Issuu on Google+

№10

грудень 2013

www.svichado.com

тема номера:

ЗАБОБОНИ.

У що ми віримо? c. 14-15

c. 16-17

c. 22-23


Передплачуйте та візьміть участь у розіграші подарунків!!! Передплатіть у поштовому відділенні журнал “Кана” на 2014 рік (11 номерів) та візьміть участь у розіграші подарунків – книжок від видавництва “Свічадо”: 10-ти альбомів “Празники церковного року” та 10-ти книжок “365 притч на щодень”. Щоб взяти участь у розіграші надішліть нам на поштову або електронну адресу копію квитанції про річну передплату. У жеребкуванні візьмуть участь листи, що надійдуть до 31 січня 2014 року. Листи надсилайте на поштову адресу: Журнал “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008 або на e-mail: kana@svichado.com Вартість передплати журналу “Кана” на 2014 рік включно з поштовими витратами 1 міс.

3 міс.

6 міс.

11 міс.

14,55 грн

43,05 грн

84,45 грн

154,05 грн


g`opnxrJln dn j`mh

К

оли я виношувала нашу першу дитину, якийсь час мусила лежати в лікарні. На другий чи третій день помітила, що тільки я ношу халат із зав’язаним на вузол поясом. Очевидно швидко знайшовся хтось, хто люб’язно пояснив мені, непосвяченій у забобони людині, чим загрожує така легковажність. Мій аргумент у відповідь, що покладаюся на Божу опіку і не бачу логічного зв’язку між поясом-вузлом-пуповиною, не ставав чомусь аргументом, який міг кого-небудь заспокоїти. Звісно, усі навколо вважали себе християнами, а водночас ніякої проблеми у своїх повір’ях не бачили. Редакційні журналісти, роблячи опитування про те, в які забобони люди вірять, швидко переконалися наскільки глибоко це все “сидить” у нашому суспільстві. Для когось це традиція, давні звичаї, народна мудрість, для іншого – непоясниме “бо так треба”. Майже ніхто не називає речі своїми іменами – віра в забобон це гріх проти віри в Єдиного Бога. Хтось, можливо, подумає, що справа в елементарній неосвіченості, але це не так. Орест Григорчак, у якого ми брали інтерв’ю до теми номера, каже: “У забобони вірять люди найрізноманітніших спеціальностей, незалежно від рівня освіти”. Психолог, пані Віктрія Лашук пояснює, що через забобони люди прагнуть забезпечити собі спокій, знімають із себе відповідальність за власні рішення. Абсурдно, але у нас навіть найважливіші події у житті християнина – хрещення, вінчання, похорон часто-густо змішані з забобонами, – про те розповідає о. Севастіян Дмитрух у статті “А де здоровий глузд?” Багато хто має забобонний підхід також до літургійної молитви, про що пише Максим Тимо у тексті “Певність віри”. Як позбутися того поневолюючого спадку, який бездумно передається у наших сім’ях? Один священик-єзуїт сказав: “Тоді, коли хтось відбудує живі стосунки з Ісусом Христом, зразу ж відкине «віру» в усі забобони”. Це журнал для ВАС і про ВАС! Запрошуємо до “КАНИ”! P.S. Незабобонно :) вкотре нагадую, що продовжується передплата журналу “Кана” на 2014 рік (інформація на попередній сторінці). Передплата може бути гарним подарунком для когось, кого любите!

Від імені редакції

ГРУДЕНЬ 2013 КАНА

3


bId b`q dn m`q МИ З ВАМИ БУДЕМО ДРУЗЯМИ ро себе: 50 років, православний, поки що безробітний, живу у с. Підбереззя Горохівського р-ну Волинської обл. Є в селі церква Зачаття св. Анни, козацької доби, із середини XVII ст. Храмове свято – 22-го грудня. Батьки мої – пенсіонери, обом за 80. Часто хворіють, адже все життя тяжко працювали. Тому ще утримую господарство, щоб мати якийсь кусень хліба. Але не це головне. “Не хлібом єдиним буде жити людина, а й Словом Божим”, – сказав Господь Ісус Христос! Тому читаю книги – патріотичні і духовні. Зараз є багато бездуховного непотребу, отож, його просто не треба брати в руки, а особливо – не читати. (...) Ваш журнал дуже цікавий. З приємністю дізнався, що при Українському католицькому університеті діє іконописна школа, що у Львові є галерея ICONART та про талановиті родини. Дуже добре, що повідомляєте про книжкові новини та фільми на духовні теми. Сподіваюся, що ми з вами будемо вічними друзями! Нехай вас хранить Господь!

