Issuu on Google+

тема номера:

ПОДРУЖНЯ

СВАРКА

ПІД

МІКРОСКОПОМ Сваритися по-християнськи

Мовчати чи кричати?

Діти ЧУЮТЬ вашу сварку

c. 12-13

c. 14-15

c. 16-17


Хай сонце НЕ ЗАХОДИТЬ над вашим гнівом (Еф. 4, 26)


g`opnxrJln dn j`mh

К

оли до мого знайомого священика приходять наречені, які хочуть повінчатися, то він відразу ж запитує їх, чи вже хоч раз сварилися. Тим, які за час нареченства не посварилися ні разу, люб’язно радить почекати зі шлюбом. Звісно, такий підхід обурює пари, які впевнені, що відсутність конфліктів є запорукою щастя, а сваритися – завжди погано. Однак цей священик переконаний, що конфлікт дає можливість краще пізнати один одного, є доброю школою спілкування та прощення. Без такого «тренування» може бути важко вже в подружжі, де сварки гарантовано виникнуть. І що тоді робити? Ми вирішили взяти подружні сварки під мікроскоп, а те, що там побачили, описали в темі цього номера. Виявилося, сварка може бути доброю! Ні, не думайте, ми не заохочуємо сваритися, ми заохочуємо подивитися по-іншому на речі, які, можливо, заважають Вам почуватися щасливими у Вашому подружжі. Цікаво, а чи сварилися молодята з Кани Галилейської? Чи вміли віднаходити вузеньку стежку до взаємного прощення? Можна пофантазувати, але, звісно, не в тому річ. Мене євангельська історія про присутність Ісуса на весіллі неймовірно надихає в царині подружньої тематики. А після виходу першого числа нашого журналу виявилося, що багато людей ніяк не асоціює слова «Кана» з подружнім чи родинним життям. Запитують, чому така дивна назва журналу. Підказую тоді: «Якщо ви вінчалися в церкві східного обряду, пригадайте, що читали на вашому шлюбі». Мало хто пам’ятає. Не дивуймося тоді, що замість доброго вина маємо в багатьох подружжях воду, ще й поганої якості. Буденність забирає в нас пам’ять про те, звідки черпати сили. Надіюся, журнал «КАНА» допомагатиме Вам наново відкривати єдине Джерело, Єдиного, хто може ще раз і ще раз перемінити воду на вино. «Пам’ятай, що любиш...» – нагадує о. Юзеф Авґустин, автор однієї зі статей цього номера. Я б додала – пам’ятай, що тебе люблять. Це журнал для ВАС і про ВАС! Запрошуємо до «КАНИ»! P.S. Дякую Вам за багато теплих слів, які ми почули після випуску першого номера. Журнал житиме, якщо його читатимуть. Чекаємо на Ваші відгуки!

Від імені редакції

ЛИСТОПАД 2012 КАНА

3


bPd b`q dn m`q ЯКОСЬ НАДТО ІДЕАЛЬНО

КЛАСНИЙ ПОДАРУНОК

Т

урнал “Кана” ще не встигла прочитати до кінця. Але зауважила, що тут є цікаві, несподівані, а також корисні для мене теми. Радію, що український читач тепер має альтернативу іншим глянцевим журналам, яка показує, як можна жити нам, простим-пересічним людям. Я вже почала рахувати, скільком рідним і друзям можна подарувати передплату на “Кану”, бо ж це класний подарунок. Бажаю творцям журналу сил і натхнення у роботі над ним. А я із захопленням чекаю моменту, коли знову сяду за читання наступної статті. Мар’яна Когут, 31 рік

рішки надто ідеальною мені видалася сім’я Турянинів. У них же ж п’ятеро дітей! Як вони встигають? До того ж, дружина – скрипалька. У неї мають бути дуже делікатні руки. Але ж потрібно постійно прибирати за дітьми... Коли читала про них, у якийсь момент здалося, що якось надто усе гладко. А загалом журнал сподобався. Цей номер орієнтований більше на молодих батьків, а не на таких, як я, яка має дорослих дітей. Дуже добрі поради. Якби раніше прочитала, то могла б свого часу щось змінити у вихованні своїх дітей. Можливо, давала б більше кишенькових грошей. А ще дуже сподобалися рецепти кулінарної сторінки. Наступного тижня, напевно, ці тістечка спечу. Мирослава Рудакевич, 55 років

Ж

ЛЮБИТИ ДИТИНУ НЕ ЗА ОЦІНКИ

Я ПЕРЕОСМИСЛИЛА, ЯК ВИХОВУВАЛИ МЕНЕ

К

оли я почула, що готується новий журнал про родину, то, навіть не маючи власної сім’ї, з нетерпінням чекала на нього. Прочитавши “Кану”, я довідалася багато таких речей, які мене турбували. Дуже сподобалися інтерв’ю з християнськими родинами. Наприклад, зі сім’єю Надії та Романа Турянинів, про те, як вони виховують дітей. Мене дуже зачепила стаття “Чи давати дітям кишенькові гроші?” Оскільки я працюю нянею в родині, таке питання там постає дуже часто. Навіть інколи сперечаємося на цю тему з батьками дітей, яких доглядаю. Читаючи журнал, я переосмислила і те, як мене виховувала моя мама. Це навіть викликало у мене сльози. Дуже важливим для мене було інтерв’ю з отцем Михайлом Димидом про те, що потрібно давати дітям свободу. Адже в мене було зовсім інше виховання. Я ще дотепер часто кажу мамі, можливо, навіть з докорами, що вона неправильно нас виховувала, багато від нас вимагала, порівнювала нас з іншими дітьми. І нещодавно ми з братом ділилися один з одним, що обоє мали занижену самооцінку. Тож, я дуже хочу дати почитати цей журнал своїй мамі. Наталя Райта, 33 роки

З

цікавістю переглянув перший номер журналу “Кана”. Дуже близькою для мене виявилася стаття о. Михайла Димида “Важливо давати дитині свободу…”, оскільки мій син – учень першого класу Львівської академічної гімназії. Отець Михайло Димид дуже чітко сформулював пріоритети у вихованні та навчанні дитини. З власного досвіду знаю, як тяжко, коли батьки “тиснуть”, вимагаючи відмінних оцінок, і як важко потім у житті, коли доводиться приймати самостійні швидкі та адекватні рішення – заважає страх щось зробити неправильно. Адже дитина, яка знає, що її люблять не за оцінки, росте вільною, не боїться сама приймати рішення. Вона виросте щасливою та зможе більше здобути в житті. Анатолій М., 42 роки

“Кана” – журнал для ВАС і про ВАС! Усі автори листів, надрукованих в цьому номері, отримують подарунок – книжку “Сміятися від усього серця” Валеріо Альбісетті.

Чекаємо на ВАШI листи! Автори найцікавіших отримають подарунки – книжки видавництва “Свічадо”. Адреса для листування: Журнал “Кана”, а/с 808, м.Львів, 79008

Електронна адреса: kana@svichado.com 4

КАНА ЛИСТОПАД 2012


r mnlepP

6

dn pndhmh m` cnqŠhmr

МАР’ЯНА ТА ЛЮБОМИР СТРИНАГЛЮКИ ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОДРУЖЖЯ – ЦЕ ШЛЯХ ДО БОГА УДВОХ. А МОЖНА СКАЗАТИ ЩЕ: ЦЕ ШЛЯХ ІЗ БОГОМ.

КОЛИ В ПОДРУЖЖІ ПРИСУТНІЙ БОГ, СТОСУНКИ

МІЖ ЧОЛОВІКОМ І ЖІНКОЮ НІКОЛИ НЕ ВИЧЕРПАЮТЬСЯ І НЕ НАПОВНЯТЬСЯ ПУСТКОЮ.

Šel` mnlep`

12

ПОДРУЖНЯ СВАРКА ПІД МІКРОСКОПОМ Чи можна сваритися так, щоб не руйнувати стосунки, іншу людину і нас самих? ЧИ МОЖНА БАТЬКАМ З’ЯСОВУВАТИ СТОСУНКИ У ПРИСУТНОСТІ ДІТЕЙ? Як зробити, щоб подружня сварка не перетворилася на подружню війну?

24

k~dhm`

ЖИТТЯ – ДУЖЕ ПРОСТЕ ВІД ДІТЕЙ МОЖНА НАВЧИТИСЯ ВСЬОГО. Наприклад, вміння бути під враженням. Нас уже нічого не вражає. А діти завжди дивуються. Також вчуся від них довіри. А ЩЕ ВІД НИХ МОЖНА ПОВЧИТИСЯ БУТИ ДУЖЕ ПРЯМИМ І КАЗАТИ ПРАВДУ ПРО ТЕ, ЩО БАЧИШ. І ЦЕ ДУЖЕ ГАРНО.

qPl’“

38 ДІТИ ПОДОРОСЛІШАЛИ – ПРИВІД ДЛЯ СМУТКУ МАТЕРІ? ДОВІРЛИВІСТЬ – ЦЕ НЕ СПОКІЙНЕ І БЕЗП-

Щоденні клопоти, пов’язані з вихованням, не зникнуть. ДОВІРЛИВІ СТОСУНКИ – ЦЕ

РОБЛЕМНЕ ЖИТТЯ.

КЛЮЧ ДО ЗРІЛОСТІ БАТЬКІВ, А ТАКОЖ І ЇХНІХ ДІТЕЙ. І навіть якщо у нас ніколи не було довірливих стосунків із дітьми, у глибині свого серця ми тужимо за ними, а це означає, що ми готові до них.

fhŠŠ“ 0epjbh

40

ДВАНАДЦЯТЬ КРОКІВ ВІД ІЛЮЗІЇ ДО РЕАЛЬНОСТІ За вісім років діяльності “Назарету” тут пройшло реабілітацію близько п’ятисот осіб. Центр живе як терапевтична спільнота, де один клієнт допомагає іншому ввійти в ритм життя, відчути атмосферу спільноти, зрозуміти її правила. ФІЗИЧНУ ПРАЦЮ ТУТ ПОЄДНУЮТЬ ІЗ МОЛИТВОЮ, ПРАЦЕЮ В ГРУПАХ, ТРЕНІНГАМИ, ІНДИВІДУАЛЬНОЮ РОБОТОЮ З ПСИХОЛОГАМИ, КУЛЬТУРНОЮ ПРОГРАМОЮ.

ondprff“

50

jrk|Šrp`

28

ПОДРУЖНІЙ СМС

Якщо ми абревіатуру СМС розшифруємо трьома словами, вже українськими, а не англійськими, то отримаємо “три кити” подружніх взаємин християн. ЙДЕТЬСЯ ПРО СПІЛКУВАННЯ, МОЛИТВУ І СЕКС.

ІСУСІВ РЕПОРТЕР ЇЇ ДИВУЄ НАША МЕТУШНЯ, БАЗІКАННЯ, ЗМАГАННЯ ДО “ПРОСУНОТОСТІ”, ХАОС.

Її картини, зроблені гуашшю, тушшю, акварелями, маркерами, гелевими ручками і звичайним олівцем на шматках упаковок, картоні, обгортковому папері – це двохсоткратне свідоме чи несвідоме запрошення до діалогу з Христом. ЛИСТОПАД 2012 КАНА

5


dn pndhmh m` cnqŠhmr

В

они познайомилися під час навчання у Прикарпатському університеті, що в Івано-Франківську. Згодом разом працювали на обласному радіо. Тепер Любомир – власник мережі християнських книгарень “Назарет”, Мар’яна – журналістка Івано-Франківського обласного радіо та християнського радіо “Дзвони”. Втім, на першому місці в Мар’яни завжди була родина і турбота про дітей. Саме тому, будучи абсолютно сучасною, професійно успішною і зреалізованою жінкою, Мар’яна воліє працювати на половину окладу. Любомир, натомість, багато часу проводить поза домом. Втім, Мар’яна не докоряє цим чоловікові. По-перше, “Назарет” – їхня спільна родинна справа. По-друге, у цьому подружжі є неписане правило: намагатися вечеряти в колі сім’ї. Це час їхньої єдності й спілкування. А по-третє, Мар’яна завжди пам’ятає про те, як ба6

КАНА ЛИСТОПАД 2012

гато років тому її чоловік пішов на немалу жертву заради їхньої сім’ї, що чекала поповнення. Тоді Любомир, журналіст і поет з тонкою душею, керівник муніципальної телерадіокомпанії “Вежа”, аби матеріально забезпечити дружину і дітей, пішов у меблевий бізнес. Від того часу до створення мер��жі книгарень минуло 9 років... Сьогодні вони живуть у власному великому й гарному будинку, на першому поверсі якого міститься крамниця релігійної літератури “Назарет”. Багато подорожують разом із дітьми, особливо люблять паломництва до святих місць у колі чернечої родини “Воплоченого Слова”. Мар’яна і Любомир – члени третього чину цього згромадження. Втім, Стринаглюки не приховують, що їм, як і кожній родині, доводиться долати чимало труднощів. Що ж допомагає їм у цьому?

фото: Юрій Бакай

Розмовляла Люба Кіндратович


Ñ²Ì‘ß ÑÒÐÈÍÀÃËÞʲÂ

Знайомтеся: Чоловік Любомир, поет, журналіст, підприємець, власник мережі християнських книгарень “Назарет”. Дружина Мар’яна, журналістка Івано-Франківського обласного радіо та християнського радіо “Дзвони”. Подружжя разом уже 18 років. Діти – Ярина, 15 років, студентка коледжу, захоплюється музикою й танцями, часто допомагає мамі у підготовці дитячих радіопрограм, за її спиною – непроста роль малої Дарусі у виставі Івано-Франківського музично-драматичного театру за твором Марії Матіос “Солодка Даруся”; Ярема, 11 років, учень гімназії, співає в хорі, захоплюється футболом, любить допомагати татові у книгарні, також спробував акторського хліба на сцені обласного театру. ЛИСТОПАД 2012 КАНА

7


dn pndhmh m` cnqŠhmr кість неможлива без спілкування. Коли немає порозуміння у словесному спілкуванні, нема в жодному іншому. Тому мусимо розмовляти і доходити згоди. У нас із чоловіком добра спадковість на подружню любов і вірність. І мої батьки, і Любомирові – дуже гарні пари. І так само у наших бабусь-дідусів. Я пересвідчилася в цьому, коли допомагала синові складати наш родовід. Тяглість родинної традиції дуже важлива. Знаю, що не всім поталанило з добрими родинними генами. Але це також може стати стимулом для будування власної доброї родини. Те, що було негативного в моїх батьків, – це минуле. Але я є зараз, і з Божою допомогою можу закласти міцний фундамент для своєї сім’ї, своїх дітей. Знаю подружжя, які багато молилися за зцілення своїх родинних ран, зокрема узалежнень, і Бог допомагав їм творити власну щасливу сім’ю. Деякі подружжя можуть не говорити одне з одним і по кілька днів. Але скільки так можна жити, і що це за життя? Дякувати Богові-Творцеві, Він так нас сотворив, що жінка потребує чоловіка, а чоловік – жінки. Колись моя бабця так коментувала якусь сварку сусідського подружжя: “Не переживайте, нічка їх помирить!” Проте справжня подружня близь-

Дуже важливо не лукавити одне з одним, бути відвертим. Інколи я стараюся не говорити Любомирові певних речей, щоб не зранити його. Він так само боїться зробити мені боляче якимось зауваженням, критикою, несприйняттям певних речей. Така взаємна турбота – це добре, але деколи ми ходимо одне біля одного, як коло писаного яйця, а в результаті заходимо в брехню. Перестаємо бути щирими. Але приходить момент, коли Бог каже: “Досить, ви мусите сказати одне одному правду”. І ми сідаємо, і починаємо говорити. Доводиться, правда, тиснути одне одному на болючі місця. Це оздоровлювальна процедура. Ми також відверті і зі своїми дітьми. Певні проблеми можемо обговорювати разом. Ярина деколи вже мені навіть радить, як вирішити якусь ситуацію, що сказати татові... І я ціную її поради й те, що вона вболіває за наші стосунки. А ще ми, коли щось не клеїться чи то вдома, чи на роботі, чи в наших взаєминах, просимо дітей про молитву. Вони змалечку знають, що скажімо, є такий дядечко святий Йосиф, чиє заступництво перед Богом допомагає у матеріальній скруті. Чи, наприклад, Ярина запізнюється додому, а її телефон поза межею досяжності. Я переживаю, місця собі не знаходжу, а Ярема: “Мамо, молимося до ангела-хоронителя!” Ми молимося, і за кілька хвилин приходить Ярина. Виявляється, на вулицях були затори, а телефон розрядився...

“У нас добра спадковість на подружню любов...” Стринаглюки зі своїми батьками

8

КАНА ЛИСТОПАД 2012

Молитва єднає нашу родину, вона перша приходить на допомогу в якійсь скруті. І, розуміючи вагу молитви, наші діти люблять ходити до церкви. Їх це не обтяжує навіть і тричі на тиждень. Їх не треба спонукати увечері ставати на коліна, відмучувати скоромовкою молитву. Вони неодноразово досвідчували допомогу Бога – люблячого, всемогутнього і милосердного Батька, що пригортає, підбадьорює, а якщо допускає випробування – то для нашого зростання.


Ñ²Ì‘ß ÑÒÐÈÍÀÃËÞʲ ки. І якраз в цьому їм може допомогти християнська книжка. Оскільки чоловік вибирав імена дітям, я запропонувала назву книгарні. І ми назвали її “Назарет”. Саме в Назареті ангел благовістив Марії, там жила Пресвята родина. Там Ісус провів багато років свого життя. Там Він зростав. Євангеліє фактично не говорить нічого про цей відтинок Ісусового життя, але саме в Назареті Він формувався як людина. Сподіваємося, книжки, що продаються в наших книгарнях, також духовно формуватимуть читачів. Звичайно, смаки у всіх різні, та “Коли розуміємо, що є якісь труднощі, сідаємо і обговорюємо їх” якщо б у книгарні поруч із полицею “Новинки” чи “Хіти продажу” Ми передаємо своїм дітям віру не через якісь була поличка книжок “Радить прочитати директор ритуали, ми вчимо їх жити з Богом щодня: складати книгарні”, насамперед там було би Святе Письмо, з Ним іспити, спілкуватися з друзями, подорожувати... “Наслідування Христа” Томи Кемпійського і “Житія Бувало, вирушаємо в подорож, по дорозі треба роби- святих”. ти кілька пересадок, не знаємо, чи вистачить грошей, чи буде транспорт… Молимося разом, а потім, прибувши до місця призначення, дивуємося самі: яка легка і приємна була ця дорога!

