Page 1


g`opnxrJln dn j`mh

У

явіть – ви тримаєте в руках новонароджену дитину. Ще не знаєте, якою вона буде у майбутньому, хто і що стане на її життєвій дорозі. Позаду – вагітність, позаду – пологи, можливо, дуже важкі. Але це вже не суттєво у хвилину, коли довгоочікувана дитина нарешті у Вас… Так і з нашим журналом. Правда, коли пишу ці слова, я ще не маю змоги тримати його в руках. Він ще залишається навіть для нас, членів редакції, таємницею. Бо ніколи те, що бачиш у комп’ютері, не відповідатиме стовідсотково тому, що отримаєш із друкарні. Отож, кого ми народили – розглядати і оцінювати Вам… Не будьте надто суворими, адже новонародженому переважно всі усміхаються :) Маємо таку мрію, щоб цей журнал, призначений для сім’ї, для подружжя, для батьків, бабусь і дідусів, став місцем гарної зустрічі. Так само, як місцем радісної, відкритої до потреб іншого, зустрічі було весілля в Кані Галилейській. У «КАНІ», як і на весіллі, ви познайомитеся з іншими сім’ями (сьогодні – зі сім’єю Надії та Романа Турянинів), подружите з нашими постійними авторами, отримаєте добру пораду, відпочинете і повеселитеся. Можливо, завдяки якійсь статті чи розповіді відбудеться чудо у вашому житті. Ви щось зрозумієте, щось передумаєте, на щось глянете по-новому… Надіємося, вина Вам не бракуватиме… Того доброго Ісусового вина, яке серце і душу звеселяє. Це журнал для ВАС і про ВАС! Запрошуємо до «КАНИ»! P.S. Із нетерпінням чекатимемо на Ваші відгуки, бо тільки Ви можете сказати, яку гостину ми підготували.

ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

3


bPd b`q dn m`q

А я маю знати це слово? Ага! Згадав! Це місто, в якому Ісус вперше створив диво. У такому випадку перше, що приходить на думку, це весілля, бо під час церемонії читають цю притчу чи як це називається... Як виявилося, я доволі освічена особа, хоча шкода, що це дала мені не освіта, а те, що я підробляв, знімаючи весілля і чуючи цю притчу енну кількість разів :) Богдан Ємець, 22 роки, музикант

Канна – це квітка, дуже гарна, яскравого червоного кольору.

Я пам’ятаю, що це з Біблії, але не пам’ятаю конкретно, про що йдеться. Вже згадала, Кана Галилейська. Уляна Федорович, 36 років, методист університету

“Кана” асоціюється в мене зі спокоєм, але також із дуже сильною енергією, спрямованою до космосу, сонця та руху. А також зі світлом. Канна – це така квітка, вогняна, сонячна. Вони є дуже різні: високі, розкішні. Вікторія Гус, 51 рік, інженер

Ганна Кондратюк, 44 роки, підприємець

Кана Галилейська, в якій Ісус Христос перетворив воду на вино. Я колись писав матеріал, де згадувалася Кана, картина “Бенкет у Кані”, звідти запам’яталося.

“Кана” у мене асоціюється з глечиками, кам’яною церковцею, з вином, радістю, весіллям, чудом. Стандартний набір:) Тетяна Матвійчук, 32 роки, бренд-менеджер банку

Андрій Мельник, 26 років, викладач університету

Чесно кажучи ні з чим конкретним не асоціюю. Трохи з Каннами, трохи – з канканом. Загалом із чимось червоним, веселим або вдумливим та гірським. Оленка Совин, 24 роки, аспірантка

“Кана” – це гурт. А ще це журнал, який от-от має з’явитися в Україні, хоча безліч перешкод стає на його шляху. Однак я вірю в його перемогу над усім цим))) А також це місто, де Ісус створив своє перше чудо... Ігор Саджениця, 25 років, журналіст

Кана – це весілля. Гучне, з музикою, танцями, забавами... і обов’язково – з Ісусом і Марією! Аня Устинова, 33 роки, юрист

Перша асоціація – гурт “Кана”. А от друга – весілля в Кані Галилейській. Це один із моїх улюблених уривків Євангелія, перше чудо Ісуса. Надя Надільна, 27 років, PR-менеджер

Кала – то є квітка, Канни – місто. А Кана… не знаю. Треба подивитися в енциклопедії. Уляна Кадикало, 50 років, бухгалтер

Ні з чим. Не маю жодних асоціацій. Бо не знаю значення цього слова. Христина Новоставська, 22 роки, ІТ -працівник

Колись асоціювалося зі співзвучною назвою квітки “кала” а пізніше – з Каннами і кіно або рекламним фестивалем. Зараз знаю групу “Кана” і товаришую з її гітаристом Олексієм.

Слово “Кана” у мене асоціюється з посудиною, у якій -надцять років тому купували розливне молоко (візьми кану і йди по молоко). Хоч є ще фольк-рокова група, також із назвою “Кана”. Юрій Калагурка, 28 років, начальник зміни цеху

Із Японією, ієрогліфами.

Наталя Маціпура, 23 роки, журналіст

Остап Хомицький, 31 рік, інформатик

Надіємося, що від сьогодні слово “КАНА” буде вам асоціюватися із нашим журналом. Дорогі читачі, чекаємо на ваші відгуки, пропозиції, запитання. Ви можете звертатися як до редакції, так і до окремих авторів рубрик. “Кана” – це журнал для ВАС і про ВАС!

Чекаємо на ВАШI листи! Автори найцікавіших отримають подарунки – книжки видавництва “Свічадо”. Адреса для листування: Журнал “Кана”, а/с 808, м.Львів, 79008

Електронна адреса: kana@svichado.com 4

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012


r mnlepP

6

dn pndhmh m` cnqŠhmr НАДІЯ ТА РОМАН ТУРЯНИНИ

ОТ ДІТИ ПІДРОСТУТЬ – І ПЕРЕСЕЛИМОСЯ БЛИЖЧЕ ДО ЗЕМЛІ. НАМ БАГАТО НЕ ТРЕБА: ЗБУДУЄМО СОБІ НЕВЕЛИЧКУ ХАТУ, БУДУТЬ ДО НАС ДІТИ ПРИЇЖДЖАТИ З ВНУКАМИ, А МИ БУДЕМО ТАМ “ДІДО” І “БАБА”…

Šel` mnlep`

12

ШКОЛЯР У СІМ’Ї ЩО ТАКЕ УСПІШНЕ НАВЧАННЯ? Чого найбільше потребують школярі від батьків? ЯК РЕАГУВАТИ НА НЕЗАДОВІЛЬНУ ОЦІНКУ? ЩО ТРЕБА І ЩО НЕ ТРЕБА РОБИТИ, ЩОБ НАВЧИТИ ДИТИНУ ВЧИТИСЯ?

qPl’“

36 ЧИ ДАВАТИ ДІТЯМ КИШЕНЬКОВІ ГРОШІ? Дитина не доросла до кишенькових грошей, якщо: Майже не

уявляє, де працюють батьки, що таке заробітна платня і звідки вона береться. НЕ ВМІЄ ВІДМОВЛЯТИСЯ ВІД ДРІБНИХ БАЖАНЬ ЗАРАДИ “ВИСОКОЇ МЕТИ”. ПОГАНО ПОВОДИТЬСЯ, НЕ ДОТРИМУЄ СВОЇХ ОБІЦЯНОК І ЛЮБИТЬ ПРИБРЕХАТИ.

k~dhm`

26 ЄПИСКОП-ҐАЗДА КОЖНА ЛЮДИНА ПОВИННА БУТИ ГОСПОДАРЕМ. КОЛИСЬ МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ

СТАРАВСЯ

ДОКЛАДАТИ

ЗУ-

СИЛЬ, ЩОБ НАВЧИТИ ДУХОВНИХ ОСІБ МЕНЕДЖМЕНТУ. Та на разі, на жаль,

добрі менеджери серед священиків – то радше винятки.

ondprff“

32

ЯК УНИКНУТИ ЗВИКАННЯ У СТОСУНКАХ? ПІСЛЯ ОДРУЖЕННЯ ПАРА ПОСТУПОВО ВХОДИТЬ У ЗВИЧНЕ ЖИТТЯ. ПОЧИНАЮТЬСЯ БУДЕННІ КЛОПОТИ, РОБОЧІ ПРОБЛЕМИ. БАГАТО ЧАСУ ЗАБИРАЄ ПОБУТ. За цими щоденними турботами втрачаємо свіжість почуттів, бажання дивувати один одного і дивуватися самим.

fhŠŠ“ 0epjbh ДІМ ІЗ СЕРЦЕМ

40

“Дім серця” не надає бідним жодної матеріальної допомоги. ТОБТО ВОЛОНТЕРИ НЕ МОЖУТЬ КУПИТИ ЇМ НАВІТЬ ЛІКИ. ОДА ПЕРЕКОНАНА, ЩО МАТЕРІАЛЬНІ ПОТРЕБИ ЦИХ ЛЮДЕЙ НЕ МАЮТЬ КІНЦЯ. ГРОШІ ДОПОМАГАЮТЬ ЛИШЕ ДЕЯКИЙ ЧАС. ТОМУ ЗНАЧНО ВАЖЛИВІШЕ ПРОСТО БУТИ ПОРУЧ З УБОГИМИ.

jrk|Šrp`

50

ТО УСЬО БОЖА РЕЖИСЕРКА

Вони називають себе християнами, “які грають добру музику”.

НАС ІЗ НИМИ ПОЄДНУЄ НАЗВА. ТОЖ МИ НЕ МОГЛИ НЕ ВЗЯТИ В НИХ ІНТЕРВ’Ю ДО ПЕРШОГО ВИПУСКУ ЖУРНАЛУ. Про гурт “Кана”

розповідає його вокалістка Христина Підлісецька, а також гітарист Олексій Каплунський. ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

5


dn pndhmh m` cnqŠhmr

Г

ерой фільму “Життя, як дім”, даючи настанову своєму синові, порівнює життя з будинком, який треба збудувати для себе. Який твій дім, з ким його будуєш і для кого, таке і твоє життя. Свій дім учасник вокальної формації “Піккардійська терція” Роман Турянин та його дружина Надія, скрипалька, артистка оркестру Львівської філармонії, будують уже понад десять років, відтоді, як придбали нежитлове приміщення на піддашші одного з будинків на вулиці Князя Романа у Львові. А вибрали саме його задля великого залу, де могла б збиратися вся родина. Хоча тоді вони ще не здогадувалися, що буде вона такою великою. Турянини люблять бувати разом, тому велика вітальня є водночас і кухнею, і місцем, де всі збираються, проводять час та приймають гостей. Усе, до найменших дрібниць, у своїй домівці вони зробили з любов’ю та наповнили затиш6

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

ком. Відразу з’являється відчуття, що це справді родинне гніздо. На стінах – ікони. Впадають в око карнизи на невеликих мансардних вікнах у вітальні – справжні дерев’яні граблі та вила. Роман – єдиний у “Піккардійській терції” нельвів’янин, родом із Мукачева. До Львова привела його служба в армії, а потім – бажання продовжити родинну традицію: батько Романа, також музикант, заслужений діяч мистецтв України, диригує хором і викладає в Мукачівському державному університеті. Під час навчання в консерваторії Роман познайомився з “піккардійцями” і з майбутньою дружиною, яка родом з Янова. Поки Надя готує каву, Роман розповідає про свої плани, про те, що вже зробили в помешканні. При тому його очі світяться. Відразу видно – Роман горить своєю мрією: облаштувати дім для своєї родини, щоб усім у ньому було комфортно і затишно.

фото: Василь Пишкович

Розмовляла Ольга Хворостовська


Ñ²Ì‘ß ÒÓÐßÍÈͲÂ

Знайомтеся: Батько Роман, голова родини, про все говорить із гумором, великий прихильник чистоти і порядку, не любить батьківських зборів. Мама Надія, берегиня домашніх традицій, зараз – у декретній відпустці. Подружжя разом уже 16 років. Діти – Василько, 14 років, вільний час присвячує “Пластові”, любить походи і поїздки, витривалий і обов’язковий, захоплюється фотографією; Юрко, майже 10, цього року почав займатися співом, вивчає гру на фортепіано, радо допомагає мамі; Марічка, майже 5, єдина внучка бабусь та дідусів, домашня принцеса; Ярема, півтора роки, дуже прив’язаний до мами; Лук’ян, наймолодший, коли ми були в гостях у Турянинів, він ще мешкав у маминому животику, народився 27 квітня. ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

7


dn pndhmh m` cnqŠhmr

У шлюбі ми вже 16 років. А от одружитися я обіцяв спершу Надиній мамі. Так сталося, вона мене до того підвела. Ми довго зустрічалися, я часто бував у Янові – рідному селі дружини. От Надина мама не витримала й каже: “Ти мусиш визначитися – будеш женитися чи ні. Бо мені не треба такого – їздиш, їздиш, а потім кинеш”. На що я відповів: “Звичайно, буду. Мені ще треба рік довчитися, бо сім’я – це відповідальність, зараз я не можу взяти на себе обов’язки”. А через рік я закінчив навчання – і ми побралися. Мене вдома вчили молитися “Отче наш”, “Богородице Діво”. А як дійшло до шлюбу, то треба знати і катехизм. Були науки в церкві, й мені дали книжечку, що треба вивчити. Ми якраз із “Терцією” їхали на “Таврійські ігри”, і всю подорож кораблем, де навіть була якась програма для нас, замість того, щоб бавитися, я вчив катехизм.

Ми розмовляємо дуже багато. Ділимося тим, що в кого сталося за день, що нам потрібно, як вийти з тієї чи іншої ситуації… Потреба ділитися і радитися один із одним є постійно. Що найбільше дратує один в одному? Коли я заходжу до кухні, а там щось насипано, накришено, не стоїть на своєму місці… Тоді я не почну їсти, поки не приберу. Я не можу так, переконаний: як щось робиш на кухні, маєш відразу все ставити на місце, бо інакше годі дати з тим раду. Мені дуже подобається, як Надя малює. Їй справді це гарно вдається. Таку ж здібність має і старший син. Перед дружиною треба просто поставити завдання, щоби вона зайнялася малюванням. Коли я зверху, на мансарді, все облаштую, то поставлю там

Надя дуже відважна, мужня. У критичних ситуаціях вона не розгублюється, а рішуче діє. Наприклад, були ми на шашликах, і Юра давився цукеркою. Я розгубився, а дружина підбігла, вхопила його за ноги, перевернула, струсонула – і цукерка вискочила. А коли останнього разу Надя сказала, що вагітна, я не знав, що відповісти. Але коли вона запевнила, що все собі уявляє і готова до цього, то я заспокоївся. Щоб Надя стала музикантом, то була мрія її мами. До першого класу мама віддала їх із сестрою (вони – двійнята) у музичну школу-інтернат ім. С. Крушельницької, тут, у Львові. Дівчата жили в інтернаті, а додому, в Янів, приїжджали лише на неділю.

8

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

Марічка також любить приймати гостей


Ñ²Ì‘ß ÒÓÐßÍÈͲ мольберт, фарби куплю. І поки вона малюватиме, я буду стояти біля плити. Я був на пологах, коли народжувався Ярема, і це мене вразило. І цього разу піду, бо бачу, що я там потрібен. Страшно не було, пуповину перерізав. Мав бути і тоді, коли на світ з’явилася Марічка, але так сталося, що через концерт не встиг. Бачите наш старенький візок? Ще коли Василько народився, в нас із грошима не дуже було, бо і ремонт затіяли, і борги ще віддавали за квартиру, то я купив в комісійному такий німецький візок-кошик. Наші всі діти в ньому виросли, ще й іншим позичали. Він якийсь вічний, не ламається. Один раз колесо відлетіло, але я полагодив – і візок далі служить. Дати раду з такою “бригадою” непросто. Головна виховна метода – показати приклад, а також дати дітям максимальне завантаження. Із чотирьох років усі наші діти танцюють в ансамблі “Веселі черевички”, а ще займаються музикою, боротьбою, ходять до “Пласту”… Нашим дітям на уроки часу іноді бракує, не те що на дурниці. Мусять швидко їх виконати перед позашкільними заняттями, а якщо не встигають, то доробляють після того. Як потрібно, приходять до мене за допомогою. Ми вчимо дітей відповідально ставитися до грошей. Як мають свої, щоби не витрачали на дрібниці, а придбали щось справді корисне. А як на щось забракне, то ми докладаємо. Торік діти зібрали собі гроші, то ми, порадившись, купили тенісний стіл. Я активно долучаюся до процесу виховання. Всіх буджу і всіх вкладаю спати. В мене першого закінчується терпіння, коли діти ще не сплять… Зранку готую сніданок і відправляю своїх школярів. А от Марічку в садочок зібрати, зачіску їй зробити – то вже мусить мама. Серед моїх обов’язків – погуляти з малим Яремчиком, відвести Марічку на танці.

фото: Василь Пишкович

Вчимо хлопців бути справедливими. А ще добрими, чуйними, нікого не кривдити, не бути пихатими. Вони не мають права нікого бити, принижувати, знущатися з когось. У неділю всі разом йдемо до церкви, а в свята – за “графіком”. Часом буває, що як малий спить, то я гуляю надворі, а жінка з дітьми в храмі, потім можемо помінятися. Ми ходимо в церкву Пресвятої Трійці, вона для нас дуже світла, в ній легко молитися. Хор професійний співає, для музикантів це дуже важливо. Як приходжу туди, то душею відпочиваю.

Пан Роман презентує вічний візок сім’ї Турянинів

У Великий піст концертів не проводжу. Ми так собі з хлопцями (виконавцями з “Піккардійської терції” – ред.) постановили. Та й удома намагаємося дотримуватися посту. Не завжди, щоправда, вдається, особливо, коли треба щось швидко приготувати до школи. Але першого та останнього тижня все ж намагаємося триматися. Концертні поїздки дають можливість відволіктися від домашніх клопотів. Але вони недовгі, зазвичай тривають 2 – 3 дні. Найдовшими були поїздки до Америки – до місяця часу. Сподіваємося, що, як дасть Бог, все буде добре, невдовзі й Надя повернеться на роботу в оркестр – треба ж їй десь “відпочити” (сміється – ред.). Дякувати Богові за батьків. Що вони в нас є, що живі, здорові і можуть тішитися внуками. Напевно, і ми такі будемо. Будемо допомагати своїм дітям, як наші батьки стараються допомогти нам, чим можуть. Вони знають життя зі своєї позиції, а ми це тільки проходимо, вчимося, зрештою, з їхньою підтримкою. От діти підростуть – і переселимося ближче до землі. Нам багато не треба: збудуємо собі невеличку хату, будуть до нас діти приїжджати з внуками, а ми будемо там “дідо” і “баба”… ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

9


dn pndhmh m` cnqŠhmr

Багато хто не розумів того, що ми зі сестрою жили в школі-інтернаті. Перші роки мама щодня приїжджала, щось смачненького привозила, виконувала з нами уроки. Вона ще коли сама вчилася в училищі, жила на квартирі, де донька господині грала на фортепіано. І мама дуже хотіла, щоб її діти стали музикантами, були пов’язані з мистецтвом. Тож 11 років ми зі сестрою навчались і жили у великій родині. Ми дуже вдячні нашим вихователям і вчителям – вони стали для нас за ці роки другою сім’єю. Мої батьки – селяни. Город, корова, постійно в роботі. І хоч ми, діти, всі троє були музикантами, не стояло питання, які будуть наші руки. Нарівні з дорослими йшли працювати. А Роман до землі менше звиклий. Він – міський хлопець. А тут – такі очікування: “Прийшов зять...” Роман дуже любить чистоту, порядок, тож, старався, щоб усе було гарно, навіть у стайні, і дуже дратувався, що батьки не хочуть це підтримувати. Але у них вже роками склався свій триб життя, мають стільки роботи, що просто руки не доходять. За Романом чуюся впевненою.

складала. Ми жили в Янові, і бабця, моя мама, взяла на себе більшість клопотів. А коли Юрчик народився, то його також привезли до Янова. Моя мама обурилася: “Що це таке?! Історія повторюється. Що то за тато, що не знає, як росте дитина?!” Каже: “Дитино, я тебе не виганяю, але так не може бути. Їдь до чоловіка”. А згодом з’явилася і Марічка. Ми, звичайно, дуже хотіли дівчинку, але не надто сподівалися, бо в багатьох наших знайомих якщо перші двоє – хлопці, то і третя дитина – син. А в нас дівчинка, так нам Бог дав. Якось ми зробили родинну фотографію, де маленька Марічка на колінах у тата, а ми всі навколо. І я кажу: “Дивися. У тебе на другому коліні ще є місце, тут когось бракує”. От і з’явився в нас Ярема. Ну а цього разу чекаємо на дитинку вже не плановано. Хотіли для Марічки сестричку, але медики обіцяють для Яреми братика. 15-ту річницю вінчання забули відсвяткувати. Напередодні я пам’ятала. Я з дітьми якраз у Шацьку була (любимо там відпочивати). Роман приїхав, тудисюди, опам’яталися через два дні після дня річниці. Роман заспокоїв: важливо, що ми є разом, що маємо один одного, а дата – це не так суттєво.

