Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія та практика by Pavel Shevchenko

Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія та практика Навчальний посібник Рекомендовано Вченою радою Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Протокол № 6 (51) від 25.06.2009 р.)

Видання цього посібника стало можливим завдяки фінансовій підтримці, наданій Швейцарською агенцією з розвитку та співробітництва в рамках проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження прийомів медіації»

Київ Видавець Захаренко В.О. 2009

УДК 316.48:347.95](07) ББК 88.53я7+67.410я7 С69

Зміст

Автори: Гірник А.М. – кандидат філософських наук, професор, керівник Інституту післядипломної освіти НаУКМА Горова А. О. – магістр соціальної роботи, директор з інституційного розвитку БО «Український Центр Порозуміння» Дума Л. П. – магістр соціальної роботи, старший викладач Школи соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія» Землянська В. В. – кандидат юридичних наук, експерт БО «Український Центр Порозуміння» Кабаченко Н. В. – кандидат філософських наук, професор, керівник Школи соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія» Коваль Р. Г. – президент БО «Український Центр Порозуміння» Пилипів Н. Я. – бакалавр соціальної роботи, координатор з моніторингу і оцінки, БО «Український Центр Порозуміння» Савчук О. М. – кандидат психологічних наук, доцент кафедри Школи соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія» Філь С. С. – магістр соціальної роботи, координатор проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження прийомів медіації», БО «Український Центр Порозуміння» За загальною редакцією Альони Горової та Романа Коваля

Гірник А.М., Горова А.О., Дума Л.П., Землянська В.В., Кабаченко Н.В., Коваль Р.Г., Пилипів Н.Я., Савчук О.М., Філь С.С.

С69 Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія та практика. Навчальний посібник. – К.: Видавець Захаренко В.О., 2009. – 216 с. ISBN 978-966-2258-01-1 Навчальний матеріал посібника викладено з метою допомогти соціальним працівникам – слухачам курсу з відновного правосуддя, що викладатиметься у Школі соціальної роботи ім. В. І. Полтавця Національного університету «Києво-Могилянська академія». Відновне правосуддя (restorative justice) – це новий підхід до розв’язання правових конфліктів, який ґрунтується на зосередженні уваги на відшкодуванні заподіяної потерпілим шкоди, породженні в правопорушників почуття відповідальності за їхні дії та залученні громади до розв’язання конфлікту за умови активної участі сторін у процесі відновлення порушених стосунків, на примиренні та розробленні угод між потерпілими й правопорушниками для досягнення бажаних результатів та відшкодувань. Навчальна програма має на меті ознайомити фахівців соціальної роботи з підходом, цінностями й принципами відновного правосуддя та можливостями програм відновного правосуддя (як нового поля діяльності соціального працівника, так і нового інструмента в його роботі). Курс призначений для фахівців, які безпосередньо долучені до громадського руху за впровадження програм відновного правосуддя в Україні. Слухачами курсу можуть бути також люди з освітою рівня бакалавра, спеціаліста чи магістра, професійні інтереси яких пов’язані з діяльністю у сфері відновного правосуддя.

УДК 316.48:347.95](07) ББК 88.53я7+67.410я7

ISBN 978-966-2258-01-1

Вступ .................................................................................................. 6 Модуль 1. Девіантна поведінка та злочинність (Н. Кабаченко) ...... 9 1.1. Поняття девіантної поведінки ................................................. 10 1.2. Теорії девіантної поведінки та злочинності ............................ 10 1.3. Злочин. Форми реагування на злочин ................................... 14 Модуль 2. Конфлікти та підходи до їх розв’язання (А. Гірник, Р. Коваль) ...................................................................... 19 2.1. Поняття конфлікту та анатомія конфлікту ............................... 21 2.2. Види конфліктів ......................................................................22 2.3. Загальні стратегії розв’язання конфліктів ..............................24 2.4. Стилі поведінки в конфліктних ситуаціях ..............................26 2.5. Внутрішня картина конфлікту та позиції особистості в конфліктних ситуаціях ........................................................ 30 2.6. Трансформативна теорія конфлікту в медіації ......................32 Модуль 3. Соціальна робота та її можливості для розвитку програм відновного правосуддя в громаді (Л. Дума) ....................35 3.1. Поняття соціальної роботи, її засади .................................... 36 3.2. Функції та професійні ролі соціального працівника............. 39 3.3. Поняття та ресурси громади, соціальна робота в громаді ....42 3.4. Соціальна робота та програми відновного правосуддя ...... 46 Модуль 4. Відновне правосуддя та базові поняття медіації (А. Горова, Н. Пилипів) ...................................................................53 4.1. Концепція відновного правосуддя ........................................ 54 4.2. Поняття та принципи медіації ............................................... 58 4.3. Етапи процедури медіації ..................................................... 60 4.4. Завдання та функції медіатора .............................................. 61 4.5. Потреби учасників кримінальної ситуації ............................. 61 4.6. Вплив медіації на учасників кримінальної ситуації ............. 64 Модуль 5. Етичні засади програм відновного правосуддя (О. Савчук, Р. Коваль) .................................................................... 69 5.1. Етичні цінності та етичні принципи програм відновного правосуддя .............................................................................70 5.2. Етичні норми в процесі медіації .............................................73

5.3. Принципи роботи медіатора за трансформативного підходу....................................................................................75 5.4. Етичні стандарти та принципи соціальної роботи .................76 Модуль 6. Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення (О. Савчук, С. Філь) ........................................................................ 85 6.1. Поняття медіації. Передача справи на медіацію. Первинний контакт з учасниками кримінальної ситуації .... 86 6.2. Підготовка сторін до участі в процедурі медіації .................. 88 6.3. Процедура медіації ............................................................... 93 6.4. Комунікативні навички медіатора ....................................... 103 6.5. Ко-медіація ...........................................................................116 6.6. Завдання самооцінки в процесі медіації та ко-медіації....... 117 Модуль 7. Кола відновного правосуддя (А. Горова, Н. Пилипів) ................................................................. 123 7.1. Поняття кола відновного правосуддя ................................... 124 7.2. Ключові елементи кола відновного правосуддя .................. 128 7.3. Значення цінностей у колі відновного правосуддя .............. 130 7.4. Основні правила та процедура проведення кіл відновного правосуддя ........................................................ 132 7.5. Переваги та обмеження використання кіл відновного правосуддя ........................................................................... 135 Модуль 8. Сімейні групові наради (А. Горова, Н. Пилипів)......... 139 8.1. Поняття сімейної групової наради ....................................... 140 8.2. Процедури організації та проведення сімейних групових нарад..............................................................142 8.3. Роль соціального працівника в сімейній груповій нараді ... 148 Модуль 9. Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти (Н. Пилипів, О. Савчук, С. Філь) ..................................................... 151 9.1. Центр відновного правосуддя в громаді та його роль у розвитку відновного правосуддя в Україні ....................... 152 9.2. Інформаційні ресурси для розвитку програм відновного правосуддя ........................................................ 156

9.3. Механізм співпраці між органами правової системи та організаціями, що впроваджують програми відновного правосуддя. Угода про співпрацю ....................................... 160 9.4. Координація справ та інформування потенційних учасників програм ............................................................... 166 9.5. Угода про примирення та її долучення до матеріалів кримінальної справи, інші супровідні документи .............. 168 9.6. Вимоги до медіатора за трансформативного підходу ........ 169 9.7. Супервізія, її роль у професійній підтримці ......................... 171 9.8. Феномен професійного вигорання та способи його запобігання в медіатора.............................................. 174 Модуль 10. Соціальне замовлення як інструмент упровадження програм відновного правосуддя в громаді (Н. Кабаченко) ......... 185 10.1. Можливості соціального замовлення для розвитку програм відновного правосуддя ......................................... 186 10.2. Розроблення та складання проектів ................................... 193 Модуль 11. Юридичні засади функціонування програм відновного правосуддя (В. Землянська, Р. Коваль)...................... 197 11.1. Правові аспекти програм відновного правосуддя в кримінальних справах ....................................................... 198 11.2. Основні документи, що регулюють функціонування програм відновного правосуддя .........................................203 11.3. Механізм здійснення кримінального судочинства в Україні та органи, задіяні в цьому процесі .......................205 11.4. Місце програм відновного правосуддя в системі кримінального судочинства ................................................. 211

ВСТУП Відносно недовга історія розвитку відновного правосуддя (ВП) в Україні свідчить про потребу викладання відповідного курсу фахівцям з соціальної роботи. Запропонований посібник написано авторським колективом викладачів Школи соціальної роботи й кафедри конфліктології Києво-Могилянської академії разом з експертами Українського Центру Порозуміння (УЦП). Про можливість залучення до сфери відновного правосуддя фахівців з соціальної роботи свідчить також те, що значна частина співробітників УЦП – випускники Академії, а саме Школи соціальної роботи. Втім, глибинні причини, що споріднюють відновне правосуддя та соціальну роботу, набагато істотніші, у чому матимуть змогу переконатися слухачі курсу, засвоюючи теорію та набуваючи практичних навичок, передбачених програмою. Важливим аспектом для розуміння природи взаємин ВП і соціальної роботи є той факт, що термін відновне правосуддя (restorative justice) у нашому посібнику відповідно до світової практики витлумачено значно ширше за поняття в системі карного правосуддя. Очевидний збіг сфери інтересів системи карного правосуддя й практики відновного правосуддя часто спричиняє непорозуміння й вузьке трактування відновного правосуддя тільки як однієї зі сфер так званих альтернативних способів розв’язання конфліктів (в англійській мові – ADR). Крім того, широке поле сфери людських відносин, охоплених поняттям відновне правосуддя, дуже часто звужують до опису процедур і майже прирівнюють до терміна медіація в кримінальних справах. І це за умови, коли міжнародне співтовариство дедалі ясніше усвідомлює принципові розходження в підходах відновного й карного правосуддя до розуміння кримінальних ситуацій, кримінальних учинків, правопорушень та конфліктів й реагування на них. В Україні сьогодні спостерігається схожа тенденція вузького трактування відновного правосуддя. Помітні спроби витлумачити його, вписавши в сформовану структуру й систему цінностей офіційного правосуддя. Про це свідчать і публікації, що час від часу з’являються в періодичних виданнях переважно юридичної спрямованості, і проект закону про медіацію, розроблений робочою групою експертів при Міністерстві юстиції України, що наразі чекає подання на розгляд до парламенту України. Складний і багатоаспектний процес сприйняття західним суспільством цінностей і принципів, пропонованих відновним правосуддям, знайшов своє відображення в появі нових термінів, а саме: відновний підхід, відновні практики, правосуддя, що зцілює, та інших, що дають змогу глибше й точніше описати суть розбіжностей у підходах. Відновне правосуддя лягло в основу численних академічних програм, що охоплюють теоретичні й практичні аспекти різних галузей знань. Сьогодні відновне правосуддя є невід’ємним елементом академічної освіти провідних навчальних закладів заходу в таких напрямах, як кримінологія, соціологія й соціальна

робота, юриспруденція, ювенальна юстиція, віктимологія, освіта, менеджмент, теологія, розв’язання конфліктів, культура миру тощо, крім того, це й самостійна галузь знань й академічної освіти всіх рівнів. Це, безумовно, сприяє розширенню меж відновного правосуддя, зростанню його впливу й можливостей практичного застосування. Пропонований курс є першим кроком на шляху до поглиблення наукових підходів до теорії й практики відновного правосуддя в Україні. Мета курсу має більшою мірою практичний, ніж теоретичний характер, а саме: познайомити фахівців з соціальної роботи з підходом, цінностями й принципами відновного правосуддя та можливостями програм відновного правосуддя – як нового поля діяльності соціального працівника, так і нового інструмента в його роботі. Розроблення курсу було б неможливим без наполегливої та відданої праці багатьох організацій, що впроваджують програми відновного правосуддя в Україні та просувають ідеї відновного підходу до розв’язання конфліктних та кримінальних ситуацій на всіх рівнях у різних областях України. Саме співпраця з неурядовими організаціями в Білій Церкві, Вінниці, Дрогобичі, Жмеринці, Івано-Франківську, Красногвардійському, Луганську, Львові, Одесі, Пирятині, Сімферополі, Харкові сприяла поширенню практики відновного правосуддя в Украіні, узагальненню досвіду та створенню передумови для написання цього посібника. Сподіваємося, цей курс стане в нагоді не лише тим організаціям, що активно працюють, а й новоствореним та таким, що тільки-но створюються, центрам відновного правосуддя в громадах країни. Висловлюємо щиру вдячність усім нашим партнерам за кордоном, друзям, учителям і колегам, які свого часу навчали нас та ділилися з нами власним досвідом, знаннями та літературою, а також усім тим, хто допомагав нам готувати матеріали для цього видання. В Україні програми відновного правосуддя є інноваційним проектом і перебувають на початковому етапі свого впровадження. Як свідчить практика західних країн, відновне правосуддя дедалі більше набуває визнання не тільки як один з ефективних методів примирення потерпілого й правопорушника в кримінальному судочинстві, але й як сучасний підхід у багатьох галузях суспільних відносин, що ґрунтується на засадах поваги до людської особистості, загальнолюдських цінностях гуманізму та прав людини. Сьогодні у світі спостерігається розвиток відновних практик (тих, які ґрунтуються на принципах відновного підходу) у галузях правосуддя, освіти, соціальної роботи і навіть корпоративного управління. Сучасний підхід до соціальної роботи має багато спільного з принципами відновного підходу. Спеціаліст з соціальної роботи не може вважати себе професіоналом, якщо він не здатний сприйняти відновний підхід як теоретичне підґрунтя практики соціальної роботи. Крім того, діяльність у сфері відновного правосуддя розширює можливості соціальної роботи з надання допомоги учасникам процесу і під час його проведення, і після досягнення відновного результату, як-от: примирення сторін, досягнення домовленості про

8 напрямки виправлення завданої шкоди, подальша реабілітація учасників конфліктної та кримінальної ситуацій. Насамперед це стосується соціальної роботи в громаді. Отже, впровадження викладеного в посібнику навчального курсу дасть можливість слухачам оволодіти новими методами роботи, з’ясувати роль та практичні можливості соціальних працівників, розширити сферу їхньої діяльності, залучити нові ресурси. Осягнення суті соціальної роботи в сфері відновного правосуддя сприятиме налагодженню партнерських стосунків між органами правосуддя й соціальними службами та утвердженню принципів соціальної справедливості в житті громади. Упровадження курсу ґрунтується на потребі поєднання теоретичних та практичних знань. У процесі організації навчання слід враховувати особливості навчання дорослих та післядипломного навчання, зокрема принцип незалежного й самокерованого навчання, потребу синтезувати нові знання на основі наявного практичного досвіду тощо. Тому під час викладання курсу варто передбачити широке застосування як традиційних методів навчання, так і тренінгових методик, рольових ігор, дискусій у групі, проведення групових супервізій тощо. Пропонований курс передусім призначений для спеціалістів, які безпосередньо долучені до громадського руху за впровадження програм відновного правосуддя в Україні. Слухачами курсу можуть також бути люди з освітою рівня бакалавра, спеціаліста чи магістра, професійні інтереси яких пов’язані з діяльністю у сфері відновного правосуддя. У процесі вивчення курсу передбачено практичне навчання, а саме: спостереження за проведенням медіації між потерпілим і правопорушником як найбільш поширеної практики відновного правосуддя та самостійне проведення медіації. Під час практичного навчання варто інтегрувати теоретичні знання з реальним контекстом роботи громадських організацій, судів, прокуратури та соціальних служб.

Модуль I

Девіантна поведінка та злочинність • Поняття девіантної поведінки • Теорії девіантної поведінки та злочинності • Злочин. Форми реагування на злочин

Модуль I

1.1. Поняття девіантної поведінки Девіантна поведінка – це поведінка, яка пов’язана з порушенням культурних норм, притаманних певному суспільству.

Соціальну девіацію слід розглядати передусім як соціально зумовлене явище, адже уявлення про нормальність і девіацію пов’язані з соціальним контекстом і варіюють у різних суспільствах чи субкультурах, а також можуть змінюватися з часом. Девіантна поведінка – це соціальна поведінка, яка відхиляється від тієї поведінки, що її вважають «нормальною» чи соціально прийнятною в суспільстві або в соціальному контексті. Іншими словами, девіантна поведінка передбачає порушення норм, що притаманні певному суспільству. Норми визначають, що потрібно робити чи чого робити не слід. Хоча поняття девіації включає і злочинну поведінку, сфера девіації набагато ширша, бо не всяку девіантну поведінку оцінюють як злочинну. Девіантну поведінку зазвичай розглядають з кількох сторін. Деякі дослідники вважають, що для того щоб дізнатися, що таке девіація, можна провести психологічний експеримент та з’ясувати реакцію громадськості на різні прояви поведінки. Якщо реакція буде несхвальною та з осудом, то таку поведінку слід оцінювати як девіантну. Найбільше прихильників має тлумачення девіантної поведінки, відповідно до якого її розглядають як порушення суспільних/групових норм. Порушення норм зазвичай засуджується або карається застосуванням санкцій різного типу. Делінквентність Делінквентну поведінку здебільшого розглядають як різновид девіантної поведінки, що стосується дій молоді, яка порушує закон, вдається до вандалізму, перестає відповідати усталеним вимогам та правилам, що їх установлюють ті, хто надає догляд (батьки, вчителі, вихователі тощо), чи ті, хто має повноваження (наприклад, встановлювати обмеження на вживання алкогольних напоїв до досягнення певного віку, заборону з’являтися в публічних місцях без супроводу дорослих після певного часу, перевіряти відвідування школи тощо). Делінквенти в системі кримінальної юстиції більшості країн – це злочинці, яким менше ніж 18 років, а в деяких країнах – менше аніж 22 роки. Також під поняття делінквентної поведінки підпадають випадки порушення норм адміністративного кодексу.

1.2. Теорії девіантної поведінки та злочинності Біологічний підхід Найвідомішою теорією, яка пояснювала причини девіантної поведінки, була теорія італійського криміналіста Чезаре Ломброзо (1835–1909),

Девіантна поведінка та злочинність

поширена в XIX столітті. Згідно з цією теорією, люди, які демонструють злочинну поведінку, відрізняються від інших специфічною формою черепа. Чезаре Ломброзо був переконаний, що люди не стають злочинцями, а ними народжуються. Інший учений, який працював в середині XX століття, Вільям Шелдон (1898–1977), вважав, що схильність до правопорушень визначається типом будови тіла: мускулисті, активні люди набагато частіше стають злочинцями. Психологічний підхід Зигмунд Фрейд пояснював девіантну поведінку слабким чи ушкодженим «его» (я) чи ослабленим контролем з боку «суперего». У такій ситуації поведінку особи визначає «ід» (воно), що пов’язане з примітивними, інстинктивними, вродженими аспектами особистості та стосується сфери несвідомого. Інші фактори, які також беруть до уваги прибічники психологічної теорії, стосуються пізнання, навчання, особистісних характеристик індивіда. Соціологічний підхід Представники Чиказької школи вважали, що чинники, які пояснюють девіантну поведінку, слід шукати не в особі, а в соціальній структурі. Урбанізація створює умови для дезорганізації та розпорошеності людських стосунків. Руйнується громада, люди не поділяють спільних цінностей, не зважають на думку інших про свою поведінку. Еміль Дюркгейм уважав, що в сучасних суспільствах традиційні норми та стандарти, які регулюють поведінку, руйнуються, не знаходячи собі заміни. За таких умов люди почувають себе дезорієнтованими й стривоженими. Теорія аномії чи соціальної напруги Роберт Мертон (1910–2003) вдався до спроби реконцептуалізації теорії аномії Е. Дюркгейма. Він, зокрема, витлумачував аномію як роз’єднання/ протиріччя між цілями, визначеними культурними чинниками, та структурно доступними можливостями, які внаслідок соціальної нерівності, притаманної сучасним західним суспільствам, є дуже обмеженими для нижчих класів. Саме тому девіантну поведінку варто вважати побічним продуктом економічної нерівності. Роберт Мертон визначає п’ять можливих реакцій на напругу, що виникає між схваленими суспільством цінностями та обмеженими засобами для їх досягнення. Конформісти приймають і схвалюють цінності так само, як і засоби для їх досягнення. Новатори визнають цінності, але для їх досягнення вдаються до незаконних чи протизаконних засобів. Ритуалісти узгоджують свою поведінку з чинними в суспільстві нормами, хоча не визнають цінностей, що за ними стоять, вони просто чинять за правилами, часто скоряючись примусу. Утікачі характеризуються тим, що відкидають панівні цінності і не визнають узвичаєних у суспільстві засобів їх до-

Модуль I

сягнення. Бунтарі не визнають ані усталених цінностей, ані способів їх досягнення, активно прагнучи їх змінити. Серед новаторів, утікачів та бунтарів є багато тих, хто демонструє девіантну поведінку. Наприклад, злочинці часто є «новаторами». За класифікацією Мертона, люди, які вживають наркотики або мають алкогольну залежність, можуть бути «втікачами». Деякі соціологи вважають, що в сучасних суспільствах існує нижчий клас (underclass), який не поділяє домінантних цінностей. Чарльз Муррей (1989) обстоює думку, що саме представники нижчого класу відповідальні за істотну кількість злочинів. Він засуджує соціальний захист, систему допомоги, які дають можливість молодим жінкам ставати матерями-одиначками, а молодим чоловікам відмовлятися від роботи. Подібна точка зору знаходить підтримку й серед деяких фахівців в українському суспільстві, які, наприклад, критикують чинну форму заохочення сімей до народження дітей. Порядок здійснення виплат не орієнтується на процес виховання та навчання дітей, тому значна кількість дітей народжується в так званих «неблагополучних сім’ях», які розглядають народження дитини як можливість отримати потрібну суму грошей, що часто витрачається не на дитину. Водночас належність до такої «неблагополучної сім’ї» пов’язана з ризиком засвоєння дитиною саме зразків девіантної поведінки, оскільки можливості отримати відповідну освіту та здобути засоби до життя в законослухняний спосіб у неї набагато менші, аніж у дітей із звичайних родин. Теорія диференційної асоціації Суть цієї теорії, сформульованої Едвіном Г. Сазерлендом (1885–1950), полягає в тому, що індивіди стають правопорушниками через зв’язок із людьми, які є носіями кримінальних зразків поведінки. Тому, наприклад, підліток, який має знайомих та друзів, що вживають наркотики чи алкоголь, отримує більше шансів засвоїти подібну поведінку, аніж той, у близькому оточенні якого таких немає. На думку Е. Сазерленда, злочинна поведінка засвоюється так само, як і така, що не суперечить закону, тобто їй навчаються. Часто люди, які вдаються до девіантної поведінки, прагнуть тих само цілей, що й законослухняні громадяни. Часом може йтися про засоби до життя, яких злочинці намагаються отримати незаконним шляхом, оскільки не мають інших можливостей здобути бажане. Девіантна поведінка визначається такими характеристиками, як частотність, тривалість, черговість, інтенсивність. Едвін Лемерт помітив, що деякі прояви порушення норм – пропуски занять у школі, вживання алкогольних напоїв – у підлітковому віці провокують не надто гостру реакцію інших, тому й мають невеликий вплив на концепцію «Я-особи». Е. Лемерт назвав такі прояви первинною девіацією. Але коли дорослі починають уважати підлітка таким, що п’є, і намагаються вилучити його з оточення інших «нормальних» підлітків, то він часто

Девіантна поведінка та злочинність

починає пити більше й активно шукає спілкування з тими, хто заохочує подібну поведінку. Тож стигматизуюча або каральна відповідь на початкову девіацію нерідко породжує вторинну девіацію. Вторинна девіація – це процес, під час якого після акту первинної девіації індивід приймає девіантну ідентичність (Лемерт, 1961), що передбачає реконструкцію «Я» з позиції почуттів культурної чи субкультурної приналежності. Подібно до перспективи наклеювання ярликів Лемерт розглядає цю адаптацію як таку, що спричинена суспільною, громадською реакцією. Що саме відбувається під час цього процесу, описує теорема Томаса, згідно з якою ситуації, визначені як реальні, є реальними для особи в своїх наслідках. Теорія ярликів Теорія ярликування ґрунтується на припущенні, що жоден учинок за своєю суттю не є злочином. Визначення злочину формують ті люди та групи, яким належить влада, закріплюючи це в законі. Потім ці закони тлумачать поліція, суди, виправна система. Соціальна конструкція реальності є надзвичайно варіативним процесом виявлення, визначення й відповіді. Прибічники теорії ярликування наголошують на відносності девіації, акцентуючи ту обставину, що люди можуть визначати одну й ту саму поведінку різними способами. Стигма. Вторинна девіація характеризує початок того, що Ервін Гофман називав «кар’єрою девіанта». Якщо індивід демонструє схильність до девіантної поведінки, він здебільшого здобуває стигму, сильний негативний ярлик, який дуже змінює концепцію «Я-особи» і її соціальну ідентичність. Стигма виступає основним статусом, пересилює інші аспекти соціальної ідентичності, й особа стає ізольованою. Також вона може стигматизуватися і внаслідок судового розгляду її кримінальної справи, коли більшість членів громади визначає особу як злочинця. Теорія соціального контролю Тревіс Гірші звернув увагу на те, що девіантна поведінка є наслідком слабких зв’язків індивіда та суспільства. Згідно з його теорією, девіантом потенційно є кожен. На прояви девіантної поведінки впливають: 1. належність: стосунки з іншими людьми забезпечують схвалення (сприйняття) особою соціальних норм; 2. можливості: що більше можливостей має людина в доступі до законних потреб, то більшою буде її конформність (готовність чинити відповідно до загальноприйнятих норм); 3. залученість: залученість до легітимних видів діяльності – таких, наприклад, як наявність роботи, навчання в школі, зайняття спортом – гальмує прояви девіантної поведінки; 4. віра: віра в традиційну мораль та повага до влади відіграють важливу роль у стримуванні тенденцій до прояву девіантної поведінки.

Модуль I

Отже, кожна з розглянутих теорій допомагає зрозуміти певні аспекти девіантної чи злочинної поведінки. На думку відомого соціолога Ентоні Ґіденса, саме теорія ярликів найпереконливіше пояснює суть злочинності та девіантної поведінки, оскільки допомагає зрозуміти, у який спосіб певні види активності кваліфікуються законом, які саме владні структури формулюють такі визначення і за яких обставин той або інший індивід підпадає під категорію правопорушника. Викладені вище теорії не вичерпують усього розмаїття наукових студій, які пояснюють виникнення девіантної поведінки та її прояви.

1.3. Злочин. Форми реагування на злочин Злочин – це порушення кримінального права, ухваленого місцевим, державним чи федеральним урядом. Здебільшого всі злочини містять два істотних елементи: дія /вчинок (або в деяких випадках бездіяльність) та наміри.

Типи злочинів Злочини проти особи – це злочини, які пов’язані з насильством чи загрозою насильства стосовно інших людей. Злочини проти власності – це злочини, які стосуються крадіжок власності, що належить іншим. Більшість злочинів проти власності характеризується прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що зазіхає на чужу власність, на яку вона не має права, передбачає спричинення матеріальної шкоди й бажає цього, водночас бажаючи власного незаконного збагачення. Ще одна категорія злочинів, які дуже часто до статистичних звітів не потрапляють, – це так звані злочини без жертв. Їх також називають «злочинами, з приводу яких не було подано заяв чи скарг». До них належать нелегальне вживання наркотиків, проституція, азартні ігри тощо. Варто зазначити, що згаданий термін є некоректним, оскільки люди, які чинять подібні злочини, є одночасно і злочинцями, і жертвами. Форми реагування на злочини Для боротьби зі злочинністю держава створює систему кримінальної юстиції. Вона охоплює три основних компоненти: поліцію чи міліцію, суди та покарання. До покарання належать такі заходи: • Відплата (Retribution) – це акт моральної помсти, застосовуючи яку суспільство змушує злочинця страждати відповідно до вчиненого злочину. • Стримування (Deterrence) – це спроба, застосовуючи покарання, завадити злочинності. Ця міра ґрунтується на раціональності людей,

Девіантна поведінка та злочинність

адже покарання, що його застосовують до засуджених злочинців, може налякати інших людей та змусити їх утримуватися від злочинних учинків. • Реабілітація (Rehabilitation) – стосується програм, спрямованих на виховання злочинця з метою попередити наступні злочини. В основі цього підходу лежить переконання, що багато хто зі злочинців починав своє життя в тяжких соціальних та сімейних умовах, що й спонукало їх до вчинення злочину. Тому такі люди потребують певної виховної роботи та підтримки для зміни поведінки. • Захист суспільства (Societal protection) – методика, застосовуючи яку суспільство позбавляє злочинця можливості здійснити наступні злочини, оскільки тимчасово позбавляє його волі через ув’язнення чи запобігає злочинності назавжди через смертний вирок (Macionis J. J., 2005). Особливе місце в системі заходів покарання належить концепції відновного правосуддя (Restorative justice), яке має на меті максимально усунути чи пом’якшити спричинену в результаті скоєння злочину шкоду та сприяти тому, щоб особа, яка його вчинила, взяла на себе відповідальність за свої дії. При цьому в процес виправлення чи усунення шкоди, заподіяної злочином, мають бути залучені всі причетні особи. Слід зазначити, що сьогодні суспільство ще далеке від остаточного витлумачення поняття та визначення кола питань, які охоплює концепція відновного правосуддя. Переважна більшість тих, хто впроваджує відновне правосуддя, вбачають у ньому інноваційний підхід до реагування на злочини та делінквентну поведінку й обстоюють автономність відновного правосуддя в системі кримінального судочинства, щоб максимально обмежити вплив карального підходу з боку офіційного правосуддя. Втім, деякі активні прибічники відновного правосуддя прагнуть реалізувати більш амбіційні погляди. Наприклад, Деніс Суліван та Леррі Тіфт обстоюють думку, що поширення відновного правосуддя має відбуватися шляхом «створення патернів соціальної взаємодії, що підтримують та виховують людську гідність, взаємоповагу та рівність». На думку Джона Брейтуейта, «відновне правосуддя, – це не просто спосіб реформування системи кримінального судочинства, це шлях трансформації всієї системи правосуддя, сімейного життя, стосунків на робочому місті, політичних відносин. Це усвідомлення глобальної зміни в підходах до того, як ми утверджуємо справедливість у світі». Ймовірно, саме цей потенціал відновного підходу (напрям, який дає змогу випрацювати концептуальні засади відновного правосуддя, його цінності, принципи та методи) не тільки уможливлює створення на його основі сучасних теорій та моделей профілактики правопорушень і девіантної поведінки, ювенальної юстиції тощо, але й відкриває перспективи застосування в інших галузях і напрямках соціальних відносин, наприклад, в системі освіти, менеджменті, соціальній роботі.

Модуль I

Злочинність та кризи в суспільстві У різних країнах існують різні форми збору та оприлюднення інформації про вчинені злочини. В Україні така інформаціє є досить обмеженою: вона стосується лише кількох показників, які представлені в рубриці «Правопорушення». За даними Державного комітету статистики, в Україні в 2007 р. було зареєстровано 408 170 злочинів. Кількість засуджених осіб склала понад 152 тисячі (www.ukrstat.gov.ua). Інформацію про стан та структуру злочинності, відповідні звіти в Україні подають також Міністерство внутрішніх справ України та Верховний Суд України на своїх сайтах – www. mvs.gov.uа та www.scourt.gov.ua. Але варто зважати на ту обставину, що в інших країнах, наприклад у США, ця звітність є дуже розгалуженою і містить не лише дані про скоєні злочини, а й різнобічну інформацію про злочинність. Проявів девіантної поведінки помітно більшає в періоди політичних, економічних та суспільних криз. Тому період, який пов’язаний з переходом українського суспільства від соціалістичного авторитарного до капіталістичного устрою (особливо 90-ті роки), характеризується істотним зростанням злочинності. Пік тяжких злочинів припав на 1993 рік, коли рівень злочинності зріс майже на 100% порівняно з попередніми періодами. У сучасний період у зв’язку з глобальною економічною кризою, яка дуже гостро виявляється в Україні, за інформацією працівників міліції м. Києва, спостерігається зростання кількості крадіжок, зокрема квартирних. Так, якщо раніше щодня в Києві фіксувалося в середньому до десяти квартирних крадіжок, то останнім часом – 17-20. Зростання злочинності в кризові періоди спричинене збільшенням кількості людей, які залишаються без засобів до існування через втрату роботи та неможливість знайти нову. У кризовий період 90-х років ХХ ст. домінували тенденції зростання в кілька разів злочинів середнього ступеня тяжкості (переважно за рахунок зменшення кількості злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки) й істотне збільшення кількості злочинів корисливо-насильницького характеру – грабунків з метою заволодіння особистим майном. Серед злочинів насильницького характеру найбільш стрімко зростала кількість навмисних тяжких тілесних ушкоджень. Трохи їм поступалися вбивства із замахами, навмисні ушкодження середнього ступеня тяжкості, натомість скоротилося число зґвалтувань. Питома вага групових злочинів збільшилася від 17% у 1988 р. до 25% у 1993 р. При цьому варто пам’ятати, що велика кількість злочинів залишалася поза офіційною статистикою, оскільки багато громадян, не вірячи в те, що злочини будуть розкриті, не повідомляли про них у міліцію. Тому реальні цифри можуть бути значно більшими. Криміналісти констатували, що найбільш криміногенними групами в умовах перехідного періоду є безробітні та учнівська молодь.

Девіантна поведінка та злочинність

Висновок про підвищену криміногенність безробітних і учнів підтверджують також дані про питому вагу представників зазначених соціальних груп у числі осіб, які скоїли найбільш небезпечні злочини. Так, у 1993 р. майже кожен п’ятий грабіжник належав до учнівської молоді. У 1993 р. кожен сьомий злочин із числа зареєстрованих і розкритих був скоєний неповнолітніми або з їхньою участю. На початку 90-х групова злочинність неповнолітніх у середньому зростала на 10% на рік. Майже половина всіх злочинів була скоєна підлітками в групах. Безробітні становили дві третини осіб, які скоїли злочини у сфері наркобізнесу, і близько половини осіб, затриманих за розбійні напади та грабежі. Це стало підставою для висновку, що грабежі як вид злочинів найбільш притаманні злочинцям із числа безробітної та учнівської молоді. Водночас дослідники звертають увагу, що працівникам правоохоронної системи простіше виявити та довести злочини, скоєні вперше, зокрема неповнолітніми й молодими людьми, ніж злочини, що скоєні особами старшого віку, та ще й із кримінальним досвідом. Утім, зазначена обставина не применшує актуальності проблеми різкого зростання злочинної поведінки серед підлітків і молоді. У 1990–1993 рр. з представників учнівської молоді, які вчинили злочини, більшість становили учні ПТУ (близько 40%), школярі (35%), студенти вищих і середніх спеціальних навчальних закладів (15%) та інші категорії учнів (Кулик А., Бобир В.). За даними статистики МВС, від початку 2008 р. на території навчальних закладів скоєно більше 1,5 тисячі злочинів, переважна більшість яких – це крадіжки та нанесення тілесних ушкоджень. При цьому кожен шостий злочин скоєний самими учнями (www.cripo.com.ua). Ця інформація і сьогодні набуває прогностичного значення, оскільки країна знову опинилася на порозі нової кризи, що супроводжуватиметься швидким зростанням проявів девіантної поведінки та наростанням конфліктів у суспільстві. Цілком очевидно, що в такій ситуації впровадження відновного правосуддя та діяльність медіатора можуть виявитися надзвичайно актуальними та сприяти налагодженню порозуміння в громаді. Питання для самоконтролю 1. Ілюстрацією до яких теорій є наведена в розділі кримінальна статистика? Поясніть, чому. 2. Якими є типи реакції індивідів на домінування культурних принципів відповідно до теорії соціальної напруги Р. Мертона? 3. Які, за теорією Т. Гірша, є типи соціального контролю? 4. У чому відмінність між біологічною та психологічною теоріями девіації? 5. Як теорія диференціальної асоціації пояснює девіантну поведінку?

18 6. У чому сутність концепції відновного правосуддя як форми реагування на злочинну поведінку? Література 1. Ґіденс Е. Соціологія. – К.: Основи. – 1999. 2. Кулик А., Бобир В. Дослідження загальної тенденції злочинності в Україні // http://www.anti-crime.org, 28.11.2008. 3. http://kiev.pravda.com.ua, 08.12.2008. 4. Macionis J.J. Sociology. – New Jersey: Pearson Education, Inc. – 2005. 5. Howard Zehr, Barb Toews (editors), Critical Issues in Restorative Justice. – Monsey, New York: Criminal Justice Press & Cullomton, Devon, UK, Willan Publishing, – 2004. 6. Braithwaite, J. (2002a). «Setting Standards for Restorative Justice». British Journal of Criminology 42:563-577.

Модуль II

Конфлікти та підходи до їх розв’язання • Поняття конфлікту та анатомія конфлікту • Види конфліктів • Загальні стратегії розв’язання конфліктів • Стилі поведінки в конфліктних ситуаціях • Внутрішня картина конфлікту та позиції особистості в конфліктних ситуаціях • Трансформативна теорія конфлікту в медіації

Модуль II

Конфлікти та підходи до їх розв’язання

2.1. Поняття конфлікту та анатомія конфлікту На відміну від традиційної державної системи кримінального правосуддя, злочин у координатах відновного правосуддя розглядається так само, як і будь-який інший міжособистісний конфлікт, що, зрештою, дає змогу перевести його в площину відновлення порушених стосунків та відшкодування завданої шкоди потерпілій стороні та конкретним представникам громади, яких торкнулися злочинні дії. У збірнику публікацій «Критичні питання відновного правосуддя» (Critical Issues in Restorative Justice) за загальною редакцією Говарда Зера та Барб Тоуз (Howard Zehr, Barb Toews), авторитетна дослідниця та практик у сфері відновного правосуддя, авторка книги «Відновне правосуддя: можливість для зцілення та змін», професор Сьюзан Шарп1 викладає основи сучасної теорії соціальної угоди (social contract), на якій ґрунтується концепція відновного правосуддя. Філософ-політолог Джон Роулз уперше сформулював засади «правосуддя як справедливості» (justice as fairness), започаткувавши демократичний погляд на правосуддя. За його словами, правосуддя як справедливість ґрунтується на чесній системі соціального співробітництва, у якій люди пристосовують свою поведінку до встановлених норм та правил, що приймаються усіма як справедливі й такі, що однаковою мірою стосуються кожного члена суспільства. Ці норми надають однакові можливості кожному діяти собі на користь (див. Роулз Дж., 2001). Отже, прибічники відновного правосуддя прагнуть створити та підтримати справедливий порядок у суспільстві шляхом соціального співробітництва, яке реалізується через соціальні угоди. Соціальні угоди – це своєрідні формальні домовленості (часто підсвідомі, зазвичай невисловлені, але інколи прописані в законах і правилах) про те, як слід поводитися одне з одним і яку поведінку слід очікувати одне від одного. Відповідно до викладеної теорії, ситуації порушення справедливості потребують не стільки реагування з боку держави на злочин чи злочинні дії, скільки процесу розв’язання конфліктної ситуації, що склалася внаслідок порушення соціальної угоди між його учасниками (потерпілим, правопорушником та громадою). Процес виходу з конфліктної ситуації спрямований на діалог та ухвалення рішення щодо наслідків та подальшої долі цієї соціальної угоди (продовження чи поновлення, зміни умов/перегляду її положень про норми й правила або, в найгіршому випадку, припинення дії, наприклад, шляхом ізоляції правопорушника від громади). У контексті концепції правосуддя як справедливості особливого значення набуває трансформативна теорія конфлікту, оскільки вона ґрунтується на аналогічних філософських засадах, окреслюючи передумови для максимальної участі сторін конфлікту в процесі його розв’язання. 1

Susan Sharpe, Restorative Justice: A Vision for Healing and Change.

Конфлікт (лат. conflictus) – зіткнення, удар; боротьба, бій. В українській мові словом конфлікт позначають зіткнення протилежних поглядів або інтересів. У соціальних науках конфлікт – це стосунки між двома чи кількома сторонами (людьми й групами), які мають або думають, що мають, несумісні цілі. Взаємини в конфлікті характеризуються: 1. орієнтованістю щодо часу, місця, умов, причин, наслідків; 2. наявністю сторін взаємодії, функціонування яких у процесі конфлікту може бути дезорганізоване або активізоване, мобілізоване; 3. потенційно пошуковим, орієнтованим на розв’язання проблем характером взаємодії. Для завершення конфлікту важливим є наявність (або встановлення) правил, які дають змогу визначити взаємне співвідношення сил. Якщо такі правила існують і сторони їх дотримуються, то конфлікт інституалізується й набуває рис змагання, у якому момент виграшу чітко зафіксований та очевидний як для переможця, так і для переможеного. Кожен конфлікт має свою «ціну», яку визначають: 1. шкода, яку сторона зазнала від дій іншої сторони; 2. витрати енергії, коштів, часу на боротьбу з іншою стороною (при цьому якщо іншою стороною є злочинець, боротьбу з яким ведуть уповноважені на це державні органи, що фінансуються з суспільних коштів, жертва все одно має витратити час і сили на допомогу працівникам МВС або прокуратури для встановлення обставин злочину, особи злочинця тощо); 3. втрати, пов’язані з погіршенням ситуації (втрата престижу, зниження самооцінки, погіршення стосунків тощо). У I ст. до н. е. римський ритор Квінтиліан сформулював сім запитань, на які треба відповісти, щоб отримати більш-менш повне уявлення про подію чи явище. Це запитання: хто? що? де? чим? навіщо? як? коли? Застосовуючи такий підхід до аналізу конфлікту, ми маємо дати відповіді на запитання: 1. Хто є учасниками конфлікту? 2. Що вони не поділили, які питання викликають суперечку? 3. Де відбувається конфлікт, у якому середовищі та за яких обставин він став можливим? Яке місце найбільш сприятливе для організації перемовин? 4. Чим, якими засобами користуються сторони у своєму протиборстві, які ресурси вони можуть залучити? 5. Навіщо цей конфлікт учасникам, які мотиви, інтереси й цілі учасників? 6. Як розпочався конфлікт? Як він розвивається? Які його функції? 7. Коли почався конфлікт, коли відбулося його загострення, який час найсприятливіший для початку перемовин між сторонами?

Докладніше варто проаналізувати першу складову конфлікту, а саме – учасників конфлікту. Важливо виявити всі залучені до конфлікту сторони. Зокрема, тих, хто, залишаючись у тіні, є справжніми ініціаторами конфлікту й зацікавленими особами (підбурювачі, поплічники та організатори конфлікту). Слід з’ясувати ролі інших учасників (союзник, випадкова жертва, нейтральний спостерігач, посередник тощо). Іноді для розуміння конфлікту важливими є такі параметри особи, як соціально-демографічні маркери (вік, стать, належність до певного прошарку суспільства), психологічні (рівень домагань, самооцінка, егоцентризм, ригідність, упертість, агресивність, неврівноваженість, тип орієнтованості в часовій перспективі) та моральні якості (грубість, зверхність, пихатість, заздрість – або принциповість, правдивість, щирість).

2.2. Види конфліктів Якщо зіткнення зумовлене об’єктивною розбіжністю інтересів і сторони адекватно сприймають ситуацію, то йдеться про справжній, або істинний, конфлікт. Коли об’єктивні засади конфлікту відсутні і він розпочався через викривлення інформації, хибне розуміння сторонами інтересів, намірів, цінностей іншої сторони, – такий конфлікт називають хибним. Звичайно, цей поділ за критерієм реальності конфлікту є умовним, оскільки наявність істотних відмінностей в інтересах не виключає взаємодії сторін у формі співробітництва, так само як наявність спільних інтересів не завжди втримує сторони від конфліктної взаємодії. Кожен з учасників конфлікту сприймає ситуацію по-своєму, тож якщо він уважає, що перебуває в конфлікті, то й чинить відповідно до сторони, яку вважає супротивником. Соціолог У. Томас утілив цю закономірність у твердженні: «Якщо ситуацію визначають як реальну, вона реальна своїми наслідками». Особливістю конфлікту як виду взаємодії між сторонами в процесі розв’язання проблеми є протидія однієї сторони іншій. З огляду на це конфлікт можна співвіднести з іншими видами взаємодії (див. мал. 2.1). Конфлікти класифікують за різними критеріями залежно від мети дослідження. Наприклад, за характером виникнення – стихійні й заплановані (розпочаті зумисно); за характером згасання – а) ті, що спонтанно припиняються; б) ті, що припиняються під дією засобів, знайдених учасниками конфлікту; в) ті, які розв’язуються за втручання зовнішніх сил; за рівнем регулювання – керовані, слабко керовані, некеровані. Американський соціолог Л. Козер запропонував розрізняти реалістичний та нереалістичний конфлікти відповідно до того, чи є конфлікт засобом або самоціллю для сторони, яка його ініціювала. Реалістичний конфлікт є засобом досягнення певного результату, і тому він припиняється,

Конфлікти та підходи до їх розв’язання

якщо сторона знаходить Малюнок 2.1. альтернативний шлях Види взаємодії досягнення своєї мети. (Дружинін В.В., Конторов Д.С., Нереалістичний конКонторов М.Д., 1989). флікт виникає на основі ½Æ ÊËÕ депривації й фрустрації, його метою є зняття напруження однієї чи ÆË¾ÆÊÁ»Æ¾ ªÁÅº ÇÀ кількох сторін взаємодії. ÆË¹¼ÇÆ ÀÅ ÃÊË¾ÆÊÁ»Æ¾ Агресивність, яка лежить в основі нереалістичного конфлікту, може бути ªÁÅ¾ËÉÁÐÆ¾ спрямована в інше річи ÊÁÅ¾ËÉÁÐÆ¾ ªÈ » ªÌ»ÇÉ¾ ще, оскільки вона прямо ÊÌÈ¾ÉÆÁÏË»Ç ½ÉÌ¿Æ ÊËÕ не пов’язана з об’єктом конфлікту. Агресивна по£ÌÅÌÄØËÁ»Æ¾ ведінка в цьому випадку є £ÇÅÈ¾ÆÊ¹Ï ÂÆ¾ цінністю, а об’єкт має дру¦¾ÊÌ»ÇÉ¾ £Ç¹Ä Ï Ø горядне значення. ÊÌÈ¾ÉÆÁÏË»Ç Поширеною також є «ÁÅÐ¹ÊÇ»¾ класифікація конфлік¨ÇÊË ÂÆ¾ тів за характеристикою сторін конфлікту. За цим ¦¾ÂËÉ¹Ä Ë¾Ë критерієм конфлікти поділяють на внутріш ÃÊÈÄÌ¹Ë¹Ï Ø ньоособистісні (між різними сторонами, моти ÄÇºÆ¹ ¦ÇÉÅ¹ÄÕÆ¹ ÇºÉÇÀÁÐÄÁ»¹ вами однієї особистості), міжособистісні (між двома чи кількома особаМалюнок 2.2. ми), між особою і груЗв’язок між внутрішньоособистіснипою, міжгрупові (між ми, міжособистісними та міжгруповими малими групами), між конфліктами великими суспільними групами (класами, ÅËÊÈ ÐÅÔÆÆÉÆ¹ÀÉÊ ÉÅÀÁ націями, конфесіями, ÂÆÅÌÃ ÂÊ державами тощо). Конфлікти різних типів взаємопов’язані, тому ¤ ¾ÆÉÆ¹ÀÉÊ ÉÅÀÁ ¤ ¾»ÈËÇÆºÀÁ ÂÆÅÌÃ ÂÊ ÂÆÅÌÃ ÂÊ можуть зумовлювати один одного. На мал. 2.2 схематично зображено зв’язок між внутрішньоособистісними, міжособистісними та міжгруповими конфліктами. ªÈÉÁØÆÆØ

Модуль II

¨ÉÇËÁ½ ØÆÆØ

Модуль II

Істотну допомогу для розуміння міжособистісних конфліктів, прогнозування можливих шляхів їх розв’язання надає аналіз причин. Узявши за основу одну з популярних класифікацій конфліктів (конфлікти інтересів, конфлікти спілкування, організаційні конфлікти, конфлікти систем цінностей, інформаційні конфлікти), проаналізуймо специфічні причини виникнення кожного з названих конфліктів. Так, в основі конфліктів інтересів можуть бути розбіжності: • в основних (ділових) інтересах; • у процедурних інтересах; • у психологічних інтересах; В основі конфліктів спілкування лежать: • сильні емоції; • схильність до стереотипів; • дефіцит спілкування або розмова «різними мовами»; • порушення норм культури спілкування однією зі сторін. Організаційні конфлікти здебільшого спричинено: • нерівністю в питаннях влади й авторитету; • нерівністю у володінні та розпорядженні ресурсами; • нечіткістю посадових обов’язків; • відсутністю потрібного часу, «цейтнотом». Конфлікти у системах цінностей зумовлені: • відмінностями в критеріях оцінки ідей та поведінки; • розбіжностями в цілях та ідеалах; • відмінностями в способі життя, ідеології та релігії. Нарешті, інформаційні конфлікти виникають через: • відсутність чи обмеженість інформації; • хибну інформацію; • відмінності в розумінні важливості інформації; • відмінності в тлумаченні та способах оцінки інформації. Міжособистісним і міжгруповим конфліктам притаманний конфлікт інтересів, але це не виключає й інших причин. Міжособистісні конфлікти можна розв’язати, застосовуючи одну з трьох загальних стратегій, що ґрунтується на правах, інтересах або силі сторін.

2.3. Загальні стратегії розв’язання конфліктів Кожен з нас, потрапляючи в ситуацію конфлікту інтересів, свідомо чи несвідомо вибирає стратегію виходу з нього. Як зазначалося вище, відомо три основних типи стратегії, а саме: стратегія, що ґрунтується на силі (владі); стратегія, в основі якої лежать права; стратегія, яка ґрунтується на інтересах (див. мал. 2.3).

Конфлікти та підходи до їх розв’язання

Малюнок 2.3. Деякі спроби виходу з конфліктної ситуації Загальні стратегії розв’язання конфліктів пов’язані з визначенням, хто є сильнішим, – подібно до сусідів або держав, що обмінюються погрозами чи відповідають на погрози. В інших випадках ©ÀÃ¸ намагаються з’ясувати, хто правий: наприклад, коли двоє юристів сперечаються, чия позиція в правовому спорі переконливіша. І, зрештою, часто §È¸ºÆ переговори проводяться на ÅÊ½È½ÉÀ основі взаємних інтересів сторін. Часто в процесі примирення в суперечці або конфлікті змішуються всі три стратегії: одні намагаються задовольнити інтереси, інші – визначити права чи вдаватися до сили. Здатність примусити кого-небудь зробити щось, чого він не зробив би в жодному іншому випадку, називають владою. Влада може ґрунтуватися на силі зброї, визначатися місцем в ієрархії, харизмою; може підтримуватися залякуванням. Утім, якщо не вдаватися до безпосереднього змагання сил, потенційно руйнівного для всіх учасників конфлікту, часто складно визначити, яка зі сторін є сильнішою. Тому, зрештою, це є питанням сприйняття. Стратегія, що ґрунтується на силі/владі, є найбільш дорогою та ризикованою, хоча й може здаватися, особливо спочатку, швидкою та ефективною. Інший спосіб розв’язання конфлікту – визначитися, хто правий, спираючись на певні незалежні стандарти, визнані законними або чесними. Стратегія, в основі якої лежить визначення прав, може ґрунтуватися на таких принципах, як законодавча взаємність, прецедент, рівність або старшинство. Права рідко бувають однозначними. Зазвичай правила, до яких звертаються, різноманітні й суперечливі. Типова правова процедура – судове рішення (арбітраж, традиційний суд, суд присяжних, трибунал тощо). Хоча правова стратегія порівняно з іншими є менш ризикованою, проте й вона має ризики, пов’язані з неабиякими витратами. Третій спосіб виходу з конфлікту – це переговори, під час яких сторони прагнуть урахувати інтереси (потреби, бажання або побоювання) учасників.

Модуль II

Варто зазначити, що стратегію, яка ґрунтується на інтересах, доволі склад¨ÇÀÁÏ »ÁÅÇ¼Á ²§ но втілити в життя. Вона Ä×½Á Ã¹¿ÌËÕ також пов’язана з витратаÒÇ »ÇÆÁ ÎÇÐÌËÕc

ми й ризиком, але, зазвичай, ці ризики найменші порівняно з іншими стратегіями. Зазначена страте ÆË¾É¾ÊÁ гія передбачає дослідженÈÇËÉ¾ºÁ » ½ÐÌËËØ ня причин конфлікту, °§¥¬ Ä×½Á ÎÇÐÌËÕ прихованих тривог. Вона ÒÇ »ÇÆÁ Ã¹¿ÌËÕc

вимагає вироблення творчих рішень і пошук взаємних інтересів. У спеціальній літературі цю стратегію часто називають гарвардською моделлю переговорів. Суть її полягає в тому, щоб відійти від позицій, які здебільшого є обстоюванням вимог однієї сторони, та перевести спілкування на рівень інтересів, що засвідчують істинні бажання та потреби сторін у конфлікті. Співвідношення позицій та інтересів сторін нагадують айсберг, де позиції є лише маленькою частиною того, що ми можемо спостерігати в конфлікті. Водночас поле протистояння сторін і змістовний бік конфлікту залишаються за лаштунками, прихованими й від самих учасників конфлікту (див. мал. 2.4.). Якщо позиції є найменш гнучкими, інтереси відкривають перспективу широкої варіативності вибору шляхів розв’язання конфліктних питань. Єдиною перешкодою в застосуванні цієї стратегії є недовіра та страх відкрити протилежній стороні справжні інтереси та потреби, що спричинили конфліктну ситуацію. Тому обов’язковою умовою реалізації стратегії є участь посередника – нейтральної та незалежної третьої сторони, якій можуть довіряти учасники конфлікту, що дає змогу досягти взаємної згоди у 80% випадків2. Найвідомішою процедурою розв’язання конфлікту за участю посередника є медіація (від лат. mediatio – посередництво), відповідно самих посередників дуже часто називають медіаторами. Малюнок 2.4.

Схема «Айсберг»

2.4. Стилі поведінки в конфліктних ситуаціях У 1964 р. американські дослідники Роберт Р. Блейк та Джейн С. Моутон звернули увагу на відносно стійкі особливості поведінки керівників. За критерієм спрямованості керівника (або на досягнення результатів, або на турботу Dallas Mediation Project. Statistics on Mediation in the 101st District Court as of June 12, 1992 as condensed in Court Annexed Mediation (1993, State Bar of Texas MCLE), http://www.adrr.com

Конфлікти та підходи до їх розв’язання

про людей) дослідники виокремили п’ять основних і три додаткові стилі управління. Характеристика стилів містить описи дій керівника в ситуаціях запобігання й залагодження конфліктів. У 1972 р. Кенет У. Томас і Ралф Х. Кілмен, спираючись на цю схему, розробили тест оцінки стилю поведінки особи в конфліктній ситуації. Класифікація ґрунтується на аналізі дій особи за двома ознаками: наполегливості, з якою вона прагне реалізації своїх інтересів, і ступеня її готовності враховувати інтереси іншої сторони. На мал. 2.5. вказано п’ять основних стилів. Назви стилів подані за К. У. Томасом і Р. Х. Кілменом, у дужки винесено цифрові позначення стилів за Р. Блейком і Дж. Моутон. Коротко схарактеризуймо особливості кожного зі стилів. Суперництво (боротьба) – людина максимально орієнтована на перемогу в конфлікті (9 – максимум за шкалою орієнтації на результат) і мінімально зважає на потреби інших (1 – мінімум за шкалою орієнтації на поліпшення стосунків). Сторона конфлікту, що застосовує стиль суперництва, намагається нав’язати іншим свій варіант розв’язання суперечливих питань. Власну перемогу вона витлумачує лише через поразку супротивника. На перемовинах застосовує тактику тиску й погроз, вдаючись до спроби поставити під сумнів компетентність опонентів, повсякчас вишукує слабке місце в їхній аргументації. Ознакою цього стилю є схильність до безапеляційних заяв, негативного ставлення до тих, хто має іншу думку. Гасла стилю: «Сильний завжди правий»; «Переможців не судять». Поступливість (згладжування) – жертвування інтересами справи задля підтримання й поліпшення стосунків з іншою людиною (1 за шкалою орієнтації на результат і 9 за шкалою орієнтації на стосунки). «Поступливий» намагається виглядати в очах оточення приємним, добрим, співчутливим, готовим допомогти. Він відчуває страх перед несхваленням, перед можливістю бути знехтуваним. Виявляючи до інших знаки поваги та схвалення, поступливий очікує такого самого ставлення й до себе. Здебільшого він робить усе, щоб усунути саму можливість критики, запобігти загостренню конфліктів, апелюючи до Малюнок 2.5. потреби в солідарності. Стилі поведінки в конфлікті Гасла: «Ми всі одна щаслива команда, і не варто розхитувати човна»; ªÌÈ¾ÉÆÁÏË»Ç ªÈ »ÉÇº ËÆÁÏË»Ç

«Мир за будь-яку ціну»; «Нехай буде гречка, аби не суперечка». Ухиляння (відгоро £ÇÅÈÉÇÅ Ê

джування) – пасивна поведінка в конфліктній ситуації, що виявляється в ¬ÎÁÄØÆÆØ

¨ÇÊËÌÈÄÁ» ÊËÕ

ігноруванні проблеми або у відкладанні свого втру §É ÆË¹Ï Ø Æ¹ ÈÇÄ ÈÑ¾ÆÆØ ÊËÇÊÌÆÃ » À ÆÑÇ× ÊËÇÉÇÆÇ× чання «до кращих часів» §É ÆË¹Ï Ø Æ¹ É¾ÀÌÄÕË¹Ë

Модуль II

(1 за шкалою орієнтації на результат і так само 1 за шкалою орієнтації на стосунки). Це прагнення уникати гострих ситуацій і не обговорювати питання, які є предметом суперечок. Тактика присутності без ознак активного втручання, зберігання нейтралітету і нерозкриття своїх поглядів та ставлення до проблеми. Сторонам надається можливість самим зробити вибір і самим нести відповідальність за свій вибір. Гасла: «Не буди лиха, поки тихо»; «Не чіпай, поки не зламається»; «Моя хата скраю». Компроміс (порозуміння) – пошуки балансу взаємних поступок і надбань (5 за шкалою орієнтації на результат і 5 за шкалою орієнтації на стосунки). Прагнучи порозумітися, сторони згоджуються на часткове задоволення своїх потреб, щоб зберегти стосунки й отримати хоча б щось. При цьому має місце затушовування суперечностей і наголошування на спільності інтересів. Іноді компроміс є останньою можливістю ухвалити певне рішення. Гасла: «Щоб себе не оголити і тебе не обділити»; «Краще маленька рибка, ніж великий тарган». Співробітництво (колаборація) – орієнтація на якнайповніше задоволення інтересів усіх учасників конфліктної ситуації (9 – максимум за шкалою орієнтації на результат і так само 9 за шкалою орієнтації на покращення стосунків). Інтереси іншої сторони визнаються частиною проблеми. Учасники конфлікту відверто обговорюють суперечності, разом наполегливо шукають розв’язання спірних питань. Це дає змогу виявити приховані інтереси, відшукати резерви та ресурси для їх задоволення. Гасла: «Один розум добре, а два краще»; «Кожна пригода – до мудрості дорога». Застосування певного стилю поведінки в конфлікті може бути доцільним або недоцільним залежно від обставин конфлікту. До таких обставин уналежнюють короткотерміновість або довготривалість відносин між сторонами, важливість чи незначущість суперечливого питання, ступінь поінформованості, наявність чи відсутність часу на пошуки рішення тощо (див. таблицю 2.1.). Таблиця 2.1. Ситуації та обставини, за яких доцільно або недоцільно застосовувати певний стиль поведінки в конфлікті Стиль поведінки Суперництво

Характер дій і наслідки застосування Тиск на іншу сторону з метою нав’язати свій варіант. Перемога однієї сторони є поразкою іншої.

