Page 1

о т х , и м 1 м и т з кращи Сенека я с й у к Споілбить тебе зр

1

Крылатые латинские выражения / авт.-сост. Ю. С. Цыбульник; худож.-оформители Б. Ф. Бублик, В. А. Мурлыкин. — Харьков: Фолио; М.: Эксмо, 2008. — С. 22.


КОМУНІКАЦІЯ

Науково-практичний збірник


Надмірні офіційні обмеження на розповсюдження інформації невідворотно призводять до самообману і слугують причиною головного болю всіх зацікавлених посадових осіб Джон Фіцджеральд Кеннеді

Ми створені для взаємодії, як ноги, руки, очі Марк Аврелій

Слово є образом справи Солон

Навчаючи інших, ми вчимося самі Сенека

Ми можемо стільки, скільки знаємо Френсіс Бекон

Часто переконання буває більш дієвим, ніж сила Езоп

Багато говорити та багато сказати — це різні речі Софокл

У навчанні немає більш зручного способу, ніж особисті зустрічі з Учителем Сюнь-Цзи

Для вивчення мови важливіша вільна цікавість, ніж сувора необхідність Августин Блаженний


КОМУНІКАЦІЯ

Науково-практичний збірник

влада — медіа — суспільство

№3/2013 Березень

РЕДКОЛЕГІЯ Авксентьєв Юрій, кандидат економічних наук, заступник Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України Бакіров Віль, доктор соціологічних наук, професор, членкореспондент НАН України та Національної академії педагогічних наук України, ректор Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Батанов Олександр, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, професор

Збірник видається відповідно до Угоди про співпрацю між Секретаріатом Ка­бі­нету Міністрів України та Уні­верситетом штату Огайо – ви­конавцем проекту Агентства США з міжнародного розвитку «Програма сприяння парламенту ІІ» від 29.08.2010.

Гончарук Наталія, доктор наук з державного управління, професор Грицяк Ігор, завідувач кафедри європейської інтеграції Національної академії державного управління при Президентові України Дніпренко Наталія, кандидат наук з державного управління (головний редактор) Култаєва Марія, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди Мотренко Тимофій, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України Оніщенко Наталія, доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, член-кореспондент НАПрН України, завідувач відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Почепцов Георгій, доктор філологічних наук, професор Національної академії державного управління при Президентові України Різун Володимир, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Смєлкова Зінаїда, доктор педагогічних наук, професор кафедри риторики та культури мови Московського педагогічного державного університету Стародубцева Лідія, доктор філософських наук, професор Толстоухов Анатолій, доктор філософських наук, академік Національної академії педагогічних наук України (шеф-редактор) Широков Володимир, доктор технічних наук, кандидат фізико-математичних наук, член-кореспондент НАН України, директор Українського мовно-інформаційного фонду НАН України

II

Програма сприяння Парламенту II

Програма розвитку законотворчої політики

Збірник видано за підтримки Місії USAID в Україні, Молдові та Білорусі відповідно до умов угоди № AID 121-A-00-03-00008 (Програма сприяння парламенту II: Програма розвитку законотворчої політики). Думки і твердження, висловлені в публікаціях, відображають особисту позицію авторів і можуть не збігатись з позицією USAID, ПСП II, Університету штату Огайо та редакції. Електронна версія видання розміщена на сайтах: ПСП II pdp.org.ua, ­«Громадянське суспільство і вла­да» civic.kmu.gov.ua та Уря­дового контактного центру www.ukc.gov.ua. Поштова адреса: 01021 м. Київ, вул. Інститутська, 7 Телефон: 044 256-62-83 (84) Електронна адреса: Publicdc@scc.gov.ua

Лебедєва Олена, магістр права (відповідальний секретар) __________________________________________________________________________________________________ Видавництво «ВПК Експрес-Поліграф», 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47, корпус 2, тел. (044) 239 19 86 Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи ДК № 2264 від 17.08.2005 р. Замовлення 13-0076. Наклад 1500 прим.


8

19 27

38

48 70

80 85

ВІД РЕДАКТОРА Комунікативна парадигма змінила світ. Ця аксіома зрозуміла кожному. І це відбулося так швидко, в межах не просто одного життя, а невеликого періоду нашого життя. Чи виявилися ми готові до цього? Але ми могли б самі свідомо робити кроки до гідного виживання в нових умовах.

комунікативна культура потрібна сучасній людині для повноцінної діяльності в соціальних системах. А хто має взяти на себе відповідальність за стратегію її формування? Зрозуміло, що ця тема для дискусії не одного десятка років, але чим скоріше ми інституціалізуємо цей процес, тим скоріше адаптуємося до нових реалій. Можливо і держава не залишиться осторонь, бо сьогодні саме вона, при усіх складностях функціонування, залишається найпотужнішим «гравцем» та законодавцем суспільних дискурсів.

Наталія ДНІПРЕНКО

еси

ня не – без

си не

3/2013

6


ЗМІСТ ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Деякі підходи до вивчення комунікативних властивостей права Наталія Оніщенко

8

Комунікативна функція у системі функцій сучасної держави Олександр Лощихін

18

Комунікації як складова підвищення ефективності роботи керівників органів державної влади Клавдія Мельникова, Юлія Боковикова

27

Політична комунікація як основа становлення інфор­­маційного суспільства та чинник розвитку зовнішньої політики держави Олександр Лозовицький

42

Формування та використання трудових ресурсів – фактор розвитку інформаційного суспільства Руслана Ткачук

57

Європейський Союз як комунікативна спільнота Марина Шульга

65

ЗАКОНОДАВСТВО З ПИТАНЬ КОМУНІКАЦІЇ

Нормативно-правові основи державної інформаційної політики України в умовах розвитку інформаційного суспільства Юрій Нестеряк

73

ІСТОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

«Політика щастя»

Світлана Уварова

89

КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ

Екологічна інформація та участь громадськості у прийнятті екологічних рішень Наталія Малиш

97

Пріоритети держави в формування інститутів ринкової інформаційної інфраструктури на регіональному рівні Ольга Зінченко

107

Проект «Будь молодим та замовкни!» Наталія Дніпренко

124

ОСОБЛИВИЙ ПОГЛЯД

ПАРТНЕРИ Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Український інститут підвищення кваліфікації працівників телебачення, радіомовлення і преси, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. Усі права захищені. Жодна частина, елемент, ідея, композиційний підхід цього видання не можуть бути копійованими чи відтвореними в будь-якій формі та будь-якими засобами – без посилання на видання. За достовірність фактів, дат, назв та точність цитування відповідають автори. Рукописи не рецензуються і не повертаються.

© Секретаріат Кабінету Міністрів України, 2013

7

ISBN 978-966-2530-40-7

3/2013


ДЕЯКІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ КОМУНІКАТИВНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ПРАВА Наталія ОНІЩЕНКО

УДК 340.1

Комунікативні властивості належать багатьом інститутам, що можна віднести до загальнолюдських надбань: державі, культурі, моралі, праву як явищам соціальної дійсності. В запропонованій публікації використано два підходи (історичний та теоретико-функціональний) для висвітлення природи, сутності та потенційних можливостей комунікативної складової права.

Онищенко Н. Н.

Некоторые подходы к изучению коммуникативных свойств права Коммуникативные свойства принадлежат многим институтам, которые можно отнести к общечеловеческим ценностям: государству, культуре, морали, праву как явлениям социальной действительности. В предлагаемой публикации использованы два подхода (исторический и теоретикофункциональный) для освещения природы, сущности и потенциальных возможностей коммуникативной составляющей права. Ключевые слова: право, функция, коммуникация, свойства права, исторический подход, теоретико-функциональный подход. Onishchenko N.

Approaches to the study of the communicative properties of the law Communicative properties owned by many institutions, can be attributed to the universal values: the state, culture, morality, law, as phenomena of social reality. In this publication we used several approaches (historical, theoretical and functional) to illuminate the nature, essence and potential of the communicative component of law. Keywords: law, function, communication, property rights, the historical approach, theoretical-functional approach.

Ключові слова: право, функція, комунікація, властивості права, історичний підхід, теоретикофункціональний підхід

3/2013

Про автора: Наталія Миколаївна Оніщенко, завідувач відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, член-кореспондент НАПрН України. Останнім часом увага гуманітарного видавничого простору зосереджена на проблемах ко-

8


мунікації в найширшому сенсі та значеннях цієї категорії. Це питання обговорюють філософи, соціологи, історики, політологи, юристи тощо. Про підвищену увагу до комунікативної складової суспільного розвитку свідчить, наприклад, круглий стіл «Науковий світ та влада: міждисциплінарний діалог», що відбувся в Клубі Кабінету Міністрів України 24 травня 2012 р., на якому шеф-редактор журналу «Комунікація» А.  Толстоухов наголошував на важливості комунікативних зв’язків для того, щоб «діалог влади та науки став повсякденною практикою » [3, с. 4]. У свою чергу, заступник керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України Ю.  Авксентьєв висловив переконання, що кожен державний діяч, кожен чиновник має усвідомлювати, що наука  – найважливіший рушій економічного та соціального зростання. Також ця проблематика продовжується у виступах представників різних галузевих наукових спрямувань (Дніпренко  Н., Оніщенко Н., Почепцова Г., Стародубцевої Л. та ін.). Слід зазначити, що до комунікативного інструментарію належать загальнолюдські цінності, притаманні людству в цілому, – це інститути держави, права, моралі, культури тощо. Отже, розуміючи важливість зазначеної проблематики, хочемо зосередити увагу на комунікативній функції права як явища соціальної дійсності. Для цього пропонуємо застосувати, принаймні, два підходи: 1) історичний та 2) теоретико-функціональний. Не буде перебільшенням зазначити, що комунікативні елементи суспільства з давніх-давен відомі певним соціокультурам в різних просторово-часових координатах. Нам видається, що історія розвитку комунікативних засад невиправдано залишена поза увагою сучасних дослідників. Зупинимося на прикладному, ілюстративному аналізі, пов’язаному з просторово-темпоральними характеристиками. Заглибимося в історичну ретроспективу. Ще  в Законнику Хаммураппі (18 ст. до н.е.), що являв собою виставлений на площі чорний базальтовий стовп, зазначалося, що призначення права в тому, щоб «сильні» не ображали «слабшого» [6, с. 43]. Для тих, хто був позбавлений можливості читати тексти Законника, біля нього цілодобово їх

9

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

УВАГА СУЧАСНОГО ГУМАНІТАРНОГО ВИДАВНИЧОГО ПРОСТОРУ ЗОСЕРЕДЖЕНА НА ПРОБЛЕМАХ КОМУНІКАЦІЇ В НАЙШИРШОМУ СЕНСІ

АНАЛІЗ КОМУНІКАТИВНОЇ ФУНКЦІЇ ПРАВА ПЕРЕДБАЧАЄ, ПРИНАЙМНІ, ДВА ПІДХОДИ: ІСТОРИЧ­НИЙ ТА ТЕОРЕ­ТИКОФУНКЦІОНАЛЬНИЙ

3/2013


Наталія ОНІЩЕНКО

комунікативні властивості права

демократія і право

декламував спеціальний оповісник – своєрідний комунікатор. Про демонстрацію демократичного розвитку права свідчить також норма Законника Ешнунни (20  ст. до н.е.), яка встановила мінімальну місячну заробітну плату,  – приблизно  50  г. срібла [16, с.  9]. Цікаві прикладні характеристики вищезазначеного можна віднайти в праві Стародавньої Греції. Розвиток права в Стародавній Греції деякі науковці називають «розквітом права» [6, с.  86]. За законом 410 р. до н.е. кожного, хто намагався скинути демократію в Афінах, оголошували поза законом і його можна було безкарно вбити [11, с. 167]. «Обман народу», що виражався, наприклад, у нечесній поведінці оратора на народних зборах, міг спричинити процес про «ейсангелію» [1, с. 129]. Помилковий наклеп у справах про політичні злочини давав підстави притягти правопорушника до суду за обвинуваченням у сикофантії [14, с. 224]. Серед демократичних настанов афінського права: обов’язкова ротація посадових осіб, неможливість обіймати одночасно дві й більше посад, обов’язкова фінансова підзвітність посадовців тощо. Ще  один прояв демократизму права Стародавньої Греції , пов’язаний із запровадженням інституту захисників (логографів)1. Представники логографії, вивчаючи психологічні особливості підзахисного і застосовуючи знання права, писали промови, які використовували підзахисні в суді. Серед прикладів демократичних засад у розвитку римського права хотілося б згадати про відміну оплати заборгованостей своєю «кров’ю та плоттю», відшкодування боргу з 321 р. до н.е. здійснювалося виключно майном боржника. Ще  одним етапом на шляху демократичного розвитку права можна вважати його демістифікацію. Право поступово з площини «небесного» переходить у площину «людського»: таким чином посилюється його комунікативна потенція. Поступово припиняються процеси проти «винних» тварин, «травневих» жуків, неживих предметів. Можна було б продовжити аналізувати просторо-часові виміри демократизації права, проте 1 Логограф у перекладі з грецької мови означає – той, що пише промови.

3/2013

10


нам здається, що в рамках цієї статті важливішим буде не стільки і не тільки ретельний хронологічний аналіз, скільки саме демонстрація сукупності підходів до визначення як процесу демократизації права, так і його природи, змісту, сутності та комунікативної здатності. Єдиний засіб реалізації права – його універсалізація, поширюваність на всіх: адже, якщо правові норми не визначені як спільні правила взаємовідносин, то їх взагалі ігнорують, як позбавлених статусу суспільно-необхідних нормативних засад [15, с.  178]. Водночас, така «універсалізація» передбачає відповідну «формалізацію» правової нормативності: «формула – це мова права, спосіб його існування й розвитку». Хоча «… право не вичерпується формулою. Але воно завжди намагається відобразитися у формулі й відобразити у ній певні соціальні відносини, як чіткі, ясні й однозначні правовідносини». Тому без формул, по суті, не має й права, залишається тільки абстрактна ідея справедливості, яка не має конкретних форм застосування [8, с. 32–44]. «… Існує закономірність кореляції образу людини та образу права». Суть її полягає в тому, що той чи інших образ права чи картини світу права, праворозуміння, а також визначувана ним правова система орієнтуються на певний образ людини (або концепцію сутності, природи людини) і від нього ведуть свій відлік як від початкової точки [9, с. 195–196]. З розвитком і зміцненням демократичних інститутів право, що їх віддзеркалювало, набувало все більшої якості та формальної визначеності, а отже, стабільніших правових форм свого виразу. Від архаїчних норм, звичаєвого правового регулювання до нормативно-правових взірців регулювання суспільних відносин. Історія нормативно-правового акта, зокрема закону, як явища правової дійсності, з упевненістю можна розглядати як історію демократичного права. Юридична передумова дії джерел права  – їх чинність, яка означає наявність у них юридичної сили, нормативності та загальнообов’язкового значення до виконання [4, с. 177]. Цікавим підходом до зазначеного розгляду можна вважати також насиченість правової тканини спочатку проголошеними, а згодом забез-

11

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

УНІВЕРСАЛІЗАЦІЯ ПЕРЕДБАЧАЄ ВІДПОВІДНУ «ФОРМАЛІЗАЦІЮ» ПРАВОВОЇ НОРМАТИВНОСТІ: «ФОРМУЛА – ЦЕ МОВА ПРАВА, СПОСІБ ЙОГО ІСНУВАННЯ Й РОЗВИТКУ»

історичний аналіз

3/2013


Наталія ОНІЩЕНКО

теоретикофункціональний аналіз

3/2013

печеними, гарантованими правами, свободами та законними інтересами суб’єктів певного демосу. Історія демократизації права – це історія боротьби за певні права. Починаючи з вчень стародавніх мислителів (Платона, Аристотеля, Полібія та ін.) і до наших часів філософи, соціологи, політики, правознавці намагалися осягнути сутність, проблеми реалізації та захисту прав людини, окреслити її історичні межі та сучасні параметри, а отже, можливості служіння права людині та суспільству. Не вдаючись до хрестоматійного переліку історико-правових документів (декларацій, біллів, хартій, маніфестів), хочемо зазначити, що їх об’єднують спільні риси щодо захисту прав і свобод, а отже, спільний демократичний правовий розвиток, що об’єднує окремих індивідів та соціуму загалом. Спробуємо розглянути деякі питання, пов’язані з комунікативними потенціями категорії «право», застосувавши формат теоретикофункціонального аналізу. Юридична наука звернула увагу на соціальне призначення права і, відповідно, на його соціальні функції ще на початку ХХ  століття. Власне проблема функцій права спершу виникла як проблема функцій соціальних. Відомий французький юрист Леон Дюги 1901  року видав книжку «Держава, об’єктивне право і позитивний закон», в якій зазначав, що право, маючи суспільну природу, виконує певні соціальні функції. 1905 року Карл Реннер в Австрії видає роботу «Правові інститути приватного права і їх соціальні функції», в якій доводить наявність у права приватної власності багатьох соціальних функцій, зокрема економічної, організаційної, виробничої, розподільчої тощо. 1907  року в Росії виходить книжка одного з фундаторів психологічної школи права, професора Л. Петражицького, «Теорія права і держави – у зв’язку з теорією моралі», в якій обґрунтовувалася наявність у праві двох соціальних функцій: розпорядчої і організаційної. Інший відомий російський юрист М. Коркунов зазначав, що право виконує головну розподільчу функцію, оскільки в суспільстві живуть і діють особи з різними потребами і бажаннями, урегу-

12


лювати які можливо лише засобами розмежування їх правом. Відомо, що соціальне призначення права визначається закономірностями суспільного розвитку, воно є їх «продовженням», що, власне, виражено в юридичній формі. Виходячи із закономірностей, внутрішніх причин розвитку суспільства, формулюються правові положення, що закріплюють певні відносини та охороняють цінності, які в певний історичний момент найважливіші та найнеобхідніші [12, с. 499, 503]. Урегульованість суспільних відносин, їх закріплення і охорона – найважливіше соціальне завдання і призначення права. Реалізація саме цієї функції, вирішенняцих важливих завдань забезпечує різноманітним (досить суперечливим) соціальним відносинам необхідну стабільність, створює умови для успішного прогресивного розвитку особи, держави і суспільства. Соціальні функції  – це специфічний ракурс права, де регулятивна і охоронна функції «поєднуються» у відокремленій якісно однорідній сфері соціальних відносин, економіці, політиці, ідеології. Наукове дослідження права передбачає вивчення не тільки його статики, а й динаміки, того, як воно функціонує, змінюється, як виконує своє соціальне призначення. Зрозуміло, що виділення статичних чи динамічних компонентів права має суто теоретичний характер, адже вони перебувають у тісному взаємозв’язку і відокремлено, без взаємодії втрачають свої якісні характеристики. Функціонування права залежить від усієї сукупності суспільних відносин, економічних, політичних, соціальних і духовних факторів. Термін «функціонування права» відображає його дію в соціальній системі. Дати функціональну характеристику права означає встановити й описати способи його дії, шляхи і форми впливу на суспільні відносини. Стабільність, динамізм і системність суспільних відносин  – необхідні умови прогресу суспільства. Соціальне призначення права полягає в урегулюванні, упорядкуванні суспільних відносин, створенні необхідних умов для реалізації прав громадян і нормального існування громадянського суспільства в цілому. Як зазначає

13

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

КОМУНІКАТИВНА ПОТЕНЦІЯ КАТЕГОРІЇ «ПРАВО» ПОВ’ЯЗАНА З ТИМ, ЩО, ВИХОДЯЧИ ІЗ ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ, ВНУТРІШНІХ ПРИЧИН РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА, ФОРМУЛЮЮТЬСЯ ПРАВОВІ ПОЛОЖЕННЯ, ЩО ЗАКРІПЛЮЮТЬ ПЕВНІ ВІДНОСИНИ ТА ОХОРОНЯЮТЬ ЦІННОСТІ, ЯКІ В ДАНИЙ ІСТОРИЧНИЙ МОМЕНТ Є НАЙБІЛЬШ ВАЖЛИВИМИ І НЕОБХІДНИМИ

ДАТИ ФУНКЦІОНАЛЬНУ ХАРАКТЕРИСТИКУ ПРАВА ОЗНАЧАЄ ВИЗНАЧИТИ Й ОПИСАТИ СПОСОБИ ЙОГО ДІЇ, ШЛЯХИ І ФОРМИ ВПЛИВУ НА СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ

3/2013


Наталія ОНІЩЕНКО

функція

САМЕ У ФУНКЦІЯХ ПРАВА, В Т.Ч. У КОМУНІКАТИВНІЙ, РЕАЛІЗУЮТЬСЯ ПОТРЕБИ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ, ЯКИМ НАДАЄТЬСЯ НОРМАТИВНЕ ВИРАЖЕННЯ В ПРАВОВИХ НОРМАХ

3/2013

Ю. Єршов, право виступає насамперед як система відтворення загальних умов існування суспільства, його стабільності, впорядкованості та комунікативної здатності [5, с.  33]. Існує багато форм, способів впливу права на суспільні відносини. До  них належить і реалізація правових принципів, настанов, заборон, приписів і норм у суспільному житті, діяльності держави, її органів, громадських об’єднань і окремих громадян. Для характеристики, пояснення і прогнозування діяльнісного аспекту права використовують поняття «функція» (від лат. functio  – здійснення, виконання). Воно означає напрям, предмет і зміст діяльності. Саме у функціях права, в т.ч. у комунікативній, реалізуються потреби суспільного розвитку, яким надають нормативного вираження в правових нормах. Поняття «функція» у дослідженні права дає змогу осмислити її динаміку, діяльнісний характер. Саме динаміка відображає ті процеси, які характеризують цілеспрямованість і ефективність правової системи (правотворчість, правореалізацію, правове мислення). Термін «функція» використовують у різних значеннях. Одні автори відзначають, що це поняття виражає взаємозалежність різних факторів. Інші під функцією розуміють сукупність процесів, що відбуваються в рамках об’єкта дослідження, її також можна визначити як результат певної соціальної дії, процесу, явища. Слово «функція» означає сукупність усіх (як очікуваних, так і непередбачуваних) наслідків, процесів, явищ, їх роль у суспільній системі [7]. Найчастіше це поняття застосовують для позначення основних, найважливіших для соціальної системи процесів [2, с. 25–27]. Функції права виражають його сутність, напрям впливу на суспільні відносини, потреба у здійсненні яких зумовлена існуванням права як соціального явища. Функція виражає найсуттєвіші риси правової системи і спрямована на виконання головних завдань на цьому етапі розвитку. Вона являє собою зазвичай напрям активного впливу правової системи, що впорядковує певний вид суспільних відносин. Тому одна з найважливіших ознак функцій права – їх динамізм. З останнім пов’язана постійність як

14


необхідна ознака, що характеризує стабільність, безперервність, тривалий строк дії [13, с. 53]. Запропонований теоретико-функціональний підхід до дослідження комунікативної функції права значною мірою сприяє розв’язанню пізнавальних і практичних завдань у державно-правовій сфері. Його сутність полягає у виявленні цільових засад у формуванні функцій права. При цьому мета – це причина, яка формує засоби реалізації системи функцій. Наш навколишній світ, пізнає не тільки науковець, а й письменник, скульптор, законодавець. Останній відображає результати свого пізнання в правових нормах, в яких закладена певна інформація про життя. Певні законодавчі документи можуть надавати відомості про державу не менші, ніж окремі наукові трактати. Наприклад, в Конституції України сказано, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст.  1); систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села (ст.  133) тощо. Таку інформацію може надати тільки Конституція держави. Дійсно, право вбирає в себе, а потім видає величезну інформацію про різнобічні явища громадянського життя, оскільки в ньому міститься величезна кількість наукових дефініцій, юридичних формул, історичних і життєвих відмінностей, політичних і правових оцінок, юридичних рекомендацій, заборон, дозволів тощо. Завдяки правовим актам люди знайомляться зі структурою органів влади і управління; з тим, що правомірно, що заборонено тощо. Отже право – це, крім усього, і один з важливіших засобів соціальної інформації, який використовує держава. До  того ж ця інформація розрахована не тільки на пасивну поведінку суб’єктів права, вона передбачає і активну поведінку, приводить до досягнення позитивного результату, задоволення інтересів учасників правовідносин (громадян, посадових осіб, організацій). Крім того, правова інформація – це владна інформація, за її допомогою виражається (і відповідно формулюється) певний світогляд. Інформаційна здатність права  – це один із суттєвих факторів, що дозволяє віднести його до елемен-

15

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

ЗАПРОПОНОВАНИЙ ТЕОРЕТИКОФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО ДОСЛІДЖЕННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ ФУНКЦІЇ ПРАВА ЗНАЧНОЮ МІРОЮ СПРИЯЄ РОЗВ’ЯЗАННЮ ПІЗНАВАЛЬНИХ І ПРАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ У ДЕРЖАВНОПРАВОВІЙ СФЕРІ

засоби інформації

3/2013


Наталія ОНІЩЕНКО

ПРАВО ВБИРАЄ В СЕБЕ, А ПОТІМ ВИДАЄ ВЕЛИЧЕЗНУ ІНФОРМАЦІЮ ПРО РІЗНОБІЧНІ ЯВИЩА ГРОМАДЯНСЬКОГО ЖИТТЯ, ОСКІЛЬКИ В НЬОМУ МІСТИТЬСЯ ВЕЛИЧЕЗНА КІЛЬКІСТЬ НАУКОВИХ ДЕФІНІЦІЙ, ЮРИДИЧНИХ ФОРМУЛ, ІСТОРИЧНИХ І ЖИТТЄВИХ ВІДМІННОСТЕЙ, ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ОЦІНОК, ЮРИДИЧНИХ РЕКОМЕНДАЦІЙ, ЗАБОРОН, ДОЗВОЛІВ ТОЩО

інформаційна здатність права

3/2013

тів духовної культури суспільства [10, с. 50–51] Не викликає сумніву, що право передусім виникає не як інформатор, а як регулятор суспільних відносин. У держави і суспільства досить каналів засобами яких відбувається інформування суб’єктів права. Проте право як регулятор суспільних відносин одночасно виконує роль інформатора їх суб’єктів. Отже, право виконує інформаційну функцію поряд зі своїми суто юридичними завданнями, набуваючи також інформаційної якості. В цьому знаходить прояв його соціальна природа, здатність впливати на волю, свідомість і психіку людини, реалізуватися через сприйняття людьми. Реалізація функцій права в інформаційній формі забезпечує доведення до широкого загалу державних дозволів та заборон, інформування про методи, засоби досягнення суспільно корисних цілей. Правова інформованість членів суспільства  – необхідна умова функціонування правової системи. Одна з форм реалізації функцій права – їх орієнтаційний вплив. Останній сприяє виробленню у громадян позитивних правових настанов, які формують правову орієнтацію. Правова настанова – це схильність особи до сприйняття норм права, його оцінки, готовність до дій, що мають юридичне значення, схвалення більшості членів різних соціумів. Комунікативна функція права забезпечує одержання учасниками правовідносин інформації про те, яка позиція держави щодо необхідної, дозволеної чи забороненої поведінки. Соціальна життєдіяльність індивідуумів органічно пов’язана з одержанням, сприйняттям, засвоєнням і використанням такої інформації. Правова інформація – один з різновидів соціальної інформації. За  допомогою юридичних норм держава сповіщає учасників суспільних відносин про позицію держави щодо необхідної, дозволеної або забороненої поведінки. У такий спосіб, дійсно, можна говорити про комунікативні потенції права та обмін необхідними стандартами, що встановлені правом, між суспільством, державою, окремими соціумами та індивідами. Безумовно, перераховані підходи до вивчення комунікативної складової права не можуть вичерпати всієї багатоманітності пробле-

16


ми, втім її аналіз, безперечно, слугуватиме підвищенню ефективності комунікативної здатності права щодо відповідного регулювання суспільних відносин.

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бостан Л. М. Історія держави і права зарубіжних країн: навч. посіб. / Л. М. Бостан, С. К. Бостан. – [2 е вид. перероб. й доп.]. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 730 с. 2. Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем / [под общей ред. Е. Б. Кубка]. – К.: Юринком, 1997. – 224 с. 3. Діалог влади та науки має стати постійним // Урядовий кур’єр. – 29 травня 2001. – С. 4. 4. Дія права: інтегративний аспект: [монографія] / [Кол. авторів]; [Відп. ред. Н.  М.  Оніщенко].  – К.: Юридична думка, 2010. – 360 с. 5. Ершов Ю.  Г.  Философия права (материалы лекций) / Ю. Г. Ершов. – Екатеринбург, 1995. – 392 с. 6. Ильин А.  В.  Из  истории права: [учеб. пособ.] / И. В. Ильин, С. А. Морозова. – СПб.: Специальная литература, 1996. – 607 с. 7. Правовая система социализма: В  2-х кн. / [Авт. кол.: А.  М.  Васильев, В.  Н.  Кудрявцев, В.  П.  Казимирчук и др.]; [Ред. кол.: А. М. Васильев (отв. ред.) и др.]. – М.: Академия наук СССР, 1987. – Кн. 2. – 368 с. 8. Козловський А.  А.  Гносеологічні принципи права / А.  А.  Козловський // Проблеми філософії права.  – 2005. – Т. ІІІ. – № 1–2. – С. 32–44. 9. Максимов С.  И.  Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Х.: Право, 2002. – 328 с. 10. Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії: [монографія] / Н. М. Оніщенко. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002–352 с. 11. Інститут юридичної відповідальності у демократичних правових системах / Н.  М.  Оніщнко, Т.  І.  Тарахонич, Н. М. Пархоменко, Л. О. Макаренко; [за заг. ред. Н. М. Оніщенко]. – К.: Юридична думка, 2009. – 216 с. 12. Проблемы теории государства и права: [учеб. пособ.] / [под ред. М. Н. Марченко]. – М.: Юрист, 2001. – 656 с. 13. Теория государства и права: Хрестоматия / [под ред. Т. Н. Радько]. –М.: Интерстиль, 1999. – 944 с. 14. Сикофанты в Афинах в период расцвета демократии – многочисленный класс профессиональных клеветников // Иллюстративный енциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Эфрона. – М., 2009. 15. Тімуш І. С. Інтегральний погляд на право / І. С. Тімуш. – К.: Атіка, 2009. – 284 с. 16. Черниловский З.  М.  Хрестоматия по всеобщей истории государства и права / З. М. Черниловский. – М.: Гардарика, 1996. – 770 с.

