Page 1

ukraÏnext Образ Украïни очима активних людей, якi хочуть зрозумiти: що робити з краïною

Для всього є одиниця вимiру. А в чому вимiрюється iдея? I в чому вимiрюється краïна?

Галереи не горят? / Андрiй Куликов / Анатомiя iдеального кандидата / Павло Гудiмов / ЧП районного масштаба / Леся Яворiвська / Господь з мiкроскопом: генетики створили штучну живу iстоту / Мода i Влада (Литовченко) / Володимир Войтенко / ШэБэ-next: роздуми директора Русского Радио


editorialnext Автори Павло Гудімов Андрій Куліков Сергій Кузін Володимир Войтенко Ярослав Блюм Олена Новікова Влада Литовченко Леся Яворівська Артем Горячкін Ольга Фреймут Владислав Бурбела Ганна Гнатенко Леся Штогрін Влад Грузинський Світлана Анедченко Редакція Павло Новіков Ірина Штогрін Андрій Куліков Наталя Лігачова Надія Рехтіна Ксенія Герасимова Верстка і дизайн Сергій Лук’янов Вікторія Перев’язка Владислав Бурбела Коректура i редагування Ольга Гречишкiна Олена Новiкова Web-трансляція Сергій Малихін Більд-редактор Юлія Сафонова Фотокореспондент Тая Кореспондент.net Фенш-фотосесія Фотограф Роман Пашковський Стилісти Людмила Герасимчук Аліна Малюшкіна Ірина Старкова Make up Олександра Пашкова Зачіски Ерік Неймет Моделі Карін Моделз Дарія Семенченко Анастасія Чорна Юлія Радченко Дирекція Павло Моісеєв Ігор Новiков Настрій та безсонна ніч

Журнал надрукований завдяки дружній підтримці компанії Akrida

Наклад обмежений кількістю безпосередніх учасників процесу.

З

тих самих пір, як у дитинстві кожного з нас навчили рахувати пальці на руці, для всього в світі існують одиниці виміру. Гроші вимірюються спочатку в копійках на шкільний обід, а потім в копійках до зарплати. Сила – у здатності побити Вітьку, а слабкість у тому, що Вітька привів старшого брата. Гарна вечірка – у літрах, гарне весілля – у десятках чи сотнях гостей, а гарна робота – у зарплатах, соцпакетах і швидкості Інтернету. А чим вимірювати ідеї? Чим вимірювати взаємоповагу? Чим вимірювати бажання? Врешті-решт, чим вимірювати країну – для себе особисто? Ну не квадратними ж кілометрами чи густотою населення! Я не знаю. Зате сьогодні я зрозумів, чим вимірювати ідеї. Вчинками людей, які згуртувалися навколо ідеї. До речі, зовсім не важливо, кому прийшла та чи інша з них, бо з часів Платона ідеї живуть самі собі в окремому світі і час від часу навідуються до людей. І ще я знаю тепер, чим вимірюється бажання жити в кращій країні. Вчинками, власними вчинками, що роблять твою країну кращою. Коли я розказував різним своїм знайомим, що ми збираємося зробити журнал за добу, то почув кілька знакових запитань України-тепер. «А якому це видавничому дому потрібна на шару нова ідея?» «А під кого це запускається?» Та ні під кого – і тому ми свідомо НЕ запрошували сюди жодного з політиків. І жодному видавничому дому не підійде наша ідея. Чому? Та не знаю, мабуть, не дозріли ще до УкраїниNext. Бо цей журнал, як ідея, зібрав на одну добу абсолютно різних людей. Людей, яким і без журналу є чим займатися. Людей, які знали, що журнал цей не можна буде побачити в кіоску і взагалі він вийде (або не вийде) лише один раз. Людей, які витрачали свої сили і час, часом змінювали плани і жодного разу не питали про гроші. Ну і де в цьому абзаці може поміститися будь-який політик чи видавничий дім?! Бо цим журналом ми хочемо якщо не вирішити, то хоча б поставити перед собою та нашими читачами питання: а якою має бути Україна-Next? І оце наше «Next» – в суспільстві, в медіа, в науці, та в кожному прояві країни – не вимірюється датою на календарі. Next – це той стан, про який ми зможемо сказати: у нас відбулися якісні зміни в царині кіно, наприклад. Чи у нас тепер такий рівень культури в суспільстві, що люди не спалюють мистецькі галереї. І цей журнал Ви, скоріш за все, читаєте в Інтернеті. Бо якщо Ви раптом тримаєте в руках паперовий примірник, то це означає лише одне: Ви – один з авторів України-Next. І зараз я говоритиму про Вас. Насправді, я знаю, чим вимірювати країну для себе. Відсотком людей, які живуть у цій країні не як «овочі». Живуть так, щоб твоя країна ставала кращою – в твоєму особистому розумінні цього слова. І за цю добу моя країна таки набрала балів! Павло Новіков


подiяnext

Павел Гудимов

30 сентября в 3 часа ночи был подожжен арт-центр Павла Гудимова «Я-галерея».

В помещении было разбито окно и вброшены бутылки с горючей смесью. Горело не только помещение, но и картины, и ценные книги по искусству. Сильно пострадала выставка Артема Волокинина «Герои». Некоторые картины не подлежат восстановлению. Ущерб по испорченным работам, аппаратуре и книгам – более полумиллиона гривен. У хозяина арт-центра нет даже догадок относительно возможного повода для поджога...

Галереи

не горят?

Э

то впервые не только в Украине, а и на постсоветском пространстве, это, наверное, один из первых случаев, когда в мире такой экстремизм проявляется: сожгли галерею, сожгли выставочный зал, сожгли выставку! И у меня, конечно, до какого-то момента было такое шоковое состояние! Сегодня сожгли галерею – завтра все может быть намного серьезнее, потому что на искусство руки вообще не поднимают. Террор и экстремизм – это, как по мне, такие запрещенные темы. Мне кажется, есть такой-то кодекс чести: те, кто не может дать сдачи, не должны получать по голове. И Картина, и Книга, и Фильм – это очень важные составляющие духовности человека. Убить картину, которая очень нравится человеку, – это убить часть этого человека. Это преступление не против материальных ценностей – это преступление против человечества, против нашей украинской культуры. И символично, ЧТО именно сгорело… Пожар произошел во время выставки Артема Волокитина, молодого харьковского художника, одного из номинантов на премию Виктора Пинчука и стипендиатов Е-галереи. Эта выставка поднимала тему Героя, тему простых и вечных человеческих ценностей.

4

Это событие является, с одной стороны, очень сильным предостережением, а с другой – очень сильным усилителем тех процессов, которые идут в культуре. У нас прошло 18 лет существования страны, и через 18 лет происходят такие вещи. Даже во время Оранжевой революции, несмотря на определенные беспорядки, ни одну галерею не тронули. Уважение нужно прививать к культуре. Культура является скелетом нации. Разрушьте культуру – и вы увидите немного крови, кучку мышц, мясо, кожу – тело, которые не будет никуда идти. Оно будет просто лежать блином. И вот как раз все, что касается скелета – это именно культура. Это то, что остается на долгие годы, это то, что укрепляет. Вы хотите жить в стране, у которой ломкие кости? Вы хотите жить в больной стране? Я – не хочу. Вы знаете, наша страна сейчас скудно выглядит, это правда. И поджог тоже это подтверждает. Бедняка можно купить за пять центов, а я не хочу чтобы Украина была бедняком. Мы не для этого здесь родились и работаем, чтобы нас можно было купить, споить. Мы ведь не живем сейчас во времена инквизиции.


Искусство-NEXT

ся. Все процессы сейчас идут в этом направлении. Это путь, которым иду я.

Я хотел бы, чтобы место встречи людей, которые понимают, что культура – скелет, переместилось в музеи. В новые музеи, которые будут создаваться в Украине. Чтоб они создавались, и это будет не то архаичное понятие «музея с дремлющей бабушкой и запыленными экспонатами». Это будут очень живые институции, в которых каждый месяц будет меняться программа, то есть это станет очень модным, прогрессивным развлечением у людей. Развлечением, связанным с интеллектуальным развитием. Очень сильно изменится медийное пространство. Обычное телевидение и реклама не будут так влиять на мозги людей, потому что появится намного больший выбор. Выживут книги, выживет искусство, потому что никакой интернет не сможет заменить созерцание произведений искусства и возможности находиться в одном пространстве с произведениями искусства. Информационное пространство также повлияет на скорость в искусстве, на скорость проекта. Я уверен, что большинство проектов не будут делаться на века. И все художники будут осознавать, что проект должен быть суперкачественным, но он важен здесь и сейчас. И моя идеальная система выглядит так: я и многие люди, которые заняли активную позицию, очень сильно повлияют на становление Украины как культурной страны. И это даже изменит политическую жизнь страны. Мы станем намного интереснее миру, потому что в области культуры и искусства Украина будет очень развитой страной. Это идеальная картина, которой мне очень хочет-

Когда сожгли галерею, я понял: надо сразу действовать дальше. Потому что после этого периода начинается следующий период – то, что сгорает, должно возродиться. Знаете, есть такая птица Феникс. Поджог галереи – это символ. Символ перелома. Это не может повториться. Пожар, конечно же, может повториться когда угодно. Вопрос в том, что такое отношение уже не может повториться. И культурная общественность, которая понимает, что произошло, выражает большую поддержку и мне, и вообще всему, что происходит в Украине. То есть нас жгут – а мы встаем и идем дальше. А там еще лучше. Мы понимаем, что это очень тонкая грань, это острие ножа. На следующий день после поджога я сказал, что заниматься культурой в Украине небезопасно. Я и теперь могу это подтвердить, но уже с продолжением: небезопасно, но очень интересно. И буквально через два дня мы приняли решение, что продолжаем, и продолжаем неотложно. Промедление здесь непростительно. Мой путь – очень простой. Я двигаюсь… Мать Тереза когда-то сказала: «Все, что вы строите всю жизнь, могут сжечь за одну ночь, но вы все равно стройте». Тот путь, которым я иду, он открыт и понятен. ТО, чем занимается, «Я-галрея» и Гудимов-арт-проект, – путь свободы самовыражения и открытости разным проявлениям.

