Issuu on Google+

Від серця до серця

Число 3 (32) березень 2013 року Газета громадських організацій «Львівське Ставропігійське Братство», Галицьке Ставропігійське козацтво ім. Гетьмана України Петра Сагайдачного та Університету «Львівський Ставропігіон»

Поет – у пошуках слова Божого Кароль Войтила (Папа Римський Іван Павло II). Вибрані поезії. Переклад з польської Марії Слєпченко. – К., 2010. 1 Знайомлячись з цією перекладною збіркою поезій Кароля Войтили, я несамохіть пригадав слова одного з провідних польських перекладачів, автора перекладів на польську мову творів Т. Шевченка Єжи Енджеєвича, який, звертаючись до своїх колег, заповідав: «Першим обов’язком перекладача є вивчення всього багатства рідної мови, другим – досконале володіння мовою твору, що перекладається, його семантики, інтонації... Необхідно знати всю творчість автора, реалії країни, епохи, середовища; проаналізувати текст і підтекст, прослухати твір, як слухають музику Баха або Бетховена. Можливий твір повинен звучати, як оригінал. Письменник-перекладач нагадує городника: перенесена ним з однієї грядки на другу рослина повинна жити, цвісти, давати плоди». Саме так, художні реалії, перенесені з одного мовного середовища до іншого, повинні жити своїм власним буттям, а перекладач обов’язково повинен знати не лише мову оригіналу та мову перекладу, але й історичні реалії, в яких творив автор, а також історичне, філософське та смислове підгрунтя подій, що відображені митцем у його творах. Подеколи, причому не лише для перекладача, але й для нас із вами, читачів, не менш важливо знатися й на докладній біографії автора. Особливо в тих випадках, коли самі твори його автобіографічні, або ж опосередковано – за тематикою своєю, соціальними, політичними чи релігійними настроями, – формують відповідний мистецький життєпис. У світовій літературі давно склалося так, що існують книжки, в яких магія Поезії значно перевершує магію біографічної, так би мовити, позалітературної постаті автора. Такими віршами читач може захоплюватися, не маючи жодної уяви про їх творця, подеколи навіть не цікавлячись його іменем. Або ж, навпаки, культова магія Імені щасливо накладається на магію народної популярності, як це проявляяється у сприйнятті творів Шевченка або Єсєніна… До речі, саме поезії цього типу найчастіше стають народними, піддаючись при цьому варіантній фольклорній обробці. Та, водночас, людству явилося чимало прикладів того, як сформований нацією культ постаті митця, магія його імені – тяжіє над кожним твором, у сприйнятті якого об’єктивне визначення мистецької вартісності відходить на другий план перед культовим визначенням: «поезія Гете», чи «поезія Байрона, Пушкіна, Франка…». Тож чи варто дивуватися, що й поезія Кароля Войтили сприймається, саме як поезія… Папи Римського. Незалежно від того, в які роки, до сходження на папський престол, був написаний той чи інший вірш…

І не відкинь, о Господи, мій подив, який – ніщо перед Тобою, бо ти – цілий в Собі, але тепер для мене стався всім, струмком, що розриває береги, доки свою тугу не вискаже безмежним океаном. Основу «Вибраних поезій» Войтили становить цикл «Пісня про скритого Бога», що складається з двох частин – «Узбережжя, сповнені тиші» та «Пісні про сонце невичерпне». Об’єднує ж їх те, що кожен вірш – то ще один фрагмент своєрідних мистецьких нотаток Одвічного Богошукача. Я б навіть сказав, що поет перебуває в пошукові не стільки самого Бога, скільки – божественності всього того, що витворює сутність людської цивілізації, тобто любові і людяності, краси і віри, мудрості земного буття і величі незбагненної гармонії навколишнього світу: О чудо, чудо, чудо! Як людськістю я огортаю Бога, Огорнутий Його любов’ю і страдництвом огорнутий від Нього. Як би тематично не вирізнялися вірші цього польського поета, які б реалії сучасного суспільства не відтворювали, ми неминуче намагаємося відшукати в них ознаки якоїсь особливої одухотвореності та просвітленості; якийсь віщий знак небес, якесь прозріння вищого посвяченого, обрамлене в церковно-християнські символи. Та в цей час понтифік-поет стиха нагадує нам: Частиця хліба є реальніша, ніж Всесвіт, Більш сповнена буттям і Словом… А, звертаючись до Всевишнього, з повинно схиленою головою запитує, не так Його, як самого себе, всіх нас: Чи зможеш нас навчити, що є інші кривди, крім наших? Чи зумієш переконати, що в сліпоті може бути щастя? Відтак нагадує собі і Господові: Кожен іде до Тебе, тіло залишивши історії. І кожен у мемент відходу – більше ніж вся історія… Ми намагаємося розпізнавати в текстах його поезій позаземну вищість понтифіка, а він лагідно повчає нас: Тож у мороці стільки є світла, скільки життя у троянді розкритій, скільки Бога, що сходить на душі берег тихий. Ми дошукуємося якихось утаємничених підтекстів, а він сповідально звіряється найодвертішою і найбезжальнішою з-поміж філософських сентенцій: Вже не печалюсь про жоден з опадаючих днів, Коли знаю, що всі опадуть… І тут-таки благословенно заземлює наше світосприйняття аж до… божественного одкровення: Славлю тебе сіно запашне, бо не знаходжу в тобі гордині зрілого колосся… Славлю тебе, сяєво бліде пшеничного хліба, в якому на хвилину вічність завітає…

Коли я говорив про магію постаті, магію особистості, то мав на увазі духовні та світські знання, які ми накопичили взагалі про Папу Римського як такого, і про Папу Івана Павла II зокрема. І в цьому сенсі важливим елементом пізнання поезії Кароля Войтили через пізнання особистості самого автора стає передмова до збірки Сергія Грабара, п’ять есеїстичних образків якої, на мій погляд, відтворюють п’ять етапів сходження набожного поета до вершин мистецтва, вершин громадянської духовності, вершин понтифікату, а відтак – і вершин земного, цивілізаційного безсмертя. Хоча сам автор передмови до подібної градації не вдається. І це завдяки передмові, ми дізнаємося, що за два роки до створення в 1944му своєї «Пісні про скритого Бога» молодий поет Кароль Войтила «вступає до загальноосвітніх курсів підпільної Краківської духовної семінарії. Безпосередньо в 1944 році, з міркувань безпеки, кардинал Стефан Сапега забирає К. Войтилу та інших семінаристів-нелегалів на роботу до єпархіального управління в архієпископському палаці. Тут Кароль перебував до закінчення війни. «Пісня про скритого Бога» скоріш за все писалася в умовах нелегального навчання та постійної зовнішньої небезпеки. На цей час Кароль Войтила, йому виповнилося 24 роки, вже був високоосвіченою людиною. Він знав близько десяти мов і спілкувався ними. За два роки він буде рукопокладений у священники і відправиться до Рима для продовження навчання». З автором передмови не можна не погодитись у тому, що Іван Павло II справді намагався спокутувати хоча б якусь часточку тих гріхів, які впродовж віків і віків накопичували людство та його християнська церква. «…Він буде спокутувати гріхи церкви за розорення Царгорода хрестоносцями в 1204 і за знищення протестантів 24 серпня 1572 року, під час Варфоломіївської ночі. Він покається за розкол церкви в 1054 році і першим з усіх керівників католицької церкви приїде до Греції. Він зробить багато для панування миру на планеті». Вдало доповнює образ понтифіка характерними штрихами й патронеса жіночого Ордену Пресвятої Богородиці княгиня Людмила Макаренко, яка у своїй післямові «Людина, всім серцем прагнуча миру», пише: «Ця Надлюдина зуміла вловити віяння часу, дух сучасності й ста-

ти провідником віри в Христа Спасителя серед самих різних народів світу. Походи, альпінізм, байдарки створювали йому репутацію небезпечного оригінала. А він просто дуже любив життя. Одного разу на запитання: «Чи гідно Папі кататися на лижах?» він відповів «Папі негідно погано кататися на лижах». Він піднімався над історичними умовностями і обставинами. Видатний діяч сучасності, з ім’ям якого пов’язана ціла епоха». Й нарешті зазначу, що в контекст поетичної збірки, в підтексти окремих віршів і цілих добірок, вдало вписуються всі дванадцять духовно-графічних інтерпретацій, здійснених у цьому виданні народним художником України Володимиром Слєпченком. Можна з упевненістю стверджувати, що в даному випадку графік виявився гідним співавтором поета, співтворцем його біблійних притч та мистецьких макрообразів. 2 На цій емоційній хвилі й хотілося б завершити огляд рецензованої збірки, якби ж то не усвідомлення того, що, незалежно від постаті автора, перед нами – мистецькі твори, а до того ж, перекладні. Відтак, шануючи канони кано мистецтва і традиції реценз зування, змушений висловити к кілька принципових зауважень. За всієї поваги до постаті авт тора, поезія його справляє двоїсте ї враження. З одного боку, п помічаєш прагнення його – як і л личить священнику, – сотворят ідеалізований, вселенський ти о образ духовності, що ґрунтується є на вірі і людяності. З іншого ш – відчуваєш мистецьке р розчарування тим, що, поза окремі о філософічні рядки, які в вдається віднайти по його віршах, р переважна більшість самих м віршів як завершених твор – усе ж таки занадто фрагрів ментарна. м На жаль, авторові р рідко вдається довести вірш до повноцінного п макрообразу, до формування ф повноцінної текс стової концепції задуму. Свого часу я вже казав, що « «справжній поет – не той, кого читають, ч а той, кого цитують». Так Т от, поза окремі вдалі рядії Кароля К ки, поезії Войтили бракує образності й афористичності, бракує тієї цілісності, яка дозволяє добірку строф перетворювати на поєднані філософським задумом твори. Це призводить до того, що мистецьки виправданому цитуванню підлягають хіба що окремі рядки, але майже ніколи – цілі поезії, на кожній з яких позначається концептуальна поверховість і прикінцева поспішливість. Тобто, замість вивершення та поетичного вигранювання вірша, нерідко спостерігається його образне згасання. Чимало зауважень викликає і внесок у сприйняття його поезії, здійснений перекладачкою з польської Марії Слєпченко, яка, водночас, виявилася й упорядником даного видання. Крім «Пісні про скритого Бога», до книжки увійшли також у різні часи писані та друковані цикли: «Мати», «Думка є простором дивним», «Профілі людини» та «Всенічна Великодня». Проте дивна річ: називаючи збірку своїх перекладів «Вибраними поезіями», Марія Слєпченко ні словом не обмовилася про те, на основі яких же збірок творів, чи з яких саме публікацій в періодиці віршів поета Кароля Войтили, їй вдалося скомпонувати це «вибране»? Мало того, залишається невідомим: скомпонувала це «вибране» вона сама, чи все ж таки скористалася добіркою, підготовленою кимось із польських чи українських видавців? Але ж, даруйте, без таких видавничих зазначень, які, крім усього іншого, торкаються ще й міжнародного авторського права, ця збірка просто не мала права з’являтися друком! Не кажу вже про те, що в книжці не зазначені ні видавництво, ні друкарня, ні час подання до друку, ні наклад цього видання, як немає й міжнародного реєстраційно-видавничого номеру ISBN, тобто, за всіма ознаками – такий собі самвидавчик. (Закінчення буде)

Богдан СУШИНСЬКИЙ, м. Одеса


Офіційна Ставропігія

2

Число 3 (32), березень 2013 року

Громадську раду

при Львівській обласній державній адміністрації

сформовано

12 БЕРЕЗНЯ 2013 РОКУ відбулося перше засідання новоутвореної Громадської ради при Львівській держадміністрації – колегіального виборного консультативно-дорадчого органу, утвореного для забезпечення участі громадян у формуванні та реалізації державної політики.

