Page 9

ваних, маси – це прин­ци­пово неорганізовані і неструктуровані суб’єк­ти суспільного жит­тя [3, 18—19].   Аморфність, яка йде від нездатності до само­ стійного, си­стем­ного, ор­гані­зованого (на відміну від соціальних груп) утво­рен­ня у порівнянні з органі­зо­ва­ні­стю кожного, хто складає масу, коли він існує окремо, є визначальною властивістю маси. Це створює враження, що маса є статична, нерухлива і ви­чікує зов­ніш­ньо­го впливу для під­ тримки існування з бо­ку вожаків, ЗМК тощо. Соціальні комунікації мають різні комуніка­ ційні рівні публічності, проте масовий рівень є найбільш притаманним їм. Питання про масове спілкування в системі соціальних комунікацій залишається відкритим, проте очевидним є те, що масовий рівень виступає рівнем формування «свого соціуму», своїх прихильників, формуван­ ня «зручного» соціального поля. Можливо, ма­ сове спілкування в структурі соціальних кому­ нікацій має тактичний характер: спочатку треба сформувати своє соціальне поле, а потім доно­ сити відомості до своїх соціальних ролей.

Структура дефініції соціальних комунікацій Таким чином, дефініція соціальних комуні­ кацій має включати як обов’язкові елементи поняття: 1) різні види організованої публічної інсти­ туціалізованої взаємодії (комунікаційної діяльності) в суспільстві між соціальними інститутами й споживачами відомостей, які продукуються, зберігаються та поши­ рюються цими інститутами, 2) за допомогою комунікаційних технологій та технологічно визначених каналів, спо­ собів і засобів зв’язку, 3) при наявності виробництва відомостей (соціальної інформації), 4) які створюються залежно від потреб, мети, завдань і стратегічно спрямовані на фор­ мування соціального поля, громадської думки, впливають на прийняття рішень у соціумі;

35

Комунікація як наука

Соціальні комунікації мають різні комунікаційні рівні публічності, проте масовий рівень є найбільш притаманним їм

структура дефініції соціальних комунікацій

1/2010

До питання про соціальнокомунікаційний підхід у науці  
До питання про соціальнокомунікаційний підхід у науці  

Володимир Різун