У нас нема такого, щоб ми перестали розмовляти. Ми можемо перемовитися, надутись, а потім якось усе стає на свої місця, бо наше життя складається з того, що завжди є обов’язки, завдання, які мусимо спільно вирішувати. Роман нас усіх “виховує”: і чому це не так, і там не те. Але я не надто близько беру собі те до серця. Я ж не маю чотири пари рук і роблю так, як мені зручно, те, на що вистачає сил, що в даний момент є найважливішим. Я до всього ставлюся спокійно, роздратувати мене дуже важко. Василько, перший наш, народився, коли я закінчувала навчання в консерваторії. Тоді якраз іспити

10

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

Біля мами - найкраще...


Ñ²Ì‘ß ÒÓÐßÍÈͲ думаю: “Боже, ми так мало Тобі віддаємо”. Та, мабуть, тому, що живемо один для одного, нам так Бог помагає. На Різдво їдемо до моїх батьків, на Паску – до Мукачевого. А на Йордан вечеряємо тут, вбираємо всі вишивані сорочки і робимо свято для себе. А після св. Літургії обходимо нашу хату з водицею. З дітьми не з’ясовуємо стосунки криком. Бо коли втратив контроль – ти програв. Діти знають, що повинні допомагати мамі: дрібна хатня робота ще нікому не зашкодила. Часом вірш який треба напам’ять вивчити. Ще в школі я, щоб запам’ятати вірш, малювала його. І пам’ятаю всі вірші дотепер. Так і Василька навчила. Коли треба вивчити вірш чи німецький текст, він каже: “Мамо, намалюймо це”. Дуже люблю вишивати. Є в мене одна робота, на яку тепер не вистачає часу. Цьоця пропонує свою допомогу, але я хочу, щоб той обрус вишила саме я. Шити люблю, пекти. Люблю робити щось красиве власноруч. ...а з братом добре і надійно

Молитва є зранку і ввечері. До спільної молитви чи вервички важко всіх зібрати, бо хтось ще уроки доробляє, хтось ще чимось зайнятий, але зібралися, помолилися – це важливіше. Часом лягаю ввечері і

Звичайно, хата втомлює. Тоді кажу собі: “Завжди так не буде”. Дуже скучила за роботою, за сценою. На разі діти ще дрібні, та й старші потребують пильного ока. Не відчуваю себе замкненою, обмеженою в чомусь. Від дітей також йде віддяка, компенсація сил.

фото: Василь Пишкович

РЕЦЕПТ ВІД РОДИНИ Рокот-крумплі Відварену в мундирах картоплю почистити і порізати кружальцями. Викласти на змащену жиром бритванку, посолити, зверху викласти замариновану чи злегка підсмажену цибулю. Відварити 8 –10 яєць, порізати їх кільцями, викласти на картоплю, посолити. На яйця викласти порізану вуджену ковбаску чи шматочки якогось м’яса. Зверху викласти ще один шар картоплі. Залити страву соусом зі сметани, майонезу й розколоченого яйця. Можна притрусити потертим твердим сиром і посипати зеленню. Запікати в духовці 30 хв, щоб підрум’янилося.

Холодні голубці з квашеної капусти з грибами Відварити листочки квашеної капусти. Цибульку і моркву підсмажити на олії. До сирого рису додати багато червоного солодкого перцю, грибочки, сіль, перець. Усе перемішати. Зробити маленькі, завбільшки з пальчик, голубці й варити їх годину на маленькому вогні.

ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

11


Šel` mnlep`

ØÊÎËßÐ Ó Ñ²Ì’¯

Розмовляла Ольга Хворостовська

Що таке успішне навчання? Чого найбільше потребують школярі від батьків? Як мотивувати дитину? Про те та інше “Кана” спілкується з о. Михайлом Димидом, доктором східного канонічного права, батьком п’яти дітей.

окрилювала, аби вміла самостійно думати.

П

рошу отця, на Вашу думку, чи успішне навчання полягає в тому, аби бути відмінником? – Ні, батьки повинні розуміти, що дитина не має і не може вивчати всі предмети однаково. Зі свого досвіду бачу, що ті діти, які є першими у навчанні – як їх тепер називають “заучки” – потім не є першими у житті. Їм важко бути креативними, творчими, знаходити вихід у складній нестандартній ситуації. У теперішніх виховних системах західних країн заучування предмету вже не є модним. Освітні системи змінюють задля того, аби замість заучування в дитини виникло бажання увійти в предмет. Бо можна завчити, але не увійти, не зрозуміти, не полюбити, а можна доторкнутися до якоїсь теми і відчути її смак. Важливо, аби дитина чимось цікавилася, щоби мала якусь ідею, яка б її

12

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

– Чи повинні батьки встановлювати “планку” для дитини? – Мене вже тривалий час цікавить походження успішних людей. Переважно це люди, які мали дитинство, де вони самі вирішували, що їх цікавить та який напрям обирати. Вони не мали батьків, які на них тиснули, визначали, скільки предметів дитина має знати на відмінно. Я вважаю, що дуже важливо дати дитині свободу. Очевидно, що дітей треба заохочувати, але не надто, щоб це заохочення не стало тиском. – Як же батькам треба мотивувати дитину до навчання? – Вони повинні виробляти в дітях правильну шкалу вартостей. Якщо буде ця шкала, то вже не так важливо, як дитина себе проявлятиме. З її допомогою можна самому вийти на ту вартість, яка найбільш важлива. І саме батьки, а не школа, зобов’язані цю шкалу формувати. Школа – це не первинна, а допоміжна структура для батьків. І вони це мусять дуже добре зрозуміти. Якщо батьки самі будуть власним життям задавати цілі і

трактувати школу як допоміжну структуру, то діти зможуть розвиватися у правильному напрямку. – Чого, на вашу думку, найбільше потребує школяр від батьків? – Любові. Це той імпульс, який допомагає не тільки вчитися, а й виходити з будь-яких складних ситуацій. Тут є дві основні важливості для батьків. Перша – аби між ними панувала любов: аби тато любив маму і мама тата, і щоби це було видно, однак не було показовим. Це вже більш ніж половина успішності дитини. Друга важливість – первинна любов у

ШКОЛА – ЦЕ НЕ ПЕРВИННА, А ДОПОМІЖНА СТРУКТУРА ДЛЯ БАТЬКІВ родині є між чоловіком і жінкою, а не між мамою і дитиною чи татом і дитиною. Подруги мають любити один одного, тільки тоді любов зможе передаватися дітям. Якщо дитина відчуває, що її люблять, то все зможе. Навіть якщо вона при-


ØÊÎËßÐ Ó Ñ²Ì’¯ носить погані оцінки, є неслухняною, але відчуває, що її люблять, підтримують у стараннях, то впевненіше себе почуватиме і в навчанні, і серед інших дітей, де вона може не вписуватися в систему.

фото: з архіву сім’ї Димидів

– Чи мають батьки вірити в дитину? – Очевидно, що так. Кожна людина потребує, аби в неї вірили, тим паче з християнського погляду, бо в нас вірить сам Господь Бог. Він вірить у кожну людину, задля того Він її сотворив, аби вона була подібною до Нього. А батьки повинні розуміти, що дитину отримали в позичку, на виховання. Господь дав їм дитину, аби вони її виховали для Нього, і Він знає, чому саме їм доручив цю дитину. Цій дитині, як і кожній людині на світі, Він дав унікальну особистість. Інша річ, що це може не збігатися з планами батьків. Тому кожен батько, кожна мама мусить запитати Господа Бога: “Чому Ти мені дав цю дитину? Який Твій план для неї, бо Ти дав її мені, аби я її виховав/виховала для Тебе?” – Що ви як священик радите, коли бачите непорозуміння між батьками і дітьми? – Є різні непорозуміння. Часом батьки нервують через те, що дитина непосидюча, рухлива. Я кажу їм: “Ви тіштеся з того, бо це означає, що дитина має свою особистість, чогось хоче, щось шукає. А як щось шукає, то чогось вчиться. А ваша роль полягає у тому, щоб це заохочувати”. Також є проблеми непорозуміння батьків із підлітками. У таких випадках я раджу батькам дивитися на дитину очима Ісуса Христа, як Він дивиться на неї. Люди часто не розуміють, яку гарну дитину вони мають і що повинні робити, аби мати з нею контакт. А потрібно, аби батьки щонайменше п’ять хвилин на день розмовляли з дитиною, щоб вона хоч коротко, але постійно відчувала їхню любов. Тоді не виникатиме

глибоких непорозумінь. Звичайно, будуть якісь менші незгоди, але вони матимуть розв’язання. – Як, на вашу думку, потрібно реагувати на погану оцінку? – Треба постійно наголошува-

ДИТИНА МАЄ УНІКАЛЬНІ ПРОЯВИ БОЖЕСТВА, І ЛЮБЛЯЧІ БАТЬКИ БАЧАТЬ ТІ ПРОЯВИ ти, що важлива не оцінка, а знання. І коли дитина приносить погану оцінку, треба запитати, чому так сталося. Часом це може мати відмінні від навчання причини. І треба зважати, наскільки дитина старалася. Дитина може докладати мало зусиль і мати добру оцінку – це погано, і навпаки – багато зусиль і низьку оцінку, і це дуже

добре. Переважно талановиті діти є ліниві. Їм легко даються знання. Оскільки шкільна система вирівнює, а загальний рівень є досить низький, то їм не треба докладати особливих зусиль. Тоді їхня можливість розвиватися, сприймати швидше, ширше, глибше, затирається. – А як можна цьому запобігти? Не дати дитині розлінитися? – Різко порвати з державною системою освіти. У багатьох країнах світу є родинні школи: кілька родин, згідно з уже випробуваною системою, дають освіту своїм дітям, які потім складають державні іспити, аби підтвердити свої знання. Таким чином, можна розвивати особливу індивідуальність. При нашій системі освіти я не думаю, що це можливо. – Чи потрібно допомагати дітям у навчанні? – Не обов’язково. Є різні діти і

Син отця Михайла Дмитро на відсутність свободи не нарікає... ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

13


Šel` mnlep`

ØÊÎËßÐ Ó Ñ²Ì’¯

різний досвід. Добре, аби батьки заохочували дитину. Дитина мусить навчитися вчитися самостійно. Це ідеал, який мав би бути частиною шкільної системи. Сьогодні діти проводять у школі дуже багато часу, тому було б добре, якби вони не отримували домашніх завдань. А вільний час могли би присвятити тому, що є поза шкільною програмою. – Ми звикли, що батьки навчають дітей. А чи буває навпаки, що батьки чогось вчаться в дітей? – Кожна людина завжди повинна вчитися в інших. Якщо ти не є відкритий, то сам не можеш нічого дати. І це стосується не тільки школи. Дитина також створена на образ Божий. Вона має унікальні прояви божества, і люблячі батьки бачать ті прояви. Батьки можуть також освоювати знання, які діти приносять зі школи, бо школа завжди має новіші дані. Але нині, у добу інтернету, це вже не так актуально. Однак зацікавленість батьків тим, що вивчає їхня дитина, є для неї великою заохотою. – Часто батьки вимагають, аби дитина добре вчилася задля того, щоб їм не було соромно перед іншими. Чи можливий, на вашу думку, такий підхід? – Він можливий, якщо дитина є власністю батьків, якщо їм важливо лише те, що скажуть люди. Але якщо дитина – не їхня власність, а Божа, якщо батьки мають свою шкалу вартостей, то навіть коли дитина є найгіршою в класі, це не означає, що з неї не вийде добрий професіонал. – Чи кожною дитиною можна гордитися? – Не тільки можна, а й треба, бо вона є найкращою в світі. Однак це має бути гордість у позитивному значенні, а не “дивіться, який я гарний батько, бо моя дитина добре вчиться”. Треба шукати правду, завжди

14

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

Сім’я Димидів цінує час, проведений разом

пам’ятати, що кожна добра справа – це Божий дар, а не сприймати бажане за дійсне, бо тоді дитина вже є не даром, а інструментом. – Побутує думка, що дітей не варто хвалити, бо це шкодить вихованню. Чи погоджуєтеся ви з цим? – Я вважаю, що дітей треба хвалити, бо вони – суспільне єство. Дитина повинна вчитися усвідомлювати свій талант, аби могти ним ділитися з іншими. Тому треба хвалити дитину перед іншими в її присутності. Дитині не завжди це приємно, але це треба робити. – До кого, на вашу думку, батьки мають бути вимогливішими: до себе чи до дітей? – Очевидно, що до себе. Діти пам’ятатимуть не те, що батьки говорять, а лише те, що вони роблять. А для того треба мати правильні впорядковані цінності, працювати над собою. Саме те, як батьки живуть і діють, діти зго-

дом будуть наслідувати. Це значно більше впливає на дітей, аніж години настанови чи сварки. Хоча треба також пам’ятати: кожне вимовлене слово є важливим.

Я НЕ МАЮ ПРОБЛЕМИ, ЩОБ ТИ БУВ ДВІРНИКОМ, АЛЕ Я ХОЧУ, ЩОБ ТИ БУВ ДОБРИМ ДВІРНИКОМ – Часто у сім’ї ми порівнюємо дітей. Чи варто це робити? – Оскільки діти є разом, батьки часто порівнюють їх. Це досить природно, однак не надто добре. Не треба порівнювати, бо кожна дитина є унікальною. Порівняння – це узагальнення. Квіти в саду ми також порівнюємо, але коли приглянемося ближче, то захоплюємося кожною з них через її унікальність. Так само з дітьми. Коли ти зближуєшся до дитини, краще її пізнаєш, то бачиш, що вже не можеш її з кимось порівнювати, бо вона унікальна.


ØÊÎËßÐ Ó Ñ²Ì’¯ двірником, але я хочу, щоб ти був добрим двірником, тобто щоб ти виконував свою роботу як належить. І люди будуть тебе шанувати. Це краще, ніж бути поганим лікарем чи поганим єреєм. Що ти вибереш, до чого лежить твоє серце, до чого маєш здібності та нахили, те роби добре. І будеш мати хліб насущний, і люди тебе шануватимуть, і ти будеш задоволений”. – А Ви часто допомагаєте дітям з уроками? – Десь раз на тиждень, а Іванка (дружина – ред.) – майже щодня. Переважно допомагаю з мовними предметами або коли дитина підійде і запитає, чи можу допомогти.

фото: з архіву сім’ї Димидів

– Скажіть, будь ласка, наскільки різні ваші діти? – Їх у мене п’ятеро, і серед них немає подібних. Але в тому полягає краса і велика трудність. Бо якщо треба сказати щось важливе, ми не можемо говорити на одній ноті до всіх. Кожному треба щось пояснити, доповнити. Але ці зусилля допомагають нам вчитися того, чого хочемо навчити дітей. – Чи діти з родини священика, зокрема Ваші, мають бути першими в навчанні? – Ні, вони мають бути собою. Подивімося на світ, на інші сотворіння: не треба бути найвищою горою, аби нам захотілося на неї піднятися, не треба бути найкращим левом, аби ним захоплювалися. Так само і щодо людей. Треба бути доброю людиною, не треба бути першим. Кожна людина для Господа є першою. Треба мати це відчуття, пізнати насамперед Господа Бога. Я своїм дітям кажу: “Я не маю проблеми, щоб ти був

– Чи маєте ритуал щодо щоденника? – Ні, якогось визначеного часу чи ритуалу щодо щоденника у нас нема: як пригадаю собі, то прошу дитину показати його. Прошу пояснити оцінки, як добрі так погані. Але зазвичай дитина сама про це розповідає. – У нашій українській виховній методі є такі практики як “гречка”, “березова каша”, пасок. А ви за погані оцінки дітей караєте? – Кожен час, країна, культура має свої традиції виховання. Це

залежить від того, які є уявлення, плани, досвід батьків. Я не сварю за погані оцінки, натомість запитую, як можна їх поліпшити. Я повинен жити з дитиною, а вже саме життя вчить. І я мушу вчитися, і дитина.

САМЕ ТЕ, ЯК БАТЬКИ ЖИВУТЬ І ДІЮТЬ, ДІТИ ЗГОДОМ БУДУТЬ НАСЛІДУВАТИ – Чого найважливішого мають навчитися ваші діти? – Що вони покликані бути щасливими. І це не те щастя, яке малює нинішнє суспільство: кар’єра, особлива професія чи високе становище. Я зустрічаю дуже багатьох людей, які не мають високої освіти, але почуваються дуже щасливими. Інші ж, із дипломами, не є щасливими, вони себе не знаходять у житті. Тому я не тиснутиму на дитину, аби вона ввійшла в існуючу систему і була у ній найкращою, бо ця система нині є, а завтра її може не бути. Важливо, аби дитина пізнавала і скріплювала свій внутрішній світ, свою душу. Це допоможе їй думати, любити, а отже, жити в мирі з Богом, собою та людьми.

Климентія та Дмитро – квіти серед квітів ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

15


Šel` mnlep`

Автор: Володимир Станчишин, психолог

Як реагувати на незадовільну оцінку, якою вкотре “потішила” вас дитина? Варіантів безліч: насварити, позбавити розваг, контролювати виконання домашніх завдань, знайти репетитора... Та чи є оцінка індикатором успішності? Чи можуть “спокійно спати” ті батьки, чиї діти стабільно отримують високі бали? Адже їхні реальні знання не обов’язково відповідатимуть чудовим оцінкам у табелі... Тож як оцінити оцінку?

ОЦІНЮВАННЯ – ПРАГНЕМО ДО ЕТАЛОНУ Загалом оцінювання є невід’ємною частиною нашого життя. Оцінювання знань, умінь і навичок учнів, відповідно, є невід’ємною частиною навчання в школі. Тому передусім слід зрозуміти, що оцінювання є нормою життя кожного з нас і нормою навчального процесу. Оцінювання слугує двом основним функціям: стимулюючій і орієнтувальній. Стимулююча функція допомагає учневі прагнути щоразу покращувати свій резуль-

КОЛИ ВИ ЗМОЖЕТЕ ПОБАЧИТИ ВЕЛИКЕ У МАЛОМУ, ТО ЗАВТРА ВАША ДИТИНА ЗРОБИТЬ ВЕЛИКЕ, БО ВІРИТИМЕ, ЩО ВОНА НА ЦЕ ЗДАТНА

тат. Орієнтувальна – виявляти рівень знань і відповідно бачити, в якому напрямку треба розвивати подальше навчання. Навчальний процес не безсистемний – є певний еталон знань, який повинен здобу-

16

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

ØÊÎËßÐ Ó Ñ²Ì’¯

ти учень для вдалого засвоєння конкретної теми. Тож, оцінювання допомагає виявити і порівняти знання учня з цим еталоном і допомогти йому шукати нові шляхи для засвоєння глибших знань. ОЦІНКА – НЕ ЦІЛЬ! Коли ми говоримо про оцінку, то маємо на увазі бали. Бали – це певний цифровий виразник успішності учня. А зараз я пропоную вам усвідомити: оцінка не є оцінюванням, а лише формальним виразником оцінювання. Бал – це певний штамп, що не може відобразити всього складного процесу усвідомлення, зрозуміння, прийняття того шляху, який проходить учень, щоби в результаті мати певні знання. Оцінюючи лише результати, ми наче нехтуємо зусилля, особисті риси, прагнення дитини, її творчий підхід, бажання експериментувати та творити. Ми не даємо їй мотивації до розвитку, успішності, свободи. Не дозволяємо дитині виробити свій погляд на певні явища чи події, нехай помилковий, але свій. Не даємо їй шансу зрозуміти, що помилка – основний критерій роз-

витку. Бо помилки роблять передусім ті, хто шукає, творить щось своє. Я не говорю про те, що оцінки не повинно бути. Вочевидь, вона допомагає структурувати пізнавальний процес, спрямовувати учня. Але думаю, ви мусите усвідомлювати, що шість балів, які ваша дитина отримала за нестандартний, але особистий підхід до розв’язання задачі, треба оцінити


ØÊÎËßÐ Ó Ñ²Ì’¯ як її перемогу. Це подарує дитині впевненість у тому, що вона може творити, має на це право, і ніхто не покарає її за те, що вона відійшла від правил, шукаючи власну дорогу. Це вирішально вплине на майбутнє дитини – згодом вона навчиться спонтанно вирішувати життєві задачі, розв’язання яких не підлягатиме чітким правилам чи теоріям. Вирішення цих

шої дитини. Не дайте їй зробити з оцінки ціль, бо це – ілюзія успіху, що призводить до здатності механічно приймати рішення. Адже ваша дитина може вчитися на посередні оцінки, однак мати НЕ РОБІТЬ З ОЦІНКИ ЦІЛЬ, БО ЦЕ – ІЛЮЗІЯ УСПІХУ, ЩО ПРИЗВОДИТЬ ДО ЗДАТНОСТІ МЕХАНІЧНО ПРИЙМАТИ РІШЕННЯ

власну ідею. І якщо ви зумієте побачити і оцінити цю ідею, то допоможете дитині стати успішною особистістю, яка знатиме, що вона завжди варта найкращого, бо є носієм внутрішнього багатства, оцінити яке зможе лише вона сама наодинці з Богом.

