Issuu on Google+

березень - травень 2011


СЛОВО № 1 (45) /


Слово

релігійно-суспільний часопис Дрогобицької Духовної Семінарії

№ 5 (45) / березень - травень 2011 РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ головний редактор: Роман АНДРІЙОВСЬКИЙ заступник редактора: Ростислав ПРИРІЗ літературний редактор: Уляна МІЩУК верстка та дизайн: Роман ГРОМ дизайн обкладинки: Олег БІСИК Роман КІХ Відповідальні за розповсюдження: Роман КІХ Роман ІЛЬНИЦЬКИЙ світлини: Андрій ГЛАДКИЙ

ДЛЯ ЛИСТУВАННЯ

адреса: Часопис «СЛОВО» вул. Данила Галицького, 2 м. Дрогобич, Львівська обл., 82100. електронна пошта: slovo@dds.edu.ua тел/факс: (+3803244) 2-17-04

Часопис виходить чотири рази на рік з благословення ректорату Дрогобицької Духовної Семінарії блаженних священномучеників Северина, Якима та Віталія. Погляди, висловлені в авторських публікаціях, можуть не збігатися з п блік позицією озицією редакції. Редакція залишає за собою право редагувати і скорочувати подані матеріали. Рукописи редакція не рецензує і не повертає. При передруку посилання на часопис «СЛОВО» обов’язкове. обов

березень - травень 2011

ЗМІСТ ТЕМА НОМЕРУ: Щоб жити новим життям Ростислав ПРИРІЗ ........................................................2 У пошуках справжності о. Олег ЗИНИЧ ........................... ...............................................................5 Милостиня – цариця чеснот о. Тарас КОБЕРИНКО ...................................................7 Дволикість “християнина”, або: “Я християнин, але...” Дмитро СЕНЕЙКО .......................................................10 Що означає бути милосердним? Антон БОРИС ...............................................................13 Подружжя – спільнота вірної любові Петро СЮСЬКО ............................................................16

НА ГРАНЯХ ЧАСУ: “Бажаю всім відчути велику відповідальність бути свідком Бога...” Інтерв’ю з Преосвященним Владикою Венедиктом (Алексійчуком) .............................................................18 Чи корисно мріяти? Микола ВИТІВСЬКИЙ ............................................................22 21 лютого – Міжнародний день рідної мови Роман НАЗАР ......................................................................27 Просвітня діяльність Констянтини Малицької у світлі натхнення Кобзаря Галина ПАНКЕВИЧ .................................................................31

ПОДИХ СКИНІЇ: Огляд історії українського іконопису. Мистетські осередки диякон Михайло ОЛІЙНИК ....................................................37 Літургія вірних Роман СЛАВИЧ .......................................................................41 Пацлавська Кальварія Андрій КІТИК ..............................................................45

ВІСНИК УБНТ: Традиція містично-досвідної філософії Бога д-р філософії Богдан ЗАВІДНЯК ..............................48

СЕМІНАРІЯ: Літопис ..........................................................................51 Братство ......................................................................53

1


ТЕМА НОМЕРУ

Щоб жити новим життям

Ми поховані з ним через хрищення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям (Рим. 6, 4). Ростислав ПРИРІЗ

Ж

2

иття… Роздуми над цим словом не залишають байдужою жодну людину, проявляючись у пошуках його сенсу. Бог, котрий є Джерелом життя, прагне дарувати його людям, запрошує нас бути його спадкоємцями. Відкрити для себе цю спадщину зможемо на сторінках Святого Письма. Гортаючи сторінки цієї Книги, зауважимо, що основні її істини часто означені прикметником «новий»: «нове небо», «нова заповідь», «нове творіння», «нове життя»… «Бо ось я творю нове небо й нову землю, і те, що було перше, не буде згадуватися більше, ані спадати на думку» (Іс. 65, 17).

Серед тих істин варто нагадати ще одну: ми живемо в Новому Завіті, заснованому на особі Ісуса Христа і заповіданому старозавітніми пророками: «Ось прийдуть дні, – слово Господнє, – і я створю з домом Ізраїля та з домом Юди новий завіт» (Єр. 31, 31). «Новизною» цього Завіту є насамперед те, що він записаний у серці людини – це Завіт любові. У ньому нова заповідь, нове творіння, нове життя… Що означає жити цим новим життям? Наступні рядки, як і загалом цілий номер нашого часопису, присвячені відповіді на це запитання. Їх метою буде показати правдивий ідеал християнського життя, щоб СЛОВО № 1 (45) /


ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПОДВИГ дозволити влити цього, за словами євангельської притчі, нового вина в «бурдюки» наших душ. Проте не годиться вливати нове вино у старі бурдюки… Християнин має бути готовим прийняти цей дар, як наслідок – важливе місце у житті має християнська аскеза.

житимете» (Ам. 5, 6). Звідси стає зрозумілою така велика спрага до життя, що проявлялася у продовженні роду, старозавітньої людини, котрій ще не було явно відкрито правди про воскресіння.

Нове життя Покликані до життя Бог об’являється людині, як Бог живий. З любові він привів нас до життя своїм животворним подихом: «Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою» (Бут. 2, 7). Бог створив людину для життя, яке вона була покликана примножувати, споживаючи з дерева життя в раю. Проте людина втратила цю можливість, порушивши заповідь споживанням із дерева пізнання добра і зла, і стала смертною. Хоч херувим із полум’яним мечем стеріг доступ до раю (пор. Бут. 3, 24), все ж Господь прагне дарувати людині нове життя. Перш ніж сповнити свій Божественний задум через смерть і воскресіння свого Єдинородного Сина, у Старому Завіті Він приготовляє людину, наставляє її на стежки життя, кличе до союзу з собою. Додержання закону й вірність Богові були умовами цього союзу. На цьому наголошували пророки: «Шукайте Господа, і

березень - травень 2011

Старозавітній закон був приготуванням до приходу Христа, котрий прийшов, щоб, за словами євангелиста Йоана, «мали життя – щоб достоту мали». (Йо. 10, 10). Заради цього Христос помирає задля нас, щоб знову воскреснути. За словами отців Церкви, смертю Христа на хресті та Його воскресінням Бог наново творить людину. Можливість жити новим життям для нас настала з воскресінням Ісуса Христа. Воскресіння – це не просто повернення до життя, але започаткування життя нового. Кожен з нас отримав дар цього нового життя у Святому Таїнстві Хрещення, нам залишається тільки навчитися користуватися ним у повсякденні. Цей наш вклад у спасіння – незрівнянно малий, однак навіть це часто нам дається важко. Старе життя не відпускає нас.

Що таке «старе» життя? Старе життя – це життя в грісі або номінальне християнство. Бути християнином номінально на перший погляд вигідно, адже і звемося християнами, і нічого не втрачаємо з того, що пропонує світ. Цей стан є дуже небезпечним, бо опиняємося перед загрозою втратити найцінніший дар, який нам пропонує Бог.

3


ТЕМА НОМЕРУ Першим кроком до нового життя є прагнення його змінити. Проте «звичне» життя не так легко змінити. «Старим» його робить гріх, який вносить у нього тління і смерть. Ми постійно зраджуємо це нове життя, живучи так, ніби Христос не воскрес, але ж: «Знаємо ж, що старий наш чоловік став розп’ятий з ним, щоб знищилось оце гріховне тіло, щоб нам гріхові більш не служити» (Рим. 6, 6). Гріх знищує Божу подобу в людині, хоч Його образ залишається. Нашим покликанням є постійна боротьба з гріхом, очищення ення серця, зростання у богоподібності. Для апостола Павла це означає скинути з себе стару людину: «Ви з себе скинули стару людину з її ділами й одягнулися в нову, що відновлюється до досконалого спізнання, відповідно до образу свого Творця» (Кол. 3, 9). А св. Григорій Богослов так висловлюється з цього приводу: «Пізнай себе самого, – з чого і ким ти створений, – і через це легко дійдеш до краси Первообразу».

Потреба віднови Прийняття рийняття дару нового життя з Богом у Його Царстві з огляду на стан гріха означає для людини також прийняття дару спасіння. Брати участь у спасінні – це співпрацювати з Богом у відновленні нашої впалої людської природи. Позбуватися гріха, який, хоч виглядає привабливим, проте, за словами Андрея Критського, є «гірким напоєм», не є втратою чогось природнього для людини, навпаки, гріх є протиприроднім. Тому самообмеження у боротьбі з пристрастями має за мету не принизити людину обмеженням свободи, але, навпаки, показати правдиву ціль її життя – нове життя у Царстві Божому. Це є суттю християнської аскези: «Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт. 11, 12). Парадоксально, але, щоб спасти своє життя, потрібно його погубити, тобто йти за Ісусом, зрікаючись себе самого.

4

Найпершим кроком на цьому шляху є позбавлення страху втратити те, що може здаватися необхідним для «нормального» життя. Правдивий християнин не повинен боятися бути «іншим» (святим), а жити в цьому світі за законами Царства

Божого, бо у всьому покладається на Бога. Аскеза твориться з усвідомлення спасіння і покликана вчинити нас новим творінням. «Тому, коли хтось у Христі, той – нове створіння» (ІІ Кор. 5,17). Вона покликана привести людину до нормального, природнього стану, щоб та могла жити в Бозі новим життям. Первісне значення слова «аскеза» дає можливість підійти до його розуміння як підготовки, вправи для досягнення мети. Звідси сенс християнської аскези полягає в розумній відмові від чогось зайвого, другорядного заради досягнення головного. «Хіба не знаєте, що ті, які біжать на перегонах, біжать усі, але лиш один бере нагороду? Біжіть так, щоб її осягнути! Кожний змагун стримується від усього; однак ті, щоб тлінний вінець здобути, а ми – нетлінний». (І Кор. 9, 24-25).

��скеза не є привілеєм для вибраних (монахів), вона необхідна кожному християнинові.

Аскеза не є привілеєм для вибраних (монахів), вона необхідна кожному християнинові. Це не умертвлення тіла, а відновлення цілісності людини, відновлення свободи. Аскетизм зводить матеріальне життя до простоти, відкидаючи розкоші й чинячи скромними потреби, що аж ніяк не калічить тіло. «Бо коли живете за тілом, то помрете. Якже ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити» (Рим. 8, 13).

Першим кроком до нового життя є прагнення його змінити.

У воскресінні

Отже, весь християнський подвиг скерований на те, щоб вчинити людину гідною до прийняття дару нового життя. Він має за мету відновлення її первоствореної краси, є зодягненням у весільну одежу чеснот, шляхом до досконалості, бо «Коли настане досконале, недосконале зникне» (І Кор. 13, 10). Євангелист Йоан у своєму об’явленні побачив Царство Боже як нове небо і нову землю. «Побачив я небо нове і землю нову; бо перше небо і перша земля минули, і моря вже немає» (Одкр. 21, 1). Там не буде нічого нечистого, тобто, за словами Йоана, не буде моря. У цьому досконалому, новому житті в новому (небесному) Єрусалимі – житлі Бога з людьми – братиме участь наше воскресле тіло і «смерти не буде більше» (Одкр. 21, 4).

СЛОВО № 1 (45) /


ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПОДВИГ

У пошуках справжності Ми статисти духовної пустелі...

Ліна Костенко «Записки українського самашедшого»

о. Олег ЗИНИЧ

Н

аш світ щораз більше дивує новими утвореннями непоєднаних речей і понять: правда і брехня, відданість і продажність, праведність і гріх. Звідси й «нова» совість, свобода, «справжня» любов – усе нове, ексклюзивне щойно «спечене», без ГМО, ще й з привабливим рекламним слоганом: «Те, що вигідно, зручно, смачно тобі, – це твоє, і це правильно!». Бери і користуйся. Усе було б «добре», якби не «побічні ефекти» – шкряботіння в нутрі, що все це не справжнє, а черговий маркетинговий трюк «сильних світу цього», який суспільство безкритично, скажемо по-титомирівськи, «хаває». Наскільки люд залежний від цих лукавих смаколиків, не важко відповісти, досить озирнутись довкола. Хоча, звісно, є люди, які намагаються боротись із цим або уникати. Останнє переважає. У добу штучних глобалізації та індивідуалізму найлегше, особливо для молоді, сховатися у натовпі. А щоб зберегти рештки свого «я», людство подарувало собі винахід – навушники. Тебе ніхто не чує, і ти «захищений» від зовнішнього руйнівного впливу торговців цінностями і людськими долями. Чергова ілюзія захищеності, котра лише додає швидкості на шляху до релятивного, гедоністичного способу існування і справджуються слова Ліни Костенко: «Коли починається смерть культури, настає культура смерті» («Записки українського самашедшого»). Незрозумілим тут, в Україні, залишається одне: чому ті, хто називають себе християнами, так легко і без спротиву залишають бастіони віри, зведені молитвою і тяжкою працею попередніх поколінь, скроплені кров’ю мучеників, вимиті сльозами переслідуваних? Вже «немодно» бути християнами? Хочеться березень - травень 2011

удосконалити Божі Заповіді, створити свою церкву і релігії з полегшеним індивідуальним варіантом? Звісно, простіше відбути Великий Піст, обмеживши тільки кількість споживання ковбас та сала і заспокоюючи себе, що цього достатньо. А, ще мало не забув – змусити себе піти до сповіді, гадаючи, що це велика послуга для заспокоєння себе, рідних, ну і Бога. Може, священик щось нового скаже або прочитавши мораль, ствердить культивовану позицію... Місія виконана – можна продовжувати жити, керуючись згаданим рекламним слоганом: «Те, що вигідно, зручно, смачно тобі, – це твоє, і це правильно!». Далі з дня в день – пристосування, аби тільки не ускладнювати собі життя. Як слушно зауважив публіцист Євген Сверстюк: «Конформіст нашого часу, уникаючи важких альтернатив, комусь служить задля користі, а Богові ставить свічку...». Напередодні Великого посту часто виникає бажання розірвати це замкнуте коло. Замість двох свічок: одну Богові, а другу – лукавому, принести перед розп’ятого Христа себе

5


ТЕМА НОМЕРУ справжнього, з усіма недоліками та гріхами. Звісно, це незручно і страшно. Однак тут якраз і буде те, чого, можливо, не вистачало впродовж усього життя – СПРАВЖНОСТІ. Це те, чого не можуть дати ані напівринкові любовні стосунки, ані шурхіт купюр, ані розкручена піар-менеджером популярність, ні комп’ютерна віртуальна «всеможливість» ігор і 3Д- зображення.

À ùîá çáåðåãòè ðåøòêè ñâîãî «ÿ», ëþäñòâî ïîäàðóâàëî ñîá³ âèíàõ³ä – íàâóøíèêè... ×åðãîâà ³ëþç³ÿ çàõèùåíîñò³. Для початку варто спростувати декілька міфів. Що означає сьогодні бути християнином? «Дотримуватись» певних заповідей, зайти з великоднім кошиком до храму, щоб «покропили», та носити на шиї якомога більшого золотого хрестика – своєрідне посвідчення християнина та декларація матеріального статусу? Прискіпуватись до всього і всіх, наголошуючи на своїй рятівній місії для світу, кількості молитовних практик, унікальності, яка є «очевидною» (хоч сьогодні на «Битву екстрасенсів!»), створюючи для себе і рідних вже тут неймовірні випробування, такий собі факультатив чистилища? Відповідь тут очевидна. Святіший Отець Венедикт XVI наголошує, що «...бути християнином не означає виконувати певний обов'язок, і може ще, для особливо досконалих, зробити щось трохи більше. Навпаки, християнин – це той, хто знає, що він завжди живе насамперед даром любові. Тому праведність може полягати лише в тому, щоб самому дарувати, як жебрак, який з вдячності за отримане в свою чергу великодушно роздає це іншим».

6

Чудовим засобом усвідомлення християнської постави є Великий піст. Однак його не завжди адекватно розуміють. Піст не вичерпується тільки простим і формальним утриманням від певного виду їжі. Це щось більше, аніж жування шматка оселедця перед екраном телевізора, де в той час вирують пристрасті довкола талантів України чи озвучується пікантний скандал між

цехами і старшим зміни фабрики зірок. Климент Олександрійський стверджує наступне: «Піст – це стримання від їжі, але їжа не робить нас ні праведними, ні неправедними. В таємничому ж сенсі він показує, що коли знаком життя є їжа, а неспоживання – смерть, то і нам, світським, належить поститися, щоб для світу вмерти, а потім, до поживи Божественної прилучившись, для Бога жити». Святий Василій додає: «Істинний піст – відторгнення зла, стримання язика, відкинення гніву, позбавлення себе від похоті, багатослів’я, брехні і наклепів» (Василій Великий. Про піст. Бесіда 2, 7). Віднайшовши справжні орієнтири, можна сміливо вирушати у сорокаденну мандрівку, щоб зустрітись віч-на-віч із Спасителем. Ця подорож є надзвичайно цікава і захоплююча, варто лише спитати себе: «Чи люблю я Христа?». Тут є зайвими галас, нестриманість. Очевидно, спокуси будуть шалені. Зокрема, полегшити свою мандрівку, обираючи тільки ті приписи і заповіді, які вигідно. Пригадуєте «інтелігентного» студента Раскольнікова («Злочин і кара» Достоєвського), котрий після скоєного злочину заспокоював себе теорією про право вибраних натур не зважати на Божі та людські закони?

ÑÏÐÀÂÆͲÑÒÜ – öå òå, ÷îãî íå ìîæóòü äàòè àí³ íàï³âðèíêîâ³ ëþáîâí³ ñòîñóíêè, àí³ øóðõ³ò êóïþð, àí³ ðîçêðó÷åíà ï³àð-ìåíåäæåðîì ïîïóëÿðí³ñòü, í³ êîìï’þòåðíà â³ðòóàëüíà «âñåìîæëèâ³ñòü» ³ãîð ³ 3Ä- çîáðàæåííÿ. Однак щоразу перед ним з’являвся невідомий, дивлячись йому у вічі, якось впізнавав його і казав: «Убивця!». Пам’ятаймо, що підсумком посту є внутрішня духовна переміна і переосмислення свого життя. Якщо ж у руці є дві свічки, подумай, для кого вони?

СЛОВО № 1 (45) /


ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПОДВИГ

Ìèëîñòèíÿ – öàðèöÿ ÷åñíîò

о. Тарас КОБЕРИНКО

Ч

Велике діло – милостиня. Полюбімо

ас святої Чонеправедність роздеїї – вона не має нічого собі рівного. Вона тиридесятниці рімо, даймо голодним в християнстві приможе змити гріхи і охоронити від засуду. хліба і бездомних ознаменований поймімо в дім»2. ЦеркТи мовчиш, а вона стоїть і тебе охоро- ва в цих стихирах не стом, молитвою і миняє. Або краще: тоді, коли ти мовчиш, лише закликає нас до лостинею – трьома стовпами духовного аскетичного зусилля і тисячі уст дякують за тебе. життя християнина духовної боротьби, але Св. Йоан Золотоустий (пор. Мт. 6, 1-18). Чей до діл милосердя, рез них виражається наше покаяння, творячи своєякі невід’ємно пов’язані з постом та молитвою. рідне русло життєвого сопричастя любові з Богом По суті, милостиня, милосердя є плодом посту й і ближніми. Постом звільняємося від зосереджемолитви та підтвердженням їхньої автентичності. ності на собі й від усього того, що нас поневолює, Позбуваючись завдяки посту всього, що є в нас здобуваючи внутрішню свободу синів Божих. Момертве, та сповнюючись Богом і Його життям залитвою – возносимося у Святому Дусі через Сина вдяки молитві, ми повинні передавати Його Самодо Отця, усвідомлюючи своє синівство та поклиго і Його життя іншим завдяки милостині. Саме кання до Царства Божого. Милостинею – входимо про таку сутність посту, виражену в милостині, гоу сопричастя з ближніми, радісно ділячись з ними ворить пророк Ісая: «Хіба такий піст мені до вподарами, отриманими від Бога. Вони (��іст, молитдоби, день коли хтось умертвлює себе?.. Чи це нава, милостиня) повертають нас до відповідних звеш ти постом та днем, Господові вгодним? Ось стосунків з Богом, ближніми, зі світом та з нами піст, який я люблю: … з голодним своїм хлібом посамими. Власне, за таку зміну спрямування своділитись, увести до хати бідних, безпритульних, го життя ми молимось у стихирах Посної тріоді: побачивши голого, вдягнути його, від брата твого «Радісно почнім час посту, настановивши себе на не ховатись» ( Іс. 58, 5-7). У такому окресленні гоподвиги духовні: очистьмо душу, очистьмо тіло, ловний акцент посту ставиться на милостиню: не стримуймося в їжі, і від всяких пристрастей, зате є важливим, що я не з’їм у пості, але те, чи подідовольняймо дух добрими ділами, примножуючи люся з голодним своїм хлібом; не те є головним, у їх з любов’ю…»1. Та «…розірвімо всякі узи неправякому покаянному вбранні буду ходити, але те, що ди, розбиймо окови пристрастей і похотей, всяку подам іншому, аби він зодягнувся; не те становить

березень - травень 2011

7


ТЕМА НОМЕРУ суть посту, що буду мовчати чи більше молитись, але те, чи не відверну лиця свого від брата. Отож милостиня (гр. eleеmosyne) – це не просто вияв нашої щедрості чи філантропії, не лише моральний вчинок, але, в першу чергу, релігійний жест, наслідування дій Бога, котрий першим виявив свою милість до людини. Адже Господь Бог дає людині існування, життя, світ, обдаровує всілякими добрами і талантами. Словом, Бог є милосердям, яке нас створює, спасає, преображує, обожнює та веде до себе – найвищого Щастя, Добра і Краси. Усе є Його милістю до нас, бо «на віки триває Його милосердя». Тому блага, які має людина, не є виключно її власністю. Те, що вона дарує (свій час, здібності, матеріальні добра), не належить їй, а Богові, який постає перед нею в особі брата чи сестри. Милосердне ставлення до інших, подавання милостині стає рівнозначне із жертвою, складеною Богові, є переданням Божого Богові. А тому не дати милостиню вбогому – означає в убогого вкрасти, відвернути від нього своє лице, не виявити Богові своєї жертовності. Натомість той, хто вміє давати від себе, допомогти бідному, сироті, вдові, нужденному (а саме до таких людей в першу чергу скерована милостиня), розвиває в собі Божий образ, закладений в людині, долає гріховний егоїзм та заскорузлість серця, відновлює сопричастя між людьми і, за словами Христа, збирає собі скарби на небі, де «злодій приступу не має, ні міль не точить» (Лк. 12, 33). «Від того, хто не відвертає лиця свого від бідного, не відвернеться лице Боже», – повчає праведний Товит (пор. Тов. 4, 7–11). «Той буде блаженним, хто дбає про нужденного та вбогого; в лиху годину Господь його врятує. А Господь хоронитиме його й живитиме його, і зробить його на землі щасливим, і не видасть його в руки ворогам зажерливим. Господь підтримає його, недужого, на ложі: увесь біль його відніме в його недузі» (Пс. 41, 2-4).

святитель Золотоустий називає її «царицею чеснот», бо вона «швидко підіймає людей на саме небо і найкраща заступниця… Великий політ у милостині: вона розсікає повітря, минає місяць, підіймається вище променів сонячних, сягає до самих небес. Але й там вона не зупиняється; навпаки, проходить і небо, обтікає і сонми ангелів, і лики архангелів, і всі небесні сили і предстає перед самим престолом Царським»4. Тому ніщо так не вирізняє християнина, як милостиня, нічому всі так не дивуються, як ділам милосердя, адже без милості і молитва залишається безплідною і віра мертвою. Крім цього, милостиня має ще й євхаристійний вияв. Вона є продовженням Літургії у милосердному даванні ближньому. Адже як можна бути учасником Євхаристійної трапези, не розділяючи по-братньому свої блага з ближніми? Приймаючи в Євхаристії дар Божий – Тіло і кров Ісуса Христа – ми вчимося милостинею подавати дар з того, що в нас є. Тому «таїнство трапези Господньої» здійснюється в «таїнстві брата». Отож Бог стає близьким до нас у Тілі і Крові Ісуса Христа, ми ж стаємо близькими до інших, коли подаємо милостиню. Євхаристія веде нас до милостині. Ранні християни, збираючись на «ламання хліба», приносили з собою не лише хліб і вино, але й дари, якими хотіли поділитися з ближніми. На зв’язок Євхаристії з милостинею вказує і Йоан Золотоустий, коли навчає: «Чи не безумством є отримувати такі дари, а тим часом самому бути нечутливим і не віддячувати взаємно за благодіяння? Господь прикликав слугу до трапези своєї. Невже ти не хочеш зробити цього і після?

Ìèëîñòèíÿ – öå íå ïðîñòî âèÿâ íàøî¿ ùåäðîñò³ ÷è ô³ëàíòðîﳿ, àëå, â ïåðøó ÷åðãó, íàñë³äóâàííÿ ä³é Áîãà, êîòðèé ïåðøèì âèÿâèâ ñâîþ ìèë³ñòü äî ëþäèíè.

