Page 1


Василь ПЕТРУК

Любіть Україну (автобіографічна повість життя, кохання і науки)

Вінниця 2011

1


ББК 84 Укр6 П31

У книжці використані фотографії з сімейного альбому автора

Петрук Василь П31 Любіть Україну (автобіографічна повість життя, кохання і науки). – Вінниця, 2011. – 263 с. іл. ISBN У третьому виданні, виправленому і доповненому, написаному до 50-річного ювілею відомого українського вченого, доктора технічних наук, професора В.Г. Петрука, висвітлені спогади його дитинства, юнацьких і студентських років та науково-педагогічної діяльності, які можуть бути корисними у справі виховання української молоді в дусі патріотизму, любові до життя і людей. ББК 84 Укр6

ISBN © В.Петрук, 2011 petrukvg@gmail.com http://eeb.vstu.vinnica.ua 2


ПЕТРУК ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ

Директор інституту екології та екологічної кібернетики, завідувач кафедри екології та екологічної безпеки Вінницького національного технічного університету, доктор технічних наук, професор, член-кореспондент Української технологічної академії, академік Української академії економічної кібернетики, академік Міжнародної академії наук екології та безпеки життєдіяльності, лауреат премії імені Івана Богуна, експерт Євросоюзу з інтегрованого управління та поводження з відходами, лауреат номінації ’’Людина року в галузі науки’’ за 2002 рік, заступник голови Конгресу української інтелігенції Вінниччини, голова Вінницької обласної екологічної молодіжної організації ’’Екотопія Поділля’’, член науковометодичної комісії Міністерства освіти і науки України з екології, Відмінник освіти України

3


ВЧИТЕЛІ

Петрук Григорій Михайлович, Батько

Смолінський Євген Степанович, к.ф.-м.н., професор, науковий керівник кандидатської дисертації

Поджаренко Володимир Олександрович, д.т.н., професор, науковий співкерівник кандидатської та консультант докторської дисертації

Крєстов Геннадій Олексійович, д.х.н., професор, академік РАН, директор Інституту хімії неводних розчинів РАН, Заслужений діяч науки і техніки СРСР

4


ПЕРЕДМОВА Українська наука серед шанованих у світі. Наші вчені могли б досягти ще більших успіхів, якби теперішнє суспільство приділяло їм не тільки більше уваги, а й віддавало належне, справедливіше віддячувало за нелегку інтелектуальну працю. Чи потрібно доводити це? Сьогодні українські вчені в пошуках більшого заробітку та в надії отримати кращі умови для наукової праці масово від'їжджають за кордон і не поспішають повертатися. Хоч переконаний, що чимало з них таки повернуться. Іронічне прислів'я: “Там добре, де нас нема” напоумить ще не одного. Коли ж перед професором, доктором технічних наук Василем Григоровичем Петруком поклали таке заманливе запрошення, воно його хіба що відштовхнуло. Людська гідність і високе почуття патріотизму, які завжди доповнюють його творчу наукову працю, не видаються йому консервативними. Він трудиться на рідній землі для рідної науки і своєї Батьківщини – хіба ці позиції можуть стати предметом торгу та заміни їх на довгі гроші? Сьогодні, взявшись розповісти про нього, я також можу запевнити читача, що роблю це не випадково. Понад десяток років співпрацюємо з ним у Конгресі української інтелігенції Вінниччини, де він заступник голови. Його громадянська позиція і ті справи, які він вершить, і ділом, і духовною аурою просвітлюють суспільство, рухають його в напрямку розвою і самодостатності. В зустрічах і ділових розмовах з ним я кожного разу переконувався, що нам потрібні такі люди – і характером, і знаннями, і досвідом. Походить цей достойний чоловік з села Кропивна Хмільницького району. Родовід його селянський – з прадіда хліб там ростили, себе і народ годували і на традиційних чеснотах трималися. Лихі, недобрі, нечесні вчинки просто заборонялися як у родинному колі, так і в стосунках з сільчанами та з усіма іншими людьми. Доброта і повага до інших розумілися як духовне багатство, що зігріває і облагороджує душу, допомагає достойно жити. Школу Василь Петрук закінчив із золотою медаллю. Це давало йому шанси вступити в будь-який вуз. Однак у долі свої закони. В ту пору набирав

5


популярності предмет хімії. Потреба в фахівцях цієї галузі була необхідною як у промисловості, так і в сільському господарстві. Особливої уваги предмету надавали в школі. І юнак вирішив спробувати свого щастя аж в Івановському хіміко-технологічному інституті. Там і став студентом, відразу зарекомендувавши себе з найкращого боку. Успішне навчання та організаторські здібності відкривали шлях як у велику науку, так і на матеріальне самоутримання. А в Росії тоді продовольчі магазини були порожніми. Тому Василь, як і багато інших студентів, сідав на поїзд і їхав з Іваново до Москви по продукти. Але на такі поїздки і закупівлі необхідні гроші, їх треба було заробити. Здійснити це вдавалося під час літніх канікул, коли організовували студентські будівельні загони і вирушали в Казахстан чи Сибір будувати ферми, клуби, промислові споруди. Протягом літа треба було добряче натрудитися. Зароблених грошей разом із підвищеною стипендією вистачало для навчання і прожиття до наступного літа. І так щороку. А до праці було не звикати. З дитинства працював і усвідомив, що все має бути заробленим. - Одного разу, – зізнався Василь Григорович, – той заробіток у Казахстані було так перестрашив, що думалося – і живим не повернуся. Як керівникові будівельного загону по завершенні робіт треба було отримати гроші на всіх. Добрався до райцентру, отримав велику суму у кільканадцять тисяч карбованців – повен портфель – та й подався дорогою до своїх. Дорога довга, а довкола – голий степ. І раптом побачив, що його наздоганяє машина. Замість того, щоб порадіти такій нагоді, мимовільно зринула думка про те, що хтось дізнався про його ношу і що його наздоганяють злочинці, аби відібрати гроші. Страх наростав, утікати було нікуди, здавалося – життю настав кінець. Наздогнавши, машина зупинилася, і водій запросив сісти в кузов. Зблідлий, байдуже жбурнув туди портфель, набитий грішми, і сам забрався всередину. Студентського касира довезли до загону, не підозрюючи, що у його портфелі літній заробіток бригади молодих будівельників. Однак, це з епізодів. Бездоганно навчаючись в інституті, Василь знав, що його чекає велика наука, проявляв у навчанні наполегливість та кмітливість, і під кінець йому 6


запропонували попрацювати в інституті асистентом та підключатися до наукових розробок вузу. Попрацював там три роки і відпросився додому, у рідні краї. З того часу серцем і розумом у Вінниці, у її вищих школах. Спочатку перевівся до Вінницького науково-виробничого об'єднання "Жовтень", де працював начальником технологічного бюро базового цеху підприємства. Проте тяга до науки перемогла. Звідти перейшов до Вінницького державного педагогічного інституту на кафедру фізики, де долучився до створення двох спеціалізованих лабораторій "Оптики", заохотив чимало студентів до глибокого вивчення дисциплін. У своєму житті орієнтує себе на служіння суспільству і людині, для яких толерантно працює, і науці, якій присвятив свої життєві інтереси. В інституті працювати цікаво і захоплююче – оточує молодь з юними мріями і фантазіями, навіть з безмежними ілюзіями. Але перед викладачем – завдання вести цю молодь у світ науки і знань. Потреба вищої обсервації вимагала швидшого завершення кандидатської дисертації. А оскільки дослідження стосувалося галузі хімії, то довелося перейти на відповідну кафедру Вінницького технічного університету. Там викладав студентам цей предмет, а затим майже суміжний "Основи екології". Як з волі предмета, так і суспільних завдань вчив юнаків і дівчат, як осягати нові технології, плекати в собі громадянські почуття і потребу бути корисним суспільству. Особливо багато уваги приділяв молодий науковець навчальноорганізаційній роботі кафедри. За його ініціативи і безпосередньої участі у вузі ліцензовано і відкрито нову спеціальність "Екологія та охорона навколишнього середовища", за програмами якої вже з вересня 2000 року навчаються студенти-екологи. Тож для методичного забезпечення навчального процесу підготував і видав декілька методичних розробок з хімії та екології. Серед них навчальні посібники та підручники “Лабораторний практикум з фізико-хімічних основ мікроелектронної технології”, ”Основи науководослідної роботи”, “Основи екології”, “Хімія та основи матеріалознавства”, ’’Вступ до фаху’’, а для практичних занять створив ще й лабораторію фізико-хімічних основ мікроелектронної технології, а також науково7


дослідну лабораторію спектрофотометрії неоднорідних середовищ, розробив навчальні програми та критерії модульно-рейтингового контролю зі всіх дисциплін, які він викладає. За грантами обласного фонду охорони навколишнього середовища придбав і облаштував комп'ютерний клас з семи сучасних програмних комплексів. Щоб наука давала ще й доходи, то під керівництвом Василя Григоровича за запитом із Державного фонду охорони навколишнього середовища та Державного фонду фундаментальних досліджень МОНУ виконали робіт на суму понад триста тисяч гривень. Продуктивною стала участь В.Г. Петрука у виконанні науковотехнічних програм та у роботі науково-методичних і технічних рад. Зокрема, програм наукових досліджень Південно-Західного центру АН УРСР, наукових досліджень Міністерства освіти і науки України, є їх відповідальним виконавцем. Успішно справився і з керівництвом науково-дослідних робіт за програмами МОНУ, зокрема, “Науково-технічні основи створення медичних засобів” та ін. У процесі копіткої наукової і викладацької діяльності Василь Григорович розробляє і трудиться над виконанням державних договірних тематик з дослідження спектрів відбивання і поглинання біотканин для неінвазивної діагностики, а також локації дисперсних середовищ. В 2001-2002 рр. здійснив розробку екологічно чистих технологій знезараження та практичного використання продуктів переробки непридатних пестицидів, яких чимало накопичилось, зокрема, у Вінницькій області, а у 2006 році розпочав і успішно продовжує науково-дослідну тематику по спільному україно-білоруському проекту з розроблення спектрополяриметричних основ і нових принципів неінвазійної діагностики біотканин та ін. Наука вимагає долати теоретичні проблеми. Це сконцентрував у докторській дисертації, яку захистив у 1998 році. Після цього йому присвоїли вчене звання професора, а також головного наукового співробітника ВДТУ. Василь Григорович підготував декількох кандидатів технічних наук. Видав сім монографій, здобув понад тридцять авторських свідоцтв та патентів на винаходи. Опублікував понад триста наукових та науково-методичних ро8


біт, зокрема в галузі спектрофотометрії неоднорідних середовищ. Є членом двох спеціалізованих вчених рад із захисту докторських дисертацій, членомкореспондентом Української технологічної академії, академіком Української академії економічної кібернетики, академіком Міжнародної академії наук екології та безпеки життєдіяльності, членом редколегії трьох ВАКівських наукових журналів, лауреатом номінації “Людина року в галузі науки” за 2002 рік, експертом Євросоюзу з екологічних проектів України, а також обласної премії ім. Івана Богуна за громадську діяльність та ін. У творчих і практичних починаннях Василь Григорович знаходить розуміння і підтримку своїх старших колег. Бо й сам із студентами і співробітниками добра, коректна, ділова людина. В першу чергу, вимогливий до себе. Відкритий для критики, самооцінок і оцінок спеціалістів. Коли його педагогічну, наукову та науково-методичну діяльність розглядали на кафедрі хімії та екологічної безпеки, на методичних та наукових семінарах, під час аналізу проведених відкритих лекцій, лабораторних і практичних занять, то неодмінно відзначали його високий професійний, науковий та методичний рівень, компетенцію і ретельність, дохідливість і зрозумілість тим, кому це було призначено. Його ж аудиторія – не тільки студентство, але і широкий науковий світ, адміністративні служби, громадськість. Він брав участь у роботі понад п’ятидесяти Міжнародних, всесоюзних, республіканських, галузевих наукових конференцій та науково-практичних семінарів. При цьому, організував зі своєю кафедрою і успішно провів Міжнародні науково-практичні форуми “I-ий і ІІ-ий Всеукраїнські з’їзди екологів”, які спричинили значний позитивний резонанс у екологічній науково-освітній сфері України. Виголошені ним на різного роду наукових форумах ґрунтовні доповіді за тематиками – “Комп'ютерні програми навчального призначення з хімії”, “Концепції розвитку екологічної освіти в Україні”, “Проблеми сучасних інформаційних та енергозберігаючих технологій життєзабезпечення людини”, “Неінвазійна спектрофотометрія біотканин”, «Сучасні технології знешкодження і утилізації некондиційних пестицидів та побутових і промислових відходів» та інші визнані як помітний внесок у науку. 9


Василь Григорович – заступник голови Конгресу української інтелігенції Вінниччини. Виступає на громадських зібраннях, серцем патріота вболіває за долю незалежності України, трудиться над утвердженням її державності. Кожного разу він широко розкриває можливості і успіхи свого багатогранного таланту. Представляючи його читачам, смію сказати, що з багатьох талановитих і здібних вчених, які частенько замикаються в робочих кабінетах, Василь Григорович вміє ще й активно трудитися серед людей, сміливо йде дорогою добра і справедливості. Його приклад високого наукового професіоналізму і громадянської активності та мужності і є тим золотим зерном, з якого Україна має свій духовний і матеріальний хліб насущний.

