Page 1


Про нас

Журнал соціальної критики «Спільне» — колективний некомерційний проект. Наше завдання — аналіз соці­ альної дійсності у вітчизняному та світовому масштабі. Разом з тим, ми не маємо на меті накопичувати знання заради знан­ня, позбавленого живого зв’язку з суспільною практикою. Наша позиція не «нейтраль­ на», оскільки ми вважаємо, що суспільство потребує не лише вивчення, але й змін. Ми усвідомлюємо, якою великою може бути прірва між теорією та практикою, тому намагатимемося не відриватися від повсякден­ ного життя та бути зрозумілими. До колективу часопису належать представники та представниці академічного середовища та низових активістських рухів, журналістики та мистец­тва. Журнал «Спільне» виходитиме у світ двічі на рік. Кожен випуск журналу буде присвячений розгляду певної актуальної теми; він щоразу включатиме екс­ клюзивні вітчизняні матеріали та переклади зарубіж­ них досліджень, ін­тер­в’ю з науковцями й активістами, рецензії актуальних видань.

Нашу роботу в теоретичній сфері ми розглядаємо як складову ширших практик, що мають на меті зміни­ ти суспільство на краще. Наша позиція — ліва та анти­ капіталістична. Це не означає, що ми буцімто за «по­ вернення назад до СРСР» — минулого, яке вже ніколи не повториться, незалежно від того, як ми до нього ставимося. Так само ми не «проти демократії» — якщо, звісно, розуміти під нею владу всього народу, а не ли­ ше привілейованої його частини. Незалежно від політичних мотивів, наше видання є передусім аналітичним, а  не пропагандист­ським. Аналізуючи певні соціальні проблеми, ми не зав­жди матимемо готові рецепти їх розв’язання, тому принци­ по­во не прикриватимемо потребу вироблення нового знання заскорузлими кліше і беззмістовними гаслами. Наше завдання — аналіз та критика: увиразнення со­ ці­альних проблем, визначення їхніх причин і пошуки засобів для їх вирішення, а також — проблематизація панівних стосунків та порушення status quo. Колектив журналу відкритий до співпраці!


Зміст

Вступ до першого випуску

5

Розділ 1. Симпозіум Нарис неоліберальної держави: ринок праці, в’язниці та соціальна незахищеність Лоїк Вакан

9

Труднощі при нарисі теорії неоліберальної держави Марґіт Маєр

18

Неоліберальна карність Бернар Харкур

24

Розділ 2. Дослідження Криміналізація споживачів ін’єкційних наркотиків в Україні: стан справ, причини, наслідки, альтернативи Катерина Максименко

33

Криміналізація бездомності на пострадянських теренах Анастасія Рябчук

45

Стихійній ринок. Фоторепортаж Євгенія Бєлорусець

57

Криміналізація міграції у Києві: приклад підпалів Шулявського секонд хенду Тетяна Бокша, Анна Васильченко, Тетяна Іванова, Діна Кравчук, Ганна Носак

79

«Формується образ мігрантів як загрози національній безпеці» Інтерв’ю з Максимом Буткевичем

89

«Українська пенітенціарна система потребує ґрунтовних та всеохопних реформ» Інтерв’ю з Юлією Нузбан

95

Криміналізація соціального протесту, профспілкової діяльності та лівого руху в Росії Віталій Атанасов

101

Пенітенціарна система, расизм та бідність у США (уривки зі статті «Політичний в’язень Мумія Абу-Джамал») Кирило Ткаченко

115


Розділ 3. Класичні тексти Тюрми для бідних (уривки) Лоїк Вакан

127

«Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення» Інтерв’ю з Лоїком Ваканом

139

Політика покарання (уривки) Ерік Олін Райт

143

«Криміналізація соціальних проблем — це невід’ємна риса неолібералізму» Інтерв’ю з Еріком Оліном Райтом

153

Розділ 4. Рецензії Впливовість і немічність в епоху шоків (рецензія на книгу: Наомі Кляйн. Шокова доктрина) Оксана Дутчак

161

Невидима реальність (рецензія на книгу: Майк Девіс. Планета нетрів) Оксана Дутчак

164

Контрольоване місто на Заході (рецензія на книгу: Фолькер Айк (ред). Контрольоване місто) Олексій Вєдров

167

Антиномії Славоя Жижека (рецензія на книгу: Славой Жижек. Насилля) Кирило Ткаченко

170

Автори

172

Над випуском працювали

173

Запрошуємо до участі в роботі над журналом

174

Добір матеріалів для наступних випусків

175

Умови поширення матеріалів

176


Вступ до першого випуску

Ідея створити журнал соціальної критики «Спільне» Після обговорення конкретних випадків криміна­ зародилася в мережі «Ліва думка» близько року тому. лізації соціальних проблем ми вважали за потрібне На той час ми мали онлайн-журнал commons.com.ua, надати нашим читачам точки відліку для подальшого де регулярно подавали авторські тексти, передруки аналізу — декілька уривків із класичних текстів цієї та переклади. Нашою «родзинкою» були і є спільні тематики разом із ексклюзивними інтерв’ю з  авто­ переклади: в них один текст перекладає група людей, рами. Увазі читачів ми пропонуємо частину однієї а це не лише пришвидшує процес, але й покращує з найвідоміших праць Вакана, перекладеної більш якість. Колективні переклади відповідають одному ніж десятьма мовами — «Тюрми для бідних», — у якій з ключових принципів «Спільного»: спільні проблеми йдеться про поширення каральної політики у Євро­ слід вирішувати із залученням якнайширшого кола пейському Союзі на зламі тисячоліть; а також урив­ людей, яких вони стосуються. ки з дослідження тюремної системи у США соціолога Коли ми обирали тему для першого числа, саме ви­ Еріка Оліна Райта, де він пов’язав аналіз каральної йшла друком книжка американського соціолога Лоїка політики із класовим аналізом. Вакана «Покарати бідних», і ми запропонували авто­ Також подано рецензії книжок, що видалися нам рові провести інтерв’ю. Вакан запросив нас долучи­ актуальними в окресленому контексті: «Планета не­ тися до міжнародного симпозіуму на тему криміналі­ трів» Майка Девіса, «Шокова доктрина» Наомі Кляйн, зації соціальних проблем, який у 2009–2010 роках «Кон­трольоване місто» під редакцією Фолькера Айка набув розголосу у провідних журналах із суспільних та «Насилля» Славоя Жижека. наук в усьому світі. Розмаїття контекстів, у якому спостерігаємо кримі­ З цього симпозіуму й почалася наша робота над налізацію соціальних проблем, вказує на важливість випуском. Ми переклали уривки з останнього розділу і актуальність цієї теми в сучасному українському су­ Ваканової книги «Покарати бідних», а також два роз­ спільстві. Адже коли політики подають питання без­ логих коментарі до неї. Доповнили дискусію авторсь­ пеки і «боротьби зі злочинністю» як державний пріо­ кими матеріалами щодо криміналізації окремих со­ ритет і пропагують ідею «сильної руки» у стримуванні ціальних проблем в Україні: Катерина Максименко соціального невдоволення, вони роблять це «з метою написала про криміналізацію споживачів ін’єкційних подолати дефіцит легітимності, який оточує їх щоразу наркотиків, Анастасія Рябчук — про криміналізацію при скороченні економічної підтримки і соціального бездомних, а студенти-соціологи НаУКМА провели захисту» (бо у сфері соціального захисту, як ми зна­ власне дослідження про криміналізацію міг­рантів на ємо, «сильної руки» держави вже давно немає). прикладі підпалів Шулявського секонд-хенду. Окрім Червоною ниткою через усе число проходить теза соціологів, долучилися також фотограф Євгенія Бє­ про зростання ролі каральної держави за неолібера­ лорусець, яка зробила фоторепортаж із блошиного лізму як реакції на поглиблення нерівностей та соці­ ринку на Куренівці в Києві, журналіст і активіст Мак­ ального неспокою. «Скупе крило соціального захисту сим Буткевич, який розповів про криміналізацію мі­ та щедро фінансоване каральне крило, очолювані мо­ грації, юристка і правозахисниця Юлія Нузбан, яка ралізмом, змінили композицію бюрократичного поля описала становище в’язнів в українських тюрмах. в страшенно згубний для демократії спосіб», — підсу­ Ще до журналу надійшли матеріали про ситуацію мовуємо ми слідом за Лоїком Ваканом. в  інших країнах: Віталій Атанасов навів приклади Редакційна колегія журналу соціальної критики кри­міналізації соціального протесту і лівих активіс­тів «Спільне» наголошує публічну роль суспільних наук у Росії під приводом «протидії екстремізму», а Кири­ і сподівається, що заторкнуті в цьому числі питання ло Ткаченко на основі історії політичного в’яз­ня Мумії зумовлять публічну дискусію і сприятимуть пошуку Абу-Джамала описав зв’язок між расизмом, бідністю рішення соціальних проблем шляхом структурних і каральною політикою у США. змін, а не покарання бідних.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

5


Розділ 1. Симпозіум

Розділ 1. Симпозіум


Нарис неоліберальної держави: ринок праці, в’язниці та соціальна незахищеність Лоїк Вакан Переклали Яна Охріменко, Петро Охотін та Анастасія Пєтушкова У «Покаранні бідних» (Wacquant, 2009) я описав нове Тож слід увиразнити аналітичні контури й прояс­ управління соціальною незахищеністю, що поєднує нити теоретичні імплікації цього дослідження кар­ обмежувальну трудову політику (workfare) з експан­ ного повороту в державній політиці стосовно бідних, сивною карною політикою (prisonfare). Щоб розви­ що відбувся в  розвинутих суспільствах на початку нути запропонований раніше діагноз цієї політики, століття. Дослідження спирається, зокрема, на праці потрібно здійснити три аналітичні прориви. Вони до­ П’єра Бурдьє про державу, Френсіс Фокс Півен і Ри­ зволять пояснити поворот у карній політиці, здійсне­ чарда Кловарда про соціальну політику, Мішеля Фуко ний Сполученими Штатами та іншими розвинутими і Девіда Ґарленда про покарання й Девіда Гарві про суспільствами на шляху до економічної дерегуляції та неолібералізм. Це дасть нам змогу подати як теоре­ скорочення програм соціального захисту в заключні тичний код соціологічний нарис цієї нечіткої й  за­ десятиліття ХХ століття. грозливої конфігурації, що виходить за межі своїх Перший прорив полягає у відмові від теорій «зло­ звичних економічних характеристик. чину і кари», досі поширених в академічних і полі­ тичних дебатах про ув’язнення, попри дедалі більш Поєднання трудової та карної політики: теоретич­ очевидне розлучення цієї сімейної пари. Для другого не відображення прориву потрібно заново поєднати питання соціаль­ ного захисту і карної політики, оскільки ці різновиди У «Злиденності світу» й інших есе П’єр Бурдьє (Bour­ урядових заходів стосовно бідних спільно живляться dieu, et al., 1999) запропонував розглядати державу з філософії біхевіоризму й прагнуть змінювати пове­ не як монолітний і скоординований ансамбль, а як дінку такими засобами, як відлякування, нагляд, тав­ «бюрократичне поле» — розколотий простір сил, що рування й розмаїті санкції. Соціальний захист (wel­ змагаються за визначення і  розподіл суспільних fare), перетворений на трудову політику (workfare), благ. Будова цього простору є результатом тривало­ і позбавлена своєї виправної функції в’язниця фор­ го процесу зосередження різних форм капіталу, ді­ мують тепер єдину сітку, яку накидають на одну й ту євих у  даній соціальній формації, особливо «юри­ саму клієнтуру, аби зробити невидимими проблемних дичного капіталу як об’єктивованої та кодифікованої мешканців. З одного боку, їм відмовляють у соціаль­ форми символічного капіталу», який дозволяє дер­ ній допомозі, а з іншого — тримають під замком, штов­ жаві монополізувати офіційне визначення ідентич­ хаючи таким чином на периферійні сектори вторин­ ностей і  керування правосуддям. У  наш час через ного ринку праці, що зростає. Третій прорив означає бюро­кратичне поле проходять два руйнівні конфлік­ подолання звичного протиставлення між матеріаліс­ ти. Перший — це боротьба між «вищою державною тичним та символічним підходами (умовно кажучи, знаттю» політиків, зосереджених на просуванні рин­ між Марксом і Дюркгаймом), щоб разом узяти до ува­ ково орієнтованих реформ, і  «нижчою державною ги й інструментальні, й екпресивні функції карального знаттю» безпосередніх виконавців, прив’язаних до апарату. Взаємопереплетення контролю і комунікації, традиційних місій урядування. У другому конфлікті керування зневаженими категоріями людей і утвер­ протистоять дві «руки» держави, «ліва» і «права». Лі­ дження соціальних кордонів дозволяє нам просте­ ва рука, фемінний бік Левіафана,1 матеріалізується жити, як розширення і передислокація в’язниці та її у «марнотратних» міністерствах, відповідальних за інституційних відгалужень (як-то випробувальний «соціальні функції» (освіту, охорону здоров’я, житло, тер­мін, умовне звільнення, бази даних злочинів, запа­ мо­рочливі проповіді про злочини й злостива культу­ 1 Левіафан — у Біблії (Старий Заповіт, книга Йова) водяне чудо­ висько, величне й непереможне; тут, очевидно, йдеться про ра публічного наклепу на правопорушників) надали традицію вживання цього слова, що йде від Т. Гоббса, який під нового вигляду соціально-символічному краєвидові Левіафаном розумів державу («Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної і громадської»). — Прим. пер. та змінили саму державу.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

9


добробут і трудове законодавство), що пропонують захист і підтримку соціальним категоріям, позбавле­ ним економічного і культурного капіталу. Права рука, маскулінний бік, відповідає за встановлення нової економічної дисципліни через скорочення бюджету, фінансові стимули й економічну дерегуляцію. Ця концепція пропонує схопити в одній теоретич­ ній схемі різні сектори держави, що забезпечують життєві умови та можливості нижчого класу, і дозво­ ляє розглянути ці сектори як такі, що ведуть антаго­ ністичну кооперацію, змагаючись за першість усеред­ ині бюрократичного поля. Така концептуальна основа допомогла нам окреслити нинішній зсув від соціаль­ ного до карного ставлення до міської маргінальності. Це дослідження заповнює прогалину в моделі Бур­ дьє, вміщуючи до неї поліцію, суди і в’язницю — осно­ вних діячів «правої руки» держави поряд із бюдже­ том та економічними урядовими структурами. Звідси випливає, що нам варто перенести карну політику з периферії до центру нашого аналізу модернізації та розгортання державних програм, покликаних упора­ тись із укоріненою бідністю та поглибленням нерів­ ностей, що розрослись у поляризованому місті після відмови від фордистсько-кейнсіанського суспільно­ го договору. Нове управлін­ня соціальною незахи­ щеністю сформувалось у  Спо­лучених Штатах і  ста­ ло моделлю для інших розвинених країн, призвівши до зсуву від соціального до карного крила держави (про що свідчить перерозподіл громадських коштів, персоналу і дискурсивної переваги) та уможлививши колонізацію соціального сектору всеосяжною кар­ ною логікою, характерною для постреабілітаційної каральної бюрократії. Крен державної діяльності від соціальної до карної руки і супровідна «криміналі­ зація» соціальних програм, своєю чергою, сприяє ремаскулінізації держави у відповідь на всеосяжні зміни у політичному полі, спричинені жіночим рухом та інституціалізацією соціальних прав, несумісних із комодифікацією. Новий пріоритет надано обов’язкам над правами, санкціям над підтримкою, суворій ри­ ториці «зобов’я­зань громадянства» та войовничому переутвердженню здатності держави замкнути не­ спокійну бідноту (одержувачів соціальної допомо­ ги і злочинців) «у підлеглому становищі залежності і покори» перед державними управлінцями, що зма­ льовуються як мужні захисники суспільства від йо­ го некерованих членів. Усі ці пункти проголошують і підтримують перехід від привітної «держави-няні» фордистсько-кейнсіанської ери до суворої «державитата» неолібералізму. У класичній праці «Регулювання бідних» Френсис Фокс Півен і Ричард Кловард (1993) висунули зарод­ кову модель управління бідністю за індустріального

10

капіталізму. Згідно з цією моделлю, держава цикліч­ но розширює або скорочує соціальні програми у від­ повідь на зростання і спади економіки, розширення і стискання ринку праці та спалахи соціального руй­ нування, що їх періодично запускали безробіття та злидні серед нижчого класу. Фази розширення со­ ціальної допомоги слугують «приборканню завору­ шень», що загрожують встановленим ієрархіям, тоді як фази її обмеження націлені на «зміцнення трудо­ вих норм» через виштовхування одержувачів допо­ моги назад на ринок праці. Натомість «Покарання бідних» стверджує, що хоч ця модель добре працю­ вала за часів фордистсько-кейнсіанської держави і здатна пояснити два головні розширення соціальної допомоги у США (під час Великої Депресії та багатих, але бурхливих 60-х), неоліберальна переробка дер­ жави зробила модель застарілою. За часів фрагмен­ тованої праці, гіпермобільного капіталу, загострених соціальних нерівностей та тривог, «центральну роль допомоги в регулюванні маргінальної робочої сили і в забезпеченні соціального порядку» було зміщено і доповнено рішучим розгортанням поліції, судів та в’язниць у нижніх шарах соціального простору. Про­ стий нагляд лівої руки держави за біднотою зміню­ ється подвійним регулюванням убогості спільною дією двох компонентів — соціального захисту, що перетворився на трудову політику, та наполегливої й агресивної карної бюрократії. Циклічне чергуван­ ня звуження і розширення суспільної допомоги за­ мінено безупинним звуженням соціального захисту і розширенням тюремної системи. Це організаційне поєднання лівої і правої руки держави під егідою тієї ж дисциплінарної філософії біхевіоризму та моралізму можна зрозуміти, якщо пригадати спільні історичні витоки системи допо­ моги бідним і кримінального ув’язнення впродовж хаотичного переходу від феодалізму до капіталізму. Обидва типи політики винайдено в шістнадцятому столітті, аби «поглинати і регулювати маси невдово­ лених людей», які постраждали в процесі епохальних змін. Подібним чином, обидва типи було детально переглянуто у дві останні декади двадцятого століття у відповідь на соціально-економічні розлади, викли­ кані неолібералізмом.1 Інституційне поєднання державної допомоги та ув’язнення як знарядь для керування неслухняними 1 Так, лише у 1980-их, на додачу до скорочення державної допо­ моги, Каліфорнія прийняла близько тисячі законів, що розши­ рюють використання тюремних вироків. На державному рівні реформу 1996 року, що «поклала край соціальному захисту, яким ми його знаємо», доповнили комплексний закон про зло­ чини 1993 року та тюремний закон «Без викрутасів» (No Frills Act) 1995 року.

Лоїк Вакан. Нарис неоліберальної держави…


бідними можна також зрозуміти, звернувши увагу на структурні, функціональні та культурні спільні риси системи соціального захисту і в’язниць, які є «інститу­ ціями з обробки людей», що орієнтуються на спорід­ нені категорії проблемних мешканців. До цього слід додати трансформацію системи соціального захисту в  карному напрямку й активізацію карної системи задля роботи з традиційною клієнтурою допомоги нужденним — «криміналізація» соціального захисту відповідає здеградованій «велферизації» в’язниць. Реформа цих двох сфер протягом останніх тридцяти років сприяла цементуванню їхнього організаційно­ го сходження, хоч вони й керувалися протилежними принципами. Поступова ерозія системи соціального захисту та її перегляд на користь трудової політики в 1996 році призвели до обмеження доступу до сис­ теми, скорочення терміну перебування «на соціалці» й прискорення виходу з цієї системи, що суттєво зни­ зило кількість одержувачів допомоги (з п’яти мільйо­ нів сімей у 1992 році до менш ніж двох мільйонів де­ сятиліттям пізніше). Тенденції в карній політиці були абсолютно протилежними: потрапити до в’язниці ста­ ло суттєво легше, терміни тимчасового перебування за ґратами подовжено, а вихід з-за ґратів обмежено, і як наслідок — стрімке зростання населення під зам­ ком (більш ніж на мільйон у 1990-х). Після 1988 року і особливо після скасування AFDC (допомоги роди­ нам із залежними дітьми) у 1996 році оперативне за­ вдання соціального захисту змістилось від пасивної «обробки людей» до активної «зміни людей». Нато­ мість в’язниця подорожувала в іншому напрямку: від прагнення «зміни» в’язнів (згідно з філософією реа­ білітації, яка панувала з 1920-х до середини 1970-х) до їх «обробки» (оскільки функцію покарання звузи­ ли до відплати й нейтралізації). Спільне історичне коріння, організаційний ізомор­ фізм та операційне сходження соціального і карного полюсів бюрократичного поля в Сполучених Штатах підсилюється фактом, що соціальні профілі їхніх клі­ єнтів майже ідентичні. Одержувачі AFDC та ув’язнені живуть на 50% нижче федеральної межі бідності (по­ ловина і дві третини відповідно); серед них непропо­ рційно представлені чорні й латиноамериканці (37% та 18% у першій категорії і 41% та 19% у другій); біль­ шість не закінчила середню школу й обтяжена сер­ йозними фізичними та розумовими вадами, що пере­ шкоджають їхній участі на ринку праці (44% матерів на AFDC і 37% ув’язнених). Також вони тісно пов’язані родинними, шлюбними й соціальними зв’язками, про­ живають у надзвичайно бідних будинках і депресив­ них районах, перед ними відкриваються винятково безрадісні горизонти життя на дні класової та етніч­ ної структури.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

У «Покаранні бідних»ідеться не тільки про те, що Сполучені Штати перейшли від простого (соціально­ го) до подвійного (соціально-карного) регулювання бідності, але також про те, що «повільний розвиток американської соціальної політики» (майстерно зма­ льований Півен і Кловардом) перебуває у прямому причинному й  функціональному зв’язку зі зростан­ ням і  унікальною гіперактивністю американської карної політики. Злиденність американської систе­ ми соціального захисту і величність американської тюремної системи у цьому столітті — це два боки тієї самої політичної медалі. Великодушність останньої прямо пропорційна скупості першої, і вона зростає тією мірою, якою обидві системи керуються мораль­ ним біхевіоризмом.2 Більше того, «болючий вплив рабства й інституціалізованого расизму на побудову американського державного устрою» досі відчутний, і не лише в «недорозвиненості» державної допомоги та «децентралізованості й фрагментованості уряду та партійної системи», що розподіляє цю допомогу вибраному сегменту нужденних, але також і в гіпер­ розвинутій дивовижній суворості його карного кри­ ла. Етнічно-расовий поділ і (ре)активація таврування чорних як «небезпечних» дають ключ для пояснення початкової атрофії й прискореного розпаду амери­ канської соціальної держави після епохи громадян­ ських прав, з одного боку, і дивної легкості й пруд­ кості, з якою каральна держава з’явилася на її руїнах, з іншого. На противагу історичному розділенню питань пра­ ці і злочинності, якого досягнуто наприкінці де­в’ят­ на­дцятого століття, карне стримування (як державна техніка керування поглибленою міською маргіналь­ ністю) ефективно поєднало соціальну й карну політи­ ку наприкінці двадцятого століття. Воно відбиває со­ ціальне занепокоєння, поширене у середніх і нижніх шарах соціального простору у відповідь на поляриза­ цію оплачуваної праці та відродження нерівності, пе­ ретворюючи його на загальну ворожість до одержу­ вачів соціальної допомоги й вуличних злочинців. Їх представляють як пару десоціалізованих і сповнених вад категорій, що підривають соціальний устрій сво­ єю розпусною етикою та поведінкою, й тому їх слід помістити під сувору опіку. Нове управління бідністю, 2 Ті самі структурні риси американської держави — її бюрокра­ тична фрагментація й етнічно-расова упередженість, ін­сти­ту­ ційне роздвоєння між універсалістським «соціальним стра­ ху­ванням» і  категоріальним «добробутом», спрямовані на зміц­нення ринку програми допомоги, — що полегшили орга­ ні­­зовану атрофію соціального захисту у відповідь на расову кризу 1960-х і економічний безлад 1970-х, також сприяли не­ контрольованій гіпертрофії покарання, що цілила на те саме вразливе населення.

11


винайдене Сполученими Штатами для посилення нормалізації соціальної незахищеності, надає нове значення поняттю «допомоги бідним»: карне стриму­ вання пропонує допомогу не для бідних, а від бідних, змушуючи «зникнути» найбільш підривних — зі ско­ рочуваних списків соціальної допомоги до темниць карцерів, що їх кількість зростає. Мішель Фуко (1995) запропонував один з найвпли­ вовіших аналізів зростання ролі в’язниці у капіталіс­ тичній сучасності (…) Я поділяю його думку, що пока­ ранню слід відвести привілейовану роль при вивчен­ні сучасної влади. Хоча первісне поле покарань полягає у втіленні законного примусу, щоб відстояти основні принципи соціоморального порядку, все ж його необ­ хідно розглядати не через вузьку і технічну призму репресії, а через звернення до поняття виробництва. Ствердне розгортання карної держави справді поро­ дило нові категорії й дискурси, адміністративні тіла й урядову політику, соціальні типи і пов’язані з ними форми знання в царинах злочинності та соціального захисту. Але далі мій аргумент різко відхиляється від погляду Фуко на появу й функціонування карного сус­ пільства як мінімум у чотирьох аспектах. Насамперед, Фуко помилився, передбачаючи від­ ступ пенітенціарної системи. Дисципліна, можливо, урізноманітнилася і видозмінилася, щоб проникну­ ти у суспільство жилавою павутиною контролю, але в’язниця не відступила зі сцени історії і не втратила свого raison d’être.1 Навпаки, ми спостерігаємо при­ голомшливе повернення тюремного утримання і йо­ го утвердження серед центральних місій Левіафана саме в той час, коли Фуко і його послідовники перед­ бачали його занепад. Поворот нинішнього століття кримінолог Томас Матісен описав як третю «епоху ув’язнень» (першими двома були вибухи, пов’язані із зародженням тюремної системи у XVII столітті та її консолідацією у XIX столітті). По-друге, хоч яким би було значення дисциплі­ нарних технологій у  вісімнадцятому столітті, їх не застосовують у величезній і ненажерливій тюремній системі нашого fin de siècle.2 Ієрархічна класифіка­ ція, детально розроблені розклади, боротьба з ліно­ щами, спостереження зблизька і строга дисципліна тіла — ці методи кримінальної «нормалізації» стали нездійсненними на практиці через демографічний хаос, породжений перенаселенням, бюрократичною жорсткістю, виснаженням ресурсів і старанною бай­ дужістю, якщо не ворожістю карної влади до реа­ білітації в’язнів. Замість дресирування («тренувань» 1 Причина існування, сенс (фр.). — Прим. пер.

або «приборкання») з метою продукування «слухня­ них і продуктивних тіл», як постулював Фуко, сучас­ на в’язниця спрямована на жорстоку нейтралізацію, механічну відплату і просте утримання — якщо не за планом, то по дефолту. Якщо сьогодні «інженери сві­ домості» і «ортопеди індивідуальності» десь і працю­ ють у мережі дисциплінарної влади, їх, поза сумнівом, не наймають на роботу відділи відбування покарань. По-третє, «засоби нормалізації», що кинули якір до тюремної установи, не поширені по всьому сус­ пільству, ніби капіляри, що зрошують усе соціальне тіло. Радше навпаки, розширення кримінальної ме­ режі за неолібералізму виявилося на диво дискримі­ наційним (…) і по суті спрямоване на низи соціально­ го й фізичного простору. Адже зі зростанням кількості ув’язнених соціальна й етнічно-расова вибірковість в’язниці була збережена і навіть укріплена, що є свід­ ченням відсутності всеохопної логіки покарання (яка наосліп перетинає соціальний порядок, щоб зігнути і зв’язати його різні складові). Навпаки, покарання є технікою, що розподіляє населення і диференціює категорії згідно зі встановленими концепціями мо­ ральної вартості, що супроводжують класові, етнічні і просторові поділи. На світанку ХХІ століття міський американський (суб)пролетаріат живе в  «карному суспільстві», але середній і вищий класи, звичайно ж, ні. Так само, імпорт і пристосування правоохоронних гасел і методів зі США (наприклад, політика нульової толерантності, обов’язковий мінімальний вирок або виправні табори для підлітків) у Європі випробовува­ ли на представниках нижчого класу й іммігрантах із занедбаних околиць — саме вони перебували в цен­ трі паніки щодо «геттоїзації», яка рознеслася по кон­ тиненту останнім десятиліттям. Нарешті, кристалізація порнографії «закону і по­ рядку» (law-and-order), тобто прискорене зростання карної діяльності (…з метою її представлення владою у ритуалізованій формі) свідчить, що новини щодо смерті «видовища шибениці» суттєво перебільшені. «Перерозподіл цілої економіки покарань» у пост-фор­ дист­ський період призвів не до її зникнення з поля зору суспільства, як вважає Фуко, але до її інституцій­ ного переміщення, символічного розвитку і соціаль­ ного поширення (за межами будь-чого, що можна бу­ ло уявити, коли було видано «Наглядати і карати»). За останню чверть століття з’явилася і поширилася ціла галактика нових культурних і соціальних форм, ціла індустрія торгівлі репрезентаціями злочинців і пра­ вопорядку. Театралізація злочинності мігрувала від державних органів до комерційних ЗМІ і до політич­ ного поля in toto.3 Вона поширилася з завершальної

2 Тут, очевидно, ідеться про кінець нашого століття; зазвичай цим тер­міном позначають кінець ХІХ ст. — Прим. пер.

3 В цілому (лат.). — Прим. пер.

12

Лоїк Вакан. Нарис неоліберальної держави…


церемонії санкції до включення цілого кримінального ланцюга, де привілейоване місце посіли поліцейські операції у бідних районах і зіткнення в залах суду до­ вкола адвокатів знаменитостей.4 (…) Це приводить нас до питання політичної вигоди від покарань — теми, центральної для книги Девіда Ґарленда «Культура контролю» (2002). Його опис зв’язку між злочинністю й  соціальним порядком є найбільш всеохопним і  стимулюючим після дослі­ джень Фуко. Згідно з Ґарлендом, «чіткий соціальний, економічний, і культурний устрій пізньої модернос­ ті» витворив «новий колективний досвід злочинності й незахищеності». На цей досвід влада відреагува­ ла реакційно й відповіла подвійно, поєднавши прак­ тичну адаптацію через «превентивне партнерство» й істеричне заперечення через «карну сегрегацію». Реконфігурація контролю над злочинністю, яку ми в результаті отримали, свідчить про нездатність вла­ ди управляти індивідами й нормалізувати сучасне суспільство — ця неузгодженість увиразнила для всіх «межі суверенної держави». Для Ґарленда «культура контролю» довкола «нового кримінологічного стано­ вища», що поєднує високий рівень злочинності з ви­ знанням обмежень карального правосуддя, водночас позначає і маскує політичний провал. Натомість, як я показую в «Покаранні бідних», карне утримання ви­ являється надзвичайно успішною політичною стра­ тегією: воно не «призводить до ерозії одного з осно­ воположних міфів модерності», нібито «суверенна держава здатна забезпечити закон і порядок», а, на­ впаки, надає цьому міфові друге життя. Державні посадовці представили безпеку (sécurité, Sicherheit, sicurezza, etc.) як один зі своїх пріорите­ тів і цим самим зміцнили аморфне класове занепо­ коєння й  етнічне обурення, що посилювалося (по­ роджені відходом від фордистсько-кейнсіанської моделі), скерувавши їх на (темношкірих) вуличних злочинців, яких визначили як винних у поширенні соціального й морального безладу в місті пліч-о-пліч із розпусними адресатами соціальної допомоги. (…) Це дозволило політикам подолати дефіцит легітим­ ності, який оточував їх щоразу при скороченні еконо­ мічної підтримки і соціального захисту, що їх тради­ ційно надавав Левіафан. Тож на противагу Ґарленду я стверджую, що покарання міської бідноти служи­ ло добрим засобом для ритуального підтвердження 4 Площу de Grève, де, як відомо, було четвертовано царевбив­ ця Дам’єна, витіснив не паноптикон, а придворне телебачення і численні реаліті-шоу з тематики «злочину й кари», які пере­ повнили телевізійний ефір (Cops, 911, America’s Most Wanted, American Detective, Bounty Hunters, Inside Cell Block F тощо), не кажучи вже про використання кримінальної юстиції як корму для щоденних новин і драматичних серіалів.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

суверенітету держави у вузькій, театралізованій пра­ воохоронній сфері, яку зробили пріоритетною саме з цією метою і саме тоді, коли та ж держава визна­ ла свою нездатність управляти потоками капіталу, тіл і знаків на своїх кордонах. (…) «Покарання бідних» доводить, що політика проти представників нижчих класів, яких представлено як невиправних девіантних типів, що не заслуговують на допомогу, спричинена не загальними «ризиками і приводами для занепокоєння» «відкритого, порис­ того і мобільного суспільства незнайомців за пізньої модерності», а специфічно соціальною незахищеніс­ тю, пов’язаною з  фрагментацією робочої сили, по­ силенням класових поділів і ерозією встановленої етно-расової ієрархії (…) Раптове розширення і узго­ джене зростання кримінальної держави, починаючи з середини 1970-х, не є культурно реакційним про­ читанням «пізньої сучасності», а є відповіддю панів­ ного класу, котрий прагне перевизначити межі і місії Левіафана, щоб встановити новий економічний ре­ жим, заснований на гіпермобільності капіталу гнуч­ кості робочої сили, а також щоб подолати соціальне сум’яття на нижчих щаблях міського простору, спри­ чинене політикою економічної дерегуляції і скоро­ ченням соціального захисту — основними будівель­ ними блоками неолібералізму. Соціологічна деталізація неолібералізму Впровадження подвійного регулювання незахище­ них прошарків постіндустріального пролетаріату шляхом поєднання соціальної і карної політики на нижчих щаблях поляризованої класової структури є головним структурним нововведенням, що виходить за межі моделі сполучення соціального захисту та бід­ ності, описаної Півен та Кловардом якраз тоді, коли кейнсіансько-фордистський режим почав розпада­ тися. Так само ми не в  змозі пояснити цей хитрий інституційний винахід ані концепцією «дисциплінар­ ного суспільства» Мішеля Фуко, ані поняттям «культу­ ри контролю» Девіда Ґарленда, адже жодна з них не враховує непередбаченої констеляції конкретних ча­ сових рамок, соціоетнічної диференціації й організа­ ційних механізмів раптового повороту в карних тен­ денціях у завершальні десятиліття двадця­того століття. (…) Ми спостерігаємо відповідне оновлення сфери діяльності, місій і компетентності органів державної влади як щодо забезпечення соціально-економічного добробуту, так і в карному секторі. Це оновлення від­ булося напрочуд швидко у Сполучених Штатах, але певною мірою має місце в усіх розвинених суспіль­ ствах, які перебувають під тиском узгодження сво­ їх національних моделей з американським зразком.

13


Дослідження коренів і модальності цих процесів приводить нас до ясного формулювання двох голо­ вних теоретичних заяв. По-перше, карний апарат є основним органом держави, головним виразником її суверенітету, а також інструментом для встановлення категорій та підтримання матеріальних та символіч­ них поділів. Крім того, він формує відносини і пове­ дінку шляхом селективного втручання до соціально­ го і фізичного простору. Поліція, суди і в’язниця — не лише технічні засоби для підтримування визначено­ го законом порядку, а й інститути з політичного ви­ робництва дійсності шляхом нагляду за безправними соціальними категоріями і за сегрегованим просто­ ром, y якому вони проживають. По-друге, капіталіс­ тична «революція згори», яка відбувається зараз і яку зазвичай називають неолібералізмом, супроводжу­ ється збільшенням та посиленням карного сегменту бюрократичного поля. Таким чином, держава здат­ на стримувати соціальний неспокій, спричинений поширенням соціальної незахищеності на нижчих щаблях класової та етнічної ієрархій, а також гаму­ вати загальне невдоволення з приводу занехаяння державою її традиційних економічних та соціальних обов’язків. Саме неолібералізмом легко пояснюється те, що в теорії «культури контролю» Ґарленда постає як за­ гадковий парадокс пізньої сучасності — що «в кож­ ній сфері соціального життя сьогодні робиться ставка на контроль — за єдиним та подиву гідним винят­ ком економіки, від дерегулювання якої більшість із сьогоднішніх ключових ризиків зазвичай і похо­ дять». Також саме неоліберальною перебудовою дер­ жави слід пояснювати різке поглиблення класової, етнічно-расової та просторової прірви, яке відзна­ чає зсихання соціальних грудей держави та розмах її карного кулака (…) Нарешті, неолібералізм тісно пов’язаний з поширенням репресивних політичних практик на весь світ — як y соціальній, так і в карній сфері. Адже не випадково розвинуті країни, які спер­ шу імпортували модель трудової політики як засіб для підтримання дисципліни на десоціалізованому ринку праці, а потім перейняли американські прак­ тики в  галузі кримінального правосуддя, (…) най­ завзятіше проводили політику економічної дерегу­ ляції, натхненну імпортованими з США уявленнями про «вільний ринок» як порятунок від усіх бід. На­ томість країни, яким вдалося зберегти сильну регу­ ляторну державну політику протидії соціальній не­ захищеності, найменше прислухалися до звабливих проповідей «нульової толерантності» та «тюремної праці». Так само країни другого світу, наприклад, Бра­ зилія, Південна Африка і Туреччина, які в дев’яностих роках перейняли суперкарні кримінальні розробки

14

(що призвело до миттєвого злету відсотка населен­ ня у тюрмах), зробили це не тому, що вони врештірешт досягли стадії «пізньої модерності», а через те, що вони взяли курс на послаблення контролю ринку і зменшення державних видатків у соціальній сфері. Але, щоб зрозуміти ці багаторівневі зв’язки між під­ несенням карального Левіафана і поширенням не­ олібералізму, необхідно розвинути точну і  широку концепцію останнього. Замість відмови від викорис­ тання поняття неолібералізму для пояснення кримі­ нальної ескалації (як це робить Ґарленд, вважаючи його «надто специфічним» явищем), ми повинні роз­ ширити це поняття, перейшовши від економічного до соціологічного розуміння. Неолібералізм — невловиме та суперечливе по­ няття, гібридний термін, незграбно підвішений між профанною мовою політичних дебатів і технічною термінологією суспільних наук. До того ж, часто це поняття вживають так, що воно позбавлене чіткого референта. Незалежно від того, чи йдеться про син­ гулярну чи поліморфну, еволюційну чи революційну концепцію, поширена концепція неолібералізму, по суті, є економічною: вона зосереджується на масиві дружньої для ринку політики — послаблення трудо­ вих прав, мобільність капіталу, приватизація, валютна дефляція і фінансова автономія, лібералізація торгів­ лі, зниження оподаткування та скорочення громад­ ських витрат. Але ця концепція замала та неповна, та й, по суті, лише віддзеркалює тези «повчальних лекцій» захисників неолібералізму. Ми маємо сяг­ нути за межі цього економічного ядра та розробити комплексніше поняття, яке схоплює як інституційну машинерію, так і символічні рамки, в межах яких ак­ туалізуються неоліберальні догми. Тепер ми можемо подати стислу соціологічну ха­ рактеристику неолібералізму. Неолібералізм — це транснаціональний політичний проект, що має на меті переструктурувати «згори» зв’язок між ринком, державою і громадянами. Його сповідує новий гло­ бальний панівний клас, що перебуває у процесі ста­ новлення — голови і старші виконавці міжнародних фірм, високопоставлені політики, державні управ­ лінці і вищі посадовці транснаціональних організа­ цій (ОБСЄ, СОТ, МВФ, Світового Банку і Євросоюзу), культурно-технічні експерти, котрі їх консультують (економісти, адвокати і спеціалісти з питань комуні­ кації) — з різних країн, але з подібним один до одного вишколом та набором ментальних категорій. Окрім повторення тез про те, що неолібералізм означає забезпечення прерогатив капіталу та ствердження ринкових відносин, соціологічне окреслення неолі­ бералізму передбачатиме артикуляцію чотирьох ін­ ституційних логік:

Лоїк Вакан. Нарис неоліберальної держави…


1. Дерегуляція економіки, або ж ре-регуляція, що має на меті просування «ринку» чи то квазіринкових механізмів як найоптимальніший засіб не лише для реалізації корпоративних стратегій та економічних транзакцій, але й для організації цілого спектру люд­ ських практик, включно з приватизацією ключових громадських послуг, — все це обґрунтовується сум­ нівними принципами ефективності, що передбачає свідоме уникнення питань розподілу як засобу спра­ ведливості та рівності. 2. Занепад держави загального добробуту, її згор­ тання та переформатування в систему трудової по­ літики, щоб дедалі інтенсивніше змушувати при­ гноблених до праці з мізерною оплатою. На основі квазідоговірних відносин з державою представників нижчого класу, що отримують допомогу по безробіт­ тю, можна змусити до будь-яких робіт, а ставляться до них уже не як до громадян, а радше як до користува­ чів чи суб’єктів (передумовою для продовження на­ дання допомоги є регулярна демонстрація схвалених державою моделей поведінки з боку безробітних). 3. Проникнення культури особистої відповідаль­ ності у всі сфери життя, що нав’язує «словник моти­ вів» — як висловився б Чарлз-Райт Мілз — для консти­ туювання власного Я (моделлю якого слугує фігура підприємця), і водночас — поширення ринків і легі­ тимація конкуренції, де панують ухилення від корпо­ ративних зобов’язань і державна безвідповідальність (чи різке зменшення відповідальності у сферах еко­ номіки та соціальної політики). 4. Агресивний та упереджений карний апарат, що розширюється, який пронизує нижчі ділянки соціаль­ ного та фізичного простору, покликаний стримувати безлад і сум’яття, породжені ствердженням соціальної незахищеності й поглибленням нерівності, що разом з тим має на меті встановити дисциплінарний нагляд над незахищеними фракціями постіндустріального пролетаріату і ствердити владу Левіафана як опору для дедалі слабшої легітимності виборних органів. Центральний ідеологічний принцип неолібераліз­ му — це його заклик до встановлення «малого уря­ ду»: скорочення буцімто млявої і  занадто великої кейнсіанської держави загального добробуту та її перетворення на недорогу й  метку державу тру­ дової політики, яка «інвестує» в людський капітал і «активізує» спонуки з боку суспільства та індивіду­ альне прагнення працювати й долучатися до грома­ дянської участі в «партнерстві», де на чільне місце ставлять впевненість у собі, відданість оплачуваній

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

праці та менеджеризму. У «Покаранні бідних» я по­ казав, що на практиці неоліберальна держава не є послідовною у втіленні цих принципів: вона засто­ совує принцип невтручання нагорі, знімаючи обме­ ження для капіталу та оптимізуючи життєві шанси для власників економічного та культурного капіта­ лу, але вперто відмовляється керуватися цим прин­ ципом щодо низів. Дійсно, коли справа доходить до стримування соціальної нестабільності (наслідку ска­ сування державного захисту) шляхом неймовірного дисциплінування «небезпечної» робочої сили, новий Левіафан показує себе лютим і владним агресором, який не шкодує грошей. Простакуватість лібертарі­ анських схильностей, що виявляється в  поблажли­ вому ставленні до вищого класу, так само дає зелене світло різкому переходу до авторитарного нагляду, коли держава намагається впливати на поведінку нижчих класів чи то навіть встановити над нею дик­ тат. «Малий уряд» в  економіці постає як «великий уряд» у дворівневій побудові ринку праці та карної системи. Результатом американського експерименту у творенні першого суспільства прогресивної неза­ хищеності стала насильницька, загарбницька карна держава, яка не є відхиленням від неолібералізму, але є одним із його основних складників. Дивно, та цей бік неолібералізму вперто не помі­ чають ані його апологети, ані злісні критики. Цю слі­ пу пляму бачимо і у знаменитому переформулюванні неоліберальних імперативів Ентоні Ґіденсом у плат­ формі «Нових лейбористів». У маніфесті на підтримку «Третього шляху» Ґіденс (2000) розглядає рівень зло­ чинності в сегрегованих робітничих районах як інди­ катор «громадського занепаду» і звинувачує в цьому кейнсіанську державу добробуту (а  не деіндустріа­ лізацію і  скорочення соціальної допомоги): «Егалі­ таризм старих лівих дійсно був гарним за намірами, але, як зазначають його критики справа, це інколи призводило до збочених наслідків — скажімо, «зло­ вживання соціальним захистом» призвелo до занепа­ ду і злочинності у спальних районах». «Запобігання злочину та подолання страху перед злочинністю» на основі співпраці між місцевою громадою та держа­ вою є, на думку Ґіденса, вирішальним у питанні «оду­ жання громади». Ґіденс охоче переймає міфологію «розбитих вікон» law-and-order: «Одним із найбіль­ ших відкриттів у  кримінології останніх років є до­ слідження [sic] того, що занепад громадського життя прямо пов’язаний із криміналом. Невпорядкована по­ ведінка сигналізує громадянам про те, що район є не­ безпечним». Але Ґіденс старанно обходить карний бік рівняння: «Третій шлях» не містить навіть поодино­ кої згадки про в’язницю і прикрашає пожорсткішання законодавства і тюремний бум, що був повсюдною

15


ознакою дерегуляції економіки та спричиненого нею репресивної системи є ті, хто виступає проти дик­ погіршання добробуту.1 тату корпорацій та «внутрішні дисидентські рухи», Таке саме непомічання центральної ролі карних які кидають виклик гегемонії приватної власності та інституцій y новому управлінні соціальною незахи­ прибутку,2 тоді як первинними цілями криміналізації щеністю бачимо в працях видатних критиків неолібе­ (як і за постфордівської доби) були незахищені групи ралізму. Розлога характеристика неоліберальної дер­ пролетаріату, сконцентровані в занедбаних кварта­ жави в «Короткій історії неолібералізму» Девіда Гарві лах дедалі більш поляризованих міст, які, перебува­ (Harvey, 2007) є наочним прикладом, на якому можна ючи під постійним тиском вимог щоденного вижи­ добре простежити закостенілість та обмеженість тра­ вання, практично позбавлені можливості та бажання диційної політекономії покарань, що їх Гарві у своїй боротися проти диктату корпорацій. По-третє, на думку автора «Соціальної справедли­ книзі якраз і намагався уникнути. Згідно з Гарві, не­ олібералізм тяжіє до збільшення ринкових транзак­ вості та міста», держава втручається шляхом силово­ цій шляхом «дерегуляції, приватизації та скасування го стримування лише тоді, коли неоліберальний по­ держави в різних сферах соціального забезпечення». рядок не спрацьовує, — щоби відновити економічні Як і  в  попередні історичні періоди капіталізму, за­ транзакції, відвернути загрози капіталу та розв’язати вданням Левіафана є «створення сприятливих умов соціальну кризу. Натомість «Покарання бідних» дово­ для прибуткового накопичення капіталу на користь дить, що наявна карна діяльність держави, яка приво­ як місцевого, так і іноземного капіталу», але сьогодні дить до ув’язнювальної булімії у Сполучених Штатах побічним ефектом є поширення злочинності: «Неолі­ та поліцейського безумства по всій Західній Євро­ беральна держава вдаватиметься до примусу за допо­ пі, є безперервною, постійною та невід’ємною ри­ могою закону й тактики поліційного нагляду (напри­ сою неолібералізму. Ідеться не про економічні не­ клад, закони, що забороняють пікети), щоб розсіювати гаразди, а про успіхи, що передбачають агресивне чи стримувати колективні форми протистояння кор­ використання поліції, судів і в’язниць на найнижчих поративній владі… Сильна рука держави зміцнюєть­ ділянках соціального та фізичного простору. І швид­ ся задля захисту корпоративних інтересів та репре­ кі оберти каруселі «закону і  порядку» є індексами сування незгоди, якщо на те буде потреба. Все це аж контролю над державним суверенітетом, засвідчу­ ють ствердження державного суверенітету, а не його ніяк не узгоджується з неоліберальною теорією». Зважаючи на те, що в’язницю згадано лише кіль­ занепад. Гарві зазначає, що скорочення держави до­ ка разів, та й те побіжно, а трудову політику не зга­ бробуту «відкриває шлях до зубожіння дедалі біль­ дано взагалі, слід визнати, що нарис постання нео­ шої частини населення», а «мережа соціального за­ лібералізму у Гарві є катастрофічно неповним. Його хисту вироджується y цілковиту байдужість системи, концепція неоліберальної держави виявляється на яка підкреслює особисту відповідальність і засуджує диво обмеженою, адже, по-перше, незважаючи на жертву». Але Гарві не усвідомлює, що ці негаразди те, що в даному разі слід було б спробувати визна­ й породжені економічною дерегуляцією та скорочен­ чити різноманітні функції покарання за допомогою ням держави добробуту, а також те, що з ними нама­ розширеного поняття виробництва, Гарві залишаєть­ гаються впоратися саме за допомогою побільшеного ся відданим репресивній концепції влади. Віднося­ карного апарату, поєднаного з наглядовою трудовою чи карні інститути до категорії примусу, він ігнорує політикою. Натомість Гарві вдається до легенди про експресивну функцію та розгалуженість матеріальної «тюремно-промисловий комплекс», стверджуючи, що дії закону та його охорони, що покликані генерува­ ув’язнення є центральним моментом капіталістичної ти образи контролювання й публічні категорії, роз­ гонитви за прибутком та накопиченням, в той час як палювати колективні емоції та акцентувати увагу на цей дисциплінарний засіб призводить до величезних яскраво виражених соціальних поділах і добре акти­ бюджетних витрат та гальмує розвиток економіки.) І насамкінець, Гарві розглядає неоконсервативне візувати державну бюрократію, а також формувати соціальні контакти і стратегії. Для Гарві об’єктом цієї ствердження примусу і відновлення порядку як тим­ часовий засіб для подолання хронічної нестабільно­сті та функціональних провалів неолібералізму. Я ж тлу­ 1 Цей недогляд є особливо вражаючим у випадку Великобританії, адже слід зважати на те, що кількість в’язнів на душу населен­ мачу авторитарний моралізм як невід’ємну скла­дову ня в Англії та Вельсі підстрибнула з 88 арештантів на 100 000 мешканців у 1992 до 142 на 100 000 у 2004, хоча за той са­ мий період рівень злочинності зменшився. За правління Ентоні Блера кількість засуджених у Великобританії сягнула безпре­ цедентного історичного максимуму (тут Блер зрівнявся з Клін­ тоном, спонсором «Третього шляху» по той бік Атлантики).

16

2 Такі, як «Гілка Давидова» у Вако, учасники повстання на під­ тримку Родні Кінґа в Лос-Анджелесі в 1991 році та альтергло­ балістські активісти, що закидали камінням саміт G8 у Сіетлі в 1999.

Лоїк Вакан. Нарис неоліберальної держави…


нео­лі­бе­ральної держави, коли вона звертає свій по­ гляд на нижчі сходинки поляризованої класової струк­ тури. Аби мати змогу пояснити систему державного контролю над бідними, Гарві, як і Ґарланд, змушений штучно розділяти «неолібералізм» та «неоконсерва­ тизм», адже його вузьке економістське визначення неолібералізму відтворює ідеологію самого неолібе­ ралізму та перешкоджає його соціологічному вивчен­ ню. Щоби пояснити патерналістську трансформацію системи покарань на зламі століть, ми повинні будьщо позбавитися конструкту «злочин і  кара» та раз і назавжди вийти з-під впливу теорії Альтюсера, чия інструменталістська концепція Левіафана і грубий по­ діл на ідеологічні та репресивні апарати суттєво об­ межує можливості історичної антропології держави доби неолібералізму. Услід за Бурдьє ми маємо при­ скіпливо стежити за прихованою складністю та дина­ мікою перебудови бюрократичного поля, а також за конститутивною силою символічних структур карної системи з тим, щоб прослідкувати складні перепле­ тення ринку та моральної дисципліни в галузях еко­ номіки, соціального захисту та карного правосуддя. Ретельно порівнявши євгенічні заходи в 1920‑х, примусові трудові табори у  1930‑х і  систему соці­ ального забезпечення у 1990‑х в Англії й Америці, Дезмонд Кінґ показав, що «неліберальна соціальна політика», яка прагне регулювати поведінку грома­ дян за допомогою примусу, є «властивою ліберальній де­мократичній політиці» та відображає її внутрішні суперечності. Навіть якщо вони суперечать вимогам рівності й  особистої свободи, такі програми періо­ дично застосовують, бо вони ідеально підходять для увиразнення та ствердження кордонів членства у пе­ ріоди сум’яття. Вони є прудкими вісниками новини про рішення державних еліт енергійно взятися за подолання нестерпних життєвих умов та вгамувати суспільне невдоволення з приводу занедбаних і деві­ антних елементів. Так само такі програми поширюють уявлення про іншість, що в ній матеріалізується сим­ волічна опозиція, яка цементує соціальний лад. Проте зi встановленням неоліберального режиму соціальної незахищеності, який сполучає обмежувальну систему трудової політики з карною політикою, неліберальни­ ми виявляються не ті чи інші політики держави, а са­ ма її архітектура. Дослідження діяльності американ­ ської карної політики щодо бідних після скасування фордистсько-кейнсіанського режиму та стрімкого за­ непаду чорного гетто виявляє, що неолібералізм при­ зводить не до скорочення державного апарату, а до встановлення держави-кентавра, ліберальної згори і  патерналістської знизу, яка виступає у двох ради­ кально відмінних амплуа внизу та згори соціальної ієрархії: миловидне і симпатичне турботливе личко

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

звернене до середніх і вищих класів, а грізна жахлива фізіономія повернута до нижчого класу. Насамкінець слід наголосити, що янусоликого Ле­ віафана, який керується принципами ліберального па­ терналізму, споруджено не за якимось генеральним планом, вигаданим велемудрими правителями. Карне стримування як універсальний засіб у галузі регулю­ вання міської маргінальності на початку нового століт­ тя утворило функціональну систему лише в підсумку, будучи змішаним результатом як свідомої політики, так і подальших бюрократичних до­пасувань, а також політики «спроб і  похибок» та боротьби за електо­ рат у точці сходження трьох відносно незалежних од­ не від одного потоків державних заходів: на ринку некваліфікованої праці, у  сфері соціальної допомо­ ги та в карному правосудді. Взаємодоповнюваність та зчеплення державних програм в цих трьох сферах є почасти запрограмованим, почасти привне­сеним. Породжено це практичними потребами роз­в’я­зу­вати вза­ємо­пов’язані кризові ситуації. Формують ці програ­ ми під впливом морального біхевіоризму та спільних етнічно-расистських упереджень, що позначаються на тому, як саме їх реалізують — коли (суб)пролетарі чорношкірі з гіпергетто опиняються в найневигідні­ шій позиції, в точці, де сходяться дерегуляція ринку, скорочення соціальних програм та карне втручання. Хоч якими  б були модальності їх прояву, безпе­ речно, що взаємопов’язані скупе крило соціального захисту та щедро фінансоване карне крило, очолю­ вані моралізмом, змінили композицію бюрократич­ ного поля в страшенно згубний для демократії спо­ сіб. Сходячись на тих самих маргіналізованих групах і територіях, залякувальна трудова політика та ней­ тралізуюча в’язниця впроваджують тим самим цілко­ вито відмінні види та досвід громадянства на різних ділянках класового й етнічного спектру. Вони не ли­ ше суперечать засадничому принципу рівності пе­ ред державою та щодня врізають права незаможних, а й підривають довіру керованих шляхом агресивного впровадження примусових програм, що ставлять за умову особисту відповідальність якраз у той момент, коли держава ліквідовує інституційну підтримку, не­ обхідну для її прийняття, ухиляючись від власних за­ вдань в економічній та соціальній сферах. Незахище­ ні прошарки пролетаріату, з якого походять адресати соціальної допомоги та засуджені, вони відзначають невитравним тавром меншовартості. Одно слово, кри­ міналізація бідності призводить до класової фраг­ ментації суспільства, виснажує громадянську довіру внизу та підточує основи республіканського устрою. Зрештою, встановлення неоліберального режиму со­ ціальної незахищеності демонструє, що неолібера­ лізм за своєю природою є руйнівним для демократії.

17


Труднощі при нарисі теорії неоліберальної держави Марґіт Маєр Переклав Кирило Ткаченко

У заключному розділі своєї книги «Punishing the Poor: The New Government of Social Insecurity» («По­карання бідних: Нове управління соціальною незахищеніс­ тю») Лоїк Вакан намагається пов’язати спостережен­ ня щодо змін у політичному регулюванні бідності в Північній Америці та Західній Європі з новим кон­ цептуальним визначенням неоліберальної держави. Флексибілізація праці, зміни в  соціальній політиці в напрямку обов’язкової праці та посилення санкцій, а також розширення поліцейських і карних компетен­ цій та практик є, на його думку, взаємопов’язаними, — тепер вони становлять конститутивний елемент нео­ ліберальної держави (до речі, сучасні теорії неолібе­ ралізму про це нічого не говорять). З одного боку, як аргументує Вакан, експерти со­ ціальної політики (такі як Півен і Кловард або Пек) не помічають, як сильно вона проникнута карними тенденціями та наскільки важливим для сучасного регулювання бідності є одночасність і  пов’язаність заходів соціальної допомоги з карними та наглядо­ вими заходами. З іншого ж боку, фахівці в галузі зло­ чинності та пенітенціарних систем (такі як Фуко або Ґарленд) хоча й зазначають, що розширення цих об­ ластей стало центральним для сьогоднішньої дер­ жавної політики, але, разом з тим, такі дослідники не спроможні сягнути за межі свого «crime-punishmentbox»,1 внаслідок чого поза їхньою увагою залишаєть­ ся поділ праці у сфері управління бідністю, — адже тут задіяні не лише судові та пенітенціарні устано­ ви, але й органи соціального забезпечення (політика яких стала суворішою). Разом обидві частини дер­ жавного апарату утворюють історично нову (ефек­ тивну) дисциплінарну машину, інстальовану для утри­ мання під контролем «(суб)пролетаріату», становище якого стає дедалі менш стабільним, та для підкорен­ ня його умовам дерегульованої найманої праці. Так само й теоретики неолібералізації (як-от Гарві) за­ лишають поза увагою виміри соціальної та карної політики держави в  щодо міських маргіналів, роз­ глядаючи лиш вимір політичного регулювання ринку праці, в той час як, на думку Вакана, саме ці три мо­

менти в підсумку й утворюють політику бідності, яка, як він вважає, є сутнісною ознакою неоліберальної держави. За Ваканом, ми маємо звернути увагу на янусоликий характер неоліберальної держави не ли­ ше в її політиці, але й у самій її структурі. У стосун­ ку до вищих прошарків суспільства вона є лібераль­ ною, турботливою («caring»), вона надає можливості («enabling»). І водночас вона неймовірно авторитар­ на щодо нижчих прошарків суспільства, життєві умо­ ви яких є вкрай нестабільними, — їх піддано дисци­ плінарному тискові ринку та моралі — за допомогою економічної, соціальної та карної політики, — причо­ му ці три сфери державної політики слід розглядати як такі, що вже тривалий час не становлять окремих, ізольованих одна від одної частин державного апа­ рату. Оскільки цей «ліберально-патерналістський» режим суперечить гарантованому державою прин­ ципу рівності перед законом та створює нерівноцінні форми громадянських прав, він тим самим виявляє деструктивно-антидемократичний характер неолібе­ ралізму. Аналіз Вакана, на перший погляд, видається ду­ же переконливим, але за прискіпливішого розгляду породжує певні запитання — саме їм і присвячений подальший виклад. Хто саме належить до «тієї ж клієнтури», заради якої й  розгорнуто цю нову інтегровану мережу со­ ціальних та карних заходів? Родовим поняттям для означення даної цільової групи є «(суб)пролетаріат в  умовах нестабільності», що постав внаслідок ре­ структуризації та девіацій найманої праці. В одних пасажах Вакан веде мову про нижчі прошарки та гру­ пи постіндустріального суспільства, натомість в  ін­ ших він обмежує пролетаріат лише потенційними бунтівниками («unruly poor», «trouble-making poor») або «найдеструктивнішими» елементами. При цьо­ му з формулювань автора не зрозуміти, чи є ці нижчі прошарки для нього деструктивними per se.2 В усяко­ му разі, репрезентативним прошарком цієї цільової групи нової державної політики регулювання біднос­ ті є для Вакана (суб)пролетарі-афроамериканці, що

1

2

18

Конструкт «злочин і кара» (англ.). — Прим. пер.

Самі по собі (лат.). — Прим. пер.

Марґіт Маєр. Труднощі при нарисі теорії неоліберальної держави


найсильніше потерпають від дерегульованого ринку Але насправді ситуація виглядає інакше. Хоча Ва­ праці, демонтажу держави добробуту та розширення кан і стверджує, що проблеми соціально-економічної карної юстиції. нестабільності характеризують винятково становище Це мінливе та нечітке визначення цільової групи (суб)пролетаріату, насправді вони вже давно пошири­ нової масштабної дисциплінарної системи утруднює лися не лише на традиційне робітниче населення, але оцінку центральної тези про регуляцію бідності в не­ й на середній клас, і не тільки в плані суб’єктивного оліберальній державі, презентовану Ваканом у  йо­ сприйняття, але так само й  у  матеріальному плані го «Нарисі неоліберальної держави». То йдеться про (Fletcher, 2008; Tan Chan & New­man, 2007). На тлі «одержувачів AFDC» (Aid to Families with Dependent різкого зростання числа «бідних, що працюють» за Children),3 то про «полишених та деструктивних», от­ останні десятиріччя вони дедалі менше сприймають­ же — як про збіднілі, так і про суспільно небезпечні ся як девіантні. Занадто багато «порядних» людей частини постіндустріального пролетаріату. В  іншій потрапили за цей час до категорії «бідних, що пра­ статті, що передує Punishing the Poor Вакан унаочнює цюють». До того ж один з ефектів соціальної рефор­ «знедолені та збезчещені групи суспільства» таким ми 1996-го року саме й полягав у тому, що внаслідок чином: «безробітна молодь та бездомні, кочовики форсованого долучення до ринку праці cамотні ма­ без цілі та наркозалежні, постколоніальні іммігран­ тері, які отримували соціальну допомогу, позбавилися ти без документів» (Wacquant, 2008: 12) — але ж ці стигми «негідної бідності». Отже, державні стратегії групи не належать до клієнтури workfare-програм! в обходженні зі зростанням бідності видаються ди­ Отже, за прискіпливішого розгляду «та сама» група ференційованими, як це й зазначено в одному з па­ адресатів аж ніяк не є гомогенною, але натомість ди­ сажів Вакана: ференційованою в більшою або меншою мірою «не­ Лише коли ставлення «непокірних прошарків насе­ піддатні до співпраці» підгрупи, в т. ч. й у стосунку до лення» «до новітнього економічного порядку» не вда­ трискладової політики регулювання бідності. «При­ ється «коригувати бюрократичними засобами, на до­ вілейований сегмент позбавлених власності», який помогу приходить дисциплінарний апарат з тим щоб… вважають «піддатним інтеграції», отримує держав­ вилучити тих, хто виявляється «непіддатним» або ну підтримку (навіть якщо лише в теперішній формі непотрібним (Wacquant, 2008: 19). workfare), тоді як «нижчі класові категорії, що вважа­ Отже, можливо, що дисциплінарний апарат при­ ються негідними та девіантними, а також «непіддат­ значений для всіх груп, що певним чином «видаються ними впливу реформ», більшою мірою становлять девіантними, залежними та небезпечними», але його клієнтуру карних установ. Виглядає, що такий роз­ програми диференціюють та сегрегують тих, хто хоче поділ відповідає статевому розподілу американської працювати, й тих, хто працювати не хоче, або ж здат­ регуляції бідності, адже жінки становлять 90% адре­ них до праці й таких, що вважаються зайвими, — саме сатів соціальної допомоги, тоді як чоловіки склада­ ці процедури й породжують такі фіксації.5 Зосеред­ ють 93% від загальної кількості ув’язнених (Wacquant, женість Вакана на карних елементах трискладової 2008: 12).4 Згідно з Ваканом, «одне й те саме насе­ політики регуляції бідності, особливо ж на в’язниці6 лення» підлягає, в плані «статевого розподілу праці», та на породженій нею стигаматизації «девіантності», диктату нестабільної зайнятості як фактичній нормі призводить таки до того, що різноманітні стратегії громадянського права. Рука в руку workfare та pri­son­ й тиск, що змушують людей погоджуватись на першуfare проводять «демаркаційну лінію між гідними та ліпшу запропоновану роботу, значною мірою зали­ негідними бідними, між здоровими ‹сім’ями робітни­ шаються за межами поля зору. В даному разі потріб­ ків› з одного боку та зіпсованим і загрозливим андер­ не більш диференційоване означення цільової групи класом з іншого». «нестабільних фракцій постіндустріального пролета­ ріату», а саме, в її відмінних ступенях девіантності та 3 Оскільки внаслідок соціальної реформи 1996-го року в США здатності до непослуху. AFDC скасували та замінили на Temporary Assistance to Needy Наступною проблемою, що піддає сумніву валід­ Families (TANF, форма соціальної допомоги, що зобов’язує пра­ ність моделі неоліберальної держави у Вакана, є йо­ цювати, також відома як workfare), AFDC, власне кажучи, більше го зосередженість на США. Справді, широкий спектр не існує. В будь-якому разі, самотні матері більшою мірою не належать до групи, що ухиляється від примусових пропозицій workfare та утворює клієнтуру пенітенціарної системи. 4 В 2001-му році 2,1 мільйони сімей отримували TANF, що ста­ новить приблизно 6 мільйонів отримувачів, переважно жінок та дітей. Водночас кількість в’язнів складала так само 2,1 міль­ йони, але загальна кількість підопічних карного правосуддя нараховувала 6,5 мільйонів (Wacquant 2001, 20).