17

3/2013


КОМУНІКАТИВНА ФУНКЦІЯ У СИСТЕМІ ФУНКЦІЙ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ УДК 340.1

Олександр ЛОЩИХІН

Розглянуто теоретичні питання становлення та розвитку як самостійної правової категорії «комунікативної функції держави».

Лощихин А. Н. 

Коммуникативная функция в системе функций современного государства Рассматриваются теоретические вопросы становления и развития как самостоятельной правовой категории «коммуникативная функция государства». Ключевые слова: функции государства, информационные правоотношения, информационная сфера, коммуникативная функция государства, информационная функция государства, органы государственной власти и управления в информационной сфере. Loschihin А.

Communicative Function in the System Functions of the Modern State Theoretical issues of formation and development are considered as independent legal category «communicational function of the State». Keywords: function of state, information legal relation, information sphere, communicational function of state, information function of state, body of state authority, management of information sphere.

Ключові слова: функції держави, інформаційні правовідносини, інформаційна сфера, комунікативна функція держави, інформаційна функція держави, органи державної влади та управління в інформаційній сфері

3/2013

Про автора: Олександр Миколайович Лощихін, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри теорії, історії держави і права та конституційного права Академії муніципального управління. Проблема функцій держави – одна з найважливіших у теорії та практиці державного будівництва і права. Адже діяльність держави широка і багатогранна. Початок третього тисячоліття характеризується важливими змінами в політичному, економічному, соціально-культурному та екологічному житті, що проявляється у своєрідності та неповторності розвитку кожної держави, зокрема її функцій. Усе більше стає очевидною

18


необхідність удосконалення форм, методів, засобів реалізації державою своїх завдань, цілей, функцій. Особливо актуалізується питання щодо сутності, змісту, механізму реалізації державних функцій в умовах сьогодення для постсоціалістичних держав, у тому числі й сучасної України. Адже українське суспільство перебуває у стані глибокого реформування. В останні десятиліття функції держави стали об’єктом інтенсивного впливу з боку глобалізаційних процесів. Згаданий вплив настільки глибокий, що йдеться про формування нової реальності, позначеної як сучасна держава, з оновленим розумінням як її інституційної організації, так і ефективного функціонування. З урахуванням геополітичного розташування, з одного боку, нестабільного національного правопорядку за нестійкої правової традиції – з іншого. Українська держава опинилася в зоні такого впливу в надто вразливому становищі. Потреба виявити вплив глобалізації на функції Української держави, раціоналізувати останні з урахуванням нової реальності також зумовлює актуальність дослідження з окресленої проблеми. Зазначимо, що події, які відбувалися у ХХ ст. істотно вплинули на всі процеси та механізми функціонування держави, зокрема суттєві трансформації відбулися як в наборі функцій держави, так і в їх сутності та змісті. Такі зміни характерні для функцій, які виконує держава як у «традиційних» сферах громадського життя: політичній, соціальній, культурній, так і в «новоявлених», обумовлених глобальними проблемами сучасності: демографічній, екологічній, сировинній, космічній, в галузі творення та використання інформаційних технологій, захисту прав і свобод людини тощо. Про актуальність науково-теоретичного дослідження функцій сучасної держави, форм і методів державного регулювання та управління різними сферами суспільного життя в умовах глибоких суспільних трансформацій перехідного періоду свідчать численні гострі дискусії навколо них. Останнім часом проблема формування та генези державного регулювання суспільними

19

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

ПРОБЛЕМА ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ – ОДНА З НАЙВАЖЛИВІШИХ У ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА І ПРАВА

глобалізаційні процеси

методи державного регулювання та управління

3/2013


Олександр ЛОЩИХІН

систематизація функцій держави

3/2013

процесами закономірно привертає увагу фахівців як у нашій країні, так і за кордоном. Сьогодні чимало проблем не мають достатнього теоретичноговирішення. Зміна сутності та змісту функцій держави в сучасних умовах, трансформація політичних та соціально-економічних систем у світі, зокрема в постсоціалістичних країнах, надзвичайно посилили роль правової теорії, яка б адекватно відображала складність перетворень, що відбуваються в державі та суспільстві. Нагальна потреба вивчення та адаптації позитивного зарубіжного досвіду стосовно функціонування держави та її інститутів в умовах глобалізації, ринкових відносин, врахування трансформації політичних та соціально-економічних систем, формування інформаційного суспільства та ефективного механізму державного управління економікою вимагають комплексного дослідження цих проблем, підвищують їх актуальність та прикладну значущість. Доводиться констатувати, що сьогодні фактичновідсутні наукові праці , в яких би комплексно, з сучасних позицій юридичної науки, розглядалися б функції сучасної держави, сутність, значення та система державного регулювання суспільних відносин і процесів. Серед сучасних дослідників функцій держави насамперед варто назвати В. В.  Анцупова, Г.  Ю.  Атаяна, С. В. Бабаєва, Ф. Д. Байрамова, О. П. Баринова, О.  В.  Бермічеву, А.  М.  Буховця, М.  О.  Бухтєрєву, О.  Г.  Варич, В.  А.  Владимирова, О.  О.  Джураєву, А.  Є.  Кадомцеву, С.  В.  Калашникова, Т. А. Ка­лєн­тьєву, В. М. Ковальчук, О. Б. Купцову, М. А. Ла­піну, Є. С. Мазаєва, М. М. Меркулова, Л. А. Мо­розову, С. І. Нефєдова, П. В. Онопенка, З. Ф. Хусаїнова, Е. К. Утяшова та ін. Слід відзначити, що в сучасній теорії держави існують різні підходи щодо класифікації її функцій. Проблема систематизації (класифікації, диференціації) функцій держави –важлива для теорії функцій держави і теорії держави в цілому. Водночас вона доситьскладна. Адже багатогранні функціональні та компетенційні відносини в суспільстві «втягують» та пов’язують між собою різноманітні суб’єкти. Свого роду первинним джерелом цих відносин виступає держава як важливіший та найміцнішій публічно-правовий інститут.

20


Система функцій сучасної держави охоплює низку функцій (політичних, економічних, соціальних, культурних, екологічних тощо) і кожна з них займає певне місце у процесі вирішення державних та суспільних справ, обумовлене їх характером, суттю, змістом чи формою. Основні напрями і види діяльності держави у сфері внутрішньої та зовнішньої політики, економіки, культури, оборони тощо є лише складовою частиною системи функцій сучасної держави, що, природно, вимагає їх розгляду в органічній єдності та взаємозв’язку. Також до числа критеріїв диференціації можна віднести принцип поділу влади і класифікувати функції держави на основі цього принципу. Відповідно, функції поділяються на законодавчі (правотворчі), управлінські, правоохоронні, у тому числі судові, й інформаційні. Особливість цієї класифікації полягає в тому, що вона відбиває процес реалізації державної влади. Ця класифікація, прив’язана до сукупності галузей державної влади законодавчої (представницької), виконавчої, судової, дуже часто використовувана в наукових і практичних цілях [1]. Критерієм цієї групи функцій є способи діяльності держави. Їх умовно можна називати «владними», «організаційними», «технологічними», «процесуальними» функціями [2]. Традиція виділяти функції держави та державних органів за формами діяльності походить від класиків юридичної науки другої половини ХІХ  – початку ХХ  ст. (таких як А.  С.  Алексєєв, В. В. Івановський, Ф. Ф. Кокошкін, М. М. Коркунов, М. І. Палієнко та ін.), які під впливом теорії Ш. Монтеск’є виділяли три функції державної діяльності: законодавчу, виконавчу і судову. Слід зазначити, що тривалий час зазначені функції розглядали як форми здійснення функцій держави, зокрема її основних внутрішніх і зовнішніх, до яких фактично зводилася вся система функцій держави. У сучасній західній науковій правовій і політологічній літературі ці функції загально визнані і розглядаються практично як єдині або, у крайньому випадку, головні функції держави, перелік яких іноді доповнювався родинними з ними  – фінансовою, військовою, дипломатичною й ін. На  сьогодні подібні невідповідності в цілому подолано.

21

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

критерії диференціації функцій держави

3/2013


Олександр ЛОЩИХІН

ІНФОРМАЦІЙНА АБО КОМУНІКАТИВНА ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВИ ХАРАКТЕРИЗУЄ НАПРЯМИ ТА ВИДИ ДІЯЛЬНОСТІ ТАК ЗВАНОЇ ЧЕТВЕРТОЇ ВЛАДИ – ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

3/2013

Попри відсутність однозначної позиції з цього питання [3], конституційна практика більшості держав підтверджує існування в сучасної держави технологічних (владних) функцій. Критерієм їх виділення виступають способи діяльності держави. Крім законодавчої, виконавчої і судової функцій, до цього класу іноді відносять інформаційну, фінансову, територіальну, оборонну, функцію програмування і планування й інші, хоч і визнають відсутність системи чітких критеріїв такої класифікації [4]. Загалом, погоджуючись із запропонованою диференціацією, доцільно звернути окрему увагу на інформаційну або так звану комунікативну функцію, яка характеризує напрями та види діяльності так званої четвертої влади – засобів масової інформації. Адже в сучасному світі визначальним фактором практично всіх державотворчих процесів стала інформація, що прискорила процеси глобалізації та інтернаціоналізації. Специфіка інформації як ресурсу впливає на «розосереджуваність» елементів інформаційної функції й змішування її з іншими напрямками державної діяльності. У науці чітко виділилася тенденція оформлення і доктринального визнання інформації (комунікації) як самостійного напрямку державної діяльності. Втім лише в останні роки почали з’являтися наукові публікації, присвячені дослідженню інформаційної функції держави [5]. Однак серед науковців-правознавців сьогодні немає єдності думки не тільки щодо її історії виникнення, сутності, змісту, суб’єктно-об’єктного складу та механізму реалізації, а й щодо її іменування. Зокрема, використовують терміни «інформаційна функція держави», «інформаційно-комунікативна функція держави», «комунікативна функція держави». Попри дискусійність цього питання, категорія «комунікативна функція держави»  – оптимальна. Адже комунікація – це власне обмін інформацією, що має на увазі суб’єкт-об’єктні відносини й обов’язкове застосування принципу зворотного зв’язку. А саме це сьогодні й стає метою всієї системи публічної влади та управління, насамперед у контексті перспективи проведення в Україні конституційної, адміністративної, муніципальної та інших реформ, потреба в яких

22


сьогодні вже не викликає сумніву. Для забезпечення курсу на формування так званої сервісної держави, що має швидко та якісно надавати громадянам і організаціям публічні послуги, необхідно налагодити взаємодію публічно-владних структур із громадянами та організаціями, тобто комунікацію, взаємний обмін інформацією, що сьогодні має нерівноправний, далеко не партнерський і зовсім нерівний характер, як того вимагають принципи розвитку демократичної, соціально-правової держави та громадянського суспільства. Комунікативна функція має свій зміст, способи і структури, своє забезпечення. Специфіка цієї функції полягає у способах її впливу на суспільство: цілеспрямована інформованість населення, а часом маніпулювання суспільною свідомістю, інші способи передання інформації створюють необхідні умови для існування та функціонування інших галузей влади, усієї держави. На думку В.  І.  Червонюка, сучасне суспільство, де основний предмет праці більшої частини людей – інформація та знання, а знаряддя праці  – інформаційні технології, з повною впевненістю можна називати інформаційним. Вступ суспільства у нову, інформаційну, стадію розвитку одночасно означає появу удержави інформаційної функції. Її зміст охоплює утворення єдиного інформаційно-комунікативного простору держави як частини світового інформаційного простору, забезпечення вільного доступу користувачів до інформації шляхом постійного її накопичення, оновлення та розповсюдження; створення ефективної системи реалізації прав громадян та соціальних інститутів на вільне отримання, розповсюдження та користування інформацією; організацію єдиної системи забезпечення захисту інформації та інформаційної безпеки; сприяння подальшому розвитку ринку інформації, фактичному задоволенню потреб суспільства в інформаційних продуктах та послугах тощо [6]. На  інформації заснована діяльність законодавчої влади – ухваленню законів передує збір і обробка інформації (соціальної, економічної, політичної). Адже сам текст закону  – правова інформація, яку держава поширює насамперед офіційно, а також «популяризує». Але показово

23

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

КОМУНІКАТИВНА ФУНКЦІЯ МАЄ СВІЙ ЗМІСТ, СПОСОБИ І СТРУКТУРИ, СВОЄ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

НА ІНФОРМАЦІЇ ЗАСНОВАНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЗАКОНОДАВЧОЇ ВЛАДИ

3/2013


Олександр ЛОЩИХІН

КОМУНІКАТИВНА ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВИ ВИЯВЛЯЄТЬСЯ В ДІЯХ ВСІХ ГІЛОК ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

КОМУНІКАТИВНА ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВИ – ЦЕ ОДИН З КАРДИНАЛЬНИХ НАПРЯМІВ І ВИДІВ ЇЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЩОДО СВОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В ЦІЛОМУ, СВОЇХ ОРГАНІВ, УСТАНОВ, ПОСАДОВИХ ОСІБ ТА ІНФОРМАЦІЙНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ГРОМАДЯН

3/2013

і масштабніше комунікативна функція держави проявляється в діяльності органів виконавчої влади, які перманентно здійснюютьінформаційну діяльність, часто не надаючи їй самостійного значення. По суті, комунікативна функція держави виявляється в діях усіх гілок державної влади і реалізується в таких напрямках, як створення інформації (держава безпосередньо створює нормативні акти, інформацію для яких беруть зазвичай ззовні); супровід інформації, що має державне значення (насамперед похідні функції обліку, контролю, моніторингу); транспарентність діяльності органів державної влади; збирання, обробка, охорона і захист інформації, необхідної для реалізації усіх функцій держави; створення спеціалізованих структур у сфері інформації й регулювання їхньої діяльності (ЗМІ,  архіви, бібліотеки, музеї, установи культури, освіти); інформаційний обмін усередині державного апарату; використання інформації для реалізації усіх інших функцій держави; зберігання інформації на різних стадіях інформаційного процесу; переробка і створення нової інформації; забезпечення реалізації конституційного права громадян на доступ до інформації тощо. З урахуванням цього можна дійти висновку, що комунікативна функція держави – це один з кардинальних напрямів і видів її діяльності щодо свого інформаційного забезпечення в цілому, своїх органів, установ, посадових осіб та інформаційного обслуговування громадян. Оскільки специфіка інформації як ресурсу впливає на розосереджуваність елементів комунікативної функції й поєднання з іншими напрямами і видами державної діяльності, то ця функція похідна від функції держави щодо захисту прав і свобод людини, а також політичної, економічної, соціальної та інших об’єктних функцій держави, тому що виконання будь-якої з них не можливе без інформаційного компонента. Отже, можна стверджувати, що комунікативна функція має всі істотні ознаки функцій держави, що виділяються в сучасній теорії держави. Ця  функція  – цілісний і самостійний напрям та вид діяльності держави в інформаційній сфері, важливість правового регулювання якої зумовлена об’єктивними процесами інформатизації

24


державно-правових процесів, політичних та соціально-економічних відносин. Вона безпосередньо виражає і предметно конкретизує сутність сучасної держави – надання публічних послуг громадянам та суспільству в цілому. На сьогодніне викликає сумнівів необхідність проведення детального аналізу проблем, безпосередньо пов’язаних з поняттям і змістом комунікативної функції держави у світлі трансформації природи державних функцій, збільшенням їхнього каталогу та у зв’язку з проголошенням ідей субсидіарності, демілітаризації, деконцентрації державно-владних структур і методів при збереженні ідеї правової держави і народженні нової теорії сервісної й ефективної держави, покликаної задовольняти потреби суспільства і кожного окремого його члена за принципом надання публічних послуг, що, у свою чергу, об’єктивно вимагає ефективного інформаційного забезпечення.

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

КОМУНІКАТИВНА ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВИ БЕЗПОСЕРЕДНЬО ВИРАЖАЄ І ПРЕДМЕТНО КОНКРЕТИЗУЄ СУТНІСТЬ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ – НАДАННЯ ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ ГРОМАДЯНАМ ТА СУСПІЛЬСТВУ В ЦІЛОМУ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Морозова Л. А. Функции российского государства на современном этапе / Л. А. Морозова // Государство и право. – 1993. – № 6. – С. 101. 2. Погорілко В. Ф. Функції української держави та їх правові основи / В. Ф. Погорілко // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 1. – С. 10. 3. Жигуленков  М.  В.  К вопросу о классификации функций государства / М. В. Жигуленков // Право и политика. – 2002. – № 8. – С. 18. 4. Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика / [відп. ред. В. Ф. Погорілко]. – К. : А.С.К., 2003. – С. 48–49. 5. Васенина А. Н. Информационная функция современного российского государства: автореф. дисс. на соискание учен. степени канд. юрид. наук: спец.  12.00.01  «Теория и история права и государства; История учений о праве и государстве» / А.  Н.  Васенина.  – Н.  Новгород, 2007. – 36 с.; Костецька Т. А. Інформаційна функція держави: конституційні та інституційні аспекти / Т. А. Костецька // Держава і право: Юридичні і політичні науки  : зб. наук. праць.  –  2010.  – Вип.  47.  – С.  113– 119; Никодимов  И.  Ю.  Информационно-коммуникативная функция государства и механизм ее реализации в современной России (теоретический и сравнительноправовой анализ): автореф. дисс. на соискание учен. степени д-ра юрид. наук: спец.  12.00.01  «Теория и история права и государства; история правовых учений» / И.  Ю.  Никодимов.  – СПб.,  2001.  –  40  с.; Павленко  Ж.  О.  Поняття інформаційної функції держави / Ж. О. Павленко [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого».  – Електронний ресурс // Режим доступу: http://nauka.jur-academy.kharkov.ua/

25

3/2013


Олександр ЛОЩИХІН

3/2013

index.php?option=com_content&task=view&id=270&Ite mid=210&lang=uk; Яременко О.  Інформаційна функція української держави: поняття, мета та форми здійснення //  Підприємництво, господарство і право.  –  2005.  – № 7. – С. 66–69 та ін. 6. Червонюк В. И. Теория государства и права: учебник / В. И. Червонюк. – М.: ИНФРА-М, 2006. – С. 125.

26


КОМУНІКАЦІЇ ЯК СКЛАДОВА ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ РОБОТИ КЕРІВНИКІВ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УДК 35–027.21.22

Клавдія МЕЛЬНИКОВА, Юлія БОКОВИКОВА

Розглянуто поняття «комунікація», форми та типи комунікації. Визначено вимоги до побудови ефективних комунікацій, причини погано організованої комунікації. З’ясовано можливості підвищення ефективності роботи керівників органів державної влади за рахунок удосконалення комунікативного процесу.

Мельникова К. И., Боковикова Ю. В. 

Коммуникации как составляющая повышения эффективности работы руководителей органов государственной власти Рассмотрено понятие коммуникации, формы и типы коммуникаций. Определены требования к построению еффективних коммуникаций, причины плохо организованой коммуникации. Определены возможности повышения еффективности работы руководителей органов государственной власти за счет усовершенствования коммуникативного процесса. Ключевые слова: коммуникация, органы государственной власти, эффек­тивность управления, обмен информацией, оптимальные управленческие решения. Melnikov K., Bokovikova Y.

Communication as a Factor for Improving the Efficiency of the Heads of Government The term «communications», forms and kinds of communications have been examined. The requirements for building effective communication and reasons for poorly organized communications have been determined. The capabilities of increasing the efficiency of a leader’s work in state government bodies have been determined by improving the communication process. Keywords: communication, public authorities, management efficiency, information exchange, management decisions. Про авторів: Клавдія Іванівна Мельникова, к.е.н., проф., професор кафедри управління персоналом і еконо­міки праці Харківського регіонального інституту державного управління НАДУ при Прези­ ден­тові України,

27

3/2013


Клавдія МЕЛЬНИКОВА Юлія БОКОВИКОВА

Ключові слова: комунікація, органи державної влади, ефективність управління, обмін інформацією, оптимальні управлінські рішення

КОМУНІКАЦІЯ Є НЕВІД’ЄМНОЮ СКЛАДОВОЮ БУДЬ-ЯКИХ ФОРМ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН І ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

фізичний і соціальний аспекти комунікації

3/2013

Юлія Володимирівна Боковикова, к.держ. упр., доц., доцент кафедри державного управління та менеджменту Харківського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України. Комунікація  – невід’ємна складова будь-яких форм суспільних відносин і людської діяльності. Сучасний науковий розвиток державного управління, проведення реформ, запровадження нової клієнт – орієнтованої парадигми функціонування органів державної влади потребує переосмислення підходів до комунікативної діяльності органів влади та їх керівників, забезпечення надійного зворотного зв’язку з громадськістю. Для органів державної влади ці питання набувають особливої актуальності, оскільки формування цілей організації та забезпечення їх досягнення взагалі не можливе без застосування комунікацій. Ґрунтовні дослідження теорії комунікації представлені у працях М. Альберта, Д. Белла, М. Василика, М.  Мескона, В.  Комаровського, К.  Кроса, Г. Саймона, Ю. Габермаса, К. Ясперса та ін. Серед українських авторів праць з цієї тематики слід назвати В. Бебика, Р. Войтович, М. Головатого, А. Серанта та ін. Попри певну кількість наукових робіт з питань комунікативних процесів у суспільстві, управлінські аспекти діяльності органів виконавчої влади у цьому напрямі залишаються недостатньо дослідженими, особливо щодо роботи керівників органів влади. Виходячи з того, що в програмних документах Президента та Уряду України [1, 2] останнім часом багато уваги приділяється саме підвищенню ефективності діяльності органів державної влади, означена тема дослідження своєчасна й актуальна. Мета статті: дослідити роль комунікацій в забезпеченні ефективної діяльності керівників органів державної влади. Як відомо, комунікація (лат. communicatio, від communiko – роблю спільним, пов’язую, спілкуюсь) – це процес обміну інформацією. Розрізняють два аспекти комунікації – фізичний і соціальний. Комунікацію в її фізичному аспекті називають також зв’язком. Зв’язок охоплює процеси передання інформації між точками

28


простору, пристроями або особами відповідними каналами зв’язку [3, с. 460]. У створюваних людиною технічних системах розрізняють чотири основні типи комунікації: людина – людина; людина – машина; м а ш и на – людина; машина – машина. У процесах комунікації на технічному рівні широко використовують штучні мови (наприклад, мови, призначені для автоматизованої переробки інформації). Комунікація в її соціальному аспекті охоплює процеси обміну інформацією між окремо взятими особами, всередині групи чи організації, в рамках суспільства в цілому. Комунікації такого роду здійснюється за допомогою природної мови. На  індивідуальному рівні комунікацій важливе значення мають процеси розпізнавання і сприймання людиною інформації тощо. Для комунікації всередині групи чи організації першочергову роль відіграє розподіл стосунків (підпорядкованість, співробітництво тощо) між членами групи чи організації, сумісність і взаємність їхніх намірів і потреб в комунікації, особливості прийнятих правил комунікації. На рівні організації комунікація виконує інформаційну, командну, інтеграційну (що забезпечує цілісність організації) та переконуючу функції. В масштабі всього суспільства велику роль відіграє масова комунікація. Масова комунікація  – це спосіб спілкування людей за допомогою засобів масової інформації і пропаганди. Масова комунікація  – дієвий механізм соціального управління, могутній засіб формування громадської думки, світогляду людей, впливу на їхню соціальну орієнтацію й поведінку, розвиток культури, освіти тощо. В Конституції, Основному Законі України, (стаття 34) кожному гарантується право на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» [4, с. 14]. Обмін інформацією пронизує усі управлінські функції, тому комунікації розглядають як сполучний процес у менеджменті державної установи. Якщо вони налагоджені погано, рішення можуть бути помилковими, персонал може неправильно розуміти керівні команди, міжособові

29

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

КОМУНІКАЦІЯ В ЇЇ СОЦІАЛЬНОМУ АСПЕКТІ ОХОПЛЮЄ ПРОЦЕСИ ОБМІНУ ІНФОРМАЦІЄЮ МІЖ ОКРЕМО ВЗЯТИМИ ОСОБАМИ, ВСЕРЕДИНІ ГРУПИ ЧИ ОРГАНІЗАЦІЇ, В РАМКАХ СУСПІЛЬСТВА В ЦІЛОМУ

3/2013


Клавдія МЕЛЬНИКОВА Юлія БОКОВИКОВА

ЕФЕКТИВНО ПРАЦЮЮЧИЙ КЕРІВНИК – ЦЕ ТОЙ, ХТО ЕФЕКТИВНИЙ У КОМУНІКАЦІЯХ

ЕФЕКТИВНІСТЬ КОМУНІКАЦІЇ – ЦЕ ЗІСТАВЛЕННЯ ДОСЯГНУТИХ РЕЗУЛЬТАТІВ ІЗ ЗУСИЛЛЯМИ (ВИТРАТАМИ)

комунікація – це обмін 3/2013

стосунки можуть деформуватися. Західні спеціалісти стверджують, що керівники від 50 до 90 % всього робочого часу витрачають на комунікації [5, с. 166]. Це стає зрозумілим, коли врахувати, що керівники обмінюються інформацією для реалізації своєї ролі в міжособових стосунках, в процесі прийняття управлінських рішень, а також для виконання функцій планування, організації, мотивації та контролю [6, с. 264]. Для ефективного функціонування будь-якої організації необхідно забезпечити належні комунікації. Однак управлінська практика дає можливість констатувати, що створення ефективної, надійної системи обміну інформацією, яка відповідала б вимогам повноти, достовірності , оперативності, гнучкості,  – це одна з найскладніших проблем в організаціях. Тому цілком зрозуміло, що ефективний керівник – це той, хто ефективний у комунікаціях. Під ефективністю розуміється зіставлення досягнутих результатів із зусиллями (витратами). Ефективність в комунікаціях – це співвідношення між виходом системи, її результатом, та входом. Разом з цим відомо, що ефективна система – це відкрита система, яка пристосовується до змін середовища, появи нових потреб та характеризується трансформацією управління відповідно до визначення нових пріоритетів. Комунікації – складний процес, який охоплює низку взаємозв’язаних кроків, кожен з яких відіграє суттєву роль у забезпеченні розуміння і сприйняття інформації іншою особою. Найчастіше причиною низької ефективності комунікації є ігнорування факту, що комунікація – це обмін, в якому кожному належить активна роль. Якщо розглядати суспільство як соціальну систему, то ефективність діяльності держави полягає в забезпеченні реалізації прав і свобод людини і громадянина, своєчасному прийнятті потрібних громадянам рішень, наближенні управлінських послуг до їх споживачів та наданні їх у повному обсязі, створенні умов для сталого розвитку суспільства тощо. Управлінська праця належить до найскладніших видів людської діяльності, її не завжди можна оцінити прямим шляхом через відсутність формалізованих результатів, кількісної оцінки окремих видів виконуваної роботи.