Рекомендується застосовувати в таких випадках: Статус і авторитет підкріплені владою. Рішення має бути ухвалене швидко й реалізоване негайно. Ваші стосунки короткотермінові.

Не рекомендується в таких ситуаціях: Коли сторона, що програла, має можливості реваншу, коли доцільно дізнатися більше про її інтереси, коли ви зацікавлені у встановленні постійних стосунків.

Конфлікти та підходи до їх розв’язання

Стиль поведінки Поступливість

Ухиляння

Компроміс

Співробітництво

Характер дій і наслідки застосування Проблема замовчується. Створюється видимість гармонії. Ви йдете на поступки. Інша сторона виграє.

Проблема ігнорується або демонструється байдужість. Відповідальність за рішення перекладається на іншу сторону. Інша сторона виграє. Кожна сторона йде на поступки в окремих питаннях. Ніхто не здобуває перемоги.

Сторони визнають здібності й систему цінностей всіх учасників. Обговорюють інтереси, оцінюють домовленість як вигідну за наявної ситуації.

Рекомендується застосовувати в таких випадках: Коли важливо зберегти стосунки, а спірне питання для вас малозначуще. Коли ви не маєте шансів виграти. Коли це може стати корисним уроком для іншої сторони. Коли ви не маєте потрібної інформації, коли надто велика напруженість у стосунках, небезпечно вирішувати проблему в цей момент, слід виграти час. Сторони мають ресурси для обміну поступками. Перемога однієї зі сторін небажана. Ви потребуєте швидкого рішення, можете отримати короткотермінову вигоду. Аби не втратити все, ви згодні отримати хоча б щось. Сторони мають час для пошуку оптимального рішення, мають бажання, кваліфікацію та повноваження для пошуку додаткової вигоди.

29 Не рекомендується в таких ситуаціях: Коли питання для вас важливе й вимагає ухвалення рішення. Поступка не буде оцінена або інтерпретуватиметься як вияв слабкості. Коли питання для вас важливе, коли з часом вірогідне ускладнення ситуації, виникнення додаткових проблем.

Сторони сумніваються у виконанні угод іншою стороною, компроміс неможливий (нереальний). Спроба догодити всім робить сумнівною його реалізацію. Дефіцит часу, одна із сторін не налаштована на співробітництво або не має достатніх повноважень.

Між стилями поведінки в конфліктній ситуації та основними життєвими позиціями індивідів існують певні взаємозв’язки. Людина, яка є прихильником позиції «Мені добре – вам добре», здебільшого орієнтована на співробітництво в конфлікті. Інші можливі взаємозв’язки подані в таблиці 2.2.

Модуль II

Таблиця 2.2. Можливі взаємозв’язки життєвих позицій зі стилями поведінки в конфліктній ситуації Життєва позиція Мені погано – вам погано Мені погано – вам добре Мені добре – вам погано Мені добре – вам добре

Стиль поведінки в конфлікті Ухиляння Поступливість Суперництво Співробітництво

2.5. Внутрішня картина конфлікту та позиції особистості в конфліктних ситуаціях Внутрішню картину конфлікту (ВКК) визначають як сукупність поглядів, почуттів, оцінок, що склалися в людини на певний момент часу внаслідок її причетності до ситуації, яку вона сприймає як конфлікт. Кожна зі сторін конфлікту має свою ВКК, яка до того ж у процесі перебігу конфлікту зазнає змін. У ВКК утілено структурування конфліктантом ситуації конфлікту; у ній суб’єкт розташовує учасників ситуації в суб’єктивному просторі відносно одне одного, наділяє їх певними характеристиками й зв’язками, а також здатністю змінювати місце в заданому смисловому полі. Це дає можливість «розігрувати» в уяві перебіг конфліктної ситуації, розглядати можливі варіанти власних дій і дій учасників та прогнозувати відповідний цим діям результат. Формування ВКК виступає як певне «розуміння» ситуації, де дії іншої сторони витлумачуються як спрямовані проти нас (наших прав, нашої честі, наших інтересів). Іншими словами, ВКК є результатом декодування певної інформації з метою знаходження її смислу й прихованого значення. ВКК має раціональну, емоційну та мотиваційну компоненти. Емоційна компонента формується миттєво й пов’язана, можливо, з певними маркерами, які зумовлюють структуралізацію поля сприймання ситуації, а також із впливом наявних установок. За домінування емоційної компоненти у ВКК особа реагує до певної міри «автоматично» (це може бути як автоматична агресивність, так і автоматична лякливість, поступливість). Тому більшість рекомендацій щодо поведінки в конфлікті стосуються гальмування «автоматичної реакції» («підніміться на балкон» (Ч. Ліксон), не поспішайте реагувати) і посилення ролі інтелектуальної компоненти (проаналізуйте ситуацію, зберіть додаткову інформацію). Водночас у культурі може існувати вимога саме автоматичної та миттєвої реакції на образу (кодекс Бусідо, писані й неписані кодекси чоловічої честі).

Конфлікти та підходи до їх розв’язання

Мотиваційна компонента пов’язана зі ставленням суб’єкта до конфлікту, зі змінами поведінки в умовах конфлікту й актуалізацією діяльності з подолання конфлікту. Знаючи про ВКК конфліктанта, можемо передбачати його поведінку і, зокрема, діагностувати його позицію в конфлікті як активну або пасивну, гнучку або ригідну, жорстку або м’яку, або як активно-адаптивну, орієнтовану на максимізацію виграшу, або як пасивноадаптивну, «страждальницьку», або як проміжну між цими позиціями. Що менше ми усвідомлюємо власну ВКК, то меншою мірою можемо керувати своєю поведінкою. У випадку, коли конфлікт пов’язаний з травматичним досвідом, у жертви може порушитися здатність інтегрувати цей досвід з іншими подіями життя. Травматичні спогади складаються з інтенсивних емоцій та сомато-сенсорних елементів, які актуалізуються, якщо людина перебуває в збудженому стані або певні стимули нагадують їй про травматичну подію. Оскільки травматичні спогади не змінюються з плином часу, то до того моменту, поки жертва їх осмислить і зцілиться, вона перебуває «застиглою» у травмі як в актуальному переживанні. Позиція особистості в ситуації конфлікту – це змістове утворення, в якому інтегровано ставлення особи до ситуації та до себе, оцінку значущості ситуації та прогнозування її результату, що, зрештою, слугує базою для вибору тактики поведінки. На думку В. А. Тихоненка, позиції особистості в ситуаціях конфлікту поділяються на адаптивні й неадаптивні («програшні»). В останньому випадку, конструюючи у свідомості конфліктну ситуацію, суб’єкт визначає для себе позицію, яка не дає йому змоги побачити перспективи та шляхи розв’язання конфлікту. Смислова оцінка ситуації, що склалася як «безвихідна», різко обмежує «внутрішнє поле зору» і блокує пошукову діяльність. «Програшну» позицію особистості характеризують такі ознаки: 1. Фіксованість позиції. Суб’єкт не може змінити образ ситуації, вільно маніпулювати його елементами в просторово-часових координатах. 2. Залученість, тобто розміщення себе в точці прикладення сил, що погрожують; погляд на ситуацію «зсередини», нездатність відмежуватися від конфліктної ситуації, дистанціюватися від неї. 3. Звуження сфери позиції особистості порівняно зі сферою конфліктної ситуації. Звуження смислової сфери особистості відбувається за рахунок обмеження уявлень про власні ресурси й унаслідок зростання ізоляції від оточуючих. 4. Ізольованість і замкнутість позиції. У структурі усвідомлення конфліктних відносин замість адаптивної позиції «ми-вони» наявна набагато вразливіша конфронтація «я-вони», яка свідчить про відчуження особистості, втрату зв’язку з референтними групами, порушення ідентифікації. 5. Пасивність позиції. Суб’єкт, уявляючи собі активно спрямовані на нього дії учасників конфлікту, не може в межах складеного смислового образу уявити свої конструктивні дії (нападу, захисту тощо). Така

Модуль II

пасивність позиції знецінює будь-які відомі суб’єкту варіанти рішень. Парадоксально, що багато суїцидентів, аналізуючи відсторонені ситуації або повертаючись до пережитого після закінчення кризи, знаходили шляхи розв’язання конфлікту й навіть виступали в ролі радників для інших, але до себе ці конструктивні плани не могли застосувати. У пасивних позиціях знання й досвід не тільки не актуалізуються, але й відкидаються. 6. Нерозвиненість у часовій перспективі, відсутність майбутнього – тісно пов’язані з вказаними вище ознаками «програшної» позиції. Майбутнє конфліктанти уявляють лише як продовження або поглиблення ситуації, що склалася (див. Тихоненко В.А., 1998, с. 22-23). У ситуації конфлікту програшна ситуативна позиція може трансформуватися в «програшну» життєву позицію, і тоді особистість опиняється в кризовому стані.

Конфлікти та підходи до їх розв’язання

стосункам; 3) шкода злочинцеві; 4) шкода суспільству (див. Зер Г. 2004, с. 145). Саме на ці «чотири виміри» мають бути спрямовані відновлювальні дії. Питання для самоконтролю 1. Викладіть у загальних рисах теорію соціальної угоди Джона Роулза. Чи можна, на вашу думку, вважати її філософським підґрунтям відновного правосуддя? 2. Дайте визначення поняття конфлікт. 3. Назвіть можливі причини виникнення конфліктів. 4. Про які загальні стратегії розв’язання конфліктів ви дізналися? На чому ґрунтується найефективніша з них? 5. У чому полягає секрет успіху посередництва в розв’язанні конфліктів? 6. Схарактеризуйте стилі поведінки в конфліктних ситуаціях за К. У. Томасом і Р. Х. Кілменом та назвіть переваги кожного з них. 7. У чому полягає сутність трансформативної теорії конфлікту? Література

2.6. Трансформативна теорія конфлікту в медіації За трансформативною теорією конфлікту, яку запропонували Р. А. Б. Буш та Дж. П. Фолджер, найважливішим наслідком конфлікту слід вважати кризу взаємовідносин: «У конфлікті найважливіше – не те, що він позбавляє людей можливості задоволення якихось прав, інтересів або досягнення цілей незалежно від їх важливості, але те, що конфлікт змушує вибирати певну манеру поведінки стосовно інших і до себе, яка їм самим здається незручною і навіть неприйнятною.., така поведінка позбавляє їх відчуття власної сили й відчуття зв’язку з іншими учасниками конфлікту, що ставить під сумнів або й руйнує можливість нормальної людської взаємодії» (Р.А.Б. Буш, Дж.П. Фолджер, 2007, с. 49). Конфлікт, за трансформативною теорією, викликає в його учасників почуття слабкості та недієздатності, з одного боку, і провокує посилення таких рис, як егоїстичність, підозрілість, ворожість, закритість, з другого боку. Медіатор має допомогти сторонам змінити негативну та деструктивну взаємодію на позитивну й конструктивну, організуючи спільну діяльність сторін з дослідження проблеми та шляхів її розв’язання, а також сприяючи розумінню позицій одна одної. Оскільки в результаті кримінального конфлікту в сторін порушуються звичайні відносини з оточенням, загострюється почуття страху, втрати контролю над власним життям, розв’язання кримінального конфлікту з позицій відновного правосуддя (і трансформативної теорії) тісно пов’язане з досягненням порозуміння між потерпілим та правопорушником. На думку Г. Зера, «злочин завдає шкоди як поранення, яке слід загоїти». Шкода ця має «чотири виміри»: 1) шкода жертві; 2) шкода міжособистісним

1. Буш Р. А. Б., Фолджер Дж. П. Что может медиация. Трансформативный поход к конфликту. – К.: Издатель Захаренко В.А., 2007. 2. Глазл Ф. Конфликт-менеджмент: Настольная книга руководителя и консультанта. – Калуга: Духовное познание, 2002. 3. Зер Г. Зміна об’єктива: новий погляд на злочин і правосуддя. – К.: Університетське видавництво «Пульсари», 2004. 4. Роулз Дж. Теорія справедливості. – К., 2001. 5. Рубин Дж., Пруйт Л., Ким Хе Сунг. Социальный конфликт: эскалация, тупик, разрешение. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. 6. Тихoненко В. А. Позиция личности в ситуации конфликта и суицидальное поведение // Российский психиатрический журнал. – 1998. – № 3. – С. 21-24. 7. Р. Фишер, У. Юри. Путь к согласию, или переговоры без поражения. – М.: Наука. – 1990.

Модуль III

Соціальна робота та її можливості для розвитку програм відновного правосуддя в громаді • Поняття соціальної роботи, її засади • Функції та професійні ролі соціального працівника • Поняття та ресурси громади, соціальна робота в громаді • Соціальна робота та програми відновного правосуддя

Модуль III

3.1. Поняття соціальної роботи, її засади Фахівці розглядають соціальну роботу як професійну діяльність, як науку та як комплекс навчальних дисциплін. Зокрема, В. І. Полтавець, керівник першої в Україні Школи соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія», запропонував таке визначення соціальної роботи: «це система теоретичних знань і заснована на них практика, яка має на меті забезпечення соціальної справедливості шляхом наснаження й підтримки найменш захищених верств суспільства та протидії факторам соціального виключення». Досліджуючи соціальну роботу як практичну діяльність, варто зважати на три важливих компоненти. 1. Наукові знання, що ґрунтуються на різних соціальних науках: психологія важлива для розуміння мотивів людини, її поведінки, розвитку; соціологія – для врахування закономірностей функціонування сім’ї, соціальних мереж, для усвідомлення ролі релігії, освіти як соціальних інститутів конкретного суспільства, що є важливим для ухвалення відповідальних рішень у сфері соціальної роботи; соціальна політика, бо всі соціальні стратегії, програми та послуги існують у соціально-політичному контексті; неможливо також впливати на розв’язання проблем бідності, бездомності, безробіття, не торкаючись економічних питань. Теоретичне розпрацювання завдань, принципів, підходів, етичних засад соціальної роботи, методів роботи з клієнтами стало можливим у результаті аналізу напрацювань багатьох наук, відбору актуальних знань через практику надання допомоги тим, хто її потребує. Застосування саме такого теоретикопрактичного підходу дало змогу випрацювати концепції, що стосуються власне соціальної роботи. 2. Професійні цінності – соціальна робота як наука пропонує називати цінностями ідеї, ідеали, переконання, на які можна спиратися, ухвалюючи професійні рішення. Крім терміна професійні цінності, вживаються такі поняття: професійна етика, цінності соціальної роботи, етичні принципи, принципи соціальної роботи. Поняття принципи соціальної роботи частіше вживають в українській та російській літературі. Його витлумачують як засадничі ідеї, правила, норми поведінки, що ґрунтуються на етичних засадах, сприймаючи трохи ширше за фахові цінності. Професійні цінності вважають ядром соціальної роботи, їх упроваджують на практиці за допомогою знань та навичок. В Україні ухвалено Етичний кодекс спеціалістів із соціальної роботи України, де визначено положення, які є для фахівців принциповими орієнтирами з питань професійної діяльності, виконання службових обов’язків, організації взаємодії з клієнтами. У документі визначено шляхи розв’язання моральних проблем та прийняття найбільш адекватного професійного рішення в етичних питаннях.

Соціальна робота та її можливості для розвитку програм відновного правосуддя в громаді 37

3. Професійні навички – спектр компетентності, фахові уміння, що їх застосовують у межах практичної діяльності в різних формах індивідуальної роботи з клієнтами, груповій роботі та роботі в громаді. Американська асоціація соціальних працівників за мету соціальної роботи визначає розвиток або відновлення взаємовигідних відносин між індивідом та суспільством для покращення якості життя кожного його члена. Загалом усі завдання соціальної роботи можна згрупувати за двома основними завданнями: 1. Допомога найвразливішим членам суспільства з адаптації до соціальних структур, які їх оточують. 2. Забезпечення соціальних змін, при цьому роль соціального працівника полягає в захисті вразливих членів суспільства від утисків та в формуванні та поданні вимог до соціальних структур із забезпечення їхніх потреб. Потенційними клієнтами соціальних служб узвичаєно називати людей, які належать до незахищених категорій населення і мають велику ймовірність зазнати негативного впливу з боку соціальних, економічних, політичних факторів. Клієнтами можуть бути окремі індивіди, сім’ї, громади, які мають труднощі з подоланням проблем, пошуком ресурсів, самостійним функціонуванням, тому їм потрібна допомога з боку професіоналів. Закон України «Про соціальні послуги» визначає поняття складні життєві обставини, а саме: «обставини, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку із старістю або станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім’ї, малозабезпеченість, психологічний чи психічний розлади, стихійне лихо, катастрофа тощо)» . Соціальна робота здійснюється шляхом надання соціальних послуг, які в Законі України «Про соціальні послуги» тлумачаться як «комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя». Основними засадами надання соціальних послуг визначено: • сприяння соціально вразливим людям у подоланні проблем; • запобігання виникненню складних життєвих обставин; • створення умов для самостійного задоволення потреб, що виникають. Згідно з названим законом, надання соціальних послуг ґрунтується на таких принципах: • адресність та індивідуальний підхід; • доступність та відкритість;

38 • • • •

Модуль III

добровільність щодо отримання соціальних послуг; гуманність; комплексність; максимальна ефективність використання бюджетних та позабюджетних коштів надавачами послуг; • законність; • соціальна справедливість; • забезпечення конфіденційності, етичних норм та дотримання інших стандартів якості роботи. На сучасному етапі розвитку сфери надання соціальних послуг фахівці виокремлюють низку проблем: зростання кількості осіб, що потребують допомоги; централізований підхід до визначення потреб у соціальних послугах; брак методик проведення оцінки потреб у послугах на рівні територіальної одиниці та закладу; недостатній рівень розвитку системи надання соціальних послуг, мережі соціальних служб; брак фінансування; відсутність механізмів запровадження стандартів якості соціальних послуг; брак нормативно-правової бази для гарантування якості соціальних послуг; недосконалість системи контролю за якістю надання соціальних послуг; орієнтація державної системи послуг на догляд у закладах; брак залучення клієнтів до планування й контролю за якістю послуг; брак систематизації позитивних практик надання послуг. У відповідь на ці проблеми в Україні 2008 р. схвалено програму, спрямовану на реформування чинної системи соціальних послуг, яка відповідає Концепції, погодженій Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2007 р. №178-р. Система соціальних послуг повинна відповідати таким вимогам: • бути орієнтованою на задоволення потреб клієнтів через обов’язкове проведення оцінки індивідуальних потреб, складання відповідних планів їх задоволення; • задовольняти принцип адресності послуг – диференціація їх надання, враховуючи умови життя конкретного клієнта, адресне фінансування з місцевих бюджетів шляхом закупівлі послуг соціальних служб; • сприяти залученню клієнтів до розв’язання власних проблем; • сприяти децентралізації системи надання соціальних послуг завдяки розвитку послуг на рівні громади; • сприяти створенню ринку послуг за участі надавачів соціальних послуг усіх форм власності; • відповідати засадам прозорості та підзвітності всіх процесів – планування, надання соціальних послуг, моніторинг їх якості мають відбуватися за участі представників громади, всіх відповідальних структур, самих клієнтів; • забезпечувати якість соціальних послуг шляхом впровадження мінімальних державних стандартів якості та здійснення постійного контролю за їх дотриманням; залучати передовий вітчизняний та міжнародний досвід у сфері соціальної роботи.

Соціальна робота та її можливості для розвитку програм відновного правосуддя в громаді 39

3.2. Функції та професійні ролі соціального працівника Роллю «соціальний працівник» зазвичай називають модель поведінки, детерміновану фаховою культурою; робочу функцію, що передбачає застосування певного підходу; низку завдань, виконання яких очікують від працівників. У Законі України «Про соціальні послуги» наведено таке визначення поняття соціальний працівник: це професійно підготовлений фахівець, який має належну кваліфікацію у сфері соціальної роботи й надає соціальні послуги. Ролі соціальних працівників визначаються: рівнем, на якому діє фахівець; теоретичним підґрунтям, моделлю роботи; нормативними обов’язками та відповідальністю, які окреслюють статус та посаду працівника; визначеними для кожної країни стандартами й вимогами до таких спеціалістів. Сформувалися різні підходи до визначення функцій соціальних працівників, які, зокрема, згруповано таким чином: Базисні: Діагностична – вивчення, аналіз та оцінка життєвої ситуації клієнта (індивіда, сім’ї, групи, громади), його особливостей, проблем, мотивації до роботи; оцінка результатів, досягнутих у процесі роботи. Прогностична – вироблення плану розв’язання проблеми, що відповідає потребам та можливостям клієнта. Перетворювальна – виконання розробленого плану розв’язання проблем, задоволення потреб клієнтів. Спеціальні: Комунікативна – налагодження й підтримка доцільних професійних контактів, обмін інформацією. Організаторська – у процесі комплексного обслуговування клієнтів забезпечення узгодженої взаємодії між усіма елементами системи сервісних послуг. Правозахисна – використання законодавчо-нормативного підґрунтя для захисту прав та інтересів клієнтів. Превентивна – запобігання виникненню можливих життєвих проблем, створення умов для набуття клієнтами досвіду розв’язання потенційних проблем. Терапевтична – комплексний позитивний вербальний і невербальний вплив соціального працівника на когнітивну, емоційну, поведінкову сфери особистості клієнта. Рекламно-пропагандистська – поширення інформації про види й надавачів соціальних послуг. Соціально-педагогічна – здійснення виховного впливу на поведінку та діяльність клієнтів, виявлення інтересів і потреб у різних видах діяльності

Модуль III

Соціальна робота та її можливості для розвитку програм відновного правосуддя в громаді 41

(культурного дозвілля, спортивно-оздоровчої, технічної, художньої творчості) та залучення до роботи з клієнтами відповідних закладів. Соціально-економічна – задоволення матеріальних інтересів і потреб малозабезпечених груп населення. Дослідники запропонували кілька класифікацій професійних ролей соціальних працівників. Так, в американській «Енциклопедії соціальної роботи» описано більше 20 ролей. Найважливішими є такі ролі:

гарантовані державою безкоштовні послуги, пільги, допомогу; індивідуальне й групове консультування про можливості отримання допомоги в одній чи декількох відповідних державних та недержавних установах; написання листів та звернень з приводу отримання послуг; представництво від імені клієнта його інтересів у різних закладах, ведення перемовин; оскарження дій посадових осіб. Представник інтересів громад – представництво інтересів громади перед органами державної влади, державними структурами на різних рівнях, діяльність, спрямована, наприклад, на схвалення на місцевому рівні програми роботи з конкретною групою клієнтів.

1. Група практичних ролей, пов’язаних з безпосереднім наданням допомоги: Учитель соціальних умінь/тренер – формування соціальних і буденних життєвих навичок; запобігання втраті набутих навичок внаслідок тимчасової соціальної ізоляції; вироблення позитивних стереотипів поведінки; сприяння змінам ризикованої поведінки. Консультант організацій – допомога соціальним службам у поліпшенні їхньої роботи; консультант-клініцист – консультування окремих осіб, сімей, груп, громад; стимулювання клієнта до активності в задоволенні своїх потреб; інформування про ресурси громади. Аніматор – сприяння реалізації творчого потенціалу клієнтів шляхом розроблення й здійснення різних соціокультурних, соціоосвітніх проектів і програм, організації структурованого дозвілля; залучення ресурсів громади для проведення змістовного дозвілля. Помічник клієнта/асистент/доглядач – допомога в забезпеченні гідної якості життя людям, які не можуть самостійно задовольнити свої життєві потреби; надання послуг, пов’язаних із комунально-побутовим, продовольчим і медичним обслуговуванням. Вуличний соціальний працівник – пропонування соціально вразливим групам людей послуг на вулицях, які є місцем їх тривалого чи постійного перебування, наприклад, безпритульним дітям, бездомним людям, залежним від психоактивних речовин. 2. Група посередницьких ролей, пов’язаних з потребою забезпечувати клієнтам доступ до послуг установ, організацій і служб, які можуть надати їм необхідну допомогу: Брокер соціальних послуг – збір і систематизація інформації про ресурси громади для задоволення соціальних потреб за потреби забезпечення першочергових контактів клієнтів з різними соціальними службами. Керуючий справами клієнта – комплексне забезпечення клієнта необхідними сервісними послугами: оцінювання його потреб; вироблення плану втручання; координація дій усіх сервісних служб з надання послуг згідно з планом догляду; контроль за наданням послуг та оцінка виконаної роботи. Захисник прав і інтересів клієнта – відстоювання прав клієнта на отримання необхідних соціальних послуг: збір та систематизація інформації про

3. Група адміністративних ролей, які виконує соціальний працівник у випадку, якщо очолює групу працівників соціальної служби: Лідер команди – забезпечення ефективної командної взаємодії, спрямованої на поліпшення якості послуг; cтворення умов для роботи команди, визначення цілей і завдань, розподіл роботи; управління професійним розвитком членів команди. Координатор – управління процесами з визначення стратегії діяльності соціальної служби в цілому чи в межах окремого напряму роботи; забезпечення відповідності надаваних послуг вимогам до їхньої якості; узгодження роботи фахівців. Керівник персоналу – добір персоналу; уточнення посадових інструкцій, професійних обов’язків; сприяння професійному розвитку фахівців за допомогою освітніх заходів, консультування; оцінка виконання роботи. 4. Дослідницькі ролі (дослідник, аналітик, експерт), пов’язані зі створенням наукової бази соціальної роботи: аналіз літератури, законодавства за певною тематикою; вивчення соціальних проблем конкретних цільових груп і шляхів їх розв’язання; дослідження спектру наявних соціальних послуг та попиту на них; оцінка потреб громади в запровадженні нових послуг; вивчення питання професійної підготовки соціальних працівників; аналіз соціальної політики. 5. Група сервісних ролей, пов’язаних із «самообслуговуванням» професії «соціальна робота»: Керівник практики – залучення студентів до практичної професійної діяльності: розроблення та реалізація програм практики; спостереження за діяльністю студентів та оцінка результатів їхньої роботи; перевірка звітів про практику. Супервізор – сприяння розвиткові професійної компетентності соціальних працівників, створенню моделей конструктивного розв’язання ситуацій, що виникають у взаємодії з клієнтами; допомога соціальним працівникам якісно виконувати їхні завдання, зазначені в посадових обов’язках. Викладач – навчання фахових знань та навичок студентів, майбутніх соціальних працівників.

Модуль III

3.3. Поняття та ресурси громади, соціальна робота в громаді Досі не випрацювано єдиного визначення поняття громада, з яким би беззаперечно погодилися фахівці різних галузей наукових знань: соціологи, психологи, історики, соціальні працівники тлумачать його порізному. У професійній соціальній роботі термін громада найчастіше вживають у двох значеннях: територіальна громада та громада за інтересами/ прихильністю. Територіальною громадою узвичаєно вважати об’єднання людей за ознакою проживання в одній географічній місцевості. Громада за інтересами – об’єднання людей за ознакою наявності спільної проблеми (наприклад, гуртування сімей, які виховують розумово відсталих дітей), спільних інтересів, соціальних зв’язків або характеристик. Американські фахівці часто оперують визначенням, яке поєднує обидва тлумачення. Так, під громадою вони розуміють групи індивідів або сімей, члени яких поділяють певні цінності, мають спільні інтереси, користуються послугами тих самих служб та організацій, живуть в одній місцевості. Загалом громаді як соціальній конструкції, що ґрунтується на підтримці та взаєморозумінні людей, притаманні такі основні характеристики: • спільна ситуація: наявність у людей спільних ознак (місце проживання, етнічність, релігія тощо); • мережа взаємовідносин: притаманність спектру різноманітних відносин, значно ширшого, ніж взаємозв’язки у межах спільної професійної, політичної чи благодійної діяльності); • колективна дія: спроможність організовувати колективної дії для досягнення бажаного результату (наприклад, громада одного будинку може колективно виступити проти вирубування дерев у подвір’ї під забудову); • сформована ідентичність: переживання кожною окремою людиною почуття належності до більшої одиниці, відповідальності та певної лояльності стосовно неї. На офіційному рівні в нашій державі вживають поняття територіальна громада, яке, згідно з Конституцією України, витлумачують як первинний суб’єкт місцевого самоврядування. Територіальні громади (жителі адміністративно-територіальних одиниць) мають право самостійно розв’язувати питання місцевого значення. З огляду на таке трактування мешканців кількох багатоповерхових будинків або мікрорайону в місті, які мають певні спільні інтереси та виявляють колективну ініціативу, формально громадою не вважають. Проте у фаховій соціальній роботі такі об’єднання можливо розглядати як громаду. Громаді як соціальному явищу властиві різні ресурси й потенційні можливості для розвитку. О. В. Безпалько пропонує ресурси згрупувати таким чином:

Соціальна робота та її можливості для розвитку програм відновного правосуддя в громаді 43

1) природні: місце розташування, лісопаркова зона, водойми, географічні особливості місцевості, корисні копалини; 2) фінансові: прибуткова частина відповідного місцевого бюджету, трансфери з державного бюджету України, кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування, які виплачуються жителям відповідної адміністративно-територіальної одиниці, кошти підприємств, установ і організацій, які спрямовують на реалізацію соціальних програм, кошти благодійних і релігійних організацій, приватні кошти громадян, гранти; 3) матеріальні: приміщення, одяг, ліки, транспорт, обладнання, продукти харчування; 4) людські: спеціалісти, члени ініціативних груп, волонтери; 5) інституційні: соціальні служби, заклади освіти, медицини, культури, громадські організації, церква; 6) технологічні: технології соціально-правового захисту, соціального обслуговування, соціальної профілактики, соціальної реабілітації, соціального опікунства, патронажу, супроводу, рекламно-інформаційні технології; 7) інформаційні: документи органів місцевого самоврядування (звіти, накази, постанови), спеціальна література, інформація ЗМІ про проблеми в громаді, про діяльність органів місцевого самоврядування та неурядових організацій, інформаційна мережа Інтернет (інформаційнопошукові сервери, сайти організацій та установ), усна інформація спеціалістів, волонтерів, громадян. Соціальні працівники повинні сприяти активізації наявних ресурсів та створенню умов для формування потенційних ресурсів, необхідних для підвищення якості життя членів громади, зокрема тих, хто потребує особливої уваги через складні життєві обставини, які вони не можуть подолати без допомоги з боку фахівців та оточення. У закордонній практиці вживають поняття соціальний працівник громади. Т. В. Семигіна зазначає, що це фахівець, діяльність якого спрямована на розв’язання таких завдань: налагодження та підтримка контактів (усних і письмових) з індивідами, групами та організаціями; оцінка ресурсів та потреб громади; розроблення стратегії розвитку громади, планування цілей, завдань і пріоритетів; допомога у створенні груп, підтримка їхньої роботи та розвитку; конструктивна робота з конфліктами всередині та поміж групами й організаціями; співробітництво й ведення переговорів з іншими установами, закладами та фахівцями; цілеспрямоване втручання у сферу політичних питань, налагодження контактів з місцевими політиками; безпосередня робота з людьми із задоволення їхніх потреб (наприклад, консультування із соціальних питань); керування ресурсами, включаючи бюджет на фінансування соціальних послуг, контроль і оцінка їх використання; підтримка груп та організацій в отриманні ресурсів, наприклад, через заявки на грант; контроль та оцінка прогресу, а також ефективного використання ресурсів; відрахування з груп

Модуль III

Соціальна робота та її можливості для розвитку програм відновного правосуддя в громаді 45

та/або забезпечення обґрунтованого припинення діяльності груп; розроблення, контроль та оцінка стратегій рівних можливостей. У межах цих завдань діяльність соціального працівника полягає в розвиткові послуг, яких потребує громада, – надомних, денних послуг, тимчасового догляду, кризового реагування, телефонного консультування, – щоб забезпечити можливість догляду в громаді для тих людей, яких немає потреби поміщати до стаціонарних закладів тривалого чи постійного перебування. Фахівці пропонують виділяти такі фази розвитку роботи в громаді: 1) організація груп та служб у громаді; 2) розвиток професіоналізму та компетентності в членів громади (працівників служб і волонтерів); 3) боротьба за зміни, зокрема зміни в соціальній політиці. Парадигма методів та форм роботи в громаді передбачає: надання соціальних послуг за місцем проживання, вивчення проблем громади, підготовку експертних висновків, звернення за субсидіями для громади, роботу із засобами масової інформації, переговори, угоди, проведення конференцій, проведення страйків, бойкотів, публічних/громадських слухань, акцій громадянської непокори, представництво інтересів громади, застосування заходів через законодавчі або виконавчі органи. Доцільно навести парадигму базових навичок, необхідних, на думку деяких фахівців, соціальним працівникам громади: навички проведення дослідження та збору інформації, поширення інформації та налагодження зв’язків, індивідуальної та групової роботи, розроблення стратегії та тактики діяльності, проведення зборів та зустрічей, навички пошуку та мобілізації ресурсів, навички самоорганізації, представництва інтересів, менеджерські навички. З-поміж проблем, розв’язання яких неможливе без участі громади, однією з найгостріших є підліткова злочинність. Залучення громади, передусім сім’ї та найближчого оточення неповнолітнього правопорушника, – важливий компонент програм відновного правосуддя, оскільки такий захід дає змогу надати підтримку учасникам кримінальної ситуації на всіх етапах розв’язання проблеми, зокрема під час виконання правопорушником досягнутої угоди. На думку норвезького кримінолога Нільса Крісті, правоохоронні органи держави не можуть контролювати рівень злочинності в суспільстві, тому єдиним засобом контролю та впливу на неї є ставлення суспільства (конкретних громад) до фактів порушення громадського порядку. Так, дуже важливо, щоб люди мали змогу спільно обговорювати наслідки конфліктної або кримінальної ситуації й ухвалювали рішення про те, як можна виправити ці наслідки. Втім, ставлення до цільової групи в громаді є неоднозначним через острах, що поведінка «проблемного підлітка» може стати загрозливою для громади, спостерігається також відмежування від проблеми, байдужість. Прикладом активізації громадського потенціалу в окресленій сфері є створення Центрів відновного правосуддя в громаді. Такий Центр

може бути окремою громадською організацією чи структурним підрозділом вже чинної громадської організації, тому що саме вони можуть виступати найактивнішими виразниками потреб громади. Мета Центру полягає у впровадженні відновного та системного підходу до розв’язання конфліктних ситуацій. Як зазначає Р. Безпальча, для досягнення бажаної мети на Центр покладається низка завдань: • забезпечення взаємодії між сторонами конфлікту; • здійснення впливу на зміну характеру кримінального правосуддя з переважно карального на відновний; • сприяння поширенню ефективних моделей альтернативного розв’язання конфліктів; • допомога державним закладам у реалізації державної політики в роботі з неповнолітніми правопорушниками та постраждалими особами; • залучення до програм відновного правосуддя організацій, які надають соціально-психологічні та інші послуги соціально вразливим громадянам; • сприяння профілактиці повторних злочинів та допомога тим особам, що повертаються з місць відбуття покарання; • допомога в налагодженні співробітництва між державними та недержавними секторами; • підготовка й ведення реєстру медіаторів/ведучих програм примирення. До роботи Центру можуть долучатися різні структури: органи місцевого самоврядування; служби у справах дітей; служба дільничних інспекторів міліції, кримінальна міліція у справах неповнолітніх; органи прокуратури та суду; установи виконання покарань; центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; недержавні й благодійні організації; загальноосвітні школи, професійні училища; спостережні комісії при виправних колоніях; піклувальні ради при спеціальних виховних установах для неповнолітніх; центри соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі; церкви, релігійні місії та створені при них служби кризового реагування. Центри мають залучати членів громади до волонтерської діяльності в програмах відновного правосуддя. Отже, роль Центрів відновного правосуддя для громади полягає у такому: надання допомоги членам громади, задіяним в кримінальному конфлікті; відновлення злагоди в громаді; здійснення соціального контролю; відновлювальне запобігання злочинам; зменшення навантаження на систему карного судочинства та скорочення витрат правосуддя; налагодження співпраці між усіма державними й недержавними структурами, що долучатимуться до реалізації програм відновного правосуддя; розширення парадигми соціальних послуг; сприяння розробленню стандартів роботи в цій сфері; надання технічної, консультативної та експертної допомоги.

Модуль III

3.4. Соціальна робота та програми відновного правосуддя Підлітків, схильних до ризикованої поведінки, вважають потенційними клієнтами соціальних служб, тобто такими, яких можуть стосуватися профілактичні заходи. Ті підлітки, які вже скоїли правопорушення, члени їхніх родин, а також потерпілі від протиправних дій можуть отримати допомогу в межах програм комплексної соціальної реабілітації. З розвитком в Україні відновного правосуддя все більше фахівців визнають потребу розглядати правопорушення, які скоюють неповнолітні, у контексті конкретних соціальних проблем – факторів такої поведінки, оскільки найчастіше вони перебувають у соціально несприятливій ситуації. Фахівці дослідили, що неповнолітні правопорушники загалом стикаються з типовими проблемами, що згодом призводять до протиправних дій, а саме: • низький рівень матеріального забезпечення родин; • виховання в неповних, дисфункціональних сім’ях чи поза родиною; • психологічні проблеми, що часто пов’язані з віковими особливостями; • труднощі в пошуку роботи, продовженні навчання; • труднощі у встановленні контактів з іншими людьми. Своєю чергою правопорушення призводить до появи в житті неповнолітнього та його найближчого оточення низки інших проблем, які потребують втручання з боку громади, допомоги відповідних фахівців, зокрема соціальних працівників. Тому неповнолітні «групи ризику», передусім ті, які вчинили адміністративні правопорушення чи були засуджені до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, потребують: • уваги, підтримки, прийняття; • формування навичок ефективної комунікації; • формування мотивації до дотримання здорового, безпечного способу життя; • набуття знань про свої права, можливості, обов’язки; • cамореалізації, самоствердження, розвитку позитивних особистісних якостей; • змістовного дозвілля; • засвоєння соціально прийнятних моделей поведінки. Дослідники проблеми підліткової злочинності, а також фахівціпрактики зазначають, що у полі зору соціальних служб мають бути не лише підлітки, а й їхні батьки, яким часто притаманні такі характеристики: недостатній контакт з дітьми чи відсутність позитивного контакту; низький рівень знань про виховання дітей – переважання каральних методів виховання або таких, що потурають підліткам; зловживання алкоголем чи наркотиками; безробіття чи відсутність удома через роботу за кордоном;

Соціальна робота та її можливості для розвитку програм відновного правосуддя в громаді 47

уникання контактів з працівниками служб, причетних до роботи з дітьми й сім’ями, зокрема служб у справах дітей; малозабезпеченість; труднощі із забезпеченням дітей належними житловими умовами. Тому лише підхід, орієнтований на комплексне розв’язання проблем, забезпечує створення умов для повноцінної реінтеграції неповнолітніх у громаду. За Законом України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», соціальна профілактика визначається як робота, спрямована на попередження аморальної, протиправної, іншої асоціальної поведінки дітей та молоді, виявлення будь-якого негативного впливу на життя і здоров’я дітей та молоді та запобігання такому впливу. Відповідно, під профілактикою правопорушень серед дітей (за Законом України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх») слід розуміти діяльність органів і служб у справах дітей, спеціальних установ для дітей, спрямовану на виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню дітьми правопорушень, а також позитивний вплив на поведінку окремих неповнолітніх на території України, в її окремому регіоні, в сім’ї, на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності, за місцем проживання. Види соціальної профілактики негативних явищ: 1. Первинна профілактика: діяльність, спрямована на запобігання виникненню та поширенню певного негативного явища та проблем, пов’язаних з ним. Вона слугує розвиткові особистісних ресурсів для формування чи вдосконалення використовуваних конструктивних моделей поведінки. Цьому сприяє передусім навчання здорового способу життя та своєчасне надання належної психосоціальної підтримки. 2. Вторинна профілактика: заходи, спрямовані на осіб, схильних до небезпечної поведінки, з метою запобігати поглибленню їх соціальної дезадаптації. Вона передбачає розвиток моделей поведінки, які допомагають подолати проблеми, пов’язані з ризикованою поведінкою. До такої роботи слід залучати фахівців, компетентних у корекційних підходах. 3. Третинна профілактика: робота, націлена на запобігання рецидивам соціально неприйнятної або ризикованої поведінки тих осіб, яким така поведінка була властива раніше. Вона допомагає уникнути формування стійкої дезадаптації. У Законі України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» соціальну реабілітацію визначено як роботу, спрямовану на відновлення морального, психічного та фізичного стану дітей та молоді, їх соціальних функцій, приведення індивідуальної чи колективної поведінки у відповідність із загальновизнаними суспільними правилами й нормами. Завдання соціальної реабілітації підлітків: 1. Встановлення й усунення причин, соціальних факторів формування протиправної поведінки.

Модуль III

Соціальна робота та її можливості для розвитку програм відновного правосуддя в громаді 49

2. Подолання особистісних чинників, які заважають соціальній адаптації; розвиток позитивних особистісних якостей; оволодіння вміннями, необхідними для подолання проблем і задоволення потреб. 3. Закріплення мотивації до соціально прийнятної поведінки. 4. Створення соціальних умов, необхідних для повноцінної життєдіяльності підлітка. Незважаючи на досягнення в профілактичній та реабілітаційній сферах, зокрема в діяльності недержавних організацій, система такої роботи в громаді лише вибудовується, а послуги, до яких залучені представники цільової групи, сьогодні переважно є не комплексними, а фрагментарними. Так, досить часто діти, які перебувають у конфлікті з законом, не мають доступу до професійних соціальних та юридичних послуг, які могли б допомогти виправити ситуацію, що призвела до скоєння ними злочину. Проблематичним також є питання захисту дітей, які повертаються з місць позбавлення волі або закладів соціальної реабілітації до сімей, попереднє перебування в яких вплинуло на формування ризикованої поведінки. Власних ресурсів родин часто є недостатньо, аби батьки самотужки змогли допомогти дитині, що перебуває на обліку в школі, кримінальній міліції у справах дітей або виховується у спеціальній установі. У багатьох країнах поєднання програм відновного правосуддя та соціальної роботи є сталою практикою розв’язання проблем, пов’язаних з підлітковою злочинністю. Російські фахівці, приміром, розробили низку практичних рекомендацій щодо соціальної роботи із неповнолітніми правопорушниками у межах програм відновного правосуддя. Насамперед вони стосуються конкретних принципів, на яких повинні ґрунтувати діяльність у цій сфері соціальні працівники. Принцип 1: Працювати потрібно не з правопорушенням, а з його причиною, що дасть змогу визначити руйнівні чинники в житті підлітка, які призвели до скоєння правопорушення. Важливо брати до уваги стосунки в сім’ї, найближчому оточенні, ситуацію в школі, сферу дозвілля тощо. Принцип 2: Потрібно працювати не лише із причиною правопорушення, а й з його наслідками. Правопорушення будь-якої важкості істотно погіршує стосунки підлітка із сім’єю, у школі, колективі, громаді. Принцип 3: Підліток – активний суб’єкт, а не об’єкт зусиль спеціалістів. Соціальний працівник діє разом із клієнтом, а не замість нього. Окрім того, в діяльності соціального працівника в межах програм відновного правосуддя слід враховувати такі засади: • Всі відхилення в поведінці неповнолітніх ґрунтуються на явищі дезадаптації, витоки якої слід шукати в сім’ї, оскільки здатність до соціальної адаптації формується передусім у сімейному середовищі. Тому конструктивне розв’язання проблем можливе лише за умови здійснення позитивних змін у сімейному середовищі. • Фахівці вважають, що вчинення злочину – це дезадаптивний спосіб, у який підліток повідомляє громаді про те, що важливі для нього

потреби не задоволені. Отже, лише комплексний підхід до реабілітації неповнолітніх може дати стабільний позитивний результат і запобігти виникненню подібної ситуації в майбутньому. Ця робота повинна стосуватися всіх соціальних інститутів, у яких задіяний неповнолітній (сім’я, школа, громада). Роль соціального працівника полягає передусім у встановленні чи відновленні соціальних зв’язків неповнолітнього, його соціального статусу, мобілізації особистої активності, у залученні ресурсів громади. Соціальні працівники допомагають також постраждалим у подоланні негативних наслідків ситуації, до якої вони потрапили. Для досягнення бажаної мети ефективним є поєднання індивідуальної роботи з груповою роботою та роботою в громаді. У межах відновного правосуддя соціальний працівник може виконувати такі фахові ролі: 1. Керівник роботи з випадком – соціальний працівник може встановлювати первинний контакт із правопорушником та його родиною; проводити початкове оцінювання, під час якого слід зібрати релевантну інформацію про соціальну ситуацію підлітка, з’ясувати можливі причини правопорушення та його ставлення до ситуації; здійснити планування подальших дій, спрямованих на комплексну реабілітацію; здійснювати контроль над наданням послуг та проводити кінцеву оцінку роботи. У межах цієї ролі соціальний працівник уповноважений разом із медіатором обирати найбільш відповідну програму відновного правосуддя. Він може також виконувати роль ведучого цієї програми. Щоправда, багато фахівців уважають, що проведення медіації соціальним працівником може порушити принцип нейтральності, притаманний медіації. 2. Брокер соціальних послуг – соціальний працівник може формувати для неповнолітнього мережу підтримки в громаді. Супутніми проблемами правопорушень часто є залежність від психоактивних речовин, проблеми з навчанням, труднощі в налагодженні міжособистісних стосунків. Тому соціальний працівник може забезпечувати доступ до послуг, які надаються соціальними агенціями громади. 3. Учитель соціальних умінь – фахова готовність соціального працівника дає змогу шляхом проведення індивідуальних чи групових занять допомагати підліткам набути необхідних соціально-побутових, комунікативних навичок, зокрема в конфліктних ситуаціях, а також підвищувати рівень їхньої вмотивованості й компетентності в дотриманні здорового способу життя. 4. Консультант – соціальний працівник може здійснювати інформаційномотиваційне консультування з питань можливої участі підлітка в програмі відновного правосуддя, переваг і наслідків такого відповідального рішення, наявних ресурсів у громаді, спрямованих на задоволення важливих потреб. У процесі реалізації програми реабілітації він також може надавати консультативні послуги із соціальних питань, які належать до його компетенції.

Модуль III

Соціальна робота та її можливості для розвитку програм відновного правосуддя в громаді 51

5. Представник інтересів клієнта – фахівець з соціальної роботи може відстоювати інтереси клієнта в різних закладах громади: освітніх, медичних, адміністративних. У межах програм відновного правосуддя соціальний працівник має дотримуватися таких етапів роботи: 1. Підготовчий етап, який передбачає отримання інформації про неповнолітнього правопорушника від органів правосуддя (суд, прокуратура, служба у справах дітей); отримання дозволу від законного представника неповнолітнього на зустріч із ним; контактування з неповнолітнім та його сім’єю; проведення початкового оцінювання ситуації; участь у схваленні узгодженого рішення про застосування програми відновного правосуддя. 2. Планування, що передбачає розроблення плану роботи; залучення медіатора та інших фахівців; організацію умов для проходження реабілітації. 3. Виконання, під час якого здійснюється керівництво процесом надання соціальних послуг фахівцями – членами мультидисциплінарної команди; здійснення моніторингу роботи: з одного боку, відстеження якості надаваних послуг, з другого – здійснення контролю за виконанням підлітком умов договору, укладеного під час медіації; підготовка звіту для суду. Після винесення судового вироку продовження соціального супроводу клієнта. 4. Завершальне оцінювання передбачає аналіз виконаної роботи; узгоджене з клієнтом та іншими фахівцями ухвалення рішення про припинення роботи з конкретним випадком. Отже, поєднання відновного підходу та соціальної роботи позитивно впливає на досягнення бажаного результату й слугує запобіганню рецидивам протиправної поведінки. Втручання соціального працівника повинне здійснюватися не лише під час проведення програми відновного правосуддя, а й на підготовчому та завершальному етапах роботи. Сьогодні в традиційній українській системі правосуддя не передбачено механізму залучення соціальних працівників як уповноважених фахівців на всіх етапах роботи з випадками скоєння правопорушення. Втім, саме соціальний працівник у практиці багатьох країн світу є тим спеціалістом, який, здійснивши відповідну оцінку (соціальну експертизу), інформує суддю про соціальний стан неповнолітнього, фактори ризику у його родині, а також забезпечує доступ клієнтів до програм реабілітації в громаді.

3. Яким чином можна згрупувати ролі соціальних працівників? 4. Як витлумачують поняття «громада»? Які основні характеристики громади? 5. Які ресурси мають громади? 6. Які завдання виконує соціальний працівник в громаді? 7. Які переваги запровадження Центрів відновного правосуддя у громаді? 8. Які ролі може виконувати соціальний працівник у межах відновного правосуддя?

Питання для самоконтролю 1. У чому зміст поняття «соціальна робота»? Про які три компоненти соціальної роботи ви довідалися? 2. Які сучасні підходи до надання соціальних послуг розвиваються в Україні?

Література 1. Соціальна робота: В 3 ч. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – Ч. 1: Основи соціальної роботи / Н. Б. Бондаренко., І. М. Грига, Н. В. Кабаченко та ін.; за ред. Т. Семигіної та І. Григи. – 2004. 2. Семигіна Т. В. Словник із соціальної політики. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2005. – С. 170. 3. Семигіна Т. В. Робота в громаді: практика й політика. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. 4. Безпалько О. В. Соціальна робота в громаді: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. 5. Коваль Роман. Програми відновного правосуддя як інструмент роботи фахівця служби пробації // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. – 2005. – Вип. 3. 6. Синюшко Мар’яна. Захист прав дітей, що вчинили правопорушення // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. – 2008. – Вип. 2. 7. Безпальча Руслана. Центр відновного правосуддя в громаді // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. – 2007. – Вип. 1. 8. Отто Дріджер. Соціальна робота та її зв’язок із відновним правосуддям у роботі з молоддю // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. – 2008. – Вип. 2. 9. Наталя Пилипів. Роль соціального працівника в програмах відновного правосуддя при вирішенні кримінальних справ за участю неповнолітніх // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. – 2007. – Вип. 1. 10. Закон України «Про соціальні послуги» від 19.06.2003. №966-IV. 11. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції реформування системи соціальних послуг» від 13.04.2007 р. № 178-р. 12. Закон України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24.01.1995 р. 13. Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001 р. № 2558-III.

Модуль IV

Відновне правосуддя та базові поняття медіації • • • • •

Концепція відновного правосуддя Поняття та принципи медіації Етапи процедури медіації Завдання та функції медіатора Потреби учасників кримінальної ситуації • Вплив медіації на учасників кримінальної ситуації

Модуль IV

4.1. Концепція відновного правосуддя Відновне правосуддя (restorative justice) – cпосіб розв’язання правових конфліктів шляхом зосередження уваги на відшкодуванні заподіяної потерпілим шкоди, породження в правопорушників почуття відповідальності за їхні дії та залучення громади до розв’язання конфлікту за умови активної участі сторін у процесі відновлення порушених стосунків, примиренні та розробленні угод між потерпілими та правопорушниками щодо бажаних результатів та відшкодувань3.

Виникнення відновного правосуддя Сучасні світові тенденції в соціально-гуманітарній сфері свідчать про зростання уваги до відновного правосуддя як до сукупності програм, що дають змогу змістити акцент способу реагування правосуддя на кримінальні дії: з переважно карального на переважно відновний. Таке реагування сприяє зціленню потерпілого, нормалізації стосунків потерпілого й правопорушника, активній діяльності правопорушника з відшкодування заподіяної шкоди та залучення місцевої громади до виходу з кримінальних ситуацій. За деякими оцінками, на сьогодні існує близько тисячі організацій, які впроваджують моделі відновного правосуддя в Європі, Північній Америці, Новій Зеландії, Австралії, Південній Африці. Важливість упровадження програм відновного правосуддя зумовлена тим, що сучасні громади й окремі індивіди є пасивними в питаннях підтримки та відновлення міжособистісних зв’язків. Крім того, спостерігається високий рівень відчуження та деперсоналізації стосунків між людьми, що обмежує можливості взаєморозуміння. Це призводить до того, що норвезький кримінолог Нільс Крісті визначив як «монополія права на розв’язання конфліктів та кримінальних ситуацій»: вихід з конфліктів у сучасному суспільстві практично не можливий без втручання офіційних інституцій. У більшості країн світу сьогодні непокояться через зростання рівня злочинності. Дедалі гострішою стає проблема пошуку ефективних шляхів запобігання цьому процесові. Типова реакція держави на злочин – покарання особи, яка його вчинила. При цьому суть покарання полягає в умисному заподіянні людині болю та особистих страждань як відплати за насильницькі дії. Але дослідження й практика переконують, що правові системи, дотримуючись карального підходу, не можуть повною мірою забезпечити захист суспільства від злочинності. Стрімке зростання правопорушень, особливо серед дітей, демонструє неефективність боротьби зі злочинністю шляхом застосування лише суворих 3

Посібник Управління ООН щодо впровадження програм відновного правосуддя, 2006.

Відновне правосуддя та базові поняття медіації

покарань. Новітні дослідження про вплив покарань на людей, які вчинили злочин (так, у проведеному нещодавно міжнародному дослідженні проаналізовано 23 тис. випадків застосування покарань), переконливо засвідчують нездатність покарань сприяти позитивним змінам у засуджених осіб. Чи не найпоширеніший вид покарання – позбавлення волі – не виховує осіб, які вчинили злочин, не сприяє зменшенню насильства в суспільстві і не відновлює в ньому порядок та злагоду. Навпаки, природною реакцією на жорстокість (хоч і виправдану загальносуспільними інтересами) стає ще більша жорстокість та агресія, що, зрештою, зумовлює зростання рівня злочинності. З іншого боку, ув’язнення стає тягарем для держави та її бюджету, оскільки перебування значної кількості засуджених у місцях позбавлення волі вимагає істотного фінансування, призводить до економічних та моральних втрат. При цьому зростання кількості утриманих у в’язницях створює загрозу внутрішній безпеці держави, громадянському суспільству, правам людини та демократії. Оскільки каральні способи подолання злочинності не дають бажаних наслідків, очевидною стала потреба шукати інші способи реагування на злочин. Однією з таких альтернатив стало відновне правосуддя – новий підхід до розв’язання кримінальних конфліктів, спрямований на відновлення справедливості та усунення збитків, заподіяних злочином. Розвиток програм відновного правосуддя є результатом поширення ідеї поступового делегування від державних органів до громадськості функції реагування на правопорушення та його профілактики. Тенденціям делегування вже близько 150 років. Пов’язані вони з двома стрибками злочинності. Перший – кінець ХІХ – початок ХХ сторіччя, період становлення «дикого» капіталізму, активної урбанізації. Унаслідок цих процесів розгорнулися такі форми громадської діяльності, як благодійність для груп ризику, пробація та патронат. Другий період – 50–80-ті роки ХХ сторіччя – масові міграційні процеси, післявоєнний занепад, структурні зміни в економіці. Результатами цього періоду стали програми підтримки потерпілих та програми примирення й розв’язання конфлікту між потерпілим і правопорушником. Відтак історію становлення ідей відновного правосуддя умовно поділяють на два етапи. Для першого характерним було визначення функцій і призначення відновної юстиції шляхом указування на «розриви та проблеми, які накопичилися в різних сферах суспільного життя й необхідності їх подолання». Йшлося про кримінальне правосуддя, яке обслуговувала каральна доктрина; життя місцевих громад; сферу громадського контролю протиправної поведінки. Результатом розвитку відповідного правосуддя на цьому етапі стало привернення уваги громадськості до «занадто суворої, спрямованої на тривале ув’язнення політики стосовно правопорушників та ігнорування

Модуль IV

почуттів і переживань потерпілих під час судового процесу». Саме навколо цих проблемних зон були сконцентровані прагнення суспільства поєднати підходи відновного правосуддя зі способом реагування на кримінальні ситуації та потребою перервати циклічність насилля, яке є наслідком таких ситуацій. Отже, на першому етапі становлення відновне правосуддя починають сприймати як доцільну діяльність, метою якої є розв’язання накопичених суспільних проблем і конфліктів. Характерною рисою другого етапу розвитку відновного правосуддя є формування відносно цілісної методики, що дає змогу працювати з конкретними випадками з подолання наслідків кримінальних ситуацій. На цьому етапі розроблено й описано форму практичної діяльності, що згодом отримала назву «Програма примирення потерпілих і правопорушників». Зміна парадигм: від каральної до відновної Норвезький кримінолог Нільс Крісті в статті «Конфлікти як власність» писав, що «держава вкрала в людей право на конфлікти». Сучасна судова система фактично позбавляє людей можливості брати участь у розв’язанні свого кримінального конфлікту. Відтак ключовими учасниками судового процесу є держава та правопорушник. Злочин визнають як суспільно небезпечне діяння, що зазіхає на правовий лад у державі, так ніби не йдеться про шкоду конкретним людям і відносинам. Держава бере на себе відповідальність розслідувати справу та визначати покарання правопорушникові, пильнувати за здійсненням покарання, одержує можливість спілкуватися з правопорушником. Нарешті, злочинець працює на користь держави, коли призначено покарання у формі виправних робіт чи ув’язнення. Тож правову систему цілковито зосереджено на стороні, яка вчинила правопорушення, при цьому майже зовсім знехтувано потребами потерпілої сторони, оскільки не передбачено для цієї людини можливостей отримати «зцілення». На відміну від традиційної каральної системи, відновне правосуддя розглядає шкоду, заподіяну злочином, у чотирьох вимірах, а саме: шкоду, яку заподіяно жертві, міжособистісним стосункам, злочинцеві та громаді. Крім того, відновне правосуддя не лише відкриває шлях для відшкодування за збитки, а й дає змогу правопорушникові усвідомити скоєне й розкаятися. Отож, відновне правосуддя, на відміну від традиційної системи кримінального судочинства, визнає потерпілою стороною не державу, а конкретну особу – людину, яку скривджено, над якою вчинено насильство і яка має отримати відшкодування заподіяних збитків. При цьому метою стає не покарання, а відновлення, тобто зцілення, примирення обох сторін конфлікту, усунення шкоди, а відтак – і досягнення злагоди в суспільстві. Саме тому відновне правосуддя трансформує боротьбу між людьми в

Відновне правосуддя та базові поняття медіації

спільну діяльність задля залагодження їхнього конфлікту несуперницьким способом, зміцнює традиції миротворчості й співпереживання, сприяє вихованню суспільства й закріпленню в ньому гуманних цінностей. Зміст відновного правосуддя У багатьох країнах світу відновне правосуддя активно розвивається вже понад двадцять п’ять років. В Україні процес становлення відновного правосуддя як цілісного комплексу заходів розпочато в 2003 р. діяльністю благодійної організації «Український Центр Порозуміння». Наразі відновне правосуддя розглядають як рух за справедливість, який доповнює офіційну форму правосуддя, залучає самі сторони та громадськість до владнання наслідків злочину, сприяючи соціальній реінтеграції правопорушника й зменшенню кількості кримінальних покарань. Отже, відновне правосуддя ґрунтується на прагненні збалансувати інтереси потерпілого та громади задля інтеграції правопорушника в суспільство. Воно спрямоване на відновлення прав потерпілого та надання можливості всім сторонам, залученим до процесу провадження правосуддя, брати в ньому активну участь. Усі програми відновного правосуддя ґрунтуються на чотирьох основних принципах. Перший принцип стосується завданої шкоди. Йдеться про те, що потерпілий та його потреби мають стати центральними в процесі правосуддя, оскільки шкоду завдано конкретній людині. Другий принцип передбачає, що правопорушник має перейнятися відповідальністю, тобто він має брати до уваги потреби потерпілого – усвідомити свою провину й відшкодувати завдані збитки. Відповідальність витлумачується як «відповідь» порушника на власні дії, що спричинили шкоду іншому, тобто дії особи, що мають на меті виправити наслідки протиправної поведінки. Відновне правосуддя не розглядає відповідальність як акт покарання порушника третьою стороною (державою або її уповноваженими органами), оскільки за таких умов не відбувається «відновлення» стосунків між потерпілим і правопорушником, «відновлення» психологічного й емоційного стану потерпілого, правопорушника, їх соціального оточення, «відновлення зв’язків» між учасниками кримінального конфлікту та громадою тощо. Наступний, третій, принцип – самовизначення сторін. Він ґрунтується на припущенні про прагнення людей домовитися і передбачає делегування сторонам права на самостійне ухвалення рішення. Четвертим обов’язковим принципом відновного правосуддя є залучення до процесу найближчого соціального оточення та представників місцевої громади. Це сприяє зціленню потерпілого та допомагає правопорушникові виправити скоєне, змінити свою поведінку. На сьогодні існує широке коло форм та експериментів з упровадження відновного правосуддя в різних країнах світу. У Європі та Сполучених

Модуль IV

Штатах Америки широко застосовують програми примирення (медіації, посередництва) потерпілих і правопорушників. До поширених форм відновного правосуддя належать також сімейні конференції (або сімейні групові наради) та кола. Усі програми відновного правосуддя матимуть відновний і об’єднувальний ефект лише за умови, якщо вони сприйматимуться і функціонуватимуть як спосіб громадянської активності (техніка розв’язання проблемних ситуацій громадою та техніка реалізації громадянської активності), який дає змогу впливати на такі соціально важливі сфери: 1. Опіка і піклування громади над правопорушником. 2. Реалізація громадянської позиції особи шляхом участі в суспільно важливих процессах. 3. Співпраця держави й громади. 4. Розвиток і зміцнення громад. 5. Соціально-психологічна взаємодопомога.

