Page 1

Спецвипуск “Освіта в постатях”

2013

Шкільна газета Пологівської гімназії “ О снова ” , веселі . а т і в елі ітли Ми км о в своїй ос ова”, Живем я — це “Осн ова! А осел росто супер Вона п

Директор гімназії ―Основа‖ Гугля О.Г.

АНОНСИ

Життя пройшло у школі, між дітей. Здається й зовсім небагато. Мільйон питань! Мільйон ідей! І кожен день у школі — свято!

Вчитель захисту Вітчизни Порохненко В.І. Тут все життя твоє пройшло Із добрим словом і душею. У школі всякого було, Та серцем ти зрослася з нею.

У “Веселій перерві” читайте: 

Завжди бути людиною

( Г угля О.Г. ) 

Вчитель від Бога

( Я ланська О.В. ) 

Життя прожити —

не поле перейти ( С тепура Ж.Я. ) 

Учитель — майстер

Вчитель біології (ветеран) Степура Ж.Я. А ти учитель і творець, Наставник ти і виконавець. Людина просто, на кінець, В своїй професії — всезнавець!

життя ( Горулько С.С. ) 

Вчитель біології Степура Н.В. Тут зустрічі і світлі дні, Наради творчі й семінари. Урок, походи і пісні, І злети, й доленьки удари.

Шлях до розуму дитини ле

жить через серце вчителя ( Степура Н.В. ) 

Військова справа

впроваджує відвагу ( П орохненко В.А. )

Вчитель української мови та літератури Яланська О.В. Хто тут не жив, не працював, Того не зможе зрозуміти. І хто ночей не досипав, Із-за проблем, що мають діти...

Вчитель історії Горулько С.С. Для тебе школа — рідний дім, Тут помисли твої і мрії. І слава, й сонце є у нім, Та щирі помисли, й надії.


Життя твоє усе – як на долоні, По краплі іншим душу віддаєш, Хоч вчора втома нелюдська й сьогодні, Любові й праці ти не знаєш меж. Хвилина вільна рідко випадає, І осінь рано тулиться до скронь. Ти не засмучуйсь, бо світ весь зігріває Безмежної душі палкий вогонь. Життя кожної людини — це своєрідний атом неосяжної, безмірної вічності. Воно, як і справжній атом, є єдиним цілим. І як атом, воно незмірно мале порівняно з вічністю. Нерідко говорять, що життя – це вогонь, що спалахує і згасає за мить. Але вогонь людського життя повинен не скніти, а горіти яскраво, зігріваючи всіх навколо себе, залишаючи у серцях інших іскорки любові та доброти. Саме про таких говорять: « Людина з великої літери» Для мене взірцем Людини є Гугля Олександр Григорович, директор Пологівської гімназії «Основа», людина мудра, цілеспрямована, відверта, чесна. Його життя повністю пов‘язане з освітою. Працюючи на різних посадах, пов‘язаних з управлінською діяльністю, він завжди переймався освітянськими проблемами. А починалося все так… Теплого осіннього дня 17 вересня 1952 року у дружній родині Гуглі Григорія Дмитровича та Гуглі Надії Федорівни народився хлопчик, якого назвали Олександром, що в перекладі з грецької означає – «переможець, захисник людей». Дитинство пройшло в селі Чубарівці Пологівького району. Хлопцю подобалося село, що зачаровувало своєю невимовною красою та потопало в садах, його життєвий устрій, працьовиті люди і ще – запах хліба, який пекла бабуся у печі. Чомусь на згадку приходять слова великого Кобзаря: Садок вишневий коло хати , Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть… І тому з плином часу з Олександром Григоровичем у теплих спога-

дах залишився запах дитинства - натруджених, але таких рідних й лагідних рук бабусі, що пахли хлібом. Дитинство – тільки мить, воно втіка, Немов пісок з руки, неначе води… Вже будучи юнаком, мріяв бути журналістом, медиком, полюбляв криміналістику. І тому шлях цієї, як на мій погляд, цікавої людини був неоднозначним та навіть тернистим. Спочатку, після закінчення школи, намагався вступити до Запорізького національного інституту на філологічний факультет, бо ще будучи учнем 10 класу, писав вірші, оповідання, друкувався в популярній та відомій на той час для пологівців районній газеті «Радянське село». Куратором був журналіст Валерій Білий. Хоча з першого разу стати студентом ЗНІ і не вдалося запальний, наполегливий юнак не став втрачати рік, а початкову професійно - технічну освіту здобув у ТУ №1 на базі заводу «Запоріжсталь» за фахом «електрослюсар КВП і автоматика». Через брак здоров‘я працювати на металургійному заводі не зміг. Згодом, повернувся до рідного міста Поліг. Захопився промисловою електротехнікою. Працював електромонтером Пологівської дистанції сигналізації і зв‘язку Придніпровської залізниці ШЧ- 12.

Будучи людиною всебічно розвинутою, наполегливою, в 1972 році вступив до Запорізького державного педагогічного інституту на фізико-математичний факультет за спеціальністю «Вчитель фізики та математики» . Закінчивши інститут у 1977 році, був направлений вчителем в Пологівську школу №3. У 1981 році став директором середньої Кінсько- Роздорівської школи, де і пропрацював на займаній посаді 7 років. Деякий час працював інспектором районного відділу освіти. 7 лютого 1988 року керівництво Пологівського відділу освіти призначає Гуглю Олександра Григоровича на посаду директора міської середньої школи №3 (за проханням вчителів даного навчального закладу). Пропрацював директором в СШ №3 до 1994 року. І знову доля кидає на нове місце роботи: з 20 жовтня 1994 р. призначеня на відповідальну посаду начальника відділу освіти Пологівського району. В 2000 році Олександр Григорович – заступник голови Пологівського РДА з гуманітарних питань. На тлі бурхливих політичних подій 2004 року «Помаранчева революція» звільняє Олександра Григоровича з посади заступника голо-


О.Г.Гугля на керівних посадах ( від директора школи до очільника Пологівського відділу освіти, молоді та спорту)

ви РДА, як « людину не того кольору», на жаль, не розібравшись, втрачаючи при цьому мудрого керівника. Тому з першого квітня Гугля О.Г. стає на біржу праці . Але доля знову керує життям по-своєму: талановита та відповідальна людина не залишається за бортом. І тому з першого вересня цього ж року за пропозицією відділу освіти Олександр Григорович повертається директором до середньої школи №3, де знову ж пропрацював до квітня 2008 року. Будучи відданим своїй праці, «старий-новий директор» разом з педагогічним колективом працює над іміджем навчального закладу і згодом спеціалізова-