П

Ваш Петро

ВІД АНОНІМНОГО ЧИТАЧА ишу вам листа не для того, щоб отримати подарунок (а за такий лист і не дають подарунки)... Чому журнал називається християнський? Тому що немає гороскопів? “Кану” я би назвала журналом для подружніх пар з високим вмістом порад християнських психологів. Не ображайтеся, просто я дуже хочу, щоб “Кана” була насправді тим журналом, якого потребує кожна християнська родина. (...) Головне в журналі не товщина і поліграфія (вони впливають тільки на ціну), а цікавість і корисність, як у людині головне – душа. А замість порад сімейних християнських психологів краще наголосити, що найважливіше, найпомічніше для родини: спільна молитва, спільне читання Біблії, спільна вервиця. (...) Підкажіть нам, як спілкуватися з нашими батьками. На мою думку, є потреба висвітлити тему про загрозу абортів, щоб усі усвідомили, яке це зло – вбивство ненароджених власними батьками; про хабарі в християнському суспільстві, а також про забобони.

П

Дякую за статтю про десятину (у № 6). Якщо це журнал “для нас і про нас”, то пишіть, будь ласка, про звичайні (а не круті) християнські сім’ї. Пишіть якомога більше про монаші згромадження, християнські спільноти, християнські табори, про пластунів і скаутів. Напишіть, будь ласка, про дітей-сиріт, усиновлення, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу. (...) Подавайте науки Андрея Шептицького для чоловіків, жінок, дітей, родин і про сповідь. (...) “Кана” є радше світсько-релігійно-психологічним журналом для подружніх пар. А світських журналів і так є багато, психологічні поради можна знайти в інтернеті і книжках “Свічада”... Моліться за журнал і просіть читачів про молитву. З найкращими побажаннями, любов’ю і молитвами для всіх, хто трудиться над “Каною”. Читач (дитина Божа)

Любі читачі! Нам приємно та цікаво отримувати від Вас листи та читати Ваші відгуки про журнал “Кана”! Ми дякуємо за Ваші побажання – вони додають сили та натхнення до праці! Дякуємо за Ваші пропозиції та зауваження – ми приймаємо, цінуємо Вашу думку й відкриті до співпраці. На жаль, не всім читачам, фрагменти листів яких тут публікуємо, можемо надіслати у подарунок книжку як подяку за відгуки. Адже деякі листи надходять анонімно – без імені та зворотної поштової адреси. Пишіть нам! Редакції цінна Ваша підтримка, а також враження від “Кани”, зокрема, від тем, які висвітлюємо на сторінках журналу.

“Кана” – журнал для ВАС і про ВАС! Усі автори листів, надрукованих в цьому номері, отримують подарунок – книжку “Люблю Тебе, Тату”, упорядник Ірина Кондратюк.

Чекаємо на ВАШI листи! Автори найцікавіших отримають подарунки – книжки видавництва “Свічадо”. Адреса для листування: Журнал “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008

Електронна адреса: kana@svichado.com 4

КАНА ГРУДЕНЬ 2013


r mnlepI dn pndhmh m` cnqŠhmr 6 НАТАЛЯ ТА ВІТАЛІЙ ТИМАНІ Наше кредо – бути разом. НАША РОДИНА – ЦЕ СПІЛЬНОТА, ЯКА РАЗОМ ПЕРЕЖИВАЄ УСІ ПОДІЇ СВОГО ЖИТТЯ. Наша стратегічна мета – всім разом бути в Небі.

