{' '} {' '}
Limited time offer
SAVE % on your upgrade.

Page 1


#2 Я – БIЛИЙ КЛОУН

Головний редактор Дмитро Мiлiчiхiн Випусковий редактор Тетяна Грукаленко

ЕСПЕРАНСА СПОЛДІНГ НАДІЯ ДЛЯ ВСІХ ДЖАЗ ТОЧКА ВІДЛІКУ ВІДЧАЙДУШНІ РИТМИ ОСТРОВА СВОБОДИ

Керiвник проекту Олександр Плащенко Верстка Олександр Середа Автори Дарiя Янковська Юлія Ткач Олена Андрусів Лілія Сушко Олег (Середа) Мосесов

ЗАСТИГЛИЙ ДЖАЗ З ЕПОХОЮ В УНIСОН ДЖАЗОМ ДИХАЄ УСЕ МІСТО СИНКОПИ МОДИ БОГИНЯ КУЛІНА – МУЗА РОМАНТИКІВ

Видавець Фізична особа-підприємець Плащенко О. М. Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації серiя КВ №22015-11915Р видане Мiнiстерством юстицiї України вiд 18.04.2016

Адреса редакції 79005, Львiв, вул. Ш. Руставелi, 7 + 380 (50) 370 30 74 + 380 (67) 373 72 61 + 380 (97) 523 56 15 Друк Приватне підприємство «Мульти Арт» Львiвська обл., Жовкiвський район, с. Гряда, вул. Шевченка, 5 + 380 (32) 232 26 96 Наклад: 5 000 примiрникiв Журнал розповсюджується за адресами партнерських закладів, підприємств та організацій. Відповідальність за достовiрнiсть інформації несе рекламодавець. При наданні готових оригінал-макетів рекламодавець підтверджує, що даний макет відповідає вимогам законодавства України. В цьому випадку рекламодавець несе відповідальність за збереження прав третіх осіб і підтверджує, що використані в макеті знаки для товарів і послуг мають реєстрацію і дозвіл на розміщення та використання на території України, а всі рекламовані товари та послуги, що підлягають обов’язковій сертифікації і вимагають наявності ліцензії, сертифіковані і мають відповідну ліцензію. Також при наданні оригінал-макетів, що містять зображення фізичних осіб, рекламодавець підтверджує, що володіє всіма необхідними правами на розміщення таких зображень і це ніяк не обмежує прав третіх осіб. Автори публікацій вiдповiдають за достовiрнiсть фактів, власних назв та інших відомостей. Редакція може не поділяти точку зору авторів. Редакцiя залишає за собою право редагувати наданi тексти та матеріали. Передрук і будь-яке використання матеріалів можливі тільки з письмового дозволу редакції.


S.U.I.T 13

ВІД РЕДАКЦІЇ Щорічне свято, фестиваль джазу – це не просто подія. Це вибух, який розбирає наші емоції на атоми-молекули, перемішує їх, наповнюючи новими відчуттями та бажаннями. І, зібрані знову, ми вже дещо інші: ми краще, ми на сходинку вище. І ми тепер звучимо в унісон з нашим містом – містом, в яке вже шостий рік поспіль приїжджає джаз, вдихаючи новий сенс в наші думки, справи і вчинки. Місто ж набуває іншого звуку та кольору. Гул вулиць зливається з іскристими музичними переливами – такий собі калейдоскоп, розрив звукового і емоційного шаблонів. Емоції захльостують, переливаються через край. Центр міста – вже не центр, а епіцентр звукового запалу, вибуху, – і все це виривається, тече, обіймає і огортає вулиці, двори, поверхи, спальні райони, і йде в небо, і розчиняє,

забарвлює звичну львівську трошки туманність. І ось це вже не явище природи – це блюз… На якийсь час ми стаємо іншими: ми щирі один з одним, ми раді кожному новому джазовому дню, і ми віримо, що це диво, немов животворящий дощ, омиє місто і змиє всю втому, напругу, нерозуміння і непорозуміння. І все заграє і зазвучить по-новому. І це бажання передається місту, і воно преображається, молодіє, радіє і звучить-звучитьзвучить!.. І ми безмежно вдячні за це чудове перетворення і за ту радість і новизну, яке воно несе, людям, які вирішили підняти цей потужний пласт роботи і подарувати нашому місту джаз!


1

|

ПОГЛЯД ЗI СТОРОНИ


S.U.I.T 16

НОТНІ ВУЗЛИКИ НА ПАМ’ЯТЬ... Одного разу, йдучи на черговий джаз-пікнік, я зустрів знайомого, який тримався подалі від сцени. Можливо, боїться штовханини, подумав я? Та коли заговорив із ним, з’ясувалося, що він просто прийшов послухати музику. Для нього це було важливіше. Для мене ж важливо якомога ближче бачити музикантів, адже вираз їх обличчя додає емоційної складової. Емоції… заради них ми викладаємо немалі гроші за квиток на концерт? І навіщо критики розділили музику на жанри? Коли приходиш на концерт авангардного чи імпровізаційного джазу, після завершення чергової композиції не можеш згадати ані мелодії, ані хоч би кількох нот. А коли знаходишся на попконцерті можеш не лише згадати мелодію до дрібниць, але й передбачити дещо наперед. Ностальгія. От слово, яке на мою думку непереборною силою рухає жанр «поп». Ми йдемо на концерт згадати пісні, які в нас асоціюються із чимось приємним у минулому. Можливо під цю пісню ви вперше поцілувалися, або просто «тусили» із друзями тоді, коли все у вашому дорослому житті тільки починалося. Звичайно, артисти часто виконують і новий матеріал. Але ми навіть не усвідомлюємо, що таким чином вони закладають основу «майбутньої ностальгії». Якщо концерт сподобається, наступного разу ми знову прийдемо і нові пісні стануть старими і ми будемо ностальгувати за тими приємними емоціями, які отримали минулого разу на шоу.

Схожа ситуація і у рок-музиці. Тільки там значно додається емоцій. Ви колись бачили, як дорослі дядьки із солідними животами забувають свій бізнес-імідж, дістають з шафи старі «косухи» і стрибають разом із всіма, вигукуючи слова старої пісні? «Черевце» своїми рухами догори-вниз слідує ритму барабанщика. Якось я спостерігав, як такий от солідний дядька взяв на концерт свого сина. У молодшого був такий вираз обличчя, що відразу стало зрозуміло: таким він свого тата ще ніколи не бачив. Це таке собі пробудження юнацьких емоцій. Можливо, справжніх емоцій. А може концерти «AC/DC», «Metallica» чи то наших «ВВ», «Океан Ельзи» і дійсно корисні для здоров’я і здатні повернути колишній юнацький запал? Достатньо згадати себе, наївного, але із високими, правдивими ідеалами! Зовсім по-іншому сприймаються виступи джазових музикантів. Досвідчений слухач йде, в першу чергу, за… атмосферою. Так, він, як я вже казав, не зможе згадати мелодію після чергової композиції, але дух, атмосфера концерту торкається самого дна душі. І, виявляється, ти розмовляєш сам із собою. Бо інакше не може бути. Джаз допомагає подивитись у дзеркало, я маю на увазі імпровізаційний джаз, не популярний. І ти із подивом знаходиш там нові шляхи… Або старі, але такі, про які ти давно забув. Напевне, тому на виступи джазових музикантів так люблять ходити творчі люди: письменники, художники, архітектори… Я постійно їх зустрічаю на подібних перфомансах,


S.U.I.T 17

але (і це дуже важливо) вони не хочуть відволікатися на розмови на кшталт: «Як там наш спільний друг?» Вони із ввічливою посмішкою кидають: «Привіт!», – і далі занурюються в атмосферу концерту. Кажуть, і в цьому мене вже потім переконують ті ж знайомі, в моменти, коли на сцені народжується мистецтво, в їх голови приходять ідеї, які в будні ніколи б не спали на думку. От таким чином творчі люди живляться від мистецтва творчих людей. Вибачте за тавтологію. Тобто: атмосфера сприяє. Колись у мене була крамниця із музичними дисками. Ще до того, як «інтернет переміг зло». Дуже цікаво було спостерігати за тим, як той чи інший поціновувач музики обирав собі альбом. Хтось диски принципово крав. Якось у маршрутці, коли вже мій магазин був закритий, зустрів знайомого. Він, очевидно не відчуваючи докорів совісті, розповів, що його друг регулярно приходив до мене, слухав кілька альбомів, обирав і якось непомітно крав сам компакт-диск. Коробка залишалась на місці, а диск опинявся у його куртці. Тоді я обурився, але зараз, розмірковуючи про те, що, можливо, саме той диск стримав його в якихось інших проявах – тішуся, що він захоплювався музикою, а не чимось іншим. Та здебільшого мої клієнти були, на мій погляд, найкращими серед городян. Власник кав’ярні, який прийшов обрати музику, щоб «відвідувачі почувалися комфортно», банкір, який приходив не тільки послухати нову музику, а й розповісти, як він дивом потрапив на музичний фестиваль в Лондоні, бо ж в його оточенні це розповідати просто нікому… У всіх горіли очі! І це, напевно, найцінніше. Це те, за чим я дуже сумую. І те, заради чого із задоволенням йду на черговий цікавий перфоманс. Були люди, які годинами слухали диски в крамниці, оскільки я це навіть заохочував, а потім нічого не купували. Заходили й інтелектуали, яким я беззаперечно довіряв, тому давав пачку дисків слухати додому,

а потім вони видавали мені детальну рецензію на кожен із них. І дотепер, випадково зустрічаючись на вулиці, ми киваємо один одному і посміхаємось, ніби знаємо щось таке, що іншим недоступно, ніби члени якогось таємного братства. Загадкові «британські вчені» вже встигли провести дослідження і з’ясували, що не менш загадкове IQ напряму пов’язане з тою музикою, яку людина слухає. Результати не менш дивовижні, як і усі результати досліджень «британських вчених». Але між тим… Найбільш високі показники були в людей, які слухають класичну і симфонічну музику, джаз. Але не менш вражаючим було те, що діти, які вподобали важку музику і рок (тримайтесь, батьки!) володіють одним з найвищих рівнів інтелекту. З’ясувалося, що існує тісний зв’язок між музичними вподобаннями і типом особистості. Так люди, що віддають перевагу класичній музиці, – боязкі і сором’язливі, а прихильники «хеві-метал – добрі і невимушені, і взагалі дуже схожі на «класиків» – такі ж «тонкі натури». Вплив музики на людину набагато сильніше, ніж ми думаємо або уявляємо собі насправді. Приміром, блюз, джаз і реггі врятують вас від депресії, а твори Вівальді – допоможуть «налагодити стосунки» з пам’яттю. Моцарт допоможе швидко засвоїти інформацію, його музика розкачує мозкову працездатність. Музика, в якій немає слів – провідник до концентрації і підвищенню розумової діяльності, а для спортсменів музика – допінг. Наука не стоїть на місті, а її висновки тільки підтверджують досвід моєї ностальгії… І ще одне. Хтось із мудрих цього світу сказав: «Якби політики слухали музику, світ став би кращим». Олег (Середа) Мосесов


2

|

ІСТОРІЯ УСПІХУ


S.U.I.T 22

© Reza Golestani

Я – БІЛИЙ КЛОУН

Олексій Коган, на сьогоднішній день, – людина відома всім музикознавцям. Радіоведучий, організатор фестивалю Jazz in Kiev та Alfa Jazz Fest, викладач інституту Глієра.


S.U.I.T 23

Ми зустрілись на центральній площі Львова. Олексій пив неодмінний напій цього міста – міцну каву. Однак спокою він не мав, оскільки один із меломанів, впізнавши метра, намагався дізнатись трохи більше про шостий Alfa Jazz Fest, та, на щастя, зрозумівши, що я буду брати інтерв’ю, галантно попрощавшись, пішов. Розпочали бесіду обережно. Якою була Ваша історія успіху? З чого Ви починали? Якщо говорити про музику – спочатку була скрипка. Моя мама вважала, що людина із прізвищем Коган повинна грати тільки на скрипці… Але ж я був найкращим півзахисником на подвір’ї. Насправді хотілося ганяти м’яча. Тому, кожного разу, коли я виходив з під’їзду зі скрипкою і йшов на заняття – намагався втягнути голову у плечі, бо друзі кричали: «Ти куди? Ми програємо! Давай сюди!». Дядько працював в Оперному театрі. Він якось сказав моїй мамі: «Іра, він своє життя з музикою зв’яже, але скрипалем не стане, він соромиться свого інструменту». Але коли за декілька років я взяв до рук бас-гітару – все встало на свої місця. На жаль, під час служби в армії, в танкових військах, я обпік руки… про шістнадцяті ноти довелося забути (тривалість – 0.25 сек, прим. ред.). І потім?.. І потім продовжувалась музика. Колись я працював заради того, щоб купити ту чи іншу вінілову пластинку, тому зараз не розумію, коли приходять студенти чи хтось інший на концерт і кажуть: «Пустіть мене на виступ, в мене немає грошей». Якщо ти сильно хочеш – ти підеш і знайдеш спосіб заробити. Тим більше, якщо йдеться про невеликі кошти. Власне, через мою колекцію дисків свого часу мене взяли на радіо.

Свобода – спосіб мислення. Джаз – це свобода. І ми починаємо із музикантом і критиком, який уособлює в собі слово «джаз» в нашій країні, зближатися і розмірковувати на тему джазової стилістики. Здається, той факт, що я теж радіоведучий, дає Олексію Вадимовичу можливість почуватися вільніше.

Тому що дівчата закидували його компліментами і своїм одягом? Подивилися би ви, які він грає джазові програми, які він композиції написав! Це – один з найцікавіших українських композиторів і басистів. Йдемо далі: у Гаріка Кричевського грають джазмени. У Вєри Брєжнєвої також раніше грали джазмени. А от Джамала пішла іншим шляхом – в неї грають молоді хлопці, мої студенти і мої колишні студенти. В чому ще свобода джазу і чесність цієї музики? Я ніколи не забуду, як я брав інтерв’ю у трубача Кріса Ботті і запитався: «Які складові Вашого успіху?». Він відповів: «Чувак, все просто. По-друге, грати по 6–7 годин на день». – «А поперше?». – «А по-перше, бути другом Стінга». От це була чесна відповідь. Ще ніколи не забуду майстер-клас Кенні Вернера (американський джазовий піаніст і композитор – прим. ред.) в Києві. Студент запитався в нього: «От  ви кажете джаз – це свобода. Поясніть». – «Ви пам’ятаєте з якого акорду починається «Body and Soul»?». Ну студент хороший, мій студент Ігор, каже: «З мі-бемоль мінор». А Кенні відповідає: «Ні. З будь-якого. З будь-якого, який вам подобається». І показав, як це робиться. Ще мені сподобалась одна історія Вернера. Його спитали, як він почав викладати? «Я був зайнятий, а мені подзвонила знайома і сказала: «Кенні, іди викладати в одну зі шкіл». – «Ой, ні, це мені не цікаво. Я взагалі викладати не хочу». Вона йому: «Кенні, 150 $ за годину». І він тоді: «Коли виходити?». Так Кенні став викладати. Все чесно. Вірно, все чесно. Тому мені здається, це взаємопроникнення в різні стилі – хороше явище: рок-музиканти в супроводі камерного оркестру, джазові музиканти, які грають із народним оркестром, народні музиканти, які намагаються грати музику з грувом, як це робить той самий Горан Бреговіч. Є й інший підхід до розуміння різних жанрів. Стен Гетс сказав колись Діззі Гілеспі, що «Bossa Nova» – це не джазова музика («Bossa Nova» – синтез бразильської музики із елементами джазу – прим. ред.). Це музика, яка подобається джазовим музикантам. Чому прес-релізи, як правило із хорошою критикою, на диски Цезарії Евори завжди з’являлися в джазових журналах? Це що, джаз?

Джонні Мітчел якось звинуватила Стінга у тому, що, мовляв, той скористався її ідеєю: додати у джаз більше поп-музики, наблизити до народу. Але Джаз – це свобода, так люблять говорити музиканти, які професійно творять на цій ниві. Де межа, до якої повинна дійти джазова музика, щоб не перетворитись на «поп»?

Ні.

Межі немає. Все змішується, і це прекрасно. Давайте просто усвідомимо, що джазові музиканти – більш грамотні. Джазмену зіграти соло в стилі «рок» набагато легше, ніж рокеру зімпровізувати на джаз-сейшені. Теж стосується поп-музики. Подивіться, що коїться. Давайте візьмемо, щоб далеко не зазирати, українську музику. Хто грає у «ВІА Гра»? Джазові музиканти. Родіон Іванов – один з найкращих клавішників; Ігор Закус – безумовно, один з найцікавіших басистів; Олександр Лебеденко – один з найкращих джазових барабанщиків. Що ви думаєте, Денис Дутко, один з найкращих композиторів, випадково потрапив в «Океан Ельзи», тому що він красивий хлопець?

Стагнацію…

Це музика погранична. І в цьому, напевно, кайф. Тому будь-який музичний жанр, який намагається замкнутися в своїх рамках, у 21 столітті стає або музейним експонатом, або приречений на якусь…

Ну, напевно. Тому джаз і буває різним. Буває «Elevator muzak», «Музика для ліфтів» (так називають легку, приємну музику, smooth jazz – прим. ред.). Причому із образою: не музика, а музак! Музику не треба аналізувати. Лягла вам на душу – добре. Не лягла – почекайте, ще прийде. Або не прийде. А які у Вас зараз пріоритети? О, вони абсолютно змінились. В мене з’явились онуки.


S.U.I.T 24

…Льошенька, коли ти працюєш в ефірі, не забувай, що серед твоїх слухачів можуть бути люди з вищою освітою.

Олексій Вадимович кардинально міняється, коли говорить про онуків. Він протирає скло своїх окулярів і посміхається. Посмішка виходить теплою і щирою. Тобто пріоритет вже не музика? Ні, але я продовжую любити і слухати її 24 години на добу.

