Page 1

РОЗДІЛ 2 СПОГАДИ ПРИГОДНИЦЬКОГО ДИТИНСТВА АБО ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ З’явився я на світ білий 19 квітня 1958 року. Як каже моя мама, народився я вдень, дома. Це село Кропивна Хмільницького (а тоді ще Уланівського) району Вінницької області. Знаходиться воно на півночі Вінниччини, в трьох кілометрах від траси Хмільник – Бердичів та в чотирьох кілометрах від Житомирської області і розташоване на пагорбах, що дають початок Придніпровській височині. Цікаво, що річки мого дитинства відносяться до басейну річки Південний Буг і течуть на південь, а в декількох кілометрах північніше від нашого села інші річки вже течуть на північ і відносяться до басейну Дніпра. Оскільки село розташоване на одних з найблагодатніших чорноземах Європи, то і природа, і люди тут особливі, а хліб та вода найкращі, найсмачніші та найцілющіші у цілому світі. Люди цього краю здавна були трударями, з активною життєвою позицією, а іноді і бунтарями, коли лицемірство і несправедливість панів перевершували край. В кінці XIX та на початку XX століття село нараховувало близько тисячі мешканців. Але тільки у роки ВВВ не повернулося з ратного бою та були скалічені близько двохсот моїх односельчан. Вічний спокій і слава їм! Сьогодні, мабуть, і триста людей, що живуть у селі, нарахувати буде важко. “...Село неначе погоріло...” А жаль! Ось з таких сіл черпає споконвіків сил і духовної снаги моя Україна... Висота пагорбів близько трьохсот метрів над рівнем моря і село моє знаходиться майже на гребені Придніпровської височини. З цієї причини значною мірою вода в джерелах надзвичайно цілюща, смачна і холодна, адже вона витікає з узвишшя – від нас та сіл, що недалеко – Клітенка, Ступник, Подорожна, Юрівка, Листопадівка, Вишенька. До села Перемога Ко-

56


зятинського району, яке лежить на одних з найвищих висотах ( близько 350 метрів над рівнем моря) Придніпровської височини, кілометрів двадцять. Чорноземи у нас неймовірні. Як стиснеш жменю землі, то аж крапає з неї живильна волога. Тому на цих благодатних землях здавна займалися сільським господарством. Власне, діди мої і прадіди – з сільських трударів. Землю обробляли, людей і себе годували хлібом святим. Село моє досить велике. Точніше, колись було таким. До його складу входить також поселення Погоріла, де переважно живуть люди польського походження зі своєю вірою, своїм цвинтарем. Кажуть, раніше в ньому була польська школа. Я тільки пам’ятаю трирічну початкову школу. Колись за дорученням моїх вчителів я відносив її вчителеві Тригубі Івану Калениковичу записку. В Кропивні, коли я навчався, була восьмирічка, а зараз є нова одинадцятирічка. Стару школу, в якій я вчився, зруйнували, а на її місці недавно збудували нову. Люди наші завжди жили мирно, спокійно. Надзвичайно багато трудилися, але вміли і відпочивати, особливо на весіллях та інших оказіях. Раніше існував потужний колгосп. До речі, назва його була “Маяк комунізму”. Тепер його немає – зруйнували практично всі будівлі. Тільки на в’їзді донедавна височіла іржава арка з цією багатообіцяючою назвою, як гіркий спомин про колгоспні часи, з якими були пов’язані робота та долі декількох поколінь. Люди, проїжджаючи мимо цієї страшної розрухи, особливо ті, які працювали в цьому господарстві (а я теж працював), шлють прокльони на адресу тодішньої української влади, головним чином – на адресу Кравчука і Кучми, бо Президенти Ющенко, а, тим більше, Янукович вже такий стан справ отримали у спадок. У Кропивні є три великих ставки та в Погорілі один. Були клуб, дитячий садок, книгарня, лавка. Останню так називали ми – односельці, маючи на увазі прод- і промтоварний магазин. Дитячого садочка та книгарні вже немає. Натомість, є моли-

57


льні будинки, бо церквами їх назвати не можна. Ще прокладена бруківка, яка зараз в жахливому і жалюгідному стані. До Кропивни і Ступника три рази на день їздить автобус з Бердичева, хоч місто Бердичів і Житомирської області. Наші вінницько-хмільницькі господарі так і не організували автобус до тепер вже найвіддаленішого села з районного центру, тобто з Хмільника. Щоправда, їздить маршрутка три рази на тиждень. Але людям важко діставатися до свого райцентру, щоб отримати, наприклад, якийсь чиновницький папірець. Через Кропивенські землі, буквально в двох кілометрах від села проходить три газові траси – з Шебелинки, Уренгой - Помари - Ужгород та ще одна – місцева. Однак, в селі газу так і не було донедавна. Стільки влад минулих і теперішніх бралися за цю справу, але так і не спромоглися вирішити життєво важливу для людей проблему. Що характерно, завжди бралися її вирішити перед виборами. До речі, в “соціалістично-комуністичні” часи теж не вирішили її за багато десятиліть, бо іноді дехто шкодує за тими часами, приводячи їх у приклад. Останнім часом, деякою мірою і завдяки моїм зусиллям, газові комунікації все-таки провели у села Кропивна і Ступник. Через село протікають дві невеличкі річечки, що звуться Рудкою і Рудою. Остання впадає у річку Журавель, а вона у Витхлу (Витеклу), що несе свої води біля села Воронівці – у Сниводу, яка поблизу села Янев (Іванів) вливається в Південний Буг. Це річки мого дитинства. На жаль, вони зараз майже зникають. Я вже тепер знаю, чому це так трапилось. Здебільшого, завдяки явищу евтрофікації, тобто заростанню, замуленню, знекисненню, що є наслідком використання в радянські часи надмірної кількості всіляких добрив і, в першу чергу, нітратних. Останні добре розчинні і потрапили через підземні горизонти до цих нещасних річечок. Таких річок в Україні близько двадцяти тисяч, що є на межі зникнення. Тут я міг би ще багато чого сказати... Врешті решт, завдяки цим добривам і нашим неоціненним чорноземам ми збирали багатющі врожаї збіжжя усілякого і відда-

58


вали майже задарма в якісь ефемерні “закрома Родины”. А ця “Родіна” була однією шостою частиною суші і назва їй СРСР, тобто Радянський Союз. Оглядаючись в той час, можна запитати себе і моїх земляків – ну і що ми маємо від того? Колгоспів немає, гумусний прошарок наших українських земель втрачено безповоротно для наших нащадків приблизно на одну третину, гроші з книжок, що люди накопичували тяжкою працею, врештірешт, осіли в Москві здебільшого у партійних касах та швейцарських банках. Нарешті, все йде до того, що цю землю разом, як казав колись Володимир Висоцький у фільмі “Місце зустрічі змінити не можна”, з “патрахами” викуплять чи видурять магнати. А старенькі люди, які залишилися доживати на цих землях свого віку, вже і тепер є тягарем для влади і нікому, окрім своїх дітей, не потрібні. Який там газ, які там дороги, які там колгоспи, яка там земля чи люди – усім владам не до них. Щоправда, до землі, як товару, у них останнім часом зацікавленість наростає. От в такому селі я ріс серед пишної природи, розлогих полів, найкращих українських традицій працелюбства, поваги до старших та доброчинництва. Батьки мої – одні з найкращих для мене у світі людей. Батько, Петрук Григорій Михайлович, 1923 року народження. Ветеран війни. 9 січня 1944 року був призваний Бердичівським райвійськкоматом на війну. Почав військові дії у 274 стрілковому полку командиром відділення, був снайпером та ходив у розвідку. Це тривало до травня, коли Батька було тяжко поранено в обидві ноги і руку. Розривна куля дістала його на бруствері окопу в районі Коломиї Івано-Франківської (тоді ще Станіславської) області. Це коли вже наші гнали фашистів з рідної землі у 1944 році. Куля зачепила руку, прошила обидві ноги і розірвалась у ватних штанах. Після бою батька його бойові побратими віднесли до лісової сторожки і дали напитись, а води, як відомо, пораненим, які втратили багато крові, не можна давати. Він втратив свідомість і прийшов до тями аж у військовому госпіталі, у

59


Києві, де пролікувався (операція за операцією) декілька місяців з травня по вересень у Київському евакогоспіталі. Після того – знову на війну. З вересня по січень 1945 року направлений на навчання в Чернігів у 7 окремий учбовий автополк курсантом. Далі шофером служив аж до закінчення війни і до завершення служби у 82 гвардійському гарматно-артилерійському полку. Гвардії єфрейтор, командир відділення. У радянські часи – старшина запасу з 1974 року. Рідна Україна, Румунія, Угорщина, Австрія і Чехословаччина – ці країни визволяв мій батько. От і нагороди: медалі “За відвагу”, “За взяття Будапешта”, “За взяття Відня”, “За взяття Сампальтена”, орден “Вітчизняної війни” та ін. Після закінчення війни ще служив у Естонії до 10 березня 1947 року. Тяжко йому дісталося у житті, особливо у голодний рік. Розказує, що моя бабуся Христя (його мати) принесла з Клітенки, де працювала у радгоспі, мисочку протравленої від мишей пшениці. Він з братами Петром і Іваном, як тільки мати відвернулась, сходу її з’їли. Брат Іван помер, а він з дядьком Петром ледве залишились живі. До речі, дядько Петро так само воював і загинув десь під невідомим селом в районі Любар – Іванопіль (Янушпіль). Дізнатися зараз важко, в якому селі його похоронили. У всякому разі, у нас в центрі села, біля пам’ятника воїнам на гранітній плиті викарбувано “Петрук Петро Михайлович”, який героїчно загинув в бою за Батьківщину. Тато, а саме так прийнято називати батька у нашій великій сім’ї, майже до кінця 1943 року працював у селі. Його, як молодого юнака, якому було вже 19 років, німці не раз намагалися відправити до Німеччини. Однак, батько і ще декілька хлопців, його друзів, тікали. Одного разу німці за підказкою старости взимку знайшли цих хлопців у скирті соломи. Німаки били так, що у батька від ніг відстала шкіра, а дядько Олександр (Ліксандр) став інвалідом. Після того хлопців цих відправляли залізницею до Фатерлянду, однак в товарняку на перегоні Бердичів – Козятин вони проломили дошки і на ходу поїзда знову втекли.

60


У всякому разі, я знаю батька мого як порядну, кришталево чесну і доброзичливу людину. Ніколи, нікого, ніде він не “продав” і не образив. Мені приємно, що сьогодні, якщо запитати у односельчан, хто найбільш шанована людина у селі, – скажуть про мого батька. Ще змалечку від нього я втямив, що “здати”, образити, обманути чи вкрасти в людини – то найбільший злочин перед Богом і людьми. Я пишаюсь також тим, що батько попри всі запрошення і намагання тодішньої радянської влади, так і не вступив до партії. Знав і завжди пам’ятав, що наша велика родина, як і більшість таких родин в Україні, сильно постраждали від комуністів і їх влади. Я не про саму комуністичну ідею. Вона хоч і примарна, утопічна, та для людства залишиться назавжди як недосяжний, але такий жаданий і світлий горизонт та ідеал. Я про її виконавців і впроваджувачів. Тому і я теж не був у жодній із партій. Хочу завжди, як і мій батько, залишатися з народом і відноситись до найкращої і найблагороднішої із партій – партії “нормалістів”, тобто партії

нормальних людей, а

не

кар’єристів. Теж саме можу сказати і про релігію. Я не про Бога. Всі ми під ним ходимо. Я про більшість попів, що значною мірою, такі ж комуністи – тільки в рясі. Мені можуть закинути, що, мовляв, комуністи йшли першими в бій. Я не завжди згоден з цим. Мій батько, слава Богу, не був комуністом, але в бою не ховався за ними і йшов в ратний бій не за наказом, а за велінням совісті. Різниця тільки в тому, що він воював за свою Батьківщину, а вони значною мірою – за Сталіна - Леніна та примарну комуністичну ідею, яка забрала, щонайменше, з п’ятдесят мільйонів українських життів тільки у XX столітті. Мені можуть дорікнути, що це вже занадто. Не занадто! Ми знали досі тільки одну сторону правди, представлену патріотичними фільмами і творами, дозволеними радянською цензурою, де комуністи представлялися як янголи, кришталево чесні і благородні. Але ось що розповідає моя мама – очевидиця такого епізоду війни. Штаб підрозділу нашої армії розташовувався у хаті баби Домки, що поблизу (майже