30


Керівники органів державної влади – це передусім представники держави, що працюють в органах державного управління. Тому ефективність їх діяльності визначається, виходячи з розуміння ефективності державного управління і з огляду на те, що органи державної влади не прибуткові організації. Як  зазначає С.  О.  Борисевич, «ефективність роботи системи державного управління визначається трьома складовими: ефективністю взаємодії з громадянами і підприємствами; ефективністю внутрішньої роботи кожної установи окремо; ефективністю взаємодії органів влади між собою»[7, c. 247]. Ефективність взаємодії з громадянами в цілому можна визначати ступенем залучення громадян до вирішення суспільних проблем, тобто участю громадських організацій, активістів, громадських контролерів у прийнятті управлінських рішень. Динамізм, змінність і невизначеність політичної та економічної сфер обумовили для державних органів влади необхідність встановлення і супроводу стійких інформаційних зв’язків з громадськими організаціями, політичними партіями. Такі двосторонні інформаційні зв’язки, необхідні державним органам та їх керівникам для моніторингу і прогнозування подій, стають суттєвим засобом стратегічного управління зовнішньою та внутрішньою сторонами діяльності державного органу, інструментом його впливу на ситуацію за допомогою інформаційної взаємодії [8, c. 5]. Рішення, що приймають керівники органів державної влади апріорі не можуть задовольнити всіх громадян, тому і керівники не ставлять перед собою такі завдання. Необхідно з’ясувати інтереси потужних різноспрямованих груп населення, постійного електорату та користувачів мережі Інтернет, і, по суті, можуть виступати надійною опорою владі, або, навпаки, активно підтримувати опозиційні сили. Отже, для побудови системи ефективної взаємодії необхідно визначити усіх можливих суб’єктів комунікаційних зв’язків у суспільному середовищі. Складність діяльності керівників полягає в тому, що ці суб’єкти можуть постійно трансформуватись, варіювати їх чисельність. Тому, щоб знати, про що думають люди, вміти формувати громадську думку, управляти цими процесами, в кожному

31

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

3/2013


Клавдія МЕЛЬНИКОВА Юлія БОКОВИКОВА

В ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА ЇЇ ПІДРОЗДІЛАХ РОЗРІЗНЯЮТЬ ДВА ТИПИ КОМУНІКАЦІЙ: ФОРМАЛЬНІ ТА НЕФОРМАЛЬНІ

3/2013

органі державної влади має бути спеціальний структурний підрозділ, який займається питаннями зв’язків з громадськістю. Крім того, можна виокремити і такі критерії успішності діяльності керівника у взаємодії з громадянами і підприємствами, як: справедливість (неупереджене ставлення незалежно від статусу, кількості сплачених податків, статків тощо); прозорість і відкритість діяльності; відповідальність за будь-яку дію чи бездіяльність; своєчасність і якість прийняття управлінських рішень; задоволення потреб клієнтів тощо. Якщо розглядати ефективність внутрішньої роботи державної установи, то окрему увагу тут слід приділити комунікаціям типу керівник – підлеглий. Комунікації в органах влади – це акт спілкування, зв’язок між двома або більше індивідами, заснований на взаєморозумінні, повідомленні інформації однієї особи іншій або ряду осіб. В органах державної влади та її підрозділах розрізняють два типи комунікацій: формальні та неформальні. Формальні комунікації передбачені організаційною структурою (вертикальні, горизонтальні та діагональні). Вертикальні комунікації здійснюються у двох напрямах: згори вниз (низхідному) і знизу вгору (висхідному). Комунікації згори вниз вирішують п’ять основних завдань: – ознайомлення працівників з цілями організації для усвідомлення ними важливості виконуваної роботи; – викладення конкретних інструкцій щодо виконання робіт; – забезпечення розуміння роботи та її зв’язку з іншими завданнями організації; – надання інформації про процедури і методи виконання роботи; – забезпечення підлеглих інформацією зворотного зв’язку про результати діяльності організації. Отже, комунікації згори вниз допомагають пов’язувати різні рівні організації, координувати їх діяльність. Поряд з тим ці комунікації мають низку недоліків, а саме:

32


– створення умов для формування авторитарної системи; – значне завантаження підлеглих; – постійні втрати інформації внаслідок викривлень, помилкової інтерпретації. Один із методів подолання цих проблем – організація потоків інформації знизу вгору. Комунікації знизу вгору вирішують такі завдання: налагодження зворотного зв’язку; передача інформації від підлеглих до керівників. Найпоширеніший вид вертикальних комунікацій в органах державної влади  – відносини між керівником і підлеглим. Найчастіше ці відносини стосуються: – з’ясування завдань, пріоритетів і очікуваних результатів; – залучення до невирішення завдань відділу; – досягнення визнання і винагороди з метою мотивації; – удосконалення і розвиток здібностей підлеглих; – збору інформації про вже близькі чи реальні проблеми; – оповіщення підлеглого про наступні зміни; – одержання відомостей про ідеї, удосконалення і пропозиції від підлеглих. В індивідуальних бесідах з підлеглими керівник найчастіше віддає розпорядження, дає якісь рекомендації, намагається шляхом зворотного зв’язку дізнатися про хід і результати виконання завдань, оцінити роботу підлеглих. Найбільші непорозуміння між керівником і підлеглим виникають через неоднакове розуміння однієї й тієї ж інформації, різного ставлення до виконання поставленого завдання і досягнення мети. Щоб цього уникнути, треба чітко викладати свої вимоги, спілкуватися спільною професійною мовою, стимулювати в підлеглого бажання виконати розпорядження. Горизонтальні комунікації здійснюються між особами, які перебувають на одному рівні ієрархії. Такий обмін інформацією забезпечує координацію діяльності (наприклад, між керівниками різних структурних підрозділів апарату райдержадміністрації). Як  показують дослідження, ефективність горизонтальних комунікацій дося-

33

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

потоки інформації

3/2013


Клавдія МЕЛЬНИКОВА Юлія БОКОВИКОВА

НЕФОРМАЛЬНІ КОМУНІКАЦІЇ – ЦЕ КОМУНІКАЦІЇ, ЯКІ НЕ ПЕРЕДБАЧЕНІ ОРГАНІЗАЦІЙНОЮ СТРУКТУРОЮ

3/2013

гає 90% і пояснюється значним рівнем розуміння працівниками характеру роботи своїх колег і проблем, що виникають при функціонуванні суміжних підрозділів [9, с.  2]. Діагональні комунікації здійснюються між особами, які перебувають на різних рівнях ієрархії (наприклад, між відділами, управліннями райдержадміністрації та керівником апарату райдержадміністрації). Такі комунікації характерні також для зв’язків між структурними підрозділами, якщо один із них головний з певної функції (наприклад, відділ контролю апарату райдержадміністрації – щодо функції контролю). Неформальні комунікації  – це комунікації, які не передбачені організаційною структурою. Практика свідчить, що значна частина комунікацій здійснюється неформально, за допомогою не запланованих керівництвом способів. У теорії та практиці менеджменту зарубіжних країн часто використовують термін «grape-vine»тобто система розповсюдження чуток, неофіційних даних. Особливо слід підкреслити, що неформальними каналами комунікацій передається значна частина достовірної інформації. Неформальна інформація буває досить корисною для доповнення інформації, отриманої через формальні канали комунікації. Ця інформація цінна для керівника, однак не можна допускати, щоб система розповсюдження чуток виступала замінником формальних каналів комунікації. Кожен працівник апарату управління повинен пам’ятати, що він теж бере участь у розповсюдженні чуток (наприклад, мовчання у відповідь на запитання підлеглого – це теж реакція, яку відповідно інтерпретують підлеглі). Неформальні канали, як і формальні, передають інформацію у чотирьох напрямках: вгору, вниз, горизонтально, по діагоналі.. Особливість неформального каналу – швидкість виникнення та швидкість зникнення. Крім того, неформальний канал комунікації відрізняється змінюваністю суб’єктів розповсюджування інформації, на відміну від формальних каналів. Позитивні характеристики системи неформальних комунікацій: – швидкість передавання інформації; – потенційна можливість доповнювати формальні канали комунікацій;

34


– передбачливий характер неформальних комунікацій; – оперування зазвичай останніми новинами тощо. Для вироблення оптимальних управлінських рішень керівники органів влади або організацій та їх підрозділів повинні використовувати не лише формальні, а й неформальні канали комунікацій, хоч останні не завжди піддаються впливу та контролю. Слід пам’ятати, що неформальні канали комунікацій – невід’ємна частина організації, і їх необхідно використовувати для досягнення формальних цілей. Не  слід забувати і про комунікації в підрозділах органу влади, між підрозділами і керівником  – це різного роду повідомлення, обговорення, збори, телефонні переговори, накази, службові записки, звіти та ін., що циркулюють усередині організації. Їх  найчастіше передають за допомогою мови, зображення, дій. Найпростіший, найдоступніший засіб комунікацій  – мова, яка реалізує усні та письмові комунікації. Зображення використовують як доповнення до мовних комунікацій (наприклад, графіки, плакати). Дії підтверджують словесні висновки керівника. Письмові комунікації виступають у формі планової та звітної документації, пам’ятних записок, доповідей, оголошень, довідників, інформаційних бюлетенів тощо, та мають окремі переваги та недоліки. Зокрема, до переваг можна віднести добре збереження інформації, можливість вивчення, багаторазове прочитування інформації, ґрунтовність підготовки , можливість доведення інформації до багатьох працівників. Суттєві недоліки письмових комунікацій  – об’ємність інформації та складність її поновлення. Усні комунікації  – це телефонні розмови, публічні виступи, наради, безпосереднє спілкування тощо. Позитивний аспект таких комунікацій  – економія часу, забезпечення глибшого взаєморозуміння між керівником та підлеглим. Обмін інформацією між керівником і робочою групою повинен бути організований таким чином, щоб підвищити ефективність дії групи. Підвищенню зацікавленості співробітників своєю роботою сприятиме довіра, з якою керівник ставиться до своїх підлеглих, увага до їх проблем, вміння підкреслити особистий внесок

35

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

ОБМІН ІНФОРМАЦІЄЮ МІЖ КЕРІВНИКОМ І РОБОЧОЮ ГРУПОЮ ПОВИНЕН БУТИ ОРГАНІЗОВАНИЙ ТАКИМ ЧИНОМ, ЩОБ ПІДВИЩИТИ ЕФЕКТИВНІСТЬ ДІЇ ГРУПИ

3/2013


Клавдія МЕЛЬНИКОВА Юлія БОКОВИКОВА

3/2013

кожного працівника в загальну справу, дотримання етичних норм поведінки тощо. Для побудови ефективної комунікації з робочою групою необхідно сформувати оптимальні інформаційні потоки, які передбачають оперативне проходження документів найкоротшим шляхом з мінімальними витратами часу та праці. Керівник органу державної влади повинен знати переваги та недоліки кожної форми комунікацій, вміти знаходити оптимальні шляхи їх забезпечення та уникати можливих проблем. Для вдосконалення письмових і усних повідомлень рекомендується використовувати «п’ять» С» комунікації, а саме [10, с. 86]: – ясність (Clarity). Якщо використати стосовно комунікаційного процесу закон управління, сформульований Мерфі («Якщо що-небудь може зіпсуватися, то воно зіпсується»), то це звучатиме приблизно так: «Якщо у вашому повідомленні що-небудь може бути неправильно сприйнятим, то воно і буде неправильно сприйняте». Повідомлення повинне бути настільки однозначним і логічно витриманим, наскільки це можливо; – повнота (Completeness). У спробах спростити і пояснити ситуацію ми можемо потрапити у пастку неповноти; – лаконічність (Conciseness). Більшість комунікацій удосконалюється, коли кілька добре підібраних слів замінюють багатослівні повідомлення з недбало підібраними словами. У випадку формування довгих послань проблема рідко пов’язана з обширністю теми. Частіше справа в неспроможності комунікатора скласти конкретне повідомлення, яке він хоче передати; – конкретність (Concreteness). Часто комунікатори вдаються до абстракцій та узагальнень, коли вони не зовсім впевнені в реальностях, конкретних фактах; – коректність (Correctness). Вміле використання методів комунікації буде зовсім непотрібним, якщо повідомлення некоректне. Однак некоректні повідомлення не завжди викликані намірами викривити інформацію. Незначні перебільшення, а також необґрунтовані узагальнення та

36


припущення спроможні перерости у великі комунікаційні бар’єри. Перелічені вимоги щодо якості повідомлення корисні при оцінюванні будь-яких комунікацій, і керівники органів державної влади повинні вміло реалізовувати ці вимоги. При проектуванні та експлуатації комунікаційних систем необхідно враховувати наявність багатьох джерел деформації інформаційних потоків (мову, сприйняття, статус керівника та підлеглого тощо). У теорії передачі інформації це явище називається шумами, до яких належить все те, що спотворює суть повідомлення. Керівники державних установ повинні пам’ятати, що шуми наявні завжди, і на кожному етапі процесу обміну інформацією відбувається певне викривлення суті повідомлення. Тому необхідна умова ефективних комунікацій в організації – забезпечення надійного зворотного зв’язку, адже будьяка система, в тому числі й комунікаційна, може ефективно функціонувати лише за умови наявності ефективного зворотного зв’язку. Зворотний зв’язок (реакція) можна розглядати з таких позицій. По-перше, це інформація, яку надають особі стосовно її поведінки (або відсутності поведінки). По-друге, це процес одержання системою інформації про наслідки рішень і дій системи таким чином, щоб у разі необхідності змінити її поведінку і наблизити до мети. Зворотний зв’язок часто залишається поза увагою, а одностороннє спілкування зазвичай малоефективне, адже загальновизнано, що будь-яка система функціонує ефективно за умови існування налагодженого зворотного зв’язку. Засоби надання зворотного зв’язку: – заохочення, підтримка ; – питання з метою роз’яснення отримуваної інформації; – повторення поданої інформації без додання нової; – переформулювання слів того, хто говорить; – відображення почуттів того, хто говорить. Основні напрямки надання та отримання зворотного зв’язку запропоновані в роботі [11, c. 13] Надання зворотного зв’язку від керівника стосується: – перевірки особистої мотивації;

37

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

зворотний зв’язок

3/2013


Клавдія МЕЛЬНИКОВА Юлія БОКОВИКОВА

організація комунікації

3/2013

– поваги до конфіденційності особистості; – щирості у спілкуванні; – зосередженості на специфічній поведінці; – довір’я до отримувача інформації; – допомоги, якщо її потребують, тощо. Незадовільний стан комунікаційного процесу призводить до серйозних непорозумінь у керівництві. Існують певні вимоги до правильно організованого комунікативного процесу, або до правильного подання інформації. Вона має бути: – логічною, систематизованою; – доступною (без зайвої секретності); – своєчасною (поданою згідно з потребою або замовленням того, кому вона необхідна); – адекватною (такою, що відповідає дійсному стану речей); – актуальною (пов’язаною з найважливішими питаннями, проблемами часу); – достатньо повною за обсягом і насиченістю (вичерпно повна інформація нерідко виявляється надто ускладненою іоб’ємною ); – обґрунтованою і вмотивованою; – зрозумілою учасникам комунікаційного процесу (у документах, роз’ясненнях та інструкціях недопустимі багатозначність, різні тлумачення, вони не повинні бути переобтяжені спеціальними термінами ). Якщо державні працівники мають справу з громадянами, то необхідну інформацію слід подавати мовою запрошувача. До причин погано організованої комунікації можна віднести: – недостатнє зрозуміння керівниками важливості інформаційного обміну, коли представники вищої управлінської ланки вважають непотрібним інформувати підлеглих; – недостатня відповідальність тих органів і працівників, які мають передавати інформацію; – незадовільна структура інформації (ускладнена або заплутана лексика, погана структурованість тексту, недостатня достовірність і конкретність інформації); – відсутність зворотного зв’язку або його недооцінка.

38


Обов’язок керівника органу влади – зробити так, щоб одержувач (підлеглий) зрозумів зміст наданої інформації і пересвідчитися в цьому. Для побудови ефективної комунікації обов’язкове формування оптимальних інформаційних потоків, що передбачає оперативне проходження документів найкоротшими шляхами з мінімальними затратами часу та праці. Орган державної влади оточує зовнішнє середовище, яке своїми змінами впливає на його роботу. Керівники державних органів влади повинні враховувати мінливе зовнішнє середовище, його вплив на зовнішню структуру організації, оскільки державна організація  – відкрита система. Значення факторів зовнішнього середовища змінюється від однієї до другої організації, від одного до другого підрозділу однієї й тієї ж організації. Фактори, які швидко впливають на організацію, належать до середовища прямого впливу, всі інші – до середовища непрямого впливу. Зокрема, середовище прямого впливу становлять постачальники ресурсів, споживачі управлінських послуг (організації, громадяни), неформальні організації, законодавчі та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, вищі державні органи влади. Середовище непрямого впливу  – це міжнародні події, стан економіки, науково-технічний прогрес, політичні фактори, соціально-культурні фактори. Всі фактори зовнішнього оточення взаємозалежні та взаємодіють між собою. Під складністю зовнішнього оточення розуміють кількість і різноманітність зовнішніх факторів, на які організація повинна реагувати. Рухливість середовища характеризується швидкістю, з якою в середовищі відбуваються зміни. Невизначеність середовища  – функція кількості інформації, яка є щодо кожного з факторів, і впевненості в достовірності цієї інформації. Державні організації повинні користуватися різноманітними засобами для комунікацій зі складовими свого зовнішнього середовища, ефективно реагувати і пристосовуватися до змін зовнішнього оточення, щоб забезпечити досягнення поставлених цілей. Висновки. Ефективне функціонування будьякої організації не можливе без добре налаго-

39

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

3/2013


Клавдія МЕЛЬНИКОВА Юлія БОКОВИКОВА

ЕФЕКТИВНЕ ФУНКЦІОНУВАННЯ БУДЬ-ЯКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НЕ МОЖЛИВЕ БЕЗ ДОБРЕ НАЛАГОДЖЕНИХ КОМУНІКАЦІЙ

джених комунікацій. Важливу роль в процесах комунікації відіграють керівники органів державної влади. Підвищення ефективності роботи керівників органів державної влади через комунікації можливе за рахунок: – визначення усіх можливих суб’єктів комунікаційних зв’язків у суспільному середовищі для побудови системи ефективної взаємодії між ними та органами влади; – врахування активної ролі в комунікативному процесі кожного суб’єкта комунікацій; – використання як формальних, так і неформальних каналів комунікацій для вироблення оптимальних управлінських рішень; – вміле використання таких вимог до ефективних комунікацій, як ясність, повнота, конкретність, лаконічність, коректність, забезпечення надійного зворотного зв’язку; – формування оптимальних інформаційних потоків, що передбачають оперативне проходження документів найкоротшими шляхами з мінімальними затратами часу та праці; – врахування соціально-психологічних аспектів поведінки підлеглих; – використання сучасних інформаційних засобів для створення ефективних комунікаційних мереж. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Модернізація України – наш стратегічний вибір: щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К.: НІСД, 2011. – 432 с. 2. Постанова Кабінету Міністрів України від  2  лютого  2011  р. N  389  «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : kmu.gov.ua. 3. Осовська  Г.  В.  Основи менеджменту: навч. посіб. / Г.  В.  Осовська, О.  А.  Осовський.  – К.: Кондор, 2006. – 664 c. 4. Конституція України. – К.: Вікар, 1997. 5. Збірник досліджень з ефективності роботи державних організацій України / Шведське нац. бюро аудиту; Шведський ін-т держ. упр.; Кол. авт. – К., 2001. – 280 с. 6. Егоршин  А.  П.  Управление персоналом / А.  П.  Егоршин. – 2-е изд. – Н. Новгород: НИМБ, 1999. – 624 с. 7. Борисевич  С.  О.  Ефективність державного управління / С. О. Борисевич, Л. Л. Приходченко // Енцикл. держ. упр. Т. 2: Методологія держ. упр. – К., 2011. – С. 158– 161.

3/2013

40


8. Участь громадськості у забезпеченні сталого розвитку територіальної громади: наук.-метод. розробка / кол. авт.: А. Й.  Серант, П.  І.  Шевчук, В.  І  Карпук та ін.; за заг. ред. П.  І.  Шевчука, А.  Й.  Серанта.  – К.: НАДУ, 2009. – 72 с. 9. Основы теории коммуникации: учебник / [под ред. М. А. Василика]. – М.: Гардарики, 2003. – 615 с. 10. Савченко В. А. Управління розвитком персоналу: навч. посіб. / В. А. Савченко. – К.: КНЕУ, 2002. – 352 с. 11. Основи професійної підготовки державних службовців: навч посіб. [за заг. ред. Є. І. Бородіна та ін.] / С. К. Хаджирадєва, С. А. Яромич. Комунікації, ділове спілкування та управління конфліктами в колективі. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2004. – 100 с.

41

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

3/2013


ПОЛІТИЧНА КОМУНІКАЦІЯ ЯК ОСНОВА СТАНОВЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ЧИННИК РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ УДК 35–027.21.22

Олександр ЛОЗОВИЦЬКИЙ

У статті теоретично обґрунтовано актуальні напрями розвитку законів і закономірностей сучасних міжнародних відносин. Автор систематизував історичний та емпіричний досвід розвитку інформаційного суспільства та його роль у процесі здійснення зовнішньої політики держави. Це наукове завдання вирішується на основі комплексного аналізу результатів останніх досліджень і публікацій, присвячених характеристикам формування життєво важливих механізмів розвитку держав та умов їх реалізації, зокрема невизначеностей та суперечностей глобалізації. Лозовицький А. С. 

Политическая коммуникация как основа становления информационного общества и фактор развития внешней политики государства В статье теоретически обоснованы актуальные направления развития законов и закономерностей современных международных отношений. Автором систематизировано исторический и эмпирический опыт развития информационного общества и его роль в процессе осуществления внешней политики государства. Данная научная задача решается на основе комплексного анализа результатов последних исследований и публикаций, посвящённых характеристикам формирования жизненно важных механизмов развития государств и условий их реализации, в частности, неопределённостей и противоречий глобализации. Ключевые слова: информационное общество, внешняя политика, глобализация, международные отношения, государственное управление. Lozovitsky A.

Political Communication as the Basis of the Information Society and the Factor of the Development of Foreign Policy The paper is theoretically grounded in current trends of laws and patterns of international relations. The author systematically examines empirical and historical experience of Information Society communities and their role in the implementation of foreign policy. This scientific problem is solved in an integrated analysis of recent research and publications on the characteristics of the vital mechanisms of development and conditions for their implementation, including the uncertainties and contradictions of globalization. Keywords: Information Society, foreign policy, globalization, international relations, public administration.

3/2013

42


Про автора: Олександр Станіславович Лозовицький, кандидат політичних наук, здобувач кафедри державної політики та управління політичними процесами НАДУ. Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв’язок із важливими завданнями теорії і практики реалізації механізмів державного управління. Проблема процесів розвитку політичної комунікації у формуванні та реалізації зовнішньої політики держави набула особливої актуальності та перебуває в центрі уваги провідних країн світу, а обґрунтування напрямів і способів її вирішення є наріжний камінь державотворення. Це зумовлено низкою чинників, які генерують загрози прогресивному розвитку як на національному, так і на міжнародному рівнях. Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано вирішення цієї проблеми, свідчать, що сьогодні така тема досить популярна у вітчизняних і закордонних дослідників. Однак робіт, що стосуються аналізу підходу суб’єктів інформаційного суспільства до зазначеного питання, а особливо з погляду наук державного управління,відсутні. В попередніх дослідженнях головну увагу приділено лише певному спектру проблем і питань цієї проблематики, а серед наукових публікацій доступних широкому загалу дослідників привертають увагу роботи I. M. Валлерстайна, П.-М. Галлуа, Д. Єатсона, Р. Жирардета, І.Лакоста, Д.-Ж. Маннинга, Г.O’Tуатлі, Ж. Фреунда. Проте всі вони лише побіжно торкаються зазначеної проблеми. Тому це дослідження викличе значну зацікавленість як професійних науковців, так і громадськості й може становити суспільну користь за нинішніх складних умов перехідного періоду українського державотворення. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, якій присвячена стаття. Враховуючи сучасні теоретико-методологічні підходи, наукова новизна роботи – вивчення формування та реалізації зовнішньої політики держави в процесі розвитку інформаційного суспільства. Необхідність подальшого дослідження цієї проблеми зумовлюється змінами ролі держав у процесах реформування механізмів державного управлін-

43

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ Ключові слова: інформаційне суспільство, зовнішня політика, глобалізація, міжнародні відносини, державне управління

3/2013


Олександр ЛОЗОВИЦЬКИЙ

сучасні комунікативні процеси

ПОЛІТИЧНА КОМУНІКАЦІЯ ВИСТУПАЄ ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ РІЗНОВИД ЗОВНІШНЬО­ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН

політичні актори трансляція політичної інформації політична комунікація 3/2013

ня та вдосконалення відповідного законодавства з урахуванням національних особливостей. Аналіз наукової розробки теми дослідження показує, що в сучасній вітчизняній науковій думці погляди на цю проблему тільки починають складатися, і тому вона потребує поглибленого дослідження. Формулювання мети та завдань статті. Мету дослідження становить: визначення особливостей, напрямів і параметрів зовнішньої політики держави в процесі розвитку міжнародних відносин доби становлення інформаційного суспільства; вивчення досвіду формування та реалізації загальнонаціональної стратегії розвитку державної системи України; аналіз, на основі вже накопиченого багажу в науках державного управління, відповідного процесу в глобальній перспективі. Зазначена мета конкретизована через постановку й вирішення завдань: на основі аналізу відповідних концепцій уточнити природу формування та реалізації зовнішньої політики держави часів інформаційного суспільства; показати сутність і розкрити основний зміст зовнішньої політики держави як рушійної сили основних тенденцій сучасних комунікаційних процесів ; визначити шляхи формування державного курсу України в контексті розвитку суб’єктів діяльності держави в зовнішньому середовищі. Викладення основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих результатів. Політична комунікація виступає як специфічний різновид зовнішньополітичних відносин , за допомогою якого домінантні в політиці суб’єкти регулюють виробництво й поширення суспільно-політичних ідей свого часу. Її також можна визначити як процес цілеспрямованої взаємодії різних політичних акторів , у ході якого відбуваються трансляції політичної інформації. Політичні актори сигналізують про своє існування, встановлюють необхідні контакти й зв’язки, що дозволяють їм виконувати різні політичні ролі. З іншого боку, політичну комунікацію визначають як функцію, що забезпечує циркуляцію інформації між політичною й соціальною системами й усередині них, сприяє встановленню згоди між різними елементами політичної системи і становить основу її життєздатності. Енциклопедичне

44


тлумачення комунікації (communication – робити спільним, пов’язувати; спілкуватися) – це: 1) шлях повідомлення; 2) форма зв’язку; 3) акт спілкування, зв’язок між двома й більше індивідами, заснований на взаєморозумінні; повідомлення інформації особою іншій особі або ряду осіб; 4) масова комунікація – процес повідомлення інформації за допомогою технічних засобів [1, с. 349]. А також комунікація  – діяльність, яка має мету, що припускає одного або більше учасників і полягає в посиланні й одержанні різного роду повідомлень (використовуючи для цього різні канали), що можуть спотворюватися під впливом шуму, існують у деякому контексті, справляють певний ефект на адресата й залишають можливості для зворотного зв’язку. Відома теза «хто володіє інформацією, той володіє світом» сьогодні набуває найважливішого значення – інформація стає не тільки технологічною основою комунікації, але й концентрованим вираженням суспільних відносин , у тому числі й у політиці. Політична комунікація виконує важливу функцію для політичної системи – «це те ж, що кровообіг для організму людини» [2, с. 369]. Про детермінованості соціальних процесів фактором інформатизації писали Д. Белл, Е. Гіденс, М. Кастельс, О.  Білорус. Представники цієї наукової традиції приділяли увагу інформаційному суспільству, яке вони трактували як постіндустріальне суспільство послуг, де інформація виступає базовим ресурсом для взаємодії між людьми, і де рефлективність приводить до розуміння розширення доступу до інформації, коли потрібна інтенсифікація розвитку ЗМІ  й інформаційної супермагістралі. Так, праці західних (Н. Вінера, У. Ешбі), російських (В.  Коган) та українських (В.  Глушков, М.  Амосов) дослідників показали значення інформаційної місткості управлінської системи та можливість кібернетичного методу стосовно соціальних систем [3]. Сутнісна сторона політико-комунікаційних процесів – передача, переміщення, обіг політичної інформації: тих відомостей, якими в процесі конкретної суспільно-практичної діяльності обмінюються «джерела» і «споживачі» – взаємодійні

45

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

ІНФОРМАЦІЯ СТАЄ НЕ ТІЛЬКИ ТЕХНОЛОГІЧНОЮ ОСНОВОЮ КОМУНІКАЦІЇ, АЛЕ Й КОНЦЕНТРОВАНИМ ВИРАЖЕННЯМ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

3/2013


Олександр ЛОЗОВИЦЬКИЙ

В ОСНОВІ ПРОЦЕСУ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ ЗНАХОДИТЬСЯ РІВНОПРАВНИЙ ОБМІН ІНФОРМАЦІЄЮ

зворотний зв’язок

3/2013

в суспільстві індивіди, соціальні групи, верстви, класи. Політична комунікація – це важливий аспект взаємодії суб’єктів політики шляхом обміну інформацією в процесі боротьби за владу або її втілення. Вона пов’язана із цілеспрямованою передачею й вибірковим прийманням інформації, без якої неможливий політичний процес. За допомогою комунікації передають три основних типи політичних повідомлень: а) спонукальні; б) властиво інформативні; в) фактичні [4]. В основі процесу політичної комунікації перебуває рівноправний обмін інформацією , діалог між основними політичними групами суспільства  – керівними й керованими. Цей обмін, без якого не можливе спілкування, досягнення політичної згоди, не обов’язково одноразовий або послідовний, але протяжний у часі й просторі, тобто відбувається в рамках комунікативного простору. У теорії існує розуміння політичної системи як відкритої, що одержує постійні імпульси з навколишнього середовища й реагує на них. Для нас дуже важливо останнє, тому що в період трансформації вимоги, , можуть бути неадекватні, політична система буде не готова до них, її реакція не відповідатиме очікуванням суспільства-середовища. При такому підході до розуміння політичної системи інформаційно-комунікаційні відносини виступатимуть як сполучний процес, що забезпечує взаємодію й інтеграцію всіх рівнів і сегментів системи, виконання політичними інститутами всіх основних функцій регулювання суспільних відносинах, організації, мотивації, контролю і координації. Будь-яка інформація, що з’являється з взаємодією із зовнішнім середовищем по каналах зворотного зв’язку, доповнює так звані знання системи. Вони являють собою інформацію про характер самої системи, її середовище, ресурси, реакції на вираження своєї волі. Зворотний зв’язок дозволяє членам системи оцінювати себе й ситуацію з урахуванням достоїнств і недоліків поведінки в цій ситуації. Отже, за допомогою зворотного зв’язку в системі накопичується досвід. Оскільки середовище впливає на систему, то він дуже важливий, особливо в період її трансформації. Якщо влада закрита для зворотного зв’язку, їй не варто очікувати ефективного результату, тому що вона

46


не зможе оцінити фактичні настрої й рівень підтримки політично свідомих представників системи. У період трансформації влада прагне не тільки зберегти мінімальний рівень підтримки системи, але й шукає нову базу для підтримки, що допомагала б їй уникнути кризових ситуацій. Зворотний зв’язок має фундаментальне значення як для усунення помилок з метою вдосконалення системи в заданому напрямку, так і для послідовної переорієнтації, тобто відходу від заданого напрямку, пошуку нових цілей і шляхів їх досягнення. Кожній політичній системі властива своя мережа політичної комунікації, відповідно до можливостей і рівнів розвитку. В рамках цієї теми йдеться про політичну комунікацію в інформаційному суспільстві. Але в сучасній науковій думці ще не сформувалося чіткого визначення поняття інформаційного суспільства, а використання самого терміна ставиться під сумнів. На думку автора, правомірніше використовувати все-таки цей термін, оскільки він найбільш поширений не тільки в наукових колах, але й на рівні офіційних документів. Безумовно, дати адекватно точне визначення будь-якому явищу або процесу, коли вони тільки зароджуються, справа досить важка. Не  випадково цей термін частіше вимовляється, а ніж визначається. Для розуміння сутності інформаційного суспільства необхідно провести періодизацію наукових досліджень з цієї проблематики. Так, перший етап триває з кінця  50-х приблизно до середини 60-х рр. ХХ ст., коли почалося осмислення того, що технологічні фактори розвитку починають превалювати над політичними й соціальними. Ця  теорія дістала назву «теорії постіндустріального суспільства», її вперше ввів у науковий обіг американський соціолог Д. Рисмен в 1958 р. У той час постіндустріальна проблематика стала однією з провідних у західній соціології, і багатьом дослідникам здавалося, що ця нова глобальна методологічна парадигма здатна дати істотний імпульс суспільним наукам. Це був період нагромадження інформації й ідей з приводу прийдешнього суспільства. Другий період – із середини  60-х до кінця  80-х років ХХ  ст. Його умовно можна назвати футурологічним, оскільки мова в дослідженнях велася в основному про майбутній тип суспільства. Цей етап пов’язаний з

