Issuu on Google+


Луїза Мей Олкот


Конкорд, будинок «Маленьких жінок»


Луїза Мей Олкот

аленькі Мжінки

Львів видавництво «Свічадо» 2014


Назва оригіналу: Louisa May Alcott. LITTLE WOMEN.

УДК 84(7СПО) ББК 82-3 О 54

З англійської переклав Остап Гладкий Художнє оформлення Лади Гентош

Видавництво спирається на “Український правопис. Проєкт найновішої редакції” Інституту української мови НАН України, 1999.

О 54

Олкот Луїза Мей Маленькі жінки / Луїза Мей Олкот [у 2-х частинах. Ч. 1] / З англ. пер. О. Гладкий. – Львів : Свічадо, 2014. – 320 c. ISBN 978-966-395-722-7 Луї́за Мей Олкот (1832–1888 рр.) – відома американська письменниця, авторка численних книг, відомих у цілому світі. Роман «Маленькі жінки» – один з найпопулярніших її творів. Він розповідає про дитинство та юність чотирьох сестер: Мег, Джо, Бет та Емі. Життя дівчат непросте, оскільки в країні триває громадянська війна між Північчю і Півднем, а їхній батько десь там далеко на фронті. Однак завдяки щирій любові, дружбі та взаємопідтримці вони долають численні труднощі та невдачі, відкидаючи все оманливе та фальшиве та віднаходячи те, що має непроминаючу цінність. Книжка написана легко й захопливо і принесе задоволення кожному читачеві, незалежно від віку. УДК 84(7СПО) ББК 82-3

ISBN 978-966-395-722-7

© Видавництво «Свічадо», український переклад та художнє оформлення, 2014


Р

Гра в пілігримів – Хіба ж то Різдво без подарунків? – пробубоніла Джо, лежачи на килимі. – Як огидно бути бідними! – зітхнула Меґ, оглядаючи свою стару сукню. – Це так несправедливо, коли одні дівчата мають повно гарних речей, а інші – взагалі нічого, – додала маленька Емі, скривджено шморгнувши носом. – Ми маємо батька, матір і одна одну, – щасливо сказала Бет зі свого кутка. Чотири юних обличчя, осяяні вогнем коминка, проясніли на ці радісні слова, але спохмурніли знову, коли Джо сумно промовила: – Ми не маємо батька, і він, либонь, ще довго не повернеться до нас. Вона не сказала «либонь, ніколи», але всім їм навернулися на думку ці слова, коли вони згадали батька десь далеко на війні. Усі на хвилю змовкли, а потому Меґ сказала вже іншим голосом: – Тим-то матір і схотіла, щоб цього Різдва ніхто не дістав подарунків – ця зима для всіх буде важка; і вона гадає, що ми не повинні тратити гроші на 5


розваги, коли наші чоловіки так страждають у війську. Ці жертви невеликі, тож мусимо приймати їх радо. Але тільки не я… І Меґ похитала головою, з жалем згадавши всі ті гарні речі, яких так хотіла. – А я не думаю, що з того дріб’язку, який ми витратимо, буде хоч якась користь. Усі ми маємо по долару, і ці гроші війську не допоможуть. Я згодна, що не дістану нічого від матері чи від вас, але таки хочу купити собі «Ундину й Синтрама»1. Коли ж я нарешті отримаю її, – сказала книгогризка Джо. – А я думала витратити свій долар на нові ноти, – шепнула Бет з легким зітханням, яке почули хіба що помело й коцюба. – А я мушу дістати гарну коробку фаберівських кольорових олівців, вони так мені потрібні, – запевнила Емі. – Матір нічого не казала про наші гроші, та й вона не хоче, щоб ми відмовилися від усього. Купімо собі те, чого бажаємо, аби трохи розважитися. Адже ми заробили їх важкою працею! – вигукнула Джо і взялася соромливо оглядати закаблуки на черевиках. – І я не байдикувала! Цілий день учила цих нестерпних дітей, а мені так хотілося додому, – знову заспівала своєї Меґ жалісливим голосочком. – Ви й половини моїх клопотів не знаєте, – промовила Джо. – Чи хотіли б сидіти замкнені наодинці з сердитою і вередливою старою леді, яка кепкує з тебе без упину, постійно незадоволена і набридає так, що хочеться заплакати і сторчма кинутися з вікна? – Скаржитися не личить, але я певна, що найгірша робота у світі – це миття посуду і прибирання. Вона 1 «Ундина і Синтрам» – твір німецького письменникаромантика Фридриха де ля Мот Фуке (1777-1843).

6


мене так дратує, і руки після неї так дерев’яніють, що годі музикувати, – Бет зиркнула на свої руки, нечутно зітхнувши. – Не думаю, що хтось з вас страждає, як я, – скрикнула Емі, – бо вам не треба ходити до школи з усякими нечемними дівчатами, що тільки й знають, як досадити тобі за невивчені уроки і поглузувати з твоєї сукні! І «тарують» батька за те, що він бідний, або сміються з твого носа! – Якщо ти мала на увазі «таврують», то таки так, – зауважила, сміючись, Джо. – Я знаю, що мала на увазі, і ця іронія недоречна. Вживати нові слова корисно, бо вони розширюють колозір, – з гідністю відрубала Емі. – Не чубтеся, діти. Хіба ж ти, Джо, не шкодуєш, що тато збіднів, коли ми були ще малі? Боже милий! Якими щасливими й веселими ми були б, якби не мали цих клопотів! – промовила Меґ, яка ще пам’ятала ліпші часи. – Не так давно ти думала, що ми набагато щасливіші від дітей Кінга, бо вони постійно сваряться та дратуються, хоч і мають гроші. – Саме так, Бет. І тепер я думаю так само. Хай нам доводиться працювати, та ми любимо жарти і живемо у веселенькій компанії, як сказала б Джо. – Джо завжди вживає такі простацькі слова! – зауважила Емі, допитливо поглянувши на довгу постать, що розляглася на килимі. Джо вмить підвелася, поклала руки в кишені і взялася свистати. – Замовкни, Джо. Не поводься як хлопчисько! – Отому-то це й до вподоби мені. – А мені огидні некультурні, вульгарні дівчата! – А я ненавиджу тонкосльозих, розманіжених панн! 7


