Issuu on Google+

37

Літературний додаток до щомісячного часопису творчої молоді «Смолоскип України»

Січень 2013

Михайлина Коцюбинська: постать на тлі шістдесятництва Процес текстуального узагальнення «колективної пам’яті» про шістдесятництво триває. На жаль, не завжди маємо такі суто позитивні приводи говорити на цю тему, як вихід «Homo feriens» Ірини Жиленко чи «Коловорота» Миколи Плахотнюка. Книжка «У мерехтінні найдорожчих лиць», що вийшла у видавництві «Дух і Літера», позначена виразним мінором настрою — бо присвячено її Михайлині Коцюбинській, котра зовсім нещодавно пішла з життя. Останнім часом, коли в засобах масової інформації чи ще десь заходила мова про неї, часто це бували досить абстрактні слова про значення, масштаби й роль цієї особистості. Нинішня ж книжка спогадів якраз конкретно розповідає про пані Михайлину, про те, як вона жила і що вона зробила. «Життєвий сюжет» Михайлини Коцюбинської (в загальних рисах накреслений у передмові Євгена Сверстюка) був класичним, навіть архетипічним. Вона виросла в родині брата знаменитого письменника-імпресіоніста, що поєднувала в собі високий рівень культури, впевнене становище в радянському суспільстві, чітку національну ідентичність та ідеологічну лояльність. Вочевидь, у поколінні її батьків така компромісна еклектика була вироблена свідомо та мусила забезпечити водночас фізичне й моральне виживання. Але молода Михайлина, безперечно, сприймала все вже по-іншому. З її власних слів, спочатку вона щиро вірила в більшість радянських догм, а після знайомства з

опозиційною інтелігенцією (здається, найбільше враження на неї справило спілкування з Іваном Світличним, Борисом АнтоненкомДавидовичем, Євгеном Сверстюком), її погляди радикально змінилися. Михайлина Коцюбинська ніколи не займалася суто політичною боротьбою, її не назвеш дисиденткою. Однак вона брала участь і у протестних акціях (як-от під час перегляду «Тіней забутих предків»), підтримувала політв’язнів і їхні родини, руйнувала рамки радянської псевдонауки в своїх літературознавчих студіях. Ставши й для самих шістдесятників символом «прямостояння». Прагнучи виховати в дусі вільної, чесної науки молодших колег. Продовжуючи активно працювати й гучно висловлювати свої погляди до кінця. До книжки ввійшли різного обсягу спогади сорока шести людей. Дуже різних — від Елеонори Соловей до Семена Глузмана, від Осипа Зінкевича до Олі Гнатюк. Звичайно ж, спогади Василя Овсієнка тут значно наповненіші фактами, ніж, скажімо, текст Дмитра Дроздовського. Що Михайлина Коцюбинська була вельми близька до Києво-Могилянської академії, то чималий відсоток авторів споминів теж пов’язаний з цим університетом. Більшість текстів присвячені загалом кільком темам. Перша — звичайно, суто шістдесятницька, історія морального спротиву системі, твердості на тлі невлаштованості власного життя. З книжки можна дізнатися чимало

подробиць і про поневіряння, і про стійкість. Ці подробиці зворушливі, вражаючі й кумедні. Друга — наукове життя Михайлини Коцюбинської. Її прагнення проламати зовсім не скляні стелі совдепівських методів досліджень. А пізніше, вже в часи незалежності, коли ці обмеження залишилися вже тільки в головах тих, хто продовжував жити по-радянському, Коцюбинська з усіх сил намагалася «наздогнати» згаяне українською гуманітарною наукою. І третя — Михайлина Коцюбинська як особистість, як старша колега. Тут найбільш показові, гадаю, спогади Елеонори Соловей. Пані Михайлина була їй водночас подругою і наставницею, доброзичливим, але й послідовним критиком її літературознавчих праць. Цікавий у цьому контексті також текст дослідниці молодшого покоління Роксолани Свято. Також книжка містить зразки листування Михайлини Коцюбинської з Елеонорою Соловей, Наталією Пилип’як, Опанасом Заливахою, Надією Світличною та Леонідом Плющем, низку її творів публіцистичного характеру. Вельми потужне враження справляє й інтерв’ю з Михайлиною Коцюбинською, записане Євгеном Захаровим, головою Харківської правозахисної групи. Крім пізнавальних фактів, характеристик і самохарактеристик, усього, чого закономірно можна очікувати від подібної розмови, що відбувається вже 1997 року, є тут і дещо інше. А саме — критика шістдесятництва, чи радше самокритика. Наприклад, може,