12 октября В арт-центре Павла Гудимова откроется новая выставка, посвященная портрету в наивном и современном искусстве. Она откроет многошаговый проект «Народное актуальное», посвященный диалогу между разными видами искусства, разными стилями и временами. Выставка откроется в новом помещении на улице Хоревой 49-Б. Сейчас в этом зале ведутся ремонтные работы. Отрытие состоится в День рождения Павла Гудимова.

5


народnext

Андрій Куликов

нові «руські»:

усвідомлюватимуть, що не належать до російської нації, яка становить більшість у Росії. Зрісши у цілком російськомовній родині й аж до 22 років зберігши російську як основну мову, я на власні очі спостерігав процес відокремлення українських росіян від основного масиву російської нації ще в радянські часи і переживав цей процес разом з багатьма своїми друзями і родичами. Дехто з нас зробив свідомий чи зумовлений обставинами вибір на користь повної чи часткової особистої асиміляції до української етнічної нації. Проте багатьом важко це зробити через родинні, освітні, суспільні обставини – і вони залишаються переважно чи й повністю російськомовними людьми. Більшість з них при цьому пов’язують свою долю з Україною і українською політичною нацією, а тому ставити за мету асиміляцію цих людей навряд доцільно. Та й чи справедливо? Друг Женя, з яким ми спілкуємося російською, повернувшись із Криму, каже: Ну ці росіяни, дістали. Довелося пару разів постаратися, щоб поводилися пристойно. (Ну еті рускіє, дасталі. Пришлось пару раз пастаратца, штоб вєлі себя прілічно.) Женя, звісно ж, етнічний росіянин з типово російським прізвищем, що закінчується на «-ов», свідомий свого етнічного походження і російськомовності, яку не має наміру змінювати на україномовність. Так само як Женя не має наміру змінювати самоусвідомлення – він почувається українцем як громадянином України. Таких у нас мільйони. Додамо ще мільйони етнічних українців, у спілкуванні яких переважає російська та сотні тисяч людей інших національностей, які зросли у переважно російськомовному середовищі – і маємо другу за чисельністю складову української політичної нації. Ця етнічна спільнота має всі притаманні етнічним спільнотам ознаки – окрім назви і

труднощі перекладу

В

Україні твориться нова етнічна спільнота, а слова для її позначення досі бракує. Чи не настав час для етноніму «руські»? Перша теза вступу до публікації не викликає у мене жодного сумніву, хоча і потребує подальшого дослідження соціологів, етнографів та інших фахівців відповідної кваліфікації. З більшості етнічних росіян, які живуть в Україні, а також зі значної частини російськомовних етнічних українців в Україні твориться нова етнічна спільнота. Ці люди у цій спільноті назавжди чи дуже надовго збережуть російську мову як основну мову спілкування, сприйматимуть інформацію і велику частину культурного потоку здебільшого російською, але водночас чітко

6


самоназви. І тут – про другу тезу вступу до публікації. Гадаю, настав час знайти етнонім для мільйонів співгромадян, які творять російськомовну складову нашого суспільства. У Росії проблеми з позначенням приналежності до політичної чи до етнічної нації немає. Етнічні «русскіє», політичні «россіянє». Ми використовуємо для обох позначень росіян одне слово, яке, звісно ж, ближче до політичного визначення, тому що нам не часто важливо, яка етнічна приналежність громадянина сусідньої держави. Так само воліють чинити і в Росії, коли ведуть мову з зовнішнім світом. Так само, до речі, чинять у Британії, коли всіх мешканців Сполученого Королівства для зовнішнього світу називають британцями. Поділ на англійців, шотландців, валлійців, ірландців тощо – переважно для внутрішнього користування. Звісно, можна спробувати назвати людей з нової етнічної спільноти в Україні «українськими росіянами», але це не відобразить різницю між тими, хто і надалі ототожнюватиме себе з росіянами в Росії, і тими, хто входить до української політичної нації – тим більше, що поміж таких є не лише етнічні росіяни. Термін «російськомовні українці» також призводить до плутанини. Потрібна чітко визначена назва, на кшталт етнонімів «валлон» чи «фламандець», використовуваних для позначення франкомовних і голландськомовних бельгійців, зручніший, ніж терміни типу «франко-швейцарці» чи «франко-канадці». До речі, велика частина франко-канадців використовує самоназву «квебеква». Так от, чи не настав час повернути, принаймні, в українську мову етнонім «руські» для позначення нового російськомовного етносу? Заперечать, що доведено, що колись це була самоназва українців. Але ж українці замінили її якраз задля того, щоби новий етнонім чітко відрізняв їх від населення сусідньої держави і від тих громадян України (справжніх «українських росіян»), які вважають себе частиною російської нації, відмежованої кордоном від її основного масиву. Тепер є змога певним чином відновити історичну справедливість і відродити цей етнонім з новим значенням. Ясна річ, це не найперша з проблем, які постають перед російськомовними громадянами України. Але коли є нагода вирішити бодай найменшу проблему якнайшвидше, навіщо чекати на розв’язання всіх чи найбільших?

7


полiтикаnext

Анатомія

ідеального політика

З

а 5 місяців до президентських виборів Україна отримала можливість дізнатися, як виглядає ідеальний політик - Ярослав Мудрий. Його еталонність визнана народом, державою (вища нагорода носіть ім'я Ярослава), і політиками різної політичної орієнтації - від євроінтеграторів на чолі з Віктором Ющенком до ерзац-сталіністів штибу Дмитра Табачника. У вересні група археологів потурбувала спокій князя. Його саркофаг у Софійському соборі відкрили для того, аби просканувати кістки за допомогою новітніх технологій. Для нас це можливість зробити те, чого ми позбавлені зараз - зазирнути державному діячу всередину і зрозуміти, які параметри

8

роблять Великого Українця саме таким. Перше, що спадає в очі - позбавлений плоті та шатів правитель виглядає так само, як і скелет звичайної людини. Встановити, чи Ярослава ховали у достойному костюмі - Brioni або Zegna - не видається можливим. Хіба що можна подивитися на фрески собору, що зберегли для вічності modern look першої леді, кльовий прикид князівськіх діточок та й самого Ярослава. До речі, саме стіни собору вберегли не лише родинний альбом правителя (зокрема, сцену весілля його батька), але й його рештки - саркофаг вистояв тисячу років під захистом склепіння Софії. Поміж кісток виявлено кілька газет «Правда» 1964, завбачливо залишених на-


Відомості про кандидата Вік: 76 років Місце реєстрації: Київ, вул.Володимирська Місце роботи: великий князь київський Сімейний стан: одружений, є діти Політична орієнтація: самодержавник Віросповідання: християнство візантійського обряду Прибутки: декларація про доходи відсутня

щадкам тодішніми археологами. Але - жодного договору, універсалу, національної програми чи концепції вдосконалення. Є лише згадки про його активну присутність у світовій політиці: в скандинавських сагах, як про могутнього правителя; у придворних хроніках, як про батька вправних і амбітних європейських королев; у літописах, як про автора прогресивного законодавства. Також не зафіксовано жодних ознак розкоші, в якій не могла не купатися людина, яка керувала Києвом у період будівельного буму. Ярослав забудував весь простір від Майдану до Львівської площі і до Золотих воріт. Та так щільно, що тепер забудовники не мають де втиснути хоча б найменшу «свічечку»! Немає жодних натяків Нехай воював на резиденцію у Межигір'ї. Власне, як і самої резиденції з батьком і теж. Втім, її ніхто не шукає. братами, неШукають чомусь бібліотеку великого князя, яка могла хай жив у супроводжувати Ярослава палаці і купі на відпочинку. Поруч не виявлено ознак резиденцій, поховання спікерів та зараз однакоспічрайтерів Ярослава, а отже, немає кому поясниво його скарти, що князь мав на увазі, би і чорній інтерпретувати його вчинпіар переки, нехай навіть за допомогою малюнків на стінах творилися на поховальної камери. тлін разом з Тобто, за все Ярослав відповідає сам.  його плоттю. Нехай воював з батьком і братами, нехай жив у палаці і купі резиденцій, зараз однаково його скарби і чорній піар перетворилися на тлін разом з його плоттю. Залишилися споруди загального користування, норми поведінки та «нематеріальні активи». Серед наших сучасників похвалитися чимось аналогічним можуть лише кілька депутатів - діючих та колишніх - які не претендують наразі на великокнязівський престол через зайнятість музеями та стадіонами. Кандидати ж не надто переймаються досвідом і прикладом Ярослава. Втім, не варто поспішати із висновками. Таку ж тверезу оцінку, як Ярославу, можна буде дати лише попорпавшись в їхніх склепах. Але є погана новина для виборців: така можливість випаде на долю наступних поколінь.