фото: Анна Кирпан, з архіву сім’ї Стринаглюк

Насправді чоловіча складова виховання є дуже важлива. І в школі, і вдома. До слова, знаєте, який для наших дітей остаточний аргумент? “Так сказав тато!” Всі проблеми, пов’язані з вихованням, ми обговорюємо удвох із Любомиром. Можемо між собою дискутувати, але діти мають бачити вже одностайну батьківську позицію, а не так, як у байці про рака, лебедя та щуку. Дуже важливо не підважувати авторитет одне одного. Коли ми вирішили започаткувати християнську книгарню, нас запитували, чи ми рахували, наскільки буде вигідний цей бізнес, чи все зважили… Звичайно, ми певні моменти прораховували. Але визначальним для нас було переконання, що це – Божа справа, до якої Бог залучив наш людський ресурс. У час кризи люди найбільше потребують духовної підтрим-

Ярина – мамина помічниця – і в радіопрограмах, і на кухні ЛИСТОПАД 2012 КАНА

9


dn pndhmh m` cnqŠhmr

Проблема №1 сучасної родини і нашого часу загалом – брак спілкування, ділення одне з одним. Нам також часом цього бракує. Але коли розуміємо, що є якісь труднощі і їх треба обговорити – сідаємо й обговорюємо. І, обговорюючи, бачимо, що багато негативних речей йдуть не від нас, а ззовні, ми ж вчасно не відкидаємо їх, впускаємо у своє серце, дозволяючи руйнувати нас і наші стосунки. Мар’яна, мабуть, більше відкрита і відверта, ніж я. Вона мені може сказати все, як на сповіді. І я дуже ціную цю її відкритість, довіру. Це спонукає до близькості. І про цю близькість згадуєш у важкі моменти. Важливо також проводити разом вихідні, відпустки... Не завжди нам це вдається, але намагаємося присвячувати час одне одному і дітям. Ще дуже важлива річ – спільна вечеря без телевізора. Це час, коли ми збираємося за столом, щоб обговорити, як пройшов день, в кого які плани, задуми… Обидвоє наших дітей навчалися у Католицькій школі св. Василія Великого. Для нас було важливе виховання наших дітей у дусі Божої любові, на основі християнських вартостей, причому, щоб це було не декларативно, а щиро й глибинно. Мар’яна була дотична до започаткування Католицької школи, згодом очолила тут батьківську раду, отож, сумнівів, куди віддавати своїх дітей на навчання, у нас не виникало. Ярина цьогоріч закінчила 9-й клас і вступила до

Ярема любить проводити час у татовій книгарні

10

КАНА ЛИСТОПАД 2012

коледжу, а Ярема, закінчивши торік початкову Католицьку школу, вступив до Першої української гімназії. Він би й далі навчався в Католицькій школі, але от у його класі залишалися самі дівчатка – 16 дівчаток і жодного хлопця, уявляєте? Гімназією ми також задоволені. Там присутня і духовна, і патріотична складові виховання. Дуже імпонує нам те, що в гімназії і директор, і багато вчителів – чоловіки. Нечасто зараз трапляються чоловіки-вчителі. Багато батьків нарікають на те, що їхніх дітей годі відірвати від комп’ютера. Наші також час від часу сидять “В Контактах”, але загалом просто не мають на це часу. В Ярини – музична школа, хор, танці, вона часто допомагала у дитячих радіопрограмах, які готувала Мар’яна. Ярема завантажений гімназійним навчанням, а ще – хор, футбол… Я переконаний: що більше діти зайняті спортом, музикою, танцями, рукоділлям..., то менша загроза їхньої комп’ютерної залежності. Діти – це Божий дар, а не наша власність. Ми мусимо їх виховати і випустити в самостійне життя. Дуже любимо своїх дітей, багато вкладаємо в них, особливо, Мар’яна – вона дуже турботлива мама (репліка Мар’яни: “Але ти мене завжди підтримуєш!”). Та приходить час, і наші діти вирушають уже своєю власною дорогою, а ми залишаємося. Тому, аби оте родинне вогнище не згасло, подружжя має плекати і розвивати власні стосунки. Християнське подружжя – це шлях до Бога удвох. На таку гарну цитату ми натрапили в одній зі “свічадівських” книжок. А можна сказати ще: це шлях із Богом. Коли в подружжі присутній Бог, стосунки між чоловіком і жінкою ніколи не вичерпаються і не наповняться пусткою. Ще є дуже гарна цитата: “Коли Бог (не діти, не добробут...) – на першому місці, тоді все на своєму місці”. Ми належимо до третього чину Згромадження Воплоченого Слова. Познайомилися ми з членами цього Згромадження під час роботи над радіопрограмами, до участі в яких ми з Мар’яною запрошували отців та сестер. І хоч вони належали до монашого чину, а ми – світські люди, виявилося, що ми надзвичайно близькі за духом і поглядами. Довідавшись про третій чин (перший – монахи, другий – монахині, третій – миряни), ми вирішили туди вступити; і ось уже шість років перебуваємо в цій братерській спіль-


Ñ²Ì‘ß ÑÒÐÈÍÀÃËÞʲ ноті. Ця спільнота – мов надійний корабель, що не дає нам потонути в бурхливому житейському морі. Основний обов’язок кожного члена третього чину – свідчити про Христа насамперед власним життям згідно з християнськими чеснотами, наповнюючи та вдосконалюючи себе, своє середовище євангельським духом. Колись Тома Аквінський на запитання, як стати святим, відповів: “Треба захотіти цього”. Так і для вступу до третього чину потрібне бажання – бажання жити з Богом, бути християнами не тільки в храмах, але і в щоденному житті. Сам вступ полягає у складанні присяги і врученні хреста Матара (Любомир і Мар’яна показують хрести Матара на ланцюжку, які завжди носять на грудях – авт.). Цей хрест у 1648 р. вирізав з дерева індіанець, якого охрестили іспанці. Він є символом інкультуризації, тобто проникнення Євангелія в культуру народу і преображення його. Ми, як і інші члени третього чину, спільно беремо участь у реколекціях (духовних науках), паломництвах та прощах, допомагаємо реалізувати різні проекти Згромадження (як-от “Містечко милосердя св. Миколая”, що опікується сиротами), беремо участь у Русі “За життя”… Комусь може видатися, що це забирає в родини час, якого і так часом дуже бракує, але насправді наше подружжя росте і вдосконалюється, ми наповнюємо себе і своє життя внутрішньою радістю і миром. У моєму житті був такий етап, коли я з посади керівника міської радіокомпанії пішов... у меблевий бізнес. Ми чекали народження другої дитини,

Хрест Матара – символ проникнення Євангелія в культуру народу і преображення його

і я мав подбати про нове житло, про те, щоб матеріально забезпечити вже нас чотирьох. Думаю, що в цьому і полягає відповідальність чоловіка – не шукати в цьому житті власного комфорту, а думати за свою родину, бути її справжнім главою, бути готовим пожертвувати чимось (навіть власною кар’єрою) заради дружини і дітей.

фото: Анна Кирпан

УЛЮБЛЕНІ ЦИТАТИ ПОДРУЖЖЯ СТРИНАГЛЮКІВ: Причиною високого тиску в подружжі стають жирові відкладення в артеріях спілкування. (Норман Г. Райт із книжки “Як по-справжньому любити свою дружину”) Сім’я, яка молиться разом, залишається разом. (Джеймс і Ширлі Добсони із книжки “При світлі нічної лампи”) ГОВОРЯТЬ МОЛОДШІ СТРИНАГЛЮКИ: Ярина, 15 років Серед батьків моїх ровесників є розлучені, такі, що виїхали на заробітки. Але багато і таких, що живуть під одним дахом, та насправді кожен – мама, тато, діти, – самі по собі. У нашій сім’ї мені подобається єдність, спілкування. Ми разом молимося. Підбадьорюємо одне одного, коли комусь тяжко. А ще я ціную те, що батьки мені ніколи нічого не нав’язують силоміць, а все намагаються пояснити, обґрунтувати… Ярема, 11 років Мені подобається, що наша мама не пропадає на роботі з ранку до вечора, а турбується про нас усіх, про затишок удома. А ще мені подобається, коли ми всі разом вечеряємо, а після вечері тато спілкується зі мною… Також люблю допомагати татові клеїти наліпки з цінами на книжки в нашій книгарні! ЛИСТОПАД 2012 КАНА

11


Šel` mnlep`

ÏÎÄÐÓÆÍß ÑÂÀÐÊÀ

Розмовляла Ірина Кондратюк

Я завжди боялася сварок. Адже, як на мене, у сварці немає нічого спільного з християнством. Для мене стало відкриттям те, що сварка може мати позитивні сторони. Що можна сваритися так, щоб не руйнувати стосунки, іншу людину і нас самих. Про це мені розповів отець Станіслав Нуцковський, монах ордену францисканців Римо-Католицької Церкви в Україні, який служить у Борисполі. СВАРКА Є ФОРМОЮ СПІЛКУВАННЯ. Досить низькою, грубіянською, однозначно – не найкращою. Але якщо вважати сварку способом спілкування, не оцінюючи, яким він є, то це щось, що може призвести до добра. Думаю, краще мати таке спілкування, аніж жодного. Плюсом є те, що у сварках ми найчастіше говоримо все, що лежить на серці.

12

КАНА ЛИСТОПАД 2012

МУДРА СВАРКА ПОВИННА ВІДБУВАТИСЯ В МУДРОМУ СЛУХАННІ. У подружній сварці потрібно не лише слухати, що співподруг говорить до мене, але й те, що хоче цим сказати. Або ж – чого мій чоловік або моя дружина не говорить, сварячись зі мною. Потрібно шукати друге дно змісту. Якщо мудро слухаю іншого, відразу “вловлю”, про що йдеться. Всі ці сварки, кри-

ки – це лише фон. Трохи шуму, за яким ховається гарний зміст: “Чому я сварюся? Бо мені залежить на тобі! На наших стосунках! Сварячись, я вигадую різні речі. Але другим дном змісту є те, що я хочу тобі сказати, що не відчуваю твоєї любові, сумніваюся, що ти мене любиш”. Другий зміст – це основний зміст. А крики – лише упаковка. СВАРКИ – ТІЛЬКИ ГІЛКИ НА ДЕРЕВАХ. НАЙВАЖЛИВІШЕ – ПІЗНАТИ КОРЕНІ. Дерево треба лікувати з коріння, і стосунки – також. Коренем кожного конфлікту є відсутність правди. Якщо у подружжі немає правди, є якась брехня, і сварка це показує та може допомогти розв’язати конфлікт – свар-


ÏÎÄÐÓÆÍß ÑÂÀÐÊÀ ка є доброю. Щоб у сім’ї не було сварок, треба повернутися до правди, до відвертих стосунків, коли сідаємо разом і говоримо правду про свої почуття. СВАРКА Є НОСІЄМ ІНФОРМАЦІЇ, ЯКУ ХОЧЕШ ПЕРЕДАТИ, АЛЕ НЕ ЗНАЄШ ЯК. Або дійсно не знаєш як, або радше не вмієш сказати дружині/чоловікові, що любиш її/його. Сварка є наслідком того, що часто не вміємо висловити наші переживання. ЯКЩО ЛЮДИ НЕ ЗНАЮТЬ, НАВІЩО СВАРЯТЬСЯ, ТО ОБОВ’ЯЗКОВО ПОРАНЯТЬ ОДИН ОДНОГО У подружжі необхідно вчитися пізнавати один одного, ділитися тим, що переживаєте, чого боїтеся. Це робота: і будучи нареченими, і впродовж усього подружнього життя – спілкуватися один з одним. Це дуже важливо – спілкуватися! Навіть якщо будуть крики...

фото: akinto.me

СВАРКА ПОВИННА БУТИ ДОРОГОЮ ДО ПОЄДНАННЯ. Якщо у подружжі виникає сварка, то вона має закінчитися єдністю, більшою любов’ю, кращим розумінням і відвертішими стосунками. Насправді у подружні сварки можуть вступати лише зрілі люди, які зможуть побачити вихід із ситуації. Не загрозу один для одного, а тільки шанс. Інакше якщо люди не знають, навіщо сваряться, то обов’язково поранять один одного. Коли одна або дві сторони у подружжі є незрілими, – сварка завжди руйнує. НОРМАЛЬНО, КОЛИ У ПОДРУЖЖІ СВАРЯТЬСЯ. Ненормально, коли весь час сваряться. Це означає, що вони постійно у першому класі. “Не перейшли” далі. Постійні сварки – це етап, який треба перейти. По певному часі зрілі люди

доходять до висновку, що є інші способи – мудріші, кращі, добріші для того, щоб розв’язати конфлікт. Подружжя може бути без сварок, криків. Ідеально так і повинно бути. Але ми, люди, розв’язуємо конфлікти так, як уміємо. Так, як навчилися, дивлячись на своїх батьків, друзів. СВАРКИ НЕ ТРЕБА БОЯТИСЯ. У конфліктах чудово проявляються наші почуття. А це дуже важливо – знати, що дружина чи чоловік переживає емоційно. Під час сварки опадають маски, слимак виходить із панцира, і можна побачити, яким він є. Боятися сварок – це мало зрілий підхід до життя. Бо якщо боїмося, то втікаємо, закриваємося у собі. Нічого не діється, ніхто не свариться, але і дружина, і чоловік щось переживають. Уже навіть не спілкуються. Не вміють спокійно спілкуватися, а голосно – бояться. Домовилися, що не будуть сваритися. Це означає, що будуть тримати все в собі, будуть дуже формальними, можливо, зженуть свою злість на дітях... Але не кричатимуть. Вколять один одного якимось словом. Однак це гра, брак правди, криза “на 102 відсотки”, яка може закінчитися розпадом сім’ї. СВАРКА Є ШАНСОМ ПІЗНАТИ СЕРЦЕ ІНШОЇ ЛЮДИНИ. Особа через брак навику спілкування, якого здебільшого не отримала в родинному домі, стає закритою. Люди також поранені, тому ховаються і прикривають своє серце, щоб не показувати його іншим. Мають уже стільки запобіжників, що навіть не відомо, де запобіжник, а де серце. А сварка дає можливість сягнути дна серця – а там завжди є любов. На дні серця носимо найбільше прагнення життя – бути любленим і любити. Якщо мудро переживати сварку, вона може допомогти відкрити дно сердець один одного. Це як віднайти великі дорогоцінні перлини,

які заховані у глибині мушлі, хоча сама мушля може бути на вигляд і непривабливою. СВАРИТИСЯ ПО-ХРИСТИЯНСЬКИ, НА МОЮ ДУМКУ, ОЗНАЧАЄ СВАРИТИСЯ ПО-ЛЮДСЬКИ. Християнство – це ніщо інше, як стовідсоткове людство. Ісус, приходячи у світ, показав, що людина є цілковито вартісною, цінною. І кожен із нас повинен діяти, як людина. Треба бути людиною й у сварці. Необхідно завжди мати терпеливість, розуміння, це все покрити добротою і зодягнути в любов. Це – стежки, які ведуть до того, що сварка не ранитиме, не буде намаганням когось вдарити. А свої силу, агресію, крик, біль, все, що переживаємо, зосереджуватимемо не на дружині чи чоловікові, а на розв’язанні конфлікту, кризи, яка виникла. “ХРИСТИЯНСЬКА СВАРКА” ПОВИННА ЗОСЕРЕДЖУВАТИСЯ НА ПРОБЛЕМІ, А НЕ НА ОСОБІ. Інколи між людьми є вже бар’єр, постав кам’яний мур: “Я тебе не бачу! Ти мене не бачиш!” Один уявляє, що другий має образу на нього, а інший – що той його не любить. Як подруги можуть зрозуміти правду? Мусять побачити один одного. А щоб побачити, вони повинні знищити мур. Кажеш: “Я хочу тебе “ХРИСТИЯНСЬКА СВАРКА” ПОВИННА ЗОСЕРЕДЖУВАТИСЯ НА ПРОБЛЕМІ, А НЕ НА ОСОБІ побачити!” – і б’єш у цей мур. І мур падає. Треба вчитися ламати конфлікти. Не себе ламати, а конфлікти. Тоді наступні конфлікти минатимуть легше. А коли вам буде по 80 років і знову виникне конфлікт – а обов’язково виникне, і це нормально – то розв’язуватимете його, навіть не усвідомлюючи, що його розв’язуєте. ЛИСТОПАД 2012 КАНА

13


Šel` mnlep`

Автор: Володимир Станчишин, психолог

ÏÎÄÐÓÆÍß ÑÂÀÐÊÀ

Чи може сварка бути “тихою”? Коли, приміром, чоловік чи дружина боїться сказати про свої почуття або ж мовчить, аби інший сам зрозумів свою провину? На жаль, це ніколи не призводить до вирішення конфлікту.

а консультацію до психолога приходить подружжя. На запитання, чи у їхній сім’ї бувають сварки, дружина крижаним голосом відповідає: “Ми ніколи не сваримось”. Опущені плечі чоловіка, що дивиться в підлогу, свідчать про те, що він “погоджується” зі своєю дружиною. В їхній сім’ї справді немає сварок, бо він давно звик з усім погоджуватися і… мовчати. Так легше. Але чи справді це подружжя живе без конфліктів? І чому люди все-таки мовчать?

Н

тим, що він втомився після роботи. Або ж вважає, що прибирання – це жіноча справа. Чи впевнена, що просити чоловіка поскладати свої речі – це безнадійно. Тому вона мовчить. Але невдоволення росте. Воно зріє всередині жінки, робить її роздратованою і “виливається” у докори дітям, зіпсовану прогулянку, втому від своєї роботи тощо. Через мовчання невдоволення не зникає – воно накопичується всередині і знаходить свій вихід у різних ситуаціях.

ГОВОРИТИ ПРО ЦЕ – БЕЗНАДІЙНО… Втомлена дружина повертається з роботи і бачить, що чоловік укотре розкидав свої речі, та… знову прибирає їх сама. Чому? Бо може виправдовувати його

МОВЧАННЯ – НАЙМОГУТНІШИЙ ДОКІР Чоловік знову затримується на роботі. Дружина, чекаючи на нього, “вбиває час” у сусідки, скаржачись на його відсутність. При зустрічі чоловік дивиться вбік, а його “половинка” всім своїм виглядом дає зрозуміти, що він завинив. Та не лунає жодного слова. “У мене з чоловіком вже три дні «німецька мова», – згодом жаліється жінка сусідці. – Бо це неможливо терпіти. Він любить роботу більше за мене. Хай усвідомить свою провину”. І чоловік усвідомить. А про своє почуття провини не скаже ані слова, заховавши його в собі. Коли ми змушуємо співподруга почуватися винним, то завдаємо йому болю. Тобто змінюємо роль жертви на роль ката, караючи свого чоловіка чи дружину. Наприклад, вдаючись до звичайного мовчання, – цього наймогутнішого

14

КАНА ЛИСТОПАД 2012


ÏÎÄÐÓÆÍß ÑÂÀÐÊÀ му намагаються повернути у сім’ю мир і злагоду. Перестають вчитися, починають вживати наркотики, часто хворіють. Здавалося б, чому? Бо тоді батьки повинні об’єднати зусилля, аби допомогти дитині, а отже, змушені бути разом. Дитина жертвує всім заради благополуччя в сім’ї. І робить це несвідомо. Згодом вона засвоює такий зразок вирішення конфліктів. І в дорослому віці вже у власній сім’ї створює таку ж атмосферу мовчанки, де виростає наступне покоління заручників “тихої війни”. докору. Тоді в “покараного” накопичується почуття провини і щоби якось його приглушити, чоловік знову затримується на роботі, а дружина йде до сусідки. Коли ж обоє повертаються додому, то вдаються до звичного сценарію. Якщо ми не можемо відверто говорити про свої проблеми, то лише поглиблюємо кризу в подружжі.

фото: usiter.com

ТОБІ КРАЩЕ МОВЧАТИ Уявімо собі сім’ю, в якій один із подругів – диктатор. Він чи вона заробляє більше, походить із кращої сім’ї, має досконаліший смак або просто завищену самооцінку. Наприклад, чоловік докоряє дружині, що вона надто гладка, не так виховує дітей, бо сусідські діти краще вчаться. Він ніколи не дає жінці висловитися, твердячи, що вона, мовляв, усе одно нічого путнього не скаже. У такий спосіб чоловік штучно занижує самооцінку дружини настільки, що вони вже не здатні стати рівноправними партнерами у творенні сім’ї. Партнерами, які говорять про свої почуття, висловлюють незадоволення чи мають право на заперечення. Мовчання в такій сім’ї – золото. І не дай, Боже його порушити, бо щоб ти не сказав – зазнаєш приниження. Така ситуація – результат довготривалого замовчування всіх проблем. Зазвичай, коли людина не почувається впевнено в родинному колі, то відчуватиме непевність і в інших сферах свого життя, якою б обдарованою і талановитою вона не була. МОВЧАНКА РОДОМ ІЗ ДИТИНСТВА Діти – індикатори всіх сімейних конфліктів. Завжди відчувають негаразди. І знають ціну мовчанки. Батькам часто здається, що якщо вони мовчать, якщо в хаті не чути криків, то діти думають, що все гаразд. Це не так. Діти все бачать і розуміють. Натомість коли їм ніхто нічого не пояснює, то у 100% випадків вони беруть провину за сімейні негаразди на себе. Тоді по-своє-

ТРИ ПОРАДИ Але жодна мовчанка не може тривати вічно. Та наступна помилка, яку робить “мовчазне” подружжя, це розмова, в якій співподруги починають звинувачувати один одного. Найчастіше лунають слова: “Ти не маєш рації”, “Ти мене образив”. Тож, перша порада стосуватиметься розмови, яка допоможе вирішити, а не поглибити конфлікт. До неї варто підготуватися. Потрібно також уникати агресії. Розмову не слід починати зі займенника “ТИ”, бо це завжди призводить до звинувачення свого співрозмовника. Застосовуйте займенник “Я”, говоріть про себе, про свої страхи, невдоволення, почуття: “Я почуваюся самотньою, коли ти пізно приходиш додому”, “Я стомлююся від того, що постійно маю прибирати сама”, “Я відчуваю себе покиненим, коли ти не хочеш розмовляти зі мною”. Так ви не звинувачуєте співрозмовника, а говорите про те, що відчуваєте. А отже, під час цієї розмови можете дійти до займенника “МИ”, коли ви разом усвідомите, що відповідальність за будь-який конфлікт поділяють обоє співподругів. Друга порада стосується сімейної ради, яку варто час до часу робити. На неї слід запросити всіх членів сім’ї і обговорити важливі питання – негаразди, їхні причини та можливі шляхи подолання. Це потрібно і вам, і вашим дітям, бо так вони зможуть зрозуміти, що відбувається, а отже, позбутися почуття провини. А третя порада зовсім проста: ніколи не “присипляйте” конфлікту. Якщо між вами та подругом виникло непорозуміння, не лягайте спати без короткої розмови. Це має бути непорушним правилом. І найголовніше: якщо простір між вами та вашою “половинкою” раптом заповнить задушлива мовчанка, то наважтеся порушити її чудовими словами: “Я люблю тебе”. ЛИСТОПАД 2012 КАНА

15


Šel` mnlep`

ÏÎÄÐÓÆÍß ÑÂÀÐÊÀ

Розмовляла Ірина Кондратюк

Якщо у подружжі виникла сварка, то передовсім озирніться довкола… Про те, чи можна батькам з’ясовувати стосунки у присутності дітей, розповідає Мар’яна Нартікова – лікар-психотерапевт, завідувач Львівського обласного центру дитячої психотерапії та сімейного консультування.

