Page 1

надійшло попередження, щоб мені квитка не давати? Але я ввечері все-таки сіла, здається, на солiкамський поїзд — я вже не пригадую як, і дісталася до Чусової, а потiм і до Кучина доїхала. Також уже не пригадую, як я туди добиралась, — мабуть, брала таксi. У Кучині я побачила, що там усе переобладнано. Коли я їздила туди в 1977–78 роках, там був звичайний табiр, а зараз ззовні він був такий гарний, що  й на  табiр не  схожий. Стоїть паркан, за  ним розкішний двоповерховий будинок. Я  заходжу туди  — килими, чистота… І оця зграя, ця банда, цей нацмен — пiдкажiть його прiзвище… Капiтан… Вiн, здається, помер… В. В. Овсiєнко: Долматов? Н. М. Марченко: Долматов, Долматов. Ох, яка гидота, який вiн хам, як вiн зi мною розмовляв! Потiм викликали, бо я стала наполягати, лiкаря Пчельнiкова. (Його прізвище Валера мені потiм сказав, коли його знову привезли в Перм. Уже по дорозi, коли його везли на смерть, тодi я дiзналася від Валери, що це Пчельнiков). Як огидно вiн зо мною розмовляв! Я сказала йому: — Ви не лiкар! — А кто же я, по-вашему? — У нього нефрит, вiн по дорозi гине, вiн помирає! У вас хоч вода там є? — Есть кружка, ведро. — Йому треба намочувати простирадло, щоб обгортатися! Йому треба пiсля дороги прийняти… Я вже не пам’ятаю, що я говорила йому, але я його усовiщала, як могла. — А мне не обязательно знать, что такое нефрит! От і вся розмова. Я йому щось тверджу про совiсть, про обов’язок лiкаря — я вже не пригадую — а він просто посміхається мені в лице. Я була така збуджена, кричала цьому Долматову: — Дайте менi побачення! Дайте на 20 хвилин побачити його через скло! Я у вас не прошу нiчого бiльше! Потiм стала тицяти цьому лiкарю смородину. У  мене завжди брали сушену смородину, шипшину. Стала йому тицяти в  руки, а вiн вiдмахується, не хоче нiчого брати: «Не положено!». Потiм Долматов при менi знiмає трубку, кудись видзвонює (але все-таки видзвонює, бо я чула гудок, а потiм вiдповiдь): — Ну да, вот, вот, приехала, приехала. Ну так что — давать свидание? У БОРОТЬБІ ЗА СИНА

67


А там, мабуть: — Ни в коем случае! І вiн: — Не разрешают. Такий задоволений, наче його озолотили. Я  думаю: будьте ви проклятi, гади ви проклятi, ви ж замучили мого сина! Але найголовнiше, що все в них було так: розкішний холл, де вiн зо мною розмовляє, а вiкно — таке якесь задрапiроване, що не видно, що там робиться за вікном. Але потiм, коли мене виводили, я  в  якусь шпариночку подивилася  — а  там дротiв! А  там самi бараки й дроти! Але тут, де «для посетителей», все замасковане. В. В. Овсiєнко: То це було в тому будинку, що на суворому режимi? Так-так, я знаю той двоповерховий будинок. Н. М. Марченко: Це там, де пiд’їжджає транспорт, автобуси, ось там і стоїть цей будинок, комфортабельний, просто як готель. В. В. Овсiєнко: Так-так, я знаю цей будинок. Ми ж, особливий режим, були трохи далі. Н. М. Марченко: Але це  ж, видно, було управлiння 36-го, вони ж розпоряджалися i тими, й тими… В. В. Овсiєнко: Так-так, то один табір на вiддiлення — суворого й особливого режимів. Н. М. Марченко: Ну отак. І я побачила там оцi дроти. Боже, моє дитя після стiлькох мук потрапляє туди з оцим бидлом! Якщо воно зі мною он як говорить, то що ж вони витворяють iз ним?! Я тоді відразу кинулася до Москви, в медуправлiння… Нi, спочатку в Перм повернулася, знову до цiєї Манаєвої, прошу її, щоб вона втрутилась. Вона: «Да-да-да, идемте в медуправление». Ми разом пішли в медуправлiння, з кимось там говорили. — Да-да-да, мы дадим ему медицинскую помощь, мы дадим. А  потiм я  подумала: ні, вас мало, я  поїду в  Москву. Поїхала в Москву в медуправлiння, мене там хтось прийняв. Я кажу, що менi треба до генерала Романова, начальника медуправлiння МВС. — Нет-нет, если я  с Вами побеседовал, Романову уже не положено. До Романова потрібно пройти ще якiсь двi iнстанцiї — як же це зробити? — В месяц одна инстанция. Значить, я  буду чекати три мiсяцi, поки потраплю до  Романова. А  вiд Романова менi вже було кiлька вiдповiдей: «Такой 68