Олексій Вадимович говорить із азартом, хоч я вже доволі довго займаю його увагу. 31 рік в ефірі. Солідний термін. Були випадки, коли опускалися руки? Жодного разу. Повинен зізнатися, ніколи. Завжди ходив на роботу із задоволенням. Я вам більше того скажу. От стукаю по столі: тьфу-тьфу-тьфу – ні разу не запізнився на роботу. І я цим пишаюся. З іншого боку я трошки лукавлю, тому що заставка, з якої починається моя програма, ніколи не йде менше, ніж 8 хвилин. В мене є люфт. За що я не люблю телебачення: ой, почекайте, ще тут камери не працюють, ще тут не може щось включитись. А радіо: старт в 20:00 – і все, ані секундою пізніше. Людина, яка слухає радіо за кермом – що вона буде робити, якщо почує паузу? Переключить! Адже пауза в три секунди на радіо – це вічність! Як мене вчили? Пауза 7 хвилин, поки трек не завершиться, а я, приміром, сів їсти яблуко. Мене питають: «Ти що робиш?». Я відповідаю: «Їм яблуко. І ще два встигну з’їсти». – «А якщо ти подавишся?». От так! Або їду на ефір в ліфті. А якщо ліфт застрягне? Краще пішки пройтись. От це називається професіоналізм. От це мені подобається. У мене були хороші вчителі. Ніколи не забуду дві речі, які мені сказав покійний Олег Горський – мій вчитель на радіо «Промінь», мені його дуже не вистачає. Він казав: «От ти коли в ефірі сидиш один і говориш ніби для всіх, а бачиш перед собою якусь вигадану людину чи якусь реальну, ти говориш ніби до неї?». А я на той час вже працював на радіо років 10, кажу: «Було». – «Часто?». – «Не дуже, але було». – «Все. Ти відбувся, як людина, що працює на радіо». І друге, із чарівною своєю посмішкою він казав: «Льошенька, коли ти працюєш в ефірі, не забувай, що серед твоїх слухачів можуть бути люди з вищою освітою».


S.U.I.T 25

Фото: Лiдiя Новохатько


Мене дратувало, якщо я йшов на роботу з поганим самопочуттям або в мене боліла голова. Це для мене найстрашніше. А ефір виходить легким, коли є запас міцності. Якщо в мене тригодинний ефір, я готую композицій на 3 години 40 хвилин. І люблю деколи по ходу дещо переставити. Цей запас допомагає. Є ж постулат відомий, тут ви мене, як колега, зрозумієте, Костянтина Степановича Корчинского: «Музики не буває забагато. Музики буває замало». Але ж на більшості наших ФМ-станцій музику контролює не та людина, яка говорить в мікрофон, а музичний редактор. Так, це проблема. Але тут буду хвалитися – в мене його немає, всю музику підбираю сам…

Стає очевидним, що тема радіо, яка є такою близькою нам обом, таки зачепила метра. Ви знаєте, вже протягом кількох років я виграю одне і те саме парі. В перший день весни я кручу ручку радіоприймача і на більшості українських ФМ станцій грає пісня «ВВ» – «Весна». Це стереотип, але він не зникає. Кожного разу знайомі, які в це не вірять, програють мені плящину хорошого алкоголю. А Ви би хотіли, щоб 1-го червня всюди звучала «Summertime»? Ні. (замислившись). Напевно, ні. Це теж би перетворилося на стереотип. Хоча, у своїй програмі я люблю порівнювати кілька версій однієї пісні. Ви ще пишете статті? Я завжди готовий писали про джаз. Я ніколи не став би писати про поп-зірок. Я не хочу виливати на людину таз лайна чи кидати лайно на вентилятор. Я – білий клоун по життю. І всі, хто приходять до мене на ефір знають перше правило: система заборонених тем. Якщо вам питання не подобається, ви кажете: наступне питання. І ми більше цієї теми не торкаємося. Це вже певні свободи людини. Джаз – це свобода. Але в кожного свій підхід? Звичайно. От Уейн Шортер, коли приїхав на Alfa Jazz, сказав мені: «Ти повинен не тільки заграти, ти повинен розповісти історію». Коли він зіграв, я запитав в нього: «Звідки ти знаєш мою історію краще за мене?»

Звичайно, я намагаюся розпитати про історії, які міг спостерігати тільки Олексій Вадимович. Важко було виступати Чарлі Хейдену (всесвітньо відомий американський контрабасист. Помер у 2014 р. – прим. ред.)? Не те слово. Але він музикант, він артист. Хейден важко пересувався. Я хвилювався щодо його виступу. Але таке було враження, що коли він перетинав якусь невидиму межу, в нього вмикався тумблер. Коли він повернувся зі сцени назад і знову перетнув цю межу, де я завжди стою і бачу те, чого ніхто не бачить, в нього тумблер вимкнувся, і він знову перетворився на хвору людину, яка не може ані дихати, ані ходити. Він виклався

© Reza Golestani

S.U.I.T 26


S.U.I.T 27


S.U.I.T 28

Фото: Лiдiя Новохатько

на концерті. Коли Чарлі Хейден помер, я навіть отримав телеграму від Леррі Епплбаума (всесвітньо відомий джазовий критик і старший фахівець музичного відділу Бібліотеки Конгресу США у Вашингтоні – прим. ред.) із подякою «Alfa Jazz Україна» за те, що встигли показати Чарлі Хейдена країні, і це був його останній великий концерт у житті. І саме на Alfa Jazz? Так. До речі, щодо різних організаторів фестивалів: деколи так стається вони, як я це називаю, «міряються піськами». Це настільки дратує, просто неймовірно. Як малі діти. Та це ж навпаки добре, що є не один, а три і більше фестивалів. Але бувають, дійсно, концерти, як от Чарлі Хейдена, після якого пишаєшся, що доклався до його організації і проведення. Залишаються неймовірні спогади.

За роки Alfa Jazz у Львові виступило чимало артистів. Різних, всі дуже високого рівня. Але чи були такі, що розчарували? Жодного разу! Що означає розчарували? Були такі, що «пили кров». Ну так фестиваль, протягом якого хоч би один музикант не захоче випити «стакан крові» і влаштувати організаторам «донорський день» – це не фестиваль. До концерту нас могли називати «непрофесіоналами та ідіотами». Я пройшов таку школу, що ставився до цього із певним розумінням. Але якщо людина переходила на підвищені тони, а мені треба було, щоб невдовзі вона вийшла на сцену і відіграла класний концерт, я запрошував її в гримерку і показував райдер. І питався: «Це ваш підпис?». – «Так». – «Монітор повинен стояти за 2 метри від роялю?». – «Так». – «А це повинно бути так і так? Подивіться: все є». Я розумію, що жінці може не подобатись, як падає на неї світло, але… Потім, після


S.U.I.T 29

Фото: Лiдiя Новохатько

концерту, знову дружба, «ви професіонали, ви – найкраще, що було в моєму житті». Мені подобається, як з цього приводу висловився мій друг: «В кожної людини, в кожного музиканта є свої таргани в голові. Завдання будь-якого організатора не дружити з ними, а подружити тарганів: їхніх і ваших». Ви сказали, що у вас ніколи не опускались руки. А що Ви би хотіли порадити молодим радіоведучим? Нічого. (Сміюсь). Як так? Я вам зараз поясню. Коли я спілкувався із молодими колегами на радіо і питався в них: «Чого ви хочете?», всі казали: «Стати зіркою». Ніхто не каже: «Хочу багато працювати!». Тим більше часто на питання: «Що ви слухаєте? Хто

ваш кумир?», чую: «Та… Я сам собі кумир». Мене це навіть ображає, тому радити нічого не буду. Я, можливо, нафталін в цьому плані. Але завжди казав: якщо ти хочеш стати «великим» і будеш думати про те, щоб стати «великим», в тебе не вистачить часу, щоб працювати. Ти будеш постійно думати про те, щоб стати великим. Будеш думати про те, чим ніколи не будеш займатись, будеш відволікатись на «щось там». І все ж таки, Ваша порада задля успіху. Існує якась порада від Вас? Чим би ви не займались: підмітаєте вулицю, робите телепередачу, лікуєте людей, вчите дітей – робіть все із любов’ю, і тоді всім нам буде краще. Можливо це банально. Але на банальностях побудований цей світ. Бесiду вiв Олег (Середа) Мосесов


ЕСПЕРАНСА НАДІЯ СПОЛДІНГ ДЛЯ ВСІХ Дивним чином шляхи найіменитіших джазових музикантів перетнуться у Львові під час 6-го Alfa Jazz Fest. Ось лише один елемент мозаїки: колишній одесит Вадим Неселовський настільки вразив віце-президента престижного Музичного коледжу Берклі (Бостон, США), Гері Бертона, що той запросив його у свій проект «Next Generation». Також Бертон був вражений талантом молодої Есперанси Сполдінг і допоміг їй на початку її кар’єри, а володар 20 премій «Греммі» Пет Метіні продюсував записи за її участі. Сполдінг, Неселовський, Метіні та багато інших всесвітньо відомих музикантів зустрінуться у Львові на 6-му Alfa Jazz Fest. Та найяскравішим сюрпризом, на мою думку, все ж є візит Есперанси Сполдінг. Зі Сполдінг ми маємо можливість потрапити у самий вир світових джазових тенденцій. Вона зараз актуальна, як ніколи, у своєму жанрі. Причому по всьому світу. Поки що вона – єдина джазова артистка, що отримала Греммі в номінації «Кращий новий виконавець року». Сталося це у 2011-му.

Текст: Олег (Середа) Мосесов


Есперанса народилася в 1984 році в американському Портленді, штат Орегон. Її мати була рішучою і незалежною жінкою, і, щоб здолати постійну фінансову скруту, не цуралася ніякої роботи: працювала в дитячих будинках, пекарем, теслею, в закладах громадського харчування, в профспілках. «Вона – дивовижна жінка. – пригадує Сполдінг. – Вона знала достатньо, щоб знайти сенс в тих численних негативних речах, які я бачила в дитинстві – навіть перш, ніж я повністю зрозуміла те, про що вона говорила». Жінка виростила Есперансу і її брата самотужки. В жилах матері текла іспанська, валлійська та індіанська кров. Батько Есперанси – афроамериканець. Та навіть маючи перед собою такий взірець духу, як мама, Есперансі нелегко було вчитися в школі, і це не було пов’язано з браком кмітливості. Просто її вкрай інтуїтивний стиль пізнання часто вступав в протиріччя з традиційною системою освіти. До того ж в дитинстві вона багато хворіла, в результаті чого більшу частину програми початкової школи вона

вчила вдома. Дівчинка так і не змогла пристосуватися до механічного запам’ятовування, яке пропонувала традиційна освіта. Та не дарма ж її ім’я перекладається з іспанської, як «надія». Була одна річ, яка з раннього дитинства мала для Есперанси особливий сенс – музика. У чотирирічному віці, побачивши в телешоу «Mister Rogers’ Neighborhood» виступ віолончеліста Йо-Йо Ма, вона усвідомила, чого прагне. «Саме тоді я зрозуміла, що хочу займатися музикою», – пригадує Есперанса. За рік вона практично самостійно навчилася грати на скрипці. І тут слід віддати належне системі освіти в Штатах – в її рідному місті є «Товариство камерної музики Орегону», двері якого відчинені як для юних, так і для дорослих музикантів. (Через 10 років, коли Есперансі виповниться усього 15, вона стане його концертмейстером!). І знову треба згадати її маму – суперактивна жінка ще й навчалася в класі джазової гітари і брала маленьку Есперансу, якій тоді було 8 років, із собою. Коли


S.U.I.T 33

дівчинка приходила додому – повторювала всі завдання, які вчитель давав мамі, самостійно. Пізніше вона навчилася грати ще й на гобої та кларнеті. Та справжнім відкриттям для неї став контрабас.

МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА І ВЕЛИКИЙ КОНТРАБАС Одного разу, коли Есперансі було 14 років, вона просто гуляла без діла коридорами школи і зайшла в порожній музичний клас. Озирнулася навколо, і з усіх музичних інструментів, що знаходилися там, дівчинці чомусь сподобався контрабас: великий, на вигляд добрий, простий, лише кілька струн, які приємно було гладити пальцями і щипати. А звук, що видавав цей громіздкий музичний інструмент, був глибокий, оксамитовий, в душі відгукувався теплом і спокоєм. Раптом до класу зайшов викладач музики і… розчулився: дівчинка і контрабас. «Ти що, хочеш грати на контрабасі?», – запитав він жартома. Есперанса також відповіла, як їй здалося, жартома: «Хочу!». І після цього почалися серйозні заняття музикою, на яких вона показувала вражаючі результати, ще й враховуючи її попередній музичний досвід вундеркінда. Зрозуміло, що дівчина-підліток не хотіла сидіти вдома. Друзів-знайомих вистачало. В великих американських містах багато блюзових, рокерських, джазових клубів, де вечорами збираються меломани. Клубним оркестрам періодично не вистачало грамотних контрабасистів, і друзі порадили взяти Сполдінг. Старі «лабухи», які чимало надивилися у своєму житті, були заінтриговані: худорлява молоденька дівчинка і… контрабас? Але вона змогла їх вразити. От так вже з 15 років Есперанса Сполдінг почала грати професійно, заробляючи собі на життя. На щастя, вона не зупинилась у своєму розвитку. Адже, маючи копійчину, музиканти часто заспокоюються і грають в місцевих кабаках все життя. Та Есперанса продовжувала експерементувати. Грала блюз, фанк, хіп-хоп і суміш всього цього в місцевих клубах. Майже щоденні репетиції і виступи з різними блюзовими і джазовими командами дали Есперансі неоціненний досвід гри на контрабасі, розвинули в ній правильне відчуття ритму і сформували власний музичний малюнок баса.

НА КРАЙ СВІТУ Коли Есперанса закінчила таку нелюбиму нею школу, вона, маючи в своєму активі атестат про повну загальну середню освіту та щедру стипендію, записалася на музичний курс Портлендського державного університету. «Безумовно я була наймолодшим басистом в програмі», – згадує американка. Її викладач музики бачив очевидне: Есперанса була достойна більшого з її здібностями. Він наполягав на продовженні освіти у Музичному коледжі Берклі, у Бостоні, одному з найпрестижніших музичних закладів світу. Та грошей на це у Есперанси не було. Вона із жахом уявляла собі переліт з західного узбережжя на східне, через усі Штати. А гроші на авіаквиток? А транспортування свого величезного музичного інструменту? Один друг дівчини запропонував їй ідею дати бенефісний концерт. На що вона відповіла: «Ні, ні, ні». Просто не була впевнена в собі, і не вважала себе ще настільки самостійним музикантом, щоб влаштувати сольний концерт. Тоді

друзі і шанувальники цього молодого музичного обдарування таємно від неї організували їй бенефіс і зібрали таким чином 1 000 $. Тільки тоді вона наважилась на переїзд до Бостона. Після певного періоду адаптації, виконавчий віце-президент цього музичного закладу, Гері Бертон, відомий як жорсткий критик і вимогливий викладач, почав тісно співпрацювати з Есперансою і опікати її. Великий вібрафоніст і педагог казав: «Я мав величезне відчуття, що вона може впевнено читати найскладніші композиції, і, найголовніше, під час виконання вона завжди додає щось своє. І ця імпровізація оживляє музику і додає їй енергії». Кар’єра Сполдінг почала йти в гору. Вже після першого семестру їй запропонували поїхати на гастролі із популярною в США співачкою Патті Остін. Остання, вражена здібностями Сполдінг, взяла її ще й влітку пограти в Італії. Менше, ніж через рік, вона зробила свій перший запис зі студентською групою Berklee, яку продюсував сам Пет Метіні. Він теж не шкодував епітетів, описуючи талант Есперанси: «Вона має що сказати, я давно не зустрічав таких музикантів. Унікальність її складається не лише з видатного музичного таланту, але ще й з її рідкісного дару всьому надавати свого бачення і свого енергетичного заряду».


S.U.I.T 34

Поза сумнівом, в Бостонських клубах їй були завжди раді. До того ж, завдяки престижу коледжу, Есперанса встигла набути досвід гри із зірками джазу. Найтепліше вона пригадувала саксофоніста Джо Ловано. Вже після трьох років прискореного навчання, вона не тільки отримала ступінь бакалавра музики, але й, у 2005-му, – посаду викладача. У свої 20 Есперанса Сполдінг стала одним із наймолодших викладачів в історії коледжу.

БУДЬ ЛАСКА, СОЛО! Колись Есперансу доглядала нянька з Куби, яка навчила дівчину іспанській, і це позначилося на всій творчості Сполдінг. Але співати, як повноцінна джазова вокалістка,

вона наважилась не відразу. Їй комфортніше було грати у проектах іменитих джазменів. Та все ж це сталося. У 2006-му вийшов її сольний дебют «Junjo», де вона, здебільшого, висловлювала емоції не співом, а вокальними імпровізаціями. Звичайно, на фоні улюбленого контрабасу, фортепіано і барабанів. Дівчина із великим контрабасом на сцені зацікавила критиків. Вони почали обережно хвалити її дебютний «сольник» і запитувати: «Чому саме цей інструмент?». Вона відповідала: «В ньому є іскра, і він резонує зі мною. Я люблю контрабас і сприймаю його, як співавтора». Та справжній успіх прийшов до Сполдінг, коли вона наважилась більше співати та змішала мультикультурні спогади свого дитинства. Все це втілилося у її другий диск «Esperanza», який побачив світ у травні 2008-го. Тут є і джаз, і фьюжн, і Бразильська музика і навіть елементи


S.U.I.T 35

хіп-хопу. Дівчина співала на записах трьома мовами: англійською, іспанською та португальською. Драйв і енергетика альбому настільки потужні, що, здається, ось-ось з колонок вискочить сама Есперанса, та ще й витягне за собою свій величезний інструмент. І почалося… Сполдінг запрошували на найпрестижніші фестивалі, вона певний час була у топі пошукової системи Google Search, а у грудні 2009-го Барак Обама персонально обрав її кандидатуру і попросив, щоб Есперанса виступила в Осло, на церемонії вручення Нобелевських премій. Пізніше вона виступила і в Білому Домі, а Барак і Мішель Обама, сидячи в першому ряду, явно кайфували від її шоу. Для виходу її наступних дисків «Chamber Music Society» і «Radio Music Society» звукозаписуюча компанія вже знімала бюджетні кліпи, як для поп-зірок вищого ґатунку. Есперанса продовжувала паралельно співпрацювати, як і з метрами джазової сцени, так і з молодими виконавцями, такими як Жанель Моне. Ну а сенсаційна Греммі 2011-го року, коли Сполдінг обійшла в номінації «Кращий новий виконавець року» Джастіна Бібера, Дрейка, «Florence And The Machine» та «Mumford & Sons», остаточно перетворила її на суперзірку. Зараз у скарбничці артистки чотири таких премії.

