Page 1

СОЛОМ’ЯНКА грУДенЬ 2017 № 8 (43)

ПРАВОСЛАВНА ГАЗЕТА БЛАГОЧИННЯ СОЛОМ’ЯНСЬКОГО РАЙОНУ

Видається за благословенням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, Предстоятеля Української Православної Церкви

«МАЛАЯ ЧЕТЫРЕДЕСЯТНИЦА»

Н

а протяжении веков в Церкви сформировалась практика – самые важные дни церковного календаря так или иначе предваряются постом. Не является исключением и Рождество – этому празднику предшествует сорокадневный период воздержания. Рождественский пост — последний многодневный пост в году. Он всегда начинается 28 ноября и продолжается до 7 января, длится сорок дней, а потому именуется в Церковном уставе, как и Великий пост, «четыредесятницей», но из-за меньшей строгости Рождественский пост чаще называют Малой четыредесятницей. Пост – понятие многогранное. С одной стороны, это время повышенного внимания к своему внутреннему миру, время исправления и очищения, время того, что в христианстве называется покаянием. С другой стороны, это период подготовки к чему-то очень важному. В Библии можно найти много примеров того, как к судьбоносным и реша-

ющим событиям в своей жизни люди готовились через самоограничение в еде и веселье, через особое внимание к молитве. И, наконец, третий аспект поста – это жертва Богу. Она может иметь разные формы, но любая из них предполагает, что мы ущемляем себя в чем-то, и освободившиеся ресурсы направляем не на удовле тв ор ение св оих запросов, а отдаем их Богу и другим людям. Установление Рождественского поста, как и других многодневных постов, относится к древним временам христианства. Уже в V–VI веках о существовании этого поста упоминают многие церковные писатели, преимущественно западные. Так, например, святой Амвросий Медиодаланский и блаженный Августин пишут в своих трудах о периоде говения пе р ед п р а з д нов а н ием Рож д е с т в а Х ри с т ов а . В пятом веке о древности этого поста также писал и святитель Лев Великий. В литургической традиции восточного христианства первые упоминания о

офіційне видання солом’янського благочиння м. Києва Української Православної Церкви Адреса: 03087, м. Київ, вул. Уманська, 14. тел.: 242-07-27, Факс: 255-12-32 E-mail газети: solomenka-orthodox@ukr.net

посте перед Рождеством Христовым датируются VI столетием и связаны они с деятельностью Константинопольского Патриарха Иоанна Постника († 595). Современный Рождественский пост сформировался на основании древней христианской традиции придерживаться поста в канун Богоявления – праздника, в котором Церковь в то время объединяла воспоминание событий Рождества и Крещения Христова. К V веку этот праздник разделяется на два отдельных и пост становится подготовительным периодом к празднованию именно Рождества Христова. Необходимо отметить, что Рождественский пост сначала имел неодинаковую продолжительность. Окончательно сорокадневным он стал после собора 1166 года, который был созван в Константинополе по инициативе Патриарха Луки Хрисоверга. Как уже замечалось выше, по календарному объему Рождественский пост занимает первое место после Великого, но по своей стро-

Шеф-редактор протоієрей Ярослав Шовкеник

редагування і коректура: Марина Бурдейна, Олена Кукуішко

головний редактор Денис Репік

верстка та дизайн: Віталій Сидоркін

гости он больше соотносится с Петровым, уступая не только Великому посту, но и Успенскому. Наиболее строгое время Рождественского поста — со 2 по 6 января, в эти дни даже в субботу и воскресенье церковным уставом предписывается строгое воздержание. Последний день поста называется Сочельником – это день накануне Рождества. В Сочельник принято воздерживаться от пищи до первой вечерней звезды — в память о Вифлеемской звезде, которая указала путь волхвам к месту рождения Христа. И лишь вечером, собравшись за предпраздничным столом, угощаются «сочивом» — размоченными зернами пшеницы с медом и пряностями. Это блюдо и дало название Сочельнику. По мысли святителя Симеона Солунского: «Пост Рождественской Четыредесятницы изображает пост Моисея, который, постившись сорок дней и сорок ночей, получил на каменных скрижалях начертание словес Божиих. А мы, постясь сорок дней, созерцаем и приемлем живое Слово от Девы, начертанное не на  камнях, но воплотившееся и родившееся, и приобщаемся Его Божественной плоти». Рождественский пост — это время для возрастания в Боге, для усердной молитвы и добрых дел. Все ограничения, которые верующий человек накладывает на себя добровольно — гастрономический пост и отказ от развлечений — нужны не как самоцель, не как своеобразное аскетическое упражнение, а как подготовка к светлому празднику — Рождес т ву Х рис т ов у. Мы постимся, чтобы войти в этот день чистыми, свободными от суеты и всего, что вредит нашей душе. Радость

Підписано до друку 06.12.2017 Наклад 1000 прим.

