Page 1

1 НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ „КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ”

МОГИЛЯНСЬКА ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ

ОБРАЗ БІЖЕНЦІВ ТА ШУКАЧІВ ПРИТУЛКУ В УКРАЇНСЬКИХ ЗМІ Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання магістра журналістики Мисливого Олександра Володимировича

Науковий керівник: кандидат політичних наук, доцент Федченко Є. М.

КИЇВ-2008


2

Зміст Вступ………………………………………………………… 4-10ст. Розділ 1. Конструювання образів в ЗМІ та „мова ворожнечі” 1.1 Попередні дослідження ролі медіа як конструктора образів в сфері міжетнічних відносин………………………… 11 - 13 ст. 1.2. Етнокультурні стереотипи та образи в ЗМІ………………… 14 – 18 ст. 1.3. „Мова ворожнечі” як каталізатор ксенофобії...........................19 – 23 ст. Розділ 2. Боротьба з ксенофобією в ЗМІ: міжнародні правові та етичні механізми 2.1. Міжнародний захист прав біженців та шукачів притулку та боротьба з дискримінацією та ксенофобією.......... 24 – 27 ст. 2.2. Європейська модель захисту біженців та шукачів притулку від дискримінації та нетерпимості 2.2.1. Рада Європи щодо недопущення та попередження расизму та ксенофобії………………………………………… . 28 – 31 ст. 2.2.2. Роль Європейського Суду з прав людини. „Справа Йєрсілда”……………………………………… 32 – 35 ст. 2.3. Етичні та професійні основи діяльності журналіста: Вимір протидії дискримінації…………………………………………… 36 – 39 ст. Розділ 3. Біженці та шукачі притулку в українських ЗМІ 3.1. Мігранти та біженці в Україні: уроки толерантності……… 40 – 44 ст. 3.2. Дослідження образу біженців та шукачів притулку в українських


3

ЗМІ методом контент-аналізу 3.2.1. Методологія дослідження. Умови та інструменти дослідження…………………………… 45 – 50 ст. 3.2.2. Аналіз результатів дослідження………………………….

51 – 62 ст.

Висновки…………………………………………………………… 63 – 67 ст. Список використаної літератури……………………………… 68 – 73 ст.


4

Вступ Біженці — особи, яка внаслідок особливого перебігу подій або через цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою раси, етнічного походження, релігійного вірування, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичної орієнтації знаходиться за межами країни своєї громадянської приналежності й не можуть скористуватися захистом цієї країни або не бажають цього робити внаслідок таких побоювань; або, не маючи певного громадянства й перебуваючи поза межами країни свого попереднього постійного мешкання, не можуть або не бажають повернутися до неї внаслідок таких побоювань. . [31] Закони про притулок для біженців поважали стародавні ацтеки, ассирійці, греки, євреї, мусульмани та інші. Пізніше у XV сторіччі маври та євреї через інквізицію змушені були залишити Іспанію. У XVII сторіччі пуритани, шукаючи релігійною свободи, знайшли собі притулок у місці, що тепер називається Сполученими Штатами Америки. У XVIII сторіччі у Франції через французьку революцію знать була змушена полишити свої домівки. Після Першої світової війни відбулося масове переміщення людей з малої Азії, Російської імперії та Балканів. У 1930-х роках, багато-хто втік з Китаю через вторгнення японської армії і з Іспанії через перемогу фашистів. Під час Другої світової війни за деякими підрахунками близько 7 мільйонів євреїв та інших меншин через загрозу нацистів змушені були полишити свої батьківщини. В українській історії проблема біженців поставала декілька разів. Уперше масова поява біженців була пов'язана з політичними подіями XVIII ст. Найбільша кількість біженців спостерігається у XX ст., коли близько 200 000 вихідців з України, які опинилися у Європі внаслідок подій другої світової війни, із різних причин відмовились від повернення до СРСР і з часом розселилися по світу.


5

Серед багатьох причин міграції деякі фахівці називають також, окрім різного рівня економічного розвитку країн, певні обмеження міграційної політики, оскільки міграційні потоки впливають на соціальний стан країни походження, країни транзиту та країни-реципієнта. [ 11 ] На кожному етапі розвитку суспільства інформація як форма знання відігравала вирішальну роль у його системному функціонуванні. Для мігрантів інформаційне забезпечення є особливо важливим та корисним, оскільки будьхто серед них не лише змінює місце проживання, а й потрапляє з одного соціального

середовища

до

іншого.

Проблеми

адаптації,

житла,

працевлаштування, забезпечення прав та свобод – найважливіша інформація, якої потребує мігрант. Натомість, що ми можемо сказати про інформацію, яку подають в суспільстві про мігрантів, біженців та шукачів притулку? Примара ксенофобії — страх перед чузоземцями і ненависть до них — загострює проблему біженців. В багатьох країнах люди вірять, що біженці загрожують їх національній сутності, культурі та роботі. Такі побоювання часто виливаються у насилля. «На європейському континенті що три хвилини відбувається один расистський напад, часто це стається в приймальних центрах для біженців». [26] Великою проблемою, яка характеризує всю серйозність проблеми медіависвітлення мігрантів та осіб іншої расової чи релігійної приналежності, є криміналізація образу цих груп суспільства. Причому, ця проблема характерна і для держав, де історично склалися високі стандарти журналістської діяльності, особливо для поліетнічних країн. Наприклад, відомо, що в Нідерландах рівень „етнічної злочинності” свідомо перебільшується ЗМІ. Судячи з даних американського Департаменту поліції за 1991 рік, тільки 17% тих, хто вчиняв злочини проти білошкірих, складали афроамериканці. Однак негативний стереотип примушує білошкірих американців побоюватися чорношкірих. В Великій Британії був прийнята


6

поправка, яка поширила застосування дій

закону про заборону расової

дискримінації на поліцію. Однак після „11/9” громадська думка різко змінила свої уявлення про допустимість расово виборної політики, то й подібна практика знову поновилася. [2]. Некероване зростання потоків міграції та труднощі у подоланні злочинності, безробіття і тиску на соціальні бюджети країн Євросоюзу призвели до активізації ультраправих сил у Франції, Нідерландах, Німеччині, Великобританії, Данії та Бельгії. У зв’язку з антиміграційними настроями, які посилюються, Італія і Великобританія прийняли істотно жорсткіші закони про прийом іноземців. А завжди толерантна до них Данія нещодавно прийняла один із найсуворіших імміграційних законів у Європі. Зокрема, зменшила пільги біженцям і обмежила їх право на одруження з данськими громадянами, а також в’їзд іммігрантів до країни за віком (не старше 6років). [ 11] Тенденція зростання вимог до іммігрантів простежується і в інших державах—членах Євросоюзу. На відміну від США чи Канади Німеччина не вважається країною емігрантів. Але реальне життя виглядає інакше. Сьогодні у ФРН мешкають понад 14 мільйонів осіб, що мають іноземне коріння. Переважна більшість із них вважається не іноземцями, а мігрантами, бо мають німецькі паспорти. Як показує статистика, таких мігрантів побільшало. [29] Одна з показових проблем, яка може наростати через зростання ксенофобії в ЗМІ та суспільстві в цілому – це насильство на расовому та етнічному грунті. В Україні, на жаль, саме в останні роки такі прояви стали далеко непоодинокими. Це ганебне явище може нанести серйозного удару по міжнародній репутації України, так і цілій економіці країни. В Україні навчаються до 40 тисяч студентів з-за кордону. Здебільшого, це молоді люди з Ірану, Сирії, Туреччини, Китаю, Індії, країн Африки та Азії. Іноземні студенти приносять національним вузам України достатньо великі кошти, фінансуючи вагому частину як окремих навчальних закладів, так і всієї системи вищої освіти країни.


7

Напади на студентів та представників інших соціальних груп з числа людей іншої расової чи етнічної приналежності стали частими як в столиці м.Києві так і в інших містах України. Активізувалися групи скінхедів – расистської молодіжної субкультури, які організовано здійснюють напади на представників меншин.

Звідси, має бути приділена як увага держави та правоохоронних

органів до подій, які безпосередньо свідчать про зростання в суспільстві рівня нетерпимості, нехай і серед окремих прошарків суспільства. [ 12] Проте, ефективніше не боротися з існуючими проблемами, але попередити їх. Тут саме роль „третього сектору” та ЗМІ є визначальними як інституцій, які безпосередньо формують громадську думку, стереотипи та настанови. Активне обговорення проблеми „мови ворожнечі”, постійне нагадування на неприпустимість в демократичному суспільстві звинувачень, принизливих та образливих заяв на адресу етнічних груп є одним зі способів протидії формуванню та поширенню ксенофобських настроїв в суспільстві. Вперті намагання перебільшити ніби антисоціальні нахили представників етнічних чи расових меншин легко пояснюються

особливостями людської

психіки, які давно відомі психологам. Провокаційний характер пропаганди проявляється вже у тому, що ЗМІ гіпертрофують у масовій свідомості рівень нетерпимості та масштаби конфліктів поміж мігрантами та місцевим населенням, нав’язуючи масовій свідомості цю тему як чи не найголовнішу на національному „порядку денному” і таким чином і таким чином збуджують етноцентричну сторону цієї свідомості. [ 22] І ті самі ЗМІ настирливо зображують більшість конфліктів та випадки насильства, які здебільшого відбуваються на економічній та побутовій підставі, як приклади ксенофобії та етнічної нетерпимості, створюючи тим самим відповідну соціальну атмосферу. Часто відносини „суспільство – преса – мігранти (біженці)” підпадають під умови „стигматизації” останніх. Під „стигмою” розуміються деякі очевидні


8

ознаки, носії яких виключаються з числа „нормальних” партнерів, з якими можлива відносно передбачена та симетрична взаємодія. [30] Етнологи пишуть „Суспільство повинне шукати ефективні важелі впливу на ті засоби масової інформації, які, керуючись бажанням розширити читацьку аудиторію та збільшити тиражі, об’єктивно виконують роль каталізатора міжетнічних конфліктів та етнічного екстремізму” . Без допомоги держави створити такі важелі вкрай важко, але це потрібно робити, враховуючи досвід перебудови,

коли

такі

спроби

провалилися”

[5]

Друковані та електронні ЗМІ часто супроводжують фото- та інфографікою статті та новинні повідомлення, які стосуються тематики міграції та шукачів притулку. На жаль, надто часто ці елементи використовуються з метою викликати у читача відчуття страху та ворожості щодо шукачів притулку та біженців. До того ж відповідний ефект підсилюється незбалансованими текстами таких статей. Такі вирази самі по собі перешкоджають читачеві адекватно сприйняти всю історію, створюючи відповідний паттерн на емоційному рівні. [25]

Ці та інші аспекти ми спробували проаналізувати в

нашій роботі. Головна мета даного дослідження полягає в тому, щоб на основі практичного аналізу матеріалів журналістів українських друкованих та електронних ЗМІ виявити закономірності тих проблем, які неодмінно постають в медіа полі – неякісне, недостовірне висвітлення такої важливої соціальної проблеми світового масштабу як процеси міграції, образ біженців та шукачів притулку, який створюють медіа. Об’єктом даного дослідження є висвітлення ЗМІ міграційних процесів, їхня роль в творенні не лише медійних, але і соціальних образів в суспільстві. Предметом дослідження були публікації в українських друкованих та електронних ЗМІ, які стосувалися проблем міграції, життєдіяльності в Україні мігрантів, насамперед біженців та шукачів притулку.


9

Актуальність даної роботи полягає в очевидній важливості проводити постійний моніторинг та аналіз матеріалів ЗМІ, зокрема тих, які є потенційно можуть призводити до конфліктів в суспільстві. Так як проблема міграції є такою, і Україна безперечно є активно включеною в міграційні процеси, то саме через аналіз ЗМІ можна побачити стан реакції українського суспільства на світові процеси міграції, а отже і рівень ксенофобії. Наукове значення цієї роботи зумовлене проблематикою предмету дослідження. Ця робота є спробою аналізу образу біженців та шукачів притулку, створюваного українськими ЗМІ в останній період часу. Так як дана робота базується і на працях вітчизняних та закордонних медіа дослідників, то ця праця може бути логічним продовженням в дослідженні цих понять на сучасному етапі і саме в національному контексті. Практичне значення

цієї роботи безпосередньо зумовлене наявністю

найновіших показників, які характеризують стан об’єктивності та рівня ксенофобії в українських ЗМІ. Так як мас-медіа самі є прямими конструкторами соціальної реальності та безпосередніми творцями громадської думки, питання об’єктивного висвітлення такої багатогранної проблеми як міграційні процеси, зокрема, інституту біженства є важливим фактором породження чи уникнення конфліктів на етнічному, релігійному чи культурному рівні. Структура. Робота складається з трьох розділів. В розділі №1 описуються теоретичні напрацювання, які стосуються проблем стереотипів в ЗМІ та „мови ворожнечі” як одного з важливих чинників ксенофобії. В розділі №2 розглянуті міжнародні правові механізми боротьби з ксенофобією в ЗМІ: описані існуючі механізми захисту від дискримінації. Так як тема біженців та шукачів притулку часто переплітається з проблемою расової чи етнічної дискримінації, огляд та аналіз таких механізмів є доцільним.