МОЄ ДРУГЕ ІМ’Я – ЕМІЛІ А на 6-й Alfa Jazz Fest Сполдінг завітає із найновітнішим, новаторським перформансом, що базується на її п’ятому альбомі «Emily’s D+Evolution». Есперанса позиціонує себе, як сміливий експериментатор, прагне, щоб кожна її нова робота відрізнялася від попередньої, не боїться змінюватися, виходити за рамки жанрів. Це вже не ті канонічні записи джазу з домішками Бразилії, а щось інше, що об’єднує різні жанри: від психоделіки до фолку, від джазових експериментів Френка Заппи до футуристичного соулу Жанель Моне. Щоб максимально відсторонитися від колишніх своїх робіт, дівчина вигадала собі альтер-его: Емілі. Можливо така ідея спала на думку Сполдінг, тому що частину нового матеріалу спродюсував Тоні Вісконті, постійний продюсер покійного Девіда Боуї. А його перевтілення (можна згадати хоча б Зіггі Стардаста) були цікавими і успішними. «Emily’s D+Evolution» – це не просто альбом прогресивного фьюжна, але і ціла арт-вистава, яку Сполдінг розігрує на своїх концертах. Одягнена в гігантську корону, вона доводить, що будь-яка творчість може бути креативною, яскравою, такою, що енергетику відчує кожен глядач.


3

|

НЕВІДОМИЙ СВІТ

Куба, Новий Орлеан і … джаз. Африканське коріння джазу – ось те, що об’єднує ці землі. Африканці-невільники, яких привозили і на іспанську Кубу, і в англійські колонії Північної Америки, забирали із собою свою рідну несамовито багату ритмічну музику, «розмовляли» її мовою, зверталися до Бога, тужили і вірили, і сміялися. Ніхто не знає як почалася музика… Можливо голосно вигукнуте слово, що не обірвалося зразу і продовжило звучати, породивши красивий звук, чи тоді, коли людина прислухалась до ритмічного стуку свого серця і зрозуміла, що цей стукіт задає ритм усьому навкруги? Безперечно одне – будь-яка музика починається з ритму. Ритм і голос африканських рабів Америки породили особливу форму музичного мистецтва – блюз. Блюз став поштовхом для формування чисельних музичних жанрів, одним із яких став джаз, а зрештою і рок-н-рол, і рок-н-блюз, а пізніше і хард-рок. Отже…


S.U.I.T 40

ДЖАЗ. ТОЧКА ВІДЛІКУ Текст: Юлія Ткач


S.U.I.T 41

Березень 1919 року. Новий Орлеан. Місто тримає в страху серійний вбивця на прізвисько Дроворуб. На його сумлінні вже щонайменше вісім життів… Перед кожним злочином він пише у місцеві газети листи. В одному з листів він повідомляє, що наступне вбивство скоїть через п’ятнадцять хвилин після півночі, але не зачепить тих, хто буде слухати джаз… У зазначений вбивцею час джаз заповнив місто… Ніяких вбивств цієї ночі не сталося.


S.U.I.T 42


МІСТО, ДЕ НАРОДИВСЯ ДЖАЗ Хоча більшість дослідників заперечує, що джаз зародився у Новому Орлеані, майже усі погоджуються з тим, що без цього міста він лунав би інакше. Саме тут народився джазовий трубач та вокаліст Луї Армстронг, кларнетист і сопрано-саксофоніст Сідней Джозеф Біше, король кларнета та віртуозний трубач Бадді Болден, з’явилися перші джазові оркестри. Новий Орлеан батьківщиною джазу вважається невипадково. Адже саме у цьому місті протягом багатьох років відбувалося змішування європейської, африканської, індіанської та інших культур, що надзвичайно сильно вплинуло на світогляд, культуру, музику. Вдале розташування міста протягом століть привертало до себе увагу багатьох людей, незалежно від національності, майнового стану, кольору шкіри. Тому не дивно, що до того, як місто офіційно у 1803 році увійшло до складу США, Новим Орлеаном навперемін володіли іспанці та французи, які відіграли неабияку роль у колонізації Америки. При цьому біла раса у місті не переважала, оскільки на початку дев’ятнадцятого століття у місті мешкало 10 тис осіб, половина з яких була європейського походження, решта – завезені з Африки раби та їхні нащадки, ритм пісень яких й вплинув на формування джазу. Так само, як і африканським мотивам, неабияке значення у становленні стилю належить вуличним світським та військовим духовим оркестрам, які наприкінці дев’ятнадцятого століття були надзвичайно популярні у місті. Після закінчення громадянської війни між Північчю та Півднем військові оркестри були розформовані, через що на полицях крамниць з’явилось чимало духових інструментів, ціна яких дозволяла звільненим рабам придбати уподобану ними річ. Це вплинуло на те, що афроамериканці після скасування рабства поступово почали опановувати європейські музичні інструменти. Музика для колишніх рабів була на той час одним з небагатьох шляхів здобути визнання й досягнути успіхів у житті.

Таким чином, ново-орлеанський джаз являє собою поєднання декількох музичних течій. За думкою джазового експерта Маршалла Стернса, цей стиль був сформований на основі ритмів Західної Африки, робочих пісень (work songs, field hollers), африканських релігійних (spirituals) та світських пісень (blues), американської народної музики попередніх століть, мелодії менестрелів та вуличних духових оркестрів.

СТОРІВІЛЛЬ Спочатку джазові мелодії грали лише афроамериканці та їхні нащадки, більшість з яких виступали у Сторівіллі. Так називався один з кварталів міста, який був заснований у 1897 році з метою узаконення проституції. За описами сучасників, Сторівілль виглядав надзвичайно брудно, був забудований жалюгідними, переважно дерев’яними халупами. Тут процвітала злочинність, а мешканці знаходились на самому дні соціальної піраміди, через що більшість мешканців Нового Орлеану цього району уникали. Школа була лише одна, натомість чимало було борделів та барів. Проте саме тут була чи не єдина можливість послухати джаз. Пояснюється це тим, що господарі борделів намагалися створити максимально комфортні умови для своїх клієнтів, що було надзвичайно складно без гарної музики. Тому не дивно, що саме у Сторівіллі мешкали, а також розпочали свою кар’єру велика кількість визначних джазменів, серед яких був і Луї Армстронг. Проіснував Сторівілль двадцять років, після чого за наполяганням військового відомства був закритий у зв’язку з вбивством декількох солдат, яким офіційно заборонялось відвідувати «вулицю червоних ліхтарів». Внаслідок цього джазові музиканти лишилися без роботи, через що багато хто з них був змушений емігрувати на північ, переважно у Чікаго, де ново-орлеанський джаз поступово завоював серця місцевих мешканців.


ПЕРШІ ДЖАЗМЕНИ Джазменів тих років можна було розділити на дві категорії. Серед музикантiв було чимало таких, хто нот не знав взагалі, тому вчився грати «по слуху», що не заважало створювати цікаві композиції, які й донині викликають зацікавлення публіки. Існували також креоли, які були нащадками афроамериканців та французів (іспанців). Переважно вони були дітьми багатих плантаторів, мали якісну освіту. Виховані на європейських традиціях вони були знайомі з класичною музикою, вміли читати ноти, тому грали на інструментах більш віртуозно (Альфонс Піку, Барні Бігард, Альберт Ніколас та інші), ніж звичайні афроамериканці. Тому не дивно, що під їхнім впливом ранній джаз отримав риси, нехарактерні для африканських мотивів, і це додало стилю особливого колориту. Завдяки креолам у джазі з’явились піаніно й фортепіано. Піаніст Джеллі Ролл Мортон володів грою на цих інструментах настільки віртуозно, що спокійно міг замінити весь оркестр. Це дало йому змогу стверджувати, що саме він відкрив джаз у 1902 році, що, безперечно, дійсності не відповідало. Але саме він зумів поєднати у джазі елементи регтайму, блюзу, іспанської та латиноамериканської музики. Стиль дуже стрімко набував популярності, й до нього почали звертатись музиканти європейського походження. Тому вже у 1910 році у місті існувало чимало «білих» оркестрів, орієнтованих на ново-орлеанський джаз. Через три роки у Новому Орлеані виник гурт «Original Dixieland Jazz Band», який згодом переїхав до Нью-Йорку й записав там у 1917 році першу у світі грамплатівку зі звучанням джазової музики. Запис вмить зробив музикантів відомими, а джаз, який до того часу був маловідомим широкому загалу й вважався музикою темношкірих людей, набув шаленої популярності. Також гурт став родоначальником ще одного стилю ранньої джазової епохи, що відомий під назвою диксиленд. Від ново-орлеанського стилю він відрізнявся тим, що у музиці замість африканської домінувала європейська ритміка та синкопи у стилі регтайма. Змінилась манера звуковидобування, мелодична лінія стала плавнішою, імпровізація поступово зникла, структура композицій стала простішою, репертуар – більш обмеженим у порівнянні з іншими стилями джазу.

СТАНОВЛЕННЯ СТИЛЮ Джаз на початку двадцятого століття у Новому Орлеані можна було почути на карнавалах, різноманітних гуляннях, і навіть на похоронах. Репертуар був вельми різноманітний: музиканти грали марші, регтайми, танцювальну музику, блюзи, чимало релігійних пісень, мелодій, що пов’язані з роботою у полі. Джаз, особливо його ритмічна різновидність, відома як «свінг», розвивався настільки швидко, що музиканти навіть не встигали за новими віяннями, тому під час гри користувались різними уявленнями щодо ритму, використовували різні форми ритмічної побудови мелодії. І коли з’явилися перші платівки, дослідникам стало зрозумілим, що джазова мелодія надзвичайно різноманітна, через це щодо жодної течії не можна було сказати, що вона являє собою типовий джаз.

Після того, як у 1923 році з’явилося достатньо джазових записів ново-орлеанських виконавців, дослідники змогли виділити особливості джазу Нового Орлеану – характерну високу майстерність колективного виконання, під час якої виконавці імпровізували, уважно прислухаючись одне до одного й притримуючись напрацьованих оркестром шаблонів. Переважно головна партія належала корнету (духовий музичний інструмент, що нагадує трубу), який доповнювали тромбон та кларнет. При цьому під час гри сольні інструменти протистояли ритмічній групі: банджо, тубі та ударним. Через деякий час контрабаси замінили туби, гітара – банджо, поступово з’явилось фортепіано, барабани прийшли на зміну африканським інструментам, через що у джазі стало менше ритмічних комбінацій, характерних для африканської культури.

ВЕЛИКА ДЕПРЕСІЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ ДЖАЗУ У тридцятих роках минулого століття під час економічної кризи, відомої як Велика депресія, джаз у Новому Орлеані занепав. Багато музикантiв змінили професію, й повністю відійшли від музики. Наприклад, один з найвідоміших тромбоністів Кід Орі став власником птахофабрики,


S.U.I.T 45

найкращий корнетист Банк Джонсон, працював на плантаціях. Чимало музикантів працювало таксистами. Однак саме в цей час з’явився стиль, відомий під назвою «гарячий джаз», яскравим представником якого був Луї Армстронг. За його ініціативою джаз перестав бути лише колективною музикою, замість цього з’явилися надзвичайно емоційні сольні виступи. На початку сорокових років інтерес до раннього джазу повернувся, з’явилися люди, які вирішили дізнатись про долю колись відомих музикантів та повернути їх у джаз. На це вплинула творча криза, яка в ті роки охопила джаз, а також Друга світова війна, оскільки багато музикантів були покликані на військову службу, через що кількість джазових виступів у місті зменшилась. Фредерік Ремсі та Чарльз Едвард Сміт відшукали Банка Джонсона, про якого згадували свого часу у чисельних публікаціях, та вмовили його повернутися на сцену. Банк Джонсон повернувся у джаз й продовжив грати так, ніби й не було тривалої перерви, й став одним з найбільш значних фігур епохи ново-орлеанського відродження. Одночасно з ним до джазу повернувся тромбоніст Кід Орі. На відміну від багатьох джазменів, які мали афроамериканське коріння, пращурами Кіда Орі були індіанці, французи та іспанці, сам він належав до багатої родини. Окрім

того, що він віртуозно володів тромбоном, Кід Орі грав на кларнеті, трубі, банджо, фортепіано. Повернення у джаз визначних особистостей 20-х років допомогло зберегти основні традиції джазу й створити противагу низькоякісній продукції, яка панувала у музиці у сорокових-п’ятдесятих роках. Проте в подальшому ново-орлеанський джаз почав все більше набувати європейських рис: не лише молоді афроамериканці втратили інтерес до архаїчного стилю, але й видатні музиканти, наприклад, Луї Армстронг та Сідней Беле перейшли до більш вільних форм. З того часу термін «диксиленд» міцно закріпився у музиці.

ДЖАЗОВИЙ ФЕСТИВАЛЬ У НОВОМУ ОРЛЕАНІ Джаз у Новому Орлеані користується популярністю й донині. Щовесни, починаючи з 1970 року, у місті відбувається щотижневий масштабний джазовий фестиваль, який щороку відвідують понад 600 тис людей. У фестивалі приймають участь півтисячі виконавців. І хоча дехто з них до джазового виконання особливого стосунку немає, але зазвичай це відомі світу музиканти. Свого часу учасниками фестивалю були Елтон Джон, Леді Гага, the Who, No Doubt.


S.U.I.T 46

Мало хто з поціновувачів латиноамериканської музики усвідомлює, що ритм барабанів, який запалює нутро зсередини, зачаровує, надає відчуття свободи, неймовірної легкості, насправді має релігійне значення й присвячений африканським богам. Це ж стосується й афро-кубинського джазу, що поєднав у собі ритми африканських барабанів та американського джазу, в якому переплелися музика рабів, американська народна мелодія, звучання класичних духових інструментів.


S.U.I.T 47

Текст: Юлія Ткач

Куба знаходиться на островах північної частини Карибського моря, на відстані 180 км від американського півострова Флорида. Саме тут свого часу висадився на берег Христофор Колумб, тому тривалий час острів перебував під владою іспанців, які майже повністю знищили корінне населення. У зв’язку з цим серед мешканців Куби переважають іспанці, афроамериканці, мулати. На відміну від інших володінь Іспанії у Новому Світі, які на початку дев’ятнадцятого століття оголосили про свою незалежність, Куба ще деякий час залишалася під владою європейської країни, завдяки добре налагодженій торгівлі з Європою та побоювання повстання завезених з Африки рабів. Проте у внутрішні справи півострова почали втручатися Сполучені Штати Америки, які спочатку за допомогою повстанців з Флориди намагалися захопити острів, коли це зробити не вдалося, запропонували Іспанії продати їм Кубу. Іспанці тривалий час відмовлялись, оскільки Куба була не лише ключовим, але й їхнім останнім володінням у Новому Світі. Проте Америка не здавалася, і наприкінці дев’ятнадцятого століття спалахнула іспано-американська війна, яка призвела до того, що іспанці Кубу втратили й вона здобула незалежність. З того часу стосунки країни зі Сполученими Штатами почали поглиблюватись, що позначилось й на культурних зв’язках, у тому числі на музиці. Американські солдати, які воювали на Кубі проти Іспанії, захопилися ритмами кубин-

ської мелодії, а пізніше, під час дії Сухого закону у США, чимало американців приїжджало на острів, де алкоголь забороненим не був. Внаслідок цього латиноамериканські ритми стали ще популярнішими, а кубинські музиканти зацікавилися новою течією – джазом, який тільки-но з’явився в Америці. Щоправда, у кубинців він набрав нових рис, оскільки у країні неабиякою популярністю користувалась перкусія, яку використовували місцеві жителі під час релігійних служінь, як християнських, так і при поклонінні африканським богам. Під цим поняттям розуміють гру на ударних інструментах, які не входять до ряду класичної ударної установки. Широка різноманітність перкусiонних інструментів – це спадщина африканських невільників, нащадки яких стали кубинцями, і розчинили генетичну пам’ять про рідну музику своїх африканських предків у звуках бонго, бата, гуіро, маракасів… На Кубі конга-барабани, бонго та тимбали – це ударні музичні інструменти у формі бочки з натягнутою зверху шкірою, які вішають через плече, й отримують звуки, стукаючи пальцями або долонями. Крім того, у кубинському джазі музиканти використовували спеціальні дерев’яні палички «клейвс», які під час удару одна об одну видавали різкий, клацаючий звук. Внаслідок такого поєднання перкусії з класичним джазом мелодія звучала незвично, ритмічно.


S.U.I.T 48

Чучо Вальдес. Фото Данiель Шен

ОСОБЛИВОСТІ КУБИНСЬКОГО ДЖАЗУ Внаслідок поєднання джазу та перкусії почали створюватись джазові оркестри, у яких солістами були джазмени, а ударниками – кубинськi перкусiонiсти. Новітніші дослідження доводять, що кубинський джаз має майже таку саму довгу історію, як і американський. Незважаючи на те, що багато хто вважає, що афро-кубинський джаз сформувався як течія у сорокових роках минулого століття, деякі дослідники вважають інакше. Наприклад, Леонардо Акості стверджує, що перший джазовий ансамбль на Кубі з’явився у 1914 році. На жаль, на острові до 1946 року діяли закони, що забороняли темношкірим музикантам не лише виступати в певних місцях, але й записуватися у студіях. Тому багато записів або виходило підпільно, або музиканти їхали до Сполучених Штатів. Дехто – лише на гастролі, але багато хто залишався назавжди: кубинських музикантів можна було зустріти у Новому Орлеані, Флориді, Нью-Йорку. Згодом на зміну поняття «кубинський джаз» прийшов новий термін: афро-кубинський. Сталося це після того, як у сорокових роках з’явився новий стиль джазу – «бібоп», який характеризувався швидким темпом й складними імпровізаціями, заснованими на обіграванні не мелодії, а гармонії. Композиції відзначалися незвичними акцентами, стрибками, ритмом, складними конфігураціями.

Ударні інструменти поряд з духовими стали повноправними солістами оркестру, при цьому акцент з барабанів поступово був зміщений на тарілки (хай-хет). Натомість барабани почали використовувати для акцентування окремих звуків і фраз під час імпровізації солістів. З часом багато музикантів відмовилися від використання паличок «клейвс», а ритм мелодії став складнішим. У сорокових-п’ятдесятих роках минулого століття музиканти, які відчували себе вільно як у джазі, так і в кубинській музиці, в Америці зустрічались нечасто, й користувались великим попитом. Чисельні афро-кубинські бенди швидко набували популярності на теренах Америки. Для кубинських музикантів це означало сталий прибуток, через що багато хто з відомих музикантів покинув Кубу й переїхав у Сполучені Штати. Одним з найвідоміших кубинців того часу був ударник Чано Позо, який з дитинства захоплювався перкусією й відточив свою майстерність на релігійних зібраннях сантерія та абакуа, що являли собою поєднання африканського вірування та католицької доктрини. У тридцятих роках Чан Позо, незважаючи на заборону «чорношкірим» записувати платівки, зробив запис своїх пісень разом з одним з найвідоміших співаків того часу Мігеліто Вальдесом та його гуртом Orquesta Casino de la Playa. Пісні миттєво стали популярними, й мали приголомшливий успіх. Коли заборона для музикантів була скасована, Чан Позо отримав можливість робити записи самостійно. Проте він піддався вмовлянням Мігеліто Вальдеса й переїхав до Нью-Йорка, де й записав кілька платівок. Того ж року ним зацікавився Дізі Гіллеспі («хресний батько» латинського джазу), який якраз шукав ударників для свого оркестру. Їх перший сумісний виступ відбувся у вересні 1947 року. Коли американська публіка вперше почула, як Чан Позо під акомпанемент духових інструментів з шаленою швидкістю вибиває ритм на бонго та конга-барабанах, шок був такий, що глядачі після концерту просиділи мовчки з півгодини й навіть не намагалися піднятись з крісел. У цей день народився новий стиль, відомий як cubob (поєднання кубинською народної музики та бібопа), а в джазовому світі виникла справжня лихоманка по афро-кубинськими ритмами та аранжуванням. Історичні записи бенда Гілеспі с Позо – це початок афрокубинського джазу.