Рождества и поста, который ведет к нему, – это радость встречи со Христом. Рождество открывает одну из самых главных истин христианства – истину о том, что Бог, Творец вселенной, ради спасения человека стал одним из нас. Ради победы над смертью Он пришел в наш мир. То, о чем мечтали многие поколения ветхозаветных людей, наконец свершилось в Вифлеемской пещере. Необходимо заметить, что все святые отцы, поучая о пользе и необходимости поста, единогласны во мнении, что пост телесный не приносит пользы без поста духовного. Случается это тогда, когда человек, воздерживаясь от пищи, преисполняется ощущением собственного превосходства и гордости от осознания того, что он постится. Пост – не цель, а средство достижения духовного совершенства, а потому без молитвы и смирения он превращается исключительно в диету. Рождественский пост, Филиппов пост, Адвент – как бы ни назвался период перед Рождеством, он подготавливает нас к принятию очень важной истины – благой вести о Воплощении Бога. И если бы этого не произошло, если бы Рождество было рождением простого человека либо красивой легендой, то не было бы ни Воскресения, ни победы над смертью, ни нашего спасения! Ведь оно свершилось не только на Голгофе или в Гефсиманском саду. Дело нашего спасения от смерти уже началось, когда в убогой пещере на окраине Вифлеема родился Христос. И именно к Нему навстречу идет каждый христианин на протяжении всего Рождественского поста, желая встретить явившегося в мир Сына Божия и вместе с евангельскими волхвами, принести Ему в дар свое чистое сердце.

Редакція залишає за собою право редагувати та скорочувати матеріали, що публікуються в газеті

Газетні матеріали Ви можете переглянути також на сайті prp-sergiy.kiev.ua


2

новини благочиння

ВОЗДВИЖЕННЯ ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО 27 вересня, у день свята Воздвиження Честного і Животворящого Хреста Господнього, на парафії у честь великомученика Димитрія Солунського було звершено святкову Божественну літургію, яку очолив єпископ Васильківський Миколай у співслужінні з духовенством парафії. По завершенні богослужіння єпископ Миколай звершив освячення нових накупольних хрестів. Ця подія є знаковою в житті громади, оскільки зна-

менує закінчення більшої частини робіт по реставрації найдревнішого дерев›яного храму Києва.

Парафія на честь великомученика Димитрія Солунського має давню історію. Перший храм на цьому місці було збудовано ще в 1715 році, монахами Софійського монастиря, якому належало село Жуляни. В 1847  р. сторічний дерев›яний храм був перебудований і розширений, але нова будівля проіснувала недовго, оскільки постраждала від пожежі у 1859 році. Будівництво нинішнього хрестово-купольного дерев›яного храму було завершено у 1862 році.

ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ПРЕПОДОБНОГО СЕРГІЯ РАДОНЕЗЬКОГО 8 жовтня, у день пам›яті преподобного Сергія Радонезького, парафія на його честь відзначила престольне свято. Божественну літургію у нижньому храмі, головного соборного храму парафії, очолив вікарій Київської Митрополії єпископ Васильківський Миколай. Його Преосвященству спіслужили благочинний Солом’янського благочиння та настоятель храму протоієрей Ярослав Шовкеник, духовенство парафії і гості у священному сані. За літур-

гією, також, молився архієпископ Львівський і Галицький Філарет. Наостанок був звершений святковий молебень, після якого владика

6 листопада 2017 року, за благословенням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, у день 74-річниці звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників, в Солом›янському благочинні, на місці будівництва храму-пам›ятника на честь ікони Божої Матері «Віднайдення загиблих» (вул. Народна) вшанували пам›ять полеглих заупокійним богослужінням та привітали нині живих воїніввизволителів. До заходу долучились ветерани Солом›янки, учні середньої школи № 187, вихованці недільної школи, парафіяни та жителі району. Богослужіння очолив настоятель Вознесенського храму (Голосіївський район), благочин-

3 листопада, за благословенням Блаженнішого Митрополита Онуфрія, на парафії преподобного Сергія Радонезького відбулись чергові збори духовенства Солом’янського благочиння, які очолив благочинний Солом›янського району та настоятель парафії протоієрей Ярослав Шовкеник. На зборах обговорюва лись проблеми пов›язані з організацією соціального служіння, а також ряд інших актуальних питань з богослужбо-

вого, церковно-парафіяльного та пастирського життя благочиння.

