№ 5-6 (8222) u
ПАМ’ЯТЬ
Лисівцях проведено реквієм пам’яті, присвячений 105-річниці від дня народження священика Петра Пастуха та його родині.
У
У сільському Будинку культури зібралось в той день багато людей, які разом творили пам'ять про отця Петра і його рідних братів Івана та Ярослава. Історія життя трьох братів Пастухів завершилась передчасно і трагічно. Символічну свічу пам’яті запалили в той день Володимир Пастух, син Івана, зі своїм внуком. Давні світлини-реліквії із родинного альбому, друковані сторінки книг, спогади рідних, а також надіслані матеріали із села Куропатники Бережанського району, де служив на парафії о.Петро, були використані у підготовленому відеофільмі, що демонструвався в залі і викликав в усіх великий інтерес. Отець Михайло Стефанчук - парох церкви Покрови Пресвятої Богородиці - закликав усіх парафіян поважати своїх батьків, свято шанувати пам'ять про рідних і не забувати ніколи імена мужніх синів та дочок, які боролись за незалежність України і поклали на олтар слави свої молоді життя. Священик разом з церковним хором провів молитву «Отче Наш». Організатор духовного заходу – завідуюча сільською бібліотекою Віра Головацька зачитала лист дочки о. Петра Галини ЙоникПастух, яка надіслала його на адресу бібліотеки зі Снятина, де тепер проживає. Через недугу вона не змогла прибути в той день до Лисівців, але передала теплі слова вдячності організаторам поминальних урочин та спогади про батька. Про історію життя уродженця села – священика Петра Пастуха - розповів відомий на Тернопільщині краєзнавець, почесний голова обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» Богдан Головин. У своїй книзі «За служіння Богові, народу – смерть» помістив статтю «Отець Пастух Петро (1908-1941 р.р.)». Богдан Петрович розповів про дослідницьку працю по увіковіченню пам’яті священиків Тернопілля у першій книзі «Мученики та ісповідники української церкви XX століття», а до Лисівецької бібліотеки подарував «Блаженні священномученики Тернопілля». Родина Пастухів належала до тих свідомих українцівпатріотів, які вихованню дітей приділяли велику увагу. Усім трьом синам з дитячих років прищеплювались ввічливість, покірність, працьовитість, дисциплінованість, безмежна любов до Господа Бога. Їх виховали патріотами своєї Батьківщини - України, навчили любити свій народ, його мову, пісню, звичаї і традиції. Петро Пастух початкову освіту здобув у родинному селі. Навчався успішно. До нього приглянувся о. Віктор Лозинський, парох села, який навчав дітей релігії у місцевій школі. Він порадив батькам, щоб свого сина Петра, як здібного й обдарованого учня, віддали до гімназії для набуття середньої освіти, а згодом і вищої. Прислухавшись до порад о. Віктора, батьки свого сина направили в гімназію. Після іспитів на атестат зрілості Петро Пастух почав студіювати богословські науки в Львівській духовній академії Української Греко-Католицької Церкви. Навчання закінчив у 1936 році. 15 лютого 1936 року був рукопокладений на священика і відправив свою першу Святу Літургію в родинному селі. Перед висвяченням, як це було встановлено в УГКЦ, о. Петро Пастух одружився з Ярославою Лозинською, дочкою пароха села Лисовець. У родині народи-
лося дві доньки: Галина (1937 р.н.) і Віра (1940 р.н.). Першою і останньою в його житті парафією, куди був направлений душпастирем о. Петро Пастух, стало село Куропатники на Бережанщині. Завітавши на місце своєї душпастирської діяльності, він застав непривітний стан духовного життя парафіян. У Куропатниках не було храму. Святі Літургії в неділі та свята відбувались у глядацькій залі читальні “Просвіта”. З перших днів свого душпастирства о. Петро Пастух запропонував парафіянам почати спорудження храму. Миряни з радістю сприйняли пропозицію пароха. Був обраний церковний комітет з найавторитетніших газдів села. Почали із збору пожертвувань на новобудову. Байдужих не було. Кожен мешканець села вважав своїм почесним обов’язком внести свою частку в побудову храму. Одні жертвували гроші, інші - доставляли кіньми будівельні матеріали, працювали
3
Тернополі дружина отця Петра знайшла молитовник. Вона була впевнена, що отець живий і дасть колись про себе звістку. Цією надією дружина жила до самої смерті, упокоївшись у Бозі 1966 рок у, маючи на той час 69 літ. На подвір’ї тюрми був свіжо висипаний пагорб, і коли його розкопали, то виявилося, що і тут засипані в’язні. Окремі з них, ті, хто був наверху, подавали ознаки життя. З’ясувалося, що деяких не розстрілювали, а живими кидали в ям у, засипавши землею, аби Парох села о.Петро ПАСТУХ. замести свої криваві злочини. Близькі родичі о. Петра рами. Не дали змоги навіть попрощатися з дружиною і Пастуха також неоднодвома маленькими донеч- разово зверталися до дерками. Що трапилося з о. жавних установ тодішнього Петром Пастухом - дружина тоталітарного режиму, але нічого не знала. Лише згодом завжди одержували одну й
