Page 1


УДК 2-29 ББК 86. 3-4 К 41

Видавництво спирається на «Український правопис. Проєкт найновішої редакції» Інституту української мови НАН України, 1999.

Кіндратович Люба К 41 Лист у вічність : Історії з життя / Люба Кіндратович. – Львів : Свічадо, 2014 – 64 c. ISBN 978-966-395-730-2 До цієї книжки увійшли реальні історії з життя одного подружжя – звичайного і незвичайного водночас. Звичайного – своїми радощами і клопотами, незвичайного – своїм коханням, сприйняттям випробувань долі й довірою до Всевишнього. Щирі й зворушливі оповіді не залишать байдужим того, хто візьме цю книжку до рук. УДК 2-29 ББК 86. 3-4 ISBN 978-966-395-730-2

© Люба Кіндратович, 2014


Моєму незабутньому Юркові У цьому житті Бог щедро обдаровує мене людьми, від яких я маю любов, підтримку і розуміння, але Ти завжди будеш для мене найяскравішою зіркою мого життя


До читача Усе почалося з нашого особливого знайомства... Ми познайомилися восени 1994 року, через рік було наше весілля. А ще через кілька років директор видавництва «Свічадо», в яке я влаштувалася на роботу, почув нашу незвичайну історію і запропонував мені готувати «Невигадані історії». Ця розповідь, як багато інших зворушливих моментів нашого життя, увійшла до книжок свічадівської серії «Невигадані історії». Пригадую, мене запитували, чи не побоююсь я ділитись з незнайомими людьми такими глибоко особистими моментами... Але як би я могла спонукати інших героїв моїх «Невигаданих історій» до відвертости, якщо б сама не була готова до цього? Теплі відгуки на ці історії утвердили мене в думці, що нам усім так бракує в цьому світі щирости і взаємопідтримки. ...Ми були вже у шлюбі 16 років, як історію нашого знайомства популярна львівська газета визнала найромантичнішою історією до дня св. Валентина. На той час мій Юрко вже був важкохворий і фактично прикутий важкою недугою до ліжка... Пригадую, в тій історії я згадувала хлопчика, який, захворівши на рак, 7


мріяв потрапити до Книги Гіннеса, отримавши найбільшу кількість листівок у світі. Мільйони отриманих листів з різних куточків зробили чудо – малий одужав.... «Можливо, багатотисячна молитва читачів створить чудо, і Юрко теж одужає?» – так закінчувалася у газеті розповідь про нашу родину. ...Юрко відійшов у вічність через 2 місяці... Я думаю, що Бог почув наші молитви, бо відійшов він умиротворений у Бозі, за 20 хвилин перед смертю прийнявши Святе Причастя. Він став для мене прикладом того, як людина з обмеженими фізичними можливостями може прожити яскраве повноцінне життя, як з гідністю може переносити важкі страждання, не нарікаючи на Бога і на обставини, і творити навколо себе доброзичливу, спокійну атмосферу. «Хто в мене вірує, той не вмре повік, а житиме вічно», – ці слова з Євангелія були для мене підтримкою у важкий час після похорону... Вони висічені на граніті на Юрковій могилі. А ще там є такі слова: «У наших серцях – незабутня мелодія Твого життя, у Твоєму серці – вічна Божественна музика». Я вибрала кілька історій з нашого життя і уклала цю книжечку з думкою і присвятою Юркові, а також його матері, яка була з ним від його першого до останнього подиху, і яка також стала матір’ю і для мене. Гадаю, розповіді із книжки «Лист у вічність» залишаться в серці тих, хто візьме її до рук. Люба Кіндратович 8


Довіритися Богові Львів видався мені, як ніколи, чужим і байдужим. Такою самотньою і спустошеною я ще не почувалася. Мені було лише 20 років, і я дуже гостро переживала першу зраду у своєму житті... Храм, у який зайшла по дорозі додому, здавався холодним і непривітним, тихі слова священика ледь долітали до нечисленних парохіян. Я вже була попрямувала до виходу, але почуті слова отця змусили зупинитися. «Нам інколи здається, що Бог незворушно споглядає на наші страждання, розчарування й невдачі, і йому байдуже до них. Це не так. Ісус Христос також пізнав сум, втрату, зраду. Він, як ніхто, розуміє нас, Він, як ніхто, знає, що насправді нам потрібно, і тільки Він може зцілити наші рани. Лише довіртеся Йому. І пам’ятайте: те, що ми сприймаємо як важкі проблеми і випробування, може виявитися для нас неочікуваним даром, новими можливостями». Це були перші слова за останні кілька тижнів, що торкнулися мого холодного й збайдужілого серця і трохи зігріли його. Вийшовши з храму, раптом зауважила, який гарний літній день надворі. А незабаром почнеться осінь – 9