4.2. Поняття та принципи медіації У 1974 р. в Канаді (м. Кітченер, штат Онтаріо), а пізніше і в Сполучених Штатах Америки починають діяти програми, метою яких було активне залучення потерпілого й правопорушника до процесу правосуддя для задоволення їхніх потреб. Такі програми свідчили прагнення «поставити потерпілого з його потребами в центр процесу правосуддя» та допомогти правопорушникові прийняти відповідальність за свій учинок, щоб, зрештою, «повернутися в суспільство». Діяльність цих програми орієнтовано на (1) досягнення домовленості та (2) поліпшення стосунків між сторонами. У процесі реалізації програм стало очевидним, що вони справді дають змогу зосередитися на «зціленні ран, спричинених злочином», хоча істотну частину часу приділено розв’язанню питання про компенсацію. Тому вмовилися називати таку діяльність програмами примирення потерпілих і правопорушників. Щодо терміна медіація (або посередництво), то спочатку він був відкинутий через те, що медіація передбачає наявність двох морально рівнозначних сторін, які сперечаються з метою врегулювання конфлікту. Безперечно, це не відповідає ситуаціям кримінального конфлікту. Варто зазначити, що зараз термін медіація, або посередництво, часто вживають як синонім до терміна програма примирення. Також для назви програм використовують термін конференція потерпілого й правопорушника, що пов’язано з емоційними труднощами, які виникають у потерпілого у зв’язку зі сприйняттям терміна примирення. Особливості посередництва в кримінальних конфліктах визначені Рекомендацією № R (99) 19 «Про посередництво в кримінальних

Відновне правосуддя та базові поняття медіації

справах», ухваленою Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 року. У документі програми примирення (посередництво в кримінальних справах) визначено як «гнучкі, всеохопні, орієнтовані на пошук рішення додаткові або альтернативні способи розв’язання кримінальних справ у системі традиційного судочинства», які спрямовані на: • «урахування інтересів і залучення зацікавлених осіб до процесу; • визнання законних інтересів потерпілого, які виникли внаслідок віктимізації, діалог з правопорушником для отримання вибачень і відшкодування збитків; • розвиток почуття відповідальності в правопорушника та надання йому можливості для виправлення, що призводить до реінтеграції; • підвищення ролі окремої особистості та громади в запобіганні злочинам та конфліктам». Програми примирення (посередництва або медіації) в кримінальних справах ґрунтуються на кількох принципах. 1. Добровільна згода сторін на участь у програмі примирення потерпілого й правопорушника. Сторони лишають за собою право відмовитися від програми на будь-якому етапі процедури. 2. Інформація, отримана під час процедури, є конфіденційною. Вона не може бути використана ні учасниками, ні посередником, за винятком випадків, коли на це є згода сторін. 3. Програма примирення потерпілих і правопорушників має бути загальнодоступною послугою. 4. Процедура примирення в кримінальних справах повинна допускатися на будь-якій стадії виконання правосуддя. 5. Законодавство має сприяти функціонуванню програми примирення в кримінальному провадженні. 6. Обов’язковою умовою є наявність певних вказівок, які б регламентували програму примирення в кримінальному провадженні: умови передачі справи, способи реагування органів системи правосуддя на результати процедури тощо. 7. Обов’язковою умовою є наявність певних пересторог: можливість сторін отримати правову підтримку, право неповнолітніх на підтримку з боку батьків. Програма примирення має чіткий інструментально-методичний план проведення, в основу якого покладено використання технік медіації, що відзначаються вузькою спрямованістю на ухвалення рішення з конкретної проблеми, яку слід розв’язати шляхом узгодження інтересів сторін конфлікту. Водночас програма примирення потерпілих і правопорушників втілює принципи відновного правосуддя, що фокусуються на завданій шкоді та на її наслідках. Окрім того, програма примирення потерпілих і правопорушників має на меті «змінити позицію потерпілого стосовно того, як може бути розв’язана його справа без застосування каральних санкцій». Тож метою процедури є

Модуль IV

не «торги» з приводу того, як виміряти спричинену шкоду, визначити міру вини чи невинуватості правопорушника. Акцент перенесено на усвідомлення та визнання правопорушником своєї провини, добровільної згоди нести відповідальність за відшкодування збитків. Тільки після цього можливе «перетворення відновних ефектів у юридичні наслідки з розв’язання кримінальної справи».

4.3. Етапи процедури медіації Процедура примирення потерпілого та правопорушника передбачає декілька етапів, кожному з яких властиві свої завдання: • передача справ для процедури примирення; • попередні зустрічі зі сторонами кримінальної ситуації; • зустріч потерпілого та правопорушника; • звітність, моніторинг та закриття справи (див. таблицю 3.1.). Таблиця 3.1. Етапи процедури примирення потерпілого та правопорушника Назва етапу 1. Передача справ для процедури примирення. 2. Попередні зустрічі зі сторонами кримінальної ситуації.

3. Зустріч потерпілого та правопорушника

4. Звітність, моніторинг та закриття справи.

Послідовність видів діяльності Направлення на процедуру примирення; реєстрація справи; призначення медіатора. Контакт з правопорушником; зустріч з правопорушником; контакт з потерпілим; зустріч з потерпілим; узгодження спільної зустрічі. Підготовка зустрічі, вступне слово ведучого; розповідь учасників про своє бачення ситуації, узгодження фактів; обговорення збитків та шляхів їх компенсації, укладання угоди. Звітність перед організацією, перед інстанціями, які направили справу на медіацію; моніторинг виконання угоди; закриття справи після підтвердження виконання угоди.

Відновне правосуддя та базові поняття медіації

4.4. Завдання та функції медіатора Методика розв’язання кримінальної ситуації в рамках медіації передбачає особисту зустріч сторін конфлікту – потерпілого й правопорушника, під час якої особливу увага слід приділяти питанням про факти, почуття та узгодження. Організацію зустрічі між сторонами покладають на спеціально підготовленого ведучого (медіатора, посередника). Посередник відіграє істотну роль як в організації зустрічі, так і під час безпосереднього процесу перемовин між сторонами. Основні завдання медіатора – полегшення перемовин, фокусування уваги сторін на визнанні несправедливості конфліктної ситуації та уникнення взаємних звинувачень. У процесі проведення процедури примирення медіатор виконує чотири основні функції: • підтримує інтерес до процедури; • контролює процес; • визначає характер стосунків; • регулює стосунки. Підтримка інтересу до процедури означає активне залучення учасників до обговорення без домінування медіатора. Обов’язковою умовою є забезпечення атмосфери довіри. Інтерес до процедури та мотивацію учасників слід підтримувати шляхом демонстрації віри в успіх програми та орієнтацією на конструктивну дискусію між учасниками. Медіатор має контролювати процес пемовин: стежити за етапами та допомагати сторонам спілкуватися. Для виконання цієї функції медіатор використовує навички активного слухання та роботи з емоціями. Щоб з’ясувати характер стосунків, медіатор повинен уміти відокремлювати факти від емоцій. Для учасників важлива підтримка з боку ведучого у формі викладу його власних спостережень про хід дискусії. Це допомагає учасникам усвідомити, що відбувається, та є прикладом відкритого спілкування. Функція регулювання стосунків означає, що медіатор має стежити за балансом стосунків між потерпілим та правопорушником, щоб жоден з них постійно не перебирав на себе ініціативу, перетворюючи перемовини на відстоювання власної позиції.

4.5. Потреби учасників кримінальної ситуації Злочин, незалежно від ступеня тяжкості, – це кризова ситуація як для потерпілого, так і для більшості правопорушників. Кримінальна ситуація руйнує звичний перебіг життєвих подій, викликає складні емоції та

Модуль IV

переживання. Особливий стан учасників кримінальної ситуації є передумовою до формування низки потреб, задоволення яких сприяє реабілітації потерпілого та правопорушника. Потреби потерпілого Людина, яка стала об’єктом злочину, пережила ситуацію, у якій вона відчуває розгубленість, страх, безпорадність, власну вразливість. Ці почуття вона переживає впродовж тривалого часу й після злочину. Пізніше з’являються інші сильні емоції – такі, як гнів, почуття власної провини, підозрілість, пригніченість, невпевненість у собі, жаль. Причина появи таких емоцій полягає в руйнівному впливі злочину на особистість. Адже «злочин заперечує два фундаментальних уявлення, на яких ґрунтується наше життя: віру в надійність, осмисленість, логічність світу та віру в автономність особистості, контроль над власним життям. Ці уявлення складають підвалини цілісного світосприйняття». Порушення першого уявлення продукує потребу отримати відповіді на питання: «Чому я?», «Що я міг зробити, щоб цього не сталося?». Втрата контролю над власним життям дуже тісно пов’язана з почуттям власної гідності. Коли людина не отримує відповіді на ці питання, вона схильна звинувачувати себе в тому, що сталося. Наслідком цього є те, що особа тривалий час відчуває себе «жертвою насилля»: «підірвана опора її я-концепції – уявлення про себе як про вільну людину в передбачуваному світі». Адекватне уявлення про стан потерпілого дає змогу сформулювати в загальних рисах припущення про його потреби. Так, можна передбачити, що потерпілий потребує компенсації заподіяної шкоди. Звісно, повне відшкодування матеріальних та психологічних втрат практично неможливе. Однак матеріальна компенсація може стати для потерпілого першим кроком на шляху до зцілення. Наступна важлива потреба – це отримання інформації, відповідей на нагальні запитання. Левову частину інформації потерпілий може отримати, тільки спілкуючись з іншою стороною. Втім, відповідь на деякі запитання може дати лише він сам. Зокрема, зцілення передбачає відповіді на такі запитання: • Що сталося? • Чому це сталося зі мною? • Чому я поводився в цій ситуації саме так? • Чому з того часу моя поведінка саме така? • Що, якщо це станеться знову? • Як усе це позначилося на мені і на моєму сприйнятті світу? Люди, які постраждали від злочину, потребують також вияву й визнання почуття страху, гніву, болі. Зазвичай людям з оточення потерпілого неприємно та незручно слухати про подібні переживання. Це, однак, природна реакція на таку ситуацію. Тому потерпілі часто відчувають потребу поділитися своїми емоціями та отримати підтримку.

Відновне правосуддя та базові поняття медіації

Крім того, важливим для потерпілих є задоволення потреби в безпеці. Вони хочуть бути упевненими, що подібне не станеться з ними або з будь-ким іншим, що правопорушник ніколи не вчинить подібного, про що свідчать якісь його вчинки. Наступна потреба – прагнення до справедливості, що часом виявляється в прагненні помститися. Щоправда, слід пам’ятати, що таке уявлення про справедливість є наслідком негативного досвіду правосуддя, коли справедливість не була відновлена. В інших ситуаціях прагнення справедливості передбачає залучення до процесу правосуддя та врахування думки потерпілого. Потреби правопорушника Особа, яка скоїла злочин, потрапляє в ситуацію, де суддя, прокурор та адвокат ухвалюють рішення про визнання її винною в порушенні закону. Суддя вирішує, що буде з цією людиною далі. Упродовж усього процесу правопорушник лишається незалученим. Його хвилює ситуація, у якій він опинився, турбують перспективи майбутнього; він стикається з безліччю нових проблем, які треба розв’язати – передусім йому треба адаптуватися до незнайомої ситуації. Однак усі рішення ухвалюються за нього. Правопорушник повинен відповідати за свої вчинки, він має перейнятися відповідальністю, що можливо лише за умови усвідомлення зв’язку між діями та їх наслідками. У ситуації, коли рішення приймаються за правопорушника, відповідальність є формальною. Крім того, правопорушники схильні будувати логічну схему самовиправдання: вина за скоєне переноситься на обставини або, навіть, на потерпілого. При цьому суперницький характер судового процесу тільки закріплює такі стереотипи. Потреби правопорушника, як не дивно, багато в чому збігаються з потребами потерпілого. Правопорушник, особливо це стосується неповнолітніх, часто відчуває потребу в підтримці, співчутті й розумінні. Він хоче, щоб його вислухали, і при цьому не моралізували з приводу його вчинків. Правопорушник переживає сильні емоції: страх, гнів, сором. Він потребує допомоги, щоб «стати на шлях каяття», «зцілитися». Окрім того, правопорушник відчуває потребу контролю над власним життям. На думку кримінолога Х. Зера, злочин – це спосіб самоствердження шляхом обмеження свободи іншої людини. У процесі правосуддя правопорушник опиняється в ситуації залежності від рішення інших, він не може впливати на власне майбутнє. Отже, правопорушник має потребу розвивати автономність і внутрішню свободу, яка не пов’язана зі свавіллям щодо іншого. Для правопорушника надзвичайно важливо перейнятися відповідальністю: усвідомити свій вчинок та дії з виправлення скоєного. На перший погляд здається, що потреба перейнятися відповідальністю в такому сенсі навряд чи може турбувати правопорушника. Проте, насправді, це дає змогу правопорушникові розв’язати й власні проблеми. Так, осмислення

Модуль IV

тих негативних наслідків, до яких призвела протиправна поведінка, утримуватиме його від повторного злочину. Можливість виправити власні дії сприятиме поверненню особи в суспільство як повноцінного його члена.

4.6. Вплив медіації на учасників кримінальної ситуації Результатом медіації є умовне підбиття емоційних та фактичних підсумків кримінальної ситуації, відновлення справедливості у конкретних випадках та нормалізація взаємин. Викладене вище методологічне підґрунтя програми примирення потерпілих і правопорушників має на меті: • створення можливостей сторонам отримати відповіді на важливі для них запитання, обмінятися інформацією, яка дає змогу спростувати стереотипи відносно одна одної та досягти порозуміння; • звільнення від емоційної напруги, яку переживає потерпілий, що сприяє зціленню внаслідок визнання несправедливості та матеріального відшкодування нанесених збитків; • створення умов, за яких правопорушник переймається відповідальністю за власні дії, переживає щире каяття й має добру волю відшкодувати збитки. Значення процедури медіації для потерпілого Після злочину поведінка та емоції потерпілого зазнають кілька фаз: (1) заперечення; (2) звинувачення злочинця в тому, що сталося; (3) обмірковування ситуації, збайдужіння; (4) обурення, бажання помститися; (5) урівноваження, емоційний спад; (6) інтеграція, реалістичне ставлення до злочину, аналіз своєї ролі. Проводити процедуру медіації, коли потерпілий перебуває на перших чотирьох фазах, досить складно. Медіатор має приділяти особливу увагу емоціям потерпілого, готувати його до зустрічі з правопорушником. Якщо потерпілий перебуває на фазі врівноваження чи інтеграції, проведення процедури примирення бажане, оскільки це допомагає швидше відновити стан потерпілого. Під час зустрічі з правопорушником потерпілий має можливість розказати йому про свої переживання та отримати відповіді на важливі для нього запитання. Почуття гніву та відчаю часто спричинені тим, що потерпілий не отримує відповідей, не може впоратися зі своїми страхами та стереотипами. Бажання помститися також є результатом обмеженої інформації про правопорушника. Коли потерпілий розказує про свої переживання й бачить, що правопорушник розуміє його, відчуває почуття провини й сорому та готовий виправити скоєне, – починається процес зцілення потерпілого.

Відновне правосуддя та базові поняття медіації

Програму медіації побудовано так, що потерпілий має змогу отримати компенсацію за завдані збитки. При цьому потерпілий особисто бере участь у процесі визначення розмірів та строків відшкодування, що сприяє відновленню впевненості та відчуття контролю над власним життям. Варто зазначити, що програма медіації не позбавлена ризиків у зв’язку з участю потерпілого в процедурі. Так, обговорення кримінальної ситуації може викликати негативні емоції, повторне переживання травматичного досвіду. Потерпілий може мати нереальні очікування щодо реакції правопорушника на його переживання, результатом чого є розчарування й зневіра. Неадекватне відшкодування завданих збитків чи недотримання правопорушником угоди також призводять до розчарування. Значення процедури медіації для правопорушника Поведінка правопорушника після скоєння злочину змінюється відповідно до кількох фаз: (1) заперечення, виправдання; (2) докори сумління, пошук «швидкого рішення»; (3) розкаяння, прийняття відповідальності; (4) каяття, щире бажання попросити вибачення. Програма медіації дає змогу врахувати ці фази під час роботи з правопорушником. Так, на фазі заперечення з правопорушником слід працювати окремо, щоб допомогти йому відчути відповідальність. Якщо цього не трапляється, проведення процедури примирення неможливе. На фазі докорів сумління медіатор готує правопорушника до серйозного сприйняття розповіді потерпілого. Процедура медіації дає змогу цілком задовольнити потреби потерпілого, який перебуває на фазі розкаяння чи каяття. Часто поштовхом до вчинення протиправної дії є почуття відторгнення. Програма дозволяє уникнути таврування, яке посилює почуття відторгнення, натомість плекає почуття «об’єднувального сорому», що стає можливим унаслідок донесення до правопорушника переживань потерпілого, з одного боку, й увагою до почуттів і проблеми самого правопорушника, з другого. У таких умовах правопорушник здатен усвідомити ситуацію, у якій опинився потерпілий, що, зрештою, стає важливим мотивом для зміни поведінки та повернення індивіда в суспільство. Правопорушник має можливість брати активну участь у плануванні свого майбутнього замість пасивного очікування рішення від інших. Унаслідок цього в правопорушника посилюється відчуття відповідальності за своє життя та готовність відшкодовувати збитки. Утім, слід пам’ятати, що програма медіації створює й певні перестороги для правопорушників. Зокрема, правопорушники відчувають страх зустрічі з потерпілим. Вони також остерігаються того, що потерпілий може використати процедуру примирення для помсти та приниження. Правопорушники часто вважають, що потерпілий вимагатиме занадто великої компенсації або загрожуватиме їм фізично.

Модуль IV

Питання для самоконтролю 1. Назвіть основні передумови виникнення відновного правосуддя. 2. Які риси відновного правосуддя відрізняють його від традиційного карального підходу? 3. Назвіть основні принципи, на яких ґрунтуються програми відновного правосуддя. 4. Як витлумачують поняття відновного правосуддя? 5. Як визначають поняття «медіація»? 6. Назвіть основні потреби потерпілого/правопорушника, що виникають унаслідок кримінальної ситуації. 7. Як процедура медіації допомагає учасникам кримінальної ситуації задовольнити ті потреби, що виникають в її результаті? Література 1. Вос Б., Умбрайт М. Впровадження відновного правосуддя до правової системи України: оцінка програми. Підсумковий звіт // Міжнародна конференція «Впровадження відновного правосуддя в Україні: висновки та перспективи»: Тез. док. і повід., 20–21 квітня 2006 р. – К.: УЦП, 2006. – С. 49-53. 2. Ертсен І., Маккей Р., Пелікан К. Реконструкція зв’язків у громаді – медіація і відновне правосуддя в Європі // Відновне правосуддя в Україні. – 2007. – № 2(6). – С. 73-96. 3. Землянська В. Запровадження відновлюючих підходів: зміна погляду на кримінальне судочинство // Право України. – 2003. – № 10. – С. 154-156. 4. Зер Г. Зміна об’єктива: новий погляд на злочин та правосуддя // Пер. з англ. – К.: «Пульсари», 2004. 5. Коваль Р. Роль і місце програм відновного правосуддя в системі ювенальної юстиції // Всеукраїнська науково-практична конференція «Створення та розвиток системи ювенальної юстиції в Україні»: Тез. док. і повід., 12 квітня 2005 р. – [Цит. 2008, 19 березня]. – Доступний з: <http://www.rj.org.ua> 6. Лазаренко О. Профілактика злочинності неповнолітніх: шляхи вирішення // Відновне правосуддя в Україні. – 2007. – № 2(6). – С. 6-9. 7. Мачужак Я. В., Землянська В. В. Медіація як ефективний засіб для перевиховання та попередження злочинності серед неповнолітніх. – [Цит. 2008, 19 березня]. – Доступний з: <http://www.rj.org.ua> 8. Райт Мартин. Восстановительное правосудие – путь к справедливости. Симпозиум // Пер. с англ. – К.: Издатель Захаренко В.А., 2007. 9. Соціальна місія системи кримінального судочинства: витяг з доповіді «Соціальні аспекти юстиції» Міністра юстиції Фінляндії // 26 Конференція європейських міністрів юстиції (7–8 квітня 2005 р.): Тез.

Відновне правосуддя та базові поняття медіації

док. і повід., 7–8 квітня 2005 р. – [Цит. 2008, 19 березня]. – Доступний з: <http://www.commonground.org.ua> 10. Умбрайт Марк. Гуманистический подход к посредничеству в разрешении конфликтов: путь преображения, путь миротворчества // Вестник восстановительной юстиции. – Вып. 3. – М., 2001. 11. Ювенальна юстиція: Навч. посіб. / Кол. авторів: Гусєв А. І., Костова Ю. Б., Крестовська Н.М., Семікоп Т. Є., Терещенко І. Г., Шмеріга В. І.; за заг. ред. Крестовської Н. М. – Одеса: ОЮІ ХНУВС, 2006.

Модуль V

Етичні засади програм відновного правосуддя • Етичні цінності та етичні принципи програм відновного правосуддя • Етичні норми в процесі медіації • Принципи роботи медіатора за трансформативного підходу • Етичні стандарти та принципи соціальної роботи

Модуль V

5.1. Етичні цінності та етичні принципи програм відновного правосуддя Діяльність у межах програм відновного правосуддя ґрунтується на системі цінностей, які сформувалися в процесі поглиблення засад відновного підходу та випрацювання етичних принципів і норм поведінки фахівців. Етичні відносини виникають у процесі реалізації програм відновного правосуддя як сукупність зв’язків між медіатором та сторонами конфлікту, між медіатором та колегами, між медіатором та організацією, що впроваджує програми відновного правосуддя. Асоціації та організації, які впроваджують відновне правосуддя, намагаються врегулювати ці відносини шляхом ухвалення вимог до професійних обов’язків, дотримання низки моральних цінностей, які втілені в Міжнародних етичних стандартах, Етичному кодексі у сфері відновного правосуддя, Етичному кодексі соціального працівника та медіатора (зокрема, в Етичному кодексі медіатора «Українського Центру Порозуміння») та інших документах. Першим кроком до усвідомлення етичних засад діяльності медіатора в кримінальних справах є осмислення й сприйняття цінностей відновного правосуддя. Деніел Ван Несс (Daniel W. Van Ness) у книзі «Відновлення правосуддя» (Restoring Justice) визначає чотири нормативні цінності, тобто такі, що визначають певний світогляд, на якому ґрунтується відновне правосуддя. Перша – активна відповідальність (active responsibility), що означає ініціативу в просуванні та збереженні відновних цінностей та залагодження провини, спричиненої поведінкою, що завдала шкоди іншим людям. Друга – мирне соціальне життя (peaceful social life), яке означає таке реагування на злочини, що сприяє встановленню гармонії, безпеки та злагоди в громаді. Третя – повага (respect), що означає ставлення до всіх учасників події злочину та поводження з ними на основі визнання цінності їхньої особистості та поваги до їхньої людської гідності. Остання – згуртованість (solidarity), що означає активну підтримку та єдність, навіть за істотних розбіжностей поглядів та думок. Цілі програм відновного правосуддя та характер результатів, що їх передбачено досягти, так само, як і спосіб їх досягнення, сформувалися внаслідок визначення низки процесуальних цінностей, які різною мірою втілено в кожній із форм відновного правосуддя. Процес характеризується повагою до всіх сторін. Він також сприяє активній участі та передбачає наснаження всіх залучених осіб до безпосереднього спільного обговорення правопорушення, заподіяної шкоди та необхідних варіантів реагування. Він сприяє визначенню спільних (а не «призначених зверху») результатів, досягнутих шляхом залучення та співробітництва всіх сторін, яких так чи інакше торкнулася подія злочину. Він (процес) також пов’язаний із породженням щирих зобов’язань з боку сторін з виконання тієї угоди, якої вони спільно досягли. Він працює

Етичні засади програм відновного правосуддя

якнайкраще, коли лишається прозорим та передбачуваним, але водночас гнучким та відповідним до індивідуальних обставин кожної ситуації. Емоційна та фізична безпека учасників програм відновного правосуддя є надзвичайно важливою. Процес повинен сприяти моральному становленню/розвитку громади: обговорення варіантів належної відповіді на подію злочину сприяє обговоренню та кращому усвідомленню суспільних норм та цінностей, що є загальноприйнятими в тій чи іншій громаді (формують зміст соціальної угоди членів громади, – див. вступ до другого розділу посібника «Конфлікти та методи їх розв’язання»). Зрештою, процес має бути спрямований на реінтеграцію всіх учасників кримінальної/конфліктної ситуації в громаду, тобто їх повернення до життя в якості повноцінних, активних та корисних членів суспільства. Отже, процес слід орієнтувати на належне реагування на всі питання, пов’язані з подією кримінального конфлікту (як причини, так і його наслідки), та максимальну підтримку всіх членів громади, на яких вплинула конфліктна (кримінальна) ситуація. З огляду на вищезазначене можна виділити 10 основних процесуальних цінностей, відповідно до яких формуються цілі та стандарти проведення програм відновного правосуддя. Деніел Ван Несс виклав їх у такій послідовності: 1) прийняття зобов’язань щодо виправлення заподіяної шкоди тими, хто несе відповідальність за її виникнення; 2) допомога усім, на кого вплинула подія злочину4; 3) співробітницький підхід у пошуку рішення внаслідок правопорушення; 4) заохочення сторін до щирої участі та ефективний вплив у відповідь на правопорушення; 5) створення можливостей для безпосередньої зустрічі в безпечних умовах усіх причетних до події злочину осіб для обговорення правопорушення, заподіяної шкоди та необхідних варіантів реагування; 6) залучення всіх зацікавлених осіб до безпосередньої участі у відновному процесі та навіть у його формуванні5; 7) моральне виховання членів громади шляхом обговорення норм та цінностей, що зумовлюють ті чи інші варіанти відповіді на правопорушення; Багато авторів, які пишуть про відновне правосуддя, сформулювали б цю цінність як орієнтованість процесу на зцілення всіх уражених злочином сторін. 5 По-справжньому трансформативний процес відновного правосуддя передбачає можливість впливу його учасників не тільки на результат, але на формулювання цілей та завдань, а також змісту, форми, темпу, швидкості та послідовності процесу, тобто йдеться про повну передачу відповідальності учасникам процедури, як, наприклад, у колах примирення. 4

Модуль V

8) захист: особлива увага приділяється питанням емоційної та фізичної безпеки сторін; 9) реінтеграція учасників процесу шляхом надання їм можливості та засобів повернення в громаду в якості повноцінних та здорових членів; 10) вирішення всіх питань, пов’язаних з подією злочину, з максимальною ефективністю6. Відповідно до наведених цінностей програми відновного правосуддя визначають низку стандартів, критеріїв відновного процесу та принципів, що гарантують реалізацію цінностей у межах процесу, та дають змогу більш конкретно й детально сформулювати практичні способи їх утілення. Принципи у сфері відновного правосуддя, визначені в нормативних актах, стосовно медіації в кримінальних справах (за матеріалами Європейського форуму відновного правосуддя): Принципи, що стосуються інтересів сторін (потреб та прав): Принципи, що стосуються всіх сторін: • Добровільна участь та інформована згода. • Недискримінація, незалежно від характеру справи. • Доступність послуг організацій, що їх надають (серед іншого й організацій, які впроваджують відновне правосуддя). • Захист уразливих сторін у ході процесу. • Збереження доступу до традиційних методів розв’язання конфліктів/ справ (включаючи суди). • Повага до цивільних прав та людської гідності кожної особи. • Захист особистої безпеки. • • •

Принципи, що стосуються сторін, які зазнали збитків: Уважне ставлення до їхніх потреб та почуттів. Визнання завданої їм шкоди. Право на відновлення завданої їм шкоди.

Принципи, що стосуються осіб, відповідальних за завдання шкоди іншим особам (включаючи тих, стосовно кого були застосовані санкції): • Право запропонувати відшкодування до того, як це стане офіційною вимогою. • Право на належний процес у судовому розгляді справи (включаючи презумпцію невинуватості у будь-яких подальших процесуальних діях). 6

Ярем Саватський у дослідженні форм правосуддя, що спрямоване на зцілення учасників події злочину та громад загалом, протиставляє логіку правил та процедур офіційного правосуддя, орієнтованого на «розв’язання проблеми», логіці громадського правосуддя, що зцілює, орієнтованого на усвідомлення та трансформацію відносин та патернів (характеру і способів) життя, які спричинили ту чи іншу проблему.

Етичні засади програм відновного правосуддя

• •

Вимоги до відшкодування збитків, які мають бути адекватними/пропорційними, по-перше, відповідно до спроможності правопорушника задовольнити їх, а по-друге, відповідно до завданої шкоди. Вимоги до відшкодування мають ґрунтуватися на повазі до гідності особи, яка їх задовольнятиме.

Принципи, що стосуються інтересів місцевої громади та суспільства: Безпека громади має бути підтримана заходами, що сприяють запобіганню злочинності, зменшенню шкоди та соціальній гармонії. • Соціальна солідарність повинна ґрунтуватися на повазі до зумовлених культурою відмінностей. • Соціальна солідарність має забезпечувати збереження громадської моралі та повагу до закону. •

Принципи, що стосуються організацій, які працюють поза судовою системою: • Усі зусилля слід спрямовувати на розв’язання справи без висунення звинувачення, окрім тих випадків, коли рівень завданої шкоди, ризик подальшого спричинення шкоди, питання щодо громадської політики, неузгодженості фактів чи відповідних результатів вимагають відкритого судового процесу. • Застосування права свободи вибору на індивідуальному чи системному рівнях не має загрожувати гарантованим законодавством правам або призводити до будь-якої дискримінації.

5.2. Етичні норми в процесі медіації Професійна етика допомагає медіатору ухвалювати більш обґрунтовані й зважені рішення. Норми професійної етики окреслюють межі діяльності медіатора, сприяють усвідомленню того, що дозволено, а чого робити не можна при виконанні своїх службових обов’язків. У зв’язку з тим, що відновне правосуддя є гнучкою формою реагування на злочин та відновлення стосунків у громаді, з’явилося чимало процесуальних форм і процедур відновного правосуддя. Утім, з позицій етики набагато легше користуватися поняттям відновного підходу, що враховує спільні принципи та характерні риси різноманітних програм та процесів відновного правосуддя. З огляду на вищезазначене основу відновного підходу складає фундаментальна цінність – повага до особистості, яка реалізується в таких принципах відновного підходу: 1. Визнання права учасників конфліктної ситуації на розв’язання цієї ситуації, що означає, що відновний підхід передбачає наснаження та активне залучення сторін конфлікту до процесу ухвалення рішення

Модуль V

стосовно наслідків конфлікту та його виконання. Учасники конфліктної ситуації – це ті особи, які найкраще обізнані з ситуацією і володіють потенціалом для її найоптимальнішого розв’язання конфлікту. Роль професіоналів є допоміжною і полягає у тому, щоб створити необхідні умови для реалізації потенціалу учасників конфлікту. 2. Наголошення важливості ролі громади (у першу чергу найближчого соціального оточення сторін конфлікту) у процесі розв’язання конфлікту. Громада як сукупність індивідів володіє неабияким потенціалом для полегшення процесу розв’язання конфліктної ситуації, зокрема це стосується підтримки, яку члени громади можуть надавати учасникам конфліктних/ проблемних ситуацій. Відтак відновний підхід передбачає наснаження й активізацію ресурсів громади для розв’язання конфліктів. 3. Увагу зосереджено на розв’язанні конфлікту та досягненні порозуміння, а не на встановлення того, хто «правий», а хто «винний», адже кожна людина має право на помилку. Завдання відновного підходу – створити такі умови, щоб учасники конфлікту використали потенціал конфлікту для особистісного розвитку та покращення міжособистісних стосунків у майбутньому. Усі відновні практики ґрунтуються на певних принципах організації процесу: 1. Визнання важливості почуттів та потреб сторін, що виявляється в можливості розповісти про свої потреби та переживання, бути почутим, зустріти розуміння та підтримку. 2. Прийняття відповідальності за наслідки конфлікту – визнання сторонами своєї ролі в конфлікті та тих наслідках, до яких цей конфлікт призвів; готовність учасників ухвалювати рішення та виконувати певні дії з усунення наслідків конфлікту. 3. Активне залучення сторін – надання сторонам повноважень у пошукові та ухваленні взаємоприйнятного для них рішення; лише учасники конфлікту є компетентними в розв’язанні проблеми. 4. Нейтральність ведучого – ведучий (медіатор, фасилітатори, «хранитель» кола) прагне однаково допомогти обом учасникам спору, не приймаючи при цьому сторону жодного з учасників. 5. Конфіденційність – всі учасники процедури беруть на себе зобов’язання не поширювати жодну інформацію, що стала їм відома, без згоди іншої сторони. 6. Добровільність – процедура може відбуватися лише за умови добровільної згоди сторін на участь у ній; кожен з учасників може відмовитися від процедури на будь-якому етапі. Нейтральність та неупередженість медіатора На особливу увагу заслуговує принцип нейтральності, який є одним із засадничих у проведенні медіації. На дотриманні принципу нейтральності

Етичні засади програм відновного правосуддя

наголошено, зокрема, в Рекомендації Комітету Міністрів № R (99) 195, де зазначено, що «медіація проводиться нейтральним чином, враховуються обставини справи, а також потреби та бажання сторін. Медіатор виявляє належну повагу до сторін та наглядає за тим, щоб сторони виявляли повагу одна до одної». Загалом принцип нейтральності та неупередженості медіатора в кримінальних справах полягає в наданні сторонам однакової можливості висловитися та бути почутими. З іншого боку, залишаючись нейтральним до сторін, медіатор не може бути нейтральним до самої події злочину та має визнавати її несправедливість стосовно потерпілої сторони. Практика застосування програм відновного правосуддя в Європі свідчить про переважне дотримання принципу нейтральності та неупередженості медіатора. Так, польський кримінально-процесуальний кодекс з метою забезпечення неупередженості медіатора передбачає, що «процедуру медіації не може проводити особа, яка є професійним суддею, прокурором, адвокатом, юрисконсультом, а також стажером з однієї з цих професій або якщо вона працює в суді, прокуратурі чи іншій установі, завданням якої є переслідування злочинців». Незважаючи на те, що проведення медіації між потерпілим та правопорушником в Чеській Республіці є функцією служби пробації, за стандартами роботи, працівники цієї служби не повинні виконувати завдання медіації та пробації в одній справі одночасно. Загалом дотримання принципу нейтральності та неупередженості медіатора, окрім іншого, залежить від того, наскільки автономним є процес медіації від офіційної правової системи.

5.3. Принципи роботи медіатора за трансформативного підходу Підтримка змін Процес медіації передбачає роботу медіатора з учасниками конфлікту з метою допомогти змінити їм якість їхньої взаємодії в конфлікті: від негативного й деструктивного до позитивного й конструктивного, відповідно до того, як вони досліджують та обговорюють проблеми та можливі рішення. У цьому процесі роль медіатора полягає в тому, щоб допомогти учасникам конфлікту здійснити особисті позитивні зміни в спілкуванні шляхом роздумів, ухвалення рішення. Медіатору важливо пам’ятати, що зміни можуть забезпечити лише учасники конфлікту й ніхто інший. Медіатор, який намагається спровокувати такі зміни, насправді гальмує процес розв’язання конфлікту. Тому одним із основних принципів роботи медіатора є сприяння змінам та заохочення їх, а не нав’язування.

Модуль V

Готовність до змін Медіатор має бути готовий до коливань то в один, то в інший бік. Кожна зі сторін конфлікту може демонструвати зміни намірів, настроїв та дій у процесі медіації. Віра в можливість змін Як переконує Марк Умбрайт7 з Центру відновного правосуддя та миротворчості школи соціальної роботи Університету Міннесота у фундаментальній роботі «Гуманістична медіація: трансформативний підхід до посередництва», медіатор навряд чи зможе посприяти особистісним та міжособистісним змінам у процесі медіації, якщо він не вірить у • взаємозв’язок усіх речей і загальної людяності людства; • важливість присутності посередника та його тісного контакту зі сторонами для сприяння ефективному розв’язанню конфлікту; • відновлювальну, зцілювальну функцію посередництва, що втілюється в діалозі та взаємодопомозі людей; • потребу більшості людей жити в злагоді; • бажання більшості людей змінюватися на краще під час набуття життєвого досвіду; • здатність більшості людей знайти джерела внутрішньої сили для подолання ворожості, для особистісного зростання та допомоги іншим людям у схожих ситуаціях; • притаманні всім людям почуття гідності та самовизначення, які виявляються у відповідному ставленні до розв’язання конфлікту.

5.4. Етичні стандарти та принципи соціальної роботи Визначальні етичні норми й принципи соціальної роботи викладено в документі «Етика соціальної роботи: принципи й стандарти», схваленому Міжнародною федерацією соціальних працівників (МФСП) у 1994 р. Елементами її є преамбула, у якій стисло обґрунтовано важливість етичної обізнаності як складової частини професійної практики соціальних працівників, а також «Міжнародна Декларація етичних принципів соціальної роботи» й «Міжнародні етичні стандарти соціальних працівників». У «Міжнародній Декларації етичних принципів соціальної роботи» сформульовано такі моральні засади професії соціального працівника: 7

Згідно з правилами, прізвище має писатися Марк Амбрейт, але тут збережений варіант написання, який набув поширення після першого перекладу цієї праці Центром судово-правової реформи, м. Москва. Див. також посилання в переліку використаної літератури.

Етичні засади програм відновного правосуддя

1. «Кожна людина є унікальною цінністю, на яку слід зважати й ставитися до неї з повагою». Цей принцип відповідає категоричному імперативу І. Канта, який він уважав вищим принципом етики. Його зміст полягає в тому, щоб ставитися до людини як до мети, а не як до засобу. 2. «Кожна людина має право на самореалізацію такою мірою, щоб це не утискало таке саме право інших людей, і зобов’язана робити внесок у добробут суспільства». Цей принцип співзвучний «золотому правилу» моралі. 3. «Кожне суспільство, незалежно від устрою, повинно функціонувати так, щоб забезпечити максимальні блага для його членів». 4. «Соціальні працівники зобов’язані бути відданими принципам соціальної справедливості». 5. «Соціальні працівники зобов’язані спрямовувати здобуті знання й навички на допомогу окремим особам, групам людей, громадам і суспільствам в їхньому розвитку і в розв’язанні конфліктів між собою, у відносинах із суспільством, а також у подоланні наслідків цих конфліктів». 6. «Соціальні працівники мають надавати якомога ефективнішу допомогу, поради будь-кому, хто їх потребує, не маючи несправедливих упереджень щодо статі, віку, непрацездатності, расової належності, соціального класу, походження, релігії, мови, політичних переконань або сексуальної орієнтації». 7. «Соціальні працівники поважають права людини та груп відповідно до Міжнародної Декларації прав людини Організації Об’єднаних Націй та інших міжнародних конвенцій, що випливають з цієї Декларації». 8. «Соціальні працівники ставляться з повагою до приватного життя, конфіденційності та відповідального використання інформації у своїй професійній роботі. Соціальні працівники поважають виправдану конфіденційність навіть тоді, коли законодавство країни суперечить цій вимозі». 9. Усіляке заохочення клієнтів до співпраці, інформування їх щодо переваг і можливих ризиків обраного напряму дій. 10. Спільна відповідальність соціальних працівників і клієнтів за визначення плану дій, спрямованих на зміну їхнього життя. Цей принцип визнає і можливість використання примусу, який може бути необхідним для розв’язання проблем однієї сторони за рахунок інтересів іншої, але тільки після ретельного оцінювання претензій сторін конфлікту. Водночас соціальні працівники повинні звести до мінімуму застосування узаконеного примусу. 11. «Соціальна робота несумісна з прямою або непрямою підтримкою осіб, груп людей, політичних сил або силових структур, які використовують тероризм, тортури та інші заходи, спрямовані на пригноблення людей». 12. Соціальні працівники повинні ухвалювати етично обґрунтовані рішення й дотримуватися їх, шануючи положення Міжнародної Декларації етичних принципів МФСП, Міжнародних етичних стандартів соціальних працівників.

Модуль V

Міжнародні етичні стандарти «Міжнародні етичні стандарти соціальних працівників» ґрунтуються на положеннях схваленого в МФСП 1967 р. «Міжнародного морального кодексу професійних соціальних працівників». У вступі до цього документа йдеться, що соціальна робота орієнтується на гуманістичні, релігійні та демократичні ідеали й філософські концепції, мета яких полягає в задоволенні суспільних потреб і розвитку людського потенціалу. Відповідно до цих ідеалів та концепцій соціальні працівники повинні: • служити людині заради її добробуту й реалізації її можливостей; • розвивати й використовувати обґрунтовані знання про поведінку людини, серед іншого й соціальної; • сприяти розвиткові ресурсів, які б відповідали індивідуальним, груповим, національним, міжнародним потребам і прагненням; • бути відданими справі заради досягнення соціальної справедливості. У цьому документі сформульовано також загальні норми їх етичної поведінки щодо клієнтів, установ і організацій, колег, а також фахові стандарти, від дотримання яких залежать ефективність і результативність їхньої діяльності. До цих стандартів залучено: 1. Загальні норми етичної поведінки соціального працівника, які вимагають від нього розуміння кожного клієнта (клієнтів), а також ситуації та чинників, які впливають на їхню поведінку. Відповідно до цих норм, соціальний працівник повинен підтримувати й розвивати цінності, знання й професійні методи соціальної роботи; утримуватися від поведінки, яка перешкоджає фаховій роботі; визнавати фахові й особистісні обмеження; відповідно до своєї компетенції брати участь у розробленні соціальної політики й програм, які поліпшують якість життя в суспільстві; досліджувати й обґрунтовувати соціальні потреби, індивідуальні та групові соціальні проблеми. 2. Норми соціальної роботи стосовно клієнтів, відповідно до яких соціальний працівник повинен брати на себе відповідальність за клієнтів. Ця відповідальність стосується пошуку оптимальних шляхів розв’язання проблем клієнтів, відповідальності за наслідки ухвалених рішень. Відносини соціальних працівників з клієнтами мають вибудовуватися на довірі, визнанні права на приватне життя та його конфіденційність, а також на відповідальному використанні інформації. Це означає, що збір і використання інформації про клієнта неможливі без його особистої згоди, за винятком випадків, коли клієнт не може відповідати за свої вчинки або якщо це може серйозно зашкодити іншим особам. Слід також забезпечити доступ клієнтів до документації соціальних працівників, яка їх стосується. Соціальні працівники повинні поважати наміри клієнтів нести відповідальність за особисті дії та допомагати з однаковою готовністю всім клієнтам. За неможливості надати професійну послугу на таких умовах клієнтам слід повідомити про це в такий спосіб, щоб залишити за ними свободу дії.

Етичні засади програм відновного правосуддя

Соціальне обслуговування має бути спрямоване й на допомогу клієнтам (групі, громаді) досягти самореалізації в максимальному використанні свого потенціалу за поваги прав інших. Відповідно, «слід допомогти клієнту зрозуміти та використати надані послуги для сприяння реалізації його законних бажань та інтересів». 3. Норми відносин соціального працівника з установами й організаціями, які зобов’язують соціального працівника працювати і (або) співпрацювати лише «з тими установами та організаціями, політика, процедури і діяльність яких скеровані на адекватне надання послуг і стимулювання професійної практики відповідно до етичних принципів МФСП». Соціальний працівник повинен «відповідально виконувати встановлені обов’язки і завдання установ або організацій, робити внесок у розроблення реальної політики, методології та практики для створення кращих норм і досягнення кращих результатів», виступати з ініціативами щодо бажаних змін політики, методології та практики, використовуючи відповідні канали установ і організацій. Вичерпавши всі доступні засоби для досягнення цілей, він має звертатися до вищих органів влади або громадськості, зацікавлених у розв’язанні проблеми. 4. Норми соціальної роботи щодо колег, відповідно до яких соціальний працівник має «визнавати освіченість, професійну підготовку й ефективність роботи колег і фахівців інших галузей, розширяти співробітництво з ними, що має на меті сприяти підвищенню ефективності послуг». Аби таке співробітництво було плідним, слід «визнавати різні точки зору й практичний досвід колег із соціальної роботи та інших фахівців, висловлюючи критичні зауваження в коректній формі». Соціальний працівник повинен «використовувати й створювати можливості для обміну знаннями, досвідом і думками з колегами, фахівцями інших галузей, а також волонтерами з метою взаємного вдосконалення». Етичним нормам відповідає прагнення соціального працівника привертати увагу відповідних організацій до будь-яких порушень професійної етики і норм у межах і поза межами його професійних обов’язків. 5. Норми професії соціального працівника, які зобов’язують «обстоювати цінності, етичні принципи, знання й професійні методи соціальної роботи, сприяти їх уточненню й удосконаленню», підтримувати професійні стандарти практики та намагатися поширювати їх. Етичним обов’язком соціального працівника є «захист професії від несправедливої критики». Водночас важливо конструктивно аналізувати, критикувати теорії, методи й реальну практику задля їх удосконалення, стимулювати вироблення оригінальних підходів і методик, придатних для розв’язання проблем, що склалися або виникатимуть згодом. Сформульовані в міжнародних документах норми мають загальний характер і не враховують національних особливостей. Попри це вони є етичним підґрунтям розвитку теорії та практики соціальної роботи, фахового ухвалення рішення в будь-яких стандартних й особливих ситуаціях.

Модуль V

Вітчизняні етичні стандарти Етичний кодекс спеціалістів із соціальної роботи (соціальних працівників і соціальних педагогів) України – це документ, який скеровує здійснення соціальної роботи в багатьох функціональних сферах з метою розвитку потенціалу та можливостей особистості, а також задля задоволення людських потреб. В Етичному кодексі спеціалістів із соціальної роботи України визначено положення, які є для фахівців принциповими орієнтирами з питань професійної діяльності, виконання службових обов’язків, організації взаємодії з клієнтами. У документі визначено шляхи розв’язання моральних проблем та ухвалення найбільш адекватного професійного рішення в етичних питаннях. 1. Етичні принципи діяльності спеціалістів із соціальної роботи 1.1. Повага до гідності кожної людини. Кожна людина є неповторною та унікальною, що обов’язково мають враховувати соціальні працівники, не допускаючи жодного прояву зневаги до особистості. Кожна людина має право на самореалізацію, яка не призводить до порушення подібних прав інших людей. Соціальна робота є несумісною з прямим чи опосередкованим примусом клієнтів до будь-яких дій, навіть на користь клієнта або його близького соціального оточення. 1.2. Пріоритетність інтересів клієнтів. Спеціалісти з соціальної роботи спрямовують усі свої зусилля, знання та навички на допомогу окремим громадянам, сім’ям, групам, спільнотам та громадам для їхнього розвитку, а також з метою розв’язання конфліктів та подолання їх наслідків. 1.3. Толерантність. Спеціалісти з соціальної роботи є толерантними до різних емоційних виявів клієнтів, мають належний рівень професійної підготовки, за будь-яких обставин зберігають рівновагу, терпимість. Спеціалісти з соціальної роботи приймають проблеми й обставини клієнтів незалежно від їхнього способу життя, поведінки, соціального й національного походження, статі тощо. 1.4. Довіра та взаємодія в розв’язанні проблем клієнта. Спеціалісти з соціальної роботи співпрацюють з клієнтами, намагаючись якнайкраще розв’язувати будь-які завдання, з якими вони стикаються, з метою задоволення інтересів клієнтів. Фахівці сприяють добровільній участі клієнтів у процесі надання соціальної послуги. Спеціалісти з соціальної роботи мають сприяти максимальній самостійності клієнтів у розв’язанні їхніх соціальних проблем та в діях у відповідних соціальних ситуаціях; створюють доброзичливу атмосферу спілкування з клієнтом. Довіра до спеціаліста з соціальної роботи є обов’язковою умовою результативної соціальної діяльності. 1.5. Доступність послуг. Спеціалісти з соціальної роботи надають допомогу кожному, хто звертається до них за захистом, підтримкою, консультацією або порадою, без будь-якої дискримінації щодо статі, віку, фізичних

Етичні засади програм відновного правосуддя

або розумових характеристик, соціальної чи расової приналежності, віросповідання, мови, політичних поглядів, сексуальної орієнтації. 1.6. Конфіденційність. Спеціалісти з соціальної роботи в будь-якій соціальній ситуації інформують клієнтів про те, як забезпечується конфіденційність, чому вона є обов’язковою умовою, а також про обмеження задля її дотримання. Обов’язок спеціалістів із соціальної роботи – бути конфіденційними, що виключає можливість розголошення будь-яких відомостей про клієнтів, за винятком тих випадків, коли це робиться з їхньої згоди чи в установленому законом порядку. 1.7. Дотримання норм професійної етики. Спеціалісти з соціальної роботи сприяють формуванню та реалізації заходів соціальної політики, забезпеченню добробуту людини, спільноти, громади, несуть відповідальність за розвиток та дотримання професійних норм у розв’язанні практичних завдань соціальної роботи. 2. Норми етичної поведінки спеціалістів із соціальної роботи Норми етичної поведінки спеціалістів із соціальної роботи є основою їхньої професійної діяльності на засадах загальнолюдських цінностей та етичних принципів соціальної роботи. 2.1. Етична поведінка стосовно професії: 2.1.1. Дотримуватися Етичного кодексу, діяти відповідно до принципів і норм етичної поведінки. 2.1.2. Підвищувати якість та ефективність соціальних послуг, розвивати професіоналізм у соціальній роботі, залучаючи волонтерів (добровільних помічників) до виконання посильних для них завдань. 2.1.3. Бути відповідальним за клієнтів у межах, установлених положеннями цього кодексу. 2.1.4. Визначати й з’ясовувати характер та причини індивідуальних, сімейних, групових соціальних проблем, проблем територіальної громади та глобальних соціальних проблем. 2.1.5. Підвищувати статус соціальної та соціально-педагогічної роботи. 2.1.6. Стимулювати розроблення та впровадження соціальних технологій, методів, методик, програм, що спрямовані на покращення якості життя людини, сім’ї, групи людей, громади, спільноти та суспільства. 2.1.7. Визнавати пріоритети професійної відповідальності над власними інтересами. 2.1.8. Роз’яснювати призначення, цілі та завдання професійної соціальної та соціально-педагогічної роботи. 2.2. Етична поведінка стосовно колег: 2.2.1. Визнавати різні погляди та форми практичного досвіду колег у соціальній роботі й інших фахівців, висловлювати критичні зауваження та пропозиції лаконічно й коректно.

Модуль V

2.2.2. Піддавати конструктивному аналізу професійні дії колег, теоретичні та методичні засади їхньої професійної діяльності. 2.2.3. Створювати та систематично використовувати можливості, умови для обміну знаннями, досвідом і поглядами з колегами в соціальній роботі, фахівцями інших галузей, волонтерами з метою вдосконалення власної практики та збагачення інтелектуальних ресурсів професійної групи. 2.2.4. Підтримувати діяльність легалізованих професійних об’єднань та асоціацій, що відповідає вимогам чинного законодавства. 2.2.5. Відстоювати професійну честь і гідність своїх колег, не допускати упередженої критики на їхню адресу та щодо професії взагалі. 2.2.6. Звертати увагу відповідних організацій на будь-які порушення положень цього Кодексу. 2.3. Етична поведінка стосовно клієнтів: 2.3.1. Поважати особистість клієнта й гарантувати захист його гідності та прав незалежно від походження, статі, віку та внеску в суспільний і соціальний розвиток. 2.3.2. Прагнути зрозуміти кожного клієнта, з’ясовувати всі чинники проблеми, що виникла, пропонувати оптимальні види професійної діяльності або соціальних послуг. 2.3.3. Безпека клієнтів є першою умовою діяльності спеціалістів із соціальної роботи. 2.3.4. Допомагати всім клієнтам рівною мірою. 2.3.5. Заохочувати клієнта до взаємодії, яка ґрунтується на довірі, співчутті та збереженні конфіденційності. 2.3.6. Визнавати й поважати наміри, відповідальність клієнтів за ухвалене рішення. 2.3.7. Якщо неможливо надати відповідну соціальну послугу, спеціалісти з соціальної роботи зобов’язані повідомити про це клієнтам, залишивши за ними право на свободу дій. 2.4. Етична поведінка стосовно організацій, з якими соціальні працівники перебувають у взаємодії: 2.4.1. Співпрацювати з тими установами й організаціями, наміри та діяльність яких спрямовані на надання соціальних послуг, використовувати досвід їхньої роботи як ресурсну можливість для підвищення якості допомоги клієнтам. 2.4.2. Підтримувати та популяризувати партнерські стосунки між організаціями, що здійснюють соціальну діяльність у громаді, суспільстві. 2.4.3. Забезпечувати професійну звітність перед клієнтами та громадськістю про ефективність і продуктивність роботи шляхом періодичних публічних оглядів якості, результативності та ефективності послуг, що надаються.

Етичні засади програм відновного правосуддя

Питання для самоконтролю 1. Які міжнародні документи регулюють етичні стандарти діяльності соціального працівника? 2. Якими є етичні норми щодо клієнтів, колег чи організацій? 3. Назвіть етичні цінності процесу відновного правосуддя. 4. Якими є принципи Етичного кодексу щодо сторін, які зазнали збитків? 5. Назвіть принципи роботи медіатора в трансформативному підході. 6. Яким чином співвідносяться етичні норми у сфері відновного правосуддя та соціальної роботи? Література 1. Вступ до соціальної роботи: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Т. В. Семигіної, І. І. Миговича. – К.: Академвидав, 2005. – С. 186-200. 2. Етичний кодекс спеціалістів із соціальної роботи України // Соціальна політика і соціальна робота. – 2003. – № 1. 3. Етика соціальної роботи: принципи і стандарти // Соціальна політика і соціальна робота. – 1998. – № 4. 4. Соціальна робота: В 3-х ч. — Ч. 1. Основи соціальної роботи / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. 5. Соціальна робота: В 3-х ч. — Ч. 2. Теорії та методи соціальної роботи / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. 6. Посібник ООН. Програми відновного правосуддя (розділ 1-4) // Восстановительное правосудие в Украине. – 2008. – № 1. – С. 64-80. 7. Етичний кодекс медіатора Українського Центру Порозуміння // Восстановительное правосудие в Украине. – 2005. – № 1-2. – С. 103-105. 8. Умбрайт Марк. Гуманистический подход к посредничеству в разрешении конфликтов: путь преображения, путь миротворчества // Вестник восстановительной юстиции. – Вып. 3. – М., 2001. 9. Jarem Sawatsky. Rethinking Restorative Justice: When the Geographies of Crime and of Healing Justice Matter // Peace Research – The Canadian Journal of Peace and Conflict Studies. – 2007. – Vol. 39, 1-2. – C. 75-93. 10. Daniel W. Van Ness, Karen Heetderks Strong. Restoring Justice, Third edition. Mattew Bender and Company Inc., USA, – 2006. – C. 48 – 50.