ДЖАЗ ТА РЕВОЛЮЦІЯ Таким чином, протягом багатьох років американські джазмени приїжджали виступати на Кубу, де їх слухали чисельні прихильники, а кубинські музиканти часто навідувалися з гастролями до Америки. Так тривало до 1959 року, коли до влади прийшов Фідель Кастро. Дипломатичні стосунки з Америкою були припинені, кордони зачинились, всі контакти, зокрема й культурні, були розірвані. Джазмени опинилися в складному становищі, оскільки з закриттям кордону джаз був заборонений, а інформацію, платівки з Америки отримати стало надзвичайно важко. Проте багато хто з музикантів продовжував грати вдома або в інших місцях за умови надзвичайної конспірації. Так тривало до 1967 року, коли Фідель Кастро змінив політику, й джаз почав повертатись на сцену.


S.U.I.T 49

Однією з найбільш знакових фігур у джазі став піаніст та композитор Чучо Вальдес, який одразу після того створив біг-бенд Orquesta Cubana de Música Moderna, до складу якого входило понад тридцять музикантів. Щоправда, виконання було надто помпезним, що не задовольняло Вальдеса. Тому згодом він створив гурт Irakere (у перекладі з мови йоруба означає «джунглі»). Спочатку це було тріо, в якому музиканти грали на фортепіано, контрабасі та перкусії, згодом ансамбль розширився й додалися духові інструменти. Особливість музики, яку пропонував слухачам Чучо Вальдес, полягала у тому, що він став першим музикантом, який зумів поєднати африканські ритми, кубинську народну музику з джазом, роком, фанком та класичною музикою (Рахманіним, Шопеном, Моцартом, Бетховеном). Комбінація у нього вийшла настільки вдалою, що гурт набув на Кубі шаленої популярності, й став одним з небагатьох, кому вдалося виїхати на гастролі не лише у соціалістичні країни, але й у США, де записаний на платівку концерт отримав премію Греммі. Культурна блокада з боку США була прорвана у 1977 році, коли на острів вдалося потрапити джазменам Діззі Гіллеспі, Стену Гетц та Девіду Амрам. Найсильніше враження на американців справив музикант гурту Irakere: до того часу нічого подібного вони не чули. Завдяки їм записи гурту потрапили у США, а музиканти були запрошені туди на гастролі, після чого Irakere став одним з провідних колективів світового

джазу. Оскільки для кубинської влади успіхи Irakere були засобом для пропаганди здобутків кубинської революції, перепон для відвідування інших країн для гурту не було. Історія Irakere ще раз нагадує той факт, що музика завжди виявляється сильніше усіх штучних перепон, якими їй намагаються завадити. … Коли саме гурт розпався, достеменно невідомо. Куба після розпаду СРСР лишилася без значної фінансової підтримки, населення стрімко біднішало, люди почали втікати з країни. Жити у більш заможних та вільних країнах прагнули й музиканти. Складається враження, що Irakere розділився на маленькі острівки і став з’являтися в різних країнах, де зазвучав афро-кубинський джаз. Трубач гурту Irakere Артуро Сандоваль переїхав до Америки, один з перкусіоністів – Анга Діас – оселився у Франції, інший – Фран Паділья – в Іспанії, басист Дель Пуерто виїхав у Фінляндію… На новій землі вони також здобули популярність, й навколо них створились осередки нових віянь. Чучо Вальдес залишився жити на Кубі, у дев’яностих роках став арт-директором міжнародного джазового фестивалю Jazz Plaza, який щороку відбувається у Гавані в грудні місяці. Сам маестро на сьогоднішній день вважається найбільш відомим та шанованим музикантом на своїй батьківщині, він донині працює, веде активний спосіб життя та повен нових ідей.

«Dizzy Gillespie», картина Marc Klionsky, олія, полотно, 1988


S.U.I.T 50

Два міста, які об’єднані схожим символом і схожою назвою, в основі якої гордий, стрімкий і незалежний лев. І хоч Ліон – це Франція, а Львів – це Україна, є відчуття, що це міста-близнюки. Недарма кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе. Лев визначив характер цих міст, які протягом століть залишалися самобутніми, винахідливими, відрізнялися культурою, інтелектом, дотепністю. Обидва міста бурхливо розвивалися завдяки торгівлі, неодноразово змінювали «господарів», були багатими, бідніли, знов ставали багатими, але завжди залишалися життєствердними, характерними, талановитими. А строкатість населення! А гастрономічні вишукування! А, нарешті, джаз! Чи може львів’янин стати леонцем, а леонець – львів’янином? Чи буде відчуватися різниця? Отже…


S.U.I.T 51

LYON ФРАНЦУЗЬКИЙ КРУАСАН VS ЧИ ЛЬВІВ КАВА ПО-ЛЬВІВСЬКИ?

Я – зі Львова. Мабуть цим сказано багато. Посправжньому зі Львова, тобто з дитинства дихала львівським повітрям, випускний – до ранку на Високому Замку, ну а згодом – «зустрінемось на каві», і все таке. В 30 в моєму житті несподівано з’явились круасани, теж справжні, французькі. Мій чоловік Седрік – з Ліону, самісінького центру тої самої Франції. Саме такої, яку ви собі уявляєте – вони дійсно їдять жаб та равликів, п’ють вино і говорять своєю магічною мовою про буденні речі так, ніби це освідчення. Жити один без одного ми не змогли, зрадити своїм улюбленим містам також, тому Львів-Ліон-Львів став

щомісячним маршрутом для нас обох. Мій чоловік відкрив стоматологічну клініку у Львові, з справжнім french touch як у дизайні, так і у посмішках, які він створює, а мені довелось навчитись жити по-французьки та постійно відповідати на запитання: «Ну, де тобі подобається більше?». Отже, відповідаю… Спільного у цих двох міст насправді дуже багато – обидва потерпають від слави столиць, тобто основний капітал, мода, можливості залишаються в Києві та Парижі, проте у рейтингу кращих міст для життя перемагають одноголосно. Львів та Ліон – гастрономічні столиці своїх країн, гордяться бути першопроходцями. Ліон – як


S.U.I.T 52

рідне місто братів Люм’єр та першої прем’єри кінострічки, в Ліоні придумали ковбасу, першими застосували нумерацію автомобілів. А Львів – винаходом гасової лампи та тим, що першими привезли каву в Європу. Lyon перекладається з французької як «лев», тому леви тут є повсюди – на гербах, коло входу в адміністративні будівлі, на чисельних мостах та будинках. Отже втекти від рідного символу не вдалося. Хоча рекордсменом все одно є місто Львів (тобто – «місто левів»), завдяки своїм 4,5 тисячам зображень левів, він залишає Ліон далеко позаду. Жителів Ліону називають ліонцями, з наголосом та присмаком, і це дуже нагадує оце чарівне «львів’яни», та заздрізний погляд, коли знайомишся з новими людьми. Хоча, на відміну від Львова, туристи Ліон оминають, надаючи перевагу більш популярному Провансу, КотАзюру та, звичайно, Парижу. Ліон – це гасторономічний вибух, це місто-тарілка, це мішленівський рай, де понад 40 ресторанів мають зірку Мішлен, а незмінний Поль Бокюз утримує цілих три вже протягом 50 років. Хоча типова кухня Ліону є простою, ситною та легкою в приготуванні, як наприклад кров’яна ковбаса з яблуками, сочевиця в соусі з цибулі та моркви, рибний пудінг з раковим соусом та звісно Gratin Dauphinois, тобто картопляна запіканка. Я обожнюю галицьку кухню та ще від прабабці отримала рецепти різдвяного борщика, тонкого тіста для вареників та голубців з тертою бульбою. А от в чисельних


S.U.I.T 53

ресторанах Львова є лише спроби її відновити. У Ліоні бушони (ресторани) існують століттями та переходять від покоління до покоління з незмінними стравами, рецептами і навіть постачальниками продуктів, теж лише регіональних. Ось де Ліону ми можемо позаздрити! Тепер про круасани. Вони їх звісно їдять, проте лише по вихідним і з друзями, часто надаючи перевагу багету, бріоші та знаменитим pain au chocolat, тобто шоколадним булочкам. Це щось настільки буденне в їхньому житті, як сихівський батон для львів’янина. І ще, круасани не наповнюють начинками, занурюють у каву чи какао маленькими шматочками, та ніколи не залишають на наступний день. Це як пити каву у Львові. Кав’ярні для нас – це щоденне місце зустрічі з друзями та партнерами, звичка, яку ми не помічаємо, а ось для гостей міста – обов’язковий атракціон, фото та пост у соцмережах. До речі, кава у Ліоні, як зрештою у цілій Франції, залишає бажати кращого. Саме за нею я іноді сумую, лівів’янка все-таки. Я люблю Львів. Я люблю Ліон. Тому навчилась не порівнювати. Ми створюємо навколо себе той простір, якого самі бажаємо, та там, де бажаємо. Щастя та любов не мають постійної адреси, і джаз звучить для мене однаково прекрасно у обох містах, тому що я просто обожнюю джаз. А жити по-французьки, це означає насолоджуватися кожним моментом, проживати його неспішно, розтягуючи по ковточкам задоволення. Це ми, українки, прагнемо бути ідеальними – мамами, господинями, дружинами та щодня намагаємось побити черговий рекорд. Вони, француженки, просто люблять себе такими як вони є. Візьміть це на замітку, мої найкращі в світі львів’янки! Олена Мацех


S.U.I.T 55


4

|

СТИЛЬ У ПРОЯВI

Джаз і свобода, карколомні автомобілі і стрімкі аероплани, розкішні жінки та елегантні чоловіки, виразні діалоги і чуттєві погляди, витонченість і розкіш – таким запам’ятався початок двадцятого сторіччя, такою була та епоха. ЇЇ назвали епохою арт-деко, стилю, що миттєво підкорив світ, знайшов втілення в усіх життєвих проявах того часу. Це була епоха, дух якої виражався швидкістю і наполегливістю, технологічними нововведеннями, соціальними змінами в суспільстві, що впливало не тільки на особливості моди, але й на стиль мислення, смаки і вчинки сучасників. Арт-деко пронісся яскравою смугою між двома світовими війнами, залишивши щемляче відчуття ностальгії, вкраплення якого ми й досі шукаємо в музиці, архітектурі, дизайні, літературі…


S.U.I.T 58

Стиль арт-деко невловимий: його досить важко описати, водночас його важко переплутати з іншими стилями в інтер’єрі та архітектурі. І так само він невловимий в часовому вимірі – то приходить, то зникає, то знову повертається. Вислизаюча краса, застигла музика, якась запізніла частина модерну, котра пережила Першу світову – стиль отримав багато епітетів. Насправді ж є визначені ознаки цього незвичного, витонченого та розкішного стилю, що успішно використовується і в сучасних інтер’єрах.


S.U.I.T 59

Періодом першого пришестя арт-деко вважаються 20-і роки минулого століття, коли в Парижі відбулася грандіозна Міжнародна виставка сучасних декоративних мистецтв та промислових виробів. На її основі опублікували дванадцять томів енциклопедії нових витворів декоративного мистецтва – ось там і з’явилася назва «арт-деко». Арт-деко – стиль навмисно дорогої і солідної краси, тому про нього за радянських часів уникали говорити. На відміну від своєї сучасниці, суворої і функціональної архітектури авангарду, деко не будував новий і справедливий світ майбутнього. Він давав можливість насолоджуватися життям тут і зараз. Дещо снобістське ставлення до деко у деяких мистецтвознавців на Заході пов’язане з тим, що цей стиль процвітав в Америці – і довів, що в чомусь Новий Світ може перевершити «стару»

Європу. Коктейлі, джаз і арт-деко переносили в Лондон, Париж і Мілан відчуття радості життя, яке охопило Америку, котра не бачила руйнувань і жертв Першої світової. І хоча Європу незабаром наздогнали нові політичні та військові конфлікти, а Америку – Велика депресія, арт-деко стійко протистояв песимізму. Його «добив» лише вступ США у Другу світову війну. Стиль арт-деко протистоїть прагматизму і культивує вишуканість, в той же час він відрізняється особливою легкістю. Відмінною особливістю стилю в інтер’єрі є його дивовижна поєднуваність з іншими стильовими рішеннями. Він гармонійно переливається з експресивним, елегантним класичним стилем або будь-яким етнічним, поєднуючи все, що подобалося його авторам – східну екзотику, історичні теми, нову техніку, дорогі матеріали і сучасне мистецтво, особливо кубізм.


S.U.I.T 60

Як правило, інтер’єри, оформлені в цьому стилі, не мають закінченості композиції. Стиль представляється узгодженим, пропорційним поєднанням окремих елементів, в яке відмінно вплітаються предмети мистецтва і розкоші, а також ексклюзивні речі. Дизайнери зазвичай не використовують в цьому стилі речі масового виробництва. Розрахований на досить забезпечені верстви суспільства, інтер’єр арт-деко обов’язково доповнюється різноманітними дорогими та вишуканими предметами декору, включно із екзотичними: великою кількістю творів мистецтва, до прикладу, китайськими або африканськими дзеркалами, різноманітними розшитими подушками. Характерним прийомом в декорі цього стилю стало використання візерунку клавіш фортепіано. До речі, деколи арт-деко називають джазовим модерном, що ввійшов в моду в часи модернізму в класичному варіанті.

Арт-деко знаходить своїх шанувальників і в сучасному дизайні – дуже складно відмовитися від витонченої декоративності і елегантної пластичності цього стилю. Стиль арт-деко в інтер’єрі сьогодні – це пластика природних орнаментів, використання відомих елементів декору, бронзи, позолоти в меблях. Популярні шпалери і текстиль з орнаментами, створеними за ескізами художників того часу, бронзові світильники, плафони світильників в техніці вітраж – всі ці деталі принесли в сучасний дизайн художники періоду арт-деко. Френсіс Скотт Фіцджеральд в одному зі своїх оповідань назвав час розквіту арт-деко «втраченим десятиліттям». Але схоже, самі творці і споживачі арт-деко цей час втраченим не вважали. Вони не будували планів на майбутнє – вони відчували ейфорію від короткої епохи процвітання, в яку їм довелося жити. І тим самим сильно її прикрасили.


S.U.I.T 61

Дизайн: Tsupikov Nikolay Interiors


S.U.I.T 63

З ЕПОХОЮ

В УНIСОН

Екзотичний і яскравий стиль Арт Деко збігся з епохою джазу. Недарма його ще називали «джазовий модерн». Джаз заповнював концертні зали кафе, вулиці, навіть дизайн автомобілів того часу «звучав в унісон» з джазовими ритмами. Тоді щойно починався

період відходу від Великої депресії, і на розкішних авто могли їздити не просто багаті, а знамениті люди, кумири, яким публіка могла дозволити і пробачити усе: екранні богині – Мері Пікфорд, Глорія Свенсон, Лана Тернер; Містер Голос – Френк Синатра.


S.U.I.T 64

На «Ізотта-Фраччіні» їздив Рудольф Валентино – секссимвол, екранний небожитель американського німого кіно. Потім він придбав один із найрозкішніших автомобілів того часу – Мерседес 500К Родстер – спортивний автомобіль з довгим капотом, з-під якого виходили вихлопні труби в блискучих гофрованих чохлах, і з лініями крил, що плавно здіймалися. Серед його власників були також Марлен Дітріх і Ліліан Харвей.


S.U.I.T 65

Цей Мерседес можна вважати одним із кращих серед десятки класиків з історії автомобілів. У цього красеня був один із найдосконаліших на той час двигун, технічною родзинкою якого був компресор конструкції Рутса, розрахований на короткострокові включення. При включенні компресора створювалося надпотужне прискорення. В золоту епоху арт-деко були створені справжні шедеври – Дьюзенберги і Оберни Гордона Б’еріга, Кадилаки Харлі

Ерла і Білла Мітчелла, Паккарди Рея Дітріха і Говарда Дарріна, Грем і Хапмобілі Еймоса Нортапа, Зефіри Юджина Грегорі. У ці роки розкішні авто хизувалися краплеподібними крилами, фарами в обтічних корпусах, загостреними хвостами типу «боут-тейл» або «фіш-тейл», V-подібним вітровим склом. Вони дивним чином були співзвучні епосі, дехто називав їх «застиглим джазом».

Автомобілі, вироблені під впливом течії арт-деко – це точні вивірені форми, шикарна обробка, яскраві кольори, потужні двигуни.


KATERYNA KAROL. FW 2016/17: «Я Є…» Інспірацією колекції жіночого одягу «Я є…» стала тема унікальності кожної жінки. Сьогодні жінка – волонтер, підприємець, аналітик та водночас – мама, дружина і кохана. Відчути у шаленому ритмі життя гармонію дуже складно. Часом потрібно змінювати правила – писати свої. Немає стереотипів, є свобода вираження. Щастя – у розумінні своєї унікальності. Кожній жінці пасує корона. Кожна жінка – королева свого життя. А все, що її оточує, – казка. Надягніть свою корону… Нова колекція бренда Kateryna Karol представлена в контрасті кольору, фактур, тканин, суміші натуральних та синтетичних матеріалів. Каркасний силует, прозорі та легкі образи, пальта оверсайз, рукави-ліхтарі, простий крій, вишукані деталі. В оздобленні одягу використовуються масивні пришивні декори – корони. Ці аксесуари з тканини, скла та шкіри – ствердження того, що все можливо. Спеціально до колекції спільно з партнером показу – брендом DUNA – були розроблені колготки та шкарпетки. А взуття Kassandra підкреслило настрій колекції і акцентувало на простоті та носибельності.