Олександр Борґардт

Оля Гнатюк

Альбер Камю

    Урте Улюне

Дві культури

Між літературою і політикою

Чума

 Сонні Сонечка

У мерехтінні найдорожчих лиць. Київ, «Дух і Літера», 2012 (576 с.). й не дуже гучно задекларована, але, як на мене, помітна засмученість пані Михайлини з того приводу, що суто культурне шістдесятництво надто вже помітно поступалося політичному складнику руху. Або її неприховане обурення через те, як трималася частина колишніх дисидентів уже в незалежній Україні, як вони надто легко перейшли до співпраці з одіозними фігурантами радянського режиму. Людина органічно культурна й освічена, вона вміла висловити ці та інші претензії гостро і разом з тим витримано, без образ і примітивної риторики, не соромлячись визнати себе в чомусь некомпетентною або невпевненою. Цим інтерв’ю Михайлина Коцюбинська задала високий стандарт обговорення явища шістдесятництва. Адже сьогодні ми найчастіше маємо або іконографії шістдесятників, безоглядне піднесення й оспівування, або так само безоглядне, бездумне заперечення чи ігнорування їхнього внеску в історію та культуру країни. І чи тільки шістдесятництва це стосується?

Анна Ратушна

Есеї та інтермедії Друге видання. Київ, «Простір», 2012 (400 с.). Ціна: 94,5 грн.

Київ, «Дух і Літера», 2012 (368 с.). Ціна: 65 грн.

Книга Олександра Борґардта «Дві культури» є спробою (можливо, й першою) зіставити та порівняти дві культури: «вєлікую русскую» та «провінційну і занедбану» українську. Хоч остаточне порівняння і не завжди виходить на користь. «вєлікой», так би мовити, за визначенням. У гострій публіцистичній манері, притаманній саме О. Борґардту, все зветься класними іменами, без звичних евфемізмів, коли звичайний геноцид перехрещується на якусь «етнічну чистку».

Центральна тема книжки — взаємодія між сфе- Цікавість сучасного читача до творів Альбера рою літератури і політики в контексті україн- Камю не зменшується. Тому можна з певністю ської та польської історії XX століття. Мова йде сказати, що творчість цього письменника випро вплив політики на різні виміри культурно- тримала найсуворішу і найсправедливішу пего життя: від тотального контролю держави над ревірку — перевірку часом. Романи «Чужий», усіма сферами творчості, через нібито ней- «Чума» та «Падіння», що представлені у цьотральну її позицію, до політики пам'яті і забут- му виданні, вважаються одними з найкращих тя. Увага зосереджена, однак, не лише на дер- у творчому доробку Камю. Їх об'єднує предмет жавній політиці, але й на стратегіях поведінки роздумів письменника — це людина, її свідорізних особистостей і спільнот. мість і психологія, її місце і доля в світі, її поведінка в різних життєвих ситуаціях.

Юрій Орлов

Леся Українка

Небезпечні думки

Руфін і Прісцілла

Мемуари з російського життя

Драма у п'яти діях

Харків, «Фоліо», 2012 (462 с.). Ціна: 73 грн.