9


суспiльствоnext

Олена Новiкова

П

евно, кожна людина у дитинстві мріяла упіймати Золоту Рибку і думала, а що б такого в неї попросити. Аж три бажання – скільки усього можна отримати. А дехто – ось я, наприклад, і надалі мріє. І доволі давно виплекала свої три бажання. Одним з них обов’язково було б таке собі: „Рибко моя золота, позбав людей жорстокості одне до одного!” Я не такий вже завзятий альтруїст, інші два стосуються виключно мене особисто. Просто з певного часу (відтоді, як почала працювати у новинах) я почала боятися людей. Не якихось там маніяків чи психопатів – просто перехожих на темній вулиці, зустрічних у під’їзді… Перелік можна зробити доволі довгим. Інформаційні потоки, які доводиться пропускати через себе за день, стрічки агенцій новин невпинно доводять: Хомо сапієнс – занадто

Казка про Золоту 10

якого ніко


жорстока істота, в першу чергу сама до себе. Це, по суті, банальна істина. Але я, мабуть, ніколи не звикну до переліків заголовків на кшталт: „Підлітки втопили однокласника”, „Син вбив матір сокирою через триста гривень”, „Троє п’яних молодиків побили та зґвалтували студентку”. Це (можливо не дослівний) шматок реальної стрічки новин місячної давнини, заголовки так і були один за одним. Отже, я боюся не війни, не релігійних чи міжнаціональних сутичок,

якими нас останній час лякають, боюся просто кожного навколо. Точніше, того, що будь-хто з нас може зробити. Адже навіть у собі я можу іноді відчути бажання не просто вдарити, а розбити обличчя до юшки. Тож доволі наївно було б закликати когось, як той Кіт Леопольд: „Рєбята, давайте жить дружно”. Бо жага жорстокості – у кожному. То ж і лишається тільки мріяти про Золоту Рибку – аби попросити її: «Нехай люди будуть добрішими. І я серед них – також».

Рибку, або NEXT, ли не буде

11


суспiльствоnext

Леся Яворiвська

Країна-next К

раїну-next творять не президент-next, не прем’єрnext і не політичний, вибачте, бомонд-next. Вони всі й досі десь там у новинах на центральних телеканалах, у власних чварах, виборах, ток-шоу, заблокованих радах, міністерських кріслах. А країна – вона живе власним, кращим життям. Країна-next це, мабуть, місце, де громадяни не чекають здійснення обіцянок політиків і вищого керівництва. Це суспільство, в якому всім можновладцям великодушно дозволено десь там вгорі грати у велику політику і творити глобальні плани і стратегії. А тут, довкола нас, не існує корупції, хамства, сміття, самотніх і ще цілої купи ознак хворого суспільства. Громадяни країни-next не ламають голови над тим, як подолати корупцію і хабарництво. Вони знають про них тільки з історії – колись таке було. Громадяни-next просто не дають хабарі. Вони не вміють сором’язливо тицяти десятки, двадцятки чи сотні інспекторам ДАІ, коли порушують правила дорожнього руху. Вони скаржаться, що обмеження швидкості «90», особливо на трасі Київ – Одеса, більше схоже на пастку для водіїв, ніж на правило безпеки. Але ж це закон! Порушив – відповідай. Вони мають гідність відповідати, бо живуть у країні-next. В такій країні немає сиріт. Не тому що мами не кидають своїх дітей. А тому що громадяни-next не дивляться розчулено в сумні дитячі очі на телевізійних екранах. І не критикують керівництво країни за ганебну державну політику. Вони забирають таких дітей додому. Це теж їхні діти. У країні-next діти не ростуть жорстокими і бездуховними. І не тому що держава нарешті зайнялася підростаючим поколінням чи з телебачення зникло насильство. Просто, повертаючись додому, громадяни-next не


садять своє чадо перед телевізором, бо так зручніше зайнятися власними справами. Вони читають дітям книжки свого дитинства, вони знаходять час просто разом гуляти надворі. Вони вчать дітей робити пташкам взимку годівнички і годувати бездомних кошенят.

Але вони знають, що на Житомирщині є озера в лісах, схожі на далеку Карелію, що на Черкащині є каньйон, старший за Великий Аризонський. Отак і живе суспільство-next, не чекаючи, пробачте, Тарасе Григоровичу, якогось там

У країні-next міста чисті. Чистіші, ніж в Європі. І не тому що мери нарешті взялися за свої прямі обов’язки. Просто – дуже просто - ніхто не смітить. Вулиці міст, зупинки, сквери й узбіччя чисті. Громадяни-next їздять світ за очі, у найдальші куточки Землі, щоб знайти там красу.

Вашингтона з новим і праведним законом. І не переобирають до отупіння політиків, сподіваючись, що вони таки зміняться і зроблять країну кращою. Громадяни-next заслужили право і мають честь жити у тій країні, яку самі створили.

13


вибориnext

Бабай

Ганна Гатенко

Українці вкотре перед виборами намагаються розібратися у тому, що може бути ще гіршим від вже поганого.

вже прийшов

«Я

думаю, мабуть, все ж таки Ющенко – це найменше зло, він, принаймні, не робить такого, як Тимошенко чи Янукович», – чуєш з одних вуст. Прізвища можна сміливо міняти місцями у будь-якій комбінації – принцип найменшого зла від цього не змінюється. Ще більше розчулюють пропозиції обирати Тимошенко, наприклад, аби президентом не став Янукович, чи навпаки. Таким чином створюється політична версія «люблять не за щось, а всупереч». Ми вже вибрали одного президента «всупереч» Януковичу, і що гарного з цього вийшло? Все, що ми щодня сваримо в своїх ЖЖ, є результатом діяльності наших обранців. Починаючи від черг у поліклініці - і закінчуючи нашим іміджем

14

за кордоном. Українці перевантажені важливою інформацією. Ми думаємо, що знаємо, хто вкрав гроші, які зібрали на Дитячу лікарню майбутнього. Знаємо, хто отримав надприбутки на грі з курсом долара. Знаємо, хто набрав і привласнив мільярди кредитів. Скоро всі видатки бюджету будуть йти на погашення закордонних кредитів. Це наші гроші, які ми віддаємо державі в обмін на обіцянки забезпечити в країні мир і не те, що процвітання, а бодай рівень життя, не нижчий за пристойний. Наші гроші крадуть, і ми про це знаємо. Нам брешуть, і ми про це знаємо. І ми свідомо (ми ж свідомі українці!) підемо голосувати за цих людей. Підуть голосувати тяжко хворі, для яких держава закуповує неякісні замінники потрібних


препаратів. Підуть голосувати батьки хворих дітей, які змушені випрошувати у людей гроші на операцію за кордоном, тому що в Україні ніяк не завершать будівництво приміщень для вже купленої дорогої апаратури. Підуть голосувати батьки школярів, яким держава не може надати сучасні підручники. І батьки студентів, які платять за кожен іспит… Підуть голосувати діти жебраків, які за усі роки своєї кваліфікованої і наполегливої праці змогли заробити собі менше як 100 баксів пенсії. Підуть голосувати лікарі і міліціонери, з яких держава зробила посміховисько, змусивши робити вибір між виживанням та честю.

ці вибори будуть цілком радянські: в списку фактично лише одна партія – влади (вас же не обманює те, що ця партія поділилася на три голови, які для телекамер гризуться між собою?). Але громадяни йдуть на вибори і таки роблять свій «вибір». Можна, звісно, проголосувати за якогось відносно не дотичного до влади кандидата, але ж всі ми знаємо ще з попередньої президентської кампанії: проголосуєш за непрохідного кандидата – прийде бабай! Не будеш голосувати – прийде бабай! Українці, розумні і освічені люди, вперто не помічають, що бабай ВЖЕ прийшов. Ми самі ведемо його за ручку у наше спільне майбутнє.

Сьогодні потроху минає мода пояснювати всі наші неприємності радянським спадком. Проте

Які ми, такі й наші бабаї! Час змінюватися самим і перетворити бабаїв у працьовитих гномів.

