Page 1


òÿ, ò è è æ ãîì ò é à å Áî í ä ³ â í ßê ðîâà äà


òÿ, ò è è æ ãîì ò é äíààíå Áî ³ â ßê ðîâ äà


Джоднж

Елдре

, ÿ ò ò è æ è ò îãîì é à äí íå Á ³ â ßê ðîâà äà Львів · Видавництво «Свічадо» · 2013


Титул оригіналу: John Eldredge. Desire. The journey we must take to find the life god offers.

УДК 159. 9. 016. 1–055. 1 ББК 8. 8. 373 Е 49 All rights reserved. This licensed work published under license.

З англійської переклала Ірина Пилипчук Художнє оформлення Олени Гижі

Видавництво спирається на «Український правопис. Проєкт найновішої редакції» Інституту української мови НАН України (1999).

Елдредж Джон Е 49 Чого прагне наше серце: Як віднайти життя, дароване Богом / Джон Елдредж / З англ. пер. І. Пилипчук. – Львів : Свічадо, 2012. – 224 с. ISBN 978-966-395-596-4 Серед багатьох цікавих дарів людина отримала від Бога дар прагнення. Така наша природа, що ніколи до кінця не залишаємося задоволеними тим, що маємо. Однак наші прагнення мусять відповідати Божим задумам. Як нам вберегти своє серце? Як дізнатися, чого саме воно прагне, як почувається, на що чи на кого спрямоване? На ці питання шукає відповіді у своїй книжці уже відомий нашому читачеві американський християнський письменник Дж. Елдредж. УДК 159. 9. 016. 1–055. 1 ББК 8. 8. 373 ISBN 978-966-395-596-4

© 2000 and 2007 by John Eldredge © Видавництво «Свічадо», українське видання, 2012


ЗМІСТ Вступ 9 РОЗДІЛ І. Найсокровенніша таємниця нашого серця 13 РОЗДІЛ ІІ. Дилема бажання 29 РОЗДІЛ III. Чи сміємо ми прагнути? 45 РОЗДІЛ IV. Знехтуване прагнення 61 РОЗДІЛ 5. Облудники намагаються висміяти наші прагнення 79 РОЗДІЛ VI. Бог руйнує наші плани 99 РОЗДІЛ VII. Велике відродження 117 5


РОЗДІЛ VIII. Велика історія любови 135 РОЗДІЛ ІХ. Пригода починається 153 РОЗДІЛ Х. Заглиблюючись у прагнення 171 РОЗДІЛ ХІ. Умійте відпускати 189 РОЗДІЛ ХІІ. Зберегти серце до кінця 209


Для Брента


Вступ

Ч

асто пригадую одну біблійну приповідку, яка особливо припала мені до душі: «Більш ніж щось інше пильнуй своє серце, бо з нього б’ють життя джерела» (Прип. 4, 23). Її мудрість проста – коли загубиш серце, то загубиш усе. Все, що додає вартости життю, бере свій початок у серці: близькість, ніжність, кохання, відчуття пригоди, сенс і ціль життя, відвага, жертовність, радість. Перелік можна продовжувати безкінечно. Нам потрібне це внутрішнє джерело життя, якщо хочемо жити повноцінно, а не просто «існувати». Відповідно виникають запитання: «Як нам вберегти своє серце? Як дізнатися, чого саме воно прагне, як почувається, на що чи на кого спрямоване?» Прийнятну відповідь можна отримати, прочитавши Святе Письмо. Та відкрию одну таємницю серця – це його прагнення. Те, як ми обходимося зі своїми прагненнями, свідчить про наше ставлення до свого серця. Усе просто. Прагнення має велику силу, чи не найпотужнішу в нашому житті. Принаймні так повинно бути. Та насправді важко окреслити, як саме ми сприймаємо свої прагнення, що маємо з ними робити. Прагнення – це, здається, … суцільний клопіт. Навколо стільки книжок, які рясніють обіцянками: «До життя вашої мрії – рукою подати! Сповніть свої прагнення!» Звучить красиво. Проте всім нам траплялися люди, які йшли цим шляхом, та зазнавали невдачі. Вони хапалися за нові кар’єрні можливості або зав’язували романтичні стосунки, або бралися за проєкт, про який віддавна мріяли. Та все йшло шкереберть, і вони, розчаровані, поверталися туди, звідки починали. Відтак склада9


ЧОГО ПРАГНЕ НАШЕ СЕРЦЕ?