61


подвір’я в подвір’я) від хати мого діда Тараса, де і жила мама, якій тоді було років шістнадцять-сімнадцять і усе чисто бачила і чула. В штабній хаті страшенна п’янка офіцерні. Накурено, хоч сокиру вішай. Дуже пихаті, “галіфе” ширше як довше. Старший із них відправляє приблизно взвод (щонайменше, двадцять солдат) взяти висоту на Подороженському чи то на Ступенецькому пагорбі, де засів у дзоті німецький кулеметник, а п’янка “штабістів” продовжувалась. Через декілька годин повертається змучений, поранений один живий воїн з того всього взводу. Мама каже – це молодесенький наш український хлопчина. Доповів, що німець перестрочив майже усіх наших бійців і висоти не взято. Цей червономордий командир, не довго думаючи, зі словами “Что, струсил, сволочь!..” витягнув з кобури пістолет і тут же на місці застрілив цього зраненого хлопчину прямо в серце і, як нічого не було, пішов до хати догулювати. Мама каже, що ще й досі не може заснути, як тільки згадує цей звіринець. Надвечір, пригадує вона, на підводах повз їхню хату вже везли всіх тих вбитих бійців на сільське кладовище, де їх прямо штабелями складали у братську могилу на новому цвинтарі. Я до того, що ось такі, з дозволу сказати, офіцери дуже часто траплялися на війні. Зрозуміло, з кого здебільшого формувалися тоді такі офіцерські кадри – з комуністів та партійних активістів, які вже до війни мали посади в усіляких райкомах, в колгоспах, в сільрадах тощо. Тому їм було що втрачати. Тому не завжди вони першими рвалися в бій. Тому не дуже вони дбали за нашого брата. Неспроста відомо, що радянських людей у Велику Вітчизняну війну загинуло понад двадцять п’ять - двадцять сім мільйонів, а німецьких загарбників – всього близько семи. Оцініть, люди добрі, це страшне співвідношення і Ви пересвідчитеся, як “розумно” керувала партія нашим народом у ВВВ і як “полум’яно” дбала за збереження його генофонду. Зрозуміло, що це був чистої води геноцид і, в першу чергу, українців та інших слов’янських народів. Проте я не наважуюсь всіх комуністів “причісувати під одну гребінку”. Були серед них і чесні, і від-

62


дані. Їм теж честь і хвала за нашу велику Перемогу! Але запитаю, чи потрібна була реалізація такої комуністичної ідеї на теренах і без того багатостраждальної моєї Батьківщини, ідеї, яка вбивалася іржавим цвяхом в голови і в серця декількох нещасних поколінь мого народу? Отже, батько по лінії родини мами його, Кучерук Христини Микитівни, з Кропивни, а по лінії батька Петрука Михайла теж з Кропивни, але й, можливо, з Клітенки чи Петриківець, бо там і сьогодні багато Петруків. Дід мій Михайло Петрук (так і не знаю, як звали мого прадіда, але я обов’язково довідаюсь в архівах або від старших людей) був незвичайною людиною. Кажуть старі люди, він вчився у духовній семінарії і був дуже розумним і талановитим. Принаймні, чудово грав на багатьох інструментах і, зокрема, на флейті, яка в нього була. Тато розповідали, що дід як тількино починав грати, то було чути аж до Подорожни (це в трьох-чотирьох кілометрах від мого села ), і люди сходились, щоб почути цю прекрасну мелодію у його виконанні. А ще дід був художником від Бога та міг дуже швидко і талановито зобразити козака з люлькою чи будь-що. Багато своїх картин він пороздавав людям. Лиш чудом збереглася одна його картина – фрагмент “Моління до чаші”. Образ духовника на ній, що молиться, мені чомусь нагадує самого діда, хоча я його і не бачив. Цю картину я колись знайшов у курнику біля хати моєї бабуні Христі, коли вона вже померла, відреставрував її з допомогою моїх теперішніх друзів-художників, зокрема Всеволода Польченка та Федора Панчука. Вона сьогодні є у моїй оселі і вже подарована найменшому з роду Петруків – синові Роману. До речі, Рома теж закінчив з відзнакою школу мистецтв і досить гарно малював. Але зараз це заняття майже закинув, бо весь у навчанні, у студентських ділах і турботах. Отже, дід був дуже грамотним. У свій час він працював у церкві дяком чи піддячим, вималювавши майже всі картини і лики святих у ній. Церква велика та гарна у Кропивні була посеред села. Однак, в роки комуносталінського терору і геноциду десь перед війною чи одразу після

63


неї вона була закрита, а потім і розібрана. Деякий час після закриття перед руйнацією совєтами вона ще служила складом для зерна. Дід Михайло став магазинером, тобто завідувачем цим складом. Однак після руйнації церква протікала і у зв’язку з цим протухло чотири кілограми колгоспної веки. За це та і за те, що діда знали як надто грамотного, непоступливого та інтелігентного, комуністи села здали його, як каже мама, “в допр”, що тоді знаходився в районному центрі – с. Уланові. Там він і пропав – невідомо, за яких обставин – чи з голоду вмер, чи закатували енкаведисти. Мама розповідає, що бабуся Христя дуже часто носила пішки – це вісімнадцять кілометрів від Кропивни йому передачі – щось там поїсти та переодягнутись. Однак це проміжок історії нашої нещасної України – чи не найкривавіший для неї, а саме: 1932-1939 роки, коли в голод люди мерли цілими селами, а після нього майже до початку Великої Вітчизняної війни кремлівська комуністична хунта знищила під корінь всю національно свідому інтелігенцію. Ну а дід мій був за таких обставин – не виняток. Коли бабуся приносила дідові Михайлу їжу, то ця передача, звичайно, не діставалася голодному діду, а її з’їдала охорона або співкамерники. Що характерно, я в дитинстві лежав у лікарні в Уланові, яка колись була тюрмою, де чекав свого кінця мій святий дід Михайло. Тоді цієї історії я ще не знав, а будучи в палаті, дивувався, чому стіни лікарні товщиною в метр-півтора? Вони наводили на мене жах. Ця будівля ще й досі є в Уланові і, наполовину влізши у землю, розлога як клуня, нагадує людям про ті страшні дні. Невідомо, де дід похований, щоб хоч пом’янути його біля могилки. Письменник Григір Мовчанюк – мій земляк з села Чеснівки, що поблизу Уланова, та автор передмови до цієї скромної книжки стверджує, що тодішніх в’язнів в Уланові не розстрілювали, а везли на допит у Вінницю, де після страшної екзекуції енкаведисти розстрілювали їх в потилицю і скидали в бурти поблизу їхньої кривавої “фірми”, – тепер це парк відпочинку вінничан, місце, де підприємливі дільці будують бари і ресторани прямо на могилах і кіст-

64


ках безневинно убієнних. Думаю, що свідомі вінничани не повинні відвідувати такі, з дозволу сказати – “ресторації”, а несвідомим скажу – дивіться, люди добрі, і думайте. Не дуже казіться і вигарцьовуйте на людському горі, бо Бог все бачить!.. Мама ще розповідає, що діда Михайла вона добре пам’ятає, коли той допомагав їм фарбувати жерсть на даху хати. Такий, як і тато, все вмів робити і був дуже добрим і проворним. От і все, що я знаю про мого діда Михайла Петрука. Мама, Петрук (дівоче – Денисюк) Антоніна Тарасівна, 1925 року народження. По лінії батька свого, Денисюка Тараса Андрійовича, з мого ж рідного с. Кропивна, а по матері, Мазур Лизавети Сидорівни, з с. Ступник. Відомо ще, що мама бабці Лизавети звалася Даринкою (моя прабабуся) і жила у Ступнику майже навпроти маминої сестри Ліди (баби Ліді, як у нас прийнято було її називати). Знайшов я також у церковній грамоті запис, що прадід Андрій був на першій світовій війні і повернувся з неї інвалідом – без руки. Дід Тарас був заможним, як у радянські часи казали – середняком чи куркулем. Він мав усе – зароблене важкою працею від дідапрадіда – і коней, і реманент, і величезну клуню для зерна, і хату під жерстю, що тоді було рідкістю. Під кінець двадцятих чи то на початку тридцятих років минулого століття знову таки ті ж більшовики все дотла відібрали силою у колгосп. Люди розповідають, що дід після того кожен день ходив дивитися на своїх коней в колгоспі, а вони голодні плакали при ньому. Він цієї несправедливості не витримав і невдовзі помер від розриву серця. Бабці Лизавети я не знав, бо вона померла ще до мого народження. Але, кажуть, була дуже доброю. Допомагала батькам глядіти дітей. Єдину, кого я знав із старшої рідні – то це моя бабуся Христя. Як і мій батько, була доброю і працьовитою. Я до неї завжди бігав хвалитися, якщо мені купували якусь обновку (правда, це було дуже рідко). Адже в роду нас п’ятеро. Була ще дівчинка Ганя, що першою народилася ще у 1942 році, після того, як

65


батьки побралися, але, нажаль, прожила вона два-три роки і померла так і не дочекавшись нашого Тата з війни. Мама кажуть, що вона не по роках була вродливою, розумною і допитливою дівчинкою. Вже тоді запитувала: “ А коли наш Тато повернеться з фронту?...” Мама розповідають, що померла вона від кору, який забрав одночасно зо два десятки дитячих життів у селі, але ліків тоді ніяких не було. Скрізь тривала війна. Так вона і згасла бідолашна і допомогти їй не можна було. Мама моя – надзвичайна трудівниця. Кажуть люди, що в колгоспній роботі з нею ніхто не міг зрівнятися. Дуже вродлива. Важка їй дісталася доля. Вона є матір’ю шістьох дітей. Особливо сильно зачепив її та всю родину голод. Їй тоді було сім років. Вона вже фактично помирала. Дядько Василь “Мирончик”, який в голодні роки звозив на сільське кладовище померлих людей, вже хотів її, напівживу, теж кинути на воза. Бабуся Лизавета насилу випросила його, щоб він її ще не забирав. Після того, слава Богу, якось вона вижила. Перебивалася калачиками (це такі плоди трави), бруньками, глеєм – всім, що було їстівне. Така ж доля дісталась маминому старшому братові Кирилу, якому у голодні роки сільські партійні прикажчики за комуносталінських “два колоски” перебили хребта, внаслідок чого він, паралізований, невдовзі помер на очах у мами. Це ж саме вони зробили і з молодшою маминою сестричкою Маринкою, яку вони ж побили по голові за те, що це кількарічне дитя, спухше від голоду, в агонії повзло до колосистого пшеничного поля, через що ця маленька нещасна дівчинка померла у великих муках. Мама знає цих виконавців волі партії - антихристів поіменно. Та Бог їм суддя! Були у мами ще старші брат Микола та сестра по батькові Ліда. Мою тітку Лідю я пам’ятаю добре. Вона померла, як я ще ходив до школи. Дядько Коля, або як ми його називаєм “Никон”, живе один після смерті його дружини тьоті Гані у Івано-Франківську. Він з 1917 року. Воював. Після війни був одним із керівників підприємства. Бу-

66


ли ще дядько Юхим, якого я пам’ятаю, і тітка Соломія – мамині брат і сестра по батькові. В школу в таких умовах мамі ходити особливо не довелося. Навчалася декілька років та й на тому закінчилася її наука. Мама вміє робити будьяку сільську і жіночу роботу. Дуже смачно готувала їсти. Це, мабуть, тому, що добре знала ціну їжі, адже в голодні роки лишень мріяла про кусень хліба. В голодні роки тітка Ярина, її подружка, сусідка, а згодом – кума, мрійливо запитувала таку ж голодну дівчинку, що стала потім моєю Мамою: «Антосю, чи доживемо ми до того часу, коли вдоволь наїмося хліба?». Хотіла жити і любила людей та життя. Прагнула завжди переробити всю роботу. Мабуть, така завзятість і впертість в роботі передалася всім нам, її дітям. Неспроста, моя дружина Галя каже до мене, що я за тією роботою і світа білого не бачу. Це – правда! Я, скільки себе пам’ятаю, весь час безупинно трудився, творив і буду так діяти, поки матиму силу. А пам’ятаю я себе десь, з років чотирьох, коли мене батько ніс “на барані” з Клітенецького магазинчика, що в радгоспі, берегом, залитим сонцем. Це, мабуть, була весна. До того ж, мені він купив зелені парусинові босоніжки. Я був тоді безмежно щасливий. І я цей момент, і ці парусинові босоніжки чомусь запам’ятав на все життя. Другий яскравий епізод із свого раннього дитинства я пригадую, коли у нас дома була пожежа, що мало не закінчилася трагедією. Вибухнула паяльна лампа у сінях. Я з переляку, бо всі дорослі і діти почали кричати, відчинив двері до сіней і вскочив у саме полум’я, а назад до хати потрапити не зміг. Був би згорів. Щоправда, батько миттєво мене звідти витягнув. Сам обгорів і брат мій старший Микола теж. Обидва вони потрапили до Уланівської лікарні зі значними опіками шкіри. Ще й досі можна було побачити сліди тих опіків на батьківських руках. В мене з того виник переляк і мої трохи старші сестри, але тоді теж діти, деякий час наді мною кепкували. Щоправда, це тривало недовго. Мама мене відвела після того до однієї бабусі, що такі переляки викачува-