8

Творячи милостиню, людина уподібнюється до Бога, будує себе як особистість, вчиться дарувати і бути небайдужою до долі інших. Богові милостиня бажана найбільше: «Милосердя хочу, а не жертви» (Мт. 9, 13). Милостиня робить Бога нашим другом і возносить людину, виправдовує її на суді Божому. «Дай бідному, і, – нехай сам ти мовчатимеш, – тисячі вуст заговорять на захист твій, тому що милостиня постане і захистить тебе: милостиня є викуп душі», – повчає святий Йоан Золотоустий3. Розуміючи важливість милостині,

СЛОВО № 1 (45) /


ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПОДВИГ Він спершу вгамував спрагу твою своєю кров’ю; а ти не хочеш дати йому і краплі холодної води? Уяви, кому ти пропонуєш життя, уяви і тремти. Подумай, що ти сам станеш священиком Христа, коли руками своїми подаєш не тіло, а хліб, не кров, а чашу холодної води». І далі продовжує: «Той, хто сказав: «Це є Тіло Моє», сказав і це: «Я був голодний, і ви не дали мені їсти. Те, що ви зробили одному з цих, зробили і мені», і так вшануй Його, роздаючи свій маєток бідним. Адже Богові потрібні не золоті чаші, а золоті душі»5. Саме в таких, Євхаристійних відносинах навколо Христа і навколо ближнього росте і розвивається Церква милосердя. Правдива Церква пізнається по тому, де є милосердя одних до інших. Де немає людського милосердя, там немає Церкви Христової, а є церква Сатани.

Щоб наша милостиня була вгодна Богові, недостатньо просто подавати потребуючим. Варто стежити за тим, як ми подаємо милостиню, з яким наміром це робимо. Наші побудження у даному випадку відіграють первинну роль, щоб милостині були щирими і подобались Богові. По-перше, милостиня повинна бути безкорислива. Необхідно відкинути всякі егоїстичні порухи душі (наприклад: щоб мене побачили, похвалили чи згодом віддячили за мою «доброту» і таке інше). Чим більше подавання є безкорисливе, тобто не мотивоване себелюбними (гордовитими) думками, тим воно правдивіше. Милостиня має бути непомітною для інших, здійсненням Христових слів: «Нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права» (Мт. 6, 3). Уміння залишатися «незнаним» захищає нас перед спокусою марнославства і гордині та є нашим духовним збагаченням.

березень - травень 2011

По-друге, не може милостиня називатися милостинею, коли подається з краденого чи зі злодійства. Сьогодні є популярні так звані «спонсорські допомоги», «благодійні подарунки», «передвиборчі акції», причому не зі своєї власності, а з бюджету чи за рахунок платників податків. Не хоче цього Бог, бо Йому не милі «жертви» з домішками брехні, обману і шахрайства. У цьому й відмінність милостині від так званих «пожертв», що вона подається не з надлишку, а з «убозтва свого» (пор. Лк. 21, 1-4), вимірюється не кількістю того, що подають, а прихильністю того, хто подає. (Пригадайте убогу вдовицю, що поклала дві лепти). По-третє, милостиня подається всім без винятку, без огляду на особу, з чистоти серця. Якщо ми даємо людині, а не Богові, знаходимо багато перешкод, щоб дати. Оцінюємо, чи гідна, чи не гідна людина; чи заслужила вона милосердя, чи ні; чи подобається, чи не подобається нам... Іноді такими судженнями ми приховуємо власну скупість і черствість душі, забуваючи слова Христові: «Якою-бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (Лк. 6, 38). Тому наша справа – благородно дати, а що людина з цим зробить – це її відповідальність перед Богом. І на завершення ще одне: що необхідно для того, аби милостиня була прийнята Богом? Це вміння давати з радістю і вдячністю, усвідомлюючи те, що отримуєш більше, ніж віддаєш: «Дай хліб і візьми рай; дай мале і візьми велике; дай смертне і візьми безсмертне; дай тлінне і візьми нетлінне… Дай бідному, і, – нехай сам ти мовчатимеш, – тисячі вуст заговорять на захист твій, тому що милостиня постане і захистить тебе: милостиня є викуп душі»6.

Примітки: Посна тріодь. Вечірня Cиропусної неділі, стихира на «Господи взиваю». 2 Посна тріодь. Вечірня середи першого тижня посту, стихира на « Господи взиваю». 3 Св. Йоан Золотоустий. Про Милостиню // Святий Йоан Золотоустий. Зібрання повчань. – Львів: «Місіонер», 2007 – С. 124. 4 Там само. – С. 123. 5 Там само. – С. 36-37 6 Там само. – С. 124 1

9


ТЕМА НОМЕРУ

Äâîëèê³ñòü «õðèñòèÿíèíà», Дмитро СЕНЕЙКО

С

учасний світ з його нестримним інформаційним потоком, пропозиціями нових товарів чи послуг за меншу чи більшу ціну, гонитва за поповненням власних гаманців і банківських рахунків займає перше місце в житті й діяльності чи не більшості людей на земній кулі. Таке споживацтво входить у суперечність із християнством, яке через перо святого апостола Йоана Богослова ��адикально, однозначно й вичерпно твердить: «Не любіть світу, ні того, що в світі. Коли хтось любить світ, в того немає любові Отця…» (І Йо. 2, 15). Однак серед християн, зокрема частих й активних прихожан храму, такі настрої й темпи життя не лише трапляються, але інколи й переважають. Додані до цього зачахла гріховність, не висповідане роками сумління, мізерна за частотою й глибиною участь у Святих Таїнствах Церкви, повна відсутність духовного загартування через читання Святого Письма й духовної літератури, надмірне зацікавлення світськими проблемами і життям породжують у таких осіб примітивність і засміченість мислення, яке все більше «розуміє», «виправдовує» і «потурає» гріховним темпам життя інших людей. Якщо шановний читач бажає детальнішого пояснення, то у наступних рядках спробуємо висвітлити наболілий феномен сучасності серед наших ближніх – дволикість сучасних християн.

10

Дволикість у християнстві не є винятково феноменом сучасності. Їй властивий власний історичний фактаж. Можна багато теоретизувати про її причини, прояви і наслідки, однак якнайкраще

її пояснюють слова, сказані самими християнами в тій чи іншій життєвій ситуації. Наприклад, останнім часом часто чути думку (і то справді серед українських християн!), що у сьогоденні пересічна дівчина не може «нормально» вийти заміж, якщо не завагітніє. Тому хай краще співживе до шлюбу з хлопцем, ніж потім усе життя або буде самотньою, або нещасною у подружжі. Ще: мовляв, от в церкві з проповідальниці говориться одне («захмарне», ідеальне й нереальне!), а реальне життя набагато складніше. Тому хочеш жити – пробуй усе й покладайся на свою клепку, принцип власної вигоди, умій «крутитись» і «викручуватись»! Саме такі слова частіше зринають з уст християнина, ніж від невіруючого! Можливо, прикро й болісно стає на серці не так від таких слів, їхнього змісту чи навіть від того, що існують християни, які так думають, говорять і, що гірше, так живуть, а від того, що ці люди, які таким дволиким чином мислять, виражають думку і будують своє життя, «заражають» ближніх, згіршують їх, вносять сумнів, розчарування і розгубленість у їхній світогляд. Подібно виховують вони й майбутні покоління: як своїх, так і чужих дітей. Саме тому відходять від Церкви численні люди, шукаючи пристановища й душевного спокою в сектах, забуття в телебаченні, відеоіграх, алкоголі чи наркотиках. Тому не дивуймося, коли баптист чи навіть сектант-єговіст у застосуванні Христових слів у своєму житті на кілька голів перебуває вище

СЛОВО № 1 (45) /


ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПОДВИГ

àáî: «ß – õðèñòèÿíèí, àëå…» наріжним каменем, яким знехтували будівничі (Мт. 21, 42)! Але хто має очі, щоб читати, хай читає, «… бо все, що у світі, – пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя, – не від Отця, а від світу…» (І Йо. 2, 16).

від більшості справжніх, правдивих християн, які збираються навколо Божого жертовника у храмі Христової Церкви. Про це наголошував і блаженної пам’яті патріарх нашої Української Греко-Католицької Церкви Йосип Сліпий, коли казав, що у нашому житті нам бракує ревності баптиста й ініціативності єговіста. Духовний діагноз таким дволиким християнам можна поставити такий. Точніше, його сформулював сам Господь і Бог наш Ісус Христос, який до них, сучасних фарисеїв-садукеїв, промовляє такими словами: «Помиляєтеся, бо не знаєте ані Писання, ані Божої сили» (Мт. 22, 29). Такі люди є поза Богом, Котрий, намагаючись проникнути задля щастя і святості в життя цих осіб через різноманітні життєві обставини, людей, церковну проповідь і Таїнства, зрештою, через життєву правду бачить байдужість, незацікавленість у перетворенні надмірно світського життя на справжнє духовне буття з Богом й іншими людьми. А ще прикро, що євангельський стиль життя у зіткненні з людськими гріховно-споживацькими принципами мислення і життя, зорієнтованими на насолоду, надмірний комфорт, нищення, приниження, обман іншого («…лиш би мені було добре»), терпить крах і поразку. Усе це супроводжується блюзнірськими поясненнями, що євангельські принципи – чужі людям, далекі від реального життя, нереальні у їх привнесенні до власного життя тощо. Тим самим вони стають

березень - травень 2011

То чому ж тоді ти, людино і християнине, отак живучи, переступаєш поріг Божого храму? Як смієш носити на грудях хрест із зображенням розп’ятого Христа, коли після цього від забитого тобою все нового цвяха твориш у Його тілі шосту, сьому, восьму, енну кількість нових ран, зливаючи «олово», «віск» чи «вроки» задля «відігнання страху», замість звернутися до священика про молитву над опанованою страхом особою, крадучи Святе Причастя під час Божественної Літургії задля ворожіння-гадання, щоб нашкодити іншим, запобігти нещастю чи знати сумнівне майбутнє, відвідуючи задля «зцілення від хвороб» ворожок-знахарів замість прийняття Святого Таїнства Єлеопомазання чи щирої молитви про зцілення; переглядаючи «битви екстрасенсів», спокійно і жваво розповідаючи про гріховні пригоди як власні, так і інших? Яким може бути після таких дій, такого «роздвоєного» мислення, тобто царства, розділеного в собі, згідно з євангельським висловлюванням, світогляд і спосіб життя християнина, як не засміченим, неправдивим, огидним, поверхневим, безбожним, нецерковним, світським, лихослівним, гріховно-диявольським, нехристиянським. Адже такі дволикі люди не прислухаються до Христа, свідомо чи підсвідомо вважають Його одним з мудреців, а не трактують як Того, Хто зцілює і змінює. А то й взагалі не мислять, бо не здатні до цього через примітивність і штучну роздвоєність своєї особистості, відсутність ерудиції, начитаності й зацікавлення духовним життям, причини яких – внутрішні гріховні пристрасті лінивства і байдужості. А якщо пропустити їхнє життя через радикальний християнський принцип визначеності, який звучить так: «Хай ваше слово буде: Так, так; Ні, ні, – а що більше того, те від лихого» (Мт. 5,37), то тут, окрім «так» і «ні» знайдемо ще й певне «але», під яким розуміємо власний, людський погляд, згідно з власними принципами вигоди й насолоди. Христос же явно наголошує, що це – від диявола! Тому важко називати таких людей християнами і вважати їх одними зі своїх. Лукавлять і обманюють й ті, хто називає себе християнином, але насправді поступає далеко не по-християнськи. Отримають вони на це право лише після щирого каяття й радикально реалізованої постанови

1111


ТЕМА НОМЕРУ поправити своє дотепер грішне дволике життя, зробивши Христове Євангеліє його єдиним стилем. Таке покаянне рішення є кроком до справжнього і вічного щастя кожної людини, навіть під час її земного життя, адже, як говорить Господь через свого апостола Йоана Богослова: «… світ проминає, і його пожадливість; той же, хто чинить волю Божу, перебуває повіки» (І Йо. 2, 17). Одразу стає помітно, якого ми духа!

Ìåòà æèòòÿ êîæíîãî õðèñòèÿíèíà – ñòàðàòèñü ìàêñèìàëüíî íàñë³äóâàòè ñâÿòå æèòòÿ íàøîãî Áîãà, ùîá îñÿãíóòè ñâÿò³ñòü ³ áîãîïîä³áí³ñòü âëàñíîãî ìèñëåííÿ, æèòòÿ. Найголовніша аксіома духовного життя, над якою насміхаються і яку останнім часом взагалі серйозно не трактують такі християни – це досягнення святості життя. Озвучивши саме цю тему в присутності таких людей, мабуть, ризикуєш бути відкинутим і незрозумілим для них через їхню раптову байдужість, через закид «не розповідай казок» або «все це добре, але…» тощо. Однак якщо ми вирішили зробити євангельське життя своїм, освятивши власні будні щастям від розуміння і конкретного втілення в життя Христових заповідей любові, то маємо зрозуміти, що людська святість – мета не лише проголошення Богом Його Євангелія, але й сенс воплочення Божого Сина. Навіть етимологію слова «Євангеліє», тобто блага вість, найперше варто тлумачити як радісну новину для людства, адже з воскресінням Христа для кожної людини з’явився шанс для осягнення святості через внутрішнє постійне власне і спільнотно-церковне молитовне життя, наповнення себе Божою благодаттю через участь у Святих Таїнствах Церкви, роздумування над Святим Письмом (Божим Словом), духовною літературою і крізь їх призму – над сучасним світобуттям. Лише той, хто намагається у своїй конкретній життєвій ситуації осягнути святість через максимальне наближення живого Бога до своєї буденності, вбачання Його дії у кожній ситуації життя, у повноті виконує Господній закон. Господь твердить: «Я – світло, на світ прийшов, щоб кожен, хто в мене вірує, не перебував у темряві» (Йо. 12, 46).

12

Мета життя кожного християнина – старатись максимально наслідувати святе життя нашого Бога, щоб осягнути святість і богоподібність власного мислення, життя. Не стараємось у кожній хвилині свого вдиху й видиху осягнути цю

Божу мету нашого буття – марнуємо його й грішимо проти Бога й себе самих, святотатствуючи над Господом («Ти один святий» (Од. 15, 4)), собою як храмом Святого Духа, який живе у нас (І Кор. 6, 19), над Божим задумом і баченням нас і над численними рядками Божественного Писання. Адже тоді втрачають сенс такі ключові його рядки, як: «Усі ви, названі святими» апостола Павла майже у кожному його посланні, «… зробити нас учасниками своєї святості» (Євр. 12, 10), а особливо ці: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5, 48). Не маємо права, хоч і можемо, втрачати Бога, однак через активне літургійне життя, мовчазне чи сміливе словесне або поведінкове свідчення, навіть ризикуючи життям, станом чи кар’єрою, бути свідками Божого Царства як присутності Творця серед свого творіння вже тут, на землі, вбачати Господню дію в кожному епізоді життя, засвідчуючи собі й усім навколо, що «… Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Для християн (у повному, а не мінімальному розумінні цього слова) профілактика від захворювання на духовну недугу дволикості нескладна: ще більше й інтенсивніше духовномолитовне загартування (особливо додержання посту як «затуляння пащі дияволові» у наших думках і пристрасних пориваннях, постійна участь у Святих Таїнствах Церкви тощо).

«Òîæ áóäüòå äîñêîíàë³, ÿê Îòåöü âàø íåáåñíèé äîñêîíàëèé» (Ìò. 5, 48).

СЛОВО № 1 (45) /


ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПОДВИГ

Що означає бути милосердним? «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 16). «Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих вчинків перед людьми, які бачили б вас, а то не матимете нагороди в Отця вашого, що на небі» (Мт. 6, 1). «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 26, 40). Антон БОРИС

Щ

о таке милосердя? Це пережиток минулої епохи чи те, до чого є покликана кожна людина, незалежно від кольору шкіри, віку чи становища в суспільстві? Хотілося б виокремити дві думки з цього приводу. Хтось милосердя вважає сьогодні неактуальним і твердить, що воно є рисою слабохарактерної людини. Натомість чимало людей творення милосердя вважає справою всього свого життя. Задля справ милосердя ці люди жертвують усім: владою, місцем у суспільстві, матеріальними благами тощо. Отже, бачимо, що на милосердя, як і на любов, існує чимало різних поглядів. Пригадується один епізод із життя. Був вечір. Люди поверталися з церкви, у якій щойно закінчилася Вечірня. Раптом почувся крик. Він долинав від п’яного чоловіка, котрий лежав неподалік. Важко було зрозуміти, що намагався сказати цей чоловік, але відгуки людей можна було почути і за сто метрів. Велика кількість осуду посипалась на нього… Почути таке від людей, котрі кілька хвилин тому були в церкві, стало несподіванкою. Це був наче грім серед ясного неба. Інші проходили повз нього створивши лице, яке виражало неабияку заклопотаність. У числі останніх із церкви вийшов маленький хлопчик. На

березень - травень 2011

вигляд мав близько 12 років. Підійшов до нього, допоміг підвестися. Тим часом у гурті людей, що стояли неподалік, почалося обговорення особи хлопчика. Усі зійшлися на думці, що він є сином того п’яного чоловіка. Також прозвучали слова, що той чоловік не заслуговує на такого доброго сина. Дехто стверджував, що такого батька варто було б залишити на вулиці до ранку, мовляв, аби протверезів і мав урок на майбутнє. Отже, так виглядала «народна мудрість», хоч нею, на превеликий жаль, і не пахло. А хлопчина просто відвів цього чоловіка додому. Сам же швидко побіг до свого, бо вже темніло і він не хотів, щоб батьки тривожилися. На мою думку, це випадок, коли мала дитина повелася доросліше, ніж сивочолі дідусі і бабусі. Розмірковуючи над цією історією, виникає одне запитання: чому ніхто з людей не підійшов і не подав руку допомоги, а тільки дитина зробила добро? Адже всіх нас створив єдиний Бог і від кожного очікує, щоб той чинив добро, помножував на землі Божу любов. Тут виникає інше запитання: чи природньо людині чинити добро? Безумовно, що так, адже вона є створена Богом – абсолютним Добром і Любов’ю, котрий не може творити злого. Однак Святе Письмо

13


ТЕМА НОМЕРУ розповідає нам історію про те, що, створена доброю, людина робить перший гріх, тобто чинить зло. Наслідком цього стає те, що вона починає ховатися від Бога. Через гріх людині стало важко робити добро. Також гріх вплинув на людську спільноту Адама і Єви. Тепер Адам вже не дякує Богові за Єву, не говорить, що вона є «кість від моїх костей і тіло від мого тіла» (Бут. 2, 23), натомість він обвинувачує її перед Богом та зрештою і самого Бога, щоб себе врятувати і показатися в кращому світлі. Це наслідок гріха, який розділяє людську спільноту та руйнує зв’язок Бога і людини. Ця біблійна розповідь дає відповідь на запитання, чому саме так повелися люди з наведеної мною історії. Вони не побачили в п’яному чоловікові насамперед ближнього, котрий потребує їхньої допомоги (пор. Лк. 10, 25- 37). Вони не побачили доброго, бо бачити зло стало для них звичайним і більш очевидним явищем. Щобільше, їх не турбувало добро інших, бо вони переймалися тільки власною вигодою, переконаннями… Про людське життя можемо говорити як про постійну боротьбу між добром і тим, що ним не є, як про вибір між любов’ю і неприязню, як про дилему між збереженням власного часу чи грошей і допомогою ближньому… Людина живе у постійному «виклику дня», який стосується вибору: чинити добро чи у будь-який спосіб уникнути такої можливості. Адже, ідучи на роботу або просто виходячи з дому, ми постійно маємо робити вибір: першим привітатися зі сварливим сусідом чи вдати, що не помітили його; дати милостиню чи відвернути свій погляд від бідняка з простягнутою рукою; звільнити місце старшій людині в маршрутці чи ні; піти легшим шляхом і дати хабар чи наполегливо працювати…

Ëþäèíà æèâå ó ïîñò³éíîìó «âèêëèêó äíÿ», ÿêèé ñòîñóºòüñÿ âèáîðó: ÷èíèòè äîáðî ÷è ó áóäü-ÿêèé ñïîñ³á óíèêíóòè òàêî¿ ìîæëèâîñò³. Список можна безконечно продовжувати. Проте сам факт, що такий список існує, вказує на те, що наше життя проходить у щоденному виборі між добром і злом, тобто кожен день ставить перед людиною свої виклики. Їх можемо звести до одного спільного знаменника: любити або не любити, робити добро або не робити. Ми покликані кожного дня утверджуватися, зростати в добрі. Потрібно кожен день зростати у бажанні творити добро, допомагаючи ближньому і очищуючи своє серце від гріха.

14

читаємо, що є сім діл милосердя для душі і для тіла. Таке розрізнення існує, оскільки людське життя і покликання не обмежуються лише матеріальним виміром. Водночас милосердя є конкретною дією на благо людині, і тому його слід виявляти тут і тепер. Іншими словами, милосердям можемо назвати чинення добра у кожній ситуації свого життя. Воно є наслідуванням Христа, котрий «прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Милосердна людина допомагає всім, незважаючи на те, ким є потребуючий. Вона не ділить людей на тих, хто гідний допомоги, а хто ні. Милосердя означає завжди бути готовим допомогти кожній людині, бідняк це чи багатий, хворий чи здоровий, друг чи ворог…

Ñòàºòüñÿ ³ òàê, ùî ëþäèíà ìèëîñåðäÿì ââàæຠòå, ùî íèì íå º. Ми часто чуємо, як олігархи, відомі люди у сфері музики та кіноіндустрії займаються доброчинністю (виявляють милосердя). Вони будують сиротинці, церкви, спонсорують десятки благодійних проектів... Дуже дивує їхня щедрість, великі суми грошей, які вони дають на доброчинність. Неможливо не помітити, як вони, часом наввипередки, біжать до сиротинців та інтернатів із великими мішками цукерок і подарунків на свято Миколая. Без сумніву, такі справи необхідно робити, але виникає запитання про мотив такого милосердя. Чи воно справді мотивоване любов’ю до ближнього, яка полягає в допомозі потребуючому? Чи це, як кажуть в народі, вчинено «про людське око»? А можливо, для якогось звіту… Натомість для зірок такі акції милосердя часто є піаром (засобом збільшення своєї популярності), який супроводжується бажанням слави – потрапити в новини чи на шпальти газет, журналів… Тому в милосерді дуже важливий мотив, який показує його правдивість. Слід зауважити, що людина часто робить добро, бо очікує мати для себе якусь користь. Звідси можемо говорити про ще одну рису милосердя – безкорисливість. Справжнє милосердя не вимагає для себе якоїсь похвали чи відплати. Воно означає чинити добро потребуючій людині. Мимоволі постає питання про те, що тоді є добром

Таке бажання можемо назвати милосердям. Милосердя буває різним. У катехизмовій частині ми

СЛОВО № 1 (45) /


ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПОДВИГ для людини? Як на мене, добром для людини є кожне діло милосердя, яке відкриває їй Божу любов. Але невже один добрий вчинок може показати безмежну Божу любов? Адже часто людина швидше повірить в існування НЛО, ніж у те, що Бог її любить. У цьому контексті прощення також є милосердям, бо так ми даруємо комусь нашу любов. Прощати означає сприймати ближнього таким, яким він є. Воно не осуджує, а завжди дає людині можливість змінитися і побачити, що цілий світ і вся історія її життя пронизані Божим милосердям та Його батьківською любов’ю. Отже, через діло милосердя іншій людині може відкритися Божа любов. Це і буде виконання Божої заповіді: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!» (Йо. 13, 34). Милосердя вимагає самопожертви, яку ми часто не наважуємося чинити. Тому милосердя є подвигом. Він полягає в постійній праці над собою, в основі якої є очищення сер��я від гріха. Добру можливість для «прибирання свого серця» людина отримує в часі Великого посту, який є особливо благодатним. У цей час маємо можливість замислитися над тим, чи прагнемо відмовитися від гріха і чинити добро.

Ìèëîñåðäÿ ïîòðåáóº íå ò³ëüêè ëþäèíà, êîòðà º ïîðó÷, à ÷àñòî ³ ìè ñàì³. Гріх робить нас «обважнілими» і не дає змоги побачити поруч людину, яка потребує допомоги. Саме тому трапляються випадки, коли посеред людної дороги хтось помирає від інфаркту. Ніхто йому не допомагає, а з вуст перехожих навіть лунає осуд, нарікання, припущення, що це пияк… А лікарі кажуть, що цю людину, виявляється, можна було б врятувати, якби вчасно надати медичну допомогу… Але факт залишається незмінним: чоловік залишився б живим, якби його побачили люди і змилосердилися, тобто подали руку допомоги; якби вони були готові простити, що він пияк (а він таким і не був)... Стається і так, що людина милосердям вважає те, що ним не є. Наприклад, вбивати тварин вважаємо небаченим насильством. Ми виголошуємо гасла про їх захист на весь світ, але мовчимо, коли йде мова про аборт. Є чимало арґументів, щоб зробити аборт. Не згадуватимемо про них, це не є темою цієї статті. Однак слід наголосити, що жоден аргумент не дає людині право забрати життя в ненародженої дитини. Навіть якщо дізнаємося, що дитина може народитися нездоровою. У багатьох випадках ми мовчимо і на явище евтаназії (бажання смерті з метою уникнення болю). У цьому випадку лікар вкорочує життя хворого чи старшої за віком людини, керуючись її власним бажанням. У деяких країнах це вважається великим

березень - травень 2011

добром. І ніхто не задумується, що така людина могла б вилікуватися і ще довго жити. Ми часто забуваємо про те, скільки людей змінилося завдяки хворобі, вони переосмислили своє життя і почали жити по-новому. Ще доброю справою вважають у День захисту від СНІДу роздавати презервативи під гаслом: «Займайтеся безпечним сексом», у той час як справжнім добром і ліком від СНІДу було б показати цінність моральної чистоти, одним із аспектів якої є стримання від статевих стосунків до шлюбу. Або: скандуємо про шкідливість спиртного, але чомусь жодне свято не відбувається без нього.