Ч

и припустимо батькам сваритися в присутності дитини? – Якщо між батьками виникло непорозуміння і вони вміють спокійно з’ясувати ситуацію, то для дитини – це позитивний приклад. Батьки повинні вміти вислухати один одного, зрозуміти позицію іншої сторони і прийняти компромісне рішення. Тоді дитина, по-перше, дізнається, що між батьками можуть бути непорозуміння. А по-друге, вчиться неагресивно з’ясовувати стосунки. Якщо ж люди переходять на крик, то це означає, що всі аргументи закінчилися. Часом вони не мають іншої моделі, як лише криком розв’язувати конфлікти. Отримали своєрідне придане, адже їхні батьки тільки таким методом з’ясовували стосунки і не навчи-

16

КАНА ЛИСТОПАД 2012

ли дітей, як це правильно робити. Відповідно, вони і своїх не навчать. Це замкнене коло. – Як почувається дитина, чуючи і бачачи агресивну сварку батьків? – Що менша дитина, то у неї сильніше відчуття, що конфлікт стався через неї. Таке сприйняття для маленьких дітей є нормою: якщо довкола є щось погане, то це означає, що я поганий, якщо батьки сваряться, знову ж таки – тому що я поганий. І відповідно, сварячись, батьки, по-перше, формують дитину з низькою самооцінкою. А по-друге, тривожну дитину, ЩО МЕНША ДИТИНА, ТО У НЕЇ СИЛЬНІШЕ ВІДЧУТТЯ, ЩО КОНФЛІКТ СТАВСЯ ЧЕРЕЗ НЕЇ

тому що кожна сварка для дитини є сигналом того, що батьки можуть розійтися і покинути її. Також що менша дитинка, то їй страшніше. Вона не розуміє, що відбувається. Вона відчуває, що є агресія. Агресія – це загроза. Мама – знервована, тато – знервований. Їй страшно. Такі діти, як правило, бояться бути без мами, залишатися на самоті. Вони мають страх, тому що навколо них відбуваються неприємні речі. Такі дітки погано їдять, погано сплять. У них – невроз. – Яким може бути вплив гучної сварки між мамою і татом на дітей-підлітків? – Підлітки швидше розуміють, про що йде мова у конфлікті, але в будь-якому випадку кожна дитина, незалежно від віку, буде мати


ÏÎÄÐÓÆÍß ÑÂÀÐÊÀ почуття провини за сварку батьків. Наприклад, батьки сваряться з приводу навчання підлітка – тато звинувачує маму, мама звинувачує тата. Дитина себе почуває винною, тому що вона є причиною скандалу. Всі конфлікти між батьками, які стосуються виховання дитини, не треба вирішувати при дитині. Зрештою, перед тим як народити дитину, батьки повинні узгодити, як її виховуватимуть і якою є ієрархія цінностей в їхній сім’ї. Сварки батьків викликають депресію у дітей будь-якого віку. Діти від цього не захищені, тому що батьки – це їхні найближчі люди, ті люди, які мають їх захищати. А коли ті люди, які тебе мають захищати, нападають на тебе, нападають один на одного, то як ви себе можете почувати? Ви залишаєтеся абсолютно беззахисним. КОЖНА СВАРКА ДЛЯ ДИТИНИ Є СИГНАЛОМ ТОГО, ЩО БАТЬКИ МОЖУТЬ РОЗІЙТИСЯ

фото: isemya.ru

І ПОКИНУТИ ЇЇ – Як надалі розвивається дитина, котра є частим свідком скандалів у сім’ї? – Вона буде або депресивною, або агресивною. Хоча агресія – це та сама депресія, тільки її інша сторона. Тобто ця енергія, яку дитина акумулювала від атомного зриву між батьками, нікуди не зникає, а переходить у щось інакше. Дитина або вийде на вулицю і когось наб’є, щоб випустити зі себе цю злість, образу, або скерує її на себе і ввійде у ще більшу депресію. Тобто цей вектор має два варіанти: він або повертається на себе, або – на світ. І тоді: або я є поганим, нікому не потрібним, або весь світ є поганим, і я воюю з цілим світом. У дитини також формується невміння комунікувати з людьми. Тому що сварка – це не комунікація, це крайнє з’ясування стосунків. Візьмемо, до прикладу, сім’ю,

в якій прийнято тільки кричати. Такі діти, приходячи в садочок або до школи, також “беруть” криком, бо вони іншого способу спілкування не знають. Кожна сім’я має своє кліше поведінки, і воно абсолютно без нашої участі записується у підсвідомість. – Що взагалі неприпустимо говорити в присутності дитини під час з’ясовування стосунків? – Взагалі, будь-які речі, які принижують гідність людини і дитини, зокрема. Адже як правило, у сварку вплітають і дитину. Їй можуть говорити: “Ти такий дурний, як твій тато! І твоя бабця, і вся його родина!”, “Ти вдалася в свою дурнувату маму!”. Чули таке? Я чула. Часом ми говоримо страшні речі і не думаємо, що говоримо. Також якщо батьки взаємно звинувачують один одного, то у дитини виникає абсолютна неповага до них обох. Як батьки, котрі не вміють керувати собою, можуть претендувати на керування дитиною? – Чим загрожує інша сторона медалі, коли батьки повністю відмежовують дитину від проблем? Коли дитина думає, що стосунки між татом і мамою – ідеальні. – Коли дитина ніколи не бачила сварок і думає, що у сім’ї все прекрасно, це протилежна крайність до тієї, коли люди постійно сваряться. Моя коліжанка мала такий досвід. І вже у дорослому віці, вийшовши заміж, посварилася зі своїм чоловіком. Для неї було СВАРИТИСЯ – ЦЕ НОРМАЛЬНО. НЕНОРМАЛЬНО – НЕ ВМІТИ ЗІ СВАРКИ ВИЙТИ шоком, що таке можливо. У такому випадку, виходячи з батьківського дому, діти є в певному сенсі “інвалідами”. Вони не вміють раціонально, правильно розв’язувати конфліктні ситуації, бо їх не бачи-

ли. Дитина мусить знати, що між людьми є різні стосунки. – Після того, як батьки посварилися, чи треба доньці або синові щось пояснювати? – Обов’язково. На тому рівні, на якому дитина годна це зрозуміти. Ідеальний варіант, коли тато з мамою сідають і кажуть дитині: “От щойно ми сперечалися з мамою, тому що ми не порозумілися в такому питанні. Але бачиш, ми посперечалися, поображалися, а тепер сіли, поговорили і вирішили так і так”. Це не треба пояснювати в деталях. Але, зрештою, варто просто сказати дитині: “Ти знаєш, це не стосується тебе! Тому не хвилюйся! Між дорослими часом бувають сварки”. Тобто потрібно зняти з дитини почуття провини і страх. – А як батькам показати дитині, що вони вже помирилися? – Просто сісти і обійнятися. Цього буде достатньо. І обійняти дитину. І не треба нічого говорити. Тіло передає 70 відсотків інформації. Не слова. Слова завжди можуть збрехати, а тіло – ніколи. Можна разом піти в кіно, з’їсти щось солодке, просто посидіти пообійматися біля телевізора, побавитися. Це може бути будь-яка спільна діяльність, позитивна для кожного. Адже сваритися – це нормально. Ненормально – не вміти зі сварки вийти. – Чи є вихід із замкненого кола родинних моделей поведінки? – Я завжди кажу, що людські взаємини можуть передаватися у спадок, але ми є дорослими людьми. І можемо самі себе зупинити і змінити. Якщо ми розуміємо, що жили в такій сім’ї, де був крик, і нам там було некомфортно, то, можливо, ми щось змінимо для наших дітей. А коли стосунки у подружжі є здоровими, тоді і діти щасливі. І ці діти народжують щасливих дітей. ЛИСТОПАД 2012 КАНА

17


Šel` mnlep`

ÏÎÄÐÓÆÍß ÑÂÀÐÊÀ

Опитала Іванка Рудакевич

Усі час від часу сваряться. І на те в кожного є свої причини. Ми спробували з’ясувати, через що сваряться українські подружжя. Найчастіше звучало: через гроші, алкоголь, побутові питання, занедбування обов’язків...

Усі сварки в нашій сім’ї виникають через нестачу фінансів. Тоді всі вдома “заведені”, і через будьякі причини спалахують конфлікти. Звісно, погано і коли забагато грошей. Але в нас, здається, такого не буває. Роман (у подружжі 22 роки) Через дрібниці, часто через принциповість. Ну і, звісно, через різні побутові питання... Хоч пощастило мені з терпеливим чоловіком. Він дуже покірний, і мені є чого від нього вчитися. Надя (у подружжі 9 місяців) У нас сварок у буквальному значенні цього слова не буває. Максимум хтось може відповісти на півтона голосніше. Якщо це вважати за сварку, то найчастіше через те, що я довго збираюсь (я не пунктуальна). Ліля (у подружжі 6 років) Зараз ми майже не сваримося. Хоч раніше сварилися багато. Був час, коли моя дружина була емоційно виснажена, а я цього не зауважував, бо був запрацьований. І зрозумів, у чому причина, тільки згодом. Думаю, це через те, що ми швидко одружились і мало пізнали один одного. Станіслав (у подружжі 4 роки) Напевно, через різні побутові питання і також через те, що чоловік занедбує деякі свої обов’язки. Іра (у подружжі 4 роки) Найчастіше через те, що дружина постійно згадує минуле. І що було п’ять років тому, і що десять. Виходить, що весь час сваримося через одне і те ж. Мирон (у подружжі 27 років)

18

КАНА ЛИСТОПАД 2012

Найчастіше через різні уявлення про певні речі і через те, що важко прийняти деякі звички один одного. Василь (у подружжі 1 рік)

Ой! Там одним словом і не скажеш. Через непорозуміння, напевно. Він щось сказав, я не зрозуміла. От і посварилися. Валентина (у подружжі 28 років)

У нас із кожним роком сварок стає менше. Це не тому, що наші стосунки стають ідеальними. Просто коли ми були молоді, то постійно намагалися довести один одному свою позицію. А зараз нема бажання доводити що-небудь. Я просто поступаюся і даю чоловікові почувати себе господарем. Так було і останнього разу через непомитий посуд. Мити його довелося таки мені. Іра (у подружжі 24 роки)

Через різні побутові дрібниці і частково через те, що чоловік рідко буває разом з нами, а постійно мусить працювати. Хоч я це розумію, та інколи не стримуюся. Олена (в подружжі 6 років)

Через алкоголь. І через байдужість чоловіка. Ніхто нічого робити не хоче. Нема охочих. А це вже тягне за собою багато всякого. Богдана (у подружжі 27 років) Найчастіше через його хобі: футбол і лазню. Коли настає для цього час, то кидає все інше. І через це часто забуває, що мав зробити. Людмила (у подружжі 29 років) Через те, що маємо різні погляди на сімейні справи. А ще часто дружина любить надмірно допікати мені в різних питаннях. І це впливає на почуття чоловічої гідності. Олег (у подружжі 35 років) Сваримося через будь-які дрібниці. Останнім часом – через дітей і ремонт. Мирослава (у подружжі 26 років)

Найчастіше через гроші. Микола (у подружжі 2 роки) Через різні побутові речі, байдужість, рідше – через брак коштів... і всякі дурниці. Мар’яна (у подружжі 3 роки) Найчастіше причиною є втома. А привід завжди знайдеться. Олексій (у подружжі 10 років) Через гроші, різні непорозуміння та недостатню увагу один до одного. Ольга (у подружжі 8 років) Через горілку. Ще через різні погляди на виховання дітей. Я часто роздратована через втому. Марія (у подружжі 33 роки) Найбільше сварок у нас через виховання дітей. Моя дружина часто виправдовує сина, “покриває” його, а я, навпаки, його критикую. Хоч остання наша сварка відбулася через те, що дружина змушувала допомагати їй робити закрутки. Ігор (у подружжі 35 років)


ÏÎÄÐÓÆÍß ÑÂÀÐÊÀ

Автор: о. Юзеф Авґустин,ТІ, відомий польський реколекціоніст, духівник, письменник

Як зробити, щоб подружня сварка не перетворилася на подружню війну? Чого уникати, про що пам’ятати, як після всього подати один одному руки на знак згоди? Про це спеціально для “Кани” написав отець Юзеф Авґустин.

П

одружня сварка, тобто взаємне, часто запальне висловлювання своїх думок – це насправді потрібна, навіть гарна подія. Це ж справжнє життя. Добрі сварки захищають партнерство в подружжі і рятують від нудьги та застою у стосунках. Святий апостол Павло заохочує: “Гнівайтеся...”, але одразу додає: “... та не грішіте!” (Еф. 4, 26). Тобто він натякає, що сварка сама по собі ще не є гріхом. Це лише “сперечальний” обмін думками трохи підвищеним тоном. Колись я бачив італійський фільм про життєві перипетії люблячого подружжя. Пригадую, там була чудова сцена. Чоловік і дружина сваряться чимраз голосніше, сусіди виглядають із вікон, слухають. В якийсь момент дружина не витримує, ображена відвертається, іде до своєї кімнати і зачиняється на ключ. Чоловік іде за нею, настирливо стукає у двері, покірно просить, щоб відчинила, але вона не відчиняє. Через деякий час чути, що жінка повернула ключ у замку, а чоловік тоді каже: “Бачиш, яка ти? Як із тобою можна жити? Ми так чудово сварились, а ти усе зіпсувала”. Отож, не слід драматизувати тимчасового роздратування чи підвищеного голосу.

Сварка може бути доброю тільки тоді, коли дотримуємося певних умов: особу, з якою сваримося, трактуємо як рівноцінного партнера, а не ворога, якого потрібно знищити; під час суперечки не можна принижувати і ображати другого; у сварці потрібно бути чесним і опиратися на правдиві аргументи; не можна використовувати своєї переваги, щоб домінувати над іншим, принизити його чи маніпулювати ним; потрібно пам’ятати, що гострий обмін думками служить для того, щоб озвучити накипілі емоції та знайти компроміс у вирішенні проблеми, а не щоб знищити противника; треба бути уважним, бо коли сваримося, з’являється спокуса завдати остаточного удару, наприклад, через згадування якоїсь старої принизливої для іншого історії; у сварці також не можна – ніколи і ні за яких умов – використовувати образливі слова, які можуть зранити. Інколи під час сварки з наших вуст вилетить якесь одне слово, речення, яке спочатку видається незначним, схожим на маленького

горобчика. Але вже через кілька хвилин починаємо розуміти, що переборщили... Той горобчик росте і з часом стає величезним волом. І його пам’ятатимуть довго-довго. Сварки без панування над язиком і емоціями можуть швидко перейти у взаємне закидання болотом. Тобто коли під час сварки не контролюємо емоцій і слів, вона легко стає руйнівною. Чоловік і дружина, навіть якщо почали словесну “перестрілку”, повинні пам’ятати, що живуть під одним дахом, люблять одне одного, разом будують родинне гніздо, виховують дітей тощо. ДОБРІ СВАРКИ ЗАХИЩАЮТЬ ПАРТНЕРСТВО В ПОДРУЖЖІ І РЯТУЮТЬ ВІД НУДЬГИ ТА ЗАСТОЮ У СТОСУНКАХ Створення або використання вже існуючої гумористичної ситуації дає чудову нагоду до гідного закінчення сварки та взаємного прощення. “Хай сонце не заходить над вашим гнівом,” – радить апостол Павло. Тобто не “переносіть” сварки на наступний день. Подружні сварки, які тягнуться тижнями і місяцями, легко перетворюються на подружню війну. А війна – це завжди ненависть, руйнування, вбивання один одного і смерть. У подружжі – це смерть любові. ЛИСТОПАД 2012 КАНА

19


fhŠh bPpn~

Автор: Анатолій Бабинський, головний редактор журналу “Патріярхат“

С

ьогодні у суспільстві слова філософа радше будуть сприйняті з легкою іронією, мовляв, наслідки “темного Середньовіччя”. Хоча Середньовіччя не було вже й аж таким “темним”, як нам сьогодні видається. А серед людей науки (яку часто і несправедливо протиставляють вірі), як сучасної так і давнішої, є чимало вчених, для яких твердження “світ – це творіння” не є абсурдним. До думки про те, що світ постав завдяки розумному задумові і його реалізації, нас підштовхують насамперед дві речі: “розумність”, яка закладена в його основу, та його краса. Це підказує здоровий глузд, розум та досвід, адже порядок та краса потребують “умілої руки”. У добу Античності розуміли, що справою мудреця є впорядковувати. У Середньовіччі ця думка була розвинена: щоб впорядковувати, треба знати властивості елементів та їхнього співвідношення між собою і, відповідно, всяке впорядкування є ділом мудрості того,

20

КАНА ЛИСТОПАД 2012

“Якщо ніхто не є настільки нерозумний, щоб дав себе переконати, що випадковим кидком літер утворився весь виклад «Іліади» Гомера, то хто настільки позбавлений розуму, щоб допустив собі в думці, що з випадкового збігу атомів могла виникнути гідна подиву будова світу”, – писав український мислитель та релігійний діяч XVIII століття Григорій Кониський.

хто наділений розумом. Ці, на перший погляд, архаїчні думки не втратили своєї ваги. Варто тільки глянути довкола, починаючи з найменшої дрібниці, якою може бути навіть папір із надрукованими цими рядками. Банальна річ, але якби не зусилля розуму, ми й далі писали б на шкірах телят чи глиняних таблицях. Залишимо поза увагою вже сам факт можливості щось обмірковувати і записувати. Досконалий архітектурний об’єкт чи складна система електростанції не залишає в нас й частки сумніву, що люди, які їх спроектували, користувалися силами розуму. Без людських розумових зусиль не постало нічого з предметів, які нас оточують, а що глибші знання, то досконаліший витвір. А кожен витвір – це відблиск розуму його творця.

ГОСПОДЬ ДАВ НАМ ДВІ КНИГИ: БІБЛІЮ І ПРИРОДУ. ОБИДВА ДЖЕРЕЛА У СВІЙ СПОСІБ ДАЮТЬ НАМ ЗНАННЯ ПРО БОГА, СВІТ І НАС САМИХ Важче справа є з речами, на перший погляд, “очевидними”. Очевидні для нас речі – це земля, по якій ми ходимо, яблуні, з яких рвемо яблука, ялинки, які прикрашаємо святковими гірляндами на Різдво. Ми рідко зауважуємо їхню гармонію – як окремих елементів, так і загальний оркестр. Проблема полягає в тому, що ми не брали участі в їхньому створенні,


однак за аналогією зі своїм життям можемо відчитати в них їхнього “архітектора”. Розумність всесвіту дала підстави російському вченому Михайлові Ломоносову ствердити, що Господь дав нам дві книги: Біблію і природу. Й обидва джерела у свій спосіб дають нам знання про Бога, світ і нас самих. Біблія як книга стосунків (адже сам Завіт – це ніщо інше, як стосунки) говорить нам про стосунки Бога і світу, Творця і творіння. Історія цих взаємин сповнена драм та радості, падінь та піднесень, зрад та прощення. Натомість книга природи відкриває нам премудрість Творця, яку Біблія оспівує. Вже згадуваний Ломоносов писав, що неможливо вивчати хімію за Псалтирем, проте, заглянувши в мікроскоп, СКОВОРОДА НАЗИВАВ “БОЖИМ САДОМ” ДУШУ ЛЮДИНИ, ЯКА ПОБОРОЛА ГРІХ І Є ЗЛУЧЕНА З БОГОМ ми можемо з більшим ентузіазмом проспівати слова 103 Псалма: “Все премудрістю створив єси”. Тому не дивно, що сумніви, які підточують віру, слабшають тоді, коли ми з подивом споглядаємо зоряне небо чи гірський краєвид.