67


ла на голові яйцем. Я цей момент теж добре пам’ятаю. Після такого сеансу всі мої страхи, як рукою зняло. От тобі і народні цілителі, от тобі і знахарі, до яких я в силу своїх переконань і життєвого досвіду хотів би ставитись скептично! Взагалі, я в житті мав би загинути декілька разів. Тільки що, як Ви довідались, у вогні не згорів. Другий раз я мав би втопитися. Не вміючи плавати, десь у років п’ять я поліз у ставок купатися, але не там, де купалися старші хлопці, а трохи ближче до містка. Там я оступився і булькнув у старе річище. Добре, що на той час по містку їхала хура і дядько Гріша Фризантів, який був зверху на сіні у цій хурі, помітив це. Швидко вскочивши у воду, дістав мене непритомного, переломив через коліно, вилив з мене воду і я ожив. Ще один раз – це було невдовзі після мого народження. Як розповідають старші, я маленьким лежав у колисці, що кріпилася до сволока посеред хати. Так було заведено раніше в українських господах. Старші працювали на городі, а мої сестри буцімто доглядали мене. Щоб я не плакав, вони понакидали зверху на мене подушок і ковдр. І я раптом затих. Через деякий час прийшла з городу мама і застала мене синім і бездиханним. Добре, що поруч з нашим, на своєму городі, працювала сільська фельдшерка тітка Люба Кушпілиха. Вона прибігла і штучним диханням знову запустила моє серце. Ще раз мав би загинути у диких Орських степах (Оренбурзька область, Росія, на межі з Казахстаном), де був комісаром студентського будівельного загону “Прометей”. Однак, про цей епізод мого життя я згадав уже у розділі “Романтичні і важкі студентські роки”. Видно, таки Бог є на білому світі і я йому вдячний за те, що так сконструював мою долю, яка залишає мене живим і неушкодженим і дає мені шанс ще-і-ще бачити цей дивовижний та чарівний світ і робити в ньому добрі справи. Дякую Тобі, Боже! Про всесильного Бога, про віру нашу православну, про попів і церкву треба сказати окремо. Але почну з іншого. Зовсім недавно помер мій рід-

68


ний Тато... Це сталося 18 жовтня 2006 року, якраз тоді, коли я з делегацією екологів України перебував у Польщі. В місті Познань на зустрічі з деканом екологічного факультету місцевого університету мені повідомили, що телефонували з Вінниці – щось сталося дома, а через декілька хвилин – що помер батько. Світ мені потемнів зразу, бо Тато був мені ще й другом і наймудрішим вчителем в моєму житті. Стало гірко і боляче, що я можу не встигнути до нього на похорон. Місто Познань аж під німецьким кордоном. Щоправда, польські та мої вінницькі колеги Льоня Стефанков і Саша Мудрак з розумінням поставилися до цього горя і оперативно мене відправили до Кракова. Проте о дев’ятій годині вечора у міжнародній касі на залізничному вокзалі у Кракові мені повідомили, що поїздів аж до ранку на Львів - Київ немає. Мене охопив розпач, але, слава Богу, не надовго. Не встиг я отямитися, як підійшов літній, але підтягнутий і симпатичний чоловік і запропонував йти з ним до поїзда. Він твердо сказав: “Ви будете завтра вранці у Вінниці”. Як не дивно, йому віддавали честь і провідники, і бригадир поїзда, і навіть польські, а потім наші прикордонники. Виявилося, що це був Михайло Федишин – повноважний представник Укрзалізниці у Польщі на рівні консула, друг Георгія Кирпи – колишнього міністра транспорту України. Він мене морально підтримував аж до Львова. Далі я благополучно близько дванадцятої години дня, за півтори години до похоронів, дістався до рідної домівки, щоб в останній раз у моєму житті доторкнутися до холодного чола мого Тата ... З глибоким сумом і вибаченням, що на цей раз я не зміг йому допомогти вижити. Адже до цього Тато помирав двічі у Вінницьких лікарнях і двічі його рятували лікарі. Напереживався і набігався до лікарів я багато. Гостра серцева недостатність – і перестало битися серце великої Людини і життєлюба, відданого патріота землі української і народу нашого бідолашного, чуйного і люблячого батька, який до останнього подиху жив для сім’ї і віддавав все дітям. Невимовний сум і жаль, і, водночас, велика гордість переповнює мене за мого батька

69


– Петрука Григорія Михайловича. Царство йому небесне і земля йому пухом! Добрі справи на шляху Земному, які він вершив, не покладаючи рук, обіцяємо продовжувати ми – його нащадки ... І тепер після цього гіркого епізоду у моєму житті хай хтось скаже, що немає Бога. Видно, Тато вже з потойбічного світу дуже хотів мене бачити востаннє. Та і я картав би себе все життя, якби не зміг провести Тата в останню путь. Є, все-таки, в цьому світі якась субстанція, недосяжний нашій свідомості вимір, що керує нашими діями і управляє світом. Тут пригадуються слова з відомого вірша В. Маяковського: “Якщо зірки запалюються в небі, то це комусь, мабуть, треба”... На жаль, а може й, на щастя, Людина не відає і поки-що не може дати ствердної відповіді на запитання: “Хто ми і звідки; що таке життя (у космічному вимірі)?; що являє собою Всесвіт?; де межі Всесвіту, а якщо вони є, то що за ними?; що таке мікросвіт?; чи є життя і живі істоти , а тим більше – подібні Людині на інших планетах і світах?; коли, хто і навіщо створив світ?; що таке речовина і що є пустота?; що таке свідомість і Вселенський Розум?; і, нарешті, що є Бог?!”. Звичайно, теологи, філософи та інші “всезнайки” на ці вічні запитання дадуть вам будь-яку відповідь, яку треба. Однак, я не про цей блуд. Як науковець, як вчений (принаймні, будучи не “липовим” доктором наук, маю честь себе таким вважати), я волів би, щоб людство наближалось до істини виключно через науку, через експериментально доведені факти, а не “геніальні” передбачення, ворожіння, психологічні та інші ефекти, які тільки відводять нас від незбагненної істини. При цьому одним із основних питань науки, в тому числі і філософії, слід вважати – що первинне – матерія чи ідея (розум, думка, свідомість, інформація, Бог)? В радянські атеїстичні часи безапеляційно давалась негайна і категорична відповідь: “Матерія первинна!..” І чітке визначення: “Матерія – об’єктивна реальність, яка існує поза межами нашої свідомості і дається нам у наших відчуттях. Матерія – це те,

70


з чого складається речовина”. Світ, таким чином, виник з велетенського термоядерного вибуху і колись осколки, а тепер планети ще й досі рухаються переважно відцентрово в безодню. В результаті значних термодинамічних, фізико-хімічних та хіміко-біологічних перетворень на планеті Земля, а, можливо, і на інших планетах Всесвіту, утворилася жива речовина, з якої в результаті еволюції виникли істоти з мозком, що могли думати. Так виникла свідомість – як наслідок речовинних (матеріальних) процесів. Інша частина людства (ідеалісти) вважають, що світ створив Бог і навіть описують, як він його творив. Можна подумати, що вони там були присутні. В цьому випадку – спочатку Бог, ідея, розум (логос), а потім планети, матерія. Причому свідомість – це теж філософська категорія, ознака цивілізованого суспільства, суть якої полягає у цілеспрямованому відображенні явищ, об’єктів і процесів матеріального світу через мозок, через розумову та інтелектуальну діяльність... Відтак, світ поділений навпіл – атеїсти і віруючі, ідеалісти та матеріалісти, комуністи та імперіалісти, а раніше – НАТО і Варшавський договір, США і Радянський Союз і т. і. Між ними точиться непримиренна боротьба. Та, врешті-решт, і та, і інша ідеї не відповідають дійсності, оскільки вони бездоказові. У всякому випадку, експериментальних фактів поки-що немає на користь одного чи іншого підходів стосовно створення світу. Тому безапеляційно, а, тим більше, агресивно займати тільки одну позицію – це доля невігласів. Особливо це важливо, коли мова йде про залучення в цей “процес інтересів” молоді, яка, нажаль, здебільшого легко “купується” тими чи іншими партіями, що здебільшого спеціально створені не для блага, а для ідеологічної боротьби. Прикро. Наразі, скажу ще раз, що я до жодної з партій не належав і не належу. Хочу бути нормальною, виваженою людиною з державницькою, патріотичною та національною (тільки не “националистической”, як іноді цідять зі злобою через зуби наші недруги) активною життєвою позицією.

71


При цьому незбагненна істина десь посередині між вище зазначеними антагонізмами. І досягати цієї істини шляхом наукових досліджень, якісних та кількісних експериментів, розумової та інтелектуальної діяльності – ось основна задача нормальних, не обтяжених ідеологізмами, людей і свідомих науковців. Тому молоді, особливо студентській, варто не включатися в ідеологічні капкани, а вивчати світ шляхом свідомого пошуку наукових джерел, підкреслюю – наукової, а не популярної чи псевдонаукової інформації. В духовній сфері нашої держави також склалася така ситуація, яка тільки шкодить нормальному державотворенню. Зрозуміло, що це вигідно Росії, Риму, Єрусалиму та Константинополю. Тому на сімнадцятому році незалежності цей ідіотизм продовжується та ще й, здається, поглиблюється. Щоправда, Президент Ющенко постійно твердив: “Треба йти поступово до єдиної помісної православної української церкви”. І для цього державою не робиться ані найменших зусиль. З яких це пір у нашій державі мають правити папи римські, московські патріархи та інші чужоземці? Адже Київ споконвіків завжди був для слов’янства “меккою” і святим містом. Саме в ньому і повинен возсідати наш патріарх та керувати духовенством так, щоб це було в руслі державних інтересів. Де це бачено, щоб частина українців молилася чужою мовою та піддавала анафемі наших справжніх народних героїв – Івана Мазепу, Степана Бандеру та інших славних співвітчизників, хто віддав життя за свободу і незалежність цього ж таки народу? А перший з них, взагалі, зображений на національній валюті як один з найвидатніших велетнів українського духу. Парадокс! Держава і народ кажуть – це наші герої, а промосковська церква вустами Росії твердить – це бандити. І несвідомі українці, “оболванені” чужою пропагандою, в це не тільки вірять, але й агресивно ставляться до патріотично налаштованого українства. Святий Боже! Коли вже вони будуть мати розум і коли нарешті прийде до них Твоє милостиве озоріння? Коли вже всі українці

72


будуть свідомі того, що нарешті всім разом треба дружно приставати до одного берега, ймення якого свята наша Київська Русь – Україна?! Якщо бути послідовним і логічним, то і християнство нав’язано нам у свій час зовні і через величезні жертви нашого слов’янського люду. А все, що штучно проти волі народу створено, повинно неодмінно колись впасти. Приклад колгоспів – як вони були впроваджені через неймовірні, жахливі жертви і втрати найбільш працелюбного українства, так і недавно благополучно зійшли з теренів наших. Я, звичайно, не проти колективної праці! Але тільки за умови спільних інтересів та щоб кінцевий продукт за безцінок не потрапляв в ефемерні “закрома Родины”, які до того ж були далеко за межами нашої згорьованої держави. Повернемось до християнства. Я собі ще з дитинства задавав питання: “Чому ми маємо молитись зовсім не нашим і не зрозумілим нам богам?”. Малеча українська, як і я, знали своїх національних героїв – Володимира Великого (щоправда, вигубив він чимало нашого слов’янського люду своїм хрещенням), Ярослава Мудрого, Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Івана Богуна, Устима Кармалюка, Северина Наливайка, Максима Залізняка, Івана Гонту, Івана Сірка, Данила Нечая, Максима Кривоноса та багато-багато інших наших славних лицарів, а тепер святих у образі кожного свідомого Українця. Дивно, а молимось Давидам і Йосіфам, Яковам і Моісеям, Іродам і Каїнам, Авелям і Іудам та ще й з благоговінням ретельно вивчаємо їхню історію, вважаючи її нашою праісторією. Питається, до чого вони нам – міфічні образи іншої далекої землі, іншого народу, інших звичаїв і традицій? В нас що – своїх святих немає? І чи мало наших гордих співвітчизників, наших мучеників, за свою Батьківщину, за нас з Вами тягли на собі свого хреста на свою “Голгофу” (хочеться сказати – на свою Говерлу)? Пригадайте хоча б мужніх Воїнів другої Вітчизняної, які груддю закривали амбразури ворожих дзотів, або непоступливих Козаків, яких поляки саджали