Ìèëîñåðäÿ – öå ä³ÿ ëþäèíè, ÿêà º «ìèëà ñåðöþ» òîãî, õòî éîãî ÷èíèòü, «ìèëà ñåðöþ» òîãî, äëÿ êîãî ¿¿ ÷èíÿòü, ³ ìèëà Áîãîâ³. Отже, бачимо, що милосердя потребує не тільки людина, котра є поруч, а часто і ми самі. Тому, щоб могти допомогти іншим, слід спершу допомогти собі. Адже милосердя вимірюється не тільки товщиною гаманця. Це і добра порада, і щира посмішка, увага, тиха присутність, а особливо – молитва… На перший погляд, це незначні речі, але з них починаються великі. Адже часто людина прагне зробити щось добре, що обов’язково має бути великим в очах людей, і не знає, що ним може стати. А в результаті у кінці життя виявиться, що нічого не зробила, бо не могла собі уявити, що велике добро починається з малого. Таких простих речей, як добра порада, щира посмішка, увага, тиха присутність, молитва – не може дати людині гаманець, хоч яким товстим він би не був. Щоб краще зрозуміти, що означає слово «милосердя», слід просто уважно приглянутися до нього – і ми зауважимо, що насправді воно складається з двох – «мило» і «сердя». Отже, милосердя – це дія людини, яка є «мила серцю» того, хто його чинить, «мила серцю» того, для кого її чинять, і мила Богові.

15


ТЕМА НОМЕРУ

Не добре чоловікові бути самому

Бут. 2, 18

Жодна людина не є островом

Джон Донн, поет та англіканський священик XVII ст.

Подружжя – спільнота вірної любові Петро СЮСЬКО

Людська потреба любові та вірності «… прирікаю тобі любов, вірність, і чесність подружню, і що не залишу тебе аж до смерти. Так мені, Боже, допоможи, в Тройці Святій єдиний, і всі святі» (обіт з чину святого Таїнства Подружжя). Ці слова з чину Тайни Подружжя зігрівають та надихають нас. Ми прагнемо, щоб у нашому житті був хтось, хто б надавав нам такої цінності, що приніс би непорушну обітницю вічно перебувати у стосунках з нами на взірець тієї, яку складають наречені в Таїнстві Шлюбу.

16

Подібні стосунки є життєво необхідними. Вони дають упевненість у тому, що не живемо лише для себе. Кожен із нас хоче бути комусь потрібним, хоче мати поруч особу, до котрої можна прив’язатися і котра ніколи нас не зречеться, не зрадить!!! Мати поряд когось, хто прагне нашого товариства, хто захоплюється нашою особистістю, хто хоче знати, що в нас у серці та в думках, хто переймається тим, про що ми думаємо та як почуваємося, хто хоче захистити нас від болю та образ і хто знаходить

нас та хоче бути з нами, – це найбільше щастя на землі. Наша цінність може бути відображена у серці іншого. Ті особи, котрі вже мають такі стосунки, повинні щодня дякувати Богові за цей дар!!!

Божа любов та вірність Бог у Старому Завіті укладає з вибраним народом союз любові – подружжя, зберігаючи завжди вірність зі свого боку. Ізраїль виявляється невірною дружиною, зраджує Бога, гониться за чужими богами, забуває добродійства, щедроти свого Чоловіка. Невірність народу Богові – це подружня зрада, розпуста. Але невірність Ізраїля не перекреслює раз і назавжди подружнього союзу з Богом, Котрий залишається вірним, незважаючи на прикрий досвід зради. Бог через святих пророків кличе свою дружину до повернення та до подружньої вірности. Ця безмежна Божа любов, яка ніколи не в’яне та не розчаровується, стає моделлю для подружнього життя. Таким чином, вже у Старому Завіті зроблено перші штрихи духовної ікони подружжя: любов, нерозривність, вірність, навіть у ситуації подружньої зради.

СЛОВО № 1 (45) /


ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПОДВИГ

Історія любові Рути У Старому Завіті зустрічаємо приклад подружжя, укладеного на основі глибокої любові, вірної аж до смерті. Такою парою є ізраїльтянин Махлон та моавитянка Рута. Махлон разом зі своїми батьками Елімелехом і Ноемою та братом Кілйоном емігрували з Вифлеєму до Моаву, бо в їхній країні панував голод. Два брати побралися із чужинками-моавитянками. Це не був схвальний крок для ізраїльтянина, де не підтримувалося мішане подружжя. Заборона мішаних подруж була продиктована не стільки прагненням збереження чистоти крові, скільки прагненням збереження чистоти віри в єдиного Бога (пор. Суд. 3, 6).

ському народі, бо хотіла бути вірною Богові, Котрого прийняла, своєму чоловікові, котрого любила, свекрусі, котрій хотіла бути поміччю. Те, що залишилася вона з Ноемою, пішла разом з нею в незнане, залишаючи батьківщину і рідних, було результатом та свідченням її любові до чоловіка. У матері бачила його, у ній його тепер кохала.

Áîæà ëþáîâ, ÿêà í³êîëè íå â’ÿíå òà íå ðîç÷àðîâóºòüñÿ, ñòຠìîäåëëþ äëÿ ïîäðóæíüîãî æèòòÿ. На перший погляд, подружжя Махлона та Рути не було якимось особливим, але, навіть навпаки, було в певному сенсі «другосортне», бо не було укладене поміж представниками вибраного народу і належало до категорії мішаних подруж. Що ж тоді було в ньому такого, що дає нам право ставити його як приклад вірного подружжя, збудованого на фундаменті Любові? Відповісти на це запитання допоможуть слова самої Рути, одні з найкращих, якими можна висловити людську любов. Насправді, згідно зі Святим Письмом, Рута ці слова говорить не до свого чоловіка, котрий на той час уже не жив, а до Ноеми, своєї свекрухи. Проте факт, що такі чудові слова Рута спромоглася сказати до свекрухи, і не лише сказати, але й довести своїми вчинками, дає підстави сподіватися, що до свого чоловіка вона говорила те ж саме, і з ще більшою відданістю щоденно підтверджувала свої слова Любові. То що ж таке любов у розумінні Рути? «Не силуй мене покидати тебе й не йти за тобою: куди-бо підеш, туди й я, і де житимеш ти, там і я; твій народ буде моїм народом, і твій Бог моїм Богом. Де ти помреш, там і я помру, і там буду похована, і що б Господь не вчинив зо мною, одна смерть розлучить мене з тобою» (Рут. 1, 16 - 17). Братова Рути після смерті чоловіка вернулася до свого народу та до своїх богів, а вона після смерті чоловіка залишилася в ізраїль-

березень - травень 2011

Христос – зразок любові та вірності Христос відкрив основну правду про подружжя через ціле своє життя, через таїнство свого Воплочення та Пасхи. Його жертовна любов, любов аж до смерті хресної, до Своєї Возлюбленої (Церкви) є взірцем подружньої любові. І коли в обряді вінчання чутимемо фрагмент послання до Ефесян св. Апостола Павла: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву й видав себе за неї…» (Еф. 5: 25) – то це не просто гарна метафора чи порівняння, але вияв суті подружньої любові, вірності, любові відданої та жертовної, любові аж до смерті…

17


НА ГРАНЯХ ЧАСУ

«Бажаю всім відчути велику відповідальність бути свідком Бога…» Інтерв’ю з Преосвященним Владикою Венедиктом (Алексійчуком) Інтерв’ю з Владикою Венедиктом ми задумали, як тільки стало відомо про те, що Синод єпископів УГКЦ покликав його до єпископського служіння. Семінаристи знали його досить давно – насамперед зі своїх відвідин Унівської Лаври, де він був довголітнім ігуменом. Але зацікавив нас владика Венедикт ще й тому, що він має безпосереднє відношення до Дрогобича. Владика Венедикт народився на Рівненщині, згодом Боже Провидіння послало його на Галицькі землі. У 1990 – 1993 роках навчався у т. зв. «першій» Дрогобицькій Духовній Семінарії, котра супроводжувала вихід нашої Церкви з підпілля. Перші роки священства провів на Дрогобиччині, згодом став монахом Студійського уставу, душпастирював у Білорусі і Канаді, був ігуменом Святоуспенської Унівської Лаври. 5 вересня 2010 р. у Львівському соборі Святого Юра отримав єпископську хіротонію. У цьому інтерв’ю йтиме мова про те, що, здавалося б на перший погляд, має безпосереднє відношення насамперед до монаха. Це – духовний подвиг, аскеза, святість… Але покликання до святості, до життя з Богом і в Бозі це – покликання кожної людини. Його осягають у різних станах: і в мирянському, і в монашому, і у священичому. Про «звичайність» християнської аскези й розповідає владика Венедикт.

– Преосвященніший Владико, в одному з інтерв’ю Ви розповіли про свій пошук ідеалів, який згодом привів Вас до монастиря. Де сучасній людині шукати ідеалів?

18

– Бог, який був, такий є і буде повсякчас. Тому, коли ми говоримо про пошук ідеалів, то ідеалом для нас завжди є Бог, а ідеальним є таке життя, котре ми проживаємо з Богом. Бо ж змінюються обставини політичні чи суспільні, часто змінюється культура, ментальність людей, багато інших змін зазнає кожна людина у своєму житті, змінює свої переконання та багато іншого. Але Бог який був дві тисячі років тому, такий самий є й тепер. Однак кожен з нас по-новому відкриває Бога у своєму житті. Так само і суспільство (старше чи

молодше) завжди мало б по-новому для себе відкривати Бога. Отці навчають: «Той досвід Бога, який ти здобув на молитві вчора, не шукай його сьогодні, бо це був лише досвід, то не був Бог». Бог же по-новому щодня мав би відкриватися для нас так, як ми по-новому зустрічаємося одні з одними. Коли маємо якогось приятеля і зустрічаємося з ним, то кожна наша зустріч є неповторною. Тому кожна наша зустріч з Богом є унікальною, хоч Бог залишається завжди той самий. Таким чином, ідеал, який мав би бути для кожної людини, це, звісно, постійне життя в Бозі. За словами Тертуліяна, кожна людська душа за природою є християнською. Виходячи з цього, з певністю можемо сказати, що кожна людина, свідомо чи несвідомо, прагне Бога. І, можливо, вина нас, як християн, є в тому, що ми для інших людей,

СЛОВО № 1 (45) /


ІНТЕРВ’Ю котрі перебувають далі від Церкви, від Бога, своїм життям, поставою не свідчимо і не показуємо, що ми цим ідеалом живемо. Ми, як християни, дуже часто можемо говорити і декларувати про одні речі, а цілком по-іншому жити і діяти. Біда в тому, що часто наші слова є досить далекі від нашого реального життя. Тому основним завданням християн є показувати своїм життям цей ідеал. Не лише говорити людям, як слід робити, як жити, а щоб саме наше життя промовляло для інших, потягало їх. Взірець цього ми бачимо в апостолів. Апостоли були звичайними людьми – рибалками. На сучасному рівні – це селяни чи робітники. А ще були садукеї, книжники, фарисеї – дуже вчені й освічені на той час люди. Ми сьогодні сказали б: «Люди з богословською освітою». Однак віра апостолів в Бога та їхнє життя з Господом так промовляли, що інші, бачачи їх, навертались. Тому ще раз повернуся до того, що біда наша, як членів Церкви, є в тому, що ми не свідчимо своїм життям про правдиві християнські ідеали.

– Чи існує універсальний шлях осягнення досконалості, як для монаха так і для мирянина, чи ці шляхи різні? – Монах – це взірець для кожного християнина. Тому я не ділив би на два різні шляхи в дорозі до досконалості. Східна Церква не розділяє монашество і мирянство так, як це сталося в Західній Церкві. Духовність на Сході завжди була просякнута монашими ідеалами. Для мене дуже знаменними є слова Василія Великого, який навчає, що монах – це досконалий християнин. Отже, монаше життя показує досконале християнське життя. Також я вказав би на те, що коли особи у світі закохані один в одного, то про них кажуть, що вони на «сьомому небі». Монах, який пізнав для себе, що значить для нього Христос, має бути на «сімнадцятому небі». Але не тільки монах, а й кожен, хто живе Христом, має перебувати на тому ж «небі», має бути з Богом і в Бозі. Виходячи з цього, для мене найголовнішім в аскезі було б – прагнення Бога, жадання Бога, захоплення Богом, палахкотіння Богом, стремління до Бога…

– Якою ж повинна бути християнська аскеза? – Коли ми так стремимося до Бога і бачимо, що нам щось заважає йти цією дорогою, тоді обмежуємо себе саме в цьому. Іноді нам заважає бути з Богом те, що ми, скажімо, забагато вживаємо їжі. Наприклад: одного з Отців запитали, як багато можна їсти. Він відповів: «Стільки, щоб залишити

березень - травень 2011

місце для Бога». Отже, аскеза полягає в тому, що коли ми прагнемо Бога, а те, що об’їдаємося, заважає нам, маємо стриматися від їжі. Якщо говоримо забагато – менше говорімо… Якщо ще щось інше робимо, що віддаляє нас від Бога, у цьому себе обмежуймо. Тому найперше має бути «закохання» в Бога, стремління до Нього, а опісля – обмеження всього того, що заважає нам бути з Богом. Закохана людина теж собі робить аскезу: повинна приділити час тій людині, у котру закохана, а не комусь чи чомусь іншому. Вона вже не приділяє часу на футбол чи на щось інше, також, як бачимо, провадить певну аскезу. Тому, в моєму розумінні, аскезою є не робити того, що мене віддаляє від Бога, заважає бути з ним. Християнин має бути завжди стриманий. Слова «аскет» і «атлет» мають одне й те саме походження – це той, хто постійно вправляється. Тому аскеза завжди повинна бути постійною, замало лише один день стриматися від чогось. Наприклад: нас дуже прив’язує Інтернет, і це забирає в нас багато часу. Якщо стримуємо себе не заходити в Інтернет, то робімо це не лише сьогодні, але щодня. Або якщо є нестриманість у їжі: коли стримуємося в цей день їсти лише три рази, і не більше, а в інший – їсти шість разів на день, то це не є аскеза… В аскезі, як монашій, так і у світському житті, дуже важливими є постійність і стабільність. Те, що ми ходимо щонеділі до Церкви, молимося зранку і ввечері – це також аскеза. Вона не повинна залежати від настрою, емоцій, від того, що нам прийшло якесь бажання, а свідчити, що ми сталі в тому, чого хочемо досягнути. Атлет, котрий займається спортом, знає, що для того, щоб чогось досягнути, він повинен займатися щодня не одну, не дві, а п’ять, шість, сім, вісім годин. Скрипаль теж є аскетом, адже, щоб добре грати на скрипці, мусить тренуватися хоча б чотири-п’ять годин на день. Тому в аскезі дуже важлива постійність. У народі кажуть: молитва і труд все перетруть. Молитва, праця і терпіння приносять великі плоди в духовному житті.

– У різні історичні епохи аскеза набирала різних форм, а інколи – і різного змісту. А чим є аскеза сьогодні? – Я погоджуюсь, що аскеза в різні історичні періоди набувала різного змісту й різних форм, але варто вказати і на те, що аскеза є і для кожного інакша в той самий історичний період. Один з Отців говорить: «Якщо ти молишся, і тебе це наближає до Бога – молись, якщо ти постиш, і тебе це наближає до Бога – пости, якщо робиш поклони, і тебе це наближає до Бога – роби поклони, якщо

19


НА ГРАНЯХ ЧАСУ ти читаєш Псалтир, і тебе це наближає до Бога – читай Псалтир, якщо робиш добрі діла, і це наближає тебе до Бога – роби ці добрі діла». У цьому розумінні сучасна епоха не має якоїсь особливої аскези. У позитивному значенні аскеза – це те, що наближає до Бога і що слід робити, в негативному – це те, що віддаляє від Бога і чого робити не слід.

– Церква радить кожному християнинові мати духівника. Які його роль і місце в житті сучасного християнина? – Ми не раз кажемо, що зі сторони краще видно. Нам є дуже і дуже важко подивитися на себе об’єктивно. Мій духовний отець казав мені свого часу: «Якщо маєш якусь пристрасть, ти ніколи не зможеш добре побачити її прояв у собі. Подивись на іншого хто має таку ж саму пристрасть, не осуджуючи, і тоді лише краще зможеш побачити, як діє ця сама пристрасть в іншому». На себе подивитись об’єктивно дуже непросто, тому важливо, щоб хтось зі сторони на нас подивився. Якщо це є особа, котра має певний духовний досвід, досвід життя в Бозі, вона може допомогти нам знаходити правильні рішення і не робити помилок. З іншого боку, також варто сказати, що духовний отець не мусить бути більш духовним за нас, бо це не той у стислому розумінні, хто провадить. Лише Господь є Той, Хто спасає людину, провадить до себе. Духовний отець є немовби дороговказом, який стоїть на нашій дорозі. Він вказує, куди йти, але сам не піде за когось. Сама присутність духовного отця людину не змінює. Можливо, це категоричний приклад, але Юда, перебуваючи біля Христа, не змінився сам по собі. Знову ж, Павло не знав Христа особисто. Тому духовний отець – це той, хто допомагає людині, той, хто може показати їй шлях, але він за людину не може піти. Дуже часто сьогодні можна почути слова, що немає духовних отців, неможливо їх знайти. З цим пов’язано декілька проблем. Один із сучасних подвижників вказує на те, що немає духовних отців, бо немає кому їх слухати. Це питання: чи я готовий прислухатися до того, що скаже мені духовний отець, чи я шукаю такого собі духовного отця, котрий мені буде говорити приємні слова? Духовний отець певною мірою є пророком, він може говорити слова приємні і неприємні.

20

Коли говорити про духовних отців і наше

ставлення до них, то дуже часто буває, що ми хочемо, щоб вони за нас все вирішили. Але вони за нас, без наших зусиль, не вирішать нічого. Потрібен наш особистий подвиг, особисте зусилля, а духовний отець може нам у цьому допомогти. Людина, як я вказав, не може об’єктивно поглянути на будь-яку річ чи обставину, вона завжди дивиться суб’єктивно. Інакше, коли на цю річ дивляться двоє осіб… Христос каже: «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них». Тоді вже набагато об’єктивніше можна прийняти рішення. Перед ІІ Світовою війною на Афоні жив старець Силуан, слов’янського походження. Він був знаменитим подвижником на Святій горі, але не мав свого духовного отця. Приходив до будького зі сповідників і молився, щоб Бог промовив до нього через того чи іншого сповідника, бо вірив, що Бог промовляє через будь-кого. Тому проблема не в тому, що немає духовних отців, немає кому провадити, проблема – чи ми готові почути те, що Бог нам скаже. Якщо справді маємо бажання, прагнення і стремління, почути, то Бог може знайти і промовити через будь-кого. Пригадаймо Старий Завіт, коли Бог потребував промовити, Він промовив до пророка через ослицю. Бог може промовити через будь-що, через будь-кого: більш духовного, менш духовного, освіченого, неосвіченого, молодшого, старшого. Але чи я маю бажання почути Бога, послухати Його. Потрібно мати велику відвагу слухати Бога…

– Які перші кроки слід робити людині, котра щойно зрозуміла значення і важливість християнського подвигу ? – Я б знову повторив: не захоплюватись аскезою. Інколи людина понакладає на себе багато різних молитовних правил і аскетичних практик, тих чи інших обмежень і потім сама стає їх заручником. Найважливіше в аскетичній практиці це те, щоб усе, що ми робимо, наближало нас до Бога. Якщо ті чи інші наші подвиги не наближають нас до Бога, це означає: щось не так. Будь-яка аскетична практика не може бути самоціллю. Її мета і завдання – привести нас до Бога, перемінити, зробити кращими. Навіть якщо ми беремося за якийсь подвиг, то братися слід на певний час, придивлятися, радитися з духовним отцем. Якщо це нам корисно, то можемо взяти тоді більше. Позаяк в духовному житті, якщо говорити про аскезу, не так важлива кількість, як постійність. У нас в народі кажуть: «Вода камінь точить»,

СЛОВО № 1 (45) /


ІНТЕРВ’Ю тому немає потреби набирати багато. Кожен з нас у своєму житті робив якісь постанови: одну, дві, безліч… Але ми їх дуже часто пізніше залишали. Тому важливо взятися за якийсь невеличкий подвиг і його тривалий час виконувати. А досягши стабільності, поволі можна збільшувати ті чи інші аскетичні практики.

– У чому покладатися на Бога, а що робити самому? – Як навчають Святі Отці: коли ти думаєш про Бога, то вважай, що все залежить від Бога, коли ж дивишся на себе – роби так, ніби все залежало б від тебе. Важко провести границю так званої синергії, співпраці. Я б радив робити все, що в наших силах, і віддати це Богові. Робити на максимум наших можливостей і тоді чекати Божої ласки, благодаті, допомоги. Але ж зробімо все, що можна зробити, все, що в наших силах, можливостях, все, на що ми здатні, що зараз розуміємо, чого свідомі у цю хвилю. А за Богом справа не стане, Він допоможе і сприятиме у всьому.

– Які є основні перешкоди на цьому шляху і які способи їх подолання? – Коли мова йде про аскезу, я назвав би це не перешкодами, а помилками. Помилкою є надмірне захоплення аскезою. Часто думають, що аскеза сама по собі людину перемінить, але перемінює Бог, а не аскеза. Друга помилка – протилежна. Люди цілковито не пробують братися за якусь аскезу, говорячи, що ми люди сучасні, слабі, немічні, не здатні до якихось подвигів. Правда, ми, сучасні люди, не здатні до великих подвигів, але щось можемо зробити. Можемо відмовитися вживати м’ясо в п’ятницю, можемо не пити кави щодня, можемо в Інтернеті лише відкривати пошту. Можемо хоча б у пості себе в чомусь обмежити. Тому я думаю, що є дві крайності. Перша, коли людина цілковито не хоче нічого робити, стверджуючи, що не спроможна, і нічого не намагається робити. Але було б варто спробувати. І друга, коли людина хоче аскезою багато досягнути. Я думаю, що сьогодні є більша проблема в тому, що люди не хочуть робити цих зусиль і старань. Однак, коли людина старається, докладає зусиль, Бог, бачачи її добру волю, завжди покаже, у чому є міра, що залежить від людини, а що залежить від Нього. Але необхідно, щоб були виявлені зусилля з боку самої людини, її ініціатива.

березень - травень 2011

– На Вашу думку, чи повинні мати семінаристи якісь особливі духовні вправи у приготуванні до священства? – Переконаний в тому, що для семінаристів дуже важливо, щоб був один сталий сповідник. Це вважаю однією з дуже сутєвих речей. Також дуже важливо, щоб семінарист мав своє стале молитовне правило. У когось воно може бути дуже велике, поважне, у когось – менше. У кожного в міру його спроможності, навіть у міру фізичних сил, бо аскеза також залежить від фізичних можливостей. Адже якщо хтось має краще здоров’я, то може мати більші аскетичні практики, а в когось його хвороба – то вже свого роду аскеза, яку сам Бог наклав. Бог дуже часто сам накладає на нас деякі види аскези, а деякі ми самі вибираємо, але дуже важливо приймати все, як з рук Божих. Одна з найпринциповіших аскез – не шукати самому якогось спеціального важливого подвигу, але аскетично приймати твого співбрата, який з тобою живе в кімнаті, прийняти твого товариша, твого сусіда, прийняти обставини твого життя чи твою особистість. Навіть останнє може бути аскезою, тому що ми дуже часто себе не сприймаємо. Тому аскеза – це також прийняти те, що Бог посилає в наше життя. Дуже часто ми пов’язуємо аскезу з тим, що самі шукаємо, що робимо. А я вважаю, що найбільша аскеза – це прийняти те, що Бог посилає в наше життя: хвороби, проблеми, клопоти, фінансові труднощі… Не шукати своєї аскези, а прийняти те, що Бог дає в моєму житті, з покорою і радістю.

