Page 1

Комунікація як предмет філософської рефлексії: пошуки методологічних можливостей Марія КУЛТАЄВА В останні десятиліття комунікація перетворилася на чарівне слово, за допомогою якого надскладні соціальні системи — а саме такими є суспільства, що переживають прискорені трансформації постіндустріального зразка — намагаються розв’язати свої численні проблеми, починаючи від надміру культурних і науково-технічних інновацій і завершуючи кризою людського буття. Все це вимагає філософської рефлексії комунікації в конкуруючих теоретичних пропозиціях, які можуть бути корисними для її подальших досліджень, особливо в різних сферах сучасного суспільствознавства і політичної науки. Всюди, де йдеться про комунікацію, на передній план висуваються питання її суспільної релевантності, можливості розуміння повідомлених смислів та фактів, її практичної значущості для демократизації суспільного життя.

Про автора: Култаєва Марія Дмитрівна, доктор філософських наук, професор, за­відувач кафедри філософії Харків­ського національного педагогіч­ного університету імені Г.С. Ско­вороди

Ключові слова: комунікація, комунікативна ситуація, політична романтика, комунікативна дія, дискурс, комунікативний поворот філософської думки

1/2010

Саме на цих тематичних аспектах зосереджу­ ються сучасні дослідники комунікації у її різних вимірах та репрезентаціях. При цьому найбільш розробленими як у зарубіжній, так і у вітчизняній науковій літературі є проблеми, пов’язані з ко­ мунікативним поворотом сучасної філософської думки ( К.-О. Апель, Ю. Габермас, А. Єрмоленко, Л.  Ситниченко та ін.), з психолінгвістичним і культурологічно-лінгвістичним обґрунтуванням комунікації (П. Вацлавік, Ю. Лотман, Ю. Сорокин, Є. Тарасов та ін.). Надзвичайно інтенсивне і ши­ роке вживання цього терміну в різних наукових дискурсах справляє враження, що існує певний теоретичний консенсус щодо його значення, призначення і функціонального навантаження. Але при більш детальному розгляді виявляється, що йдеться про різне розуміння того, що назива­ ється комунікацією в тих чи інших теоретичних

8


конструктах сучасного суспільствознавства, а також на рівні емпіричних досліджень, де домі­ нує природна настанова. Виявлення розрізнення між ними, як буде показано нижче на матеріа­ лі теоретичних побудов К. Ясперса, Н.  Лумана, К.-О.  Апеля та Ю.  Габермаса, є передумовою для створення міждисциплінарних синтезів для дослідження комунікації в соціально-політичній площині. Вибір саме цих теорій обумовлено тим, що вони дозволяють вийти за межі психолінг­ вістики і розглянути комунікацію на метатео­ ретичному рівні, щоб уникнути спокуси звести соціальну значущість комунікації до різних фор­ мальних можливостей діалогу як у лінгвістич­ ному, так і в культурно-антропологічному розу­ мінні. Виявлення методологічних можливостей різних філософських концептуалізацій комуніка­ ції, спроб її онтологізації і деонтологізації є ме­ тою даної статті. На  метатеоретичному рівні комунікація роз­ глядається передусім як реалізація світоглядновиховної та орієнтаційної функцій філософії. Це філософування вголос і прислуховування до відголосся з боку суспільства. Безумна людина в Ніцше, яка запалює вдень ліхтар, щоб посили­ ти ефект прояснення, може бути алегорією такої практики як комунікація, що потребує неабия­ кої мужності. Зрештою, тут ідеться про суспільне самовиправдання філософії, яка, на відміну від релігії, змушена шукати суспільної легітимації, тобто постійно переконувати спільноту в необ­ хідності продукування філософських ідей, які проливають світло на все те, що приховане за численними сліпими плямами людства або окре­ мої людини, духовний зір яких потребує філо­ софської корекції. Намагання розкрити соціальність філософ­ ської комунікації у вигляді породження низки життєво важливих світоглядних смислів нерідко пов‘язується з обґрунтуванням методологічних стратегій її дослідження. Особливо це просте­ жується в К.  Ясперса, який пропонує своєрідну екзистенціальну онтологію комунікації світо­ глядних сил з індивідами. Зокрема, розглядаючи «життя між хаосом і формою», він звертає увагу на такий момент: «Світоглядні сили здатні всту­ пати в комунікацію з індивідами тільки за умови, що вони набувають раціональних форм у вигляді