47

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

політична система – політична комунікація

3/2013


Олександр ЛОЗОВИЦЬКИЙ

РІВЕНЬ ЗНАНЬ, А НЕ ВЛАСНІСТЬ, СТАЄ ВИЗНАЧАЛЬНИМ ФАКТОРОМ СОЦІАЛЬНОЇ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ

загальносвітовий інформаційний простір

3/2013

іменами таких науковців, як Д. Белл, З. Бжезинський, М. Порат, Й. Масуда, Т. Стоуньєр, Р. Катц, М. Маклюен, E. Тоффлер та інших [5]. Узагальнюючи результати цих досліджень з приводу інформаційного суспільства, можна стверджувати, що рівень знань, а не власність, стає визначальним фактором соціальної диференціації : привілейовану верству утворять інформовані, тоді як непоінформовані  – це «нові злидарі». Інфраструктура інформаційного суспільства  – нова інтелектуальна, а не механічна техніка. Соціальна організація й інформаційні технології утворять симбіоз. Суспільство вступає в технотронну еру, коли соціальні процеси стають програмованими. В інформаційному суспільстві знання й інформація, хоча й мають величезне значення, не визначальні, визначальним в ньому є комунікація, як процес та інтерпретація. Інформаційне суспільство має у своїй основі мережеву форму організації та не може існувати без сучасних комп’ютерно-комунікаційних технологій, найважливіша з яких – Інтернет. Інформаційне суспільство – явище глобальне, хоча, як відзначає російський дослідник М. С. Вершинін, формується локально й у різних країнах, відбуваючись з різною інтенсивністю й особливостями [6, с. 127]. У процесі становлення глобального інформаційного суспільства відбуваються істотні зрушення в політичній сфері та державному управлінні: створюється загальносвітовий інформаційний простір , об’єднання політичних систем різних держав у єдиній схемі політичної комунікації, відбуваються медіатизація й віртуалізація суспільства й політики, змінюються політичний час і простір, механізми формування політичної культури, політична поведінка мас. Політика провадиться насамперед в інформаційному просторі, під яким ми будемо розуміти сукупність сфер сучасного життя світу, в яких інформаційні комунікації відіграють провідну роль. Воно складається з різноспрямованих інформаційних полів, сформованих з інформаційних подій, відтворених усіма інститутами суспільства. Його створення відбувається взаємодіючиими суб’єктами, але разом з тим воно має свою особливу якість, яка відсутня в самих суб’єктах. Варто додати, що воно обумовлене політичними, економічни-

48


ми й культурними умовами реалізації інформаційних процесів. Політична комунікація виступає своєрідним соціально-інформаційним полем зовнішньої політики, складовою частиною інформаційного простору суспільства. А становлення глобального інформаційного суспільства супроводжується істотними змінами у просторі. Передусім слід зазначити процеси віртуалізації сучасного суспільства, що, як наслідок, відбивається на інформаційному просторі. Під віртуалізацією розуміється будь-яке заміщення реальності її симуляцією, образом, із застосуванням логіки віртуальної реальності. Як універсальні властивості віртуальної реальності можна виділити три характеристики: – нематеріальність впливу; – умовність параметрів; – ефемерність. На  сьогодні відбувається віртуалізація політики, тобто заміна реальних політичних інститутів їх образами, симулякрами, зокрема в таких найважливіших проявах, як вибори й держава. Отже, змінюється й інформаційний простір, його наповнюваність, заміщення суб’єктів їх образами, крім того, з’являється в ньому віртуальні інститути. Зміни в інформаційному просторі відбуваються також під впливом процесів медіатизації, тобто явища, при якому з інформаційного простору фактично вилучаються суб’єкти, які не зазначені в сучасних засобах масової комунікації, в першу чергу, з використанням телебачення. Сполучення віртуалізації й медіатизації призводить до віртуалізації політичної комунікації , що багато в чому перетворюється на комунікацію між симулякрами [7]. Мережева організація інформаційного суспільства приводить до змін у структурі політичної комунікації, що будується за такою ж логікою. Це  веде до роздроблення єдиної аудиторії на безліч груп, взаємодійних за мережевим принципом. Така організація приводить до зростання ролі горизонтального рівня комунікації. При цьому відбувається процес дезінтеграції комунікативних відносин між державою й суспільством. «Влада ідентичностей» [8], як її визначає М. Кастельс, панує в мережевому суспільстві, перенасиченому інформацією й каналами комунікації, змушує державу в певному сенсі вступати в бо-

49

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

віртуалізація політичної комунікації

3/2013


Олександр ЛОЗОВИЦЬКИЙ

ЗБІЛЬШЕННЯ РОЛІ ГОРИЗОНТАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ ТРАКТУЄТЬСЯ ЯК НАЙВАЖЛИВІШИЙ ПОКАЗНИК ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

інформаційнокомунікативні зв’язки

3/2013

ротьбу за суспільство. Крім того, формування інформаційного суспільства істотно знизило потреби громадян у публічному діалозі з владою. Показником цього є зростаюча байдужість більшості населення до участі в розвитку політичного життя. Така неузгодженість інформаційних позицій рядових громадян і державної влади поставила під сумнів можливість виникнення між ними контактів, тобто комунікації як результату інформаційної взаємодії елітарних і неелітарних верств. Зростаюче значення горизонтального рівня політичної комунікації, організація її структури за принципом мережі сприяють подальшій неузгодженості інформаційного повідомлення між державою і суспільством. Внаслідок цього є активне виникнення комунікативних помилок і перекручувань інформації у вузлах комунікації. Збільшення ролі горизонтальних комунікацій трактується як найважливіший показник демократизації суспільства. Автор цієї роботи висловлює припущення, що зростання горизонтальної комунікації в умовах становлення глобального інформаційного суспільства не обов’язково приводить до посилення процесів демократизації, хоча, безумовно, такі процеси мають місце. Процес горизонтальної комунікації припускає обмін інформацією не між керівними й керованими, а між поруч розташованими суб’єктами політики. Однак для сучасного етапу становлення інформаційного суспільства зростання ролі горизонтальної комунікації свідчить не про поглиблення процесу демократизації, а про значно глибший процес. Справа в тому, що в комунікативній підсистемі формуються три рівні інформаційно-комунікативних зв’язків: міжособистісний, груповий і масовий. Кожний з них характеризується наявністю особливих агентів політичної комунікації. Також необхідно відзначити, що в процесі становлення глобального інформаційного суспільства відбувається переорієнтація людини на базові настанови такого політико-цивільного позиціонування, при якому приватні інтереси ставлять вище за публічні, по-іншому оцінюють пріоритети політичного й соціального життя, а також співвідношення між особистими й цивільними цілями. Крім того, організація політичної комунікації за мережевим принципом, що характерний для інформаційного суспільства, і нові

50


можливості переміщення інформації сучасними комунікаційними технологіями обумовлюють і виникнення невідомого раніше типу життєдіяльності – всіх з усіма [9, с. 327]. Отже, зростання ролі горизонтальної комунікації в сучасному інформаційному суспільстві означає не стільки процеси демократизації, скільки пасивний протест проти чинної системи масової й колективної комунікації, втрату довіри до неї; елементарний психологічний захист від потоку негативної інформації, що ринув через традиційні ЗМІ; зміни світогляду й ціннісних настанов громадян. Становлення глобального інформаційного суспільства привело до активізації процесів інтеграції, згортання політичного простору, стало причиною низки істотних змін у зовнішній політиці. Спостерігається тенденція поширення державних інтересів різних країн далеко за межі національних кордонів. Це  пов’язано з тим, що концепція інформаційного суспільства змушує трактувати зовсім різні події політичного, економічного й соціального життя однієї держави як зміни на площині координат політичних інтересів інших країн, що сприймаються в глобальній парадигмі як синтаксичні одиниці загальної, глобальної мови політичної комунікації, у якій, крім безпосереднього адресата, бере участь необмежена кількість інших. Зазначені тенденції приводять до посилення іміджевої складової як зовнішньої, так і внутрішньої політики держави. Позитивний імідж держави створює сприятливу атмосферу для широкого розповсюдження цінностей, властивих політичній культурі певної держави, а також виступає додатковою гарантією її суверенітету й правочинності владних прагнень національного уряду. У сучасному інформаційному суспільстві під впливом різних факторів відбувається зміна ролі, перехоплення функцій традиційних акторів політичної комунікації. У цьому процесі визначальне значення набувають засоби масової інформації, як відзначає німецький експерт з проблем взаємин засобів масової інформації й влади Германн Міхаель, сучасні держави пережили гігантське розширення сектору ЗМІ  [10, с. 117]. З настанням індустріальної ери ЗМІ почали відігравати найважливішу роль. На  сучас-

51

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

глобальне інформаційне суспільство

3/2013


Олександр ЛОЗОВИЦЬКИЙ

ПОЛІТИЧНА КОМУНІКАЦІЯ СТАЄ ОБОВ’ЯЗКОВОЮ УМОВОЮ Й ДЖЕРЕЛОМ ІСНУВАННЯ ПОЛІТИКИ

3/2013

ному етапі їх значення ще більше підсилилося. Використання в політиці телекомунікаційних систем привело до появи як нових типів трансляції інформації, так і нових форм комунікації в сфері публічної влади. Трансформувавши систему представництва цивільних інтересів, електронні ЗМІ перетворили політику в медіа-процес, одночасно стимулювавши й відповідні зміни в процесі комунікації, що органічно поєдналися з віртуалізацією політичного простору, створенням гіперреальності й іншими новітніми механізмами підтримки конкуренції за державну владу. У складному інформаційному суспільстві комунікація виявилася найважливішим інструментом формування і самопрезентації політики, що перетворило політичну комунікацію у своєрідний її епіцентр. Політичні чинності, не представлені в масовій комунікації, практично вилучаються з політичного життя суспільства. Отже, поле політики перестає бути самодостатнім і самовідтворюється за внутрішніми правилам. Тобто політична комунікація стає обов’язковою умовою й джерелом існування політики. Тому можна говорити про зміну місця політичної комунікації в політичному просторі сучасного інформаційного суспільства, тут сам процес політичної комунікації, а не його стримання, став визначати формат політичних відносин. Показники цієї зміни  – процеси медіатизації, віртуалізації, персоналізації й посилення іміджевої складової політики. Медіатизація політики  – це процес, при якому політичне життя переміщається в символічний простір засобів масової інформації і йому притаманні наступні риси. Перша полягає в тому, що політика стає все більш публічною. Під публічністю тут треба розуміти по-перше, дослівно  – роботу на публіку, а подруге – перетворення приватної сфери політики в публічну, що пов’язано з обов’язковістю подання в ЗМІ. Друга риса медіатизації – обов’язкова умова підпорядкування правилам мас-медіа, визначає інформаційний процес, що характеризується калейдоскопічністю, сюжетною фрагментарністю, щоденністю мови. Персоналізація являє собою процес зміни в масовій свідомості, коли під впливом каналів масової комунікації соціальні й політичні супер-

52


ечності виявляються не як зіткнення соціальних інтересів і відповідних програм, а відбувається витиснення програмної риторики особистісною. Звідси віртуалізація – це заміщення реального об’єкта його образом  – симуляцією. Боротьба за політичну владу на сьогодні– це не боротьба партійних організацій чи конкуренція програм дій. Це  теж боротьба образів  – політичних іміджів, які створюють рейтинг. Ці процеси приводять до зміни принципів легітимації влади. Для опису змін, що відбуваються в політичному процесі, правильним є використовувати визначення харизматичного панування. В медіакратичному суспільстві відбувається закріплення певної харизми за політичними персоналіями, щоб легітимізувати їх владні домагання. Цей процес розглядають як діяльність різних угруповань, спрямованих на публічне визнання певної проблеми як важливої та значущої [11]. Здатність реципієнта адекватно сприймати інформацію при цьому погіршується. Це  створює сприятливі умови для використання ЗМІ особливих технологій, за допомогою яких змінюються світовідчування й поводження аудиторії, що стає стратегічно важливим етапом в політичній боротьбі в умовах транзитивного суспільства. Вагомого значення суспільної думки й ролі комунікації в політиці дозволяє по-новому проаналізувати функції політичної комунікації. Відбувається трансформація функцій політичної соціалізації, інформаційної, регулятивної й маніпулятивної, в результаті якої на перший план виходить саме маніпулятивна функція як відповідальна за формування громадської думки. В умовах медіатизації політики неминуче зрощення інтересів різних політичних груп з тими або іншими ЗМІ,  що призводить до відповідних змін у процесах політичної комунікації. Головним наслідком цього стає поява нових жанрових форм політичних комунікативних повідомлень. Тому контроль над розподілом інформації, маніпуляцією масовою свідомістю закономірно виступає важливими засобами ненасильницького досягнення поставленої політичної мети. Інформаційне суспільство виявляється найпристосованішим до міфологізації політичного життя , оскільки одна з головних функцій міфологічного бачення світу є зняття й згладжування супереч-

53

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

медіакратичне суспільство

функції політичної комунікації

3/2013


Олександр ЛОЗОВИЦЬКИЙ

ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО ВИЯВЛЯЄТЬСЯ НАЙБІЛЬШ ПРИСТОСОВАНИМ ДЛЯ МІФОЛОГІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

3/2013

ностей, заміна фундаментальних протилежностей на інші, менш різкі й більш прийнятні для свідомості. У віртуальній реальності факти, суперечні міфологічній картині світу, відкидають як несуттєві або вигадані, зате всі інші відомості й повідомлення використовують як підкріплювальну аргументацію для вихваляння чесноти й викриття пороків. Отже, у створюваній міфологічній картині світу немає ніяких гострих кутів, різких суперечностей, окрім протистояння «добра і зла», до того ж останнє розглядають як дзеркальне відбиття першого. Непохитність міфологізованих подань про будь-яке явище або процес обумовлена тим, що міф завжди ототожнює явище з моральним ідеалом, тому будь-яка критика і об’єктивний аналіз безглузді, оскільки міф, що злився з моральним ідеалом, сам стає вищою інстанцією будь-яких оцінок. Міфи, впроваджувані у свідомість, можуть змінювати структуру світогляду або заміняти цілісний світогляд фрагментарним, що призводить до неадекватного перекрученого розуміння реальності й навіть психічних розладів[12]. Міфологізація інформаційного суспільства обумовлена тим, що в ньому вигадливо переплітаються й співіснують три світи: об’єктивної реальності, інформаційний і символічний. Основними параметрами двох останніх світів стали інформація й комунікація, сприймані більшістю дослідників не тільки як основний вид діяльності, але й як базовий стратегічний ресурс інформаційного суспільства. І одним з основних засобів комунікації в інформаційному суспільстві виступає мережа Інтернет – на сьогоднішні найкращий засіб комунікації для становлення й життєдіяльності інформаційного суспільства. Однак існує думка, що Інтернет може заміняти або доповнювати сучасні інформаційні комунікації. В цьому контексті надзвичайно важливі такі моменти  – Інтернет ще не дістав необхідного поширення навіть у найрозвинутіших країнах світу, щоб бути єдиним універсальним засобом комунікації. І,  як наслідок цього, говорити про Інтернет як універсальний засіб комунікації можна в багатьох випадків хіба з позицій його потенційних можливостей. Відносно пасивна позиція споживача інформації, при величезному

54


потоці спрямованих на нього повідомлень традиційних ЗМІ, змінюється на активну, при якій він може сам вибирати ті джерела інформації в мережі, яким він довіряє. Швидкість поширення інформації в мережі незрівнянно вища, аніж через традиційні ЗМІ.  Інтернет як універсальний засіб політичної комунікації має важливу особливість – у ньому зосереджений величезний обсяг інформації, що може бути доступний у будь-який час практично будь-якому користувачеві. Жоден із засобів масової інформації й комунікації не мав змоги дотепер надавати в будь-який момент користувачеві такий величезний за обсягом й різноманітністю масив даних, який має можливість одержувати користувач Інтернету. Отже, слід зазначити, що в глобальному інформаційному суспільстві, яке має мережеву структуру, політична комунікація, здійснюється за допомогою засобів масової комунікації індустріальної й постіндустріальної епох і не виконує своїх функцій. Цьому сприяє поява на політичній арені нових акторів, таких як транснаціональні корпорації, терористичні організації, наддержавні об’єднання тощо. Нові актори надпотужно впливають на політику й сферу політичної комунікації. Невідповідність засобів масової інформації політичній комунікації глобального інформаційного суспільства сприяє віртуалізації політики й перетворенню її в медіапроцес. Це ставить під загрозу існування демократії й цивільного суспільства і, як наслідок, виникає потреба в адекватних глобальному інформаційному суспільству способів політичної комунікації. Інтернет найбільше відповідає даному типу суспільства, оскільки має також глобальний характер і мережеву структуру організації. Крім того, можливості, створені мережею,  – доступність різноманітних інформаційних джерел, відсутність будь-яких реальних перешкод для поширення інформації в Інтернеті, а також можливість для будь-якого індивіда самому стати джерелом інформації, доступної всьому світові, напрочуд яскраво визначають відповідність мережі політичній комунікації в глобальному інформаційному суспільстві, а ефективність комунікації в політиці за допомогою мережі залежить від застосування політичних інтернет-технологій.

55

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

засоби масової комунікації

3/2013


Олександр ЛОЗОВИЦЬКИЙ

Перспективним напрямом дослідження в подальшому вбачається концептуальна розробка та вдосконалення теоретико-методологічних засад цієї проблеми, а також відповідних процедур вироблення рекомендацій органам державної влади. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Systemy polityczne rozwinietych krajow kapitalistycznych / Pod red. A. Famrozo. – Warsaw, 1989. – 676 p. 2. World encyclopedia of political systems / Ed. by G. E. Delury. Harlow, 1983. – 727 р. 3. In The Name of National Security. – New York, 2002. – 116 р. 4. Willoyghby W. W. The political theories of the ancient world / W. W. Willoyghby. – Freeport; New York, 1969. – 285 р. 5. The Blachwеll encyclopedia of political thought / Ed. by D. Miller. – Oxford; New York, 1987. – 867 р. 6. Girardet R. Mythes et mythologies politiques / R.Girardet. – Paris: Dalloz, 1986. – 213 p. 7. Ellul J.  The Technological Society / J.Ellul.  – Paris: Plon, 1965. – 234 p. 8. History of political philosophy / Ed. By L. Strauss a. T. Cropsey. – London, 1987. – 520 p. 9. Eatson D.  The Political Systems / D.Eatson.  – New York, 2003. – 430 р. 10. Apter D.  Politics of Modernization / D.  Apter.  – Chicago, 2008. – 438 p. 11. Тоффлер Е. Третя хвиля / Е. Тоффлер; [пер. з англ.]. – К.: Всесвіт, 2000. – 475 с. 12. Gallois P.-M.  Geopolitique: les voles de la puissance / P.M. Gallois. – Paris. Fondation pour les etudes de defence nationale/Plon, 2000. – 246 р.

3/2013

56


ФОРМУВАННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ – ФАКТОР РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА УДК 35–027.21.22

Руслана ТКАЧУК

У статті висвітлено проблеми та перспективи формування і використання трудових ресурсів в умовах інформаційного суспільства.

Ткачук Р. Л. 

Формирование и использование трудовых ресурсов – фактор развития информационного общества В статье освещены проблемы и перспективы формирования и использования трудовых ресурсов в условиях информационного общества. Ключевые слова: трудовые ресурсы, трудовой потенциал, информационное общество, интеллектуальная составляющая. Tkachuk R. 

Formation and Utilization of Labor Resources – A Factor of Development of Information Society The article analyzes the problems and prospects for the formation and development of human resources in the information society. Keywords: labor, employment potential, information society, intellectual component. Про автора: Руслана Леонідівна Ткачук, магістр державного управління у сфері національної безпеки, аспірант кафедри державного управління і менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України. Для того, щоб сучасні інформаційні мережі могли ефективно використовуватися для підвищення рівня життя населення нашої країни, необхідно вирішити цілий ряд пов’язаних між собою проблем. Інформаційне суспільство не зводиться до простого збільшення кількості вебсайтів і користувачів Інтернету. Розповсюдження інформаційно-комунікаційних технологій в Україні йде і по горизонталі, і по вертикалі. По горизонталі – це розвиток електрозв’язку, цифро-

57

Ключові слова: трудові ресурси, трудовий потенціал, інформаційне суспільство, інтелектуальна складова

3/2013


Руслана ТКАЧУК

ТРУДОВІ РЕСУРСИ ТА ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО ВИСТУПАЮТЬ НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВИМИ ЕКОНОМІЧНИМИ КАТЕГОРІЯМИ, ЩО ВІДОБРАЖАЮТЬ СОЦІАЛЬНОЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП КРАЇНИ ТА У ВЕЛИЧЕЗНІЙ МІРІ ДЕТЕРМІНУЮТЬ КОНКУРЕНТНІ ПОЗИЦІЇ У СУЧАСНОМУ СВІТОВОМУ ЕКОНОМІЧНОМУ ПРОСТОРІ

3/2013

вого телебачення. По вертикалі  – застосування інформаційно-комунікаційних технологій на всіх рівнях громадського життя, надання державних послуг в електронному режимі. Сучасні інформаційні й телекомунікаційні технології стали важливою частиною інфраструктури суспільства, що від них залежать не тільки технологічний, але й соціальний поступ, економічна конкурентоспроможність країни в цілому, її місце у світовій економіці, роль у розподілі праці, здатність розвивати демократичні інститути, зростання нових робочих місць, формування та використання трудових ресурсів країни. Трудові ресурси та інформаційне суспільство виступають надзвичайно важливими економічними категоріями, що відображають соціально-економічний поступ країни та визначають конкурентні позиції в сучасному світовому економічному просторі. Взаємовплив трудових ресурсів та інформаційного суспільства відображається в тих тенденціях, які ми сьогодні спостерігаємо в Україні, в глобальному вимірі. З однієї сторони, саме використання трудових ресурсів стає рушієм суспільного розвитку, що привело до етапу, який зветься інформаційним суспільством. З іншої – вже новітні умови та виклики інформаційного суспільства піднімають на якісно вищий рівень базові характеристики трудових ресурсів. За таких обставин важко чітко розуміти особливості формування і використання трудових ресурсів в умовах становлення інформаційного суспільства з метою сприяння його подальшого розвитку та участі в тих тенденціях, які сьогодні визначають суспільний прогрес усього людства. Визначення трудових ресурсів в теорії та практиці почали використовувати наприкінці 70-х років ХХ століття. У радянський період, в умовах планової економіки, дослідження проводили С. Струмилін, Р. Яковлєв, Ф. Волков, І. Маслова та ін. Проблематика дослідження трудових ресурсів в сучасних умовах має місце в працях таких відомих науковців, як С. Пирожков, У. Садова, О. Макарова, Е. Лібанова та ін. Визначення інформаційного суспільства нове, оскільки широко вживане лише від початку 90-х років ХХ  століття, хоч сама ідея інформаційного суспільства була закладена ще в  40-х роках

58


японським науковцем Й.Масудою. Вона відображає формаційний підхід до дослідження розвитку людства. Автором цього визначення вважають японського науковця, професора Ю. Хаяши. Суть та прояви інформаційного суспільства висвітлено у працях таких вітчизняних науковців, як І. Бойченко, Б. Новіков, В. Рижко, Л. Сохаль та ін. Загалом, вітчизняні науковці приділили достатньо уваги цим економічним категоріям, але окремі сторони таких напрямів потребують подальших ґрунтовних досліджень з обґрунтуванням низки моментів та розробленням методик. Дослідження особливостей формування і використання трудових ресурсів у сучасних умовах варто здійснювати з урахуванням впливів закономірностей саме інформаційного суспільства, яке на цей момент виступає важливою стадією розвитку. Мета статті  – наукове дослідження процесу формування і використання трудових ресурсів в сучасних умовах інформаційного суспільства. Виклад основного матеріалу дослідження. Трудові ресурси  – досить складна економічна категорія, для повноти розуміння якої потрібно конкретизувати складові, що її формують як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, окремого регіону, країни, що відображається інтегральною оцінкою трудових ресурсів, які здійснюють трудову діяльність на визначеній території або ж тут проживають. У науковців з цього приводу сформувалися такі дискусійні підходи: В. Костів виділяє наступні підходи: загальнодемографічний, медико-біологічний, кваліфікаційний, екологічний, науково-технічний, соціальний, психологічний. На  думку Л.  Шевчук існують такі підходи, як: біологічний, демографічний, інтелектуальний, сакральний, історичний, культурний, освітній, соціальниц, економічний, мотиваційний. У. Садова визначає наступні підходи: здоров’я, мораль, активність, інтелект, організованість, освіта, професіоналізм, ресурси робочого часу. М.  Долішній сформував такі підходи: валеологічний, демоекістичний, соціально-професійний, інформаційний, соціально-мотиваційний, організаційно-управлінський, екогомологічний.

59

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

трудові ресурси – це складна економічна категорія

3/2013


Руслана ТКАЧУК

3/2013

Враховуючи напрацювання науковців, розглядаємо трудові ресурси як наявність економічно активного населення, здатного до самовідтворення та такого, що відзначається мінливістю, при ефективному використанні якого забезпечується досягнення поставленої мети, та такого, що формує демографічні, інтелектуальні, освітні, економічні, культурні, соціальні, організаційні, мотиваційні та ін. складові. Економічно активне населення формує трудові ресурси, а відтворювальний аспект відображають інші категорії осіб, зокрема молодь, яка у майбутньому розпочне свою трудову діяльність потрапляє в категорію трудових ресурсів, формуючи запас. Так само і особи пенсійного віку, особи з відповідними категоріями інвалідності, здійснюють трудову діяльність, можуть формувати трудові ресурси країни. В умовах інформаційного суспільства, комп’ютеризації та інформатизації виробничого процесу постає питання включення трудових ресурсів до штучного інтелекту. Відомо, що існують такі рівні людської енергії, які відповідають п’яти видам праці: мускульна енергія – важка фізична праця; нервова енергія – легка фізична праця; логічна енергія – проста розумова праця; інтелектуальна енергія – складна розумова праця; духовна енергія  – творча праця [3]. Кожен наступний рівень є складнішим і притаманний тільки людині. Але,в процесі науково-технічного прогресу та розвитку інформаційного суспільства попередні рівні поступово передаються автоматизованим об’єктам, у тому числі спостерігаються процеси створення штучного інтелекту, тому цей фактор важливо враховувати при формуванні трудових ресурсів. Характеристику складових, що формують трудові ресурси наведено в таб. 1. При дослідженні трудових ресурсів важливо звернути увагу на інтелектуальну складову. Вичерпність екстенсивних та інтенсивних факторів виробництва створює необхідність потужного розвитку індивідуальних трудових процесів та зростання частки індивідуальних складових. Стає зрозумілим, що існує єдиний невичерпний ресурс людства – інтелект, і лише неадекватний стан суспільного і технічного розвитку може загальмувати його стрімкий злет.

60


Особливості трудових ресурсів в умовах інформаційного суспільства зводяться до визначення ролі інформації в їх формуванні та використанні. Зростання ролі інформаційного чинника стає загальною світовою тенденцією, яка, з одного боку, сприяє поліпшенню якісних характеристик трудових ресурсів, посилює дію організаційно-технічних та інноваційно-технологічних чинників, з іншого – обумовлює поглиблення диференціації в рівнях освіти і кваліфікації населення різних регіонів залежно від охоплення їх процесами комп’ютеризації та інформатизації [4]. Особлива ознака та якісний параметр інформаційного суспільства  – виняткова роль знань і побудованих на них технологій, домінування інформації, прискорення технічного прогресу, зменшення частки матеріального виробництва у валовому суспільному продукті, розвиток сфери послуг, підвищення якості життя [5]. Основне завдання розвитку інформаційного суспільства в Україні  – сприяння кожній людині на засадах

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Таб. 1. Складові та характеристики трудових ресурсів № з/п 1.

2.

Складова

Суть

Демографічні

Відображають демографічні характеристики всього населення: вік, стать, сімейний стан, природний та механічний прирости населення тощо. Відображають стан здоров’я населення.

3.

Медико-біологічні Інтелектуальні

4.

Освітні

5.

Економічні

6.

Мотиваційні

7.

Культурні

8.

Соціальні

9.

Психологічні

10.

Організаційні

61

Відображають інтелектуальний розвиток, як наслідок ефективації освітньої складової, у тому числі штучний інтелект. Відображають освіченість населення, що визначає інтелектуальну складову. Відображають умови праці через загальний економічний стан країни. Відображають умови праці через персоніфіковані стимули. Відображають особливості духовного розвитку, релігійні переконання, систему цінностей. Відображають соціальні відносини, зокрема ставлення до визначених соціальних груп незахищених категорій осіб. Відображають особистісні риси людини, що вже сформована в процесі трудової діяльності. Відображають середовище функціонування трудових ресурсів, зокрема діяльність відповідних інституцій.

3/2013


Руслана ТКАЧУК

ОСОБЛИВОЮ ОЗНАКОЮ ТА ЯКІСНИМ ПАРАМЕТРОМ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА Є ОСОБЛИВА РОЛЬ ЗНАНЬ І ПОБУДОВАНИХ НА НИХ ТЕХНОЛОГІЙ, ДОМІНУВАННЯ ІНФОРМАЦІЇ, ПРИСКОРЕННЯ ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУ, ЗМЕНШЕННЯ ЧАСТКИ МАТЕРІАЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА У ВАЛОВОМУ СУСПІЛЬНОМУ ПРОДУКТІ, РОЗВИТОК СФЕРИ ПОСЛУГ, ПІДВИЩЕННЯ ЯКОСТІ ЖИТТЯ

ЕКОНОМІЧНІ КАТЕГОРІЇ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ ТА ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА СЬОГОДНІ ВИСТУПАЮТЬ БАЗОВИМИ ПОСТУЛАТАМИ СОЦІАЛЬНОЕКОНОМІЧНОГО ТА ДЕМОГРАФІЧНОГО ПРОГРЕСУ ЛЮДСТВА

3/2013

широкого використання сучасних інформаційно-комунікаційних технологічних можливостей створювати інформацію і знання, користуватися та обмінюватися ними, виробляти товари на надавати послуги, повною мірою реалізуючи свій потенціал, підвищуючи якість свого життя і сприяючи сталому розвитку країни. Трудові ресурси та інформаційне суспільство – надзвичайно важливі економічні категорії. Їх тісний причинно-наслідковий зв’язок проявляється за різними напрямками впливу. Вплив становлення інформаційного суспільства на формування і використання трудових ресурсів досить багатогранний і неоднозначний. Умовно його можна розділити на такі основні ознаки інформаційного суспільства. Вплив трудових ресурсів на розвиток інформаційного суспільства відображаються наступними тенденціями: – зсув акцентів і ціннісних орієнтацій окремих індивідуумів, переважання в них фізіологічних потреб, поширення атеїзму тощо; – створення нових продуктів через диференціацію інноваційних підходів; – поширення нанотехнологій, зокрема енергозберігаючих; – визначення нових шляхів вирішення глобальних проблем людства; – подальшу еволюцію суспільних та соціально-трудових відносин; – зміну векторів розвитку людства, конфлікт гуманістичних, релігійних поглядів, з одного боку, роботизацію, новітні медичні дослідження, зокрема в генній інженерії, – з іншого. Потрібно визнати, що економічні категорії трудових ресурсів та інформаційного суспільства сьогодні виступають базовими постулатами соціально-економічного та демографічного прогресу людства.Водночас , між ними існує надзвичайно тісний зв’язок, який виражається у взаємовпливах: інформаційного суспільства – на особливості формування, використання, збереження, відтворення або ж втрату трудових ресурсів країни, а трудових ресурсів – на специфіку становлення та розвиток інформаційного суспільства.