задач вимагатиме від людини тих якостей, які вона здобуде завдяки тому, що колись у школі виявила власний нестандартний підхід, навіть якщо й отримала за це не цілком добру оцінку. Не перетворіть оцінку в оцінювання можливостей розвитку ва-

ЕВАЛЮАЦІЯ – ОЦІНИ СЕБЕ САМ Проте не слід думати, що ви повинні послабити вимоги до своєї дитини. Бо і від вас залежить виховання в ній таких якостей як відповідальність, внутрішня дисципліна, працелюбність. Дитина мусить домогтися еталону, про який йшлося, для успішного становлення її як фахівця, професіонала, лідера. Тому я пропоную вам ще одне поняття, яке стосується оцінюван-

ня. Евалюація – процес оцінювання власних можливостей, перемог і невдач, що здійснює дитина в процесі навчання. Це достатньо просто: щоразу, коли ви хочете оцінити оцінку дитини, сядьте поруч і запитайте, яку оцінку вона сама поставила би собі за свою відповідь. Як дитина сама оцінює свої знання з даного предмету? Що вона, на її думку, засвоїла добре, а над чим ще мусить працювати? Пояснюйте, що мати прогалини в знаннях не є чимсь поганим, і якщо дитина про них знає, то може з вашою допомогою їх подолати. Коли вона навчиться сама критично оцінювати свої можливості, то вам не доведеться змушувати її вчитися. Ця потреба випливе з її власного усвідомлення своїх помилок. І дитина завжди розумітиме, що вона знає, бо за допомогою ваших запитань зуміла це визначити. Також дитина розумітиме, над чим ще необхідно працювати, бо вона знову ж таки сама це визнала. І основне: не засуджуйте. Шукайте позитивні зміни щодня. “Нехай сьогодні ти отримав низький бал, натомість спробував відповісти, а ще вчора тобі нічого було сказати. Це великий крок уперед. Вірю, що завтра ти даси правиль-

ВАША ДИТИНА МОЖЕ ВЧИТИСЯ НА ПОСЕРЕДНІ ОЦІНКИ, АЛЕ МАТИ ВЛАСНУ ІДЕЮ

ну відповідь”. Маленькі зміни – це теж зміни, і коли ви зможете побачити велике у малому, то завтра ваша дитина зробить велике, бо віритиме, що вона на це здатна. Ця праця триватиме щодня, все життя. Попри все, мусите вірити і знати, що ваша дитина може більше. Також мусите любити її безумовно завжди, навіть тоді, коли оцінки не ті, які ви хотіли би побачити в табелі. ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

17


Šel` mnlep`

ØÊÎËßÐ Ó Ñ²Ì’¯

Записала Ірина Кондратюк

Як допомогти дитині, якщо у неї виникають труднощі з домашнім завданням? Що треба і що не треба робити, щоб навчити дитину вчитися, “Кана” запитала в учителя та лікаря-психотерапевта.

Наталія Древняк-Сарабун, заступник директора Львівського приватного навчально-виховного закладу “Школа св. Софії”

П

очинаючи з першого класу, батькам необхідно облаштувати навчальний куточок дитини: стіл із правильним освітленням, поличку для підручників, шухлядку для зошитів. Батьки відразу повинні навчити дитину користуватися щоденни-

18

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

ком. Таким чином, переглянувши завдання на наступний день, дитина викладає на стіл підручник і зошит. Спочатку батьки усно обговорюють із дитиною, як вона бачить виконання вправи. Обов’язково треба робити невеличкі перерви між виконанням різних предметів. Ніколи не можна говорити дитині: “Ти того не знаєш! Ти був неуважний на уроці!” Адже якщо так кажемо, то дитина знеохочується, бо вірить у це. Після закінчення роботи треба обов’язково похвалити доньку чи сина. Але загальні фрази: “Ти сьогодні добре працював” або ж “Ти – молодець!” для дитини нічого не означають. Хвалити треба за конкретну справу. Навіть якщо дитині щось не вдалося, якщо вона постійно креслить у зошиті, в жодному разі не треба змушувати її переписувати, витирати. Якщо дитина-першокласник написала рядочок із десяти букв і лише одна з них вдалася добре, можна взяти

олівець і підкреслити ту гарну букву, і сказати: “Молодець! Ця буква – чудова! Вона гарно вийшла!” Дитина повинна вчитися, що навіть у маленькому є успіх. Згодом можна почати аналізувати помилки: “Ця буква – хороша, а ця – погана. Подивімося, що в ній не так. Нахил неправильний, з’єднання не таке”. Вважаю, що вкінці виконаної роботи обов’язково мусить бути винагорода: цукерка чи десятихвилинний перегляд мультика. Таке заохочення у першому класі може тривати впродовж місяця. Пізніше також треба застосовувати заохочення. До прикладу: “Якщо впродовж тижня ти будеш готуватися до уроків без нагадувань, то в суботу ми поїдемо до лісу”. Створити дитині приємність за її працю можна і тоді, коли вона цього не очікує. Ми ж усі любимо премії і завжди чекаємо доброго слова. У третьому – четвертому класі дитина вже може сама виконувати домашнє завдання, а батьки – лише перевіряти. Але коли є нова тема, я радила би батькам простежити за виконанням завдань.

НЕ МОЖНА ГОВОРИТИ ДИТИНІ: “ТИ ТОГО НЕ ЗНАЄШ!” ДИТИНА ЗНЕОХОЧУЄТЬСЯ, БО ВІРИТЬ У ЦЕ У жодному разі не можна виконувати домашнє завдання відразу після школи. Дитина хоча півгодинки мусить відпочити. Уроки не можна виконувати пізніше сьомої години вечора, адже о дев’ятій – десятій дитині вже треба лягати спати. Не лише мама, а й тато мусить стежити за виконанням хоча б одного уроку. Якщо діти постійно відчувають допомогу батьків, між ними вибудовуються довірливі стосунки на все життя.


ØÊÎËßÐ Ó Ñ²Ì’¯

Мар’яна Нартікова, лікарпсихотерапевт, завідувач Львівського обласного центру дитячої психотерапії та сімейного консультування

фото: з архіву Н.Древняк-Сарабун і М.Нартікової / sxc.hu

Б

атьки повинні чітко розуміти можливості своєї дитини. У першому класі я радила б не записувати дитину на жодні гуртки, а дати їй час адаптуватися до навчання. Вже до шести років дитина має бути достатньо самостійною: мати свої обов’язки, бути відповідальною за свій куточок, свої речі, іграшки, гігієну. Відтак вона вже вміє виконувати поставлені завдання, і проблем з уроками не буде. Домашнє завдання треба виконувати за абсолютно чистим столом, де повинен лежати тільки один зошит, одна книжка, не має бути жодних яскравих речей. Дитині треба створити умови, щоб вона могла зосередитися, щоб ніхто і ніщо її не відволікало від роботи. Спочатку треба виробити навики вчитися. Це формується мінімум місяць. У першому класі батькам потрібно весь навчальний рік бути біля дитини, стежити за нею. А стежити – не означає виконувати замість неї уроки. Мама чи тато просто є поруч і вчить дитину вчитися, пояснює, що за чим слід виконувати, а дитина вже аналізує.

Найважче батькам дочекатися, доки дитина сама зрозуміє тему. Звісно, що на завдання, яке мама в своїх 40 років зробить за півсекунди, дитина інколи потребує десять хвилин. Дайте їй тих десять хвилин, щоб вона самостійно дійшла висновку і таким чином краще засвоїла вивчене. У цьому дорослі мають пристосовуватися до школяра а не навпаки, якщо вони хочуть його щось навчити. Дитину можна ставити в часові рамки, тому що вона до певного віку не має відчуття часу, живе в просторі. Для неї година чи десять хвилин на рівні відчуттів – одне і те саме. Тому батьки можуть ставити годинник і навіть показувати: “Коли стрілочка звідси дійде сюди, я прийду перевірити, що ти виконав”. Скільки часу потребує ваша дитина, треба визначити індивідуально. Можна чимось заохочувати свого школярика. Але якщо ви без напруження, з радістю разом виконуватимете уроки, то він уже від цього отримуватиме задоволення. Дитина радітиме, що ви набагато більше, ніж вона тішитеся, що їй вдалося вивести паличку. Ліпше перехвалити, ніж недохвалити, втім, тут також не повинно бути фанатизму. Але особливо треба хвалити за подолання завдання, яке дитині було складно викона-

ти. Дитина повинна розуміти, що похвала – це її плата за виконану роботу. Не треба її критикувати, адже цього вистачатиме від учительки та інших осіб. Удома ж дитина мусить відчувати підтримку. Проте школяр не повинен завжди чекати, коли батьки прийдуть з роботи і лише тоді сідати з ними за уроки. Батьки мусять говорити дитині, що вони перевіряють якість виконаних завдань і мусять бачити її роботу, старання. Якщо ж вона виконувала одне завдання десять разів і нічого не вдалося, це інша

ДИТИНА ПОВИННА РОЗУМІТИ, ЩО ПОХВАЛА – ЦЕ ЇЇ ПЛАТА ЗА ВИКОНАНУ РОБОТУ справа. Але якщо дитина взагалі за ніщо не бралася, то батьки ж не повинні виконувати все за неї. До певного часу дитина отримує оцінки для батьків і вчителів, бо їй оцінки не потрібні. Школяр має потребу вчитися, пізнавати, але не отримувати оцінки. Тому він обов’язково мусить знати, що батьки завжди чітко проконтролюють виконання уроків. Внутрішній самоконтроль у людини з’являється приблизно в 14 років.

ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

19


Šel` mnlep`

ØÊÎËßÐ Ó Ñ²Ì’¯

Своїм досвідом підготовки домашнього завдання з дитиною ділиться Оксана Сенишин, журналіст телерадіокомпанії, мама школяра.

М

ій син Максим уже пішов до четвертого класу. Спочатку, коли він тільки став школярем, мені було дуже легко допомагати йому з домашнім завданням. Але не було такого поняття, що син повинен робити уроки. Натомість я поспішала з роботи додому, тому що на мене чекали уроки. У другому класі мені стало важче, і нам допомагала вчителька на групі продовженого дня. Вона виконувала уроки з усіма, чиї батьки мали додаткові 20 гривень. Але, на мій погляд, це була даремна витрата грошей, тому в третьому класі я знову почала сама займатися з сином. Коли я поверталася додому, траплялося, що після вечері навіть не перевдягалася в хатній одяг, адже знала, що мушу сідати за уроки. Інколи це вже була дев’ята година вечора. Я знаю, що це погано, бо дитині в десятій треба йти спати. Ми намагалися робити все швидко, але часто затягували надовго, бувало, навіть і до півночі. Часом потрібно було ще вставати о сьомій ранку, щоб доробити деякі завдання.

20

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

Максим завжди хотів виконувати уроки лише зі мною, тому чекав, коли я повернуся з роботи. Це вже в нього стало звичкою. Він постійно потребував плеча, на яке можна опертися, щоб мати змогу завжди переконатися, перепитати: “Мам, а я правильно роблю?” Не буває такого, що я виконую якісь завдання замість сина, я лише є поруч і контролюю процес. Але бувало, що коли він навчався у першому класі, я допома-

МИ НАМАГАЛИСЯ РОБИТИ УРОКИ ШВИДКО, АЛЕ ЧАСТО ЗАТЯГУВАЛИ НАДОВГО, БУВАЛО, НАВІТЬ І ДО ПІВНОЧІ гала йому писати палички і кружечки, водила його рукою. Але потім вчителька написала у зошиті: “Молодець, Максимкова мамо! Старайтеся більше не писати!” Відтоді я перестала так робити, Максим хоч і писав каракулі, але без моєї допомоги. Я постійно намагаюся підтримати сина. І завжди говорю йому: “Я пишаюся тобою! Ти – молодець!”, до прикладу, тоді, коли він акуратно пише. Коли я його підбадьорюю, тоді йому навіть легше дається урок.

Але бували випадки, коли я не витримувала і через дрібницю починала кричати на сина. Я злякалася своєї реакції і бачила, що Максим боявся цього моменту крику. А коли я взяла себе в руки і перестала кричати, він навіть став краще вчитися. Роблячи з Максимом уроки, я багато зрозуміла. До того, що я також можу повторити шкільну програму, спільна праця зближує нас. І коли ти поруч, то усвідомлюєш, що твоя дитина така мудра. І пишаєшся тим, що вона мудра без твоєї підказки. Моя мама знайшла метод, як заохотити Максима. За те, що мій син самостійно робить уроки або допомагає вдома, отримує бонуси. Ми сказали йому, що якщо він назбирає певну кількість бонусів, то зможе поїхати зі мною на море. А за погану поведінку чи негарні слова ми віднімаємо бонуси. І це вплинуло на сина – він намагається бути чемним і почав самостійно виконувати уроки, хоча ще інколи його треба підганяти. Але зараз я вже спокійна, знаю, що можу прийти додому, нормально перевдягнутися, поїсти і лише переглянути зошити. Сподіваюся, так буде надалі. Тепер я вже йду додому з думкою, що виконуватиму уроки для себе: вивчаю англійську, читаю книжки.

фото: з архіву О.Сенишин

Записала Ірина Кондратюк


ЖОВТЕНЬ ЖОВТЕНЬ2012 2012КАНА КАНА

21 21


fhŠh bPpn~

Автор: Анатолій Бабинський, головний редактор журналу “Патріярхат“

22

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

Один древній вавилонський міф говорить, що світ виник унаслідок війни бога Мардука, який переміг військо монстра Тіамат. З тіла Тіамат згодом Мардук створив небо і землю, з нутрощів – природу, а з крові демона Кінгу (чоловіка Тіамат) – людей. У наш час можна почути не менш цікаві історії про походження світу, й вони будуть ще більш неординарними, ніж ця.


П

роте якщо хтось бажає пізнавати глибше християнську віру, то так чи інакше розгорне Біблію. У ній на самому початку є слова, які хоч і всі знають (навіть ті, хто не належить до Церкви), проте їм, здебільшого, приділяють надто мало уваги, бо фактично всім ці слова видаються зрозумілими. Біблійна істина, що Бог є Творцем всесвіту, звучить також у перших рядках Символу християнської віри:

СВІТ НЕ Є БОГОМ, І БОГ НЕ Є ОБМЕЖЕНИЙ СВІТОМ “Вірую в єдиного Бога Отця… творця Неба і Землі, всього видимого і невидимого”. Попри згадки про ці істини віри, слід зазначити, що, мабуть, немає у світі людини, яка не ставила б собі запитання: “Як виник світ? Яким чином він існує або чому в світі є зло?” Сучасний супермаркет ідей та вчень пропонує людині безліч відповідей про походження світу, в якому християнське тлумачення є лише “одним із можливих”. У силу того, що це фундаментальне питання цікавить практично всіх людей, саме з нього почалося пізнання світу. Перший філософ Фалес з Мілета поставив собі саме питання про походження світу. За межами того світу, про який нам розповідає Старий Завіт, було витворено багато теорій про походження всесвіту. Деякі говорили, що Бог і світ є одним цілим, інші вважали, що світ виник й існує як результат боротьби доброго і злого начала, дехто стверджував, що світ виник випадково, з вічно існуючої матерії, ще інші твердили, що Бог сотворив світ, але залишив його самого на себе. Тією чи іншою мірою та за різними модифікаціями, ці теорії можна зустріти і сьогодні. Одна з них, а саме матеріалізм, фактично став у минулому столітті панівною та обов’язковою ідеєю про походження всесвіту на 1/6 земної суші. Ще й досі вона відлунює в шкільних підручниках.

Якщо порівняти християнське вчення про БогаТворця зі всіма згаданими ідеями, то можна помітити, що кожна з них в різних аспектах заперечує біблійну істину, істину віри. Бог створив світ з нічого – ex nihilo; Він не має “під рукою” якоїсь матерії. Це значить, що не існує нічого, співвічного Богові. Тільки Триєдиний Бог є вічним. Біблійний вислів “на початку” говорить також нам про початок відліку часу. Оскільки у Божій вічності немає ні початку, ні кінця (взагалі не існує тривання), то час є ознакою світу сотвореного. Тому в Одкровенні апостола Івана Богослова Господь говорить: “Я – Альфа і Омега, початок і кінець”. Бог творить світ сам, своїм Словом, не передаючи цієї функції нікому іншому. Через цю Божу “монополію” ми можемо також ствердити, що світ є виключно у Божих руках і не перебуває під владою сліпих стихій або якихсь інших нематеріальних сил, козерогів чи барабашок. Створення світу ex nihilo говорить про ще один важливий момент: світ якісно відрізняється від Бога – для нього Бог є джерелом існування, водночас Бог не є його частиною. Світ не є Богом, і Бог не є обмежений світом. Можна сказати, що Бог є абсолютно автономним щодо світу. Господь міг створити світ, а

ГОСПОДЬ МІГ СТВОРИТИ СВІТ, А МІГ НЕ СТВОРИТИ, АДЖЕ НАШЕ ІСНУВАННЯ НЕ Є ЙОМУ НЕОБХІДНЕ міг не створити, адже наше існування не є Йому необхідне. Творіння є Його вільним актом унаслідок замислу, який ми можемо тільки частково знати. З одкровення про Бога-Творця ми також знаємо, що все, що сотворив Господь, є добрим. Отож, саме існування є благом. Господь, закликаючи до буття всесвіт і людину, чинить їм благо. Життя є даром і благом. Саме тут можна віднайти відповідь на ще одне запитання: чому Бог сотворив світ? Зі свого власного життя ми знаємо, що коли ми любимо, то намагаємося зробити іншому щось добре. Бог так само творить світ із любові. Ця історія не була би повною, якби ми закінчили на тому, що Бог тільки сотворив світ і залишив його самого. Ще однією християнською істиною є та, що Бог продовжує творити і підтримувати цей світ. Первинним джерелом існування всесвіту є Господь. Світ не має власного “ресурсу” для існування чи якогось “вічного двигуна”. Як будь-який витвір людських рук постійно потребує опіки і догляду, так само й Бог постійно турбується про своє творіння, не залишаючи нас самих. ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

23


)`q dk“ drxP Автор: отець Миколай Лучок, монах Ордену домініканців РимоКатолицької Церкви в Україні, служить у Львові

К

оли я вступив до ордену проповідників, більше знаного як монаший чин домініканців, і був студентом духовної академії в Кракові, під час однієї зустрічі генерал нашого ордену поставив кожному з нас запитання: “Яка твоя улюблена або важлива для тебе цитата в Святому Писанні?” І я почав швидко шукати в голові, в серці своє улюблене Слово, і нарешті знайшов: “І cпізнаєте істину, і істина визволить вас”. Також генерал запитував: “А чому це Слово є важливим для тебе?” Відтоді мене супроводжує і це Слово, і відповідь, чому воно для мене є таким важливим. Слова зі Святого Писання з Євангелія від Йоана: “І cпізнаєте істину, і істина визволить вас” (Йо. 8,32) я вперше почув угорською мовою. Адже перше Євангеліє я читав угорською, оскільки це моя рідна мова. Я народився в угорськомовній родині на Закарпатті, і першою спільнотою, в яку потрапив, була також угорськомовна римо-католицька церква в Мукачево. Це Слово постійно супроводжує мене, воно охоплює всі аспекти мого життя: священичий, монаший, загалом християнський, людський. І воно є важливим для мене, передовсім через моє навернення, яке було для мене фундаментальним визволенням, сильним, основним моїм визволенням. Глибоке навернення я пережив у 1993 році, коли мені було 19. До того часу я не знав науки Ісуса, Євангелія. А Істина пов’язана з Особою Ісуса і Його Наукою. Я чув про Ісуса, я вітався: “Слава Ісусу Христу”, часом “Христос Воскрес!”, на Різдво співав колядки.