Ніна Марченко


не поступал». Словом, заперечення, що поки що медуправлiння до цього непричетне, бо вони не знають, де перебуває мiй син. Я пишу заяви і телеграмами на iм’я Черненка, який тодi був генеральним секретарем ЦК  КПРС, i  Щолокову  — міністрові внутрішніх справ, i в медуправлiння Романову: прошу втрутитися, син у  критичному станi, прошу перевести його в  Ленiнградську тюремну лiкарню iменi Гааза. Тоді я сподівалася, що там дiйсно його підлiкують. Потім я поїхала в ГУЛАГ у Пермi (тепер вiн уже не ГУЛАГ називається, а  «областное управление мест заключения»). Моталася туди-сюди, з  Москви до  Пермі, і  нарешті в  Пермі менi відповіли: — Ну что же, Вашей просьбе освободить по состоянию здоровья отказано, но вторую Вашу просьбу удовлетворили — мы его переведем в Ленинградскую тюремную больницу. Думаю: вже легше. І питаю: — А коли? — Ну, может, сегодня, а может, завтра. Я  весь час крутилася там. Уже не  пам’ятаю, з  яких каналів, але я дізналася, що от сьогоднi його повезуть… А, згадала! Я зустрiлася з двома кагебiстами, запитую: — Коли? Здається, один сказав, що о першiй годинi. — О, то i я цим лiтаком полечу! — Нет-нет-нет! Там мест нет, уже все места забронированы, нет! А зачем Вам? Вы езжайте в Киев. Зачем Вам ехать? Думаю: ти  менi будеш пiдказувати, що  менi робити! Я  в аеропорт. І може, я була б із ним в одному лiтаку полетiла, але вони навколо мене кружляли, i менi не дiсталося квитка. Я взяла квиток на найближчий літак до Ленiнграда — не знаю, чи через кiлька годин, чи на другий день, забула. Прилетiла до Ленінграда. Прилетiла вночi i стала шукати, де ж ця лiкарня iменi Гааза. І тут я потрапила в цiкаву ситуацiю — просто для роману! Я прилетiла в аеропорт, було вже пiзно, година десята. Стоїть цей павiльйончик довiдкового бюро. Нiде нiкого немає, а в довiдковому бюро свiтиться. Я пiдходжу. Сидить молодий хлопець, «веселый такой, очень компанейский, коммуникабельный». Я кажу: — Вы меня простите, мне нужно найти вот такую больницу. У БОРОТЬБІ ЗА СИНА

69


— Да без проблем! Вот Вы там и там пройдете! — Ви знаєте, вже нiч. Чи Ви менi не пiдкажете, в якому готелi найкраще зупинитися, щоб я могла бути ближче до лікарні? — Да, скажу. Вы  знаете, я  заканчиваю работу и  я Вас проведу. Вiн ще трохи покрутився, кудись пiшов, кудись подзвонив. — Вы постойте здесь, постойте. Я його чекала години пiвтори. Годині об одинадцятій вiн мене забрав i привiв у непоганий готель. З кимось переговорив i каже мені: — Нужно 25 рублей на взятку. — Ой, це так багато, це ж такі великi грошi! Але гаразд. Даю йому 25 карбованців. — Это не мне, это вот этой девушке. У Вас будет отдельная комната. Вони поселили мене на другому поверсi. Дуже гарна кiмната, комфорт. А пiд вiкном — величезний такий дашок, наче солярiй, щоб можна було звідти спостерігати за мною — чи не пiдриваю Ленiнград? Той хлопець менi розповів, як знайти лікарню. Це по Невському проспекту, кiнотеатр якийсь назав, потiм пiдете на отакий провулочок, потiм вийдете. Я на другий день пiшла, але дуже довго блукала в пошуках лікарні, бо він мене спеціально заплутав. Отже, я  на  тиждень забронювала мiсце в  готелі й  потьопала шукати лікарню. Обходила весь Невський проспект  — нiхто не  знає. Побувала біля церкви  — там великий кафедральний собор Олександра Невського — питала й там, але нiхто не знає. Потiм випадково натрапила на якусь жiнку — виявляється, я пішла не в той бiк, потрібно туди й туди. І десь пiд кiнець дня я таки знайшла ту тюремну лiкарню. Ой, якi страждання! В. В. Овсiєнко: А де ж та лікарня в Ленiнградi? Менi здавалось, що вона десь під Ленінградом. Н. М. Марченко: Нi-нi-нi, в  Ленiнградi, на  Невському проспекті. Потрібно вийти на  станцiї метро «Олександра Невського», потім вийти на Боткiнський провулок — я вже згодом там стежку протоптала, то знала. Недалеко від лікарні стоїть кафедральний собор Олександра Невського, великий такий, і старе кладовище з  древніми пам’ятниками. То  було кладовище для аристократiв. Я було як вийду, то сяду й дивлюся на кладовище, на церкву. 70