на школа отримує статус гімназії «Основа». Українська народна мудрість говорить: « Кого почитають, того й величають». Саме тому 27 квітня 2008 року Гуглю О.Г. призначено начальником Пологівського відділу освіти районної державної адміністрації. Але життя така цікава річ! Наче ще вчора теплі мамині руки лагідно пригортали до грудей, а сьогодні вже у сина на скронях сивина… З сімнадцятого вересня 2012 року Олександр Григорович йде на пенсію за віком з посади керівника відділу освіти. А вже першого жовтня 2012 року повертається на посаду

директора вже такої рідної славнозвісної Пологівської гімназії «Основа», колишньої спеціалізованої школи №3 . За весь свій вік Гугля Олександр Григорович отримав нагороди, що заслуговують великої пошани: став вчителем вищої категорії, за свою багаторічну та віддану працю отримав почесні звання « відмінника освіти» та «вчителя методиста», має Грамоту Міністерства освіти України, обласного управління освіти, почесну Грамоту обласної ради, Грамоту обласної державної адміністрації та районної державної адміністрації, районної ради, районного відділу освіти. Також, здобув регіональні Ордени другого та третього ступенів «За заслуги перед Запорізьким краєм» , медаль «За заслуги перед містом Пологи» . Дійсно, Олександр Григорович Гугля – людина цікава, неординарна. Спілкуючись з ним, я задала такі питання: -Чи є у Вас формула успіху? -Формули не виводив, але коли ставив перед собою мету, то намагався обов‘язково її досягти. Гадаю, що успіх – це неймовірне бажання, відкрите серце, любов до праці, якою займаєшся. -Чи щаслива Ви людина? - Вважаю, що так. Один з головних героїв фільму «Доживемо до понеділка» сказав: «Щастя – це коли тебе розуміють» . А я б додав, щастя – це коли поряд з тобою вірні друзі, рідна сім‘я. Звичайно, щоб краще розкрити образ цієї Людини, я поспілкувалася зі своїм вчителем Турубар Анастасією Олександрівною, донькою Олександра Григоровича, яка повідала наступне: Коли ми з'являємося на світ, то першими нашими близькими людьми, які дорожать нами і люблять нас, - є батьки. Кажуть, головне для дитини - мама. Звичайно, це так. Перше слово немовляти: мама. Але яке слово зазвичай буває другим? Маленька людина починає впіз-


навати головного чоловіка в своєму житті: свого батька. Саме він дає дівчинці уявлення про те, як повинен вести себе справжній чоловік у сім'ї, яким він має бути сміливим, благородним і добрим. Мій тато, Гугля Олександр Григорович, є для мене еталоном і прикладом для наслідування, напевно тому більшість рис характеру мені дісталися саме від нього. Раціоналізаторська хватка, пунктуальність і відповідальність у поєднанні з творчими задумами завжди були присутні в його житті. Можливо, саме тому я вирішила продовжити татову справу і зв‘язати свою професійну діяльність саме з освітою. Ще маленькою, дивлячись як мої батьки відповідально і з душею ставляться до своєї професії, я твердо вирішила: «Хочу бути вчителем!» І це не була лише дитяча мрія. Я зробила все для того, щоб це стало реальністю. Сьогодні з гордістю можу сказати, що я працюю вчителем англійської мови в першій гімназії Пологівського району, гімназії «Основа». Я пишаюся своїм батьком, він чесний та справедливий. Він є тим джерелом сили, яку я потребую. Коли щось не виходить і опускаються руки, він надихає мене і стверджує, що все вийде, що найголовніше - прагнути своєї мети і вірити у перемогу. Я знаю: що б не трапилося, для самого найкращого в світі тата, я завжди буду найкращою у світі донькою. Горе, чи нещастя, чи біда яка… Всіх нас виручає батькова рука. Татова правиця знає труд і піт, Із руки цієї ми йдемо у світ. Рідна, ніжна, щира, добра і міцна. У житті дорога з нею не страшна. Як підеш у люди, щоб там не було, Хай в тобі не згасне батькове тепло. Мене вразило, з якою гордістю, теплотою та любов‘ю Анастасія Олександрівна розповідала про свого батька. Згодом я поспілкувалася ще з однією людиною, яка знає Олександра Григоровича не один рік, - колишньою його уче-

ницею, а нині заступником директора з навчально-виховної роботи Пологівської гімназії «Основа», вчителем російської мови та світової літератури Тоцькою Юлією Анатоліївною, яка розповіла наступне: Олександр Григорович – мій Вчитель. Я була ученицею дев‘ятого класу, коли він узимку 1988 року прийшов працювати директором ще на той час середньої школи №3. У нашому класі він не викладав, але зумів завоювати серця учнів. Своєю толерантністю, витримкою, мудрістю він був для нас прикладом справжнього вчителя, директора, а головне - Людини. Закінчивши школу, я вступила до Запорізького національного університету, обравши шлях педагога. Зараз працюю в своїй рідній школі і доля мене знову звела з Олександром Григоровичем. Вже як про керівника можу сказати, що це вимоглива, але справедлива людина, лідер колективу . У його голові купа раціоналізаторських ідей, мабуть, саме тому наша гімназія з кожним етапом його «директорства» набуває нових обертів, стає кращою, більш сучасною. Результатом його управлінської діяльності є достатньо високий рейтинг нашого навчального закладу серед інших шкіл Пологівського

району. Олександр Григорович відзначається надзвичайною людяністю, здатен прийти першим на допомогу, підтримати добрим словом. На мій погляд, саме це і є запорукою успіху роботи колективу, яким він керує. Поспілкувавшись з Олександром Григоровичем та з його учнями, колегами, я зрозуміла, що це - людина з відкритим серцем, для якої життєвим кредом є слова: «Завжди бути ЛЮДИНОЮ». Тож хочеться побажати О.Г.Гуглі міцного здоров‘я , нових творчих ідей, якнайповнішої реалізації добрих намірів і життєвих планів, щедрої світлої долі, добрих друзів та підтримки однодумців! Сьогодні я бажаю щиро Вам: Хай квітує доля у роках прекрасних І приносить радість, ніжність і тепло, Хай у кожній днині світить сонце ясне І дарує тільки мудрість і добро. Хай пахучим цвітом стелиться дорога, І хай відходять в далеч горе і біда. Тоцька С., 9-Б

Під час церемонії нагородження


Всім відомо, що поганих вчителів не буває, що обирають цю професію люди за покликом душі та серця. Але існує особлива категорія педагогів, яка вирізняється з-поміж інших: це - вчителі від Бога. І справа тут не в тому, наскільки досконало вони знають матеріал, як вміють донести його до учнів, справа зовсім не в знаннях і методиці…. Педагоги від Бога дарують кожному учневі часточку своєї душі. І хто, як не вони, заслуговують на вічну пошану, визнання та вдячність?! Яланська Ольга Володимирівна народилася 28 листопада 1950 р. в селі Чапаєвка Пологівського району Запорізької області. Її вихованням займалися мамині батьки: Сторчак Яким Іванович і Сторчак Горпина Гаврилівна, хай земля їм буде пухом. Дідусь був відомим на весь Пологівський район малярем, а бабуся працювала мазальницею. Ще й якою! Вправна, до роботи охоча та ще й весела - цілими днями працювала не покладаючи рук. Саме такою бджілкою-трудівницею запам‘ятала маленька Оля на все життя свою бабусю.«Де яка новобудова або відбудова – кличуть Горпину,