62


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Горбунов В. О. Вплив ринку праці на формування якісного трудового потенціалу в регіоні / В. О. Горбунов // Соціально-економічні проблеми сучасного періоду України. Регіональні особливості організації праці в умовах системної кризи: [збірник наукових праць] / НАН України. Ін-т регіональних досліджень; відп. ред. Є. І. Бойко. – Львів, 2010. – Вип. 4(84). – 480 с. 2. Долишний М. И. Проблемы рационального использования трудовых ресурсов в промышленных узлах: Методология, методы, организация: Препр./ М.  И.  ДолишВплив інформаційного суспільства на відтворення трудових ний, С. Н. Злупко. – К.: ИЭ АН УССР, 1988. – 48 с.

Ознака інформаційного суспільства

Зростання ролі інформації та знань для суспільного розвитку

Поширення інформаційних технологій

Формування глобального інформаційного простору

Зростання кількості зайнятих у сфері інформаційних технологій; зростання частки інформаційних продуктів та послуг у ВВП

Комп’ютеризація, інформатизація суспільства через використання телефонного, Інтернет-зв’язку, телебачення тощо.

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

ресурсів

Вплив на трудові ресурси

- зростання значення рівня трудових ресурсів для соціально-економічного розвитку країни; - підвищення вимог до особистіснокваліфікаційних характеристик економічно активного населення - поширення нових форм конкурентної боротьби серед суб’єктів підприємницької діяльності (вплив на трудові ресурси у підприємницькому середовищі); - зменшення потреби в робочій силі у кількісному аспекті через автоматизацію виробництва; - комп’ютеризація освіти, дистанційне навчання; - послаблення інституту сім’ї, зокрема через віртуалізацію спілкування

- зростання трудової мобільності – міжпрофесійної і між територіальної; - виникнення нових форм зайнятості, віртуального робочого місця, формування інформаційної мобільності населення - переважання в галузевій структурі нематеріальних форм виробництва; - виникнення нових видів економічної діяльності; - формування попиту на нові види професій

-створення більш сприятливих умов для реалізації т рудових ресурсів кожної людини; - створення більш сприятливих умов для особистісного зростання через доступ до інформаційних ресурсів, можливості пошуку працевлаштування з використанням ресурсів мережі Інтернет

Рис. 1. Вплив інформаційного суспільства на відтворення трудових ресурсів

63

3/2013


Руслана ТКАЧУК

3/2013

3. Інноваційна діяльність: стимули та перешкоди: Монографія / Петрова І.  Л., Шпильова  Т.  І., Сисоліна Н. П.; за наук. ред. проф. Петрової І. Л. – К.: Дорадо, 2010. – 321 с. 4. Смолюк  В.  Л.  Управління розвитком трудових ресурсів підприємства: автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд.екон.н. спец.08.00.04. «Економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності)» // В. Л. Смолюк. – Харків, 2008. – 20 с. 5. Тенденции развития культуры информационного общества: анализ современных информационных и постиндустриальных концепций / А.  В.  Костина // Электронный журнал «Знание. Понимание. Умение».  –  2009.  – №4.  – Електронний ресурс.  – Режим доступу до журн.: http: // zpu-journal.ru/e-zpu/2009/4/ Kostina_Information_Society/.

64


ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ ЯК КОМУНІКАТИВНА СПІЛЬНОТА УДК 35–027.21.22

Марина ШУЛЬГА

В статті розглянуто Європейський Союз з точки зору комунікативних управлінських технологій. Автор зосереджує увагу на структурах, мережах, механізмах урядування, що сприяють укріпленню Союзу та є основою ефективності європейської комунікативної спільноти.

Шульга М. А. 

Европейский Союз как коммуникативное сообщество В статье рассматривается Европейский Союз с точки зрения коммуникативных управленческих технологий. Автор концентрирует внимание на структурах, сетях, механизмах управления, способствующих укреплению Союза и является основой эффективности европейской коммуникативной сообщества. Ключевые слова: социальные коммуникации, сеть, коммуникативный союз, управления, управления в сети, переговорная (сетевая) система принятия решений, коммуникативная сообщество. Shulga M.

European Union as a Communicative Community The article deals with the European Union in terms of communication management technologies. The author focuses on the structures, networks, oversight mechanisms that strengthen the Union and is the basis of the communicative efficiency of the European Community. Keywords: social communication network, communicative union, management, network management, conference (network) system of decisionmaking, communication community. Про автора: Марина Андрiївна Шульга, к.фiлос.н., д.політ.н., професор Київського національного уні­вер­ситету ім. Т. Шевченка. Прийнято вважати, що всі теорії європейської інтеграції традиційно обертаються навколо чотирьох альтернативних розумінь Європейського Союзу. А саме: 1) ЄС – це одна з багатьох міжнародних організацій; 2) виникнення ЄС – один із випадків регіональної інтеграції;  3) ЄС  презентує найвищий рівень національних політичних систем і процесів; 4) ЄС – унікальне явище, що

65

Ключові слова: соціальні комунікації, мережа, комунікативний союз, урядування, урядування в мережі, переговорна (мережева) система прийняття рішень, комунікативна спільнота

3/2013


Марина ШУЛЬГА

визначення ЄС

3/2013

не має аналогів в світовій практиці – «невпізнаний політичний об’єкт» (Жан Делор). Водночас є ще одне визначення Європейського Союзу, згідно з яким він існує передусім як «комунікативний союз» [4, с. 13]. На  перший погляд, це визначення логічне з огляду на теорію комунікації та теорію політичних мереж. Перша належить до класичних теорій європейської інтеграції (К.  Дейч) й ставить за мету стабілізацію, а не руйнування, існуючої системи європейських держав-націй. Першочерговим засобом такої стабілізації проголошуються соціальні комунікації, які забезпечують зближення як держав, так й суспільств і народів, формуючи в них почуття спільноти в межах певної території. Друга презентує групу сучасних теорій європейської інтеграції й звертає увагу на внутрішньоелітний процес перемовин, уникаючи розгляду лише національного або лише наднаціонального рівня прийняття рішень у системі ЄС.  За  цією концепцією, об’єднання інтересів має місце «як удома, так і в Брюсселі». Сенс терміну «мережа» полягає в тому, що маси акторів, які представляють різні організації, взаємодіють між собою та діляться один з одним інформацією та ресурсами. Погодження їхніх інтересів передбачає, що мережі – це засоби гри з позитивною сумою, тобто вони полегшують примирення, врегулювання чи досягнення компромісу між різними інтересами, яких стосується рішення в певній галузі політики. Політична мережа являє собою рамку для співпраці, від якої виграють всі учасники незалежно від співвідношення їх силових потенціалів. Причина обопільного виграшу – взаємозалежність держав та інших учасників політичного процесу. З цієї точки зору ЄС та його інститути існують у вигляді сукупності політичних мереж, а ті виграші, що їх здобувають учасники політичних мереж, і роблять їх зацікавленими у розвитку інтеграції. Однак сучасні європейські науковці визначення ЄС  як «комунікативного союзу» здебільшого пов’язують із концептом урядування, що дедалі частіше застосовують для дослідження політичної системи Європейського Союзу. Під урядуванням пропонують розуміти процес свідомого політичного цілепокладання і втручання в

66


оформлення суспільного устрою та його складових, що постійно триває. Урядування передбачає цілепокладання та прийняття рішень щодо відповідних заходів, обов’язкових для виконання як суспільними групами, так і окремими індивідами [4, с. 12]. «Урядування» стало головним об’єктом вивчення студій з європейської інтеграції, відображаючи зміщення інтересу від пояснення «великих торгів» та загальної динаміки інтеграції до вивчення ЄС як багаторівневої політичної системи зі специфічними рисами процесу вироблення політики» [3, с. 9]. Концепт урядування дозволяє акцентувати увагу на декількох особливостях ЄС.  Перша особливість полягає в тому, що інституційну структуру ЄС  творять не лише система договорів, а й неформальні правила, принципи, норми і практики, якими керуються відповідні актори в межах ЄС.  Саме вони багато в чому впливають на запровадження формальних договорів та інших документів, уточнюючи та змінюючи їх. Матіас Гердеген констатує, що по суті Європейський Союз  – форум, мета якого полягає в об’єднанні воль і вольової діяльності його держав-членів у рамках тісних взаємних зобов’язань [1, с. 101]. Друга особливість власне і стосується Європейського Союзу як «комунікативного союзу», що виникає не внаслідок «передачі компетенцій», а в результаті неформальних змін у співпраці між країнами  – членами ЄС  та його інститутами. У Європейському Союзі країни-члени пов’язані складною системою комунікацій та спостереження один за одним  – обов’язки регулярного звітування, система встановлення контрольних точок і моніторингу тощо. Ця  система  – фактично нова форма політичної координації країн – членів ЄС, оскільки виступає постійним нагадуванням про їхні обов’язки як його членів. «Комунікативний союз» зумовлює третю особливість ЄС – ущільнення мережі взаємозв’язків між акторами ЄС: країнами-членами, регіональними спільнотами та недержавними організаціями. Ці  політичні мережі допомагають долати актуальні конфлікти шляхом їх ретельного вивчення, розкладання на складові й роботу з кожним його чинником, що дозволяє подолати

67

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

урядування»

«

комунікативний союз» «

3/2013


Марина ШУЛЬГА

ЄС НЕ ВОЛОДІЄ ДВОМА НАЙВАЖЛИВІШИМИ РЕСУРСАМИ КЛАСИЧНОЇ ДЕРЖАВИ

мережа вузлові моменти європейської мережі

3/2013

конфлікт у найсприятливіший для суспільства спосіб. Крім цього, ЄС не володіє двома найважливішими ресурсами класичної держави: легітимною монополією на застосування фізичного примусу та правом на стягнення податків. Країну, що не хоче брати на себе певних зобов’язань чи впроваджувати певні зміни, не можуть до цього примусити ані інститути ЄС,  ані інші держави-члени. Тому рішення ЄС мають бути дуже уважними щодо автономності певної країни-члена. Оскільки уважне ставлення до автономності країн-членів та їх співпраця в умовах тісного сплетіння в рамках Союзу є нормативні принципи конфігурації інституційної структури ЄС, то урядування в Європейському Союзі й набуває вигляду «урядування в мережі» [4, с. 27]. Мережа, з одного боку, охоплює широке поле політичних питань та орієнтує країни-члени на вироблення спільного колективного рішення. А з іншого  – «притримує» власні інтереси країн-членів, водночас дозволяючи останнім дбати про їх реалізацію. Вузлові моменти європейської мережі це різноманітні комітети та агентства, що виконують роль рушійних сил взаємодії, а також забезпечують і підтримують культуру діалогу та порозуміння. Наприклад: 1) Комітет зайнятості, який моніторить політику держав-членів у сфері зайнятості та ринку праці, сприяє її координації та висловлює свою думку; 2) Комітет постійних представників  – впливове об’єднання глав (послів) і членів постійних представництв країн ЄС у Брюсселі, яке водночас є і форумом для діалогу (між самими представниками та між ними й національними урядами їхніх країн), і органом політичного контролю (керує роботою експертних груп і наглядає за їх діяльністю). Комітет попередньо розглядає питання, чимало з яких Рада ЄС ухвалює лише формально; 3) Науковотехнічний комітет Євроатому, головне завдання якого  – надання порад Європейській Комісії перед засіданнями Центру об’єднаних ядерних досліджень і за стандартами для захисту робітників та громадськості від іонізуючої радіації; 4) Економічний і фінансовий комітет, який має подавати висновки на запит Ради або Комісії чи за своєю власною ініціативою, підтримувати перегляд економічної й фінансової ситуації держав-

68


членів і Спільноти та сприяти досягненню цілей Економічного і валютного союзу; 5) Комітет митного кодексу, який наглядає за проявом у різних аспектах митного закону в процесі його впровадження; 6) Транспортний комітет, з яким Комісія може відкрито консультуватися з транспортних питань. Попри те, що висновки перерахованих консультативних комітетів не обов’язкові, вони мають свій вплив. Вироблені цими комітетами пропозиції впливовіші, аніж висновки Європейського парламенту, оскільки вони отримують відомості, які стосуються імовірної діяльності, що впливає на політику Спільноти. Залежно від повноважень і партнерів або клієнтів усі наявні сьогодні європейські агентства (всього 17) за видом діяльності ділять на чотири групи: 1) агентства, що сприяють функціонуванню внутрішнього ринку (Бюро гармонізації внутрішнього ринку, Європейське агентство з безпеки харчових продуктів, Європейське агентство з мережевої та інформаційної безпеки); 2) моніторингові центри (Європейське агентство з охорони довкілля, Європейський моніторинговий центр з расизму та ксенофобії);  3)  агентства, що підтримують соціальний діалог на європейському рівні (Європейський центр розвитку професійної освіти, Європейська фундація з поліпшення умов життя та праці);  4) агентства, що реалізують у своїх галузях програми й завдання від імені Європейського Союзу (Європейська освітня фундація, Центр перекладів для органів ЄС,  Європейське агентство з відбудови, Європейський консорціум політичних досліджень, Транс’європейська асоціація політичних досліджень). Діапазон функцій і завдань агентств Європейського Союзу простягається від «мозкових центрів» (Європейський центр розвитку професійної освіти) до інформаційного центру з охорони здоров’я (Європейський моніторинговий центр з наркотиків і наркотичної залежності) і постачальника послуг (Центр перекладів для органів ЄС). Переважання мережевого характеру урядування в Європейському Союзі європейські дослідники зазвичай пояснюють двома причинами. На відміну від національних парламентських демократій, різноманітні погляди та відповід-

69

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

європейські агентства

3/2013


Марина ШУЛЬГА

концепт урядування сучасного Європейського Союзу

3/2013

ні практичні позиції на європейському рівні не можна тлумачити як вираз конкурентних інтересів. По-перше, у випадку ЄС вираз інтересів, поставлення проблем і їх спільне вирішення не може відбуватися за зразком партійних змагань, а потребує звернення до експертного знання. Це  першопричина створення численних комітетів, консультативних і робочих груп у Брюсселі, які складаються із союзних і національних чиновників та приватних експертів, що співпрацюють для надання відомостей про специфічні технічні знання Європейській Комісії та для готування переговорів і законодавчих ініціатив. По-друге, в умовах розширення Європейського Союзу залучення експертів до обговорення і визначення проблеми неминуче, адже за появи нової проблеми і в дуже різних умовах країнчленів чітко окреслити проблему – це вже мистецтво. В усіх сучасних політичних системах незалежність експертів має тенденцію перевищувати суверенність народу й суверенність парламенту. Євросоюз, визнає Сандро Гоці, не становить тут винятку [2, с. 24]. Завдяки концепту урядування сучасний Європейський Союз постає як щось проміжне між винятковою компетенцією Європейської Спільноти та чистим контролем з боку країн-членів. Це  пояснюється домінантною тут переговорною (мережевою) системою прийняття рішень, яка дозволяє узгоджувати автономність країн-членів з їх спільним зацікавленням в ефективному вирішенні загальних проблем. Британський політолог Марк Леонард з цього приводу вживає термін «мережева» Європа, зауважуючи, що Європейський Союз нині більше схожий на організаційну структуру «Visa», аніж на державу. Подібно до системи «Visa», Європейський Союз – децентралізована мережа, що належить державам-членам. А тому переговори в ньому займають не просто частину робочого часу – їх ведуть цілодобово і кожного дня без винятків [5, с. 38, 39]. Як наслідок, Європейський Союз дедалі більше набуває вигляду «незалежних європейських регуляторних установ», «транснаціональних регулятивних мереж», які формулюють «загальні положення норм регулювання» і «контролюють діяльність національних органів регулювання»,

70


загалом – «мережі консультаційних і дорадчих органів, в якій народжується загальноєвропейська політика компромісу» [4, с. 52]. Ці мережі створюються для виконання специфічних технічних, наукових або адміністративних завдань та діють не як інстанції рішень, а як своєрідні «інформаційні брокери», що з’єднують між собою різні національні рівні. Останнє пояснюється тим, що «транснаціональні регулятивні мережі»  1) складаються з експертів та представників національних інстанцій, які керуються або підтримують європейські позиції;  2) на неформальній основі  – так звана «неформальна стратегія поступок» шляхом перемовин – розвивають спільний «передовий досвід» правил і методів політики на національному рівні. Наукова експертиза та дієві стандарти мають забезпечити довіру до цього досвіду з боку національних акторів та репутацію останнім у разі його дотримання; 3) завдяки спеціалізації та професійному і стандартно орієнтованому обміну інформацією, забезпечують так зване «нежорстке керування», тобто координацію або навіть гармонізацію національних рівнів європейської політики як один з одним, так і з європейським рівнем, не порушуючи при цьому національних прерогатив. Завдяки залученню до європейських «оркестрових» мереж національні представники соціалізуються, перетворюючись з «локальних» на «космополітів». Мережеві утворення фактично перетворюються на інструмент європеїзації державного управління в країнах – членах ЄС. Зі свого боку, європейський рівень завдяки впровадженню напрямних дієвих ідей відкриває для себе нові законні простори усуспільнення. Перевагу концепту урядування та передбаченої ним словосполучення «комунікативна спільнота» для позначення ЄС  вбачають у тому, що вони зосереджують увагу дослідника не на Європейському Союзі як деякому нормативному політичному устрої, що оформлюється на урядових конференціях та в договорах, а на ЄС як він формується «у тісних кулуарах певних кіл, так би мовити, за нашими спинами» [4, с.  29]. За визнанням європейських науковців, саме дифузна структура європейських інституцій пропонує більше простору для пристосування та інновацій, сприяючи тим самим динаміці політичного

71

ТЕОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

транснаціональні регулятивні мережі» «

космополіти»

«

3/2013


Марина ШУЛЬГА

процесу. Це той шлях, завдяки якому Європейський Союз досяг значних успіхів [4, с. 187]. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Гердеген М. Європейське право / Матіас Гердеген; пер. з нім. – К.: К.І.С., 2008. – 528 с. 2. Гоці С.  Урядування в об’єднаній Європі / Сандро Гоці; пер. з італійської. – К.: К.І.С., 2003. – 286 с. 3. Європеїзація Центральної та Східної Європи / Упорядники Ф.  Шіммельфеннінг, У.  Зедельмаєр.  – К.: Юніверс, 2010. – 288 с. 4. Європейська інтеграція / Уклад.: М.  Яхтенфукс, Б.  Колєр-Кох; Пер. з нім. М.  Яковлєва.  – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 294 с. 5. Леонард  М.  ХХІ  век  – век Европы / Марк Леонард; пер. с англ. Т.  Банкетовой.  – М.: АСТ  Москва: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 250 с.

3/2013

72


НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА УДК 35–027.21.22

Юрій НЕСТЕРЯК

У статті досліджено процес становлення інформаційного законодавства і розвитку державної інформаційної політики України, зокрема у сфері засобів масової інформації (ЗМІ). Зважаючи на свою специфіку, діяльність вітчизняних ЗМІ безпосередньо стосується й економічної, і гуманітарної, і соціальної, і національної, і міжнародної політики держави, які, у свою чергу, становлять основу засад внутрішньої та зовнішньої політики України. Тож аналіз основоположних засад державної інформаційної політики України дає змогу визначити пріоритетні напрями розвитку та вдосконалення державної політики у сфері ЗМІ,  визначити й узагальнити основні фактори впливу на ефективність державної інформаційної політики в умовах розвитку інформаційного суспільства.

Нестеряк Ю. В. 

Нормативно-правовые основы государственной информационной политики Украины в условиях развития информационного общества В статье исследуется процесс становления информационного законодательства и развития государственной информационной политики Украины, в частности, в сфере средств массовой информации (СМИ). Исходя из своей специфики, деятельность отечественных СМИ непосредственно касается и экономической, и гуманитарной, и социальной, и национальной, и международной политики государства, которые, в свою очередь, составляют основу принципов внутренней и внешней политики Украины. Таким образом, анализ основополагающих принципов государственной информационной политики Украины дает возможность определить приоритетные направления развития и усовершенствования государственной политики в сфере СМИ,  определить и обобщить основные факторы влияния на эффективность государственной информационной политики в условиях развития информационного общества. Ключевые слова: государственная информационная политика Украины, информационное общество, национальное информационное пространство, информационное законодательство, нормативно-правовое обеспечение информационной политики.

73

3/2013


Nesteryak Y.

Regulatory and Legal Framework of the State Information Policy of Ukraine in Terms of Development of the Information Society The article examines the process of information legislation and the development of national information policy of Ukraine, particularly in the media (media). Given the specificity, the activities of national media and directly related to economic and humanitarian, and social, and national and international policy, which in turn form the basis of the principles of domestic and foreign policy of Ukraine. Therefore, analysis of the fundamental principles of state information policy of Ukraine helps identify priority areas of development and improvement of state policy in the media, to identify and summarize the main factors influencing the efficiency of state information policy in the emerging information society. Keywords: public information policy of Ukraine, information society, the national information space, information legislation, regulatory and legal framework for information policy.

Ключові слова: державна інформаційна політика України, інформаційне суспільство, національний інформаційний простір, інформаційне законодавство, нормативно-правове забезпечення інформаційної політики

3/2013

Про автора: Юрій Васильович Нестеряк, к.філол.н., докторант кафедри інформаційної політики та технологій НАДУ. Основоположні засади державної інформаційної політики у сфері засобів масової інформації, як і державної політики у будь-якій іншій сфері, формуються на основі вивчення законодавчого досвіду демократичних держав та власного досвіду, осмислення конкретних процесів суспільного життя, стаючи, по суті, їх реальним відображенням. Набуваючи сили конституційних норм, законів і підзаконних актів, основоположні засади державної інформаційної політики сприяють оптимізації дій суспільства та держави, політичних сил і окремого індивіда, мають ознаки вимог і забезпечують вибір у прийнятті рішень, виходячи із загальнолюдських і національних інтересів. Отже, постановка проблеми в загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими і практичними завданнями полягає у необхідності систематизації законодавчої і нормативно-правової бази з питань державної інформаційної політики України, зокрема у сфері засобів масової інформації, визначення пріоритетних напрямів її вдосконалення та узагальнення основних фак-

74


торів впливу на ефективність державної інформаційної політики в умовах розвитку інформаційного суспільства. Аналіз досліджень і публікацій із зазначеної проблеми підтверджує, що дослідженню стратегій інформаційного суспільства, аналізу інформаційного законодавства та інформаційної політики різних країн ще наприкінці минулого століття почали приділяти величезну увагу відомі зарубіжні дослідники Н. Вінер, Д.  Белл, Е.  Бредлі, П.  Бурдьє, Б.  Гунтер, М.  Дженіс, М.  Кастельс, Р. Кей, М. Май, М. Маклюен, Т. Пітерсон, Ф. Сі­ берт, У. Шрамм та багато інших. Усвідомлення того, що стан і темпи впровадження новітніх інформаційних технологій в Україні не відповідають світовим тенденціям розвитку, спонукало вітчизняних науковців, дослідників та законотворців до комплексного аналізу законодавчого досвіду демократичних держав та власного законодавства. Отже, над розробкою основоположних засад національної інформаційної політики з кінця  90-х років ХХ  століття працюють авторитетні українські дослідники О.  Гриценко, С.  Демський, І.  Жиляєв, М. Згуро­вський, О. Зернецька, О. Картунов, А.  Ка­чинський, О.  Литвиненко, Є.  Макаренко, М.  Ожеван, В.  Іванов, Г.  Піскорська, Г.  Почепцов, В. Різун, А. Семенченко, О. Старіш, С. Телешун, А.  Чічановський, В.  Шкляр, А.  Юричко та інші. Мета статті  – аналіз нормативно-правового забезпечення державної інформаційної політики в Україні та розроблення підходів до його систематизації; узагальнення основних факторів впливу на ефективність державної інформаційної політики в умовах розвитку інформаційного суспільства. Виклад основного матеріалу дослідження. З проголошенням незалежності у 1991 році Українська держава відчула нагальну потребу у формуванні національного інформаційного простору, який до цього формувався і функціонував відповідно до інформаційної та ідеологічної політики СРСР. Вийшовши з під опіки партійних органів та відмовившись від комуністичної ідеології, журналістські колективи ніяких інших ідейних настанов не отримали. Водночас, до середини  90-х років, українські ЗМІ були фактично поза впли-

75

ЗАКОНОДАВСТВО З ПИТАНЬ КОМУНІКАЦІЇ ОСНОВОПОЛОЖНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ФОРМУЮТЬСЯ НА ОСНОВІ ВИВЧЕННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ДОСВІДУ ДЕМОКРАТИЧНИХ ДЕРЖАВ ТА ВЛАСНОГО ДОСВІДУ, ОСМИСЛЕННЯ КОНКРЕТНИХ ПРОЦЕСІВ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ, СТАЮЧИ ПО СУТІ ЇХ РЕАЛЬНИМ ВІДОБРАЖЕННЯМ

3/2013


Юрій НЕСТЕРЯК

конституційне право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань

3/2013

вом як політичних партій, так і державних органів у зв’язку з політичною неструктурованістю українського суспільства та домінуванням тези про обов’язкову опозиційність ЗМІ до влади, яку поділяли на той час більшість українських політиків і державних діячів. Відносна вседозволеність діяльності в інформаційній сфері дає підстави характеризувати цей період як першу хвилю неорганізованого і непрогнозованого становлення і розвитку українських ЗМІ. Виходячи з положень статті  34  Конституції України, яка гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань та проголошує право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будьяким законним способом, починаючи з прийнятого ще 2 жовтня 1992 року Закону України «Про інформацію», Закони України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про рекламу», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про основи національної безпеки України» та ряд інших визначили й загалом врегулювали відносини в інформаційній сфері. Вже в Законі «Про інформацію», на думку вітчизняних експертів, утверджено інформаційний суверенітет України, сформовано правові засади міжнародного співробітництва в галузі інформації, закріплено право громадян на інформацію [2, с. 8]. Згідно з Законом «Про інформацію», інформаційна діяльність – це сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Цим же Законом вперше визначено державну інформаційну політику, як «сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації» і передбачено, що «державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції» [2, с. 44]. Законом також визначені головні напрями державної інформаційної політики: – забезпечення доступу громадян до інформації;

76


– створення національних систем і мереж інформації; – зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; – забезпечення ефективного використання інформації; – сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів; – створення загальної системи охорони інформації; – сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України; – сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» створив правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації в Україні, встановив державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України, чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових документів [2, с. 73]. Закон заборонив «створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації», закріпив економічну самостійність і забезпечення економічної підтримки та неприпустимість зловживання свободою діяльності ЗМІ. Основні принципи державної політики у сфері телебачення і радіомовлення визначено Законом України «Про телебачення і радіомовлення», у якому наголошено, що «держава створює умови для забезпечення засобами телерадіомовлення культурних та інформаційних потреб громадян України, а також потреб етнічних українців, які проживають за межами України» [2, с. 90]. З метою реалізації та додержання вимог в галузі телебачення і радіомовлення цим же Законом та Законом України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» визначено правові засади створеної Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення, як «конституційного, постійно діючого, колегіального, наглядового та регулюючого державного органу в галузі телерадіомовлення» [2, с. 125]. Саме на Національну раду, згідно з За-

77

ЗАКОНОДАВСТВО З ПИТАНЬ КОМУНІКАЦІЇ

3/2013


Юрій НЕСТЕРЯК

принципи державної інформаційної політики

3/2013

коном, покладено відповідальність за «розробку та реалізацію Плану розвитку телерадіоінформаційного простору, впровадження нових технологій і проведення досліджень щодо користування радіочастотним ресурсом» [2, с. 137]. Низку принципових положень державної інформаційної політики врегульовано Указами Президента України «Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою», «Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, подальшого утвердження свободи слова в Україні», «Про заходи щодо захисту інформаційних ресурсів держави», «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», «Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади» та ін. [8, с. 35–39]. Важливими для розвитку інформаційного законодавства, основою якого є свобода слова, право людини на інформацію, захист честі, гідності і ділової репутації громадянина, Постанови Верховної Ради України «Про рекомендації учасників парламентських слухань «Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи», «Про підсумки парламентських слухань «Інформаційна політика України: стан і перспективи», «Про парламентські слухання «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні» та ін. [8, с. 26–32]. Суттєве значення для вдосконалення правових засад діяльності вітчизняних ЗМІ,  на думку українського дослідника Т.  Приступенко, мали також Постанови Кабінету Міністрів України, що стосувалися різних аспектів діяльності вітчизняних ЗМІ,  зокрема «Про реалізацію статей  14  і  16  Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади», «Про затвердження Типового положення про управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської державної адміністрації і управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації» та інші [9, с. 123].