Фото: Олександр та Наталія Ш А М О В И Kateryna Karol (093) 000-80-48


5

|

ІСТОРІЯ БРЕНДУ


ДЖАЗОМ ДИХАЄ УСЕ МІСТО… У ЛЬВОВІ ТРАДИЦІЙНО В ЧЕРВНІ ВІДБУДЕТЬСЯ ALFA JAZZ FEST, ЦЬОГО РОКУ – ВЖЕ ШОСТИЙ ЗА РАХУНКОМ. А НЕЩОДАВНО СТАЛО ВІДОМО, ЩО ДО ПРОГРАМИ ФЕСТИВАЛЮ ДОЛУЧИТЬСЯ ДЖАМАЛА ЗІ СПЕЦІАЛЬНИМ ВИСТУПОМ «THE SOUL OF JAMALA».

У 2011-му Львів, а по суті вся Україна і вся Європа отримали прекрасний музичний подарунок – Alfa Jazz Fest! Не відразу всі зрозуміли, наскільки яскравий цей діамант в європейській фестивальній короні. Але організатори фестивалю усвідомлювали: потрібно 5–6 років, аби його помітили в Європі. Українці «прокинулися» раніше і вже, починаючи з другого року проведення фестивалю, квитки на головну сцену у парку Культури було дістати важко. Тепер – майже неможливо. Хіба відстежувати інтернетаукціони в надії викупити омріяну перепустку. І от, сподівання «батьків» Alfa Jazz виправдалися: впливове британське видання The Guardian включило Alfa Jazz Fest у перелік десяти найкращих джазових фестивалів Європи. І тепер активні шанувальники джазу обирають: поїхати до Швейцарії, Франції або в Україну, щоб почути улюблених виконавців. А коли на своїй сторінці в Facebook Боббі Макферрін розміщує відео з концерту у Львові, як привітання з Новим роком шанувальникам, це заявляє про нашу країну гучніше, аніж промови політиків. Починалося все, звісно, у Львові, у 2010-му. Михайло Фрідман, засновник консорціуму «Альфа-груп», народився у Лембергу, як по-іншому називали Львів, але вже понад 30 років тут не живе. Тим не менше свої симпатії він зберіг. Тут залишилися його друзі, сюди часто приїжджає його тато і він сам. Приятель запросив бізнесмена прочитати лекцію на «Форумі видавців у Львові». Після цього відбулась зустріч з мером Львова, Андрієм Садовим, під час якої вони говорили, як можна допомогти рідному місту. «Це було природне бажання», – говорив Фрідман. – «Відремонтувати якісь будівлі, щось відновити або побудувати? Але вкладення такого роду вимагають постійних ін’єкцій. Я подумав: що ж можна все-таки зробити? Так народилася ідея фестивалю». Сам він не може пригадати на пам’ять дискографію, припустимо, відомого джазмена, як дехто з його друзів, але формат джазового фесту видався йому притаманним Львову, з його історією і традиціями.


Фото: Руслан Литвин


S.U.I.T 74

Тим більше Фрідман був на великих подібних фестивалях у Європі і бачив, яка публіка ходить на концерти. «Львів цілком підходить для такої музики по архітектурі, по настрою. Це європейське місто, в якому джазова ідея органічна. Тут дуже старі джазові традиції. Львів – буржуазне місто, і, не дивлячись на зусилля радянської влади, таким і залишався. До кінця змити «ганебну пляму» у вигляді кафе, ресторанчиків та інших слідів Австро-Угорщини не змогли. Це місто харизматичне», – казав банкір в одному з інтерв’ю. Головним музичним консультантом фестивалю і його ведучим став найвідоміший знавець джазової музики в Україні – Олексій Коган. Пізніше, до музичної ради долучився і Святослав Вакарчук. І, відразу ж, щоб голосно про себе заявити, стартовий склад 2011-го року вражав зірковими іменами: група Spyro Gyra, майстер гітари John Scofield, також віртуоз шостиструнної Jeff Lorber, контрабасист Ron Carter, трубач Wynton Marsalis і саксофоніст Ігор Бутман та багато інших. Про кожного з них можна довго розповідати і перелічувати титули та нагороди. Кожен із них – легенда. Львів’яни перебували в приємному шоці. Всі локації, окрім сцени ім. Едді Рознера*, яка вважається головною, – безкоштовні. На сцені ім. Едді Рознера виступають найіменитіші гості, і лише тут є платні квитки. А серед гостей можна помітити, як зірок шоу-бізнесу, так і відомих політиків. Напевно, найголовніше що відразу ж організатори Alfa Jazz Fest зробили, – це прекрасний подарунок всім львів’янам і гостям міста, – заснували «пікнікову зону» для всіх, хто не зміг потрапити всередину. Меломани із задоволенням сідали на траву у парку Культури і насолоджувались джазом світового рівня. Великі екрани і чудовий звук забезпечували всім «ефект присутності». Більше того, кожного разу ці місця вдосконалюються організаторами. Приходь, слухай, спілкуйся із друзями, відчувай енергетику, насолоджуйся… Особисто я обирав спілкування і демократичну атмосферу «пікнікової зони» разом із дружиною і друзями. Відчуття – неймовірні: сидиш просто неба, поруч – друзі і сім’я, світові зірки на екранах грають, ніби для тебе. Все до дрібниць було проведено на найвищому рівні. Існували лише сумніви, що другий фест не виправдає заявлений високий рівень. На щастя, побоювання були марними. І тепер читати в програмі Alfa Jazz: «понад 100 музикантів з 10 країн світу» – звична справа. Немає сенсу пригадувати всіх музикантів, які відвідали Львів, і рахувати в кого скільки нагород Греммі. Тепер за замовчуванням сприймається зірковий склад чергового, цього разу 6-го, фестивалю. Всю програму, без зайвих зусиль, ви знайдете на сайті Alfa Jazz Fest. Без проблем фестивалі такого рівня неможливі, але, зазвичай, глядачі їх не помічають. Хоча, звичайно, неможливо уявити собі сучасну Україну без політичної ситуації. Під час фестивалю у 2014-му сталася жахлива трагедія – на Луганщині, під час АТО терористи збили літак, загинуло 49 військових. І,  хоч музиканти на пл. Ринок почали свій виступ із реквієму, відбулися акції протесту, і фестиваль не зміг забезпечити повноцінну програму. Та тепер вже, напевно,

* Едді Рознер у середині ХХ-го століття, як чудовий імпровізатор, дістав прізвисько «Білий Армстронґ». Він – автор численних джазових композицій, а також танго, вальсів, пісень. Його історія пов’язана і зі Львовом.


Фото: Андрiй Пилипчук

S.U.I.T 75


S.U.I.T 76

Фото: Андрiй Пилипчук

більшість меломанів не уявляють собі Львів без джазових зірок. «Родзинки» додає той факт, що чимало музикантів після офіційної програми йдуть у львівські кав’ярні, де починаються несподівані джем-сейшени. І, блукаючи колоритними закладами старовинного міста, ти можеш натрапити на імпровізований концерт, який, можливо, тобі сподобається більше, ніж основний виступ. Вже традиційно уявляєш собі маршрут: спочатку концерти починаються біля палацу Потоцьких, потім за 5–10 хвилин, поблукавши вуличками Львова і вдихнувши запах кави, можна дійти до пл. Ринок і продовжити слухати джаз. Щоправда, завжди виникає дилема: добиратися до парку Культури хвилин 20, і часто музика на площі ще лунає, а ти знаєш, що на сцені Рознера вже тажож розпочався концерт. Та, погодьтеся, краще такі «солодкі» муки, аніж клопітна і дорога подорож до, припустимо, швейцарського Монтре, на схожий фестиваль. Всіх своїх колишніх приятелів, що свого часу емігрували до США, Німеччини, Ізраїлю чи інших країн, я вже зустрів на фестивалі. Думаю, через кілька років приїжджатимуть вже тамтешні зірки і політики та, не зумівши знайти квиток у VIP-зону, прийдуть послухати найвідоміших джазменів «на травичку». А ми посміхнемось, посунемось і «начаклуємо» для них келих червоного… Щоб додати об’єктивних вражень, я запросив поділитися своїми думками про фестиваль свою колегу і друга, неодмінну ведучу всіх джазових фестивалів Львова і, зокрема, сцени Alfa Jazz Fest на пл. Ринок, Марту Більську.

Які думки в тебе з’явилися, коли ти почула про перший фестиваль? О, це було щось неймовірне! Я вже ніби звикла до джазових концертів у Львові. І чимало зіркових музикантів відвідували нашу країну і місто за останні роки. Але! Тут відчувався дивний для Львова розмах і грандіозність. Логістика заходу, планування сцен і виступів, а головне – кількість і якість виконавців! Недаремно робота над Alfa Jazz триває 365 днів на рік. Я очікувала першого фестивалю так, як інші очікують весілля чи народження дитини (посміхається). І – не розчарувалась ані в події, ні в своїх відчуттях після. Чи були сумніви під час підготовки до 2-го фестивалю, що вдруге організатори «не дотягнуть»? Сумніви не встигли народитись, оскільки одразу пролунало – приїде Джон Маклафлін. Це чи не найулюбленіший мій джазовий виконавець. Я чула з дитинства його музику і розповіді про нього мої батьки вели так, як про божественну таємницю. Було так дивно бачити цього напівбога в моїй уяві тут, у Львові, на площі Ринок, такого усміхненого, такого простого і милого! Деякі фани просто плакали, дійсно – я бачила, як в них по щоках текли сльози, і казали: «Чи могли ми колись уявити, що доживемо до того часу, коли сам Маклафлін сидітиме за сусіднім столиком


S.U.I.T 77

а швидше веселить – як добре, що причиною вишукано одягтись тепер є джазовий концерт у Львові! Загалом сцени «розкладені і розведені» так, що у вас завжди є вибір не лише самої музики, але й стилю її слухання. Ранкові (відбуваються зазвичай до обіду) концерти на чудовій затишній сцені біля палацу Потоцьких – це цільове прослуховування великої кількості вітчизняних джазових колективів, які дивують розмаїттям стилів і музичних ходів. Мені видається, що саме ця сцена збирає найбільше дійсно джазових слухачів. І саме на цій сцені народжується майбутнє – вона відкриває багато нових і молодих імен. Сцена на площі Ринок – це джаз сьогодні. Це модна актуальна музика в Європі і світі. Там виконавці, які демонструють – саме так звучить джазова дійсність. А виступи в парку – це розкіш і часто ностальгія, це – метри, що чарують нас своєю приємною втомою… Хочеться слухати і промовляти: «Так, вже все в житті було… Але як приємно до цього повертатися знову і знову…» Що для тебе було найважче під час ведення фесту, а що, навпаки, потішило найбільше? Найбільше тішать імена: щоразу млієш у передчутті, хто ж буде цього року? А потім насолоджуєшся близьким спілкуванням з цими неймовірно талановитими людьми. Найважче було працювати у 2014 році. Коли почалася війна, гинули люди, ми змінили програму і виконавці з України та Ізраїлю перед хвилиною мовчання виконали неймовірний спільний етно-джазовий реквієм. І тоді, і зараз я наголошую – джазова музика, як і інше справжнє мистецтво, покликана об’єднувати людей і підтримувати їх у найтрагічніші моменти життя. Саме мистецтво найсильніше нагадує людині, хто вона і заради чого народжена. В важкі часи це піднесення є просто вирішальним. Яким ти бачиш майбутнє Alfa Jazz?

Фото: Юрій Ферендович

– про це ми навіть не могли мріяти…». Тож сумнівів не було жодних. Ще й тому, що я на першому фестивалі побачила як блискуче працює уся команда організаторів – це просто перфектна робота! Як годинники – все чітко і водночас легко. Чи відчуваєш ти різницю у якості музики між трьома сценами фестивалю? Так. Хоч серцем Alfa Jazz вважається сцена імені Рознера у Парку Культури, я, звісно, найбільше люблю сцену на площі Ринок. І не лише тому, що саме там найбільше працюю (посміхається). Ринкова програма складена так, що ти можеш в будь-який момент прийти і послухати концерт, сидячи за столиком улюбленого кафе з келихом чогось смачного в руках: вхід вільний, музика відлунюється усіма старовинними будинками – складається враження, що джазом дихає усе місто. На концерти Головної Сцени в Парку часто приходять люди, які люблять не так саму музику, як престиж присутності там. Мене це не засмучує,

Фестиваль вже увійшов до переліку найвпливовіших джазових фестивалів Європи. Попереду – світове визнання. Всі шанси є. Зараз – зручний момент, ми цікаві світу, ми все ще вміємо дивуватися і захоплюватись – цю якість багато розвинених країн вже втратило. Свіжість сприйняття заразна (посміхається). Львів, як і колись, стоїть на перехресті світових доріг і культур, це також плюс для фестивалю. Думаю, поки фестивалем займається Наталя Горбачевська, Володимир Камінський і Олексій Коган, а також супер-професіонали технічного і звукового оформлення – все буде добре. Головне, щоб ми не розбестились таким рівнем акції (сміх). Для чого українцям треба залишити свої справи і приїхати наприкінці червня до Львова? Для того, щоб долучитися до події глобального масштабу, рівня якої в Україні немає. Для того, щоб на власні очі побачити і на власні вуха почути легенди, імена яких вже давно золотими літерами вписані в музичні енциклопедії. Для того, щоб побачити – тут, в нашому українському Львові, може відбуватись свято літа, музики і мрій, яке сильніше за будь-яку кризу і зневіру. Олег (Середа) Мосесов


S.U.I.T 78

VIKTOR&ROLF: СИНКОПИ МОДИ

Творчість відомого дизайнерського дуету Viktor&Rolf можна порівнювати з джазовою музикою – це завжди імпровізація, поліритмія, варіативність елементів та їх неповторність. Viktor&Rolf, хоч і не є настільки відомим широкому споживачу, як мегабренди рангу Dior чи Chanel та їх креативні директори, займає свою окрему нішу у світі моди, асоціюючись перш за все з авангардними рішеннями та блискучими імпровізаціями у сфері fashion-дизайну. Поєднання класики і авангарду, інтелектуальна театральність, розумний епатаж, руйнація стереотипів – бренд чітко відрізняється від інших модних лейблів і є одним із найцікавіших в сучасній високій моді.


Текст: Дарія Янковська

Голландські художники Віктор Хорстінг і Рольф Снерен зустрілися наприкінці 80-х в ArtEZ – академії мистецтв в Арнхемі, після завершення якої у 1993 р. створили спільний бренд, назва якого складалась з імен Віктор і Рольф. Їх перша спільна експериментальна колекція принесла відразу три нагороди на Міжнародному фестивалі моди і фотографії Hyeres у Франції. З того часу дует Viktor&Rolf регулярно дивує світ нестандартними рішеннями та екстраординарним експериментальним підходом до створення одягу, а джерелом натхнення для дизайнерів стало винайдення концептів, які руйнують культурні стереотипи. Переломним моментом в кар’єрі Хорстінга і Снерена, що приніс їм визнання і славу, стала участь у Тижні високої моди в Парижі у 1998 р. Viktor&Rolf продемонстрували дебютну колекцію haute couture на основі гіперболізованих об’ємних силуетів, яка створила їм імідж новаторів, концептуалістів та прихильників інноваційного дизайну. Наступна колекція називалася Atomic bomb і була дуже провокативною – її основний силует нагадував гриб від вибуху атомної бомби. Дебютна колекція ready-to-wear 2000 р. Stars and stripes була присвячена Америці і ніби зшита з шматочків американського прапора. А наступна, осінь/зима 2001, була витримана виключно у чорному кольорі включно з пофарбованими у чорний колір моделями – після показу художників звинуватили в расизмі. Бренд Viktor&Rolf стрімко розвивався. У 2002 р. був підписаний контракт з компанією L’Oréal, у 2003 р. – з’явилася перша чоловіча колекція і перша лінія сонцезахисних окулярів бренду. У 2005 р. відкрився перший монобрендовий бутік Viktor&Rolf в Мілані – дизайнери залишились вірними собі і в інтер’єрі використали концепт «перевернутого світу»: перевернутого згори донизу простору, коли підлога розташовувалася вгорі, а по стелі відвідувачі могли ходити. У 2006 р. була створена колекція у колаборації з мас-маркет гігантом H&M, що значно підсилило популярність бренду.


S.U.I.T 80


На тлі успішної кар’єри Viktor&Rolf вирішили спробувати себе в парфумерному бізнесі. Перші парфуми бренду під назвою Le Parfum з’явилися ще у 1997 р. лімітованою серією в 250 екземплярів, але вони були з концептуальною ідеєю – флакон неможливо було відкрити, тобто цим ароматом не можна було скористатися. Таке нестандартне рішення представляло парфуми як витвір мистецтва. Вже під егідою L’Oréal у 2005 р. був створений жіночий аромат Flowerbomb – одноіменний з колекцією весна/ літо 2005, а у 2006 р. з’явився перший чоловічий парфум під назвою Antidote – «протиотрута», який апелює до девізу дизайнерів Віктора і Рольфа: «Для нас мода – це протиотрута від реальності». У 2015 р. Viktor&Rolf відмовились від лінії ready-to-wear і тепер демонструють виключно колекції haute couture. Впродовж останніх сезонів дизайнери чітко визначились з напрямом розвитку свого бренду, який представляють на Тижні високої моди в Парижі. Традиційно ці колекції стають місцем радикальних експериментів і балансують на межі між модою та концептуальним мистецтвом – одяг перетворюється в об’єкти, які можуть бути використані в якості елементів мистецьких виставок чи інсталяцій. Теми колекцій дизайнери також запозичують в мистецтві – це творчість Ван-Гога (скульптурні сукні з об’ємними соняшниками в колекції весна/літо 2015), поєднання перформансу і живопису (складні асиметричні конструкції у вигляді зігнутих картин і ламаних ліній їх золочених рам, які прямо на подіумі дизайнери одягали на джинсові туніки в колекції осінь/зима 2015), кубізм (інтерпретовані в дусі кубізму білі скульптурні моделі на основі сорочки – з кубістичних елементів (очей, рук, голів, губ) – в останній радикально-експериментальній колекції весна/літо 2016). Такий одяг виходить за межі практичності, має мало спільного з реальним вбранням і є швидше твором мистецтва, а дизайнери виступають як художники. Зрозуміло, що такі експерименти не розраховані на продажі і носіння клієнтами речей haute couture. Це чистий концепт, з допомогою якого дизайнери представляють свої ідеї, естетику бренду, і який працює на імідж Viktor&Rolf та продажі прибуткових речей – парфумів, окулярів. Покази Viktor&Rolf завжди інтригують, від них справедливо чекають цікавих концептів, імпровізацій чи радикальних експериментів. Сьогодні Viktor&Rolf чітко відрізняються від інших брендів високої моди, є одними з найцікавіших і розвиваються в напрямі мистецтва.