Мар`яну та Пашу. Три великі «мазальниці». Піде бабуся з подругами і мене несе на «крамах», а я все примовляю: «Держись за бабусю!». Вона сміється. Підуть собі працювати, а мене у сапетці з соломою залишать. Бавлюся собі цілий день, а ввечері додому вертаємось», - згадує Ольга Володимирівна. Хоча зростала Ольга в сільській сім`ї, де тяжка праця була єдиним способом існування, дитинство її проходило весело, сонячно. Особливий відбиток у душі Ольги Володимирівни залишив дідусь Яким Іванович. Він був людиною роботящою, серйозною, знав дуже багато казок, приказок, прислів‘їв, бувальщин, народних пісень. «Вони лились з нього на кожному кроці. Часто, прийшовши з роботи, сідав біля старої черешні, гукав бабусю і припрошував: «Гаврилівна, давай співать!». Бабуся смиренно підносила йому вечерю, лагідно посміхалась, на деякий час забувала всі хатні клопоти і розпочинала його улюблену «Повій, вітре, на Вкраїну». А після вечері, перед самим сном, мене щоразу чекала нова чарівна

казка, яка на своїх крилах несла мене до країни снів», - пригадала Ольга Володимирівна. Ось так і зростала маленька Ольга серед дивних казок, повчальних історій, у любові й ласці, добрі й щирості. Зростала чесною, вправною, до науки охочою та ще й великою мрійницею і фантазеркою. А зі вступом до школи розгорнулася нова сторінка у житті маленької дівчинки. Вчилася Ольга Володимирівна у Чапаєвській восьмирічній школі №2, а в 9 і 10 класах здобувала освіту у Чапаєвській середній (її всі називали «центрянською»). Ставилася до науки серйозно, старанно. Полюбляла і математику, і літературу, і хімію. У майбутньому бачила себе або вчителем, або медсестрою. Особливе враження на здібну школярку Ольгу справила молода талановита вчителька, випускниця Дніпропетровського університету, Романцова Валентина Іванівна. Валентина Іванівна не тільки допомагала з вивченням матеріалу, розумінням української мови та літератури, а й стала наставником по життю. «Її уроки були як пісня. Скільки ми вчили напам`ять! Поеми Тараса Шевченка я майже всі знала «на зубок»! Це мені дуже допомогло при вступі до інституту», - розповіла Ольга Володимирівна. У 1967 році Ольга Володимирівна закінчила навчання у школі і приїхала до Запоріжжя. Вона не полишила дитячої мрії стати лікарем або вчителем. Збиралася здавати вступні іспити і до Запорізького державного педагогічного інституту, і до Запорізького державного медичного інституту. Але доля розпорядилася посвоєму. Знаючи місце знаходження лише Запорізького педагогічного інституту, вона впевнено крокувала назустріч життєво1973 р. Кінсько-Роздорівська школа. Ольга Володимирівна з улюбле- му поклику. «Поему Великого Кобзаря «І мертвим, і живим, і ним класом


ненародженим…» мені ніби саме провидіння Боже підказало: перед самим входом до екзаменаційної комісії я металась, щоб пробігти її хоч одним оком. І…, о Господи, я витягую білет із завданням проаналізувати цей твір. Читаю уривки з поеми напам‘ять , висловлюю свої судження і отримую від здивованої комісії заслужену п‘ятірку, а далі вже й німецька мова не така страшна», - згадує свій вступ до Запорізького педу Ольга Володимирівна. Здається, сама доля направляла своєю впевненою рукою абітурієнтку Ольгу до її важливого майбутнього – вчити дітей. Після закінчення у 1971 р. Запорізького державного педагогічного інституту, Ольга Володимирівна розпочала свій трудовий шлях вчителем української мови і літератури у Кінсько-Роздорівській восьмирічній школі. Восьмирічка містилась у мальовничому куточку край села, далі починався степ. Вона виринала із густої зелені й здавалася світлим островом серед буйства трав. При навчальному закладі жив і директор, мудра, добра людина Отрошко Анатолій Олександрович, за спеціальністю історик, і його дружина Надія Олександрівна, вчителька початкових класів і неперевершений організатор всіх шкільних і сільських заходів. «Моя дорога до школи пролягала аж із Чапаєвки: вранці під‘їжджала автобусом, ще півтора кілометра йшла пішки. Ось тоді й дізналась, що таке Мимрик! Весною та восени цей невеликий струмок розмивався і тоді доводилось брести в гумових чоботах по вулиці, яку він пересікав. Холодно, мокро, а навкруги – дика краса! Та в школі тебе вже посімейному зустрічали гарячим чаєм із чебрецю та м‘яти, теплою посмішкою. Там вирувало безтурботне, первозданне дитинство. Школу «охороняли» декілька скіфських бабів, а із саду, степу доносились неймовірні пахощі дозрілих яблук, груш, скошених хлібів», - такою світлою, живою згадує школу Ольга Володимирівна. КінськоРоздорівська школа з її шумними

садами, веселими учнями, добрими і вічно заклопотаними вчителями залишилася лише в пам‘яті очевидців. На початку 21 століття її закрили як малокомплектну. Туга за своєю першою школою, рідною домівкою вилилась у рядках авторського вірша. Моє гніздечко ластів‘яче Ще й досі за тобою плаче моя душа… Мені наснилась восьмирічна школа, Її розкішний споришевий двір. Все потопає в зелені довкола, Й мурашник дітвори мій тішить зір. О світлий острів щастя серед степу, Як глибоко у душу ти запав. Мене витягував з життєвого вертепу, На ноги ставив, правди научав. Тут друзі-однодумці зустрічали, Велись розмови. В гомоні педрад Ми корінь істини шукали: Щоб твердо йти – не наугад. А як же пахли чебрецем і м`ятою Стежки в «Ріжках» і на «Шапках»! Коли шипшину йшли збирать ватагою, Краплини крові й сонця грали на руках. Уже не вернемось до того раю: Стежки позаростали бур‘яном, Останні шиби вітер розбиває, Й бабуся-осінь плаче за вікном. На початку 70-х років за сімейними обставинами Ольга Володимирівна перейшла працювати до Чапаєвської середньої школи. Шість років було віддано громадській діяльності на посаді секретаря виконкому сільської ради. Але туга за рідною школою, тихими садами,