– «Пташенята миряться у гнізді», – проспівала примирниця Бет, скрививши таку смішну гримасу, що суперечка обернулася на сміх, і «чублення» скінчилося. – Годі, дівчата, ви обидві винні, – взялася читати нотацію Меґ у звичній ролі старшої сестри. – Ти, Джозефіно, вже досить доросла, щоб покинути ці хлопчачі витівки і поводитися виховано. Поки була малою дівчинкою, то ще півбіди, а тепер ти виросла і збираєш волосся, а тому мусиш пам’ятати, що ти – юна леді. – Е ні! Якщо зібране волосся робить з мене леді, то заплітатиму його у дві косички до двадцяти літ, – крикнула Джо, скинувши з волосся сітку і струснувши донизу каштанову гриву. – Як мені обридло думати, що мушу вирости, і стати міс Марч, і носити довге убрання, і величатися, як пава! Вистачить з мене й того, що я дівчина, хоч мені до вподоби хлоп’ячі ігри, праця й манери! Це така для мене прикрість – не бути хлопцем. А надто тепер, коли мені до смерті хочеться воювати разом з татком. А я мушу зоставатися вдома і сидіти за в’язанням, як млява стара дама! Джо так сильно стріпнула синьою армійською шкарпеткою, що голки зацокотіли, як кастаньєти, а клубок пострибав через кімнату. – Бідна Джо! Але, на жаль, твоєму лихові зарадити годі. І ти мусиш утішитися тим, що називаєш себе хлопчачим іменем і граєш брата для нас, дівчат, – мовила Бет, погладивши скуйовджену голову сестри рукою, що залишилася б ніжною навіть тоді, якби їй довелося перемити посуд і змести пил у всьому світі. – Щодо тебе, Емі, – говорила далі Меґ, – то ти загалом надто примхлива і манірна. Твій гонор тепер смішний, але якщо ти не опам’ятаєшся, то виростеш розманіженою панночкою. Мені до смаку твої гарні 8


манери і витончена мова, поки ти не стаєш надміру вишуканою. А твої абсурдні слівця такі ж погані, як і хлопчача мова Джо! – Якщо Джо – шибайголова, а Емі – панночка, то хто я, скажіть мені, будь ласка? – спитала Бет, приготувавшись вислухати нотацію. – Ти ясочка та й усе, – тепло відповіла Меґ, і ніхто не заперечив їй, бо «Мишка» була улюбленицею родини. Оскільки юні читачі хотіли б знати, «як виглядають їхні герої», тепер ми скористаємося нагодою, щоб коротко описати чотирьох сестер, які сиділи за в’язанням у сутінках, поки грудневий сніг тихо падав надворі, а вогонь радісно потріскував у хаті. І хоча в цій затишній кімнаті лежав злинялий килим і стояли прості меблі, однак на стінах висіло кілька гарних картин, ніші були заповнені книгами, на підвіконнях цвіли хризантеми та різдвяні троянди і всюди панувала погідна атмосфера домашнього миру. Маргарет, найстаршій з чотирьох, уже минуло шістнадцять; повновида й гарна на вроду, вона мала великі очі, пишне й м’яке каштанове волосся, милий ротик і білі руки, якими вона неабияк пишалася. П’ятнадцятирічна Джо була висока на зріст, худорлява і смаглява – вона скидалася на мале лоша, бо ніколи не знала, що робити зі своїми довгими руками, які вельми заважали їй. У неї був чітко окреслений рот, смішний ніс та гострі сірі очі, що наче пронизували наскрізь, і раз-по-раз видавалися то сердитими, то смішними, то замисленими. Довге густе волосся було однією з її прикрас, але зазвичай вона зав’язувала його в сітку, щоб не мати з ним мороки. Джо трохи сутулилася, мала довгі руки й ноги, з одягу було видно, що він її мало цікавив, і виглядала пригніченою дівчиною, що хутко перетворювалася на жінку й вод9


ночас противилася цьому. Тринадцятилітня Елізабет, або Бет, як усі звали її, мала рожеві щоки, пряме волосся, ясні очі, сором’язливі манери, несміливий голос і мирний вираз на лиці, який зникав дуже рідко. Батько називав її «тихим ягням», і це ім’я щонайкраще пасувало їй, бо вона, видавалося, живе у своєму щасливому світі, з якого наважувалася вийти тільки для зустрічі з тими, хто мав її довіру й любов. Емі, хоч наймолодша, була найповажанішою особою, щонайменше на її думку. Справжня білявка з синіми очима і золотистим волоссям, що кучерями спадає на плечі, білолиця й струнка, вона завжди поводилася як юна леді, що дбає про ґречні манери. Якими ж були характери чотирьох сестер, ми ще дізнаємося згодом. Годинник вибив шосту і, вибравши попіл з коминка, Бет поставила на тепло пару капців. Вигляд цього старого взуття дивовижним чином благотворно вплинув на дівчат – от-от мала прийти матір, і всі пожвавішали, готуючись до зустрічі з нею. Меґ припинила свої повчання і запалила лампу. Емі сама встала з м’якого крісла, а Джо забула про втому і підвелася, щоб підсунути капці ближче до полум’я. – Вони вже добряче зносилися. Треба придбати для мами нову пару. – Мабуть, куплю їй такі за свій долар, – сказала Бет. – Ні, я – крикнула Емі. – Я найстарша, – наполягала Меґ, але Джо рішуче обірвала їх. – Тепер, поки тата немає, я господар дому, і тому сама заплачу за капці, бо саме мені, від’їжджаючи, він велів піклуватися про матір. – Я вже знаю, як буде, – сказала Бет, – ми всі їй щось купимо на Різдво, а самі обійдемося. 10


– Еге ж, упізнаю тебе! І що ж ми купимо? – вигукнула Джо. Сестри замислилися на хвилю, а тоді Меґ сказала, не відводячи погляду від своїх білих рук: – Я подарую їй гарну пару рукавичок. – Чобітки – найкращий подарунок, – гукнула Джо. – Кілька хустинок, оторочених зі всіх боків, – сказала Бет. – Я куплю їй пляшечку улюбленого одеколону. Він дешевий, і мені зостанеться решта на олівці, – додала Емі. – А як ми подаруємо ці речі? – запитала Меґ. – Покладемо їх на стіл, приведемо маму і подивимося, як вона розкриватиме пакунки. Хіба ви не пам’ятаєте, ми це робили на іменини? – відповіла Джо. – А мені було так лячно, коли надходила моя черга сидіти з короною на голові і споглядати, як ви всі маршируєте по колу, перш ніж щось подарувати і поцілувати мене. Речі і поцілунки мені подобалися, але відкривати пакунки, поки ви всі дивитеся на мене, було жахливо, – сказала Бет, яка підсмажувала грінки до чаю і водночас рум’янила собі щічки. – Нехай мама думає, що ми купуємо речі для себе, а опісля влаштуємо їй сюрприз. Меґ, ми мусимо піти до крамниці завтра ополудні. А ще стільки роботи з виставою на святвечір, – сказала Джо, походжаючи туди-сюди зі складеними за спиною руками і задертим догори носом. – Це буде моя остання роль. Я вже завелика для таких речей, – зауважила Меґ, що й досі, як і в дитинстві, полюбляла пустощі з перевдяганням. – Не кажи, ти не покинеш театру, доки зможеш походжати по сцені, убравшись в білосніжну сукню і розпустивши волосся, уся в коштовностях із золотого паперу. Ти в нас найкраща акторка, і без тебе 11