78


Результативність впливу держави на стан справ в інформаційному просторі, на переконання фахівців Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, «в значній мірі залежить від зваженості та послідовності дій Верховної Ради і Президента України, урядових рішень, які стосуються реалізації державної інформаційної політики і регулювання інформаційних відносин» [5, с. 10]. Для оптимізації цього процесу, виходу на стратегічний план розвитку української інформаційної сфери 2002 року Держкомінформом України за участю провідних фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова розробив проект Концепції державної інформаційної політики (далі  – Концепція).   Концепцію, як результат пошуку оптимальної форми надзвичайно складних інформаційних відносин між громадянами, суспільством і державою, розробники пропонували як стратегічний план розвитку української інформаційної сфери, що визначає основні напрями, засади та принципи національної інформаційної політики та механізми її реалізації [5, с.  28–30]. Метою проекту Концепції визначено створення умов для побудови в Україні розвиненого інформаційного суспільства як органічного сегмента глобальної інформаційної спільноти, забезпечення розвитку інформаційного простору, модернізації інформаційної інфраструктури, інформаційних і телекомунікаційних технологій, ефективного формування та використання національних інформаційних ресурсів, окреслення пріоритетів розвитку інформаційної сфери. Концепцією визначено основні напрями інформаційної політики: – забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова та діяльності в інформаційному просторі України, недопущення втручання у зміст та внутрішню організацію інформаційних процесів, створення розвиненої інформаційної інфраструктури;

79

ЗАКОНОДАВСТВО З ПИТАНЬ КОМУНІКАЦІЇ

концепція державної інформаційної політики

3/2013


Юрій НЕСТЕРЯК

3/2013

– збереження та ефективне використання державної та комунальної власності на підприємствах та інших об’єктах, які мають стратегічне значення, створення умов для розвитку та захисту прав суб’єктів права всіх форм власності на об’єкти національного інформаційного простору, розвиток ринку інформаційних ресурсів тощо; – створення умов для своєчасного, якісного й ефективного інформаційного забезпечення громадян, органів державної влади та місцевого самоврядування, адміністративний, технічний, правовий захист вітчизняного інформаційного продукту; – додержання принципів Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, інтеграція України у світовий інформаційний простір та інші напрями. У проекті Концепції також містяться засади державної політики щодо засобів масової інформації, спрямованої на вдосконалення правового поля функціонування ЗМІ, забезпечення доступу всіх політичних сил (також опозиційних) до ЗМІ,  недопущення цензури, захист як журналістів, так і громадян, установ і організацій від зловживань працівниками ЗМІ,  забезпечення прозорості в діяльності ЗМІ, запобігання зловживанню правом на свободу інформації, упорядкування національного телерадіоефіру, збалансування інтересів усіх мовників, забезпечення відкритості процедури ліцензування їх діяльності. Державна політика щодо ЗМІ  стосується й економічної сфери, зокрема розвиток ринку інформаційних продуктів і послуг, утвердження принципу пріоритетності вітчизняного виробника інформаційного продукту. Передбачено заходи щодо організаційного забезпечення, створення аналітичних служб для моніторингу процесів і тенденцій у діяльності ЗМІ. Серйозну увагу приділено захисту національних інтересів. До  заходів цього розділу належать створення Всесвітньої служби іномовлення України, інтеграція телерадіоінформаційної інфраструктури України у світовий інформаційний простір, розвиток і впровадження новітніх цифрових технологій і систем.

80


Реалізація Концепції, на переконання її авторів, стала б одним із головних чинників забезпечення свободи слова в Україні, зростання ролі засобів масової інформації у сфері соціально-культурного розвитку держави, створення умов побудови громадянського демократичного суспільства. Держава може і повинна бути важливим чинником регулювання діяльності засобів масової інформації [5, с. 77]. У розвинених демократичних країнах справжня незалежність ЗМІ  передбачає насамперед незалежність тих, хто безпосередньо причетний до виготовлення інформаційного продукту. А це можливо лише за умов розвинених ринкових відносин та наявності достатньої кількості конкурентних ЗМІ. В Україні, на думку авторів Концепції, про незалежність ЗМІ  заговорили набагато раніше, ніж з’явилися реальні результати впровадження ринкових реформ і задовго до появи перших паростків цивілізованої конкуренції між вітчизняними засобами масової інформації. Постановою Верховної Ради України від 3 квітня 2003 року ухвалено проект Закону «Про Концепцію національної інформаційної політики» за основу і доручено Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації доопрацювати проект Закону, врахувавши зауваження і пропозиції, винести його на друге читання. Уже майже десять років Україна вирішує питання ухвалення Закону України «Про Концепцію національної (державної) інформаційної політики». Востаннє відповідний законопроект відкликано  5.07.2011  року. На  думку експертів Національного інституту стратегічних досліджень, це пояснюється двома факторами: відсутністю політичної волі для ухвалення такого нормативноправового акта та сумнівами як з боку державних чиновників, так і громадськості щодо його необхідності (не в останню чергу через вже взяті на себе Україною міжнародні зобов’язання в інформаційній сфері). У демократичному суспільстві вважається цілком природним прагнення влади впливати на ЗМІ  з метою використання їх можливостей для вирішення тих завдань, які вона ставить перед собою. Дослідники сфери ЗМІ  справедливо застерігають, що відсутність чітко визначених меж у цій сфері суспільно-політичних відносин може

81

ЗАКОНОДАВСТВО З ПИТАНЬ КОМУНІКАЦІЇ У РОЗВИНЕНИХ ДЕМОКРАТИЧНИХ КРАЇНАХ СПРАВЖНЯ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЗМІ ПЕРЕДБАЧАЄ, НАСАМПЕРЕД, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТИХ, ХТО БЕЗПОСЕРЕДНЬО ПРИЧЕТНИЙ ДО ВИГОТОВЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОДУКТУ

3/2013


Юрій НЕСТЕРЯК

стратегічний, тактичний і виконавчий рівні інформаційної політики держави

3/2013

призвести або до посилення елементів тоталітарності, коли домінує контроль влади над засобами масової інформації, або до псевдодемократії, коли вседозволеність ЗМІ позбавляє їх конструктивізму й ефективності. Організаційно-правова система державного управління та захисту інформаційних ресурсів України, на думку вітчизняних науковців А.  Чічановського та О.  Старіша, має три рівні [3, с.  335–338]. Стратегічний  – рівень ухвалення політичних рішень, нормативно-правового забезпечення державної політики. Тактичний – рівень організаційного і нормативно-методичного забезпечення виконання нормативно-правових актів, координації та контролю над формуванням, поширенням і захистом інформаційних ресурсів. І виконавчий – рівень забезпечення виконання нормативно-правових актів, відомчого і територіального нагляду за встановленим порядком і правилами формування та використання інформаційних ресурсів держави. На стратегічному рівні інформаційної політики держави: – визначають національні інтереси і пріоритети в інформаційній сфері, формують правові основи побудови і розвитку системи національних інформаційних ресурсів та управління цією системою; – відповідно до основної стратегічної мети державної інформаційної політики визначають функції та їх розподіл між організаційними структурами, створеними для досягнення стратегічної мети; – формують правові та організаційні основи кадрового, фінансового та матеріально-технічного стратегічного забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами; – здійснюють стратегічне прогнозування розвитку національного інформаційного простору та ухвалення політичних і політико-правових рішень щодо вдосконалення управління системою інформаційної політики держави. На  тактичному рівні центральними органами виконавчої влади здійснюється : – організаційне та нормативно-методичне забезпечення виконання законодавчих

82


актів, політичних і політико-правових рішень Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України; – координація і контроль над формуванням, використанням і захистом інформаційних ресурсів. Фаховий аналіз стану формування і використання інформаційних ресурсів України, як стратегічного ресурсу держави, на думку дослідників, свідчить про наявність багатьох невирішених проблем, пов’язаних з відсутністю системності впровадження заходів, направлених на вдосконалення управління інформаційними ресурсами. Процес правової нормотворчості має фрагментарний характер і зумовлений неузгодженістю як із чинним законодавством, так із специфікою національної ментальності та правосвідомості українського суспільства. Ухвалені за роки незалежності нормативноправові акти в правовому і організаційному сенсі не забезпечують формування і розвиток цілісної системи державного управління та захист національних інформаційних ресурсів. Отже, існує нагальна потреба принципового вдосконалення координації та узгодженості рішень і дій в системі «парламент – президент – уряд» з метою: – виконання конституційних повноважень з формування і реалізації інформаційної політики держави та розробка «Доктрини інформаційної безпеки України»; – внесення істотних змін у підходи до проведення адміністративної реформи, направленої на формування цілісної стабільної структури органів виконавчої влади; – вдосконалення правових основ функціонування системи управління і захисту інформаційних ресурсів України. Становлення та розвиток інформаційного суспільства в різних країнах, на переконання українського науковця проф. О.  Гриценко,  – передумова для еволюційного переходу до наступної стадії розвитку людства, технологічна основа якої  – індустрія створення, обробки і передачі інформації [1, с.  77]. І провідна роль у формуванні інформаційного суспільства належить державі, яка координує діяльність різних суб’єктів суспільства, сприяє інтеграції людей у нове інформаційно-технологічне оточення, розвитку

83

ЗАКОНОДАВСТВО З ПИТАНЬ КОМУНІКАЦІЇ

захист національних інформаційних ресурсів

3/2013


Юрій НЕСТЕРЯК

СТАНОВЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА СУПРОВОДЖУЄТЬСЯ ПОТУЖНИМ СОЦІАЛЬНИМ ЗАМОВЛЕННЯМ НА РИНКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПОСЛУГ

3/2013

галузей інформаційної індустрії, забезпеченню прогресу демократії і дотриманню прав особистості в умовах інформаційного суспільства. Інформаційна взаємодія держави, суспільства і особистості оптимальна при використанні інформаційних і телекомунікаційних технологій з метою підвищення загальної ефективності діяльності державного механізму, створення інформаційно відкритого суспільства, розвитку інститутів демократії. В Україні ж, на думку дослідника, на сьогодні недостатньо цілісного розгляду процесу становлення і розвитку інформаційного суспільства в поєднанні з технологічними, економічними, соціальними, правовими і політичними чинниками. Усвідомлення вирішальної ролі інформаційного ресурсу державами, що прагнуть інтегруватися у світову інформаційну спільноту в найближчому майбутньому, на думку вітчизняного дослідника Г. Піскорської, стає важливою передумовою здійснення інтеграційних процесів [6, с.  214–215]. Становлення інформаційного суспільства супроводжується потужним соціальним замовленням на ринку інформаційних послуг. Державну підтримку процесу інформатизації має забезпечувати відповідна національна політика. Держава повинна чітко визначити своє ставлення до проблеми і конкретизувати її і наміри в досягненні поставлених цілей. Аналіз практики регулювання інформаційної сфери суспільства дозволяє виділити низку основних напрямків діяльності державних органів: – заохочення до конкуренції: боротьба з монополізмом, контроль за концентрацією власності; – юридичне і технологічне забезпечення права та технічних можливостей на доступ до інформації та інформаційних ресурсів для всіх громадян; – реалізація концепції універсального доступу, що передбачає гарантію держави на інформаційні та телекомунікаційні послуги своїм громадянам; – дотримання свободи слова незалежно від технологічного середовища розповсюдження інформації; – захист інтересів національних меншин, молодого покоління в інформаційній сфері, особливо в сфері моральності;

84


– переорієнтацію системи освіти з врахуванням вимог інформаційного суспільства, розвиток дистанційної освіти; – забезпечення інформаційної безпеки особи і суспільства, боротьба з високотехнологічною злочинністю; – цілеспрямоване використання новітніх інформаційних технологій для формування відкритої, демократичної держави. В Україні, на думку експерта, стан і темпи впровадження новітніх інформаційних технологій не відповідають світовим тенденціям розвитку. Йдеться не лише про технічну сторону інформатизації, а й про соціальні та правові аспекти інформаційної безпеки країни. В Україні існує необхідність у введенні національних пріоритетів в інформаційній сфері, які держава має контролювати. Необхідно на державному рівні захищати інформаційний ринок України, надаючи державну підтримку підприємствам, що впроваджують новітні технології в галузі інформаційного обслуговування, діяльність яких спрямована на розвиток інформаційних мереж на рівні стандартів високорозвинених країн світу. Важливою проблемою, на думку українських дослідників, залишається ресурсне забезпечення інформаційної політики держави з формування, використання та захисту інформаційних ресурсів України. І основна причина такої проблеми – те, що на найвищому рівні державного управління чітко не визначено пріоритети і не створено систему інформаційної політики держави. Державний бюджет України передбачає фінансування тільки окремих статей витрат на розвиток інформаційної сфери  – державного телебачення і радіомовлення та частково інформатизації і забезпечення інформаційної безпеки. Поза увагою розробників Державного бюджету залишається сфера формування інформаційних ресурсів і забезпечення інформаційних потреб громадян, суспільства і держави на неприбутковій основі, доходи від комерційного використання державних інформаційних ресурсів. Аналогічно державному формуються статті витрат місцевих бюджетів на розвиток інформаційної сфери. На сьогодні у сфері державної інформаційної політики України, крім чинної нормативно-правової бази, функціонують:

85

ЗАКОНОДАВСТВО З ПИТАНЬ КОМУНІКАЦІЇ

3/2013


Юрій НЕСТЕРЯК

інформаційна безпека України

3/2013

– Доктрина інформаційної безпеки України; – Концепція розвитку електронного урядування в Україні; – Концепція розвитку телекомунікацій в Україні; – Концепція формування системи національних електронних ресурсів; – Концепція технічного захисту інформації в Україні; – Концепція державної інформаційної політики; – Концепція створення Національного громадського телебачення і радіомовлення та ін. Цей перелік не вичерпний (у частині документів, що втратили чинність), але, на думку експертів Національного інституту стратегічних досліджень, він достатній для аналізу процесу правового регулювання інформаційної сфери та виокремлення таких висновків: – стратегії розвитку інформаційної сфери в цілому та її частин відсутня ; – доктрина як декларація офіційної позиції держави виражена лише щодо безпекового виміру інформаційної діяльності; напрями, пов’язані з новітніми інформаційними технологіями у їх різних виявах: управлінському, соціальному, техніко-технологічному; – державне регулювання інформаційної сфери має виразний коротко- та середньостроковий характер. З-поміж керівних документів державної політики, що визначають діяльність органів влади в інформаційній сфері, домінують програми, але відсутні стратегії, доктринально визначено лише питання безпеки, концепції та основні засади регулюють лише питання, пов’язані з новітніми інформаційними технологіями. Документів вищого рівня (доктрин, стратегій, концепцій) з гуманітарних питань (бібліотечної, архівної, видавничої справи, іміджу держави та офіційної комунікації та ін.) не прийнято. Висновки до пропонованого дослідження та перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. У статті зроблена спроба систематизувати нормативно-правову базу з питань державної інформаційної політики України, зокрема у сфері засобів масової інформації, визначити пріори-

86


тетні напрями її вдосконалення та узагальнити основні фактори впливу на ефективність державної інформаційної політики в умовах розвитку інформаційного суспільства. Попри значну кількість прийнятих за роки незалежності різноманітних концепцій, доктрин, програм, спрямованих на впорядкування інформаційної сфери, остання все ще залишається позбавленою цілісної системи стратегічного характеру. Ця проблема – частина питання відсутності структурованої (на законодавчому рівні) ієрархії керівних документів державної політики, через що масив керівних документів позбавлений загальної логіки. Аналіз стратегічних документів в інформаційній сфері виявляє наявне принципове нерозуміння на законодавчому рівні того, що керівні документи державної політики не обмежуються стратегіями, програмами, планами, але й охоплюють доктрини, концепції та національні проекти і мають бути результатами процесу стратегічного планування. Правові основи розвитку інформаційного суспільства  – закони і нормативні акти, що регламентують права людини на доступ до інформаційних ресурсів, технологій, телекомунікацій, захист інтелектуальної власності, недоторканність особистого життя, свободу слова та інформаційну безпеку. Тож темою подальших досліджень у розглянутій сфері може стати інформаційна безпека суспільства й особистості, яка сьогодні набуває нового статусу, перетворюючись із суто технологічної проблеми в соціальну, від вирішення якої залежить стійке функціонування сучасного українського суспільства.

ЗАКОНОДАВСТВО З ПИТАНЬ КОМУНІКАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНА СФЕРА УКРАЇНИ І НА СЬОГОДНІ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПОЗБАВЛЕНОЮ ЦІЛІСНОЇ СИСТЕМИ СТРАТЕГІЧНОГО ХАРАКТЕРУ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гриценко О. М. Влада інформації, її місце й роль в інформаційному суспільстві [Текст] / Наукові записки Інституту журналістики / Голова редколегії Володимир Різун. – К.: Друкарня КНУ імені Тараса Шевченка, 2000. – 141 с. 2. Інформаційне законодавство України (Станом на  1  вересня  2008  року) [Текст] / За  ред. Тараса Шевченка, Тетяни Олексіюк; упорядник  – Т.  Г.  Бондаренко.  – К., 2008. – 356 с. 3. Інформаційні процеси в структурі світових комунікаційних систем: Підручник [Текст] / А. А. Чічановський, О. Г. Старіш. – К.: Грамота, 2010. – 568 с. 4. Інформаційна політика: Навч. посіб. [Текст] / Г. Г. Почепцов, С. А. Чукут. – К.: Знання, 2006. – 663 с.

87

3/2013


Юрій НЕСТЕРЯК

3/2013

5. Інформаційна сфера України: стан, проблеми і перспективи (Матеріали до парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні») [Текст] / Держкомінформ. – К., 2002. – 80 с. 6. Піскорська  Г.  А.  Інформаційна безпека та стратегії інформаційного суспільства [Текст] / Інформаційне суспільство. Шлях України / Фонд «Інформаційне суспільство України». – К., 2004. – 289 с. 7. Почепцов Г. Г. Від Facebook’у і гламуру до Wikileaks: медіакомунікації [Текст]. – К.: Спадщина, 2012. – 464 с. 8. Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні: Наук.-практ. вид. [Текст] / Упоряд. С. Е. Демський. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 688 с. 9. Приступенко Т. О. Теорія журналістики: етичні та правові засади діяльності масової інформації: Навч. посіб. [Текст]. – К.: Київський університет, 2008. – 334 с. 10. Структура керівних документів державної політики в інформаційній сфері: нагальні проблеми та шляхи впорядкування. Аналітична записка [Електронний ресурс]. / Національний інститут стратегічних досліджень. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/572/#_ftn1 11. Чічановський А.  А.  Проблеми інформаційного простору [Текст] / Засоби масової інформації і процеси державотворення в Україні: Тези наук. конф.  29–30  березня 1994 р. – С. 20.

88


«ПОЛІТИКА ЩАСТЯ» Світлана УВАРОВА

УДК 17.023.24

Попри визнану суб’єктивність щастя, воно завжди виявлялося предметом ідеологічних маніпуляцій.

Уварова С. Г. 

«Политика счастья» Несмотря на признанную субъективность счастья, оно всегда оказывалось предметом идеологических манипуляций. Ключевые слова: политика, счастье, исследования. Uvarova S.

«The politics of happiness» Despite the recognized subjectivity of happiness, it has always been the subject of ideological manipulation. Keywords: politics, happiness, research. Про автора: Світлана Геннадіївна Уварова, психоаналітик, ректор Міжнародного інституту глибинної психології, президент Української асоціації психоаналізу, головний редактор журналу «Психоаналіз. Часопис». Счастье стало делом политики, науки и техники. Западную культуру конца ХХ – начала ХХІ вв. вполне можно назвать культурой производства счастья, я бы даже сказала  – культурой перепроизводства, оборачивающейся бесконечным его культом. В постиндустриальных обществах навязываются различные сценарии счастливого устроения, и это приводит к тому, что счастье вменяется в принудительную обязанность и долг современного человека. Несмотря на признанную субъективность счастья, оно всегда оказывалось предметом идеологических ма­ни­пуляций. В Советском Союзе человек также должен был стремиться к счастью, оно непременно обещалось в будущем. На  сегодня каждый советский человек должен был демонстрировать радость от коллективного движения к счастью и в этом

89

Ключові слова: політика щастя, дослідження

идеологические манипуляции

3/2013


Світлана УВАРОВА

спрос на счастье

Как стать счастливым?» «

3/2013

движении он, конечно же, должен был отказаться от материальных благ и гнета собственности. Сегодня в постсоветских странах, где люди еще не пережили травматизм смены ценностей и социального устройства тоталитарного прошлого, со всех сторон раздаются призывы наслаждаться и быть счастливым, но уже на капиталистический манер – как можно больше потребляя и приобретая. С каждым днем растет количество предлагаемых рецептов счастья. Правила рынка универсальны. В холодные дни растет спрос на обогреватели, в год выборов  – на политические идеи. А в периоды кризисов и неуверенности в будущем растет спрос на счастье. Чтобы убедиться в этом, достаточно окинуть взглядом полки книжных магазинов и почитать рекламу тренингов и курсов личностного роста. Счастье гедонистическое и буддистское, телесная радость и мир на душе, строгое счастье для аскетов и счастье бурное для любителей позитивного мышления  – варианты счастья на выбор, но каждый обязан испытывать счастье. Бесконечное множество книг, предлагающих рецепты счастья, пестрит расчетами и формулами счастья. Вот один из примеров: в книге «Как стать счастливым?» автор пишет: «Недавно британские ученые, в ходе исследования, опросили  1000  человек и, основываясь на их физиологическом состоянии и образе жизни, пришли к выводу, что уровень счастья определяется формулой P+5E+3H,  где P обозначает личные характеристики человека (взгляд на жизнь, способность к адаптации и жизненную гибкость), E  – это состояние в конкретный момент времени (здоровье, наличие дружеских связей и финансовая стабильность), H – представляет собой так называемый «высший порядок» (чувство собственного достоинства, ожидания от жизни и амбиции). Практичные американцы вывели свою «формулу счастья», в числителе которой – желания, а в знаменателе – возможности. Из нее следует, что, научившись приводить желания в соответствие со своими возможностями, человек менее подвержен разочарованиям и стрессам, и потому счастлив» [2]. И заключает свои размышления автор книги следующим посланием: «…эта книга поможет каждому найти свою формулу счастья»

90


[2]. Попытки расчёта счастья, конечно, не новы. Еще Достоевский в «Записках из подполья» писал: «Никогда этого счастья не будет,– и самое высчитывание его по пальцам не только теперь, но и навсегда останется просчетом, неудачею, путаницею...» «Счастье – в несчастье,– продолжает он как бы мировую диалектику,– и оттого оно неосуществимо...» [3]. Но  дискурс постмодерна утверждает: индивид обязан быть счастливым, подменяя счастье наслаждением nonstop, наслаждением от беспрерывного потребления и поглощения. Вина субъекта диктатуры сменилась тревогой либерального субъекта, тревога заглушается поглощением, отбрасывание тревоги  – обязанностью быть счастливым. Особенность нашего времени заключается в том, что «дозволенное наслаждение обязательно превращается в обязательное наслаждение». Может ли человеческий субъект быть счастливым принудительно? Очевидно, что во все времена все политические и религиозные системы предлагали собственные представления о счастье, пытаясь его объективизировать и унифицировать для всех и тем самым управлять обществом. И именно политические попытки сделать человека счастливым, в настоящий момент или в будущем, приводят к тоталитаризму. Либеральный дискурс также тоталитарен в своем насаждении гедонистических целей, в стремлении обязать человека наслаждаться и быть счастливым. Зигмунд Фрейд утверждал, что «ни в микро-, ни в макрокосмосе условия для счастья человека не предусмотрены, т.е. «намерение сделать человека «счастливым» в план «творения» не входило» [5]. Счастье – это хорошее здоровье и плохая память. Только воплощение в жизнь мечты детства может принести счастье. У Фрейда в работе «Неудовлетворенность культурой» есть целая программа счастья, посредством которой человек мог бы быть счастливым и узнать, что ему мешает этого достичь. Если что-то из этой программы исключать, то, наверное, мы можем говорить о каких-то других аспектах: о наслаждении, удовольствии, но не о счастье. Как уже отмечалось, в последние десятилетия счастьем озабочены многие европейские и

91

ІСТОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

дискурс постмодерна

либеральный дискурс

3/2013


Світлана УВАРОВА

самореализация

буддийская религия

3/2013

американские социологи, философы, психологи и в особенности экономисты, пытаясь установить связь между тем, что считается условием или продуктом счастья: удовлетворение, удовольствие, благосостояние, самореализация. Мир медленно приходит к осознанию, что существующие в политике ориентиры неточны, и символом этого понимания становится развернувшаяся в последние годы дискуссия о том, можно ли считать ВВП главным показателем развития страны. Подтверждением этому могли бы служить слова, сказанные в  1968  году сенатором Робертом Кеннеди: «ВВП  измеряет все, кроме того, ради чего стоит жить». В конце 1960-х слова Кеннеди звучали как парадокс, может быть, весьма глубокий, но не имеющий значения для практических политиков. Однако уже в  1970-х годах король Бутана Джигме Сингье Вангчук сказал: «Счастье народа важнее процентов валового внутреннего продукта» [6]  – и ввел понятие валового национального счастья, которое практически реализуется через пятилетнее планирование развития экономики, с учетом поддержки традиционных ценностей – семья, культура, природа, буддийская религия. В конце  2010  года правительство Великобритании выделило  2  млн. фунтов стерлингов на измерение «индекса счастья». Начиная с  2011  года, Управление национальной статистики Великобритании начало просить жителей страны оценить свое благополучие. «Мы  продолжим измерять ВВП, как и всегда, но нам давно пора признать, что отдельно взятый ВВП  не является полным методом измерения уровня прогресса страны» [6],  – заявил премьер-министр Дэвид Кэмерон. И вскоре произнес фразу, которую многие СМИ  вынесли на первые полосы: «Пора сосредоточиться не только на валовом внутреннем продукте, но и на валовом благополучии. Пора признать, что мы живем не только ради денег, но и ради счастья!» [6]. В начале  2011  года стало известно, что и власти Китая будут проводить эксперименты в этой области и использовать некие «индексы счастья». Премьер КНР  Вэнь Цзябао сказал, что эффективность работы чиновников следует определять не по количеству построенных небоскребов, а тем, счастливы ли люди под их

92


управлением. Эксперимент на эту тему уже проводится в одном из провинциальных городов, хотя рассчитываемый там «индекс счастья» пока не учитывает субъективную удовлетворенность жизнью, а только объективные показатели – например, метраж жилой площади на душу населения и содержание углекислоты в атмосфере. Параллельно с правительствами всевозможные «индексы счастья» рассчитываются различными научными организациями. Например, известностью пользуется Международный индекс счастья (Happy Planet Index), предложенный в 2006 году британским исследовательским центром New Economics Foundation (NEF)  [4]. Для его расчета используются три показателя: субъективная удовлетворенность жизнью, ожидаемая продолжительность жизни и состояние экологии, причем, что любопытно, самыми счастливыми в мире оказываются сравнительно бедные латиноамериканские страны. Очевидно, что на повестке дня медленно, но верно встает вопрос о создании «политики счастья», в основе которой должна лежать некая еще не созданная интегральная теория, объединяющая политологию, экономику, социальную политику и все, что может сказать о счастье психология, социология и прикладная философия. «Несмотря на впечатляющий материальный прогресс, достигнутый человечеством за последние 50 лет, люди не стали счастливее, – говорит Ричард Лэйард, экономист, один из организаторов движения «За  счастье» (Actionfor Happiness), основанном в 2010 году группой английских ученых.  – Напротив, у них появились новые заботы и разочарования. Наша цель в том, чтобы начать массовое глобальное движение для кардинального изменения стиля жизни современного общества» [6]. Первым шагом на пути к благоденствию всего человечества стало написание десяти правил, безукоризненное соблюдение которых, по мнению ученых, поможет людям чувствовать себя более счастливыми. Как известно, все религиозные и идеологические системы начинались с правил и предписаний для своих адептов, что всегда запускало систему репрессий. Но  так как членами организации являются ученые, то, формируя свод правил, они взяли за

93

ІСТОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

индекс счастья»

«

десять правил

3/2013


Світлана УВАРОВА

счастье

3/2013

основу данные «новейших исследований в области психологии». А они свидетельствуют о том, что человек – «животное социальное», склонное к самопознанию и эволюции, и он просто не может быть счастливым, если у него проблемы с коммуникацией, внутренним развитием, целеустремленностью. Некоторые из правил довольно предсказуемы и в том или ином виде встречаются в рекомендациях врачей еще со времен античности. Например, правило о регулярных физических упражнениях или о позитивном подходе ко всему, что происходит в жизни. Другие же правила представляют собой более оригинальные тезисы для либерального общества. В частности, первое гласит, что необходимо делать для других людей больше, чем для себя. Остальные советы предполагают еще большую степень социализации. Больше общайтесь, регулярно вспоминайте старых друзей, – рекомендуют ученые. Отчасти это очень напоминает те ценности, которые официально прививались в обществе в советскую эпоху, в движении к коммунизму, а также характерны были для других утопий. Авторы правил гордятся тем, что их инициатива вызвала широкий резонанс и поддержку властей в родной Англии. Однако география поддержки продолжает расти. К движению уже присоединились более  16  тыс. человек в 117 странах. Таким образом, счастье, в соответствии с «научными выводами» данной программы, является состоянием, которое не объяснить с помощью материальных средств, а, скорее, это следствие эмоционального безразличия и сострадательного созерцания Вселенной. Оно больше связано с альтруизмом, чем с эгоизмом – более духовное, чем материальное. Однако, либеральный дискурс в постиндустриальных странах прочно связывает счастье с потреблением материальных благ. Очевидно, что в современном технологическом пространстве стираются границы между государствами и культурами, и тирания потребления тесно связанная с обязанностью быть счастливым, стремительно охватывает посттоталитарные общества. Николаю Бердяеву принадлежит гениальный афоризм: «Государство существует не для того,

94


чтобы превращать земную жизнь в рай, а для того, чтобы помешать ей окончательно превратиться в ад» [1]. Этот афоризм прекрасно гармонирует с минималистским, но зато бесспорным определением счастья: когда можно избежать несчастья. Субъективное ощущение благополучия имеет динамическую природу. Исторический опыт человечества показывает, что есть единственная ценность, ради которой живые существа готовы отказаться от удовлетворения желаний и счастья, – это сама жизнь. Принцип реальности торжествует над принципом удовольствия во имя выживания. И, тем не менее, ориентация на счастье остается доминирующей в политике, и более того: любая иная ценность, которая хотела бы занять достойное место среди политических целей, должна будет доказать, что она имеет отношение либо к выживанию, либо к счастью. Несмотря на «массовое производство счастья» в либеральных и посттоталитарных странах, стоит отметить, что в отношении к счастью все же проявляются культурные и национальные различия. Исторически в некоторых культурах больше принято говорить о счастье и демонстрировать его, а в некоторых меньше. Пресловутый американский стиль жизни предполагает обязательное наличие и демонстрацию счастья, это породило в свое время те тенденции в развитии массово импортированного из Европы психоанализа, которые привели к радикальной трансформации психоанализа на почве американской социальной системы и породили соответствующие специфические тенденции в клинической работе. В украинской же культуре все еще проступают тенденции ценности страдания. Мазо­хисти­ ческий радикал (недаром и сам Мазох является частью нашей культуры)  – характерная черта народа, который до последнего времени не имел своей государственности, общей территории и постоянно завоевывался более сильными соседями, получая все новые и новые национальные, культурные и языковые вливания. Размышляя о политике счастья, мне пришло одно воспоминание из моего детства. Однажды я спросила у своей бабушки, какой самый счаст-

95

ІСТОРІЯ КОМУНІКАЦІЇ

субъективное ощущение благополучия

массовое производство счастья» «

мазохический радикал

3/2013


Світлана УВАРОВА

ливый день был в ее жизни. Она, не задумываясь, ответила: «9 мая 1945 года. Потому что война кончилась, а из моих самых близких никто не погиб!» Это было действительно чудом, т. к. мой дед прошёл всю войну до Берлина в штрафбате, поскольку на фронт уходил из тюрьмы. Это была типичная в сталинскую эпоху судьба. В штрафбатах воевали те, кого называли «пушечным мясом», т. е. выжить шансов почти не было. Моего деда всего лишь дважды легко ранило. И он утверждал, что точно знал, что его не убьют, потому что у них существовало поверье: убивают того, кому изменила жена. А дед говорил: «Я же знал, что моя Вера мне не изменит!» Вера – так звали мою бабушку. Славянское ухо в этом утверждении может уловить двойной смысл: любовь позволяет выжить в самых невероятных условиях и вера, то, что невозможно отнять у человека, и это то, что «отменяет смерть». Размышляя об этом воспоминании, я думала о том, как в очень тяжелых условиях, пройдя голод, оккупацию, моя бабушка пережила острое ощущение счастья, в котором для нее сошлись очень интимные чувства со следствиями большой политики. СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

1. Бердяев Н. Философия неравенства / Составитель и отв. ред. О. А. Платонов. – М.: Институт русской цивилизации, 2012. – 624 с. 2. Данилов А. Формула счастья. – М.: Дон Кихот, 2003. – 120 с. 3. Достоевский  Ф.  Записки из подполья. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.magister.msk.ru/ library/dostoevs/dostf07.htm. 4. Международный индекс счастья. [Электронный ресурс].  – Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/wiki/ Международный_индекс_счастья. 5. Фрейд З. Неудовлетворенность культурой. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: http://www.atheism.ru/ library/Freyd_2.phtml. 6. Фрумкин  К.  Политическая экономия счастья. [Электронный ресурс].  – Режим доступа: http://www. novayagazeta.ru/comments/50417.html.

