Page 1

Фабрика


Чи довго гудіти невідомим глибинам, сполохуючи зацікавлені душі темними лабіринтами? Гвинтами тарабанити доти, доки хмари не зійдуть на землю у вигляді богів? Без слів. Просто слухати вібрації поверхні. На небі загоряється новий день. Хтось втратився. Хтось в’язався. Починається…


Він схилився над раковиною. Зі стелі, злегка тремтячи біля обплутаної павутинням витяжки, звисала шматками облуплена шпаклівка. Поцяцькований іржею кран виштовхував із  себе хлоровану воду. Опус­тивши голову, в  мовчанні зімкнувши віки, чоловік слухав її монотонний шепіт. «Як  же Вона могла мені пробачити? Боже, дякую, що Вона є…», — тихо, наче чийсь втомлений мукою стогін, лунало в його голові. Він підставив долоні. Хлюпнув на  лице. Потім іще раз. І ще… Виразне підборіддя вкрила густа біла піна. Він провів бритвою знизу догори, залишивши смугу поголеної шкіри. «Чому це трапилося саме зі мною? Боже, навіщо це трапилося зі мною?», — знову лунало питання. Нахлинули спогади. Яскраво-червоними спалахами виринали вони із пам’яті, один за одним, один за  одним, один за  одним… Незрозумілі, хаотичні, абсурдні. Маячіння чиїхось облич — злих, скривджених; сплетіння рук, гудіння голосів, погляди, повні сліз, образи, злості… Кров. Бритва в руці затремтіла. Лезо торкнулося горла і на мить зупинилось. Один рух — і все може скінчи-


тись. Піти. У далекі світи, смертного холоду повні. Назавжди. Пауза довжиною в  мить притримала Всесвіт. Рухомим зостався лиш гул, як  слід від довгих думок і  вечірніх п’янок. Про одне і  те  саме. Як просто все вирішити… та  непросто притиснути руку до горлянки. Чоловік опустив руки. Від муки. «Чому?..». У двері ванної постукали. Всесвіт рушив далі. Скрипнули завіси і двері відчинилися. Очі надією загорілися. Надією на порятунок і руку, що простягатимуть у морі, коли хвиля накриватиме з головою, водорості напхаються в  рота, і  темнота дна стане останньою матір’ю. —  Доброго ранку, — тихо пролунав ніжний жіночий голос. Вона стояла позаду нього, така сонна і мила, що чоловік невимушено усміхнувся. —  Привіт, — сказав він у відповідь. —  Як ти? Він промовчав. Вона підійшла до  чоловіка, провела тонким пальчиком по вкритому піною підборіддю і торкнулася його носа. Потім повільно теплою долонею погладила його волосся і зупинила руку на ­потилиці. Легенько підняла засмучене лице і, дивлячись йому у вічі, мовила:

9


—  Все буде добре, перестань карати себе, чуєш? Не роби собі боляче. Я поруч, я завжди буду поруч, я ніколи не залишу тебе. Від звуку її голосу йому змалювалося море з жовтим небом на поверхні. Тепер так далеко до смерті. Не йти. Лишитися… Вони обнялися. —  Дякую, — тремтячим голосом промовив він, — дякую тобі за все, люба… Пробач мені… Пробач… —  Заспокойся. Облиш. Усе буде добре. Закінчуй голитися, я  приготую тобі сніданок. Не  забувай, у тебе сьогодні перший день на новій роботі. Ти повинен виглядати, як справжній охоронець. Виходячи з  ванної, жінка зупинилась у  дверях і з легкою посмішкою сказала: —  Я кохаю тебе. На вкритому білою скатертиною столі парувала кава. Він одягнув форму і сів до столу. Дружина вимкнула газ під пательнею і  виклала на  тарілку яєчню. — Смачного. — Дякую. Вона сіла навпроти нього і,  поклавши голову на складені руки, дивилася, як чоловік їв. Крізь вікно до крихітної кухні прозорими струмками вливалися перші промінці вранішнього сонця. Вони падали на  встелену старим килимком підлогу, газову плиту, радянський холодильник, на  пачку з-під дитячої суміші, на  миючий засіб у  кутку та на її біле волосся. Від їхнього дотику воно ставало 10