15


фонограмаnext

Сергей Кузин

ШэБэ-Next

16


П

онятие «шоу-бизнес» в контексте постсоветского пространства для меня не совсем понятно. То, что мы называем шоу-бизнесом, это печальный результат бездарного 70-летнего советского периода, когда музыка выхолащивалась и при этом претендовала на самодостаточность. Сейчас ситуация еще печальнее, потому что, к сожалению, за годы независимости, мы из западной структуры шоу-бизнеса взяли самое плохое: внешние формы жизни, ивенты, раздевания, скандалы, пи*ар-акции, посвященные семейным сценам, – но не взяли внимательное, трепетное отношение к качеству, к записи звука. У нас почему-то совершенно нормальным считается клепать песни на коленках и говорить: «Нам больше негде». Я считаю: не делайте, если негде, играйте на гитарах в переходе; там был в свое время и Джон Колтрейн, и не только... Наши артисты в массе своей петь не умеют, либо поют по указке заведений, которые одному и тому же учат будущих участниц хора имени Веревки и точно так же хотят растить будущих Агилер. Умение петь в нашем с вами контексте приобрело мистическое, если не шизофреническое значение. У нас огромное количество амбициозных, бездарных, красивых внешне, но абсолютно пустых внутри людей бегают по рынку и кричат о том, что они занимаются «серьезным делом» – шоу-бизнесом в Украине. И это – часть шоу-бизнеса. У нас есть девочки с именами восточноевропейских овчарок, которых «папики» водят на поводках. Ведь они все заполонили! У нас есть Святослав Вакарчук, которого папа ввел в учебники истории, назвал его «выдатным музыкантом»… О каком шоу-бизнесе после этого мы говорим? У нас есть Поплавские – это стало частью нашей жизни. Каждый раз, когда я вижу, что он выделывает на сцене, искренне сомневаюсь в его адекватности. Тем более что он, судя по всему, серьезно относится к сценической деятельности. Но ведь он же отличный ресторатор! Так и пусть бы пел поварам на кухне – отличная перспектива для творчества! Украинский шоу-бизнес – это лошадиная провинциальная агрессия, ни на чем, кроме желания быть лучше, чем я есть на самом деле, не основанная. Это

завышенная самооценка – это Глубокое Провинциальное Состояние. И я имею в виду не место нахождения. Я не говорю про единицы, которые действительно пашут. Но исключения, к сожалению, только подтверждают правила. Но общество привыкло это потреблять. Представьте, если завтра вы начнете слушать музыку низкого качества, то через полгода с удивлением скажете, что, в принципе, все не так и плохо, а что-то вам даже понравится. Просто потому, что другого нет. Шоу-бизнес – это зеркальное отражение того, что происходит в социуме. А что происходит? Посмотрите на политиков: они ломают друг другу микрофоны, из-под рубашек у них вываливаются золотые кресты, а они матерятся так, что ни в одной зоне такого не услышишь – вот портрет нашей элиты. И почему мы ждем, что в Умение петь этой нации от зерен сами отделятся плевела? в нашем с У нас артист может выховами контекдить на сцену, жуя семечки и подравшись перед концерсте приобрело том с одним из слушателей. мистическое, Пока наша публика не нажрется до такой степени, что если не шилопнет от этого кала, – Все зофреничеТак и Будет Продолжаться Пока не поймем, что мы ское значепотребители суррогата. Пока ние. естественным образом не созреет желание слушать что-то более качественное, ничего не изменится. Шоу-бизнес делает то, что мы хотим. Я вам говорю – как руководитель станции «Русское радио» – радио, которое не пользуется славой «эстетского высокоинтеллектуального продукта», я говорю совершенно откровенно. Сейчас я точно знаю, что если поставлю в эфир очередное творение, то в Бердянске кто-то с нечищеными ногтями будет возле ларечка пить пиво из двухлитровой пластиковой бутылки и с радостью слушать это из маленьких колонок – «матюкальничков». Я не рисую апокалиптическую картину. Если говорить о чем-то хорошем, то сейчас меньше фонограмм на сцене, чем раньше, больше живых инструментов, появились «жирные» треки, перестали использовать мини-диски с фанерой-плюс, к нам приезжают реальные звезды...

17


культураnext Шоу-бизнес – NEXT Я вижу шикарные возможности. Украина – уникальная страна, это я говорю искренне. Я много во всяких жюри сижу, и вижу очень много людей, хорошо слышащих музыку. У нас очень музыкальная нация. Это факт, как и то, что украинки красивые, а Днепр – река, а не море. Я не знаю, с чем это связано: то ли с особенностью территории, то ли с генетическим кодом каким-то. Очень много людей, которые правильно слышат музыку. Здесь очень яркие, открытые люди, то есть у нас благодатный материал, чтоб работать с любым типом музыки. В Украине-NEXT я вижу умных продюсеров. Продюсеров не эксплуататоров, а тех, которые решают за артиста его проблемы и думают вместе, как не копировать, а делать новое. Я вижу великолепный музыкальный сегмент, который объединяет поп, этно и очень современные ритмы. Потому что в Украине огромная палитра тончайших нюансов и оттенков в каждом регионе. В Одессе можно делать джаз, замешанный на еврейской музыке – это же суперсимбиоз, красивый до безумия. Я вижу вкусные хорошие музыкальные каналы. Концертные залы в каждом городе. И еще я вижу молодежь, которая не пьет пиво из пластмассовых бутылок и не плюет семечки. Ненавижу семечки. Это показатель всего антиевропейского. Вся музыка народа для меня визуально сконцентриро-

18

вана в этих выброшенных пластмассовых бутылках, глобальном мате и семечках. Я нашел формулу: если убрать пиво, если не плевать семечки и не ругаться, то вам захочется слушать хорошую музыку. Потому что только под семечки можно слушать Максим. Вот вы себе представляете слушать Катамадзе и жрать семечки?! Конечно, дело не в семечках, чтоб на меня не обрушились апологеты наличия масла в подсолнухе, но ведь понятно, что я не об этом!


И еще я хочу, чтоб через некоторое время у нас был самый престижный во всей Европе фестиваль молодых исполнителей в Ялте или Гурзуфе. Я вижу такой фестиваль, который бы гремел на весь мир. Нам очень важно ввести льготное налогообложение для тех, кто вкладывает деньги в культуру. Правда, зачастую это происходит следующим образом: человек показывает, что тратит на культуру миллион долларов, на са-

мом деле дает 50 баксов, а остальные отмывает. И государство просто не хочет вмешиваться. А нужны жесткие законы, которые не позволяли бы наживаться, но при этом давали развитие культуре. И нужен качественный фильтр того, что происходит. Это может быть журналистское сообщество. Помните историю про группу Milli Vanilli? Когда эта группа стала очень популярной, получила золотые диски, премию Grammy и т. д. А потом выяснилось, что они работали под фонограмму, а за них пели другие люди. И они были вынуждены на пресс-конференции в этом признаться. В то время не существовало никаких законов, которые бы могли наказать или порицать такой обман. Тогда представители журналистского сообщества США, профессионально пишущие о музыке, договорились: этой группы больше не существует. И все. Через шесть месяцев группа Milli Vanilli прекратила свое существование. Медиамолчание довело до того, что один из участников группы покончил жизнь самоубийством. Он не перенес незаслуженной славы и потом – такого резкого падения. А теперь посмотрите, о чем у пишут наши журналисты: «Молодая, подающая надежды...» – и в каждой строчке виден проплаченный бакс… Так что радио, телевидение, газеты могут быть таким фильтром. Но не поодиночке, а сообща. Я один этого не сделаю. У меня 500 человек работает, я же не анархистодиночка! Но если мы все договоримся – я готов…

19


наукаnext

Ярослав Блюм, академік НАН України

Наше місце у біологічному завтра

С

ьогоднішній вихідний день розпочався для мене несподівано – я дістав запрошення взяти участь у проекті УкраїнаNext. Ідея мені однозначно сподобалась: хто ж нас не вболіває за наше майбутнє і не хотів би, щоб його особисте бачення хоч якихось наріжних проблем суспільства та можливих шляхів їх вирішення було винесене на громадських загал для обговорення! Без гучних слів, ми живемо у переломний і бурхливий час розвитку молодого суспільства, яке ще не самоідентифікувало себе повністю, і саме через те маса невирішених, а часто і недостатньо стратегічо препарованих політичних, економічних, науково-технічних та морально-етичних питань щоденно переслідують нас. Стикаючись із ними, іноді здається, що багато з них вирішити нам несила. Але, мабуть, це зовсім не так. Потрібно просто усвідомлювати, перефразовуючи мудрість древніх греків, звідки ми прийшли, де ми знаходимось і чого ми прагнемо або куди йдемо. В такому ж по-