ється враження, що єдина людина, якій вдалося все здійснити, – це сам автор сповненої обіцянок книги. А ми міркуємо собі: «Чи варто ризикувати і обирати шлях сповнення задуманого?» Оливи до вогню підливають і глибоко релігійні люди з благими намірами: «Навіть не думай про таке. Від намагання щось змінити матимеш лише біди». І таки є підстави їм вірити, бо ж не раз доводилося бачити, як ті, хто «пішли за своїм прагненням», потрапляли в різні афери, фінансові кризи, узалежнювалися від шкідливих звичок і переживали ще чимало сердечних болів. Тож цілком резонно постає необхідність просто вбити свої прагнення. І назвати це посвятою, шляхом до зрілости. І ті, і ті певною мірою мають рацію. І ті, і ті помиляються. Прагнення таки може запровадити нас до такого життя, для якого нас створено. Прагнення також може накликати нам на голову купу бід або цілковите розчарування. У цьому прагнення схоже на любов. Коли воно добре, то добре насправді. І коли погане, то погане також насправді. Саме через це багато хто боїться любови, так само як бояться чогось прагнути. Проте життя без любови заледве можна назвати життям. Те саме можна сказати і про глибинні прагнення серця: замість того, щоб оберігати в собі джерело життя, ми його забетоновуємо та намагаємось якось давати раду в цьому житті. Насправді так не можна. Так просто губимо своє серце. Страшно опинитися в такій ситуації. Я вірю в те, що прагнення – це дар від Бога. Справді у Псалтирі читаємо: «Нехай тобі вчинить, що бажає твоє серце» (20, 4); «О Господи,… бажання серця його Ти йому вволив і проханню уст його Ти не відмовив» (21, 2 – 3); «Втішайся в Господі, і Він сповнить тобі бажання твого серця» (37, 4). Бог, безсумнівно, не противиться цьому. Навіть навпаки, Він дав нам серце – глибинне джерело прагнень – використовує їх, щоб привернути нас до себе, до життя, для якого нас сам сотворив. Проте нам треба навчитися, як дослухатися до своїх намагань, як тлумачити їх. Прагнення промовляють до нас ненастанно, незмінно. Це один з найглибших голосів серця. Це той голос, що йо10


ВСТУП

го більшість із нас ніхто ніколи не намагався розуміти. Прагнення може привести нас до того життя, яке нам призначене. Воно може сформувати наші сподівання та мрії, сповнити їх пристрастю та цілеспрямованістю. Воно може підтримати нас у скрутну хвилину чи в хвилину страждань. Воно може привести нас до Бога, якщо уважно прислухатимемося до нього. Саме тому ми мусимо стати на шлях, що веде до прагнення, шлях, який вчить дослухатися до цього, аналізувати, зрештою, відшуковувати в своєму прагненні той скарб, який Господь приготував для нас. Власне перше видання цієї книги мало назву «Дорога прагнення». Але того заголовка, здається, ніхто не зрозумів. До того ж, книга з’явилася за несприятливих обставин, саме перед виходом у світ моєї іншої праці «Дике серце», якій, зрештою, судилося затьмарити її. Ця невеличка коштовність начебто потрапила в розколину. Та вона стільки може дати, стільки є надій і вказівок для такої небезпечної подорожі дорогою серця, яку звемо життям. Прожити життя змістовно, тобто прожити так, як Господь того бажав, – означає повністю розкрити своє серце. Нам потрібно, щоб це джерело струмувало плинно, незамуленим річищем правди. Але все, друзі мої, залежить від нашої здатности давати собі раду з прагненням серця. Саме тому видаємо цю книгу, плекаючи надію, що вона стане для вас чудовим подарунком і благословенням. Хто б сумнівався в тому, що зачіпати сферу прагнення серця ризиковано. «Вийти за поріг – справа небезпечна, – зізнався Більбо. – Отак ступиш на дорогу, і спробуй лиш не допильнувати власних стіп – вона заведе тебе не знати куди». Та ризик є набагато більший, якщо за цю проблему не взятися. Чи ви провели б усе життя за зачиненими дверима, обростаючи павутиною та пилом? Пригоди манять. Майбутнє чекає. Те, як ви впораєтеся з бажанням серця, значною мірою визначатиме, що станеться з вашим життям. Тож, вирушаймо в подорож разом.