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення • Поняття медіації. Передача справи на медіацію. Первинний контакт з учасниками кримінальної ситуації • Підготовка сторін до участі в процедурі медіації • Процедура медіації • Комунікативні навички медіатора • Ко-медіація • Завдання самооцінки в процесі медіації та ко-медіації

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 87

6.1. Поняття медіації. Передача справи на медіацію. Первинний контакт з учасниками кримінальної ситуації

(досудове слідство або судовий етап розгляду справи); будь-яка інша важлива інформація. На практиці далеко не завжди вся ця інформація буває доступною одразу. Тому для того, щоб почати роботу по справі, медіатору потрібна щонайменше така інформація: • ім’я та контактний телефон правопорушника; • ім’я та контактний телефон потерпілого; • короткий виклад суті справи чи, як мінімум, статті обвинувачення згідно з чинним законодавством. Наступним кроком є призначення медіатора, що займатиметься цією справою, відповідно до його досвіду та специфіки залучення до справ певних категорій.

Сьогодні в різних країнах світу поширені різноманітні форми та експерименти з впровадження та розвитку відновного правосуддя. До відновних програм зазвичай відносять такі три моделі: сімейна конференція, коло правосуддя та програми примирення між потерпілим та правопорушником (медіація). Процедура медіації Процедура медіації є одним із чотирьох важливих етапів програм примирення між потерпілим та правопорушником. Загалом програми медіації включають такі етапи: • передачу справи на медіацію; • попередні зустрічі; • власне медіацію (зустріч між потерпілим та правопорушником); • звітність, моніторинг та закриття справи. Передача справи на медіацію Контактну інформацію про учасників кримінальної ситуації (перш за все, про правопорушника й потерпілого) медіатору (організації, яка впроваджує програми примирення) може надавати будь-який орган системи правосуддя, що безпосередньо розглядає цю справу: міліція, прокуратура, суд. Крім того, інформація про учасників кримінальної ситуації може надходити з комісії у справах неповнолітніх, державних та недержавних соціальних служб. Іноді інформацію про кримінальну ситуацію можуть повідомляти самі її учасники: потерпілий та правопорушник. Відтак процес медіації може відбуватися на будь-якому з етапів розгляду кримінальної справи. Критерії для відбору справ на медіацію можуть бути такими: • наявність потерпілого у справі; • визнання правопорушником своєї провини; • можливість контакту зі сторонами кримінальної ситуації; • вік учасників кримінальної ситуації (в залежності від завдань конкретної програми). Після надходження інформації про кримінальну ситуацію в організацію справа реєструється – для цього організація веде спеціальний журнал звернень. Реєстрація передбачає внесення інформації про справу до реєстраційної картки, якою надалі користуватиметься медіатор. У картці зазначається така інформація: дата звернення; джерело інформації; контакти сторін кримінальної ситуації; стаття, за якою порушено справу, та короткий опис ситуації (якщо відомо); етап, на якому перебуває справа

Первинний контакт з учасниками кримінальної ситуації Даний етап передбачає налагодження контакту з учасниками кримінальної ситуації та проведення індивідуальних зустрічей з правопорушником та потерпілим. Під час етапу попередніх зустрічей, як правило, здійснюють такі кроки: • контакт із правопорушником; • попередня зустріч із правопорушником; • контакт із потерпілим (у разі отримання згоди на участь у програмі від правопорушника); • попередня зустріч із потерпілим; • зустріч з іншими учасниками медіації; • узгодження спільної зустрічі. Спочатку медіатор телефонує правопорушнику та проводить із ним попередню зустріч. І тільки за умови отримання згоди від правопорушника на участь у програмі медіатор телефонує та зустрічається з потерпілим. Такої послідовності кроків процедури потрібно дотримуватися для того, щоб не поглиблювати психологічну травму потерпілого у разі відмови правопорушника від участі в програмі. Мета першого телефонного дзвінка – домовитися про особисту зустріч спочатку з правопорушником, а потім вже з потерпілим. Якщо можливості встановити телефонний контакт немає, можна надіслати учасникам кримінальної ситуації інформаційний лист з коротким описом програми та запрошенням на зустріч. Під час налагодження контакту зі сторонами кримінальної ситуації варто звертати увагу на такі важливі фактори: 1. Інформація про кримінальні справи часто є конфіденційною, тому сторони кримінальної ситуації чи їхні представники можуть із підозрою поставитися до факту володіння інформацією представниками недержавної організації. Отже, на початку розмови необхідно обов’язково повідомити сторони про джерело інформації про справу. Наприклад, після того, як ви назвали себе та організацію, яку ви представляєте,

4. 5.

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 89

пересвідчилися у тому, що розмовляєте з потрібною вам людиною, можна сказати приблизно таке: «Ми отримали інформацію про справу від районного прокурора (ім’я та прізвище), оскільки наша організація впроваджує програму допомоги потерпілим від злочинів і організовує зустрічі задля усунення завданої шкоди в такому-то районі, селі…» Необхідно, з одного боку, бути чесним, а з другого – не нашкодити своїй репутації чи репутації партнерів – представників правової системи. Розповідаючи про програму, варто уникати використання слова «примирення». Сторони кримінальної ситуації, особливо потерпілі, можуть сприймати такі слова, як спонукання до примирення з іншою стороною, що на цьому етапі видається їм неприйнятним. Замість «програма примирення» краще застосовувати словосполучення «зустрічі учасників кримінальної ситуації» або «зустрічі для усунення завданої шкоди» тощо. Так само варто упускати у розмові зі сторонами слова «жертва», «злочинець» тощо. Важливо завчасно сформулювати мету участі сторін кримінальної ситуації в програмі, для того щоб потім її зазначити у розмові з потерпілим чи правопорушником. Наприклад, можна сказати, що участь у програмі покликана спільно визначити можливі шляхи усунення завданої шкоди та з’ясувати, що може бути зроблено ще до суду. Не варто залишати сторонам кримінальної ситуації свій домашній телефон як контактний – стосунки медіатора з потерпілим та правопорушником не повинні виходити за межі роботи у програмі. Доволі часто медіатору важко отримати згоду сторін на особисту зустріч через відсутність будь-якої інформації про програми примирення в учасників кримінальної ситуації, її цілей та завдань, в результаті зародження недовіри до несподіваної пропозиції. Виправити таку ситуацію може розміщення інформації про програму у приміщенні суду, слідчому ізоляторі, центрі соціально-психологічної допомоги тощо. Крім цього, передача справ на медіацію може передбачати надсилання інформаційних листів до сторін, підписаних суддею чи прокурором, у яких описуються можливості медіації та зазначається організація, що надає такі послуги. У такому випадку медіатор може спочатку виступити в ролі «кур’єра»: повідомити сторонам кримінальної ситуації про наявність листа від судді чи прокурора, призначити зустріч для вручення цього листа та надання необхідних роз’яснень.

(друзями, родичами, представниками громади – будь-ким, хто може мати безпосереднє відношення до ситуації, що виникла). Попередня зустріч проводиться для того, щоб: • встановити контакт з учасниками кримінальної ситуації, сформувати довіру; • зібрати інформацію та визначити, чи є доцільним проведення медіації в цій ситуації; • поінформувати учасників про мету, зміст, ризики та переваги процедури медіації; • дати сторонам можливість висловити свої емоції та розповісти свою версію того, що сталося; • допомогти сформулювати свої пропозиції іншій стороні: – правопорушника медіатор повинен підштовхнути до усвідомлення наслідків скоєного та можливих очікувань потерпілою стороною, що стосуються готовності правопорушника взяти на себе відповідальність за скоєне; – потерпілому медіатор може допомогти впевнитися у важливості його ролі під час медіації та усвідомити свої очікування від процесу; • отримати згоду на спільну зустріч; • допомогти сторонам підготуватися до зустрічі; • визначити, хто може бути присутнім на медіації для надання підтримки сторонам, та підготувати їх до зустрічі.

6.2. Підготовка сторін до участі в процедурі медіації Попередні зустрічі, налагодження контакту, розповіді сторін У разі якщо сторони конфлікту погоджуються на зустріч із медіатором, можемо планувати етап попередніх зустрічей – як із самими учасниками кримінальної ситуації, так і з іншими потенційними учасниками медіації

Початок попередньої зустрічі (премедіації), встановлення контакту На початку зустрічі медіатор нагадує стороні своє ім’я, організацію, яку він представляє, мету зустрічі. На цьому етапі також можна коротко розповісти стороні про програму примирення та викласти її мету. Наприклад, попередню зустріч можна розпочати так: «Доброго дня! Мене звати (…). Як Ви вже знаєте, я медіатор (назва організації). Ми співпрацюємо з (назва установи) і проводимо програми зустрічей учасників кримінальної ситуації з метою віднайдення шляхів усунення завданої подією шкоди, а також для того, щоб подумати, що можна зробити ще до суду. Я б хотів/хотіла детальніше розповісти про саму програму, але спочатку хотів/хотіла б детальніше почути від Вас, що насправді трапилося…» Розповідь сторони, надання можливості висловитися Для початку налагодження контакту зі стороною необхідним кроком є прохання до потерпілого чи правопорушника детальніше розповісти про те, що сталося. Володіючи інформацією про справу, яку вам надасть сторона, можна: • виявити потреби сторони та допомогти їй/йому сформулювати пропозиції іншій стороні;

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 91

допомогти стороні усвідомити свої почуття та переживання, зменшити емоційне напруження; • проінформувати сторону про програму примирення та її можливості щодо задоволення потреб потерпілого чи правопорушника в конкретному випадку; • визначити, чи доцільно проводити медіацію в цьому конкретному випадку. Розповідь сторони про те, що трапилося, є ключовим моментом премедіації. Саме на цьому етапі формується довіра до медіатора, вербалізуються почуття та переживання, налагоджується комунікація. Тому успіх проведення попередньої зустрічі часто залежить саме від того, наскільки вміло медіатор застосував навички активного слухання (перефразування, відображення емоцій та переживань сторони, аналіз ситуації та виявлення потреб потерпілого чи правопорушника тощо).

є також компетентність медіатора в питаннях провадження кримінальної справи. Звичайно, медіатор в жодному разі не повинен надавати юридичні консультації сторонам – мова йде про можливість елементарного інформування щодо процесу розгляду їх справи тощо. Труднощі, які можуть виникнути під час попередньої зустрічі з потерпілим: • відсутність «формальної» мотивації у потерпілого брати участь у програмі, у разі якщо матеріальне відшкодування збитків вже відбулося; • відсутність розуміння доцільності примирення; • зневіра у можливості каяття правопорушника, його здатності відчувати сором і готовності брати на себе відповідальність. Приблизно такі самі перешкоди для участі у програмі примирення можуть виникати і в ставленні правопорушника до потерпілого чи оцінюванні ідеї спільної з ним зустрічі. Окрім переліченого, до списку труднощів можна додати незацікавленість в участі у програмі через відсутність прямих юридичних наслідків чи через слабке усвідомлення наслідків скоєного. Для подолання можливих труднощів під час премедіації та інформування сторін важливо: з потерпілим: • обговорювати можливі варіанти розвитку подій; • вивчати потреби потерпілого, працювати з ними; • говорити про цілі та можливості медіації; з правопорушником: • говорити про мету медіації, завдання, які можна за її допомогою виконати, та про потреби, які вона може задовольнити. Наприклад, із правопорушником можуть бути ефективними обговорення того, чому ця зустріч важлива для потерпілого, яким чином вона посприяє поверненню почуття власної гідності та самоповаги, спільне виявлення можливостей зменшити наслідки скоєного та в подальшому почуватися гідним членом громади; • говорити про можливі юридичні наслідки у разі прийняття на себе відповідальності та відшкодування заподіяних збитків; • акцентувати увагу на тому, що медіація – доповнення до розгляду справи у суді; • допомогти усвідомити відповідальність за скоєне шляхом обговорення ймовірних переживань потерпілого, стосунків, що склалися між сторонами; • говорити про можливість підтримки з боку громади в процесі подальшої реабілітації та реінтеграції в громаду. Головною передумовою успішності премедіації є щире бажання медіатора допомогти сторонам у розв’язанні кримінальної ситуації, особиста віра в значущість медіації для сторін (навіть за відсутності їхньої формальної чи матеріальної зацікавленості), вірність принципам та цінностям відновного

•

Виявлення інтересів і потреб, допомога сторонам в їх усвідомленні Виявлення потреб сторін кримінальної ситуації є обов’язковим елементом проведення попередньої зустрічі, оскільки інтереси та їх усвідомлення визначають результат подальшої роботи. Виявленню інтересів сторін під час розповіді про те, що сталося, допомагають перефразування, уточнення та підсумовування. Інформування сторони про медіацію в кримінальних справах (зустріч для усунення завданої шкоди), її ризики та переваги Медіатор повинен розповідати стороні про програму у лаконічній формі та доступно для розуміння, а саме: уникати складних речень, не використовувати професійну лексику, а також не описувати процес медіації занадто детально. Інформування про медіацію повинно відбуватися природно під час розмови зі стороною, але бажано після розповіді сторони та виявлення її інтересів. Ефективною є техніка інформування, що базується на використанні виявлених потреб сторони. Наприклад, якщо під час розмови з потерпілим було виявлено такий його інтерес, як відновлення почуття безпеки, медіатору варто зазначити, що медіація у кримінальних справах передбачає з’ясування причин того, що сталося, а також віднайдення рішень, за яких ситуація ніколи не повториться. Під час попередньої зустрічі та інформування учасників конфлікту про програму медіатор повинен забезпечити можливість і потерпілому, і правопорушнику ставити запитання й отримувати відповіді на них. Щирі відповіді медіатора про статус організації, офіційну підтримку програми, а також виявлення ставлення до сторін, що ґрунтується на униканні оцінювання, сприятимуть виникненню та зміцненню довіри до ведучого з боку учасників кримінальної ситуації. Важливим чинником формування довіри

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 93

підходу. Цинізм є несумісним з цінностями та принципами програм примирення та суперечить професійній етиці медіатора.

Зокрема, на етапі проведення попередніх зустрічей важливо не випускати з поля зору такі аспекти: 1. Премедіацію бажано проводити на нейтральній території, у комфортному приміщенні, яке дозволяє забезпечити конфіденційність. 2. Незважаючи на те, що проведення премедіацій у кримінальних справах передбачає першочерговий контакт із правопорушником, не варто повідомляти потерпілому про наявне у правопорушника бажання брати участь у програмі на початку зустрічі, оскільки у потерпілого може скластися помилкове враження, що медіатор передусім представляє інтереси правопорушника. 3. Не слід детально інформувати сторону про медіацію до того часу, поки вона не вербалізувала свої інтереси й не висловила свої переживання. Спершу потрібно вислухати людину та завоювати її довіру – лише тоді вона буде готова слухати медіатора. 4. Необхідно уникати прямих запитань про почуття та переживання сторони стосовно того, що трапилося, оскільки така напосідливість може викликати захисну реакцію, яка матиме вираження у запереченні всього. Натомість можна перефразовувати невербальну та вербальну поведінку сторони, називаючи емоційні стани, які в ній виявляються, або просити сторону розповісти про наслідки злочину. За таким самим принципом слід працювати під час виявлення інтересів сторони через запитання про бажаний чи очікуваний варіант розв’язання конфлікту. 5. Під час розповіді сторони медіатор, замість того щоб зосереджуватися на встановленні фактів, повинен акцентувати увагу потерпілого чи правопорушника на таких аспектах справи, обговорення яких дає змогу висловлювати емоції, переживання та інтереси. 6. Якщо медіатор працюватиме професійно на етапі премедіації, сторона в будь-якому випадку відчує полегшення. Тому навіть тоді, коли в конкретній справі медіацію провести не вдалося, – не варто сприймати це як невдачу. Оскільки той факт, що учасник кримінальної ситуації відчує себе почутим та познайомиться з людиною, якій зрозумілі її/його переживання, може значно покращити емоційний стан, спрямувати подальші дії потерпілого чи правопорушника в конструктивне русло.

Завершення зустрічі Ближче до завершення зустрічі медіатор повинен дати можливість стороні отримати відповіді на ті запитання, які у неї/нього виникли, а також разом з учасником визначити подальший перебіг процесу. Якщо сторона дала згоду на медіацію, потрібно узгодити час та місце для зустрічі, пропозиції іншій стороні, можливість присутності на медіації осіб, які можуть надати підтримку. У випадку, коли учасники кримінальної ситуації не впевнені в доцільності брати участь у програмі, медіатор не повинен чинити тиск. Варто домовитися про ще одну зустріч через деякий час чи про можливість телефонного контакту, залишити свій контактний телефон. Важливим також є обговорення зі стороною тих переживань або побоювань, через які потерпілий чи правопорушник відмовляється від участі у програмі. Зазвичай їх з’ясування допомагає вирішити проблему відсутності перспектив подальшої роботи. Інколи під час премедіації стає зрозумілим, що розв’язання даної справи шляхом медіації не є доцільним (наприклад, через хімічну залежність правопорушника, сильні емоції та переживання потерпілого, нездатність правопорушника брати на себе відповідальність за свої вчинки тощо). Проте і потерпілий, і правопорушник можуть потребувати іншої професійної допомоги. Таким чином, медіатор може надавати учасникам кримінальної ситуації чи їхнім родичам інформацію про психологічні, соціальні чи юридичні послуги державних і недержавних організацій. Зустрічі з іншими потенційними учасниками медіації, підготовка їх до участі в процесі медіації У разі якщо потерпілий чи правопорушник виявляють бажання, щоб на медіації були присутні близькі чи авторитетні для них люди, які можуть їх підтримати чи дати корисну пораду, медіатору бажано також зустрітися з цими людьми для того, щоб поінформувати про медіацію та підготувати їх до зустрічі з іншою стороною кримінальної ситуації. Принципи проведення таких зустрічей збігаються з принципами перебігу премедіацій з потерпілою стороною. Особи, які перебувають у близьких стосунках з потерпілим чи правопорушником, також мають потребу висловити свої переживання, пов’язані з подією, що трапилася, усвідомити власні інтереси, відчути підтримку та бути поінформованим про процес медіації. Важливим завданням зустрічі з іншими потенційними учасниками медіації є надання їм допомоги в усвідомленні своєї допоміжної ролі під час процесу медіації, ризиків та можливостей цієї процедури для потерпілого та правопорушника, а також переживань близьких їм людей, що стали учасниками кримінальної ситуації.

6.3. Процедура медіації Проведення медіації Цей етап відновної програми передбачає зустріч безпосередньо між потерпілим та правопорушником, під час якої медіатор, використовуючи інструментарій процедури медіації, допомагає сторонам знайти рішення, яке б зменшило наслідки кримінальної ситуації, та досягти порозуміння.

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 95

Процедуру медіації умовно можна поділити на такі частини: підготовка до зустрічі та знайомство; досягнення порозуміння між сторонами з приводу ситуації правопорушення; • вироблення учасниками стратегії виходу з даної кримінальної ситуації. Перша частина полягає в організації безпечного та комфортного простору для проведення зустрічі, включає знайомство учасників та вступне слово медіатора. Ключовим моментом другої частини процедури є визнання несправедливості події, що сталася, та досягнення сторонами принципової згоди щодо необхідності спільного пошуку шляхів розв’язання конфлікту. Ця частина містить розповіді сторін про подію, про вплив правопорушення на їхнє життя, про проблеми та переживання, з якими вони зіткнулися вна слідок правопорушення. Учасники можуть ставити одне одному запитання. Крім того, правопорушник має змогу на цьому етапі підтвердити своє каяття проханням про вибачення та виявленням співчуття до потерпілого, усвідомити та пояснити свою поведінку, продемонструвати готовність взяти відповідальність за свої вчинки. Остання частина зустрічі передбачає обговорення наслідків злочину, заподіяних моральних і матеріальних збитків, шляхів їх компенсації та підписання угоди. Спочатку потерпілий інформує про свої збитки та втрати, пов’язані зі скоєним злочином. Далі потерпілий та правопорушник разом обговорюють, що саме буде компенсовано та у який спосіб. Важливо, щоб учасники програми примирення складали угоду за мінімальної участі медіатора. Водночас фахівець допомагає сторонам узгодити досягнуті домовленості з реальною ситуацією та можливостями виконання та оформити угоду письмово.

ня медіації прохідні чи робочі кімнати, де учасників можуть відволікати сторонні люди. Під час підготовки до сесії медіації потрібно також вирішити, яким чином розмістити учасників. Рекомендується посадити усіх учасників зустрічі за стіл так, щоб вони мали змогу встановити прямий візуальний контакт. На етапі підготовки до сесії медіатор також може ще раз переглянути справу для того, щоб освіжити в пам’яті її деталі та пересвідчитися в правильності обраної стратегії проведення медіації. Час, який залишиться до приходу учасників, варто використати для налаштування себе на доброзичливе ставлення до сторін конфлікту.

• •

Розгляньмо процедуру медіації детальніше. Метою медіації є визначення та максимальне усунення шкоди, спричиненої кримінальною ситуацією її учасникам та громаді. Завданнями медіації є надання потерпілому та правопорушнику можливості дізнатися більше про те, що трапилося, отримати відповіді на свої запитання, висловити свої почуття та розробити прийнятний для обох план усунення шкоди, спричиненої злочином. І. Підготовка до сесії медіації Медіатор на процедуру повинен прийти заздалегідь для того, щоб організувати простір, де відбуватиметься медіація. Приміщення має бути невеликим, створювати відчуття конфіденційності та захищеності. Водночас воно не повинно бути занадто тісним, щоб не спричиняти дискомфорт учасникам медіації. У жодному випадку не використовуйте для проведен-

ІІ. Початок зустрічі Зазвичай сесія медіації починається зі знайомства медіатора та учасників між собою. Необхідно дати можливість учасникам процедури самим назвати себе. Наступний етап – виголошення медіатором вступного слова, яке покликане: • нагадати учасникам про принципи медіації та її перебіг; • нагадати учасникам про роль медіатора у процесі; • налаштувати учасників на розв’язання проблеми; • створити позитивну атмосферу. Вступне слово медіатор повинен виголошувати впевнено, спокійно і нешвидко, використовувати елементи невербальної комунікації, зокрема пам’ятати про візуальний контакт з усіма учасниками процедури. Промова медіатора має містити: • висловлення подяки учасникам за їхню згоду взяти участь у програмі; • повторення мети зустрічі; • огляд принципів медіації; • висвітлення ролі медіатора; • визначення перебігу процесу медіації (зокрема, нагадування про можливість сепаратних зустрічей); • установлення правил зустрічі. Правила зустрічі Серед запропонованих медіатором правил зустрічі обов’язково повинні бути такі: 1. Висловлюватися з повагою до іншої сторони, не перебивати одне одного. 2. Дотримуватися правила конфіденційності. 3. Надавати можливість кожній стороні розповісти про те, що сталося, без втручання інших учасників.

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 97

Ведучий з огляду на обставини та перебіг зустрічі може додати інші правила, скажімо, вимкнути мобільні телефони, дотримуватися певного регламенту. Зустріч може містити 5-хвилинні перерви тощо.

IV. Обговорення збитків, пошук шляхів розв’язання конфлікту Цей етап можна розпочати з запитання до кожної зі сторін про те, яке рішення щодо того, що сталося, могло б покращити ситуацію, зменшити спричинені збитки, створити відчуття того, що конфлікт вичерпано. Медіатор повинен стимулювати обговорення збитків шляхом відокремлення позицій сторін (чого хочуть учасники кримінальної ситуації) від їхніх інтересів (чому це для них важливо), а також підсумувати завдані моральні та матеріальні збитки та підштовхнути учасників кримінальної ситуації до спільного пошуку можливих шляхів компенсації спричинених збитків. Якщо сторонам важко ухвалити якесь спільне рішення, медіатор повинен допомогти їм це зробити шляхом підсумовування того, що вже було сказано, та звертаючи увагу учасників на обговорювані раніше варіанти. З цією метою можна навести приклади розв’язання ситуації під час медіацій у інших справах (звичайно, неухильно дотримуючись правил конфіденційності) і запропонувати сторонам подібний шлях за умови, що кожна з них вважає його прийнятним для себе. Варіанти рішень, які можна запропонувати для ухвалення сторонами кримінальної ситуації: • матеріальне відшкодування завданих збитків потерпілому; • відпрацювання правопорушником певної кількості годин на користь місцевої громади; • надання правопорушником послуг потерпілому – безоплатна робота правопорушника для усунення шкоди, спричиненої злочином; • усне чи письмове прохання правопорушника про вибачення у потерпілої сторони; • пожертви правопорушника на доброчинність; • комбінація перерахованих варіантів, якщо це прийнятно для всіх учасників. Важливо на цьому етапі обміркувати разом з учасниками процедури таке питання: що можуть зробити сторони, зокрема правопорушник, для того, щоб подібна ситуація не повторилася у майбутньому. Рішення, яке буде віднайдено з цього приводу, може бути включено до кінцевої угоди.

ІІІ. Розповідь сторін та діалог Цей етап можна розпочати з прохання до сторін по черзі розказати про те, що трапилося, висловити своє ставлення до скоєного, розповісти про подальший розвиток і вплив події на їхнє життя. Зазвичай медіатор дає можливість висловитися потерпілому першому, а вже потім надає слово правопорушнику. Проте, за бажанням потерпілого, порядок розповідей може бути зворотній. У ході розповіді потерпілого медіатор може сприяти висвітленню таких питань: • Як потерпілий ставиться до того, що трапилося? • Як ця подія вплинула на його життя? • Яких моральних та матеріальних збитків було завдано? Під час розповіді правопорушника медіатор може робити акцент на з’ясуванні таких аспектів: • Як правопорушник ставиться до того, що трапилося? • Як ця подія вплинула на його життя? • Що призвело до події, що відбулася? Важливо пам’ятати, що сторони конфлікту повинні мати можливість розповісти своє бачення того, що трапилося, без перебивання їхньої оповіді. Цього можна досягти, давши зрозуміти кожній із сторін, що їй також нададуть можливість висловитися. Крім того, під час розповіді сторін медіатор повинен поважати мовчання сторін, паузи, які вони роблять у своєму мовленні. Після того як кожна зі сторін висловилася, медіатор повинен забезпечити можливість учасникам кримінальної ситуації поставити запитання одне одному, зробити коментарі чи висловити інші свої думки. Саме на цьому етапі починає налагоджуватися комунікація між сторонами. Для того щоб вона протікала в спланованому позитивному руслі, необхідно використовувати такі комунікативні засоби, як перефразування, підсумовування та уточнення того, що вже було сказано сторонами. Така тактика медіатора допомагає надати висловлюванням учасників сесії позитивного відтінку, відділити суть справи від емоцій. Якщо на медіації присутні батьки чи інші особи, що підтримують сторони конфлікту, їм також потрібно дати можливість коротко розповісти про те, як кримінальна ситуація вплинула на них. Перед тим як перейти до наступного етапу, медіатор мусить переконатися у тому, що в учасників не залишилося запитань, та дати достатньо часу для того, щоб сторони обміркували все сказане. Для цього рекомендується зробити невелику паузу, замість того, щоб одразу після розповідей сторін переходити до обговорення спричинених збитків.

V. Укладання угоди Процес укладання угоди варто розпочати з підсумовування усього висловленого сторонами на попередніх етапах і узгодження рішення, на яке вони принципово погодилися. Наприклад, медіатор може розпочати процес укладання угоди такими словами: «Обидві сторони обговорили ситуацію, що сталася, і дійшли згоди, яким чином буде усунено шкоду, спричинену цією подією. Тобто всі учасники принципово погоджуються, що…» У чернетці угоди медіатор фіксує ті кроки, які зобов’язуються здійснити сторони для виконання принципової домовленості.

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 99

Укладання угоди доречно почати з обговорення найпростіших питань, таких, щодо яких учасникам буде легко дійти згоди. Це пришвидшить процес та забезпечить усім позитивний досвід взаємодії. Під час укладання угоди медіатор повинен прослідкувати, щоб її положення: • були прийнятними для всіх учасників зустрічі; • сприймалися потерпілим та правопорушником як справедливі; • були реальними для виконання, а не декларативними. Реалістичність досягнутих домовленостей, окрім усього іншого, також означає, що учасники кримінальної ситуації чітко уявляють: • у який спосіб будуть отримані кошти для відшкодування матеріальних збитків; • де конкретно правопорушник зможе відпрацювати на користь місцевої громади; • як саме і коли відбуватиметься надання правопорушником особистих послуг потерпілому; • чи вміє правопорушник робити те, що він зобов’язується здійснити, тощо. Медіатор повинен прослідкувати, щоб усі ці питання були обговорені під час укладання угоди і щоб учасники процедури отримали чітке й однакове розуміння того, як та за рахунок яких ресурсів будуть відшкодовані заподіяні збитки. Якщо учасниками медіації є неповнолітні особи, медіатору варто з’ясувати в їхніх батьків чи представників, наскільки реалістичними є обговорювані варіанти компенсації шкоди. Перевірка угоди на реалістичність сприяє виконанню таких завдань: • знімає напруження сторін процедури, пов’язане з недовірою до можливості виконання угоди; • полегшує сторонам виконання домовленостей у майбутньому; • зменшує ризик порушення домовленостей; • допомагає медіатору переконатися у тому, що він зробив усе можливе для забезпечення виконання угоди. Подальше дотримання домовленостей – відповідальність сторін. Під час укладання угоди медіатор повинен переконатися, що її положення прийнятні для всіх учасників процесу та сприймаються потерпілим та правопорушником як справедливі.

4. Якщо угода містить таке розв’язання ситуації, яке повністю задовольняє сторони, її варто закінчити словами про те, що учасники медіації вважають конфлікт вичерпаним. 5. Угода підписується в трьох екземплярах: по одному для кожної сторони та один для інстанції, яка передала справу на медіацію (за погодженням зі сторонами та у випадках, передбачених механізмом взаємодії з органами системи правосуддя). Коли угоду підписано, варто узгодити зі сторонами такі питання: • кому та в які інстанції буде направлено копії угоди (якщо це не визначено механізмом передачі справ на медіацію відповідним органом системи правосуддя або якщо сторони звернулися до програми самостійно); • яким чином проводитиметься моніторинг виконання угоди, хто і коли контактуватиме зі сторонами, щоб переконатися у виконанні домовленостей; • що будуть робити сторони, у разі якщо умови виконання угоди зміняться.

Загальні правила укладання угоди 1. Положення угоди мають бути короткими і водночас конкретними та зрозумілими. Вони повинні містити чітку відповідь на запитання: хто і що робить, в який термін. 2. Якщо правопорушник вибачився і вибачення було прийняте, це можна зафіксувати в угоді. 3. Угода повинна містити термін дії, погоджений зі сторонами, та строки виконання зобов’язань, узятих на себе учасниками медіації.

VI. Завершення медіації Коли чернетку угоди написано, медіатор має переглянути її речення за реченням разом зі сторонами та ретельно внести всі виправлення, які сторони вважають за доцільне зробити. Слід також запитати в учасників процедури, чи є в них якісь доповнення до того, що вже внесено до угоди. Після того як у сторін не залишиться жодних доповнень чи коментарів, медіатору рекомендується прочитати угоду вголос та переконатися у тому, що всі побажання сторін враховано. Наступний етап медіаційної зустрічі фактично виглядає як перерва в офіційному процесі, коли сторони чекають на підготовку остаточного варіанту угоди та внесення усіх запропонованих виправлень. Тим не менш, цей неістотний, на перший погляд, момент процедури медіації між потерпілим та правопорушником набув поширення й окремо розглядається у більшості посібників з відновного правосуддя. Значущість цієї перерви полягає у тому, що саме на цьому етапі з’являється можливість для примирення. Це важливий момент, коли спадає напруга офіційної процедури і потерпіла сторона у відкритому та природному (невимушеному) спілкуванні нарешті демонструє готовність вибачити свого кривдника. Цей емоційний ефект описали Сьюзан М. Рецинджер і Томас Дж. Шефф у своєму дослідженні, проведеному на прикладі сімейних конференцій в Австралії й викладеному в статті «Стратегии для общинных конференций: эмоции и социальные отношения». На думку авторів, остаточне примирення між учасниками програми відновного правосуддя є наслідком відновних дій з боку правопорушника (щирого каяття та вибачення) та прощення з боку потерпілої сторони. У результаті можливою стає так звана символічна репарація (тобто відновлення), що разом з

100

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 101

матеріальним відшкодуванням складає відновний результат, якого прагне досягти медіація8. Дослідження засвідчило, що у більшості випадків подібна символічна репарація відбувалася лише в результаті створення неформальної обстановки, коли ведучі робили перерву в процесі, або вже після закінчення процедури медіації. З урахуванням цих спостережень подібну перерву медіатор може зробити навмисно в ході процедури, у той час, поки готується остаточний варіант угоди. Створити неформальну обстановку та символізувати примирення сторін може вчасно запропоновані чай, кава та печиво. Якщо медіаторів двоє, один із них може залишитися в кімнаті, де проходить зустріч, у той час як другий готує остаточний варіант угоди про примирення. Але досвід переконує, що навіть у такому випадку корисно лишити сторони наодинці, якщо домовленостей досягнуто і фактично примирення відбулося. Безумовно, штучно затягувати паузу теж не варто, і зразу після оформлення угоди медіатор має повернутися до приміщення та надати остаточний її варіант сторонам для ознайомлення. Після цього потерпілий та правопорушник підписують остаточний варіант угоди. У випадку коли в медіації беруть участь неповнолітні особи, угоду також можуть підписати їхні батьки чи законні представники.

учасникам зустрічі і, можливо, таким своїм кроком підштовхнути ініціативу учасників. Проте не варто наполягати на тому, щоб сторони обов’язково потисли руки – це, а також інші символічні жести примирення, повинні бути підтримані чи ініційовані сторонами.

Наприкінці сесії ведучий може поцікавитися, чи мають сторони бажання зустрітися ще раз через певний проміжок часу (на підсумковій зустрічі) для обговорення перебігу виконання угоди, надання підтримки одне одному або вирішення поточних завдань. Проведення підсумкової зустрічі бажане, якщо: • було складено план виправлення (ресоціалізації) правопорушника, тобто якщо було сформульовано відповідь на запитання, що потрібно зробити, щоб ситуація не повторилася у майбутньому; • соціальний працівник чи судовий вихователь, який опікується ресоціалізацією правопорушника, потребує моніторингу процесу змін у його поведінці. Завершуючи сесію медіації, ведучий зустрічі запитує сторони, чи хочуть вони ще щось сказати, дякує за те, що вони прийшли на зустріч і за ту роботу, яку вони провели, після чого бажає їм успіхів. Якщо ведучий відчуває, що сторони дійсно змогли примиритися під час зустрічі, бажано закінчити медіацію потисканням рук. Такий ритуал (чи будь-який інший, прийнятий у цій культурній спільноті) сприяє зміцненню досягнутих під час зустрічі змін у стосунках між сторонами та має символічне значення примирення. Якщо ж ведучий не впевнений у тому, що така пропозиція буде доцільною – варто самому потиснути руки (якщо це прийнято в цій культурі) 8

Інші складові відновного результату, наприклад, відновлення стосунків з громадою, міжособистісних відносин та ін., не є предметом розгляду в даному розділі.

У ході проведення медіації між потерпілим та правопорушником медіатору необхідно враховувати такі важливі аспекти: 1. У вступному слові медіатору бажано сказати про можливості проведення сепаратних (окремих) зустрічей з учасниками кримінальної ситуації, щоб, коли виникне така потреба, сторони сприймали такі дії адекватно, без підозр у втраті медіатором нейтральності. 2. Якщо процес медіації сповільнюється чи призупиняється, медіатору варто використовувати підсумування чи перефразування – навіть просте переповідання останнього висловлювання стимулює процес обговорення ситуації сторонами. 3. Медіатору слід використовувати уточнення та перефразування, у разі якщо він не впевнений, що одна зі сторін повною мірою зрозуміла сказане іншою стороною. 4. Медіатор повинен уважно слідкувати за невербальною поведінкою учасників медіації та допомагати їм висловлювати те, що їх турбує чи не задовольняє. Водночас медіатор має бути вкрай обережним і слідкувати за тим, щоб його коментарі чи запитання, що покликані прояснити невербальну поведінку сторін, були прийнятними для учасників кримінальної ситуації і не зашкодили їх самооцінці. Висловлювання медіатора щодо невербальних проявів комунікації сторін повинні, з одного боку, бути зрозумілими, а з другого –нейтральними. Наприклад, слова «Здається, Ви перелякані тим, що…» краще замінити на «Здається, вас турбує те, що…» 5. За будь-яких обставин медіатор мусить зберігати нейтралітет: слідкувати за балансом часу, який надається кожній стороні для уточнень, однаково підтримувати обидві сторони. 6. Медіатору слід нагадувати учасникам медіації про правила зустрічі, у разі якщо вони їх порушують. Якщо сторони й далі не дотримуються встановлених правил – варто зробити перерву або призупинити процес. За будь-яких умов комунікація між учасниками кримінальної ситуації під час медіації повинна базуватися на повазі до іншої сторони, до медіатора та до самого процесу. 7. Медіатор може використати можливість проведення сепаратних зустрічей, якщо процес виходить з-під контролю через вияв сторонами сильних емоцій, зневіру сторін у можливості медіації, постійне порушення сторонами правил, неготовність сторін обговорювати ті чи інші питання. 8. Медіатор повинен постійно пам’ятати про те, що ситуація, яку вирішують сторони, не є його/її особистою проблемою і що самі учасники медіації передусім несуть відповідальність за те рішення, яке вони ухвалять, і за результат медіації в цілому.

102

Модуль VI

9. Медіатору у ході медіації слід уважно ставитися до пауз, що виникають. Сторони потребують часу для того, щоб зібратися з думками, висловитися чи дати відповідь на поставлене запитання. Медіатор повинен із розумінням підходити до цього та не поспішати відповідати на свої власні запитання. 10. Медіатору не варто наполягати на тому, щоб правопорушник вибачився за скоєне перед потерпілим. Примусове вибачення негативно вплине як на потерпілого, так і на правопорушника. Звітність, моніторинг та закриття справи. Підсумкова зустріч Моніторинг виконання угоди – підтримання медіатором контакту зі сторонами конфлікту після медіації з метою перевірки виконання угоди та посилення позитивного впливу медіації на сторони кримінальної ситуації. Моніторинг виконання угоди та підтримку сторін після медіації можна здійснювати шляхом телефонного контакту, особистих зустрічей зі сторонами чи проведення спільної підсумкової зустрічі з учасниками кримінальної ситуації. Підсумкова зустріч з учасниками кримінальної ситуації є менш формальною та не такою тривалою, як медіація, – в середньому 30 хвилин. Завдання проведення підсумкової зустрічі, а також будь-якого контакту зі сторонами після медіації: • відслідкувати процес виконання угоди; • обговорити поточні питання, пов’язані зі взаємодією між сторонами та процесом виконання домовленостей; • уточнити чи повторно встановити терміни виконання домовленостей; • зафіксувати повне чи поетапне виконання угоди; • організувати фінансове відшкодування правопорушником матеріальних збитків на зустрічі (за потреби). У разі якщо підсумкова зустріч не запланована, медіатор може періодично контактувати з правопорушником особисто чи по телефону, для того щоб відслідкувати процес виконання угоди та організувати ще одну спільну зустріч зі сторонами, якщо умови виконання угоди змінюються. Медіатор також періодично контактує з потерпілим для того, щоб поінформувати його про перебіг виконання угоди та з’ясувати, чи задоволений він результатами медіації. Коли всі домовленості, досягнуті учасниками на медіації, виконано, медіатор контактує зі сторонами для того, щоб зафіксувати завершення виконання угоди та привітати сторони з досягнутим успіхом. У деяких програмах доцільно провести ще одну зустріч для святкування виконання угоди. Як уже зазначалося, для закриття справи медіатор повинен підготувати такі документи: • реєстраційну картку; • звіт медіатора про справу;

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 103

• •

звіт про виконання чи невиконання угоди; оціночні форми процесу медіації, заповнені сторонами (якщо це передбачено програмою). Отже, цей завершальний етап охоплює підготовку медіатором звітів про роботу по справі, спостереження за ходом виконання сторонами укладеної угоди та завершення роботи по справі. Значну частину документів по справі готує медіатор, хоча деякі форми можуть бути заповнені самими учасниками програми примирення або колегами-медіаторами. Йдеться про оціночні форми, звіти, зауваження, висновки, рекомендації тощо. Більша частина документів лишається в організації, яка надавала послугу. До інстанції, яка направила справу на медіацію, за згодою сторін або у відповідності з діючим механізмом співпраці з органами правосуддя може бути передано угоду, інколи – копії оціночних форм. Моніторинг виконання укладеної угоди може проводитися як медіатором, так і інстанцією, яка направила справу на медіацію. Справа закривається лише після того, як сторони поінформують медіатора про повне виконання угоди. У цьому разі медіатор готує і за згодою сторін передає останній звіт про виконання угоди в інстанцію, яка направила справу на медіацію.

6.4. Комунікативні навички медіатора9 Складові процесу медіації Беручи до уваги основні складові конфлікту, мова про які йде у другому розділі посібника, виділяємо три головні складові процесу медіації. Саме вони визначають набір навичок, якими повинен володіти медіатор.

Ä ÉÊ

ÄÆÎ

§ÈÆÎ½¼ËÈ¸

За основу взято статтю Р. Коваля «Процес медіації та комунікативні навички медіатора».

104

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 105

Змістовна складова медіації Після закінчення процесу медіації кожен з учасників ставить собі запитання: «Чого я домігся? До якого варіанту рішення ми в підсумку прийшли?» Робота зі змістовною стороною конфлікту вимагає від медіатора володіння навичками виявлення причин конфлікту, визначення інтересів сторін (які ховаються за їхніми позиціями), уміння проводити мозковий штурм або будь-який інший процес вироблення варіантів рішення означеної проблеми, систематизування, оцінки та аналізу. Важливим є й уміння чітко формулювати свої думки. Іноді вміння переконувати теж виявляється не зайвим. Використовувати це вміння, однак, слід з великою обережністю, пам’ятаючи про те, що сторони повинні самостійно дійти рішення й будьякий елемент тиску може поставити під загрозу як саму угоду, так і перспективи її виконання сторонами. Медіатор, який не вміє грамотно сформулювати досягнуті сторонами домовленості й зафіксувати їх в угоді, може звести нанівець процес, у ході якого примирення сторін відбулося, але не вдалося досягти взаєморозуміння щодо матеріальної компенсації. Буває й так, що умови договору сформульовано так нечітко, що його виконання опиняється під загрозою...

Основними навичками, якими повинен володіти медіатор для роботи з емоціями сторін кримінальної ситуації, є такі: уміння слухати й зауважувати ті емоції, які виявляють учасники процесу, допомагати сторонам висловлювати свої переживання й усвідомлювати свої почуття, а також, безумовно, виявляти повагу й увагу до потреб учасників медіації, викликаних ситуацією конфлікту.

Емоційна складова процесу медіації Це переживання, почуття й стани, з якими учасники конфлікту приходять на медіацію або які виникають у ході самого процесу. Якщо сторона не відчуває себе почутою, не бачить належної поваги до себе або не впоралася з відчуттям несправедливості, вчиненої з нею, – укласти угоду навряд чи вдасться. Головне завдання медіатора – допомогти учаснику конфліктної ситуації зрозуміти природу своїх емоцій. Звичайно, існують приклади, коли медіатору вдається уникнути вияву сторонами емоцій та привести їх до угоди. Чимало прикладів і так званої непрямої медіації, коли сторони безпосередньо не зустрічаються і ведуть перемовини щодо врегулювання матеріальної сторони справи через посередника, – зрозуміло, що приводів для вираження емоцій у такій ситуації значно менше. Однак подібні процедури не можна повною мірою вважати процесом розв’язання конфлікту. На думку багатьох дослідників, проводячи процес у такий спосіб, медіатор робить ведмежу послугу учасникам конфлікту: по-перше, позбавляючи їх можливості взяти максимальну участь у подоланні непорозумінь і відновленні стосунків, по-друге – формуючи (або зміцнюючи) у них помилкове уявлення про те, що людські стосунки й відшкодування спричиненого правопорушенням збитку можуть бути зведені до матеріальної (грошової) компенсації. Мабуть, тому з-поміж принципів відновного правосуддя особлива увага приділяється саме безпосередній зустрічі сторін у безпечній обстановці для обговорення всіх важливих питань.

Процедурна складова процесу медіації Мова йде про те, як саме ухвалюватимуться рішення в процесі розв’язання суперечки. Навіть якщо учасники конфлікту не змогли задовольнити всі свої претензії та повністю одержати те, на що розраховували, розуміння того, як було досягнуто згоди, і впевненість у справедливості процедури дозволяють примиритися з отриманими результатами. Чітке розуміння медіатором етапів процедури (і медіації трудового спору, і медіації між потерпілим та правопорушником) і завдань, які необхідно вирішити на кожному з етапів, є запорукою успіху. Як правило, якщо сторони добре підготовлені до медіації, тобто розуміють мету, суть і принципи відновного підходу до розв’язання конфлікту, процедура медіації проходить без надмірних зусиль з боку посередника. Розмаїття суперечок і переважання або змістовної, або емоційної сторони в конфліктах визначає той факт, що процедура медіації описується й виглядає по-різному залежно від того, які завдання переважно доводиться вирішувати медіатору. Медіація майнових спорів, як правило, «обертається» навколо змісту конфлікту, і тому процедура найчастіше будується на алгоритмі вирішення проблем: вступ, розуміння сторін і проблеми (виявлення інтересів сторін), вироблення можливих варіантів рішення, оцінка й вибір найкращого, укладання угоди. Медіація в кримінальних справах більшою мірою має справу з почуттями та переживаннями сторін, тому етапи процесу в ній формуються по-іншому, наприклад: розповідь потерпілої сторони, розповідь правопорушника, відповіді на запитання, визначення завданої шкоди, обговорення способів відшкодування спричиненого збитку, реінтеграція, підписання угоди. Однак, які б етапи не містила процедура, медіатор зобов’язаний пам’ятати про двобічну природу конфлікту (об’єктивну й суб’єктивну сторони) і знаходити в процесі місце для вирішення завдань, пов’язаних і з роботою зі змістом, і з роботою з емоціями. Так, наприклад, фасилітатори форумів суспільного правосуддя в Канаді чітко розрізняють два завдання й дві стадії процесу: символічне відшкодування (symbolic reparation) і матеріальне відшкодування. Символічне відшкодування передбачає вибачення або іншу демонстрацію правопорушником каяття та можливе прощення з боку потерпілого. Матеріальне відшкодування визначає процес обговорення спричиненого збитку та способів його компенсації. Як неодноразово зазначалося, якщо процедуру обрано правильно і вона відповідає потребам учасників конфлікту, а медіатор зумів доступно

106

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 107

донести її зміст і послідовність сторонам, успіх медіації майже гарантований (якщо тільки медіатор сам не стане на заваді порозумінню між сторонами). Недарма одне з перших правил медіатора звучить так: «Довіряй процесу!». Що ж повинен робити медіатор і якими навичками володіти, щоб не нашкодити? Успіх його роботи, звичайно, забезпечують гарне володіння комунікативними навичками, досвід вдалого спілкування й уміння розумітися з людьми.

розгубленості, й допоміг розірвати коло нерозуміння та безпорадності, розібратися у собі й знайти правильний вихід. Якщо довіра – це міст, по якому перетікає допомога й підтримка сторонам у медіації, то активне слухання – це опора, на якій цей міст тримається. Саме завдяки вмінню медіатора слухати сторони в процесі медіації отримують більшу впевненість у своїх силах, звільняються від переживань щодо предмету суперечки, відновлюють здатність чути точку зору й розуміти почуття свого опонента й, врештірешт, переходять від суперечки до діалогу й порозуміння. Таким чином, активне слухання означає: • слухати, щоб чути, а не відповідати; • розуміти зміст і суть, що стоять за словами; • зауважувати не тільки зміст (інформацію про факти), а й емоції та переживання того, хто говорить; • реагувати на висловлення співрозмовника так, щоб він відчував себе почутим. Очевидно, що ситуації, у яких ваш співрозмовник тільки робить вигляд, що слухає, а сам у цей час думає про своє, або зайнятий якоюсь справою, або звертає увагу тільки на дрібні деталі, аналізуючи й препаруючи ваші слова, або, ще гірше, перебиває, щоб вставити свої коментарі, – це не приклади активного слухання. Не буде активним слуханням і вираження співчуття, і занурення в переживання співрозмовника. В обох випадках слухач сконцентрований на собі, а не на співрозмовнику, і ніяк не допомагає іншому краще розібратися в ситуації, зрозуміти її й ухвалити рішення або звільнитися від важких переживань. Про мистецтво слухати написано багато книг, автори яких детально описують і аналізують це вміння, виокремлюючи складові та найбільш важливі елементи процесу слухання.

Комунікативні навички До комунікативних навичок зараховують такі вроджені й набуті вміння, які допомагають людині налагоджувати контакти з іншими людьми і роблять спілкування максимально ефективним. Міжособистісне спілкування передбачає задоволення потреби людини у соціалізації шляхом отримання і передачі інформації. Для медіатора, безумовно, з професійної точки зору, більш важливо отримувати інформацію. Медіатор, який багато говорить, – поганий медіатор. Або він узявся не за свою справу, і сторонам потрібний не медіатор, а консультант. (В останньому випадку, можливо, він не до кінця зміг пояснити сторонам суть і завдання процесу медіації на попередній зустрічі). Найважливішим вмінням для посередника є вміння слухати, причому цю навичку часто називають активним слуханням, протиставляючи таким чином пасивному сприйняттю інформації. Активне слухання означає, що ми не просто слухаємо, щоб чути, а щоб розуміти й сприймати висловлене співрозмовником. Приставка «активне» також означає, що ми займаємо активну позицію в процесі слухання, ставлячи запитання, пересвідчуючись у правильності розуміння, впливаючи певним чином на хід бесіди. Ця навичка на перший погляд здається простою, однак на практиці вона викликає найбільші труднощі в оволодінні. Свідомо або мимоволі більшість із нас губить увагу, відволікається на свої думки, домислює слова співрозмовника, а іноді й втрачає нитку розмови. Насамперед це відбувається тому, що ми здатні вимовити близько 125 слів на хвилину, а сприйняти – близько 400. Тобто, теоретично, ми можемо сприймати втричі більше інформації, ніж співрозмовник здатен промовити, але варто тільки відволіктися, як нитка розмови втрачена й співрозмовник зауважує відсутність інтересу у ваших очах. Активне слухання Уміння слухати – це дарунок, який дозволяє нести радість іншим людям і чути у відповідь їхню подяку, це здатність налагоджувати довірчі стосунки й отримувати задоволення від взаєморозуміння, а часом і від відчуття духовної спорідненості з людиною, яка поділяє твої думки й почуття. Це саме те, чого так не вистачає людині в конфліктній ситуації, – кого-небудь, хто б зрозумів, що відбувається в її душі, всю міру обурення або глибину

Елементи активного слухання Невербальна комунікація У різних дослідженнях наведено серйозні свідчення того, що наше тіло говорить набагато «голосніше» за наші слова. Від 10% до 20% інформації ми сприймаємо з вербілізованих елементів комунікації, інші 80% «відчитуємо» у манері поведінки, положенні тіла, тоні голосу, жестах, міміці, інтонації, ритмі й тембрі голосу. Наш погляд, поза, нахил тулуба, поворот голови, стверджувальний кивок тощо можуть сказати співрозмовникові набагато більше, ніж ми здатні промовити. Саме зауважуючи ці свідомо або мимоволі надіслані нашим тілом сигнали, він робить висновок про те, слухаємо ми чи ні та як слухаємо. Таким чином ми ніби підтверджуємо контакт зі співрозмовником. Для багатьох дуже важливий саме зоровий контакт, тобто можливість бачити очі співрозмовника, щоб бути певними, що їх уважно слухають. Однією з ваших особистісних характеристик може бути відсутність звички дивитися в очі співрозмовникові; у цьому випадку, щоб уникнути непорозумінь і

108

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 109

розчарування з боку учасників медіації, вам доведеться старанно виробляти в собі цю звичку. Очевидно, що у всьому необхідне почуття міри, у тому числі й у даному питанні: занадто пильний погляд або дуже активні міміка й жестикуляція можуть зародити підозру у співрозмовника. Також невірно може бути витлумачений прямий погляд в очі представниками деяких східних культур, де це вважається ознакою невихованості й навіть образою. У будь-якому разі, особливо на початку самостійної практики, треба бути уважним до «мови» свого тіла й слідкувати за реакцією співрозмовника, щоб налагодити комунікацію не тільки на рівні свідомості, але й на підсвідомому рівні. Але з часом, якщо медіатор налаштований на уважне слухання, невимушеність, щирість та природність його реакції «автоматично» супроводжуються належною невербалікою.

Утримайтеся від спокуси повторити своє запитання або перефразувати його – так ви швидше досягнете очікуваного результату.

Пауза Уміння зробити паузу в розмові й зберігати мовчання є хоча й складним, але дуже потужним інструментом впливу. Часто ми використовуємо його несвідомо, але при цьому досить ефективно. Поважне ставлення до співрозмовника змушує нас зберігати мовчання в тих випадках, коли ми бачимо, що йому необхідно зібратися з духом, краще сформулювати свою думку, обміркувати сказане або впоратися з переживаннями. Ми повинні зберігати мовчання після того, як поставили своє запитання комусь із учасників медіації й одночасно повинні утримати інших від бажання заповнити паузу, що виникла. Така комунікативна тактика медіатора завжди сприймається учасниками процесу із вдячністю як знак вияву поваги. Уміння тримати паузу, так само, як і в театральному мистецтві, надає більшої ваги сказаному й дозволяє уникнути «ковзання по поверхні», що часто ображає почуття сторін і викликає чимало переживань. Медіатор, який тільки починає працювати, як правило, рідко використовує цей інструмент, можливо, тому, що не до кінця впевнений у правильності своїх дій, формулювань або запитань, а можливо, також тому, що побоюється вияву емоцій з боку учасників, з якими він потім не зможе впоратися. Чим досвідченішим й впевненішим у собі стає медіатор, тим більше він мовчить у процесі медіації й тим сильніший ефект від його мовчання! Мовчання практично незамінне в ситуації, коли ви чекаєте від співрозмовника відповідальності й свідомої дії, вчинку, ухвалення відповідального рішення або взяття зобов’язань. Виявлення поваги до особистості, в свою чергу, зобов’язує її до відповідної поваги. Переконання медіатора і його ставлення до того, що відбувається, знаходять вияв у його вмінні слухати, передусім в його невербальних реакціях. Використання мовчання є однією з найбільш виразних ознак гуманістичної медіації; воно практично незамінне в медіації потерпілих і правопорушників (особливо за участю неповнолітніх). Якщо вам необхідно спонукати когось до більш активної участі в процесі, найперше, що варто випробувати, – це поставити запитання й чекати відповіді, чого б це не коштувало.