Письменник Григір МОВЧАНЮК, член Національної Спілки письменників України

10


На честь Батьків моїх Григорія Михайловича та Антоніни Тарасівни з синівською любов’ю Людина опромінюється світлом у тій же мірі, в якій вона сама випромінює... ПРОЛОГ XXI століття відкрило свій лік. З часу моїх дитячих, шкільних та студентських років відбулося чимало подій і змін. Україна стала самостійною державою. Проте проблем у нашому суспільстві не зменшилось. В першу чергу, гостро стоїть проблема молоді як шкільної, так і студентської. В той час, що описується в цих спогадах і щоденнику, компартія не випускала з рук молодь і скеровувала їх світогляд, їх свідомість в ідеологічне русло. І разом з комуністичною “фата морганою”, тим не менше, молодь була під контролем, під пильним оком комсомолу і партії. Сьогодні наша держава, здається, не піклується проблемами молоді. Остання викинута на узбіччя дороги і деяким державним діячам до її проблем немає ніяковісінького діла. При цьому відсутня нормальна національна концепція розвитку молодіжної політики. А якщо і є намагання вплинути на молодь, то тільки як на електорат, зокрема під час виборів. Деякі мас-медіа постійно і цілеспрямовано здійснюють політику розтління молодих душ на основі космополітизму. Боляче, коли щодня бачиш цей нігілізм стосовно наших дітей. Справжні патріоти своєї землі і свого народу, як і в радянські часи, не виховуються, оскільки дехто боїться будь-яких проявів патріотизму, ототожнюючи його з націоналізмом. І в цьому я вбачаю основну проблему нашого різнобарвного суспільства. Нам кажуть, як тільки буде багата держава, тоді тільки можна буде зайнятись ідеологією, проблемами нації, її мови, духовності тощо. Я стверджую: за умов відсутності єдності нації на основі життєдайної і перспективної національної ідеї заможною держава бути не може в принципі. Ми за часи незалежності намагалися йти шляхом 11


первинності економіки і вторинності духовності та національної політики. Він, і це очевидно, не дав бажаних результатів. Тому пора братися за ідеологію патріотизму і, спираючись на неї, самим серйозним чином повести молодь до відродження справжньої багатої України. Адже саме сьогоднішнє покоління молодих людей, якщо виховати його в дусі любові до своєї Батьківщини, справжнього патріотизму, і є тим золотим зерном, з якого майбутня Україна буде черпати своє духовне і матеріальне благополуччя. Розумію, представляючи читачам роздуми і щоденник моїх юних років, я не вирішу їхніх проблем. Проте переконаний, що формувати суспільну думку щодо проблеми молоді, ми – старше покоління – маємо негайно, поступово, ретельно, свідомо і наполегливо. Можливо, через світлі почуття кохання, спогадів незабутніх дитячих, шкільних і студентських років, важких цілинних випробувань на шляху до власного утвердження в житті допоможуть молодій людині замислитись, переоцінити свої вчинки і дії, стати на шлях активної життєвої позиції, добра і любові до людей. Тому присвячую ці скромні спогади і щоденник старшокласникам та студентству, аби вони почерпнули з нього щось корисне і він наштовхнув їх до відважних та благородних діянь на благо нашої святої Вітчизни.

12


РОЗДІЛ 1 ГЕРОЇЧНА ІСТОРІЯ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ – РІДНОГО СЕЛА КРОПИВНА ТА БЛИЖНІХ СІЛ Хто не знає свого минулого, Той не вартий майбутнього. Хто не відає про славу своїх предків, Той сам не вартий пошани. М. Рильський Мов перлина мій край в Україні на щедрім Поділлі – Пресвятая навік, злита кров’ю і потом Земля, Тут вишневі сади і пташине голосе привілля, І пісні від душі, як весняний заспів солов’я. Неземна голубінь і казкова хмільницька природа, І пшеничні хліба золотять всі безкраї лани – Вічні символи наші, всієї держави, народу, Де щасливе життя і усміхнені дочки й сини. Я вклоняюсь тобі, моя рідная матінко-земле, З діда-прадіда краю, синьоока моя сторона. Я без тебе – ніхто, і так боляче серденько щемне, Що вертаю в село, де хатина без неньки сумна. Я побачу на мить рушників візерунки веселі, Пригадаю калину і хліб на святковім столі, І матусеньку рідну, що зве нас усіх до оселі, І безмежну любов на святій прабатьківській землі. Наберуся наснаги на витоках роду - порогах, Із криничних джерел я нап’юся живої води… Хлібосольний мій краю, ти – розрада моя і підмога, І майбутнього компас, щоб впевнено йти до мети. Микола Дорош

13


Краю мій рідний! Вікопомна моя Кропивно! Дороге моє Поділля! Чи є у цілому світі щось більш благодатне і святе?! Я виплекав мрію написати коротку оповідь-історію малої Батьківщини, бо саме з цього починається і на цьому стоїть наша Вітчизна – Україна. Це роблю неспроста. Адже наш Хмільницько-Уланівський

край, як і все Поділля, як не крути, є

центром України. І саме тут відбувалися найбуремніші події, найтрагічніші і найгероїчніші сторінки української минувшини. Звичайно, у царські і радянські часи це свідомо замовчувалося. А хто підіймав голову і намагався дослідити певні висяги рідного краю, тим негайно кремлівськими і доморощеними посіпаками приписувався націоналізм. Тому і безслідно зникали з України і опинялися у Пітерських (наприклад, Золота Палата у Ермітажі) або Московських музеях чи сховищах скіфське та сарматське золото, гетьманські клейноди. Царською та радянською владами нещадно переорювалися, обкрадалися і стиралися з землі багатющі українські пам’ятки: козацькі кургани (зокрема, Товста Могила на Дніпропетровщині, Кам’янка на Запоріжжі, Товщинак під Мелітополем, Куль-Оба поблизу Керчі, Немирівське та Петриковецьке городища у нас, на Поділлі) та багато-багато інших дорогоцінних скарбів корінних південно-західних русичів, тобто теперішніх українців. Вимогу про їх повернення на Батьківщину українська влада не посміє поставити перед Росією. Точно так само чимало багатств з України

безслідно «привласнили» королівські Польща, Румунія, Австрія та

Угорщина, султанська Туреччина, кайзерівська і фашистська Німеччина та інші «сусіди». При цьому, в Україні не могли бути свої видатні люди, герої, мудрі полководці. Все було віддано на поталу Росії, і тільки вона могла бути всім і навіть «родиной слонов». Більше того, я пам’ятаю, як у радянські часи школярам тенденційно подавалася історія русів тільки для того, щоб приховати порівняно недавнє, в історичному плані, походження росіян. Але ж ми знаємо, що росіяни – це лише в якійсь мірі похідна гілка від києворуси-

14


чів. При цьому вважалося, що три братні народи: український, білоруський та російський мають спільну колиску і з’явились поступово і одночасно. Боронь боже, було в ті часи твердити, що коли заселилось північне Причорномор’я, Побужжя та Придністров’я пращурами києворусичів-українців та розвивалося багато десятків або й сотень тисяч років, то на територіях теперішніх і Варшави, і Мінська, і Москви ще були тільки густі дрімучі ліси і людності не було взагалі. Аналогічне прагнення завуалювати нашу історію, тобто історію києворусичів-українців, є і у євреїв, арабів та інших народів, країни яких далеко від нас. Їм вигідно трактувати, що нібито саме вони є колискою людства, що їхня територія є святою землею «обетованною», і що історія починається саме з них, і що саме ці народи є Богом обрані. При цьому я поважаю право віруючих у це людей. Але надто поінформованим стало людство за останній час, щоб так легко у ці вигадки вірити. Зрештою, чим кращі такого роду християнські догми, зокрема вище зазначені, від сліпих язичницьких вірувань, наприклад, у сили незбагненної Природи? Зрозуміло, які дивіденди мають з цих цинічних міфів християнська та інші релігії (іудеї, іслам тощо) – завдяки такому тотальному обдурюванню тримати світ, цілі народи, у темноті і покорі вже близько двох тисяч років. Тому нам, особливо молоді, сьогодні потрібно відмовлятися від цих міфів, які вбиваються в нашу свідомість тривалий в історичному плані час. А всім відомі заповіді типу «не вбий», «не вкради» і багато інших хай наявні релігії собі не приписують, бо це найкращі напрацювання людства за всю історію розвитку. Отож, хочеш залишатися нормальною і порядною людиною, допомагати людям, жити в світі чесно – будь нею! Але це автоматично не означає, що треба «в церкві лоба поклонами розбити», бо сліпа віра – це шлях в нікуди! Тому релігії і релігійним діячам не потрібно нахабно влазити в державну політику, тим більше, в світлі душі і розум нашої української молоді. Але й державі потрібно наполегливіше запов-

15


нювати цю нішу в молодіжній політиці патріотизмом, жадобою до фізичних кондицій, любов’ю до життя, Людини та Природи і до її Творця… Беззаперечним аргументом усього цього є ще й те, що земля, люди і кліматичні умови середнього Придніпров’я, Побужжя і Придністров’я, тобто північного Причорномор’я, з давніх-давен є одними з найкращих у світі, тобто найбільш придатними для повноцінного життя людини. Неспроста наша свята, Богом дана земля, зажди була і є сьогодні об’єктом безпощадної боротьби, агресивних нападів, дикого завоювання у минулому з боку найближчих сусідів з усіх сторін. При цьому Україна (Київська Русь і раніші державні утворення) ніколи нікому не загрожували, не загарбували і по-бандитськи не забирали нажите невтомною працею добро у сусідів. Історичних фактів скільки завгодно! Українці, з огляду на те, що їхня земля дає їм стільки благ, скільки вони можуть «проковтнути», були і є мирною та неагресивною нацією. Проте нам треба вже нарешті не віддавати свого ніяким зайдам, бути послідовними, впертими і дружними, якщо це стосується наших національних інтересів. До речі, якщо раніше в українців сусіди відбирали матеріальні блага і життя, то сьогодні, крім цього, придумано ще цинічніший спосіб поневолення – відтік фізичної сили, умів і грошей, зокрема через банки, з України до інших «більш проворних» держав – колишніх і теперішніх імперій, зокрема, США, Канади, Англії, Франції, Німеччини, Росії, Польщі, Італії та інших. Вони, як бачимо, чесно, окрім як за рахунок інших народів, жити не могли і не можуть!.. Отже, історію нашого Українського роду, починаючи з історії «малої Батьківщини», треба знати докорінно, глибоко, робити серйозні висновки, щоб наша держава і український люд достойно жили, щасливо продовжували свій рід і були серед інших народів на чільному місці. Ми на це маємо право, завдячуючи нашим мудрим та героїчним пращурампопередникам. Тому обов’язок нинішнього покоління – передати найкращі

