі — живи, як хочеш", — зітхає дівчина. Втім дізнавшись від українських протезистів про ці та інші проблеми, Антоніна не опустила рук, а навпаки почала шукати можливості виправити ситуацію. Так вона звернулася до американської організації "ProsthetiKa", чий президент і засновник — Джон Батздорф — є також президентом Міжнародної асоціації протезування та ортопедії в США.

‘‘

"Він одразу погодився допомогти. У кінці квітня в Україну приїде п’ятеро фахівців із США та один із Канади: протезисти, реабілітологи та лікаріпрацетерапевти. Всі вони — фахівці світового рівня із 20ти, а то й 30-річним досвідом. Вони привезуть із собою різні технології, багато про які в Україні ще й не чули".


32 30

Н

аразі протезування для бійців АТО в Україні задеклароване як безкоштовне. І близько 200 військових уже отримали свої протези саме за державний кошт. Однак, ще стільки ж скалічених чоловіків іще чекають на протезування, і у багатьох випадках через складність процедури вони поки що вимушені шукати спеціалістів за кордоном.

В

ся робота буде побудована на практиці: "Ми відібрати п’ять найскладніших та найбільш нетипових випадків: наприклад, висока ампутація ноги, де немає навіть стегна, або відсутні обидві руки, або рука і нога з одного боку. Кожен випадок будуть розбирати окремо. І ці п’ятеро — четверо хлопців і одна дівчина — отримають врешті найкращі протези, які тільки можливі на сьогодні, зібрані й налаштовані індивідуально під їх потреби". З української сторони участь у проекті братимуть шестеро лікарів із різних областей. "Це не буде лекція. Усі спеціалісти працюватимуть як партнери та колеги. Не йдеться про кількість, головне — дійсно навчити. Навіть якщо буде один лікар з області, він повернеться додому і передасть отримані знання своїм колегам", — упевнена Антоніна.

‘‘

Вірю, що ми можемо це змінити,

— говорить дівчина. — У США тими, хто втратив кінцівки під час бойових дій, опікуються із особливою увагою. Їм видають по два протези: один більш функціональний, другий — косметичний. З першим людина може запросто працювати навіть на будівництві, а з другим, скажімо, — ходити на побачення із дівчатами. Держава на це грошей не шкодує. Будемо сподіватися, що колись так буде і в Україні". Підтримати проект фінансово можна на сайті Канадсько-української фундації: www.cufoundation.ca

Автор статті Марічка Паплаускайте


34

Photo by Ksju Kami Photography

ЧОМУ росіяни і частина українців НЕ ЛЮБЛЯТЬ АМЕРИКУ?

Вахтанг Кіпіані головний редактор проекту "Історична правда"

В

ійна між Росією та Україною, між минулим і майбутнім іде не тільки на Донбасі. Війна іде передусім у головах. І зараз хочеться поговорити якраз про це.

М

и не просто жили за залізною завісою майже сімдесят років. Ми певною мірою продовжуємо за нею жити, хоча її вже, ніби, й немає. Мовний бар’єр, фінансова неспроможність, відсутність культури – все це і ще інші чинники впливають на те, що маючи теоретичну можливість бачити світ, українці його, практично, не побачили. І якщо Росія нам більш-менш зрозуміла, то уявлення багатьох українців про людей і реалії на захід від державного кордону геть деформовані. Тут можна подякувати як радянському спадкові, так і родинному вихованню навпіл з лінощами. Тільки кілька відсотків українців скористались своїм правом побачити те, як живуть інші нації, і не буде помилкою сказати, що ці поїздки – і туристичні, і особливо заробітчанські – змінили їх. Але мало їх, як казав Василь Стус, "малесенька щопта".

,,


Критично мало для того, щоб вплинути на все суспільство, яке продовжує жити в світі незнання й фобій.

Соціологи з’ясували, що мільйони мешканців міст і сіл України не те, що за кордоном держави жодного разу не були. Не виїжджали за межі області! Таких аж 36 відсотків! Отже, більше, ніж кожен третій. А якщо виключити тих, які були за межами свого населеного пункту раз-два у житті, то картина стає геть сумною. Більшість українців не уявляють, як виглядають, спілкуються, думають їхні співвітчизники, не кажучи про громадян інших країн і континентів.

У

вересні минулого року соціологічна група "Рейтинг" перевірила, як українці ставляться до держав світу і їхніх лідерів. Парадоксальність відповідей вражає. 90% позитивно ставляться до західних європейців, але при тому понад 60% найкращим президентом вважають… білоруського диктатора Олександра Лукашенка.