11


Колись давно жив собі морський лев, який утратив море. Край, у якому він жив, був пустельним. Високо на узгір’ї, вдалині від узбережжя, цю посушливу та порохняву місцевість інакше як пустелею назвати було неможливо. То тут, то там з-під землі вигулькували кущики сухої трави, і хіба десь на обрії стриміли поодинокі дерева. Та здебільшого все вкривав порох, що його інколи підхоплював вітер, від чого страшенно хотілося пити. Звичайно, може видатися дивним, що така гарна істота взагалі з’явилася в пустелі. Не забуваймо, це ж був морський лев! Утім, і таке трапляється. Ніхто не пам’ятав, яким вітром занесло морського лева в ту пустелю. Здається, це сталося дуже-дуже давно. Власне, так давно, що він наче там і народився. Не те, щоб йому справді було місце в такому безвідді. Як таке може бути? Він же ж бо – лев морський. Та всім відомо, що варто достатньо довго прожити в якомусь місці, хай би якому незвичному, воно стане для нас домом.


РОЗДІЛ І

Найсокровенніша таємниця нашого серця Ми ніколи не живемо, лиш сподіваємося жити. ПАСКАЛЬ Мені здається, що поки людина дихає, то ні на мить не перестає прагнути чи бажати чогось. Неодмінно є щось таке, що ми вважаємо гарним і хорошим, і нам аж кортить володіти ним. ДЖОРДЖ ЕЛІОТ Я все ще не знайшов того, що шукав. U2

У

кожному серці є своя таємниця. На неї часто не звертають уваги, рідко коли її можна описати словами, та все ж вона день у день слугує нам провідником на життєвому шляху. Здебільшого ця таємниця залишається в якнайглибшому сховку нашого єства. Це бажання того життя, якого хочемо. Правда ж, є таке життя, якого ви шукали щодня? Можливо, ви не завжди свідомі тих пошуків, буває, що ви начебто й узагалі занедбали їх, та воно знову й знову повертається до нас – оте прагнення до омріяного життя. Воно, безсумнівно, невловиме. Воно, здається, приходить і покидає нас, як йому заманеться. Можуть минути місяці, а то й роки, поки воно вирине знову. 13


ЧОГО ПРАГНЕ НАШЕ СЕРЦЕ?

І хоча воно наче й мучить нас, може інколи завдавати сильного болю, та все ж, коли повертається, ми знаємо – воно безцінне. Якби нам вдалося виокремити це прагнення, очистити його від усього, що нас від нього відволікає, піднести як найсокровенніший скарб, ми пізнали б таїну буття. Річ у тім, що для кожного з нас життя – це таємниця. Всі стикаються з дилемою: ми прагнемо життя, та не знаємо, де його шукати. Тоді задумуємося про те, чи знайдемо його взагалі, а якщо знайдемо, то чи зможемо його зберегти? Складається враження, що навколишня реальність суперечить омріяним внутрішнім життєвим засадам. Інколи перед нами начебто й постає майже саме те, чого хочемо, та воно ніколи не пасує ідеально. Щодня виринають нові загадки, та ми не отримуємо відгадок разом зі свідоцтвом про народження. Щоби віднайти бажане життя, треба вирушити в путь. Кожен має свого проводиря – це заховане глибоко в серці прагнення, яке нерідко нехтуємо або плутаємо з чимось іншим, ба, навіть свідомо вирішуємо ігнорувати. Найбільша трагедія людства – це відмова від пошуку. Ніщо не має більшої ваги, ніж життя в глибині нашого єства. Втратити серце – означає втратити все. То ж якщо серце має супроводжувати нас на життєвому шляху, то не маємо права, не сміємо занедбувати цього прагнення. Джеральд Мей пише у своїй книзі «Пробуджене серце»: Прагнення заховане в кожному з нас, у глибині нашого єства, яке називаємо серцем. Воно народжується разом із нами, його неможливо задовольнити, і воно ніколи не щезає. Нерідко ми навіть не усвідомлюємо того, що воно є, та воно ніколи не спить… У цьому прагненні – наша істинна сутність, сенс життя.