Ніна Марченко


Але я до  чого кажу? Оцей мій опiкун із  довідкового бюро став до мене дуже часто прибiгати, зображати менi Брежнєва, закладаючи язик за зуби, «чтобы мне было весело, чтобы мне было хорошо». А я дивлюся на нього й думаю: «Коли ти пiдеш? Що ти хочеш? Що ти хочеш вiд мене?». Але й це ще не все. Минає десь пiвроку (ми жили вже тут, у цiй квартирi на  Челябінській), і  я чи  Василь вмикаємо телевiзор, а  там Ленiнградська телестудiя показує цього молодика, i  вiн «клеймит позором диссидентов»: — Это продажные подонки! Вiн, мовляв, був зв’язаний із  ними, починаючи з 70-х років. Він розповiдає, з ким зустрічався, як їздив iз Сахаровим до Москви. Словом, розкриває всю їхню «подноготную», обзиваючи їх останнiми словами: — Я понял, что это мерзавцы, которым не нужна Родина! Ви уявляєте, я бачу по телевізору людину з довідкової кабінки, що опікала мене в незнайомому Ленінграді. Це ж треба було посадити його там, щоб на мене чекав. Ну яка робота! А. П. Кислiй: Вони все правильно розрахували: якщо всюди все зачинено, то людина йтиме туди, де свiтиться… Н. М. Марченко: Так. Але для чого я їм була потрiбна? Та вже ж знищують Валеру, уже ж знищують — ну що ви ще вiд мене хочете? А. П. Кислiй: Щоб не було зайвих зустрiчей із кимось iншим, щоб Ви, не дай Боже… Н. М. Марченко: Нi, Толику, це не пояснюється. Все, що вони робили, це не пояснюється нiчим… Це така диявольська машина була заведена. От  диявол вселяється в  людей, щоб тiльки крутити, крутити i всяку гидоту робити. Там, у  Ленiнградськiй тюремнiй лiкарнi, менi 2 жовтня дали побачення з  Валерою. А 7-го чи 5-го вiн помер. Тоді я  йому ще сказала: — Уже є  вказiвка Романова, щоб тебе звiльнити за  станом здоров’я. «Актировать по состоянию здоровья». — Оце вони можуть зробити, — була його відповідь. До Романова я, звичайно, таки добилася. Їздила в Москву. Вiн сидiв у своєму кабінеті, обкладений паперами Валерiя Марченка. Я  бачила ті  папери: Марченко, Марченко, Марченко. Він хотів показати мені таким чином, що взяв до уваги мої прохання. — Все в порядке, едьте, его актируют по состоянию здоровья. У БОРОТЬБІ ЗА СИНА

71


Я зазирнула в  папери, а  вiн отак  — раз!  — i  перегорнув. Бiля нього сидiло повно його помiчникiв. Один полковник каже: — Проведите. Я почала дякувати йому, а вiн: — Он  актирован, едьте в  Пермь, а  потом в  Ленинграде забирайте его. Он актирован, это я вам говорю. — Так ви менi дайте якийсь документ чи що? — Нет-нет, там все известно, едьте, он актирован. Оце така була вiдповiдь генерала, начальника медуправлiння МВС. Я  їду. У  мене серце заходиться, я  ще й  Аллi подзвонила i, по-моєму, Славi Ґлузману, говорила їм, що все в порядку. Алла не повірила: «Щось тут не те. Не дали нiякого папiрця: “Едьте, он уже актирован”»… Я приїжджаю в Ленінград, а там ніхто нiчого не знає. — И знать не знаем, и никаких указаний нам не было. — Ну як же, я була в Романова. — Нам ничего неизвестно, идите. Я кинулася в КДБ. А до мене приставили молоденького лейтенанта, щоб вiн пiдтримував зi мною зв’язок. То він зробив мені зауваження: — Вот видите, в Перми вам пошли навстречу, а Вы тут же клевещете, Вы тут же дали ложную информацию за рубеж. — Я нiчого не давала. — Значит, вы  друзей информировали, а  друзья передавали за рубеж… Нина Михайловна, мы будем с Вами ссориться: ни одного свидания с  сыном Вам не  дадут, потому что вы  подвели Пермское управление, а теперь и нас можете подвести. Нет-нет, дадим, только если будете молчать. — Буду молчать, буду молчать, дайте мне свидание! Клянуся йому, що буду мовчати, i тут же розповідаю про все по телефону Славi, Ірині (дружині Семена Ґлузмана — В.О.), Аллi. Хоч, нi, не так було. Я сказала лейтенантові: — Ни за что никому ничего не расскажу. — Дайте честное слово. — Даю честное слово — говорить не буду. Коли приходжу в готель, мені дзвонить Слава, бо я дала йому свій телефон. — Нина Михайловна, как дела? 72

Ніна Марченко


— Слава, ничего не буду говорить. — Скажите, как дела! — Слава, нiчого не буду казати. — Вам запретили? Я мовчу. — Вам запретили? — Так. І вже пiшов «голос»: «запрещают говорить», «в тяжелом состоянии». А лейтенант знову менi: — Вы опять сказали. — Я нiчого не говорила! Я вас прошу, дайте менi побачення. Вони зволікали до другого числа, не давали менi побачення. Надійшла вказiвка: 23 чи 24 жовтня «актировать по  состоянию здоровья». Я  вже планувала, як  буду везти його додому. Ой… І все. Дотягнули. А тоді я ніяк не могла потрапити на прийом у КДБ. Все просила про сприяння цього лейтенантика, а потiм перестала просити й сама увiрвалась у Ленінградське КДБ з криком: — Мені до начальника КДБ, до начальника КДБ! Прошу, нехай прийме! Мене впустили, заходжу в  кабінет, їх  четверо сидить. Сидить начальник КДБ, морда такого махрового чекiста: — Что вы  к нам с  претензиями? Едьте на  Украину, в  Киев едьте, а  то, видите ли, они там будут хорошие, они там будут дисциплинированные, а  мы тут их  грехи должны расхлебывать! Только они распоряжаются — там ваше КГБ. — Немає, — кажу, — нi вашого, нi нашого, є КДБ Радянського Союзу. Я вiд вас вимагаю, щоб ви випустили мого сина, оскiльки є вказiвка начальника медуправлiння. — У нас нет такого указания, мы не имеем права. Так вони менi нічого й не пообiцяли. Видно, через те що я там кричала, що я там крутилася… А може, вiн уже й помер. Або помирав. І тому менi цей начальник нічого не сказав. Але він бачив, яка я була збуджена. Навіть простий ленінградський таксист, який підвозив мене до КДБ, промовив: — Когда же мы их отстреляем, гадов? В. В. Овсiєнко: То це було мiське чи обласне управлiння? Н. М. Марченко: Обласне. Обласне управлiння КДБ. Але до того в мене були рiзнi зустрiчi в Ленiнградi, хоч я майже не відходила У БОРОТЬБІ ЗА СИНА