СЕРЦЕ ГАЛИЦЬКОЇ КУХНІ Традиційні галицькі страви, власне озеро для риболовлi просто у будівлі, міні-зоопарк і єдиний у світі музей Микол – це ресторан галицької кухні «Голодний Микола», розташований у затишному місці на виїзді зі Львова. «Голодний Микола» – найбільший у світі ресторан галицької кухні. Тут гостям пропонують традиційні галицькі зупки, м’ясні, рибні страви, ковбаси власного виробництва, холодні та гарячі закуски, пироги, макітри з варениками, пательні з баношами, бігусами, великий вибір страв на компанії. Алкогольна карта «Голодного Миколи» починається з пива «Кумпель», адже поруч з рестораном знаходиться

Кумпельова пивоварня. Окрім того, у ній великий вибір вин, горілка «Бачевські» та багато інших напоїв. «Родзинкою» ресторану є подвійне озеро, одна частина якого знаходиться надворі, а інша – просто в приміщенні. В озері плаває жива форель, яку кожен гість може самостійно зловити за допомогою вудочки. Або працівники закладу допоможуть виловити рибу сачком. Її відразу ж приготують кухарі будь-яким бажаним способом: смажена, варена, печена в традиційному п’єці, на відкритому вогні, на мангалі… «Для нас кожен Миколай – святий», – кажуть засновники «Голодного Миколи». Для людей з іменем Микола тут буде ціла низка атракцій: окремі стільці, компліменти від кухаря, єдиний у світі музей Микол, а також різноманітні акції з коштовними призами. У крамниці ж, яка діє при ресторані, можна придбати спеціальні сувеніри. Портрет кожного Миколи, який відвідав ресторан, за його бажанням, може стати експонатом Музею Микол. Автори «Голодного Миколи» намагалися створити максимальні зручності для відпочинку з дітьми – наскільки це можливо в межах міста. У подвір’ї ресторану розташований великий дитячий майданчик з каруселлю, гіркою та лазанками. Поруч – міні-зоопарк. Всередині ресторану великий дитячий куток зі зручними меблями, великим килимом, іграшками, розмальовками. А головне – тут працюють веселі няні, що дають батькам «відпочити» від дітей, а дітям розважитись та погратись в цікаві розвиваючі ігри. Окрім того, діє спеціальне дитяче меню, яке вражатиме своїм смаком маленьких відвідувачів, при цьому тішитиме їхніх батьків корисністю для здоров’я. Щоп’ятниці та щосуботи у ресторані «Голодний Микола» виступають музиканти, які грають «живу» музику.


6

|

ПОРТАЛ


S.U.I.T 88

ПОЧУТИ НЕЧУТНЕ

Текст: Олена Андрусів

«Мистецтво – тінь, яку людина відкидає на природу. Нехай вона зникне! Нехай її поглине сонце! Тінь заважає нам бачити його сяяння. Незлічені скарби природи просочуються у нас поміж пальців. Розум людський намагається черпати воду решетом. Наша музика – ілюзія. Наша шкала тонів, наші гами – видумка. Вони не відповідають жодному живому звуку в природі. Це – компроміс розуму і уяви відносно реальних звуків, застосування метричної системи до рухомої нескінченності. Розуму необхідна була ця брехня, щоб зрозуміти неосяжне, він хотів цьому вірити – і повірив. Але в усьому цьому немає правди, нема життя. Насолода, яку дає розуму цей створений ним порядок – тільки результат спотворення безпосереднього сприйняття сущого. Час від часу геній, стикаючись на мить з землею, зауважує раптом потік справжнього життя, що виливається за рамки мистецтва. Тріщать греблі. Стихія спрямовується в щілину, але люди негайно затикають пробоїну. Так потрібно для захисту людського розуму».

Це слова Ромена Ролана з роману «Жан-Крістоф» про темперовану музику сучасності. Влучний та цілісний висновок. Додати щось важко. Можна спробувати лише розтлумачити, що ж таке темперована та нетемперована музика і пошукати серед ілюзій щось справжнє, благо воно, це справжнє, завди знаходить для себе шлях Бути, попри усі штучні заборони та правила.


S.U.I.T 89

Отже, рівномірно темперований музичний лад – це лад, в якому кожна октава ділиться на математично рівні інтервали. Такий лад панує в європейській професійній музиці (академічній та естрадній) починаючи з XVIII століття до наших днів. Коли ми слухаємо темперовану музику – все нормально, але варто трохи зануритися в музику з правильними, точніше, природними частотами, тобто нетемперовану, – музика темперована сприйматиметься як фальш. Ми нарешті чуємо чистий звук і розуміємо його натурально! Людський «кортіїв орган» – скупчення особливих слухових волосяних клітин всередині внутрішнього вуха – сприймає слухові подразнення в діапазоні 16–20 000 герц. Голос людини, а також такі музичні інструменти, як віолончель, скрипка, тромбон, контрабас, можуть відтворити всі частоти з точністю до герца, – варто тільки посунути трішки палець по струні, і можна насолодитися природними гармонійними нетемперованими звуками. А є темперовані музичні інструменти, наприклад, клавішні, де кожен звук фіксований, і програючи безперервний звукоряд, музикант видає дискретні ноти, які людською підсвідомістю сприймаються як дисонанс. Вперше про цю невідповідність заговорили Бах і Гендель. Вони поставили питання руба: давайте відтепер музика – або темперована, або нетемперована, тому, що обидві разом існувати не можуть. Якщо тільки темперована – тоді дуже просто грати на темперованих, дискретних музичних інструментах, при цьому ніхто не грає нетемперовану музику і ніхто не дає відчуття фальші, поступово призвичаюючи людину до цієї штучності. Або ж давайте, навпаки, знищимо усі клавішні інструменти і залишимо тільки нетемперовані, бо вони – фізіологічні, відповідні влаштуванню людського слухового апарату. За суперечкою стежила вся музична спільнота Європи, активно включившись в неї, врешті-решт зійшовшись на

завданні: створити таку музику, котру можливо відтворити на темперованому музичному інструменті, в якій досвідчені експерти, музиканти не вловлять ніякої фальші. Так світ побачив знаменитий «Добре темперований клавір». Експерти визнали цю музику чистою і перемога була за Бахом. І хоча до сих пір неможливо з певністю сказати, кого ж саме можна вважати винахідником рівномірної темперації – в ті часи було багато її теоретиків, – та з того часу в академічній європейській музиці використовуються темперовані музичні інструменти. Фактично, прийшовши в музичну школу, дитина навчається стандартної, але абсолютно нефізіологічної музики, котра має відхилення від акустичної, природної чистоти звучання. І людина, котра не вчилася музиці в дитинстві і незіпсована академічною школою, людина, про яку можливо навіть говорять, що у неї немає слуху, може бути генієм з досконалим слухом. На щастя, чиста жива вода завжди знаходить вихід з-під будь-яких завалів, виходячи на поверхню землі джерельцями чи потічками. Музика світу значно місткіша і включає в себе не тільки європейську класику, але й величезне різнобарв’я інших культур. Візьмемо, наприклад, блюз, цього представника світського музикування афроамериканців, що зіграв вирішальну роль у формуванні джазу. По суті, блюз є аналогом балад, завезених переселенцями зі Старого Світу, але з характерними афро-американськими рисами. Саме слово «blue» дуже багатозначне і розшифровується, як «блакитний», «сумний», «меланхолійний» і ін. Ця багатозначність характерна для довгих протяжних пісень, текст яких завжди містить деяку недомовленість, емоційність, причому неоднозначну – смуток дуже часто межує з гумором, чистота з вульгарністю. Виконання старих блюзів, довгих розповідей-мелодекламацій під музичний акомпанемент, було


S.U.I.T 90

прерогативою бродячих співаків, яких можна було зустріти дуже часто на Півдні Сполучених Штатів. В архаїчні часи блюз також великою мірою був пов’язаний з робочою піснею або холлерс, з баладами і народними піснями європейського походження. Вже тоді в блюзі яскраво проявлялась питально-відповідальна форма і використання нетемперованих звуків (блю-нот). Ці блюзові ноти, точніше – блюзові ступені – це нефіксоване зниження 3-го, 5-го і іноді 7-го ступеня мажорного ладу. Або ж індійська музика. З усіх видів музики, яка існує в світі, саме індійська зі своїми 32 ладами в октаві є більшою мірою нетемперованою. В той час, коли західна музика знаходила свій шлях в пошуках та експериментах, в Індії століттями існувала закінчена система, що дозволяла виконувати мелодії як в темперованому, так і в нетемперованому музичному строї. Європейські музиканти робили спроби співставити чи навіть використовувати в своїх роботах

принципи складного та цілісного мистецтва індійської раги. Проте без відповідної роботи над свідомістю прозахідній людині досить важко відкрити та зрозуміти весь космос гармонії раги. Адже музика в Індії – частина божественного одкровення, відношення до якої трепетне та благоговійне, а індійська музична теорія – це результат багатовікової роботи людей, котрі відчувають силу музики та танцю. Саме слово «рага» має на санскриті багато значень. В музично-естетичному розумінні «рага» – це колір, або забарвлення, тож рага – це мелодія, котра зафарбовує нашу свідомість в певний колір. Згідно з давньоіндійською музичною естетикою різні музичні ходи викликають в людини ті чи інші емоції. До прикладу, хід від першого до п’ятого ступеню звукоряду викликає відчуття близькості чи подружньої любові, а хід від першого до третього – приятельський настрій. Окрім того, індійська музика – єдина в світі, де різні раги відповідають різному часу доби. В ранковий та денний час


S.U.I.T 91

виконуються мелодії з чистим не альтерованим четвертим ступенем, а ближче до заходу сонця – мелодії, в котрих цей ступінь підвищений, що призводить до відчуття нестійкості та бажання розкріпоститися. Після заходу сонця знову звучать мелодії з чистим четвертим ступенем, але вже в інших ладах, котрі сприяють заспокоєнню людини після денних трудів. Нічні раги – це особлива категорія мелодій, в них ми чуємо печаль та сум за Вищим Коханням, мелодію душі про втрачену любов до Бога. Деякі раги наділялися магічними властивостями – здатністю викликати дощ, пожежу. Музиканти, що присвятили себе індійській музиці, віддають по 12 і більше годин в день практиці різних ритмів та ладів, нескінченно імпровізуючи з ними. З часом створюється такий психологічний ефект, що музика перетворюється на магію, здатну потрясти та проникнути в глибини людського серця. Музикант, виходячи грати перед аудиторією, вловлює атмосферу місця та часу, і якщо є присутній сторонній дисгармонійний елемент, якщо якість і природа слухачів різна, неоднорідна – музикант не відчуває себе натхненним. Інструмент, на якому виконавець відтворює рагу, – це його продовження, і всі напівтони, нюанси, відтінки свого настрою він передає слухачу так, ніби це інтимний, індивідуальний шепіт на вушко. І тут виходить на перший план ще одна особливість природи раги. Рага походить від людського голосу – в старовині це було чисто вокальним мистецтвом, – і в тих випадках, коли вона грається, а не співається, її інтонація, звуковий діапазон імітують мову людини і властивості людської мови. Найкращий інструменталіст-виконавець – це той, хто змушує свій інструмент майже говорити і співати. А можливо це завдяки тому, що індійський звукоряд складається не із звуків, а із свари. Свара – це частина людського спілкування. Вона має частоту коливань музичного звуку, але тільки людський голос може найкраще її відтворити. Для музиканта відтворити свару означає мати можливість передати себе, свою сутність через звуки, а це важливіше, ніж знання раги та її техніки. Неможливо зіграти рагу на роялі чи гармоніці – інструмент з фіксованими звуками не здатен відтворити свару, а отже і рагу. В західній музиці звук завжди один і той самий. Ребемоль і в Баха, і в Моцарта, і в саундтреку до кінофільму звучить однаково і однаково записується на папері. В індійській музиці мі-бемоль, чи, точніше, комаль га – це один звук в одному творі, і інший – в другому. Їх якісну різницю неможливо викласти на папері, тому що вони – свари, і ні-

коли не бувають одними і тими ж. Це – переживання моменту, котре сприймається тільки на слух і є в повній мірі неповторним. Відповідно, і кожна рага – це дитя моменту, це живий організм, основними ознаками якої є не форма і пропорції, а її життя. З XIX століття існує таблиця Гельмгольца, таблиця «чистих інтервалів», по якій, якщо створювати музику на фортепіано, вдається отримати дуже близьке до нетемперованої музики звучання, так звана «солодка музика». Таку музику, фактично, писала група «Space». Те ж саме намагалася робити і група «Beatles», менеджер якої захоплювався цими речами і згодом вийшов на індійську музику. Пол Маккартні до сих пір використовує ідеї нетемперації в своїй творчості, недарма його називають найвидатнішим мелодистом 20 століття. Загалом історія знає багатьох композиторів та музикантів, в творчості яких є місце нетемперованій музиці. Той самий Бах навіть мінорні твори закінчує мажорним звучанням, робить своєрідну розрядку, бо це природний принцип функціонування нашої фізіології, нашого сприйняття світу. Вольфганг Амадей Моцарт, Йозеф Мислівечек, Олександр Скрябін, Федір Шаляпін, Андреас Фолленвайдер – список можна продовжувати і продовжувати. І це не дивно – людина підсвідомо шукає гармонії. Ще за античних часів Піфагор, котрого за правом вважають творцем акустики та засновником музичної теорії, зробив музику основою сприйняття, щоб виробити звичку до пропорційності, щоб навчати правильному, природному сприйняттю світу. Він читав Гомера, перебирав струни, і за допомогою музики стримував розвиток хвороб та зцілював їх, приводив душевні пристрасті в спокійний стан. Судячи з описів, це була особлива музика, вона не відповідала звичним уявленням про мелодії. Вона будувалася на гармонійному поєднанні тонів, які не зв’язувалися в певну тему, але тільки створювали чистий звуковий фон, який сприяє зосередженню і впевненому плину думки. Подібну музику зараз позначають терміном new age – нью ейдж. І з’єднує вона шум моря, голоси птахів, звучання старовинних і просто дивних інструментів. Що ж, як бачимо, можна стверджувати напевно – наша гармонія і внутрішній спокій, наша цілісність і здоров’я напряму залежать від того, які звуки потрапляють до наших вух. І перебірливість вкупі з вслуханням в себе доцільна не тільки при виборі людей та місць для спілкування, роботи, життя, не тільки для уподобання своєї їжі, одягу, захоплень, але і в визначенні того звукового фону, на якому «звучить» наше життя.


Фото: Іван Іщенко

КАВА БЕЛЬГІЙСЬКИХ КОРОЛІВ Кава сьогодні є одним з найдемократичніших напоїв. Мільйони людей на Землі починають свій день з горнятка ароматної пробуджуючої кави. Причому чимало європейців завдячують цією звичкою нашому землякові Юрієві Кульчицькому, який заклав першу публічну кав’ярню у Відні. До того каву подавали тільки при королівських дворах та в палацах ясновельможних магнатів. Вона вважалася рідкісним та навіть екстравагантним напоєм. У XVI–XVII століттях у Європі тривала затяжна дискусія на тему корисності, шкідливості, а то й гріховності кави. Папі Римському Климентові VIII запропонували навіть проголосити каву нечистим напоєм, але скуштувавши її, папа навпаки дав своє благословення кавоманам. Можливо, вирішальне слово у цій суперечці залишилося за французьким «королем-сонцем» Людовиком XІV, який спеціальним указом схвалив «напій життя». Після цього кава швидко стає модною у вищому світі, перетворюючись на статусний напій. При монарших дворах з’являються посади наглядачів за приготуванням кави, а торгові гільдії змагаються за честь постачати кавові зерна до королівських столів.

Сьогодні каву може придбати чи замовити кожен. Для цього не потрібно записуватися на прийом до вінценосних осіб. Але титул офіційного постачальника кави для королівських дворів і зараз залишається знаком найвищого визнання. Це як найбажаніша нагорода для ресторану – отримати мішленівську зірку. А, може, й серйозніше. Бо королівських дворів у світі не так уже й багато, а в кожного, як правило, лише один постачальник кави. У Бельгії, наприклад, такий титул вже 50 років носить родинна компанія Rombouts з міста Антверпен. Вона спеціалізується на придбанні невеликих, але добірних партій кавових зерен та компонуванні вишуканих сортів кави з неповторними смаковими якостями. Тому спробувати каву від бренду Rombouts щастить не всім. Але в Україні є спосіб це зробити – варто лише заїхати на одну з АЗК «ОККО» й замовити порцію еспресо, капучино чи лате. Мережа «ОККО» уклала контракт на поставку кави з Coffee Solutions Factory, ексклюзивним представником Rombouts в Україні. Тож тепер на всіх її автозаправних комплексах готують таку ж каву, як і на кухні у бельгійської королеви.


S.U.I.T 95

Це 100% арабіка з м’яким, але вираженим смаком, з приємною кислинкою стиглого яблука й ароматом груші з карамеллю. Саме цей «королівський» сорт кави в Україні на «ОККО» представлений ексклюзивно. «Щодоби мережа АЗК «ОККО» реалізує близько 50 тисяч порцій кави. І ми намагаємося бути досконалими у всьому – від походження кавових зерен до технології їх приготування, від смаку до асортименту кавових напоїв, – каже директор департаменту розвитку кафе на АЗК «ОККО» Оксана Джус. – Завдяки цьому клієнти «ОККО» можуть насолоджуватися вишуканою кавою з тих самих елітних плантацій, що й бельгійські королі». Підхід до відбору кавових зерен є ще одним козирем Rombouts. Їх вирощують на невеликих плантаціях Колумбії, Коста-Рики, Бразилії в екологічних умовах та за принципами органічного агровиробництва. Недаремно ж продукція бельгійської компанії підтверджена сертифікатами «Fairtrade» від Всесвітньої кавової організації та «Organic» від Європейського Союзу. Відзнака «Fairtrade» засвідчує, що кавові зерна придбано у невеликих господарств, які на своїх плантаціях зай-

маються селекцією моносортів арабіки і вирощують обмежені кількості високоякісного зерна. Продукти, удостоєні сертифікату ЄС «Organic», вирощені без застосування хімічних пестицидів і добрив, згідно з цілим переліком жорстких норм до культури землеробства. Наприклад, грунти, на яких ростуть кавові дерева, повинні відпочити щонайменше три роки перед закладкою плантації. Бельгійська кава Rombouts має історію, що уособлює поєднання любові до кращого напою і старовинних традицій його виготовлення. Взявши в оренду барабан, призначений для обсмажування кавових зерен, у далекому 1896 році Франс Ромбаутс задумав створити напій, який міг би сподобатися найвимогливішим гурманам. І як бачимо зі 120-річної успішної історії компанії, йому це вдалося. Довгий вишуканий післясмак 100% арабіки Rombouts залишається з вами, як добрий, теплий спогад. Тому якщо вам черговий раз захочеться покавувати «покоролівськи», то найпростіший вихід – завернути на найближчий автозаправний комплекс «ОККО». Погодьтесь, це значно ближче, ніж їхати до Брюсселя.