моя улюблена пора. «Осінь! А цієї осени могло бути моє весілля», – майнула думка, і непрохані сльози набігли на очі. На квартирі, яку ми, троє студенток, винаймали, чекала нова неприємна несподіванка: господар без попередження сказав вибиратися геть. Перспектива опинитися на вулиці мовби пробудила мене зі сну апатичности й байдужости. Треба шукати житло. У записнику – купа телефонів і адрес, але ніхто ні чим допомогти не може. Хіба що... Рік тому, коли я була закохана й щаслива, на очі цілком випадково натрапило газетне оголошення. Спокійний, сором’язливий, любить музику, книги... Якраз для моєї сестри, а то вона геть світу не бачить за своїм навчанням і роботою у монастирській бібліотеці. Відгукнулася. Я, мовляв, щаслива, хотілось, аби й сестра також зустріла своє щастя. Відповідь не забарилася. Акуратний почерк, вдумливий, симпатичний лист. Він – учитель, сестра – катехитка, як і моя Мар’яна. Та сестра не втішилася, навпаки – розсердилися. Вона не потребує таких знайомств, тим паче без її відома! Так ця історія ця закінчилася, навіть не розпочавшись. І я вже встигла забути про неї, але адреса й телефон в записнику нагадала, що цей учитель писав, що живе з батьками у передмісті, а його сестра-катехитка – у Львові. Це геть незручно й нахабно звертатися у такому випадку за допомогою (враховуючи передісторію нашого знайомства), але ж просто неба залишатися ще незручніше! І я, відкинувши вагання, зателефонувала. Дуже перепрошуючи, змалювала безвихідь свого становища. «Мені б лише на кілька днів 10


десь зупинитися, поки не знайду нове житло, якби сестра погодилася, я була б дуже вдячна...» У сестри виявилися квартиранти, а ось в Юрка (так називався вчитель) – вільний другий поверх. Я з радости погодилася, навіть не подумавши про двозначність, з якою Юрко може сприйняти мою появу. Я й у думці не мала тоді зав’язувати нові знайомства. За кілька днів вирішу свою житлову проблему, і переїду. На сільській зупинці мене зустрів не Юрко, а... його мама. – Юрко в школі. Попросив мене зустріти. За 10 хвилин, що ми йшли від зупинки, я коротко розповіла, нічого не приховуючи, про те, чому змушена була звернутися до них по допомогу. Удома, метушачись біля кухні («Найперше мушу погодувати вас!), пані Слава розповіла про своє горе: недавно помер її чоловік, а вона була за ним, як за кам’яною стіною. – Ось так помер чоловік, внуків не діждавшись, і я, мабуть, також не дочекаюся. Леся до монастиря зібралася, Юрко чомусь не одружується... – і вона заплакала. Ця сива жінка у ту мить здалася мені давно знайомою і рідною, і я обійняла її за плечі. – Ще побачите, обов’язково побачите внуків! – запевняла я її. І буває ж, втішаючи когось іншого, забуваєш про свій біль. Уперше за останні 2 місяці мені на душі мені було легко й спокійно. 11


Незабаром зі школи повернувся Юрко з цілим оберемком квітів, що їх подарували учні. – Які ваші улюблені? – спитав. Я вибрала розкішні білі хризантеми. – Можна, я покладу їх у вашій кімнаті? Я кивнула. А потім Юрко грав на фортеп’яно мої улюблені мелодії. І так було щовечора. Він був ніжний й уважний. Бували хвилини, коли ця увага зачарувала мене своєю тактовністю й елегантністю... Але частіше смуток і спогади неждано накочувалися і краяли моє серце... Звідкись бралися роздратування і кепський настрій. Він помічав це. І далі був ніжний й уважний. А я... Знайшовши прийнятний варіянт, через 2 тижні попрощалася з Юрком і його доброю мамою. Коли покидала цей гостинний дім, затрималася біля квітника, щоб помилуватися айстрами. У ту мить мені чомусь здалося, що я неодмінно повернуся сюди... А потім були випадкові й невипадкові зустрічі з Юрком, довгі розмови, і ... пробудження нових почуттів. Це почуття було зовсім інкшим, аніж пристрасне й бурхливе, сліпе й неусвідомлене почуття минулого. Це було усвідомлення того, що Юрко, мабуть, і є отою другою половинкою, призначеною Богом. ...Рівно за рік я повернулася у той будинок... Була осінь. У квітнику цвіли айстри. Цей дім і цей садок незабаром мали стати моїми. За тиждень мало відбутися наше з Юрком весілля. Тривога знову краяла моє серце. Усі були проти нашого шлюбу. Мої батьки не хотіли, щоб я виїжджала 12