Робота з емоціями Це вже наступна група навичок, необхідних медіатору, в нашому переліку. Інколи в керівництвах з медіації можна зустріти рекомендації з управління емоціями, які в основному стосуються того, як «погасити» емоції, які раптово виникли, й повернути медіацію в «нормальне» русло. Імовірність досягнення угоди в медіації значно нижче, коли емоцій майже немає, і помітно зростає, коли емоції досягають середнього рівня. Виявлення емоцій, як правило, свідчить про те, що потреби відіграють важливу роль в обговоренні. На цьому рівні спілкування, як правило, значно простіше знайти спільні інтереси або пройти шлях зцілення через каяття й прощення, що взагалі неможливо без вияву емоцій. З іншого боку, очевидно, що коли емоції виходять «з берегів» і свідомість переповнена почуттями, перемовини й діалог стають неможливими, що зводить імовірність розв’язання ситуації до нуля (принаймні, поки емоції не охолонуть). Що ж робити медіатору, щоб допомогти сторонам упоратися зі своїми емоціями? Як ми вже говорили раніше, завдання полягає в тому, щоб дати можливість емоційному стану зробити свою справу й заявити про ту потребу, яка спричинила його. Одним із прийомів медіатора є називання емоції (або відображення почуттів). Він полягає в тому, що, спостерігаючи за виявом емоцій, медіатор звертає на них увагу учасника, даючи ім’я цим емоціям і допомагаючи людині усвідомити свої відчуття й переживання. Наприклад, у момент, коли потерпіла сторона під час розповіді про наслідки нападу замовкає тому, що в неї починає тремтіти голос, медіатор після невеликої паузи може сказати приблизно таке: «Я бачу, що Ви були сильно налякані несподіваним нападом…» Як правило, подібний прийом дозволяє частково зняти емоційну напругу і дає можливість людині продовжити розповідь (якщо цього не відбувається, склянка води й невелика перерва можуть виявитися не зайвими). Відображення почуттів – це навичка ведення медіації, зорієнтована на спостереження за будь-якими виявами емоцій сторін з метою повернення їм їхніх ключових переживань, що мало усвідомлюються, але відіграють важливу роль у розвитку їх труднощів. Особливо це необхідно, коли почуття заплутані чи змішані. Змішаними почуття стають через те, що перша безпосередня реакція, наприклад, дитини, зазнала досить жорсткої корекції з боку дорослих або соціуму. Внаслідок цього дитина звикає відчувати не те, що дійсно відповідає її безпосередній потребі, а те, що нав’язує їй оточення. Наприклад, спочатку гнів та агресію, коли мама «не давала», «не слухала», дитина виявляла прямо і відкрито. Однак згодом, після маминого жорсткого реагування на вияв деструкції, ці емоції стали переживатися як образа, сором, вина та інші, в залежності від конкретного змісту ситуації. У дорослої людини

110

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 111

найбільш невизначеним словом, що окреслює почуття, є, напевно, слово тривога. Воно може виражати гнів, біль, любов, хвилювання. Змішаними або заплутаними емоції стають внаслідок амбівалентності ставлення до одного і того самого об’єкта. Сильні почуття позитивного полюса з неймовірною легкістю можуть обертатися на почуття такої ж сили та інтенсивності, але з негативним відтінком. Тим, хто добре диференціює свої почуття, знайомі ситуації, коли одну і ту саму людину «ненавидять з такою ж силою, як і люблять». Розуміючи той факт, що почуття рідко бувають однозначними, варто відкривати і позитивний, і негативний полюси емоцій та працювати з ними. Медіатору, натрапляючи на змішані емоції, слід пам’ятати, що це може бути очевидним для спостерігача, але зовсім не усвідомленим тим, хто їх переживає. Не менш важливим завданням є довести почуття співрозмовника до його усвідомлення, досягти того, щоб сторона конфлікту визнала наявність тих чи інших переживань чи емоційних станів, взяла на себе відповідальність за їх виникнення та перебіг. Зазвичай, особливо в емоційній сфері, людина, коли гнівається чи дратується, ладна звинувачувати в цьому будь-кого, але не себе: «він мене дратує», «вона мене виводить з рівноваги». Потрібно повернути її переживання так, щоб людина взяла на себе відповідальність за своє емоційне життя, адже визнання власних емоцій веде до розуміння почуттів інших людей. Робота з емоціями: • розпізнавання; • диференціація; • усвідомлення; • визнання. Типовою під час медіації є ситуація, коли учасник яскраво переживає, але не в змозі розповісти щось певне медіатору. У таких випадках медіатор допомагає учаснику актуалізувати його почуття, використовуючи спеціальні прийоми та техніки. До таких технік належить: а) техніка альтернативних формулювань, тобто специфічна підказка варіантів переживань, які могли б виникнути в обговорюваній ситуації, для того щоб стимулювати діяльність співрозмовника, дати йому зразок для опису своїх емоцій; б) техніка уточнень «глибини переживань», що допомагає людині зазирнути до ще не відкритих куточків власних почуттів. Для того щоб допомогти сторонам диференціювати заплутані почуття, медіатор повинен знати класифікації емоцій та багато нюансів їх вияву. Які переваги надає класифікація емоцій? По-перше, дозволяє розширити власний словниковий запас. По-друге, дає розуміння того, які емоції можуть супроводжувати або протистояти конкретному почуттю. По-третє, надає можливість оцінювати емоції за інтенсивністю (сильніслабкі), активністю (активні-пасивні, пригнічення-збудження), рівнем простоти-заплутаності (базові-заміщені). Зрозумівши природу та механізми

емоційного функціонування, медіатор швидше зможе допомогти людині проаналізувати власні переживання, чітко їх диференціювати, замислитися над тим, що раніше не викликало сумнівів, відкриє шляхи конструктивного подолання емоційного дисбалансу. Почати роботу з почуттями можна з використання таких вступних фраз: «мені здається, що Ви відчуваєте…», «що Ви переживали, коли..?», «опишіть Ваші почуття в ту хвилину…» Далі з метою визнання та усвідомлення почуттів в медіації використовується та сама класична форма відреагування, що нагадує переповідання. Спочатку – основа речення, в якій максимально враховано модальність сприймання співрозмовника (аудіальна, візуальна, кінестетична) і яка містить відображення почуттів: «Здається, Ви відчуваєте…», «Я бачу, Вас переповнюють емоції…». Далі продовжуємо, додаючи слово, що характеризує почуття: «Схоже, Вам неприємно…», «У Ваших словах відчувається пригніченість..». Щоб «заземлити» відображене, додаємо контекст або робимо коротке переповідання: «Схоже, Ви відчуваєте себе ображеною щоразу, коли потрапляєте в подібну ситуацію». Необов’язково реагувати на кожну виявлену учасником емоцію, однак важливо, щоб суттєві, значущі переживання були опрацьовані в процесі медіації чи на попередніх зустрічах. Робота зі змішаними та заплутаними емоціями та почуттями потребує від медіатора певних вмінь та навичок. Якщо власного досвіду у медіатора немає, треба бути дуже обережним у застосуванні відображення змішаних і заплутаних емоцій, щоб уникнути створення враження «терапевтичного» підходу та вимушеності в роботі медіатора. Позначення емоцій, які переживає людина, дозволяє зняти емоційний блок, який перешкоджає просуванню медіації та звільнити свідомість для розв’язання проблеми раціональним шляхом. Поки свідомість блокована емоціями, вона не може оперувати фактами. Позначення емоцій є також дуже сильним інструментом у встановленні рапорту (довіри). Цей прийом може здатися дещо штучним, але для того, хто охоплений сильним переживанням, це не так. Навіть якщо назва емоції підібрана не зовсім правильно, це матиме позитивний ефект, оскільки дасть можливість потерпілому (або правопорушнику) звернути увагу на свої почуття, переживання й усвідомити їх. Якщо ваше визначення було дуже далеким від істини, співрозмовник вас виправить і продовжить свою розповідь. У позначенні емоцій медіатор може піти далі й, крім назви, вимовити можливу причину виникнення емоції. Наприклад, «Ви були сильно обурені тим, що Ваша пропозиція викликала таку бурхливу реакцію, і Ви майже втратили контроль над ситуацією?» Таким чином медіатор начебто допомагає емоціям зробити свою справу й розкрити причину їхнього виникнення. Гнів і обурення, які часто виявляються в конфліктній ситуації, завжди мають вторинну природу. Їхній появі, як правило, передують або страх, або почуття втрати контролю (розгубленість і безпорадність), або приниження

112

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 113

чи неповага. Іншими словами – обмеження тієї чи іншої потреби в піраміді А. Маслоу. Якщо медіатор володіє емпатією і близький до істини у своєму розумінні ситуації, він може значно покращити емоційний стан свого співрозмовника. Однак треба бути обережним, щоб, по-перше, не викликати сумніву у вашій нейтральності та, по-друге, не перетворити медіацію на психотерапію, занадто заглибившись у аналіз емоцій учасників процесу. І те, й інше може зіпсувати старанно створювану атмосферу довіри.

для пасажирів, котрі вже в літаку, й удача для того, хто запізнюється на рейс. Вважати щось перевагою або недоліком можна лише тоді, коли визначені рамки, в які вписано ту чи іншу подію або якість. Тому будь-яка комунікація може бути корисною і значущою, якщо сприймати її у світлі можливостей необхідних позитивних змін. Помічено, що коли людина організовує свою поведінку так, неначе це правильно, то позитивні зміни відбуваються легше. Рефреймінг (від англ. frame – рамка) – це алгоритм створення контексту (обрамлення) для тієї чи іншої події, речі, почуття, в якому всі складові системи були б зорієнтовані на результат. У психології рефреймінг означає зміну емоційного ставлення до проблеми в зв’язку з новим словесним оформленням цієї проблеми. Тобто зміст проблеми не змінюється, сама проблема не зникає, однак класифікується чи структурується в психіці поіншому. Базовою для рефреймінгу може бути сентенція: «нема нічого ні шкідливого, ні корисного, є тільки необхідне». Не так важливо, що відбулося, скільки те, як його сприймати. Образно кажучи, щоб досягти гармонії, можна спробувати «замінити раму для картини чи, що так само добре, замінити картину в тій же рамі». Існує два основних типи рефреймінгу: 1. Рефреймінг змісту – зміна значення змісту вияву при незмінному контексті. Тобто потрібно знайти таке значення події, переживання, поведінки, яке б слугувало містечком від скарги чи незадоволення до хоча б часткового визнання цінності того, що сталося. Цей тип рефреймінгу доцільний у випадках, коли учасник медіації скаржиться приблизно так: «Я відчуваю Х, коли стається У». Щоб здійснити переформування за цим типом, потрібно спитати себе: «Який з аспектів цієї ситуації поки що неявний для людини, міг би створити інший фрейм значення?» або ж «Як інакше можна описати цю ситуацію?». Досягнення ефекту гарантується врахуванням при рейфреймуванні знання сутнісних критеріїв світосприйняття, які має конкретна людина. 2. Рефреймінг контексту – зміна контексту на такий, в якому виявлена реакція буде цінною. Тобто змінюємо контекст, залишаючи зміст події сталим. Цей тип найкраще спрацьовує при роботі зі скаргами типу: «Я занадто Х» або «вони занадто У». Різновидом рефреймінгу контексту є ауторефреймінг. Він доречний тоді, коли проблеми пов’язані з конфліктом, суперечкою або розбіжністю думок. Тип скарги: «А наполягає, що це Х, а В наполягає, що це У; Х і У суперечать одне одному або виключають одне одного». Процедура нагадує пошук найменшого спільного кратного в математиці. Варто розширити контекст (рамку) до таких меж, щоб дві позиції виглядали як справедливі та корисні. Ефективне переосмислення звичайно подається як «може бути», з яким стороні в цей момент хочеться погодитися, у вигляді запитання або нейтральних можливостей, наприклад: «Чи думали Ви коли-небудь про те,

Перефразування Дуже близький до попередніх прийом – перефразування – найчастіше використовується у медіації. Він полягає в тому, що медіатор повторює сказане однією зі сторін своїми словами й таким чином перевіряє правильність свого розуміння. Як правило, у перефразуванні також називаються почуття, які переживає мовець, і одночасно факти, про які йшла мова. Таким чином медіатор умовно відокремлює одне від іншого, дозволяючи учасникам процесу сконцентруватися на змісті й при цьому підказуючи відповідний спосіб вираження почуттів, тобто модерує процес усвідомлення того, що відбулося, й відділяє емоції від змісту проблеми. Відмінність цього прийому від попереднього полягає в тому, що медіатор повторює лише те, що сказав учасник процесу, не допускаючи припущень. Наприклад, «Якщо я правильно Вас розумію, Ви говорите, що...» або «Ви говорите, що були сильно засмучені через те, що... Це так?» Іноді гарного володіння медіатором прийомом перефразування цілком достатньо для успішного проведення медіації, оскільки він, фактично, є головним і найбільш уживаним інструментом, який дозволяє: • дати зрозуміти учасникові медіації, що його почуто; • зняти емоційне напруження; • усвідомити переживання учасників; • прояснити зміст сказаного й уточнити отриману інформацію; • допомогти людині краще сформулювати свої інтереси й потреби. Перефразовувати треба дуже уважно, до того щоб не припуститися помилок, які часто супроводжують цей прийом: не давати оцінок і не висловлювати власних суджень; не спотворювати зміст сказаного; не вживати перефразування занадто часто й уникати стереотипних формулювань. Рефреймінг Коли людина потрапляє у вир переживань, їй здається, що проблемам немає кінця. Однак життя, хоча й байдуже до побажань людини, все ж ніколи не залишає її без альтернатив. Просто емоційна напруга не дозволяє їй подивитися на ситуацію під іншим кутом зору. Загальна теорія комунікації дає базову аксіому: сигнал має смисл лише в контексті, в якому він з’являється. Іншими словами, все залежить від того, хто і як його сприймає. Наприклад, затримка польоту – неприємність

114

Модуль VI

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 115

що…», «Може, це просто…». Воно не досягає мети, коли немає моменту просвітлення або полегшення. Ці моменти супроводжуються відповідними фізіологічними й психічними реакціями: зовнішньо – рум’янець, зміна дихання, спад м’язового напруження, внутрішньо – відчуття легкості, розслаблення, більш приваблива картинка змісту тощо. Переформулювання не буде ефективним, якщо в ньому є щось суперечливе або якщо людина захищається.

колекцію запитань, які допомагають ці завдання розв’язувати. Для початку можна записувати їх у свій сценарій медіації, відносячи до відповідних етапів процедури. Наприклад, у роботі над пропозиціями щодо розв’язання конфліктної ситуації або відшкодування завданої шкоди медіатор може використовувати тип запитань, які можна віднести до рефреймінгу (зміна «рамки»). Припустімо, що потерпіла сторона довго говорить про те, що вона не впевнена в тому, що угоду буде виконано після закінчення медіації. В якості запитання, що змінює рамку обговорення, медіатор може бути таке: «Тобто до моменту формулювання остаточної угоди Ви хочете бути повністю впевнені в тому, що угода буде виконана, чи не так?» або «Чи правильно я Вас зрозумів, що Ви хотіли б переконатися, що правопорушник має серйозні наміри відносно виконання угоди, яку ми зараз обговорюємо, і отримати цьому підтвердження?» Хоча запитання й виглядають як перефразування, та це лише зовнішня схожість, тому що медіатор, по суті, не повторив нічого з того, що було сказано учасником зустрічі, але змінив рамку обговорення з негативної (критика й недовіра до другої сторони) на позитивну (конструктивні пропозиції й побажання певних гарантій виконання угоди). Інший приклад творчого використання запитань у процесі обговорення варіантів вирішення проблеми – запитання типу «Що, якщо..?» Наприклад, «Що, якщо Ігор замість матеріальної компенсації відпрацює цю суму, допомагаючи збирати Вам урожай?» При цьому варто пам’ятати, що розв’язуване завдання в цьому випадку – стимулювання сторін до пошуку варіантів рішення, а не обговорення й вибір запропонованого варіанту. Ваше запитання повинне лише розвивати фантазію учасників зустрічі, наприклад, завдяки тому, що вони почнуть критикувати запропонований вами варіант, що дасть вам можливість поставити наступне запитання: «А як тоді Ви пропонуєте вчинити?» Корисніше в такому випадку буде навіть висловлення абсурдної ідеї, ніж пропонування готового варіанту вирішення проблеми. Іноді запитання може бути висловленим у непрямій формі. Наприклад: «Я здогадуюся, що Ви маєте на увазі, коли говорите про необхідність зробити так, щоб Олег відчув свою відповідальність перед співтовариством за те, що він зробив. Однак я не зовсім упевнений, що розумію, як Ви це собі уявляєте. Розкажіть мені трохи більше про це, будь ласка». Подібне прохання-запитання доречно ставити, якщо ви переконані, що інші учасники процесу теж цього хочуть, а не тільки для того, щоб задовольнити свою цікавість.

Резюмування Підбиття підсумків, або резюмування, дуже схоже на перефразування, але має на меті охопити значно більший обсяг інформації й подати її стисло. Якщо перефразування можна порівняти з передачею цілого абзацу однимдвома твердженнями, то резюмування подібне до переказу декількох сторінок тексту в одному абзаці. Цілі такого резюме: відновити логіку викладу, виділити найбільш важливу інформацію, можливо підсумувати спільні інтереси, іноді перервати «словесний потік». У ситуаціях, коли учасники процесу говорять багато й швидко, резюмування може стати найефективнішим прийомом активного слухання, оскільки часте переривання для перефразування, швидш за все, виглядатиме як вияв недостатньої чуйності або неповаги. Небезпеки при резюмуванні практично ті самі, що й при перефразуванні. Запитання Окремо зупинімося на запитаннях, які ставить медіатор. Загалом, навичка правильного формулювання запитань і вміння поставити правильне запитання в потрібний момент своєю значущістю цілком заслуговують на те, щоб поставити їх на перше місце в переліку комунікативних навичок медіатора. Запитання допомагають медіатору збирати інформацію, аналізувати її зміст, вивільняти емоції, допомагати сторонам відшуковувати внутрішні резерви, набувати впевненості в ситуації й налагоджувати спілкування між собою. У тренінгах базових навичок медіації разом із процедурою й визначенням етапів медіації найчастіше пропонується й список типових запитань, які допомагають вирішувати завдання кожного з етапів. Це значно спрощує навчання й полегшує завдання медіатору. Найпоширенішим способом опису запитань, які використовує медіатор у своїй практиці, є розподіл їх на «відкриті» і «закриті» (open-ended and close-ended questions). Відкриті передбачають розгорнуту відповідь, закриті – тільки «так» або «ні». Відкриті запитання частіше використовуються для збору інформації, виявлення інтересів і потреб, для заохочення сторін до участі в процесі тощо (запитання типу: «Що відбулося в той вечір?» або «Яким би Ви хотіли бачити результат нашої зустрічі сьогодні?»). Закриті запитання часто ще називають уточнюючими; їхня мета випливає з назви. Найращий спосіб оволодіння мистецтвом ставити запитання – думати над завданнями, які доводиться вирішувати в медіації, й збирати свою

Інші комунікативні навички Інші комунікативні навички містять у собі прийоми вираження своїх побажань, вимог або переживань. Медіатору не часто самому доводиться застосовувати їх у процесі медіації, оскільки в більшості випадків побажання й переживання медіатора не повинні впливати на перебіг медіації й бути предметом розгляду в процесі. Однак гарне володіння мовою співробітництва може бути корисним для навчання сторін конфліктної ситуації і підготовки

116

Модуль VI

їх до перемовин у майбутньому. Наприклад, медіатор може з’ясувати на попередній зустрічі з однією зі сторін, як можна заявити про свої побажання іншій стороні, щоб бути почутим і домогтися бажаного результату. Тут буде доречно поговорити про так звані «я-твердження», суть яких полягає в тому, що учасники конфлікту замість взаємних звинувачень висловлюють свої почуття й побажання. Наприклад, замість того, щоб сказати: «Ти жодного разу ще не допоміг мені прибрати у квартирі або хоча б вимити після себе посуд за увесь час, що ми живемо окремо від батьків (я не говорю вже про інше)» краще спробувати сказати таке: «Мені дуже прикро через те, що я постійно займаюся домашньою роботою наодинці. Я була б дуже вдячна, якби ми могли розділити домашні обов’язки на двох, так, щоб я теж могла відпочити після робочого дня». Коли учасники конфлікту говорять про свої переживання й потреби замість того, щоб звинувачувати одне одного, приводів для суперечки й причин для підсвідомої реакції – зустрічного звинувачення з метою захистити себе від нападів – значно менше. Також медіатор може обміркувати разом із сторонами можливі способи внесення своїх пропозицій для вирішення ситуації (розв’язання конфлікту) таким чином, щоб вони звучали не як ультиматум, а як конструктивні пропозиції. Якщо ви щиро прагнете допомогти людям, які звернулися до вас за допомогою в розв’язанні суперечки, ви можете зробити їм більшу послугу й заслужити їхню вдячність, якщо докладете зусиль, щоб трохи ознайомити їх і навчити елементарних комунікативних навичок. Тим більше, що вони будуть корисними не тільки в ході медіації, але й, можливо, у майбутньому, коли людина знову опиниться в конфліктній ситуації.

6.5. Ко-медіація Робота в парі має багато переваг для ведення всіх видів справ у відновному процесі, але вона є особливо важливою для делікатних та складних справ, допомагає навчатися та розвиватися, надає практичну підтримку та безпеку для спеціалістів. Необхідність роботи в парі має оцінюватися в кожному окремому випадку. Якщо кілька спеціалістів працюють разом над справою, один із них повинен бути висококомпетентним у сфері відновного правосуддя. Ведучі програм відновного правосуддя повинні чітко розуміти причини спільної роботи над конкретною справою, оскільки вони можуть вплинути на методи роботи. Види справ, які зобов’язують працювати в парі: • справи, які потребують спеціальних знань – наприклад, спеціалісти, висококомпетентні у сфері відновного правосуддя, можуть працювати з колегами, які мають спеціальні знання у сфері психічного здоров’я або захисту дітей;

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 117

• •

складні справи, в яких беруть участь особи різної статі або з різними характеристиками, наприклад, для збереження ґендерного балансу; делікатні та складні справи – робота в парі може забезпечити емоційну та практичну підтримку (наприклад, під час відвідувань домівок учасників) та можливість аналізувати справу разом з колегою, який обізнаний у справі.

Форми ко-медіації Робота в парі для навчання, нагляду за справами та постійного професійного розвитку • Співробітництво для моделювання ролей та нагляду за справами разом з менш досвідченим спеціалістом – висококомпетентний спеціаліст має працювати з новачком у справі або з особою, яка продемонструвала лише декілька з необхідних навичок. Ведучі програм примирення мають домовитися, над якими частинами процесу вони будуть працювати, щоб менш досвідчений спеціаліст міг переймати найкращі методи роботи, при цьому підтримуючи зворотний зв’язок. • Робота в парі для підтримки постійного навчання – спільна робота над справами може допомогти постійному розвитку висококомпетентних спеціалістів, які працюють разом. Розглядаючи справи, в яких роботу було проведено більш чи менш вдало, аналізуючи інші можливі шляхи розв’язання ситуації, досвідчений фахівець може значною мірою сприяти успіху справи, вносячи конструктивну критику. Робота в парі з практичною метою • Робота в парі з практичною метою – наприклад, під час спільної роботи по конкретній справі можна проводити окремі зустрічі; один з ведучих може супроводжувати учасників на зустрічі, надавати практичну підтримку (наприклад, забезпечувати наявність охолоджувальних напоїв) під час зустрічей.

6.6. Завдання самооцінки в процесі медіації та ко-медіації10 При заповненні щоденника для проведення самооцінки, подумки повертаючись до проведеної медіації, можна звірити свою роботу з наведеною нижче оціночною шкалою відповідного списку основних завдань, які зобов’язаний вииконувати медіатор у ході процесу. Коваль Р. Навыки медиатора и самооценка // Пособие ведущего программы примирения потерпевших и правонарушителей. – К.: Украинский Центр Согласия, 2006. – С. 52-80. 10

118

Модуль VI

БАЛИ ОПИС ПОВЕДІНКИ МЕДІАТОРА I. Збір інформації: ефективність у визначенні й пошуку важливої для справи інформації 3 Ставив нейтральні, відкриті запитання. Вислуховував, як сторони конфлікту описували свої проблеми й інтереси. Підсумовував і перефразовував висловлення сторін. Виявляв і прояснював «приховані» питання. Прояснював підтексти. Демонстрував розуміння масштабу, складності й неоднозначності справи. Збирав інформацію за допомогою прямих і, де це було необхідно, «важких» для сторін запитань. 2 Ставив, принаймні, очевидні запитання. Використовував фактичну інформацію зі справи, але все-таки випускав деякі аспекти при опитуванні. Загалом демонстрував розуміння фактів справи, однак не досить глибоке й точне. Пропускав деякі приховані нюанси, що стосувалися причин або інтересів окремих учасників. Не зауважував деякі можливості, що відкриваються, які могли б бути враховані в угоді на користь тієї чи іншої сторони. 1 Здавався розгубленим у ситуації, коли необхідно було ставити додаткові запитання для прояснення справи. Легко дезорієнтувався під потоком нової інформації або легко потрапляв на виверти більш швидких учасників. Дезорганізовував опитування сторін або ставив у кут учасників, перескакуючи з теми на тему. Ставив запитання непослідовно, несвоєчасно або не по суті. Не досліджував можливості врегулювання по більшості або із усіх питань. Не намагався знайти можливості для поліпшення стосунків між сторонами і їхнього порозуміння. II. Емпатія (співпереживання): вияв усвідомленого розуміння й уваги до потреб інших 3 Сприяв створенню атмосфери, у якій злість або напруга могли виражатися конструктивно. Виявляв повагу до сторін і демонстрував нейтральність. Ставив нейтральні й відкриті запитання. Слухав з повагою. Відповідним чином використовував інтонацію, жести й зоровий контакт. Залишався спокійним, завжди тримав себе в руках. Досліджував емоції й відповідним чином на них реагував. Демонстрував відкритість. Був здатний переформулювати й погодити висловлення сторін так, щоб вони були зрозумілими для них. Допомагав учасникам покращити розуміння того, чим стурбована протилежна сторона. 2 Вислуховував співрозмовників і не вступав з ними в суперечку. Продемонстрував деяке розуміння пріоритетів учасників. Допомагав, коли за допомогою зверталися, але не виявляв власної ініціативи. 1 Вступав у дискусію, ставлячи під сумнів висловлення учасників. Не звертав уваги на сигнали про їхній емоційний стан. Сприймав проблеми учасників як такі, до яких він не має жодного відношення, не бажаючи себе ними обтяжувати. III. Неупередженість 3 У вступному слові продемонстрував однакову повагу до всіх учасників суперечки. Вислуховував обидві сторони. Ставив об’єктивні запитання в нейтральній манері. Демонстрував відкритість. Невербальні комунікативні елементи не виявляли прихильності до будь-якої зі сторін.

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 119 БАЛИ ОПИС ПОВЕДІНКИ МЕДІАТОРА 2 Загалом демонстрував повагу до всіх учасників, але при запитуванні, а також у невербальній поведінці відчувалась симпатія до однієї зі сторін. Підтримував баланс, але демонстрував краще розуміння цілей і міркувань однієї зі сторін. 1 Ставив складні, суперечливі та плутані запитання. Агресивно проводив опитування однієї зі сторін на користь іншої. IV. Випрацювання варіантів рішення: пошук співробітницьких підходів з акцентом на допомогу/навчання сторін таким чином, щоб вони змогли самостійно віднайти ідеї/ варіанти розв’язання суперечки 3 Допомагав сторонам випрацювати власні варіанти рішення й оцінити існуючі альтернативи. Допомагав учасникам утримуватися від поспішних рішень на ранніх етапах. Виявив здатність відкинути власні погляди як медіатора й дозволив сторонам діяти відповідно до їхніх особистих поглядів. Виявляв проблеми, приховані за поверхневими симптомами. Допомагав сторонам змінити кут зору на проблему й вийти за рамки, які спочатку обмежували її. Чітко стимулював різні напрямки (способи) співпраці учасників. 2 Робив деякі спроби підвести сторони до самостійного аналізу конфліктної ситуації на більш глибокому рівні. Вказував сторонам на деякі можливості компромісу, які співвідносилися з позицією протилежної сторони. Добре працював із пропонованими сторонами рішеннями, однак не виявив особливої винахідливості в стимулюванні досягнення спільного рішення, задовольнившись компромісним. У цілому виявив розуміння фактів/проблем у справі, але не досить глибоко. Допускав вияви співробітницького підходу в поводженні сторін, але не стимулював процес. 1 Не впорався із завданням допомогти сторонам у кращому розумінні один одного. Самостійно пропонував можливі шляхи розв’язання суперечки, не надаючи таким чином сторонам права зберігати контроль над своєю долею. Ідеї щодо варіантів подальшої співпраці були неефективні й нездійснені. Перешкодив спробам учасників випрацювати спільне рішення. V. Допомога в покращанні стосунків: ефективність у підвищенні здатності сторін до більшої взаємоповаги й поваги до інших 3 Допомагав сторонам в оцінці альтернативних варіантів виходу з ситуації, яка склалася. Допомагав учасникам зрозуміти обмеженість можливих негайних рішень і наслідки поверхневого підходу. Наголошував на тих моментах, де вдалося досягти кращого взаєморозуміння. Чітко виділяв ті аспекти, які вказували на можливі причини непорозуміння. Виявляв наполегливість у ході всього процесу медіації. Допомагав сторонам підбити підсумки, щоб наголосити на взаємній вигоді – як від самої угоди, так і від досягнення взаєморозуміння. Перебіг і прогрес дискусії засвідчили, що медіатор сприяв зміні уявлення учасників конфлікту один про одного на краще. 2 Вибір того, що і як представляти, не суперечив меті поліпшення стосунків. У більшості випадків, але не завжди, легко впорався з ситуаціями, які виникали. Резюме й коментарі робив добре й структуровано, але без достатньої наполегливості. Уникав значущих запитань, залишаючись осторонь, що ускладнювало становище як самого медіатора, так і учасників. Втрачав можливості для поліпшення взаєморозуміння між сторонами.

120

Модуль VI

БАЛИ ОПИС ПОВЕДІНКИ МЕДІАТОРА 1 Не пропонував допомогу першим; був швидше інертним, ніж активним слухачем. Виступи були слабко пов’язані з метою побудови відносин. Висловлювався заплутано. Мав мало або не мав жодного впливу. Перебував у схвильованому стані більшу частину часу або увесь час. Виявив небагато або зовсім не виявив впевненості в здатності учасників поліпшити їхні стосунки в майбутньому. VI. Керування взаємодією: ефективність у розробці стратегії, управлінні процесом, роботі з конфліктами між сторонами й їхніми представниками 3 Володів ефективними техніками відвертання уваги сторін від безрезультатних розмов. Якщо використовував гумор, то це було доречно у ситуації й гармоніювало з культурними особливостями сторін. Підтримував оптимізм, наголошував на досягнутому прогресі, демонстрував наполегливість. Виявляв добре розуміння основних вимог сторін у досягненні угоди, а також можливостей для гнучкості. Ухвалював всі рішення щодо сепаратних зустрічей, порядку виступів і іншого, спираючись на завдання послідовного просування до розв’язання суперечки. Впорався зі складностями у взаєминах між сторонами й їхніми представниками. Справив враження людини, яка готова і здатна впоратися з надзвичайною ситуацією. 2 Загалом зауважував ознаки того, що обговорення заходить у глухий кут. Не завжди міг ефективно розрядити атмосферу. Виявив мінімум розуміння вимог сторін до можливої угоди й меж можливого компромісу. Контролював процес, але рішення не завжди відображало стратегії просування до дозволу. Не домінував, але й не губився перед фактичними або юридичними складнощами. Не допускав залякувань або брутальності з боку сторін або їхніх представників. 1 Робив незначні спроби (або не робив їх зовсім) для надання можливості сторонам розв’язати проблему або прояснити ситуацію. Продемонстрував слабке (або нульове) розуміння інтересів учасників щодо угоди. Заохочував обговорення питань або пропозицій, що мали слабке відношення до врегулювання проблеми. Рішення з приводу процедури проведення зустрічі й виступів були невиправданими. Був розгублений від фактичних або правових складностей справи. Контролював процес таким чином, що це не сприло досягненню згоди між сторонами або їхніми представниками.

Для перевірки й самооцінки медіатора не випадково обрано перелік завдань, а не комунікативних навичок, оскільки професійний медіатор може й не володіти всім спектром навичок, описаних вище, але обов’язково повинен уміти вирішувати наведені в цьому переліку завдання. Якщо він володіє багатьма прийомами успішного спілкування, йому буде легше досягати мети медіації. Відпрацьовані самотужки труднощі, з якими він стикається при виконанні тих або інших завдань у процесі медіації, самоаналіз і пошук кращих рішень у великому арсеналі навичок і вмінь відкриють посереднику шлях до вдосконалення. Варто пам’ятати про те, що ідеальних медіаторів не існує, – кожен має свої слабкості й переваги. Коли створювалася шкала оцінювання роботи

Процедура медіації між потерпілим і правопорушником. Навички, необхідні для її проведення 121

медіатора, наведена вище, багато хто з досвідчених посередників, які брали участь у її складанні, відзначав, що самі вони лише по деяких пунктах можуть поставити собі вищий бал, та й то не щодня. Так що простір для професійного зростання й удосконалення є завжди. Більше того, медіатор зобов’язаний продовжувати вчитися постійно й нести за це професійну відповідальність. Гарний медіатор постійно готовий до навчання й засвоєння нового досвіду, інакше він (вона) ризикує втратити чуйність до думки учасників процесу, впасти в менторство й моралізаторство або, що ще гірше, – стати байдужим до учасників медіації. Наостанок хочеться зазначити: гуманістична медіація, зорієнтована на допомогу й підтримку особистості, на зміцнення взаємин, дарує посередникові незрівняно більше задоволення від процесу й досягнутого результату, ніж механічне ремісництво, спрямоване на досягнення компромісу за допомогою взаємних поступок і складання угоди. Шлях перетворення, як назвав його Марк Умбрайт, є дуже вдячним і навіть цілющим для самого медіатора, однак він вимагає більших сердечних витрат і енергії, що, якщо не заповнює, може привести медіатора до поступового виснаження. Так званий «синдром вигорання» з’являється у тому випадку, якщо медіатор віддає всі свої душевні сили без залишку, співпереживаючи сторонам у процесі. Звичайно, подібне поводження є непрофесійним, але альтернативою йому зовсім не є байдужість і професійний цинізм. Цинізм, хоча і є способом психологічного захисту, покликаний уберегти людську психіку від важких переживань, означає для медіатора смерть у професійному відношенні. Кращим способом захисту від душевного виснаження є допомога колег, з якими можна регулярно спілкуватися на професійні теми, отримувати підтримку й знаходити джерела нового натхнення, або духовні практики, у яких кожний вибирає для себе свій шлях і джерело енергії. Особливо важлива така допомога й підтримка на самому початку самостійної практики посередника, коли неминучі помилки й виникає маса приводів для розчарування. Тому конче необхідне професійне коло спілкування, яке може надати необхідну підтримку, допомогу в зростанні й постійному навчанні. Найкраще, коли програма медіації передбачає регулярні зустрічі посередників, наприклад, щотижня або раз на два тижні, на яких обговорюються випадки з практики й проводиться їхній конструктивний розбір. Якщо ж професійна спільнота ще додатково практикує і неформальні способи спілкування, а також має свої ритуали й традиції, то шанси відчути на собі «синдром вигорання» зменшуються в геометричній прогресії. Питання для самоконтролю 1. Що потрібно враховувати медіатору, щоб якомога ефективно провести першу телефонну розмову зі сторонами конфлікту? 2. Які основні завдання проведення попередніх зустрічей?

122 3. Якою є послідовність дій медіатора у ході проведення попередніх зустрічей? 4. Назвіть особливості проведення премедіацій із потерпілим та з правопорушником. 5. Назвіть основні етапи процедури медіації між потерпілим та правопорушником. 6. Які головні правила укладання угоди між потерпілим та правопорушником? 7. У чому полягає суть змістовної, емоційної та процедурної складових медіації? 8. Назвіть та опишіть основні комунікативні навички медіатора. 9. Поясніть зміст і потребу у проведенні ко-медіації. 10. Які завдання допомагають медіатору провести аналіз власної роботи? Література 1. Айві А. Цілеспрямоване інтерв’ювання і консультування. Навч. посіб. // Пер. з англ. О. Абесонової. – К.: Сфера, 1998. – 342 с. 2. Бурнард Ф. Тренинг навыков консультирования. – СПб.: Питер, 2002. – 300 с. 3. Васьківська С. В. Основи психологічного консультування. Навч. посіб. – К: Четверта хвиля, 2004. – 256 с. 4. Відновне правосуддя в Україні // Щоквартальний бюлетень. – № 1-2, № 3, № 4. – 2005 р. – Доступно на веб-сайті «Практика вирішення конфліктів»: <http://commonground.org.ua> 5. Відновне правосуддя в Україні // Щоквартальний бюлетень. – № 1, № 2, № 3, № 4. – 2007 р. – Доступно на веб-сайті «Практика вирішення конфліктів»: <http://commonground.org.ua> 6. Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. – № 1, № 2, № 3, № 4. – 2008 р. – Доступно на веб-сайті «Практика вирішення конфліктів»: <http://commonground.org.ua> 7. Відновне правосуддя. Веб-сайт: <http://www.rj.org.ua> 8. Посібник ведучого програм примирення. – К.: БО «Український Центр Порозуміння», 2004 9. Коваль Р. Навыки медиатора и самооценка // Пособие ведущего программы примирения потерпевших и правонарушителей. – Украинский центр согласия, 2005. – С. 54-71, 73-80. 10. Практика розв’язання конфліктів. Веб-сайт: <http://commonground. org.ua> 11. Сьюзан М. Рецинджер и Томас Дж. Шефф. Стратегия для общинных конференций: эмоции и социальные отношения // Вестник восстановительной юстиции. – М., 2001. – Вып. 3.

Модуль VII

Кола відновного правосуддя • Поняття кола відновного правосуддя • Ключові елементи кола відновного правосуддя • Значення цінностей у колі відновного правосуддя • Основні правила та процедура проведення кіл відновного правосуддя • Переваги та обмеження використання кіл відновного правосуддя

124

Модуль VII

7.1. Поняття кола відновного правосуддя У найширшому значенні коло відновного правосуддя (restorative justice circle) – це відновна програма, що передбачає активну участь сторін злочину та представників місцевої громади в процесі розв’язання проблем, які виникли внаслідок правопорушення; що веде до зцілення потерпілого, соціальної реінтеграції правопорушника та створення мережі підтримки для неповнолітніх, яка служить інструментом профілактики майбутніх злочинів.

Коло – це одна із трьох найпоширеніших моделей відновного правосуддя, яка дає змогу залучити до правової системи не лише деякі традиційні способи розв’язання конфліктів у громаді, а й залучити ширше коло учасників, аніж судовий процес чи кримінальна медіація. Тож це не лише інструмент роботи із правопорушенням, а й спосіб створити надійну мережу підтримки для неповнолітнього, що сприятиме його реінтеграції в громаду. Коло як модель відновного правосуддя ґрунтується на кількох засадничих уявленнях про людину та її становище в суспільстві. По-перше, кола ґрунтуються на припущенні, що людина не може жити в ізоляції і прагне взаємин з іншими. По-друге, кола виходять із того, що всі люди поділяють найзагальніші цінності, які формують уявлення про взаємини. По-третє, кола допускають, що встановлювати доброзичливі стосунки й діяти відповідно до наших цінностей не завжди легко, особливо коли виникають конфлікти. По-четверте, кола передбачають, що в безпечному середовищі людина може відродити свої засадничі цінності та, як наслідок, будувати конструктивні стосунки з іншими членами громади. Відповідно до цих передумов найважливішими цілями кола вважають формування приналежності до громади, конструктивне розв’язання конфліктів, побудова взаємостосунків між членами громади. Парадигмальні зміни, що пропонує коло Застосування кола відновного правосуддя передбачає радикальні зміни в підходах до розв’язання конфлікту. Порівнюючи з традиційною системою кримінального судочинства, кола відновного правосуддя дають змогу реалізувати низку парадигмальних змін. 1. Від примусу до зцілення. Зовнішній примус та покарання як засіб контролю, що домінує в системі кримінального судочинства, замінено на спільне внутрішнє відчуття злагоди, що визначають як компенсаторний та примирний тип соціального контролю. 2. Від винятково індивідуальної до індивідуально-колективної відповідальності.

125

Кола відновного правосуддя

3. Застосування кола ґрунтується на припущенні, що всі речі взаємопов’язані, саме тому колам властивий загальніший підхід до розуміння відповідальності, аніж у традиційній судовій системі: кола не заперечують індивідуальної відповідальності, однак врівноважують її з відповідальністю родинною, громадською та суспільною. 4. Від цілковитої залежності від держави до більшої впевненості в собі в межах суспільства. Перебираючи ініціативу в запобіганні злочинам та розв’язанні їх наслідків, громади можуть набагато ефективніше, аніж держава, сприяти глибоким і тривалим змінам. 5. Від правосуддя як «зведення рахунків» до правосуддя як «повернення до норми». Основною метою кола є не «покарання винних», а «повернення до норми» шляхом задоволення потреб та переосмислення цінностей. Кола, незалежно від того, чи вони є формою традиційних ритуалів, чи адаптованими до сучасності програмами розв’язання проблем злочинності, побудовані на світоглядних засадах, відповідно до яких Всесвіт характеризується цілісністю, єдністю й взаємопов’язаністю. Навіть саме розміщення учасників обговорення колом є відображенням цього світогляду. Вважають, що ідея кіл тісно пов’язана із «шаманським колесом» чи «священним обручем», які є сакральним символом та священним вченням для багатьох корінних народів. Це «колесо» зображували у вигляді кола, поділеного на чверті за чотирма напрямками. Чверті «шаманського колеса» показують, як різноманітність та єдність можуть врівноважувати одна одну. Кожна чверть символізує певний аспект життя, стадію розвитку чи набір якостей. Однак для завершеності кола потрібні всі чверті без винятку. Перенесення цієї метафори на коло відновного правосуддя унаочнює думку, чому єдність не означає однаковості – це врівноваження відмінностей, кожна з яких – необхідна частина цілого. Жоден з аспектів не важливіший, ніж інший, і кожен заслуговує на місце в житті громади та окремої людини. Варто згадати ще один ідейний принцип, який істотно впливає на проведення кола, пов’язаного з питаннями злочинності. Зокрема, коло ґрунтується на уявленні, що кожна людина є фізичною, психічною, емоційною та духовною істотою. Це означає, що для ефективної взаємодії в колі потрібно залучити всі чотири аспекти людської сутності. Схематично це можна продемонструвати так: Аспект Емоційний аспект

Прояви Почуття (серце)

Психічний аспект

Думки (голова)

Як використовується в колі

• почуття та спосіб їх вираження; • здатність щиро ділитися почуттями й думками • аналіз і синтез інформації • саморефлексія • визнання інтересів, потреб, відмінностей

126

Модуль VII

Аспект Духовний

Прояви Цінності (душа)

Фізичний

Сенсорна опора (тіло)

Як використовується в колі

• • • •

цінності, які керують поведінкою зв’язок з тим, що має значення жестикуляція турбота про фізичні потреби – особисті та групові

Види кіл відновного правосуддя Досі не запропоновано єдиної, прийнятної для всіх класифікації кіл. Здебільшого кола поділяють за метою та типом кримінальної справи, що розглядається. Виокремлюють такі види кіл відновного правосуддя за метою: 1. Громадські кола примирення – вперше застосовані в 1980 р. в Юконі під час укладання партнерської угоди між місцевими представниками системи правосуддя та громадою. Основною метою проведення кола стала побудова спільної відповідальності за розв’язання проблем злочинності в громаді. Цей тип кола можна використовувати у ситуаціях злочину, коли немає чітко визначеної потерпілої сторони. 2. Кола розуміння – використовуються переважно для розв’язання складних конфліктів у громаді. Мають найбільший ефект у поліетнічних, гетерогенних громадах. 3. Кола винесення вироку – використовуються переважно в Канаді. Від інших видів кіл відрізняються тим, що їх застосування обов’язково передбачає участь судді. Основною метою цього кола є винесення вироку правопорушникові. Та на відміну від судового процесу, кола винесення вироку зазвичай передбачають надання правопорушнику підтримки громади, аби він зміг виконати взяті зобов’язання. 4. Кола зцілення – використовуються в Канаді та США; спрямовані на потреби окремих індивідів, зокрема потерпілого. Зазвичай мають терапевтичний ефект, тому використовуються для того, щоб допомогти потерпілому пережити кримінальну ситуацію, відновити почуття безпеки. Кола зцілення є особливо ефективними у випадках злочинів проти статевої свободи та недоторканності, зґвалтуванні; а також у випадках, коли злочинець невідомий. 5. Кола підтримки та відповідальності – широко використовуються для правопорушника та його сім’ї. Мета – підтримати правопорушника, щоб він зміг узяти на себе відповідальність за скоєне та виконати зобов’язання перед громадою та потерпілою стороною. За типом кримінальної справи, що розглядається, вирізняють: 1. Кола, що використовуються при злочинах проти статевої свободи та недоторканності – широко використовуються в Манітобі (Канада).

Кола відновного правосуддя

127

Для роботи використовуються кілька видів кіл (зцілення, підтримки, винесення вироку), тому можуть проводитися як для потерпілої сторони та її сім’ї, так і для правопорушника та його сім’ї. 2. Кола, що використовуються при злочинах проти власності – зазвичай у таких випадках використовується поєднання кола винесення вироку та кола підтримки правопорушника тощо. Вид кола певним чином впливає на процедуру та процес проведення кола. Наприклад, на відміну від кіл зцілення кола примирення передбачають участь професійних працівників правової системи (суддів, адвокатів, офіцерів поліції тощо), а також потерпілих, правопорушника, їхніх сімей та всіх, хто може їх підтримати. Такий процес, що відбувається із залученням громади у співпраці з системою кримінального судочинства, спрямований на встановлення консенсусу щодо передбаченого вироку, який відповідає інтересам усіх залучених сторін. Найбільшого поширення кола винесення вироку набули в Канаді, де проведення кіл відновного правосуддя належить до повноваження судді, тому за їх допомогою розв’язують навіть тяжкі злочини. Слухання тривають від двох до восьми годин. Обговорення виходить за межі конкретного правопорушення та передбачає питання превентивного характеру: розгляд ситуації в громаді, можливі заходи для запобігання дисфункціональній поведінці в громаді, визначення осіб, які надаватимуть підтримку правопорушникові та потерпілому для успішної реалізації плану, ухваленого в колі. Історія виникнення та розвиток кіл Кола правосуддя беруть свій початок у традиціях корінного населення Папуа Нової Гвінеї, Канади та півночі США. Адже саме в цих культурах конфлікти розв’язували за допомогою обговорення проблеми в громаді, на основі досягнутого консенсусу. Незважаючи на те що кола розглядають як давній засіб залучення представників громади до розв’язання суперечок, лише нещодавно вони були відроджені як один з варіантів розвитку моделі відновного правосуддя. Зокрема, наприкінці 70-х років було здійснено перші спроби впровадити традиційні громадські методи в систему західного правосуддя. На початку 80-х років ХХ століття у Юконі, провінція Манітоба (Канада), було вперше застосовано коло відновного правосуддя. За його допомогою індіанці та місцеві органи правопорядку прагнули налагодити партнерські стосунки між громадами й офіційними установами з метою розбудови спільної відповідальності за розв’язання проблем злочинності. Ця спроба виявилася успішною, тому досить швидко модель кіл відновного правосуддя набула поширення в Канаді та США (штат Міннесота). Чимало зусиль для поширення практики кіл відновного правосуддя доклав канадський суддя Баррі Стюарт. Можливо, саме тому в Канаді та США кола широко застосовують навіть для розв’язання ситуацій, пов’язаних із тяжкими злочинами. Зокрема, в Канаді проведення кіл

128

Модуль VII

відновного правосуддя належить до повноважень судді, тому кола стали альтернативою судових слухань. Модель кола правосуддя розвивалися в таких двох загальних напрямках: • парадигма зцілення (кола зцілення), що має на меті врегулювання певної ситуації; • парадигма спільного правосуддя (кола примирення), які обмежуються наданням рекомендації судовим органам щодо залагодження конкретної справи. Наприкінці 90-х років було накопичено неабиякий досвід, що дало підстави говорити про ефективність використання кола для розв’язання проблем злочинності. Зокрема, найістотнішу перевагу кола вбачають у ширшому залученні громади до участі в кримінальному правосудді. Ця форма правосуддя сприяє відтворенню середовища, де потерпілі можуть бути почутими, а правопорушники знаходять можливість розкаятися та взяти відповідальність за скоєне. На сучасному етапі кола правосуддя можуть набирати різних форм. Їх застосовують майже на будь-якому етапі карного процесу. Це і кола порозуміння, відновні зцілення (для правопорушника і родини; для потерпілого і родини; для правопорушника, потерпілого і спільноти), кола оголошення вироку й перевірки вироку на відповідність.

Кола відновного правосуддя

129

•

хто має доступ до ресурсів, які можуть розширити коло варіантів розв’язання проблеми; • хто має відповідний життєвий досвід, що може посприяти глибшому розумінню проблеми (наприклад, колишні алкозалежні, потерпілі від подібних злочинів, члени родин правопорушників або потерпілих). Зазвичай учасниками кола є: правопорушник, потерпілий, їхні сім’ї, інші члени громади, на яких вплинуло правопорушення; люди, які можуть надати підтримку сторонам конфлікту; а також ті, хто хоче та може допомогти у залагодженні справи: психологи, соціальні працівники, вчителі, лікарі, судді, прокурор, адвокати тощо. Ще одним елементом кола є пряма інтеракція між потерпілим та правопорушником. Власне, ця особливість є характерною для всіх програм відновного правосуддя. Оскільки важливими завданнями відновних програм є відшкодування заподіяної шкоди, готовність правопорушника взяти відповідальність та зцілення сторін злочину, особиста зустріч сторін є обов’язковою умовою. Однією з характерних особливостей кіл є те, що рішення в колі ухвалюють на основі консенсусу, досягнутого між усіма його учасниками. Консенсус не означає цілковиту згоду всіх учасників, вимушеність йти на компроміс чи потурання більшості. Консенсус – це загальносхвалене рішення, яке якнайповніше об’єднує інтереси кожного.

7.2. Ключові елементи кола відновного правосуддя Чи не найважливіша мета кола відновного правосуддя – не просто відшкодування заподіяної шкоди, а побудова та розвиток громад. Досягнення вказаної мети можливе за умови дотримання певних принципів, які і є базовими компонентами кіл відновного правосуддя. Передусім кола передбачають активну участь членів місцевої громади. Саме широке залучення громади істотно відрізняє коло від інших відновних програм чи традиційних методів розв’язання конфлікту. Адже лише участь громади дає змогу забезпечити реінтеграцію потерпілого та правопорушника. Під залученням громади мають на увазі не лише найближче оточення правопорушника чи потерпілого, а всю громаду, адже будь-який злочин має на неї свій вплив. Отож, для того щоб визначити тих людей, яких варто запросити до участі в колі, організатори та хранителі мають з’ясувати: • кому було завдано шкоди внаслідок правопорушення та хто несе відповідальність за це; • хто може надати підтримку тим, хто постраждав; • хто володіє ресурсами або інформацією, які можуть бути корисні; • хто має істотні для справи стосунки з правопорушником;

Ще один важливий компонент кола – використання церемоній як засобу наближення до внутрішнього єства кожної людини. Використовуються, зокрема, церемонії відкриття та закриття кола, та й сам процес кола є певним ритуалом. Церемонії та ритуали в колах призначені для підтримання процесів примирення шляхом звернення уваги людей на моральні цінності, формування глибоких взаємин, розкриття різних сторін співжиття. Важливою церемонією в колі є використання предмета, що надає право голосу, – Мовника. За його допомогою зав’язують, а потім підтримують діалог, до якого залучаються всі присутні. Основна ідея Мовника дуже проста: говорити має право тільки той, хто отримав право голосу – тримає в руках символічний предмет. Завдяки цьому простому принципу Мовника відкриває не лише зовнішній комунікаційний простір для всіх присутніх у колі, а й внутрішній простір комунікації для кожного учасника, оскільки дає можливість зосередитися на власних думках. Передаючи Мовник по колу, люди прислухаються один до одного, і це їх об’єднує і зцілює. Об’єкт, який використовується громадою в якості уявного Мовника, залежить від місцевих звичаїв і традицій, характеру питань і від того, що може тісніше згуртувати учасників кола. Найкраще, якщо символічне значення

130

Модуль VII

предмета, обраного в якості Мовника, будуть поділяти всі учасники кола, якщо цей предмет заохочуватиме їх до шанобливого ставлення, сповнюватиме простір кола сакральністю.

7.3. Значення цінностей у колі відновного правосуддя Цінність – ідея, переконання, на які можна спиратися у процесі ухвалення рішень.

Цінності кожної людини можуть виявляються чи виражатися порізному. Втім, численні дослідження підтверджують, що представникам різних культур, соціальних верств і релігійних переконань властиві однакові засадничі цінності, які керують їхніми взаєминами. Коли запитати засуджених і суддів, дітей і людей літнього віку, міських чи сільських жителів, що визначає їхню поведінку, всі називають схожі цінності. Щоправда, перелік та їх характеристики можуть відрізнятися довжиною чи часовими межами, але тип цінностей завжди однаковий – вони позитивні, конструктивні, цілющі, плекають у нас найкращі якості. Парадоксальним є те, що саме в ситуації конфлікту ми найгостріше відчуваємо потребу в засадничих цінностях, але під впливом середовища, інституцій здебільшого звертаємося до руйнівних стратегій: осуду, звинувачення, агресивності. Така підміна цінностей призводить найчастіше до розриву стосунків. Кола відновного правосуддя дають можливість розв’язати конфлікт, ґрунтуючись на загальнолюдських цінностях, тобто поважаючи потреби й інтереси всіх зацікавлених сторін. Для того щоб це було можливим, а тим паче в кримінальних справах, потрібно дбати про створення безпечного простору. Розв’язуючи конфлікт, людина повинна почуватися в безпеці, відчувати свою захищеність, тобто знати, що її сутність не буде зневажено, збезчещено й атаковано не лише фізично, а й емоційно. Інакше кажучи, людині потрібно відчувати, що її цінуватимуть як цілісну особистість за будь-яких обставин. У колах ця безпека досягається за допомогою встановлення внутрішніх та зовнішніх меж. Так, внутрішні межі кола ґрунтуються на певних цінностях та принципах, адже кола відновного правосуддя – це передусім ціннісно-орієнтований процес. Кола дають змогу перетворити конфлікти на можливості, оскільки ґрунтуються на припущенні, що цінності відіграють роль компаса в житті людини. Застосовані до певної ситуації, вони визначають нашу поведінку. Отож, перед тим як обговорювати конфлікт, потрібно чітко визначити цінності, які дають змогу подолати відмінності між людьми.

Кола відновного правосуддя

131

Основні цінності, на яких ґрунтується процедура кола відновного правосуддя Практики виокремлюють десять засадничих цінностей, на яких ґрунтуються кола відновного правосуддя. Саме вони повинні формувати внутрішні межі кола, особливо під час розгляду справ, які належать до сфери дії кримінального судочинства. До них відносять, зокрема, такі: повага, чесність, довіра, стриманість, здатність ділитися, інклюзивність, емпатія, сміливість, прощення та любов. Повага в колі є однією із найважливіших цінностей, яку витлумачують як гідне ставлення до інших. У колах повага має два виміри: повага до себе та до інших. Повага до себе означає, що ми діємо відповідно до наших цінностей; повага до інших – це передусім визнання права людини бути іншою. У колах, які застосовують для розв’язання проблем злочинності, поважати не означає ігнорувати правопорушення чи утримуватися від того, щоб визнати правопорушника відповідальним; це означає сприймати правопорушника як людину, унікальну своєю цінністю як особистість. Чесність у колі також має два виміри: перед собою та перед іншими. Насамперед, це означає визнання власних думок, почуттів та дій; відкриття свого внутрішнього світу іншим учасникам кола. Довіра до інших є важливою цінністю в колі, адже вона дає змогу будувати стосунки між учасниками кола. Стриманість у колі означає усвідомлення своєї обмеженості, розуміння того, що наші припущення про стан та переживання іншої людини не завжди є правильними. Ця цінність допомагає ставитися до іншої людини відкрито та без упереджень; зосередитися на почуттях інших, а не на задоволенні власних потреб. Здатність ділитися має в колі також два виміри. Передусім ідеться про вияв власних емоцій, що дає змогу ділитися власним досвідом з учасниками кола. З іншого боку, це також і делегування повноважень, особливо від професіоналів до громади. Інклюзивність означає залучення всіх, на кого вплинула ситуація. Інклюзивність також визначає ставлення до правопорушника: змінюється не лише він, а й громада, у якій він проживає. Емпатія є засадничою цінністю кола. У колі важливо співчувати, не виявляючи жалість. Адже жалість викликає поблажливість, тобто певне вивищення над іншими; натомість емпатія дає змогу почуватися рівними з тими, хто страждає. Сміливість означає не відсутність страху, а можливість визнати його. У колі допомагає вийти за межі страху та апатії. Вміння прощати собі та іншим є не менш важливою цінністю в колі, ніж зазначені вище. Воно не стирає спогади про злочин, так само як і не усуває потреби виправлення наслідків та причин злочину, але допомагає уникнути самодеструктивних наслідків гніву та ненависті. Надає можливість зцілитися та жити далі.

132

Модуль VII

Любов допомагає вибудувати міцні зв’язки в колі, усвідомити взаємозв’язок між людьми. На думку практиків, усі десять цінностей є взаємозалежними та підсилюють одна одну, зміцнюючи здатність учасників ретельно досліджувати джерела конфлікту та виробляти рішення, яке враховує інтереси всіх учасників.

7.4. Основні правила та процедура проведення кіл відновного правосуддя Правила відіграють істотнішу роль, аніж інструкції з фасилітації групових зустрічей. Вони втілюють цінності та принципи процесу проведення кіл як на рівні змісту (про що в них ідеться), так і формально (як їх застосовують). Зміст правил полягає в практичному застосовуванні принципів кола. З формального боку правила взаємодії окреслюють широкі межі процесу проведення кола, не створюючи при цьому жорстких умов. Саме тому правила дають кожному учаснику кола можливість реалізувати на практиці свої цінності. Обговорення та узгодження правил є важливою складовою у процесі проведення кола. На підготовчому етапі хранителі пояснюють учасникам основні правила взаємодії, щоб кожен зрозумів їх ще до того, як увійти до кола. Під час церемонії відкриття кола хранителі ще раз пояснюють, як саме правила пов’язані із моральними цінностями кожного. Будь-яке коло розпочинається з узгодження правил взаємодії. Це має важливе значення, адже обговорюючи та обираючи правила, кожен бере на себе особисту відповідальність за їх виконання; це дає змогу сторонам конфлікту відчути спільне підґрунтя – дійти попередньої згоди перед тим, як узятися до обговорення більш гострих питань. Основні правила взаємодії в колі Варто пам’ятати про шість засадничих настанов, які є істотними для налагодження діалогу в колі. 1. Повага до Мовника (предмета, який дає право голосу), що виявляється в дотриманні тиші, коли хтось його тримає в руках. Отож, лише людина з «мікрофоном» має право говорити. Дотримуючись цього правила, учасники кола демонструють свою повагу до поглядів і думок інших учасників. 2. Щире висловлення своїх думок, тобто говорити від себе і про себе. Це правило випливає із основних цінностей кола.

