Page 1


ДОМЕНІКО АҐАСCО

СТАРШИЙ

ДОМЕНІКО АҐАСCО МОЛОДШИЙ

ЛЬВІВ ВИДАВНИЦТВО «СВІЧАДО» 2014


Титул оригіналу: Papa Giovanni XXIII. УДК 279-732.2-051 ББК 86.375-601 A 18

З італійської переклав Костянтин Зінченко

Видавництво спирається на «Український правопис. Проєкт найновішої редакції» Інституту української мови НАН України, 1999

Аґаcсо Доменіко ст., Аґаcсо Доменіко мол. A 18 Папа Іван XXIII / Доменіко Аґаcсо ст., Доменіко Аґаcсо мол. ; пер. з італ. К. Зінченка. – Львів : Свічадо, 2014 – 96 с. ISBN 978-966-395-720-3 Попри те, що Папа Іван ХХІІІ помер п’ятдесят років тому, досі багато осіб пише йому як живому: тисячі листів і листівок з привітаннями «доставляють» на його могилу, особливо на Різдво та Великдень. Навіть ті, які почувалися чужими щодо релігійного середовища, прислухалися до нього, коли він закликав до єдности, вчив довіряти «вищому й неочікуваному задуму Божого Провидіння щодо всіх людей». Зі сторінок цієї книжки постає непересічна постать Папи Івана XXIII, який ніс світові, розділеному ворожістю і страхом, віру й надію. І ця постать, без сумніву, буде цікавою сучасним читачам. УДК 279-732.2-051 ББК 86.375-601

ISBN 978-966-395-720-3

© 2013 Edizioni San Paolo s.r.l. Piazza Soncino, 5 - 20092 Cinisello Balsamo (Milano) © Видавництво «Свічадо», українське видання, 2014


ВСТУП

ВІН ПРОДОВЖУЄ ПІДБАДЬОРЮВАТИ НАС

Попри те, що Іван ХХІІІ Ронкаллі помер п’ятдесят років тому, він дотепер живе серед нас, є сучасником навіть тих поколінь, які не були з ним знайомі. Його беатифікація, що відбулася Святого 2000 року, не була святом спогадів, хоча і сповнена ними. Це був, передусім, «дотик руки» його актуальної присутности в Церкві, у християнському світі та поза ним. Навіть тепер – півстоліття по тому – багато осіб пише йому як живому: тисячі листів і листівок з привітаннями «доставляють» на його могилу, особливо на Різдво та Великдень. Це ніби сьогоднішнє пережиття тих моментів щасливої несподіванки – а також і подиву – яким став його вибір Папою, починаючи з осени 1958 року, і у католицькому світі, і за його межами. Навіть ті, які почувалися чужими щодо релігійного середовища, не могли не слухати його, коли він запрошував свою Церкву до єдности, перевірки та виправлення, звертаючись до всього світу жвавим голосом, або ж коли вчив довіряти «вищому й неочікуваному задуму Божого Провидіння щодо всіх людей». 5


У світі, який був тоді розділений ворожістю і страхом, лише його голос вмів інтерпретувати і переживання, і надію. А у дні неминучої та страшної небезпеки саме він зміг запевнити та підбадьорити інших. До всього цього Іван ХХІІІ Ронкаллі дійшов не лише завдяки надзвичайно скромним родинним умовам, але й через ті складні та підступні шляхи, які йому довелося подолати, почуваючись деколи самотнім і в Церкві, і поза нею. Він повинен був стати перед обличчям ворожих ситуацій і перемогти зброєю світлої ніжности, не завжди відчуваючи довіру та підтримку з боку «своїх» церковних структур й авторитетних церковних постатей, яких він згодом, під час понтифікату, щедро наділив своєю довірою та дружбою, і як він це чинив щодня з усіма. Д. A. ст. Д. A. мол.


I ІМ’Я, ЯКЕ ЗДИВУВАЛО

Їх мало, і всі вони дуже втомлені. Восени 1958 року їх лише 55 – кардиналів, які мають обрати нового Папу, наступника Пія ХІІ Пачеллі, котрий керував Церквою протягом 19 років і помер 9 жовтня. Він давно вже не призначав кардиналів, а ці старі, зібравшись у Сикстинській каплиці, щоб голосувати, бачать, що їх ще менше. Двох ув’язнили політичні режими комуністичної Європи: Йожеф Міндсенті – в Угорщині й Алоізіє Степінац – у Югославії. І не тільки це: не так давно помер кардинал місіонер Чельсо Костантіні. І нарешті в суботу 25 жовтня, за півгодини до початку Конклаву, несподівана хвороба позбавила американську Колегію в Римі кардинала Едварда Міну, архиєпископа Детройта. Таким чином у другій половині того суботнього дня разом зібралися п’ятдесят кардиналів, всі вже похилого віку. Серед них китаєць Томас Тієн, якого принесли на ношах зі зламаною рукою, та чилієць Хосе Марія Каро Родрігес, якому залишилося прожити лише місяць. Голосувань, які розпочалися першого дня, було одинадцять. І вже увечері в понеділок 27 жовтня, після 7