16


у світі традиції, історію, мову, культуру наших батьків і предків благословенним нащадкам. Нам усім без будь-якої боязні треба зрозуміти, що новітня влада незалежної України, я вже не кажу за владу радянської України, не є по суті українською. Всі Президенти дбали за себе, за олігархічні клани, за гроші та банки, підтакували сусіднім державам і, в першу чергу, Росії, але ніяк (хіба що на словах) не переймалися долею пересічного «маленького українця» – носія цієї ж влади, нас із вами. Були великі сподівання і надія на Президента Віктора Ющенка. Проте останній відверто зрадив Майдан, не виконав обіцянок типу «бандитам – тюрми» і тому подібних, боячись за свої статки, за свою велику рідню. Крім того, він не став харизматичним лідером, який зумів би повести націю до рівня світових держав. Справжніх українських хлопців навіть на милю не допускають до владного олімпу. Мовляв, «побавилися» жовто-блакитним прапором на початку 90-х років, на зорі Незалежності, і досить. Та при цьому, деяких з них надійно «прикупили». Щоправда, їм все-таки варто подякувати за Незалежність, за наш жовто-блакитний прапор і, головним чином, що в перших стрічках Конституції України вони все-таки з величезними потугами вибороли слова «Україна – держава українського народу». А були посягання від різних зайд вставити формулювання «Україна – держава народів України». Цим приписали б вирок ще на багато поколінь. У нашій українській державі і так «привольно» живуть усі народи, зокрема євреї та росіяни, але не українці. Держава, яку сьогодні у владній піраміді уособлюють у значній мірі євреї та росіяни, не тільки нічого не робить для відродження української нації, але й, здається, робить все, щоби простому українцеві було некомфортно жити у своїй же державі. Хотів би висловити своє глибоке переконання: так не повинно бути! Буде заможній і задоволений українець, як представник корінної і державотворчої нації, будуть добре жити разом й інші народи. А коли буде навпаки, то ми ще довго будемо борсатись у

17


багні. Разом з тим, хочеться наостанок мрійливо сподіватись, перефразовуючи зміст заповітних слів нашого великого Генія, нашого Пророка – посланця від Бога, Тараса Григоровича Шевченка і твердо наголосити: «Таки діждемся свого Вашінгтона». Тарас Григорович мав на увазі мудрого і харизматичного першого Президента США Джорджа Вашінгтона, який не тільки об’єднав Америку, але й заклав основу для її відродження і могутнього зростання. Думаю, що Україна заслуговує саме на такого, але нашого Президента. Я вірю у щасливу долю нашої держави – це неодмінно буде! Тому й беру завдання – якомога швидше наближати той час, з якого постане перед світом справжня, сильна і багата Україна. Повернуся знову до батьківських порогів, до рідного села Кропивна, що у Хмільницькому ( а до 1962 року Уланівському) районах Вінницької області. Назва його походить, можливо, від того, що село знаходиться на самому гребені Придніпровської височини і частіше за інші близькі до нього села з точки зору метеорології поливалося, «окроплювалося» дощами; можливо, його заснував якийсь старійшина Кроп; можливо, від того, що навколо села, особливо в ярах і яругах величезна кількість родючої і пишної рослинності: кропиви, осоки, татарського зілля і іншої всякоївсячини. У будь-якому разі, мій рідний край не раз «окроплювався» кров’ю його мужніх захисників, сльозами радості і смутку його Матерів, щедрою росою Бога Дощу і Сонця. Ніхто не знає, звідки походить ця назва. При цьому у старослов’янській мові у давні часи могло бути якесь поняття, в корені якого стояли б «кроп», «окріп» та інші. Якщо взяти назви сусідніх сіл: Ступник, Клітенка, Подорожня, Червоний Степ, Вишенька, Чепелі, Тараски, Остріжок, Буряки, Сміла, Чеснівка, Петриківці, то появу їх назв цілком обґрунтовано можна трактувати і сьогодня. Село розташоване на берегах аж трьох річок: Руда, Рудка (тече біля колишнього колгоспу) та потічок Безіменний (тече поблизу нинішнього клубу). Дві останні впадають у Руду, що бере свої початки з-під Листопаді-

18


вки (близько траси, недалеко від колишньої військової частини – Вежі), тече через Клітенку, а далі – Кропивна (поруч теперішньої школи), Погоріла, Ступник. За Ступником вона зливається з річкою Журавель, яка, у свою чергу, біля Великого Острожка впадає в річку Витхлу (Витеклу). Остання тече через Тараски, Пагурці і біля Воронівець впадає у Сниводу (Синю воду), а Снивода біля Янева (Іванів)– у річку Бог (Південний Буг). При цьому для придніпровської височини характерні надзвичайно родючі чорноземи і помірний клімат з доволі теплим і дощовим літом (бувають зрідка і тривалі засухи) та м’якою зимою з великою кількістю снігу. Щоправда, останнім часом завдяки глобальним змінам клімату снігу взимку все менше і менше. Такі благодатні природно-кліматичні умови підтверджують думку про те, що на цих землях заселялися і жили люди ж з давніх-давен, починаючи з доби палеоліту (палеоліт датується від 1 млн. років до 10 тис. років тому). Зрозуміло, що в ті давні часи територія краю була густо заліснена. В селі Попівці та Колибабинцях Хмільницького району знайдено сліди палеолітичної людини. В Кропивні, Ступнику, Клітенці та Листопадівці, як кажуть старші люди, теж знаходили викопні рештки знарядь праці пізніших часів, виготовлених також із каменю. Близько 100 тис. років тому наступив з півночі льодовик. Своїми довгими язиками він дотягував аж до території Києва, а також північних областей держави – теперішнього північного кордону України з Росією та Білоруссю. В цьому і є, можливо, якийсь історичний знак! Відбулося різке похолодання. Нижче від льодовика на південь (зокрема, територія теперішньої України) утворилась тундра, де ходили стада мамонтів, оленів, хижих звірів. Ще й досі на території нашого краю у глиняних кар’єрах знаходять кістки, бивні, зуби цих тварин. Так, у Воробіївському кар’єрі (це у 10-15 кілометрах від Кропивни) викопували скелетні залишки. До речі, тундра, а потім густі ліси і степова рослинність після себе залишили товс-

19


тий гумусний прошарок, а тому сьогодні центральні і південні області України володіють одними з найкращих у світі чорноземами. Відтак, льодовиковий період тривав десь до 10 тисяч років тому і потім відступив. У період (10-5 тис. років тому) середнього кам’яного віку (мезоліту) потеплішало і клімат став подібним до теперішнього. Людина навчилася приборкувати природній вогонь, а потім штучно добувати його. Люди займались полюванням, рибальством (археологи знаходять різного роду гачки, луки тощо), приручили собаку, козу, свиню. Далі з VII по IV тисячоліття до н.е. тривав неоліт, тобто новий кам’яний вік. Виникло землеробство і скотарство. З’явилися перші ремесла: гончарство, ткацтво. Щоправда, знаряддя праці здебільшого у цей час ще були крем’яні. Житла наших предків були вже наземними, із вогнищами у центрі, обмазані глиною. Укріплювалося групоплемінне суспільство і родоплемінна організація здебільшого базувалась на матріархаті. Однак суспільне становище чоловіків і жінок було рівноправним. Щоправда, кожен займався своєю притаманною для нього справою: чоловіки – здебільшого полюванням, жінки – вихованням дітей, готуванням їжі. Люди новокам’яного віку ховали своїх небіжчиків у могили, а часом і спалювали трупи і складали попіл в глечиках (знахідки в Заваляній горі у селі Воронівцях, та ряді інших сіл). Далі настає доба енеоліту (доба міді – бронзи, це IV-II тисячоліття до нашої ери). З цього періоду, зокрема і у нашому краю, зароджується Трипільська культура. Поруч з кістяними, дерев’яними та кам’яними мотиками вже використовували мідні знаряддя праці. Уже тоді сіяли декілька сортів ячменю, пшениці, жита, а також горох, просо тощо. Трипільські поселення були знайдені в межиріччі Південного Бугу і Сниводи (Митинці, Широка Гребля, Сандраки та інші). Доцільно відзначити, що наші предки-трипільці винайшли лучковий дриль. Ним робили отвори у камені й дереві. В цей час вже досить

20


майстерно оздоблювали і розписували посуд, прясла, а також уміли пекти хліб. Почала інтенсивно розвиватись торгівля з сусідами, особливо з причорноморськими містами – державами. У цей час високого рівня досягла духовна культура трипільців, яка передалася нам, теперішнім українцям – їхнім нащадкам. Орнаменти стародавніх землеробів фіксували пори року, свійських тварин, поклоніння силам Природи і, особливо, Сонцю. Вже тоді з’явився хрест, як символ родючості Землі, як символ життя і вічності, єднання всіх сторін світу, землі і неба. Тобто хрест, як бачимо, прадавній, саме наш слов’янський символ, виник задовго до Християнства, яке перейняло його у нас і зробило своїм символом. Насправді – це наш, як і тризуб, віковічний і святий символ. Рівнобічний ременний хрест – це емблема головного Бога Сонця Сварога. У ньому показано рух Сонця. При цьому не можна ототожнювати рівнобічні хрести та свастики з християнськими хрестами, що мають витягнутий, ніби заземлений, нижчий кінець. Первісно хрест був знаком життя: вертикаль – чоловіче, батьківське начало, горизонталь – жіноче, материнське. Їх поєднання утворює третю силу – синівську (власне, сам хрест). Крім того, хрестом позначалося Сонце – небесний вогонь, свято. Епоха бронзи тривала до І тисячоліття до н.е. Винайдення бронзи дало ще більший поштовх розвиткові землеробства, бджільництва, тваринництва та ремесел. В цей час наші попередники вже використовували колісний транспорт, зокрема вози, а чоловіки почали відігравати у господарстві провідну роль. Далі, аж до IV століття нашої ери тривав ранній залізний вік. Залізо добували із болотистих руд. При допомозі сиродутних печей виплавляли крицю. Відтак, кам’яні знаряддя праці були швидко витіснені міцнішими залізними, мідними, бронзовими. Мотики, рала, а далі й плуги стали залізними. З’явилася ковальська справа. Інтенсивно почалося виготовлення зброї, побутових речей, жіночих прикрас.