9

Комунікація як наука

йдеться про різне розуміння того, що називається комунікацією

комунікація

На мета­ теоретичному рівні комунікація розглядається передусім як реалізація світоглядновиховної та орієнтаційної функцій філософії

1/2010


Марія КУЛТАЄВА

все живе прагне ясності і комунікації, що, зрештою, є одним і тим

воля комунікаціі непряме повідомлення Віддаючи перевагу філософській комунікації у вигляді непрямого повідомлення, де всі її учасники мають свободу думки і висловлювання, певний прихований і ще неусвідомлений фон предметного спілкування, К. Ясперс вказує на складність її здійснення і неприпустимість зведення до маніпулятивної педагогічної техніки

1/2010

вчення. Також й індивід тільки в межах їхнього оформлення чітко усвідомлює сам себе, вступа­ ючи в комунікацію із самим собою. Саме тому все живе прагне ясності і комунікації, що, зрештою, є одним і тим» [5, с. 175]. Воля до раціонального тут розглядається як воля до комунікації, смис­ ли якої визначаються однозначно, підтримують­ ся і пропагуються «вчителями певних принци­ пів» і «вчителями тотальності життя» [5, c. 376]. Їм  протистоять прихильники комунікації «не­ прямих повідомлень», тобто тієї філософської традиції, у витоків якої стояли Сократ, Кант і К’єркегор. Всі види такої філософської комуні­ кації, що розуміється як прояснення світогляд­ них принципів і життєвих орієнтацій, мають свою екзистенціальну логіку. К. Ясперс, намагаючись створити їхню типологію на підставі домагань суб’єктів філософування, зауважує щодо цього: «Вчителі певних принципів хочуть, щоб кожний слухняно дотримувався наявної істини, яка вже відкрита і сформульована. Вчителі ж тотальності звертаються вже не до окремих індивідів, а на­ магаються, начебто це є самозрозумілим, зібрати всіх під одним дахом. Філософи непрямого по­ відомлення щиро звертаються саме як одинич­ ні до окремої людини, апелюючи до того жит­ тя, яке є в Іншому, допомагаючи йому зростати через імпульси й розвиток медіуму нескінченної рефлексії, не бажаючи перетворювати її на імпе­ ративне вчення» [5, c.  377]. Віддаючи перева­ гу філософській комунікації у вигляді непрямого повідомлення, де всі її учасники мають свободу думки і висловлювання, певний прихований і ще неусвідомлений фон предметного спілкуван­ ня, К. Ясперс вказує на складність її здійснення і неприпустимість зведення до маніпулятивної педагогічної техніки. Адже «жодне вчення не є життям, і жодне повідомлення про вчення не є переносом життя. Непряме повідомлення, тобто досвід прямого як медіуму, в якому також задіяне Інше, є чимось таким, що здається начебто тут у комунікацію вступає саме життя» [5, c. 378]. Типологія можливих філософських комуніка­ цій, запропонована К. Ясперсом, далека від до­ сконалості, але покладені в її основу методологічні можливості, зокрема поєднання екзистенціальної діалектики з антропологічною редукцією, дозво­ ляють навіть у такому вигляді застосовувати її для