20

ложенні знаходиться і весь оточуючий Україну світ, але багато хто встиг виробити свої стратегічні орієнтири, щоб ефективно рухатись вперед. Але цей світ невпинно змінюється, адаптується до нових вимог розвитку, а для цього нам потрібно з подвоєною швидкістю робити те ж саме. І без цього нам просто не обійтись. Тому як вчений перш за все у недалекому майбутньому я волів би бачити наше суспільство високоосвіченим і високотехнологічним. Відправні точки у нас є. Сьогодення не таке райдужне. Перспективи залежать від нас. І здається, іншого виходу у нас немає, якщо ми не хочемо опинитись у списку тих країн, які ми самі себе звикли називати країнами третього світу. Що нам потрібно? Тверезий погляд на сьогодення плюс бажання та вміння зрозуміти, де пролягає передова розвитку науки і як ми можемо використати це розуміння для нашого розвитку. Як біолог, а зокрема генетик, буду говорити про біологію. Здається, втонувши у публічних


дискусіях щодо перспектив використання (чи невикористання) генетично-модифікованих рослин в Україні і вирішення глобальних екологічних проблем, які у нас все одно так і не вирішуються ефективно задля реальних потреб суспільства, ми практично втратили бачення того, яким інструментом постіндустріального розвитку вже стала ця наука у передових країнах світу. Без пишних слів, досягенення біології все більш проникають у різні сфери людського життя, змінюють обличчя медицини, стають рушійною силою новітніх технологій і взагалі примушують переосмислити наш завтрашній день. Настав «золотий вік» біології... Два тижні тому у Барселоні на відкритті чергового конгресу європейської федерації біотехнологів я разом з колегами з різних країн світу слухав публічний виступ Крейга Вентера – людини, яку іноді називають авантюристом, але якого ті ж самі вчені публічно називають biological superstar. Майже десять років тому, у червні 2000 року, саме він разом з Френсисом Коллінзом у присутності президента США Білла Клінтона, оголосив про реконструкцію повного генома людини, тобто повного набору генів, які кодують всі наші ознаки як виду Homo sapiens. Сьогодні ж Крейг Вентер обговорює можливість патентування першого в історії людства методу синтезу живого організму, так званої Мікоплазми лабораторної (Mycoplasma laboratorium). Цей організм містить у своєму геномі мінімально можливий набір генів і створений штучно! А про що ми будемо говорити ще через десять років? На сьогоднішній день вже розшифровано геноми сотень патогенних бактерій, ряду грибів, нематод, дрозофіли та миші; першого рослинного геному із арабідопсиса, рису, мохів та інших рослин. Проводяться дослідження з вивчення геному ще майже 100 видів рослин та тварин. Що це значить? Уже сьгодні розшифровка індивідуального геному людини може бути зроблена в максимально короткий термін і за розумну ціну. Зараз такий генетичний профіль коштує близько 1 млн доларів США. А вчені обіцяють, що завтра ця ціна буде нижчою в разів 50. І це означає революцію методів діагностики спадкових захворювань, тобто ми стоїмо на порозі втілення ідеї про «персоналізовану» медицину, здатну вилікувати будь-які ваші хвороби. За цим стоять наші сподівання на вирішення проблем раку, діабету, хвороб Альцгеймера й Паркінсона, остеопорозу, муковісцидозу та інших хвороб. За цим стоять нові шляхи розвитку фармакології та генної терапії. Що ж стосується рослин, то поки стурбована частина громадськості говорить про

проблеми перенесення поодиноких генів з одного виду рослин до іншого, вже йдуть роботи зi створення їх штучних хромосом. Тож завтра ми зіткнемось з появою не синтетичних бактерій, а й більш складних організмів. Вже сьогодні рослини працють як фабрики для отримання вакцин та фармацевтично активних білків. Завтра вони стануть джерелом покращених, іншими словами, біофортифікованих продуктів харчування, які можна буде отримати за допомогою тієї ж самої генетичної інженерії. Мова йде про подолання дефіциту заліза та йоду, селену та цинку, вітамінів А та С, фолієвої кислоти та багатьох інших біоактивних компонентів, від нестачі яких у світі страждають та хворіють сотні мільйонів людей. Подолання за рахунок генетичних модифікацій тих же самих зернових культур – пшениці, рису, жита, ячменю. Це всього лише кілька слів про роль сучасної біології у розвитку сучасного суспільства. І оскільки ми розуміємо, що прогрес не можна зупинити, як і незворотній плин нашого життя, чи не час нам задуматись: а де наше місце у цьому розвитку? І що ми можемо і маємо зробити для того, щоб фантастика завтрашнього дня стала реальністю і в нашому соціумі? Що ж маємо ми у вигляді точки опори, щоб перевернути світ? Перш за все, невтрачений смак до серйозної науки, яку далеко не завжди цінують ті, від кого залежить її подальший розвиток. Молодь, яка ще сподівається реалізувати свої професійні знання та навички за фахом. Острівці в академічних установах, які зберігли здатність адекватно сприймати виклики сьогодення й утримуватись на пристойних позиціях завдяки відкритості до зовнішнього світу та відданості справі. Але цього замало! Потрібно відродити довіру до науки і повагу до вчених у нашому суспільстві. Потрібно підтримати ті острівці, які завтра можуть прирости сушею, утворивши нові континенти. Принаймі, в біології вони є, інакше не було б не лише тих, хто підіймає її вітрила за кордоном, а й тих, хто намагається утримувати сучасну планку досліджень тут, в Україні. Але не лише суспільство, а й політики мають їх не просто почути, але й усвідомити, що майбутнє країни прямо залежить від їх здатності забезпечтити розвиток передової науки. А біологія – яскравий приклад того, як реалії, яких ми іноді не бачимо або не хочемо бачити, вже стукають нам у двері. Для нас же ці реалії є сподіванням на кращу медицину, здорову їжу, оздоровлене навколишнє середовище і ефективну економіку, яку в Європі вже встигли охрестити «біоекономікою».

21


fashionnext

девiацiя

Мода як

Я ладна першою вийти в люди у квітчастому спідньому, щоб наблизити мить каяття над ідентичністю.

22

Ольга Фреймут

Днями зателефонувала мама з батьківського комітету садочка, куди ходить моя доця. Сказала терміново принести сто гривень. Пояснила, що на однакову форму дітям для фізкультури. Я відмовила, бо моя Злата – особистість. Вона не носитиме стадного вбрання. Мама з батьківського комітету образилася. А я зрозуміла, що зараз такий дзвінок - неминучий, тоді як в недалекому майбутньому такої розмови вже не буде. Влітку пішла купувати дитині відеречко й лопатку, бо пакувалися на море. У моднючому за столичними вимірами Mothercare товари розділились на два марудні кольори: рожевий та блакитний. Я на подив продавчині придбала Златі блакитне відро. І таку ж лопатку, щоб було приємніше закопати стереотипи десь у гарячих пісках Греції. Я зрозуміла, що зараз такий шопінг неминучий, тоді як в недалекому майбутньому зможу купити онукам забавки джунджурового кольору. Нещодавно була на дні народженні у знайомої. Вона багатійка. Я довірливо сподівалася, що Аріель запросила мене, бо хоче товаришувати. Але панянка перш за все скликала заможну публіку на екскурсію до музею її достатку. Серед експонатів – наїджений живіт чоловіка-депутата, забиті луївітонівськими речами гардеробні, а серед екзотики – японські коропи коі та я. Гості мали ексклюзивну нагоду роздивитися мене не з екрану плазмового телевізора. Я зрозуміла, що зараз, коли акредитація до світу розкоші відбувається за наявності брендованої уніформи і престижних прізвищ в телефоні, відвідини такого гидкого дня народження є неминучими. Вже в недалекому майбутньому я зможу ходити у гості, навіть якщо працюватиму прибиральницею громадських туалетів. Тенденція рятуватися модою від комплексів минає. Престижні етикетки за пазухою, не розмішані хайстрітівськими лейблами, прозоро натякають, що у людини немає смаку. Масове зникнення іменних модних домів, таких як "Ескада", "Крістіан Лакруа", "Дизель" і "Х'юго Босс", свідчить, що стильним світу цього набридло вірити в те, що мільйон мільйонів доларів, - об'єктивна ціна за торбинку з непотребу. Українці, з притаманною їм непокірністю, незабаром скинуть із себе стадну уніформу. Тенденція наступних років – одяг, що увиразнює особистість. Виправдано дорогий, неминуче зручний, стильний-престильний. Я ладна першою вийти в люди у квітчастому спідньому, щоб наблизити цю мить каяття над ідентичністю.


23


fashionnext

Влада Литовченко

Я

дуже сподіваюсь, що вже в недалекому майбутньому з'являться спеціальні гарнітури чи портативні пристрої, котрі будуть і перекладачами і радниками водночас. Завдяки ним усі - від моделей до відомих дизайнерів зможуть спілкуватися без перешкод. І хоча це не означає, що всі мають забути про саморозвиток і навчання, тим не менше, бізнес з таким ноу-хау тільки виграє. Зараз один з наріжних каменів у фешн-індустрії - це мовний бар'єр. Дизайнери демонструють свої колекції, відкривають бутики по всьому світі, далеко не завжди опанувавши хоча б одну іноземну мову. Так само й моделі погоджуються працювати в інших країнах, не знаючи навіть англійської.