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

5 Навіть якщо тут і можна показати приклади кругообігів, фак­ тично в застосованих у цьому випадку категоріях та класифі­ ка­ціях ідеться не так про фіксацію сутнісних ознак, як про тим­ часовий та змінюваний статус. 6 «Ув’язнення посідає центральне місце в  спектрі державних про­грам, що їм підлягають бідні» (виділено Марґіт Маєр).

19


американських винаходів успадковано в Європі (від «скрізь», а лише в США (і з певними застереженнями нульової толерантності через «розбиті вікна»1 до тру­ у Великобританії) наявний «тюремний бум» та «ве­ дової політики), проте американська соціальна та летенське зростання карної держави», тільки в Шта­ кримінальна політика залишається своєрідною, як тах це призвело до трансформації «архітектури» дер­ у культурному, так і в багатьох інших стосунках. На­ жави, лише там це стало «частиною реконфігурації віть сумнівно, чи дійсно відповідні наслідки неокон­ обсягу, функцій та компетенцій державної вдади», — сервативних реформ у США останніх восьми років що потрапляє в такт із неолібералізацією держави.2 не зазнають змін. І все ж таки випадок США Вакан Згідно з Ваканом, різке розширення американської бере за парадигму — практиковані в Штатах екстре­ карної держави є реакцією панівного класу, що має мальні терміни ув’язнення, що за останні 25 років на меті перебудову держави задля «впровадження зросли аж у п’ять разів, буцімто відкривають «шлях нового економічного режиму, базованого на мобіль­ до святая святих», до внутрішньої сфери неолібе­ ності капіталу та гнучкості робочої сили». Ідентичний ральної держави. Для Вакана США є «теоретичним режим, включно з дерегуляцією та workfare, так са­ і  практичним мотором вироблення та поширення мо впроваджено в інших розвинутих країнах (навіть в масштабах планети політичного проекту, що має у  країнах Скандинавії, які, на переконання автора, на меті підпорядкувати всю діяльність людини вла­ найбільше опиралися міжнародному курсу на кри­ ді ринку» (Wacquant, 2008: 20). США, таким чином, міналізацію бідності), проте — без різкого збільшення постають як «імовірний обрис майбутнього поліцей­ кількості в’язниць та ув’язнених на душу населення, ського, судового та тюремного ландшафту європей­ а отже, й без того, щоб відвести таким заходам чіль­ ських і латиноамериканських країн, що взяли курс на не місце в політиці регулювання бідності, не кажучи звільнення ринку та перебудову держави за взірцем вже про те, щоб обернути їх на ядро неоліберальної держави. США» (ibid: 21). Отже, перед тим як розробляти на основі США Звісно ж, Вакан визнає, що європейські суспіль­ ства не мають подібної культури покарань і що до загальну модель неоліберальної держави, слід звер­ сьогодні тут таки не вдавалися до радикальних ре­ нути увагу на винятковість американської ситуації, форм у  галузі кримінальної політики, — у  процент­ а особливо — в площині карної політики. У своїй по­ ному відношенні популяція ув’язнених у різних краї­ леміці з Півен і Кловардом, яким автор закидає не­ нах Європи є меншою в п’ять-десять разів. Зростання достатню увагу до карної складової держави в  їх­ можна простежити лише у  випадку превентивного ньому аналізі «зв’язку добробут-бідність», Вакан сам контролю, policing або zero tolerance. Але в той час наголошує на важливості «структурних особливос­ як для Вакана ще в 2001-му році «кості ще не було тей Сполучених Штатів», — як він аргументує, на­ кинуто», тобто ще не було зрозуміло, чи криміналі­ слідки рабства та інституційний расизм пояснюють зація бідності в Європі так само стане конститутив­ у цьому випадку нерівномірний розвиток американ­ ним елементом держави та її структури (Wacquant, ської соціальної політики, що перебуває «в тісному 2001: 409), зараз він наголошує на трансатлантич­ причиновому зв’язку з  безпрецедентно надмірною ній конвергенції та пророкує прихід нової, подвій­ та гіперактивною карною політикою». Серед інших ної регуляції бідності для європейських країн, як це релевантних особливостей слід згадати глибоко вко­ рінену в  американській культурі традицію помсти, відбулося в США. Це пророцтво, навіть якщо його обсяги в тих чи без якої, скажімо, годі зрозуміти неприйнятну для ін­ інших аспектах обмежено («в  м’якшій формі» або ших розвинутих країн практику смертної кари. (Ala­ «в специфічно європейській формі»), все ж таки, бе­ djem, 2008).3 Аналізуючи нове карне регулювання бідності як ручи до уваги винятковість американського досвіду, на основі якого нібито й  розроблено модель «но­ центральний елемент «неоліберального Левіафа­ вого дисциплінарного апарату», не є очевидним. Не на», Вакан послуговується теоремами Бурдьє, в яких 1

Політика «нульової толерантності» означає, що за недотри­ мання визначеної норми особу, визнаною винною, карають незалежно від особистих обставин, міри індивідуальної вини та часу, що минув від скоєння правопорушення. «Розбиті ві­ кна» — метафора, вперше вжита Дж. Вілсоном і Дж. Келлінгом; загальне її значення полягає в тому, що боротьба з порушен­ нями порядку в зародку нібито допомагає уникнути розрос­ тання і тяжких наслідків цих порушень. Про трудову політику докладніше див. у Вакана. — Прим. пер.

20

2 Проте навіть у США все ширшого визнання набуває переко­ нання, що держава більше не може витрачати такі кошти на утримання в’язнів, — на тлі фінансової кризи це переконання лише посилилось (див. Jacobsen 2005). 3 Цікаво, що завдяки праці Urban Outcasts (2007) Лоїк Вакан здо­ був визнання саме як критик теорії конвергенції, наголошуючи на значенні та обсягах відмінностей між американським гетто та французьким баньйо, та державних програм, об’єктами яких вони є (Mendieta 2007: 384).

Марґіт Маєр. Труднощі при нарисі теорії неоліберальної держави


держава фігурує як «бюрократичне поле», в якому Хоча автор і наголошує на необхідності брати до 4 «ліва рука» держави конкурує з  «правою рукою» уваги «всю сукупність практик, завдяки яким держава в режимі антагоністичної кооперації. Так, перехід від симулює створення, класифікацію та контролювання соціальної до карної політики регулювання міських прошарків населення, що вважаються девіантними, маргінальних груп Вакан інтерпретує як заміну «од­ залежними та небезпечними» (Wacquant, 2008: 27), норукої» або «матерналістської» політики регулю­ він обмежується трьома (з  відмінним успіхом про­ вання бідності доби кейнсіанства «дворукою патер­ аналізованими) сферами: ринком дешевої робочої налістською політикою». Проте, при такому підході сили, соціальною допомогою та карним правосуддям. ми стикаємось з двома проблемами. По-перше, кейн­ Першій з названих сфер приділено зовсім небагато сіанську державу добробуту змальовано тут занадто уваги, — не проаналізовано ані еволюції в напрямі до веселими барвами.5 По-друге, тим самим приховано «гнучкішої» зайнятості, ані реформ ринку праці. Не фактичні зміни в межах компетенцій та функцій цієї тематизовано ані того, як за допомогою заходів з ін­ так званої лівої руки, адже насправді вона нікуди не теграції безробітним накидають програми зайнятості, зникла, а лиш зазнала змін унаслідок підпорядкуван­ ні того, яким чином непропорційно велику резервну ня логіці ринку та конкуренції. армію робітників примушують до низькооплачуваної Функції «лівої руки» щодо захисту та підтримки праці, ані перетворення ексклюзії на експлуатацію. були дуже відмінними навіть за «золотої» доби фор­ Нову політику «інклюзії», що полягає в інтеграції до дизму, до того ж, насправді вони мали дуже руди­ ринку праці, тобто участі в ньому, взагалі не розгля­ ментарне вираження, і не лише в США. З іншого бо­ нуто, попри те, що вона становить суттєву складову ку, права рука («поліція, правосуддя, пенітенціарна неоліберальної держави, теоретичному розгляду якої система») ані «замінила» (у США), ані «доповнила» таки б не завадило й урахування саме цього аспекту. (в  Європі) функції та компетенції держави в  плані Другу сферу — соціальну державу, яка, згідно з Ва­ соціальної репродукції, а лиш ґрунтовно видозміни­ каном, перебуває не просто в  жалюгідному стано­ ла їх. Соціальна, житлова та медична політика були вищі, але й місцями просто таки лежить «у руїнах», підпорядковані імперативам ринку. Реформи у сфері а також перехід від соціальної держави до держави соціального захисту, так само як інновації в міській трудової політики розглянуто широко, але на жаль, політиці, були призначені для активізації «соціально­ у плані змісту — дуже вибірково. У центрі уваги при го капіталу», підсилення громадянської активності та цьому перебуває демонтаж, відповідно, скорочення пожвавлення ринку праці, в той час як нова політика соціальної держави. Розглядаючи її трансформацію, зайнятості мала на меті мобілізацію підприємництва автор зосереджується на впровадженні каральних (дрібного та найдрібнішого) (Mayer, 2002, 2006; Eick, тенденцій, натомість засоби активізації він практич­ 2004). Звичайно ж, загрозливе тло посиленого контр­ но не бере до уваги. Навіть у випадку Сполучених олю та репресій робить ці програми так званого «сти­ Штатів базова група адресатів соціальної допомоги, мулювання стимулів» дієвішими. матері-афроамериканки, не привертає до себе навіть приблизно такої уваги автора, як підопічні карних органів (чоловічої статі). Автор навіть не згадує й то­ 4 «Ліва рука» держави покликана захищати та збільшувати жит­ го, що на рівні окремих штатів та на місцевому рівні тєві шанси, її репрезентовано законами захисту праці, освітою, (навіть якщо й із різним ступенем інтенсивності) дер­ медициною, програмами соціальної допомоги та будівництвом житла (Wacquant, 2008: 15). жава вдається й до соціальних засобів регулювання 5 За доби фордистсько-кейнсіанської держави добробуту, як бідності. При читанні тексту складається враження, стверджує Вакан, «дбайлива материнська соціальна рука дер­ нібито соціальної допомоги більше не існує, а нову жави добробуту регулювала сімейні бюджети робітничого кла­ політику соціальної допомоги зроблено набагато хит­ су» (Wacquant, 2008: 19). Таке змалювання «доброзичливої ріше, — соціальна допомога нібито і є, але отримати та надмірно дбайливої держави фордистсько-кейнсіанської доби», яку Вакан іноді називає «соціальними грудьми» (які, її можна лише ціною самодисципліни, віддаючи себе на жаль, зсохлися при переході до суворішої неоліберальної на експлуатацію в найнижчому секторі ринку праці та «держави-тата»), водночас звеличує реальність фордистської дотримуючись певних вимог, які видають за бажані держави добробуту та розминається з нею. Як відомо, держава добробуту так само мала дві руки — з одного боку, стигмати­ (Peck & Theodore, 2008). І саме третя сфера, «що постала на руїнах соціаль­ зуючу соціальну політику (так само включно з карними засо­ бами, покликаними впливати на побут підопічних), а з іншого ної держави», — карна держава, перебуває в центрі боку — право на державні субсидії, обґрунтоване статусними уваги автора, оскільки, на його думку, за неолібера­ вимогами, або потребами в послугах страхування (див. також лізму вона перетворилася з периферійного елемен­ критиковане Тіссо (Tissot, 2007: 367) райдужне змалювання та на центральну частину держави. Перед тим, як ми Ваканом (Urban Outcasts) історії будівництва соці­аль­ного житла у Франції). проблематизуємо ефективність карного контролю

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

21


міських маргінальних груп, годилося би подивитися, якою мірою (і чи справді) й інші галузі державної по­ літики інтегровано в модель неоліберальної держави. Як мета, так і засоби державної житлової, освітньої, імміграційної політики, а також політики розвитку міста протягом останніх років суттєво змінилися, — тепер їх узгоджено з політикою контролю над міськи­ ми маргінальними групами. Сам Вакан часто повто­ рює, що політиці регулювання бідності підлягають не лише маргіналізовані групи населення, а й «терито­ рії та простори на найнижчих точках шкали». Проте автор взагалі не вдається до аналізу таких заходів сучасної міської політики, як, скажімо, перенесення «проблемних районів». Хоча автор і  згадує винай­ дення «проблемних районів» у Європі, але посила­ ється на них лиш як на аналог до «underclass areas» у США (Wacquant, 2008: 24). Ведучи мову про дер­ жавні стратегії, об’єктами яких вони є, Вакан згадує лише поліцейський нагляд та пенітенціарну систему. Услід за США, де від 60-тих років поширилось пе­ реконання, мовляв, проблеми бідності можна вре­ гулювати територіально орієнтованими програмами, також і в Європі відбулися зміни в міській та житло­ вій політиці, об’єктом якої стали специфічні («про­ блематичні») простори (замість вирішення системних проблем на національному рівні). По обидва боки Ат­ лантики розгорнутий неолібералізм впровадив такі політичні інновації, як програми зон емпауерменту (США) або програми управління кварталів (Європа). Така зміна масштабів (re-scaling), тобто зменшення об’єктів державних програм підтримки або ж пере­ несення їх з національного рівня на субнаціональний або локальний рівень є, згідно з іншими теоретика­ ми неоліберальної держави, вартим уваги, становить суттєву складову переходу від кейнсіанської держа­ ви добробуту до шумпетерівського режиму трудової політики (Jessop, 1994, 1999; Mayer, 1996; Brenner, 2004).1 Таким чином, локально орієнтовані стратегії разом із політикою на ринку праці та соціальною політи­ кою спрямовані на те, щоб «активізувати» маргіналь­ ні групи в  межах форсованого державою низькоо­ плачуваного ринку праці (див. Mayer, 2006, 2008), для захисту якого й  передбачено карний арсенал держави. 1 Як і у випадку «проблемних» індивідуумів, впроваджено стра­ тегії емпауерменту з тим, щоб примусити «слабкі квартали» мобілізувати їх і без того обмежені ресурси та потенціал, ак­ тивізувати їхній «соціальний капітал» та зробити їх конку­ рентноздатними та придатними до умов ринку, що насправді є абсолютно нереалістичним завданням, задля якого, з одного боку, мобілізовано громадянську активність та низові ініціати­ ви, а з іншого — передбачено дисциплінарні санкції.

22

За Ваканом, «корисність», чи то «доцільність ка­ рального апарату» (Wacquant, 2008: 16), полягає не лише в ускладненні можливостей вийти з ринку пра­ ці, а передусім у нейтралізації, в ув’язненні «деструк­ тивних елементів» нестабільного (суб)пролетаріату та надмірної резервної армії праці, а також у підтрим­ ці послабленого авторитету та легітимності держави.2 «Послаблена держава» здійснила демарш не лише в  соціально-політичній сфері, а  й  полишила сферу економіки. Зменшення обсягів (downsizing) втручань у сферу економіки компенсовано збільшенням обся­ гів (upsizing) інтервенцій з метою підтримки соціаль­ ного та морального порядку.3 За Ваканом, новий трискладовий дисциплінарний апарат у будь-якому разі ефективно виконує функції регулювання міських маргінальних груп: «він про­ демонстрував свою ефективність в управлінні новою соціальною незахищеністю», і разом з тим покаран­ ня бідності «виявилося вдалим засобом посилення суверенітету держави». Але ці однозначно постульо­ вані каузальні зв’язки насправді не такі очевидні. Імовірно, що дефіцит легітимності держави та не­ вдоволеність маргіналізованих прошарків населення компенсують певні способи виживання, уможливле­ ні програмами інклюзії та активізації. В будь-якому разі, перед тим як робити скороспілі висновки щодо ефективності окремих компонентів політики регуля­ ції бідності, слід було би проаналізувати значно шир­ ший матеріал. В усякому випадку, не лише аргумента­ ція Вакана (навіть якщо у формі post-hoc 4) видається функціоналістською, але й критерії ефективності та успіху нового регуляційного режиму не визначено належним чином. І саме з цим і пов’язане моє остан­ нє запитання, а саме — стосовно можливих супереч­ ностей та розломів у цьому, здавалося б, бездоганно задіяному режимі карного регулювання бідності. Виникає враження, буцімто іншої боротьби, окрім як у межах бюрократичного поля та за нього, просто не існує, мовляв, «нестабільні фракції пролетаріату, 2 Останні постраждали від того, що держава зреклася традицій­ них зобов’язань у соціальній та економічній галузях. 3 Твердження на кшталт «власноручно створене безсилля в га­ лузі економіки» або «ампутація економічної руки держави» (Wacquant, 2008:  13), навіть якщо мати на думці період до фінансової та економічної кризи, є, власне кажучи, небилиця­ ми (якими залюбки послуговується неоліберальна ідеологія). В іншому пасажі Вакан сам спростовує тезу про державне не­ втручання в сферу економічних інтересів, адже він таки ха­ рактеризує ліберально-патерналістський режим як «зверху — ліберальний та толерантний, тобто, в стосунку до концернів та панівних класів, внизу ж — патерналістський і авторитарний…» (ibid: 16–17, виділено Марґіт Маєр) 4 Скорочення лат. вислову Post hoc ergo propter hoc, який вживають коли подію, що передує чомусь, вважають причиною чогось.

Марґіт Маєр. Труднощі при нарисі теорії неоліберальної держави


сконцентровані в занедбаних районах дедалі більш сегрегованих метрополій та перманентно заклопота­ ні проблемами щоденного виживання, практично не мають ані хисту, ані бажання боротися проти вла­ ди корпорацій» (виділено Марґіт Маєр). Попри те, що автор неодноразово називає ці групи «непокірними» та «бунтівними», вони таки позбавлені в нього здат­ ності діяти, — колективна дія у змальованих Ваканом бідних кварталах видається просто неможливою. Так само і з його теоретичної моделі незрозуміло, звідки мав би прийти опір цьому режимові, — на відміну від Гарві, що в своїх нарисах неоліберальної держави все ж таки намагається визначити іманентні супер­ ечності та ідентифікувати потенційного суб’єкта бо­ ротьби (та визначити його межі).5 Якщо заключна частина Punishing the Poor демон­ струє, що супротив по суті є неможливим, то які ви­ сновки ми можемо зробити із запропонованої Вака­ ном (соціологічної) теорії неоліберальної держави?

Сам автор не робить тут жодних висновків, але в ін­ шій роботі, Urban Outcasts, він дає взнаки, що в ко­ роткотерміновій перспективі насильству згори слід протиставити відновлення гарантій держави добро­ буту, а в довготерміновій перспективі слід вдатися до аболіціоністського проекту — відділити базовий дохід від праці (Wacquant, 2007: 254–56). Утім, пропозиція щодо короткотермінової перспективи, тим не менше, ігнорує численні проблеми, пов’язані з кризою кейн­ сіанської держави добробуту та найманої праці. А що­ до довготермінового проекту (принаймні у Вакановій версії), то важко зрозуміти, хто саме відстоюватиме цей проект, — навіть у межах бюрократичного поля. Навпаки — стратегії та інституції «неоліберального Левіафана» з його трируким дисциплінарним апара­ том убезпечують його від необхідності ухвалення но­ вого суспільного договору. Отже, в розробці когерент­ ної теорії неоліберальної держави деякі питання все ще залишаються відкритими.

5 Деякі емпіричні дані також суперечать тезі про неспромож­ність бідних до організованої участі в соціальній боротьбі. Числен­ ні випадки мобілізації маргінальних груп (як на локальному, так і на вищому рівні), зокрема й за відсутності альянсів з ви­ щими прошарками суспільства, свідчать про їхню спромож­ ність до організованої боротьби, а саме — проти виключення та

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

витіснення (напр. Right to the City Alliance: http://righttothecity. org/), проти умов праці в низькооплачуваному секторі (напр. Workers Centers, див. Fine 2006), проти гніту workfare (напр. Poor People’s Economic Human Rights Campaign, див. Baptist and Bricker-Jenkins 2001; Krinsky 2007), та проти неолібералі­ зації міста (Leitner et al., 2007; Swarts, 2008).

23


Неоліберальна карність Бернар Харкур Переклали Ірина Когут та Наталя Онищенко

Hерозривності ув’язнення та контролю протягом ХХ ст. сприяла поява неоліберальної карності та поступове набуття нею панівного статусу. Під неоліберальною карністю я маю на увазі форму раціональності, у якій карна сфера витіснена за межі політичної економії та виконує роль кордону: карні санкції відділені від панівної логіки неокласичної економіки як єдина сфера, де встановлення ладу державою є прийнят­ ним. Поле економічного обміну — серце суспільства — розглядається як впорядковане, свідомо кероване та спрямоване до загального блага; карна  ж сфера є прикордонням, куди (і тільки туди) може проникати держава. Цей дискурс неоліберальної карності, що заро­ дився у XVIII  столітті, розвинувся у XIX і досягнув сьогодні повного розквіту, сприяє зростанню кар­ ної сфери. Неоліберальна карність полегшує спро­ тив державному втручанню у ринок і використання криміналізації будь-якого відхилення від його зако­ нів. Вона спрощує ухвалення нових карних кодек­ сів та ширше застосування карних санкцій — тому що саме тут управління необхідне; саме тут держа­ ва може виправдано діяти; саме тут слід керувати. Маргіналізацією та витісненням покарання на око­ лиці ринку неоліберальна карність дає волю державі у карній сфері. Лоїк Вакан зробив визначний внесок, пов’язавши наші недавні радикальні зміни у карності із ширшою проблемою неолібералізму та регулювання бідності. Вакан будує свою розвідку, спираючись на глибокі роботи Френсіс Фокс Півен та Девіда Гарві та, при­ наймні частково, на противагу поняттю дисципліни Мішеля Фуко. Я б не став, однак, так швидко відкида­ ти Фуко. Серед його робіт варто орієнтуватися не на впливову «Наглядати і карати» та поняття дисциплі­ ни, яке він у ній розвиває, а на лекції Фуко у Колеж де Франс 1978 та 1979 рр. — «Безпека, населення, тери­ торія» (Foucault, 2004a) та «Народження біополітики» (Foucault, 2004b). У цих лекціях він розглядає більш сучасні прояви карної системи кінця 1970-х років — управління великими групами ув’язнених — через відмінну від дисциплінарної парадигми, яку він на­ звав безпекою (sécurité), а пізніше перейменував на

24

gouvernementalité.1 (Foucault, 2004a). Фуко почав до­ слі­джувати концепт безпеки, щоб осмислити зсув у на­ ших карних практиках від лікування та виправлен­ня індивіда до управління великими групами ув’яз­не­ них. Не так уже й дивно, що ці лекції про безпеку та біополітику виявилися в дійсності лекціями про нео­лі­бе­ралізм (Foucault, 2004b: 23, 25). Тут я схильний використовувати термін «неолібе­ ралізм» у політичній та соціальній теорії у значенні ширшому, ніж це було у ХІХ — ХХ ст. З точки зору цієї розширеної перспективи, неолібералізм означає су­ купність припущень на захист нерегульованого ринку, що їх не ставлять під сумнів. (…) На противагу більш радикальним висловлюванням ранньої Чиказької школи — наприклад, ідеї, що вільний ринок майже за­ вжди є ефективнішим, — ринкові неоліберали переко­ нують, що державне втручання тяжіє до меншої ефек­ тивності; що зазвичай ринкові механізми працюють краще, частково через нижчі операційні витрати, але також через те, що учасники ринку краще збирають інформацію і більш зацікавлені в остаточних резуль­ татах; і що державні структури сильніше потерпають від проблеми «керівник-агент»,2 є менш адаптивни­ ми до змін ринкових умов та стають зашкарублими, підпадають під вплив груп інтересів. Це все добре знайомі ідеї, і в сукупності вони підтримують пози­ цію, що за замовчуванням віддає перевагу ринковим механізмам перед «регулюванням», — ринковий ухил. Джин Комарофф і Джон Комарофф визначили це як «рух до витіснення політичного суверенітету сувере­ нітетом «Ринку», як ніби останній має власний розум та мораль» (Comaroff & Comaroff, 2001: 43). 1 Термін «gouvernementalité» не надається до точного перекла­ ду. Ідеться про практики (організаційні, дисциплінарні, дис­ курсивні тощо), за допомогою яких здійснюється управління суб’єктами, а також способи створення суб’єктів («населення»), найбільш придатних для управління. — Тут і далі прим. пер. 2 Principal-agent problem — конфлікт інтересів учасників угоди, за якою одна особа (керівник) доручає іншій (агенту) виконати певне завдання; агент може поводитися опортуністично і ке­ руватися власними інтересами, користуючись асиметрією ін­ формації; наприклад, роботодавець наймає робітника, котрий байдикує, інвестор наймає брокера, який укладає не найбільш вигідну угоду тощо.

Бернар Харкур. Неоліберальна карність


Логіка неоліберальної карності сприяє сучасним практики, і в процесі уникнути огидних ексцесів кар­ практикам покарання, підтримуючи переконання, що ної сфери XVII ст. єдиною областю, державне втручання в яку себе ви­ Спільним знаменником молодого Адама Сміта та правдовує, є карна сфера. Отже, ключ до розумін­ Цезаря Беккаріа є зв’язок між «правоохоронним» ад­ ня наших сучасних карних практик полягає в появі мініструванням та економікою. Для Сміта ширшою ка­ у XVIII ст. ідеї природного порядку та у поступовій тегорією є «підтримання правопорядку», і вона вклю­ трансформації цієї ідеї аж до ХХ ст. у концепт ринко­ чає дискусію про суспільну економіку та багатство вої ефективності. Саме ідея природного порядку зро­ народу. Для Беккаріа та інших камералістів того часу била зрозумілою та можливою віру в ринки, що само­ такою категорією є суспільна економіка, яка формує регулюються та самопідтримуються. Ідея внутрішніх з «підтриманням правопорядку» один важливий сек­ потоків, котрі самі стабілізуються та функціонують тор, поруч із торгівлею та фінансами. Однак для них найкраще, якщо лишити їх у спокої, — тобто концеп­ту­­ обох ці дві області плавно взаємоперетікають. Два алі­за­ція природної впорядкованості, стихійної рівно­ поля накладаються і перекривають одне одного. ваги, природної гармонії у царині економіки — дозво­ Саме таке бачення нерозривного зв’язку між по­ лила мислителям XVIII ст. переосмислити соціальну лем суспільної економіки та царством «підтриман­ дійсність, розділити економіку і суспільство та пере­ ня правопорядку» відкрило у другій половині XVIII ст. містити карну сферу. шлях до зовсім іншого ідеалу. Франсуа Кене (Quesnay, Але так було не завжди. Раніше організація, управ­ 1969) представив ідею природного порядку своїм су­ ління та контроль дотримання правил щодо ринків часникам у роботі «Економічна таблиця» («Tableau були невід’ємною частиною суспільної економіки. éco­no­mique»), вперше опублікованій як додаток до Мо­лодий Адам Сміт добре це розумів і фактично ви­ «Друга людей» маркіза де Мірабо 1760 р. «Економіч­ користав дискурс підтримання правопорядку (police), на таблиця» Кене привернула до себе значну увагу читаючи лекції з суспільної економіки, про регулю­ через спробу графічно та систематично представити вання ринків, монополії, гроші та торгівлю: про те, як економічну систему — що Луї Дюмон означив як «впо­ в цілому збільшити статки нації. рядковане ціле» (Dumont, 1977: 41). Маркс писав про Термін «підтримання правопорядку» також вклю­ «Таблицю» Кене у своїй «Теорії додаткової вартості», чає, у ширшому значенні, те, що ми б сьогодні могли що «ця спроба представити ціле в одній таблиці, яка назвати «адмініструванням», але адмініструванням, складається фактично всього з 5 рядків, поєднуючи 6 обмеженим рівнем підрозділів державної влади; на вихідних пунктів з їхніми кінцевими точками, у другій відміну від нього, терміном gouvernement (управлін­ половині XVIII ст., на початку становлення суспільної ня), покривається адміністрування l’Etat, або держа­ економіки, була геніальним ходом, безсумнівно, най­ вою (Olivier-Martin, 1988:  13). Однак ці різні зна­ блискучішим у  історії суспільної економіки» (Marx, чення взаємонаклалися: адміністрування засобів до 1974: 399). існування та ринків опинилося під юрисдикцією ор­ Але ще більш значимим для майбутньої лібераль­ ганів підтримання правопорядку та стало розгляда­ ної думки була ідея природного порядку. Системи тися як наглядова діяльність Як демонструють лекції можуть добре функціонувати за допомогою зовніш­ раннього Сміта, суспільна економіка (public economy) ньої стандартизації та втручання: машина може пра­ та «підтримання правопорядку» («police») перетікало цювати як єдине ціле доти, доки хтось її заправляє. одне в одне. Що треба відмітити у Таблиці Кене, так це те, що його Лишається зробити зовсім маленький крок до то­ система керується природним порядком і  цілкови­ го, аби поширити цю логіку безпосередньо на царину то незалежна від зовнішніх впливів. Справжній вне­ покарання. І його зробив молодий міланський арис­ сок Кене полягає не стільки в ідеї системи, скільки тократ Цезар Беккаріа у своєму короткому, але плід­ в уявленні про природну впорядкованість — ідеї, що, ному трактаті «Dei delitti e delle pene» («Про злочи­ врешті-решт, найбільш детально була розроблена ни та покарання»), опублікованому 1764 року. Нова у книзі Льо Мерсьє де ля Рів’єра 1767 р. «Природний область суспільної економіки, хвалився він, окульту­ порядок та сутність політичних суспільств» (Le Mer­ рила та цивілізувала народи за допомогою комерції. cier de La Rivière, 1910). «Ми відкрили справжні відносини між сувереном та Народження, чи, можливо, краще сказати, поява підданими (…) і це мовчазна війна — у вигляді тор­ та дозрівання ідеї природного порядку допомогла гівлі, яка ведеться між народами, і яка є найгуманні­ окреслити бачення економічної сфери як автономної, шим видом війни, що годиться розсудливим людям» самовпорядкованої та саморегульованої системи, ко­ (Beccaria, 1995:  8). Той самий досвід, вірив Бекка­ тра мимовільно може досягнути природної рівноваги ріа, міг би окультурити та цивілізувати наші каральні та виробляти певну кількість багатств, що зростатиме.

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

25


Саме природний порядок і уможливив тезу, що «коли транзакційні витрати низькі, ринок є за визначенням найбільш ефективним методом розподілу ресурсів» (Posner, 1985: 1195–1196). Дійсно, природна ефек­ тивність є настільки важливою для думки Познера, що він визначає злочинну поведінку в термінах ефек­ тивності: «Я стверджую, що заборонене є класом не­ ефективних дій» (Posner, 1985: 1195). Саме визна­ чення злочину спирається на поняття природної ефективності. Точнісінько так фізіократи визначили б злочинність як безлад та відхилення від природних законів. Сучасна неоліберальна думка починає відлік від цього розділення «підтримання правопорядку» та суспільної економіки. Яку ціну ми платимо за віру в те, що економіка є царством природного порядку, а державне управ­ ління має здійснюватися деінде? Ціною є, по-перше, значне викривлення і необмежене розширення кар­ ної сфери та, по-друге, натуралізація та приховуван­ ня регуляторних механізмів сучасних ринків, а отже, маскуванням величезного обсягу перерозподілу ба­ гатств, що відбувається щоденно. Таке бачення впорядкованого ринку, обмеженого карними санкціями, домінує сьогодні в суспільній уя­ ві. З ним узгоджені й сучасні карні практики Сполуче­ них Штатів. Розмір та вартість американської неолібе­ ральної кримінальної сфери значно зросли порівняно з попередніми періодами. Дослідження Pew Center on States, опубліковане у березні 2008 року, повідомляє, що в’язничні витрати у США перевищують решту по­ дібних бюджетних витрат, окрім Medicaid.1 «Витрати на карні установи випереджають зростання бюджету у сфері освіти, транспорту та соціальної допомоги, на державному та федеральному рівнях. Лише витрати на Medicaid зростали швидше, ніж витрати на виправ­ ні заклади, котрі збільшили в 4 рази за останні 20 років» (Moore, 2009). Згідно зі звітом Pew, в’язничні витрати коштують державі неймовірної суми у 47 мі­ льярдів доларів у 2008 р., переважно через надзви­ чайно велику кількість ув’язнених: «Кожен 31-ий до­ рослий, або 7,3 мільйони американців, знаходяться у в’язниці, умовно-достроково звільнені чи звільнені на поруки, що коштувало державі 47 мільярдів до­ ларів у 2008 року» (ibid.).2 У багатьох штатах річний бюджет надає більше фінансування в’язницям, ніж чо­ 1 Державна програма безкоштовної чи пільгової медичної до­ помоги. — Прим. пер. 2 Останнього разу, коли ці витрати досліджувалися (2001 рік), 50 штатів витратили в сумі 38 мільярдів доларів лише на фі­ нансування в’язниць, не враховуючи спорудження в’язничних приміщень (BJS, 2004). Річний в’язничний бюджет Каліфорнії на 2007–2008 роки склав близько 10 млрд доларів, майже вдвічі більше, ніж у 2001 (CDCR, 2007).

26

тирирічним коледжам (Massachusetts Taxpa­yers Foun­ dation, 2003). Цифри вражають. У США, де близько 1% дорослого населення за ґратами, розмір та вар­ тість карної сфери, поза сумнівом, більші, ніж у до­ ліберальний період. По-друге, неоліберальна риторика натуралізує ри­ нок та, як наслідок, приховує величезний перерозпо­ діл, який у  ньому відбувається. Вона маскує роль держави, її зв’язок із недержавними утвореннями та широку правову і регуляторну систему, що вміщує ці організації. Вона також приховує свободу, що існу­ вала раніше. Іншими словами, замаскованими вияв­ ляються як обсяги свободи на початку ХVIII ст., так і обсяги регуляції сьогодні. На сучасних ринках є і завжди було значно більше «обмеження», ніж ми за­ раз схильні визнавати. Правда полягає в тому, що кожна дія брокера, продавців, покупця, інвестиційно­ го банку, маклерської фірми, члена біржі — чи навіть не-члена — перебуває під наглядом та регулюється величезною кількістю правил, контрольних комітетів, консультацій, досліджень, а також юридичних дій. Генеалогія неоліберальної карності має намага­ тися дослідити, яким чином було натуралізовано цей тип раціональності. Як ця домінантна форма аргу­ ментації набула правдоподібності. Як вона стала та­ кою очевидною і якою ціною це відбулося. У цьому сенсі генеалогічний проект є продовженням тривалої номіналістської традиції, що тягнеться від середньо­ вічного францисканського ченця Вільяма Оккама до ренесансних есеїв Мішеля Монтеня (XVI ст.) і до по­ лемічних робіт Фридриха Ніцше (ХІХ ст.). Вона по­ чинається з концептуалізації «природного порядку» та «ринкової ефективності» як «універсалій» (вико­ ристовуючи термін Оккама), а далі досліджує, як ці універсалії працюють. Вона ставить під сумнів саме існування цих універсальних категорій, щоб відкри­ ти, по-перше, для чого слугує називання, а по-друге, які унікальні аспекти індивідуальних сутностей воно приховує — у  цьому випадку, індивідуальні форми соціальної та економічної організації. Відповідь, подана мною на цих сторінках, відо­ бражає вплив номіналістів: ми розробили та ввели в  обіг ці категорії або універсалії, щоб осмислити явища, які насправді є непереборно індивідуальни­ ми, щоб скласти відокремлені та конкретні практики в узгоджену систему, щоб впровадити прості еврис­ тичні засоби або стереотипи для прискорення нашої оцінки та винесення суджень. Займаючись цим, ми створили структури значень, що працюють для нас — але за надмірну ціну. Історик Поль Вейн у своїй недавній книзі «Фуко: його думки, його особистість», видобуває на світ бо­ жий подібний номіналістичний вплив у роботі Фуко,

Бернар Харкур. Неоліберальна карність


звертаючи особливу увагу на початок лекцій 1979 ро­ торговій палаті, у дозволах на використання ф’ю­черс­ ку «Народження біополітики» (Veyne, 2008: 19). Ме­ них контрактів та подібних інструментів, у  захисті тод Фуко полягав у критичному вивченні самих кон­ власницьких інтересів гуртових постачальників пше­ цепцій, які ми конструюємо, щоб дізнатися щось про ниці тощо. Усі ринки є вельми регульованими. У той себе (Foucault, 1994:  726). Схожим чином, моя ко­ же час на всіх ринках є свобода. Навіть у контрольо­ ротка генеалогія питає: якщо припустити неіс­ну­ван­ня ваній економіці з фіксованою ціною можливі зміни «природного порядку» і «ринкової ефек­тив­нос­ті», що в якості товарів та в інших характеристиках, що ство­ це розкаже нам про наш спосіб розуміння світу? рюють відмінності. Це призводить до черг в одних ма­ Мій аргумент, у підсумку, засновано на уявленні газинах на відміну від інших. про те, що ми не знаємо, чи є наші сучасні практи­ У сфері економіки є як свобода, так і обмеження. ки більш або менш ліберальними, чи сприяють вони Те, що ми бачимо, є відображенням нас, а не ринку. більшою чи меншою мірою свободі, чи є вони більш Найважливіше — пам’ятати, що категорії, які ми вико­ або менш регульованими. Сьогодні у нас є набагато ристовуємо для організації, розуміння, дискусій, кате­ більше управління, ніж нам здається і ніж ми схильні горизації та порівняння між різними організаційними визнавати. Але факт полягає в тому, що ми характе­ принципами, є нічим іншим, як ярликами. Вони не ризуємо ці сучасні практики як ліберальніші — і са­ схоплюють справжньої індивідуальності описуваних ме тут міститься проблема. В цьому сенс висновку об’єктів. І їхнім ефектом, на жаль, є радше прихову­ Джона Кембела та Оде Педерсона: «Правда в тому, вання, а не висвітлення. Вони приховують, змушуючи що неолібералізм передбачає не так дерегуляцію, одні об’єкти видаватися природними та необхідними, як ререгуляцію економічної діяльності» (Campbell & а інші — природно непотрібними. Pedersen, 2001: 3). І в цьому ж сенсі Маріон Фуркад Сама ідея використання терміну «вільний» для опи­ та Кіран Хілі у своїй статті «Моральні погляди рин­ су нашої сучасної ринкової системи — системи ціл­ко­ви­ кового суспільства» описують численні репрезентації то регульованої — свідчить про роботу, яка ще по­вин­ ринку як цивілізторного, руйнівного або ж слабкого, на відбутися. Було б чесно визнати, що нео­лі­бе­ра­лізм і сьогодні дедалі більше моралізованого й мораліза­ настільки глибоко та фундаментально викривив на­ торського (Fourcade & Healy, 2007: 286). ше розуміння економічної системи, що знадобиться Держава присутня на всіх ринках. Природно, що багато зусиль для досягнення рівня, на якому ми змо­ її присутність проявляється у фіксованій ціні на пше­ жемо адекватно оцінювати різні альтернативи управ­ ницю чи хліб. Але вона помітна ще й у субсидуван­ні лінню ринком та покаранням і ліквідуємо нашу нео­ вирощування пшениці, у наданні привілеїв Чиказь­кій лі­беральну карність.

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

27


Зведені посилання розділу Aladjem, T., 2008. The Culture of Vengeance and the Fate of American Justice. NY: Cambridge UP. Baptist, W.& Bricker-Jenkins, M., 2001. A View from the Bottom: Poor People and their Allies respond to Welfare Reform. Annals of the American Academy of Political and Social Science, September, Vol. 577: 144–156. Beccaria, C. 1995, On Crimes and Punishments and Other Writings. Cambridge UK: Cambridge UP. Bourdieu, P. et al., 1999. The weight of the world. Cambridge: Polity. Brenner, N., 2004. New State Spaces. Urban Governan­ ce and the Rescaling of Statehood. Oxford: Oxford University Press. Bureau of Justice Statistics (BJS). 2004. Special Re­ port: State Prison Expenditures, 2001. Available at: http://www.ojp.usdoj.gov/bjs/pub/pdf/spe01.pdf. California Department of Corrections and Rehabili­ tation, 2007. Budget Overview. [online] 2007–08 Available at: http://www.cdcr.ca.gov/BudgetRegs/ budgetOverview0708.html. Campbell, J. & Pedersen, O. eds., 2001. The Rise of Neoliberalism and Institutional Analysis. Princeton, NJ: Princeton University Press. Comaroff, Jean & Comaroff, John eds., 2001. Millen­ nial Capitalism and the Culture of Neoliberalism. Durham, NC: Duke University Press. Dumont, L., 1977. Homo aequalis: Genèse et épanou­ issement de l’idéologie économique. Paris : Galli­ mard. Eick, V. Grell, B. Mayer M.& Sambale, J., 2004. Non­ pro­fits und die Transformation lokaler Be­schäf­ tigungspolitik. Münster: Westfälisches Dampfboot. Fine, J., 2006. Worker Centers. Organizing Communities on the Edge of a Dream. Ithaca, London. Fletcher, M., 2008. Highly Skilled and Out Of Work. Long-Term Joblessness Spreads in Middle Class. Washington Post, 21 January, A01. Foucault, M., 1994. Dits et écrits IV – 1980–1988. Paris : Gallimard. Foucault, M., 1995. Discipline and punish: The birth of the prison. NY: Vintage. Foucault, M., 2004a. Sécurité, Territoire, Population : Cours au Collège de France. 1977–1978. Paris : Seuil/Gallimard. Foucault, M., 2004b. Naissance de la Biopolitique : Cours au Collège de France. 1978–1979. Paris : Seuil/Gallimard. Fourcade, M. & Healy, K., 2007. Moral Views of Mar­ ket Society, Annual Review of Sociology, vol. 33: 285–311.

28

Garland, D., 2002. The culture of control: Crime and social order in contemporary society. Chicago: U of Chicago Press. Giddens, A., 2000. The third way.Oxford: Blackwell. Harcourt, 2008. Cesare Beccaria et son traité «Des délits et des peines». In : Halperin, J.-L. et Cayla, O. eds., Les Grandes Oeuvres Juridiques, Paris: Edi­ tions Dalloz. Harvey, D., 2007. A brief history of neo-liberalism. Ox­ ford: Oxford UP. Jacobsen, M., 2005. Downsizing Prisons: How to Re­ duce Crime and End Mass Incarceration. New York: New York UP. Jessop, B. 1994. The Transition to Post-Fordism and the Schumpeterian Workfare State. In: Burrows, R. and Loader, B. eds., Towards a Post-Fordist Wel­ fare State? London: Routlege. Jessop, B., 1999. The Changing Governance of Wel­ fare: Recent Trends in its Primary Functions, Scale and Modes of Coordination. Social Policy and Ad­ ministration, 33(4): 348–359. Krinsky, J., 2007. Free Labor. Workfare and the Con­ tested Language of Neoliberalism. Chicago: U of Chicago Press. Le Mercier de La Rivière, P.-P., 1910. L’ordre naturel et essentiel des sociétés politiques. Paris: P. Geuthner. Leitner, H. Peck, J. & Sheppard, E. eds., 2007. Contest­ ing Neoliberalism; The Urban Frontier. New York: Guilford Press. Marx, K., 1974. Théories sur la plus-value (Livre IV du «Capital»). 3 tomes. Sous la direction de Gilbert Badia. Paris : Editions Sociales. Massachusetts Taxpayers Foundation, 2003. Bulletin: State Spending More on Prisons than Higher Education. [online] Nov 24, 2003. Available at: http://www.masstaxpayers.org/data/pdf/bulle­ tins/11-24-03%20Corrections%20Bulletin.PDF Mayer, M., 1996. Postfordistische Stadtpolitik. Neue Regulationsweisen in der lokalen Politik und Pla­ nung. Zeitschrift für Wirtschaftsgeographie, 40 (1– 2): 20–27. Mayer, M., 2002. Soziales Kapital und Stadtentwick­ lungspolitik – ein ambivalenter Diskurs. In: Haus, M. ed., Lokale Politik, soziales Kapital und Bürgerge­ sellschaft. Opladen: Leske+Budrich: 33–58. Mayer, M., 2006. Combattre l’exclusion sociale par l’empowerment: le cas de l’Allemagne. Geographie Economie Societé, März, 8/1: 37–62 . Mayer, M., 2008. Armutspolitik in amerikanischen Städten. Prokla, Dezember, 153.

Зведені посилання розділу


Mendieta, E., 2007. Penalized Spaces. The ghetto as prison and the prison as ghetto. CITY, 11/3: 384–390. Moore, S. 2009. Prison Spending Outpaces All but Medicaid. New York Times, 3 March. Olivier-Martin, F., 1988. La police économique de l’Ancien Régime. Paris : Éditions Loysel. Peck, J. &and Theodore, N., 2008. Recombinant Work­ fare across the Americas. Vortrag auf der Jahres­ tagung der American Association of Geographers, Boston, April 2008. Piven, F. & Cloward, R., 1993. Regulating the poor: The functions of public welfare. NY: Vintage. Posner, R., 1985. An Economic Theory of the Crimi­ nal Law, Columbia Law Review, vol. 85(6), October: 1193–1231. Quesnay, F., 1969. Tableau économique des phy­sio­cra­ tes. Paris: Calmann-Lévy.

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

Swarts, H., 2008. Organizing Urban America. Secular and Faith-based Progressive Movements. U of Min­ nesota Press. Tan Chan, V. & Newman, K. 2007. The Missing Class: Portraits of the Near Poor. Boston: Beacon Press. Tissot, S., 2007. The Role of Race and Class in Urban Marginality. CITY, 11/3, Dec: 364–369. Veyne, P., 2008. Foucault: Sa pensée, sa personne. Par­ is : Albin Michel. Wacquant, L., 2001. The penalisation of poverty and the Rise of Neoliberalism. European Journal on Criminal Policy and Research, Vol. 9: 401–412. Wacquant, L., 2007. Urban Outcasts. A Comparative So­ ciology of Advanced Marginality. Cambridge: Polity. Wacquant, L., 2008. Odering Insecurity: Social Polar­ ization and the Punitive Upsurge. Radical Philoso­ phy Review, 11 (1): 9–27. Wacquant, L., 2009. Punishing the poor: The neoliberal government of social insecurity. Duke UP.

29


Розділ 2. Дослідження


Криміналізація споживачів ін’єкційних наркотиків в Україні: причини, наслідки, альтернативи Катерина Максименко В Україні оціночна кількість споживачів ін’єкційних Українська наркополітика є досить жорсткою що­ наркотиків сягає від 324 тисяч до 425 тисяч людей до пересічних споживачів наркотиків. Так, за офіцій­ станом на 2006 рік (Балакірєв et al., 2006), тобто ною статистикою, близько п’ятої частини з усіх засу­ більше одного відсотка населення у віці від 15 до джених в Україні складають особи, що скоїли злочини, 49 років. Разом з тим, ставлення переважного загалу пов’язані з незаконним обігом наркотиків. Станом на населення до наркозалежних позначається високим 2008 рік з-посеред усіх зареєстрованих в Ук­раїні зло­ ступенем стигматизації та дискримінації. Споживачі чинів майже 17% склали злочини, пов’язані з неза­ наркотиків вважаються відповідальними за такі сус­ конним обігом наркотиків. З  них 56% склали зло­ пільні негаразди як погіршення криміногенної, еко­ чини за статтею 309 КК — «зберігання наркотиків». номічної та епідемічної ситуації у країні. Така ситуація триває з 2004 року (Скала, 2009). Коли Стигматизуючі ставлення, поширені в українсько­ йдеться про статтю «зберігання наркотиків», ми му­ му суспільстві, звичайно, певною мірою можна пояс­ симо пам’ятати, що переважну кількість засуджених нити інстинктивною захисною реакцією суспільства за нею складають наркозалежні особи, затримані із на небезпеку, пов’язану із вживанням нелегальних власною добовою дозою. З 2005 року, за статистикою наркотиків. Однак значна поширеність таких ставлень Верховного Суду України, частка засуджених за нар­ змушує споживачів наркотиків ставати прихованою козлочини серед загальної кількості стабільно зрос­ групою, поглиблюються процеси маргіналізації цієї тає — з 15% до 20% у 2007 (Скала, 2009). частини населення, що призводить до цілого спектру Граничні норми речовини, за зберігання якої пе­ негативних наслідків, таких як: подальше поглиблен­ редбачено кримінальну відпові­даль­ність, в Україні є ня криміналізації наркозалежних, розвиток нелегаль­ низькими, меншими не тільки за європейські, але й за ної економіки, погіршення епідемічної ситуації, по­ російські. Ці кількості менші за одноразову серед­ слаблення соціальної тканини та соціального капіталу. ню дозу пересічного споживача. Так, беручи до ува­ Особливо шкідливі в цьому сенсі прояви стигматиза­ ги найбільш поширені в Україні ін’єкційні наркотики, ційного ставлення та дискримінаційних практик се­ кримінальну відповідальність передбачено за збе­ ред представників інституцій, які теоретично зобов’я­ рігання більше ніж 0,1 грама ацетильованого опію, за­ні підтримувати суспільну безпеку — медичних та 0,5 грама екстракту опію, 10 грамів макової соломки правоохоронних закладів. Наприклад, про такий до­ і 0,15 грама амфетамінів. Однак у Росії, яка теж не свід взаємодії з представниками медичних установ є прикладом толерантності щодо споживачів нарко­ говорять споживачі ін’єкційних наркотиків: тиків, аналогічні цифри вищі: 0,5 грама, 1 грам, 20 Я прихожу в больницу и говорю, что я ВИЧ — инфи­ грамів і  0,2 грама (Скала, 2009). На практиці, зни­ цированный или наркоман, от меня начинают отво­ ження граничних кількостей наркотичних засобів, за рачиваться все врачи. Значит, мне нужно молчать, я перевищення яких настає кримінальна відповідаль­ вынужден идти на обман. У меня допустим болит зуб, ність, означає, що люди, хворі на наркозалежність, ще значит, я начинаю обманывать врачей, значит этими більше маргіналізуються і ще менше приділяють ува­ инструментами лечат всех. Или, например, еду в по­ ги безпеці вживання наркотиків. Наприклад, такою є ликлинику, они узнают, что ты больной, то для тебя ситуація для споживачів ін’єкційних наркотиків: сразу — отдельная очередь и говорят: «Прийдешь по­ Где нашёл наркотик, там и шприцы находят, да­ сле пяти часов», — ты прийдешь, и тебя будет лечить же использованные. Он же не поедет с этим нарко­ какая-нибудь санитарка.1 (Determination areas…, 2006) тиком через весь город, туда, где работает бригада 1 Використано матеріали дослідження, організованого Clinton HIV/AIDS Initiative, Київ 2006. В ході дослідження було про­ ведено три фокус-групові обговорення із 24-ма споживачами

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

ін’єкційних наркотиків, а також три фокус-групові обговорення із працівниками галузі охорони здоров’я. Доступ до цільової групи здійснено за сприяння громадських організацій.

33


снижения вреда, за шприцами, потому что это мили­ ция — раз, кумарит — два, ему быстрее надо. (Оценка охвата ПИН…, 2006) Раньше милиция так сильно не занималась борбой с наркоманией, а сейчас, потому что доступ к нарко­ тикам ограничили, вероятность получить инфекцию больше. А наркоманов как было, так и останется, то есть в этой суматохе получается все на измене, и не так контролируется ситуация. (Оценка охвата ПИН…, 2006) Важливою особливістю так званої «боротьби з нар­ команією» в Україні постає поєднання жорстких норм українського законодавства із досить поширеними протиправними практиками правоохоронців. Напри­ клад, за українським законодавством можна бути звільненим від кримінальної відповідальності за збе­ рігання наркотиків в обмін на співробітництво із роз­ криття злочинів, пов’язаних із їх незаконним обігом (КПК України, Стаття 307-4). А наркозалежні вважа­ ються правоохоронними органами важливим джере­ лом інформації про наркобізнес та інші злочини. Тому в Україні практикуються регулярні міліцейські рейди з метою виявлення споживачів та встановлення їх на облік у міліції та наркодиспансерах. На практиці ж та­ кі обшуки можуть проводитися за відсутності свідків та призначатися заднім числом, що суперечить про­ цесуальним нормам (Human Rights Watch, 2006). У меня свой дом. Ну их на фик — постоянные обыски. Звонок в дверь, все обыскали, ничего не нашли. Нашли табак. Посылают на экспертизу: «Страшный нарко­ тик марихуанна». Дали год условно. За полгода было пять обысков. (Determination areas…, 2006) Згідно зі свідченнями наркозалежних, пересліду­ ван­ня споживачів ін’єкційних наркотиків правоохо­ рон­цями з застосуванням незаконних дій — дуже по­ ширене явище. Серед них: під­ки­дання наркотиків наркозалежному, вимагання грошей при затриманні або під час утримання, вимагання підписати «зізна­ ння», вимагання надати інформацію або фальшувати свідчення. Наркозалежні зазначають, що задля досяг­ нення своєї мети правоохоронці можуть застосовува­ ти незаконні дії: фізичні та психологічні тортури — по­ биття, електрошок, задушення, погрози сексуального насилля, шантаж (Human Rights Watch, 2006). Давление правоохранительных органов — это бес­ предел полнейший. Если даже у тебя ничего с собой нет, у тебя всегда есть мысль, что тебе подсунут наркотики. Мало того, что могут подсунуть, ты ещё и плюс ко всему можешь лишиться здоровья, если ты своим лицом немного не вышел. То есть, свободно ты пройти по улице не можешь, тебя встретят пару раз и как минимум ты за эти пару раз получишь де­ сять затрещин и пару поджопников. Особенно это

34

касается общественных мест: базары, вокзалы, где скопление народа. То есть, наркоман это по — любому для них считается криминальная личность (Determination areas…, 2006) Я как пойду на вокзал, так там меня все время при­ нимают одни и те же.… Всё в корыстных целях. Кида­ ют, что у них есть, в карман, составляют протокол и начинается дознание, то да сё… и всё заканчивается в 150 долларов. (Determination areas…, 2006) Поширеним способом чинити тиск на споживача наркотиків є погрози або дії із затримання людини з метою встановлення особи. В Україні на це зако­ ном виділяється 72 години (КПК України, Статті 106, 165–2). Проведення 72 годин замкненим у слідчому ізоляторі для наркозалежного автоматично означає отримання стану абстиненції. Задля припинення бо­ лісних відчуттів наркозалежні погоджуються на всі вимоги правоохоронців (Human Rights Watch, 2006). У меня с собой был шприц с раствором. И меня при­ нимают с этими двумя кубами. Пока я еду, я незамет­ но раствор выливаю. Привозят меня в милицию. По­ нятно, что нет ни санкции на обыск, ничего нет. А у меня ничего нет, кроме шприца пустого. Меня на­ чинают осматривать. Потом я одеваюсь, и мне гово­ рят, что давай пиши, что у тебя было два куба, или мы тебе нальём десять, и есть понятые. Или сейчас мы с тобой договариваемся, ты пишешь заявление на себя, приносишь денежку, и мы с тобой расходимся. А нет, то на трое суток тебя упаковываем. А мне нельзя по ряду причин на трое суток попадать. Я не знаю, на какие подвиги я бы пошла и на какие подвиги меня бы спровоцировали пойти. (Determination areas…, 2006) Крім того, трапляються факти втручання міліції у роботу проектів зі зменшення шкоди. Така робота спрямована на обмеження негативних наслідків вжи­ вання ін’єкційних наркотиків, зокрема, на поперед­ ження передачі ВІЛінфекції та інших небезпечних хвороб. Подібні організації здійснюють обмін вико­ ристаного ін’єкційного інструментарію на стерильний та надають інформацію, як попередити зараженню. Правоохоронці можуть використовувати у своїх ін­ тересах те, що в певне визначене місце приходять споживачі наркотиків. Через це відвідування поді­ бної організації може бути небезпечним для спожи­ вача. За свідченнями наркозалежних, таким чином можна потрапити в  міліцію, маючи із собою лише чисті або використані шприці: Бывает, что иногда взял шприцы, отошел, а через метр тебя уже менты схватили, скрутили, отвезли и все. Наркоманы бояться посещать пункт обмена, потому что с пустым шприцом тоже могут поймать. (Оценка охвата ПИН…, 2006)

Катерина Максименко. Криміналізація споживачів ін’єкційних наркотиків в Україні…


То, что я не понесу на пункт снижения вреда ис­ пользованные шприцы, это 100%. Потому что менты могут остановить и начать, что это твой, отпе­ чатки пальцев, туда-сюда, начнут катать, а особен­ но, если увидят деньги, то не отмахаешься от них. Значит, идешь за наркотиками. Им же надо за что-то зацепиться и уже понятно, что ты уже ни на какую точку обмена шприцов не попадеш. (Оценка охвата ПИН., 2006) Неправочинні дії міліції можуть бути причинами того, що частина наркозалежних бере на себе відпо­ відальність за злочини, яких вони не коїли, а праців­ ники міліції таким чином забезпечують високі по­ казники розкривання злочинів (Human Rights Watch, 2006). Жорстка офіційна політика щодо наркозалежних поєднується з побутовою дискримінацією в закладах охорони здоров’я. Це стає перепоною для хворих на наркоманію в отриманні медичної допомоги. Зокрема, в державних наркологічних центрах нар­ козалежних за законом обов’язково треба реєструва­ ти. Таким чином на законних підставах встановлюєть­ ся контроль за представниками цієї маргіналізованої групи. Самі ж споживачі намагаються по-можливості уникати такого обліку, оскільки це певним чином об­ межує їх: необхідно регулярно проходити медогляд і засвідчувати свою тверезість, в багатьох випадках неможливо працевлаштовуватися, неможливо отри­ мати водійські права, крім того дані про особу пере­ даються в правоохоронні органи. Таким чином люди­ на автоматично посідає найнижче місце в соціальній структурі, «дно», з якого важко піднятися. Когда состоишь на учёте у нарколога, сразу же воз­ никает проблема свободы. Мне, допустим, содержать семью, кормить-одевать ребёнка. И я этого просто не могу делать. А из этого следует, что люди могут идти и на криминал, и на всё что угодно, чтобы за­ работать на эти же наркотики. Либо чтобы про­ кормить ребёнка своего. Куда ни обратишься, тебя пробивать начинают и видят, кто ты. Физически я работать не могу, правильно? Мне, допустим, хочет­ ся за рулём сидеть. А получить права я не могу, по­ тому что я состою на учёте. (Determination areas…, 2006) Варто зазначити, що облік може давати наркоза­ лежному певні вигоди. Наприклад, затриманого мі­ ліцією можуть звільнити від кримінального пе­ре­слі­ дування в разі його погодження проходити ліку­ван­ня від наркозалежності, що, відповідно, означає взяття на облік (КПК України, стаття 309-4). Отримання ін­ шої медичної допомоги для наркозалежних усклад­ нено, якщо вони не перебувають на обліку в нарко­ диспансері:

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

К любому врачу заходишь, по любому вопросу, пусть у тебя нога поломана, пусть ещё что-нибудь, врач у тебя спросит: «Ты состоишь на учёте у нарколога?» (Determination areas…, 2006) В індивідуальних бесідах наркозалежні теж свід­ чать про прямі, а частіше непрямі відмови у наданні медичних послуг. Зокрема, для цього може викорис­ товуватися механізм переадресації з одного медза­ кладу до іншого, в результаті чого споживач може сам відмовитися від подальших спроб отримати медичну допомогу: Пришла к хирургу: у меня нога опухла. Тот отправ­ ляет меня на консультацию в  больницу. Затем во второй раз меня туда посылают. Оттуда меня опять направляют в свою поликлинику. Потом направляют в какой-то стационар. Я прихожу, она мне говорит, что надо кардиограмма, надо сдать все анализы. Я сде­ лала, прихожу, а она мне говорит: «У тебя низкий ге­ моглобин, я тебя не могу взять». У меня нога опух­ шая, мне уже говорят, что мне ногу отрежут, и гонят с одной больницы в другую. И в конце концов я просто перележала дома, пока не спала опухоль. (Determination areas…, 2006) Споживачам ін’єкційних наркотиків також можуть відмовляти у наданні швидкої допомоги, або ж за цю послугу вимагають гроші (Barcal et al., 2005): Приезжает скорая. У меня была давление 180 на 90 и разрывалась голова. Та приезжает, увидела аб­ сцесс: «А?! А это что такое?! Наркоманка?! А что ж ты хочеш? Тебя кумарит!». И за секунду, в общем, под­ нимается, разворачивается и уходит. Скорая ровно 2 минуты пробыла. (Determination areas…, 2006) А безпосереднє перебування наркозалежних у ме­ дичних закладах ускладнене можливими проявами синдрому абстиненції: наркозалежний або змушений приймати нелегальний наркотик в цій установі, або змушений йти з лікарні з цією метою, інакше ж оточу­ ючі стають свідками важкого психічного та фізичного стану хворого. Такого пацієнта можуть на законних підставах виключити з медичного закладу за пору­ шення дисципліни лікувального закладу: Тебя не выпускают из больницы. Ты рассказываешь, что тебе плохо и тебе нужно поправить состояние здоровья, а тебе говорят «лежи». И умрешь так. А ты находишься на стационаре, у них — ответственность. (Determination areas…, 2006) Я ушла из больницы, предупредив врача. Объясни­ ла, как оно. Потом меня автоматически выписыва­ ют. Я не пыталась вернуть­ся, у меня все препараты на руках. Смысла не было. Но, обычно, практически сразу, за нарушение режима, ты моментально выле­ таешь. Или платишь деньги, чтобы решить этот конфликтный вопрос. (Determination areas…, 2006)

35


Наявне дискримінаційне ставлення з боку медич­ них працівників (Barcal et al., 2005) посилюється ще й тим, що наркозалежні не можуть фінансово забез­ печити своє лікування. Незважаючи на те, що за Кон­ ституцією громадяни України мають право на безкош­ товну медицину, фактично, хворі не лише змушені купувати медичні препарати для свого лікування, але й  оплачувати роботу лікарні та лікарів у  фор­ мі обов’язкових «благодійних внесків» та хабарів — «по­дяк» персонально медикам (Markovska & Isaeva, 2007). Це відштовхує споживачів ін’єкційних нарко­ тиків від отримання медичної допомоги: Больница — это вымогаловка, это по-любому ка­ кой-то попандос. Если я попал в больницу, значит это у меня уже что-то по-серьезному, я не могу уже либо с койки подняться, или при смерти. Только в таком случае я пойду в больницу, потому что других вари­ антов уже нет… (Determination areas…, 2006) Когда приходит человек к врачу, и врач по внешне­ му виду определяет, что это проблемный больной — наркоман, у него интерес пропадает. Если ты не подо­ греешь этот интерес финансами, то на этом этапе всё твоё лечение может и закончится. Как только пе­ реступаешь порог медучреждения государст­венного, начинается сразу: мыло хозяйственное, порошок, чер­ вонцы положи. Если ты не ложишь эти червонцы, на­ чинается возня. В том плане, что на тебя плевали, вроде тебя нету там вообще в этом отделении. (Determination areas…, 2006) Окремо постає питання співпраці закладів охоро­ ни здоров’я та правоохоронних органів, що усклад­ нює для споживачів отримання медичної допомоги. Є свідчення, що наркозалежні вимушені давати ха­ барі співробітникам медичних закладів, щоб ті не передавали інформацію в міліцію, якщо з характеру медичних проблем є очевидним, що людина вживає наркотики (наприклад, абсцеси, сепсиси, передозу­ вання) (Human Rights Watch, 2006).