10


міждисциплінарного дослідження політичної ко­ мунікації в її екзистенціально-антропологічному вимірі. Людина і політика, політика і життя, встановлення зв’язків між державною владою і громадськістю, – всі ці сфери, на перший по­ гляд, відкривають нові обрії для гуманізації політики виключно засобами комунікації. Але екзистенціально-антропологічна комунікація у вигляді зустрічі пересічних громадян і представ­ ників влади або різних політичних сил – а саме так здебільшого організовані симулякри політич­ ної комунікації в різних ток-шоу як в Україні, так і в країнах з розвинутою демократією. Перевагою комунікації, побудованої на екзистенціальноантропологічних засадах, є створення комуні­ кативних ситуацій, які, щоправда, переважно реалізуються в комунікативних схемах політич­ ної романтики. Розгортання такої тенденції сво­ го часу передбачив П. Тіліх, який запропонував описати політичну романтику в її різноманітних життєвих репрезентаціях через особливості її онтологізованих комунікативних моделей, де в різних пропорціях присутні всі описані вище три типи «вчителів-модераторів». Так, за П. Тіліхом, політична романтика змушена вести войовни­ чий, але мало ефективний, радше позірний діа­ лог зі своїми суперниками, використовуючи їхню термінологію, звертаючись до їхньої проблема­ тики. Отже, «політична романтика є контррухом, спрямованим проти пророцтва і просвітництва на духовному і суспільному ґрунті, визначено­ му пророцтвами і просвітництвом. Через це вона змушена боротися за тих умов, які вона відки­ дає, і засобами своїх суперників. Вона змуше­ на використовувати етичні поняття пророцтв і позиціонувати себе як більш високий етос, на­ приклад, як більш високу справедливість, хоча міф про походження сам по собі виключає таку етику, вона змушена застосовувати раціональ­ ний аналіз як засіб свого обґрунтування, тобто посилатися на історичні, соціологічні, психоло­ гічні дослідження, до яких вона має природже­ ну недовіру… Так виникає практика політичної романтики, яка на ґрунті свідомо організованого суспільства змушена переймати ті раціональні організаційні форми, які вона хоче усунути» [11, c.  34]. Не  будемо проводити паралелі із сучас­ ною політичною комунікацією в Україні, де домі­

11

Комунікація як наука Людина і політика, політика і життя, встановлення зв’язків між державною владою і громадськістю, – всі ці сфери, на перший погляд, відкривають нові обрії для гуманізації політики виключно засобами комунікації

комунікативна ситуація політична романтика Так виникає практика політичної романтики, яка на ґрунті свідомо організованого суспільства змушена переймати ті раціональні організаційні форми, які вона хоче усунути

1/2010


Марія КУЛТАЄВА

політична романтика у своїй квазівідкритій комунікації постійно повторюється, її комунікативні символи і коди відтворюють міфи про походження, унікальність, самобутність народності, народу чи нації, посилаючись на екзистенціо­ нально витлумачену справедливість

соціальна творчість

1/2010

нують смисли окресленого політичного мислен­ ня і навіть його експертна оцінка, представлена політологами-професіоналами, не позбавлена романтичного комплексу. Зауважу, що політич­ на романтика у своїй квазівідкритій комунікації постійно повторюється, її комунікативні символи і коди відтворюють міфи про походження, уні­ кальність, самобутність народності, народу чи нації, посилаючись на екзистенціонально витлу­ мачену справедливість. Небезпека політичної романтики в її комуніка­ тивно визначеній життєвій формі полягає в тому, що вона намагається запропонувати суспіль­ ству легітимацію мрій і фантазій про повернення втрачених можливостей. Маючи в цілому вели­ кий суспільно мобілізуючий потенціал, вона не може його використати, бо принципово ігнорує дійсність. Фактично тут реставрується логіка се­ редньовічного політичного мислення, реконстру­ юється його комунікація у вигляді асиметричних або симетричних звинувачень і апологій. Але, як слушно зауважує П. Тіліх, «середньовіччя було можливе лише тому, що зазнала занепаду ан­ тичність з її раціональним пізнанням і констру­ юванням світу. Нове ж середньовіччя прийде лише тоді, коли західне суспільство остаточно втратить життєві можливості, відкриті просвітни­ цтвом» [ 11, c. 34]. Політична романтика є лише тому романтикою, що вона змушена виступа­ ти проти раціоналізованої соціальної творчості, водночас займаючись нею. Це відбивається на лінгвістичній характерис­ тиці її комунікації, де домінують метафори, але­ горії, експресивна фразеологія. Варто зауважи­ ти, що романтизації політичної комунікації не останню чергу сприяє розвиток мас-медійних технологій. «Розвиток масової і медійної демо­ кратії,  – відмічає відомий німецький політолог К. Мерінг, – змінює політичну риторику і культу­ ру, оскільки політики завжди намагаються бути готовими до прямого включення, відтак мають висловлюватися простими стислими реченнями. Мовні вподобання населення також змінюються загалом не в останню чергу під впливом масмедіа» [8, c.  71]. Але метафори в екзистенці­ ально спрямованій політичній комунікації мають поліфункціональне навантаження. Це  можна було б проілюструвати на виступах українських