був здатний прославляти свою рідну землю. Священики покликані ростити людину і вести її до Бога. Це здавен розуміла і робила наша церква. Отець Богдан Боднар поділився своїми враженнями про останні відвідини Риму, де вшановували пам'ять святого священномученика Йосафата Кунцевича. Розповів про участь у Святій Літургії на апостольському престолі Папи Франциска, який підняв дух усіх українців, назвавши наш народ «великим, достойним на величність та любов, що веде до вічності». Ведуча заходу зачитала імена усіх священиків, які служили в різні роки на парохії в Лисівцях, а хор виконав у їхню пам'ять «Сумний святий вечір». Уважно слухали люди рядки з листа, який надіслала з села Куропатники завідувачка сільською бібліотекою Галина Федус. У ньому - цікаві повідомлення про пошанування імені отця Петра Пастуха і увіковіче-
місцевій школі. «Перш за все хочу подякувати за організацію цього дійства бібліотекарю Вірі Головацькій, усім гостям та односельчанам за те, що вшанували пам'ять о.Петра, від імені своєї родини та дочки священика Йоник Галини Петрівни. Прожив Петро Пастух неповних 33 роки. І своє коротке життя, присвятивши служінню Богу, віддав за волю України. Що означає обірване життя у 33 роки? Це – осиротілі діти, які не знають, що таке батьківська любов. Це – онуки, які не відчули дідусевої ласки. Це – мати, яка втратила в одну ніч з 20 на 21 липня двох синів і осліпла. Це – дружина, яка до кінця свого життя прожила з клеймом «ворог народу». Не обминула ця біда і наших односельців. У період з 1944 по 1953 роки були виселені в Сибір сім’ї: Золотих, Головацьких, Дзюби, Данильчуків, Мальованих, Муликів, Манчишиних, Пастухів, Палайди, Порценалюків, Репушко, Хлоп-
в Куропатниках пішли чутки, що пароха заарештували працівники районного відділу НКВС. Їмость поїхала в Бережани, де їй повідомили, що Петра Пастуха відправлено в тюрму до Тернополя. У день розгляду справи чоловіка вона була біля обласного суду і побачила його, коли після зачитання вироку вели в “чорний ворон”. Він лише показав двічі п’ять пальців, це термін, на який був засуджений, і встиг сказати: “Бережи себе і діточок!” Це було останнє побачення з чоловіком. Декілька разів дружина о. Петра Пастуха писала заяви
ту ж відповідь: “пропав безвісти... ” (?) І лише у незалежній Україні (з великим запізненням) дочки отця Петра дізналися, що він розстріляний більшовицькими нелюдами у Тернопільській тюрмі-катівні. Після арешту о. Петра Пастуха їмость з дітьми і своєю матір’ю Євгенією Лозинською, щоб уникнути депортації в Сибір, часто переїжджали, змінювали місце роботи. Така тактика виявилася виправданою. Їм вдалося зберегти себе від репресій, залишитися на рідній землі, поміж своїх людей».
ння його пам’яті вдячною сільською громадою. «Як згадує Ілько Терновий – «це був дуже важкий час. Люди бідні, ліжок не було, в чім ходили тим і накривалися, голод був (в голоді часто і працювали), а о.Пастух збудував таку церкву. Мирослава Федус за спогадами своєї матері розповідає: « Люди їхали на роботу в поле кіньми , а треба було привести камінь до церкви. Він казав – скидайте все і їдьте по камінь. Він навіть поляків просив і вони слухали.» Його дуже любила молодь , діти. Він навчав релігії, історії України, керував хором, драмгуртком. Про нього можна розповідати багато. Скажу від себе. Я ще з маленьких років знала, що церкву, до якої я ходжу, збудував о.Пастух. Вона збудована з витесаного рівненько каменю. Сьогодні тут багато парафіян поспішають на святу літургію, а зайшовши у храм ми бачимо портрет, з якого дивиться о.Петро, і, мабуть, радіє, що храм порожнім ніколи не буває” . Особливо хвилюючим був цей день для родини Івана Пастуха. У залі був присутній син Володимир разом зі своєю дружиною, дітьми і внуками, які свято бере-
начальнику тюрми, прокуророві, щоб дозволили їй побачення, але завжди отримувала категоричну відмову... Отець не давав жодної вістки про себе. Зник безслідно. А коли Тернопіль і Бережани зайняли німецькі війська, почали шукати серед замордованих тіло пароха. Його не знаходили, бо серед численних жертв неможливо було впізнати когось. Тіла загиблих були пошматовані до невпізнання і до того ж, через високу температуру повітря, напіврозкладені. Щоправда, в одній із камер тюрми в
На зустріч із односельчанами приїхав з Борщева послідовник душпастирської праці, священик, кандидат теологічних наук, декан Борщівського деканату УГКЦ о.Богдан Боднар, котрий з повагою звернувся до організаторів та учасників духовного заходу, відзначивши: «Якщо нація хоче мати майбутнє, то потрібно повсякчас дбати про духовність. Хто краще, ніж священик, може розуміти прагнення людського серця бути з Богом? Таким чином, наші священики примножували героїзм народу, який завжди