21


У цей час не території Поділля, зокрема і в нашому краї, поруч із праслов’янськими племенами з’являються скіфи. Про це свідчать безліч курганів, які збереглися, наприклад, поблизу Уланова. Із переказів випливає, що подібні кургани були і на Кропивнянських землях та на Ступенеччині. Це вже були чималі поселення-городища, оточені земляними валами та ровами. Залишки посуду, бита кераміка, античні монети вказують на зв’язки з Древньою Грецією та Причорноморськими державами. Коли з’явилися скіфські та сарматські народи, а також кіммерійці на нашій території, зараз дослідити важко, але міцна праслов’янська житність поглинула культуру скіфів та сарматів, розчинила її в собі і стала ще більш потужнішою та знаною на весь світ. У результаті виникла Черняхівська землеробська культура. Про це свідчать, зокрема, розкопки поселення-городища поблизу села Петриківці, де знайдено значну кількість кераміки, глиняного посуду чорно-коричневого кольору, сіру кераміку з розписами, залишки знарядь праці цього періоду (2500-2100 років тому) і, головне, найбільш цінну річ – Срібну богему (царський знак). Аналогічні знахідки траплялись і в Ступнику, і в Кропивні (зокрема, за 1,1км на схід від місця впадіння річки Рудки в річку Руду, швидше за все, родоплемінне поселення розміром 200х100м), і в Чеснівці, і в Подорожні, де ще зберігся курган-насип. Оскільки у Кропивні та Клітенці, а також у Петриківцях багато родин Петруків, то я припускаю, що і мої прадавні пращури мали відношення до Петриковецького городища і до цієї Черняхівської культури. Аналізуючи археологічні матеріали Черняхівських племен Побужжя і, зокрема, вищезазначене, бачимо, що у суспільстві ранньослов’янських угрупувань II-V століть нашої ери простежується різкий розвиток господарства і культури, торговельні взаємини з країнами Причорномор’я, Візантією, Грецією та Римом. Про це також свідчать знахідки чималої кількості античних монет та монет литовсько-польсько-турецького панування, зок-

22


рема, в селі Ступник на верхніх городах Забіжжя (так називається одна із вулиць цього села, де живе родина моєї дружини). Отже, до середини І тисячі років нашої ери на території нашого краю вже були грошові відносини, а, відтак, з’явилась племінна знать із нагромадженням грошових цінностей, і, відповідно, відбувався процес розшарування на класи бідних і багатих. Багатими, як правило, ставали купці, торгівці тощо. Тоді край заселяли слов’янські племена, що належали до антського військово-політичного державного союзу. Як наголошує Прокопій Кесарійський: «Слов’яни-анти не управляються однією особою, а з давніх часів живуть в демократичному управлінні і тому в них всякі справи вирішуються загальними зборами». Анти, тобто наші пращури, були південною гілкою східних слов’ян. Це свідчить про те, що напівдержавне утворення вже існувало і ми, українці, у своїй історії маємо давні глибокі державницькі традиції. Це сьогодні звідусюд наші недруги шалено заперечують, бо це їм вигідно, але не нам. Крім того, демократичні традиції з тих часів передалися нашому народу. Згадайте народні віча, обрання демократичним шляхом гетьманів у Запорожській Січі, Майдан та багато іншого. Починаючи з середини V століття нашої ери наступає складна історична обстановка. Наприкінці IV століття готський король Вінітарій напав на антів. Спочатку він зазнав поразки, але потім хитрістю захопив антського вождя Божа із старшинами і оволодів на деякий час цією землею. До речі, нинішній Хмільник раніше називався Божський Острів або Божський і, цілком ймовірно, міг бути резиденцією вождя антів Божа. Крім того, через наші землі, через Меджибіж і колишній Божський та нашу красуню-Вінницю мирно протікає річка Бог, тобто теперішній Південний Буг. Тут хочеться переконливо заявити, що ці назви виникли неспроста. Тут, дійсно, Божі, чудові, мирні та працелюбні люди і Божа благодатна земля!

23


В останні роки IV століття на наші землі напали племена гунів. Наприкінці 50-х років VI століття землю антів особливо жорстоко спустошили авари («обри»). Далі, у ІХ столітті зі сходу напали угри. Їх замінили печеніги аж до 1 половини ХІІ століття, а потім, до 1230 року, – половці. Ці останні події відображені у різних літописах, зокрема, і у «Слові о полку Ігоревім», літописі Нестора та інших згадках того часу. До речі, у цих давньоруських літописах (1187 р.) уперше вже згадується назва «Україна». Коли я згадав про «Слово о полку Ігоревім», то треба зазначити, що Росія вважає цей твір як видатний шедевр виключно російської культури і літератури. Це далеко не так! Коли писалося «Слово…», то ростовосуздальські і московські князівства ще тільки зароджувалися, а події, що описуються в цьому творі, розгортаються виключно в степах та на землях, якими володіють теперішні Дніпропетровщина, Запоріжжя і, особливо, Донеччина та Луганщина, а також Придоння та Приазов’я. Воїнами були виключно наші предки, зокрема Київського, Новгород-Сіверського та інших південно-руських князівств і боролися вони з половцями, які сунули зі сходу та півдня на захід, на землі Подільські, Київські, Чернігівські, Волинські та Галицькі. Характерно, що оригінал рукопису «Слова…» нібито згорів в Москві під час пожежі у 1812 році, а нам подають лише писарську копію, складену для Катерини ІІ. Автор цієї старовинної повісті, із зрозумілих причин, нібито не відомий, а наші давньоруські букви, зокрема, «і», «є» та «ї» замінені на теперішні російські «и» та «е» і давньоруська орфографія свідомо замінена на сучасну російську. Таким чином, царська Росія, в якій, починаючи з кінця сімнадцятого, у вісімнадцятому та особливо у дев’ятнадцятому століттях просто шаленіли від антиукраїнської істерії, цинічно наблизила «Слово…» до російської мови і, водночас, відштовхнула його від нашого істинно руського звучання, тобто першопочаткового тексту. Відтак, «Слово о полку Ігоревім» («полк» – тоді означало похід, воїнство, рать, битва, а не структурна бойова одиниця армії) – це

24


зразок не «русской», тобто російської, а нашої давньоруської літератури і культури. Повернімося до антів-слов’ян, котрі у жорстокій боротьбі зберігали свою незалежність, мову, культуру і державність. В цей час місцевість краю була заселена племенами уличів та бужан на кордоні з древлянами. Вони жили на рельєфних підвищеннях, переважно біля річок. Це були споруди із глини, напівземлянки, подекуди з’єднані між собою ходами. Можна припустити, що і у Кропивні були такі поселення саме на місці колишньої сільради та на горбах по обидва боки річок Рудки і Рудої. Відтак, починаючи з 1100 року ми можемо вести лік наших слов’янських князів. Саме в цьому році, прийнявши у дарунок містечко Божський, нашим краєм володів князь Давид Ігоревич. Далі, у 1146 році князь Святослав Всеволодович, а з 1156 року володарював нашими предками князь Ростислав Юрійович. Після нього нашим краєм оволодів Данило Галицький і наша територія деякий час була прикордонною між галицьким і київським князівствами, тобто до середини ХІІ століття Поділля входить до Галицької Русі. Саме на цей час Іпатіївський літопис 1150 року вперше згадує Болохівську землю – давньоруську область, що лежала у верхів’ях Південного Бугу, Случі і Тетерева, куди належить нинішня територія Хмільницького району. Проте болохівські князі чинили опір спробам ГалицькоВолинського князівства приєднати болохівщину до своєї території. Тут жила старослов’янська (українська) людність з деякою чорноклобуцькою домішкою на Побужжі. Дійсно, подоляни не стільки русяві, як в більшій мірі – темно-руді або злегка чорняві. Далі наступає ще більш гіркий і трагічний період історії нашого краю. Хан Батий рушив свої орди на Руські землі. Данило Галицький відступив зі своїм військом, покинувши болохівську землю напризволяще. У 1241 році болохівські князі зі своїми дружинами взяли участь у поході

25


Ростислава Михайловича на місто Бакоту (сьогодні воно повністю залите Дністровським водосховищем, що поблизу Дністровської ГАЕС), щоб повернути ці землі. Однак це дуже розізлило Данила Галицького і він рушив зі своїми військами на болохівщину, зруйнував і знищив головні болохівські міста, в тому числі Божський (теперішній Хмільник), призначивши своїх тіунів (управителів). Через 18 років, у 1259 році татари силою підкорили наш край, утворивши Подільський улус. При цьому, наша хлібна і медоносна земля так вразила завойовників, що вони Подільський улус назвали «золотим». Вони наклали побори, грабували, продавали, гнали у рабство наших людей. Край спустошувався, послаблювався, а в цей час сусідні держави Угорщина, Польща, Литва зазіхали на родючі землі Поділля і на її працелюбних людей. При татарах наш край жив відносно вільно, татари не втручалися у господарство, релігію болохівців. Це дуже непокоїло Данила Галицього, своїми силами він насаджував католицизм на наших землях. З часом литовці захотіли скористатися відносно вільним краєм. Для цього Гедиміновичі зробили кілька походів, побачили, що український люд її приймає як нових власників, більш лояльних від татар. Литва зустрілась з інтересами Польщі на територію Поділля. Ця боротьба тягнулась довго. У 1354 році на Поділлі був голод. Польща вустами Папи Климента VI оголосила хрестовий похід проти Литви. От вам і церква, яка мала б бути відокремлена від мирських справ. Це відбувалося завжди і це підтверджується сьогоднішніми подіями, коли так званий «патріарх всія Русі» Кирило вмішується в політику на користь Росії, а Україна, як і раніше, руками і вустами нинішньої влади мирно проковтує цю індульгенцію. Більше того, ще й підштовхує на розкол українства, прикриваючись вигаданою канонічністю. Тільки де поділась наша канонічність у 17 столітті, коли її силою і обманом забрали у Київської митрополії і перенесли до Загорська під Москву? Чи може дати на це хтось відповідь? Виявляється,

26


що ми – києворусичі і наша свята церква, що споконвіків живемо в Україні, у Київській Русі, не канонічні, а вони, бачите, канонічні. Отже, і цій царині, цьому цинізму треба українському суспільству спільно з українською владою таки теж найближчим часом покласти край, бо це зачіпає найсокровенніше наших українських людей – їх духовність, гордість і честь! Польський король Казимир схилив татар, що орудували на Поділлі, на свій бік. Проте, взнавши це, литовський князь Ольгерд (Альгірдас) в 1362 році, зібравши чимале військо з литовців та руських (переважно українців та білорусів) біля річки Снивода (Синя Вода), що протікає через Уланів, вщент розгромив татарські орди братів Котлубуга, Качибея і Дмитра-Солтана, яким з «отчича» і «дідича» належало Поділля. Щоправда, деякі історики вважають, що ця січа відбувалась біля річки Синюхи, у теперішній Кіровоградські області. Однак археологічних доказів цього немає. А от у селах навкіл Уланова, включаючи Кропивну, Ступник, Подорожню, Петриківці, Чепелі, Воронівці, Пагурці доказів чимало. Це могили (кургани) наших і татарських воїнів: списи, наконечники пік та стріл, уламки мечів та багато інших знахідок – беззаперечних доказів величної битви. Зрозуміло, що фальсифікація і перекручування історичних фактів, їх приниження або замовчування вигідно промосковським науковцям, бо для них не могло бути битви в Україні сильнішої за «Куликове поле». В радянській історіографії вважалося, що саме на Куликовому полі руське воїнство дало відсіч монголо-татарським ордам. Почасти це так. Проте перша грізна битва відбулась саме у нас і саме ми нанесли перший могутній удар по пануванню Золотої Орди. Після цього Ольгерд віддав Поділля чотирьом синам рідного брата Коріата: Юрію, Олександру, Костянтину і Федору. Вони у цьому ж 1362 році побудували і зміцнили укріплення у Хмільнику, Брацлаві та Вінниці. Саме з цього моменту припадають перші згадки вищезазначених славних подільських міст, тому незабаром ми будемо широко відзначати 650-річні ювілеї з дня їх заснування.