наркотиків інфіковані ВІЛ (World drug report 2009). Значна частина наркозалежних вживає ін’єкційні наркотики у вкрай ризикований спосіб, використо­ вуючи брудні шприци, заражений наркотичний роз­ чин, не стерилізують місце уколу та роблять ін’єкції в антисанітарних умовах (Bootha et al. 2006; Ball et al. 1998). Наприклад, у дослідженні 2003 року ли­ ше 29% СІН повідомили про постійне використання чистих голок. 47% СІН повідомили про використання спільного інструментарію під час останньої ін’єкції (ICF «International HIV/AIDS Alliance», 2003). Пригнічення хворих на хімічну залежність погір­ шує епідемічну ситуацію в Україні. Велика частина ув’язнених, у тому числі й засуджені за наркозлочини, виходять із важкими або невиліковними хворобами з установ пенітенціарної системи. Наприклад, кожна третя людина в програмах підтримки ВІЛ-позитивних людей мала справу з установами пенітенціарної сис­ теми. Ці люди, як правило, були кілька разів затримані зі своєю добовою дозою наркотиків. Значна частина з них вийшла із в’язниць із діагнозом «туберкольоз» (Лєженцов, 2009). У в’язницях також можуть вживати ін’єкційні наркотики; разом з тим, відсутні умови для запобігання ВІЛ-інфекції і використання стерильного інструментарію. Відсоток хворих на ВІЛ у в’язницях вище, ніж в цілому по країні: згідно з даними ВООЗ, у 2000 році ця цифра складала 7% (Human Rights Watch, 2006). Що стосується згаданого туберкульозу, то в місцях позбавлення волі з 200 000 ув’язнених відкриту форму туберкульозу мали 14 000, що стано­ вить 7%. Крім того, туберкульоз є причиною смерті у місцях позбавлення волі більше, ніж у 40% випадків (Human Rights Watch, 2006). Окремо постає проблема мультирезистентного туберкульозу, який утворюєть­ ся при непослідовному лікуванні, від чого особливо потерпають споживачі наркотиків. Так, у дослідженні в 13 регіонах України у 2005 році було встановлено, що 2450 людей припинили лікування від туберку­ льозу, оскільки були виписані з лікарень за вживання *** наркотиків. З них 420 людей мали також позитивний Реалії української державної наркополітики, право­ ВІЛ-статус (Human Rights Watch, 2006). Іншу велику охоронної системи та нелегальної економіки призво­ проблему, пов’язану з уживанням ін’єкційних наркоти­ дять до передчасної смертності серед сотень тисяч ків, складають вірусні гепатити В і С. Загалом, офіційні представників теоретично найбільш продуктивної дані щодо поширеності вірусних гепатитів в Україні є частини суспільства — молодих людей віком до 45 обмеженими, оскільки до 2009 р. реєструвалися го­ років. У програмах зі зниження шкоди серед нарко­ стрі форми захворювань. Наприклад, серед тих, хто залежних рідко зустрічаються клієнти старші за 45 офіційно лікувався від вірусних гепатитів станом на років, причому останні повідомляють, що більшість 2002 рік, 18% склали споживачі ін’єкційних наркоти­ їх друзів і знайомих, з якими вони разом вживали ків (Чуба, 2002). наркотики, вже немає в живих (Анонімні клієнти…, Жорстка карна політика щодо хворих на нарко­ма­ 2008). Причини смертності  — передозування, на­ нію поглиблює соціальні проблеми: заганяє в тінь спо­ силля та інфекційні хвороби. Зокрема, за оцінками живачів наркотиків, призводить до їхньої подальшої ООН, майже 42% українських споживачів ін’єкційних девіації, штовхає на численні майнові кримінальні

36

Катерина Максименко. Криміналізація споживачів ін’єкційних наркотиків в Україні…


порушення (Сердюк, 2002), призводить до поширен­ ня ризикованих ін’єкційних практик, дає додатковий поштовх для розвитку нелегальних ринків та надає ґрунту для зростання корупції як на всіх щаблях сус­ пільної системи (Human Rights Watch, 2004). Джок Янг зазначає, що кримінальне переслідування спо­ живачів наркотиків призводить до того, що девіантні цінності таких осіб консолідуються і набувають вира­ женої форми, а стиль життя і реальність змінюються відповідно до наявних щодо споживачів наркотиків стереотипів (Young, 1971). А на переконання Лоїка Вакана, кримінальне переслідування бідних саме по собі виступає додатковим фактором збіднін­ня (Wacquant, 2001: 410). Специфічних рис криміналізація набуває для нар­ козалежних жінок. Вони стають надзвичайно враз­ ливими для насилля в усіх його проявах, оскільки не мають можливості звернутися по захист своїх прав до офіційних установ (Maher & Hudson, 2007). Проблем­ ним для таких жінок стає і захист їхнього репродук­ тивного здоров’я (Pinkham & Malinowska-Sempruch, 2007: 33). Складність легально отримувати гроші на підтримку звички до наркотиків призводить до за­ лучення значної частини наркозалежних жінок до секс-бізнесу. Відповідно, ці жінки стають особливо вразливими з точки зору зараження інфекціями, які передаються статевим шляхом. Крім того, вони скла­ дають одну з груп-містків, через які інфекція переда­ ється до інших груп населення (Vickerman et al., 2006). За опитуванням 2007 року серед споживачів нарко­ тиків, 20% респонденток, які мали статеві контакти протягом останнього року, зазначили, що надавали секс-послуги за винагороду (Моніторинг поведінки споживачів…, 2007). А  за результатами досліджен­ ня 2007 року серед жінок комерційного сексу, 44% респондентки визнали, що вживали наркотики, при чому 22% з усіх опитаних були ін’єкційними спожи­ вачками (Моніторинг поведінки жінок…, 2007). Вар­ то зазначити, що високий ступінь стигматизованості секс-бізнесу як заняття може призводити до того, що в опитуваннях частина респондентів відповідає не­ щиро, а отже кількість залучених до секс-бізнесу є насправді вища. Наприклад, за дослідженням в місті Одеса, 75% опитаних жінок, які споживають ін’єкційні наркотики, визнали, що є працівниками галузі комер­ ційного сексу(Vickerman et al., 2006). Експерт Світла­ на Тищенко, посилаючись на досвід роботи з нарко­ залежними, зазначає: Если нужен наркотик, то это (секс-бизнес) — впол­ не реально. Как часто? Некоторые просто выходят, уже когда в системе, каждый день, и зарабатывают (на наркотики) деньги таким образом, а другие, может быть, как-то пореже. Но практически все занимаются

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

этим. Даже есть такие пары, где партнер, мужчина, пользуется тем, что она так зарабатывает. (Оценка внедрения…, 2009) *** Наведені свідчення і факти демонструють, що наявна в Україні наркополітика не вирішує проблем нарко­ти­ зації суспільства. Виникає запитання, наскільки спра­ ведливою і  правомірною вона є.  Виглядає так, що основним об’єктом її уваги є люди, важко хворі на хімічну залежність, у той час як нелегальні структури, які організовують наркобізнес, часто-густо оминають­ ся увагою правоохоронців. Ось що говорять із цього приводу споживачі наркотиків: Каждый из нас тратит огромные деньги на нарко­ тики. И это не для кайфа, а чтобы не умереть, что­ бы подняться с кровати. А когда ты идёшь на работу, чтобы что-то порешать, это не реально, тебя тут же вяжут те же товарищи. Если раньше им можно бы­ ло цеховых потрусить, то сейчас это регламентиру­ ется. Сейчас единственные, кто остался, это — нарко­ маны. Все знают барыжные точки. Любого таксиста спроси. Тебя отвезут, покажут, где можно купить. Ну и что, кого берут? Берут наркоманов, с которых вы­ жимают деньги. (Determination areas…, 2006) Тим не менше, наявна форма реалізованої в Укра­ ї­ні наркополітики зумовлена низкою важливих при­ чин. Це і корумпованість органів влади та суспіль­них інституцій, і, цілком імовірно, безпосеред­ня вигода окремих представників владних і силових відомств від наявної ситуації, і нездатність української верхів­ ки вирішувати структурні проблеми, які призводять до криміналізації та наркотизації населення, і стиг­ матизованість наркозалежних. Криміналізація споживачів наркотиків і їхня стиг­ матизація з боку суспільства виступає певною гаран­ тією, що покарань за незаконні дії щодо споживачів наркотиків не буде: наркозалежний як криміналізо­ вана за визначенням особа не має змоги звернутися в офіційні установи з приводу відновлення справед­ ли­вості, і громадська думка так само не стане на йо­ го захист. Почему милиция так относится к  наркоманам? Потому что мы — бесправные, мы не можем пожало­ ваться, потому что любой наркоман, даже если он работает, рано или поздно совершил какой-то кри­ минальный поступок, не законопослушный гражда­нин однозначно. И с наркомана самое простое снять день­ ги. И проще всего доказать, что наркоман виноват, и он жаловаться никуда не пойдёт. (Determination areas…, 2006) Жорстка політика криміналізації наркозалежних загострює увагу населення на споживачах наркоти­ків

37


як джерелі суспільної небезпеки. Люди, хворі на хі­ всё равно снова вернёшся к наркотикам. Это — зам­ мічну залежність, стають таким чином певним об’єктом, кнутый круг. (Determination areas…, 2006) на який зручно направляти суспільне невдоволення Варто зазначити, що явище поширення хімічних українців, зумовлене загальним погіршенням соці­ залежностей в Україні багато дослідників розгляда­ альних стандартів. У  свою чергу, моральна паніка ли в контексті перехідного періоду (transition) після (Macek, 2006) в  українському суспільстві навколо колапсу СРСР (Rhodes & Simic, 2005). Справді, 90-ті наркоманії виправдовує в очах загалу практики жор­ роки стали часом важких випробувань для українців. сткого переслідування споживачів наркотиків. Колапс системи негативно позначився на всіх галу­ Отрицательное отношение к наркоманам во всём зях суспільного життя: праці, освіті, охороні здоров’я, проявляется. Человек об этом, может быть, ещё не комунальній власності, забезпеченні дозвілля. Меш­ знает ничего. Но само слово «наркоман» уже звучит канці України після розвалу СРСР відчули пробле­ для него как для верующего «дьявол». То есть, у него ми навіть у задоволенні основних життєвих потреб. уже вырабатывается внутри какое-то негативное У ті часи спостерігалося стрімке падіння рівня наці­ настроение, он тебя не знает, но уже он мысленно онального ВВП.1 Сподівана тривалість життя в кра­ себя подготовил. Это единицы тех людей, которые їнах на території колишнього СРСР зменшилась на к тебе относятся с понимаем, нормально и даже виду 10–15 років (Godlee, 2005). Однією з причин зрос­ не подают. (Determination areas…, 2006) тання передчас­ної смертності та захворювань із не­ Застосування сили до людей, фактично позбав­ догляду було зловживання алкоголем та наркотика­ лених громадянських прав (а  серед таких можуть ми. Не останню роль тут зіграло послаблення системи опинитися не лише наркозалежні, але і нелегальні охорони здоров’я, зокрема скорочення роботи нар­ мігранти, бездомні, психічно хворі, представники різ­ кологічних служб. Наприклад, у  період із  1990 до номанітних меншин), може бути пов’язана із бажан­ 2000 року кількість нарколо­гів зменшилася на 19%, ням влади компенсувати дефіцит своєї легітимності а кількість наркологічних ліжок зменшилась аж на (Wacquant, 2001: 402). Кримінальне переслідування 59% і склала 7239 ліжок по всій Україні (Лавренко споживачів наркотиків є своєрідною відповіддю на­ & Лін­сь­кий, 2002). У цей же час кількість хворих на явної системи на цілий ряд проблемних моментів. хімічні залежності стрімко зростала. Зокрема, протя­ Наприклад, для правоохоронної системи, отриманої гом 2002–2007 років кількість офіційно зареєстро­ у спадок від СРСР, споживачі ін’єкційних наркотиків є ваних на обліку МВС України осіб, що вживають нар­ надзвичайно зручною групою для виконання плано­ котики без медичної мети, зросла майже в 1,4 рази: вих показників міліції з розкриття злочинів. Так існу­ з 112,5 тис. у 2002 році до 154,4 тис. станом на 1 січ­ юча система може демонструвати суспільству актив­ ня 2007 (Раєцька, 2008). Ситуація з лікуванням наркозалежності в Україні ну діяльність, оминаючи при цьому увагою злочини високопосадовців. Для держави, яка не справляється також ускладнена. Кількість наркологічних диспан­ зі своїми соціальними зобов’язаннями, переслідуван­ серів є меншою, ніж у 2000 році — 6081. Зокрема, ня споживачів може надавати позірної легітимації у 2007 році, за статистикою МОЗ України, кількість існуючого державного ладу. В той самий час існуван­ хворих із наркотичними проблемами, що проходили ня системи нелегального наркообігу перверсивним медичне лікування, склала 59 643 людини (Зріз нар­ чином знімає для можновладців проблеми зайнятос­ котичної ситуації в Україні…, 2008). Офіційна статис­ ті та соціального захисту значної частини населен­ тика не показує, яка частина з цих людей є спожива­ ня у  молодому віці: коли для значної частини лю­ чами ін’єкційних наркотиків, отже, кількість тих, хто дей немає достойного легального місця в соціальній лікувався в державних закладах, є менше 14% від структурі, може утворитися замісна тіньова структура, оціночної кількості споживачів ін’єкційних наркоти­ ків. Причому, змістом більше ніж 92% випадків ліку­ з якої вже не так просто вибратись: Даже если ты не хочешь торговать наркотиками, вання наркотичних розладів була виключно фізична для тебя это неприемлемо, ты не хочешь вообще ни­ как быть связанной с барыжным движением, то тебя 1 В Україні між 1990 і 1994 роками валовий внутрішній продукт поставят в такую ситуацию. Ты вроде как освободил­ впав на 45.6%, індустріальний видобуток скоротився на 40.4%, ся, и всё время мысли о том, пока ты сидишь, о том, сільськогосподарський — на 32.5%. Лише за 1994 рік, падіння ВВП склало 22.9%. Реальні обсяги безробіття були приховані что — всё, надо строить свою личную жизнь, не буду (номінально люди числилися на роботі, але фактично їхні під­ воровать — все! Пока тебя не подтолкнёт кто-то. То приємства не працювали), однак фактично ж у 2000 році рі­ ли там с семьёй, там мама начинает тебя грузить вень безробіття сягнув 2 707 000, що склало 11,7% економічно чем-то, то ли вот просто даже столкновение у меня активного населення віком 15–70 років, а серед них 63.5% були безробітними більше року (Whiteside & Renton, 2002). с милицией, за тобой надзор. Проблема в том, что ты

38

Катерина Максименко. Криміналізація споживачів ін’єкційних наркотиків в Україні…


детоксикація (Зріз наркотичної ситуації в Україні…, 2008). У той же час необхідні програми ресоціаліза­ ції малодоступні: у 2007 році в державні центри ре­ соціалізації звернулось 4 633 особи, були включені до програм 1 618 осіб, завершили курс ресоціаліза­ ції 821 особи (Зріз наркотичної ситуації в Україні…, 2008). У 2008–2009 роках, з впровадженням мета­ донових програм за рахунок гранту Глобального Фон­ ду, в Україні значно розширилися програми замісної терапії: станом на 15 листопада 2009 року на тако­ му лікуванні знаходиться 4008 пацієнтів (МБФ «Між­ народний Альянс з  ВІЛ/СНІД в Україні», 2009), що складає біля 1% від оціночної кількості споживачів ін’єкційних наркотиків. Варто відмітити, що така тера­ пія підходить лише для залежних від опіатів, у той же час в Україні спостерігається зростання залежностей від стимуляторів, що кустарно виготовляються з лі­ карських препаратів (World drug report, 2009). Теоретично, по мірі успіху демократизації в Укра­ їні, проблеми, пов’язані зокрема  зі станом громад­ ського здоров’я, мали б зникати, оскільки «демокра­ тія — це корисно для здоров’я» (Godlee, 2005). Однак виглядає так, що інтереси представники вищої ланки новоутвореної в Україні системи зацікавлені у її збе­ реженні. В Україні наркоринок став невід’ємною час­ тиною тіньової економіки. А хворі на хімічну залеж­ ність, в числі інших позбавлених соціального впливу груп, посіли в цій перверсивній економічній системі найнижчу ланку «найманців». Гуф, Ейзеншиц та МакКаллох зазначають, що не­ формальну працю і кримінальну працю можна вва­ жати екстремумами робіт для бідних, яка починається в формальному секторі; їм притаманна низька оплата, низький рівень безпеки та високий рівень залежності від ринку. Ці автори наголошують, що частини еко­ номіки, в тому числі й нелегальні, які репродукують бідність, цілком відповідають логіці основного розви­ тку капіталістичної держави, в якій відчуження поро­ джується внутрішніми відносинами і взаємозв’язками між економікою, дер­жавною політикою і управлінням, соціальним життям і культурою. Тобто, кримінальні ринки — цілком логічна складова капіталістичного ла­ ду, хоча вплив на них регулюється засобами насилля, а не закону (Gough, Eisenschitz & Mc­culloch, 2006). В нелегальному секторі економіки, як і в легальному, утворюється класова ієрархічна структура. Більшість молодих людей поповнюють нижчі щаб­ лі цієї структури, і саме вони, а не верхівка, є цільо­ вою аудиторією для роботи правоохоронних органів. Янг, Валтон та Тайлер зазначають, що офіційна статис­ тика контролю злочинності може відкрити чіткий та наперед заданий класовий характер суспільства і йо­ го практик охорони законності. Наприклад, злочини

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

великих власників та панівного класу майже неви­ димі в цій статистиці, тут переважають злочини най­ бідніших та маргіналізованих верств населення. Саме безправні та найменш захищені стають суб’єк­том для установ покарання і контролю (Taylor, Walton & Young, 1974: 452). Низький соціальний статус збільшує враз­ ливість до залеж­ностей (Caan, 2002). Новоутворений український лад цілком вклада­ ється в  логіку держав, перетворених за принципа­ ми неолібералізму (Wacquant, 2009). Новий режим є ліберальним для тих, хто знаходиться на горі сус­ пільних щаблів, і хто є відповідальними за зростан­ ня соціальної нерівності, і є карним для тих, хто на нижньому рівні соціальної структури потерпає від нестачі соціальних гарантій та  достойно оплачува­ ної праці (Wacquant, 2001: 402). За Лоїком Ваканом, пеналізація бідності — це справжня інституційна ін­ новація нео-консервативних політик. На його думку, «пандемічне» встановлення неоліберального ладу су­ проводжується зростанням соціальної незахищеності, розхитуванням ринку праці, зростанням безробіття або соціально незахищених позицій на ринку пра­ ці, поглибленням класових відмінностей (Wacquant, 2009). А загальне збільшення ув’язнених є наслідком того, що карна система використовується як інстру­ мент для керування за умов соціальної незахищенос­ ті (social insecurity) задля впорядкування соціального безладу на нижчих щаблях класової структури при супутній економічній дерегуляції та скороченні со­ ціальних виплат. Стрімке поширення карних політик щодо вирішення суспільних проблем супроводжують соціальну дерегуляцію, збільшення соціально незахи­ щеного працевлаштування, зростання масового без­ робіття, зростання бідності робітничого класу: «не­ зрима рука ринку праці інституційно доповнюється «залізним кулаком» держави задля ремонту безладу спровокованого поширенням соціальної незахище­ ності» (Wacquant, 2001: 401–402). Саме цим можна пояснити небажання української держави змінювати підходи до проблеми наркоманії з карних на соціаль­ ний захист і профілактику. Збільшення силової скла­ дової суспільного управління є відповіддю керуючого класу на соціальний безлад на дні соціальної струк­ тури (Wacquant, 2009). Але якщо в західних країнах карний апарат зміцнювався останнім часом, то сьо­ годенній Україні він дістався у спадок від радянської доби, виконуючи тепер нову функцію приборкування бідних і безправних. *** Якою ж в ідеалі має бути наркополітика в Україні? Те­ оретично, силові зусилля держави мали би бути спря­ мовані на боротьбу з  організованою злочинністю,

39


виробництвом наркотиків і наркотрафіком. Для зви­ чайних хворих на хімічні залежності мали би бути запропоновані програми лікування та соціальної ре­ абілітації. Для попередження залучення молоді до вживання наркотиків мали б пропонуватися шкільні просвітні програми. Тим не менш, варто відмітити, що навіть така ідеальна політика не привела до значного зменшення поширеності вживання нелегальних нар­ котиків, якщо б не здійснювалися серйозні структурні перетворення, спрямовані на зменшення безробіт­ тя, зростання соціальної захищеності та стабільності праці. Разом з тим продумана наркополітика могла б зменшувати негативні наслідки вживання наркотиків як для залежних, так і для суспільства в цілому. Можна стверджувати, спираючись на досвід інших країн, що жорстка криміналізація наркозалежних сама по собі не приводить до зменшення наркоринків та обсягів вживання (Gray, 2001). Натомість така політика може призводити до збільшення шкоди, пов’язаної зі вжи­ ванням наркотиків, причому як на індивідуальному, так і на суспільному рівнях: погіршуються епідемічна та кримінальна ситуація, руйнуються мережі соціаль­ ного захисту, зростає корупція, збільшуються витра­ ти на утримання громіздкого карно-процесуального апарату та зростаючого населення в’язниць (Reuter & Caulkins, 1995). Наприклад, за даними США, країни яка стала взірцем карних підходів до боротьби з нар­ котиками, криміналізація наркозалежних негативно позначається на таких елементах індивідуального та суспільного добробуту: дітях і сім’ї, доступі до послуг охорони здоров’я, доступі до житла, освіти, працев­ лаштування, на отриманні посвідки на проживання, права голосу, на вживанні наркотиків, а також збіль­ шує ймовірність повторного ув’язнення. Повернення та реінтеграція ув’язнених у свої спільноти стає за­ важкою ношею для останніх (Iguchi et al., 2002). Най­ більше страждають від політики криміналізації групи населення, фактично позбавлені громадянських прав. Перераховані наслідки змусили частину країн Єв­ ропи стати на шлях декриміналізації споживачів не­ легальних наркотиків. Законодавство Іспанії, Італії, Португалії, Австрії дає певні послаблення, виводить з-під кримінального переслідування індивідуальне вживання заборонених наркотиків, а також володін­ ня і перенесення їх для особистих потреб. Натомість у Великобританії, Фінляндії, Греції, Бельгії споживачі наркотиків і досі можуть отримати серйозні термі­ ни ув’язнення за факт вживання наркотиків (De­cri­ mi­na­li­zation in Europe?, 2001). В Україні1 вживання

наркотиків закон не забороняє, але переслідувань зазнають придбання і зберігання. Природно, що вжи­ ти наркотик без того, щоб придбати і певний час збе­ рігати, неможливо. Треба зазначити, що силові зусилля держави мо­ жуть давати результат у зменшенні наявності нарко­ тиків на ринку, але такі заходи все одно необхідно доповнювати програмами лікування та соціальної підтримки. Наприклад, в Австралії виявилось можли­ вим відчутно обмежити постачання нелегальних опіа­ тів, а це змусило багатьох залежних перейти на ліку­ вання, в тому числі й на замісну терапію (Wea­ther­burn, Jones, Freeman, & Makkai, 2001). Але зазвичай успіх силових дій тимчасовий, а наркоринок просто пере­ сувається в  міста, де немає силового тиску (Reuter & Stevens, 2007). Як альтернатива криміналізації існує також під­ хід зменшення шкоди (hurm reduction). Згідно з цим підходом, вважаються, що люди завжди будуть мати доступ до психоактивних речовин, частина людей за­ вжди буде ними зловживати, при чому буде це роби­ ти у шкідливий як для себе, так і для оточення спосіб. Отже, потрібно спрямовувати зусилля на зменшення шкоди, пов’язаної зі вживанням наркотиків (Caulkins & Reuter 1997). Досвід низки країн, де було запрова­ джено політику зменшення шкоди, демонструє мож­ ливість досягнути певних успіхів у  цьому. Зокрема такі країни як Австралія, Франція, Іспанія та Італія зу­ міли зупинити епідемію ВІЛ-інфекції (Ball, 2007). (Од­ нак успіхи теж не суцільні: та ж Британія не змог­ла за­ вадити поширенню іншої небезпечної інфекції серед споживачів наркотиків — вірусного гепатиту С (Reuter & Stevens, 2007)). Крім того, досвід програм в Амстер­ дамі доводить, що зменшення шкоди не призводить до збільшення вживання наркотиків (Ameijden & Cou­ tinho, 2001). В Україні підхід зменшення шкоди не акцептовано на держаному рівні, але його запрова­ джують коштом міжнародної підтримки через мережу громадських організацій. В рамках підходу зменшення шкоди відбувають­ ся заходи із запровадження програм лікування та реабілітації для хворих на хімічні залежності. Для споживачів нелегальних опіатів запропоновано про­ грами замісної терапії, яка полягає у рецептурному вживанні препаратів опіатної групи. Незважаючи на те, що політика лікування вимагає більших держав­ них витрат спочатку, ніж пеналізація, з точки зору часової перспективи лікування виявляється більш ефективним у  співвідношенні витрат і  досягненні

1 «Статтями 305–320 КК (2341-14) встановлено кримінальну відповідальність, зокрема, за незаконні виробництво, виготов­ лення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання, збут

наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, посів і вирощування наркотиковмісних рослин» (Верховний Суд 2002).

40

Катерина Максименко. Криміналізація споживачів ін’єкційних наркотиків в Україні…


завдань з контролю за вживанням наркотиків, ви­ тратами на нелегальні наркотики, та пов’язаною із наркотиками злочинністю (Caulkins et al., 1997: 77– 78). Зменшення злочинності обумовлено тим, що необхідність витрачати гроші на наркотики штовхає наркозалежних здійснювати злочини в сфері влас­ ності. Ґрунтовне проспективне дослідження у Вели­ кобританії показало, що замісна терапія метадоном позитивно позначається на якості життя залежних від нелегальних опіатів: клієнти програми відчули полегшення у проблемах, пов’язаних із наркозалеж­ ністю, станом здоров’я та соціальним функціонуван­ ням (Gossop et al., 1999). Лікування наркозалежності позитивно позначається на попередженні зараження ВІЛ-інфекції. Зокрема, замісна терапія зменшує об­ сяги ін’єкційного вживання, використання спільного інструментарію, зменшення комерційних сексуаль­ них контактів, добре поєднується з антиретровірус­ ним лікуванням ВІЛ, яке має жорсткі рамки відданос­ ті лікуванню (Farell et al., 2005). Але з іншого боку, незважаючи на те, що дослідження вказують на без­ перечну користь від лікування на індивідуальному рівні, вони поки не надають переконливих доказів, що навіть найбільш щедрі програми з лікування ве­ дуть до скорочення вживання наркотиків на рівні на­ ції (Reuter & Pollack, 2006). В оцінках ще одного теоретичного підходу бороть­ би з наркотизацією — профілактиці наркотизації мо­ лоді через інформаційно-виховну та контролюючу роботу у  навчальних закладах — також бракує ста­ тистично обґрунтованих доказів ефективності на на­ ціональному рівні. За іноземним досвідом, більшість профілактичних заходів у школах не мали значного впливу на рівень початкового вживання наркотиків серед молоді й мали незначний вплив на майбутні обсяги вживання наркотиків (Reuter & Stevens, 2007). Для розв’язання проблем наркотизації потрібні структурні зміни в суспільстві. Зазначимо, що доціль­ но приділяти увагу таким структурним чинникам, як гендер, етнос, раса, клас, вік, особливі потреби (Aggle­ ton, Jenkins, & Mal­colm, 2005). Історичний досвід

хвиль наркотизацій так само свідчить про важливість структурних чинників. Наприклад, у Великобританії у 80-х героїн поширився у соціекономічно неблаго­ получних районах, і зараз, попри окремі виключення, наркозалежність постає як проблема бідної молоді (Reuter & Stevens, 2007). Досвід перехідного періо­ ду в Україні так само демонструє історію зв’язку збід­ нення і зловживання хімічними речовинами. Якісні методи досліджень підтверджують, що торгівля нар­ котиками часто-густо є єдиною альтернативою для багатьох дрібних торговців, щоб заробляти на жит­ тя (Bourgois, 1999). Але досі мало кількісних дослі­ джень, які б розглядали вплив структурних змін на ринок нелегальних наркотиків. Існують докази, що на­ віть обмежене збільшення доступу до робочих місць у районах з високим рівнем бідності значно зменшує кількість злочинів, пов’язаних із наркотиками (продаж, вживання та володіння), оскільки тоді вуличні нарко­ торговці низького рівня обирають легітимне працев­ лаштування, яке є більш безпечним та дає їм більші прибутки. Наприклад, зростання доступу до робочих місць для молоді у районах з високим рівнем бідності в США давало зменшення кількості наркозлочинів на 27% (Ihlanfeldt, 2007). Якщо ми визнаємо, що наркотизація великою мі­ рою залежить від структурних чинників, то, відповід­ но, отримуємо теоретичну відповідь, чому є обме­ женим успіх окремих заходів з протидії поширення наркотизації, як-то лікування, освітні програми, кри­ мінальне переслідування. Така політика має справу з наслідками структурної нерівності, але не бере до уваги причини, не змінює наявну структуру суспіль­ них відносин у бік рівності. Отже більший вплив ма­ ли б заходи, спрямовані на зменшення нерівностей, поліпшення умов на легальному ринку праці, зрос­ тання соціального захисту. Однак, з огляду на процеси технологічного замі­ щення працівників (Коллинз, 2009), реальна потреба наявних економік у постійних працівниках зменшу­ ється, тому такий розвиток подій найближчим часом видається малоймовірним.

Посилання Aggleton, P., Jenkins, P., & Malcolm, A., 2005. HIV|AIDS and injecting drug use: Information, education and communication. International Journal of Drug Policy, 16S: S21-S30. Ameijden, van E.J.C. & Coutinho, R.A., 2001. Large decline in injecting drug use in Amsterdam, 1986– 1998: explanatory mechanisms and determinants of injecting transitions. Journal of Epidemiology and Community Health, 55: 356–363.

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

Ball, A. L., 2007. HIV, injecting drug use and harm re­ duction. Addiction, 102: 684–690. Ball, A.L. et al., 1998. HIV Prevention among Inject­ ing Drug Users: Responses in Developing and Transitional Countries. Public Health Reports, 113(1): 170–181. Barcal, K. et al., 2005. A Situational Picture of HIV/ AIDS and Injection Drug Use in Vinnitsya, Ukraine. Harm Reduction Journal, 2 (16).

41


Bootha, R.E. et al., 2006. Predictors of HIV sero-status among drug injectors at three Ukraine sites. AIDS, 20: 2217–2223. Bourgois, P., 1999. Homeless in El Barrio. In: Bourdieu, P. et al., 1999. The weight of the world: social suf­ fering in contemporary society. Stanford: Stanford University Press: 168–179. Caan, W., 2002. The nature of heroin and cocaine de­ pendence. In: Caan W. & de Belleroche, eds. 2002. Drink, Drugs and Dependence. From science to clini­ cal practice. London: Routlege: 171–196. Caulkins J. P. et al., 1997. Mandatory minimum drug sentences: throwing away the key or the taxpayers» money? Rand Drug Policy Research Center. Caulkins, J. P. & Reuter, Peter, 1997. Setting Goals for Drug Policy: Harm Reduction or Use Reduction? Addiction, 92 (9): 1145–1150. Decriminalisation in Europe? Recent developments in legal approaches to drug use, 2001. EMCDDA, ELDD Comparative Analysis. [online] (November) Доступ 19.03.10 за адресою: http://eldd.emcdda.org/da­ tabases/eldd_comparative_analyses.cfm Determination areas of stigma for IDUs, 2006. Ем­пі­ ричне дослідження. [Матеріали фокус-групових об­го­во­рень за участі споживачів ін’єкційних наркотиків] Київ: Clinton HIV/AIDS Initiative. Human Rights Watch, 2006. Риторика и риск. На­ру­ шения прав человека затрудняют борьбу с ВИЧ/ СПИДом в Украине. [доклад]. Доступ 19.03.10 за адресою: http://199.173.149.120/russian/re­ ports/ukraine/2006/aids.html ICF «International HIV/AIDS Alliance». 2003. What official statistics say. AIDS in Ukraine. Analytical Review, 1(3). Iguchi, M. Y. et al., 2002. Elements of Well-Being Af­ fected by Criminalizing the Drug User. Public Health Reports, 117 (Supplement1): S146–150. Farell, M. et al., 2005. Effectiveness of drug dependen­ce treatment in HIV prevention. Interna­ tional Drug Policy 16S: S67-S75. Godlee, F., 2005. Untangling a skein of wool. Edito­ rial. British Medical Journal, July, 331 (0). Gossop, M. et al., 1999. Methadone treatment practices and outcome for opiate addicts treated in drug clinics and in general practice: results from the National Treatment Outcome Research Study. British Journal of General Practice, 49:  31–34. Gough, J. Eisenschitz, A. & Mcculloch, A., 2006. Spaces of Social Exclusion. London: Routledge. Gray, J. P., 2001. Why Our Drug Laws Have Failed and What We Can Do About It. 1st ed. Temple University Press.

42

Ihlanfeldt, K. R., 2007. Neighborhood drug crime and young males» job accessibility. The Review of Eco­ nomics and Statistics, February, 89(1): 151–164 Macek, S., 2006. Urban Nightmares: The Media, the Right, and the Moral Panic Over the City. London, Minneapolis: University of Minnesota Press. Maher, L. & Hudson, S.L., 2007. Women in the Drug Economy: A Metasynthesis of the Qualitative Lite­ rature. Journal of Drug Issues. Fall, 37(4): 805–826. Markovska, Anna & Isaeva, Anna, 2007. Public Sector Corruption: Lessons To Be Learned From The Ukrai­ nian Experience. Crime Prevention and Community Safety, 9: 118–129. Human Rights Watch, 2004. Not Enough Graves: The War on Drugs, HIV/AIDS, and Violations of Human Rights, June, 16, 8 (C). [Online] Доступ 19.03.10 за адре­сою: http://www.hrw.org/en/re­ ports/2004/07/07/not-enough-graves–0. Pinkham, S. & Malinowska-Sempruch, K., 2007. Women, Harm Reduction, and HIV. New York: Inter­ national Harm Reduction Development Program of the Open Society Institute. Reuter, Peter & Caulkins, Jonathan P., 1995. Redefin­ ing the Goals of National Drug Policy: Recommen­ dations from a Working Group. American Journal of Public Health, August, 85: 1059–1063. Reuter, P. & Pollack, H., 2006. How much can treat­ ment reduce national drug problems? Addiction, March 101 (3): 341–347. Reuter, P. & Stevens, A., 2007. An Analysis of UK Drug Policy. A Monograph Prepared for the UK Drug Policy Commission. London: UK Drug Policy Com­ mission. Rhodes, T. & Simic, M., 2005. Transition and the HIV risk environment. British Medical Journal, 331: 220–223 Taylor, I., Walton, P. & Young, J., 1974. Advances To­ wards a Critical Criminology. Theory and Society, Winter, 1(4): 441–476. Vickerman, P. et al., 2006. The Cost-Effectiveness of Expanding Harm Reduction Activities for Injecting Drug Users in Odessa, Ukraine. Sexually Transmitted Diseases, October Supplement, 33 (10): S89–S102. Wacquant, L., 2001. The Penalisation of Poverty and the Rise of Neo-Liberalism. European Journal on Criminal Policy and Research 9: 401–412. Wacquant, L., 2009. Punishing the poor. Durham: Duke University Press. Weatherburn, D., Jones, C., Freeman, K. & Makkai, T., 2001. The Australian Heroin Drought and its Im­ plications for Drug Policy. Crime and Justice Bulletin: Contemporary Issues in Crime and Justice, October, 59.

Катерина Максименко. Криміналізація споживачів ін’єкційних наркотиків в Україні…


Whiteside, A. & Renton, A., 2002. Health in the for­ mer Soviet Union: social cohesion, social control and civil society. International Journal of Drug Poli­ cy 13: 465-/467. World drug report, 2009. New York: United Nations Office on Drugs and Crime. Доступ 19.03.10 за адресою: http://www.unodc.org/documents/wdr/ WDR_2009/WDR2009_ATS_Market.pdf Young, J., 1971. The Drugtakers: The Social Meaning of Drug Use. London: MacGibbon&Kee. Анонімні клієнти ВІЛ-сервісних НПО «АльфаЛайф», Біла Церква та Клуб «Еней», Київ. 2008. [При­ват­ні бесіди] (Особисте спілкування, липень 2008). Балакірєв О. М. et al. ред. 2006. Оцінка чисель­ ності груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ в Україні. Київ: МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні». Верховний Суд, 2002. Про судову практику в спра­ вах про злочини у сфері обігу наркотичних за­ собів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсо­рів. (станом на 26.03.2007) Постанова № 4 від 26.04.2002 [online] Доступ 19.03.10 за адресою: http://www.uapravo.net/data/base44/ ukr44684.htm Зріз наркотичної ситуації в Україні станом на 01.01. 2008, 2008. Річний звіт. Український медичний та моніторинговий центр з алкоголю та наркоти­ ків МОЗ України. [online] Доступ 19.03.10 за ад­ре­сою: http://www.damonitoring.net.ua/file/ analiz/ 2008.pdf КПК України, Статті 106, 165-2. Затримання з ме­ тою встановлення особистості. КПК України, Стаття 307-4. Звільнення від кримі­ нальної відповідальності за зберігання наркоти­ ків в обмін на співробітництво із розкриття зло­ чинів, пов’язаних із їх незаконним обігом. КПК України, Стаття 309-4. Звільнення від кримі­ нальної відповідальності за зберігання нарко­ тиків у разі добровільного рішення проходити лікування від наркозалежності. Лєженцов, К., 2009. Сила наркополітики чи нарко­ політика сили. [круглий стіл, м. Київ] (18 груд­ ня). Доступ 19.03.10 за адресою: http://www. aidsalliance.org.ua/ru/news/pdf/rt/stenograma_ RT_rus.doc МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні», 2009. Долаємо ВІЛ/СНІД всупереч кризі. Інфор­ маційне повідомлення з нагоди всесвітнього дня боротьби зі СНІДом. [online] (30 листопа­ да). Доступ 19.03.10 за адресою: http://www. aidsalliance.org.ua/ru/1dec09/1%20Dec%20 2009_Statement_Alliance_01122009_ukr.doc

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

Моніторинг поведінки жінок, які надають сексу­ альні послуги за плату, 2007. Поведінкове до­ слідження. [База даних дослідження]. Київ: МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні», Український інститут соціальних досліджень ім. О. Яременка. Моніторинг поведінки споживачів ін’єкційних нар­ ко­тиків, 2007. Поведінкове дослідження. [База даних]. Київ: МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/ СНІД в Україні», Український інститут соціальних досліджень ім. О. Яременка. Оценка внедрения гендерно сенситивных подхо­ дов в проекты профилактики ВИЧ и снижения вреда среди ПИН, 2009. Матеріали дослідження. [Екс­пер­тне інтерв’ю зі Світланою Тищен­ ко, директо­ром ГО «Крок за Кроком»]. Киев: МБФ «Международ­ный Альянс по ВИЧ/СПИД в Украине». Оценка охвата ПИН и ЖКС программами сниже­ ния вреда, 2006. Операционное исследование. [Материалы глубинных интервью]. Киев: МБФ «Международный Альянс по ВИЧ/СПИД в Украи­ не. Скала, П., 2009. Сила наркополітики чи нарко­ політика сили. [круглий стіл, м. Київ] (18 груд­ ня). Доступ 19.03.10 за адресою: http://www. aidsalliance.org.ua/ru/news/pdf/rt/Statistics_ Presentation_2009.pdf Коллинз, Р., 2009. Технологическое замещение и кри­зисы капитализма: выходы и тупики. [Пле­ нар­ный доклад к столетию Sociological Review Con­fe­ren­ce] Биллесли Мэнор, Великобритания. До­ ступ 19.03.10 за адресою: http://commons.com. ua/archives/7862 Лавренко, В. А. & Лінський І. В., 2002. Залежність від психоактивних речовин та наркологічна допо­ мога в Дніпропетровській області. Досвід мину­ лого й перспективи. Український вісник психо­ неврології, 10 (2): 186–190. Раєцька, Л. В., 2008. Тенденції поширення наркома­ нії в Україні. Боротьба з організованою злочин­ ністю і корупцією (теорія і практика), 18. Доступ 19.03. 2010 за адресою: http://www.nbuv.gov.ua/ portal/Soc_Gum/bozk/18text/g18_08.htm Сердюк, А. А., 2002. Обзор употребления инъекцион­ных наркотиков среди харьковской молодёжи. Новости украинской психиатрии [online]. Доступ 19.03.10 за адресою: http:// www.psychiatry.ua/articles/paper047.htm. Чуба, П. С., 2002. Перебіг вірусних гепатитів у осіб, які вживають наркотичні речовини. Дис. канд. мед. наук. [Автореферат] Київ: Національний ме­ дичний ун-т ім. О.О.Богомольця.

43


Криміналізація без­дом­ності на пострадянських теренах Анастасія Рябчук

Два роки тому російська «Новая газета» (Ерошок, 2008) опублікувала репортаж «Бродяги», присвяче­ ний лікарям московського автобуса «Милосердя» та їхнім без­дом­ним підопічним. Темою, яка повторюва­ лася чи не найчастіше, була жорстокість працівників міліції у ставленні до без­дом­них: Міліціонери б’ють бомжів часто, професійно і з ра­ дістю. Дуже люблять бити на свята. На Новий рік наприклад, але особливо — 10 листопада, в День мі­ ліції. Тих, що сплять, б’ють по ногах. Тих, що глибоко сплять — по руках. Б’ють дубинками, електрошоке­ рами, петарди пускають в обличчя. Окрема забава — бити жінок-бомжів. Одну немолоду жінку-бомжиху міліціонери били довго, ґрунтовно і з почуттям. Би­ ли всім, що під руку потрапить. Потрапила і швабра. Стали цю швабру засовувати їй в усі місця. І у піхву теж. Жінку ледве врятували у лікарні. Була страшна кровотеча.1 Міліцейське свавілля щодо найвразливіших соці­ альних категорій є звичним явищем на пострадянсь­ кому просторі. Проти нього виступають правозахисні організації, журналісти і соціальні працівники. Вод­ ночас, попри усім відомі факти порушення прав без­ дом­них та інших маргінальних груп працівниками МВС, ця проблема досі не стала предметом теоретич­ ного осмислення. Документація цих випадків право­ захисними організаціями чи журналістами є цінною сама по собі, але не менш важливим є соціологічний аналіз чинників і механізмів криміналізації соціаль­ них проблем у сучасному українському суспільстві.

яку необхідно вирішувати шляхом залучення право­ охоронних органів. Бездомних часто сприймають як небезпеку для суспільства — або як девіантів (від­ повідно, їх треба покарати), або як психічно хворих (відповідно, їх треба ізолювати від суспільства). На­ прикінці ХІХ  ст. класик соціо-біологічного підходу в соціології Герберт Спенсер (Spencer, 1873) писав, що «п’яниця, який думає лише про хвилеві задово­ лення і нехтує завтрашніми бідами, чи марнотратник, який шукає негайних насолод ціною майбутньої бід­ ності» знаходяться на найнижчих щаблях соціально­ го розвитку і гальмують прогрес людської раси: Сприяти тим, хто нічого не вартий ціною достой­ них людей є неабиякою жорстокістю. Немає більшого прокляття для нащадків, аніж передати їм зростаю­ чі маси імбецилів, дармоїдів і злочинців. Елементи соціал-дарвінізму свого часу були прита­ манні навіть марксистській традиції (Stallybras, 1990, Draper, 1972). У «Маніфес­ті комуністичної партії» Карл Маркс (1936) пише про люмпенпролетарів як про «небезпечні класи», «пасивно гниючу масу» і «соці­ альні відходи», а у 18 Брюмера Луї Бонапарта (1925) — про дуже строкатий набір найрізноманітніших маргі­ налів, які навіть не є «класом» у марксовому розумінні (адже вони є поза системою виробничих відносин) — тут і «богема», і «волоцюги», і власники борделів. Ці­ кавим є опис мобільних бригад, які під час Лютневої революції у Франції формували для розгону револю­ ційних протестів: Переважно вони належали до люмпенпролетарія­ ту, що по всіх великих містах становить ціклом від­ мінну від промислового пролетаріяту масу. Тут рекру­ Соціальний дарвінізм і стигматизація без­дом­них туються злодії та різного роду злочинці, елементи, Бездомні, поряд з  іншими маргінальними соціаль­ що живуть покидьками суспільства, люди без певної ними категоріями, сприймаються як потенційні зло­ професії, волоцюги, gens sans feu et sans aveu; вони різ­ чинці чи просто як загроза громадському порядку, няться між собою, залежно від культурного рівня тієї нації, до якої належать, але характеру скрізь і завжди мають характерні риси лазароні (Маркс, 1932: 35). 1 Поруч із детальними описами вражають уривчасті згадки ніби між іншим: «Руку Васі зламав міліціонер. Вася стояв біля вхо­ За цим визначенням люмпенпролетарі існують у ду у метро, міліціонер проходив, запитав «що ти тут стоїш?» всіх містах і країнах з «характерними рисами лаца­ І бац — дубинкою по руці» або: «Знайшли Руфінку. З нею все роні». У «Селянській війні в Німеччині» Фрідріх Ен­ більш-менш гаразд, окрім опіку електрошокером на правій ру­ гельс (1928) описує люмпенів у подібних історичних ці. Собака при ній. Сашку побили міліціонери. Сильно. Багато гематом. Але відкритих ран немає». термінах: «люмпенпролетаріат, ці відходи злиденних

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

45


елементів з усіх класів, з  центрами у  великих міс­ небажаний негативний стереотип, а не у прийнятних, тах… це сміття абсолютно смертельне і абсолютно звичних термінах. Гофман до «стигматизованих» лю­ непо­трібне». Він додає, що це феномен, «що виникає дей зараховує, зокрема, осіб із фізичними або пси­ у більш чи менш розвинених формах в усіх дотепер хічними відхиленнями, соціальних девіантів (повій, знаних суспільствах». наркоманів, злочинців, гомосексуалів), осіб з нестан­ Хоча сьогодні наука не визнає генетичних пере­ дартною зайнятістю та поведінкою (джазових музи­ думов бродяжництва, та й  «бродяжний характер» кантів, богему, працівників на карнавалах, «тих, хто без­дом­них нам мало про що говорять, якщо ми ана­ живе на пляжах»), небезпечні соціальні класи (воло­ лізуємо проблему як відсутність житла, все ж, куль­ цюг і «міських нерозкаяних бідних»): турні пояснення не можна ігнорувати, бо вони ма­ Їх вважають учасниками своєрідного колективно­ ють реальні соціальні наслідки. Ми бачимо, що не го заперечення публічного порядку і розглядають як лише наявність маргінальних прошарків населення, людей, що не використовують наявні можливості а  й  негативне ставлення до них «притаманне усім для покращення своєї ситуації схваленими суспіль­ дотепер знаним суспільствам». Чи не кожна держа­ ством шляхами. Вони показують відкриту неповагу ва має репресивну функцію, спрямовану на регулю­ до тих, хто кращий за них, їм не вистачає пієтету, вання девіації. Можна навести приклади законодав­ вони представляють невдах у мотиваційних схемах чого розрізнення «добрих» і «поганих» бідних, як от суспільст­ва, — підсумовує Гофман. у Кембриджському статуті 1388 року, за яким лише Різко негативне ставлення до без­дом­них особли­ непрацездатним бідним видавали «лiцензію» на же­ во характерне для фашистської ідеології, де вони брання (а церковні парафії мали обов’язок їх утри­ сприймаються як загроза суспільному порядку і гар­ мувати), натомість волоцюг переслiдували i  навiть монії. Для нацистів без­дом­ні належали до «асоціа­ вбивали. Російські міста вже починаючи з ХІІІ ст. сис­ лів», яких ще у 1933 році почали відсилати до конц­ тематично борються з бродяжництвом шляхом вве­ таборів на примусові роботи, нашиваючи на їхній дення системи подорожніх документів для підтвер­ тюремний одяг чорні трикутники. До того ж, над ними дження походження і  наявності постійного місця проводили медичні експерименти, щоб обґрунтувати проживання. У XVII ст. з запроваджен­ням кріпацтва «генетичну спадкованість бродяжництва», стерилізу­ сформувалася централізована си­сте­ма державного вали їх і застосовували евтаназію (Ayass, 1995). нагляду, яка обмежувала свободу пересування бід­ У контексті нацизму є й інший полюс культурних них подібно до радянської системи приписки (Hoj­ пояснень — у нашому випадку цей полюс представ­ der­strand, 2009:  20–46). Цікаве у  цьому контексті ляє твердження, що міліціонери, які здатні на таке «Положення про криміналь­ні і виправні покарання» жорстоке поводження, схильні до садизму і мають (Уло­жение о наказаниях уголов­ных и исправительных, психічні відхилення. Це пояснення пропонує і Зоя 1845 року: статті 950–954): Єрошок, журналістка «Нової газети», коли пише: Волоцюга, який не пам’ятає свого походження або Згідно з міліцейською логікою: бомжі — ненормаль­ з будь-якої іншої причини вперто відмовляється по­ ні, і життя у них ненормальне. А ті міліціонери, які їх відомити про своє звання, становище і постійне міс­ б’ють, просто так, проходячи повз, дубинками, елек­ це проживання, або який при допиті дав неправдиве трошокерами, петардою в обличчя — нормальні? Ті, свідчення, присуджується до передачі до виправного що швабру засовують до піхви — нормальні? Вони при­ арештантського відділення …віддачі в виправне аре­ ходять додому, чай п’ють, з дружиною спілкуються, штантське відділення на чотири роки, після чого (як дітей своїх по голівці гладять. У них усе гаразд. А по­ і у випадку неспроможності до роботи в арештант­ тім ідуть на роботу — виконувати свій професійний ських відділеннях) засилається до сибірської чи іншої обов’язок — бити бомжів. віддаленої губернії, згідно з рішенням Міністерства Ця теза лунала і  щодо жорстокості нацистів до внутрішніх справ. Жінок віддають в тюрму на той своїх жертв у концтаборах, хоч вона і була спросто­ самий строк, а потім засилають у Сибір. Окрім цьо­ вана, зокрема Ханною Арендт у  «Банальності зла» го покарання, за неправдиве свідчення про свій стан, (Arendt, 1963). Лоїк Вакан у своїй праці «Покарання звання і місце проживання, волоцюг додатково кара­ бідних» йде навіть далі, називаючи «неліберальну ють різками від 30–40 ударів. соціальну політику» внутрішньо притаманною лібе­ У найзагальніших рисах причини негативного ральній політиці: став­лення до без­дом­них пояснює теорія стигми Ер­ Ретельно порівнявши євгенічні заходи в  1920‑х, віна Гофмана (Goffman, 1974). Стигмою є певна ри­ примусові трудові табори у  1930-х і  систему соці­ са людини, її поведінка або репутація, що соціально аль­ного забезпечення у  1990-х в  Англії і  Америці дискредитує людину, класифікуючи її через певний Дес­монд Кінг показав, що «не-ліберальна соціальна

46

Анастасія Рябчук. Криміналізація бездомності на пострадянських теренах


політика», яка прагне регулювати поведінку грома­ дян за допомогою примусу, є «властивою ліберальній демократичній політиці» та відображає її внутрішні суперечності. Навіть якщо вони суперечать вимогам рівності й особистої свободи, такі програми періо­ дично застосовують, бо вони ідеально підходять для для увиразнення та ствердження кордонів членства у періоди сум’яття. Дійсно, євгеніка з вимірюванням черепів волоцюг чи програми стерилізації без­дом­них були популяр­ ними і у «ліберальних» суспільствах, таких як Англія чи США. Навіть у демократичній Швеції за правління соціалістичного уряду з 1930-х до 1970-х років діяла державна програма стерилізації маргінальних груп (Broberg and Roll-Hansen, 2005). Тож на цю версію пояснення проблеми через «культуру» (цього разу не без­дом­них, а міліціонерів) можна відповісти, що порушення прав без­дом­них громадян з боку органів влади, ставлення до них як до девіантів і злочинців не є проблемою окремих міліціонерів, але структурною проблемою на постра­ дянському просторі. «Свавілля» — це не зовсім адек­ ватний опис ставлення правоохоронних органів до без­дом­них. У багатьох випадках міліціонери справ­ ді перевищують службові повноваження, але у про­ блеми є і глибша, структурна складова. Проводячи рейди, зачистки територій чи «операцію БОМЖ» на залізничних вокзалах, міліціонери виконують свою роботу. Тому варто приділити увагу репресивній дер­ жавній політиці та міліцейському вирішенню пробле­ ми без­дом­ності в сучасній Україні. Пережитки радянського ладу Зосереджуючи увагу не на загальних тезах про стиг­ матизацію маргіналів, а на специфіці пострадянської репресивної політики правоохоронних органів що­ до без­дом­них, не можна оминути увагою історичну тяглість — свого роду «пережитки радянського ладу». У радянські часи у трьох «закритих» містах (Москві, Ленінграді й Києві) проводили постійні рейди, а во­ лоцюгам та колишнім в’язням (які не мали приписки) було заборонено наближатися на відстань ближче ста кілометрів від межі цих міст (звідси пошире­ ний вислів «сто перший кілометр»). Чи не найвідо­ мішим прикладом такої політики є «очистка» Мо­ скви, Ленінграду і Києва напередодні Олімпійських ігор 1980-го року. «Порушення паспортних законів» і «бродяжництво» (відсутність приписки або трива­ ле перебування поза місцем постійного проживан­ ня), а також «дармоїдство» і «ведення паразитично­ го способу життя» були підставою для засудження до чотирьох років позбавлення волі або виправних

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

робіт аж до початку 1990-х років (Павлов 1985; Сло­ бодкин 1980).1 Опинившись серед кримінальних правопорушень, жебрацтво, бродяжництво і дармоїдство потрапили під юрисдикцію органів внутрішніх справ і перетво­ рилися на табу для засобів масової інформації і пере­ важної більшості вчених. Вся інформація з цієї теми була зосереджена у МВС і стосувалася переважно засу­ джених за систематичне бродяжництво, жебрацтво і за ведення іншого паразитичного способу життя, а також за порушення паспортних правил, — пише О. Лиходей (2005: 17). Цей висновок актуальний і для сучасного укра­ їнського суспільства, де питання без­дом­ності також перебуває «під юрисдикцією» МВС, а бродяжництво лишається хоч уже і не кримінальним злочином (як це було в СРСР), а все ж — правопорушенням. Сьо­ годні українська міліція не має права карати за від­ сутність приписки, як це було в СРСР, але має право зупинити без­дом­них на вулиці на підставі «запобі­ гання бродяжництву» й ув’язнити їх на період до 30 діб у приймальнику-розподільнику «для встановлен­ ня особи» чи «для перевірки на відсутність кримі­ нальних правопорушень». Цим правом міліція час­ то користується для «очистки» центру Києва від так званих «бомжів» напередодні свят чи візитів офіцій­ них делегацій. У зимові місяці транспортною міліцією проводиться «Операція БОМЖ» на вокзалах Києва з метою «запобігання порушенням громадського по­ рядку» і «профілактики правопорушень». Прес-центр Міністерства внутрішніх справ пові­ домив, що впродовж 28–29 січня 2006 р. для виявлен­ ня та обліку осіб без визначеного місця проживання Управління МВС України на транспорті провела на всій території України профілактичне відпрацюван­ ня залізничних об’єктів під назвою «Профілактична операція «БОМЖ» (…) За словами начальника відділу громадської безпеки Управління МВС України на тран­ спорті Сергія Арошкевича, для допомоги людям без постійного місця проживання працівники міліції ор­ ганізовують надання їм медичної допомоги, годують, проводять з ними роз’яснювальні бесіди. Крім того, їх перевіряють на причетність до скоєння різних зло­ чинів (УГСПЛ, 2006). Міліція детально описує процес «зачистки місць можливого перебування осіб без визначеного місця проживання» у щорічних звітах про заходи з вирі­ шення проблеми без­дом­ності: Службою дільничних інспекторів міліції Святошин­ ського РУ ГУ МВС України в м. Києві постійно здійсню­ ються заходи з охорони громадського порядку в місцях 1 В Україні — до 1992-го (ст. 214 Кримінального Кодексу УРСР).

47


можливого перебування безпритульних громадян, про­ водяться перевірки речових та продуктових ринків, горищ, підвалів, залізничних станцій. З метою вияв­ лення без­дом­них громадян протягом поточного року проводились цілеспрямовані відпрацювання будівель­ них майданчиків та гуртожитків по вул. Бударіна та 19 км Житомирського шосе, лісової смуги поблизу смт. Коцюбинське, де виявлено осіб циганської національ­ ності (СРДА, 2008). Повідомляє усіх віруюючих напередодні Велико­ дня, що ті можуть спокійно святити свої пасочки, бо міліціонери, проводять рейди, щоб жебраки і воло­ цюги не сиділи під церквами: Вчора, сьогодні ми почали профілактичні захо­ ди щодо зачищення криміногенного елементу, бом­ жів та інших, які знаходяться біля культових спору­ джень, особливо у великих містах, обласних центрах, столиці нашої країни місті Києві», — повідомив на­ чальник департаменту громадської безпеки МВС Во­ лодимир Маєвський.  — «(Бомжі) відправляються до приймальників-розподільників. Там триразове харчу­ вання, є умови помитися, поспати. Я думаю, що там їм буде краще, ніж вони будуть заважати нормальним людям прийти посвятити пасочку» (УГСПЛ, 2006). У радянській ідеології й практиці так звані «бом­ жі» (сам термін вперше зустрічаємо у звітах радян­ ських органів МВС у 1970-х роках) і «дармоїди» (рос. «тунеядцы») також протиставляються «нормальним людям». У статті «Як організувати змагання?» Ленiн (1967, 201) пише про необхідність застосування най­ суворіших форм покарання до так званих люмпенів і дармоїдів, включно з розстрілом. В одному місці посадять в тюрму десяток багачів, дюжину злодюжок, півдюжини робітників, котрі від­ линюють від роботи… В іншому — поставлять їх чис­ тити сортири. У третьому — дадуть їм, після карцера, жовті квитки, щоб увесь народ до їхнього виправ­ лення наглядав за ними, як за шкідниками. У четвер­ тому — розстріляють на місці, кожного десятого, ви­ нного в дармоїдстві. У грудні 1932 року (якраз у період Голодомору, ко­ ли селяни масово намагалися виїхати до міст у по­ шуках їжі) Сталін повертається до ідеї внутрішніх паспортів і «приписки», обмежуючи міграцію селян, колишніх в’язнів і «політично неблагонадійних еле­ ментів» до найбільших міст СРСР, включно з Києвом. У роки Голодомору державні органи «дедалі частіше стали вдаватися до адміністративних і навіть караль­ них дій: ізоляції голодних районів, покарання батьків, які залишали дітей з надією на їхнє державне забез­ печення, трудової мобілізації підлітків, примусово­ го патронату», — зазначає Алла Зінченко (1998: 71– 72) у  своєму дослідженні дитячої безпитульності

48

в Україні. Якщо такі жорсткі міри покарання, як та­ бори примусової праці та обмеження свободи пе­ ресування, застосовувалися до дітей та підлітків, то для дорослих осіб без постійного місця проживан­ ня покарання були ще суворішими, включно з кри­ мінальною відповідальністю і позбавленням волі за «ведення без­дом­ного способу існування». Сталін на плакаті 1934 року (що змальовує щасливе селянське життя — з грамофоном і лампочкою Ілліча) повідо­ мляє, що «кожен селянин, колгоспник чи одноосіб­ ник, має віднині можливість жити по-людськи, якщо тільки він хоче чесно трудитися, а не ледарювати, не бродяжничати і не розкрадати колгоспне майно». На плакаті-карикатурі «ворогів п’ятирічки» (1929 рік) серед буржуїв, куркулів, попів і  продажних журна­ лістів опиняються… п’яниці. Волоцюги, алкоголіки та інші «соціальні паразити» фігурують і на післявоєн­ них радянських плакатах як асоціальні елементи, які становлять загрозу для суспільства. У шістдесяті роки виходить Указ Президіуму Вер­ ховної Ради РСФСР (від 4.05.1961 р.) «Про посилення боротьби з особами, котрі ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антисуспільний, паразитич­ ний спосіб життя». За ним бродяжництво визначали як «існування на нетрудові доходи, ухиляння від сус­ пільно корисної праці, відсутність визначеного місця проживання, ведення без­дом­ного способу існування», а нетрудовими доходами вважали «доходи, отримані без докладання особистої праці або у заборонений нормами спосіб, або спосіб, який хоч прямо і не за­ боронений, але засуджується комуністичною морал­ лю». Важливими для нашого аналізу є слова «норми» і «мораль» і визначення без­дом­ності як «способу іс­ нування» і «ухиляння» від суспільно корисної праці (тобто як свідомого вибору самого без­дом­ного), що перегукується з тезами «Морального кодексу будів­ ника комунізму», прийнятого на XXII з’їзді КПРС у то­ му ж 1961 році, з його «нетерпимістю до дармоїд­ ства» («хто не працює, той не їсть») і до «порушення суспільних інтересів». Радянські авторитарні тенденції у вирішенні со­ ціальних проблем заслуговують на особливу увагу дослідника, адже, згідно з  радянською ідеологією, з  подоланням капіталістичних класових антагоніз­ мів мали би зникнути ті соціальні проблеми, які були їхнім продуктом (алкоголізм, бродяжництво, дармоїдство), так само як мала би зникнути потре­ ба у поліцейському контролі й державному караль­ ному апараті. У «соціалістичному» суспільстві, яким його вважали радянські партійні діячі, злочинці не могли бути «продуктом» структурних чинників. Від­ повідно, причина шукалася або у самих злочинцях як аморальних чи хворих, або ж у мікросоціальному

Анастасія Рябчук. Криміналізація бездомності на пострадянських теренах


оточенні (сім’ї, колі друзів, трудовому колективі), або у «пережитках» старого ладу. На цьому протиріччі пояснення девіації, як соціально зумовленого фено­ мену з одночасним виключенням основних «суспіль­ них» факторів як можливих причин, ще у 1970-х ро­ ках наголосив кримінолог Вальтер Д. Коннор (Connor, 1972: 278): [Згідно з ідеологією марксизму-ленінізму] людина є соціальною істотою і несе відбиток тієї соціаль­ ної системи, в якій вона живе […] Але хоча радянське суспільство є лише перехідним етапом на шляху по­ будови комунізму, соціалізм вже позбавлений тих ха­ рактеристик, які за капіталізму обов’язково спричи­ няють девіантну поведінку. А, отже, соціалістичний устрій не може нести відповідальності за девіацію, яка в ньому відбувається. Замість аналізу структурних протиріч радянсько­ го суспільства, «Моральний кодекс» призвів до «мо­ ральної паніки» — дуже подібної до тієї паніки що­ до девіації і соціального занепаду міст, яку з 1980-х років спостерігаємо у США, де міста дедалі частіше почали змальовувати як зосередження усіх можли­ вих проблем: злочинності, наркоманії, проституції, без­дом­ності (Macek, 2006). Ця паніка поставила під загрозу саму ідею міста як «полісу» — простору, де можлива політика, де демократична участь усіх гро­ мадян базується нe на ідеалі «суспільства без супер­ ечностей», але на активному осмисленні цих супер­ ечностей та їх спільному переживанні. Страх перед без­дом­ними, безробітньою молоддю з чорних гетто, людьми з наркотичною чи алкогольною залежністю дійсно призвів до війни — шаленими темпами почала зростати кількість ув’язнених за дрібні правопору­ шення, міста одне за одним запроваджували «полі­ тику нульової толерантності» і скорочували програ­ ми соціальної допомоги. Згодом на вулицях почали встановлювати камери відеоспостереження, у «про­ блемних» школах — металошукачі, у супермаркетах — приватну охорону. У Радянському Союзі по телевізору (якраз у ті ж 1980-ті) показували фільм «Людина з П’ятої авеню» про бідних і без­дом­них Нью-Йорку, а незабаром ра­ дянське КДБ організувало візит до СРСР без­дом­ного Джозефа Маурі, який збирав підписи на захист без­ дом­них американців. Звичайні радянські громадя­ ни слали Джозефу листи і гроші, у Кремлі його при­ йняв голова Верховної Ради СРСР, а ідеологи вміло застосовували «класовий аналіз», щоб наголосити на системних суперечностях капіталістичного способу виробництва, заснованого на класовій експлуата­ ції — існування в таких умовах десятків чи навіть со­ тень тисяч без­дом­них у США було просто неминучим. Але водночас ці ідеологи виявилися неспроможними

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

пояснити існування без­дом­них у Радянському Союзі, надаючи перевагу простим поясненням «пережит­ ків» минулого устрою, а  коли цей минулий устрій почав віддалятися — звернулися до консервативних культурних пояснень, подібно до своїх американсь­ ких опонентів. Неспроможні пояснити репресивну політику щодо без­дом­них через «пережитки радянського ладу» і ми. По-перше, таких «пережитків» як повна зайнятість чи державна власність на засоби виробництва вдалося позбутися на диво швидко. По-друге, жодна з описа­ них вище «радянських» практик не є унікальною для нашого регіону, еквіваленти приписки, рейдів, кримі­ нальної чи адміністративної відповідаль­ності за бро­ дяжництво можна знайти у країнах як Першого, так і Третього світу, про що вже йшлося вище. І по-третє, із запровадженням нових моделей регулювання соці­ альних проблем, криміналізаційні практики не зника­ ють, а постають як невід’ємна складова цих моделей. Криміналізація без­дом­ності за капіталізму Щоб адекватно зрозуміти функції каральної полі­ тики щодо без­дом­них, окрім загальних механізмів стигматизації та специфіки пострадянського контек­ сту, необхідно поглянути на криміналізацію без­дом­ ності як на складову соціальної політики за капіта­ лізму. У домодерний період ані бідність, ані девіація не вважалися соціальними проблемами, щодо яких суспільству необхідно виробити колективне політич­ не рішення. Мішель Фуко показує, що централізова­ ний дисциплінарний контроль над дефективним ін­ дивідом (який став спільною рисою таких інституцій як психіатрична лікарня та в’язниця) зароджується у ХVІ ст. Волоцюг почали ділити на психічно хворих («дефективних» індивідів не з власної вини, а через хворобу, яких слід ізолювати у психіатричних лікар­ нях) і злочинців («дефективних» індивідів з власної вини, яких слід покарати у в’язниці за свідоме ігно­ рування суспільних норм). Він дoдaє, що з народжен­ ням в’язниці покаранню стали піддавати сам харак­ тер об’єкта, його природу, сутність: Під назвою злочинів і переступів, звісно, й далі су­ дили визначені кодексом юридичні об’єкти, а  водно­ час судили ще й пристрасті та інстинкти, аномалії, хвороби, непристосованість, наслідки впливів серед­ овища і спадковості: карали за певні агресивні вчинки, а через них — за агресивність, за згвалтування, а вод­ ночас і за збоченість, за вбивства, а водночас за пори­ ви і жадання. … Судять і карають таки їх, оті тіні, що ховаються за подробицями вчинку (Фуко, 1998: 24). «Приписка» як форми контролю над так звани­ ми небезпечними класами (яку вище ми розглядали

49


в контексті радянської репресивної політики), стає життя волоцюги набуває цінності як потенційного поширеною в Західній Європі з зародженням капі­ учасника виробничих відносин, замість відрубувати талізму, починаючи з того ж ХVІ століття. У Велико­ йому кінцівки чи вбивати, стає вигідніше направити британії у  1662 році виходить «Акт допомоги бід­ його на примусові роботи. Дисциплінарна влада «не ним» (Poor Relief Act, також знаний як Settlement Act), сковує сили, щоб їх ослабити, а намагається певним згідно з яким кожен бідний мусив бути приписаний чином зв’язати їх докупи, примножити та використа­ до «своєї» парафії, яка була відповідальна за допо­ ти», — підсумовує Фуко (1998: 213).2 Про зародження репресивної політики (як утім могу. Волоцюга чи мігрант у пошуках роботи часто не отримував дозволу на проживання у жодній парафії, і централізованої соціальної допомоги бідним з бо­ оскільки ті боялися, щоб він не осів на їхній терито­ ку держави) саме у ХVІ ст., тобто з переходом від фе­ рії й не створив додатковий фінансовий тягар для одалізму до капіталізму, слідом за Фуко пише і Лоїк парафії. Як зазначає Тревелян (Trevelyan, 1989: 292): Вакан (Wacquant, 2009) у своєму дослідженні «Пока­ Дев’яносто відсотків англійських бідних, фактично рання бідних». Він пропонує «пригадати спільні істо­ всі, хто не належав до невеликого класу землевласни­ ричні витоки системи допомоги бідним і криміналь­ ків, ризикували бути виселеними з якої б то не було па­ ного ув’язнення впродовж хаотичного переходу від рафії, окрім своєї власної, з арештом чи насильством, феодалізму до капіталізму», стверджуючи, що «оби­ яким би добрим не був їхній характер і навіть якщо два типи політики винайдено в шістнадцятому століт­ вони мали оплачувану роботу. Панічний страх керів­ ті, аби «поглинати і регулювати маси невдоволених ників окремих парафій, що бідні одного дня попросять людей», які постраждали в процесі епохальних змін». матеріальної допомоги, призводив до невиправданого Подібним чином, на думку Вакана, «обидва типи бу­ ло детально переглянуто в дві останні декади двад­ застосування сили там, де це було зайвим.1 Томас Мор (1978: 134) вважав причиною бідності, цятого століття у відповідь на соціально-економічні без­дом­ності і  злочинності приватну власність і  зо­ розлади, викликані неолібералізмом». крема — відгородження земель під пасовища, вна­ Вакан бере за точку відліку модель бюрократич­ слідок чого безземельні селяни мусили переселятися, ного поля, запропоновану Бурдьє: різні сектори дер­ «не відаючи, куди подітися»: жави, що забезпечують життєві умови та можливості Що ще їм лишається, як не красти і не опинитися нижчого класу, змагаються за першість усередині цьо­ заслужено на шибениці або ж бродяжничати й про­ го поля. Зсув від соціального до карального ставлен­ сити милостині. Хоча й тут їх кидають до в’язниці ня до міської маргінальності на думку Вакана свід­ як волоцюг, за те, що вони скрізь тиняються без ді­ чить про те, що поліція, суди і в’язниця (як основні ла — ніхто не бере їх на роботу, як завзято вони б її діячі «правої руки» держави поряд із економічними не пропонували. Адже селянській роботі, до якої вони структурами) взяли гору над політикою соціального звикли, немає місця там, де нічого не сіють. захисту («лівої руки» держави) та «уможливили ко­ Промислова революція на зламі ХVIII i ХІХ століть лонізацію соціального сектору всеосяжною караль­ призвела до збільшення кількості без­дом­них серед ною логікою, характерною для постреабілітаційної колишніх селян, які приїжджали до міста з  надією каральної бюрократії». Відповідно, Вакан пропонує знайти роботу, але часто зазнавали невдачі й опи­ «перенести каральну політику з периферії до центру нялися на вулиці. Хоча без­дом­ні як соціальне дно нашого аналізу модернізації та розгортання держав­ без стабільного місця у соціальній структурі існували них програм, покликаних упоратись із укоріненою і в докапіталістичних суспільствах, урбанізація і роз­ бідністю та поглибленням нерівностей, що розрос­ виток капіталізму загострили проблему без­дом­ності лись у поляризованому місті». й надали їй нових вимірів. Власне, саме перехід до капіталізму, на думку Фу­ 2 Описуючи «педагогіку праці для тих, хто ухиляється від робо­ ти» у домі смирення в Генті у 18му столітті, Мішель Фуко цитує ко, призвів до появи централізованих дисциплінар­ такі чотири переваги: «зменшиться кількість кримінальних пе­ них покарань на противагу тортурам: за капіталізму 1 Певною мірою цей страх обумовлений великою кількістю бід­ них у той період — фактично кожен п’ятий англієць періодично отримував допомогу по бідності, бо з 5,5 млн населення було 1,3 млн злидарів і безземельних селян, плюс 30 тис. волоцюг, жебраків і дрібних злодіїв (ibid.: 293). Але Акт допомоги бід­ ним 1662 року виказує страх вищих шарів суспільства перед «небезпечними класами» і репресивнy політикy щодо найбід­ нішого населення.