усміхненими і здібними учнями, зручними класними кімнатами переповнювала душу молодої Ольги. А вже в кінці 80-х років вона повертається в Кінсько-Роздорівську школу на посаду директора. «Мені снилась школа, дівчатка в білих фартушках, буйночубі неслухи-хлопчаки і Мимрик… І знову восьмирічка в Кінських Роздорах прийняла мене як молодого директора , але добре знайомого вчителя. Завирувало життя…» - розповідає про своє повернення Ольга Володимирівна. 19 червня 1991 Ольга Володимирівна отримала нагороду «Відмінник народної освіти УРСР». У цьому ж році чоловік Ольги Володимирівни отримав квартиру в Пологах, а в 1993 році, поїздивши в автобусах, «попутках», зі сльозами на очах перейшла працювати завучем у Пологівську СШ№3 (нині Пологівська гімназія «Основа»). Згодом стала директором. «Тішило лише те, що йду в колектив, де директором був Гугля Олександр Григорович, з яким ми тісно співпрацювали в Роздорах, він очолював там середню школу. І пішли інновації, диференціації, що вивели нас на спеціалізовану - це вже було дітище Коноваленка Юрія Анатолійовича», - згадує минуле гімназії «Основа» Ольга Володимирівна. З 1999р. по 2005р. О.В. Яланська очолює педагогічний колектив Пологівської спеціалізованої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №3 Зараз Ольга Володимирівна працює вчителем української мови та літератури у гімназії «Основа». Має педагогічні звання: старший вчитель та вчитель-методист. «Пам`ятаю, наче це відбувалося вчора. Олімпіада з української мови. Я в 3-му класі. Останнє завдання: «Розповісти про рідний край». Я люблю своє місто, привітних людей, буйство трав, прибрані вулички, чисті зелені алеї… Я могла розповідати про нього дуже довго… І ось, я впевнено прямую до вчительського столу і бачу її… Директор школи Яланська Ольга Володимирівна сидить, задумливо поглядаючи у вікно. І вся моя впевненість


кудись зникла. Я ніколи не бачила її так близько. Мені здавалося, що директор – це сувора, мовчазна, заклопотана людина, у якої завжди обмаль часу. Але тут я бачу посмішку, вона розквітла на привітному обличчі директора. І страх відступив… Зараз мені якось дивно, що 8 років тому я боялася привітну, добру і безмежно люблячу дітей Ольгу Володимирівну», - згадує нинішня випускниця Пологівської гімназії «Основа» Матвійко Дар‘я. Нас, теперішніх випускників, Яланська Ольга Володимирівна вела барвінковими, та що там гріха таїть, і терновими стежками рідної мови та народознавства ще з п`ятого класу. Її турбота, віра в учня зворушує і примушує вчитись навіть відчайдушного розбишаку та двієчника. Ольга Володимирівна не просто вчитель, а ще й наставник, друг, мудрий порадник. Терпляча й толерантна, вона здатна бачити в учнях тільки гарне, не акцентуючи увагу на недоліках. І тому мимоволі намагаєшся бути кращим, щоб виправдати її очікування, сподівання, а все недобре, негарне, поряд з нею, зникає кудись саме. І тому ти відчуваєш себе впевнено, віриш у свої сили. Кожен урок Ольги Володимирівни – це не просто пізнання нового. Це маленький екскурс в світ прекрасного, витонченого мистецтва української літератури. «Дзвоник… початок уроку…. І все закружляло, немов у калейдоскопі: ось ми вже не учні, а історики, що досліджують епоху, в яку жив та працював письменник; ще мить - і вже літературознавці, які дебатують над темою та ідеєю твору; ще крок – і ми - сучасники, які спілкуються з автором; а потім, і незчулися, як стали героями твору і пояснюємо мотиви своїх вчинків; а потім

знову дзвоник, і весь клас дивується : куди поділися 40 хвилин», - під впливом попереднього уроку розповідає випускниця Чубашева Вікторія. А як вона читає вірші! Кожна фраза торкається серця і ще довго бринить на струнах душі, виспівуючи мелодію величі слова. А скільки поетів вона читає напам`ять?! Тарас Шевченко, Василь Симоненко, Леся Українка, Павло Тичина, Ліна Костенко. Здається, вона знає біографію кожного видатного українця. Дівчата, що випустились 15 років тому згадують: Ольга Володимирівна так емоційно розповідала про Івана Франка, що один з однокласників на уроці не витримав і спитав: «Ольга Володимирівна, Ви так переймаєтесь його долею. Він часом не ваш родич?» А які вона пише вірші! Тут і смуток, і жаль, і туга, й надія, і віра, й любов, і впевненість, й мрія. І ти, читаючи їх, дивуєшся, як з таких звичайних буденних слів можна створити таку красу. Чому здатні вони достукатись до серця кожного, змусити замислитись і спробувати стати кра-

щим? Для мене особисто Ольга Володимирівна стала ідейним натхненником. Саме завдяки їй я пройнялась любов‘ю до літератури, відкрила для себе велич поетичного слова і сама почала писати вірші. Нехай ще не зовсім досконалі, але я переконана, що поезії завжди буде місце в моєму житті, бо маю такого мудрого і прекрасного наставника – Ольгу Володимирівну Яланську. Отже, Ольга Володимирівна не просто педагог, а вчитель від Бога. Читаючи її біографію, можна впевнено сказати, що саме провидіння штовхало маленьку дівчинку Олечку до майбутньої професії: вечори в теплому родинному колі, молода вчителька Романцова Валентина Іванівна, яка стала мудрим і добрим наставником, вивчення «Кобзаря», екзамени у Запорізькому державному педагогічному інституті… І зараз нам навіть лячно уявити, що доля могла змінити свої плани і на перший урок української літератури у 5 класі до нас міг прийти інший учитель замість Ольги Володимирівни Яланської… Прокопенко І., 11-А кл.

2004 р. День вчителя. Ольга Володимирівна працює в Пологівській спеціалізованій школі №3 на посаді директора


«Авторитетом і повагою користується в районі делегат Всесоюзного з’їзду працівників народної освіти, вчителька біології міської середньої школи № 3 Жанна Яківна Степура. Будучи новатором педагогічної думки і практики, вона постійно перебуває у творчих пошуках, добре дбає про піднесення рівня навчання і виховання підростаючого покоління, бере активну участь у громадському житті десятирічки». Газета «Радянське село» 24 грудня, 1988 рік. Життя прожити – не поле перейти Одного теплого осіннього дня, 7 вересня 1937 року в містечку Мелітополі, в сім‘ї робітників заводу Марини та Якова Передерій народилася маленька донечка і назвали

її Жанною. Для кожного доля готує життєву стежину: для одних - круту, для інших - пряму. Для маленької Жанни вона приготувала таку стежину, про яку в народі говорять : «Життя прожити – не поле перейти». І , на жаль, розпочалася та стежка з холодної, лютої і жорстокої війни. А саме тоді, коли дівчинці випов-