27


Це підтверджує на великому фактичному, науково-обґрунтованому матеріалі історик, краєзнавець, патріот, гідний син нашого народу, закохана у наш край людина Микола Дорош з села Воронівці, що знаходиться у трьох кілометрах від Уланова. Багато документів, фактів, цифрових даних, що стосуються малої Батьківщини, я люб’язно перейняв із чудових історичних книг, щиро подарованих мені автором. Не претендую на першість їх викладення, а тільки всією душею прагну, щоб і моя родина, і діти Кропивнянської , Клітенецької та Ступенецької шкіл докорінно знали свою історію, викладену не тенденційно, а чесно і послідовно. Знаю, що Микола Никифорович мене в цьому, серцем полум’яного патріота, всією широтою душі безперечно підтримує. Зауважу, ще з 14 століття багато відомих нам сіл вже згадуються у грамотах та різних літописах. Хоч і згадок про Кропивну, Ступник, Клітенку, Подорожню та інших сіл на цей час особливих не знайдено, але, я вважаю, що вони тоді вже існували можливо під дещо зміненими назвами, або під тими назвами, які існують і нині. Після Коріатовичів литовський князь Вітовт господарював на Поділлі, продовжував відбудовувати міста та укріплення, заселяти вільні землі. На прикордонні заселяв навіть татарських бранців – уланів (угланів) – багаточисельних потомків татарських ханів від різних жінок. Звідси й походить назва Уланів. Після смерті у 1430 року Вітовта князем на нашій території став Свидригайло. Саме його поляки здолали, він вимушено залишив Поділля і Волинь, а його воєвода – князь Федір Корибутович присягнув польському королю на вірність. За це отримав у 1434 році місто Хмільник. Наша земля тоді входила у Летичівський повіт, а Хмільник став центром староства, до якого входило 28 сіл і містечко Уланів. У 1431 році Хмільник вже входить до Брацлавщини і, відповідно за Кревською унією, до польсько-литовського князівства.

28


Проте татари не відступали. Щонайменше тридцять разів після 1450 року вони нападали на наші землі. У 1448 році Хмільнику на захист прикордоння від татар король Казимир надав Магдебурзьке право і ряд пільг. В цей час організовується козацтво, у тому числі і у нашому краї. На цей період приходиться і приблизна дата заснування ближніх від Кропивни сіл: Лозни, Кривоший, Лип’ятина та інших. Є підстави вважати, що і сіл Вишеньки, Ступника, Погоріли, Клітенки та інших. У всякому разі, пільги польського короля Казимира давали можливість заселяти вільні землі і полякам. Саме в цей час і з’являється Погоріла, в якій поселилися польські переселенці по ліву сторону від річки Рудої на місці винищених і випалених татарами (звідси і назва «Погоріла») давнішніх Кропивнянських садиб. Це ще раз підтверджує, що село Кропивна, як поселення чи село по обидві сторони річки Рудої та в низов,ї річки Рудки, вже існувало до 1450 року. Татари страшенно спустошували нашу землю. Звичайно, не обходили вони ні Кропивни, ані Ступника, ані інших ближніх сіл, бо тут була погранична територія, яку завжди старалися залюднити власники. Тому навіть після повного спустошення цих сіл за декілька років люди все поновлювали. Знали про це татари, знали про це поляки, а дещо пізніше й московити. Ох і добре вони піджилися за рахунок нещасної матінки-України за цих декілька віків. Візьміть до прикладу 1932-1933 роки, коли кремлівські найманці – комуністи і комсомольці вигортали в українських людей останню зернину, залишаючи їх один на один з Голодом. Та про цю страшну сторінку історії України я на фактах розповім нижче. У 1512 році старостою на Хмільницьких землях призначено Предслава Лянцкоронського, який служив у князя Костянтина Острозького. З місцевих козаків він створив бойовий загін і неодноразово ходив на татар. Було взято Аккерманську фортецю (сьогодні – це місто Білгород-

29


Дністровський), розбито татарські загони і з великими трофеями повернулися козаки до Хмільника. Так що іноді наші хлопці-козаки у відповідь теж «давали перцю» татарві. В наступні часи поляки використовували наших козаків, які вміли воювати проти німців, проти росіян (наприклад, похід під Очаків у 1582 році). Тим не менше, татарські напади на наші землі тривали і в наступні роки, особливо: 1552, 1555, 1575, 1576 та ін. Історики зазначають, що «землі хмільницькі вельми спустошувались татарами». Тому потрібно було знов-і-знову укріпляти прикордоння, захищатись від проклятих ворогів. З цією метою у 1552 році королівським привілеєм надається Магдебурзьке право містечку Уланову. При цьому, як випливає з нього, «Pustinia Ulanow przy slakie thatarskiem nad potokiem Siniovoda». У 1558 році польський король Сигізмунд Август жалував хмільницькому каштеляну Федору Кам’янецькому місця для заселення кметями, мазурами та іншими польськими людьми і мілкої шляхти сіл Петриківці, Морозівки, а, можливо, і Погорілої та Ступника. У Ступнику є, наприклад, ціла родина Мазурів (через мою бабусю Ласивету Мазур я теж маю до цього відношення). У 1606 році Магдебурзьке право було надано містечку Сальниці, як прикордонному населеному пункту. Уланів і Сальниця розростались, розвивали комерцію, торгували у Бердичеві, Хмільнику, Києві. З цього часу є писемні згадки про села Петриківці, Тараски, Скаржинці, Зозулинці, Березну та інші. У 1520 році у Польщі було запроваджено кріпосне право. Селяни за часів Київської Русі, Галицького князівства, татарщини та Литви панщини не знали, а при поляках треба було платити податок – чинш і відробляти на пана 2-5 днів на тиждень, тобто селяни автоматично ставали кріпаками. Проте люди були свободолюбиві і не так просто на це давались. Вони тікали до козаків або на вільні землі. Польська шляхта, на відміну від інших володарів, вела себе гонорово, принижувала і зну-

30


щалася над українцями понад усе, силою насаджували католицизм. Треба вказати, що особливим захисником православних був князь Костянтин Острозький. Він всіляко противився окатоличенню. Та все ж в Україні будувалися костели і кляштори, зокрема у Вінниці (1601р.), Хмільнику (1603р.), Летичеві (1606р.) та інших містах. В кінці XVI та на початку XVII століття, як вияв протесту проти національно-релігійного гніту виникають повстання під проводом Северина Наливайка, Тараса Трясила, Павла Бута (Павлюка). Ще й досі у Кропивні і Ступнику багато родин Павлюків. Зокрема, у 1594 році повстанці Северина Наливайка захопили Вінницю, Хмільник, Бар, Пиків. Однак згодом зазнали поразки від військ магната Жолкевського. В селах особливо активізувався повстанський рух. Проте, і наливайківців, і повстання селянськокозацьких сил Павлюка жорстоко були розгромлені. Обидва селянські ватажки (Павлюк деякий час був гетьманом) по-бузувірськи покарали, посадивши у Варшаві «на кіл». Могутньою хвилею народна боротьба знайшла свій яскравий вияв у Визвольній війні 1648-1654 років українського народу проти шляхти. Блискучі перемоги під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, зокрема, під Корсунем, Жовтими Водами, Пилявцями, Батогом ще більше активізували всенародний визвольний рух. Відтак, у нашому краї блискуче діяли народні ватажки (у свій час – наказні гетьмани) Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун… Саме повстанські війська Максима Кривоноса звільнили від польських окупантів Любар, Бердичів, Янушпіль (Іванополь), Райгородок, Уланів, Сальницю, Острожок, а, відтак, і Кропивну, Подорожню, Ступник, Клітенку та інші сусідні села. У серпні 1648 року на Хмільницькій землі зупинявся з військами Богдан Хмельницький. Він перебував у Хмільнику, а також Маркушах, Куманівцях, Скаржинцях, де квартирувалися козацькі війська.

31


Не був пасивним спостерігачем у цих подіях і наш край. Більшість молодих чоловіків брали участь у козацько-повстанському війську, виготовляли спорядження, амуніцію, підвозили коням фураж. Уже тоді наші земляки робили гідний внесок у боротьбу за волю, за незалежність, за свою власну державу, щоб бути повноправним господарем на своїй землі. Проте у 1652 році за Зборівським договором (1649 р.) Хмельницьке староство знову відійшло до Польщі. Пам’ятаймо ж, що цей ганебний для Української держави договір, так як і договір про військово-політичний союз з Московською державою (1654 р.) не підписали вірні сини України, видатні її полководці Іван Богун та Іван Сірко. Більше того, Іван Богун, як полковник Кальницький і Вінницький, не мав поразок в жодній із битв. Тому саме цього славного українського лицаря, наказного гетьмана, треба величати і вшановувати на рівні інших всесвітньо відомих полководців. Після смерті Богдана Хмельницького над Україною нависла Руїна. У 1655 році величезна татарська орда знову жорстоко пограбувала Поділля і, в першу чергу, Хмільниччину та Уланівщину. Є письмові згадки про руйнацію ними Сміли, Петриковець, Подорожни, Кропивни. Ці та сусідні села були майже повністю спалені та розорені. Іван Виговський – наступний після Хмельницького гетьман намагався боротися на три фронти – проти поляків, татарів та російських військ. Останні діяли під орудою графа Шереметьєва. Як ворогів автономії України, гетьман розбив їх під стінами Хмільника у 1659 році. Але це було ненадовго. Вже у 1660 році Виговський зазнав поразки від російських військ. Наш край являв собою суцільне згарище. Люди масово тікали на вільні землі – Слобожанщину. Після Івана Виговського і Юрія Хмельницького гетьманами були Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко. Останній визнав зверхність турецького султана, намагаючись звільнитися від нелюдської польської опіки та окупації

32


Московської держави відповідно Андрусівської угоди (1667 р.). Угода Дорошенка з бусурманами відвернула від нього навіть щирого приятеля і побратима кошового отамана Івана Сірка, якого згодом за царським указом було заслано до Сибіру. Новий гетьман Іван Самойлович визнав російську зверхність, хоча і Військо Запорозьке вустами вирваного з сибірської неволі Івана Сірка передавало йому: «Шановний наш, не віддавай неньку Україну під неправдиву московську зверхність…». Правобережжя, у тому числі і наш край, залишилося під Польщею. Були в українській історії й інші гетьмани, проте українство найприхильніше ставиться до двох з них, а саме: до Івана Мазепи, який показав людству і росіянам в особі царя Петра Першого, що є ще і вічно буде український дух і ми не збираємося бути ні від кого залежними, та до Пилипа Орлика, який подарував світові найдемократичнішу Конституцію, що стала прообразом сучасної Конституції України. Зверну увагу й на те, що саме наші Уланівсько-Хмільницькі села були своєрідним кордоном між Польщею і Туреччиною, тому і зазнавали найбільше лихоліть. Відтак, знову-і-знову з’являлися народні месники, які громили і ненависну шляхту, і знавіснілих москалів, і диких бусурманів. В нашому краї – це, наприклад, сотник Семко. Ще й досі люди пам’ятають подвиги народних героїв, зокрема, поблизу села Жданівки є урочище «Семків яр». Боялися ляхи повстанців. Жоден шляхтич не міг заставити відробляти панщину. Ці події про рішучий бій між повстанцями та жовнірами поблизу Уланова під командуванням воєводи Осолинського оспівані лірниками і кобзарями: «Після битви, коли козаки Почали їх рубати, Мусіли ляхи й другі утікати, Тільки староста по полю Хмільницькому Показався там до них, до козаків, по-жовнірськи, Там же пан Ружицький на нього ся спирав. 33


Лиш на трупи ляхів жалісно поглядав, Тільки поспільство на полю стояло Рятунку ляхам щиро не давало…» За таке «геройство» Осолинському польською короною даровано у «вічне» володіння Хмільницьке староство. Невдовзі він заснував село Осолинку ( нині на Літинщині). У кінці ХVІІ на початку ХVІІІ століття продовжується переселення у спустілі села (наприклад, під Хмільник) поляків, зокрема, з Мазовецького воєводства. Їх називали «мазурами». Так виникло поселення Мазурівка, нині воно входить у межі Хмільника. Гніт та здирство панів не мали меж. Натомість, з’являються загони гайдамаків. Поява російських військ у 1795 році на Правобережній Україні викликала ще гучнішу хвилю гайдамаччини – Коліївщину, яку очолили Максим Залізняк та Іван Гонта. Проте з часом російські карателі жорстоко придушили повстання і ще жорстокіше закатували її ватажків – славних народних героїв… Далі Хмільницький край у 1795 році переходить під владу Російської імперії. Так, Уланівське староство дісталось графу Іллінському; Хмільницьке – графу Олександру Безбородьку; Сальницьке – майору Іраклію Моркову. У 1797 році Хмільник стає повітовим центром Подільської губернії. У цьому ж році Православна церква створила декілька округів, в тому числі і Клітенецьке благочиння з парафією у Клітенці, Кропивні, Ступнику та інших селах. Приєднання нашого краю до Російської імперії не покращило становища місцевого населення. Кріпосне «право», тобто нелюдська експлуатація, ще більше посилилися. Панщина досягала у 1824 році близько 200 днів. Нагадаю, що саме у наших селах у тридцяті роки позаминулого століття вперше в Україні почали сіяти буряки. Площі під цю культуру неухильно зростали. Догляд за буряками вимагав багато затрат