10

В розділі №3 розглядається ситуація в Україні з додержанням прав людини в цій сфері та станом з ксенофобією. І безпосередньо представлені умови, інструменти та результати дослідження образу біженців та шукачів притулку в українських ЗМІ шляхом застосування методу конвент-аналізу. Методологія В даній роботі ми застосували метод контент-аналізу. 1

1

Див. 3.2.1. Методологія дослідження. Умови та інструменти дослідження


11

Розділ 1. Конструювання образів в ЗМІ та „мова ворожнечі” 1.1 Попередні дослідження ролі медіа як конструктора образів в сфері міжетнічних відносин. Соціальна нетерпимість представлена часто та корегується медіа образами, які зображають інститут імміграції в термінах „вторгнення та затоплення”, які зумовлюють мало не паніку, характерну для тематики природних катастроф. [16] Мейнстрім-медіа пропонують суспільству, як правило, набір образів та повідомлень про мігрантів, які включають „поверховий показ різних культурних фестивалів, особистих історій та певної екзотики зі світу культурних меншин”. [19] Канадські дослідники медіаобразів мігрантів Махтані та Маунц згрупували найбільші засоби зображення імміграції: [16] 1.Економічні наслідки імміграції; 2.Особисті людські історії; 3.Соціальний рівень імміграції; 4. Криміналізація імміграції; 5. Інформаційні фактажні статті. Расовий контекст в їхній роботі зображений у різних можливих формах від конституювання мультикультуралізму, від прийняття певних форм такої політики, соціальної практики та комунікації до зображення „полікультурного суспільства” як загрози для локальної гомогенності та національної єдності. При написанні тих чи інших матеріалів на тему міграції журналісти використовують різні мовні конструкції та стилістику. Дослідження більш зосереджене на аналізі вже існуючих проблематичних тенденцій в медіа щодо зображення мігрантів та шукачів притулку. Без досвіду аргументації на


12

противагу тій інформації, яку подають медіа, стає дедалі важче робити висновки щодо того, що є правильно, і що ні, збалансовано чи незбалансовано. Інша проблема – недостатнє представництво іммігрантів в медіа, або відсутність його як такого. На думку А. Якубовіча, „там, де культурні і расові відмінності включені в медіа, там існує тенденція подати знеособлений погляд, де меншини подаються лише в контексті насильства, комічних випадків чи стереотипів”. [20, 185] Ми вирішили зосередитись на ролі медіа у формуванні громадської думки. Чи формується громадська думка при читанні людьми преси? Відповідно до емпіричних численних даних, це безумовно так. На думку Т. МакГонагла, медіа формують громадську свідомість стосовно того, як соціальні відмінності мають бути концептуалізовані та прийняті. На їхню думку, медіа здатні впливати на ті чи інші установки людей несвідомо для них, причому значно більше, ніж результати тих чи інших соціологічних опитувань (полів). [21] Ці дослідження пов’язані з поняттям „ефекту третьої особи”, який полягає в тому, що люди як правило вважають, що медіа контент має переважний вплив на інших. Інша важлива складова дослідження пов’язана з видимістю громадської думки через теорію „Спіралі мовчання”. Згідно з цією теорією, люди сканують мас-медіа у пошуку громадської думки на різні соціальні явища, таким чином мас-медіа отримують відповідну „повагу” як „авторитета” в суспільстві. Саме тут і закладається пряма небезпека у випадку „чутливих” питань раси та міграції, де біженець, прирівнюваний до „чужого”, який „приїхав, щоб відібрати в нас роботу”, не лише відчуватиме себе ізольованим соціально, але й потенційною мішенню для протагоністів радикальних дій щодо мігрантів.


13

Існує серед дослідників медіа питання, чи недопредставництво в самих ньюзрумах мас-медіа представників груп мігрантів та меншин впливає на спосіб та якість подання інформації про культурно інші спільноти. Зокрема, дослідження МакГрегор (1991) показує, що для якісної подачі тих чи інших особливостей не обов’язково, щоб журналіст був представником меншини. [27, 57] Зрозуміло, що найвагомішим фактором якості та неупередженості професійність журналіста.

є


14

1.2. Етнокультурні стереотипи та образи в ЗМІ Два головних поняття, які стосуються формування засобами масової інформації різноманітних стереотипів та образів, - це поняття реальності, сконструйованої медіа та поняття стереотипів. Перше поняття відбиває процес, через який проходить соціальна реальність, яка твориться самими медіа. Це поняття включає в себе як відбір певної інформації з величезної кількості інформації, яка надходить щодня з різних джерел, так і безпосередній процес того, в якій формі і коли певна інформація подається на розсуд аудиторії. Натомість, стереотипи в широкому розумінні – це комплекс укладених понять, образів, які сформувалися в людини чи групи осіб внаслідок як особистого досвіду, так і культурних особливостей, в межах яких живе та чи інша особа. Етностереотипи як підвид стереотипів, має особливу історію формування та проявів у суспільстві. На жаль, часто уявлення тієї чи іншої етнічної спільноти про якості та особливості іншої будувалися на цілій низці міфів. У крайній формі, коли йдеться про зневажливе ставлення однієї етнічної групи до іншої – через інакшість кольору шкіри, будову черепа, мову, спосіб життя – такі стереотипи стають небезпечними, адже є фундаментом для ксенофобії та расизму. З світової історії відомо дуже багато не просто „проявів” нетерпимості, але цілі війни велися і ведуться через наявність ворожих настроїв до за походженням представників інших культур. [4] Історія доводить, що в міжнаціональних конфліктах нема ані правих, ані винуватих, немає переможців чи переможених, а подібні конфлікти чи війни не закінчуються підписанням мирових угод.


15

На жаль, саме у результаті таких конфліктів гине величезна кількість людей, а багато хто змушений покинути свої домівки, шукаючи кращої долі. Ось одна з первинних ліній генези інституту біженства. І хоч з часом людство почало замислюватися над цією проблемою та приймати міжнародні документи, які б регулювали непрості відносини у цій сфері, усунути саму причину поки не вдалося. На жаль, в деяких країнах уряди використовують популістичні гасла, включаючи в цей процес і медіа, наголошують на потребі єдності народу навколо спільної релігії, історії, етнічності тощо. Зокрема, в Російській Федерації прийняті жорсткі кроки щодо реєстрації іноземців та заборонено вести торгівлю в окремих місцях. З кожним роком збільшується кількість молодіжних організацій расистського спрямування, в тому числі „скінхедів”. Держава по суті„покриває” подібні організації, адже ті поширюють в суспільстві ідеї, які нехай і в прихованій формі підтримує правляча еліта країни. Як наслідок, за одним з соціальних опитувань, в Росії більше 37% громадян вважає протиріччя між етнічними росіянами та неросіянами головними в сучасній Росії, найбільшим викликом для країни. [ 28]. В своїй статті „Чи Європа протистоятиме ісламізації?” американський аналітик міжнародних процесів Д.Пайпс спростовує міф про „неухильну ісламізацію Європи” , який вже встигли взяти на озброєння праві європейські політики: „Я знаю, який шлях – іронічно пише Пайпс, - Європа може обрати для свого культурного самозбереження – це постійний наголос на традиціях та моралі...” [14]. Даніель Пайпс згадує останні погроми в Парижі та інших містах Франції, зазначаючи, що головним висновком з французьких подій є неодмінне відчуття того, „що солодка мрія універсальної взаємопридатності культур розбилась об жах вічного конфлікту”. Автор каже, що для багатьох європейців „люди в чалмі” – це образ „чужих”, тому приймати їх до себе Європа не поспішає. [15].


16

В сучасну епоху інформаційного суспільства та зростанням ролі масових комунікацій та засобів масової інформації проблема ворожості до „інших” зовсім не зникла, інколи навпаки, саме через мас-медіа, які з тих чи інших причин займають ксенофобську чи расистську позицію, різко зростає небезпека появи нових спалахів міжетнічних та міжнародних конфліктів. Показовим і, на жаль, трагічним, був початок геноциду в Руанді. Тоді неконсолідоване до того поліетнічне суспільство країни, було поділене на дві головні етнічні групи – хуту та тутсі. В результаті приходу до влади представників хуту, останні використали етнічну відмінність як привід до грабувань, знущань та вбивств представників племені тутсі. В результаті масового винищення загинуло до 1 млн. мешканців країни. Що важливо, початок трагедії був спричинений активною пропагандою місцевих ЗМІ, які прямо закликали до знищення тутсі, як „чужих” та „меншовартісних” людей. Радіостанції RTLM та „Руанда” стали „голосом” ненависті та геноциду в Руанді. [25]. Мабуть, найбільш конфліктний регіон на планеті – Близький Схід, і зокрема, Ізраїль та Палестина. „Палестинська тема” переросла у значно ширше коло проблем, починаючи від розірвання міждержавних відносин між деякими країнами,

закінчуючи

ворожими

стосунками

між

окремо

взятими

представниками етносів та народів. І знову-таки, в такій ворожнечі часто „носієм гармат” виступали медіа. Якщо взяти до розгляду єгипетсько-ізраїльський досвід, то окрім не надто приязних міждержавних відносин, на рівні медіа триває війна. Досі опозиційні видання Єгипту критикують мирну угоду з Ізраїлем як зраду арабського світу. Згідно з опитуваннями, 92% єгиптян вважають Ізраїль ворогом. Тоді як 85% ізраїльтян підтримують мирний статус між Єгиптом та Ізраїлем. Ці дані свідчать про соціальне та психологічне несприйняття, якщо не про ненависть арабського населення Єгипту до Ізраїлю. [32]


17

Інший, ще свіжий випадок ініціювання медіа збройних конфліктів – югославський конфлікт 1990-их років. Тоді, під ч ас одного з футбольних матчів національного чемпіонату між сербською командою „Црвена Звєзда” та хорватським „Динамо” відбулося зіткнення хорватського та сербського футболіста, почалась бійка на полі, яка переросла в бійку на трибунах між фанатами. В центральних медіа статті, присвячені цьому інциденту, були, як правило, однобічні з засудженням дій гравців та фанатів хорватської команди, а по-друге, з огляду на політичну ситуацію, коли Хорватія була в процесі від’єднання від Белграда, футбол був „перемішений” з політикою. По суті, цей матч, трансльований ЗМІ та рефлексований теж таки через медіа, став початком громадянської війни на балканському регіоні. [23]. Якщо попередні приклади стосуються міжетнічних відносин в одній чи декількох державах, які репрезентують певні етноси, то недиференційовані антиіммігрантські настрої типові для сучасного расизму. І ця проблема характерна не лише для тих суспільств, де відсутні чи нестабільні інституції громадянського суспільства, але і для тих, які „прийнято” називати демократичними. Так, ксенофобія та расизм в медіа виявляють себе і в США. Наприклад, на початку 1980-их рр. відомий радіокоментатор Пол Харві звинувачував нових іммігрантів різного походження та кольору шкіри у відсутності працелюбності, в схильності до злочинів та наркотиків та заявляв, що „необмежена імміграція” є серйозною загрозою для „стабільності нації” [2]. Висвітлення мас-медіа тематики, пов’язаної з процесами міграції, біженцями, дуже часто серед аудиторії та самих медіа стає ще одним виміром більш широкого поняття – висвітлення „третього світу”. Відповідно, статті та замітки, які пишуться пресою та стосуються теми біженців, надто часто попадають в одну рубрику, на одну шпальту зі статтями, присвяченими війнам, міжнародним конфліктам, життю голодних дітей десь в Південно-Східній Азії чи в Африці і т.д.


18

На читача „мозаїка недобрих новин” діє підсвідомо, закладається модель відторгнення та бажання позбутися „картин жаху та крові”, - отже, цей фактор прямо впливає на те, що аудиторія часто негативно сприймає саму проблему міграції (імміграції) як таку, а прибуття мігрантів „звідти” породжує як мінімум хвилюючу та насторожуючу реакцію на зразок „Вони можуть принести це все до нас!” [17].


19

1.3. „Мова ворожнечі” як каталізатор ксенофобії „Мова ворожнечі” (англ. „Hate Speech”) є „другим ім’ям” ксенофобії, часто саме через зростання присутності „мови ворожнечі” в суспільстві зростає і рівень ксенофобії. Під „мовою ворожнечі” ми розуміємо будь-які некоректні вислови на адресу етнічних та конфесійних груп чи їхніх представників як таких. „Мова ворожнечі” стосується як найбільш жорстких, за суттю, кримінальних форм до найбільш м’яких, які є радше результатом журналістської недбалості, ніж цілеспрямованою дискредитацією групи. Суперечка про те, чи є публікації, які несуть загрозу ксенофобії, відображенням

негативних

етнічних

стереотипів

чи

інструментом,

за

допомогою якого ці стереотипи створюються, можливо, виправданий відносно більшості видів мови ворожнечі, за якими ми кваліфікуємо подібні висловлювання. Журналісти, як і інші члени суспільства, можуть знаходитись в полоні певних неправильних уявлень та стереотипів, які, як наслідок, потім відображаються

у

їхніх матеріалах. Однак, невмотивоване

згадування

етнічності чи національності в кримінальній хроніці є чи не єдиним видом мови ворожнечі, за допомогою якого ЗМІ самі явно формують ці настрої. [3] Багато видів та об’єктів „мови ворожнечі” перехрещуються між собою чи мають нечіткі межі. Одним з виходів було б об’єднання їх в певні під категорії, хоча варіантів такого об’єднання могло бути багато. Нам здалося цілком релевантним використати категорізацію, запропоновану експертами російського дослідницького Центру „СОВА”. [1] По важкості та небезпечності „мову ворожнечі” можна класифікувати на такі види.