73


від лікарняної брами. Час від часу до мене там пiдходив лейтенантик із  вусиками. Уже не  пригадую, як  його звали, вiн був на два роки молодший за Валерiя. Я познайомилася з ним, вiн менi все щось обiцяв, але вiн же пiшак, що вiн там може! Начальникові ж КДБ я заявила: «Чому не виконується вказiвка начальника медуправлiння Романова, адже є така вказiвка — чого ж ви його не вiддаєте?». Але це зараз я так спокійно говорю, а тоді що їм я там кричала, що говорила — вже не пригадую. Але коли я вiд нього вийшла, цей таксист усе сидiв i чекав на мене, хоч я з ним розрахувалась і не просила про це. Тому, побачивши його, здивувалася: — А ви все тут сидите? — Да, я вас назад отвезу. Мне денег не надо, я Вас просто отвезу назад… Отакий трапився душевний чоловiк. Я застерігла його: — Ой, це небезпечно… — Да мне плевать. (Знаєте, коли людина не стикається з тим, то йому наплювати). І вiн відвіз мене назад до тiєї брами. І я знову пробиваюся в лікарню, i знову мене нiхто не приймає. — Да никого из начальства уже нет. Нiхто не хотів мене приймати, нiхто менi нiчого не казав. Тут приїхала Алла, прийшла в лікарню. Адресу їй дала Дора Аркадiївна… До речі, на той час мене вже виселили з готелю, я вже не була їм  потрiбна. Я  знову пропонувала хабар, але на  цей раз гроші брати відмовились. І в який готель не прийду — мене не беруть. Хотiли, мабуть, щоб я виявила якiсь свої зв’язки в Ленінграді. Я  подумала: нічого, якось буде, на  вокзалi переночую. Але до мене біля лікарняної брами підійшла Дора Аркадiївна Казачкова. Чули про такого — Казачкова, який сидiв у Чистопольськiй тюрмi? Довго вiн, рокiв вiсiмнадцять сидiв, цей ленiнградський єврей. І його мама Дора Аркадiївна виявилася такою симпатичною жiнкою. У неї була величезна кiмната в комунальній квартирi, вся обвiшана картинами, причому оригiнальними полотнами видатних росiйських художникiв… Оце, каже, моє багатство, за все моє життя нажите. Сам Андропов посилав до неї по картини. Якiсь картини в неї конфiскували, пообiцяли, що за це буде полегшення сину… Зараз вона мешкає в  Америцi. Кажуть, що  ще жива, хоч вона рокiв на двадцять була старша за мене. 74

Ніна Марченко


Дора Аркадіївна дуже вмовляла мене поселитися в неї. Я не хотiла нi з ким спiлкуватися, нi з ким розмовляти. Не через те  що боялася  — просто менi не  були потрiбнi зайвi розмови, я була поглинута однією думкою. Але вона мене силою потягнула до себе додому, і я прожила в неї близько десяти днів. Алла приїхала прямо до  цiєї Казачкової, і  та направила її до мене під лікарню. Алла весь час була там бiля мене. Ми пробували дiзнатися бодай щось про Валеру, зазирали у вікна… Там же  уголовники, вони з  вiкон посилали записки своїм дiвчатам і жiнкам, які стояли під лікарнею. Летить отака от трубка… В. В. Овсiєнко: «Коня», «коня» посилають. Н. М. Марченко: Так. Думаю: Боже, якби це  менi вiд Валери! Я  прошу якусь дiвчину: «Запитай якось про цього». Але нiхто, звичайно, не мiг нічого спитати. Ми з Аллою все крутилися біля тюрми, щоб дiзнатися, в якому вiкні Валера. А. П. Кислiй: Тереза1 теж була? Н. М. Марченко: Терезка приїхала пiзнiше, з Василем. Вони приїхали, коли Валера вже помер. А ми з Аллою все крутилися там, коли раптом виходить до нас один у штатському й жiнка — така паскудна, така чорнорота, така огидна. — Что вы крутитесь? Воровки, да? Хотите обворовать? Алла каже: — Кого? В’язня украдемо, чи що? — Сейчас же уйдите отсюда! Уже згодом, згадуючи цей епізод, ми зрозуміли, що на той момент Валера вже помер. Саме тому вони не  давали змоги, щоб просочилась бодай найменша iнформацiя про нього. Очевидно, вiн помер 5 жовтня. А  ми  крутились-крутились i  нiчого не  могли дiзнатися. Потiм Алла принесла десять пачок сигарет, дала їх вартовому при входi i попросила: — Пiдiть дізнайтеся… Валерiй Марченко, у  такому-то вiддiленнi. (Я вже забула, у якому вiддiленнi він лежав). Вартовий повернувся дуже веселий. — Уже ходит, уже ходит, ему уже хорошо, он уже ходит. А в нас з Алкою язики попримерзали. Вона скрикнула: — Як ходить? Не може такого бути! 1  Мова йде про Терезу Сіроцинську. — Упор.