Саме в прагненні серця захований ключ до розуміння того, ким ми є і для чого живемо. Та він постає перед нами у несподі14


НАЙСОКРОВЕННІША ТАЄМНИЦЯ НАШОГО СЕРЦЯ

ваних формах, навіть часто залишається поза увагою або ж ми його хибно розуміємо. Час до часу життя видається нам саме таким, як нам і хотілося – водночас і приємним, і правильним. Це саме ті моменти життя, які нам хотілося б продовжувати безкінечно. Не те, щоб їх відразу хотілося сфотографувати, як от весілля чи день народження, чи якусь іншу видатну подію. Найчастіше вони немов підкрадаються, приходять до нас у невловимій, негаданій постаті. Подумайте лишень, скільки разів у житті вам доводилося відчувати, що ви ладні все віддати, аби лиш мати силу зупинити час. Згадайте всі ті миті любови, миті радости, прості миті відпочинку та спокою, коли здається, що все добре. Тоді щось у серці промовляє: «Нарешті ось воно. Саме для цього я створений!»

ШЕПІТ РАДОСТИ Був останній тиждень літніх канікул, які ми проводили у горах Тетон. Ми були в цьому неймовірно мальовничому місці ось уже дев’ять днів і весь цей час мандрували околицями, плавали, сміялися, розважалися – одно слово, насолоджувалися тими рідкісними та прекрасними хвилями, коли вся сім’я разом. Під час однієї з вилазок до лісу ми знайшли тихий ставок, десь за пів години ходи від нашого табору. Туди вечорами часто приходили дикі звірі на водопій. І ось тієї ночі ми задумали прийти до ставка, коли сутенітиме, залишитися аж до ночі і подивитися, які таємниці відкриє природа. Коли ми прийшли, сонце саме сідало, його захід був за нашими спинами, а попереду, далеко на сході, десь над горами Абсарокас збиралися грозові хмари, чорні клуби громадилися один на одного, немов велетенські небесні замки. Відблиски дня, що дотлівав, поступово додавали їм то персикової, то рожевої, а відтак і свинцевої барви. 15


ЧОГО ПРАГНЕ НАШЕ СЕРЦЕ?

На плесо нашого озерця немов із чарівної казкової країни випливла пара лебедів-сурмачів. Ми з дружиною та трьома нашими хлопчиками сиділи на моріжку поблизу води, спинами спершись на колоду. Як тільки почали згасати останні промені сонця, з-поміж верболозів на галявину, де ми сиділи, вибрів красень-лось із розлогим гілляччям рогів. Він зауважив нас і зупинився. Ми затамували подих. Тварина беззвучно обернулась і зникла між дерев, так само таємниче, як і з’явилася. Ми не встигли навіть розчаруватися, як із протилежного кінця галявини попасом вийшла лосиця з дитинчам. Від них годі було відвести погляд, тимчасом як навколо щоразу більше темніло. Прохолодний вітерець сколихнув верховіття сосен. Коникистрибунці розпочали свій вечірній концерт. Лосиця прилягла у високій траві, та лосеня все ще було видно. Тишу над болотом переривали праісторичні, немов з іншої реальности, крики журавлів. Хлопчики притулилися до нас тісніше. Біля наших ніг проплив бобер, і хвилі, які він залишав за собою, розходилися врізнобіч по сизих водах ставка. Далеко на обрії, на тлі чорного громаддя хмар, вражали своєю величчю спалахи блискавок. Навколо майже повністю стемніло, коли на протилежний край галявини забрело попастися стадо оленів. Зрештою, начебто для того, щоб доповнити загальну картину, почулося виття самітника-койота. То була одна з найнеймовірніших ночей, які мені будь-коли доводилося проводити на природі, – справжній витвір мистецтва. Шотландський поет Джордж Макдональд добре знав, що в такі миті до нас щось промовляє: Ледь чутний віддих із країв незнаних, Мов подув леготу крізь сутінкові межі двох світів, Який несе нам пахощі життя; ... той шепіт аж у саме серце проникає і несказанним трепетом проймає, слова із тіней несміливо падають і тріпотять. («Щоденник старої душі») 16


НАЙСОКРОВЕННІША ТАЄМНИЦЯ НАШОГО СЕРЦЯ

Знаю, що роки минають у шаленому темпі, і прийде час, коли наші хлопчики вже не захочуть нікуди з нами їздити відпочивати. Вони знайдуть собі свої половинки, у них з’являться нові товариства, наше життя зміниться назавжди. Те, як вони сиділи разом із нами там, у лісі, стискаючи рученятами ліхтарики, пошепки перемовляючись про кожну таємницю, яку відкривав нам ліс, – я б усе віддав, аби зупинити життєвий годинник, хоча б на кілька днів перевести його назад, ще раз пережити ті моменти. Та час спливає, не питаючи нашого дозволу, і в глибині серця я знаю, що нам його не зупинити. На один момент нас захопило щось більше, щось прекрасніше, ніж нам будь-коли доводилося бачити, кажучи словами Нормана Макліна: «Вознесло нас над землею, попри всі її закони, наче у витворі мистецтва. Та я дуже чітко усвідомлював, що життя – це не витвір мистецтва, адже мить не триватиме вічно”.