  Віра Манько Летіть, соловейки, на рідні земельки

Київ, «Прудкий равлик», 2012 (112с.). Ціна: 51 грн. До книжки молодої литовської письменниці Урте Улюне (їй нещодавно виповнилося 23 роки) увійшли дотепні та зворушливі історії про найменших мешканців нашого великого світу: павучків, мурашок, джмеликів, про їхні думки, відчуття й переживання. Ці оповіді — короткі, легкі, неспішні, їхня дія може відбуватися зараз, а може двадцять років тому. Окрім самих текстів, увагу читачів безумовно привернуть малюнки без перебільшення видатної литовської ілюстраторки Сігуте Ах.

 Михайло Дочинець Бранець Чорного лісу Версія роману «Вічник» для юнацтва

Київ, «Смолоскип», 2012 (406 с.). Ціна: 50 грн.

Ілюстрації С. Якутовича. Київ, «Либідь», 2011, (200с.). Ціна: 54 грн.

Львів, «Колесо», 2012 (62с.). Ціна: 47 грн.

Львів, «Апріорі», 2012 (292 с.). Ціна: 27 грн.

Книжка відомого дисидента Юрія Орлова вже давно отримала визнання не лише на теренах колишнього СРСР, а й поза його межами. Це не просто мемуари, а, за висловом Євгена Сверстюка, своєрідна «інтелектуальна сповідь», чий морально здоровий дух наснажує, споріднює й підносить. Йдеться про становлення російського дисидента-правдолюба зокрема й становлення дисидентського руху в СРСР узагалі. Видання стане в пригоді всім, хто цікавиться історією і вболіває за правду.

До уваги читачів — одна з найцікавіших драм Лесі Українки, а на думку Володимира Панченка — й одна з найзагадковіших. Поневолення залишається поневоленням — хоч би якими шляхетними гаслами воно прикривалося. Ця думка, проголошувана у драмі на тлі давньоримських декорацій, прямо стосується пророчо передбаченої поетесою тоталітарної перспективи XX століття. Втім, це лише одне з трактувань «Руфіна і Прісцілли».

Пташки давно звили гніздечко в українській культурі: і в прикладному мистецтві, й у фольклорі, і в народній звичаєвості. У цій книжечці — першій ластівочці такого характеру — зроблено спробу виокремити цей найдавніший і найпоширеніший зооморфний мотив, центруючи при тому увагу навколо звичаю закликання весни і його матеріального вияву — випікання «жайворонків». Хочеться, аби цей звичай ожив, а наші діти знову навчилися тішитися природі й цілому Божому світові.

Історія дивовижної людини, закинутої волею долі в безлюдну пущу Карпат. Про те, як упродовж років виживання в природі юнак із мандрівника, натураліста, мисливця і вояка стає Воїном духу. Він і нам допомагає відповісти на вічні запитання: хто ми, звідки, для чого живемо й куди йдемо?

Ці та багато інших книжок українською мовою можна придбати у книгарні «Смолоскип» за адресою: Київ, вулиця Межигірська, 21 (поруч зі станцією метро «Контрактова площа»)


Юлія Стахівська

Микола Леонович

Народилася 1985 року в Житомирі, живе у Києві. Також відома переважно як одна з цікавих поеток-«двотисячниць» (у 2008 році отримала премію смолоскипівського літературного конкурсу за збірку поезій «Червоні чоловічки», також лауреатка «Молодого вина»), Юлія Стахівська, крім того, — ілюстраторка, займається й журналістикою. Її мала проза вже з'являлася друком у деяких літературних виданнях. Зазвичай новели Стахівської ґрунтуються на якомусь цікавому сюжетному вузлику, «огорнутому» цілим гроном вигадливих метафор. Цього разу приводом для них стали зворушливі підліткові пристрасті.