Ч С

омусь у нас прийнято вважати, що якщо дівчина досягає успіху, то її неодмінно має підтримувати хтось заможний.

віт знає багато жінок, котрі самостійно, без чиєїсь допомоги, зробили блискавичну кар'єру. Будь-яка дівчина, котра мріє стати моделлю, має розуміти, що це професія, з якою вона не залишиться непоміченою. Часто до моделей прикута увага преси і громадськості, а це тягне за собою певну публічність, а це, у свою чергу, - серйозну відповідальність.

А

ще в майбутньому шануватимуть моделей. Чомусь склалася думка, що моделі - як хлопці, так і дівчата - ведуть розгульний спосіб життя і мають погані звички. В реальності, якщо професійна модель має хоча б одну серйозну погану звичку - працювати вона просто не зможе! І в майбутньому ці вимоги залишаться актуальними.

Мода і Влада Д Прокаєва (Литовченко)

Відома модель, власниця модельного агентства «Карін Моделз»

24

ля моделі найголовніше - мати внутрішній стрижень і впевненість у собі, котра, хочу підкреслити, не має нічого спільного із самовпевненістю.

І

ндустрія моди і модельний бізнес ніколи не були легкими! Але для мене особисто фешн-бізнес - один з найбільш захопливих. Хоча б тому, що є можливість зробити життя моделей кращим, допомогти їм з кар'єрою, допомогти досягти висот у професії.


25


fashionnext

Юля Платье, Людмила Герасимчук Сапоги, Людмила Герасимчук

26

Стилисты: Людмила Герасимчук, Алина Малюшкина


Ни для кого не новость что мода развивается по спирали с определенной цикличностью. Если говорить о тенденциях, то сейчас происходит гендерное слияние - мужчины все больше становятся феминными инфантами, а женщины - мужественными и сильными добытчицами. В общем, это уже не так давно было. Практически во всех постсовковых странах такая ранимая и тонкоорганизованная сфера как дизайн упорно находится на зачаточном уровне. Украина тому не исключение, а скорее яркое подтверждение. Многими теми, кто выезжает в Европу, тяжело воспринимается любовь украинцев ко всему разноцветному, блестящему и обязательно сбоку с бантиком. Простота, грамотно совмещенная с практичным подходом творит чудеса. Собственно светлое будущее фешн индустрии за молодой кровью, внедрением объективных конкурсов с профессиональным и адекватным жюри и естественно за реорганизацией системы образования. В целом, будущее за расширением сознания. 27


fashionnext

28


Даша Юпка Київщіна, Шляхетний одяг Гамаши, собственность стилиста Ботильоны, Андре Тан

29


fashionnext

30


31


fashionnext Даша Куртас, Шляхетний одяг Шаровары, Шляхетний одяг

32


33


fashionnext

34


Настя Платье, АМ Ботинки, собственность модели

35


fashionnext

36


37


fashionnext

38


Настя Платье, винтаж

Магазин The One ул. Пушкинская ,11а +38 044 278-10-78

39


ïжаnext

Леся Штогрiн

Можна з’їсти і ж Вечірній магазин. Скептично оглядаю все, розкладене у м’ясному відділі. Як завжди… Нічого, щоб викликало довіру... За звичкою питаю про найдорожчі сосиски... Дивні вони якісь... Пані Продавець ловить мій погляд. – ШО, ДОРОГО? – Та ні, просто... – Якщо не дорого – то ось оці візьміть. (З-під пакунку із красивими темно-коричневими сосисками, дістає ще один – із такими ж, тільки явно блідішими.) – Щось вони такого кольору дивного... – Так це тому, що вони без красітєлів. ГОСТОВСЬКІ. – В сенсі: "гостовські"?

40

– Ну по ГОСТУ. По стандарту зроблені. Без красітєлів там всяких, без нічого. Вообщє, вони стОять в три рази дорожче, нам їх не привозять. Просто там на складі щось переплутали – і я їх получіла. ГОСТи, вони ж ДСТУ – це те, у відповідності до чого мають виготовлятись УСІ БЕЗ ВИНЯТКУ ПРОДУКТИ ХАРЧУВАННЯ. Те, що МАЄ ГАРАНТУВАТИ ЯКІСТЬ ТА БЕЗПЕКУ нашої їжі... Не купуєте їжу у бабці – бо у неї брудні руки і м’ясо валяється на тротуарі між двома найзагазованішими вулицями Києва? Не купуєте їжу в невеличких кіосках-магазинчиках – бо там незрозуміло, звідки все привезене? Йдете до великих торгових мереж?


© народна творчість

ивим лишитися Спробуйте бодай раз попросити в магазині сертифікат якості. Висновок із персонально пережитих спроб: реалізовувати гарантоване державою право, бодай у вигляді сертифікату, дізнатись про ТЕ, за ЩО ти платиш гроші й, головне, що ти ЇСИ – справа для нервової системи затратна і здебільшого марна. Спочатку намагаються "морозитись", всіляко виявляти зневагу до "покупців, яким немає чим займатись", і нарешті таки … не знаходять сертифікатів. Максимум, якщо дуже посваритись, викликають адміністратора, який так само "не розуміє нащо воно тобі здалося", і йдуть шукати... шукатимуть кілька годин. І не факт, що якщо вам вистачить сил і нервових клітин дочекатися, сертифікат таки знайдуть. А що там – у так тяжко здобутому сертифікаті? А там – нічого. Там є виробник, те, що певний орган дозволив виробнику цей продукт продавати... І незрозумілі букви: ДСТУ, ТУ... простому смертному дізнатись, що ці букви означають, в Україні складно. Державний стандарт – річ важкодоступна власне для тих, чиє здоров’я він покликаний захищати. З нього споживач мав би можливість дізнатися: з чого зроблений товар, як він має виглядати та зберігатися, за якими показниками визначається його безпечність. Але ще у 2005 році новостворена установа Укрметртестстандарт зробила стандарти об’єктом права інтелектуальної власності. Це означає, що пересічний українець просто так ознайомитися з ними не зможе. Побачити їх все ж таки реально – щоправда, у крамниці при спеціальній установі, і викласти доведеться не одну сотню гривень. Порушення прав споживачів у таких обмеженнях чиновники не вбачають. Але уявіть собі наступний крок – купувати право на ознайомлення з законами чи конституцією. Йдемо далі. Самі держстандарти створюються дуже цікаво. Активність у цьому питанні напряму пов’язана із зацікавленістю виробників. Приміром, ДСТУ на продукцію, яка користується попитом, з’являються і розробляються дуже швидко. Решта, так звані комерційно менш привабливі продук-

ти – виробляються за старими, створеними ще за радянських часів ГОСТАМи. Втім важкодоступність ДСТУ блякне на фоні ще одного досягнення останніх років. Ознайомитись із такими документами нам, простим смертним споживачам, взагалі неможливо. Технічні умови – зручна для підприємця схема виробництва товару. Сам її розробляє, затверджує у Держспоживстандарті й сам дотримується. Держава лояльно ставиться до того, що виробники пишуть ТУ під свої власні потреби. ТУ таке собі ТАБУ для різноманітних контролюючих інстанцій. При цьому притягнути до відповідальності виробника харчів, який свої норми сам і порушив, практично неможливо Хіба у разі масового отруєння. От і виходить, що інформація про те, яким чином товар виробляється, не доступна. Відтак ніхто заважає виробникам створювати нові хитромудрі схеми: наприклад, робити „справжню ковбасу” майже з чистої сої. Інформація, що міститься на упакуванні, обмежується кількома пунктами: виробник, термін придатності і склад. Але ТУ дозволяє не вказувати, в якому співвідношенні туди усього намішали. Потуги розширити цей перелік за кількістю спроб та пристрасністю дискусій нагадують мексиканські серіали. Чого варте лише багатостраждальне маркування про вміст генетично модифікованих продуктів – прийняте, скасоване, відновлене, потім призупинене. В результаті частина більш – менш сумлінних виробників маркування писати таки почали... а потім перестали. Навіщо комусь одному писати, якщо решта обов’язкове маркування успішно ігнорує? Ви бачили хоча б один товар із маркуванням «генетично модифікована продукція”? Певні назви хімічних домішок таки можна побачити на упаковці: глютамат натрію, різноманітні Е-шки, емульгатори, стабілізатори, барвники, ідентичні натуральним, підсилювачі смаку і запаху, консерванти. Втім, більшість людей все одно купує продукти з ними. Мовляв, вибору немає – поки дошукаєшся їжі без домішок, з голоду помреш.