3/2013

96


ЕКОЛОГІЧНА ІНФОРМАЦІЯ ТА УЧАСТЬ ГРОМАДСЬКОСТІ У ПРИЙНЯТТІ ЕКОЛОГІЧНИХ РІШЕНЬ УДК 35–027.21.22

Наталія МАЛИШ

Досліджено проблеми доступу громадськості до екологічної інформації. Визначено механізми участі громадськості у прийнятті екологічних рішень та правосуддя з питань, що стосуються довкілля.

Малыш Н. А. 

Экологическая информация и участие общественности в принятии экологических решений Исследована проблема доступа общественности к экологической информации. Определены механизмы участия общественности в принятии экологических решений и правосудия по вопросам, которые касаются окружающей среды. Ключевые слова: экологическая информация, Орхуская конвенция, государственная экологическая экспертиза, экологическое образование, кампания по общественному лоббированию. Malish N.

Environmental Information and Public Participation in Environmental Decision-making The problems of public access to ecological information are decisions. Mechanisms of participation of the public are in the acceptance of ecological decisions and justice on questions which touch an environment are defined. Keywords: ecological information, Orkhuska convention, state ecological examination, ecological education, campaign of the public lobbying. Про автора: Наталія Андріївна Малиш, к.е.н., доцент кафед­ ри економічної політики НАДУ. Постановка проблеми та її зв’язок з важливими науково-практичними завданнями. Най­ вагоміший інструмент щодо участі громадськості у прийнятті рішень, доступу до інформації та правосуддя з питань, що стосуються довкілля, є Орхуська конвенція [1]. Україна ратифікувала цей документ 6 липня 1999 р. Орхуська конвенція надає права громадськості за трьома основними принципами:

97

Ключові слова: екологічна інформація, Орхуська конвенція, державна екологічна експертиза, екологічна освіта, кампанія з громадського лобіювання

3/2013


Наталія МАЛИШ

НАЙБІЛЬШ ВАГОМИМ ІНСТРУМЕНТОМ ЩОДО УЧАСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ В ПРИЙНЯТТІ РІШЕНЬ, ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ ТА ПРАВОСУДДЯ З ПИТАНЬ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ДОВКІЛЛЯ, Є ОРХУСЬКА КОНВЕНЦІЯ

екологічна інформація

3/2013

– доступом до екологічної інформації; – участю громадськості в процесі прийняття екологічно важливих рішень; – доступом до правосуддя з питань, що стосуються довкілля. У жовтні 2004  р. в приміщенні Мінприроди створено та відкрито Орхуський інформаційнотренінговий центр за сприяння проекту Європейського Союзу «Екологічна освіта, поінформованість громадськості». У Міністерстві охорони довкілля та природних ресурсів діє Громадська рада, яка об’єднує громадські організації, бере участь в прийнятті екологічно важливих рішень та проводить моніторинг впровадження Орхуської конвенції. Громадська рада організовує проведення консультацій з громадськістю та громадські слухання. Низка питань, що під особливою увагою Громадської ради, стосується проблеми узурпації права місцевими органами влади розпоряджатись земельними ділянками Природнозаповідного фонду України [2 ]. Актуальність дослідження. Зміни до законодавства України з метою впровадження Орхуської конвенції та адаптації до її вимог внесено лише 2002 року. Зміни стосувались: – визначення системи інформаційного екологічного забезпечення про стан навколишнього природного середовища Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»; – введення сутності заяви про екологічні наслідки діяльності, що розміщують в засобах масової інформації замовники державної екологічної експертизи Закону «Про державну екологічну експертизу»; – створення та забезпечення функціонування місцевих екологічних автоматизованих інформаційно-аналітичних систем Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»; – відповідальності службових і посадових осіб у випадку їх відмови чи несвоєчасного надання екологічної інформації Кодексу України про адміністративні правопорушення; – інших нормативно-правових актах. Аналіз останніх досліджень і публікацій.

98


Роль інформації у державному управлінні досліджували українські науковці: Ю. Ба­жал, Н. Грицяк, А. Мельник, Г. Почепцов, І. Роз­пу­тенко. Для підготовки та проведення кампаній з громадського лобіювання, спрямованих на залучення громадськості до аналізу, моніторингу та визначення способів підвищення ефективності екологічної політики в державі, була підготовлена Методика підготовки та проведення кампанії з громадського лобіювання [3]. Визначення невирішених раніше завдань загальної проблеми. Проблемними залишаються питання висвітлення екологічної інформації з обмеженим доступом. Мета дослідження. Дослідити організаційні, правові та комунікаційні механізми державного управління у сфері екології. Визначити напрями удосконалення механізмів участі громадськості в прийнятті рішень, доступу до інформації та правосуддя з питань, що стосуються охорони навколишнього природного середовища. Виклад основного матеріалу. Яскравий приклад протистояння лобістів при владі та громадських організацій  – питання щодо біологічної і генетичної безпеки України. Кампанія громадського лобіювання державних рішень з питань біобезпеки, за інформацією Т. Тимочко, відбувалась упродовж 2006–2007 рр. під керівництвом Всеукраїнської екологічної ліги. Проведено ряд заходів, на яких підготували пропозиції щодо правил поводження з генетично модифікованими організмами. 1 серпня 2007 р. Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову «Питання обігу харчових продуктів, що містять ГМО», проект якої підготували громадські організації, а  21  листопада цього ж року скасував її під тиском лобістів ГМО [4]. Згідно з Положенням про громадських інспекторів, ними можуть бути громадяни України, що досягли 18 років, мають досвід природоохоронної роботи та пройшли співбесіду. Призначає громадських інспекторів головний держінспектор відповідних територій терміном на  1  рік зі щорічним подовженням за результатами роботи. Громадські інспектори з охорони довкілля, згідно з законодавством, наділені правами [5]: брати участь у проведенні перевірок спільно з

99

КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ

комунікаційні механізми державного управління

3/2013


Наталія МАЛИШ

інформація про стан навколишнього середовища

3/2013

державними інспекторами та працівниками інших державних органів; проводити рейди перевірок і складати акти перевірок за направленням органу Мінекології, який їх призначив; складати протоколи про адміністративні правопорушення у разі виявлення порушення природоохоронного законодавства. О. Степаненко [6] зазначає, що владні органи, на які законодавством покладено обов’язок екологічного інформування про 100  об’єктів  – найбільших забруднювачів довкілля, досить часто ухиляються від надання відповідей на інформаційні запити. Типовий випадок  – перенаправлення таких запитів обласними держадміністраціями, СЕС та органами місцевого самоврядування до Державних управлінь екології та природних ресурсів. У березні 2011 р. оприлюднено проект Закону України «Про внесення змін до статті 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» щодо виконання рішення Сторін Орхуської конвенції» щодо внесення змін до законодавчих актів з питань, пов’язаних з реалізацією положень Орхуської конвенції, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2008 р. Мета цього законопроекту  – внесення змін у визначення терміну «екологічна інформація», що становить правову передумову повноцінного й ефективного виконання Орхуської конвенції та виправлення прогалин в чинному законодавстві, оскільки поняття «інформація про стан навколишнього середовища » та екологічна інформація не однопорядкові, а тому чинне формулювання назви статті 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» потребує змін. Законопроектом передбачено вживання поняття «екологічна інформація», оскільки воно містить в собі «інформацію про стан навколишнього середовища», про що свідчить другий абзац статті 25 зазначеного вище Закону України. Також саме «екологічна» інформація визначена однією з основних галузей інформації відповідно до статті 17 Закону України «Про інформацію». Ефективна система комунікаційних зв’язків дозволяє громадянам контролювати діяльність органів державної влади, водночас вона формує

100


довіру до уряду з боку населення і долає їх традиційне відчуження один від одного. Закон взаємодії влади і населення – це адекватне функціонування комунікації між владою і населенням. Не тільки населення повинне чути владу, але й влада повинна прислухатися до думки свого населення [7, с. 33]. О. Неклюдов та Є. Сенюшкін зазначають, що роль засобів масової інформації (ЗМІ)  у вирішенні екологічних проблем значно посилилася і ЗМІ  почали впливати на екологічну діяльність держави в Україні. Реформування українського суспільства не можливе без залучення до цього процесу населення, встановлення механізму зворотного зв’язку, а також постійного процесу спілкування з громадянами, передусім з використанням комунікаційних каналів ЗМІ. Саме від останніх багато в чому залежить те, яка думка – позитивна або негативна  – сформується в населення щодо різних екологічних програм і дій влади, а отже, і рівень довіри та підтримки. У зв’язку з цим великого значення останнім часом набуває менеджмент репутації, який дозволяє створити сприятливий імідж державної служби і підвищити її привабливість для молоді [7, с. 34]. На сьогодні в Україні на інформаційному ринку головну роль відіграють видавництва або мультимедійні холдинги, до яких входять такі структури: друковані ЗМІ (газети, журнали); електронні ЗМІ (радіостанції, телекомпанії і телеканали); структури, що забезпечують їхню діяльність (редакційно-видавничі центри, дистриб’юторні фірми, рекламні групи). Усі українські друковані ЗМІ  можна віднести до кількох груп, залежно від їх ставлення до влади, фінансових джерел, політичних інтересів: – партійні ЗМІ, які дотримуються партійних та ідеологічних позицій і перебувають під впливом політичних партій або рухів; – офіційні ЗМІ, фінансовані урядом або місцевою владою, які передають офіційну інформацію; – опозиційні ЗМІ, орієнтовані на критику діяльності влади і публікацію компромату; – помірноліберальні ЗМІ,  що діють на користь певної фінансової групи, що визначає їх ставлення до влади.

101

КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ

РОЛЬ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ (ЗМІ) У ВИРІШЕННІ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ ЗНАЧНО ПОСИЛИЛАСЯ І ЗМІ ПОЧАЛИ ВПЛИВАТИ НА ЕКОЛОГІЧНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

3/2013


Наталія МАЛИШ

державне управління освітою

3/2013

У практиці діяльності ЗМІ існує низка простих правил, яких рекомендується дотримуватися їхнім представникам в ході висвітлення екологічних проблем, особливо при виникненні конфліктних ситуацій і їх висвітленні в ЗМІ:  займатися пошуками правди і якомога повніше повідомляти про всі аспекти екопроблеми; діяти незалежно і бути вільним від різних пристрастей; прагнути не шкодити іншим своїми діями або опублікованою інформацією. Тільки в тісній взаємодії із ЗМІ,  широким залученням журналістів до вирішення екопроблем можна створити умови для реалізації публічної екологічної політики. Діючи в цьому напрямі, мережеві актори останньої зможуть забезпечити участь представників неурядових організацій і екологічних рухів в ухваленні управлінських рішень [7, с. 34]. Державне управління освітою  – це цілеспрямований вплив суб’єктів управління різних рівнів (державного, регіонального, місцевого) на всі ланки освіти для забезпечення і подальшого розвитку культури суспільства. Це  певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий та розпорядчий характер і полягає в організаційному впливі на суспільні відносини у сфері освіти шляхом застосування державно-владних повноважень. Воно охоплює цілеспрямоване вироблення, прийняття та реалізацію організаційних, регулятивних і координаційних впливів на освітню сферу. С. Крисюк досліджує державне управління освітою як окрему галузь державного управління, яка забезпечує планомірний вплив на освітню сферу, що ґрунтується на законах, інших нормативно-правових актах, і спрямована на розвиток цієї цілісної системи. Система освіти, зокрема екологічної, може впорядковуватися через управління (регулювання зовні) і самоуправління (регулювання зсередини). Зазначимо особливості державного управління освітою: владний характер державного управління, який реалізується ієрархічно побудованим апаратом, цілеспрямований вплив на систему освіти або її окремі ланки, поєднання функціонування двох складних структур – державного апарату управління освітою та публічних інституцій суспільства і громадськості [8, с. 70].

102


Прояв демократизації управління освітою – процес децентралізації. Розрізняють два типи децентралізації: адміністративний (бюрократичний) і демократичний. Адміністративна децентралізація означає розширення компетенції місцевих органів влади, які діють в межах цієї компетентності самостійно і до певної міри незалежно від центральної влади. Демократична децентралізація передбачає створення розгалуженої системи місцевого самоврядування, коли рішення приймають особи, обрані населенням району, міста чи села. Г. Швіндіна зазначає, що подальший розвиток екологічної свідомості наразі розглядають як об’єктивну необхідність. Освіта, яка ґрунтується на сучасних результатах науки й техніки, повинна відігравати провідну роль в усвідомленні та розумінні сучасних проблем довкілля. Екологічне виховання має охоплювати людей усіх вікових груп на всіх ступенях освіти [9, с. 686]. Екологічна освіта в Україні провадиться за напрямами: доступ до екологічної інформації; екологічна підготовка через систему загальної, професійної та вищої освіти; поширення екологічних знань через видання науково-популярної літератури, засоби масової інформації, Інтернет. Сучасна вимога до системи екологічної освіти  – формування в населення екологічної свідомості та екологічного складу мислення як важливої складової людської моралі. Основа екологічної свідомості та складу мислення – знання, навички й переконання у сфері взаємодії людини з природою. Реалізація цих ідей можлива за умови створення єдиної системи неперервної екологічної освіти та виховання, як результат взаємодії родини, навчальних закладів та засобів інформації. Екологічні та демографічні проблеми важливі та взаємопов’язані одна з одною. Проте залишається недостатньою увага держави до питань збереження екосистеми України як складової світової екосистеми. Основні висновки та перспективи подальших досліджень. У сфері охорони довкілля державна екологічна політика має бути спрямована на впровадження процесів екологізації у сфери промисловості, енергетики, транспорту, регіонального розвитку та сільського господарства;

103

КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ ПРОЯВОМ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ Є ПРОЦЕС ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ

3/2013


Наталія МАЛИШ

ВІДСУТНІСТЬ ЦІЛЕСПРЯМОВАНИХ І ПРОДУКТИВНИХ ЗУСИЛЬ У ГАЛУЗІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ НЕГАТИВНО ПОЗНАЧАЄТЬСЯ НА ВНУТРІШНІЙ ТА НА ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ, ЯКА ПОВИННА СПРИЯТИ ФОРМУВАННЮ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ЕФЕКТИВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОСВІТИ, КУЛЬТУРИ ТА ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

3/2013

підвищення безпеки продуктів харчування для споживачів та спрощення торгівлі шляхом проведення реформ та модернізації санітарної і фітосанітарної сфери; ефективне використання відновлюваних джерел енергії. На початку  2011  року понад  30% продуктів харчування в Україні містили генетично модифіковані організми. Насамперед це соя, яка використовується у харчовій промисловості як харчова добавка, ріпак, помідори, картопля, бавовна. Потребує змін Закон України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів», де об’єднано поняття «генетично модифікований організм» та «живий змінений організм», на відміну від законодавства ЄС. Залишаються нерозв’язаними питання щодо поширення ГМО  в Україні, передусім це стосується наявності чинних лабораторій та застосування найновіших технологій виявлення ГМО. Експерти прогнозують, що ЄС в майбутньому буде одним з головних ринків для української сільськогосподарської продукції та продукції харчової промисловості і його частка постійно зростатиме. Тому національним виробникам необхідно забезпечити відповідність своєї продукції вимогам європейських нормативних актів щодо ГМО.  Інакше можливості зростання експорту до ЄС будуть обмеженими. Відсутність цілеспрямованих і продуктивних зусиль у галузі державної політики щодо охорони довкілля негативно позначається на внутрішній та на зовнішній політиці України, яка повинна сприяти формуванню та реалізації ефективної політики у сфері освіти, культури та охорони здоров’я. Освіта і нормальний стан здоров’я збільшують спроможність людини формувати своє життя, вони передумови зростання її ролі в суспільстві та безпосереднього забезпечення власного добробуту. Інвестування в людський капітал дуже важливе для економічного зростання, зменшення бідності та захисту навколишнього природного середовища. Освічені люди можуть свідомо та оперативно вживати заходів для захисту довкілля і кращого використання ресурсів. Доведено,

104


що на місцевому рівні існують реальні можливості запровадження ефективних змін. Активну участь в удосконаленні законодавства України беруть громадські екологічні організації. У Національному плані дій з охорони навколишнього природного середовища України на період 2011–2015  рр. передбачено розроблення до 2012 року та впровадження до 2020 року програми підтримки проектів громадських екологічних організацій і доведення обсягу її фінансування до рівня, не менше ніж  2  відсотки (від загальних видатків Державного фонду охорони навколишнього природного середовища) до 2015 р. та до 3 відсотків до 2020 р. та розроблення до 2015 року і реалізація Стратегії екологічної освіти для сталого розвитку українського суспільства та економіки України.

КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля». Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, № 34, ст. 296. 2. Яременко Л. П. Впровадження вимог конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля / Л. П. Яременко // Практика співпраці Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та громадських екологічних організацій. – К. : Центр екологічної освіти і інформації, 2007. – С. 8–28. 3. Гошовська В. Соціальна домінанта національної безпеки: актуальні проблеми : монографія. / В.Гошовська. – К.: Корпорація, 2004. – 196 с. 4. Степаненко О.  Реалізація права на доступ до екологічної інформації / О.  Степаненко // Практика співпраці Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та громадських екологічних організацій.  – Київ: Центр екологічної освіти і інформації, 2007. – С. 47–69. 5. Шарунова  Н.  О.  Громадські інспектори: роль, можливості, проблеми / Н.  О.  Шарунова // Практика співпраці Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та громадських екологічних організацій.  – Київ: Центр екологічної освіти і інформації, 2007. – С. 42–46. 6. Степаненко  О.  Реалізація права на доступ до екологічної інформації / О.  Степаненко // Практика співпраці Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та громадських екологічних організацій.  – Київ: Центр екологічної освіти і інформації, 2007. – С. 47–69. 7. Неклюдов  О.  Є.  Інформаційна складова публічної екологічної політики в Україні / О. Є. Неклюдов // Інновації в державному управлінні: системна інтеграція освіти,

105

3/2013


Наталія МАЛИШ

3/2013

науки, практики : матер. наук.-практ. конф. за міжнар. участю, 27  трав.  2011  р.: у  2  т.  – К.: НАДУ,  2011.  – Т. 1. – С. 33–35. 8. Крисюк  С.  В.  Державне управління освітою: сутність і тенденції розвитку / С.  В.  Крисюк // Демократичне врядування: наука, освіта, практика : матеріали наук.практ. конф. за міжнар. участю, Київ, 29 трав. 2009 р.: у 4 т. / за заг. ред. В. П. Приходька, С. В. Загороднюка. – К.: НАДУ, 2009. – Т. 4. – С. 69–72. 9. Основи екології. Екологічна економіка та управління природокористуванням : підруч. [для студ. вищ. навч. закл.]; за заг. ред. Л. Г Мельника та М. К. Шапочки. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2007. – 759 с.

106


ПРІОРИТЕТИ ДЕРЖАВИ В ФОРМУВАННІ ІНСТИТУТІВ РИНКОВОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ УДК 35–027.21.22

Ольга ЗІНЧЕНКО

Проаналізовано проблеми функціонування інститутів регулювання ринкової інформаційної інфраструктури, досліджено характер їх впливу на інформаційні процеси в регіоні, виявлено пріоритети держави в інституціоналізації інформаційної взаємодії ринкових агентів.

Зинченко О. А. 

Приоритеты государства в формировании институтов рыночной информационной инфраструктуры на региональном уровне Проанализированы проблемы функционирования институтов регулирования рыночной информационной инфраструктуры, исследовано характер их влияния на информационные процессы в регионе, выявлены приоритеты государства в институционализации информационного взаимодействия рыночных агентов. Ключевые слова: рыночная информационная инфраструктура, институционализация, информационное обеспечение, информационная трансакция, государственные приоритеты. Zinchenko О.

Priorities of the State in the Formation of Institutions for Market Information Infrastructure at the Regional level The article is devoted to the analysis of the functioning of institutes of regulation of market informational infrastructure, and it points out the character of their influence on informational processes in the region. The article also concentrates on the state priorities of institutionalization of market agents for informative interaction. Keywords: market informational infrastructure, institutionalization, informational support, informational transaction, state priorities.

Про автора: Ольга Анатоліївна Зінченко, к.е.н., ст. викладач кафедри менеджменту Донецького інституту залізничного транспорту.

107

3/2013


Ольга ЗІНЧЕНКО

Ключові слова: ринкова інформаційна інфраструктура, інституціоналізація, інформаційне забезпечення, інформаційна трансакція, державні пріоритети

ПОТРЕБА В ІНФОРМАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА ФОРМУЄТЬСЯ ОБ’ЄКТИВНИМ РОЗВИТКОМ САМОГО ВИРОБНИЦТВА Й ОБМІНУ ТОВАРАМИ І ПОСЛУГАМИ

3/2013

Постановка проблеми та її зв’язок з важливими науково-практичними завданнями. Із розвитком ринкових відносин в Україні формується нова регіональна сфера інтересів і відповідальності, яка реалізується на конкретній території в характерних для неї специфічних умовах. Регіони виступають основою забезпечення відтворювального процесу відповідно до потенціалу економічного зростання. У сферу завдань, які вирішуються в умовах підвищення ефективності регіонального відтворювального процесу, входить розвиток регіональних ринків. Особливо ці питання актуальні в процесі формування інформаційної економіки як пріоритету державного розвитку, необхідна передумова якої – інтенсифікація інформаційної взаємодії між економічними агентами за допомогою розвиненої ринкової інформаційної інфраструктури. Актуальність дослідження. Актуальність проблеми формування і розвитку регіональної ринкової інформаційної інфраструктури обумовлена перетворенням інформації на найважливіший ресурс розвитку сучасної економіки та інформаційної діяльності, що характеризується підвищенням науково-методичної складової в суспільному виробництві. Потреба в інформатизації суспільства формується об’єктивним розвитком самого виробництва й обміну товарами і послугами. Зважаючи на це, розвивається сфера забезпечення ефективного інформаційного обміну як галузь суспільного виробництва. У ній виявляються певні тенденції та закономірності, а предметом праці виступає сама інформація. Аналіз основних досліджень і публікацій. Проблемам розвитку регіональних ринків присвячено багато наукових праць, серед яких можна виділити роботи таких науковців, як І. В. Арженовський, О. Г. Гранберг, В. П. Дубіщев, О. С. Новосьолов, Г. І. Оніщук, О. В. Фінагіна. Ці автори обґрунтовують методологічні основи розвитку регіональної економіки, визначають роль та місце регіону в системі відносин господарського комплексу держави, досліджують проблеми регіонального управління, особливості функціонування регіональних ринків. У цьому напрямі є також роботи, в яких досліджено особливості інформатизації ринкових відносин як на регіональному, так і на загаль-

108


нодержавному рівні. Тут можна виділити таких науковців, як В. М.  Андрієнко, В.  В.  Дорофієнко, Л. Г. Мельник, С. І. Парінов, Н. М. Потапова, О. В. Шепеленко. Визначення невирішених раніше завдань загальної проблеми. Однак у сучасних наукових дискусіях навколо проблем розвитку ринкових відносин на регіональному рівні майже не обговорюють питання проведення ефективного інформаційного обміну між учасниками ринку на основі розвиненої інформаційної інфраструктури, малодослідженою є її інституціональна складова. Мета статті. Наукова і практична актуальність зазначених питань зумовили вибір теми наукового дослідження та сформували мету статті, яка полягає в аналізі пріоритетних напрямів державного управління в інституціоналізації ринкової інформаційної інфраструктури на регіональному рівні. Виклад основного матеріалу. Для сприяння ефективному функціонуванню регіональної економіки і забезпечення учасників ринкових відносин оперативними і достовірними відомостями необхідний відповідний набір інститутів інформаційної інфраструктури. Інформаційна інфраструктура – один з найважливіших факторів, що створюють умови для реформування і становлення регіональних ринків. Виняткова її роль в період кризи, оскільки відсутність оперативної ринкової інформації в такій ситуації ускладнює своєчасне реагування учасників ринку на коливання ринкової кон’юнктури та на структурні зміни в економіці. Це, у свою чергу , перешкоджає формуванню та продуктивному функціонуванню конкурентоспроможності господарюючих суб’єктів. Регуляторна система покликана створити умови для розвитку національних інформаційних ресурсів, тобто реалізувати основні засади державної інформаційної політики. Ця  система має функціонально три основних рівні: стратегічний, тактичний та виконавчий (рис. 1). На  стратегічному рівні визначають національні інтереси та їх пріоритети в інформаційній сфері; формують правові засади для побудови, розвитку системи національних інформаційних ресурсів та управління цією системою; на під-

109

КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ

ІНФОРМАЦІЙНА ІНФРАСТРУКТУРА Є ОДНИМ З НАЙВАЖЛИВІШИХ ФАКТОРІВ, ЩО СТВОРЮЮТЬ УМОВИ ДЛЯ РЕФОРМУВАННЯ І СТАНОВЛЕННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ РИНКІВ

3/2013


Ольга ЗІНЧЕНКО

національні інтереси та їх пріоритети в інформаційній сфері

ставі головної стратегічної цілі державної інформаційної політики щодо інформаційних ресурсів визначають функції та їх раціональне розподілення між організаційними структурами, що створюються для досягнення стратегічних цілей; формують основні правові й організаційні засади кадрового, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного та інших видів стратегічного забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами; здійснюють стратегічне прогнозування розвитку інформаційної сфери та прийняття політичних і політикоправових рішень щодо вдосконалення системи управління цією сферою. Рівень ефективної взаємодії законодавчої і виконавчої влади, які формують фундаментальні основи інформаційної політики, розробляють її правові засади, встановлюють пріоритети та напрями розвитку. Активні учасники цього рівня – Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади. Аналіз стану формування і використання інформаційних ресурсів України свідчить про на-

Рис. 1. Рівні регуляторної системи державної інформаційної політики. Рис. 1. Рівні регуляторної системи Рівень ефективної взаємодії законодавчої і виконавчої влади, які формують державної інформаційної політики фундаментальні основи інформаційної політики, розробляють її правові засади, встановлюють пріоритети та напрями розвитку. Активні учасники цього рівня –

110 Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральні

3/2013

органи виконавчої влади. Аналіз стану формування і використання інформаційних ресурсів України свідчить про наявність низки нерозв’язаних важливих проблем, пов’язаних із дефіцитом


явність низки нерозв’язаних важливих проблем, пов’язаних із дефіцитом послідовності та системності впровадження заходів, спрямованих на удосконалення управління інформаційними ресурсами на стратегічному рівні. Зокрема, правотворчий процес відбувається деколи шляхом вирішення окремих проблем в окремих законах та підзаконних актах фрагментарно, без узгодження з чинним законодавством, без врахування специфіки національної ментальності, правової культури і правосвідомості населення. Тобто стратегічно важливою залишається проблема координації правотворчого процесу щодо формування правових засад побудови, забезпечення функціонування і розвитку системи управління інформаційними ресурсами, а також розвитку інформаційної інфраструктури ринкових відносин. Тактичний рівень регуляторної системи пов’язаний із діяльністю органів державної влади спеціальної компетенції, що організаційно, нормативно-методично забезпечують виконання законодавчих актів, політичних і політикоправових рішень Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, координацію і контроль за формуванням, використанням та захистом інформаційних ресурсів та розвитком інформаційної інфраструктури ринкових відносин. Треба зазначити, що в регуляторну систему входять як органи, спрямовані на реалізацію державної інформаційної політики, так і органи, що регулюють розвиток підприємництва та тим самим стимулюють інформаційні трансакції (табл. 1). Отже, на тактичному рівні регуляторної системи функціонують багато суб’єктів регулювання суспільних відносин у цій сфері, які розв’язують цілий комплекс завдань та спрямовують розвиток інформаційного простору ринкової економіки. Аналізуючи діяльність регуляторної системи розвитку інформаційної інфраструктури , слід визначити певні досягнення в цій сфері. Так, за період функціонування цих органів сформовано основу правової бази інформатизації, активного сприяння отримала підприємницька діяльність в інформаційній сфері, створено та застосовуються в діяльності органів влади інформаційні технології, побудовано загальнодержавні, галузеві

111

КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ СТРАТЕГІЧНО ВАЖЛИВОЮ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПРОБЛЕМА КООРДИНАЦІЇ ПРАВОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ ЩОДО ФОРМУВАННЯ ПРАВОВИХ ЗАСАД ПОБУДОВИ, ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ І РОЗВИТКУ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ІНФОРМАЦІЙНИМИ РЕСУРСАМИ, А ТАКОЖ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

інформаційна інфраструктура

3/2013


Ольга ЗІНЧЕНКО

та відомчі мережі, поширюється присутність країни в Інтернеті тощо. За роки дії цієї системи рівень оснащення обчислювальною технікою зріс у країні майже в  100  разів. В інформаційній сфері діє понад  1500  нормативно-правових та організаційно-розпорядчих актів, які стосуються різних напрямів діяльності, функціонує  48  загальнодержавних інформаційних систем та мереж, створено близько 350 тис. сайтів різного рівня в доменній зоні UA [4, с. 10]. Протягом 2008–2010 рр. завершено підготовчий етап із впровадження в органах виконавчої влади електронного документообігу на базі електронного цифрового підпису, а саме: розроТаблиця 1.