Фото: Софiя Возняк

Руслан Якубов, експерт компанії Coffee Solutions Factory (ексклюзивний представник бренду Rombouts в Україні): «Визначальним критерієм доброї кави є стабільність смаку. Це значить, що у вашому улюбленому еспресо і сьогодні, і завтра, і через місяць мають відчуватися ті ж самі тони й смакові відтінки, до яких ви звикли і за які, власне, й цінуєте відповідний сорт. Уміння витримувати таку пропорцію смаку і є ознакою високого класу кавового бренду. Виробники кави вкладають масу зусиль, щоб цього досягти. Смакова стабільність – дуже тонка матерія. Вона залежить від цілої серії факторів – регіону вирощування, технологій обробки та обсмажування зерен тощо. І власне

перевага Rombouts перед багатьма іншими брендами полягає в тому, що бельгійська компанія самостійно контролює ці процеси – від плантації до заводу, де фасують зерна. У цьому й секрет їхнього успіху. Раніше це оцінили бельгійські королі. Зараз це вловили й українські поціновувачі кави. Зізнаюсь, спочатку для мене було розривом шаблонів, що чимало людей, котрі розуміються на кавових тонкощах, їдуть на «ОККО» спеціально на каву. Не до кав’ярні, а на заправку. Але тепер я погоджуюся, що це дуже зручно, коли смаком улюбленої кави можна насолодитися на будь-якому з 400 комплексів, в якій би точці країни ви не перебували».


8

|

КУЛІНАРНИЙ ТРЕНД


Iнтерв’ю: Лілія Сушко

БОГИНЯ КУЛІНА - МУЗА РОМАНТИКІВ!

Джаз крокував світом і полонив серця людей на початку XX ст. Історично склалося так, що в цей період у Львові джазу не було. Проте сьогодні, сто років потому, Львів став дійсно джазовим містом: багатогранний, мультикультурний, бурхливий, він заграє до перехожих звуком своїх вулиць, ритмом свого життя. Затишними вечорами львів’яни та гості міста шукають вражень та насолод, отримуючи їх через слух, візії, смак... Не останню партію у цій урбаністичній поліритмії відіграють ресторани та кав’ярні міста. І, поки місто готується з головою зануритись у звуки джазу на Alfa Jazz Fest, ми вирішили розпитати людей, що знають все про рестораторську кухню, чим вони живуть і що чекає нас нового.


Фото: Альона Виноградська

Вардкес Арзуманян – власник відомих у місті ресторанів, таких як «Тарон», «Mons Pius», «Шампанерія», а також культового «Кентавр», без якого просто неможливо уявити площу Ринок. Вардкес народився та виріс у Баку, до Львова переселився у 1993 р. Розкажіть, будь ласка, про те, як виникав кожний із ваших закладів, і чому вони всі саме такі як є?

При створенні цих закладів Ви користувалися послугами маркетологів чи дизайнерів?

Відверто, у 1995 році я мав інше заняття (гуртівня тканин) й ідея з першим рестораном була просто бізнес-ідеєю. Не секрет, що на той момент основним контингентом у ресторанах були «авторитетні люди». Перший заклад «Тарон» був свідомо створений саме під цю публіку. Паралельно я бачив, що у Львові є вірменська історія, вірменське минуле і Вірменська вулиця, але немає вірменського ресторану. Через півроку я закрив усі інші проекти і повністю занурився в роботу ресторану. Так і почалося… Взагалі, кожний із ресторанів робився під певну аудиторію, тобто я уявляв собі людину, яка захоче сюди приходити. Потім я довго (вподовж трьох років) приглядався і приймав рішення по «Кентавру», оскільки цей заклад мав дуже довгу історичну спадщину, тому це була велика відповідальність для мене. Одне з найважливішого, що я зробив, – це затвердив назву, адже незалежно від того, як назва змінювалась впродовж багатьох років, в народі це місце через відповідну скульптуру на будівлі усе одно завжди називали «Кентавром». Далі був «Mons Pius» (Пиво і м’ясо), тому що дуже хотілося спробувати більш серйозну роботу зі стравами із м’яса. А наступним був заклад «Шампанерія» – умовно він робився для дівчат: пити шампанське і їсти хот-доги.

Існує дуже мало дизайнерів, бачення яких співпадає з моїм. Одним з таких є Влодко Костирко, з яким ми готуємо вже третій проект. Його сприйняття інтер’єру і дизайну загалом, з поглибленням у деталі та відповідності їх епохам, найбільш мені близьке. Жодний дизайнер на замовлення не зможе так побачити концепцію закладу, як я це зроблю сам. Навіть в оздобленні інтер’єру я не повністю покладаюся на них. Для мене взагалі було відкриттям рік назад, що дизайнерам замовляють концепції написати «з нуля». Як таке може бути? Що є найголовнішим в ресторанах взагалі і у ваших зокрема? Їжа. Завжди на першому місці їжа, а все інше – вже потім. А інтер’єр? Тут також не може бути якоїсь сліпої самодіяльності. Усе має бути спроектовано таким чином, щоб передбачати почуття майбутніх відвідувачів.


S.U.I.T 101

Ви є засновником гільдії рестораторів. Що це за організація, і чим вона займається? Гільдія була створена у 2008 р. Зібралися власники львівських закладів і виявилося, що нам дуже багато про що є поговорити. Це спілкування дійсно допомогло домовитися про правила поведінки: що ми розпочинаємо між собою діалог, якісь певні речі робимо, якісь інші не робимо. До цього моменту нам було байдуже один до одного. А тоді ми багато всього зробили, найпоказовіше – це «Положення про літні майданчики», з яким ми усі зараз працюємо. Львів взагалі був першим містом, в якому замислилися про таке положення. В першу чергу визнали, що місту потрібно платити і платити офіційно. Ви колись говорили, що у Львові змогли повернути собі відчуття Батьківщини. Людина з таким ставленням до міста не може нехтувати заради власних фінансових інтересів історичною архітектурною спадщиною чи іншими пріоритетами Львова. На жаль, дехто з рестораторів собі це дозволяє. Що ви про це думаєте? В першу чергу хочу сказати, що для мене такі поняття як «батьківщина» і «патріотизм» починаються з дуже простих речей: як ти поводишся у своєму дворі, на вулиці, в місті. Це така європейська риса. У Дюссельдорфі я колись потрапив на свято місцевої японської громади, і святкувало усе місто. Може не так самі японці розважались, як німці,

що там живуть, святкували і тішилися, що в них є ця японська громада. Тобто усе це починається саме з локального патріотизму, і не знаю чому, але у Львові він дуже сильний… Можливо я знаю. Мені здається, що ми всі тут в першу чергу львів’яни, а вже потім українці, вірмени чи росіяни… Думаю так, львів’яни – це етнос. Другий момент: вважаю, що кожний львівський бізнесмен, кожний торговець повинен усвідомлювати, що він торгує якоюсь безцінною частинкою самого міста, і ця частинка повинна бути відновлюваною. Тому він повинен докласти якихось зусиль, щоб цей ресурс не зникав. Ви плануєте відкривати щось нове? Так, вже скоро відкриється новий наш заклад. Це буде джаз-клуб – дуже складний для мене проект. Це власне перший заклад, де на першому місці буде не їжа, а культура джазу. На другому – незвичайні напої. Ми найняли велику команду кращих світових фахівців з найвідоміших барів світу – міксологів і бартендерів, які на даний момент для нас винаходять абсолютно нові напої. Там буде і смачна кухня, проте не буде нічого зайвого: нічого не повинно відволікати людину від ідеального звучання джазу чи створювати дискомфорт. Музиканти мені сказали:

Фото: Альона Виноградська


S.U.I.T 102

«Їжа взагалі не потрібна. Вона нам заважає», – і я задумався, чи дійсно потрібно відкривати цей клуб. Але таке місце необхідне, оскільки джаз вже став невід’ємною частиною Львова, тому я зробив все що зміг, щоб це місце гармонійно поєднало в собі і музику, і напої, і їжу. Чи є у вашій роботі місце для імпровізації? Загалом я часто створюю якісь «неподобства», вигадую концепції, котрі руйнують стереотипи і внутрішні комплекси людей. В «Шампанерії» ми подаємо вишукане шампанське з хот-догами, а в новому джаз-клубі я категорично відмовився подавати розливне пиво, хоча це вкрай невигідно з точки зору комерції. Чи легко бути ресторатором у Львові? Чесно кажучи, не важко, в порівнянні з іншими містами України. У Львові є можливість діалогу і спільного прийняття рішень. Наприклад, до Євро 2012 ми зібрались і домовилися про те, що не будемо піднімати цін, нормально працюємо, оскільки все це для людей робиться. І всі усвідомлюють, що в сучасному туристичному житті міста є доля діяльності кожного ресторатора. А як у Львові з професійними кухарями? Дуже важко. У нас їх практично немає, тому доводиться самим їх вчити. Це достатньо довгий процес, я запрошую

іноземних кухарів, щоб вони працювали в нас на кухнях і навчали наших кухарів, або відправляю своїх за кордон. Це коштує дорого, проте можливість виховувати свою генерацію професіоналів варта потрачених зусиль. У Львові так багато кав’ярень і ресторанів. Невже кожного власника можна вважати ресторатором? Ресторан – це такий бізнес, в який треба повністю зануритися з головою, адже стаєш відповідальним за всіх людей, що оточують тебе. Потрібно відрізняти тих людей, для яких з певного моменту це стає просто комерційним проектом і нічим більшим. У кожного ресторатора це починається з якоїсь певної кількості закладів, але в кожного по-різному – перехід певної межі, коли перестаєш відчувати свій ресторан, а маєш виключно бізнес-ідеї та бізнес-проекти. Ресторан – це живий організм, і коли він перестає бути таким та стає просто закладом харчування, тоді ресторан перестає існувати. Ви колекціонуєте антикварні меню і навіть у відпустках цікавитеся гастрономічними турами – так виглядає, що справою ресторанів ви захоплені абсолютно повністю, вже не розділяєте життя і роботу? Це правда. Я взагалі не виділяю для себе такого поняття як «робота». Для мене існує сон і… їжа. Я й сам готую. Для нового закладу я запросив італійського кухаря, і у нас починаються такі кухарські баттли після опівночі!..

Фото: Альона Виноградська


S.U.I.T 103

Фотографії з архіву ресторації «Бачевських»

Олександр Чернишенко – шеф кухар ресторації «Бачевських». Олександр, розкажіть про себе: як ви стали шефкухарем, як опинилися у ресторації «Бачевських»? Я навчався на кулінара в училищі у місті Черкаси. Потім служив в армії кухарем. В 94-му приїхав до Львова, і з того часу по сьогоднішній день працюю на кухні. Всі заклади, де я працював, перераховувати не буду, розкажу лише про найбільш яскраві проекти, які мені найбільше запам’яталися, дали поштовх та нові сили. Це ресторан «Брістоль» – мій перший проект на посаді шеф-кухаря. Звичайно, це ресторан «Дарвін» – надзвичайно цікавий проект, який надав мені не лише гарний гастрономічний досвід, а й впевненість в собі та своїх силах. Також власне невелике кафе «Піаф», в якому я зрозумів всю складність та відповідальність ресторанного бізнесу на власному досвіді. Ресторація Бачевських – для мене вже другий проект, який я в якості шеф-кухаря запустив з Марком Зархіним. Що змінюється для людини, коли вона із кухаря перетворюється на шеф-кухаря? Це посада чи особливий внутрішній стан? Хто може стати шеф-кухарем, які особисті якості для цього потрібні?

Якщо сприймати це лише як посаду – це означає одразу повний провал! В першу чергу, це покликання, знання, фантазія, кулінарна ерудиція, роки важкої роботи і як мінімум – обдарованість. Вже потім робота менеджера: співпраця з постачальниками, відстежування цін, робота з кухарями, облік, психологія. А ще роль вчителя і наставника для молодих кухарів. Справжній кулінар має бути хоч трохи освіченим в області біології, хімії, ботаніки, історії, товарознавства, етнографії, анатомії, фізіології… На шефкухаря покладено відповідальність за інших людей. В моєму підпорядкуванні знаходиться великий колектив працівників. Розкажіть детальніше про роботу в колективі, зокрема про найм нових робітників. Кількість робітників у ресторані залежить від його завантаженості, від кількості посадочних місць. В ресторації Бачевських є декілька відмінностей, адже заклад працює майже цілодобово. Подають сніданки, тому у мене працює нічна зміна, яка все готує до ранку – щоб було свіже. Я прихильник тотального контролю якості на всіх


S.U.I.T 104

етапах, починаючи з постачальників. Вони вже знають, що для нас усе має бути на найвищому рівні, і порушення неприпустимі. Постачальники привозять продукти, вивантажують. Кухар приймає, передивляється, записує, потім усе це миється, чиститься, передається кухарям на інші процеси. Співпрацюємо з передовими виробниками та фермерами, які постачають в ресторан завжди свіжу та якісну продукцію, вирощену за своїми технологіями згідно європейських стандартів, в чистоті і під пильним доглядом. Поки мої нові підлеглі не навчаться готувати якусь страву так, як я вважаю за потрібне, то результат їхньої праці гостям на стіл не піде. Щодо нових кухарів: мені скеровують досить хороших працівників, ми плідно співпрацюємо з Львівським професійним коледжем готельно-туристичного та ресторанного сервісу, який має досить добру підготовчу базу і готує дійсно добрих спеціалістів у цій галузі. Загалом одразу відсіюються ті, хто легковажно ставиться до професії. Як і в будь-якій іншій галузі, справді хорошим кухарем може стати тільки той, хто дуже щиро хоче цього і готовий багато працювати заради мети. Які особливості вашої кухні, і чим взагалі особлива галицька кухня? Чи відрізняються смаки львів’ян та іноземців на наші страви? Так склалося історично, що на галицьку кухню вплинула культура і традиції багатьох європейських держав та місцевих громад. Наша кухня – це поєднання історії та технологій, поєднання сімейних рецептів львів’ян і традиційних рецептів Галичини (до прикладу: фарширована риба у нас – це рецепт мами нашого власника). Їжа зроблена з якісних та свіжих продуктів під постійним контролем якості! У процесі приготування застосовуються передові технології. Це важка та пильна робота великого колективу над тим, щоб залишити гостю ресторану позитивні спогади і хороші емоції! Львів’яни самі є добрими кулінарами, розуміються на їжі та свято бережуть сімейні традиції – переписи від бабці чи мами. Отже, є більш прискіпливими до кулінарного мистецтва. Наш власник приводить як взірець спогади про смак страв, які пам’ятає з дитинства. Такі знання та гастрономічні емоції набувають на Галичині змалечку і передають своїм дітям та онукам. Тому догодити львів’янам можна лише свіжим продуктом і смачною стравою з оригінальною подачею. Найкращий результат нашої роботи і найбільша приємність для кухаря – це почути в нашому ресторані слова на зразок «смачно, як у моєї бабці», або – «моя мама так готувала». Звісно, в кожному регіоні (і не лише в Україні) є свої особливості у приготуванні національних страв. Для приїжджих здалеку наша кухня – це певна екзотика. Оскільки іноземці прагнуть гастрономічних задоволень, то перевірене львів’янами їм смакує чудово! Чи є місце для імпровізації або творчості як такої на вашій кухні, і якщо так, то за яких обставин? Робота шеф-кухаря – це постійний пошук нового: нових переписів, нових продуктів та виробників. На даний момент плідно працюємо з невеликими фермерськими господарствами і вже з цими продуктами імпровізуємо,

творимо нові страви! Але це привілей не всіх кухарів, а лише спеціалістів у своїй справі з великим практичним досвідом. Усі нові страви допускаються до гостей лише після затвердження шеф-кухарем. Наприклад, сьогодні нам на пробу привезли варення з ялинки та сироп з бузку – будемо їх випробовувати, можливо увійдуть в меню ресторації. Ми намагаємося радувати новинками гостей. Навіть для нашого магазину встигаємо коптити сало, підбирати нові сорти сирів, випікаємо хліб, робимо консервації. Ви комунікуєте з клієнтами ресторану? Вам важливо, хто їсть вашу їжу? Коли у мене був власний ресторан, я дуже багато спілкувався з гостями, багатьох знав особисто, адже людям приємно, коли їм приділяють увагу. Проте це був невеликий заклад. На даний момент у мене немає так багато можливостей для спілкування, однак я намагаюся підтримувати зв’язок. Багато гостей ресторану – це постійні гості закладів, в яких я працював у минулому. Якщо у нас є бенкет чи якесь святкування, я обов’язково виходжу до людей, щоб особисто привітати та переконатися, що все гаразд. Якщо знаю, як звуть іменинника, можу підписати вітальну листівку; буває, що від закладу даруємо невеличкі подарунки. Будь-який гість в ресторані – це людина, котра вже проявила до мене довіру. Ми відстежуємо відгуки про наш заклад і якщо є негативні, я намагаюся сконтактуватися з гостем та з’ясувати всі подробиці, виправити ситуацію. Найчастіше люди виявляються незадоволені тим, що просто не змогли потрапити до ресторану. На фоні ажіотажу серед публіки


S.U.I.T 105

місця бронюються задовго наперед, але інші відвідувачі не враховують цього і обурюються, коли бачать вільні столики, а від персоналу чують, що місць нема. Як ставитеся до концепції відкритих кухонь, «столу шефа», а також до кулінарних шоу, що стали зараз такими популярними? Вважаю, що відкрита кухня – це шоу, яке вимагає додаткових зусиль та витрат. Для глядачів там усе має виглядати досконало, все має сяяти, бути свіжим та чистим. Такі ресторани дуже цікаві за своєю концепцією, в них важко щось приховати від гостя! Кулінарні шоу я не дивлюся, хоча мені неодноразово пропонували прийняти в них участь. Моя позиція: справжній шеф має знаходитись якомога більше на кухні і працювати, вести ресторан. Щоб відзняти кулінарний проект на телебаченні, потрібно від 3 до 6 місяців часу, а то й рік! Можна собі уявити, що станеться з кухнею ресторану за рік часу! Як ставитеся до того, що в наш час половина відвідувачів більше фотографує їжу, ніж їсть? До фото та Instagram ставлюсь позитивно. Це непогана безкоштовна реклама закладу між близькими та друзями гостя, а також в інтернеті. Головне – не фотографувати надто довго, адже страви мають властивість швидко вистигати.