нилося лише 4 роки. Під час окупації завод, на якому працював батько, евакуювали на Урал, і він змушений був покинути свою родину. А маленька та беззахисна Жанна залишилася з матір‘ю в рідному місті. 3 перших днів окупації німецькі загарбники встановили в місті режим кривавого терору й насильства над людьми. Вони з небувалою жорстокістю і цинізмом знищували мирне населення. Марина Передерій з донькою весь час переховувались, та одного разу Жанна ледве не залишилася без матері. Німці розбомбили місцевий елеватор і, залишивши маленьку Жанну в бомбосховищі, мати пішла по пшеницю на елеватор. І тут доля знову відвернулася від них. Коли Марина набирала пшеницю, налетіли німці, від вибухів вона втратила свідомість. Тим часом сповістили, що скоро німці доберуться до бомбосховища, і люди швидко перейшли до іншого місця, а з ними і маленька Жанна. Прийшовши в себе, Марина відразу побігла до маленької донечки і від побаченого знову знепритомніла: на місці, де нещодавно вона

переховувалася з дитиною, була величезна воронка. Небайдужі люди віднесли її до бомбосховища. І тут доля посміхнулася їм – мати знайшла свою доньку. Незабаром настала знову чорна смуга в житті: мати з Жанною повинні були попасти під розстріл. Та доля знову стала на їх бік: близький родич заплатив німецькому поліцаю, який сказав, щоб їх двох не чіпали. Але просто так їх не відпустили і вкинули до ями, де були трупи розстріляних. Під кінець війни Жанна з матір‘ю повернулися до рідної домівки, куди незабаром повернувся і батько Яків. День Великої Перемоги залишився в серцях людей назавжди… Того травневого, як думалось, звичайного дня, по радіо передали звістку: «Війна закінчилася! Ми перемогли!». Людській радості не було меж. Всі люди вибігали з домівок і бігли до парку. На їхніх очах були сльози, сльози щастя і радості. Після війни Жанну віддали до школи, а по закінченню вона хотіла вступити до Дніпропет-


ровського хіміко-технологічного інституту на факультет органічної хімії, але батько не дозволив. І тоді Жанна вирішила пов‘язати свою долю з природничими науками. У 1956 році вступила до Мелітопольського Державного педагогічного інституту на факультет хімії і біології, де провчилася до 1961 року. По закінченню вузу була направлена на роботу в місто Сарни, Рівненської області, де працювала до 1963 року. Згодом вчителювала в Доротицькій школі. У 1963 році вийшла заміж і переїхала жити в місто Пологи. І з 1963 по 1970 працювала в Чапаївській СШ, а вже з 1970 і до виходу на пенсію, вона віддавала своє життя роботі в Пологівській СШ №3 (зараз Пологівська гімназія «Основа»). 41 рік свого різнобарвного життя вона віддала своїй другій домівці – школі За своє вчительське життя випустила чотири випуски, серед яких і лікарі, і вчителі, і екологи. Виховала не одне покоління юнаків і дівчат, в тому числі і Депутата Верховної

ради сьомого скликання Володимира Бандурова, а також молоде покоління вчителів нашої гімназії вивела на широку дорогу життя. Свою роботу завжди любила та з великим бажанням йшла до школи. Із задоволенням готувалася до уроків, позакласних заходів, бо хотіла чимось зацікавити дітей, розказати їм щось нове. Під час роботи у Пологівській СШ №3 у 1980 році створила теплицю, де вирощували квіти та овочі. Зі своїми учнями вела «Зелену книгу» Пологівського району, яка була присвячена роботі шкільного лісництва, яке діяло на базі Пологівської ЛМС. Шкільне лісництво займалося збиранням насіння (акації, клена та інших рослин), вирощували посадковий матеріал. Сотні дерев були висаджені в лісосмугах і на узбіччі траси. Щороку в своїй рідній третій школі проводила «День зустрічі птахів», «Свято врожаю», «Моя улюблена тварина». Підтримувала зв‘язки з Пологівським лісхозом: виїжджала насаджувати дерева, кущі. Учні Жанни Яківни неодноразово нагороджувалися преміями, були переможниками обласних олімпіад. Також давала відкриті уроки для молодих вчителів району. На базі школи проходили практику студенти МДПУ, в якій вона брала участь.

Завжди цікавилась природничими науками. А вдома, має велику бібліотеку методичної і природ-

ничої літератури. Серед колег користувалася авторитетом, очолювала профспілковий комітет і отримала звання: Старший вчитель, вчитель – методист. Також була делегатом всесоюзного шостого з‘їзду вчи-


жди дарувала тепло, ніжність і турботу. Колись навіть мала можливість залишитися в рідному Мелітополі, але чомусь без Поліг вона не уявляє своє життя. Життя - це мистецтво знаходити в усьому красу і радість. І вона знайшла все це та вичерпала з життя все, що повинна вичерпувати людина. Щороку, 9 травня вона їздить до рідного Мелітополя, де святкує, як і колись тоді, велике свято нашого народу – свято Перемоги. Гуляючи по місту, вона часто згадує своє дитинство, опалене війною, і найщасливіші роки юності. Завжди із задоволенням згадує свої подорожі, колишніх учнів, колег. телів, нагороджена республікан- виховала й виростила двох синів Зараз з любов‘ю та ласкою виховує – Вадима і Олександра. ськими грамотами. Тривалий час своїх онуків. була керівником районного об’єЯ вдячна долі та Богу за те, що у мене є така мудра і щира бабуся, днання вчителів біології. Я вдивляюся в очі цієї маленької, вона завжди буде для мене взірцем. тендітної жінки і розумію, що в її Степура Софія, 9-А кл. серці живуть спогади, що нагадують кадри кінофільму. Це її життя, це наша історія, це ціла епоха. Нам навіть важко уявити усі страхіття війни, але ми повинні шанувати людей, які пережили ці страшні лихоліття і здобули для нас перемогу. Її дитинство припало на воєнну пору, вона відновляла велику країну з надією на світле майбутнє, працювала, виховувала синів, любила, раділа і завА ще вона дуже любить подорожувати, її душа завжди прагнула все нових і нових вражень, відчуттів. У 1984 році відправилася в навколосвітню подорож, побувала у Франції, Іспанії, Англії, Італії, Туреччині, Португалії і Данії. Але завжди її серце було віддане рідному південному берегу України – Криму. Також, подорожувала по Волзі, відвідала багато міст Радянського Союзу, але найбільш улюбленим з міст рідної неньки - України є Полтава Разом з чоловіком Віктором вона