До американців добре ставляться близько 80% українців (аналогічне опитування у Росії дає цифру у п’ять разів меншу). До громадян США тепер ми назагал ставимось краще, ніж до росіян. Ще два роки тому так не було. За це нехай громадяни Російської Федерації "подякують" своєму "національному лідерові" Путіну, який розпочав війну між двома сусідніми державами.

А

мериканці і європейці, які підтримали Майдан і в різний спосіб допомагають Україні вистояти під час агресії Росії, отримують свої віртуальні аплодисменти недарма. Але це і не так просто. Десятиліттями нам вбивали в голови ненависть до Заходу, вчили боятись і ненавидіти його. На це була спрямована потужна машина пропаганди. Вона діяла системно: від дошкільного віку, з дитячого садочка, через школу, військо і аж до похилих літ. Сотні кінофільмів, навіть мультиплікаційних, тисячі телепередач і книг показували нам не справжній Захід, який, ясна річ, не ідеал - а його викривлену, у брунатних і червоних плямах, картинку. Тим, хто не жив у Радянському Союзі, важко буде повірити в ті дурниці, які вкладали нам у голови замість знання, нехай і з критичним підходом. Пригадую, як у школі вчителька наказувала не спілкуватись з іноземцями і, боронь Боже, не брати в них жувальну гумку, якщо пропонуватимуть. Чому? "Бо підступні капіталісти встромляють у ту гумку леза, які потім розпрямляються у шлунку". Паранойя. Але ми через це всі проходили. Одним з джерел уявлень про те, як виглядає отой "Захід", і які є його наміри щодо СРСР, була карикатура. У штаті кожної великої газети були художники, які малювали картинки на злобу дня. У кожній республіці була сатирична газета чи журнал, які вказували на "окремі тимчасові недоліки" і, звісно, гнівно висміювали капіталістичний світ з усіма його реальними й вигаданими недоліками. В українському часописі "Перець", на додачу, була обов’язкова шпальта, де не економили чорної фарби при зображенні українських націоналістів.

Флагманом, законодавцем "мод" для всієї радянської пропагандистської системи був московський журнал "Крокодил". Образи, створені його художниками, друкувались не тільки в самому виданні - вони виходили масовим друком окремими плакатами, які висіли у школах, клубах, кінотеатрах і просто на стендах на вулицях.


Приклади пропагадни СРСР в карикатурах журналу ‘’Крокодил’’


М

инуло майже чверть століття з моменту краху комуністичної імперії, але картина світу, створена "крокодильськими" карикатуристами, і досі стоїть перед очима. Радянський Союз для них – це голуб миру, солдат-здоровань з виразно слов’янською зовнішністю, красуня-дівчина-селянка, хлопець-робітник, щаслива дитина, доглянуті пенсіонери. А Африка зображена, як нужденна, пограбована імперіалістами, "чорний континент", який бореться за свободу від американських, британських, французьких окупантів та південноафриканських і родезійських плантаторів. Південна Америка та Індокитай – ошукані, згорьовані, але не зломлені. Цікаво, як представляли Китай. Спочатку СРСР плекав плани на те, що ця країна йтиме у фарватері політики Кремля. І відповідно нам демонстрували образ велетня, який відкидає домагання клятих капіталістів і починає будувати соціалізм. Але як тільки держава почала грати власну роль у регіональній, а потім і світовій політиці, тон і колір олівців радянських карикатуристів було змінено на протилежний. Найчорніші фарби діставались трьом державам. "Сіоністсько-загарбницькому" Ізраїлю, "фашистськореваншистській" Західній Німеччині і "імперіалістично-

ядерним" Сполученим Штатам. США у трактуванні радянських ідеологів і пропагандистів було зло в чистому вигляді. Я переглянув підшивки журналу "Крокодил" за півстоліття. Лише на два короткі часові проміжки ставлення до американців було кращим, ніж завжди. Це в 1945-му, коли союзники, наступаючи з двох боків, брали у кліщі столицю гітлерівського Третього Рейху. І на початку 70-х, коли була спроба запустити режим "детанту" - СРСР не був здатний навіть прогодувати себе власним збіжжям, не витримував гонки озброєнь і намагався покращити стосунки з низкою західних країн, зокрема і з американцями. Решту часу радянських людей, зокрема і українців, годували образами "дядечка Сема", "нейтронними бомбами", шаленими й озброєними до зубів ковбоями, продажною поліцією, тотальним безробіттям, гангстерами, расизмом, ку-клукс-кланом і підтримкою найбільш одіозних, з комуністичної точки зору, режимів світу. Врешті, навіщо щось казати, коли частину з цих образів можна побачити. Це теж частина нашої історії.