73


на палю, або муки нашого Великого Тараса від царських сатрапів... Цей страшний перелік, нажаль, можна продовжувати нескінченно. Та й чи є ще народ, який би більше постраждав, аніж український? І чи Біблія, як міфічна історія єврейського народу, може нам замінити “Кобзаря” чи славну історію русів-українців, успадковану від мужніх і працьовитих трипільців та кіммерійців, сарматів і антів, скіфів і аріїв, козаків і слов’ян та інших благородних наших предків, що споконвіків жили і боролися у Північному Причорномор’ї, на берегах сивого Борисфена (Дніпра) і чарівного Гіпаніса (Південного Бугу)? Тому сьогоднішня наша православна віра є, в значній мірі, абсурдною. Навіть не зважаючи на те, якого вона патріархату. Але якщо ця “віра” ще й управляється із-за рубежа, то вона тим більш абсурдна і антидержавна. Тому, думаю, що зовсім скоро українці, як державотворча нація, мають прийти до розуміння свого буття, свого обличчя, своєї історії і своєї справжньої Віри. Я переконаний, що віра наша з часом не має бути християнською, бо вона нав’язана нам силоміць і по суті своїй є чужою. Водночас, і значна частина дикунських язичницьких традицій, як давня наша віра, не має права на її використання у XXІ столітті цивілізованого суспільства у центрі Європи. Тому треба поступово і наполегливо, науково-обгрунтованими фактами, що відповідали б найзачаєннішим куточкам серця, душі і розуму кожного Українця, на підставі національної ідеї, будувати свою, справжню, українську по суті, святу нашу Віру! При цьому варто успадковувати все найкраще, що надбано нашим народом у духовній сфері з давніх-давен. Тим не менше, я не є агресивно налаштований атеїст, а вважаю себе нормальною і виваженою людиною! Я – за Україну! І буду віддавати, скільки житиму, свій досвід, свій розум, свою працю і свої творіння тільки на її благо! І тому молюсь я за Україну, за її героїв, за її народ, за мою родину, за своїх друзів і колег, з якими я живу і працюю щоденно пліч-опліч. Це мої святі і це мій Бог! Думаю, що так має вчиняти кожна но-

74


рмальна людина, бажаючи добра “ближньому” своєму та і “дальньому” теж. Господи Боже! Царю небесний! Допоможи мені і моїй родині в добрих справах, оберігай та помилуй Україну. Дякую тобі, Боже! Це був мій трохи емоційний, але вистражданий і свідомий відступ. При цьому я готовий до дискусії. Повертаючись до свого дитинства, скажу, що навчився читати я дуже рано, мабуть у років п’ять-шість, ще до школи! Спочатку це був звичайний букварик. Після того, як я із старшими сестрами оволодів складами типу “Ма-ма ми-ла ра-му”, до мене якось швидко прийшло прояснення і я якось швидко прочитав буквар з кінця до початку. Причому в кінці цієї, тоді для мене чарівної книжечки, писалось радянським діткам про доленосні кремлівські зорі, про невимовно геніального хлопчика Володю Ульянова, який був настільки ідеальним, що, здається, і в туалет не ходив, про “мудру” комуністичну партію, яка семимильними кроками веде народ до світлого майбутнього – комунізму та багато іншої нісенітниці. Звичайно, тодішнього мого дитячого розуму було достатньо, щоб у це вірити. Я теж мріяв тоді бути таким, як Ленін. Не міг я малим знати, що це були звичайні ідеологічні штучки, які хитро лили воду на колесо млина, створеного комуністичною владною мафією. При цьому думати інакше не допускалось: найвидатніша людина на Землі – “вождь Ленін”! І вся ця могутня державно-партійна машина працювала на ідеологію радянського патріотизму, причому настільки ефективно, що навіть на двадцятому році незалежності України частина її території ще й досі в центрі щільно заставлена велетенськими пам’ятниками ,,вождю’’, а більшість вулиць і міст переважно на сході держави носять імена партійних “вождів і вождиків” типу “Кіровоград, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ” тощо. При цьому тепер у мене до “великого” Леніна, як і до переважної більшості комуністичних “вождів” відраза. Для обґрунтування моєї позиції наведу лише один приклад, який одномоментно змінив мої уявлення і знання про нього. Навчаючись

75


після закінчення ІХТІ у Івановському університеті марксизму-ленінізму (він тоді числився на правах філіалу Вищої партійної школи), хоч і не перебуваючи в партії, я мав відповідну групу допуску до державних таємниць тодішнього Союзу, в тому числі – і до партійних. Якось, готуючись до практичних занять, я у першому відділі натрапив на оригінал переписки Леніна і Фрунзе (до речі, Михайло Фрунзе мав пряме відношення до міста Іваново-Вознесенськ). Останній телеграфував з Перекопу: “Продвижению пролетарских войск в Крым препятствуют банды махновцев. Фрунзе. Т. Ч. К.” На що Ленін з Кремля блискавично відповів: “Банды хохлов уничтожать беспощадно. Ленин. Т. Ч. К.” І цим для мене було все сказано. Від гніву і обурення в мене зі скронь і очей мало не бризкнула кров... А Україна їм ще й пам’ятники ставить... Воістину – нас вдарили по одній щоці, а ми ще й другу підлесливо підставляєм... На своїй же богом даній рідній землі ми завжди будемо для агресорів тільки “хохлами” і “предателями”. Тому незалежність нашу треба ретельно оберігати і захищати, чого б це нам не вартувало... Хотілось би також з обуренням запитати себе і моїх земляків-українців – невже ми таке недорозвинуте плем’я, що нам потрібні такі от партійні вожді? Але кого питати, коли нами ще й досі правлять якщо не вони, то їхні нащадки чи однодумці і послідовники, які ще й досі вперто твердять, що, мовляв, в комуністичну партію поступали кращі… Можливо, й кращі. Але здебільшого кращі авантюристи, кращі активісти і навіть передовики, тобто ті, кому без партквитка не було прямої дороги до влади, або до корита. Тому вони далеко не завжди були саме кращими людьми! Що ж, видно, довго ще доведеться вибиратися з цього багна нашій згорьованій Україні. Та, попри все, моя Україна обов’язково прийде до свого щасливого майбуття, буде заможна і вулиці та міста її будуть колись носити не прізвища комуністичних божків, а достойні імена справжніх героїв-українців, які поклали на вівтар її свободи і щастя свої життя. От в це тепер я твердо вірю, особливо після того, коли Президент Ющенко на

76


траурній церемонії відзначення 75-х роковин свідомо спланованого комуносталінською владою голодомору українського народу, який визнали більшість цивілізованих країн світу, з обуренням сказав, що наступила пора найближчим часом прибрати з території нашої держави символи тоталітарного режиму! Відрадно, що нарешті влада в Україні хоч і поступово, сором’язливо, невпевнено, але стає все-таки українською! Так от, моя сестра Ніна, навчаючи мене читати слово “Ні-на”, показувала на себе і запитувала, що там написано. Бачачи, що вона переконливо тиче пальцем у себе, у свій одяг, відповідаю “Літ-няк” (так у нашому селі називали верхній одяг типу “піджак”). Ще й досі всі ми весело сміємося з цього кумедного випадку. “Не думала я тоді – каже моя сестра – що з тебе вийде професор”. Після того, як я навчився читати, ще до школи перечитав усі дитячі книжечки у нашій сільській бібліотеці, що тоді розташовувалась у сільраді в центрі села. До речі, сільрада була збудована на місці церкви, про яку я згадував раніше і в якій служив мій дід Михайло. Немає уже тієї сільради, бо на місці церкви не треба було нічого будувати, окрім нової церкви або треба було посадити сад. Пригадую, що найпершою книжечкою, яку я взяв з рук тодішньої бібліотекарки Надії Шлапак була “Ялинка” Михайла Коцюбинського. Можете собі уявити, які враження від прочитаного були тоді в голові шестирічного хлопчика Василька Петрука, який “досліджував” разом з видатним М. Коцюбинським долю такого ж маленького хлопчика Василька, що заблукав у темному лісі на святий вечір, щоб завезти панові ялинку, оскільки це не міг зробити його хворий татко Яким. Завірюха, ніч, зима, ліс, снігу повно, вовки завивають і маленький хлопчик пригортається до коней, щоб хоч якось зменшити переляк та захистити їх від можливого нападу вовків... Аж подих перехоплює!.. Зрозуміло, що у першому класі Кропивнянської восьмирічної школи, коли мої ровесники починали вчити читати з букв і по складах, мені вже

77


було нудно. Наша перша вчителька Марія Антонівна Тригуба як тільки на хвильку виходила з класу, залишала мене “за вчителя”. Ну тоді я був на висоті і мої друзі-однокласники заздрили мені. Так першим я був у класі аж до закінчення школи з золотою медаллю. Я був настільки акуратним і сумлінним учнем, що всі десять років “висів” на дошці пошани, щороку отримуючи похвальну грамоту і в моїх табелях не було ніколи жодної четвірки. Це при тому, що батьки мої не ходили в начальстві. Батько працював спочатку трактористом, а потім – шофером. Мама – все життя в полі, в ланці. Я це до того, що вчителі – живі люди і дитині, батьки якої заможніші, партійні або начальники, мимоволі завищували оцінки. Мені тоді було за цю несправедливість болісно, а зараз я вдячний долі, бо мене не жаліли і штучно не захвалювали ніколи. А принижувати – скільки завгодно, хоч я і не давався та і не давав приводу це робити. У всякому разі, так формувався мій характер бійця і максималіста. Я ще з дитинства зрозумів, що в тому радянському світі можна було якось прожити, наполегливо працюючи і набуваючи крок за кроком максимально можливих тоді знань та інформації, які, я знав, неодмінно пригодяться в майбутньому житті і боротьбі. Не вчитися, не виконувати вимог вчителів, батьків чи дорослих – собі ж на шкоду. А працелюбність – це в моїх генах від завзятих предків. Так що вчитися мені було дуже легко, а добувати нові знання – для мене це були насолода і щастя, хоч і можливостей для цього в тодішньому радянському колгоспному селі було обмаль. Я це розумів і терпів, чекаючи нових змін і можливостей. А після закінчення школи, як тільки потрапив у величезне майже шістсоттисячне місто Іваново з вісьмома чи дев’ятьма вищими навчальними закладами, так поринув в освіту і науку, що вже на другому курсі значною мірою втратив зір та “надбав” виразку дванадцятипалої кишки. Це, звичайно, зворотна сторона максималізму. В школу я бігав з надзвичайним задоволенням. Приходив на уроки завжди першим і то зарання. Дуже прагнув до спілкування з друзями, ро-

78


весниками, вчителями. Я майже ніколи не хворів, був досить розвинутим фізично і в спорті – одним із перших. Дуже любив футбол, а взимку – хокей на ставковому льоду. Ми, усі хлопці, іноді загравались у ці ігри так, що не помічали як темніло і пора було йти додому. І всі шкільні заходи без мене не обходились. Зрозуміло, як кращий із кращих, я щороку був на зльотах піонерів у нашому районному центрі Хмільнику – найдальше від моєї рідної домівки. А тоді я так шалено мріяв побачити незвідані світи і навіть не сподівався (адже Радянський Союз був закритою країною та ще й із “залізною завісою”) побувати за рубежем. Однак, все-таки, мої мрії значною мірою справдились і я побував в декількох країнах світу. Побачив багато, але, якщо Бог дасть, мрію іще більше. У ранньому дитинстві найдалекішою моєю країною був беріг, що за колгоспом, і річка Рудка, що була для мене тоді і Південним Бугом, і Дніпром. Тарас Григорович Шевченко писав: “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом...” Я пас із своїми друзями ціле літо гусей, а пізніше, десь з класу п’ятого-шостого, вже пас корову і не на березі за колгоспом, а по всіх берегах і ярах Ступенеччини, Клітенеччини та Подороженщини. До речі, мені довелось побувати на батьківщині нашого великого генія Тараса Шевченка і навіть сфотографуватись на фоні його пам’ятника з ягнятком, які пас тринадцятирічний Тарасик. А друзі мого дитинства, які так само як і я, ціле літо пропадали на березі, – це Микола Рябоконь, Андрій Мельничук (нажаль, уже покійний) та Іван Кравчук – чудовий хлопець зі смолянисто-чорним волоссям. Як повиростали ми, так і розійшлися наші дороги. Рідко бачимось. Тепер на тому розлогому березі створено ставок місцевим фермером, що був у свій час головою колгоспу і завдяки якому та його попередникам в значній мірі той колгосп зник, а більшість колгоспного майна “передифундувала” у приватні господарства. Відбулася така собі мирна “денаціоналізація”. Все, що наживалося колективною непомірно важкою працею всіх колгоспників, потихеньку перейшло до рук окремих найбільш