фото: test523.sufler.ogicom.pl, sxc.hu

“Розумність” та “добрість” творіння, про які йдеться в Святому Письмі і які ми можемо самі досвідчувати, дуже тісно пов’язані з поняттями краси чи навіть поезії. Невдовзі після виникнення перших електрон-

них обчислювальних машин учені намагалися “навчити” комп’ютери писати вірші. Вони завантажили в машину достатню кількість слів і словосполучень, написали певні алгоритми римування і почали отримувати результати. Таких експериментів було доволі багато, проте світ так і не побачив жодної збірки “комп’ютерних” віршів. Хоч у досконалості та швидкості пошуку необхідних словоформ для стрункого тексту людина машині не конкурент. Ці комп’ютерні твори були мертвими, бездушними, як радянська хрущовка супроти собору святого Юра у Львові. З цих самих причин розум, якому чужа краса і поетичність, будував ГУЛАГи, а не барокові палаци. З розумністю і красою творіння ми зустрічаємось уже на перших сторінках Біблії. Перші люди живуть у саду, який є досконалим і добрим, бо він має всі засоби, необхідні для життя. Водночас сад є красивим. Сад не може бути некрасивим. Він втрачає свою красу тільки тоді, коли за ним перестають доглядати. Сад – це гармонія, тому мандрівний філософ Григорій Сковорода називав “Божим садом” душу людини, яка поборола гріх і є злучена з Богом. Сад є найкращим символом Божого творіння, досконалість і краса якого, з одного боку, є відблиском Божої Премудрості, а з іншого – запрошенням для нас бути в ньому розумними доглядачами і співпрацівниками. ЛИСТОПАД 2012 КАНА

21


)`q dk“ drxP Автор: отець Миколай Лучок, монах Ордену домініканців РимоКатолицької Церкви в Україні, служить у Львові

О

дного разу до мене за порадою прийшла бабця і запитала: “Що зробити з дитиною, якщо вона погана?” Я відповів, що дитина є дзеркалом стану її батьків. Не потрібно змінювати дитину, а варто подивитися, в якому стані є батьки, і допомогти їм. Можемо згадати Слово зі Святого Письма: “Не може добре дерево приносити плодів поганих” (Мт. 7,18). Якщо ти є добрим деревом, якщо ти є деревом, яке благословляє, то і твої плоди, твої діти будуть добрими, перебуватимуть у світлі цього благословення. Дитина приходить у світ з основним запитанням: “Чи ти мене любиш? Чи ти мене хочеш? Чи я для тебе важлива, красива?” І від того, яку відповідь батьки дають дитині, значною мірою залежить її майбутнє. А дитина слухає серцем. Можна сказати, інформація передається від серця до серця. Тому важливо дитину любити, благословляти, говорити їй добрі слова, молитися за неї вже від першої миті, від її зачаття. Багато дітей страждають, якщо їх не хотіли, не чекали, не готувалися до їхнього народження. Є батьки, які прагнуть дітей, але вважають, що дитина – це “щось”, що має їх задовольнити, змінити їхнє життя на краще. Часто у своїй душпастирській праці я чув такі висловлювання батьків як: “Я тебе народила для себе!”, “Я тебе ростив для того, щоб ти далі йшов моєю дорогою!” або: “Я хочу, щоб ти виконав мою волю, бо я краще знаю, що для тебе добре!” Для таких батьків дитина є предметом, який має заповнити порожнечу, дефіцит любові в їх житті. У цьому немає благословення. Адже дитина є не власністю батьків, а Божим даром. Завданням батьків є допомогти дитині стати самостійною, щоб вона могла відкрити Божий

22

КАНА ЛИСТОПАД 2012

план на своє життя і... відпустити її. Це беззаперечна правда, яку батькам нелегко зрозуміти і прийняти. Я дуже вдячний своїм батькам за те, що коли мені було 19 років і я сказав, що хочу йти в монастир, вони відповіли: “Якщо ти відчуваєш, що це твоє і що ти маєш піти цією дорогою, ми тобі не будемо перешкоджати”. Для мене це рівноцінно словам: “Ми тебе благословляємо!” Я знаю, що мамі і татові дуже нелегко було змиритися з моїм вибором. Однак, незалежно від свого болю, вони мене поблагословили. І мені легко на моїй дорозі також завдяки цьому. Якщо батьки ранять своїх дітей, наклеюючи їм етикетки, говорячи до них негативні слова, такі як: “Ти – нездара!”, “Ти – ніхто!”, “А що ти здобув?” або: “Ти – гірший, ніж…”, “Ти – як твій батько... як твій дід... як твоя мати!”, це стає протилежністю благословення, це – прокляття. Як священик часто зустрічаю ЛЮДИНА ЧАСТО НЕ ВІРИТЬ, ЩО БОГ ЇЇ ЛЮБИТЬ. БО НАЙБЛИЖЧІ, ЗАВДАННЯМ ЯКИХ БУЛО ПЕРЕДАТИ ДИТИНІ БОЖЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ, ЦЬОГО НЕ ЗРОБИЛИ людей, життєві проблеми яких коріняться в таких прокляттях. Ці люди живуть у страху бути відкиненими. Вони переживають почуття самотності, а навіть – сирітства. Бо не одержали безумовної батьківської любові, яка дає відчуття: в мене є тато, мама, і я для них є важливим, незалежно від того, що я роблю і чи маю якісь здобутки.


фото: sxc.hu

Рекомендую вам подивитися фільм “Зірочки на землі”. Там батько дуже критично ставиться до сина, кричить на нього через те, що він неуспішний. Хлопчика помічає хороший педагог і допомагає йому вийти з депресії. А татові вчитель розповідає таку історію: “Коли аборигени на Соломонових островах хочуть очистити шматок лісу під свої поля, то не вирубують дерев. Вони просто збираються усім плем’ям і лаються на них, проклинають їх. Через декілька днів дерева починають в’янути. Повільно, але послідовно. І врешті – помирають”. Запитання до нас, дорослих: “Скільки молоді померло від алкоголю, наркотиків, покінчило життя самогубством, ізолювалося від життя з тієї причини, що їх не благословляли дорослі – батьки, вчителі?” Їх натомість проклинали, називаючи нездарами, наклеюючи їм різні негативні етикетки. Звісно, навіть у людей із такою історією дитинства є вихід. Адже Бог робить усе, щоб донести до серця кожної дорослої дитини, яка має в собі біль, яка не отримала благословення, правду про те, що Він її хотів. Пророк Ісая сказав: “Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду”(Іс. 49,15). Але людина часто не вірить, що Бог її любить. Бо найближчі, завданням яких було передати дитині Боже благословення, цього не зробили. Така людина, поневолена брехнею, вважає навіть, що вона на цій землі є непотрібною. У словах апостола Павла “Благословляйте, не проклинайте!”(Рим. 12,14) йдеться про спосіб життя. І ці слова говорять не тільки про стосунки “батьки – діти”. Нехай кожен поставить собі запитання: “Якою

я є людиною? Чи я є людиною благословення? Чи людиною проклинання?” В якому сенсі? Запитайте себе: “Як я говорю? Як думаю? Що бажаю людям?” Якщо бажаю їм добра, підтримую їх, говорю їм компліменти, думаю про них добре, молюся за них, дякую їм – тоді я є людиною благословення. Якщо постійно нарікаю, критикую, виливаю негатив, осуджую людей у своєму серці і дивлюся на них з негативного боку – я є людиною проклинання. ЗАМИСЛІТЬСЯ ПРО ТЕ, ЩО ВИ ГОВОРИТЕ СВОЇЙ ДИТИНІ. ЧИ ВИ БЛАГОСЛОВЛЯЄТЕ ЇЇ: ПІДТРИМУЄТЕ, ВИСЛУХОВУЄТЕ, ДОПОМАГАЄТЕ ЇЙ, МОЛИТЕСЯ ЗА НЕЇ? Якщо ви є батьками, замисліться про те, що ви говорите своїй дитині. Чи ви благословляєте її: підтримуєте, вислуховуєте, допомагаєте їй, молитеся за неї? Чи ви свою дитину лише критикуєте, осуджуєте, не маєте на неї часу, тільки від неї щось вимагаєте? Запрошую всіх затримувати це зло проклинання, негативних почуттів, мислення і ставлення до інших. Вчімося благословляти один одного, наших дітей і всіх людей, яких ми зустрічаємо. Таку здібність може дати нам лише Бог. Він нас благословляє кожної миті і веде нас дорогою благословення. А якщо ж зрозуміємо, що маємо схильність до бачення всього у негативному ракурсі, хай це не лякає нас, а вказує на нестачу Божої присутності в нашому житті. І заохочує наблизитися до Того, Хто є Джерелом благословення. ЛИСТОПАД 2012 КАНА

23


k~dhm`

ÏÎÑÒÀÒ²

Розмовляли: Іванка Рудакевич та Ірина Кондратюк

“У мене повно історій у голові. Часами не знаю, яку обрати”, – з усмішкою зізнається отець-салезіянин Бруно Ферреро. На останньому Форумі видавців у Львові йому довелося розказати не один десяток історій. Відчутно, що українцям вони припали до душі. Тож, ми запитали отця, як творяться ці історії, а також якими є маленькі історії його буднів у рідній Італії: що їсть на сніданок, як виглядає його робочий день і чому під час проповідей він використовує ляльки. 24

КАНА ЛИСТОПАД 2012


ÏÎÑÒÀÒ²

Р

озкажіть, будь ласка, коли Ви написали свою першу історію? – Я почав писати приблизно 40 років тому. Така потреба виникла, тому що в традиції салезіянського ордену, до якого я належу, після ігор та забав з дітьми є такий звичай говорити їм “слівце на добраніч”, тобто якесь слово перед сном. Але коли дзвоник скликав дітей на молитву, всі втікали. Тоді я почав розповідати їм короткі історії, але після молитви, бо якщо спочатку була історія, а потім – молитва, то вони все одно втікали. І я побачив перший результат: діти охоче слухали оповіді. Коли хтось починає розповідати історію, всі наближаються до цієї людини. Можете перевірити. – А звідки берете образи для своїх історій? З уяви? – Багато історій походять не так із фантазії, як із традиції, тобто з народних оповідань. Інші з’являються також зі спілкування з людьми, з повсякденного життя, з маленьких дрібничок, які можна десь побачити, навіть із газет, а часом із новин чи інтернету. Інколи у якійсь книзі чи у фільмі є короткий діалог, з якого може постати окрема історія. Всі ці оповіді я опрацьовую, тому що вони мають катехитичну, релігійну мету. Світ повний історій, наш світ живе історіями. Але саме релігійних сьогодні мало.

фото: Іванка Рудакевич, Володимир Ольшанський

ВАЖЛИВО ЧАС ДО ЧАСУ, ДИВЛЯЧИСЬ НА РЕЧІ, ЯКІ СТАЮТЬСЯ, ПОВТОРЮВАТИ СОБІ: “ЦЕ НЕ ВАЖЛИВО” – Деякі з оповідей дуже дитячі. Як наважуєтеся розповідати їх дорослим? – Душа завжди маленька. Перед Господом ми всі – діти. І, до того ж, є певні розповідні механізми, які підходять та є однаковими

Під час Форуму видавців автограф-сесія з Бруно Ферреро тривала понад півтори години. Люди несли йому квіти, цукерки, шоколадки

і для дітей, і для дорослих. Найкраще дитячі історії слухають люди похилого віку. – Чому Ви вирішили саме в такий спосіб промовляти до людей – через історії? – Найкращий спосіб промовляти – це євангельський. Ісус розказував людям притчі. І кожна історія – це маленьке зернятко. Його достатньо посіяти в особу, і потім воно в ній росте. Це зерня підживлює уяву, фантазію. А фантазія допомагає зростати розуму, мудрості. Також часто те, що є неможливим у житті, в притчі стає можливим. – В Україні Вас знають як автора коротких історій. А чим Ви ще займаєтеся? Як виглядає Ваш робочий день? – Одним із моїх обов’язків є ходити в будинок для людей похилого віку. Там я служу Літургію. І щодня під час проповіді я мушу розповісти якусь історію. Після 40 років відвідин цього будинку це вже важко. Але, на щастя, історії, які я розповідав 10 років тому, вони вже забули або померли ті, які їх чули. Також я працюю у жур-

налі “Салезіянський вісник” (обіймає посаду головного редактора, – авт.). Він виходить раз на місяць, але забирає дуже багато часу. Після цього я маю різні обов’язки у монашій спільноті. – Як розпочинаєте ранок? Чи п’єте каву? – Щоранку, коли відвідую будинок для людей похилого віку, мене там пригощають сніданком. Це невеличка кава і один маленький йогурт. Я мушу щось перекусити, тому що приймаю ліки від тиску. Тож, мій сніданок – це таблетка, кава і йогурт. – А як виглядає Ваше робоче місце, ваш кабінет? – Я маю чотири кабінети в Римі, але туди ніколи не їжджу. Натомість у мене є малесенький кабінетик у Турині, де я працюю. До розмови долучається перекладач і починає описувати ту кімнатку (авт.): – Кабінет виглядає дуже просто. Там є письмовий стіл, крісло, комп’ютер, а також крісло для гостя, який міг би прийти поспілкуватися, і невеличка шафка з книжками. ЛИСТОПАД 2012 КАНА

25


k~dhm`

ÏÎÑÒÀÒ²

– А коли знаходите час, щоб писати історії? Чи буває, що натхнення приходить уночі? – Та ні, вночі я сплю. Часто мене просять написати історію. Їх постійно розміщують у двох – трьох журналах видавництва, в якому я колись працював. Моїм обов’язком є щомісяця віддавати видавцеві по три історії. І так уже впродовж 40 років. Такий у мене контракт. Навіть якщо мені за це не платять (сміється, – авт.). Тому я ще не закінчив писати. І думаю, що помру з думкою про те, що треба дописати історію. Але моя тоді вже буде закінчена.

– Що спонукало Вас до такої креативності? – На жаль, одна з найбільших проблем – це те, що люди перестають слухати. І особливо це стосується дітей та молоді. Слова Церкви для них є нудні. Це я зрозумів під час однієї з Літургій для дітей. Пам’ятаю, як вийшов до вівтаря спортивною ходьбою у червоному фелоні, і хлопчик із першого ряду сказав бабці: “Хто цей пан? Це супермен?” Я почав служити Літургію

– Ви також є катехитом та педагогом, часто пишете про виховання дітей. Як багато часу з ними проводите? – Зараз я вже не маю, на жаль, багато часу, щоби працювати з дітьми. Але протягом 30 років я провадив школу для батьків. А тепер служу дуже багато Літургій для дітей. І під час них часто використовую різні предмети, власноруч створені ляльки, щоб привернути увагу дітей. Але я вже починаю старіти.

БАЖАЮ ВАМ, ЩОБ ТАК, ЯК ВИ ЛЮБИТЕ ВАШІ ЦЕРКВИ, ТАК ВИ ЛЮБИЛИСЯ МІЖ СОБОЮ

з максимально умиротвореним обличчям. Поки говорив, усі махали головами і засинали. Але згодом я зауважив, що ніхто з присутніх не приходить до храму ні на Різдво, ні на Великдень. І я почав запитувати себе: куди йдуть мої слова? Тому я намагаюся зацікавити людей, щоб повернути їм насолоду від історій на релігійну тематику.

– А чого Ви вчитеся від дітей? – Від дітей можна навчитися всього. Наприклад, уміння бути під враженням. Нас уже нічого не вражає. А діти завжди дивуються. Також вчуся від них довіри. А ще від них можна повчитися бути дуже прямим і казати правду про те, що бачиш. І це дуже гарно. – Ваш співбрат, отець Оноріно Пістеллато, назвав Вас “священиком з усмішкою дитини”. Як Вам вдається зберігати цю дитячу усмішку, цю дитячість у серці? – Так є, так стається, так вдається… Я вважаю, що це дуже гарно – дивитися на світ очима дітей, із простотою, без якихось застережень, лише спокійно і легко. – Згадайте той час, коли Ви теж були дитиною. Як виховували Вас батьки? Чим Ви їм завдячуєте? – Все було дуже просто, дуже природно. Насамперед вони мене навчили порядності, щирості, а також оптимізму – ніколи не занепадати духом. До прикладу, мій батько мало говорив, був дуже скромним. Але тато був для мене прикладом у тому, що він робив. Річ, яка мене завжди в ньому вражала, це те, що він ніколи не втрачав відваги, ніколи не втрачав надії. Що б не відбувалося, він завжди все витримував. Він завжди казав: “Ми це зможемо поправити”.

Бруно Ферреро благословляє дитину

26

КАНА ЛИСТОПАД 2012

– А Ви з дитинства ходили до церкви? Вас цього навчили батьки? – У моєму невеликому містечку всі йшли до церкви. І це була абсолютно нормальна річ. Також у початковій школі, де я вчився, були сестри, які розповідали нам історії з Євангелія.


ÏÎÑÒÀÒ²

фото: Василь Вербовий, фото надало салезіянське видавництво “Дон Боско”

Бога”. І таксист трохи жорстоко пожартував: “Чи люблять Бога, не знаю. Але однозначно, не любляться між собою”. Бажаю вам, щоб так, як ви любите ваші церкви, так ви любилися між собою. – Чи з’явиться тепер у Вашій добірці якась історія, пов’язана з Україною? – Думаю, що так. Я мушу знайти собі збірку типових народВ останній день візиту до Львова Бруно Ферреро служив Літургію в церкві Покрову них українських Пресвятої Богородиці оповідань і щось – А як навчитися цієї просто- із них почерпнути. Ви, однознач– Перші монаші обіти Ви прийняли в 17 років. А як Ви відчули ти? Розкажіть секрет. но, маєте великий спадок таких – Кожен може віднайти ту історій. Ваші батьки вчилися мудпокликання до монашого життя? – Це коротка історія. Я вже простоту. Важливо час до часу, рості за допомогою оповідань. говорив, що походжу з маленько- дивлячись на речі, які стаються, І ви не маєте права цього втраго містечка. Там не було старшої повторювати собі: “Це не важли- тити. школи. І я пішов навчатися в коле- во”. Є два способи, якими можна гіум, до салезіян. А коли закінчив жити. Перший – коли думаємо, навчання в школі, долучився до що наближаємося до кінця. І друЯ ВИЙШОВ ДО ВІВТАРЯ тих, які йшли в новіціат. Мені ска- гий спосіб, коли живемо і розумієзали, що там рік не буде навчання. мо, що рухаємося, наближаємося СПОРТИВНОЮ ХОДЬБОЮ Рік часу свободи! Там і залишився до початку. Той, хто думає, що У ЧЕРВОНОМУ ФЕЛОНІ, наближається до кінця, відчудотепер. І ХЛОПЧИК ІЗ ПЕРШОГО РЯДУ ває страх від того, що час минає. – Все ж, напевно, був якийсь А той, хто рухається в бік початку, СКАЗАВ: “ХТО ЦЕЙ ПАН? момент, коли Ви зрозуміли, що не переживає, бо розуміє, що це ЦЕ СУПЕРМЕН?” буде початок вічного життя. монаше життя – це Ваше? – Так, був. Але це відбулося дуже просто, нічого драматичного. – У Вас, напевно, напружений Я подумав про те, що хочу робити графік, але все-таки вдалося тро– А чи думали Ви про те, що в житті. І обране монаше життя хи побачити Львів? в один момент ці історії можуть – У вас дуже гарні церкви. закінчитися? Чи Ви не боїтеся мені подобалося та влаштовувало мене. Також є дуже гарні дівчата, але цього? я можу говорити лише про гарні – Я думаю, що швидше я закін– Але ж Ви тоді були юнаком. церкви (сміється, – авт.). Пригадую чуся, ніж історії (сміється, – авт.). Ніколи не бунтували проти бать- одну невелику історію про місто, де було багато церков. Таксист віз ків, проти Бога? – Одна з Ваших читачок перед – У мене такого не було. Для туриста. І турист під враженням від нашим інтерв’ю попросила замене все було дуже просто. Життя такої кількості церков, які побачив питати: “Чи Бруно Ферреро щаснасправді – дуже просте. Тому не у місті, каже таксистові: “У цьо- ливий?” му місті, напевно, дуже люблять варто нервуватися, злитися. – Так... так! (сміється, – авт.) ЛИСТОПАД 2012 КАНА

27


ondprff“

Автор: отець Ігор Пецюх, духівник УКУ, служить у Львові

ÑÒÎÑÓÍÊÈ

Що найбільше впливає на благополучні подружні стосунки? Думаєте, що допасовані характери, матеріальне забезпечення чи народження дітей? А про подружній СМС ви вже чули?

На телефонні дзвінки часами чекаєш, але текстове повідомлення переважно приходить несподівано. Часами це прикрі несподіванки, як от: “Забула ключі”, від дочки зі школи. Треба міняти план дня, щоб впустити “забудьку” додому. Часами приємні: “Я тебе люблю”, від дружини. Планів міняти не треба, але день пройде інакше. Ліпше, легше, радісніше. В якійсь мудрій книжці прочитав пораду, щоб чоловік та дружина часто висилали один одному такі короткі повідомлення із запевненнями у почуттях. І на власному подружжі переконався, що це працює. Але сьогоднішня стаття про подружній СМС не буде стосуватися телефонів. Спробуймо на цю абревіатуру подивити-

28

КАНА ЛИСТОПАД 2012

ся інакше. Якщо ми абревіатуру СМС розшифруємо трьома словами, вже українськими, а не англійськими, то отримаємо “три кити” подружніх взаємин християн. Йдеться про Спілкування, Молитву і Секс. А допоможуть нам у цьому три різні грецькі терміни, котрі в українській мові ми перекладаємо одним словом – “любов”: філіа, агапе, ерос.