ВІДЛУННЯ МИНУЛОГО Інколи ми не помічаємо тих моментів, коли стикаємося з ними, але їхня таємниця розкривається нам через роки, коли ми прагнемо пережити їх знову. Хіба ж не було у вашому житті таких митей, що якби тільки була змога, ви повернулися б туди? Я виріс у Лос-Анджелесі, але щороку влітку проводив вакації в Орегоні, де жили і татові, і мамині батьки. Які ж чудові, невинні, захопливі були ті дні! Гасай собі лісами, рибаль на річці, а тут ще й дідусі та бабусі клопочуться тобою. Мої батьки були молоді та щиро кохали один одного. Кожен день такого відпочинку був сповнений пригод, які мені не треба було шукати чи купувати за гроші – треба було тільки жити і насолоджуватись. Оті катання на плотах і купання в річці Роґ, забави в парку, чорничні пироги у кав’ярні Бекі, що біля дороги до озера Крейтер. У кожного з нас у минулому, хай навіть на коротку мить, бувало 17


ЧОГО ПРАГНЕ НАШЕ СЕРЦЕ?

відчуття, що життя складалося саме так, як має бути, яким ми його собі уявляли. Був час, коли долина, гай, потік, Земля і бачені місця За роком рік Жили у світлі Божого лиця, Я був тоді інакший чоловік… Небо оточує нас у дитинстві! Тюремна темінь швидко загусає Над хлопчиком малим, Але він бачить, звідки світло сяє У захваті своїм… Але з роками диво полум’яне У світлі будня губиться і тане. (Ода. Натяки безсмертя у спогадах раннього дитинства. Пер. Р. Кисельов) Вордсворт уловив цю таємницю у своєму дитинстві, побачив у ньому поклик із невідомого світу. Нам треба засвоїти урок таких моментів, бо інакше не вдасться взяти зі собою в життєву дорогу серце. Адже якщо вони безповоротно відійдуть у непам’ять, тоді омріяне життя також померкне, і наше серце з ним. Аж тоді, коли діти покидають рідний дім, ми усвідомлюємо, наскільки цінними були проведені разом роки. Надувний басейн у дворі. Радісне очікування Різдва. Перші кроки, перші голи, перші побачення. Цими подіями ми наповнюємо фотоальбоми, намагаючись хоч якось затримати їхні миті. Як же прикро, що вони немов вислизають нам із рук. Кожна втрата начебто свідчить про те, що те вимріяне життя ніколи не буде нашим, ніколи не настане. Але таємниця розкривається нам навіть у найбільших втратах. 18


НАЙСОКРОВЕННІША ТАЄМНИЦЯ НАШОГО СЕРЦЯ

СКОРБОТНИЙ ПЛАЧ Я не усвідомлював, ким був для мене Брент, поки не втратив його. Він загинув рік тому під час спільної поїздки в гори. Нас було кілька чоловіків, і ми надумали відпочити не верхогір’ї, бо нам здавалося, що нема кращого способу поліпшити сердечне здоров’я, ніж забратися після роботи якнайдалі від телебачення, на природу. Ми запланували провести три дні на ранчо в Колорадо, порибалити собі, покататися верхи, побалакати про людські бажання. Того дня, коли Брент упав, він ішов попереду нашого альпіністського загону. Для багатьох втрата виявилася непомірною. Джині втратила чоловіка. Бен і Дрю втратили татка. Чимало хто втратив єдину людину, яка боролася за їхні серця. Я ж утратив найвірнішого в житті друга. Брент був не просто партнером, а радше найрідкіснішим даром – його серце бачило все так само, як і моє. Наша дружба була наче спільна подорож, спільний пошук таємниць душі. Саме вона завела нас у гори, в літературу та музику, у відчайдушну боротьбу за серця людей. На нашому шляху нам доводилося сміятися й тужити, відкидати й прагнути. Коли Ніколас Волтерсторф утратив сина в нещасному випадку в горах, то написав: І ось у світі з’явилася порожнеча... Неначе за одну мить кудись поділося вмістилище пам’яти, надії, знання, любови – всього, що досі жило на землі. Залишилася тільки пустка. Цей світ мав свою неповторну будучність, яка ще так недавно вирувала навколо. Та враз її не стало... Немає більше нікого, хто бачив би саме те, що й він, знав те саме, що й він, пам’ятав те саме, що й він, любив те саме, що й він... Я так і не отримаю відповіді на свої запитання. Світ спорожнів. («Плач за сином»)