У БОРОТЬБІ ЗА СИНА

75


А я кажу: — Може бути. Ти  знаєш, менi так легко стало. От  вартовий сказав це — i менi стало дуже легко на душі. Потім Алла пішла кудись дзвонити, а я відправилася до церкви Олександра Невського, що  була неподалік (я про неї вже згадувала). Там підлога була встелена величезними старовинними плитами, адже церква доволі давня, мабуть, іще з часів будування Петербурга. Я стала навколішки, закам’янiла на тих плитах i почала молитися. А  перед цим передала священикові записку «За здравiє». У  нього було кiлька записок, але вiн молився тiльки за  Валерiя: «За здравие заключенного Валерия». Я  подумала: «Як же вiн гарно молиться!». І було таке вiдчуття, наче бiля мене ангел-охоронець стоїть, i  я прямо Валеру вiдчула. Думаю: «Як би там не було, а мені чогось так легко, ну так легко! Мабуть, Валерi полегшало, мабуть, йому вже стало краще». Бачите, Алла — та розумом вiдчула, що не може бути Валері покращення, бо вже й нирки в нього були з’їденi. А я нiяк тiєї думки не  допускаю, бо  чому ж  мені так легко? Отаке вiдчуття з’явилося, що поруч мене стоїть Валерка. Це не передати жодними словами. А всі лики святих навколо мене свiтяться, всi дивляться на мене, а бiля мене Валера, i менi легко, ну так легко! Потiм уже, коли я все це аналiзувала, то думала, що, мабуть, вiн помер, а душа ж так рвалася з тiєї тюрми, з того бруду, i вiн прямо бiля мене опинився… Тільки через чотири днi пiсля цього, 9 жовтня менi сказали, що  вiн помер 7-го. А  я  стала аналiзувати, думаю: мабуть, таки 5-го він помер. Вони довго зволікали, відбрехувалися, а  потім пустили мене до головного лiкаря, до начальника тюремної лiкарнi, i ті дуже обережно («такие внимательные, такие хорошие»!) сказали мені, що Валера помер. Я кажу: — Покажiть менi. — Да ну зачем показывать? Мы уже вскрытие сделали, почек там нет, почки съедены полностью. Я там щось кричала, всiх проклинала, КДБ проклинала. Я знаю, що я проклинала… Будь вони всi проклятi! А  потiм я  подзвонила у  Фiнляндiю. Сидять в  аеропорту мiй Василь Іванович, Алла, уже Валеру в  цинковiй трунi десь 76

Ніна Марченко


там упаковують у лiтак. А  я  кажу Василю, щоб вiн не  хвилювався, я  тiльки до  туалету відійду. Пiшла i  за п’ять хвилин уже у  Фiнляндiю подзвонила, повідомила, що  везу труну з Валерою. Кричала в трубку цiй своїй знайомiй: — Будь вони проклятi! Чую, вона плаче: — Они проклятые, они действительно проклятые, им  так это с  рук не  сойдет, смерть Валерина им  не сойдет! Будь они все прокляты, не  зря я  выехала из  этой проклятой страны,  — так вона мене заспокоювала. Коли я повернулася, Василь навiть не здогадався, що я стiльки викричала в  телефон за  рубiж. А  вiд Ленiнграда до  Фiнляндiї зовсім недалеко, i зв’язок був дуже гарний: тiльки набрала номер — i натрапила, на кого було потрібно. Коли ж 9-го числа начальниця лікарні менi сказала, що Валера помер, вона додала: — Ну что ж, будем хоронить здесь, потому что он умер 7-го, похоронят его тленные останки. Будем хоронить его здесь. — Нi в якому разi! Я його забираю з собою, i не думайте, я його вирию прямо з могили! Щось приблизно так воно кричалось. — Вы что же, будете его забирать? — Навiть розмови про Ленiнград не  може бути! Я  його забираю додому! — Ну тогда пишите заявление. Я написала заяву, куди — вже не пригадую, по-моєму, в КДБ, на iм’я начальника, що прошу видати тiло сина, бо я хочу везти його в Київську область — Україна, Київська область, село Гатне, щоб поховати поряд iз батьками. І  я  стала кожен день ходити до  КДБ. І  не  просто прийду i  пiшла  — я  прийшла i  стою, i  чекаю вiдповiдi, i  знову стою. І продовжувались мої ходiння! То «нет цинкового гроба», то «нет еще распоряжения», то того «нет», то того. Нарештi тринадцятого числа вони показали мені сина. Зайшли я, Алла i Василь. Терезi не дозволили. Я попросила її: — Терезо, їдьте додому i  органiзуйте похорон, домовтеся зі священиком у Покровськiй церквi на Куренiвцi. І вона поїхала. У БОРОТЬБІ ЗА СИНА

77


Ми нарешті побачили Валеру. Він був майже лисий, а  тiло було, як мощi в Освенцiмi. Я цьому Романову, коли потім була в нього на прийомі, так i казала: — Ви їздили на екскурсiю до Освенцiма? То можете поїхати і подивитися на мого сина. В. В. Овсiєнко: Якийсь одяг на ньому був? Н. М. Марченко: Вони вже надягнули на  нього той костюм, що  я передала, вишиванку. Туфлi не  взяли, а  натягли якісь чорні, незграбнi тапки. Тапочки передала не  я  — Алла щось купила. Чи він був у шкарпетках, я вже на пригадую. А. П. Кислiй: Але ж потiм ще його речi переслали? Н. М. Марченко: А  речi й  тiлогрiйку прислали вже потiм. Цю тiлогрiйку я вiддала в iсторичний музей. Валера був одягнений у свій новий костюм i вишиванку. Це все на моє прохання з Києва привезла Тереза, коли їхала з Василем. Я була впевнена, що  мені вiддадуть сина, хоч вони вiдмовляли менi до  останньої хвилини. Але от таке було вiдчуття, що вони неспроста зволікають — значить, десь щось вирішується, до того ж їм потрібно було від мене відчепитися. Саме тому я  майже щохвилини дзвонила в Україну до Ґлузмана. — Славо, побiльше говорiть, побiльше говорiть, бо  не вiддадуть. І от вони, євреї, видзвонювали кругом. А. П. Кислiй: Вони знали, що Валерій помер? Н. М. Марченко: Знали. 5 жовтня їх уже хтось iнформував про це. А. П. Кислiй: Я тоді слухав радiо i все записував на магнiтофон, у мене навiть тi записи ще є. Пам’ятаєте? «Голос Америки» весь час передавав… Н. М. Марченко: Так. Уже 5-го числа хтось повiдомив про Валерину смерть. Очевидно, хтось iз них, iз працiвникiв, що теж був якось зв’язаний із дисидентами. А я тоді ще думала, що вiн живий. Пригадую, ми з Аллою подзвонили до нашої Лесi. Я стою й кажу, що дуже погано Валерi, що  тiльки пiсля вихiдних, мабуть, побачуся з  головним лiкарем. А сама чую, як Леся щось говорить Аллi. Алла: — Нiна про це не знає. Я кажу: — Що? — Та не знаю, не знаю. 78