Народився 1981 року в Полтаві. Живе в Києві. Лауреат літературного конкурсу «Смолоскипа» в 2003 році за збірку віршів «Агон» (вийшла друком у 2004-му). Більш відомий як поет, Микола Леонович, однак, ще й активно працює дизайнером, грає на гітарі, фотографує, а також продає книжки в нашій книгарні (натяки на цей факт нескладно відчитуються в опублікованій нижче новелі). Тепер же до уваги читачів — проза Миколи Леоновича. Поетична і настроєва, сповнена музики. Не знаю, чи можна цю новелу назвати прозовим дебютом, але після її прочитання лишається зацікавленість: що ж буде далі?

Евглена зелена

описала цей випадок у якому-небудь науковому журналі з некрасивою обкладинкою. Мій цинізм виявився старшим рівно на товщину прочитаної книжки з психології. Отож, я підсіла ближче, так близько, що могла чути поштовхи серця, удари молотом у глибинах  копалень, гноми щось крушили, добираючись до своїх білосніжок. Обійняла за плечі, усміхнулась і, поцілувавши у мочку, сказала, що протягом п’яти років сидіння-за-однією-партою завжди хотіла зробити саме це, але не на міліметр тіла більше. Сорочка під моєю рукою зробилася зовсім мокра. Дурна залізна куріпка із ключиком в дупі! Ні краплі машинного масла! Будова відповідає виконуваним функціям... Уже на сходах, чуючи подзенькування домашніх ключів у просторій кишені мого сарафана, я зрозуміла, що їх брязкіт нагадує мені одне-єдине слово — «сволоч». Безвідносне, просте і первинне. І що неправильно вставлене питання ключа не відкриє замок відповіді. Я занурююсь у свою біологію, мов у перину, витягуючи з неї пір’їнки термінів. І так дико розширюється мені середина, так натягується лінія поділу, широко-широко розкрита книга, аж тріщать сторінки; і я опиняюсь, мов евглена зелена, на межі рослинного і тваринного царств. Швидко-швидко притискую палітурку до палітурки, щоб запобігти можливому... але їх уже стає дві, чотири, вісім, мені ніколи вже їх не стулити по-справжньому. На останньому дзвонику я стою зі сліпучобілим комірцем, і він мені трохи ріже шию. А мій друг стоїть із моєю подругою. Цікаво, а хоч їй він додумається сказати, що любить?

Реторта

Ось перед зупинкою все світло у вагоні зникає. З темряви виринають обличчя, зосереджені в своєму сні, підсвічені портативними екранами, вирізані глибоко в тіні. Спалах, засліплення, ламається графіт. «Обережно, двері відчиняються!» Жінка у формі диригента метрополітену вивищується над своїм відображенням у мармурі. Потяг вібрує і, розсипаючи скалки пасажирів, втягується в ніщо. Поспіх колотить педаль так, що тільки тримай бочку! Чорна гума ескалатора іде в протихід, висмикується зі східців, наче вокальна партія між тактовими рисками ліхтарів. Назустріч — інші, парами й поодинці, тануть, розчиняються, вириваються в гротески тіней і геть затихають там, внизу. Сходи вгору, сходи вниз. Музика летить над людьми — тут, як кажуть, ніде голому впасти. Люди, що там, знадвору, не знають одне одного, один за одним порушують кордони і складають знамена. Хтось спить, хтось сміється, більшість — п'яні або танцюють. Втім, усі потроху сплять, потроху танцюють, і загальний градус не впишеться в транспортир. Один по одному виконавці здають позиції, і на якийсь час стають нечутними, а відтак і невидимими. Музика стихає, щоби за столиками спалахнув гамір. Брейк! Кельнер, наче чутка, облітає свої володіння. Дівчата за стійкою спалахують усмішками. Але це ще не все. Сьогодні грають прекрасні люди, і вони ще повернуться. Сьогодні тепло і затишно, і хай це триває завжди. В «Реторті» вариться коктейль із людей, розмов, звуків. Ми п'ємо його. В горлі пече, і на кілька наступних хвилин до кінця вічності ми втрачаємо дар мови. Та більше нема чого сказати. І не треба нічого говорити. Що я хотів забути, забулося. Що я хотів згадати? Не пам'ятаю. Я тут, я — це я, це ми, мільйони, зроблені з пилу зірок, що давно згасли посеред безкрайньої ночі. Крізь темряву я роблю крок, щоби вдихнути чужий запах і видихнути себе. Повільно тече звук труби над розламами гітарної партії. Тінь маленького чоловіка вихлюпується на стіну за барабанами, які вже не виривають квадригу вперед, а лиш тихенько шепочуть щось, не розібрати. Всі пошуки розкладено до першооснови. Гармонію визначає інтервал між наявністю і відсутністю. Здається, ось зараз останню межу мого тіла буде стерто — так голівка сірника спалахує і зникає в темряві на роздоріжжі. Зрештою, хіба це важливо, хто я — якщо ми зустрінемось тут? Хіба важливо, що це за звуки, якщо ти знаєш, які вони, якщо ти можеш відчути їх так само, як і я? Якщо лице моє — лиш маска, за якою дзеркало, що відлунює ніч? А якщо маска — це ти? Злива закінчилась. Вичерпалась. Люд витрушується з темряви дверей на чорне гілля вулиці. Ще кілька хвилин, і розвіється єдність, що тримала нас. Ми знову перетворимось на слова, замкнені за вустами, які можна торкнути так, наче це корінець книги, прочитаної роки тому і забутої навік. Ми знову розділимося. Обійми, потиски рук — низхідна інтонація вечора. Кода. На якусь мить стає шкода, що запитання, які нам поставив вечір, не знайшли своїх відповідей у звуках музики. Але час поспішати, ось-ось — останній потяг метро. Місто наодинці зазирає у полиски калюж. У глибинах дворів пахне землею і прілим листям. Щойно я був тут. Але тепер мене немає.