восьми голосувань, перевага зосередилась навколо імени Анджело Джузеппе Ронкаллі, патріярха Венеції. Щоб обрати нового Папу, необхідно принаймні 35 голосів. Ця кількість була значно перевищена вже наступного дня, у вівторок 28 жовтня: і ось Папою, мало не одноголосно, обрали Ронкаллі. Декан кардиналів, француз Ежен Тіссеран, схилився перед ним із ритуальним запитанням: «Приймаєш вибір на верховного Понтифіка?». «Приймаю», – пролунала відповідь. Наступне запитання: «Яке хочеш мати ім’я як Папа?». І тут Анджело Джузеппе Ронкаллі вперше здивував усіх, відповівши Тіссерану: «Vocabor Johannes», мене зватимуть Іван. І одразу ж усі зацікавилися – спочатку в Сикстинській каплиці, а згодом в усьому світі – щодо причини цього вибору. Пояснень – безліч: Іван – це ім’я великих святих, Євангелиста і Хрестителя, понад двадцяти пап й одного антипапи… Утім прозвучала його відповідь, яка здивувала всіх: «Тому що мого батька звати Іван». Звісно, потім він згадав святих і понтифіків з цим іменем. Але, насамперед, «Мій батько». Після обрання на нього накинулися монсеньйори, асистенти, церемонімейстери та кравці, щоб вдягнути його як Папу, перш ніж він вийде на балкон собору Святого Петра до натовпу, який на площі вже розпочав святкування. Та не тільки до них. Іван ХХІІІ Ронкаллі став першим Папою, якого телебачення негайно показало всьому світові. Це питання кількох хвилин, а його обличчя стало родинним образом у мільйонах будинків. І вперше у світі прозвучала назва його рідної 8


місцевості: Сотто-іль-Монте, провінція Берґамо. Містечко називається саме так, бо розташоване біля підніжжя гори Кауто, на березі річки Адда. «Sota el mùt» (Сота ель мут) так його називають корінні мешканці, які того жовтневого вечора влаштували велике святкування, хоча вони не виглядали дуже здивованими: «В усі часи стільки берґамасків були священиками і єпископами, що рано чи пізно мав настати день, коли один із них став би Папою». У Ватикані, тим часом, навколо Івана, тоді щойно обраного Папою, дотепер вирує безліч емоцій серед наближених до нього людей. Потім – вихід на центральний балкон собору Святого Петра й перше благословення. Це те, що відбувається щоразу після обрання Папи й завжди несе новизну, переміни, людей, які приїжджають чи від’їжджають. Після закінчення всіх передбачених процедур і церемоній, всі ставлять одне і те ж запитання: «А що нам тепер робити?». І саме він, Папа Іван, спокійний, як і всі його співвітчизники з Сотто-іль-Монте, відповідає: «А тепер, як і щовечора, ми помолимось із Часослова». Також він покликав молодого отця Лоріса Каповіллу, який приїхав з ним із Венеції на конклав. У Венеції вони познайомилися 1950 року, коли монсеньйор Ронкаллі, тодішній нунцій у Парижі, приїхав на святкування одного ювілею. Отець Лоріс, який уже тоді належав до венеційського клиру, займався зв’язками з громадськістю та молодіжною діяльністю. Згодом, у січні 1953 року, отець Лоріс побачився з ним у паризькій нунціятурі як член венеційської делегації священиків, котра вперше зустрічалася з Анджело Ронкаллі, якого щойно призначили патріярхом, що мав 9


замінити на цій посаді кардинала Агостіні. З цієї нагоди монсеньйор Ронкаллі запропонував отцеві Каповіллі, починаючи з березня 1953 року, працювати в Патріярхаті Венеції. Тепер вже у Ватикані, після того як його обрали Папою, Іван ХХІІІ Ронкаллі покликав свого секретаря з Венеції, сказавши йому: «Між нами нічого не змінилося, але тут потреби дещо інші, аніж у Венеції. Ми перебуваємо в центрі католицизму, тож багато речей змінять наше життя». Але це аж ніяк не є причиною для занедбання щоденних обов’язків. І багато років по тому монсеньйор Каповілла пригадав у книзі-інтерв’ю Іван ХХІІІ у спогадах секретаря, яку видав Марко Ронкаллі (видавництво Сан Паоло): «Я бачу, як він знову, того вечора, ходив туди-сюди з вервичкою в руках, а я, розгублений і охоплений тисячею думок, ніяк не міг зібратися з ними у цій новій та непередбаченій ситуації». Спокійний, як і всі його співвітчизники з Сотто-іль-Монте.


II СЕМІНАРИСТ І СЕРЖАНТ

Саме в Сотто-іль-Монте народився майбутній Папа у п’ятницю 25 листопада 1881 року, коли королем Італії був Умберто І Савойський, а Папою – Лев ХІІІ Печчі. Новонароджений, якого охрестили того ж дня, був четвертою дитиною – першим хлопчиком – Джованні Баттісти Ронкаллі та Маріянни Маццоли. Після нього народилося ще дев’ятеро дітей, з яких троє померли в дитинстві. Це була звичайна селянська родина, яка саме тоді переживала час переходу до праці на власній землі. Це їм вдалося, коли Анджело був ще зовсім малим. Родина Ронкаллі мала власний дім у Кашині Коломбера. «Спокійна і щаслива бідність». Так потім Іван ХХІІІ назве умови, в яких зростав, і клімат, який там панував, під пильним наглядом «бороди» Заверія, його двоюрідного діда: працьовитого та набожного чоловіка, який вдома був катехитом дітей і духовним наставником для всіх інших членів родини. Жовтень 1892 року: в 11 років Анджеліно вступив до Семінарії Берґамо, провчившись перед тим два роки у школі, де він мав досить посередні бали. У Малій семінарії тоді вчилися навіть діти без чітких натяків на покликання: це просто був спосіб, 11