41


медiаnext

Свiтлана Анедченко


ЧП районного масштаба

"ЧП" как форма предпринимательской деятельности и "ЧП" как констатация чрезвычайной ситуации – какой из этих терминов ближе представителям украинских региональных средств информации? Ситуация неоднозначна не столько в своей трактовке, сколько в своей сути. Стагнация, в которой всего за несколько последних лет оказались украинские СМИ регионального уровня, коснулась всех: начиная от государственных районок, в которых сейчас часто-густо работает на личном энтузиазме один человек, и заканчивая внешне успешными частными СМИ, за показной бравадой которых прячется растерянность и неуверенность в завтрашнем дне. Особенно это касается украинских областей, деликатно именуемых "депрессивными". Отсутствие экономической стабильности в регионе превращает основную – коммуникативную – функцию СМИ всего лишь в быстрый способ заработка для "худо-бедно выживания". Если ты богатенький Буратино, перед тобой открыты двери всех редакций, если же твоя правда не подкреплена деньгами, оставь ее при себе. Журналисты превращаются в менял, во всю торгуя печатным и эфирным словом, иногда устраивая сезонные распродажи. А если добавить к сказанному выше угрозу быть поглощенными большими холдингами и полное отсутствие заинтересованности в поддержке региональщиков со стороны государства, становится понятно, почему за последние пять лет медийный рынок в областях так изрядно поредел. Я примерно представляю, что могут возразить мне гаргантюа сетевых медиакомпаний. Дескать, смерть мелких СМИ, слияние и укрупнение – неизбежный бизнес-процесс, который расставит все на свои места, отсечет лишнее и добавит недостающее. Но зарубежный опыт показывает, что неболь-

шие местные издательства, газеты и FMстанции имеют право на существование! Обслуживая свой узкий сегмент потребителей, они тем самым где-то даже помогают крупным игрокам не распыляться на мелочи. И в конце концов, кто будет с нуля воспитывать перспективные кадры для все тех же больших компаний? Ну не журфаки же. :) Тут бы вспомнить о государственной поддержке малого бизнеса (к одной из форм которого можно причислить и редколлективы небольших городов). Но и в этом случае ситуация не выглядит оптимистично. Такая себе игровая доска, на которой медийщики играют с государством в шахматы, а оно с ними – в "чапаева"! "Командно-административная рыночная экономика" – монстреныш, которого породила украинская власть за 18 лет независимости. Это когда перспектива остаться в прибыли предоставляется частному предпринимателю как потенциальная возможность, а вот методы достижения этой прибыли спускаются сверху – как неотвратимая неизбежность. За последние 10 лет украинский региональный медиарынок пережил довольно активное зарождение новых видов средств массовой информации, их довольно эффективное развитие и постепенное вымирание под давлением экономических и внутриполитических факторов. Поэтому неудивительно, что о ситуации на медийном пространстве украинских городов и весей его представители говорят либо хорошо, либо ничего. Мне совсем не нравится роль Кассандры. Поэтому, рассуждая о ближайшем будущем украинских СМИ, приходит на ум старинный афоризм: "Все, что нас не убило, сделало нас сильнее". Может, это все-таки о нас?

43


медiаnext

Владислав Грузинский

сторона. Если посмотреть с другой – то информацию, на основе которой делался выбор, негодующие получили из тех же СМИ. Но есть и третья: журналисты, которые рассказывали людям про потенциальных политиков, от политиков же эту информацию и получали. Замкнутый круг! Но два варианта разрешения ситуации есть. Правда, только в форме моих собственных предположений. Вариант первый. Медийщики наконецто опомнятся, и перестанут, как не единожды рекомендовал журналист

Бачили очі, що купували......... Г

рубоватая вроде бы поговорка полностью отражает нынешнюю ситуацию и Егор Соболев, звать в эфир людей, которым в украинской политике, и в украинских абсолютно нечего сказать уже много лет. медиа. Потому что одни не существуют Форма – «гав-гав в телевизоре» уступит мебез других и наоборот. А почву для всего сто содержанию и люди наконец-то поймут, этого подпитывают избиратели, читатели, что их обманывают шоумены из службы безслушатели, зрители, которые с завидным опасности, секретариата президента, парлатерпением пытаются разгрызть «СМИмента, правительства и еще Бог знает какой пустышки», в одно и то же время включая бюрократической конторы. Они говорят о бессмысленные по содержанию и базарные безответственной власти исключительно в по форме телешоу, покупая газеты, посещая третьем лице, никоим образом себя к ней не сайты в сети. причисляя. Может ли измениться ситуация в будущем, Но вариант этот маловероятен по прии в какую сторону? Ответить на этот вопрос чине того, что этих самых шоуменов от подолжны в первую очередь потребители, то литики воспринимают у нас уж слишком есть те, кого откормленные лица в дорогих обожествленно, если так можно выразиться. костюмах привычно называют «народ». Вокруг них создается столько мифов, что мы Не претендуя на объективность, попытазабываем: какой-нибудь министр или милиюсь высказать собственную точку зрения. цейский высокий чин - обычный служащий, На мой взгляд, выглядит она одновременно только очень-очень коррумпированный. Не очень просто и очень запутанно: обычные говоря уже про самую верхушку! И самое нелюди читают в СМИ приятное, что про то, какие немногие медиа годяи украинские в этом мифотСтадность и пассивность в пополитики - и соворчестве дборе тем и комментариев – вершенно искренне активно учавозмущаются, забыв, ствуют. Вместо огромная проблема современных что сами за этих того, чтобы медиа. Что им «сливают», то они политиков и голопонятным чесовали. Это одна ловеческим потребителям и рассказывают.

44


языком, подтверждая все цифрами, фактами и мнениями настоящих экспертов, рассказать потребителям информации, что их ждет в ближайшие дни. Когда бензин постоянно дорожает, почти никто не говорит о настоящих причинах. Зато все, как китайские болванчики, цитируют разного калибра политиков, которые заявляют, что рост цен не бензин они не одобряют. Короче, стадность и пассивность в подборе тем и комментариев – огромная проблема современных медиа. Что им «сливают», то они потребителям и рассказывают. Вариант второй. Потребители информации наконец-то поймут, что человек, который берет новости у властных структур (а они ведь плохие и врут!), а потом рассказывает

их в телевизоре – и сам ничем не лучше! И все сразу почувствуют, что тупые ретрансляторы неинтересны обществу. И кстати, если вы не заметили – на дворе уже достаточно давно 21-й век. Информацию из открытых источников могут получать все, так же как и обмениваться ею. И это, в первом приближении – гражданская журналистика. Ведь авария на соседней улице, снятая мобильным телефоном, может вызывать у людей не меньший интерес, чем то же событие, снятое группой телевизионщиков. Тогда зачем платить больше? По-настоящему интересными будут только те, кто сможет давать пользователям качественные и проработанные материалы. Скорее всего, это и будет называться Украина-next…

45


словаnext

мова NEXT Л

Владислав Бурбела

Нам язиком чи мовой говорить? Хтось вважає мовне питання ключовим, а хтось навіть не визнає існування такої проблеми. Така розмаїтість викликана різними факторами: історичними, політичними та психологічними. Усе в купі породжує дві крайності: твердження про малорасєйський діалект і намагання залишити українську мову в її рафінованому і насправді давно неадекватному до реальності варіанті. А справжня – жива –мова, як завше, десь посередині.

огічні помилки у підручниках можуть призвести до серйозних проблем у порозумінні учнів з учителями, неточності перекладу в енциклопедіях – до абсурдних наукових конференцій; транслітерація, що видається за переклад або зовсім інше значення слова – може викликати негативний геополітичний резонанс. Або попрацювати на імперську пропаганду. Тут за приклад можна взяти книжку «російського» автора Олега Федюшина "Украинская революция 1917–1918". Згодом, звичайно, виявилося, що справжнє ім’я автора – Oleh Fedyshyn, а назва книги – "Germany's drive to the East & the Ukrainian revolution 1917–1918". Тобто людина, яка хоч трохи розуміється на транслітерації та історії – зрозуміє, що він не Федюшин і не росіянин. Він – професор історії та політології Колум-

46

бійського університету та Річмондського коледжу Олег Федишин. І це не маленька помилка в тексті. Це жирними літерами на обкладинці! Уся тенденція радянських перекладачів (чи цензорів?) до максимального русифікування навіть імен та прізвищ в будьяких документах легко пояснюється першими ж рядками радянського гімну «Союз нерушимый республик свободных сплотила


навеки великая Русь». І я вже не кажу про дискутоване-передискутоване привласнення самого слова «Русь»… Думаєте, зараз інакше? Яскравий приклад – непорозуміння між Грузією і Росією щодо «буферних зон». Міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер визнав, що розбіжності з приводу виконання плану мирного врегулювання конфлікту в Південній Осетії виникли через НЕТОЧНИЙ ПЕРЕКЛАД документа. В російському тексті йдеться про безпеку "для Південної Осетії і Абхазії", тоді як у французькій і англійській версіях йдеться про безпеку "в" цих республіках. Дивним чином російська версія виправдовує створення "буферних зон" не в нових невизнаних республіках, а на грузинській території. А взагалі, мова, як живий організм, дихає й розвивається. Дублювання російських серіалів та інших іноземних фільмів демонструє: принцип «візьми словник і переклади» не

працює. (Про відверте невігластво та обмеженість ми тут не говоримо, це тема окремого аналізу.) А між тим є приклади того, що носії живої, яскравої, багатої української мови у нас є. Мультфільм «Тачки» можна брати за зразок того, яким має бути дублювання. Це не сухий переклад, це витворення образів на іншому мовному ґрунті, повноцінна адаптація під нашого глядача. Чого вартий вислів «Та таких доріг в самому Києві нема!», або фраза, що стала фразеологізмом «Це Валєра!». А Сирник із «Тачок» взагалі став справжнім народним героєм, бо він «так говорить, мов справжній». Ну і наш кумир – «Альф». Голос Євгена Малухи знає кожна домогосподарка, яка, скоріш за все, ніколи не почує словосполучення «Євген Малух»а. Що ж, хочете швидко навчитися української мови, то можете це зробити разом з україномовним Альфом! Результат не забариться.