Якщо не бути роззявою, то он у тій шафі можна знайти ще мамину шкільну форму. І тоді зникне потреба випозичання її у знайомих на останній дзвоник, відбілювання зжовклик комірців, пришивання відірваних мережок, створення складок-плісе на спідниці. Це чую я від бабусі, сидячи на теплих дошках балкона і вчу білети. Але вдаю, що у моїх вухах два корки. І тільки добрий штопор татового голосу здатен щось змінити. Але зараз його нема.   Я хочу бути біологом. Приміряю все до свого організму — вакуолі — без них цвіт яблуні не здавався б ледь рожевим,  у них, мов у ваннах, зберігається забарвлена певним пігментом речовина. Напевно, це груди. Цитоскелет, ясно, без варіантів. Мембрани — шкіра і покриви, продихи і повітряні мішки — ніздрі й легені, комплекс Гольджі — тут уже складніше, можливо, шлунок? І як бути із хлоропластами, із фотосинтезом, із енергією АТФ? Як? Неможливість віднайти аналогії добиває. Ні, у мене теж є світлочутливе вічко: дивлюсь я на сонце, і котяться сльози. Це доказ.  Травень. Світ відновився і шукає можливість продовження після затяжної менопаузи зими. Розмноження. Розділ дев’ятий. Будова відповідає виконуваним функціям. Не хотіла б я, щоб мене розірвало надвоє, як евглену зелену, простим поділом ядра. Швидко закриваю книгу, щільно-щільно, ніби запобігаючи можливому акту, щоб не стало дві, чотири, вісім... ніби зберігаючи цілість, ніби. Дзвонить телефон. Антон. За півгодини ми вже ходимо біля наших будинків, мами бавляться з дітьми, тати вигулюють собак, діти у піску лопатками вибирають підозрілі кавалки. Я хочу тобі дещо сказати — і ми мовчки йдемо у нетрі ще живого приватного сектору, що зачаївся в облозі панельних блоків, дворів із садками, бузком, старими мопедами біля сараїв, колонками і смаком крадених вишень. Мабуть, хлопець увімкнув у собі якийсь таймер, секундомір, і пройдена відстань наближає його до завітної червоної стрілки. Навіть витрушування камінця із мого мокасина — це непоправна зупинка, недозволений привал двох утікачів. Ну, кажи вже, чи ти проковтнув кісточку свого сливового слова? Я завжди граюсь словами. Шкода, що в біології так не можна, хіба що генна інженерія, але тоді б я створила чудовиськ: створінь водночас мерзенних і прекрасних. Слова, клітини, гени, звуки. Головне питання, ким або чим бути? Нарешті лавка, Антон бере мене за руку, його долоня трохи пітна, перше, що я хочу зробити — висмикнути, але стримуюсь. Він починає говорити із такою серйозною міною на обличчі, ніби завтра війна, прийдуть чужинці, і я єдина, про кого він буде згадувати в окопній утробі. Чекай, але він дійсно про щось таке говорить: про останній дзвоник, про чужі виші та міста. Про те, яка я йому дорога, і він не хоче аби з ким на гуртожитських матрацах, а хоче спокійно, без зрадливого рипіння залізних пружин, у по-домашньому облаштованій лабораторії з продезинфікованим пінцетом і стерильною ватою... У нього над губою виступив піт, і сам він став червоний, мов пожежний балон. Перший цинізм завжди дається важко, далі легше, менш болюче, а на енний раз, гляди, вже починаєш отримувати насолоду. Але я не загасила цього загоряння втечею, навпаки, як майбутнього дослідника мене зацікавив процес, і якби було моє право, я б