12


політиків у так званих «прямих діалогах з гро­ мадськістю». Але з урахуванням методологічної спрямованості цієї статті доцільнішим є більш широке узагальнення, незалежне від національ­ них українських або будь-яких інших конкретних контекстів. Своєрідну апробацію функціональ­ ного потенціалу метафор у політичній комуні­ кації здійснив німецький політолог Г. Мюнклер і запропонував громадськості свої спостереження як своєрідне теоретико-комунікативне і політо­ логічне просвітництво. Наведемо стислий ви­ сновок його досліджень: «Політичні метафори мають багато функцій. Вони слугують для уна­ очнення невидимого, для зваблення, але також сприяють просвітництву людей, актуалізації констеляцій та проблем, трансферу легітимності і не в останню чергу підкріпленню віри у влас­ ну дієздатність. У політиці на шляху до дії мета­ фори набувають важливого, мабуть, вирішаль­ ного значення. Тому ні з чим не борються так рішуче, як з політичною метафорикою. На  вір­ туальній агорі сучасної демократії йдеться про володіння метафорами. В цьому беруть участь не тільки політики, а й письменники, інтелекту­ али, журналісти та карикатуристи, кабаретисти та актори. Але результат сутичок метафор не суперники (або ж не тільки вони), а насампе­ ред публіка, яка хоче або не бажає йти за ними, хоче прислуховуватися до них, або не хоче на­ віть їх чути. Битви між метафорами є медіумом сучасної демократії» [9, c.  7]. Від себе додамо, що в останні роки хіба що ледачий не глузував з метафори світлого майбутнього, хоча ніхто від­ верто не наважився запропонувати його альтер­ нативну туманну чи похмуру версії. Адже попит на оптимістичні метафори є значно більшим. Зауважимо також, що в дискурсі щодо євро­ пейського вибору України домінують метафори Європи як сучасного Ельдорадо, в найгіршому випадку  – як євроремонту і суспільства спожи­ вання, але залишається поза комунікативним простором принцип субсидіарності і європейська модель життєтворчості як досвід самообмеження і самоконтролю, проте домінує романтична ідея про спільне європейське походження. Метафоризація сучасної політичної комуніка­ ції, яку не можна зводити до домодерних уявлень про неї як про обмін думками або ж у найгіршому

13

Комунікація як наука

політична комунікація У політиці на шляху до дії метафори набувають важливого, мабуть, вирішального значення. Тому ні з чим не борються так рішуче, як з політичною метафорикою