Šel` mnlep`

12

ЗАБОБОНИ. У ЩО МИ ВІРИМО? За вікном ХХІ століття, інформаційна ера, а люди... продовжують вірити в забобони. ЧОМУ? ДЕ КОРІНЬ ЦЬОГО МАРНОВІРСТВА ТАКОГО ПОШИРЕНОГО В НАШОМУ, ЯК-НЕ-ЯК, ХРИСТИЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ? Кожному на-

чебто й зрозуміло, що забобонністьі християнське життя – речі несумісні. Чому ж тоді у нас прижилося так багато прикмет, у які люди готові вірити, хоч якими б абсурдними вони не були?

)`q dk“ drxP

26

“ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ ЗДОБУВАЄТЬСЯ СИЛОЮ” Чи у вас бувало таке, що ви приймали рішення, що будете щоденно читати Слово Боже, а може, й роздумувати над ним, а згодом переставали це робити? А якщо й робили, то вам це було дуже-дуже важко? А ЗНАЄТЕ, ЧОМУ ТАК?

k~dhm`

28 МАЮ ПРИЧИНИ, ЩОБ ДЯКУВАТИ БОГУ Віра Вовк – світла жінка, яка виросла серед гуцулів, вивчилася у Німеччині, а живе в Бразилії. ЗНАНА УКРАЇНСЬКА ПИСЬМЕННИЦЯ, ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ, ДРАМАТУРГ, ПЕРЕКЛАДАЧ... До того ж, похресниця Митрополита Андрея Шептицького, нагороджена Національною премією України ім. Тараса Шевченка...

fhŠŠ“ 0epjbh

40

У ТИШІ ПОЧУТИ ІНШОГО Усвідомлення того, що мова жестів є повноцінною мовою, а глухота – не вадою, є основним у подоланні стереотипів щодо глухих людей. ВОНИ МАЮТЬ ЩО СКАЗАТИ, АЛЕ СТИКАЮТЬСЯ З ПРОБЛЕМОЮ ВІДЧУЖЕНОСТІ, ОСКІЛЬКИ НЕ ЗВИКЛИ ГОВОРИТИ, адже їхньою думкою просто не цікавляться або її не хочуть чути.

44

qbPd)emm“

У 50 РОКІВ ВЧИЛА “ОТЧЕ НАШ” Донька проводила в церкві багато часу. І мене дивувало: що молода, гарна дівчина, яка навчається у престижному навчальному закладі, робить у церкві? ТОДІ АНЯ ЗАПРОСИЛА МЕНЕ НА ЗУСТРІЧ СПІЛЬНОТИ, ЯКА ЗБИРАЛАСЯ ПРИ ОДНОМУ З КИЇВСЬКИХ РИМО-КАТОЛИЦЬКИХ ХРАМІВ. Мені було цікаво – і я пішла.

jrk|Šrp`

50

КАМЕРУ НЕ ВИМИКАТИ! “Найважливіше завдання цього фільму – очистити серця від ненависті”. Так каже Петро Дідула, оператор документального фільму “Три історії Галичини”. У СТРІЧЦІ УКРАЇНКА, ЄВРЕЙ ТА ПОЛЯК СВОЇМ ЖИТТЯМ ЗМАЛЬОВУЮТЬ ГАЛИЧИНУ В ЧАСІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ, територію, де мешкали різні національності, і де розгорялися поміж ними конфлікти. ГРУДЕНЬ 2013 КАНА

5


Šel` mnlep`

ÇÀÁÎÁÎÍÈ. Ó ÙÎ ÌÈ Â²ÐÈÌÎ?

Чи задумувалися ви, що наше ставлення до церковних богослужінь може бути забобонним? Це відбувається тоді, коли надаємо магічного значення деяким практикам, наприклад, освяченню предметів, молитві за здоров’я чи за покійних.

Л

юдина всіляко шукає певності: у матеріальному благополуччі, у завтрашньому дні, у стосунках. “Ми живемо в дуже непевні часи”, – можна почути в розмовах про найрізноманітніші сфери людського життя. Досить часто, розчарувавшись у результатах своїх пошуків, людина приходить до храму. “Що і як мені слід зробити, аби мати певність, що Бог мені допоможе?” – у формі приблизно такого запитання можна було б окреслити її внутрішнє прагнення. Одразу хочу запевнити, що не маю на меті відповісти на це запитання в цій короткій статті. Не збираюся також займати позицію критикана-всезнайки. Подальші роздуми і зауваги виникають радше з мого особистого досвіду буття в Церкві та участі в її літургійному житті, яке, на мою думку, допомагає віднаходити відповіді на важливі запитання.