Основними завданнями Громадської ради при Львівській ОДА є: – створювати умови для реалізації громадянами конституційного права на участь в управлінні державними справами в межах компетенції Львівської облдержадміністрації; – проводити громадський контроль за діяльністю Львівської облдержадміністрації; – забезпечувати врахування Львівською облдержадміністрацією громадської думки під час формування та реалізації державної політики; – сприяти Львівській облдержадміністрації у підготовці та проведенні громадських обговорень з питань, що відносяться до її повноважень. Новоутворена Громадська рада складається з 227 осіб – керівників громадських організацій Львівщини. Учасники зборів таємним рейтинговим голосуванням головою Громадської ради обрали президента асоціації роботодавців торгівлі та громадського харчування Львівської області БЕРМЕСА Зеновія Миколайовича. Заступником голови Громадської ради став СРІБНИЙ Василь Михайлович – голова Львівської обласної галузевої організації роботодавців машинобудівної і приладобудівної промисловості, відповідальним секретарем – ПАПІРНИК Ганна Степанівна. СТАВРОПІГІЙСЬКІ НОВИНИ

«Ноосферна арт-хвиля» НЕЩОДАВНО виповнилось 150 років від дня народження великого вченого, першого президента Академії наук України Володимира Вернадського. З геніальною прозорливістю В. Вернадський передбачав науково-технічну революцію XX століття з усіма її наслідками для біосфери. Саме в пізнанні закономірностей розвитку біосфери є ключ до розумного природокористування. У наш час особливої актуальності набуває вчення В. Вернадського про перехід біосфери в ноосферу, що може слугувати основою для фундаментальних досліджень екологічних проблем. Саме тому Університет «Львівський Ставропігіон» долучився до міжнародного проекту «Ноосферна артхвиля». Представляють Університет у цьому проекті Кміт Ярослав Михайлович, ректор Університету «Львівський Ставропігіон», доктор філософії та педагогічних наук, професор. Він є автором 100 наукових праць, серед яких: монографія, навчальні посібники, підручник з медичної та біологічної фізики, а також Романець Ярослав Петрович, старший науковий співробітник Університету «Львівський Ставропігіон», завідувач першим центром інтегративної антропософії і ювенолпії.

Учасники зборів затвердили 25 комісій. 1. Комісія економічної політики, БОРЩЕВСЬКИЙ Віктор Валентинович. 2. Комісія з міжнародного співробітництва та туризму, ФЕЦЯК Олег Богданович. 3. Комісія з питань архітектури, містобудування, інфраструктурних проектів та капітального будівництва, ГАРЦУЛА Володимир Іванович. 4. Комісія з питань житлово-комунального господарства, розвитку інфраструктури (транспорту) та паливно-енергетичного комплексу, ДУМА Ігор Михайлович. 5. Комісія з питань фізичної культури та спорту, ВАСИЛЬКО Ростислав Степанович. 6. Комісія з питань захисту суспільної моралі, СТАНІШЕВСЬКИЙ Зеновій Мстиславович. 7. Комісія з питань інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю, МАТКОВСЬКИЙ Роман Ілліч. 8. Комісія з питань культури, охорони культурної спадщини та культурних цінностей, ОЖИЇВСЬКИЙ Ігор Васильович. 9. Комісія з питань охорони здоров’я, ПУКАЛО Роман Михайлович. 10. Комісія з питань підприємництва, промисловості та регуляторної політики, ГУДИМА Юрій Іванович. 11. Комісія з питань розвитку сільських територій, СЕДІЛО Григорій Михайлович. 12. Комісія з питань сім’ї та молоді, ЖУПНИК Олеся Миколаївна. 13. Комісія з питань соціального захисту населення, ХОМА Юрій Юрієвич. 14. Комісія освіти і науки, КМІТ Ярослав Михайлович. 15. Комісія у справах дітей, ПОЛЯНЧИЧ Тетяна Михайлівна. 16. Комісія права і законності, ЗЕЛЕНИЙ Богдан Богданович.

17. Комісія з питань охорони довкілля та надзвичайних ситуацій, БІЛЯК Михайло Васильович. 18. Комісія з питань інформаційно-комунікативних технологій, КОВАЛЬЧУК Богдан Євтихійович, ЯКУБОВСЬКА Марія Степанівна. 19. Комісія з рівних прав та можливостей чоловіків і жінок, ПАСТУШЕНКО Ольга Борисівна. 20. Комісія по взаємодії з місцевим самоврядуванням та співпраці з громадськими радами Львівщини Вовчко Назар Васильович. 21. Комісія із взаємодії з органами державної виконавчої влади та співпраці з правоохоронними органами, органами юстиції, ЛЕСЬКІВ Володимир Богданович. 22. Комісія з питань національностей та релігій, ГАРАТ Іван Васильович. 23. Комісія з питань зв’язків з українцями за межами України, ЯКИМОВИЧ Богдан Зіновійович. 24. Комісія з питань соціального партнерства, ІЛИК Віталій Ярославович. 25. Комісія з питань проблематики розвитку міста Львова, ЛОКАТИР Юрій Васильович. 13 березня Голова Львівської обласної державної адміністрації Віктор ШЕМЧУК привітав Зеновія БЕРМЕСА з обранням головою Громадської ради і побажав йому успіхів у праці на цій почесній посаді, та висловив надію, що співпраця Громадської ради та Львівської держадміністрації проходитиме у конструктивному руслі. Роман МАТКОВСЬКИЙ, голова комісії з інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю P. S. Редколегія часопису “Пульс Ставропігії” вітає голову Львівського Ставропігійського Братства, ректора-співзасновника Університету “Львівський Ставропігіон” Ярослава Кміта з обранням головою комісії освіти і науки Громадської ради при ЛОДА.

Положення

про міжнародну премію ім. Данила Галицького ВІДОМО, що в грудні 1253 (за деякими даними – в січні 1254) року в місті Дорогочині Іоаном Планом де Карпіні, легатом Папи Римського Інокентія IV, іменем самого Папи Римського, видатного військового та політичного діяча, фундатора української національної державності Великого князя Данила Галицького було Короновано і Помазано на короля. Оскільки король Данило приймав цю корону з благословення всіх руських єпископів, то, за монархічними канонами, з цього випливає, що короновано було на королівство всю Русь-Україну (докладніше – у статті письменника, академіка Богдана Сушинського «Галичині – козацькорицарську академію ім. короля Данила Галицького», «Пульс Ставропігії», січень 2013 р.) Виходячи з того, що в груд– Української Державності, зоні цього, 2013-го, року національ- крема, її сучасної, чи її князівськона гордість велить нам, українцям, рицарської, королівської та козацьвідзначити 760-річчя коронуван- кої доби, а також доби визвольних ня Данила Галицького і всієї Руси- змагань останніх століть; відроУкраїни, а сам нинішній рік вважа- дження сучасного лицарства і коти Роком Короля Данила Галицько- зацтва як основи українського дерго, вчена рада Університету «Львів- жавницького патріотизму; – історії українського національноський Ставропігіон», за підтримки вченої ради Інституту Ставропігій- освітнього, наукового, культурного, ських досліджень, а також Ставропі- цивілізаційного та просвітянського гійського Братства, Галицького ко- руху; філософії, психології та пракзацтва ім. гетьмана України Петра тики сучасної педагогіки; Сагайдачного, інших освітніх, нау– налагодження міжконфесійних кових, творчих та громадських орга- зв’язків, розвиток міжнародних взаєнізацій; представники яких станов- мин та формування національної дилять раду (журі) засновників, про- пломатії в ім’я розбудови Незалежної голошує заснування міжнародної України та європейської спільноти. Присудження премії здійснюпремії імені Данила Галицького. Лауреатами премії можуть ста- ється рішенням вченої ради Уніти: науковці, публіцисти, педагоги, верситету «Львівський Ставропігідипломати, політичні і церковні діячі, он», після консультацій з представякі своїм загальним науково-творчим никами організацій-засновників та громадсько-політичним доробком (тобто з радою-журі засновників), зробили значний внесок у досліджен- які володіють правом добору кання, відродження та пропаганду: дидатур та обговорення їх доробку.

Публічне обговорення кандидатур не проводиться. Лауреати (кількість яких щороку визначається радою засновників) оголошуються щорічно, у березні–квітні. Лауреатам вручається Диплом та Золотий Лауреатський Знак (медаль «Золота Королівська Корона»). Сам акт вручення зазначених атрибутів може не збігатися з датою проголошення лауреатів (усе залежить від наявності лауреатської атрибутики та спроможності лауреата прибути на урочистості). Лауреати міжнародної премії ім. Данила Галицького поступово формують міжнародне Товариство (Орден Корони) Лауреатів, на чолі якого постає перший (за часом, з чинних на той час, тобто за принципом спадковості) з Лауреатів. Рада засновників застосовуватиме заходів для широкої пропаганди Премії та її Лауреатів; активно залучатиме лауреатський корпус до проведення щорічних заходів з нагоди присудження премії та вшанування пам’яті визначного державного і національного діяча та полководця короля Данила Галицького. Рада засновників завжди виходитиме з того, що міжнародна премія ім. Данила Галицького є елітарною, престижною, духовно-аристократичною відзнакою європейського та світового рівня і наполегливо формуватиме цей імідж усіма належними засобами.