Наскісний сніг, мокрий горобець, апельсиновий «жигуль», припаркований між двома деревами, як закладка між сторінками — усе це в антуражі подільських будинків. У тій сере­ динній частині Подолу, де, схожа на цедру, літепла цегла старих будинків потроху розсипається ледь помітним пилком затхлості. Серед тугих сталінок, схожих на ребуси кількаповерхівок у стилі чеського конструктивізму, рихлих хрущовок, у просвітах і закапелках ще виростають білими печерицями барокові церкви та будинки. Їх підвали і крипти, їх товстоногі фундаменти поєднані між собою, мов грибниця. Котлован Житнього базару, торжка, де стилізовані давньоруські птиці-сиріни зі стін критого ринку з охотою викльовують м’ясні обрізки на смітнику та дрібну журавлину зі склянок перекупок, по понеділках завмирає. І бурі тромби трамваїв, що зупиняються поряд, із несказанною меланхолією випускають із себе поодиноких пасажирів: маленьку бабульку, лайливого мужика і пса. Пороша січе обличчя, і вітер надуває на дереві блідо-рожевий пакет, мов повітряну кульку. Пес явно бабусин. Вони проходять повз чорну перлину величезного «лендровера», і бабуся думає, що він якраз розміром, як її кухня, а пес тим часом встигає помітити колесо. Втім, улюблена його забава — роль опівнічного коменданта: бігати подільськими вулицями і роздратовано гавкати на яскраві вікна та ліхтарі, вимагаючи цим самим цілковитої темряви. Хто хоч раз бачив цього білого «комісара», знає, що вигулькує він з боку пивзаводу на Оленівську, а звіди, звужуючи кола, заганяє ілюмінацію на Контрактову площу. Знесилений шкребеться він у двері і засинає, посоловіло дивлячись на світло бабусиного нічника.