20

Жорсткий: 1. Заклики до насильства; 2. Заклики до дискримінації; 3. Завуальовані заклики до насильства та дискримінації; 4. Заклики не допустити закріплення в регіоні. Середній: 1. Виправдання історичних випадків насильства чи дискримінації; 2. Публікації та висловлювання, які ставлять під сумнів загальновизнані історичні факти насильства чи дискримінації; 3. ствердження про історичні злочини тієї чи іншої етнічної чи релігійної групи як такої; 4. ствердження про криміналізованість тієї чи іншої етнічної чи релігійної групи; 5. Судження про криміналізованість тієї чи іншої етнічної чи релігійної групи; 6. Судження про непропорційну перевагу тієї чи іншої

етнічної чи

релігійної групи; 7. Звинувачення про негативний вплив тієї чи іншої етнічної чи релігійної групи на суспільство або державу; 8. Звинувачення групи у спробах захоплення влади чи в територіальній експансії 9. Заперечення громадянства. М’який: 1. Створення негативного образу етнічної чи релігійної групи;


21

2. Ствердження

про

неповноцінність

(недостатність

культурності,

інтелектуальних здібностей, нездатність до креативної праці) тієї чи іншої етнічної чи релігійної групи як такої; 3. Ствердження про моральні хиби тієї чи іншої етнічної чи релігійної групи; 4. Згадування етнічної чи релігійної групи чи їхніх представників як таких в принизливому контексті; 5. Цитування явно ксенофобних висловлювань та текстів без коментарів. Всі вищеназвані складові нетерпимості та ксенофобії, які проявляються через ЗМІ, є проявом загальної проблеми, характерної для мас-медіа. Серед незчисленної кількості подій, які кожен день відбуваються в світі, журналісти відбирають певні з них за власними критеріями, подають їх суспільству часто не зовсім адекватно до того, як все відбувалося. Тут будуть дуже влучними слова французького соціолога П’єра Бурдьє: „Трапляється, що журналісти через невміння зберегти дистанцію, потрібну для роздумів, грають роль пожежного, який ще більше розпалює пожежу. Вони сприяють створенню події, піднявши шум навколо тієї чи іншої пригоди...а потім починають шукати тих, хто підливає масло в вогонь, який вони самі і розпалили”. [6, 215] Творячи насильство над іншим, людина спочатку повинна запевнити себе у справедливості свого вчинку, і багато журналістів надають своїй аудиторії багато їжі для цього. Коли ж відбуваються агресивні антимігрантські виступи, ті самі журналісти накидаються на зачинателів цього, не задумуючись, що в тому є і їхня провина. Ксенофобія являє собою складну конструкцію, та соціальні проблеми, породжені міграцією, складають лише вершину айсберга. На більш глибокому рівні існує ірраціональний культурний пласт, представлений бінарністю „ свійчужий” та віруваннями в „несумісність культур”, в певну фатальну загрозу


22

своїй культурі та цінностям зі сторони „чужих”, в катастрофічні наслідки „порушення усталеного етнокультурного балансу”. [17] Те, що колись трактувалось як руйнування патріархального укладу в процесі модернізації, нині зафарбовано в культурні шати. Тому сьогодні нові форми консервативного мислення знаходять собі виправдання та основу не в ототожненні себе з колишнім соціальним ладом, а в збереженні культурної ідентичності. Образ соціальної інакшості з супутньою їй класовою боротьбою змінюється несприйняттям „культурно чужих”, і це створює умови для розвитку „нового (культурного) расизму”, що, зокрема, і знаходить вираження в міфологемах „етнічної злочинності”. [4] Як зазначає Бурдьє, проблема стає суспільною тоді, коли вона озвучується та промовляється ЗМІ. При цьому „журналісти мають особливі „окуляри”, крізь які вони бачать одне і бачать іншого, і завдяки яким вони бачать речі певним чином...Слова створюють реальність, викликають до життя фантоми, страхи, фобії чи просто хибні уявлення”. [7] Було б корисно в подібних дослідженнях соціального виміру ксенофобії знати демографічні та соціологічні характеристики аудиторії тієї чи іншої інформації, політичні уподобання, а також досвід спілкування з мігрантами та людьми-представниками

інших

етносів.

Зрозуміло,

що

різний

рівень

сприйняття одних і тих самих подій в домогосподарки та університетського професора, а людині, яка мешкає в місті куди простіше сприйняти культурну багатоманітність, аніж людині, яка виросла та живе десь в сільській етнічно та культурно однорідній місцевості. Окрім того, певний вплив має схильність аудиторії до сприйняття чи несприйняття фактів в запропонованій інтерпретації, а отже – довіра чи недовіра журналісту. В даному разі роль інтерпретації фактів може виконувати каталізуючу дію щодо формування тих чи інших стереотипів.


23

Як пише дослідник С.Муратов, „репортеру, який діє в зоні етнічного конфлікту, необхідна професійна обережність, щоб не видати думки чи дій окремих людей, які притримуються расового світобачення, за думки та дії суспільних груп, що може привести до необґрунтованих узагальнень на зразок „вірмени претендують” чи „азербайджанці вимагають”. Аналіз конфлікту та його вирішення потребує участі в журналістській історії експертів та етнічних представників, здатних об’єктивно оцінювати стан справ.” [8, 55]


24

Розділ 2. Боротьба з ксенофобією в ЗМІ: міжнародні правові та етичні механізми 2.1. Міжнародний захист прав біженців та шукачів притулку та боротьба з дискримінацією У міжнародному праві термін „біженці” з'явився після Першої світової війни. Проте постійний ріст локальних і глобальних збройних конфліктів призвів до необхідності не тільки детальної регламентації правового статусу біженців, але і

до

створення

міжнародних

структур,

профільного

характеру.

В 1951 році була укладена багатостороння Конвенція про статус біженців. [41]

Відповідно до Конвенції під терміном „біженець” мається на увазі особа,

яка розглядалася як біженець у силу ряду угод, укладених у період між двома світовими війнами, а також у результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року. У 1967 році був прийнятий Протокол, що стосується статусу біженців. Відповідно до протоколу Конвенція 1951 року вже поширювалася і на осіб, які стали біженцями після 1951 року. Разом з тим, існує низка регіональних конвенцій про біженців, які суттєво розширюють це поняття – Конвенція 1969 року про біженців в Африці, Картах енська декларація 1984 року про біженців в Латинській Америці, також низка конвенцій Ради Європи. Біженцям, як правило, надаються рівні права з іншими іноземцями, які документуються спеціальними проїзними документами та отримують громадянство в пільговому порядку. В деяких країнах існує особливий „гуманітарний статус” – „тимчасовий притулок”, який надається у випадку

масового

виходу

біженців

чи

особам,

які

не

відповідають

конвенційним критеріям, але не можуть бути вислані з мотивів гуманності (такі особи отримують статус шукачів притулку). Біженцями не можуть бути визнані особи, які скоїли важкі злочини неполітичного характеру, включаючи акти


25

тероризму. Біженець чи шукач притулку не можуть бути вислані назад до країни походження. Серед великої кількості проблем, пов'язаних із біженцями, варто виділити проблему додержання прав людини, захисту її честі та гідності. Вона включає в себе питання, що пов'язані з найважливішими сторонами життя людини. Біженці перебувають у такому стані, що ці основні права часто не дотримуються. Права біженців, їх честь та гідність захищаються і міжнародними документами. Окрім цієї Конвенції міжнародне товариство в рамках ООН видало низку документів (декларації, пакети, договори), які містять у собі норми, що стосуються захисту прав біженців. Першим із цих документів є Загальна декларація прав людини, що була затверджена та проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. В преамбулі до Декларації зазначено: "Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім'ї, і, рівних та невід'ємних прав їх є основою свободи, справедливості та загального миру; і, беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошене як високе прагнення людей; і, беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи і в рівноправність чоловіків і жінок та вирішили сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі; і, беручи до уваги, що загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне значення для повного виконання цього зобов'язання". [40] У подальшому приймалися інші документи і, насамперед, Міжнародний пакт про громадські та політичні права, Європейська конвенція прав людини та інші, де сформульовано широкий комплекс норм по забезпеченню і захисту прав


26

людини, її основних свобод, що ґрунтуються на положеннях Загальної декларації прав людини. Поява цих документів була зумовлена необхідністю міжнародного контролю захисту прав і свобод у масштабах усього суспільства і знаменувала визнання пріоритету загальних норм міжнародного права над нормами внутрішнього державного права. Міжнародне

право

зобов’язує

держави

враховувати

та

слідувати

законодавству, яке забороняє розпалювання ворожнечі. І звичайно ж, захист мігрантів, в тому числі біженців та шукачів притулку, цілком підпадають під норми міжнародних конвенцій, які регулюють основні, громадянські, політичні та інші права. Існують

два

найбільших

інструменти:

Міжнародна

Конвенція

про

громадянські та політичні права [42] та Міжнародна Конвенція про заборону усіх форм расової дискримінації (CERD). [43] Стаття 20 Міжнародної Конвенції про громадянські та політичні права констатує: „Будь-яка пропаганда війни має бути заборонена законом. Будь-які виправдання та захист національної, расової чи релігійної ворожнечі, яка проявляється через дискримінацію, ворожість чи насильство, мають бути заборонені законом”. [42] Міжнародна Конвенція про заборону усіх форм расової дискримінації (CERD) в статті 4(а) зобов’язує держави „закріпити в національному законодавстві покарання за поширення ідей, яка основуються на расовій вищості чи насильстві, спробах расової дискримінації, також і будь-які насильницькі дії чи спроби таких дій супроти представників певної раси чи групи людей іншого кольору шкіри чи етнічного походження...” [43]


27

У ООН на основі резолюції Генеральної Асамблеї 428 (V) від 14 грудня 1950 року було створене Управління Верховного комісара з справах біженців (УВКБ)Для упорядкування діяльності УВКБ у 1954 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Статут УВКБ, на основі якого Управління повинне здійснювати свою

діяльність.

Крім УВКБ, що є центральною ланкою, у міжнародну систему захисту біженців входять інші міжнародні установи системи ООН, міжнародні регіональні організації, неурядові організації і структури держав, що займаються

питаннями

захисту

біженців.

У зв'язку з тим, що кількість біженців безперестану збільшується, що вимагає збільшення фінансових витрат, держави-учасниці Конвенції 1951 року, і Протоколу 1967 року вживають зусиль у справедливому і пропорційному розподілі між собою тягаря витрат у підтримці міжнародної системи захисту біженців. Для більш ефективного функціонування системи захисту біженців УВКБ в останні роки здійснює більш тісне співробітництво з регіональними системами захисту біженців, із метою запобігання виникненню нових потоків біженців, безпосередньо з державами, міжнародними організаціями, задіяними у вирішенні проблем біженців, а також неурядовими організаціями. Водночас, на думку багатьох спеціалістів, назріла необхідність у створенні нового міжнародного органу, із більш широкою компетенцією, ніж в УВКБ, що не мав би статус допоміжної установи ООН, а був би створений самими державами на основі міжнародної угоди.


28

2.2. Європейська модель захисту біженців та шукачів притулку від дискримінації та нетерпимості 2.2.1.

Рада Європи щодо недопущення та попередження расизму та

ксенофобії Англосаксонська модель та практика в даній сфері, яка впроваджена в США та Великобританії, та якою послуговуються організації з захисту свободи вираження поглядів, передбачає тільки певний набір інструментів, які є „необхідним мінімумом” у справі боротьби з пропагандою та розпалюванням расової, етнічної чи іншої ворожнечі. Один з головних принципів такої моделі наступний: „найкращою протидією до висловлювань є протилежні висловлювання”,

не толерантні чи ворожі

висловлювання можуть бути спростовані та знешкоджені толерантними висловлюваннями. Тому, так як вважається, що написане в пресі, особливо в друкованих ЗМІ, не може призвести прямо до насильства, то подібного роду виражені в пресі висловлювання та думки мають бути виключені з законодавства, яке має карати та контролювати „мову ворожнечі” в суспільстві. Натомість, європейська практика боротьби з „мовою ворожнечі” дещо інша. Пам’ять про події Другої світової війни, та причини, які призвели до неї, а саме, сходження на політичний олімп політиків крайніх поглядів, значно вплинула і на ситуацію в європейському законодавстві. Пересторога щодо появи нових крайніх політичних сил, які б пропагували расову чи національну ворожнечу, існує, зокрема, в таких країнах як Франція та Німеччина.2

Зокрема, лідер крайніх правих Франції Франсуа Марі Ле Пен був звинувачений за те, що назвав Голокост „просто історичною деталлю”. В цих країнах також діють закони, які передбачають кримінальну відповідальність за заперечення Голокосту. 2


29

Головним правовим документом, яким керуються як європейські чиновники, так і головний судовий орган – Європейський Суд з прав людини – є Європейська Конвенція з прав людини, і зокрема ст. 4 та 10. Стаття

4

проголошує,

що

„Держави-учасники

засуджують

усіляку

пропаганду та всі організації, засновані на ідеях чи теоріях переваги однієї раси чи групи осіб певного кольору шкіри чи етнічного походження, а також таких, які намагаються виправдати, чи поширити расову ненависть чи дискримінацію у будь-якій формі, а також зобов’язуються прийняти термінові та позитивні заходи, спрямовані на викорінення підмовлянь до такої дискримінації чи актів дискримінації...” та стаття 10: „Кожен має право вільно виражати свою думку. Це право включає свободу дотримуватися своєї думки та свободу отримувати та поширювати інформацію чи ідеї без будь-якого втручання з боку публічної влади та незалежно від державних кордонів. Обмеження цих свобод, які покладають зобов’язання