Рада засновників


Постаті Василь

3

Число 3 (32), березень 2013 року

ПАЧОВСЬКИЙ

Продовження. Початок у числі 2. а велика трагедія розвалля України подала нам розв’язку проблеми нашої нації – сотворила велику легенду безсмертя України. Що перша постать цієї легенди століть – то представник аристократичного консерватизму в ocoбi вічного лицаря, князя Михайлика, що під зраду Татарських людей узяв на спис Золоті Ворота, як сніп жита, i заніс до Царгороду. Там він держить сторожу о хлібі й воді через шістьот літ коло Золотих Воріт, того символу української державности. Стоять вони незримі для українців коло Царгороду i ждуть слушного часу, аж князь Михайлик перенесе їx назад до Київа i поставить на граніт державности, як Ураїнці спізнають в пеклі лихоліття, що за скарб є своя держава – під гаслом «Держава або смерть!». А друга постать великої легенди століть – це узмисловлення українського духа – революціонера в постаті українського Агасфера, вічного Марка Проклятого, який в ім'я ідеї свободи, волі, з'ясованої Чупринкою як ідеї «бунту для бунту», все хоче добре зробить, а все йому виходить на зло, тому замість ставити, мусить все валить! Під гаслом самостійности за чверть століття Молода Україна відобрала від Мскви всій украдених геніїв нашого мистецтва рівня Шевченкові, себто Дмитра Левицького, Антона Лосенка, Володимира Боровиковського, Айвазовського, Кунджія та Миколу Ге; – різьбярів Михайла Козловського, Івана Мартоса та Архіпенка, музиків: Чайковського та Бортнянського та генія слова Миколу Гоголя. А тим часом під гаслом Михайлика: «держава або смерть» молоді мисці самостійної України стали добувати з тих елементів, що є вічноживі в тисячоліттях нашої бувальщини нові ціли, нові ідеї, нову місію української нації в космосі всесвіту. Перша ідея консервативна князя Михайлика, яку добуто з попелу століть для зросту нашої нації, для побудови української держави, є ідея сили землі, що живе в душі кожного українця. За княжих часів український народ ототожнював державу зі землею. Найбільший поет нашої державності, автор «Слова о полку Ігореві» взиває князів вступити в золоте стремя за обиду сего времени, за рани князя Ігоря, за землю руську і кличе: «О стогнати землі Руській помянувши перву годину і первих князей! О Руськая земле, уже за шеломляннєм єси!» За козацьких часів співав народ у думі: «Українська земле, усім ти, земле, богатая, та за ворогами своїм дітям проклятая». Українська еміграція XIX віку шукала по цілому світі землі такої, як на Україні, а наш хлібороб знається за всі народи найкраще на черноземі, захопив найкращі землі на Підкавказзі, на Туркестані, на Cибиpi i в Канаді та став найкращим піонером земельної культури на світі. Ту містичну ідею землі врослу в душу нашого селянства, закляла в літературі Ольга Кобилянська в повість «Земля». Ту ідею закляв Стефаник у довічне слово: «Вона, земля за твою силу дає тобі повну хату дітий і онуків, що регочуться як срібні дзвіночки і червоніють як калина». А як сини йдуть на українську війну, батько каже: «Хай Вас закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріння її не виторгав у свій бік» – в імя довічного факту, що де є могили свідомих ідеї, там прийде воскресення! І нині побачив світ, затривожений зростом комунізму, що одинокою остоєю культури проти московського імперіалізму, що грозить світовим пожаром кочовою ордою Европі є вал українських селян, який окопався в землі в окопи позиційної війни і бореться за обиду сего времени, за землю українську, за добутки тисячеліття, бореться на життя і на смерть від Чорного до Білого моря, від Олексія Михайловича до нинішнього дня.

Друга ідея консервативна, яку добули ми з попелу століть для зросту нашої нації, для української держави, для місії українського духа, є культ животворної національної релігії на підкладі культу Сонця... Плаче вголос Ярославна, Осьмомисла доня славна, У Путивлі серед хмар. Сонце світле, всім mpucвimлe, Шлеш тепло, красу і ярь – А на воїв лада тучі

розсваpeнi християнські церкви, східну i західну, в один храм Христовий Евразії. Завдяки тому релігійному культові наші селяни мають в coбi той аристократизм духа, оснований на старовинній культурі, якого не має ніякий народ в Европі, яка переймила тільки римську цивілізацію. Завдяки тому аристократизмові наші селяни не піддаються чужій культурі мимо 600-літньої затрати своєї державности, завдяки тому аристократизмові духа наш нарід проглинув в себе Скитів, Сарматів,

грецького змія з Дунаю, аби Царгород добути, або дома не бути. Він був свідком, як князь Олег прибивав щит з тризубом на брамі Царгороду, отворяючи нам ворота на отверте море до океану. Сокіл нашого духа був свідком, як Запорожці здобували Каафу, Синопу, Трапезунт, передмістя Царгороду за Сагайдачного, аж дрожав турецький султан, перед яким тремтіла ціла Европа, бо «Чорне Море любило завзятих чубатих Славян». Хоч як тяжко їм було через пороги дібратися до побережжа, та пороги не спинили гону нашої нації до моря. За княжих часів українська людність сягала до річки Poci, за козацьких чaciв до річки Самари, а нині українці обняли раменами Чорне Море від Кавказу до Дунаю, бо нація з гербом тризуба боролась за Чорне Море через тисяч літ своєї icтоpiї. Однак через пороги українці були тільки річною нацією, ці романтичні пороги відкинули нас від моря і звернули Україну до півночі та й завели її під руки Московщини. Але душа нашої нації, злеліяна творцями мистецтва, вирвалася до моря. Море змалював в чудових картинах маляр Айвазовський, море оспівали за Шевченком вci поети «Молодої України»: Леся Українка, Олесь, Лепкий, Пачовський та украінський літаючий Голландець П. Карманський. До моря зложив свій псалом хресний батько українського чистого мистецтва М. Вороний: Чолом тобі синє, широкеє море, Незглибне, безоднє, безмежний просторе, Могутная сила, чолом! Дивлюсь я на тебе і не надивлюся, Думками скоряюсь, душею молюся, Співаю величний псалом. Прийшов я до тебе змарнілий та бідний, Проте ж не чужий але близький та рідний, Тобі бо віддавна я свій! Море було мрією нашої нації, але тепер Дніпрельстан закрив пороги і злучив Київ з Чорним Морем, тим робом зв’язано на все море з Україною. Значення Дніпрельстану не в промисловости для нас, а в епохальній події, що ми стали через його морською нацією, якої столиця Київ лежить над морем. Хоч нас хочуть диктатори з Москви відперти від моря чужою колонізацією, та українська нація, що проглинула Печенігів, Половців, Татарів, проглине i сесю колонізацію i завісить свiй знак тризуба на Криму на скалі Чатирдагу, посягне рукою до Царгороду за Золоті Ворота до отвертого моря, за які боролася наша нація через тисячоліття і бореться з цілим світом до нинішнього дня. Четверта ідея консервативна, яку добуто з попелу століть для зросту української нації, для україн��ької держави, є боротьба Европи з Азією, є боротьба европейського духа нашої споконвіку осілої нації проти азійського духа кочової орди за культуру на основі розвою індивідуальности. Чорні тучі з моря йдуть, хотять прикрити чотири сонця, а в них трепещуть сині молнії. Земля тутнеть, руки мутно текуть, пороси поля покривають, стязи глаголють: Половці йдуть від Дона від моря і від усіх стран, руськия полки обступиша. Діти бісові кликом поля преградиша, а храбриї Русичі преградиша черленими щити. Тут ся копіям поламати, тут ся саблям потручати на ріці на Каялі у Дону великого! Бити грому великому, іти дождю стрілами од Дону великого… Ой так між Доном а Дніпром ломав копія нераз ціле тисячоліття бій Европи з Азією. На той бій ішли побідні походи Олега, Ігоря, Святослава, туди йшли 93 походи Мономаха, тут розігралася битва над Каялою, рокова битва над Калкою, могильна битва під Полтавою, воскресна битва під Крутами, тут миж Дніпром i Доном Русь-Україна покладала голови за гелєнську свою культуру індивідуальности проти орди азійського колективу i тут бореться вона з кочовою Азією до нинішнього дня.

Світова місія України Конструктивні ідеї державності та космічна місія української нації

Реферат, виголошений в «Молодій Громаді» в Перемишлі дня 22 січня 1933 р. Печенігів, Торків, Пoлoвцiв, Татарів, а тепер пожирає всіх кольоністів, які осідають на селі, бo їx діти вже в третьому поколінні говорять українською мовою. Тому наш нарід стратить раз у раз верхи інтелігенції, як вона відривається від старинної національної культури – на користь пануючих націй, – але нарід внизу виріс на велитня i росте по дням, по ночам, по годинам за-

Володимир Бірчак і Василь Пачовський – нерозлучні друзі, 1900-і рр.

Ти простер огнем жагучі, На безвідді луки гнув – В спеці, в спразі, в лютій згаді Туги тугою замкнув. То княжна Ярославна, як дитина народу Дажбожих онуків, молиться не до християнського бога, привезеного на незрозумілій мові з Греції, а до Бога Сонця, як молились предки дві тисячі з половиною літ перед Христом на Україні. Адже вci старовинні свята Калити, Коляди, Щедрівки, Колодія, Великодня, Купайла Івана, вci свята, починаючи від Маковія до Пилипа відзначаються спеціальним культом народу, бо під християнськими святими лежить в основі три з половиною тисячі літ культу Сонця Дажбога. Доказом того являються писанки, мальовані знаками, які є символом руху Бога Сонця, себто гачковий хрест (свастика), троячок (трікветер) та зірка (розета), які виступають в найстарших памятниках культури Сходу i Америки. Культ Сонця прийшов на Україну в кінці бронзової епохи, i завдяки сему культові Українці, як осілий народ, сотворили обрядові пісні на соняшні свята з приспівкою «Даждь-Боже!». Iнтeлігентовi, що вивищився від народу, затратив національну культуру i пошану до нeї, видаються ці свята обрядові пересудом, пережитком, але у селян на цілій Укpaїні християнський культ єднається з культом Сонця. З цего культу національних свят вийшла вся культура, леліяна в Галичині жонатим священством від Шашкевича до Марка Мурави, з цего культу, що єднав з народом інтелігенцію й утворив в священничій родині еліту відродження Haшoї нації в Галичині через ціле XIX ст. В тих святах найкраще ясується той аристократизм духа нашої нації, тому так надаються вони до артистичної творчости не тільки в поезії, але й у малярстві, як бачимо се на «Гагілках» Труша, або в прекрасній пpoцeciї на воскресній утренні Пімоненка. Той високий лет духа ясується в арxiтeктypi наших церков від запорозької церкви в Caмapi аж до Волоської церкви або св. Юра у Львові, увіковічненій як символ значіння релігії для нації в безсмертних мальовилах Новаківського. Вкінці той культ національної релігії становить один з елементів тої космічної місії української нації, яка має злучити дві

Поклін Тобі доземний, Рідний Краю, Цілую з гір Твій порох і ридаю З граничних стін. Цілую кров, у поросі пролиту, І бачу жертву, на хресті прибиту, І дим з руїн! Земля Твоя розрізана на чверти, А нації присуджено суд смерти – Без моря й гір! Сини Твої розсипані по світу В ненависті, без віри, без завіту, Без ясних зір! Зробив Ти з мене співака кохання Легковажив моє слово зрання, Як пустоцвіт А я творив весь вік слізьми і кров’ю Тобі завіт для Бога із любов’ю, Як Бог свій світ! Не жаль мені, що я не маю хати І буду десь під тином помирати – У чужині. А діти будуть витягати руки У ріднім краю поміж чужі дуки – Весь вік на дні. А жаль мені, що зрив такий народу Втопився в крові, мов пішов під воду, І щез, як шум! Бо ми кланялись знов чужому Богу І кликали чужих на перемогу Братів на глум! На глум і Бог споверг на нас прокляття За гріх розвалля храму без каяття В довічній млі. І ворогам ми власними кістками І кров’ю з вічних ран будуєм храми В Твоїй землі!

Василь ПАЧОВСЬКИЙ З «Блакитної книги», 1923–1927

вдяки своїй peлігії, peлігії освяченій обрядовими святами до нинішнього дня. Третя ідея консервативна, яку добуто з попелу століть для зросту нашої нації, для будови нашої держави, є ідея здобуття Чорного моря як дороги до океану. Ей на Чорному Морі, На камені біленькому, Там сидить сокіл ясненький, Жалібненько квилить, проквиляє, співає народна дума про Олексія Поповича, що сповідається з девяти гріхів Великому Богу і святому Чорному морю. Ой вже давно той сокіл українського духа споглядає на святе Чорне море ще того часу, як плив Олег Віщий на чолі Великої Скуфи всіх племен на Царгород, як боровся Ігор в грецькім вогні на Чорному морі, як Святослав Хоробрий вертав зі золотом

(Закінчення буде)


Історія українства

4

Число 3 (32), березень 2013 року

Онтологічний код імені «Україна» Тридцять три автографи стародавньоукраїнської етноісторії. Духовно–аристократичне наймення Україна. Cанскритська назва UKкraya–Ukhrayana, Украйна–Україна ПАМ’ЯТКИ Стародавньоукраїнської й античної державності, науки, філософії, психології, етики, мови, писемності, культури, мистецтв, релігії та духовності.