політичні метафори

1/2010


Марія КУЛТАЄВА

моделі комунікації

рівні процесу комунікації

1/2010

випадку репліками, підриває в парадоксальний спосіб фундамент романтичного мислення на те­ ренах політики і права. Адже реалізація комуні­ кативних схем політичної романтики спричинює появу так званої ситуативної політики, де не спрацьовує модель комунікації, що ґрунтується на екзистенціально-антропологічних засадах. Теорія комунікативної дії Ю. Габермаса пропо­ нує цілковито іншу модель комунікації, яка ґрун­ тується на теорії комунікативної компетентності, яку він згодом вслід за К.-О. Апелєм називатиме трансцендентальною прагматикою. Тут також по­ части зберігається онтологізація комунікації, але, на відміну від екзистенціально-антропологічної концептуалізації, ставиться питання не про пе­ редумови існування промовця чи про зближення засобами діалогу певних особистостей (ситуація зустрічі, описана О. Ф.  Больновим) і навіть не про смисли, які визначають структурні елементи і оформлення буттєвих репрезентацій комуніка­ ції, а про її внутрішню і зовнішню соціальність. Запозичене з лінгвістики (в Н.  Хомського) по­ няття мовної компетентності Ю.  Габермас на­ магається застосувати в соціальній теорії. «Я відстоюватиму тезу, – пише він, – що не тільки мова, а й також і мовлення, тобто застосуван­ ня речень у висловлюваннях, доступне логіч­ ному аналізу» [2, c.  180]. Метою такого аналі­ зу є встановлення передумов конституювання «ситуації можливого розуміння». Узагальнюючи результати свого дослідження окресленої про­ блематики, Ю.  Габермас обґрунтовує необхід­ ність активної присутності учасників процесу комунікації одразу на двох рівнях, а саме: на рівні інтерсуб’єктивності та на рівні предмету, про який йдеться в комунікації. Таку комуніка­ цію, що вплетена в екстравербальний контекст, він називає комунікативною дією, а ту, що від­ окремлюється від усього зовнішнього, – дискур­ сом: «У розмовах, які відбуваються як комуніка­ тивні дії (наприклад, у розмові «через паркан у саду»), і в інтеракціях, які в свою чергу мають форму розмови (наприклад, привітання в трам­ ваї…), висловлювання треба вважати комуніка­ тивними діями саме тому, що вони введені до контексту позамовних виразів. У дискурсах на­ впаки тематично допускаються тільки мовні ви­ словлювання; щоправда, дії і експресії учасників

14


супроводжують дискурс, але не є його складо­ вою частиною. Отже, ми можемо розрізняти дві форми комунікації (або «мовлення»): це, з од­ ного боку, комунікативна дія, а з іншого – дис­ курс» [3, c. 114–115]. Не вдаючись детально до аналізу основних моментів теорії комунікатив­ ної дії Ю. Габермаса і трансцендентальної праг­ матики К.-О.  Апеля, варто зауважити, що вони дають важливу відповідь на питання, яке при­ ховане за кожною комунікацією, а саме про те, як забезпечується в ній розуміння і як сама ко­ мунікація залишається неспотвореною, тобто не впадає в інше тематичне русло через непоро­ зуміння. Ю.  Габермас розглядає це питання на рівні дискурсу і аргументує за допомогою такого конструкту як «ідеальна мовленнєва ситуація», яку він вважає принциповою можливістю виклю­ чення будь-якого систематичного спотворення. Він підкреслює: «Ідеальна мовленнєва ситуація виключає систематичне спотворення. Тільки тоді панує виключно своєрідний примус кращого ар­ гументу, який дозволяє здійснювати із розумін­ ням справи методичну перевірку стверджувань і може надавати раціональну мотивацію при прийнятті рішень щодо практичних питань» [3, c. 137]. Ці  положення в подальшому знайшли свій розвиток у габермасівській теорії комунікатив­ ної раціональності. Вона виникла на методоло­ гічній основі трансцендентальної прагматики К.-О.  Апеля, який запропонував конструкт іде­ альної комунікативної спільноти, що задає регу­ лятивний принцип критичного формування кон­ сенсусу. Причому така ідеальна комунікативна спільнота, на його думку, створюється на основі реально існуючої комунікативної спільноти. Вона орієнтується на правила ведення дискурсу, які першим сформулював Р. Алексі, а потім узагаль­ нив та систематизував Ю.  Габермас, тим самим закладаючи правила дискурсивної етики, яка демократизує тематично визначений дискурс. Адже за цими правилами ідеальна комунікатив­ на спільнота є необмеженою. Отже, кожний ді­ єздатний суб’єкт, який вміє висловлюватися, може брати участь у дискурсі. Це  означає, що він може проблематизувати будь-яке стверджен­ ня, вводити будь-яке ствердження до дискурсу, висловлювати позиції, бажання і потреби. Але