“С” ЯК СПІЛКУВАННЯ Філіа – це братерська любов, яка існує поміж справжніми друзями. Це вміння знайти спільну мову, щоб обговорити складні питання чи спільно провести час, відпочиваючи або виконуючи якусь роботу. Це те, що характеризує подругів як друзів і що можна також окреслити словом “спілкування”. Знаком і місцем цього спілкування є стіл. За ним можуть засісти і ціла сім’я, і самі подруги, щоб лише вдвох обговорити питання виховання дітей чи сімейного бюджету, поділитися духовними переживаннями після гарної проповіді, яку почули в церкві, чи прочитаної цікавої книжки. Якщо наявність стола вимагає певної одноразової інвестиції, то будування стосунків через спілкування вимагатиме постійного змагання, щоб знайти на це час. Він сам


ÑÒÎÑÓÍÊÈ не знайдеться, а до того ж, його може в нас “вкрасти” робота, втома, телевізор, інтернет… Добре, коли час для спілкування ми знаходимо щодня, але критичним мінімумом є виділити годину – дві хоча б раз на тиждень. Для цілої сім’ї таким часом може бути недільний обід, коли всі зможуть не лише відновити запас білків, жирів та вуглеводів, але й поговорити про те, що відбулося цього тижня в школі, на роботі, вдома. А чоловік і дружина повинні ще окремо шукати свій особистий час для спілкування, без дітей, без свідків, коли можна говорити про справи найбільш інтимні, а також найбільш болючі. Така спокійна розмова, обговорення насичуватиме нашу потребу у філіа – дружній любові. Про неї говорить святий Павло в Посланні до римлян: “Любіть один одного братньою любов’ю. Пошаною один одного випереджайте” (Рим. 12, 10). ПОДРУГИ БОЯТЬСЯ ВІДКРИВАТИСЯ ОДИН ПЕРЕД ОДНИМ, БО НОСЯТЬ В СОБІ СТРАХ, ЩО ЧОЛОВІК ЧИ ДРУЖИНА НЕ ЗРОЗУМІЄ

фото: mystreetgrocery.com, parentstuf.org

А як найчастіше буває в наших подружжях? Ми можемо сісти за гарним столом у вітальні, з’їсти смачні страви, обговорити світові політичні проблеми та педагогічні напрямки. Можемо покритикувати уряд чи понарікати на пароха, але ні словом не торкнутися найголовнішого – того, що діється в глибині моєї душі. Парадокс – можна мати і місце, і час, але не мати бажання говорити про себе. Тему змінює тема, співрозмовники жартують, обговорюють і обсуджують інших, але не відкриваються один перед одним. Найчастіше це страх вбиває в нас бажання говорити про справжнє. Подруги бояться відкриватися один перед одним, бо носять в собі страх, що чоловік чи дружина не зрозуміє, скритикує та відкине. Як нам подолати цей страх? Для християнина відповідь є закономірною – шукати помочі в Господа. Просити Його в молитві про відкритість на свого співподруга, про силу вийти першим назустріч у розмові, про ласку не розчаровуватися, коли щось не вдалося. Спілкування у подружжі – це великий труд, і без допомоги “згори” дуже легко сказати банальне: “Не зійшлися характерами”...

“М” ЯК МОЛИТВА Християнин – це особа, яка молиться. Здавалося б, банальне твердження не є таке очевидне, коли ми говоримо про подружжя християн. Як молоді люди, як наречені ми найчастіше молилися кожен зокрема. Пізніше, входячи у подружжя, молоді люди і далі вважають молитву своєю приватною справою, мовляв, це мої особисті стосунки з Богом. Особиста молитва потрібна і важлива, але подруги покликані молитися

не лише окремо, але й спільно – щоб разом як одне тіло ставати перед Господом, щоб наближатися до джерела Божественної любові агапе. Наближатися, щоб не лише із захопленням споглядати, але щоб самим вчитися любити один одного такою любов’ю, котра не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою, все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить (див. 1Кор. 13, 6 – 7). Якщо цю статтю читає одружена особа, то їй раджу зробити іспит сумління. Почніть із найпростішого: чи в нашому домі, в тій кімнаті, яка є нашим приватним простором, є місце для молитви? Покуття чи ікона над ліжком, де я зі своєї сім’єю збираюся на молитву щодня, де молимося також ми вдвох: чоловік і дружина? Так як і з людським спілкуванням, спілкування з Богом вимагатиме від мене, від нас, подругів, певного особливого часу. Потрібно буде відвоювати його від телевізора, інтернету чи домашніх клопотів і наповнити цей час Богом, а Він наповнить нас своєю любов’ю – агапе. Буде й так, що якийсь внутрішній голос нам говоритиме: “А який це має сенс?”, “Може не сьогодні? Подивись, який ти втомлений, в тебе немає відповідного настрою… чи це годиться примушувати себе до молитви?” Є деякі люди, котрі кажуть, що моляться тільки тоді, коли мають на це охоту. Але покладатися ЛИСТОПАД 2012 КАНА

29


ÑÒÎÑÓÍÊÈ

в цій справі виключно на власний настрій чи емоційний стан – це так само, як під час грипу чекати на апетит, щоб почати їсти. Коли людина хвора, тоді слід їсти не тому, що хочеться, а тому, щоб мати силу видужати. Тоді це не емоційний стан, але рішення волі. Я знаю, що без молитви не зможу любити по-справжньому. У духовному житті важливо, щоб рішення волі було сперте на досвід плодів молитви. Варто поглянути, як молитва допомагає мені у подружжі бути довготерпеливим, лагідним, як допомагає не заздрити, не чванитися, не шукати свого, не пориватися до гніву, не задумувати зла (див 1Кор 13, 4 – 5). Агапе, як плід подружньої молитви пронизуватиме всі аспекти нашого спільного життя: і наше побутове спілкування, і наші педагогічні зусилля як батьків, і наші статеві стосунки як чоловіка і жінки.

стосунки – це зовсім щось інше… Але Бог бачить нас завжди цілісно. Сотворив нас чоловіками і жінками. Через Таїнство подружжя покликав нас, щоб творити одне тіло. Тому Його спасительний задум охоплює все – і статеву, або еротичну сферу теж. Це правда, що наша статевість сильно постраждала від первородного гріха. Інші гріхи людства цю сферу спаплюжили та звульгаризували. Але хто, як не християни повинні відвойовувати простір святості у сфері подружнього сексу? А все починається з малого. З того, що подруги мають свою спальню (навіть якщо вона трансформується з вітальні), куди ніхто вночі не заходить. Мають спільне ложе – вигідне і просторе. Лягають спати водночас і, звісно ж, сплять разом. Не кладуть без потреби до свого ліжка дітей. Дбають, щоб статеве життя було згідне з Божим задумом і щоб насамперед не я, а співподруг НАША МОЛИТВА НЕ ЗАТРИМУЄТЬСЯ БІЛЯ ПОКУТТЯ. ВОНА ПРОНИКАЄ ВСЮДИ – І ДО КУХНІ, І ПІД КОВДРУ…

“С” ЯК СЕКС Наша молитва не затримується біля покуття. Вона

отримав якнайбільше задоволення. Бо приємність – це невід’ємна частина того Дару статевого єднання, яким Творець захотів нас обдарувати. Важливо, щоб ми ділили її в подружжі між собою. Щоб, отримавши Дар, ми могли дякувати Йому зі щирого серця. Таким чином, оця третя складова подружнього СМСy, наш подружній секс, також стає молитовною дійсністю.

проникає всюди – і до кухні, і під ковдру… Так, і туди теж. Не тому, що Бог хоче за нами підглядати (хоч де б ми могли від Нього сховатися? – Пс. 139), але тому, що Він хоче нас ощасливити в усіх вимірах нашого людського життя. Грецька мова для опису цього аспекту подружньої любові вживає слово “ерос”. Так, слово “ерос” можна знайти у Біблії. У Святому Писанні описано еротичний вимір подружньої любові в чудовий і гідний спосіб. Для прикладу, розгорніть книгу Приповідок 5, 15 – 19. Думаю, що вам не треба пояснювати поетичної мови Богонатхненного автора, ви добре зрозумієте, про що він пише. На відміну від нього, сьогоднішні християни часто мають проблему, щоб інтегрувати свою статевість у духовне життя. Думаємо, що духовність – це одне, а наші інтимні

І як вам такий подружній СМС? Можете також зустріти у різних мудрих книжках трохи інше пояснення цих трьох видів подружньої любові, де більше акцентується на місці щоденного “практикування” любові в подружжі, тобто йдеться про три подружні престоли: стіл, покуття та подружнє ложе. У цьому розумінні престіл – це місце, де “відправляється” подружня літургія. Стіл – літургія спілкування, покуття – літургія молитви, подружнє ложе – літургія статевого єднання. І все це має стосунок до Бога, а радше може мати, якщо ми так захочемо. Так, це складніше, ніж набрати на телефоні романтичне текстове повідомлення. Але від цього нашого вибору залежить, на піску чи на скелі буде збудоване наше подружжя.

30

КАНА ЛИСТОПАД 2012

фото: sxc.hu

ondprff“


ЛИСТОПАД 2012 КАНА

31


ondprff“

Автор: Олеся Кука, вчитель методу розпізнавання плідності, викладач УКУ

ÄÀÐ Ï˲ÄÍÎÑÒ²

Для мене незрозумілим є те, що багатьох людей не влаштовує спосіб функціонування їхньої статевої системи. Адже вони чомусь не мають бажання кардинально переробляти будь-яку іншу систему свого організму. Але при цьому винаходять різні засоби, щоб втручатися у природний процес функціонування статевої системи. Запевняю, такого не спостерігаємо в тих подружжях, котрі користуються методами розпізнавання плідності.

Д

орогі читачі, я рада знову зустрітися з вами на сторінках журналу. Сьогодні, як і обіцяла в попередньому випуску, я розкажу більше про методи розпізнавання плідності (МРП) – запропоную вашій увазі декілька особливостей їхнього застосування, які водночас можу назвати перевагами. МЕТОДИ РОЗПІЗНАВАННЯ ПЛІДНОСТІ ВИРАЖАЮТЬ ПОВНЕ ПРИЙНЯТТЯ ДРУГОЇ ОСОБИ, яка за своєю суттю є потенційно плідною. Надзвичайно важливим аспектом їхнього застосування у подружжі є те, що ми приймаємо людину такою, якою її створив Господь. Ми приймаємо особу всеціло – як з її тілом та душею, так і з її плідністю, здатністю до продовження роду.

часто можемо чути міф про те, що методи природного планування сім’ї не є придатними для жінок з нерегулярними циклами. Однак багатолітній досвід застосування методів свідчить на користь протилежного. До того ж, коли жінки і подружні пари вивчають фізіологічні процеси, які відбуваються в статевій сфері жінки, вони розуміють, що ці методи найбільш корисні саме для жінок з менструальними циклами різної тривалості. УСВІДОМЛЕННЯ І ПІЗНАННЯ ВЛАСНОЇ ПЛІДНОСТІ, прийняття її ритму звільняють подружжя від страху перед непланованою дитиною. Коли чоловік і жінка обирають спосіб життя, пов’язаний із методом розпізнавання плідності, тоді для такого подружжя зникає поняття “небажана дитина”. І я поясню чому.

МЕТОДИ РОЗПІЗНАВАННЯ ПЛІД- “ВІДПОВІДАЛЬНЕ БАТЬКІВСТВО ТА МАТЕРИНСТВО ВИЯВЛЯЄТЬСЯ НОСТІ Є ДОСТУПНИМИ ДЛЯ КОЖНОГО ПОДРУЖЖЯ. Вони не потребують вели- У ПРИРОДНОМУ ПЛАНУВАННІ СІМ’Ї… ПОКЛИКАННЯ ДО ких матеріальних затрат, тому подружжя БАТЬКІВСТВА І МАТЕРИНСТВА НЕ ЗАПЕРЕЧУЄ ПЕРІОДИЧНОЇ може використовувати їх незалежно від СТРИМАНОСТІ Й ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДІВ РЕГУЛЮВАННЯ свого матеріального статку. Методи також є прості у застосуванні і тому не за- НАРОДЖУВАНОСТІ, ЯКІ ҐРУНТУЮТЬСЯ НА ВИКОРИСТАННІ лежать від рівня освіти подружжя. Ними ПЕРІОДІВ НЕПЛІДНОСТІ ЖІНОЧОГО ОРГАНІЗМУ” (КАТЕХИЗМ УГКЦ: ХРИСТОС – НАША ПАСХА, 892 – 893) може користуватися кожне подружжя як з метою зачаття дитини (щоб дізнатися точно, коли настає період плідності), так і з метою Спостерігаючи за власним ритмом плідності, подвідкладання зачаття наступної дитини у випадку, коли ружня пара знає, в якому періоді (плідності чи недля цього є вагомі причини. плідності) вона перебуває. І озброєні цим знанням, чоловік та дружина самостійно приймають рішення ОСОБЛИВО ХОЧУ НАГОЛОСИТИ на тому, що ці щодо статевих стосунків. Вони не покладаються на методи з успіхом застосовують жінки з нерегуляр- жодні штучні винаходи. Такі подружжя не перекладаними менструальними циклами (з циклами різної ють відповідальність на якісь предмети чи засоби, які тривалості). Це надзвичайно важливо. Адже доволі (за їхньою природою) просто не здатні нести жодної

32

КАНА ЛИСТОПАД 2012


ÄÀÐ Ï˲ÄÍÎÑÒ² відповідальності. Подружжя (чоловік і жінка разом) і лише подружжя несе відповідальність за власні рішення та власні дії. СТИЛЬ ЖИТТЯ, ПОВ’ЯЗАНИЙ ІЗ МЕТОДАМИ РОЗПІЗНАВАННЯ ПЛІДНОСТІ, МАЄ ПОЗИТИВНИЙ ВПЛИВ НА МАЙБУТНІХ ДІТЕЙ. Самоспостереження, яке веде жінка кожного дня, дозволяють не тільки визначати період плідності, але і вибрати найкращий час для зачаття дитини. Майбутні батьки можуть всебічно підготуватися до зачаття дитини: в разі необхідності підлікуватися, добре відпочити, заздалегідь відмовитися від шкідливих звичок, поліпшити свій харчовий раціон, а також створити атмосферу, в якій дитина від першого дня свого життя зможе відчувати любов і турботу обох батьків. Важливими є і те, що подружжя, спираючись на результати самоспостереження, можуть визначити період зачаття дитини. Це зменшує ризик ушкодження дитини через незнання про зачаття. А таких ризиків є чимало: це і контакт з інфекційними хворими, виконання необов’язкових рентгенологічних досліджень, використання деяких лікарських препаратів, які можуть зашкодити дитині або ускладнити перебіг вагітності, також це стосується праці жінки в шкідливих умовах. ПІЗНАННЯ ПРИРОДНОГО РИТМУ ПЛІДНОСТІ МАЄ ВАЖЛИВЕ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ВЧАСНОЇ ДІАГНОСТИКИ ЖІНОЧИХ ХВОРОБ. Самоспостереження за власним організмом, яке проводить жінка методами розпізнавання плідності, надає корисну інформацію про стан її здоров’я і допомагає зауважити проблеми на ранніх стадіях, а відтак вчасно звернутися до лікаря. Також ця інформація дає змогу визначити правильний напрям подальшої діагностики, якщо в жінки є певні проблеми. А вчасна і правильна діагностика є надзвичайно важливою у лікуванні та процесі одужання. У наступному номері розповім більше про різні методи розпізнавання плідності. Необхідно зрозуміти, що є в основі цих методів, щоб без страху прийняти дар плідності. Запрошую вас надсилати свої запитання до мене і... до зустрічі.

фото: sxc.hu

ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО МРП: Методи розпізнавання плідності дозволяють кожній подружній парі, дівчині чи жінці пізнати свою плідність за допомогою самоспостереження і без жодного втручання в її природний ритм. Тому в жодний спосіб не завдають шкоди. Професор Ретцер (автор одного з МРП) на основі власних досліджень вказав на те, що серед подружніх пар, які застосовують метод розпізнавання плідності, розлучаються лише 1,5 %. Водночас у великих містах Європи кількість розлучень сягала тоді 30 – 50 %. Методи розпізнавання плідності використовують також в різні особливі періоди (коли менструальні цикли не є типовими): після пологів, під час грудного вигодовування, перед менопаузою і після припинення використання контрацептивних та абортивних засобів. ЛИСТОПАД 2012 КАНА

33


qPl’“

ÂÈÕÎÂÀÍÍß

Записала Ірина Кондратюк Художник: Світлана Житня

Кажуть: “Мама завжди залишається мамою... А діти для мами завжди залишаються дітьми...” А що, коли чаду вже за 20, а то й за 25, а йому ще й досі втирають носика хустинкою? Ми запитали дорослих дітей, як поводилися їхні мами, коли вони намагалися вилізти з-під материнського крила і стати самостійними. Дорогі мами, будьте уважними: можливо, у цих розповідях Ви впізнаєте самих себе.

34

КАНА ЛИСТОПАД 2012


ÂÈÕÎÂÀÍÍß

ЛИСТОПАД 2012 КАНА

35


qPl’“

36

КАНА ЛИСТОПАД 2012

ÂÈÕÎÂÀÍÍß


ÂÈÕÎÂÀÍÍß

ЛИСТОПАД 2012 КАНА

37


qPl’“

ÂÈÕÎÂÀÍÍß

Як правильно батькам, а зокрема мамам, відпустити свою дитину в доросле життя? Чому багато матерів зовсім не готові до того неминущого етапу життя? Відповідь багато в чому залежатиме від того, як мами підходили до процесу виховання та що вони розуміли під поняттями “дорослішання” і “зрілість”.

Автор: В’ячеслав Халанський, психолог, викладач Донецького християнського університету

Щ

об зрозуміти, чому ви маєте ті чи інші проблеми з майже дорослими дітьми, варто приглянутися, який спосіб виховання ви обрали щодо своїх дітей. Можемо говорити про різні моделі виховання. 1. Модель прив’язаних стосунків. У цій моделі мама ототожнює свою дитину зі своєю особистістю. Варто зазначити, що такі стосунки з дитиною виникають не тільки в самотньої матері. Мама не бачить у ній індивідуальну особистість зі своїми особливостями. Така дитина, подорослішавши, навіть у 30 – 40 років перебуває на певному рівні залежності від думки своєї мами більше, ніж думки дружини чи чоловіка. У цьому випадку мами не дають дітям подорослішати.

38

КАНА ЛИСТОПАД 2012

2. Модель безвідповідальних, або вседозволених стосунків. Нещодавно директор однієї зі шкіл сказала мені, що одна мама чітко і відкрито зізналася їй, що сина вона не виховуватиме. Вона зайнята і на таке не має часу. Вчителі, соціальні працівники в один голос запевняють, що 70% батьків належним чином не піклуються про своїх дітей. Криза сім’ї стала національною трагедією нашого суспільства.

3. Модель довірливих стосунків. Цей стиль ще називають демократичним стилем взаємин батьків і їхніх дітей. Тут батьки намагаються не тільки робити щось для своїх дітей, наприклад, заробляти гроші на їхні потреби, що є важливим, необхідним і потрібним, але насамперед бути з ними, тобто уважно вслухатися в їхні бажання і почуття. Як показує практика, ця модель виховання трапляється досить таки рідко.


ÂÈÕÎÂÀÍÍß

М

ами, які дотримуються першої моделі виховання, приречені на залежність від своїх дітей і не розглядають їхнє існування як самостійне і зріле. Мами – прихильниці моделі вседозволеності у взаєминах, переважно самі в дитинстві були покинені (частіше на емоційному рівні), що призводить до калькованої поведінки в дорослому віці стосовно своїх дітей. Що можна порадити мамам, котрі відчувають, що не можуть впоратися з вихованням своїх дітей і дотримуються моделі вседозволених стосунків або моделі прив’язаності? Усвідомити витоки своєї моделі виховання. Вчитися якнайбільше стати хорошими батьками. Подивитися в очі тим проблемам, котрі були або є в їхньому шлюбі, котрі заважають стати добрими батьками. Розвивати дружні стосунки з подругами, родиною, якщо ви виховуєте дитину сама. Шукайте таких людей, котрі надихають вас жити.

фото: sxc.hu

Доброю можливістю подолання будь-яких криз є розвиток особистих стосунків із Богом і залучення до Церкви. Це допомагає зменшити стрес і тривогу, що виникає в процесі дорослішання дітей і їхнього поступового “входження” у доросле життя.

В

сім нам хотілося би бути батьками, котрі чинять відповідно до моделі довірливих стосунків. Однак пам’ятайте, що довірливість – це не спокійне і безпроблемне життя. Щоденні клопоти, пов’язані з вихованням, не зникнуть. Довірливі стосунки – це ключ до зрілості батьків, а також і їхніх дітей. І навіть якщо у нас ніколи не було довірливих стосунків із дітьми, у глибині свого серця ми тужимо за ними, а це означає, що ми готові до них. Як допомогти нашим дітям стати зрілими?

34,90 грн www.svichado.com

Розмовляйте з дітьми їхньою мовою, намагайтеся зрозуміти їхні потреби, бажання і мрії. Емоційно і фізично беріть участь у їхньому житті так, щоб вони відчували, що ви поруч, водночас давайте менше моралізаторських порад. Навчайте дітей шляхом діалогу, а не вказівок дорослого. Делегуйте або довіряйте їм спочатку звичайні і прості завдання, а потім ставте більш складні. Ніколи не втрачайте надії на зміни, на вихід із тих труднощів, котрі зустрічаєте у вихованні дітей зараз. Довіряйте Богові свої труднощі, пов’язані з вихованням, і Він обов’язково вам допоможе.

Пам’ятайте, що важливо вчитися бути з дітьми, відчувати їх із раннього дитинства і не переривати цю естафету взаємозв’язку в розумінні, коли дитина підростає. Хтось сказав, що кожен етап виховання має свої завдання. Якщо правильно подолаєте кожен етап дорослішання своїх дітей, то зможете, зі скромною гордістю за власних чад, відпустити їх у доросле життя без жалю та печалі.