Миколай звернувся до парафіян зі словами проповіді та привітав усіх присутніх з престольним святом.

ний Голосіївського благочиння протоієрей Павло Кирилов у співслужінні настоятеля храму на честь ікони Божої Матері «Віднайдення загиблих» протоієрея Сергія Екшияна та духовенства Солом›янського благочиння.

МІЖНАРОДНА ДЕЛЕГАЦІЯ ВІДВІДАЛА ХРАМ ПРИ НАВС

№ 8 (43), грудень 2017

ВІДБУЛИСЬ ЧЕРГОВІ ЗБОРИ ДУХОВЕНСТВА СОЛОМ›ЯНСЬКОГО БЛАГОЧИННЯ

ЮВІЛЕЙ ПАРАФІЇ НА ЧЕСТЬ ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЬОГО

ВШАНУВАННЯ ЗАГИБЛИХ ВОЇНІВ

У рамках постійної міжнародної співпраці, 21 листопада, до Національної академії внутрішніх справ завітав директор Національного поліцейського коледжу Данії Ерік Йохансен та представник Міжнародного департаменту Національної поліції Королівства Данія Флемінг Бех. Під час екскурсії по академії делегація відвідала також і Богоявленський храм. Настоятель о. Віталій Приходько розповів гостям про особливості парафіяльного життя в учбовому закладі із специфі чними у мов ами навчання та церковну співп-

СОЛОМ’ЯНКА ПРАВОСЛАВНА

рацю з Міністерством внутрішніх справ і академією на рівні синодального відділу.

Наступного дня члени делегації відвідали Свято-Успенську Києво-Печерську лавру.

12 листопада, в неділю 23-ю по П’ятидесятниці керуючий справами Української Православної Церкви митрополит Бориспільський і Броварський Антоній звершив Божественну літургію у храмі на честь Преображення Господнього, Солом’янського благочиння столиці. Його Вис окопр е о священс тву співслужили: архієпископ Боярський Феодосій, єпископ Васильківський Миколай, благочинний Солом’янського благочиння протоієрей Ярослав Шовкеник, благочинний Другого лікарняного благочиння протоієрей Геннадій Батенко, настоятель храму протоієрей Сергій Дегтярьов духовенство парафії та гості у священному сані. В цей день Свято-Преображенська парафія відзначала 25-річчя свого заснування, а настоятель парафії, протоієрей Сергій Дегтярьов відзначав 50-літній ювілей від дня народження. На Малому вході, за благословенням Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, за труди перед Церквою та з

нагоди ювілею митрополит Антоній нагородив настоятеля храму протоієрея Сергія Дегтярьова правом носіння другого хреста з прикрасами.

Після Євангельського читання владика Антоній звернувся до вірян із архіпастирським словом, а після сугубої єктенії підніс молитву за мир в Україні. За літ у ргією митрополит Антоній також звершив дияконську хіротонію вихованця 4-го курсу КДС Володимира Борщика. По завершенні богослужіння Високопреосвященнійший Антоній привітав духовенство та парафіян із ювілейними святами парафії, а настоятеля — отця Сергія — з 50-річчям і передав усім благословення та поздоровлення від Предстоятеля Української Православної Церкви.