15

Комунікація як наука ми можемо розрізняти дві форми комунікації (або «мовлення»): це, з одного боку, комунікативна дія, а з іншого – дискурс

розуміння

ідеальна комунікативна спільнота, що задає регулятивний принцип критичного формування консенсусу

комунікативна спільнота дискусивна стика 1/2010


Марія КУЛТАЄВА

комунікативна свобода

дискурсивний розум

електронна демократія

Внаслідок прискорення інформаційних процесів вчорашній консенсус може швидко перетворитися на діссенсус

1/2010

все це за однієї умови: цей дискурс повинен бути позбавленим примусу. За винятком приму­ су найвагомішого аргументу. Ця модель пошуку консенсусу, запронована Ю. Габермасом і удосконалена К.-О. Апелєм, який мислив «з Габермасом проти Габермаса», не є досконалою. Як К.-О. Апелю, так Ю. Габермасові роблять закиди в утопізмі, в анархії комунікатив­ ної свободи, яка не сприяє, а ускладнює пошуки консенсусу [10, c. 10–12]. Але не зважаючи на такі закиди, треба зазначити, що ці теоретичні пропозиції Ю.  Габермаса показують цілковито у кантівському дусі, як можлива комунікація на рівні дискурсу, як здійснюється підключення ре­ альної комунікативної спільноти до дискурсивно­ го розуму. Теоретичний конструкт Ю. Габермаса є придатним для опису процесів становлення електронної демократії, яка набуває все біль­ шого значення для координації суспільних вза­ ємодій у складно структурованому інформацій­ ному суспільстві. Але електронна демократія, побудована на зразок габермасівської моделі з елементами утопізму, має певні вразливі момен­ ти. Зокрема, вона ускладнює процес прийняття суспільно важливих рішень, бо завжди можна припустити входження до дискурсу нових учас­ ників з новим баченням проблематики і більш вагомими аргументами. Внаслідок прискорення інформаційних процесів вчорашній консенсус може швидко перетворитися на діссенсус. Але більш серйозною вадою цієї моделі комунікації є розрив між словами і справами, що має мето­ дологічні та практичні наслідки. Так, наявність веб-сайтів різних державних і громадських орга­ нізацій, можливості комунікації в режимі онлайн самі по собі не посилюють якості політичних рі­ шень чи ефективності заходів, спрямованих на розв’язання тієї чи іншої проблеми в суспільстві. Більше того, необхідність постійно звертатися до ідеальної комунікативної спільноти посилює тиск контрфактичності, внаслідок чого ускладнюєть­ ся діагностика станів суспільства, бо їх обгово­ рення не встигає за динамікою їхніх змін. Принципово іншу теорію комунікації пропо­ нує Н. Луман. Комунікація, на його думку, – це те, з чого створені соціальні системи. Соціальні системи припиняють своє існування, коли пе­ реривається комунікація. Їм  притаманний авто­