Кола відновного правосуддя

133

3. Висловлювання з повагою до інших. Повага до інших виявляється в тому, що говорить людина і як вона це робить. Це правило заохочує учасників до стислих, толерантних та проникливих висловлювань. 4. Слухання інших з повагою. Передбачає не лише фізичне сприйняття повідомлення, а передусім його розуміння. Уважне слухання не тільки засвідчує повагу до людей та процесу, а й підтримує колективний намір співпрацювати в доброзичливий спосіб. 5. Перебування в колі до його остаточного завершення. Покинути коло можна лише з дозволу хранителя. Дотримання цього правила є необхідним, оскільки коло має справу з емоціями, особистими історіями та питаннями, що постійно змінюються. Вихід із кола може, особливо у складні моменти, травмувати інших учасників кола. 6. Дотримання конфіденційності – все, що відбувається в колі, повинно залишитися в його межах. Учасники кола можуть встановлювати будь-які інші додаткові правила взаємодії, якщо, на їхню думку, вони сприятимуть формуванню безпечного та комфортного середовища для всіх присутніх. Наприклад, додаткові правила можуть стосуватися питання матеріально-технічного забезпечення: обмеження часу засідань до трьох годин, частування напоями та закусками до початку чи після закінчення кола, залучення двох чи трьох хранителів тощо. Потреба дотримуватися правил у процесі проведення кола є очевидною, однак встановлені правила повинні залишатися гнучкими. Це потрібно для того, щоб якнайкраще організувати безпечний простір кола для всіх його учасників, навіть за умови зміни істотних обставин. Процедура проведення кола Залежно від виду кола його структура та процес проведення можуть дещо відрізнятися. Попри це випрацювано загальну процедуру застосування кола відновного правосуддя. Практики виділяють чотири стадії процесу проведення кола відновного правосуддя: визначення доцільності проведення кола, підготовка, проведення кола та виконання ухваленої угоди. Стадія 1. Визначення доцільності проведення кола. Важливо переконатися, що коло є найбільш відповідним способом розв’язання конфлікту в конкретній ситуації. Кола потребують ретельної підготовки та ресурсів, тому не варто застосовувати коло для залагодження будь-якої справи. Якщо учасники конфлікту підтвердили доцільність застосування кола, то слід розпочати роботу із правопорушником. Метою цієї стадії є ухвалення рішення про застосування кола відновного правосуддя. Стадія 2. Підготовка. Після прийняття кандидата до процесу проведення кола, відбувається підготовка сторін. Процес підготовки є досить тривалим. На цьому етапі звертають увагу на такі важливі аспекти: вибір хранителів кола, визначення широкого кола учасників, формування груп

134

Модуль VII

підтримки для основних кандидатів, формулювання правил взаємодії, самопідготовка учасників кола, організація підготовчого (попереднього) кола, що передбачає діалог окремих учасників для досягнення розуміння ситуації, підтримки або зцілення. Мета підготовчих кіл – зосередження на потребах головної дійової особи, тому вони можуть відбуватися регулярно протягом кількох тижнів або навіть місяців, щоб підготувати ґрунт для спільної зустрічі сторін. Окрім того, підготовче коло має забезпечити повноцінну участь особи у процедурі відновного правосуддя. Стадія 3. Коло відновного правосуддя – пошук консенсусної згоди для залагодження кримінальної справи. На цій стадії відбувається зустріч усіх сторін, які беруть участь у колі відновного правосуддя, з метою розв’язання кримінальної ситуації. Зазвичай виокремлюють п’ять фаз: підготовка учасників до діалогу, висвітлення минулого досвіду та визначення труднощів, дослідження альтернатив, пошук консенсусу для ухвалення рішення, закриття кола відновного правосуддя. Важливо наголосити, що оскільки метою кола відновного правосуддя є позитивна особистісна зміна, а не покарання, то увагу учасників на цій стадії зосереджено на трьох аспектах: компенсації заподіяної потерпілому шкоди в будь-який можливий спосіб; внесенні змін у громаду; роботі із основними причинами, аби зменшити ймовірність рецидивів. Стадія 4. Подальші заходи: відповідальність та виконання консенсусу кола. Практики вважають, що реалізація цієї стадії пов’язана з найбільшими труднощами, адже якщо в колі було досягнуто консенсусу, то важливо, щоб погоджене рішення було впроваджене в життя. Належне виконання угоди забезпечує не лише успішну реінтеграцію правопорушника, а й запобігання рецидивам. Ця стадія складається із таких фаз: моніторинг та оцінка виконання угоди, робота із порушенням угоди, визнання успіху. Хранитель кола В організації та проведенні кола відновного правосуддя важливу роль відіграє хранитель кола, який, однак, не керує колом, а лише допомагає робити це учасникам, використовуючи повноваження, надані йому колом. Хранителі кола відновного правосуддя виконують низку завдань. Одним із найважливіших є підготовка до проведення кола, що складається із двох компонентів: самопідготовки та підготовки інших учасників кола. Для цього хранителі виконують такі функції: встановлюють контакт із учасниками; з’ясовують предмет розмови, інтереси й потреби сторін; спільно з учасниками визначають правила спілкування в колі; за потреби організовують попереднє коло зцілення або підтримки тощо. Окрім цього, практики визначають такі додаткові завдання хранителя кола: забезпечення рівного доступу до інформації для всіх учасників кола

Кола відновного правосуддя

135

ще до його початку; забезпечення атмосфери, що є безпечною та комфортною для всіх учасників; структурування діалогу в колі (для цього використовується предмет, що дає право говорити); врівноваження інтересів та перспектив; захист цілісності процесу.

7.5. Переваги та обмеження використання кіл відновного правосуддя Переваги застосування кіл відновного правосуддя Як унікальна модель відновного правосуддя кола мають на меті не лише відновлення балансу між задоволенням інтересів потерпілого та потребою інтеграції правопорушника в суспільство, а й побудову та розвиток громад. Отож, кола відновного правосуддя мають низку переваг, порівнюючи з іншими способами розв’язання конфліктів. Найістотнішими з них є такі: кола налагоджують взаємини між учасниками; забезпечують можливість правопорушнику взяти відповідальність; заохочують до відкритого діалогу між всіма учасниками кримінальної ситуації; пропонують нові шляхи розв’язання конфліктів у громаді; з’ясовують глибинні причини конфліктів, що дає змогу реалізувати превентивну функцію; формують системне бачення проблеми у всіх учасників; заохочують учасників та громаду. Практика застосування кіл відновного правосуддя свідчить про їхній значний вплив на правопорушника. Однією із найбільших переваг кола відновного правосуддя для неповнолітнього правопорушника є те, що вони не лише допомагають йому взяти відповідальність за скоєне, а й пропонують мережу підтримки, що особливо важливо саме для неповнолітніх. Адже часто поштовхом до протиправного вчинку є почуття відторгнення; недаремно англійський термін juvenile delinquency (підліткова злочинність), походить від латинських слів, що означають «повністю самотній». Кола відновного правосуддя допомагають уникнути таврування, яке посилює почуття відторгнення. Натомість шляхом донесення до правопорушника переживань потерпілого підтримується почуття «об’єднувального сорому». Це сприяє розумінню правопорушником ситуації, у якій опинився потерпілий, що є важливим мотивом для зміни поведінки та повернення індивіда в суспільство. Кола дають змогу правопорушнику брати активну участь у плануванні свого майбутнього, що посилює відчуття відповідальності за своє життя, підвищує самооцінку та формує готовність відшкодовувати збитки. Практики вважають, що такого впливу кола досягають внаслідок заміни карального типу соціального контролю (що викликає у правопорушника страх, а відтак і спротив, знижуючи бажання реінтеграції у громаду) на компенсаторний та примирювальний тип, який не лише

136

Модуль VII

передбачає примирення сторін злочину, а й ухвалення рішення внаслідок консенсусу. Результати емпіричного дослідження, проведеного в Сент-Полі, переконують, що для правопорушників найважливішими досягненнями кола відновного правосуддя були: відновлення втрачених стосунків із найближчим оточенням та громадою, зміна ставлення та поведінки, можливість узяти відповідальність та відшкодування заподіяної шкоди, уникнення суду та тюрми, можливість розповісти свою історію, емоційна підтримка в колі. Для потерпілого кола – це можливість отримати належну підтримку, передусім емоційну. У безпечному просторі кола потерпілий може отримати відповіді на всі запитання, які його хвилюють, побачити, яким чином вирішується ця ситуація, взяти активну участь в обговоренні чи винесенні вироку. Це сприяє зціленню та відновленню потерпілого. У колі потреби та інтереси потерпілого є важливими аспектами обговорення, чого немає в традиційному судовому процесі. Насамкінець варто зазначити, що внаслідок активного залучення соціального оточення учасників правопорушення, коло відновного правосуддя має вплив і на громаду загалом. На думку спеціалістів, одним з найбільш негативних моментів сучасної системи судочинства є брак консультацій та переговорів із громадою з приводу правопорушення та відсутність контролю громади. Як вважає суддя Б. Стюарт, коли громада «стоїть осторонь від правосуддя, як в офіційному кримінальному процесі, незадіяними виявляються найважливіші ресурси її розвитку». Саме тому він вважає, що одним з найвагоміших результатів роботи кіл правосуддя може бути зміцнення громади та вирішення її проблем. Обмеження використання кіл відновного правосуддя Потенційно кожна ситуація може бути залагоджена за допомогою кола. Так, немає жодних обмежень для проведення кола ні за видами злочинів, ні за ступенем їх важкості. Зокрема, в Канаді та США за допомогою кіл відновного правосуддя розв’язують навіть такі складні злочини, як навмисне вбивство чи зґвалтування. Утім, варто пам’ятати, що специфіка злочину зумовлює й потребу внесення певних змін до процесу проведення кола: чим складніший злочин, тим більше підготовки та ресурсів потрібно для проведення кола відновного правосуддя. Окрім того, існує низка причин, через які процес проведення кола відновного правосуддя може бути неефективним. Недоцільно проводити коло відновного правосуддя у ситуаціях, коли неможливо забезпечити збалансоване представництво, що виявляється не в однаковій кількості представників сторін конфлікту, а рівності всіх учасників. Якщо є дисбаланс влади між основними учасниками, який не можна усунути, то коло не варто ви-

137

Кола відновного правосуддя

користовувати, адже коло відновного правосуддя – це процес рівних між собою учасників. Оскільки кола потребують тривалої підготовки та відповідальних обов’язків від головних учасників, то їх не варто застосовувати в умовах браку часу. Прості проблеми, що не вимагають застосування кола, можуть бути розв’язані швидше за допомогою інших засобів. Для проведення кола потрібні істотні матеріальні та людські ресурси. Особливо важливою є наявність не лише професійних людських ресурсів (хранитель, волонтери), а й ресурсів громади (обов’язкові спеціальні служби, особливо за розгляду складних справ, пов’язаних із насильством, залежністю тощо). Тож застосування кола є недоцільним в умовах браку ресурсів. І, нарешті, для того щоб застосувати коло відновного правосуддя, ситуація повинна бути стабільною та безпечною: всі учасники мають погодитися дотримуватися основних цінностей кола як під час процесу, так і за його межами. Неможливість гарантувати безпеку учасників є серйозною перешкодою для застосування кола відновного правосуддя. Питання для самоконтролю 1. Які зміни пропонує коло у порівнянні з традиційною системою судочинства? 2. Назвіть основні тенденції розвитку кіл відновного правосуддя. 3. Назвіть ключові компоненти моделі кола відновного правосуддя. 4. На яких цінностях ґрунтується коло відновного правосуддя? 5. Чому правила взаємодії в колі є важливими? 6. З яких стадій складається процес проведення кола? Дайте коротку характеристику кожної стадії процесу проведення кола. 7. У чому полягає роль хранителя кола? Література 1. Брейтауэт Д. Преступление, стыд и воссоединение // Пер. с англ. Н. Д. Хариковой / Под общ. ред. М. Г. Флямера. – М.: Центр «Судебноправовая реформа», 2002. 2. Зер Г. Зміна об’єктива: новий погляд на злочин та правосуддя // Пер. з англ. – К.: «Пульсари», 2004. 3. Зер Г. Цінності й принципи в практиці відновного правосуддя // Міжнародна конференція «Впровадження відновного правосуддя в Україні: висновки та перспективи»: Матеріали, 20–21 квітня, 2006р. – К.: УЦП, 2006. – С. 10-16. 4. Кантон Р., Фергюсон К., Паркер Р. Робота з правопорушниками в громадах: Початковий навч. посіб. – К., 2003. 5. Коэн С. Социальный контроль и политика реформ // Правосудие по делам несовершеннолетних. Мировая мозаика и перспективы в России.

138 Вып. 2. / Под ред. М. Г. Флямера. В 2-х кн. Кн. І. – М.: МОО Центр «Судебно-правовая реформа», 2000. – С. 158-195. 6. Флямер М. Г. Восстановительные принципы в методике проведения «кругов заботы» // Восстановительные процедуры и технологии в профилактике социального сиротства / Под ред. Т. А. Дугарской. – М.: МОО Центр «Судебно-правовая реформа», 2002. – С. 20-40. 7. Circle Keepers Manual: A guide for those who are called to serve as keepers of circles. – Roca, Inc., 2004. – [Cited 2008, May 17th]. – Available from: <http://www.theinnovationcenter.org> 8. Circles of Support and Accountability in the Thames Valley: The First Three Years April 2002 to March 2005. – 2005. – [Cited 2008, May 17th]. – Available from: <http://www.quaker.org.uk> 9. Coates R., Umbreit M., Vos B. Restorative Justice Circles in South Saint Paul, Minnesota. – Center for restorative justice and peacemaking. School of Social Work, University of Minnesota, 2000. – 103 p. – [Cited 2008, April 14th]. – Available from: <http://www.commonground.org.ua> 10. Paiement R. Peacemaking Circles Pilot project in St. James Town and Regent Park (Toronto, Canada). Phase Two: January 30, 2005 – June 30, 2006. Evaluation Project. – 2006. – [Cited 2008, 18 May]. – Available from: <http://www.peacebuildersinternational.com> 11. Pranis K., Stuart B., Wedge M. Peacemaking circles: from crime to community. 1st ed. – Living Justice Press, 2003.

Модуль VIII

Сімейні групові наради • Поняття сімейної групової наради • Процедури організації та проведення сімейних групових нарад • Роль соціального працівника в сімейній груповій нараді

140

Модуль VIII

8.1. Поняття сімейної групової наради Сімейна групова нарада – збори членів сім’ї у найширшому значенні цього слова (часом включно з сусідами чи односельчанами).

Сімейна групова нарада – одна із моделей відновного правосуддя, що має на меті залучення сім’ї до вирішення проблем. Сімейні групові наради (далі – СГН) можна розглядати у двох аспектах. У першому аспекті СГН розглядається як метод відновного правосуддя, що передбачає обговорення у групі наслідків правопорушення та пошук шляхів виправлення ситуації, яка сталася внаслідок правопорушення, до якого залучається широке коло родичів правопорушника, його безпосереднє оточення, а також всі ті, хто постраждав від правопорушення11. У такому аспекті основною метою СГН є відновлення попереднього правового становища, пошук оптимальних шляхів подолання наслідків злочину. Однак досвід використання СГН у кримінальних справах показав, що СГН може бути і методом роботи з сім’єю. Тому сьогодні СГН розглядаються у більш широкому аспекті та застосовуються не лише для вирішення кримінальних справ, а й будь-яких інших проблем, що можуть виникати в сім’ї. Зокрема, йдеться про проблеми насильства, виховання дітей, дитячої занедбаності тощо. Методика СГН полягає у проведенні зустрічі усіх сторін, зацікавлених у вирішенні певної проблеми (зазвичай це сім’я та її соціальне оточення), на якій відбувається обговорення проблеми. Результатом СГН є випрацювання плану вирішення проблеми за допомогою власних ресурсів. Отже, у даному розділі СГН розглядатимуться у широкому трактуванні терміна – як метод вирішення проблем сім’ї. Теоретичні концепції функціонування СГН Застосування СГН як виду соціальної послуги ґрунтується на уявленні, що найбільш корисним для клієнта є підхід, який вимагає від нього (сім’ї) активного ставлення та розвитку власних ресурсів. Методика СГН не суперечить етичному принципу соціальної роботи, згідно з яким особа відповідає за свої дії, при цьому поважаються погляди членів сім’ї щодо шляхів вирішення наявних проблем. Окрім цього, при організації СГН особлива увага приділяється потребам сім’ї. Дослідження переконують, що люди можуть дуже добре визначити свої проблеми та випрацювати відповідний план їх усунення. На основі цього плану працівник соціальної служби може надавати потрібні послуги. Заслуговує на увагу той факт, що 20% розроблених планів не передбачали 11

Сімейні групові наради як метод розв’язання конфліктних ситуацій. Методичні матеріали для тренера / За заг. ред. І. Д. Звєрєвої. – К., 2003.

Сімейні групові наради

141

надання послуг службами соціального захисту, тобто сім’ї самі змогли знайти вихід із складної ситуації за допомогою власних ресурсів12. За такого підходу служба соціального захисту більше орієнтується на потреби клієнтів, більше уваги звертає на взаємини з ними. Клієнтам надається можливість сформулювати власні потреби в послугах і допомозі служб соціального захисту, що сприяє їхній більшій відповідальності та збільшує шанси на те, що допомога буде ефективною. Історія виникнення сімейних групових нарад СГН мають коріння у традиціях новозеландського племені маорі. Більшість маорі вважали, що система соціального захисту позбавляє сім’ю та громаду права вирішувати свої конфлікти самостійно, нав’язуючи при цьому рішення професіоналів. Саме тому перевага віддавалася обговоренню проблем з метою їх вирішення у колі сім’ї. Отже, у 1989 р. в Новій Зеландії був прийнятий закон «Діти, молодь та їхні сім’ї» (Children, Young Persons and Their Families Act), який на державному рівні підтримав модель СГН і надав сім’ї першочергове право обговорювати проблеми та шукати шляхи для їх вирішення. Схожі традиції вирішення проблем існували й у Нідерландах у 17–19 століттях. Зокрема, функціонували неформальні об’єднання невеликих громад, які обирали своїх представників для вирішення питань щоденного життя громади. Це була саморегулююча система соціального контролю, за допомогою якої громадяни навчилися брати участь у житті громади13. У цьому аспекті запровадження моделі СГН має сприяти зміцненню соціальної структури громади через збільшення потенціалу окремих людей для прийняття відповідальних рішень. На сьогодні СГН використовуються у Великій Британії, Ірландії, Норвегії, Швеції, Фінляндії, Данії, Нідерландах, Бельгії, Франції. У 2008 р. було засновано Європейський форум із питань сімейних групових нарад. Нещодавно за допомогою однієї з нідерландських організацій СГН почали запроваджуватися в Польщі та Росії. Особливості застосування сімейних групових нарад Реагуючи на спосіб життя сім’ї (наприклад, у випадках неналежного догляду за дитиною), громада часто робить це в формі пропозиції соціального захисту та допомоги окремим її членам. При цьому не враховуються думки інших членів сім’ї та її соціального оточення, а також пропонується стандартизований підхід до всіх ситуацій. Саме тому наслідком співпраці з соціальними службами є часто розчарування сім’ї або той факт, що діти втрачають зв’язок зі своєю сім’єю14. Роб ван Паже. Сімейні групові наради: Посібник для незалежних координаторів. – Нідерланди: Центр СГН Цволле, 2006. 13 Там само. 14 Там само. 12

142

Модуль VIII

Підхід методики СГН є іншим. Згідно з нею, проблема залишається проблемою сім’ї, родина має можливість випрацювати власний план для її вирішення. Виходячи з цього, можна виділити чотири особливості СГН. 1. Сімейні групові наради – це модель для прийняття рішень, що дозволяє сім’ям визначити свої потреби та розробити стратегію для їх забезпечення. СГН надають можливість та право залишатися відповідальними в межах свого соціального середовища, відповідати за свої проблеми та за знаходження рішень. СГН є моделлю для прийняття рішень, яка передбачає співпрацю сім’ї та служб соціального захисту при випрацюванні плану й прийнятті рішень. При цьому сім’я, у тому числі й діти, залишається відповідальною за свої рішення. Ця модель дозволяє їм розробити власний план, використовувати власні ресурси, але при потребі звертатися за допомогою або підтримкою до інших. 2. СГН є зборами сім’ї та представників її соціального оточення, вони самі за неї відповідають (на нараді присутні «свої» люди, вони самі визначають місце та час її проведення, самі складають план), тому сім’я не втрачає контроль над власним життям. СГН ведеться мовою, якою володіє сім’я для того, щоб забезпечити участь усіх її членів. У СГН можуть брати участь всі члени сім’ї, навіть маленькі діти, якщо вони мають таке бажання. 3. Координатор СГН є незалежним. Це означає, що він не працює на установу або організацію, які ухвалюють рішення щодо сім’ї, а тому він не є жодним чином зацікавленим у тому чи іншому результаті СГН. 4. Сім’я має право отримати необхідну інформацію, обговорити проблему й ухвалити рішення без присутності сторонніх осіб, а випрацюваний нею план має обов’язково прийматися, за умови якщо він є безпечним і не суперечить законодавству15.

8.2. Процедури організації та проведення сімейних групових нарад Незважаючи на досить велику кількість учасників, досвід використання СГН засвідчив, що цей підхід виявляється привабливим для більшої кількості сімей, ніж можна було очікувати16. Загалом процедура організації СГН складається з трьох етапів: підготовки, безпосереднього проведення СГН та завершальної стадії. Однак усім цим етапам передує ініціатива провести СГН. Роб ван Паже. Сімейні групові наради: Посібник для незалежних координаторів. – Нідерланди: Центр СГН Цволле, 2006. 16 Там само. 15

Сімейні групові наради

143

Ініціатива проведення сімейної групової наради СГН може бути проведена на прохання самої сім’ї, соціального працівника чи третьої особи. Залежно від того, хто є ініціатором, нарада має свої особливості організації. Передусім ініціатива проведення СГН належить самій сім’ї. Будь-яка сім’я у будь-який час може вирішити провести СГН, і деякі сім’ї роблять це самостійно. Також до незалежного координатора з проханням підготувати та провести СГН може звернутися соціальна служба, якщо сім’я погоджується на проведення СГН. Однак для цього соціальний працівник повинен вивчити ситуацію та з’ясувати потреби сім’ї. Якщо соціальний працівник вважає, що для задоволення цих потреб чи вирішення наявної проблеми необхідно розробити відповідний план, то це є вагомою підставою для організації СГН. Працівники соціальної служби обговорюють можливості та метод СГН із сім’єю та заохочують її скористатися цим шансом. При цьому соціальному працівникові варто пам’ятати, що СГН не використовується для швидкого втручання в надзвичайних ситуаціях, це процес, який має бути добре підготовленим, що потребує часу. Тільки в окремих випадках необхідно поспішати з проведенням СГН (наприклад, важка хвороба одного з батьків). У подібних кризових ситуаціях більшість сімей хочуть організувати конференцію швидко й, відповідно, сприяють цьому. Коли ініціатором проведення СГН є соціальна служба, важливо, щоб головне питання, яке потребує вирішення, було чітко визначеним і добре відомим координатору СГН заздалегідь. Нарешті, ініціатором проведення СГН може стати родич або будь-яка третя особа. Особливо часто з проханням провести СГН звертаються далекі родичі у випадках, коли в сім’ї виникають проблеми, а служби соціального захисту з нею не працюють. У такому разі важливо з’ясувати причину звернення. Також імовірна ситуація, коли провести СГН сім’ї радить третя особа (наприклад, лікар, шкільний учитель, суддя тощо). Ця особа розповідає членам сім’ї про можливість провести конференцію. У такому разі сама сім’я надає необхідну інформацію про свої проблеми, для вирішення яких проводитиметься СГН. Як і в усіх інших випадках, перше оцінювання ситуації проводиться регіональним менеджером, при цьому головна увага приділяється виясненню того, чи вимагає ситуація прийняття одного конкретного рішення, чи для подолання проблем необхідно розробити план. Якщо необхідно випрацювати план, координатор може починати готувати конференцію. Підготовка сімейної групової наради Ретельна підготовка є дуже важливою для успіху СГН. Це обов’язок незалежного координатора, який є, фактично, головною особою при органі-

144

Модуль VIII

зації та проведенні СГН. Тому координатору необхідно залучити до участі в СГН усіх, хто має стосунок до сім’ї та проблеми, що вирішується. Передусім незалежний координатор налагоджує зв’язки з усіма учасниками СГН. Порядок встановлення контактів більшою мірою залежить від ситуації. Як правило, починати треба з дітей та батьків, а потім вже контактувати з іншими особами. Зазвичай координатор особисто зустрічається з кожним членом сім’ї окремо або з кількома членами родини одночасно. Метою цих зустрічей є інформування учасників про причини проведення, цілі та методики СГН, а також їх мотивування до участі в СГН. Під час первинного контакту з майбутніми учасниками координатору варто прояснити їм причини організації СГН, роль незалежного координатора, важливість участі в СГН, особливості СГН та її проведення. Крім цього, у бесіді координатор звертає особливу увагу на запитання, почуття та думки учасників щодо їхньої участі; вирішення конкретних питань організації участі в СГН. Координатор має зважувати на той факт, що внесок кожного є дуже важливим для всіх інших учасників, присутніх на СГН. Тому він має знати ролі учасників у сім’ї та в її соціальному оточенні. Для визначення суттєвих для сім’ї зв’язків часто використовується генограма. Важливо також залучити соціальне оточення сім’ї, для чого може бути використана соціограма. Головним принципом методу СГН є участь усіх членів сім’ї, а також усіх інших, від кого можна очікувати корисний внесок при проведенні СГН. Важливим аспектом підготовки СГН є сприяння безпеці. Для цього координатору слід визначити всіх вразливих учасників наради та забезпечити наявність осіб, які б їх підтримували. Найкраще шукати людей, які можуть надати підтримку в рамках сім’ї чи з найближчого соціального оточення, однак якщо таких людей немає, можна залучити й зовнішні ресурси (соціальний працівник, психолог, лікар тощо). З точки зору безпеки, можливе також виключення учасників, якщо існують серйозні підозри у ймовірності їхньої агресивної поведінки, а в умовах проведення СГН не буде можливості запобігти цьому. Відсторонення учасників від участі в СГН повинно бути обґрунтованим. Коли хтось виключається з кола учасників, координатор має повідомити про це відповідну особу в приватній розмові. Проте члена сім’ї, виключеного зі складу учасників, слід заохотити висловити свою думку у письмовій формі або за допомогою аудіо- чи відеокасети. Інколи, після аналізу всіх обставин, ухвалюється рішення не запрошувати на конференцію саму дитину, а не особу, яка може їй зашкодити її безпеці. Присутність цієї особи може виявитися важливою для успіху СГН17. Під час підготовчого етапу доцільно також чітко сформулювати основні питання, які розглядатимуться на СГН. Зазвичай вони 17

Роб ван Паже. Сімейні групові наради: Посібник для незалежних координаторів. – Нідерланди: Центр СГН Цволле, 2006.

Сімейні групові наради

145

формулюються ініціатором проведення СГН. Однак сімейна група може з ними погодитися або внести до них зміни. Тому учасники повинні бути ознайомлені з ними заздалегідь. Може вирішуватися будь-яке питання, однак на СГН завжди розглядається два важливих аспекти: хто що робитиме й коли, а також кому необхідно зібратися ще раз, якщо план не спрацює або його необхідно буде переглянути18. Нарешті, на підготовчому етапі вирішуються також організаційні питання. Передусім потрібно знайти місце, яке є зручним для всіх учасників і до якого вони можуть легко дістатися. Найкраще використовувати приміщення громадського центру, церкви, школи. Вибираючи час проведення СГН, потрібно віддати перевагу тому, який є найбільш зручним для сім’ї та більшості учасників. Оскільки СГН може тривати довго, слід забезпечити їжу та напої для учасників. Важливо також з’ясувати, як найкраще запросити членів родини. Незалежно від того, яку форму запрошення обире сім’я, координатору потрібно спробувати зустрітися персонально з усіма учасниками або перетелефонувати їм. Безумовно, треба пам’ятати, що СГН – це передусім сімейна конференція, тому думки та побажання сім’ї повинні максимально враховуватися на підготовчому етапі. Проведення сімейної групової наради Після завершення етапу підготовки відбувається безпосереднє проведення СГН. Умовно процедуру проведення СГН можна поділити на три фази: 1. Обмін інформацією. 2. Обговорення питання та випрацювання плану за відсутності сторонніх осіб. 3. Ухвалення плану. Перед початком першого етапу координатор зазвичай робить короткий вступ, в якому: • вітає всіх учасників; • нагадує своє ім’я, стисло розповідає про свою роль і функції під час СГН, тим самим задає тон іншим учасникам; • запрошує всіх учасників по черзі представитися та розповісти, яким чином вони пов’язані з цією сім’єю. На завершення вступної частини координатор СГН ще раз наголошує на меті та основних питаннях конференції, нагадує процедуру та основні правила (конфіденційність, повага до інших, право кожного висловитися), а також відповідає на запитання, які виникли в учасників.

Там само.

146

Модуль VIII

Після вступного слова координатор оголошує про початок першого етапу СГН. Етап перший: обмін інформацією На цьому етапі важливо ще раз визначити причини виникнення проблеми. Якщо ніхто з членів родини не бажає починати, це може зробити людина, яка була ініціатором проведення СГН. Вона коротко та чітко пояснює, чому проводиться ця СГН, що саме викликає занепокоєння. Ця промова покликана нагадати учасникам причини проведення та мету СГН. На даному етапі важливо також підкреслити позитивні якості сім’ї. Ініціатор проведення СГН і працівники служб соціального захисту мають можливість розповісти, яку допомогу вони можуть запропонувати. Однак фахівці не повинні пропонувати якісь свої ідеї для вирішення проблеми, адже дуже важливо, щоб сім’я сама обміркувала шляхи розв’язання проблеми з використанням власних ресурсів. Якщо існує додаткова інформація чи вимоги щодо даної СГН, їх виголошують саме на цьому етапі. Дуже важливо, щоб інформація була зрозумілою для усіх членів сім’ї, в тому числі й дітям. Після надання відповідної інформації учасникам СГН координатор має переконатися у тому, що: • члени сім’ї зрозуміли надану інформацію; • їх ознайомили з обов’язковими вимогами; • представники соціальних служб та ініціатор СГН мали можливість надати всю необхідну інформацію; • члени сім’ї добре уявляють, які послуги їм можуть запропонувати служби соціального захисту. Якщо є листи, аудіо- чи відеозаписи відсутніх членів сім’ї, саме зараз їх можна прочитати або прослухати19. Після цього розпочинається другий етап СГН, коли сім’я обговорює проблеми, шукає рішення й випрацьовує план у відсутності сторонніх, при цьому учасники СГН користуються інформацією, яку вони отримали на першому етапі СГН. Етап другий: час для обговорення у сімейному колі На цьому етапі координатор просить сім’ю: • розробити план, який буде прийнятним для всіх; • поміркувати над тим, як буде виконуватися цей план; • розподілити обов’язки – визначити, хто має що робити; • подумати над тим, як перевірити, чи добре працює план, та хто має це робити, коли і як; • визначити, що робити, якщо план не спрацює.

Сімейні групові наради

147

Важливо, щоб сім’я шукала відповіді на ці запитання без сторонніх людей, адже це покладає на сім’ю справжню відповідальність за розв’язання її проблеми, сприяє більшій відвертості. Також координатор пояснює членам родини, що час для обговорення не обмежується: обговорення можуть проводитися в окремих невеликих групах; за потреби вони можуть звертатися до координатора; у разі необхідності можна отримати додаткову інформацію; у разі досягнення згоди сім’я може записати основні положення плану або запросити координатора, щоб він допоміг їм це зробити. Після цього координатор, ініціатор проведення СГН та представники служб соціального захисту залишають приміщення, щоб члени сім’ї та представники її соціального оточення мали можливість наодинці обговорювати відповідні питання. Етап третій: ухвалення плану На цьому етапі сім’я пропонує результат обговорення. Метою етапу є якомога точніше формулювання випрацьованого плану. Координатор може брати активну участь у цьому процесі, допомагаючи сім’ї прояснити та деталізувати план. Важливо переконатися, що: • всі пункти плану є зрозумілими для всіх учасників СГН; • сім’я чітко усвідомлює, яка частина плану потребує її дій, а яка – залучення соціальних служб. • відповідальність за виконання окремих положень чітко розподілена між учасниками СГН. Для ухвалення плану до приміщення запрошується ініціатор проведення СГН. Ознайомившись із планом, він може попросити пояснень щодо його положень, але не має права вимагати щось змінити або починати обговорення плану з окремими учасниками СГН. Він повинен беззастережно погодитися з планом, якщо не зможе довести, що цей план є небезпечним для дітей, суперечить законодавству або не відповідає обов’язковим вимогам, які були сформульовані на початку СГН. Після того як план погоджується з ініціатором проведення СГН, координатор переходить до завершальної стадії СГН. На цій стадії координатор: • визначає спосіб здійснення контролю за належним виконанням плану та реєструє учасників СГН; • установлює дату проведення оцінювання виконання плану та визначає, хто буде при цьому присутній. Доречним може бути отримання письмового зворотного зв’язку від учасників СГН щодо процедури з метою її подальшого вдосконалення20. На завершення координатор дякує всім учасникам за їхній внесок. 20

148

Модуль VIII

Завершальна стадія Для завершення процедури після СГН координатор має здійснити кілька кроків. Координатор оформлює план у вигляді документа й надсилає його копії всім учасникам: членам сім’ї, ініціатору проведення СГН, працівникам служб соціального захисту, які брали участь у СГН. Також координатор повинен оформити всю необхідну документацію: бланки зворотного зв’язку, звіт про витрати, якщо центр відновного правосуддя чи центр СГН надавав кошти для проведення сімейної конференції. Через три місяці після проведення СГН координатор зв’язується з ініціатором її проведення і сім’єю для перевірки виконання плану. За результатами оцінювання виконання плану координатор готує звіт. Якщо координатор з’ясовує, що план не виконується або виникли інші проблеми, він повідомляє про це регіонального менеджера. Реагувати на ці проблеми не є обов’язком координатора. Після завершення процедури СГН координатор не повинен продовжувати співпрацю з сім’єю чи надавати їй інші послуги. Ця вимога продиктована міркуваннями збереження нейтральності та конфіденційності.

8.3. Роль соціального працівника в сімейній груповій нараді Хоча проведення СГН може ініціюватися третіми особами й фінансуватися з громадських фондів, перш за все це є конференцією конкретної сім’ї. Відповідно, роль соціального працівника змінюється: він не починає вирішувати проблему сім’ї, а працює з сім’єю щодо організації СГН, щоб вона сама вирішила свої проблеми. Соціальний працівник може виконувати кілька ролей під час проведення СГН. Передусім він може бути ініціатором проведення СГН. Для цього соціальний працівник повинен провести оцінку потреб сім’ї, сформулювати проблему, визначити доцільність складання плану дій та звернутися до регіонального координатора з проханням провести СГН, якщо це справді доцільно. Також соціальний працівник може бути залученим до процесу проведення СГН як особа, яка може надати підтримку вразливим членам родини, особливо дітям, чи жертвам насильства. Врешті-решт, соціальний працівник може брати активну участь в проведенні СГН. Однак це можливо лише в тому випадку, якщо він не є працівником соціальної служби, яка виносить будь-яке рішення стосовно сім’ї.

Сімейні групові наради

149

Функції соціального працівника на підготовчому етапі На етапі підготовки СГН соціальний працівник в першу чергу повинен провести оцінку потреб сім’ї, що дозволить краще визначити її проблеми та ухвалити рішення про доцільність проведення СГН. За потреби соціальний працівник рекомендує сім’ї проведення СГН. Працівник соціальної служби також може виступити ініціатором проведення СГН, але за наявності попередньої згоди сім’ї. Важливими функціями соціального працівника є формулювання проблеми, збір інформації про сім’ю, її оточення та ресурси, формулювання ключового питання для СГН разом із сім’єю. Функції соціального працівника під час сімейної групової наради На першому етапі (інформування) соціальний працівник виконує такі завдання: • стисло й зрозуміло викладає інформацію про проблему, яка розглядається (якщо потрібно, за участю інших осіб, наприклад учителя); • наголошує на тому, як важливо приділяти увагу факторам ризику, чи інших аспектах; • пояснює правові аспекти можливих рішень; • формулює обов’язкові вимоги до плану, якщо це потрібно; • пояснює можливості різних служб та закладів для соціального захисту дітей, але не намагається при цьому впливати на остаточний вибір сім’ї. На другому етапі (обговорення) соціальний працівник повинен залишити приміщення, де проходить СГН. Однак він має бути неподалік, щоб мати можливість за потреби надати додаткову інформацію, наприклад про служби соціального захисту. На третьому етапі соціальний працівник може прояснити пункти плану, які є не зрозумілими учасникам СГН. Але він має погодитися з планом, який склала сім’я. Втім, на даному етапі соціальному працівникові потрібно пересвідчитися, що план містить необхідні гарантії безпеки дитини чи іншого вразливого члена сім’ї, відповідає раніше висунутим вимогам та не суперечить законодавству. Функції соціального працівника на завершальному етапі На завершальному етапі соціальний працівник може брати активну участь в оцінюванні виконання ухваленого плану, що зазвичай відбувається через три місяці після проведення СГН. Соціальний працівник також відповідальний за надання тих послуг, які були передбачені в складеному плані. Окрім цього, обов’язком соціального працівника є організація подальшої роботи з сім’єю, особливо у тому разі, якщо угоду не було виконано чи якщо проблема так і не була вирішена.

150 Питання для самоконтролю 1. Що таке сімейна групова нарада? 2. У чому, на вашу думку, полягають переваги моделі сімейних групових нарад? 3. Назвіть та прокоментуйте чотири базові особливості сімейних групових нарад? 4. Хто може бути ініціатором проведення сімейної групової наради? 5. З яких основних стадій складається процедура проведення сімейної групової наради? 6. У чому полягає роль координатора сімейної групової наради? Які функції він виконує? 7. Яка роль соціального працівника в сімейних групових нарадах? Література 1. Каннин К. Общественные конференции и мифы о формах контроля, применяемых к коренному населению // Правосудие по делам несовершеннолетних. Мировая мозаика и перспективы в России. В 2-х кн. / Под ред. М. Г. Флямера. – М.: МОО Центр «Судебно-правовая реформа», 2000. – Вып. 2, кн. І. – С. 130-157. 2. Логічна побудова навчального курсу по підготовці і проведенню сімейних групових нарад (СГН) для проведення в Черкаському регіоні 20–23 серпня 2006 р. 3. Роб ван Паже. Сімейні групові наради: Посібник для незалежних координаторів. – Нідерланди: Центр СГН, Цволле, 2006. 4. Сімейні групові наради як метод розв’язання конфліктних ситуацій: методичні матеріали для тренера / За заг. ред. І. Д. Звєрєвої // Додаток до журналу «Практична психологія та соціальна робота». – К., 2003. 5. Сучасні стратегії міліції щодо профілактики правопорушень серед неповнолітніх. Навч. посіб. / За наук. ред. Л. І. Мороз. – К.: Вид. Паливода А.В., 2008.

Модуль IX

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти • Центр відновного правосуддя в громаді та його роль у розвитку відновного правосуддя в Україні • Інформаційні ресурси для розвитку програм відновного правосуддя • Механізм співпраці між органами правової системи та організаціями, що впроваджують програми відновного правосуддя. Угода про співпрацю • Координація справ та інформування потенційних учасників програм • Угода про примирення та її долучення до матеріалів кримінальної справи, інші супровідні документи • Вимоги до медіатора за трансформативного підходу • Супервізія, її роль у професійній підтримці • Феномен професійного вигорання та способи його запобігання в медіатора

152

Модуль IX

9.1. Центр відновного правосуддя в громаді та його роль у розвитку відновного правосуддя в Україні Центр відновного правосуддя – це структурний підрозділ існуючої громадської організації чи окрема громадська організація, що має на меті розв’язання конфліктних ситуацій (у тому числі й кримінальних) шляхом упровадження відновного системного підходу при активному залученні ресурсів громади для формування безпечного середовища та активізації членів місцевої спільноти.

Визначення Центру дає зрозуміти, що створення та функціонування Центрів відновного правосуддя в громаді відбувається у громадському секторі, і для цього є декілька передумов. По-перше, програми відновного правосуддя потребують постійного живого зв’язку з громадою. Громадські організації найтісніше пов’язані з громадою, вийшли з неї й можуть бути виразниками її проблем та побажань. По-друге, програми відновного правосуддя неможливо проводити з обов’язку чи примусу – добровільність участі є одним з базових принципів. Люди, які працюють в громадському секторі, прийшли туди за покликом душі – це небайдужа й найбільш активна частина громади. Окрім того, в Україні програми відновного правосуддя вже впроваджуються саме громадськими організаціями, що накопичили позитивний досвід співпраці та взаємодії з державними структурами (у тому числі з органами правової системи, соціальними службами тощо). Потрібно врахувати й наявний позитивний міжнародний досвід, коли функції проведення програм відновного правосуддя покладено саме на громадські організації (скажімо, в Канаді та Великій Британії). Мета та завдання Центру відновного правосуддя Центр відновного правосуддя в громаді створюється з метою впровадження відновного підходу в процес розв’язання конфліктних ситуацій (особливо кримінальних) для формування безпечного середовища та активізації членів місцевої спільноти. При цьому Центр виконує такі завдання: 1. Забезпечити взаємодію між сторонами конфлікту для їхньої активної участі в розв’язанні конфліктної ситуації при залученні ресурсів громади задля поліпшення стану всіх задіяних у кримінальному процесі сторін. 2. Сприяти гуманізації суспільства, зміні характеру кримінального правосуддя з переважно карального до відновного та формуванню нової культури розв’язання суперечок.

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

153

3. Сприяти поширенню ефективних моделей альтернативного розв’язання конфліктів. 4. Сприяти державним закладам у реалізації державної політики в роботі з неповнолітніми та/або особами, які вчинили правопорушення чи постраждали від злочину. 5. Здійснювати пошук організацій, що надають соціально-психологічні та інші послуги людям, які перебувають в складних життєвих обставинах, та залучати ці організації до програм відновного правосуддя в громаді. 6. Сприяти профілактиці повторних злочинів та допомагати особам, які вчинили правопорушення чи повертаються в територіальну громаду після відбуття покарання, знову стати членами громади та вести законослухняний спосіб життя. 7. Сприяти двосторонньому співробітництву між державним та недержавним секторами, створенню коаліцій різних секторів для розв’язання кримінальних конфліктів у громаді. 8. Готувати і вести реєстр медіаторів/ведучих програм примирення. Створення та діяльність Центрів відновного правосуддя в громаді Центри відновного правосуддя в громаді необхідно створювати на основі адміністративно-територіального розподілу та розвивати їх у співпраці з муніципальними органами влади: міськими, районними, сільськими та районними в містах радами. Бажано, щоб Центр охоплював невелику територію, оскільки це сприятиме згуртованості громади та збільшенню соціального контролю. Кроки створення Центру відновного правосуддя в громаді 1. Аналіз стану громади – огляд основних характеристик громади, де планується створити Центр, для визначення основних потреб, проблем та ресурсів громади. 2. Планування та ініціювання програм – вирішення питань структури, інформування, фінансування Центру. 3. Упровадження програми відновного правосуддя – надання запланованих послуг, з акцентом на підтримку та стимулювання самої громади; підготовка необхідної кількості фахівців, контроль за якістю надання ними послуг. 4. Підтримка діяльності та зміцнення програм – координація всіх залучених ресурсів для реалізації діяльності в майбутньому. 5. Поширення результатів чи переоцінка стану громади – моніторинг та оцінювання послуг, поширення результатів, внесення необхідних змін у діяльність Центру. Робота кожного Центру має формуватися відповідно до проблем, поставлених після аналізу громади, і бути спрямованою на реалізацію в ній

154

Модуль IX

конкретних соціальних програм. Ці місцеві соціальні програми покликані формувати безпечне середовище в громаді через: • посередництво в кримінальних конфліктах за допомогою різних відновних програм; • допомогу та координацію діяльності, спрямованої на компенсацію завданої злочином шкоди; • профілактику скоєння правопорушень; • сприяння реалізації державної політики в роботі з особами, які вчинили правопорушення (особливо неповнолітніми) тощо. Для виконання окреслених завдань Центри можуть активно співпрацювати з органами місцевої влади (державної, виконавчої та муніципалітетами), створюючи також коаліції різних організацій. Послуги, які може надавати Центр відновного правосуддя в громаді Центри відновного правосуддя в громадах можуть надавати такі послуги: • соціально-педагогічні – проведення медіацій, сімейних конференцій та кіл правосуддя; • психологічні – надання консультацій сторонам конфлікту, членам їхніх родин, а також діяльність, пов’язана з проведенням корекційної та реабілітаційної роботи; • юридичні – надання консультацій з питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах; • інформаційні – надання консультацій для розуміння суті відновного правосуддя, а також інформування широкого кола громадськості з метою залучення ресурсів до відновного процесу. Надання інформаційних послуг має бути одним із пріоритетів діяльності Центру, оскільки відновне правосуддя є досить новим суспільним поняттям. Основні компоненти Центрів відновного правосуддя Виокремлюють три основних компоненти Центрів: 1. Впровадження програм відновного правосуддя. 2. Забезпечення системного підходу у наданні послуг. 3. Активізація та залучення ресурсів громади. Передусім на базі Центру відновного правосуддя в громаді варто використовувати різні програми відновного правосуддя: медіацію, сімейні конференції, кола правосуддя в громаді або кола винесення рішення. Зазвичай різні ситуації вимагають різного підходу, тому найефективнішою буде та програма, яка зможе запропонувати диференційований підхід до злочину, залежно від обставин та осіб, задіяних у ньому. Системний підхід до надання послуг у діяльності Центру означає надання комплексу послуг обом сторонам конфлікту: потерпілому та

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

155

правопорушнику. При цьому вони мають можливість спочатку взяти участь у програмах відновного правосуддя, а потім включитися в процес «зцілення». Для цього вивчаються та залучаються наявні в громаді ресурси (програми, послуги тощо), які зорієнтовані на підтримку та допомогу (особливо неповнолітнім). Відповідно, ефект програми примирення значно посилюється за наявності реабілітаційної програми, яка максимально залучає до процесу найближче соціальне оточення особи. Активізація та залучення ресурсів означає пошук та використання максимальної кількості ресурсів, що є в громаді. Йдеться про людські (професіонали та волонтери), фінансові, матеріальні, інформаційні, інституційні та інші ресурси. Структура Центру та його організаційні ролі Організація діяльності Центру відновного правосуддя в громаді може бути як стратегічним напрямом діяльності НДО, так і окремою її програмою. Однак сама структура Центру може незначно змінюватися, оскільки вона в першу чергу залежить від ролей та функцій, необхідних для організації програм відновного правосуддя та надання підтримки потерпілим від злочинів та правопорушникам. До структури Центру обов’язково мають входити такі організаційні ролі, як медіатор та координатор програм. Медіатори можуть бути як працівниками організації, так і волонтерами – представниками громади. Також існують змішані моделі, коли працівниками організації є один-два досвідчених медіатора, які працюють повний робочий день та отримують платню за свою роботу, водночас до роботи з кримінальними ситуаціями залучаються медіатори-волонтери, які можуть отримувати стипендію за кожну справу, яка б покривала їхні витрати, пов’язані з організацією та проведенням медіацій. У випадку змішаної моделі волонтери можуть залучатися для проведення медіацій у нескладних справах та в періоди, коли навантаження на медіаторів збільшується. Важливо зазначити, що у випадку залучення до роботи волонтерів в організації обов’язково має бути передбачена комплексна програма роботи з ними, спрямована на відбір, їх навчання та наснаження. Кількість медіаторів, які працюють на постійній основі, а також необхідність та кількість медіаторів-волонтерів у першу чергу визначаються кількістю справ, які надходять до Центру, і є величиною непостійною. Вибір тієї чи іншої моделі організації роботи медіаторів повинен здійснюватися організацією відповідно до її попереднього досвіду та традицій, стратегічних напрямків розвитку, прогнозів щодо можливого напливу справ, а також фінансових можливостей. Координатор програми здійснює загальне планування та моніторинг діяльності програми, а також координацію взаємодії з установами та організаціями в громаді. Також для забезпечення соціального супроводу учасників кримінальних ситуацій може бути передбачено посаду соціального працівника, до функцій

156

Модуль IX

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

157

якого входить оцінка потреб потерпілого чи правопорушника, організація надання їм за потреби інших соціальних послуг, не передбачених самою програмою. Соціальний працівник може бути як працівником Центру, так і запрошеним фахівцем. Для успішного функціонування Центру також необхідно взаємодіяти з потенційними донорами, інформувати громаду про Центр та його послуги. Таким чином, обов’язково повинно бути визначене коло осіб, які здійснюватимуть пошук джерел фінансування, забезпечуватимуть роботу бухгалтерії, розроблятимуть та впроваджуватимуть інформаційні заходи.

як громадськістю, так і державними органами. Зокрема, актуалізації цього питання посприяли й видання з тематики відновного правосуддя, які були здійснені в рамках проектів, та створення відповідних медіа-продуктів. Забезпечення широкої інформаційної підтримки також було визначено як одне з завдань проекту «Розвиток в Україні Центрів відновного правосуддя». Загалом інформаційні ресурси можна поділити за трьома напрямками: 1) для професіоналів; 2) для потенційних партнерів; 3) для громадськості.

Розвиток Центрів відновного правосуддя в Україні Вітчизняні Центри відновного правосуддя створені в межах проекту «Розвиток в Україні мережі Центрів відновного правосуддя в громаді». Цей проект реалізовувався благодійною організацією «Український Центр Порозуміння» та партнерськими організаціями в Україні впродовж двох років (2006–2008 рр.) за фінансової підтримки Європейського Союзу. Метою проекту було вдосконалення системи реінтеграції неповнолітніх правопорушників шляхом розвитку мережі Центрів відновного правосуддя в громадах. Проект передбачав розвиток програм відновного правосуддя в громадах, залучення органів місцевого самоврядування до цього процесу, створення системи соціальної підтримки потерпілих від злочинів та правопорушників шляхом співпраці з державними та недержавними агенціями, які надають соціальні послуги. Модель Центру було розроблено групою експертів наприкінці 2006 р. За період з березня 2007 р. Центри відновного правосуддя в громаді було створено в 12 регіонах України. Станом на кінець 2008 р. Центри відновного правосуддя функціонували та розвивалися у містах Сімферополь, Біла Церква, Дрогобич, Жмеринка, Івано-Франківськ, Київ (Дарницький район), Луганськ, Львів, Одеса, Суми, Харків та смт Красногвардійське (АРК).

Інформаційні ресурси для професіоналів Формування професійного середовища є важливим завданням упровадження програм відновного правосуддя в Україні. Йдеться передусім про підготовку координаторів Центрів відновного правосуддя, медіаторів та ведучих інших відновних програм. Інформаційні ресурси надзвичайно необхідні для навчання і зростання професіоналізму фахівців у галузі відновного правосуддя. Цей аспект вимагає інформаційної діяльності у двох напрямках: 1) публікації, видання; 2) проведення тренінгів і випрацювання методичної бази. Публікації та видання Оскільки концепція та практика відновного правосуддя є запозиченою, то закономірно, що професійна література є переважно іноземною. Саме тому ще у 2004 р. у рамках проектів «Українського Центру Порозуміння» було здійснено переклад кількох важливих наукових праць із відновного правосуддя. Передусім йдеться про українське видання книги Г. Зера «Зміна об’єктива: новий погляд на злочин та правосуддя». Ця праця відомого кримінолога є викладом концепції й програми відновного правосуддя та досвіду його практичної реалізації. Глибокі узагальнення і гуманістичний підхід до проблем карного правосуддя заслуговують на увагу не лише фахівців відповідної галузі, а й філософів, істориків, соціальних працівників, психологів, громадських діячів. Визнаючи фундаментальність цієї праці, її часто називають «Біблією відновного правосуддя». За останні чотири роки також було здійснено переклад таких базових наукових досліджень у галузі відновного правосуддя, як: • «Міжнародний огляд програм відновного правосуддя» – дослідження Девіда Майєрса, в якому здійснено огляд реалізації програм відновного правосуддя в дванадцяти європейських країнах, а також короткий огляд упровадження відновного правосуддя в Австралії, Канаді, Новій Зеландії та Сполучених Штатах Америки; • «Что может медиация. Трансформационный подход к конфликту» Р. Буша та Дж. Фолджера; • «Восстановительное правосудие – путь к справедливости» Мартіна Райта; • «Кола примирення. Від злочину до повернення в громаду» Кей Праніс, Барі Стюарта та Марка Уеджа та ін.

9.2. Інформаційні ресурси для розвитку програм відновного правосуддя Ресурси – джерело й арсенал засобів та можливостей, якими за необхідності можна послуговуватися при виконанні певного завдання, удосконалення дій.

Важливим аспектом упровадження відновного правосуддя є створення інформаційного поля для поширення цінностей відновного підходу, визначення контексту його розвитку в країнах світу та Україні. На сьогодні питання відновного правосуддя висвітлюється в наукових працях та публіцистичних статтях, а необхідність упровадження відновних підходів визнається

158

Модуль IX

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

159

Переклад цих книг сприяв формуванню професійного погляду на відновне правосуддя в Україні. Ще одним важливим напрямком розвитку інформаційних ресурсів для професіоналів є адаптація зарубіжного досвіду та методик. Передусім йдеться про співпрацю Польщі та України в питаннях упровадження відновного правосуддя як ефективного й необхідного компонента системи судочинства у кримінальних справах. Даний аспект все ще потребує вдосконалення, адже однією з проблем упровадження відновних практик в Україні є відсутність адаптованих зарубіжних методик. На даному етапі вагомий вклад у формування інформаційного ресурсу для професіоналів роблять і українські фахівці. Щороку публікується чимало статей та досліджень у галузі відновного правосуддя, які розкривають юридичні, конфліктологічні, психологічні та соціологічні аспекти медіації. Також у 2005 р. було засновано бюлетень «Відновне правосуддя в Україні», який став першим періодичним виданням в Україні, присвяченим висвітленню питань відновного правосуддя. Видання в першу чергу призначене для представників правоохоронних органів, суддів, прокурорів, працівників кримінально-виконавчої інспекції, різних соціальних служб, муніципальних органів та громадських організацій – людей, у чиї професійні обов’язки входить робота з подолання та контролю злочинності, а також для тих, чия діяльність сприяє ресоціалізації правопорушників, захисту потерпілих від злочинів. У бюлетені публікуються найновіші дослідження, статті, законодавчі розробки тощо. Ще одним важливим аспектом розвитку інформаційної бази для професіоналів є проведення тренінгів та випрацювання методичних матеріалів. Аналіз практики проведення програм примирення потерпілих та правопорушників, а також вивчення зарубіжного практичного досвіду у цій сфері підштовхнули «Український Центр Порозуміння» до створення «Посібника ведучих програм примирення потерпілих та правопорушників», який зараз використовується під час навчання медіаторів. Посібник містить загальну інформацію про програми відновного правосуддя, детальний опис процедури медіації у кримінальних справах та додатки, що будуть у пригоді медіатору під час роботи з учасниками кримінальної ситуації. Посібник розповсюджується серед учасників тренінгу, які пройшли навчання навичкам ведучого програм примирення потерпілих та правопорушників.

Важливу роль в інформуванні потенційних партнерів відіграють індивідуальні бесіди, організація конференцій та круглих столів. Окремої уваги заслуговує сайт «Практика розв’язання конфліктів» (www.commonground. org.ua), розробка якого було завершена в травні 2004 р. Метою створення цього двомовного Інтернет-ресурсу було представлення сучасних методів, механізмів та стратегій, покликаних якнайшвидше, ефективно, з урахуванням інтересів усіх залучених сторін вирішувати конфлікти або суперечки з позицій взаємоповаги та співпраці. Матеріали, які розміщено на сайті, регулярно оновлюються, містять інформацію про теорію та практику розв’язання конфліктів у різноманітних сферах, про програми відновного правосуддя та проекти, а також події, що відбуваються у цій сфері. Водночас на сайті доступні в електронному вигляді публікації та видання з питань відновного правосуддя, вітчизняні та міжнародні законодавчі документи та багато інших матеріалів, які можуть бути корисними як теоретикам, так і практикам сфери вирішення конфліктів, структурам, які залучені до вирішення проблем злочинності. Сьогодні ведеться робота над створенням спеціалізованого сайту «Відновне правосуддя в Україні» (http://rj.org.ua/), призначеного для висвітлення практичних аспектів упровадження відновного правосуддя.

Інформаційні ресурси для потенційних партнерів Інформування потенційних партнерів є важливою складовою розвитку відновного правосуддя в Україні, адже саме від цього залежить успіх співпраці між структурами, що є необхідною умовою впровадження відновних програм.

Медіа-продукти Ефективним інструментом поширення ідей відновного правосуддя стали відеофільми, які використовуються під час презентацій та інших інформаційних заходів для якомога повнішого ознайомлення аудиторії з практичним аспектами програм відновного правосуддя.

Інформаційні ресурси для громадськості Практика засвідчила, що важливою складовою для розвитку відновного правосуддя в Україні повинна бути робота з громадськістю. Саме вона гарантуватиме розуміння цінностей та ідей відновного правосуддя в громадах, що в свою чергу сприятиме його поширенню. На сьогодні інформаційні ресурси для громадськості є досить обмеженими. Зокрема, в деяких регіонах України, де функціонують Центри відновного правосуддя, було здійснено низку публікацій в місцевих ЗМІ, спрямованих та популяризацію відновних підходів та висвітлення процесу їх упровадження в конкретному регіоні. Також є досвід співпраці із місцевим радіомовленням. Окрім цього, було створено презентаційні матеріали для потенційних учасників програм відновного правосуддя (неповнолітніх правопорушників та їхніх сімей). Ці брошури містять коротку, доступну інформацію про суть програм відновного правосуддя, їх можливі юридичні наслідки. Однак діяльність з інформування громадськості на даному етапі потребує розвитку. При цьому аналіз практики свідчить, що повинна бути інформаційна стратегія, яка б забезпечила системне та цілеспрямоване інформування громади.

160

Модуль IX

Так, за час реалізації проекту «Українським Центром Порозуміння» було здійснено переклад та дублювання двох фільмів: «Між потерпілим та правопорушником: медіація в фокусі» (Бельгія) та «Відновне правосуддя: можливості для потерпілих, правопорушників та громад» (США). Ще раніше було дубльовано фільм «Сімейна конференція». Значною подією для розвитку сфери відновного правосуддя в Україні стало створення та презентація фільму «Зцілення правосуддям» (2005 р.), у якому висвітлюється український контекст упровадження відновного правосуддя. У фільмі подано обґрунтування необхідності впровадження відновного правосуддя в Україні, висловлено міркування представниками правової системи та практиками відновного правосуддя, коротко зображено процес медіації між потерпілим та правопорушником, висвітлено ставлення до результатів медіації її реальних учасників. З метою підготовки ведучих програм відновного правосуддя також було знято півторагодинний навчальний фільм, в якому крок за кроком зображено процедуру медіації між потерпілим та правопорушником. Сьогодні постала необхідність створити ще один презентаційний фільм, що відображав би успішний досвід упровадження відновного правосуддя у дванадцяти Центрах відновного правосуддя в Україні.

9.3. Механізм співпраці між органами правової системи та організаціями, що впроваджують програми відновного правосуддя. Угода про співпрацю Для отримання інформації про кримінальні справи та організації процедур у рамках програм відновного правосуддя, а також для забезпечення надання учасникам кримінальної ситуації додаткових соціальних послуг Центр відновного правосуддя налагоджує співпрацю з органами правової системи та соціальними службами в громаді. Практика свідчить про можливість успішної співпраці між Центрами відновного правосуддя в громадах та судами загальної юрисдикції, органами прокуратури, органами внутрішніх справ, службами у справах дітей. Базовою умовою плідної співпраці є чітке розуміння як власних завдань, так і завдань партнерської організації. Співпраця з місцевими судами загальної юрисдикції Місцевими загальними судами є районні, районні в містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Саме в цій судовій ланці розглядається найбільше кримінальних справ.

