Issuu on Google+

Роман Лозинський

П’ятдесят днів іншого простору про подорожні пригоди у Середній Азії

зблизити Азію до Європи географію до людей подорож до дому гори до рівнин життя до життя

2008


Прочитавши “Навколосвітня подорож вітрильником наодинці” Джошуа Слокама та “Серце темряви” Джозефа Конрада, я вирішив опублікувати розповідь про мою з другом фотографом Маріаном Стрільцевим 50-денну подорож Середньою Азією. Вона була написана і недописана у 2008 році та дещо відредагована в ретро стиль мандрівничої літератури ХIX ст. у 2013 році. Ця розповідь більше про процес подорожі та пригоди, ніж про Середню Азію.


День перший, 22.07.08. Іранське посольство в Києві Ми з гірськими рюкзаками стояли на пероні у Львові і почувались дивно, бо вперше їхали так далеко і так надовго. У поїзді було майже темно і тільки спалахи блискавок освітлювали його нутро. Рухаючись з заходу на схід по території України можна спостерегти зміни у культурному ландшафті. Зникають куполи церков та шпилі костелів у придорожніх селах, з’являється більше літературної української мови, російської та суржику у пасажирів, що підсідали у наступних станціях. В іранському посольстві в Києві я смакував відчуттям, що не можу себе уявити на вулицях Тегерану, які якраз показували по телевізору у почекальні посольства, так само як жінок у хустках, одна з яких зараз розказувала погоду в цій країні. Сьогодні ми отримали іранську візу у Києві, а це означає, що тільки тепер ми на сто процентів знаємо, що поїдемо маршрутом, який собі запланували. Він максимально наближено проходитиме знаменитим Великим шовковим шляхом, перетнеться з дорогою батька та дядька Марка Поло, а також з шляхом по якому йшов сам Марко Поло. Ми вирушили з Києва до Харкова нічним поїздом. Я дуже швидко заснув, думаючи та уявляючи екзотичні країни, у які ми їдемо. Вночі, мій сон став напівсвідомим і злився з реальністю. На одній з станцій вийшло і зайшло багато людей, які мені чомусь здавались мешканцями Афганістану, одягнені у халати, з чалмами на голові, арафатками та довгими бородами. Потім я знову заснув.


День другий, 23.07.08. Перетин кордону з Росією на поїзді Рано приїжджаємо до Харкова. Дізнаємось на вокзалі у Харкові про поїзд до Ростова-на-Дону. Двоє чеченців настирливо намагаються нам допомогти купити білети, бо вже розкуплені. Чекаючи на поїзд, двоє бабусь-баптисток пробують нас розкрутити на розмову. Як через деякий час виявилось, їхній баптизм поступово переходив у радянську комуністичну пропаганду, коли мова йшла про суспільні проблеми. На перони прибували поїзди з Росії, які, курсуючи через територію України, дальше продовжували свій шлях у Росії. Двері вагонів не відкривали і пасажирам було заборонено виходити. Українські прикордонники лаялись суржиком на тих, хто хотів вийти і це давало відчуття, що вони тримають тут порядок. Через вікна пасажири закуплялись їжею та питвом у жінок, що бігали від вагона до вагона. Приїхав наш поїзд. Майже ніхто не сідав з нами, а тому ми розгубились, коли на протязі 10 хв. не відкривалися двері, а прикордонники не могли пояснити, коли вже можна буде сісти. Провідник нашого вагону виявився класичним представником східного сусіда із широкою душею. Питався чи будемо брати постіль, за яку хотів гроші. Я поцікавився чи часом вона не входить у ціну квитка і отримав її. За міграційну карточку також захотів гроші, хоч там чітко написано «Видається безплатно». У поїзді більшість пасажирів були росіянами (що чомусь дуже відчувалось по їхній самозакоханій та впевненій манері говоріння та штивних рисах обличчя) та одна інтелігентна пара вже старшого віку, як виявилось потім, була кабардинцями. Познайомились із дівчиною з ростовського альпіністського клубу, що часто організовує вилазки у Кавказ. На кордоні з Росією у Донецькій області з українського боку висів чомусь російський прапор. Помітивши моє здивування, сусідка по купе сказала (звісно на російській):”Може вам варто приєднатись до нас?” На питання я відповіді не дав, зважаючи на її можливу емоційність. Тут, при перевірці українськими прикордонниками, я відчув побоювання, що вони насправді не проявляють ніякої солідарності до співгромадян (адже всі інші в поїзді були росіянами). Але українську сторону кордону ми перетнули добре. Натомість російські прикордонники надміру сумлінно перевіряли стареньких кабардинців, порпаючись у їхніх сумках і витягуючи “підозрілі” речі. Однією з них була книга “Коран”, яка викликала до них підозру. Це був всього на всього подарунок з Туреччини родичам, а стільки шуму навколо нього.


День третій, бусику

24.07.08.

Буддизм

в

Елісті

та

поляки

на

старому

Вночі прибули до Ростова-на-Дону. Ніколо Поло та його брат Маффео у ХІІІ ст. почали свою подорож із Константинополя, звідки допливли до Судака. Звідси вони попрямували до Середнього Поволжя (м. Болгар), що тоді населяли татари і належало Золотій Орді. Проживши там один рік, вони дальше рушили на південний схід, пересікаючи прикаспійські степи, пустинне плато, досягнули величного в ці часи Хорезмського оазису (м. Хіва). Вверх по річках Амудар’я та Зеравшан мандрівники прибули до багатого міста Бухари. Далі, з метою попасти в Китай, брати вибрали північний шлях через Самарканд, вздовж північного підніжжя ТяньШаню (на відміну від південного, яким ішов син Ніколи Марко, що пролягав через Бактру, тепер Балх — місто в північному Афганістані, та через нагір’я Памір до Кашгара). Колись ця дорога займали роки часу, зараз - кільканадцять днів. У нас є три дні на переїзд Росії – потім потрібна заплутана реєстрація або немалий штраф. Ми планували поїздом доїхати до Астрахані через Волгоград, але місць у плацкартний вагон не було. Купейні дуже дорогі. Йдемо до таксистів, питаємось ламаною російською, якою трасою найкраще доїхати до Астрахані (карти саме цього відрізку подорожі ми не мали — вона охоплювала територію починаючи з казахського міста Бейнеу). Таксисти неохоче відповіли, що до Астрахані треба їхати через Елісту, перепитуючи звідки ми, чи не з Франції? Ми привикли до того, що нам не вірили, що ми українці, саме через погану російську вимову та скромний зовнішній вигляд, що притаманний європейцям (адже найбільша нескромність в одязі характерна пострадянським країнам). Одного разу у Грузії ми показували паспорт, щоб нам повірили, що ми українці. Вирішили їхати до Елісти автобусом, а потім попутками до Астрахані. Рано на автовокзалі стало людно, близько половини присутніх мали кавказьку зовнішність. Час від часу звучали повідомлення про обов’язки громадян у зв’язку з можливими терористичними актами, наприклад, зголоситись міліції, побачивши підозрілу покинуту сумку на вокзалі. При посадці в автобус, існує спеціальна перевірка багажу, чи не має якогось без власника і попередньої реєстрації. Ростов-на-Дону, точніше його вокзал з ескалаторами та близька до нього територія з ідеальними дорогами, справив загалом позитивне враження. Наближаючись до Калмикії, краєвиди ставали все більш безлюдними, а села злиденними. Починались безкраї калмицькі степи. Час від часу вітер піднімав пилюку з дороги і вона хмарою накривала все навколо. У першому більшому селі до нас підсіли місцеві з чітко вираженими зовнішніми рисами монголоїдної раси. Під’їжджаючи до Елісти, можна помітити жовті відблиски сонця від новозбудованого буддійського храму, що стоїть на пологому пагорбі. В Елісту ми прибули після обіду. У місті доволі багато буддійської архітектури, але не автентичної, а швидше декоративної. Це, наприклад, автобусні зупинки, альтанки, одиничні ресторани, що використали буддійську архітектуру, для привернення уваги. Більшість населення міста калмики, хоча є багато росіян. Побачили


тут і позашляховик з польськими номерами та поцікавились як доїхати до храму. Було незвичним так близько до України побачити справжній буддійський храм, що архітектурно нагадував храми Тибету. У Калмикії поширений різновид буддизму — ламаїзм, що також розповсюджений у Тибеті, Внутрішній Монголії (Китай), Бурятії (Росія) та Монголії. Їдучи у маршрутці, один калмик запропонував нам провести екскурсію по храму. Він був доволі освіченим і обізнаним в історії свого народу. Храм будувався майстрами, а також місцевими, що працювали на волонтерських засадах. Навколо нього можна йти лише за годинниковою стрілкою. Розказуючи коротко про історію, весь час згадував, що калмики спокійний та мирний народ, хоч колись був дуже войовничим. Потім ми разом випили калмицького підсоленого чаю з молоком у найближчому кафе. Мене завжди у дорозі цікавить, як це все виглядає зимою. Калмик сказав, що зими в них суворі, снігу небагато, але сильно дошкуляють багатоденні холодні вітри. Вже вечоріло і він провів нас на трасу, що вела до Астрахані. По дорозі розказував свою філософію життя, суть якої спокійний плин життя, нейтральність і т.д., а я свою. Вислухавши мою, він сказав, що з моїми прагненнями та цілями, можна втратити саме життя як таке. Попрощавшись, ми узріли на трасі старий зелений бусик з польськими номерами, що зупинився на помахи наших рук. З досвіду власних поїздок ми помітили, що поляки доволі активні останнім часом у мандрах, так як їх можна зустріти у багатьох місцях і часто декількома різними групами. На здивування водія, який був десь нашого віку, ми заговорили польською мовою, з якою у нас менше проблем, аніж з російською. Двоє хлопців та дівчат з Перемишля поставили собі за мету на старому польському бусику “Ниса” доїхати до Китаю, посперечавшись з іншими приятелями, що їм це вдасться. Свою експедицію вони назвали “Nie bój się Julku. Azja 2008" - “Не бійся Юльку. Азія 2008”, в честь того, хто боявся з ними поїхати. Ще одним їхнім гаслом було “Podróże kształcą” — “Подорожі формують/виховують”. Ми були дуже раді такі зустрічі собі подібних відчайдух та авантюристів. Вони планували проїхати Казахстан з заходу на схід, хоч всім мандрівникам відомо, що через цю країну проходить лише три дороги в доброму стані і то вони простягаються з півночі на південь, всі інші – це, практично, колії у степу, де можна на багато днів застрягнути без джерела води. Bони нам багато помогли, а ми їм. Ми їхали і часто ремонтували авто у чому їм помагав Маріан. Вони не були тими поляками, що, зазвичай, зверхньо та пихато ставляться до українців. Завдяки непростим умовам подорожі ми легко зігрались у команду і все це нагадувало нам ралі “Париж – Пекін”. З ними ми провели одні з найприємніших моментів цієї подорожі, оскільки потім, у ще дальших і відірваних від світу краях, нам дещо бракувало товариства собі подібних. Вночі проїхали Астрахань та безліч русел Волго-Ахтубинської заплави. Місця нормально спати у бусику не було, адже його нутро виглядало як студентська кімната після вечірки. Серед ночі ледве знайшли потрібну розвилку кільцевої Астрахані, що вела до кордону з Казахстаном.