Автор: Максим Тимо, богослов

Згідно зі статистикою, наші храми збирають найбільше число вірних у ті дні, коли, як то кажуть, “до церкви щось несуть” або “в церкві щось роздають”: Квітна неділя, Пасха, Богоявлення, Стрітення, Преображення, Успення. Народна уява витворила цілий набір вказівок, рецептів, порад і прикмет, пов’язаних із великоднім кошиком, вербовими галузками, яблуками, віночками тощо. Можна сказати, що паралельно до церковної, існує інша – фольклорна традиція, котра цілий літургійний рік пояснює по-своєму, наділяючи магічним змістом обряди і предмети. У газетних колонках на тему церковних свят можна прочитати цілий перелік екзотичних порад і відповідей на всі запитання, крім одного – найважливішого: який це має стосунок до мого християнського життя? Відповідь на це запитання слід шукати у літургійних текстах. Адже у них увага звернена не так на речі, які освячуємо, як на тих, хто їх тримає у своїх руках, тобто нас із вами. Освячуватися маємо насамперед ми самі, а тоді і все навколо нас набуватиме священного значення. Ці обряди видимо і відчутно мають донести до нас реальність спасіння світу. Через літургійні

18

КАНА ГРУДЕНЬ 2013

обряди Церкви ми пізнаємо світ таким, яким задумав його Бог, а не конструюємо його на свій лад. Церковні обряди освячення і благословення різноманітних матеріальних речей мають також важливу педагогічну ціль. Можна сказати, що Церква поводиться з нами, як зі своїми дітьми, в буквальному значенні цього слова: “Поглянь, ці великодні страви, фрукти, вербові галузки чи квіти – це все дари Моєї любові, видимі і конкретні знаки освячення, і благословення світу, в якому ти живеш”. Отож, усі ті речі, котрі ми приносимо на освячення, не мають абсолютного значення самі в собі, а є символами Божої присутності в нашому житті.

ПАРАЛЕЛЬНО ДО ЦЕРКОВНОЇ, ІСНУЄ ІНША – ФОЛЬКЛОРНА ТРАДИЦІЯ, КОТРА ЦІЛИЙ ЛІТУРГІЙНИЙ РІК ПОЯСНЮЄ ПО-СВОЄМУ, НАДІЛЯЮЧИ МАГІЧНИМ ЗМІСТОМ ОБРЯДИ І ПРЕДМЕТИ “Скажіть, а завтра буде відправлятися Служба за здоров’я?” – запитує після Літургії жінка, тримаючи в руках картку з іменами. “Конкретно завтра ні, – пояснюю, – оскільки по суботах ми служимо Літургію заупокійну, але ви можете вписати імена осіб і за них помоляться іншого дня”. “Та ні, так не підходить, кладучи ручку на стіл розчаровано відказує жінка. – Ви не розумієте: саме завтра в шістьох церквах одночасно мають читати картки з цими іменами, мені так пояснили”. Пробую пояснювати по-іншому, але жодні аргументи вже не діють і, махнувши рукою, жінка виходить із цього храму у пошуках наступного, де зможе здійснити своє духовне замовлення. Молитовне поіменне поминання осіб під час богослужіння є давньою традицією, яка має глибокий сенс: церковна молитва за ближніх (живих чи покійних) є вираженням нашої любові і турботи про них перед Божим лицем. Однак проблема починається


Šel` mnlep`

ÇÀÁÎÁÎÍÈ. Ó ÙÎ ÌÈ Â²ÐÈÌÎ?

Розмовляла: Іванка Рудакевич

Про те, чому люди вірять у забобони, як це впливає на психіку людини, чому забобони так міцно “в’їдаються” у людську пам’ять, “Кана” запитала у Вікторії Лашук, доцента кафедри загальної вікової та соціальної психології Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка, кандидата психологічних наук.