та

відповідальність,

може

бути

пов’язане

з

певними

формальностями, умовами, обмеженнями чи санкціями, які передбачені законом та необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності чи суспільного порядку...” [44] В рамках Ради Європи в 1993 році була запроваджена Європейська Комісія проти расизму та нетерпимості, робота якої зосереджена у двох напрямках. Перший діє через так званий підхід „країна за країною” (“country-by-country” approach), який виражається через постійний моніторинг фактів, пов’язаних з расизмом та ксенофобією, По-друге, робота над загальними темами, на зразок надання державам рекомендацій, аналіз та промоція „доброї практики” в боротьбі з расизмом та ксенофобією. Також, певні напрацювання були в Європейській Комісії проти расизму та нетерпимості (ECRI) та прийняття двох важливих рекомендацій Комітету


30

Міністрів, а саме Рекомендації № R (97) 20 щодо „мови ворожнечі” та Рекомендація № R (97) 21 щодо медіа та промоції культури нетерпимості. [45] В межах Ради Європи було прийнято низку нормативних документів, які регулюють як боротьбу проти расизму та дискримінації, так і, зокрема, прояви дискримінації та ксенофобії в ЗМІ. Зокрема, йдеться і про рекомендації для журналістів: „Комітет міністрів, відповідно до пункту b статті 15 Статуту Ради Європи рекомендує урядам держав-членів: - ознайомити перераховані нижче цільові групи з напрямками дій, викладеними в Додатку до цієї Рекомендації: — установи преси, радіо, телебачення, а також нові комунікативні та рекламні підрозділи; — представницькі органи фахівців ЗМІ в цих секторах; — органи регулювання й саморегулювання в цих секторах; — школи журналістів та інститути підвищення кваліфікації працівників ЗМІ” Протокол №1 до Конвенції Ради Європи з кіберзлочинності 23.11.2001 р. фіксує

необхідність

покарання

розповсюдження

матеріалів,

які

мають

расистські чи ксенофобські ознаки, через комп’ютерні системи. Багато уваги Конвенція приділяє заходам, які мають бути вжиті державами-підписантами на національному рівні. Зокрема, йдеться про покарання осіб, які „роблять можливим поширення расистських та ксенофобських матеріалів через комп’ютерні системи або виробництво їх у своїх цілях” (стаття 3). Конвенція

також

покладає

зобов’язання

на

держави

занести

до

кримінального законодавства „участь в діях, спрямованих на вчинення протиправних вчинків в групах расистського чи ксенофобського типу”. (стаття 4). . [46; 47] Зрозуміло, що в тій частині, яка стосується медіа, існуючі європейські інституції можуть лише давати рекомендації для держав, які можуть на


31

національному рівні впроваджувати ті чи інші, можливо додаткові, засоби попередження проявів расизму та дискримінації в мас-медіа.


32

2.2.2. Роль Європейського Суду з прав людини. „Справа Йєрсілда” Україні особливо важливо мати на увазі діяльність та застосування в судовій практиці питань, які стосуються расової ворожнечі та інших проявів ксенофобії. Особлива роль Європейського Суду з прав людини (далі – Суду) полягає в тому, що, по-перше, ця судова установа розглядає питання, пов’язані з правами людини, ґрунтуючись на Європейській Конвенції з прав людини, і по-друге, рішення Суду є обов’язковими для виконання державами, які приєдналися свого часу до Конвенції, отже, і для України. Європейський Суд з прав людини в своїй практиці часто наголошував, що при

оцінюванні

обмежень

щодо

свободи

вираження

поглядів

(ст.10

Європейської Конвенції з прав людини), і свободи медіа, зокрема, ми маємо „не обирати між двома конфліктуючими принципами, але, поважаючи та цінуючи свободу вираження поглядів, мати на увазі, що існує ряд виключень, які мають розглядатися в кожному окремому випадку з урахуванням усіх умов справи.” В одному зі своїх рішень Європейський Суд з прав людини) встановив, що свобода вираження поглядів „може застосовуватися не лише до „інформації” чи „ідей”, які вважаються незагрозливими чи прийнятними, але й до таких, які шокують суспільство чи будь-яку частину населення держави. Такі є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких не існувало б демократичного суспільства”. [48] Показовою справою, яка дає уявлення про те, де шукати баланс між свободою поширювати інформацію (право і обов’язок журналіста) та інтересами та цінностями суспільства, є справа «Девід Ірвінг проти Німеччини». Заявник, будучи істориком, заперечував факт існування газових камер у концтаборі Аушвіц, заявляючи при цьому, що газові камери там були підробкою, побудованими вже після війни, і що німецькі платники податків заплатили близько 16 мільярдів німецьких марок за підробку.


33

Суд встановив, що «Суспільна значимість попередження злочинності та сутичок серед населення Німеччини, пов’язана з образливою поведінкою щодо євреїв та аналогічними злочинами, а також вимоги захисту їхньої репутації та прав, є, в демократичному суспільстві, більш вагомим чинником, ніж свобода заявника поширювати публікації, що заперечують факт знищення євреїв у газових камерах за нацистського режиму». [49] Питання ж чи „мова ворожнечі” має бути теж „захищеною”, стало на порядок денний і потребувало подальшого вирішення Судом. І тут зазначимо, що Суду лише раз в своїй діяльності довелось розглядати справу, яка прямо стосується дилеми між свободою вираження поглядів та „мовою ворожнечі” або поширення, насамперед, через медіа образливих чи загрозливих для суспільства думок. Насправді показовим в тому, що стосується законодавчого регулювання випадком для представників медіа стала справа Йєрсілда. Один з національних телеканалів Данії показав програму про „Зелених курток” (the Greenjackets), екстремістської правої молодіжної групи. На відео були показані уривки інтерв’ю з представниками цієї групи, вони розповідали про свої погляди, які важко назвати національно чи расово терпимими. В результаті цих юнаків було звинувачено в розпалюванні національної та расової ворожнечі, а журналіста, котрий готував цю передачу, Йєнса Олафа Йєрсілда, як людину, яка сприяла виходу на екран нібито расистсько налаштованої передачі. Данський журналіст поскаржився до Європейського Суду з прав людини відповідно до ст.10 Європейської Конвенції з прав людини, „кожен має право вільно виражати свою думку. Це право „включає свободу дотримуватися своєї думки та свободу отримувати та поширювати інформацію чи ідеї без будь-якого втручання з боку публічної влади та незалежно від державних кордонів..., а ця передача була зроблена для того, щоб розкрити процеси, які відбуваються в середині


34

країни і в яких потрібно розібратися”. Суд встановив, що право пана Йєрсілда було таки порушене. [50] Ця справа є показовою для всіх професійних журналістів в Європі, так як показує межі та спосіб, у який дозволено та бажано вести дискусію в суспільстві на теми расизму, ксенофобії та релігійної нетерпимості, та інших важливих для суспільства проблем. Дійсно, вищеназвані основні конвенції, а особливо стаття 10 Європейської конвенції з прав людини та стаття 4 Європейської конвенції проти расової дискримінації є законодавчою пересторогою для тих, хто не визнає основоположних принципів демократичного вільного суспільства – рівності та свободи людини незалежно від її расової, національної приналежності чи релігійних або інших переконань. Одна з найбільших проблем, з якою зіткнулися європейські країни в останнє десятиліття, це розпалювання ворожнечі та заклики до війни в медіа, що контролюються державою. Зрозуміло, що держави, які не дотримуються міжнародних норм, які порушують загальноприйняті та основоположні міжнародні договори, які стосуються прав людини, навряд чи будуть самі слідкувати за тим, щоб національна преса сама дотримувалась таких норм. На думку Рожера Еррери, одного з найвідоміших юристів в сфері захисту прав людини в Європі, „в дискусії про боротьбу з мовою ворожнечі хоч і лунають думки, що закріплення на законодавчому рівні заборони та покарань за дії, які несуть в собі елементи расової чи національної ворожнечі, створять так званий „зворотній ефект” і ми створимо форму непрямої цензури, я вважаю такий абсолютистський погляд на свободу думки ворожим європейській традиції. Це протирічить як нинішньому рівню розвитку європейського права, так і зокрема, філософії статті 10 Європейської Конвенції...” [24] Коли ми говоримо про роль медіа в поширенні чи протидії поширенню „мови ворожнечі”, маємо зробити умовний поділ ЗМІ на державні та приватні. Державні медіа як правило зобов’язані дотримуватися чітко міжнародних норм


35

щодо заборони дискримінації, які стосуються заборони дискримінації на тлі раси, національності, релігії тощо. Натомість, приватні медіа в своїй діяльності користуються (мають користуватися) кодексом етичної поведінки журналіста, хоча, це жодним чином не виключає і того, що як і державні медіа, приватні ЗМІ

теж

зобов’язані

дотримуватися

стосується заборони дискримінації.

національного

законодавства,

яке


36

2.3. Етичні та професійні основи діяльності журналіста: вимір протидії дискримінації Вимоги, зафіксовані в перших етичних кодексах, зазвичай не виходять за рамки загальнолюдських норм моральності та рекомендацій на рівні здорового глузду. Пиши правду, дотримуйся фактів навіть тоді, коли вони тобі неприємні, поважай честь та гідність кожної особистості, її право на приватне життя: не пиши проти совісті, виправляй допущені помилки, будь чесним при зборі та поширенні новин, поважай демократичні інститути та загальноприйняті норми моралі – ось перелік основних принципів, які зазвичай складали основу кодексів журналістської етики, які існували до середини ХХ ст. Історія та наслідки міжетнічних, релігійних чи класових конфліктів були об’єктом пильної уваги журналістів. Саме журналісти (раніше -

хіба що

видатні філософи) зробили висновок про те, що в міжетнічних конфліктах не може бути переможців чи нейтральних сторін. Кодекс професійної етики Товариства професійних журналістів , найбільш представницької міжнародної організації журналістів говорить: - „Шукайте істину та несіть її людям. - Журналіст повинен бути чесним та сміливим при зборі, викладенні та коментуванні інформації. Журналіст зобов’язаний: - Перевіряти достовірність інформації, яка надходить з будь-якого джерела, та уникати непотрібних помилок. - Робити все можливе для того, щоб зустрітись з „героями” своїх публікацій та надати їм можливість відповіді на звинувачення в правопорушенні чи проступку.


37

- Уникати стереотипів у ставленні до людей на основі їхньої раси, статі, віку, віросповідання, національності, сексуальної орієнтації, фізичних хиб чи соціальної приналежності. - Давати висловлюватися тим, хто зазвичай не має можливості цього зробити. Пам’ятати, що офіційні та неофіційні джерела інформації можуть бути в рівній степені достовірними та надійними.” [10] Низка принципів журналістської етики були прийняті на Консультативній зустрічі міжнародних регіональних професійних журналістських організацій в 1983 році у м. Прага. Принцип 8 – „Повага загальних цінностей та багатоманіття культур. Справжній журналіст виступає за загальні цінності гуманізму, перш за все за мир, демократію, соціальний прогрес, права людини та національне звільнення. Він з повагою ставиться до особливостей, цінностей та гідності кожної національної культури, а також до права народів вільно вибирати та розвивати свою політичну, економічну та культурну системи. Таким чином, журналіст активно бере участь в соціальних перетвореннях, спрямованих на розширення демократії. Через діалог журналіст сприяє створенню в міжнародних відносинах клімату довіри, яка сприяє миру та справедливості,

спаданню

міжнародної

напруги,

роззброєнню

та

національному розвитку. Професійна етика зобов’язує журналіста бути в курсі відповідних міжнародних угод, декларацій та резолюцій”. Принцип 9 – „Усування війн та іншого зла, яке протистоїть людству. Моральний обов’язок – поважати загальні цінності гуманізму – зобов’язує журналіста утримуватись від виправдання та нагнітання агресивних воєн, гонки озброєнь, від апології інших форм насильства, ненависті та дискримінації, зокрема, расизму та апартеїду. Він (авт. – обов’язок)


38

налаштовує на протистоянні тиранічним режимам, колоніалізму, та неоколоніалізму,

а

також

іншим

хворобам,

які

приносять

людству

страждання, таким як бідність, недоїдання та хвороби”. Діючи так, журналіст допоможе викорінювати невігластво та нерозуміння у відносинах поміж народами, пробудить у співвітчизників сприйнятливість до потреб та бажань народів інших країн, забезпечить повагу прав та гідності всіх націй, усіх народів та всіх людей не залежно від статі, раси, мови, національності, релігійних поглядів та філософських переконань. [9] Висновки до розділу 1. Підсумовуючи написане в Розділі 1, маємо визначити найголовніші пункти: - В міжнародних світових процесах все більше значення та вагу мають міграційні процеси. Люди мігрують з різних причин, але найбільш тривожними для світового співтовариства є військові конфлікти та війни, політичні та релігійні переслідування людей, тортури, позбавлення основних засобів до існування. - Дослідженням проблеми присутності міграційної тематики, в тому числі проблеми формування ЗМІ образів біженців, займалася низка науковців та дослідників. Серед них відзначимо праці таких Ван Дайка, Спунлі, Магтані, Маунц, Коттла та інших науковців. Тема цієї праці поєднує декілька окремих проблем – расизм та ксенофобія, роль та вплив медіа на соціальне середовище, етична та професійна відповідальність журналіста тощо - ЗМІ формують громадську думку щодо тих чи інших проблем в соціумі. На медіа покладається етичний та правовий обов’язок дотримуватися міжнародних норм, які включають повагу до представників різних національностей, релігійних вірувань чи кольору шкіри. На цей час прийнята ціла низка міжнародно-правових та регіональних документів на рівні Ради Європи, які


39

покладають обов’язок на ЗМІ утримуватися від пропаганди та поширення ксенофобії та ненависті у будь-якій формі. - ЗМІ мають великий вплив на перебіг (ініціювання, припинення) військових конфліктів та війн. Запобігаючи проявам ксенофобії та ненависті зі сторони медіа, можна попередити появу таких масштабних кровопролитних конфліктів. -

„Мова ворожнечі” є вираженням ксенофобії. Матеріальне вираження

отримує через медіа, які активно пропагують та нав’язують суспільству образ „іншого” та „чужого” стосовно людей інших етнічних чи культурних ознак. Під цю категорію часто підпадають біженці та шукачі притулку. - Найвищим проявом „мови ворожнечі” є феномен етнічної злочинності, який проявляється через наголошення криміналізованості представників тих чи інших етнокультурних спільнот. Цей вид „жорсткої ксенофобії” є найбільш небезпечним, тому що межує з прямими звинуваченнями в прямій небезпеці тих чи інших груп людей для суспільства.