24

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

Але на цьому всі мої знання про Ісуса закінчувалися. У той час мені до рук потрапила книжечка, в якій описувалося життя людини без Бога. І коли я читав її, то побачив, де я, що перебуваю в царстві темряви, в царстві брехні... Я жив у брехні і в темряві. Цей стан був пов’язаний із моєю внутрішньою агресією і страхами, які дуже міцно перепліталися. Оскільки я не знав Заповідей, то не поважав ні близьких, ні Бога. І наслідком такого внутрішнього стану був відповідний спосіб мого життя. Також у тій книжечці було написано, що з царства брехні, царства темряви є вихід, і цей вихід – через Ісуса. Вихід у Царство світла і Царство любові. Цей вихід – через Істину і до свободи. Згодом я пішов до церкви і сказав священикові: “Я відчуваю якийсь пошук, я зрозумів, що мені потрі-

Я ДУМАВ, ЩО СВОБОДА – ЦЕ РОБИТИ ТЕ, ЩО Я ХОЧУ, ДОЗВОЛЯТИ СОБІ ШУКАТИ ВРАЖЕНЬ І САМОМУ КЕРУВАТИ СВОЇМ ЖИТТЯМ. АЛЕ ЦЕ, НАВПАКИ, ПРИЗВЕЛО ДО ПОНЕВОЛЕННЯ бен Бог. Допоможіть мені!” І це було наступним етапом пізнання Істини, розуміння того, що мене відділяє від Бога, що таке гріх і який з нього вихід. За два місяці священик підготував мене до першої сповіді. Наступним моментом пізнання Істини і визволення були сповідь, життя Таїнствами, а також пізнання Церкви, спільноти, Літургії і науки Ісуса. І тоді я вже


фото: sxc.hu

почав читати не тільки книжечки про Ісуса, але також почав читати і слухати Святе Писання. І мені дуже сподобалося це почуття, це нове почуття свободи. Перед зустріччю з Ісусом я думав, що свобода – це робити те, що я хочу, дозволяти собі шукати враження і самому керувати своїм життям. Але це, навпаки, призвело до поневолення. Натомість цей новий смак, свідомий смак життя, свободи став чимось, що я, можливо, переживав у дитинстві. Я виріс недалеко від гір, рік, полів і дуже любив бігати, плавати, ходити по лісі. Тоді я відчував смак свободи – присутності Бога в природі. Після мого навернення ця присутність Бога стала іншою – присутністю Бога в серці. Я почав відчувати свободу в серці. І як буває в людей, які досвідчують свободу, я почав прагнути все більшої свободи, почав поглиблювати свої стосунки з Ісусом. І ця свобода набирала і донині набирає все глибших вимірів. І коли я прагнув щораз глибшого визволення для себе, я все більше прагнув визволення для інших, для своїх рідних, знайомих. Я почав ділитися з ними своїм новим досвідом. Почав молитися за кожну людину, коли відчував, що не можу допомогти словом. Мені приносило велику радість те, що вихід є навіть тоді, коли люди закриті. Тому що віра в молитву, в Божу силу дає мені визволення, вириває мене з безнадії. Через деякий час я почув у серці покликання стати священиком. Це було на Святій Месі. Пригадую, тоді був тиждень молитви за покликання. Священик, який готував мене до сповіді, говорив, що, може, серед присутніх є хтось з молодих хлопців, які є поклика-

ними до священства. Я стояв серед люду Божого і в серці почув: “Я! Я! Я!” А з часом відчув і покликання до монашого життя. І це теж було пов’язане з прагненням глибшого визволення, яке мене притягувало і надалі притягує до глибоких взаємин з Ісусом, тому що саме вони мені дають свободу і радість.

Я ПІШОВ ДО ЦЕРКВИ І СКАЗАВ СВЯЩЕНИКОВІ: “Я ВІДЧУВАЮ ЯКИЙСЬ ПОШУК, Я ЗРОЗУМІВ, ЩО МЕНІ ПОТРІБЕН БОГ. ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ!” Коли мені було 20 років, я вступив до монашого Ордену домініканців. Одним із життєвих девізів нашого ордену є “Veritas”, тобто “Істина”. Ціль ордену домініканців – всіма способами нести людям визволення через пізнання Істини. А я сам багато років шукав цього визволення, знаю, що таке страждати від життя в темряві, в брехні. Я шукав цього визволення в багатьох філософіях, релігійних практиках, у психології, у різних видах спорту, в тому, щоб бути успішним. І спочатку завжди ніби знаходив позитивний ефект, здавалося, що отримував відповіді на свої запитання. Але досвіду визволення це мені не давало, а часто навіть навпаки виявлялося поневоленням. Тепер я маю сильний, чіткий і щораз глибший досвід, що тільки Ісус, Жива Особа, Живий Бог може мене визволити і визволяє. ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

25


k~dhm`

²ÍÒÅÐÂ’Þ

Він добре розуміється на приготуванні їжі, колекціонує старовинні ікони, постійно моніторить церковні теми в інтернеті, ще й фотошопить різні листівки з мотиваторами. А позаочі його називають “єпископ-ґазда”, бо він дбає про всі зручності своїх вірян: теплі церковні приміщення, туалети, кімнати для годування немовлят. Йдеться про владику Миколу Сімкайла, Правлячого Архиєрея Коломийсько-Чернівецької єпархії. “Кана” побувала у нього в гостях і пересвідчилася у гостинності владики, а він поділився з нами своїми дитячими спогадами та теперішніми турботами.

В

и народилися в Караганді, де батьків заслали за участь в УПА. Як минуло Ваше дитинство в Казахстані? Чим займалися батьки? – Так, я народився в Караганді. У 1952 році. Моє народження відбувалося у форс-мажорних обставинах (сміється – авт.). Маму пологи застали на порозі землянки, в якій жили батьки. І вона народила мене сама, без лікарів. Батьки мої мали важку працю. Мама, хоч була зовсім молодою, працювала в кам’яному кар’єрі. Батько був шахтарем. Вони зустрілися і одружилися в Караганді. Я маю двох молодших братів – Василя та Григорія. До слова, в Караганді також народився Йосип Верт, який зараз є римо-католицьким єпископом у Новосибірську, а також єпископом-ординарієм для греко-католиків Росії. Ми з ним одного року

26

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

народження і ходили до однієї школи: я в клас “Б”, а він – в “А”. – Коли Ви повернулися в Україну? Як складалося Ваше подальше життя? – У 1963 році. Я тоді пішов до п’ятого класу. Ми жили в бабусиній хаті під стріхою. На той час українську мову я знав лише розКОЛИ Я ЗІ СВОГО ДИТЯЧОГО НЕРОЗУМІННЯ БУВ ЛІНИВИМ ДО МОЛИТВИ, ТО МЕНЕ СТАВИЛИ В КУТОК

ною. Ми завжди багато молилися. Коли я зі свого дитячого нерозуміння був лінивим до молитви, то мене ставили в куток на кукурудзу. Тому я старався домашніх молитовних практик не уникати, бо розумів, що то краще, ніж стояти на зерні (сміється – авт.). Бабця – то був наш “патріарх”. Вона належала до Братства неустанної помочі. Завжди нас збирала на молитву на вервиці і часто ночами водила по селах на підпільні Служби Божі. Нерідко доводилося йти пішки по сім кілометрів полями і лісами.

НА КУКУРУДЗУ мовну, тому спочатку важко було з писанням. Після закінчення школи вступив до училища, на слюсаря-ремонтника промислового обладнання. Тобто мав ремонтувати верстати. Моя родина була дуже побож-

– Як сталося, що Ви вирішили стати священиком? – Перед тим, як я мав іти до армії, помер мій батько. І мені дали відтермінування на півроку. У нас тоді часто бував отець Павло Василик (майбутній єпископ – авт.). Він по селах підпільно служив Літургії,

фото: з архіву владики Миколи Сімкайла

Розмовляла Світлана Бабинська


²ÍÒÅÐÂ’Þ

Владика Миколай зі своїм домашнім улюбленцем ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

27


k~dhm`

²ÍÒÅÐÂ’Þ

З армійськими друзями під час служби в Азербайджані

а мене брав зі собою допомагати. Бабця тоді мені завжди говорила: “Йой, Миколо, дивись, яка біда в Церкві, ксьондзів молодих нема, старі вмирають. Треба щось із тим робити. Підтримати треба!” І якось влаштувала мені розмову з отцем про те, чи не хотів би я бути священиком. Я трохи розгубився і кажу: “Давайте, поміркую до завтра”. Подумавши, я таки згодився. Та отець каже, що є ще одна умова – мушу бути неодруженим. Тоді я попросив ще кілька днів на роздуми. А бабуся все переконувала мене, що так ліпше, бо тоді бути священиком було дуже небезпечно. А одружитися – означало наразити на небезпеку і майбутню сім’ю. Помолившись і все обміркувавши, я погодився підпільно вчитися на священика. – Але Ви все ж і до армії потрапили. Розкажіть про свою службу. – Служив в Азербайджані. Та отець Павло і там мене всіляко підтримував: писав, приїздив. Дуже цікаво він пересилав мені по

28

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

5 – 10 рублів – брав листівку з комуністичною символікою і вкладав туди гроші. Такі листівки боялися розривати, аби не пошкодити ідеологічного малюнка, бо за таке і під суд можна було потрапити.

документи. І після цієї розмови отця з полковником мене замість найгарячішої точки Азербайджану скерували до Краснодарського краю. Потім армійське керівництво говорило мені: “Какой у тебя дядя прекрасный”. Із тих часів мені запам’ятався ще один цікавий випадок, як під час моєї варти отець Павло відслужив Літургію. Якось він привіз зі собою літургійне начиння і питає: “А де можемо Службу відправити?” Кажу йому, що в неділю чергуватиму на аеродромі і матиму в розпорядженні дві години. Я показав дірку в огорожі, через яку він із моїм братом Григорієм зможе до мене дістатися. Ми вдало оминули охорону і на крилі літака-винищувача розклали все для Богослужіння. Григорій тоді ще вдягнув вишивану сорочку, взяв у мене карабін та наробив собі знимок, які згодом таки знищив задля нашої безпеки. – Яке було улюблене заняття хлопчика Миколки Сімкайла і яке улюблене заняття єпископа

Я – ДУЖЕ ВРАЗЛИВА ЛЮДИНА, ЩОБ ВЕСТИ ДИСКУСІЇ В ІНТЕРНЕТІ. ДЛЯ ЦЬОГО МЕНІ ТРЕБА ХІБА ЩО ВІДКРИТИЙ БОКС-МАЙДАНЧИК Одного разу отець Павло приїхав до мене досить несподівано. Я саме закінчував “учебку”, і мене мали переводити в інше місце. Отець пішов до полковника і сказав, що я – його родич. А той питає: “Де ви працюєте?” Отець не розгубився і сказав, що в Міністерстві охорони здоров’я і тут збирає лікарські трави. Ну, в тому було трохи правди, бо отець трави збирав, лише в Міністерстві не працював. У той час був такий страх перед керівним апаратом, що ніхто навіть не насмілювався перевірити

Владика Миколай у молодості


²ÍÒÅÐÂ’Þ буває, що людина починає якусь справу з простих речей, а згодом це перетворюється у щось грандіозне, професійне. Так вийшло у мене з іконами. Сьогодні я легко відрізняю кіч від справжньої цінності. Мою колекцію часто при-

КОЖНА ЛЮДИНА ПОВИННА БУТИ ГОСПОДАРЕМ. НА ЖАЛЬ, ДОБРІ МЕНЕДЖЕРИ СЕРЕД СВЯЩЕНИКІВ – ТО РАДШЕ ВИНЯТКИ їжджають оглядати відомі митці. Інколи вони відзначають деякі ікони як надзвичайно рідкісні. Приїжджав подивитися на мою колекцію і екс-президент Віктор Ющенко, відомий поціновувач сакральної творчості. Тому планую в майбутньому створити музей, щоб люди могли оглядати все, що я зібрав.

фото: з архіву владики Миколи Сімкайла

Позаочі владику називають “єпископ-ґазда”

Миколая Сімкайла? – Я змалку, коли був ще в Караганді, любив із хлопцями бити чеканки. Ми насипали в панчоху пісок, зав’язували – виходило щось схоже на м’ячик. І тоді змагалися, хто більше разів його підкине ногою. Але найбільше я любив збирати порожні сірникові коробки. Колись на них зображали відомих письменників. Пізніше захопився нумізматикою: мав досить пристойну колекцію монет, яка важила кілограмів із десять. Тепер колекціоную старовинні ікони. Це захоплення відповідає і моєму статусу, і сенсу мого життя. Кожна ікона – то окрема історія. Її треба вміти прочитати і на тому треба добре розумітися. Зараз я легко можу визначити, до якого стилю належить ікона, звідки вона походить, у який період створена. Коли навіть в інтернеті пере-

глядаю різні ікони, то на перший погляд можу визначити, які з них наші, українські. – Відомо, що Ви маєте велику колекцію ікон святого Миколая. Вона дійсно унікальна? – Це справді так. Знаєте, так

– Знаю, що Ви постійно перечитуєте в інтернеті всю інформацію, дотичну до Церкви. А чи не думали Ви створити блог чи сторінку у “Фейсбуці”? – Я – дуже вразлива людина, щоб вести дискусії в інтернеті. Для цього мені треба хіба що відкритий бокс-майданчик (сміється – авт.). Так, я переглядаю всі форуми. І мене дуже зачіпають часто безкультурні, образливі коментарі, навмисно провокативні

В історію побудови нашого собору вписане й ім’я папи Івана Павла ІІ. Під час свого візиту в Україну він дав кошти на покрівлю даху ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

29


k~dhm`

²ÍÒÅÐÂ’Þ

записи. Тож, щоб спокійно спати, у полеміки не вступаю. – Ви – знаний кулінар. Кажуть, що часто самі закуповуєте продукти на базарі і навіть каструлі самі вибираєте. А яку найекзотичнішу страву Вам доводилося готувати? – Борщ! Іноді у нас готують цю страву так, що її хіба що пити треба. Коли ж я варю борщ, то кидаю в нього добрий шмат м’яса – кілограм. Звісно, капусту, буряк та інші свіжі овочі. Стараюся, щоб вони були відбірними. Мій борщ вариться довго, на малому вогні. У такому борщі прекрасно відчутно всі овочеві інгредієнти, які дарує наш український город: і цибульку, і часничок, і перчик, і бурячки, і капусту.

можливості беріть землю і разом із членами церковної громади будуйте там щось корисне для вірян, навіть те ж кафе з помірними цінами. І робити завжди треба щось нове, щоб бути першим, бо якщо ти – третій чи четвертий, то це не матиме бажаного результату. Та на разі, на жаль, добрі менеджери серед священиків – то радше винятки.

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

– Доки не відкрили верхнього храму собору, доводилося служити в нижньому. Там є всі

Я НЕ БОЮСЯ ДОВІРЯТИ МОЛОДИМ ЛЮДЯМ КЕРІВНІ ПОСАДИ. ГОЛОВНЕ, ЩОБ БУЛО БАЖАННЯ СУМЛІННО ПРАЦЮВАТИ І РОЗВИВАТИСЯ зручності для батьків із малими дітьми – кімната, де малі можуть бавитися, не заважаючи іншим, де мами можуть погодувати грудних немовлят. Чи будуть такі зручності, коли Богослужіння відбуватимуться у верхньому храмі? Так, будуть. Матері зможуть у нижньому приміщенні погодувати чи перевдягнути дітей. Ми міркуємо над тим, як ще допомогти батькам маленьких дітей без особливих проблем брати активну участь у житті Церкви. Думаю, також залучатимемо волонтерів, які могли б побавити дитину, доки мама, наприклад, сповідається. Бо молоді мами не повинні почуватися заручниками в хаті через те, що мають немовлят. Тож, ми працюємо над створенням зручних для них умов, щоб ті могли прийти на Літургію помолитися, запричащатися, а після того поспілкуватися зі своїми друзями. Бо ж Церква – це спільнота життя. І я завжди повторюю, що діти і молодь – це наше майбутнє. Якщо не буде їх, то не буде й Церкви.

фото: з архіву владики Миколи Сімкайла

– Цей рік для КоломийськоЧернівецької єпархії ознаменується освяченням кафедрального собору. Чи обросте його територія приміщеннями для мирян? І що робите для того, щоб у так званому “серці єпархії” пульсувала кров?

– Звісно. А як же без того? На – Чула, що Ви й марципани території собору вже є адміністрапробували приготувати в дотивний будинок. Як у ньому замашніх умовах. вершать всі будівельні роботи, то – Було таке. Я перебував за кордоном і прочитав рецепт. Тоді накупив фісташок, мигдалю та іншого, чого треба було за рецептом. Все це збив блендером. І… побачив, що кондитер з мене Мотиватор авторства владики Миколая ніякий. Тож, залишаю свої вподобання до нашого облаштуємо там класи для занять українського борщу, який вважаю із дітьми, безалкогольне кафе, кічудом української природи. нозал. Наш кафедральний собор вже сьогодні є одним з основних ду– А чи знаєте, що Вас позаочі ховних осередків єпархії. Це заназивають “єпископ-ґазда”? Ким вдяки тому, що тут працюють найімовірніше Ви стали б, якби ревні священики. На катехитичні не обрали священичого шляху? бесіди щоразу збираються понад – Я думаю, що кожна людина 200 людей. На Служби батьки заповинна бути господарем. Колись світлої пам’яті Митрополит Анвжди приходять із дітьми. Молоді дрей Шептицький старався дотут багато гуртується. Пізніше кладати зусиль, щоб навчити дувони стають лідерами на різних ховних осіб менеджменту. Тому ділянках праці в єпархії. Я не боюся довіряти молодим людям я також вчу своїх священиків: по

30

керівні посади. Головне, щоб було бажання сумлінно працювати і розвиватися.


ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

31


ondprff“

32

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012


ÑÒÎÑÓÍÊÈ Автор: Наталка Ільчишин, психолог

Х

іба погано, коли ваш чоловік знає, що ви любите каву з молоком, але терпіти не можете зеленого чаю? Хіба це зле, коли ваша дружина розуміє, що сьогодні ви повернулися з роботи роздратованим і вас краще не чіпати? Хіба не тішить те, що чоловік нарешті вивчив ваші смаки? Хіба не приємно, коли дружина добре знає, які парфуми – ваші улюблені? Я голосую за таке звикання!!! Проте…

ХІБА НЕ ПРИЄМНО, КОЛИ ДРУЖИНА ДОБРЕ ЗНАЄ, ЯКІ ПАРФУМИ – ВАШІ УЛЮБЛЕНІ?

фото: sxc.hu

Як нам часом хочеться повернутися в той безтурботний стан закоханості – в період наречених! У той час, коли ми бігали на побачення і коли нам вистачало лише одного спогаду про кохану людину, щоби нас переповнили почуття! У час, коли все навколо було яскравим та сонячним, незалежно від погоди надворі! Проте стан закоханості не може тривати вічно. Після одруження пара поступово входить у звичне життя. Починаються буденні клопоти, робочі проблеми. Багато часу забирає побут. За цими щоденними турботами втрачаємо свіжість почуттів, бажання дивувати один одного і дивуватися самим. Таке звикання дуже небезпечне для стосунків. Що ж робити? Вчитися будувати стосунки в подружжі по-новому! Час один для одного Молоді пари очікують від подружнього життя можливості більше часу проводити разом. Чи реалізовують вони ці сподівання? Спробуймо проаналізувати! У добі – 24 години, 8 годин ми витрачаємо на сон, ще 8 – на працю. Побутові клопоти (приго-

Хіба можливо уникнути звикання у стосунках, якщо живеш поруч із людиною багато років? Якщо бачиш її і після ранкового пробудження і ввечері, по завершенні складного дня? Часом бачиш в доброму настрої, а часом – не в гуморі? Але чи є звикання настільки поганим явищем, як ми зазвичай про нього думаємо? тування їжі, прибирання, купівля продуктів тощо) забирають у нас ще 3 – 4 години. Якщо в родині є хоча б одна дитина – сміливо додавайте ще 2 – 3 години. Власні інтереси, хобі, спілкування з друзями, соціальні мережі забирають у нас ще годину. Скільки ж часу ми залишаємо один для одного? Пригадуєте, як до одруження ми прагнули бути поруч із коханою людиною якнайдовше? Ми планували свій час, зважували пріоритети, відмовлялися від деяких справ. Тоді нам це вдавалося! Отже, таке можливе і в подружньому житті! Спілкування в подружжі Середньостатистична подружня пара спілкується 14 хвилин на добу. Чи достатньо цього для підтримання добрих стосунків? А пригадуєте, як колись ви не могли наговоритися? Звичайно, за буденними клопотами – діти, робота, побут – часу бракує на все.

ТВОРЕННЯ СТОСУНКІВ НЕ ТРЕБА ЗАВЕРШУВАТИ В ДЕНЬ ОДРУЖЕННЯ Проте його можна знайти: зарезервуйте хоча б півгодини щоденно на спілкування, а не просто на обговорення звичних поточних справ. Подружні стосунки потребують від нас трохи зусиль і, що найважливіше, часу.

Спільний відпочинок Одна знайома пара має добру традицію. Хоча б раз на півроку вони організовують собі відпочинок поза домом і без дітей. Їм, як і нам, у щоденному житті бракує часу і на спілкування, і на вияви почуттів. Проте ці кілька днів вони присвячують лише один одному. Щоразу повертаються до звичного життя закоханими, як уперше.