50

реслідувань, що надто дорогі для держави (у Фландрії таким чином можна було б заощадити 100 000 ліврів), не треба зни­ жувати податок з лісовласників, що зазнали великих збитків від волоцюг; з’явиться цілий гурт нових робітників, що «ство­ ривши конкуренцію, сприятимуть зменшенню оплати праці»; і, нарешті, справді вбогий люд, уже ні з ким не ділячись, зможе тішитись доброчинством» (ibid.: 153–154). Тут бачимо капіта­ лістичну логіку ефективного використання ресурсів і застосу­ вання дисциплінарної влади до волоцюг з метою використання їхньої праці.

Анастасія Рябчук. Криміналізація бездомності на пострадянських теренах


Репресивна політика щодо без­дом­них в Україні за неолібералізму Продовжуючи аналіз Вакана, діяльність правоохорон­ них органів варто розглядати у контексті державної політики. По-перше, незважаючи на декриміналіза­ цію бродяжництва і  жебрацтва, без­дом­ність і далі розглядається органами державної влади у контексті злочинності та протиправної діяльності, що загрожує суспільному порядку. На сайті Міністерства юстиції можна прочитати, що «більшість громадян, схильних до бродяжництва, ведуть протиправний, здебільшого злочинний спосіб життя. Серед них і ті, які були рані­ ше засуджені, хворі на різні інфекційні захворювання (СНІД, туберкульоз, гепатит тощо), зловживають нар­ котичними засобами, хронічні алкоголіки» (Ананко, 2006). Звідти ж дізнаємося, що «проблема без­дом­них громадян і безпритульних дітей в Україні деформує соціальне середовище, руйнує фізичне, психічне та духовне здоров’я людей, знижує їхню життєву, гро­ мадську і творчу активність, погіршує моральний стан, створює соціальну напругу в суспільстві». Серед при­ чин без­дом­ності, крім структурних (безробіття, зни­ ження доходів та рівня життя населення), фігурує «не­ готовність правоохоронних органів проводити роботу з такими категоріями населення у ринкових умовах». Міністерства юстиції, праці і соціальної політики і  внутрішніх справ спільно працюють над створен­ ням єдиної бази даних тих, хто «не має постійного місця проживання, займається бродяжництвом і же­ брацтвом». Бездомних фотографують «для створення єдиної картотеки», а також перевіряють на причет­ ність до правопорушень, «оскільки трапляються непо­ одинокі випадки крадіжок, пограбувань та інших кри­ мінальних чи адміністративних правопорушень, які здійснюють особи без визначеного місця проживан­ ня через відсутність засобів для існування» (УГСПЛ, 2006). Офіційно ця діяльність здійснюється в рамках «соціального патрулювання», а у Міністерстві юстиції зазначають, що цей облік уповноважується «з метою створення необхідних умов для забезпечення прав та свобод без­дом­них громадян». Зокрема, на засіданні оперативного штабу для за­ побігання загибелі від переохолодження в департа­ менті соціальної політики Луцької міської ради, було піднято питання «про необхідність створення центру обліку громадян без приписки: Найімовірніше, цим займатиметься УМВС у Волинські області, оскільки серед даної категорії громадян левову частку за­ ймають раніше засуджені, такі, що вийшли з місць позбавлення волі, або навіть ті, що перебувають у розшуку. Туди передаватимуться дані про знайде­ них безпритульних осіб дільничними інспекторами,

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

закладами охорони здоров’я, соціальними службами, житлово-комунальними господарствами та пересіч­ ними мешканцями Луцька» (ЗІК, 2007). Таким чином, навіть питання запобігання загибелі від переохоло­ джень пов’язують з кримінальною тематикою і пере­ дають під контроль МВС. МВС фігурує як профільне міністерство в усіх дер­ жавних програмах допомоги без­дом­ним, незважаючи на застереження Ради Європи про обмеження участі міліції у  вирішенні питань некримінального харак­ теру (зокрема, Рада Європи ще з середини 1990-х закликає Україну перевести питання реєстрації й об­ ліку до відомства Міністерства юстиції). У 2007 році у спеціальних приймальниках-розподільниках МВС перебувало 12,5 тис без­дом­них (МВС, 2007), тоді як послугами закладів соціальної допомоги без­дом­ним (як 31 державних, так і 13 недержавних) за даними Мінпраці у 2007 році скористалися близько десяти тисяч осіб (МВС 2006), що на 20% менше, ніж кіль­ кість затриманих з підозрою у бродяжництві і жебра­ цтві у той самий період. Ця фрагментарна статистика вказує на домінування каральної складової у соціаль­ ній політиці щодо без­дом­ності над власне соціаль­ ною складовою. Сам факт затримання «з підозрою у занятті бро­ дяжництвом і жебрацтвом» цілком вкладався у ра­ дянську логіку повної занятості та обов’язкової при­ писки (тож, навіть якщо ми критично налаштовані щодо цих законів, без­дом­ні формально були право­ порушниками), але в ринкових умовах він виглядає дивним, коли ані повної зайнятості, ані житла законо­ давством не передбачено, а людина, яка не має при­ писки і не працює, вже не вважається «соціальним паразитом» і  більше не є правопорушником. Обу­ рення журналістки «Нової газети» є справедливим у цьому контексті: (Російська держдума) підготувала новий проект закону, згідно з яким у кожного без­дом­ного має бути адреса. Та, за якою він, бомж, проживає. Інакше — си­ дітиме. Спочатку — десять діб. А у випадку «злісного небажання реєструватися» може сісти і на рік, і на два. Цей законопроект прийнято у першому читан­ ні. Наша газета вже задавала запитання його авто­ рам і розробникам: за що міліція збирається карати бомжа? За те, що у нього немає житла? Так володіння житлом — це право, а не обов’язок російських грома­ дян. За те, що він не живе в одному постійному місці? Так Конституція Росії гарантує російським громадя­ нам свободу пересування. За те, що він неприємно пах­ не і погано одягнений? Так жоден російський закон не наказує громадянам, чим пахнути й у що одягатися у громадських місцях. За те, що у них туберкульоз і во­ ші? Так це хвороби, а не злочини. «Держава зобов’язана

51


відгородити нормальних громадян від сумнівного «за­ доволення» спілкування з волоцюгами», — пояснив у од­ ному інтерв’ю суть нового законопроекту начальник московського ДУВС на залізничному транспорті ге­не­ рал-майор міліції Андрій Алєксєєв. Специфікою сучасної репресивної політики є те, що якщо раніше без­дом­ність була поза законом і вва­ жалася кримінальним злочином, то сьогодні у відсут­ ності постійного місця проживання і стабільної зайня­ тості немає нічого злочинного. Натомість «покарання» без­дом­них є протизаконним, тому відверто репресив­ ні формулювання («боротьби із соціальним парази­ тизмом») заміняють на м’якші («профілактики можли­ вих правопорушень») чи навіть створюють видимість «турботи» про без­дом­них («соціальне патрулюван­ ня», «облік з метою забезпечення прав і свобод без­ дом­них громадян»). Звісно, від того, що згадане нами Святошинське РУ ГУ МВС України у м. Києві здійснює рейди й «зачистки територій» у рамках програми со­ ціальної допомоги без­дом­ним, не міняється сама суть рейдів (адже для соціальної допомоги йшлося б про будівництво соціального житла і забезпечення ста­ більної зайнятості, чого держава не може зробити в неоліберальних умовах). Також, якщо десь без­дом­них і можна вважати «за­ йвими людьми», яких намагаються «усунути» шляхом репресивної політики, то в сучасному українському суспільстві без­дом­ні є складовою міського життя (зо­ крема, виконують функції здешевлення робочої сили, і стримування можливого невдоволення зростаючою нерівністю, нагадуючи, що «могло би бути гірше»), тому репресивна політика не має на меті «усунення» без­дом­них, а лише їхню максимальну маргіналізацію. Питання використання робочої сили без­дом­них також неоднократно фігурує в державних програмах. На щойно згаданому засіданні Луцької міської ради: Присутні погодилися: найголовнішим завданням є створення спеціального притулку для громадян, які живуть на вулиці. Як свідчить практика сусідніх міст (Львова, Івано-Франківська, Рівного), найдоціль­ ніше такий заклад створювати не в місті, а в сіль­ ській місцевості, щоб не «приваблювати» без­дом­них до Луцька. Крім того, безпритульні громадяни, які ви­ являть бажання залишитися надовго в притулку, ма­ тимуть можливість трудитися на сільгоспроботах, відпрацьовуючи таким чином своє проживання. З журналістського розслідування «Спіймати собі раба» (Лаврик et al., 2008) ми бачимо, що робочу силу без­дом­них дійсно експлуатують. (У) нашій країні непоодинокі випадки «класично­ го» рабства, коли людей примушують безоплатно працювати на найтяжчих роботах. Непокірних не­ щадно б’ють і навіть убивають. Невільників вербують

52

обманом або брутально викрадають із вулиці. Зазви­ чай, жертвами стають представники незахищених верств населення, передусім, безпритульні», — пишуть автори. Міліція та інші державні структури, які по­ стачають без­дом­них «рабів», отримують від цього фінансову вигоду. У статті наводиться приклад судді із Житомира, який використовував для будівництва заміського будинку свого батька засуджених ним же за адміністративні правопорушення (до 15 діб) невільників. А у Вінниці працівники приймальникарозподільника, у  якому розмістили групу сомалій­ ських біженців, використовували працю цих біжен­ ців на будівельних роботах. Вакан вважає зростання карального сектору дер­ жави складовою ширшого процесу переструктуру­ вання державної політики. Цей процес включає та­ кож заміну соціального захисту на трудову політику. Віднині, щоб мати право на соціальний захист, бідні мають доказати своє бажання трудитися, навіть якщо йдеться про нестабільну і низькооплачувану роботу. В Україні популярним стає так зване «соціальне під­ приємництво», де бідні і без­дом­ні працюють без тру­ дових контрактів чи взагалі без зарплати, а просто в обмін на соціальні послуги. Наприклад, у Чернів­ цях у рамках реабілітаційної програми було створено соціальне підприємство з приготування їжі. Їдальні і ресторани можуть замовити у цього підприємства такі послуги як нарізання овочей чи вимішування тіс­ та, а використання робочої сили без­дом­них дозволяє зекономити на собівартості приготованих страв (На­ родна допомога, 2010). У дослідженні мережі нічлі­ жок для без­дом­ниху Бухаресті Брюс О’Ніл показав, що від без­дом­них працездатного віку вимагається хоча б тимчасова зайнятість, з якої ті могли би опла­ тити символічну плату за нічліг, або ж робота у самій нічліжці (прибирання, миття посуду тощо). Криміна­ лізація без­дом­них працездатного віку, які ночують на вулиці, і відмова у безумовній соціальній допомозі, штовхає їх на периферійні сектори зростаючого вто­ ринного ринку праці. О’Ніл пише, що «для тих, кого приймають до нічліжок, наявність роботи є необхід­ ною умовою отримання допомоги»: Таким чином, по­ треби без­дом­них пристосовуються під потребу ринку у дешевій робочій силі (…), яку можна використовува­ ти для прибирання будинків і офісів, розвантажування товарів чи для тимчасової охорони (O’Neil, 2010: 13). Альтернативи криміналізації Становище людей без постійного місця проживання у сучасному українському суспільстві є надзвичайно комплексним феноменом, з економічного і політич­ ного погляду. Щороку в зимовий період на вулицях

Анастасія Рябчук. Криміналізація бездомності на пострадянських теренах


Києва помирає декількасот без­дом­них, у холодний 2006 рік жертв було близько дев’ятисот, а за три тиж­ ні наприкінці 2009 — початку 2010 року від холо­ ду на вулицях загинуло близько трьохсот без­дом­них (Обозреватель, 2006; ФорУм, 2010). Чому для цих людей у місті немає нічліжок (наразі нічліжка у Ки­ єві лише одна, може розмістити не більше 160 лю­ дей і «фільтрує» без­дом­них на вході, відмовляючись брати хворих, п’яних чи осіб без документів). Йдеть­ ся про забезпечення найбазовіших біологічних по­ треб людини: навіть не про соціальне житло, а про дах над головою, тепло і постіль, де можна поспати. Якщо ж говорити про соціальне житло, то чому з 1990 по 2008 роки його кількість скоротилася у чотирнад­ цять разів? (Житловий фонд, 2008) Адже загальний житловий фонд зростав, а за законодавством від 7 до 12% усього новозбудованого житла має йти до соці­ ального фонду, тож мала би зростати і кількість со­ ціального житла… «Неспроможність» держави забезпечити рівномір­ ніший перерозподіл багатств насправді є політичним рішенням від якого страждають не лише без­дом­ні, але й більшість громадян (адже з року в рік більш ніж половині українців не вистачає грошей на пов­ ноцінне харчування, а якщо й вистачає, то вони му­ сять заощаджувати на одязі чи на ліках). Те, що серед без­дом­них 80% хворі на туберкульоз,1 віддзеркалює загальносуспільні тенденції погіршення рівня життя, неякісного харчування, неадекватного медичного за­ хисту. Те, що серед них третина колишніх засудже­ них, свідчить про неспроможність в’язниці виконувати «реабілітаційну» функцію: навіть якщо міліція знає як «спіймати» злочинця, вона не знає, що з ним робити далі, й у результаті після виходу з місць позбавлення волі кожен десятий в’язень не доїжджає додому (ймо­ вірно, відразу ж поповнюючи лави «бомжів»), а біль­ ше половини з тих, що доїжджає, не знаходить роботи (поповнюючи ці лави через деякий час). Те, що так багато без­дом­них опиняються на вулиці в  результаті квартирних афер,2 вказує на наслідки

безконтрольного функціонування житлового ринку, а також на повну правову беззахисність звичайних громадян. Ну і нарешті, те, що багатьом безпритуль­ ним, незважаючи на відсутність житла, умов для під­ тримання гігієни чи нормального харчування, все ж удається хоча б частково утримувати себе самостій­ но — шляхом підробітків на складах, на будівництві, на сезонних сільськогосподарських роботах, чи тим же збором пляшок і макулатури — свідчить про те, що вони потрібні суспільству та є залученими до еконо­ міки як «резервна армія праці». До того ж, без­дом­ними не стають за одну ніч: за­ звичай ідеться про поступову деградацію умов життя, спричинену нестабільною зайнятістю чи відсутністю роботи, з такими наслідками як алкоголізм, сімейні конфлікти, злочинність. Деградація продовжується, коли людина вже на вулиці: вона більше п’є, менше стежить за гігієною, розриває соціальні зв’язки. Життя на вулиці нікого не «облагороджує», але боротьбу варто спрямовувати не проти людей, які опинилися на вулиці, а проти тих особливостей на­ шого суспільства, які роблять без­дом­ність таким по­ ширеним явищем. Боротися за універсальні права на працю, житло, медичний захист, за базовий дохід на рівні прожиткового мінімуму для усіх без винятку громадян. Ці «красиві» ідеали насправді відстоюються у дуже конкретних протестах — проти примусових виселень з гуртожитків (два успішні протести — гуртожиток тер­ нопільського машинобудівного заводу і «Ленінської кузні» у Києві), проти підвищення цін на комунальні послуги, проти приватизації медицини, проти експлу­ атації робітників. Бо навіть якщо досягнемо лише помірних реформ, а не більш радикальних змін суспільного устрою, без­ дом­ність не буде остаточно подолано. Статистика з різних країн світу вказує на те, що за умов рівного економічного розвитку безпритульних менше у сус­ пільствах із меншою нерівністю і кращим соціальним захистом населення.

1 Інформація озвучена на Парламентських слуханнях «Про про­ блему без­дом­них громадян та безпритульних дітей і шляхи її подолання» 22.12.2003.

2 «Як тільки житло стало товаром і предметом легальних ко­ мерційних трансакцій, його ринкова ціна зросла до захмар­ ного рівня. Як наслідок, ця сфера економічної діяльності стала предметом кримінального інтересу», — пише Грегор Андруш (Andrusz, 1996: 61). Він наводить приклади трансакцій, осо­ бливо у країнах колишнього СРСР, де продавці взагалі нічого не отримують, втрачають свої квартири і поповнюють лави без­ дом­них, або ж їх знаходять як «неідентифіковані тіла».

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

Згідно з даними управління з кримінальних розслідувань Мо­ скви, на кінець 1994 року 115 власників приватизованих квар­ тир оголошено зниклими безвісті. У 1993 році, 17 вбивств було пов’язано з купівлею-продажем житла, на початку 1994го року їх було вже 50. Між січнем і червнем 1994 року щонайменше 500 людей опинилися на вулиці внаслідок квартирних афер. «Бездомність і зростання злочинності, пов’язані з нерухомістю, є найдраматичнішими наслідками боротьби за приватну влас­ ність», — підсумовує Майкл Гарлоу (Harloe, 1996: 12) ситуацію у пострадянських суспільствах. Також про квартирні афери сто­ совно психічно-хворих громадян див. Коротенко (2003).

53


Посилання Andrusz, G., 1996. Structural change and boundary instability. In: Andrusz G., Harloe, M. and Szelenyi, I. (eds). Cities after socialism: urban and regional change and conflict in post-socialist societies. Oxford and Cambridge, MA: Blackwell. Arendt, H., 1963. Eichman in Jerusalem: A report on the banality of evil. NY: The Viking Press. Ayass W., 1995. «Asoziale» im Nationalsozialismus. Stuttgart: Klen-Cotta. Broberg, G. and Roll-Hansen, N. (eds), 2005. Eugenics and the welfare state: sterilization policy in Denmark, Sweden, Norway and Finland. East Lansing: Michigan State University Press. Connor, W., 1972. Deviance in Soviet society: crime, delinquency, and alcoholism. NY: Columbia UP. Draper, H., 1972. The concept of «lumpenproletariat». In: Marx and Engels. Economies et societes. VI (12) 1972. Pp. 2285–2312. Goffman, E., 1974. Stigma: Notes on the management of spoiled identity. New York: Jason Aronson. Harloe, M., 1996. Cities in the Transition. In: Andrusz G., Harloe, M. & Szelenyi, I. (eds) Cities after socialism: urban and regional change and conflict in post-socialist societies. Oxford and Cambridge, MA: Blackwell. Hojderstrand, T., 2009. Needed by nobody. Homelessness and humaneness in post-socialist Russia. Cornell University Press. Macek, S., 2006. Urban nightmares: The media, the right and the moral panic over the city. Minneapolis: University of Minnesota Press. O’Neil, B., 2010. Down and then out in Bucharest: Urban poverty, governance and the politics of place in the postsocialist city. In: Environment and Planning D: Society and Space. Advance online publication, 02.02.10. Spencer, H., 1873. The Study of Sociology. Chapter XIV: Preparation in biology. London: Henry S. King. Доступ 19.03.2010 за адресою: http://oll.libertyfund.org/?option=com_staticxt& staticfile=show.php%3Ftitle=1335&chapter=4108 8&layout=html&Itemid=27 Stallybras, P., 1990. Marx and heterogeneity: thinking the lumpenproletariat. Representations, vol. 31, Summer 1990. — p.69–97. Trevelyan, S., 1989. English Social History. London: Penguin. Ананко С.В., 2006. Соціальний захист без­дом­ них громадян і безпритульних дітей. Доступ 16.06.2006 за адресою: www.minjust.gov.ua

54

«Бездомний киянин за допомогою адвоката Україн­ ської Гельсинської спілки з прав людини виграв суд у КМДА» Доступ за адресою: http://www.helsinki.org.ua Відомча статистика МВС. Доступ 19.03.2010 за адресою: http://www.mlsp.gov.ua/control/uk/ publish/article;jsessionid=5FF5AF34C8041C 3446B1F4B242E643AA?art_id=77623&cat_ id=34966 Енгельс, Ф., 1928. Німецька селянська війна. Харків: Державне видавництво України. Ерошок, З., 2008. Бродяги. Новая газета. Доступ за адресою: http://www.novayagazeta.ru/ data/2008/15/18.html (частина перша від 02.03.2008), http://www.novayagazeta.ru/ data/2008/16/29.html (частина друга від 06.03.2008), http://www.novayagazeta.ru/ data/2008/17/19.html (частина третя від 13.03.2008). Житловий фонд України., 2008. Доступ 29.06.2008 за адресою: www.ukrstat.gov.ua Захарович, Ю. 2009. Любовь времен Холодной войны. Доступ за адресою: http://www.inosmi.ru/ translation/210565.html ЗІК., 2007. Луцьких бомжів на зиму переселять у се­ ла. Доступ 07.09.07 за адресою: http://zik.com. ua/ua/news/2007/09/07/89059 Зінченко, Алла., 1998. Дитяча безпритульність: істо­ рія та сучасність. Молодь України: стан, пробле­ ми, шляхи розвязання. Київ: Український інститут соціальних досліджень. 68–74. Коротенко А.И., 2003. Психиатрия на перепутье: Украина. 1990–2001 гг. Київ: Сфера Лаврик А., Буткевич Б., Забора В., 2008. Спійма­ ти собі раба. Український тиждень. 41 (50). Доступ 18.03.10 за адресою: www.ut.net.ua/ art/166/0/1609/ Ленин, В. 1967. Как организовать соревнование? ПСС, М.: Изд. политической литературы. — Т. 35. Лист МВС № 16/1К-С–409 від 29 вересня 2005 року «Про надання інформації» у відповідь на інформаційний запит Гельсинської правозахис­ ної групи. Лиходей, О., 2005. Профессиональное нищенство и бродяжничество как социальный феномен. Санкт-Петербург. Маркс, К. 1925. Вісімнацяте Брюмера Луї Бона­ парта. Харків, Державне видавництво України. (пер. з нім. М. та І. Степанових за ред. В. Щерба­ ненка. Онлайн доступ: http://vpered.wordpress. com/2009/11/19/marx–18-brumaire/)

Анастасія Рябчук. Криміналізація бездомності на пострадянських теренах


Маркс, К. 1932. Клясова боротьба у Франції 1848– 1850. — Харків-Київ: «Пролетар». Маркс, К. і Енгельс, Ф., 1936. Маніфест Комуністич­ ної Партії. Вибрані твори. Том 1. Київ, Партвидав ЦК КП(б)У. (переклад з нім. за ред. Д. Рабино­ вича, Доступ 19.03.2010 за адресою: http:// vpered.wordpress.com/2009/09/18/marx-engelsmanifest/) Міністерство Внутрішніх Справ (МВС)., 2005. Лист МВС № 16/1К-С–409 від 29 вересня 2005 року «Про надання інформації» у відповідь на інфор­ маційний запит УГСПЛ. МВС. 2007. Відомча статистика про кількість осіб, затриманих за підозрою у зайнятті бродяж­ ництвом і жебрацтвом. Доступ 24.04.2008 за адресою: http://www.mlsp.gov.ua/control/uk/ publish/ article;jsessionid=5FF5AF34C8041C3446B1F4B2 42E643AA?art_id=77623&cat_id=34966 Мор, Т. 1978. Утопия. Москва: Наука. Народна допомога., 2010. Пошук бізнес партнера. Доступ 17.02.10 за адресою: http://www.nardop. org.ua/news.php?id_news=34 Павлов, Б. 1985. Вопросы уголовной ответствен­ ности за ведение паразитического образа жиз­ ни. Правоведение. Доступ 19.03.2010 за адре­ сою: http://law.edu.ru/magazine/ article.asp?magID=5&magNum=5&magYear=198 5&articleID=185739 Парламентські слухання «Про проблему без­дом­них громадян та безпритульних дітей і шляхи її по­ долання» 22.12.2003.

Святошинська Районна Державна Адміністрація (СРДА)., 2008. Управління праці та соціального захисту населення Святошинської РДА інформує про забезпечення соціального захисту без­дом­них громадян. Доступ 19.03.2010 за адресою: http:// www.kmv.gov.ua/print/news.asp?Id=206551 Обозреватель, 2006. Свыше 100 человек попали в больницы с обморожениями. : http://obozrevatel. com/news/2006/2/6/86554.htm Слободкин, Ю., 1980. Ответственность лиц, ведущих антиобщественный паразитический образ жиз­ ни. Правоведение. Доступ за адресою: www.law. edu.ru/article/article.asp?articleID=186887 Українська Гельсинська Спілка з Прав Люди­ ни (УГСПЛ), 2006. МВС провела профілактич­ ну операцію «БОМЖ». Доступ 02.02.2006 за адресою: http://www.helsinki.org.ua/index. php?id=1138900432 УГСПЛ, 2006. Міліція не дає бомжам відсвяткува­ ти Великдень. Інформація з сайту www.pravda. com.ua. Доступ 21.04.2006 за адресою: http:// helsinki.org.ua/index.php/www.ageyev.org/cases/ feldman/cassation/files/docs/:%20http://index. php?id=1145643625 УГСПЛ., 2008. Уряд вирішив зайнятися бомжами. Доступ за адресою: http://www.helsinki.org.ua/ index.php?id=1208772975 ФорУм., 2010. Від морозів померло 300 українців. До лікарень звернулися майже 4,5 тисячі. До­ ступ 28.01.10 за адресою:http://ua.for-ua.com/ ukraine/2010/01/28/144625.html Фуко, М., 1998. Наглядати і карати. Київ: Основи.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

55


Стихійній ринок. Передмова до фоторепортажу Євгенія Бєлорусець

Перш ніж говорити про нелегальний блошиний ринок, первинних значень і функцій речей створює стиліс­ де знято цей репортаж, хочу згадати легальний, якого тичну єдність блошиного ринку, де речей радянського в Києві більше немає. побуту найбільше серед виставлених на продаж. 2005 року в Києві було зруйновано Сінний ринок, Після знищення Сінного ринку частина продав­ один із найстаріших та найвідоміших блошиних рин­ ців перейшли торгувати в район Куренівського, де я, ків міста. Роком раніше, влітку 2004, власники ринку власне, і знімала репортаж у листопаді 2009 та лю­ провели масштабну «реорганізацію ринкового про­ тому 2010. стору», що полягала в закритті несанкціонованої тор­ Куренівський блошиний ринок охоплює величезну гівлі, або ж, інакше кажучи, у вигнанні всіх, хто торгу­ територію, у вихідні він розташований уздовж трам­ вав старими та антикварними речами на землі й на вайного полотна, біля парку Фрунзе, біля покинутої сходах, що вели до Сінного з паралельної вулиці. будівлі колишнього телезаводу, навколо пташиного Сінний ринок був розташований близько до цен­ ринку. Ринкове поле охоплює близько кілометра та тру міста, поруч із древнім Містом Ярослава, мав свою утворює два-три торгові ряди. Тут немає навісів і рун­ особливу історію і характерну для центральних бло­ дуків, товар майже завжди лежить на землі. Торгові шиних ринків культуру торгівлі. Замість рундуків тут ряди умовні й можуть щотижня змінювати конфігу­ зазвичай використовували різноформатні коробки та рацію. Ринок існує вже давно, але так і не став ле­ ящики, іноді товар розкладали просто на землі, на гальним. Наряди міліції постійно влаштовують облави газетах або клейонці. Тут продавали старовинні чи на пенсіонерів, яких серед торгівців найбільше. Задля саморобні речі з індивідуальною, неповторною істо­ того, аби тебе зайвий раз не потурбували під час тор­ рією поряд із відверто демонстрованою вбогістю і то­ гівлі, треба сплачувати «оброк». Плата інколи є ста­ варами, що напередодні були знайдені на смітниках, лою, інколи залежить від статусу продавця, «новизни» а також продавали саму історію речей та власну біо­ його товару і того, скільки речей він встиг продати. графію. Торговці Сінного вважали, що стару річ вар­ Часто продавці, чий прибуток за весь день торгівлі не то виставляти на продаж разом зі своєю колишньою перевищує п’яти гривень, віддають міліції дві гривні професію (реставратор, комірник, різьбяр по дереву, «за місце». Весь гігантський Куренівський ринок існує сантехнік, обліковець розподільника). Покупцям роз­ по той бік закону, ніхто тут не виставляє про людське повідали не тільки епізоди чиєїсь біографії, але й іс­ око свою біографію або історію речей, не називає торії речей, нерідко створені навмисно для окремого свого імені. покупця. Життєві історії втілювалися в речах, разом із Для деяких продавців блошиний ринок — спосіб ними витворювали цінність та визначали ціну. Інколи життя, місце зустрічей, сама торгівля для них пере­ речі ставали невід’ємними від біографій, і це напо­ творюється на процес колекціонування. Хтось продає внювало їх невластивою магазинним товарам новиз­ товар і відразу ж купує інший. Правда, колекціоне­ ною. Траплялося й таке, що завдяки нероздільності рів мало і вони почуваються невпевнено. З одним із продавців і  речей товар набував чималої цінності, них я познайомилась. Микола (ім’я змінено) колекціо­ хай би як мало він коштував фактично. нує годинники, купує чи збирає поламані, лагодить, Відбувалася своєрідна емансипація речей від вар­ інколи додає кілька дрібниць на зразок дерев’яних тості. Незважаючи на недолугість і на те, що за прила­ крил або зозулі. Його годинники мають відверто не­ вок править газета, розкладена біля калюжі, предмет товарний вигляд, циферблат частково покритий ір­ на такому ринку має свій сенс і значущість, які можуть жею. Рекламна оболонка речі знищена, кострубатість значно перевищувати його ціну. Колись увесь радян­ годинника прямо свідчить про вкладену в нього пра­ ський побут, — посуд, іграшки, нагороди, одяг, — за цю і зусилля. Речі на ринку не борються за те, аби мить перемістився в інше суспільство, не долаючи при сподобатися покупцеві, вони поза конкуренцією і не цьому жодного кордону. Контекст частково втрачених потребують упаковки.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

57


Контрастом до такої емансипації речей є гнітюче присутності. Сором, незручність, вразливість здають­ відчуття сорому, яке трапляється на блошиному рин­ ся мені в цьому випадку нав’язаними. Продавці, яких ку як своєрідний компроміс між незалежною річчю я фотографувала, почувалися злочинцями і боялися, та її посередником. Стани незручності та зніяковілос­ що фото потрапить до рук міліції. Сам спосіб стихій­ ті — повсюдні. Продавцям соромно фотографувати­ ної торгівлі, її непоказність, оголена практична ма­ ся, вони не називають своїх імен, відмовляються від теріальність речей, і також своєрідна секуляризація інтерв’ю, їм навіть соромно дозволити мені сфотогра­ «досконалої» рекламованої речі — призводять до фувати розкладені на продаж речі. Вони, мовляв, не розгубленості, до відчуття власної провини. Неофі­ хочуть щоб репортаж побачив хтось із знайомих чи ційність речей, що вийшли з ужитку, суб’єктивність їх­ сусідів, на ринку стоять випадково і будуть тут тіль­ ньої привабливості, накладаються на «незаконність» ки один день. Покупці хвилюються, чи не потрапили усього стихійного ринку. Цінність унікального пред­ вони випадково в кадр. мету, оновленої чи антикварної речі, знищується то­ Соціальний престиж, що зазвичай тяжіє до анти­ тальною незахищеністю, залежністю від сьогоденних кваріату, до знаків давнини, позбавив це місце своєї настроїв міліції або міської влади.

58

Євгенія Білорусець. Стихійний ринок. Фоторепортаж


Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

59


60

Євгенія Білорусець. Стихійний ринок. Фоторепортаж


Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

61


62

Євгенія Білорусець. Стихійний ринок. Фоторепортаж


Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

63


64

Євгенія Білорусець. Стихійний ринок. Фоторепортаж


Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

65


66

Євгенія Білорусець. Стихійний ринок. Фоторепортаж


Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

67


68

Євгенія Білорусець. Стихійний ринок. Фоторепортаж


Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

69


70

Євгенія Білорусець. Стихійний ринок. Фоторепортаж


Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

71


72

Євгенія Білорусець. Стихійний ринок. Фоторепортаж


Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

73


74

Євгенія Білорусець. Стихійний ринок. Фоторепортаж


Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

75


76

Євгенія Білорусець. Стихійний ринок. Фоторепортаж


Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

77


Криміналізація міграції у Києві: приклад підпалів Шулявського секонд хенду Тетяна Бокша, Анна Васильченко, Тетяна Іванова, Діна Кравчук, Ганна Носак В умовах швидкої глобалізації післярадянських років про чин­ни­ки мар­гі­на­лі­за­ції, ди­на­мі­ку сто­сун­ків із міс­ в Україні активізувалися міграційні процеси, зросла це­вим на­се­лен­ням, за­й­ня­тість та рі­вень до­хо­ду, сто­ кількість іноземних громадян,1 зокрема, так званих сун­ки з дер­жав­ни­ми та пра­во­о­хо­рон­ни­ми ор­га­на­ми, «нетрадиційних» мігрантів. Цей термін викорисовують ксе­но­фо­бію, край­нім ви­явом якої є ді­я­ль­ність уль­т­ра­ Блер Рубл та його колеги (вперше у статті Popson and пра­вих угру­по­вань. Ruble, 2000) для позначення «іммігрантів, які не на­ лежать до етносів, що історично проживали в Україні Загальна інформація чи колишньому СРСР» (Рубл і Малиновська, 2003: 9). Нерідко спілкування з нетрадиційними мігрантами Київ є лідером серед міст України за кількістю не­ відбувається з недовірою, острахом чи відвертим ви­ традиційних іммігрантів, які тут проживають та пра­ раженням негативного ставлення, в основному, через цюють, саме тому у 2001–2002 рр. група дослідників криміналізацію міграції органами внутрішніх справ, під керівництвом Б. Рубла та О. Малиновської вивчи­ представниками ультраправих угруповань, а також ла умови їх життя в Києві. У дослідженні брало участь 370 іммігрантів, що є вихідцями з 23 країн Азії та Аф­ пересічними громадянами та у ЗМІ. Більшість нетрадиційних мігрантів у Києві зайнята рики. Приблизно 20% респондентів прибули до краї­ в торгівлі (Рубл, 2007: 112). Це свідчить про їхню по­ ни ще до 1991 року, переважна більшість (68%) — між двійну вразливість, адже, по-перше, робота на рин­ 1991 та 1998 роками, а з 1998 по 2001 рр. відбу­ ках часто належить до тіньового сектору економіки, лося скорочення кількості іммігрантів, які прибували а  по-друге, самі місця торгівлі можуть бути стихій­ на територію України. Здебільшого у країнах, із яких ними, без легального статусу і відкритими для тих, походять, мігранти мешкали у містах, а 43% — навіть хто негативно ставиться до нетрадиційних мігрантів, у столицях, тож у Києві вони перебувають у звичному уможливлюючи прояви фізичного та психологічного для них міському середовищі, що певним чином по­ легшує їхню адаптацію. насильства. Більшість іммігрантів є особами працездатного У рамках нашого дослідження у травні 2009 року було проведено 16 глибинних інтерв’ю2 на те­му кри­­ віку (84%), переважають чоловіки (73%). За резуль­ мі­на­лі­за­ції мі­г­ра­ції на Шу­ляв­сь­ко­му рин­ку з пред­став­ татами дослідження, проведеного Рублом та інши­ ни­ка­ми різ­них со­ці­аль­них груп: про­дав­ця­ми-мі­г­ран­та­ ми науковцями, 38% іммігрантів прибули до Києва ми, про­дав­ця­ми-ук­ра­їн­ця­ми, сту­ден­та­ми-мі­г­ран­та­ми, з  економічних міркувань — з  метою знайти добре сту­ден­та­ми-ук­ра­їн­ця­ми, а та­кож пред­став­ни­ком пра­ оплачувану роботу (13%), кращі умови життя (15,2%), во­ра­ди­каль­но­го мо­ло­діж­но­го ру­ху і по­са­дов­цем. Ін­­ здобути належну освіту та одержувати медичну до­ тер­в’ю міс­тять чи­ма­ло по­ка­зо­вої ін­фор­ма­ції про міс­ помогу (4,4%), займатися бізнесом (5,4%). У пошуках це не­тра­ди­цій­них мі­г­ран­тів у су­час­но­му ук­ра­їн­сь­ко­му притулку з політичних, етнічних та релігійних причин міс­ті (бо са­ме в мі­стах про­жи­ває біль­шість мі­г­ран­тів), та через військовий конфлікт прибули 26% (в осно­ вному з Афганістану, Іраку й Туреччини, а також із 1 За даними Адміністрації Державної прикордонної служби Укра­ африканських країн). П’ята частина прибула до Киє­ їни (http://www.pvu.gov.ua), на початок 2008 року на терито­ ва для навчання у вузах.3 Приблизно кожен десятий рії України постійно проживало більше 170 тисяч іммігрантів. іммігрант прибув для об’єднання зі своєю сім’єю. Де­ Загальна ж кількість мігрантів, включно з тими, яких в Україні вважають нелегальними, достеменно невідома. які респонденти (приблизно 3%) визнали, що вони 2 Інтерв’ювали студенти-соціологи НаУКМА другого і третього хотіли дістатись Європи, і Київ був лише транзитним років навчання: Дарія Балицька, Надія Баричева, Сергій Біло­ слудцев, Олександра Бойко, Серафима Бугакова, Ірина Вергу­ ленко, Марія Короленко, Ольга Михальова, Тамара Оганесян, Ліда Петруша, Богдан Пономар, Дар’я Радченко, Ірина Рязанце­ ва, Валерія Солодка, Олександр Швець, Олександр Шпигунов.

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

3 Медична освіта в Україні популярна серед мігрантів ще з ра­ дянських часів. Ця група також представлена в нашому дослі­ дженні, оскільки серед респондентів було декілька іммігрантів студентів саме медичного факультету.

79


пунктом, але певні обставини змусили їх залишитись в Україні. Переважання економічної мотивації мігра­ ції у нашому власному досліджені підтверджують не тільки мігранти, а й українці: Возможно, из-за плохих условий жизни в  своей стране, хотят достичь чего-то большего, возможно там вообще нет никаких условий. Например, в Судане люди вообще живут в глиняных хижинах. (Г., студентка-українка) Є багато причин, через які вони приїздять, але я виділю найголовніші: робота, якої не вистачає в їх країнах, тому вони всі намагаються пробратись в Україну, (…) навчання, бо воно вважається фаховим у Африці, Азії. (М., посадовець) Конечно же, заработать больше, чем они у  себя там могут на родине, откуда они приехали. Не знаю, почему еще они могли приехать, но не за нашими де­ вушками точно. (Л., продавець-українець) Сюда приехали, чтоб там в  тюрьме не сидеть. Чтобы работать, приезжают сюда. Чтобы ехать в другую страну через Украину и т. д. (Є., студент-мігрант, араб)1 За результатами дослідження, майже 60% еконо­ мічно активних іммігрантів працюють у  сфері тор­ гівлі, яка є основним джерелом їх доходу. Вже з по­ чатку 1990-х років торгівля стала основною сферою зайнятості для мігрантів на пострадянських теренах. По-перше, іноземцям не потрібно було мати ніяких особливих дозволів на торгівлю. По-друге, іммігранти не могли працювати в інших сферах через високий рівень безробіття та дуже малу заробітну платню. Потретє, у країнах їх походження дрібна торгівля була розповсюдженою, а частина іммігрантів мала змогу налагодити постачання товару з країн походження. Також дослідження Рубла і його колег показало, що близько 38% респондентів прибули до Києва неле­ гально, тож єдиними можливостями для роботи була тіньова економіка, зокрема і торгівля на ринках. Зайнятість переважно в торгівлі постає одним із чинників криміналізації іммігрантів, а облаштуван­ ня ринків, налагодження контролю якості товарів, удосконалення системи оподаткування останніми роками поставили іммігрантів перед новими про­ блемами. Стало неможливо працювати на ринку без відповідних документів на перебування на території держави, а конкуренція почала витісняти іммігрантів 1 Респонденти майже не називали серед причин прибуття по­ шук притулку з політичних, етнічних чи релігійних причин, хоча таку причину назвала майже чверть іммігрантів, опитаних Руб­ лом. Винятком є лише цитований вище студент-мігрант («чтоб там в тюрьме не сидеть») і покупець на ринку («может быть на родине у них… может какие-то обстоятельства складыва­ ются такие… нехорошие может там потоп какой-то…, оста­ лись без жилья., или же война например» Е., українка).

80

з найважливішої для них сфери зайнятості. Крім то­ го, серед тих мігрантів, які працюють, рівень задово­ лення характером трудової діяльності надзвичайно низький — серед торговців і підприємців він стано­ вить трохи більше 10%.2 Рубл та його колеги виділяють такі проблеми у сфері зайнятості іммігрантів: 1) трудовий та інте­ лектуальний потенціал іммігрантів не сповна реалі­ зований; 2) значною мірою працевлаштування і тру­ дова діяльність іммігрантів здійснюються в тіньовій економіці; 3) безробіття й  безперспективність по­ шуків роботи частини іммігрантів є руйнівними для особистості і небезпечними для суспільства, оскільки ведуть до маргіналізації іммігрантів, призводять до їх криміналізації (Рубл і Малиновська, 2003: 113–114). Кейс-стаді: підпали секондхенду на Шулявці У цьому дослідженні зосередимося на проблемах не­ традиційних іммігрантів, які працюють на секондхенді біля станції метро Шулявська. Саме це місце було об­ ране в якості кейс-стаді через те, що на Шулявсько­ му секондхенді вже кілька разів відбувались підпали, і досить часто фігурує припущення, що причиною цьо­ го є акції проти нетрадиційних мігрантів, влаштовані наци-скінхедами. З початку 2006 по квітень 2007 ро­ ку на Шулявському секондхенді було зафіксовано п’ять пожеж; після останньої, 23 квітня 2007 року, Київська держадміністрація поставила питання про закриття ринку і про заборону ведення торгівлі під усіма мос­ тами та естакадами міста (Хрещатик, 2007). Якщо спо­ чатку міліція висунула версію випадкового займан­ ня внаслідок необережного поводження з вогнем,3 то з кожною наступною пожежею ставало дедалі очевид­ ніше, що йдеться про підпали.4 У багатьох публікаціях згадано про той факт, що на секондхенді працювало чимало іноземців з країн Африки та Азії: У Києві згоріла найбільша барахолка «речей з Євро­ пи». За декілька годин вогонь знищив декілька десятків павільйонів з речами, що належать переважно вихід­ цям з Африки і Близького Сходу. Власники-погорільці 2 Серед причин невдоволення у дослідженні Рубла фігурували: фізично важка робота, якою дедалі важче займатися з віком, втрата кваліфікації серед продавців із вищою освітою, відсут­ ність інших можливостей працевлаштування тощо. 3 Після другої пожежі у вересні 2006 року перший заступник начальника ГУ МНС Києва Віталій Кропивницький повідомив Газеті по-українськи (Приходько, 2006), що пожежники нео­ дноразово закривали цей ринок секондхенду, оскільки по­ жежна безпека не відповідала вимогам, і заявив, що продавці «взагалі не мають права тут працювати». 4 Уже в жовтні 2006 року експертиза підтвердила, що причиною виникнення вогню був підпал — про це повідомив начальник прес-служби МНС Києва Олександр Музиченко (Євсєєва, 2006).

Т. Бокша, А. Васильченко, Т. Іванова, Д. Кравчук, Г. Носак. Криміналізація міграції у Києві…


стверджують, що в результаті підпалу вони втрати­ скінхеди, їх було небагато. Мене там не було. Став­ ли товару на мільйони гривень. (ФорУм, 2006) люсь до підпалів цілком нормально. Там працювало до­ У понеділок близько сьомої години вечора вкотре сить багато мігрантів, працювало нелегально. І тим горів «секондхенд» біля станції метро «Шулявська». паче секондхенд — це смітник, який сюди завозять Це вже п’яте займання на цьому базарі, де працюють і тут впарюють нашим, які не мають купити нічого здебільшого приїжджі з «країн третього світу». кращого, мусять купувати всякий непотріб. Підпали­ (Тракало, 2007) ли. Усіх собак вішають одразу на скінхедів. А ніхто не Підпали на грунті расової ненависті фігурували поцікавився що й до чого. (І., студент-українець) у ЗМІ як одна з можливих причин пожеж: «Продавці Фігурує й інша версія підпалів, а саме — рейдер­ секондхенду, які метушилися вчора зранку під чор­ ство і «кланові розборки» між продавцями: ним задимленим мостом, упевнені: це підпал. Біль­ …якби це було інтерв’ю, де ви не використовували б шість торговців — араби та чорношкірі» (Приходько, записувальний пристрій, я би висказав свою думку, я б 2006). Цю версію висловлювали й респонденти: розказав вам декілька більше фактів, але чи підпал чи Думаю, что это из-за такого отношения к ино­ пожежа — це непоодинокий випадок з’ясування сто­ странцам: много черных людей работает, много ино­ сунків між кланами, тут має місце звичайний кримі­ странцев. У них много магазинов здесь. Думаю, из-за нальний слід. (М., посадовець) этого. (В., студент-мігрант, Йорданія) Ця версія теж сприяє формуванню образу мігран­ …якісь настрої конкурентські чи неконкурентські, тів, які працюють на ринку, як членів «кланових угру­ а якісь типу «сам не гам, нікому не дам». Тобто зрозу­ повань», які ведуть нелегальну торгівлю: міло, що це вчинялось громадянами України, корінними На Деміївці розповідають, що місцевий ринок се­ жителями, які проти такої діяльності, проти мігран­ кондхенду «тримав» представник мусульманської тів, проти того, що вони тут заробляють, чинять меншини. Кореспондентові «ГПУ» не вдалося зустрі­ конкуренцію місцевим підприємцям. тися з цим чоловіком. Працівники адміністрації Де­ (Г., студентка-українка) міївського ринку кажуть «не на диктофон»: у місті Продавець-українець Л., який був свідком усіх по­ триває невидимий для ока киян перерозподіл ринку дій, що розгортались після підпалів, зазначав: «воз­ секондхенду. Натякають, що пожежі протягом місяця можно, что это как средство влияния на мигрантов, відразу на двох таких ринках (Шулявка та Деміївка) не потому что это было не единожды. МНС и другие счи­ можуть бути звичайним збігом обставин. тают, что…, официальная причина — это какое-то (Євсєєва, 2006) небрежное отношение с  огнем каких-то неизвест­ Така неясність щодо ініціаторів підпалу та їх моти­ ных лиц. Но это чушь». Офіційно, жодне з ультрапра­ вації створює ситуацію, за якої немає ніяких гарантій, вих угруповань не взяло відповідальності за підпа­ що надалі це більше не трапиться. А це спричиняє на­ ли. В інтерв’ю газеті «Україна Молода» координатор пруженість, невизначеність, страх за свій товар (через скінхедів Олесь Вахній так відкоментував підпали на втрату товару іммігранти зазнали великих збитків). «Шулявці»: Я переконаний, що міліція буде шукати «крайніх», Соціально-психологічний аспект і ними намагатимуться зробити саме нас. Однак, хочу запевнити всіх киян: наш рух до цього немає жодного У проведених нами інтерв’ю неодноразово фігурува­ стосунку! Ми неодноразово попереджали правоохо­ ли відчуття незахищеності, залежності від обставин, ронні органи, що темношкірі на Шулявському ринку невпевненість у завтрашньому дні. «Ужасно, но ниче­ не дотримуються жодних правил пожежної безпеки. го не сделаешь» (А., студент-мігрант, Ізраїль). «Когда Так, ми боремося з ними, бо вони заполоняють Україну, я нахожусь здесь, не представляешь как у меня мама тоді як наші люди не мають роботи. Однак у цьому каждый год, когда я еду сюда плачет» (Є., студентвипадку постраждало майно киян, у тому числі міст. мігрант, араб). «Никто нас не защищает. Мы знаем, А я перший виступаю проти того, щоб його ремонту­ что жить здесь очень опасно…» (З., студент-мігрант, вали як із моєї кишені платника податків, так і з га­ Іран). «Я постоянно, сюда, туда, назад, прямо смотрю» манців столичних мешканців. (Тракало, 2007) (Є., студент-мігрант, араб). «Они мешают нам гулять Відповідь опитаного нами наци-скінхеда не дає нормально и ходить» (В., студент-мігрант, Йорданія). підстав однозначно сказати, що саме ультраправі Респонденти-українці нерідко називали мігрантів вин­ні в підпалі, однак вказує на антипатію до мігран­ «ці люди», «ці мігранти» і  зазначають, що відчува­ тів і схвальне ставлення до таких дій: ють відторгнення й антипатію. «Ну, звичайно, перша Шулявка  — це така актуальна тема, де скінхе­ реакція — це таки відторгнення, хочеться відійти, ди фігурують. Нi для кого не секрет. Так, там були відвернутися…» (Г., студентка-українка). Є  спроби

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

81


виправдати таку ситуацію, в якій спілкування з міг­ — Потому, что они уже знают. Был когда-то здесь рантами зведено до мінімуму: «Думаю, що така ор­ (продавец), он был готов, и он дал достойный отпор, ганізація… відповідає викликам ситуації просто» у него было оружие, острый молоток, и он дал отпор, (Г., студентка-українка). Iснують побоювання, щодо и с того времени они боятся нападать. зростання їх кількості та через те, що мігранти за­ (О., продавець-мігрант, Замбія) лишаються в країні. «Коли я бачу їх дуже багато, то мене це трошки дивує, тому що як мені здається во­ Насильство на расовому грунті ни захоплюють нашу країну» (Ж., студент-українець). «… Хотелось бы, чтобы они просто приезжали, если им Ксенофобія має три рівні вияву: ментальний (на рівні тут на некоторое время необходимо…, а и в общем- свідомості), вербальний (у висловлюваннях), а також то…сразу же уезжали на свою родину» (Е., українка). поведінковий (конкретні дії) і охоплює різні прояви Респонденти висловлюють бажання, щоб держава су­ дискримінації, а  не тільки той, за яким масова сві­ воріше регулювала міграцію, оскільки це буде стиму­ домість закріплює статус расизму (прямі образи й ті­ лювати повагу до української культури, суспільства. лесні ушкодження). Як показало наше дослідження, «… Тоді ці люди [мігранти] будуть більше поважати найпоширенішим проявом расизму та ксенофобії є нашу країну, а не просто так вважати якоюсь тряп­ саме вербальний: «Это, в  основном, мальчики. Они кою» (Ж., студент-українець). Досить часто досвід кон­ везде плохо относятся. Вот идешь ты по улице, едешь тактів мігрантів з українцями є негативним, оскільки в маршрутке — они все неприятно смотрят, могут українці агресивно ставляться до іноземців: іденти­ обижать, обзывать. Обижают словами, дерутся…это фікують їх через колір шкіри та мову як таких, що бывает очень часто» (З., студент-мігрант, Іран). Деякі є «іншими», «нижчими»: «Ну, так просто, из-за того, пейоративні назви настільки глибоко увійшли до по­ что он иностранец. Основная причина в том, что он всякденного мовлення жителів України, що вони їх не иностранец» (А., студент-мігрант, Ізраїль). «Я не думал, ідентифікують як такі, а самі іноземці вже не сприй­ что он такой наглый просто, я не знал, у нас тако­ мають їх як девіацію («Даже любые люди, обычные лю­ го нету (…) Если бы был ваш или кто-то другой они ди. А иногда пьяные, короче, к тебе подойдут, типа бы ему помогли, правильно» (Є., студент-мігрант, араб). ‹черная жопа› и т. д.» — Є., студент-мігрант, араб). Через це мігранти втрачають довіру до українсько­ Утім, і з найбільш очевидним проявом дискримі­ го населення, намагаються менше з ним контактува­ нації — фізичною розправою — опитані стикались або ти (наприклад, влаштовуються на роботу до «своїх», особисто, або зі слів друзів і знайомих: «В прошлом відвідують дискотеки, де немає українців), у їхніх ви­ году возле нашего общежития убили арабского маль­ словлюваннях виразнішою стає опозиція «ми-вони». чика. Местные люди были пьяные, подошли и начали «Это ты должна знать! Это ваша страна, не наша» драться, и убили его. Очень легко» (З., студент-мігрант, (А., студент-мігрант, Ізраїль). «Ты сама знаешь, что Іран). Серед іммігрантів існує великий страх зустрічі у  вас такая страна» (З., студент-мігрант, Іран). Від­ з наци-скінхедами — необхідно продумувати кожен верто негативне ставлення провокує мігрантів до ра­ свій крок, постійно бути напоготові, не ходити вве­ дикальних дій з метою захистити себе та «своїх». Така чері самому на «Майдані» у «трубі» («На улицах ста­ ситуація спричиняє збільшення соціальної дистанції: раемся ‹не светиться›, после работы (группой), и до­ Я, например, если такая ситуация будет, пусть ва­ мой» — О., продавець-мігрант, Замбія). ши идут на хрен, потому что это моя кровь, моя на­ — Ну, да. Ну, короче, здесь в Украине есть люди, ко­ циональность. А что смотреть, как ваши его бьют? торые нас вообще не любят. Правильно? Даже если он виноват! (…) Да я иногда, я — Угу. А кто это? не могу просто вообще, выдержать вообще, не могу. —  Ну люди, короче…так называются скинхед. Ну Я даже иногда, короче, решил с собой пистолет но­ вот. А я еще их не видел никогда. И дай Бог, что даже сить. (Є., студент-мігрант, араб) не увижу. (З., студент-мігрант, Іран) — A ваши друзья, близкие, знакомые, они подверга­ — Ну, вот люди, которые нас не любят, очень не лись агрессии? нравятся… и даже боишься, ну, вечером ходить гу­ — Много, много. На Шулявской, здесь, и пока может лять или что-то. быть, сейчас оно уже чуть-чуть полегче. И скинхеды, — А где в основном опасно ходить? на расовой почве, они уже не появляются здесь. По­ — Опасно? Ну, чего…все опасно… вечером никуда не тому что мы тоже ждем, и можем дать отпор. А то, могу сам выходить. (А., студент-мігрант, Ізраїль) а как раньше, они приходили и били. — Я вообще гуляю в общежитии только. — То есть, вы связываете это, что сейчас скинхедов — Почему? Ну, поехать куда-нибудь, на Майдан, по­ здесь меньше, таких активных, которые драться… гулять?

82

Т. Бокша, А. Васильченко, Т. Іванова, Д. Кравчук, Г. Носак. Криміналізація міграції у Києві…


— Та, уже мне надоело там гулять, короче. Тем бо­ лее там очень проблемы там с вашими скинхедами. Ходишь на улице себе нормально, никого не трогаешь. А они к тебе подойдут по десять человек. А просто это называется, они не называются мужики. Про­ сто, если один на один, тогда нормально. Даже два на один — нормально. А десять! Называются скинхеды. (Є., студент-мігрант, араб) Останніми роками в  Україні зростає не тільки частота випадків насильства на расовому грунті, але і їхня системність та організованість. Крім фізичних розправ, іноземці страждають від постійного пси­ хологічного тиску. Така ситуація може бути поясне­ на активізацією і стрімким розростанням, особливо від 2005 року, різних молодіжних неформальних об’єднань, що вчиняють насильницькі дії на ґрунті ра­ сової та національної ворожнечі.1 Ці агресивно нала­ штовані молодики часто використовують нацистську символіку й нападають на людей неслов’янської зо­ внішності: мешканців України, іноземних студентів, шукачів притулку, біженців та іммігрантів, бізнесме­ нів, туристів з Азії, Африки, Середнього Сходу, Кавка­ зу. Одним із мотивів такої поведінки наци-скінхеди називають соціально-економічну ситуацію в Україні, насамперед, стан ринку праці. Мігранти пояснюють ситуацію так: Да, они объясняли. Что мы вот приехали в их стра­ ну и мешаем им здесь. Говорят, чтобы мы ехали назад. Что мы портим им жизнь, уводим девушек, занимаем рабочие места, ходим по улицам, а им неприятно нас видеть в своей стране. Ну, просто есть люди, кото­ рые ненавидят всех иностранцев. (З., студент-мігрант, Іран) Позиція представника скінхедів така: …вони фактично приїжають сюда часто без закон­ них підстав, займаються чи там якоюсь комерційною діяльністю, чи щось на зразок того. Фактично вони є, є антисоціальним елементом. Я  думаю всім є ві­ домі приклади з наркотиками, які розповсюджують­ ся через негрів, арабів і тому подібне. Ну буквально, 1 Найбільш активними та агресивними на українському просторі вважають ультраправі групи з так званого руху «Біла Влада — Скінхед Спектрум» (White Power — Skinhead Spektrum), укра­ їнської філії світової екстремістської мережі «Кров і Честь» (Blood & Honour), воєнізованої неонацистської секти «Світова Церква Творця Рутенія» (World Church of the Creator Ruthenia, WCOTC). Їх об’єднує загальна ідеологія расизму та націоналіз­ му, яка діє на принципах установлення переваги над особами інших рас та національностей. Найбільші групи скінхедів бу­ ло помічено в Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Львові, Се­ вастополі, Чернігові та Автономній Республіці Крим. Кількість наци-скінхедів України, за попередніми даними МВС України, не менше 500 осіб віком від 14 до 27 років, вони об’єднуються у групи чисельністю від 20 до 50 осіб без чіткої структури та організаційної побудови. Реальні цифри є значно більшими.

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

елементарний приклад: вийдіть на Хрещатик вече­ ром і послідкуйте за купою арабів, які сюда приїжджа­ ють тільки, тільки того шо в них (сміється ) хороша засмага і багато грошей в кишені, знімають наших дівчат. Ну, тобто це дійсно актуально, я говорю про емігрантів і  крім того, що вони приїжджають сю­ да і забирають наші робочі місця, забирають квоти в університетах, і  тому подібне. Вони несуть фак­ тично чужу культуру і це є одним із виявів глобаліза­ ції. Глобалізація є ворожа, ворожа для всіх, зокрема для українців. І процес денаціоналізації до чого він призво­ дить? Він призводить фактично до збіднення духов­ ного, фізичного, до деградації нації. Якшо комусь це здається нормальним, то тільки не нам. І ми будемо з цим боротися, і далі будем відстоювати власну ідею. (І., студент-українець) Скінхед боїться, що наплив мігрантів, у тому числі й нелегальних, призведе до підвищення конкурен­ ції на ринку праці. Хоча сучасна ситуація поки цьо­ го не підтверджує, адже за відгуками як українців, так і самих іммігрантів, останні в основному зайняті у сферах, які не користуються особливим попитом у місцевого населення. Це некваліфіковані робітники на будівництвах, торговці на ринках, продавці шаур­ ми. За словами ж мігрантів, у багатьох випадках для конфлікту з неонацистами достатньо навіть не іншого кольору шкіри, а іншої мови: Ну основная причина в том, что он иностранец. И даже она [кожа] такой же светлый как у вас. Про­ сто он на арабском что-то разговаривал. (А., студент-мігрант, Ізраїль) Мігранти як «гаманці» чи як дешева робоча сила Iснує стереотип щодо того, що мігранти займають ро­ бочі місця та місця в університетах «для українців», що вони «забирають» гроші в держави: «Ну, в прин­ ципі є така можливість, що вони займуть наші місця і залишаться в Україні» (Ж., студент-українець). Різко негативного вираження такі позиції набувають у скін­ хедів: «Ну, тобто це дійсно актуально, я говорю про емігрантів, і крім того що вони приїжджають сюда і забирають наші робочі місця, забирають квоти в уні­ верситетах, і тому подібне» (І., студент-українець). Студенти-мігранти, однак, зовсім цього не розуміють, a деякі наголошують на тому, що вони, навпаки, при­ носять гроші країні, а зовсім не «відбирають»2: Они хотят, чтобы была только русская нацио­ нальность или украинская. Не хотят иностранцев. 2 Також потрібно зважати на те, що при деяких університетах, до яких приїжджають навчатись іноземці, є окремі кафедри, орієнтовані на надання освіти іноземним громадянам. Тому тут не слід взагалі вести мову про «віднімання квот».