нашим виставам кінець, – сказала Джо. – Сьогодні ввечері нам треба провести репетицію. Ходи сюди, Емі, і спробуй зімліти ще раз, тому що ти падаєш, як коцюба. – Що ж я можу вдіяти? Я ще ніколи й не бачила, як хтось непритомніє, і не хочу понабивати собі синців, гупнувши на підлогу, як ти. Якщо не вийде опуститися плавно, то подякуйте мені і за те, якщо я впаду в крісло. І мені байдуже, що Гюґо суне на мене з пістолем, – відрізала Емі, яка була обділена акторським талантом, але зростом надавалася до того, щоб лиходій зміг її підняти і з криком винести за куліси. – Та нехай уже. Спробуй отак зімкнути руки і хиткою ходою перейти через кімнату, несамовито гукаючи: «Родеріґо! Порятуй! Порятуй мене!» – і Джо зникла за дверима з театральним криком, від якого аж мурашки пробігли по спині. Емі спробувала повторити номер, але, незграбно виставивши перед себе руки, сіпалася, як механічна лялька, і скрикувала «ой» так, наче хтось встромляв у неї шпильку. Джо з відчаю застогнала, а Меґ відразу розібрав сміх; тим часом у Бет підгорів хліб, поки вона з цікавістю стежила за пустощами. – Геть кепсько! Коли вийдеш на сцену, постарайся зіграти якнайкраще, але якщо розсмішиш глядачів, то нарікай на себе. А тепер ти, Меґ! Далі все пішло гладко, бо Дон Педро, батько героїні, послав виклик світові, виголосивши промову на дві сторінки, жодного разу не затнувшись. Відьма Гаґар проспівала жахливе заклинання над казаном, у якому поволі кипіли жаби. І після того, як Родеріґо, на диво, мужньо розірвав свої кайдани, Гюґо, отруєний арсеном, помер у муках сумління з диким «хаха-ха!» 12


– Це найкраще з того, що ми дотепер ставили, – сказала Меґ, коли мертвий лиходій підвівся, розтираючи лікті. – Я навіть не уявляю, Джо, як ти можеш писати і грати такі чудові п’єси. Ти – справжній Шекспір! – вигукнула Бет, яка була твердо переконана, що її сестри геніально обдаровані у всьому. – Не зовсім, – скромно відповіла Джо. – Справді, моя оперна трагедія «Відьомське прокляття» вийшла непогано, але я хотіла би спробувати «Макбета». Якби ж ми мали таємний люк для Банко! Я завжди хотіла зіграти сцену вбивства. «Що бачу я? Передо мною кинджал!» – проказала Джо, закотивши очі і судомно хапаючи руками повітря, немов справжній трагічний актор. – Та ні, це лиш виделка для грінок, і на ній чомусь стирчить мамин черевик, – вигукнула Меґ, і репетиція скінчилася загальним вибухом сміху. – Рада, що ви такі веселі, мої дівчатка, – долинув з порога радісний голос, й актори та глядачі обернулися до дверей, аби привітати високу, лагідну жінку, що променилася бажанням допомагати всім і всюди. Вона не була вишукано одягнена, але виглядала шляхетно, і дівчата знали, що в цьому сірому плащі та немодному капелюшку найчудовіша матір у світі. – Ну, любі, як ви сьогодні поживали? Я мала стільки роботи, готуючи пакунки, які завтра мають надіслати до армії, що не змогла прийти на обід. Чи хтось приходив, Бет? А як твоя застуда, Меґ? Джо, ти виглядаєш геть втомленою. Ходи сюди і поцілуй мене, пташко. Так сердечно по-материнськи розпитуючи, місіс Марч устигла скинути мокре вбрання, взула теплі капці і сіла в крісло, взявши Емі на коліна, щоб утішитися найщасливішою годиною свого заклопотаного 13


дня. Дівчата метушилися навколо матері, кожна посвоєму доводячи щось до ладу. Меґ застелила чайний стіл, а Джо принесла дрова і поставила стільці, з гуркотом впускаючи і перевертаючи все, чого торкалася. Бет ходила туди-сюди від вітальні до кухні, тиха й заклопотана, а Емі, склавши руки, роздавала всім накази. Коли вони зібралися за столом, місіс Марч сказала, щасливо усміхнувшись: – Сьогодні після вечері на вас чекає приємна несподіванка. Ясна усмішка пробігла по колу, наче сонячний зайчик. Бет плеснула руками, забувши, що тримає печиво, а Джо підкинула свою серветку, вигукнувши: «Лист! Лист! Слава батькові!» – Так, чудовий довгий лист. Батько здоровий і думає, що зима не буде такою важкою, як ми остерігалися. Він шле всілякі ласкаві привітання на Різдво, а також звертається до вас, дівчата, – промовила місіс Марч, поплескуючи кишеню, наче сховала там скарб. – Хутчіш! А ти, Емі, не згинай того мізинця і не маніжся над тарілкою, – гукнула Джо, захлинувшись від поспіху чаєм і скинувши свою грінку маслом донизу на килим. Бет уже не могла їсти і вмостилася у своєму тихому закутку, міркуючи про близьку радість, поки інші допивали чай. – Як це чудово, що батько зголосився стати капеланом! У його літах не покликали б до війська, та й здоров’я в нього слабке, – тепло промовила Меґ. – І чи ж я не пішла б барабанщиком або маркіт2… чи як там їх звуть? Або санітаркою, щоб бути поряд, – вигукнула, застогнавши, Джо. 2 Джо мала на увазі маркітанток – жінок, що супроводжували і доглядали солдатів у походах.

14


– Мабуть, дуже прикро спати в наметі, зовсім не їсти смачного і пити з цинового горнятка, – зітхнула Емі. – Коли ж тато повернеться додому, мамо? – запитала Бет ледь тремтливим голосом. – Мине ще не один місяць, Емі, якщо йому вистачить здоров’я. Він залишиться і працюватиме до знемоги, поки буде потреба. А зараз ходіть слухати листа. Вони всі зібралися біля вогню. Матір у великому кріслі, Бет при її ногах, Меґ та Емі всілися з обох боків на бильцях, а Джо прихилилась до спинки, щоб ніхто не помітив її почуттів, якщо лист виявиться зворушливим. У ті важкі часи писали дуже мало незворушливих листів, а надто, якщо батьки слали їх з війни додому. Й у цьому не йшлося про пережиті злигодні, карколомні небезпеки чи журбу за рідною оселею. То був радісний, сповнений сподівань лист, з докладними описами похідного життя, маршів та військових новин, і тільки наприкінці серце автора переповнилося батьківською любов’ю і тугою за малими дівчатами, що зосталися вдома. «Шлю їм усім мій щирий привіт і поцілунок. Скажи, що я думаю про них удень, молюся вночі і повсякчас маю найбільшу розраду в їхній любові. Так, цей рік розлуки видається невимовно довгим, але нагадай їм, що чекати можна у праці, не гаючи цих важких днів. Знаю, вони пам’ятатимуть усе, що я сказав їм, і будуть шанувати тебе, ретельно виконувати свої обов’язки, відважно боротися зі своїм затаєним ворогом і перемагати його так упевнено, що після повернення я буду пишатися й милуватися своїми маленькими жінками ще більше». Усі засопли, почувши ці слова. Джо не посоромилася великої сльози, що впала з кінчика носа, а Емі, не боячись зім’яти свої кучері, поклала голову 15