40

Розділ 3. Біженці та шукачі притулку в українських ЗМІ 3.1. Мігранти та біженці в Україні: уроки толерантності Сьогодні від 150 до 175 млн. чол. (тобто понад 3% населення Землі) живуть за межами країни свого походження, за деякими даними, з них українці становлять понад 10% від загальної кількості мігрантів у світі, тобто понад 20 млн. українців постійно проживають за межами своєї батьківщини і є вже громадянами інших держав. [35 ] Представники інших націй та народів з тих чи інших причин змушені залишити свої домівки, мігрують в інші країни, де прагнуть отримати притулок, захист та шанс на нормальне життя, гідне людської честі та гідності. Досліджуючи міграційні процеси в Європі, фахівці Міжнародної організації міграції (МОМ) з’ясували, що щорічно прикордонні служби України виявляють до 15 тисяч іноземців, які нелегально перетинають кордон України як такі, що шукають у нас кращої долі. За даними фахівців, половина їх — з Росії, решту складають вихідці з Азербайджану, Молдови, Узбекистану, а також — Грузії, Вірменії, Китаю, Індії та В’єтнаму. Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців прогнозує, що через 5—10 років національна складова України стане значно строкатішою: до нас приїдуть десятки тисяч вихідців з бідніших країн колишнього СРСР, а також Китаю, Індії та В’єтнаму. І не просто так — це природній процес: вони заповнять нішу, яка постійно утворюється через відтік українців на роботу в країни Євросоюзу. Великим плюсом від такого переселення народів, на думку дослідників міграційних процесів, буде збільшення народжуваності в Україні та пожвавлення економіки, а отже, і соціальних процесів. [36 ]


41

Правовий вимір Первинним джерелом, яке забезпечує права іноземців та мігрантів, є Конституція України. В ст.92 – затверджує основи регулювання міграційних процесів, питання правового статусу іноземців визначаються виключно законами. Згідно зі ст.25 Україна гарантує турботу своїм громадянам закордоном. Ст.26 КУ закріплює рівноправність іноземців. Ст.33 КУ гарантує кожному, хто перебуває законно на території України, свободу пересування, вибір місця проживання, право залишити країну. [50] Окремим пунктом у міграційному законодавстві потрібно виділити норми, які передбачають сприяння та допомогу у поверненні на батьківщину представників депортованих народів, програми з захисту інтересів мігрантів та попередження нелегальної міграції. У 2001 році Україна прийняла новий Закон "Про біженців", котрий у багатьох аспектах був значно кращим за попередній. У той же час, ним також була запроваджена низка нових обмежень, особливо суворе обмеження терміну подачі звернення про статус біженця, котре досі не відповідає міжнародним нормам та практиці На

жаль,

прогалини

законодавства

України,

зокрема

кримінального,

зумовлюють ті проблеми, які виникають при розгляді судами тих чи інших справ, пов’язаних з насильством щодо іноземців та мігрантів. Прояви ксенофобії в українському суспільстві Один з ризиків неуваги до тенденцій збільшення кількості нетрадиційних міграційних спільнот в Україні, відсутність спеціальних освітніх заходів, наприклад в сфері соціальної та молодіжної політики, в майбутньому може вилитися у збільшення радикальних нетолерантних молодіжних течій стосовно іноземців. На подібні тенденції сьогодні постійно вказують представники міжнародних інституцій, зокрема представники „Міжнародної Амністії” та інших правозахисних міжнародних та національних організацій. [12; 33]


42

В одному з пунктів Третьої доповіді по Україні Європейської комісії проти расизму та нетерпимості йдеться, що іноземні студенти "стають мішенню нападів расистського характеру, які вчиняють члени груп скінхедів як в межах, так і поза межами університетських містечок (в метро, клубах, ресторанах тощо)". За словами Джефрі Лебовіца, голови місії Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні, „ все більше надходить звернень від трудових мігрантів та біженців з приводу нападів на них, вимагання грошей — жертви стверджують, що не отримали захисту. Також ми зіткнулися з тим, що іноземці бояться звертатися в міліцію, оскільки не впевнені, що їх захистять” [37] За даними представника омбудсмена В. Терещука, "внаслідок нетерпимості на національному ґрунті за 2006-2007 роки в Україні зафіксовано близько 100 випадків ворожнечі через ксенофобські настрої, і їхнім результатом стали 20 смертей людей іншої національності". За матеріалами Конгресу національних громад України у 2007 році жертвами насильницьких дій на підставі расової, національної та релігійної ненависті стало 70 осіб (відповідні цифри стосуються не тільки іноземців, але й представників національних меншин). У Департаменті карного розшуку Міністерства створено окремий відділ з напрацювання й реалізації стратегії боротьби із етнічною злочинністю. Міністр МВС України Ю.Луценко заявив, що ініціює створення міжвідомчої робочої групи з питань протидії ксенофобії і расизму, хоча теж таки МВС заперечує те, що серед скоєних проти іноземців та мігрантів злочинів багато мають расистський чи ксенофобський мотиви. [38] Натомість, ще у 2001 році у висновках доповіді Європейської комісії проти расизму та нетерпимості, яка проводила спостереження в Україні, говориться: „...проблеми расизму, прямої чи непрямої дискримінації, нетерпимості або надання переваг і досі існують і стосуються зокрема представників різних груп, як то раніше депортовані особи, роми/ цигани, іммігранти, які мають правовий


43

статус або ні, особи, які звернулись за отриманням притулку та біженці. Представники таких груп зустрічаються з проблемами у різних сферах життя, в тому числі у своїх відносинах з міліцією”. [34] Соціологічні опитування Про зростання серед українців ксенофобії кажуть і вітчизняні соціологи. Дані опитувань зібрані різними соціологічними установами, зокрема такими як КМІС, та Інститут соціології НАН України, не залишають сумніву: починаючи з 1994 року нетолерантність як до культурно віддалених етносів, так і до співвітчизників, що відрізняються за етнічністю та мовою спілкування, в Україні зростає. Згідно з дослідженнями КМІСу за останнє десятиріччя рівень антисемітизму виріс на 10%, і найбільше серед молоді 18-20 років, майже половина яких не хотіла б бачити євреїв жителями України. [37] Можна відшукати різні причини зростання нетолерантності в українському суспільстві. Соціолог Н.Погоріла вказує на наступні: „Україна належить до посттоталітарних держав, яким і тепер не дуже таланить з демократичними засадами керівництва, а отже цілком ймовірно, тут може бути широко розповсюджений тип „авторитарної особистості”, нетерпимий до усілякої „інакшості”. Трансформація економіки також могла призвести до посилення фобій на ґрунті економічної конкуренції. І надто ж економічні негаразди могли призвести до анемії, невпевненості у завтрашньому дні, замиканні у вузьких колах, а звідси – і до зростання нетерпимості”.[34] Одним з головних факторів, який впливає на рівень ксенофобії серед населення

країни,

є

економічний

стан

держави.

Найбільшого

рівня

ксенофобські настрої досягли в середині 1990-их років, в період гіперінфляції та тотального знецінення національної валюти та падіння рівня життя населення. І хоч поступово рівень ксенофобських настроїв в суспільстві падав, стабілізації не сприяла та не сприяє досі політична ситуація в Україні. За словами соціолога, рівень ксенофобії зріс під час та після президентських


44

виборів 2004 року як наслідок маніпулювання різноманітними гаслами, обіцянками, які не рідко стосувалися етнічних, мовних та конфесійних питань. Безумовно, що Україна переживає непрості часи становлення державності, економіки, до того ж українське суспільство прагне віднайти свою ідентичність, але ж наявність міжлюдських контактів всередині спільноти тільки пожвавлює усвідомлення на особистісному рівні відчуття прийняття, толерантності та терпимості до інших, що є фундаментом для відчуття єдності, незалежно від відмінностей у мові, віросповіданні, кольору шкіри чи інших ознаках. Далі, розглянемо, як українські ЗМІ своїми матеріалами допомагають чи перешкоджають становленню в Україні толерантного суспільства.


45

3.2. Дослідження образу біженців та шукачів притулку в українських ЗМІ методом контент-аналізу 3.2.1. Методологія дослідження. Умови та інструменти дослідження Практика контент-аналітичних досліджень. Загалом, в дослідженнях щодо присутності міграції в медіа використовується обмежена кількість методів. Здебільшого, йде мова про контент-аналіз при аналізі даного поля дослідження. Контент (чи дискурс) – аналіз є тим методом, який дозволяє систематично аналізувати документ чи інший культурний продукт. У нашому дослідженні ми використовуємо метод контент-аналізу, проте усвідомлюємо його обмеження. Тут дуже важливим є спосіб узагальнення та інтерпретації отриманих результатів дослідження, так як дослідники можуть потрапити в пастку відійти від фокусу дослідження. В зв’язку

з цим, ми

застосовуємо до методу кількісного контент-аналізу також і якісний контентаналіз, знаходячи в матеріалах дослідження найхарактерніші та найтиповіші приклади, вирази, акценти

тощо. Також

важливою є контекстуальна

інформація, яка включає історичний, часовий, порівняльний контексти. В нашій роботі ми намагались піти саме цим шляхом - аналізуючи певний сектор українських ЗМІ та перебуваючи в часовому обмеженні, отримати дані, та на прикладі окремих журналістських матеріалів проявити найгостріші та найсуперечливіші моменти при висвітленні ЗМІ проблем міграції та біженців. Ван Дайк вніс вагомий внесок, насамперед у використанні певної методології (контент-аналізу) та визначеного підходу до аналізу ролі медіа в системі міжгрупових відносин та образів в суспільстві. В своїй методології Ван Дайк приділяв увагу як репрезентативним даним, так і тому, що стояло за цими даними. Для нього, медіа конструюють та представляють расизм та його тенденції розвитку в суспільстві: „Медіа грають головну роль в відображенні


46

расизму як через те, що ті пов’язані іншими інституціями, а також через той структурний вплив в формуванні та зміні соціального розуму...великі сегменти „білошкірої” публіки мають мало альтернативної інформації на етнічну тематику.” [18, 279] В його підході, медіа виступають головним агентом репродукції расизму та ксенофобії в посиленні „білої гегемонії”. Дослідження

з

використанням

методу

контент-аналізу

широко

розповсюджені у практиці вивчення масових комунікацій у всьому світі. Ідея про те, що новини не є нейтральними самі по собі, а являються продуктом їхньої „подачі” отримали підтвердження під час інших контент-аналітичних досліджень ЗМІ. Кількісний контент-аналіз може мати справу як з проективними, так і з семантичними категоріями. Єдина вимога в тому, щоб частоти, з якими зустрічаються слова категорій в тексті, були достатньо великі для наступного застосування до них методів математичної статистики. Якісний контент-аналіз може мати справу як з одиничними подіями, до яких застосувати апарат математичної статистики вкрай важко. Він має справу з семантичними подіями і лише фіксує існування чи відсутність певної теми у тексті. Додаткова вимога, яка висувається при застосуванні контент-аналізу, полягає в потребі ідентифікації присутності виявлених тем і в багатьох інших текстах. В даній роботі ми намагалися поєднати риси як кількісного, так і якісного контент-аналізу.

Через

специфіку

теми,

застосування

суто

кількісних

характеристик до визначених слів не дозволило б дійти до розуміння проблеми та досягти відповідних результатів дослідження.