щоб дати їм хоч якусь освіту. Анджеліно Ронкаллі, натомість, покликання мав, і дідусь Заверій його добре підживив. У червні 1895 року майбутній Понтифік отримав «тонзуру», яка ввела його в церковний стан. І коли він вперше прийшов додому вдягнутий у підрясник, то всі одразу ж почали звертатися до нього на «Ви». Навчання давалося йому легко. Коли Анджело мав 20 років, берґамський єпископ Гвіндані скерував його на навчання до Риму, де він закінчив курс підготовки до священства, з однією лише перервою: його призвали до армії. Тоді семінаристи служили рік, маючи право обирати тип військ. І він обрав 73-й піхотний полк у Берґамо, куди прибув без підрясника з гарними солдатськими вусами. За шість місяців він став капралом, за рік – сержантом, а 1903 року закінчив службу й повернувся до Риму, щоб продовжити навчання. Там він брав участь у похороні Папи Лева ХІІІ та в церемонії коронації його наступника, Пія Х Сарто, який перед тим був патріярхом Венеції. Того ж року на нього очікував останній важливий крок перед священством: у грудні його висвятили на диякона у присутності багатьох друзів та товаришів по навчанню, серед яких був молодий, освічений і палкий Ернесто Буонаюті, котрий також наближався до священства. На нього чекала, з одного боку, блискуча кар’єра університетського викладача історії християнства, а з другого – серйозний конфлікт із церковною владою через свою діяльність історика християнства, що згодом переросло у звинувачення та строге канонічне покарання, яке закінчилося його відлученням від Церкви. Відлученим він і помер без уділення таїнств. 12


І, нарешті, 10 серпня 1904 року, у день вшанування святого мученика Лаврентія, монсеньйор Джузеппе Чеппетеллі висвятив Ронкаллі на священика в церкві Пресвятої Богородиці Монтесанто. Наступного дня він відслужив свою першу Літургію в соборі Святого Петра. Також там відбулася його перша зустріч із Папою Пієм Х, якому його представили як «молодого священика з Берґамо». Він отримав благословення Папи, який потім поклав руку на його чоло. Таким був перший контакт із церковною верхівкою.


III ЄПИСКОПСЬКІ РАНИ

Він мав вивчати канонічне право. Натомість його скерували до Берґамо як секретаря нового єпископа, монсеньйора Джакомо Марії Радіні-Тедескі. Десять років праці поруч із апостолом. Досвідченим апостолом, який був у курсі всіх подій, експерта в питанні вічних істин та дослідника реалій часу. Він уважно прислуховувався до голосу робітничого та селянського світу, хоча це йому коштувало своєрідних «репресій», які мали неочікуване й похмуре церковне походження. Сам Ронкаллі згадував про це так: «Ось він, строгий монсеньйор Радіні, з гарною прямою поставою; завжди готовий нас зрозуміти; і з поглядом, в якому горить і переливається барвами його внутрішня сила». Від нього Анджело Ронкаллі навчився, як пережити не тільки рани, отримані за Церкву, але й ті, набагато глибші, які отримані від Церкви чи від малоосвічених церковних осіб. Монсеньйор Радіні-Тедескі смертельно захворів у 57 років, і саме отець Ронкаллі, його секретар, мав звістити йому про неминуче, залишаючись поруч із ним до кінця. Про це його попросив єпископ. Він це зробив. 14


Монсеньйор Радіні помер 1914 року. Потім розпочалася Перша світова війна, тож отець Ронкаллі знову вступив до армії як сержант медичного батальйону, так було тоді прийнято щодо священиків. Згодом його призначили військовим капеланом при лікарні. Але деякий час він перебував і на фронті: спочатку поблизу Асьяго, а потім біля П’яве. На війні також були його брати Альфредо й Заверій. Після закінчення війни отець Ронкаллі повернувся до Берґамо, де йому не довелося надовго затриматися. Папа Венедикт XV, давній друг Радіні-Тедескі, покликав Анджело до Риму, де він мав очолити італійський підрозділ Справи Пропаганди Віри, великої міжнародної структури, яка підтримувала місіонерську діяльність. Ця важлива праця означала для нього титул «домашнього прелата Святішого Отця». Не йдеться про єпископські свячення, але ця посада передбачає одяг пурпурного кольору, тож коли його побачили в Сотто-іль-Монте одягненого як єпископ, виникло велике непорозуміння. Ніхто не міг зрозуміти, про що йдеться. Однак його мати не робила з цього великої проблеми: «Це їхні справи, хай самі і з’ясовують…». Та годі з кольором одягу, адже роботи було справді багато. Постійні подорожі Італією та Європою, зустрічі з Папою, яким після Венедикта XV став Пій XI Ратті. Він і призначив о. Ронкаллі єпископом, а згодом й апостольським візитатором у Болгарії. Тепер колір одягу відповідав його санові, що мало послужити певним сигналом для Радіні-Тедескі. Кожен єпископ, окрім того, повинен мати своє гасло, така традиція. І він обрав Oboedientia et pax («Послух і мир»). Одним із найприємніших моментів цього «підвищення» було представлення Папі Пію XI 15