матері на плече і хлипнула: «Себелюбна дівчинка! Але я спробую виправитися, і може він не зневіриться в мені згодом». – Ми всі виправимося, – вигукнула Меґ. – Я занадто клопочуся своїм виглядом і не люблю працювати, але віднині буде інакше, якщо мені стане терпіння. – А я спробую стати «маленькою жінкою», як він полюбляє називати мене, і не буду норовливою на впертою, а пильнуватиму свій обов’язок тут та не шукатиму вітру в полі, – мовила Джо, вважаючи, що приборкати свій характер удома – це далеко важче завдання, ніж битися з кількома заколотниками на Півдні. Бет не промовила нічого, а лише витерла сльозу синьою армійською шкарпеткою і завзято запрацювала спицями, щоб виконати свій найближчий обов’язок, замисливши у своєму тихому сердечку виправдати всі батькові сподівання, коли він за рік щасливо повернеться додому. Місіс Марч порушила тишу, що запала після слів Джо, промовивши своїм радісним голосом: – А пам’ятаєте, як ви зазвичай гралися у пілігримів, коли були малі? Ви так тішилися, коли я прив’язувала вам на спини клунок, надягала капелюха і давала в руки ціпок та сувій паперу. А потім рушали в дорогу з льоху, що був Містом руйнування, аж на саме горище, де розкладали всі свої улюблені речі, щоб створити Небесне місто3. – Як же весело було, особливо коли ми проходили повз Левів, боролися з Аполіоном і пробиралися через долину, де жили лісовики, – сказала Джо. – Я любила те місце, де клунки падали і котилися вниз по сходах, – сказала Меґ. 3 В основу цієї гри ліг сюжет поеми «Подорож пілігрима» (1678) англійського письменника і проповідника Джона Буньяна.

16


– А я не дуже й пам’ятаю – хіба те, що боялася льоху і темного входу, і завжди любила пиріг та молоко, що чекали нас нагорі. Якби я вже не виросла, то хотіла би погратися ще раз, – сказала Емі, яка почала говорити про відмову від дитячих витребеньок у поважному дванадцятилітньому віці. – Ми всі бавимося в цю гру ціле життя, навіть у дорослому віці. Тягар ліг нам на плечі, дорога простяглася перед нами, а прагнення доброти і щастя – це дороговказ, що веде нас через численні скорботи та помилки до миру, який і є справдешнім Небесним містом. Тепер, мої любі пілігрими, уявіть собі, що ви рушаєте в цю дорогу знову, не у грі, а насправжки, і ми побачимо, як далеко ви зможете дійти, поки батько повернеться додому. – Справді, мамо? А де наші клунки? – запитала юна Емі, яка розуміла все буквально. – Усі ви розповіли про свій тягар, окрім Бет. Видається мені, що вона його не має, – сказала матір. – Ні, маю. Я не люблю мити посуд і прибирати, а ще заздрю дівчатам, що можуть грати на гарному піаніно, і боюся чужих людей. Тягар Бет видався таким кумедним, що всім закортіло засміятися. Але ніхто навіть знаку не подавав – усі розуміли, що це неабияк скривдило б її. – Нехай так і буде, – мовила Меґ замислено. – Це просто ще одна спонука для доброї поведінки. І хоч ми прагнемо буди добрими, досягти цього нелегко, та якщо забудемо про це, то не впораємося, як належить. – Нині ми були в Трясовині відчаю, а матір прийшла і витягла нас, як Надія у книзі. Нам потрібен свій сувій з настановами, як у Християнина. Що будемо робити? – спитала Джо, захоплена фантазією, яка наповнила романтичним духом їхні нудні обов’язки. 17


– Зазирніть під свою подушку вранці на Різдво, і ви знайдете настанови, – відповіла місіс Марч. Вони обговорювали свій новий намір, поки стара Ганна прибирала зі столу. А опісля з’явилися чотири кошички для рукоділля, і голки запурхали в повітрі – дівчата шили простирадло для тітки Марч. То було нецікаве шиття, але нині не нарікав ніхто. Вони прийняли ідею Джо розділити довгі шви на чотири частини, і назвати кожну чверть Європа, Азія, Африка й Америка, і таким способом досягли чималого успіху, особливо, коли розмовляли про різні країни, зшиваючи їх докупи. О дев’ятій годині вони скінчили роботу і, як зазвичай, взялися співати перед сном. Ніхто, крім Бет, не міг видобути хоч якусь музику зі старого піаніно – вона лагідно торкалася вижовклих клавіш, створюючи приємний акомпанемент для їхніх невибагливих пісень. Меґ мала сопілковий голос і разом з матір’ю правила невеличким хором. Емі цвіркала, як горобець, а Джо блукала по нотах, як тільки заманеться, завжди зриваючись з хрипом у недоречному місці і псуючи найтужливішу мелодію. Ці спільні співи почалися ще з дитячого лепету… Длимай, длимай, ’іронько... …і обернулися на сімейний звичай, бо матір була природженою співачкою. Рано-вранці дівчата прокидалися, чуючи голос матері, що ходила по хаті, виспівуючи, мов жайвір, і засинали під той самий радісний спів, таку звиклу для них колискову, від якої, хай і дорослі, вони й не думали відмовлятися.

18


Р

Веселе Різдво Джо прокинулася рано-вранці, коли ще ледь сіріло. З коминка не звисали панчохи, і на мить дівчині стало так само прикро, як того далекого дня, коли її панчішка, напакована подарунками, впала на підлогу. Але невдовзі вона пригадала материну обіцянку і, помацавши рукою під подушкою, витягла невелику книгу в багряній обкладинці. Джо її добре знала, бо то була чудова історія про найкраще життя, прожите будь-коли – справжні настанови для всякого пілігрима, що вирушає в довгу путь. Вона розбудила Меґ, побажавши веселого Різдва, і попросила перевірити, що лежить під її подушкою. Там була зелена книга з тим самим малюнком усередині; а кілька слів, написані материною рукою, робили цей подарунок дуже цінним в їхніх очах. На галас прокинулися Бет та Емі і також знайшли свої книжечки, одна сизу, а друга синю, і всі сіли, роздивляючись та обговорюючи їх, тоді як на сході полум’янів світанок нового дня. Попри свою легку пустославність, Маргарет мала лагідну й побожну вдачу, що несвідомо впливала на її сестер, а надто на Джо, яка любила сестру і слухала її порад, що завжди були такі ласкаві. 19