47

Виявлення одиниць аналізу Одиницями контент-аналізу можуть бути як слова, так і теми. В даному дослідженнями ми за одиницю аналізу взяли теми. Тема – одиниця, яка являє собою окреме висловлювання про певний предмет. Існують достатні чіткі вимоги до вибору можливої одиниці аналізу: - вона повинна бути достатньо великою, щоб виражати значення - вона повинна бути достатньо малою, щоб не виражати багато значень - вона повинна легко ідентифікуватися - число одиниць повинно бути настільки великим, щоб з них можна було б зробити вибірку. Тема також виділяється згідно з деяким правилами: - Тема не може виходити за межі абзацу - Нова тема виникає, коли відбувається зміна: - Того, хто сприймає - Того, хто діє - Цілі На відміну від аналізу слів, специфіка саме розглядуваної проблеми вимагає контекстуального бачення. Тому, розраховуючи отримати кількісні показники по рівню ксенофобії, ми виходили саме з аналізу тем як окремих повідомлень, які несуть виражену інформацію. На виході ми очікували отримати на виході достатньо велику для аналізу кількість тем. Їх, зрозуміла річ, більше ніж кількість самих статей та новинних матеріалів.


48

Тип джерел повідомлень. Національні газети та журнали. До вибірки потрапили такі видання: газети - „Аргументы и факты в Украине”, „Вечерние Вести”, „Газета по-українськи”, „Голос України”, „День”, „Дзеркало Тижня”, „Сегодня” та „Україна молода” ; ; журнали - „Експерт”, „Новинар”, „Фокус” та „Український Тиждень”. Тип повідомлень для аналізу. Статті, інтерв’ю, новинні замітки, репортажі – матеріали, які мають авторську складову, тобто не є новинними повідомленнями з інформаційних агентств. Час появи повідомлень. Жовтень 2007 р. – квітень 2008 р. Об’єм

повідомлення.

В

даному

дослідженні

ми

не

обмежуємось

конкретними рамками об’єму повідомлень. Зрозуміло, що для того, щоб ідентифікувати тему, потрібне певне місце на шпальті, проте і без обмежень розлогих статей, де кількість тем може бути більшою ніж в окремо взятому повідомленні. То ж питання, на які мали дати відповідь, провівши дослідження, наступні: 1). Які види „мови ворожнечі” є переважаючими в журналістських матеріалах в українських газетах та журналах? Тобто, чи можна говорити про те, що матеріали українських журналістів мають ксенофобський характер, наповнені стереотипами та зневажливим ставленням до біженців та шукачів притулку? 2). Хто є суб’єктом „мови ворожнечі” в українських ЗМІ? Чи самі журналісти стають джерелом чи суб’єктом „мови ворожнечі”. Хто є джерелом інформації в матеріалах про біженців та шукачів притулку українських ЗМІ? 3). Які безпосередньо образи найуживаніші щодо біженців та шукачів притулку? Чи є загрози зростання ксенофобії в українських ЗМІ? В нашому дослідженні ми вирішили зосередити свою увагу на тому, як проявляється взагалі „мова ворожнечі” в українських ЗМІ. Бо саме наявність чи


49

відсутність цього феномену в медіа є фундаментально важливим для визначення стану професійності українських медіа, насамперед в даній проблематиці. Вважаємо, що взаємозв’язок таких складових в наступній моделі є логічним, з огляду на існуючий практичний досвід, вищенаведений в попередніх розділах цієї роботи. ║ - Суспільство – ЗМІ - Мова ворожнечі - ║ ║ - радикальні настрої, радикальні рухи - ║ Як вагому складову нашого дослідження, ми вирішили виміряти рівень та специфіку „мови ворожнечі” в українських ЗМІ. Як раніше було згадано, більшість дослідників поділяють „мову ворожнечі” на три види – м’яку, середню та важку. І хоч часто цей поділ є умовний, проте підбивши підсумки, ми

сподівались

отримати

доволі

зрозумілу

картину

стану

справ

з

дискримінацією в Україні, та її рівнем. Інший важливий чинник – суб’єкти мови ворожнечі – має визначити те, хто є основним джерелом у суспільстві як негативних, так і позитивних (достовірних) повідомлень, які стосуються даної проблематики. Це має допомогти та встановити тих суб’єктів та професійну групу осіб, які формують ту чи іншу колективну думку чи образ стосовно даної проблеми. В нашому дослідженні ми спробували проаналізувати те, який образ характерний для біженців та шукачів притулку в українських ЗМІ. Ми спробували виявити деякі теми в заданій кількості журналістських матеріалів. Аналізуючи дану проблему, ми зіткнулися з тим, що висвітлення того, що пов’язано безпосередньо з інститутом біженства в Україні є сильно переплетеним з наступними темами: - трудова міграція в світі та Україні - демографічна ситуація в країні - етнічна динаміка в світі та Україні - права людини в світі та Україні, расизм, ксенофобія


50

Усвідомлюючи, що в кожному повідомленні є свої особливості, семантичні в тому числі, ми згрупували в три основні категорії, в які підпадають біженці та шукачі притулку. В кожній з категорій є свої підкатегорії, які певним чином символізують зміст повідомлення (теми). В усіх категоріях ми залишаємо той самий перелік підкатегорій. Таким чином це дасть повнішу картину того, який саме образ біженців в українських ЗМІ є переважаючим, які є тенденції у висвітленні українськими медіа питання інституту біженства.


51

3.2.2. Аналіз результатів дослідження В нашому дослідженні ми, проаналізувавши зібраний матеріал, дійшли до наступних

результатів.

Найбільш

характерними

проявами

існуючої

в

українських медіа „мови ворожнечі” на нинішньому етапі є наступні риси - Згадування групи чи її представників в принизливому чи образливому контексті (27 тем ) - Ствердження про моральні хиби групи (18 тем ) - Звинувачення в негативному впливі групи (15 тем) Таблиця №1. Види „мови ворожнечі” Підт-

Нейт-

Засу-

Всь-

римка

рально

дження

ого

заклики до насильства

0

0

1

1

заклики до дискримінації

0

1

9

10

Завуальовані заклики до

2

1

5

7

Створення негативного образу групи

4

2

8

14

Виправдання історичних випадків

0

0

0

3

2

5

10

Ствердження про історичні злочини 0

0

0

0

4

7

17

Види „мови ворожнечі”

насильства чи дискримінації

насильства чи дискримінації Ствердження неповноцінності групи групи Ствердження групи

про

кримінальність 6


52

Ствердження про моральні хиби 18 (9,7%) 7

6

групи

31 (16,8 %)

Ствердження про моральні хиби 18 (9,7%) 7

6

групи

31 (16,8 %)

Судження про непропорційну перевагу 4

1

3

8

Звинувачення в негативному впливі 15

1

3

19(10,

групи

(8,1%)

Згадування групи чи

27

її представників в принизливому

(14,6%)

3%) 3

18

48

(9,7%)

(26%)

чи образливому контексті Заклики не допустити закріплення

6

3

5

14

2

1

0

3

0

0

2

2

87

26

72

185

в місцевості людей, що належать до групи Цитування явно ксенофобських висловлювань без коментарів Звинувачення у спробах захоплення влади та територіальної експансії Разом


53

Ці види „мови ворожнечі” можуть свідчити про негативні тенденції висвітлення біженців, в цілому мігрантів як про людей з недостатнім рівнем не лише освіти та професійних навичок, але й моральних якостей. Звісно, такі дані – це лише обмежена характеристика, по вибірці і часу дослідження, але все ж, хоча ці види „мови ворожнечі” фахівці відносять до умовно „м’якого” типу, проте такі публікації насторожують. Подібні журналістські матеріали дають повідомлення, що особи, які прибули до України з інших країн, особливо якщо йде мова про далеке зарубіжжя, негативно впливають на соціум, як мінімум, „заважають нормальному розвитку країни”, або ж чимось нелегально займаються, чи зовсім нічого корисного не приносять у суспільство, а звідси, треба всіляко сприяти тому, щоб таких „прибульців” було менше. Таблиця №2. Суб’єкти „мови ворожнечі” Суб’єкти „мови ворожнечі”

Засудження Нейтрально Підтримка Всього

1 Журналіст

26

11

33

72

2 громадянин

14

4

19

37

3 політик

1

2

2

5

4 Громадський діяч

18

3

0

21

5 експерт

15

3

1

19

правоохоронних 4

1

9

14

7 чиновник

7

2

4

13

8 військовий

2

0

4

6

87

26

72

185

6 Співробітник органів

Разом


54

Політики часто грішать висловлюваннями, які не зовсім відповідають не лише юридичній дійсності, але й здоровому глуздові. Проте в заполітизованому суспільстві, яким є Україна, слова політика можуть бути, на жаль, істиною для багатьох людей. Небезпечними є непродумані, або ж навмисне маніпуляцій ні твердження тих чи інших політиків про неповноцінність тих чи інших людей, їхню загрозу, кримінальність тощо. Журналісти попадають у пастку непрофесійності, коли непродумано цитують, особливо без коментарів, такі висловлювання політиків щодо міграційних проблем, зокрема мігрантів, біженців, шукачів притулку. В газеті „Сегодня” за 18 січня 2008 р. журналіст наводить слова народного депутата Тараса Чорновола, де той, розмірковуючи над питанням реадмісії мігрантів, резюмує: "А теперь через два года нас задушат и завалят беженцами и нелегалами..." Висловлювання чиновників, які як правило в журналістських матеріалах були представниками безпосередньо тих державних служб, які спеціалізуються на міграційних питаннях, отже, більш професійні особи в цих питаннях ніж політики, висловлювались достатньо коректно. Корисними виявляються інтерв’ю та коментарі таких осіб. В газеті „Вечерние Вести” в статті „Среди беженцев может оказаться второй Николя Саркози” в інтерв’ю у зав.департамента одного з профільних державних комітетів Миколи Єруха на питання журналіста про те, який портрет шукача притулку в Україні, чиновник наводить статистичні дані, за якими третина таких осіб мають вищу освіту, а люди, які отримали статус біженця, насправді „...редко совершают преступления. Так, за последние три года не было случая, чтобы беженец ступил на путь криминала”.


55

Ще більш допоміжними для журналіста можуть і мають є коментарі експертів та громадських діячів, які займаються даним питанням. В інтерв’ю газеті „АиФ в Украине” представник Міднародного центру толерантності каже: „...если ты мигрант - значит, тебя нужно выпихнуть из страны. Но почему? Если человек не нарушает законов, хочет честно жить и работать, то он имеет полное право ехать куда хочет. Мы живем в эпоху открытых границ, но в Украине по-прежнему работает психология «железного занавеса». Уверяю вас: среди иммигрантов есть огромное количество законопослушных и полезных людей”. Таблиця №3. Біженці та шукачі притулку в українських ЗМІ: крізь призму образів Ніша

Біженці

потребують

(шукачі

допомоги/підт- держави/

притулку) як римки,

для незаконна

„вони

РАЗОМ

діяльність/ джерело за криміналітет

сприяння

живуть

теми ( у %)

наш

у

рахунок”

теми ( у %)

теми ( у %)

теми ( у %) „нелегали”,

48

26

„нелегальні

(29%)

(16%)

6

80

(3,7%)

(48,7%)

мігранти” Етнічні групи

4

23

4

31

(2,5%)

(14%)

(2,5%)

(19%)


56

Власне „біженці” та

35

15

2

52

(21%)

(9%)

(1,3%)

(32,3%)

„шукачі притулку” 64

12

(39,3%)

(7,4%)

87 (53,3%) РАЗОМ

163 (100%)

Біженці (шукачі притулку) як: 1). „Нелегали”, „нелегальні мігранти”, трудові мігранти а). потребують допомоги/підтримки – сюди можуть входити висловлювання співчуття, підтримки, звертання до органів влади, інтерв’ю правозахисників, „живі історії”, спроби деміфізувати образ „чужого” та „іншого” тощо. Цілком релевантні статті та репортажі з місця, де утримуються мігранти, можуть наблизити до читача проблеми та становище цих осіб, можуть допомогти дезавуювати стереотипи та певні міфологеми „навали нелегалів, які штурмують Європу”. Подібна стаття в „Газеті по-українськи” під назвою „Ауріна Горміс із Іраку чотири роки чекає на статус біженця” є спробою показати таких людей в побуті, спілкуванні, зрозуміти їхні мотиви тощо. Іншим прикладом збалансованого матеріалу може бути стаття в газеті „Вечерние Вести” „Суровая Украина: беженцы и нелегалы не смогут в ней проживать”.