«Німець скаже: «Ви слав’яне». «Слав’яне! Слав’яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані!» Т.Г.Шевченко

«Пора, Україно, пора Поновити Правічні Права!» Автор

«Картагена української провінційності має бути зруйнована!» Є.Шевельов

«Украйна – название всякой области на краю государства в древній Россіи; в частности – название Малороссии». Энциклопедический словарь 1913 г.

На найбільшу за територією в Європі країну Україну автори російського Енциклопедичного словника відвели всього три рядки. І все. Для прикладу, на якогось дячка Украинцева – вісім рядків! І ця «енциклопедична» характеристика такої великої європейської держави, як Україна, продовжує тиражуватися й досі. Щоб покласти край цьому історичному казусові, ми звернемось до джерела всіх джерел – Санскриту. Санскрит є своєрідним Етимологоном – скарбівни-

цею всіх етимологічних таємниць будь-якого слова в ареалі світових мов. Не виняток і мова українська. Майже всі перші слова на літеру «У» в Санскриті мають що сказати про етимологію назви держави Центральної Європи на ім’я «Україна». Беремо весь ряд слів на корінь «УK», що здається всі спеціально присвячені визначенню самої суті, сказати б квінтесенції етноназви народу «українців», його душі, релігії, його психогенокоду, зрештою самої назви держави: «Україна».

(Далі буде) Василь ХИТРУК, приятель Львівського Ставропігійського Братства, м. Херсон


Поради фахівця Катерина

ГІНДАК, м. Миргород Полтавської обл.

Продовження. Початок у числах 8, 11–12 за 2012 рік, 1, 2 за 2013 рік кі ж позитивні емоції треба розвивати і обов’язково піддержувати кожну хвилинку вашого життя. Навіть коли вам вкрай важко на душі не забувайте про ці перлинки вашого здоров’я – позитивні емоції. Обов’язково шукайте можливість їх проявити, відчути, усвідомити. Слухайте дуже уважно, бо така позитивна емоція як задоволеність не часто забігає в ваш мозок, ви не привикли бути задоволеним. Та я вам раджу привчіть себе відчувати задоволеність і вдячність собі чи богу будь-де і всім: чи ви щось зробили, чи купили, чи усміхнулись природі, всьому живому на Землі. Навчіться отримувати задоволення і ви відчуєте прилив сил, енергії, здоров’я. Навчіться бути впевненими в собі, навчіться співчувати, робити добро людям і обов’язково бути вдячними кожному кроці вашого життя. Навчіться радіти і проявляти свою радість навіть якщо вас не розуміють, бо не всі в ту хвилину знаходяться в такому стані як ви. Знайте, що коли ви усміхаєтесь, то усміхаються всі ваші органи, а коли сумуєте, плачете, то органи теж сумують, вони страждають від недостатку крові, кисню, живлення. Любіть життя, людей, природу, любіть спілкування, гумор. Це і є дійсне життя, яке приносить радість і здоров’я. Дорослі, вчіть дітей якраз цим якостям психічної діяльності. Проявляйте ніжність один до одного і не соромтесь це робити, бо чомусь ми не соромимось проявляти такий гріх, як грубість, заздрість, брехливість, недовіру, невдоволеність, а проявляти почуття поваги, кохання, ніжності соромимось. Задайте кожен собі питання чому, що заважає набувати собі здоров’я? Так, є такі особливості в психічній діяльності людини, теж смертні гріхи, які заважають проявляти людські якості позитивного емоційного стану людини. Які? Та все та ж гордість, зарозумілість, самозакоханість, егоїзм, відсутність культури та поваги до інших, підозрюваність, недовіра, низький інтелект, низька самокритика, упертість, сліпе відношення до своїх недостатків та інші гріхи або негативні емоції. Саме ці негативні психологічні стани заважають людині вивчати себе, бути самокритичними, змінюватись позитивно. Щоб полегшити пошук ваших негативних емоцій, я вам раджу краще послідкувати за станом своїх мускулів. Якщо ваші мускули будуть розслаблені, то ви автоматично будете находитись в стані спокою. Особливо це стосується мускулів обличчя, чола. Бо мускули чола, якщо вони знаходяться в стані напруги саме й визивають хвилювання, тривожні думки. Послідкуйте за своїми мускулами, розслабте їх, вирівняйте своє дихання і ви відчуєте полегшення і в психологічному стані, і з боку внутрішніх органів, навіть голова стане менше боліти, знизиться кров’яний тиск, зменшиться роздратованість, вразливість і ви відчуєте внутрішній спокій. У вас буде покращуватися кровообіг, живлення внутрішніх органів, будуть підвищуватись захисні функції вашого організму. Усмішка на обличчі розгладить ваші мускули і ваше обличчя буде молодіти, бо шкіра буде в достатній кількості одержувати живлення і кисень. Отож краще посміхатись один одному і спокійно вирішувати всі питання без емоцій, розумно, осмислюючи свої вислови, рішення, обґрунтовуючи свою поведінку. Наслідки будуть тільки позитивні. Успіхів вам в удосконаленні своєї особистості, свого здоров’я. Тема 11. Я хочу продовжити розмову про негативні емоції. Чому виникає невдоволення, розчарування, конфлікти. Звісно що на це є причини і це особиста реакція кожного на ситуації, на неякісне спілкування, на негативну поведінку людини. Але завдання держави мати психологічно і фізично здорову націю, а для цього треба, щоб люди були більше вдоволені життям, не розчаровані, з хорошим настроєм. Від кого це залежить? З однієї сторони від керівників держави. Але також залежить від кожного з нас. Невдоволеність не приходить сама по собі.

Число 3 (32), березень 2013 року

Вона формується роками на основі наших негативних взаємовідношень. І дійсно, коли нам з неповагою відповідають на запитання, коли обслуговують неуважно, коли виконують несвоєчасно роботу, або не виконують якісно, коли у кожного з нас поведінка не відповідає стандарту культури взаємовідносин, то чим же ми в житті будемо вдоволеними? У кожній професії є норма поведінки, відношення до роботи, до обслуговування, до підлеглих. Є також норма відношень між людьми, відношень до тварин, до природи. Якщо ми не виконуємо цю норму, то нами будуть незадоволені, нас будуть критикувати, будуть виникати конфлікти, недовіра один до одного і втрата здоров’я. З сьогоднішнього дня ми поговоримо про цю норму відношень. А також про те, як треба вміти себе захищати від негативного впливу навколишнього середовища, від нашого безкультур’я, від нашого цинізму. Отож почнемо з найгарячішої точки на-

втомлюваності, зниженню розумових здібностей, якості аналізу стану хворого, його скарг, роздратованості, зниженню інтересів. Можна ще багато говорити про стан лікарів і причини цього стану, які призводять до зниження професійних здібностей лікаря. Але особливо мені хочеться порадити самим лікарям, завідуючим відділень, керівникам лікувальних закладів берегти своє психологічне здоров’я, не принижувати один одного, підвищувати якість психологічного клімату в колективі, щоб створити якісні умови для творчої професійної роботи лікаря. Треба розуміти кожній сім’ї, де проживає лікар, відповідальність за психологічний стан лікаря, який повинен йти на роботу не втомлений, не роздратований. Кожний лікар повинен, як ніхто, бути відповідальним за свій стан здоров’я і якісно відноситись до травного, статевого та захисного інстинкту, які є складовими здоров’я. Кожний сучасний лікар неврівноважений,

ших взаємовідносин в лікарняних закладах. Кожна людина, яка йде на прийом до лікаря, починаючи з регістратури розраховує на співчутливе, уважне відношення медичних працівників. Хвора, чи потенційно хвора людина розраховує на співчуття, але зустрічається з емоційно холодним, байдужим відношенням, відчуває не ті властивості медичного працівника, які вона уявляла. Хвора людина в лікувальному закладі одержує і медичну допомогу, і, на жаль, негативне відношення до себе. Буває так, що негативне відношення тільки погіршує стан людини. Таким чином медичні працівники формують занадто вразливих, відчужених до медиків, недовірливих, підозрюваних хворих зі страхом перед лікувальним процесом. Кому це вигідно? Хворим людям? Аж ніяк! Бо негативні переживання знижують захисні сили організму, знижують кровообіг в органах, тим самим погіршуючи живлення особливо в хворих органах, призводять до кисневого голодування клітин організму, підвищуючи ризик онкологічних захворювань. Хворі органи недостатньо одержують дорогоцінні ліки, підвищується артеріальний тиск, бо кровоносні судини реагують спазмом на невдоволеність, на кожну негативну емоцію. Цієї інформації достатньо, щоб знати лікарям та іншим медпрацівникам як вони своєю байдужістю, безвідповідальністю, грубістю впливають негативно на стан хворого і разом з тим чекають якісного видужання хворого. Взагалі кожному лікарю треба тренувати свою професійну свідомість, знати як впливає ваша поведінка на здоров’я людини. Де б не знаходився лікар його сприймають через призму високої моралі. Це повинний знати кожний медичний працівник. Але і знати і тренувати свої властивості характеру не кожний налаштований. Та й керівники лікарняних закладів не вважають за потрібне стимулювати культуру професійного обслуговування громадян України, покращувати психологічний стан лікарів. Кожний лікар, медсестра повинні бути зацікавленими виконувати свою роботу професійно, враховуючи психологічний стан хворого, психологічну характеристику особистості до хвороби, психологічне відношення хворого до хвороби, до лікувального процесу. Якщо лікарі не виконують психологічних принципів діагностики та лікувального процесу, то перш за все страждають вони, бо розчарування і невдоволеність своєю професією, роздратованість і зниження професійного росту, інтересу до роботи є наслідком неякісної роботи і призводять до втомлюваності, захворювань, конфліктів з хворими, керівництвом та інших наслідків. Чи є сенс бути таким лікарем, а державі мати такого лікаря? Це питання і державне і кожного з нас. Кожний сучасний лікар неврівноважений, знаходиться в стані скритої депресії, невдоволений своїм життям, тими моральними і фізичними перевантаженнями, які теж сприяють всім ознакам психологічної астенії, тобто зниженню концентрації уваги, швидкій

