__MAIN_TEXT__

Page 1


• Тарас Циклиняк #СeріяКнигДитинствоТeрнополя Кавалок № 3

Сайт проекту: Tarnopol.Te.Ua Мило: tarnopol1540@gmail.com


СЛОВО ПРО АВТОРА ТА ЙОГО ТВIР «Тернопôль и єго околиця» Отець Петро Білинський — призабута тепер, але відома колись постать релігійного та наукового життя Тернополя, усієї Галичини. Лаконічно промовистою характеристикою заслуг цього священника як збирача і дослідника пам’яток нашого минулого є вже той факт, що його матеріали друкували Михайло Грушевський та Володимир Гнатюк — визнані авторитети української історії та етнології. Білинський народився 19 січня 1847 р. у селі Чернихів, що нині входить до Зборівського району Тернопільської області, а помер 13 грудня 1916 р. на становищі пароха у всесвітньо відомій Зарваниці. Він був одружений з Емілією Лавриновою (жінка померла у 1914 р.), тобто належав до когорти греко–католицьких священників–просвітителів австрійських часів, котрі вміли гармонійно поєднувати священиче служіння, наукову діяльність та родинне життя. Душпастир–інтелектуал, згідно з євангельським закликом, умів бути «усім для всіх».

Родина, з якої походить о. Білинський — священича. Його батько Степан був чернихівським парохом. Матір звали Антонією, і її дівоче прізвище Глинська. Глинські — також священича родина. Спершу юнак навчався вдома, під наглядом винайнятого вчителя, а далі — у Тернопільській першій ґімназії, яку закінчив у 1870 р. Потім він навчався у Львівській духовній семінарії, по закінченні якої у 1876 р. отримав священичі свячення та одружився. Першим місцем священичого служіння о. Білинського як сотрудника пароха упродовж 1876-1879 рр. були Нові Залізці Зборівського деканату. У 18801883 рр. він служив сотрудником, а деякий період у 1883 р. — адміністратором парохії у Великих Бірках біля Тернополя, з яких походила його дружина. У 1883-1884 рр. священник був адміністратором парохії у селі Киданів Бучацького деканату, у 18841886 рр. — в Несторівцях Зборівського деканату. По смерті о. Дмитра Лучаківського, батька славного тернопільського бурмістра Володимира Лучаківського, о. Петро Білинський у 1886 р. стає парохом села Довжанка біля Тернополя, яке входило до складу Тернопільського деканату. На цій парохії він прослужив до


1896 р., коли й перейшов до Зарваниці. В останній і помер, але був похований на старому тернопільському цвинтарі біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що «На Рогатці». Тепер ні могила, ні цвинтар загалом не існують, бо їх зруйнували за совітів. Творча спадщина о. Білинського є багатою, але досі розсипаною по різних виданнях. До прикладу, уже в 47 числі газети «Правда» за 1868 р. знаходимо його статтю «Щедрівки». Він усе життя охоче збирав фольклорні матеріали, якими ділився з відомими вченими, у тому числі членами Наукового Товариства імені Шевченка. Так, у 1897 р. Михайло Грушевський у 15 томі «Записок НТШ» опублікував статтю «Сьпіваник з початку XVIII в.», в якій опублікував рукописну збірку пісень, надану саме довжанським парохом. Великий історик тоді писав: «Один з найцїкавійших з досї звістних збірників того рода наміривсь я

тепер опублїковати, потїшаючи себе надїєю, що се б могло звернути пильнїйшу увагу на публїкацию їх. Збірник сей був менї пересланий на початку сього року о. Петром Білинським, тодї парохом в Должанцї під Тернополем (тепер в Зарваницї, пов. Теребовельський)…».


Матеріали, зібрані о. Білинським, видавали о. Порфирій Бажанський у своїх «Русько–народних галицьких мелодіях» (10 випусків 1905-1912 рр.), Володимир Гнатюк у «Коломийках» (1905 р.); їх поміщували у «Колядках і щедрівках» (1914 р.). Казки, які цей священник також записував, видав Петро Медведик у «Казках Західного Поділля» (1994 р.). З іншого боку, вже під час навчання у гімназії Петро Білинський писав свої власні твори. У числах 7 і 9-11 часопису «Правда» за 1868 р. була друкована його стаття «Старина [историческіе очерки мѣстностей: Глядки, Городище, Черниховъ]». Він же — автор праць «Десять заповідей Божих у XIV проповідях» і «Проповідей на неділі і свята в 5 томах». ***** Найважливішою історичною працею о. Білинського є велике дослідження «Тернопôль и єго околиця», яка вийшла друком у другому і третьому «Річниках тернопільського наукового гуртка» (Rocznik kółka naukowego tarnopolskiego) у 1894 та 1896 роках відповідно. Розвідка ця є плодом багаторічної праці її автора, що видно з ретельно продуманого плану, плавності тексту і багатого наповнення. Написана вона українською мовою, але незвичним для сучасного українського читача правописом — максимовичівкою. Останню створив перший ректор Київського університету св. Володимира Михайло Максимович і запропонував її громадськості у 1827 р. Цей правопис

прийняв у 1848 р. «Собор руських учених» — перше зібрання українських науковців, що відбувся у Львові на хвилі національного відродження українців Галичини періоду «Весни народів». Серед особливостей максимовичівки як правописної системи увагу читача одразу привернуть незвичні літери: ô, ѣ, ы, ъ. Втім, упорядник цілком виправдано керувався турботою про автентичність видання праці о. Білинського і зберіг ці та подібні особливості — невід’ємну частину нашої історії. Тут же доречно зауважити, що «ô» на початку слів читається як «ві», у середині слів — як «і», «ѣ» — це «і» та «ї», «ы» — це «и», а «ъ» — знак твердості попередньої літери. Щодо змісту дослідження, то, крім самого Тернополя, автор описав села Біла, Івачів Горішній, Шляхтинці, Глядки, свій рідний Чернихів, Городище, Посівці, Купчинці, Буцнів, Великі Бірки. Отець Білинський планував продовження роботи з описами інших сіл, але ці плани не здійснилися. І все ж, попри таку прикрість, «Тернопôль и єго околиця» є цілісним, унікальним і надзвичайно цікавим дослідженням, яке відкриває нам світ історії, пристрастей, інтересів та побуту наших попередників на цій нашій малій батьківщині — Тернополі та його околицях. Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту Історії Церкви УКУ Львів — Тернопіль, 25-27 червня 2019 р. Б.


3

2 моноґрафія отця Петра Білинського

тернопіль і його околиці

/ з нагоди 125-ої річниці від часу появи праці на світ /

упорядник / Тарас Циклиняк співавтор / Анатолій Лещишин

СЛОВО ПРО СЛОВА

Про історію Тернополя написано чимало, але, на мою думку, все ж таки недостатньо. Для того, аби поглянути на минуле очима представників тутешніх громад, варто ознайомитися із працями українських, польських та єврейських дослідників. Лише повна палітра світоглядних настроїв дасть змогу зрозуміти давній та сучасний Тернопіль із усіма його перевагами та недоліками. Поміж десятків книг, які прочитав за останні роки, спокою не давала лише одна. Згодом прийшло розуміння того, що її обов’язково потрібно перевидати. Хроніку «Тернопôль и єго околиця», яку видано у травні 1894 р., вважають першою повноцінною розвідкою про минуле нашого міста. Її автор Петро Білинський (1847-1916) — український священник, фольклорист, історик та освітній діяч, від 1897 був парохом УГКЦ у с. Зарваниця. Сприяв її відродженню як відпустового місця. Похований на монастирському цвинтарі біля Церкви Успення (фото ст. 5) в Тернополі, що нині не існує, бо по–варварськи зруйнований совітами на початку 1960-х рр. разом із храмом. [1] Оскільки монографія давно стала бібліографічною рідкістю, її текст вдалося віднайти у другому річнику тернопільського наукового товариства за 1893 р. До первинного тексту праці [2], який довелося власноруч перенабрати, внесено дрібні корективи та виправлено існуючі, переважно машинописні, по-


5

4

милки. Аби вам було цікавіше читати, створив власну структуру та доповнив розвідку світлинами, рисунками та іншими графічними матеріалими, які, звісно, відсутні у ориґіналі. З пошанівкою, краєзнавець Тарас Циклиняк


7

6

Земля нинѣшного Тернопôльского повѣта належала за рускихъ часôв найперше до княжества Теребовельского; но пôзнѣйше коли князѣ Теребовельскû, сыны ослѣпленого Василька, Григорія (1126 р.) и Иванъ (1141 р.) поумирали, то Володимирко яко сынъ Володаря Ростиславича прилучивъ княжество Теребовельске до Перемыского а столицю свою перенѣсъ до Галича. Съ Теребовлею прийшла и земля нинѣ Тернопôльска до княжества Галицкого ôдъ того часу съ короткою перервою за Изяслава Игоревича, все звалася землею Галицкою — Opp. Tarnopole in Terra Haliciensi [3].

Галицька могила

Де була границя межи Теребовельскимъ а Галицкимъ княжествомъ, годѣ нинѣ точно означити. На поли (степу) належачôмъ до Струсова, межи селомъ Заздростію а нѣмецкою кольонією Найтичайнъ — Панталихою званою єсть могила звана «Галицка» або «Галицкая»; традиція каже, що то була границя межи галицкимъ а теребовельскимъ княжествомъ. Поле,

на котрôмъ та могила, кажуть люде, звалося все «галицке»; ажь пôзнѣйше якъ побудовано тамъ фôльварокъ, зачало называтися «Поплавы». Оповѣдають, що въ тôй могилѣ або, якъ иншû называють, въ тôмъ кôпци єсть закопаный желѣзный стовпъ, котрый дуже помаленько росте, якъ выросте до призначеной высоты, то буде вôйна; вже була вôйна по копець а втогди буде ôдъ кôпця по тамтôй сторонѣ, себъ то на галицкôй сторонѣ. Не далеко ôдъ галицкой могилы, бо на границѣ межи селомъ Варваринцями а селомъ Ладычинъ єсть озеро, котре такожъ зве ся «Галицке». Говорячи про галицку могилу, я осмѣляюся тутъ поставити пытанє, чи не єсть она идентичною съ «Галичиною могилою», о которой Волыньско–Галицка лѣтопись вспоминає. Ставляю те смѣле пытанє для того, що до нинѣ єще нѣхто на певно не всказавъ на ту «Галичину могилу». Въ лѣтописи кажется: «Въ лѣто 6714 (1206) приведоша же Галичане Мьстислава на Бенедикта и приіде къ Галичю; и не успѣвшю єму ничтоже, Щепановичъ Илія возведе и на Галичину могилу, осклабився рече єму: «княже! уже єси на Галичини могылѣ посѣдѣлъ, тако и въ Галичѣ княжилъ єси»; смѣяхубося єму; воротися въ Пересопницю» [4]. Ученый Впр. о. А. Петрушевичь привѣвши тіи слова лѣтописи въ Галицкôмъ Сборнику, каже: «О Галичинѣ могилѣ не могъ я ничего увѣдати отъ старожилцевъ Галицкихъ, на лѣвомъ берегѣ Днѣстра находятся до


9

8

нынѣ четыре бôльшіи могилы, но они имѣютъ другія собственныя названія, какъ и пр. Долга могила, Дупна могила и проч. [5] Отже Впр. о. А. Петрушевичь, хотяй не знайшовъ згаданой могили, всежь таки шукавъ єѣ близъ самого Галича. При кôнци тогожъ самого Сборника въ доповненю [6] уже домышляєся Впр. о. Петрушевичь, що «Галицка Могила, отъ которой городъ Галичь получилъ своє названіє по всей вѣроятности» єсть то той насыпъ, що лежить въ лѣсѣ Сокольскôмъ, миля ôдъ нинѣшного Галича. Професоръ Др. Из. Шараневичь збиває той здогадъ и каже, що «не где инде, якъ на выжинѣ надъ правымъ берегомъ рѣки Чвы [7] (Лôмницѣ) лежить та могила. Хотяй оденъ зъ нашихъ историкôвъ показує инный а другій инный насыпъ яко «Галичину могилу» всежь таки обидва думають що она мусить бути въ самой близости старинного Галича. Здаєтся, що тую гадку повзяли на пôдставѣ слôвъ Длугоша [8], котрый каже, що мѣсто Галичь має своє имя ôдъ горы, коло которой лежить «cui arx super imposita est, qui (mons) regioni et arci nomen dedit», бо зъ слôвъ лѣтописи Волиньско–Галицкой не конче выпливає, якобы «Галичина могила» була коло самого Галича, тамъ сказано, що бояринъ Щепановичь Илія вывѣвъ Мстислава на Галичину могилу и съ насьмѣшкою сказавъ: княже!... тожь можнабы лѣтописця и такъ розумѣти, що гордый бояринь выпровадивъ Мстислава на границю княжества и тутъ выйшовши съ нимъ на могилу — копець граничный — сказавъ: Колись вже


11

10

бувъ на граничнôмъ кôнци, то вже такъ якбысь княживъ въ Галичи. У Русинôвъ и доти єсть звычай, що коли кому ôддаєтся землю въ посѣданє, то конечно нового посѣдателя треба повести на граничнû пункта. Въ лѣтописи кажеся, що по тôй насмѣшцѣ Мстиславъ «воротися въ Пересопницю», отже дуже правдоподôбно, що се дѣялося на границѣ, гордый Щепановичь выпровадивъ єго до границѣ княжества и ту єго пустивъ. Дотычно назвы Галича, то думаю, що Длугошь жіючій въ XV. столітю далеко ôдъ Галича не конечно заслугує на непохитну вѣру, позаякъ въ рускихъ лѣтописяхъ Галичь вспоминаєся уже за князюваня Святополка–Михайла (1093-1113) отже повныхъ 3 сотки лѣтъ передъ Длугошомъ.

Заснування мiста

Якъ за рускихъ часôвъ, такъ пôзнѣйше за Польщи була велика просторонь землѣ ôдъ Теребовлѣ ажъ до Буска якбы широкіи ворота ôтворенû для переходу Татарôвъ, Туркôвъ та инчой дичи. Безперечно сунулася туда орда зôставляючи за собою кровь и попѣлъ. Годѣ було єѣ зъупинити, бо не було де опертися, не було на тôй просторы нѣгде крѣпости (Старий замок ст. 12-13). Були вправдѣ то ту, то тамъ, якъ пизше побачимь обороннû замки, но то було нѣчимъ противъ такихъ хмарь дичи. По тôй то причинѣ, якъ


13

12

самъ каже, заложивъ Иванъ Тарновскій (зобр. ст. 11) каштелянъ кракôвскій надъ рѣкою Серетомъ впередъ замокъ а потôмъ 1540 р., коли отримавъ на те ôдъ короля Жигмонта Старого привилей — мѣсто и назвавъ єго по свому имены Tarnopole (Tarnopolie)  — Тернопôль. Мѣсто стануло на мѣстци пустôмъ якъ въ привилею (зобр. ст. 14-15) кажеся «in hoc deserto et oculto agro» Сопильче зване, котре було сховкомъ розбôйничихъ ворогôвъ. [9]

Мешканцi

Ôдки прийшли першû мешканцѣ Тернополя, годѣ знати, покойный тернопôльскій парохъ бл. п. о. Василій Фортуна (фото ст. 16-17) бувъ той гадки, що першû мешканцѣ прийшли зъ Галича, бо багато мѣщанъ Галицкихъ мають тіи саміи имена що тернопôльскû. Но я думаю, що Тернопôль не єсть кольонія одной мѣстцевости, а прийшли тамъ люде зъ розличныхъ мѣстъ и селъ. Може бути, що деякû ро-

дины и зъ Галича поселилися въ новозбудованôмъ мѣстѣ Тернополи.


14

15


17

16

Mѣру зсыпову и довгости уживано въ перших лѣтахъ истнованя Тернополя залозецку — mensura Załoscensis, знаємъ се зъ грамоты Ивана Тарновского писаной 30 Вересня 1550 р. [10] Що до народности були першû жителѣ Тернополя въ значной бôльшости Русины вѣры православнои. По Русинахъ числово наступали Поляки. За сими доперва жиды.

Жиди

Число жидôв дуже хутко збôльшалося, хотяй права ихъ були стѣсненû; не вôльно було имъ денебудь мешкати, особенно пôдъ жаднымъ условіємъ въ ринку; (зобр. ст. 19) не вôльно имъ куповати хатъ; анѣ грунту христіянського, однакъ тоє право було лишъ на папери, а въ практицѣ було инакше, бо вже


19

18

въ 1600. роцѣ привластивъ бувъ собѣ жидъ Мендель поле належаче до руского шпиталю и доперва на засудъ старосты Тернопôльского и самого князя Константина Острожского ôддавъ. Дотычна грамота затрималася доти въ оригиналѣ въ актахъ приходскихъ въ Тернополи; она звучитъ дословно такъ [11]: «Константинъ Княжа Острозьскоє воєвода Кієвскій Ознаймуємы ижъ кгды ся приточила справа передъ насъ презъ апеляцыю межи славетными Лавриномъ Ленътвуитомъ Андреємъ Крупъкою, Васкомъ Чайкою опекунами шпиталя релѣи грецкое мещаны Тарънопольскими яко стороною поводовою з єдное, а невернымъ Менъдлемъ жыдемъ аренъдаремъ мытъ Тарнопольскихъ, яко позванымъ з другоє стороны, о тоє ижъ тотъ жыдъ подъ претекстомъ якогось права своєго непевного власную волоку шпитальную на кгрунте мѣсткомъ Тарнопольскомъ подля лану шпиталя Лядзкаго волики при стинѣ кгрунтовъ села Билецкого лежачою отнялъ. Которая справа предъ намѣстникомъ нашимъ Тарнопольскимъ урожонымъ Петромъ Лопотомъ правне попираная и сужона была, въ которой справе пререченый намѣстникъ нашъ обачивши напередъ привелей нашъ шпиталеви русскому отъ насъ на преречоною волоку даный, и за выеханемъ на той кгрунтъ стисненъя и кривду оного наказалъ былъ, абы тую волоку которую за привилеемъ нашимъ уживаєть шпиталь тудежъ и Бѣльчане, которые побочне втручалися, маючи кромъ того достатокъ поля на своємъ престали: такоже тымъ же и


21

20

Менъдель жыдъ жадного права на тоє не показовалъ абы тая волока, подле волоки шпиталя лядзкого лежачая, котороє жыдъ ужываєтъ былъ тому шпиталеви рускому вымерывши такъ долго широко яко и шпиталя лядзкого єсть привернена и до уживанья подана была. Отъ которого декрету такъ жидъ якъ (селяне до насъ апеловали). Мы теды присмотривши и прислухавшися контроверъсіямъ обудвохъ сторонъ, которые такъ на писме яко и презъ усноє попиранье

того Мендля втачане были. Обачивши тежь слушный декретъ старосты нашого Тарнопольского во всѣмъ аппрубуємъ и утвержаємъ съ тою однакъ поправою нашою, абы тому Мендлеви который указовалъ купно отъ небозчика пана Галича (sic) была вымѣрена волока отъ дѣлниць и стѣны Бѣлецкоє такъ же долго и широко яко и шпиталеви русскому и лядзкому, що все поручаємъ старосте нашему Тарнопольскому, абы на той тамъ кгрунтъ выехавши ведлугъ декрету


23

22

нашего тоє все помѣрилъ и каждому до уживанья и поссесыи заручивши подъ стома гривнами монеты польское, хтобы ся въ той помѣръ втручати мѣлъ. Подалъ (sic) которому помѣрови назначаемъ часъ отъдаты нинѣшнего дня за тыдень. Писанъ въ Острозѣ року тисяча шестсотого мѣсяця юня двадцатъ и семого дня (дальше приписано) и абы оттакъ вѣчно и

непорушне до того шпиталя русского тая волока належала и тыхъ привилеевъ и декретовъ моихъ, абы и потомокъ мой жаденъ псовати и тое волоки подъ срокгою помстою не смѣлъ. Власна рука. (М.П)». Въ 1672 роцѣ видимо коло самого ратуша (імовірно, на фото ст. 22) тôлько по одной стронѣ вже 20 жидôвъ [12]. Рôкъ въ рôкъ число жидôв росло дуже непропорціонально и они забирали хату за хатою, камяницю за камяницею, такъ що ажъ королевичь Константинъ Собѣскій видѣвся змушенымъ выдату 16. Липця 1719 р. грамоту [13] въ котрôй каже: «aby ponieważ żydzi przeciwko prawu dawnemu rynek posiedli i wszelkie w mieście prowadzą handle, a chrześcianie szczególnym tylko z pola kawałkiem chleba się żywią per medium wszelkie podatki płacili». Дальше кажется въ тôмъ актѣ, щобы христіяне не продавали бôльше грунтôвъ жидамъ, а єслибы хто зъ христіянъ хотѣвъ ôдкупити ôдъ жида дôмъ свого «антицесора», то абы губернаторь бувъ єму въ тôмъ помôчнымъ.


25

24

Мѣщане тернопôльскû труднилися переважно рôльництвомъ, але и ремѣсникôвъ межи ними не

бракло, инвентарь мѣста Тернополя вычисляє ихъ довольне число якъ на втогдѣшный часъ.


27

26

Евангелiе

Въ церквѣ Воздвиженія Честного Креста (фото ст. 26-27) затрималася до нинѣ робота одного тернопôльского золотника, єсть то срѣбна оправа Евангелія выданя Виленьского зъ 1649 р. Тамъ на срѣбнôй дошцѣ написано: «Тщаніємъ и трудолюбіємъ іерея Николая при храмѣ честнаго креста Господня, и всѣхъ обще христіянъ, облече въ лѣпоту сіє Евангеліє напрестолноє роцѣ «ахи» мѣсяця юня дня 29 Іоаннъ золотникъ Тарнопольскіи». Выпукла рѣзьба того руского золотника виглядає хорошо.

Напади татар

Частû напады Татарь приневолили цехи ремѣсничû, що просили о привилей утримувати своє оружіє. Дотычнû привилея не дотрималися, але затрималася ще грамота котрою Замойскій на просьбу цеху кравецкого одновивъ имъ дня 29 Лютого 1636. року привилей мати своє оружіє тамъ кажеся: «mają mieć swoje rynsztunki, jako rusznice, muszkiety i szable, inne oręże dla wszelkiej obrony miejskiej».

Торгiвля

Такожъ и торговля не була мѣщанамъ тернопôльскимъ чужа, вже въ 1602 роцѣ видимо межи ктиторами церквы Рождества Христова Марка Василієвича торговця сукномъ (суконниці, фото ст. 28-29) [14]. Въ року 1672. видимъ ино въ ринку склепы: Христофа Саравки, Ивана Сенчины, вдовы Луцiи, Мартина Сотника, Нестайчишинъ, Иліи Бурграбйого, кромѣ того тамъ багато рѣзникôвъ.