Ч

ому люди схильні вірити в забобони? – Бо віра в забобони дає людині, яка в певні моменти переживає страх і тривогу, відчуття безпеки і захищеності. Найчастіше до забобонних уявлень люди звертаються у ситуаціях, коли треба прийняти важливі та відповідальні рішення, в моменти страху, відчуття невизначеності майбутнього, у стані дезорганізації та тривоги, коли схильність до навіювань підвищується. Саме тому забобони такі “популярні”, особливо у такі значущі моменти життя кожної людини як весілля, виношування дитини, її народження і догляд чи навіть важливі зустрічі. Але логічного у забобонах немає нічого. Людина просто, використовуючи забобони, намагається себе заспокоїти та позитивно налаштувати чи застерегти від чогось шляхом здійснення певних ритуальних дій. – І це діє? – На перший погляд, так. Більшість забобонів знімають напруження, заспокоюють, дають людині внутрішнє полегшення. Проте цей “позитив” короткотривалий, він насправді не вирішує проблем, які нас турбують. Зрештою, людина, яка керується забобонами у своєму житті, сприймає реальність не такою, якою вона є, а такою, якою хоче її бачити, відповідно до забобонів, яких дотримується. Бувають випадки, коли люди зациклюються на забобонах, не можуть спокійно ступити й кроку, бо скрізь бачать забобонні ситуації, перестають керуватися раціональним мисленням. Це може негативно вплинути на психіку людини і навіть спровокувати психічні розлади, для подолання яких не обійтися без допомоги фахівця. То ти став не з тієї ноги, то кіт перебіг дорогу, то дзеркало розбилося... Людині, яка в усе це вірить, забобони просто не дають спокійно жити, заганяють у пастку.

20

КАНА ГРУДЕНЬ 2013

– Але чому забобони так міцно “в’їдаються” в пам’ять людини? – Достатньо, щоб забобон “подіяв” лише раз – і він уже легко закріплюється у людській пам’яті. Хоч насправді “дія” забобону – випадковий збіг. І, цікаво, що навіть на підсвідомому рівні ось такі випадкові збіги “в’їдаються” у людську пам’ять набагато міцніше, ніж те, що не збіглося з певними уявленнями. А факти явної помилковості, яких насправді є значно більше, поглинаються підсвідомістю. Щобільше, людина часто сама цілеспрямовано шукає підтвердження своєї віри в надприродні явища. Наприклад, йде чоловік по вулиці – і йому дорогу перебіг чорний кіт. І цей чоловік потім цілий день буде налаштований на пошук ситуації, яка б підтвердила правильність його забобону.

КОЛИ ЛЮДИ ЗАЦИКЛЮЮТЬСЯ НА ЗАБОБОНАХ, НЕ МОЖУТЬ СПОКІЙНО СТУПИТИ Й КРОКУ, БО СКРІЗЬ БАЧАТЬ ЗАБОБОННІ СИТУАЦІЇ – Які люди схильні вірити в забобони? – Найбільш схильні вірити в забобони люди, які не впевнені в собі, люди із заниженою самооцінкою, які часто бояться за щось братися, не завжди критично дивляться на певні питання. Впевненість передбачає, що людина може керуватися логікою і раціонально підійти до вирішення проблеми. А невпевненим людям легше перекласти відповідальність на надприродні сили, аніж виправляти власні помилки чи працювати над своїм характером. Також люди з низькою самооцінкою схильні робити так, як оточення, “як усі”, щоб не привертати до себе зайвої уваги. І якщо