СОЛОМ’ЯНКА ПРАВОСЛАВНА

Інтерв’ю

ПАРАФІЯ – ЦЕ, ПЕРШ ЗА ВСЕ, ОБЩИНА ХРИСТИЯН, ДУХОВНА СІМ’Я

3

Інтерв’ю протоієрея Ярослава Шовкеника, благочинного Солом’янського благочиння та настоятеля храму на честь преподобного Сергія Радонезького з нагоди десятиліття парафії

В

цьому році виповнюється п’ятнадцять років від заснування общини та десять років від початку будівництва храмового комплексу на честь преподобного Сергія Радонезького. Звісно, п’ятнадцять років – це порівняно не довгий період для такого масштабного проекту, але в той же час – це ювілей, а відповідно – привід озирнутись назад і оцінити звершене, підвести підсумки та внести корективи в майбутні плани. О. Ярослав, розкажіть, хто стояв біля витоків ідеї створення нової парафії та будівництва храму? Як все розпочиналось? Перша ініціатива збудувати храм на честь преподобного Сергія Радонезького належала архієпископу Львівському і Галицькому Філарету (Кучерову), тоді ще архімандриту Києво-Печерської лаври. Сама ідея зародилась досить давно – десь, мабуть, років 17 назад. На той час не було жодного храму в столиці на честь цього святого і це стало додатковим стимулом. Тоді ж було сформовано ініціативну групу, яка всесторонньо підтримувала ідею будівництва. За благословенням, нині покійного, Блаженнішого Митрополита Володимира, в 2002 році була зареєстрована община, в якій я був обраний Головою парафіяльної ради. Після цього розпочались роботи по підготовці проектної документації та оформленні земельної ділянки для майбутнього будівництва. Цей процес виявився вкрай непростий і тривав довгих п’ять років. Нелегко також було і розпочати будівельні роботи на майданчику, який вже належав громаді. На початку вересня 2007 року були проведені громадські слухання, які переросли в дебати та обговорення і тривали майже півроку. Головною причиною цьому стали деструктивні дії опопнетів, які, як виявилося, мали свої плани, щодо використання даної ділянки. Нажаль, протистояння не велось виключно в рамках закону – мали місце неодноразові спроби рейдерських захоплень, але всі претензії були зняті в судовому порядку і по милості Божій та молитвами преподобного Сергія, вдалось розпочати зведення храму, яке триває вже десять років. Від самого початку заснування парафії ви були призначені головою Парафіяльної ради, але шість років назад прийняли священний сан і стали настоятелем. Це звання завжди розширює коло завдань і покладає на главу общини подвійну відповідальність: будівництво в камені та будівництво, яке, перефразуючи Олеся Гончара,

можна визначити, як: “собору душ”. Яке з них, на вашу думку, сьогодні дається важче? Нажаль, в сучасному розумінні, на побутовому рівні, під словами “парафія” чи “прихід”, частіше за все мається на увазі храм і певна інфраструктура з ним пов’язана, наприклад, парафіяльний будинок, трапезна чи приміщення недільної школи. Але таке тлумачення є глибоко помилковим. Парафія – це, перш за все, община християн, духовна сім’я. Ця сім’я може збиратись для молитви навіть під відкритим небом, або у палатці, відчувати значні незручності пов’язані з темпратурою чи браком простору, але всеодно бути єдиним цілим, сім’єю. А може бути і зворотня ситуація – прекрасний просторий храм, благоліпні богослужіння і парафіяни ніби є, але сім’ї немає – вони кожен сам по собі. Ця ситуація особливо є актуальною для парафій у великих містах, де люди, інколи навіть з одного будинку, не знають одне одного. І завдання свящника полягає в тому, щоб зробити все можливе, для створення общини, як єдиного організму, в якому чужий біль стає твоїм. Наскільки це складно я зрозумів тільки тоді, коли прийняв священний сан. Будівництво будь-чого – це важко, але якщо мова йде про будівельні матеріали, то відомо про їх властивості, допустимі навантаження, реакцію на погодні умови і т. д., а головне – всі вони абсолютно підкоряються волі зодчого. Зовсім інша ситуація, коли будується “собор душ”. Тут дуже гостро відчувається, що кожен з нас, в тому числі і священнослужителі, крім індивідуальних якостей та характеру, ще і володіє “індивідуальним набором” нажитих пристрастей та гріхів. А тому, для священика, запорукою успіху в побудові “собору душ” є усвідомлення того, що він не зодчий цього будівництва, а лише знаряддя в руках Божих. О. Ярослав, якою сьогодні має бути сучасна православна парафія великого міста? Перш за все, на мою думку, сучасна парафія не повинна прагнути бути сучасною в секулярному вимірі цього слова. Зараз я не маю на увазі відмову від благ цивілізації, які використовуються в різних аспектах парафіяльного життя і служіння. Під небажаною “сучасністю” я маю на увазі ті прояви зовнішнього світу, які суперечать вченню Христа і які мають залишитись за межами Церкви, в тому числі і за межами повсякденного життя кожного християнина. Очевидно, було б логічно спробувати перерахувати такі речі, хоча б для прикладу, але я

