Page 1

СОЛОМ’ЯНКА бЕрЕЗЕнЬ 2017 № 2 (37)

ПРАВОСЛАВНА ГАЗЕТА БЛАГОЧИННЯ СОЛОМ’ЯНСЬКОГО РАЙОНУ

Видається за благословенням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, Предстоятеля Української Православної Церкви

«П

«ПОСТИМСЯ ПОСТОМ ПРИЯТНЫМ, БЛАГОУГОДНЫМ ГОСПОДЕВИ...»

окаяния отверзи ми двери» - это песнопение, которым в богослужебной жизни Церкви начинается период пения Постной Триоди. Его без преувеличения можно назвать гимном Великого Поста. В литургическом и святоотеческом наследии рассуждения о посте всегда неотделимы от учения о покаянии, также, как и покаяние всегда сопряжено с воздержанием в пище. Если обратится к истокам этой взаимности двух важнейших христианских добродетелей, то можно увидеть, что уже в ветхозаветные времена пост составлял один из основных элементов аскетической жизни. Постились люди в знак покаяния, постились пророки и учители Израилевы перед выходом на проповедь и служение. Постились и цари, и простолюдины для того, чтобы примириться с Богом, принести покаяние в соделанных грехах и через воздержание явить Богу свою любовь. Сам Господь наш Иисус Христос для примера нам сорок дней постился в пустыне, откуда возвратился в силе духа (Лк. 4, 14), одолев все искушения врага. «Пост есть оружие, уготованное Богом, — пишет преподобный Исаак Сирин. — Если постился Сам Законоположник, то как же не поститься кому-либо из обязанных соблюдать закон?». Великий пост готовит каждого христианина к Страстной седмице и пасхальной встрече со Христом. Смысл, цель и сердцевина поста заключается именно в том, чтобы, подражая Христу, мы все более и более к Нему приближались; в том, чтобы, очищая душу и тело, мы оказывались все более способными воспринять в себя ту духовную Весть, – преображающую, исцеляющую и воскрешающую, – которую приносит нам Господь

Иисус Христос. В пасхальную ночь мы услышим слова Иоанна Златоуста о том, что и постившиеся, и не постившиеся должны насладиться духовным пиром и напитаться от духовного Агнца, Который есть Христос. Любой полноценный христианский пост двухсоставный по своей сути. Его можно условно разделить на физический и духовный. Физический пост – это не только переход на постную пищу, но и воздержание. И, пожалуй, последнее является главным. Ведь можно формально поститься, перейти на постную пищу даже самого примитивного вида и одновременно буквально объедаться ею. Подобное отношение к

офіційне видання Солом’янського благочиння м. києва української Православної Церкви Адреса: 03087, м. Київ, вул. Уманська, 14. тел.: 242-07-27, Факс: 255-12-32 E-mail газети: solomenka-orthodox@ukr.net

посту - ничего общего не имеет с действительным постом и представляет собой его извращенное понимание. Безусловно, важнейшей частью христианского поста и его основой является пост духовный – молитвенное устремление к Богу, молитвенный усиленный подвиг, совершаемый человеком. Поэтому пост неразрывно связан с усиленной молитвой, со стремлением к Богообщению. Духовный пост - это сознательное и волевое устремление к добру в любой его форме, стремление активно проявить свою любовь и доброжелательное отношение к ближним, помочь им в их нуждах, проявить заботу, внимание, пойти по пути доброт-

Шеф-редактор протоієрей Ярослав Шовкеник

редагування і коректура: Марина Бурдейна, Олена Кукуішко

головний редактор Денис Репік

верстка та дизайн: Віталій Сидоркін

ворения. Духовный пост - это ограничение своего эгоизма и замена его подлинно человеческим отношением к людям; и подобное отношение должно быть не искусственно вымученным, а вытекать из чистого сердца, из сознания собственного недостоинства и своей греховности. Духовный пост - это путь духовного самоуглубления, честного анализа самого себя перед лицом Божиим, смиренного осознания своей греховности, ее истоков и путей, покаяние и примирение с Богом. Духовный пост - это путь сокрушения и покаяния, путь духовной неудовлетворенности собой, из которой должно родиться стремление

Підписано до друку 27.02.2017 Наклад 1000 прим.