83


Они думают, что мы здесь приезжаем, работаем, бе­ рем все деньги для нас. Наоборот, я студент. Приез­ жаю, оплачиваю 3 тысячи долларов за университет. И каждый месяц отец передает деньги, оплачиваю здесь много, это хорошо для страны. Для страны — я иностранец, отдам деньги. Почему так — сам не знаю. (В., студент-мігрант, Йорданія). Я отдал здесь, я здесь расходовал хорошие деньги на учебу, на семью, на квартиру, на питание. Я прак­ тически ничего не брал здесь бесплатно. И не думаю, что у вашей медицины(!!!). Эти студенческие больни­ цы, это может быть только проверка, не лечение. По­ этому мы здесь не то, что что-то берем от Украи­ ны, кроме знаний, конечно, за которые мы же платим. (О., продавець-мігрант, Замбія) Усупереч поширеній думці, що студенти-мігранти залишатимуться і відбиратимуть робочі місця в укра­ їнців, іноземці насправді часто бажають повернутися додому. Там вони матимуть змогу заробляти знач­но більше, ніж в Україні, і не зазнаватимуть утисків через негативні стереотипи. Більше того, іноземні студенти не можуть знайти собі нормальну роботу з гідним під­ робітком або ж не потребують її, пояснюючи це тим, що більше вони матимуть змогу заробити у себе вдома. Ну, у вас вообще здесь очень мало зарабатывают люди, я, лучше мне, короче, летом не оставаться здесь, а ехать к себе и зарабатывать 2 тыс. 500 долларов за два месяца и сюда приехать. Правильно? А почему мне оставаться здесь и тратить деньги зря? (Є., студент-мігрант, араб) Нам не дадут работу. Никто из моих знакомых не смог устроиться. Ну, как, работа есть. Есть места, где делают шаурму, так некоторые там работают, но, …в принципе, хорошую работу нам не дадут. (В., студент-мігрант, Йорданія) Один з опитаних іммігрантів навіть отримав юри­ дичну вищу освіту в Україні, а працює на ринку: — А если тут, на Украине, открывается какая-то контора, то милиция, или какая-то банда будут при­ езжать к тебе каждый Божий день, пока ты деньги не дашь. А работает вот эта система — это нонсенс. — То есть, иностранцам здесь работу найти невоз­ можно в судебной системе? — Забудь об этом… (К., продавець-мігрант, Нігерія) Нетрадиційних мігрантів в Україні сприймають як «дешеву робочу силу», вважають, що вони погодяться працювати за таку заробітну платню, яка не влаштує українців. «Мигранты согласны на меньшую зарплату, поэтому их берут» (Л., продавець-українець). Таким чином, у процесі своєї адаптації до україн­ ського суспільства мігрантам доводиться стикатися не лише з типовим стресом перебування в незвичних

84

умовах, але і з тим, що тут для них немає нормальної роботи з гідним заробітком, і стереотипами, які існу­ ють щодо них у суспільстві. Політика державної влади, правоохоронні органи Велике значення для адаптації мігрантів у певному суспільстві має політика, яку проводять органами державної влади щодо них. Результати цього дослі­ дження свідчать, що мігранти не відчувають жодної підтримки з боку держави. Відсутність підтримки під­ тверджують і кияни, які в тій чи іншій мірі стикаються з мігрантами: …Ну, это я могу точно сказать, что я этого во­ обще не замечал, то есть не видел я никакой помощи мигрантам… единственное, чем они пытаются им помочь, это, допустим, после пожара на нашем рынке поставили еще дополнительные патрули, это про­ сто охрана рынка, просто наблюдение за порядком. А вот выплатить какие-то материальные средства им — об этом я не слышал. (Л., продавець-українець) Інший респондент — юнак, який проживає в  ра­ йоні Шулявського секондхенду, висловлює думку, що відсутність підтримки мігрантів державою є своєрід­ ною злочинною бездіяльністю: Якби держава охороняла мігрантів і, наприклад, хо­ ча б декілька патрулів були навколо цього ринку на Шулявці, то, навряд чи відбувся би підпал цих пала­ ток. (Ж., студент-українець) Особливо складні стосунки в мігрантів із представ­ никами правоохоронних органів. Наприклад, один зі студентів-мігрантів навів приклад нападу, коли хлоп­ ця, який гуляв зі своєю дівчиною, побила велика ва­ тага молодих людей (близько 20 чоловік), а  коли під’їхала міліція, нападники дали їй хабаря: Они, короче, забрали одного человека… и он даже с ними… дал деньги — и все нормально… и ушли. (А., студент-мігрант, Ізраїль) Інший студент-мігрант розповів історію про мілі­ ціонера, який замість того, щоб шукати винних у по­ битті юнака — безпідставно звинувачував у тому, що трапилось, його самого. Та вообще, это не милиция называется. Да, может нормальные люди на улице поможет больше, чем ми­ лиция ваша. Потому, что у меня друг, когда сюда при­ ехал, одноклассник бывший, он был со своим другом на Крещатике, а там короче 30 или 40 скинхедов хоте­ ли их убить тогда… Их два только, представляешь вообще, потом ему били бутылкой пива по голове, он, слава богу, тогда в обморок не вообще. Потом пошел в милицию, говорит: так и так со мной случилось, по­ могите мне, пожалуйста. Милиционер тогда говорит,

Т. Бокша, А. Васильченко, Т. Іванова, Д. Кравчук, Г. Носак. Криміналізація міграції у Києві…


ты был пьяный, короче. Представляешь, пьяный был! 2008-ого року, також свідчать про поширення серед Он им, чего они, почему. Начали издеваться. мігрантів недовіри до міліції. (Є., студент-мігрант, араб) Kорупція охоплює не тільки правозахисні органи, За словами працівника секондхенду, одного разу а й освіту і сферу зайнятості. трапилося так, що мігранта і нападника міліція за­ Преподаватели к нам очень плохо относятся. Они брала у відділок, але нападника правоохоронці від­ очень мало зарабатывают, я имею ввиду, ну… что пустили безкарно, та ще й раніше за його жертву. у них зарплата маленькая. И они смотрят на нас — —  Был один случай, задержали человека, вызвали иностранцы. Ну, мы не такие бедные люди. И  всепатруль, патруль нас отвез на Прорезную, там от­ таки мы приехали сюда, значит, у нас есть деньги. деление милиции. А пока я давал показания, тот че­ И они начинают нам мешать. Не хотят, например, ловек (агрессор), ему, типа плохо, типа «скорая по­ поставить оценки. И они говорят, что мы должны мощь» нужна… выпустили. Я вышел на Крещатик, иду, приносить деньги. И  это очень дорого получается. смотрю — он уже на другой стороне дороги, он мне Начиная от 100 долларов и  до 2000. Это бывает сказал: «Я тебя еще найду». Менты его выпустили где-то раз в месяц, может немножко реже. раньше, чем меня. (В., студент-мігрант, Йорданія) — То есть, преступника (…) отпустили раньше, чем — Ну, это смотря еще какой экзамен. Если кафед­ потерпевшего, да? ра строго, то где-то 700 долларов. Если экзамены — Да. Они мне говорят: «Идет расследование, мы строгие сдавать, то надо или учиться, или деньги этого человека накажем, больше он к  тебе не при­ большие платить. станет. И так закончилось…» — Ну, а бороться со взяточниками вы не пробовали? (О., продавець-мігрант, Замбія) — Не-не. Міліція жодного разу не допомогла цьому респон­ — А почему? дентові: — Я не знаю, потому что человек должен сдавать — Вы подвергались прямой агрессии, ну, там, на ули­ по-любому. (Є., студент-мігрант, араб) цах? Они [преподаватели] хотят, чтобы мы учили, … — Очень много раз… Но, к сожалению, я, если заяв­ они ничего не объясняют… Кто платит — тот сда­ ление пишешь в милицию, они отвечают, «поищем». ет. Вот это уже проблема. — И не ищут? (В., студент-мігрант, Йорданія) — Не ищут, да. (О., продавець-мігрант, Замбія) — Ты сама знаешь, что у вас такая страна,… где Часто міліція зайвий раз перевіряє документи можно все, если у тебя есть много денег,… а если их в людей, які відрізняються за зовнішністю: «если у те­ нет, то хорошую работу не дадут… бя документов нет — тебя забирают в отделение. — А по специальности, врачами? И там… Не дашь деньги — будешь сидеть. А дашь день­ — Тоже не дадут. Если у вас будет украинское граж­ ги — тебя сразу отпустят» (К., продавець-мігрант, данство, тогда дадут, а так — нет. Нігерія). Але наступна історія респондента демонс­ (В., студент-мігрант, Йорданія) трує не просто непрофесійність чи корумпованість, До того ж, мігранти не орієнтуються достатньо до­ а протизаконність дій міліціонерів: бре в  законодавстві, не знають способів боротьби Раньше говорили, что иностранцы занимаются з тими, хто вимагає в них грошей, бояться звертатися наркотиками. Но на самом деле это не так. Милиция до представників влади чи правоохоронних органів. бросает что-то тебе в карман. Ты так стоишь. Они Мігранти незнайомі з  такими механізмами коруп­ могут к тебе что-то кинуть в карман и сказать: «О, ції та боротьби з нею. Замість захисту з боку укра­ мы нашли». А потом в тюрьме сидят люди… Особенно, їнського уряду і правоохоронних органів мігранти если им деньги не заплатишь… отримують подвійний стрес: через те, що доводиться (К., продавець-мігрант, Нігерія). адаптуватися до нових умов, а також через численні Отримані результати підтверджують інші дослід­ перешкоди, які постають при цьому. ження. Згідно з опитуванням, проведеним київським філіалом Інституту Кенана в 2001-ому році, понад дві Криміналізація міграції у ЗМІ третини мігрантів столиці чули про несправедливість правозахисних органів щодо мігрантів у Києві, при­ Ще одним фактором, який має відчутний вплив на чому найбільше скарг зареєстровано саме на мілі­ адаптацію мігрантів, на думку Рубла, є упереджене цію. Скарг на правоохоронні органи помічено навіть зображення мігрантів у засобах масової інформації, більше, ніж на кримінальні банди Києва. Опитування що формує негативне ставлення суспільства до них. фокус-груп, проведені тим самим Інститутом улітку ЗМІ представляють іммігрантів як основне джерело

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

85


злочинів, хвороб та інших соціальних аномалій, як схильних до кримінальної діяльності. Рубл, базую­ чись на емпіричних дослідженнях, розвінчує ці міфи: у мігрантів з Африки та Середнього Сходу рівень за­ хворюваності на ВІЛ/СНІД та туберкульоз є значно нижчим за такий у киян, а багато мігантів — від 11% (серед в’єтнамців та пакистанців) до 30% і  більше (африканців) — захворіло на туберкульоз по приїз­ ді в Київ. На противагу тезі, що діти мігрантів гірше вчаться, Рубл показує, що успішність дітей мігрантів не відстає від юних киян, а рівень відвідування шко­ ли є навіть вищим. Київська мігрантська спільнота за­ галом є менш схильною до кримінальної діяльності, ніж місцеве населення. Вплив ЗМІ на формування негативного ставлення до мігрантів проявляється і у формуванні сталих не­ гативних образів, пов’язаних з представниками тієї чи іншої національності. Як зазначають в Управлінні Моніторингу дотримання Прав людини в діяльності органів внутрішніх справ (Чумак, 2009): Останнім часом непоодиноким стало використан­ ня в повідомленнях українських ЗМІ заїжджених клі­ ше на кшталт «грузини — крадії», «цигани — шахраї», «азербайджанці — ринкові кидали», «нігерійці — нар­ которговці» і т. п., які перекочовують з недбало підго­ товлених повідомлень міліцейських Центрів зв’язків з громадськістю на шпальти газет та телеекрани всієї країни. Респонденти, які були опитані під час цього дослі­ дження, приділили мало уваги засобам масової ін­ формації як чиннику, який заважає адаптації мігрантів до реалій нашого суспільства, тільки одна з опитаних (киянка) так прокоментувала цю проблему: «возмож­ но, это пресса влияет, телевиденье, какие-то ошибки допускаются, и поэтому такая ситуация складывает­ ся в нашем обществе» (Н., студентка-українка). Але мігранти не раз наголошували на ролі ЗМІ, системи освіти, родичів і друзів у формуванні негативних сте­ реотипів і нетерпимого ставлення до мігрантів («Это, думаю, воспитание. То есть, или кто-то уже начинает их воспитывать по-новому, ‹Украина для украинцев›, и они не знают, что много украинцев живут за грани­ цей и работают…» — О., продавець-мігрант, Замбія). Не лише маргінальні праворадикальні видання, а й авторитетний тижневик «Дзеркало тижня» публі­ кує на своїх шпальтах відверто расистські матеріали. Показовою є стаття «Київ — рай для нелегалів?» (Ве­ дернікова, 2007): «Схоже, якщо в Україні найближчим часом не за­ працює єдиний державний орган у  справах мігран­ тів, а також не буде ухвалений закон про міграцій­ ну службу, представникам владного олімпу все-таки доведеться змістити центр перманентної мовної

86

дискусії зі слов’янської групи на тюркську сім’ю мов, се­ мітську чи якусь іншу. Нарешті замислившись і про те, чому час від часу іноземці влаштовують перестрілки на столичній Троєщині й вогнем чистять ринки на Шулявці». Як зазначає Патрік Шампань, навіть коли маргі­ налізовані і пригноблені групи стають об’єктом уваги журналістів, медіатизація тієї чи іншої соціальної про­ блеми є майже повністю поза контролем людей, яких це стосується. «Пригноблені найменш здатні контр­ олювати свої власні репрезентації. Для журналістів спектакль їхнього щоденного життя може бути лише плоским і нецікавим. Будучи культурно неозброєни­ ми, вони (незалежно від інших наслідків) неспромож­ ні виразити себе у спосіб, якого очікують мас медіа» (Champagne, 1999: 49). Подібні медіа-репрезентації часто мобілізують та посилюють негативні стереотипи. Прихована ксенофобія та непомітна солідарність Діяльність екстремістських і націоналістичних орга­ нізацій та груп зазвичай викликає резонанс у ЗМІ та обурення громадськості. Однак набагато поширені­ шою є ксенофобія серед державних службовців і пе­ ресічних українців, байдужість і бездіяльність за від­ вертих проявів расизму і дискримінації. Хоча у цій статті ми не можемо здійснити ґрунтовного соціо­ логічного аналізу структурних передумов зростання ксенофобських настроїв, однак зауважимо, що по­ гіршення економічної ситуації і беззахисність пере­ січних громадян є ключовими чинниками, що про­ вокують розгубленість, невпевненість у майбутньому й  пошук зручного «цапа-відбувайла» за сприяння ЗМІ і владних структур. Дослідження соціальної дис­ танції В. І. Паніотто (2007) свідчить, що посилення ксенофобії залежить від рівня добробуту населення, зокрема рівня бідності, результатів виборів, міжет­ нічних конфліктів і світових воєн. Саме тому П’єр Бурдьє у дослідженні «Злиденність світу», стикаючись із відверто расистськими погля­ дами деяких респондентів, закликає читача словами Спінози «не сміятися, не плакати, а розуміти». У роз­ ділі «Простір точок зору» він пише про місця «де людей, у яких немає нічого спільного, змушують жи­ ти разом — або у  взаємному ігноруванні і  нерозу­ мінні одне одного, або у латентному чи відкритому конфлікті — з усім стражданням, що подібні ситуації супроводжують». Ці «складні місця» є проблемни­ ми і для наукової спільноти, що намагається їх опи­ сати і осмислити — спрощені однобокі зображення (на кшталт тих, котрі зустрічаємо у пресі) слід замі­ нити комплексною і  багатогранною репрезентаці­ єю, здатною поєднати у собі протилежні точки зору

Т. Бокша, А. Васильченко, Т. Іванова, Д. Кравчук, Г. Носак. Криміналізація міграції у Києві…


(Bourdieu, 1999a: 3). Водночас, важливо показати, що часто ті точки зору, які ідеологи воліли би пред­ ставити як протилежні, насправді лише поєднують і доповнюють одна одну, сприяючи більш глибоко­ му розумінюю соціальних процесів. Тоді як проти­ ставлення позицій та інтересів «місцевих» та «іммі­ грантів» праві ідеологи вважають ключовим, Бурдьє згадує про свій досвід інтерв’ю з двома підлітками з бідного району, один з яких був французом (Фран­ суа), а другий — бербером (Алі): Мені пощастило зустріти Алі і  Франсуа разом: «Іммігрант» і «місцевий» мають ті ж самі проблеми і труднощі, однакове уявлення про світ, виходячи зі спільного життєвого досвіду, бійок підліткового віку, розчарувань у школі, стигматизації, пов’язаної з про­ живанням у «прогнилому» кварталі і з походженням з «проблемних» родин (обоє мають старших братів, які я об’єктом поліцейських підозр і звинувачень), (…) а головне — вони постійно стикаються зі світом, за­ критим з усіх боків, без будь-яких можливостей осві­ ти чи роботи. (Bourdieu, 1999b: 62) Подібно до прикладу Бурдьє, спільна робота на Шулявському ринку і втрати від підпалів сприяли на­ лагодженню контактів між продавцями-мігрантами та їх українськими колегами, співпраці з метою за­ хистити свої робочі місця («Уже когда были подпалы, они теряли имущество и жить было невозможно, то они, конечно, и у нас просили помощи и сами собирали всевозможные силы… то есть уже сами переходили в наступление» (Л., продавець-українець). Спільний досвід означав для них і однакове розуміння про­ блеми: «…милиция… что там сгорело, что не сгорело, пытались вытеснить рабочих, попадали и мигранты и мы. После пожара 24 апреля мы стали более сгруп­ пированными, то есть мы уже готовы вынести удар и тех же ультраправых, потому что уже надоели эти постоянные напады, и даже против милиции… уже и юристы нашлись знакомые, то есть уже в полном вооружении» (Л., продавець-українець). Корумпованість міліції та інших державних орга­ нів, беззахисність пересічних громадян, а особливо торговців на ринках, які ризикують у будь-який мо­ мент втратити своє робоче місце — усе це знайоме не лише продавцям-мігрантам, а й їхнім українським колегам. А опитані нами покупці, які мали досвід спіл­ кування з мігрантами, відзначали, що ті привіт­ні та ве­ селі, що вони, на відміну від співвітчизників опитаних, із розумінням ставляться до покупців з обме­женими фінансовими можливостями (здебільшого, покупця­ми секондхенду є незаможні кияни, які не мають мож­ ливості регулярно купувати новий одяг). «Вони [міг­ ранти] здебільшого, з  розумінням ставляться» (Б., студентка-українка). В одному ін­терв’ю було описано,

Спільне. № 1. Криміналізація соціальних проблем

як мігранти заступилися за дідуся перед українськими чоловіками: «Ситуация разрешилась благодаря вме­ шательству азербайджанцев» (Д., продавчиня-ук­ра­ їнка). Респонденти неодноразово повторювали фрази на кшталт «для мене вони звичайні люди», «всі ми лю­ ди, створені Богом… вони такі ж самі люди, як і ми».1 Ставлення до мігрантів корінного населення за­ лежить і від усвідомлення соціально-психологічних умов їхнього життя, проблем, з  якими вони стика­ ються в Україні: «…Люди, которые едут на заработ­ ки, я думаю, для каждого человека это стрессовая ситуация» (Д., продавчиня-українка). «…Жизнь, ко­ торая у  нас сейчас, в  нашей стране, …она желает лучшего» (Д., продавчиня-українка). «…У нас нет ни­ какой культуры по отношению к нашим же сограж­ данам, по отношению к иностранцам — тем более» (Д., продавчиня-українка). Самі іммігранти бачать не тільки негативне, але й позитивне ставлення до них з боку колег-українців. Наприклад, продавецьмігрант так охарактеризував стосунки з українськи­ ми продавцями: Честно, да. Я  не видел никаких там… каких-то там… агрессии с ихнего бока… стороны. Просто, Вы знаете, когда ты с человеком каждый день, он видит тебя, ты его видишь. Вы стараетесь… вы находите уже общий язык. Без каких-то там задних… Да, вы на­ ходите. Вот, вот. Все! Вы так уже дружите. (К., продавець-мігрант, Нігерія) Одним з показників адаптації мігрантів до того чи іншого суспільства є рівень реалізації їхнього права на місто. Термін «право на місто» ввів французький соціолог Анрі Лефевр (Lefebvre, 1968), акцентуючи увагу на економічному аспекті відносин городян та нерівномірності доступу до урбаністичних переваг. Оскільки інтереси мешканців капіталістичних міст є досиль конфліктними і суперечливими, пригноблені класи стають суттєво обмеженими у своєму «праві на місто». Нетрадиційні мігранти в Україні почувають­ ся невпевнено, відчувають прояви нетолерантності з боку місцевого населення та, фактично, позбавлені свого права на вільне пересування.2 ЗМІ та державні органи згадують про мігрантів переважно в контексті 1 Загалом, у інтерв’ю не було жодного свідчення непорозумін­ ня з мігрантами. Відторгнення як перша реакція, таким чином, свідчить про упереджене ставлення та недостатню поінформо­ ваність про мігрантів. 2 Блер Рубл теж використовує цей термін, однак його розуміння даного концепту не обмежується виключно економічною сфе­ рою. Рубл розглядає право на місто як право на рівний доступ до громадського простору різних людей. Виходячи з такого ро­ зуміння, повнота реалізації мігрантами їхнього права на місто проявляється у комфортності в користуванні громадських місць тих міст до яких вони іммігрували і демонструє ступінь толе­ рантності того ставлення до мігрантів, яке існує в суспільстві.

87


злочинності, ігноруючи їхні економічні, соціальні та культурні потреби. Однак, як демонструє Бурдьє у своєму прикладі, та підтверджують опитані респон­ денти, справжній соціальний розподіл відбувається

за майновим принципом. Стигматизація іноземців як поганих «Інших» відвертає громадську увагу від на­ гальних проблем, що погіршують життя усіх мешкан­ ців України — незалежно від їх етнічного походження.

Посилання Bourdieu, P. 1999a. The space of points of view. Bourdieu, P. et al. (eds) The Weight of the World: Social Suffering in Contemporary Society. Cambridge: Polity. 3–5. Bourdieu, P. 1999b. The order of things. Bourdieu, P. et al. (eds) The Weight of the World: Social Suffering in Contemporary Society. Cambridge: Polity. 60–76. Champagne, P. 1999. The View from the Media. Bourdieu, P. et al. (eds) The Weight of the World: Social Suffering in Contemporary Society. Cambridge: Polity. 46–59. Lefebvre, H. 1968. Le Droit à la ville. Paris: Ed. du Seuil. Popson N. and Ruble B. 2000. «Kyiv’s nontraditional Immigrants’. Post-Soviet Geography and Economics. 41(5). 365–378. Ведернікова, І. 2007. «Київ: рай для нелегалів?» Дзеркало Тижня. №21 (700) 7 червня 2008р. Доступ 19.03.10 за адресою: http://www. dt.ua/1000/1050/63179/ Євсєєва, Б. 2006. Знову згорів секондхенд. Газе­ та.UA. №235. Доступ 24.10.2006 за адресою: http://gazeta.ua/index.php?id=135871&eid=235 Офіційний сайт Державної прикордонної служби України (http://www.pvu.gov.ua) Паніотто В. Динаміка ксенофобії та антисемітизму в Україні (1994–2007) — http://www.kiis.com.ua/ txt/doc/nov/p.pdf

88

Приходько, Б. 2006. Згорів ринок на Шулявці. Газе­ та по-українськи, №214. Доступ 25.09.2006 за адресою: http://gazeta.ua/index.php?id=131694 Рубл Б. 2007. Капітал розмаїтості: транснаціональ­ ні мігранти в Монреалі, Вашингтоні та Києві. К.: Критика. Рубл, Б. і Малиновська, О. (ред.) 2003. «Нетрадицій­ ні» іммігранти у Києві. К.: Стилос. Тракало, Я. 2007. Закопчена Шулявка. Щоден­ на інформаційно-політична газета «Укра­ їна Молода» № 075. Доступ 25.04.2007 за адресою: http://www.umoloda.kiev.ua/ number/905/116/32970/ ФорУм. 2006. Як у Києві Шулявка горіла. Доступ 26.09.2006. за адресою: http://ua.for-ua.com/ incident/2006/09/26/100827.html Хрещатик, 2007. Секондхенд покине Шулявку. Ки­ ївська муніципальна газета Хрещатик. Доступ 25.04.2007 за адресою: http://www.kreschatic. kiev.ua/ua/3052/art/38433.html Чумак, Ю. 2009. Зазначення етнічного походжен­ ня правопорушників як вияв мови ворожнечі // Офіційний веб-сайт Управління Моніторин­ гу дотримання Прав людини в діяльності до­ тримання органів внутрішніх справ. Доступ 25.02.09 за адресою http://umdpl.info/index. php?id=1235568614

Т. Бокша, А. Васильченко, Т. Іванова, Д. Кравчук, Г. Носак. Криміналізація міграції у Києві…


«Формується образ мігрантів як загрози національній безпеці» Інтерв’ю з Максимом Буткевичем — Наскільки криміналізація міграції є поширеною в українському суспільстві і чому це явище існує?

модифікаціями, але наслідує загальносвітовий тренд: мігранти передусім працюють на роботах, які позна­ — Питання почали криміналізувати у контексті бо­ чаються як три D — Dirty, Dangerous i  Dumb, тобто ротьби із нелегальною міграцією. Ця «боротьба» «Тупа, Брудна, Небезпечна» робота. з  одного боку стала слоганом частини політичних Більше того, у цих великих містах є радше нестача сил, а з іншого — вимогою, яку до України висуває робочих рук, пов’язана, очевидно, із демографічни­ Єв­ро­пейський Союз. Тому що на даний момент, піс­ ми процесами — старінням, падінням народжуваності ля останнього розширення ЄС, а потім і Шенгенської протягом попередніх 15 років, а також із відтоком зони, Україна стала прикордонним фільтром, буфе­ активної частини робочої сили за кордон. ром для убезпечення Євросоюзу від притоку «непо­ — Чи міграція може бути вирішенням цих проблем, трібних» людей. «Непотрібних» — це жорстко, але зокрема нестачі робочої сили? власне, так воно і звучить. Крім посилення східного кордону ЄС, існує низка програм з боку Євросоюзу, — Є дуже оптимістичний погляд (більше представ­ скерованих на зміцнення структур, які би протидіяли лений у Західній Європі) про «replacement migration»: нелегальній імміграції, у самій Україні. Це допомога якщо нам не вистачає робочих рук, оцієї активної, українським прикордонникам, угода про реадмісію, відносно молодої, працездатної, здорової частини будівництво нових центрів тимчасового утримання населення, і ми не зможемо у найближчі 10‑20‑30 нелегальних мігрантів за кошти ЄС тощо. років повернутися на рівень, який дозволяв би нам Ну і власне, оці два паралельні процеси: з одного знову забезпечувати своїх пенсіонерів, отже треба ім­ боку — кампанія проти нелегальної міграції, яка по­ портувати ці робочі руки. Є більш обережний підхід — части набуває форми істерії, з іншого — тиск із бо­ що вирішенням це все-таки, мабуть, бути не може, але ку структур ЄС — і спричинили просування цієї теми може допомогти замортизувати негативні процеси. дедалі більше. Тут краще говорити звичайно із соціологами і демо­ Чому істерія? Тому що, як би не намагався копіюва­ графами, але загалом є оці дві точки зору. Безумовно, ти досвід своїх західноєвропейських колег, скажімо, міграція може відіграти велику роль, позитивну роль. пан Тягнибок із ВО Свобода, говорити про якусь сер­ — Проте зараз для мігрантів Україна переважно є йозну конкуренцію або взагалі серйозний економіч­ транзитною країною? ний вплив іммігрантської робочої сили в Україні на­ разі не доводиться. По-перше, їх занадто мало, адже — Так, Україна все ще є радше країною транзиту Україна — країна призначення для дуже небагатьох, і країною походження, а не країною прийняття міг­ переважно — це країна транзиту на шляху до Європи. рантів. Тобто через Україну пролягає один із основ­ По-друге, мігранти переважно працюють не у тих сфе­ них шляхів на Захід. Окрім того наші громадяни на­ рах, де є конкуренція. Скажімо, торгівля на цих вели­ багато частіше є мігрантами (зокрема із порушенням ких оптових ринках — там немає конкуренції за місця. норм чинного законодавства країн, куди вони їдуть), І на будівництвах місце знаходиться всім. А в інших ніж це відбувається в нас. секторах конкуренції з мігрантами у нас немає. Але є інша тенденція, і вона зміцнюється: те що Якщо ми говоримо про заробітчан, найбільше їх Україна для деяких груп стає країною прийняття або у великих промислових містах. Насамперед йдеться країною призначення. Найчастіше у цьому контексті про Київ, Харків, Одесу. Переважно це торгівля на говорять про мігрантів із країн Центральної Азії: Та­ оцих величезних ринках — Барабашово, Сьомий Кі­ джикистан, Узбекистан, Киргизстан… Ці люди можуть лометр. Або промислові міста, де існує нестача ро­ легально в’їхати в Україну і перебувати тут без спе­ бочих рук на низькооплачувані, брудні, небезпечні ціальної реєстрації протягом 90 днів, що вони най­ роботи. У цьому плані Україна, хай зі своєрідними частіше і роблять. А от легально працевлаштуватися

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

89


надзвичайно тяжко. Оскільки, навіть якщо вони хо­ чуть це зробити, процедура залежить від роботодав­ ця, від його доброї волі: чи він хоче аргументувати перед відповідними органами, чому хоче наймати саме іноземних працівників, зареєструвати їх, і отри­ мати дозвіл.

ціну. Тобто: «Телефонуй своїм. Ти коштуєш 80 гри­ вень. Ти — 100». Ну а хтось говорить: «А я біженець, у мене тут документ є». — «Біженець… Ну ти серйозна людина, значить за тебе 200». — А  як це стосується біженців? Якщо людина ле­ гально знаходиться і легально працює в Україні?

— Це складна процедура?

— З біженцями інша проблема: у нас існує в законо­ давстві конфлікт між різними законодавчими актами, різними нормами. І те, що за одним законом легаль­ но, за іншим законом легальним не є. Сфера притул­ ку повна таких суперечностей. Особливо у тому, що стосується працевлаштування. За «Законом України про біженців», якщо шукач притулку подав прохання, його документи прийняті міграційною службою і пе­ ребувають на стадії розгляду (а це може тривати дуже довго) він або вона має право на тимчасове працев­ лаштування. Це логічно, оскільки на відміну від бага­ тьох інших країн Україна не надає жодної соціальної допомоги ні біженцям, ні шукачам притулку. Єдине, що вони отримують, якщо особу вже визнано біжен­ цем українською державою — це одноразову випла­ ту. Нещодавно вона становила 17 гривень. Оскільки людям потрібно на щось жити, у цьому законі було передбачено право на тимчасове працевлаштування. Що дуже добре. Але їх також затримують і, коли вони звертаються до нас, і  ми приїздимо, кажемо: «От Закон про бі­ — Але чому такий тиск із боку правоохоронних ор­ женців, вони мають право на тимчасове працевла­ га­нів? штування без спеціального дозволу». На що співро­ — Це начебто входить до їхніх обов’язків — пере­ бітник міліції каже: «А є Закон про правовий статус віряти легальність перебування і легальність праце­ іноземців і осіб без громадянства, де написано, що влаштування цих людей. З  іншого боку, корупція всі іноземні громадяни і особи без громадянства для у  правоохоронних та й  інших державних органах працевлаштування мають отримати дозвіл. Тут немає розвинена настільки, що їм легше і вигідніше, я маю жодного слова про шукачів притулку або біженців, на увазі конкретних, індивідуальних співробітників жодного винятку». ОВС, отримати хабара і толерувати далі певну особу. — Тобто кількох слів про такий виняток було б до­ — Це лише на нижчому рівні? Чи в ОВС існує якась статньо? система, «піраміда»? — Так. Ми власне маємо один закон і ми маємо ін­ — Це достатньо складна процедура, якої зазвичай уникають. Відповідно ці люди є надзвичайно враз­ ливими у юридичному плані, вони постійно перебу­ вають під страхом того, що щодо них буде застосо­ вано санкції. Тому вони по-перше не мають жодного ефективного інструменту для переговорів з робото­ давцем, якщо їх щось не влаштовує. Якби вони ви­ магали щось, що не сподобається роботодавцеві, той просто викине їх на вулицю. І по-друге вони постійно перебувають під пресом з боку правоохоронних ор­ ганів, проблеми вирішуються здебільшого у коруп­ ційний спосіб, тобто просто «дається на лапу». Осо­ бливо це стосується тих, хто працює не в закритих підприємствах, на кшталт птахофабрик або будів­ ництв, а у більш-менш публічних місцях. Це заклади громадського харчування, це базари. У літній період достатньо велика кількість сезонних мігрантів приїз­ дить працювати у сільському господарстві, особливо в південні регіони.

— Нам досить часто розповідали про «піраміду»: «відстьогування» співробітниками патрульно-пос­то­ вої служби своїм керівникам, і тим, хто вище. Але в тому, що стосується підтвердженої інформації, це переважно на найнижчому рівні. Зазвичай у конкрет­ них представників органів внутрішніх справ у силу якихось обставин не вистачає грошей на щось. Вони знають у своєму районі або на своєму маршруті, де хто працює, де шаурма, де базар. «Ну, пішли до того, пішли до того». Йдуть, перевіряють документи, бе­ руть гроші. Або є інший варіант, коли затримують групу людей, привозять у відділок, і там просто за них призначають

90

ший закон. Тут написано, а тут не написано. Маємо конфлікт. Що стосується заробітчан, тобто тих, хто не подає прохання про надання статусу біженця, тут ситуація ще складніша, тому що вони, якщо не мають доку­ ментів, які б підтверджували їхнє право на працев­ лаштування, є надзвичайно вразливими. І тут є два сценарії, зазвичай. Перший — це корупційний, який я змалював. Другий, і кількість таких випадків зрос­ тає, — коли співробітникам ОВС треба не отримати гроші на поточні особисті витрати, а виконати план або відзвітуватися про виконання певної програми або операції. Найбільш відомою в цьому плані є так

«Формується образ мігрантів як загрози національній безпеці». Інтерв’ю з Максимом Буткевичем


звана операція «Мігрант», яка проголошується МВС для боротьби з нелегальною міграцією. Тоді їм не тре­ ба брати гроші, а треба відзвітувати, що вони спійма­ ли стількох-то. Відповідно на даній ділянці, начебто, ведеться активна боротьба.

громадян іноземних країн, мова йде саме про другу категорію, оцю адміністративну. — Але у статистиці цього вже не видно?

— Коли так дають, ні. Ми були змушені давати офі­ ційний запит у ЦГЗ і потім повторювати його, тому що — Для самих мігрантів це більш негативний варі­ вони не хотіли надавати інформацію. ант, я так розумію? Окрім того зазвичай іммігранти є більш законос­ — Звичайно. Тому що тут у них є два варіанти: пер­ лухняними ніж громадяни країни перебування. Не ший, найм’якший — це якщо суд призначає штраф — тому що вони кращі або моральніші, а тому що у них зазвичай коли вони були спіймані вперше. Штрафи набагато хиткіше становище, вони набагато більш достатньо великі, йдеться про 300 і більше гривень. вразливі. Вони розуміють, що краще чогось не роби­ А другий варіант, особливо, якщо це не вперше або ти, бо для них це може потенційно мати дуже тяжкі якщо з тих чи інших причин прийнята така жорстка наслідки, набагато тяжчі ніж для місцевих громадян. лінія, мова може йти про депортацію. Зазвичай це А коли говорять про кримінал у спільнотах, най­ не фізичне видворення: проставляється штамп у пас­ частіше це набуває форм розмови про етнічну зло­ порті про депортацію, і людину попереджають, що чинність. Особливо в нас теперішнє керівництво МВС протягом, скажімо, 10 діб вона має залишити країну. на цьому з’їло багато собак. Коли мова іде про зло­ Ті, хто може уникати цих ситуацій, просто працю­ чинців із Грузії — це дуже популярна штука. ють нелегально, але легальне перебування в країні Якщо, там, троє вихідців із якогось села Черкась­ намагаються все-таки підтримувати, як статус. І для кої області приїхали в Київ і почали грабувати авто­ цього найбільш стандартний шлях, яким користуються мобілі, то вони складають злочинне угруповання, але усі — це раз на три місяці, коли вибігають 90 днів без­ воно не етнічне. Якщо ж ідеться про вихідців з яко­ реєстраційного перебування, люди виїздять за най­ гось грузинського села, які приїхали в Київ і почали ближчий кордон, найчастіше це Росія або Білорусь, грабувати автомобілі, вони автоматично стають ет­ доїжджають до першого прикордонного пункту з того нічним злочинним угрупованням. Хоча, звичайно, мо­ боку і в’їжджають назад, отримуючи нову міграційну ва не може йти про те, що грузини більш схильні гра­ карту, яка дає право на подальше перебування про­ бувати автомобілі, ніж українці. Тобто, нажаль, у нас тягом 90 днів. висвітлені ці теми, як у королівстві кривих дзеркал. Окрім того, частина правопорушень, пов’язаних — Наскільки поширеною є кримінальна діяльність із неврегульованими емігрантами, — це порушення серед мігрантів? місцевих роботодавців щодо них. Тут і «кидання на — Тема криміналу у нас педалюється дуже сильно, гроші», тут і відбирання документів, досить часто — особливо Центрами громадських зв’язків МВС. Але застосування фізичного насильства. і через них, і через непрофесійну роботу медіа ми — Вони, звичайно, також у статистику не потра­ дуже часто взагалі не знаємо, про що йде мова. Стан­ пляють? дартна ситуація, наприклад, коли я ще як журналіст кілька разів брав інтерв’ю в голови київського Цен­ — З цього приводу статистики взагалі немає і на­ тру громадських зв’язків пана Поліщука, з київсько­ вряд чи може бути, бо лише найбільш кричущі ви­ го ГУВС. Йшлося про напади на ґрунті расової нена­ падки стають відомими. А здебільшого, якщо можна висті. І він якось не втримався: «Давайте поглянемо не звертатись до правоохоронних органів і нікого не на статистику. Проти іноземних громадян минулого повідомляти, через вразливість становища іммігран­ року скоєно стільки-то злочинів. Тоді як вони проти ти цього не роблять. Ми не знаємо про переважну нас (уже цікаве формулювання, «вони» проти «нас» — більшість того, що відбувається на закритих бізнес М. Б.) скоїли стільки-то правопорушень. Набагато біль­ об’єктах, де вони працюють, бо це нікому не вигідно, ше, подивіться». Що зазвичай задовольняє журналіс­ і їм не вигідно в тому числі. Тут знову мова про те, що та на цьому етапі: він отримує дві цифри, які дуже неврегульованість становища і, фактично, вивід цієї класно лягають у статтю. категорії людей «в тінь» створює сприятливі умови Але що ми маємо на увазі, коли говоримо про пра­ для криміналізації спільнот. Але знов-таки не лише вопорушення? Убивство — це правопорушення. І пе­ з їхнього боку, але й щодо них. ребування без реєстрації або робота без дозволу — Є й люди із самих спільнот, яким ця криміналізація це теж правопорушення. І  звичайно у  переважній економічно вигідна. Це люди, які уже є більш-менш більшості, коли йдеться про правопорушення з боку успішними, зазвичай, працюють і живуть тут легально,

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

91


і яким вигідно мати невеличку армію своїх співвіт­ чизників, яких можна експлуатувати. Тобто економіч­ ні мотиви і механізми, вони найчастіше є стимулом. Але наскільки це поширено, не можу сказати. — А що із громадською думкою? Ставлення до міг­ рантів толерантне чи вороже? — Тут важко сказати, бо більш-менш нормальних досліджень у нас не проводиться з цього питання, або ж я не знаю про них. Із особистого досвіду: ставлення негативне, при чому зміни відбулися протягом бук­ вально кількох останніх років і продовжують відбу­ ватися саме у цьому напрямку. Але, на жаль, у тих, хто має з приводу мігрантів однозначно негативну думку, найчастіше немає жодних базових знань у цій сфері. Мова йде про мессидж, який був трансльований че­ рез медіа. Оскільки ми маємо у ЗМІ здебільшого не­ гативний образ, криміналізований, загрозливий. Крім того це не раз підкріплювалося заявами посадових осіб, особливо з правоохоронних органів. Звичайно, формується образ загрози національній безпеці, «по­ наєхалі» і таке інше. Часто заяви офіційних осіб не мають нічого спіль­ ного з реальністю. Я вже не кажу про кампанію ВО «Свобода», це окрема тема: маніпуляція цифрами, які не відповідають дійсності. Ми маємо міф, але не ма­ ємо спокійного аналізу ситуації, на жаль. Публічного, який був би присутній у публічному комунікативному просторі і до якого можна було б отримати доступ у  будь-який момент, щоб подивитися, що у  нас на­ справді відбувається у цій сфері. — Чому певним політичним силам або представни­ кам влади вигідно створювати такий імідж мігран­ тів? Я не кажу про радикально правих, для яких це основна сфера діяльності. Але, наприклад, для пред­ ставників великого бізнесу було б вигідно мати до­ ступ до великого ринку дешевої робочої сили… — Так, для них це безумовно було би вигідно, але вони цілком можуть забезпечити собі дешеві робочі руки й без публічної кампанії. Що ж стосується полі­ тичних сил і державних органів, як на мене, ситуація та мотиви є не дуже відмінними від тих, якими керу­ ється українська радикальна правиця. Капіталізація на страху — це одна із найлегших та найкращих форм капіталізації. Коли мова йде про МВС, набагато лег­ ше показати ефективність відомства, показуючи, «як ми успішно боремося із нелегальною міграцією». Але для цього потрібно, щоб усі вже розуміли, що треба боротися. Тобто, ось ворог, із ним треба щось роби­ ти, і ми робимо, дивіться, як класно. До того ж, є ба­ нальне пояснення, але від цього не менш знакове: завжди корисно мати певну соціальну групу, яка може

92

бути цапом відбувайлом у кризових ситуаціях. Тому ні державним мужам, ні недержавним акторів, які за­ цікавлені економічно, — нікому не вигідно ініціювати зміни… Те що це вигідно суспільству… А хто у нас ке­ рується інтересами суспільства? — А які приклади імміграційної політики зі світово­ го досвіду Ви вважаєте найбільш вдалими? — Є ціла низка інструментів, які дуже різні, і ситуа­ ції були дуже відмінними. Спроби зупиняти прибуття трудових мігрантів з інших країн — для Західної Єв­ ропи це явище порівняно недавнє. Аж до 70-х років включно розвинені європейські країни імпортували робочу силу у великих кількостях, було багато каналів легальної міграції та легального працевлаштування. У 80-х, з початком економічних проблем, ці програ­ ми були згорнуті і почалась кампанія з протилежни­ ми гаслами. Відомий інструмент міграційної політики — це так звані міграційні амністії. Це було в Іспанії, в Порту­ галії, особливо стосовно українських заробітчан, до речі. Уряд проголошує, що всі, хто живе і працює не­ легально, можуть легалізуватися знов-таки за вико­ нання кількох дуже простих умов. На це відводиться термін — півроку або рік. І люди цим масово корис­ туються. Звичайно, згідно з досвідом тих країн, які це використовували, амністія не вирішує всіх про­ блем системи міграції, але для тих, хто вже перебу­ ває на території країни, і для суспільства це дає дуже позитивні наслідки. Починаючи від притоку грошей до бюджету, оскільки ці люди починають платити податки, виводу з тіні великих груп людей та сфер діяльності, які не є уже криміналізованими. Ну і за­ кінчуючи загальним покращенням ситуації у країні, пов’язаної з тим, що ці спільноти стають більш від­ критими. Інший інструмент, який намагаються запровадити з  різним успіхом інші країни, — це квотування ім­ міграції. Наприклад, такій-то країні треба цього ро­ ку стільки-то фахівців у цій галузі, стільки-то в іншій, стільки — для роботи на будівництві. Вони запрошу­ ють відповідну кількість іммігрантів. Проте це інстру­ мент також суперечливий. Тобто досвід достатньо великий, можна подивити­ ся, проаналізувати ситуації, спробувати вибрати те, що є найбільш адекватним. — І що може бути найбільш адекватним саме для України? — Як на мене, передовсім визнання факту, що по­ трібна трудова легальна імміграція і встановлення чітких правил: власне те, що було в Західній Європі кілька десятиліть тому.

«Формується образ мігрантів як загрози національній безпеці». Інтерв’ю з Максимом Буткевичем


Міграційна амністія… У нас насправді не такі ве­ ликі масштаби імміграції, які би потребували мігра­ ційної амністії, але можливість легалізуватися людям, які хочуть це робити і хочуть платити податки і пра­ цювати легально, має бути встановлена. Ця ідея об­ говорювалась, і  в  МВС у тому числі. Але, як багато що в Україні, воно набуло дуже дивних форм. «Ми проголошуємо міграційну амністію,- це була пропо­ зиція,- на наступні кілька місяців. Всі це можуть зро­ бити. Для цього вони мають зареєструватися у нас, і ми їм видамо дозвіл на роботу на наступні півроку». На півроку і все. Тобто потім люди знову ідуть у тінь, але тепер вони уже всі зареєстровані, є база даних, хто вони, де вони. І їх потім, якщо є потреба або за­ мовлення, можна дуже легко схопити і використати так чи інакше. Це дуже дивна форма, такої форми міграційної амністії я не зустрічав ніде.

класи — окремо. Нікому з тих, хто може вплинути на ситуацію, не вигідно змінити її на краще для всієї країни, якщо можна залишити статус-кво, вигідний цій особі або групі людей. — Які, на Вашу думку, при всьому цьому перспективи, прогнози на найближчі роки?

— Оскільки імміграція до України, бодай сезонна, буде відбуватися й надалі, — хоча я не бачу причин для її різкого зростання. Ми ще дуже довго будемо і країною походження, і транзитною в першу чергу. Можливо буде зростання незначне, потроху. Це стан­ дартна закономірність: якщо є попит на робочі ру­ ки в одному місці і надлишок робочих рук в іншому, навіть якщо вони відокремлені кордонами, все одно перетікання відбуватиметься. З іншого боку антиіммігрантська кампанія не сти­ шується, а зростає, і вочевидь буде далі так чи інакше — А чому в Україні не роблять таких амністій як позначатися на настроях, на громадській думці. в Іспанії та Португалії? При цьому демографічні процеси й надалі відбу­ — Гарне питання. А хто у нас зацікавлений у тому, ваються так, як відбуваються: попри те, що маємо щоб платили податки в Україні? Я не знаю, нікого незначне зростання народжуваності за останні ро­ з тих, хто може впливати на політику. У нас переваж­ ки, прогноз на найближчі кілька десятиліть невтіш­ но і  політики, і  бізнесмени керуються своїми вузь­ ний. Незрозуміло, як невдовзі працездатне населен­ ко кооперативними інтересами. Це мабуть основна ня України зможе утримувати пенсіонерів. Боюся, ми причина. зустрінемося із проблемами нестачі робочої сили на­ Але я думаю, було б дуже наївно казати, що у нас багато серйознішими, ніж зараз. політики погані, а в них політики гарні. Політики всю­ У поєднанні з негативною громадською думкою ди більш-менш однакові, але або існує система гро­ і відтоком робочої сили з України, це може призвести мадського контролю, або не існує. У нас-от не існує — до дуже неприємних наслідків, як на мене. суспільство живе окремо, а політичний та бізнесовий І хотів би сказати щось більш втішне, але на жаль…

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

93


«Українська пенітенціарна система потребує ґрунтовних та всеохопних реформ» Інтерв’ю з Юлією Нузбан — Як Ви можете описати основні проблеми пені­ тенціарної системи в Україні? — Українська пенітенціарна система налічує 183 установи та близько 146 тис. в’язнів. Їй характерне недостатнє фінансування, грубі порушення прав лю­ дини та невідповідність міжнародним стандартам. Рік за роком потреби установ виконання покарань та слідчих ізоляторів фінансуються менш аніж на­ половину. Задекларовані правила не виконуються, а недостатньо чітка законодавча база не сприяє нор­ мальному функціонуванню карної системи. Персо­ нал часто зловживає своїм посадовим становищем, не вміє працювати із в’язнями та не знає вимог між­ народних стандартів. Натомість, спостерігається від­ тік кваліфікованих кадрів. Досі не завершено про­ цес передачі управління пенітенціарною системою Міністерству юстиції України, про що неодноразо­ во наголошували міжнародні організації. Але ж це зобов’язання український уряд мав виконати ще по­ над десять років тому (до кінця 1998 року) згідно із Висновком Парламентської Асамблеї Ради Європи N 190 (1995). Українська пенітенціарна система по­ требує ґрунтовних та всеохоплюючих реформ, проте значною мірою досі залишається консервативною та закритою до змін.

правосуддя зводиться нанівець, а натомість створю­ ються сприятливі умови для подальшої деградації особистості. Про виправлення та ресоціалізацію як мету функціонування всієї пенітенціароної системи можна говорити з натяжкою. Система сама підриває власний авторитет та фактично є загрозою для здо­ рового суспільства. — Наскільки гостро в Україні стоїть питання до­ тримання прав в’язнів? — В’язні є надзвичайно вразливою категорією осіб у будь-якому суспільстві. Та, зважаючи на доволі за­ недбаний стан пенітенціарної системи та корумпо­ ваність судової влади в Україні, ув’язнена особа опи­ няється в надзвичайно складних умовах з високим ризиком порушень всього спектру її прав. Це засто­ сування тортур та інших форм жорстокого поводжен­ ня, надміру тривалий розгляд справ та зловживання досудовим утриманням в слідчих ізоляторах, нелюд­ ське та принизливе поводження під час відбування строку покарання, економічні зловживання право­ службовців щодо в’язнів, обмежений доступ до ква­ ліфікованих медичних та юридичних послуг та інші порушення.

— Тобто, хоча позбавлення волі саме по собі вже — Які саме реформи, на вашу думку, є пріоритет­ є покаранням, в українських в’язницях створюються ними? умови, що мають на меті перетворити ув’язнення на нестерпну кару? — Занедбаний стан системи виконання покарань

вимагає комплексного підходу та титанічної праці. На жаль, ця проблема значною мірою нехтується. Зо­ крема, нагальними є питання фіксування статистики, постійного підвищення кваліфікації персоналу, зо­ крема медичного (для ідентифікації слідів тортур та згідно із специфікою роботи у в’язницях), модерні­ зації матеріально-технічнох бази, покращення мате­ ріального та соціального забезпечення працівників установ виконання покарань. Але перш за все, важливо зменшувати вагу ка­ рального елементу системи правосуддя, натомість більше уваги приділяти попередженню злочинів. Проте, коли в’язнів утримують у нестерпних умовах, що принижують людську гідність, така роль системи

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

— Саме так. Першочергової уваги заслуговує засто­ сування тортур та інших форм жорстокого поводжен­ ня. В міжнародному праві діє абсолютна заборона на тортури. Та схоже, що українські правоохоронці про це навіть не підозрюють. Значна частина справ, отри­ маних Європейським судом з прав людини за статтею 3 Європейської конвенції з  прав людини, що забо­ роняє тортури, нелюдське або жорстоке поводжен­ ня, надходить саме із України, а також інших колиш­ ніх радянських республік. Згідно із даними Amnesty International, опублікованими у  щорічній Доповіді в 2009 році, тортури та інші форми жорстокого по­ водження в  місцях утримання надалі залишаються широко розповсюдженими в Україні.

95


— А де можна ознайомитися з цими звітами щодо застосування тортур в українських тюрмах?

Карпачова стверджує, що роль органів прокуратури в подоланні та оперативному розслідуванні тортур є надзвичайно неефективною.

— Окрім Європейського суду з прав людини, моні­ торинг порушень здійснюють спеціалізовані комітети — Які міжнародні акти визначають стандарти на міжнародному та регіональному рівні. Відповідно утри­ мання в українських пенітенціарних закладах? до взятих на себе міжнародних зобов’язань, Україна періодично звітується та проходить перевірки Комі­ — Міжнародні юридичні стандарти утримання у в’яз­ тету ООН проти катувань та жорстокого поводження ницях визначаються, в першу чергу, конвенційним та та Європейського комітету із запобігання катуванням звичаєвим правом, а також так званим «м’я­ким пра­ та поганому поводженню. Останнього разу Україна вом». Тоді як конвенції, ратифіковані Украї­ною, є обо­ подавала свій п’ятий періодичний звіт в  2006 ро­ в’яз­ковими до виконання, м’яке право в формі реко­ ці, а наступний черговий звіт очікується в 2011 році. мендацій та декларацій саме по собі не передбачає У вересні 2009 року з п’ятим періодичним візитом жодних юридичних зобов’язань. Серед міжнародних в Україні перебував Європейський комітет із попе­ конвенцій, що є дотичними до прав в’язнів та рати­ редження тортур. Також улітку-восени 2009 року бу­ фіковані Україною, особливого значення мають Між­ ло реалізовано проект «Попередження тортур і жор­ народний пакт про громадянські та політичні права, сткого поводження в  місцях позбавлення волі» за Європейська конвенція прав людини, Конвенція ООН підтримки ОБСЄ в Донецькій, Запорізькій, Київській, проти тортур та Європейська конвенція проти тортур. Львівській та Харківській областях, метою якого був Що стосується м’якого права, то в першу чергу потріб­ моніторинг дотримання прав людини в установах ви­ но зазначити Мінімальні стандартні правила пово­ конання покарань. дження із в’язнями, Європейські в’язничні правила та Oсновні принципи поводження з ув’язненими… Інша — Яким чином ці організації отримують інформа­ річ, що адміністрації установ виконання покарань не цію про порушення прав в’язнів? зацікавлені в тому, щоб в’язні знали свої права і таким — З  2006 року особи, що зазнали тортур від рук чином реалізовували своє право на захист. українських правоохоронних органів, мають можли­ — Як же тоді забезпечити дотримання цих конвен­ вість подавати індивідуальні заявки проти України до Комітету ООН проти катувань. Але проблемним за­ цій, правил і принципів, якщо в’язні не можуть реалі­ лишається питання відкриття та проведення невід­ зувати своє право на захист та правову допомогу? кладного, незалежного та ефективного розслідування у справах щодо катувань. Часто держслужбовці ко­ ристуються фактичним «імунітетом» від кримінально­ го переслідування їх злочинних дій на національному рівні, і постраждала особа не має жодного ефективно­ го механізму реалізації права на захист. Законодавчо, зізнання слугує першочерговою формою доказу при розслідуванні, що створює додаткове підґрунтя для зловживання тортурами чи нелюдським поводжен­ ням з метою отримання «добровільного» зізнання. Крім того, українські правозахисні організації пе­ ріодично отримують інформацію про летальні випад­ ки як наслідок жорстокого побиття ув’язнених осіб. За повідомленнями ВПГ, поширеною є практика побиття ув’язнених колоній та СІЗО переодягненими опера­ тивниками установ виконання покарання. Зокрема, такі дії мали місце в  червні 2009 року у  Вінниць­ кій тюрмі №1, після чого на ув’язнених чинився тиск та залякування з  метою примусити їх відмовитися від претензій. Нерідко мають місце спроби вчини­ ти суїцид на знак протетсту проти фізичного та пси­ хічного насильства. Інформація про такі випадки зазвичай надходить до прокуратури, однак уповно­ важений Верховної Ради України з прав людини Ніна

96

— Доступ до правової допомоги справді є проблем­ ним. Громадські організації намагаються виправити ситуацію, надаючи безоплатну юридичну допомогу та поширюючи інформаційні матеріали. Обмеженим є доступ до пенітенціарних установ представників гро­ мадськості. Українські правозахисники стверджують, що діяльність Державного департаменту України з пи­ тань виконання покарань є надзвичайно закритою, майже неконтрольованою та непідзвітною суспіль­ ству. Правозахисники скаржаться на неправомірне ненадання або  ж відсутність достовірної інформа­ ції. Частими є відмова правозахисникам та адвока­ там у доступі до спілкування із в’язнями. Спостережні комісії — єдиний орган громадського контролю. Але навіть спостережні комісії зіштовхуються із суттєви­ ми проблемами на практиці, як от залежність від волі місцевої влади та недостатнє фінансування. — А яка ситуація з дотриманням соціально-еконо­ мічних прав в’язнів? — Якщо говорити про право на працю та гідну опла­ ту праці, то за працю на промзоні ув’язнені отримують мізер, або й зовсім нічого. Ще ув’язнені особи зазна­ ють дискримінації стосовно пенсійного забезпечення.

«Українська пенітенціарна система потребує ґрунтовних та всеохопних реформ». Інтерв’ю з Юлією Нузбан


Загальноосвітнє та професійне навчання в’язнів зна­ ходиться на низькому рівні і часто здійснюється за за­ старілими матеріалами та методиками, тож право на освіту також не задовольняється повною мірою. Однак найбільше порушень у сфері соціально-економічних прав стосуються неадекватного медичного забез­ печення. Кваліфікована медична допомога особам, позбавленим волі, не надається. До того ж, значна частина медичної техніки, як і  іншого устаткування, застаріла та підлягає списанню. Ув’язнені скаржаться на непрофесіоналізм та байдужість медичного персо­ налу, відсутність необхідних медичних препаратів, не­ своєчасне реагування або свідоме ігнорування скарг до медперсоналу навіть у критичних випадках. У спра­ ві Ухань проти України, позивач так охарактеризував умови в лікарні при Стрижанівській виправній коло­ нії №81 (Вінницька область): «там постійно смерділо, ліків не вистачало, використовувалися прострочені медикаменти, повторно використовувалися однора­ зові шприци, пацієнтам не приділялося уваги, а для відвідання туалету треба було записуватися в чергу». — У ЗМІ часто згадують проблему поширення ту­ беркульозу та ВІЛ/СНІДу у тюрмах… — Високий рівень захворювання на туберкульоз та ВІЛ/СНІД є прямим наслідком низького рівня медич­ них послуг, чи навіть відсутності елементарної медич­ ної допомоги. Зокрема, хворим на туберкульоз не на­ дається своєчасне діагностика та лікування на ранніх стадіях, попри добре відому поширеність захворю­ вання саме в пенітенціарних закладах. Як наслідок, особи дізнаються про такі захворювання надто піз­ но, коли хвороба вже перейшла в останні фази, часто після звільнення. З кожним роком продовжує зрос­ тати кількість ВІЛ-інфікованих. Сумнозвісною стала справа Європейського суду з  прав людини Кац та інші проти України. З вини адміністрації, в результаті прогресування хвороби, пов’язаної із ВІЛ-інфекцією, в стінах Київського СІЗО №13 померла поетеса Ольга Біляк. Попередні прохання відреагувати на поганий стан здоров’я були проігноровані. Європейський суд постановив, що було порушено статтю 2 (право на життя) та статтю 5 (право на свободу та особисту не­ доторканість).

перебуває у незадовільному технічному або аварій­ ному стані і малопридатна для подальшого тримання осіб, взятих під варту». Для вирішення цієї пробле­ ми, в 2006 році Кабінет Міністрів України затвердив Державну програму покращення умов тримання засу­ джених та осіб, взятих під варту, на 2006–2010 роки (хоча фактичне виконання цієї Програми відсутнє). Водночас, я не вважаю, що брак ресурсів виправ­ довує наявні проблеми. По-перше, цитуючи поста­нову Європейського суду прав людини у справі Дан­кевич проти України, «брак ресурсів не може в принципі ви­ правдати умови утриманняу в’язниці, які є настільки низькими, що суперечать стандартам статті 3 Конвен­ ції». По-друге, численні фінансові зловживання з боку адміністрації, підтверджені уповноваженими держав­ ними органами, частково спростовують інформацію про убогі умови утримання як наслідок браку коштів. — Сьогодні Україна за кількістю в’язнів відносно до всього населення посідає одне з перших місць у Євро­ пі. Ви вже говорили, що одним зі шляхів подолання проблем української пенітенціарної системи було би зменшення кількості ув’язнених і акцент на уперед­ женні злочинів — можливо, це би вирішило і проблему нестачі коштів?

— Звісно. Погляньмо хоча б на зловживання із попе­ реднім ув’язненням осіб у слідчих ізоляторах. В пер­ шу чергу, такі зловживання пов’язані із невиправдано високим застосуванням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у випадках, коли розслідування може проводитися без попереднього арешту, напри­ клад, при незначних правопорушеннях. Рада Європи неодноразово наголошувала на необхідності змінити таку практику. Адже в результаті виникає проблема переповненості ізоляторів. Перенаселеність камер означає брак свіжого повітря та антисанітарні умови, що є синонімом жорстокого поводження. Крім того, недостатнім є освітлення приміщень та брак природ­ нього світла. Санітарні та гігієнічні умови в слідчих ізоляторах не виконуються. Зокрема, туалет та жит­ лова частина камери не відокремлені та перебувають в антисанітарному стані. Незадовільним є харчуван­ ня в’язнів. Умови утримання в місцях попереднього ув’язнення часто гірші в порівнянні із установами ви­ конання покарань. Згідно із ЗУ «Про попереднє ув’яз­ — Чи є перераховані Вами проблеми наслідком не­ нення», площа камери повинна становити не менше достатнього фінансування пенітенціарної системи 2,5 кв. м., тоді як міжнародні стандарти встановлю­ в Україні? ють 4 кв. м. — Матеріально-технічна база дійсно не здатна задо­ — А наскільки поширеною, на Вашу думку, є криміна­ вольнити мінімальні потреби ув’язнених та працівни­ лізація соціальних проблем? ків пенітенціарної системи. Згідно із даними Кабінету Міністрів України, «більшість режимних корпусів слід­ — Криміналізація соціально-економічних проб­лем, чих ізоляторів, які збудовано понад 100 років тому, на жаль, притаманна Україні. Яскравим прикладом є

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

97


Таблиця 1. Кількість ув’язнених у країнах Європи у перерахунку на 1000 осіб (King’s College, London, 2009) Країна

Кількість

Країна

Кількість

Російська Федерація

609

Греція

109

Грузія

423

Хорватія

107

Білорусь

385

Італія

107

Латвія

319

Македонія

107

Україна

314

Португалія

107

Естонія

265

Нідерланди

100

Литва

234

Австрія

99

Азербайджан

229

Франція

96

Польща

224

Бельгія

94

Чехія

209

Німеччина

88

Молдова

184

Ірландія

85

Іспанія

167

Кіпр

83

Туреччина

164

Великобританія: Північна Ірландія

80

Албанія

159

Монако

76

Люксембург

155

Швейцарія

76

Великобританія: Англія та Вельс

154

Швеція

74

Угорщина

153

Норвегія

70

Чорногорія

153

Боснія і Герцеговина

67

Словаччина

151

Фінляндія

67

Великобританія: Шотландія

149

Данія

66

Сербія

143

Словенія

65

Румунія

127

Косово

62

Болгарія

124

Ісландія

55

Вірменія

122

Андорра

37

Мальта

120

Ліхтенштейн

20

98

«Українська пенітенціарна система потребує ґрунтовних та всеохопних реформ». Інтерв’ю з Юлією Нузбан


криміналізація наркозалежних. Така агресивна полі­ тика з боку державних органів не сприяє вирішенню соціальних проблем, а лише маргі­налізує певні со­ ціальні групи. Україні варто використовувати успіш­ ний досвід інших країн. Зокрема, цікавим є досвід Нідерландів, де застосовано політику толерантності до споживачів легких наркотиків та пеналізації ко­ мерційного виробництва і продажу наркотиків. Іншими проблемами, які державні органи нама­ гаються вирішити невідповідними меті засобами, є проблема бідності та нелегальної міграції.