День четвертий, 25.07.08. Неймовірна спека та перший пісок Друга ночі. Російсько-казахський кордон закритий до шостої. Була черга з машин, біля кількох спали прямо на землі люди невідомої нам національності, напевно, вертались із заробітків. Спимо до четвертої. Прокинувшись, готуємо на примусі каву. Один поляк витягує гітару і співає “Гей соколи”. Потім ще багато відомих пісень. Сонце, що вже почало висуватися з-за горизонту, виглядало таким безневинним. Та вже через кілька годин, люди ховаються від нього хто як може. Тільки но приїхала вантажівка – вже біля неї хтось стоїть у тіні. Казахські прикордонники – класичні здирники зі всіма притаманними їм фізіономічними ознаками: погляд підозрілий, корисливий, через те обличчя хронічно перекошене. Придертись було ні до чого, а тому ми легко проїхали кордон. Та не так тут все просто. За сто метрів після кордону стояв знак стоп. Поляк не зупинився, бо думав, що треба стати перед перехрестям, що було за п'ятнадцять метрів дальше. Тому нас зупинив свистком міліціонер, що вже був позаду нас. Своїм виглядом короля корупції він перевершив усіх міліціонерів, які нам довелося бачити під час усієї нашої подорожі. Пихато та ліниво стукаючи по машині, він підійшов до водія і бездоганно зіграв свою владну роль. Він попросив показати страхвнесок на машину, що ми і зробили, але він вимагав також заплатити штраф за не зупинку на знак стоп. Водій сказав добре буду платити повноцінний штраф. Міліціонер давав знати, що можна домовитись, а водій наполягав на офіційному штрафі. І так, виявилось, що міліціонеру було ліньки писати офіційний штраф, за який він нічого не дістане. Через двадцять метрів ми неприродно голосно вибухли реготом, усвідомлюючи абсурдність даної ситуації. Почались безкраї сухі, часто з солончаками, степи Прикаспійської низовини. Вони супроводжували нас наступних три дні, а потім поступово перейшли десь за Нукусом у суцільні піски пустелі Кизилкум. Відрізок дороги до Атирау (колись Гур’єв) здивував своєю вбогістю від якої моментами ставало страшно. Особливо тоді, коли вздовж траси з’являлись не зрозумілі нам сакральні капища-поховання і ліплені з глини хатинки з майже відсутніми ознаками життя. Деколи зовсім далеко від поселень траплялись стада верблюдів, які ліниво, щось шукали пожувати. Тут уже вдавались у знаки азійські виміри відстані, які після ліліпутських європейських, просто шокували. В додачу одноманітні краєвиди, що не змінювались на протязі сотень кілометрів, та нестерпна спека, що як ковдра після довгого спання, тиснула на нас, робили пересування у просторі напівсвідомим. А розуміння відсутності будь чого, щоб могло створити тінь, наводило людині поясу широколистяних лісів незрозумілі їй досі переживання. Пам’ятаю як ми зупинились біля якоїсь недобудованої заправки, що являлась єдиним, що давало тінь на десятки кілометрів. Тому водій заїхав прямо під стіну, щоб машина помістилась у тіні. Прочитавши книжку В. Г. Воловича “Людина в екстремальних умовах природного середовища”, ми застосовували набуті знання на практиці, що допомогло нам уникнути багато неприємностей зі здоров’ям, з якими стикаються непідготовлені туристи. Ми наприклад дещо підсолювали воду, щоб підтримувати сольовий баланс тіла, який


може порушуватись при надмірному потовиділенні і в кінцевому призвести до поганого травлення. Ледве доїжджаємо, бо бусик дав збій в таких умовах, до придорожньої чайхани, що самотньо стояла на перехресті. Через наступних десять кілометрів двигун заглохне остаточно і почнуться регулярні ремонти. Ми заїжджатимемо у придорожні обідрані села, що вже почастішали з наближенням до Атирау, шукаючи одну деталь для авто. Група бездіяльних чолов’яг, що вбивали час у чайхані, з підозрою дивились на нас, потім приміряли, що можна було б вкрасти із машини. Ми на це не реагували ніяк, але врешті попросили подивитись під капот у чому річ з машиною. Після того як ми попросили допомогу і розговорилися про те куди і як їдемо, їхнє ставлення кардинально змінилось. Отже, дуже важливим в цих краях є здобути (чи навіть заслужити) від місцевих статус гостя. Прийняти гостей із далекої країни є обов’язком кожного господаря, що поважає себе. Ми ніколи під час подорожі не розкладали намет біля села, не познайомившись зі своїми тимчасовими «сусідами». І навпаки, якщо ти не познайомишся з місцевими, вони можуть до тебе ставитись з підозрою і навіть щось вкрасти. Саме те, що в один і той же день тобі могли подарувати кавуна, а через деякий час просити гроші за будь-яку найменшу послугу, найбільше психологічно виснажувало у дорозі. Поляки завчасно в Інтернеті знайшли адресу римо-католицького костелу в Атирау і, виславши СМС ксьондзу, ми, ледь не волочись на бусику, знаходимо у світлі міста костел, у якому ночуватимемо дві ночі, відпочиваючи від спеки, що чим далі на південь ставала все більш нестерпною.


День п’ятий, 26.07.08. Атирау, ремонт бусика і відпочинок Ще вчора, доїжджаючи до міста, воно нас здивувало своєю освітленістю, ідеальністю доріг та загалом доглянутістю. Ефект був підсилений і через вчорашні села. Через місто протікає річка Урал, що є географічною межею Європи та Азії. Переїжджаючи мостом через річку, по обидва його боки можна побачити написи із позначенням частини світу у яку ви в’їхали. При цьому європейська частина (ця що ближче до Каспійського моря) набагато розвиненіша, аніж східна. Місто живе за рахунок видобутку нафти і, судячи по новобудовах, приваблює велику кількість людей з різних сторін. Відповідно ціни на продукти у місті доволі високі. У центрі знаходиться мечеть. Місцеві люди пишаються своїм містом. Подзвонили додому через ІP-телефон, першиий раз з нашого виїзду. Дзвінки в Україну завжди, тобто всюди, де ми були, дорожчі, ніж в Росію. Ми завезли бусика на ремонт. На сервісі відпочивали декілька бувалих шоферів, по яких було видно, що вони в руках тримають кермо більшу половину свого життя. Ця когорта специфічних людей проявила інтернаціональну солідарність до нас, розказуючи, що нас чекає на різних дорогах впереді. Також вони сказали, що треба вважати, щоб хтось спеціально не врізався на вулицях міста у наш бусик, вимагаючи потім заплатити за вм’ятину, ніби заподіяну нами. Після того поляки постановили добре розпитати у ксьондза як краще їхати, адже він був обізнаним у цьому. Ксьондз розказував полякам, якою дорогою краще добратись до Алмати, не застрягши у пісках, про важливість набуття статусу гостя (для цього треба приготувати дрібні подарунки місцевим) та, що тут грошима можна, на щастя чи на жаль, вирішити будь-яку проблему. В одному з коридорів висіла карта Казахстану. Зіставляючи в голові масштаб та розмір карти, я осмислив, подолання яких безкраїх степів чекає на наших тимчасових співподорожників. За словами ксьондза, спочатку їм треба добратись до м. Актюбінськ (через м. Уральськ або Макат. Другий варіант коротший, але тут близько триста кілометрів чекають на них колії у степу, відсутність води та поселень). З Актюбінська на Аральськ та Кзил-Орду відрізок жахливої дороги ще довший. Мало хто їздить тими дорогами, добираючись у східну частину країни набагато довшою, але асфальтованою дорогою через Росію (Оренбург) до Кустаная, потім до Караганди і дальше на Алмати. Отже, проїхати Казахстан з заходу на схід непроста справа, навіть для досвідчених шоферів, тим паче влітку.


День шостий, 27.07.08. співрозмо��иків.

Поїзд

Атирау

Бейнеу

та

п'ятнадцять

Сьогодні в обід поїздом їдемо до м.Бейнеу, а потім, пересідаємо до Кунграда, що вже в Узбекистані, оскільки автомобільною дорогою добиратись дуже важко. Білети були розпродані ще вчора, а двоє підозрілих типів на залізничному вокзалі знову пропонували нам свою допомогу. Маючи вже один досвід такої допомоги, ми вирішили іти напряму до провідників проситись у вагон. Це вдалося і ми заплатили менше офіційної ціни квитка та менше ніж пропонували “помічники”. Правда у нас місця були на третій полиці, куди звісно ми не полізли, стоячи у кінці вагону біля вікна. Поїзд у досить нормальному стані. Що дуже важливо для нас, вікна відкривались і була вода, якою ми періодично змочували майку для охолодження. Під час нашого перебування у поїзді, до нас загалом підійшло близько п’ятнадцяти зацікавлених чоловіків, тричі ми чаювали з декількома з них. Першими питаннями у них були: звідки ми? чому їдемо? хто фінансує? Ми завжди відповідали, що у нас бояться їхати у ваші краї, а ми хочемо спростувати такі переконання людей, тому і їдемо. Місцеві відповідали, що так-так у нас все спокійно, ми гостинні і дружелюбні. Але коли згадувалось про якусь сусідську країну, наприклад Узбекистан, то загалом відгуки були негативні. Казахи казали, що вони бідні, негостинні, злодійські, у них нема води, а міліція найгірша зі всіх середньо-азійських країн (про останнє ми також чули вдома). Більшість з того, що вони понаговорювали, було нами спростовано (а саме негостинність, злодійкуватість і негативне ставлення міліції до туристів), і, як ми помітили потім, всі вони в Середній Азії один одного недолюбляють – казахи узбеків, узбеки таджиків, лише до і у киргиз нейтральне ставлення. Мені було цікаво, що вони знають про Україну. Тільки те, що президент – Лукашенко, а в країні всі між собою сваряться і що там є чи то окремий народ чи то ворожа група бандерівці. Казахи західної частини країни багатої на нафту дуже гордовиті і хвалькуваті. Найбільш рекламованим було місто Актау (за радянських часів Шевченко) з морем, що за їхніми словами виглядає як Лас-Веґас. За вікном у степу щораз більше з’являлось засолених клаптиків землі та ділянок з піском. Вночі ми прибули у прикордонне поселення Бейнеу.


День сьомий, 28.07.08. Нічний вокзал-базар у Бейнеу, контрабанда на кордоні з Узбекистаном З поїзда виходили всі, бо кінцева станція. Біля перонів були розкладені на продаж кавуни, дині, мінеральна вода, хліб, солодощі. Біля них лежали мішки. Стоп — це не мішки. Це люди накриті брудними покривалами сплять зразу біля товару. Їх було дуже багато і вони були подібними на біженців, що, взявши тільки найнеобхідніше, перетнули кордон і відчувши безпеку, власштувались у першому підходящому для зупинки місці. Один казах сказав, що це торгує біднота з Каракалпакії, бо тут можна в четверо дорожче продавати товар, а це переважно фрукти, ніж вдома. На питання як вони перетинають кордон з паспортом чи без, він усміхнувшись сказав, що у нас щодо всього можна договоритись. Десь о другій ночі купляємо білети на поїзд до Кунграда (Узбекистан). Перед тим як лягати спати, до нас підходить жіночка і пропонує нічліг у себе вдома недалеко вокзалу за смішну ціну. Зважаючи на її не тверезий стан, ми відмовляємось і лягаємо спати на килимок-каріматку прямо на підлозі вокзалу, оперши голову на рюкзаки. Через голоси, духоту та мух, що набридливо сідали нам на обличчя, виспатись було майже неможливо. Крім того, ми переживали за завтрашній день, день у якому ми повинні перетнути кордон із найскладнішою у міліцейському відношенні до туристів країною.(Про це ми знали ще вдома з нелічених дворічної давності відгуків мандрівників) Поїзд приїхав на півгодини швидше і, довго не чекаючи, рушив. Ми очікували побачити вагони у жахливому стані, але так не було. До нас підсіло декілька гламурно вдягнутих молодих хлопців років 1824. Як потім виявилось з ними у компанії було ще чоловік шестеро, старших також, що всі разом вертались із заробітків з Москви. Там вони пробули один рік і з нетерпінням та радістю вертались додому. Ми пригостили їх купленою вчора динею, а вони нам запропонували пожувати тютюну. Вони акуратно насипали, як ми побачили потім, завжди однакову кількість, тієї речовини на долоню, а потім вправним доведеним до автоматизму рухом руки і долоні вгору засипали її до рота. Казали, що після нього голова приємно крутиться. З наближенням до кордону і перевірок, яких ми досі не можемо до кінця зрозуміти (хто, що, а головне за що?), вони почали нервово вовтузитись коло своїх речей, щось перекладати, ховати, заготовлювати. По слухам ми знали, що узбецька таможня одна з найбільш невиправдано прискіплива буквально до всього, що ви везете аби тільки здерти з вас гроші. Молоді хлопці вже наперед приготовляли суму, яку треба дати прикордонникам і болісно це переживали, але не робили жодної протидії. Збоку це виглядало як неписаний закон, що не підлягає змінам. Ми не відрізнили коли була казахська, а коли узбецька перевірка, представники однієї з них взагалі не мали уніформи, а з бандитським виглядом в затемнених окулярах ходили збирали касу. Всього було десь п’ять перевірок, таку ж кількість раз ми і зупинялись. Наші сусіди сунули їм у руку папірці, а до нас придерлись лише раз, спитавши де віза, якої всі знають непотрібно. Це було пробне питання, щоб оцінити наш психічний стан і налаштування. Спокійно відповівши, що нам, українцям віза не потрібна, ми всунули в руку також папірець, але