ще білішим і ніби зливалося з  промінцями в  один лляний потік. —  Як мала сьогодні спала? —  Добре. Вранці лише попила і  більше не прокидалася. —  А я навіть не чув, як ти вставала до неї. Відключився намертво. О котрій я ліг, не пам’ятаєш? —  Десь о першій. — Не дуже пізно. Вчора ми швидко впоралися з  вагонами. Останній розвантажували вже втрьох, бо четвертий вантажник відмовився, пішов додому раніше. —  Що розвантажували? —  Спочатку цукор, потім вугілля. —  Тепер ти знайшов справжню роботу. — Ти  ж знаєш,  що з  цією роботою охоронцем на  Фабриці ще нічого не  ясно. Спочатку потрібно пройти випробувальний термін. До  речі, — змінив тему чоловік, — дякую,  що набрала мені води. Бо коли я повернувся і хотів прийняти душ, кран лише гудів. —  Так, на всіх під’їздах вивісили оголошення, що на три дні на ніч відключатимуть воду. Потім він їв мовчки. Їв і  напружено думав, як  розпочати нову розмову, до  якої готувався ніч і уникав цілий ранок. —  Ти гарно їси, — ніжно промовила дружина. Він усміхнувся. —  Хіба їсти можна гарно? Всі їдять однаково. —  Не всі, — відказала вона, — ти їси гарно. 11


Він доїв яєчню, піднявся, вимив тарілку, поставив її до шафи і повернувся за стіл допивати каву. —  Тобі личить ця форма. Чоловік бачив, як  вона намагається заспокоїти його. Від цього ставало ще важче. Трясця! —  Ти сходиш сьогодні до лікарні? — він поставив це  запитання так, ніби від одного невірного слова міг злетіти в повітря цілий світ. —  Так, не  турбуйся, я  сходжу до  лікарні, — спокійно відповіла жінка. —  Ти впевнена, що зможеш? Вона поклала свою долоню на долоню чоловіка. — Я  ж сказала,  що сходжу до  лікарні. А  моя мама посидить з малою. — Дякую. Він дістав з кишені гроші і поклав на стіл. —  Це платня за  вчорашню зміну. Купи все,  що треба малій, а на те, що лишиться, якихось фруктів, цукерок, соку, ну, ще чогось такого, і віддаси дівчинці в лікарні. Гаразд? — Гаразд. Жінка провела чоловіка до  дверей, поправила комір на його куртці і поцілувала в губи. —  Удачі тобі сьогодні, Сергію. В тебе все вийде. Ми любимо тебе. —  І я вас люблю, — сказав на прощання чоловік і вийшов. Сергій зайшов на  прохідну Фабрики. Постукав у вікно пропускного пункту. Ніхто не відгукнувся. 12


Чоловік розглядав прохідну. Одразу за невеличкими східцями  — електронний турнікет. Червоними цяточками на  прямокутних приладах миготіли лампочки, сигналізуючи,  що без електромагнітної перепустки вхід заборонено. Далі будка охоронця, того ранку зачинена. Крізь прозоре, широке і  ніби скупе на  довіру вікно виднівся дерев’яний лежак, застелений ворсяною ковдрою. Над ним красувався календар з логотипом мережі регіональних автозаправних станцій. Старий дерев’яний стіл. На  столі відкритим лежав журнал реєстрації входу-виходу, телефон, розкиданими валялися кулькова ручка та олівці, а в кутку височів комп’ютерний монітор. Під заклеєним скотчем канцелярським склом розташувалися розклад чергувань і  список внутрішніх номерів підприємства. Біля стола на  вішалці висів армійський бушлат. А за межею прохідної монотонно гуділа Фабрика. Де-не-де височенні труби випускали в небо клуби сірого, нерідного диму. Широкі лопаті вентиляторів крутили на своїх холодних поверхнях повітря і  час. Темно-бліді стіни багатоповерхових будівель навіювали суворість і кам’яну відчуженість. Металеві споруди незрозумілих форм лякали хитросплетінням заіржавілих перемичок. Ф ­ абрика не знала спокою. Фабрика не  знала тиші. Зміна за  зміною, від дзвінка до дзвінка люди залишали день за днем у сірих ­нетрях Фабрики частинки своїх існувань. І над цим скупою приреченістю лунав гул із її загадкових 13