та власної точки зору, участі у громадському житті та небайдужості до соціально-економічних проблем. Ситуація із правами людини у в’язницях є віддзер­ каленням не лише стану правоохоронної системи в державі, а й лакмусовим папірцем рівня розвитку громадянського суспільства в цілому. Не варто вва­ жати, що утримання в українських в’язницях жодним чином не стосується пересічного громадянина. Така позиція є типовою, але помилковою. Адже якщо система не тільки не виконує своє завдання щодо виправлення та ресоціалізації в’язнів, а навпа­ ки — сприяє деградації особистості, — то суспільство — Як можна протидіяти цим негативним явищам? в цілому тільки втрачає. — Перший крок до змін — це активна громадян­ Допоки розуміння цього не стане пріоритетним, ська позиція, яка починається із поінформованості доти існуватиме це замкнене коло.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

99


Криміналізація соціального протесту, профспілкової діяльності та лівого руху в Росії. Короткий огляд за 2009 рік Віталій Атанасов Представники державної влади, топ-менеджменту можуть. «Як влада вирішить», — додав один з учасни­ підприємств і компаній Росії активно намагаються ків опитування (Экстремизма.Нет, 2009). криміналізувати діяльність незалежних профспілок, Для боротьби з «екстремістськими проявами» при соціальних протестних рухів і лівих політичних ор­ Слідчому комітеті при Прокуратурі та Міністерстві ганізацій. Таку можливість владі і бізнесу надає ро­ внутрішніх справ (МВС) діють відділи з протидії екс­ сійське антиекстремістське законодавство. У тексті тремізму — так званий Центр «Е». Завдяки діям цієї федерального закону «Про протидію екстремістській структури посилився пресинг щодо різноманітних діяльності» визначення екстремізму займають цілу по­літичних, соціальних, профспілкових, громадських сторінку. Закон відносить до екстремізму «насиль­ і куль­турних ініціатив. Дедалі частіше результатом ницьку зміну основ конституційного ладу і порушення тиску з боку репресивних державних структур стають цілісності Російської Федерації», «публічне виправ­ сфа­бриковані кримінальні справи проти активістів. дання тероризму й  іншу терористичну діяльність», Провокації проти опозиціонерів стали для Центру а  також «розпалювання соціальної, расової, націо­ «Е» звичними оперативно-розшуковими заходами: нальної чи релігійної ворожнечі». У свою чергу, кри­ активістів викликають на «профілактичні бесіди», за­ мінальний кодекс РФ містить статті 280, 281 і 282, які тримують, обшукують, заарештовують і відправляють за екстремістську діяльність передбачають покарання за ґрати (Общероссийское освободительное движе­ позбавленням волі терміном до п’яти років. ние «За права человека», 2009). У процесі криміналізації соціального протесту роль головного правового аргументу відіграє ототож­ Нижній Новгород нення у законі понять «екстремізм» і «розпалюван­ ня соціальної ворожнечі». В результаті практичного 9 травня у Нижньому Новгороді відбувся експеримен­ застосування цієї норми у 2009 році кримінальному тальний семінар-гуртожиток «Ліве мистецтво. Ліва фі­ переслідуванню були піддані журналісти, які крити­ лософія. Ліва історія. Ліва поезія». Семінар, підтрима­ кували владу, профспілкові активісти, що займалися ний нижегородським відділенням Державного центру захистом трудових прав членів профспілок, учасни­ сучасного мистецтва (ДЦСМ), відбувався у приміщен­ ки антифашистських і лівих політичних груп, які ви­ ні ДЦСМ, передбачав лекції, кіно, дискусії та інші фор­ являли вуличну та іншу протестну активність. Саме ми спілкування між активістами, художниками, всі­ тому критики російського антиекстремістського за­ ма, хто цікавиться мистецтвом і політикою в їхньому конодавства наголошують на тому, що російска вла­ взаємозв’язку. Під час перегляду фільму Годара «Сим­ да дуже широко тлумачить поняття «екстремізм»: патія до диявола» у приміщення з криками «До стіни!», «У будь-якому вчинку громадянина можуть бути лег­ «Руки за голову!» увірвалися бійці батальйону спеці­ ко виявлені ознаки екстремістської діяльності» (Экс­ ального призначення під керівництвом підполков­ тре­мизма.Нет, 2009). ника Трифонова О. В., який очолює нижегородсь­кий За даними одного з нерепрезентативних опиту­ Центр «Е» (колишнє Управління з боротьби з органі­ вань, більше 70% опитаних громадян РФ не можуть зованою злочинністю). Після обшуку, вилучення доку­ дати визначення поняттю «екстремізм», хоча й чули ментів та тиражу газети «Вперед», учасників семінару це слово у повідомленнях ЗМІ. Решта опитаних ото­ відвезли в місцеве Відділення внутрішніх справ. Після тожнюють поняття «екстремізм» або з тероризмом, півторагодинної процедури фотографування і пере­ або з діяльністю, спрямованою проти влади, або з ді­ писування паспортних даних усі були відпущені (Со­ яльністю, пов’язаною з насильством. Деякі плутають циалистическое движение «Вперед», 2009). Затрима­ «екстремізм» із екстремальними видами спорту. На ним не було висунуто жодних офіційних звинувачень. запитання: «Чи можуть визнати екстремістом особис­ Учасники семінару вважають, що таким чином пра­ то вас?», близько половини опитаних визнали, що так, воохоронці з Центру «Е» проводили «профілактику»

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

101


«несанкціонованих організаційних зборів», у яких бра­ли участь члени політичних груп, як-от Соціаліс­ тич­ний рух «Вперед», антифашисти, колишня Націо­ нал-більшовицька парія (НБП). Члени робочої групи «Що робити?» у сценарії філь­ му «2+2 / Практикуючи Годара (Історія семінару-гур­то­ житку)» реконструювали можливий текст службової записки Центру «Е»: «У результаті спостереження за низкою членів по­ літичних груп, таких як Соціалістичний рух «Вперед», антифашисти, колишня НБП та ін., було отримано оперативну інформацію про те, що 9-го травня 2009 починаючи з  10.00 буде проведено несанкціоновані організаційні збори на квартирі за адресою вул. Різд­ вяна, 24-В, під виглядом семінару з мистецтва, лідерів цих об’єднань, які спеціально прибули з Москви, і най­ більш активних членів з Нижнього Новгорода. Мож­ ливе поширення екстремісткою літератури і спроба організації провокацій в День Перемоги. Оператив­ не завдання: провести профілактику заходу, переві­ рити особи учасників, провести обшук та вилучення незаконних предметів — зброї, наркотиків, екстре­ містської літератури, за необхідності провести пре­ вентивні затримання. Для проведення оперативного заходу виділити взвод бійців спеціального призначен­ ня у кількості 12 чоловік. Також виділити автобус для транспортування затриманих (можливе число учас­ ників бл. 15 осіб)». (Группа «Что делать?», 2009) У 2009 році співробітники Центру «Е» систематич­ но чинили тиск на лівих активістів Нижнього Новгоро­ да: дзвонили на роботу, викликали на бесіди, під час яких «приниження, образи, звинувачення, спроби змусити співпрацювати або, як мінімум, повідомля­ ти всю інформацію про акції» є звичайною справою. «Після таких розмов відчуваєш себе обпльованим», — розповів автору один з лівих активістів міста. Пенза На 8 листопада в Пензі був намічений мітинг Лівого фронту (ЛФ) проти комунального свавілля, звільнень і  невиплати зарплат. Незадовго до початку мітингу до штабу ЛФ увірвалися співробітники Федеральної служби безпеки (ФСБ). Вони зажадали від координа­ тора руху Сергія Падалкіна проїхати з ними. Трохи піз­ ніше ними був затриманий ще один активіст Вадим Галкін. Йому погрожували ввести якийсь розчин. Пред­ ставників ЛФ розпитували про підпал в офісі «Єдиної Росії», що стався в ніч з 7 на 8 листопада. Трохи пізніше співробітниками Центру «Е» неподалік від своєї квар­ тири був затриманий учасник мітингу Денис Русаков, потім у приміщенні Пензенського обкому Комуністич­ ної партії Російської Федерації (КПРФ) — Дмитро Філя.

102

Також співробітники ФСБ забрали з будинку першого секретаря міськкому Пензенського Союзу комуністич­ ної молоді (СКМ) Павла Барабанщикова і члена бю­ ро обкому Пензенського СКМ Артема Святова. З них узяли письмові пояснення. Цього ж дня до Центру «Е» були доправлені активісти інших опозиційних орга­ нізацій, у тому числі й колишні члени НБП. Протягом кількох днів були проведені обшуки в квартирах 15 опозиціонерів (ЛФ — Пенза, 2009). Самара і Саратов 15 липня 2009 року у саратовському клубі «Каньйон» відбувався антифашистський фестиваль. Під приво­ дом заяви від «пильних громадян», що скаржилися на гучну музику, бійці ОМОНу під керівництвом співро­ бітників Центру «Е» увірвалися до клубу прямо під час виступу однієї з груп і поставили обличчям до стіни всіх відвідувачів фестивалю, у тому числі й музикан­ тів. У результаті було затримано більше 20 осіб, а кон­ церт зупинили. Журналістів, які намагалися зробити фотоі відео зйомку того, що відбувається, жорстоко побили й відпровадили до місцевого РВВС. Активіст Соціалістичного руху «Вперед» і журна­ ліст газети «Нові часи» Сергій Петунін розповів, що після того, як він відмовився стерти кадри, на яких бу­ ли зафіксовані дії оперативників, його вдарили при­ кладом автомата, а потім розрядили в нього електро­ шокер. Головний редактор інформаційного агентства «Взглядінфо» Микола Ликов постраждав ще сильні­ ше. Спроба з’ясувати, чому співробітники правоохо­ ронних органів перешкоджають роботі журналістів, закінчилася для нього все тими ж прикладом і елек­ трошокером, а також жорстоким побиттям ногами. Журналіста було госпіталізовано до Саратовської об­ ласної лікарні з численними ударами і підозрою на струс мозку. Більшу частину затриманих на концерті відвезли до Фрунзенскої РВВС, де співробітники Центру «Е» протягом 4 годин встановлювали їхні особи і політич­ ну орієнтацію. Під час допиту з’ясувалося, що Петуні­ на і Ликова, крім усього іншого, звинувачують також у спробі нападу на співробітників ОМОНу. За даними співробітників ГУВС, один з них нібито чинив фізич­ ний опір бійцеві ОМОНу, порвав йому форму, відірвав погони і гудзики на куртці. Через деякий час представник ГУВС проговорився ЗМІ, що виїзд було сплановано карним розшуком спіль­ но з ОМОНом, хоча спочатку йшлося про те, що мілі­ ція відреагувала на заяву місцевого мешканця, стур­ бованого голосною музикою (Карагунис, 2009). 7 листопада під час маніфестацій в Самарі й Сара­ тові, присвячених Жовтневої революції, були затри­

Віталій Атанасов. Криміналізація соціального протесту, профспілкової діяльності та лівого руху в Росії


мані активісти Соціалістичного руху «Вперед». У Са­ ратові в ході взяв участь рух «Антикризовий народний опір» (АНО), куди входять «Вперед», анархісти й інші ліві міста. Як розповіли учасники АНО, під час демон­ страції декільком пенсіонерам не сподобалася група молодих людей, які вигукували гасла «Світовий кри­ зі — світовий Жовтень». Приїхали співробітники мі­ ліції, затримали декількох активістів АНО і доправи­ ли у відділення міліції № 6 (колишній Фрунзенський РВВС), де після отриманих пояснень щодо подій і фо­ тографування всіх відпустили. Активісти «Вперед» у Самарі були затримані після претензій до них від організаторів ходи — міського комітету КПРФ. Впередівці виконали усі вимоги орга­ нізаторів, припинили роздачу листівок. І все-таки спів­ робітники міліції у формі, не представившись, не на­ давши своїх документів відповідно до законних вимог і не пояснивши причин, під руки повели координатора місцевого відділення «Вперед» Леоніда Чучмана убік і, перевіривши його документи, у присутності людей у цивільному, які проводили відеозйомку, затягнули в автобус. Пізніше були затримані співробітниками мі­ ліції й інші активісти організації. Мотивовано це за­ тримання було нібито несанкціонованою символікою. Всіх затриманих силою протримали до закінчення за­ ходу в автобусі (СД «Вперед», 2009). Омськ В Омську почалося активне переслідування і тиск на членів Сибірської конфедерації праці (СКП). На одно­ му з мітингів провокатори поширили листівку, де Оле­ на та Василь Старостін, одні з засновників СКП, звину­ вачувалися у зв’язках з нацистським рухом. Почалися допити в УВС активістів, яких міліціонерам вдалося ідентифікувати під час мітингів. Викликали і Старо­ стіних, яким заявили, що вони погано впливають на молодь і що вони повинні припинити свою діяльність. На роботі у Олени Старостиної почався тиск на ро­ ботодавця всілякими перевірками, щоб він її звіль­ нив. На багатьох молодих людей, що беруть участь в акціях СКП, почали тиснути через їхній університет. Хлопців викликають до ректора, влаштовуючи збори з  приводу їхньої «екстремістської» діяльності, і  по­ грожують відрахуванням. В міліцію почали викликати батьків, чинити на них тиск через діяльність їхніх ді­ тей. У одного з учасників вже збираються звільнити матір, це може чекати також на інших батьків. У бесіді в УВС Старостіним відверто заявляли, що відвідуючи акції і беручи участь у СКП, ці молоді люди у місті ні­ куди не влаштуються на роботу. До того ж, почалися погрози фізичної розправи. (Сибирская конфедера­ ция труда, 2009)

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

Іжевськ В Іжевську (Республіка Удмуртія) правоохоронні ор­ гани в особі співробітників Центру з протидії екстре­ мізму при МВС Республіки сфальсифікували кримі­ нальну справу проти учасників руху «Автономна дія». На даний момент у якості свідків у справі проходять три особи: Галина Шутова, Антон Соболєв та Кирило Шуміхін. Усі вони були незаконно доправлені до від­ ділення міліції 6 листопада, де відбувся допит, після чого затриманих відпустили. Допити тривали також і в наступні дні. Співробітники міліції вважають, що ці молоді люди й дівчина 4 листопада 2009 близько 12.20 подзвонили в МВС Удмуртської Республіки і по­ відомили «про мінування Медичного коледжу учас­ никами Російського маршу», причому Галина при цьо­ му була «організатором дзвінка». За словами Галини Шутова, яка поки що проходить у цій справі як свідок, органи хочуть зробити з неї терористку: «Співробіт­ ник ЦПЕ Артем Ахметзянов прямо сказав мені, що хоче і зробить все для того, щоб я сіла до в’язниці». Кримінальну справу порушено за ст. 207 КК РФ («сві­ домо помилкове повідомлення про акт тероризму»). (Рудин, 2009) Уфа У період з 29 по 31 жовтня фактично всі активісти опозиційних молодіжних громадських організацій Уфи були викликані або доправлені для допитів до Центру по боротьбі з екстремізмом. Одних витягали з  будинку, інших — прямо з  робочого місця. У  цен­ трі «Е» побували члени комсомолу «Молода Башки­ рія», «Автономної дії», Лівого фронту, музиканти гурту «Чорний переділ», експерти організації «За права лю­ дини і громадянина», незалежні журналісти. Правоохоронці цікавилися планами дій опозиці­ онерів на найближчий час, кількісним та поіменним складом організацій і іхньою структурою. Активістам обіцяли проблеми з навчанням і роботою, погрожу­ вали проблемами зі здоров’ям найближчих родичів. Інкримінувалися комсомольцям, анархістам і журна­ лістам такі злочини: публічні заходи на захист піль­ гового проїзду для пенсіонерів, пікети за звільнення журналіста Айрата Дільмухаметова, акції проти сва­ вілля правоохоронних органів, а також пікети проти неправомірних дій Центру «Е». (Свободные новости Тюмени, 2009) Білгород 11 жовтня ввечері у Білгороді була затримана гру­ па анархістів та антифашистів із 13 осіб. У момент

103


затримання молоді люди просто йшли вулицею. Спів­ робітники міліції зажадали від них показати доку­ менти і проїхати до відділку міліції «для бесіди». Після прибуття у відділення затриманих вишикува­ ли в ряд і наказали мовчати. Як з’ясувалося пізніше, одного з молодих людей, Віталія Л., запідозрили в то­ му, що він раніше розклеював у місті листівки про­ ти міліцейського свавілля під назвою «Коли погони і зірки — знак переваги та безкарності…». В цілому двоє затриманих, — Віталій Л. і Аліна Е., — провели у міліції близько 20 годин, інші були звільнені через дві-чотири години після затримання. Жодних прото­ колів про затримання і вилучення мобільного теле­ фона Віталія Л. складено не було. (Антифашистское действие — Белгород, 2009)

описати, який одяг носять «екстремісти», неможливо, але, на думку міліції, ці люди виглядали саме так. 7 листопада в Москві Сергій Удальцов і ще 12 ак­ тивістів Лівого фронту були затримані при спробі провести мітинг на Красній площі, хоча повідомлен­ ня про його проведення було подано заздалегідь у мерію і комендатуру Кремля. Затриманих відпус­ тили з повістками того ж дня, а Удальцова протрима­ ли в ОВД «Китай-город» 48 годин. Йому інкриміну­ вали опір «законним вимогам» співробітників міліції (стаття 19.3 КоАП РФ), хоча на відеозаписі та фото­ графіях прекрасно видно, що ніяких агресивних дій щодо співробітників міліції Сергій не здійснював. 9 листопада відбувся суд над Сергієм Удальцовим, який виніс йому вирок — сім діб адміністративного арешту. (Грани.ру, 2009)

Москва Казань Вранці 31 жовтня у Москві до штабу Лівого фронту увірвалися співробітники міліції. Без надання будь- 26 листопада блогер, автор книги «Останній прези­ яких ордерів вони провели обшук, вилучили систем­ дент Татарстану» Ірек Муртазін був засуджений Кі­ ний диск від комп’ютера і  опечатали штаб, а  всіх ровським районним судом Казані до одного року присутніх побили і затримали. Шістьох затриманих і дев’яти місяців позбавлення волі з відбуванням тер­ активістів доправили до ОВС «Тверське», де на них міну в колонії-поселенні. (Информационное агенст­ оформили адміністративні протоколи за статтею во «Татар-информ», 2009) Муртазіна звинувачували 19.3 Кодексу про адміністративні правопорушення в наклепі на главу республіки Татарстан Мінтімера РФ (КоАП РФ) («непокора законній вимозі співробіт­ Шаймієва, порушенні недоторканності його приват­ ника міліції»). Спочатку затриманим повідомили, що ного життя, розпалюванні ненависті або ворожнечі їх тримамуть в ОВС до понеділка, однак пізно ввече­ і визнаний винним за двома статтями Кримінально­ рі 31 жовтня їм видали повістки до суду і звільнили. го кодексу РФ. У головному пункті обвинувачення за Увечері 2 листопада в центрі Москви було затри­ «екстремістською» статтею 282 Кримінального ко­ мано 5 активістів Лівого фронту. Їх без пояснення дексу говорилося про розпалювання ненависті або причин відвезли в ОВС «Тверське». В ОВС на затрима­ ворожнечі щодо соціальної групи, якої, на думку Кі­ них уже чекали співробітники Центру боротьби з екс­ ровського суду Казані, є група «влада». (Информаци­ тремізмом, які провели тривалу бесіду з активістами онное агенство «REGNUM», 2009) ЛФ. Приблизно через три години затриманих звіль­ нили, не надавши жодних пояснень. Саме затримання Переслідування профспілки МПРА було мотивовано необхідністю «встановлення осіб» активістів. (Центр содействия проведению исследо­ Найбільшому тиску з боку влади підпадають актив­ ваний проблем гражданского общества, 2009) ні профспілкові об’єднання, наприклад, Міжрегіона­ 5 листопада мировий суддя судової ділянки № 387 ль­на профспілка працівників автомобілебудування Басманного району міста Москви Наталія Чаканова (МПРА). ФСБ розглядала можливість порушення кри­ присудила штраф у 500 рублів 13 молодим людям, мінальної справи за п. 1  ст. 280 Кримінального ко­ затриманим у районі метро «Китай-город» напере­ дексу РФ («публічні заклики до екстремістської ді­ додні. Затримані звинувачувалися за ст. 20.2 КпАП яльності») проти голови первинної профспілкової («Порушення встановленого порядку організації або організації ЗАТ «Центросвармаш» МПРА (м. Тверь) проведення зборів, мітингу, демонстрації, ходи або Дмитра Кожнева. Цього поки не сталося, однак у квіт­ пікетування») і ст. 19.3 КпАП («Непокора законному ні та липні 2009 року Кожнева викликали до ФСБ розпорядженню співробітника міліції»). Як з’я­су­ва­ «для розмов». Йому не надали можливості ознайо­ лося, напередодні було затримано і доставлено в Бас­ митися зі справою, але попросили підписати з запіз­ манне ОВС 39 осіб, з  яких 26 виявилися неповно­ неням близько десяти заяв, що належать до різних літніми. Співробітники міліції затримували молодь дат з квітня по липень 2009 року, про відмову у по­ за ознакою зовнішнього вигляду: як-небудь виразно рушенні кримінальної справи.

104

Віталій Атанасов. Криміналізація соціального протесту, профспілкової діяльності та лівого руху в Росії


Органи прокуратури Твері замість надання за­ «екстремістських матеріалів». «У випадках, передба­ хисту від порушень прав профспілок та пересліду­ чених законодавством Російської Федерації, вироб­ вань з боку роботодавця самі чинять тиск на заснов­ ництво, зберігання чи поширення екстремістських ників профспілкових організацій. Так, для надання матеріалів є правопорушенням і тягне за собою від­ свідчень до прокуратури Заволзького району Твері повідальність», — сказано в законі (Закон Российской у листопаді 2009 року викликали (з передаванням Федерации «О противодействии экстремистской де­ повідомлень через представників роботодавців) ак­ ятельности»). тивістів ППО працівників ВАТ «Тверський вагонобу­ У разі визнання судом тих чи інших матеріалів екс­ дівний завод» і ВАТ «Центросвармаш» МПРА В. Кор­ тремістськими, вони включаються до Федерального нілова, Д.  Кожнева, Е.  Виноградова, В.  Сергєєва та списку екстремістських матеріалів (Министерство В. Кремко. Їм ставили питання, що стосуються про­ юс­ти­ции РФ, 2009). Рішення про включення інфор­ цедури створення профспілкових організацій та їх­ маційних матеріалів до федерального списку екс­ ньої діяльності, кількості й особистостей їхніх членів, тремістських матеріалів приймає Мін’юст на підставі підготовки та поширення профспілкових матеріалів, рішення суду. поїздок і зустрічей лідерів профспілок: Восени 2009 року до згаданого списку, окрім уль­ «Помічник прокурора Шакуров особисто залякував траправих і націоналістичних текстів, були включені деяких робітників тим, що всі члени профспілки бу­ листівки, які закликають до створення незалежних дуть поставлені на облік у ФСБ і притягнуті залед­ профспілок. У  листівках, які були підготовані і  по­ ве не до кримінальної відповідальності, примушуючи ширювалися активістами первинної профспілкової тим самим робітників виходити з «екстремістської» організації ВАТ «Центросвармаш» МПРА у Твері, міс­ профспілки» (МПРА-Центросвармаш, 2009). тилися переважно соціальні вимоги і критика капі­ У жовтні 2009 року співголову МПРА й  голову талізму. проф­спілки ВАТ «Автоваз» МПРА (Тольятті) П. Золо­ 28 серпня 2009 року Заволзький районний суд та­рьо­ва двічі викликали у відділ боротьби з екстре­ Твері прийняв рішення про визнання листівок екс­ мізмом напередодні проведення профспілкою «Єд­ тремістськими матеріалами. До числа екстремістсь­ ність» масових акцій, з’ясовуючи, яких дій планує ких потрапили листівка із заголовком «Нехай за кри­ вжити профспілка, хто буде брати участь в організо­ зу платять ті, хто її створив», листівка з агітаційним ваних профспілкою акціях, які буде висунуто вимоги закликом «Проти нестандартної зайнятості», листівка, і хто виступатиме. У липні 2009 року, після поїздки що включає логотип «Профспілка «Центросвармаш» до Москви на зустріч з представниками профспілок, МПРА», звернення «Товариші робітники!» та інформа­ у потязі, яким їхав Золотарьов, на станції «Жигулів­ ційне повідомлення «Створено нову робітничу проф­ ське море» до нього в купе підсіли кілька співробіт­ спілку», листівка з логотипом «МПРА» і агітаційним ників Центру «Е» і ставили питання, що стосувалися гаслом «Вимагаємо повернути ‹Нічні›!» його поїздки і зустрічей у Москві. Лідер профспілки На тому ж судовому засіданні до списку екстре­ відчуває, що за ним стежать і в інший час. містських матеріалів потрапили листівки організа­ У лютому 2009 року голову профспілки ТОВ «Джі ції «Соціалістичний спротив» із заголовком «Нехай Ем АВТО» МПРА (м. Санкт-Петербург) Е. Іванова та­ за кризу платять ті, хто її створив!». Листівка також кож викликали до Центру «Е», де намагалися схилити містила логотип «СоцСопр» та назву організації «Со­ до «співробітництва», яке, на думку співробітників ціалістичний спротив (Секція комітету за робітничій Центру, повинне була полягати в інформуванні їх про інтернаціонал в СНД)» з адресами сайту і пошти в Ін­ діяльність підприємства і профспілок міста та області. тернеті, номера мобільного телефону у Твері. Екстре­ Така ж пропозиція надійшла від співробітників ФСБ містської була також визнана листівка, на якій була співголові МПРА і голові ППО ЗАТ «Форд Мотор Ком­ зображена карикатура на «винуватця кризи» в ци­ панії» (м. Всеволожск Ленінградської області) А. Ет­ ліндрі зі знаком долара, над головою якого крива манову (Этманов, 2009). спаду якогось показника, і агітаційний лозунг «Ми не Крім того, існує загроза визнання МПРА екстре­ повинні платити за їхню кризу». До списку включе­ містською організацією у  зв’язку з  визнанням лис­ на також газета «Лівий авангард» (2007, № 61 (3)) тівок профспілки «екстремістськими матеріалами». зі статтею Д. Геваріна «Центросвармаш: Робітникам пора мобілізуватися». На думку експертів Центру «СОВА», текст листі­ Список екстремістської літератури вок «СоцСопра» має «яскраво виражений лівацький Стаття 12 закону РФ «Про протидію екстремістській характер, викриває капіталізм, капіталістичну сис­ діяльності» забороняє поширення на території Росії тему в цілому як причину світової економічної кризи,

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

105


106

Віталій Атанасов. Криміналізація соціального протесту, профспілкової діяльності та лівого руху в Росії


а сучасний політичний режим Росії — як провідника ін­ тересів капіталістів». Гасла, що містяться в листівці профспілки, «закликають до створення незалежних, дієздатних профспілок, які здатні відстоювати інтере­ си» пролетаріату «від апетитів» капіталістів (зо­крема, за допомогою страйків). Ці профспілки в лис­тівці на­ звано «бойовими», але з  контексту цілком очевид­ но, що це визначення не має на увазі насиль­ства». У результаті, говорять експерти, «що саме в листівці є «екстремістським», абсолютно незрозуміло» (Ин­ фор­мационно-аналитический центр «СОВА», 2009). Справи про визнання інформаційних матеріалів екстремістськими розглядаються в РФ судом у поряд­ ку окремого провадження. Справи окремого прова­ дження суд розглядає за участю заявників та інших зацікавлених осіб. Як зауважують представники «Со­ ціалістичного спротиву», автори матеріалів, щодо яких проводили цю справу, безумовно, зацікавлені особи, тому що за підсумками розгляду до них можуть бути застосовані санкції, аж до кримінальних. «У зга­ даних листівках і в газеті ‹Лівий Авангард› досить контактних даних, щоб зв’язатися з нами, проте ми з усією відповідальністю заявляємо, що ніхто навіть не спробував цього зробити. Суд виніс рішення за за­ чиненими дверима» (Заволжский суд Твери, 2009). За інформацією на офіційному сайті Заволзького районного суду Твері, суддя Ворожебская за 3 хвили­ ни — з 10.55 до 10.58 28 серпня 2009 року — не про­ сто прочитала шість об’ємних листівок і одну газетну статтю, але ще й вислухала аргументи представника прокуратури, склала й оголосила сім рішень про ви­ знання інформаційних матеріалів екстремістськими (Социалистическое сопротивление, 2009). «Іншими словами, у суді, не доклавши навіть зусиль, щоб зами­ слитися, просто-напросто проштампували все, що вважали за потрібне написати представники проку­ ратури», — коментують цей випадок представники Соц­Сопру (CоцСопр, 2009). Самара У грудні самарський суд за позовом прокурора Юрія Денисова почав розгляд справи про визнання фільму режисера Павла Бардіна «Росія 88» екстремістським. Прокурор вимагає конфіскувати всі копії цього твору з обігу і взагалі заборонити його показ на території Росії ще до моменту визнання його екстремістським у судовому порядку. З боку державного звинувачен­ ня звучать аргументи, що фільм містить відкриті за­ клики до розпалювання міжнаціональної ворожнечі (Городской портал «Самара.ру», 2009). Проте режисер першого фільму про російсь­ких неонацистів наполягає на тому, що фільм має антифа­

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

шистську спрямованість, а всі вислови й жести вико­ ристовуються лише як художній прийом. «Підставою для позову стала експертиза, яку проводив Самар­ ський держуніверситет. У мене до неї є дуже багато питань. Ініціатива виходила від УФСБ по Самарській області, яке десь виявило піратський диск (я впевне­ ний у цьому, оскільки інших немає) і опитало якихось двох невідомих мені громадян, які підтвердили, що зміст фільму є екстремістським», — заявив режисер фільму Павло Бардін (Радио «Эхо Москвы», 2009). За словами режисера, фільм «Росія 88» — художній твір, який користується висловлюваннями нацистів для то­ го, щоб їх дезавуювати, спростувати, підірвати тощо (Радио «Свобода», 2009). Про те, що цей фільм не є екстремістським, говорять і  експерти. Михайло Ку­ перберг, кінознавець, директор кіноклубу «Ракурс»: «Цей фільм — перша спроба наблизитися до теми фашизму в сучасній Росії. Його головні герої — нацискінхеди. Режисер Бардін представив їх саме як людей, і підійшов до цього неоднозначно. Це художній твір, автор якого спробував показати складних людей. Го­ ловного персонажа грає Петро Федоров, привабливий, хороший актор, і він створює складний образ. Нашій владі необхідно все-таки звертати увагу на реальних фашистів, а не на твори мистецтва. До речі, показ цього фільму в Росії — справа досі не вирішена, в країні поширюються лише піратські копії» (Інформаційний сайт «Хроніка самозахисту», 2010). Златоуст, Челябінська область У березні 2009 року адміністрація керованого хол­ дингом «Естар» Златоустовського металургійного за­ воду звинуватила в політичному екстремізмі близь­ ко десяти працівників Першого прокатного цеху, які напередодні почали безстрокове голодування з ви­ ключно економічними вимогами. Заявою для ЗМІ дирекція ЗМЗ не обмежилася і звернулася до про­ куратури. Відразу після березневих свят робітники Першого прокатного цеху оголосили про початок безстрокового голодування, і вже на другий день бу­ ли публічно звинувачені у скоєнні дій, які, на думку керівництва ЗМЗ, мають «провокаційний, екстреміст­ ський характер і спрямовані на дестабілізацію ситу­ ації не лише на самому підприємстві, але і в цілому в Златоусті — третьому за розмірами місті Челябін­ ській області». Саме такою заявою, поширеною через заводську прес-службу, дирекція ВАТ «ЗМЗ» супро­ воджувала своє звернення до міської прокуратури з вимогою перевірити законність оголошеної робіт­ никами акції протесту. Настільки жорстку позицію директорат зайняв, не зважаючи на те, що учасники голодування відразу

107


повідомили — вони не відмовляються від своїх тру­ Федеральної служби наркоконтролю Росії по Респу­ дових обов’язків. З цього приводу керівництво ЗМЗ бліці Соха (Якутія), прибувши спеціально для цього за заявило, що обрана форма протесту настільки своє­ 600 км. А «понятим» при вилученні виявився заступ­ рідна, що не передбачена ні російським трудовим за­ ник директора Айхальского ГЗК з економічної безпе­ конодавством, ні навіть, як упевнені в заводоуправ­ ки і його водій. лінні, Конституцією РФ. Сам Урусов у своїй заяві, переданій адвокату, опи­ «Якщо розглядати голодування як один зі спосо­ сує своє затримання як викрадення біля під’їзду влас­ бів проведення страйку, то порядок його початку та ного будинку. Урусов був вивезений за 60 кілометрів проведення повинен повністю відповідати стаття­ від міста, після чого один із співробітників Держнар­ ми 409–412 Трудового кодексу РФ, недотримання яких коконтролю змусив його написати заяву про визна­ автоматично відносить голодування до розряду неза­ ння підкинутого йому в кишеню пакета своїм. Урусову конних дій», — підкреслено в заяві. До того ж, додано погрожували вбивством, зробивши три постріли біля в ній, «з огляду на неминуче погіршення самопочуття голови і обіцяючи, що його загибель оформлять як працівників внаслідок відмови від їжі при подальшому вбивство при спробі втекти. 26 грудня 2008 Урусова виконанні ними своїх функцій, створюється реальна засудили до 6 років таборів (Институт «Коллективное загроза життю і здоров’ю як самих голодуючих, так действие», 2009). і решти персоналу». Справа новосибірського політичного художника, Утім, найбільше претензій з боку заводського на­ лідера арт-спілки «Бабуся Після Похорон» (БПП) Арте­ чальства — до вимог учасників голодування. Вимоги ма Лоскутова розпочалося 15 травня 2009 року. Цьо­ були викладені в 11 пунктах і, до речі, мають винят­ го дня йому подзвонив начальник місцевого Центру ково економічний характер. Перший пункт, напри­ «Е» і викликав «на розмову». Після відмови Лоскутова клад, зобов’язує директора ознайомити працівників і вимоги надіслати повістку, як цього вимагає законо­ підприємства з  антикризовою програмою заводу, давство, на його адресу посипалися лайки (Беляцкая, включно з докладним описом плану і визначенням 2009а). Увечері того ж дня Артема Лоскутова зааре­ терміну її здійснення. штовують співробітники Центру «Е» і під час обшуку Однак два наступні пункти пропонують керівни­ знаходять у нього марихуану. 25 серпня Лоскутову цтву ЗМЗ ввести неповний робочий тиждень і опти­ пред’явлений остаточний обвинувачульний акт про те, мізувати кількість працівників, але тільки в стінах са­ що слідство у його справі закінчено і матеріали пе­ мого заводоуправління. З точки зору дирекції, така редані до суду. «При цьому начальник центру «Е» го­ позиція дуже близька до розпалювання соціальної ворив, що справа не має жодного зв’язку з політикою. ворожнечі, яке, як відомо, карається кримінальним Стає очевидним, що причина арешту — незалежність законодавством. Це перший відомий, принаймні на суджень Артема і акції, в яких він брав участь і ор­ Уралі, випадок, коли працедавець намагається при­ ганізовував, наприклад, хепенінг «Монстрація», що душити протест найманих працівників, звинувачуючи набув міжнародної популярністі та продовжувачів» їх в екстремістських діях, що підпадають під Кримі­ (Беляцкая, 2009b). У результаті міжнародної компанії нальний кодекс (Полозов, А. Леонов, А., 2009). солідарності справа проти Артема Лоскутова була за­ крита, а художника звільнено. «Наркотики» як привід Поширення в РФ набуває практика кримінального переслідування активістів під приводом нібито «збе­ рігання наркотиків». Найвідоміші випадки — справа профспілкового лідера Валентина Урусова і худож­ ника Лоскутова. У липні 2008 року на найбільшому в Росії алмазо­ добувної підприємстві «АЛРОСА» в місті Вдалий (Яку­ тія) була створена незалежна профспілка «Профсво­ бода». Протягом двох місяців до профспілки вступило понад 1000 осіб. Але 3 вересня 2008 лідер проф­ спілки Валентин Урусов був арештований нібито за «зберігання наркотиків». Затримання з вилученням в Урусова 70 грамів наркотичної речовини проводив особисто начальник Мірнінского відділу Управління

108

*** Антиекстремістське законодавство РФ і діяльність під­ розділів Центру «Е», організованих на базі Управлін­ ня боротьби з організованою злочиністю (УБОЗ), до­ зволяють здійснювати оперативний облік і контроль над громадською діяльністю людей легальним чином. Офіційно ці заходи призначалися переважно для бо­ ротьби з расистськими і неонацистськими угру­по­ван­ нями, в результаті діяльності яких щорічно в Росії ги­ нуть сотні людей, переважно мігрантів із Се­редньої Азії. Однак влада активно використовує «ан­ти­екс­тре­ міст­сь­кий» інструментарій для пересліду­ван­ня соці­ альних і  громадських активістів. Директор ін­фор­ ма­цій­но-ана­літичного центру «СОВА» Олександр Вер­хов­сь­кий вважає:

Віталій Атанасов. Криміналізація соціального протесту, профспілкової діяльності та лівого руху в Росії


«Цей департамент разом з його відділами зробив класиків може бути витлумачено правоохоронними одну добру справу: за цей рік вони заарештували дуже органами як «екстремізм» і розпалювання соціальної багато реальних учасників насильницьких угруповань, ворожнечі. Колишні співробітники УБОЗу, які викорис­ особливо в Москві, і це призвело до того, що рівень ра­ товують як методи ведення слідства побиття, за­ систського насильства в місті реально скоротився. лякування і підкидання наркотиків, тепер застосову­ Це в чистому вигляді їх заслуга. На жаль, такими успі­ ють їх відносно учасників соціальних рухів. Центри хами не можуть похвалитися інші міста, регіональ­ «Е» перетворюються на політичну поліцію на службі ні співробітники або інакше розуміють свої завдання, у бюрократичного апарату влади». (Экстремизма.Нет, або вважають за краще не перенапружуватися. Си­ 2009) туація багато в чому залежить і від настрою самих За даними директора центру «СОВА», «багато ви­ керівників правоохоронних органів. У Петербурзі спів­ падків, коли співробітники центрів «Е» напряму винні робітники центру «Е» чомусь дуже люблять полюва­ у затриманні людей без жодних розумних причин…. ти на місцевих анархістів і антифашистів, хоча не Створюють грубі перешкоди громадським активіс­ сказати, що ті якісь особливо агресивні… При цьому там, які з  якихось причин потрапили в  список для пітерський департамент, на відміну від московсько­ контролю за підозрою в екстремісткою діяльності». го, не може похвалитися тим, що активно бореться Правозахисник Сергій Давідіс вважає: з неонацистськими угрупованнями в місті» (Верхов­ «Якщо раніше для УБОЗу це було допоміжним за­ ский цит. за Болотина, 2009). няттям, то зараз цим людям потрібно виправдовува­ Олена Рябініна, керівник Програми допомоги по­ ти своє існування, і іншої можливості, крім як фабри­ літичним біженцям з  Центральної Азії, вважає, що кувати справи і вигадувати факти екстремізму, у них «стаття про екстремізм застосовується часто не за для цього немає… Процедура, придумана для контролю призначенням, а проти будь-яких форм інакомислен­ над людьми, що знаходяться в розшуку, застосовуєть­ ня — релігійного, політичного, якого завгодно» (Ря­би­ ся до представників опозиції, які нічого кримінального нина цит. за Болотина, 2009). Олександр Верховський не вчинили. припускає, що існує «загальнополітична установка на ‹Клієнтів› для чорних списків співробітники ‹Е› те, що треба зупиняти якісь групи, які вважаються шу­кають, проникаючи в ряди тих же нацболів. Якщо опозиційними» (Верховский цит. за Болотина, 2009). потрапити не вдається, завжди є адміністративні Представники ліберальної опозиції впевнені, що затримання на публічних заходах, опозиційні з’їзди, ви­ «на найвищому рівні дана відмашка для розгортання ступи опозиціонерів у ЗМІ, а також спостереження відкритих позасудових репресій проти тих, кого вва­ за переміщенням людини — при купівлі квитків на лі­ жають загрозою для влади»: так, потяг інформація потрапляє до департаменту «Більшість цих акцій здійснюється співробітни­ ‹Е› і звідти спускається на місця. Це перетворюється ками новоствореного в МВС РФ Центру «Е», який пе­ на справжнє знущання. Так, Роман Доброхотов повер­ ретворений на орган політичного розшуку і в який тався з Волгограда до Москви і був затриманий на спрямовані колишні працівники управління з бороть­ Павелецькому вокзалі. Міліціонер навіть показав йому би з оргзлочинністю з їхнім досить специфічним до­ директиву про те, що повинен провести з екстреміс­ свідом. Нам повідомляють про багатотисячні списки том Доброхотовим виховну бесіду про неприпусти­ екстремістів, при цьому критерії занесення до цих мість проявів екстремізму у громадському транспор­ списків не відомі, зате відомо, що в них виявляють­ ті. Це навіть смішно, хоча це очевидне порушення прав ся правозахисники і учасники легальних опозиційних людини із завдаванням їй незручностей, але до цього об’єднань» (Объединенное демократическое движе­ смішного, на жаль, вся ситуація не зводиться. ние «Солидарность», 2009). Я вже не кажу про дії, пов’язані з якимись держав­ Велике значення має нечіткість «антиекстреміст­ ними заходами, відвідинами регіонів першими особами, ського законодавства, що приводить до дуже широко­ коли людей з  цих чорних списків блокують у  примі­ го трактування державними репресивними структу­ щенні, не пускають їх на вулицю, зупиняють маши­ рами поняття «екстремізм»: ни — не дають їм нормально жити, не те що суспільну «…Широта і розпливчастість поняття «екстре­ активність проявляти. Ці порушення прав громадян мізм» дозволяє підвести під нього все, що завгодно. Ви­ жодним законом не обгрунтовані. користовуючи «антіекстремістське» законодавство, Підозра в екстремізм — це початковий привід для центри «Е», прокуратура, ФСБ займаються цькуван­ затримання людини. У випадках із правозахисником ням політичної опозиції та учасників соціальних рухів. Олексієм Соколовим, з  Артемом Лоскутовим спра­ Критика дій влади, викриття корупції чиновни­ ви порушували зовсім за іншими статтями. У  та­ ків, боротьба зі свавіллям міліції і навіть цитування ких справах, як правило, виправдовувальних вироків

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

109


не бу­ває. Жодних корисних суспільних функцій цей департамент не виконує, це абсолютно надумана структура, яка призначена винятково для політич­ них репре­сій». (Болотина, С. 2009) Динаміка «боротьби з  екстремізмом» протягом 2009 року має хвилеподібний характер: у певний мо­ мент, наприкінці весни — на початку літа і в середині осені, Центри «Е» практично в кожному регіоні країни починають розвивати бурхливу діяльність — виклика­ ти на «бесіди» всіх наявних місцевих активістів, вла­ штовувати провокації, шукати на порожньому місці приводи для кримінального переслідування. Подібна сезонна активність, пов’язана, ймовірно, з термінами подачі звітів про виконану роботу, зачіпає всіх — не­ залежні профспілки, ліві активістські групи, правоза­ хисні організації, ліберальних опозиціонерів, анти­ фашистський рух. Деякі ліберальні правозахисники вважають, що кріміналізація протестних рухів і репресії проти ак­ тивистів у Росії є пережитком, важкою спадщиною радянських часів. Проте причини й характерні риси цієї політики не є чимось специфічним, властивим лише пострадянському простору. Криміналізація со­ ціальних і профспілкових рухів, а також репресії про­ ти активистів характерні для більшості країн світової периферії та напівпериферії (Medeiros, 2009). Згідно з  інформацією світових профспілкових об’­єднаннь, у  так званих країнах, що розвивають­ ся, глобальні корпорації за сприяння влади систе­ матично проводять агресивну політику щодо робіт­ ників, які беруть участь у профспілковій активності. Наприклад, 2005 року в Бангладеш сотні робітниківстрайкарів ув’язнили після нападів поліції. Робітники протестували проти поганого ставлення з боку керів­ ництва підприємств, зокрема фізичного насиль­ства. Під час одного з інцидентів, що трапився на де­мон­ стра­ції на текстильній фабриці Сінха, трьох проф­ спілкових активістів убито після втручання поліції. На Філіппінах чотири профспілківця загинули в ре­ зультаті діяльності з захисту прав робітників. Лідера профспілки робітників компанії «Нестле» застрелив невідомий. Згідно з інформацією місцевої федерації профспілок, він став жертвою погроз і переслідувань з боку гангстерів, оплачених місцевим менеджментом «Нестле» і філіппінською армією. Тільки у 2005 році аналогічні випадки траплялися в Індії, Пакістані, ШріЛанці, Південній Кореї, Камбоджі (The International Confederation of Free Trade Unions, 2006). За даними Міжнародного огляду порушеннь прав профспілок, опублікованого Міжнародною конфеде­ рацією вільних профспілок (ICFTU), у 2005 році в сві­ ті було заарештовано 9 тис. профспілкових активистів. Найбільш жорстокі атаки проти профспілок за участю

110

роботодавців (у багатьох випадках за участі влади), мали місце в Колумбії, Еквадорі, Сальвадорі, Гватема­ лі, Бангладеш, Камбоджі, Китаї, Індії, Південній Кореї, Філіппінах, Південій Африці, Джибуті, Зимбабве, Ірані, Іраку (ICFTU, 2006). За даними Міжнародної конфедерації проспілок (МКП), у 2008 році 76 членів профспілок було вбито у зв’язку з їхньою діяльністю із захисту прав робітни­ ків, багато активистів стали жертвами фізичного на­ сильства, образ, погроз і були заарештовані владою. Найбільша кількість таких випадків — у Колумбії. МКП також повідомляє про числені випадки застосування насильства з боку поліції і судового переслідування профспілкових активистів у Туреччині: «…Першотравневу демонстрацію в  Стамбулі бу­ ло жорстоко придушена поліцією, в результаті чого багато членів профспілки були арештовані і побиті. Голова відділу з правових та гендерних питань Проф­ спілки працівників освіти та соціальних послуг про­ вела вісім місяців в ув’язненні через те, що вона була присутня на прес-конференції, на якій засуджувалося вбивство іншої жінки-профактівіста. Семеро акти­ вістів національної профспілки автомобільних робіт­ ників, TÜMTIS, провели більше 6 місяців у в’язниці без судового розгляду, у той час як кілька сотень інших були звільнені через членство в  профспілці» («Моя зарплата», 2008). Не є винятком також країни, які нещодавно при­ єдналися до Європейського Союзу. Відомі факти тю­ ремного ув’язнення лідерів шахтарських профспі­лок у Румунії (Международный Союз трудящихся, 2008), репресії проти профспілкових активистів у Польщі (Komitet Pomocy i Obrony Represjonowanych Pra­cow­ ników, 2009). Зауважимо також, що согоднішній рівень профспіл­ кових прав и демократичних свобод у західноєвро­ пейських країнах і США був досягнутий у результаті напруженої соціальної боротьби. Ще на початку ХХ сторіччя у ціх країнах державні репресії проти проф­ спілок і низових рухів були незрівняно більш жорсто­ кі, ніж у сучасній Росії. Крім того, в останні десятиліття відчутне повернення до репресивної політики в так званих «розвинених» країнах (Dye&Zeigler, 2008). Антиекстремістська кампанія, що її активно про­ водить російска влада останні декілька років, за свої­ ми методами нагадує глобальну «Війну проти теро­ру» (War on terror), ініційовану адміністрацією Сполу­че­ них Штатів після 2001 року. Підтримана урядами багатьох країн, не тільки на практичному, а й на ри­ торичному рівні, «війна з глобальним терориз­мом» виявилася дуже зручним виправдянням репресій про­ ти політичної опозиції, соціальних рухів і профспілок на регіональному і місцевому рівні (Read, 2008).

Віталій Атанасов. Криміналізація соціального протесту, профспілкової діяльності та лівого руху в Росії


В Україні також поширені репресії проти учасни­ ків соціальних рухів. У 2009 році проти активистів антизабудовного руху в Києві було відкрито декілька судових справ. Братів Сергія і Андрія Мовчанів пере­ слідують за участь в акції протесту проти незаконної забудови парку, Ірину Нікіфорову і Євгенію Бєлору­ сєц — за боротьбу проти будівництва, яке загрожує старовинним житловим будинкам на вулиці Гончара і пам’ятнику архітектури ХІ ст. Софійському Собору. Сфальшовану кримінальну справу нібито за побит­ тя охоронця було відкрито проти професора Вадима Березовського, який перешоджає будівництву, що за­ грожувало Жовтневій лікарні. *** Посилена «антиекстремістська» практика російської влади, спрямована на систематичний тиск і заляку­ вання політичних та соціальних активістів, по-новому поставила перед учасниками лівих, соціальних і проф­ спілкових рухів питання про здатність протисто­яти репресіям. Адже сьогодні йдеться вже не про окре­ мі факти, що виходять за рамки закону міліцейської «профілактики» чи фальсифікації криміналь­них справ, а  про свідому політику на загальнонаціональному рівні. Активіст «Вперед» Ілля Будрайтскіс вважає: «Діяльність Центру «Е» ставить на порядок ден­ ний необхідність побудови нових мереж солідарності та взаємної підтримки перед лицем систематично­ го тиску. Перший важливий крок на шляху до ство­ рення широкої кампанії проти репресій — оперативне

та публічне поширення інформації про будь-які фак­ ти ‹антиекстремістської› практики. Зараз у Росії діє кілька інформаційних ресурсів, які займаються такою роботою, також планується створення спільного центру зі збору інформації. Однак для протидії ре­ пресіям необхідна не тільки інформаційна робота, але й готовність, що з неї випливає готовність до скоор­ динованих дій, до ефективних кампаній, здатних би­ ти по руках «антиекстремістській» поліції у кожному конкретному випадку» (Будрайтскіс, 2010). Незважаючи на те, що такої регулярної роботи, в  цілому, сьогодні поки що немає, за минулий рік можна відзначити декілька кампаній, які доводять її можливість і здатність досягати мети — наприклад, кампанія на підтримку Артема Лоскутова або ново­ російських правозахисників. Будрайтскіс зазначає, що необхідно навчитися вибудовувати широкі ко­ аліції, засновані на розумінні загальної небезпеки для самого існування незалежних політичних і  со­ ціальних ініціатив — антифашистів повинні захища­ ти не тільки антифашисти, а протестувати проти тис­ ку на профспілкових працівників повинні не тільки профцентри: «Нарешті, нашим спільним завданням має бути не тільки захист від переслідувань, але — і це дуже важ­ ливо — наступальна позиція. Вимога скасування «ан­ тиекстремістського» законодавства та скасування Центру «Е» має стати головним і визначальним для кожної конкретної дії на захист переслідуваних акти­ вістів» (Будрайтскіс, 2010).

Посилання Dye, T.& Zeigler, H. 2008. The Irony of Democracy: An Uncommon Introduction to American Politics. Political Science. Komitet Pomocy i Obrony Represjonowanych Pracowników, 2009. Доступ 17.03.10 за адресою http://www.pracownicy.org Medeiros, T. 2009. Criminalisation of social movements and poverty: a feminist outlook. International Viewpoint, [online] IV414 — July 2009. Доступ 17.03.10 за адресою: http://www. internationalviewpoint.org/spip.php?article1705 Read, D. 2008. War on Terror Means Repression of Unions in the Philippines. Toward Freedom, [inter­net]. Доступ 17.03.10 за адресою: http:// towardfreedom.com/home/content/view/1259/68/ The International Confederation of Free Trade Unions, 2006. ASIA AND PACIFIC: anti-union repression zone. [online] (7 June 2006) Доступ 17.03.10 за адресою: http://www.icftu.org/displaydocument. asp?Index=991223811&Language=EN

The International Confederation of Free Trade Unions, 2006. Brutal Suppression of Workers» Rights Detailed in Worldwide Report. [online] Доступ 17.03.10 за адре­ сою: http://www.icftu.org/displaydocument. asp?Index=991223810&Language=EN Антифашистское действие — Белгород, 2009. Мен­ товский беспредел в Белгороде, [online] (14 ок­тя­бря). Доступ 17.03.10 за адресою: http:// belaction.blogspot.com/2009/10/blog-post_14. html Беляцкая Л. 2009а. История дела Лоскутова: про­ шлое и настоящее. Бабушка после похорон, [online] 06 декабря Доступ 17.03.10 за адресою: http://kissmybabushka.com/?p=2927 Беляцкая, Л. 2009b. Кампания в поддержку Артёма. Бабушка после похорон, [online] 22 Мая Доступ 17.03.10 за адресою: http://kissmybabushka.com/?p=2104 # more-2104

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

111


Болотина, С. 2009. «Э» оборотное что дышло. Еже­ дневная интернет-газета «Грани.ру», [online] 30 октября Доступ 17.03.10 за адресою: http://www. grani.ru/Politics/Russia/Politzeki/m.161433.html Будрайтскіс, І., 2010. Дискусія про «антиекстреміст­ ську» політику російської влади. [skype] (Особис­ те спілкування, 11 січня 2010). Городской портал «Самара.ру», 2009. Вопрос о за­ прете «России 88» решится в январе. [online] (23 декабря) Доступ 17.03.10 за адресою: http:// gorod.samara24.ru/news/society/2009/12/23/ vopros_o_zaprete_rossii_88_reshitsja_v_janvare/ Грани.ру, 2009. Лидер «Левого фронта» получил 7 суток ареста. [online] (9 ноября) Доступ 17.03.10 за адресою: http://www.grani.ru/Politics/Russia/ activism/m.161823.html Группа «Что делать?», 2009. 2+2 / Практикуя Годара (История семинара-общежития). «Что делать?» — Газета новой творческой платформы, [online] (16 сентября) Доступ 17.03.10 за адресою: http://www.chtodelat.org/index.php?option=com_ content&view=article&id=578%3%20%20%20 Atwo-plus-two-the-story-of-the-communal-lifeseminar-practicing-godard Заволжский суд Твери, 2009. Список дел, назначенных к слушанию на 28.08.2009. Государственная автоматизированная система РФ «Правосудие», 2009. Доступ 17.03.10 за адресою: http://zavolzhsky.twr.sudrf.ru/ modules.php?name=sud_delo&op=hl&H_ date=28.08.2009 Институт «Коллективное действие», 2009. Меж­ дународная кампания в поддержку Валентина Урусова, [online] (06 марта) Доступ 17.03.10 за адресою: http://www.ikd.ru/node/8951 Информационно-аналитический центр «Сова», 2009. Призыв к созданию независимых проф­ союзов как экстремизм, [online] (30 декабря) Доступ 17.03.10 за адресою: http://xeno.sovacenter.ru/89CCE27/89CD1C9/DD29114 Информационное агенство «REGNUM», 2009. При­ говор Иреку Муразину не вынесен, [online] До­ ступ 17.03.10 за адресою: http://www.regnum.ru/ news/1228919.htm Информационное агенство Татар-информ, 2009. Завершен процесс по делу Ирека Мурта­ зина, [online] (26 ноября) Доступ 17.03.10 за адресою: http://www.tatar-inform.ru/ news/2009/11/26/195403/ Інформаційний сайт «Хроніка самозахисту», 2010. Фільм «Росія–88» можуть визнати екстреміст­ ським, [online] (8 січня) Доступ 17.03.10 за адре­ сою: http://samozahist.org.ua/?p=22293

112

Карагунис, А. 2009. Центр «Э» «профилактировал» антифашистский фестиваль в Саратове прикла­ дами и электрошоком. Pravda.Info, [internet] 17 июля Доступ 17.03.10 за адресою: http://www. pravda.info/region/67268.html Левый Фронт — Пенза, 2009. Поджог пензенского «рейхстага». Итоги, [online] (13 ноября) Доступ 17.03.10 за адресою: http://leftpenza.livejournal. com/11623.html Международный Союз трудящихся, 2008. Призыв к освобождению румынских шахтеров. Журнал «Скепсис», [online]. Доступ 17.03.10 за адресою: http://scepsis.ru/library/id_1627.html Министерство юстиции РФ, 2009. Федеральный список экстремистских материалов, [online] До­ ступ 17.03.10 за адресою: http://www.minjust.ru/ ru/activity/nko/fedspisok/ Моя зарплата, 2008. Обзор нарушений прав проф­ союзов, [online] (12 июня) Доступ 17.03.10 за адресою: http://www.mojazarplata.com/main/ zarplata-tendencii-i-prognozy/obzor-narushenijprav-profsojuzov МПРА-Центросвармаш, 2009. Протест в Адми­ нистрацию Президента РФ, Генеральную прокуратуру РФ, [online] Доступ 17.03.10 за адресою: http://mpracentrosvar.ucoz.ru/ news/2009–07–15–28 Объединенное демократическое движение «Соли­ дарность», 2009. Заявление Федерального по­ литсовета «Солидарности» о преследованиях по­ литических активистов, [online] Доступ 17.03.10 за адресою: http://www.rusolidarnost.ru/ zayavleniya/2009-06-07-zayavlenie-federalnogopolitsoveta-%C2%ABsolidarnosti%C2%BB-opresledovaniyakh-politich ООД «За права человека», 2009. Экстремисты и провокаторы из ГУВД, [online] (18 ноября) До­ ступ 17.03.10 за адресою: http://www.zaprava. org/content/view/2071/2/ Полозов, А. Леонов, А., 2009. Опасный преце­ дент! Голодающих металлургов хотят объявить экстремистами. Российское информационное агентство «URA.RU», [internet] 11 марта До­ ступ 17.03.10 за адресою: http://ura.ru/content/ chel/11–03–2009/articles/1036253377.html Радио «Свобода», 2009. Рассказ о нацистах при­ равняли к экстремизму, [online] (23 декаб­ ря) Доступ 17.03.10 за адресою: http://www. svobodanews.ru/content/article/1910878. html#ixzz0c1q3ENgF Радио «Эхо Москвы», 2009. Самарский областной суд рассмотрит сегодня иск прокурора области о признании художественного

Віталій Атанасов. Криміналізація соціального протесту, профспілкової діяльності та лівого руху в Росії


фильма режиссера Павла Бардина «Россия 88» экстремистским, [online] (22 декабря) Доступ 17.03.10 за адресою: http://echo.msk.ru/ news/643356-echo.html Рудин, Р. 2009. Полицейские репрессии в Ижев­ ске, [online] 17.03.10 за адресою: http://rudin. livejournal.com/100363.html Свободные новости Тюмени, 2009. Центр «Э» нарывается на поздравления, [online] (4 ноября) Доступ 17.03.10 за адресою: http://golosa.info/ node/3674 СД Вперед, 2009. «Левое искусство? Руки за го­ лову!» Семинар «Что делать?» и «Вперед» в Нижнем Новогороде, [online] (13 мая) Доступ 17.03.10 за адресою: http://www.vpered.org.ru/ action176.html СД Вперед, 2009. Саратов: разгромлен штаб Анти­ кризисного народного сопротивления, [online] (09 ноября) Доступ 17.03.10 за адресою: http:// www.vpered.org.ru/solidarity85.html Сибирская конфедерация труда, 2009. В Омске на­ чались преследования левой оппозиции, [online] (7 ноября) Доступ 17.03.10 за адресою: http:// skt.pp.ru/news/2009–11–07–51 Социалистическое сопротивление, 2009. Заявле­ ние по поводу внесения профсоюзных и наших

листовок в Федеральный список экстремистских материалов, [online] Доступ 17.03.10 за адре­ сою: http://socialism.ru/article/reporting/federallist-of-extremist-materials Центр содействия проведению исследований проблем гражданского общества, 2009. Ми­ лиция начала охоту на Левый Фронт перед возможными акциями 7 ноября?, [online] (3 но­ ября) Доступ 17.03.10 за адресою: http://www. demos-center.ru/news/27039.html Экстремизма.Нет, 2009. [online] Доступ 17.03.10 за адресою: http://www.extremizma.net Экстремизма.Нет, 2009. Манифеcт общественной кампании против центра «Э», [online] Доступ 17.03.10 за адресою: http://extremizma.net/blog/ news/53.html Экстремизма.Нет, 2009. Народное мнение об экстремизме. [online] (18 сентября) Доступ 17.03.10 за адресою: http://extremizma.net/blog/ news/363.html Этманов, А. 2009. Обращение в Международную федерацию металлистов. Межрегиональный профсоюз работников автопрома, [online] 9 де­ кабря Доступ 17.03.10 за адресою: http://mpra. info/news/obrashchieniie-v-miezhdunarodnuiufiedieratsiiu-mietalistov

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

113


Пенітенціарна система, расизм та бідність у США (уривки зі статті «Політичний в’язень Мумія Абу-Джамал»)1 Кирило Ткаченко З праці Говарда Зина «Історія народу» (Zinn, 2003) то принаймні, дуже й дуже довгим. Але йдеться не ми знаємо, що історія Сполучених Штатів — це не ли­ про це — адже насправді в таких випадках самі окре­ ше офіціозна історія — безпрецедентно грандіозних мі голі факти та цифри, нехай навіть зведені до разю­ та безхмарніших за небесну блакить — «двох століть чих протиставлень, але поза тим без жодного зв’язку прогресу», або така ж монолітна історія суцільних ге­ та аналізу, насправді нічого не пояснюють, точніше ноцидів, завоювань та нічим не обмеженої експлу­ пояснюють зовсім небагато, та матимуть абсолютно атації — як би це хотілося окремим лівим — але є відмінні інтерпретації. також історією народу з потужними традиціями бо­ Зрозуміло, що наведені контрасти не з однаковою ротьби за свободу, зі справжніми перемогами та гір­ легкістю вписуватимуться до тієї чи іншої інтерпре­ кими поразками. […] Можна довго сперечатися про тативної схеми. А втім, їх цілком успішно можна ви­ те, в чому саме полягають «справжні здобутки» Спо­ тлумачити, скажімо, в  ультраконсервативному клю­ лучених Штатів та чим вони породжені — демокра­ чі — мовляв, тому то й мають Сполучені Штати стільки тичними традиціями, «вільним ринком», військовою багатіїв, що нероб там, «на відміну від Європи», не то­ могуттю, чи фінансовою гегемонією. лерують; нехай бездомні «ідуть працювати», а моло­ Це правда, що в Сполучених Штатах одні з найкра­ ді афроамериканці не піддаються облудним звабам щих у світі університетів. Але так само правда, що «культури вулиці та насилля» (легковажно сподіваю­ вони практично не доступні щонайменше 40 міль­ чись, що за злочини не каратимуть); так само й дітям, йонам американців, які живуть за офіційною межею нехай навіть з найбідніших сімей, ніхто не заважає бідності, що починаючи з 1995-го року держава ви­ «вчитися як слід» (у школі), — адже стипендії — навіть трачає більше грошей на будівництво в’язниць, ніж в найдорожчих американських університетах — на­ університетів, що якщо ви чорношкірий у віці від 19-и справді доступні всім. Гіперпопуляцію американських до 24х років, то у вас (статистично) більше шансів в’язниць в цьому ключі можна пояснити тим, що в США потрапити до в’язниці, ніж до університету. буцімто «занадто багато свободи», що й призводить Це правда, що американська медицина — принай­ до відхилення від «традиційних цінностей», до «без­ мні, якщо судити за видатками, — одна з найкращих відповідальності» та «аморалізму». А  жалюгідний у світі. Але поряд з тим ми маємо фантастичні 45 стан чорного гетто тут можна пояснити тим, що йо­ мільйонів американців без медичного страхування.2 го «розбещенні соціальними подачками» мешканці За обсягом житлової площі на душу населення Спо­ «виявляють занадто мало бажання працювати». Зре­ лучені Штати — на одному з перших місць у світі. Але штою, ультраконсерватор казатиме, що така кількість на тлі більше 10% незайнятого житла (housing units), чорних в американських в’язницях (при тому, що вони придатного для проживання (U.S. Census Bureau News, становлять всього лиш 12% населення країни) є не 2010), разом з тим, наразі США мають 3,5 мільйони доказом буцімто расистського характеру американ­ бездомних. ського суспільства, а пояснюється тією елементарною Це правда, що жодна країна світу не має стільки обставиною, що останні частіше вчиняють злочини, багатіїв, як США і жодна країна не споживає стільки тобто, мають більшу схильність до цього, — мовляв, не­ ресурсів. Але так само жодна країна світу не ув’язнює хай навіть певні політичні ілюзії і є дуже благородни­ такої кількості своїх громадян — як в абсолютному ми, проте іноді вимагається неабияка твердість духу, вираженні, так і в кількості в’язнів на душу населення. щоб не дати себе засліпити ними та «визнати самі Звертаючись до статистичних даних, перелік таких факти», — настільки очевидними вони є.  контрастів можна зробити якщо й не нескінченним, Для України відповідно до цієї інтерпретації мож­ на було б вивести таку «мораль»: поменше «демокра­ тії», чи там «хибно зрозумілої свободи», поменше со­ 1 Повний текст статті на сайті www.commons.com.ua 2 Дані за 2007-й рік (U.S. Census Bureau, 2010) ціальних видатків, побільше «тяжкої праці», приватної

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

115


власності та «традиційних цінностей», зрештою — і це найголовніше — слід якомога менше оподатковувати великий бізнес, який «створює робочі місця» — те, що і є справжнім підмурком добробуту будь-якої краї­ ни та її громадян, який у своєму справжньому вира­ женні — капіталі — прямо-таки з неуникністю прита­ манною природнім процесам, «перетіка­тиме» до тих країн, в яких кращий «інвестиційний клімат»; тощо (а кольорових в країну і лівою ногою не пускати — бо буде нам така біда, як Америці!) Іншою відповіддю міг би бути аісторичний скепти­ цизм з його незмінним супутником — соціальним фа­ талізмом, які апелювали б до непізнаванної (але тим не менше незмінної) сутності людини та соці­уму та a priori постулювали б позірний характер будь-яких історичних та соціальних перетворень […] Аіс­то­рич­ний скеп­ти­цизм мо­же ма­ти різ­ні ви­ра­ жен­ня. Так, ствер­джу­ють, що «вла­да» не стає менш ре­пре­сив­ною, а ли­ше вдос­ко­на­лює свої ме­ха­ніз­ми, а будь-які спро­би (по­лі­тич­ної) еман­си­па­ції слу­гу­ ють ли­ше під­ви­щен­ню її іму­ні­те­ту та уск­лад­ню­ють тим са­мим по­даль­шу бо­ро­ть­бу. Ка­жуть, що на­справ­ ді, як­що десь і змен­шу­є­ть­ся об­сяг на­сил­ля, то ра­зом з тим під­ні­ма­є­ть­ся й «бо­льо­вий по­ріг», за­сві­д­чу­ю­чи тим са­мим мар­ність на­їв­но-ма­те­рі­а­ліс­тич­них спроб ви­зна­чен­ня то­го, чим є це на­сил­ля, а ра­зом з тим, і без­глуз­дість ба­ла­чок про мож­ли­вість ви­ко­рі­ни­ти йо­ го. Ін­ше по­ши­ре­не уяв­лен­ня по­ля­гає в то­му, що чим ра­ди­каль­ні­ший еман­си­па­тор­ний про­ект, тим ка­тас­т­ ро­фіч­ні­ші на­слід­ки ма­ти­муть спро­би йо­го ре­а­лі­за­ції. Та­ких те­о­рій, точ­ні­ше мож­ли­вос­тей ви­ко­рис­тан­ня тих чи ін­ших те­ор ­ ій в цьо­му клю­чі, чи­ма­ло. Але йде­ть­ся тут не ли­ше про ті чи ін­ші фі­ло­соф­сь­кі (або не зо­всім) те­о­рії, а про чи не най­по­ши­ре­ні­ший тип уяв­лень з ча­ сів ви­ник­нен­ня кла­со­во­го сус­пі­ль­с­т­ва. Зреш­тою, як ар­гу­мен­ту­вав Макс Ве­бер, будь-яка сис­те­ма не­рів­ но­мір­но­го роз­по­ді­лу вла­ди в дов­го­тер­мі­но­вій пер­ с­пек­ти­ві не мо­же три­ма­ти­ся на са­мо­му фі­зич­но­му на­сил­лі, а ви­ма­гає ви­знан­ня її ле­гі­ти­м­нос­ті з бо­ку са­мих по­ко­ре­них, тоб­то пев­ної фор­ми зго­ди з їх бо­ ку, ті­єї чи ін­шої фор­ми усві­дом­лен­ня, що «так має бу­ти». Та­кий пси­хо­ло­гіч­ний пан­цир, на­скіль­ки б не­ зруч­ним не бу­ло йо­го но­сін­ня, зреш­тою слу­гує на ко­ ристь не ли­ше са­мій сис­те­мі до­мі­ну­ван­ня, але й за­ хи­щає са­мих по­ко­ре­них, на­віть як­що цей «за­хист» по­ля­гає лиш в ак­цеп­ту­ван­ні влас­но­го ста­но­ви­ща в сус­пі­ль­с­т­ві. Ма­буть «со­ці­аль­ни­ми фа­та­ліста­ми» хо­ча б яко­юсь мі­рою зму­ше­ні бу­ти всі. Але навіть якщо так, то слід наголосити, що в будь-якому разі можливості людського мислення та практики до однієї лиш «ак­ цептації панівної ідеології» не зводяться (хоча б то­ му, що в протилежному разі в ній просто не було би потреби). Одно слово, яким саме чином виглядатиме

116

пояснення наведених нами «парадоксів Америки» в ключі аісторичного скептицизму уявити в принци­ пі не важко. В найпростішій формі ці пояснення ма­ буть зводитимуться до запевнень в тому, що «Плода­ ми будь-яких революцій завжди користуватимуться мерзотники… По суті нічого не змінюється… Людина завжди була, є і буде…» тощо. Такі пояснення в нашо­ му випадку можна навіть проілюструвати купою при­ кладів з найсвіжішої історії Сполучених Штатів.1 Але важливіше, що аісторичний скептицизм звертається до історії лише з тим, щоб заперечити її реальність, — насправді ніщо не викликає у нього такого панічного страху як сама історія. *** Адже зав­жди та­кою як за­раз Аме­ри­ка не бу­ла. Йде­ть­ся на­то­мість про на­слід­ки кон­к­рет­них іс­то­рич­них про­це­ сів зі своєю спе­ци­фіч­ною ло­гі­кою — еко­но­міч­ною та со­ці­аль­ною (кла­со­вою/ра­со­вою). По­лі­тич­ним ви­мі­ром цих про­це­сів, що їх фран­цу­зь­ко-аме­ри­канс­кий со­ціо­ лог Ло­їк Ва­кан іно­ді на­зи­ває «нео­кон­сер­ва­тив­ною 1 Скажімо, наприкінці 60-х значною мірою завдяки протестам в самих Штатах вдалося зупинити війну у В’єтнамі. Але на по­ чатку нового тисячоліття, під час іракської війни, протести в США були настільки кволими, що на них можна було й не звертати уваги. Інший приклад. Завдяки діям філадельфійсь­ких радикалів в 1971-му році, які вдерлися до офісу ФБР та викра­ ли ФБРівські документи, оприлюднивши їх та розіславши ко­ пії ЗМІ, ФБРівську програму COINTELPRO (Counter Intelligence Programm), в ході якої лише наприкінці 60-х було знищено до сорока Чорних Пантер, було викрито. Конґрес створив комі­ сію та розслідував незаконну діяльність ФБР. Нібито секрет­ ній програмі COINTELPRO, що її застосовували ще з 50-х ро­ ків для ліквідації американських лівих партій (Socialist Workers Party та Communist Party, USA), Пуерто-Риканських націоналіс­ тичних організацій тощо було нарешті покладено край (ФБР пообіцяло такого більше не робити, хоча нікого так і не по­ карали). Здавалося б, як би там не було, а йдеться-таки про справжню перемогу… А втім, розправа ФБР над American Indian Movement в останній найбільшій індіанській резервації Пайн Ридж в 1972–76 роках була ще кривавішою за розправу над Black Panther Party (одна з  центральних цілей COINTELPRO (колишній) лідер AIM Леонард Пелтієр з тих пір досі сидить у в’язниці) (Churchill and Vander, 1988; Churchill, 1990). Незва­ жаючи на те, що цю справу розслідував Конґрес, що доповідь є доступною, попри численну дослідницьку літературу, на світі відають про COINTELPRO (як і про політичних в’язнів в «колис­ ці демократії») насправді дуже мало людей, і пов’язано це, не в останню чергу, з роботою «демократичних» ЗМІ, що буцімто «не знають цензури», та такою ж «нецензурованою» масовою культурою, що суґерують уявлення, мовляв найстрашнішими злочином проти свободи за всю історію США в 20-му століт­ ті було перешкоджання талановитим голівудськими акторам отримувати ролі під час «полювання на відьом» доби Мак­ картизму. Так само для загалу найстрашнішим американським скандалом 70-х років є чомусь Вотергейт — цілком невинна річ в порівнянні з COINTELPRO, — найстрашніше про що тоді довідалися американці, зводилося, по суті, до того, що їхній президент матюкається (і зовсім трошечки про корупцію).