не такий, як наші сусіди. Це був супровідний лист нашої експедиції у мусульманський світ. Після його прочитання нас ніхто не рухав. На зупинках у поїзд заходили зовсім малі діти, віком від 7 років, і продавали холодну воду, газовані напої та солодощі, ледве переносячи свій багаж на собі. Дещо старші продавали якесь китайське барахло, а також сувенірно-подарункові предмети з зображеннями Мекки, а ще старші діти — зелений чай у скляних пляшках обмотаних шматою, холодний посолений напій з рису, верблюдяче молоко, манти і ще багато цікавої їжі. Все це, після закінчення перевірок, показово купляли хлопці, обмінявши перед тим зароблені долари на дешеві узбецькі - суми, і пригощали нас. Потім ми нарешті трохи поспали після ночі на вокзалі з мухами. Після обіду ми прибули до Кунграда, попрощались із узбекамизаробітчанами. Звідси до Муйнаку, колишнього порту та берегової лінії Аральського моря, всього 130 км., але ми собі не ставили за мету побачити відому на весь світ екологічну кризу, тому подались до автостанції шукати маршрутку до Нукуса. Нас зразу оточила маса шоферів як таксі так і автобусів, кожен пропонуючи свої послуги. Яких ми тільки цін не наслухались, походивши так декілька хвилин. Вони відрізнялись втричі від автобуса до автобуса. Люди, що нас оточували зовнішньо були дуже різні. Простежувались монголоїдні зовнішні риси та європеоїдні. Добравшись до Нукуса під вечір та усвідомлюючи, що дещо не вписуємось у часові рамки, (але відхилення до п’яти днів допустиме), йдемо на кільцеву трасу. Там ми зустріли міліцію, до якої, як завжди, заговорили першими (щоб вони не підійшли і не вимагали чогось), спитавши, де дорога на Бухару. Вони показали напрямок і з подивом спитали чи ми збираємося йти пішки. Ми героїчно відповіли, що так для відволікання уваги. Там же пустеля, здивовано ствердили вони, забувши навіть перевірити наші документи. Трохи дальше по трасі знаходилась заправка, де в черзі стояли кілька вантажівок. Один з молодих шоферів, з яким нам потім пощастило попасти в аварію, люб’язно погодився нас підвезти до самої Бухари, що більш ніж за 500 км. звідси. Його зовнішність чітко відрізнялась від всіх дотепер нами зустрітих людей у Калмикії, Казахстані чи Каракалпакії. Нічого дивного, оскільки він виявився таджиком, а лише цей народ у радянській Середній Азії не є тюркського походження. Наша розмова з таджиком, який віз саму машину “Газель” та устаткування для бензинової заправки додому, до Душанбе, разом із своїми спільниками, що їхали позаду, почалась із його прокльонів на узбеків. “У них не має совісті, моралі і, взагалі, культури”, лаявся шофер. В той момент я звернув увагу на брелок у вигляді Мекки, що хитався перед лобовим склом. В бак налили бензину набагато менше, ніж він заплатив і нічого не міг зробити. Казав, що вони люблять тільки гроші, заробляючи обдурюванням та здирництвом. Потім ми зрозуміли, що йдеться не про простих людей, а тих, що мають хоч якусь владу у цій країні. На відтинку з Нукуса до Бухари на трасі розміщено невиправдано шість, а той більше поліцейських постів з шлагбаумами, що просто здирають гроші з проїжджих, керуючись думкою, якщо їдеш – значить маєш гроші. Тому він, не даючи собі відпочити ні вдень, ні вночі, хотів чим швидше проїхати цю країну і побачити своїх дітей та дружину. “Тут не має


військового конфлікту чи якогось безпорядку, щоб була потреба так контролювати головні дороги. Навіть у нас у Таджикистані, де була затяжна громадянська війна, такого не має”, - знервовано ввів мову шофер, який за той час нам сподобався своєю південною експресивністю та своїм ставленням до проблем. За його словами ця країна унеможливлює ведення хоч якогось торгівельного бізнесу між Таджикистаном і Казахстаном та Росією. Вже було зовсім темно, коли ми зупинились розім’ятись. Десь тут уже мали починатись піски Кизилкуму, яких я відчув по запаху та сухості повітря, оскільки навколо не було жодного світла, а машини проїжджали вкрай рідко.


День восьмий, 29.07.08. Аварія посеред пустелі. Приїзд до Бухари Їдемо цілу ніч. Даємо водію таблетки від сну. Нажаль не помагають. Час від часу проїжджають зустрічні машини, не виключаючи дальніх фар. Це також говорить про культуру народу, нагадував нам шофер. Дорога лише раз проходила через трохи більше поселення, на околицях якого почали ремонт дороги. Ми успішно з допомогою не виключених дальніх фар зустрічної машини заїхали у вал щебеню, що несподівано з'явився на нашій полосі. Хоч це було на не дуже великій швидкості, машина наполовину застрягла у щебені з піском, погнувши бампер. Ми довго помагали шоферу відкопувати авто, позичивши лопату у придорожньому поселенні, помітити яке через темноту було важко. Над ранок все ж зупиняємось поспати на дві години, після чого готуємо на примусі міцну каву і пригощаємо водія. Через декілька годин спека стає нестерпною. Коли висуваєш руку з вікна, вітер вже не охолоджував, а навпаки обпікав шкіру. Деякі ділянки дороги, що була у доброму стані, засипані піском, який як хвиля води накриває собою берег, насувався на одну полосу дороги. Час від часу з'являлись стада верблюдів. На постах шофер підходив до міліції і, судячи по міміці і рухах, довго чинив їм опір. До нас окремо підходили, і на наше здивування тільки перевіряли паспорт. Як ми дізнались від одного жителя Бухари, що після численних скарг туристів на узбецьку міліцію до своїх консульств, органи “правопорядку” перестали не то, що турбувати туристів, але й боятись. В обід заїжджаємо у придорожню чайхану, на подвір’ї якої у тіні винограду розкладені тапчани. Збоку напис “AZIA beer” (Азія пиво). До чайхани прибудовано кімнати для душу, що П-подібно оточували маленький басейн. Після обіду ми вийшли на роздоріжжі до Бухари, а наш попутчик, давши нам свою адресу і запросивши в гості до себе в Душанбе, поїхав своєю дорогою. Ми, втомлені від довгого сидіння у машині, повільно пішли від траси у сторону Бухари, у якій провели два дні. По дорозі паро таксистів образилось, що ми не скористались їхніми послугами. Двоє хлопців завели нас коротшою дорогою до старого міста. Своєю охайністю, ґречністю, ненастирливою допитливістю та активною позицією вони нагадували яппі. Розмовляючи, ми дізнались, що їх батьки задіяні у туристичному бізнесі, а вони їм помагають та проводять екскурсії на англійській мові. Радянські широкі вулиці, якими ми довго йшли, поставили під сумнів знаменитість старовинних пам’яток Бухари. Може це черговий об’єкт, що отримав невиправдану рекламу з боку турфірм. Але тут раптово ми зайшли у вузенький провулок, що потім почав перетинатись із багатьма собі подібними. Він нас завів у серце середньовічної Бухари. Моя цікавість не витримала, коли ми проходили повз привідчинені двері у внутрішні подвір’я, і я безсоромно заглядав всередину деяких з них. Влаштування побуту, тобто повсякденного життя, у такому плануванні міста, де вулиці вузенькі, а подвір’я невидимі для перехожих та ніби вмощені між стінами, особливо цікаве. На подвір’я вздовж жилої частини хати виходить ґанок з тапчанами, посеред подвір’я часто росте деревце та знаходиться


маленька водойма. Багато з господарських речей були ззовні будинку. Виходячи з провулків на більшу вулицю, можна зустріти вздовж них арики – канал до одного метра шириною, що колись виконував функцію зрошення та охолодження повітря, а тепер місцями був дуже засмічений з малою кількістю води. За весь наш активний чотирьохрічний досвід мандрування ми перший раз вирішили зупинитись у готелі, зважаючи на наш трохи страшний вигляд після переїзду пустелі і нічне відгортання щебеню з піском з-під машини. Потім, під час всієї поїздки, ми дійшли до розуміння необхідності такої тактики як 4-6 днів життя і ночівлі у будь-яких умов, доки не доїдемо до більшого міста, у якому затримувались у готелі чи гостелі, де відмивались, відсипались, від’їдались і знову вирушали у дорогу. Так само робили мандрівники, що ходили шляхами Азії у всі історичні часи, відпочиваючи в оазисах - сприятливих і комфортних умовах. Ми назвали хлопцям ціну, які готові були заплатити і вони нас повели у три різні готелі. Перші два були гостелами, а третій — готель, що зроблений у традиційному стилі, найбільше нам сподобався. По дорозі до готелю можна було спостерігти, що в старій частині міста вся сфера послуг зорієнтована на туристів – багато вивісок на англійській мові, ресторанів і готелів, незліченна кількість сувенірних магазинів загальних і спеціалізованих по килимах, кальянах, чаях, посуді, картинах та багато інших. Зі слів двох хлопців довідались, що у Бухарі туризм є сезонним, як у більшості випадків. У квітні-травні та вересні-жовтні найбільший приплив туристів, коли не має спеки. Крім того в межах згаданого часу у різні декади місяців тут переважають або німці, або французи, а також корейців та японці. Росіян та українців практично не має. Тому під час нашого перебування у місті організованих груп туристів не було. Ми зустріли лише декількох німців, французів та поляків, що виявились не дуже привітними. У містах не відчувається солідарності між туристами, так як це є у базових таборах перед сходженням на гору, де часто діляться своїм досвідом за спільним вогнем чи примусом.