з Івано-Франківська, їх також хвилювали Юркові вади – залишкові явища травми при пологах внаслідок халатности лікарів. Невеличка вада ходи, часами заїкання – для мене це було несуттєвим. Я знала, яким наполегливим і цілеспрямованим був Юрко у подоланні цих вад, і дуже цінувала його силу волі та глибину розуміння інших, що виникає, коли людина пережила життєві випробування. І ще я знала, що хвороба чи нещасний випадок може спіткати будь-кого. І мене також. Тільки ми, здорові, відсторонюючись від людей з фізичними вадами, часто забуваємо про це... Я розуміла своїх батьків (бо вони хотіли для мене лише щасливої долі). І не виявляла жодної категоричности, лише просила зрозуміти й підтримати мене. У ті хвилини мені допомагала молитва. Вона єднала мне з Юрком, хоч ми були в різних містах, і додавала сили. ...На весіллі у мене була розкішна сукня. Коло церкви – чи не вся школа Юркових учнів, що прийшли нас привітати. Сумною була лише моя родина. Я вперше побачила татові сльози. І ледь стримувалася від сліз сама. Це моє весілля, і я маю бути щасливою, радісною нареченою. Я маю бути радісною... Я дала волю своїм сльозам, лише коли по дорозі з церкви пішов рясний дощ. – Ні, ні. Це не сльози, це просто краплі дощу... – через силу усміхнулася до збентеженої мами. З того часу минуло 12 років... Кажуть, батьки щасливі, коли щасливі їхні діти. Мої батьки – не виняток. Вони тішаться нашим щастям і онуками (недарма ж 13


я колись запевняла Юркову маму, що і вона обов’язково дочекається внучат). Щоосени, у чергову річницю нашого шлюбу, я, дивлячись на розквітлі айстри у нашому садку, згадую усе пережите. Чи хотілось би щось мені викинути зі свого життя, забути назавжди? Ні, бо переконалася: усе, що з нами стається, має свій сенс. І коли щось негаразд у моєму житті, завжди згадую слова священика, почуті у мить розпачу і розчарування: те, що ми сприймаємо як проблеми і випробування, може виявитися для нас неочікуваним даром, новими можливостями. Важливо лише довіритися Богові.


«Нехай буде воля Твоя...» – Чи маєте дітей? Лише одне? – запитує мене вже на завершенні сповіді старенький священик, і незважаючи на його доброзичливий тон і лагідне обличчя, це запитання викликає у мене роздратування. – Так, лише одне. Тому що мені лише 23 роки, тому що першій дитині лише рік, тому що я вчуся в аспірантурі й хочу спочатку захистити дисертацію, – відразу ж сиплю я аргументами, в душі, однак, будучи переконаною, що кількість дітей – це внутрішня справа жінки. – Сестро, – доброзичливо, але твердо перериває мій потік слів священик, – колись ви зрозумієте, що діти – не від чоловіка, діти – від Бога. Минає якихось кілька тижнів, і я дізнаюся, що вагітна! Ця новина викликає в мене внутрішнє несприйняття. Бо мені лише 23 роки, бо першій дитині лише рік, бо в моїх планах – дисертація... Я знаю, що ніколи не зважуся на аборт, і від безвиході плачу: ну чому, чому це сталося так невчасно, наперекір моїм життєвим задумам... І ми ж з чоловіком не планували вагітности... Чоловік втішає, але бачу, що і він заскочений цією новиною. Гнітючі думки ро15