Кирило Ткаченко. Пенітенціарна система, расизм та бідність у США


(контр)ре­во­лю­ці­єю» є, зо­кре­ма, ре­ак­ція на здо­бут­ тя чор­но­шкі­ри­ми гро­ма­дян­сь­ких прав. Важ­ли­во під­ крес­ли­ти, що ці про­це­си жод­ним чи­ном не є «при­род­ ні­ми», ска­жі­мо, де­тер­мі­но­ва­ни­ми ви­мо­га­ми рин­ку, на які дер­жа­ва зму­ше­на бу­ла ре­а­гу­ва­ти са­ме так, а не інак­ше. Як би не хо­ті­ло­ся іде­о­ло­гам но­во­го кур­су в аме­ри­канс­кій по­лі­ти­ці по­да­ти йо­го, як єди­но мож­ли­ вий та не­об­хід­ний, він є ні­чим ін­шим як дер­жав­ною по­лі­ти­кою, тоб­то, од­ні­єю з мож­ли­вих дер­жав­них по­лі­ тик, — про­дук­том кон­к­рет­них по­лі­тич­них рі­шень, а не ква­зі-при­род­них про­це­сів. Те, що він сьо­год­ні спри­й­ ма­є­ть­ся ба­га­ть­ма як та­кий є на­слід­ком не при­та­ман­ ної йо­го ло­гі­ці са­мо­оче­вид­нос­ті, а ре­зуль­та­том три­ ва­лої по­лі­тич­ної та іде­о­ло­гіч­ної бо­ро­ть­би, під­сум­ки якої під­би­ва­ти ще за­ра­но. Ось що за­зна­чає в зв’яз­ку з цим Ва­кан (Wacquant 2009: 61): Протягом останніх трьох десятиліть, тобто, з ча­сів расових заворушень, що сколихнули великі міс­ та та позначили кінець революційної боротьби за громадянські права, США розпочали масштабний со­ ціальний та політичний експеримент, що не має ані попередників, ані аналогів на післявоєнному Заході: поступова заміна (напів)соціальної держави поліцей­ ською та каральною державою, в якій соціальна по­ літика на найнижчому рівні класової та етнічної іє­­рархій — в стосунку до збіднілих соціальних груп — полягає в криміналізації маргінальності та карному дис­­циплінуванні. Протягом 60-х років, незважаючи на стрімке зрос­ тання рівня злочинності, кількість в’язнів в США постій­ но зменшувалась, сягнувши в 1973 році найнижчої позначки за післявоєнний період. І саме по­чина­ючи від 1973 року вона невпинно зростає, збільшившись із того часу більше ніж у шість разів. Якщо в 1973-му році США мали 360 тисяч в’язнів, то на початку ново­ го тисячоліття їх кількість перевалила за 2 мільйони.2 Ще наприкінці 80-х років впереди планеты всей по кількості в’язнів на душу населення був Ра­дян­сь­кий Союз, за ним йшла Південна Африка, і лише на тре­ тьому місці були США. Але вже на початку де­в’я­нос­ тих Штати «переплюнули» навіть Південну Аф­ри­ку, в якій ще панував режим апартеїду. (До речі, бучно відсвяткований минулого року 1989 рік позначає важливу історичну межу, — саме в цей рік чорношкірі вперше становили більшість засуджених до тюрем­ ного ув’язнення в США.) Відтоді в галузі ув’язнення власних громадян Штати не тільки вийшли в світові лідери, але й постійно продовжували збільшувати від­

рив, сягнувши в 2008-му році цифри 760 ув’язнених на 100 тисяч населення.3 Але кіль­кість лю­дей під кон­т­ро­лем ка­раль­ної дер­жа­ви є на­справ­ді на­ба­га­то біль­шою — як­що вра­хо­ву­ва­ти за­су­дже­них умов­но та ви­пу­ще­них на ви­проб­ний тер­мін, то їх кіль­кість ста­ но­ви­ти­ме біль­ше 7 мільйонів аме­ри­кан­ців.4 Найцікавіше, що на відміну від активно суґерова­ них пресою та політиками кліше, зростання кількості в’язнів в США супроводжується аж ніяк не зростанням злочинності, рівень якої протягом цього періоду зали­ шався приблизно незмінним (трошки зменшившись в окремих статтях), а з середини 90-х навіть пішов на спад, — ні, йдеться всього лиш про новий спосіб вирі­ шення (лиш частково нових) соціальних проблем. Починаючи щонайпізніше з кінця 60-х років, до старих соціальних проблем США, які вирішувалися за допомогою кейнсіанської «держави добробуту» (що насправді ніколи не була такою казковою, як іноді намагаються зобразити), додалася нова — структурне безробіття, спричинене деіндустріалізацією та пере­ орієнтацією американської економіки з виробництва товарів на виробництво послуг. З тих пір економічне зростання в США не означає збільшення кількості ро­ бочих місць, а така кількість робочих рук, як раніше виявилася просто непотрібною. «Швидше за все вони більше ніколи не знайдуть роботу», — каже Вакан про маргіналізовані прошарки пролетаріату. Зважаючи на темпи здешевіння праці в самих США, з ним, звісно, можна й не погодитися. Але незалежно від того, чи по­ яснюватимемо ми структурне безробіття як наслідок технічної революції, чи то радше фінансовою гегемо­ нією США, вказуючи на те, що фізична (людська) пра­ ця як джерело вартості насправді не зникла, а лише змістилася до тих країн, які історично пізніше стали на шлях індустріалізації та саме зараз переживають процеси урбанізації та пролетаризації сільського на­ селення, — згідно з панівними в США уявленнями, від­ повідальними за безробіття стали самі його жертви, точніше їхні, гідні щирого співчуття, індивідуальні та моральні якості (але аж ніяк не деіндустріалізація, або перенесення виробництва за кордон). Саме їхня, на превеликий жаль, низького рівня мораль та занадто слабке почуття відповідальності нібито і є причиною того, що «ці люди» «нездатні знайти роботу» та чека­ ють на «соціальні подачки» з боку держави. Най­важ­ли­ві­шим ви­дом со­ці­аль­ної до­по­мо­ги бід­ ним в США бу­ла про­гра­ма AFDC (Aid for Families with Dependant Children). «Хо­ча ви­дат­ки на неї ні­ко­ли не

2 Станом на 2008 рік це число сягнуло 2 310 984 людини. (So­ urcebook of crimimal justice statistics Online, 2008b). Протя­ гом останніх 20-ти з лишком років кожен наступний рік був «історичним» — щороку США побивали свій же, встановлений попереднього року, рекорд по ув’язненню власних громадян.

3 Там само.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

4 Останні доступні нам дані за 2006-й рік — понад 7 211 400 людей (більше, оскільки наведені дані не включають в’язнів молодше 18-ти років) (Sourcebook of сriminal justice statistics Online, 2006).

117


пе­ре­ви­щу­ва­ли од­но­го від­сот­ку від бю­дже­ту, ко­жен уряд, по­чи­на­ю­чи з Джи­мі Кар­те­ра, за­чис­ляв її ско­ ро­чен­ня до най­при­орі­тет­ні­ших за­вдань». (Wa­cquant, 2009: 68) З од­но­го бо­ку, ад­мі­ніс­т­ра­тив­ни­ми за­хо­да­ми на­ма­га­ли­ся яко­мо­га змен­ши­ти кіль­кість от­ри­му­ва­чів до­по­мо­ги, а з ін­шо­го бо­ку, по­ни­жу­ва­ли її вар­тість, — з 1973-го по 1996-й рік її вар­тість ско­ро­ти­ла­ся вдві­ чі (на­справ­ді во­на вза­галі ні­ко­ли не пе­ре­ви­щу­ва­ла вста­нов­ле­ної уря­дом «ме­жі бід­нос­ті»). За­вер­ши­ло­ся це тим, що в 1996-му ро­ці за «де­мо­кра­та» Клін­то­на її ос­та­точ­но ска­су­ва­ли, за­мі­нив­ши на про­гра­му TANF (Temporary Assistance for Needly Families) — пер­шу в іс­ то­рії за­хід­них кра­їн про­гра­му ти­пу «workfare»1 — тоб­ то, соціальну допомогу винятково в обмін на працю, якою б низькооплачуваною вона не була. Хоча на­ справді вже до реформи адресатам AFDC так чи інак­ ше доводилося працювати (теж за копійки), інакше б вони просто не вижили. А тим часом для самих «не­ безробітних» рівень визначеної законом мінімаль­ ної зарплати опустили ще нижче за (урядову) «межу бідності». Водночас, починаючи з 70-х років постійно зростає кількість «частково-зайнятих», — на почат­ ку нового тисячоліття таким був кожен третій аме­ риканський робітник (Klein, 2000, 173–192). Якщо ще в 1975-му році 76% американських робітників були соціально застрахованими (від безробіття), то в 1995-му році таких була лише третина. Іншим фронтом наступу на соціальну державу бу­ ла медицина. Насправді бездомність у таких обся­ гах, як зараз, для США цілком нове явище. Звичайно, свою роль тут зіграли як безробіття, так і скорочення програм соціальної допомоги й різке зменшення бу­ дівництва соціального житла, але за справжню точку відліку слід брати розправу над державними психіа­ тричними лікарнями в 70-х роках. Людей тоді просто викинули на вулицю, а самі лікарні закрили. Загалом, з 1955-го по 1995 рік кількість пацієнтів в психіат­ ричних лікарнях США зменшилася із  559  000 до 69 000 чоловік. Але не подумайте, що держава зо­ всім перестала опікуватися психічно хворими, — про­ сто на зміну одній інституції прийшла інша. Раніше психічно хворими в США опікувалися лікарні, тепер же ними опікуються в’язниці. І це аж ніяк не пере­ більшення, — в деяких штатах навіть соціальні робіт­ ники радять бідним сім’ям відправляти психічно хво­ рих родичів (за яке-небудь дрібне правопорушення) до в’язниці,  — в  багатьох випадках психіатрична 1 Тобто, дещо спрощуючи, «Вся історія західного соціально­го захисту позначена діалектикою інтеграції та сегрегації, коли примус до праці відігравав центральну роль як індивідуальнопедагогічного принципу («карати й формувати»), так і інстру­ менту загального контролю та дисциплінування зайнятих про­ шарків населення» (Grell, B., et. al., 2002).

118

допомога доступна лише в такий спосіб. За різни­ ми підрахунками до третини в’язнів в  США мають психічні розлади. А в північних штатах для популя­ ції в’язниць стали характерними сезонні коливання — взимку воно зростає, поповнюючись бездомними. Тут поліція навіть робить добру справу (mercy-sentencing), рятуючи людей від небезпеки замерзнути на смерть. Але в’язниця є не лише (не)відповіддю держави на проблему маргіналізованих прошарків пролетаріату, але й дисциплінарним засобом для всього американ­ ського робітничого класу. Вона лише показує, чим мо­ жуть завершитися спроби полишити дерегульований ринок праці. Вакан зазначає (Wacquant 2006, 144): Інституційним відповідником «невидимої руки» дерегульованого, атомізованого ринку праці є «заліз­ на рука» держави, якій знову передано більше повно­ важень, з тим щоб вона могла стримувати розлад, спричинений соціальною незахищеністю.2 Вза­га­лі, су­пе­реч­нос­ті нео­лі­бе­ра­ліз­му — це ду­же ці­ ка­ва шту­ка. З од­но­го бо­ку, ми чу­є­мо про по­тре­бу в «thin state», тоб­то дер­жа­ви, яка кош­ту­ва­ти­ме яко­мо­га мен­ше та жод­ним чи­ном не втру­ча­ти­ме­ть­ся в «рин­ ко­ві про­це­си», а з ін­шо­го бо­ку, ви­яв­ля­є­ть­ся, що той са­мий «ві­ль­ний ри­нок» не в змо­зі функ­ці­о­ну­ва­ти без по­лі­цей­сь­кої дер­жа­ви, мас­ш­та­би та роз­мах якої вже дав­но пе­ре­вер­ши­ли кво­лу кей­н­сі­ан­сь­ку «дер­жа­ву доб­ро­бу­ту».3 На­справ­ді на бід­них в США ви­тра­ча­ ють ку­пу гро­шей. Пи­тан­ня прос­то в то­му, як. Ска­жі­ мо, в 1980-му ро­ці на бу­дів­ниц­т­во со­ці­аль­но­го жит­ ла в США ви­тра­ти­ли 27,4 мі­лі­ар­ди до­ла­рів. Про­тя­гом на­ступ­но­го де­ся­ти­літ­тя ці кош­ти з ро­ку в рік ско­ро­ чу­ва­ли та ско­ро­ти­ли май­же втри­чі. А от фі­нан­су­ван­ня бу­дів­ниц­т­ва в’яз­ниць за той са­мий пе­рі­од4 змі­ни­ло­ся з точ­ніс­тю до на­в­па­ки: як­що в 1980-му ро­ці на це ви­тра­ти­ли 6,9 мі­лі­ар­ди до­ла­рів, то в 1990-му ро­ці 2 Виділення в оригіналі. 3 В 2006-му році карна держава (поліція, пенітенціарна система, суд) коштувала США більше 214 мільярдів доларів (Bureau of Justice Statistics, 2006). 4 Committee on Ways and Means, Green Book 1996, Washington 2000, ст. 921 (цитовано за: Wacquant, 2009: 174). Картина не­ повна — для її довершення слід згадати, що саме від початку 80-х, з приходом великого друга корпорацій та затятого воро­ га антимонопольного законодавства Рональда Рейґана в США з’явилася нова галузь бізнесу — «пенітенціарні послуги», тобто приватні в’язниці. Вчувши, які бариші може принести новий і без того неозорий «ринок», що ще й росте як на дріжжях, Вол­ стріт кинувся на його освоєння. До піонерів пенітенціарного бізнесу належала й Lehman Brothers, банкрутство якої в 2008 і послугувало початком світової економічної кризи. Щоправда, після серії скандалів, довкола приватних в’язниць, трагічного кінця кількох (фінансових) мильних бульбашок на Волстріт та на тлі «нечесної конкуренції» з боку держави апетит «інвесто­ рів» зменшився, проте, на початок тисячоліття їм таки вдалося освоїти 7% «ринку» (140 000 в’язне-місць).

Кирило Ткаченко. Пенітенціарна система, расизм та бідність у США


на бу­дів­ниц­т­во в’яз­ниць ви­тра­ти­ли вже 26,1 мі­лі­ар­ди не ви­хо­дить.7 Ще ін­ший спо­сіб по­ля­гає у впро­ва­джен­ до­ла­рів. Іншими словами, скорочення фінансування ні при­му­со­вої пра­ці для в’яз­нів, що зво­ди­ть­ся по су­ті соціального житла аж ніяк не означало, що для бідних до орен­ду­ван­ня в’яз­нів ве­ли­ки­ми кор­по­ра­ці­ям (зви­ перестали будувати. чай­но че­рез фір­ми-під­ряд­ни­ки, з тим щоб не псу­ва­ти За президента Клінтона, який обіцяв американ­ світ­лий лик все­світ­ньо ві­до­мих фірм). Кор­по­ра­ції й цям кінець «big government» та за першої-ліпшої на­ ра­ді то ско­рис­та­ти­ся раб­сь­кою пра­цею, та, як ми па­ годи хвалився тим, як за його правління вдалося м’я­та­є­мо ще зі шкі­ль­них під­руч­ни­ків з іс­то­рії, раб­сь­ка скоротити 200 тисяч робочих місць у громадських пра­ця є вкрай не­ефек­тив­ною, до то­го ж її ор­га­ні­за­ установах, пенітенціарна система за кількістю спів­ ція в під­сум­ку кош­тує за­над­то до­ро­го (не кор­по­ра­ці­ робітників насправді піднялася аж до рівня третього ям, а державі). На 2004-й рік цей інститут охоплював роботодавця країни. Кількість «соціальних працівни­ менше одного відсотка в’язнів.8 Економлять уже на стадії засудження. Насправді, ків» насправді не зменшилась, просто змінився їх­ ній «профіль» (в 1998-му році пенітенціарна система ще починаючи з дев’яностих більша частина ув’язне­ них потрапляє до в’язниці без судових процесів, — Америки нараховувала 708 000 робітників). Утримувати одного в’язня коштує уряду США від ця практика зводиться до того, що адвокати (надані трьох (у Каліфорнії) до десяти (в Місісіпі)5 разів біль­ державою, інших дозволити собі міська біднота зви­ ше, ніж одну сім’ю-отримувача допомоги за програ­ чайно ж не може) пропонують їм домовитися з про­ мою AFDC, котра, завдяки невтомній праці борців за курором про набагато коротший термін ув’язнення, «thin state», спочила в Бозі вже понад десять років ніж той драконівський термін, який загрожуватиме тому. Але, на думку Вакана, точкою переходу від со­ їм в разі повноцінного судового розгляду (а в ході ціального регулювання бідності в США до криміналь­ War on Crime терміни ув’язнення в окремих статтях ного є не 1996-й рік — рік скасування AFDC, а 1985-й аж підскочили). Таким чином вдається зекономити рік, починаючи від якого видатки на пені­тенціарну чималі кошти на судових процесах, завалити держав­ систему почали перевищувати видатки на (разом узя­ них адвокатів ще більшою купою справ, підвищити ті) два основних види допомоги бідним — програму «ефективність» роботи прокуратури та спростити до AFDC та талони для харчування (food stamps). максимуму са­мий процес наповнення тюрем. Навіть зважаючи на шалений темп будівництва Ін­шою важ­ли­вою «опе­ра­ці­єю» на фрон­ті War on нових тюрем, котрий змусив окремі штати пошити­ Cri­me бу­ло від­нов­лен­ня смер­т­ної ка­ри в 1976‑му ро­ ся в борги,6 місць для в’яз­нів все од­но ка­тас­т­ро­фіч­но ці. На­справ­ді з 1968-го по 1977-й рік в США не стра­ бра­кує. Проб­ле­му пе­ре­на­се­лен­ня в’яз­ниць ви­рі­шу­ють, ти­ли жод­ної лю­ди­ни, а в 1972-му ро­ці Вер­хов­ний як хто вміє. Ось так ви­гля­да­ють од­ні з най­фан­тас­ма­го­ Суд на­віть ска­су­вав її, по­си­ла­ю­чись на аме­ри­кан­сь­ рич­ні­ших ва­рі­ан­тів: зве­ден­ня та­бо­ру з вій­сь­ко­вих на­ ку кон­с­ти­ту­цію, що за­бо­ро­няє «жор­с­то­кі по­ка­ран­ ме­тів по­се­ред пус­те­лі (по­ряд з Фе­нік­сом), від­роджен­ ня». Але й піс­ля її від­нов­лен­ня 1976-му аж до 1983ня лон­дон­сь­кої тра­ди­ції «пла­ва­ю­чих в’яз­ниць», тоб­то го ро­ку стра­ти­ли ли­ше оди­ни­ці. Ак­тив­ні­ше по­ча­ли тю­рем на бар­жах (Нью-Йорк), від­си­лан­ня в’яз­нів на стра­чу­ва­ти за прав­лін­ня Рей­га­на та Бу­ша-стар­шо­го, — ніч до шкі­ль­них ав­то­бу­сів, які або сто­ять пе­ред в’яз­ з 1983-го по 1992-й рік стра­чу­ва­ли в се­ред­ньо­му ни­цею, або їз­дять по­но­чі міс­том (та­кі сюр­ре­а­ліс­тич­ні по 20 чо­ло­вік на рік. А ще ак­тив­ні­ше — за Клін­то­на. кар­ти­ни мож­на бу­ло по­ба­чи­ти в Ка­лі­фор­нії). А кош­ Са­ме за прав­лін­ня Клін­то­на в 1996-му ро­ці на тує пе­ні­тен­ці­ар­на сис­те­ма так ба­га­то, що уряд прос­то тлі іс­те­рії піс­ля те­рак­ту в Ок­ла­хо­мі прак­тич­но зни­ не знає, що ро­би­ти. Еко­но­ми­ти на­ма­га­ютья на чо­му щи­ли за­ко­но­дав­с­т­во Habeas Corpus, яке до­зво­ля­ло мо­жуть (це мож­на дов­го та яс­к­ра­во роз­пи­су­ва­ти, але за­су­дже­ним до смер­тн ­ ої ка­ри ниж­чи­ми ін­стан­ці­я­ми ми в да­но­му ра­зі об­ме­жи­мо­ся лиш за­ува­жен­ням, що апе­лю­ва­ти до ви­щих ін­стан­цій. Щоб не пе­ре­об­тя­ в ре­зуль­та­ті по­тер­па­ють від цьо­го са­ме в’яз­ні). Ін­ший жу­ва­ти стат­тю іс­то­рич­ни­ми та юри­дич­ни­ми дета­ля­ спо­сіб по­ля­гає в спро­бах пе­ре­клас­ти кош­ти ув’яз­нен­ ми, за­зна­чи­мо, що цей ін­с­ти­тут, який по­хо­дить ще з ня на са­мих ув’яз­не­них. Але зва­жа­ю­чи на те, що в’яз­ні, ан­г­лій­сь­ко­го се­ред­ньо­віч­но­го пра­ва, був сво­го ча­су як і їх сі­м’ї на­ле­жать до най­бід­ні­ших про­шар­ків сус­пі­ (1867) впро­ва­дже­ний, зо­кре­ма, для бо­ро­ть­би з ра­ ль­с­т­ва, ба­га­то з них взя­ти на­віть за ве­ли­ко­го ба­жан­ня сиз­мом на Пів­дні вже піс­ля ска­су­ван­ня раб­с­т­ва, ко­ли 5 Це без урахування коштів на будівництво в’язниць. 6 Приміром, в борги залізла Каліфорнія, яка ще в 1975-му році витрачала 200 млн. доларів на рік на пенітенціарну систему, а в 2000-му році вже 4,6 міліарди. З 1994-го року Каліфорнія витрачає більше на пенітенціарну систему ніж, на свої всесвіт­ ньо відомі державні університети (Wacquant 2006: 180).

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

7 Так, в Ілінойсі навіть судилися з кількома десятками в’язнів, які заборгували «квартплату» (за перебування у в’язниці). Але заплатити останні все одно не змогли, — з цілком зрозумілих причин (Waqcuant 2006: 185). 8 В’язнів здавали в найм приватним фірмам і раніше — в XIX та на початку XX століття, але в 40-і роки це заборонили.

119


піс­ля ви­не­сен­ня смер­т­но­го ви­ро­ку міс­це­ви­ми су­да­ ми за­су­дже­ні ма­ли пра­во апе­лю­ва­ти до фе­де­раль­ них су­дів. За­га­лом, на під­ста­ві за­сто­су­ван­ня Habeas Corpus до 1996-го ро­ку, ко­ли йо­му на змі­ну при­йшов під­пи­са­ний Клін­то­ном «Antiterrorism and Effective De­ ath Penalty Act», бу­ло ска­со­ва­но біль­ше 40% від­сот­ ків смер­т­них ви­ро­ків, ви­не­се­них на міс­це­во­му рів­ні (мак­си­маль­но спро­щу­юч­ и, мож­на ска­за­ти, що, як­би не ска­су­ва­ли Habeas Corpus, то Му­мія Абу-Джа­мал швид­ше за все вже дав­но був би на сво­бо­ді). За Клін­то­на та Бу­ша-мо­лод­шо­го стра­чу­ва­ли ак­тив­ ні­ше, — пі­ком був 1999-й рік, ко­ли стра­ти­ли 98 людей. Піс­ля то­го хви­ля піш­ла на спад. Ін­шим ас­пек­том прак­ ти­ку­ван­ня смер­т­ної ка­ри є черги смер­т­ни­ків (death rows). Кіль­кість лю­дей, котрі, як і Абу-Джа­мал, ро­ка­ми че­ка­ють на стра­ту, на по­чат­ку но­во­го ти­ся­чо­літ­тя сяг­ ну­ла іс­то­рич­но­го мак­си­му­му — понад 3 500 чо­ло­вік. Але тут вар­то на­го­ло­си­ти, що по­при те, що Аме­ри­ка є ос­тан­ньою кра­ї­ною на За­хо­ді, в якій до­сі прак­ти­ку­ ють смер­т­ну ка­ру, по­при те, що смер­т­на ка­ра має та­ку ве­ли­ку сим­во­ліч­ну ва­гу, аб­сор­бує стіль­ки ува­ги гро­ мад­сь­кос­ті та є од­ним з най­огид­ні­ших ін­с­т­ру­мен­тів у (внут­ріш­ньо)аме­ри­кан­сь­кій по­лі­ти­ці, по­пу­ля­ція трак­ тів смер­т­ни­ків — це ли­ше крап­ли­на в мо­рі гі­пер­по­ пу­ля­ції аме­ри­кан­сь­ких в’яз­ниць. Як­би Вер­хов­ний Суд США сьо­год­ні зно­ву ска­су­вав смер­т­ну ка­ру (про­те, це ви­гля­дає ма­ло­ймо­вір­ним), то це зви­чай­но вря­ту­ва­ло б від смер­ті ба­га­тьох лю­дей, однак аж ні­як не по­зна­ чи­ло­ся на фе­но­ме­ні ма­со­во­го ув’яз­нен­ня.1 Але не думайте, буцімто йдеться лише про те, що злочини в Америці почали карати жорстокіше. Жор­ стокіше стали карати лише злочини бідних. Більша частина потрапляє до в’язниць за дрібні правопору­ шення, особливо ж злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків та порушенням громадського спо­ кою (йдеться про нову тенденцію — раніше такого не було, і спричинено це аж ніяк не різким зростанням рівня токсикоманії, або тим, що раніше цей спокій ніхто не порушував). При цьому активно карають й за вживання наркотиків, тобто коли людина має при со­ бі менше одного граму наркотичної речовини. Нато­ мість державні, тобто доступні бідним, реабілітаційні програми ліквідовано. Незалежно від питання про те, чи краща криміналізація проблеми токсикоманії за її медикалізацію, слід наголосити, що в першу чергу 1 Ґрунтовніше з історичними деталями та статистикою читач(ка) може ознайомитися тут: www.deathpenaltyinfo.org. В 2006 ро­ ці смертна кара була дозволе на в 37-ми штатах, але застосо­ вували її лише в 13-и. Одним із найпоширеніших аргументів на користь смертної кари в США є те, що вона виконує функцію відлякування (deterrence), проте ті штати, в яких її найактивні­ ше практикують якраз і мають найвищий рівень злочинності. Останні дані за 2008 рік — тоді стратили 37 чол. в 10-ти штатах (Sourcebook of criminal justice statistics Online, 2008c).

120

неймовірно збільшилося покарання за наркотик для бідних — крек, у той час, як за наркотик для небідних — кокаїн, кількість споживачів якого є набагато біль­ шою, — серйозніше карати не стали.2 В одній зі своїх доповідей Human Rights Watch (2009) звертає увагу на те, що серед засуджених за злочини, пов’язані з не­ законним обігом наркотиків, особливо диспропорцій­ но представлені чорношкірі засуджені за крек,3 — і це попри те, що споживачі креку є меншиною від загаль­ ної кількості споживачів наркотиків у США, а по-друге, серед споживачів креку (всупереч кліше) чорношкірі так само становлять меншість (21% в 2006-му році).4 До того ж, «війна проти наркотиків» чомусь не вклю­ чала «воєнних дій» проти такого підвиду (справжніх) білих акул наркобізнесу, як представники американ­ ського уряду, що імпортували кокаїн в Штати на тих самих американських військових літаках, на яких переправ­ляли зброю контрас.5 Якщо ви в США вкрадете чужу машину, або вчини­ те крадіжку на дому, або пограбуєте когось на вулиці і вас зловлять, — то вас посадять надовго. Натомість якщо ви вкрадете мільйон на посаді директора бан­ ку, бухгалтера, голови акціонерного товариства тощо і вас при цьому зловлять (що стається дуже рідко), то швидше за все вас взагалі не притягнуть до суду, а як­ що й притягнуть, то не засудять, а якщо й засудять, то умовно, а навіть якщо не умовно — то відправлять на дуже короткий термін до «відкритих» в’язниць з дій­ сно шикарними умовами — без стін з колючим дротом довкола, з правом проводити вихідні на волі, та мож­ ливістю брати участь в освітніх програмах (вже дав­ но скасованих для «кримінальних» злочинців, яким буцімто «живеться занадто солодко», хоча усі кримі­ нологічні дослідження засвідчують, що участь в’язнів в освітніх програмах призводить як до зменшення рівня насилля в тюрмах так і до зменшення відсотку рецидивів після ув’язнення). Одно слово, в плані опи­ саного ще Еріком Оліном Райтом (Wright, 1973) со­ рок років тому чіткого поділу на злочини blue collar та 2 Йдеться про «Anti-Drug Abuse Act» 1986-року та «Anti-Drug Ab­ use Act» 1988 року (The Sentencing Project, n. d.). 3 Від середини дев’яностих ринок креку зменшився, і поліція по­ ступово переключила свою увагу на маріхуану, так само й тут дотримуючись принципів affirmative action при затриманні пі­ до­зрюваних. 4 У цьому звіті йдеться про те, що всупереч кліше, чорношкірі не становлять більшість наркоторгвців, дослідження засвідчу­ ють, що споживачі схильні купувати наркотики у представників своєї ж раси, а справжні акули наркобізнесу (ті самі, які не по­ траплюють за ґрати) є вірогідно білими. Незважаючи на те, що відсоток споживачів наркотиків серед обох рас є приблизно однаковим, в середньому в США у вас (статистично) в десять разів більше шансів потрапити за ґрати за злочини пов’язані з незаконним обігом наркотиків, якщо ви — чорний (урядова статистика за 2003-й рік).

Кирило Ткаченко. Пенітенціарна система, расизм та бідність у США


злочини white collar, для американського суспільства з того часу суттєво нічого не змінилося.6 Так само не слід думати, ніби американська дер­ жава взагалі нікого не підтримує, полишаючи все суспільство сам-на-сам зі стихією вільного ринку. На тлі влаштованої політиками та ЗМІ істерії часів оста­ точного демонтажу соціальної держави за Клінтона чомусь ніхто не звертав уваги на те, що найбільшими отримувачами державної допомоги були середній та вищий класи. (Та й взагалі отримувачі AFDC та мар­ гіналізовані прошарки пролетаріату це два відмінні класи, які збігалися лише частково). Той самий серед­ ній клас активно користався з соціаль­них програм, зокрема допомоги по безробіттю. Але від початку 70‑х років американський серед­ ній клас невпинно сповзає вниз7 і так само потерпає від демонтажу со­ціальної держави (хай навіть це під­ солоджено вірою, що жертвами нововведень є лише «асоціальні паразити», котрі «сидять у нас на шиї»).8

Саме на «середній клас» і розраховане масове ув’яз­нення маргіналізованих прошарків пролетаріа­ ту як найграндіозніше амери­кан­ське шоу кінця ти­ сячоліття — покликане таким чином в усій красі де­ монструвати як саме виглядатиме непокора умовам дерегульованого ринку праці та соціальної незахи­ щенності, — адже сáме безробітні й становлять левову частку американських в’язнів (численні дослідження показують, що після ув’язнення шанси знайти роботу для них, і не тільки них, ще менші, ніж до нього). Можна довго розписувати особливості державно­ го бюджету США середини дев’яностих, та в деталях показувати, яким саме чином держава допомагала багатіям уникати оподаткування, але ми цього роби­ ти не будемо. Насправді вищі класи були та є одним із найбільших адресатів фінансової допомоги з боку американського уряду. На які фінансові жертви здат­ на неоліберальна держава заради вищого класу, від­ недавна знає навіть лінивий — це засвідчили по­дії

5 Йдеться про тих самих контрас, які за підтримки США намага­ лися скинути законно обраний уряд Нікараґуа, та відповідаль­ ні за цілу купу воєнних злочинів (в тому числі й в Ґватемалі та Коста-Риці), масштаби яких зрештою викликали обурення американської громадськості. Після ухваленого в 1984 році Конгресом «Boland Amendment to the War Powers Act» легаль­ но фінансувати контрас уряд Рейгана більше не міг, то до­ велося (не запровадити, а лише) розширити незаконні уря­ дові операції. У 1986-му році, після скандальних публікацій в пресі Конгрес створив спеціальні комісії для розслідування цієї справи. В результаті наркоторговим оборудкам тандему контрас-американський уряд може й  було покладено край, але до відповідальності так нікого й не притягнули. Під час співпраці американського уряду та контрас ціна на кокаїн впала в США в два-три рази. Саме у вісімдесятих роках на американському ринку й з’явився та блискавично поширився крек, — дешевий та доступний для бідних продукт переробки (порошкового) кокаїну. «Наркотики, зброя та відмивання гро­ шей завжди були інструментами, що їх застосовували Спо­ лучені Штати під час секретних операцій за кордоном. Але ще ніколи в історії США імпортування кокаїну не сягало та­ кого критичного рівня (risen so dramatically), як це відбулося під час таємної війни Рейгана проти нікараґуанського уряду». (Bernstein and Knight, n. d.) 6 «Згідно з одним докладним дослідженням New York Securities and Exchange Commission, завданням якої є контролювати тор­ гівлю цінними паперами, лише 12% з тих біржових спекулянтів, які попалися на махінаціях було притягнуто до суду, лише 6% було засудженно і лише 3% відсотки дійсно потрапили за ґрати. 2 500 банківських директорів та менеджерів, яких засудили після найбільшого в історії Сполучених Штатів фінансового скандалу — шахрайського банкрутства, яке в 1992-му році зро­ било неплатоспроможним тисячі «Savings and Loans» (ощадні та позикові каси) з державними гарантіями і коштувало аме­ риканським платникам податків, за різними оцінками, мільярд доларів, витрачених на «ліквідацію збитків», — отримали тер­ міни ув’язнення в середньому 18 місяців, але навіть це після того, як ФБР було змушене закрити цілих три чверті від загаль­ ної 94 054 справ … через брак коштів (оскільки Конгрес відмо­ вився виділити додаткові кошти)». (Wacquant 2009: 143–44.)

Там само Вакан зазначає, що (станом на 2000-й рік) довше ніж 22 місяці — рекорд встановлений Майклом Мілкеном — за економічні злочини в США ніхто не сидів. 7 Зокрема, засвідчене урядовими статистиками зростання кіль­ кості американців «за межею бідності» саме цим сповзанням і пояснюється. З 1973-го року, коли кількість американців «за межею бідності» була найнижчою за період від 1966-року, по 2008-й рік ця кількість збільшилися від 23 до 40 мільйонів чоловік. (U.S. Census Bureau, 2009) 8 Згідно з уявленнями, поширеними під час істерії, що супрово­ джувала остаточний демонтаж соціальної держави, основну масу отримувачів AFDC становили чорношкірі, які чи не з поко­ ління в покоління жили за рахунок «чесних платників податків». В той час як насправді більшу частину отримувачів AFDC стано­ вили саме білі. Більшість (дорослих) отримувачів AFDC зросла в родинах, які не отримували AFDC, — тобто, уявлення про те, що йдеться про людей які живуть за рахунок соціальної допо­ моги з покоління в покоління, просто не відповідали дійснос­ ті. А моралізаторська зловтіха з приводу того, що от, мовляв, скільки «звиклих до неробства» вдалося з шиї працьовитих громадян поскидати, взагалі є недоречною. На тлі істерії не­ поміченим залишився чомусь елементарний факт — більшість отримувачів AFDC складали діти, закидати яким, мовляв, вони «звикли до неробства» та «безвідповідальні» дещо некорек­ тно. (Загалом, з 1996-го по 2000-й рік кількість отримувачів соціальної допомоги в США зменшилась з 12,2 млн. (отриму­ вачів AFDC) до 5,4 мільйонів чоловік (отримувачів TANF) (U.S. Department of Health and Human Services, 2000. Temporary As­ sistance for Needy Families (TANF) Program, Third Anual Report to Congress. Washington D. C; цит. за: Grell, B., et. al., 2002).) Так само недоречною є супутня масовому ув’язненню расист­ ська зловтіха. Звичайно, чорношкірі репрезентовані в амери­ канській в’язниці вкрай диспропорційно, але лише протягом дев’яностих років (за винятком двох років) чорношкірі в аб­ солютному відношенні переважали над білими в’язнями, а от починаючи з 2000-го року білих в’язнів, всупереч зловтішним расистським кліше, суґерованим пресою й масовою культурою, в абсолютному відношенні насправді більше. Перефразовую­ чи Гоголя, годилося б зауважити: «Над ким зловтішаєтеся?!» (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2008a).

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

121


після початку останньої фінансової кризи, коли бук­ вально за одну ніч і сліду не залишилося від пропо­ віді невтручання держави в ринкові процеси, ви­со­ коморальної необхідності відповідати за свої вчинки та усього іншого окозамилювання. Про Америку можна розповідати ще дуже довго, але я пропоную (разом з Лоїком Ваканом) поверну­ тися ближче до нас — до Західної Європи, з тим щоб замислитися, який стосунок мають американські ре­ алії до решти світу. Річ у тім, що з кінця минулого тисячоліття аналогіч­ ні тенденції можна все чіткіше простежити в Західній Європі (а у Великобританії ще раніше). На тлі зростан­ ня популяції в’язниць (в середньому приблизно у два рази за останні двадцять з лишком років років)1 та посилення поліцейської держави відбува­ється де­ монтаж соціальної держави, дерегуляція ринку праці, наступ на соціальне законодавство, зменшення по­ даткового тиску на багатіїв, приватизація всього-насвіті тощо. За прикладом США в Європі повсюдно за­ проваджують програми типу workfare, що їх в окремих випадках вводили за правління так званих «соціалдемократичних» урядів. Навіть уряди скандинавських країн, що найбільше чинять опір новій неолібераль­ ній Вульґаті, потроху починають йти на поступки «ви­ могам ринку». Ситуація в Західній Європі має свою специфіку, регіональні особливості тощо, — і це все можна детальніше описати, але на цьому місці ми лиш обмежемося зауваженням, що ця, характерна для розбудови неоліберальної держави тенденція — заміна соціальної держави державою каральною по­ ступово стає все більш відчутнішою реальністю для країн Європейського Союзу. Тобто, схоже на те, що європейські еліти перейняли американську модель неоліберальної держави, що її Вакан називає «нео­ дарвіністською державою», і яка проголошує найви­ датнішою чеснотою «конкуренцію, або ж боротьбу всіх проти кожного», і в якій «поняття індивідуальна від­ повідальність має своїм відповідником колективну безвідповідальність»: Відмова від економічної держави, демонтаж соці­ альної держави, посилення каральної держави — ці три тенденції тісно взаємопов’зані. В підсумку всі три є результатом навернення панівних класів до неолі­ беральної ідеології. Дійсно, каральну державу — як в Сполучених Шта­ тах так і в Європі — славлять сьогодні ті, хто вчора вимагав ліквідувати «занадто сильну державу» на економічному та соціальному фронті, ті хто цілком 1 За останніми доступними нам даними, за 2005–2007 роки кількість в’язнів у  Європейському Союзі дещо зменшилася (Euro­stat News Release, 2009). Але за попередні двадцять років в Західній Європі вона зросла, в середньому, більш ніж удвічі.

122

успішно впорався із завданням — обмежити приорі­ тет, очікування та права спільноти на користь законів ринку — тобто на користь диктатури великих концер­ нів…. Невидима рука ринку та залізна рука держави взаємодоповнюють одне одного.2 Важливо зазначити, що обидва аналізовані Вака­ ном процеси відбувалися на тлі економічного зрос­ тання. В зв’язку з цим слід звернути увагу на такий, на нашу думку, вирішальний процес, що протікав си­ мультанно з  описаною Ваканом перебудовою дер­ жавної машини, а саме — збільшення дистанції в при­ бутках між багатими та бідними на тлі зростання кількості бідних. Як ми знаємо, в США за доби кейн­ сіанської «держави добробуту» дистанція (в прибут­ ках) між бідними та багатими скорочувалася. І саме після 1968-го року вона знову почала збільшуватися, сягнувши в 1986-му році рівня більшого, ніж за часів Великої Депресії (Chomsky, 1994:141). Разом з тим, кількість американців за (визначеною урядом) «ме­ жею бідності» зросла з 23 мільйонів (в 1973-му році) до 40 мільйонів в 2008-му році.3 Описані Ваканом процеси якраз і мають забезпе­ чити цю тенденцію, яка не є чимось на кшталт непід­ датної контролю людини природньої стихії,4 а всього лиш наслідком конкретної державної політики.

2 Виділення в оригіналі (Wacquant 2006: 148–149). 3 В 1973-му році як кількість в’язнів так і кількість американців «за межею бідності» сягнула найнижчого рівня, і саме після 1973-го року обидві категорії почали зростати. (U.S. Census Bureau, 2009) 4 Разом з тим, у тому ж 1973-му році різко піднялися ціни на нафту, що в підсумку призвело до подорожчання усіх товарів. Але самими лиш економічними процесами «неоконсервативну (контр)революцію» не пояснити. Адже загалом з того часу аме­ риканська економіка стабільно зростала. Звичайно, соціальна держава потребує фінансування. Але важливо зазначити, що в США як і інших західних країнах рівень розвитку соціальної держави напряму від багатства країни або рівня економічно­ го розвитку не залежав. За доби кейнсіанської «держави до­ бробуту» американська економіка розвивалася не гірше, ніж після її демонтажу. Франція або Німеччина не були багатшими за США, проте мали сильнішу соціальну державу, яка так само не перешкоджала економічному розвиткові цих країн. Те, що в скандинавських країнах держава вирішувала соціальні про­ блеми ще ефективніше ніж у Франції або Німеччині, не озна­ чає, що вони мали більше ресурсів для цього, або біднішали внаслідок цього, чи то перешкоджали таким чином розвитку своїх економік. Інакше кажучи, якогось каузального зв’язку між обсягом соціальної держави та економічним зростанням не іс­ нує, — соціальна держава цьому зростанню не перешкоджає. Одно слово — неолібералізм є в першу чергу обсесивною іде­ єю, — надзвичайно потужною, заразною та деструктивною.

Кирило Ткаченко. Пенітенціарна система, расизм та бідність у США


Посилання Bernstein, D. & Knight, R., n. d. The CIA, the Contras and Crack Cocaine. [online] Доступ 10.03.2010 за адресою: http://www.albionmonitor.com/9612a/ ciacontra.html Bureau of Justice Statistics, 2006. Expenditures and Employment Data Collections. Chomsky, N., 1994. World Orders, Old and New. Lon­ don: Routledge. Churchill, W. & Wall, J. V., 1988. Agents of Repression: The FBI’s Secret War Against the Black Panther Party and the American Indian Movement. Boston: South End Press. Churchill, W., 1990. The COINTELPRO Papers. Cam­ bridge, MA: South End Press. Eurostat News Release, 2009. EU Crime Statistics 2005–2007. [online] Доступ 10.03.2010 за адресою: http://europa.eu/rapid/pressReleasesAc­ tion.do?reference=STAT/09/91&format=HTML&a ged=0&language=EN&guiLanguage=en Grell, B. et. al., 2002. Workfare zwischen Arbeits­ markt- und Lebensstilregulierung. [online] Доступ 10.03.2010 за адресою: http://www.linksnet.de/ de/artikel/18293 Human Rights Watch, 2009. Race, Drugs and Law Enforcement in the United States. [online] Доступ 10.03.2010 за адресою: http://www.hrw.org/en/ news/2009/06/19/race-drugs-and-law-enforce­ ment-united-states Klein, N., 2000. No Logo. London: Flamingo. The Sentencing Project, n. d. Crack Cocaine Sentencing Policy: Unjustified and Unreasonable. [online] Доступ 10.03.2010 за адресою: www.pris­ onpolicy.org/scans/sp/1003.pdf Sourcebook of criminal justice statistics Online, 2006. Adults on Probation, in Jail or Prison and on Parole, United States 1980–2006. [online[ Доступ 10.03.2010 за адресою: http://www.albany.edu/ sourcebook/pdf/t612006.pdf Sourcebook of criminal justice statistics Online, 2008a. Jail Inmates by Sex, Race, Hispanic Origin,

and Conviction Status, United States 1990–2008. [online] Доступ 10.03.2010 за адресою: http:// www.albany.edu/sourcebook/tost_6.html#6_o Sourcebook of criminal justice statistics Online, 2008b. Number and rate (per 100.000 U.S. resi­ dents) of persons in State and Federal prisons local jails, United States, 1985, 1990–2008. [online] До­ ступ 10.03.2010 за адресою: http://www.albany. edu/sourcebook/tost_6.html#6_o Sourcebook of сriminal justice statistics Online, 2008c. Prisoners executed under civil authority by region and jurisdiction 1930–2008. [online] Доступ 10.03.2010 за адресою: http://www.albany.edu/ sourcebook/tost_6.html#6_o U.S. Census Bureau, 2009. Distribution of the Poor by Race and Hispanic Origin: 1966 to 2008. [online] Доступ 10.03.2010 за адресою: http://www. census.gov/hhes/www/poverty/histpov/histpovtb. html U.S. Census Bureau, 2010. People Without Health In­ surance for the Entire Year by Selected Characteris­ tics: 2006 and 2007. [online] Доступ 10.03.2010 за адресою: http://www.census.gov/compendia/ statab/cats/health_nutrition.html U.S. Census Bureau News, 2010. Census Bureau Re­ ports on Residential Vacancies and Homeownership. Washington D. C.: U.S. Department of Commerce. [online] Доступ 10.03.2010 за адресою: www. census.gov/hhes/www/housing/hvs/qtr309/files/ q309press.pdf Wacquant, L., 2006. Das Janusgesicht des Ghettos und andere Essays. Berlin: Bauverlag. Wacquant, L., 2009. Bestrafen der Armen. Opladen: Verlag Barbara Budrich. Wright, E. O., 1973. The Politics of Punishment. New York: Harper Colophon Books Zinn, H., 2003. A People’s History of the United States, 1492-Present. New York: Harper Collins.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

123


Розділ 3. Класичні тексти


Тюрми для бідних1 (уривки) Лоїк Вакан Переклав Володимир Артюх

Як кримінально-правовий «здоровий глузд» з’явився в Європі

арену й має тенденцію зменшувати свою соціальну роль та збільшувати й укріплювати своє втручання в кримінально-правову сферу. Відтепер європейська держава-покровителька бере на себе зобов’язання скорочуватись, а відтак суворо карати своїх легковаж­ них овець та підносити до рівня пріоритету публічної діяльності «суспільну безпеку», визначену у  вузько фізичних термінах, а не в термінах життєвих ризиків (грошових, соціальних, мeдичних, освітніх тощо). Зникнення економічної держави, звуження соці­ альної держави, посилення й виправдання каральної держави: громадянська «мужність», політична «мо­ дерність», навіть прогресистська сміливість (яку по той бік Ла-Маншу продають під маркою «третього шляху») нині змушують прийняти найбільш затерті штампи та механізми суспільної безпеки. (…)

Протягом кільком років у Європі наростає моральна паніка, здатна докорінно змінити державну політику та грунтовно трансформувати обриси тих суспільств, які вона охоплює. Об’єкт страхів лежить на поверх­ ні: злочинність серед «молоді», «міське насилля», за­ ворушення в «проблемних районах» та «нецивілізо­ ваність», а найбільшими жертвами, як і найпершими винуватцями є мешканці цих районів. Усі ці термі­ ни доводиться брати в лапки, оскільки їхнє значення таке  ж туманне, як і  феномени, котрі воно має по­ значати; більше того, немає доказів, що ці феномени властиві «молоді», певним «кварталам» і, тим паче, що вони є «міськими». Проте, як бачимо, їх так характе­ ризують, а отже видається, що вони само зрозумілі. Цими термінами наповнюють свої промови політики, Привілейовані «клієнти» європейських тюрем захаращують щоденні газети та телебачення журна­ лісти; повз них не проходять політологи та соціологи, Зрозуміти специфічність американського досвіду не які хвацько маніпулюють новинами, щоб підвищити означає надати йому особливого статусу. Навпаки, ажіотаж на свої нашвидкуруч написані книжки, де під варто остерігатися та не приписувати швидкий ріст виглядом «розбивання вщент загальноприйнятих по­ могутності американської пенітенціарної системи цій глядів» цим поглядам надається статус «соціальних «винятковості», що її самі Сполучені Штати полюбля­ фактів» чи навіть аналітичних категорій реальності. ють згадувати за кожної нагоди, і за якою проповідни­ Проте ці уявлення не були спонтанно породжені ки та хулителі «американської моделі» часто прихо­ самою реальністю — вони соціально конституйовані. вують беззмістовність власних аргументів, похвал чи Вони є частиною широкої дискурсивної мережі за­ звинувачень. Справді, хоч піднесення каральної дер­ позичених з Америки термінів та тез, що стосують­ жави особливо очевидне і брутальне в Америці через ся злочинів, насилля, правосуддя, нерівності та від­ історичне нашарування відомих причин (звуженість повідальності — індивіда, «спільноти», національної «категоріальної» держави, заснованої на расовому колективності — й  поступово вводяться у  європей­ поділі та посиленні «дисципліни ринку» тощо), та спо­ ські публічні дебати; своєю переконливістю зде­ куса покладаися на судові й пенітенціальні інституції, більшого завдячуючи поширеності та престижнос­ щоб подолати наслідки соціальної незахищеності, по­ ті, яку їхні ініціатори знову здобули на міжнародній родженої запровадженням контрактної оплати праці сцені.2 Перетворення цих загальників на банальнос­ті та відповідним звуженням соціального захисту, від­ приховує мету, яка має дуже мало спільного із про­ чувається скрізь по Європі, зокрема у Франції, в міру блема­ми, яких вони явно стосуються: перевизначен­ запровадження тут неоліберальної ідеології та полі­ ня зав­дань держави, яка скрізь покидає економічну тики — як у справах праці, так і в справах правосуддя. 1 Ця книга базується на дослідженні TSER-DG XII (Європейський союз), «Нові форми управління девіантною поведінкою».

2 Про соціальні умови та культурні механізми поширення цієї нової всесвітньої вульгати та її слова-фетиші («глобалізація»

та «гнучкість», «мультикультуралізм» та «комюнітаризм», «гет­ то» чи «underclass», а також їхні постмодерні кузени: ідентич­ ність, меншини, етнічність, фрагментації тощо), див. Bourdieu, P. et Wacquant, L., 1998: 109–118).

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

127


Підтвердженням може бути швидке та постійне зростання кількості ув’язнених майже у всіх країнахчленах Європейського Союзу протягом останнього десятиліття.1 Звичайно, ці показники залишаються набагато нижчими від показників Сполучених Шта­ тів, і вони зростали набагато повільніше, ніж по той бік Атлантики. Більше того, рівень злочинності відчут­ но збільшився в європейських суспільствах протягом цього періоду, хоча він залишався сталим у  Сполу­ чених Штатах. І нарешті, в більшості європейських держав зростання числа ув’язнених скоріше поясню­ ється продовженням термінів затримання, а не збіль­ шенням кількості судових рішень про позбавлення волі, на відміну від Америки. Тим не менше, високий рівень числа ув’язнених підтверджується майже для всього континенту, і зокрема для Франції, де це чис­ ло подвоїлося за двадцять років. До того ж, від 1975 року крива безробіття та крива кількості ув’язнених по Франції зростають паралельно. Починаючи з публікації праць Георга Руше та Отто Кіршаймера (Rusche et Kirscheimer, 1994), підтвер­ джених сорока емпіричними дослідженнями в два­ надцяти капіталістичних країнах, відомо, що існує строга та позитивна кореляція між погіршенням на ринку праці та зростанням числа ув’язнених, хоча й  не існує жодного доведеного зв’язку між рівнем злочинності та кількістю ув’язнених. Всі доступні до­ слідження щодо залежності судових санкцій від со­ ціальних характеристик підсудних в  європейських країнах свідчать, що безробіття та професійна не­ захищеність, як і  в  США, на індивідуальному рівні сприяють винесенню суворіших покарань. І для кри­ мінальних злочинів, і для цивільних правопорушень звідси можна зробити висновок про «надзасудження» до ув’язнення індивідів, маргіналізованих на ринку праці.2 І нарешті, безробіття або непостійне працев­ лаштування затриманого подов­жує реальну трива­ лість ув’язнення і знижує шанси на зменшення міри покарання або на умовне чи дострокове звільнення. «Штраф — буржуазний чи дрібнобуржуазний, умов­ не ув’язнення — простонародне, а суворе ув’яз­нен­ня — 1 Від 93 до 125 ув’язнених на 100 000 мешканців Португалії, від 57 до 102 в Іспанії, від 90 до 101 в Англії (разом із Уельсом), від 76 до 90 в Італії та до 95 у Франції, від 62 до 76 у Бельгії, від 34 та 49 відповідно до 65 у Голландії та Швеції і від 36 до 56 у Греції тільки за період 1985–1995 років (Kuhn, 1998, p. 47–99; Tournier, 1994, p. 89–110). 2 Відсутність роботи не тільки майже скрізь збільшує ймовірність превентивного затримання (і при цьому на довші терміни) — за той самий тип правопорушення безробітний засуджений частіше потрапляє за грати, ніж отримує умовне покарання чи штраф. У  Сполучених Штатах дослідження свідчать, що безробіття на стадії визначення вини карається дужче, ніж належність до афроамериканців (Snacken et al. 1995: 28–29).

128

для над-експлуатованих»: славетна форму­ла Брю­но Обюссона де Каварлея, що узагальнює функціо­ну­ вання правосуддя у Франції між 1952 та 1978 рока­ ми, ще більш слушна за доби масового безробіт­тя та зростання соціальної нерівності. Так, половина ув’яз­ не­них у Франції протягом 1998 року мали початко­ вий рівень освіти (проти 3% із університетською осві­ тою), і можна припустити, що від трeтини до половини були позбавлені роботи перед ув’язненням; окрім того, один в’язень із семи не мав постійного житла.3 В Англії 83% в’язнів походять із робітничого класу, 43% покинули школу до 16 років (порівняно із 16 % в середньому по країні); більше трeтини були безро­ бітними на момент арешту і 13 % не мали житла (Mor­ gan, 1997: 1161). Сьогодні частіше, ніж коли-небудь, «природними клієнтами» європейських в’язниць є за­ грожені прошарки робітничого класу і особливо мо­ лодь африканського походження із простих родин. Справді, всюди в Європі іноземці, іммігранти з не­ західних країн у «другому поколінні» та «небілі» осо­ би, що складають категорію найвразливіших як на ринку праці, так і  перед сектором соціального за­ хисту держави, через походження із нижчих класів та численні дискримінації, яких вони зазнають, над­ мірно представлені серед ув’язнених — і це на рівні, який у багатьох місцях можна зіставити із «диспро­ порційністю», від якої страждають афроамериканці в Америці. Прикладом є Англія, де питання так зва­ ної «вуличної» злочинності в громадській думці та поліційній практиці часто зливається із підкреслен­ ням присутноств підданих Імперії із Карибів, при­ чому чорним всемеро частіше загрожує ув’язнення, аніж їхнім білим або азійським візаві (а  афро-ан­ тиль­ським жінкам — вдесятеро). Ця надмірна пред­ ставленість особливо очевидна серед затриманих за зберігання або перевезення наркотиків (більше 3 Якщо залишити поза увагою юридичну кваліфікацію скоєних правопорушень, можна стверджувати, що ув’язнення припадає на «один випадок з двох для безробітних, один із семи для ро­ бітників, один із тридцяти для роботодавців; у випадку штра­ фів пропорція зворотня» (Aubusson de Cavarlay, 1985: 291– 292). У Франції пропорція безробітних ув’язнених оцінюється так: 26% відсотків з тих, чию ситуацію з працевлаштуванням вдалося з’ясувати, оголосили себе безробітними (18 % колись мали роботу і 6 % ніколи її не мали); якщо припустити, що із 40 % «невизначених» безробітними є та ж пропорція (чверть), то це дає щонайменше іще 10 % безробітних, до яких додаєть­ ся іще партія із 5 % «інших, студентів, військових, домогоспо­ дарок», то отримаємо мінімальну оцінку за 35 %. Якщо ж по­ ловина «невизначених» є безробітними, то це дає 50 % в сумі (цифри взяті з Національної картотеки в’язнів, їх мені люб’язно надала Анні Кенсей, демограф Пенітенціарної адміністрації, за що я їй дякую). Якісне дослідження, проведене в регіоні Прованс-Альпи-Лазурний Берег, свідчить: половина в’язнів ре­ гіону не мали роботи на момент позбавлення волі (Jean, 1995).

Лоїк Вакан. Тюрми для бідних (уривки)


Таблиця 1. Зростання кількості ув’язнених в Європейському Союзі, 1983–1997 (Tournier, 1999) Країна

1983

1990

1997

Приріст

Англія-Уельс

43 415

50 106

61 940

43%

Франція

39 086

47 449

54 442

39%

Італія

41 413

32 588

49 477

20%

Іспанія

14 659

32 902

42 827

192%

Португалія

6 093

9 059

14 634

140%

Нідерланди

4 000

6 662

13618

240%

Бельгія

6 524

6 525

8 342

28%

Греція

3 736

4 786

5 577

49%

Швеція

4 422

4 895

5 221

18%

Данія

3 120

3 243

3 299

6%

Ірландія

1 466

2 114

2 433

66%

половини — чорношкірі) та за пограбування (де про­ порція чорно­шкірих наближається до двох третин). Схожий феномен можна спостерегти в Німеччині. У Північній Рейн-Вестфалії румунські «цигани» фігу­ рують серез затриманих у двадцять разів частіше, ніж місцеві громадяни; мароканці — у вісім разів, а тур­ ки — в три-чотири рази; пропорція іноземців серед засуджених збільшилась від третини у 1989 році до половини через п’ять років. У землі Гессен кількість іноземних ув’язнених щороку починаючи із 1987 ро­ ку зростала, тоді як число корінних жителів за гра­ тами падало. Що ж до зростання кількості немісцевих ув’яз­не­ них, то цей ріст відбувається насамперед за рахунок засудження за порушення законів щодо наркотиків. У Нідерландах, де число ув’язнених зросло втричі за п’ятнадцять років, і серед них 43 % становили інозем­ ці (дані 1993 року), ймовірність отримати покарання у  вигляді позбавлення волі більша при тому само­ му правопорушенні, скоєному вперше, якщо ув’яз­не­ ний суринамського чи мароканського поход­ження, хоча покарання сильніше для місцевих у  випад­ ку рецидиву (Cashmore & McLaughlin, 1991; Smith, 1993; Tonry, 1997). У  Бельгії у  1997 році кількість ув’язнених іноземців була вшестеро більшою, ніж кількість ув’язнених місцевих (2 840 проти 510 на 100 000 чол.), а розрив між цими двома категоріями все зростав за два минулих десятиліття, хоча у 1980 році пропорція була два до одного.4 (…) 4 Починаючи з цього року, навіть якщо виключити адміністра­ тивні затримання за відсутність постійного місця проживання, кількість іноземців, що потрапляють за грати, постійно зрос­ тала, а потік місцевих у в’язницях зменшувався з року в рік до

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

«Етнонаціональна диспропорційність», пов’язана із вихідцями з колишніх колоній Франції, є насампе­ ред наслідком того, що за умови однакової кількості злочинів юстиція охочіше звертається до тюремного утримання, коли засуджений не має французького громадянства, натомість умовне покарання та звіль­ нення від покарання практично монополізовані гро­ мадянами країни. Демограф П’єр Турньє показав, що в залежності від правопорушення ймовірність бути засудженим до тюремного ув’язнення від 1,8 до 2,4 разів більша для іноземця, ніж для француза. Кіль­ кість іноземців, взятих під слідство за нелегальну іміграцію, стрибнула від 7 000 у  1976 році до 44 000 у 1993 р. і три чверті осіб, засуджених за «ста­ тею 19» відносно незаконного в’їзду та перебуван­ ня, були кинуті за грати — із шістнадцяти правопору­ шень, за які найчастіше притягають до суду, саме за це найчастіше карають тюремним ув’язненням: так само тяжко, як і за кримінальний злочин. Отож, зрос­ тання відсотка іноземців у пенітенціарних закладах Франції пояснюється далеко не гіпотетичним заго­ стренням стану злочинності серед них, як би не хоті­ лося певному ксенофобському дискурсу, а виключно потроєнням за двадцять років випадків ув’язнення за порушення міграційного режиму. Фактично, якщо ви­ ключити затриманих, засуджених за адміністративні правопорушення, то коефіцієнт над-ув’язнення іно­ земців у Франції порівняно із громадянами впаде від 6 до 3. (…) Над-присутність іноземців у тюрмах

1996 року. Крім того, середня тривалість ув’язнення іноземців в рамках кримінального кодексу довша за середню тривалість у випадку бельгійців, хоч їх пропорційно більше затримують попередньо (Brion, 1999).