28

29


31

30

Фортеця

Щоби Тернопôль ôдповѣдавъ свому призначеню, т. є. щобы бувъ крѣпостію противъ Татарь та Туркôвъ, то основатель єго Иванъ Тарновскій заразъ зъ початку укрѣпивъ єго и Тернопôль яко крѣпость належавъ до сильнѣйшихъ въ королевствѣ Польскôмъ. Мѣсто ôдѣ заходу обливавъ ставъ, ôдъ ставу зъ пôвночной стороны була велика фоса, котора йшла по за нинѣшный костелъ и гимназію до церкви Рождественьской, де кôнчилася годѣ знати. Старû люде памятають, що гимназію будовано на фосѣ, тому то она пôдчасъ будованя 1824-1826 р. була въ части завалилася [15]. По за фосою тягнувся довкола мѣста валъ зъ землѣ усыпаный, наѣженый высокими будовыми палисадами; (схема на ст. 31) згадує о тôмъ 1671 р. подорожникъ Ульрикъ Вурдумъ [16]. Коротенька записка Вердума о Тернополи помѣщена въ I. Roczniku Kółka Naukowego Tarnopolskiego. Ôдъ теперѣшной гимназіи тягнувся валъ улицею валовою до церкви Рождества Христова, нинѣ середною званою, а ôдтакъ по за церковъ полудневою стороною до старой жидôвской Божницѣ. Чи до самой божницѣ бувъ валъ, можна сумнѣватися, єго тамъ и не потрѣбно було, позаякъ тамъ були болота и трясовины неприступнû. Въ грамотѣ зъ дня 6. Липця 1566 року каже король Зигмунтъ Августъ, що Христофорь Тарновскій, сынъ Ивана Тарновского, взмôцнивъ укрѣпленє Тарнополя тымъ, що пôднѣсъ высше муры. Де тіи муры були


33

32

годѣ знати, мабуть суть то муры коло замку ôдъ ставу, бо мѣсто николи не було обмуроване ино валъ коли въ кôлькохъ мѣстцяхъ бувъ розсыпався, то єго муромъ направлювано. Въѣздъ до мѣста бувъ оденъ зъ всходу а другій зъ заходу. Зъ всходу на улици Каменецкій, або званôмъ головнôмъ трактѣ близько самой церкви Рождества Христового (середнои), де нинѣ кузня п. Павликовского, на улици рускôй, була брама мурована съ великою вежою; дальше по полудне ôдъ той брамы, де кôнчатся мокравины, була башта звана шевскою, для того що єѣ шевцѣ обслугували. На противнôй сторонѣ всхôдной брамы була друга брама на трактѣ львôвскôмъ; була то брама сильно мурована, стояла надъ ставомъ, коло самой церкви Воздвиженія Честного Креста. Єще въ 1760 роцѣ була тая брама, довôдъ на се, якъ також и

довôдъ, що она стояла коло самой помянутой церкви, маємо въ письмѣ Елены Потоцкой. Понеже той актъ для будучого писателя исторіи Тернополя буде потрѣбный, а доси не єсть ще нигде печатаный, тожь приведу єго дословно. [17]


35

34

Actum in castro trembovliensi feria 6ta, ante festum SS. Fabiani et Sebastiani martyrum proxima, anno Domini 1761. Ad officium et acta praesentia castr. trembovl. personaliter veniens adm. Rdus Nicolaus Rumbata, decanus tarnopol., obtulit et ad acticandum eidem officio porrexit erectionem ad ecclesiam ibidem parochialem ritus graeci ad aedes Sanctae Crucis in oppido Tarnopol sitam, per III. et Mcam Helenam Potocka, palatinam posnaniensem datam et subscriptam, tenoris sequentis: W imię Ojca i Syna i Ducha Świętego Amen. Helena z Zamojskich Potocka (зобр. ст. 35), wojewodzina poznańska, kołomyjska etc. starościna, chąc, ażeby w dobrach dziedzicznych w mieście Tarnopolu prawom moim jako i opiece naturalnej nad synami moimi Piotrem, starostą śniatyńskim, Franciszkiem i Wincentym Potockimi, wojewodzicami poznańskimi małoletnimi, tudzież Jaśnie Wielm. IMCI. Panem Józefem Potockim, starostą leżańskim, najstarszym synem moim podległych, chwała Boska nie ustawała ale owszem krzewiła się, i pragnąc, ażeby ludzie w pożytku dusz swoich korzystali, oznajmuję tym wiecznym funduszem i zapisem, mojem i synów moich imieniem uczynionym, że do cerkwi w temże mieście będącej, zdawna przy bramie Lwowskiej wymurowanej pod tytułem Podwyższenia Świętego Krzyża, dla sustentacyi parochów przy niej zostawać mających, pola na dwie ręce po dni dziewięć na wojtowszczyżnie, sianożęci na błocie przeciwko brackiego pola na kosarzów


37

36

dwunastu naznaczam, wydzielam i wiecznymi czasy applikuję. Te zaś grunta i kapłanów, przy tej cerkwi wiecznymi czasy zostawać mających, od wszelkich danin, powinności dworskiej, rogowszczyzny bydlęcej, dziesięcin zbożnych, świnnych, owczych i od wszelkich ciężarów, do pospólstwa należących, uwalniam i przy samej tylko powinności, należącej do zwierzchności duchownej, onych zachować chcę. Wolni oraz będą od dziesięciny pszczelnej, a to od tej pasieki, którą na miejscu do cerkwi nadanem, wyżej wspomnionem, sytuowana będzie. Którą to erekcyą dla lepszej wiary, wagi i waloru ręką moją własną przy zwykłej pieczęci stwierdzam i podpisuję. Dan w Tarnopolu dnia 6. maja 1760 roku. Helena Potocka, wojewodzina poznańska, manu propria. Locus sigilli usitati in cera rubra exspressi. Post cuius ingrossationem idem originale idem offerens ad se recepit et de recepto officium praesens quietavit. Ex actis castr. tremb. extraditum. Correxi Olszewski. Lustr. per Szymański. Collatum et cum oblata actorum castr. trembovl. non tymbrata de verbo ad verbum concordare ettestor. Leopoli die 22. Junii 1790 anno. Joh. August. Koranda cancellarius. Печать.

Не далеко церквы Воздвиженія Ч. Кр. (фото ст. 37) надъ ставомъ була высока мурована башта, звана кушнѣрскою а то для того, що коло ней обслугували кушнѣрѣ. Пôдъ баштою були довгû мурованû пивницѣ (льохи), що тягнулися ажь до замку. Ôдъ той башты вздовжь берега ставу йшовъ мурь до замку (фото ст. 36). О брамахъ Тернопôльскихъ затримала ся традиція лишь тôлько, що мѣстця, де стояли брамы, называють и нинѣ брамою, або брамкою, домы, що стоять на тôмъ мѣстци, зовуть «дôмъ на брамцѣ». Старû мѣщане лишь вспоминають, що на тôм мѣстци була брама, бôльше нѣчого я не мôгъ ôдъ нихъ довѣдатися. Околичниû селяни вспоминають тернопôльскû брамы въ пѣсни, спѣваючи: «Ой не видно Тернополя, тôлько єго брамы».


39

38

Замок

Хотяй якъ бачило мѣсто було укрѣплене, то мимо того замокъ єще разъ бувъ обварованый. Зъ полудневой стороны замку бувъ высокій и грубый мурь; ôдъ ставу бувъ мурь а на нѣмъ грубый дубовый парканъ, зъ пôвночной стороны бувъ той самъ валъ, що мѣсто отачавъ, але доданû були єще подвôйнû палисады. Зъ всходу ôдъ мѣста була глибока фоса, на ней зводженый мôстъ на трехъ філярахъ. Перейшовши мôстъ входилося до замковой брамы склепленой, тутъ були двоистû ворота. На брамѣ було двѣ комнаты, а въ самôй брамѣ жолубы, въ котрыхъ приѣзднû нѣмъ, дôстали ся до замку, давали конямъ ѣсти. (рис. ст. 38-39) По правôй и лѣвôй сторонѣ замку були мурованû башты, пôдъ котрыми льохи съ стрѣльницями. Inventarium praesentis desolatissimi status bonorum, зробленый 20. Вересня 1690. для Маріи Казимиры королевой польскои, говорить о тыхъ баштахъ яко до грунту (funditus) черезъ Туркôвъ збуреныхъ.


40

41


43

42

Храми

Ôдъ самого заложеня було въ Тернополи двѣ церкви: одна Рождества Христового, деревяна, при брамѣ Каменецкôй, тамъ, де нинѣшна стоить, але на переду, троха до гостинця.

Патрiярх Константинопольскiй Iеремiя

Въ тôй церквѣ бувъ въ 1589, православный соборь на котрôмъ патріярха Константинопольскій Іеремія (рис. ст. 45) потвердавъ свою давнѣйшу волю о заведеню братствъ. (Гл. акты относящіеся къ исторіи Южнозападной Руси, въ прим. а. А. II. въ Науковомъ Сборнику зъ 1867). Въ мѣстцевыхъ актахъ не знайшовъ я згадки о тôмь соборѣ. О ней вспоминаєть ся въ захованыхъ до нинѣ рахункахъ церковныхъ пôдъ 1608 рокомъ. Тамъ кажеся, що нову нинѣшну церковь збудовано «при старожитной церквы деревяной» [18]. Друга церковь була Воздвиженія Честного Креста (зобр. ст. 43), стояла на тôмъ самôмъ мѣстци де нинѣшна церковь того самого названя, при Львôвской брамѣ. Може бути, що нинѣша церковь єсть первобытною.

Заведенie

Обидвѣ тіи церкви надѣливъ Константинъ Князь Острожскій 1570 року грунтами; заложивъ при церк-


45

44

вѣ Рождества Христова фондъ на рускій шпиталь и призначивъ, хто и якъ має завѣдувати тымъ фондомъ. Зъ того то фонду повстало нинѣшнє «заведеніє имени князя Константина Острожского», котре єсть властителемъ 236 морґôвъ поля и красной камяницѣ при улицѣ Микулинецкой (вул. Острозького, 37., фото ст. 46-47). Первобытно бувъ шпиталь коло самой церквы Рождества Христова (фото ст. 84), межи церквою а брамою каменецкою, найправдоподôбнѣйше на тôмъ самôмъ мѣстци, де нинѣ дôмъ належачій до церкви, котрый звуть звычайно шпиталемъ. Въ библіотецѣ парохіяльнôй въ Тернополи знаходить ся копія першои грамоты Константина Князя Острожского, котра ведля слôвъ пôзнѣйшои грамоты тогожь князя зъ 1593. року мала була загинути. Здаєть ся, що переписчикъ робячи копію черезъ омилку поставивъ рôкъ 1560. въ мѣсто 1570. року. Той другій рôкъ єсть правдивый, бо въ роцѣ 1593. покликуєся князь на него. Рôкъ 1560. єсть неправдивый, божь тогды властителемъ Тернополя не бувъ князь Острожскій а Христофорь Тарновскій. Ото тая грамота звучить дословно такъ: Die 4. Februarii 1792. Do urzędu і akt magistratualnych tarnopolskich przyszedłszy osobiście W. IM. ks. Aleksy Hankiewicz,


47

46

dziekan tarnopolski, podał do intabulacyi prawo do cerkwi Narodzenia Chrystusowego tarnopolskiej konferowane, którego słowo w słowo sens jest następujący: Konstantyn książę Ostrogski, wojewoda kijowski, marszałek ziemi wołyńskiej, starosta włodzimierski. Oznajmuję tym listem przywilejem naszym, komu о tem wiedzieć będzie należało, tak potomkom naszym

і następcom naszym, po nich będącym, iż na żądanie mieszczan w imieniu naszem tarnopolskich dajemy im prawo albo fundusz raczej do cerkwi Narodzenia Bożego w ten sposób, jako się mają rządzić, aby chwała Boża nie ustawała, ale aby się bardziej szerzyła і cerkiew w ozdobie swojej jako najprzystojniej zostawała, do której postanawiamy osoby z tym dokładem, aby byli należyte і przystojne, świaszczennika, dyakona і


49

48

proskornicę do tego należące jako w imieniu naszem w mieście Ostrogu przydajemy. Przy której cerkwi wyżej opisanej ma być szpital dla ubogich, do którego szpitalu przydajemy wołokę albo łan od sioła Białej do używania wiecznymi czasy, która wołoka albo łan przypiera ścianą do ściany szpitala polskiego łanu od nas nadanego, z drugiej strony ścianą do gruntu sioła Białej należącego, któryj jest w jednej mierze tak w szersz jako і wzdłuż, jako jest łan szpitala polskiego. Także і w drugiej stronie od Berezowicy łan nadajemy do tegoż szpitala od gościńca trembowelskiego do góry idący do rogu okopów, do którego miejskie grunta przypierają się końcami z obóch stron, со dokładamy і czyniemy opatronami, to jest dozorcami, aby tego dozierali і tem należycie rządzili і jak najlepiej pilnowali. Świaszczennik aby był przystojny і służby Bożej pilny, a ludzi nauczał według należytości chrześciańskiej, który ma być protopopą, to jest namiestnikiem episkopskim przy tej cerkwi, od której by nie był oddalony, z tą przezornością upraszamy terażniejszego і na potem będących episkopów, do których będzie należało, by naszą prośbą w tem nie gardzili. Także dyakonem і diakiem і proskornicą і szpitalem ciż mają tym rządzić і zawiadywać, których postanawiamy: Duszynę Olechowicza, Hrycka Wajewicza, Marka Sukiennika, Symeona Liczkowieckiego, Andrzeja Krupkę, Туmка Kramarza, Łukę Horochowskiego, Łukasza Diaka, które mają tego dojrzeć і w zawiadowaniu mieć tak łany szpitalne jako і wszystkie rzeczy cerkiewne: srebro,


51

50

apparata і wszystkie splendory cerkiewne. Ciż mają і drugą cerkwią tameczną tarnopolską Podniesienia Świętego Krzyża zawiadować і wszystkie postanowienia w opatrzności і w dozorze swoim mieć і mają być wolnymi od wszelkich podatków miejskich. Z których jeżeli który zejdzie z tego świata, na to miejsce mają innego z pośrodku siebie z pospólstwa greczeskiego obebrać (sic!) і na tem miejscu postanowić. Które to opatronowie albo raczej dozorcy mają nam albo raczej namiesnikom naszym, które od nas będą na to zesłani, rachunek zdawać z siebie każdy rok tak z przychodu jako і z rozchodu cerkiewnego. Który to fundusz albo raczej prawo ma być od nas і od potomków naszych і po nich będących następców w zupełnej mocy trwać wiecznymi czasy і niema być w niczem naruszone, ale ma tak zostawać, jako jest opisane, do którego my і pieczęć naszą przycisnąć rozkazaliśmy. Dan w Dubnie dnia 3. września 1560 roku. *** На першій поглядъ здавалосьбы, що повысша грамота то фальзификатъ, бо и рôкъ фалшивый и въ пôзнѣйшôй грамотѣ выразьно кажуть мѣщане князеви, що перша грамота загинула. Но то дасть ся всьо погодити. Що до року выданя грамоты, то той блудъ, якъ сказано, єсть виною переписчика, що дуже легко могло статися, коли зважимъ, що той рôкъ не буквами якъ звычайно дѣялося, а числами нанисаный.

Що зновъ до другого пункту, то думаю, що могло бути такъ, що той актъ бувъ перше згубленый а потôмъ ôднайшовся. Може бути такожь и такъ, що комусь залежало на тôмъ, абы того документу не було и сховавъ єго, но коли мѣщане дôстали другій такій актъ, тожь вже не було цѣли ховати того першого акту, отже ôнъ выйшовъ на явъ. Въ конець могло бути и такъ, що оригинальный актъ загинувъ а вѣрна копія тогожь була въ актахъ городскихъ вписана и такимъ способомъ высше наведеный актъ бувбы ôдписъ копіѣ а всежь таки документъ правдивый. Въ актахъ уряду парохіяльного тернопôльского єсть другій дуже важный документъ [19] котрый не пôдпадає пôдôзрѣню, єсть якобы ôдновленє повысшой грамоты. Наводжу тутъ дословно той актъ: Laudetur Jesus Christus Amen. Jakób Ludwik, królewic polski і Wielkiego księstwa litewskiego, nа Żółkwie, Złoczowie, Pomorzanach, Tarnopolu etc. pan і dziedzic. Wiadomo czyniemy, komu о tem wiedzieć będzie należało, osobliwie jednak W. Imc. Panu komisarzowi włości naszych ruskich, tudzież Imc. Panu administratorowi tarnopolskiemu teraz і na potem będącemu, iż suplikowali do nas sławetni mieszczanie tarnopolscy a starsi miejskiej cerkwi Sobornej pod


53

52

tytułem Narodzenia Pańskiego і drugiej cerkwi Podwyższenia św. Krzyża, jako to Teodor Kozakownyn, Iwaszko Marynowicz, Semion Pawłowicz, Jędrzej Gaługa, Martyn Liśniowski, Tymko Brojaka, Harasym Rzeżnik, Pilip Postryhacz, Anton Klimowicz, Marcin Swicarz, że terażniejszy prezbiter nie będąc jeszcze instalowany do odprawienia chwały Boskiej to jest do przystołu cerkwie świętej Sobornej, a już prawa ich od kilku set lat nadane і z antecessorami tejże cerkwi zeszłymi namiesnikami względem dochodu duchownego, jako to chrztu, ślubów, pogrzebów і innych obrządków in anno 1688 pisane, z pomocą katedry lwowskiej anihilować, starszych Braci posponować, łajać, censurować, grunta prawem nadane odbierać pretenduje. Więc My skłoniwszy do supliki ich, rozkazaliśmy prawo tychże suplikantów zrewidować, które jeszcze jest in anno 1570 im nadane tenoris sequentis: Konstantyn książę Ostrogskie, wojewoda kijowski, marszałek ziemi wołyńskiej, starosta włodzimirski etc. Oznajmiamy tym listem naszym, iż w roku 1570 daliśmy byli fundusz poddanym naszym mieszczanom tarnopolskim strony porządku cerkwi ich miejskiej Sobornej Rożdestwa Chrystusowego jako і kto dozorcą і starszym zawiadowcą cerkwi tejże być ma. Na cośmy byli przełożyli człowieka ośmiu w onym liście mianowanym. Do tego też naznaczyliśmy byli z arendy naszej tarnopolskiej oddawać w każdy rok po dziesięciu złotych na szpital tej cerkwie do rąk tych starszych;


55

54

także przydaliśmy byli do szpitalu łan pola podle pola szpitala polskiego łanu od sioła Białej równy wszerz і wzdłuż z tymże łanem, a w drugiem polu od krynicy berezowickiej do gościńca trembowelskiego aż do okopu Daszczyninej pasieki drugi łan. Którym ośmiu do żywota ich zleciliśmy byli і cerkwią sprawować і świeszczennika wybierać і о wszystkie porządki і błahoczynienia cerkiewne starać się, szkołą і szpitalem, sługami cerkiewnymi, dyakonem, dziakami, wytrykuszem, proskornicą zawiadować, pod władzą і przesądkiem swoim mieć, a po zejściu tych osób znowu na tego miejsce, któregoby niedostawało, pospolitemu to jest gromadzie z pośrodku siebie wybrawszy na to godnych miejsce po zmarłych stanowić, aby ten porządek nigdy nie ustawał. Tedy przyszedłszy do nas poddani nasi na ten czas już z dzierzenia syna naszego najmilszego, Imc. księcia Janusza Ostrogskiego, pana krakowskiego, mieszczanie tarnopolscy, dali nam sprawę, iż niektórzy z onych sprawców cerkiewnych pomarli і on list і fundusz pierwszy za śmiercią ich gdzieś się podział, za którym do nierządu wszystkie sprawy odpadają, і prosili nas о to, abyśmy im znowu niniejszem pisaniem naszem pierwszy porządek і fundusz odżywili і one nadanie nasze aby nie ustawało wiecznie, potwierdzili; na których my prośbę patrząc jako na słuszną, wzbudzamy і ponawiamy to wszystko, cokolwiek przez nas było ufundowano і naznaczono. A wprzód mianowicie opisując і nadając wiecznie szpitalu cerkwi pomienionej Sobornej Rożdestwa Chrystowego

z arendy naszej tarnopolskiej złotych polskich 10 w każdy rok і pola і łany, jako są wyżej opisane; także starszych zawiadowców dziesięciu z pospólstwa na to wybranych, to jest Tymka Wajewicza, Andrzeja Krupkę, Pawla Rzeżnika, Ławryka Wójta starego, Waszka Spasa, Waszka Czajkę, Maćkа Kramarza, Duszynę Olechnowicza, Martyna Garnisza і Laska. A gdyby który z nich albo wszyscy za czasem od żywych ustąpić mieli, na ich miejsce wszystka gromada і pospólstwo religii greckiej z pośrodku siebie ludzi na to godnych obierać będą, którzy wszystkich porządków cerkiewnych wnętrznych, powierzchownych doglądajac, sługami cerkiewnymi, dyakonem, dziakami, wytrykuszem, proskornicą, domem cerkiewnym popowskim і dyakońskim, szkołą, szpitalem, przychodami jego і со od nas fundowano jest, do rąk swoich odbierając, do żywota rządzić i sprawować, pod przysądkiem swoim mają mieć, świeszczenika i dyakona, w życiu ich i nauce i w zachowaniu sobie doświadczonych, przyjmować lub też oddalać od tej cerkwie, pogotowiu dziaka i innych mniejszych przytomnych cerkiewnych mieć moc będą. A świeszczenik tej cerkwi jako sobornej każdy namiesnikiem być ma, mając pod sądem i zawiadowaniem swojem duchovvnych i innych popów w mieście, po wsiach państwa tarnopolskiego. Względem których spraw cerkiewnych, osób i rzeczy tykających się, pomienieni starsi zawiadowcy nie mają prawu ani zamkowemu ani miejskiemu podlegać, ale sami to między sobą sądzić i komuby potrzeba sprawiedliwość


57

56

czynić z tych, z których pod sprawą ich napisujemy krom wszelkiego przenagabania i nasilstwa urzędowego, pod winą na buntowniki i gwałtowniki przywilejow pańskich opisaną. Przytem dom pomieniony popowski i dyakoński i samego popa, dyakona i innych sług cerkiewnych, także i pola szpitalne fundowane od wszystkich podatków zamkowych i miejskich wyzwalamy wiecznymi czasy, obiecując to za najmilsze potomki nasze i obowiązując ich błogosławieństwem ojcowskiem, że w tem woli naszej nie przestąpią i tego postanowienia naszego ku pomnożeniu chwały Bożej i zachowaniu cerkwi św. pokoju nikomu z urzędników swoich wzruszyć nie dopuszczą. Osobliwie przynagabania w obrządkach i zwyczajach cerkiewnych chrześcijańskich żadna włądza teraz i na potem będących urzędowych zamkowych, miejskich i duchowieństwa rzymskiego aby nie czynili, przestrzegać obiecujemy, a potem potomki nasze przestrzegać maja pod tymże obowiązkiem. Nie opuszczając przytem prośby naszej do Imci Ojca episkopa lwowskiego teraz i na potem będących, których oni błogosławieństwu podlegają, aby Ichmoście temu fundowaniu naszemu i onych dziesięciu naznaczonych od nas jako spólnych nas fundatorów porządkowi, w tych punktach co zwierzchności i blogosławieństwu episkopskiemu, stron zwłaszcza świeszczennika i dyakona należy, przeciwnymi być nie raczyli. A takowego porządku dojrzeć i przestrzegać i w drugiej tamecznej Czesnego Chresta tym dziesięciu starszym zalecamy i wolność i pokój i błogosławieństwo


59

58

zarówne zachowane mieć chcemy. Na co wszystko dajemy mieszczanom tarnopolskim ten nasz list i fundusz parochii cerkwi Rożdestwa Bożego. Pisan w Tarnowie roku tysiąc pięćsetnym dziewięćdziesiątym trzecim miesiąca Septembra czwartego dnia. Więc My stosując się ad mentem dawniejszych praw, temu bractwu nadanych i tu de verbo ad verbum ingrosowanych, i chcąc je w cale i nienaruszeniu zachować, umyśliliśmy w nich wszystkie opisane artykuły punkta і kondycye konfirmować, aprobować і utwierdzić; jakoż niniejszem prawem naszem aeviterne konfirmujemy, aprobujemy і utwierdzamy, obligując і Najjaśniejszych sukcesorów naszych, aby pomienione bractwo przy tych prawach utrzymali і konserwowali. Na со dla lepszej wiary, wagi і pewności ręką własną podpisawszy się, pieczęć naszą przycisnąć rozkazaliśmy. Dan w zamku naszym żołkiewskim dnia trzeciego miesiąca sierpnia roku Pańskiego tysiącznego siedemsetnego trzydziestego piątego. Jakób Ludwik, królewicz polski. Aprobuję to prawo in omnibus punctis et clausulis salva praesentatione do tej cerkwi duchownych odemnie lub sukcesorów moich przy rekomendacyach od tegoż bractwa nastąpionych. Datum w Tarnopolu dnia 13-go maja 1743 anno. J. Potocki W. K. H. W. K.

In castro trembovlensi feria 6ta in crastino festi conversionis SS. Pauli Apostoli an. Dom. 1759 praesentis erectionis suscepta oblatio.