День дев’ятий, 30.07.08. Вулицями Бухари з джазменом Після довгого спання і прання одягу, ми зранку перш за все пішли зняти гроші з карточки VISA (гроші розраховані на перших десять днів подорожі закінчили), подзвонити додому та купити щось їсти. Біля банку до нас підійшов чоловік малого росту і почав нав’язуватись на розмову, з чим ми радо погодились. Як виявилось, він джазист, грає на ударних. Розказував, як важко зараз жити людям в Узбекистані, а особливо тим, хто займався за радянських часів мистецтвом. По його жестах та манері говоріння, було видно, що це людина, яка не любить сидіти на одному місці, нічого не роблячи. Тимур, а так його звали, не може нормально жити, не стукаючи по ударних, а зараз, за його словами, немає де виступати. Час від часу він зі своїми друзями виступає для туристів, налагодивши зв’язки з деякими турфірмами. Але це дуже рідко, бо мало хто вірить, що в такій країні є джаз, а через посередництво заробляє не багато. Мистецтво, навіть як сфера послуг, надзвичайно занепала, оскільки населення не може думати про культурний відпочинок у таких соціальних умовах життя як в Узбекистані, пояснював Тимур. Дійшовши до пошти та подзвонивши додому, ми запросили його на сніданок у дешевій їдальні, до якої він нас мав завести. Далі йшла розмова про згадані ним умови життя в Узбекистані. Малось на увазі про стан демократії у цій країні, а саме: президент країни уже шістнадцять років при владі, справжня опозиція придушується, існує зате показова; поширення здирництва людей, що мають владу (особливо у міліції). Саме він перший повідомив нас, що після багатьох скарг туристів до своїх посольств на міліцію, нас вони не чіпатимуть. З жалем він згадував ті часи, коли вони гастролювали по Прибалтиці. Розказував нам і, що Бухара з Самаркандом колишня територія таджиків, тому тут багато населення розмовляє на таджикському і це є джерелом територіальних непорозумінь двох держав. (Ми нагадали собі, що про це також розказував наш вчорашній водій). Нам вдалося добре розговоритися за окрошкою і зеленим чаєм завдяки тому, що він згадав буковинський ансамбль “Смерічка”, а я - його активного учасника Віктора Морозова, з яким він був особисто знайомий. Розглядаючись по боках, чи ніхто не слідкує за нашою розмовою, він пошепки, але не менш емоційно, вів мову дальше. З країни практично не можливо виїхати через здирницькі пости на дорогах та на кордоні, а літак є нереальним через заробітну платню, що становить всього 30$ в місяць. Більшість населення найчисельнішої країни Середньої Азії живе за межею бідності (особливо в Каракалпакії) у вкрай несприятливих умовах (брак якісної води та засолені ґрунти). Більшменш нормально у трьох найбільших містах Ташкенті, Самарканді та Бухарі. В Узбекистані, виявляється, законодавством не передбачений імпічмент президента, а розподіл влади такий, що майже все вирішує президент, а точніше його клан, який разом з ще одним все вирішує в країні. Для прикладу він розказав про події, що сталися двадцять днів тому, в ніч на 10 липня, коли стався вибух боєприпасів (залишених ще з часів радянсько-афганської війни) у Кагані, що за 12 км. від Бухари. Офіційно владними органами було повідомлено, що лише три особи загинуло і 21 дістали поранення, натомість наш співбесідник розказав, що усі знають - постраждалих близько сотні, оскільки сила вибухів була такою, що у передмісті Бухари в будинках


було вибито вікна, а постраждалих евакуйовували до Бухари і їх було далеко не 21. Крім військової частини, знищено було і безліч ��риватних будинків. Згадав він і про події 2005 року в Андижані (Ферганська долина), де було силою придушено повстання опозиції. Здивовані і все ще у роздумах, ми пішли разом на базар. Тимур без нас питався продавців ціну товару. Потім підходили ми і купляли. Якщо б продавець побачив нас – ціна зросла б втричі, а то і більше. Дині, кавуни, виноград, гранати, купа зелені, прянощів та сухофрукти можна купити вдвічі-вчетверо дешевше, ніж в Україні. Ми попрощались з нашим джазменом, пообіцявши один одному, що будемо на зв’язку по Інтернеті. Після обіду (близько 15:00) цього ж дня ми вирішили оглянути історичну частину міста. Біля рецепції на дивані спав чоловік, що вчора нас поселив у готель. Вийшовши на вулицю, після кімнати з кондиціонером, ми не могли нормально вдихнути повітря. На вулицях у буквальному розумінні було пусто, а сонце так пекло шкіру, що після 50 метрів ми з подивом вернулись назад, вирішивши вийти пізніше, ближче до вечора. У старій частині міста можна побачити магазини, ресторани з назвами «Великий Шовковий Шлях». Більшість пам’яток архітектури, а це мечеті, мінарети, медресе, караван-сараї, торгові куполи та багато іншого знаходиться у задовільному стані, але деякі - у стадії реставрації, декілька - у жахливому стані. Візиткою Бухари є мінарет Калян, який своєю красою, висотою і незвичністю форм привертає увагу всіх. Колись він служив маяком для караванів, що через пустиню підходили до Бухари, а також наглядовим пунктом та місцем публічної страти правопорушників. Незважаючи на прекрасну і старовинну архітектуру, у місті відчувалась відсутність духовності. Ми ні разу за час нашого дводенного перебування не чули азану з мінаретів (так як в Туреччині, де через гучномовці він проноситься понад усіма вулицями), а невелику групу людей, що моляться, зустріли лише в одній мечеті. Ми собі уявляли ХІІІ ст. у цьому місті. Гамір, що доноситься із базару та переповнених вулиць, торгівці, що весь час щось викрикують, каравани верблюдів, що з далеких країв прибули через брами міського муру на головну площу, повозки з ослами, теліжки і багато іншого, що відбувалося в один момент, виринало в нашій уяві. З такою, але з дещо осучасненою атмосферою, ми зустрінемось через сімнадцять днів у Афганістані. Туристів мало бо не сезон, занадто жарко. Місцеві кажуть, що офіційний прогноз погоди бреше, занижуючи температуру повітря, оскільки держава мала б забезпечити належні пільги і допомогу у зв’язку з складними кліматичними умовами життя населення. Коли сонце ось-ось мало зайти за горизонт і освітило усі найвищі споруди в оранжевий колір, ми зустріли банду дітлахів, що весело бавилась на вулиці. Побачивши наші фотоапарати, вони почали нам позувати, вигукуючи англійські привітання і звернення: ”Hello, mister! Photo, photo!”. Одна дівчинка, яка добре володіла російською мовою, розказала нам, що вона приїхала в Бухару на літні канікули, а постійно живе в Уренгої, де працює її тато. Я тільки уявити міг умови її життя – літо в Узбекистані, де температури становлять +40 - +45 градусів Цельсія, а зима у місті, що знаходиться біля Полярного кола, де температури опускаються до -50.


Незважаючи на це, вона відвідує спортивний гурток карате в Уренгої і виглядає набагато бадьорішою, ніж діти, що живуть в комфортніших умовах.


День десятий, 31.07.08. До Ташкенту з грошима і без Рано виходимо на роздоріжжя – одна дорога веде до Ташкента, друга - в сторону міст Термез і Душанбе. Тут була можливість зразу поїхати до афганського кордону, але у нас в планах місто Ош, Алайський та Заалайський гірські хребти та, звичайно, величний Памір – мрія, ще з шкільних років. 350 км. на південний захід від Бухари у Туркменистані знаходиться місто Мари, у якому Великий Шовковий шлях роздвоювався на північну і південну гілки. Північна, яку вибрав батько Марка Поло у своїй першій подорожі, пролягала через Бухару, Самарканд, гори Тянь-Шань. Цей відрізок ми проїдемо на відтинку Бухара – Самарканд – Ташкент – Ферганська долина – Ош. Південна, якою рухався Марко Поло, проходила через Бактрію, Бадахшан (нагір’я Памір) та Кашгар. Цей відрізок Великого Шовкового шляху ми проїдемо у зворотному до Марко Поло напрямку, а саме, Мургаб – Ваханський коридор – Хорог - долина річки П’яндж (Таджикистан) – Мазарі-Шаріф (Афганістан), біля якого знаходиться Балх – центр історичної Бактрії. Довго не роздумуючи, ми повернулись у сторону Ташкенту, до якого згідно інформаційного щита 549 км. і знайшли зручну позицію для автостопу. По дорозі декілька бабусь, радісно зустрівши нас, пригостили кавуном. Сказали, що в місті живуть недобрі люди і запрошували до себе, в кишлак. Але в нас не було часу, адже сьогодні ми все ж планували добратись до Ташкенту. Незважаючи на те, що траса була багаторядна і дуже пожвавлена, ніхто не хотів зупинятись, точніше зупинялось дуже багато машин, водії яких виявлялись «грошопросами», сприймаючи нас за розгублених західних туристів, на яких можна заробити гроші. У автостопі існує перевірена на практиці теорія, що чим насиченішою є траса, тим менша ймовірність, що тебе візьмуть (тим більше між такими всесвітньовідомими туристичними центрами як Бухара і Самарканд) і навпаки – десь на закинутих дорогах провінції, де лише декілька машин проїжджає на весь день, вас візьмуть, навіть, якщо не буде місця всередині. Аж тут водій якогось старого бусика, нічого не згадавши про гроші і повторюючи «дагаварімся-дагаварімся», посадив нас на задні сидіння. За 60 км. дороги ми так і не зуміли його розкрутити на розмову. Коли йому треба було звертати з траси, він показав пальцями, що прийшов час платити гроші. Вони не звертали увагу на наше обурення і не слухали пояснень, тож нам довелось заплатити, перед тим добряче поторгувавшись з елементами вихапування грошей з наших рук! Йдучи дальше по трасі, ми зробили висновок, що розпізнати «грошопросів» це тонка справа автостопного мистецтва. В Узбекистані дуже одноманітні марки автомобілів на дорогах. Через високе мито на ввіз іномарок, тут 80 процентів нових машин складають автомобілі Daewoo. Одна з них якраз нам і зупинилась. Водій виявився інтелігентною і багатою особою. Розказував, що бізнесом у цій країні важко займатись, але незважаючи на це, він є власником килимової фабрики. Після того як ми розказали про виривання грошей з наших рух попередніми водіями, він витягнув з бардачка одну зі стопок (пачок) грошей скріплених гумкою і нерахуючи, а на око, дав нам кілька десяток купюр. Хоча в


Узбекистані гроші дуже знецінені, цей жест виглядав солідно, а для нас також парадоксально, коли годину тому у нас гроші вимагали, а тут нізащо давали. Водій вмовив нас пересісти на автобус, бо на цій трасі ніхто нам не зупиниться. Ми йому повірили і в найближчому селі сіли на автобус прямо до Ташкенту, у якому процес сидіння ззаду над мотором був не надто приємним. Двоє росіян їхало разом з нами, щоб у столиці пересісти на літак до Москви. За їх словами, більшість росіян з Узбекистану вже давно виїхали. В 11 годині вечора ми приїхали на автовокзал, що знаходиться недалеко аеропорту і базару.


Думки і налаштування після десятьох днів І так за десять днів подорожі ми проїхали близько 4000 км. Приємною несподіванкою була зустріч з поляками, оскільки потім, у ще дальших і відірваних від світу краях, нам дещо бракувало товариства собі подібних відчайдух. Підсівши до старого бусика поляків, ми відчули, що нарешті втягнулись в дорогу, а подорож розкрутилась на повну. Гарним сюрпризом, стала Калмикія, та її столиця Еліста, спочатку незапланована нами до відвідання, а також гостинність каракалпаків у поїзді Бейнеу-Кунград. Здирницька прикордонна міліція (з якою нам на щастя повезло) і розмови з місцевими залишили помітний слід у сприйнятті Узбекистану. Готуючись до подорожі, з невідомих причин не передбачили потреби кількаденних зупинок для відпочинку у містах. Тому, згідно нашого графіку, ми відстаємо на декілька днів, оскільки першого серпня збирались вже виїхати з Ошу у сторону Паміру. З Ташкенту до Ошу через Ферганську долину більше 350 км., які ми подолаємо швидко, але як завжди з пригодами. Найважчою частиною першого етапу подорожі були перші дні у Києві (іранська віза могла нам і не дістатись) та доїзд до Елісти (проблеми з квитками на поїзд до Волгограда, присутність відчуття, що ще можна повернутись назад). Ми знаємо, що наступні десять днів будуть не дуже відрізнятись від попередніх природними умовами, оскільки спекотні пустелі рівнин перейдуть у ті ж пустелі, але вже високогірні, де різниця температур у тіні і на сонці, а також вночі і вдень дуже велика, де сонце ультрафіолетом палить шкіру і сліпить очі, а через декілька хвилин можливий подув холодного вітру. Від Оша до Хорога відстань вп’ятеро коротша, ніж ту, що ми подолали за десять днів, але, зважаючи на складні дороги через високі перевали і на низьку заселеність території, ми ще 10 днів часу відводимо для подолання 700 км. Памірського тракту – другої найвисокогірнішої міжнародної траси світу.