34


фізичних сил, зокрема, під час просапних технологій. І знову наші неймовірно витривалі люди «тягнули жили» тільки вже на царську Росію. У 1812 році почалася французько-російська війна. Наші хлопцікозаки, набрані з Хмільниччини та Уланівщини, з 4-м Подільським полком захищали Російські інтереси. Чимало з них не вернулися у свої домівки, були вбитими і покаліченими, зокрема, у величезній бійні під Бородіно. Царизм здійснював свою великодержавну політику щодо України, не визнавав існування Українського Народу, особливо утискав його мову. Як відповідь, з кожним роком зростав селянський повстанський рух. В нашому краї він вилився у партизанську боротьбу під проводом славного сина України, гідного народного месника і ватажка Устима Кармалюка. При цьому, якщо поляки у свій час проявляли гонор, скрізь демонстрували свою зверхність, то росіяни, які тільки декілька століть тому вийшли з лісів та боліт, все своє стали називати «вєліким», утверджуючи таким чином великодержавний шовінізм. Охоплені могутнім повстанським рухом, активно діяли селянські загони і в наших селах Хмільниччини та Уланівщини. Благородна справа Кармалюка полягала, в першу чергу, у відбиранні майна у поміщиків та повернення його простим людям. Однією із численних схованок Подільського «Робін Гуда» був ліс поблизу недалекого нам села Лозни. Народна пам'ять береже мужній образ його правдоборця. При цьому треба з гнівом та обуренням зазначити, що сьогодні за замовленням відповідних спецслужб сусідніх держав деякі зарубіжні і вітчизняні паперотворці і журналісти кидають тінь і на Тараса Шевченка, і на Івана Богуна, а тепер і на Устима Кармалюка, представляючи їх як не п’яницями, то розбишаками. Сталін у свій час казав Берії щодо українців: «Надо сделать так, чтобы они проклинали своих героев». Можу

35


цим негідникам сказати : «Та ви і нігтя зламаного від цих людей, від цих народних героїв і геніїв не варті. Не вирвати Вам із вдячної народної пам’яті їх світлий образ. Не беріться за цю брудну справу, бо будете самі прокляті народом. Та, власне, ви вже прокляті ним. А наслідки ви знаєте – проклята людина навіть у десятому поколінні буде покарана!». У 1835 році внаслідок підлої зради і пострілу шляхтича Рутковського народний месник і національний герой України загинув. Досить помітну роль у нашому краї відігравало чумацтво. Чумацький шлях проходив також і по Бердичівсько-Хмільницькій дорозі, що в трьох кілометрах від села Кропивни. Зрозуміло, що наші земляки тоді, як правило, везли на південні околиці держави для обміну зерно, мед, віск, а звідти – сіль, рибу, прянощі тощо. Часто наших хлопців забирали і у рекрути. До речі, Устим Кармалюк там теж був, але не став з цим миритися. Царські сатрапи дійшли до того, що служба тривала 25 років, потім – 20, а з 1855 року – 12 років. Відмінено рекрутчину лиш у 1874 році. Звичайно, що наші хлопцікозаки прославляли силу саме «русского оружия». При цьому треба з сумом зауважити, що «оружие» то було «русским», а от люди, що здобували славу Росії, були переважно з України. Підтвердження цього можна прочитати із побаченого мною під час туристичної поїздки у Болгарію на сторінках наступного розділу. У 1867 році відкрито церковно-приходську школу в селі Ступник. У 2017 році буде 150 років цьому освітньому закладу. Нагадаю і те, що у 1913 році земство побудувало кам’яне приміщення у цьому древньому селі. У 1889 році у селі Кропивна відкрилася церковноприходська школа грамоти (це місце позаду теперішньої Кропивнянської середньої школи, добротний будинок, що стояв, я пам’ятаю, обабіч зліва від старої восьмирічної школи). При цьому власниця села Ступник

36


Олена Собещанська місцевій ЦПШ подарувала нове приміщення разом з землею. Забігаючи наперед, скажу, що і мій прадід Андрій Денисюк прийшов із 1-ї Світової війни без руки, воюючи за Російську імперію. Треба неодмінно відзначити, що 4 жовтня 1846 року за завданням археографічної комісії Тарас Григорович Шевченко проїжджав по Бердичівсько-Хмільницькому тракту поруч із Кропивною, зупинявся в Уланові і Хмільнику, прямуючи до Кам`янця-Подільського. Через масові виступи, бунти і погроми поміщицьких маєтків, проти селян-кріпаків російський царизм змушений був видати маніфест у 1861 році про відміну кріпосного права. Але радість від цього маніфесту швидко скінчилась. Кріпосні пережитки ще довго висіли ярмом на плечах селян. Не спішили поміщики на місцях виконувати маніфест. Тому то в одному, то в іншому місці виникали селянські заворушення і бунти. Є документальне підтвердження того, що у 1861 році в селі Кропивна селяни піднялися за свої інтереси. Для придушення виступу терміново був викликаний батальйон солдатів Полтавського піхотного полку, що квартирував неподалік. У 1905 році знову страйкували мешканці села Кропивна проти війни і поневолення. Для придушення бунту були викликані сили жандармерії аж із губернського Кам’янцяПодільського. Це відображено у «Енциклопедії сіл і міст України». Подібні виступи і боротьба у нашому краї тривали аж до Жовтневого перевороту у 1917 році. Перемога Жовтневого збройного повстання у Петрограді ще більше активізувала виступи трудового люду Хмільниччини й Уланівщини. Жителі краю виганяли з сіл поміщиків, економів, прикажчиків, а поміщицьке майно розбирали і ділили між собою. При цьому радянська влада проводила жорстоку політику, все підпорядковувала Росії. У нашому краї в цей час діяли усілякі ревкоми, різноманітні військові ко-

37


манди, а попросту – бандитські угрупування, що діяли за принципом «грабуй награбоване». Наприкінці нового 1918 року у наш край увійшли австронімецькі військові формування. Тоді почала діяти Українська Народна Республіка. В листопаді цього ж року німецькі війська залишили край, а владу захопила Директорія під приводом Симона Петлюри. У 1919 році відновлено радянську владу. У березні 1-а червона українська дивізія Миколи Щорса вже перебувала у Хмільнику. На території нашого краю діяли також збройні формування Якова Шепеля, Якова Гальчевського, Семена Рудого, Ананія Волинця, Марусі, Зеленого та інших. На початку 1920 року край зайняли частини ЗУНРівської армії галичан, далі білополяки оволоділи нашою землею. У листопаді 1920 року червоні дивізії Григорія Котовського знову принесли радянську владну на нашу землю. Тобто, на території нашого рідного краю точилася затяжна Громадянська війна. В результаті, основна маса повстанців загинула на полях битв, в казематах і тюремних застінках, у страшному пеклі комуноленінських таборів і в’язниць. Після вирів Громадянської війни у 1922 році в силу вступає нова економічна політика (НЕП), що сприяла деякому відродженню приватної власності. На селі були створені комітети незаможних селян, так звані «комнезами». Вони були

наділені значними повноваженнями.

Крім того, скрізь утворюються партійні та комсомольські осередки. Це і були органи тодішньої влади на селі. Селяни обкладалися непомірними грабіжницькими податками за все – від куща і дерева до комина на хаті. Щоб сплатити податки, треба було віддати всі статки. У 1923 році створені Хмільницький і Уланівський райони. Для багатьох родин наших сіл з 1920 по 1924 роки – роки ленінськосталінського керування були голодом. Разом з тим, все зерно, картопля, гроші відправлялися за наказом зверху як не на допомогу голодуючим

38


Поволжя, то на робітничо-селянську армію, то ще кудись. Але Україна з того нічого не мала, а тільки тяжко працювала на перемогу їхнього соціалізму, а потім і примарного комунізму. У Кропивні, Ступнику, Погорілі, Вишенці і Клітенці у 1924 році діяло ощадно-позичкове товариство «Хлібороб». Головою було обрано Ісаака Ткачука. У 1927 році мешканці нашого краю вперше побачили трактор «Фордзон», а потім «ХТЗ» та «Комунар». В 1929 році влада розпочала суцільну колективізацію. Всі засоби масової інформації шаленіли від викриття «антирадянської» діяльності куркулів. При цьому сотні тисяч трударів-хліборобів нашого краю вивезли до Сибіру або Далекого Сходу під виглядом боротьби з куркулями. В цю категорію потрапили і мої обидва діди: Михайло і Тарас. До речі, через якихось 20-30 років після цього голови колгоспів, голови сільрад, парторги та інші сільські активісти вже були куди заможніші від простих трударів села, але чомусь самі себе не вважали за куркулів і, тим більше, не висилались та не розстрілювались. Пригадайте, як ще порівняно недавно в селі Кропивна жирував, зокрема, голова колгоспу Мар’ян Табуровський та інші місцеві управителі, які були ближче до «корита». Отже, моїх дідів та їх родини орієнтовно у 1929-1930 роках насильно записали у колгосп і відібрали геть усе: реманент, коней, корів тощо. НЕП до цього часу вже згорнули. Почалося планування народного господарства на 1927-1931 роки. Саме колгоспи, переваги яких вихваляв Сталін у 1928-1929 роках, давали легку можливість викачувати ресурси у державний бюджет СРСР (читай: Росії і, зокрема, Москви). Під назвою «куркулі» фактично ліквідували найздібніших господарів серед усього трудового селянства, які великими і працьовитими родинами, невтомною щоденною працею досягли найбільших успіхів і тому були трохи заможніші серед інших таких же селян. А, взагалі, це була антиселянська акція (в значній мірі – антиукраїнська), яка під псевдонімом «кур-

39


куль» економічно знищила селянський робочий прошарок як такий, бо надто сильно опиралися селяни курсу партії. Продовженням політики червоних людиноненависних комісарів був Голодомор 1932-1933 років. У грудні 1932 року свідомо і завідомо введені так звані внутрішні паспорти. Відтак, селянин не мав права нікуди виїхати, а лише вимушений вступати в колгосп. Хоча зерна у 1932 році було вже мало для свого населення та Сталін через місцевих емісарів збільшує планку хлібозаготівель ще на 44 відсотки. До речі, врожай у цьому ж році у нашій державі був на рівні середнього. А Україну вже косила голодна смерть. Та наказ «вождя» про так звані «хлібозаготівлі» комуністи, комсомольці, місцеві і заслані з центральних губерній Росії активісти виконували старанно й незаперечно. За кількістю населення на 25 травня 1932 року в Уланівському районі нараховувалось близько 60 тис. осіб, у Хмільницькому – 84,4 тис. чоловік. На травень 1934 року ці цифри стали такі: в Уланівському районі – 46,3 тис. людей, а у Хмільницькому – 74, 5 тис. людей. Отже, померло від голоду в цих наших двох районах близько 25 тис. краян. Лиш деякі цифри по нашим селам: у Кропивні вмерло – 540 людей, у Ступнику – 400, у Клітенці – близько 200, у Подорожні – близько 400, у Погорілі – 200, у Петриківцях – 800, у Воронівцях – 850 і т.д. А люди біднії в селі Неначе злякані ягнята, Позамикалися у хатах Та й мруть… Сумують комини без диму, А за городами, за тином Могили чорнії ростуть… Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину – і засипають Без домовини. Дні минають.