преодоления земной ограниченности и совершиться переход в царство духовной свободы, обретенной в Боге. В этом главный и важнейший смысл поста. Физический и духовный пост неотделимы друг от друга. Они являются совершенно необходимыми составными частями одного целого. Неполноценен физический пост без поста духовного, невозможен духовный пост без поста физического. Пост – величайшая духовная школа для человеческого духа. Пост – это духовный чернозем, на котором всегда и всюду вырастает богатая духовная нива, дающая человечеству величайшие духовные плоды.

Редакція залишає за собою право редагувати та скорочувати матеріали, що публікуються в газеті

Газетні матеріали Ви можете переглянути також на сайті prp-sergiy.kiev.ua


2

СОЛОМ’ЯНКА ПРАВОСЛАВНА

новини благочиння

РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР КОЛЯДОК

КЛІРИК СОЛОМ’ЯНСЬКОГО БЛАГОЧИННЯ ВІДВІДАВ НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ МЕДИЧНИЙ ЦЕНТР ДИТЯЧОЇ КАРДІОЛОГІЇ ТА КАРДІОХІРУРГІЇ МОЗ УКРАЇНИ 20 січня, клірик Солом’янського благочиння протоієрей Костянтин Вовченко відвідав Науково-практичний медичний центр дитячої кардіології та кардіохірургії Міністерства охорони здоров’я України де привітав медичний персонал та пацієнтів зі святом Богоявлення і побажав останнім якнайшвидшого одужання.

15 січня, в актовій залі Київської міської офтальмологічної лікарні «Центр мікрохірургії ока», що в Медмістечку, відбувся Різдвяний вечір. Окрасою зустрічі став святковий хор Свято-Пантелеймонівського храму під управлінням регента Марії Коваль, який виконав українські колядки та щедрівки. Окремо, на урочистостях, виступили діти неділь-

ПРОЩЕНА НЕДІЛЯ

26 лютого 2017 року, у Прощену неділю, на парафії преподобного Сергія Радонезького було звершено дві Божественні літургії. Ранню літургію в храмі на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість» звершив клірик парафії протоієрей Костянтин Вовченко.

ної школи, які представили глядачам виставу «Казка про різдвяну ялинку». На завершення святкового вечора настоятель храму великомученика Пантелеймона протоієрей Валерій Коваль звернувся з вітальним словом до всіх присутніх гостей та подякував парафіянам храму і персоналу клініки за допомогу і сприяння у проведенні такого заходу.

Пізню літургію у нижньому храмі на честь благовірного князя Олександра Невського, головного соборного храму парафії, очолив благочинний Солом’янського району та настоятель храму протоієрей Ярослав Шовкеник у співслужінні духовенства парафії. Після літургії була звершена Вечірня, за уставом Великого посту, разом з Чином прощення, після якого священнослужителі, попросвиши прощення один в одного та у народу, благословили вірян на подвиг Великого посту.

ЧИТАННЯ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ ВЕЛИКОГО ПОКАЯННОГО КАНОНУ

27 лютого 2017 року, у перший день Великого посту, за благословенням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, вікарій Київської Митрополії єпископ Васильківський Миколай, керуючий Південним київським вікаріатством,

№ 2 (37), березень 2017

звершив читання першої частини Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського у нижньому храмі на честь благовірного князя Олександра Невського, головного соборного храму парафії преподобного Сергія Радонезького. Після читання Великого канону єпископ Миколай звернувся до присутніх зі словами проповіді та передав усім благословення Предстоятеля Української Православної Церкви.

ЗУСТРІЧ З ЛІЦЕЇСТАМИ

2 лютого настоятель храмів при Національній академії внутрішніх справ протоієрей

Віталій Приходько провів пастирську зустріч з вихованцями юридичного ліцею ім. Я. Кон-

СТРІТЕННЯ ГОСПОДНЄ 15 лютого, в день свята Стрітення Господнього, на парафії преподобного Сергія Радонезького було зв ершено дві Божественні літургії. Ранню літургію, в храмі на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість», звершив клірик парафії протоієрей Олександр Кошилка. Пізню літургію, у нижньому храмі на честь благовірного князя Олександра Невського, головного собор-

дратьєва. Під час зустрічі священик розповів про святих мучеників Інну, Пінну і Римму, яких шанувала православна Церква в цей день, а також звернув увагу на особливість православного усвідомлення та тлумачення віри, як вірності та довіри Богові, а не виключно пасивне сприйняття самого факту Божественного буття. На завершення зустрічі отець Віталій розгорнуто відповів на всі поставлені запитання та акцентував увагу слухачів на необхідності збереження християнської любові в учніському та студентському колективі.