XVIII ЕНЦИКЛІКА ВЕЛИКОГО ЧЕТВЕРГА

Напередодні дня святого Йосифа брати Ронкаллі виїхали з Сотто-іль-Монте до Риму у складі групи прочан із Ломбардії. Зустріч відбулася в Залі Климента. Але оплески прочан раптово вщухли, коли Папа, піднімаючись до трону, впав. Монсеньйори Каллорі ді Віньяле та Насаллі Рокка ледве встигли вчасно його підхопити, він підіймався в супроводі овацій: але двоє братів Ронкаллі зауважили, що він тримається рукою чола. І потім вони побачили, наскільки він схуд, мало не всох. Він заспокоював їх. Принаймні намагався. Але цей жест вже все сказав цим двом селянам із Сотто-іль-Монте. Великий четвер 1963 року. Побачила світ енцикліка Pacem in terris («Мир на землі»), яка не має конкретного адресата: якоїсь особи, нації, релігійної громади тощо. Вона звернена до всього людства. Вона не обмежується закликами до мирного співіснування, а намагається забезпечити всіх інструментами для встановлення миру, навчаючи, як згодом скажуть, «техніки миру», пристосованої до сучасного світу, світу ядерної енергетики та електронного мозку. «Всі 78


складові людського суспільства розпізнають у його словах відлуння їхніх тривог і їхніх надій». Так сказав у Франції один із батьків об’єднаної Європи Моріс Шуман, та й, зрештою, так вважав увесь світ. Сам Папа згодом «підсумував» енцикліку для всіх людей і часів, у день Воскресення Христового: «“Surrexit Christus, alleluia!”. Це привітання звіщало радісну новину: не смерть, а життя; не егоїзм, а любов; не брехню, а правду; не те, що принижує, а тріумф світла, чистоти та взаємної поваги». Весь текст енцикліки в кількох словах. Як і весь його понтифікат, який вже наближався до кінця. Коли він пересувався, поруч із ним завжди був лікар з усім необхідним для негайної допомоги. У Ватикані деякі особи вважали, що за таких умов його не варто примушувати до участи в різних заходах чи виступах. Але от приїхала міжнародна делегація, яка мала вручити йому престижну міжнародну нагороду, Премію Бальцана за мир. І він погодився: нехай прийдуть до нього. Після цієї зустрічі (субота 11 травня 1963 року), він поїхав до Квірінальського палацу в супроводі шістнадцяти кардиналів. І там отримав Премію Бальцана у присутності Антоніо Сеньї, президента Італійської республіки, та одного його попередника, Джованні Гронкі. Щомиті він мусив зупинятися, щоб перевести подих. Разом із кардиналами та єпископами був і його лікар. Ця подія стала також і зустріччю між Італійською державою та Католицькою Церквою: президент Антоніо Сеньї стояв навпроти нього, готовий розпочати свою промову, але Папа тихо прошепотів йому: «Але Ви також сідайте. Сідайте». Завдяки мікрофонам це запрошення почули всі. Серед лауреатів (у царині 79


історії, математики, музики й літератури) був присутній також й американський історик Семюель Еліот Морісон, який написав книгу про життя Христофора Колумба. І Папа, коли проходив повз нього, схопив його за рукав і сказав: «Ця Ваша книжка про Колумба дуже цікава. Молодець!». Президент Італії супроводжував Папу до виходу, водій Гуссо відчинив двері папської машини. Але Папа не сів у неї, а обернувся до Антоніо Сеньї і обійняв його. Саме так, без жодного слова, покірний Іван попрощався з Італією. У середу, 22 травня відбулася загальна авдієнція. Передпразненство Вознесення Христового. Вже прибували перші віряни, але потім все скасували – Папа, встаючи з ліжка, знепритомнів. Четвер Вознесення. Він зміг підійти до вікна на три хвилини, щоб отримати привітання двадцяти тисяч осіб. Потім його негайно поклали в ліжко: ще один крововилив. І він вже не встав. Все відбулося востаннє. 26 травня на площі Святого Петра лунав його голос, коли він молився до Пресвятої Богородиці: Regina coeli laetare, alleluia («Радуйся, Царице небес, алилуя!»). Але це лише запис. З’явилося офіційне повідомлення: Папа важко хворий. Але прочани не знали про це. Вони приїжджали здалеку, жили в Римі тиждень, а потім поверталися додому. І всіх цікавило одне запитання: Папа зможе видужати за цей тиждень? Ми зможемо його побачити? У понеділок 27 травня до Риму прибув отець Баттіста Ронкаллі, племінник Папи, який чекав на нього. Його провели в особисті апартаменти Понтифіка. «Папа лежав на своєму дерев’яному ліжку в оточен80