k~dhm`

IÍÒÅÐÂ’Þ

Розмовляла Іванка Рудакевич

З Вірою Вовк я познайомилася цього року під час презентації її книжки “Смішний святий” у Львові. Знана українська письменниця, літературознавець, драматург, перекладач... До того ж, похресниця Митрополита Андрея Шептицького, нагороджена Національною премією України ім. Тараса Шевченка... Я очікувала побачити строгу пані з суворим виразом обличчя. Натомість пані Віра привітно, якось по-материнськи, усміхнулася до мене... Це світла жінка, яка виросла серед гуцулів, вивчилася у Німеччині, а живе в Бразилії. Там переклала кілька десятків творів українських авторів португальською мовою та видала понад 40 книжок власних творів. Зараз їй 87 років і в неї ще багато творчих планів. Вас цікаве прізвище. Та я читала, що Вовк – це Ваше псевдо... А насправді пишетеся Селянська... – Ні, моє справжнє прізвище таки Вовк. За документами я Селянська. А Вовк далі використовую як літературне псевдо. Це прізвище від діда. Коли він дізнався, що буде священиком у Карпатах, змінив його на Селянський. Бо як же Вовк буде пастирем гуцулів? Вони ж не підуть сповідатися до Вовка! (сміється).

У

частя у соборі св. Юра у Львові. Ще коли була малою, тата перевели у містечко Кути, що на ІваноФранківщині. Я жила в оточенні прекрасних лісів, серед гірських потоків, знайомилася з місцевими традиціями. Тож, Гуцульщина мені до сьогодні дуже рідна. А дідусь Григорій помер ще до мого народження. Втім, я часто їздила з батьками до бабуні Касуні, його дружини, у сусіднє село Тюдів, де не раз збиралася велика родина Селянських.

– Дитиною Ви, напевно, часто бували в Карпатах, у дідуся? – Взагалі, я народилася у Бориславі 1926-го року. Це Прикарпаття. Якийсь час наша сім’я жила у Львові, у митрополичих палатах. Бо мого батька, Остапа Селянського, який був лікарем, одразу після закінчення студій попросили доглядати вже хворого митрополита Шептицького. Зрештою, Андрей Шептицький є моїм хрещеним батьком. З його рук згодом я прийняла своє перше Святе При-

– Напевно, у Вас було гарне дитинство.... – Знаєте, я була досить самітною дитиною. Бо батьки постійно працювали – дуже тяжко заробляли на життя. Моя мати була вчителькою у бойківських селах. Ось подумайте, які були обставини... Вона працювала на Бойківщині, ми жили на Гуцульщині... Батько теж постійно був зайнятий: допомагав багатьом людям. Ще й мав дуже щедру руку. Багатьох людей лікував задурно, нічого не брав від

28

КАНА ГРУДЕНЬ 2013

бідних. Так що я була переважно сама. Ну і забавлялася, як могла, на вулиці з єврейськими, польськими, українськими дітьми. Вчилася у польській школі в Кутах, бо української там не було. А коли мала 12 років, вступила до української гімназії у Львові, де познайомилась зі Зоєю Лісовською, донькою приятельки моєї матері. Це було велике щастя, бо я більше не відчувала самотності. Ми дуже доповнювали одна одну: вона малювала, я писала. Зоя стала моєю посестрою на ціле життя. – Це вже тоді розкрився Ваш талант до письменницької творчості? – О, я почала писати дуже рано... Свій перший вірш “Тополя” я склала, коли мені було сім років. Від того часу ніколи не переставала писати. Зоя ж малювала ілюстрації до моїх творів. Ми з нею видавали, себто писали, такі маленькі журналики “Казочка”. Єдиними нашими читачами були батьки, які, очевидно, дуже хвалили нашу


фото: Богдан Ємець

²ÐÀ ÂÎÂÊ

діяльність, як це завжди буває. Ми писали там оповіданнячка, загадки, приповідки, робили реклами різних українських фірм, таких, як, наприклад, “Маслосоюз”. Самі вигадували ці реклами. Звичайно, брали приклад з дитячих журналів, які передплачували наші батьки. І дуже багато читали. Вдома було все, що потрібно дітям з українсь-

кої та світової літератури. Бо у той час читання було дуже важливим фактором виховання дитини. І вже тоді ми зі Зоєю знали, чого хочемо від життя, що будемо робити в майбутньому: вона – малювати, я – писати. Так дивно, але наші ідеали не змінилися. Тільки поглибилися, розвинулися.