Ще декілька років тому мені до рук потрапила книга Джона та Стейсі Елдредж “Чарівна. Таємниця жіночої душі”. Вже тоді я не просто її прочитала, а проковтнула, як ковток свіжої джерельної води чи гірського повітря. Вона розповіла мені про мене, про те, що моя жіночність – це не чиясь помилка, а надзвичайний дар, яким можна обдаровувати або який можна втратити. Виявляється, це величезне щастя бути жінкою, бути іншою, не гіршою, але іншою від чоловіка. Бути подібною до Бога як ж��нка. Як це? Читайте книжку. Хочу лише зазначити, що ця книжка з кожним днем стає все більш актуальною, навіть пророчою. Серед сучасних гендерних перипетій, щоб залишитися собою, треба знати і розуміти, хто ти насправді і який неоціненний дар несеш у собі. Ілона Соловей, 33 роки, м. Бровари Київської області ЛИСТОПАД 2012 КАНА

39


fhŠŠ“ 0epjbh

Автор: Петро Дідула

Попросивши водія маршрутки зупинитися біля вказівного знаку “Назарет”, ти неодмінно піймаєш на собі запитальні погляди пасажирів: алкоголік ти чи наркоман? Років вісім тому, коли реабілітаційний центр щойно починав свою діяльність, у цих поглядах, крім запитальності, був також страх і почуття несправедливості: “Чому весь цей непотріб – алкоголіків та наркоманів з цілої України – розташували в такій близькості до наших сіл?” За вісім років ситуація змінилася. Перш ніж вийти з маршрутки перед поворотом на “Назарет”, я став свідком розмови двох жінок: “А чулисьте? Василь Петлюків перестав пити, до свеї Марини повернув. Діти ся тішут”. З контексту було зрозуміло, що жінки говорять про когось, хто успішно пройшов реабілітацію у “Назареті”. 40

КАНА ЛИСТОПАД 2012


П

фото: Петро Дідула

о дорозі до реабілітаційного Центру зустрічаю двох чоловіків. Один із них свого часу пройшов в “Назареті” реабілітацію від алкоголю і наркотиків. Цього разу вони сюди прямують для того, щоб говорити з новими його осельцями про свій шлях: від падіння до одужання. Довідавшись про те, що я – журналіст, хлопці стараються пояснити, що, на їхню думку, є найважливіше: “Вважається, що алкоголізм чи наркоманія – це така собі форма слабохарактерності, яку можна подолати самотужки, «взявши себе у руки», «ставши нарешті чоловіком». Але це ілюзія. Подолати таку недугу можна лише з Богом, перебуваючи у спільноті. Ця спільнота працює за методом «12 кроків» , який полягає в тому, що особа визнає свою безсилість перед недугою і цілковито покладається на Господа”. При вході на територію “Назарету” безлюдно. Один із моїх співрозмовників призупинився перед брамою, щоб докурити сигарету, адже на території Центру – зась. Він знає свою недугу в лице – вона повертається через дрібнички, крок за кроком, вона хапає за живе і не відпускає. Тому правила на території “Назарету” – це не просто гра в серйозних чоловіків, це радше життя без ілюзій. Засновником “Назарету” є “Карітас” Самбірсько-Дрогобицької єпархії, директором якого є о. Ігор Козанкевич. Ще в семінарії, а тим паче, коли вже став священиком, його турбувало питання: як Церква може допомогти узалежненим людям, їхнім сім’ям. Спершу пробували робити спеціальний вишкіл для священиків, потім при парохіях запроваджували “книги тверезості”. Вписавшись у них, людина обіцяла не пити впродовж року. Але всі ці практики не давали тривалого результату. Одного разу до о. Ігоря звернулася жінка, яка фактично просила благословення

спровадити її чоловіка-алкоголіка до свідків Єгови, бо вже не давала собі з ним ради. “Тоді я подумав, – згадує о. Ігор, – чому ми як Церква нічого не робимо для цих людей?” Відтак він почав працювати над заснуванням Центру реабілітації, в якому узалежнені перебували б упродовж тривалого часу. Був це початок. Держава виділила для потреб Центру колишню військову базу ракетників. Офіцерський гуртожиток, в якому сьогодні розміщений “Назарет”, мав вигляд суцільної руїни: важко було повірити, що в ньому колись зможуть жити люди. “На самих початках сюди приїжджали експерти «Карітасу», які вирішили не давати гроші на розбудову Центру через те, що люди тут проживали в нелюдських умовах, – пригадує о. Ігор Козанкевич. – Треба було великих зусиль, щоб переконати представників міжнародної харитативної організації, що умови, в яких ці люди жили за межами «Назарету», не є кращі, а подекуди – значно гірші”. Зараз будинок вже повністю пристосований до нормального життя. На момент мого візиту в Центрі проживали двадцятеро осіб, а ще семеро – в спільноті, що утворилася з чоловіків, які успішно пройшли реабілітацію в “Назареті”, але не мають куди ПРАВИЛА НА ТЕРИТОРІЇ “НАЗАРЕТУ” – ЦЕ НЕ ПРОСТО ГРА В СЕРЙОЗНИХ ЧОЛОВІКІВ, ЦЕ РАДШЕ ЖИТТЯ БЕЗ ІЛЮЗІЙ повернутися або відчувають, що повернення для них може завершитися черговим зривом. За вісім років діяльності “Назарету” тут пройшло реабілітацію близько п’ятисот осіб. Центр живе як терапевтична спільнота,

Участь у діленні-розмові священика Ігоря Шведа поглиблює атмосферу взаємної довіри та відкритості

де один клієнт допомагає іншому ввійти в ритм життя, відчути атмосферу спільноти, зрозуміти її правила. Фізичну працю тут поєднують із молитвою, працею в групах, тренінгами, індивідуальною роботою з психологами, культурною програмою. “Людина приходить сюди повністю деградована, – говорить о. Ігор Швед, директор «Назарету». – І коли через півроку бачиш, що на устах з’являється усмішка, а на щоках – рум’янець, коли бачиш, що людина починає молитися, вперше в житті сповідається, говорить «дякую» – для мене це є об’явленням Божої сили. Це мене підтримує, дає мені наснагу”. Незважаючи на те, що Центр має статус всецерковного, дуже рідко люди потрапляють сюди за рекомендацією священиків. Більшість узалежнених приходять, послухавши прохання близьких або поради тих, хто вже веде тверезий спосіб життя. Деколи особи приходять “за направленням” слідчих, працівників МВС, суддів. Власне цим фактом дуже занепокоєний о. Ігор Швед. На його переконання, це ознака неготовності Церкви вповні прийняти людей, узалежнеЛИСТОПАД 2012 КАНА

41


Щоб не мерзнути взимку біля батарей, члени центру “Назарет” гріються влітку із колуном

них від алкоголю та наркотиків, їхні сім’ї, близьких та друзів. Важливо, щоб після проходження реабілітації в Центрі особи потрапляли в церковне середовище, найкраще, якщо при парохіях діяли би спільноти АА (Анонімних Алкоголіків), консультативні порадні. Але на жаль, констатує о. Ігор, до цього ідеалу нам ще далеко. Отець Ігор Швед знайомить мене з працівниками “Назарету”. Побачити лиця цих людей було б цілком достатньо, щоб прихилитися серцем до цілої установи. Свого часу як журналіст я мав нагоду спілкуватися з працівниками витверезника у Львові. Мабуть, там також працювали у глибині свого серця гарні люди. Але система, яка базувалася на зверхності, зневазі до алкоголіків, викривлювала їхні обличчя, пускала муть в їхні очі, кінчики їхніх губ безнадійно опускала донизу, “до плінтуса” – того самого, пофарбованого в брудно-червону фарбу безнадійно засмальцованого плінтуса, з яким у цій радянській установі все і всіх

42

КАНА ЛИСТОПАД 2012

зрівняли. Відсутність оцієї сірої “радянщини” – це те, що передусім впадає в очі в “Назареті”. Сувора дисципліна у поєднанні з повагою до кожного зокрема тут творить особливу атмосферу взаємної підтримки та відповідальності: ти можеш в кожну хвилину залишити “Назарет”, але якщо перебуваєш тут, дотримуйся принципів та правил спільноти. Пані Галина Танчук виконує обов’язки комірника, але передусім вона тут жінка, яку люблять і шанують, присутність якої завжди додає в суто чоловіче товариство, з одного боку, певну межу, яку не можна переступати, а з іншого боку – більший простір для спілкування. Часто саме з нею діляться своїми переживаннями “пацієнти” “Назарету”. “Був тут хлопець, якого нечистий вже спонукав залишити «Назарет», – розповідає пані Галина. – Якось він підійшов до мене і попросив піти з ним молитися у каплицю. Ми разом молилися – і, думаю, Господь вислухав наші молитви. Він завершив лікування, повернувся у свою сім’ю, виховує дитину”. Коли ми увійшли в гуртожиток “Назарету”, тут при вході якраз приймали новенького. Стояв він весь понурий, зачуханий, весь у собі, від пропозиції сідати відТИ МОЖЕШ ЗАЛИШИТИ “НАЗАРЕТ”, АЛЕ ЯКЩО ПЕРЕБУВАЄШ ТУТ, ДОТРИМУЙСЯ ПРИНЦИПІВ ТА ПРАВИЛ мовився, хоча стояти йому було важко. На якусь мить він оперся на тенісний стіл так, що той ледь не перекинувся. Чоловік із жахом в очах відсахнувся. – Всьо нармально, не баісь, – охопив його рукою юнак, який ось уже півроку перебуває в “Назареті” на реабілітації. – Ти аткудава? – продовжував він.

– Зі Стебника я, – ніяково відповідав новоприбулець. – Так ти наркоман, значіт. – Нє, я по алкоголю. – Удівітєльно. В Стебнику всє поголовно на іглє сідят. Хлопчина підхопив невеликий крам новоприбульця, який легко помістився в пакет “BOSS”, і попровадив його до кімнати. Бувають випадки, коли ті, хто пройшов реабілітацію в “Назареті”, повертаються до попереднього життя. Деякі проходять реабілітацію два або й три рази. У Центрі не дають жодної гарантії. Зрештою, кожна особа, яка стає на шлях “12 кроків”, уже ніколи не скаже про свою тверезість як про доконаний факт. Для засновника “Назарету” надихаючим є приклад святого Ігнатія Лойоли – засновника єзуїтів. Свого часу він відкрив пристановище для повій, щоб ті могли перебувати там, коли їх побили чи залишили без їжі. Побратими св. Ігнатія запитували його: “От ти жебраєш гроші на утримання цього притулку для повій, а ці жінки поживуть у ньому два – три дні, окріпнуть силами і знову повертаються до звиклого їм способу життя”. На цей закид св. Ігнатій відповідав: “Якщо вони навіть один день не ображатимуть Господа, я робитиму це”. Знаковою для “Назарету” є особа п. Володимира Підгребельного. Протримавшись 12 років у тверезості, він зірвався і запив аж до смерті. Але не зважаючи на це, о. Ігор Козанкевич вважає його одним із тих, які дуже підтримували заснування “Назарету” і говорить про нього з великим пієтетом і вдячністю. Адже пан Володимир був одним із живих прикладів тверезості на початках створення Центру, він допомагав тут у перші найважчі роки. Тому для “Назарету” пан Підгребельний є знаком вдячності і водночас застереження: ніколи не можна сказати: “Я вже повністю видужав”.

довідка: Всецерковний реабілітаційний центр “Назарет” для узалежнених від наркотиків та алкоголю розташований неподалік Дрогобича. Контактний телефон: +38 03244 33454, е-пошта: bfnazaret@gmail.com

fhŠŠ“ 0epjbh


ВЕРЕСЕНЬ 2012 КАНА ЛИСТОПАД

43


qbPd)emm“

Записала Іванка Рудакевич

Д

ля мене хабарі були знайомим явищем ще під час навчання в університеті, хоча особисто їх ніколи не давала. Безпосередньо з цим зіткнулася вже тоді, коли сама почала викладати. У навчальному закладі, де працювала, давати і брати хабарі було навіть модно. Спочатку мені це не подобалось, я навіть протестувала. Але через брак підтримки, духовної опори дуже швидко зламалася і згодом без особливих докорів сумління теж почала брати хабарі. Довгий час я не звертала на це уваги. Просто не усвідомлювала, що маю такий гріх – хабарництво. Мені здавалося, що брати хабарі – це нормально, що вони допомагають людині виживати в цьому світі. До того ж, дають певний престиж, показують твою значущість у суспільстві, адже ти маєш когось “у руках”, від тебе хтось залежить... Якось я поїхала на море з католицькою спільнотою, до якої на-

44

КАНА ЛИСТОПАД 2012

лежу. Під час подорожі мій знайомий зовсім випадково запитав, чи я беру хабарі. Мене це запитання дуже розізлило, так, що він уже не радий був, що це зачепив. Я мала відчуття, наче мене “оголили” в усіх моїх гріхах. Це був момент, коли Бог відкрив мені очі, і я нарешті побачила, що це один із головних гріхів, який я робила, між іншим, 13 років! Було боляче. Тому відразу ж після повернення з моря я прийняла рішення посповідатися з цього гріха й спробувати його позбутися. Вперше я сповідалася з того, що брала хабарі. Пам’ятаю, як боялася реакції священика, боялася, як він цей гріх сприйме. Бо коли вже йшла на сповідь, то усвідомлювала, який це гидкий гріх. Утім, сповідь пройшла на диво легко і лагідно. Після неї відчула, що Бог дав мені велику силу протистояти цьому гріху. Наближалося 1 вересня, а з ним – і заочники... Тоді перед

кожною лекцією я говорила про різні організаційні проблеми і при цьому наголошувала, щоби ніякі неофіційні способи складання іспиту навіть не спадали студентам на думку. Вони одразу легко це прийняли. Найбільше опору було з боку колег, особливо тих, які “просували” своїх студентів. Вони підходили до мене, переконували, що мене на довго не вистачить, насміхалися, казали, що я дивна. Проте я постійно відмовляла, прямо пояснюючи, що прийняла рішення позбутися гріха хабарництва, тому хабарів не даю і не приймаю. З Божою допомогою навчилася говорити це людям відверто. Така відвертість їх зупиняла. Якось від співробітниці, яка на той час узагалі була за кордоном, дізналася, що ходять чутки про моє звільнення. І знову ж таки тут допоміг мені Бог. Я знала, що це Він дав мені цю роботу, бо ні копійки не заплатила, щоб сюди потрапити. І якщо Він мені її дав

фото: sxc.hu

Чи зустрічали ви коли-небудь викладача, який 13 років брав хабарі, а потім твердо відмовився від цієї справи? Такою є історія Світлани. В один момент вона зрозуміла, яким небезпечним гріхом є хабарництво. Їй 43 роки, і вона є викладачкою одного з львівських вишів. Її свідчення про те, як Бог допоміг їй позбутись гріха хабарництва.


і хоче, щоб я там була, то ніхто не зможе цього забрати. Якщо ж Бог хоче дати мені іншу роботу і забрати цю, то щобільше я не буду за неї триматися. Він дав мені силу не зламатися під залякуваннями. Минуло багато часу, і мене не звільнили. Ніхто і не натякнув, щоб я писала заяву. Було багато таких випадків, що люди ображалися на мене і не віталися зі мною. Але потім Господь так складав обставини, що примиряв нас. Після всього цього я зрозуміла, що сама теж не маю права давати хабарі. Однак я звикла “підкупляти”, коли треба було продовжити групу з інвалідності. Через рік після того, як пережила складну операцію, отримала її правомірно. Проте пізніше, щоб уникнути багатьох складнощів і перевірки, я просто платила за те, аби групу продовжили. Не знала, як бути цього разу, адже відверто говорити про хабарі, коли їх ніхто прямо не вимагає, було би смішно. Однак ситуація склалася так, що люди, від яких залежало рішення про те, чи продовжувати мені інвалідність, натякнули на це самі. Я відповіла, що хабара не дам. Їх це шокувало так, що вони виробили мені групу без будь-яких спротивів. Наступного року такий “сценарій” уже не пройшов. Тоді Бог дав мені радість зрозуміти, що якщо мені не виробили цього документа, значить, я цілком оздоровлена зі своєї хвороби! А гроші, які я би заощадила з цієї інвалідності, мені Бог при потребі дасть з іншого джерела. Зараз, коли дивлюся назад, розумію, що для мене хабарництво було одним із найжахливіших гріхів. Це тому що він невидимий. Його можна легко виправдати. Мені здається, що Богові було важливо звільнити мене від цього величезного каменя, щоб я могла жити далі. Все, що вимагалося від мене, це прийняти рішення більше не брати і не давати хабарів. Решта робив Бог.

ЖУРНАЛИ ВИДАВНИЦТВА «СВІЧАДО» – НАЙКРАЩІ ЛИСТОПАД 2012 КАНА

45


j`m`-aknc

Я

дуже любила і люблю музику. Але дитиною дуже не любила вчитися у музичній школі – а не любиш вчитися у музичній школі, то і музиканта професійного з тебе не буде – таке правило. Дитинство моє припало якраз на роки радянського застою – 1975 – 1985 рр. У той час діти ходили до школи і по суботах, БАГАТО ЖУРНАЛІСТІВ ОПИСУВАЛИ МІЙ РОЯЛЬ. У МЕНЕ БУЛО ТАКЕ ВРАЖЕННЯ, ЩО ГОВОРЯТЬ ПРО ЧАСТИНКУ МЕНЕ

а єдиним днем відпочинку була неділя, яка в таких ненормальних дітей, як я, була до обіду зайнята навчанням у дитячій музичній студії при консерваторії. І якраз у неділю зранку по телевізору йшла найкраща дитяча передача “В гостях у казки”. Тому як можна було хотіти йти вчити сольфеджіо, коли в цей час Попелюшка по черзі відкривала свої три горішки? Щороку, щомісяця, навіть щотижня і щодня я просила маму забрати мене з музичної школи, але мама була доволі стійкою і витримала тих років аж сім, хоча вчитися треба було усіх одинадцять. Це вже зараз можу жаліти, що я там чогось не довчила, не доспівала, бо вже розумію, що, можливо, це було моїм ще одним покликанням, у якому я би почувала себе доволі комфортно.

46

КАНА ЛИСТОПАД 2012

Автор: Ярина Брилинська, відповідальний редактор видавництва “Свічадо“ Найбільше шкодую за своїм чорним роялем. Дістався він мені у спадок від двох братів-музикантів. Старий, чорний, величезний інструмент із клавішами кольору слонової кістки займав рівно половину кімнати у нашій хрущовці. Файно було повідчиняти влітку вікна і грати собі щось таке непрограмне і то так, щоби обов’язково чули перехожі. Іноді сниться мені відчинене у літнє подвір’я вікно, у яке на волю виривається наша фіранка, з набитими на ній ягодами винограду. З часом мама придумала план обміну: рояль на піаніно. Охочих було багато, але вибрали ми татового приятеля Ігоря Білозора, бо до інструмента додавалася легенда про те, що він колись стояв

у ресторані “Жорж” і на ньому музикував Ференц Ліст. “Ватра” тоді була на піку слави, і пісні про мамину світлицю і перший сніг співали навіть ті, хто співати не вмів. Тому Білозір і Ліст видалися нам якраз відповідним дуетом. Ігореве бажання отримати рояль збіглося з маминим звільнити місце у кімнаті, і все відбулося. У силу якихось дивних обставин піаніно до нас так і не доїхало. Потім, коли Ігор загинув, багато журналістів описували мій рояль і переповідали легенду про Ліста. У мене було таке враження, що говорять про частинку мене – так буває, коли щось все ж вважаєш своїм і не можеш від цього відмовитися навіть тоді, коли воно тобі не належить. І дивна думка, а може правильний висновок прийшов мені до голови: хто зна, якби я не погодилася тоді віддати свого чорного друга, може би з музикою таки не розминулася?

НЕ ЛЮБИШ ВЧИТИСЯ У МУЗИЧНІЙ ШКОЛІ, ТО І МУЗИКАНТА ПРОФЕСІЙНОГО З ТЕБЕ НЕ БУДЕ – ТАКЕ ПРАВИЛО

Хоча нічого в цьому житті не відбувається випадково, бо про що я би зараз писала? Тепер у мене також є чорний друг – мій кіт. Я пишу, а він залазить мені на шию, заглядаючи в екран монітора...