ні «ватиканської родини»: монсеньйора Каповілли, асистентів Паоло і Гвідо Гуссо, брата-авґустинця Федеріко з Берґамо… Перш ніж я спитав про його стан здоров’я, саме він спитав мене, як поживає наша рідня з Сотто-іль-Монте, яка там зараз погода, чим я займаюся і чи я щасливий… Лікарі – Гасбарріні, Вальдоні й Маццоні – ні на мить не відходили від ліжка. Маццоні часто кудись телефонував, але я не розумів, про що йшлося, оскільки він розмовляв англійською… Ми постійно на ногах, у різних куточках кімнати, не говорячи ані слова». Тиша панувала і на площі. Утворювалися різні групи, які потім розформовувалися. Новин практично не було. Один автомобіль постійно курсував між лікарнею та Ватиканом, везучи кров для Папи, але його ніхто не зауважував у потоці інших машин поблизу Арки дзвонів. Повз швейцарську гвардію проходили прелати, дипломати, монахині, подружні пари, які підіймалися на баню, проїжджали вантажівки з продуктами… Все, як щодня. У житті Ватикану все здавалося абсолютно нормальним. У соборі Святого Петра вірні з усього світу у двадцяти п’яти сповідальницях розповідали про свої гріхи у вчинках, словах, думках та упущеннях, зроблені бозна-де і бозна-коли. Консисторійна Конгрегація готувала декрети про призначення нових єпископів у Франції, Чилі та Канаді, що цими днями вирішив Папа. Пошта отримувала неймовірну кількість незвичної кореспонденції, прибували найрізноманітніші ліки, призначені для Понтифіка, особливо багато різних трав’яних медикаментів і навіть реліквій, які наділені дивовиж81


ними властивостями: все це вірні надсилали для хворого Папи. Для Папи навіть смерть – це апостольська праця, як проповідь. Він має померти на очах усього світу, дотримуючись строгих і точних правил, записаних у Caeremoniale episcoporum («Церемоніял єпископів»): оскільки його життєвий шлях наближався до кінця, то «найближчі» до нього особи повинні повідомити йому про це «в дусі благоговіння і любови». Адже саме єпископ не лише словом, а й учинками і навіть жертвою життя навчав інших слідувати шляхом спасення. Року 1914 Ронкаллі був якраз таким «найближчим», коли помирав єпископ Берґамо, Джакомо Радіні-Тедескі, якому він і повідомив про те, що той незабаром помре. Сорок дев’ять років по тому в ліжку тепер він, Анджело Ронкаллі, а два обличчя схиляються над ним, щоб повідомити йому цю «новину». Його племінник розповідав: «У кімнаті присутній також і монсеньйор Каванья, сповідник Папи. Тож професор Маццоні попросив його допомогти йому в цьому нелегкому завданні повідомити Папі, що його стан безнадійний. Іван ХХІІІ вислухав цю звістку з ніжною усмішкою. Здається, що йому вдалося на хвилинку зібрати залишки всіх своїх сил… Потім він звернувся до лікаря: «Дякую». Він сказав це, нахилившись якомога ближче до Маццоні, щоб той краще чув його. “Я дуже Вам вдячний за те, що ви були такими добрими зі мною”». Потім він повернувся до старенького отця Каваньї, який вже не міг на нього дивитися: «А тепер вислухай мою загальну сповідь». Тобто перелік всіх гріхів протягом життя. Вони залишилися в кімнаті удвох. 82


Після жесту відпущення гріхів отець Каванья відчинив двері. Папа був готовий отримати Єлеопомазання. Церемоніял єпископів передбачає, що цієї миті помираючий єпископ «...перш ніж причаститися, у присутності Пресвятого Тіла Христового повинен визнати свою віру згідно з формулою, передбаченою Апостольським Престолом». Пресвяту Євхаристію у кімнату, де помирав Папа, приніс монсеньйор Каванья в дароносиці, накритій білим покрівцем, в супроводі свічконосців. Старенький сповідник підніс в руках Євхаристію, а Папа Іван, не відводячи від неї очей, почав промовляти Символ Віри у Святу і Нероздільну Тройцю: Отця, Сина і Духа Святого, родженого, несотвореного «consubstantialis Patri» («єдиносущного з Отцем»), у Його страсті, смерть та воскресення, і в правди Церкви. «Він лежить безсилий на ліжку, його голос тремтить, але слова лунають дуже чітко». «Antequam communicet», перш ніж причаститися, продовжує Церемоніял єпископів, помираючий «petat veniam», просить вибачення за свої упущення та недосконалість, і якщо під час свого уряду він когось образив, нехай благає всіх молитися до всемогутнього Бога за спасення його душі. «Його слова лунали чітко, – розповідав племінник, – вони натхненні глибоким почуттям любови». Сповідник відкрив дароносицю і наблизив частичку до уст Папи. Його братів у Сотто-іль-Монте було повідомлено: Джузеппе, Заверій та Альфредо вирушили негайно, адже Папа помирає. Вони летіли літаком. З ними на облавок піднявся і кардинал Монтіні. Брати ніколи 83


не літали, тож у літак вони увійшли, знявши картузи і сповнені страху. Була також і їхня сестра Ассунта, яка перебирала вервичку. Стюардеса запитала, чи їм щось потрібно; ні, абсолютно нічого. Потім вони все ж взяли апельсиновий сік, і ось вони вже в Римі. Обережно спустилися сходами, відмовившись від послуг тих, хто пропонував підтримати їх. У них лише одне бажання: не розгубитися від хвилювання. До Ватикану телефонували з усього світу. Один колишній священик із Колорадо благав, щоб його відновили у священстві. Православні та протестанти, євреї й англіканці збиралися у храмах, щоб, як і католики, помолитися напередодні свята Зіслання Святого Духа. Папа Іван своєю хворобою зміг об’єднати людей усього світу. Рим перетворився на маленьку кімнату з двома мільйонами «найближчих осіб» у передпокої. Паради, заплановані наступного дня – національне свято Республіки, – скасовано. Голоси на площі долинали і до Папи. «Він розумів, що відбувається навколо нього, а його стривожений погляд висловлював усі його запитання. Ми пояснюємо, що площа переповнена людьми, які моляться за його здоров’я, і він, зворушений, розвів руки». Входили і виходили кардинали: Монтіні, Беа, Піццардо, Конфалоньєрі, приїхав і єпископ Берґамо, монсеньйор П’яцці, якому Папа уділив благословення для всіх своїх співвітчизників. Телефонували до Ватикану і з Кремля: «Як почувається Папа?». Радянське телебачення транслювало передачу про його хворобу, всіма мовами світу говорили про його міцне селянське серце, яке продовжує чинити опір, адже в його напівзруйнованому тілі 84