В

ній

йдеться

про

численні

порушення

українських

правоохоронних органів, які порушуючи норми та правила ООН, висилають біженців до країн походження. Зокрема, справа, яка отримала широкий резонанс, стосувалася вислання біженців зі Шрі-Ланки: „Международную общественность

поразил тот факт, что Украина

проигнорировала важность «принципа невысылки». Согласно ему, ни один беженец, чье заявление о предоставлении убежища не рассмотрено, не может быть насильственно возвращен в «лапы» родины. К сожалению, этот случай


57

— не первый связанный с некорректным отношением к беженцам. Однако не секрет, что кроме беженцев в Украину едут еще и нелегалы. Их избивают, держат в рабстве лишь потому, что те находятся вне закона. А если нет бумажки — нет и человека”. б). проблема для держави (суспільства) / „вони живуть за наш рахунок” / потенційна небезпека для країни – в цій підкатегорії можуть бути висловлювання про те, що держава в загрозі напливу „нелегалів”, може перетворитися „у відстійник для нелегалів”, з цим щось треба робити, бо „нас меншає”, а „їх більшає”. Власне, як виявилося в ході дослідження, в проаналізованих матеріалах, або повністю чи, найчастіше, з елементами характеристик такого образу біженців, зустрічалися приклади. Зокрема, в офіційній газеті парламенту „Голос України” в статті „„Рай” для перекотиполя” написано: „Так у Києві та інших містах розростаються численні іноземні діаспори. Доки ми розмірковуємо, чи готова Україна жити в мультикультурному суспільстві, воно де-факто формується. На утримання і видворення непроханих гостей Україна витрачає значні кошти. Проте купити квиток додому кожному наша держава не в змозі. А в майбутньому ситуація тільки погіршиться...” Залишається дивним, про яке „райське життя” журналіст хотів розповісти, пишучи, що „з документами в Україні розбираються довго, що грає на руку нелегалам”. Адже, на думку експертів, ця обставина, яка справді перешкоджає процесові вирішення долі багатьох людей і державі теж через нестачу коштів на якесь мінімальне утримання цих людей, лише заважає тому, щоб людина в новій країні змогла вести нормальне життя, отримати роботу і т.д. в). незаконна діяльність/ джерело криміналітету/ пряма загроза для країни – небезпечна під категорія, яка включає як відповідник „жорстких” видів „мови ворожнечі”,

а

саме

звинувачення

в

кримінальності

або

наголос

на


58

кримінальності всіх або певних представників саме цього прошарку населення, або ж ведення тіньової незаконної діяльності, пов’язаної з криміналом. Свідченням того, що як досить збалансовані матеріали, так і ті, в яких можуть бути відверто спекулятивні речі, є стаття „Испания не справляется с нелегальной иммиграцией”, в якій якраз і формує автор образ навали, загрози, яка несе на вулиці іспанських міст нові злочини та правопорушення. Недосконалі закони, пише журналіст, змушують відпускати мігрантів, а ті: „выбросив документ в ближайшую урну, иммигрант решает, отправиться ли ему в другие страны Евросоюза - ведь границ между ними теперь не существует - или остаться в Испании. Между тем, иммиграция сказалась на росте преступности в стране: уже сегодня в испанских тюрьмах почти половина заключенных – иммигранты”. 2). Етнічні групи а). потребують допомоги/підтримки Про те, що правоохоронні органи в своїй діяльності керуються особливими поняттями, давно відомо. Про те, що у МВС був створений особливий підрозділ з боротьби з етнічною злочинністю, ставить питання – що це за особлива злочинність, і чим відрізняються злочини, скоєні представниками

етнічних українців чи етнічних грузинів. Проте, за

підрахунками МВС така різниця таки існує...Позитивним в контексті журналістських матеріалів є те, що це питання українська преса не оминула. „Україна

молода”,

стаття

„Неукраїнський

громадянине,

ваші

документи...”: „Залишається сподіватися, що для вітчизняної міліції не стане звичним словосполучення „обличчя кавказької національності”, як це практикується в Росії i де під протидією етнічній злочинності часто


59

приховується відверта корупція щодо іноземців, які змушені платити ледь не за кожен свій крок. У МВС наголошують, що живильним середовищем для етнічного криміналу є незаконна міграція. Втім якихось дієвіших заходів протидії нелегалам на Богомольця, 10 не пропонують”. В іншій статті „Нові Українці” в журналі „Фокус” журналіст резюмує, те, що інтенсивні міграційні потоки природно змінюють етнічний склад населення країн, зокрема європейських, але що це змінює для суспільства, чи несе загрозу? Автор пише: „В числе приезжих — немало выходцев из Африки, Азии и Ближнего Востока:

можно

предположить,

что

через

каких-нибудь

15-20

лет

обслуживать нас в закусочной будет филиппинка, лечить от гриппа — индиец, читать новости по ТВ — суданец, учить детей украинскому языку — иорданец, а в шапке заявления на отпуск мы будем писать «Абдулле Мохаммад Сулейману». Что это изменит? Ровным счётом ничего, кроме того что мы станем ближе к миру”. б). ніша для держави/ вони живуть за наш рахунок Окремої уваги заслуговують публікації, де йдеться про наявність певного етнічного обличчя біженців. Приклад – публікація в газеті „Україна Молода” „ЄС нам дарує чеченців” від 13.03.2008, де йдеться про чергові плани побудови розподільників для біженців та наслідки Договору про реадмісію між Україною та ЄС. Тут вже в самому заголовку окрім вже згадуваної етнізації образу біженців вочевидь прослідковується з ефектом „троянського коня”, який дарується, а потім... в). незаконна діяльність/ джерело криміналітету На жаль, доволі частими, хоча й неоднорідними по значенню виявилися журналістські матеріали, де мігрантів, між ними і біженців, зображували як організовані клани, які переправляючись за кордон, поширюють тут власну криміналізовану мережу незаконної торгівлі зброєю, наркотиками тощо.


60

Хоча і справді, в Україні проблема незаконної торгівлі цими речами безумовно є, проте така „впевнена” асоціація мігрантів з такими речами насторожує. Так виглядає вирізка зі статті „Незаконний рай” Б.Буткевича: „Варто зазначити, що на території України сформувалися потужні національні діаспори, які залюбки привозять сюди нових нелегалів. У Києві це китайська та азербайджанська, у Харкові – в’єтнамська, у Дніпропетровську – узбецька та інші. Кількість людей, які офіційно реєструються після приїзду для легальної трудової діяльності, не перевищує 10 тис. осіб на рік. Все частіше «транзитні» злочинні клани починають з’ясовувати між собою стосунки на українській території. Варто згадати хоча б «розборки» між вірменською та азербайджанською діаспорами кілька років тому в Києві, які закінчилися стріляниною на Троєщинському ринку.” 3). Власне „біженці” та „шукачі притулку” а). потребують допомоги/підтримки Про те, що біженці потребують допомоги з боку держав та суспільства, ніби і відомо. Проте, саме через складні бюрократичні процедури та недостатню волю відповідних органів, і не лише в Україні, покращити процес набуття статусу та забезпечення мінімальних умов існування, багато хто з тих осіб, які стали біженцями, змушені або рухатися в країни, де кращі умови (що зрозуміло), або залишатися в умовно „безпечній країні” для життя, проте через відсутність юридичних прав, без достатніх засобів для життя. В характерній статті „Юрист безправний” в газеті „Україна молода” описана подібна ситуація. Біженець з Таджикистану внаслідок громадянської війни потрапляє до України, але в ній перше, що зустрів, це групу молодиків, які важко побили його, біженець опиняється надворі з сім’єю, без статусу та можливості отримати його в іншій країні легально. До неї треба ще потрапити: „Увесь час «подорожі» територією України, на жаль, жодна установа, організація не відгукнулися на запит Азама. А тим часом Азам із дітьми живе


61

на вулиці. До кого звернутися, у кого просити допомоги сім'я Гулова не знає. Родина спить на принесеному людьми матраці просто неба, діти ловлять рибу із Дніпра, часом їжу приносять люди. Місцеві мешканці співчувають таджикуюристу, говорячи про нього як про дуже виховану й культурну людину - до того ж Азам пише вірші. І дуже хоче кращої долі своїм дітям”. в). незаконна діяльність/ джерело криміналітету В українських ЗМІ багато соціальних чи культурних проблем часто переростають в політичні, чи стають такими. На жаль, практика політизації і такого делікатного питання як становище біженців у світі та країні залишається. Зокрема, в статті – репортажі

„Чеченская дыра на границе

Украины” в газеті „Сегодня” є прикладом такої політизації. Автор їде в Австрію, зустрічає поселення біженців війни в Чечні, розпитує про їхню історію, проте замість куди цікавіших тем про причини, через які біженці були змушені покинути власну країну, і куди хочуть повернутися, журналіст в ліді пише: „Бывшие боевики, которые болеют за Тимошенко и мечтают резать на курортах русских генералов”. Подібні речі навіть коментувати важко, адже незрозумілої акцентації на Тимошенко, автор створює явно нелюдський образ чеченських біженців. Не хочеться думати, що така редакційна політика газети, створювати сенсації на провокативних речах. Одна з найбільш „описаних” подій, про яку писали журналісти, це підписання договору про реадмісію між Україною та ЄС, його наслідки, дію і т.д. (в усіх виданнях). Досить частими були новинні повідомлення та новинні замітки практично в усіх джерелах – в тому, що стосувалося заяв представників ООН, міжнародних неурядових організацій,

щоправда, лише в рідкісних випадках в редакціях

вирішували розвинути саме подібну тему.


62

Газета „Дзеркало Тижня” як в цілому більшість українських видань приділяла увагу в своїх матеріалах не так інституту біженства, як трудовій міграції, міграційним процесам, і причинам несприйняття того напруженого становища, в контексті якого ми говоримо про сприйняття суспільством іноземців, біженців, мігрантів тощо. Одна з таких статей „Расизм – критика і клініка” А.Рєпи піднімає питання причин тих чи інших дискримінацій, стереотипізації, наявності цілого комплексу упереджень: „Відбувається процес етнізації праці, що спричиняє класовий расизм: «Адже обов’язково є ті, кого вважають «неграми». Якщо немає чорних або їх занадто мало, щоб відігравати цю соціальну роль, винаходять «білих негрів». Як тут не згадати відомий вислів Жана Жене: «Що таке негр? І, перш за все, якого він кольору?”. З посиленням глобалізації та, на жаль, її мінусами у вигляді подальшого зубожіння бідних країн, чергових локальних конфліктів чи природних лих, безумовно, що міграція ставатиме нормою життя для все більшої частини людства. То ж дуже важливо, щоб така велика кількість людей змогла інтегруватися на безпечній землі. Як пише автор, „Класовий та етнічний аспекти суспільства дедалі сильніше входять у взаємодію, породжуючи не тільки расистські спекуляції, а й потужну перспективу звільнення і солідарності людей”. Як показали результати дослідження, українські медіа, які репрезентують громадську думку країни, теж несуть в це ж суспільство дві такі перспективи: одна веде до зростаючої ксенофобії та расизму, інша перспектива цілком належить нормам професійної журналістики – без упередження відображати реальність, виконуючи комунікативну та інтегрувальну роль.


63

Висновки В даній роботі „Образ біженців та шукачів притулку в українських ЗМІ” ми намагалися з’ясувати та проаналізувати методом контент-аналізу на прикладі української преси те, які медіа образи біженців та шукачів притулку характерні для вітчизняних ЗМІ. В Розділ №1 ми з’ясували, що: - В міжнародних світових процесах все більше значення та вагу мають міграційні процеси. Люди мігрують з різних причин, але найбільш тривожними для світового співтовариства є військові конфлікти та війни, політичні та релігійні переслідування людей, тортури, позбавлення основних засобів до існування. - Дослідженням проблеми присутності міграційної тематики, в тому числі проблеми формування ЗМІ образів біженців, займалася низка науковців та дослідників. Серед них відзначимо праці таких Ван Дайка, Спунлі, Магтані, Маунц, Коттла та інших науковців. Тема цієї праці поєднує декілька окремих проблем – расизм та ксенофобія, роль та вплив медіа на соціальне середовище, етична та професійна відповідальність журналіста тощо - Ксенофобія у ЗМІ проявляється через феномен „мови ворожнечі”. Матеріальне вираження „мова ворожнечі” отримує через медіа, які активно пропагують та нав’язують суспільству образ „іншого” та „чужого” стосовно людей інших етнічних чи культурних ознак. Під цю категорію часто підпадають біженці та шукачі притулку. - Найвищим проявом „мови ворожнечі” є феномен етнічної злочинності, який проявляється через наголошення криміналізованості представників тих чи інших етнокультурних спільнот. Цей вид „жорсткої ксенофобії” є найбільш небезпечним, тому що межує з прямими звинуваченнями в прямій небезпеці тих чи інших груп людей для суспільства.


64

У Розділі №2 ми проаналізували міжнародний досвід у правовому та етичному вимірі. Адже розпалювання ворожнечі та заклики до війни в медіа є насправді для країн Європи нині одним з викликів. Проаналізувавши низку міжнародно-правових угод на рівні ООН, Ради Європи та рішень Європейського Суду з прав людини, а також основні міжнародні кодекси журналістської етики, ми визначили правовий статус біженців та шукачів притулку та систему захисту прав цієї групи суспільства. Також визначили, що на медіа покладається етичний та правовий обов’язок дотримуватися міжнародних норм, які включають повагу до представників різних національностей, релігійних вірувань чи кольору шкіри. На цей час прийнята ціла низка міжнародно-правових та регіональних документів на рівні Ради Європи, які покладають обов’язок на ЗМІ утримуватися від пропаганди та поширення ксенофобії та ненависті у будь-якій формі. У Розділі №3 ми презентували інструменти та результати проведеного дослідження. Застосувавши метод контент-аналізу з використанням кількісноякісних характеристик, проаналізувавши журналістські матеріали за жовтень 2007 – квітень 2008 рр., ми спробували відповісти на три важливих питання: 1). Які види „мови ворожнечі” є переважаючими в журналістських матеріалах в українських газетах та журналах? Найбільш характерними проявами існуючої в українських медіа „мови ворожнечі” на нинішньому етапі є наступні риси: -

Згадування групи чи її представників в принизливому чи образливому

контексті - Ствердження про моральні хиби групи - Звинувачення в негативному впливі групи


65

Ці види „мови ворожнечі” можуть свідчити про негативні тенденції висвітлення біженців, в цілому мігрантів як про людей з недостатнім рівнем не лише освіти та професійних навичок, але й моральних якостей. І хоча, вищенаведені види належать до умовно „м’якої мови ворожнечі”, зростаюча кількість матеріалів, де образ біженців пов’язують з певним кримінальним минулим і теперішнім, є насторожуючим закликом до того, щоб змінити теперішній стан висвітлення теми мігрантів та біженців. 2). Хто є суб’єктом „мови ворожнечі” в українських ЗМІ? Як показало дослідження, наявність в статтях та новинних замітках коментарів та інтерв’ю спеціалістів лише сприяло якості журналістських матеріалів.