– Що б Ви хотіли побажати нашим читачам? – Щоб ми добре собі усвідомили, що всюди свідчимо, або ж не свідчимо про Бога одні одним – своїм друзям, знайомим, незнайомим. Не може бути по-іншому. Або ми вказуємо людям своїм життям, хто є наш Бог, або ж не вказуємо. Тому бажаю всім відчути велику відповідальність бути свідком Бога, бо ж каже Господь, що по ділах ваших пізнають, чиї ви діти. – Щиро дякуємо, Владико, за роз-

мову!

Розмовляв Олег Бісик

22


НА ГРАНЯХ ЧАСУ

×è êîðèñíî ìð³ÿòè ? Микола ВИТІВСЬКИЙ

Н

езалежно, чи зауважуємо ми, чи ні, та все ж всі про щось мріємо, думаємо, до чогось прагнемо… Існує доволі багато різних суб’єктивних думок щодо мрій та мрійливості. З одного боку, ми часто чуємо: «Невже ти ні про що не мрієш?», а з іншого – не менш часто нам кажуть: «Пора вже повернутися до реального життя!». Хто ж правий у такій дивній суперечці, про предмет якої багато з нас взагалі рідко задумуються? І чи є тут чітка, категорична й однозначна відповідь? Спробуємо застановитися над світом мрій і необхідністю чи непотрібністю його існування…

Мрії стимулюють нас до розвитку…

22

Не стільки мрійливість, скільки самі мрії можуть мати навіть дуже позитивне значення у нашому житті. Причина (а водночас і вияв) духовного стану «унинія», яке психологи часто редукують лише до депресії, часто і є в тому, що людина «нічого не хоче», ні про що не мріє і нічого не прагне. Цей стан є інколи навіть гіршим, ніж окреслено негативний стан гріха, адже останній людина усвідомлює і її совість опирається, апелює, що дає шанс з гріховного стану вийти. Натомість же стан депресії, байдужості немов «присипляє» нашу совість, адже «ми нічого поганого не робимо»… Але ж не робимо й нічого доброго!

Саме тому Христос засуджує таку «літеплість». Достатньо нічого не робити, щоб зло в нашому житті перемогло. Отже, людина суспільна завжди повинна до чогось прагнути, мати певні мрії. Адже саме вони часто ставатимуть стимулом для дії, для подальшого розвитку, а розвиватись завжди є куди: «Не бійся досконалості, тобі її не досягти ніколи», – висловився свого часу видатний художник Сальвадор Далі. Відомо багато випадків, коли людина зовсім не зосереджується на своєму благополуччі, але Бог її благословляє. Буває ж і навпаки: хтось лише те і робить, що рахує гроші, одержимий своїм багатством. Останній ніколи не буде у своїх очах багатим, йому завжди буде чогось замало. У першому ж випадку, коли людина не зосереджена на матеріальному, а має в житті благородні й високі мрії та прагнення, то Господь наділяє її матеріальними засобами для їх здійснення. Тому завжди варто

СЛОВО № 1 (45) /


СЛОВО ДО МОЛОДІ мати благі мрії, цілі і постійно прямувати до їх здійснення. Лише так можна буде спостерігати якийсь розвиток чеснот у людині, прогрес у державі й активну діяльність Церкви в суспільстві ХХІ ст. Адже країна, в якій ніхто ні про що не мріє, крім власного збагачення, приречена на зникнення з політичної карти світу. У такому випадку важко говорити про якусь високу культуру нації, мистецтво і таке інше. Про це промовисто свідчить наша історія. Задумаймось, чи не була сьогоднішня політична незалежність України тією найвищою мрією, за яку боролись, віддаючи життя багато поколінь наших попередників. Аналогічно й з нашою Греко-Католицькою Церквою в Україні, адже вона стільки років була в підпіллі. Це все стосується загальної мрії народу, але водночас це повинна бути особиста мрія кожної людини зокрема, яка складає цей народ. Однозначно, що терпів весь народ, але багато окремих осіб могли дуже легко від цього відректися і тим самим зробити своє життя «кращим», але цього не зробили в ім’я того, у що вірили все життя… Поряд з тим багато й відреклися від ідей нації, і важко назвати їх щасливими зараз… Подібно й в особистому житті… Часто ми занурюємось у щоденні клопоти і «сіризну» буденності так, що забуваємо все те вище, до чого прагнули, про що мріяли з самого дитинства. Погодьтеся, що більшість з нас таки мріяли з самого дитинства, наприклад, про велике кохання, про сімейний затишок, хлопці шукали своїх «принцес», а дівчата все чекали свого «принца на білому коні»… Згодом же ми забули про все це під тиском усіх клопотів, що «навалились на голову», коли ми підросли. Так, наприклад, стосунки двох закоханих людей, які спочатку здавались неймовірно міцними, розрушуються повільно й непомітно; усі почуття і любов просто замінюються звичкою. Таким чином, вони вже й не впевнені, чи хочуть надалі бути разом, хоча й не можуть бути один без одного… Це стається тоді, коли ми перестаємо помічати красу коханої людини, красу всього, що нас оточує (світу, створеного Богом), перестаємо мріяти про щось високе в житті, а занурюємось у буденність. Навпаки ж, нам варто завжди про щось мріяти і намагатись це здійснити, робити для коханої людини так, щоб кожен день був, як День Святого Валентина, адже людське щастя того варте! Саме тому дуже варто є мріяти про щось

березень - травень 2011

добре, але поряд з тим і ставити собі цю мрію як мету та постійно прямувати до її здійснення. При цьому дуже важливо, щоб ця мета і мрія були завжди в суті християнськими, приносили лише користь, а не шкоду, мали цінність для вічності. Оскільки тут є певні небезпеки й ризик для людини, то в наступних кількох розділах звернемо увагу на них…

Чи може «ідея» панувати над Особою? Негативний аспект мрії як прагнення проявляється тоді, коли людина егоїстично прагне лише користі для себе, тим більше жертвуючи при цьому щастям інших людей. Зазвичай це банальні прагнення матеріального збагачення чи задоволення своїх інстинктів, зокрема статевих. Усе це стало, умовно кажучи, дешевою поп-культурою («попсою») сучасного секуляризованого світу. Тому, безперечно, такого типу «мрії» нічого доброго не принесуть.

ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè Îêð³ì òîãî, ùî ì𳿠ìàþòü áóòè äîáðèìè ³ äîáðîçè÷ëèâèìè äëÿ âñ³õ, âàðòî ¿õ çä³éñíþâàòè.

ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè Інша крайність, яку зустрічаємо в історії – як з ідеї однієї людини поставали тоталітарні режими. Останні змушували всіх прийняти ці ідеї, часто жертвуючи життям мільйонів інакодумців. Трагедія починається з того, що власна мрія ставиться вище за особу будь-кого з ближніх. Таку «ідею», яка вже не підпорядковувалася людині, а сама натомість маніпулювала нею, виділяє Федір Достоєвський у романі «Підліток».

Насправді ж ніяка мрія чи ідея не може бути вищою за Таїнство Особи. В історії багатьох народів траплялись, на жаль, трагічні періоди, коли люди цього не розуміли. Сюди

23


НА ГРАНЯХ ЧАСУ можна віднести політику Радянського Союзу чи інших тоталітарних нацистських імперій, де «мета виправдовувала засоби»: голодомор, голокост (масове винищення євреїв нацистською Німеччиною) і таке інше. Такі ж ідеї ставали приводами для більшості війн, коли не усвідомлювалося, що, за словами президента США Джона Кеннеді, «або людство покладе край війні, або ж війна покладе край людству». Тому суспільство не повинно піддаватись на будь-чиї тоталітарні ідеї, адже «ідея не несе від-

ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè ͳêîëè íå ìîæíà çàíàäòî çàíóðþâàòèñü ó âèìð³ÿíèé ñâ³ò íåáåñ, áî ðèçèêóºìî «âòðàòèòè çåìëþ ç-ï³ä í³ã».

ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè повідальності за тих, хто в неї вірить» (американський письменник Дон Маркінс). Річ у тім, що ми часом бездумно наслідуємо стереотипи, які існують у суспільстві, попри те, що вони нерідко сповнені абсурдів, а часто – й гріха. Адже про названі вище та інші тоталітарні системи можна сказати лише так, як писав чеський афорист Габріель Лауб: «У системі його мислення система явно домінувала над мисленням». Проте навіть ці ідеї знаходили послідовників і, на жаль, знаходять досі.

Таким чином, приходимо до висновку, що будь-яку свою мрію треба також і обдумувати, бо те, чого хочеться, завжди здається необхідним, та не факт, що таким воном є насправді. Також слід пам’ятати, що мета НЕ виправдовує засоби, тому не можна власні мрії чи «ідеї» ставити вище за ближніх, адже жодна «система» не є вищою за Особу, а є лише її творінням.

Бог здійснює мрії нашими руками…

24

Окрім того, що мрії мають бути добрими і доброзичливими для всіх, варто їх здійснювати. Дуже часто ми є свідками того, як люди лише красиво говорять, багато роздумують (тим самим мріють), але нічого не роблять для змін на краще. У таких випадках часто можемо почути нарікання й на Бога: мовляв, Він про нас забув і не дбає.

З цього приводу доцільно згадати американський вислів: «Можна привести коня до водопою, але не можна змусити його пити». Бог все робить руками людини, тому, щоб здійснити якусь зі своїх мрій чи більш глобальних ідей, нам, безперечно, необхідно не тільки покластися на Бога, але й дозволити Йому діяти в нас. Ми ж, натомість, часто чекаємо чуда з неба, чекаємо, поки Господь сам все змінить. На жаль, реальність часто така, що «якби будували дім щастя, то найбільшу кімнату довелось би відвести під зал очікування» (Жюль Ренар, французький письменник). Нам слід, поклавшись на Бога, самим будувати свій «дім щастя» та здійснювати Богоугодні мрії…

Не впадаймо в «ейфорію»… Однією з чи не найбільших загроз є потрапити в полон своїх мрій. Людина тоді живе у своєму вимріяному світі, забувши про реальність, втрачаючи зв’язки з ближніми, включно з родиною та друзями. Без сумніву, що це вже негативний вплив мрій, коли вони нас віддаляють від Бога, ближніх і реальності.

ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè Íàéá³ëüøîþ Ìð³ºþ ìຠáóòè Áîã.

ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè Такий стан речей дуже гарно ілюструє образ, пов’язаний з життям авіапілотів. Відомо, що пілоти часто впадають в ейфорію – стан захоплення небесами, через що їм може не вистачити пального. Це дуже вдалий образ, адже лише черства й нечуттєва людина, перебуваючи в літаку під час польоту десь високо в небесах, не захоплюється їх красою. Проте ніколи не можна занадто занурюватись у вимріяний світ небес, бо ризикуємо «втратити землю з-під ніг». Коли людина живе лише у світі мрій, прагне ідеалів, та нічого не робить у напрямку їх осягнення, то її неминуче чекає розчарування в житті. Коли вимріяний світ стає для людини вартіснішим, ніж реальний, то неминуче звідти й народжуються багато її проблем, зокрема духовних: сум, розчарування, депресія, постійні нарікання... Адже, не вдивляючись у реальність, не розуміємо, що ідеал недосяжний (бо це був би вже не ідеал), проте

СЛОВО № 1 (45) /


СЛОВО ДО МОЛОДІ в його напрямку рухатись потрібно весь час, який відведений нам у земному житті. І найбільшим таким Ідеалом, найбільшою Мрією має бути Бог. Ідея обоження – ключова в богослов’ї Святих Отців. Проте ми її часто не розуміємо правильно. Як Адам і Єва, спокушувані дияволом, захотіли стати богами в одну мить, так і ми щось вимріємо і хочемо одразу ж здійснення цього, повторюючи помилку перших людей, що через неї втратили рай. Виклик, який стоїть перед нами сьогодні, – поп-культура сучасного світу, що одурманює й п’янить різноманіттям своїх принад та спокус, які насправді нічого не варті. Не варто просто й неосмислено плисти за течією чи проти течії, треба плисти туди, куди нам власне потрібно. Часто наші мрії приземлюються і стають просто навіюванням сучасності, усіх засобів мас-медіа тощо. Влучно з цього приводу висловився фінський письменник Марті Ларні: «Реклама – це засіб змусити людей потребувати того, про що вони раніше навіть не здогадувались». Тому ніколи не приземлюймось до минущої сірої буденності, пам’ятаймо і цінуймо найвищі вічні ідеали – мріймо! Але все це намагаймося втілити в реальному світі, постійно переображуючи його, до чого людина й була покликана Богом після свого сотворення.

Духовна тверезість немрійливість

та

Сказавши в загальному й про негативний аспект мрійливості, доцільно згадати про неї, як про духовну проблему, що часто проявляється, зокрема, в неуважності на молитві. У часі богослужіння, приватної чи спільної молитви ми схильні віддалятись у свої роздуми, мрії, через що втрачаємо суть та значення Божого Слова у нашому житті. Адже молитва тоді стає механічним і неосмисленим відчитуванням тексту. Тому Святі Отці дуже багато навчали про духовну тверезість, увагу та зосередженість, особливо на молитві: «Під час молитви пристало нам забувати свою людську природ�� і, проймаючись до Бога теплим устремлінням, разом із благоговійним страхом не бачити нічого сущого внизу, а думати, що стоїмо посеред ангелів і звершуємо однакову з ними службу Всевишньому Богові», – вчив св. Іван Золотоустий.

березень - травень 2011

Ми часто думаємо, що достатньо прийти до церкви, щоб вважати себе християнином, бо, мовляв, «Бог не знає, про що я думаю». З цього приводу писав Жільбер Сесброн (французький письменник): «Ми підсвідомо гадаємо, що Бог бачить нас зверху, але Він бачить нас зсередини». Тому слід розвивати в собі таку духовну увагу й тверезість помислів, про яку писали Святі

Отці: «Тверезість – це духовне мистецтво, яке за умови постійного і старанного практикування, обов’язково з Божою поміччю, позбавляє людину від пристрасних помислів, слів та поганих вчинків. […] Само ж воно є, власне, чистота серця…» (Ісихій, патріарх Єрусалимський). Тобто тут мова йде не про сучасне буквальне розуміння тверезості – стану, протилежного до сп’яніння від алкоголю, – а мається на увазі постійну чистоту серця, бо лише так ми зможемо побачити Божі дії у своєму житті, лише так зможемо правдиво з Богом у молитві спілкуватися і Його споглядати: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мт. 5, 8). У іншому місці Ісихій Єрусалимський пише: «Тверезість є шлях будь-якої чесноти й Божої заповіді. Вона також називається сердечною безмовністю і є тим самим, що й оберігання ума, який дійшов до досконалості немрійливості... […] Отож один спосіб тверезості є – пильнувати неусипно свої мріяння і стежити за підступом; бо без мріяння сатана не може будувати помислів і показувати їх умові, аби його звабити примарними химерами».

25


НА ГРАНЯХ ЧАСУ Слід зазначити, що мова тут не йде про мрії в такому розумінні, як це слово вживалось в попередніх розділах статті (як прагнення до досконалості), а про стан розсіяння та відсутності уваги, особливо на молитві. Це породжується багатьма помислами, які нам навіює диявол в часі молитви. Часто це й не гріховні помисли, а просто думки про те, що ми ще маємо зробити, чи навіть абсолютно добрі думки (самі по собі). Те, що думки приходять до нас на молитві ще не є гріхом, але стає ним, коли ми їх приймаємо і роздумуємо над ними, тобто їм піддаємось, відкладаючи молитву на другий план. Саме про таку мрійливість та протилежну їй духовну тверезість говорять наведені цитати Святих Отців.

св. Єфрем Сирійський (опираючись на уривок з Євангелія від Луки, де Христос розповідає притчу про нерозумного багача) навчав: «Піднесімо ум вгору: мине ще трохи часу й перейдемо звідсіля, а те, що ти зібрав, кому воно буде?»

ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè ͳêîëè íå â³ääàëÿéìîñÿ ó ñâ³ò ñâî¿õ ìð³é, âæå íå ïîâåðòàþ÷èñü äî ðåàëüíîñò³, áî é ðåàëüí³ñòü ïðåêðàñíà.

ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè ìð³ÿòè На завершення…

26

У молитві треба перебувати на небесах: «Вгору піднесім серця», – виголошує священик на Літургії. І стан такого піднесення має тривати постійно, а не лише на богослуженні, що і є станом безперервної молитви, про яку часто говорили подвижники. Отже, це зовсім не заперечує мрії, а говорить про найвищу і найбільшу Мрію, до Якої має бути постійно звернене наше серце – про Бога: «Потрібно більш ніж щось інше пильнувати своє серце (Прип. 4, 23), щоб ніяк не втрачати думки про Бога й пам’яті про Його чудеса», – навчав св. Василій Великий. А щодо часто дріб’язкових та приземлених наших «мрій» (як ми їх називаємо) про збагачення, зовнішні задоволення, то

Підсумовуючи все вищесказане, хочеться ще раз заохотити всіх до того, щоб мріяти і мріяти багато… Проте ніколи не віддаляймося у світ своїх мрій, вже не повертаючись до реальності, бо й реальність прекрасна. Адже все, що створене Богом, «було добре». Звичайно, Бог покликав нас упорядковувати і переображувати створений Ним світ, тобто стати його співтворцями. Це означає упорядковувати земний світ на зразок ідеального світу, що його споглядали святі люди – на зразок небес, а самим уподібнюватись до найвищої Мрії й Ідеалу – до Бога, з Ким ми маємо унікальну можливість особисто спілкуватись у молитві. Тому постійно намагаймося дозволяти Богові діяти в нас для здійснення наших, підкреслю, Богоугодних мрій, а мріючи, ніколи не приземлюймось до «попсових» принад світу і не втрачаймо з поля зору найвищий Орієнтир – нашого Творця. Адже Він створив стільки прекрасного у світі, стільки почуттів та переживань людина здатна сприймати – тож насолоджуймось тим, що маємо від Нього… А тепер, мабуть, саме пора згадати вислів сучасного афориста Гвілави Джангулі: «Смак – це коли потрібно вчасно зупини…» =)

СЛОВО № 1 (45) /


УКРАЇНСЬКА МОВА

21 ëþòîãî – ̳æíàðîäíèé äåíü ð³äíî¿ ìîâè

Роман НАЗАР

Джерела зародження Закономірним принципом в історії людства вважається те, що серед виру подій та, до певної міри, байдужого до них ставлення, увагу та співчуття суспільства здатна прикувати лише жертва. Однією з таких жертв, покладених на вівтар національної ідентичності, була боротьба бангладешських студентів за використання в їхній республіці рідної (бенгальської) мови. 21 лютого 1952 року пакистанська окупаційна влада жорстоко придушила демонстративний протест національно свідомої верстви населення. Однак, розстрілюючи та знищуючи тіло народу, неможливо знищити його дух. Свідченням цього є вшанування 21 лютого Дня рідної мови. Минали роки, аж доки 1999 р. на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було прийнято Постанову щодо відзначення 21 лютого Міжнародного дня рідної мови. Однією з цілей свята є привернення уваги до сучасного глобального мовного питання, адже, за оцінками фахівців, із 6 тисяч існуючих на сьогодні мов більшість знаходиться під загрозою зникнення у найближче десятиріччя. Звернення уваги міжнародної спільноти до цієї проблеми – важливий крок до усвідомлення необхідності захистити різноманіття культур, позаяк мовна різноманітність – це еквівалент людської неповторності. «Мова – це не просто засіб спілкування, а спосіб життя», – пише Іван Франко.

березень - травень 2011

Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, Той у грудях не серденько, тілько камінь має… Сидір Воробкевич

З історії української мови Який був шлях української розмовної та літературної мови до нинішнього вдосконалення й унормованості? На це запитання допоможе відповісти історія, в якій зможемо дослідити зародження і розвиток української мови як одного з найважливіших чинників національної культури, власне, як однієї з форм нашої культури. Історичними джерелами свого зародження українська мова сягає ще сивої давнини1. Як і кожна мова, першими яслами, в яких вона леліється, стає усна народна традиція. Однак із зародженням у VIII – IX ст. слов’янської держави – Київської Русі – в її буття привноситься ще один, досі не звіданий елемент – писемність (княжі документи, грамоти). Її розвиток починається з прийняттям християнства і поширенням релігійної літератури. Після монголо-татарської навали (XIII ст.) західні і більша частина південно-західних земель давньої Русі опинилися під пануванням Литви та Польщі. Руська мова, що в основі була староукраїнською мовою княжої доби з виразним впливом живих народно-розмовних елементів, визнана в Литві і в Молдовському князівстві офіційною і використовувалась як літературна. У наступні століття (XVI – XVII) життя мови позначалося біполярністю її розвитку: літературної слов’яноукраїнської2 та розмовної, яка знаходила своє відображення у фольклорі. Уперше з’являються її наукові дослідження3. Та вже з

27


НА ГРАНЯХ ЧАСУ XVIII ст. мовні реформи Петра І сплітають над українською мовою її тернисту корону. Під царським патронатом проходить кривава уніфікація української мови з московською. Зі шкіл масово вилучалися українські букварі (1759 р.), а згодом взагалі їх заборонили. Для утвердження російської мови 1784 р. було запроваджено закон в усіх церквах відправляти Літургію лише «голосом, свойственным российскому наречию». Основою літературної української мови став полтавсько-київський говір. Нові імпульси життя в кінці XVIII – на початку XIX ст. у розвиток української мови привносить творчість Івана Котляревського (поема «Енеїда»), від якого саме і розпочинає свою історію нова українська літературна мова. Українське слово, наповнюючись силою на пергаментах Нестора Літописця, шліфується у творчості Григорія Сковороди, поглиблюється під пером Тараса Шевченка, удосконалюється Іваном НечуємЛевицьким, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою та багатьма іншими видатними українцями. У той час як Православна Церква стає для політики царської Росії4 засобом здійснення русифікації українського народу, Греко-Католицька Церква на Заході України відроджує і воскрешає пригноблену українську культуру та національну свідомість («Руська Трійця»)5. У другій половині XIX – на початку XX ст. в умовах Російської та АвстроУгорської імперій розвиток української мови проходить нерівномірно. Адже в той час, коли російський царат своїми указами розпинає українську мову6, у підавстрійській Україні 1859 р. точиться боротьба за мовну ідентичність (зокрема «Азбучна війна» – рух проти запровадження лат��нської абетки замість кириличної). Для поглиблення національної свідомості та культури у Львові 1867 р. розпочинає свою діяльність товариство «Просвіта». У Відні П. Куліш та І. Пулюй оприлюднюють новоукраїнський переклад Євангелія (1871 р.); також друкувалися позацензурні твори української літератури і таємно пересилалися в Російську імперію.

28

На початку XX ст. українська літературна мова, як і українська культура загалом, переживала

окремі періоди національного відродження. Однак відсутність держави кривавими ранами в’їдається у життя певних її стилів, що призводить до порушення рівноваги між усною і писемною мовою. Утвердження вже нової, комуністичної влади виводить українське суспільство та його мову на Голготу страждань. У рамках цієї ідеології 1972 р. було арештовано і репресовано українську інтеліґенцію. Ця подія отримала назву «великий погром». Українців фактично було позбавлено власп ної історії, змінено її трактування. Та по Голгофі у 1989 р. настало воскресіння, яке супроводжувалося процесами демократизації та наданням українській мові статусу державної («Закон про мови»). В умовах вже незалежної Української держави Стаття7 10 Конституції України (1996 р.) стала лавром перемо перемоги української мов мови. Пройшовши шлях незліченних тортур, українська мова стає незмінним заборолом самовизначення нації, її духовним скарбом та наріжним каменем культури. Плекаючи любов до свого народу, кожен із нас повинен насамперед створити у своїй душі світлицю, у якій зберігався б найцінніший скарб – МОВА. Як писав Олександр Олесь: «Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось значно значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, мова – це ще й музика, мелодика, барви буття, мислительна діяльність народу». Сьогодні українська мова є державною і звучить у світі. За підтримки громадських організацій та з урахуванням важливості значення української мови в консолідації суспільства президентським указом від 6 листопада 1997 р. було встановлено «День української писемності та мови» – 9 листопада, а від 2002 р. – Міжнародний день рідної мови (21 лютого). Установлення цих свят є проявом національної свідомості, вони сповнені глибоких патріотичних почуттів, пронесених народом крізь тисячоліття.

Актуальність Рідна мова – одне з найцінніших надбань, яке створили й залишили нам наші предки. Вона є нетлінною душею та генетичним кодом нації, у її

СЛОВО № 1 (45) /


УКРАЇНСЬКА МОВА через цей «малоросійський синдром», який міцно в’ївся в пам’ять та душі багатьох людей, і звучить сьогодні російська мова з уст українців. Відмова від рідного слова почала сприйматися не як вияв безхребетності, а як уміння жити. Однак справа не завершується лише мовою, за нею йдуть ментальність, національна свідомість, духовність, культура… Саме тому першим завданням завойовника є знищення писемного слова, яке постає зовнішнім символом нації. Адже, як стверджує Л. Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку у них відбирають мову». Та зосередьмо свою увагу на сьогоденні, в якому далі живе й діє загарбницька політика лінгвоциду (знищення мови). А сферою її воплочення стає суржик8, ганебним завданням якого є домогтися, щоб наша мова на початку стала фонетичною карикатурою російської.