думаю, це зробити в повній мірі навряд чи можливо, оскільки Церква живе у світі, який динамічно змінюється і пропонує ці зміни, як нову і авторитетну правду життя. На мою думку, тут важливіше розуміння самого принципу церковного консерватизму, який ніколи не був і не є самоціллю – а швидше наслідком вірності тим євангельським цінностям, які ігнорує сучасний світ. На тему християнської свободи, в тому числі у відносинах із зовнішнім світом, дуже влучними є слова блаженного Августина (V ст.), який формулює, без перебільшення, “золоте правило”: “У головному – єдність, у другорядному – свобода, у всьому іншому – любов”. Ви неодноразово на зібраннях благочиння наголошували, що для сучасної парафії чи ненайприорітетнішою є робота з молоддю. В якому форматі це відбувається на парафії Сергія Радонезького? Справді, робота з молоддю є і завжди була для Церкви одним з найпріоритетніших напрямків. В рамках нашої парафії ця робота організована, умовно кажучи, на трьох рівнях. Перший – це недільна школа, учні якої розділені на три вікові групи, відповідно до яких підібрані викладачі та перелік предметів. Другий рівень – це курси для дорослих, які також організовані зусиллями нашої парафії. Завдання курсів полягає в тому, щоб дати більш глибокі знання по базових богословських дисциплінах (Старий і Новий Завіт, історія Церкви, історія Православ’я на Русі, літургіка, догматика, історія церковних розколів, сектознавство). Третій рівень – це підготовка до вступу в духовні школи. Серед наших парафіян є юнаки, які висловили бажання, по завершенні шкільного навчання, стати студентами духовної семінарії. Вони, крім теоретичної підготовки, активно залучаються до участі в богослужіннях, в якості пономарів і читців. Можу відзначити, що є певний результат роботи і в цьому році, від нашої парафії, до Київської семінарії вступили двоє студентів. О. Ярослав, з 2007 року триває будівництво. Зважаючи на динаміку змін, які відбулись за цей період в житті держави та суспільства, навряд чи можна ці десять років описувати прикметниками: розмірено, буденно і планово. Швидше – навпаки, напрошується порівняння з запливом на довгу дистанцію проти течії. Що найбільше запам’яталось в цьому десятилітті протистояння обставинам? Перш за все хочу зауважити, що вислів “протистояння обставинам”

– це дуже влучна характеристика для цих десяти років. Оскільки, протистояння почалось від моменту реєстрації общини і продовжується до сьогоднішнього дня. Змінюються лише самі обставини: якщо спочатку це були конкретні сили, які протидіяли храмовому будівництву, то зараз – це загальна економічна та політична ситуація в країні, в умовах якої, кожне, бодай невелике будівельне звершення на неприбуткових об’єктах, можна прирівнювати до чуда. Взагалі, важко сказати, що найбільше запам’яталось. Скажу, що найбільше відчув – це поміч Божу, особливо у важкі хвилини! Можливо комусь ця фраза здасться і протокольною, але це справді те, що я відчував. І це відчуття допомагало не опустити руки, коли ресурсів не вистачало, не лише для продовження будівництва, а навіть для богослужбового і побутового життя парафії . І на завершення. О. Ярослав, щоб ви порадили молодим священикам, які розпочинають будівництво храму? Це, мабуть, найважче питання... По-перше, я думаю, треба все зважити і якщо така необхідність справді є, то прийнявши рішення, при будь-яких обставинах, не опускати руки. Як відомо, слова Христа: “Жоден хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого” (Лк. 9, 62), адресовані кожному християнину, але для священика, який в наш час будує храм, вони повинні стати життєвим кредо, бо з свого досвіду знаю, що на цьому шляху, так само, як і на шляху священства, трапляється багато ситуацій, коли хочеться не тільки озирнутись назад... Але треба пам’ятати, що церковні справи, тим паче такі, як будівництво храму, звершуються з Благословіння Божого і якщо людина довіряє Богу, а не розраховує виключно на свої сили, то обов’язково на власному досвіді відчує, що означають слова апостола Павла: “сила Божа в немочі звершується” (II Кор. 12,9). № 8 (43), грудень 2017