— Що, синку, забувся, хто ти такий? Тримай, це допоможе тобі пригадати. Я пригощаю. В теплій руці старого холодне, наче всю душу з нього вийняли, скло. В «Реторті» вариться коктейль, і я п'ю його, як тигель п'є млость, розжарену до пристрасті. Сьогодні закінчується четвер. Інші дні, наче конфеті, примарний, штучний сніг, спалахи оптики, кружляють над містом. Що ж це кружало — лице? Отвір телефонного диску? Чи безкінечно абстрактна площина столика коло оркестру? Не пам'ятаю. Але усі вони починаються однаково. Крізь ніч горять сумні вікна. Чекаючи, доки вони прогорять, я борсаюсь у маленькій, чотири на чотири, кімнаті. Все, щоби потому борсатися в трохи більшому світі. Заспіває про «це місто» Синатра — час підхоплювати штани, завбачливо залишені коло ліжка. Привіт, місто! Ви, напевно, бачили мене, хоча й не знаєте про це. Я продаю книги. Солодкі й гіркі історії для панства і дам, віддруковані на найкращому папері від Сяну до Дону. Друкарня імені Поломойця. Чули? Візьміть-но книжку, перевірте зір! Братішка, купі кніжку! І вам гарного дня. Я мну дороги, і лямка не тре плече. Ось двері є. А ось іще й іще. Які ж із них справді є? Коли вже немає, куди піти, а в торбі дрімає вітер, я стрибаю через турнікет, щоби доїхати до «Реторти». Червоний крик летить під бані надземної каплиці. Міліціонер зривається з місця. Та де там! Я мчу до вас, чуваки! Стійка «Реторти» — це берег, до якого прагне пристати кожен моряк. Печера скарбів. Клуб, де знаходиться той самий гучномовець. Тому якби навіть дороги до неї не було, її варто було би знайти. Людина, що транзитом оглядає достойні огляду місця, взагалі не помітить, що там є вуличка — у мить, коли відстань між будинками збільшиться настільки, що буде можна зазирнути туди, обов'язково повертатиме трамвай від зупинки, або вітер перегорне сторінку карти, чи хтось запитає, чи працює виставка квітів. Словом, щось відбудеться. Але якщо підняти комір пальто, перейти за трамваєм колію і не виймати руки з кишень, можна дійти до входу, який вдень не світиться. А навпаки, тьмяніє. І якщо сьогодні четвер, то Кудря точно замовив столик. А Макс, Джері, Стас, Таня і решта вже там. Решта — це всі ті люди, повз яких треба пробитися до столика. В годину, коли на вулицях вимикають світло і порядні заклади зачиняють свої двері, тут панує справжній гармидер. Я вітаюсь, штовхаюсь, обтрушуюсь із вулиці, наче пес. Ось-ось почнеться. Щойно чоловік, що стоїть у дверях за стійкою, опустить свою філіжанку на порцелянове блюдце, восковий папір тиші розірве звук труби. В одному ритмі, заданому рухом метро, люди у вагоні непомітно танцюють. Траскають двері на станціях, диктор оголошує треки перегонів: «наступна станція — Девіс!» Зморщене лице, мов оригамі, достатньо одного аркуша з партитурою, в руках — клунки з інтервалами. Кілька репетицій, і от остання поїздка, наче увертюра перед початком вечора. Над містом — дощ. Водії проклинають затори, пішоходи, накрившись газетами, летять до провулків, наче перелякані голуби. Ціле місто парує. Вечір. Він — це поклик чи особливий стан душі. Все навкруг повільне, мов гріх, звабливе, як жінка, і напружено темне, наче кава.

Випуск 37 (січень 2013)

Видавництво «Смолоскип»

Надруковано ТОВ ПК «Інтерекспресдрук»

У наступному випуску

Літературний додаток до щомісячного часо­пису творчої молоді «Смолоскип України». Свідоцтво: KВ № 4040 від 15.02.2000

Телефон: (044) 425 23 93 Адреса: 04071, Київ, вулиця Межигірська, 21 Сайт:  www.smoloskyp.org.ua

Адреса: Київ, вулиця Сім’ї Сосніних, 3 Наклад 1000 примірників. Замовлення № 79

Аліна Цвєткова про «Найкращі часи» Галини Ткачук

Погляди авторів публікацій не завжди збігаються з точкою зору редакції.

Редакційна колегія: Ольга Погинайко, Ростислав Семків, Олег Коцарев

Оригінал

Цифрова гарнітура «Нат Ґротеск» Ілюстратор Олена Павлова

Поезія Василя Лозинського та Віктора Ошовського


Знак №37