ного храму парафії, очолив благочинний Солом’янського району та настоятель храму

протоієрей Ярослав Шовкеник у співслужінні духовенства парафії та клірика храму святої рівноапос тольної княгині Ольги в місті Осло протоієрея Павла Поваляєва. По завершенні богослужіння було звершено водосвятний молебень та чин освячення свічок. Наостанок, отець Павло звернувся до всіх присутніх зі словами проповіді та святковим вітанням.

На даний момент в лікарні на стаціонарі перебуває при-

близно 1500 осіб, серед яких 80 дітей.

ДОПОМОГА ДЛЯ ХВОРИХ ЛІКАРНІ ІМ. ПАВЛОВА ВІД СОЛОМ’ЯНСЬКОГО БЛАГОЧИННЯ 19 лютого, в рамках релізації благодіних проектів та ініціатив, клірики парафії на честь преподобного Сергія Радонезького передали Київській міській психіатричній лікарні імені акдеміка І.Павлова допомогу, яка була зібрана зусиллями духовенства та парафіян Солом’янсь­кого благочиння.


СОЛОМ’ЯНКА ПРАВОСЛАВНА

літургіка

ТОРЖЕСТВО ПРАВОСЛАВ’Я

Ікона «Торжество Православ’я». На передньому плані, біля ікони Богородиці, патріарх Константинопольський Мефодій та імператриця Феодора з малолітнім імператором Михаїлом III. (Візантія, XV ст.)

В

православній літургічній традиції преший тиждень Великого посту виділяється особливою суворістю постової дисципліни та особливим, підкреслено покаянним характером богослужінь. В цей період, як правило, припиняється навчання в духовних школах та всі роботи в монастирях, звісно, крім тих, які необхідні для підтримки елементарних вимог побуту. Весь вільний час присвячується молитві. Після тижневого періоду говіння наступає «мала Пасха» – неділя, яка має незвичну та особливу назву «Торжество Православ’я». В своєму конкретно-історичному вимірі ця назва пов’язана з перемогою над іконоборством, яке, хоч і було засуджене на VII Вселенському соборі в 787 році, назавжди зникло з історичної арени тільки століттям пізніше. Останню крапку в іконобрчих дискусіях поставив Константинопольський собор 843 року, який скликали патріарх Мефодій та імператриця Феодора (+867 р.). Власне, після собору, за її ініціативи і відбулось перше святкове богослужіння, яке в той рік випало на першу неділю Великого посту та згодом о т ри м а л о назву « То рже с т в о Православ’я». Богословською перемогою над іконоборством завершився важливий етап розвитку хрстиянського богослов’я, який почався Третім Вселенським собором (431 рік) та був присвячений формуванню христології – православному вченню про Христа.

«Сия Вера Апостольская, сия Вера Отеческая, сия Вера Православная, сия Вера вселенную утверди». (Чин в неділю Торжества Православ’я) Починаючи з XI століття в Торжества Православ’я склався свій особлий богослужбовий чин, характерними особливостями якого, є проголошення торжества православної віри над історичними єресями, затвердження постанов семи Вселенських соборів, заупокійні молитви про спочилих захисників Православ’я та проголошення анафеми всім тим, хто вчинив злочини проти істиного віровчення та церковної єдності. Саме з проголошенням анафеми, в народній свідомості і найбільш асоціюється богослужіння неділі Торжества Православ’я. Часто нерозуміння цієї частини богослужіння приводило до появи різних хибних тлумачень анафемствування, наприклад, як прокляття чи способу боротьби Церкви з інакодумством. Саме слово «анафема» має давнє походження та складну історію етимології. В джерелах, які дійшли до нашого часу, слово «анафема» вперше зустрічається в творах ще античних авторів, наприклад, в Гомера, Софокла, та Геродота. Вони вживають термін «анафема» у значенні «щось посвячене богам, дар, принесення у храм», тобто те, що не може бути використано у побуті. В Септуагінті – перекладі Сатрого Завіту на грецьку мову (III-I ст. до н. е.), слово «анафема» використовується для передачі древнєєврейського слова «херем» – щось прокляте, відкинуте людьми та приречене на знищення. У