День одинадцятий, 01.08.08. «Тяжело наркоторгівці у Ферганській долині

будет,

но

доедете»

та

Ніч на перше серпня ми провели на базарі, біля автостанції, розмовляючи майже до світанку з хлопцем, що торгував солодощами, а вночі дивився за товаром. Базар виглядав так, що купа закапелків між торговими будками та рядами давала можливість продавцям ночувати на місці продажі товарів, переважно китайської техніки, казахських та, у меншій мірі, російських та українських продуктів. З ним ми познайомились, попросивши гарячої води. Спостерігаючи за нашою скромною вечерею, він зрозумів, що ми не розніжені західні туристи, а подорожуючі. Цікавим є, що у дорозі переважно нав’язуються стосунки з людьми двох крайностей: або з дуже добрими, цікавими, оптимістичними та веселими або з такими, що можуть зіпсувати настрій. На щастя нам траплялись переважно перші. Мрією хлопця ще з дитинства є працювати у метро, що є досить реальною, оскільки Ташкент єдине місто Середньої Азії, яке має метрополітен. Знову зайшло мова про заробітки, про те, що можна зароблені гроші переводити через грошові перекази банків, а не везти з собою. Казав, що в Киргизії люди живуть краще. Там пасовища є, кожна сім’я має вдосталь худоби, а Узбекистан перенаселений та безводний. Над ранок ми заснули на столі і продовжили сон в автобусі, що прямував до міста Ангрен (його послугами ми скористались лише, щоб виїхати за межі великого міста, адже стоп на окраїнах великих міст не дуже добрий). Біля Ангрену до нас підійшов дивакуватий садівник, що підливав траву у скверах промислового містечка. Він погано говорив російською, але сказав, що у Ферганській долині жінки ходять у паранджах. Ми здивувались такому твердженню, адже паранджа повністю покриває тіло, а обличчя - спеціальною сіткою. По його тоні вимови «Ферганська долина», можна було зробити висновок, що для нього ця місцевість знаходиться ніби дуже далеко і недосяжно. Можливо він мав на увазі, що жінки там ходять просто в хустках. Дивний садівник допоміг зупинити старого МАЗа, на якому ми проїхали тунель через Кураминський хребет (2267 м.) гірської системи Тянь-Шань та спустились у Ферганську долину. Водій був не надто балакучий, але ми йому помагали під час зупинок охолоджувати мотор водою, яку носили відром з джерела. Дорога у дуже доброму стані, багаторядна, мости охороняються військовими, багато знаків про заборону фотографувати (на що успішно не звертав увагу Маріан). Такий посилений нагляд єдиної транспортної артерії у важливу частину Узбекистану пов'язаний напевно з подіями в Андижані 2005 року. Навколишніх гір не було видно через пил в атмосфері, але якесь відчуття давало знати, що ця родюча долина оточена височезними хребтами Тянь-Шаню. Недалеко міста Коканд водій купив нам дуже гарну ліплянку (рос. «лепёшка») з узорами і сказав, що найгарніші ліпянки, за його словами, роблять у Ферганській долині. Саме тут трапилась одна з найбільших афер цієї подорожі. Без нашого втручання нам зупинилось найкрутіше за узбецькими мірками Daewoo, з товстим водієм. Ми підсіли, про що через кільканадцять хвилин дуже пожаліли. Це були місцеві наркоділки, які контролюючи район, здивувались чому це ми тут стоїмо у ніби зовсім не


туристичному місці. «Бізнесмени» казали, що завезуть нас на весілля, до якого ми ніяк не могли доїхати, бо по дорозі вони розповсюджували свій товар, якимось узалежненим виродкам (саме так їх можна назвати, судячи по виразу обличчя). Ми ледь не наробили в штани під час такої їзди і вже не вірили, що вони нас везуть на весілля, тому делікатно давали знати, що у нас нема часу, що сьогодні маємо бути в Оші, що нас там чекають і будуть хвилюватись. Їх почала злити наша відмова від гостинності. На кінець, ми все ж приїхали через численні вузенькі вулиці якогось кишлака до весільної забави. Побачивши дітей і жінок на подвір’ї, ми зрозуміли, що тут дійсно проходить весілля. Всі були надзвичайно здивовані бачити нас європейців у якомусь Богом забутому кишлаку, тому всі витріщались на нас, особливо молодь. Людям, що нас підібрали це подобалось, а саме, що вони привезли таку атракцію на свято. У приміщенні, у яке нас запросили, практично не було меблів. Коло стін обвішаних килимами стояли лише шафи для посуду, на підлозі також килим та розстелена скатертина, на якій і відбувалася вся трапеза для приїжджих гостей. Перед тим як приступити до їжі вони помолились, обводячи долонями лице. Це виглядало десь так як у нас вмивають лице, тільки без води. Проте на гостині був алкоголь. Зелений чай, ліплянка, кавун, цукерки – це те, з чого починалась гостина поки не принесуть солідніших страв, наприклад, плов. Під час гостини ми розказували про тонкощі (для них - важкості) мандрівного життя, про свої пригоди і це у них викликало повагу у наш бік. Після гостини нас підвезли до траси. Хоча все пройшло добре, ми собі пообіцяли бути уважнішими, сідаючи до машин, тим більше до тих, що самі зупиняються. Вже вечоріло, коли ми сіли до КАМАЗу, який підвіз нас майже до границі з Киргизстаном. В кабіні було так гаряче, що весь час клонило на сон. Водій, після того як дізнався про нашу заплановану дорогу, весь час повторював: «Тяжело будет, но доедете». Це стало одним з лозунгів нашої подорожі. Про Афганістан сказав, що там трохи страшні люди живуть і все зовсім інакше. Місто Ош знаходиться зразу за узбецько-киргизьким кордоном, який ми пройшли на піхоту. По дорозі нас ще підвозило декілька машин. Під самим кордоном пристало троє хлопців нашого віку, що представились як прикордонна міліція. Вимагаючи в нас показати паспорт, вони вели себе нагло. Їхні посвідчення не викликали у нас довіри. Напруга наростала, коли ми відмовлялись показувати свої документи, аж тут зупинилось авто, що нас підвозило раніше. Водій сказав пацанам відстати від нас і ми дальше пішли в напрямку кордону. На узбецькій стороні прикордонники навіть не перевірили нашу реєстрацію (яка є обов’язковою при перебуванні більше трьох днів і яку ми зробили у готелі у Бухарі), зате, як попереднього разу на кордоні, запитали про узбецьку візу. В той же час під’їхало до прикордонного переходу старе маленьке авто, але іномарка, пасажирами якого виявились двоє англійців з Лондона. Вони були учасниками проекту «Монгольське ралі» (анг. «Mongol Rally»), яке полягало у тому, щоб доїхати на авто, об’єм двигуна якого становить не більше 1,2 літри, з Лондона до Улан-Батору, столиці Монголії.


При цьому шлях до столиці Монголія можна вибирати на свій розсуд. Ще декількох учасників ралі ми зустріли у Ваханському коридорі (Таджикистан). Киргизькі прикордонники виявились значно веселішими і дружелюбнішими за узбецьких та й саме приміщення виглядало приємнішим і відремонтованим. Усміхаючись до нас, вони почали згадувати українських знаменитостей – Кличка, Ющенка, Шевченка, Руслану. Попросили у подарунок українські копійки. З гарним настроєм ми приїхали до знаменитого своїм географічним положенням та дешевизною і різноманітністю товарів міста Ош, де поселились у радянському готелі.


День дванадцятий, 02.08.08. Ош Цей день ми оглядали місто Ош, в якому почули перший раз азан в подорожі, а ще багато їли. Зручно розташоване у пд.-сх. закутку Ферганської долини, у підніжжі Алайського хребта, якраз в тому місці, де сходяться шляхи з Китаю, Паміру, Ферганської долини та з північного Киргизстану, місто завжди притягувало до себе торговельні каравани. Один з відрогів Великого Шовкового Шляху також проходив через це місто. Перебуваючи у цьому місті, ми закупились потрібними товарами (можна і щось продати) перед багатоденним проходженням малолюдного Паміру. Саме таку роль — продуктового причалу та острова на довгому і небезпечному Великому шовковому шляху, шляху пустель, хребтів і нагір'їв, невідомих в ті часи народів і звичаїв, місто виконує вже багато століть. У радянські часи у Оші геологи наймали людей з тяговою силою (коні, осли, верблюди) і закуплялись провінцією для здійснення експедицій у Паміро-Алайську гірську систему. З Ошу починається знаменитий Памірський тракт. Що з'єднює це місто з Душанбе, столицею Таджикистану через Гірсько-Бадашханську область. Від Оша до Хорога, єдиного поселення, яке можна назватии містом, близько 700 км, і дещо більше, якщо врахувати те, що ми плануємо деяку частину цієї дороги пропустити, задля довшої, але красивішої у Ваханському коридорі.


День тринадцятий, 03.08.08. Через Алайський хребет в кузові Камаза Щоб виїхати з Оша ми вирішили скористатись громадським транспортом. На автостанції можна побачити маршрутки, що їдуть у памірському, ферганському та столичному напрямах. З Ошу до СариТаша – поселення в Алайській долині, що знаходиться за однойменним хребтом, близько 180 км. Ми знали, що було б добре сьогодні доїхати до цього поселення, але нічого спеціально для цього не робили – просто їхали, незалежно чи то день чи ніч. Адже водії колон вантажівок, воліючи якнайшвидше доставити товар та повернутись додому, їдуть і вночі. Щоб не заснути за кермом часто беруть собі цікавих співбесідників, якими є автостопщики. Часто після подорожі задумуєшся як вдається розрахувати час, відстань і швидкість пересування, але досвід показує, що маючи декілька днів в запасі та невибагливість до умов (що дозволяє пересуватись вночі) це зробити вдається просто. У нашу марш��утку, кінцевою зупинкою якої є поселення Гульче, слухняно і без зайвих сварок спочатку залізли старші люди, потім жінки з дітьми, потім місцеві, а коли ми пропихались, вона вже була вщент забитою. Дивною була відсутність серед пасажирів чоловіків працездатного віку. На жаль, перший перевал (2408 м.) як і дорога до нього були неможливими для огляду через низьке розташування вікон у маршрутці. По тому як моя голова майже кожні дві секунди вдарялась об дах, можна було судити про стан дороги. Вийшовши на зупинці якийсь там км, ми побачили безлісі гори. Дорога щебениста з вибоїнами, місцями асфальт. Почимчикувавши кілька десяток метрів у напрямку Гульче натрапили на декілька юрт, біля яких активно йшла будова двоповерхового будинку. На подвір’ї, якщо так його можна назвати, адже жодного паркану не було, знаходилась пічка, металеві пружинні ліжка, на яких бавилось п’ятеро дітлахів. Побачивши нас, вони весело помахали нам услід. У напрямку перевалу Талдик (3615 м.) через доволі малі поселення ми пересувались вузькою долиною річки Гульче, кількома машинами. Найцікавішою з них була дорога іномарка з водієм ліванцем, його дружиною та дитиною. Він контролював якість будівництва дороги з Китаю до Ошу, яку тут будували турки за гроші Китаю. Біля придорожніх чайхан ми бачили фури з китайськими надписами на весь причеп. Ліванець з цією ж метою побував у багатьох країнах світу, включно з Україною і добре володів російською. Навколишні безлісі гори мали червоне забарвлення, зсувні схили (водії показували місця недавніх зсувів) та гострі піки, які згідно карти мали висоту більше 4000 м. Рослинність, зокрема деревна, присутня лише у вузькій долині з річкою. Час від часу на дорозі можна було побачити киргизів у високих шерстяних шапках, які верхи на коні повільно пересувались між поселеннями. Вже сонце ішло на захід, коли ми попросились у кузов Камазу, який прямував до поселення Сари-Таш, що в Алайській долині зразу за перевалом Талдик. І без того червоні височезні та круті з одиночними піками хребти Алаю, при заході сонця стали подібними до марсіанських краєвидів. Все це ми спостерігали під шум вітру, міцно тримаючись бортів кузова. Дорога, а точніше її вибоїни не давали змоги зробити нормальне фото краєвидів, адже не проблемою було із-за ями