Р

Експерименти – Перше червня! Кінги їдуть завтра до моря, і я вільна. Тримісячні канікули – яка ж то буде втіха! – вигукнула Меґ, повернувшись додому одного теплого дня. Джо сиділа на канапі, цілковито виснажена, тимчасом як Меґ скидала свої запилюжені черевики, а Емі готувала лимонад, що мав утамувати спрагу всієї компанії. – Тітка Марч виїздила сьогодні, ото була радість! – сказала Джо. – Я смертельно боялася, що вона попросить мене поїхати з нею. І якби вона попросила, то я мусила б погодитися, хоч і не хотіла б, тому що в Пламфілді так весело, як на цвинтарі. Ми поспіхом збирали стару леді в дорогу, а мене проймав ляк щоразу, коли вона зверталася до мене. Я так поспішала, що була незвичайно догідлива й привітна, і боялася, що їй буде важко розлучитися зі мною. Я дрижала, поки вона сідала в екіпаж, і наостанок перелякалася ще раз, бо коли він від’їжджав, вона виставила голову і сказала: «Джозефіно, а ти не…?» Та я нічого більше не чула, бо просто обернулася і втекла. До того ж втікала бігцем, і прошмигнула за ріг, де врешті-решт заспокоїлася. 147


– Бідна старенька Джо! Коли вона прийшла, то виглядала так, наче за нею гнався ведмідь, – сказала Бет, притулившись по-материнськи до сестриних ніг. – Тітка Марч – справжній «тапір», хіба не так? – зауважила Емі, куштуючи приготований напій. – Вона має на увазі «вампіра», а не тварину, але хай. Надто душно, щоб прискіпуватися до чужих слів, – буркнула Джо. – А що ти робитимеш на своїх канікулах? – запитала Емі, тактовно переводячи розмову на інше. – Я пізно лягатиму спати і нічого не робитиму, – відповіла Меґ з глибин крісла-гойдалки. – Цілісіньку зиму мене зганяли рано з ліжка, і я мусила тратити свої дні, працюючи на інших людей, то ж тепер відпочиватиму і веселитимуся, скільки душа забажає. – Ні, – сказала Джо, – мені така нудьга не годиться. Я вже приготувала стос книжок і буду скрашувати свої погожі години читанням на старій яблуні, коли не буду ловити ґ… – Не кажи «ґав!» – попросила Емі, щоб відплатити за «тапіра». – Тоді я скажу «солов’їв», разом з Лорі. Це цілком доречно, тому що він у нас співун. – І ми також, Бет, не готуватимемо домашніх завдань, а будемо гратися увесь час та відпочивати, як і личить дівчатам, – запропонувала Емі. – Гаразд, але якщо дозволить мама. Я хочу вивчити кілька нових пісень, та ще моїх діток треба нарядити на літо. Вони в такому поганому стані і просто страждають без вбрання. – Чи можна, мамо? – запитала Меґ, обернувшись до місіс Марч, яка щось шила, сидячи в «маминому куточку», як вони називали його. – Ви можете спробувати цей експеримент на один тиждень і подивитися, чи вам подобається. Гадаю, до 148


суботи ви переконаєтеся, що розважатися без праці так само прикро, як і працювати без розваг. – О Боже, так! Це буде просто чудово, я певна, – вдоволено промовила Меґ. – Тепер я пропоную тост! Як казала моя приятелька і компаньйонка Сара Ґамп19, «Гульня без краю, годі пріти!» – крикнула Джо, встаючи зі склянкою в руці, в яку було налито лимонад. Усі радісно випили його і розпочали експеримент, пробайдикувавши решту дня. Наступного ранку Меґ прийшла аж після десятої. Сніданок на самоті виявився несмачним, а кімната видавалася сиротливою і неприбраною, тому що Джо не поклала у вази квітів, Бет не витерла пороху, а книжки Емі лежали порозкидані. Охайного і гарного не зосталося нічого, тільки «мамин куточок» виглядав як зазвичай. І там Меґ сіла почитати й відпочити, що означало позіхати й фантазувати, які гарні літні сукні вона придбає на свою платню. Джо перебула ранок на річці разом з Лорі, а в обід зі сльозами читала «Широкий, широкий світ»20, сидячи на яблуні. Бет спершу взялася витягати все з великої шафи, де жила її сім’я, але втомилась, навіть не впоравшись із половиною, і покинула своє господарство перевернутим догори дном. Вона пішла до музичного інструмента, тішачись, що не треба мити посуд. Емі прибрала у своїй альтанці, одягла найкраще біле вбрання, розчесала кучері і сіла малювати під жимолостю, сподіваючись, що хтось зверне увагу на юну малярку. А що ніхто не цікавився нею, окрім допитливих довгоногів, які поглядали на її роботу, то вона пішла на прогулянку, потрапила під зливу і повернулася додому мокра-мокрісінька. 19 Нянька з роману Чарльза Діккенса «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта», що уславилася своєю недбалістю. 20 Повість американської письменниці Елізабет Вітрел.

149


За чаєм вони поділилися враженнями, і всі погодилися, що день був чудовий, хоча й незвичайно довгий. Меґ, яка пішла в обід до крамниці і придбала «чудовий блакитний муслін», відтявши кілька смуг, виявила, що він погано переться, і ця прикрість трохи розсердила її. Джо спалила шкіру на носі, поки плавала на човні, і від довгого читання в неї пекельно боліла голова. Бет стривожив безлад, що панував у її шафі, і їй було страх як важко вивчати кілька пісень водночас. А Емі страшенно шкодувала про понищену сукню, бо наступного дня мала відбутися вечірка в Кеті Браун, і тепер, як та Флора Мак-Флімсі21, вона «не мала, що вдягти». Але то були самі дрібниці, і вони запевнили матір, що експеримент минає пречудово. Вона усміхнулася, нічого не сказавши, і з допомогою Ганни виконала роботу, яку вони знехтували, щоб не допустити неохайності і безладу в домі. Просто дивина, до якого чудернацького й неприємного стану довів процес «відпочинку та веселощів». Дні ставали чимраз довшими й довшими, погода була навдивовижу мінливою, як і настрої; почуття неспокою опанувало всіх, і сатана знайшов повно бешкетних занять для бездіяльних рук. Меґ повиймала, неначе найбільшу розкіш, деяке своє шиття, але згодом час минав їй так довго, що вона взяла ножиці і зіпсувала свою одежу, намагаючись прикрасити її на манір Мофатів. Джо читала, поки її не перестали слухатися очі і не набридли книжки, вона стала такою дратівливою, що навіть добродушний Лорі посварився з нею, і так занепала духом, що над усе на світі хотіла б опинитися поряд з тіткою Марч. Бет почувалася досить добре, позаяк повсякчас забувала, що розважатися треба без праці, і час від часу поверталася до своїх старих 21 Типовий персонаж тогочасної літератури – легковажна жінка, що передусім піклувалася про моду.