40


Минають місяці – село Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло. Т.Г. Шевченко, поема «Чума» Як далекоглядно бачив долю нещасної України її великий син Тарас!.. Очевидець голодних страхіть із села Чеснівки Іван Ткачук не побоявся комуністів та їх влади, зберіг списки майже всіх, хто помер з голоду у цьому селі. Це 522 душі: дорослих – 291, дітей – 231. Я до того, що із списку наведено аж 45 осіб з родини Мовчанюків! Це родичі мого друга і однодумця із Конгресу української інтелігенції Вінниччини, письменника Григорія Мовчанюка, який написав рецензію до моєї книги «Любіть Україну». У Кропивні, Клітенці, Ступнику, Подорожній, де було багато моїх працьовитих родичів з Петруків, Денисюків, Мазурів, Кучеруків, вимерла більша їх частина. При цьому у рідній Кропивні вмерло більше половини людей. До Голоду нараховувалось у моєму селі близько тисячі її громадян, а після голоду – близько чотирьохсот. Це ще є одним беззаперечним доказом всім тим нелюдам, які остервеніло заперечують сам факт голоду. До речі, у місті Краснограді Харківської області, де зараз живе моя мама і дві сестрички, у Голод вимерли майже всі мешканці або, хто ще зміг, втекли у Харків, однак, як знущання над цими людьми, місто все-таки назвали на честь «красних» людожерів!.. Отже, голодомор 1932-1933 років був, дійсно, геноцидом саме українського народу. Цей голодомор придумано у кремлівських кабінетах, заплановано і організовано штучно з метою знищення українського селянина-хлібороба. Нахабно, свідомо, цинічно, з нелюдською жорстокістю комуносталіністи відбирали у людей останнє. Це була головна мета більшовицької політики – вигубити якомога більше українсько-

41


го люду. На місці вимерлих від голоду українців хати і села заповнювали росіяни з центральних губерній Московщини. Знали ці катюги, що село – це колиска нації, її культурно-духовна серцевина. Тому потрібно було зламати українців біля її самих джерел та нав’язати цивілізованій європейській нації великоросійське, дике, азійське, а, головне, не притаманну українцям комуністичну ідеологію, яка давала можливість усіляким ледарям, пройдисвітам та бандитам безперешкодно з «загального казана-общака» хапати і собі… Отже, за вбивство однієї людини карають або довічним ув’язненням, або смертною карою. Виникає питання, як мають бути покарані ті, що знищили за різними підрахунками, від 7 до 10, а за деякими і більше мільйонів ні в чому не винних людей? Невже для кремлівської комуноєврейської мафії було мало крові? І невже після цього велетенського за своїми масштабами людського горя ще знаходяться люди, які і далі підтримують комуністичну партію і ленінськосталінську комуністичну ідеологію? Немає слів…Тому від імені своєї великої, чесної, працьовитої і дружної родини, що неймовірно сильно постраждала від нелюдських комуністичних експериментів, проклинаю ту «червономорду сволоту»!!! Вірю, що їм і їхнім нащадкам це так не минеться! Бог все бачить! Попри все, Український народ дякує ексПрезиденту Віктору Ющенку, що видав Указ і відповідний Закон України про Голодомор, який, зокрема, заперечення голоду або будь-яке блюзнірство чи цинізм щодо цього прирівнює до злочину проти людства. Цей закон підтримали більшість цивілізованих країн світу. Проте для кремлівської хунти голоду в Україні було мало. Попереду Українців чекав запланований червоний терор, який тривав аж до початку війни з гітлерівською Німеччиною. Страшні експерименти над людьми не припинялися. Сталіну і його червоним катам здавалося (ввижалося), що країну Рад заполонили «вороги народу». Відтак, грома-

42


дян у цей період заарештовували, вбивали, висилали на каторгу без суду і слідства. Арештованих силою заставляли зізнаватись у тому, до чого вони не були причетні. Тортури влаштовували нелюдські. Не кожна людина могла таке винести. Отже, селян в голод винищили і «надломили». Тепер червоний комуносталінський терор забрав мільйони кращих представників інтелігенції, військових, робітників і селян. І знову найбільше постраждали найкращі сини і дочки нещасної матінки-України, гордість нашого народу, його цвіт, надія і сила. Моєї родини це безпосередньо торкнулося, оскільки мій дідусь Михайло Петрук був безпричинно репресований, орієнтовно у 1937-1938 роках, потрапивши до Уланівського НКВС, а далі його доля, як і доля багатьох моїх односельчан, невідома. Швидше за все, його і багатьох інших сельчан перевезли до Вінницького НКВС і там без будь-якого пояснення розстріляли в потилицю, як це було зроблено із десятками тисяч подолян. Я звертався до Вінницького СБУ з проханням надати відомості про мого діда, але ствердної інформації й досі не отримав. Знаю, що коли у 1943 році німецькі окупанти перед світом демонстрували злочини комуністичної системи, розкопавши могили у парку та на колишньому кладовищі сьогоднішньої «книжки» у Вінниці, то дружина репресованого Фелікса Телішевського Марія, вона ж сестра заарештованого Томашевського Григорія з найближчого нам села Погоріла Уланівського району впізнала речі їх обох. Про це та багато-багато інших свідчень є документальні підтвердження. Але що найбільше вражає?!. Як тільки наші війська у березні 1944 року звільнили Вінницю, енкаведисти негайно зібрали всіх людей, хто брав участь у розпізнанні родичів з могил, вишикували в колону, назвали їх «фашистськими зрадниками» і направили на Літинську дорогу, де йшли жорстокі бої і де більшість цих людей безвинно загинули. Ну чи не звірі були ті комуністи з енкаведистами?!! І це робилося, щоб прикрити особисті злочини. Неспроста сьогоднішнє, вже нібито наша, українська служба

43


безпеки України боїться надати мені інформацію про мого діда, знаючи про те, що я професор та заступник голови Конгресу української інтелігенції Вінниччини, боячись, щоб я і далі не «роздмухував» відомості про цей червоний терор. Щоправда, їхні попередники із колишнього НКВС могли знищити будь-які сліди своїх звіриних злочинів. Складається враження, та що враження – я просто знаю від багатьох, що не каються нащадки тих головорізів, продовжувачі «великої справи» ЛенінаСталіна. Та Бог їм суддя! Не діждуться вони вже ніколи повернення історії «вспять», а платити таки за все доведеться. Хоч як вони стараються вирвати це із народної пам’яті, але це не забудеться ніколи – хай не сподіваються! Цього виявилося для кремлівських «великих» стратегів замало. Ще більше лихо готувалося у їхніх кабінетах для радянського народу, і звичайно ж, у першу чергу, для українського. Параноїдальний маньяк Сталін і його переважно єврейське оточення, що являло собою керівництво комуністичною партією більшовиків, задумали поширити комунізм на увесь світ. При цьому я до єврейського народу, як до всіх націй і народностей на Землі, відношуся одинаково. Але у кожного народу є свої виродки, відморозки і негідники. Саме такі в той час дорвалися до комуністичної влади, принципи і кадровий склад якої теж заснував у свій час єврей Ульянов-Ленін. Інший не менший маньяк у Берліні єврей Гітлер теж задумав побудувати вічний третій Рейх і підкорити весь світ. Для знищення частини людства заздалегідь ці дияволи-стратеги підготували найпотужніші у світі армії та відповідне озброєння. Однак Гітлер випередив, напавши на СРСР першим 22 червня 1941 року, до цього вже підкоривши декілька Європейських країн. І Сталін, і сталінські опричники цього брутального вторгнення і загарбання нібито не бачили, або не хотіли бачити. Так почалася найбільша в історії людства війна, що потім стала ІІ-ою Світовою, а для на-

44


шого народу – Великою Вітчизняною. І рівно через два тижні фашисти вже були у Вінницькій області. Кропивну захопили 13 липня 1941 року. При цьому ворог підійшов до нашого краю з північно-західного боку, а саме розпочав окупацію із Смілої і Подорожни ще 8 липня. 10 липня фашисти захопили село Погорілу, 12 липня – Клітенку, 15 липня – Ступник і Уланів. Територію краю захищали поріділі частини 6-ї та 26-ї армії у складі 24-го механізованого корпусу, а також 72-ї та 44-ї стрілецьких дивізій. Ворог продовжував наступати без особливого опору наших розгублених військових формувань, які в цей час взагалі відступили до так званого Летичівського укріпрайону, покинувши наш край напризволяще. Ось вам і «мудра» стратегія кремлівських керманичів, яких виховала і винесла на вершину влади саме комуністична партія! Цей факт просто неможливо заперечити! Фашисти встановили на окупованій території суворий режим і з нечуваною жорстокістю здійснювали матеріально-економічне пограбування краю. Я раніше зазначав, що наша «бездонна» Батьківщина була об’єктом грабунків готів, гунів, печенігів, половців, монголо-татар, кримських татар, литовців, поляків, росіян, а тепер ще й фашистську наволоч треба було забезпечувати всім необхідним і, в першу чергу, продуктами харчування. Колгоспи і радгоспи продовжували працювати. Точніше – людей у них примушували це робити під постійним страхом смерті. Покійний батько розповідав, що за будь-який саботаж або непокору – розстріл. У нову місцеву адміністрацію входили: німецький комендант, староста, управляючий та поліцаї. Щоправда, на перших порах окупанти відносились до людей досить лояльно. Проте у Хмільнику і Бердичеві вони негайно створили єврейські гетто і розстрілювали десятками тисяч нещасних людей, це проходило від початку окупації і аж до визволення краю. До речі, ніяковісінького спротиву, на відміну від українців, єврейське населення німецькій владі не чинило. З багаточисельних

45


розповідей дізнаємося, що коли німецький комендант оголошував зібрання євреїв з харчами, одежею, грішми і золотими речами для відправки ніби в інше місце проживання, вони старанно виконували ці вказівки, покірливо йдучи в останню дорогу… Проте варто наголосити, що ворог не почувався вільно на нашій землі. В тилу діяли партизани і підпільники, а потім і вояки Української Повстанської Армії. До останньої ставлення деяких людей, особливо нащадків керівників радянських органів, вкрай негативне і це зрозуміло. УПІВці вбивали як фашистів, так і колишніх комуністів, аби вигнати з рідної землі і коричневу, і червону нечисть. При цьому діяла самостійно, не під «мудрим» керівництвом компартії, як спішили донедавна приписувати їй керівну роль, підпільна група і на території Кропивнянщини, Ступенеччини, Клітенеччини та Подорожнянщини. До неї, зокрема, входив і мій батько, Ліксандр (Олександр) Киналь, обидва брати Хавричі, Кость Мацюк та інші, яких за молодістю не встигли взяти у Червону Армію до початку війни. Наприклад, я у дитинстві чув з вуст вищезгаданих дядьків, як вони під час німецької окупації пошкодили молотарку в Кропивнянському господарстві. «Пронюхавши», їх німці могли розстріляти, але якось обійшлось. Починаючи з 1943 року, окупанти розпочали широкомасштабну акцію по відправленню молоді на роботи до Німеччини. Багато краян таким чином потрапили до розряду «Osterarbeiter». Наприклад, сусіди Рябоконі Ярина та Олекса, дівчата бабусі Домки – Маріка та Лєнка – моя мати хрещена, дядько Іван Мельничук та багато-багато інших людей Кропивни. Несолодко їм було у Німеччині. Після великої Перемоги бранці повернулись додому. Щоправда, до більшості із них радянською владою застосовувалися і на рідній землі принизливі заходи, репресії, а іноді доходило і до тюрми. Звільнення нашого краю розпочалося з Вишеньки на Різдво, тобто 6-7 січня 1944 року. Після взяття цього села воїнів з радості люди