*** Зъ повысшихъ грамотъ бачимъ, що найбôльшимъ покровителем церквей Тернопôлъскихъ бувъ князь Константинъ Острожскій; (зобр. ст. 49) Ôнъ гойно ихъ выпосаживъ. Той самъ князь бувъ такожь фундаторомъ руского, та польского шпиталя. Обидвѣ тіи фундаціи администрованû були мѣщанами а то въ той спосôбъ що першихъ 10 завѣдателѣвъ князь самъ именовавъ очевидно на предложенє мѣщанъ, колыжь хто зъ тыхъ десятьохъ умерь, то рускû мѣщане выбирали зъ помєжи себе на єго мѣстце инного — «na ich miejsce wszystka gromada і pospólstwo religii greckiej z pośrodku siebie». Такъ було съ фондомъ рускимъ. Якъ завѣдовано фондомъ польскимъ, не могу туть нѣчого сказати, бо жадныхъ документôвъ до того не маю. Знаю лишь, що той фондъ належить теперь до латиньского пароха, за що ôнъ має утримувати дѣдôвъ костельныхъ. По якôмсь часѣ завѣдували рускимъ фондомъ братя церковнû и дохôдъ зъ него йшовъ въ части на потребы церковнû, а въ части на утриманє старцѣвъ въ домѣ коло церкви Рождества Христового — шпиталемъ рускимъ званôмъ, бо така була воля фундатора, щобы той фондъ всегда бувъ нероздѣльный ôдъ церкви. Въ роцѣ 1883. ôддѣлено фондъ шпиталь-


61

60

ный ôдъ церкви и зъорганизовано фундацію пôдъ назвою: «Заведеніє фундаціи Константина князя Острожского въ Тернополи». Яка була администрація тыхъ 10 выбраныхъ завѣдателѣвъ (ораtronów) а пôзнѣйше братей церковныхъ, трудно загаломъ сказати; були може часы, що старанно и совѣстно завѣдували тымъ фондомъ, але и були часы, що завѣдателѣ були недбалими а навить и несовѣстними и вызыскували фондъ для себе и родинъ своихъ. Найбôльшимъ блудомъ фундатора ведля моей гадки було, що завѣдателѣ були дожизненû. Такій дожизненый завѣдатель вынаймавъ поле або самъ, або своякови — той уживавъ кôлькадесять лѣть — умеръ, а дѣты єго вже або присвоювали собѣ найняте поле або продавали єго другому. Зъ того повставали споры и довго треваючû процеса. Съ натыскомъ кажу, що не все такъ було, але фактомъ єсть, що такъ бувало. Доказомъ того єсть множество актôвъ спорныхъ въ библіотецѣ парохіяльнôй въ Тернополи. Всѣ наводити тутъ не мѣстце. Выстарчить думаю, коли покличуся на тутъ вже наведене рѣшенє князя Константина Острожского, въ котрôмъ ôнъ приказує, щобы жидъ Мендель ôддавъ поле куплене ôдъ якогось п. Галича, бо се поле то власнôсть руского шпиталя. Другій такій спорный актъ [20] маю пôдъ рукою. Въ немъ кажется, що мѣщанинъ Петро С...ій Ландвойтъ стававъ на замку — дня 27. Липця 1725 р. до росправы, бо бувъ оскарженный, що привластивъ собѣ


63

62

поле шпиталя руского. Дня 6. Августа 1725. р. рѣшено, щобы тоє поле ôддавъ шпиталеви и той вырокъ презентовано дня 20 Грудня 1725. въ Жолквѣ. Зъ наведеныхъ грамотъ князя Острожского дôзнаємся дальше, що церковь Рождества Христова (на фото 1930-х рр., поміщеному на ст. 63, праворуч видніється дзвіниця церкви — прим. авт.) була соборною, що при ней кромѣ священника бувъ и діяконъ; такожь, що каждоразовый парохъ при той церквѣ, вже черезъ те саме бувъ протоієреємъ, протопопомъ або намѣсниткомъ епископскимъ на цѣле паньство Тернопôльске «а swjaszczennik tey Cerkwy iako soborney każdey Namiestnikiem bydż ma, mając pod sądem у zawjadowaniem swoim Duchownych у innych Popów w Mieyscu, po Wsiach Panstwa Tarnopolskiego» суть слова грамоты. Ведля тойже грамоты мали завѣдателѣ майна церкви Рождества Хр. такожь завѣдувати майномъ церкви Воздвиженія Чест-


65

64

ного Креста. При тôмъ мали они право приймати и ôддаляти дяка, витрикуса и проскурницю, а що року мали рахунокъ здавати передъ самимъ княземъ або передъ єго намѣстникомъ тернопôльскимъ. Права презентаціи священника не давъ князь тымъ завѣдателямъ, бо выразьно каже, що лишь «diaka у innych mieyszych przytomnych Cerkiewnych» мають право приймати и ôддаляти, але правдоподôбно що брацтво хотѣло собѣ тоє присвоити, бо Яковъ Людвикъ, королевичь польскій, потверджаючи права наданû Острожскимъ застерѣгъ собѣ право презентованя священника, а брацтву лишає право давати препозицію «aprobuię to prawo in omnibus punctis et Clausulis salva presentationi do tey Cerkwi Duchownych odemnie lub sukcesorow moich przy rekomendacyach od tegoz Bractwa nastąpiony» слова Якова Людвика.

Цeрква Рiздва Христового (середня)

Нинѣшна церковь Рождества Христова звычайно середна звана збудована зъ каменя 1602-1608 року свѣдчать о тôмъ записки церковнû зъ тыхъ лѣтъ [21] тамъ писано: «Лѣта отъ созданія мира 7111, отъ воплощенія Іисусъ Христова 1602 мѣсяця Юня 15 дня, за щасливаго панованя на тотъ часъ годнои памяти, ясне освенцоного єго милости, въ святомъ крещеніи нареченнаго князя Александра въ вѣре россійской непоколебимаго стлъпа, княжати Острозского, воеводы Волынь-

ского, сына єго мылости ясне освенцоного Константина Константиновича, нареченнаго во святомъ крещеныи Василія, княжати Острозскаго, воєводы кієвского, маршалка земли Волынское, старосты Володимерского, и прочая. Такъ тыжъ и на тотъ часъ будучого святобливой памяти, єго милости господина отца Гедеона Балабана преосвященнаго епископа Галицкого, Львовского и Каменца Подольского, ексархы трону Константинополского, и за священника на тотъ часъ господина отца Георгія Гавриловича, презвитера и протопопы того святаго Храма Рождества Христова, а при опатрьно на тотъ часъ упривѣлованыхъ въ фундушу, отъ єго милости князя Василія, вышше реченного воєводы кієвского, приданныхъ десяты всѣхъ, виродъ старшого на имя Тимооея Вацевича, Андрея Крупки, Дашины Леповича, Мартина Кгарниша, Василія Чайки, Симеона Григоревича, Марка Василевича и суконника, Мартина Злотника, Гаврила Ничвидовича, Лаврина Повиковича старого вуйта, за которыхъ въ вопѣкунствѣ строительства, за порадою ихъ, и за позволеніемъ державцы на той часъ єго милости князя Александра воєводы Волынского, такъ тыжь и зъ благословеніємъ єго милости господина отца Гедеона Балабана, Ексархы и епископа Галицкого и прочая, вышше реченныхъ, въ богоспасаємомъ градѣ Тарнополи, начася муровати въ року 1602 мѣсяця Іюля 20, а совершенно докончися въ року 1608 мѣсяца Септеврія 1, домъ божій, Храмъ Рождества Господа Спаса нашего Іисуся Хри-


67

66

ста, которому въ головахъ были приводомъ и розмысломъ и початкомъ богобойные и христолюбивые мужіє два, прьвый панъ Василій Игнатовичъ, прозванный Чайка, крамаръ и радца мѣста Тарнополя, ктиторъ того храму Рождества Христова, зять Григорія Вацевича мещанина и радцы Тарнопольского, староопитного ктитора тогожъ храму деревяного бывшаго єще будовцы. Вторый Симеонъ Григоровичь швакгеръ же впрудъ реченнаго Василія, вовсемъ єдинодушный єму сопоспѣшникъ тогожь благотворенія, выбраный депутатъ зъ громады Тарнополя, и ктиторъ тогожь храму Рождества Христова, а сынъ вышше реченного Григорія Вацевича, которые добре позавидѣвши, и по евангелію онымъ благымъ рабомъ и строителемъ добрымъ поревновавши, такъ тыжъ и отпущенію грѣховъ, рады своєго душевного спасенія, не хотячи въ земли погребсти Богомъ данного имъ таланту, але въ небесныхъ скарбѣхъ тѣхъ приумножити, яко вѣчный строителѣ, на томже святомъ мѣстъцу богоизбранномъ и любезномъ при старожитной церквы деревяной, зъ


69

68

боку отъ полудневой стороны збудовали, усмотрѣвши собѣ майстра доброго муляря, на имя Леонтія, мужа во вѣрѣ російской, христіянина богобойнаго, которого вышъше реченыи два ктиторѣ, панъ Василій и панъ Симеонъ зъеднали, найпръвѣй фундаментъ выбрали до кгрунту самаго въ глубокость на два хлопы, а въ ширь на пять локтій и фундаментъ вымуровавши ве вшиткымъ достатный, то пакъ зась отъ землѣ къ горѣ вступаючи зоставили муру по полъ локтя на oбѣxъ сторонѣхъ и кгорѣ на локоть ввышъ выставили, на суму грошій готовыхъ двѣстѣ зол. и 8 зол. кромѣ лѣкгумѣнъ своихъ и иншого кошту потребного (къ муру). Къ тымъ зась другого лѣта, въ року 1603 не хотячи быти опослѣднѣйшимъ отъ первыхъ выше писаныхъ мужей ревнитель и завистный

добрымъ, благочестивый панъ Марко Василієвичь суконникъ, ктиторъ тойже церкви святой, и депутатъ выбраный отъ 12 мужей, зъ громады мѣста Тарнополя, а зять пана Мацка, бывшего крамаря тогожъ родзаю, который панъ Марко, не мнѣй тыжъ отъ первыхъ бысть потужный працею и накладомъ завше помоченъ, во всей потребѣ къ мурованю того храму святого Рождества Христова. (зобр. ст. 67) То пакъ зась потымъ заразъ всѣ сполечне къ тымъ тромъ началникамъ и фундаторомъ церкви святои тогожъ року 1603 за помочу божією всѣ парафіяне храму Рождества Христова въ мѣстѣ Тарнополи, который ведлугъ преможєня своєго спомагали працею и накладомъ, фундовали въ каждой потребѣ, ажъ и до конца соуруженя церкви: не мнѣй тымъ и за спо-


71

70

моженіємъ многымъ и ратункомъ значнымъ, такъ пѣнязми готовыхъ грошій, якъ и лѣкгумѣномъ, и иншими рухомими речми, то єсть желѣзомъ и оболонами всѣми отъ самого того єдного, великого рачителя въ благочестивой вѣрѣ російской нареченного въ Святомъ крещеніи пана Богдана Омеляновича, вѣрного слугы отъ молодыхъ лѣтъ и до сѣдины дому всѣхъ княжатъ Острозскихъ, воистину бо отъ добрыхъ и благочестивыхъ пановъ добрый и благочестивый слуга вѣрный земныхъ и небесныхъ скарбовъ быти показався. Такъ тыжъ за приуспоможеньемъ милостинею благовѣрныхъ и христолюбивыхъ многоименитыхъ объщихъ людей по мѣстѣхъ околичныхъ и по селѣхъ. А будувалася церковъ святая почивши въ року 1602 и докончилася зевшисткымъ року Христовымъ 1608 Сеп. 1 дня. Теды найпершого р. 1602 [22] выдатку сумы 220 зл, — гр. Въ р. 1603 выдатку 205 зл. 3 гр. въ р. 1604 выдатку 370 зл. и 5 зл. и 1 г. въ р. 1605 выдатку 392 зл. 15 гр. въ р. 1606 выдатку 230 зл. 10 гр. въ р. 1607 выдатку 176 зл. 16 гр. въ 1608 чинилъ личбу тотъ же таки все єдинъ шафаръ церковный панъ Гаврило Ничвидовичъ, выдалъ личбу грошій готовыхъ въ томъ року зол. 317 и 10 грошій. Тогожъ року 1608 и докончилась зевшеткымъ

святая церковъ и посвященна єсть, въ настаню нового лѣта року 1609. мѣсяца генваря 1-о дня, преосвященнымъ Іеремѣємъ Тесаровскимъ епископомъ Галицкимъ, Львовскимъ и Камянца Подольского, въ томъ же року, которого и владикою сталъ». Повысша записка се вѣрный образь упадаючой у насъ руской церкви въ початку XVII вѣка. Всѣ єѣ опустили, и магнаты и шляхта и всѣ, що чимъ нибудь стояли высше по надъ простый народъ. Навить рôдный сынъ Константина Острозского такого оборонця руской церкви — Янушь ôдцурався своєй церкви и народности. Старый князь Константинъ заразившись соціанствомъ [23] ставъ на старôсть байдужнымъ для руской церквы. Еще лишь молодшій сынъ єго Александерь тримався своєъ церкви крѣпко, ôнъ щедро даривъ домы Божû, о нѣмъ въ тогдѣ говорено що «вси бяху чающе помощь тѣмъ получати въ бѣдaxъ и гоненіяхъ, одержащихъ Христову церковь» [24]. Чомужь єго тутъ не ма? Ôнъ владѣтель Тернополя! Певно ôнъ нaмѣpявъ подати тутъ помôчную руку, але смерть перервала неожидано нитку житя єго. Мовлено тогды, що будьто cтpoѣвъ єго власный слуга; другіи зновъ говорили, що єго строила жена єго економа, подавши єму кубокъ съ виномъ, змѣшанымъ съ якимсъ зѣлємъ любисткомъ. Ôнъ умеръ 2-о Грудня 1603. року и похований въ Острозѣ. Такъ отже нова церковь Тернопôльска не мала ôдъ родины князѣвъ Острожскихъ жадной помочи. Самû мѣщане и селяне, та вѣрный и довголѣтный слу-


72

73


75

74

га Острожскихъ Омеляновичь складають ся на той дôмъ божій. Самû мѣщане и селяне съ своимъ парохомъ Юріємъ Гавриловичомъ безъ помочи богатырôвъ трудилися при будовѣ того ковчега, що спасъ руску народнôсть. Коштовала тая церковь 1916 зол. п. кромѣ даткôвъ въ натураліяхъ и харчу для робôтникôвъ. Посвячена Епископомъ Іереміємъ Те-саровскимъ дня 1-о (?) Сѣчня 1609. року.

Камiнь iз написом

Другій дуже важный документъ будовы той церкви єсть написный камѣнь на котрôмъ высѣчено: «Въ

лѣто отъ созданія міра 7111, отъ воплощенія сына Божія 1602. За счастливо на той часъ будучаго, панованя ясне освецонаго князя Александра воеводы Волыньского, святыя єго памяти ясне освецонаго князя Василія Острогского, воєводы Кієвского, за святобливой памяты Гедеона Болобана епископа Львовского, початся муровати храмъ сей Рождества Господа Бога и Спаса нашего Іисуса Христа, и совершенно докончился въ року 1608 септемврія 4, и посвященъ єсть Генваря 4, освященнымъ Іереміємъ Тысаровскимъ епископомъ Львовскимъ и Каменца Подольского року 1609». Той написный камѣнь єсть теперь вмурованый въ стѣнѣ за олтаремъ св. Онуфрея, якимже способомъ зайшовъ той камѣнь ажь въ кутъ?.. Первобытно церковь Рождества Христова не була така якъ нинѣ, она була менча, сягала лишь но нинѣшный бабинецъ (притворь) тутъ въ переднôй стѣнѣ надъ дверми бувъ камѣнь съ тою написею. (фото ст. 74)

Церковця

Пôзнѣйше, понеже церковь була за мала добудовано притворь зъ переду церкви, але въ той спосôбъ, що въ тôмъ притворѣ (церковныхъ cѣняхъ) була стеля (повала) а надъ нею — на поверсѣ церковця а властиво предѣль Прсв. Тройцы. Щобы мати вхôдъ до того предѣла на поверху, збудовано двѣ бастіонки по бокахъ, тамъ де притворь лучивъ ся съ фронтовою


76

77


79

78

стѣною церквы. Въ бастіонкахъ суть до нинѣ єще сходы, по котрыхъ выходилося до (предѣли) церкви Прсв. Тройцы. Такъ було майже до кôнця минувшого (18) столѣтія. Не було выгôдно вѣрнымъ стояти въ притворѣ, бо вхôдъ зъ притвора до самой церкви. Тожь пораджено собѣ въ той спосôбъ, що скасовано церковцю Прсв. Тройци, стелю въ притворѣ звалено а въ стѣнѣ, що лучила притворь зъ церковю висѣчено, якъ нинѣ єсть великій отвѣрь. Камѣнь съ написомъ що бувъ надъ входомъ зъ притвора до церкви т. є. въ давнôй фронтовôй стѣнѣ, вынято и замуровано за олтаромъ св. Онуфрея въ стѣнѣ коло убочного входу. Мôй сродникъ бл. п. Михаилъ Бѣлиньскій бувшій ще въ трыйцятыхъ рокахъ (1830-х — прим. авт.) парохомъ въ Тернополи мовивъ, що знавъ муляра, котрий той камѣнь тамъ вмуровувавъ.


80

81


83

82

Перша громадська органiзацiя

Въ церквѣ Рождества Хр. знаходится пергаминова грамота, котрою Іосифъ Шумляньскій епископъ Львôвскій дня 26 Октобра 1668 затверджує при церквѣ св. Тройци заведене духовне братство «благочестивыхъ и благоговѣйныхъ младенцовъ въ мѣстѣ Тарнополи обитающихъ» по уставу и артикуламъ младенческому братству списанному [25]. Грамота тая датована въ Тернополи, бо въ тотъ часъ бувъ той епископъ въ Тернополи день передъ тымъ 25 Октобра 1668 року рукополагавъ ôнъ тутъ презвитерôвъ.

Церква Прс. Тройци та Успеня Пр. Богородицi

Такъ отже не ма сомнѣву, що єще въ минувшôмъ столѣтю (18 ст. — прим. авт.) була въ Тернополи церковь Прсв. Тройци, для того подорожникъ Ульрикъ Вердумъ правду сказавъ, що Русины въ Тернополи въ мѣстѣ маютъ три церквѣ [26]. Трудно однакъ ôдгадати, для чого инвентарь мѣста Тернополя, зробленый дня 15 Марця 1672 року не вычисляє въ мѣстѣ ино двѣ церквѣ [27],

одну Рождества Хр. а другу Воздвиженія Ч. Кр. тажь ôдъ часу побыту Ул. Вердума въ Тарнополи, т. є. ôдъ 27 Падолиста 1671 р. до дня робленя инвентаря навить 4 мѣсяцѣ ще не було. Мабуть списуючій инвентарь бравъ церковь Прсв. Тройци яко каплицю або предѣлъ тôлько, а не знавъ, що то особна була церковь, такъ само не знавъ ôнъ якого вѣроисповѣданя були тогды Русины, бо въ рубрицѣ: «kościoly katolickie w tym mieście» [28] зачисляє обидвѣ церкви въ мѣстѣ


84

85


87

86

и церковь на передмѣстю Успенія Пр. Богородицѣ до католицкихъ а предцѣнь вѣдома рѣчь, що Іосифъ Шумляньскій, епископъ Львôвскій, принявъ доперва 1681 року въ Варшавѣ тайно а 1700, явно унѣю.

Могила

Въ церквѣ Рождества Христова єсть гробовець, но въ котрôмъ мѣстци того нинѣ непôзнати, рѣчь певна однакъ, що єсть, бо Іоахимъ Єрличь въ своєй лѣтописи [29] пише, що єго братъ, Іоаннъ Єрличъ, котрый лѣзучи на дуба за птахомъ, забивъ ся бувъ, въ тôй мурованôй церквѣ дня 16 Падолиста 1643 р. похованый.

Надставна церква

Традиція каже, що найстарша церковь въ Тернополи єсть церковь надъ ставомъ Воздвиженія Честного Креста. Надъ входовими дверми той церкви єсть написъ въ камени высѣченый: «За щастливого панованя ясне освецоного єго милости пана Оомы Замойского воєводы Кіевского и єя милости панеи воеводинои Катерины преосвященного епископа Черелоіи Тесаровскаго... (создана) сія звоница року бож. 1627 мѣсяца Юлія 28 [30]. (фото ст. 87) Надъ тою надписею взносится вежа (фото ст. 88), въ котрôй вѣроятно були колись звоны. Церковь має видъ корабля. Зъ той написи видно, що тая вежа пôзнѣйше будована якъ сама церковь; но коли цер-


89

88

ковь сама збудована, на се не знайшовъ я жадного документу. Може бути, що она сягає самого початку Тернополя, може то та сама церковь о котрôй говорится въ грамотѣ Острожского, а тôлько вежу, котра колись и за звôнницю служила, побудовано доперва 1627 року. (зобр. ст. 89)

Св. Евангелiе

Памятникôвъ въ тôй церквѣ майже жадныхъ бôльше, ино оправа Св. Евангелія роботы руского тернопольского золотника Іоанна и дописка на євангеліи, що оно ôдкуплено ôдъ жовнѣрôвъ пôдчасъ збуреня Межиборского.


91

90

Старû люде оповѣдали менѣ въ шѣстьдесятыхъ (1860-их — прим. авт.) рокахъ, що багато паперôвъ єсть замуровано въ тôй церквѣ въ стѣнѣ.

Чудотворна iкона

Въ тôй церквѣ єсть чудотворный образъ Пречистой Дѣвы (зобр. ст. 91), ствердженый епископомъ Іосифомъ Шумляньскимъ и обидвома Шептыцкими. Цехъ шевскій всегда тую икону мавъ въ особеннôй опѣцѣ, бо власне въ хатѣ шевця Василія Маркевича тая икона першій разъ чудомъ прославилася (у 1730 р. ікону проголошено чудотворною — прим. авт.). Въ великôмъ почаєвскôмъ Сборнику єсть: «Пѣснь до Пр. Дѣви въ чудотворной иконѣ въ Тернополи». Того Сборника я не маю, але въ церквѣ тôй хоронится рукописна пѣснь, котра такъ начинаеся:


93

92

Въ Воздвиженской Церквѣ, Чудо явися: Пречистая Дѣва Маты Здѣ прославися, Въ Тарнополѣ, На Престолѣ, Поставленна, Утвержденна, Міру явленна.

Тая церковь була довго замкнена, була вже яко магазинъ уживана, але шевцѣ выпросили єѣ у правительства, обновили єѣ и все о ню старалися.