підстрибнути на 30 см. Ми сиділи на наших рюкзаках, задля зменшення ударів. Після такої їзди можна забути про колір свого рюкзака на деякий час - вони вбирають усю пилюку кузова та дороги. Проте декілька нормальних кілометрів дороги все ж потім дозволили зробити фото краєвидів і нас в кузові. Після заходу сонця різко похолодало і якраз почався звивистий підйом на перевал. Ми витягли весь свій теплий одяг і з радістю натягли його на себе, бо аж на тринадцятий день подорожі він став нам потрібний. На жаль чи на щастя, було темно і жодне штучне, ані природне світло не дозволило нам бачити небезпечні закрути серпантинів, але також і красу краєвидів. Напевно вони нічим не гірші від тих, що ми бачили рік тому на Малому Кавказі у Вірменії, але ж там дорога була ідеальна і фура була краща. Вантажівки їхали дуже важко, викидаючи з-під коліс каміння. Через деякий час почало закладати у вухах. З мурашками по шкірі, ми спостерігали, коли ж на дисплеї нашого годинника з висотомірною функцією з’явиться цифра 3600. Але її не було. Після 3430 м. ми почали важко і напружено спускатись у сторону поселення Сари-Таш. Висотомір під час подорожі дуже часто давав похибки 100-300 м., адже він працює на основі зміні атмосферного тиску. Алайський хребет, різночервоне сплетіння хребтів якого надихало не одного художника і поета, залишився позаду.


День чотирнадцятий, 04.08.08. Пішки через Алайську долину Де не де згори закрученої серпантинами дороги можна було побачити світла, по кількості якого ми зрозуміти, що поселення Сари-Таш невелике або ж погано електризоване. Як потім виявилось воно було і малим і слабо розвиненою сферою послуг. Спускались значно менше часу аніж піднімались - поселення Сари-Таш знаходиться на висоті 3150 м., тобто тільки на 450 метрів нижче перевалу Талдик. Нас висадили біля готелю подарувавши кавуна, що виявився потім неабиякою екзотикою на такій висоті. Готелем місцеві називали будівлю нижчу за звичайний одноповерховий будинок. У темному коридорчику ми розгледіли два велосипеди. В одній з трьох кімнаток зупинились чехи. Після оглядин приміщень, де моя голова ледь не зачіпала стелі, вікон як таких не було, а жарівка мерехтіла сумним світлом, ми вирішили з дозволу господині готелю розкласти намет зразу за ним. Ми були настільки змучені трясінням вантажівки, що не мали бажання готувати на примусі та вирішили собі щось замовити у чайхані готелю і йти спати. Такі готелі-чайхани на памірському тракті є практично у кожному придорожньому поселенні. У них не завжди є поділ на кімнати і тим більше наявність ліжок. Ними служить просте підвищення посеред великої кімнати у якій водії і їдять і сплять. Зорієнтованість на туристів свідчать якраз ліжка і одноманітність меню. Тут вони переважно замовляють лише одну страву – яєчню з хлібом (ліпйошкою) і зелений чай, бо більше вони нічого і не їдять місцевого на такій висоті. Плов і інші важкі страви у достатньо неакліматизований організм краще не пхати. Проте, ми це дізнались днем пізніше, коли макарони, якими нас пригостила одна сім'я, виголосили війну моєму животу. Після подвійної порції яєчні ми пішли спати у намет, набагато приємніший від запропонованих кімнат. Зранку познайомились із двома велотуристами. Східний Памір, через свою плоскість, незначні перепади висоти і приголомшені краєвиди, є дуже популярний особливо серед велотуристів, яких ми тут по дорозі до Хорогу ще не раз зустрічали. Поснідавши, попрямували далі пішки Алайською долиною у сторону Заалайського хребта. Алайська долина шириною всього 25 км. відома своїми родючими пасовищами, що славляться на всю Середню Азію. Алайська долина здивувала нас своєю безлюдністю, відсутністю юрт і, в цілому, активного життя. За чотирнадцять днів подорожі погода вперше була хмарною і в стані будь-якої хвилини буде падати дощ. Через це ми не насолодились як слід краєвидами Заалайського хребта та видом на пік Абу Алі ібн Сіни (7134 м.), старшому поколінню більш відомий як пік Леніна. Вершини покриті вічними снігами та льодовиками знаходились високо над хмарами. Лише зранку наступного дня розпогодилось як слід, але, щоб побачити пік Леніна вже було запізно, оскільки ми ввійшли у одну з долин Заалайського хребта. Дорога у Алайській долині в порівняно доброму стані з асфальтом лише на “дні” коритоподібної долини. На підступах до двох хребтів Алайського та Заалайського з північної та південної сторін долини відповідно, дорога поступово втрачала асфальт, з’являлось багато ровів від тимчасових водяних потоків червоного забарвлення


та шин вантажівок і позашляховиків. Проте, водії вантажівок розказали, що на серпантинах до перевалів, асфальт не є дуже помічним, оскільки взимку, а тут вона дуже довга, на ньому слизько, що може повністю унеможливити рух не тільки вантажівок, але й позашляховиків. Вздовж дороги є лінія електропередач до прикордонного з Таджикистаном поселення Бор-Добе, яке як виявилось важко назвати осілим поселенням. За більш як півдня проїхало лише дві-три машини у сторону поселення Мургаб, найбільшого на Східному Памірі, і то вщент забитих. Це не могло нас не розчарувати, оскільки ми володіли інформацією, що з Оша на Памір рух автомобілів, особливо вантажних, доволі активний, що було пов'язано з діяльністю фонду Ага-Хана. Вже потім ми довідались, що фонд АгаХана змінив свою концепцію благодійної діяльності. Замість забезпеченням місцевого населення продуктами та товарами першої необхідності, що такими актуальними були під час громадської війни у Таджикистані, фонд, у зв’язку з покращенням ситуації, тепер підтримував розвиток малого бізнесу, даючи вигідні кредити. Один з автомобілів зупинився і водій за досить значну суму грошей був готовий довести нас до Мургаба (233 км.) при тому, що всередині місця взагалі не було (?!). Пройшовши пішки близько 15 км. ми опинились практично посередині долини. Перебуваючи тут, на висоті близько 3200 м. ти знаходишся ніби у казанку, оточеному горами висотою вище 4000 м. з одного боку і вище 6000 м. з іншого. Розуміння, що через декілька десятків кілометрів ти перебуватимеш на такій же рівній ділянці, але на висоті вже більше 4000 м. дивувало і не давало змоги змиритися із цим фактом. Саме тут, як ніде і ніколи, засмакував подарований вчорашніми водіями кавун. Поселення відмічене на нашій карті як Бор-Добе являло собою декілька юрт, великих наметів (зі стінкою та вікнами), вагончиківпричепів та обгороджених ділянок для худоби. Навколо паслись лише коні. Біля деяких юрт стояли автомобілі. Ми вирішили підійти до однієї з них, щоб детальніше подивитись на побут кочового життя киргизів. Нам на зустріч вибігли замурзані дітлахи і почали оглядати нас. Всередині юрти сиділа тілесна жінка одягнута в традиційний кожух-безрукавку і в хустку. Цей варіант одягу нічим особливо не відрізнявся від нашого гуцульського. Вона ��иділа і ліпила кульки з сиру завбільшки у пампух. Такі солені сирні кульки після сушіння на сонці і ствердіння можуть довго зберігатись. Потім, взимку, достатньо лише окропити їх водою, щоб вони зм'якнули і були готові до споживання. Пригостила кумисом - кобилячим молоком, соленим і густуватим. За її словами вони випасають також і корів та яків, які зараз далеко в горах. Біля моєї спини висіла фотографія французького мотоцикліста, що побувавши одного разу тут, вислав її для господині в Сари-Таш. Вперті коло юрти дитячі велосипеди свідчать про не таке аж погане літо дітлахів, але комфортним їх літо не назвеш через вітри і холод, особливо в нічну пору дня. У всіх горах помірного і субтропічного поясу чи то Альпи, Карпати, Кавказ, чи Тянь-Шань, щось є спільне у побуті і традиціях горян. поодинокі прояви географічного детермінізму даються взнаки, адже тут велику роль у житті людей відіграє тваринництво, так як природні умови обмежують можливості рослинництва, а туризм (тобто


реально можлива в даних умовах сфера послуг) практично ще не розвинута. Заробіток від туризму є випадковим та стихійним і приносить користь далеко не всім місцевим людям. Серед тих трьох машин, що сьогодні проїжджали, була і вантажівка, в кузові якої знаходилось багацько туристів у кольорових вітрівках. Саме такі туристи можуть заплатити водієві удесятеро більшу сума за провіз, ніж справжня вартість, тим самим показуючи місцевому населенню свою грошовитість і провокуючи місцевих до надання будь-яких послуг за дуже значні суми. Це одна з проблем мандрівництва, коли багата людина Заходу платить за дрібницю космічні для місцевих людей суми, які потім, звикаючи до них, вимагають за будь-що у всіх інших мандрівників з бідніших країн. Через декілька кілометрів нас наздогнали на Уазі прикордонники і підвезли до прикордонного контрольного пункту. Колись прикордонний контроль знаходився на перевалі Кизил-Арт (4280 м.), точніше на підході до нього, але через важкі природні умови та дороге утримання на такій висоті людей, його перенесли вниз і об’єднали з наркоконтрольним пунктом. Прикордонники були дуже ввічливими і раді туристам. Вони нас попросили про допомогу перекладу декількох німецьких велосипедистів вже старшого віку, що не знали російської. Проблеми виникли на перетині киргизотаджицького кордону з якимись формальностями та реєстраціями. Вони були переляканими та добре знервованими. В окремій кімнаті прикордонники перевірили вміст рюкзаків. А той, що ставив нам штамп у паспорт, розказав про свої мрії створити маленький аеропорт у Алайській долині для оглядин туристами піка Леніна. Нагадав, що сьогодні останній день, коли ми могли перебувати у країні без реєстрації (всього три дні). Якщо б прикордонний пункт був розміщений на перевалі, ми швидше за все не встигли б добратись до нього сьогодні і мали б проблеми. Але так не сталось і, пройшовши ще декілька кілометрів у напрямку перевалу, ми провели ніч у підступі до перевалу Кизил-Арт, по якому проходить киргизько-таджикський кордон.