Я й сам, цікавлячись діяльністю інших ресторанів, дивлюся фотографії, зроблені гостями у соцмережах, тому що їжа в реальності виглядає на тарілці саме так, а не так, як для сайту знімає професійний фотограф окремо приготовлений взірець. Інший аспект: ми можемо бачити картини художників у музеях та на виставках, можемо насолоджуватися витворами майстерної вишивки, гончарства, дизайнерських шедеврів тощо. І лише останнім часом маємо можливість бачити картини кулінарів! Наші шедеври не можуть бути збережені в жодних музеях – вони з’їдаються тим швидше, чим вони прекрасніші. Не так давно мені трапилося читати вкрай сатиричне есе одного автора про їжу в відомому ресторані «Нома». Як ставитеся до модних течій у кулінарії? Я стежу за новими тенденціями і ми дбаємо про використання нових ідей та технологій в нашому ресторані (наприклад використання сухого льоду для ефектної подачі) – адже людина спершу їсть очима. Проте немає сенсу робити в ресторані галицької кухні основним напрямком молекулярну кухню чи щось таке. Ми використовуємо елементи молекулярної кухні в основному для декорації страв. В нашому менталітеті неїстівний декор – це недоречно на тарілці. Їжа має бути їжею. Я не прагну якихось умовних нагород (хоча наш ресторан вже входить в сотню кращих в Україні), моя мета – так смачно нагодувати людей, щоб їм хотілося повернутись.


S.U.I.T 106

Фотографії з архіву ресторану Галушка Дениса

Галушко Денис – засновник Galushko Consulting Group, творець домашнього ресторану «Галушко» у Львові. Розмова наша відбувалася у великому і вражаючому приміщенні за адресою пл. Ринок, 20, де дуже скоро відкриється новий заклад.

Денисе, розкажіть про своє становлення як ресторатора? Я працюю в ресторанному бізнесі з 1999 р. – у 15 років почав працювати офіціантом на літніх канікулах. Потім навчався за спеціальністю «менеджер готельно-ресторанного бізнесу». В студентські роки мені дуже хотілось якоїсь самостійності і самоствердності, тож я пройшов навчання у школі барменів «PLANET Z». Мені здавалося, що це така чудова професія, бармени подобаються дівчатам… У 19 років я став помічником бармена в кращому нічному клубі Києва. В нас були найдовші у Європі барні стійки, і досить швидко романтичний ореол зник з моїх уявлень про цю роботу, оскільки за ніч мені доводилося нарізати і начавити по 15 кг цитрусових, після чого від шкіри на руках мало що залишалося. Через півроку я став барменом і працював ще рік на цій посаді. Потім було знайомство з професією сомельє, адміністратора, кухаря. У батька тоді була своя мережа ресторанів, але мені ще не хотілося працювати там. Пізніше я переосмислив своє ставлення до батькового бізнесу і приєднався до нього. Мій батько – Галушко Олександр Васильович – був першим у Києві, хто відкрив український національний ресторан, а саме «Козачок». Згодом ми відкривали ці ресторани по франшизі

– усього їх було 13 по Україні. Концепція закладів була присвячена нашому етносу та культурі, темі козацтва, козацьким звичаям, в меню кожного ресторану були підкреслені ті кулінарні традиції, що були характерними для цього конкретного регіону. Я дуже вдячний батькові за те, що привив мені любов до нашої культури. Коли ми розійшлися з нашими партнерами по бізнесу, відбувся розподіл майна і нам залишився ресторан «Козачок» у Буковелі. Тоді я заснував Galushko Consulting Group і ми з батьком відкрили ресторан «Галушко» у Львові. 3 роки назад батько переїхав до Львова – він майже щодня у ресторані. Яка концепція ресторану «Галушко», що це за заклад? Він не просто так називається «домашній ресторан». Цей заклад повністю присвячений культурі харчування українців, нашій домівці і моєму батькові. В меню є рецепти ще моєї бабці, в печі випікається домашній хліб до столу. Проводяться цікаві кулінарні майстер-класи для дітей. Мене особисто найбільше тішить, що домашній ресторан «Галушко» себе добре зарекомендував саме серед львів’ян. Також нашими частими гостями є представники французького консульства у Львові, і це лестить нашій кухні, оскільки французи вкрай прискіпливі до їжі.


S.U.I.T 107

А що буде тут, на пл. Ринок, 20? Вже у липні ми плануємо відкриття нового нашого закладу – ресторану «Під левом». Такий ресторан існував ще за радянських часів і був легендарним для старшого покоління. Останні десять років це приміщення стояло закритим. Тепер «Під Левом» стане арт-рестораном. Тут будуть відбуватися (безкоштовно!) виставки робіт українських художників і над майбутньою програмою заходів вже працює наш pr-директор Ірена Томаш. Водночас на першому місці – родинні цінності, розраховуємо на те, що тут будуть проводити час родини. Влаштовуватимемо якісні цікаві мистецькі майстер-класи для дітей і благодійні акції. Кухня включатиме різні страви з усього світу – але лише те, що можна приготувати виключно з українських продуктів з використанням сучасних технологій. Можна сказати, що це буде ресторан сучасної української кухні. Якими принципами ви керуєтесь у своїй роботі? У мене принцип: незалежно від того, якого плану заклад ти хочеш відкрити, ти повинен робити його якісним. Не можеш зробити якісно – не відкривай взагалі! Усе що я роблю, я роблю «про людей і для людей». Немає нічого більш цінного за те, що одні люди роблять для інших. Це гарний приклад моїх принципів роботи. Багатьох рестораторів хвилює проблема кадрів – дуже бракує професіоналів серед персоналу. Але ж ми насправді мало робимо в цьому напрямі і потім дивуємося, що всіх треба вчити «з нуля». У Львові є мережі, які налічують десятки закладів, проте жодна з них не створила сучасного навчального закладу для своїх майбутніх робітників. От у Польщі багато кулінарних шкіл! Нам дуже бракує навчальних закладів… Враховуючи популярність і кількість ресторанів у Львові, ця тема є дуже актуальною. Можливо, ви вже маєте якісь далекоглядні плани? Наша мережа вже почала працювати над проблемою. Звісно, було б чудово відкрити якусь відповідну

академію, але для цього потрібна команда, потрібні наслідувачі твоїх поглядів. Не може одна людина сама все організувати. Для свого ресторану у Буковелі я щороку на сезон набираю дуже велику кількість нового персоналу і для їх навчання розробив спеціальну програму. Нових робітників я треную, розігруючи з ними різні ситуації, маємо відеосемінари та проводимо майстер-класи з професіоналами нашої галузі. Майбутні офіціанти куштують те, що готують майбутні кухарі. Тобто досвід показує, що це все реально. Також у далекоглядних планах відкриття суто дитячого розважального закладу. Просто тому, що діти – це наше майбутнє, а сучасні батьки не завжди встигають давати їм стільки позитивних емоцій, як хотілося б. Чи є у вашій роботі місце для творчості та імпровізації? Де ви шукаєте натхнення? Кухар – це стовідсоткове ремесло, якому можна навчитися або мати талант від Бога, в який з часом тільки закладаються науки та роботи попередників і професіоналів цієї справи. В нашій родині саме таке уявлення про професію кухара, ми наслідуємо гарні приклади наших поколінь та культури харчування нашої країни, додаємо сучасні технології та світові тенденції досвіду у цій справі. Натхнення варто шукати в людях та середовищі, в якому ми живемо, природі, рідних, наших гостях, дітях, яким ми це передамо – все в цьому світі має на меті встановити гармонію для майбутніх поколінь, виключно в цьому і треба шукати натхнення. Що найбільше тішить у вашій діяльності? Тішить спілкування з людьми. Ресторанний бізнес обирають люди, які люблять приносити задоволення іншим саме тут і тепер. До прикладу, виробники взуття не можуть бачити одразу, як хтось задоволено користується їх взуттям, а я можу бачити, як людина отримує задоволення від перебування у нашому ресторані безпосередньо в даний момент.


НАШI ПАРТНЕРИ Авто ТОВ ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКИЙ АВТОМОБІЛЬНИЙ ДІМ м. Львів, Дж. Вашингтона, 8 032 251 20 23 mercedes-benz.lviv.ua ТОВ «НІКО-Захід» м. Львів, Липинського, 50б 032 298 95 55 fiat-niko.lviv.ua; mitsubishi.lviv.ua Audi Центр Львів м. Львів, Липинського, 54д 032 297 12 97 audi.lviv.ua ТзОВ «Захід Моторс» м. Львів, Липинського, 50б 032 297 62 97 mazda-lviv.com.ua АВТОЦЕНТР «РIК АВТО» м. Львів, Щирецка, 36 (ТВК Південний) 032 295 88 88 rikauto.com.ua Тойота Центр Львів «Діамант» м. Львів, Кульпарківська, 226 032 224 42 22 toyota.lviv.ua ТзОВ «Велет Авто» м. Львів, Липинського, 50в 032 294 31 31 ford.lviv.ua Автомобільний центр Hyundai м. Львів, Липинського, 36 032 242 49 42 hyundai-lviv.com Пежо Центр «Ілта Львів» м. Львів, Збиральна, 2а 032 229 51 61 peugeot-lviv.com Компанія Ярда м. Львів, Володимира Великого, 1 032 255 06 06 citroen.lviv.ua

«Citadel Inn» Hotel & Resort м. Львів, Грабовського, 11 032 295 77 77 citadel-inn.com.ua

PANORAMA LVIV HOTEL м. Львів, пр-т Свободи, 45 032 225 90 00 panorama-hotel.com.ua

RUDOLFO HOTEL м. Львів, Вірменська, 4 032 236 80 00 rudolfo.com.ua

TAURUS HOTEL м. Львів, пл. Князя Святослава, 5 032 255 44 51 hotel-taurus.com

DELUXE HOTEL «КУПАВА» м. Львів, Комарова, 17 032 245 05 66 kupavahotel.com

RIUS BUSINESS CENTRE & HOTEL м. Львів, Гнатюка, 12а 032 235 06 60 rius-hotel.lviv.ua

VINTAGE BOUTIQUE HOTEL м. Львів, Сербська, 11 032 235 68 34 vintagehotel.com.ua

ART-HOTEL «MODERN» м. Львів, пр-т Шевченка, 28 068 709 99 33 modern-arthotel.com

VINTAGE BOUTIQUE HOTEL м. Львів, Староєврейська, 25/27 032 235 68 34 vintagehotel.com.ua

LH hotel & spa м. Львів, пл. Петрушевича, 1 032 295 60 36 lhhotel.com.ua

готель RAMADA LVIV м. Львів, Городоцька, 300 032 243 00 10; 067 320 44 77 ramadalviv.com.ua Edem Resort & SPA Львівська обл. Перемишлянський р-н, с. Стрілки 067 314 65 12 edem-resort.com.ua LEOPOLIS HOTEL м. Львів, Театральна, 16 032 295 95 00 leopolishotel.com IBIS STYLES LVIV CENTER м. Львів, Шухевича, 3 032 254 67 67 Ibis.com KAVALIER BOUTIQUE HOTEL м. Львів, Старознесенська, 70 032 242 39 99 kavalier.com.ua

Краса та здоров’я Євроспорт спорткомплекс м. Львів, пл. Петрушевича, 1 032 276 33 27 eurosport.lviv.ua стоматологічна клініка VILLA LOUISA м. Львів, Пекарська, 55 098 605 44 49 villalouisa.com.ua

Кафе та ресторани кав’ярня GLORY CAFE м. Львів, пл. Міцкевича, 1 032 297 02 97 домашній ресторан ГАЛУШКО м. Львів, Дудаєва, 16 099 173 77 99 galushko-consulting.com

SWISS HOTEL м. Львів, Князя Романа, 20 032 240 37 77 swiss-hotel.lviv.ua

ФЕЛІЧІТА ЛЬВІВ м. Львів, Міцкевича, 1 (готель Жорж) 067 361 28 28 grandpersona.com.ua

ASTORIA HOTEL LVIV м. Львів, Городоцька, 15 032 242 27 01 astoriahotel.ua

Tante Sopfie м. Львів, Друкарська, 6а 098 095 81 29 tantesophie.lviv.ua

Готелі

NOBILIS HOTEL м. Львів, О. Фредра, 5 032 295 25 95 nobilis-hotel.com.ua

ШЕКСПІР м. Львів, Любінська, 144 032 295 52 95 shekspir.lviv.ua

ATLAS DELUXE HOTEL м. Львів, Шевченка, 27 032 261 47 64 atlasdeluxe.com

NOTA BENE м. Львів, Поліщука, 78а 032 234 90 90 notabenehotel.com

DEL PESTO м. Львів, Костюшка, 6 032 255 00 80 delpesto.com.ua

VW, «Алекс СО» м. Львів, Городоцька, 306 032 232 35 17 alexco.lviv.ua «АРІЯ МОТОРС» м. Львів, Городоцька, 306 032 232 35 25 aria.lviv.ua, bmwlviv.com


S.U.I.T 109

КАФЕ №1 м. Львів, пл. Катедральна, 5 032 242 33 69 kumpelgroup.com

кав’ярня СВІТ КАВИ м. Львів, Катедральна, 6 032 297 56 75 svitkavy.com

Шампанерія X&X м. Львів, Л. Українки, 29 032 235 81 63 champagneria.lviv.ua

ШТРУДЕЛЬ ХАУС м. Львів, Шевська, 6 032 294 82 06 kumpelgroup.com

ПАЛЯРНЯ «СВІТ КАВИ» м. Львів, Кульпарківська, 59 032 295 20 77 svitkavy.com

Ресторан Тарон м. Львів, пл. Кузневича, 16а 032 237 70 35 taron.lviv.ua

ресторан ГОЛОДНИЙ МИКОЛА м. Львів, Стрийська, 352 (виїзд з міста) 098 229 22 22 kumpelgroup.com

TARTUFO TRATTORIA м. Львів, Під Дубом, 7б (ТЦ Forum Lviv) 063 264 04 65; 068 885 47 36 tortufo.lviv@gmail.com

DELICATEKA м. Львів, Друкарська, 11 098 572 63 11

АМАДЕУС м. Львів, пл. Катедральна, 7 032 235 63 16

BUBBLE WAFFLE м. Львів, Театральна, 20 bubblewaffle.com

SOWA cafe м. Львів, Староєврейська, 40 098 634 90 46 ATLAS артистична кнайпа м. Львів, пл. Ринок, 45 032 235 81 88

ЧОРНИЙ КІТ ресторан-паб м. Львів, Героїв Майдану, 4 032 244 42 40

ФАН-БАР БАНКА м. Львів, проїзд Крива Липа, 7 067 674 02 68 facebook.com/barbankalviv

ВЕРОНІКА ресторан-кондитерська м. Львів, пр-т Шевченка, 21 032 298 60 28 veronica.ua

MAESTRO м. Львів, Лазнева, 3а 032 255 00 16; 067 310 48 47 maestro.lviv.ua

ВЕРОНІКА ресторан-кондитерська м. Львів, Любинська, 168 (міжнародний термінал аеропорту Львів) 032 298 60 28 veronica.ua

With Friends м. Львів, Куліша, 31 068 465 90 07; 095 415 05 83; 032 253 41 26

Піцерія VAPIANO Львiв, Гнатюка 12a 067 560 78 83 ua.vapiano.com

Пивна ресторація Кумпель м. Львів, пр-т Чорновола, 2б 068 998 99 95; 032 229 51 77 kumpelgroup.com

MON CHEF м. Львів, Городоцька, 15 050 372 82 91 monchef.com.ua

Ресторан-пивоварня Кумпель м. Львів, В. Винниченка, 6 068 998 99 94; 032 242 17 80 kumpelgroup.com

Мистецько-мілітарна ресторація БРУДЕРШАФТ м. Львів, Вірменська, 16 032 235 42 43, 050 822 04 12

FAMILIA м. Львів, Січових Стрільців, 3 098 175 77 87

Магазини та бутіки

ВЕЧІРНІЙ ЛЬВІВ ресторан м. Львів, пр-т Свободи 26 067 321 00 77 vechirniy-lviv.com.ua Ресторан-музей «Сім поросят» м. Львів, С. Бандери, 9 032 297 55 58 7piggies.com.ua ресторан ПРАГА м. Львів, Ак. Гнатюка, 8 032 260 24 42; 067 253 35 05 ресторан ГРУШЕВСЬКИЙ м. Львів, Шевченка, 28 098 676 46 00 cinemajazz.com.ua ЦУКЕРНЯ кондитерська м. Львів, Староєврейська, 3 032 235 69 49 cukiernia.com.ua ПАНСЬКА ЧАРКА м. Львів, В. Винниченка, 3 032 235 53 91; 097 205 48 41 charka.com.ua РЕСТОРАЦІЯ БАЧЕВСЬКИХ м. Львів, Шевська, 8 098 244 44 44; 032 235 71 81 kumpelgroup.com КОРОЛІВСЬКА ПИВОВАРНЯ м. Львів, Староєврейська, 9 (вхід з пл. Ринок, 18) 032 236 80 80 royal-brewery.com

ЯПІ м. Львів, пр-т Свободи 6/8 032 235 69 72, 067 674 45 15 yappi.lviv.ua CELENTANO Ristorante м. Львів, Галицька, 1 032 236 72 60 egoisty.com

Winston Churchill Pub м. Львів, Гнатюка, 4 032 255 39 99 FASHION CLUB м. Львів, Підкови, 1 032 235 87 06

LESIA SEMI м. Львів, Гнатюка, 4 067 674 84 79 lesiasemi.com ТЦ «Роксолана» м. Львів, пл. Соборна, 14 098 658 57 40 roksolana.ua

CELENTANO Ristorante м. Львів, Шухевича, 3 032 254 67 55

САЛОН ОДЯГУ STEFANO LOMPAS м. Львів, пл. Соборна, 14 (ТЦ «Роксолана») м. Львів, Під Дубом, 7 (ТЦ «Форум») 067 462 39 95 stefanolompas.com

SHOCO пекарня-кондитерська м. Львів, Ак. Сахарова, 44 098 757 11 44

MONTBLANC м. Львів, Під Дубом, 7 (ТЦ Forum Lviv) 032 295 85 88

кафе CENTAUR м. Львів, пл. Ринок, 34 032 235 55 12 centaur.lviv.ua

TUMI м. Львів, Під Дубом, 7 (ТЦ Forum Lviv) 032 295 85 88 tumi.com

ресторан Mons Pius м. Львів, Л. Українки, 14 032 235 60 60 monspius.lviv.ua

Ювелірний Бутік «Колекція» м. Львів, пр-т Шевченка, 15 067 672 93 99 jbk.com.ua


Profile for S.U.I.T vision

S.U.I.T vision 02 june 2016  

timed to the Alfa Jazz Fest 2016

S.U.I.T vision 02 june 2016  

timed to the Alfa Jazz Fest 2016

Profile for s.u.i.t
Advertisement