Монастирська церква

Ульрикъ Вердумъ пише: «На всходѣ мѣста… лежить велике передмѣстє, въ котрôмъ костелъ папській». То не згôдне съ правдою. На жаднôмъ передмѣ-


95

94

стю не було нѣколи латиньского костела. Вердумъ яко чужинець не знавъ ôдношеній рускихъ, не мôгъ здати собѣ справы, въ тыхъ провинціяхъ рускихъ котрû ôнъ пepeѣздивъ, видѣвъ ОО. Василіянъ католикôвъ (ôдъ Берестейской уніѣ 1596), тожь мабуть коли єму сказано, що на передмѣстю (нинѣ микулинецкôмъ) єсть церковь ОО. Василіянôвъ [31], ôнъ почисливъ єѣ до католицкихъ папскихъ костелôвъ. Вердумъ ѣxaвъ вправдѣ съ латиньскимъ священникомъ «abbé de Palmiers» але той Французъ, хотяй дипломатъ, всежь таки тяжко щобы знавъ добре справы рускіи. Професоръ д-ръ Л.[юдовік] Финкель (фото ст. 94) [32] повѣривъ єму цѣлкомъ и твердить такожь, що на передмѣстю бувъ латиньскій костелъ навить ставить єго тамъ, де нинѣ дôмъ пароха латиньского. Що Вердумъ руску церковь Успенія Пр. Д. М. (на нинѣшной улицѣ Микулинецкôй) при которой були ОО. Василіяне взявъ за латиньскій костелъ, се легко добачити. Вердумъ въѣжджавъ до Тернополя брамою каменецкою. Ведля проф. Л. Финкля костелъ, о котрôмъ мова, мавъ бути коло самои

брами (бо тамь де нинѣ лат. парох. дôмь) — мало що до неи не дотыкаючи, тожь Вердумъ певно бувъ бы сказавъ, що заразъ за каменецкою брамою той костелъ а то ôнъ каже: «на всходѣ мѣста лежить такожь велике передмѣстє, въ котрôмъ знаходится костелъ папській». По друге инвентарь Тернополя робленый по выѣздѣ Вердума ледво 2 1/2 мѣсяца, бувбы певно щось про той костелъ вспôмнувъ, а то о нѣмъ анѣ словечка, хотяй подає навить поименный списъ передмѣщанъ а противно церковь Успенія Пр. Д. М. на передмѣстю вычисляє: «Monastyr załoźenia Panny Maryi Najświętszej. Cerkiew nowo pobudowana. Zostaje czerniec ojciec Makary [33]». Впрочôмъ не ма найменчои згадки въ иншихъ актахъ, ани нѣгде найменчого слѣду, якобы то коли на котрôмъ передмѣстю бувъ латиньскій костелъ. Безперечно отже У. Вердумъ мавъ Церковь Пр. Д. М. за латиньскій костелъ. (фото ст. 92-93) Церковь тая Успенія Пр. Д. М. була деревяна и збудована передъ 1636 рокомъ, бо на напрестольнôмъ евангелію тои церкви єсть дописка: «Р. Б. 1636 [34] державы Оомы Замойского за Іереміи Тысаровского Еппа Львовского… Ексархн константинопольського... отдане до новозбудованои церкви Успенія на предмѣстю Тарнопольского». Якъ бачимо зь щойно наведеныхъ слôвъ инвентаря, то при тôй церквѣ бувъ въ ХVII. столѣтю монастирь отцѣвъ Василіянъ. Давнѣйшого жерела о тôмъ монастирѣ я не знаходивъ. Коссакъ въ своємъ Ше-


97

96

матизмѣ [35] каже: Коли Тернопôльскій Св. Успенскій Монастырь поставленъ не знати, но бувъ уже майже въ ХVI вѣцѣ, а десь около 1630 р. ôдбудованый зôставъ доказує приписка на евангелію тутейшôмъ, отже п. Коссакъ слово «новозбудованый» толкує «ôдбудованый». Троха загадочно, для чого и въ инвентари Тернополя, котрий майже 40 лѣтъ по згаданôй записцѣ зробленый, называєся тая церковь такожь «nowopobudowana». Въ Уневѣ бувъ дня 19 Августа 1711 року Синодъ общій игуменôвъ чина св. Василія Великого діецезіѣ Львôвскои, Галицкои и Каменца Подôльского на тôмъ соборѣ бувъ игуменъ зъ Тернополя о. Пахомій, свѣдчить о тôмъ книга ухвалъ [36] того собора, тамъ при кôнци пôдписали тіи ухвали всѣ присутнû игумены, пôдъ ч. 28 пôдписався и помянутый игуменъ Тернопôльскій. Въ ревизіи игуменôвъ зъ року 1734 говорится: «Monastyr Tarnopolski bez żadnej fundacyi, wcale niepotrzebny; teraz tam namiestnikiem O. Pankraty z Monastyru Złoczowskiego tam dany, referuje się do Podhorzec» [37]. Въ роцѣ 1740 бувъ въ тôмъ монастири игуменомъ о. Илія Жигоровскій. Здаєтся, що то бувъ вже послѣдный монахъ, бо 1744 була церкôвь ôддана вже мірскому (свѣтскому) священникови. На вже вспомненôмъ напрестольнôмъ Евангелію Церкви, о котрôй теперь рѣчь, єсть єще написано: «Помяни Г. д. — жоны мельника Тарнопольского преставльшіѣсь въ третую козачизну въ замку р. б. 1656 Ека-


99

98

терину игуменѣю Алимпіяду Рогатиньскую». Зъ той дописки слѣдовалобы, що въ Тернополи бувъ колись монастирь черниць, однакъ такого монастиря тутъ нѣколи не було. Впр. о. Петрушевичь, каже, що то тôлько хибне зôставленє слôвъ, мова тутъ здается о игуменіи зъ Рогатина. Церковь Успенія П. Д. М. деревляну розôбрано 1836 року и въ тôмже роцѣ нинѣшну муровану поставлено.

Костел св. Iвана Хрестителя

Якъ рускû церкви, такъ и латиньскій костелъ бувъ въ Тернополи ôдъ самого єго заложеня, видно то зъ грамоты Ивана Тарновского [38] зъ дня 30 Вересня 1550 р. Первобытный костелъ Св. Іоанна Крестителя стоявъ недалеко львôвскои брамы; костелъ бувъ мурованый напротивъ него мурована такожь звôнниця и на пляцу богатого мельника Хомы фигура Св. О. Николая, мальована. Той костелъ стоявъ около 100 лѣть. На мѣстци того костела поставлено новый костелъ пôдъ тымъ самымъ званємъ, надъ ставомъ въ рогу ринку (зобр. ст. 99), де нинѣ улиця старо–фарна. Костелъ бувъ на высокôмъ пôдмурованю. Коло костела було кладбище (цвинтаръ) парохіяльне, и мешканє латиньского пароха. Той костелъ стоявъ такожь не довго, зарисувався, тожь правительство Австрійске замкнуло єго а парохію перенесло до костела ОО. Доминиканôвъ пôдъ званємъ Св Винкентія.


101

100

Домiнiканський костел

Той костелъ збудованый Іосифомъ Потоцкимъ 1749 р. и до нинѣ ôнъ заступає костелъ парохіяльный. (зобр. ст. 100) Парохъ латиньскій побиравъ ôдъ самого початку (ôдъ заложеня мѣста) ôдъ своихъ парохіянъ титуломъ богослужебного (Missalium) що кварталу ôдъ каждого мѣщанина ôдъ дому по одному грошеви а ôдъ инныхъ мешканцѣвъ по 1/2 гроша. Такожь каждоразовый парохъ латиньскій мавъ право вôльной ловлѣ рыбъ въ ставѣ тернопôльскôмъ. Въ 1672 роцѣ бувъ латиньскимъ парохомъ Симеонъ Пйотровскій, ôнъ побиравъ 600 зол. и. пенсіѣ рôчнои ôдъ завѣдателя дôбрь тернопôльскихъ. Парохію латиньску дотувавъ Тома Замойскій а єго жена Екатерина зъ Острожскихъ въ 1623 роцѣ.


103

102

Синагога на Подолi

До найдавнѣйшихъ будôвль въ Тернополи належить безперечно такъ звана стара жидôвска школа — божниця. Вердумъ каже, що такъ краснои божницѣ нѣгде въ Польщѣ не бачивъ. Коли тая божниця збудована не мôгъ я ôдъ нѣкого довѣдатися. Межи жидами єсть традиція, що та божниця давно єще передъ збудованємъ Тернополя була, але була засыпана; на те мѣстце высыпували було жиды смѣтя. На тôмъ смѣтю збирали разъ жидки то лашки, то трѣсочки и оденъ жидокъ прогорнувъ смѣтя та шпортавъ патыкомъ, та бачь, показався муръ; побѣгли до мѣста; привели старыхъ жидôвъ и тіи ôдкопали цѣлу божницю. (зобр. 102-103)

Власники мiста

Властителями мѣста були: Иванъ Тарновскій, каштелянъ краковскій; за нимъ сынъ єго Христофорь званый Аморь. За симъ перейшовъ Тернопôль до

князя Константина Острожского, бо Христофорь не мавъ мужеского потомка а князь оженився съ єго дочкою Зофією. Ôдъ Острожскихъ перейшовъ Тернопôль до Замойскихъ. Тома Замойскій оженився съ Катериною Острожскою. По Замойскихъ не довго владѣли Тернополемъ Конецпольскû. Королева Марія Казимира провадила утяжливый спôръ съ Конецпольскими о добра Тернопôль и въ 1690


105

104

роцѣ выграла въ трибуналѣ любельскôмъ той спôръ и тымъ способомъ прийшовъ Тернопôль до родины Собѣскихъ. По нихъ обôйняли тû добра Потоцкіи (Юзеф Потоцький на зобр. ст. 105), и довго въ тôй родинѣ зôстававъ, ажь въ початку того столѣтя перейшовъ на Корытовскихъ а потôмъ на Туркулôвъ. Туркулы були послѣдными властителями, бо ôдъ Тадея Тернопôль выкупився на вôльнôсть. Щобы мѣсто худше залюднилося и пôднеслось, надав Жигмонтъ Августа 1548 р. магдебурске право а дня 3 Вересня 1550 р. [39] привелей, въ силу котрого купцѣ, що ѣхали зъ Галича, Коломыи и Коропця до Кременця або инной мѣстцевости на Волыню, мусѣли переѣжджати черезъ Тернопôль и складати на рѣчь мѣста оплату ôдъ кождого воза наладованого товарами. Той самъ Жигмонтъ Августъ увôльнивъ дня 17 Падолиста 1550 р. мѣщанъ тернопôльскихъ ôдъ оплаты цла ôдъ волôвъ въ границяхъ державы польскои. [40] Превилеємъ зъ дня 27 Грудня 1559 р. замѣнивъ Иванъ Тарновскій роботизну на поляхъ и сѣножатяхъ (фото ст. 106-107), до котрои мѣщани були обовязанû на оплату грошеву. Ведля грамоты данои въ Тернополи дня 30 Вересня 1550 р. були мѣщане Тернопôльскû обовязанû кождого року робити по два дни на поляхъ паньскихъ, а то оденъ день збôже жати а оденъ день косити сѣно. Теперь тымъ письмомъ замѣняє Иванъ Тарновскій тую роботизну на оплату 3 грошû ôдъ каждого дому. Лишилася тôлько


107

106

примусова робота при направѣ мостôвъ и млына; лишилися такожь и шальварки и сторожництво. Дальше Жигмонтъ Августъ надавъ дня 6 Липця 1566 р. Тернополеви право мати склады блаватныхъ товарôвъ и соли спровадженой зъ Руси, такъ якь тоє Львôвъ мавъ. [41] Въ сто лѣтъ за тымъ т. є. 1666 р. дня 10 Падолиста удѣливъ Тернополеви єго властитель Станиславъ Конецпольскій велику полекшу, бо увôльнивъ ôдъ многихъ булыхъ тягарôвъ на рѣчь властителя мѣста [42] зъ грамоты Ивана Тарновского зъ 30 Вересня 1550 р. [43] знаємъ, що мѣщани були обовязанû платити властителеви мѣста чиншового ôдъ дому 6 грошей а иннû мешканцѣ мѣста 3 грошû; за ого-

родъ 1 грôшь; за поле ôдъ лану 12 грошей и зсыпу 2 пôвмѣрки (półmiarki) ôвса; за половину лану лишь 1 повмѣрокъ ôвса залозецкои мѣры. Той, хто варивъ пиво у паньскôмъ бровару, плативъ за се 4 грошû а за броварь осôбно 4 грошû. Такожь обовязанû були давати десятину зъ пчôлъ и свиней; кромѣ того мали ôдъ каждого пня пасѣки платити на Св. Михаила 1 1/2 гроша, такъ само и на той самъ день мали платити и ôдъ каждои штуки свиней. За уживанє лѣса и пасовиска була вызначена рôчна належитôсть 20 гр. До того всего каждый мѣщанинъ обовязаный бувъ 2 дни робити на ланѣ паньскôмь. Тую роботизну, якъ вже высше згадано замѣнено въ 1559 роцѣ на оплату грôшми ôдъ дому.


109

108

Значну часть повысшихъ платъ и данинъ Станиславъ Конецпольскій згаданою грамотою зъ 1666 р. будь цѣлкомъ знѣсъ, будь зменшивъ. Такъ знѣсъ платню рôчного чиншу ôдъ домôвъ, платню за выкупъ роботизни въ полю. Знѣсъ десятину ôдъ пчôлъ такожь и оплату ôдъ пня, очкове звану; платню ôдъ огородôвъ, оплату за купленє грунтôвъ, оплату ôдъ броварôвъ и солодовнь и оплату ôдъ четвертины поля. Дальше увôльнивъ мѣщанъ ôдъ даваня пôдвôдъ и ôдъ кватерованя въ ихъ домахъ жовнѣрôвъ. Дивна рѣчь, що хотяй Станиславъ Конецпольскій (зобр. ст 109) знѣсъ повысшû оплаты и данины, они єще въ инвентари списанôмъ для него самого дня 15-о Марця 1672 р. межи «повинностями мѣщанъ» знаходятся; на домѣръ того тутъ єще дещо пôдвысшене, якъ н. пр. оплата ôдъ броварôвъ, солодовнѣ. Кромѣ того тутъ знаходимъ єще и иннû данины и такъ: ôдъ крамниць богатыхъ 6 зл. а убогихъ 10 гр., до того ще додатокъ въ товарахъ якъ: шафранъ, перець, имбирь. Крамницѣ пôдъ ратушомъ платили по 1 зол. Рѣзники давали по камѣневи лою. Найбôльшій дохôдъ мавъ властитель Тернополя зъ ставу, той приносивъ єму пôдчасъ спусту 16.00024.000 зл. (зобр. ст. 110-111) Королевичь Константинъ Собѣскій увôльнивъ 16 Липця 1719 р. христіянъ тернопôльскихъ вôдъ половины податкôвъ доти оплачуваныхъ [44] хотяй якъ видимо зъ повысшихъ привелеѣвъ, властителѣ нашого мѣста дуже єго любили и печалилися о нѣмъ, та вже


110

111


113

112

въ зараню постаралися для него о право магдебурске, всежь не треба думати, що Тернопôль мавъ тую автономію, що иннû королевскû мѣста мали. Тутъ все воля властителя була найвысшимъ правомъ для мѣщанъ. Не вôльно було нѣкому ѣй спротивити ся. Властителя мѣста заступавъ управитель ключа Тернопôльского, котрого называно разъ намѣстникомъ, другій разъ старостою а де коли и комисаромъ, або и пôдстаростою. Спорнû справы рѣшали ся все на замку (зобр. ст. 112). Видимо тоє зъ наведеного вже спорного акту межи завѣдателями фонда князя Острожского а жидомъ Мендлемъ зъ дня 27. Червня

1600 р. Тутъ рѣшає найперше намѣстникъ властителя мѣста Петро Лопоть на замку тернопольскôмъ а потôмъ самъ властитель тоє потверджає. Такъ тревало ажь до часôвъ Австрійскихъ; тоє стверджає множество актôвъ, знаходячихъ ся въ рускôмъ урядѣ парохіяльнôмъ. Но я на передѣ вже вспоминавъ о однôмъ такôмъ актѣ, для того тутъ тôлько пригадую єго. Єсть то актъ спорный Петра С. съ завѣдателями фонда князя Константина Острожского зъ дня 27. Липця 1725 р., де староста на замку Д. Згурскій рѣшає справу и тую до потвердженя владѣтеля нашого мѣста до Жолкви подає.


115

114

Мѣщане выбирали собѣ самû райцѣвъ, але вôйта именовавъ все самъ властитель мѣста. Райцѣ съ вôйтомъ мали обовязокъ утримувати порядокъ въ мѣстѣ, вымѣрувати справедливôсть, выбирати ôдъ жителѣвъ всѣ належитости и чувати надъ безпеченьствомъ мѣста. На потребы мѣста платили купцѣ ôдъ крамниць по 3 зл. п. и по камѣневи лою; рѣзники христіяньскû

по одному золотому, а жидôвскû рѣзники давали по каменеви лою. Всѣ жителѣ платили «пушкарщины» по 10 грошôвъ ôдъ дому. Жиды, понеже не робили щальварку, то платили шальваркового по 40 зл, п. рôчно. Приѣзднû купцѣ платили пляцового по 12 грошôвъ. Такû то були данины до кôнця XVII. вѣка. Ôдъ всѣхъ тыхъ данинъ були вôльнû: священники, всѣ райцѣ, бояры, люде замковû и гайдуки.


117

116

До важнѣйшихъ загальныхъ обовязкôвъ належала муштра. До муштры були всѣ обовязанû такъ мѣщане, якъ и жиды. Она ôдбувала ся съ мушкетомъ на замку, розумѣє ся, що тутъ мусѣли выказати ся, що маютъ пороху, куль и гнотôвъ достаточный запасъ. Вôйтъ бувъ тои муштры «superintadant-омъ». Въ баштахъ були мушкеты и ôдповѣдна скôлькôсть амуниціѣ. Арсеналъ бувъ на замку. Щобы пôзнати єго, наведу рахунокъ зъ инвентаря 1672 р. Тамъ каже ся: «Strzelba przy zamku; dział cztery, osadzonych żelaznych; możdzierz jeden, osadzony na kółkach; baba jedna, osadzona; hakownic 13; muszkietów lontowych 20; prochu beczek 4, item prochu baryła w niej kamieni cztery szrutu, po snopie żelaza; item szrutu wielkiego sztuk dwadzieścia; kul ołowianych trzysta; ołowin kamień; kul do działa czterdzieści; dragów w kuchni żelaznych dwa; wilezek żelazny jeden; drąg żelazny, okrągły jeden.»


119

118

Численнû привелеи такъ зô стороны властителѣвъ, якъ зô стороны королѣвъ причинили ся значно до взросту и розцвѣту мѣста. — Хутко мѣсто залюднило ся и ремѣсло, та торговля процвитали. Но не треба думати, що Тернопôль не мавъ недолѣ. ***

Для того, аби ліпше зрозуміти, яким був Тернопіль в останні роки перед нищівним руйнуванням 1675-го, подаю повний текст згадуваного інвентаря міста 1672-го р. Маю надію, що він стане для майбутніх поколінь дослідників цінним джерелом інформації. Передруку передує розлогий погляд на ті події мого доброго колєґи Анатолія Лещишинина, якому завдячую своїм інтересом до Тернополя.


121

120

Яким був Тернопiль у 1672 роцi? -*-*Щоб краще зрозуміти, як виглядав Тернопіль у період своєї слави як місто–фортеця, нам з вами потрібно перенестися назад, у 17 століття, а саме у 1672 рік, і спробувати уявити його, опираючись на інвентарі і згадки мандрівників. Така собі прогулянка у часі. Фактично першим, хто залишив згадку про наше місто, був німецький мандрівник Ульріх Вердум, який подорожував Галичиною та Поділлям у 1671 та 1672 роках. Хоча його запис у щоденнику, що торкається Тернополя, не є надто докладним, але дозволяє дещо прояснити і зрозуміти. Дослівно він описує так: «Це місто лежить на схилі пологого пагорба. З трьох сторін його оточує велике озеро і широкі болота. Четверта сторона від згаданого пагорба є захищеною, має досить широкий рів з насипним валом і двома грубезними вежами на рогах, як і одна посередині, що заразом служить і брамою. Замок підноситься в північно–західній частині міста, в самій середині озера, має великі міцні будівлі з каменю, збудовані на ітілійський взірець, і мури та вежі замку з заходу та півдня захищають його навіть там, де навколо тягнеться озеро. Від замку до міста теж знаходиться глибокий рів з валом з землі та стінами. Католики мають в місті великий кам’яний костел, русини мають три храми, а жиди, яких тут так багато, що займають найкра-

щу дільницю міста, мають таку гарну збудовану з каменю синагогу, що кращої за неї я не бачив ніде в Польщі. На сході міста лежить також велике передмісття в якому знаходиться храм католицький». Ніби і все зрозуміло, але все–таки можна дещо роз’яснити. Костел католицький в місті — це той самий костел Замойських, про який нам вже відомо, і який так і ніколи не був остаточно добудований. Три українські храми в місті: Надставна церква Воздвиження Чесного Хреста, Середня церква Різдва Христового, а також католицький храм на східному передмісті — церква Успення Пречистої Діви Марії, яка тоді, як і зараз, належала греко–католикам. Саме тому Вердум називає її католицьким храмом. Більш докладно уявити місто ми можемо з інвентаря 1672 року, який був складений паном Войцеховським, адміністратором володінь пана Конєцпольського, у чиїй власності тоді перебувало наше місто. ВЕЖІ ПОРУЙНОВАНІ ТА БЕЗ НАКРИТТЯ Прогулянку в часі почнемо зі сходу, уявно під’їжджаючи до міста дорогою, що вела з Кам’янця-Подільського. В’їзд у місто перетинав глибокий рів, а за ним високий вал, за яким і міста видно не було. Цей вал пам’ятав давні часи, оскільки його було насипано ще на початках міста, тепер він трохи розсипався, потребував «р’ятунку», і в певних місцях його було підпирано дубовими палями, деінде підмуровано. На рогах валу стояли дві величезні вежі: Кушнірська вежа стояла у північно–східному наріжнику міста (приблизно за теперішнім катедральним собором УГКЦ), а Шевська вежа — у південно–східному куті (трохи південніше Середньої церкви Різдва Христового), обидві башти від часу і воєнних потрясінь значно похилилися і потребували


122

123


125

124 дбайливого догляду. Згідно даного інвентаря обидві вежі потребували накриття, були відсутні двері до них, а в Кушнірської вежі навіть був вирваний кавалок. До міста потрапляли через Кам’янецьку браму, масивну муровану вежу з проїздом, що знаходилася приблизно посередині згаданого валу. Про масивність даних споруд свідчить те, що і під вежами, і під брамами знаходилися великі та розлогі підвали. Проходячи Кам’янецьку браму, потрапляємо власне у саме місто. Відразу за брамою стояла кам’яна церква Різдва Христового, покрита гонтом, що разом з церковним цвинтарем була оточена муром, і починалася тодішня вулиця Кам’янецька (теперішня Руська). Відразу коло церкви Різдва Христового знаходився будинок місцевого священника — отця Григорія, а також розміщувався «шпиталь руський». На вулиці стояли будинки знатних осіб Тернополя, війта, міських радників та чиновників. В той час вулицю Кам’янецьку замешкували тільки християни, причому переважно східного обряду. Це була головна вулиця міста, яка, проходячи далі через ринок, перетікала у вулицю Львівську (частина теперішньої вулиці Руської району Надставної церкви), і закінчувалася Львівською брамою коло Надставної церкви. Львівська брама була подібною до Кам’янецької — така ж масивна та велична, але відрізнялася від неї тим, що була більше зруйнована у татарських сутичках, так як потребувала над собою помешкання, та й взагалі не мала накриття. ЖИДИ ВИТІСНЯЛИ ХРИСТИЯН З РИНКУ Проходячи вулицею Кам’янецькою, можна було потрапити на колишній Старий ринок (теперішня вул. Старий Ринок). Посеред ринку стояла ратуша, оточена крамниця і ятками з різноманітним крамом. Тут знаходилися крам-

ниці найзаможніших купців і міщан Тернополя, таких як Христофора Шаравки, Івана Сенчини, бурграфа на замку Еліаша Качевича, Івана Таланти, Нестайчишина, хоча були і жидівські магазини — Мордухая, Берка, Лейзора. Всього жиди мали 21 крамницю, займаючи найпівденнішу частину ринку, серед них — зо три християнських магазини. Про значний торговий рух і потенціал міста свідчить хоча б те, що купували і продавали в нас, керуючись так званою «мірою тернопільською» Південніше ринкової площі, в окремій частині міста, підносилася єврейська божниця, якою так захоплювався Ульріх Вердум. Вона була ніби центром єврейської общини Тернополя, концентруючи навколо себе жидівську людність. Християни неодноразово скаржилися в магістрат, що жиди викуповують християнські будинки на їхніх вулицях і витісняють їх з ринку, на що магістрат піднімав податки і орендну плату для іудеїв. І, як показала подальша історія, надаремно. БАГАТІ І БІДНІ ЖИЛИ В РІЗНИХ ДІЛЬНИЦЯХ МІСТА Південна частина міста являла собою трішки іншу картину. Якщо в’їжджати в місто з заходу, то, проїжджаючи по греблі, перед нами поставала оборонна Львівська брама. Коло неї піднімалася Надставна церква і, проїжджаючи у браму, відходило дві вулиці. Львівська, яка вела до ринку, і вулиця Довга, що тягнулася від Львівської брами до Шевської вежі на східній межі міста. Тут мешкали переважно бідні ремісники і наймані працівники. Представники шевського, кравецького, ткацького цехів мали тут свої помешкання; тут розміщувалися солодовні та бровари, які варили один із головних продуктів тернопільських — пиво, широко знане в околиці. Загалом вулиця Довга була


126

127


129

128 таким собі біднуватим ремісничим кварталом. Ті, хто дороблявся якихось коштів, переселялися на вулицю Багату, що проходила там, де і зараз — між вулицями Руською і тодішньою Довгою, де мешкала сама аристократія українського міщанства. З північної сторони ринку, ближче замку, був вигляд зовсім протилежний тому, який можна було побачити на південній межі. На відміну від ремісничих кварталів, тут як вживає цього виразу Людвік Фінкель, проживала лицарська частина міста. Замкова та фільварочна служби, католицька громада, шляхетські сім’ї. Католицький костел Яна Хрестителя (Замойських) стояв на високому підмурівку, недалеко від замку, у правому розі ринку, повернутий фасадом до нього. Обмурована муром храмова територія містила відповідно до тодішнього звичаю цвинтар, але «бракувало до нього святої фігури, щоб відділяла костел від ринку». Коло костелу знаходився будинок священника — Шимона Петровського, який, до речі, отримував від старости на замку щорічно 600 злотих, так як пожертви парафіян були надто малими, і католицька парафія на них не могла утримуватися. Це дуже виразний факт, який нам говорить про релігійний склад міста, про кількість католиків та православних. ДО ЗАМКУ ПОТРІБНО БУЛО ЙТИ ПІШКИ Цитадель займала широкий простір в межах міських валів, така собі фортеця у фортеці, якщо можна вжити такого виразу. Від решти міста він був відділений глибоким і широким ровом, подібним до того, що обороняв місто зі східної сторони. Екскарпований каменем мур і вал на ньому тягнувся від нового костелу до замку, оминаючи його з західної і північної сторони, а зі східної і південної

сторін вал був підпертий величезними дубовими палями. До замку можна було потрапити через муровану, склепінчасту в’їзну браму, яка, як свідчить інвентар, була двоповерховим, досить гарним житловим будинком. Брама з’єднувалася з містом звідним мостом, що піднімався за допомогою ланцюгів, підведених до залізного підйомного механізму. І тільки опустивши міст, можна було дістатися до важких двоїстих дверей, і, відчинивши їх, — опинитися у склепінчастому проїзді брами. Цікаво, що у самій брамі містилися жолоби для коней, тобто посланці залишали їх тут, а самі вже пішки, через дитинець, мали йти до замку. Також у проїзді було облаштовано двоє дверей: одні вели до приміщення сторожового — того, хто пильнував власне в’їзд до брами і займався підйомним механізмом звідного мосту, а інші вели на другий поверх, де містилися дві кімнати, одна з вікнами в бік замку, інша — в бік міста. Брама, як свідчить інвентар, була в повному порядку, не бракувало ні вікон, ні дверей, містилася піч для обігріву, і сама споруда була покрита гонтом.