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

161

Прийнятним варіантом організації співпраці з судами щодо впровадження програм відновного правосуддя є безпосередня взаємодія з головою суду, адже саме він організовує його роботу, розподіляючи обов’язки між суддями. Однак, враховуючи структуру суду, в механізмі співпраці з судом можуть бути передбачені можливості співпраці на рівні голови суду, окремих суддів та канцелярії суду. На сьогодні Пленумом Верховного Суду України ухвалено три постанови, які рекомендують суддям залучати недержавні організації до вирішення питань усунення завданої злочином шкоди під час розгляду справ неповнолітніх для захисту прав потерпілих та під час прийняття рішень щодо застосування заходів виховного характеру. Суд є одним із важливих джерел надходження справ на програми відновного правосуддя. Отже, механізм співпраці між Центрами відновного правосуддя та судами зазвичай передбачає передачу медіатору короткої інформації про справу, яка може бути направлена на програму відновного правосуддя. Співпраця з прокуратурою Прокуратура України – це самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави та забезпечує захист від неправомірних посягань на суспільний та державний лад, права і свободи людини, а також основи демократичного устрою засобами і методами, передбаченими законом. Прокуратура не підпорядковується виконавчій або судовій владі. Правовою основою організації діяльності органів прокуратури є Конституція, Закон України «Про прокуратуру», кримінальнопроцесуальне, цивільно-процесуальне та інше законодавство. Предметом правозахисної діяльності прокуратури є перш за все інтереси суспільства, держави, їх охорона від злочинних посягань. Не менш важливе значення має також захист прав і законних інтересів потерпілих від злочину громадян, забезпечення об’єктивного розгляду їхніх заяв і скарг, вживання заходів для відшкодування їм матеріальних та моральних збитків. Якраз у цьому аспекті використання програм відновного правосуддя варто розглядати як засіб реалізації функцій прокуратури. Впродовж 2006 р. «Українським Центром Порозуміння» спільно з Національною академією прокуратури України розроблявся та впроваджувався навчальний курс для прокурорів у рамках підвищення їхньої кваліфікації; у співпраці з Генеральною прокуратурою розповсюджується щоквартальний бюлетень «Відновне правосуддя в Україні». За рекомендацією Національної академії прокуратури вдосконалено механізм співпраці недержавних організацій та прокуратури. 1 серпня 2008 р. Генеральний прокурор України О. Медведько підписав лист №09/1-233вих-08-236окв «Щодо використання процедур примирення у кримінальному провадженні та розширення альтернативи кримінальному переслідуванню». Цей документ покликаний змінити підхід до досудового

162

Модуль IX

провадження кримінальних справ, а саме ставлення прокурорів до альтернативних підходів у вирішенні справ. Зокрема, документ спрямований на впровадження відновних підходів у роботу прокурорів. Покарання не повинно бути єдиною і обов’язковою метою діяльності прокурорів, особливо у випадках, коли більш важливим є відновлення порушених злочином суспільних відносин: відшкодування потерпілому збитків і зміна обвинуваченим свого ставлення до скоєного злочину. Таким чином, лист Генерального прокурора України від 01.08.2008 р. загалом покликаний змінити підхід до реагування на вчинені у суспільстві злочини, відтак гуманізувати сферу кримінального судочинства, надаючи можливість обом сторонам кримінальної ситуації – як потерпілим, так і правопорушникам – висловити емоційний аспект конкретної ситуації, а також узяти на себе відповідальність, наскільки це можливо, за усунення завданої злочином шкоди. Під відповідальністю розуміється усвідомлення скоєного та його наслідків, а також готовність сторін (перш за все правопорушника) до виправлення спричиненої потерпілому та його оточенню шкоди. Додатком до листа є список громадських організацій (із контактними даними), що впроваджують програми відновного правосуддя в Україні. Лист офіційно опубліковано у «Віснику прокуратури», № 8(86) за серпень 2008 р. З текстом листа можна ознайомитися на сайті «Відновне правосуддя»: www.rj.org.ua. Співпраця з органами внутрішніх справ Систему органів внутрішніх справ (ОВС) очолює Міністерство внутрішніх справ України – центральний орган державної виконавчої влади. Система місцевих органів внутрішніх справ включає в себе такі структурні елементи: управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України в Криму, в областях, містах, відділи (управління) внутрішніх справ у районах (районні у містах) і лінійні відділи (управління) внутрішніх справ. Управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі створюються відповідно до чинного законодавства України. Вони безпосередньо на місцях здійснюють функції виконавчої влади в галузі внутрішніх справ, виконуючи поставлені перед ними завдання через підпорядковані їм відповідні служби та міські, районні відділи (управління) внутрішніх справ. Основна частина повноважень органів внутрішніх справ реалізується через міліцію як основну структурну ланку системи. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про міліцію», основними завданнями міліції є: 1) забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; 2) запобігання правопорушенням та їх припинення; 3) охорона і забезпечення громадського порядку;

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

163

4) 5) 6) 7) 8)

виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків. Одне з найважливіших завдань органів внутрішніх справ (запобігання правопорушенням) безпосередньо пов’язане з одним із провідних завдань відновного правосуддя – уникненням та мінімізацією повторення злочинів. Окрім того, закон подає надання допомоги громадським організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків як одне з завдань міліції. Фактично, це є правовою основою для співпраці з недержавними організаціями у сфері впровадження медіації як однієї з форм відновного правосуддя. Таким чином, Центр відновного правосуддя може залучати представників органів внутрішніх справ до реалізації місцевих програм, спрямованих на профілактику підліткової злочинності. Сьогодні у рамках співпраці з Центрами міліція переважно бере участь в інформуванні громадян, які звертаються до ОВС, про відновні програми та Центр відновного правосуддя в громаді. У деяких регіонах існує практика передавання міліцією до Центрів відновного правосуддя інформації про правопорушення з метою проведення програм відновного правосуддя. Співпраця з кримінальною міліцією у справах дітей Кримінальна міліція у справах дітей – складова частина міліції України. Її правовий статус визначається, зокрема, Законом України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», постановою Кабінету Міністрів «Про створення кримінальної міліції у справах дітей». Кримінальна міліція у справах дітей створена з метою соціального захисту та профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли 18-річного віку, і є структурною частиною кримінальної міліції системи МВС. Управління кримінальної міліції у справах дітей МВС підпорядковується заступникові Міністра внутрішніх справ – начальнику кримінальної міліції, а територіальні структурні підрозділи – безпосередньо начальникам кримінальної міліції відповідних органів внутрішніх справ. Кримінальна міліція у справах дітей: 1) проводить роботу, пов’язану з запобіганням правопорушенням неповнолітніми; 2) виявляє, припиняє та розкриває злочини, вчинені неповнолітніми; 3) здійснює досудову підготовку матеріалів про правопорушення, вчинені неповнолітніми, проводить дізнання в межах, визначених кримінальнопроцесуальним законодавством;

164

Модуль IX

4) проводить розшук неповнолітніх, які залишили сім’ї, навчально-виховні заклади та спеціальні установи для неповнолітніх; 5) розглядає у межах своєї компетенції заяви і повідомлення про правопорушення, вчинені неповнолітніми; 6) виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніми, вживає в межах своєї компетенції заходів для їх усунення, бере участь у правовому вихованні неповнолітніх; 7) веде профілактичний облік неповнолітніх: засуджених, але стосовно яких виконання вироку про позбавлення волі відстрочено, а також засуджених умовно або до виправних робіт; обвинувачуваних у вчиненні злочинів і не взятих під варту в період попереднього слідства; які вчинили злочин, але звільнені від кримінальної відповідальності у зв’язку із застосуванням заходів громадського впливу, акта про амністію, до яких застосовано примусові заходи виховного характеру, а також тих, які вчинили суспільно небезпечні дії до досягнення віку, з якого наступає кримінальна відповідальність. Кримінальна міліція у справах дітей володіє великим обсягом інформації про кримінальні ситуації, по яких можливе проведення медіації. Тим більше, що реалізація функцій даного органу ґрунтується на тих самих засадах, що й відновне правосуддя – запобігання правопорушенням, виявлення причин та умов учинення правопорушень, профілактика злочинності. Для налагодження співпраці з кримінальною міліцією у справах дітей, так само як і з іншими установами, важливо погодити механізм співпраці та скласти відповідну угоду. Співпраця між Центром відновного правосуддя та КМСД переважно полягає у передачі інформації про справи, з якими працюють програми відновного правосуддя. Співпраця з органами та службами в справах дітей Правовий статус органів і служб у справах дітей визначається Законом України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» та постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження типових положень про службу у справах дітей». Здійснення соціального захисту й профілактики правопорушень серед неповнолітніх покладається, зокрема, на Республіканський комітет у справах сім’ї та молоді Автономної Республіки Крим; служби у справах дітей обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад; приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ; спеціальні виховні установи Державного департаменту України з питань виконання покарань. Служби відповідно до покладених на них завдань: 1) організовують розроблення й здійснення заходів, спрямованих на поліпшення становища дітей, їхнього фізичного, інтелектуального і духовного розвитку, запобігання бездоглядності й правопорушенням неповнолітніми на відповідній території;

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

165

2) забезпечують здійснення на відповідній території профілактичних заходів щодо виявлення та усунення причин і умов, які сприяють вчиненню неповнолітніми правопорушень, а також вивчення позитивного впливу на поведінку окремих неповнолітніх сім’ї, трудових колективів підприємств, установ та організацій усіх форм власності; 3) надають місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності, громадським організаціям, громадянам у межах своєї компетенції практичну, методичну та консультаційну допомогу та координують їх зусилля у вирішенні питань соціального захисту неповнолітніх та профілактики правопорушень серед них; 4) подають пропозиції до регіональних програм, планів і прогнозів у частині соціального захисту, забезпечення прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх та запобігання вчиненню ними правопорушень; 5) забезпечують у межах своєї компетенції контроль за виконанням законодавства щодо соціального захисту неповнолітніх, запобігання вчиненню ними правопорушень; 6) беруть участь у правовому вихованні неповнолітніх. Практика засвідчує, що служби у справах дітей є відкритими для співпраці у сфері відновного правосуддя. Йдеться переважно про виконання місцевих програм щодо профілактики злочинності серед дітей. Медіацію можна було б закріпити, наприклад, у регіональній програмі профілактики правопорушень. Співпраця з органами правової системи та соціальними службами в першу чергу починається з надання потенційним партнерам інформації про можливості програм відновного правосуддя та їхній позитивний вплив на запобігання вчиненню правопорушень та розширення можливостей захисту інтересів потерпілої особи. Практика програм відновного правосуддя, які розвиваються в різних куточках України вже впродовж п’яти років, свідчить, що розуміння цінностей та принципів відновного правосуддя є запорукою успішної співпраці недержавних організації та органів правової системи щодо запобігання вчиненню правопорушень, створення умов для усвідомлення наслідків своїх дій правопорушниками та усунення заподіяної злочином шкоди. Угода про співпрацю Зазвичай результатом перемовин про можливості взаємодії між Центром відновного правосуддя та органами правової системи є укладання угоди про співпрацю. В українській практиці такі угоди можуть бути оформлені у письмовому вигляді або мати характер усної домовленості між керівником органу правової системи та координатором Центру відновного правосуддя. Центри відновного правосуддя самостійно розробляють зразок угоди, в залежності від наявних домовленостей із органами правової системи.

166

Модуль IX

Однак угода про співпрацю містить такі обов’язкові пункти: обов’язки сторін, механізм спільної діяльності, його юридичні межі та можливості використання результатів програм примирення у кримінальному провадженні справи згідно з чинним законодавством. За домовленістю сторони можуть включати додаткові умови до угоди; наприклад, надання приміщення для проведення програм відновного правосуддя (зокрема, в Івано-Франківську було укладено угоду з міським судом про використання приміщення для проведення медіації). Незалежно від форми (усна чи письмова), угода про співпрацю є важливим елементом для розвитку Центрів відновного правосуддя та забезпечення їх ефективної діяльності.

9.4. Координація справ та інформування потенційних учасників програм У випадку надходження інформації про кримінальну справу (контактної інформації про правопорушника та потерпілого) від органу правової системи, що співпрацює в упровадженні програм відновного правосуддя, до організації, що безпосередньо втілює такі програми, відбувається реєстрація відповідної інформації у спеціальному журналі звернень, що ведеться в організації. Реєстрація передбачає внесення інформації про справу до реєстраційної картки, якою надалі користуватиметься медіатор. У картці міститься така інформація: дата звернення; джерело інформації; контакти сторін кримінальної ситуації; стаття, за якою порушено справу, та, якщо відомо, короткий опис ситуації; етап, на якому перебуває справа; будь-яка інша важлива інформація. Водночас часто буває так, що медіатору доступна лише мінімальна інформація: імена й контактні дані обох сторін кримінальної ситуації, а також стаття, за якою порушено справу. Відповідно до специфіки справи призначається медіатор, який має потрібні навички й досвід. Основними критеріями для відбору справ на медіацію є: • наявність потерпілого у справі; • визнання правопорушником своєї провини; • можливість контакту зі сторонами кримінальної ситуації. Таким чином, медіатор отримує контактну інформацію правопорушника та потерпілого й отримує можливість безпосередньо спілкуватися з учасниками кримінальної ситуації. Відтак розпочинається етап, що передбачає інформування й налагодження контакту з потенційними учасниками програми медіації. Спочатку медіатор зв’язується з правопорушником по телефону й коротко роз’яснює

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

167

йому зміст програми, а також коректно повідомляє про джерело надходження інформації про справу й «легітимність» даної програми. Мета такого дзвінка – запросити сторону на зустріч, на якій вона матиме змогу почути всі подробиці про програму примирення між потерпілим і правопорушником, а також поставити запитання й самостійно ухвалити рішення про участь у ній. Може використовуватися й інша тактика інформування потенційних учасників медіації: у разі існування належного механізму співпраці між органом правосуддя та організацією, що впроваджує програми примирення між потерпілими та правопорушниками, орган правосуддя готує інформаційний лист, підписаний, відповідно, дільничим, прокурором чи суддею, із повідомленням сторін про можливості медіації та організацію, що надає такі послуги. У такому випадку медіатор виступає в ролі кур’єра: повідомляє сторону про наявність листа від дільничого, прокурора чи судді, призначає зустріч для вручення цього листа та надання необхідних роз’яснень. У разі отримання згоди на участь у програмі від правопорушника медіатор зв’язується з потерпілою стороною і так само розповідає їй про можливість участі у зустрічі для усунення заподіяної злочином шкоди. За наявності відповідної інформації медіатор так само контактує з іншими учасниками кримінальної ситуації (членами громади), які постраждали внаслідок неї, та повідомляє їм про можливість залучення до обговорення злочину для надання підтримки сторонам конфлікту та участі у визначенні того, як можна відшкодувати заподіяні злочином збитки. У ході попередніх зустрічей з учасниками кримінальної ситуації медіатор інформує їх про можливості участі у медіації – спільній зустрічі потерпілого та правопорушника з метою обговорення події, що сталася, та пошуку шляхів розв’язання конфліктної ситуації, а також разом зі стороною визначає доцільність проведення медіації у конкретній справі. Окрім того, інформування потенційних учасників програм відновного правосуддя відбувається безпосередньо в приміщеннях органів правової системи (у міліції, прокуратурі, суді тощо) та інших державних і недержавних організацій, що надають послуги вразливим групам населення. У цих приміщеннях, як правило, розміщується відповідна інформація про діяльність організації, що проводить зустрічі з усунення заподіяної злочином шкоди та пояснюється зміст таких програм. Слід звернути окрему увагу на форму й мову повідомлення сторін про можливість участі в програмах відновного правосуддя. Важливо надавати сторонам інформацію про програму в лаконічній та доступній для розуміння формі; уникати складних речень, використання професійної термінології, а також занадто детального опису процесу медіації. Повідомлення про медіацію повинно відбуватися природно під час розмови зі стороною, але бажано після розповіді сторони та виявлення її інтересів. Найбільш результативною є така техніка інформування, яка базується на виявлених потребах сторони.

168

Модуль IX

9.5. Угода про примирення та її долучення до матеріалів кримінальної справи, інші супровідні документи Якщо у ході програми відновного правосуддя учасникам кримінальної ситуації вдалося дійти порозуміння і вони уклали й підписали угоду про усунення заподіяної злочином шкоди (або угоду про примирення), цей документ, за клопотанням будь-якої зі сторін, можна додати до матеріалів кримінальної справи, що може бути враховано у процесі винесення рішення по справі відповідним органом правової системи. Зазвичай така угода містить: дані про учасників кримінальної ситуації, дату події, короткий опис ситуації/предмет спору, умови досягнутої угоди (зобов’язання сторін, терміни виконання тощо), дату укладення угоди, підписи сторін. У разі досягнення повного примирення сторін в угоді доцільно зазначити, що сторони примирилися і не мають претензій одна до одної. Для закриття справи ведучий програми відновного правосуддя (медіатор) готує такі документи: • реєстраційну картку; • звіт медіатора, у якому зазначається факт виконання чи невиконання угоди; • оціночні форми процесу медіації, заповнені сторонами (бажано це передбачити в програмі). Водночас медіатор спостерігає за ходом виконання сторонами укладеної угоди та може провести підсумкову зустріч через деякий час після медіації, якщо в сторін виникне така потреба. Значну частину документів по справі готує сам медіатор, хоча деякі форми можуть заповнювати й учасники програми примирення або колегимедіатори (оціночні форми, звіти, зауваження, висновки, рекомендації тощо). Більшість документів залишаються в організації, яка надавала послугу. До інстанції, яка направила справу на медіацію, за згодою сторін або у відповідності до діючих механізмів співпраці з органами правосуддя, може бути передано угоду, інколи – звіт медіатора та копії оціночних форм. Моніторинг виконання укладеної угоди проводиться як медіатором, так і інстанцією, яка направила справу на примирення. Справа закривається у тому випадку, коли сторони інформують медіатора про повне виконання контракту. Після цього медіатор готує і передає, за згодою сторін, останній звіт про виконання угоди до інстанції, яка направила справу на примирення.

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

169

9.6. Вимоги до медіатора за трансформативного підходу Професійна підготовка медіаторів У тих державах, де застосовується медіація у кримінальних справах, медіатори набираються переважно із кола осіб, які мають вищу гуманітарну освіту у галузях соціології, психології або права. У деяких країнах, зокрема Німеччині, медіації у кримінальних справах проводять виключно висококваліфіковані фахівці. У Норвегії та Північній Америці роль медіаторів виконують волонтери, які пройшли належну підготовку, хоча й перебувають на інших посадах у громаді. У Великобританії медіатори, розпочинаючи свою роботу на добровільних засадах, спочатку беруть участь у легших справах і паралельно проходять додаткову підготовку, а вже пізніше проводять медіації у складніших справах за платню. Сьогодні ряд університетів, особливо в Канаді та США, пропонують навчальні програми з відновного правосуддя та курси з підготовки медіаторів. Також стрімко розвиваються професійні асоціації медіаторів та ведучих відновних програм. Професіонали-медіатори можуть працювати у громадській організації або бути державними службовцями, а їхня робота фінансується з державного чи міського бюджетів чи за рахунок благодійних внесків. Однак більшість практиків та науковців, які займаються питанням упровадження медіації у кримінальне судочинство, впевнені в тому, що послуги медіаторів у кримінальних справах не повинні фінансуватися самими зацікавленими сторонами. Адже це є запорукою їхньої неупередженості. Професійна компетентність медіатора в трансформативній практиці Перелік навичок і вмінь медіаторів, які визначають його компетентність, подаються у сертифікованих вимогах та оціночних тестах для медіаторів. У зарубіжній практиці більшість тестових завдань, які визначають компетентність медіаторів, базуються на застосуванні широкого спектру практичних навичок та технік, якими повинен володіти медіатор, щоб вважатися кваліфікованим. Однак такий набір навичок не є однозначним. Перелік вимог до кваліфікації медіатора зазнав істотних змін у зв’язку з запровадженням трансформативного підходу (transformative approach) в розв’язанні конфліктів, сформованого Робертом Бушем та Джозефом Фолджером. Донедавна навички та практики, які містяться в оціночних тестах, були продиктовані завданнями розв’язання конфлікту за рахунок директивної практики, спрямованої на його врегулювання (Буш, 2004). Тобто такі тести по більшості оцінювали усвідомлені зусилля медіатора, спрямовані на просування і спрямовування учасників до згоди, точок перетину та до можливої угоди.

170

Модуль IX

У результаті такої практики тести оцінювали, наскільки успішний медіатор в: • структуруванні процесу; • виявленні прихованих потреб та інтересів сторін; • умінні робити акцент на спільних інтересах та точках взаємної згоди, відволікати увагу від розбіжностей; • стимулюванні учасників до обговорення майбутнього, а не минулого; • умінні перешкоджати та обмежувати вияви негативних емоцій. Така поведінка медіатора не сумісна із завданнями трансформації конфлікту. Національна програма сертифікації сімейних медіаторів Канади розробила оціночний лист навичок сімейного медіатора. До нього включено поведінкові завдання, які оцінюються при тестуванні медіатора. У тест увійшли такі функціональні завдання: • (модератор) працює з учасниками, заохочуючи взаєморозуміння між ними, емпатію та увагу один до одного; • працює зі сторонами над формуванням способів їхнього спілкування; • просить учасників прояснювати та спрямовувати його дії в організації процесу і, якщо потрібно, вносити процедурні зміни; • заохочує учасників робити власні висновки та ухвалювати самостійні рішення; • допомагає учасникам визначитися з принципами та критеріями, які полегшують ухвалення ними рішення; • працює з учасниками над формуванням їхніх власних норм та принципів оцінки рішень. На відміну від навичок, які містять більшість оціночних тестів, складених відповідно до підходу, орієнтованого на розв’язання проблем (problem solving approach), усі ці поведінкові завдання потенційно сумісні з трансформативною практикою. Вони допомагають медіатору фокусуватися на набутті учасниками впевненості в собі та взаємного визнання як у процесуальній, так і у змістовній сторонах конфлікту. Інші оціночні тести для медіаторів також визначають ширший діапазон практик. Вони оцінюють здатність медіатора фокусуватися на взаємодії сторін у конфлікті та працювати над ним в процесі ведення перемовин. Задокументовані зміни в професійних тестах – яскрава ознака змін у практиці та сфері медіації в цілому. Вони відображають той факт, що все більше професійних організацій визначають різні варіанти поведінки медіатора в якості ключових елементів практики. Очевидно, що медіатору, який обирає той чи інший підхід, для досягнення намічених цілей необхідно використовувати різні прийоми та навички (Р. Коваль, 2005). Той, хто відчуває схильність вирішувати проблеми і приводити сторони конфлікту до угоди, повинен розвивати в собі навички,

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

171

які допомагають збирати інформацію, аналізувати її, знаходити джерела розбіжностей, чітко формулювати думки та мати дар переконання. Не менш важливо знати відповідний алгоритм чи процедурні кроки, які допомагають досягати потрібного результату. Медіатор, який дотримується трансформативного підходу, повинен приділяти значну увагу удосконаленню навичок роботи з емоціями, почуттями та переживаннями сторін, оскільки, як правило, саме вони заважають набути впевненості в конфліктних ситуаціях. Медіатору важливо вміти зауважувати емоційні вияви, знати їхню динаміку і послідовність.

9.7. Супервізія, її роль у професійній підтримці Супервізія (super-vision) – погляд над, погляд збоку.

Зміст супервізії У практиці соціальної роботи супервізія визначається як процес, упродовж якого один працівник бере на себе відповідальність працювати з іншим працівником (працівниками) з метою виконання певних організаційних, професійних і особистих завдань. Такими завданнями є компетентне, відповідальне виконання обов’язків останнім(и), постійний професійний розвиток та особиста підтримка. У консультативній парадигмі супервізія – це співпраця двох професіоналів (більш досвідченого та менш досвідченого), в процесі якої консультант може описати та проаналізувати свою роботу в умовах конфіденційності. Супервізія дає змогу консультанту поділитися своїми почуттями, виявити та позначити труднощі у роботі з клієнтом, отримати зворотній зв’язок, розширити свої стереотипізовані уявлення, намітити шляхи подальшої роботи з клієнтом (М. Я. Соловейчик). Супервізія в практиці відновного правосуддя ставить чіткі завдання перед супервізором. Згідно з рекомендаціями Групи з навчання та акредитаційної політики для ведучих програм відновного правосуддя, супервізорів та координаторів програм (Великобританія, 2005), супервізор повинен: 1) оцінити, чи працює ведучий програм відновного правосуддя відповідно до кращих методів роботи; чи справа просувається задовільно; чи була проведена адекватна оцінка ризику; 2) встановити разом із медіатором будь-які випадки, в яких його навички або досвід є недостатніми для роботи над складними справами. У таких випадках необхідно допомогти медіатору встановити, яким чином можна забезпечити підтримку, необхідну для продовження роботи над справою (наприклад, робота в парі з колегою, який є компетентним), або передати справу далі;

172

Модуль IX

3) допомогти медіатору знайти нові ідеї та змінити ракурс у роботі над справами; виявити будь-які випадки, де його підхід має бути змінений. Визначення того, чи було: • вжито заходів для управління усіма ризиками та складними моментами; • обрано відповідний процес для учасників та їхніх потреб; • відпрацьовано з усіма зацікавленими сторонами, які мають бути залучені до процесу; 4) забезпечити фокусування процесу на важливих питаннях; забезпечити реалістичність кінцевих угод та відсутність у них явних непередбачених наслідків; узгодити процес, якщо це можливо, з відповідними процедурами кримінального правосуддя або з іншими умовами, за яких він відбувається (наприклад, відповідність планів завершення справи із графіком, встановленим законодавством); забезпечити домовленості, якщо необхідно, про моніторинг виконання кінцевої угоди та надання довгострокової підтримки учасникам; розглянути, чи мають учасники будь-які спеціальні потреби, та належним чином на них відреагувати; 5) надавати емоційну та професійну підтримку медіатору. Принципи супервізії Щоб супервізія була ефективною, мають бути створені належні умови: • систематичність та регулярність проведення супервізій; • усталені часові межі; • конфіденційність. Інформація не підлягає розголошенню поза межами супервізорської сесії. Під час проходження супервізій самим супервізором принцип конфіденційності зберігається. Підходи та методи в супервізії Кадушин (1976) визначив три взаємозалежних елементи в супервізії: адміністративний, навчальний та підтримуючий. Ці елементи мають різноступеневий вияв у залежності від завдань. Адміністративна/управлінська функція супервізії стосується виконання завдань та їх вимірювання відповідно до якісних та кількісних стандартів. Управління передбачає: • оцінку діяльності (проведення медіації); • координування, керування та санкціонування роботи. Навчальний елемент полягає у можливості розвивати навички та вміння медіатора. Він ґрунтується на систематичному критичному аналізі роботи – проведеної та запланованої – та передбачає формування та підтримку сильних сторін і роботу над перешкодами та прогалинами в досвіді та знаннях медіатора. Підтримуючий елемент націлений на роботу зі стресовими ситуаціями в робочому процесі, що є невід’ємною частиною медіації.

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

173

Моделі супервізії Систематичний метод, у якому проводиться супервізія, називається моделлю. Моделі супервізії відображають концептуальну та методологічну базу супервізора. Існує модель супервізії, що базуються на чотирьох основних системах: системі практики, системі працівника, системі команди та системі установи. Зокрема, саме ця модель пропонується Аланом Брауном та Айеном Боурном у їхній спільній праці, присвяченій супервізії у соціальній роботі. Російський вчений-психотерапевт С. А. Кулаков наводить три моделі супервізії: еволюційні моделі, моделі специфічної орієнтації та інтегративні моделі. В основі еволюційних моделей лежить уявлення про те, що всі люди продовжують зростати: зростають бажання, зусилля, патерни поведінки. Із зростанням досвіду супервізованого змінюється поведінка супервізора та їхні взаємини. Моделі специфічної орієнтації вимагають, щоб супервізор не тільки навчався, але й мав тривалу практику в тій сфері, у якій проводиться супервізія. Важлива при цьому наявність сертифіката, який би засвідчував належну супервізорську підготовку. Інтегративна модель фокусується на стратегії та тактиці терапевтичного контакту, незалежно від вибору стратегії впливу.

1. 2. 3. 4.

Процес супервізії Кулшед (1990) виділяє чотири етапи супервізії: Медіатору потрібно спочатку описати ситуації без попереднього втручання з боку супервізора. Супервізору потрібно уточнити значення для того, щоб зрозуміти ситуацію; на даному етапі мають виявитися навички емпатичного слухання та встановитися контакт. Супервізору слід сприяти аналізу допоміжних факторів та навчальних моментів, а також ширшому розгляду питання. З’ясування наступних кроків та їхнє впровадження підсумовують зустріч. Навички супервізора Ключовими навичками, які супервізору потрібно розвивати, є: • налагодження добрих робочих стосунків, які враховують субординацію; • уважне слухання; • уникання упередженого ставлення; • об’єктивність; • створення можливостей для удосконалення та уточнення; • застосування повноважень та влади послідовно та професійно; • усвідомлення особистих сильних сторін та обмежень.

174

Модуль IX

Сприятливі та несприятливі фактори Проблеми, які часто виникають у процесі супервізії: • негативний досвід, який сприяє виникненню страху, неспокою та уникання; • одностороннє владнє відношення; • відсутність можливостей вивільняти почуття; • неадекватно встановлені правила; • нерозв’язані конфлікти та напруга; • непорозуміння щодо рамок конфіденційності; • недостатня компетентність супервізора; • нестача у супервізора повноважень для змін; • неадекватний вибір супервізора для медіатора. Фактори, які сприяють вдалій практиці: встановлення тісних взаємин; розв’язання проблем незалежно від рівня складності; чітке розуміння та погодження рамок конфіденційності; побудова мотивації; запровадження супервізії як позитивного досвіду; визначення принципів та узгодження питань для обговоренн;, планування засідань у ширшому контексті підтримки персоналу, ефективного використання ресурсів, навчанні на робочому місці та розвитку якісних систем для практики. Головна мета супервізії – покращувати якість роботи супервізованого. Цієї мети можна досягти, якщо чітко дотримуватися відповідних стратегій. По-перше, необхідно заохочувати та підтримувати медіатора, забезпечувати йому можливість розвивати професійні навички. По-друге, важливо, щоб супервізор здійснював огляд процесу медіації та пропонував певні стратегії та дії. • • • • • • •

9.8. Феномен професійного вигорання та способи його запобігання в медіатора Професійне вигорання Уперше термін вигорання запропонував Г. Фрейденбергер (G. Freudenberger) (1974) для позначення деморалізації, розчарування і повної втоми, які він спостерігав у працівників психіатричних установ. З часом цей термін почали використовувати для опису психологічних проблем у фахівців, які працюють у сфері охорони здоров’я, а, зрештою, у представників інших професій, діяльність яких пов’язана з наданням допомоги, роботою з людьми: менеджерів, вчителів, психологів, соціальних

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

175

працівників. Функції цих професіоналів різні, але всіх об’єднує близький контакт із людьми, який, з емоційної точки зору, важко підтримувати тривалий час. До цієї групи професій слід віднести і роботу медіатора, який, працюючи з людьми в конфліктних ситуаціях, зазнає тривалого негативного впливу та стресу. На думку Г. Фрейденбергера, вигорання означає виснаження у професіоналів сфери соціальної допомоги, до якої входять також програми відновного правосуддя. Це виснаження супроводжується цинічною установкою: «Навіщо турбуватися? Це не має ніякого значення». За допомогою цього терміна дослідник описував психологічний стан здорових людей, які інтенсивно й тісно спілкуються з клієнтами в емоційно важкій атмосфері під час надання професійної допомоги. У практичній діяльності вигорання визначається як загальний стан працівників, які відчувають апатію або злість у результаті стресу та фрустрації під час виконання професійних обов’язків. Американська дослідниця К. Маслач (С. Maslach) (1997) називає вигорання ерозією цінностей, почуття власної гідності, духовності та сили волі. Вона вважає вигорання синдромом фізичного й емоційного виснаження, що включає розвиток негативної самооцінки, негативне ставлення до роботи, втрату розуміння і співчуття до клієнтів. К. Маслач підкреслює, що вигорання не є втратою творчого потенціалу чи реакцією на нудьгу, це емоційне виснаження, пов’язане з міжособистісними спілкуванням та взаємодією. Інший підхід до визначення поняття вигорання запропонували Дж. Корі (Corey G.) та М. Шнайдер Корі (Schneider Corey М.) (2003). На думку цих фахівців, вигорання – наслідок жорсткого, довготривалого стресу. Якщо стрес не було подолано своєчасно, він завершується вигоранням. Вигорання – наслідок фізичного, емоційного та розумового виснаження, яке спричинене тривалим стресом, пов’язаним з інтенсивною, довготривалою роботою з людьми. Вигорання виявляється через відчуття безпорадності, негативне ставлення до себе, роботи, життя, інших людей.

У роботі К. Застроу (C. Zastrow) вигорання є третьою стадією реакції людини на стрес. При концептуалізації цього поняття К. Застроу посилається на праці Г. Сельє, який так називав цю стадію реагування на стрес. Застроу вважає перевагою такого визначення наявність можливості застосовувати стратегії управління стресом для запобігання та подолання вигорання. Кр. Літс (C. Leatz) (1993) поділяє думку Дж. Корі стосовно того, що вигорання є виснаженням, спричиненим довготривалим залученням в складні емоційні або стресові ситуації, при цьому наголошує, що явище вигорання пов’язане передусім з високими особистими сподіваннями щодо власної

176

Модуль IX

практики. Отже, причинами того, що спеціаліст змінює ставлення до предмета своєї діяльності і до себе самого, є нереалістичні очікування щодо роботи та завищені вимоги до себе. Сковхолт (Skovholt) (2001) називає вигорання «кровотечею особистості». Він розрізняє два види вигорання: вигорання значення (meaning burnout) та вигорання, яке стосується соціальної допомоги (caring burnout). Якщо консультант страждає на вигорання значення, догляд за іншими більше не складає сенс його життя, отже, він не розуміє, навіщо продовжувати свою роботу. Якщо консультант відчуває вигорання, пов’язане з соціальною допомогою, це означає, що професійні стосунки знесилюють, через виснаження у працівника більше не залишилося енергії. Вигорання – це стан вираженої втоми та емоційного виснаження, який характеризується втратою здатності надання психологічної підтримки іншим, байдужим та негативним ставленням до колег та клієнтів, зниженням продуктивності, знеціненням поточних результатів та минулих досягнень, зменшенням відчуття самоактуалізації внаслідок хронічного стресу, фрустрації та особистісного конфлікту під час виконання професійних обов’язків (В. Полтавець).

Симптоми вигорання Ознаки вигорання намагалися виявити різні автори. Деякі описані нижче симптоми можуть гостріше впливати на загальний стан працівника, інші, навпаки, можуть бути відсутніми. Це пов’язано з тим, що вигорання є індивідуальним процесом, а отже, і симптоми у кожного працівника – індивідуальні. Проте, незважаючи на особливості вигорання в кожному конкретному випадку, можна окреслити загальні симптоми. Багато ознак та симптомів вигорання відповідають виробленим особистістю дезадаптивним способам зняття стресу чи захисним механізмам. Упродовж деякого часу відповідні способи та механізми захисту можуть спрацьовувати. Проте якщо проблема, яка викликає незадоволення та фрустрацію, не вирішується – з часом з’являється вигорання. Кр. Літс (1993) основними симптомами вигорання називає фізичне, емоційне та психологічне виснаження. К. Маслач вважає виснаження першою реакцією на стрес. Ознаки вигорання вона поділяє на емоційне виснаження, деперсоналізацію і зниження особистих досягнень. Іншими складовими вигорання є цинізм (прохолодне, відсторонене ставлення до роботи) та безрезультатність (втрата працівниками впевненості у власній компетентності). К. Черніс (Cherniss С.), Г. Робертс (Roberts G.) (1997) називають фізичні, поведінкові та психологічні симптоми вигорання. Поведінкові зміни у людини, яка відчуває вигорання, бувають різними. Найпершим симптомом є відчуття того, що робота вже не приносить задоволення – працівник часто дивиться на годинник, у нього зникає

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

177

бажання працювати. Він усамітнюється, уникає співробітників і клієнтів, відкладає зустрічі або запізнюється на них, часто відсутній на робочому місці. Фахівець здійснює лише формальні, ділові контакти, спілкується з клієнтами лише за необхідності, намагається знеособлювати клієнтів, вбачаючи в них тільки проблеми, що привели їх за допомогою до агенції. Працівник вважає, що безпечніше бути індиферентними, особливо якщо ситуація невизначена. З часом людина втрачає творчий підхід до розв’язання проблем та завдань – працівник працює довше, але його досягнення невеликі. Зміни в почуттях виявляються у тому, працівник відчуває (навіть якщо на це немає причини), що його постійно переслідують невдачі, в яких він звинувачує себе. Неодмінно зростає незадоволеність собою і власним життям. Він відчуває фрустрацію, гнів та гіркоту. З’являється дратівливість без поважних причин, яка виявляється як на роботі, так і вдома. Потім ці почуття перетворюються на байдужість та відчуття безсилля змінити щось. Фахівець майже повністю виключає емоції зі сфери професійної діяльності. Людина вчиться працювати автоматично. Зміни в мисленні – з’являються думки про те, щоб залишити роботу. Працівник більше заклопотаний власними проблемами, аніж потребами клієнтів. Мислення стає ригідним. Ригідний працівник закритий до змін, адже це вимагає енергії й ризику, що є великою загрозою для виснаженої особистості. З’являються такі риси, як підозрілість і недовірливість, змінюється ставлення до клієнтів. Працівник не здатен уявити себе на місці клієнтів, співчувати та співпереживати. Тому починає розглядати їх як нові проблеми та джерела роздратування, а не як нові можливості. Клієнти сприймаються як предмети, об’єкти для маніпуляції, які навантажують своїми проблемами та потребами. Змінюються установки, принципи та система цінностей особистості. Працівник стверджує, що робота з клієнтами не цікава, не приносить задоволення, не має соціальної цінності. О. Белінський зазначає, що деякі працівники, навпаки, почувають себе надміру відповідальними за клієнтів. Тоді між працівником та клієнтом виникає тісний особистісний зв’язок, який посилюється, якщо клієнт є однолітком працівника або якщо вони мають схожі життєві цінності. Зміни фізичного стану передусім виявляються у загальному нездужанні та апатії без причини, а також психологічному дистресі (гніві, агресивності, депресії, проблемах із сном), порушенні психічного і соматичного здоров’я, сну, швидкій втомлюваності й виснаженні. Д. Міллер (1996) наголошує на існуванні суб’єктивних та об’єктивних діагностичних критеріїв вигорання. До суб’єктивних належать зниження самооцінки, відчуття професійної некомпетентності, незадоволеність роботою, множинні психічні та фізичні ознаки дистресу при відсутності соматичних і психічних хвороб. Об’єктивні індикатори вигорання стосуються зниження продуктивності праці.

178

Модуль IX

В. А. Винокур визначив та описав феномен внутрішнього когнітивного дисонансу, що спостерігається в працівників, які зазнають тривалого професійного стресу. Він полягає в тому, що чим більш напружено працює людина, тим активніше уникає думок і почуттів, пов’язаних із внутрішнім вигоранням. Розвиткові цього стану сприяють декілька факторів, серед яких: високий самоконтроль, особливо при вираженні негативних емоцій з прагненням їх придушити; раціоналізація мотивів своєї поведінки; схильність до підвищеної тривожності і депресивних реакцій, пов’язаних з недосяжністю «внутрішнього стандарту» і блокуванням у собі негативних переживань; ригідна особистісна структура. На думку К. Черніс, як і в людини, що страждає на вигорання, в організації виявляються різні симптоми цього явища, наслідком яких є: 1) висока плинність кадрів; 2) зниження залученості робітників у роботу; 3) пошук «цапа відбувайла»; 4) антагоністичний груповий процес і наявність парних угруповань; 5) незадоволення керівництвом, вияви безпорадності і безнадії; 6) відсутність співпраці між персоналом; 7) прогресуюче зниження ініціативи; 8) зростання незадоволеності роботою; 9) вияв негативізму щодо ролі чи функції організації. Стадії вигорання Синдроми вигорання протікають гостро, але формуються впродовж відносно тривалого часу. Перебіг процесу вигорання можна поділити на декілька стадій. Брюстер вважає, що вигорання має три стадії, а саме: 1) вигорання першого рівня, або попереджувальна стадія (помірні, нетривалі і випадкові ознаки цього процесу), якій можна зарадити нетривалим відпочинком чи перервою; 2) вигорання другого рівня триває довше, симптоми з’являються регулярно і надовго, складніше піддаються корекції; працівник може відчувати себе виснаженим після гарного сну і навіть після вихідних; піклування про себе вимагає додаткових зусиль; 3) вигорання третього рівня – виявлення хронічних симптомів, за якого розвиваються фізичні й психологічні проблеми; спроби піклуватися про себе не приносять результату, а професійна допомога не дає швидкого полегшення. На думку К. Маслач (1997), цей процес може включати також три стадії: 1. перша – професіонал виснажений емоційно та фізично; 2. друга – розвиток негативного, цинічного і знеособленого ставлення до людей, з якими працює працівник (включно з колегами);

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

179

3. третя – повне вигорання, яке виявляється в повній відразі до усього на світі. На перших двох стадіях вигорання професіонал може відновитися, але, щоб «повернутися», йому необхідно або навчитися жити з тим, що є, або змінити ситуацію. Маслач пише про те, що повністю «вигоріла» людина, ймовірно, не зміниться, але для того, щоб категорично це стверджувати, необхідні додаткові дослідження. На думку Д. Міллера, основними стадіями вигорання є ентузіазм, стагнація, фрустрація та апатія. 1. Ентузіазм – намагання бути дуже корисним, надмірна ідентифікація себе з клієнтами, нереалістичні очікування від роботи. 2. Стагнація – зменшення очікувань до нормальних пропорцій, вихід особистої незадоволеності назовні. 3. Фрустрація – збільшення труднощів, з’ява невпевненості у власній компетенції, нудьга, зменшення толерантності та співчуття, початок уникання стосунків як механізм захисту. 4. Апатія – захист проти хронічної фрустрації шляхом демонстрування байдужості або депресії (пригнічення). Запобігання вигоранню: особистісний рівень Виокремлення стадій професійного вигорання, в свою чергу, визначає способи та методи профілактики його у спеціалістів, які працюють у галузі відновного правосуддя. На думку Г. Робертса, першим кроком у контролі за процесом вигорання є те, що людина бере на себе відповідальність за своє особисте переживання стресу та зобов’язує себе змінитися. Для цього їй необхідно виділити час та простір для відновлення енергії, виявити причини порушень та скласти план відповідних заходів. Д. Боргалт і М. Мелоч пропонують свій спосіб запобігання вигоранню на індивідуальному рівні. На їхню думку, необхідно усвідомлювати свої особисті потреби та мотиви у виборі професії; бути готовим розпізнати, зрозуміти проблеми реальності; визначити свою відповідальність на рівні організації; забезпечувати роботу супервізора чи консультанта та планувати періоди своєї активності з чітким визначенням часу для відпочинку. Запобігання вигоранню: організаційний рівень Водночас разом з індивідуальними техніками подолання стресу, які можуть використовувати медіатори, організації, які впроваджують програми медіації, також мають розробляти свою власну систему та процедуру для зниження рівня напруги та стресу залучених до роботи медіаторів. Приділяйте увагу організації роботи. Постійно оцінюйте свої можливості для зменшення факторів стресу, які впливають на роботу медіаторів чи викликають тривогу. Зокрема, потрібно слідкувати за тим, щоб медіатори мали всі необхідні інструменти

180

Модуль IX

та адекватну підтримку для виконання своєї роботи. Наприклад, мали доступ до приміщення, де можна проводити медіації, вільно орієнтувалися в тому, які документи потрібно заповнювати та де вони знаходяться, володіли необхідними для роботи навичками тощо. Наділіть медіаторів правом відмовлятись від роботи по конкретній справі. Забезпечте умови для того, щоб медіатор-волонтер міг відмовитися проводити програму відновного правосуддя в конкретній справі чи на певний період без відчуття провини та без дорікань у «зраді». Організації повинні стежити за роботою медіаторів, а не чекати, коли волонтери почнуть відчувати дискомфорт від напруження чи втому. Забезпечуйте можливості проявити себе. Визначте види діяльності, які медіатори можуть виконувати, коли хочуть зробити перерву чи урізноманітнити свою роботу. Можна затвердити перелік видів таких робіт для медіаторів-волонтерів. Наприклад, коли медіацію перенесено чи вона відміняється, а медіатор уже прийшов, то, можливо, він (вона) задовольниться чашкою чаю чи кави, а, можливо, йому (їй) буде цікаво виконати якусь корисну роботу для організації протягом години чи двох. Надавши такі можливості своїм медіаторам, ви виявите повагу до їхнього часу та потреб. Забезпечуйте регулярні перерви. Багато досвідчених медіаторів чи супервізорів часто залучені до роботи по справах та постійно почуваються немовби на сцені, оскільки повинні демонструвати «правильну» модель проведення медіацій своїм менш досвідченим колегам. Незважаючи на необхідність та корисність ролі супервізора, така діяльність потребує значних зусиль, оскільки постійно вимагає надання пояснень і консультації, наснаження інших. Слід давати можливість більш досвідченим медіаторам робити перерви у своїй роботі. Корисно також надавати їм більше можливостей працювати по справах не лише з новими медіаторами, а й з досвідченими колегами чи самостійно. Це не тільки попередить вигорання супервізорів, а й допоможе їм у їхньому професійному зростанні. Прислухайтеся до медіаторів. Активно залучайте медіаторів до ухвалення рішень щодо покращання умов їхньої роботи чи то шляхом опитування, чи організації спільних зустрічей, чи наділення відповідними повноваженнями окремого «комітету». Медіатори краще можуть визначити джерело дискомфорту та напруги – ви можете довіряти своїм волонтерам щодо сприяння вирішенню питань покращання надання послуг та вдосконалення роботи організації. Сподіваємося, ці прості рекомендації забезпечать успішне функціонування програм відновного правосуддя у ваших організаціях та допоможуть оптимально організувати роботу з командою медіаторів. Зверніть увагу окремо на потреби волонтерів та штатних медіаторів (персонал).

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

181

Персонал Працівники організацій, що впроваджують медіацію, часто намагаються зробити багато, маючи при цьому обмежені ресурси. Саме тому фрустрація, перенапруження та інші фактори, які призводять до емоційного вигорання, зазвичай супроводжують роботу персоналу цих організацій. Це зумовлює важливість впровадження та розвитку методів створення позитивного середовища, яке може підтримати. Наприклад, варто обміркувати політику визнання досягнень працівників, забезпечувати зміну видів діяльності, можливості для професійного розвитку, час для відпочинку та поновлення сил. Волонтери Запобігання вигоранню серед медіаторів-волонтерів заслуговує на таку ж увагу, як і робота з персоналом. Усепереч поширеному уявленню, що волонтери, відчуваючи дискомфорт, можуть просто припинити діяльність на деякий час і таким чином уникнути вигорання, на практиці відбувається протилежне. Навіть організації, які мають змогу залучати достатньо медіаторів, у певних ситуаціях чи по певних категоріях справ або коли графік роботи стає напруженим, надають перевагу «перевіреним» медіаторам. Водночас медіатори-волонтери часто відчувають напруження, пов’язане з потребою відмовити у роботі над тією чи іншою справою у випадку, коли вони отримали прямий запит від організації. Питання для самоконтролю 1. Що таке Центр відновного правосуддя в громаді? 2. У чому полягає важливість інформаційних ресурсів? Які види інформаційних ресурсів використовуються для роботи з професіоналами? 3. Назвіть можливі шляхи співпраці між Центром відновного правосуддя та: а) судами; б) кримінальною міліцією у справах дітей; в) органами внутрішніх справ; г) органами прокуратури. 4. Які аспекти регулює угода про співпрацю? 5. Назвіть способи й особливості інформування сторін кримінальної ситуації про можливість участі у програмі медіації. 6. Які документи готує медіатор після завершення медіації для закриття справи? 7. Що означає компетентність медіатора в трансформативному підході? 8. Які завдання супервізора в програмах відновного правосуддя? 9. Що може спричинити стан вигорання у медіатора? 10. Назвіть симптоми вигорання, які можна спостерігати в організації. 11. Проаналізуйте можливі способи запобігання вигоранню в медіаторів.

182

Модуль IX

Література 1. Безпальча Руслана. Центр відновного правосуддя в громаді // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. – 2007. – № 1. – С. 15-26. 2. Горова А. Модель центру відновного правосуддя в громаді // Міжнародна конференція «Впровадження відновного правосуддя в Україні: висновки та перспективи»: Тез. док. і повід., 20–21 квітня 2006 р. – К.: УЦП, 2006. – С. 37-45. 3. Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. – 2005. – № 1-2, № 3, № 4. – Доступно на веб-сайті «Практика вирішення конфліктів»: http://commonground.org.ua 4. Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. – 2007. – № 1, № 2, № 3, № 4. – Доступно на веб-сайті «Практика вирішення конфліктів»: http://commonground.org.ua 5. Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. – 2008. – № 1, № 2, № 3, № 4. – Доступно на веб-сайті «Практика вирішення конфліктів»: http://commonground.org.ua 6. Відновне правосуддя. Веб-сайт: <http://www.rj.org.ua> 7. Козлов А. А. Супервизорство – необходимый элемент профессионализма в социальной работе // Социальная работа за рубежом: состояние, тенденции, перспективы: Сб. науч. очерков. – М.: Флинта, 1998. 8. Кулаков С. А. Супервизия в психотерапии. Учебное пособие для психотерапевтов и супервизоров. – СПб.: Медицинский центр С. П. Семенова «Вита», 2004. 9. Лайша Т. Межведомственное взаимодействие в ювенальной юстиции на основе восстановительного похода // Міжнародна конференція «Впровадження відновного правосуддя в Україні: висновки та перспективи»: Тез. док. і повід., 20–21 квітня 2006 р. – К.: УЦП, 2006. – С. 77-79. 10. Организация и проведение программ восстановительного правосудия: Методическое пособие / Под ред. Л.М. Карнозовой и Р. Р. Максудова. – М.: МО Центр «Судебно-правовая реформа», 2006. 11. Посібник ведучого програм примирення. – К.: БО «Український Центр Порозуміння», 2004 12. Пособие ведущего программы примирения потерпевших и правонарушителей // Украинский центр согласия, 2005. 13. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 «Про практику застосування судами України законодавства в справах про злочини неповнолітніх і про втягнення їх у злочинну та іншу антигромадську діяльність» (зі змінами та доповненнями) від 26 червня 1981 р.

Організаційне забезпечення програм відновного правосуддя: зовнішні та внутрішні аспекти

183

14. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» від 2 липня 2004 р. 15. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 21 «Про практику застосування судами заходів виховного характеру» від 22 грудня 1995 р. 16. Практика розв’язання конфліктів. Веб-сайт: <http://commonground. org.ua> 17. Проект «Концепції законодавчого врегулювання застосування програм відновного правосуддя (медіації) у кримінальному судочинстві України». 18. Розвиток Центрів відновного правосуддя в громадах: Посібник. – К.: БО «Український Центр Порозуміння», 2007. 19. Розвиток Центрів відновного правосуддя в громадах: Посібник. – К.: БО «Український Центр Порозуміння», 2008. 20. Рекомендації з найкращих методів роботи ведучих програм відновного правосуддя, супервізорів та координаторів програм (звіт Групи з Навчання та Акредитаційної Політики, Великобританія) // Відновне правосуддя. – № 1. – 2008. – С. 41, 53-56. – черв. 21. Синдром «выгорания» и методики восстановления адаптации личности / Юрьева Л. Н., Семенихина В. Е., Семенихин Е. Е., Желтякова И. Н. // http: www.madra.dp.ua 22. Співпраця міліції та громади задля безпеки. Веб-сайт: <http://www. bezpekagromad.org.ua> 23. Сучасні стратегії міліції щодо профілактики правопорушень серед неповнолітніх. Навч. посіб. / За наук. ред. Л. І. Мороз. – К.: Вид. Паливода А. В., 2008. 24. Cherniss C. Профессиональное выгорание: беспокойство за работников и боссов растет // http://edinorog.boom.ru 25. Coulshed V (1990). Management in Social Work, Macmillan Practical Social Work, Basingstoke. 26. Kadushin A (1976). Supervision in Social Work, Colombia University Press, New York. 27. Leatz C. Career success/personal stress: how to stay healthy in a high-stress environment–McGraw-Hill, Inc., 1993. – 116-117 р. 28. Maslach C., Leiter M. The truth about burnout: how organizations cause personal stress and what to do about it. – San Francisco: Jossey-Bass Publishers, 1997. 29. Morrison T (1993). Staff Supervision in Social Care, Longman, London. 30. Payne C & Scott T (1982). Developing Supervision of Teams in Field and Residential Social Work, National Institute for Social Work, Paper 12, London.

Модуль X

Соціальне замовлення як інструмент упровадження програм відновного правосуддя в громаді • Можливості соціального замовлення для розвитку програм відновного правосуддя • Розроблення та складання проектів

186

Модуль X

10.1. Можливості соціального замовлення для розвитку програм відновного правосуддя Соціальне замовлення – комплекс заходів організаційноправового характеру з розробки й реалізації соціальних проектів за рахунок бюджетних та інших коштів шляхом укладення соціальних контрактів на конкурсній основі.

Розвиток соціальних проектів Конкурси соціальних проектів проводяться відповідно до статей 141–142 Конституції України, пункту 1 ст. 18 і ст. 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Законів України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», «Про об’єднання громадян», «Про благодійництво та благодійні організації», «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», «Про громадські молодіжні організації». Так, наприклад, Чернівецька міська влада впродовж кількох років підтримує організацію конкурсів соціальних проектів. У 2008 р. бюджет конкурсу склав 150 тис. грн, при тому що бюджет міської програми «Фінансова підтримка громадських організацій» у цілому становив лише 116 тис. грн. У 2007 р. громадські організації реалізували 8 соціальних проектів на загальну суму 100 тис. грн, а також змогли залучити 120 тис. грн додаткових, не державних, коштів для розв’язання вказаних проблем. Цей приклад свідчить про великі можливості та значний потенціал, який дозволяє реалізувати конкурентний підхід до надання соціальних послуг недержавними організаціями. Схожа практика спостерігається в містах Харкові та Києві, Одесі, Хмельницькій області та в інших областях. Концепція соціального замовлення ґрунтується на ідеї соціального контракту. Основний принцип її реалізації полягає у тому, що влада передає чи доручає виконання недержавним організаціям частини функцій, які вони, з огляду на ряд факторів, можуть виконувати краще. На користь того, що громадські організації є дієвими в наданні соціальних послуг, можна навести такі аргументи: вони дуже добре обізнані з потребами місцевих жителів, цільовою групою, особливостями громади та специфікою тієї місцевості, в якій вони працюють. Громадські організації можуть залучати додаткові фінансові та людські ресурси (волонтерів) для надання послуг, є більш гнучкими та не мають такого бюрократичного ієрархічного апарату управління, як державні інституції. Під соціальним контрактом розуміють механізм для впровадження програм, орієнтованих на розв’язання основних проблем у соціальній сфері, зазвичай в рамках компетенції держави (або місцевої влади), за підтримки бюджетних коштів, шляхом грантів, субсидій або договорів, укладених на відкритій конкурентній основі (Дімітрова М., 2006).

Соціальне замовлення як інструмент упровадження програм відновного правосуддя в громаді 187

Концепція соціального контракту існує як практичне втілення принципу субсидарності, який є одним із центральних в організації систем соціального забезпечення багатьох європейських країн. Згідно з цим принципом, держава повинна підтримувати децентралізацію надання соціальних послуг, всіляко сприяючи розвиткові діяльності громадських та приватних організацій, що працюють на ринку соціальних послуг. Таким чином як центральна, так і місцева влада скорочують пряме надання соціальних послуг клієнтам, натомість фінансують громадські організації, а також здійснюють контроль за дотриманням вимог чи стандартів, яких мають дотримуватися надавачі послуг, здійснюють моніторинг виконання проектної діяльності, стежать за дотриманням якості послуг та використанням коштів, наданих для задоволення потреб користувачів. Дослідники зауважують, що практика розвитку соціальних контрактів є дієвим способом подолання централізації надання послуг та інституалізації, які в системі соціального забезпечення в Україні й досі залишаються визначальними. Очевидно, що питання створення мінімальних стандартів якості надання послуг в програмах відновного правосуддя є питаннями майбутнього, оскільки ця діяльність є інноваційною в Україні. Але, плануючи надання послуг із медіації, доцільно орієнтуватися на те, що ці послуги повинні відповідати таким характеристикам: • прийнятність (Acceptability) – послуги відповідають потребам клієнтів; • доступність (Accessibility) – послуги надаються в потрібний час і в потрібному місці; • відповідність (Appropriateness) – послуги надаються згідно з встановленими стандартами і є якісними; • компетентність (Competence) – навички та компетентність надавачів послуг відповідають послугам, що надаються; • цілісність (Continuity) – надання послуг не переривається та координується між програмами, надавачами і різними рівнями надання соціальних послуг; • результативність (Effectiveness) – надання послуг досягає бажаних результатів та наслідків; • ефективність (Efficiency) – результати та наслідки досягаються за рахунок найбільш ефективних витрат; • безпека (Safety) – ризики від втручання мінімалізовано. Також важливими вимірами, які доцільно брати до уваги, мають бути зворотний зв’язок, який би засвідчував якість та відповідність послуг, які клієнти отримують, та можливість отримувати ці послуги в недискримінуючий спосіб, без приниження їхньої гідності, з дотриманням права на конфіденційність, поінформованість щодо того, куди і як можна подати скаргу, якщо отримані послуги не задовольняють, тощо. Саме громадські організації можуть стати надавачем послуг із медіації, оскільки державні організації не мають ані відповідного досвіду, ані

188

Модуль X

Соціальне замовлення як інструмент упровадження програм відновного правосуддя в громаді 189

необхідних фахівців, ані організаційних структур, які були б в змозі провадити цю діяльність. Крім того, зазвичай працівникам державних структур бракує мотивації для неформального ставлення до завдань роботи медіатора і відданого проведення програм відновного правосуддя.