79


підприємливих і молодих односельчан. Старі люди, звичайно, обурені і невдоволені від такої несправедливості, але вимушені змиритися, бо в самих, щоб продовжувати потужно господарювати, здоров’я і сил немає... Дитинство моє було, як і у більшості українських дітей – моїх ровесників, безжурним, яскравим, але важким. Літом зранку до вечора – допомога батькам, а пізніше з шостого по десятий клас – колгоспу. Мені особливо довелося багато працювати, адже коли я перейшов у шостий клас, батьки задумали будувати нову хату на місці старої. При цьому стара хата, в якій я народився, ще була досить добротною. Її тільки треба було обмурувати, як це робили більшість людей у селі. Але – ні! Батьки мої були дуже завзяті і вирішили мурувати новий великий цегляний будинок (9 х 13 метрів). Додам, що в цей час мої сестри уже розійшлися по світу: Валя – вчилася в Івано-Франківському інституті нафти і газу, Женя і Ніна – в Росії, а Миколу – старшого брата, що хоч і жив у нашому рідному селі із своєю сім’єю окремо від батьків, – це будівництво особливо не турбувало. Таким чином, я скрізь мусив бути “на підхваті”. Починаючи з моменту руйнування старої хати і закінчуючи будівництвом нової, без мене ніде не обходилось. Разом з дорослими розвантажував цеглу, трамбував глину із старої хати, копав траншеї під підмурок, закидав їх камінцями і заливав цементним розчином, замішував розчин і подавав його та цеглу мулярам, виконував разом з батьком всі столярні роботи всередині будинку, підлоги, двері, вікна, а також стелю, стіни, дах, веранду, обидва льохи, хліви, гараж, літню кухню і багато всього іншого. Батько зі мною не церемонився. Я працював з ним нарівні. Так що, з одного боку, мріяв жити у новому будинку, а з другого боку – втілення, реалізація цієї мрії була для мене надзвичайно важкою з шостого класу аж до закінчення десятого класу середньої школи. Щодня треба було щось робити біля хати. Щоправда, допомагали будувати хату батькові друзі – Микола Хаврич, Бронько Яворський, Соловей Мацюк та ще декілька сільських дядьків. Багато допомагав і зять Олексій Кузьмо-

80


вич, проте це було здебільшого тоді, коли він, як офіцер, влітку приїжджав на місяць у відпустку. При цьому, як тільки жнива починалися і аж до пізньої осені – повно роботи в колгоспі. Тому мені влітку ще й на тік треба було ходити, вивантажувати зерно з автомобілів (самоскидів тоді ще майже не було), підгортати його біля віялок і тому подібне. Після жнив – на оранку. Батько тоді працював біля віялок, а як тільки жнива закінчувалися – “пересідав” на трактор. Після жнив всю осінь я працював біля нього причіпним. Коли вдень я навчався у школі, то батько орав сам. Потім звечора до години-двох ночі орав я на дизельному гусеничному “Т-74”. Так, так! Уже з шостого класу, нарівні з дорослими, вночі у полі. Близько години ночі приходив батько і змінював мене, а я, втомлений, біг додому з поля, щоб хоч трохи до ранку відпочити і знову до школи. Пригадую, одного разу пізно вночі загорівся паливний бак на моєму тракторі. Це тому, що трактористи підпалювали залишки соломи на стерні, щоб вона не потрапляла під плуг і не забивала його. З під гусениці позаду вилетіла купка такої соломи аж на бак і коли я оглянувся, то з жахом побачив, що за заднім вікном кабіни горів паливний бак і на мить здалося, що і весь трактор запалав!.. Я миттєво заглушив його і з переляку якомога далі вилетів з кабіни в ріллю носом. Це тривало недовго. Я думав, що за цим станеться страшний вибух бака і всього трактора. Проте, коли я розплющив очі, на моє щастя і здивування, соломка мирно догорала позаду кабіни і я лише підбіг та швиденько збив її з бака. Трагедії не відбулося. Руки мої і я весь трясся, як в лихоманці. Треба було знову завести в темноті двигун, який запускався зовні, а не з кабіни простим натисканням кнопки стартера. Проте замість того, щоб провід від пускача прикласти до свічок, я доторкнувся з переляку рукою до нього. Блискавично через мене пройшов величезний розряд і я знову відлетів на декілька метрів, попередньо сильно вдарившись руками об гусениці та гепнувшись об землю. Можете собі уявити стан хлопця, якому всього тринадцять років, – один вночі, в голому степу і такий випа-

81


док. Пам’ятаєте Тараса Григоровича – “...мені тринадцятий минало...” Іншого разу – гони ріллі підходили безпосередньо до входу в наше сільське кладовище і я, коли вночі орав, під’їжджаючи до цвинтаря, мимоволі зачиняв двері кабіни трактора, бо в світлі фар на кладовищі ввижалися різні тіні та привиди. Хоч я і не з боягузів. А ще було таке, коли я вночі орав на самих крайніх Кропивенських полях – це біля сіл Листопадівка та Червоний Степ, – несподівано, як грім серед ясного неба, запалав неймовірним сяйвом увесь нічний степ від запуску надзвукового літака, що в кількох десятках метрів проревів над моєю кабіною. Можете знову оцінити стан напівсонного хлопченяти чи напівпарубка, вночі, далеко від села, така приголомшуюча картина. При цьому я тоді не знав, що за декілька сот метрів від межі Кропивенських полів стояла військова база протиповітряної оборони і це, мабуть, були якісь нічні навчання. Сьогодні її вже немає, а будівлі, ангари і склади орендує якийсь фермер. А скільки мені доводилося спати в скиртах соломи разом з мишами та лисицями. Вночі, втомленому, аж з під Листопадівки чи Червоного Степу, кілометрів п’ять-сім батько не дозволяв йти додому, тому до ранку треба було “кантуватися” в скирті. Щоправда, тут уже були і інші хлопці та старші чоловіки, які теж працювали причіпними у інших трактористів. Пам’ятаю, як мені було образливо, що за цілу осінь важкої роботи парторг колгоспу Пилип Юстинович Тарабанчук нагородив мене червоним вимпелом, вважай, червоним шматком тканини трикутної форми, проте з зображенням Леніна, серпа і молота. Отак вся Україна і більшість українців важко трудились на бездонні і ненажерливі “закрома Родины”, а “Родіна” їм за це дарувала “красные вымпелы”, цинічно плюючи в душу. Батько та ще декілька трактористів за осінь виорювали близько трьох тисяч гектарів ріллі під сівбу, а за це він отримував в різні роки від дев’яносто до двохсот рублів. Щоб було зрозуміліше теперішнім поколінням, що це за сума, скажу, – це вартість одного костюма середньої якості.

82


А нас в сім’ї – п’ятеро дітей. І батькам треба було думати, як вижити в таких “соціалістично-комуністичних” умовах. Нам кажуть сьогодні: “Проте тоді була робота для всіх...” Так, дійсно, тоді всі були рабами, гвинтиками у “великому радянському механізмі”. Навіть паспортів не давали в селі, тобто не вважали за людей. Пам’ятаю, коли я, як медаліст, успішно вступив у Івановський хіміко-технологічний інститут, то замість довідки з сільради поїхав до Хмільника отримувати паспорт. Як тоді на мене визвірилися (в прямому розумінні цього слова) деякі працівниці районного паспортного столу, що явно були дружинами партійних товаришів! “Что, уже умными очень стали; что, уже село поперек горла вам; что, удираете, как крыси с корабля... Нету на вас Сталина!” і тому подібні ненависні наголоси. Вже тоді, мабуть, відчули представники “п’ятої колони”, що з демократизацією рушиться їхня імперія, у якій Україна та інші багаті природними і людськими ресурсами республіки відігравали основну роль, могутність якої, в першу чергу, базувалась на дешевій і рабський праці моїх земляків-українців від шахтарів сходу до колгоспних трударів центра і заходу нашої теперішньої держави. А от тепер з’явився історичний шанс – весь цей могутній промисловий, людський і культурний потенціал нашого народу направити не “в примарні закрома”, а в процвітання України, на благо всіх її громадян і, в першу чергу, найбільш погноблених серед них – державотворчої нації – українців. Після закінчення дев’ятого класу уже Ступенецької середньої школи я в жнива працював помічником комбайнера у брата Миколи. Треба було на початку п’ятої години ранку бігти до зернозбирального комбайна СК-4 і прокачувати солідол у більш ніж сотню точок змащування, а потім цілісінький день в неймовірну спеку липня і серпня крутитись то попереду, то позаду комбайна. Попереду – це коли скошені валки і їх треба перед жаткою рівномірно розстилати. Позаду – це коли дуже повний накопичувач

83


соломи і його треба відкривати кожен раз з натугою. Якщо комбайн поламався, то негайно швидкими темпами ремонт, бо жнива не можуть чекати. Батько мій вже тоді був водієм. Це для нього було більш звичною справою, адже ще на війні він їздив на “Студебеккері”, підтягуючи гармати на передову. Я безмірно гордився ним, адже це в селі була тоді для чоловіків чи не найпрестижніша професія. Прикро, але батькові моєму діставалися виключно машини або “з рук”, тобто старенькі, або які “відпрацювали” в армії. Нові автомашини отримували здебільшого водії, які вміли “прогинатися” перед тодішньою владою, або, як казали про них в селі, “лизали задницю”. Але батько мій, крім всього іншого, був впертим і толковим. Тому його автомобіль був завжди справним і чистеньким. Він любив свою машину, бо вона була для нього годувальницею. Так він пропрацював водієм аж до виходу на пенсію. Будучи пенсіонером, батько ще працював завідувачем кормоцеху. Власне, він і завідувач, і сам же й готував січку, і варив у великих котлах для худоби товч. Ще пізніше працював трактористом колісного “Владимирця” з кузовом попереду. Потім, коли Тато років у сімдесят, як пенсіонер, перестав працювати у колгоспі, зять Василь йому подарував майже такий же трактор, що ще довго був для нього серйозною допомогою в його приватному господарстві. Ці епізоди з дитячо-юнацьких років пригадав для того, щоб підтвердити – від батька я навчився робити майже все, що повинен вміти справжній чоловік. Тому сьогодні я можу без перебільшень і побудувати хату, і виростити сина (та й не тільки сина, але й доцю), і посадити дерево, і біля автомобіля тямлю, і в сільському господарстві, і коло дачі можу все... Проте, незважаючи на те, що ціле дитинство з батьком “провозився” біля техніки, все-таки, в школі більшою схильність у мене була до гуманітарних предметів. Дуже любив малювати, географію, історію і, понад усе, літературу. Українську мову і літературу читала у Кропивнянській восьмирічній школі Вікторія Аркадіївна Вовк, а у Степенецькій середній школі – Марія

84


Юхимівна Онищук. Обидві ці вчительки для мого світогляду як людини, як патріота, зробили надзвичайно багато. Вікторія Аркадіївна була дуже суворою, принциповою, але справедливою. Саме вона в радянські часи організовувала в школі різні заходи, вечори, конкурси, присвячені то Тарасу Шевченку, то Лесі Українці, то Івану Франку. Тоді за це могли і “націоналізм пришити”, але ця чудова вчителька, слава Богу, того не боялась. Пам’ятаю, як на організовані нею вечори національно-патріотичного змісту збиралось багато людей і молодих, і вже не молодих стільки, що в класі не було “де голці впасти”. Інші вчителі нашої рідної школи теж були прекрасні і як фахівці, і як люди. Про першу мою вчительку Марію Антонівну Тригубу я вже згадував на сторінках цих моїх скромних спогадів. Вона була надзвичайною акуратисткою, суворою та не сюсюкалась. До мене ставилась по-особливому, хоча і не виділяла серед інших. Це, мабуть, тому, що з одного року народження з моїм батьком і ходила з ним до школи в один клас. А ще мене вчили такі вчителі: Олена Сергіївна Панчук (класний керівник та вчитель російської мови і літератури), Людмила Андріївна Плахотнюк (вчитель математики), Олексій Денисович Яновський (вчитель хімії), Дмитро Прокопович Прохватило (вчитель фізики), Микола Олександрович Голик (вчитель географії та праці), Тамара Іванівна Мазур (старша піонервожата), Петро Купріянович Янчурський (вчитель історії і директор школи), фізкультуру викладала Тетяна Семенівна Рябоконь, німецьку мову – Біленький Микола Костянтинович. Були в школі і багато інших чудових вчителів, проте вони нам або нічого не викладали, або викладали епізодично і вели дисципліни для інших учнів школи. При цьому до переходу у четвертий клас у ньому було порівняно небагато учнів і я їх всіх з величезною насолодою і ностальгією занесу до моїх спогадів. Це: Атнабердієва Валя, Борсун Валя, Сорока Галя, Кравчук Марія, Рябоконь Альоша, Павлюк Валя, Пасинюк Ганя, Денисюк Ніна, Галянт Петя (нажаль, уже покійний), Пав-