знаходиться в стані скритої депресії, невдоволений своїм життям, тими моральними і фізичними перевантаженнями, які теж сприяють всім ознакам психологічної астенії, тобто зниженню концентрації уваги, швидкій втомлюваності, зниженню розумових здібностей, якості аналізу стану хворого, його скарг, роздратованості, зниженню інтересів. Можна ще багато говорити про стан лікарів і причини цього стану, які призводять до зниження професійних здібностей лікаря. Але особливо мені хочеться порадити самим лікарям, завідуючим відділень, керівникам лікувальних закладів берегти своє психологічне здоров’я, не принижувати один одного, підвищувати якість психологічного клімату в колективі, щоб створити якісні умови для творчої професійної роботи лікаря. Треба розуміти кожній сім’ї, де проживає лікар, відповідальність за психологічний стан лікаря, який повинен йти на роботу не втомлений, не роздратований. Кожний лікар повинен, як ніхто, бути відповідальним за свій стан здоров’я і якісно відноситись до травного, статевого та захисного інстинкту, які є складовими здоров’я. Це культура вашого життя. Кожний лікар, який не виконує принципів високої моралі, безвідповідальний, нечесний відносно хворої людини є злочинець. Кожна медсестра, яка не виконала своїх обов’язків, або навіть несвоєчасно їх виконала, яка не віднеслась до хворого з увагою теж є злочинцем. Ці злочини на даний час нашого життя в країні без наказані і лежать на совісті кожного медичного працівника. Але такі злочини є великим смертним гріхом, вони не сповідуються. Їх потрібно виправляти і ні в якому разі не допускати. Що ж робити хворому? Про це ми поговоримо в наступній темі. Тема 12. Примирення: лікар-хворий. Продовжимо з вами тему порозуміння, покращання взаємовідносин лікар-хворий. Але, починаючи цю тему і розуміючи тяжку в психологічному і фізичному відношенні працю лікаря, я все ж з гіркотою повинна визнати, що психологічний стан хворого знають і відчувають більше люди, не пов’язані з медициною, або ж ті медики, які самі хворіють. Мабуть тяжка для лікарів і медсестер ноша знати і ніколи не забувати про психологічні зміни при захворюваннях і загострене, чутливе відношення до лікувального процесу, які відбуваються з кожним хворим. Так, це повин��і знати всі: і лікарі, і хворі, і їх родичі, і кожна людина, яка спілкується з хворими. Кожна хвора людина може бути роздратована, або вкрай роздратована, може бути депресивна, підозріла, невпевнена в собі або в лікареві чи медсестрі, емоційно неврівноважена. У кожної хворої людини буде астенічний синдром, тобто втомлюваність, зниження якості сну, зниження уваги, пам’яті, підвищена сонливість, плаксивість, зниження апетиту, настрою і так далі. З одного боку це захисні властивості організму, а з другого – це ознаки хвороби. Завдання лікаря чи медсестри,

любої людини уміти заспокоювати хворого. І найкраща професійна властивість лікаря – це вміння заспокоїти хворого, розповісти про дію ліків, про ознаки захисних властивостей організму, про сенс спокійного відношення до хвороби. Лікарю, навчись заспокоювати хворого і ти збережеш свій стан здоров’я і психологічне здоров’я хворого і його родичів. Якщо хворий не зустрічає на своєму хворобливому шляху взаєморозуміння, то я прошу вас, всіх людей планети, підвищуйте свої захисні властивості, щоб зберегти свій стан здоров’я, зменшити кількість негативних переживань, які можуть звалитись на вашу голову в лікарні, чи в поліклініці, чи в санаторії. Як проявити свої захисні властивості? Перш за все знайте, що, якщо ви хворі, ви ніколи не зможете вилікувати психологічний стан медика, ви не зможете змінити його риси характеру, тобто його негативні привички. Ви ніколи не зможете поміняти взаємовідношення в колективі відділення, не поміняєте поварів, санітарок, ліжка і таке інше. Якщо ви цим будете незадоволені, то ваша хвороба буде тільки погіршуватись. Захисна реакція організму – це перш за все вміти адаптуватись, тобто пристосовуватись і до своєї хвороби, і до лікарів, і до медсестер, і до хворих, які лежать рядом, і до режиму відділення. Захисна реакція організму – це вміння не реагувати на негативні явища, або спокійно їх обходити, вирішувати питання без конфліктів, не помічати тих негативних поглядів, слів, які вилітають з уст медиків з низькою культурою та непрофесійних висловлювань. Я тільки одне прошу вас, дорогі мої земляки, ніколи не забувати, що на цій Землі ми повинні піддержувати один одного, вчити один одного, прощати один одному та співчувати де б ми не були і з ким би ми не спілкувались, бо лікують нас наші погано виховані діти. Це наша біда, що виховуючи, вивчаючи своїх дітей, ми не відповідаємо за їх людські, психологічні властивості, батько не контролює якість навчання, а в подальшому роботу своїх дітей, бо він гуляє, випиває, або працює з ніг падаючи. Де виховується якість психічної діяльності: вміння якісно сприймати, мислити, усвідомлювати, якісно емоційно реагувати, якісно робити висновки, поступати, правильно себе вести? В школі чи в інститутах, чи дома? Хто зацікавлений в вихованні якісних дітей, майбутніх лікарів, вчителів, вихователів дитячих закладів? Так, зацікавлені батьки, але чи вони підготовлені до якісного виховання, якщо, навіть маючи вищу освіту, не розуміють що таке психічна діяльність. Знаючи ці слабкі місця нашої держави, наших українців, треба уміти спокійно знаходити якісне медичне обслуговування, якісних лікарів, безболісно реагувати на прояви низької якості медичного обслуговування. Це зменшить вашу душевну біль і кількість скарг на ваш стан здоров’я. Це і буде ваш психологічний захист. Тим більше, кожна хвора людина повинна проявляти свою високу культуру по відношенню до медичних працівників, цим визиваючи до себе теж культуру відношення. Ваше завдання, як хворого спокійно реагувати на свою хворобу, не прислуховуватись до висловлювань інших хворих., бо сприйняття у кожного хворого загострене, не завжди правильне осмислення сприйнятої інформації, та й не завжди інформація, яку ви одержуєте, вірна. А які наслідки? Формується депресивний стан, погіршення сну, негативне відношення до лікаря чи лікувального процесу, роздратування, страх ускладнень хвороби, песимістичне відношення до одужання, чекання смерті і таке інше. Ці негативні емоції ускладнюють, погіршують стан хворого, знижують захисні реакції організму, призводять до депресії, збільшують протистояння організму до дії ліків. Про це необхідно знати, необхідно про це думати, і треба так поступати, щоб запобігти цим станам. Чи є у вас шанс так поступати? Є! Тільки треба зацікавлено жити, любити життя, один одного і вчитись жаліти, берегти один одного, вивчати людей, співчувати їм, а не критикувати, бо це не вигідно для вас передусім.

Культура –це якість життя

(Закінчення буде)


Історія міста Лева

Число 3 (32), березень 2013 року Закінчення. Початок у числі 2. тож: VII–IX ст. по Р. X., Світовид, Велес, Перун, Род, Триглав. Можливо, так. Можливо, ні. Можливо, фантазії... можливо. Реально існує лише аура дивного спокою, яку відчув і згадає: кожен, хто хоч раз мандрував стежками поза Високим Замком. Як мінімум, це відчугтя спадкоємності історичного середовища. І реально існують залишки фруктових лісів, описані ще Йоганом Альгінеком на початку XVII ст. А це вже неабиякий аргумент на користь розташування первинного Львова саме тут, на північному боці гряди. Адже можливість прохарчуватись за рахунок природи в ті часи була вагомою умовою на користь вибору місця для поселення. За даними геоботанічного дослідження, саме тут, на пагорбах гряди, склад рослинності різко відрізняється від навколишньої території своїм багатством і різноманітністю. На південних та східних схилах – мальовничий барвистий лугостеп, на північносхідних – фруктовий ліс, в якому зростають дика яблуня, груша, черешня. З другого боку, тут майже ідеальні умови для захисту: територія Знесіння з заходу та півночі захищена водним потоком – Полтвою. Схили горбогір’я вкриті лісом, крім того, тут складний, розчленований рельєф, де легко і сховатись, і ногу зламати. З усього сказаного поступово вимальовується перший етап виникнення Львова. Первісні посе-

лення не могли розміщуватись ані на львівському плато, ані в долині Полтви, ані на південних схилах лоншанівської височини, бо там немає або першої (можливість прохарчуватись), або другої (можливість захиститись) умов, за якими в першу і єдину чергу обиралось місце для первісних

символіці, в традиції місцевості та в залишках фортифікаційних споруд різних епох. Ще на початку ХХ століття у свідомості громадян Львова виникла думка про необхідність охорони даних теренів від «спекулятивної експлуатації. Цитадельне узгір’я повинно стати

Місто Лева

Ярема Чурилик створили оригінальний проект нового погляду на деякі аспекти львівської топоніміки. Через потужні пласти багатовікових нашарувань пасторальних картинок заміського життя у дворах та віллах під схилами Цитаделі та імперських ідей її мілітарного комплексу,

Версія походження Львова поселень. Єдині місця в околицях Львова, які відповідають обом умовам – це північні схили Кортумової, Юрської, комплексу Цитаделі гір. Там, очевидно, і були невеликі поселення. Проте головним осередком, без сумніву, було Знесіння, оскільки саме тут міститься комплекс поганських святинь. А вони, в свою чергу, завдячують своїм виникненням таємничій властивості цього простору, де людина може відчути дотик божества, подих Всесвіту, почути тихий наспів Сталкерівської зони. З другого боку львівської котловини, навпроти гори Лева та Високого замку загублена у часі і просторі іще одна «Сталкерівська зона» – Львівська Цитадель, закодована у релігійній

«Від цього треба було починати: небо. За плечима – небо, під рукою і на повіках. Пеленає щільно мене, Підіймає угору… Небо є всюдисущим… Оця всюдисущість неба заворожує. У ній немає містики. Це даність. Для крота «внебовзятого», для «хмарини,приваленої небом, як надгробком». Воно навіть «в підшкірних темнотах…». Світ же неподільний, цілісний. Для поета усе – мова, як вважав Й.Бродський. Поет же ж – «частина мови». Так само щодо неба. Людина як частина неба. Душа її – з субстанції небесної. «Поділ на небо і землю це невластивий спосіб мислити про цілісність і дозволяє лиш проживати за чіткою адресою і відшукати мене якнайшвидше у разі потреби». І як у паспортному документі: «мої особливі прикмети – подив і розпач.» «Небо». Віслава Шимборська. Ці прикметні знаки долі були визначальними у її житті і творчості. 1 лютого виповнилось рівно рік, як відійшла у вічність польська поетеса Віслава Шимборська, лауреатка Нобелівської премії з літератури. Пішла уві сні. Відійшла, тихо причинивши «невидимі двері». Не публічно, як і жила. До її імені належало би додати «видатна», інші патетичні епітети, перечислити високі урядові нагороди, відзнаки, міжнародні літературні премії. Однак Шимборська мала алергію на пафос. Скромно вважала себе «авторкою декількох віршів». «Не май мені, мово, за зле, коли позичаю патетичні слова, а потім докладаю зусиль, щоб стались простими.» Їй притаманне усвідомлення своєї малості аж до зречення своєї людської винятковості. «…Ти малий, як іскра, і гаснеш у такт. Смерть тільки така. Боліло більше від тримання троянд у руці…». Подив і питання. Безліч «наївних питань». «Чому аж надто в одній особі? І саме у ��ій, а не іншій? І що тут роблю? Цього вівторка? Удома, а не в гнізді? У шкірі, а не під лускою? З обличчям, а не листовинням? Власне на цій землі, під малою зорею? Після віків небуття і саме зараз…» «Подивування» Своєю інтелектуально-аскетичною манерою філософських розмірковувань, лаконічністю образів нагадує мені творчість