єдине, що ще живе, це серце, згадував отець Баттіста Ронкаллі: «У кімнаті панує неймовірна тиша. Ми постійно виходимо, плачучи, а Папа каже: “Не плачте, адже Зіслання Святого Духа є святом радости”. Він стискав у руках одне розп’яття і дивився на вікно, з якого часто благословляв людей. Він сказав, що хотів би, щоб його тіло спочивало в Латеранському соборі Святого Івана, резиденції єпископа Риму». На світанку понеділка в церквах читали уривок з Діянь Апостолів, у якому розповідається, як святий Петро проповідував у Єрусалимі: «Петро ще говорив слова ці, як Святий Дух зійшов на всіх, хто слухав промову. Всі вірні обрізані, що прибули з Петром, дивувались, що дар Святого Духа вилився і на поган; бо чули, як ті говорили мовами й величали Бога. Тоді Петро озвався: «Чи може хтось боронити води, щоб оці не хрестились, що, як і ми, одержали Святого Духа?» І повелів, щоб їх хрестили во ім’я Ісуса Христа». Папа не рухався і мовчав. Він пошепки вимовляв імена святих, яких він канонізував, прикликав святого Йосифа, святого Карло Борромео, святого євангелиста Марка, святого Пія Х. Деколи він промовляв слова з молитви «mater mea... fiducia mea» («моя мати… моя впевненість») так, як він це робив ще семінаристом. «У кімнаті перебували його племінниці-монахині, сестра Анджела і сестра Анна, яка приїхала з Асмери, його брати, сестра, монсеньйор Каповілла, кардинал Чіконьяні, монсеньйор Делльаква, брати Гуссо, мій брат Заверій, моя сестра Енріка і мій двоюрідний брат Прівато. Папа нас вже не впізнавав. Температура його тіла підвищувалась: термометр фіксував сорок два градуси. Професор Вальдоні сказав: “Іван ХХІІІ в Божих руках. З клінічної точки зору він вже мертвий”. 85


Та ось раптом сталося неочікуване: температура почала знижуватися, у Папи практично не позосталося жодних проявів лихоманки. Ми тривожно дивилися одне на одного, знаючи, що це означає». На площі було зведено вівтар. Кардинал Тралья, Папський вікарій для дієцезії Риму, розпочав служити Літургію. «Папа, який лежав непорушно, не подаючи жодних ознак життя, раптом поворухнувся. І почав робити якісь знаки, підіймаючи руки і хитаючи головою. Його очі, здається, вперлися в якесь точне місце в кімнаті, а сам він намагався щось попросити: якусь послугу чи допомогу. Знаки ставали дедалі наполегливішими. Він ледве ворушив губами, пробуючи щось сказати. Він дивився на мого брата Заверія, який стояв якраз навпроти нього, і, здається, кликав його. Що відбувається? Жест Папи, пронизаний болем, став дуже красномовним. Він просив його відійти. Заверій випадково став перед розп’яттям, гарним розп’яттям зі слонової кістки, який Анджело Ронкаллі, коли його обрали Папою, захотів помістити саме там, щоб дивитися на нього, коли прокидатиметься і лягатиме спати. Заверій закрив собою розп’яття. Він одразу ж зрозумів, чого хоче від нього помираючий Папа, він відійшов, а в напівзатемненій кімнаті одразу ж стало помітним стражденне обличчя Христа. На такі знайомі нам риси повернулась остання усмішка. Іван ХХІІІ лежав на ліжку, а його очі вдивлялися у розп’яття. Із площі долинав спів натовпу, який брав участь у Службі Божій. На годиннику 19.49. Тепер ми можемо спокійно плакати. Папа переставився». 86


Ite, missa est («Йдіть, Службу Божу закінчено»). Символічно лунають слова кардинала Тральї. Службу агонії Папи Івана завершено. Люди бачать, як вмикається все світло, і розуміють. На площу спускаються останні слова: «Верховний Понтифік Іван ХХІІІ помер. Папа доброти спокійно і набожно відійшов у вічність, отримавши таїнства святої Римської Церкви у своїй кімнаті Апостольського Ватиканського Палацу, сьогодні, 3 червня 1963 року, о 19.49». Останнім подихом Папа Іван закінчив свою проповідь серед людей, залишаючи їх відважнішими. Його братам у спадок практично нічого не дісталося: «Я народився бідним, бідним я і помру». Одній з племінниць-монахинь він залишив свій білий одяг, племіннику-священику – свій годинник з емальованим металевим ланцюжком, а людям ХХ століття він залишив надію. Ангел смерти забрав зі собою душу покірного Івана, яку проводжали дзвони собору Святого Петра і ластівки, які літали від статуї одного апостола до іншої над собором, від Петра до Андрія, від Якова до Йоана, Филипа і Вартоломія. 3 вересня 2000 року на фасаді собору Святого Петра з’явився величезний образ Папи Івана. Це день його беатифікації, декрет якої підписав Папа Іван Павло ІІ після довгого канонічного процесу. Майже ніхто не знав, як він почався: однієї ночі у травня 1966 року, через три роки після його смерти, у Неаполі помирала одна монахиня, сестра Катерина Капітані, яка належала до Згромадження сестер милосердя святого Вінкентія де Поля. Вона працювала в дитячій лікарні «Ріна Раваск’єрі», і одного дня у неї стався важкий і неочікуваний крововилив, який супроводжувався витоком крові з рота. Вона нікому про це не 87