глибинах народилося багато того, чим може гордитися наш народ. Тому одним з базових «покликань» Дня рідної мови є згуртування суспільства на шляху відродження духовності, зміцнення державності та формування громадянського світогляду. Адже кожен народ здатний утвердитися як нація лише тоді, коли усвідомить себе у власному слові. Мова, слова якої вливалися у наше серце з материнською піснею, завжди висловлюватиме наші думки. Будучи далеко від рідного краю, опановуючи інші мови, ми свої думки все ж виражатимемо словами, через які вперше почали сприймати навколишній світ. Недарма відомий афоризм говорить: «Словник – це те, що народ знає про світ, а граматика – як він про нього говорить». Тому й необхідне вивчення рідної мови, що є площиною, з якої починається пізнання світу, себе та свого народу. Мова – це основа духовності нації. Саме тому збереження та примноження мови є обов’язком кожної людини. Повернення історичної пам’яті народу, відродження почуття національної гідності, і, найголовніше, воля до майбутнього – неможливі без внутрішнього мовного відродження. Адже народ, який не усвідомлює сенсу рідної мови, її значення в розвитку особистості та нації, не може розраховувати на гідне місце в суцвітті народів. Як писав В. Сосюра: «Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема».

Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà

Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà «Словник – це те, що народ знає про світ, а граматика – як він про нього говорить».

Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà Саме зі слова розпочалося наше національне відродження, яке увінчалося відновленням української державності. Віками катована, морена голодом, запроторювана в ГУЛАГи та топлена у крижаному Баренцовому морі, вона стає непоборною цитаделлю українського духу. Здавалось би, усе це минуло і залишилося в історії, та ідеї, закладені у святкування цього дня, будять нас із смертного закам’яніння. З роками змінилися лише засоби досягнення давно накресленої ворожої мети. Сьогодні мововбивчі методи сіються комплексами меншовартості та «вторинності» української мови й народу. Саме

березень - травень 2011

Мова – це основа духовності нації.

Це політика дволикої двомовності, прихованим жалом якої є не вживання у всіх сферах життєдіяльності держави двох мов, а право на незнання української шляхом обрання іншої. Це добре видно з арґументів сучасної політики.

Отож за вимогою сучасної двомовності криється старий імперський курс на російську інтернаціональність. Державна російська мова в Україні мала б стати символом узаконення цього насильства над країною та українським народом, яке здійснювалося впродовж століть перебування України в окупаційному ярмі Росії. Воістину є та будуть актуальні слова Володимира Самійленка: «І на зло ворогам засіяла вона, Як алмаз дорогий, як та зоря ясна. І сіятиме вік, поки сонце стоїть, І лихим ворогам буде очі сліпить». Мова займає одне з найвищих місць на шкалі національних вартостей, її дискримінація – це те саме, що й дискримінація за національною ознакою. Між мовою і суспільством існує нерозривний взаємозв’язок, адже не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову. Утрата мови, а з нею культури й етнічної приналежності – це гірше, ніж втрата державності. Адже без мови народ втрачає корені своєї ідентичності та асимілюється. Позбавлення писемної мови

29


НА ГРАНЯХ ЧАСУ призводить до роз’єднання та дезінтегрованості народу в часі та просторі, позбавляє його єдності та часової тяглості, спричинює історичну амнезію. Цей день (21 лютого) взиває до народу, щоб пригадати і повернути його до осмислення джерел народотворчого чинника – його мови. Народ – мовна спільнота, кульмінаційне формування якого увінчується нацією. У світлі сьогоднішніх глобалізаційних процесів цей день покликаний стати одним із чинників відродження націй і народностей, реставрації ментальностей, віднайдення духовних орієнтирів та ідеалів, позаяк мова є обов’язковою, хоч і недостатньою умовою національного ренесансу. Саме тому, безумовно, нам необхідно відроджувати українську мову, яка зберігає наші культурні цінності та мораль, наші традиції та віру. Поглиблені процеси її відновлення стануть знаком утвердження сьогодні ще не до кінця осмисленої соборності та суверенності української держави. Відродження мови сприятиме оновленню ментальності та звільненню її від колоніальної залежності. У такому світлі рідна мова є не тільки знаком, але й засобом повного як політичного, так і культурного унезалежнення України. Саме з метою вираження та поглиблення значення української мови і встановлено 21 лютого День рідної мови в календарі українського народу. Отож плекаймо й надалі цю цитадель українського народу, духом якої й уціліла Україна в буревіях історії. Нелегко підіймається з колін український народ, ох як важко дається йому самоусвідомлення і повернення до своєї держави, рідної мови та інших національних вартостей. Тяжить над ним ще й сьогодні минуле колоніальне ярмо, даються в знаки деформація ментальності, факти маніпуляції свідомістю, наслідки геноциду та лінгвоциду.

Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà Народ, який не усвідомлює сенсу рідної мови, її значення в розвитку особистості та нації, не може розраховувати на гідне місце в суцвітті народів.

Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà Óêðà¿íà

30

Безкомпромісно бережімо цей нетлінний дар та горнило національного духу, шануймо скарбницю, в яку народ складає своє життя і сподівання, розум та досвід. І саме в такі дні ми повинні звертати свою увагу до самих джерел культури, щоб звідти черпати неповторні ідеали та самобутність в утвердженні українського народу перед новими суспільнополітичними та культурно-духовними викликами.

Примітки: 1 Історія української мови розпочинається від праслов’янської мовної єдності (до VI ст. н. е.), яка виокремилася з індоєвропейської прамови (III тис. до Н. Е.). Прабатьківщину слов’ян досі з точністю не визначено, вірогідно, вона займала простори Східної Європи від Вісли і Одера до Дніпра. У формуванні східнослов’янських племен брали участь анти (східні слов’яни) і словени (південні слов’яни). Нащадками ж антів були руси – наддніпрянське слов’янське плем’я, яке мало велике значення в об’єднанні східнослов’янських племен в одну державу – Київську Русь. Ще донедавна існувало переконання, що ці племена мали спільну у своїй основі давньоруську мову, з якої начебто в кінці XIII ст. виникли три східнослов’янські мови: українська, білоруська та російська. Однак такий погляд базувався на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом – радянської епохи. Натомість сучасні дослідники, критикуючи цю теорію, виводять українську мову безпосередньо з праслов’янської без проміжних ланок, стверджуючи, що східнослов’янські мови зростали незалежно одна від одної, і так званої «праруської» спільної мови не існувало. 2 У літописах (Густинський 1670 р.), ораторській прозі (Лазар Баранович, Антоній Радивиловський) та шкільних драмах. 3 «Граматѣка словенская» Лаврентія Зизанія (1596 р.), «Граматѣка» Мелетія Смотрицького (1619 р.) та «Лексѣкон славеноросскій» Памви Беринди (1627 р.). 4 Володимир Сюсюра: «Російське самодержавство, взявши собі на допомогу – православіє, призвело наш народ до того, що він забув своє ім’я (нам же навіть забороняли в церквах молитися своєю мовою)». 5 1816 р.о. Іван Могильницький (див. попередній номер часопису «Cлово») під патронатом єпископа Михайла Левицького заснував Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення просвіти і культури серед населення через книгодрукування. При Львівському університеті 1848 р. відкрилася кафедра української мови й літератури, першим керівником якої став о. Яків Головацький. 6 «Валуєвський циркуляр» 1863 р. обмежив українське друковане слово, а «Емський указ» 1876 р. заборонив проводити вистави та читання на «малоросійському наріччі». 7 «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». 8 «Суржик – це спрощена парадигма мислення, а отже, знак духовно-інтелектуальної ущербленості» (Леся Ставицька, український лінгвіст).

Використана література

1. Радевич-Винницький Ярослав. Україна: від мови до нації. – Дрогобич: Вид. фірма «Відродження», 1997. – 360 с. 2. Мова – це теж батьківщина / Упорядник Н. Николин. – Львів: «Свічадо», 2009. – 80 с. 3. Горбач Олекса. Зібрані статті. Фотопередрук.– Т. ІІІ: Історія української мови. – Мюнхен: E. Mauersberger, 1993. – 256 c.

СЛОВО № 1 (45) /


ОСОБИСТІСТЬ

Просвітня діяльність Констянтини Малицької у світлі натхнення Кобзаря Галина ПАНКЕВИЧ

Ц

ьогоріч вшановуємо 150роковини від дня смерті Тараса Шевченка, життя і творчість якого стали багатющим, невичерпним джерелом національної гідності, самоповаги для багатьох поколінь українців. Розпочинаються великі традиційні ювілейні святкування… Сучасні шевченкознавці застерігають, з одного боку, від усякого роду непоміркованостей, негідних форм ідолопоклонства, а з іншого – закликають до об’єктивного, глибокого пережиття ще однієї зворушливої зустрічі з невмирущим творчим генієм видатного Сина нашого народу. Відомий літературознавець Іван Дзюба розмірковує: «Хіба не замінили ми читання Шевченка і прилучення до його духовного й естетичного світу, зрештою, видання його творів доступним для народу накладом – ювілейними заходами?... Отже, дбаймо про цивілізовані форми вшанування національного генія. Не підміняймо патріотичною тріскотнею посутні визначення його місця в нашій і світовій літературі. Поглиблюймо адекватно осягнення його творчості, шукаймо способів донести універсальність його ідей та образів до найширшої читацької громади»1. Талановитий педагог, журналіст, дитяча письменниця Констянтина Малицька (літературний псевдонім – Віра Лебедова) була однією з тих

березень - травень 2011

Україно! Єдина Ти на світі Яка мені Ти мила і свята! Моя Ти Нене, я ж Твоя дитина, Що суть душі завдячує Тобі… К. Малицька «Україні»

чесних, працелюбних західноукраїнських інтеліґентів, які щоденними зусиллями, активною громадською позицією втілювали в життя суспільноосвітні погляди, педагогічні ідеї Т. Шевченка, якого по праву вважаємо засновником нової національної літератури для дітей. Свого часу її сучасниця, дослідниця Марія Деркач, цитуючи І. Франка, влучно зазначила: «Вона належить до тих письменників – громадян, що стають до роботи при кожнім станку із думкою «…що на тобі міліонів стан стоїть, що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт»2. Авторка слів популярної пісні «Чом, чом, земле моя», Віра Лебедова продовжила шевченківську традицію глибокого пієтету, світлої ніжності, вражаючої щирості до рідної землі, материнства та дитинства. Лейтмотив її прозового твору-нарису «Пісні» перегукується з безсмертними шевченківськими рядками:

31


НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Народилася К. Малицька 30 травня 1872 р. у с. Кропивник теперішнього Калуського району Івано-Франківської області в сім’ї священика. Закінчивши школу в Станіславові, поступає на навчання до Львівської державної учительської семінарії; у місті Єзуполі розпочинається її багаторічна праця на ниві народної освіти. Згодом вона переїжджає до Галича, де отримує вчительську посаду в дівочій виділовій школі, проте на цьому місці довго не затримується. Будучи активним членом товариства «Просвіта», прогресивно настроєна вчителька засновує церковний хор, читальню, яка, на її думку, повинна стати осередком морального й духовного розвитку громади. Однак така діяльність була явно не до вподоби священикові-москвофілові о. Винницькому, який будь-що намагався позбутися молодої вчительки, сиплячи на неї доносами. Шкільні власті вирішують перевести К. Малицьку в Західну Галичину, до Беча. Однак за сприянням шкільного інспектора Омеляна Поповича в кінці 1903 р. їй все-таки вдається отримати сталу посаду в 5-ти класовій мішаній народній школі с. Лужан, біля Чернівців.

по-українськи, счинив бучу»4. У цей час на Буковині згуртовується колектив вчителіводнодумців, які, відчуваючи гостру несправедливість шкільної політики АвстроУг о р с ь ко г о уряду, спільно прийшли до переконання необхідності заснування незалежного учительського органу, який би зміг об’єднати вчительство Галичини і Буковини та організувати його до боротьби. Саме журнал «Промінь», який виходив у Вашківцях протягом 1904 – 1907 рр., став тим об’єднуючим началом, що повело ряди освітян до змагань за національні й соціальні права. Уже перший номер журналу було конфісковано через поміщену там статтю К. Малицької «Народна руська школа і руські вчителі в Галичині». «Одначе та конфіската, – пише авторка, – була заразом і найкращою рекламою для цього першого незалежного органу. «Промінь» своїм рішучим тоном, розумним становищем і предметовою критикою зискав собі довір’я українського вчительства на Буковині й у Галичині, де став необхідною духовною поживою свідомішого народного вчительства»5 . Побіч сталого видавничого колективу, до якого входила й Малицька, а також принагідних дописувачів, у «Промені» розміщували статті, белетристичні твори Іван Франко, Осип Маковей, Наталія Кобринська та інші.

На Буковині в неї виникають конфлікти з управителем школи, про якого Малицька згадує на сторінках «Нової хати»: «…Дуже малої інтелігенції і противний усякій нашій громадянській позашкільній роботі. Вимагав у школах німеччини, а коли я почала вести шкільне діловодство в українській мові і на конференції постійно говорила

У 1906 р. Головна Управа «Руського товариства педагогічного» запросила К. Малицьку до праці у своїх школах, запропонувавши їй посаду вчительки у Львівській дівочій школі імені Шевченка. У цій школі талановитий педагог провадила активну навчальну виховну й позашкільну роботу, формуючи передусім жінку-громадянку, патріотку свого народу. Майже усі значніші події, що відбувалися протягом 30-ти річної праці в рідній школі: проведення дитячих ярмарків, організація зустрічі з цікавими людьми, святкування знаменних дат, оспівані письменницею у її творах. У журналі «Дзвінок» (1907 р.) є згадка про торжества, що відбувалися з нагоди 46-ї річниці від дня смерті Кобзаря у школі його імені. «Торжество розпочала вчителька п. Малицька святковою промовою. Розгорнула життєву книгу великого поета і згадала, як він любив свою Україну, як терпів за неї, як вірив в побіду правди, в розковання закованих. Згадала,

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.

Проста, щира, невибаглива пісня матері отримує пальму першості на конкурсі різноманітних за жанром пісень. Закладена у цій пісні безкорислива, жертовна, незрадлива материнська любов несеться по світу, не знаючи жодних національних, соціальних, релігійних, конфесійних пер��пон. «І всю природу обгорнуло таке сердешне, чисте розніження, такий глибокий супокій, як тоді, коли вперше вийшла вона з рук Всемогучого Творця»3.

32

СЛОВО № 1 (45) /


ОСОБИСТІСТЬ чим було для поневоленої України його могутнє слово, котрим так грімко, так гаряче кликнув до «живих і мертвих і ненароджених». Вказала на заповіт Тараса, який він нам полишив до сповнення: праця для народу, для темних порабощених, а в тій праці мусить взяти участь і українська жінка і сповнити її в своїй родині, серед свого народу, своєї суспільності … В їх (дитячих – Г. Панкевич) очах не сльози тремтять при звуці Твоїх пісень – не сльози, а іскри; а ті іскри розпалять колись пожар – а в тім пожарі вони, будучі жінки, матері, народні робітниці, викують кращу долю України.»6. Констянтина Малицька була також редактором двотижневого ілюстрованого журналу «Дзвінок», що виходив у Львові на зламі XIX-XX сторіч і був єдиним на той час дитячим українським часописом. Сумлінно дбаючи про рівень видання, вона залучає письменників з усієї України. У журналі було вперше опубліковано знаменитий твір Івана Франка «Лис Микита»; тут друкувалися твори Лесі Українки, Є. Ярошинської, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, Л. Глібова, Олени Пчілки та багатьох інших. Письменниця-педагог бере активну участь у підготовці й проведенні першого всеукраїнського з’їзду народного вчительства, присвяченого 100річчю з дня народження Т. Шевченка, який відбувся у липні 1914 р. Під час Першої Світової війни на долю української інтеліґенції випали складні випробування (у Львові були закриті всі національні товариства, школи, бібліотека «Просвіти», книгарня Наукового товариства ім. Шевченка). За активну участь на ниві рідного шкільництва та організацію санітарних курсів для допомоги українським січовим стрільцям у ніч з 17 на 18 лютого 1915 р. Малицьку було заарештовано. Її, єдину жінку, поряд з іншими тринадцятьма чоловіками, спочатку відправлено у в’язницю на вулиці Казимирівській, а згодом – на Баторія. Письменниця сиділа три з половиною місяці в камері-одиночці, після того її переправлено до Києва у Лук’янівську в’язницю, а звідтам – на заслання у с. Пінчугу (Приангарський край).7 Після Жовтневого перевороту, навесні 1918 р.,

березень - травень 2011

і добрі (таких гарних дітей, як на Сибірі, я ніде не зустрічала), вчилися радо, в найбільші морози приходили до школи, а до мене відносилися як до близької людини… Любили стояти при мапі і водити пальчиком із Красноярська до тої далекої України, відкіля прийшли їх батьки. Говорили і слухали про неї, як про зачаровану землю, а слова «садок вишневий», «тьохкання соловейка» були їм чужі за змістом, бо ні соловейка, ні вишень не бачили вони у своєму окруженні. Але життя Шевченка зворушувало, і його розуміли, бо всі вони, ті сибірські малі українці, були дітьми батьків соціал-демократів, яких царський режим закинув колись за кару на далекий Сибір. І найменша моя школярка Зіна Гарченко писала по шевченківськім концерті у своїй задачі: «Як виросту, хочу бути «політичною», щоб, як Шевченко, боротися за правду».10 Навесні Красноярська школа ім. Котляревського взяла участь у великому шевченківському концерті, на якому їй були відведені перші почесні ложі в залі. Учителька Малицька мала на ньому вступне слово, а її учні сердечно декламували поезії Кобзаря. Після п’ятирічного перебування у Сибіру поетеса повертається до Львова. Прогресивна діячка викриває асиміляторську політику поневолювачів, спрямовану на знищення культурнонаціональних надбань рідного народу, піддає критиці роботу загального з’їзду Українського педагогічного товариства (1924), керівництво якого не зуміло стати на позицію рішучої боротьби проти полонізаторської політики буржуазношляхетського уряду.

Яскравим і багатогранним було учнівське життя у школі ім. Шевченка, до якої знову повернулася К. Малицька. Для фінансової допомоги школі за її ініціативою проводилися щорічні ярмарки, вона закладає тривкі основи кооперативного виховання, під керівництвом педагога здійснювалося ведення крамниць та діловодства. Режисерські здібності вчительки сприяли розквіту шкільного драматичного мистецтва, яке благотворно впливало на художньо-естетичне

33


НА ГРАНЯХ ЧАСУ К. Малицькій прийшов офіційний дозвіл Радянського уряду на повернення додому. Але воєнні завірюхи громадянської війни не дозволили їй одразу ж вибратися до Галичини, і 1919 р. вона потрапляє до Красноярська. З першими вістками про волю в цьому місті було засновано «Українську громаду», головою якої стає професор технічної школи В’ячеслав Яновицький. Громада запропонувала досвідченій вчительці вести народну школу. Констянтина Малицька згадує часи революційного оновлення: «Живіше народне життя поміж тамошніми українцями почало проявлятися ще з 1917 роком із перших днів революції, що проголосила свободу всіх націй. Повстали часописи в Омську, Томську, Владивостоці й кооперативи в Челябінську, Ново-Миколаївську, Іркутську – поставали народні українські школи в Харбині, Манджурії, у Владивостоці, в Хабаровську – прийшла черга і на Красноярськ».8 Таким чином, К. Малицька стає першою вчителькою першої української школи ім. Котляревського в передмісті Красноярська (Миколаївка). У часи важкого воєнного лихоліття їй доводилось розтоплювати у печах, відгортати сніг, мити підлогу, проте працювала з ентузіазмом, і з цих часів залишились у неї щонайтепліші спогади. «Школа містилася у великій ясній кімнаті в п’ять вікон – побіч мала я кімнату для себе, а простора кухня служила за прохожу. Стіни класу прибрали ми портретами Котляревського і Шевченка, малими листівками з Лесею Українкою, Доманицьким, Грінченком, Марком Вовчком, які прислані мені з Києва – мали ми також велику карту України, яку вирисував один з наших воєнних полонених (здається, професор Никифор Садовський)»9.

34

Учителька розділила дітей на три групи: у першій були найменші, в другій – ті, що певний час вже ходили до російської школи, в третій – старші дівчата й хлопці, що хотіли збагатити себе знанням української мови. Жодних підручників, окрім букваря Грінченка, декількох книг з оповіданнями та «Кобзаря» Шевченка, у школі не було. Малицькій доводилось готувати на карточках друковані оповідання, байки, вірші й роздавати дітям. Зі старшими школярами вона багато писала, вела розмови на теми з рідної історії, географії, природи; навчання починалося з фабричним гудком і тривало цілісінький день, переплітаючись з іграми, співом, ручними роботами. «Діти були дуже чемні

виховання дівчат. Цікаво, що до Шевченкових роковин, крім загального шкільного концерту, кожен клас самостійно, без допомоги вчителів, готував мистецькі виступи: декламацію, хоровий спів, виконання драматичних творів11 (прибутки з цих концертів надходили у фонд допомоги бідній молоді). Усебічне знання психофізичного розвитку дитини вдумливий педагог розглядала як передумову правильного і успішного навчання та виховання. К. Малицька працює у психотехнічній секції «Порадні для вибору звання» при педагогічному товаристві у Львові, яка розробляла проблеми дитинознавства. Маючи на меті виявлення індивідуальних здібностей і диференційованого підходу до учнів, члени секції запроваджують у школах тестування, анкетування, експерименти. Так, у 1934 році було заготовлено по 500 і більше примірників тестів для визначення ступеня концентрації уваги, якості абстрактного мислення, зорової і вербальної пам’яті, мовної інвенції, вміння орієнтуватися у просторі та інше. У 1937 році західноукраїнська прогресивна громадськість відзначила 45-ліття діяльності К. Малицької. Редакція журналу «Рідна школа» помістила таке тепле вітання на адресу ювілярки: «З приводу вашого переходу в стан спочинку Головна Управа «Рідної школи» складає вам щиросердечну подяку за всі ваші труди й довголітню вельми успішну працю над вихованням нашої молоді. Золоте зерно, засіяне вашою щедрою умілою рукою на ниві нашого національного виховання, видає вже від довгих літ рясні й безсмертні плоди...»12. Констянтина Малицька – авторка величезної кількості художніх творів для дітей і про дітей, в яких порушує різноманітні морально-етичні проблеми, глибоко вникаючи в дитячу психологію. Відомою є збірка її оповідань «Малі герої», що вийшла у Львові двома виданнями у 1899 і 1906 рр. Львівське видавництво «Каменяр» перевидало ці улюблені дітьми оповідання у 1991 р. Віра Лебедова переконує читачів, що геройство виявляється не лише у великому. У буденному житті також можна здійснювати, непомітні, на перший погляд, звершення і подвиги, і вони під силу кожному, навіть найслабшому. Мова тут іде про героїзм душі та серця.