Натомість

згадування

та

коментування

слів

політиків

чи

представників правоохоронних органів показало, по-перше, їхній низький рівень володіння проблематикою, а по-друге, проблеми журналістів в підборі „діючих осіб” їхніх матеріалів. Наявність достатньо великої кількості негативних відкликів з боку звичайних громадян в матеріалах є теж потенційно небезпечним, адже вміло технічно подані коментарі „простих людей” можуть сильно впливати на формування образу у читача. Загалом, спостерігається явище, яке можна назвати „синдромом байдужості”, коли представники ЗМІ не вважають звірятися з нормативно-правовими документами, які стосуються проблеми , висновками експертів та громадських діячів, дослідників проблем міграції. Тому потрібно покращувати механізм подачі інформації, уважно ставитися до суб’єктів тих чи інших коментарів. Сам журналіст має бути дійсно зацікавлений з’ясувати проблему. 3). Які безпосередньо образи найуживаніші щодо біженців та шукачів притулку? Чи є загрози зростання ксенофобії в українських ЗМІ? Як показало дослідження, найбільш уживаним медіа образом біженців та шукачів притулку виявився образ „нелегала” та „нелегального мігранта”.


66

Майже в половині усіх повідомлень про біженців помічено вживання щодо них цих слів. Також досить широковживаним було „прив’язування” та ототожнення біженців з певними етнічними групами – фактично кожне п’яте повідомлення про біженців та шукачів притулку містило в собі пряме або асоціативне прив’язування до визначених етносів чи етнічних груп. Власне біженцями були названі приблизно третина персонажей, які підпадають під категорію біженців та шукачів притулку. Такі пропорції показують, що справді в журналістських матеріалах існує проблема ужиття правильної термінології, а отже і відповідної низки юридичних тонкощів, які стосуються даної проблематики. Інший вимір – ставлення до біженців та шукачів притулку – теж виявляє далеко неоднозначні тенденції у висвітленні цієї теми. Якщо в половині матеріалів журналісти тим чи іншим чином намагалися висвітлити проблему, ставлячи питання про потребу підтримки чи сприяння становищу таких осіб в країні, то майже в половині проаналізованих матеріалів біженці отримували образ важкої чи непотрібної ноші для держави чи суспільства, в деяких матеріалах (у 7,4%) – як небезпечної для суспільства через нахил до вчинення правопорушень, високий рівень криміналізованості і т.д. Те, що як цілком пристойні за якістю та відверто недосконалі матеріали доволі часто з’являлися в одних і тих самих газетах чи журналах вказує на те, що однією з головних причин такої ситуації є не завжди достатній рівень професійності. По-друге, до нетолерантності ЗМІ може спонукати простий економічний зиск, адже будь-який конфлікт є благодатним ґрунтом для гострих, сенсаційних і, відповідно, прибуткових матеріалів. Нарешті, залишається ймовірність того, що журналісти, подаючи у своїх матеріалах біженців та шукачів притулку, відображатимуть свої особисті, ніким і нічим не присилувані погляди. Більше того, явно чи приховано поширюючи ксенофобію, журналіст може робити це зі щирим переконанням, що цим самим


67

попереджає суспільство про небезпеку, яка надходить від „чужих”, адже ксенофобія

спрадавна

була

захисною

рисою

людської

свідомості.

Толерантність же, в свою чергу, є протилежною їй особистою психологічною рисою. Проте, найефективнішим методом прищеплення толерантності працівникам ЗМІ є методи переконання. Йдеться про різноманітні тренінги, посібники, або навчальні семінари, спрямовані на формування толерантної свідомості. І з огляду на те, що показник якості роботи журналіста – баланс та неупередженість, то роботу над покращенням якості потрібно починати під час навчального процесу. Водночас толерантна свідомість не обов'язково мусить приходити із-зовні. Найліпше, коли вона йтиме від усвідомлення журналістом своєї ролі, навіть місії, у суспільстві. Якщо він бачитиме себе суб'єктом формування суспільних поглядів, від яких залежить все, в тому числі і влада у демократичній країні, то можна сподіватися, що усвідомивши свою владу, журналіст усвідомить і власну відповідальність.


68

Список використаної літератури 1. Язык вражды против общества: (сб.статей) / сост. А.Верховский. – М.: Центр „Сова”, 2007. – 259 с.: табл. (Научное издание) ISBN 5-98418-008-1 2.Кожевникова

Г.

Язык

вражды:

типология

ошибок

журналиста//http://xeno.sova-center.ru/ 3. Кожевникова Г. Криминальная хроника и формирование этнических стереотипов// http://xeno.sova-center.ru/ (Статья Виктора Шнирельмана в книге "Язык вражды против общества") 4. Шнирельман В. Расизм вчера и сегодня// „Pro et Contra” сентябрь – октябрь 2005 г.// http://www.carnegie.ru/ru/pubs/procontra/vol9num2-03.pdf 5. Кара-Мурза С.Г. Проблема миграции и сборки народа // http://www.antiglob.ru/st/kmigr.htm 6. Шнирельман В. СМИ, „этническая преступность” и мигрантофобия (в книге "Язык вражды против общества": (сб.статей) / сост. А.Верховский) 7. Пьер Бурдье. О телевидении и журналистике / Пер. с фр. Т. Анисимовой, Ю. Марковой, М.: Прагматика культуры, 2002. — 160 с. (С. 84–85.) 8. С.А. Муратов . Нравственные принципы тележурналистики// М: Права человека, 1997 // http://evartist.narod.ru/text7/17.htm 9.

Международные

принципы

журналистской

этики

(приняты

на

IV

Консультативной встрече международных и региональных профессиональных


69

журналистских

организаций

в

1983

г.

в

Праге)

//

http://www.medialaw.ru/selfreg/13/texts/112.htm 10. Кодекс професійної етики Товариства професійних журналістів. ( переклад Оксани Дащаківської )// http://www.ji.lviv.ua/n32texts/kodeks.htm 11. Платонов А. Нелегальна міграція та її вплив на міжнародну і національну безпеку 16 листопада 2006// Національний Інститут проблем міжнародної безпеки//www.niisp.gov.ua/vydanna/panorama/issue.php?s=gupr1&issue=2005_2 12. Лихачев В. Антисемитизм и ксенофобия в Украине, январь – апрель 2007 ; Правозащитники:

в

Украине

обострилась

проблема

Украине

ксенофобии

//

http://mediaua.com.ua/detail/30018 13.

Ксенофобия

в

норма,

„УРА-

Інформ”//http://urainform.com/ru/society/2006/11/09/uraksen/ 14. Pipes D. Will Europe Resist Islamization?// Jerusalem Post, April 3, 2008 // http://www.danielpipes.org/article/5503 15. Pipes D. Reflections on the Revolution in France// New York Sun, November 8, 2005// http://www.constitution.org/eb/rev_fran.htm 16. Mahtani, M. and Mountz: Media Representation and Public Opinion, Working Paper 02-15, Research on Immigration and Integration in the Metropolis, Vancouver.21// http://riim.metropolis.net/Virtual%20Library/2002/wp02-15.pdf 17.

Social

Dimensions

of

International

Migration//

http://www.un.org/esa/population/meetings/thirdcoord2004/P02_DSPD.pdf


70

18. Van Dijk, T. 1993: Elite Discourse and Racism, Sage Publications, London. 336 (279) p. ISBN:0803950713 19. Simon Cottle S. Ethnic Minorities and the Media: Changing Cultural Boundaries: Buckingham: Open University Press, 2000, ISBN 0-335-20270-5 20. Jakubowicz A. 1994: Racism, Ethnicity and the Media, Allen and Unwin, St. Leonards: 226 pp. (185) ISBN 1863733647 21. McGonagle T. Wrestling Racial Equality From Tolerance Of Hate Speech Dublin University Law Journal (ns) 21, pp. 21 – 54. 22. Rocha J.L. Migrants: Prejudice, Myopic Vision and Apathetic Policies http://www.envio.org.ni/articulo/2197 23. Radosavljevič V. The New Maksimir. The Return of Hate Speech into Serbian Media

//

Media

Online

2005,

March

30,

2005//

http://www.mediaonline.ba/en/?ID=358 24. Errera R. Freedom of Expression: A European View / Roma Rights №4, 1999// http://www.errc.org/cikk.php?cikk=1139 25. Media Image, Community Impact // ICAR, July 2004// www.london.gov.uk/mayor/refugees/docs/mici_full_report.pdf 26. Expert Seminar: Combating Racism While Respecting Freedom of (ECRI)// http://www.ivir.nl/publications/mcgonagle/Proceedings_ECRI_2007.pdf


71

27. McGregor, J. and Comrie:

What’s News. Reclaiming Journalism in New

Zealand, Dunmore Press, Palmerston North M. 2002, 284 pp. ISBN 86469 416 4 28.

Стрельцова

Я.

Чужие,

29

сентября

2005

года//

http://dialogs.org.ua/issue_full.php?m_id=4140 29.

Фібріг

Н.

Німеччина,

країна

мігрантів,

25

червня

2005

року//

http://www2.dw-world.de/ukrainian/deutschlandreport/1.143836.1.html 30. Титов В. О формировании прессой образа этнического иммигранта (вигляд соціолога), 2003 г. 31. Glossary on Migration. International Organization for Migration Geneva? International Organization for Migration? 2004 http://iom.org.ua 32. El-Nawawy M. The Interview Process and The News Media Scenes In Israel and Egypt. Civic Discourse for the Third Millennium, Westport, Connecticut 33. Буткевич М. Ініціатива «Без кордонів»: Ксенофобські та расистські прояви в Україні.

Amnesty

International//

http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1179324272 34. Ксенофобія в Україні: статистика взаємної неприязні, 9 сентября 2003 года//http://dialogs.org.ua/ru/material/full/2/226 35. Кириченко И. Ксенофобия: испытание чужим. 3 октября 2005 года// http://dialogs.org.ua/issue_full.php?m_id=4181


72

36. Гриценко О. Ласкаво просимо, або стороннім вхід заборонено (дещо про імміграцію

в

Україну),

26

сентября

2005

года//

http://dialogs.org.ua/project_ua_full.php?m_id=4099 37. Кисельова Ю. Чи є в Україні расова нетерпимість та ксенофобія? 27 марта 2008 года// http://dialogs.org.ua/issue_full.php?m_id=12562 38. Миколюк О. Велике переселення народів триває, 20 июня 2007 года// http://dialogs.org.ua/issue_full.php?m_id=10545 39. Миколюк О. Як ми ставимося до «інших»?14 ноября 2007 года// http://dialogs.org.ua/issue_full.php?m_id=11462 Використані нормативні та нормативно-правові документи: 40. Декларація прав людини і громадянина//

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-

bin/laws/main.cgi?nreg=995_015 41.

Конвенція

про

статус

біженців//

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-

bin/laws/main.cgi?nreg=995_011 42.

Міжнародна

Конвенція

про

громадянські

та

політичні

права//

http://www.refugee.net.ua/site/file_uploads/ru/legislation/internationalpakt_civic_wri ghts_ua.pdf 43. Міжнародна Конвенція про заборону усіх форм расової дискримінації// http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_105 44. Європейська Конвенція з прав людини// http://www.article11.org.ua/003.php


73

45. Рекомендація № R (97) 21 ЗМІ та сприяння культурі терпимості Рекомендація

R

(97)

20

Про

“наклепницькі

висловлювання”//

http://www.coe.kiev.ua/docs/ 46. Дополнительный протокол к Конвенции о преступлениях в сфере компьютерной информации, об инкриминировании расистских актов и совершенного ксенофоба при помощи информационных систем. Страсбург, 28 января 2003 года// http://www.coe.kiev.ua/docs/cets/cets189.htm 47.

Конвенція

про

кіберзлочинність.

Рада

Європи,

23.11.2001//

http://www.coe.kiev.ua/docs/ 48. Дело „Хендисайд против Соединенного Королевства

(Handyside v. the

United Kingdom)// http://www.medialaw.ru/article10/6/2/13.htm 49. Гройсман Д. Свобода выражения мнения и «язык вражды» в решениях Европейского суда по правам человека// http://docs.google.com/Presentation?id=d9qsgks_7db922pdx&invite= 50. Дело „Йерсилд против Дании”// http://www.medialaw.ru/article10/6/2/52.htm 51. Конституція України. Закон вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР В дослідженні використані матеріали з жовтня 2007 – по квітень 2008 рр. з газет та журналів: „Аргументы и факты в Украине”, „Вечерние Вести”, „Газета по-українськи”, „Голос України”, „День”, „Дзеркало Тижня”, „Сегодня” та „Україна молода” ; журнали - „Експерт”, „Новинар”, „Фокус” та „Український Тиждень”.

Мисливий Олександр - диплом, 2008  

Кваліфікаційна робота: "ОБРАЗ БІЖЕНЦІВ ТА ШУКАЧІВ ПРИТУЛКУ В УКРАЇНСЬКИХ ЗМІ ", Могилянська школа журналістики, 2008

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you