оздобою. Легенями і штандартом міста»… «Комплекс цитадельних грунтів повинен бути замінений на громадський парк, а значення цього місця потрібно піднести до рангу садиби муз науки і мистецтва народу». Ці наміри не були здійснені: дві світові війни, які перекотились через Цитадельну гору, залишили тут похмуру пам’ять трагічних подій і на століття відсунули реалізацію задумів щодо зміни призначення цієї частини Львова. В наш час розуміння необхідності впорядкування узгір’я, на жаль, поки що носить вузькоужитковий характер. Група дослідників з ландшафтної майстерні інституту «Укрзахідпроекгрестаарація» Уляна ІІіхурко, Данута Кривошеєва,

які цілковито втратили сенс, почав проступати справжній образ цієї місцевості, пов’язаний з природою, історією нашої духовності і прадавніми традиціями. Цитадельна гора – Вроновських, Шембекова, Шенберґ – назви кінця XVII–початку XX століття. А до того: Вармберг (Тепла гора), Галич (Красна гора пізнання), Капіча гора. Ії околиці здавна мали велику притягальну силу як місце для очищення чи оздоровлення. Тут у ХVІ–ХVІІ століттях найбагатші львівські патриції будували свої двори і літні резиденції, в яких заживали «здорового повітря і лікування». Сюди, до підніжжя Теплої гори тягнулися, віддаючи себе під опіку, каліки і немічні з усього краю. Для них на

початку XVII ст. тут була заснована доброчинна фундація Ружанцьовського братства з костелом св. Лазаря, а згодом поряд виник притулок для убогих. У XVII– XVIII ст. гора опинилась у майже замкненому кільці монастирів. Студія народної обрядовості, пов’язаної з очищенням і відродженням, збережена в традиціях Великодніх свят, дозволяє висунути версію, що в дохристиянські часи тут відбувалися ритуальні дійства, присвячені першій з трьох, весняній частині річного циклу Сонця. Подібне трактування двох сусідніх гір – Святоюрської і Кортум-гори наводить на думку, що вони були поєднані з Красною горою спільною ідеограмою, а їх символіка відповідає другому – літньому, і третьому – зимовому періодам річного циклу природи. В добу розквіту княжої держави на горі, яка уособлює всепереможну силу Сонця, яке побороло, за поганською легендою, Василіска, зведено храм св. Юрія. Тоді ж таки, за галицьковолинської династії, за правління Данилового сина Лева, Львів зреалізувався як європейське середньовічне місто. Але все це було вже за часів не настільки далеких, знаних, описаних, існуючих матеріально у архітектурних пам’ятках... І тому з такою легкістю, проходячи повз площу Ринок, у пам’яті спливає по-дитячому довірливо засвоєне... Львів виник у 1256 році за Льва Даниловича... Наталя КОСМОЛІНСЬКА

Небо Віслави Шимборської Життя між подивом і розпачем таких видатних поетів ХХ століття як поляк Збігнєв Герберт, француз Ежен Гільвік, американець Езра Паунд. До слова, останній також тихо відійшов уві сні, хоч провів достатньо бурхливе життя. Віслава Шимборська належала до цієї плеяди безсмертних. Натомість ніколи не входила до літературних рухів, груп. Була великою сама собою. Любила простоту, але проникала у суть речей на недоступні глибини. І дивувалась незглибимості світу. Її вірші – органічне поєднання мікро- і макро- космічних вимірів нашого буття. Вирізнялась тонкою іронією, самоіронією. У вірші «Обмірковую світ» («ідіотам на сміх, меланхолікам на плач») поетеса провидчо прорікує собі ж: «Смерть приходить у сні… А снитиметься, що зовсім не треба дихати, бо тиша без віддиху – непогана музика.» Водночас кпить зі смерті: вона не всесильна, бо кожен з нас своїм життям це доводить. «Немає такого життя, яке хоч на мить не було би безсмертним. Смерть завжди на ту мить прибуває пізніше.» («Про смерть без перебільшення») Її поезія – спроба перевтілень, щоб обмінятись «добриднем» з рибою для покращення самопочуття (її та риби), постійне намагання з’ясувати «замисли смислів». Щоденна прелюдія до істини. Для неї характерне шанобливе зачудоване ставлення до природи: «водо, не стане уст щоб вимовити всі нетривкі твої імена». Так, краплина дощу, яка потрапляє поетесі на руку, дає і нам відчути «делікатний дотик світу». Що для неї було важливим? Розуміння мови рослин і тварин. Також час. Увага до кожної миті. Зазначала, що кожен її вірш міг би отримати назву Мить. І вона у щоденному захопленні земними миттєвостями, які «панують» у просторі за вікном, де «усе має своє місце», запрошує їх до тривання. І диво стається – вони пристають на розмову про вічність.

Додайте терпіння, з яким ставить «наївні питання». Для чого? Бо життя непевне, переповнене сумнівів. На межі абсурду. Бо все, що передбачаєш, у реальному житті виходить інакше. («Якісь люди», «Листи померлих», «Монолог для Кассандри».) Що її сокрушало? Парадоксальні метафізичні речі. Зокрема, відсутність змоги перевтілення, щоб глибше відчути цей світ. «Не розквітну ружею. Тільки ружа розквітне ружею. Ніхто більше. Знаєш…Пробувала мати листя…Маю тіло неперемінне,… одноразове аж до мозку костей.» («Проба»). І це не примха, не поза – позиція. Або бажання увійти до каменю («Розмова з каменем»). Незмога сокрушає. І знову – «питання у відповіді на запитання.» «Обізнані в просторах від землі до зірок, ми губимось в просторі від землі до очей. Це міжпланетно – від жалю до сліз. У дорозі від фальші до правди не станеш молодшим… Чується крик: ми невинні! Хто волає? Біжимо, одкриваємо вікна. Голосіння раптово стихає. За вікнами падають зорі, неначе після салютного залпу тинк опадає зі стін.» («Приятелям») Посудіть, наскільки це збіжно з метафізичним баченням Де Кіріко. Наскільки «наївно» складні, многовимірні запитання. Наскільки це ешерівський погляд на світ (Мауріц Корнеліс Ешер, геніальний нідерландський художник ): «Я – пастка у пастці, Мешканець, у якому замешкали інші, Обійми, яких обіймають, Питання у відповіді на запитання.» Наскільки життя це «незрозумілий випадок», «непорозуміння», «льос»-доля, на яку, щоправда, ніколи не нарікала: «Могла би бути кимось… з мурашника… з рою… Частиною крайобразу, зашарпаного вітром, Деревом, загрузлим у землю, за крок до вогню…»

«Досі доля була до мене ласкава. Могло мені бути не дано пам’ятати про добрі миті. Могло би мені відібрати схильність до порівнянь. Могла би бути собою, але без подивування, а це б означало кимось зовсім іншим.» Долею судилось бути собою. 1996 року їй було присуджено Нобелівську премію з літератури «за поезію, яка з іронічною точністю виявляє фрагменти людського буття в історичному і біологічному контекстах.» В особі Віслави Шимборської Шведська Академія вшанувала талант «особливої чистоти і сили». Сила чистоти як чеснота, що характеризує її поетичний погляд на світ. Її поезії як відповіді на життя. Поезія В.Шимборської вирізняється досконалістю слова. Це – плід щоденної мисленої і чуттєвої праці над коштовностями слів. Праця і подивування визначали спосіб її життя. Належить до Пантеону духовної слави Польщі. Похована у Кракові. Спочиває у гробівці неба. Час од часу приходять люди з квітами. З надіями і питаннями. Вона відповідає. Бо ж «і надалі немає важливіших питань ніж наївні питання». «Ти є – отже, мусиш минути, минаєш – і це гарно» («Нічого двічі»). «Людина, по суті, істота не така вже й весела на таку, власне, чекаю і посміхаюсь з над хмар.» «Усміхи». З вічності. Від Віслави Шимборської. P.S. Принагідно також хочу, так би мовити, занотувати на полях з приводу. Поставити питання: а чим наші митці слова гірші-кращі? Не применшуючи високих достоїнств обраних «нобелістів», не зазіхаючи на чиюсь славу, не нарікаючи на долю (на що іноді хибуємо), висловлю не тільки власне переконання: ми мали і маємо достойних. Лиш декілька імен: Іван Франко, минулось, Ліна Костенко, Валерій Шевчук, з якими конотується Україна.

Володимир КАРАЧИНЦЕВ


Літературна сторінка

Число 3 (32), березень 2013 року

Поезія В. Карачинцева – це спроба молитви З творчого вечора у Львові У ЛЬВІВСЬКІЙ філії Спілки письменників України відбувся творчий вечір культуролога й дипломата, проректора з міжнародних відносин Університету «Львівський Ставропігіон», автора книги есеїв «Італія – стан душі», книги поезій «Хромосоми» Володимира Карачинцева. Його інтимнофілософська поезія розрахована на вдумливого й розважливого читача. Однак кожен, мандруючи нею, може знайти тут для себе щось своє. Володимир Карачинцев – знавець кількох європейських мов, відтак, відомий і як перекладач. Серед іншого, переклав книги «Лист до єврейського друга» Д-Ф. Свідерковскі, присвячену Папі Римському Івану Павлу ІІ – з італійської, «Сумне життя та історія норвезького народу» – з норвезької. Переклади італійських та французьких поетів друкувались у «Всесвіті». Поетичні твори В. Карачинцева у вишуканому виконанні народного артиста України Григорія Шумейка і самого автора фахово аналізували відомі майстри художнього слова М. Людкевич, Я. Камінецький, В. Палинський, Б. Чепурко, Б. Смоляк, Н. Мориквас, Н. Ковалик, З. Суходуб, А. Левик. Про суголосність мистецтв слова і малярської образності говорив у своєму виступі голова Львівської спілки художників Олег Микита. Своїми думками з приводу лірики колеги поділився поет Богдан Чепурко: «Мандруючи «Хромосомами» Володимира Карачинцева, я зауважую багато співзвучного – сподіваюсь, що кожний читач знайде щось для себе, своє, бо всі ми з дитинства: «дощ добрішає злішає вимітає синіми мітлами все що назбирано зимами-літами але дитинство моє сильніше». Як читач, отже співтворець за Олександром Потебнею, маю право на принагідні зауваження, бо щиро баную за справжньою поезією –божою росою наших душ. Я згоден з автором, що «поезія є» і веде свій родовід із хромосомних глибин, що це «те, що не може бути зруйнованим», що це ритм і вібрація; щоправда, мушу уточнити: за всіма вібраціями і структурами – Тайна Святого Духа, Її нерозтаємниченість мене надихає. Згоден також, що поет живе в світлі, але радше не тоді, коли «чекає на з’яву янгола», а тоді, коли співтворить із ним молитву взаємодії». Богдан Чепурко переконаний: поетичні звороти Володимира Карачинцева щедро помережані чулістю його серця, тонкими вібраціями дум-роздумів: «Звичайний день звичайне вікно у трамваї... наші погляди цупко схопилися... знаючи що розтануть... розстануться», «дівчина з поглядом як помах крил... але де та, яку до щему впізнаю у кожному зеленому листку», «мовчазна тремтиш мов листя яке ще не опало», «відчахла гілка на світлому дереві десь впала зірка у густолісся», «йдемо уздовж бузкового світанку що тремтить перед-