ЗА ЩОДЕННИМИ КЛОПОТАМИ МОЖНА ВТРАТИТИ ІНТЕРЕС ОДИН ДО ОДНОГО Творення стосунків не треба завершувати в день одруження. Важливо розуміти: те, якими будуть наші стосунки, великою мірою залежить від нас самих. Головна ідея – свідоме планування подій та ситуацій. Дехто може заперечити: вияви почуттів мають бути спонтанними, інакше вони будуть нещирими. Проте будьмо відверті: за щоденними клопотами можна втратити інтерес один до одного та бажання виявляти почуття. Не бійтеся запланувати час на розмову з власним чоловіком чи зазначити в діловому щоденнику, що дружині варто купити квіти. Це ті приємні дрібнички, які дозволяють стосункам розвиватися та рятують нас від байдужості один до одного! ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

33


ondprff“

ÄÀÐ Ï˲ÄÍÎÑÒ²

Автор: Олеся Кука, вчитель методу розпізнавання плідності, викладач УКУ

Д

орогий читачу, першу нашу розмову я вирішила розпочати словами книги Буття, адже саме вони найкраще ілюструють усе те, про що ми будемо говорити сьогодні і в наступних випусках журналу. Бог створив чоловіка і жінку, освятив їхню єдність і подарував їм плідність. Вони отримали її як дар від Творця. Водночас із цим даром чоловік і жінка отримали певне завдання, яке Бог поставив їм: “Множтеся і наповняйте землю”. Отож, плідність є певним обов’язком єдності чоловіка і жінки, яку ми називаємо подружжям і яка наділена цим даром плідності. ЧИМ Є ПЛІДНІСТЬ ДЛЯ ЛЮДИНИ, ЯКА ЖИВЕ В СУЧАСНОМУ СВІТІ? Я думаю, що це питання не є занадто складним для вас і не потребує багато зусиль та праці, щоб відповісти на нього. Треба лише трішки спостережливості і вміння проаналізувати побачене, почуте і прочитане. Відтак, спостерігаючи за сучасним світом, отримаємо відповідь, яка складатиметься з двох, протилежних одне одному, висновків. 1. Плідність – це те, чого бажає і прагне сучасна людина. Більшість із нас бажають народити дітей (або хоча б одну дитину), виховувати їх, піклуватися про них. Радість наповнює серця, коли наші діти здобувають певні успіхи, поступово стають дорослими і самостійними. Ми прагнемо бачити, як продовжується наш рід із народженням онуків. І не хочемо залишитися самотніми в нашій старості.

34

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

Про що думаєте, коли чуєте такі слова: “І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх. І благословив їх Бог і сказав їм: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі…»” Які почуття викликає у вас це Слово? Жити у свободі й дякувати Богові за дар плідності направду можливо...


ÄÀÐ Ï˲ÄÍÎÑÒ² 2. Плідність – це те, чого не бажаємо і прагнемо позбутися. Тому, що “ще не час”, “не ті обставини”, “зараз ми бажаємо лише насолоди і задоволення для себе”. Через те, що в цей час для нас найважливішими є власні плани і

Реалізації цього способу життя сприяють методи розпізнавання плідності. Це методи, які дозволяють кожній подружній парі, а також окремій дівчині чи жінці, пізнати свою плідність за допомогою самоспостереження і без жод-

“ПЛІДНІСТЬ Є ПЛОДОМ І ЗНАКОМ ПОДРУЖНЬОЇ ЛЮБОВІ, ЖИВИМ СВІДЧЕННЯМ ПОВНОГО ВЗАЄМНОГО САМОВІДДАННЯ СУПРУГІВ…” (ІВАН ПАВЛО ІІ. АПОСТОЛЬСЬКЕ ПОВЧАННЯ FAMILIARIS CONSORTIO, 28).

фото: sxc.hu

власні бажання. У цьому випадку плідність є для нас дарунком, який не просто зайвий, а радше якого ми прагнемо позбутися, викинути. Сьогодні не є проблемою реалізувати цей намір. Адже сучасний світ пропонує безліч способів знищити дар плідності і ліквідувати завдання, яке з ним пов’язане. Важливим моментом, який привертає нашу увагу, є те, що багато подружніх пар бояться плідності. Нерідко вони живуть із постійним страхом перед “небажаною вагітністю”. І це почуття страху переважно породжене тим, що вони не знають нічого або знають викривлено через різні міфи, або знають лише часткову правду про плідність. ІСНУЄ СТИЛЬ ЖИТТЯ, В ЯКОМУ ПОДРУЖЖЯ ПРИЙМАЮТЬ СВОЮ ПЛІДНІСТЬ Цей стиль життя заснований на свідомому ставленні до власної плідності. Найперше – це прийняття її як найціннішого дарунку з повагою та вдячністю. Наступним кроком є вивчення, дослідження та розуміння власної плідності. А відтак влаштовується життя у гармонії з нею. Дорогі читачі, зауважу, що багато подружніх пар в сучасному світі живуть власне за таким стилем. Акцентую на цьому, щоб ви не думали, що змальовую вам щось неосяжне та міфічне.

ного втручання в природний ритм. Методи враховують неповторність кожної людини, специфіку кожної подружньої пари, обставини кожної життєвої ситуації. Методи розпізнавання плідності – це здобуття знань про те, що вписав Творець в анатомію і фізіологію людини. Ці знання допомагають подружжям вирішувати питання, пов’язані з батьківством і материнством. Вирішувати свідомо і відповідально, відповідно до особової природи людини. Більш детально про методи розпізнавання плідності я розповім у наступному номері нашого журналу. Запрошую вас надсилати свої запитання до мене і... до зустрічі.

Цікаві факти про плідність: Потенційна плідність чоловіка є постійною від часу досягнення статевої зрілості і може тривати аж до глибокої старості. На плідність жінки припадає лише 2% від тривалості її життя; плідність жінки є періодичною. Ймовірність зачаття дитини у найсприятливіший період становить 40 – 60% і ніколи не 100%.

ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

35


qPl’“

ÂÈÕÎÂÀÍÍß

Давати гроші дитині чи ні? З якого віку можна починати це робити і про які суми йдеться? А чи не стане моя дитина примхливою? Багато батьків розгублюються, коли їхнє улюблене чадо вимагає “фінансової незалежності”. Автор: Наталія Маркевич, психолог

36

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

Отже, давати кишенькові гроші можна, якщо: Дитина усвідомлює, що гроші треба заробляти, і це чимала праця. У сім’ях, в яких батьки розповідають про свою роботу, діти можуть вже у першому класі виявляти таке розуміння. Корисно залучати дітей до обговорення та планування домашнього бюджету. Тоді дитина знає, що сімейний бюджет складається з доходів та видатків. Вона усвідомлює, що крім витрат на їжу, одяг та розваги, батьки сплачують за квартиру, електроенергію, телефон, воду, транспорт тощо. Дитина не має привілейованого статусу щодо “володіння” кишеньковими. Тобто в сімейному бюджеті є стаття витрат, яка так і називається: “кишенькові гроші”. Цікаво, що ці гроші розподіляють між усіма членами сім’ї: “кишенькові гроші тата”, “кишенькові гроші мами”, “кишенькові гроші сина/доньки”. Регулярно отримуючи власні кишенькові, дитина здобуває статус повноправного члена сім’ї, почувається незалежною та водночас у єдності з родиною. Тоді вона може навчитися оцінювати статки батьків та узгоджувати свої бажання з їхніми можливостями. Своєю чергою, батьки матимуть можливість пізнати дитину, її потреби, мотиви, особливості оточення, в якому живе їхній нащадок.

фото: mizwhiz.com

В

ідповідаючи на це запитання, багато батьків і психологів висловлюють переконання: щоби почуватися особистістю, дитині необхідно хоча б іноді купувати собі те, що їй подобається. Натомість їхні опоненти твердять, що поки дитина маленька, все необхідне їй повинні купувати дорослі. Адже, на їхню думку, вона не зможе зробити правильний вибір, тому треба позбавити її цієї відповідальності. Також “противники кишенькових” побоюються, що, регулярно отримуючи на власні витрати якісь, нехай навіть незначні суми, дитина поступово стане примхливою, нездатною стримувати свої бажання. Звісно, рацію мають і ті, що голосують “за” кишенькові для дітей, і ті, що “проти”. Як бачимо, ця тема породжує безліч дискусійних питань. Давати дитині гроші чи не давати? Якщо давати, то скільки і з якого віку? Давати за щось чи просто так? Універсальних відповідей і порад, на жаль, немає, оскільки діти зростають у різних сім’ях, з різними прибутками й традиціями. До того ж, і самі діти також різні… Тому рішення щодо кишенькових залежить від багатьох чинників: традицій родини, її статків, особливостей дитини, власних переконань батьків тощо. Та є кілька критеріїв, які допоможуть вам визначитися з тим, чи доросла ваша дитина до кишенькових грошей.


ÂÈÕÎÂÀÍÍß Дитина знає, навіщо їй потрібні гроші і може досить чітко відповісти, на що їх витратить. У такому разі кишенькові є хорошим способом навчити дитину плануванню. Насправді не дуже важливою є “кінцева мета”, яку осягне дитина завдяки цим грошам. Чи купуватиме вона щодня жуйку, чи складатиме грошики до скарбнички… Головне, щоби бажання мати кишенькові гроші було осмисленим. Дитина вміє здійснювати покупки в магазині. Перш ніж більш-менш регулярно видавати певну суму, перевірте вміння дитини робити невеликі покупки для дому. Вона повинна вміти розрахувати отриману від батьків суму, щоб її вистачило і на молоко, і на хліб, і на ковбасу. Просіть дитину купувати найнеобхідніше на певну суму. Зазвичай перші спроби самостійних закупів можуть бути не надто вдалими. Обговорюйте їх разом, вкажіть, які могли би бути варіанти, але не сваріть дитину! А тепер розгляньмо ситуації, коли батькам не варто поспішати “ощасливлювати” своїх нащадків кишеньковими.

Тож, дитина не доросла до кишенькових грошей, якщо: Майже не уявляє, де працюють батьки, що таке заробітна платня і звідки вона береться. Не вміє відмовлятися від дрібних бажань заради “високої мети”. Дитина погано поводиться, не дотримує своїх обіцянок і любить прибрехати. Тоді кишенькові гроші лише псуватимуть дитину. Отже, рішення щодо кишенькових грошей для дитини слід приймати розважливо. Та якщо батьки вирішили давати синові чи доньці на дрібні витрати, то не слід щоденно запитувати, що дитина купувала. Особливо це стосується батьків, чиї діти сягнули підліткового віку. Адже, контролюючи кожен крок підлітка, ви демонструєте йому свою недовіру.

Пам’ятайте, що більше досвіду у користуванні грошима дитина набуде зараз, ризикуючи малим, то відповідальнішою стане згодом. Також “володар” кишенькових грошей вчиться робити вибір. Адже, обираючи щось, на що він витратить гроші, мусить усвідомити, що доведеться обійтися без чогось іншого. До слова, у такій ситуації батьки можуть запропонувати допомогу, але не наполягати на своєму варіанті вибору.

ГОЛОВНЕ, ЩОБИ БАЖАННЯ МАТИ КИШЕНЬКОВІ ГРОШІ БУЛО ОСМИСЛЕНИМ Корисно буде визначити конкретну суму кишенькових та обумовити термін, на який ви їх видаєте: щоденно, щотижнево чи щомісячно. Сума грошей залежить від того, на що дитина планує їх витратити. Якщо це гроші на морозиво, то це одна сума. Натомість якщо частина цих грошей дозволить дитині поповнювати свою колекцію журналів чи купувати музичні записи, то природно, що сума буде більшою. Тож, визначте разом із дитиною суму її кишенькових грошей та дотримуйтеся домовленості. Якщо ви сказали, що даєте 10 гривень на тиждень, то за жодних умов не збільшуйте суму! Загалом кількість кишенькових, які батьки виділяють дитині, повинна залежати від зрілості їхнього сина чи доньки у ставленні до грошей. Зазвичай ця зрілість виявляється у тому, що дитина не витрачає даремно всіх грошей, які потрапляють до її рук; вона купує щось корисне, якусь частину заощаджує, щось відкладає, щоб зібрати більшу суму. Отже, скільки грошей давати дитині на кишенькові витрати, батьки повинні визначати самі, виходячи з власної життєвої ситуації та реальних потреб сина чи доньки. Та найважливіше, про що варто пам’ятати: кишенькові гроші – це засіб навчання, за допомогою якого батьки сприяють засвоєнню фінансових навичок, які знадобляться дитині в дорослому житті.

Коментар Ігор Кутернога, одружений, батько чотирьох дітей, екскурсовод, греко-католик: – Нещодавно у нашій сім’ї ми порушили проблему фінансової відповідальності, до чого, я вірю, нас підвів Господь. Це стосувалося не лише мене як голови сім’ї, але і моєї дружини Галини та трьох наших дітей. Ми зрозуміли, що мусимо навчити дітей розпоряджатися грошима, оскільки вони вже підросли. Ми виділили старшим дітям – семирічному Назарові та п’ятирічному Йосифові – невелику суму на кишенькові витрати, обумовивши, на що вони витрачатимуть гроші і протягом якого періоду (один тиждень). Одного разу я зі сином пішов до магазину і він попросив мене купити шоколадку. Я сказав: “Добре, давай свої кишенькові, подивимося, на що там вистачить”. Назар відповів, що вже витратив їх. Тоді я пояснив: “Ну, раз немає грошей, то ми не зможемо купити нічого солодкого. Ти бачиш, що вже закінчилися гроші на солодощі”. Синові було прикро, але для мене було найважливішим дотриматися свого слова і нашої домовленості. Це був лише початок у навчанні дітей мудро розподіляти гроші. Але ми побачили, що діти стали ощаднішими і виваженішими у витратах на свої потреби (солодощі, іграшки). Напевно, вперше в житті вони відчули, що все має свою вартість. А ми ще раз переконалися, що кожне батьківське слово треба підтверджувати діями, реалізовувати практично. І зрозуміли, що діти мають робити вибір та відповідати за нього. ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

37


qPl’“

ÂÈÕÎÂÀÍÍß

Ваша дитина – маленьке ангелятко 2 – 3 років, воно оточено любов’ю і турботою 24 години на добу. Та якось у супермаркеті, на прогулянці чи в маршрутці у вашого ангелятка “виростають ріжки” і воно починає голосно кричати, плакати, тупотіти ногами… А ви ловите на собі співчутливі або ж осудливі погляди сторонніх людей...

Автор: Ірина Вітковська, психолог

Я

к поводитись у таких ситуаціях? Чи можна взагалі їх уникнути? Батькам 3-річних дітей найперше слід знати про кризу трьох років, яка є одним із найскладніших моментів у житті малюка і має великий вплив на його подальший розвиток. Під час

НАЙГОЛОВНІШЕ – ЗАПЕВНІТЬ ДИТИНУ В ТОМУ, ЩО ВИ ЇЇ ЛЮБИТЕ, НЕЗВАЖАЮЧИ НІ НА ЩО

що були дотепер. Наприклад, дитина бажає самостійно одягатись, у гостях мати “своє” місце за столом, хоче нести пакунок із магазину тощо. Варто зважати на її бажання. На ґрунті такої “перебудови” може виникати багато труднощів і непорозумінь. Тож, слід розумно стимулювати прагнення дитини до самостійності, а не обмежувати їх. Допоможіть своїй дитині пережити її першу в житті кризу. Пам’ятайте, що поруч із вами – маленька людина, яка потребує вашої уваги й розуміння.

кризи відбувається психологічне відокремлення “я” дитини від її батьків. Дитина прагне самостійності, вважаючи себе вже дорослою, а тому негативно реагує на надмірне піклування. Це вимагає від батьків перебудови взаємин,

ВАРТО ЗНАТИ: Намагаючись запобігти виникненню неприємних ситуацій, пам’ятайте про фізичні можливості малюка. Скажімо, 2– 3-річна дитина не може кілька годин поспіль ходити з вами по магазинах.

38

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

Втома, відчуття голоду, спраги чи погіршення стану здоров’я можуть стати причинами капризів чи поганої поведінки. Спостерігайте за дитиною. Якщо ви бачите перші ознаки втоми чи поганого самопочуття, відкладіть свої походеньки.

КОЛИ ВАЖКО СТРИМАТИ СВОЮ АГРЕСІЮ ЧИ РОЗДРАТУВАННЯ, ПОПРОСІТЬ У БОГА СИЛИ І ВИТРИМКИ Беручи дитину на концерти, фестивалі чи інші розважальні заходи, попіклуйтеся про те, щоб дитина мала змогу відпочити, порухатися, поїсти, попити, сходити в туалет тощо. Або ж узагалі подумайте про доцільність перебування дитини на таких заходах.


МАМА І ДІТИ

фото: sxc.hu

Розмовляйте з дитиною! Пояснюйте їй, як слід поводитися в церкві, магазині, на вулиці тощо. Наголошуйте на тому, що погана поведінка – це недобре і може призвести до відповідних наслідків. Наводьте приклади з життя, згадуйте казки, історії, які ви читали дитині, спробуйте разом аналізувати поведінку героїв тощо. Приділяйте достатньо уваги духовному розвитку дитини (не обмежуйтеся лише розповідями про святого Миколая та ангелів). Багатий духовний світ дитини є

2 – 3-РІЧНА ДИТИНА НЕ МОЖЕ КІЛЬКА ГОДИН ПОСПІЛЬ ХОДИТИ З ВАМИ ПО МАГАЗИНАХ

добрим профілактичним засобом негативної поведінки. Читайте разом дитячі біблійні історії чи оповідання, обговорюйте поведінку біблійних героїв. ЯКЩО Ж ІСТЕРИКА ТАКИ ТРАПИЛАСЯ: Не панікуйте, не нервуйтеся, спробуйте опанувати свої емоції, заспокоїтися (тут допоможе глибокий вдих-видих, ще можна заплющити очі – емоційно “зібратися”). Коли важко стримати свою агресію чи роздратування, попросіть у Бога сили і витримки в цій ситуації. Нахиліться до дитини (краще присядьте) або візьміть її на руки. Тут важливий зоровий контакт – ваші очі повинні бути на рівні очей дитини. Намагайтеся не підвищувати голос, спокійно запитайте, що трапилось.

Обніміть дитину (часом міцні обійми можуть вгамувати дитину), погладьте її, поцілуйте і постарайтеся хоча б на кілька хвилин втримати її коло себе, поки не побачите позитивних змін у поведінці. Якщо це не допомагає, спробуйте відвернути увагу дитини, покажіть їй щось яскраве чи відведіть у цікавіше місце для неї. Згодом візьміть дитину за руку чи навіть винесіть на руках деінде, де менше людей. Після того, як малюк заспокоїться і зможе вас слухати, поговоріть із ним. Поясніть йому, чому так не можна поводитися (тут доцільно згадати приклади з казок чи оповідань, які ви читали вдома разом із дитиною, і згадати, до чого призвела погана поведінка героя). Та найголовніше – запевніть дитину в тому, що ви її любите, незважаючи ні на що. ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

39


fhŠŠ“ 0epjbh

Велика сім’я “Дому серця”: Марі, Медісон, Ода (зліва направо)

Автор: Іванка Рудакевич

Бути поряд з людиною, яка страждає, важко. Бути поряд з людиною, яка страждає і любити її, ще важче. Але цілком можливо. Щодня це роблять волонтери “Дому серця” в 21 країні світу.

Я знала ці два слова раніше, – каже Ода. – Але це було для мене щось нове. І коли прочитала їх, то відчула, що моє серце давно на них чекало.

40

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

Співчувати бідним і самотнім та втішати їх – це місія “Дому серця”, католицької організації, до якої Ода долучилася 18 років тому. Вона пройшла кількамісячну підготовку і поїхала на півтора роки в Перу.

ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ ІСУСА МОЖНА БУТИ ТАМ, ДЕ НІХТО НЕ ХОТІВ БИ ЗАЛИШАТИСЬ Волонтери, які долучаються до “Дому серця”, їдуть на місію, що триває здебільшого 14 місяців, а часто навіть цілих два роки,

в якусь із країн Європи, Африки, Азії, Південної чи Північної Америки. Там вони поселяються у бідних районах і вивчають місцеву мову, культуру для того, щоб виконувати своє головне завдання: бути поруч із потребуючими людьми і стати для них підтримкою. У перші роки волонтерства я відкривала новий світ, – пригадує Ода. – Ми жили в дуже бідному кварталі, де люди перебували в жахливих умовах. Але вже тоді я зрозуміла, що пізнавати серце бідних – це велика благодать. Я вчилася бути комусь другом.

фото: БОГДАН ЄМЕЦЬ

Х

ТО БУДЕ ЇХ ВТІШАТИ? Цей надпис 18 років тому Ода Гійє, тоді ще французька студентка і майбутня акушерка, прочитала на флаєрі, який під час Форуму християнських асоціацій та спільнот взяла зі стенду про “Дім серця”. Поруч було фото дитини, а нижче підпис: “Організація, що пропонує жити співчуттям і утішенням”.


“Дім серця” не надає бідним жодної матеріальної допомоги. Тобто волонтери не можуть купити їм навіть ліки. Ода переконана, що матеріальні потреби цих людей не мають кінця. Гроші допомагають лише деякий час. Тому значно важливіше просто бути поруч з убогими. Часто “Дім серця” стає містком між потребуючими і місцевими соціальними організаціями. До прикладу, в Перу Ода зустріла сім’ю, де мама мала дитину-інваліда. Дитина потребувала реабілітації, але її мама навіть не вміла читати. Волонтери просто допомагали їй пройти через низку адміністративної бюрократії, щоб отримати безкоштовну реабілітацію для дитини. МИТЦІ І ОТЕЦЬ Т’ЄРІ ДЕ РУСІ Отець Т’єрі – це засновник “Дому серця”. Він був у Франції настоятелем Ордену слуг Ісуса та Марії, коли у 1990-му, під час молитви на вервиці, отримав натхнення створити нову організацію. Отець відчув, що світ потребує людей, які, подібно Марії, що була поруч

із розіп’ятим Ісусом, будуть поруч із людьми у їхніх стражданнях. Тоді, у 1990-му, він послав 11 французьких волонтерів засновувати перші спільноти в Аргентині та Бразилії.