«Учитель – майстер життя», кажуть у народі. На мою думку, основне завдання педагога - це зробити з учня не вундеркінда, а просто гарну людину з чудовими моральними якостями. Вчитель повинен вчить не лише словами, а й своєю поведінкою і навіть усім своїм життям. У нашій гімназії, мабуть, всі вчителі - це майстри своєї справи. Але найцікавішим вчителем, на мою думку, є Сергій Сергійович Горулько, тому що він направляє молодь у правильне русло, а це у сучасному житті дуже важливо. Він не тільки талановитий педагог, чудовий наставник для своїх учнів, але й справжній борець за здоровий спосіб життя, турист, який надихає та запалює дитячі душі любов‗ю до куточків рідної країни. Сергій Сергійович неодноразово був переможцем обласних та Всеукраїнських чемпіонатів з пішохідного туризму і тепер, є претендентом на Премію Кабміну у номінації «За внесок у забезпечення розвитку молодіжного руху – активне залучення молоді до роботи в громадських організаціях, підвищення ефективності їх діяльності, виконання

соціально-значущих програм і здійснення відповідних заходів». Народився він 23 червня 1980 року, у місті Дрезден (Німеччина), в сім‘ї військовослужбовця. З 1982 року жив у місті Паневежис (Литва), а з 1984 років – на Україні в селі Трудове Токмацького району. Ще з дитинства він не боявся небезпеки: захоплювався стрибками у воду з кар‘єру, дуже

добре бігав на довгі дистанції. Сергій Сергійович займався вижиганням і токарною справою, допомагав батькам по господарству. Отже, був звичайним сільським хлопцем, чиє дитинство нічим не відрізнялося від інших. З 1987 - 1997 рр. навчався у Урожайнівській ЗОШ І-ІІІ ст. і потім вступив до Молочанського СПТУ 55 на фермера-водія, де навчався один рік. Саме у цей період починаються цікаві моменти життя: перше кохання, перший мотоцикл (з яким пов‘язано багато цікавих історій, який він згадує зі словами: «Я на ньому таке виробляв, що досі задаюся питанням, як залишився живим?»). Був щирим романтиком, але складати вірші не вмів, тому він писав прозою про свої почуття до дівчини. Сергій Сергійович вважав, що за даму свого серця потрібно боротися, тому у підлітковому віці іноді приходив додому з синцями. У 1999 р., одружився і доля подарувала подружжю дон е ч к у В і к т о р і ю . Він довго думав куди потрібно йти вчитися, бо ще з дитинства обожнював медицину і мріяв на-


жди брав участь в усіх шкільних заходах, відвідував спортивні та театральні гуртки. Є у нашій гімназії учень – Артем Кобець, який мабуть, повністю нагадує мене. Ще з підліткового віку я захоплювався рок – музикою, тому улюбленими гуртами були Metallika, Nіrvana, The Doors.

віть стати хірургом, але доля вирішила інакше. І вже з 1998 – 2003 рр. навчається в Мелітопольському державному педагогічному університеті за такими спеціальностями: вчитель географії, історії, організатор туристської справи. Ще під час навчання в університеті, Сергій Сергійович почав працювати вчителем у Новокарлівській ЗОШ І-ІІІ ст., а вже з 2009р. працює вчителем історії у Пологівській гімназії «Основа». З 2004 року займається туристсько-краєзнавчою діяльністю і здійснив зі своїми учнями 39 походів різної категорії складності. Вже другий рік є учасником товариства моржів клубу «Білий В е д м і д ь » . Після спілкування з ним, я зрозуміла, що це дуже розумна та щира людина, яка пропагує своїм власним прикладом здоровий спосіб життя. А ще він схильний до даосизму, тобто вірить в лінію долі і вважає, що у кожної людини є своє призначення, свій життєвий шлях. Він – звичайна людина, яка знаходиться у пост і й н о м у п о ш у ц і . Що ж, давайте познайомимося і поспілкуємося з цією чудовою л ю д и н о ю б л и ж ч е .

- Чи подобається Вам працювати у нашій гімназії? - Так, тому що тут гарний педагогічний колектив, веселі, розумні та небайдужі діти. - Ким ви мріяли стати у д и т и н с т в і ? - Спочатку, в далекому свідомому дитинстві мріяв стати лікарем – хірургом, потім інженером – конструктором, мав намір навіть вступити до військ о в о г о л і ц е ю . - Чим ви захоплювалися у дит и н с т в і ? - Будучи підлітком, я був через край активним хлопцем, зав-

- Який предмет у школі Вам подобався найбільше? - Безумовно, історія та географія. Я люблю усе цікаве та невідоме. Чому саме туризм і яким був ваш перший похід? - Я з дитинства любив знаходитися поза цивілізацією, і навіть зараз я не є жертвою залежності від сучасного світу; не відвідую МакДональдси, майже ніколи не сиджу у соціальних мережах, більш полюбляю навколишню природу, яку рідко хто помічає. Тому подорожі – це частка мого життя. Свій перший похід я запам‘ятаю назавжди, це було в 2000 році в Криму. Спочатку було дуже важко і навіть іноді моторошно, але зараз, після 39 походів, мене вже нічим не налякати. Після стількох років мандрів, пізнання навколишнього світу і людей, в мене виробилося передчуття: «Чи можна тій чи іншій людині йти в похід?»


- Які місця ви відвідали? - За весь час, який подорожую, я відвідав майже увесь Крим, Кавказ, Полярний та Приполярний Урал і т.д.. - А коли саме виник задум створити цей гурток і чому сам е ? - Цей задум виник ще в 2004 році і згодом реалізувався. Створив я його для того, щоб передати власний досвід молодому поколінню. Я переконаний в тому, що кожну дитину треба привчити до самостійності та відповідальності. Основним своїм завданням вважаю формування мужності, а головне – постійне долання не тільки природних перешкод, але й особистих – внутрішніх. - Які ви маєте плани надалі? - У майбутньому хочеться відвідати Ель - Брус, який знаходиться на Кавказі. - Чи допомагає вам ваша професія у повсякденному житті і чим ви займаєтесь окрім роботи? - Я просто люблю свою професію. Завдяки їй у мене з‘явився зошит з дитячими афоризмами. Окрім роботи я займаюся польовою археологією: на

дружини та доньки. - Яке ваше життєве кредо? - Вперед! Тільки вперед!!! - Чи є у вас якась сімейна реліквія, яку б ви передали своїм дітям та онукам? - Так, є така річ. Це вишиванка, яка передалася мені від мого дідуся, їй приблизно 102 роки. І я б дуже хотів, щоб її передавали з покоління в покоління, і зберігали з гордістю, що вони – українці! - Ви зараз у тому благодатному віці, коли вистачає досвіду і знань, багато зроблено, багато ще хочеться зробити, і є для цього сили. Про що ви мрієте? - Здійснити подорож на Памір та Алтай, плато Путорана та хребет Черського на Колемі. стоянках знаходжу залишки каКукіна Оксана, 9 – А кл. м‘яних знарядь праці, епохи кам‘яного віку. У вільний час полюбляю дивитися документальні фільми, з яких можна багато чого дізнатися. А ще, в мене є найулюбленіше заняття – це кулінарія. Кожного ранку я із задоволенням готую для своїх дівчаток –