Мабуть, це виглядає не дуже мудро, але час до часу ловлю себе на тому, що раптово оглядаюся, коли бачу, як поруч про19


ЗБЕРЕГТИ СЕРЦЕ ДО КІНЦЯ

тон нагадує нам про перших християн, які втікали до пустелі на півдні Палестини, щоб наблизитися до Бога. Вони вважали суспільством «кораблем, який тоне і від якого всі мусять пливти якнайдалі, щоб вижити». Були переконані, що «дозволити собі пливти за течією, пасивно приймати принципи і цінності тогочасного суспільства означало неминуче зазнати катастрофи».

СКАРБИ ДЛЯ СЕРЦЯ НАШОГО Після того, як пастухи довідуються від ангелів про народження Ісуса Христа, вони шукають Дитятко і знаходять Його в яслах на сіні. Ціле село не могло прийти до тями, почувши таку звістку, але Марія, як свідчить нам Євангеліє, «пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці» (Лк. 2, 19). Згодом, коли бачимо Ісуса хлоп’ям у храмі, серед учителів закону, знову всі навколо були вражені. «А мати Його зберігала всі ці слова у своїм серці» (Лк. 2, 51). Історія Марії – це незрівнянно зворушлива історія материнської любови. Їй знадобляться ці скарби, коли недоля спіткає її сина. У найстрашнішу годину, коли невидимий меч розтинатиме її душу, вона не зневіриться серцем. Я впевнений, що саме завдяки цим скарбам. Якщо ви не знаєте, як зрозуміти, що саме Бог говорить вам, почніть робити подорожні записки. Щороку я починаю нові записки, в яких нотую все, що відбувається на шляху серця. Подорожні записки – це хроніка того, що відбувається в дорозі, а не просто перелік подій дня, викладений у щоденнику, або, що гірше, перелік завдань на тиждень, як у типових нотатниках, що їх знаходимо в кожній крамниці. У таких записках розкривається внутрішнє життя. Наприкінці я створив розділ «Цей новий день». Там я записую стрижневі істини, до яких маю повертатися щоранку (принаймні), аби навернути свої прагнення у правильне річище. У моїх записках зібрані всі перипетії, 219


ЧОГО ПРАГНЕ НАШЕ СЕРЦЕ?

які траплялися впродовж року, але в тому останньому розділі я інтрепретую події, емоції, відчуття. Подібно до венедиктинців, завжди маємо триматися найсокровенніших істин – уранці, вдень і вночі. Одного разу ми з другом на ім’я Крейґ сиділи під теплим сонцем і обідали біля каньйону Фор Майл. Він вийняв Паскаля і прочитав уголос такі слова: «Жахливо відчувати, що все, чим ми володіємо, спливає, але треба вперто зберігати цю прив’язаність, не переймаючись тим, що не можемо володіти нічим вічним». Це було в четвер удень, а ввечері мали початися наші рекреації. Ми двоє приїхали раніше пори повинні були приєднатися до нас згодом на ранчо. Каньйон – прекрасне місце, де по дну звивається бистра річечка, обабіч якої спинаються високі стрімчаки. Дивно було розмовляти про те, що життя втікає від нас, коли саме повітря пронизане надією. Попереду були чудові вихідні, які я мав провести у прекрасному товаристві за улюбленими заняттями. Я не знав, чому Крейґ відкрив «Думки», не передбачав і того, що має статися. Аж потім зрозумів, що то були пророчі слова, якими до нас промовляв Бог на початку нового періоду в моєму житті. Бог звертається до нас набагато частіше, ніж нам здається. Його слова – це скарб, який маємо заховати в серці, якщо треба, пришити до підкладки, зберегти на ту чорну годину, яка може спіткати нас у житті. Б’юхнер завважує: «Його слово несказанно цілюще і цінне водночас». Хочу поділитися своїми нотатками, сподіваючись, що вони слугуватимуть для вас стимулом вловлювати та зберігати слова та образи, які кожного Божого дня нагадують про священний роман: Історія продовжується. Це просте твердження нагадує мені про те, що життя триває, що ми кудись прямуємо, що історія наближується до щасливого закінчення. «Минуле є прологом», – казав Шекспір. Жодна подія не є останнім словом. Минуло кілька тижнів після Брентової смерти, 220