85


люк Петя, Лукащук Марія, Дзигман Марія, Зозуля Галя, Прохватило Галя, Кравчук Льоня, Сукач Толя, Кондратюк Міша, Киналь Галя, Сорока Оля та Петрук Василь. У четвертий клас до нас з Погорілої прийшли: Марущак Вася, Хаврич Галя, Сініцький Льоня, Павлюк Надя, Сорока Міша, Кравчук Вася, Коренівська Віця, Житовецька Люда, Остап’юк Неля та Дзигман Неля. У п’ятому класі нашої “гвардії” прибуло ще з Клітенки: Коломієць Коля, Томчук Лариса, Усата Наташа, Усата Надя, Сальвук Лариса, Біленька Лариса, Загинай Таня, Гордійчук Міша, Доронін Вася. Пізніше ряди наші поповнили декілька учнів, що залишилися на повторне навчання: Кравчук Іван, Левчук Олена, Кравчук Микола. Таким чином було утворено два класи: А і Б. Я навчався у А класі, у якому було два явних лідери, крім мене – ще і Галя Зозуля. Галя, так як і я, закінчила вісім класів на “відмінно”, потім – Бердичівське медичне училище і зараз працює, здається, медсестрою. Хоча ця дівчина могла б досягнути значно більше. У Б-класі лідирувала Галя Хаврич – надзвичайно красива дівчина і акуратистка. Кажуть, що її вже, нажаль, немає. Жила десь у Молдові. Долі моїх багатьох однолітків на сьогодні невідомі. А так хотілося б зустрітися зі всіма, погомоніти, довідатись про новини і їхнє життя-буття. Думаю, до одного із ювілеїв з дня закінчення Кропивнянської восьмирічної школи треба організувати таку зустріч. Шкільні роки можна описувати безкінечно, адже вони такі яскраві і незабутні. Це і вогнища, і піонерські зльоти, і велика кількість концертів до визначних свят, звичайно ж, радянських у першу чергу, захоплюючих спортивних змагань та ін. При першій же потребі – нелегка робота на колгоспних ланах: обкопування дерев у колгоспному саду, збирання картоплі та інших овочів восени і т. і. Пам’ятаю, для мене була найбільшою честь, як відмінника навчання, стояти на День Перемоги у почесній варті біля сільського пам’ятника воїнам-визволителям. Це було особливо почесне завдання, оскільки я з родини фронтовика та ще й прізвище мого рідного дядька Петра, як геройськи загиблого, було викарбувано на гранітній плиті

86


поруч з пам’ятником. Дійсно, притрушене гіркотою втрат свято 9 травня у нашому селі, як і у більшості сіл і міст України, відзначалося найурочистіше. Люди вічно пам’ятатимуть про ті страшні лихоліття Великої Вітчизняної війни, у якій моя Україна, без сумніву, постраждала чи найбільше. Саме наших українських людей загинуло найбільше – понад десять мільйонів. Така плата українського народу двом найненажерливішим в історії людства маньякам – Сталіну і Гітлеру, які задумали і реалізували цю страшенну бійню і цей сатанинський геноцид. Гітлерівська стальна армада, наче катком пройшла по Україні туди і назад, знищуючи все підряд. Сьогодні можна без перебільшень стверджувати – вклад України в перемогу над фашизмом найвагоміший. Слава Україні! Героям Слава! Ми, теперішнє покоління, вічно будемо пам’ятати великий подвиг наших батьків і дідів, які врятували людство від коричневої чуми XX століття. При цьому дуже прикро, що влади новітньої незалежної України, що були і є в значній мірі прокомуністичними, мабуть забули гіркі уроки війни. Сьогодні ні Президент, ні Верховна Рада на запитання пересічного Українця: “Чи є повна гарантія нашої незалежності?”, звичайно ж, не дадуть ствердної відповіді. В кращому випадку, “ліві” можуть лише стверджувати одне і те ж, що Росія на нас не нападе, виходячи з пріоритетів вічної дружби між українським і російським народами, а поляки, турки і румуни – слабкіші від нас. І тут знову історія вчить усіх нас тому, що вона нічого не вчить. Україна була, є і буде для сусідніх держав ласим шматком. Пригадайте хоча б організовану Леніним та російськими більшовиками (бандами Муравйова) звірину бійню наших хлопчиків-патріотів під Крутами (до речі, цьому бандиту допомагали регулярні частини червоної армії під проводом одного з її керівників Юрія Коцюбинського – гидотного сина великого батька Михайла Коцюбинського), або жахливі кровопролиття козаків-українців за часів Речі Посполитої та багато іншого. Тому будь-хто завжди буде прагнути тут господарювати. А в самих українських можновладців “клепки” немає. Від-

87


дали задарма стратегічну і тактичну ядерну зброю, проте заручились ефемерною “гарантією” нашої недоторканості з боку США, Європи та Росії. Тільки чого варті подібні, з дозволу сказати, гарантії та запоруки – ми добре знаємо з недавньої історії, наприклад, “пакт Ріббентропа-Молотова”. Сталін і Гітлер теж нібито заручилися жити в мирі, а що вийшло з того – ми знаємо, а ще краще затямили наші багатостраждальні предки. Тому – жарти в сторону! Армія наша рідна українська за всіма ознаками є малопридатною і віри в те, що вона в повній мірі захистить Народ України, немає. Я зараз розмірковую як капітан запасу та як людина, яка не збирається тікати з нашої рідної Батьківщини. Тому мене це особливо болить, бо в мене є діти і онуки. Я і зараз усвідомлено вважаю, що тактичної ядерної зброї з дальністю стрільби до тисячі кілометрів нам не варто було позбуватися. Стратегічна зброя, дійсно, нам не потрібна, бо утримання її було б обтяжливим для народу і держави. А тактичну зброю віддати просто так – це однозначна зрада тодішнього Президента комуніста Кравчука. Хай би собі декілька мобільних дивізіонів з тактичною зброєю пересувалися по лісах України. Тільки тоді з нами рахувалися б усі сусідні держави, в тому числі і наша молодша, але на даний час могутніша «родичка» Росія. Це була б виключно зброя стримування, а не нападу. Власне, Україна ніколи ні на кого не нападала, а от навпаки – таких прецедентів у її буремній історії скільки завгодно. І кожен раз це закінчувалося страшним нищенням української нації. То ж, давайте, брати мої українці, нарешті отямимось, затягнемо тугіше наші ремінці на “кругленьких” від вареників животах та зробимо нашу армію по-справжньому боєздатною, мобільною і сильною. Після цього разом з Росією (або без неї) треба якнайшвидше приєднуватись до Європейської системи колективної безпеки. Не хочу це називати “НАТО", бо чомусь таке слово на зросійщену та прокомуністично налаштовану частину українства завдяки іще радянській ідеології діє, наче “червоне полотно на бика”. Разом з тим, мені, як простому украї-

88


нському громадянину, все-рівно – як це буде називатись, лиш би воно стало надійним щитом від будь-яких посягань і агресорів на нашу вистраждану багатьма поколіннями за багато віків Свободу! При цьому я наголошую для нашої молоді – будьте пильними, не дайте себе одурманити. Нам в радянські часи казали, що перемогу над ворогом здобув “Великий Совєтський Народ”. Це, звичайно, правда. Та тільки не вся. Роль і місце українського, тобто великого києворуського народу, свідомо занижувалась. Більше того, у переважній кількості “совєтських” фільмів та книжок, що потоком виготовлялися на ідеологічне замовлення кремлівського партійного керівництва, українець подавався виключно як зрадник, як поліцай, як бандерівець, як боягуз, а істинно “русскій”(тобто росіянин) – як кришталево чесний, сильний, розумний та незрадливий тип. Тут вкотре доводиться згадувати “істинно русского” генерала Власова та ще низки його соратників, які з “патрахами” здали Гітлеру цілу армію під Псковом, що потім носила назву “Русская освободительная армия – РОА”. Проте офіційна радянська ідеологічна машина, щоб реабілітуватися в очах радянських людей і “перевести стрілку” на інших, розкручувала міф лише про українця-“зрадника” Степана Бандеру, хоча останній нікого не зраджував, не здавав нікому армії, а лишень, як істинний патріот народу українського, вперто боровся і проти більшовизму, і проти фашизму на своїй же рідній землі, бо і те, і інше є сатанинською заразою для України. Щоправда, треба зізнатись, що в радянські часи за такі думки будь-хто міг негайно опинитись на Соловках або в “сонячному” Магадані. Слава Богу, тепер цього немає! Ми тому і боролися та здобували неймовірними зусиллями багатьох поколінь свою незалежність, щоб ніхто нам зовні, та і зсередини, не нав’язував, як треба трактувати і розуміти нашу ж історію та наших національних Героїв. А нав’язування другосортності великій цивілізованій європейській українській нації, несправедливість збоку ідеологів тодішнього партійного

89


керівництва мене обурювали ще з дитинства. Я, як і більшість українців, відчував цю фальш, але вдіяти нічого не міг. Зараз я вірю, що неодмінно наступить ера Правди і Справедливості, а от коли це відбудеться – прогнозувати важко... Змінюючи тему, вкотре наголошую – в школі було цікаво і захоплююче. Класи наші були дружними, а учні – добрими і порядними, хоча частина із них були відверто слабкими. Проте я здебільшого крутився в середовищі сильних і проворних. До цих пір залишилася у мене звичка – бути першим або на гребені. Однак ніколи не ставив собі за мету – досягати цієї першості за будь-яких обставин, навіть переступивши через людину чи через совість. Я намагався це зробити, виключно використовуючи переваги “чавунного заду”, тобто впертістю і сидінням над уроками і принципу “золотої голови”, тобто те, що дароване мені від батьків, дідів і прадідів та від Бога. Саме таке поєднання і дозволяло мені бути скрізь лідером. Я і сьогодні відчуваю це на собі, будучи завідувачем складної, але сильної кафедри. І тут мені потрібно бути завжди першим. А рівнятися є на кого. Наприклад, більшість моїх друзів намагаються скрізь бути першими і це їм добре вдається, зокрема, завдяки щойно згаданим принципам “трудоголіків”. Всього було у дитячо-юнацькі шкільні роки. У старших класах ми, хлопці, помітно задивлялися на дівчат. А вони всі були у нас красуні. Та, власне, тепер, коли поїздив по світу, був у декількох країнах, можу твердо сказати – кращих від українських дівчат немає ніде. Можу переконливо довести те, що і доводити не потрібно. При цьому вечорами, особливо влітку чи на канікули, всі хлопці та дівчата любили ходити в сільський клуб. Там спочатку дивилися фільм, частіше всього – радянського або індійського виробництва, потім танцювали, а далі опівночі з піснями розходились по домівках. В час моєї шкільної юності ми з захопленням співали переважно українських пісень Володимира Івасюка, а саме: “Червона рута”, “Водограй”, “Верба” та багато інших. Починаючи з кінця шестидесятих та по-

90


чатку семидесятих років, після засилля радянських та російських пісень для українства це був час душевного підйому, як подих весни, як ковток свіжого повітря. Це була та віддушина, відлига, яку згодом не простила “совєтська” партійна машина Івасюку, задушивши його і повісивши на дереві у Львівському парку. Однак “джина” вже було випущено. Національні тенденції почали переважати офіційно встановлені, патріотично-радянські. В Білорусі набирали обертів “Сябри”, а пізніше “Вераси” тощо. У нас – “Червона рута”, “Смерічка”, “Кобза” та багато інших достойних і патріотичних ВІА. Непоганими, хоч і у значній мірі прорадянськими, були і російські ансамблі типу “Самоцвєти”, “Пламя” та інші. Отже, з Кремля вбивством Івасюка Москва прагнула вкотре насваритися на Україну і показати, по-перше, що націоналізм занадто розцвітає в Україні, а, по-друге, – хто в домі господар. Причому це зробили настільки вдало, що ще й досі українська молодь соромиться співати своїх пісень. А в маршрутках, на телебаченні чи деінде – почути українську пісню – це велика рідкість. За це боляче. Знову хочеться звернутися до моїх співучих українців, достукатися до їх свідомості, до громадянської позиції. Адже наша мова і наша пісня, поза сумнівом, є найкращими, наймелодійнішими, найзвучнішими, найгармонійнішими у цілому світі! Залишаючи російську “попсу” і російську мову російським громадянам, запитую, навіщо нам, українцям, їх “язик”, коли у нас є своя пречудова мова, яка ідентифікує велику українську націю у славному віночку світової спільноти? Хай собі тішаться наші братислав’яни, на здоров’я, “великим і могучим”, а нам своє робить... Розмовляючи їхньою мовою, співаючи їхніх пісень, ми додаємо тільки! в скарбницю російської культури. Разом з тим, рідна мати-Україна палко чекає своїх блудних синів і дочок. Я маю на увазі не тільки частину сьогоднішньої молоді, але, в першу чергу, співаків, так званих “народних” і “заслужених артистів України”, що повністю переключилися на виконання російських пісень. Це і Софія Ротару, і Павло Зібров, і Таїсія Повалій і багато