Автор Вахтанг Кіпіані


Photo by Volodymyr Bosak

38


Живопис Від Наталії Курій-Максимів

Д

ивовижні сови, зіткані із сотень узорів. Вони туляться одна до одної на фоні такого ж орнаментального і не менш фантастичного нічного неба. Це одна із картин художниці зі Львівщини Наталії Курій-Максимів. Її роботи, виконані здебільшого в техніці живопису на склі, мало кого можуть залишити байдужим. А тому не дивно, що знайти їх можна не лише в ряді колекцій в Україні, але й за кордоном. Про те, звідки до неї приходять такі витончені образи, Наталія КурійМаксимів розповіла Ukrainian Chicago. "Я народилася в Самборі, на Львівщині, але більшу частину дитинства провела в карпатських горах. У маленькому селі на бойківщині мене виховувала бабуся. Вона й прищепила любов до українських народних традицій", — розповідає художниця. Сім’я, діти, релігійні свята та весілля — центральні теми картин Наталії. Повні деталей та дрібних орнаментів, її роботи часом нагадують писанки.

‘‘

ЕТНІЧНА ТЕМА МОЯ УЛЮБЛЕНА. І ВСЯ ВОНА З КАРПАТ. Я ЗРОСТАЛА У ТОМУ ПОБУТІ, СЕРЕД ЛІСУ ТА ГІР, ВБИРАЮЧИ У СЕБЕ ДАВНІ МІСЦЕВІ ОБРЯДИ ТА ЗВИЧАЇ"


П

ісля навчання спершу у педагогічному училищі на відділенні образотворчого мистецтва, далі у Дрогобицькому університеті, а на останок в Українській академії друкарства на художника-графіка Наталія знову повертається в дитинство — тільки тепер через свої картини. Техніка, якою вона найчастіше користується, — малярство олійними фарбами на склі — теж традиційно карпатська. Хоча нині вона є доволі поширеною по всій Україні. "Але я не обмежую себе однією технікою, — зауважує авторка. — Працюю також у станковій графіці та живописі". Сьогодні Наталія все більше проживає у Львові і часто малює це місто. Має навіть окрему серію картин — із кавою та левами.


Є У МЕНЕ ТАКОЖ СЕРІЇ АНГЕЛІВ ДЛЯ МІСТ. НАПРИКЛАД, НЕЩОДАВНО Я БУЛА В ОДЕСІ, І ДУЖЕ ЦЕ МІСТО МЕНЕ НАДИХНУЛО. ТЕПЕР ПРАЦЮЮ НАД ЮДЕЙСЬКИМ АНГЕЛОМ ОДЕСИ


‘‘ П

одібні тематичні серії картин Наталії вже нераз були представлені на персональних виставках в Україні. "За кордоном поки презентувала роботи лише на колективних виставках. Остання була в Естонії, присвячена українській культурі", — згадує мисткиня. Втім, це жодним чином не заважає її роботам потрапляти у закордонні приватні колекції.

ГЕОГРАФІЯ ДУЖЕ ШИРОКА. ОДНА З ОСТАННІХ БІЛЬШИХ РОБІТ ПОЛЕТІЛА У США. ЗАЗВИЧАЙ КУПУЄ ДІАСПОРА – З КАНАДИ, ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ, НАВІТЬ ІЗ РОСІЇ БУЛИ ЗАМОВЛЕННЯ"

В

идавництва в Україні одне за одним замовляють листівки та брошури із малюнками Наталії. Втім, художниця ставить для себе планку ще вище — мріє, що колись ілюструватиме дитячі книжки.

Автор статті Марічка Паплаускайте Фото надані: www. ukrainart.com/kuriy-maksymiv-natalya


44

Spring Salad

Càëàò âåñíÿíèé


Spring Salad

T

his salad is ideal for the spring season and it tastes delicious. All you need is cucumbers, farmer’s cheese (or feta), spring onions and sour cream. It’s easy and the taste is unforgettable! Slice cucumbers, chop spring onions, add salt to taste. Cut feta cheese in small cubes or just crumble it. Add sour cream to your taste and mix together. Enjoy!

By Olenka Verezovska


44


Ukrainian Chicago #8  
Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you