4

СОЛОМ’ЯНКА ПРАВОСЛАВНА

Віхи історії

ДО СТОРІЧЧЯ СПРОБ ЗВИТЯГ ТА ПОРАЗОК... (Продовження. Початок у № 7 (42), вересень 2017)

Б

уде історично не об’єктивно стверджувати, що ініціатива присутності української мови на богослужіннях, і тоді, століття назад і зараз, належить виключно розкольникам. Для вирішення цієї проблеми справді важливо, щоб полеміка навколо даного питання велась об’єктивно та неупереджено і одні українці не звинувачували інших, що вони моляться на чужій мові. Сучасною мовою богослужіння більшості храмів Української Православної Церкви є церковно­ слов’янська. Крім України, це традиційна церковна мова для Болгарії, Сербії, Чорногорії, Польщі, Росії та Білорусі, де нею звершуються богослужіння. Інколи також паралельно використовуються і національні мови. Сучасна церковно­ слов’янська мова своїм корінням сходить до південноболгарського діалекту, яким розмовляли в Солуні (нинішніх Салоніках в Греції) – рідному місті братів Кирила та Мефодія (IX ст). Саме завдяки їх зусиллям балканські народи і слов’яни отримали азбуку, писемність та можливість долучитися до багатої літературної спадщини Візантії. В Х столітті, після Хрещення Русі, с тарослов’янська мова почала активно використовуватись в Древньоруській державі, як літературна та богослужбова. З часом, на Русі навіть сформувався свій унікальний древньоруський ізвод (редакція) старослов’янської мови, яким написані державні документи, літописи та видатні літературні пам’ятки того період у. Звісно, нинішня церковно­ слов’янська мова не зовсім схожа на мову сучасників “Повісті временних літ”, але в значній спорідненості може переконатися кожен, хто вміє читати церковно­ слов’янською: якщо взяти текст “Повісті”, або іншого древньоруського твору, наприклад, Остромирова Євангелія (яке в оригіналі збереглось до нашого часу), то хоч і по складах, але його прочитати можна. Зупиняють не стільки незнайомі слова, скільки відсутність пробілів – їх старались робити мінімум, для економії дорогоцінного пергаменту. Пореформені тексти

Остромирове Євангеліє (1057 р.) — найдревніша книга, Київської Русі

(мається на увазі реформа патріарха Никона в XVII ст.) взагалі читаються, як сучасні. Нинішня церковно­ слов’янська мова, навіть в останній, так званій, синодальній редакції, хоч і є в значній мірі похідною для української, російської та білоруської мов, проте, істотно від них відрізняється. Так, наприклад, вона зберегла деякі безпосередньо грецькі букви, такі як: “Ѯ” (ксі), “Ѱ” (псі), “Ѳ” (фіта), “Ѵ” (іжиця) та “Ѡ” (омега). Церковно­слов’янська мова зберегла також часові форми притаманні древньогрецькій мові – на відміну від трьох часових форм російської та української (минулий, теперішній і майбутній) в церковно­ с лов’янській є теперішній час, майбутній та чотири форми минулого часу. Також, вона зберегла притаманну древньогрецькій мові третю форму числа в іменників – крім звичної нам однини і множини в церковно­слов’янській є двоїна, яка має свої окремі форми відмінювання. Враховуючи хоча б ці поверхневі відмінності називати її “московькою” чи “російською” – це, як мінімум, видавати свою некомпетентність. Так, зв’язок є, але він не від російської до церковно­с лов’янської, а навпаки. Зважаючи на виняткову роль цієї мови у формуванні нашого богослужбового, літературного, богословського та освітнього спадку, церковно­ слов’янську мову не можна назвати чужою. Навіть, якщо вона за століття пережила певні зміни і не зовсім ідентична мові сучасників