91


інших. Щоправда, на щастя, не у всіх ще “даха знесло”. Хочеться їх запитати – що Ви за люди такі? Особливо – Софію Ротару. Володимир Івасюк, який зробив з неї “людину” саме на українських піснях, мабуть, перевертається в труні від такої зради і цинізму. Вважаю, що високе звання “народний артист України” ( підкреслюю – “народний” і “України”) треба негайно відбирати у таких, з дозволу сказати, артистів. Не все ж купується за гроші, а, особливо, совість та відношення до свого коріння, своєї нації, та, врешті-решт, матінки-України. Продовжуючи проблему мови, скажу, що вона вирішується досить просто. В державі зацікавлені промосковські сили провокують людей якоюсь видуманою ними ж двомовністю, мовним питанням тощо. А державні посадовці найвищого рангу не вимагають від тих, хто ігнорує “украинский язык”, вивчити державну мову народу, який є титульною нацією, який їх годує хлібом святим, серед якого вони живуть. Це ж так просто. При цьому треба зазначити, якщо ти не можеш вивчити спорідненої державної мови, то в тебе є проблеми з розумовими здібностями, а, відтак, тобі немає місця, наприклад, у закладах освіти і науки чи інших державних установах. З другого боку, якщо ти вперто не хочеш її вивчити, то ти є потенційним ворогом українського народу і його держави, тобто принагідно така людина обов’язково “вистрілить у спину”. Третього не дано. При цьому треба чітко пам’ятати перші стрічки і десяту статтю Конституції України, які відповідно стверджують: “Україна є державою українського народу” і “Державною мовою є українська...” Додам, чим більше людина знає мов, тим більше у неї людського. Але для того, щоб наша нація міцніше ставала на ноги і ефективніше розвивалася держава Україна, особливо в цей важкий для неї перехідний період, треба всім нам об’єднатися і спілкуватися нашою – істинно руською, тобто українською, тобто державною мовою. Проте в людей з низьким рівнем інтелекту, видно, немає свого сумління. Живуть за принципом – хто більше платить, у того і правда. Дійсно, Росія успадкувала “кращі” тради-

92


ції від царату та Радянського Союзу – тримати всіх у страхові і покорі. Ще й досі частина горе-українців оглядається на Кремль. Хоча у самої Росії сьогодні серйозні проблеми і, в першу чергу, як утримати в покорі штучне державоутворення (федерацію) зовсім різних народів і націй, які із споконвіків були і є не надійними партнерами, а іноді – навіть лютими ворогами центру. Приклад – Чечня. Це, звичайно, не означає, що ми із своїми братами-слов’янами не повинні жити в мирі і дружбі. Однак, при цьому і політикам, і народові українському потрібно більше мудрості, твердості духу, патріотизму і непоступливості, коли мова йде про державні інтереси. Я, коли був малий, ніколи не думав, що доля мене закине більше як на вісім років у центр Росії – величезне пролетарське місто текстильників Іваново. Там я жив, навчався у хіміко-технологічному інституті, працював у енергетичному інституті. За цей час глибоко зрозумів душу простого росіянина. Мушу зізнатися, що росіяни такі ж обдурені владою, принижені і прості люди, як і українці. А злобу і нетерпимість до “хохлов” і “бандэровцев” їм нав’язують кремлівські політики, що здавна прагнуть наштовхнути два братні народи один на одного, щоб користатися з цієї ситуації, особливо під час чергових виборів. Тому ми – українці, як велика європейська нація, повинні бути завжди вище обставин і не піддаватися на такі провокації. Але коли їхні імперські амбіції вже виходять за край, то треба час від часу знаходити спосіб і показати, що ми є козацького роду. Те ж про історію. Вже багато століть росіяни вдало перекручують історію Київської Русі на свій лад, фактично відібравши її у нас. При цьому, зокрема, наших київських князів вважають тільки русскими, тобто своїми, а нам спочатку пришили ярлика “окраїнці”, потім малороси, тепер трактують нас, як націю, яка невідомо звідки взялась і мова наша всього лиш як діалект “вєлікого русского языка”. І треба ж так, києво-русичі-українці мирно проковтують цього облизня вже декілька століть з часу занепаду київ-

93


ського, чернігівського, галицько-волинського та подільського князівств, які, в свою чергу, дали поштовх виникненню на північному сході Русі ростово-суздальського, суздальсько-володимирського, новгородського та московського князівств. Останні, врешті-решт, після тривалих міжусобиць перетворилися на Московське царство. А в XV – XVIIІ століттях та і раніше, як відомо, центр землі руської – Київ внаслідок бездарних дій, на зразок сьогоднішньої політичної еліти, та невміння об’єднати навколо себе своїх князьків та гетьманів здався з ганьбою на милість московських, а потім петербурзьких царів, та московсько-загорських патріархів “всія Русі”. З того часу і до сьогодні ми ще не можемо позбутися цієї, з дозволу сказати, “милості” нашого північносхідного сусіда, який ще декілька століть тому існував в деякій мірі напівдикими язичеськими поселеннями, що асимілювали на півночі з місцевими варварами – угро-фінами, а на сході – з вузькоокими мешканцями Поволжя. Це відбувалося в них тоді, коли в нашій славній столиці – Києві були вже десятки чи сотні церков, Києво-Могилянська академія і рідко де можна було виявити неграмотного києво-русича. Треба віддати належне царсько-боярській Москві того часу – вона не стала довго думати, як Київ, а проявила трохи нахабства і прибрала Русь до рук та і частина козацької старшини їм допомогла. Розсерджений на Річ Посполиту і змучений війнами Богдан Хмельницький фактично здав Московії нашу тодішню козацьку державу замість того, щоб боротися за незалежність до кінця!.. При цьому наш легендарний полководець Іван Богун не підписався під жодним документом, який передбачав російський, польський чи турецький протекторат над Україною. Я дуже пишаюся, що є лауреатом премії імені цього видатного українця - патріота. І не тому, що, як комусь видається, не люблю Росії, а тому, що я дуже люблю Україну. Отут Росія “во всю ивановскую” без особливих церемоній використала могутній інтелектуальний, духовний та матеріальний потенціал цивілізованих південно-західних ру-

94


сичів. За два-три століття значною мірою завдяки їх зусиллям, як гриби, зростали міста, промисловість, наука спочатку у європейській частині Росії до Уралу, а потім по всьому Сибіру. Українці активно будували СанктПетербург, Москву та ще й зараз продовжують це робити, козак Єрмак з ватагою наших хлопців взяли для московитів Сибір, потім українці відвоювали південні околиці імперії, будували Біломорканал, Соловки, Магадан, БАМ і багато іншого. Звичайно, офіційна царська та і радянська ідеологія подавала ці звитяги виключно на користь Росії і росіян. Як приклад, при цьому ми знаємо з історії, що турків в Болгарії переміг російський воїн під мудрим керівництвом російських царських генералів. Мені довелося бути на славнозвісній горі Шипка у Болгарії, де відбулася переломна битва руського воїнства з турками. В музеї Слави на самій вершині є плити з прізвищами воїнів, які геройськи загинули в цій різні за імперські російські інтереси або замерзли тоді на цій вершині. Це на 90 - 95% виключно українські прізвища хлопців-козаків – наших з Вами земляків. Таких прикладів з історії, в тому числі новітньої, безліч. При цьому, на наш сором треба зізнатися, що деякі наші вітчизняні (українські) історики та археологи як повії, подавали історію нашого народу за вказівками і суворою цензурою з Кремля. Це вони і продали нашу буремну історію на перегляд Росії. Ще і сьогодні прокомуністично налаштовані ці історики і археологи типу Толочка безцеремонно доводять, що всі народи і народності, які здавна жили у Північному Причорномор’ї ще далеко до нашої ери начебто не є нашими предками. Буцім то теперішнє покоління українського народу до кіммерійців, скіфів, антів, трипільців, аріїв, сарматів не має ніяковісінького відношення, тобто одна з найвеличніших культур світу – українська з’явилася просто так, з неба. Що ще скажеш. Немає слів. Дай, Боже, цим нашим несвідомим співвітчизникам твоє милостиве прозріння і розуму! Отже, Москва, Кремль – це одне, а російський народ – це зовсім інше. Серед росіян у мене залишилося багато друзів і приятелів, зокрема ро-

95


сійський бізнесмен Коля Зав’ялов, науковці Валера Вандишев та Женя Іванов, професор Володимир Абросимов, мій вчитель – член-кореспондент АН СРСР Геннадій Крєстов (нажаль, уже покійний) та інші колеги, а Росія до деякої міри стала для мене спорідненою країною. Спогади про моє перебування у ній навівають ностальгію, радісні і сумні етапи моєї студентської молодості і мого важкого сходження, зокрема, до наукової кар’єри. І тут без єдності поглядів, без взаємовигідного співробітництва і Україні, і Росії ох і буде важко! З огляду на це, нас дехто сьогодні закликає назад у імперію під домінування Москви. Думаю, що такі партії, звичайно ж лівого толку, і їх куплені лідери давно прокляті свідомою частиною українства. Чому б їм сьогодні не стверджувати – Київ має бути столицею усіх слов’ян, бо теперішню багату і пихату Москву, яка занадто далеко зайшла у своїх імперських посяганнях і амбіціях, безцеремонно стягуючи данину протягом декількох століть зі своїх сусідів та і зі своїх же безправних громадян, сьогодні, м’яко кажучи, недолюблюють не тільки у цивілізованому світі, а, й значною мірою, самі ж збіднілі росіяни з глибинок. Повірте, я це переконливо знаю, адже був там “своїм серед чужих” і “чужим серед своїх” більше як вісім років свого життя. Саме наша древня слов’янська мова, велика культура, що базується не на безкультур’ї, п’янстві і матерщині, а на здобутках наших мудрих предків має домінувати у всьому слов’янському світі. Саме наша, канонізована, єдина, помісна, цивілізована, інтелектуальна та у вищій мірі духовна церква з центром і одним патріархом у Києві має пройти крізь душу і серце, розум і сумління кожного патріота в Україні та об’єднати українство! Якщо такі високі ідеали та глибоко національні і патріотичні принципи будуть набувати ваги, то я їх активний прихильник. Мабуть, у цьому і полягає суть нашої національної ідеї. А Росію нам, попри все, треба поважати, але, боронь Боже, не плазувати перед нею!

96


Повернемось з політичного олімпу назад у незабутнє дитинство. Я в дитячі і шкільні роки намагався встигати скрізь. Мене любили дорослі, бо я був надзвичайно допитливий і веселий хлопчак. Мене малого залюбки возили в кабіні сільські водії – дядьки Генько Хамський, Іван Мамчук та Вітька Панчук. З першим із них, дядьком Геньком, у мене склалися досить дружні стосунки ще й досі. Всі ці люди поважали мого батька – такого ж, як вони, простого шофера, а раніше – завідувача автотракторного складу. Двох останніх вже, нажаль, немає на цьому світі. Я досить довго ще до школи дружив з Марією Домчиною. Чомусь вона, доросла тоді дівчина, виділяла мене серед інших. Провозила мене малого на велосипеді, пригощала цукерками, була як рідна сестра. Потім вона завербувалася і виїхала з нашого села, а ось недавно я випадково побачив і пізнав на кладовищенському граніті її профіль. Мені було дуже жаль, що немає вже “моєї Марусі”. Бабуся Христя брала мене малого на усілякі сільські оказії – христини, поминки тощо. Тому я був “своїм” і серед старих людей села. Пам’ятаю, одного року влітку була страшенна засуха – така сушінь, що мабуть більше місяця не було дощів. Земля пересохла, пороху на дорогах сільських вулиць було по коліна. Старші люди говорили, що знову буде голод, бо зернові пропадуть, пересохнуть. Отже, найстаріші бабусі і дідусі під керівництвом мого рідного дядька, діда Юхима, зібралися одного дня на старому кладовищі біля великого хреста, який ще й досі стоїть на своєму місці, щоб просити Господа Бога змилостивитися і дати дощу на пересохлу Землю. Мені, маленькому хлопчику, може років п’яти від народження, “довірили” велику місію – йти попереду процесії і віником розбризкувати воду направо і наліво. Вважається, що маленького хлопчика Бог “почує і побачить” краще від інших. На небі ні хмаринки. Сонце пекло нещадно. І дійсно, не встигла процесія відійти від хреста і п’ятидесяти метрів, як почало гриміти і блискати, як уперіщив дощ, що світа білого не було видно. З того часу старі люди мені приписували “особливу силу”. Таке було.