ЗБЕРЕГТИ СЕРЦЕ ДО КІНЦЯ

і якось, коли я йшов від авта до свого кабінету, в голові промайнуло: «Історія обернулася трагічно». Мені чомусь було важливо сформулювати свою думку саме так, тому що ці слова нагадали мені про всі трагічні історії, які мені будьколи доводилося почути, і про те, які почуття вони в мене викликали, як герої тих історій давали собі раду зі своїм горем – усе це додавало ваги тому, що мені доводилося тоді пережити. Водночас вони не давали мені впасти в розпач, тому що я сприймав той момент в ширшому контексті, не просто як окрему подію, а радше, як Брент не раз казав, наче «кохання серед боротьби життя та смерти». Мені вдалося дати серцю зрозуміти, що історія продовжується. Ден Елендер завважує: «Віра зростає пропорційно до того, наскільки ми усвідомлюємо Його й нашу історію, долучаємося до неї, захоплюємося нею». Це неможливо. Цією фразою я нагадую собі, що не можна облаштовувати собі омріяне життя на землі. Я ще не остаточно зцілився від своїх залежностей і намагань (вони – немов частинка мого «я») облаштувати собі вже тут невеличкий Едем. Знову й знову повторюю: «Це неможливо», але від цих слів не занепадаю духом, навпаки, відчуваю, як моє серце звільняється, перестає прагнути володіти чимось, переживати за все в житті, а саме такі відчуття незмінно пов’язані з намаганнями облаштувати собі рай на землі. Ці слова нагадують мені про необхідність відпустити все. Вони руйнують силу закляття, яким лукавий силкується нас обплутати. Рай близько. Як же часто я забуваю саме про це. Як же легко знову повернутися до переконання «або зараз, або ніколи», тобто якщо його не отримаю зараз, то не отримаю ніколи. Омріяне життя наближується. Те, чого я зараз так прагну, жадаю, шукаю в навколишньому світі, – геть усе матиму в прийдешньому житті. Саме такий зміст я вбачаю у тих благих і прекрасних дарах, що їх отримуємо повсякчас. Коли піднімаєте келих вина, випийте його за прийдешній 221


ЧОГО ПРАГНЕ НАШЕ СЕРЦЕ?

бенкет, коли побачили щось гарне, чого вам хочеться (як у випадку з вітражем Бетані), скажіть собі: «Ще трішки – і матиму його довіку», коли кохаєте, не забувайте, що це лише репетиція великої історії любови. Відтак допоможете своєму серцю не потрапити в пастку. Пригадую останні рядки роману Макдональда «Фантастес»: «Велике благо наближується, наближується, наближується до тебе». Боротьба та подорож. Ми постійно ведемо війну, кривава битва точиться за наші серця. Мене вражає, як мало християн розуміють це, як погано вони захищають свої серця. Ми поводимося так, ніби живемо в мирний час у тихому сонному містечку. Але насправді це не так. Наше духовне середовище схоже на ситуацію в Боснії або Бейруті. Поводьтеся відповідно. Пильнуйте своє серце. Не впускайте до нього казна-що, не відпускайте його блукати безцільно. Якими б не були обставини, я щоразу запитую себе: «Як це вплине на моє серце?» Міркування про життя як про подорож нагадує мені про те, що не варто намагатися розбити намет і назвати його своїм домом. Воно допомагає мені зрозуміти, що життя – це процес, який завершиться десь у кінці шляху. Відтак мене не огортає відчуття невдачі, коли я чогось не закінчив, бо маю надію, що завершу все, коли завершиться моя подорож. Я хочу пригод, і це нагадує мені, що саме зараз я їх переживаю. Життя – це не задача, яку треба розв’язати, а пригода, яку треба прожити.