яться в голові, до того ж, починається жахливий токсикоз, і мені здається, що я – за крок до неврозу. – Ну чому ти себе мучиш? – розвіює мій похмурий настрій чоловікова сестра, катехитка. – Подумай тільки, ти станеш мамою ще одного симпатичного маленького дівчатка. Чи хлоп’ятка. Це ж добре – невеличка різниця у віці між дітьми. А дисертація твоя нікуди не дінеться, напишеш ще. Заспокойся, бо й маляті спокій потрібен, і не гріши: діти від Бога. «Сестро, колись ви зрозумієте: діти не від чоловіка, діти від Бога», – зринають раптом у пам’яті слова старенького священика. І аж тепер ці слова перевертають усе моє дотеперішнє сприйняття! 23 роки тому моїй мамі, круглій сироті з дитинства, також було нелегко. Народження першої недоношеної кволої дитини, і за 2 місяці – нова вагітність. Тоді народилася я. Знаю: я була бажаною дитиною... А тепер... Це ж моє, дароване Богом дитятко! Як я можу не прийняти його? І чудово, що між дітьми буде неповних 2 роки різниці – швидше знайдуть спільну мову! Я поринула у нові клопоти, почала прати, виварювати і прасувати пелюшки, складала на окрему поличку дитячі речі, вже замалі на старшу... Уявляла себе мамою двох карапузиків, – цікаво, хто це буде: хлопчик чи дівчинка?.. І раптом як грім серед ясного неба: завмерла вагітність, так звана чистка, черствість лікаря (воно й не дивно, адже це відбувається у відділенні, де роблять аборти)... Ще не до кінця усвідомивши, що сталося, 16


я, повернувшись додому, відкрила шафу з акуратно по складаними пелюшками і сорочечками – для тієї дитинки, що мала народитися і ... вже не народиться. Сльози душили мене, а в голові була лише одна думка: «Це я винна в усьому, я! Я не сприйняла цю вагітність від початку, я противилися волі Божій. Я не мала поки що у планах другої вагітности – і завагітніла. Сталося, не так, як я планувала й хотіла. А потім, потім я вже хотіла цієї дитини і готувалася до її народження – і втратила її. Знову сталося не так, як я хотіла. Може, усе було б інакше, як би я поклалася на волю Божу...» А потім були депресія, клопоти зі здоров’ям, лікування і ... відчайдушне бажання мати ще одну дитину. Я дивилася не раз на ту поличку з маленькими сорочечками і подумки пригортала до грудей немовлятко. Численні консультації лікарів і навіть календарні підрахунки, – мені здавалося, на цей раз усе має бути добре, адже ми до цього так готувалися! Виснажливі перші місяці вагітности, знову шалений токсикоз, від якого відволікали лише світлі мрії про друге маля і... Раптово, несподівано, приголомшливо – знову завмерла вагітність, операція! Якраз у переддень народження старшої донечки. Я пам’ятаю, як на другий день, ледь відійшовши від наркозу, я відпросилася додому, бо мені була нестерпна та гнітюча лікарняна самотність, а вдома – гості, що прийшли на святкування дня народження, і я кожному заново переповідала заново про те, що сталося, і плакала... Знову депресія, лікарі, невтішні діягнози, довгі роздуми... І раптом як просвітлення – несподіваний 17


горнула до свого серця любляча й ніжна мама. – Ось так, Любонько, і ми боїмося покидати цей світ, тобто народжуватися до неба, – говорив Ти мені, – але там на нас чекає люблячий Бог. Я згадувала ці Твої слова, коли тримала Тебе за руку, а її тепло поволі холонуло… Коли йшла за Твоєю домовиною, яку несли на руках твої учні, коли стояла на цвинтарі, коло Твоєї могили, заваленої вінками й квітами. Коли повернулася додому і зрозуміла, що в нашому домі вже не буде стільки музики, як було колись... Але думка про те, що Ти вже втішаєшся небесною музикою, все частіше підводить мій погляд до неба. Я знаю, що частина мого серця, частина моєї душі – вже там. У важкі моменти я подумки раджуся з Тобою. І, попри всі труднощі, прагну жити так, щоб зустрітися з Тобою у вічності, у люблячій присутності Бога.


Перо ангела Бог промовляє до нас через людей, яких Він ставить на нашому шляху

Я йшла засніженими вулицями вечірнього Львова, даючи волю сльозам, що їх тамувала упродовж дня. Сльози обпікали щоки і, скочуючись на хутровий комір, застигали морозяними краплинками. Мені робилося від цього ще холодніше, але поспішати додому чи заходити в кав’ярню, щоб зігрітися горнятком чаю, не хотілося. Хай холодно, але можна ось так собі просто йти, не тамувати під покровом вечора сльози, не ховати почервоніле обличчя, нічого нікому не пояснювати… Бо що можна сказати, коли ти вже ніколи більше не почуєш голос коханого, коли його могила засипана холодним снігом і твоє серце, здається, також закам’яніло з болю... Здається, ти загубилася у цьому холодному, бездушному світі, сама-самотня, і нікому, нікому немає діла тебе… Заглибившись у свої думки, майже наштовхуюся на хлопця, що жонглює на тротуарі кульками. Погляд 57