130

131


133

132 АМУНІЦІЯ ЗАМКУ НЕ БУЛА БАГАТОЮ Проходячи браму, опинялися на широкому дитинці, оточеному валом і муром, в якому, як свідчить Людвік Фінкель, «були у валі і мурі склепіння, а в них отвори для гаківниць та мушкетів». На жаль, амуніція у тернопільському замку не була надто багатою, з огляду на постійні військові сутички з турками і татарами. Інвентар 1672 року перечисляє все, що було в замку: гармат чотири, мортира одна і баба одна, гаківниць тринадцять, мушкетів двадцять, пороху бочок чотири, та трохи матеріалів для відливання ядер для гармат та куль. Не дивно, що при такому арсеналі замок не витримав турецького нашестя 1675 року... Сам замок викликав, мабуть, подвійне враження. З одного боку, зовнішньо цілий, відремонтований, покритий гонтом — здавався таким, якому нічого не бракує. З іншого боку, побувавши всередині, замок складав враження пустки і покинутості. Помешкання використовувалося тільки на першому поверсі. Напевно, дивно було бачити панське помешкання без печей, без вікон; в деяких залах і кімнатах бракувало навіть дверей. Про стан обжитості судити взагалі важко, бо люстраційна комісія фактично не записала ніякого облаштування кімнат, крім декількох столів та комодів! Трішки краще, ніж наземна частина замку, виглядали каземати та підвали. От там не бракувало нічого. Воно й не дивно, якщо врахувати, що підвали могли використовуватися для утримання в’язнів. Двері всюди були цілі, ковані, віконця були загратовані, облаштовані навіть криївки в разі ворожого нападу. На рогах дитинця знаходилися дві вежі, які називалися відповідно свого розташування — Над озером та Нижня (з боку міста). Як свідчить інвентар, обом вежам нічого

не бракувало, покриті гонтом, облаштовані дерев’яні помешкання. У башті, яка стояла над озером, розташовувалась хвіртка, через яку потрапляли до замкових кухні та пекарні. Мабуть, їх розташування за замковим тереном було спричинене міркуваннями безпеки, тому що в описах дитинець тернопільського замку, неодноразово називався широким і просторим. Зазвичай його використовували для муштри міщан, в тому числі і жидів, які згідно вимог та законів того часу були зобов’язані приходити сюди з особистою зброєю і боєприпасами (зазвичай мушкетами), і вправлятися у стрільбі. Урядував такими вправами і в той же час очолював місцевий гарнізон тернопільський міщанин, купець і бурграф на замку Еліаш Качевич, який отримував за це від власника міста щорічно 80 золотих. Так виглядав тернопільський замок у 1672 році. Трішки пошарпаний, потребуючий догляду і амуніції, та все–таки при вдалому керуванні обороною ще цілком боєздатний. ТЕРНОПІЛЬ ЗРУЙНУВАЛИ ЧЕРЕЗ ПОМСТУ Та тут прийшов нещасливий для всього Поділля 1675 рік. Згідно бучацього мирного договору 1672 року, Річ Посполита зобов’язувалася виплачувати Туреччині щорічний податок (харач). Оскільки у 1673 році султан Магомет 4-й не отримав обіцяного податку, відправив у наш край нову армію. Як виявилось, намарно, бо їй заступив дорогу Ян Собеський зі своїм військом. Того ж року він розбив турків під Хотином. Прагнучи взяти реванш, Туреччина тричі, рік за роком, посилала на Річ Посполиту татар. І 1675-й став для Поділля фатальним. Мусульмани спустошили край, захопивши безліч замків — Скалат, Буданів, Завалів, Підгайці, Збараж, Гримайлів... Тільки об один вони обламали зуби — Теребовлянский.


135

134 Але за те, що вистояв один замок, поплатився інший. Розлючені, доведені до крайньої ненависті невдачею під Теребовлею турецькі війська вирішили зігнати злість на менш укріпленому форпості, який теж неодноразово заважав їхнім планам — Тернополю. Турецький паша Ібрагім Шишман на кілька тижнів отаборився під самим містом. З попередніх статей можна собі уявити і стан фортифікацій, і самого замку. Є уявлення про боєприпаси та амуніцію. Де тут було втриматися?... І так дивно, що місто облягали і брали штурмом, бо це означає, що опора була сильна і зятята. Місто взяли, зруйнувавши все, що можна було зруйнувати. Це не була звичайна собі військова акція по здобуттю фортеці — це була помста! Міські оборонні вали і підмурівки було заміновано і висаджено в повітря. Міські вежі — Шевська та Кушнірська, в якому б вони ганебному стані не перебували — теж було підірвано, брами міста така сама спіткала доля, міських будівель не залишилося фактично жодної, всі храми міста, православні, католицькі чи жидівські було поруйновано і перетворено на конюшні та стайні. Замок спалили і теж перетворили його на стійло для худоби, врешті–решт ми можемо поглянути на це все очима очевидців. ТУРКИ ПЕРЕТВОРИЛИ ЗАМОК НА СТАЙНЮ У 1690 році у місто прибула люстраційна комісія, яка описала «місто», чи вірніше те, що від нього залишилося. Зауважу тільки, що це вже 1690 рік, тобто минуло вже 15 років з моменту нападу, і люди потрохи починали вертатися на колишні обжиті місця. Так він виглядав дослівно: «Діялося в замку тернопільському 20 вересня року 1690. Замок: з міста до замку входячи, міст будований на стовпах, ланцюги обірвані, підйо-

му немає. Брама мурована склепінчаста, помешкання в ній для сторожового зруйновані. Від тої брами льохи муровані з стрільницями, завалені і поруйновані турецькою силою. На самій брамі два помешкання з вікнами у бік замку та міста, покриті соломою, але всередину все одно тече. Далі ідучи, високий замок над ставом, всередині зруйновано все, зали перетворені на стайні. Наріжна з правого боку, вежа з тесаного каменя надруйнована зверху, кухні, стайні, пекарні за нею теж, з лівого боку — так само. Вали підмуровані поруйновані, з трьох сторін палісадами підпирано. З четвертої сторони — від ставу — мур недомінований і ще тримається. Гарматка одна в півтора сажня без коліс, друге на сажень, теж без коліс. Ані пороху, ані куль немає зовсім. В брамі міській Кам’янецькій одна маленька залізна гарматка. Костел католицький над ставом зруйнований і тільки наполовину прикритий гонтом. Другий, старий, той що коло Львівської брами, знищений до фундаментів. На ринку будинків — 46, з яких один вже валиться, інші стоять пусті, та обдерті. По вулицях пусто. Хати і доми низькі, ліплені мазанки. Гребля потребує ремонту. Брами — і Львівська, і Кам’янецька — стоять надруйновані, без верхів, міські вежі так само. Стан навколишніх сіл розпачливий — піддані розбіглися, фільварки спалені...» Анатолій Лещишин, краєзнавець А далі, власне, сам текст інвентаря міста Тернополя 1672 року, опрацьований в 1892 році істориком Людвіком Міхаелем Емануелем Фінклем (1858-1930).


136

137


138

139


140

141


142

143


144

145


146

147


148

149


150

151


152

153


154

155


156

157


158

159


160

161


162

163


164

165


166

167


169

168

Вертаємося до праці отця Білинського...

Напади татар 1575 р.

Заразъ въ першôмъ початку истнованя 1544 року напали на него Татары; вправдѣ Иванъ Тарновскій прийшовши зъ Сандомира, побивъ и розôгнавъ ихъ, алежь все таки Тернопôль понѣсъ великû страты, бо нѣмъ Тарновскій прийшовъ, то горстка милѣціѣ надворнои и троха селянъ зъ околичныхъ селъ пôдъ проводомъ Бернарда Претвича, Ивана Гербурта, Александра и Прокопа Сѣнявскихъ мусѣли Татаръ встримувати; не мало крови черезъ той часъ поплило, не мало головъ долѣ покотило ся. По уплывѣ трийцять лѣтъ 1575 р. другій разъ навѣстила горда Татарска Тернопôль, знищили мѣсто и околицю, забрали великій ясирь и розложившись таборомъ пôдъ самымъ мѣстомъ, ждали мабуть на окупъ ще, але на щастье прийшовъ тутъ несподѣвано Яковъ

Незабитовскій и хотяй не величку мавъ силу, таки прогнавъ орду. За кôлька день маркôтно стало Татарвѣ, хотѣли помстити ся, тожь притягнулись зновъ пôдъ Тарнопôль. Незабитовскій взявъ ся на хитрощи, цофнувъ ся пôдъ Збаражь — Татарва за нимъ! Ôнъ обернувъ фронтъ и тутъ на догôднôмъ мѣсци межи Тернополемъ а Збаражемъ знищивъ ихъ силу и Татаре съ частію лупу мусѣли утѣкати.

Iван Заруцький

Пôдчасъ того то нападу мабуть Татары взяли зъ Тернополя 7-лѣтного хлопця Ивана Заруцкого (зобр. ст. 168) въ ясирь, тамъ ôнъ выpѣcъ, научивъ ся воєннои штуки а памятаючи, що ôнъ не Татаринъ, утѣкъ до Доньскихъ козакôвъ и тутъ ставъ гетманомъ. Въ той часъ въ Москвѣ дѣяли ся страшнû рѣчи. Царъ Оеодорь Ивановичь бувъ бездѣтный. Всѣ уважали єго молодшого брата Димитрія за наслѣдника. Но дорадникъ царя бояринъ Борисъ Гудоновъ хотячи самъ стати царемъ, велѣвъ молодця Димитрія 1591 р. убити. Въ 1598 роцѣ умеръ цярь Оеодорь. Гудоновъ внедовзѣ заложивъ корону на свою голову. За тымъ настала борба о тую корону, являли ся люде, що представляли себе Димитріємъ, правдивымъ наслѣдникомъ престола, однакъ скоро були здемаскованû и смутно скôнчили, коли Урусовъ кинджаломъ зарѣзавъ другого Лжедимитрія, попробувавъ нашь Тернопôлець, Иванъ Заруцкій, щастя.


171

170

Вѣнчавъ ся съ Марыною Мнишковною, вдовою по Лжедимитрію II. и ставъ опѣкуномъ сына єи Ивана и яко такій провадивъ вôйну съ Москвою 2 роки а по бытвѣ пôдъ Ярославлемъ утѣкъ съ Марыною и єи сыномъ Иваномъ до Доньскихъ козакôвъ, думаючи, що за ихъ помочію таки стане царемъ. Но царь Михаилъ пôславъ тамъ своє вôйско, котре побило єго коло Воронежа. Теперь утѣкъ нашь Тернопôлець до Астрахана, овладѣвъ тымъ мѣстомъ, та оголосивъ Марыну царицею (вдовою) а сына єи Ивана царемъ, та поки ôнъ не дôйде лѣтъ, себе єго опѣкуномъ и головнымъ управителемъ царства; но тутъ єго злапано, привезено у Москву, тамъ єго посадили на паль, Марыну заперли въ тюрму, тутъ она скоро умерла, а сына єи Ивана повѣсили. Россійскû историки называють Заруцкого Полякомъ; [45] я думаю не такъ, бо рôдъ Заруцкихъ бувъ рускій, но годѣ оспоривати, не маючи пôдъ рукою певныхъ доводôвъ. -*-*Єще може Заруцкій не бувъ межи козаками, а вже Татары зновъ 1589 р. гей стадо хищныхъ вовкôвъ найщли на нашь край, де ступили, то лишали по собѣ кровь и попѣлъ а потôмъ довгій плачь позôсталыхъ надъ руиною. Велика сила ихъ ту була, розложили ся головнымъ таборомъ пôдъ Тернополемъ и ôдси робили свои грабежнû екзекуціи по цѣлôй околицѣ. Довго уходила имъ та грабежь, годѣ було опертись, ажь по битвѣ пôдъ Баворовомъ прогнано ихъ.


173

172

Вiра

Но не судивъ ся Тернопôльцямъ довгій спокій, перейшли Татары, настала инша буря. При кôнци ХVІ. столѣтя хилила ся православна церковь на Руси до упадку. Многû владики за ню не дуже стояли. Шляхта поволи покидала єѣ и переходила на римско–католицку вѣру. За шляхтою йшло въ значнôй части и мѣщаньство. Права православныхъ у Польщѣ щоразъ стѣсняли ся. Борба и сварня не уставали. Тожь многû зъ Русинôвъ призадумали вернути ся до єдности съ церквою католицкою, себъ то приймити унію. Мовляли: предцѣнь зъ початку не було двѣ церкви а ино одна церковь Христова съ двома восточнымъ и западнымъ обрядами! По тôмъ казали, дôстанемо рôвнû права съ Поляками. Скôнчать ся борбы и сварнѣ, не будуть нами погорджувати. Дôстанемъ ся пôдъ опѣку Папъ римскихъ. Такъ думали декотрû рускû владики и одна часть шляхты, мабудь такъ само думавъ такій оборонця православія якъ владѣтель Тернополя князь Константинъ Острожскій, Єпископъ и екзархъ. Кирилъ Терлецкій зъ Луцка и Игнатій Потѣй, епископъ Володимирско Волыньскій, заявили королеви, що готовû прыймити унію. Всѣ кричали, щобы скликати соборь церковный, бо такъ важного дѣла не вôльно такъ легко рѣшати. Тымчасомъ король добре знавъ, що соборь не згодить ся на унію, тожь выславъ Терлецкого и Потѣя до Риму. Якъ они вернули, уже застали въ дома бунтъ козацкий; Христофорь (Федорь) Косиньскій, шляхтичь зъ Пôдляся, ставъ

гетманомъ козацкимъ, до него прилучило ся много убогои шляхты та поспôльства, ставъ таборомъ пôдъ Тернополемъ 1593 року, той таборь скрѣпивъ гетманъ Лобода прибувши съ 6000 свѣжои силы. Противъ нему выславъ Константинъ Острожскій свого сына Януша. Король додавъ єму єще бôльше збройнои силы. Ведля польскихъ и декотрыхъ галицко– рускихъ историкôвъ, мали козаки рушити ôдъ Тернополя пôдъ мѣсточко Пятку и тутъ сточили битву,


175

174

въ котрôй вразъ съ Косиньскимъ мало пасти 4000 козакôвъ. Однакъ надъ тымъ твердженємъ треба поставити знакъ пытаня, бо зъ листу [46] мирового, що єго давъ Косиньскій Острожскому, цѣлкомъ що иншого бачимъ. Зъ него выходить, що битвы не було а Острожскій и шляхта старали ся лише о те, щобы козаки пôйшли въ свою сѣчь, о битвѣ не ма тамъ анѣ слова. Въ тôмъ листѣ зве себе Косиньскій гетманомъ, славить козакôвъ. Пôдписавъ ся самъ и вся старшина єго. То дѣяло ся 1593 р. Якбы не було, чи була, чи не була битва всежь таки Тернопôль потерпѣвъ тогды великû страты, бо Косиньскій стоявъ ту довго. Трудно сказати, що повстає Косиньского мало чисто религійнû мотивы. На него склало ся богато инчихъ причинъ а религійна була хиба лишь довершенємъ. Косиньскій кинувъ ся грабити добра Острожского, для чогожь то такъ? Тажь ôнъ бувъ оборонцемъ православія? На то склало ся такожь много причинъ: 1) Острожскій пôдписавъ Любельску унію. 2) Острожскій яко вельможа глядѣвъ на козакôвъ зъ горы; уважавъ ихъ яко голоту жіючу зъ грабежи татарського добра. 3) Острожскій бувъ особистымъ недругомъ Косиньского. 4) Острожскій робивъ бувъ переговоры съ Москвою, щобы нетôлько малая Русь, але и Россія приняли унію. 5) Острожскій Константинъ хотяй бувъ право-

славный и яко таій заявлявъ ся, всежь єго на старôсть пôдôзрѣвали о ôдступництво, дехто якъ князь Курбскій, та Игнатій Потѣй посуджували єго о соцініяньство, а дехто якъ Иванъ Вишеньскій о католицизмъ. [47] Може ще були якû иншû мотивы, но насъ то не обходить, тутъ реєструємъ фактъ, що Косиньскій бувъ пôдъ Тернополемъ и повысше додало ся лишь для того, щобы зрозумѣти, для чого Косиньскій власне на Тернопôль, маєтнôсть князя Острожского, пôйшовъ.

Лука

Въ той часъ бурѣ и громôвъ, живе собѣ спокôйно въ Тернополи тихій робôтникъ Лука. Ôнъ переводить Библію на рускій языкъ. Рукопись того перевода знаходитъ ся у Варшавѣ въ библіотецѣ универзитетскôй, ту она дôсталась черезъ єпископа Цѣхановского. Въ тôй рукописи суть слѣдуючû книги: 1. пять книгъ Мойсея, 2. Книги Іисуса Навина, 3. Книга Судей, 4. Кн. Рутъ, 5. Четыре книги Царствъ, 6. Двѣ книги Паралипоменъ, 7. Четыри книги Єсдры, 8. Кн. Товіи, 9. Кн. Іудитъ, 10. Кн. Єстеръ,


177

176

11. Кн. Іова, 12. Псалтырь, 13. Притчи Соломона, 14. Єкклессіястъ, 15. Кн. Премудрости, 16. Кн. Іисуса Сирахова. Кôнця рукописи не ма. При кôнци пяти книгъ Мойсея находить ся отъ ся приписка: «Божею помощью, повелѣньемъ же и пильностію худаго человѣка на имя Луки въ неславнôмъ градѣ Тернополѣ 1596». Професоръ Др. Омелятъ Огоновскій [48] сомнѣває ся мовбы то Лука бувъ переводчикомъ. Ôнъ каже, що єго рукопись єсть вѣдай копією Библіѣ Скорипы, позаякъ языкъ єй єсть вельми подôбный языкови сеи Библіѣ. Но въ рукописи Луки зъ Тернополя є деякû книги, котрыхъ въ Библіѣ Скорины не ма и зновъ напротивъ у Луки зъ Тернополя не ма декотрыхъ книгъ, що ихъ у Скорины знаходимо. Хто бувъ той Лука и яке єго було назвиско, годѣ тоє знати, може коли при точнôмъ перегля-

даню книгъ церковныхъ, та актôвъ парохіяльныхъ городскихъ ôднайде ся имя того въ кождôмъ разѣ дуже працьовитого чоловѣка. Тожь лишѣмъ єго а йдѣмъ дальше.

Напади татар

Поетъ польскій Петро Горчинъ, въ своихъ: «Łzy świeżo smutne Podola utrapionego w r. p 1618 y Tren więżniow karanych u hord tatarskich w r. 1618 zabranych» пише, що Татары розбѣглись по цѣлôмъ Подôлю въ тôмъ роцѣ и розграбили Збаражь, Сатанôвъ, Скалатъ и Тернопôль; близше о тôй грабежи про бракъ документôвъ тяжко що знати; будучій писатель исторіѣ Тернополя може буде мавъ яку бôльшу библіотеку пôдъ рукою, то може той фактъ пояснить, а мы йдѣмъ зновъ дальше. Коли ханъ Крымскій Сатъ Ґѣрай [49] (Seadet Grieraj) умерь, лишили ся сыны єго Мехметъ Ґѣрай (Muhamd Gieraj) и Шагитъ (Sahin) Гѣрай (зобр. ст. 176-177). Мехметъ Гѣрай выправивъ до Порты Гад-


179

178

жикей Мурзу [50] на тотъ часъ Бѣлгородского Бея, щобы старався для него о ханьство. Розумѣєтся, що додавъ єму по тогдѣшному звычаю возы наладованû повно богатыми подарками. Той але не учинивъ волѣ єго, а выстаравъ ся ханьство для Джіамбетъ–Гѣрая (Dżanibeg–Gіeraj). Пôзнѣйше, коли Джіамбетъ–Ґѣрай не бувъ послушный Портѣ и не хотѣвъ ити на Перзію, то Порта посадила на престолѣ ханьскôмъ Мехметъ– Гѣрая, той зновъ зробивъ свого брата Шагинъ Ґѣрая

Капґаємъ, себъ намѣстникомъ своимъ. Шагинъ– Ґѣрай не довѣрявъ Портѣ, тай здаєть ся не бувъ щиримъ для брата Махметъ–Ґѣрая, для того то, щобы скрѣпити себе, возивъ подарки на Запороже: муку, кашу, горѣвки, вино и прч., тай кромѣ того старавъ ся о приязнь Короля польского. Въ тотъ часъ ханъ противъ волѣ Шагина погнавъ на Русь за здобычею; скоро довѣздавъ ся о тôмъ Шагинъ, заразъ давъ знати козакамъ. Було се зимою 1526 року, зима була дуже лагôдна. Прийшло до битвы пôдъ Тернополемъ и тутъ пише Зиморовичь: [51] «Chmielecki Boskich i ludzkich nieprzyjaciół mężnie napadłszy, głowny ich obóz pierwszym bojem rozbił, wielkie mnóstwo jeńców pokornie ręce wznoszących na wolność puścił, potem przy Uścin ich roje, jako pszczoły z paszy do ula pracujące pojedyncze napadając, pobił і łupy na polach zabrane z rąk rabusiów wydarł.» По мимо того сильного погрому ханъ повѣзъ таки зъ пôдъ Тернополя нашихъ невôль-


181

180

никôвъ, межи тыми були: Контцкій, Уєйскій и Залѣвскій. Вернувши ханъ до дому помѣрковавъ, що зле зробивъ, не треба було єму короля зачѣпати, та козакôвъ дражнити. Тожь пустивъ забраныхъ невôльникôвъ на волю и написавъ листъ до короля [52] и до Хмѣлєцкого, [53] въ котрыхъ каже, що пустивъ

невôльникôвъ Контцкого, Уєйского и Залѣвского, забраныхъ пôдъ Тернопôльскимъ замкомъ и просить о мирь, згоду и братерство съ Польщею и королемъ. Листы тû датованû въ мѣсяцѣ Сеферь званôмъ, року 1037, то єсть in fine Nouembris anni 1627, въ Бакчисараю.