конкурсній основі замовників щодо кожної з проблеми. Для визначення проблеми залучають статистичні дані, проводять соціологічні дослідження, з застосуванням як кількісних, так і якісних методів збору даних, використовують опис випадків тощо. Визначення проблеми передбачає вивчення потреб та переконливих доказів, що випрацюваний проект відповідає наявним потребам. У випадку з проектом, спрямованим на розвиток відновного правосуддя, це може бути потреба в покращанні стосунків між членами громади, досягненні згоди між ними, зменшення рівня злочинності та повторних злочинів. Також це можуть бути потреби жертв злочину, які хочуть, щоб судовий розгляд не поглиблював їхні страждання та щоб шкода, якої вони зазнали, була визнана як суспільством, так і самим правопорушником, щоб злочинець докладав зусиль для відшкодування спричинених збитків. З іншого боку, правопорушники потребують справедливого поводження, частина з них хотіла б продемонструвати жертві своє каяття, пояснити, що підштовхнуло їх до вчинення злочину, та отримати підтримку в поверненні почуття власної гідності, уникненні тавра «злочинця» тощо. Після того як потреби описано, необхідно визначити цільові групи, на які буде спрямована діяльність проекту. Це може бути молодь або підлітки, які вчинили правопорушення та їхні жертви, працівники прокуратури та суду, представники місцевої влади тощо. При цьому важливо пам’ятати, що самі програми у будь-якому випадку повинні бути орієнтовані на задоволення потреб усіх учасників кримінальних ситуації, так, щоб не виникало нехтування інтересами тих учасників, які не були визначені у якості цільової групи. Далі визначається стратегія втручання чи діяльності, яка спрямована на розв’язання проблеми, плануються заходи проекту. Наприклад, для проекту із розвитку програм відновного правосуддя це може бути: • створення робочої групи з представників громадської організації, місцевої влади, прокуратури та суду, експертів; • проведення інформаційного семінару; • проведення прес-конференції для ЗМІ; • створення інформаційних матеріалів; • участь в конференції, що проводиться на регіональному чи національному рівні; • розроблення та узгодження документів, що регулюють діяльність у програмі відновного правосуддя; • відбір та навчання медіаторів; • супервізія для медіаторів, що тільки починають працювати, тощо. На другій стадії проводиться конкурс серед некомерційних організацій на розроблення найкращих варіантів соціальних програм та соціальних проектів, спрямованих на розв’язання представлених соціальних проблем, або конкурс серед недержавних організацій за право стати виконавцем вже розробленої та затвердженої соціальної програми (соціального проекту).

Закордонний досвід упровадження соціальних контрактів Як засвідчує досвід західних країн, впровадження соціального контракту має такі переваги: 1. Соціальний контракт покращує ефективність надання соціальних послуг, оскільки дозволяє надавати послуги кращої якості за нижчу вартість і з нижчим рівнем бюрократії. 2. Соціальний контракт сприяє конкуренції між надавачами послуг різних форм власності. 3. Соціальний контракт підвищує вимоги до звітності та робить прозорою процедуру використання коштів громади. 4. Соціальний контракт сприяє зменшенню централізації соціальних послуг, що дозволяє, в свою чергу, орієнтуватися на потреби громади. 5. Соціальний контракт веде до позитивних змін у ставленні клієнтів до надання послуг, до зміни їхньої позиції щодо оскарження послуг низької якості через отримання можливості порівнювати. Соціальні контракти в порівнянні з іншими формами підтримки діяльності організацій, такими, наприклад, як гранти, сприяють установленню чіткішої системи звітності, точнішому визначенню тих послуг, що надаються (Дімітрова М., 2006). Як свідчить досвід таких країн, як Болгарія, Румунія, Угорщина та Польща, перехід до широкого впровадження соціального замовлення дозволяє змінити фокус діяльності органів влади та перейти від прямого надання соціальних послуг до вивчення потреб членів громади, визначення пріоритетів у наданні соціальних послуг, ухвалення рішень щодо відповідної соціальної політики, делегування надання соціальних послуг тощо. Стадії реалізації соціального замовлення Увесь процес реалізації соціального замовлення – від підготовки до оцінювання досягнутих результатів – можна поділити на кілька основних стадій. На першій стадії здійснюється виявлення, формулювання та опис соціальної проблеми. Соціальна проблема – це незадоволені соціальні потреби та інтереси громадян, сформульовані в узагальненому вигляді як соціальне завдання для вирішення. Ініціювати та здійснювати цю діяльність може як державна, так і недержавна організація. Органи державної влади та місцевого самоврядування, які відповідно до своєї компетенції відповідальні за розв’язання тих чи інших соціальних проблем і мають у своєму розпорядженні відповідні ресурси, визначають конкретні завдання для розв’язання цих проблем. Також в їхній компетенції визначення на

190

Модуль X

Соціальне замовлення як інструмент упровадження програм відновного правосуддя в громаді 191

За результатами цих конкурсів визначаються виконавці та співвиконавці соціальних замовлень. Так, наприклад, на 2009 рік Департаментом охорони здоров’я та соціальних питань Харківської міської ради були визначені такі напрямки соціального замовлення: • підтримка роботи існуючих та відкриття нових клубів подовження активного способу життя громадян похилого віку (при територіальних центрах та громадських організаціях міста); організація та проведення творчого фестивалю клубів; • супровід людей з обмеженими фізичними можливостями з метою забезпечення їх життєдіяльності: надання транспортної соціальної послуги для інвалідів першої та другої груп з проблемами опорнорухового апарату та послуги з супроводу інвалідів по зору та слуху; • інформаційний супровід позапланової (позачергової) вакцинації населення проти кору та червонички (краснухи); • підготовка спеціалістів – соціальних працівників та волонтерів для роботи в умовах хоспісу; подальший розвиток волонтерського руху; • забезпечення роботи Інтернет-порталу «Харків-соціальний» з виданням довідника «Ринок соціальних послуг міста Харкова» та інформаційного соціального бюлетеня «Єдина соціальна мережа»; • методичне та технологічне забезпечення роботи інформаційних електронних соціальних офісів для надання інформаційних послуг юридичного, соціального, організаційного характеру. У рамках конкурсу, який проводився в жовтні 2008 р. в Дніпропетровську, фінансувалися проекти, спрямовані на розв’язання проблем дітей таких категорій: діти-сироти; діти, позбавлені батьківського піклування; діти з обмеженими фізичними можливостями; ВІЛ-позитивні діти; діти вулиць; діти з неблагополучних сімей. На третій стадії між замовником та виконавцем соціального замовлення укладається соціальний контракт. Соціальний контракт – це угода, в якій визначаються економічні та правові обов’язки сторін, регулюються взаємовідносини замовника та виконавця у процесі виконання соціального замовлення. Замовник надає виконавцю попереднє фінансування, також це може бути надання йому у користування майна, об’єктів нерухомості, які потрібні для реалізації соціального проекту. Виконавець за рахунок власних можливостей або із залученням ресурсів спонсорів чи партнерів забезпечує обумовлений об’єм додаткових ресурсів для виконання соціального замовлення. Аналізуючи зміст запропонованих напрямків, можна зробити висновок, що вони мають мало спільного з діяльністю, яка стосується програм відновного правосуддя та розвитку медіації. Тому для представників громадської організації, які зацікавлені в запровадженні подібних проектів, важливо розпочинати роботу з інформування працівників управління, відповідального за організацію конкурсів, про можливості впровадження відновного правосуддя в громаді, знайомити їх з кращим досвідом інших міст, залучати

до цієї роботи зацікавлених фахівців прокуратури, суду, служб для молоді, батьків неповнолітніх правопорушників, соціальних працівників тощо. При цьому варто брати до уваги ту обставину, що в переважній більшості соціальне замовлення розглядається як компетенція управління з гуманітарних та соціальних питань чи управління з питань соціального захисту населення, а питання профілактики злочинності чи боротьби з нею можуть не належати до компетенції цих управлінь. Але завдяки інформаційній роботі та лобіюванню інтересів зацікавлених осіб, груп та організацій можна досягти того, що напрямки, що мають на меті зменшення кількості правопорушень, також стануть частиною соціального замовлення. На четвертій стадії виконавець за відповідного контролю замовника здійснює всі необхідні процедури щодо виконання проектів та заходів, передбачених умовами соціального контракту. Даний етап завершується оформленням акту здачі-прийому виконаних робіт, на основі якого замовник здійснює остаточне фінансування соціального замовлення. На п’ятій (післяконтрактній) стадії замовник та виконавець соціального замовлення протягом терміну, визначеного соціальним контрактом, здійснюють моніторинг стану цільової соціальної групи, на задоволення інтересів якої було спрямовано виконання соціального замовлення. Дані моніторингу можуть служити підставою для формування нового завдання з розв’язання соціальної проблеми та початку повного життєвого циклу соціального замовлення. На прикладі міста Харкова можна дослідити впровадження соціального замовлення, в якому замовником є Головне управління з гуманітарних та соціальних питань, а конкретно Управління праці та соціального захисту населення, яке входить до його складу. Управлінням оголошується конкурс соціальних програм, з якими на території міста працюють громадські організації та благодійні фонди. Програми оцінюються з точку зору їхньої соціальної ваги фахівцями з числа представників громадських організацій та органів місцевого самоврядування, що увійшли до експертної ради, затвердженої наказом Головного управління з гуманітарних та соціальних питань. Проведення конкурсу соціальних проектів Як правило, на різних рівнях місцевої влади утворюються спеціальні комітети з проведення конкурсу соціальних проектів. Це можуть бути обласні, міські, районні комітети, які створюються при відповідних держадміністраціях. До складу комітету входять відповідальні працівники управлінь з соціальних та гуманітарних питань, представники інших органів виконавчої влади, лідери громадських організацій, що опікуються соціальними проблемами. У разі потреби до роботи комітету можуть залучатися фахівці та експерти відповідного профілю. Основною формою роботи таких комітетів є засідання, на яких розглядаються подані проекти та визначаються переможці конкурсу соціальних проектів. Комісія може прийняти щодо

192

Модуль X

Соціальне замовлення як інструмент упровадження програм відновного правосуддя в громаді 193

конкретного проекту одне з таких рішень: фінансувати проект у повному обсязі; фінансувати проект частково; відмовити у фінансуванні. Також до компетенції комітету входить надання консультативної допомоги з питань підготовки соціальних проектів. Якщо поданий проект не зовсім відповідає вимогам і ще є час, то громадська організація може врахувати зауваження та усунути розбіжності, а потім знову подати проект на розгляд комісії. Як правило, кожна комісія визначає критерії відбору проектів, які стосуються суті проекту та його відповідності пріоритетам, що визначаються в рамках програми, яка передбачає організацію конкурсу та підтримку громадських організацій. Також важливим критерієм, який береться до уваги, є оцінка того, чи має організація-претендент необхідні матеріальні та людські ресурси відповідно до заявленої діяльності, чи обґрунтовані витрати, передбачені кошторисом, чи відповідають вони визначеним комісією вимогам. Істотним критерієм є можливість реалізувати проект за реальних умов, його економічний, соціальний та інший ефекти. Часто комісія звертає увагу на наявну у громадської організації можливість залучити додаткове фінансування для розвитку проекту. До уваги може братися і наявність досвіду громадської організації у реалізації соціальних проектів, особливо таких, по яких тривала співпраця з виконавчими органами міської ради. Але очевидно, що при проведенні конкурсів та ухваленні рішень про надання фінансування для виконання соціального замовлення представники місцевої влади мають розроблені пакети документів. Одним із найважливіших серед них є так звана матриця оцінювання змісту проектних пропозицій, поданих до участі в конкурсі соціальних проектів. Ознайомлення з нею дуже корисне для розробників проекту, оскільки допомагає їм зрозуміти, чи все було враховано при розробленні проекту з того, на що члени комісії звертатимуть увагу. Тому при складанні заявки надзвичайно важливо надати свідчення та інформацію, яка стосуватиметься відповідності проекту запропонованим критеріям.

громадськими організаціями, а інші – представниками влади. Розроблення закону України про соціальне замовлення в зв’язку з цим є надзвичайно актуальним. Сьогодні існує велика кількість законодавчих та нормативних актів, які регулюють проектні конкурси, закупівлю послуг, участь громадських організацій у розв’язанні соціальних проблем, де згадується соціальне замовлення, але законодавчого визначення поняття поки що немає. Також розвиток практики укладання соціальних контрактів на надання соціальних послуг неможливий без внесення змін до Бюджетного кодексу України. Основним питанням є перехід від фінансування закладів, які надають послуги, до фінансування конкретних видів послуг, які гарантовані державою. Наприклад, замість коштів на фінансування будинків-інтернатів мають виділятися кошти на організацію послуг стаціонарного догляду. Бюджетне законодавство має містити призначення видатків на фінансування соціальних послуг. Делеговані повноваження місцевим бюджетам повинні передаватися на організацію конкретного «пакета послуг» на певній території. Перейти до планування бюджетних коштів, виходячи з вартості послуг та попиту на них (Сідєльнік Л., 2008). Розвиток соціального замовлення вимагає розвитку системи мінімальних стандартів якості надання соціальних послуг, що робить прозорими стосунки замовника та надавача послуг. Такі стандарти випрацьовуються центральною чи місцевою владою, а також мають супроводжуватися розробленням та впровадженням процедур моніторингу та відповідних вимог до звітності.

Проблеми розвитку соціальних проектів Соціальне замовлення в Україні існує з 2000 р., але до цього часу воно ще не набуло достатнього поширення і, як правило, існує лише на місцевому рівні і стосується фінансової підтримки проектів громадських організацій органами місцевої влади. При цьому місцеві адміністрації самостійно ухвалюють рішення про проведення конкурсів. Наприклад, якщо в Києві подібні конкурси проводилися в 2004–2005 рр., то в останні роки вони не оголошувалися. Також істотною проблемою залишається розроблення конкретних пропозицій щодо впровадження механізму реалізації соціального замовлення. Потребує уточнення визначення самого терміна соціальне замовлення, оскільки існує кілька визначень, причому одні переважно вживаються

10.2. Розроблення та складання проектів Під час складання проекту важливо врахувати ряд аспектів. 1. Потрібно чітко сформулювати загальну мету, задля якої створюється проект. Формулювання загальної мети передбачає опис змін, які відбудуться внаслідок досягнення цілі проекту. 2. Мета проекту – описує той рівень завдань, які дозволять цільовій групі користуватися результатами проекту. 3. Проміжні результати мають містити опис послуги чи продукту, які будуть отримані внаслідок виконання запланованих заходів проекту. 4. Діяльність в межах проекту передбачає дії, які будуть виконані під час реалізації проекту для отримання проміжних та кінцевих результатів. Вимоги до проекту Як правило, подані проекти повинні відповідати певним вимогам і містити: • назву та авторів проекту (бажано, щоб назва відображала зміст проекту, була зрозумілою та короткою);

194

Модуль X

Соціальне замовлення як інструмент упровадження програм відновного правосуддя в громаді 195

стислий виклад мети і завдань проекту (обґрунтування необхідності здійснення проекту), довгострокові чи короткострокові цілі, опис цільової групи, на яку розрахований проект (завдяки цій інформації має бути зрозуміло, для чого та для кого проект створюється); • перелік конкретних завдань, які будуть розв’язані в процесі впровадження проекту (план заходів проекту та план впровадження їх в життя). Тому для формулювання завдань проекту необхідно використовувати такі слова: підготувати, надати інформацію, зменшити, збільшити, створити, організувати, провести, розробити, встановити тощо. Наприклад, одним із завдань проекту з розвитку програм відновного правосуддя та впровадження медіації може бути «навчити та підготувати 10 медіаторів», «провести 2 інформаційних семінари для працівників прокуратури, суду, представників місцевої адміністрації, організацій-партнерів, ЗМІ». Як бачимо, в наведених прикладах використовуються кількісні показники, але вони не є достатніми, оскільки доцільно також вказати, скільки триватиме навчання та підготовка медіаторів, хто і де буде їх навчати, скільки часу триватимуть інформаційні семінари, як будуть відбиратися учасники, хто буде координувати справи, джерела надходження справ в організацію тощо. Цикл проекту з розвитку відновного правосуддя та впровадження медіації складається з таких етапів: • Первинний аналіз • Складання проекту • Оцінка • Фінансування • Реалізація/Моніторинг • Завершальна оцінка На етапі первинного аналізу відбувається формулювання ідеї проекту в вигляді опису та представлення проблеми, а також формулюються завдання, які спрямовані на розв’язання цієї проблеми. Дуже важливо, щоб запропонований вами проект відповідав пріоритетам місцевої, регіональної чи національної політики. Підготовка проектних пропозицій передбачає уточнення деталей проекту, розроблення видів діяльності, які будуть здійснені в процесі реалізації проекту, визначення того, які результати очікуються внаслідок впровадження проекту, якими будуть зміни для представників цільової групи, як покращиться якість їхнього життя. Також тут визначаються ресурси, партнери проекту. Важливо чітко сформулювати та описати послідовність кроків, що приведуть до здійснення проекту – що саме, коли саме, хто і де буде їх робити. • Перелік необхідних для реалізації проекту ресурсів та їхні кількісні характеристики. Це можуть бути матеріально-технічні ресурси

(приміщення, обладнання, витратні матеріали тощо), людські ресурси (фахівці, волонтери, технічний персонал), фінансові ресурси. • Бюджет проекту (розподіл коштів, розрахунок витрат, порядок дій щодо повернення зайвих коштів чи використання їх в благодійних цілях тощо). Надзвичайно важливо, щоб проект був реалістичний, а його автори усвідомлювали можливі ризики, які можуть їх спіткати.

•

Документи, необхідні для участі в конкурсі Для участі у конкурсі необхідно підготувати та подати до зазначеного терміну такі документи (як правило, в двох чи трьох екземплярах): 1) аплікаційну форму встановленого зразка, засвідчену печаткою вашої організації; 2) копію свідоцтва про державну реєстрацію громадської організації, засвідчену печаткою організації; 3) копію довідки про взяття громадської організації на облік у ДПІ, підписану керівником і засвідчену печаткою громадської організації; 4) копію статуту (положення) організації, засвідчену печаткою громадської організації; 5) листи-підтвердження від інших партнерів (за бажанням); 6) інші документи. Укладання договору Упродовж певного терміну від дати ухвалення конкурсною комісією рішення про підтримку проекту, який визначений в умовах конкурсу, між головним розпорядником коштів як замовником та громадською організацією укладається договір цільової фінансової допомоги на реалізацію проекту. Зміст договору передбачає: • визначення сторін, які укладають договір (соціальний контракт); • визначення соціальних послуг, що будуть надані, їхніх кількісних та якісних характеристик; • строк надання соціальних послуг; • права та обов’язки сторін; • джерела та порядок фінансування надання соціальних послуг (у тому числі власний внесок суб’єкта, що надає послуги); • форми контролю та звітності щодо виконання договору; • відповідальність сторін за невиконання чи неналежне виконання договору; • термін дії договору, підстави й порядок його зміни та припинення. Після підписання договору фінансове управління ради відповідного рівня в строк, визначений в умовах конкурсу (це може бути, наприклад, 15 днів), перераховує передбачену в договорі суму коштів на рахунок виконавчого органу обласної, міської чи районної ради – головного розпорядника коштів. Останній, у свою чергу, здійснює перерахунок коштів на рахунок

196 недержавної організації. Перерахування коштів може здійснюватися як одноразово, так і по етапах, визначених у договорі, тією мірою, як виконуються заплановані роботи чи надаються послуги. Питання для самоконтролю 1. 2. 3. 4. 5.

Що таке соціальний проект? Які складові соціального проекту? Що таке соціальне замовлення? Опишіть стадії реалізації соціального замовлення. Які критерії прийнято брати до уваги конкурсною комісією при оцінці соціальних проектів? 6. Назвіть основні складові соціального контракту. 7. У чому особливість соціального замовлення на розвиток програм з відновного правосуддя? Література

1. Старик В., Татарчук Т. Як діє конкурс соціальних проектів у Чернівцях // Громадянське суспільство. – 2008. – № 2(4) http://www.ucipr.kiev.ua 2. Дімітрова М. Дослідження успішної практики соціального контракту у сфері соціальних послуг (пілотний досвід Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехії та Росії) // Соціальні послуги: як побудувати українську модель на європейських підходах. – К.: British Council. – 2006. – C. 145-200. 3. Сідєльнік Л. Громадянське суспільство. – 2008. – № 2(4) http://www. ucipr.kiev.ua. 4. Форрестер К. Суспільний договір як інструмент зміни відносин між НУО і владою: досвід Великобританії // Наша громада. – 2006. – № 5(12) – С.6-9.

Модуль XI

Юридичні засади функціонування програм відновного правосуддя • Правові аспекти програм відновного правосуддя в кримінальних справах • Основні документи, що регулюють функціонування програм відновного правосуддя • Механізм здійснення кримінального судочинства в Україні та органи, які задіяні в цьому процесі • Місце програм відновного правосуддя в системі кримінального судочинства

198

Модуль XI

Підготовка і проведення медіації в кримінальних справах вимагає від медіатора налагодження контактів та подальше спілкування з представниками судових та правоохоронних органів, з потерпілим, правопорушником, їхніми рідними й адвокатами. Для ефективного проведення медіації медіатор повинен вміти пояснити мету, основні принципи та процедуру медіації, її переваги для сторін, а також розказати та правильно відповісти на запитання стосовно підстав проведення медіації, її юридичних наслідків та нормативно-правових документів, які регулюють медіацію. Крім цього, ще на етапі передачі справи на медіацію медіатор повинен вміти визначити, чи придатна дана справа для проведення медіації. Для успішного виконання визначених завдань медіатору після закінчення засвоєння теми необхідно мати загальне уявлення про кримінальне судочинство в Україні, зокрема про рух кримінальної справи, основних учасників кримінального процесу та ролі кожного з органів, задіяних у ньому. Медіатор повинен компетентно вміти пояснити юридичні основи медіації в кримінальних справах та головні документи, що регулюють медіацію, а також місце медіації в системі кримінального судочинства загалом. При цьому медіатор має пам’ятати, що його головне завдання – чітко й ясно пояснити суть медіації слідчому, прокурору, судді або потерпілому і обвинуваченому, а не надавати юридичні поради останнім.

11.1. Правові аспекти програм відновного правосуддя в кримінальних справах Перед тим як заглиблюватися в деталі застосування медіації у кримінальному судочинстві України, необхідно зазначити, що терміни кримінальне судочинство і кримінальний процес є синонімами і використовуються на позначення діяльності органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду з порушення, розслідування і судового розгляду кримінальних справ, а також вирішення суддею питань, пов’язаних з виконанням вироку. Термін правосуддя в кримінальних справах охоплює лише діяльність суду, якщо говорити про юридичний зміст цього словосполучення. Сучасна українська нормативно-правова база створює достатньо передумов для застосування медіації на різних стадіях кримінального процесу, хоча чинне кримінальне законодавство України поки не закріплює інституту медіації як такого.

Юридичні засади функціонування програм відновного правосуддя

199

По-перше, відповідно до ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України, завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. Отже, цілком логічно, що сприяння органами дізнання та досудового слідства, прокуратурою та судом примиренню потерпілого та обвинуваченого/ підсудного, відшкодування останнім заподіяних ним збитків, усунення заподіяної шкоди повинно лише підтримуватися, оскільки такі дії сприятимуть кращому забезпеченню прав як потерпілого, так і обвинуваченого/ підсудного, запобіганню злочинам. Крім цього, статті 23 та 29 КПК України описують такі завдання кримінального судочинства, як виявлення та усунення причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів, та відшкодування матеріальних збитків та іншої шкоди, завданих злочином. Як ми знаємо, медіація та інші програми відновного правосуддя активно допомагають досягти цих цілей в кримінальному процесі. По-друге, крім загальних та принципових передумов застосування медіації в кримінальному процесі, Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси України (далі – відповідно КК та КПК) містять низку норм, які можуть бути прямою підставою або для застосування медіації, або для врахування її наслідків при прийнятті тих чи інших процесуальних рішень. Діючим кримінально-процесуальним законодавством України допускається в якості підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності за певних обставин примирення обвинуваченого з потерпілим. Крім того, кримінальні справи приватного обвинувачення, у яких дізнання і досудове слідство взагалі не проводяться, підлягають закриттю, якщо потерпілий примирився з обвинуваченим/ підсудним. Законодавець не говорить про те, яким шляхом примирення може бути досягнуто, що дозволяє вже на даному етапі залучати медіатора до процесу. Зазвичай під час розмови медіатора з представниками правової системи він може зіткнутися з тим, що під юридичними засадами медіації пересічний юрист буде розуміти не правові засади, а статті закону, в яких згадуються юридичні наслідки примирення і таким чином медіація нібито набуває юридичної сили. Хоча цілком зрозуміло, що учасники кримінального процесу (потерпілий та обвинувачений/підозрюваний/підсудний) мають право примиритися на будь-якому етапі кримінального процесу за власним бажанням, не чекаючи спеціального дозволу на це від судді, прокурора чи адвоката. Сама процедура примирення є поза кримінальним процесом, тому логічно говорити лише про належне врахування наслідків цієї події, оскільки сторони можуть примиритися у будь-якій спосіб, який їм підходить і, на їхню думку, призведе до позитивного результату – за участі посередника чи без нього.

200

Модуль XI

Отже, юридичними підставами для медіації можуть вважатися такі статті КК та КПК: 1. Положення ст. 45 КК, згідно з якою передбачається звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям. При цьому особа має бути такою, що вчинила злочин вперше, а злочин має бути невеликої тяжкості (міра, кваліфіковано покарання – позбавлення волі до двох років або більш м’яке покарання) або необережний середньої тяжкості (міра, кваліфіковано покарання – позбавлення волі від двох до п’яти років). Головне – особа повинна щиро покаятися у скоєнні злочину, активно сприяти розкриттю злочину, а також повністю відшкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду. Досягненню всіх з цих трьох обов’язкових підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям може посприяти процедура медіації. 2. Положення ст. 46 КК України, що передбачає звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим. Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Зазначена стаття закладає можливості для існування посередників між сторонами. Крім цього, вона дає змогу потерпілому швидше отримати належну компенсацію заподіяної шкоди, а винній особі – бути звільненою від кримінальної відповідальності. Держава в цьому випадку також виграє, оскільки відбувається економія фінансових та інших ресурсів. 3. Положення частини 1 ст. 66 КК, якою визначається, що щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди є обставинами, що пом’якшують відповідальність. Крім того, частина 2 ст. 66 КК передбачає, що при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й інші обставини, не закріплені у названій статті (такою обставиною може бути, зокрема, примирення потерпілого та обвинуваченого/підсудного у справах про злочини тяжчі, ніж злочини невеликої тяжкості). Таким чином, вдале проведення медіації (тобто у разі якщо медіація мала наслідком створення названих вище обставин) може бути корисним для обвинуваченого/підсудного, у тому числі й у справах про злочини середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі, а також тоді, коли винний не в змозі відшкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду. Важливо також, що за наявності декількох обставин, що пом’якшують відповідальність (це, зокрема, може бути поєднання таких імовірних наслідків медіації, як щире каяття та добровільне відшкодування шкоди), суд може за особливо тяжкий, тяжкий та середньої тяжкості злочин призначити покарання нижче найнижчої межі санкції відповідної статті Особливої частини КК або перейти до

Юридичні засади функціонування програм відновного правосуддя

201

більш м’якого покарання (скажімо, замінити позбавлення волі на певний строк обмеженням волі або штрафом тощо) – ст. 69 КК. 4. Положення частини 1 ст. 75 КК, згідно з якою, якщо суд при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. Такі аспекти, які підлягають врахуванню судом, як особа винного та можливість виправлення його без відбування покарання, дозволяють говорити про значний потенціал застосування медіації. Так, досягнення згоди між потерпілим та правопорушником дає підстави, по-перше, позитивно характеризувати особу останнього, а по-друге, сподіватися на можливість його виправлення без відбування покарання. 5. Положення пункту 6 частини 1 ст. 6 КПК, відповідно до якого кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю за примирення обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого. Винятки з цього правила закріплені частинами 2, 4, 5 ст. 27 КПК. Зі зазначених причин не можуть бути закриті лише справи про зґвалтування; справи, які мають особливе громадське значення; у разі вступу у справу прокурора у зв’язку із захистом державних або громадських інтересів чи прав громадян. Слід зазначити, що справи приватного обвинувачення, про які йдеться у згаданій статті, є прикладами найбільш ефективного (з юридичної точки зору) використання медіації. У таких справах досягнення згоди між потерпілим і обвинуваченим/підсудним завжди означає закриття порушеної кримінальної справи, тобто має найвищу результативність. Це положення знайшло своє відображення у ст. 27 КПК, яка конкретизує його зміст. Крім вже сказаного, у згаданій статті визначено, що примирення може мати місце лише до видалення суду до нарадчої кімнати для винесення вироку. Хоча ми з вами добре розуміємо, що насправді це означає лише те, що після винесення вироку суд просто не зможе врахувати у своїй постанові наслідки цього примирення. На практиці ж багато прикладів, коли учасники кримінальної ситуації досягали примирення вже після закінчення судового розгляду по справі. 6. Положення частини 1 ст. 7 КПК, відповідно до якої суд має право звільнити підсудного від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розгляду справи в суді внаслідок зміни обставин вчинене особою втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. Що це означає? У разі якщо, скажімо, прокурор виступить ініціатором проведення процедури медіації і вона пройде успішно, тобто завершиться укладенням відповідної угоди, суд,

202

Модуль XI

розглядаючи справу, може визнати, що підсудний своєю участю у медіації засвідчив власне виправлення та втратив суспільну небезпечність. Наслідком для такого підсудного буде звільнення його від кримінальної відповідальності. 7. Положення ст. 7-1 КПК, згідно з якою провадження у кримінальній справі може бути закрите судом у разі примирення обвинуваченого, підсудного з потерпілим та у зв’язку з дійовим каяттям. Цікаво, що КПК не встановлює обмежень стосовно цього права суду. Як зазначалося вище, вдале проведення медіації може мати наслідком як дійове каяття обвинуваченого/підсудного, так і його примирення з потерпілим. У даному разі ухвалення рішення про подальшу долю винної особи цілком віднесено на розсуд суду. Це положення, так само, як і детальні його положення статей 7-2 і 8 КПК, спрямоване на процесуальне наповнення змісту статей 45 і 46 КК (відповідно). До речі, в обох названих випадках, вирішуючи долю обвинуваченого/підсудного, суд зобов’язаний з’ясувати думку потерпілого і повідомити його про ухвалене рішення (ст. 12 КПК). Це ще більше засвідчує велике потенційне значення медіації. Крім загальних передумов використання медіації у кримінальному процесі, чинне законодавство закріплює додаткові можливості для неповнолітніх. Так, КК передбачає, що неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру (частина 1 ст. 97 КК). Той чи інший результат медіації може засвідчити, що неповнолітній здатен/нездатен виправитися без застосування покарання. Більше того, сама медіація може або взагалі засвідчити виправлення винного, або посприяти цьому. За КК, неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого каяття та подальшої бездоганної поведінки він на момент винесення вироку не потребує застосування покарання (частина 1 ст. 105 КК). Як «щире каяття», так і «подальша бездоганна поведінка» може бути наслідком медіації. Крім того, результати медіації можуть засвідчити таке каяття і слугувати виявом «бездоганної поведінки». Крім усього згаданого, досить високий загальний потенціал в аспекті врахування результатів медіації при вирішенні кримінальних справ має й та обставина, що суд, виносячи вирок, враховує серед іншого також і особу підсудного. Очевидно, що той підсудний, який свого часу досяг згоди з потерпілим, може розраховувати на більш позитивну характеристику його особи.

Юридичні засади функціонування програм відновного правосуддя

203

11.2. Основні документи, що регулюють функціонування програм відновного правосуддя Як уже зазначалося, наразі законодавство України не використовує термін «медіація», але передбачає передумови для її застосування у КК та КПК України. Тим не менш, ряд підзаконних актів говорить про застосовування процедур примирення. У першу чергу це постанови Пленуму Верховного Суду України, які мають роз’яснювальний і рекомендаційний характер для судів нижчої інстанції. Пленум Верховного Суду України ще 2004 р. додав у свої постанови статті, які, зокрема, визначали можливість упровадження програм примирення між потерпілими та правопорушниками до судової практики. Так, у пункті 21 постанови № 5 від 16 квітня 2004 р. «Про практику застосування судами України законодавства про злочини у справах неповнолітніх» міститься рекомендація судам активно підтримувати діяльність тих громадських організацій, які ставлять за мету до судового вирішення справи досягнути примирення між неповнолітнім правопорушником та потерпілим. Пункт 25 постанови № 13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів», прийнятої 2 липня 2004 р., містить рекомендацію судам широко застосовувати примирення між потерпілим та правопорушником у справах приватного обвинувачення та підтримувати діяльність громадських організацій, що надають такі послуги. Пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 15 травня 2006 р. «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру» вказує на те, що додатковим виховним чинником при вирішенні судами зазначених питань має бути залучення до цього громадських організацій та осіб, які займаються примиренням потерпілих із неповнолітніми, котрі вчинили злочин чи суспільно небезпечне діяння. Результати примирення (у разі досягнення такого і виконання всіх його умов у повному обсязі — відшкодування потерпілому завданих злочином майнових збитків та/або усунення заподіяної шкоди, укладення відповідної угоди тощо) дають змогу обрати щодо таких неповнолітніх найбільш ефективний захід виховного характеру, а також мають ураховуватися як істотні обставини при вирішенні питання про звільнення неповнолітнього, який вчинив злочин, від кримінальної відповідальності (закриття справи) у зв’язку із застосуванням зазначених заходів чи примиренням із потерпілим. Поза тим і міжнародні рекомендації, і практика впровадження медіації свідчать про необхідність їх застосування на досудовій стадії. З цією метою 1 серпня 2008 р. Генеральний прокурор України підписав лист усім підпорядкованим прокурорам – прокурорам Автономної Республіки

204

Модуль XI

Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військовим прокурорам регіонів і Військово-Морських Сил України, у якому рекомендується використовувати процедури примирення у кримінальному провадженні та розширити альтернативи кримінальному переслідуванню. У листі Генерального прокурора України зазначається, що покарання не повинно бути єдиною і обов’язковою метою діяльності прокурорів у кримінальному провадженні, оскільки у справах про злочини проти особи, які не являють собою великої суспільної небезпеки (невеликої тяжкості і необережні злочини середньої тяжкості), більш важливим є відшкодування потерпілому шкоди і зміна обвинуваченим свого ставлення до злочину на негативне, тобто відновлення порушених злочином суспільних відносин. У листі також підкреслюється, що мають бути виключені негативні оцінки роботи слідчого і прокурора з кримінального переслідування у випадках обґрунтованого направлення такої кримінальної справи до суду для звільнення особи від кримінальної відповідальності і закриття справи за примиренням. Прокурорам за місцем знаходження громадських організацій, які здійснюють посередництво (медіацію) на стадії досудового провадження у кримінальних справах (згідно з додатком до листа), бажано налагодити з ними співпрацю, у прокуратурах вивісити доступну для населення інформацію про їхні контактні дані та характер діяльності. Їм також рекомендується за власною ініціативою інформувати громадські організації, які здійснюють посередництво (медіацію), про можливість її проведення у конкретних кримінальних справах за наявності для цього підстав і надавати необхідну інформацію з дотриманням таємниці досудового слідства та іншої охоронюваної законом таємниці. Окрім національних нормативно-правових документів, важливе місце посідають такі міжнародні документи, як Рекомендації Ради Європи «Про медіацію у кримінальних справах» (1999 р.) та «Про надання допомоги потерпілим від злочинів» (2006 р.), Резолюція Економічної та Соціальної Ради ООН «Про основні принципи використання відновного правосуддя у кримінальних справах» (2002 р.). Вказані міжнародні документи посприяли тому, що Міністерством юстиції України розроблено законопроект «Про медіацію» з урахуванням основних положень Рекомендації Ради Європи «Про медіацію у кримінальних справах» (1999 р.). У законопроекті визначено основні принципи медіації, такі, як добровільність, конфіденційність, безсторонність, незалежність та автономність служб медіаторів. У документі також висвітлено форми організації медіації та медіаторів. Прийняття даного законопроекту Верховною Радою України закріпить місце медіації в правовій системі України та визначить основні засади і форми її проведення.

Юридичні засади функціонування програм відновного правосуддя

205

11.3. Механізм здійснення кримінального судочинства в Україні та органи, задіяні в цьому процесі Для з’ясування місця медіації в кримінальному процесі України, необхідно зупинитися на етапах (стадіях) кримінального судочинства та основних органах, які беруть у ньому участь. Кожна кримінальна справа рухається, послідовно проходячи всі належні етапи. Усі стадії кримінального процесу пов’язані між собою загальними для кримінального процесу принципами і завданнями, але протікають у формах, властивих тільки їй. Кожна попередня стадія відокремлюється від наступної підсумковим процесуальним рішенням, яке завершує цикл процесуальних дій та правовідносин. Отже, існують такі основні стадії кримінального судочинства: Порушення кримінальної справи. Це перша стадія кримінального процесу, суть якої полягає у тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя перевіряють зареєстровану інформацію про злочин і з’ясовують, чи є передбачені законом підстави (ознаки злочину) для початку провадження у справі. Після порушення справи: 1) прокурор направляє справу для провадження досудового слідства або дізнання; 2) слідчий починає досудове слідство, а орган дізнання починає дізнання; 3) суд у справі приватного обвинувачення призначає справу про злочин до розгляду. Досудове слідство – це діяльність органів дізнання і досудового слідства, спрямована на збирання, фіксацію і дослідження доказів для вирішення питання про наявність або відсутність події злочину, винуватість певної особи у вчиненні цього діяння, характер і розмір заподіяної злочином шкоди і всіх інших обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Досудове слідство провадиться лише після порушення кримінальної справи і в порядку, встановленому КПК. Досудове слідство провадиться до суду, і висновки органів досудового слідства про винуватість особи остаточно встановлюються в суді. Досудове слідство у кримінальних справах повинно бути закінченим впродовж двох місяців. У цей строк включено час з моменту порушення справи до направлення її прокуророві з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи до суду для розгляду питання про застосування примусових заходів медичного характеру або до закриття чи зупинення провадження в справі. Цей строк може бути продовжено прокурором у разі неможливості закінчити розслідування — до трьох місяців. Далі продовжувати строк досудового слідства можуть лише у виняткових випадках Генеральний прокурор України або його заступники.

206

Модуль XI

Окремо слід зупинитися на порядку проведення дізнання у кримінальних справах. Якщо досудове слідство – це окрема стадія кримінального процесу, то дізнання – це оперативно-розшукова діяльність наділених процесуальними повноваженнями органів адміністративної та оперативнорозшукової юрисдикції з метою виявлення ознак злочину, перевірки інформації про злочин та виявлення осіб, що його вчинили. Термін дізнання походить від досить поширеного у минулому на Русі слова, «дізнатися» — довідатися, з’ясувати що-небудь шляхом вивчення, розкрити таємницю, достукатися до істини, тобто пересвідчитися та переконатися в будь-чому. Органи дізнання можуть проводити свою діяльність як на стадії порушення кримінальної справи, так і на стадії досудового слідства. За наявності ознак злочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу і, керуючись правилами кримінально-процесуального закону, провадить слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила. Після цього орган дізнання у строк до десяти днів складає постанову про передачу справи слідчому, яку подає прокурору для затвердження. У разі порушення органом дізнання справи про тяжкий злочин він зобов’язаний передати її слідчому через прокурора після виконання невідкладних слідчих дій у строк не більше десяти днів з моменту порушення справи. Передбачені законом строки провадження дізнання є остаточними і продовженню не підлягають. Якщо у справі про тяжкий злочин, що передана слідчому, не встановлено особу, яка його вчинила, орган дізнання продовжує виконувати оперативно-розшукові дії і повідомляє слідчого про їх наслідки. Після вступу слідчого у справу орган дізнання зобов’язаний виконувати доручення слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій. Дізнання закінчується складанням постанови про направлення прави для провадження досудового слідства, яка затверджується прокурором, або закриванням справи мотивованою постановою, копію якої в добовий строк надсилає прокуророві. Попередній розгляд справи суддею. Це одноосібна діяльність судді за обов’язковою участю прокурора, яка пов’язана з перевіркою поданих органами досудового слідства матеріалів кримінальної справи з метою перевірки наявності достатніх підстав для розгляду справи на судовому засіданні. Про день попереднього розгляду справи повідомляються також інші учасники процесу, однак їхня неявка не перешкоджає розгляду справи. На цій стадії суддя, не вирішуючи наперед питання про винуватість особи, своєю постановою призначає справу для судового розгляду. Суддя зобов’язаний розглянути кримінальну справу у строк не більше десяти діб, а у випадках складності – не пізніше тридцяти діб з дня її надходження до суду. У разі якщо служба медіації співпрацює з судом для проведення медіацій по справах, що надходять до суду, і до цього часу справа ще не була передана на медіацію на етапі досудового слідства слідчим або прокурором, суддя може запропонувати медіатору або координатору служби медіації

Юридичні засади функціонування програм відновного правосуддя

207

прийти на попереднє слухання по справі з метою отримання відповідної інформації про кримінальну ситуацію та контактних даних сторін. Попереднє слухання, як правило, є відкритим для відвідання будь-якою особою, якщо суддя не вирішить інакше при наявності обставин, що дозволяють йому призначити закрите слухання, наприклад, з метою нерозголошення інформації, що становить державну таємницю, або захисту інтересів неповнолітнього, якій є учасником кримінального процесу. Як вже зазначалося вище, потерпілий і правопорушник мають бути повідомлені про час та місце попереднього слухання, але не обов’язково повинні бути присутніми для того, щоб суддя ухвалив рішення розглядати справу по суті чи не розгдядати. Судовий розгляд. Це основна, центральна, стадія кримінального процесу, на якій суддя одноосібно або суд колегіально у відкритому (закритому) судовому засіданні за участю обвинувача і захисника розглядають кримінальні справи і вирішують питання про винуватість або невинуватість осіб, притягнутих до відповідальності, про застосування покарання та інші питання. Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам державної таємниці. Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою суду в справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, в справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою запобігання розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі. Апеляційне провадження. Це діяльність суду вищої інстанції, яка провадиться у випадках подачі апеляцій прокурором або особами, які мають на неї право, щодо вироків, постанов судді або ухвали суду першої інстанції, що не набрали законної сили. Ця діяльність пов’язана з перевіркою законності і обґрунтованості рішень суду першої інстанції. Зміст апеляційного провадження полягає в здійсненні повторного обмеженого апеляційними вимогами розгляду фактичної та (чи тільки) юридичної сторони справи. Саме повторний розгляд справи є суттю апеляції. Апеляція подається через суд, який постановив вирок, ухвалу чи постанову протягом 15 діб з моменту їх проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, – в той самий строк з моменту вручення йому копії вироку. До апеляції прокурора і захисника додається стільки її копій, щоб їх можна було вручити всім учасникам судового розгляду, інтересів яких стосується апеляція. Виконання вироку суду як процесуальна стадія є діяльністю суду щодо звернення вироку до виконання, а також стосовно вирішення ряду питань, які виникають під час виконання вироку, а інколи – й після його виконання. Вирок, на який не подано апеляції у встановлений законом строк (15 діб), набуває законної сили і звертається до виконання судом, що його постановив. Кримінальному судочинству, крім перелічених шести основних стадій, відомі ще дві виняткові стадії, які передбачають особливий порядок перевірки вироків, що набрали законної сили і виконуються або вже виконані. Це касаційне провадження і перегляд судових рішень у порядку

208

Модуль XI

виключного провадження. Ці стадії є важливою додатковою гарантією законності кримінального судочинства і неухильного виконання вимог ст. 2 КПК, згідно з якою важливо, щоб той, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний. До цих стадій відноситься: Касаційне провадження – стадія, яка проходить в особливій процесуальній формі, коли уповноважені на те посадові особи органів прокуратури і суду перевіряють правосудність вироків, постанов, ухвал судів нижчої інстанції, що набрали законної сили. Ця стадія здійснюється виключно Верховним Судом України та відрізняється від апеляційного провадження тим, що здійснюється, коли вирок вступив вже у законну силу. Касаційне провадження передбачає перегляд виключно формальної сторони справи на предмет визначення легальності провадження та рішення в судовій справі. Касація за своїм безпосереднім змістом обмежується або скасуванням рішення з передачею справи на новий розгляд до іншого суду (чи іншого складу суду), або залишенням касаційного звернення без наслідків. Перегляд судових рішень у порядку виключного провадження відбувається у випадках виявлення після набрання вироком, ухвалою, постановою законної сили обставин, які раніше не були відомі і не могли бути відомими суду та самі по собі в сукупності з даними, що є в справі, встановлюють неправосудність винесених по справі вироків, постанов, ухвал. Підставами для виключного провадження є нововиявлені обставини, неправильне застосування кримінального закону та порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на винесене судове рішення. Не кожна кримінальна справа проходить через всі стадії процесу: справа може знайти остаточне вирішення на стадії досудового розслідування або судового розгляду. Але у тих випадках, коли результати розслідування або судового розгляду є спірними, сумнівними, а обґрунтованість і законність рішень по справі є неочевидною, пошуки істини у справі можуть вимагати використання всіх процесуальних засобів, і тоді приходить в рух вся процесуальна система. Ознайомившись з рухом кримінальної справи, можна більш детально зупинитися на функціях судових, правоохоронних та наглядових органів, які беруть участь у кримінальному процесі. Суд. Відповідно до ст. 124 Конституції України, суд – єдиний уповноважений державний орган, на який покладена функція здійснення правосуддя. Саме тут доречно зазначити, що інколи медіатор може почути від юристів, які погано ознайомлені з питанням відновного правосуддя, що медіатор не може здійснювати правосуддя і що це суперечить Конституції України. (Швидкою відповіддю може бути, що в випадку відновного правосуддя цей міжнародний термін використовується в його загальновживаному значенні як процес установлення справедливості…).

Юридичні засади функціонування програм відновного правосуддя

209

З усіх органів, які ведуть процес, лише суд є колегіальним органом. Тільки суд може встановити винуватість або невинуватість підсудного чи закрити кримінальну справу. Кримінальні справи розглядаються судами загальної юрисдикції. До системи судів загальної юрисдикції відносяться: місцеві суди, апеляційні суди та Верховний Суд України. Стаття 21 Закону України «Про судоустрій» визначає, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Саме ці суди розглядають більшість кримінальних справ в якості суду першої інстанції. Що стосується апеляційних судів, то ними є апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. Відповідно до частини 1 ст. 127 Конституції України, правосуддя здійснюють професійні судді, у визначених законом випадках – народні засідателі. Більшість кримінальних справ розглядається по суті одноосібно суддею, який діє від імені суду. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше 10 років, розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний подав клопотання про такий розгляд. Процесуальне становище прокурора на різних стадіях кримінального процесу Прокурор у кримінальному судочинстві: • порушує кримінальні справи про будь-які злочини; • здійснює нагляд за законністю і обґрунтованістю порушення кримінальної справи та відмови в порушенні кримінальної справи; • здійснює нагляд за дотриманням законів органами дізнання і попереднього слідства; • бере участь у попередньому розгляді справи судом при вирішенні питання про підсудність справи, висловлює свою думку по суті справи і дає висновки щодо клопотань учасників процесу; • є учасником судового розгляду кримінальної справи по суті, підтримує перед судом державне обвинувачення, бере участь у дослідженні доказів, подає свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного, пред’являє або підтримує пред’явлений потерпілим цивільний позов, якщо цього вимагає охорона державних або громадських інтересів або прав; • вносить касаційне подання на вирок, який не набрав законної сили, бере участь у розгляді справи судом касаційної інстанції, обґрунтовує доводи касаційного подання, висловлює міркування щодо вироку у справі; • вносить протест у порядку нагляду на вирок, який набрав законної сили, бере участь у розгляді справи в порядку судового нагляду, підтримує внесений ним протест.

210

Модуль XI

Діяльність прокурора в кримінальному судочинстві зводиться до виконання двох функцій: здійснення нагляду за дотриманням законів при провадженні кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення. Постанови прокурора, винесені відповідно до закону, обов’язкові для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. Органи попереднього слідства. Процесуальне становище слідчого Відповідно до ст. 102 КПК України, органами попереднього слідства є: • • • •

слідчі прокуратури; слідчі органів внутрішніх справ; слідчі органів безпеки; слідчі податкової міліції. Слідчий – це посадова особа, яка провадить попереднє слідство. Обсяг процесуальних повноважень і процесуальне становище слідчого не залежать від його відомчої належності. На нього покладений обов’язок повно, всебічно і об’єктивно досліджувати всі обставини вчиненого злочину, виявляти всіх осіб, причетних до його вчинення, доводити їхню винуватість, встановлювати причини, умови, які сприяли вчиненню злочину. При провадженні попереднього слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий ухвалює самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання санкції від прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення.

Органи дізнання й їх повноваження На органи дізнання покладається прийняття необхідних оперативнорозшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили. Характерною особливістю повноважень органів дізнання є те, що тільки їм надано право здійснювати оперативно-розшукову діяльність. Органами дізнання є: • міліція; • органи державної безпеки – у справах, віднесених законом до їх відання; • командири військових частин, з’єднань, начальники військових установ – у правах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями; • митні органи – у справах про контрабанду; • начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв – у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ;

Юридичні засади функціонування програм відновного правосуддя

211

•

органи державного пожежного нагляду – у справах про пожежі і порушення протипожежних правил; • органи прикордонної охорони – у справах про порушення державного кордону; • капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні. Поданий перелік засвідчує, що дізнання здійснюється різними адміністративними органами, має похідний від виконуваних ними функцій характер. Їх діяльність щодо розкриття злочинів, за винятком міліції, епізодична. Міліція є основним органом дізнання, який здійснює цю функцію постійно у зв’язку із специфікою своєї діяльності з охорони громадського порядку та виявлення злочинів. Органи дізнання здійснюють досудову підготовку матеріалів, порушують кримінальні справи, виконують слідчі дії і оперативно-розшукові заходи з виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили, виконують вказівки і доручення слідчих про провадження розшукових і слідчих дій по справах, які знаходяться в їх провадженні. Закон розрізняє поняття і компетенцію органів дізнання і особи, яка провадить дізнання. Орган дізнання представляє його керівник, який призначає осіб для провадження дізнання, керує ними, несе повну відповідальність за якість проведення дізнання. Особа, яка провадить дізнання, – це посадова особа, яка уповноважена керівником органу дізнання на провадження дізнання (оперуповноважений карного розшуку, штатний дізнавач, дільничний інспектор тощо). Усі рішення особи, яка провадить дізнання, з найважливіших процесуальних питань (наприклад, про порушення кримінальної справи, про зупинення провадження і таке інше) повинні бути затверджені керівником органу дізнання, оскільки він несе відповідальність за діяльність осіб, яким доручив провадження дізнання. Керівник органу дізнання дає вказівки особі, яка провадить дізнання, які є обов’язковими для виконання.

11.4. Місце програм відновного правосуддя в системі кримінального судочинства Висвітливши юридичні підстави для медіації, усі стадії кримінального судочинства і роль кожного з органів, що беруть участь у процесуальній діяльності, можна визначити місце медіації у кримінальному процесі в Україні. Основними стадіями кримінального процесу, де можлива передача справи на медіацію і її успішне проведення, є: попереднє розслідування, попередній розгляд справи суддею та безпосередньо судовий розгляд. При цьому слідчі, прокурори та судді мають достатньо можливостей для рекомендації сторонам звернутися до медіації як ефективного засобу для відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок злочину, і покращення стосунків між потерпілим і злочинцем.

212

Модуль XI

Як це реалізується на практиці? Ще на стадії попереднього розслідування, коли зібрано доказову базу, слідчий або прокурор можуть інформувати сторони про можливість взяти участь у процедурі медіації та скерувати їх до Центру відновного правосуддя у громаді. Головними критеріями для проведення медіації є факт вчинення злочину проти особи і наявність потерпілого – фізичної, а не юридичної особи, а також те, що правопорушник визнав факт вчинення ним злочину і не заперечує своєї участі у ньому. Також критеріями для визначення придатності справи для медіації залишаються поведінка правопорушника та його спроможність стати на шлях виправлення і добровільно взяти на себе відповідальність за наслідки скоєного ним злочину. Як правило, на медіацію потрапляють справи, у яких вчинено злочини, що кваліфікуються такими статтями ККУ: 185 (крадіжка), 186 (грабіж), 187 (розбій), 190 (шахрайство), 286 (порушення правил безпеки дорожнього руху), 289 (незаконне заволодіння транспортним засобом) та 296 (хуліганство), але цей перелік не є вичерпним. Якщо справа відповідає цим критеріям і по даній справі можливе/доцільне проведення медіації, її підготовка і проведення покладається на медіатора. Як правило, по кожній справі працюють два медіатори, але це не є усталеною формою, а залежить від конкретної ситуації. Медіатори є нейтральною стороною. Вони не судді, тому не мають права нав’язувати сторонам своє бачення проблеми чи варіанти рішення. Медіатори мають поважати інтереси, цінності та вибір сторін. Окрім цього, вони повинні дотримуватися таких принципів, як добровільна участь сторін, незалежність, конфіденційність та безсторонність. Добровільність полягає у тому, що сторони кримінальної ситуації – потерпілий та правопорушник, так само як і інші можливі учасники процесу, добровільно ухвалюють рішення щодо участі у медіації. Якщо одна зі сторін не бажає брати участь у медіації, то процедура не відбувається. Крім цього, сторона у будь-який момент, навіть під час проведення медіації, має право припинити свою участь у ній, якщо, наприклад, не вважає за доцільне продовжувати процедуру, хоча подібне трапляється нечасто. Конфіденційність полягає у тому, що медіатор повинен тримати в таємниці інформацію, яку він одержав під час спілкування зі сторонами або в процесі медіації. Крім цього, він не може виступати в ролі свідка у суді щодо інформації, одержаної в процесі медіації. Медіатор повинен бути незалежним по відношенню до сторін, інших учасників кримінального процесу, зокрема прокурора і суду. Медіатор має бути безстороннім, тобто повинен робити все можливе, щоб збалансувати позиції сторін, уникати підтримки чи захисту якоїсь із сторін, припиняти будь-які спроби маніпулювання чи погрози сторін. Якщо процедура медіації завершилася підписанням угоди, то ця угода може бути долучена за клопотанням сторін до матеріалів кримінальної справи. На підставі цього слідчий за згодою прокурора або прокурор можуть використати результати медіації для винесення постанови про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про

Юридичні засади функціонування програм відновного правосуддя

213

закриття кримінальної справи на підставі п. п. 1, 2, 3, 4 частини 1 ст. 7-1 КПК (закриття кримінальної справи у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК), з примиренням підсудного з потерпілим (ст. 46 КК), із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру в порядку, передбаченому ст. 447 КПК, з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації (ст. 47 КК)). Якщо ж угода між сторонами була долучена до матеріалів справи під час провадження справи у суді, то суд може використати результати примирення і вчинити одну з наступних дій в залежності від особи підсудного і характеру справи. Передача справи на медіацію також можлива на стадії попереднього розгляду справи суддею. У випадку, коли суддя під час попереднього розгляду справи доходить висновку про доцільність проведення медіації, він або інформує сторони про можливість проведення такої процедури, або передає контактні дані сторін в Центр відновного правосуддя у громаді. Якщо медіацію було проведено до судового розгляду справи і досягнуто угоди, то суддя може врахувати наслідки медіації під час винесення рішення по справі. У справах приватного обвинувачення суддя може використати результати медіації для закриття кримінальної справи на підставі ст. 27 КПК у випадку примирення правопорушника і потерпілого. Крім усього вищезгаданого, досить високий потенціал в аспекті врахування результатів примирення між потерпілим та підсудним при вирішенні кримінальних справ має й та обставина, що суд, виносячи вирок, враховує серед іншого також і особу підсудного. Очевидно, що той підсудний, який свого часу досяг згоди з потерпілим, може розраховувати на більш позитивну характеристику його особи. Питання для самоконтролю 1. Які юридичні підстави для медіації існують у кримінальному процесі в Україні? 2. У яких підзаконних актах України прямо говориться про застосовування процедур примирення? 3. Який орган у вітчизняному кримінальному процесі має виключне право закрити кримінальну справу у зв’язку з примиренням потерпілого та правопорушника? 4. Яка особливість порушення кримінальної справи у справах приватного обвинувачення? 5. Які особливості врахування наслідків примирення у справах неповнолітніх? 6. Назвіть стадії кримінального процесу, на яких можливе проведення медіації. 7. Якими принципами керується медіатор під час підготовки та проведення медіації?

214 Література 1. Маерс Д. Международный обзор программ восстановительного правосудия / Пер. с англ. Н. Дармограй, Т. Данылив. – К.: Унив. изд-во «Пульсары», 2004. 2. Айртсен И. Деятельность в области восстановительного правосудия в Европе // Вестник восстановительной юстиции. – М., 2000. – Вып. 3. – С. 6. 3. Зер Г. Зміна об’єктива: новий погляд на злочин та правосуддя. – К.: «Пульсари», 2004. 4. Райт М. Восстановительное правосудие – путь к справедливости. Симпозиум. – К.: «Издатель Захаренко В.А.», 2007. 5. Aertsen I., Mackay R., Pelican C., Willemsens J. and Wright M. Rebuilding Community Connections – Mediation and Restorative Justice in Europe.Strasbourg: Council of Europe Publishing, 2004. 6. Иво Эртсен, Роберт Маккей, Криста Пеликан, Джолиен Виллемсенс, Мартин Райт. Реконструкция связей в сообществе – медиация и восстановительное правосудие в Европе / Пер. с англ. Д. И. Нурумов, ред. М. Л. Синюшко, Р.Г. Коваль. – К.: Издатель Захаренко В.А., 2008. 7. Постанови Пленумів Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 5, від 2 липня 2004 р. № 13 та від 15 травня 2006 р. № 2. 8. Інструктивний лист Генерального прокурора України від 01.08.2008 р. № 09/1-233 вих-08-236окв. 9. Указ Президента України № 311/2008 від 08.04.2008 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів». 10. Кримінальний кодекс України. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2007. 11. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2007. 12. Daniel W. Van Ness, Karen Heetderks Strong. Restoring Justice, Third edition. Mattew Bender and Company Inc., USA, – 2006.

Посібник для студентів та викладачів вищих навчальних закладів

Гірник А.М., Горова А. О., Дума Л. П., Землянська В. В., Кабаченко Н. В., Коваль Р. Г., Пилипів Н. Я., Савчук О. М., Філь С. С.

Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія та практика

За загальною редакцією Альони Горової та Романа Коваля

Художнє оформлення та комп’ютерна верстка Владислава Захаренка Дизайн обкладинки 000000

УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕНТР ПОРОЗУМІННЯ Тел.: (044) 537-10-07 Еmail: uccg@uccg.org.ua http://www.commonground.org.ua ВИДАВЕЦЬ ЗАХАРЕНКО В.О. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №2290 від 14 вересня 2005 р. Тел.: (044) 331-50-49. E-mail: panteon@i.ua Здано до набору 00.00.09. Підписано до друку 00.00.09 Формат 60x841/16. Гарнітура «Джоржіа». Папір книжково-журнальний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 13,5. Наклад 1000 прим. Зам. № 22/07/03-3-2 Віддруковано у друкарні ПП «Фірма Гранмна» м. Київ, Повітрофлотський пр., 94а. Тел./факс: (044) 206-46-20.