жуть пам'ять про батька, дідуся і його братів. У минулому році син побував зі своїми рідними в Умані, куди віз землю з Лисівців і там запалили пам’ятні свічі біля викарбуваних на меморіальних плитах прізвищ усіх лисівчан. Спогади Володимира Пастуха про трагічну долю родини вміщені у книзі Богдана Савки «А їх й Сибір не доконав». Слово від родини виголосила Любомира Володимирівна Гнатуш, внучк а Івана Пастуха, яка працює вчителем іноземної мови у
чишин, Сеник, Чорних, Школових. Читати болючі спогади очевидців того божевільного часу непросто, тому що вони обпікають серце, перевертають душу і додають сивини. Навіть єдина дитяча сльоза обпікає серце, а тут ріки людських сліз і крові. На початку війни 1941 року проводилася зачистка «контрреволюційних елементів». В Чортківській тюрмі на той час перебувало 1300 арештантів. Вагонів для вивозу людей в Сибір не вистачало, тому одних розстрілювали, а решту - 954 особи - 2 липня 1941 року погнали етапом до Умані. В ніч з 20 на 21 липня їх розстріляли. Серед них було шестеро наших односельчан: Грабарович Михайло Федорович, Данилевич Петро Михайлович, Наконечний Стах Васильович, Пастух Іван Васильович, Трачик Степан Максимович, Собчишин Микола Іванович. Забувати цього не можна, а завжди пам’ятати: якщо це робили з твоїми дідами і прадідами, то може подібне повторитися і з твоїми дітьми. Події 30 листопада підтверджують це. Ми повинні зробити все можливе, щоб боротьба і страждання наших батьків і дідів не пропали даремно». Йосип Децовський втретє бере участь у багатолюдному зібранні жителів цього села, і щоразу інформує про встановлені нові факти, біографічні відомості про славну родину Храпливих, у якої в Лисівцях народились нині відомі світові вчені Євген та Зенон. На цей раз викладач Йосип Йосипович розповів про організовані в селі Целіїв, що на Гусятинщині, заходи пошанування отця Ярослава Ганкевича, дідуся по материній лінії родини Храпливих, священика, багатолітнього керівника сільської «Просвіти». Велично звучали у залі духовні пісні у виконанні церковного та дитячого хорів під орудою регента Ярослава Николайчука та диригента Надії Мельник, які на завершення виконали «Боже великий, єдиний» разом з усіма учасниками заходу. Цей пам’ятний, духовно багатий і цікавий захід відбувся з ініціативи сільської бібліотеки, якій громада завдячує збереженим відомостям про патріотичну родину Пастухів, справи якої старше покоління закарбувало назавжди. Це були справжні українці, високого духу і моралі.
на будівельному майданчику. Будівництво було повністю завершене протягом одного року. Церкву Введення у храм Пречистої Богородиці освятили у травні 1937 року. Зробив це владика, доктор богослов’я Іван Бучко - 1-ий Генеральний вікарій, радник і референт Митрополичої консисторії. Окрім спорудження храму і ревного виконання священичих обов’язків, Петро Пастух допомагав драматичному гуртку при читальні «Просвіти». Душпастир сприяв також в одержанні дозволу від старости і коменданта поліції на проведення масових заходів у селі (концертів до дат національного календаря, вшанування пам’яті полеглих за волю України, фестин, вечорниць). А до релігійних свят - Святого Миколая. Різдва Христового, Святого Василія, Водохрестя і Великодня - готував спеціальні дійства. В селі діяв хор при церкві та світський - при читальні “Просвіти”. Отець Петро знаходив час відвідувати репетиції, допомагав у підборі текстів і нот нових пісень, складав сценарії концертів. При церкві активно діяли Український Католицький Союз та Марійська дружина, якою вміло керував парох. Улітку 1939 року отець Петро Пастух організував багатоденний піший похід до Зарваниці на відпуст. Завдяки ревному виконанню своїх обов’язків і активній громадській роботі о. Петро Пастух завоював заслужений авторитет серед віруючих. У Куропатниках о. Петро Пастух заприязнився з парохом села Бишки о.Миколою Косовичем. Вони обмінювалися здобутками в душпастирській діяльності, проводили спільні богослужіння у дні храмових празників, виголошували проповіді, сповідали мирян. Отці приятелювали родинами, були частими гостями одні в одних. Їх діяльність потрапила в поле зору служб НКВС. Всевидюще око енкаведистів серед багатьох вловило і отця Петра Пастуха. 23 грудня 1940 року о 4-ій годині ранку його викликали висповідати і запричастити хворого. Коли отець повертався додому, його на сільській вулиці перестріли енкаведисти і заарештували. Дозволили лише занести до церкви чашу з Найсвятішими Да-
Ольга ТРАКАЛО, директор Заліщицької ЦБС