ÊÀÍÀ-ÁËÎÃ

К

анікули. Всі три внучки в мене. У всіх, і в мене також, настрій далекий від спокійного. Наймолодша – агресивна, середульша – провокуюча, а в найстаршої приступи плачу. За обідом такий “безлаган” (із словника внуків: конструкція зі слів “безлад” і “балаган”), що годі витримати. І я бурчу, кричу, дорікаю, промовляю до совісті, навіть(!) залякую, що більше не прийдуть. Але нічого з цих примітивних “виховних” ресурсів не допомагає. Нарешті десь під вечір, втомлена від своєї педагогічної бездарності, я в розпачі кажу: “Як мені надоїло постійно на вас кричати! Але чому, чому я маю гарчати як пес?!” На що наша наймолодша, мудрагелик із роззброюючою усмішкою, що перейшла до неї від її другої бабці – маминої мами, – моментально відреаговує: “Дійсно, бабцю, так ніби вівчарка в домі оселилася!” Всі четверо сміємося. Вечір врятований. Може, це і є “справжня” педагогіка? Не пам’ятаю, щоби моя бабця (якій, до слова, в цьому році виповнилось би 100 років) колись нас – мене і мого молодшого брата – сварила. Очевидно, мусила б сварити, дорікати, сердитись. Адже це належить до …виховання. А вона і була нашою найголовнішою вихователькою, бо залишалася на цілий день з нами сама. І не сварила нас. Принаймні це не було визначальним, інакше я би пам’ятала. Як їй вдавалося варити для нашої немалої родини щодня

Автор: Оксана Винярська, (для внучок Бабця Оксамита), системний сімейний психотерапевт, соціальний педагог свіжий обід, купувати продукти, тримати в порядку квартиру, бавитися з нами, дітьми, вчити віршики, читати нам, шити одяг для ляльок, а потім ще й забирати нас зі школи і робити уроки? Це все БАБЦЯ ДУЖЕ ЧАСТО КУПУВАЛА КНИЖЕЧКИ ДЛЯ НАС, І ВОНИ ПАХЛИ ПООСОБЛИВОМУ. ЦЕ БУВ ЗАПАХ ЛЮБОВІ ДО ВНУКІВ належало до її обов’язків. Думаю, це не був лише обов’язок, її це тішило. Вона була дуже присутня, і в житті внуків також. Я ще сьогодні завмираю, згадуючи, як бабця приходила з базару (і як люди

обходилися без супермаркетів?) і як з її торби, де був хліб, буряки, “зелене”, іноді м’ясо, а взимку – обов’язково кілька мандаринок, повільно з’являлася коли одна, а коли дві книжечки з тоненькими обкладинками. Бабця дуже часто купувала їх для нас, і вони пахли по-особливому. Це був запах любові до внуків. Перед Різдвом і Великоднем бабця пекла. У нашому малому помешканні без вигод, холодильника і пральки (чи це взагалі можливо?) панував передсвятковий настрій. Бабця пекла на свята… окремо для дітей! Маленькі завиванці, маленький медівник, пасочки і баранчики. І в ці дні, коли бабця пекла, не відмінялися обіди, і я не пам’ятаю, аби в хаті не було порядку. “Ми мусимо тримати порядок, бо в нас маленька хата, та й нас багато”, – пояснювала бабця і складала наш порозкиданий одяг до шафи. І не сварила. І не гнівалася, коли ми піднімали один одного і залазили до кухні через вікно. І дозволяла нам виходити на вулицю з найсмачнішим у світі хлібом із маслом, посипаним цукром. І грати в класики довгими зимовими вечорами прямо в кімнаті, на чистих, напастованих дошках нашої підлоги… Бабця не мала педагогічної освіти, але вона вміла бачити і чути дітей... Бабця знала, як виховувати. А в її педагогічному арсеналі була одна фраза, яка дивним чином зупиняла: “Роби так, як Бог приказав”. І це неписане послання, ненаписаний кодекс виховання вона залишила нам у спадок. ЛИСТОПАД 2012 КАНА

47


j`m`-aknc

В

ідпустку плануємо переважно таким чином, щоб максимально релакснути, розслабитися, відпочити від усього й усіх, забутися. Всі роки сяк-так і мені вдавалося планувати своїх 24 неробочі дні. Цього року до планів не дійшло з уже традиційної для наших широт причини – зайнятість. І як би це не було дивно, але, мабуть, саме завдяки відсутності як плану “А”, так і всіх інших за алфавітом планів, цього року відпустка мені вдалася по-особливому: тиждень на каяках разом із донечкою Ганнусею і в товаристві польських друзів із організації “Tato.Net”. Це був ранок тої, мабуть єдиної за все літо п’ятниці, коли чаєпиття мало перспективу завершитися якимось вкрай мінімалістичним планом щодо відпочинку на найближчий тиждень. І якраз чомусь КОЖНА ДИТИНА ПОТРЕБУЄ ТАТА ДЛЯ СЕБЕ. ПОСТУПОВО, ПІД ВЕСЕЛИЙ ХЛЮПІТ ВЕСЕЛ, Я ВЧИВСЯ БУТИ ТАТОМ ОДНОЇ ДОЧКИ, СВОЄЇ НАЙМОЛОДШОЇ ГАННУСІ саме цього ранку зателефонувала мені “хресна мама” великої частини моїх найцікавіших життєвих пригод, вона ж – співголова Фонду святого Володимира п. Леся Крип’якевич: “Польська організа-

48

КАНА ЛИСТОПАД 2012

із ним перебувати, тільки з ним, виключно і нероздільно – це справді те, що належить до батьківства, але це, признаюся, може за великим виключенням, не було властиве моєму спілкуванню з дітьми. Водночас кожна дитина потребує тата для себе. Якось поступово, день за днем, під веселий ЧАСОМ ДОБРЕ НЕ МАТИ ПЛАНІВ. ЦЕ МОЖЕ БУТИ НАГОДОЮ ДЛЯ ГОСПОДА РЕАЛІЗОВУВАТИ СВОЇ Автор: Петро Дідула, богослов, журналіст відділу інформації УКУ ція на підтримку відповідального татівства “Tato.Net” вирушає у тижневу подорож на каяках по Дністру. Є кілька вільних каяків. Їдь”. От і поїхав. Ціна, час, обставини – усе ніби на замовлення. Насторожувала лише одна умова – плисти можна тільки з однією дитиною. Організація “Tato.Net” особливу увагу приділяє особистісному спілкуванню тата і дитини. Найскладніше далося рішення – котра з трьох дочок поїде зі мною. Тепер, коли подорож позаду, я розумію, що з усіх випробувань цього спливу саме найперше і було найскладнішим і, можливо, найсуттєвішим. Вибрати когось одного, щоб

хлюпіт весел, під лагідне погойдування човна, у променях усміхненого сонця я вчився бути татом одної дочки, своєї наймолодшої Ганнусі. Признаюся – це не було завдання з легких. Спеціальна програма “Tato.Net”, яку методично впроваджував статечний поляк з-під Любліна пан Рафал, цьому сприяла. Із цієї чудової тижневої подорожі Дністром я повернувся з вдячним переконанням у тому, що ще є над чим працювати у своєму, здавалося б, уже щасливо сформованому подружжі та сім’ї. Тепер якщо і буду планувати відпустку, то обов’язково бодай якусь її частину для того, щоб перебувати з одною з доньок. А на разі треба визнати, що часом добре не мати планів. Це може бути нагодою для Господа реалізовувати свої.


ЛИСТОПАД 2012 КАНА

49


jrk|Šrp`

50

КАНА ЛИСТОПАД 2012

ÌÈÑÒÅÖÒÂÎ


ÌÈÑÒÅÖÒÂÎ

Автор: Іванка Рудакевич

Оля Ноженко – 29-річна мешканка Буківського будинку-інтернату для дітей із вадами розвитку. Діагноз, який поставили їй лікарі, – олігофренія у стадії дебільності. Проте нещодавно відбулася вже шоста виставка картин, які пише ця дівчина. Майже з кожного її полотна на нас дивиться Христос. Спробуємо розповісти про Олю вустами двох доволі близьких їй людей: Наталі Денис та Іванки Крип’якевич-Димид. Оля усміхається. А на тлі – “Введення в храм Марії” На сторінці поруч – “Свята родина”

О

фото: з архівів Наталі Денис

ля пригадує, як почала виводити щось на папері ще в другому класі, під час уроків малювання у Добромильській школі-інтернаті. Зізнається, що тоді вони часто малювали геометричні фігури, і їй це не вдавалося. Доки одного дня хтось не показав їй образок з Ісусом. Вона спробувала перемалювати його ручкою, і шкільний вчитель підказав, що починати малювати варто олівцем... Що було далі, звідки дівчина навчилася різних художніх технік, де брала фарби та інші матеріали для малювання, ніхто не знає.

Пані Наталя Денис випадково зустріла Олю Ноженко 2008 року. Саме тоді вона вперше побачила її роботи і вирішила організувати виставку. Пані Наталя – мати двох дітей. Вона – економіст, має також освіту психолога і за власним бажанням у вільний час піклується

про Олю Ноженко. Пані Наталя згадує: Це були відвідини Буківського інтернату на свято Миколая з Львівським театром “І люди, і ляльки”. Я і мої знайомі просто долучилися до поїздки. Поки артисти театру показували виставу, ми роздавали мандарини. Коли все закінчилось і ми були готові їхати геть, якась дитина, навіть не

ЗВІДКИ ВОНА ЗНАЄ УСІ БІБЛІЙНІ СЮЖЕТИ, ОДНОМУ БОГУ ВІДОМО пам’ятаю, хто, потягнула мене за руку і сказала: “Ідіть подивіться. У нас є дівчинка, яка малює”. Роботи, які побачила, зачепили мене. Пам’ятаю, в голові були дві думки: це треба показати людям, а друга – в інтернаті їй не місце.

Одразу вразило те, що її роботи – незвичайні. Та варто зазначити, що Оля погано бачить. На час нашої першої зустрічі вона мала високу короткозорість, косоокість і мерехтливість кришталика. Разом ми ходили до лікаря, і він сказав, що операція дівчині не допоможе. В Олі такий специфічний діагноз, що в її стані найкраще... малювати. Коли вона малює, тренується очний м’яз. А якщо раптом відмовиться від цього заняття, то це може спричинити втрату зору. На момент нашого знайомства Оля мала вже досить багато закінчених робіт. І я пообіцяла їй, що ми організуємо її виставку. Ця виставка відбулася на початку вересня 2009-го в одній із львівських церков. Робили все своїми силами. Людей на відкриття запросили після літургії, що тільки-но закінчилася. Попросили скрипаля з консерваторії заЛИСТОПАД 2012 КАНА

51


ÌÈÑÒÅÖÒÂÎ

грати кілька мелодій. Наприкінці виставки подарували Олі квіти, а вона... сиділа і плакала. Не могла повірити, що це все – для неї. Через місяць видала мені “пачку” картин. Відчула, що її праця комусь потрібна. Ніхто достеменно не знає, відколи вона малює. Оля розповідала, що раніше її за якусь провину могли замкнути в кімнаті. Не було що робити, тож, вона малювала на клаптиках паперу. Взагалі ті роботи, які я побачила, коли її зустріла, були темних кольорів, трохи депресивні. Але щоразу вони стають яскравішими, кращими. Найбільше малює Iсуса і Матір Божу. А ще – апостолів Петра і Павла, виділяє євангелиста Івана. Малює дітей і багатолюдні сцени. Часто вражають назви картин. Наприклад: “Ісус говорить з глухим”. Тобто Він розмовляє з глухим. Як промовляє? Хіба що

серцем. Дуже багато робіт стосуються сюжетів, де Ісус когось зцілює. Можливо, вона так показує своє зцілення чи зцілення суспільства. Читати Біблію їй не просто. Текст у Святому Письмі часто надрукований дрібним шрифтом. А в Олі дуже поганий зір. І багато читати вона просто фізично не може. Тому звідки вона знає усі біблійні сюжети, одному Богу відомо. Вона дуже швидко “просувається” технічно. Їй достатньо було майстер-класу в одній із дитячих мистецьких шкіл Львова, щоби опанувати малювання на склі. До слова, Оля має свій підхід до навчання. Наприклад, їй ніяк не вдавалося малювати пером на склі. Спробувала пензликом. Відтоді на склі малює пензлем, а “зайве” витирає пальцем. Оля навчилася малювати по-своєму. Може використовува-

ти фломастер, а потім накладати фарби. Якось я взяла пачку нових робіт Олі і відчула дивний запах. А вона каже: “Я просякнула їх олійкою для тіла”. І фломастер на картоні, просякнений олійкою, змінив колір... Ескіз може накинути за хвилину. Журналістка газети “Експрес” попросила Олю намалювати її портрет. Вона не хотіла, але потім погодилася. Кілька хвилин вивчала жінку і буквально за хвилину намалювала. Мене багато людей не розуміють. Знайомі часто запитують, чому їй допомагаю. Не знаю. Вона цікава мені як особистість. Думаю, випадковостей не буває. Напевно, Комусь було потрібно, щоби ми зустрілися. Мої діти теж зауважили, що я приділяю Олі багато часу. Але вони бачать, що ця дівчина – особлива. Тому часто допомага-

“Зцілення нечуючого”

52

КАНА ЛИСТОПАД 2012

фото: з архівів Наталі Денис

jrk|Šrp`


ÌÈÑÒÅÖÒÂÎ ють мені. Коли вона буває у Львові під час своїх виставок, то вчить мою доньку малювати. А Віта вчить її математики. Мені здається, що Марію у картині “Введення в храм” вона змалювала з доньки. Коли Оля телефонує, то завжди запитує мене про дітей. Ми багато робимо разом. Я вирішила щоразу вчити щось її, коли вона приїжджає до Львова. Наприклад, недавно вчила куховарити. Вона взяла зошит, а я, як колись мені мама, диктувала рецепти. Оля вже вміє варити макарони, різні крупи, робить сирники, налисники, деруни, омлет. А спочатку навіть не знала, як запалити плиту. Вона вчить мене терпіння. Це терпіння важливе навіть у спілкуванні з нею. Оля непроста. Також я розумію, що з нею потрібно пройти весь процес виховання, як із малою дитиною, від самісіньких початків. Оля свідомо роздумує про добро і зло, незважаючи на свій діагноз. Її світ дуже глибокий. Вона внутрішньо багатогранна, і часто ми навіть не усвідомлюємо, наскільки. Але Оля, які і всі, мріє, хоче мати сім’ю, роботу, виховувати дітей. Вона часто малює картини в подарунок. Мені здається, що ці роботи потрібні людям. Оля малює для когось, це однозначно. Іванка Крип’якевич-Димид, львівська мисткиня, іконописець, уже довгий час спостерігає за творчістю Олі. Вона називає її “справжнім євангелистом” і наголошує: “О, якби випускники Академії мистецтв малювали, як оця «відстала» дівчина!” Про творчість Олі каже: Оля компонує нашвидкуруч, працює теж блискавично, майже не витираючи зображення і не відриваючи руки від паперу. Починає рисунок в одному куті і закінчує в другому. Якщо композиція не влаштовує – перевертає папір

на другий бік і починає спочатку. Вона – ніби Ісусів репортер, який прибув на місце події і працює в режимі онлайну з дуже обмеженим часом. Оля ретельно фіксує деталі одягу, головні убори, зачіски, взуття. Складається враження, що іноді вона перебуває дуже близько до самої події і змальовує її майже впритул, деколи їй доводиться стати навшпиньки, щоби за головами інших щось побачити. Часом вона стоїть... за спиною Христа – і тоді їй доводиться

ВОНА – НІБИ ІСУСІВ РЕПОРТЕР, ЯКИЙ ПРИБУВ НА МІСЦЕ ПОДІЇ І ПРАЦЮЄ В РЕЖИМІ ОНЛАЙНУ малювати обличчя тих, до кого звернене Ісусове Слово. Для скептиків скажу таке: якщо ви хоч трохи малюєте, спробуйте взяти білило, коричневу акварель і намалювати складки шовкової тканини так, як це зробила Оля Ноженко в композиції “Христос і багатий юнак”. І за деякий час ви збагнете всю драму власної неспроможності (кажу з власного досвіду). А можливо, вам усміхнеться успіх? До повноти враження треба, щоб вас хтось постійно смикав, штовхав попід лікоть і тряс столом, як це є в Олі, адже в кімнаті з нею мешкають кілька неповносправних і досить активних дівчат від 6 до 26 років. Є щось таке в її роботах (присутність світла?), що хочеться приглядатися до них, смакувати. Спочатку вражає загальна композиція, колорит, деталі. Потім починаєш застановлятися: а як це зроблено? Зникає відчуття паперу, фарби, олівця. Залишається вираз очей, шовкові кучері Христа, важкі складки одягу, зморшкуваті, як яблука, лиця старців.

Оля важко іде на контакт. Її дивує наша метушня, базікання, змагання до “просунотості”, хаос. Її картини, зроблені гуашшю, тушшю, акварелями, маркерами, гелевими ручками і звичайним олівцем на шматках упаковок, картоні, обгортковому папері – це двохсоткратне свідоме чи несвідоме запрошення до діалогу з Христом. Митці, які приходять на виставки Олі Ноженко, перезираються: чи справді вона малювала ці роботи? А дівчина сприймає все просто: “Бог дав руки – треба робити”. Питаю, хто сказав їй, що існує Бог, а вона пояснює: “Нас у школі вчили. Вчили ще про Леніна. Але я в нього не вірю. Вірю тільки в Бога. Обов’язково треба в Нього вірити”. Розмова з Іванкою Крип’якевичДимид є фрагментом її статті “У колі його учнів”, розміщеної на www.risu.org

Ніжне “Серце Марії”, виконане сепією ЛИСТОПАД 2012 КАНА

53


jrk|Šrp`

ÊÍÈÆÊÈ ПРИ СВІТЛІ НІЧНОЇ ЛАМПИ Як зберегти романтичний вогник у подружньому житті, не зважаючи на буденність? Про це розповіли доктор, сімейний порадник Джеймс Добсон та його дружина, ділячись досвідом у своїй книжці “При світлі нічної лампи”. У книжці зібрані різноманітні подружні історії, читання яких автори розділили на 26 тижнів, по одній історії на день. А щоб отримані поради одразу ж не розвіювалися, після кожної історії є запитання, які допоможуть закріпити “пройдений” матеріал. У книжці також знайдете короткі молитви, які подружжя може щодня молитися разом. Ці молитви, вважають Добсони, необхідні, бо найголовніше – щоб у шлюбі був присутній Третій – Бог, який доповнятиме своєю ласкою та любов’ю всі людські недосконалості. Юля Вінтонів Джеймс Добсон, Ширлі Добсон. При світлі нічної лампи. Свічадо, 2010, 288 с.

ПРОСТИТИ БОГА Що б ви сказали Богові, коли б дізналися, що вашу дитину викрав серійний вбивця? Головний герой Мак, його дружина і діти сотні разів питають Господа: “Чому?”, але відповіді не отримують. Вони намагаються жити далі, однак це дається їм нелегко. Мак перебуває у стані тотального розчарування в Бозі. Єдине, що його ще досі змушує залишатися серед живих, це рідні, яким він потрібен. Втім, образа на Бога не зникає. Саме тому Отець, або, як Його пропонує називати автор, Тато, запрошує Мака до забутої всіма хижі, де загинула маленька дочка героя. Там починається найцікавіше – зустріч Мака з Всевишнім. Унікальність твору Вільяма Пола Янга в тому, що автор показав Бога зовсім не таким, яким ми звикли Його уявляти. “Хижа” витримала чимало критики. Втім, не слід забувати, що це художній твір, у якому автор має право на свій погляд. Книжка може зацікавити як духовно зрілу людину, так і того, хто лише починає робити свої невпевнені кроки на шляху до Бога. Юля Гнатів Вільям Пол Янг. Хижа. Книгоноша, 2011, 288 с.

ПЕРЕПРОСИТИ І ПРОБАЧИТИ Чому просити прощення і пробачати так важко? Просто тому, що це боротьба, яка потребує часу та терпеливості. Та цього можна навчитися. Принаймні так вважають Ґері Чемпен та Дженіфер Томас. Вони стверджують, що коли треба когось перепросити, кожен із нас починає діяти у свій спосіб. І часто спроби примиритися – безрезультатні. Це через те, що в окремої людини – своя мова вибачення. Автори книжки вважають, що таких мов є п’ять. Книжка написана на основі інтерв’ю з подружніми парами, які діляться особистим досвідом перепрошування і прощення один одному. Утім, тут знайдете поради не лише для подружжя. Автори розказують, як подолати страх перед прощенням, як вибачити собі, як просити прощення у колі сім’ї чи в колег, як попросити пробачення в дітей чи коханих. Це насправді актуально для кожного. Наталя Юрах Ґері Чемпен, Дженіфер Томас. П’ять мов вибачення: як зцілити ваші стосунки. Свічадо, 2012, 280 с.

54

КАНА ЛИСТОПАД 2012


ʲÍÎ

ІТИ ВПЕРЕД Льюіс – голубоокий світловолосий хлопець. Носить окуляри. Часто усміхається. Жвавий. Одягнений у синю жилетку, білу сорочку і червоні шорти. У вільний час займається винахідництвом. І ще Льюіс – сирота. 12 років тому мати залишила його перед дверима сиротинця. Тепер він живе в одній кімнаті з юним бейсболістом Гу, і ніхто його не хоче всиновлювати. Врешті, Льюіс вирішує: що б не сталося, знайти рідну маму. Він і не підозрює, яким цікавим із цього моменту стане його життя. Подорожі в майбутнє, знайомство з чудернацьким сімейством Робінсонів, яке святкуватиме його невдачі і навчить іти вперед. Цей мультик розказує про те, ��о всі мають шанс виправитися і що найціннішою є сім’я та вірні друзі. Заохочую до родинного перегляду. Іванка Рудакевич “В гості до Робінсонів”, реж.: Стівен Дж. Андерсон, 2007, 102 хв.