183

182

Злапано татарского хана

Въ два лѣта по тôмъ т. є. 1629 р. зновъ напали Татаре на нашь край и нищили єго. Вѣдай до того то часу ôдносить ся народне переданє, що пôдъ Тернополемъ злапано татарского хана. Бракъ документôвъ зъ того часу не дає можности той фактъ ствердити. Однакъ велика правдоподôбнôсть того выходить зъ листу воєводы Ст. Любомирского, такожь и зъ листу Стефана Хмѣлецкого и зъ єго реляціѣ. Станиславъ Любомирскій, воєвода рускій пише дня 11. Жовтня 1629 р. зъ обозу надъ Бродами пôдъ Устємъ до короля [54], що Татары въ числѣ 2000 пôдъ проводомъ Велишь–Мурзы заночували въ Конюшкахъ, миля ôдъ Рогатина. Хорунжій єго погнавъ тамъ и дня 7. въ недѣлю рано побивъ ихъ. Не далеко ôдъ того мѣста бувъ другій ôддѣлъ Татаръ, 3000 мужа, межи ними були 3 Султаны, сыны Саляметъ– Ґѣрая. Видячи небезпеченьство, взяли утѣкяти къ Устю, по дорозѣ злучили ся съ ще численнѣйшою ордою, но воєвода зайшовъ имъ дорогу и побивъ ихъ на голову. Одного султана Ислямъ-Ґѣрая [55] злапавъ, молодшій братъ єго упавъ на поли битвы а третый султанъ утѣкъ пѣхотою въ лѣсъ [56] и ту съ инными недобитками блукавъ ся, не мало ихъ въ лѣcaxъ вылапано и побито, розсыпались по лѣсахъ и болотахъ и нынѣ єще не тôлько шляхта, але и хлопы лапають» пише Ст. Хмѣлецкій въ своѣй реляціи. [57] Може бути, що то о тôмъ третôмъ сынѣ Саляметъ– Гѣрая традиція говорить.

Трета ватага Татаръ йшла пôдъ проводомъ Сальмашь–Мурзы, вертаючи зъ Перемиской землѣ до тыхъ трохъ султанôвъ, але довѣдавши ся въ Книгиничахъ ôдъ недобиткôвъ, що стало ся съ султанами, вернувъ ся черезъ Бережаны, Козлôвъ, и Тернопôль. За нимъ погнавъ Хорунжій воєводы Любомирского пôдъ Тернопôль, де думавъ єго злапати, але той лишивши по дорозѣ всю добычь, утѣкъ къ Днѣстру, но нѣмъ встигъ переправити ся черезъ рѣку, дôгнавъ єго Хорунжій и побивъ єго на голову.

Хмельниччина

Наставъ памятный въ нашôй исторіи 1648 рôкъ — повстанє Хмельницкого. Въ тôмъ роцѣ парохомъ Тернопôльскимъ при церквѣ Рождества Христова бувъ о. Авраамъ. Нотую тутъ имя того священника, для того, що на допросѣ «absque turturis» въ Галичѣ зôзнавъ якійсь Ярема Кончевичь «vagabundus in villa Wałochow», якобы той о. Авраамъ дôстававъ ôдъ священника Пôдгалицкого листы ôдъ козакôвъ. [58] Само мѣсто Тернопôль пôдчасъ Хмельнищины не вызначало ся нѣчимъ. Однакъ не без того, щобы и тутъ тои войны не почувствовали, позаякъ въ найблизшôмъ сусѣдствѣ пôдъ Збаражемъ и Зборовомъ точили ся великû и важнû битвы. Хмельницкій (зобр. ст. 185) учувши, що король уже готовить ся до вôйны и що Потоцкій и польный гетманъ Калиновскій стоять въ Каменци, замысливъ


185

184

найперше не допустити, щобы вôйско Потоцкого и Калиновского злучило ся съ королемъ, тожь пôславъ тамъ атамана Демка и полковникôвъ Джоджалія и Савича съ 40.000 козаками. Самъ же пôйшовъ на Тернопôль съ силою 80.000. Потоцкій довѣдавъ ся ôдъ Молдавского господаря о тôмъ походѣ Хмельницкого и дня 7. Мая 1661 р. выйшовъ зъ Каменця, щобы злучитись якъ найскорше съ королемъ. Дня 9. Мая перейшли мѣсточко Пробужну, (теперь село чорткôвского повѣта) тогожь таки самого дня були въ Копычинцяхъ. Дня 10. Мая переправились съ великимъ трудомъ черезъ Серетъ коло Янова (повѣтъ Теребовелькій) и тутъ ожидали Хмельницкого, но ôнъ ту не явивъ ся. Пôсланû Хмельницкимъ козаки до Каменця не застали вже тамъ польского вôйска, тожь Джеджалій лишивъ ся пôдъ Каменцемъ и здобувавъ єго, а Демко съ Савичемъ погнали на вздогôнъ за Потоцкимъ и Калиновскимъ и дôгнали ихъ 12. Мая коло Купчинець (село повѣта Тернопôльского) надъ самою рѣкою. Стрѣчу тую описує точно Станиславъ Освѣцимъ [59] въ своимъ Дневнику, ôнъ каже: коли все вôйско уже переправило ся черезъ рѣку и гетманъ уважавъ за переходомъ обоза, зôставивъ на тôмъ березѣ для покрывки лишь оденъ полкъ, пана обозьного коронного, татаре и козаки напали на него нечаянно, такъ що оно ледво успѣло упорядковати ся, ôдбиваючись, нашû (Поляки) стали ôдступати на другу сторону, розставивши у переправы пѣхоту, котрои кôлька десятокъ, въ тôмъ числѣ и начальникъ


187

186

Бутлєрь, погибли по причинѣ своєй непорадности, бо слабо ôдстрѣлювали ся, они сейчасъ стали ôдступати, кôнниця не могла имъ жаднои дати помочи. Набравши тымъ отухи, козаки стали ôдважно переправляти ся — орда и козаки стали позаду нашого вôйска и яли налягати на обôзъ. Гетманъ приказавъ не входити съ ними въ борбу, доки не заманить ся ихъ дальше ôдъ переправы и лѣса. Но коли козаки стали налягати густою масою, декотрû хоругвы, помимо заказу гетьмана, кинули ся на нихъ, другû же одрѣзали ихъ ôдъ лѣса, они були притѣсненû до рѣки и тутъ ихъ много побито и потоплено. Кôлька татаръ и козакôвъ були взятû въ плѣнь, въ тôмъ числѣ Нетычай мурза, изъ значнои родины мурзôвъ даєрскихъ, и Каневскій сотникъ Шабельниченко, що займавъ перше мѣстце полковника. Зôгнавши ихъ такимъ чиномъ зъ поля, вôйско наше простояло цѣлу нôчь въ строю пôдъ сильнымъ и холоднымъ дощемъ. [60] Поляки взяли полоненыхъ козаковъ на допросъ и довѣдали ся, що Хмельницкій заходить зъ другого боку просто на нихъ. Ся вѣсть такъ ихъ переполохала, що сей часъ утѣкли въ сторону Сокаля. Въ той часъ прийшовъ Хмельницкій пôдъ Тернопôль, але коли зобачивъ, що не удала ся єму штука: вôйска польскû злучили ся, пôйшовъ пôдъ Збаражь. Гетманъ польный выславъ Забуского съ малымъ числомъ воякôвъ на чаты и ôнъ дня 18. Мая 1651 на саме лат. Вознесеніє Господне пôвъ милѣ ôдъ Тернополя здыбавъ пôдѣиздъ 27 старшихъ козакôвъ. Они

хоробро ôдбивали ся и довго не давали ся, але наконець Забускій побивъ ихъ и взявъ 9 козакôвъ въ неволю. [61] Въ мѣсяцю Лютôмъ 1655 року вертавъ Хмельницкій зô Львова, въ Озѣрнѣ здыбавъ ся съ Крымскимъ ханомъ союзникомъ польского короля. На поляхъ межи Зборовомъ, Озѣрною а Тернополемъ сточила ся завзята борба, козаки зôстали побитû. Лѣтописецъ Єрличь [62] такъ о тôй битвѣ пише: «nie mało ich poraził (ханъ) bojarów moskiewskich siła nałapał, któremu 3 dni bronili się, aż w końcu musieli jednać Cara tatarskiego і okóp zarazem dać, і wszystek ten łup Lubelski musieli oddać pod takim kontraktem, aby króla Kazimierza za króla mieli, z onym nie wojowali, Cara Moskiewskiego ods ąpili, і onego wespół z królem і Hanem wojowali, więżni wszystkich polskich powróc li, со tylko mieli przy sobie, aby wolno puścili, Moskwę wydali, со z kozakami byli, którzy za siebie okupując się 160.000 talarów, soboli і innych futer, także pereł bardzo wiele podawali». Про тую саму стрѣчу козакôвъ съ Татарами пише южнорускій Лѣтописець [63] «Татаре ловили (козакôвъ) и самого Хмельницкого, спôткавши єго яôдъ Озѣрною, мало не розбили, бо войско своє Хмельницкій розпустылъ былъ, потомъ змиривши съ Ханомъ, самъ Хмельницкій былъ въ него въ наметѣ, а поговоривши съ собою наєдинѣ, разишли ся въ покою». ***


189

188

Могила козака Бинюги

Десь зъ тыхъ часôвъ здаєть ся єсть хрестъ при дорозѣ, що веде зъ Тернополя до Збаража. Хрестъ сей не великій, камѣнный, я єго оглядавь ще будучи школярем (автор о. Білинський народжений у 1847 р. — прим. упор.) т. є. передъ 25 лѣтами, тогды ôнъ вже бувъ влѣзъ въ землю а напись вже дуже попсута була, дочитавъ я лишь по самôй серединѣ, що було бôльшими буквами написано: «Би...ога». Старû люде менѣ оповѣдали, що тутъ, де той хрестъ, бувъ Хмельницкій, розложивъ ся обозомь и въ нѣмъ умерь старшина козацкій Бинюга, тутъ єго поховано и хресть сей поставлено.

Напади татар 1667 р.

Нашь край, особливо наше Подôлє було гей трапезою для хищныхъ Татарь. Весною 1667 року напали тіи дикуны наше Подôлє, забрали много невôльника и добра тай пôйшли въ свôй Крымъ. Ст. Конецпольскій, що бувъ замкнувъ ся въ Тернополи не змôгъ той дичи обезсилити.

Не довго ждало ся, бо лишь 6 недѣль а зновъ нова орда прийшла до насъ. Дня 8. Липця 1667 въ недѣлю, пише Єрличь [64], прийшла тая дичь помимо Пôдгайцѣ, стала пôвъ милѣ ôдъ обоза, забрала конѣ жовнѣрскû около Тернополя и Озѣрнои, та всюда, де лишь ступили, все огнемъ нищили; много людей въ полонъ забрали и въ супокою одôйшли, нѣхто ихъ не спинявъ, бо каже Єрличь: Pan Hetman nasz miły we


191

190

Lwowie straż odprawował, і wojsko szykuje po stole kieliszkami, a JMPP. Żołnierzy pód Buzkiem podjazdy odprawują około jałowic і baranów ba і świnia niech się nie obzywa.

Въ Вересню тогожь року выславъ гетманъ Собѣскій войско до Тернополя а самъ пôйшовъ на ôдпочинокъ до Каменця Подôллского. Дôзнавшись о тôмъ орда утѣшила ся, самъ султанъ Ґалґа рушивъ на


193

192

Тернопôль поживившись, заключивъ мирь пôдъ Пôдгайцями, потягъ чорнымъ шляхомъ (схема на ст. 193) на Украину. Ледво минуло пять лѣтъ, а вже зновь присунули ся тû дикû непрошенû гостѣ и зробили собѣ въ Тернополи 1672 р. великій пирь; забрали множество добычи и невôльника, зруйнували околицю и стративши мало що вернули. Зъ того часу затримавъ ся ще листъ писаный въ Тернополи 20. Сентембра 1673 р. [65] Понеже той листъ пояснить намъ той нападъ, то я приведу єго тутъ цѣлый: «Z Tarnopola dnia 20. Sept. r. 1673 Oznajmuję, że temi czasy trwóg się żadnych obawiać nie potrzeba; nietylko tureckich, ale і tatarskich, gdyż mieszczanie tarnopolscy, którzy byli tak rok zabrani od Tatarów wyszli do domów swych wrócili z samego Krymu. Ci zapewne powiadają, że dnia 19. Augusta wyszło ich stamtąd 15, і tak czynią relacyą, je temu jest dwa miesiące, jak Sierko wpadł w Krym і otrzymał zwycięstwo nad Tataramі, których na kilkanaście tysięcy zbił і Кrym funditus zrujnował, na mil 15 wszerz і wzdłuż popalił і popustoszył, і niewolnika naszego na kilka tysięcy odbił, — którego teraz sroga rzecz idzie przez Tarnopol. Jеdnak syna swego tam stracił. — Niewolnika Tatarskiego siła nabrano і przyprowadzono do Kijowa. Czemerysowie (Czeremissowie) dowiedziawszy się о chorągwi J. P. Silnickiego, także P. Złotnickiego, które stoją na paszach niedaleko Tarnopola, zebrało się ich kilkaset na podjazdku Polsce, ktorem te chorągwie w


195

194

oczy zabieżawszy і potkawszy się z niemi, dosyć ich nabili і języka nabrali.» Листу сего поясняти не треба, ôнъ ясно говорить; стверджає ôнъ, що въ 1672 роцѣ Тернопôль понѣсъ великû страты. Старû люде оповѣдають, шо колись въ Тернопôльщинѣ сѣяно дуже богато проса; єсть то незапереченый фактъ, а Ржончиньскій и Кохановскій поясняють то тымъ, що Подôлє було зъобовязало ся достарчати Татарамъ пшонянои каши.

Останнiй напад татар 1694 р.

Послѣдный разъ гостили Татары въ Тернополи лѣтомъ 1694 року, тогды то присунуло ихъ въ нашь край ажь 70.000. Властителькою мѣста була въ тотъ часъ Марія Казимира, королева польска, а вôйтомъ черезъ ню 3. Сѣчня 1691 именованымъ бувъ Войцєхъ Доманьскій.

Ярмарок

Въ 1724. роцѣ надавъ король Августъ II. привилей на ярмарокъ въ день св. Анны лат. т. є. 26. Липця н. ст. Бувъ то колись славный ярмарокъ особливо на конѣ, але и инныхъ купцѣвъ не браковало. Не рѣдко можь було тутъ здыбати Москалѣвъ, Грекôвъ, Болгарь, Румунôвъ, ба навѣть Турки приѣздили. (зобр. ст. 195)

Чума 1770 р.

Устали напады Татарь, але нова язва найшла на Тернопôль: Морове повѣтрє. Се настало въ. липцю 1770 року. Повѣдали, що занесено єго тутъ зъ Украины. Люде падали якъ трава пôдъ косою. Смерть наступала дуже скоро: робила ся якась ґуля пôдъ па-


197

196

хою и чоловѣкъ гинувъ, оповѣдали старû люде. Лѣку на тую слабôсть не було. Казали носити чосныкъ при собѣ и по троха ѣсти єго, та натирати ся нимъ по пульсахъ и пôдъ пахою. Выкаджувано хаты якимсь гидко воніючимь зѣлємъ, та поливано оцетъ на розжарене желѣзо. По площахъ и по за мѣcтoмъ палено огнѣ, бо лѣкарѣ вмовляли, що тымъ очищає ся воздухъ. Варта стояла по вcѣxъ кôнцяхъ мѣста. Але то все не помагало. Люде гинули якъ мухи. По всѣхъ улицяхъ лежали трупы. Нѣхто не хотѣвъ брати ся до нихъ, ино якісь два піяки, зъ котрыхъ потôмъ одинъ таки на тую заразу померь, нѣчого не бояли ся. Гаками стягали помершихъ. Сонце тогды страшно пекло; лѣто було надзвычайно горяче. За тымъ страшно горячимъ лѣтомъ настала дуже остра зима, морозы тримали ôдъ Рôздвяныхъ святъ ажь до кôнця Марця. Тû то сильнû морозы перервали тую заразу. Пôдчасъ того морового повѣтря, якъ въ котрôй хатѣ хто умерь, то прочихъ выганяли до гаю и они тутъ мусѣли бути до усмиреня язвы; ѣдло подавано имъ на довгôй жертцѣ зъ за рова. Коли хто тамъ умерь, то таки и тамъ єго поховано; зъ того то часу находять ся єще доси по тернопôльскихъ гаяхъ нагробники. (фото із c. Великих Гаїв ст. 197) Найбôльшежь проганяно жидôвъ, ихъ вже мало що въ мѣстѣ и лишило ся було; жидôвъ умершихъ въ гаяхъ такожь на мѣстци хоронили, для того и жидôвскû нагробники можна въ гаяхъ подибати, але въ инныхъ гаяхъ були жиды, а въ инныхъ христіяне.


199

198

Въ тотъ часъ кладбища (цвинтарѣ) були коло церквей и костела. До нынѣ єсть єще плыта нагробна коло церкви Рождества Христова званôй середною, на нѣй напись слѣдуюча: «Домъ зде отночивающея Р. Божния Агяфиѣ жены Июсифа Пострыгача обивателя Тернопольского. Г. Божия 1775 м. Мая дня 4.» Но помершихъ на морове повѣтрє не ховано на тыхъ цвинтаряхъ, позаякъ тû цвинтарѣ були въ самôмъ мѣстѣ. Черезъ той помôрь зменчивъ ся дуже Тернопôль. Точно знати кôлько жертвъ взяла тая язва трудно, бо зъ того часу не дотримали ся анû рускû анû латиньскû метрики. Въ книзѣ рукописнôй «Dziejopis

Мonasteru Krystynopolskiego» читавъ я пôдъ рокомъ 1770, що въ Тернополи умерло на морове повѣтрє 10 тысячь людей. Той «Dziejopis» выдавъ 1893 р. о. Василь Чернецкій печатю пôдъ заг. «Лѣтопись монастыря оо. Василіянъ въ Кристинополи», но ôнъ самъ въ встуннôмъ словѣ пише, що тая Лѣтопись, то значно скороченый рукописный «Dziejopis» и власне тоє мѣсце о мо ровôмъ повѣтрю въ Тернополи пропустивъ. Може бути, що писатель «Dziejopis–а» число умершихъ преувеличивъ, але въ кождôмъ разѣ було оно дуже значне. На грунтѣ латиньского пароха стоитъ крестъ съ такою написею: «Tu leżą przez powietrze zmarłych trzy tysiące ciała, za których dusze modlitwy gorące czynić, każdy przechodząc by prędko do nieba dostały się, powinien, wszak tego potrzeba wyciąga». Ha другôй сторонѣ того креста зъ початку письмо затерте, тяжко ôдчитати, а далѣй стоить: «Ten krzyż rysowany sumptem sławetnego Pawła Rzezniczka mieszczanina Tarnopolskiego dnia 30. Decembris roku pańskiego 1770.» На грунтѣ належачôмъ до рускои церкви стоить такожь такій камѣнный крестъ съ написею: «Зде отпочиваютъ раби Божия оусопшія во время повѣтра будущаго во градѣ Тернонополѣ Г. Б. 1770». На тôмъ крестѣ уже не ма числа умершихъ. Догадувати ся належитъ, що помершû латиньского обряда спочивають пôдъ першимъ крестомъ, а помершû руского обряда пôдъ другимъ. Єслижь ла-


201

200

тинникôвъ умерло 3 тысячь, то Русинôвъ котрыхъ въ той часъ було въ Тернополи найменче два разы бôльше, мусѣло пропоріонально и два разы тôлько умерти, тожь 6 тысячь. Припустѣмъ, що жидôвъ умерло 1000, то разомъ всѣхъ помершихъ булобы 10.000, такъ отже выпадає, що лѣтописець Кристинопôльскій правду написавъ. Ôдъ Липця до Грудня 10.000. помершихъ страшна рѣчь!

Окописко

Окописко жидôвске пôдчасъ морового повѣтря було за мѣстомъ, якъ ѣде ся ôдъ церкви Успенія Пр. Д. Mapiѣ до гаѣвъ або Кипячки, по лѣвôй сторонѣ дороги, тамъ само, де въ 1831 роцѣ було холєричне окописко. Въ 1772 роцѣ умерь Гавріилъ (въ Крещенію Гарасимъ) Куничь, ôнъ бувъ сыномъ богатого мѣщанина въ Тернополи, уродивъ ся тамже въ 1707 роцѣ и вступивъ въ монашество 1728 р. Въ року 1751 ставъ ôнъ игуменомъ въ Задаровѣ и перебувавъ тамъ яко игуменъ до 1769 р. Зъ маєтку свого записавъ Куничь задарôвскому монастиреви 18.000 зл. п., а свято Богословскому у Льовѣ 12.000 зл. п. [66]

Перший подiл Польщi

Рôкъ 1772 єсть вѣкопомный въ нашôй исторіи. Въ тôмъ роцѣ подѣлено по разъ першій Польщу, Съ га-


203

202

лицкою землею дôставь ся Тернопôль пôдъ владѣнє Австріѣ. Настала нова доба, зачинають ся иншû порядки. Вынищеный джумою Тернопôль пôдупавъ дуже, ставъ незначнымъ мѣстомъ, но по поводу єго положеня, рядъ австрійскій зробивъ єго мѣстомъ окружнымъ, або якъ тогды називано циркулярнымъ; поставивъ тамъ на чолѣ цѣсарскихъ властей старосту.

Тожь въ року 1786 дня 20. Червця розпорядило ц. к. Намѣсництво, щобы зъ Тернополя до Подволочискъ и до Кôзлова а ôдси до Золочева и Львова робити гостинець — камѣниу дорогу (drogę kupiecką). Въ тôмъ розпорядженю кажеть ся, що пôдданиû мають тую дорогу робити даромъ.

Гостинець

Поволи начавъ Тернопôль знову залюднювати ся, поволи наплывали Чехи и Нѣмцѣ, яко урядники, служба урядова и промысловцѣ. Найбôльше пôдвысшило ся число жителѣвъ Мойсеєвого вѣроисповѣданія, бо въ 1791 р. выйшовъ указъ, котрымъ зборонено жидамъ, єсли они не суть ремѣсниками, або рôльни-

Цѣла Тернопôльщина то будь чорноземъ, будь глинка; осѣню або весною тяжко до мѣста було дôстати ся. Въ тотъ часъ звычайно устававъ всякій рухъ торговельный, кумуникація була дуже утяжлива, дороги камѣннои до Тернополя не було жаднои.

Новi мешканцi


205

204

ками мешкати на селѣ. Тожь всѣ арендарѣ, паньскû факторы, котрыхъ не мало по селахъ було, перекупнѣ, та иншû имъ подôбнû жидôвскû промысловцѣ стягали ся зъ селъ до мѣста. Ôтъ дословно той указъ: [67] Cyrkularz Nr. 532. Ichmm. X. X. Dziekanom tak łacińskiego jako i greckiego Obrządku. Na fundamencie Dekretu najwyższych Rządów Krajowych pod dniem 29. Stycznia r. b powszechnie ogłasza się, iż od 1go dnia Maja, każdy, który Żyda bawiącego się na wsi, kiedy nie jest rolnikiem, albo rzemieślnikiem, Urzędowi cyrkularnemu doniesie, od każdej głowy Żydowskiej zaraz przy

Kommisyi Cyrkularnej po czerwonemu złotemu odbierze, którą nagrodę trzech dukatów Państwo cierpiące we wsi natychmiast wraz z kosztem Kommissyi zapłacić będzie powinien. Żydzi zaś we wsi znalezieni, na ciele i Arestem karani będą. Ichmości X. X. Dziekani zaś to rozporządzenie swoim podległym plebanom do powszechnego ogłoszenia z ambon komunikować i ku temu końcowi ten Cyrkularz zaraz z Państwem podpisać mają. Tarnopol d. 18. Febr. 1791. Papa Starosta cyrkularny.