сказала, вважаючи, що на тому все і закінчиться. Півроку минуло спокійно, але потім у неї знову почалися крововиливи, цього разу набагато серйозніші. Після тривалого обстеження та однієї операції діягноз поставив один із найвідоміших тогочасних спеціялістів, лікар Джузеппе Дзанніні: сестра Катерина страждала від рідкісного захворювання, яке називають «червоним шлунком». Хвороба – невиліковна, а сестра – приречена. Її співсестра Адель довго молилася за неї, взиваючи заступництва Івана ХХІІІ. І сестра Катерина одужала. Не тільки несподівано, враховуючи всі обставини, адже це ще й «неможливо пояснити з наукової точки зору», як засвідчив професор Дзанніні. Ось так Папа Іван став блаженним. Це було проголошено голосом його третього наступника, Івана Павла ІІ Войтили. Перед багатотисячним натовпом вірян, які приїхали на церемонію до Риму. А також, з часом, і перед всіма тими поколіннями, які ще прийдуть.


ЕПІЛОГ

ВІН ПРОДОВЖУЄ ЗВЕРТАТИСЯ ДО НАС

Після нього на Катедру Святого Петра зійшли Павло VI Монтіні, Іван Павло І Лючані, Іван Павло ІІ Войтила та Венедикт XVI Ратцінґер: всі вони – «його люди». Вони були поруч із ним, виконуючи різні завдання того дня, коли розпочався ІІ Ватиканський Собор, а у світі, який потерпав від жорстокости, вони поширили – кожен по-своєму – заклик його енцикліки Pacem in terris, задля миру, який був би не лише тимчасовим припиненням бойових дій, а став би підтримкою і спасенням для усього світу й усіх людей. Яка, як написано у цьому документі, «є особистістю, тобто вона наділена розумом і свобідною волею; вона є суб’єктом і об’єктом прав та обов’язків, які мають таку саму природу; тому права і обов’язки є загальними, непорушними і невід’ємними». В ініціятивах і закликах його наступників щодо миру чути відлуння його голосу. А необхідність й актуальність його слів видно і в сучасних небезпеках і пастках. Основним залишається його питання щодо того, як «спасти людину». Папа Іван завжди говоритиме і ми можемо почути його навіть сьогодні. 89


Та є ще щось: там, у Ватиканському соборі, ми можемо його тепер і побачити. Він там, він повернувся. Від 3 червня 2001 року його тіло виставлено у позолоченому саркофазі під вівтарем Святого Єроніма. Таким чином почуто поширені заклики з бажанням «побачити папу Івана», щоб трохи побути поруч із ним. Та не всі ті особи, які щодня проходять повз позолочений саркофаг, пам’ятають, яким він був за життя. Адже там збираються ті, які тоді були ще маленькими дітьми, або ж взагалі ще не народилися. Вони приходять не для того, щоб згадати, а щоб пізнати та навчитися. Папа Іван потрібен також і їм. Він може ще багато чого сказати, тепер і потім. А його беатифікація – лише прелюдія, а не епілог.


«ПРОПОВІДЬ ПІД МІСЯЦЕМ» Папа Іван XXIII

Часто цитують так звану «Проповідь під місяцем», яку Папа Іван ХХІІІ виголосив з вікна Апостольського Палацу ввечері 11 жовтня 1962 року. Переважно всі тексти – як і той, що розміщений на офіційному сайті Святішого Престолу (www.vatican.va), – часткові або ж суттєво змінені. Тут подано текст, зроблений з оригінального аудіозапису. «Любі діти, я чую ваші голоси. Мій голос – один із багатьох, але він підсумовує всі голоси світу. Тут присутній увесь світ. Можна сказати, що навіть місяць – подивіться, ось він вгорі, – вийшов цього вечора, щоб поглянути на це дійство. Тут ми завершуємо великий день миру… миру: «Слава во вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління!». Ми часто повторюємо це побажання. А коли ми можемо сказати, що промінь і ніжність Божого миру справді єднає та торкається нас, то ми кажемо: ось маленька частина того, чим завжди повинно бути життя всіх століть і життя, яке очікує на нас у вічності. 91