46


«кріпкенько» почастували і це для багатьох із них було трагічним. Адже фашисти вночі повернулися і перебили значну кількість солдат. Разом з тим, бої за Вишеньку та за інші села були надто запеклими. 10 січня радянські воїни вступили у Кропивну, Погорілу, Подорожну, Клітенку. Після триденних боїв ними було зайнято північну частину Ступника. До речі, Вишенька і Ступник були розбомблені і спалені вщент. У Ступнику зі всіх хат залишилося тільки дві неушкоджені оселі. 4 березня 1944 року розпочалася Проскурівсько-Чернівецька операція, яка принесла радість визволення в усі села Уланівського та Хмільницького районів. На самому початку 1944 року мобілізували і мого Батька Петрука Григорія Михайловича та багатьох інших односельчан до війська. У рамках цієї операції батько розпочав своє перше бойове хрещення на вододілі сіл Вовчинці та Чорнички Козятинського району. Я знаю село Вовчинці, оскільки повз нього їздив і їжджу до батьків і рідні у Кропивну та Ступник. Дядько ж мій, Петро Михайлович Петрук, оскільки був з 1921 року народження, то потрапив на війну з перших її днів, ще у 1941 році, дуже швидко був смертельно поранений у сутичці з фашистами (ще при їх наступі в районі Любара-Янушполя). Звільняла наш край від фашистської чуми 18-а армія 1-го Українського фронту, а наші ближні села конкретніше – 317-та (командир полковник М. Жердієнко) та 71-ша (командир полковник М. Бєляєв) стрілецькі дивізії, а також 129-а (командир генерал-майор С. Бушев) гвардійська стрілецька дивізія. Ніколи не зітреться з нашої пам’яті те, що у боях за наш край (нині Хмельницький район) загинуло понад 2,5 тисячі солдат і офіцерів. Визволяли землю не тільки наші хлопці, але і воїни інших національностей. Пам’ятаю, як до нас на Дні Перемоги тривалий час приїжджала найближча рідня воїнів-вірмен, які визволяли Кропивну і поховані на місцевому кладовищі. Відтак, тільки безпосередньо з війни не поверну-

47


лися живими до Кропивни – 130 людей, Клітенки – 73, Ступника – 99. Імена безсмертних героїв-земляків висічені на кам’яних плитах обелісків у цих селах, на яких, зокрема, є прізвище мого рідного дядька Петрука Петра Михайловича. Ніхто не забутий, ніщо не забуто! Закінчилась Велика Вітчизняна війна. Вона забрала понад 10 мільйонів тільки українських життів. Це найбільше серед усіх народів світу, які брали участь у цій дикій і найбільшій бійні в історії людства! При цьому треба сьогодні наголошувати, що все це за негласною домовленістю було спровоковано і зорганізовано саме комуністичною владою у Москві (з одного боку) та фашистською владою у Берліні (з іншого), хоча багато хто з прихильників комунізму не любить про це згадувати і шалено заперечує все. Мовляв, таке було становище, ми не готувалися до війни, вони напали на нас зненацька, ми (комуністи) першими йшли у бій тощо. Більше того, зовсім недавно вустами найвищого кремлівського керівництва було безцеремонно заявлено, що Росія виграла б Велику Вітчизняну Війну і без України !?. Такого цинізму і «безпардонності» світ ще не бачив!.. Проте беззаперечні історичні факти свідчать протилежне. У всякому разі, ці дві антилюдські системи ( фашистська і комуністична) і на цей раз вкотре досягли свого, зокрема і в першу чергу, щодо України і українських людей… Народне господарство України було зруйноване і пограбоване вщент. Почалась відбудовча робота. Продовжувалась організація та утворення, так званих, МТС – машинно-тракторних станцій, тобто великих спеціалізованих технічних центрів, які обслуговували одночасно де господарств. Кропивну, Ступник і Клітенку, які входили до одного колгоспу, обслуговувала Вишенецька МТС. Там деякий час після 1947 року працював механізатором і мій батько, повернувшись з війни пораненим.

48


Натуральні податки і позики були непомірними, а заробітки, що перераховувалися на трудодні, – мізерними. Немов примара, за видноколом бовванів голод 1947 року. На цей раз до всіх бід українських людей додалась неймовірна засуха влітку і восени 1946 року. Хто як міг, так і виживав. Пік смертності припав на квітень-червень 1947 року. Люди вимушені були харчуватись листям лободи, кропиви, половою, трупами мертвих тварин, гнилою картоплею. Проте партія подавала оптимістичні дані, що, мовляв, все добре, справи всюди налагоджуються. Як і в голод 1932-1933 років, деінде з’явились факти людоїдства. До речі, самі партійні функціонери не їли осоку, пирій, рогозу, як вони пропонували для «нуждующихся сємєй», а отримували систематично продуктові пайки і не прості. В цьому і полягав цинізм комуністичної влади. За зрізування кількох колосків знову засуджували до 8 років ув’язнення. Мій знайомий дід Василь Захаревич з села Сосонка Вінницького району, що ще, слава Богу, живий, свідчить: «Навчаючись у ФЗУ в тодішньому Ленінграді і отримуючи жалібні листи з дому, декілька разів сказав «друзям»-однокурсникам, що в Україні голод. За це засудили спочатку до смертної кари, а потім лиш через три місяці замінили її каторжними роботами у Магадані аж на 25 років. Цих три місяці везли через всю Росію і Сибір у клітці, наче звіра». Ну і як цій людині тепер ставитись до комуністів? До речі, масштабна трагедія мору 1932-1933 років у 1946-1947 роках не повторилася у повній мірі лише тому, що нас рятувала, у тому числі, і Західна Україна, ось ті «бандерівці», як дехто зневажливо називає західників, бо тоді у них ще не було колгоспів і радгоспів, тому вони не дуже бідували. Саме вони і подали безкорисливу руку допомоги східним та центральним регіонам, чого не давали зробити комунолюдожери у 1932-1933 роках. Це документально підтверджено, і про це нам ніколи не можна забувати!

49


Приведу слова народного депутата України, полум’яного борця за її незалежність Левка Григоровича Лук’яненка: «Без знання національної історії, зокрема голодоморів, без повернення шаноби до всіх наших дідів-прадідів та могил своїх пращурів не можна подолати теперішнє історичне безпам’ятство, не можна консолідувати націю. Нація наша мусить знати свою історію і повинна виставити справедливу й сувору оцінку окупаційним державам, що мордували український народ. Кати мають почути і моральну, і людську, і правову оцінку своїх злочинів». Ці справедливі слова та до Бога! Після голоду 1947 року, на щастя, Уланівський та Хмільницький райони почали відбудовуватись та працювати на повну потужність. А після смерті Йосипа Сталіна та Лаврентія Берії – катів українського народу з 1953 року, наступила так звана «хрущовська відлига». «Жити стало краще, жити стало веселіш» – так казали кремлівські комуністичні лідери. Потужність колгоспів зростала, тому з часом відпала необхідність у МТС. При цьому все, що вироблялося у наших господарствах неймовірно важкою фізичною працею краян, за безцінь забирала держава, велетенські українські ресурси осідали в Москві та відсталих російських регіонах. Така експлуатація Радянським Союзом (читай: Росією) України та інших союзних республік була «на руку» кремлівським керманичам. При цьому багато сировини, продукції, грошей Радянський Союз «дарував» країнам, так званого «третього світу», для підтримування у них комуністичних режимів. Відтак, Україна у складі Радянського Союзу залишалась безправною покірною колонією. Щоправда, у 50-х – 80-х роках минулого століття людям нашого краю давалась можливість будуватися. При цьому заробітки у колгоспах були такі мізерні, що для того, щоб вижити та ще й будуватися, треба було людям красти «у себе і своє». Ця практика спільного колгоспного господарювання була характерною для всього періоду соціалістичного ладу. На словах «земля селянам» оберталось тим, що селяни працювали на

50


цій землі, але до кінцевих результатів цієї неймовірно важкої праці їх уже не допускали. Усе йшло в бездонні і ненажерні «закрома Родіни». Тому така несправедливість і цинізм у часи так званого «розвинутого соціалізму» поступово створювала передумови до проголошення незалежності нашої держави. У липні 1957 року постановою Вінницького облвиконкому №416 село Погоріла включено в смугу села Кропивни. У кінці 1962 року Уланівський район ліквідовано, а всі його населені пункти, в тому числі Кропивна та навколишні села, включені у склад Хмільницького району. У 1965 році у Хмільницькому районі вперше з’явився небезпечний ворог картоплі – колорадський жук. Зрозуміло, що це була акція відповідних західних спецслужб на підрив економіки СРСР і, як завжди в історії, найбільше постраждала від цього саме Україна. На початку 80-х років біля сіл Широка Гребля та Кропивна встановлено помпезні обеліски на честь воїнів 18 армії 1-го Українського фронту, що загинули за звільнення Вінниччини від німецьких окупантів, в тому числі і моєї малої Батьківщини. На початку 90-х років у Хмільнику відкрито гарний пам’ятник славному сину України Тарасу Шевченку, а у селі Чеснівка – перший на Вінниччині пам’ятник не менш славній дочці України Лесі Українці. Хмільних – наше районне місто стає одним із найвідоміших у світі радонових курортів. Люблю бувати у Хмільнику, він навіває мені спогади про моє дитинство, шкільну юність, оскільки тоді доводилось частенько приїжджати у районний центр і це були перші найдальші подорожі з рідного села. До речі, у Бердичів за покупками ми їздили ще частіше, бо це більше місто і ближче до Кропивни. За післявоєнний період, в тому числі в роки нової незалежної України, багато цікавих подій відбувалось у рідному краї, але про них писати не стану, оскільки вони ще «свіжі» у пам’яті живущих поколінь, а,

51


по-друге, вони потребують неабиякого переосмислення і відповідної переоцінки. Що стосується минулого, то намагався його показати реально і правдиво, з великою гордістю і синівською вдячністю землякам і моїм героїчним пращурам. Саме завдяки їх мозолям і завзяттю, поту і крові, їхніх життів – ми справедливо маємо сьогодні від Бога Незалежну Україну. Однак, незалежність ми вибороли, але Україна, за словами патріота, кінорежисера Юрія Іллєнка, ще поки-що інформаційно окупована держава, а це набагато страшніше, ніж військова окупація. Це вже стає просто петлею для України, для її національної незалежності!.. Підтвердженням цих слів є нахабна експансія російських та вітчизняних російськомовних телеканалів, книг та інших засобів масової інформації, а простіше – засобів одурманення українських людей і, в першу чергу, української молоді – нашого безцінного майбутнього, яке відривається від своїх віковічних цивілізованих традицій і коренів та ніби наркотиками втягується в фальш їхнього космополітизму… Бережімо ж її, нашу любу матінку-Україну для наших нащадків! Хай живе вічно Україна, а з нею і моя мала Батьківщина – незабутнє і рідне село Кропивна – тонесенька гілка могутнього дерева із назвою – Україна!

52


Сучасна Кропивнянська середня школа

Супутникова карта села Кропивна

53


Хрест на місці зруйнованої церкви в центрі села Кропивна (територія колишньої сільради)

Пам’ятник Матері на місці поховання воїнів, що визволяли село Кропивна

Монумент загиблим у роки Великої Вітчизняної війни краянам села Кропивна 54


Відзначення Дня Перемоги ветеранами ВВВ села Кропивна (1990 р.) Петрук Г.М. – в центрі.

На збиранні цукрових буряків – справа водій автомашини Петрук Г.М. (1983 р.)

55

Василь ПЕТРУК. ЛюбітьУкраїну (автобіографічна повість) ч1  

Василь ПЕТРУК. Любіть Україну (автобіографічна повість) ч1

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you