падає на порожній капелюх біля його ніг. Бідолашний! Жонглює на такому морозі. А перехожі байдуже оминають його. Мабуть, йому теж несолодко. Але, як з’ясовується за мить, хлопець і не гадає сумувати. – Дівчино! – весело гукає. – Чи не зупинитеся на хвилинку? Я зупиняюся. «Послухайте, я не знаю, чому ви такі засмучені, але знаю, що вас може втішити. Він дістає зі свого наплічника шматочок металевого листа, якийсь інструмент і натхненно починає щось вирізати. За хвилину-другу простягає невеличке сріблясте перо! – Беріть, це перо ангела! Ангела-охоронця! Це вам на згадку, що ми ніколи не буваємо самотні. Я мимоволі посміхаюся й прикріплюю оте подароване перо ангела на комір своєї шубки. – Дякую! І не холодно вам тут стояти? Й люди сьогодні – киваю на капелюх – не надто щедрі… – Головне, що Господь щедрий і дарує мені цей прекрасний зимовий вечір, оцю неповторну музику вечірнього Львова і – усмішку на вашому обличчі, на якому ще кілька хвилин тому були сльози. – Я колись вичитав, що в людині, яка народилася від Духа Святого, Бог мовчки співає, а світ стає музикою. А потім переконався в цьому на прикладі свого життя. Так, сьогодні, мабуть, повертатимуся додому з порожнім капелюхом. Але я вже давно зрозумів, що найголовніше в цьому світі, хай як це банально звучить, робити те, що тобі до душі й приносити радість іншим. 58


Я прагнув колись багатства і мав його, але переконався, що жодне багатство не здатне зробити людиною щасливою. А коли ти щось даруєш іншому – усмішку, мелодію, любов, надію, – Господь натомість дарує тобі невидимі крила, як ангелові, і вони підносять тебе над буднями, і ти бачиш світ у всій його красі й різнобарв’ї. Може, тому я так люблю дарувати перо ангела… – Я дякую Вам! Перо ангела й справді дуже допомогло мені сьогодні. Так дивовижно… Погляньте, я причепила його на комір, і усі крижинки-сльозинки з нього зникли! – Що ж, хай благословить вас Господь! Це Він витирає наші сльози… …Збігали дні, тижні, місяці… Щоразу, проходячи повз стару кам’яницю у центрі Львова, де колись я зустріла хлопця-жонглера, що подарував мені, заплаканій незнайомці, перо ангела, я сповільнювала крок і роззиралася довкола. Я так хотіла ще раз побачити його і розповісти, що за цей час, поки ми не бачилися, скільки всього трапилося – сумного й радісного, але завжди, завжди оте перо ангела нагадувало мені про те, що ми не самотні в цьому світі, й що Господь своїми лагідними руками витирає кожну сльозу. І посилає людей, що стають на нашому шляху джерелом віри, надії й любови. Я так і не зустріла більше того юнака, але подароване ним перо ангела й слова про те, що коли ти щось даруєш щось іншому – усмішку, мелодію, любов, надію…, Господь співає у твоєму серці, а світ стає музикою, закарбувалися в моєму серці. 59


Юрій та Люба Кіндратовичі з доньками Марічкою та Андріаною


Із сестрою, мамою та доньками


Зміст До читача .................................................................................................7 Довіритися Богові ................................................................................9 «Нехай буде воля Твоя...» ................................................................ 15 «Нетипове» одужання ..................................................................... 21 Молитва на віллі «Кораловий риф»........................................... 26 «Поміч моя від Господа…» .............................................................. 35 Зустріч у приморській капличці ............................................... 47 Лист у вічність ................................................................................... 52 Перо ангела .......................................................................................... 57


ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

ЛЮБА КІНДРАТОВИЧ ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ Історії з життя

Літературний редактор Люба Кіндратович Технічний редактор Петро Клим Обкладинка ПП Клим

Підписано до друку 21.02.14. Формат 60x84 1/16. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 3,7. Ум. фарбовідб. 4,2. Обл.-вид. арк. 1,7. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08, e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.


Лист у вічність  

Автор: Любов Кіндратович Кількість сторінок: 64 Обкладинка: м'яка Рік видання: 2014 - See more at: http://svichado.com/novynky/list-u-vichni...