ГРОШІ ДОПОМАГАЮТЬ ЛИШЕ ДЕЯКИЙ ЧАС. ТОМУ ЗНАЧНО ВАЖЛИВІШЕ ПРОСТО БУТИ ПОРУЧ З УБОГИМИ Бідні – не єдині, ким опікується “Дім серця”. Отець Т’єрі любить митців. Він каже, що серед них також є багато самотніх. Особливо він любить тих, які живуть у підвалах і малюють на картонних коробках, але при цьому шукають істину. У Нью-Йорку навіть є реколекційний дім ІССС (Міжнародний центр культури співчуття) – своєрідний мистецький центр, де зберігається колекція картин друзів-художників отця. Нью-Йорк цікавий ще й тим, що на сьогодні тут є вже два “Доми

серця”, волонтери яких відвідують багатих людей. Річ у тому, що багаті не менш самотні й інколи взагалі не мають друзів. Де їх шукати, волонтерам часто підказує місцеве населення. КАЗАХСТАН Ода не була у нью-йоркському “Домі серця”. Зате після місії в Перу чотири наступні роки провела в Казахстані. Вона не очікувала, що потрапить туди. Однак волонтери не обирають країну, де хотіли б служити. Якраз перед поїздкою до Казахстану Ода вирішила віддати “Дому серця” все своє життя і, не одягаючи ряси, прийняла обіцянку безшлюбності. Таке рішення може прийняти будь-хто з волонтерів. У Казахстані було дуже важко, – пригадує Ода. – Там багато людей живуть зовсім без надії. На цій місії я зрозуміла, що тільки через Ісуса можна бути там, де ніхто не хотів би залишатись. У кожному “Домі” живе по 3 – 4 волонтери. Ода пояснює, що

Медісон часто відвідує пані Любу у львівському домі для людей похилого віку ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

41


fhŠŠ“ 0epjbh життя в спільноті дуже важливе. Бувають моменти, коли волонтерам важко. І тоді спільнота допомагає йти далі. ДВАНАДЦЯТЬ! А Я ТРИНАДЦЯТА... Саме стільки волонтерів Ода нарахувала за 5 років існування львівського (поки що єдиного в Україні) “Дому серця”. Після Казахстану вона ще 5 років працювала у Франції, де виховувала інших волонтерів. А після того її скерували до Львова. Тут в основному волонтерами “Дому серця” є студенти. Щоб пізнати середовище, в якому вони живуть, Ода вступила до Львівської академії мистецтв, ходила щодня на пари і вивчала іконографію. Спілкуючись зі студентами, сама почала писати ікони. Сьогодні у львівського “Дому серця” є багато друзів-митців. Контакти з ними підтримують Медісон, Лаура, Марі – ще три волонтерки, які живуть з Одою. Також дівчата відвідують будинок для людей похилого віку. Медісон каже, що творчі люди є і серед стареньких. Скажімо, вони знайшли

дідуся Івана, який грає на баяні і пані Марію, яка давно опанувала гітару. Дівчата також не обминають місцевий сиротинець, вчать дітей малювати. Щодня у невеликій каплиці помешкання “Дому серця” моляться Літургію Часів українською мовою, вервицю, відправляють адорацію.

Також учасники спільноти ходять до церкви на Службу Божу. Їхнє проживання у Львові фінансують спонсори, яких знайшли ще під час підготовки до місії. До слова, крім фінансових спонсорів, є ще й духовні, які весь час моляться за львівських волонтерок. Дім Серця” – це такий собі дитячий садок любові, де ми починаємо вчитися знову любити, – доповнює Ода. – Ми йдемо до потребуючих із порожніми руками. Наше буття, наша присутність поруч із ними – найважливіші.

Діти зі сиротинця люблять завжди усміхнену Марі

P.S. До слова, назва “Дім серця” – це не точний переклад з французької, переконує пані Іванка Крип’якевич-Димид, іконописець і близький друг спільноти. Дослівно мало б звучати “точка серця”. Колись о. Т’єрі сказав, що по всьому світу є чорні точки – місця, переповнені стражданням, безнадією, самотністю. Тому потрібно якнайбільше інших точок, де були б гостинність, співчуття, любов.

Коротко: “Дім серця” – благодійна організація співчуття та втіхи, яку заснував отець Т’єрі де Русі 1990 року. “Дім серця” налічує 41 спільноту у 21-й країні світу. З часу заснування об’єднав уже понад 1300 молодих волонтерів у 38 країнах світу. “Дім Серця” визнаний Католицькою Церквою у 2000 році як Приватна Асоціація Вірних. 42

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

фото: БОГДАН ЄМЕЦЬ

ЗРОЗУМІЛА, ЩО ПІЗНАВАТИ СЕРЦЕ БІДНИХ – ЦЕ ВЕЛИКА БЛАГОДАТЬ. Я ВЧИЛАСЯ БУТИ КОМУСЬ ДРУГОМ


ШКОЛА ХРИСТИЯНСЬКОГО ЖИТТЯ ТА ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ СВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ З НАЗАРЕТУ МАТЕРІ ЦЕРКВИ ПРОГРАМА:

Свята Літургія, Сповідь, Навчання, Християнська медитація, Молитва Прослави, Зустріч в малих групах Мета Школи: надання учасникам можливості пізнати Живого Бога. А також передача знань, необхідних для зрілого християнського життя, створення дружніх відносини, зв’язків між парафіянами, спільнотами з різних частин України, та зв’язків між цими спільнотами і спільнотами та центрами з інших країн. Контакти Центру Школи в Україні вул. Центральна, 46, м. Красилів, 31000, Хмельницька обл. тел./факс: (03855) 4 25 17, 4 25 18, моб.: 096 943 04 99 biurokrasyliw@christschool.org.ua www.szkolazycia.info

ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

43


qb d)emm“

Записала Іванка Рудакевич

Марічці Озимко 36 років. Ось уже 6 років вона працює нянею-гувернанткою. Саме ця, а не якась інша робота, приносить їй задоволення, допомагає самореалізуватись. Але щоб зрозуміти це, довелося пройти непростий шлях. Про цей шлях і про участь у ньому Бога Марічка ділиться з “Каною”.

П

44

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

Марічка в оточенні своїх маленьких вихованців

сила шукати щось зовсім інше, не пов’язане з творчістю. Час минав, а мене охоплював усе більший страх. Унаслідок того я впала в депресію... Просто не знала, як ще себе можна застосувати, якщо не в праці з дітьми. В такому стані прийшла на розмову до духівника. І він порадив мені пожити два тижні в монастирі, молитися там і просити Бога, щоб підказав, як бути далі. Пам’ятаю той час у монастирі. Ми ставали щодня о 6-ій ранку і читали псалми. Думаю, тоді це відіграло велику роль для мене. Читаючи псалми, одного дня відчула серцем, що Бог про мене по-

турбується. Просто відчула, що Бог зі мною, і я на правильній дорозі. То був переломний момент у моєму житті. Страх зник, і я вирішила повністю змінити вид діяльності. Хотіла просто допомагати людям. Тому почала шукати звичайну фізичну працю. Пішла до кіоску, купила газету безкоштовних оголошень “Ваш магазин” і... почалося. Відгукувалася на різні пропозиції: помічник кухаря, офіціант, посудомийка, прасувальниця на швейній фабриці, менеджер із реклами. Проте це було не моє. Зрештою, я зупинилася на проханні знайомого допомогти йому у

фото: З АРХІВУ МАРІЧКИ ОЗИМКО

очну з того, що за освітою я – педагог-богослов. Спочатку вчилась у Львівському педучилищі, під час навчання в якому закінчила катехитичні курси. Згодом вступила до Львівської богословської академії (теперішній Український католицький університет). Те, що Бог створив мене для праці з дітьми, відчула вже на початках. Доволі швидко знайшла дві роботи, які мені дуже подобалися. Спочатку обійняла посаду асистента в одній із майстерень руху спільнот для розумово неповносправних осіб “Віра і світло”. Згодом почала працювати вихователем львівської школи св. Софії. Це було неймовірно! Утім, через 5 років праці в мене з’явився шанс поїхати в італійську спільноту “Лярш-Ковчег”, яка також опікується неповносправними, набратися там досвіду. І я згодилася. Тому довелося покинути майстерню і школу. Все змінилося, коли через три місяці я повернулася в Україну. Хотіла знову працювати в майстерні, але... відчула глибоке емоційне виснаження. Я просто вичерпалася, професійно вигоріла і працювати більше не могла... Му-


Для дітей ЗЕРНЯТКО

` "=шS дS2, ч,2=ю2ь? Для підлітків СТО ТАЛАНТІВ

терміновій роботі. Ми мали за два тижні до Великодня проштампувати логотипи на 5-ти тисячах ручок. 5 тисяч ручок! Я приходила на 10-ту ранку, а поверталася додому об 11-ій вечора і одразу засинала. Проте ми справилися. Попереду був Страсний тиждень. Я вирішила нічого нового не шукати, а просто поїхати до рідних, перебувати в молитві і зайнятися пошуком роботи після Великодня. Втім, Бог мав інший план для мене. Того тижня я зустріла свою знайому, яка сказала, що одна сім’я шукає няню для дитини. Няню? Ні. Я не хотіла погоджуватися на таке, бо потребувала в праці з дітьми перерви. Все ж знайома переконала мене спробувати. І одразу наступного дня я зустрілася з цією сім’єю. Пам’ятаю перший робочий день. Мама залишила мені дочку і пішла працювати. Згодом зателефонувала з роботи і дуже здивувалася, коли почула, що її дитина взагалі не плаче. Виявилося, що дівчинка завжди плакала, коли її залишали з нянею. А цього разу – ні сльозинки. Я була щаслива. Того дня я відчула, що це моє. Відтоді минуло шість років, і я не втомлююся працювати далі. Вже четвертий рік поспіль я є нянею в одній сім’ї. Крім трьох старших, які в них уже були, за той час народилися ще дві дитини. Отож, тепер я вмію поводитися як із підлітками, так і з немовлятами. У своїх пошуках я зрозуміла, що любов до дітей і підхід до них мені подарував Бог. І немає значення, де саме розвивати цей дар: чи в школі педагогом, чи гувернанткою. Головне, щоб, працюючи, мати мир у серці. Тому всім теж раджу не боятися кидати старе і шукати чогось іншого, якщо відчуваєте нестачу свого внутрішнього миру. Коли я нарешті відпустила свій страх, довірилася Богові, то Він Сам знайшов мені роботу, яка і дуже подобається, і не вичерпує до кінця.

ЖУРНАЛИ ВИДАВНИЦТВА «СВІЧАДО» – НАЙКРАЩІ ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

45


j`m`-aknc

Н

а консультацію прийшла молода сім’я, в якій народилася дитинка зі синдромом Дауна. Батьки перелякані і розгублені, родина також спантеличена, хтось плаче, як у великій жалобі. Лише бабуся висловлює свою підтримку: каже, що вони впораються, любитимуть цю дитину. Але

НАРОДЖЕННЯ ТАКОЇ ДИТИНИ ЗОВСІМ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО СІМ’Я БУДЕ НЕЩАСЛИВОЮ молоді батьки мають багато запитань: чому так сталося? Чого чекати від майбутнього? Що потрібно цій дитині? Із мого досвіду, коли народжується дитина зі синдромом Дауна, багато батьків сприймають її так, як ціле наше суспільство сприймає людей з розумовою неповносправністю. Тобто як неповноцінну, дефективну, обмежену, таку, що не може розвиватися. Тому батьки часто переконані, що з цією дитиною вони зазнають лише страждань. Деколи до нас на консультацію приходять подружжя, яких лікарі чи родичі підштовхують відмовитися від такої дитини. Часто батькам прямо говорять, що з цією дитиною вони не зможуть бути щасливими, що їхні здорові діти матимуть стрес тощо. Тому радять

46

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

Автор: Олег Романчук, лікар-психотерапевт, дитячий та підлітковий психіатр, керівник відділення розвитку дитини НРЦ “Джерело” віддати цю дитину в інтернат. Але останнім часом помічаю, що звертаються батьки, які відразу приймають таку дитину. Вони кажуть: “Так, вона матиме особливі потреби, але ми її любитимемо та допоможемо розвиватися і жити”. Отже, коли народжується дитина зі синдромом Дауна, важливо, аби батьки отримали підтримку від родичів і лікарів. Адже це дуже складний період. Одна мама дитини зі синдромом Дауна розповідала про цей час так: “Це ніби летиш на відпочинок до Італії, а літак раптом сідає в Голландії”. Адже народження дитини зі синдромом Дауна призводить до краху певних

мрій. Бо зрозуміло, що вона буде неповносправною і матиме особливі потреби. Спочатку не знаєш, що робити, як жити, чого чекати. Але, як продовжує ця мама: “З часом ти освоюєшся, тобі допомагають призвичаїтися в Голландії і побачити, що хоч це інша країна, але в ній теж є своя краса. Тут може не так тепло, як в Італії, але є тюльпани, є Рембрандт, є багато можливостей жити щасливо”. У нашому центрі “Джерело” діє програма “Раннє втручання”. У межах цієї програми фахівці всіляко сприяють ранньому розвитку дітей зі синдромом Дауна і надають психологічно-соціальну підтримку родині. Дуже важливо усвідомити, що така дитина – це дитина, яка потребує любові, вона може розвиватися, має право на життя. Народження такої дитини зовсім не означає, що сім’я буде нещас-

ДИТИНА ЗІ СИНДРОМОМ ДАУНА – ЦЕ ДИТИНА, ЯКА ПОТРЕБУЄ ЛЮБОВІ

ливою. Я зустрічав сім’ї, де, попри неповносправність дитини, змогли зосередитися не на втрачених можливостях, а на тому, як любити одне одного, як допомагати дитині розвиватися і, незважаючи на труднощі, бути щасливими.


ÊÀÍÀ-ÁËÎÃ

Б

абуся, бабця, просто “ба”… Коли я вперше стала бабцею, то ще сама була внучкою. Моя бабця і моя найстарша внучка ненадовго зустрілися ще в цьому житті. Наш родинний неперервний “бабцівський” ланцюг... Зараз естафетна паличка в мене. Вже 14 років особистого досвіду з трьома внучками плюс досвід попередніх поколінь, де бабці були важливими особами. Про це свідчать мої спогади, сімейні історії, фотографії і, зрештою, вже моє теперішнє життя бабці під “супервізією” прабабці, моєї мами.

МАМА – ПОЗА КОНКУРЕНЦІЄЮ, ЯКОЮ БИ ДОБРОЮ НЕ БУЛА БАБЦЯ І ЯКОЮ БИ “БЕЗПОРАДНОЮ” НЕ ВИДАВАЛАСЯ МАМА… Бути бабцею – новий і дуже особливий стан. І дуже несподіваний. Почуття переповнюють, як і “тоді”. Але вони – інші. По-перше, “відтоді” минуло щонайменше 20 років, а, по-друге… ти – лише бабця! І мусиш про це пам’ятати. Бо як інакше новоспечені мама і тато здобудуть власний досвід, коли бабусі (і дідусі!) своєю життєвою (не)мудрістю відтіснять їх на задній план. І затьмарять радість батьківства. Так, ти лише бабця. Ти не належиш до сім’ї свого сина чи дочки. Ти – їхня родина.

Автор: Оксана Винярська, (для внучок Бабця Оксамита), сімейний психотерапевт, соціальний педагог І ти можеш бути доброю бабцею, не розчиняючись у внуках і не відбираючи їм мами і тата. Мені пригадалася давно забута історія, на перший погляд, зовсім неважлива. Наша друга внучка народилася, коли її старшій сестричці було всього 1,5 роки. Хотілося “розвантажити” невістку, бо ж із двома маленькими нелегко, і ми часто забирали старшу до себе. Нехай побуде в нас, мамі легше (тато, звісно ж, на роботі), а нам приємно, нас це не обтяжує. Наша внучка – справжнє диво – поводила себе “хрестоматійно”. Гарно їла, добре спала. Правда, доводилось її довго заколисува-

ти. Але для бабці це було радістю – співати “зоологічну” колискову (власний винахід!), перераховуючи всіх можливих звірят, які вже заснули, і тільки маленька Соля ще не спить… і так протягом години. Бабця мала час. Минали місяці. Соломійка залишалася в нас часто, бо мамі важко з двома. Здавалося, що так краще і простіше для всіх. Всіх?... Аж одного разу влітку, коли щаслива бабця з внучкою підійшли до гойдалки в парку, маленька, ніби між іншим, сказала: “А в моєї мами на подвір’ї теж є гойдалка…” І розшифровувалося це послання від Соломійки однозначно: “Я хочу до мами”. Мама – поза конкуренцією, якою би доброю не була бабця і якою би “безпорадною” не видавалася мама… Діти, внуки, батьки... Трикутник, де дві “дорослі” сторони ма-

ТАК, ТИ ЛИШЕ БАБЦЯ. ТИ НЕ НАЛЕЖИШ ДО СІМ’Ї СВОГО СИНА ЧИ ДОЧКИ. ТИ – ЇХНЯ РОДИНА ють своє визначене часом чітке місце щодо третьої, тієї “дитячої”. І любов до дитини надходить з обох боків. Її не буває забагато. Щоби діти були щасливими, їм потрібні щасливі батьки. Щасливі бабусі і дідусі їм потрібні …також. ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

47


j`m`-aknc

Ц

ієї страшної ночі можна було повірити в усе, тільки не в те, що вже через день у цій цілком обгорілій до чорноти стін закопченій квартирі лунатиме радісний сміх. Свято передвеликодньої побілки хати відбувається здебільшого щороку. Завдяки цьому звичаю знаю, що свіжий запах вапна передує запаху свіжоспеченої паски. Цього разу білили всі кімнати. Для мене вибілена хата – це не лише білі стіни без надмірних плям, тріщин, горбів чи впадин, це передусім якесь спільне зусилля цілої сім’ї, в якому найбільше цінується ініціатива навипередки: “Тату, ти там відбив шматок штукатурки. Може вже замести, щоб не рознеслося по хаті?” Вдячність за дітей іде в один такт із помахом пензля. Тоді щойно розумієш, що свіжість хати – це лише незначний бонус до

НАВІТЬ У ЦІ НАЙПРИКРІШІ ХВИЛИНІ СПРАВДІ БУЛО ЗА ЩО ЗАЛИШАТИСЯ ВДЯЧНИМ чогось ціннішого, що здобуваєш у цьому спільному сімейному зусиллі. Цього добра стає щораз то менше. Колись ще був город, який бодай двічі на рік обробляли разом. Тепер і цього нема. Спільною залишається хіба лише трапеза.

48

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

ли ремонт – і тут така напасть...” “Добре, що всі живі”, – повторювала дружина. Мабуть, не лише зміст цієї фрази, але радше спокій у її голосі поступово і в мені відвойовував простір для свободи. Навіть у ці найприкріші хвилини справді було за що залишатися

ЗНОВУ ВСЕ ТРЕБА ПОЧИНАТИ СПОЧАТКУ! ЖАХ!

Автор: Петро Дідула, богослов, журналіст відділу інформації УКУ Ну і ще, звичайно, молитва, якою вона була того самого вечора, ніч після якого пофарбувала всю хату на чорно. Усім сімейством ми зібралися того вечора перед іконою на щойно розчищеному від відер із вапном, інструментів, різного будівельного інвентарю шматку підлоги. Блаженна втома додавала справжності короткій молитві. Полум’я взялося з поскладаного біля котла легкозаймистого будівельного сміття. Ніч. Чорні клуби диму заповнюють щойно побілений простір хати. Коли вихлюпував відро за відром на тліючі меблі та підлоги, хотілося кричати: “Чому? Щойно закінчи-

вдячним. Хвилина зневіри прийшла ще тоді, коли сонячного недільного ранку ми пили каву в обгорілій та закопченій, хоч з вечора побіленій, вимитій та вичищеній кухні. Знову все треба починати спочатку! Жах! Але не встигли ми допити каву, як зайшла одна сусідка, а з нею родичка, відтак зателефонували друзі з роботи: всі пропонували свою допомогу... З понеділка праця закипіла. Вже під вечір вівторка з хати вимели вбивчий запах згарища, а наступної суботи хата вже виглядала краще, як тиждень перед тим. Але цього разу до хатнього затишку і готовності святкувати Великдень у чистоті і порядку додалося нове, але таке важливе відчуття побратима та посестри, які в скрутну хвилину прийшли на допомогу.


ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

49


jrk|Šrp`

ÌÓÇÈÊÀ

Розмовляла Іванка Рудакевич

Вони називають себе християнами, “які грають добру музику”. Нас із ними поєднує назва. Тож ми не могли не взяти в них інтерв’ю до першого випуску журналу. Про гурт “Кана” розповідає його вокалістка Христина Підлісецька, а також гітарист Олексій Каплунський.