150


звичок. Але вся ця загальна атмосфера вплинула і на неї, бо часто й вона таки втрачала спокій, а одного разу навіть потрусила свою бідненьку Джоанну й назвала її «страховиськом». Емі жилося найгірше, тому що нагод розважитися було обмаль, і коли сестри лишили її на самоті, вона скоро зрозуміла, що витончена й зарозуміла натура важкий тягар для неї. Вона не любила ляльок, казки видавалися дитячими, а без кінця малювати було годі. Чаювання багато не важило для неї, як і пікніки, якщо їх не провадили добре. «Якби я мала розкішний дім з милими дівчатами або вирушила кудись у подорож, то літо було б чарівне, але на те, щоб сидіти вдома з трьома себелюбними дівчатами і дорослим хлопцем, не вистачило би й терпіння у святого», – поскаржилася мала міс Малапроп22, після того як кілька днів присвятила веселощам, гніву й нудьзі. Ніхто не визнавав, що втомився від експерименту, але до вечора всі подумки тішилися, що тиждень майже добіг кінця. Сподіваючись дати дівчатам ще більшу науку, місіс Марч, яка мала добре почуття гумору, вирішила належним чином завершити цю випробу, а тому відпустила Ганну на вихідний і дозволила дівчатам натішитися всіма наслідками нового ладу. Коли вони встали з ліжка в суботу вранці, у кухні не горів вогонь, сніданку в їдальні не було, а матір кудись зникла. – Боже упаси! Що сталося? – крикнула Джо, з відчаєм роздивляючись довкола себе. Меґ вибігла нагору і невдовзі повернулася, з видимою полегшею, але досить спантеличена і трішки присоромлена. 22 Так звали героїню комедії Річарда Шерідана «Суперники», яка часто плутала слова.

151


– Матір не хвора, а тільки дуже втомлена, і каже, що тихо відпочиватиме у своїй кімнаті цілий день. Поводить себе дуже дивно і наче не своя. Вона каже, що в неї був важкий тиждень, а тому нам не личить скаржитися, і радить самим подбати про себе. – Які дрібниці! Ця ідея мені до вподоби, і вже так кортить стати до роботи. Це ж також чудова розвага, як гадаєте? – поспіхом виправила себе Джо. І справді, вони з превеликою втіхою вирішили трохи попрацювати й відразу взялися до діла, але, щоправда, скоро усвідомили всю істинність слів Ганни: «Домашнє господарство – це вам не жарти». У комірчині було повно харчів, і поки Бет та Емі застеляли стіл, Меґ і Джо готували сніданок, дивуючись, чому слуги так часто говорять про важку працю. – Я віднесу чай матері, хоч вона й сказала, що подбає про себе сама, – сказала Меґ, яка взялася командувати і почувалася справжньою господинею за великим чайником. А тому вони передусім приготували тацю і віднесли її нагору під компліменти кухарки. Гарячий чай був дуже гіркий, омлет підгорів, а печиво поцятковане поташем, але місіс Марч прийняла трапезу з подякою і потішилася з неї від щирого серця, коли Джо пішла. «Бідненькі душі, важко ж їм, мабуть, доведеться, але вони не страждатимуть і дістануть добру науку», – сказала вона сама до себе, сховавши зіпсутий сніданок, після чого спожила смачніші харчі, які заздалегідь запасла, щоб не завдати дітям кривди – невеличкий материнський обман, за який вони будуть лиш вдячні. А внизу без упину лунали скарги, та найбільше нарікали на головного кухаря за його невдачі. – Не біда, сама приготую обід! Я буду прислуговувати тобі, як пані, а ти, білоручко, пильнуй това152


риства і віддавай накази, – сказала Джо, яка тямила в куховарстві ще менше, ніж Меґ. Цю люб’язну пропозицію було радо прийнято, і Маргарет пішла відпочивати до вітальні, яку вона поспіхом прибрала, змівши сміття під канапу і зачинивши жалюзі, щоб не мучитися з пилюкою. Джо, з цілковитою вірою у власні сили і дружнім бажанням залагодити сварку, негайно поклала цидулку в поштову скриньку, запросивши Лорі на обід. – Перш ніж запросити, подумай спершу, чим будеш пригощати, – сказала Меґ, почувши про гостинний, але дещо поспішний вчинок. – Ох, ми маємо солонину і багато картоплі, а ще я куплю спаржу й омара, «для присмаки», як каже Ганна. І приготуємо салат. Не знаю тільки як, але книжка розкаже. Я маю бланманже і суниці на десерт, а також каву, якщо ти прагнеш вишуканості. – Не псуй стільки всього, Джо. Крім імбирного печива та мелясових цукерок ти не зможеш приготувати нічого їстівного. А що ти запросила Лорі на власну відповідальність, я вмиваю руки від обідньої гостини – ходи коло нього сама. – Мені треба лише, щоб ти ввічливо поводилася з ним і допомогла мені зготувати пудинг. Ти даси мені пораду, коли я вскочу в халепу, добре? – запитала Джо, трохи образившись. – Так, але я й сама багато не знаю, хіба про хліб та ще кілька абищиць. Тобі краще попросити дозволу матері, перш ніж щось купувати, – розсудливо відказала Меґ. – Звісно, що так. Я ж не дурна, – і Джо сердито пішла, відчувши, що не всі вірять у її здібності. – Можеш купити все, що хочеш, але не турбуй мене. Я не прийду на обід і не буду дбати про хатні справи, – промовила місіс Марч, коли Джо заговорила до 153


неї. – Я ніколи не любила поратися і сьогодні зроблю собі вихідний, писатиму, читатиму і піду в гості, щоб трохи розважитися. Працьовита матір, що вигідно погойдувалася в кріслі і читала собі рано-вранці, здалася Джо чимось надприродним, бо затемнення, землетрус чи виверження вулкана навряд чи справили б на неї більше враження. – Усе сьогодні якось не так, – сказала вона собі, ідучи вниз. – Бет плаче, а це певний знак того, що в цій родині щось негаразд. Якщо це Емі допікала їй, то нехай начувається. Сама почуваючись не так, як має бути, Джо поспішила до вітальні, де Бет плакала над Піпом, канаркою, що лежала мертва у клітці з простягнутими лапками, немовби благала поживи, але так і не дочекавшись – вмерла. – Це моя вина, я забула про Піпа, у нього не зосталося жоднісінької насінини і хоч би крапельки води. О Піпе! О Піпе! Як я могла так жорстоко вчинити з тобою? – плакала Бет, взявши бідолашне створіння в руки і пробуючи оживити його. Джо зазирнула в напіврозплющені очі, помацала маленьке сердечко та, переконавшись, що пташка закоцюбла й холодна, похитала головою і запропонувала коробку з-під доміно для труни. – Поклади його в піч, може він зігріється й оживе, – з надією підказала Емі. – Він вмер з голоду, і піч не допоможе. Я зроблю для нього саван і поховаю в саду, і ніколи більше не заводитиму собі птаха, ніколи, мій Піпе! Я надто погана, щоб мати його, – промимрила Бет, сівши на підлогу зі своїм улюбленцем у складених долонях. – Похорон відбудеться сьогодні після обіду, і підемо ми всі. А ти, Беті, не плач. Нам усім шкода, але цього 154