За довгі роки я записав чимало інших думок і міркувань, але не все може бути зрозуміле сторонньому читачеві. Не змушуватиму вас читати записи, що нагадують сімейні відео; боюся, що я вже достатньо надужив вашої уваги. Але дозволю собі поділитися ще однією, останньою нотаткою – «Жайворонок». Жайворонок. Моєю улюбленою співочою пташкою віддавна був і залишається жайворонок. Підозрюю, що для багатьох 222


ЗБЕРЕГТИ СЕРЦЕ ДО КІНЦЯ

він – звичайнісінька пташина з не дуже примітним оперенням. У її польоті немає нічого особливого. Але я обожнюю його пісню, тому що вона оживляє в пам’яті безліч літніх днів, проведених у полях і на річках Заходу Америки. В історії мого життя жайворонок – дуже романтична пташка. Його пісня означає для мене літо, сінокоси, довгі дні відпочинку, риболовлю. Як ніщо в світі, він став для мене символом надії. Жайворонок повертається до Колорадо ранньою весною, а, як я вже згадував, саме на цю пору припадають найбільші хурделиці. Яка відважна пташина! Я впевнений, що на його місці дочекався б червня, коли потепліє. Але він таки прилітає, незважаючи на заметілі, всідається на стовпці чи на вершечку невеликого дерева і починає співати. Літня пісня звучить майже недоречно, коли обличчя заліплює снігом, але саме це нам потрібне.

Цієї весни я знову чув двох жайворонків, які переспівувалися між собою холодного вітряного дня. Сам Бог промовляв до мене через них. Я зрозумів, що Він спонукає мене співати власну пісню літа, хоча зима життя й намагається заморозити мою весну холодним вітром і снігом. «Не відкидай упевнености, – казав Він. – Не злітай з гнізда, а впевнено співай свою пісню про літо, не сумнівайся у моїй великій милості щодо тебе. Не ти приніс цю весну, любий сину, тому не треба піклуватися тим, щоб настало літо. Пори року змінюють одна одну з волі Отця, і літо обов’язково настане». Мені пригадалося есе К. С. Люїса «Велике чудо», в якому він пише: Безперечно, надворі ще зимова погода, але таке часто трапляється в перші дні весни… Весна приходить цим шляхом повільно; але головне те, що вона вже показалася з-за рогу. Звичайно, є відмінність між нами і, наприклад, квіткою крокуса, яка сама не може вирішувати, чи їй відгукуватися на поклик весни, чи ні. А ми можемо. Тільки нам вирішувати, чи опиратися весні й повернутися у зиму, чи долучитися до 223


ЧОГО ПРАГНЕ НАШЕ СЕРЦЕ?

незрівнянних розкошів літа, в яких наш проводир, Син Чоловічий, уже перебуває і кличе нас до себе. Тільки від нас залежить, чи підемо за Ним, чи ні, чи загинемо серед зими, чи попростуємо до весни, а відтак і до літа.

Брента поховали в четвер. Біля його могили зібралися родичі, друзі, і Крейґ зачитав такі слова: «Я – воскресення і життя. Хто в мене вірує, той навіть і вмерши – житиме! Кожен, хто живе і в мене вірує, – не вмре повіки» (Йо. 11, 25 – 26). Він згорнув Біблію. Всі стояли мовчки, ніхто не знав, що сказати чи зробити, ніхто не хотів іти, та нікому насправді не хотілося там залишатися. Здавалося, все, кінець. І в ту мить заспівав жайворонок. Ця книга – моя пісня йому у відповідь.

Джон Елдредж ЧОГО ПРАГНЕ НАШЕ СЕРЦЕ? Як віднайти життя, дароване Богом Літературний редактор Ірина Мартин Технічний редактор Світлана Клим Підписано до друку 07.05.12. Формат 60x84 1/16. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 13,1. Ум. фарбовідб. 13,5. Обл.-вид. арк. 8,7. ТзОВ Видавництво «Свічадо». Свідоцтво серія ДК № 1651 від 15.01.2004 р. 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 235-73-09, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано у ПП «Коло». Свідоцтво серiї ДК №498 від 20.06.2001 р. вул. Бориславська, 8, м. Дрогобич, Львівська обл., 82100


Чого прагне наше серце  

Автор: Джон Елдредж Рік видання: 2013 Формат: 145х200 Палітурка: м'яка Кількість сторінок: 224