Ніна Марченко


Згодом вона менi зізналася, що Леся їй сказала, як сама чула по  радiо про смерть Валери. А  Алла відповідала їй: «А ми  не знаємо, ми не знаємо». Так що всі знали ранiше. Мабуть, 5-го, але це вже не має значення. Офiцiйно в тюрмі написали, що 7-го числа, вiд уремiї. В. В. Овсiєнко: А як перевозили? Н. М. Марченко: Валера весь час був у  цiй тюремнiй лiкарнi, а ми бiгали по цинкову труну. Однак нам би вона не дiсталася, та цинкова труна, тому що весь час у Ленiнградi «не было» цинку, аж  поки я  не здійняла крик-шум. Вони приставили до  нас кагебiста — спокiйного, врiвноваженого, видно, в чинi якомусь, i той пiшов з нами туди, де виготовляють цинковi труни, у ритуальну службу, i там швидко і дуже дешево її зробили. Я ще казала тоді: — Алла, згрiбай, якi в  тебе є  грошi, щось там Василь позичив — давайте згрiбайте, бо нам грошей не вистачить. А нам дуже дешево, здається, всього 15 чи 19 карбованців коштувала труна. І бiльше нiчого. Ми тiльки за одну труну заплатили, а решту все зробили вони. Коли нам дали побачення, Валера лежав у дерев’яному ящику. Алла принесла 20 свiчок, i  ми всi цi  свiчки поставили навколо нього, одну свiчечку дали йому в  руки. Квiтiв, здається, не було — це вже потiм їх багато принесли. В. В. Овсiєнко: Потiм як — лiтаком? Н. М. Марченко: Потiм домовину поклали в дерев’яний ящик, накрили дерев’яною кришкою i не забивали. На автобусi ми приїхали туди, де повинні були запечатати гріб. Бо його не тут запечатували в цинкову труну, а десь бiля аеропорту. Коли привезли туди й мали запечатувати, я попросила: — Хлопцi, вiдкрийте кришку. Вони вiдкрили. Бо думаю: мало чого — раптом вони закриють труну, а його вже там немає? Вiд них усього можна чекати, вiд цих кагебiстiв. Потім вони накрили труну дерев’яною кришкою i при нас забили її цвяхами. І цинковий грiб також при нас запаювали. Пригадую, при цьому був присутній якийсь кагебiст. Коли я плакала, прощаючись із Валерою, то випадково на нього глянула i подумала: оця морда — як Валера вас ненавидiв! А вiн сидiв i  плакав. Я  майже зразу припинила сама ридати, бо  я У БОРОТЬБІ ЗА СИНА

79


глянула — а вiн сидить і плаче, цей кагебiст. Отакi повороти. Вiн так співчутливо до цього всього поставився! А  мiй Василь  — ти  ж пригадуєш, у  якому вiн був станi,  — а Василь йому бере й тиче троячку, ти уявляєш? А вiн: — Что вы делаете? Что вы делаете? І до мене звертається: — Пожалуйста! Я кажу: — Василю, припини! А Василь каже: — Та я вам так вдячний, що ви нас супроводжуєте. І троячку йому дає… Хлопці, що при нас запаювали труну, зауважили: — Вы смотрите, мы при вас запаиваем — видите, видите? І ми з Аллою — по-моєму, в Алли був фломастер — по всiх куточках труни написали: «Марченко», «Марченко», «Марченко». І ще хрестики в одному кiнцi, в другому. І я пiдiйшла до них: «Хлопцi,  — кажу,  — я  вам так вдячна». Даю гроші.  — «Нет, нет». Хоч було видно, що  то добрі хапуги, які здорово беруть, бо там же є на чому брати. Та коли я запропонувала, то: «Нет, нет. Вы от КГБ, мы не будем брать. Вот он стоит, кагебист». Потiм ми сіли в лiтак, який перевозив труну. Там також квитки були недорогi. Нам тi  квитки принiс кагебiст  — менi, Аллi, Василю. А. П. Кислiй: Цей, що плакав? Н. М. Марченко: Так, цей, що супроводжував нас. Я запитала: — Ви поїдете з нами? — Да нет. І  я  зрозумiла, що  супровідники будуть десь «со стороны» сидiти. В. В. Овсiєнко: Там обов’язково були. Н. М. Марченко: Так, були. Раненько, десь о пів на четверту ранку ми вже були в Борисполi. В. В. Овсiєнко: Якого числа? Н. М. Марченко: 14-го, на Покрову. В. В. Овсiєнко: І ви одразу до церкви його повезли? Н. М. Марченко: Аеропорт я  вже не  пригадую. Я  тiльки знаю, що ми всі були чорнi, всi чорнi. У Василя чорне пальто, а менi Алла дала хустку чорну. Я  вже не  пригадую, що  відбувалося 80