Володимира Великого та древніх києво-печерських подвижників – це все одно мова, яка зважаючи на тисячолітню історичну дистанцію, неймовірно близька до мови наших предків. Найбільш серйозною і актуальною проблемою, яка пов’язана з богослужбовим використанням церковно­ слов’янської мови, є проблема розуміння текстів. Вона цілком логічно має два шляхи вирішення: переклад текстів на українську або поглиблення знань церковної мови. Ця проблема не унікальна для України, оскільки є багато країн, де для богослужіння використовується історична, але мертва мова, якою в житті і побуті вже не спілкуються. На мій погляд, досить повчальними і знаковими для української ситуації можна назвати два приклади – це Греція та Ізраїль. Ці приклади знакові, оскільки обидві країни мали багату і древню історію, пережили важку долю позбавлення державності, потім відродили свою незалежність і в рамках духовно-патріотичного виховання майбутніх поколінь, змушені на загальнодержавному рівні підтримувати програми, спрямовані на відродження пам’яті народу, як інвестиції в майбутнє збереження національної ідентичності. Грецька мова вже кілька століть існує в двох формах. Перша і древніша з них – це кафаревуса, архаїзована мова, яка дуже близька до мови оригіналу Нового Завіту та мови, якою розмовляли у Візантійській імперії. А це для греків, які, власне, і греками себе не вважають, а

віддають перевагу прославленій і історичній назві “еллінос”, неабиякий аргумент. Кафаревуса являється мовою богослужіння Грецької Церкви та Афону. Друга мова – це дімотіка, розмовна мова, яка в побуті повністю витіснила кафаревусу. Варто зазначити, що кафаревуса відрізняється від дімотіки значно більше ніж наша церковно-слов’янська від розмовних російської чи української. На початку ХХ століття у Греції вперше пролунали голоси про необхідність перекладу на розмовну мову хоча б Святого Письма. Ця ідея аргументувалась місіонерською необхідністю, але спроби зробити такий переклад привели до досить масштабних вуличних протестів і навіть кровопролиття. На довгий час були взагалі заборонені будь-які дискусії з цього приводу, а розмовною мовою дозволялось видавати лише біблійні перекази для дітей. Зараз такий переклад у греків з’явився, але він не користується великою популярністю. Загалом, ще в середині ХХ століття, в полеміці щодо мови богослужіння, на загальнодержавному рівні було прийнято рішення не відмовлятись від мови, якою писали євангелісти і апостоли та творили святі отці. Держава взяла на себе зобов’язання підтримувати належний рівень знання кафаревуси серед населення. Зараз ця богослужбова мова в обов’язковому порядку вивчається в загальноосвітніх школах та частково на перших курсах університетів. Ще більшим прикладом історичної пам’яті є Ізраїль.

Прохання не використовувати газету з побутовою метою № 8 (43), грудень 2017

Як відомо, над Ізраїлем збулось пророцтво Христа, яке Він промовив після проповіді в Храмі, у відповідь на захоплення апостолами величністю храмових будівель: “Істино кажу вам: не залишиться тут каменя на камені, все буде зруйновано” (Мф. 24:2). В 70 році це пророцтво збулось і римські легіони, на чолі з полководцем Тітом, придушили повстання ізраїльського народу і зрівняли Єрусалим з землею. За великим рахунком, відтоді і до 1947 року євреї не мали власної держави і були розселені по всьому світу. Наслідком такого положення стала втрата мови та неминуча асиміляція, хоч і не повна. В кінці XIX століття, з розвитком єврейського національного руху, спрямованого на відновлення держави Ізраїль, на землі Палестини почали прибувати перші євреї-переселенці з країн Східної Європи. Цей процес ставав дедалі більш динамічним і поступово починали проглядатись на карті Близького Сходу обриси майбутньої держави – самої багатомовної держави в світі. В містах Палестини тоді можна було почути арабську, англійську, російську, французьку, румунську, польську, італійську, ідиш та інші мови. Загалом, за даними Академії івриту, в Ізраїлі того часу були присутні близько 40 мов та діалектів. Їх і зараз не набагато менше, оскільки все ще значну частину населення держави складають не народжені там, а емігранти. (Продовження у наступному номері) Репік Денис БОГОСЛОВСЬКІ КУРСИ продовжують роботу при храмі преподобного Сергія Радонезького за адресою, вулиця Уманська 14 на курсах викладатимуться наступні предмети: 1. Новий Завіт 2. Старий Завіт. 3. Історія Церкви 4. Догматика 5. Літургіка 6. Основи церковного мистецтва 7. Сектознавство Заняття проходять 2 рази на тиждень (вівторок та четвер) у вечірній час, у формі лекцій та семінарів. Початок занять 5 грудня о 18.00. Телефон для довідок: 097–140–33–68

Солом'янка православна №8 (43) 2017  
Солом'янка православна №8 (43) 2017  
Advertisement