97


Це правда, хоч і в таке важко повірити, але це не містика, а, можливо, Боже провидіння! Воду я взагалі любив і люблю досі та, мабуть, не тільки я. В дитинстві міг влітку разом з хлопцями “киснути”, як казали дома, цілими днями в ставку, пірнати безмірну кількість разів, плавати навипередки. Дійсно, яке це чудове задоволення! А ще з дитинства я люблю футбол. Вважаю, що це гра не тільки фізична, але і інтелектуальна. Це гра для справжніх чоловіків. В шкільні роки, та і пізніше, я напам’ять знав усіх своїх футбольних кумирів, починаючи з Олега Блохіна, Леоніда Буряка та закінчуючи Андрієм Шевченком. Я так важко переживав хоч і не часті програші київського “Динамо”, але так щиро радів великим його перемогам. Команду тоді складали звичайні прості, але талановиті наші хлопці. Сьогодні ситуація змінилася – і в київському “Динамо”, “Шахтарі” та і в інших українських клубах грають здебільшого “легіонери”. Тому вболівати за людей, які грають виключно за комерційний інтерес, бажання особливого немає. При цьому я, як і більшість українських людей, пишаюсь славетними перемогами і здобутками наших українських спортсменів. Однак гірко і боляче іноді буває, що ці діти України переважно розмовляють російською мовою. Таке враження, що ці перемоги вони здобувають не во славу України, а сусідньої держави. Я вважаю, якщо ти видатний спортсмен, то ти ще маєш бути особистістю, уособленням своєї нації, яка дала тобі талант і путівку в життя, громадянином і патріотом. Це і про видатних боксерів Кличків, і про стрибуна Сергія Бубку, і про “тезку” нашого великого Кобзаря футболіста Андрія Шевченка та багатьох інших. До речі, батьки їхні – прості люди, як я знаю, розмовляють дома українською мовою. А їх дітей – як заціпило! Думаю, що до них з часом ще прийде розуміння їхньої великої місії на Землі для України у другій частині п’єси життя. Щоправда, до таких як комуніст Олег Блохін – можливо й ні. За будь-яких обставин, ми

98


вдячні цим хлопцям, що вони, більше, як хто інший, прославили нашу державу і відкривали неосвідченому світові, хто така Україна. Спасибі Вам, хлопці, але пам’ятайте, що перед Вашим сумлінням – борг! Так само щиро я любив і люблю шахи. Це інтелектуальна гра, особливий тренінг для мозку. Щоправда, в шахах я люблю тих гравців, які грають “з чистого листа”, а не тих, хто заздалегідь напам’ять завчив різного роду комбінації. Шахи – це гра інтелектуалів, це захоплююча гра особливих людей, і в них треба вигравати силою розуму, а не завченими комбінаціями. Це, звичайно, не стосується професіоналів. А ще любив і люблю читати. Зараз це вдається все рідше і рідше. Проте в дитинстві міг читати до пізньої ночі. Якщо мама просипалась і гримала на мене, то я брав фонарик і тишком-нишком продовжував читати під ковдрою. Здається, усі книги, історичні романи та повісті, що були у нашій Кропивенській бібліотеці, я в дитинстві перечитав від початку і до кінця, поглинувши як губка, та пронісши через душу і розум їх сокровенний зміст. Тепер настала пора написати на сторінках цієї скромної книги про мою велику родину. За Тата і Маму, дідусів і бабусь я сказав окреме слово. У нашій сім’ї було б шестеро дітей, однак найстарша Ганя померла ще в роки війни. А ще є брат Микола, сестри Ніна, Женя та Валя. Микола і його дружина Світлана живуть у нашому рідному селі Кропивна. У нього теж багатодітна сім’я: Марія, Вася, Юрка, Клава і Борисик. Останній, найменший, помер, коли йому виповнилося всього вісімнадцять років. Такий був добродушний, розумний хлопець. Для нашої всієї родини це була велика втрата. Микола все життя до пенсії пропрацював у колгоспі механізатором та бригадиром тракторної бригади. Наробився у цьому колгоспі – оце і всі дивіденди від радянської влади. Старша його дочка Марія теж живе у рідному селі. Має сина Валіка та онучку, які мешкають у Києві. Начебто непогано господарюють вони з її чоловіком Леонідом, однак обоє

99


молоді і могли б ще десь працювати. Та колгосп розібраний вщент – і ніякої тобі перспективи. Вася, син брата Миколи, зразу ж після служби у армії подався в Сибір на заробітки. Там і залишився жити. Має двох дітей – сина Андрія і дочку Аню. Додому в село приїзджає дуже рідко, адже дорога від Красноярського краю неблизька. Юрка, наступний син Миколи, живе у Вінниці. Трудиться на будівництві. Дружина його Катя працює у педуніверситеті. Є у них дочка Світлана, яка закінчила педучилище. Вони вже, слава Богу, мають власну квартиру, то і життя стало легшим. Бо до цього декілька років моєму дорогому племіннику Юрці доводилося важко заробляти у тій же злополучній Москві. Клава, молодша дочка Миколи, живе у Вернигородку, що на Козятинщині. Має двох синів: Сашу і Мішу. Ось так і живе родина мого брата Миколи. Наступна моя сестра Ніна живе зараз у Івано-Франківську. Чоловіка її звати Олексій Кузьмович (нажаль, зовсім недавно його не стало). Наш сільський хлопець. Прослужив офіцером у Радянській Армії, а зараз, як і Ніна, був на пенсії. До Івано-Франківська вони після розвалу Союзу переїхали з Іваново. Мають дочку Анжеліку та двоє онуків: Віту та Катю. Анжеліка живе у Апатитах Мурманської області Російської Федерації. Коли Олексій та Ніна служили на Новій Землі три роки, то увесь цей час маленька Анжеліка була у нас в селі на догляді дідуся Гріші та бабусі Антошки. Проте батьки мої, як відомо, зранку до вечора працювали в колгоспі, то Анжеліку залишали на мене. Ото я три роки її і виховував. Вона більше нікого не визнавала, окрім дяді Васі, тобто мене. Щоправда, Лукащуки мені здорово прислужилися і допомогли в житті, коли жили в Іваново. Ніна мене часто підкормлювала, бо часи у Росії, окрім Москви, коли я вчився, були важкими і голодними. Взагалі, я жив у гуртожитку, але до Лукащуків їздив часто. Тому я Ніну і Олексія Кузьмовича поважаю та особливо виділяю серед усієї моєї родини.

100


Сестри Женя і Валя живуть у місті Краснограді Харківської області. Женя на пенсії. Має сина Володю та онука Віталіка і внучку Настю. Вова живе з сім’єю у Полтаві. Працював в Сибірі вахтовим методом. Валя має двох дітей: Руслана і Людмилу. Вони закінчили Івано-Франківський інститут нафти і газу. Валя так і працює після закінчення ІФІНГу за дипломом – інженером Красноградського об’єднання бурових робіт і газовидобування. У її сина Руслана народилася дочка Олександра та зовсім недавно син Сергійко. Руслан живе з сім’єю у Харкові. Людмила вийшла заміж і живе та працює у Полтаві. Недавно народила дочку, яку назвали Настею. Хочеться також добрі слова сказати на адресу моїх тещі і тестя. Тестя звали Остапчук Дмитро Степанович. Все життя важко працював, не для себе, а заради дітей і онуків. Нелегка йому дісталась доля. Втратив руку, працюючи на жнивах, а це ось недавно помер. Теща Анастасія Юстинівна живе зараз сама у селі Ступник, рідному селі моєї дружини Галі. Село Ступник поруч з Кропивною. Колись раніше обидва ці села входили в один колгосп. У Кропивні була восьмирічна школа, у якій я вчився, а у Ступнику – десятирічка, яку я і закінчив з золотою медаллю. Пройшов час. Сьогодні у Ступнику залишилася початкова школа, а старших возять до нової Кропивнянської одинадцятирічки. Мама теща – дуже добра жінка. Все віддає дітям і онукам та все життя піклується про них. Моя сім’я дуже любить бабусю Настю. Ми часто їздимо до неї, так само, як і до моєї рідної Мами. По мірі можливостей допомагаємо їм. Бабусю Антосю ми теж всі дуже любимо. Дідусі повмирали, а вони залишилися одні і рідна земля, на якій вони зросли, трудилися, народили і виростили діток, як магніт, не відпускає зі своїх гарячих обіймів... Ну і нарешті – про свою сім’ю, до складу якої входить моя дружина Галина Дмитрівна, син Роман, невістка Марина, дочка Діана, зять Андрій та онуки Владислав і Віктор. Дочка Діана зі своєю сім’єю живе окремо у своїй квартирі, в місті Вінниці. Працює провідним спеціалістом управління

101


комунального майна Вінницької міської ради. Надзвичайно працелюбна і наполеглива у досягненні мети. Користується повагою на своїй роботі. Закінчила Вінницький національний технічний університет за спеціальністю “Менеджмент організацій (будівельної та комунальної сфери)”. Зять Андрій, майор внутрішньої служби, працює в управлінні, що відноситься до Міністерства юстиції України. Закінчив академію Міністерства внутрішніх справ. Внук Владик з задоволенням відвідує школу. Внучок Вітя ще маленький, але надзвичайно жвавий, допитливий і розумний хлопчик. Ми всі дуже любимо наших онуків. Рома, мій син, моя гордість, продовжувач роду Петруків, закінчив школу мистецтв і одночасно з медаллю середню школу №35 міста Вінниці. Зараз закінчив магістратуру Вінницького національного технічного університету за спеціальністю “Екологія та охорона навколишнього середовища” та навчається у аспірантурі за спеціальністю «Екологічна безпека» під керівництвом видатного вченого, доктора хімічних наук, професора Анатолія Петровича Ранського. Завжди круглий відмінник. Був старостою групи. Займається серйозно науковою роботою. Підпрацьовує у науково-дослідній частині університету. Посилено вивчає англійську мову. Бездоганно володіє сучасними комп’ютерними технологіями. Бере активну участь у громадських і студентських екологічних заходах, в тому числі і міжнародних. Як переможець усіляких студентських та наукових конкурсів, побував у багатьох країнах світу. Дуже хочеться сподіватися, що Рома в житті чогось досягне. Він на те заслуговує, адже працьовитий, спокійний, виважений, розумний та патріотичний юнак. Невістка Марина – теж науковець, закінчила магістратуру нашого ж технічного університету. Як і Рома, тепер її чоловік, кругла відмінниця у всьому. Вони тільки-тільки заснували свою сім ю. Хай їм щастить на довгій життєвій ниві! Дружина Галина Дмитрівна, кандидат технічних наук, доцент кафедри хімії Вінницького державного педагогічного університету. На роботі її

102


поважають за розсудливість, кваліфікованість, порядність. Так само дома. Ми всі дуже любимо нашу Маму і тепер уже бабусю Галю, бо вона чудова жінка, трудівниця, господиня, берегиня нашого спільного дому. З Галинкою ми ходили до школи в один клас, разом долали усі труднощі, живучи в Росії, вчилися у одному університеті, працювали разом на одному заводі, а тепер разом трудимося і творимо на благо рідної України на одній хімічній, екологічній та педагогічній ниві заради дітей і онуків, заради щасливого майбуття... ...Поки я писав ці спогади дитинства, помер мій Батько, а Мама рівно п’ять місяців прожила у рідній хаті, чекаючи покупців. Оце недавно трапились молоді люди, які і купили батьківську хату, а Маму забрали до себе мої сестри Женя і Валя у Красноград Харківської області. Господи, як важко матусі було прощатися з обжитим обійстям, рідними Кропивнянськими краєвидами і просторами. Однак філософія життя бере гору. У неї свої закони. Мамі з дванадцятого березня 2011 року пішов вісімдесят сьоий, і якби не хворі ноги і не боліла спина, то вона ще залюбки господарювала б у рідному домі. Моя родина усі ці п’ять місяців, як і раніше, навідувалась до Мами, допомагала любій неньці... ...Ось так закінчується певний відрізок мого життєвого шляху і поволі віддаляються батьківська хата та рідні місця, які збігав, хоч і не босими, але спритними дитячими ногами. Тепер буду, швидше за все, навідуватися лише на сільський цвинтар, де спочивають мої натружені предки, щоб віддати їм належну шану і зустрітися, принаймні, на Проводи з моїми ровесниками, односельчанами та незабутнім, яскравим і важким дитинством...

103


Василько Петрук (Кропивна, 1961 р.)

Кропивнянська восьмирічна школа (1973 р.)

Відмінник навчання Василь Петрук у другому класі школи (1967 р.)

104


Рідна батьківська хата (2006 р.)

Велика родина Петруків: батько Григорій Михайлович, мати Антоніна Тарасівна, справа – сестра Валя та брат Микола, зліва – сестри Женя і Ніна. В центрі – малий Василько (1959 р.)

105


Батьки – Антоніна Тарасівна і Григорій Михайлович

Діти – Діанка і Роман (1995 р.)

106


З дітьми Діанкою і Романом біля ставка с. Ступник (1997 р.)

Родина Петруків (1989 р.)

107


Перший клас Кропивнянської восьмирічної школи з першою вчителькою Тригубою Марією Антонівною, третій зліва у другому ряду (1965 р.)

З Галиною Дмитрівною (Вінниця, 2003 р.)

108


Василь ПЕТРУК. ЛюбітьУкраїну (автобіографічна повість) ч2  

Василь ПЕТРУК. ЛюбітьУкраїну (автобіографічна повість) ч2

Advertisement
Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you