ПРОШУ ЛЮБИТИ І ПІКЛУВАТИСЬ Немовля та записку із таким написом одного дня на смітнику знаходить Волоцюга. Він намагається уникнути великої батьківської відповідальності, підкинувши дитину іншим людям. Проте, на щастя, йому це не вдається. І малюк залишається жити з бідним, але турботливим “новим” татом. Саме про їхні пригоди оповідає стрічка Чарлі Чапліна “Малюк”. Переглянувши її, ви дізнаєтеся: як змайструвати горщик за п’ять секунд, як самотужки перемогти нахабного хулігана, як разом із дитиною організувати бізнес зі встановлення віконного скла та багато чого іншого. “Малюк” – це стрічка, яка викликає посмішку та іноді сльози. Цей видатний фільм уже 91 рік поспіль вчить нас любити та опікуватися дітьми навіть у найзлиденніших обставинах життя. Андрій Сорока “Малюк”, реж.: Чарлі Чаплін, 1921, 52 хв.

СВІТЛА ТЕМРЯВА Мішель живе у світі суцільної темряви. Вона не бачить і не чує. І коли дівчинка перетворюється на дике створіння, в її життя приходить учитель Деврадж. Саме він, а не батьки дівчинки, робить неможливе: бореться за те, щоб навчати Мішель говорити, писати, читати... жити. Вчитель присвячує їй ціле своє життя, щоб одного дня вона сказала: “Я щаслива!” Хоча фільм називається “Темрява”, це розповідь про світло, непохитні віру, надію та любов аж до самопожертви заради іншого. А також про красу душі, яка, попри кволість тіла, є незламно сильною. Аналізуючи образ Девраджа, можна провести паралель із Богом, який, подібно до цього вчителя, приходить у наше життя, щоб розсіяти темряву, взяти нас за руку і підняти з безпомічності, зробити з нас людей, які живуть повноцінно.

Ця драматична картина, знята в Індії, руйнує думку про індійське кіно як про низькопробне. “Темрява” – приклад якісного кінематографу. Зворушлива історія про Мішель та вчителя показує, якою є правдива Зустріч людини з Богом... Ірина Кондратюк “Темрява”, реж.: Санджай Ліла Бхансалі, 2005, 120 хв.

ЛИСТОПАД 2012 КАНА

55


ondnpnfP

Автор: Оля Бачишина

Я та троє моїх друзів вирушили у веломандрівку до Брюховичів, щоб відвідати єдиний в Україні Музей модерної скульптури, в якому експонують твори Михайла Дзиндри, емігранта, що на старості все ж повернувся додому. Заглянули ще й до фортифікації австрійського періоду, яка була головним оборонним об’єктом Львова.

З

упиняємося біля музею. Написано, що працює до 17:00. На годиннику – 17:02. Ворота зачинені… На табличці вибитий номер мобільного. Телефонуємо. Жіночий голос відповідає… Хвилин за десять на подвір’ї з’являється директор музею – пані Софія: – До мене треба взагалі-то наперед телефонувати, але я якраз удома була, то прийшла. Заходьте, я вам зараз чаю липового зроблю, в мене все своє, натуральне. ПЕРЕСТУПАЄМО ЧЕРЕЗ ПОРІГ і опиняємося в “парку скульптур”. Приміщення музею – одна величезна кімната, де розміщено близько тисячі творів, висотою від п’ятдесяти сантиметрів до трьох метрів. Спочатку всі вони здаються химерними та незрозумілими, тому ми дещо боязко проходимо між ними. Пані Софія помічає наші ошелешені погляди, бо каже:

56

КАНА ЛИСТОПАД 2012


“У нас – музей модерної скульптури. Це не те, до чого всі звикли”. Зручно вмощуємося на дивані і слухаємо про життєвий та творчий шлях скульптора Михайла Дзиндри: – Під час Другої світової війни емігрував спочатку до Чехословаччини, потім – до Західної Німеччини і США. Велику частину шляху пройшов пішки. Творив протягом усього життя, але яким би скрутним не було його матеріальне становище, намагався не продавати свої скульптури. Вважав, що мистецтво існує лише заради мистецтва. Продав декілька творів, коли не було на що жити, ТУТ МОЖНА ГУЛЯТИ ГОДИНАМИ. СЮДИ МОЖНА ПРИЇЖДЖАТИ, ЩОБ ВІДНОВИТИ ДУШЕВНУ РІВНОВАГУ

фото: Оля Бачишина

через що дуже шкодував. Коли повертався в Україну, хотів знайти ті скульптури і викупити, але всі нитки обірвалися… Хвилин за десять пані Софія подає чай: – Вгощайтеся. Я зараз ще музику ввімкну. Беремо в руки теплі горнятка і прогулюємося поміж скульптур. Наш екскурсовод називає їх “на ім’я”. Як тільки чуємо назву, все одразу стає зрозуміло. Ось справді закохана пара: вони обіймаються, а ось колядники: їх троє, і вони співають, а це козак – він із вусами. Поступово переймаємося творчою атмосферою музею і вже самі вгадуємо назви. БУДІВЕЛЬНА СІТКА ТА ЦЕМЕНТ – ось ті матеріали, з яких народжувалися скульптури. Майстер сам вигадав таку техніку, адже це був дешевий та пластичний матеріал. – Кожна людина бачить тут щось інше, – каже пані Софія. – Скульптури навмисне не підписані, адже митець хотів, щоб при

спогляданні творчість продовжувалася. – А можна, мій брат на велосипеді покатається? – слова виривають нас із напівмедитативного стану. До нас біжать двоє хлопчаків років п’яти – восьми. Менший не дає нам довго подумати і продовжує: – Він уміє кататися. Він дуже хоче. Ну, будь ласка. Це мої внуки, – ніяковіє і сміється пані Софія. – Загалом відвідувачів у нас небагато. Брюховичі хоч і недалеко від Львова (7 км – авт.), і маршрутки сюди міські Намагаюсь відчути, як бачив цей світ скульптор від “Магнусу” ходять, проте мало хто приїжджає. А подивитися є на що… птури нашого музею. Взимку маЯк тільки Михайло повернувся тиму трохи більше часу, то вже в Україну, ми шукали ділянку під думаю закінчити і видати. Виходимо на вулицю. Поки музей у Львові, проте там її не вдалося купити. Найближче з можли- хлопці катаються на велосипедах, вого виявилися Брюховичі. Через пані Софія розповідає: – Я би хотіла провести в Музеї це музей і страждає. якийсь літературний вечір чи конА МІСЦЕ ТУТ НАСПРАВДІ ЧУДОВЕ: церт невеликий, щось таке, щоб навколо ліс і тиша, які доповню- популяризувати його… Говоримо, що планували зараз ють творчу атмосферу. Тут можна гуляти годинами. Сюди можна ще подивитися на форти. Питаєприїжджати, щоб відновити ду- мо, чи далеко. Ні, це отут на гору піднятися. шевну рівновагу. Хай хлопці вас проведуть. Тільки на самі форти не йдіть, – наказує ЯК ТІЛЬКИ МИХАЙЛО вона онукам, – лише до стежки, бо ПОВЕРНУВСЯ В УКРАЇНУ, МИ наші гості звідти на дорогу виїдуть, а вам самим вертатися. ШУКАЛИ ДІЛЯНКУ ПІД МУЗЕЙ У ЛЬВОВІ, ПРОТЕ ТАМ ЇЇ НЕ ВДАЛОСЯ КУПИТИ. ЧЕРЕЗ ЦЕ МУЗЕЙ І СТРАЖДАЄ – А ви всі оповідання самі пишете? – питаю я, бо гортаю буклет про музей і натрапляю на підпис: “Автор – Софія Дзиндра”. – Так. Я зараз працюю над серією казок для дітей про скуль-

ЙДЕМО ЛІСОВОЮ ДОРОГОЮ ХВИЛИН П’ЯТЬ. – Ось там форти, – показує старший хлопець угору. Дійсно, на вершині гори крізь гілки дерев проглядаються якісь споруди. Хлопці повертають назад, а ми підіймаємося далі. За одними даними, форт побудований 1912 року, за іншими ЛИСТОПАД 2012 КАНА

57


ondnpnfP

Паркові скульптури заввишки близько трьох метрів. Поряд із ними почуваєшся, як біля дерев

– у 80-ті роки ХІХ ст. Під час Першої світової війни форт залишився осторонь бойових дій. Воювали тут пізніше, під час українсько-польської війни 1918-19 рр. З того часу і залишилися сліди від куль на стінах. Загалом збереглися чотири

продовгуваті споруди з бійницями, дві з них – заокруглені, дві – прямі та ще два сховки і окопи. Все вже добре поросле мохом і вкрите шаром торішнього листя. Сонячні промені, що пробиваються крізь бійниці, м’яко освітлюють будівлі зсередини.

Всюди на стінах кольорові сліди – тепер тут грають у пейнтбол. Ще трохи гуляємо, фантазуючи, що, де і як тут колись було та дивуючись міцності цих стін. Тоді спускаємося вниз, відв’язуємо велосипеди – і гайда додому.

ДОВІДКА (ІНФОРМАЦІЯ ЗІ САЙТУ: WWW.LVIVGALLERY.ORG): Скульптор Михайло Дзиндра (1921 – 2006 рр.) у 1991 році повернувся в Україну зі США. Власним коштом збудував музей, в якому розмістив понад 800 привезених скульптур, які подарував державі в особі Львівської галереї мистецтв. Творча спадщина самого Дзиндри, яка теж експонується в музеї, знайомить із неповторним світом його абстрактної пластики. Адреса: Львівська область, смт. Брюховичі, вул. Музейна, 16. Тел.: (032) 259-36-36. Працює щоденно, крім понеділка. У літній період: з 11.00 до 18.00 год. (каса до 16.00 год.) У зимовий період: з 10.00 до 17.00 год (каса до 16.00 год.) У неділю: з 12.00 до 17.00 год. (каса до 16.00 год.) Вартість квитка: для учнів та студентів – 1 грн (вартість екскурсії – 15 грн), для дорослих – 3 грн (вартість екскурсії – 20 грн). 58

КАНА ЛИСТОПАД 2012


ЛИСТОПАД 2012 КАНА

59

фото: Оля Бачишина

За мо w вля w й w. те sv к ic ни ha ги do н .c а с om а й т і


gdnpnb’“ Автор: Оксана Скиталінська, лікар-дієтолог, м. Київ

Солодко і корисно? Таке поєднання здається, на перший погляд, нереальним. Утім, таки є рецепт, як правильно вживати солодощі і які саме, щоб отримувати і задоволення, і користь.

60

КАНА ЛИСТОПАД 2012

ÏÎÐÀÄÈ Ä²ªÒÎËÎÃÀ


фото: sxc. hu

ÏÎÐÀÄÈ Ä²ªÒÎËÎÃÀ

ЛИСТОПАД 2012 КАНА

61


jrum“ Автор: Галина Яким, кулінарлюбитель

Кожен із родини полюбляє щось різне? Насправді щоб потішити своїх близьких смачненьким, потрібно небагато. Трохи часу і гарного настрою. Адже рецепти, які пропоную, швидкі і прості у приготуванні. Нехай смакує!

Це один із найпопулярніших салатів, який зазвичай знайдете в меню більшості закладі�� харчування. Втім, не кожен знає, як приготувати його вдома. Тож, любителям м’ясних салатів пропоную свій варіант рецепту. Салат: – великий пучок листового салату – 1 куряча грудинка велика – 2 варених яйця – 4 шматочки білого хліба Соус: – 2 варені жовтки – 7 столових ложок оливкової олії – 3 великі зубчики часнику – 2 чайні ложки гірчиці міцної – 1 столова ложка соку лимона – сіль, чорний перець за смаком Складність: легко. Час приготування: 50хвилин. Салат: Куряче філе промиваємо, злегка натираємо сіллю і перцем та запікаємо в духовці, розігрітій до 180 градусів, 20 – 25 хвилин. Часник чистимо. У сковорідці розігріваємо оливкову олію, кладемо часник, розрізаний навпіл, та прогріваємо його 2 – 4 хв. Знімаємо з вогню та даємо охолонути часнику в олії. Зі шматочків хліба зрізаємо скоринку, нарізаємо м’якоть на кубики 1х1см. Викладаємо на деко, скроплюємо кубики хліба половиною часникової олії та підсушуємо в духовці, розігрітій до 180 градусів, близько 10 хвилин, кілька разів перевернувши. Салатне лис-

тя промиваємо, обсушуємо паперовим рушником та рвемо руками на шматочки 2х3см. Охолоджену курку нарізаємо тонкими скибочками. Яйця чистимо і нарізаємо часточками. Вимішуємо в салатниці листя салату, курку, сухарики і часточки яєць. Соус: Розтираємо варені жовтки з гірчицею в ступці. Додаємо решту часникової олії, лимонний сік, сіль та перець до смаку, добре витираємо до однорідності та заливаємо салат. Можна прикрасити оливками та посипати тертим пармезаном.

Секрет: щоб грінки вийшли хрусткими, використовуйте вчорашній хліб. Не перестарайтеся з сушінням у духовці – надто тверді сухарики зіпсують салат. Традиційно для приготування “Цезаря” використовують салат сорту ромен.

62

КАНА ЛИСТОПАД 2012


Складність: дуже легко. Час приготування: 20 хвилин (із випіканням). Це улюблене печиво моєї донечки. Воно надзвичайно швидке у приготуванні. Навіть якщо до вас неочікувано зголосилися завітати гості, то вистачить кількадесят хвилин, щоб на столі з’явилися свіжоспечені солодощі.

фото: Галина Яким

Тісто: – 60 г вершкового масла – 1 склянка цукру дрібнокристалічного – 1 яйце –1 пакетик ваніліну – 0,5 склянки какао – 1,5 склянки борошна – 1/4 чайної ложки порошку для випічки – 1/4 чайної ложки соди – 1/4 чайної ложки солі – 16 – 20 шт. сушених вишень – 50 г шоколаду молочного

Приготування Розтираємо дерев’яною ложкою розм’якшене масло з цукром, додаємо яйце, ванілін і продовжуємо розтирати до однорідності. Додаємо просіяне борошно, какао, порошок для випічки, сіль і соду, яку гасимо лимонним соком. Вимішуємо до однорідної маси. Із тіста руками виробляємо невеликі кульки діаметром 3 – 4 см. Трішки приплюскуємо та натискаємо посередині пальцем, щоб утворилося заглиблення, в яке кладемо вишеньку. Випікаємо не більше 10 хв. у заздалегідь розігрітій до 180 градусів духовці. Коли печиво охолоне, поливаємо його розтопленим на водяній бані молочним шоколадом.

Секрет: печиво не перетримати в духовці, щоб не пересушилося. Якщо немає сушених вишень, можна використати і вишні у власному соці.

ЛИСТОПАД 2012 КАНА

63


prjndPkk“ Автор: Таня Перетятко, майстерня “Woolik”

Що ви робите зі своїми фотографіями? Тримаєте їх в комп’ютері? Пропоную власноруч задекорувати дерев’яну рамку для вашого найкращого фотоспогаду!

Родзинкою нашого декору будуть фетрові квіти, якими оздобимо рамку! Фетр – універсальний матеріал, працювати з ним легко і приємно. Він шиється, клеїться, легко ріжеться, і краєчки не потрібно підшивати.

М А Т Е Р І А Л И :

Порада майстра: У магазинах можна придбати фетр натуральний, що складається зі 100 % вовни та синтетичний або напівсинтетичний. Натуральний фетр м’якший та легше драпірується. Фетрові квіти можна використати як брошку або прикрасу до волосся. Єдина засторога – інколи фетр може пустити фарбу при намочуванні, тому перевіряйте його перед тим, як майструвати, щоб після дощику на білій сорочці не з’явилася пляма!

64

КАНА ЛИСТОПАД 2012

фетр різних кольорів: зелений, салатовий, жовтий, оранжевий, червоний, блакитний, синій, фіолетовий дерев’яна рамка ножиці клей, найкраще підійде “Момент-Кристал” – він дуже швидко сохне та не залишає слідів голка та нитки зелена акрилова фарба та пензлик лінійка або сантиметр олівець фотографія


1. Зафарбовуємо рамку у зелений колір.

1.

3.

фото: Таня Перетятко

5.

2.

4.

6.

ЦІКАВО: Повсть та фетр – чи є відмінність? Дуже часто можна зустріти два терміни: фетр та повсть (рос. войлок). На перший погляд, здається, – це ж те саме! Навіть в інших мовах зустрічається лише одне слово для позначення: німецькою – filz, англійською – felt, французькою – feutre, італійською – feltro, голландською – vilt. Але насправді відмінності є! Поняття “повсть” тюркського походження, воно означає щільний матеріал із валяної вовни. А термін “фетр” вперше вжили французи для позначення матеріалу, що отримують у процесі валяння пуху. Виявляється, повсть виготовляють як із тонкої, так і з грубої овечої вовни. Також із повсті можна виготовляти вироби сухим та мокрим способами (на відміну від фетру) – забавки, квіти, сумки, шалики, одяг, предмети інтер’єру тощо. Фетр – щільний нетканий матеріал, який виготовляють із тонкої вовни кролів, кіз, зайців, але зараз можна зустріти і синтетичний акриловий фетр. Фетр, на відміну від повсті, додатково термічно обробляють, що надає йому більшої м’якості.

2. Починаємо готувати листочки та квітки! Листочки вирізаємо зі зеленого фетру, довільної форми та різних розмірів. Поєднуємо два листочки – більший та менший, прошиваючи прожилки зеленою ниткою. 3. Тепер – час на фетрові кульбаби (також айстри чи волошки). Відрізаємо з фетру прямокутник 20х3 см. Далі робимо надрізи по довшій стороні через кожні 3-4 мм, не дорізаючи до краю 2 мм. Скручуємо надрізаний прямокутник у рулон, одночасно промащуючи клеєм по низу. Змінюючи колір фетру, довжину та ширину смужки, закруглення пелюсток, надсічки, можна створити багато різних квіток! 4. Для виготовлення троянди вирізаємо з червоного фетру коло діаметром 8 см. Рухаючись по спіралі, розрізаємо його до центру. Отриману деталь починаємо скручувати у рулончик, довший край має бути ззовні. Зшиваємо скручену деталь. Всередину квіточки можна вкласти шматочок фетру світлішого кольору. 5. Ромашка складається з двох деталей. Для серединки потрібно вирізати жовте коло діаметром 2,5 см. Зметувальним швом прошиваємо по краєчку, стягуємо, попередньо заклавши до середини трошки вати або синтепону. 6. Для пелюсток вирізаємо з білого фетру смужку 1,5х30 см. Зметувальним швом прошиваємо по довшій стороні, стягуємо нитку і пришиваємо до серединки. Готові квіточки та листочки прикріпляємо до рамки за допомогою клею. Тепер... знаходимо найкращу фотографію, вкладаємо її в рамку – і все готове! ЛИСТОПАД 2012 КАНА

65


КУПОН-РОЗВ’ЯЗАННЯ КРОСВОРД №2 Розв’язання впишіть у купон, виріжте його і надішліть у редакцію. Серед авторів правильних відповідей жеребкуватимемо переможців, які отримають приз — книжку “15 хвилин щирости” Ю. Авґустина.

66

КАНА ЛИСТОПАД 2012

Кросворд склав Василь Тесля

ПОДАРУНОК ПЕРЕМОЖЦЯМ

jpnqbnpd


Запали свічку 1932 – 1933

œ“ K .%2S", ?%K, “"Sć*= C=ä’ 2S ›Ë!2" c%ã%ą%ä%!3 Cã%äË…Sã= 3 *%›…SL 3*!=_…“ĉ*SL !%ą,…SB aã=›Ë……SĈ,L q" 2%“ã=" 24 листопада 2012 – День пам’яті жертв голодоморів


НОВИНКА

Свідоцтво про реєстрацію: КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р.

Графічний проект журналу: Олеся Оринчин

Редакція: Анна Пецюх (головний редактор), Ірина Кондратюк, Іванка Рудакевич, Олена Мацьків, Христина Решетило-Ковальчук, Ольга Хворостовська, Ярина Зискан (дизайн та верстка), Ірина Мартин (літредактор), Світлана Бабинська (промоція).

© Кана, 2012 Надіслані матеріали не рецензуються і назад не повертаються. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При передруку матеріалів посилання на журнал “Кана” обов’язкове. Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ РОДИНИ

Число 2/2012 Засновник та видавець: ТзОВ “Видавництво “Свічадо”

Обкладинка: Світлана Житня

Віддруковано у ТОВ “Ріджи”, м.Київ, вул.Старокиївська, 26-а

Адреса редакції: Видавництво “Свічадо”, журнал “Кана”, вул. Винниченка, 22, м. Львів, 79008 Тел./факс: (032) 240-35-08, (032) 235-73-09 е-mail: kana@svichado.com url: www.svichado.com Для листів: “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008


Кана №2 листопад 2012 (читати весь)