чуваючи зустріч із квітами... народиться день і вмиратиме у повітрі строкатому від птахів а в присмерку твоїх очей тремтіння молодого вогню», «місяць бузок запалив... збожеволіти можна», «прокинутись підсніжником», «вода вагітна місяцем», «пити голубе молоко приручених громовиць». «Ці цитати, висмикнуті з віршів Карачинцева, не тільки формуля-

тивно образні, а й самодостатні, тобто, могли б правити за окремі вірші, адже недовимовленість, фігура змовчання-умовчування – чи не основна ознака поетичності та вимовності», – зазначає поет Чепурко. «Тонке й чуттєве авторське єство боїться «кривої правди», викривлення часу й простору, бо ж «якими словами чуттями вирівнювати потім». «Є щось троянське у спогадах, наче цькування псами, наче тривожне кування зозулі, раптове звисання над проваллями зіниць, коли русалки танцюють. Той, що заледве співати навчився, вже тремтить перед вічним питанням. Складна геометрія простору, а смерть з-під пелюстки чатує». «Сонце над урвищем сну... щастя на кінчиках пальців... трава сну проростає», «не знаю чим стаю сам – частиною світла чи темені», «не хотів би я бути тишею після дощу її задзьобала б чужа пташня». Від вірша до вірша – неможливо відірватись, відвернутись! – попри незугарності колючих смислів багато світлого, чистого. «Підсніжнику наснилася весна», «повір у себе» «бо це абсурдно», «безкрайнє то безнадійне бо яким трикутником його міряти але я мабуть спробую бо для чогось таки живу»... Тому й переймається автор невагомістю плоті й невагомістю-вагомістю душі «у вертикальному вимірі», що все це – маловартісне в горизонтальній площині», – цитує Богдан Чепурко свого колегу. Він продовжує: «Не маємо іншого вибору, крім невпинного руху до великого світла. Радісно відчувати суголосність із твоєю душею, з роздумами й чуваннями про сокровенне: «пекло це безжальне жало жалю рай це взаємність втіхи гармонія». «З’ява янгола спалює сумніви». «Невагомість» – перший розділ книги «Хромосоми»,

написаний здебільшого у 80-х роках минулого століття – це наче б передісторія Карачинцева-поета. Звідси й певна недосконалість, але й привабливість, раціоналістична перевантаженість, але й емоційна надчутливість передпроповідницьких рефлексій віршів із минулого. Звісно, чесність із собою – бачити, що всі твої словесні мальовидла ніщо, порівняно із чином верховного Творця, що «тільки твій (Його – Б.Ч.) погляд спасенний тільки твоя (Його – Б. Ч.) рука надією на порятунок». Це наш янгол, посланець небес, пише нами: «від Його погляду» наш зір «безмежніє». «Янголе мій золотий дощ твоїх очей лагіднить мене змиваючи втому марноту... на моєму обличчі проступають обриси твого лиця птахи твоїх очей не бояться мене прошу тебе аби дощ не вщухав». Можливо, образ янгола і є тією внутрішньою людиною в нас, живою йорданською водою людини зовнішньої, адже «найбільше щастя пити небо з твоїх долонь». Пригадую себе в дитинстві – світ уявлявся-бачився мені як вода й небо, взаємовіддзеркалені одне в одному. Поміж них – зелень на островах, і жодної тобі малпи, «яка ще з дерева не злізла» (Ліна Костенко): повсюдно розлита людяність, але людей пак натовпу наче б нема, а все пронизане світлом. Очевидно Карачинцев мене зрозуміє, бо й він жахається натовпу «у серединному дворику», що «домагається правосуддя страти розп’яття чого хочуть ці розхристані (! – Б. Ч.) люди?». Вірші-звертання, вірші-розмови «Янголе мій бачу світ крізь світло твоє («адже наші простори збіжні»), «Янголе мій пси смутку завше на чатах» (коли «сльоза дорівнює собі») і далі, й далі – відсилаю читача до поезії для своєрідного причащання янголовим єдвабом ідеалу. Збудження для самобудівництва, преображення задля посвячення – це ж тільки шанс і (правильно!), все починається спочатку, кожного разу з нуля: «вічність не переграти». «Янголе мій... пісня моїх хромосом подібна до тебе вона... стає метафорою весни... навіть сльоза не належить мені...». Поет трактує надсвідомість як підсвідомість небес, тобто утрирує Тайну Святого Духа, і, може, ця слабість – чи не найсимпатичніше, що в нього є. Тоді цей янгол – мати, сестра, жінка-муза, чоловіки ніколи не виходять із психологічного дитинства... Врешті, не претендуймо на формулювання істини: «щастя – поки летить стріла», нема нічого завершеного – все попередньо, передапокаліптично. «Зоре моя золота, ієрогліфе мій небесний... допоки далекий тамтам у глибинах душі розриває легені тиші я цієї висоти не залишу». Висота молитви. В. Карачинцев пробує творити пісні-молитви. У них автор звільнюється від емоційного й метафорично-образного «надміру», і його псалми – ймовірна стартова площина для майбутньої книжки», – резюмує Богдан Чепурко.

Іван ФРАНКО

Притча про красу Арістотель-мудрець Олександра навчав І такий у альбом йому вірш написав: «Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса, Небезпечне оружжя — жіноча краса. Тільки мудрість, наука і старші літа Подають проти неї міцного щита». Арістотель-мудрець по садочку гуля, – Бач, Аглая іде і очима стріля! Та Аглая, котрої надземна краса Звеселяє людей і самі небеса; Та їдких її слів і шпаркого ума Всі боялися, навіть цариця сама. Арістотель дівчині гаразд придививсь, Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь І промовив: «Аглає, благаю, молю! Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю. На часок-волосок вволи волю мою, – Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!» Усміхнулась Аглая. «Се ж почесть мені, Що на мні зупинив свої очі ясні Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся, Що умом обняв землю, зглибив небеса. Я твоя. Що захочеш, зо мною чини, Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни. По саду тім, де в’ються доріжки круті, Півгодини мене повози на хребті». Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат! Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать. І хламиду він зняв, і рачкує піском, Його очі Аглая закрила платком, І сидить на хребті, й поганяє прутком. Так заїхали враз аж на площу садка, Де під тінню дерев край малого ставка Олександер сидів, його мати й весь двір, – Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір. А Аглая кричить: «Ну, мій ослику, ну!» Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!» Аж у круг двораків його дівка пуста Завела, і зіскочила живо з хребта, І платок із очей поспішилася знять… Що там сміху було, то й пером не списать. Арістотель-мудрець Олександра навчав І такий у альбом йому вірш написав: «Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса, Небезпечне оружжя — жіноча краса. Ані мудрість, наука, ні старші літа Не дають проти неї міцного щита. Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець Може буть проти неї надійний борець».

ПРОБА ПЕРА Аліна

МИКОЛИШИН

Пропоную ознайомитись ще з одним віршем, де головними дійовими особами є живі персонажі… Звичайно ж, вам залишається зробити висновки про те, які літературні прийоми тут застосовано…

Сірий день

Покривав шибки сльозами І чекав на диво з нами: Він торкався до дерев, Умивав усе дощем. Холод свій розносив жваво… Дощ змивав усе із часом. І лиш світло поміж хмар, Пробивалось крізь туман. Дощ все лив уперто сльози: Краплі неба і невдовзі – Все гриміло навкруги, Сірий день приніс дощі. Хоч це смуток, як здавалось, Хоч так холодно й нещасно – Все ж вода життя дає, Сльози ці … мабуть з небес.

…І неслись похмурі хмари, Вкрили небо покривалом. Опустивсь туман з небес – Він затьмарив геть усе. Сонно день дрімав в сльозах, Не будився він в цей час. Грім гримів так непомітно, Час ішов кудись невпинно. І лиш спогади про сонце, Що тривожать щось в мені, Розженуть туман в півночі: Ранок чистий прийде вмить. Заховаються тумани, Промені розтоплять хмари. І підніме із землі Впавші сльози догори… Сонце, тепле і ласкаве, Усміхнеться всім услід.


Громадський проект

Число 3 (32), березень 2013 року ГАЙ ВІРИ, НАДІЇ, ЛЮБОВІ

Львівська цивілізація Лава та ідея створення Священного Гаю «Любові» на Зміїних горах у Львові Василь

ХИТРУК, Київ, Мамайська КозацькоЛицарська Академія. Веда І

І. Козак Мамай. Священні Гаї і Старо-Українська традиція Козацького Спаса або Антар-Яґи

Анти – це ми, українці, слов’яни. Грецькою та латинською мовами слово Анти означає старий або древній народ. Санскритське Антар означає Внутрішній світ, Душа, Дух, і Антар-Йаґа – внутрішнє поклоніння. Отже недалекі предки українців і слов’ян, народ Антів – це високодуховний люд, що володів майстерністю внутрішнього душевного поклоніння Духу. Певне наші предки таки добре володіли цією ягою внутрішнього поклоніння Богині/Богу, що їх іменем названа вся Антична культура, Античне Мистецтво, Антична Історія, Антична Мудрість і Антична Духовність. Ось звідкіля б’є старанно приховуване від самих українців джерело Античної культури Європи і світу! Джерело, що живить квітуче Древо європейських мов, мистецтв, технологій, культур, філософій – Анти. Тільки тепер, у світлі мови Санскриту, стає зрозумілим, чому предків українців усі народи античного світу назвали Антами*. Бо Анти були дуже древнім народом і прекрасно володіли Антар-Йаґою – спадкоємною дисципліною КозакоМамайської Йоґи. Себто Антар-Йоґою. Антар – альмаматерною мовою Санскриту означає «Внутрішній Світ Поклоніння»: Через Пізнання Себе Самого як Триєдиного Світу Душі, Духа й Енергії Кундаліні. Анти – це народ, що прекрасно володів «Йоґою Внутрішнього Поклоніння». Анти були непереможними скіфами, слов’янами, українцями. Германська імперія Візантії захотіла найнепокірніших вільних скіфів-антів зробити своїми рабами. Ось для чого була придумана нова віра з руйнуванням Священних Гаїв Великої і Малої Скіфії. Германо-Візантійська імперія «Яґу Внутрішнього Поклоніння» замінила на зовнішнє поклоніння у церквах. Так істинні носії Козацького Спасу – «Яґи Внутрішнього Поклоніння» відкочували в ліси і казки, втілившись в образи «Бабусі Яґи», яка є Всевіда і Всезнайка. Вона показує герою шлях до заморської Царівни Настусі, дарує йому чарівну мантру, неземна сила якої може перевертати його на сокола чи мурашку, щоб добитись мети… Отже Бабуся Яґуся володіла секретами якоїсь нематеріальної сили, яка перемагає усе. Вона служить добру і благополуччю хороших людей. Певне вона вказує позитивний напрямок філософського пошуку – Йоґа! Шрі Йоґайа (Йоґ-ґайа) у Санскриті – це Світ *Арх-ант-роп – древня людина (від Архайос – древня і ант-ропос – людина). Корінь «Ант» – означає загальне універсальне поняття людини. Ант-ропо-логія – наука про походження й еволюцію людини. Ант-ропо-генез, расо-веда, походження людських рас на планеті Земля. Отже, етнонім давніх українців «ант» став типологічним морфологічним принципом філософської науки. По суті від топоніму «анти» почала «танцювати» вся європейська й світова природнича і гуманітарна науки.