Ніна Марченко


в аеропорту. Я  ж  Вам розповiдала, що  ще з  ленiнградського аеропорту подзвонила у  Фiнляндiю. Я  дуже уважно дивилася, чи за мною не стежать. Нi, нiкого — вони, видно, мене проґавили. Ну в багатьох же речах сила Божа єсть, знаєте… Бо я спокійно повернулася, сiла бiля Василя, а потім Алла зауважила: — Та он сидять. Вони нас не вiдпустять, будуть супроводжувати. Може, i з київського КДБ приїхали, щоб супроводжувати. Отже, ми прилетіли до Києва о пів на четверту ранку. На Покрову, 14 жовтня. Вийшли з літака, а я ж не йду, поки не винесуть труну. А потiм я вже не пам’ятаю, як ми за труною дивились. «Он вона стоїть, iдiть, ви пройдiть, а ми потiм принесемо». Хтось там усім керував. А  потiм дивлюся  — при входi в  аеропорт стоїть гурт: Пронюк, Сверстюк, Лiля Сверстюкова з величезним терновим вiнком із  калиною, Леся i  Оксана наша. Людей, що  зустрічали нас в аеропрту, було небагато. Тільки чую: «Он Нiна, он Нiна». Ми йшли як  у  туманi, нiчого не  пригадую. А  потiм бачу: стоїть машина, у машинi цинкова труна, бачимо, що збоку «Марченко» написано. Значить, все благополучно. Тодi Алла дiстала червону китайку, яку вона зробила в Ленiнградi (купила кiлька метрiв червоного шовку) і накрила нею труну. Після цього труну помiстили в автобус. Ми також зайшли в цей автобус, сiли, а за нами цiлий ескорт! Мабуть, п’ять чи шiсть машин — їдуть, їдуть, їдуть. Ми  поїхали по  Києву. Проїхали бiля батькового дому на Бастiоннiй, постояли. Потiм ми постояли бiля унiверситету, бiля мого дому на  Нивках  — там, де  Валера прожив з 1963 року. На Киянiвку, по-моєму, не заїжджали, але я вже не пригадую — може, й на Киянiвцi були. А потiм приїхали до Покровської церкви на Куренівці. Отам ми вже стояли дуже довго! Скiльки Валерi хотiлося, стiльки й стояли в церквi. Якось так воно все було незвично. Те, як ми прощалися з Валерієм у церкві, дуже детально описав Євген Сверстюк у своєму нарисі «Свiча його вiри». А в Покровськiй церквi на стіні велика Оранта — ікона Покрова Божої Матерi. Здавалося, Богородиця стоїть i на Валеру дивиться. Бо якраз навпроти ікони поставили його портрет, де вiн у сорочцi опаш. І так вiн усмiхався до Пречистої Богородицi. А це ж Покрова, храмове свято, повно народу. Жiнки пiдходять до труни Валерія i впiзнають його, бо вiн же ходив до цiєї церкви. У БОРОТЬБІ ЗА СИНА

81


Похорон Валерія Марченка, 14 жовтня 1984 року

Всі приносять квiти, i хлiб поклала служка цiєї церкви, i свiчок цiлу гору принесли, i священик пiдiйшов та вiдслужив панахиду. А потім до отця підійшов кадебiст i сказав: — Выносите гроб. Давайте приказ и выносите. А вiн: — Я не маю права. Якщо захочуть рiднi, то нехай труна стоїть у церкві хоч і цiлу нiч. Так вони крутились-крутились — а куди ж виносити, як немає автобуса? А Леся, яка домовлялася з водіями автобуса, відпустила їх зі словами: «Поїдьте поспiть, ми годині о четвертій будемо його ховати». І хоч автобус приїхав трохи раніше, мабуть, годині о третій, але ми ж із самого ранку були в церкві — от була робота кадебiстам! Начальство дзвонить: «Когда?!». А цi не мають права виносити… А в цей час у Гатному нiхто не хотів копати яму, бо не було нiчиєї вказiвки. Леся домовилась за  яму, але прибiгла голова сiльради: — Нiякої ями! Я забороняю в нас ховати, я забороняю! Між іншим, прізвище цієї голови сільради теж Марченко, Галина Петрiвна. А. П. Кислiй: Родичка ваша? Н. М. Марченко: Нi-нi, не  родичка. Її  звідкись прислали, i  вона довго, з  десяток рокiв була головою сiльради. Така сволочна баба. Вона сказала: нi-нi, не дозволяю, і так налякала тих селян. 82

НІНа МарчеНко


«Євген Сверстюк тiльки якусь цитату з лесi Українки проголосив, i все — нiяких виступiв…»