єврейському середовищі часів Христа, прообразом сучасної анафеми було відлучення від синагоги, яке, наприклад, як нам розповідає Євангеліє, накладалось на тих, хто визнавав Христа Месією (Ін. 9,22). В подібному контексті слово «анафема» вживається кілька разів і у посланнях апостола Павла, який звертаючись до Галатів пише: «Але якби й ми або Ангел із неба почав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема! Як ми ранiше казали, так i тепер ще говорю: хто благовiстить вам не те, що ви прийняли, нехай буде анафема (Гал. 1,8-9)». Святитель Іоан Златоуст († 407 р.) в своїх тлумаченнях на послання апостола Павла пише: «Що означає анафема?» і тут же відповідаючи на своє запитання зазначає: «Анафема, значить: нехай буде відлучений від усіх та буде чужим для всіх». Саме вживання цього слова у апостола Павла, в контексті відлучення від церковного спілкування, дало підставу для поширеного, в тому числі соборного, вживання терміну «анафема» у церковному житті стосовно єретиків, розкольників та грубих порушників церковної дисципліни. Вперше, в соборному визначенні слово «анафема» було вжито у рішеннях Ельвірського собору (близько 300 р.), приблизно в той же час остаточно складається поширена формула вживання цього терміну: «Якщо хтось не визнає ... (далі формулюється рішення

3

собору) – нехай буде анафема». Такою фразою завершуються найважливіші рішення Вселенських та багатьох помісних соборів. Необхідно зауважити, що найдревніша і фундаментальна пам’ятка канонічного права – Апостольські правила (поч. IV ст.), які відображають базові норми церковної дисципліни древньої церкви, не вживають слово «анафема», а використовують формулювання «нехай буде відлучений від церковного спілкування». Таким чином, можна констатувати, що на середину IV ст., в церковній свідомості, слово «анафема» набуває однозначного і чіткого визначення, як відлучення від церковного спілкування. В цей період формується також і певна богословсько-канонічна дисципліна використання повного відлучення, як крайньої, але не незворотньої міри. В історії Церкви накладання анафеми завжди обумовлювалось цілим рядом конкретних обставин, серед яких визначальним був рівень небезпеки для церковної спільноти дії, або особи, яка підлягала анафемствуванню. Тому, як правило, анафемствували переважно єресиархів (авторів єретичних вчень) та ініціаторів церковних розколів. В сучасному церковному житті анафема є соборно проголошене відлучення від Церкви особи (або групи осіб), дії або вчення якої загрожують чистоті віровчення або церковній єдності. Звісно відлучення – це крайня міра, яка застосовується у випадку, коли неодноразові настанови та заклики до покаяння і навернення не дали жодних результатів. Канонічною підставою для такого підходу є слова Спасителя: «Якщо і Церкви не послухає, то нехай буде він вам, як язичник та митар» (Мф. 18, 17). З огляду на серйозність та відповідальність рішення стосовно відлучення кого-небуть від церковного спілкування, рішення такого рівня може бути прийнято виключно лише собором єпископів, або синодом на чолі з патріархом. Історично є багато прикладів, коли навіть видатні патріархи, які загальноцерковно визнані, як вчителі Церкви, одноосібно не наважувались прийняти таке рішення, а передавали його на соборний розсуд. Так, наприклад, святитель Іоан Златоустий будучи патріархом Константинопольським відмовився одноосібно засудити та анафемствувати прихильників єпископа Гермопольського Діоскора та твори Орігена і наполягав на соборному розгляді. Окремою темою є припустимість використання анафеми в позацерковній сфері, наприклад, за політичні злочини, як то державна зрада чи спроба заколоту. Більшість церковних каноністів розмірковуючи над цією проблемою вказують на те, що анафема є покарання, яке знаходиться виключно у церковно-правовому полі і відповідно, практика застосування його до державних злочинців не відповідає канонічним нормам. Проте, такі випадки трапля-