Регуляторна система розвитку ринкової інформаційної інфраструктури: тактичний рівень Орган державної влади

Основне призначення

Державний комітет телебачення та радіомовлення України

Спеціально уповноважений орган із забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах.

Державний комітет інформатизації України

Розробка та втілення заходів щодо розвитку і вдосконалення інфраструктури інформатизації, системи національних інформаційних ресурсів та інформаційних послуг; інтеграції їх у світовий інформаційний простір.

Державна адміністрація зв’язку

Розробка та впровадження заходів щодо розвитку телекомунікаційних мереж загального користування та мереж поштового зв'язку, поліпшення їх якості, забезпечення доступності і сталого функціонування.

Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України

Реалізація державної політики у сфері захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних, забезпечення функціонування системи спеціального зв’язку.

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва

Формування підприємницької політики, передусім узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності, опрацювання пропозицій, спрямованих на його вдосконалення.

Державне агентство з інвестицій та розвитку

Активна участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності. Сприяння залученню інвестицій, забезпечення підвищення вітчизняного потенціалу з експорту продукції, що виробляється на підприємствах галузей національної економіки, а також стимулювання вітчизняного виробництва продукції, імпорт якої становить значну частку на ринку України.

3/2013

112


блено комплекс єдиних форматів та протоколів електронного документообігу та електронного цифрового підпису, формування яких відбувалось за широкою участю представників бізнесу, науковців і спеціалістів центральних органів виконавчої влади та Національного банку України; офіційно визначено порядок електронного обміну службовими документами. Зазначені заходи дозволяють інтегрувати різнорідні інформаційні й інформаційно-аналітичні системи, забезпечити їх сумісність та ефективну взаємодію, створюють передумови для впровадження сучасних технологій державного управління, насамперед на базі електронного урядування. У системі цифрового підпису вперше виконано процедури повторної акредитації центрів сертифікації ключів, з’явився такий важливий її елемент, як засвідчувальний центр Національного банку України, відбуваються заходи з модернізації її центрального елементу – програмно-технічного комплексу центрального засвідчувального органу. Але останній потребує негайних заходів, спрямованих на забезпечення його як традиційного цілодобового функціонування, так і в умовах надзвичайних ситуацій, а також завершення його модернізації у напрямі надання нових послуг у системі електронного цифрового підпису та впровадження в ній єдиних форматів та протоколів [4, с. 4–5]. Водночас слід відзначити, що більшість процесів у сфері інформатизації відбувалося майже стихійно, внаслідок недостатньої координації з боку держави [1]. Досі не розроблено необхідні формати, стандарти та регламенти, що стримує інформаційні трансакції, не забезпечує узгодженості проектних рішень та надання інформаційних послуг. Практично не створено систему національних інформаційних ресурсів , не впроваджено загальнодержавних мереж інформаційного забезпечення охорони здоров’я, культури, як передбачалися відповідними програмами, не створено загальнодержавної системи інформаційно-аналітичної підтримки діяльності органів влади та місцевого самоврядування, не проводиться моніторинг розвитку інформаційної інфраструктури. Важливою проблемою залишається ресурсне забезпечення державної інформаційної політики

113

КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ

національні інформаційні ресурси

3/2013


Ольга ЗІНЧЕНКО

ВАЖЛИВОЮ ПРОБЛЕМОЮ ЗАЛИШАЄТЬСЯ РЕСУРСНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО ФОРМУВАННЯ, ВИКОРИСТАННЯ І ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ ТА РОЗВИТКУ РИНКОВОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ

3/2013

щодо формування, використання і захисту інформаційних ресурсів та розвитку ринкової інформаційної інфраструктури. Головна причина виникнення такої проблеми –чітко не визначено пріоритети політики в цій сфері на найвищому рівні державного управління. Державний бюджет України передбачає фінансування розвитку інформаційної інфраструктури лише за окремими статтями витрат (державне телебачення та радіомовлення, інформатизація, частково – забезпечення інформаційної безпеки). Сфера формування інформаційних ресурсів та забезпечення інформаційних потреб громадян, суспільства і держави на безприбутковій основі, доходи від комерційного використання державних інформаційних ресурсів, а також у повному обсязі сфери забезпечення інформаційної безпеки залишаються поза увагою розробників проекту Державного бюджету України і законодавця. Зазначимо, що на державному рівні не визначено низку регуляторних функцій, які, відповідно, і не виконуються. Так, починаючи з рівня виконавчої влади, не створено вертикаль управління щодо формування і використання інформаційних ресурсів та технологій, відсутні деякі правові та організаційні елементи системи управління розвитком ринкової інформаційної інфраструктури і захисту інформаційних ресурсів. Це, у свою чергу, ускладнює функціонування виконавчого рівня регуляторної системи, на якому забезпечується безпосереднє виконання законодавчих і нормативно-правових актів, порядку та правил формування, поширення, використання та захисту інформаційних ресурсів, здійснюється відомчий та територіальний контроль за функціонування інформаційної інфраструктури. Цей рівень у Донецькому регіоні представлений територіальними підрозділами органів, а також діяльністю облдержадміністрації, а саме таких її структурних підрозділів, як Управління інформаційної політики та з питань преси, Головне управління промисловості та розвитку інфраструктури, Головне управління економіки та ін. Також слід виділити Регіональний фонд підтримки підприємництва, діяльність якого передбачає сприяння співпраці підприємців з органами державної влади та між собою.

114


2006 року для сприяння розвитку процесів інформатизації в регіоні у рамках Національної програми інформатизації створено КП  «Донецький обласний центр інформатизації». Головне завдання Центру – створення і підтримка інформаційних систем органів місцевого самоврядування і органів державної влади. Попри сформованість основних елементів усіх рівнів регуляторної системи розвитку ринкової інформаційної інфраструктури, є дуже значні проблеми її функціонування. Так, протягом багатьох років не створено земельного кадастру, не запроваджено національних та регіональних геоінформаційних та пошукових інформаційних систем. Через відсутність ефективної інформаційної взаємодії органів влади в повному обсязі не працює система надання послуг підприємцям за принципом «єдиного вікна». Відсутність оперативної та достовірної інформації органів державного та регіонального управління щодо їх діяльності «компенсують» інші, але упереджені інформаційні джерела [1;  2]. Таким чином, це стримує ефективне виконання інформаційних трансакцій між учасниками регіональних ринків та позначається на рівні розвитку інформаційної інфраструктури. Крім інститутів державного регулювання, на процеси розвитку ринкової інформаційної інфраструктури істотний вплив спричиняють інститути ринкової координації. Вони представлені механізмами суспільного відтворення на основі інформатизації виробничих процесів. У нових умовах господарювання інформація відіграє вирішальну роль. Зростає відносна значущість інформації як чинника виробництва, відбувається зрушення сукупного попиту у бік зростання потреб в інформації, збільшується потенційний випуск за рахунок постійного оновлення технологічної бази виробництва, застосування нових інформаційних технологій [1; 2]. За  таких умов регуляторами відносин стають можливості модернізації виробництва за рахунок впровадження інформаційних технологій. Ці можливості обумовлені структурою витрат на інформатизацію, а також науково-технічними досягненнями в цій сфері. У структурі матеріальних витрат підприємств Донецького регіону витрати на інформатизацію

115

КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ

геоінформаційні та пошукові інформаційні системи

ОКРІМ ІНСТИТУТІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ, НА ПРОЦЕСИ РОЗВИТКУ РИНКОВОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ІСТОТНИЙ ВПЛИВ СПРИЧИНЯЮТЬ ІНСТИТУТИ РИНКОВОЇ КООРДИНАЦІЇ

3/2013


Ольга ЗІНЧЕНКО

РЕГУЛЯТИВНУ ФУНКЦІЮ РОЗВИТКУ ДІЛОВИХ ВІДНОСИН МІЖ РИНКОВИМИ СУБ’ЄКТАМИ ПОКЛАДЕНО НА ТРАНСАКЦІЙНІ ВИТРАТИ, ОСКІЛЬКИ ВОНИ ВИЗНАЧАЮТЬ СТУПІНЬ АКТИВІЗАЦІЇ ДІЛОВИХ КОНТАКТІВ МІЖ УЧАСНИКАМИ ПЕВНИХ РЕГІОНАЛЬНИХ РИНКІВ

3/2013

становлять лише 7 %: з них 74 % – це витрати на послуги зв’язку, 21,3 % – на придбання обчислювальної техніки, 4,7 % – на впровадження інформаційних систем і нових технологій роботи з інформацією. Така структура витрат значно обмежує можливості встановлення ефективних контактів з іншими учасниками ринкових відносин за допомогою ІКТ. Обмеженість ресурсів підприємств регіону, спрямованих на інформатизацію виробництва, обумовлюють також низьку інноваційну активність підприємств у сфері розробки нових ІКТ.  2011  року інноваційною діяльністю в області займалося  83  підприємства, що складає  5,9  % їх кількості в Україні. Зазначимо, що за період з  2000  по  2011  р. кількість інноваційно активних підприємств зменшилась майже вдвічі (з  178  у  2000  р. до  83  у  2011  р.). Впроваджували у виробництво нові технологічні процеси в  2011  р.  37  підприємств, які використали  114  нових технологічних процесів, у тому числі  54  із використанням ІКТ  (це нижче за показник 2000 р. в 1,5 разу) [3, с. 118– 125]. Зниження інноваційної активності підприємств створює негативні умови для розвитку нових технологій комунікаційної діяльності в регіоні, що стримує процеси розвитку ринкової інформаційної інфраструктури. Регулятивну функцію розвитку ділових відносин між ринковими суб’єктами покладено на трансакційні витрати, оскільки вони визначають ступінь активізації ділових контактів між учасниками певних регіональних ринків. Трансакційні витрати можуть бути трьох видів: управлінські (або бюрократичні), спрямовані на ефективне прийняття управлінських рішень в умовах певної організації; спрямовані на інформаційну підтримку процесів виробництва; і витрати на втілення угод на певному ринку. Кожен з цих видів витрат – регулятор ринкових відносин, оскільки чим вищий їх рівень (за умови ефективного використання), тим інформованіші будуть учасники ділових відносин про ситуацію на ринку або про стан виробничого процесу на підприємстві, і можуть приймати ефективні управлінські рішення. Трансакційні витрати мають зворотний вплив на розвиток ринкової інформаційної інфраструк-

116


тури: високі стимулюють розвиток інформаційної інфраструктури, а розвинена інформаційна інфраструктура ринку, у свою чергу , сприяє ефективному використанню трансакційних витрат –отже, простежується інституціональний зв’язок між цими економічними категоріями. Істотною проблемою є те, що трансакційні витрати, попри їх значущість, на більшості вітчизняних підприємств окремо не враховуються при складанні звітності (окремо не акумулюються на спеціальному рахунку), не здійснюється їх моніторинг , що ускладнює аналіз ступеня їх впливу на отримання прибутку від економічної діяльності. Кількісно оцінити рівень трансакційних витрат досить складно, оскільки, по-перше, серед спеціалістів не існує єдиного розуміння того, що відносити до цієї категорії, по-друге, більшість з них здійснюється у сфері неофіційних відносин. Найчастіше в підприємницькому секторі економіки досліджується така складова трансакційних витрат, як невиробничі, пов’язані з подоланням адміністративних бар’єрів [6, с. 155]. Однак визначити рівень трансакційних витрат підприємства, з певним ступенем вірогідності, все ж таки можливо. Так, трансакційні витрати за своєю суттю – це витрати з операційної діяльності підприємства (тобто входять у структуру операційних витрат). Тому, пропонується встановити рівень цих витрат шляхом відрахування від загальної суми операційних витрат частки матеріальних витрат, амортизаційних відрахувань, вартості товарів та послуг, придбаних для перепродажу, частки витрат на оплату праці й відрахування в соціальні фонди. Залишиться сума, яка становить саме витрати на здійснення угод та на інформаційне обслуговування виробничих процесів. За даними статистики, частка таких витрат у загальній сумі операційних витрат на підприємствах Донецької області становить близько 5 %. У період з  2007  по  2011  р. частка трансакційних витрат у структурі операційних витрат підприємств регіону зростала і в середньому становила  4,15  %. Винятком став  2011  р.  – їх частка становила лише 3,29 %, що пояснюється зменшенням кількості трансакцій у регіоні внаслідок економічної кризи, початок якої припав на 2011 р.

117

КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ

трансакційні витрати

3/2013


Ольга ЗІНЧЕНКО

3/2013

Для ефективнішого використання трансакційних витрат та інтенсивнішого розвитку інформаційної взаємодії між учасниками ринку необхідні інститути, що створюють умови для цих процесів. Такими інститутами можуть бути різні інвестиційно-інноваційні утворення, діяльність яких спрямована на сприяння діловому співробітництву між учасниками ринкових відносин у рамках реалізації певних інноваційних проектів. Дія таких інституцій має подвійний вплив на розвиток інформаційної інфраструктури регіональних ринків. З одного боку, учасники цих утворень мають можливості для ефективнішої взаємодії через розгалужену систему бізнес-центрів, єдиних систем обміну інформацією тощо; з іншого – інноваційна діяльність може бути спрямована на розробки у сфері ІКТ. Як свідчить світовий досвід, надійний інструмент покращення бізнес-клімату, активізації ділових контактів у рамках економічного розвитку та підвищення конкурентоспроможності певного регіону  – спеціальні економічні зони (СЕЗ)  та території пріоритетного розвитку (ТПР). У Донецькому регіоні  2009  року діяло  2  СЕЗ  – «Донецьк» та «Азов» та  25  ТПР.  Спостерігалася позитивна динаміка за кількістю реалізованих проектів та обсягами інвестицій в СЕЗ та ТПР регіону. Так, 2009 року збільшилася кількість проектів у порівнянні з 2001 ром майже в 2,4 рази, а обсяги інвестицій за проектами зросли майже у 8 разів [3, с. 24]. Однак, попри всі успіхи в діяльності СЕЗ,  є низка істотних проблем. Про це свідчить те, що частка залучених через СЕЗ  іноземних інвестицій щорічно зменшувалася з  52,8  % у  2001  р. до  21,7  % у  2009  р. Не  можна також сказати, що за роки свого існування цей інструмент дав можливість розвинути території і спрямувати інвестиції в депресивні. У самій Донецькій області його використовували слабко. У вісьмох з 25 територій інвестиційні проекти не були реалізовані. Проблемою у функціонуванні СЕЗ і ТПР в Донецькому регіоні є те, що на сьогодні не існує дієвої стратегії розвитку кожної СЕЗ  у кожному конкретному випадку. Недостатньо ефективні заходи щодо залучення на територію спеціальних економічних зон профільних компаній з

118


усього світу. Не дієві також інструменти з державного та громадського контролю за діяльністю в СЕЗ і ТПР. Відсутність масштабних інвестицій в інфраструктуру СЕЗ, що не дозволяє виконувати одну з найважливіших, на думку автора, функцій цієї структури – своєрідного «інформаційного майданчика» для обміну актуальними даними між учасниками СЕЗ про стан та перспективи розвитку певних регіональних ринків та можливості виходу на них. Якщо не вирішити згадані актуальні проблеми, всі ці зони перетворяться на механізм ухилення від податків і втратять будь-яке економічне значення. Водночас , через систему пільг, які не використовуються за прямим призначенням, вони завдадуть економіці істотної шкоди у вигляді недоотриманих коштів від податкових, митних надходжень, а несумлінний бізнес отримає можливість практично займатися контрабандою. Крім того, у разі неналежного адміністрування створення СЕЗ  може призвести до спотворення механізмів ціноутворення та природної конкуренції на внутрішньому ринку [5]. Альтернативним інститутом сприяння діловій активності та розвитку нових технологій у регіоні можуть стати технопарки. Головна відмінність технопарків від СЕЗ і ТПР у тому, що в самому визначенні СЕЗ  і ТПР  передбачено спеціальний, пріоритетний режим у стимулах, що їх надає держава, – митних, податкових, валютних та інших. Технопарки таких очевидних фінансових стимулів, які є джерелами корупції і нерівної конкуренції, не передбачають. Сама ідеологія технопарку припускає надання податкових пільг господарчим суб’єктам (але тільки на початковому етапі), які реалізовують пріоритетні інноваційні проекти, що обумовлює тимчасове скорочення надходжень до бюджету. Проте зменшення бюджетних надходжень у початковий період реалізації проекту надалі компенсується збільшенням податкової бази внаслідок зростання обсягу виробництва, зниження собівартості і підвищення якості продукції. Зрештою це істотно підвищує обсяг податкових надходжень до бюджету. Актуальним є врахування регіонального аспекту розвитку інноваційної інфраструктури. У зв’язку з цим варто зазначити, що реєстрація

119

КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ

АЛЬТЕРНАТИВНИМ ІНСТИТУТОМ СПРИЯННЯ ДІЛОВІЙ АКТИВНОСТІ ТА РОЗВИТКУ НОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У РЕГІОНІ МОЖУТЬ СТАТИ ТЕХНОПАРКИ

3/2013


Ольга ЗІНЧЕНКО

інфокомунікаційні технології

3/2013

інноваційних проектів із пріоритетних напрямів розвитку економіки (затверджених центральними органами влади) повинна проводитися з урахуванням найактуальніших проблем регіонального господарського комплексу, обумовлених специфікою місцевих умов господарювання (територіальне поєднання природних ресурсів; роль регіону в суспільному розподілі праці; структура та якість робочої сили; чисельність населення і рівень урбанізації). Як наслідок, це вимагає істотного розширення повноважень регіональних органів влади та органів місцевого самоврядування з регулювання діяльності інноваційної інфраструктури. Це  дозволить найточніше визначити регіональні пріоритети інноваційного розвитку і максимально реалізувати потенціал регіональної економіки. За  таких умов технопарки перетворяться на потужну фізичну й інтелектуальну інфраструктуру, привабливу для інвесторів. Стосовно їх діяльності будуть визначені стимули для ефективної співпраці на певних регіональних ринках, що сприятиме активізації інформаційних трансакцій. У рамках розвитку ринкової інформаційної інфраструктури в Донецькому регіоні вважається за доцільне створення спеціалізованого технопарку з розвитку інфокомунікаційних технологій. Використовуючи потенціал провідних наукових закладів та підприємств області, цей технопарк проводитиме фундаментальні та прикладні дослідження, конструкторсько-технологічні роботи, розробки технологій, систем, матеріалів та устаткування. Технопарк постачатиме на внутрішній та зовнішній ринки регіону високотехнологічну інноваційну продукцію, надаватиме науково-технічні, інформаційні та інших послуги у сфері інформаційних технологій і телекомунікаційних систем. Цей технопарк здатний бути потужним інститутом у розвитку інформаційної інфраструктури регіональних ринків. Проаналізувавши основні як державні, так і ринкові інститути регулювання інформаційної інфраструктури системи регіональних ринків, можна зазначити, що їх вплив має переважно зовнішній характер, тобто вони задають основні напрями розвитку інфраструктури незалежно від суб’єктивних мотивів учасників ринку. Однак важливий регуляторами інформаційного обміну

120


є також внутрішні інститути: мотиви та стимули, які спонукають до творчої діяльності, інтелектуальний потенціал як окремої особистості, так і певної суспільної групи. На розвиток цих інститутів має вплив рівень ділової культури та рівень інтелектуалізації учасників ринку. Отже, формування ефективної системи інститутів регіональної ринкової інформаційної інфраструктури повинне передбачати не тільки створення або вдосконалення чинних її елементів, вплив яких має суто зовнішній прояв, а й розвиток системи внутрішніх мотивів та стимулів учасників ринкових відносин, які б сприяли активізації інформаційних зв’язків. Тільки комплексний підхід, що передбачає дію єдиної системи інститутів – внутрішніх та зовнішніх, державних та ринкових, – здатний відобразити реальний її стан та сформувати основні напрями розвитку. На жаль, на сьогодні цей підхід не застосовують ані державні, ані комерційні структури при аналізі проблем інформаційної взаємодії, що ускладнює розвиток інформаційної інфраструктури та вдосконалення її регулювання на стратегічному, тактичному та виконавчому рівнях. Основні висновки та перспективи подальших досліджень. Виявлено та систематизовано ключові проблеми формування інститутів ринкової інформаційної інфраструктури, які обумовлюють пріоритети держави в сфері формування та розвитку інформаційного ринкового простору. Серед таких пріоритетів можна виділити подолання дисбалансу в інформаційному розвитку різних сфер економіки регіону та територіальної нерівномірності інформатизації як у самому регіоні, так і в межах національного інформаційного простору; активізацію процесів оновлення інфокомунікаційних технологій; розвиток кадрового забезпечення інформатизації тощо. Подолання зазначених проблем забезпечить появу новітніх стимулів розвитку ринкової інформаційної інфраструктури регіону на якісно новому технологічному рівні. Формування ринкової інформаційної інфраструктури Донецького регіону як комплексної системи сприяння проведенню інформаційних трансакцій агентами регіональних ринків стримується проблемами інституціонального харак-

121

КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ

ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ СИСТЕМИ ІНСТИТУТІВ РЕГІОНАЛЬНОЇ РИНКОВОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ПОВИННЕ ПЕРЕДБАЧАТИ НЕ ТІЛЬКИ СТВОРЕННЯ АБО ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЮЧИХ ЇЇ ЕЛЕМЕНТІВ, ВПЛИВ ЯКИХ МАЄ СУТО ЗОВНІШНІЙ ПРОЯВ, А Й РОЗВИТОК СИСТЕМИ ВНУТРІШНІХ МОТИВІВ ТА СТИМУЛІВ УЧАСНИКІВ РИНКОВИХ ВІДНОСИН, ЯКІ Б СПРИЯЛИ АКТИВІЗАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНИХ ЗВ’ЯЗКІВ

3/2013


Ольга ЗІНЧЕНКО

теру: недосконалістю нормативно-законодавчої бази з питань інформаційного обміну, нерозвиненою системою координаційних органів, слабкою інноваційною активністю економічних агентів (особливо в галузі інфокомунікаційних технологій), низьким рівнем ділової культури, відсутністю інструментів моніторингу трансакційних витрат підприємств тощо. Це спричиняє необхідність вдосконалення інституціональної складової інформаційної інфраструктури, поширення її впливу на процеси розвитку інформаційної взаємодії учасників регіональних ринків. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрієнко В.  М.  Фундаментальні підходи до питання розвитку інформатизації національної економіки України / В.  М.  Андрієнко, О.  В.  Фінагіна // Моделювання регіональної економіки. – 2008. – № 2. – С. 53–60. 2. Винарик  Л.  С.  Информатизация как фактор конкурентного преимущества субъектов хозяйствования / Л. С. Винарик, А. Н. Щедрин // Економіка промисловості. – 2008. – № 2 (41).– С. 32–36. 3. Наука та інноваційна діяльність Донецької області за 2011 рік: статистич. зб. / відповід. за вип. H. Ю. Максименко; Державний комітет статистики України, Головне управління статистики у Донецькій області.  – Донецьк, 2012. – 228 с. 4. Про стан та перспективи розвитку інформатизації та інформаційного суспільства в Україні за  2011  рік: Доповідь Кабінету Міністрів України Верховній Раді України [Електронний ресурс].  – Режим доступу: http: // www. dki.gov.ua/article/show/alias. 5. Рибачук  Ю.  Технопарки можуть бути ефективнішими, ніж СЕЗ  / Ю.  Рибачук // Бюлетень фонду «Ефективне управління». – 15.08.2010р. – № 14. – С. 14–15. 6. Сараева И. Н. Проблемы оценки уровня транзакционных издержек в предпринимательском секторе экономики Украины / И.  Н.  Сараева // Наукові праці Донецького нац. техн. ун-ту. Сер.: Економічна.  – Донецьк: ДонНТУ. – 2006. – Вип. 103–2. – С. 153–159.

3/2013

122


УРЯДОВА ТЕЛЕФОННА «ГАРЯЧА ЛІНІЯ»

0 800 507 309 www.ukc.gov.ua

УРЯД ЗАВЖДИ НА ЗВ'ЯЗКУ З ГРОМАДЯНАМИ Урядова телефонна «гаряча лінія» (Національна система опрацювання звернень до органів виконавчої влади) — телефонний центр спілкування Уряду з громадянами, що дозволяє їм оперативно отримувати інформацію від органів виконавчої влади. Усі звернення приймають фахівці Урядового контактного центру та надсилають їх органам виконавчої влади відповідно до компетенції, які їх розглядають та надають відповіді заявникам. УРЯДОВА ТЕЛЕФОННА «ГАРЯЧА ЛІНІЯ»

0 800 507 309 працює крім неділі та святкових днів за наступним графіком: понеділок-п'ятниця — з 8 до 21 години субота — з 8 до 19 години (Дзвінки зі стаціонарних телефонів у межах України безкоштовні)

Будь ласка, звертайтеся до органів виконавчої влади із пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами за номером телефону 0 800 507 309 або через веб-сайт www.ukc.gov.ua

На веб-сайті Урядового контактного центру www.ukc.gov.ua розміщені інформаційно-довідкові матеріали, що містять адреси, номери телефонів, графіки роботи «гарячих ліній» органів виконавчої влади тощо.

123

3/2013


Наталія ДНІПРЕНКО

ПРОЕКТ «БУДЬ МОЛОДИМ ТА ЗАМОВКНИ!» Ми продовжуємо «надавати слово» тим, хто формує свої послання не словами , а в інший спосіб. Наша співпраця з ентузіастами, які організовують фестиваль «Киевфотофест» триває. Цього року вони пропагували мистецтво фотохудожників з різних країн. Ми презентуємо Еріка Ваззолера — відомого фотографа з Франції, що вже не вперше відвідує Україну за підтримки Посольства Франції в Україні та Французького інституту в Україні. Ерік виріс серед людей з обмеженими можливостями і завжди гостро сприймав психологічні людські конфлікти. Він багато знімав людей у місцях позбавлення волі та інтернатах. В Україні він довгий час провів у селах та маленьких містах, фотографуючи нашу молодь. Проект про українську молодь має епатажну назву «Будь молодим та замовкни!» («Be young and shut up!»). Українська молодь, зображена на фотографіях Еріка,  — це мешканці невеликих міст та сіл, розташованих оподалік від бурхливих мегаполісів. Вона відображає реальність та створює відчуття їхньої дорослості. Погляд на українських дітей через об’єктив французького фотографа дає змогу по-новому побачити наших дітей, а також пропонує нам розпочати дискусію щодо їх подальшої долі. Постійне прагнення подорослішати, бути відповідальним та мати таку бажану «вседозволеність» нівелює чарівність дитинства. Ерік гостро відчуває їхню потребу гри в доросле життя. Діти мають свої правила, свою територію, свій світ, такий вигаданий, але такий реальний. Бажання, потреби, конфлікти, кохання — все реальне! Щирість крику внутрішнього світу на фотографіях майже як у картині Мунка «Крик». Люди у Ваззолера дивляться на нас не поглядом нав’язаних їм соціальних ролей, а своїм власним. Складником метода фотографа є наявність в кадрі людини, що дивиться прямо на нас, тобто

3/2013

124


в об’єктив. До того ж його фото завжди розташовані вертикально, що дає можливість більше роздивитися людину. Коли на майстер-класі Еріка запитали, як він працює з людиною, що вона така щира в кадрі, він відповів: «Дуже просто, я починаю з ними працювати з першої хвилини знайомства та продовжую, допоки не зроблю фото, іноді це триває декілька місяців».

125

ОСОБЛИВИЙ ТЕОРІЯ ПОГЛЯД КОМУНІКАЦІЇ

3/2013


комунікативні властивості

політична комунікація інформаційний продукт

комунікативна спільнота

політика щастя

комунікативна функція

комунікативна позиція доступ до інформації

інформаційні послуги

лобіювання

участь громадськості

інформаційний ресурс

комунікативна стратегія

зворотній зв’язок

комунікативна культура

Комунікація

*

соціальні комунікації

демократія

громадська експертиза

функції держави

полілог

орхунська конвенція

дискусія

четверта влада

інформаційне суспільство

дискурс

державна інформаційна політика

інформаційний простір інформаційна безпека ефективність управління

* Ключові слова номера

3/2013

126

Комунікація №3 / 2013  

Науково-практичний збірник.