Пiд владою росiян

Въ 1809 poцѣ наступивъ зновь иншій политичный подѣлъ. На пôдставѣ трактату Вѣденьского зъ дня 14. Паздерника тогожь року зôставъ Тернопôль прилученый до Pocciѣ вразъ съ частію давного Залѣщицко– Чорткôвского циркулу, яко «область Тернопôльска». Двайдять тысячь pocciйcкoгo вôйска займало той край. Въ часъ тотъ бувъ въ Тернополи ц. к. австрійскимъ комисаремъ (к. к. Kreiskommissär) Маєвскій; Онъ мавъ въ россійскôй вôйсковôй асистенціи вымушувати у декотрыхъ властителѣвъ бôльщихъ посѣлостей краєвый лѣверунокъ. За се увязнили єго польско– францускû жовнѣры и загрозили шибинецею. За сей чинъ приказавъ pocciйcкiй офицерь сей часъ поль-


207

206

ского циркулярного старосту (Kreisamtsvorsteber) Барона Конопку и польского комисаря графа Бонковского арештувати и до Львова до ц. к. Полиціѣ ôдставити. Та подѣя каже наочный свѣдокъ [68] зробила у Львовѣ велику сензацію, позаякъ всѣмъ вѣдома була рѣчь, що оба згаданû панове жили въ приязни съ княземъ Лабановымъ и воєннымъ губернаторомъ генералъ–майоромъ Барономъ Меллєрь. Оба они були щоденними гостями жены Барона Конопки. Не зважаючи на те Россіяне зарядили судъ

воєнный надъ приставлеными. Но на щастє до выконаня не прийшло, бо ураженый Маєвскій ôдступивъ ôдъ скарги. [69] Слѣдуючого року т. є. 1810 дня 22. Марця именовавъ царь Александеръ І. тайного совѣтника, сенатора и кавалєра розличныхъ ордерôвъ. Игнатія Тайльса (Theils) управителемъ области Тернопôльскои. Тайльсъ тѣшивъ ся великою симпатією жидôвъ, за для того, що бувъ для нихъ толєрантный. За єго часôвъ заложена була въ Тернополи жидôвска печатня, въ ней печатано 5 книгъ Мойсея. Ту печатню каже Бандтке набувъ пôзнѣйше Сафирь и перенѣсъ до мѣста Казимира.

Темплюм

Такожь въ тотъ часъ 1810-1812 р. побудовавъ Перль нову жидôвску божницю вразъ зъ жидôвскою вѣроисповѣдною школою. (зобр. ст. 206) Рôвночасно съ именованємъ Тайльса управителемъ области Тернопôльскои именувавъ львôвскій епископъ Антоній Ангеловичь Григорія Ганкевича руского пароха въ Теребовлѣ своимъ епископскимъ делєґатомъ (Delegowany sędzia) на всю область, що припала для Россіѣ ôдъ Австріѣ. Именованє тоє но-


209

208

сить дату 9. Мая 1810 р. Членомъ того «тернопôльского уряду духовного» бувъ въ той часъ Антоній Нероновичь деканъ Залозецкій. Маю оригинальне письмо дане дня 11. Мая 1811 р. въ Жидачинѣ, котре зачинає ся: «W Państwie Jego Imperatorskiej Mości Aleksandra I. Imperatora i Samowładcy całej Rossyi itd. itd. itd. Pana najmiłościwszego. Fabian Floryan Korsak z Bożej i S Stolicy Ap. łaski Biskup Ostrogski, Administrator Łuckiej Unickiej Dyecezyi, Orderu St. Stanisława Kawaler. Przewielebnemu IMci Xiędzu Antoniemu Neronowiczowi Assesorowi Tarnopolskiego duchownego Urzędu, Dziekanowi Załozieckiemu pokój w Panu...». Хто бôльше належавъ до того духовного уряду Тернопôльского трудно дослѣдити; дотычныхъ актôвъ требабы шукати въ архивѣ Консисторіѣ. Дня 21. Вересня 1810 р. розпорядивъ Тайльсъ, що ôдъ 1. Паздерника тогожь року має уживати ся не григоріяньскій, а якъ въ цѣлôй Россіи юліяньскій калєндарь. Toє розпорядженє пôдписавъ кромѣ Тайльса Игнатій Гр. Кросновскій. Тогожь самого року дня 29. Червця складало духовеньство обохъ обрядôвъ въ Тернополи присягу на вѣрнôсть Александрови I.; такуюжь присягу ôтбирало духовеньство ôдъ своихъ парохіянъ 29. Липця. Письма зъ 1809 р. вспоминають, що дуже много драгонôвъ и уланôвъ россіскихъ дезертеровало до

Полякôвъ; причины легкопонятû, но сучасный Полякамъ неприхильный авторь брошуры «Die Stadt Lemberg im Jahre 1809» вычисляє лишь двѣ: значный датокъ на руку 24 зл. и великû обѣцянки. Що не лишь тû а ще и иннû важнѣйшû причины були, що салдаты численно дезертеровали, видно зъ того, що коли вже вербунокъ польскій уставъ, то дезертирка не устала, була на дневнôмъ порядку. Дезерція мусѣла бути значна, коли царь видѣвъ конечнôсть выдати ажь осôбный манифестъ дня 2. Листопада 1811 р, въ котрôмъ назначивъ за тую провину великû кары. Єще ледви 4 мѣсяцѣ минуло, а вже прийшовъ новый указъ пôдписаный власною рукою царя, котрымъ повысшû кары побôльшає ся. Указъ датованый 12. Марця 1812 р. Той царскій указъ казавъ Тайльсъ священикямъ въ церквахъ и костелахъ цѣлôй тернопôльскôй области оголосити народови. Ведля него управитель села або мѣсточка плативъ кары 100 рублôвъ, єсли въ мѣсцевости пôдъ єго управою стоячои перемешкувавъ бы дезертирь. Корчмарь або властитель гостинницѣ бувъ тѣлесно караный и плативъ 25 рублôвъ кары, єсли у него знайдена дезертира. Шляхтичь властитель малои маєтности плативъ за поселенє у себе дезертира 2000 рублôвъ, єслижбы не мавъ чимъ заплатити той кары, то мусѣвъ самъ йти у салдаты, а єслибы не бувъ до того здольный, то йшовъ на засланє до Сиберіѣ. Но мабуть така численна дезерція зъ вôйска россійского була не тôлько тогды, якъ тû войска вступили въ область тернопôльску, але єще и передъ


211

210

тымъ. Въ брошурѣ «Die Stadt Lemberg im Jahre 1809» на стор. 42 читаємъ: «Am 3. November (1809) war eine gräuliche Fxekution der militärischen Strafe. Eilf russische Deserteurs, welche sich schon vor mehreren Jahren in dem Tarnopoler Kreise als Landwirthe niederliessen, wurden von ihren ... Nachbarn dem russischen Militär verrathen eingebracht und ... abgestraft.» За часъ панованя Россіѣ физіоґномія Тернополя не змѣнила ся, збудовано лишь якъ вже згадано нову жидôвску божницю зъ тесового камѣня, а правитель-

ство на розваленôмъ валѣ побудовало помешканє для полковника, котре пôзнѣйше австрійске правительство пôднесло на оденъ поверхъ. (зобр. ст. 210) Рокъ передъ занятємъ черезъ Россію т. є. 1808 р. числивъ Тернопôль 7095 душь, но ôдъ того часу люднôсть дуже хутко побôльшала ся, за девять лѣтъ мало що не половину тôлько душь прибуло, бо въ роцѣ 1817 числить Тернопôль 10.250 мешканьцѣвъ.

Бабця Австрiя

Не довго належавъ Тернопôль до Россіѣ, бо на пôдставѣ трактату вѣденьского зъ 5. Мая 1815 р. прыйшовъ зновъ до Австріи Дня 6. Серпня тогожь року приказала руска епископска канцелярія, щобы тоє парохіянамъ въ церквѣ оголосити. Мовь лучи весняного сонця повитали жителѣ тернопôльскои области радосну вѣсть, що приходять пôдъ ласкаве берло Франца I, що зновъ будутъ належали до Австріѣ.

Езуiти та гiмназiя

Въ тôмъ самôмъ роцѣ 4. Паздерника вôзвало ц. к. Намустництво до ч. 43040 рускій Митр. Консисторь, щобы въ Тернополи що найменче першу клясу нормальну ôтворивъ. Передъ 1809 ро-


213

212

комъ були уже въ Тернополи нормальниû школы, але мабуть за Россіѣ були або знесенû, або переиначенû на инчій ладъ. Тымъ самымъ письмомъ взывавє ц. к. Намѣстництво духовеньство руске о пôддвигненє шкôлъ тpивiяльныxъ въ Тернопôльщинѣ. Въ Тернополи не було єще гимназіѣ, найближша гимназія була въ Збаражи, ôтворена 1. Октобра 1789 року. Можебы прийшлось було Тернополеви довго ще ждати на гимназію, якбы не особенный случай. Царь Александерь I. прогнавъ съ початкомъ 1820 року оо. Єзуитôвъ зъ царства россійского. [70] Зъ Бѣлои Руси выбрало ся тыхъ ôтцѣвъ 358 до границѣ Австрійскои, розумѣєсь ся не всѣ разомъ. Перша часть ихъ стала на коморѣ въ Бродахъ 1. Мая 1820 р., а за ними приѣздили, що разъ иншû выгнанцѣ. Не всѣ они мали намѣрь осѣсти въ Австріи, бôльша часть ихъ переѣздила лишь черезъ Австрію до Италіѣ и Франціѣ. Всежь не мале число ихъ лишило ся въ Австріи, бо въ самôй Галичинѣ 152. Центральный урядъ въ Вѣдни бувъ противный тому, щобы тû зъ Pocciѣ выгнанû оо Єзуиты осѣли въ Австріи, але протеговавъ ихъ намѣстникъ Галичины Гауерь. За єго протекцією впущено ихъ 6. Мая въ границѣ Австріѣ. Письмомъ зъ дня 20. Серпня 1820 повѣдомивъ надворный канцлєрь графъ Заурау (Saurau), повномочника оо. Єзуитôвъ о. Ляндеса, що єго Beличество Цѣсарь Францъ вызначивъ для пядесятьохъ оо. Єзуитôвъ рôчну пенсію по 300 злр., и заасигновавъ тымчасово на потребы першого урядженя

ся суму 4000 зл. пôдъ тымъ условіємъ, що оо. Єзуиты ôтворять въ Тернополи 6. клясъ гимназіяльныхъ и два роки фильозофіѣ, а у Львовѣ, або де инде заложать конвиктъ шляхоцкій. Toє услôвє прыняли оо Єзуиты. Заразъ поѣхавъ о. Зраницкій до Тернополя, яко повномочникъ ихъ. Ту давъ имъ настоятель оо. Доминиканôвъ о. Жицѣньскій кляшторь съ костеломъ (зобр. ст. 213) и огородомъ та пляцомъ до ужитку за рôчный чиншь 600 зл. При тôмъ ôддаваню бувъ присутный Староста тернопôльскій Тирманъ (Thürmann). Вскорѣ за тымъ приѣхало 6. оо. Єзуитôвъ и отворили гимназію. Такій то бувъ початокъ тернопôльской гимназіѣ. Зъ початку мусѣли оо. Єзуиты съ недостаткомъ бороти ся, ôдъ правительства була дана пенсія лишь


215

214

пядесятьомъ, а ихъ въ Галичинѣ було 152. Вправдѣ они мали свои капиталы, але они були ульокованû въ Россіи, тожь нѣмъ дôстали ихъ, мусѣлы задоволяти ся малымъ. Въ Тернополи вспомагали ихъ найбôльше властитель бôльшихъ посѣлостей п. Корытовскій, лѣкарь Моссинґъ, и аптикарь Фуксъ. Число ученникôвъ хутко взросло, Доминиканьскій кляшторъ (зобр. ст. 215) бувъ за малый, але мусѣли якось мѣстити ся. Въ року 1823 пpиѣxaвъ до Тернополя Єго Величество Цѣсярь Францъ бувъ въ гимназіи, а увидѣвши успѣхи ученикôвъ утѣшивъ ся тымъ и приказавъ збудувати будинокъ на гимназію. Будôвлю обнявъ жидъ Перль; робота була недбала, коли вже бельки пôдъ дахъ положено, рунула одна стѣна; но не тôлько недбала робота була того причиною, але такожь, а може и головно тая причина, що будова мала стати на засыпанôй фосѣ. Будынокъ укôнчено 1826 року. (зобр. ст. 217) Тяжко було оо. Єзуитамъ погодити ся съ Іосифинизмомъ. Bсѣ ихъ суплики не помагали. Проте носили ся съ гадкою лишити Австрію. Коли ихъ замыслъ прийшовъ до прилюднои вѣдомости, то шляхта Тернопôльска и Сяноцка пôслала до Станôвъ Галицкихъ просьбу, щобы вставили ся до Трону за оо. Єзуитами, щобы имъ дано добре утриманє, та щобы они и дальше провадили тернопôльску гимназію, бо слухи ходять, що правительство хоче ихъ видалити. Тую суплику датовану въ Тернополи дня 1. Падолиста 1825


217

216

пôдписали: Викторь гр. Баворовскій, Францѣшокъ Корытовскій, Леополдъ гр. Старженьскій, Яковъ Колюмна Чосновскій, Онуфрей Сулистровскій, Адольфъ Каковскій, Іосифъ Зибєльскій, Дизма Каковскій, Иванъ Пєлява Каменецкій, Винкентій гр. Кросновскій, Альбертъ баронъ Чеховичь, Иванъ гр. Скарбекъ, Иванъ Росцѣшевскій, Винкентій Шелѣскій, Войцєхъ на Виснєвє Висьнєвскій, Іосифъ Смаржевскій, Августинъ Дзержановскій, Феликсъ Жураковскій, Станиславъ Моравскій, Михаилъ Хелцѣньскій, Доминикъ Ярмунтовскій, Іосифъ Дзвонковскій, Тадей Камѣньскій, Иванъ Лѣпчиньскій, Іосифъ Подлєвскій, Іосифъ Заборовскій, Андрей Шумляньскій, Мафтей гр. Мйончиньскій и Иванъ баронъ Конопка. На тую суплику прийшла ôдповѣдь зô Львова, що Правительству ничого о усуненю оо. Єзуитôвъ не вѣдомо. Тожь полишило ся якъ було. Въ тотъ часъ нѣгде въ Галичинѣ не учено въ школѣ языка польского; проломъ зробили 1834 року оо. Єзуиты, они зачали языкъ и литературу польску учити два разы въ тиждень въ позашкôльныхъ годинахъ, першимъ учителемъ бувъ о. Иванъ Маркіяновичь. Въ року 1833 бувъ въ Тернополи Архикнязь Фердинандъ де Есте, бувъ въ гимназіи и вынѣсъ зъ неи дуже добре вражѣнє, тожь дарувавъ до ґабинету збôръ монетъ и медалѣвъ. Кромѣ того давъ бôльшу суму на закупно гаѣвъ, де незадовго ставъ фôльварокъ. Въ року 1837 числила гимназія 479, а фильозофія 144 ученикôвъ.


219

218

Холера 1831 р.

Сумно записаный въ исторіи Тернополя рôкъ 1831; въ тôмъ роцѣ въ Маю явила ся холєра. До насъ дôстала ся она зъ Pocciѣ. Жереломъ єи було багнисте устє рѣки Ґанґесъ. Зъ ôдтамъ пôйшла она до Хинъ, Сіямъ, Бенґаль и т. д. Въ 1828 роцѣ россійскû полки вернувши зъ Ґеорґіѣ принесли єѣ до Европы. Посувала ся она помаленько, але все близше до насъ ажь 1831 року розгостила ся тутъ на добре. Въ самôй Галичинѣ похитила она высше 100.000 людей, а въ Тернополи впало єѣ жертвою 1300; все то лишь за 5 мѣсяцѣвъ, бо при кôнци Вересня окôнчила ся тая язва. Въ часѣ холєри Богослуженє не ôдправляло ся анѣ въ церквѣ, анѣ въ костелѣ а на отвертôмъ поли. Якъ по вôйнѣ опустѣло мѣсто. Вымерло много людей, котрыхъ житє конечнымъ було для добра мѣста.

Ямарки

Торговля дôзнала великого застою. Доходы мѣста значно зменшили ся. На домѣрь того въ 1832 р. знищивъ огонь бôльшу часть мѣста. Охолонувши зъ переполоху, укоѣвши жаль

за помершими, передовû люде мѣста роздумували надъ способомъ, якбы назадъ привернути житє и рухъ въ Тернополи, и прийшли до того переконаня, що конечно треба побôльшити число ярмаркôвъ въ мѣстѣ. На ихъ просьбу установивъ цѣсарь Фердинандъ дня 10 Мая 1836 р. девять новыхъ ярмаркôвъ именно: На день 2. Сѣчня н. ст. другій на день 14. Лютого; третый на Середопôстє руске; четвертый на Проводный рускій пoнeдѣлoкъ; пятый на 24. Червця; шестый на 26. Липця. Той шестый ярмарокъ бувъ уже давно (1724 р.) королемъ Августомъ II. наданый, тожь теперь зôставъ лишь черезъ Цѣсаря Фердинанда потвердженый. Семый на день 18. Серпня. Осьмый


220

221


223

222

на день 26. Вересня а девятый на день 20. Падолиста. Безъ сумнѣву тû, ярмаки причинили ся много до взросту и збогаченя мѣстя.

Тернопiль — вiльне мiсто! День 15. Лютого 1843 року запасаний въ исторіи Тернополя золотыми буквами; того то дня пôдписано контрактъ спродажи и купна Тернополя заключеный межи остатнымъ єго властителемъ Тадеємъ рицаремъ Туркуломъ а мѣстомъ. За суму 175.000 fl. серебромъ выкупило ся мѣсто ôдъ свого властителя и стало свободнымъ — вôльнымъ мѣстомъ, незалежнымъ ôдъ жадного пана. Всѣ права власности п. Тадея Туркула въ обрубѣ Тернополя, прийшли теперь на власнôсть мѣста. Контрактъ той пôдписавъ власноручно бувшій властитель Тернополя п. Тадей Туркулъ зъ одной стороны а Иванъ Марцѣнкевичь, бурмистерь тернопôльскій, зъ другои стороны. Яко свѣдки були: Сотерь рицарь Малаховскій и Іосифъ рицарь Святополкъ Завадзкій. За позволенємъ Цѣсаря Фердинанда зъ 20 Мая 1843 р. потвердило Намѣстництво повысшій контрактъ до числа 46.821 дня 25 Липня 1843 р.

Заразъ слѣдуючого року дня 12 Грудня 1844 надавь Цѣсарь Фердинандъ І мѣстови титулъ мѣста королевского, вразъ съ всѣми вôльностями и правами, якû мають иннû мѣста королевскû въ Галичинѣ, съ тымъ разомъ надавъ мѣстови и гербъ. Гербъ той (зобр. ст. 223) мѣста Тернополя ведля слôвъ дотычнои грамоты має представляти: «Einen blauen Schild, in welchen oben ein Stern und darunter ein Mond, beide von Silberfarbe zu sehen sind Auf dem Hauptrande derselben ruht eine goldene königliche Krone und die beiden Seitenränder, so wie den Fussrand umgibt eine goldene aus Arabeskenverziehrungen, gebildete Einfassung». Оригинальный документа той писаный на перґаминѣ, хоронить ся въ маґистратѣ.

Перша гiмназiя

Въ 1848 роцѣ знѣсъ Цѣсарь Фердинандъ ôдручнымъ письмомъ зъ дня 11 Мая орденъ ОО. Єзуитôвъ а гимназію въ Тернополи замкнено въ Червцю и ажь въ Паздернику слѣдуючого року отворено, але вже пôдъ управою свѣтскихъ учителѣвъ. Першимъ свѣтскимъ директоромь бувъ Еустахій Прокопчицъ, се бувъ вельми ученый фильольоґъ. О нѣмъ каже єго сучастникъ, бувшій учитель пôдъ єго кермою В. Котловичь


225

224

Бачиньскій: «Вглубленый въ духа Грекôвъ и Римлянъ и ихъ ôтносины къ иннымъ народамъ особенно же къ славляньскимъ, ставъ ôнъ доходити о вліяню греческого языка на рускій и плоды сихъ трудôвъ умѣщати въ часописяхъ галицкихъ въ 1840-1847 годахъ издаваємыхъ» [71]. Прокопчицъ бувъ укôнченый богословъ, львовскій рускій семинариста, но не святивъ ся, бувъ учителемъ гимназіяальнымъ въ Станиславовѣ, де єго 1848 року выбрано до Думы державнои у Вѣдни; опôсля ставъ директоромъ въ Тернополи и тутъ 2. Октобра 1856 року умерь.

Коли Єго Величество Цѣсарь Францъ Іосифъ I. ôдручнымъ письмомъ зъ дня 20 Червця 1852 р. привернувъ зновъ орденъ ОО. Єзуитôвъ въ Галичинѣ, то они вервулись до Тернополя и заняли той самый доминиканьскій кляшторь, але гимназія вже лишила ся въ рукахъ свѣткихъ. На тоє мѣстце заложили ОО. Єзуиты конвиктъ шляхоцкій (зобр. ст. 224-225), до котрого шляхта польска зъ найдальшихъ сторонъ давала своихъ сынôвъ. Були тамъ шляхотскû сыны зъ цѣлои такъ восточнои якъ западнои Галичины, були зъ Буковины, були зъ Познаньщины и зъ Росciѣ. Конвиктъ той мавъ 6 гимназияльныхъ клясъ. Укôнчившій шесту клясу, коли хотѣвъ ити до гимназіѣ до 7 клясы мусѣвъ робити вступный испитъ. Шкôльнû предметы удѣляли початково сами ОО. Єзуиты, но пôзнѣйше завзывали и учителѣвъ зъ гимназіѣ. Въ тôмъ конвиктѣ учено кромѣ предметôвъ шкôльныхъ, єще розличнû европейскû языки, музыку, спѣвъ, рисунку, фехтованє и инше, що для богатого шляхтича потрѣбнымъ казалось.


227

226

Весна народiв

Коли въ 1848 роцѣ народы австрійскû збудили ся до житя, то Русины въ цѣли ôдродженя народного завязали во Львовѣ политичне товариство пôдъ назвою: «Головна рада руска». За старанємъ тои рады утворено полкъ «рускихъ cтpѣльцѣвъ» [72] себъ то ґвардію народну въ силѣ 1600 мужа. На вôзванє тои головнои рады рушила ся и провінція; майже у всѣхъ циркулярныхъ мѣстахъ позавязували ся такû «рады рускû»; Тернопôль не позôставъ по заду, завязано и тутъ раду. Зголошуючихъ ся охотникôвъ до рускихъ стрѣльцѣвъ высылано до Львова. Ухвалено мати

свою власну хоруговъ и выконано ту ухвалу — спроваджено хоруговь зô Львова. На нѣй виднѣє на однôй сторонѣ креститель Руси, князь св. Володимирь, а на другôй гербъ княжества галицкого т. є. левъ спинаючій ся на скалу. Означено день на посвяченє тои хоругвы; тогды то поставлено олтарь на площи, що нынѣ звеся Собѣского и тутъ ôтправлено Богослуженє и посвященє хоругви. Духовеньства руского прибуло на тоє торжество дуже много. Народъ сельскій и мѣщане биткомъ заповнили площу. (зобр. ст. 228-229) Майже всѣ уряды цѣсарскû були тому посвячуваню присутнû. Ту хоруговь переховувано початково въ Староствѣ а познѣйше перенесено єѣ до середнои церкви, де она нинѣ знаходить ся. (Дальше буде въ слѣдуючôмъ рочнику.)

Вашій увазі було представлено лише першу частину розвідки о. Петра Білинського, оскільки вона торкається історії Тернополя. У другій частині хроніки йдеться про околиці, а саме ближні села. Її можна віднайти у третьому річнику «Kółka Naukowego Tarnopolskiego» за 1895 р.