надр. Без вітань і прощань. Як так і треба. На віки вічні. Чоловік вийшов на вулицю. Біля прохідної стояв низький металевий паркан. Сергій присів на  нього, перевіривши його міцність. Міцний. Вкопаний у землю намертво. Сховавши руки в кишені, новий охоронець чекав повернення свого напарника. «Певно, обходить територію», — подумав Сергій. Місто поволі прокидалося. Частіше забігали маршрутки з  набитими ущерть салонами. Вулиці заповнювали автомобілі. Люди виходили зі  своїх домівок. Бідні і  багаті, задоволені і розлючені, з сумками, пакетами і кейсами, з мобільними телефонами і цигарками, з дітьми і собаками, з надією і злістю. Виходили в місто, виходили у вир несподіванок, виходили до Вавилона. Йшли вертіти ногами землю, підпирати плечима небо, тягти хрест на трудову Голгофу. Забивати голи і віддавати влучні паси, влучати в штангу, в сітку воріт безодні. Завжди сито-голодні, готові до змінних картинок у музеї буття. Сергій почув, як відчинилися двері на прохідну. Охоронець нарешті повернувся. — А, новенький?  — сказав той, побачивши Сергія. — Заходь. Сергій зайшов і присів на стілець. —  Мене попереджали, що сьогодні заступає новий охоронець. Віталій, — представився чоловік і потис Сергію руку. — Тобі вже проводили інструктаж? —  Так. Одразу після співбесіди. 14


—  А хто? Заступник начальника служби безпеки, — відповів Сергій. — Не можу пригадати, як його звуть. У відповідь охоронець загадково промовчав. —  Ясно. Ну  якщо з  тобою бесідували із  служби безпеки, то  мені вже нема чого витрачати на  тебе час. Охоронець склав свої речі в пакет. — Нічка сьогодні була неспокійна. Бач, скільки машин заїхало? — Віталій махнув головою в сторону вантажівок. — Я кожну пропустив і перевірив. Чоловік зробив важливу паузу, аби співрозмовник міг оцінити плоди його нічної праці. —  Тут розпишись, що заступив на зміну, — Віталій тицьнув у журнал чергувань. На титульній сторінці великими літерами було надруковано «­Фабрика». Одне це слово, здавалось, заповнювало весь журнал. На кшталт структурного антифону. Сергій поставив підпис у графі «зміну прийняв» і поклав журнал до шафи. Кілька хвилин напарник неспокійно переминався з ноги на ногу, не наважуючись вийти. Ніби його силоміць не  пускала невидима сила,  що ховалась у стінах будки. Сергій помітив таке вагання Віталія. —  Щось іще? — про всяк випадок запитав він. Віталій здригнувся. —  Фабрика… — відповів охоронець і вийшов геть.

15


Годинник на стінці прохідної показував пів на  восьму. Скоро почнуть сходитися робітники. Скоро Фабрика запрацює з новою, людською силою. Сергій оглянув територію. Велика площа, великі вантажівки, великі будівлі. Людина створила воістину великий світ, вигнувши в Давидову зірку кордони Едему.

16


Оксана витирала посуд, коли мала сповістила про себе голосним плачем. Дитя піднялось у ліжечку і чекало, поки прийде мама. Жінка зайшла до кімнати, ніжно привіталася з дівчинкою, взяла її на руки, приголубила. —  Ти моя зозуленько, — воркувала Оксана, — а що тобі снилося? Тобі снилася бабуся? Так? А  собачка тобі снився? А котик? Мала ясно посміхалась і  реагувала тихеньким лепетанням на мамин голос. У розмові матері й малої дитини в кожному слові сяє Бог. Жінка переодягнула дитину, висипала на підлогу всі іграшки та залишила її гратися. Сама ж повернулася на кухню. Помішуючи на маленькому вогні білу молочну суміш, Оксана думала про Сергія. Як він там, на новій роботі? Думками була поруч з  ним у  напрочуд чудовій весні їхніх стосунків: важких, приречених на суворі випробування стосунків. Жінка разом з чоловіком переживала ту аварію, яка чорною плямою трагедії лягла на їхню сім’ю, в’язала довгі ночі у грубу стрічку відчаю, поки покалічена дівчинка боролася за своє життя на лікарняному ліжку.


«Чому це трапилося з ним?» Вона закохалася в нього, високого чорноволосого парубка в міліцейській формі, коли той патрулював на дискотеці в їхньому містечку. Вона, юна і красива дівчина, студентка педуніверситету, розумна і модна, недоступна для багатьох лоботрясів зі свого району. Хвиля. Він, сержант, після школи міліції, направлений на службу до міста, в якому Оксана народилася, навчалася і жила. Скеля. Зустрілись очима у  світлі софітів і  тютюновому диму. Щоразу, коли Оксана з подругами проходили повз міліцейський патруль, їхні погляди перетинались, і  всередині розливалася пекуча волога пристрасного хвилювання. Так тривало, поки Сергій не переміг свій хлоп’ячий страх і,  одного разу будучи у  відгулі, з’явився на танцях. Самотньо підпираючи прокурені стіни клубу, він дочекався і запросив на танець ту, чиї очі вкрали його сон, чиї погляди змусили випалювати пачку цигарок за ніч, ту, яку покохало сором’язливе серце. Хвиля. Вони танцювали, побоюючись обійняти один одного. Вони рухалися в  такт іншій музиці, музиці схвильованих сердець. Так почалися їхні стосунки, які на першому ж побаченні зайшли занадто далеко, щоб їх припиняти. Вона так і  не змогла забути тієї ночі, коли без жодного слова він схопив її за плечі, притягнув до себе і  міцно поцілував у  губи. Його руки не знали 18