Скажіть мені, якби я спитав, якби я міг спитати в кожного з вас: «Звідки ви приїхали?», то сини Риму, які представлені тут особливим чином, [відповіли б]: «О! Ми є вашими найближчими дітьми; ви – єпископ Риму». Але ви, діти Риму, справді відчуваєте, що представляєте Рим caput mundi, як він був закликаний до цього Провидінням задля поширення правди та християнського миру. У цих словах – відповідь на ваше привітання. Моя особа нічого не означає: я ваш брат, який звертається до вас, і який став батьком згідно з волею нашого Бога… Але всі разом, батьківство і братерство, Божа ласка, все, все… Продовжуймо, отже, любити одне одного, любити одне одного саме так. Дивлячись так на зустріч: вловити те, що нас єднає, відкласти, якщо таке є, те, що може завдати нам труднощі. Нічого: fratres sumus! (ми брати!). Світло, яке світить над нами, яке є в наших серцях, це світло Христа, Який насправді прагне володіти, завдяки Своїй благодаті, всіма душами. Цього ранку відбулося одне дійство, якого не бачив навіть собор Святого Петра за свою 400-літню історію. Належимо до епохи, в якій ми чутливі до голосу з висот; і ми хочемо бути вірними та жити за правилами, які залишив нам благословенний Христос. Я закінчую, уділяючи вам благословення. До себе я люблю запрошувати святу і благословенну Діву Марію, велике таїнство якої ми сьогодні згадуємо. Я чув, як дехто з вас згадував Ефес і запалені всередині собору лампадки, які я бачив власними очима (звісно ж, не в ті далекі часи, а тепер), що згадують проголошення догми Божественного материнства Діви Марії. Отже, призиваючи її, здіймаючи всі разом наш 92


погляд до благословенного Ісуса, Її Сина, роздумуючи над тими радістю, миром, а також стражданнями і смутком, які наповнюють зараз вас і ваші родини, вділяю вам велике благословення. Прийміть його. Цього вечора запропоноване дійство таке, що назавжди запам’ятається і мені, і вам. Вшануймо враження цього вечора! Нехай наші почуття завжди будуть такими, якими вони є зараз, коли ми виявляємо їх перед небом та землею. Віра, надія, любов Бога і любов ближніх; а також усі ми скеровані до добрих справ за допомогою святого миру нашого Бога. Коли ви повернетеся додому, то зустрінете там діточок. Пригорніть їх ніжно і скажіть: «Це ніжність нашого Папи». Ви знайдете там сльози, які необхідно витерти: скажіть добре слово. Папа з нами, особливо в години смутку та гіркоти. І всі ми разом надихаємо себе: співаючи, дихаючи, плачучи, але завжди сповнені довірою до Христа, Який допомагає нам і слухає нас, щоб ми продовжили наш шлях. Отже, прийміть те благословення, яке я вам уділяю, а також те «на добраніч», яке я дозволю собі вам побажати. Але з молитвою, яка не розпочнеться урочисто. Сьогодні ми розпочинаємо рік – один рік, хтозна! – надіймося на це. Собор починається і ми знаємо, коли він закінчиться. Можливо, він закінчиться до Різдва, але, напевно, ми не зможемо сказати все та як слід над усім роздумати: знадобиться ще одна зустріч. Але якщо така зустріч завжди наповнюватиме радістю наші душі, наші родини, Рим і весь світ, нехай тоді такі дні настануть, ми чекаємо на них із благословенням».

93


ЗМІСТ

ВСТУП. Він продовжує підбадьорювати нас ...................5 I. ІМ’Я, ЯКЕ ЗДИВУВАЛО ........................................7 II. СЕМІНАРИСТ І СЕРЖАНТ .................................11 III. ЄПИСКОПСЬКІ РАНИ .........................................14 IV. МІЖ ТУРЕЧЧИНОЮ ТА ФРАНЦІЄЮ ...............17 V. ЗЦІЛЯТИ, А НЕ ЗАЛЯКУВАТИ ..........................21 VI. ЗАНЕПОКОЄНІ БОГОСЛОВИ ............................24 VII. ПРИГОЛОМШЕНІ ПУРПУРОНОСЦІ.................29 VIII. СВЯТИЙ БЕРНАРД НЕ РОБИТЬ ВИНЯТКІВ ...31 IX. КЕТРІН З ОКЛАХОМИ ........................................34 X. ЗВЕРНЕННЯ ДО ЄПИСКОПІВ ..........................40 XI. КОРАБЕЛЬ ІЗ ЄВРЕЙСЬКИМИ ДІТЬМИ ...........45 XII. ЧЕСНОТИ ЖУРНАЛІСТІВ ..................................50 ХІІІ. ЗАТЕМНЕННЯ І СЛІПІ ........................................54 XIV. ВІТАННЯ З ІНШОГО СВІТУ ...............................58 XV. ПРИСУТНІ ТА ВІДСУТНІ НА СОБОРІ ..............63 XVI. КРАЙ ПРІРВИ .......................................................69 XVII. ПОВЕРНЕННЯ В’ЯЗНЯ .......................................74 XVIII. ЕНЦИКЛІКА ВЕЛИКОГО ЧЕТВЕРГА................78 ЕПІЛОГ. Він продовжує звертатися до нас .....................89 «ПРОПОВІДЬ ПІД МІСЯЦЕМ». Папа Іван XXIII ..........91 94


НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ

Доменіко Аґассо старший Доменіко Аґассо молодший ПАПА ІВАН XXIII Літературний редактор Анна-Марія Волосацька Технічний редактор Петро Клим

Підписано до друку 10.12.13. Формат 84x108 1/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 5,0. Ум. фарбовідб. 5,5. Обл.-вид. арк. 2,9. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.


Папа Іван XXIII  

Автори: Доменіко Аґассо старший, Доменіко Аґассо молодший Зі сторінок цієї книжки постає непересічна постать Папи Івана XXIII, який ніс світ...