– Як Вам вдалося здобути освіту? Адже незадовго почалася війна... – Знаєте, я маю всього один рік навчання в українській школі. Бо коли мені було 13 років, більшовики зайняли Україну. Моєму батькові грозив розстріл. Його про це повідомив якийсь радянський полковник. Так що за одну ніч мої ГРУДЕНЬ 2013 КАНА

29


jrk|Šrp`

ʲÍÎ

Розмовляла Оксана Сенишин

“Найважливіше завдання цього фільму – очистити серця від ненависті”. Так каже Петро Дідула, головний оператор документального фільму “Три історії Галичини”. У стрічці українка, єврей та поляк своїм життям змальовують Галичину в часі Другої світової війни, територію, де мешкали різні національності і де тоді не раз розгорялися поміж ними конфлікти. Коли Петрові запропонували знімати, він фільмував на рівні початківцяаматора... Тож, під час зйомок фактично вчився працювати з камерою і... по-новому дивитися на історію людства.

П

ане Петре, чому ідейники фільму запросили Вас до співпраці? – Стрічка має двох режисерів: українку Олю Онишко та ліванку Сару Фаргат. Оля – то моя така давня-давня приятелька. Вона зі Сарою вивчала кіномистецтво у відомому американському університеті, що у Вашингтоні. Там дуже сильна підготовка кадрів для світу документального кіно. Цей фільм фактично був їхньою дипломною працею. Оля знала мене як фотографа. І чомусь вирішила, що можу знімати. А я до того часу в руках відеокамери не мав. Ні, може мав, але то була цілком аматорська зйомка. Тож, фактично весь період зйомок нашого фільму – то був період мого навчання праці з камерою. Від того часу я так захопився тим ремеслом, що досі знімаю; і навіть в Українському Католицькому Університеті, що у Львові, почав працювати в інформаційному відділі як оператор та режисер. – Оля та Сара відразу знали, про що хочуть зняти фільм? – Це було на рівні постійного пошуку. Що мені від самого початку імпонувало, то це те, що було загаль-

50

КАНА ГРУДЕНЬ 2013

не уявлення, що ми хочемо мати на “виході фільму”. Ми від самого початку шукали людей, які в часі Другої світової війни або після неї були би втягнуті у боротьбу, в суперництво, у взаємні конфлікти, але водночас проявили людяність. Тобто це мала бути історія порятунку, де або їх рятували, до прикладу, представники іншої національності (які номінально могли бути ворогами), або ж герої нашого фільму самі рятували когось… – Як розпочалася робота? – Ми почали знімати 2006-го року. Шукали героїв через знайомих. Їздили Україною, Польщею. Відверто кажучи, перший рік ніби і не пішов намарно, хоча тими історіями, які ми записали, так і не змогли скористатися. Бо один наш герой помер наступного року, тож, того, що ми записали, було недостатньо. А, до прикладу, історія іншого не вкладалася в ідею фільму – і ми були змушені від неї відмовитися. Тоді й почали знімати про українку Олю Ільків, активістку повстанського руху на Галичині. А наступні три роки вже цілеспрямовано шукали польську та єврейську історії.


ʲÍÎ

фото: з архіву Петра Дідули

– Знаю, що історія Олі Ільків – унікальна… – Її історія була для мене, може, найскладнішою. Ми її знімали найдовше. З усього відзнятого половина – це історія цієї жінки. Я думаю, з того ще можна було б фільмів з п’ять зробити. Оля Ільків – мати двох дітей, зв’язкова командира ПовсУкраїнської танської Армії – Романа Шухевича, була провідницею жіночої мережі ОУН Львова. Коли “совєтскі” загарбники її впіймали і поставили питання щодо її дітей, Володі і Дзвінки: “Діти і воля чи Україна, але тюрма?”, вона залишилася на тому, що не прохала помилування. Дітей забрали до притулку, змінивши прізвища, щоб мама ніколи їх не знайшла. А сама пані Оля відсиділа свою тюрму. Чотирнадцять років. Але в її історії – що для контексту нашого фільму було важливо – є один момент: слідчий КДБ, полковник Шевченко, розкрив їй інформацію про нове “дітдомівське” прізвище її дітей. Думаю, він і себе таким чином підставляв. Однак допоміг матері зустрітися зі своїми дітьми. А пані Оля, попри все, що вона пережила, враз зуміла побачити ЛЮДИНУ в кадебістові, в особі, яка була представником радянської системи і причинилася до її поневірянь. А це насправді не є просто за таких обставин. – Однак про Олю Ільків – це друга історія у фільмі. А перша – про Аарона Вайса… – Так, перша – це історія єврея. Аарон Вайс ріс у звичайному українському міжвоєнному містечку, в Бориславі, де третина – поляки, третина – українці, третина – євреї. Тож, очевидно, що багато його друзів були українцями й поляками. З настанням війни мама