47


сiнемаnext

К

іно вже майже 100 років як перебуває в культурно-мистецькому аванґарді. Його вплив на людство колосальний щодня – вчора, сьогодні, завтра. Кіно – найвитратніше з мистецтв. Кожна притомна національна кінематографія оперує шаленими мільйонами. Ця сила грошей відповідно ж акумулює енергію мільйонів людей, причетних до створення знаменитої додаткової вартості. Своєю чергою, ця енергія дивовижним чином еманує з екрана, коли ми навіть дивимося найдурнішу комедію чи найсльозоточивішу мелодраму. Лишень чий образ світу приходить з ними до нас щодня?!.

Володимир Войтенко

бути – української, за умовчанням – з усіма нюансами поліетнічної країни. Вочевидь, світогляд і філософія наших державців химерно не такі. Принагідно: Ющенко – перший український президент, який взагалі виявив бажання отримати «кілька резонансних національних фільмів», але й досі, певне, не зрозумів, звідки вони беруться; Піскун, депутат-реґіонал, обурився законотворчим кіноініціативам, мовляв, «то ще й закон про макраме накажете приймати?!»; «помаранчевий» депутат Каськів на засіданні колегії

Сумнозвісна істина «народ, який не хоче годувати свою армію, годуватиме чужу» універсально корелюється з нашою кінематографічною проблемою. В незалежній Україні своєму, вітчизняному, кіно, яке природно ідентифікувало б та ретранслювало всередині країни й поза її межі національний образ світу в усіх можливих вимірах, не дають належно вкорінитися, прорости, розквітнути etc. Cамосійне кінонасіння протягом 18 років сходило і сходить, бо маємо незгіршу у світі кінотрадицію – нехай у совєтській тіні, але вона дарувала низку надпотужних, світового звучання явищ. Хоча першопричини, звісно, значно глибші – в давній, надзвичайній у своїй пластичній різноманітності й тривкості, народній зображальній культурі. Зерня українських «рухомих картинок» завше падає на вдячний культурний ґрунт. (Закономірно, саме українська кінооператорська школа, іманентно позаідеологічна, була й лишається у вимірах

КІНОМІЛЬЙОН відомого фахового абсолюту – від Демуцького й до Михальчука.) Але, сказати б, Довженкова «Земля» як український кіносимвол наразі втратила родючість. Бо кіноземлю, кому належиться, не плекають. Зрештою, проблема постання повноцінної національної кінематографії криється у філософсько-світоглядних підвалинах українського державотворення. Сенс існування тієї чи тієї держави, її вселюдське виправдання, хіба що в збереженні й модерному розвої певної культури. В нашому випадку мало би

48

мінкульту запропонував запрошувати робити українське кіно тих, «у кого це краще виходить, з Голлівуду»; ну а Юлія Тимошенко, не забуваймо, заробила свій «перший мільйон» в якості «кіномеханіка» ери так званих комсомольських відеосалонів… Отже, чого не маємо, але повинні домогтися? Одного – системної держкінополітики. Річ універсальна, що для Франції, США чи Росії, що й для України; звісно, у своєму виданні. Бо


повноцінна кінематографія – попри решту складових, з десятками національних фільмів, які з цікавістю дивиться свій глядач, – може постати тільки в такому разі. Це низка підтримчих законів і фундування та діяльність незалежної кіноінституції, яка була б уповноважена від держави на часткове фінансування різноманітних, не тільки фільмових, проектів; це пільгові умови будівництва нових кінотеатрів, без критичної маси яких вітчизняний фільм навіть теоретично не спроможний повернути витрачені на його виробництво кошти; це вивчення історії

в українському кіно нової доби – першим з наших фільмів став конкурсантом мистецького Роттердамського МКФ; і виблискував ще на кількох десятках інших. Прикметно, що левову частку виробничих витрат Подольчак взяв на себе. Тим самим робом він нині закінчує й другу свою кінострічку. А й так: не можеш не робити кіно, роби його! – великі справи рухають одержимі. Інша бажана тенденція – повернення до вітчизняного кінопростору талановитих митців, розпорощених по світах. Перша ластівка – Сергій Лозниця, видатний кінодокументаліст, що все життя фільмував деінде, але не в Україні. Він творить вишукані й витончені художні неігрові картини, кожна з яких усипана нагородами престижних міжнародних кінофестів. Минулого року український виробничий слід з’явився у його монтажному фільмі «Вистава». Повнометражний ігровий дебют «Щастя моє» Лозниця створює в українсько-німецькій копродукції. До речі, виробнича й творча інтеграція до європейського кінопростору також є однією зі стежок, що виводять на перспективний шлях. Взагалі, наше мистецьке кіно, за всієї виробничої мізерії, зауважує надзвичайний потенціал усієї справи. Особливо ж короткометражні твори – чи то ігрові, чи документальні, а чи ж анімаційні. Останні п’ять років це підтверджено десятками щонайпрестижніших фестивальних нагород. Та це, сказати б, лишень один (і вже видимий!) бік того нового українського кіно, на яке чекаємо.

кіномистецтва в середній та вищій школі, а також фундування Вищих режисерських курсів, які б привели в українське кіно світоглядно й мистецьки сформованих людей. Власне, процес оновлення кінокрові повільно, нехай не надто помітно, та вже відбувається. Так, ориґінальний художник, натхненник Фонду Мазоха Ігор Подольчак, рішуче перейшов до творення «рухомих картинок». Його дебют Las Мeninas – один з найцікавіших арт-експериментів

Разом із тим, доки українські кінематографісти не помітять реального українського життя у всій його драматичній повноті, чи й трагікомічності, й не зможуть про нього розповісти своїм потенційним глядачам зрозумілою, але й ориґінальною та адекватною жанровою мовою, доки не зможуть відчути себе залежними від тих самих глядачів як морально, так і матеріально (мільйон кінотеатральної публіки зробить окупним малобюджетний вітчизняний фільм), доти також нічого кардинального не відбудеться. Головне ж – не відбудеться тієї держави, яка матиме історичне виправдання. А лиш так – «тіні забутих предків»… Як колись казали селяни, котрі протягом бездержавницьких століть лишалися формотвірним станом української нації, – «буде хліб, буде й пісня»? За новітніх часів я б запропонував іншу світоглядну формулу – «буде українське кіно, буде й українська держава». Звісно, й за решти належних складових…

49


добавкаnext

Андрій Кулiков

БАЛАДА ПРО СПРАВЖНЬОГО ЖУРНАЛІСТА* Якщо ти виправити можеш в матер’ялі «дитячий хід» чи «обрубати хвіст», Воно, проте, ніяк не означає, що з тебе вийде вправний журналіст. Якщо тобі, колего, поталанить складний детально з’ясувати лист, Май на увазі: то не означає, що з тебе вийде вправний журналіст. Якщо у зданому тобою репортажі цікава думка і глибинний зміст, То і воно ніяк не означає, що з тебе вийде вправний журналіст. І навіть, друже, якщо щедра доля тобі судила журналістський хист, Редактор скаже: «Це не означає, що з тебе вийде вправний журналіст». 1982 * Можна співати на мотив давньої радянської пісні про хокей, в який грають справжні чоловіки. Цей вірш написаний давно-давно, коли працював у газеті «Ньюс фром Юкрейн». Досі опублікував два вірші, бо решту не вважав вартими оприлюднення на велику аудиторію. А тут нагода одразу і корисну справу зробити – допомогти здійснити цікавий проект, додавши рядків до журналу, і власне марнославство нарешті потішити. Студенти часто запитують, яким має бути справжній журналіст. Відповідь насправді така розлога, що вистачило б на всі 24 розвороти журналу. Але і тоді б відповідь була не повна. Пропонована балада не дає відповіді (бо й запитання в ній немає), натомість показує один з багатьох вимірів складних відносин між редакторами і рядовими журналістами. Мені довелося бути і в тих, і в тих. Сподіваюся, редактори журналу пропустять цей допис.

50

Андрій Куликов


ukrainext  

ukraine next, doba.ukraine, magazine for 24 hours, журнал за добу, журнал за 24 години, журнал за сутки, журнал за 24 часа

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you