стриму, а вона не змогла зупинити їх. Було занадто солодко, щоб переривати його ласки. Його вуста пахли забороною, і вона не змогла встояти, щоб не порушити її. Скеля. Їй було боляче, нестримно боляче. Цей перший раз, якого вона так боялася і водночас хотіла, настав і настав так грубо. Вона чекала довгих стосунків, залицянь, інтриг, побачень. Вона мріяла про красиву кімнату з трояндами, вином і спокійною музикою, де на шовкових пахучих простирадлах у світлі ароматизованих свічок той єдиний обранець візьме її ніжно і віддано, ніби принесе клятву вірності на все життя. А сталося так, що замість пахучих простирадл була зів’яла вереснева трава під похиленим парканом на далекій вулиці приватного сектору. Повний місяць на хмарному небі світив не гірше свічок, десь далеко гавкали собаки, а в повітрі стояв запах нічної роси. Руки обранця в першу ж ніч схопили її міцно-міцно. Вона навіть не бачила його обличчя. Дівчина лише чула, як збилося його дихання і  як розширені ніздрі випускали розпечене повітря. Поштовх за поштовхом він наблизився до кінця, через її крики і стогін, які радше були болючою насолодою, ніж нестерпною мукою. Вона пам’ятає, як уся розбита, з  пекельним болем між ногами йшла додому, а назирці мовчки, повісивши голову, йшов він, той обранець, який після першого поцілунку втратив розум. 19


Вдома Оксана намагалася змити з себе його запах, дотик, дихання, дикий спалах пристрасті, терла намиленою мочалкою шию, руки, груди, терла між ногами, терла всюди, де були його нестримні губи. І змивала би довше, якби мати, що все розуміла, не вигнала доньку спати. Коли лягла в ліжко, то плакала до самого світанку. Плакала чи то від радості, чи від болю, чи просто за чимось, що вже безповоротно втрачено. А  найболючіше била по серцю думка, що Сергій більше ніколи не прийде. Від гадання на пазлах прикрості сльози лилися найбільше. Мов хвилі, котилися вони на сухий берег спаленої цноти. Вона проспала вічність. І  змогла прокинутись. Зашитись не вдалося. Кокон самовигнання занадто слабкий для молодих душ, розігрітих, розтертих першим попелом втрачених надій. Довго не вставала з  ліжка. Але піднялася, підійшла до вікна, аби подивитися, чи на місці те сонце і  чи не впало небо? А  сонце світило на тому  ж місці і небо незмінно спокійно розливалося пестливою блаватою. Однак чомусь двір став яскравіший, чомусь світло просякло все навкруги. Вона помітила коло свого під’їзду Сергія. Він був у тому ж одязі, що вчора. Він залишився на тому місці, де вони попрощались. Як скеля. Ой, Леле! Він, не зімкнувши очей, чекав, поки вийде його кохана. Вона не чула, як мати кликала до столу, не чула, як питав батько, куди вона збирається. Дівчина про20


сто накинула на оголені плечі халат, одягнула на босі ніжки кімнатні капці та стрімголов вибігла на вулицю. Всадивши малу, Оксана увімкнула мультфільми і почала її годувати. — Давай за маму, ам,  — переконувала Оксана, відправляючи ложечку з  кашею до маленького ротика.  — Давай за тата, ам. За бабусю, ам. Зараз до Саші прийде бабуся в гості, так? Ти любиш бабусю, Сашенько, любиш? Мала ковтала кашу, не відриваючи погляду від екрана. Скоро в двері подзвонили. —  Ось і бабуся прийшла, — Оксана поставила тарілку на стіл та пішла відчиняти. —  Привіт, мамо, — привіталася Оксана, запрошуючи матір увійти. —  Привіт, — сухо відповіла жінка. — Сподіваюся, його немає вдома? Ці слова боляче ранили Оксану, однак вона не подала вигляду і,  посміхнувшись у  відповідь, спокійно промовила: —  Ну що ви, мамо. Облиште. Проходьте скоріше. Жінка мовчки увійшла до квартири, зачинивши за собою двері. —  Каву будете пити? —  Я зроблю сама, займайся дитиною, — відказала вона і пройшла до ванної. 21