тижня все діється не так, і Піп найбільше постраждав від експерименту. Зроби саван і поклади його в мою коробку, а після обідньої гостини ми влаштуємо гарний похорон, – сказала Джо, почуваючись так, наче взяла на себе дуже багато. Покинувши інших розраджувати Бет, вона попростувала до кухні, у якій панував гнітючий безлад. Надягнувши величезного фартуха, вона взялася до праці і, поскладавши одна на одну тарілки для миття, раптом виявила, що вогонь загас. – От як гарно! – пробурчала Джо, з брязкотом прочинивши дверцята печі, і стала енергійно ворушити попіл. Розпаливши вогонь знову, вона подумала, що піде на ринок, поки загріється вода. Прогулянка піднесла їй дух і, хвалячи себе за вигідні закупи, побрела додому, придбавши дуже молодого омара, дуже стару спаржу і дві коробки кислих суниць. Поки Джо вимила посуд, настав обід, і піч розпеклася до червоного. Ганна залишила тісто підходити в мисці, а Меґ вранці помісила його й поставила на припічок, щоб воно піднялося вдруге, і там забула. Вона саме розважала Саллі Ґардінер у вітальні, коли двері розчинилися навстіж і з’явилася біла від муки, закіптюжена, розпашіла і скуйовджена постать, запитавши їдуче: – Послухай-но, хіба тісто не дійшло, коли перетікає через край? Саллі засміялася, а Меґ кивнула і підняла брови так високо, як тільки змогла, після чого привид зник і, не гаючись, поклав скисле тісто в піч. Місіс Марч пішла з дому, підглянувши, що і як у домі діється, й собі розрадивши словом Бет, яка майструвала біле покривало, поки спочила лежала при повній параді в коробці з-під доміно. Дивне відчуття безпорадності огорнуло дівчат, коли сірий капелюшок зник за 155


рогом. А коли за кілька хвилин з’явилася міс Крокер і сказала, що прийде на обід, їхню душу пройняв відчай. Ця леді була худа, вижовкла стара діва з гострим носом і допитливими очима, яка бачила все і пускала плітки про все, що бачила. Діти її не любили, але були навчені добре ставитися до неї, тому що вона стара, бідна і майже не мала друзів. Тому Меґ посадила міс Крокер у крісло і спробувала розважити її, а гостя про все розпитувала, все критикувала і розповідала історії про знайомих їй людей. Годі й описати тривоги, пережиття і муки, які спіткали Джо того ранку, а той обід, який вона подала, став приводом для безкінечних жартів. Побоюючись питати поради, вона самотужки впоралася, як тільки змогла, усвідомивши згодом, що кухар, окрім енергії та бажання, потребує чогось більшого. Вона варила спаржу цілу годину і з жалем виявила, що головки повідвалювалися, а стебла залишилися тверді, як не крути. Хліб згорів на вугіль; заправка для салату пересолена так, що була непридатною для споживання. Омар був неабиякою таємницею для неї, але вона товкла і колупала його, поки не скинула панцир, сховавши його мізерні пропорції у хащі салатового листя. Картоплю довелося готувати поспіхом, бо її затримала спаржа, та й та була недоварена. Бланманже вийшло з грудками, а суниці виявилися не такими стиглими, як виглядали, тому що їх «підфарбували». «У гіршому разі вони їстимуть солонину і хліб з маслом, якщо голодні, але як прикро промучитися цілий ранок намарно», – подумала Джо, коли задзвонила на півгодини пізніше, ніж зазвичай, і стояла, розгарячіла, зморена й пригнічена, стежачи, як наїдки з’являються перед очима Лорі, звиклого до всілякої вишуканості, і міс Крокер, чий довгий язик розповість про них по всіх усюдах. 156


Бідна Джо радо би сховалася під столом, поки гості куштували й відставляли одну по одній страви, тимчасом як Емі хихотіла, Меґ виглядала засмученою, міс Крокер випинала губи, а Лорі говорив і сміявся, як тільки міг, щоб надати сцені бенкету радісного тону. Козирем Джо мали стати ягоди, тому що вона добре поцукрувала їх, і поставила біля них глечик з густими вершками. Її гарячі щоки трішки охололи, і вона глибоко зітхнула, коли гарненькі скляні тарілки пішли по колу, а всі захоплено поглядали на рожеві острівці, що плавали в морі вершків. Міс Крокер скуштувала першою, скривила лице й поспіхом випила води. Джо, яка відмовилася від ягід, остерігаючись, що всім не вистачить, коли їх хутко брали з тарілки, подивилася на Лорі, але він їв мужньо, хоча невеличка зморшка з’явилася коло його рота, і не відривав погляду від тарілки. Емі, яка полюбляла цю добірну страву, набравши велику ложку, вдавилася, сховала обличчя в хустині й прожогом утекла з-за столу. – Ох, що сталося? – крикнула Джо, тремтячи. – Сіль замість цукру і вершки кислі, – відповіла Меґ з трагічним жестом. Джо тихо застогнала й відкинулася у своєму кріслі, пригадавши, як забула поставити вершки на холод, а під кінець поспіхом посипала ягоди, узявши одну з двох коробок на кухонному столі. Вона спалахнула й от-от заплакала б, якби не стрілася очима з Лорі, що далі весело іскрилися, попри його героїчні зусилля з поїдання оригінального десерту. Зненацька їй на думку спав комічний бік цієї ситуації, і вона засміялася, поки сльози не потекли їй по щоках. Так вчинили й усі решта, навіть міс «Крякер», як дівчата називали стару леді, і нещасливий обід завершився радісно – хлібом з маслом, оливками і веселощами. 157