Філіп Честерфілд сказав: «Прокладай шлях до розуму людини через її серце». Переконана, цей вислів повинен стати життєвим кредом кожного педагога, одним з яких є Степура Наталія Володимирівна. За свої 22 роки роботи у школі вона змогла прокласти шлях до розуму кожної дитини, оскільки прокладала його через серця своїх учнів. Вона змогла знайти підхід до кожного персонально. Давайте дізнаємось, як ця тендітна жінка досягла в своєму житті ще з дитинства поставленої мети. П‘ятого вересня 1970 року в теплий погожий осінній день у родині Сальника Володимира Федоровича та Ольги Миколаївни народилася дівчинка Наталка. Дитячий садок вона не відвідувала, а зростала разом зі своєю бабусею. Тато працював заступником директора в АТП, а мама – бухгалтером в КХП. Маленька Наталка завжди ставилася до своєї неньки з великою повагою. В Ользі Миколаївні дівчинка вбачала справжню українську жінку, сильну та мудру. У 1977 році Сальник Наталка пішла до першого класу Пологівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №3 (нині Пологівська гімназія «Основа»). Шкільне життя Наталії Володимирівни було сповнено цікавих моментів та спогадів. У дев‘ять років Наталку прийняли до лав піонерської організації. Весь час вона була у постійному русі. Завжди намагалася бути першою в усьому. Кожного року у школі проводилася гра «Що? Де? Коли?». Наталка була капітаном команди, яка неодноразово брала перші місця. 9-10 класи пройшли для дівчини швидше за всі роки, та у той же час вони були найцікавішими. Постійні походи, всілякі конкурси. Наталія Володимирівна займалася випуском шкільної газети, любила у

вільний час фотографувати оточуючий, ще такий незнайомий світ. Із самого дитинства полюбляла подорожі. Кожного року їздила до Криму у Сімферополь. А після 8 класу разом з родиною поїхала в свій перший тур по Україні: Одеса, Кишинів, Тернопіль, Яремча, Карпати та інші міста. Також шкільні поїздки були до Новгороду, Москви, Житомира. Отож дівчина дуже любила пізнавати світ, вчитися, а ще ділитися здобутими знаннями з оточуючими, а ще вона була цілеспрямованою. Вже у 9 класі вирішила питання щодо майбутньої професії: «Буду вчителем». У школі Наталія Володимирівна дуже любила географію. Вона захоплювалося вчителькою, яка викладала цей предмет – Кравченко П. О. Її виклад матеріалу був цікавим, захоплюючим, тому Наталія вирішила пов‘язати своє життя з географією. У 1987 році Степура Наталія Володимирівна стала випускницею Пологівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №3.1 вересня 1987 року вступила до Мелітопольського державного педагогічного університету. Для себе вона вирішила, що будучи студенткою віддасть лаву

першості іншим, а сама відступить на задній план. Та все одно стала профоргом у своїй групі та культмасовим організатором. Того ж року познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Степурою Вадимом Вікторовичем. А вже через рік вони одружилися. В університеті студентку, здивувала система навчання – предмети викладалися парами. Любила відвідувати саме семінари, до яких потрібно було ретельно готуватися, оскільки присутніх було небагато (16-20 чоловік) – запитати могли кожного. Наталя Володимирівна входила до складу студентського клубу «Зодіак». Всі, хто полюбляв спілкуватися, з радістю відвідували цей гурток. Студентське життя у Наталі було не менш різноманітне: Дні Студента, вечірні танці, святкування Днів Комсомолу, Врожаю та Сміху. Найцікавіше проходили польові та літні практики. По закінченню інституту в 1990 році Степура Наталія Володимирівна повернулася в стіни рідної Пологівської спеціалізованої школи ІІІІ ступенів №3 вчителем географії. Та обставини склалися так, що вона стала викладати не географію, а біологію. Спочатку го-


дин було не багато, але згодом роботи додалося. Наталія Володимирівна була наймолодшою вчителькою в педагогічному колективі школи №3, але вже через 6 років роботи взяла перший свій клас. Це був слухняний, тихий і в той же час активний клас. Найголовнішим «козирем» було те, що діти були дружніми. З учнями було легко, вони завжди виконували те, що їх попросив вчитель. Наталя Володимирівна дуже любила їх, та у зв‘язку з декретною відпусткою вона так і «не довела» їх до випускного. Через декілька місяців на світ з‘явилася перша її донечка Леся. Після повернення 1997 року на роботу взяла наступний клас. З ним Наталі Володимирівні довелося попрацювати. Ці діти були «важкими»: непосидючі, неслухняні, але з ними ніколи не було сумно. Вчителька завжди «нагороджували» їх виправними роботами на території школі за всілякі пустощі. Цих діток Наталя Володимирівна випустила вже у 2007 році. Через рік, у 2008 році, вона взяла вже третій клас під свою вчительську-материнську опіку. На сьогоднішній день Наталя Володимирівна є успішною жінкою, матір‘ю двох чудових донечок Лесі та Софійки, чудовим

бленим вивченням біології. Також Наталією Володимирівною були розроблені, і зараз використовуються лабораторні практикуми для 7, 8, 9 –класів. Зі школярами Наталя Володимирівна бере участь у Всеукраїнських конкурсах, проектах, марафонах. Степура Наталя Володимирівна – людина свого слова. Вона завжди залишається чітко на своїй позиції, за що учні її дуже люблять. Не конфліктна, порядна та добра людина, іноді вона так любить побути наодинці сама з собою. Учні завжди звикли бачити Наталю Володимирівну сильною, розумною вчителькою. Цікаво було б послухати, що вона відповідатиме вчителем, майстром своєї справи. на, здавалося б звичайні питання: З 2010 року в Пологівській гімназії - Що на Вашу думку, Наталя Володимирівна, потрібно для щастя? - Я думаю, що перш за все, для кожної людини є справжнім щастям прокидатися щоранку і радіти новому дню. По-друге, щоб бути щасливим, потрібно оточувати себе такими людьми, які будуть потребувати твоєї допомоги, уваги та усмішки. І останнім, мабуть, пунктом щастя для кожного являється реалізувати себе, як самостійну, впевнену людину. -Якщо найкращий друг, то якими якостями, перш за все, він повинен володіти? -Найкращий друг, як і будьяка людина, повинен володіти в «Основа» діють два класи з погли- першу чергу порядністю. Сюди ж


входять й всі інші якості: людяність, доброта, розуміння і т. д. - Що для Вас, Наталя Володимирівна, є найвищою нагородою від учнів за Ваші старання? -Як і для будь-якого вчителя, найвищою нагородою учнів є їхні знання з мого предмету, тобто біології. А ще мені дуже приємно, коли учні обирають майбутню професію, що пов‘язана з біологією. Це, мабуть, найбільш приємна нагорода (усміхається). -З якими учнями легше працювати: з учнями ХХ ст. чи ХІХ ст.? - Скоріше різниця не в учнях, а в програмі навчання. Програма тих часів була більш фундаменталь-