Худорлява, невисока статура жінки прорізала просякнутий сонячним світлом коридор. Різким кроком Оксанчина мати щезла за дверима кухні. Її рухи були імпульсивними і били струмом невдоволення. Оксана хвилювалась і  намагалась якомога вдаліше це приховати. Вона швидко пройшла за нею. Відтоді як вони залишили квартиру її батьків і  почали винаймати цю, кожен візит матері перетворювався на душевні тортури, які Оксана дуже боляче переживала. Вона знаходилася поміж двох ворогуючих людей, яких однаково сильно любила і з яких не могла обирати. —  У ванній кімнаті зі стелі шпаклівка сиплеться. Це твій «хазяїн» не може стелю побілити? Стидоба! Жінка витерла руки рушником. Потім піднесла його до обличчя і понюхала. — У тебе рушник закис. Потрібно змінити,  — вона кинула його на підлогу ванної.  — І  купіть нарешті кошик для брудної білизни. Мати пройшла на кухню, й Оксана приготувала каву. Спочатку вони мовчки сиділи за столом, кожна зі своїми думками. —  А де твій коханий чоловік? — порушила тишу мати. — Вагони розвантажує? — Ні, мамо, він знайшов нову роботу, охоронцем на Фабриці, сьогодні перший день. — О Господи, ще його тільки в  охоронцях не було, — зло сказала мати. —  Не починайте, мамо, прошу вас. 22


—  Я нічого не починаю. Мені тепер взагалі все одно. Ніхто мене ніколи не слухає. А хіба я ж коли гірше хочу? Казала ж тобі, не водися з ним. Ще коли зустрічалися, казала. І що? Ти мене послухала? Дитя склепали, нікого не спитавши. Весілля влаштували. А на чиї все це руки? На материні, звісно ж, на мої! А хоч би раз спитали, хоч би раз проявили повагу. —  Ми поважаємо вас, мамо, справді, — намагалася припинити мамині нарікання Оксана. —  Будь ласка, не треба. Я не така дурна, як ви всі вважаєте. Весілля хто оплачував? Він чи його родичі сіромазі хоч копієчку дали? А гостей то назапрошували, нібито все вони там столи накривали. —  Мамо, скільки можна про одне і те ж? Мати жбурнула ложку об стіл. — Скільки можна? А  скільки можна кров мою пити? Я тобі говорила, не виходь за нього? Я тобі говорила, що не знатимеш із ним щастя? Що ти маєш із ним? Ось цю обідрану кімнатку в чорта на рогах? Пакет молока і  буханку хліба на  ­зарплату вантажника? А те, що він людину ледь життя не позбавив? Чим ви збираєтеся годувати дитину? Як збираєтеся виховувати її, коли батько в неї вбивця… —  Припини! — зірвалася Оксана. Голос її дрижав, руки тряслися. Вона підвелася з місця і почала нервово мити посуд. Така реакція доньки трохи втихомирила запальний настрій матері. Раптом Оксана обернулася і стримано, розмежовуючи кожне слово, сказала: 23


—  Я прошу вас лише дві години посидіти з малою. Попри те, що ви називаєте мого чоловіка, батька моєї дитини, людину, яку я  люблю, вбивцею, я все одно кожного дня дзвоню вам і питаю про ваші справи. І я хочу, щоб ви запам’ятали, що я буду любити цього чоловіка до кінця своїх днів. Я знаю, що ви людина жорстка і  холодна, але ви  — моя мати. І я прошу вас приглядіти за малою, поки я з’їжджу в лікарню, завезу дівчинці обід. І зробіть це без зайвих слів і емоцій. Зробіть це не заради мене, а заради онуки, яка так рідко вас бачить. Жінка опустила голову і  промовчала у  відповідь. Оксана не стала продовжувати розмову. Вона скорис­талася цією паузою, перетворивши її на риску, за яку не варто повертатись, і  стала збирати обід.

24

Симор Гласенко. Фабрика  

Уривок з роману "Фабрика" Симора Гласенка

Симор Гласенко. Фабрика  

Уривок з роману "Фабрика" Симора Гласенка

Advertisement