Закінчення на с. 4 № 2 (37), березень 2017


4

Літургіка

СОЛОМ’ЯНКА ПРАВОСЛАВНА

Закінчення. Початок на с. 3

Звершення чинопослідування Торжества Православ'я в Єрусалимі. В руках єпископів та патріарха Феофіла III ікони, які вони тримають в пам’ять про перемогу Церкви над іконоборчою єрессю

лись і були не поодинокі, особливо, в умовах тісного зближення церковної та державної влади, як правило, у форматі імперії. Так, наприклад, в 1026 році за ініціативи імператора Костянтина VII була проголошена анафема учасникам державного заколоту. До подібного хотіли вдатись і під час громаданських протистоянь, які, фактично, доходили до війни в 40-х роках XIV століття, але тоді цю практику визнали неприйнятною ведучі каноністи і богослови та Константинопольський патріарх Філофей, аргументуючи свою позицію тим, що узурпаторами влади були і православні візантійські імператори, імена яких теж варто викреслити з диптихів та не поминати за богослужінням, але цього не відбувалось. На Русі чинопослідування Торжества Православ’я було введене в богослужбове використання в ХI столітті преподобним Феодосієм Печерським. Спочатку цей чин був абсолютно однаковий з грецьким, а потім, поступово почав доповнюватись вже виключно руськими елементами. Загалом, про історію його використання та ті зміни і доповнення, які були зроблені в домонгольський період, відомо дуже мало. Першим документом в Руській Церкві, яким чітко визначались випадки в яких проголошується анафема, став «Духовний регламент» Феофана Прокоповича, який був затверджений в 1720 році. Регламент предбачав анафему за богохульство, зречення віри та поширення єретичних вчень. Оскільки головною особливістю Синодального періоду було максимальне, за всю історію Руської Церкви, зближення церковної та державної влади, з помітним домінуванням останньої, то цілком логічно, що Духовний Регламент передбачав також анафему державним злочинцям: самозванцям, заколотникам та зрадникам.

Унікальний випадок з накладанням анафеми трапився за часів Петра I, 23 серпня 1718 року, коли в умовах майже тотального контролю держави над Церквою, заколотнику Степану Глєбову була проголошена анафема не собором єпископів, а імператорським указом. В часи Синодального періоду чин Торжества Парвослав’я декілька разів змінював редакцію та доповнювався новими анафемствуванями. Серед найвідоміших особистостей, які були відлучені від церкви в цей період можна виділити українського гетьмана Івана Мазаепу (1708 р.), Ємельяна Пугачова (1775 р., але анафема була знята перед стратою) та письменника Льва Толстого (1901 р.). Стосовно останнього, необхідно зробити обмовку: безпосередньо анафема Льву Толстому не проголошувалась, лише Святійший Синод своїм рішенням констатував його відлучення від Церкви наступними словами: «Свідчим про його відпадіння від Церкви, а також молимось, нехай подасть йому Господь покаяння та прийти в розуміння істини». Альтернативну та більш відому широкому загалу точку зору на події пов’язані з відлученням Льва Толстого та виголошенням йому анафеми, виклав письменник О. І. Купрін в своїй розповіді «Анафема», але ця розповідь не є історичним дослідженням, а є художньою інтерпретацією автора. В 2001 році – через 100 років після проголошення відлучення, правнук Льва Толстого звертався з відкритим листом до патріарха Олексія II з проханням зняти відлучення від Церкви з письменника, на що патріарх відповів відмовою, аргументувавши її небажанням посмертно нав’язувати людині те, від чого вона відмовилася за життя. В 1766 році Святійший Синод прийняв нову редакцію «Чинопослідовання в неділю Православ’я», яка була обов’язкова для всіх єпархій. Нове