16


поезіс, тобто «саме продукування системи на основі своїх власних елементів [6, c. 189]. За  Н.  Луманом, люди залишаються поза ме­ жами комунікації, бо вона є способом опера­ ції самої системи, яка породжує смисли (тобто свої можливості), здійснює селекції, самопис і самоспостереження. «Комунікація,  – зауважує Н. Луман, – здійснюється через синтез трьох різ­ них селекцій: селекції інформації, селекції по­ відомлення і селективного розуміння або неро­ зуміння цього повідомлення та його інформації» [6, c. 115]. Всі ці селекції є контингентними, що ускладнює їх передбачення. Але притаманні со­ ціальним системам механізми самопису і само­ спостереження дозволяють підтримувати кому­ нікацію. Н.  Луман аргументує це за допомогою такої характеристики комунікації як безперерв­ ність: «Система має у своєму розпорядженні час і формує всі операції в очікуванні, що за ними будуть слідувати інші. Так працює також система ЗМІ,  припускаючи, що її власні комунікації бу­ дуть продовжені в наступний час або в наступ­ ний день. Усяка передача обіцяє іншу передачу. Ніколи тут не йдеться про репрезентацію світу таким, як він є на даний момент» [7, c. 26]. Отже, в теорії самореферентних соціальних систем питання про щирість, правдивість або не­ правдивість повідомлень залишаються за межами комунікації як такої. Але ця теорія добре діагно­ зує стан соціальних систем. Якщо комунікація, що відбувається в них, не пропонує нових смислів, не розрізнює саму себе і довкілля, то така систе­ ма приречена на саму руйнацію. Як приклад, тут можна навести соціалістичну систему, яка вичер­ пала смисли всіх можливих «реально існуючих соціалізмів». Варто нагадати, що Н. Луман та його послідовники вважали соціальними системами все те, що відрізняє себе від довкілля не онтоло­ гічно, а через комунікацію як автопоетичний про­ цес. Семінар чи конференція, з точки зору такої теорії, є соціальними системами, які відрізняють себе від усіх інших систем. Наприклад, для ЗМІ як соціальної системи, довкіллям є економіка, по­ літика, мистецтво, спорт, – тобто все те, про що вони пишуть і публікують [7, с. 43]. Вичерпаність смислів, повторення, розпад синтезу інформації, повідомлення і розуміння на окремі сфери, – все це сигналізує про вичерпаність смислів, тобто

17

Комунікація як наука

Комунікація, – зауважує Н. Луман, – здійснюється через синтез трьох різних селекцій: селекції інформації, селекції повідомлення і селективного розуміння або нерозуміння цього повідомлення та його інформації

самозбереження

соціальні системи

1/2010


Марія КУЛТАЄВА

можливостей, комунікації, незалежно від волі лю­ дей, причетних до неї. Розглянувши три різні підходи до теоретич­ ного осмислення комунікації, спроби її онтоло­ гізації і деонтологізації, можна зробити висно­ вки, що кожний з них пропонує певне розуміння творчого потенціалу комунікації як такої і має свій функціональний спектр, використання яко­ го потребує посилення методологічної культури. Література

1. Berghaus M. Luhmann leicht gemacht.  – Köln: Döhlau Verlag. 2003. – 302 S. 2. Habermas J.  Was heißt Universalpragmatik? //Apel K.O.  (Hrsg). Sprachpragmatik und Philosophie.  – Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1976. – S. 156–191. 3. Habermas J. Theorie der kommunikativen Handelns, 2 Bd. – Frankfurt am Main: Suhrkamp – 826 S. 4. Нabermas J.  Kommunikatives Handeln und Moraldewußtsein. – Frankfurt am Main: Suhrkamp 1983. – 216 S. 5. Jaspers K. Psychologie der Weltanschauungen. – München: Piper, 1994. – 115 S. 6. Luhmann N.  Soziologische Aufklärung  6. Die Soziologie und der Mensch. – Opladen: Leske Verlag. 1995. -278 S. 7. Luhmann Die Realität der Massenmedia.  – Opladen: Leske, 1996–186 S. 8. Mehring R.  Politische Philosophie.  – Leipzig: Reclam. 2005. – 139 S. 9. Münkler H. Methaphern im Dienste der Politik—Frankfurter Allgemeine Zeitung. – 2005. – 01.01. – S. 7. 10. Niesen P.  Anarchie der kommunikativen Freiheit  – ein Problemaufriss // Anarchie der kommunikativen Freiheit/ Hrsg. Peter Niesen/  – Frankfurt am Main: Suhrkamp. 2007. – S. 7–25. 11. Tillich P. Die sozialistische Entscheidung. – Berlin: MedusaVerlag, 1980. – 132 S.

1/2010

18

Комунікація як предмет філософської рефлексії  

Марія Култаєва

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you