– Мені бракує сил, щоб прибрати стіл зараз, а тому ми припинимо ці смішки, й підемо на похорон, – промовила Джо, коли всі встали, а міс Крокер, якій страх як кортіло переповісти історію за іншим столом, приготувалася піти. Вони посерйознішали заради Бет. Лорі викопав могилку під папороттю в гаю, поклав у неї малого Піпа, политого рясними сльозами його ніжносердої господині, і вкрив мохом, повісивши вінок з фіялок і мокрецю на надгробку з епітафією, яку звіршувала Джо, пораючись коло обіду. Канарок Піп тут спочиває, Що червня сьомого умер. Його сльозами поливаєм І не забудемо тепер. Після завершення обряду Бет пішла відпочивати до своєї кімнати, пригнічена почуттями та скуштованим омаром, але відпочивати було ніде, тому що ліжка лишилися незастелені, й вона неабияк вгасила свою журбу, підбивши подушки і впорядкувавши речі. Меґ допомогла Джо прибрати залишки бенкету, на що пішла половина дня, після чого вони були такі втомлені, що вирішили на вечерю вдовольнитися чаєм і грінками. Лорі взяв Емі на верхову прогулянку, і це було справжнім актом милосердя щодо інших, тому що скислі вершки, як видавалося, погано вплинули на її і без того запальний характер. Місіс Марч повернулася додому, заставши трьох дівчат по вуха в роботі посеред дня. Кинувши погляд на комірчину, вона переконалася в успіху цієї частини експерименту. Та ще не встигли господиньки відпочити, як прийшло кілька гостей, і здійнялася колотнеча, коли всі готувалися зустріти їх. Опісля треба було приготу158


вала чай, бігати з різними орудками і під кінець взятися за шитво, яке відклали до останньої хвилини. Коли запали сутінки, росянисті й тихі, вони одна по одній зібралися на ґанку, де червневі троянди розпускали прегарні пуп’янки, і кожна, сідаючи, стогнала й зітхала, немов утомлена чи стривожена. – Який же це жахливий день! – почала Джо, що зазвичай говорила першою. – Він видавався коротшим, ніж звичайно, але таким неприємним, – сказала Меґ. – Геть не як удома, – додала Емі. – А як же могло бути інакше без мами і малого Піпа, – зітхнула Бет, широко розплющивши очі на порожню клітку над головою. – Мама тут, люба, а завтра ти матимеш нову пташку, якщо бажаєш. З цими словами підійшла місіс Марч і сіла серед них, виглядаючи так, наче її вихідний не був набагато приємнішим від їхнього. – А ви задоволені своїм експериментом, дівчата, чи хочете ще один тиждень, – запитала вона, коли Бет пригорнулася до неї, а решта обернули до неї повеселілі личка, наче квіти до сонця. – Я ні! – рішуче гукнула Джо. – Я також, – луною відповіли інші. – То ви думаєте, що краще мати кілька обов’язків і трохи жити й для інших, як мені видається? – З байдикування і сміху користі мало, – зауважила Джо, похитуючи головою. – Я вже втомилася від них і хочу взятися до якоїсь роботи. – Сподіваюся, що ти навчишся готувати прості страви. Це корисний навик, без якого не може обійтися жодна жінка, – сказала місіс Марч, нечутно сміючись зі спогаду про обідню гостину Джо, звіт про яку почула від міс Крокер, зустрівши її на вулиці. 159


– Мамо, ти пішла з дому й полишила все тільки тому, щоб побачити, як ми дамо собі раду? – крикнула Меґ, яка щось підозрювала цілий день. – Так, я хотіла, аби ви самі побачили, що вигода усіх залежить від того, як кожен ретельно виконує свою частку роботи. Поки ми з Ганною виконували вашу роботу, вам велося досить добре, хоча я не думаю, що ви були надто щасливі чи привітні. Тому я вирішила дати вам невелику науку – показати, що станеться, коли всі думають тільки про себе. Хіба не відчуваєте, що приємніше допомагати одна одній, виконувати щоденні обов’язки, які роблять відпочинок таким бажаним, й уміти терпіти, щоби дім був затишним і любим для нас усіх? – Відчуваємо, мамо! Відчуваємо! – крикнули дівчата. – Тоді дозвольте порадити вам знову взяти свої невеликі тягарі, які хоч і видаються подеколи важкими, але призначені нам на добро, і стають легшими, коли ми навчимося їх нести. Праця корисна, її вистачить з лишком усім. Вона вдержує нас від безділля і зла, покращує здоров’я та настрій і додає сили та впевненості більше, ніж гроші чи мода. – Ми хочемо трудитися як бджілки, і не будемо нарікати, от побачиш, – сказала Джо. – Готування простих страв – моє завдання на вихідні, і наступна обідня гостина, яку я приготую, сподобається всім. – А я замість тебе пошию сорочки для батька. Я можу це зробити, і таки зроблю, хоч шиття мені не до вподоби. Та це краще, ніж безконечно доробляти свої речі, які й так непогані, – сказала Меґ. – Я готуватиму уроки щодня і не витрачатиму стільки часу на музику та книжки, – таким було рішення Бет, тимчасом як Емі взяла з них приклад, ге160


роїчно оголосивши: – А я навчуся робити петельки і правильно вживатиму слова. – Дуже добре! Тоді я цілком задоволена експериментом, і гадаю, що повторювати його нам не доведеться. Але тільки не впадайте в іншу крайність і не трудіться, як раби. Має бути час для праці і час для відпочинку, зробіть кожен день не тільки корисним, але й приємним. Щодня доводьте, що ви розумієте вартість часу, правильно користуючись ним. Тоді юність буде чарівною, старість не принесе вам жалю, а життя буде чудовим та успішним, навіть попри бідність. – Ми не забудемо, мамо! – так і сталося.


Зміст Розділ перший. Гра в пілігримів................................................................. 5 Розділ другий. Веселе Різдво .................................................................... 19 Розділ третій. Малий Лоренс .................................................................... 33 Розділ четвертий. Тягарі .............................................................................. 47 Розділ п’ятий. Добра сусідка ..................................................................... 63 Розділ шостий. Бет і Пишний Палац ..................................................... 79 Розділ сьомий. Долина Приниження Емі ........................................... 89 Розділ восьмий. Джо стрічає Аполіона ................................................ 98 Розділ дев’ятий. Меґ на Ярмарку Гордині ........................................112 Розділ десятий. П.К. і П.В. ..........................................................................133 Розділ одинадцятий. Експерименти ....................................................147 Розділ дванадцятий. Кемп-Лоренс .......................................................162 Розділ тринадцятий. Повітряні замки ................................................188 Розділ чотирнадцятий. Таємниці ...........................................................201 Розділ п’ятнадцятий. Телеграма ............................................................214 Розділ шістнадцятий. Листи .....................................................................226 Розділ сімнадцятий. Мала праведниця ..............................................237 Розділ вісімнадцятий. Похмурі дні ........................................................247 Розділ дев’ятнадцятий. Заповіт Емі......................................................258 Розділ двадцятий. Довіра ..........................................................................269 Розділ двадцять перший. Бешкет і примирення ...........................278 Розділ двадцять другий. Розкішні луки..............................................294 Розділ двадцять третій. Втручання тітки Марч .............................303

318


ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Луїза Мей Олкот МАЛЕНЬКІ ЖІНКИ Частина І

Літературний редактор Микола Янів Технічний редактор Петро Клим

Підписано до друку 22.02.14. Формат 84x108 1/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 16,8. Ум. фарбовідб. 17,2. Обл.-вид. арк. 11,7. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.



Маленькі жінки