який гідний поваги. Вона приголомшлива жінка з великим розумом. І чим вона завжди цікавила аудиторію, так це приводила життєві якісь приклади. Вона сувора, але в міру. Вміла знайти підхід до кожного з нас.» Випуск 20092010рр. Іван Яланський: «Я дуже добре пам'ятаю Наталю Володимирівну, вона викладала у нас біологію, її уроки були цікаві, проходили легко і весело.Мені декілька разів доводилося здавати погано вивчені уроки на додаткових заняттях. Навчання мені давалося легко і я не надавав великого значення біології, думав що почутого на уроці вистачить для здачі теми, але "шара" не проходила і доводилося ною, діти отримували реальну вивчати та перездавати. На сьогобазу, знання були у всіх. Нехай не днішній день залишилися тільки найвищий рівень, але основу вони засвоювали. А зараз навчальна програма дуже насичена і діти не встигають не те, що все запам‘ятати, вони не отримують навіть базових, фундаментальних знань. Мабуть, найкращу характеристику цьому мудрому, хоча ще молодому вчителеві дали самі учні, випускники, які з теплотою та вдячністю згадують… Маргарита Бородіна: «У нас Наталя Володимирівна не довго викладала біологію, але в цілому вона чудовий педагог, добрі спогади про Наталю Володимирівну, а також про весь педагогічний колектив СШ № 3.» Випуск 1994-1995рр. Євгенія Тоцька: «Степура Наталія Володимирівна - одна з найкращих професіоналів гімназії "Основа". Це, дійсно, вчитель за покликом серця. Добра, чуйна людина, фанат своєї справи. З нею цікаво як на уроках, так і на перервах. Наталія Володимирівна вела у нашого класу всього півроку курс екології, але за такий короткий термін зуміла прив'язати нам любов до цього предмету, за що дуже їй вдячна.» Випуск 2009.


ди – формували справжнього воїна, відповідального, чесного, самовідданого, благородного, а головне справжнього патріота, який любить свою Батьківщину , Збройні сили і життя. Після Суворовського військового училища в 1961 році закінчив Гвардійське Харківське танкове училище і служив командиром танкового підрозділу. Дванадцять років, присвячених Збройним силам СРСР, були важкими, але прекрасними і залишили багато спогадів про навчання і службу у душі Віктора Івановича. Я хочу розповісти вам про дуже цікаву людину, справжнього військового і прекрасного вчителя Порохненка Віктора Івановича, який вже 44 роки навчає військовій справі учнів нашої школи Слухаючи розповіді Віктора Івановича, я ніби потрапила у ті нелегкі 40-50-ті роки і дізналась, що саме для нього вибір професії був невипадковим, тому що кумиром для тодішніх підлітків був радянський солдат, солдат у гімнастерці, солдат, який захистив і врятував світ від фашистської чуми. Тому всі хлопчики мріяли стати справжніми солдатами захисниками. Віктор Іванович розповів, що коли його матуся запитала, чи хоче він стати суворовцем, він без сумніву відразу ж погодився. І вже з серпня 1950 року вступив до Новочеркаського суворівського військового училища, яке стало для всіх вихованців другою домівкою. Було дуже цікаво вчитися, але нелегко. Напружене навчання, залізна дисципліна, наря-

Після демобілізації він знову повернувся у рідні Пологи і щоразу, проходячи біля школи, задумувався про необхідність і важливість педагогічної праці: «Професія вчителя мене зацікавила зразу ж після демобілізації з рядів Збройних сил. Зазвичай, мій вечірній маршрут додому – Ж/Д клуб і вулиця М. Горького. І коли я виходив на вул.Горького , вдалині вимальовувалися чарівні контури школи (СШ-4), з великими чистими вікнами, які випромінювали тепло і м‘яке світло у вечірніх сутінках. У віконцях школи я бачив фігур-


швидко освоїв всі ці особливості, нову професію, полюбив дітей і повністю присвятив життя рідній школі. Віктор Іванович вважає, що армія — це важливий і обов'язковий атрибут державності. Яка армія — така й держава! Яка держава — така й армія! Немає армії — немає держави! Немає держави — немає армії! І цим усе сказано. На думку вчителя, молодь потрібно заохочувати через героїко - патріотичну роботу: робота гуртків, секцій, клубів; зустрічі з представниками збройних сил, з ветеранами війни; демонстрація кінофільмів на воєнну тему; лекції, бесіди.

ки учнів, які сиділи за партами і струнку постать учителя. Ця картина заворожувала мене, і я міг довго спостерігати й милуватися нею. Але в той час розумів, що професія вчителя не домінує в моєму виборі. З часом з‘явилися нові турботи, і я поступово відійшов від цієї мрії. Влітку 1969 року цей вогник в мені раптово запалив військовий комісар полковник Середа І. П.. Він запросив мене як офіцера запасу у воєнкомат. Від Івана Петровича я дізнався, що в новому 1969-1970 учбовому році в районній СШ-1 відповідно до закону « Про загальний військовий обов‘язок і військову службу» вводиться

новий предмет – «Початкова військова підготовка». Мета цього предмета – підготовка юнаків 9 – 10-х класів до служби у збройних силах СРСР. Для якісної реалізації цієї задачі в СШ-1 необхідно було знайти молодого вчителя з військовою освітою і досвідом роботи з молоддю. Так в моїй біографії відкрилась нова сторінка трудової діяльності» Але школа – це не армія, тому в цьому була невелика складність. У школі треба було працювати як вчителю з учнями, а не як командиру з військовими. І в цьому йому допоміг весь педагогічний колектив школи. Він

Номер підготували: гол.ред. Грімова В.Л. Комп.набір та оформлення: Нестеренко-Солоха К.

Віктор Іванович запевнив, що гімназисти не бояться тягаря військової служби і прагнуть йти на службу в армію. А всі випускники гімназії, які були призвані на строкову військову службу до Збройних Сил України, чесно і добросовісно, як громадяни України, здійснили свій військовий обов'язок. Їм і їх матерям, і нам з вами не соромно перед Україною. Колишній учень гімназії Корнєв Дмитро, який вийшов зі стін гімназії 4 роки назад, при зустрічі з Віктором Івановичем, з гордістю сказав, що він із задоволенням пішов служити в морську піхоту по контракту, і всі 3 роки чесно і добросовісно відпрацював свої 12 балів, які він отримав у гімназії . Гімназія може пишатися своїми вихованцями, які продовжують і примножує бойові традиції своїх пращурів! Цикало Т, 9-А кл.

Журналісти: Кукіна О., Степура С., Тоцька С., Цикало Т

Спецвипуск  

гимназыя основа

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you