50

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012


ÌÓÇÈÊÀ

З

вісно, назвалися Ви “Каною” не просто так. Розкажіть історію пошуку цього імені. Олексій: Назву придумав наш колишній менеджер брат Григорій по дорозі з реколекцій. Сказав, що Кана Галилейська – це місце першого чуда Ісуса, де Він перемінив воду на вино. І що події відбувалися на весіллі. То ж ми, думаю, є тими весільними слугами, які приносять Христові воду. А Він уже з неї робить чуда. Христина: Мені здається, що та назва у нас якось не дуже свідомо з’явилась. Але згодом саме вона наповнила нас змістом. О.: До слова, люди часто перепитували точну нашу назву: “Як? Хана? Канна чи Кана?”

фото: з архівів гурту Кана

– І все-таки ви зібралися. На початку було вас аж восьмеро. Як такій великій кількості музикантів вдалося зустрітися в одному гурті? Х.: Як казав наш добрий друг отець Мірек: “То усьо Божа режисерка”. Вперше ми всі зустрілися на музичних реколекціях, які відбувалися в Красилові (їх організували спільноти руху Віднови у Святому Дусі – І.Р.). І вже на інших реколекціях, у Польщі, ми написали свою першу пісню “Гуцулка” і халтурно її заграли. Там нас також побачили члени польського християнського гурту New Life’M і сказали, що приїдуть в Україну, аби зіграти з нами спільний тур. О.: Я тоді подумав: “От жартівники...”. Х.: Але ми схопилися за голову, затвердили склад гурту, написали пісні і почали їздити, молоді, зелені, зовсім ще не музиканти. – Але ж ви усі з різних міст. Як вдалося так спрацюватись? Х.: Та просто з’їжджалися на 5-тиденні репетиції в Києві або в Красилові. Був час, коли більшість складу мешкала у Києві. Тоді було простіше. Тепер знову роз’їхались. Я – в Івано-Франківську, Олексій –

у с. Вербовець на Вінниччині, Вітя – в Києві, Люба і Женя – в Хмельницьку, Олег – у Білій Церкві. Тому творимо поміж репетиціями, а потім з’їжджаємось і допрацьовуємо матеріал. От новий альбом робимо за допомогою скайпу, адже інтернет – велика сила. – Окрім міст вас ще й конфесії різнять. Це не стає на заваді? Х.: Якось ніколи не мали проблем на тому ґрунті. Міжконфесійні сутички можуть виникати серед несвідомих християн, яким конфлікти важливіші, ніж Бог. О: У нас просто не було можливості сперечатися щодо конфесій, бо сперечалися щодо музики. – Як позиціонуєте себе на музичному ринку? Х.: Офіційно вміщуємо себе

в рамки “християнської музики”. Хоч це накладає певне кліше. Називаємо себе християнами, що грають добру музику.

ЗВИНУВАЧУЮТЬ, ЩО МУЗИКА У НАС ЗАШВИДКА. ЧИ ОБУРЮЮТЬСЯ: “ЩО У ЦЕРКВІ РОБЛЯТЬ БАРАБАНИ?”

– Тобто співаєте на будь-які теми? Х.: Ми співаємо про те, що переживаємо з Богом, і про те, що Він є любов, якої не потрібно боятися. Можна сказати, що наші пісні – для всіх, бо зачіпаємо теми,

Етнічного забарвлення колективу додає Христина. Її хобі (крім співання) – їздити по українських селах і глибше знайомитися з нашою культурою ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

51


jrk|Šrp`

ÌÓÇÈÊÀ які турбують кожну людину. І ще при цьому намагаємося грати якісну музику. – І як сприймають вашу творчість? Х.: Часто нам пишуть, що Бог торкається сердець через тексти, а музика допомагає молитися. Хоч є й інший момент. Наш стиль виконання зовсім не збігається з традиціями жодних конфесій. На цьому ґрунті виникають часом докори, пов’язані зі стереотипним мисленням щодо християнської музики.

Люба з “Каною” скрипкує від початків. Дружиною Євгена, басиста гурту, стала після приходу в колектив

52

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

– А от щодо сучасного. Сьогодні модно повертатися до народних мотивів. Багато ваших пісень теж мають етнічне забарвлення. Це данина моді? Х.: Та ні. Просто, творячи музику, воліємо не відходити далеко від традиції нашого народу. Не хочемо робити кальку пісень інших народів. До того ж, у нашому колективі традиціями живу я. Маю таке хобі – їжджу по різних селах, горах, вишукую всякі етнічні штуки: вишиванки, інструменти, знайомлюся з майстрами. О.: Христина – наша фішка:). Але штучного завдання щось та й народне “втиснути” в музику не маємо. – Бачу, ви цінуєте один одного. Але зовсім недавно ходили чутки, що гурт “Кана” розпадається. Х.: Це лише чутки, які додума-

фото: з архівів гурту Кана

Окрім басгітари, Євген грає ще на контрабасі і аранжує пісні

– Про які стереотипи ти говориш? Х.: Звинувачують, що музика у нас зашвидка. Чи обурюються: “Що у церкві роблять барабани?” Кажуть, що тексти примітивні, хоч ми часто беремо уривки з псалмів. Критикують за те, що танцюємо. О.: Ми часто граємо у церквах. Тому багато залежить від того, наскільки працює священик із людьми, особливо з молоддю, або ж наскільки громада відкрита на сучасні стилі.


ÌÓÇÈÊÀ ли люди. Просто закінчився період концертів, майже всі виїхали з Києва і не знали, що робити далі. З’їжджалися знову, але жити нема де. Тому вирішили поїхати в тур по Україні. О.: Хоча в якийсь момент думали, що нам гаплик. Але вийшов не гаплик, а, певно, найдовший тур, який ми досі мали. – Найдовший тур... Це той, у який ви вирушили минулої осені? Х.: Так. У середині вересня минулого року ми вирушили у безкоштовний євангелізаційний тур “Єдиному Богу слава”. Хотіли якнайбільше об’їздити Україну, тому запланували багато міст. По дорозі мали незаплановані концерти в тюрмах, садочках, домах для людей похилого віку, для бездомних. Виступали задарма. Гроші за бензин та інші витрати повертали ті, хто запрошував. – А чому тур називаєш євангелізаційним? Х.: Ми не збирались їздити просто, щоб пограти і поспівати. Відчували, що маємо також ділитися нашою вірою. Саме тому поміж піснями часто говорили свідчення дії Бога в нашому житті. – Знаю, що під час таких турів ви відвідуєте багато сіл. А в якому найекзотичнішому селі України за час усієї концертної діяльності встигли побувати?

О.: Безперечно – село Трійця! Х.: Це біля Заболотова. Його відвідали з рамках останнього різдвяного туру “Від Різдва – до Різдва”. Там у них надворі тепліше, ніж в клубі. О.: А клуб – армагедонно-футуристичний. Штукатурка падає, але помітно смак довоєнної Польщі. Х.: Публіка – різдвяно-весела... і всі знімали нас на мобільні телефони. А між дошками на сцені – шпари. На початку були лише дві бабці в залі... О.: Але потім... Х.: За 5 хвилин – уже повний зал і файнезна атмосфера різдвяного пообіддя. Голови людей були на рівні наших колін, і всі мені на ноги дивились. Ото був концерт для публіки, яка вперше про нас чула. – І як? Х.: Здається, ми їх заворожили... – Зараз готуєте новий альбом. Про що він буде? Х.: Як на мене, за текстами альбом пронизує втома від світської суєти і, для контрасту, віднайдення

затишку в Божих долонях. Музика, як завжди, етнізована, з вкрапленнями різних стилів. О.: Маємо надію, що світ побачить його восени. – Чи в Україні є подібні гурти сучасної християнської музики? Х.: Серед католиків таких, щоб професійно записували альбоми, нема. Хоч останнім часом з’являється багато нових колективів. Більш професійними сьогодні є протестанти. Загалом багато хорошої християнської музики можна почути на фестивалях “Вгору серця” (відбувається щороку в Івано-Франківську – авт.) та “Подих життя” (с. Тиврів, Вінницька обл. – авт.). – Чи можливо вам, обираючи саме такий формат творчості, бути комерційно успішними? Х.: Знаєш, нелегко виживати. Тому перед нами завжди є спокуса кинути все і нарешті почати заробляти деінде. Але Бог поки що якось веде. А через нас торує шлях для молодшого покоління християнських музикантів, яке, вірю, постане.

Коротко: стартом свого музикування “Кана” вважає вересень 2005 року. Відтоді випустила 4 альбоми: “Поруч з Тобою” (2007), “В Тобі знайду себе” (2009), “Христос Народився” (2009) та “Радість Моя” (2010). Сьогоднішній склад гурту: Христина Підлісецька (вокал, дзвіночки, дудки), Євген Бетлінський (бас-гітара, контрабас), Люба Бетлінська (скрипка, сопілка), Олександр Григор (клавіші, цимбали), Олексій Каплунський (гітара), Віктор Лісніківський (барабани). Щороку “дають” близько 30-ти концертів в Україні та за кордоном, організовують реколекції для музикантів.

ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

53


jrk|Šrp`

ЧАРІВНОЛІСІВСЬКІ ІСТОРІЇ В українських Карпатах живуть дивні створіння. За ними довго спостерігав Володимир Читай, український дитячий письменник, і врешті записав їх у книжечці “Історії Чарівного лісу”. Через героїв своєї збірки автор знайомить дітей із найкращими рисами людського характеру. От, до прикладу, слоник Дзвоник вчиться сприймати себе та інших такими, якими вони є та допомагає слабшим. А ворон Карк показує приклад любові до батьків та турботи, небайдужості до горя ближнього. Черепашка Черепок заохочує цінувати те, що дароване нам для життя і не прагнути ілюзорного щастя. А віслючок Якало допомагає зрозуміти, що справді чогось досягнеш, якщо прикладеш зусиль. Саме такі якості можна розвинути у дитині, читаючи їй цю казку. Уляна Журавчак Володимир Читай “Історії Чарівного лісу”, Видавництво Старого Лева, 2011, с. 80

54

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

ÊÍÈÆÊÈ

“НЕМОДНІ І ЩАСЛИВО ЗАПІЗНІЛІ” “Ще одна молитва” – це не просто поезія. Радше збірник молитов польського священика Яна Твардовського, зібраних з усього його життя. Через них він намагався викласти літерами своє переживання Бога. Отець любив повторювати, що його тексти “немодні і щасливо запізнілі”, а себе ніколи не називав поетом. Проте коли читаєш їх, то якийсь із рядків обов’язково зачіпає серце. Ти переживаєш неочікувані події з яскравими сюжетами, де дивні птахи і звірі, ангели і люди, навіть рослини промовляють до тебе. І відчуваєш, як Бог, “Святий усміхнений”, керує всім цим світом. Твардовський не одягає свої думки в штучно-красиві слова. Він пише якраз так, як буває. Навіть якщо інколи буває самотньо. В його віршах – правда. Тому ними і хочеться молитися. Українською мовою збірку переклала Дзвінка Матіяш. Володимир Ольшанський

ВІДНАЙТИ СВІЙ ПОКЛИК Більшість із нас починає будувати свої життєві плани ще з дитинства. Втім, ці плани часто ламаються і не приносять щастя. Жак Філіп, відомий християнський письменник, запевняє, що щасливою людина буде лише тоді, коли йтиме за покликами, які посилає їй Бог. Про те, як їх віднайти, він пише у своїй книжці “Покликані до життя”. Цікаво, що шукати їх заохочує, не тільки читаючи Святе Письмо, а й у щоденних подіях чи навіть проханнях людей. А найпершим покликом Бога до кожного з нас вважає поклик жити. Після нього ми отримуємо й усі наступні, що вносять в наше буття сенс, правду, свободу. Крім роздумів, у книжці є ще й практична частина: корисні поради з молитовного читання Святого Письма (або Lectio divina). Наталя Юрах

Ян Твардовський “Ще одна молитва”, Грані-Т, 2009, 280 с.

Жак Філіп “Покликані до життя”, Свічадо, 2010, 136 с.


ʲÍÎ

ПРИСТРАСТІ “ПО-УКРАЇНСЬКИ” “Іван та кобила” – це фільм українського кінематографа 1992 року, відзнятий на вулицях тодішнього Тернополя. На перший погляд, його назва здається смішною, втім, сюжет переконує, що фільм серйозний. Івана покидає дружина Галя заради іншого чоловіка і мрій про краще життя. З горя Іван починає опікуватися... кобилою Касею. Так він намагається стишити свій біль від розлуки з дружиною та заповнити пустку в житті. І кобила стає центральним персонажем. Фільм про те, що інколи треба зробити багато помилок, щоб почати цінувати найрідніших людей. І все це на тлі української дійсності перших років незалежності з совковими квартирами, бідними поетами, крутими хлопцями-рекетирами і вуличними музикантами. Чудова нагода пригадати давно забуті часи. Емілія Прилипа “Іван та кобила”, реж.: А. Згерський, романтична комедія, 1992, час: 01:40.

НЕІДЕАЛЬНИЙ СЕМ Стати хорошими батьками важко. А якщо мова йде ще й про неповносправного чоловіка з малою дитиною на руках... Здається, у нього – жодних шансів добре виховати маля. Зрештою, так думаємо ми, люди. А Бог дає шанс усім. Таким чоловіком є Сем – герой американської кінодрами “Я, Сем”. Його кохана народжує дочку і втікає, залишаючи її батькові. Проте герой аж ніяк не розгублюється. Дає їй ім’я Люсі-на-небесах-з-діамантами (калька з назви пісні “Бітлз”) і береться виховувати самотужки. Одразу хочу запевнити: це не фільм про батькасупергероя, якому все вдається. Якраз навпаки. Через Семову неповносправність Комітет з догляду за дітьми позбавляє його в суді батьківських прав. А він продовжує всяко піклуватися про Люсі, незалежно від того, де вона перебуває: чи в дитячому будинку, чи в прийомній сім’ї. До опіки він залучає і кумедних

ВРЯТУВАТИ ОДИН ОДНОГО Бути собою – справа не з легких. Втім, це дуже весело. Принаймні коли дивишся на велетенського слона Хортона та мініатюрного дядька Дрібняка. Всі думають, що вони несповна розуму, бо герої ніколи не бачилися, але свято вірять в існування один одного. Двома словами: дядько Дрібняк – крихітний мер міста Хтовськ, яке оселилося у пилинці, що осіла на квітці, яку знайшов той самий Хортон і тепер намагається вберегти її від неочікуваних ворогів... Усе складно. Важливіше те, що герої постійно рятують один одному життя. І при цьому не перестають бути собою. Тому все це ще й дуже кумедно, незграбно і романтично. І... Увага! Якщо ви – мама чи тато, то, до вашого відома, дядько Дрібняк з дружиною виховує 97 дітей. Думаю, його досвід вам би знадобився! Іванка Рудакевич “Хортон”, реж.: Джиммі Хейуорд та Стів Мартіно, мультфільм, 2008, час: 01:22

друзів, і сусідку Енні, яка багато років не виходить із дому, і Ріту – холеричного адвоката. “Я не ідеальний батько”. Так Сем говорить про себе. Але для Люсі він виявляється найкращим. Навіть якщо з ним соромно вийти в кафе. Просто він любить її всім серцем. А що ще треба дитині? Звісно, фільм не без хепі-енду. Але перш ніж усі обіймуться, а ви розплачетеся, герої стрічки вас посмішать, змусять похвилюватися і задуматися: “А якими батьками є ми?” Іванка Рудакевич “Я, Сем”, реж.: Джессі Нельсон, драма, 2001, час: 02:12. ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

55


ondnpnfP Автор: Оля Бачишина

56

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

– Ти колись була в Закарпатті? – Ні, – кажу. – А ти? – І я ні. А давай поїдемо! – Давай! Обдумали все гарненько і вирушили у дводенну мандрівку за маршрутом “Мукачеве – Середнє – Ужгород – Невицьке”.


Н

фото: Оля Бачишина

ас було двоє: я та мій друг Богдан. В електричці зустріли однокурсницю Мар’яну, яка погодилася нас трохи провести, адже вона родом із Мукачевого і все про нього знає. Дорогою до центру розпитуємо про те, як люди співживуть із циганами, адже один із районів міста – виключно їхній. – Загалом нормально, – розповідає Мар’яна, – конфлікти рідко бувають, як правило, особисті: хтось комусь щось не так сказав абощо. Просто так цигани до нас не чіпляються. Але Циганський табір (район міста, де живуть цигани – авт.) ми намагаємося оминати, особливо ввечері. Береженого Бог береже, як то кажуть (сміється – авт.). А ще кожної неділі цигани речі на продаж привозять. Дуже дешево. Все Мукачеве в них одягається. А ось, до слова, вже й костел. Ліворуч – центральна частина міста. МУКАЧЕВЕ ДУЖЕ ЗАТИШНЕ ТА АКУРАТНЕ. У центральній частині – дво- або триповерхові старі австрійські будинки, тому почуваєш себе водночас і захищеним, і необмеженим. Декілька центральних пішохідних вулиць, перетинаючись, формують своєрідний пішохідний квартал, вистелений бруківкою. Тут і гуляємо. М’який солодкавий запах кави наповнює ранкове повітря. Кав’ярень тут, здається, більше, ніж у Львові… Серед архітектурного ансамблю міста помітно виділяється міська ратуша – шпиляста будівля з красивими арками. Навпроти неї – пам’ятник Кирилу та Методію. Далі, по вулиці Пушкіна, – цікава скульптура сажотруса: трохи вищий за людину, він тримає в руках інструменти і дивиться кудись у небо. Біля його ніг – друг-кіт. Щоб дістатися до замку, доведеться подолати великий підйом. Проте про втому забуваємо, побачивши краєвид, що відкривається з бастіонів: хати з усіх сторін ту-

Мукачівська вулиця

Міська ратуша Замок Паланок

ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

57


ondnpnfP

Малий Богдан стереже скарби Середнянського замку

ляться до замку, ніби просять захисту, далі на обрії синіють гори, а небо здається так близько, що можна вилізти на підпору і дотягнутися до нього. Усюди – простір, багато-багато свободи і вітру. Вже на території замку перетинаємося з кількома групами туристів, одна з них – поляки. Замок Паланок – величезна фортифікаційна споруда, що складається з трьох частин: Нижнього, Середнього та Верхнього замку. В останньому і жили князі. Як і кожен стратегічно важливий об’єкт, замок мав довгу і цікаву історію: був найміцнішою фортецею на сході Австрійської імперії, також його приміщення використовували як в’язницю, а з приходом радянської влади тут відкрили профтехучилище. Вплив різних епох ще й досі легко вичитати зі стін замку… НАСТУПНИЙ ПЛАН НАШОГО МАРШРУТУ – руїни Середнянського замку у смт. Середньому Ужгородського району. Власне це не зовсім замок. Цю оборонну споруду збудували у Середньовіччі монахи ордену Тамплієрів. Вона виконувала роль митного посту і була місцем тимчасової дислокації військових гарнізонів. – Хто в Середнє хотів? – кричить водій маршрутки. – Ми, – кажу. – То виходьте. Он воно вже. Замок отам, де ті дерева, – махнув

58

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

він рукою кудись прямо. Від траси спускаємося трохи вниз до села. Сперечаємося, якою дорогою йти, бо так і не зрозуміли, куди саме. На наше щастя, до найближчої хати під’їхала машина і зупинилася. Питаємо в чоловіка, як пройти до замку. Він довго вивчає нас поглядом, щось аналізує, а потім обережно так показує рукою і говорить: “Отак вздовж траси дорогою – і буде там замок”. Ідемо дорогою, більше схожою на стежку. Справа – чагарник, зліва

ПРО ВТОМУ ЗАБУВАЄМО, ПОБАЧИВШИ КРАЄВИД, ЩО ВІДКРИВАЄТЬСЯ З БАСТІОНІВ – хати. Замку не видно. Через декілька хвилин помічаємо у ряді хат якийсь просвіт. Підходимо ближче. Так, це і є руїни замку. Перестрибуємо через рівчачок, поблизу якого пасуться гуси, і опиняємося біля самого замку. Попри зруйнованість, споруда має вражаючий вигляд. Товщина стін – 2,5 м, каміння різної форми гармонійно творить фасади споруди. Спершу не можемо знайти вхід всередину. Обходимо будівлю. Назустріч виходить пара туристів. “Вхід отут зліва”, – кажуть вони ще до того, як ми встигаємо

поставити запитання. Зрозуміли нас умить. Та сама проблема. Дякуємо і прощаємося. Вони вже все тут обдивилися. Місце досить занедбане: всередині будівлі бур’ян, навколо – сліди чийогось відпочинку. Але загальне враження позитивне: природа, сонце, чисте повітря і свідок сивої давнини створюють відповідний настрій. ВИХОДИМО ЗНОВУ НА СТЕЖКУ. – Стійте, стійте! Нас доганяє хлопчик років десяти: – Добрий день! Ви куди прямуєте? – На маршрутку. – О, тут є найліпша дорога, я вас проведу. Ви були в нашому замку? – Так. – То я вам пораджу: сходіть, у нас дуже гарний замок Тамплієрів, – настоює на своєму хлопець, немовби не почув нашої відповіді. – Там скарби заховані. Я одного разу знайшов там щит і шолом, – показує уявні. – Тебе як звати? – питає мого супутника. – Богдан. – А мене Роман. Ти на “Б”, я на “Р”, – сміється. – А скільки у вас морозиво коштує? – Три – п’ять гривень, – кажемо. – Таке дешеве! – дивується малий. – А в нас по двадцять – тридцять гривень… Таке дороге… А так морозива хочеться, що аж вуха чухаються, так хочеться. Хлопець далі проводить нас. Розказує про те, де вчиться, як вчиться, про те, що є тут дуже гарний замок і постійно нагадує про морозиво. Виходимо на асфальтовану дорогу. Показує, де зупиняється маршрутка. Даємо йому п’ять гривень. Хочемо попрощатися, але малого вже і слід простиг. Дуже вже хотів морозива … На зупинці лише двоє людей. Ті самі туристи, котрих зустріли біля замку. Познайомилися, роз-


фото: Оля Бачишина

говорилися. Виявилося, що вони з Москви, приїхали на лікування в Солотвино; зранку йдуть на процедури, після обіду подорожують. ДРУГИЙ ДЕНЬ МИНУВ ЗНАЧНО ШВИДШЕ: спочатку – прогулянка центральною частиною Ужгорода, потім – відвідини Ужгородського замку та Музею народної архітектури й побуту. Кількість виставкових зал та експонатів у краєзнавчому музеї, що розташований у приміщенні замку, просто вражає: виходимо звідти з повним знанням історії, культури та природи цього краю. Ужгород – цікаве місто, адже тут впритул співіснують соцреалістична архітектура та вишукані старовинні фасади, межа між якими – ріка Уж. Та й загалом місто можна окреслити як територію співжиття, адже тут на рівних правах функціонують українська, російська та мадярська мови, іноді чути ще й румунську або молдавську… За таким самим принципом живуть окремі споруди: філармонія влаштована в приміщенні колишньої синагоги… Далі прямуємо до Невицького замку, який розміщений на відстані 12 км від Ужгорода. Якщо їхати громадським транспортом, то виходити краще не в Невицькому, а в наступному селі – Кам’янці. Переходимо через міст, піднімаємося вгору кам’янистою стежкою і опиняємося біля руїн замку. Починає дощити. Кажуть, за хорошої погоди з цієї гори видно Ужгород. Атмосфера дуже приємна, адже боїв тут ніколи не було, а замок, за однією з версій, зруйнував князь Д’єрдь Ракоці ІІ, тому що його сини не могли мирним шляхом вирішити, хто його дістане. До замку підходять ще якісь люди. Приглядаємося: та сама пара, що вчора. Радіємо, наче давнім знайомим. – Ми бачили, як ви сюди піднімалися, – кажуть вони. – А ми в кафе обідали.