Аарона звертається до сусідки Юлі Мацишин, українки, щоб та рятувала їх. А ситуація була такою, що коли б німці знайшли у когось євреїв, це б означало розстріл на місці і євреїв, і тих, хто їх переховує. Однак сусідка-українка годиться на цей ризик: у своїй хаті Мацишини добудовують подвійну стіну, і поміж стінами ховається сім’я Вайсів… Однак конфлікт історії навіть не в тім, що Мацишини так ризикують, а в тім, що син пані Юлі, друг Аарона, подався в нацистську поліцію. І тепер він серед тих, хто винищує євреїв. Та згодом – що дуже цікаво – та історія повертається в інший бік: приходять “москалі” – і вже мама Аарона Вайса рятує сина пані Юлі як того, хто співпрацював із німцями… Це наче дзеркальна історія. – Після зустрічі з Аароном у вас змінилося сприйняття історії? – Я знав, що деякі українці брали участь у “чорних справах”, у винищенні євреїв, але тут я це побачив у живій історії живої людини. Ми крутимося в українському середовищі, відчуваємо себе правильними, бо боремося за незалежність і свободу. Але тут я побачив історію з іншого боку: як героїзм однієї нації виглядає з боку іншої нації. Я відчув біль. Він ще не прощений. І до кінця не усвідомлений.

МИ ШУКАЛИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ В ЧАСІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ БУЛИ БИ ВТЯГНУТІ У БОРОТЬБУ, В СУПЕРНИЦТВО, У ВЗАЄМНІ КОНФЛІКТИ, АЛЕ ВОДНОЧАС ПРОЯВИЛИ ЛЮДЯНІСТЬ – А чим особлива історія третього героя фільму, отця Станіслава Бартмінського? – Отець Станіслав – парох у місті Красічин, що в Польщі. Це місцевість, де в післявоєнний період був дуже сильний конфлікт між УПА і польською Армією крайовою. Більшість населення цього краю – українці та поляки, хоча мешкали й євреї. Ще молодим парубком отець Станіслав дуже сильно переживав міжнаціональні конфлікти, які виникали в селі. Тож, коли прийшов час незалежності України та формування Польської Республіки в посткомуністичний період ГРУДЕНЬ 2013 КАНА

51


Свідоцтво про реєстрацію: КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р. ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ РОДИНИ

Число 10 (13) 2013 Засновник та видавець: ТзОВ “Видавництво “Свічадо”

Передплатний індекс

68747

Графічний проект журналу: Олеся Оринчин

Редакція: Анна Пецюх (головний редактор), Іванка Рудакевич, Олена Мацьків, Оксана Антонів, Христина Дорожовець, Ярина Зискан (дизайн та верстка), Ірина Мартин (літредактор), Світлана Бабинська (промоція).

© Кана, 2013 Надіслані матеріали не рецензуються і назад не повертаються. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При передруку матеріалів посилання на журнал “Кана” обов’язкове. Відповідальні��ть за зміст реклами несе рекламодавець.

Обкладинка: Олег Бабенчук

Віддруковано у ТОВ “Ріджи”, м. Київ, вул. Старокиївська, 26-а

Адреса редакції: Видавництво “Свічадо”, журнал “Кана”, вул. Винниченка, 22, м. Львів, 79008 Тел./факс: (032) 240-35-08, (032) 244-57-44 е-mail: kana@svichado.com url: www.svichado.com Для листів: “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008 www.facebook.com/zhurnal.Kana www.vk.com/id189841608


КАНА 12/13