СЛОВО № 1 (45) /


ОСОБИСТІСТЬ Цікавою збіркою оригінальних і вільно перекладених оповідань є «І звірята співпрацюють», головна ідея якої – «сильними будемо тільки в громаді». Висвітлюючи тему солідарності, Віра Лебедова в захоплюючій формі розповідає дітям про високоорганізоване життя мурашок – «Гостина в мурашок» (За Г. Фошером), бджіл –«Стотисячне місто», бобрів – «Бобри-інженери» (за А. Бремом); про дружбу і взаємодопомогу серед ластівок – «Спільнота у ластівок», пеліканів – «Птиці спільно добувають добич»; про організацію гуртових перельотів птахів – «Спільні мандри птиць». Вірі Лебедовій належить багато окремих оповідань, що виховують почуття обов’язку перед Батьківщиною, любов до праці, до свого народу та його героїчного минулого («Між чужими», «Не зламають», «Смерть Івана Підкови», «Петро Могила і Київська колегія»). У той же час письменниця знайомить дітей з культурою, історією інших земель та народів («Один день з життя малого Неаполітанця», «Що розказувала ластівка про свою подорож»). Лейтмотивом багатьох оповідань Малицької є любов до людей, уміння жертвувати собою для загального добра («Зима», «Дарунок з ярмарку», «Великодні квіти», «В’язень», «Перед престолом Найвищого»). Вона є також авторкою збірки оповідань на біблійні теми для дітей та молоді «Гарфа Леїлі». Психологізмом позначені збірки нарисів Малицької з педагогічної проблематики: «Мати», «Мами. Нариси з нашої домашньої педагогії», «З трагедій діточих душ». Вагому частку свого поетичного доробку Віра Лебедова адресує дітям найрізноманітнішого віку. Сторінки редагованого нею дитячого журналу «Дзвінка» заповнені загадками, чудовими віршами, що вийшли з-під пера вправної руки поетеси. Чимало тут зразків пейзажної лірики, де авторка передає своє неповторне бачення світу, краси зем-

березень - травень 2011

лі, її природи («Маєва ніч», «Час бурі», «З весняним сонцем»), проте значно більше таких, де картини природи служать контрастом до безвідрадної дійсності народного горя й дитячих сліз («Що сонечко бачило», «Зимою», «Іде весна»). Ці твори перегукуються з відомою поезією Шевченка, його образами безталанних дітей. Цікавою сторінкою творчості Лебедової є її драматичні сценки, котрі діти впродовж багатьох років виконували під час шкільних свят. Ними авторка вчить пізнавати минуле свого народу, готуватись до боротьби за краще майбутнє. З-під її пера вийшли такі дитячі п’єси: «Вінок на могилі Тараса Шевченка», «Святий М и кол а й » , «Пуста цікавість», «В лісі», «Козацькі діти», «Вифлеємські діти», «Під нову зорю», «Русалка Дністрова». Таким чином, можна говорити про те, що К. Малицькій належить одне з почесних місць у створенні літератури для дітей поряд із Панасом Мирним, І. Франком, М. Коцюбинським, А. Тесленком, Б. Грінченком, С. Васильченком, О. Маковеєм, Уляною Кравченко, Є. Ярошинською та іншими. До її поезій залюбки звертаються композитори Денис Січинський, Ярослав Ярославенко, Кирило Стеценко. Констянтина Малицька відома також як перекладачка російських письменників: М. Лермонтова, О. Пушкіна, М. ГарінаМихайловського, М. Некрасова. Останні роки свого життя письменниця працювала бібліографом дитячої літератури у Львівській бібліотеці АН УРСР. Померла К. Малицька 17 березня 1947р у Львові. Пам’ять учительки, поетеси, просвітительки гідно вшановують земляки. Так 24 лютого 1993 р. заснована Калуська районна премія імені Констянтини Малицької, лауреатами якої стають активні громадсько-просвітницькі діячі, знані в краї люди. У травні 2007 р. у селі Кропивник

35


ПОДИХ СКИНІЇ Калуського району Івано-Франківської області відбулися урочистості з нагоди 135-ї річниці від дня народження К. Малицької. Учасники літературномузичного дійства відкрили нові сторінки життя і багатогранної діяльності великої подвижниці. Людина високої культури, незламної волі, патріотичної самопосвяти, вона працювала в річищі ідеалів Шевченка – автора першої дитячої демократичної читанки в Наддніпрянській Україні, який з болем і любов’ю писав: …Та неоднаково мені, Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.

Примітки: 1 Пахаренко В. Шкільне шевченкознавство: навчальний посібник // Брама – Україна – 2007. – С. 233. 2 Др. Марія Фуртак – Деркачева. Літературна творчість Констянтини Малицької // Рідна школа. – Львів. – 1937. 3 Віра Лебедова. Пісні. – Львів, 1908. – С. 28. 4 Малицька К. На фільмі споминів // Нова хата. – 1934 – №9. – С. 3. 5 Малицька К. Взаїмна поміч українського вчительства. – 1905 – 1930.– Львів.–1932. – С. 276. 6 Як українські школярики святкували у Львові Тарасові роковини // Дзвінок . – 1907. – №11. – С.209. 7 Малицька К. На хвилях світової війни. Львів за російської окупації // Діло . – Ч. 67, від 27. 03. 1937. 8 Малицька К. Українська школа на Сибірі // Рідна школа.– Львів. – 1937. – № 22. – С. 310. 9 Там само. 10 Там само. – С. 311. 11 К. Малицька. Шевченко у дівочій школі (Як учениці власними силами святкували його роковини) // Рідна школа .– 1932. – № 6. – С.82 – 85. 12 Див. «Рідна школа» . – Львів, 1937.

36

Використана література

1. Богачевська-Хом’як М. Білим по білому: жінки в громадському житті України, 1884-1934. – К.: Либідь, 1995. – 424 с. 2. Виховниця поколінь Констянтина Малицька: громадська діячка, педагог і письменниця / Ред. Л. Бурачинська. – Торонто: Накладом Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, 1965. – 126 с. 3. Качкан В. «Визначна сила педагогічна…» (літературна сильвета Костянтини Малицької) // Качкан В. Хай святиться ім’я твоє. Студії з історії української літератури ХІХ-ХХ ст. Кн. 2. – Коломия: Видавничо-поліграфічне товариство “ВІК”, 1996. – С. 146 – 160. 4. Нагачевська З. Констянтина Малицька: жінка в педагогіці, педагог у жіночому русі // Обрії. – 2002. – № 1. – С. 18 – 28. 5. Павликовська І. На громадський шлях. З нагоди 70-ліття українського жіночого руху. – Филадельфія: Накладом Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, 1956. – 76 с. 6. Панкевич Г. Педагогічна спадщина Констянтини Малицької // Педагогіка: Республіканський науково-методичний збірник. – К., 1990. – Вип. 29. – С. 109 – 114. 7. Рибак І. В. Зоря Констянтини Малицької: Урок літератури рідного краю в 9 класі // Із когорти героїв: Література рідного краю. – ІваноФранківськ: ПП «ЛА Пальміра Плюс», 2005. – С. 6 – 20. 8. Тебешевська О. Над Кропивником витав її дух // Галицька Просвіта. – 2007. – № 28 –29. – С. 7. 9. Тебешевська О. Премія імені Констянтини Малицької та її лауреати // Голос Опілля. – 2002. – 29 травня. 10. «Чом, чом, земле моя!» Сторінки життя і творчості Віри Лебедової / Упор. В. Слезінський. – Калуш, 1993. – 77 с. 11. Юсип Д. Зоря Костянтини Малицької // Корона і вінок терновий. – Івано-Франківськ: «Сіверсія» – «Галичина», 1998. – С. 137 – 148. 12. Якубовська М. Життєвий і творчий шлях Констянтини Малицької. – Львів: Основа, 1995. – 123 с.

СЛОВО № 1 (45) /


ІКОНА

ÎÃËßÄ ²ÑÒÎв¯ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÎÃÎ ²ÊÎÍÎÏÈÑÓ. ÌÈÑÒÅÖÜʲ ÎÑÅÐÅÄÊÈ Продовження, початок у попередніх номерах Галичі, Кам’янці-Подільському, Ковелі, Калуші, Сяноку, Теребовлі. У кінці XV – першій половині XVI ст. основну роль в іконописі Русі відігравав перемишльський осередок із тяглістю своєї давньої традиції. Наявні твори XІV і XV ст. вказують, що віддавна там існувала високопрофесійна іконописна школа. За архівними джерелами, її розвиток можемо прослідкувати особливо з 1470-х років1. Занотовані матеріали свідчать, що в кінці XV – середині XVI ст. Перемишль був чи не єдиним великим центром розвитку малярства не лише на території Західної України, але і в цілій Русі. Дослідники вка«Стозавітня Трійця» ікона кінця XV - поч. XVI ст. зують на розгалуження перемишльської традиції в інших осередках Галичини, у тому числі Поділля та Волині2. диякон Михайло ОЛІЙНИК

Ïåðåìèøëüñüêà iêîíîïèñíà øêîëà Культура Русі, попри різні політичні та економічні негаразди, пов’язані з втратою державності, все ж розвивалася, здобуваючи високих успіхів. Руські іконописці створювали неперевершені шедеври церковного малярства. Вони через призму власного переосмислення синтезували візантійські традиції та західноєвропейські досягнення, хоч на переломі XV – XVI ст. в основному базувалися ще на візантійських традиціях. У XVI ст. основними осередками іконописання на Русі були Перемишль, Самбір, Львів, Острог, Кам’янець-Подільський, Стрий. Із перемишльської іконописної традиції розпочали своє творче життя не лише великі осередки, а й менші групи малярів чи окремі іконописці в

березень - травень 2011

Перемишль був катедральним містом руського єпископства. Через непрості стосунки з поляками після 1422 р. перемишльський єпископ перебував у Самборі. У XVI ст. владики знову пробують повернутися до Перемишля. Єпископ Антоній Оникій збудував дерев’яну катедру Івана Хрестителя, яка невдовзі згоріла. За владики Лаврентія Терлецького коваль Косма Кузьмич купив земельну посілість у середмісті Перемишля на Владичу і в 1540 р. тут побудував нову кам’яну катедральну церкву. Така діяльність руського єпископства створювала умови для існування та розвитку тут осередку руських малярів. В українській дільниці «Владиче» в основному мешкали та працювали перемишльські іконописці. Владича катедра Перемишля відігравала велику організаторську роль на зламі століть. У розбудові місцевого малярського осередку винятковою була роль духовенства. Згідно з архівними дослідженнями В. Александровича,

37


ПОДИХ СКИНІЇ характерною особливістю перемишльського осередку було те, що більшість іконописців були священиками. Працюючи над розписами храмів чи писанням ікон до іконостасів, малярі тісно співпрацювали зі священиками та єпископами. При цьому вони вивчали богословські науки. Можна здогадуватися, що п��аця в іконописанні сприяла дозріванню їхнього покликання до священства. Подібний шлях пройшов перший відомий з ХІ ст. іконописець Аліпій – ієромонах Києво-Печерської лаври.

Іл. 1 «Богородиця з похвалою» ікона з храму с. Ясінка Масьова І пол. XVI ст.

Високий рівень творів перемишльських іконописців-священиків говорить про належну обізнаність з догматичним та літургійним богослов’ям. Лише іконописці з глибокими богословськими знаннями могли створити такі високого богословського рівня ікони. Порівняно з іншими містами цього часу, найкращі дані про місцевих малярів зафіксовані в гротських книгах, податкових реєстрах та судових актових документах в Перемишлі. На початок розвитку перемишльського мистецького середовища вказують занотовані відомості про місцевих малярів, які працювали на зламі століть: Петро з Валяви (зафіксовано 1479 – 1505 рр.);3 малярі Яцько (1499 р.), Федько (1500 – 1509 рр.), Федір (1518, 1519 рр.) . Перед 1480 – 1519 рр4. відомо про священикамаляра Федора з передміської церкви на Блоні.

38

Між малярами були і родинні зв’язки.

У 1498 – 1512 рр. фіксуються дані про маляра священика Івана із с. Сосниці; його племінник Іван молодший – син бондаря Луця із Сянока успадкував парафію в Сосниці5 і теж був іконописцем. Його ім’я знаходимо в записах 1510 – 1520 рр. У 1510 і 1522 рр. маємо відомості про священика маляра Тараса із Торків Іл. 2 «Христос на престолі» ікона з біля Перемишля, с. Малява кінця XV - поч. XVI ст. якому, можливо, належать фраґменти молільного чину з Торок6; Близько 1527, 1533 рр. занотовано про маляра священика Труша7. В Україні на зразок західноєвропейських культурних центрів також починається цехова організація ремісництва. Українські малярі Перемишля належали до міського об’єднаного ремісничого цеху ювелірів та конвисарів8. У 1558 р. перемишльський об’єднаний цех отримав королівське потвердження привілеїв. У такому цеху малярі співпрацювали з ремісниками, столярами, які виготовляли дошки-основи під малювання, ще інші ґрунтували, обробляли та оздоблювали поверхню, золотарі золотили. Зі згаданим вище священиком Іваном Луцевичем співпрацював золотар Федько, ім’я якого простежуємо в пам’ятках 1538 р. Згадка про золотаря Павла датована 1557 р.9 Є дані про виконання золотарем замовлення для Федора Горошковича. 1564 р. – згадка про золотаря Петра10. Золотар Гнат мешкав у Дрогобичі. Отже, маємо відомості і про взаємозв’язки Перемишля з Дрогобичем11. Малярську стадію іконописного твору руський іконописець повністю виконував, як автор, сам, не будучи зв’язаний ні «подлінниками», ні царськими указами, як це було на той час в Московії. Збережено багато даних про династію іконописців Горошковичів. Брати-священики Федір і Оначко Горошковичі походили із Сяноку. Сини Оначка Сенько та Іван теж були малярами. Сини Івана – маляр Микола і Матвій. Священик Федір Горошкович (згадки про нього датовані 1517 – 1565 рр.)12 був сусідом о. Івана із Сосниці13. У 1569 р. згадуються малярі Лучко і Олексій Горошковичі.

СЛОВО № 1 (45) /


ІКОНА

²êîíîïèñíi òâîðè ïåðåìèøëüñüêî¿ øêîëè Ще в кінці XV ст. зауважувалися зміни у стилістиці ікон, в Україні закінчувалася епоха ґотичного мистецтва. Ренесансні риси в іконописі Русі-України з’явилися вже в кінці XV ст., а в наступному XVI ст. в нашій культурі тривав період Відродження. У першій половині XVI ст. мистецтво іконопису вже має виразні ренесансні риси: світлі прості кольори, графічність рисунку, правильні анатомічні форми, симетричні композиції, виділення головних персонажів. Тілесні партії малюють кольорами, ближчими до людей у земному світі. І хоч мистецтво цього часу ще залишалося досить вірним візантійській традиції, в іконописі XVI ст. все з більшою силою починають проявлятися риси національного мистецтва.

(Іл. 2) та «Христос в силах» із с. Коростно (Добромильщина). В іконостасі малювалися також ікони Миколая та інших святих, часто із житійними сценами. Серед них – ікона Миколая з житієм початку XVI ст. із с. Дальова (тепер Польща) (Іл. 3). Найпопулярніші святі того часу – Дмитрій, Параскева, Арх. Михаїл, Юрій (ікона Св. Юрія XVI ст. із с. Велике (Іл.4)). У цих іконах клейма розміщувалися клейм з боків і внизу. Це було притаманним для середньовічних ікон з терен Галичини. Відсутність житійних сцен у верхньому регістрі на галицьких іконах надавала роботам особливої монументальності, відкриваючи простір до неба. На більшості грецьких та московських ікон житійні сцени розміщувались і вверху, кількість таких сцен була більшою, що дрібнило композицію і через що втрачалася її монументальність. Іконостаси на теренах Перемишльщини того часу були не високими, переважно трьохрядними: намісний, празничковий і молільний ряди. Іконостас завершувався зображенням Трійці або Софії-Премудрости Божої, а від середини XVI ст. – все частіше розп’яттям з предстоячими. У Краківськму музеї збережена ікона «Старозавітної Трійці» кінця XV – початку XVI ст. невідомого походження (Іл. на початку статті). Велику роль у храмі в той час приділяли іконі та її розмірам, щоб усі могли виразно бачити образ, який зміг би благодатно діяти на людину, що його споглядає. В іконостасі були три, а в малих храмах лише два входи – Царські врата і одні дияконські. Царські врата були

Іл. 3 «Микита з житієм» ікона з с. Дальова XVI ст.

До творчості перемишльських іконописців належать ікони Богородиці Одигітрії та Богородиці Одигітрії з похвалою. Серед них ікона першої половини XVI ст. з церкви св. Параскеви с. Ясінка Масьова (тепер Ясениця) (Іл. 1), Богородиця Одигітрія з похвалою 1547 р. іконописця священика Олексія з церкви Успення с. Смільник. Парною до ікони Богородиці в намісному ряді в той час виконували переважно ікону «Христа на престолі» або «Христос в силах», рідко «Христос з апостолами». Серед них: ікона Христа на престолі поч. XVI ст. із с. Малява

березень - травень 2011

Іл. 4 «Св. Юрій» ікона з с. Велике XVI ст.

39


ПОДИХ СКИНІЇ невеликих розмірів (близько 140×60 см.). Це давало можливість робити великими намісні ікони, які навіть у невеликих церквах сягали 120×100 см. Такими розмірами вони домінували в іконостасі. Царські врата того часу не містили різьби, головна увага у вратах теж приділялася іконам. Такі збережені царські врата того часу походять із с. Балутянки (тепер Польща) (Іл. 6). Над Царськими вратами розміщували ікону «Нерукотворного Спаса» (інколи зі сценами житія).. Попри досить велику інформацію про перемишльських малярів та велику кількість збережених ікон, відомостей, які саме твори виконували, дуже мало. У XVI ст. іконописці ще рідко підписували свої твори. Священику Олексію Горошковичу приписують авторство низки ікон (деякі з них підписані малярем Олексієм): «Успення Богородиці» зі Смільника (біля Лютовиська) 1547 р., «Богородиця Одигітрія з похвалою» з того ж села (близько 1547 р.), «Богородиця Одигітрія з похвалою» із с. Ровень (повіт Лісько) (середина XVI ст.), «Богородиця Елеуса» із с. Лісковате (Устрики Долішні) (сер. XVI ст.), «Нерукотворний образ» із с. Устіянова Горішня (він замикає діяльність перемишльського осередку). Крім згаданих ікон, до творчості перемишльського осередку дослідники відносять велику кількість збережених ікон кінця XV – 60-х рр. XVI ст. Серед них – ікони «Поклоніння волхвів» із с. Бусовиськ, низка ікон Богородиці маляра ікони Одигітрії з Крампної: Рудківська чудотворна ікона Богородиці та ікона з Панищева, «Христос на престолі» з Маляви, великих Цебцевичів та Журавина; твори одного майстра «Богородиця з похвалою» з Белза (НМЛ) та «Богородиця Одигітрія» середини XVI ст. з Красова (НМЛ), Белза і дрогобицької церкви Воздвиження Чесного Хреста. Вірогідно, цього ж автора ікона Микити Бісоборця із с. Ільник (Турківщина). З монументального мистецтва того часу збереглося небагато. У першій половині XVI ст. перемишльські іконописці здійснили розпис у Лаврівському монастирському храмі св. Онуфрія. Серед майстрів, що виконували фрески у Лаврові, – автор згаданої ікони із с. Бусовисько, що недалеко від цього монастиря.

40

Перемишльські іконописці оздоблювали також рукописні книги. Серед них мініатюри євангелистів Євангелія початку XVI ст. із с. Сернів та іншого Євангелія з Галичини, Євангелія 1546 р., написаного в Городку для с. Хишевичі.

Ïåðåìèøëüñüêi ìàéñòðè â îñòàííié òðåòèíi XVI ñò. Після 1560-х рр. у Перемишлі фіксуються лише поодинокі малярі. Серед них – Микола Оначкович (можливо, з Горошковичів) (дані 1562 – 1585 рр.), котрий отримав у 1581 р. два будинки від єпископа Антонія Радиловського, з яким мав добрі стосунки. Маляр помер до 1615 р14. У 1606 – 1623 рр. у Перемишлі занотовано про маляра АнІл. 5 Царські Врата з храму с. Балудрія. Тож у другій тянка (Сянок) кін. XV - поч. XVI cт. половині XVI ст. у цьому місті спостерігається криза майстрів-малярів15 і осередок занепадає16. Очевидно, це було пов’язано з наступом польської влади, міжконфесійними протистоянням, переміщенням єпископської резиденції до Самбора, та, як результат, занепадом українського культурно-національного життя в місті. Натомість перемишльська традиція продовжилася в інших культурних осередках. Серед них – насамперед іконописна школа у Самборі. (Продовження буде).

Примітки: 1 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. Л. 2000. С. 45. 2 Там само. С. 24. 3 Там само. С. 48. 4 Там само. С. 49-50. 5 Там само. С. 51. 6 Там само. С. 54. 7 Там само. С. 54. 8 Жолтовський М. Художнє життя на Україні в 16 – 18 ст. К. 1978. С. 55; Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. Л. 2000. С. 65. 9 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. Л. 2000. С. 63. 10 Там само. С. 64. 11 Там само. С. 57. 12 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. Л. 2000. С. 63 – 64. 13 Там само. С. 53-54. 14 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. - Л. 2000. - С. 85. 15 Там само. С. 72-73. 16 Александрович В. Українське малярство XIIІ – XV ст. - Л. 1995. - С. 137.

СЛОВО № 1 (45) /


ЛІТУРГІЯ ЦЕРКВИ

Літургія вірних «Тільки вірні, ще і ще в мирі Господеві помолімося»

Роман СЛАВИЧ

Продовження, початок у попередніх номерах

П

ісля заклику до відсилання з храму оглашенних, тобто нехрещених, котрі готуються до того, щоб стати християнами, у храмі мають залишитися тільки «вірні», тобто охрещені. Цим пояснюється й назва цієї частини – «Літургія Вірних». Двома найголовнішими її моментами є Анафора, на якій хліб і вино стають Тілом і Кров’ю Христовими, і прийняття цих Божественних таїнств, коли, причастившись Слова Божого, ми причащаємось самого Христа, злучаємось із Ним у Пресвятій Євхаристії. А з огляду на те, що в цій частині Божестенної Літургії звершується Безкровна Жертва Христова, вона носить ще одну назву – Літургія Жертви.

Саму Літургію вірних можна умовно поділити на три частини – приготування до Євхаристійного жертвоприношення, саме жертвоприношення і Причастя, чи Євхаристійна гостина. До першої частини входять молитви за вірних, Великий вхід, Прохальна єктенія та Символ віри. Великому входові передують дві молитви вірних, які розділені між собою прошеннями єктеній. У першій молитві священик молиться: «Прийми, Боже, моління наше, вчини нас достойними бути, щоб приносити Тобі моління і мольби і жертви безкровні за всіх людей Твоїх». Священнослужитель тим самим приготовляє себе до майбутнього звершення таїнства. У другій молитві він просить, щоби Бог «очистив наші душі і тіла від усякої скверни тіла і духа», і ще: «даруй же, Боже, і тим, що моляться з нами, успіх у житті й вірі … неповинно і неосудно причаститися святих Твоїх Таїн і небесного Твого Царства сподобитися». Таким чином, це є молитви за достойне служіння Безкровної Жертви для священнослужителя і за достойну участь народу у євхаристійному бенкеті.

березень - травень 2011

Âåëèêèé âõ³ä Після цього приготування наступає Великий вхід. Тут відбувається перенесення Святих Дарів з проскомидійника на Престіл для майбутнього їх освячення. Таким чином, Літургія Жертви, тісно поєднана з Проскомидією, творить з нею немовби єдину цілість, незважаючи на те, що їх фактично розділяє Літургія Слова.

Õåðóâèìñüêà ï³ñíÿ Починається Великий вхід зі співу Херувимської пісні. Головна думка гімну: вірні на Літургії являють ангелів, які оточують Бога і співають Йому «трисвяту пісню». Це вказує на космічність Літургії: у ній беремо участь не лише ми, але й ангели та усе творіння. Цю думку підтверджує й молитва Малого входу (на Літургії Слова): «Вчини із входом нашим, щоб був входом святих ангелів, які співслужать з нами». Ще однією причиною того, що ми називаємо Літургію

41


ПОДИХ СКИНІЇ космічною, є явлення нам Христа як Царя всього творіння. У другій частині Херувимської пісні чуємо заклик: «Щоб і Царя всіх ми прийняли, що Його в славі невидимо супроводять ангельські чини». Тут також присутня тема Царства Божого, бо словами Херувимської пісні ми оспівуємо прихід «Царя всіх», визнаємо Його своїм Царем і приймаємо у власне життя. Позаяк Христос – Цар, то Він не з’являється Сам, а зі своїм військом, яким є «ангельські чини». З причини довгоочікуваного приходу Царя, ми повинні нині відложити «всяку житейську печаль». Йдеться не просто про смуток, а про те, що перед лицем Господа ми повинні покинути наше прив’язання до всього земного, бо це перешкоджає нам у нашому духовному житті.

Ìîëèòâà Âõîäó Під час співу Херувимської пісні священик промовляє молитву, в якій визнає свою недостойність, зв’язаність «тілесними похотями», згадує про велич служіння «Царю слави», адже служити Йому – «велике і страшне і самим небесним силам». З цього бачимо, яким є контраст між нами і Богом. Це до певної міри безодня, адже навіть для ангелів, досконалих і чистих духів, служіння Господеві є великим і страшним. Ця молитва показує нам Божу святість і нашу гріховність, але не для того, щоб ми впадали у відчай. «Бог є Любов» (І Йо. 4, 16) і ради свого чоловіколюб’я не відкинув нас, але сам став чоловіком. «Він же ж зазнав усього, подібно як ми, крім гріха» (Євр. 4, 15). У цій надії священик молиться, щоб Бог споглянув на нього, «грішного слугу», і очистив його «душу і серце від сумління лукавого». Далі просить, аби Бог вчинив його здатним «священнодіяти святе і пречисте тіло і чесну кров». Хто є джерелом цього священнодійства чи священства взагалі? Відповідь єдина – Христос, бо Він сам є Архиєреєм і «богослужбової цієї і безкровної жертви священнодійство передав нам, як Владика всіх».

42

А передав Господь нам це священнодійство «силою святого Духа». Чому згадуємо Святого Духа? Тому, що Бог – це Пресвята Трійця – спільнота Осіб Отця, Сина і Святого Духа. Вони не діють окремо, але мають єдину Волю, яку втілюють в єдиному Божому задумі. Це більше побачимо, коли йтиме мова про євхаристійний канон. Дух Святий є Животворящим і веде Церкву, підтримує її буття, згідно з обітницею Христа: «А Утішитель, Святий Дух, якого Отець в ім’я моє зішле, той навчить вас усього і все вам нагадає, що я сказав вам» (Йо. 14, 26). Ця молитва розкриває автентичне розуміння священства. З одного боку, священик така ж людина, як і кожен з нас, є недостойним і зв’язаним «тілесними похотями і пристрастями», а з іншого – велич і гідність священства полягає якраз у тому, що Бог зодягає священнослужителя «благодаттю священства» і сподобляє приносити собі ці Дари,

а згодом «священнодіяти святе і пречисте своє тіло і кров чесну». Далі молитва розкриває сенс цих Святих Дарів як символ Христа: «Ти-бо єси той, хто приносить». Це означає, що Христос, будучи Архиєреєм, приносить Жертву, прообразом якої є оці Дари. Він також є тим, «кого приносять» – Христос є Тим, Кого жертвують.