Одна із закарпатських фортець – Невицький замок

Розповідаємо ще більше про себе, а потім вже про погоду. Отакий от світ тісний! ВИРІШИЛИ ПРОГУЛЯТИСЯ НАВКОЛИШНІМ ЛІСОМ. За кількасот метрів натрапили на цікаву місцину: закинений табір відпочинку. Ржаві поручні, облізла фарба, мох на дахах будиночків, стіни, що дивилися на нас вибитими вікнами та прогнилими рамами – все це скидалося на кадри з фільму про Чорнобиль. Цікавість перемогла страх, тому щоб роздивитися це все зблизька, пішли через підвісний міст, на табличці біля якого ще прочитувався слоган “Миру – мир”. Конструкція будиночків пристосована до гористого рельєфу: зверху – вхід до кімнати, під нею – альтанка; тобто підлога житла – це дах альтанки. Перебування

тут – як подорож у минуле... Реальний час наздогнав нас уже в Ужгороді. Хотіли відвідати Горянську ротонду – одну з найстаріших церков України, датовану ХІІ століттям. Вона цікава в архітектурному плані: округлений шестигранник, товщина стін якого більше двох метрів. Усередині – фрески ХІІІ ст. Розташована ротонда у с. Горяни, які тепер стали частиною міста, проте маршрутки ходять туди лише до шостої години вечора. Тому тітонька у довідковому бюро вокзалу порадила не їхати: – Вже п’ята година. Туди ви ще доїдете, але назад уже точно не виберетеся… Поїдьте завтра! А завтра ми вже будемо у Львові… Горянська ротонда чекатиме нас до... наступного разу. А сьогодні ще – прогулянка набережною та піца з баклажанами! ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

59


gdnpnb’“

Автор: Оксана Скиталінська, лікар-дієтолог, м. Київ

ÏÎÐÀÄÈ Ä²ªÒÎËÎÃÀ

Щоб добре вчитися, треба добре їсти. Адже від того, як поснідає школярик, залежить, чи достатньо сил він матиме для праці на уроках. Ви впевнені, що знаєте, яким має бути здоровий і “правильний” сніданок учня?

ЯКЕ ХАРЧУВАННЯ, ТАКЕ Й НАВЧАННЯ Від того, чим дитина чи підліток харчується на сніданок, залежать можливість концентруватися на уроках, сприймати та запам’ятовувати матеріал. Регулярне незбалансоване харчування може спричинити зниження імунітету і працездатності, сприяти фізичним та психічним порушенням. На жаль, за останні 20 років, незважаючи на величезний вибір харчових продуктів у супермаркетах, раціон харчування юних українців щораз менше відповідає рекомендаціям лікарів: споживання калорій перевищує їхні витрати, що призводить до різкого зростання проблеми ожиріння вже в дитячому віці з такими його наслідками як діабет, серцево-судинні захворювання і злоякісні новоутворення. ЩОБ БУЛО КОРИСНО І СМАЧНО Раціональне харчування передбачає отримання організмом необхідної кількості енергії. Особливе значення має збалансованість раціону, тобто надходження з їжею білків, вуглеводів, жирів, вітамінів та мінералів. Iдеальний білок для сніданку – це білий м’який сир, яйця (зварені нам’яко або у вигляді омлету), молочні продукти: йогурт (натуральний, без наповнювачів), шматочок твердого сиру або відвареної курятини. Білок є вкрай необхідним для дитини, оскільки організм росте і для нових тканин потрібен “будівельний матеріал”, яким є власне білок. Iдеальні вуглеводи – це каші з цілих зерен (а не готові кранчі, пластівці чи кульки) з молоком та ягодами, хліб із зернового або тост із висівкового хліба, салат із помідорів, солодкого перцю та зелені. Вуглеводи дають організму енергію, але важливо, щоб ця енергія надходила не з так

60

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

званих простих вуглеводів, якими є білий цукор, білий хліб, солодощі та кондитерські вироби, а зі складних – зернового хліба, каш, ягід, фруктів. У складних вуглеводах цукор (глюкоза) перебуває у зв’язаному вигляді, і постачання енергії відбувається поступово. На таких вуглеводах організм може “протриматися” дві – три години. Прості ж вуглеводи миттєво надходять у кров, стимулюють виділення інсуліну через підшлункову залозу і “тримають” організм 20 – 30 хвилин, викликаючи сонливість та розсіяність уваги. Iдеальні жири – молочні продукти, масло, оливкова олія, жирна морська риба (оселедець, скумбрія, лосось), горіхи. Жири дають тривалу енергію для клітин, відновлюють їх. Особливо необхідні жири для мозку, який на 60 % із них і складається. Жири покращують передачу інформації від клітини до клітини, допомагають дитині концентруватися і якісно засвоювати інформацію. Вітаміни та мінерали – це ягоди, фрукти, свіжі соки, овочі, зелень. Вітаміни та мінерали забезпечують нормальний обмін речовин, підвищують імунітет і запобігають багатьом захворюванням. Знаючи перелік цих корисних груп продуктів, легко скласти корисний і смачний сніданок для школяра. РАНКОВЕ МЕНЮ НАВЧАЛЬНОГО ТИЖНЯ Як я вже згадувала, при складанні меню конче враховувати потребу у всіх необхідних компонентах. Це білки, вуглеводи, жири, вітаміни та мінерали. При наданні переваги одному з компонентів можливий дисбаланс певних речовин. Наприклад, харчування українців характеризується амінокислотним дисба-


ÏÎÐÀÄÈ Ä²ªÒÎËÎÃÀ таки меню краще урізноманітнювати, не забувати про горіхи та ягоди (морожені також). Тижневе меню повинно містити не менше 30 найменувань різних продуктів.

лансом, тобто дефіциту білків немає, але є нестача певних незамінних амінокислот (амінокислоти – це те, з чого складається білок). Причиною такого дисбалансу є харчування виробами з білого очищеного борошна та жиру – багато кондитерських виробів, сала, жирного м’яса, смажених продуктів. Наслідком того є порушення обміну речовин, що “тягне” за собою огрядність, ожиріння, хвороби суглобів, печінки тощо. Щоб цього не трапилося, треба завжди дотримуватися принципу різноманітності. Наведу приклади здорових сніданків. Це тарілочка вівсяної каші з ягодами, бананом та горіхами, варене яйце та шматочок зернового хліба з твердим сиром, чай із лимоном або тарілочка м’якого білого сиру з ягодами, бананом, горіхами та ложечкою сметани і бутерброд із висівкового хліба зі шматочком твердого сиру, какао з молоком.

ГОРІШКИ... ДЛЯ СТАРШОКЛАСНИКІВ У 6 – 11 років важливо, щоб на перший сніданок були страви, багаті на білки – з м’яса, риби, яєць, сиру. Вказані страви також багаті на жири, що на тривалий час створює відчуття ситості, а жири є хорошим джерелом енергії. Для підлітків віком від 11 до 14 років характерний інтенсивний ріст та гормональна перебудова організму. Зростають потреби в енергії, вітамінах і мінералах. Сніданок важливо доповнювати горіхами, натуральними соками, настоєм шипшини, ягодами. ЧИ ДОСТАТНЬО ПОКЛАСТИ ДО РАНЦЯ ПЕЧИВО? Ні, одного печива чи бутерброда буде недостатньо: другий сніданок діти повинні отримувати у школі. У його складі обов’язково має бути гаряча страва. Перерва між першим і другим сніданком не повинна перевищувати дві години. ЗДОРОВІ СНІДАНКИ – БАДЬОРІ ДІТИ! Якщо дитині дати на сніданок білу булочку або манну кашу, тобто прості вуглеводи, у неї буде підвищена сонливість і дитина адекватно не сприйматиме матеріал. Якщо це буде білкова їжа, багата фосфоліпідами та лецитином, наприклад, омлет або білий м’який сир, це має мобілізувати організм і надаватиме йому бадьорості.

фото: sxc.hu

ЧИ ДОСТАТНЬО ДИТИНІ ПОСНІДАТИ БУТЕРБРОДОМ ІЗ ЧАЄМ? По-перше, це залежить від бутерброда – який хліб для цього взяли і що зверху поклали. Якщо хліб зерновий або висівковий, з маслом, шматочками твердого сиру та вареного м’яса, листочком зеленого салату та помідором, а чай – з лимоном і медом, то такий сніданок можна вважати достатнім. Але не найкращим, бо бажано, щоб на сніданок була тепла страва. По-друге, необхідно пам’ятати, що навіть найскромніший сніданок завжди кращий, ніж його взагалі немає. “МАМ, ЩО, ЗНОВУ ОМЛЕТ?” Якщо щодня з’їдати на сніданок омлет із салатом із різних овочів, тост із висівкового хліба із шматочком твердого сиру та випивати чашку кави з цикорію з молоком, це корисно. Але може бути нудно! Тому все ж ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

61


jrum“ Автор: Галина Яким, кулінарлюбитель

Коли за вікном уже накрапає осінній дощ і вся сім’я вдома, саме час зібратися разом за родинним столом. Пропоную улюблені рецепти моєї сім’ї – випічки до затишних домашніх чаювань та кавувань. Бажаю вам смачного!

Ці тістечка нагадують дитинство. Вони ніжні та духмяні, особливо, коли спечені маминими руками. Тісто: – 1 пачка маргарину – 2 склянки борошна – 50 г дріжджів – 3 столові ложки сметани Начинка: – 3 білки – 1,5 склянки цукру – 1 склянка дрібно посічених горіхів – 6 столових ложок маку

Складність: легко. Час приготування (без випікання): 45 хвилин. Тісто: до просіяного борошна натираємо на грубій терці маргарин. Додаємо до борошна з маргарином розведені у сметані дріжджі та замішуємо тісто, яке повинно бути м’якшим, ніж на вареники. Тісто ділимо на 6 частин, накриваємо його серветкою та ставимо на 2 години до холодильника. Начинка: білки збиваємо на круту піну, додаємо цукор. Беремо одну частину тіста, розкачуємо його тоненько на стільниці качалкою. Пізніше змащуємо тіс-

то 2 – 3 столовими ложками начинки та посипаємо по всій поверхні жменькою горіхів і трішки маком (зазначеної порції начинки, горіхів та маку має вистарчити на все тісто, тобто на його 6 частин). Потім акуратно згортаємо тісто в рулет та нарізаємо його на шматочки товщиною 1,5 сантиметри. На змащену жиром бритванку викладаємо тістечка так, щоб один зрізаний бік був знизу, а другий – зверху та випікаємо в добре розігрітій печі при температурі 1500С до золотистого кольору (приблизно 10 –15 хвилин). Так само робимо з рештою тіста.

Секрет: посуд для збивання білків повинен бути сухим і чистим. Щоб білки краще збивалися, бути їх треба охолодити. До них також можна додати трішки солі або лимонного соку. 62

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012


Пиріг, який дарує смак літа. Навіть якщо за вікном уже осінь.

Тісто: – 2 склянки борошна – 0,5 склянки цукру – 200 грам вершкового масла або маргарину – 1 чайна ложка порошку для випічки

Начинка: – 600 г сиру – 4 яйця – 1 склянка цукру – 1,5 столових ложок манки – 3 столові ложки маку – 1 пакетик ванільного цукру – 1 банка консервованих персиків

Тісто: борошно з порошком для випічки просіюємо. Додаємо цукор і нарізане на шматочки охолоджене масло або маргарин. Руками перетираємо на дрібну крихту (тісто не замішуємо).

фото: Галина Яким

Начинка: сир, (якщо надто вологий, треба відтиснути), протираємо через сито. Жовтки дерев’яною ложкою перетираємо з цукром і ваніллю. Додаємо їх до сиру, вимішуємо. Потім додаємо до маси манку та збиті на круту

Складність: легко. Час приготування (без випікання): 50 хв. піну білки (збивають їх охолодженими і в сухому посуді). Легенько перемішуємо в один бік. Мак і нарізані на шматочки персики (без сиропу) додаємо насамкінець. Усе перемішуємо. Начинка виходить досить рідкою. Форму діаметром 24 см (краще роз’ємну, адже пиріг виходить високим), змащуємо маслом, обсипаємо борошном та на дно насипаємо трішки манки. 2/3 масляно-борошняної крихти викладаємо в форму. До стінок форми крихти притискаємо пальцями, щоб вийшов високий бортик. На дні крихти повинні лежати рівним шаром, без просвітів. Якщо треба, підсипати ще. Потім акуратно виливаємо начинку і зверху рівномірно розсипаємо крихти, що залишилися. Випікаємо 40 – 50 хвилин при температурі 1800С. Готовий пиріг остуджуємо у формі. Коли охолоне, зверху посипаємо цукровою пудрою. До начинки можна використати і консервовані абрикоси.

Секрет: замість ванільного цукру можна додати до начинки лимонну цедру, вона надасть пирогу приємного смаку та аромату. ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

63


prjndPkk“ Автор: Таня Перетятко, майстерня “Woolik”

Як зберегти пам’ять про літо? Зробіть власноруч квітку-брошку, яка навіть у сірі осінні дні розвеселить не тільки ваш одяг, але і ваше серце.

Дизайнери стверджують, що найпопулярнішим аксесуаром цієї осені будуть текстильні брошки саме у вигляді квітки! Таку брошку можна пришпилити куди завгодно. Брошка з тканини вдало прикрасить вашу зачіску: пришпиліть її на обруч або причепіть до шпильки і ви – у центрі уваги. А як елегантно можна заколоти шалик! Головне, що брошка завжди виглядає ніжно і вишукано. У всіх трапляється, що не вистачає грошей на нове вбрання, але, озброївшись кількома брошками, ви завжди перетворите свою скромну блузку або сукню в шедевр. Сьогодні навчу вас виготовляти брошку-квітку з тканини. Не бійтеся експериментувати і бути неповторною!

М АТ Е Р І А Л И :

Для виготовлення квітки нам знадобиться синтетична тканина (органза, атлас, стрейч-атлас, штучний шовк), яка легко розплавляється на вогні. Це потрібно для того, щоб обпалити краєчки пелюсток майбутньої квітки. При обпалюванні краєчки тканини розплавляються і не будуть торочитися, а також така обробка надасть пелюсткам необхідної форми, що зробить квітку об’ємною.

64

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012

синтетична тканина червоного (двох відтінків) та зеленого кольорів атласна стрічка для оздоблення ножиці свічка застібка або основа для брошки нитки кольору тканини голка


1.

2.

1. Червону тканину кожного з відтінків нарізаємо квадратиками: - розміром 3х3 см – по 10 штук, - розміром 4х4 см – по 7 штук, - розміром 5х5 см – по 6 штук, - розміром 6х6 см – по 5 штук. 2. Вирізаємо з квадратиків пелюстки у формі сердечок та крапельок.

3.

4.

3. Оплавляємо краєчки кожної пелюстки над свічкою. Це треба робити швидко та обережно! Перед початком роботи потренуйтеся на непотрібних клаптиках. 4. Ось скільки пелюсточок ми отримали!

5.

6.

5, 6. Тепер починаємо зшивати пелюстки! Спочатку – найменші. Першу пелюстку закручуємо в трубочку, закріплюємо ниткою. Далі беремо другу пелюстку, обгортаємо нею першу і знову закріплюємо. Так, підшиваючи пелюстку за пелюсткою, збираємо нашу квіточку. 7. Готуємо листочки! Вирізаємо з тканини два – три листочки, оплавляємо їх над свічкою.

фото: Таня Перетятко

7.

8.

8. Пришиваємо листочки та атласну стрічку до квіточки. Пришиваємо застібку або основу для брошки!

ЦІКАВО: Ще 3 тис. років до н.е. Стародавньому Єгипті з’явилися перші штучні квіти з папірусу. Пізніше мистецтво виготовлення квітів перейняли в Древній Греції, а в Стародавньому Римі жінки почали носити квіти, просочені парфумами. В епоху Середньовіччя в Італії та Іспанії квіти виготовляли в монастирях і прикрашали ними церкви, собори і храми до релігійних свят. У XV столітті з Італії це мистецтво поширилося до Франції, яка стала і донині залишається законодавицею моди у виготовленні одягу та аксесуарів, серед них – і штучних квітів. У середині XIX століття при кожній швейній або капелюшній майстерні були свої майстрині, які виготовляли квіти. На жаль, на наших землях за часів СРСР таке мистецтво вважали “пережитком буржуазного минулого”, і на довгі роки воно пішло в забуття. Сьогодні квіти з тканини знову популярні, а з появою нових технологій вражають своєю красою і оригінальністю!

ЖОВТЕНЬ 2012 КАНА

65


Кросворд склав Василь Тесля

ПОДАРУНОК ПЕРЕМОЖЦЯМ

jpnqbnpd

66

КАНА ЖОВТЕНЬ 2012


КУПОН-РОЗВ’ЯЗАННЯ КРОСВОРД №1 Розв’язання кросворду впишіть у купон, виріжте його і надішліть у редакцію. Серед авторів правильних відповідей жеребкуватимемо переможців, які отримають приз — книжку “10 способів стати щасливим” Я. Кшиштофовича.


Свідоцтво про реєстрацію: КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р.

Графічний проект журналу: Олеся Оринчин

Редакція: Анна Пецюх (головний редактор), Ірина Кондратюк, Іванка Рудакевич, Олена Мацьків, Христина Решетило-Ковальчук, Ольга Хворостовська, Ярина Зискан (дизайн та верстка), Ірина Мартин (літредактор), Світлана Бабинська (промоція).

© Кана, 2012

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ РОДИНИ

Число 1/2012 Засновник та видавець: ТзОВ “Видавництво “Свічадо”

Обкладинка: Григорій Риба (фото), Олеся Оринчин/Світлана Чигис (дизайн)

Надіслані матеріали не рецензуються і назад не повертаються. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При передруку матеріалів посилання на журнал “Кана” обов’язкове. Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Віддруковано у ТзОВ “Книгодрук”.

Адреса редакції: Видавництво “Свічадо”, журнал “Кана”, вул. Винниченка, 22, м. Львів, 79008 Тел./факс: (032) 240-35-08, (032) 235-73-09 е-mail: kana@svichado.com url: www.svichado.com Для листів: “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008

КАНА №1 жовтень, 2012 (читати весь)  
КАНА №1 жовтень, 2012 (читати весь)  

Інформацію про нові номери кани шукай на сайті видавництва "Свічадо".