Йоґи, Священне місце Йоґи. Такими Сакральними місцями Йоґи у древності були Святі Гаї. Гай, Гайа у Санскриті – це місце Йоґи. Ворогам слов’янської цивілізації українців, словаків, хорватів, чехів, баварців, лужичів-укрів та ін. традиційні місця Йоґи були кісткою поперек горла. Саме тому вони з ненавистю нападали на Святі гори і руйнували наші древні святині. А так як «свято місце не бува порожнє», то тут же заходжувались, на місці Святого Гаю, будувати свої приходи. По всіх усюдах нашої неозорої Вітчизни було дуже багато таких «Місць Сили». Це і легендарна «Гіллея» Геродота, і знаменита Савур-Могила, за 15 км від міста Запоріжжя і друга Савур-Могила на Сіваш-морі, і острівні храми на Дніпровій Хортиці, Монастирища на Інгулі. До ареалу реліктових культових Священних Гаїв входило багато інших центрів духовності в різних регіонах Північного Причорномор’я. Це і Кам’яна Могила – унікальна СтарУкраїнська Бібліотека і Мистецька Галарея наших високо-духовних Пра-Отців слов’ян, сітархів-скіфів, антів, українців. І Святі Гаї на Чорногорі, Мараморах, Сокільському та інших хребтах і вершинах гір Карпат. Зокрема, Святі Гаї на Буковині, Львівщині, Волині, Поліссі, Поділлі, Брацлавщині. А саме: у дубових лісах «Галоче» та «Гайворонському», у дубовому допотопному лісі «Зелена Брама», близько міста Умань, у «Чорному Лісі», недалеко міста Олександрівка, Кіровоградської області, «Холодному Ярі» на Черкащині. У Святих Гаях Бого-Духівського району Слобожанщини, в яких любили зупинятися мандрівні лицарі народу українського – козацькі характерники кобзарі. Там же полюбляв зимувати у гаях, на пасіках, і славний син України – Мудрець Григорій Савич Сковорода. Великі столиці та духовні центри українців і слов’ян виникали навколо подібних Священних територій. Так зросла столиця всієї України – місто Київ, назване за іменем родоначальника киян – царя Кия. Усе місто було оточене Священними Гаями – зі Сходу – Печерська Святиня і Гай, з Полудня – Китайгородький Святий Гай і Зміїні Вали, з Заходу – Священний Гай Пирогово, з Півночі – Святошинський Гай. В енеолітичну еру уктріяни стали зватися «слав’янами» або «слов’янами». За іменем царя Лава, тому міста УкраїниСлавії іменувались типологічно: ПереясЛАВ, ЯросЛАВ, Із’ясЛАВ, ЛАВо-піль, або місто ЛАВА. Пізніші завойовники змінили ім’я Лава на символ царя – звіра лева. Так символ царя і королівської династії – лев став домінувати, замінивши Стар-Українську традицію називання по імені Пра-Отця – родоначальника народу. Ось так і почалась сепарація древа етносу від його коріння.

ІІ. Священні Гаї «Лаво-поля» – міста Лава – Львова

Отже ми говорили про Святі Гаї Центро-Українських Земель. І Західні Землі України та іхні столиці так само розкошували в оточенні свя-

Головний редактор Юрій ПОГОРІЛЯК, заслужений журналіст України

Засновник і видавець: Громадські організації «Львівське Ставропігійське Братство», Українське шляхетське товариство та Університет «Львівський Ставропігіон». Реєстраційне свідоцтво ЛВ №954/207 від 20.05.2010 року

Склад редколегії: Олена МАКСЮТА – заступник головного редактора; Мирослав ПАРАНЧАК – відповідальний секретар (член Національної спілки журналістів України). Члени редколегії: Віктор ІДЗЬО, Богдан ВОВК, Ігор ГУРГУЛА, Аліна МИКОЛИШИН, о. АРТЕМІЙ, Богдан СУШИНСЬКИЙ

тих місць паломництва народу і Священних Гаїв – головних осередків духовності і культу Знання, культивованого уками-брагманами, Святими Мудрецями, волхвами, куретами, козаками-характерниками. Яскравим прикладом може послужити місто Львів, котре, як і всі інші українські міста, пройшло ряд мовно-топонімічних, градобудівничих та релігійних трансформаційних переінакшень. Князь Лев І не був винятком із цієї новоєвропейської, скоріш за все, німецько-польської, «традиції» називництва. Бо автохтонна традиція брала свій початок від царя Лава Полеїмського, освяченого на київський царський трон більше 6000 літ тому. Украй цікаво, що «Лавова» традиція називництва-іменотворчості збереглась аж до 12-13 століть. Тут ми маємо ціле генеалогічне древо «Лава»: СвятосЛАВ Хоробрий, ЯросЛАВ Мудрий, Із’ясЛАВ, ГорисЛАВ, ЯросЛАВна, дружина Ігоря, МстисЛАВ і багато-багато інших «лавів». І ніде немає жодного «лева». Висновок: принцип типології може вказати на правду історії – первісна назва міста Львів мала в своїй основі поняття «Любов»: «Лавів» або «Лаво-піль» по типу «Терно-піль», «Ям-піль», «Овідіо-піль», що суголосне санскритським назвам міст в Індії – Брагма-пур (пур – місто Бога Творця Брагми). Індра-пур (місто Бога Богів Індри) або Індра-прастг (сучасна столиця Індії – Делі) тощо. Разом з тим сучасна Україна, після 2000 року, вкупі з усім світом, всупила в Еру Космічного Знаку Зодіаку Водолія. Водолій, до речі, виступає в образі Жінки-Богині. А Жінка-Богиня – це Богиня Краси, Гармонії й Любові. Вона виступає Аватарою Нової Ери. По суті, Водолія – це Прекрасна Богиня, що зі свого золотого куманця проливає на голови людей – на саме тім’ячко – живу воду Любові й Духовного ОновленняОсяяння або Пробудження. Ми його називаємо «Пробудження Сковороди» чи «Пізнання Себе Самого». «Капище Перуна», «Змієві гори», «Львівська піраміда» – це найбільш високовібраційні місця духовного і фізичного зцілення львів’ян, що існували тут протягом тисячоліть. Це Сакральні місця, збережені мудрими львів’янами і самим Богом. Такі сильні позитивні вібрації, які проекспериментували в цих «Місцях Сили» групи мамайської йоги, сахаджа йоги України, вочевидь є підтвердженням того, що високодуховні Пра-Отці сучасних львів’ян володіли всіма аспектами і втраченими донині високими Знаннями про Тонкі Енергії людини і Природи, відкриті сучасною наукою як «Торсіонні Поля» або «Вібраційні Поля» Землі і людини. Кажучи іншими словами, Змія кусає свого хвоста. Еволюція людини і Всесвіту зробила своє повне КолоСпіраль і на вищому рівні постала над своїм «хвостом». Словом, знання минулого і знання сучасного об’єдна��ись для нового трансформаційного стрибкаперетворення «Людини Розумної» в «Людину Духовну». Львівські сачердоти древності вочевидь володіли всіма

РЕДАКЦІЙНА РАДА: Іван ЗЯЗЮН – академік Національної академії педагогічних наук, доктор філософських наук (м. Київ); Роман ЛУБКІВСЬКИЙ – поет, лауреат Національної премії ім Т. Шевченка, Надзвичайний і Повноважний Посол України; Богдан СУШИНСЬКИЙ – письменник, заслужений журналіст України, академік, почесний професор Університету «Львівський Ставропігіон»; Левко РІЗНИК – письменник, лауреат премії їм. О. Гончара; Володимир ОВСІЙЧУК – доктор мистецтвознавства, професор, член-кор. Академії мистецтв України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка; Олег КУПЧИНСЬКИЙ – голова НТШ в Україні; Галина ПОБЕРЕЖНА – доктор мистецтвознавства, професор (м. Київ); Іван СВАРНИК – історик; Михайло КРІЛЬ – доктор історичних наук, професор; Ігор ОГІРКО – доктор фіз.-мат. наук, професор, директор Інституту Східної Європи при Університеті «Львівський Ставропігіон»

таємницями як Мамайської Йоґи, так і Антар-Яґи. Антар-Яґа, якою ми розпочали нашу есею – це Мистецтво Йоґи, яку практикували благорозумні учителі українців – мудреці. Історично були такі назви йоґи: Уктріяно-Брагманська, Мамайська, Антар-яґа, Козацький Спас Козаків-(Х) Гарактерників (започаткована учнями Пра-Отця Гари-Сіви) у Стародавній Україні та на Запорізькій Січі. Продовжена в народній глибинці, як Кобзарська йоґа сотень мандрівних незрячих українських гомерів і, нарешті, як Народна йоґа, що тоненьким потічком дотекла аж до сучасності. Приклади: народні йоґині Параска Горицвіт із с. Криворівня, Гуцульщина, Карпати; Явдоха Ходак із с. Великі Трояни, Брацлавська земля Подільська, центр Лісостепової України, чимало незнаних імен, розсіяних по всій країні. Висновуємо суть: світ Українця, світ Слов’янина – це світ Акваріану (Водолію), світ Духосфери невидимих сил і енергій Буття, що витворив світ Краси, Гармонії та ідеально-духовний тип доброї й люблячої людини. Світ германовізантійський – це світ боротьби Протилежностей, світ Риб, з її рабством і матеріалістичним світоглядом: матерієсферою видимих предметів розкоші: золото, яхти, будинки, заводи, гроші. Германовізантійський світ витворив темний тип людини-заздрісника, злої та ненависної до сил світла і Любові. На щастя Світ Риб закінчився 2000 року. Нині маємо 13 літ Нової Ери Акваріанства. А отже початок Ери Слов’янства-Українства! Отже, на зміну грубоматеріалістичного типу людини Риб з її основною мантрою «war» (війна, розбрат, боротьба, заздрість, ненависть), нині приходить цілком протилежний тип людини Миру: Ідеаліста, Добро-Дія, Духо-Провідника, Правдолюба з корінною мантрою «Love» (Любов). А слово Любов – жіночого роду. Ера Жінки – це Епоха Любові. Ось і вся ріжниця! Тож Священний Гай Змієвих гір Львова може стати першою ластівкою модернового мислення і Доброчинства – «Священним Гаєм Любові» (Парком Любові). Тим паче, що подібна назва природно суголосна як із іменем міста Львів, так і з хвилями Нової Ери Жінки – Богині Кохання, і насамперед – із духом щирої Любові й чистого бажанням сердець тисяч львів’ян. А саме: зберегти цю древню перлину Карпатського Краю з тим, щоб пани і панянки-львів’янки та їхні діти і внуки розкошували благодатними вібраціями сих святих місць. Це і буде наш дійсний вклад у новітнє Відродження України, всього нашого козацького народу і те щире «Пізнання Самого Себе» (як «Просвітлення Сковороди!»), яке заповіли нам наша високодуховні Пра-Отці, як Лав Рамич, Орфей Лавич, Фалес Милесівс, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. І, зрештою, як пророкував і застерігав наш геніальний Григорій Сковорода, – Стій тут. Далі не йди! Тут Коло і Змій: Початок і Кінець!

Зам. №


Pulse