228

229


231

230

*Н У Т Р О Щ I* Моноґрафія отця Петра Білинського «Тернопôль и єго околиця» (1894) Вступне слово Володимира Мороза Слово упорядника Тараса Циклиняка..........................3 Галицька могила.............................................................6 Заснування мiста...........................................................10 Мешканцi........................................................................12 Жиди...............................................................................17 Евангелiе........................................................................26 Напади татар.................................................................26 Торгiвля..........................................................................27 Фортеця.........................................................................30 Замок.............................................................................38 Храми.............................................................................42 Патрiярх Константинопольскiй Iеремiя.....................42 Заведенie.......................................................................42 Цeрква Рiздва Христового (середня).........................64 Камiнь iз написом..........................................................74 Церковця........................................................................75 Перша громадська органiзацiя...................................82 Церква Прс. Тройци та Успеня Пр. Богородицi...........82 Могила...........................................................................86 Надставна церква.........................................................86 Св. Евангелiе..................................................................88

Чудотворна iкона.........................................................90 Монастирська церква..................................................93 Костел св. Iвана Хрестителя........................................98 Домiнiканський костел................................................101 Синагога на Подолi......................................................102 Власники мiста.............................................................102 ...відступ Анатолія Лещишина Яким був Тернопiль у 1672 роцi?................................120 — Вежі поруйновані та без накриття.........................121 — Жиди витісняли християн з ринку.........................124 — Багаті і бідні жили в різних дільницях міста.........125 — До замку потрібно було йти пішки........................128 — Амуніція замку не була багатою............................132 — Тернопіль зруйнували через помсту.....................133 — Турки перетворили замок на стайню...................134 Miasto Tarnopol w roku 1672. Людвік Фінкель (1892)................................................136 Вертаємося до праці отця Білинського... Напади татар 1575 р. ..................................................168 Iван Заруцький............................................................169 Вiра...............................................................................172 Лука..............................................................................175 Напади татар................................................................177


233

232

Злапано татарского хана...........................................182 Хмельниччина..............................................................183 Могила козака Бинюги...............................................188 Напади татар 1667 р. ..................................................188 Останнiй напад татар 1694 р. ....................................194 Ярмарок.......................................................................195 Чума 1770 р. .................................................................195 Окописко......................................................................201 Перший подiл Польщi.................................................201 Гостинець....................................................................202 Новi мешканцi.............................................................203 Пiд владою росiян.......................................................205 Темплюм......................................................................207 Бабця Австрiя...............................................................211 Езуiти та гiмназiя..........................................................211 Холера 1831 р. .............................................................218 Ямарки.........................................................................218 Тернопiль — вiльне мiсто! .........................................222 Перша гiмназiя............................................................223 Весна народiв..............................................................226

ДЖЕРЕЛА 1. Медведик П. Білинський Петро / Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т., 2004. 2. II Rocznic Kółka Naukowego Tarnopolskiego za rok 1893. T. II. — Tarnopol, 1894. — 67-122с. 3. Привилей Зигмунда Авсгуста зъ 17 Падолиста 1550 р. I Rocznik Kólka Nauk. Tarnopol. ст. 23. 4. Волыньско–Галицкая лѣтопись издалъ и пояснилъ А. С. Петрушевичъ. ст. 40. 5. Галицкій историческій Сборникъ Выпуск II. 1854. ст. 102. 6. Тамже, що № 5 — ст. 190. 7. Старорускій княжій городъ Галичь черезъ Др. Из. Шараневича Львовъ 1880 ст. 30. 8. Lib. I. 34 9. I Rocznic Kółka Naukowego Tarnopolskiego, 1892., ст. 19. 10. Те саме, що й № 9 ст. 51. 11. Сводная Галицко–русская Лѣтопись А. Петрушевичъ Львовъ 1874, ст. 395. 12. Inwentarz miasta Tarnopola I. Rocznik Kólka Nauk. Tarnopol. 1892 ст. 125. 13. Те саме, що № 9, ст. 41 14. Гляди дальше помѣшенû рахунки будовы церквы Рождества Христового. 15. Annales Collegii Tarnop. Ms. In fol. Archiw. Jęz. pol. Гляди Zniesienie Zakonu Jezuitów w Polsce. Lwów 1875, ст. 460. 16. Дневникъ Вердума выдавъ J. Bernouilli въ Archiw zur neueren Geschichte, Geographie u. s. w. доперва 17851788 р. въ Липску. Проф. Лѣске веревѣвъ єго на польській язик 1876 р. въ Przewodnik naukowy i literacki и въ дѣлѣ Cudzoziemcy w Polsce.


235

234 17. Актъ сей знаходить ся въ библиотецѣ руского уряду парохіяльного. 18. Оригиналъ тыхъ рахункôвъ знаходится въ церквѣ Рожд. Христ. 19. Оригиналъ того акту знаходить ся въ «заведенію имени Константина Острожского» въ Тернополи за шкломъ на стѣнѣ въ салѣ. 20. Оригиналъ сего акту знаходить ся въ библіотецѣ парохіяльной въ Тернополи. 21. Тая записная книга знаходится въ церквѣ Рождества Хр въ Тернополи. 22. Въ оригиналѣ числа писанû буквами, про бракъ ôдповѣдныхъ буквъ въ печатнѣ подаю числами арабскими. 23. Кіевска Старина 1885 г. Токъ II ст. 197. 24. Кіевская Старина 1883 р. Томъ VII ст. 333: 25. Свод Гал. Рус. Лѣт. Т. І. ст. 330. 26. Те саме, що № 9, ст 101. 27. Те саме, що № 9, ст. 115. 28. Те саме, що № 9, ст. 115. 29. Latopisiec albo kroniczka Joachima Jerlicza. Warszawa 1853, ст. 46. 30. Написъ на той церквѣ бувъ колись я самъ ôдписавъ, але пôдчасъ огню въ Боркахъ великихъ межи инними нотатками моими и той написъ згорѣвь тожь подаю єго ведля Свод. гал. р. Лѣт. ст. 65. 31. Церковь Успенія Пр. Д. М. належала въ тотъ часъ до оо. Васмліянъ. 32. Те саме, що й № 9, ст. 101. 33. Те саме, що й № 9, ст. 115. 34. На Евангелію писано буквами але про бракъ буквъ ôдповѣдныхъ въ печатнѣ ставлю числа арабскиû. 35. Шематизмъ и короткій погладъ на Монастири и Мона-

шество, Львовъ 1867 ст. 170. 36. Артикулы или устава чина иноческого по преданію иже во святыхъ Отца нашего Василія Великагоі Въ діецезіи Львовской, Галицкой и Каменца Подольского на синодѣ общомъ всечестныхъ отцовъ Игуменôвъ вь Уневѣ дня 19 мѣсяця Августа року Божія 1711 изобрѣтеніи, срчинены утверждены, потомже изображены въ типографіи братской Львовской Успенія Пр. Богородицы р. б 1713. 37. Шематизмъ Коссака ст. 170. 38. Те саме, що й № 9, ст. 19. 39. Те саме, що й № 9, ст. 17. 40. Те саме, що й № 9, ст. 23. 41. Те саме, що й № 9, ст. 28. 42. Те саме, що й № 9, ст. 39. 43. Те саме, що й № 9, ст. 19. 44. Те саме, що й № 9, ст. 41. 45. Чтенія въ Ииператорскôмъ обществѣ Исторіи и древностей Россійскихъ. Москва 1866. кн III. сторона 297. 46. Архивъ Юга западной Россіи III. 53. 47. Иванъ Вишеньскій (хотяй молодшій) сучасный Князеви Конст. Острожскому; се чернець и писатель; великій патріотъ и дѣятельный дуже чоловѣкъ. 48. Исторія Литературы Рускои Написавъ Омелянъ Огоновскій Ч. I Львôвъ 1887 ст. 172. 49. Гѣрай – Gieraj значить но нашому князь. 50. Мурза єсть то само, що шляхтичь. 51. Historya miasta Lwowa przez Bartłomieja Zimorowicza cт. 324. 52. Листъ той єсть напечатаный въ Ukrainne Sprawy wydał St. Przyłęcki, Lwów 1842. ст. 14-17. 53. Те саме, що №52, ст. 90. 54. Те саме, що №53


237

236 55. Той самъ Ислямъ–Гѣрай бувъ потôмъ ханомъ крымскихъ Татарь и ходивъ зъ Хмельницкимъ оôдъ Збаражь. 56. Copia listu Раnа Chmieleckiego do JWP. Раnа podkanclerza Koronnego, Tomasza Zamojskiego z pod Horożanki II. Pażdz. Przededniem 1629 R. Ukrainne Sprawy wydał Stanisław Przyłęcki Lwów 1842. cт. 90. 57. Те саме, що № 56, ст. 98. 58. Свод Гал рус. Лѣтопись ст. 106. 59. Рукопись Ст. Освѣцима знаходить ся въ Оссолиньскихъ биоліотецѣ у Львовѣ пôдъ ч. 224. дотыхчасъ не була печатана, ино въ Кієвской Старинѣ 1882 р. єсть частина єй въ скороченю по россійски Освѣцимъ бувъ властителем кôлькохъ селъ, бувъ въ кôлькохъ воєнныхъ походахъ, потôмъ подорожувавъ по цѣлôй Европѣ; затымъ займавъ ся вьховуванємъ молодыхъ магнатôвъ и зыскавъ собѣ ихъ довѣріє и бувъ дорадникомъ найвысшихъ дворôвъ. 60. Дневникъ Освѣцима въ Кієвскôй старинѣ 1882 р Томъ II ст. 259. 61. Те саме, що № 60, ст. 261. 62. Те саме, що №29, ст. 177. 63. Свод. Гал рус. Лѣтопись ст. 543. 64. Те саме, що № 29, ст. 117. 65. Ojczyste wspominki tudzież listy historyczne zebrane przez Ambrozego Grabowskiego Томъ II. ст. 255. 66. Шематизмъ и коротій поглядъ на Монастири и Монашество вид. Коссакъ, Львовъ 1876., ст. 144. 67. Вь всѣхъ урядахъ парохіяльныхъ, де акта зъ того часу не потратили ся, знаходить ся той указъ. 68. Die Stadt Lemberg im Jahre 1809 unter österreichischer, polnischer und russischer Regierung. Tagebuch eines Augenzeugen. Lemberg 1862, cт. 36. 69. Не звычайный то рôкъ бувъ для нашого краю рôкъ

1809. Не ма въ исторіи примѣру, щобы такъ хутко правительство одно по другôмъ змѣняли ся, якъ того року въ нашôмъ краю. До дня 26 Мая 1809 р. було правительство Австрійске. Ôтъ 27 Мая до 19 Червця польске. Ôтъ 20-27 Червця зновъ австрійске. Ôтъ 28 Червця до 14 Грудня 1809 р. було россійске вôйскове а авсрійске цивильне правительство. Въ тотъ часъ стоявъ россійскій князь Голицынъ головною кватирою въ Tapновѣ, де то 21 Червця Намѣстникъ Вурмзерь и совѣтникь намѣстництва Криґъ съ многими подарками ѣздили. Дня 31 Липця приѣхавъ россійскій князь Лабановъ до Львова, тутъ дано єму почетну сторожу зъ 24 мужа У Львовѣ бувъ стаціонованый такожь россійскій генералъ–майорь Баронъ Меллєрь, котрый 1 липця зôставъ воєннымъ ґубернаторомъ мѣста Львова именованый. — Князь Голицынъ умерь въ Тернополи, тѣло єго перевезено до Россіѣ. 70. Historya zniesienia Jezuitów w Polsce Lwów 1875. ст. 452461. 71. Воспоминаніє о Евстахіи Прокопчицѣ, совѣтницѣ школьнôмъ ô директорѣ гимназіи Тарнопольскои, написавъ В. Котловичь. Львôвъ 1860 ст. 6-7. 72. Тымъ рускимъ стрѣльцямъ дозволено мати свою хоруговь. Архикнягиня Зофія, высокодостойна мати нашого милостивого Цѣсаря, послала посредствомъ головнои рады рускои стяжку до той хоругви. На однôмъ кôнци стяжки єсть гербъ родинный архикняжій, а на другôмъ кôнци рôкъ 1848. Черезъ середину стяжки вышито срѣбломъ: «Зофія архикнягиня австрійска» а на другôй сторонѣ: «Вѣрнôсть веде къ побѣдѣ». Хоруговь та хоронить ся въ Народнôмъ Домѣ у Львовѣ.


239

238

ПЕРЕЛIК ЗОБРАЖЕНЬ Обкладинка Panorama miasta Tarnopola. Худ. Роман Кохановський. 1898 р. Форзац. Роботи Інеси Лемперт Зображення у передмові «Слово про автора і його твір» 1. Власноручний підпис о. Білинського. Переклад: Хрестив і конфірмував Петро Білинський, місцевий парох. 2. Панорама міста Тернополя із Кутковецької гори (званої перед війною Ґалягурою). Світлина Генріха Поддебського. Імовірно, 1929 р. ст. 2 Фото о. Петра Білинського. ст. 4 «II Rocznik kółka naukowego tarnopolskiego za rok 1893». Виданий у 1894 р. Друкарня St. Kossowskiego. ст. 5 Тернопільська рогатка. Монастирська церква. Поч. 20 ст. ст. 6 Зображення ориґінальної назви праці із «Rocznik kółka naukowego tarnopolskiego za rok 1893» ст. 9 Проектне рішення пам’ятника Королю Данилу у Тернополі. Автор — Іван Сонсядло. Задум не втілено у життя. Натомість у 2002 р. на Майдані Волі встановлено роботу Бориса Рудого. ст. 11 Ян Тарновський — засновник міста Тернополя. ст. 13 Теоретична реконструкція Старого замку 16-18 ст. Матеріали архітектурної майстерні Юрія Вербовецького. Худ. C. Сірий.

ст. 14-15 Локаційний привілей для Тернополя, 15 квітня 1540 року. Опис до зображення Регеста: Король надає право Яну, графу з Тарнова, каштеляну краківському, заснувати містечко Тарнополе в запустілій місцевості Сопільче на річці Серет в Теребовлянському повіті, та надати звільнення від поборів та відробітків на 15 років, війтівство надати в цьому місті Якобу Бодзановському, галицькому войському, та зробити запис у 200 флоринів. // Matricularum Regni Poloniae summaria. - Pars. IV. - №20286 Привілей на магдебурзьке право було надане Тернополю 20 січня 1548 року. Копія відповідного листа була вписана до книги 74а Коронної метрики, котра, на жаль, в часі Другої світової війни згоріла. Регеста того листа опублікована Теодором Вєжбовським в 1910 році в Matricularum Regni Poloniae summaria. - Pars. IV. - Volum.I, під номером 8133: «Oppidum Tarnopolie Ioannis comitis in Tarnow, castellani Cracoviensis, iure theutonico fundatur triaque fora annualia pro festis Viti (15 iun.), Exaltationis Crucis (14 sep.) et Purificationiis V.N. (2 feb.) et septimanalia feriis swcundis ibidem instituuntur» Джерело: Літопис Скали. Особистий архів краєзнавця Боровського А. В. http://litopys-skaly.blogspot.com/2018/07/151540.html ст. 16-17 Світлина із збірника «Шляхами Золотого Поділля», том I (1983) ст. 107. о. кан. В. Фортуна в оточенні міщан в


241

240 1887 р. ст. 19 Типажі галицьких євреїв. Світлину запозичено із єврейської енциклопедії міста Тернополя, яка побачила світ у 1950-х рр. ст. 20-21 Старий ринок, східна сторона. Поч. 20 ст. ст. 22 Старий ринок. Імовірно, на передньому плані будівля ратуші, про яку йдеться у тексті праці. Світлину створено до подій 1 Св. cт. 24-25 Світлина із родинного архіву корінного Тернополянина Пана Михайла Острожинського (1935 р. н.). На ній зображені тернополяни. Імовірно, австріяцькі часи. Відсканував 7 березня 2015 р. ст. 26-27 Надставна церква. Поч. 20 ст. ст. 28-29 Тернопільські суконниці на Старому ринку. Поч. 20 ст. ст. 31 Схему Тернополя 16-17 ст. запозичено із збірника «Шляхами Золотого Поділля» Том I (1983) ст. 63. ст. 32-33 Те саме, що ст. 13. ст. 35 Helena z Zamojskich Potocka. ст. 36-37 Панорама міста після подій 1917 р. Старий замок без даху, поруйнована дзвіниця Надставної церкви, занедбаний став. ст. 38-39 Те саме, що ст. 13. ст. 40-41 Розкішна панорама міста 1914 р. Зйомку здійснено із вежі Парафіяльного костелу (тепер сектор ЦУМу). Останні мирні часи. Приватна колекція Віктора Кіяшка. ст. 43 Надставна церква після подій 1917 р. На передньому плані міст через ріку Серет, нині не існує. ст. 45. Рисунок патріярха Константинопольського Ієремії. ст. 45-47 Вул. Острозького, 37. Фото Дарці Веретюк. 13 березня 2019 р. ст. 49 Василь–Костянтин Острозький. Автор роботи, на

жаль, мені невідомий. ст. 53 Церква Різдва Христового. Поч. 20 ст. ст. 57 Церква Різдва Христового. Вул. Руська. Фото Тараса Циклиняка. 14 березня 2019 р. ст. 61 Вул. Острозького, 37. Поч. 20 ст. Зображення Ігора Аркуші. ст. 62-62 Вул. Руська. Східна сторона. 1930-ті рр. ст. 67 Внутрішній двір церкви Різдва Христового. Імовірно, зйомку здійснено до 1 Св. ст. 68-69 Теоретична реконструкція Церкви Різдва Христового. Період будівництва 1602-1668 рр. та 1668-1808 рр. Автор Анна Маринович. ст. 72-73 План церкви Різдва Христового в Тарнополи. Рисунок Стефанії Садовської. ст. 74 Камінь, який містився при одній із українських церков (Надставній або Середній) Тернополя. Поч. 20 ст. ст. 76-77 Інтер’єр церкви Різдва Христового. Поч. 20 ст. ст. 78-79 Рисунок церкви Різдва Христового. Автор Стефанія Садовська. ст. 80-81 Церква Різдва Христового. Імовірно, зйомку здійснено після подій 2 Св. ст. 82-83 Комбінована листівка. Загальний вид міста від Загребелля, пам’ятник А. Міцкевича, Успенська церква на рогатці та Домініканський костел. 29. 7. 1898 р. ст. 84-85 Загальний вид міста із вежі Парафіяльного костелу. Західна сторона. Зйомку здійснено до подій 1 Св. ст. 87 Вхідні двері Надставної церкви. 1944 р. ст. 88 Надставна церква. 1917 р. ст. 89 Теоретична реконструкція Надставної церкви. На зображенні відсутня вежа–дзвіниця. Автор Анна Маринович. ст. 90 Надставна церква. ст. 91 Тернопільська чудотворна ікона 1730 р.


243

242 ст. 92-93 Тернопільська рогатка. ст. 94 Людвік Фінкель. ст. 97 Рідкісне фото інтер’єру церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що існувала з 1836 до 1962 рр. при в’їзді до міста від сторони Чернівців. ст. 99 Рідкісна поштівка Старого ринку. На ній, імовірно, зображено споруду перебудованого костелу св. Івана Хрестителя. ст. 100-101 Таким був сучасний Майдан Волі у кінці 19 ст. На поштівці поміщено підпис «Парохіяльний костел», а все тому, що костелу на місці ЦУМу ще не існувало. Його освятили лише у 1908 р. ст. 102-103 Стара синагога на Подолі. ст. 105 Юзеф Потоцький. ст. 106-107 Панорама міста Тернополя від сторони села Петриків. Поч. 20 ст. ст. 109 Станіслав Конєцпольський. ст. 110-111 Загальний вид міста від Загребелля. Поч. 20 ст. Приватна колекція Ігора Короля / Віктора Кіяшка. ст. 112-113 Те саме. Колекція Юрія Довбуша. ст. 114-115 Акварель Наполеона Орди. Перше із нині відомих зображень Старого замку. 1870-ті рр. ст. 116-117 Старий замок. Скан ґазети Ігора Аркуші. ст. 118 Зображення із публікації про татаро–монгольське іго. Віднайдено у мережі Інтернет. ст. 122-123 Теоретична реконструкція Тернополя 16-18 ст. ст. 126-127 Старий замок. Фото Генріха Поддебського. Імовірно, 1929 р. ст. 129. Теоретична реконструкція Старого замку 16-18 ст. Архітектурна майстерня Юрія Вербовецького. ст 130-131 Теоретична реконструкція Тернополя 16-18 ст. ст. 168 Іван Заруцький.

ст. 171 Татари. ст. 173 Константинъ Острожскій. ст. 176-177 Шагитъ (Sahin) Гѣрай. ст. 178-179 Картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Автор Ілля Рєпін. 1891 р. ст. 180-181. Старий замок. ст. 185 Богдан Хмельницький. ст. 188-189 Унікальна поштівка Тернополя. Любомира Бойцун у книзі «Тернопіль у плині літ» подає такий підпис: «Таким Збаразьке передмістя у 1907 році побачив вчитель реальної школи А. Завадовський» ст. 190-191 Бій між козаками та татарами. ст. 193 Зображення запозичено із книги «Шляхами Золотого Поділля» Том I (1983) cт. 45. Схема татарських шляхів. ст. 194 Турецький надгробок у с. Плотича. Przeszłość i zabytki województwa tarnopolskiego (1926). Автор Aleksander Czołowsk (1865-1944) ст. 195 Стара ринкова площа. Західна сторона. ст. 197 Чумний хрест у с. Великі Гаї, що біля Тернополя. Світлина Володимира Кріси. 5 лютого 2019 р. ст. 198 Дзвіниця церкви Різдва Христового. Внутрішній двір. 26 вересня 1921 р. ст. 200 Чумний хрест 1770 р. Вул. Чернівецька. Фото Тараса Циклиняка. 14 березня 2019 р. ст. 202 Вітання з Тернополя. Комбінована листівка. ст. 203 Комбінована поштівка. Дім «Народної торгівлі» на сучасній вул. Сагайдачного та північна сторона Майдану Волі. На передньому плані пам’ятник св. Вінцентія поряд Катедри та двоповерхова полковниківка, на місці якої нині дім за адресою вул. Листоподова, 1. Листівку віднайдено на сайті photo-lviv.in.ua. Публікація «Символ жіноцтва Тернополя, або перша в житті великої». Підпис зображення:


245

244 «Поштівка. Тернопіль. Лист о. Амвросія до Бандрівських, 21 березня 1900 р.» ст. 204 Комбінована поштівка. Домініканський костел, Перша гімназія (вул. Сагайдачного), Реальна школа (сектор Валової, 11), вчительська семінарія (імовірно, сектор Майдану Волі, 4) та міст на вул. Смиковецькій (тепер він зводить до купи проспект Бандери та вул. Руську). Підписана 26 липня 1899 року. ст. 206 Унікальна поштівка вул. Перля. Будинок єврейського темплюту або, як його помилково називають, нової синагоги. Зруйновано у 1944р .Тепер тут Майдан Волі, 1. ст. 210 Полковниківка або полковничі палати. Часи 1 Св. Споруда не існує. Тепер це сектор Листопадової, 1. ст. 213 Домініканський костел та однойменна площа. ст. 215 Вхід до домініканського монастиря. Тепер вул. Сагайдачного. ст. 217 Перша тернопільська гімназія. Вул. Сагайдачного. Поч. 20 ст. Зруйновано у 1944 р. ст. 218-219 Старий ринок. Південно–західна сторона. На передньому плані суконниці (дім із арками). ст. 220-221 Розкішна панорама міста від окописька та християнського цвинтаря на Микулинецькій вулиці. ст. 222 Печатка тернопільського магістрату. Всередині поміщено зображення герба міста. ст. 223 Герб міста Тернополя. ст. 224 Єзуїтський конвікт. Нині вул. Сагайдачного, 8. ст. 225 Хоругва «головної ради рускої». 1848 р. ст. 228-229 Площа Яна Собеського, нині Майдан Волі. Зйомку здійснено до подій 1 Св.

© СвоєРідний Тернопіль, 1540 Хроніки старого світу Уклав Тарас Циклиняк. — Тернопіль: Видавництво «Крок», 2019. — 245 с. Редакто́рська праця Віри Стець із теплого міста Станіслава Обкладинка Дарці Веретюк ISBN 978-617-692-532-3 Передано в друк 15 липня 2019 року. 4,5 умовних друкованих aркушів. Перший наклад 60 примірників. Видавництво «Крок» Свідоцтво ДК No.3538 від 30.07.2009 року

Електронну pdf версію злито до мережі інтернет 4 жовтня 2019 року

Сайт проекту: Tarnopol.Te.Ua Мило: tarnopol1540@gmail.com

Profile for tarnopol_te_ua

Дитинство Тернополя / Хроніка старого світу  

Про історію Тернополя написано чимало, але, на мою думку, все ж таки недостатньо. Для того, аби поглянути на минуле очима представників туте...

Дитинство Тернополя / Хроніка старого світу  

Про історію Тернополя написано чимало, але, на мою думку, все ж таки недостатньо. Для того, аби поглянути на минуле очима представників туте...

Advertisement