чинопослідування приписувалось звершувати виключно на архієрейських богослужіннях в кафедральних соборах. До попереднього списку анафематизмів був приписаний ще один, яким проголошувалась анафема всім тим, хто не визнає: «Що православні государі сходять на престол по собливому Божому благоволінню і при Помазуванні їм даруються дари Святого Духа для звершення великого служіння». Чергових змін чин Торжества Православ’я зазнав в 1801 році, тоді список анафематизмів було скорочено, в ньому перераховувались тільки єресі, без згадування імен єретиків. А з дрежавних злочинців залишилсь імена лише Г. Отрепьева та І. Мазепи. Більш кардинальні зміни торкнулись наступної редакції чинопослідування, яка була затверджена в 1869 році. Вона мала 12 загальних анафематизмів без згадування будь-яких імен державних злочинців і, цілком в дусі часу, чітко відображала ідею, що імперія також вміє прощати та бути великодушною. Післяреволюційний період в історії Руської Церкви розпочався небаченими злочинами і потрясіннями. Після неодноразових закликів припинити безчинства патрірах Тихон в 1918 році виголосив анафему на людей «...які творять криваві розправи над ні в чому не винними жертвами, без суду, нехтуючи правами та законісттю». В 1922 році анафема була виголошена повторно, в зв’язку з блюзнірством, яким супроводжувалась кампанія по вилученню церковних цінностей. В тексті обох анафем не зазначались конкретні імена, але народна свідомість безпомилково адресувала їх більшовикам. Загалом, в радянський період, чин анафемствування практично не звершувався. В неділю Торжества Православ’я його замінювали подячним молебнем з окремими молитвами «Про

Прохання не використовувати газету з побутовою метою № 2 (37), березень 2017

навернення тих, хто перебуває поза Православною Церквою», хоча за цей період і було проголошено кілька нових анафем. Так, 30 грудня 1959 року Священний Синод під головуванням патрірха Олексія I виніс постанову про відлучення колишнього протоієрея та професора Леніградської духовної академії Олександра Осипова, а також колишнього протоієрея Миколая Спасського та колишнього священика Павла Дарманського, які відреклись від віри і Церкви та проголосили себе атеїстами. Окремо, Руська Православна Церква закордоном в 1970 році анафемствувала В. І. Леніна, а 1983 році – екуменізм. Останній раз, в новітній історії Руської Церкви, анафеми проголошувались в 1993 році учасникам жовтневих подій в Москві, пов’язаних з розстрілом Білого дому та в 1997 році колишньому священику Глебу Якуніну і бувшому митрополиту Київському та всієї України Філарету за вчинення розколу. Варто зазаначити, що в канонічній практиці Церкви, проголошення відлучення не є незворотнім. Історія знає приклади зняття анафем. Так, наприклад, в 1964 році в Єрусалимі відбулось вазємне зняття анафем, між патріархом Константинопольським Афінагором та Папою Римським Павлом IV, які були накладені ще в 1054 році і стали офіційною точкою відліку Великого розколу. Звісно, це не означає подолання всіх догматичних, канонічних та інших бар’єрів між Католицизмом та Православ’ям, але таким кроком було покладено початок діалогу двох найбільших у світі християнських конфесій. В історії Руської церкви зняття анафеми мало місце в 1971 році, коли на Помісному соборі в Троїце-Сергієвій лаврі була знята анафема з прихильників старих обрядів. Ця анафема, яку проголосили на Московьскому соборі в 1667 році, була чи не найдраматичнішою помилкою в руській церковній історії, оскільки завдяки їй тільки поглибився та закріпився розкол між Руською Православною Церквою та старообрядцями, який, нажаль, невдалось подолати і до сьогодні. Узагальнюючи цей короткий екскурс в історію встановлення свята Торжества Православ’я та формування богослужбового чинопослідування неділі Торжества Парвослав’я, необхідно сказати головне, без чого розповідь буде неповною: анафема ніколи не проголошується Церквою «зверху»! Акт відлучення – це не спосіб шантажу зі сторони клерикалів чи церковної ієрархії. Проголошення церковної анафеми – це завжди констатація, вже звершеного самою людиною, факту відпадіння від Церкви. Анафема – це соборне свідчення того, що всі засоби та заклики до навернення і примирення з Церквою вичерпані і людина свідомо та самостійно обрала свій шлях відчудження від церковної спільноти. Проте, навіть в такому випадку, вся внутрішня логіка церковних богослужінь, богослов’я та святоотцівського спадку незмінно свідчить одне – немає гріхів непрощених, а є тільки нерозкаяні! Репік Денис

Солом'янка православна №2 (37)  
Солом'янка православна №2 (37)  
Advertisement