А люди ж чули по зарубіжному радiо про смерть Валери й похорон, i гатнянцi теж чули, то прийшло їх на цвинтар багато. Але з’явилися «люди в штатському» і «очистили територію»: — А ви чого тут? А ви чого тут? В. В. овсiєнко: (до А.П.Кислія) А Ви теж були там? А. П. Кислiй: Так. Потім ці  люди «в штатському» фотографували всіх присутніх на цвинтарі… В. В. овсiєнко: О котрiй годинi відбувся похорон? Н. М. Марченко: Годині о третій. Ми ж удосвіта приїхали до Києва і до третьої встигли переробити купу роботи. Ну і кадебiстам була робота! Голова сільради не  дозволила яму копати, а  хто ж самостійно виявить таку iнiцiативу? Усi переляканi. Тому пізніше полковник КДБ прибiг просто в  сiльраду й каже: — Яму викопали? А голова: — Нi. — То що ж ви сидите?! Голова прибiгла до моєї тiтки з криком: — Чого ж ви яму не копаєте? — Ви ж сказали: ми тут не дозволимо ховати! Тодi пiшов мiй брат Микола, та  ще взяли сусiда  — троє чи четверо їх було — i викопали яму. І то ж вони теж там сфотографовані. Ой, Господи!.. У БороТЬБІ За СИНа

83


В. В. овсiєнко: Оце, я бачу, Сверстюк був, Пронюк? Н. М. Марченко: Так, i Малаженко чи як його — що теж у вашiй зонi сидiв… В. В. овсiєнко: Олексій Мурженко? А де вiн? Н. М. Марченко: (показує на фотографії) Отам десь вiн у кутку стоїть. І Ґлузман, Льоля Свiтлична, Оля Стокотельна, Віра й Василь Лiсові, Євген Пронюк, i Валя ж була Толикова? І Мар’яна он там стоїть. Це ось Толикова Валя, це Мар’яна, це Алла моя. В. В. овсiєнко: А цей чоловiк з вусами — хто це такий? Н. М. Марченко: Ви його знаєте — вiн на Оболонi живе — Нiна i… В. В. овсiєнко: А, це Євген Обертас? Н. М. Марченко: Обертас, а там Льоля Свiтлична в окулярах, Галя Дiдкiвська з Пронюком, а десь Оксана… Тодi Євген Сверстюк тiльки якусь цитату з Лесi Українки проголосив, i все — нiяких виступiв… А. П. Кислiй: Вони ж заборонили. Н. М. Марченко: А Євген до мене пiдiйшов i каже: — Ну що, Нiно Михайлiвно, зробимо мiтинг? — Не  треба, хлопцi, не  треба  — хай спокiйно Валера йде, бо тут почнуть зараз хапати. Ми потiм зберемося i будемо говорити, скiльки захочемо… В. В. овсiєнко: (показує іншу фотографію) А це фото зроблене в 1988 роцi, ще в мене й волосся не вiдросло. Н. М. Марченко: Нi, вже було сиве.

Повернення друзiв. 14 жовтня 1988 року

84

НІНа МарчеНко


В. В. Овсiєнко: Але не вiдросло ще. Це  десь у  вереснi. Тут не написано? Н. М. Марченко: «Повернення друзiв. 14 жовтня 1988 року. Ґлузман, Овсiєнко, Горбаль, Пронюк, Сокульський, Антонюк, Сверстюк i Зiсельс». В. В. Овсiєнко: А  хреста на  могилі коли поставили? Чия це  була iдея — такого білого хреста поставити? Н. М. Марченко: А хреста це я вже ставила… Пам’ятник Валерин зроблений за проектом скульптора Бориса Степановича Довганя. Вiн дав менi розмiри дуже великого бiлого хреста на чорнiй основi, на чорнiй плитi. Але білого мармуру стільки, скільки було потрібно за  проектом Довганя, я  не змогла дiстати. Скiльки одержали  — стiльки зробили. Я  покликала Бориса Степановича, ми  поїхали в  Ірпiнь, де  знайшли шматки мармуру. Бiлого мармуру в Києвi взагалi не було. А в Ірпенi я об’їздила всівсі скульптурні майстерні i знайшла рештки. Борис Степанович усе перемiряв: — Ех, хлопцi, ну  знайдiть ще  на  два сантиметри бiльше! Це сюди, це сюди… Вiн хотiв, щоб хрест був бiльший i масивнiший. Чорну ж плиту було простiше дістати. Її зробили на Берковцях, а потiм на Байковому кладовищi вiдшлiфували. Борис Степанович прислав художника, той вигравiрував рiк народження й смертi Валерiя та слова «Блаженнi гнанi за  правду» (це слова з  молитви «Блаженнi»). Дехто казав, що треба було й далi: «Бо їх є Царство Небесне»… Можна було й так, але менi захотiлося тiльки цi слова. Борис Степанович був присутній і при встановленні цього хреста. В. В. Овсiєнко: А коли встановлювали цей хрест? Н. М. Марченко: Менi здається, через два роки після Валериної смерті. Ви ж повернулися в 1988-му, то хрест уже був, так? В. В. Овсiєнко: Так, певно ж. Н. М. Марченко: Мабуть, це трошки пiзнiше. Якийсь час я збирала гроші на пам’ятник. Це був, мабуть, 1986 чи 87-й рiк. Чи не 1987‑й? Правильно, бо в 1986 вибухнув Чорнобиль, і я пригадую, що люди в Ірпені, куди я їздила по мармур, ходили закутані, адже це теж була зона. Так, це кiнець 1986 року, було дуже холодно. Пам’ятник складаєтсья з трьох частин — нижньої частини, верхньої і перекладини. В. В. Овсiєнко: Суцiльної, так? У БОРОТЬБІ ЗА СИНА

85

Матінка Ніна: Спогади про Ніну Василівну Марченко (Смужаницю)  

Матінка Ніна: Спогади про Ніну Василівну Марченко (Смужаницю). "У боротьбі за сина". ст. 67-85

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you