День п'ятнадцятий, 05.08.08. Далі пішки через перевал Кизил-Арт (4280 м.) до Паміру Ночуючи на висоті близько 3600 м. уночі проявились перші ознаки гірської хвороби – сильний біль голови, прокинутись від якого було не надто приємно. Над ранок почули звук мотора, але коли вибігли з палатки вже було запізно – автомобіль заховався за поворотом. Погода була не до порівняння з вчорашньою. Синява неба і білосніжність хмар та відблиски льодовиків піднімали нам настрій. Також цьому допоміг і турист-чех, що на китайському мотоциклі проїхав Китай, Киргизію і дальше через Таджикистан, Туркменістан, Іран, Туреччину прямував до Чехії. Він був одягнений у джинси, капці-шльопанці, але з каскою, на малому мотоциклі до 200 кубів, без спеціальних мотобагажників, а лише з велосипедними сумками “штанами”, декількома пластмасовими каністрами води і бензину та пляшками разом із сумкою у клітку обмотаних шнурами-гумами і найголовніше з його споряджень це — щира широка усмішка. Все це не могло не викликати у нас поваги до його простоти та сміливості, і ще раз доказувало, що подорожувати можна без великих фінансів. За його словами їх їде декілька, але вони розтягнулись на два-три дні між собою. У Китай вони прилетіли літаком, купили дешевий мотоцикл і зараз подорожують у сторону дому. Потім ми їх переганяли ще декілька раз на попутних машинах, а вони нас. До перевалу залишилось близько 15 км. Краєвиди змінювались на очах. Чим вище тим щораз менше ставало трави, потім вона з’являлась лише місцями, все інше – це суцільні кам’яні розсипища над якими зовсім недалеко закінчувались льодовики і давали початок водотокам. На Памірі по той бік перевалу снігова лінія буде розташоване ще вище із-за незначної кількості опадів, а рослинність буде практично відсутньою - ми опинимось у високогірній пустелі Маркансу, відома своїми смерчами та розкиданими кістками тварин. Високогірна погода була незвичною для нас – сонце палило шкіру і саме від цього було гаряче, але не душно, через сухість повітря. В будь-який момент подув холодного вітру давав причину забути про жару. Біла хустка-бандана на голові добре захищала одночасно і від ультрафіолету сонця і від холодного вітру. До перевалу Кизил-Арт численні водяні потоки вздовж дороги і на дорозі були червоного кольору. У цей день у нас вперше виникли проблеми з водою. Ми зраділи побачивши потік з прозорою водою, та зарано – вода виявилась дуже соленою. Ходьба з півтора літра води на цілий день для двох при такій висоті та ультрафіолеті і знаючи, що попереду за перевалом чекає високогірна пустеля, була не надто оптимістичною. На щастя, ближче до перевалу знаходився будиночок дорожньо-ремонтної служби, яка доглядає за станом дороги. Тут ми і поповнили запаси води. Дорожньо-ремонтною службою була одна велика сім’я - три покоління, близько десяти осіб включно з чотирма дітьми, в обов’язки якої входить взимку розчищати тракторами серпантини до перевалу, а весною - берегти її від розмивання водою. Господар запросив нас на чай. Запрошення на чай завжди означає щось більше аніж просто пити чай. Можливо вони запросили, тому що ми сказали, що йдемо пішки з Сари-Таша, а це 43 км. звідси. Кімната традиційно зовсім без меблів, посеред неї буржуйка, на


підлозі та стінах килими, а також поліетиленові плакати вечірньої Мекки з дитиною у білій хустці на передньому плані та плакат з середньоазійськими фруктами. До нас підійшла з мискою та глечиком дитина років 5 з дивною зачіскою – вибритим волоссям по боках голови, з кульчиком у вусі та з намистом білих камінців на шиї. Він з повагою, притаманною до гостей, поливав водою руки, а потім подав рушник. Прийшла господиня і розстелила скатертину, у якій вже були коржі хліба. Чай, як завжди у Середній Азії, зелений, у маленьких мисочках без ручок. До чаю додається домашнє саморобне масло, сіль та кусочки хліба. Так виходить шир-чай – дуже помічний напій на такій висоті одночасної жари та холоду. Сіль є дужу потрібною, оскільки її запаси в організмі зменшуються із виділенням поту, а порушення соляного балансу призводить до проблем із травленням. Все це ми добре знали і навіть самі деколи додавали солі у воду. Потім принесли макарони, що є не аби якою розкішшю на такій висоті, так далеко від міського поселення (до Оша близько 230 км., а набір висоти біля 3000 м. через три гірські перевали). В кінці дня ми зрозуміли, що макарони нам не варто було їсти на такій висоті. Перебування сім'ї тут, напевно, дотується державою, хоча дальше на Памірі існують поселення, які самі себе забезпечують. Переглядаючи зараз фотографії, бачу якими спрацьованими виглядали старші члени цієї сім’ї. Ми роздали дітям цукерки, один, ще “український”, снікерс і подались серпантинами прямо до перевалу, де знаходиться таджицький прикордонний пункт. Три кілометри до перевалу Кизил-Арт (4280 м.) та кордону Киргизстану і Таджикистану ми йшли повільно, часто зупиняючись і відхекуючись, через значну висоту. Добре, що ми йшли пішки і мали змогу акліматизуватись. Ми були свідками багатьох випадків і на Вірменському нагір’ї і тут, на Памірі, коли люди виїжджаючи машиною чи мотоциклом на значну висоту, мали проблеми зі здоров’ям. Прикордонний пункт виглядав як заполярна станція. Прикордонники проживали у великих подібних до цистерн бочках, які легко утеплювати, а тут це потрібно робити постійно. Шкіра працівників прикордонної служби була такою темною, що ще раз нагадувала на якій висоті ми знаходимось. Щоб перебувати на Памірі потрібен окремий дозвіл (окрім реєстрації при перебуванні більше трьох днів), який виробляється у Душанбе. Так як ми рухаємось зі сторони Ошу, цей дозвіл не можна зробити ніде по дорозі до Мургабу. Нас, правда, ніхто не запитав за нього, але ми б сказали, що зробимо його у Мургабі. Прикордонники були дуже не ввічливими, довго рилися в рюкзаках і не хотіли нас відпускати. Стадо страшних на вигляд яків за цей час спокійно собі перейшло кордон у пошуках клаптиків трави серед просторів мертвого каміння. Зрозумівши, що з нас грошей не витягнеш (йшли ми все ж пішки), вони поставили штам. Вже потім ми дізнались, що цей прикордонний пункт останнім часом став дуже корумпованим. Реєстрації, дозволи та інші бюрократичні елементи запроваджені з метою заробляння грошей. За перевалом зовсім незначний спуск і відкривається краєвид на памірську долину смерті – Маркансу. Ландшафт став ще сухішим і безжиттєвим аніж був перед тим. Навколишні гори піднімались над долинами на незначну висоту, льодовики виднілись лише на деяких з них. Розташування Паміру у континентальному центрі Азії та


відгородженість такими горами та хребтами як Тянь-Шань, Алайський та Заалайський хребти з півночі, Гіндукуш, Каракорум та Гімалаї з півдня практично перехоплюють все вологе повітря з атмосферних центрів дії низького тиску та перетворюють плато Східного Паміру у високогірну пустелю подібну Тибету. Зовсім інша ситуація з Західним Паміром, де панують одні з найнедоступніших ущелин світу, а перепади висот надзвичайно великі. З ними можуть хіба, що рівнятись Каракорумом і Гімалаї та деякі райони Анд Південної Америки. Гори Середньої Азії не дарма називають дахом світу, адже є найграндіознішим сплетінням гірських хребтів, рівним яких не має більше на Землі. Памір нас зустрів практично безхмарною погодою (хоч по іншу сторону перевалу хмарилось), монументом у вигляді карти Таджикистану з відміченим Памірським трактом та пам'ятником середньоазійському ендемічному козлу – архар. Трохи дальше по дорозі знак “Мургабський район” і статуя яка. Мургабський район і ще з шістьма належить до Гірсько-Бадахшанського автономної області Таджикистану і є найбільшим за площею, займаючи весь Східний Памір. Саме ж поселення Мургаб, являлось найвищим районним центром колишнього Радянського Союзу. Інші шість районів Гірського Бадахшану займають шість важкодоступних гірських ущелин Західного Паміру. Бадахшан – це географічно і культурно один район, який населяють ісмаїліти і має своє продовження в Афганістані. Історія, а точніше інтереси двох імперій Російської та Британської, зробили так, що цей край був поділений кордоном. Спустившись з перевалу, а це лише десь три сотні метрів, ми почувались втомленими не пропорційними до відстані, яку ми подолали від останньої зупинки (всього 6 км.) На карті у долині річки Маркансу позначене однойменне поселення, реально яким виявилось декілька покинутих будинків у напівзруйнованому стані. Річка, що бере початок з льодовиків піку Леніна, була пересохлою і видно були лише сліди від водотоків. Сховавшись в одному з них від холодного вітру, ми приготували чай з сухарями. Нам здалось, що сонце заходило за горизонт пізніше ніж завжди, освітлюючи червоним кольором гірські хребти на китайській стороні. Холоділо з кожною хвилиною. Вночі температура впала до десяти, а то і менше градусів. Зовсім не далеко від траси, якщо її взагалі так можна назвати, споруджена огорожа з стовпців і дроту – за декілька кілометрів по хребті проходить кордон з Китаєм. В одному місці, де була розвилка у сторону Китаю, огорожа мала ворота, які були відчиненими. Лінія електропередач продовжувала простягатись вздовж траси. Знайшовши захищене від вітру місце, ми розклали палатку і думали, що будемо робити далі, адже руху хоч би якогось транспорту не було протягом всього дня. На протязі двох днів ми пройшли близько 50 км. і не мали наміру так продовжувати далі, через значну витрату часу і одноманітність подальших краєвидів, які нагадували місячний ландшафт. Аж тут почувся невиразний гул машин зі сторони перевалу. Колона з трьох вантажівок повільно прямували у нашу сторону. Водій першої з них зупинився і здивувався, коли побачив, що ми у такій вітряній місцині розкладаємо палатку. Безумовно, що вони нас підкинули, зачепивши наші рюкзаки на сам вершечок вантажу.