Літургія жертви тісно поєднана з Проскомидією, творить з нею немовби єдину цілість, незважаючи на те, що їх фактично розділяє Літургія Слова. «Немов ягня, що на заріз ведуть його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкривав він уст» (Іс. 53, 7). Син Божий є тим, «хто приймає» – Він разом з Отцем і Святим Духом, як Друга Особа Пресвятої Трійці, приймає цю Жертву, а з іншого боку, Він є тим, «кого роздають» – хліб, що зійшов з неба, який роздають нам, вірним.

Ïîìèíàííÿ Опісля відбувається вже сам Вхід зі Святими Дарами, під час якого священик творить поминання. Найперше поминає церковну ієрархію. В Літургії декілька разів зустрічаємо подібні поминання. Ось три, які безпосередньо пов’язані з Жертвою: перше має місце на Проскомидії, друге – під час Великого Входу, а третє – після освячення. Ці поминання є важливим моментом у Святій Літургії. Євхаристія творить Церкву – Боголюдську спільноту, тому ми згадуємо осіб, котрі репрезентують цю спільноту, очолюють її, звершують у ній особливі служіння…

Бог – це Пресвята Трійця – спільнота Осіб Отця, Сина і Святого Духа. Вони не діють окремо, але мають єдину Волю, яку втілюють в єдиному Божому задумі. Люди, збираючись до споживання обіду, сідають всі за один стіл. Якщо ми з кимось перебуваємо у незгоді, то нам важко разом з ним споживати їжу, бо при трапезі ми найбільше зближуємося, вона обов’язково передбачає чиюсь присутність. Семітські народи цим жестом – запрошенням до спільної трапези – виявляли те, що цю людину вони приймають у своє життя, тому що діляться з нею тим, що підтримує життя. Зі спільників у трапезі люди ставали спільниками (сопричасниками) у житті один одного. Так твориться спільнота. Коли священнослужитель поминає церковну ієрархію, то тим заявляє, що він, а з ним і вся зібрана євхаристійна спільнота, перебуває у сопричасті (єдності, невидимому зв’язку) з місцевим Єпископом і вищою

СЛОВО № 1 (45) /


ЛІТУРГІЯ ЦЕРКВИ наше життя, яке будемо провадити мирно і безгрішно, якщо перебуватимемо в Божій благодаті. Допомагає нам у цьому ангел миру – вірний наставник. Щоб наше життя було безгрішним, просимо «прощення і відпущення гріхів і прогрішень наших». Народна мудрість гласить, що святе місце порожнім не буває, тому й молимося, аби це місце – нашу душу, з якої усунений гріх, – Бог наповнив добрим і пожиточним, а у світ щоби на місце злоби прийшов мир.

церковною владою – з Митрополитом, Патріархом, Вселенським Архиєреєм. Так існує Церква як спільнота при єдиній, спільній Трапезі Господній. Так твориться єдина соборна й апостольська Церква: хоч Церков багато, але всі вони об’єднуються в єдиному Тілі Христовому. Знаком цієї єдності є Вселенський Архиєрей, котрий сповнює Петрове служіння і котрому наш Божественний Спаситель заповів: «Паси мої ягнята» (Лк. 21,15). Церква є середовищем здійснення Царства Божого, тому поминаємо, народ, правління і все військо, а також всіх православних християн, котрі на Літургії вже стають його учасниками і покликані поширювати його по всій землі. «Православні християни», котрих ми поминаємо на Великому Вході, – це ті, хто притримується віри Вселенських Соборів, що урочисто проголошена на Сьомому Вселенському Соборі як православна, тобто правильна і непомильна. Християнська віра – не тільки набір віровчительних тез, але й життя згідно з ними. Найвищим виявом християнського духовного життя є Божественна літургія, найпершим завданням якої є прослава Бога. Тому ми згадуємо і молимося за православних християн – за тих, хто славить Бога правильно; за тих, з ким можемо розділити спільну Євхаристійну трапезу.

Останні два прошення стосуються кінця нашого земного життя: щоб ми провели «осталий час життя нашого у мирі й покаянні», а це є плодом й увінчанням нашого змагання з гріхом. Якщо проводимо наше життя згідно з Христовими заповідями, то просимо «християнської кончини», яка була б бездоганною, мирною. А коли прийде момент, в який дватимемо відповідь за наше життя і вчинки, то просимо «доброго одвіту на страшному суді Христовому». Відчуваючи свою гріховність і недостойність, ми згадуємо «славну Владичицю нашу Богородицю і Приснодіву Марію, з усіма святими», які своїми заступничими молитвами допомагають нам кожен день нашого життя «Христу Богові» віддати. Така постава випливає з розуміння того, що дар життя – це вільний і любовний дар Бога нам. Тому ми, відчуваючи вдячність, теж щось даруємо, а тому, що Богові нічого більшого не можемо подарувати, то віддаємо наше життя. Усі згадані прохання здійснюються завдяки щедротам «єдинородного Сина», котрого ради нашого спасіння посилає Отець, а благодать Божа, про яку вже згадувалося, дарується через Святого Духа. Ця Божа дія щодо нас і світу називається «ікономією» і звершується «нині, повсякчас, і на віки віків».

Ïðîõàëüíà ºêòåí³ÿ Вона починається з прошення: «Сповнім молитву нашу Господеві». У цій єктенії ми молимося «за принесені чесні дари», а також за «святий храм цей і тих, що з вірою…входять до нього». Наступним є прошення про визволення нас «від усякої скорби, гніву й нужди». Ми приготовляємося до майбутнього жертвоприношення, тому й просимо, щоб Господь прийняв «моління нас, грішних…» та «щоб вселився Дух благодаті Твоєї у нас, і на цих дарах…і на всіх людях». Усе приготування відбувається благодаттю Святого Духа: «Помилуй…нас, Боже, Твоєю благодаттю». Особливістю цієї єктенії є шість прохань, які закінчуються словами: «у Господа просім», тому вона й отримала таку назву. Цими словами ми, вірні, просимо за день святий, мирний і безгрішний. Тут під днем розуміємо ціле

березень - травень 2011

Ñèìâîë â³ðè Після цього виголосу священик обдаровує нас Христовим миром: «Мир всім», а ми відповідаємо: «І духові Твоєму». Тим самим бажаємо також і священнослужителеві миру Божого, необхідного для гідного звершення Пресвятої Євхаристії. Так поступово наближаємося до Символу віри. Останній є виявом, ісповіданням нашої віри, де засвідчуємо, як ми віримо.

43


ПОДИХ СКИНІЇ Пресвята Трійця. Далі символ розкриває правди віри про кожну Особу Пресвятої Трійці зокрема. Отець є Творцем і Вседержителем «неба і землі» – цілого всесвіту. Ісуса Христа ми визнаємо Господом. Це означає, що Син має ту саму гідність Божества, що й Отець, є Йому єдиносущний – тієї самої природи (сутності), що й Отець. Христос є єдинородним від Отця – єдиним Сином Отця. Водночас Син інший від Отця. Він є тим самим Богом, що й Отець, але іншою Особою, продовжує бути собою – Сином, а Отець залишається Отцем.

Віра надає сенсу, внутрішнього наповнення усім молитвам та обрядам, які відбуваються на Божественній Літургії. Тому спробуємо відповісти на питання: що ж таке віра? Це в першу чергу довіра до Особи, до Бога. Томуто ми, довіряючи Богові, йдемо кожної неділі й свята до храму на Святу Літургію, де кожен із нас сподівається отримати особливі дари від Бога. Віримо, що це «священнодійство» чинимо недаремно. Символ віри, як вияв віри, є об’єднуючим елементом Церкви – спільноти вірних. Згадаємо, що його прийняли Святі Отці на перших двох Вселенських Соборах у повній згоді між собою і під діянням Святого Духа. Символ віри є своєрідним молитовно-доксологічним маніфестом – проголошенням православної віри. Крім віри, нас об’єднує взаємна братня любов. До цього закликає священнослужитель: «Возлюбім один одного, щоб однодумно визнавати», а ми у відповідь співаємо: «Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю єдиносущну і нероздільну». Особи Пресвятої Трійці перебувають між собою в любові, тому й ми, вірні, також повинні перебувати в любові до Бога й один до одного. Святий євангелист Йоан навчає: «Хто не любить свого брата, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (І Йо. 4, 20). Виявом цієї любові є поцілунок миру. Сьогодні його творять лише священнослужителі. Вони спершу цілують Святий Престіл (висловлюючи таким чином любов до Бога), а пізніше – один одного (це символізує любов до ближнього).

44

Варто зазначити, що причиною появи Cимволу віри були єресі, які заперечували Божество Ісуса Христа і Святого Духа, тим самим руйнуючи віру в Пресвяту Трійцю. Згодом Символ віри був запроваджений у Святу Літургію. Також він міститься в чині Хрещення. Першими словами «Вірую в єдиного Бога» ми визнаємо, що є лише один єдиний Бог у трьох Особах – Отець, Син і Дух Святий –

Син є роджений «перед усіма віками». Він споконвічно існує ще перед усім створеним. Це – контраргумент проти тих, котрі навчали, що Син є творінням Божим. Але Святі Отці словами Символу віри це останнє твердження відкинули і визнали Його за «Бога істинного від Бога істинного», через якого «все сталося». Він здійснив Божий задум про спасіння людини і цілого світу – «воплотився з Духа Святого і Марії Діви», потім «був розп’ятий за нас», а опісля «воскрес у третій день, згідно з Писанням». Звершивши та подарувавши нам спасіння, «вознісся на небо і сидить праворуч Отця». Христос не просто сидить, але йде до Отця, щоб приготувити нам місце: «І коли відійду і вам місце споготую, то повернуся і вас до себе візьму, щоб і ви були там, де я» (Йо. 14, 3). Але Христос «вдруге прийде зі славою» і «Його царству не буде кінця». Царство Боже здійсниться у повноті другого і славного приходу Христа. Третьою Особою Пресвятої Трійці є Святий Дух. Його визнаємо «Господом животворящим» – таким самим Богом, як Отець і Син. З Ними «рівнопоклоняємий і рівнославимий». Святий Дух «від Отця ісходить». Це означає, що джерелом буття у Пресвятій Трійці є Отець, від Нього родиться Син і Дух Святий ісходить. Однак тут нема місця ніякому підпорядкуванню Осіб, бо, як уже зазначалося, Вони є єдиносущними, рівнопоклоняємими та рівнославимими. Після цього Святі Отці згадують про Церкву – діло рук Отця, Сина і Святого Духа – спільноту Бога і людини. З огляду на божественну основу, Церква є єдиною, святою, тому що Бог є єдиним і святим – іншим стосовно творіння. Людський вимір Церкви – соборна й апостольська. Слово «апостольська» вказує на те, що своїми початками Церква сягає ще апостолів, найближчих співпрацівників Христа – засновника Церкви. Ісповідуємо також «одне хрещення». Цей дар нам дається раз і назавжди «на відпущення гріхів». Очікуємо «воскресіння мертвих і життя будучого віку», що ознаменується явленням Царства Божого у повноті. Ознакою Його є воскресіння – нове життя, дароване Христом. Стверджуємо наше ісповідання віри окликом «Амінь» – «нехай так буде».

СЛОВО № 1 (45) /


СВЯТИНЯ

Андрій КІТИК

Ц

і рядки присвячені маловідомій грекокатолицькій святині, яка пережила розквіт і забуття, будову храмів і їх спалення, руїну та відродження, – Пацлавській Кальварії. Історія цієї святині, що знаходиться в селі Пацлав, позначена і славними княжими часами, і трагічною добою правління радянської безбожної влади, і поступовим відродженням вже у незалежній Польській Республіці.

Від початку... Через державний кордон України з Польщею село Губичі Старосамбірського району межує з давнім селом Пацлав. Його історія сягає княжих часів Галичини. У ту епоху пологі гори сучасного Пацлава були вкриті густими лісами. Серед цих нетрів дикої природи побудував собі хатину один самітник. Слава про ввічливого, побожного і надзвичайно мудрого монаха швидко розійшлася по всій околиці, і багато хто сам бажав там оселитися. Так посеред лісу почали з’являтися будиночки, було збудовано церкву... А згодом, дією благодаті Божої, поселення стало одним з найвідоміших у Галичині відпустових місць, зване Пацлавська Кальварія.

«Латинський» Пацлав Згадуючи історію Пацлава, не можна оминути того факту, що поряд із українцями в цьому селі проживали і поляки. З ХVІІ ст. тут знаходився монастир латинського обряду ордену отців Францисканців. Позаяк вони не мали тут багато вірних свого обряду, почали навертати до нього вірних нашої Церкви. Римська Апостольська столиця, засуджуючи цей прецедент, змусила римо-католицьку єрархію підписати у 1863 році документ, який забороняв переводити

березень - травень 2011

вірних з одного обряду в інший. На практиці, однак, цієї постанови, так званої конкордії, не дотримувалися. Нічого не змінили ні протести Перемишльського Владики Томи Полянського, ні візит до Пацлава Митрополита Галицького Йосифа Сембратовича. У шематизмі 1906 року знаходимо, що в селі залишилось заледве 13 стареньких вірних нашої Церкви1. Таким чином, ще 40 років до нищівної руїни Пацлава радянською владою село стало «чужим» для нашої Церкви.

Перше відродження У 1923 році в Пацлаві відбулася велична подія. У 300-ту річницю смерті священномученика Йосафата Кунцевича відбувся відпуст за участю Владики Перемишльського блаженного Йосафата Коциловського, 42 священиків і близько 100 тисяч паломників із різних сторін української землі. Владика Йосафат освятив тоді дім паломника і розбудовану Хресну Дорогу на Пацлавській горі, яка й отримала назву Кальварія.2 Парохом с. Пацлав тоді був о. Йосиф Маринович, йому випало бути тут останнім парохом. Під час переселення 1946 р. він переїхав до міста Стебник Дрогобицького району Львівської області, взявши з собою пацлавську святиню – Чудотворну ікону Божої Матері3.

45


ПОДИХ СКИНІЇ

Пацлавська святиня Ікона Пацлавської Божої Матері була намальована на дереві і підписана: «Чернець Лаврентій року Божого 1409»4. У всій Галичині вона має славу чудотворної. Сама ікона дуже скромна, не прикрашена ні золотом, ні сріблом, але притягує людей надзвичайно лагідним виразом обличчя Матері Божої, з очей Котрої випромінюються безмежне милосердя й велика доброта. На правій руці Небесна Цариця тримає Ісуса Христа, а Він правою рукою благословляє світ, обіймаючи лівою Каплиця поблизу Пастушкової церкви земну кулю5. Святого Духа. Через те цю церкву в народі й досі Доля ікони після смерті о. Йосифа Мариновизвуть Пастушковою. За роки радянської влади вона ча – невідома. Однак її копія досі знаходиться у була занедбана і майже зруйнована, проте пізніше власності греко-католицької громади села Губичі. відновлена громадою с. Губичі. Богослужіння у Саме до цієї ікони Пацлавської Божої Матері з веПастушковій церкві проводяться нині один раз на ликим довір’ям приходять паломники, щоб прорік – на празник П’ятдесятниці7. сити в небесної Покровительки полегші для їхніх душ. Завішені вота свідчать про щедру руку Матері Божої, про її могутній покров і скоре заступництво. Богородиця вислуховувала своїх дітей і У самому Пацлаві існували два храми. Проподавала материнську поміч, захист від ворогів, стору муровану церкву було збудовано 1897 р., розраду в нещастях, зцілення в немочах. Так Пацале через 60 років радянська влада її знищила. лав дуже швидко став місцем паломництва побожДерев’яна ж церква, посвячена преподобному ного українського люду, котрий із молитвами схоСимеонові Стовпнику, існувала в поселенні ще дився до чудотворного місця – джерела духовної 6 з 1311 р. – часу правління галицького короля благодаті . Юрія І. Ця церква простояла три століття. Про це свідчить літопис: «Святий храм цей простояв три століття, а тепер перебудований та освячений у 1611 році»8. Відтоді його перебудовували Варто зауважити, що прочани спочатку завжди гуртувалися біля «Пастушкової церкви», а вже звідти йшли ще 3 кілометри до Кальварії. Вона розташована трохи на захід від с. Губичі, на одній із мальовничих галявин. Про її виникненням свідчить наступна історія. За переказами, колись тут випасав корів один юнак. Якось усе його стадо порозбігалося, а він, хоч довго шукав, не міг його знайти. Тоді юнак заплакав і звернувся з молитвою до Богородиці. Будучи втомленим, парубок заснув. Коли пастух прокинувся, то побачив, що всі корови були біля нього. На цьому місці було поставлено хрест, а в середині XV ст. збудоКаплиця поблизу Пастушкової церкви вано дерев’яний храм Зіслання

Храми Пацлава

Пастушкова церква

46

СЛОВО № 1 (45) /


СВЯТИНЯ і скріплювали кілька разів. Однак 1945 рік, який був початком руйнування всього, що українське, став останнім для однієї з найстаріших дерев’яних церков Галичини. Храм був спалений, а вже через рік, внаслідок сумнозвісної операції «Вісла», у Пацлаві не залишилося жодного українця…9.

Новий Пацлав...

«Кальварія Пацлавська – це ще один наявний приклад, як українці з різних причин програли свою тут присутність», – зазначив пан Богдан11. Унаслідок історичних перипетій значна частина Кальварійської Хресної Дороги сьогодні знаходиться на території Польщі. Однак Пресвята Богородиця й надалі опікується нашим народом, вислуховує молитви тих, хто до Неї прибігає, і надалі творить дива, які Після виходу перегукуються з СРСР нашому з чудами минародові знадонулих століть. билося багато Зрештою, вже зусиль, щоб посаме відроджен чати відроджуня Пацлавської вати Кальварію. Кальварії є чу27 серпня 1986 дом, неначе нороку паном Певим народжентром Сеньківим ням фенікса було зорганізо– відродженням вано перше після з вогню, пригновійни паломниблення, забуття, цтво до Кальваруїни... Але морії. З того часу литвами Пречизнову почалися стої Владичиці прощі до ПацлаПастушкова церква Богородиці свява – організовані тиня стоїть і притягає людей. На прощу до Украта індивідуальні, яким державні кордони не є на їнської Кальварії і досі йдуть всі: діти і дорослі, перешкоді. Щороку прощі з України до цього українці і поляки. Пресвята Діва об’єднує всіх і чудотворного місця, де паломники випрошувсім подає допомогу та випрошує Божого благоють у Божої Матері ласки для себе, своїх родин, словення. Церкви та українського народу, відбуваються 14 серпня, у день святих мучеників Макавейських. Примітки:

Друге відродження

Надзвичайна подія трапилася також 23 вересня 2007 року. Сміливо її можна б назвати третім ренесансом, чи відродженням Пацлава після поштовхів до розвитку 1923 та 1986 років. Через п’ятдесят літ після остаточного зруйнування мурованої церкви в Кальварії, з ініціативи о. Володимира Красуцького з Мостиськ, за участю митр. прот. Євгена Поповича, пароха Перемишльського, та у співслужінні митр. прот. Володимира Даниліва з Гошівського василіянського монастиря на місці зруйнованої святині було освячено хрест. До Пацлава тоді з’їхалося біля 150 прочан з Мостиського та Перемишльського деканатів. Урочистості розпочалися Акафістом до Пресвятої Богородиці, також було відслужено Молебень. З проповіддю до прочан звернулися о. Володимир Данилів та о. Володимир Красуцький. Опісля пан Богдан Білий, директор архіву Перемишльсько-Варшавської Архиєпархії, прочитав історичний нарис про присутність греко-католиків у Пацлавській Кальварії10.

березень - травень 2011

1 Богдан Білий. Кальварія Пацлавська – нарис історичний. http://webmgr.cerkiew.net/print.php?news.263 2 Там само. 3 Молитовник-путівник для прочанина. – Львів, 2006. – С. 75 – 81. 4 Молитовник-путівник для прочанина. – Львів, 2006. – С. 75 – 81. 5 http://zik.com.ua/ua/news/2009/08/18/192736 6 Василь Калужинський. Пацлавська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. http://sde.org.ua/svjatyni/ikony/item/1532paclavska-chudotvorna-ikona-presvyatoji-bogorodyci.html 7 Ігор Лазарик. Добромильський край. http://www. dobromyl.org/index.php?option=com_content&task=view&id=9 6&Itemid=74 8 Молитовник-путівник для прочанина. – Львів, 2006. – С. 75 – 81. 9 Богдан Білий. Кальварія Пацлавська – нарис історичний. http://webmgr.cerkiew.net/print.php?news.263 10 Там само. 11 Там само.

47


ВІСНИК УБНТ

ÒÐÀÄÈÖ²ß Ì²ÑÒÈ×ÍÎ-ÄÎѲÄÍί Ô²ËÎÑÎÔ²¯ ÁÎÃÀ Д-р філософії Богдан ЗАВІДНЯК

Ш

лях до Істини пролягає через самозаглиблення, терпіння і любов. Тільки у цій дружній симфонії віри вона жива, надійна і спасенна. Та на численних стежках, магістралях і горизонтах історії Істина пропадає з виду, а те, що ми під нею стали розуміти, виявляється блідою подобою, яка здебільшого навіть не здатна нагадувати правду. Так, сферу мислення посіли «холодні, абстрактні боввани розсудкової думки, побудови в голові, які не хвилюють людину, не розбуджують в ній життєвих сил і пристрасних почуттів, не кличуть до бою, на жертву»1. Чи можна сьогодні володіти вмінням визнавати омани в царині мислення, самопроголошеного і узаконеного в добу «коперніканського» перевороту, яке кинуло на поталу людину, залишивши її сам на сам поміж зірок, на поверхні всесвіту? Христова Церква впродовж цієї сваволі поверхневого мислення, спостерігаючи за вихорами руйнівних ідей у його проявах, чималою мірою натрапляла на незаслужену критику з боку їдких тез філософів, і, ймовірно, могла щось не донести до нашого часу з того, що нам усім у теперішньому світі послужило б за науку, часто недооцінюючи свого потужного потенціалу в лиці сузір’я шкіл християнської філософії. Поряд з тим, сутність християнства, озвучена батьком наукового атеїзму Фойєрбахом, не на поверхні і не зводиться тільки до людини та її мислення. Християнство цінне тим, що воно живе Богом, і зустріти його можна тільки на Його дорогах.

48

Не є таємницею, що таке близьке і знайоме нам християнство, попри спроби проголошення ортодоксальних консорціумів християнських спільнот з боку байдужої до церковного життя державної машини (маю на увазі релігійне становище в Україні), потребує глибокого переосмислення своєї сутності. Знання про Бога – це теж знання, саме в яке й впирається оця праведна суть. Але це знання – найрідніше з усіх – піддається правдивому прозрінню тільки в любові. Як зізнавався мислитель Олексій Лосєв: «Для кого пізнаване – нерідне, той погано пізнає або зовсім не пізнає. Тільки любов відкриває очі і возвеличує тайну пізнаваного»2. Уже одне добре, що сучасна людина за фатаморганним прогресом у науковій сфері не перестає наполегливо шукати Бога. Вона крок за кроком здіймається у безкрайнє по «Велике Невідоме» (Б.-І Антонич). Це сходження триватиме й тоді, коли далеко позаду

залишаться усі щаблі Божої Любови, коли зустрінеться нам тільки Вона у всерозгорнутих променях сяючої Краси Сущої Істини. Пошук Бога як причини світу на рівні підстави для наслідку, знайденої холодним міркуванням – це далеко не глибоке зосередження на етапі пережиття досвіду Бога в любові так, щоб можна було пронести це відчуття і усвідомлення впродовж цілого життя. Адже Causa diligendi Deum Deus est, – зауважував св. Бернар Клервоський («Причина любові до Бога є Бог»). Звісно, теоретичне пізнання Бога блідне на фоні духовного росту перед Його обличчям, а все ж не слід його недооцінювати, адже це значний, більш ніж двотисячолітній досвід люблячої Бога людини. Історія розвитку цієї науки засвідчує, що від нашого уявлення Бога чималою мірою залежить суть Його сприйняття чи заперечення з боку тих, хто має інше ставлення до Бога. Адже до Бога не можна підходити з людською міркою, таким чином, щоб на Нього накладалися параметри людського виміру. Справді, сама людина, відколи себе пізнає, відкриває себе як таїнство, але антропологізація Бога достатньо сильно принижує самий маєстат Божої Таємничості.