День шістнадцятий, 05,08,08. Через Памір на вантажівці У кабіні було тепло і затишно. Ми з другом їхали у різних вантажівках. Водій віз продуктовий товар з Ошу у Мургаб. Із розмови з ним мені стало відомо чому такий незначний рух на трасі. Це пов'язано з здирництвом на кордонному переході та зміною тактики благодійної діяльності фонду Ага-Хана. Декілька років тому, можна було обійтись бензином або кавунами. Тепер, за словами водія, треба платити грошима. Зовнішність водія була не монголоїдна, а європеоїдна. Східний Памір населяють в основному киргизи, адже лише їх кочовий спосіб життя дозволяє вижити в таких складних природних умовах. Таджики, єдиний не тюркський народ у Середній Азії, займався землеробством (не виключаючи вигінне скотарство) і відповідно вів осілий спосіб життя. Водій, коли доволі далеко відірвався від колони, зупинився та здійснив намаз прямо на кермі, постеливши на нього хустку. Він декілька раз нахиляв голову до керма, а потім проводив долонями по лицю, ніби обмиваючи його. Піднявшись на ще один, але незначний за перепадом висот, перевал, ми спускались у сторону високогірного озера Каракуль, якого на жаль із-за пори дня ми не побачили. Озеро позбавлене органічного життя, зимою замерзає і водії мають можливість скоротити дорогу, рухаючись прямо по ньому. Зима на Памірі холодна і малосніжна. Морози досягають -50 градусів, але через те, що вологість є не високою, вони не є такими катастрофічними. Все це нагадує клімат Сибіру. Ми зупинились біля чайхани, що одночасно була і чиєюсь господою. Вийшовши з машини, я не відводив очей від небозводу наступних десять хвилин — такої кількості зірок я ще ніколи не бачив! Тут я згадав про трагічну історію смерті брата відомого альпініста Райнгольда Месснера та його враження від зірок, коли вони змушені були заночувати без палатки на висоті 6000 м. Водій запросив усередину, сказавши, що зараз добре поїмо. Ми добре задумались чи варто нам щось, крім чаю, підносити до рота – бо вже щось бурчало у животі. Натомість водії їли плов і м'ясо по повній програмі та ще й просили добавки. Будучу голодним і неспроможним їсти водночас, я вийшов на сторону. Від висоти, тобто зміни тиску, мене нудило, але я не здавався. Після всього зробленого довелось діяти за афганським варіантом, використовуючи заокруглений камінь, що якраз попався під руку, оскільки папір був у рюкзаку високо прив’язаному на вантажівці. Вирішивши не повертатись всередину, я походив вуличками поселення. Зі всього побаченого дійшов висновку, що це перше поселення, після Сари-Таша, яке можна дійсно назвати поселенням. У приміщеннях використовуються енергозберігаючі лампи. Коли вернувся у чайхану, трапеза вже закінчилась, але велись жваві розмови напевно про місцеві справи та проблеми. Водії далекобійники мають знайомих майже у кожному поселенні біля траси. Цього вимагає складна дорога і значна відстань між поселеннями, яка може становити 40-60 км. важко прохідної дороги, а місцями бездоріжжя, особливо, коли доводиться переїжджати через річку, як ми це зробимо завтра рано. Попиваючи чай і слухаючи мелодію невідомої мені мови, я засинав на ходу. Прокинувшись посеред ночі, я побачив на собі коц і водіїв, що спали збоку.


Вдосвіта, коли тільки небокрай починав світлітись, ми вже вирушали в дорогу. Було холодно - близько п’яти градусів. Дорога через річку Музкол не мала моста і ми, орієнтуючись на купи каміння викладені у місцях безпечного перетину, переїжджали водотоки. Над нами вже червоніли снігові вершечки памірських шеститисячників, коли ми доїжджали до найвищого у колишньому Радянському Союзі перевалу Ак-Байтал (4655 м.). Такої висоти траси міжнародного значення проходять у ще декількох місцях земної кулі, а саме Каракорумський тракт на кордоні Індії, Пакистану (Кашмір) та Китаю (Уйгурський автономний район) через хребет Каракорум (перевал Хунджераб – також 4693 м.). Ще такі траси є у Андах та Тибеті. Не встигли ми як слід піднятись, а тут табличка Ак-Байтал. У світі існує багацько доріг, які особливо небезпечні не через свою висоту, а серпантинами, поганою основою, частими зсувами і лавинами. АкБайтал не такий грізний як його абсолютна висота, (що близька до найвищої гори Європи – Монблан), адже як вже згадувалось перепади висот (відносна висота) на Східному Памірі є незначними. Дорогою за перевалом з кабіни вантажівки довелось побачити ще чотири групи велосипедистів. У 80-х роках війна Радянського Союзу з Афганістаном, після якої, а також громадянської війни у Таджикистані і ще однієї в Афганістані (2001 р.), Бадахшан був практично закритий для туризму. Тому саме зараз тут спостерігається свого роду туристичний бум серед бувалих туристів, які спішать відвідати донедавна білу пляму. Тут зустрічаєш тих людей, які вже побували в Індії, Пакистані, Китаї, країнах Африки, Японії, Перу, Болівії та в інших популярних серед туристів країнах. Серед них найбільше чехів, німців, австрійців, англійців, італійців, японців, корейців (з Південної, ясна річ), а також австралійців. Зустріли ми, якраз за годину часу після перевалу, і українця з Одеси на мотоциклі Ямаха ЄБР 125 (Yamaha YBR 125), відомого своєю надійністю та доступністю. Він махав рукою нам зупинитись, що ми і зробили. На вигляд він був дуже втомленим, але веселим. Не міг повірити, що ми також з України і довго запитував, як ми тут опинились і чому поїхали у таку далеку дорогу. Один з його черевиків була обмотаний скочем, на що він сказав, що мав одну пригоду. У нього не було води і він за різко набрав висоту і жалівся на біль голови. Питався за стан дорогу і ми його попередили за перетин річки Музкол.


Наступні дні Потім були пригоди, багато добрих пригод і добрих людей. Ми прибули у Мургаб, символічно заплатили водіям. Вони нас запросили у гості. У Мургабі ми довго не зупинялись, зробили дозвіл на перубування у Гірсько-Бадахшанському окрузі Таджикистану, який у нас вимагали при виїзді з Мургабу. Мали обід у міліцейського. Їхали автостопом у новеньких вантажівках, які переганяли з Китаю до Душанбе шалені водії з музикою шансон “А на дварє била мєтель”. Можна продовжити просто перелічити наші найцікавіші пригоди хронологічно. Ми вийшли на перехресті М-41 (Памірський тракт) та дороги до Ваханського коридору. Там розклали намет біля іншої китайської вантажівки і намагались порозмовляти із китайцем з Кашгару, вантажівка якого поламалась. Наступного дня ми піднялись на перевал 4330 м. та заночували біля високогірного озера, познайомившись із пастухами. Підйом на перевал був важким і краєвиди були не надто гарні, через що я був трохи розчарований, тому йшов дуже швидко, що не скажеш про мого напарника, який через висоту ішов щораз повільніше. Проте я тримав таку відстань, щоб мати його в полі видимості. Наступного дня ми вже спускались у долину річки Памір та кордону з Афганістаном. Коли ми відпочивали, біля нас зупинились туристи на легковому авто, думаючи, що в нас проблеми зі здоров'ям. Їх не було, але у мене вигляд був дещо страшний через пилюку на лиці та тріщини на нижній губі. Ми ще довго йшли вздовж річки час від часу бачачи на афганській стороні хатинки ліпянки та верблюдів. Людей по ту сторону ми побачили вже після Хорогу, де долина річки була каньйоноподібною. У Ваханському коридорі приголомшливі краєвиди на шеститисячники гір Гіндукуш. Долина річки Памір є ущелиною, доволі глибокою, де часом саму річку важко розгледіти. Перед тим як спуститись у цю частину долини, де є поселення, ми заночували і вже практично не мали нічого до їжі. Перед поселенням Лянгар нас наздогнав водій однієї з вантажівок, якою ми їхали до Мургабу і підвіз до якогось наступного села. Тут вже був інший клімат, культивувались поля, росли дерева. Пройшло ще два дні як ми доїхали до Хорога, столиці Гірсько-Бадахшанського округу. По дорозі нас підвозили працівники однієї американської організації, яка фінансує розвиток цього регіону. Один з них побачив стан моєї нижньої губи і дав мені вазелін в упаковці радянського стилю, що дуже мені допоміг та зменшив болі від тріщин. У Хорозі ми як слід відпочили, випадково познайомились із філологом, викладачкою Хорозького університету, яка нас у свою чергу познайомила із викладачем географом. Ми відвідали ботанічний сад, один із найвищих у світі і дуже гарно погуляли з ними містом. Ми також тут зробили афганську візу у посольстві, яке було найкомфортнішим із всіх посольств, які нам коли-небудь доводилось відвідувати — без черг, ввічливе ставлення та чай на дивані. Наступним містом було Куляб, до якого ми їхали, потім йшли пішки і знову їхали. Колона 18-ти, а може більше вантажівок їхала у Душанбе з Афганістану. Ми підсіли до них, але окремо у різні вантажівки. Дорога ішла ущелиною над якою височіли скали, а у сторону річки


обриви. Тут я коштував найсмачніше у своєму житті м'ясо приготоване у одній з придорожніх забігайлівок, що була дуже екзотичною. Біля неї було, щось таке, що нагадувало накриття, під яким було місце для вогнища. Була ніч, коли ми замовили їжу і господар закликав нас до цього накриття і почав розпалювати вогонь, акуратно використовуючи кожну дрібну деревину, якої було небагато. Це були просто дрібно нарізані кусочки м'яса, просмажені на вогні, але тут як ніде і ніколи вони смакували божественно. Їдучи у різних вантажівках, що дуже віддалились одна від одної, я чекав близько 10 годин свого друга на узбіччі. Різні люди підходили до мене і пропонували заночувати або ж у себе або у гостелі, що ніби був недалеко. Це все збоку виглядало драматично, оскільки я не міг їм пояснити, через їх незнання російської, а мною таджикської, що я повинен стояти саме тут, щоб не пропустити свого напарника, який може над'їхати у будь-який момент. Уночі я розклав каріматку біля узбіччя і приліг відпочити. Я засинав, а автомобілі, які проїжджали два метри від мене, будили мене і я знову засинав. Зранку до мене підійшов приємний дідусь, що робив зарядку на мості. Він знав російську і зрозумів ситуацію у якій я опинився. Його син був міліцейським і з свого наглядового пункту бачив усі машини, що проїжджають дорогою. Дідусь пішов до нього і попросив повартувати вантажівок, а мене запросив до себе на сніданок. Після 10 самотніх годин на узбіччі, опинитись у колі дружньої сім'ї, було неймовірним. Я відчув себе вдома. Маленька дівчинка задавала мені найбільше питань, що були дуже простими і щирими. Дідусь був у ролі перекладача. Через деякий час я з дідусем вийшов на дорогу, але вантажівок ще не було. Вони приїхали тільки під обід. В однієї з них пробилось колесо, а водій цієї вантажівки, де їхав мій друг, допомагав її ремонтувати. Знову зустрітись, коли ми вже думали, що загубились і в голові прокручували різні варіанти, що робити у такій непередбачуваній ситуації (у групи людей з двох осіб можливість випадкового поділу є дуже малоймовірною), було подібним до радості повернення сина додому після війни. Ми відсвяткували добре закінчення пригоди, пізнім сніданком у придорожній чайхані, тераса якої виходила на річку, шум і свіжість якої ідеально зняли мою нічну напругу. Потім, йдучи пішки, вже дорогою, що вела у Куляб, ми бачили на дорозі інформаційні таблички про можливі міни на узбіччі. Опісля натрапили на контрольно-пропускний пункт, черговим якого в цей час був хлопчина нашого віку з автоматом. Ми мали довгу розмову з ним, оскільки він не хотів пропускати нас, до моменту коли приїде начальство, а це як мінімум до вечора. Тут на афганській стороні було видно стежку, якою йшов чоловік у традиційному білому одязі і ми вперше відчули різницю двох цивілізацій. Ми думали, невже у всьому Афганістані так само вдягнені ходять люди і як виявилось — так, Афганістан нас шокував цим і багато чим іншим. Чекаючи півтори години, ми почали з ним розмовляти більш дружньо і запитувати ким він хоче бути у майбутньому. Хвалився фотографією своєї дівчини і вже був привітно наставлений до нас. Він відчув наше визнання його як людини і ми, зрозумівши це, сказали, що спішимося і будемо йти. Цього раз він не заперечував і побажав щасливої дороги. У Кулябі ми заночували у сквері і ця частина Таджикистану нам


видалась дивною, напевно через вигляд міста, яке своєю радянською архітектурою було позбавлене для нас ідентичності після гір та сіл Паміру. До цього додалась нічна розмова із бездомним диваком, який розказував страшні речі про Афганістан за спільною вечерею, яку ми приготували на примусі у сквері. Наступний день ми вже їхали у сторону Афганістану та річки П'яндж, по якій йде кордон. Перетин кордону це переплиття річки.


Роман Лозинський. 50 днів іншого простору. Про подорожні пригоди у Середній Азії.