Що таке містично-досвідна філософія Бога? З висновку поетичного твору «Увійшов у незнане» (Entreme donde no supe...) Хуана де ла Круса, ми отримуємо орієнтир до містичного шляху – здіймання над усім, що вдається пізнати, але й над самим собою: Ступив колись-то, навмання, В незнане я котрогось дня, Що вище всякого знання. Було собі блукаю, Та лиш вже коло цілі, Он просвіток, та скраю – Глибини онімілі, Тому й слова несмілі, Незнання ж бо осіня, Що вище всякого знання. Коли розум більше не в силі пізнавати, це означатиме, що він знаходиться у пітьмі незнання. Коли ж стане відчутним цей морок – це й буде натяком на те, що тут місце

СЛОВО № 1 (45) /


ДОПОВІДЬ Бога. Адже не може розум, який прагне знайти Бога, залишатись у цілковитому незнанні. Вести мову про життя і чернечу діяльність видатного містика, святого патрона еспанських поетів (а також і всіх поетів) можна довго, позаяк це невичерпна тема. Досить тільки пригадати його славний твір «Сходження на гору Кармель», щоб збагнути глибину його містицизму, в якому розкривається подорож душі («нареченої») до Бога («Нареченого») із «Пісні Пісень», коли відбувається єднання душі з Богом. Окрім доробку великого святого можна було б пригадати твори св. Гільдегарди Бінгенської (1098-1179), Елізабет із Шенау (†1164), Мехтгільди Магдебурзської (1207/10-1282), Мехтгільди Гакенборнської (1241-1299), Гертруди Великої (1256-1302), а в ХІХ столітті – літературну спадщину великої католицької поетеси Аннети фон Дросте-Гюльсгоф (1797-1848), її релігійний цикл «Духовний рік» для того, щоб збагнути яким велетенським зусиллям дозволено людському серцю доторкнутися до таїнства Пресвятого Бога. Процес містичного сходження до Бога, згідно з так званим «Ареопагітиком», складався з трьох щаблів: Катарсис, фотізмос та телейозис. Джерелом для утворення такого підходу до Бога послужив текст Книги Виходу (20, 21), де говориться про те, як Мойсей побачив Бога у глибинному мороці. Зрозуміло, що після очищення душа сповнюється Божественним світлом, яке й виводить людину на висоти споглядального життя. Але третій щабель дає змогу людині брати участь у вдосконалюючому пізнанні споглядального таїнства. Цим щаблем завершується містичний гнозис, адже немає вищої досконалості для людського духу. Проте, крім раціонального пізнання, є особливий спосіб Богопізнання – містичний (буквально «доторкання до Божества»). Шлях до нього неодмінно проходить через теоретизування ума: без раціонального пізнання Бога немає й містичного. Розуму необхідно збагнути одну істину – недосяжність Бога і усвідомити це на раціональному рівні, цілковито «заніміти». У цьому методі полягає оригінальність і особливість сходження до Бога в Ареопагітика і відмінність від гнозису Климента Олександрійського («умної» молитви), св. Григорія Ніського (споглядання Бога у свічаді чистої душі) та інших. Інший великий містик Середньовіччя, Гуго СенВікторський (1096-1141), писав, що коли б Бог у всій своїй досконалості показався людському розуму, то віра не отримала б жодної заслуги, а тоді й не було б безвір’я. Проте коли б Господь Бог завжди перебував у тайні для розуму, то віра не мала б підтримки з боку пізнавальної сфери, а тоді-то й безвір’я було б оправдане3. Але як можемо насмілитися говорити про Нього, ми – «земля і порох»? Спершу з’ясуємо, які в нас самих існують для цього передумови? Емеріх Корет міркує про людину як про трансцендентну

березень - травень 2011

істоту і цій темі присвятив чимало своїх відомих творів. На його думку, людина, як особова і духовна істота, живе у світі і зорієнтована до Абсолюту, до Буття по собі (в собі), до Бога. Вона все більш стає людиною тоді, коли робить темою свого життя саме оце скеровування до Того, про Кого завжди свідома атематично – тобто тоді, коли щоразу у цілковитій свідомості та свободі виразно переходить до Бога, перевищуючи себе саму. Саме завдяки нашій сутності як скінченного духа (обмеженого) ми вже від самого початку є відкритими до Абсолюту і підпорядковані Богові. Інакше ми ніколи не зможемо вести вирозумілу мову про Нього, не зможемо запитувати про Нього, не кажучи вже, щоб Його пізнати. Це наша якісна характеристика: вже апріорі бути відкритими до Абсолюту, хоч ми є скінченними. У цілому нашому житті і вчинках є передумовлена трансцендентність: як у питаннях, так і в пізнанні, як у бажаннях, так і в прагненнях. Бути направду людьми означає бути перед Богом і бути зверненими до Нього. Трансценденція є трансцендентальною умовою духовного життя, яке вимагає питання, пізнання і прагнення. Тобто людина передбачає абсолютне Буття як безумовну умову своєї власної самореалізації і стверджує це атематично у всьому. Самотрансцендентність, яка звернена до Абсолюту, не є чимось доданим і тим, що спадає зверху, до природи, яка вже в собі здійснена в людині, а є головним елементом духовної суті людини. Враховуючи зазначене вище, замало визначати Абсолют як Необхідне Буття в собі (про що веде мову метафізика), з приналежними до Нього атрибутами Нескінченного, Єдиного і Необумовленого Буття. Взаємини з Богом служать фундаментом для побудови людського існування. Множина істот, їхня континґентність та скінченність, включно з людиною, свідчать про те, що Бог не є очевидний, але й не є необхідний саме у цих своїх високих якостях. Самій людині надано «доказ Бога» sui generis, позаяк «трансцендентний рух ума, який завжди сповнюється в атематичний спосіб, підноситься до рівня рефлексивного завершення (до недвозначної певності)»4. Саме людині належить потенційна (віртуальна) нескінченність, визначена динамічним керунком до Абсолюту. Скінченний ум покладений у відношення з абсолютним і нескінченним Буттям, і завжди оце відношення зауважується в кожній людській дії духовного характеру як сама умова свого можливого здійснення. Уже саме питання про людину містить в собі апріорну відповідь. Адже сама людина є «самозапитуючою». Проте людині не слід ставити надто амбітне завдання: охопити самого Бога в Його абсолютній і нескінченній реальності. У неї немає на це змоги, позаяк вона є скінченною істотою. Досвід людини показує, що в нас є досвід Бога, який полягає в тому, що ми визнаємо дію Бога в нас, і ця дія служить для нашого блага: налагодити безпосередні особові відносини з Ним, щоб йти з Ним по житті. Цю дію ми звемо Божою ласкою і вона викликана «боротьбою» людини з Богом, що стало основою

49


ВІСНИК УБНТ історії спасіння. «Два світи борються в нас од колиски до гробу: світ видимий і світ невидимий, світ тіла й світ духа. Кричіть, безбожники, «нема духа, нема Бога», а все ж таки будете з Ним боротися до гробової дошки! Така Його сила!»5, – писав автор «Пісні Богові». Отож людина не турбувалась би про існування Бога, якщо б сам Бог перш за все не потурбувався про людину. І так само, якщо людина, навпаки, прагнула б відступити від Бога і турбуватися тільки про себе, то не змогла б і цього домогтися, а мала б спершу усунути те місце, на якому здіймався Той Могутній, котрий зійшов у висоті задовго до народження будь-якої живої істоти. Людина справді не може не «боротися» з Богом. «Пусти мене, бо вже на світ благословиться», – чує голос Яків і прагне отримати від Того, з ким боровся, благословення. Тож перш ніж зазнати фатальної поразки, людина може називати себе «благословенною». А отже, почути слова, які пролунали на початку історії, що торкається всіх людей: «Не Яків буде більш твоє ім’я, а Ізраїль, бо ти змагався з Богом і з людьми та й переміг» (Бут. 32, 29). Той, хто справді веде духовне життя, хто вірить в Бога і в Його Слово, отой і живе в Бозі і має змогу «випробувати» Його і переконатися в Його існуванні у власному житті. Натомість релігійний сентимент (зовнішня ознака віри) є зворушливим про��вом особи у своєму внутрішньому тремтінні супроти досвіду Всемогучого Бога. Однак слід завжди мати на увазі, що релігійне почуття не є суттю, нормою і остаточною умовою релігійного відношення людини з Богом. Проявом – так. І до цього прояву належать думка і віра. Досвід Бога зумовлює невситиму спрагу думки як, по можливості, у площині філософського пізнання Бога, так і в царині богословської віри в Об’явлення та спасительну дію Бога, що зосереджена у самих нас і у світі. Тобто віру можна пояснити як дію Бога в нас. Невситимий ум людини-філософа відчуває глибоку ностальгію за Богом, тому що вона викликана саме його вибором – важким і наполегливим сходженням до предмету свого покликання, до Богопізнання, а з іншого боку – великою насолодою від отриманих результатів: медитації, споглядальної думки, якій дорівнює хіба що «споглядальна молитва». Справді, у кожній людині глибоко вкорінений закон причиновості і тому вона завжди буде запитувати: звідки взявся світ? Застанова людини над справами сумління є наступним кроком до відкриття дії в нашому сумлінні Бога – причини всякого добра. З’ясуємо значення «містично-досвідна» філософія Бога як шлях до Богопізнання в любові.

50

Стародавні греки під дієсловом muo розуміли: «закривати очі», «зосередитись, щоб осягнути невідоме таємниче пізнання». У християнському розумінні під містикою криється спроба досвідного осягнення Бога під надприродною дією Його самого на душу. Тож викликана така дія не є самовільною, а відбувається завдяки

Божій ласці, коли в глибині душі зроджується почуття захоплення, позаяк інтелектуальні сили душі на досвіді усвідомлюють присутність Бога. Іншими словами, без досвіду не вдасться визначити суть містичного пізнання. Згадані нами філософи містичного спрямування належать до містичної традиції у філософії і їхнє теоретизування у богопізнанні не потребує якогось додаткового розвіювання сумніву щодо їхньої ортодоксальності. Під містикою також мається на увазі низка явищ, які її супроводжують, наприклад приватні об’явлення, «екстази», що випливають з практикування глибокого релігійного життя. Немає глибокого життя без Бога, а є тільки нарцизизм, коли особисті містичні переживання здатні перекривати вчення Церкви. Іншими словами, є містицизм, що не має нічого спільного з глибоким містичним досвідом віруючої людини. Відомий православний богослов В. Лосский навіть висловив доволі слушну думку, що «немає християнської містики без богослов’я і, що важливіше, немає богослов’я без містики»6. Під містикою як досконалість автор розумів вершину будьякого богослов’я, підкреслюючи той факт, що передання Східної Церкви зберегло титул «Богослов» тільки за трьома духовними письменниками: св. Йоаном Богословом, св. Григорієм Богословом і св. Симеоном Новим Богословом. Те, що дозволяє об’єднати цю трійцю, – це містично-споглядальний напрямок їхніх творів, в яких оспівується єдність душі з Богом. Богослов’я здатне виражати те, що на досвіді може пізнати кожен, тоді коли через містичний досвід це віровчення може визнаватися і переживатися окремою особою. Не можна не погодитися з висновками Володимира Лосского, коли він наголошує на малій силі знання абстрактної істини. Зрозуміло, що не можна навчати про Об’явлення, не переживши його на особистому досвіді, отримати знання Об’явлених правд і в душі не перемінитись самому. Тож слід наголосити на винятковій заслузі патристично-містичного мислення, яке стало результатом мислительного подвигу Отців Церкви. Черпаючи з єдиного джерела Істини Об’явлення, і Схід, і Захід можуть завдячувати своєму філософсько-богословському розквіту апофеозові Божої Слави.

Примітки: Лосев А. Жизнь. // Повести, рассказы, письма. // СанктПетербург, «Комплект» 1993. – Розд. ІІІ 2 Там само. 3 Hugues de Saint-Victor. De sacramentis. I, 1, p. 3. – С. 2. (De sacramentis christianae fidei). 4 E. Coreth. Metaphysik, cit., 510. 5 Г. Костельник. Пісня Богові. Вічна драма чоловіка. – Львів, 1922. – С. 15. 6 В. Лосский. Очерк мистического богословия Восточной Церкви (1944), пер. с фр. // Богословские труды. Сборник восьмой, посвященный Владимиру Лосскому. – М., 1972. – С. 10. 1

СЛОВО № 1 (45) /


СЕМІНАРІЯ

Літопис

18 грудня 2010 р. Б. В актовому залі Семінарії з нагоди відзначення празника святого Миколая вже традиційно відбулася театралізована вистава, яку поставили брати 3-го курсу. Тут були присутні не тільки семінаристи, але й дуже багато гостей, адже всі знають, що проведення свята Миколая в семінарії є дуже цікавим. Завершилося дійство зверненням Преосвященніших Владик Юліяна та Ярослава до присутніх та врученням подарунків від святого Миколая.

26 грудня 2010 р. Б. Закінчилася зимова сесія і розпочалися різдвяні канікули.

14 січня 2011 р. Б. Преосвященніший Владика Юліян (Вороновський) уділив священичі свячення випуснику, а сьогодні викладачеві Семінарії диякону Олегові Сподару. 18 січня 2011 р. Б. З нагоди свята Богоявлення Владики Юліян та Ярослав прибули в Семінарію з Йорданською водою. По закінченні благословення відбулася спільна свята вечеря Владик з семінаристами, де єпископи промовили з нагоди свята своє пастирське слово до студентів.

24 січня 2011 р. Б. У Дрогобицькій Семінарії закінчилися різдвяні канікули і розпочалося навчання.

28 січня 2011 р. Б. До Семінарії завітав вертеп школи-інтернату з села Нагуєвичі. Своїм виступом діти дуже вразили братів, які із захопленням дивилися та аплодували. У той день також відбулася конференція братства Введення в храм Пресвятої Богородиці, на якій брати-місіонери поділилися своїми враженнями про різдвяні місії.

березень - травень 2011

51


СЕМІНАРІЯ 31 січня 2011 р. Б. До семінарії завітав про рідне село Смільна.

о. Микола Пишкович та презентував свою нову книгу

6 лютого 2011 р. Б. Семінарійний хор «Оранта» взяв участь у конкурсі колядок в Народному домі ім. Івана Франка. 8 лютого 2011 р. Б. У рамках реґіонального осередку УБНТ в актовому залі Семінарії відбулося засідання у формі круглого столу на тему «“Русскій мір” патріарха Кіріла», яке провів викладач семінарії о. Іван Гаваньо. 15 лютого 2011 р. Б. Частина семінаристів виявили бажання побувати на гірськолижному курорті «Плай», де мали чудовий відпочинок. Брати, котрі залишилися, взяли участь у віче-реквіємі, присвяченому загиблим у війні в Афганістані, супроводжуючи співом панахиду.

20 лютого 2011 р. Б. У селі Головецько Старосамбірського району побував семінарійний хор «Оранта», де у парафіяльному храмі супроводжував Божественну Літургію та у місцевій школі виступив з концертною програмою. 23 лютого 2011 р. Б. Відбулася зустріч семінаристів із о. Сергієм Паламарчуком, випускником нашої семінарії, священиком ДонецькоХарківського екзархату УГКЦ. Отець Сергій ґрунтовно висвітлив історію екзархату, поділився досвідом служіння на східних теренах України та відповів на численні запитання братів. Щиро вдячні о. Сергієві за його відвідини. Бажаємо ревності та наснаги для служіння у Христовому винограднику.

52

7 – 9 березня 2011 р. Б. Ці три дні були присвячені реколекціям, тобто духовній віднові. У цей особливий, благословенний Богом період життя в семінарії кардинально змінюється: настає тиша та більше часу присвячується молитві, розважанням, читанню Святого Письма. Цього року реколекції проводив отець Орест Козак, монах студійського уставу. Дуже вдячні отцеві за духовну науку, бажаємо йому завжди перебувати в ласці Божій та під опікою Пресвятої Богородиці. Підготував Іван Комарницький

СЛОВО № 1 (45) /


БРАТСТВО

вÇÄÂßͲ ÑÂßÒÀ ÍÀ ÑÕÎIJ ÒÀ ϲÂÄͲ ÓÊÐÀ¯ÍÈ

Б

ратство «Введення в Храм Пресвятої Богородиці», яке є насамперед молитовною спільнотою семінаристів, має свій матірний осередок у Львівській Греко -Католицькій Семінарії Святого Духа і дочірній – у Дрогобицькій Духовній Семінарії блаженних священномучеників Северина, Якима та Віталія. У нашій (Дрогобицькій) Семінарії Братство існує вже 10 років і має широкий спектр своєї діяльності. Одним із напрямків є місійна діяльність, яка полягає в допомозі служінню священикам наших парохій на Сході та Півдні України, а також за кордоном, особливо під час Різдвяних та Великодніх свят. Різдвяні свята 2011 р. Б. не були винятком. 20 наших братчиків радо від-

гукнулися на запрошення священиків і пожертвували своїми канікулами заради місійного служіння. З їхніх відгуків дізнаємося, що коляда, якою вони прославляли народженого Ісуса, пройшла на духовне збагачення як для тамтешніх вірних, так і для наших семінаристів. Дорогі читачі нашого часопису! Позаяк на цих теренах України наша Церква тільки розвивається, багато наших вірних, можливо ваших родичів чи знайомих, що там проживають, не знають, що поруч з ними існує громада УГКЦ. Сподіваємось, що подані нижче адреси та номери телефонів священиків з Вашою підтримкою допоможуть їм знайти наші громади.

м. Донецьк Брати IV курсу Іван Талайло та Володимир Кобетяк вкотре святкували Різдво з громадою у м. Донецьку. Вони діляться з нами своїм досвідом: «Сім’ї, де ми колядували, з усмішками на устах і веселими обличчями приймали нас і, проводжаючи, відразу запрошували і на наступний рік не оминути їх оселі… Хоч і більшу частину канікул було проведено поза власною домівкою, проте ми дуже радісно провели ці різдвяні канікули і, від’їжджаючи, пообіцяли, що не востаннє відвідуємо цих людей і цю місцевість». м. Донецьк Парафія Св. Миколая,

березень - травень 2011

о. Михайло Заверчук, вул. Лучезарна, 32. Тел (моб): 0505241694

53


СЕМІНАРІЯ

м. Харцизьк Брати IV курсу Тарас Буричко та Іван Вінічук цього року колядували в місті Харцизьк. Повернулися піднесені духом: «Парафіяни ділилися своїм життєвим досвідом, зокрема пережиттям зустрічі з Богом. Особливо вразила нас розповідь п. Марії Дяків, в якої ми жили. Вона свідчила, що зцілилася молитвою священика і своєю вірою після того, як три тижні була паралізована і без свідомості...». м. Харцизьк Парафія Преображення Господнього, о. Лев Струков, вул. Пригородна, 5. Тел (моб): 0972445544

м. Євпаторія Брати V-го курсу Ростислав Приріз та Андрій Мельничук молилися на Різдвяні свята на Півдні України в м. Євпаторії. Повернулися теж із приємними для всіх враженнями: «На цю парохію ми приїжджаємо вже декілька років поспіль і зауважуємо примноження парафіян та їх духовне піднесення. Є спроби розпочати будівництво храму. Тут панує християнська родинна атмосфера, незламний український дух, готовність завжди і в усьому допомогти ближньому…». м. Євпаторія Парафія Покрову Пресвятої Богородиці, о. Богдан Костецький, вул. 60-лет ВЛКС М2/II 2, кв. 80. Тел. (дом): (06569) 5-77-63

с. Тарасівка

54

Далеко не вперше були наші семінаристи і в селі Тарасівка, що на Херсонщині. Цьогоріч сюди завітали брати III курсу – Володимир Улян та Микола Циб. Ось їхні враження: «Цього року ми пройшлися по домівках тих людей з колядою. У цьому дуже допомогла дружина священика, зорганізувавши з учнями невеличкий вертеп. Ми були приємно вражені, бо часто нас зустрічали зі сльозами на очах... Хто зна, можливо, саме після цих свят вони прагнутимуть більш духовно святкувати Різдво. Ми будемо надіятися та молитися за те, щоб ці люди стали практикуючими християнами».

Херсонська обл. Скадовський р-н, с. Тарасівка, Парафія Св. Василія Великого, о. Микола Тюрдьо, вул. Виноградівська, 43 Тел. (моб): 0673858488

СЛОВО № 1 (45) /


БРАТСТВО

м. Кременчук До Кременчука з колядою та молитвою прибули брати ІІІ-го курсу Тарас Каблаш та Андрій Кітик. Вони також радо діляться своїми враженнями: «Ці відвідини з колядою справили на нас особливе враження, адже більшість людей зустрічали колядників із великою радістю. Один чоловік, прийнявши нас, казав зі сльозами на очах: «Цей дім уже 60 років не зустрічав колядників». Така радість додавала нам сили приносити людям добру новину Христового Різдва». Парафіяни, своєю чергою, не забарилися з відповіддю на радісну новину і написали ось таке побажання братам: «Дорогі братчики! Це наш такий смішний подарунок з Кременчука, який ми заколядували разом з братами Кітиком і Каблашом. Що вам побажати? Щоб більшість з Вас поїхали на східні терени України, щоб не боялися, щоб посміхалися, щоб були живими свідками Бога. Адже найбільше людей цікавить твоє життя, чи воно чисте, чи правдиве, чи інше… Всього найкращого!». З повагою і любов’ю п. Оксана та о. Роман Атаман, м. Кременчук, Полтавщина. м. Кременчук, Парафія Воскресіння Христового, о. Роман Атаман, вул. Леонова, 35 Тел. (моб): 0503732804

с. Зміївка м. Першотравенськ

На Херсонщині, у селі Зміївка намагалися прикрасити торжество Різдвяних свят брати IV курсу Володимир Шотіков та Роман Шльомський. Їхні відгуки: «Протягом свят ми колядували по домівках парафіян, відвідували баптистів, а на саме Різдво колядували у Будинку для пристарілих. Також відвідували з колядою священика УПЦ КП. Дізналися багато корисного про особливість священичого служіння на Півдні».

На Дніпропетровщині, в м. Першотравенську, також не вперше місіонували брати IV курсу – Іван Герасимлюк і Тарас Зубко. Ось їхні відгуки: «Протягом цих різдвяних місій ми мали змогу ще глибше ознайомитися із культурою, ментальністю нашої східної парафії та збагатитися духовно…» м. Першотравенськ, Парафія Різдва Пресвятої Богородиці о. Лев Кметко, вул. Котляревського, 3. Тел. (дом): (056)337-24-76

березень - травень 2011

Херсонська обл. Бериславський р-н, с. Зміївка, о. Роман Боруцький, вул. 30-років Перемоги, 63. Тел. (дом): (05546)4-25-54

55


БРАТСТВО

с. Антонівка, Зеленівка та Музиківка Наші семінаристи, а саме Петро Маковецький (IV курс) та Богдан Хом’як (V курс) були раді допомогти отцю Ігореві Макару, котрий служить в селах Антонівка, Зеленівка та Музиківка, що на Херсонщині. Їхні відгуки: «Три дні ми ходили з колядою по домівках вірних, спілкувалися з ними і разом молилися. Ми дуже вдячні ректорату семінарії за таку чудову можливість, яка є корисною як і для нас (бо ми отримуємо новий досвід), так і для священиків і вірних на місійних територіях, котрі потребують допомоги».

с. Сонячне та с. Федорівка Іван Стефанишин та Іван Турчин з IV курсу разом з отцем Богданом Матковським заносили свої молитви до Бога під час Різдвяних свят у селах Сонячне та Федорівка, що на Херсонщині. Вони діляться з нами своїм досвідом: «У часі зимових місій ми допомагали отцеві у богослужіннях і разом з ним та парафіянами колядою прославляли народження Христа. Також і надалі маємо бажання брати участь у таких місіях, насамперед черпати з них життєвий досвід, якого ніколи не буває забагато». Херсонська обл., Дніпровський р-н., с. Сонячне, вул. Піонерська, 31 а, о. Богдан Матковський Тел. (моб): 0964511642

м. Зугрес У місті Зугрес, що на Донеччині також колядували наші семінаристи. Андрій Василиків (V курс) та Андрій Кобільник (II курс) висловлюють вдячність за можливість послужити на цій місійній території нашої Церкви: «Парафія Різдва Христового для нас здалася єдиною великою родиною, де всі поважають і люблять один одного та свою Церкву, вірять у її розвиток. Щиро вдячні за таку можливість послужити нашому народові». м. Зугрес Парафія Різдва Христового, о. Ігор Опацький, вул. Калініна, 4/12 Тел. (моб): 0509572745

М

ісійна діяльність є дуже важливою у Церкві. Вона є виконанням слів Христа: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 19-20). Не кожного Бог кличе долати сотні і тисячі кілометрів, виконуючи цю Господню заповідь. Деколи сприятливі умови для християнської проповіді можуть бути зовсім поруч. Кожен з нас є місіонером і покликаний власним життя, прикладом і словом свідчити про Христа кожної хвилини і у кожному місці. Підготував Іван Талайло

56

СЛОВО № 1 (45) /


березень - травень 2011


СЛОВО № 1 (45) /


Слово №45