129


Франції свідчить, крім як про їхню нижчу класову «реалістичної» політики, яку проводять, аби нібито структуру, з одного боку про найбільшу суворість вибити грунт з-під ніг крайніх правих (Van­pae­­schen, покарань щодо цієї категорії, а з другого боку, про 1998). В Італії арешти з метою депортації збільши­ «свідоме рішення стримувати нелегальну іміграцію лися у п’ятеро лише за чотири роки і досягли 57 000 через ув’язнення» (Tournier, 1996: 158). В даному ви­ в 1994 році, хоча все свідчить про те, що незакон­ падку скоріше йдеться про ув’язнення заради відо­ на іміграція зменшилась і більшість іноземців в’їхали кремлення або сегрегації, що має за мету тримати в країну легально з метою зайняти «на чорному рин­ певну групу на відстані і сприяє її вириванню із соці­ ку» ті робочі місця, якими місцеві жителі нехтують.1 Загалом, на перший погляд нейтральні та рутин­ні ального тіла (це все частіше призводить до вигнання поза національну територію), на відміну від «автори­ судові практики — починати із попереднього ув’яз­ тетного ув’язнення» та «ув’язнення заради безпеки» нен­ня, мають тенденцію ставити в несприятливі умо­ ви осіб іноземного походження або осіб, що такими (Faugeron, 1995). Крім іноземців та асимільованих осіб, яких утри­ вважаються. А «юстиція на сорок швидкостей», згідно мують у слідчих ізоляторах та в’язницях, часто в кор­ із влучним висловом молоді з передмість Лонґві, мо­ пусах, розділених за етнонаціональною ознакою (як же набирати швидкості, коли потрібно заарештувати у тюрмі Ля-Санте, де утримувані розподілені на чо­ або посадити до в’язниці жителів периферії, стигма­ тири відокремлені та ворожі квартали: «білий», «аф­ тизованої високою концентрацією безробітних та сі­ риканський», «арабський» та «решти людей»), є ще мей, котрі походять із робітничої іміграції «славних тисячі іммігрантів «без паперів» або в очікуванні де­ тридцятих» (яку сором’язливо називають «чутливи­ портації, зокрема з причини «подвійного покарання», ми кварталами»). Фактично під дією Шенгенського яких утримують у цих анклавах державної безправ­ та Маастрихтського договорів, спрямованих на при­ ності — «зонах очікування» та «центрах затримання», швидшення юридичної інтеграції з метою забезпе­ що почали з’являтися в  Європейському союзі про­ чення справді «вільного переміщення» своїх грома­ тягом останнього десятиліття. Як і табори для «не­ дян, країни-підписанти переглянули ставлення до бажаних іноземців», «іспанських біженців» та інших ім­­міг­рації і почали сприймати її як проблему конти­ «порушників спокою», створені Даладьє 1938 року, нентальної, а отже й національної безпеки, на одно­ тридцять центрів, котрі зараз функціонують на фран­ му рівні із організованою злочинністю та тероризмом, цузькій території, — п’ятнадцять років тому їх було з якими вона зрощується як на рівні дискурсу, так і че­ дванадцять, — є звичайнісінькими в’язницями, яких рез адміністративні заходи (Bigo, 1998). Так, в усій просто не називають їхнім іменем; а причиною цьо­ Європі поліцейські, судові та каральні практики схо­ му те, що вони не перебувають у віданнi пенітенціар­ дяться принаймні в тому, що вони з усією старанністю ної адміністрації. Їхні в’язні утримуються з порушен­ та суворістю застосовуються вибірково щодо осіб не­ ням статті 66 Конституції (яка передбачає, що «ніхто європейського фенотипу, яких легко виокремити і які не може бути затриманий незаконно»), а  умови їх легше скоряються поліційній та юридичній сваволі. утримання зазвичай суперечать людським правам та Можна навіть говорити про процес криміналізації гідності. Один із багатьох прикладів — сумнозвісний імігрантів, який має тенденцію своїми руйнівними та центр Аранк (Arenq) біля морського порту Марселя, криміногенними наслідками сприяти тому феномену, де старий ангар, збудованй 1917 року і позбавлений з яким має боротись. Цей процес зазнає потужного мінімальних умов для життя, слугує місцем скупчен­ підсилення ЗМІ та поліцією: вони старанно експлуа­ ня біля 1500 іноземців, призначених для депортації тують ксенофобські почуття, які бродять Європою по­ чинаючи із неоліберального повороту 80‑х, прагну­ (в основному до Північної Африки). У Бельгії, де кількість іноземців, кинутих за грати чи — щиро чи цинічно, прямо чи непрямо, але завжди Управлінням у справах іноземців, збільшилась у де­ найбільш банально — зростити іміграцію, нелегаль­ в’ять разів між 1974 та 1994 роками, особи, зачи­ ність та криміналітет. Іноземець (неєвропеєць), якого нені в центрах утримання «нелегальних» іноземців, постійно беруть на облік, наперед (якщо не з прин­ належать до відання Міністерства внутрішніх справ, ципу) підозрюють, відсувають на узбіччя суспільства а не до Міністерства юстиції, і тому вони випадають зі та переслідують, перетворюється на «зручного воро­ статистики пенітенціарної адміністрації. П’ять центрів га» — «suitable enemy», за словами норвезького кри­ утримання, оточені подвійним рядом сітки із колю­ мінолога Нільса Крісті (Christie, 1986) — одночасно чим дротом нагорі та поставлені під постійне відеос­ 1 Що непрямо визнав уряд Массимо Далема, який вшестеро постереження, слугують проміжним майданчиком для збільшив число підстав для проживання в країні, узгоджених депортації біля 15 000 іноземців на рік: ця офіцій­ у рамках операції з регулювання, запущеної на початку зими 1998 (Palidda, 1998). но виставлена урядом цифра є очевидним доказом

130

Лоїк Вакан. Тюрми для бідних (уривки)


і символа, і ціль для всіх суспільних страхів (як, на­ приклад, бідні афроамериканці у метрополіях їхнього суспільства). В’язниця та маркування, яке вона здій­ снює, беруть активну участь у європейської категорії «не зовсім білих», викроєної з метою виправдання репресивної еволюції в адміністуванні бідноти. І це за ефектом ореолу поширюється на прошарки народу, заторкнуті масовим безробіттям та непостійною за­ йнятістю — незалежно від національності. Від Осло до Більбао і від Неаполя до Ноттингема, в Мадриді, Марселі та Мюнхені частка токсикоманів та перекупників наркотиків серед ув’язнених поміт­ но зросла, і це зростання повторює за формою, хоч і не за масштабом, ситуацію в Сполучених Штатах. Скрізь у Європі політика боротьби з наркотиками слу­ гує ширмою для «війни проти частин суспільства, яких вважають найменш корисними та потенційно найне­ безпечнішими»: безробітних, бездомних, осіб без до­ кументів, жебраків, волоцюг та інших маргіналів (Dal Lago, 1998; Engbersen, 1997; Kubink, 1993).2 У Фран­ ції кількість засуджень за зберігання чи перевезен­ ня наркотиків катастрофічно збільшилася від 4000 у 1984 році до близько 24000 у 1994 році, а трива­ лість покарань за ці злочини протягом цього періоду подвоїлась (від 9 місяців до 20 в  середньому). Ре­ зультат — пропорція ув’язнених за злочини, пов’язані з наркотиками, зросла від 14 % у 1988‑му (перший рік, за який вона обчислюється окремо) до 21 % через майже чотири роки (починаючи з цієї дати частка за­ суджених за наркотики більша, ніж частка засуджених за крадіжки). Цей показник наближається або долає поріг третини в Італії, Іспанії та у Португалії, і стано­ вить 15 % в Німеччині, Великобританії та Голландії, де збільшення пенітенціарної бази за останнє десятиріч­ чя майже виключно призначалось для токсикоманів. Скандинавські країни також заторкнуті активною пеналізацією споживання наркотиків та збільшен­ ням рівня ув’язнення споживачів та дрібних торгов­ ців наркотиками, яке вона за собою тягне. У Норвегії, наприклад, число засуджень за порушення законо­ давства про наркотики подвоїлось за 80‑ті, і дося­ гає 30 % загальнонаціональної кількості в’язнів (20 % в сусідній Швеції), але водночас загальне число ро­ ків ув’язнення за цими статтями збільшилась в чоти­ ри рази лише через винесення суворіших вироків (Christie, 1994). 2 Щодо процесу криміналізації імігрантів, див. також спеціаль­ ний випуск Rassegna Italiana di Sociologia, присвячений «Et­ no­gra­fia délie migrazioni», а також число Actes de la recherche en sciences sociales, присвячене темі «Правопорушення серед імігрантів», 129, septembre 1999. Поняття «sous-blanc (недобілі)» запозичене в  соціолога Андреа Реа (Réa, 1998), який, у свою чергу, запозичив його у французької реп-групи IAm.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

Переповненість в’язниць — результат поширення сітки покарань по всій Європі, як і в Сполучених Шта­ тах — чинить значний тиск на функціонування ви­ правних закладів та сприяє тенденції в бік зведення в’язниці до брутальної функції «складування» неба­ жаних осіб. Члени Європейського Союзу відчутно збільшити свій пенітенціарний парк протягом 80‑х років, також вони перетворили на банальність періо­ дичні амністії та колективні помилування (наприклад, у  Франції з  нагоди 14 липня щороку від 1991‑го, а в Бельгії через королівські укази приблизно щодва роки), а також хвилі дострокових звільнень (в Італії, Іспанії, Бельгії та в Португалії) з метою обмеження роздування й так величезних цифр ув’язненості. По­ при це, за винятком скандинавських країн, Голландії та Австрії, місця бракує всюди, і заклади виконання покарань майже повсюди переповнено від 10 % по­ над норму в Англії та Бельгії і приблизно на третину в Італії, Греції та на іберійському півострові. Ці середні значення по країні ще й применшують реальну переповненість в’язниць завдяки різним бух­ галтерським хитрощам: наприклад, в  Нідерландах надлишок правопорушників скидається на відділки поліції, так що його не видно в статистиці тюремних адміністрацій; у Португалії затримані, що мають про­ блеми з ментальним здоров’ям, не беруться на облік як в’язні; у Бельгії облік одиничних камер не надто надійний. Але насамперед це приховує величезну неоднорідність всередині кожної держави, яка при­ зводить до того, що велика частина, навіть більшість в’язнів переносять покарання в умовах загрозливої тісноти. Згідно з останньою статистикою Ради Євро­ пи, біля двох третих ув’язнених в Італії та Португалії та половина в Бельгії утримуються в установах «кри­ тичної переповненості», тобто коефіцієнт переповне­ ності більший за 120 % (Stern, 1996). У Франції, де середнє значення наповненості установ відбуття по­ карання офіційно становить 109 %, у слідчих ізоля­ торах вона становить 123 % і вісім серед них мають показники, що вдвічі перевищують місткість камер (у двох переповненість майже триразова).3 Загалом чверть затриманих Франції перебувають у в’язницях, 3 1993 року у доповіді Комітету запобігання тортурам та нелюд­ ським покаранням і поводженню (відділ Ради Європи, відпо­ відальний за виконання однойменної європейської конвенції, впровадженої 1989 року) Франції було винесено сувору догану за принизливі умови утримання, засвідчені в слідчих ізолято­ рах тюрми Бомет в Марселі, де в камерах, менших за 10 м2, роз­ рахованих на одного затриманого, утримувались чотири особи попри елементарні правила гігієни. Такі умови утримання не позбавлені зв’язку зі зростанням на чверть рівня самогубств між 1986 і 1996 роками: третина тих, хто вчинили самогубство серед ув’язнених у Франції, накладали на себе руки через три місяці після потрапляння за грати.

131


де переповненість перевищує 150 % (Guilloneau, et al., 1997). Та сама ситуація із засудженими без права оскар­ ження у центрах утримання іноземців, як-от «Депо» Паризької префектури, де у темних підземних каме­ рах, переповнених тарганами, розмірами 32 і 50 м2, утримують по 12 в’язнів. Ситуація у відділках коміса­ ріатів та жандармерій, де зазвичай утримують під­ озрюваних після арешту, настільки погана (камери старі та смердючі, з  вогкими стінами, брудною по­ стільною білизною, без провітрювання тощо), що зму­ сила Комітет з запобігання тортурам звернутися до французької влади одразу після відвідин. І на довер­ шення в деяких країнах, які дослідив Комітет (серед них Австрія, Португалія, Франція та Греція), погане по­ водження поліції із заарештованими цілком звичне: образи, побиття, ляпаси, позбавлення їжі чи ліків, пси­ хологічний тиск застосовують переважно щодо іно­ земців (або асимільованих осіб) та молодих людей (з простого народу) (Morgan, 1997; Cassesse, 1996).

Попри різноманіття національних традицій та ситу­ ацій, каральні політики країн Східної Європи в ці­ лому стали жорсткішими, більш всеохопними, більш спрямованими на «соціальний захист» за рахунок реадаптації; і саме в цей момент ці країни почали обмежувати соціальні програми, а ринок праці — ре­ організовувати в бік пермісивності. За рідкісними ви­ нятками, скрізь було законодавчо збільшено кількість підстав для засудження та суворість ув’язнення за тяж­ кі злочини, злочини проти моралі та правопорушен­ ня у сфері комерції або наркотиків. Поліція посилила заходи та операції, спрямовані на ці судові справи; а судова влада у свою чергу звузила коло підстав для умовного звільнення для великої кількості правопо­ рушень. Відміна смертної кари в країнах, які ще не виключили її зі своїх кримінальних кодексів, призве­ ла до парадоксального зростання середнього строку ув’язнення через так звані запобіжні покарання (які у Франції можуть досягати тридцяти років). І внутріш­ нє функціонування установ виконання покарань все більше керується суворістю та міркуваннями безпеки, а завдання реадаптації при цьому поступово зводить­ ся до гасла бюрократичного маркетингу (Snacken, et al., 1995: 34–36).1 (…) Відповідальні особи із французької урядової ліви­ ці не єдині сурмили в сурми «індивідуальної відпо­ відальності» та вихваляли більш вільне використання

репресивних заходів щодо молодих правопорушни­ ків або ж тих, кого такими вважали. Законопроекти подібного змісту, в яких знижувався вік криміналь­ ної відповідальності підлітків та встановлювалась со­ лідарна відповідальність батьків у адміністративних і навіть кримінальних справах, нещодавно дискутува­ лись у парламенті Іспанії та Італії, а також часто зга­ дуються в публічних дебатах у Голландії та Німеччині. Вони вже застосовуються в Англії, плацдармі «аме­ риканізації» каральних практик та інституцій в Євро­ пі — про що свідчить серед інших «Закон про злочини та безпорядки» 1998 року, який скасовує принцип doli incapax для дітей 10–13 років, вводить комен­ дантську годину для дітей, молодших за 10 років, до­ зволяє встановлювати нагляд без позбавлення волі для неповнолітніх від 10 років та затримувати непов­ нолітніх від 12 років за «антисоціальну поведінку». Не випадково перша в’язниця для дітей у Європі була відкрита в Кенті весною 1998 року під егідою комерційної фірми та «неолейбористського» уряду, який кидає за гарти з іще більшим завзяттям, ніж його консервативний попередник. Адже мало того, що Анг­ лія стала локомотивом «гнучкості» у сфері зайнятості та лідером однобічного економічного роззброєння держави через всебічну денаціоналізацію — вона та­ кож почала приватизовувати в’язниці: одинадцять тю­ рем із прибутковою метою вже функціонують, а п’ять інших скоро відкриються або перебувають у  стані будівництва. Як і  в  Сполучених Штатах, ув’язнення нелегальних імігрантів та конвоювання затриманих, після покарання неповнолітніх правопорушників, ста­ ли передумовою для приходу комерційних організа­ цій, яким вони сьогодні вже значною мірою передані (Ryan, 1998).2 І як у Сполучених Штатах, керівники тюремних фірм активно наймають працівників з чис­ ла вищих функціонерів пенітенціарної адміністрації, щоб ефективніше впроваджувати в державі ідею, що приватний сектор — це цілком ефективний та економ­ ний засіб, щоб встигати за постійшим збільшенням числа ув’язнених бідняків. Так Європою шириться новий неоліберальний кри­ мі­нально-правовий здоровий глузд. Раніше ми бачи­ ли, як він перетнув Атлантичний океан через мережу неоконсервативних think tanks та їхніх союзників се­ ред бюрократів, журналістів та професури. Цей рух зосереджується на збільшенні покарань за незначні та прості правопорушення (зі слоганом «нульової то­ лерантності»), посиленні тяжкості покарань, нівелю­ ванні диференційованого ставлення до неповноліт­ ніх правопорушників, виділенні спільнот і територій,

1 У Франції, «якщо в офіційному дискурсі завжди наголошують на місії з нового запровадження пенітенціарної адміністрації, на практиці завжди переважає її відсторонення» (Marchetti, 1997).

2 Як і в США, в Англії покарання неповнолітніх злочинців від самого початку цієї практики наприкінці ХІХ століття значною мірою передано приватним операторам або третім особам.

У напрямку соціал-паноптизму

132

Лоїк Вакан. Тюрми для бідних (уривки)


які вважаються «ризикованими», послабленні регла­ «аме­ри­ка­ні­зо­ва­ну».4 Також не є щасливим збігом об­ ментації адміністрації тюрм та перерозподілі сфер ставин, що cкандинавські країни, які найкраще чини­ каральної діяльності між публічним та приватним. Все ли спротив зовнішньому та внутрішньому тиску щодо це відбувається ідеальній гармонії із неоліберальним демонтування соціальної держави та в яких інсти­ здоровим глуздом в економічній та соціальній сфе­ туції перерозподілу та поділу колективних ризиків рах, яку вони доповнюють та посилюють, виключаю­ найбільш закорінені, є також тими, де ув’язнених чи будь-які міркування політичного та громадянсько­ найменше і де каральний підхід та соціальна неза­ го порядку з метою поширення на сферу злочину та хищеність іще залишаються крайнім заходом, а не кари економістського способу мислення, імперативу першим рефлексом, про що свідчить помірний ріст індивідуальної відповідальності — зворотом якої є числа ув’язнених у Швеції, стагнація цього показни­ колективна безвідповідальність — та догми ефектив­ ка у Норвегії та Данії та помітне падіння у Фінлян­ ності ринку. дії (що також свідчить про її приєднання до соціалЗемля обітована «євангелістів ринку» протягом демократичного блоку). І нарешті, якщо романські двох десятиліть, Великобританія, з одного боку при­ країни — Іспанія, Португалія, Італія — також зазнали ватизує свої публічні служби, звужує соціальні витра­ різкого зростання кількості засуджених за останні ти та робить загальною трудову незахищеність, яка роки, то це тому, що вони лише недавно обрізали відтепер перетворюється на справжню норму пра­ програми соціальної допомоги та «модернізували» цевлаштування, що її змушені дотримуватись отри­ свій ринок праці, тобто пом’якшили умови звільнення мувачі мізерної державної допомоги, залишаючись та збільшили умови експлуатації робочої сили, копі­ під страхом санкцій (Dixon, 1998). З іншого боку, вона юючи британську модель (і таким чином, непрямо, рішуче посилила каральну політику та підвищила рі­ американську). Згідно із недавнім порівняльним до­ вень ув’язнення, так що (як і в США) бюджет пенітенці­ слідженням на основі даних Англії, Уельсу, Франції, арної адміністрації зазнав найбільшого від 1979 року Німеччини, Голландії, Швеції та Нової Зеландії, від­ зростання зі всіх статей державних витрат. мінності між державами пояснюються не розривом Кількість в’язнів Англії і Уельсу повільно, але впев­ між рівнем злочинності, а відмінністю між соціальни­ нено зростала за часів урядування Маргарет Тетчер, ми та каральними політиками цих країн, а також сту­ а потім помітно спала від 1990 до 1993 року вна­ пенем соціально-економічної нерівності серед них слідок «Закону про криміналь­не су­до­чин­ство» 1991 (Young & Brown, 1995, Greenberg, 1999). Усе свідчить, року, викликаного серією видо­вищних в’яз­нич­них що рівняння соціальної політики Європи на мінімум, бунтів. Далі кількість різко збільшилась між 1993 та котре тягне за собою нове послаблення політично­ 1998 роками, зростаючи від менш, ніж 45 000 в’язнів го регулювання ринку праці та постійне ослаблен­ до близько 67 000 лише за п’ять років, і подолала ня колективного захисту проти ризиків контрактної рекордний поріг у 120 в’язнів на 100 000 населення оплати (безробіття, хвороба, пенсія, бідність), буде (тоді як рівень злочинності в країні постійно змен­ супроводжуватися рівнянням кримінально-правової шувався). Водночас кількість ув’язнених, «переданих» політики Європи на максимум через загальне поши­ комерційному сектору, стриб­нула від 198 до 3 707 рення найсуворіших доктрин та політики у сфері зло­ (тобто середньорічне зрос­тання у 350 %), і очікується, чину та покарання. Така конвергенція — провісника­ що вона іще подвоїться через три роки та досягне де­ ми якої є поширення серед європейських урядовців сятої частини англійського «пенітенціарного ринку». лівого спектру найбільш класичного дискурсу та за­ З таким стартом Англія має скоро наздогнати і пере­ ходів соціальної безпеки (евфемізмом яких є слово гнати Сполучені Штати в гонитві за збільшення числа «республікансь­кий») якщо їй не чинити спротиву, ві­ ув’язнених та комерціалізацією покарань. (…) добразиться потужним повторним зростанням кіль­ Не випадково, що серед великих країн Євросою­ кості в’язнів та ужорсточенням режимів ув’язнення, зу3 саме Англія демонструє найбільшу кількість ув’яз­ причому звинувачення в «надтерпимості» у бюджет­ не­них (і ця кількість найшвидше зростала за остан­ ній та монетарній сфері супроводжуватимуться стра­ ні роки), найбільш «дерегульований» ринок праці хом «надтерпимості» у сфері поліційній та карній. (звідки рекордний рівень бідності та його поміт­ Інакше кажучи, паралельно до переоцінки гада­ не зростання), найглибші соціальні нерівності (які них переваг «лібералізації» економіки заробітної зростають швидше, ніж будь-де) та найбільш уріза­ плати у європейському масштабі, тобто послаблення ну систему соціального захисту — а також найбільш 3 Йдеться про Євросоюз 15 членів, до прийняття до нього країн Центрально-Східної Європи. — Прим. пер.

4 Згідно з Робертом Вокером (Walker, 1998), вона сьогодні більше подібна до категоріальної та стигматизаційної системи welfare, що діє в США, ніж до майже універсальних механізмів соціаль­ ного захисту країн Західної Європи.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

133


регламентації ринку праці, яке легітимує експлуата­ цію робочої сили, терміново потрібно вводити в обіг астрономічні фінансові, соціальні та людські витра­ ти — майже завжди невидимі та недооцінені, адже розподілені в часі або відкладені — на встановлен­ ня поліційного нагляду та ув’язнення бідних, яке є їх соціологічним відповідником на нижніх щаблях со­ ціальної структури. Як про це свідчать Вестерн та Бе­ кет в американському випадку, суттєве збільшення ув’язнених за короткий термін штучно знижує рівень безробіття, стираючи зі статистики важливий резерв попиту на робочі місця. Проте у середньо- та довго­ терміновій перспективі це лише поглиблює безробіт­ тя, перешкоджаючи працевлаштуванню — а то й уне­ можливлюючи його на дуже переповненому ринку некваліфікованої праці — колишніх ув’язнених (Wes­ tern, et al., 1998). До цього додаються наслідки ув’яз­ нення для спільнот та місць, які прямо віддані під кри­ мінальну опіку: стигматизація, руйнування шкільких, матримоніальних та професійних стратегій, дестабі­ лізація сімей, усування соціальних мереж, вкорінених у бідних кварталах, де ув’язнення стає звичним і пере­ творюється на «культуру опору» і навіть виклик владі та цілу низку (між)особистісних патологій, страждань та насилля, які зазвичай асоціюються із проходжен­ ням через інституцію позбавлення волі. «Машина-підбирач жертв соціальної незахище­ ності», установа позбавлення волі не задовольня­ ється тим, що накопичує та утримує (незахищених законами) пролетарів, яких вважають некорисними, небажаними чи небезпечними, і приховує тим убо­ гість та нейтралізує її найбільш нищівні наслідки: часто забувають, що вона сама активно докладає зу­ силь до поширення і консервації соціальної незахи­ щеності та відчуження, які її живлять та слугують га­ рантією. В’язниця — тотальна інституція, призначена для бідних, криміногенне та декультуруюче середови­ ще, сформоване охоронним імперативом (чи фантаз­ мом), — може лише розорити доручених її опіці людей та їхніх близьких, майже повністю позбавляючи їх мі­ зерних ресурсів, які вони мали до ув’язнення, стираю­ чи ганебною етикеткою «арештанта» будь-які статуси, які допомогли б здобути визнану соціальну ідентич­ ність (сина, чоловіка, батька, оплачуваного працівни­ ка чи безробітного, хворого, марсельця чи мадридця тощо) та кидаючи їх у непоборну спіраль каральної пауперизації. В’язниця — це приховане обличчя «со­ ціальної політики» держави, повернуте до найобді­ леніших. Держава натуралізує невичерпний дискурс про «рецидиви» і потребу посилити режим утримання (із на­в’язливою темою «тризіркових в’язниць»). Поглиблене дослідження на семи установах поз­ бавлення волі у Франції показує, як тюремна траєк­

134

торія в’язня може описуватись як послідовність шоків та розривів, спричинених, з одного боку, імперативом внутрішньої безпеки установи, а з іншого — вимогами та постановами судового апарату, які керують програ­ мованим падінням по драбині бідності — падінням тим швидшим, чим біднішим є увязнений на почат­ ку (Marchetti, 1997: 129–165). Зазвичай ув’язнення супроводжується втратою роботи та житла, а також повною втратою або зменшенням соціальної допо­ моги. Матеріальне зубожіння ув’язненого завжли по­ значається на його сім’ї, а відтак послаблює зв’язки та афективні стосунки (розлучення із партнером чи на­ реченим, «інтернування» дітей, віддалення від друзів тощо). Далі йде серія переведень всередині пенітен­ ціарного архіпелагу, яка виливається у втрату робо­ чого часу, конфіскацію чи втрату особистих речей та цінностей, а також труднощі з отриманням рідкісних ресурсів цього закладу: роботи, освіти та колективно­ го проведення вільного часу. Нарешті, звільнення — дострокове, умовне чи пов­ не — означає нове зубожіння через пов’язані з ним витрати (переміщення, одяг, подарунки близьким, прагнення до споживання тощо) та тому, що воно раптово відкриває убозтво, яке ув’язнення тимча­ сово взяло в лапки. «Як закрита установа, яка часто розглядає зовнішні прив’язаності в’язня як щось дру­ горядне, як місце превалювання безпеки, яке систе­ матично ставить інтереси — чи принаймні уявлення про них — всього суспільства, яке вона має захищати, вище за інтереси ув’язненого, в’язниця відіграє актив­ ну роль у прекаризації мізерного майна великої час­ тини ув’язнених та закріпленні тимчасових ситуацій бідності» (Marchetti, 1997: 185–205). Ці дані досліджень бідності в тюрмах підтверджує пенітенціарна статистика: у Франції на час звільнен­ ня 60 % колишніх в’язнів не мають роботи, 12 % не мають житла і більше чверті зовсім не мають грошей.1 Кожного другого під час перебування за гратами ні­ коли не відвідували рідні, а майже кожного третьо­ го ніхто не зустрічає при звільненні. І один в’язень із трьох поєднує щонайменше три з цих негативних факторів, що робить його повернення в суспільство маловірогідним, беручи до уваги слабкість засобів до виживання, наданих йому ззовні, та велику кількість перешкод, з якими стикаються колишні «зеки».2 Але є ще гірші речі: пауперизаційні наслідки пені­ тенціарної системи не обмежуються тільки в’язнями 1 Чи, якщо бути точним, мають щонайменше 100 франків, і лише якщо сума буде меншою, адміністрація зволить надати статус «неімущого» і «подарує» матеріальну допомогу (іноземні в’язні перебувають у ще гіршій ситуації: відповідно 68 %, 29 % і 30 %). 2 Guilloneau M. Kensey A.et Mazuet P., 1998. Les ressources des sortants de prisons. Cahiers de démographie pénitentiaire, 5, février.

Лоїк Вакан. Тюрми для бідних (уривки)


та їхнім колом спілкування, а поширюються поза в’язничні мури, оскільки в’язниця екпортує свою вбо­ гість постійно дестабілізуючи сім’ї та квартали, на які вона впливає. Таким чином, в’язничне ставлення до бідності постійно виробляє/відтворює умови власно­ го поширення: чим більше бідних кидають за грати, тим більше певності, що вони ними залишаться на­ довго, за інших рівних умов, і тим більше внаслідок цього вони ставатимуть зручною мішенню для полі­ тики криміналізації бідності. Пенітенціарний підхід до соціальної незахищеності такими чином живиться своїм власним запрограмованим крахом. У будь-якому разі, європейська каральна держава від цього моменту ступила на шлях самовпроваджен­ ня в практику, тоді, як побудова планованої континен­ тальної соціальної держави животіє на стадії ескізів та добрих побажань. Адже Європа вільного перемі­ щення капіталів та осіб є також Європою поліційної, судової та каральної співпраці, і ця співпраця суттєво посилилась слідом за недавнім поступом економічної та монетарної інтеграції (Bunyan, 1993; Monet, 1993; Anderson, 1995; Sheptycki, 1997). (…) У цьому контексті досвід кількох країн, які завдяки енергійній політиці досягнули зменшення чи стабілі­ зації кількості ув’язнених за недавній період, зокре­ ма через широке впровадження штрафів, збільшен­ ня кількості умовних звільнень та звертання уваги суддів на конкретні реалії світу тюрем, набуває осо­ бливої аналітичної та політичної ваги. Так, між 1985 та 1995 рр. Австрія знизила кількість ув’язнених на 29 %, Фінляндія на 25 % і Східна Німеччина на 6 % (ще до об’єдання). Цей показних залишається ста­ більним у Данії та Ірландії. І ця тенденція до змен­ шення кількості утримуваних у в’язницях не справила жодних негативних наслідків на рівень злочинності (Kuhn, 1998: 63–71; Snacken, et al., 1995: 36–37; Fe­est, 1991:131–145). Результати, досягнуті цими суспільствами, нагаду­ ють нам, що у сфері кримінально-правовій, як і у сфе­ рі соціальній — якщо в  найнижчих регіонах соці­ ального простору іще можливо розрізнити ці два регістри владних заходів із підтримання порядку, крім як задля зручності мови — ми завжди перебу­ ваємо у, за словами Марселя Мосса, «царині модаль­ ності» (Mauss, 1968). Зростання числа утримуваних за гратами є природною фатальністю чи лихом, на­ сланим якимось далеким і недосяжним божеством не більше, ніж оплата праці за контрактом: воно за­ лежить від культурних преференцій та політичних рішень, які мають підлягати широкому демократич­ ному обговоренню. Як і будь-який феномен, за Мос­ сом, вона є «витвором колективної волі: хто говорить про людську волю, говорить про вибір між різними

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

даними можливостями». Важливо, щоб ці можливос­ ті були чітко визначені та усвідомлені, а не вибрані тихцем чи (ще гірше) навпомацки, і потім подані як неуникний та неусувний розвиток. Американський досвід показує, що в будь-якому разі ми не можемо (ні сьогодні, ні наприкінці мину­ лого століття) розділяти соціальну та кримінальноправову політику або, для швидшого просування, ри­ нок праці, соціальну роботу (якщо її ще так можна називати), поліцію та в’язницю, і при цьому не пере­ кривати шлях до розуміння першого, другого та їх­ ніх спільних перетворень.3 Адже скрізь, де їй вдалося стати реальністю, неоліберальна утопія приносить за собою, як для знедолених, так і для всіх, кому рано чи пізно призначено випасти із сектора захищеної праці, не збільшення свободи, як прощають її проро­ ки, а зменшення і навіть придушення, аж до регресу до репресивного патерналізму іншої епохи — епоxи дикого капіталізму, лиш оснащеного всезнаючою та всемогутньою каральною державою. «Невидима ру­ ка», така дорога Адамові Сміту, повернулась, але на цей раз одягнена в «сталеву рукавицю». Америка недвозначно зборила вибір на користь криміналізації бідності як доповнення до загально­ го поширення соціальної та трудової незахищеності. Європа підійшла до історичного вибору між, з одного боку, перспективою ув’язнення бідних та поліційного і кримінально-правового контролю над дестабілізо­ ваним революцією в оплаті праці та змешенням со­ ціальної захищеності населенням та, з другого боку, новим створенням громадянських прав — таких, як базовий дохід, незалежний від виконання роботи,4 пожиттєва освіта, реальний доступ до житла для всіх та загальнодоступні медичні послуги. Усе це слід до­ повнити енергійним відновленням соціальної дієвос­ ті держави, яке допоможе швидко створити європей­ ську соціальну державу, гідну свого імені. Від цього вибору залежить тип цивілізації, який така держава збирається запропонувати своїм громадянам.

3 Девід Ґарланд (Garland, 1985) доводить це для парадигматич­ ного випадку вікторіанської Англії. 4 Філіп ван Паріс (1996) та праці мережі Basic Income European Network (BIEN) доводять, що впровадження безумовного «гро­ мадянського доходу» можна реалізувати в фіскальному плані, воно ефективне в економічному плані і бажане з точки зору громадського життя та моралі. Єдиною справжньою перешко­ дою є відсутність політичної волі та бачення ситуації.

135


Посилання Anderson, M. ed., 1995. Policing the European Union. Oxford: Clarendon Press. Aubusson de Cavarlay, B., 1985. Hommes, peines et infractions. Année sociologique, vol. 35. Bigo, D., 1998. Sécurité et immigration : vers une gouvernementalité de l’inquiétude? Cultures et conflits, vol. 31–32: 13–38. Bourdieu, P. et Wacquant, L., 1998. Les ruses de la raison impérialiste. Actes de la recherché en sciences sociales, vol. 121–122: 109–118. Brion, F. Rihoux, A. et Coninck, F., 1999. La surpopu­ lation et l’inflation carcérales. La Revue Nouvelle, 109–4: 48–66. Bunyan, T. ed., 1993. Statewatching the New Europe. London: Statewatch; Cashmore, E. & McLaughlin, E. eds., 1991. Out of Or­ der? Policing Black People. London, Routledge. Smith, J., 1993. Race, Crime and Criminal Justice. In: The Oxford Handbook of Criminology, Oxford: Ox­ ford University Press: 703–759. Cassesse, A., 1996. Inhuman States : Imprisonment, Detention, and Torture in Europe Today, Cambridge: Polity Press. Christie, N., 1986. Suitable Enemy. In: Bianchi, H. et van Swaaningen, R. eds., Abolitionism: Toward a Non-Repressive Approach to Crime. Amsterdam: Free University Press. Christie, N., 1994. Crime control as industry: towards gulags, western style. London: Routledge. Faugeron, C., 1995. La dérive penal. Esprit, no. 215 : 132–144. Dal Lago, A., 1998. Lo straniero e il nemico. Gênes: Costa e Nolan. Dixon, K., 1998. Les Evangélistes du marché. Liber: Raison d’Agir. Engbersen, G., 1997. In de schaduw van morgen. Ste-­ delijke marginaliteit in Nederland. Amsterdam: Boom. Feest, J., 1991. Reducing the Prison Population: Les­ sons from the West German Experience. In: Mun­ cie, J. & Sparks, R. eds. Imprisonment: European Perspectives. New Jersey: Prentice Hall: 131–145. Garland, D., 1985. Punishment and Welfare: A History of Penal Strategies. Aldershot: Gower. Greenberg, D., 1999. Punishment, Division of Labor and Social Solidarity. Advances in Criminological Theory, vol. 8: 283–361; Jean, J.-P. Réarusche, 1995. L’inflation carcerale. Esprit, no. 215: 117–131. Kubink, M., 1993. Verständnis und Bedeutung von Ausländerkriminalität. Eine Analyse der Konstitution sozialer Probleme. Pfaffenweiler: Centaurus;

136

Kuhn, A., 1998. Populations carcérales: Combien? Pourquoi? Que faire?. Archives de politiques crimi­ nelles, vol. 20: 47–99. Marchetti, A.-M., 1997. Pauvreté et trajectoire carcérale. In: Faugeron C., Chauvenet, A. et Combessie, P. Ap­ proches de la prison. Bruxelles, DeBoeck Université. Marchetti, A.-M., 1997. Pauvretés en prison. Ramon­ ville Saint-Ange: Cérès. Mauss, M., 1968. Les civilisations: éléments et formes. In: Œuvres, vol.II: Représentations collectives et diversité des civilisations. Paris: Éditions de Minuit. Monet, J.-C., 1993. Polices et sociétés en Europe. Paris: La documentation française. Morgan, R., 1997. Imprisonment: Current Concerns and a Brief History Since 1945’. In: The Oxford Hand­book of Criminology. Oxford: Oxford University Press. Morgan, R., 1997. Tortures et traitements inhumains ou dégradants en Europe: quelques données, quelques questions. In: Faugeron C., Chauvenet, A. et Combessie, P., 1997. Approches de la prison. Bruxelles, DeBoeck Université. Palidda, S., 1998. La construction sociale de la dé­ viance et de la criminalité parmi les immigrés: le cas italien. In : Palidda, S., 1998. Délit d’immigra­ tion/immigrant Delinquency. Bruxelles: Commision européenne. Réa, A., 1998. Immigration et racisme en Europe. Bruxelles: Éditions Complexe. Rusche, G. et Kirscheimer, O., 1994. Structure sociale et peine. Paris: Le Cerf. Ryan, M., 1998. Analysis: Private Prisons. The Man­ chester Guardian, 26 August. Sheptycki, J., 1997. Transnationalism, Crime Control, and the European State System. International Crim­ inal Justice Review, vol. 7: 130–140. Snacken, S., Beyens, K. and Tubex, H., 1995. Changing prison populations in Western countries: fate or po­ licy?. European Journal of Crime, Criminal Law and Criminal Justice, vol. 3(1). Stern,V., 1996. Mass Incarceration: «A Sin Against the Future». European Journal of Criminal Policy and Re­ search, vol. 3: 9–12. Tonry, M. ed., 1997. Ethnicity, Crime, and Immigration: Comparative and Cross-National Perspectives. Chi­ cago: The University of Chicago Press. Tournier, P., 1996. La déliquence des étrangers en France: analyse des statistiques pénales. In: Pa­ lidda, S., n.d. Délit d’immigration/Immigrant deli­ quency. Bruxelles: Commision européenne.

Лоїк Вакан. Тюрми для бідних (уривки)


Tournier, P., 1994. The Custodial Crisis in Europe, Inflated Prison Populations ans Possible Alterna­ tives. European Journal of Criminal Policy and Re­ search, vol. 2–4: 89–110. Tournier, P., 1999. Statistiques pénales annuelles du Conseil de l’Europe, Enquête 1997. Strasbourg: Conseil de l’Europe Parijs, P. van, 1996. Refonder la solidarité. Paris: Edi­ tions du Cerf. Vanpaeschen, L., 1998. Barbelés de la honte. Bruxelles: Luc Pire.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

Walker, R., 1998. The Americanization of British Welfare: A Case-Study of Policy Transfer. Focus, 2d. Western, B., Beckett, K. and Harding, D., 1998. Le marché du travail et le système pénal aux EtatsUnis. Actes de la recherche en sciences sociales, no. 124: 27–35. Young, W. and Brown, M., 1995. Cross-National Com­ parisons of Imprisonment. In: Tonry, M. ed., 1995. Crime and Justice: A Review of Research. Chicago: The University of Chicago Press.

137


«Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення»1 Інтерв’ю з Лоїком Ваканом — Чи не могли б ви більше розповісти про поняття «громадської соціології», і про те, якою ви бачите роль соціолога сьогодні?

Атлантику та пускає коріння у Західній Європі, і що 2) поширення цієї тенденції — не внутрішня відповідь на зміни у специфіці злочину, а відгалуження зовніш­ — Застосування громадської соціології — це спро­ нього розгортання неоліберального проекту. Ця теза ба використати інструменти соціальних наук з метою отримала вражаюче prima facie підтвердження, коли ефективної участі в поточних публічних дебатах най­ Les Prisons de la misère було опубліковано низкою мов більшої значущості. Як на мене, одним із таких диску­ уже за кілька років після появи. сійних питань є зростаюча роль в’язниці та карально­ — Природа явища, обраного вами для вивчення, теж го (punitive) повороту в карній (penal) політиці, який частково пояснює успіх книжки? відбувся у найрозвиненіших суспільствах упродовж — Так, я не хочу припускати, що через сприйняття двох останніх десятиріч двадцятого сторіччя й три­ ває досі. У своїй праці я намагаюся підірвати панів­ книжки за кордоном можна виміряти її аналітичні ний політичний та медійний дискурс, а також пока­ чесноти; мені йдеться про надзвичайне поширення зати жахливі соціальні наслідки та політичні загрози та лихоманку, яку простежений у книзі феномен ви­ кликає у політичному, журналістському та інтелекту­ зростання карного крила держави. альному полях суспільств Першого та Другого світів. — Тобто ваше рішення взятися за цю тему зумовле­ Вогненна буря «закону і порядку», без сумніву, лю­ но політичною дискусією, яку ви вважали достатньо тувала на планеті, і це так трансформувало суспіль­ важливою, аби втрутитися і надати наукові аргумен­ ну полеміку та політику довкола злочину й кари, як ти на підтримку певного політичного аргументу? жоден спостерігач карної сфери не міг би передба­ — Коли я писав «В’язниці злиденності», свою першу чити за кільканадцять років до того. Усюди політики, книжку на цю тему, я не збирався й надалі ризикувати праві та (що більш цікаво) ліві, змагалися за імпорту­ на території досліджень, що здавалася мені новою та вання найновіших американських методів правово­ незнайомою. Я включив апарат кримінального право­ го примусу, презентованого як панацея від міського суддя до своєї аналітичної сфери через його велетен­ насильства та громадських заворушень. Тоді як скеп­ ське зростання всередині та агресивне розгортання тики та критики цих методів дошукувалися теоретич­ довкола чорних ґетто у США після занепаду руху за них аргументів, емпіричних даних та громадських ак­ громадянські права, тож я чітко мав намір поверну­ тивістів, із якими можна було б завадити прийняттю тися до питань міської нерівності та етнорасового па­ карального стримування як узагальненої техніки ке­ нування. Але дві несподівані події штовхнули мене на рування нестримною соціальною нерівністю. продовження цієї лінії досліджень та інтелектуальної — Чи були ці зміни в політиці навмисне сплановані? активності. — Підступне питання: будь-яка соціальна політика Перша — незвичне сприйняття книжки, спочатку у  Франції, а  згодом в  інших країнах, де її швидко постає з суміші намірів керівництва, бюрократично­ переклали. Вона перетнула кордони наукової діяль­ го намацування, організаційних прорахунків, прак­ ності, громадянської активності та політичних стра­ тичних спроб і помилок та електоральної спекуляції. тегій. Друга подія — своєрідний доказ подвійної те­ Тобто, тут маємо політичний намір, що діє на кількох зи, пропонованої в книжці: що 1) новий «каральний рівнях, однак найзагальніші контури неоліберальної здоровий глузд», вироблений у США як частина атаки держави не зумовлені раціональним задумом. Я наго­ на державу загального добробуту, швидко перетинає лошено відкидаю конспіративний погляд на історію,

1 Частини цього інтерв’ю за згоди Лоїка Вакана взято з післямови до англійського видання «Тюрем для бідних» (Wacquant, L. 2006. A civic sociology of neoliberal penality. Prisons of poverty. London

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

and Minnapolis: University of Minnessota press: 161–201) та з ін­терв’ю, наданого The Chronicle Review 26.06.09 («When work­ fa­re meets prisonfare: punishment as neoliberal poverty po­li­cy»).

139


відповідно до якого каральний поворот приписуєть­ ся продуманому «плану», який здійснюють всезнаючі правителі, або ж цей поворот виводиться з системних потреб якоїсь великої структури — капіталізму, расиз­ му чи паноптизму. На противагу демонічному міфові про «тюремно-промисловий комплекс», я показую, що розростання в’язниць не зумовлене пошуками ви­ годи, а бере участь у політичному проекті констру­ ювання держави. На противагу щупальцеподібному поглядові на покарання, який виводять із праць Фуко, я показую, що розгортання карної держави не поши­ рюється по всьому суспільному тілу на зразок капі­ лярів, а  націлюється на стигматизоване населення, схоплене на дні ієрархії класів і просторів. Як і нео­ лібералізм, гаргантюанський карний Молох, винай­ дений у США, — не визначена наперед необхідність. Інші історичні шляхи із метушні 60-их були відкриті й лишаються відкриті досі.

одночасно. Але панівна тенденція подібна до амери­ канської: каральний перегляд громадської політики, який сполучає «невидиму руку» ринку з «залізним кулаком» карної держави. — А як щодо країн Східної Європи, колишнього СРСР?

— Попри те, що я спрямовував свій аналітичний по­ гляд на ядро Європейського Союзу, модель змички між неолібералізацією та каральною системою, яку я накреслив, навіть більш доречна стосовно периферії Старого світу, застигнутої в спазмах пострадянського перетворення, а також стосовно країн Другого світу, обтяжених історією авторитаризму, ієрархічною кон­ цепцією громадянства та масовою злиденністю, яку зміцнюють різкі й зростаючі нерівності, де криміналі­ зація бідності гарантовано має згубні наслідки. Також цікаво порівняти колишній радянський блок та суспільства Латинської Америки, що були втягне­ ні у ранні експерименти із радикальної економічної — Ви пишете, що суспільна стурбованість питан­ дерегуляції (тобто, ререгуляції на догоду мультинаці­ нями закону і порядку зросла в останню чверть сто­ ональним фірмам) й потім потрапили під опікунство річчя у Сполучених Штатах і тепер поширюється Єв­ міжнародних фінансових організацій, що нав’язували ропою. Як по-різному виявила себе проблема на двох свої монетаристські догми. Ці суспільства запропо­ континентах? нували більш доброзичливу територію для впрова­ — За тридцять років після кульмінації руху за гро­ дження жорстких форм карного популізму та імпор­ мадянські права США разюче перетворилися: із лі­ ту американських стратегій боротьби зі злочинністю. дера в прогресивному правосудді, що збалансовано «Вашингтонський консенсус» економічної дерегуляції демонстрував гуманність і змушував деяких карних та скорочення соціальних програм в дійсності роз­ експертів говорити про «суспільство без в’язниці» — ширився до того, що каральний контроль над злочин­ в захисника мстивого покарання та світового чемпі­ ністю здійснюється в порнографічному та менедже­ она за кількістю ув’язнених. Чому? Конвенційна від­ ристському ключі, оскільки «невидима рука» ринку повідь — зростання кількості злочинів. вимагає «залізного кулака» карної держави. Їхній Mais voilà, переслідування спочатку перебували парний географічний та часовий принцип поширен­ в стагнації, а потім скоротились за цей період. По­ ня підкріплює мою центральну тезу про те, що під­ гляньте на просту статистику: Сполучені Штати утри­ йом та розквіт поліції, судів та в’язниць у суспільствах мували 21 в’язня на кожних 10 000 «зафіксованих Першого та Другого світів за останні два десятриччя злочинів» у  1975; 30 років потому країна тримає невід’ємні від неоліберальної революції. 125 ув’яз­не­них на 10 000 злочинів. Тобто США стали — Але суспільства Другого та Третього світів були у шість разів більш каральними стосовно незмінної досить каральними навіть перед неоліберальним по­ кількості злочинів. воротом — чи не спрощує таке «звинувачування США» Подібний дрейф у напрямку криміналізації місь­ сучасні зміни у цих суспільствах? кої маргінальності пронісся Західною Європою з від­ ставанням у два десятиріччя й  кількома специфіч­ — Простежування міжнародного циркулювання ними вивертами. Європейські суспільства з їхньою аме­риканських карних формул допомагає нам уник­ традицією сильної держави радше використовують нути концептуальної пастки ідеї про американську «передній край» карного ланцюга — поліцію, а  не ви­нятковість, так само, як і туманних досліджень «піз­ в’язницю, задля приборкання суспільних заворушень ньої модерності». Я вказую на механізми, що при­ та безнадії в районах із низьким доходом. У Євро­ скорюють піднесення карної держави, — або на ін­ пі закон і порядок більш жорстокі на рівні ритори­ ституційні перешкоди та вектори опору, залежно від ки, аніж фактичної політики. І, замість брутально­ обставин, — у спектрі суспільств, підданих тій самій го стрибка від соціального управління до карного політико-економічній реформі. Це дозволяє нам уя­ управління злиденністю, вони посилили обидва, роз­ вити підйом карної держави у  Сполучених Штатах ширивши соціальний захист і поліцейське втручання не як ідіосинкратичний випадок, а як надзвичайно

140

«Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення». Інтерв’ю з Лоїком Ваканом


небезпечний випадок, що склався під дією сукупності комбінованих чинників, що сприяють, пришвидшують та інтенсифікують каральне стримування соціальної незахищеності в тому чи іншому суспільстві: серед цих чинників — фрагментація бюрократичного поля, потужність морального індивідуалізму вкупі з  ман­ трою про «індивідуальну відповідальність», загальна деградація праці, високий рівень класової та етніч­ ної сегрегації та виразний, стійкий расовий поділ, що робить чорношкірих із нижчого класу прийнятними цілями для одночасних кампаній зі скорочення соці­ альних програм та загострення карної політики. (…) Експортуючи свої карні теорії та стратегії, Америка ефективно легітимує власне бачення правового при­ мусу через універсалізацію своїх особ­ливостей. — Інші суспільства теж мають свої особливості… — Те, що виглядає як несвідомий і  сприятливий дрейф у  напрямку планетарної конвергенції, гада­ но виплеканої технологічною та культурною уніфі­ кацією світового устрою, насправді — багатошаро­ вий процес розмаїто заломлюваної американізації. (…) Як існують варіації капіталізму, так існує і багато стежок на шляху до ринкового правління, і так само багато є можливих маршрутів у напрямку криміна­ лізації бідності. Криміналізація набуває розмаїтих форм, не обмежених ув’язненням; вона просотуєть­ ся крізь різні підрозділи поліції, правосуддя та в’яз­ нич­ного апарату; вона розгортається крізь сфери політики, втручаючись у забезпечення інших громад­ ських благ (охорона здоров’я, догляд за дітьми, забез­ печення житла); і вона зазвичай замовчується, але часто викликає опір й  інколи натрапляє на рішучі контратаки. Більше того, матеріальні та дискурсив­ ні компоненти карної політики можуть роз’єднатися і мандрувати порізно, слугуючи доважком до гіпер­ болізованого наголошування символічної місії по­ карання як засобу категоризації та проведення меж. Усе це зобов’язує вдосконалювати та розвивати руди­ ментарну модель змички неолібералізму та караль­ ної держави, яку я окреслив у своїй праці.

в’язниці — з іншого. Як тільки двома проблемами ста­ ли опікуватись окремі інституції, їх почали вивчати дві різні академічні дисципліни. Але сьогодні неможливо простежити карну політи­ ку, не рахуючись із соціальною, і навпаки. Неможливо зрозуміти тенденції у злочинності без уваги до транс­ формацій у соціальному забезпеченні, громадському житлобудуванні та інших державних програмах, що встановлюють життєві альтернативи для населення, найбільш вразливого до вуличної злочинності (як правопорушники чи як жертви). І навпаки, не мож­ на окреслити траєкторію одержувачів соціальної до­ помоги, зігнорувавши їхню включеність у хатні гос­ подарства та мікрорайони, що втягнені в незаконну діяльність та дестабілізовані безперервним втручан­ ням поліції та в’язниці. Карна держава стала важливим рушієм страти­ фікації та потужною культурною машиною, що ви­ рішальним чином впливає на долю бідних. Жоден серйозний дослідник бідності та нерівності не може дозволити собі прогледіти цей факт. Тож я кажу: всі, хто вивчає соціальну політику та кримінальне право­ суддя, об’єднуйтесь, вам нічого втрачати, окрім ваших концептуальних кайданів! — «Покарання бідних» — другий том трилогії, що почалась із «Міських вигнанців». Про що йтиметься у третій книзі?

— «Смертельний симбіоз» розплутує двобічні вза­ ємини між расовим поділом та піднесенням карної держави в Америці задля пояснення видимого пара­ доксу: що в’язниці «почорніли» невдовзі після 1973 року, в той самий час як когорти злочинців «побіліли». Я кажу «видимий», тому що від свого історичного по­ чатку в’язниця ніколи не була знаряддям боротьби зі злочинністю: це інструмент керування знедоленими і зневаженими людьми, а це вже дещо інакше завдан­ ня. Тож, після кульмінації руху за громадянські права, чорний нижчий клас, зав’язлий у гетто, став привіле­ йованим джерелом клієнтури для в’язниць, оскільки його зробили економічно надлишковим через деін­ дустріалізацію, політично витратним через велику — Ви кажете, що дослідники кримінального право­ білу міграцію в передмістя і позначеним потрійною суддя, з одного боку, та соціальної політики, з іншого, стигмою раси, бідності та аморальності. ігнорували одні одних. Чому? Я показую це, простежуючи лінію расового пану­ — Взаємне ігнорування відображає той факт, що вання у  Сполучених Штатах від колоніальної доби більшість дослідників приймає об’єкти вивчення та­ дотепер через послідовність чотирьох «особливих кими, якими їх сконструйовано в реальності й припи­ інституцій», що визначили та обмежили афроамери­ сано державними управлінцями. Але також це ефект канців: система рабської праці, антинегритянський інституційної інерції та інтелектуального відставання. режим расового тероризму на аграрному Півдні, місь­ Наприкінці ХІХ ст. було розділено соціальне та карне кі гетто на індустріальній Півночі та новітня методика, питання, із постанням профспілок та соціальної ро­ сформована після 1970-их поєднанням гіпергетто та боти з одного боку, та кримінальних судів і виправної нейтралізаційної в’язниці.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

141


Політика покарання (уривки) Ерік Олін Райт Переклала Дарина Коркач Покарання за злочин Покарання за злочин є політичним актом. Він поля­ гає в застосуванні фізичної сили з боку держави для контролю життя людей, визначених нею як правопо­ рушники. Байдуже, чи основною метою позбавлення волі є «перевиховання» злочинця, чи стримування деяких видів поведінки, чи просто мстиве покарання нечестивих, усе-таки це політичний акт, адже для по­ збавлення волі злочинця застосовано організовану державну владу. Ідея, що всі акти ув’язнення є політичними, неза­ лежно від того, є арештант ґвалтівником, грабіжни­ ком банків чи молодиком, що ухиляється від призову, чужа американській ліберальній філософії.1 У тради­ ційному американському лібералізмі термін «полі­ тичний» обмежено стосунком до осіб, що ув’язнені винятково з політичних мотивів. Таким чином, люди­ ну, позбавлену волі за політичні переконання, як пра­ вило, будуть розглядати як політичного в’язня. Ця ж категорія буде включати як тих в’язнів, що засуджені безпосередньо за свої переконання, так і тих, що по­ збавлені волі під приводом якого-небудь іншого зло­ чину, наприклад, «змови з метою підбурювання до заколоту». У багатьох випадках особа, що ув’язнена за грубе порушення певних необґрунтованих законів, котрі є «політичними» за своєю суттю — наприклад, таких, що узаконюють сегрегацію в Південній Аме­ риці — буде сприйматись як «політично ув’язнена», особливо в разі порушення закону з політичних мо­ тивів. Політичним в’язнем, за певних обставин, може 1 У цьому обговоренні я буду використовувати термін «лібераль­ ний», аби описати політичну перспективу лібералізму, а не кон­ кретний комплекс державної політики або окремий тип полі­ тичної партії. В американській політичній традиції найпалкіші «консерватори» все ж дотримуються в основному ліберальної політичної філософії, тобто їх світосприйняття описується рад­ ше індивідуалістичними, ніж класовими термінами; вони вірять в існування особистих свобод та плюралістичного суспільства, а також вважають, що соціальні та політичні зміни мають бути реформістськими й еволюційними. Конкретна державна по­ літика як з боку республіканців, так і з боку демократів реа­ лізується відповідно до загальної філософської ліберальної традиції.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

вважатись особа, засуджена за порушення загально­ правових норм, але процес засудження в цьому ра­ зі характеризується очевидною несправедливістю — в таких випадках, як осуд складом білих присяжних чорношкірої людини за зґвалтування білої жінки. Але крім цих, радше особливих, обставин, в американ­ ській політичній теорії ув’язнених, як правило, не вва­ жають «політичними». Ліберальне розрізнення між ув’язненими за полі­ тичні переконання, а також несправедливо засудже­ ними, та тими, хто позбавлений волі за просте пору­ шення кримінального кодексу, врешті, є допустиме. Але з часом називання колишніх «політичних» в’язнів звичайними «злочинцями» робить незрозумілим зна­ чення покарання та політичну функцію, котру воно виконує в суспільстві.2 Темою цієї частини буде твердження про те, що ув’язнення кримінального злочинця є таким же по­ літичним актом, як і ув’язнення політичного активіста. Окремо від термінологічного аспекту політичного характеру всіх актів ув’язнення, згідно з тим, що засу­ джений порушує організований державний порядок, ув’язнення як політичний акт може можна сприймати у двох значеннях: 1) як конкретну форму, у  якій покарання реалі­ зується, та ступінь його жорстокості відповідно до конкретних правопорушень, що беруть до уваги для 2 Ліберальне розрізнення між політичним та кримінальним зло­ чинцем базується на ідеї природного права, що відіграє важ­ ливу роль у ліберальній політичній теорії. По суті ліберальні теоретики розрізняють два види позитивних прав (тобто, за­ конів та зареєстрованих практик): ті, що співзвучні (суголос­ ні) з ідеєю природного права і ті, що з нею не суголосні. Не­ справедливі, довільні, принизливі закони, а також ті, що можуть спотворювати в суді, вважають політичними. Існування таких норм зумовлене більше конкретною політичною реальністю, ніж приписами вічного природного права, та й, зрештою, такі норми взагалі законами не вважають. Особу, засуджену за по­ рушення природних прав (тобто справедливих та «хороших» законів), не вважають політично ув’язненою, тому що ця людина порушила норми, котрі є природними, а не політичними. Як­ що ж ідею природних прав відкидати як таку, що не приносить користі для розуміння державної дійсності і для усвідомлення функціонування правової системи в суспільстві, тоді ліберальне використання терміну «політичний в’язень» стає незначущим.

143


реалізації політичних принципів та варіюють серед політичних систем. 2) покарання як засіб стримування злочину, що є суттєвим інструментом соціального контролю з боку політичної системи. Покарання як засіб стримування Розуміння головної функції тюрем у суспільстві змі­ нювалось. Інколи їх сприймали як доброзичли­вий засіб для перевиховання неадаптованих індиві­дів, як засіб, що допомагає злочинцям віднайти кращий життєвий шлях. Непропорційну кількість чор­но­шкі­ рих та бідних людей в тюрмах може бути сприйнято як вказівку, ніби вони просто-таки більше потребу­ ють перевиховання, ніж представники білої раси та заможні люди. В цій перспективі тюрми більше схожі на лікарні, ніж на інструменти політичного контролю. Інший спосіб зображення тюрми — механізм соці­ альної помсти, або ж інституційного втілення моралі «око за око, зуб за зуб». З цієї точки зору тюрми втілю­ ють лють суспільства на правопорушення та змушують через покарання розплачуватись за них; але й у цій перспективі тюрми не сприймаються як механізми соціального контролю. Навіть якщо головною функ­ цією тюрем вважати просту ізоляцію «небезпечних осіб», то в’язниці можна вважати інструментами со­ ціального контролю в дуже обмеженому сенсі: у цьо­ му разі державна влада інспектує лише життя кон­ кретних «небезпечних осіб», мешканців тюрем; але в більшій спільноті, поза тюремними стінами, в’язниця все одно не вважається засобом контролю. І тільки якщо головним призначенням в’язниці вважати стримування від здійснення злочинних дій (deterrence), тоді функція тюрми як інструменту по­ літичного контролю стає зрозумілою. В  цьому ра­ курсі створення істотного фактору ризику в скоєнні злочину є фундаментальним призначенням в’язниці. В цій перспективі основною мішенню карного апа­ рату стає не конкретний невільник, а безліч людей у зовнішньому світі. Арештант у стінах в’язниці слу­ жить прикладом для загального населення: «Ось що з  тобою станеться, якщо ти порушиш закон». Як я стверджуватиму надалі, тюрми в будь-якій політичній системі забезпечують існування суспільного поряд­ ку, адже унаочнюють загрозу застосування суворих санкцій за порушення певних законів. Теорія, що розглядає ув’язнення як стримування, зазнала значної критики. Дослідження під  назвою «Стри­мувальний ефект карних санкцій», здійснене Ca­ li­for­nia Assembly Office of Research (CAOR), засвідчило, що більшість людей не боїться конкретного покаран­ ня за різні злочини. Окрім того, більшість опитаних

144

зазначили, що внутрішній контроль поведінки був би значно важливішим, ніж зовнішній контроль (пока­ рання) у стримуванні від скоєння злочину. Загальний висновок дослідження був таким: «Можна доводити, що найкращим стримувальним засобом від скоєн­ ня злочину був би розвиток соціальних систем, котрі зміцнили би внутрішній контроль громадян, а не за­ лежали б винятково від ступеня жорсткості покарань або ж від більш правочинних службовців. Коротше кажучи, стримування — це погляд людини на саму себе як на законослухняну та відповідальну особу, котра утримається від скоєння злочину, а  не лише узаконена санкція, що її застосовує третя особа від імені держави». (CAOR 1968a: 16) Багато криміналістів вважає, що страх тюремно­ го ув’язнення має мінімальний стримувальний ефект, адже більшість людей раціонально не оцінюють ри­ зики під час скоєння злочину. Люди часто ігнорують паски безпеки в автомобілі, продовжують палити (ку­ рити) цигарки, знаючи про можливість виникнення ракових пухлин, але, все-таки відганяють свої страхи переконанням «Це не може статись зі мною». Як ви­ пливає з цієї логіки, від скоєння злочину людей стри­ мують не так зовнішні санкції, покарання, як внутріш­ ній контроль, відчуття провини та повага до закону. Наведена концепція існування внутрішніх та зов­ нішніх санкцій, що можуть впливати на людську по­ ведінку, обмежена. В першому розділі згадано,1 що моральні засади, котрі впливають на рішення, скою­ вати злочин чи ні, не завжди є простими. Часто осо­ бистістю керують саме спірні етичні важелі. За пев­ них обставин внутрішній контроль навпаки сприяє, а не запобігає скоєнню злочину, особливо коли мо­ ва йде про політично мотивоване правопорушення. І, що особливо важливо, доки людина серйозно не замислюється над скоєнням злочину, вона вважати­ ме, ніби саме внутрішній локус контролю відвертає її від правопорушення. Імовірно, що власник будинку в повчальному тоні заявлятиме, ніби він ніколи б не вдерся до чийогось будинку, адже це неправильно. Страх покарання, сказав би він, ніяк не стосується да­ ного судження. І лише коли скоєння злочину стає ре­ альною можливістю, ризик покарання актуалізується. Наразі усе ще дискусійним є твердження, що на­ віть для бідних та пригноблених страх покарання не є ефективним засобом стримування. Щорічно близько 30% всіх молодих чорношкірих чоловіків мають сер­ йозні підстави для зустрічі з судовою системою; цей факт можна інтерпретувати як свідчення абсолютної неефективності в’язниць та інших форм покарання 1 Мова йде про повнотекстовий варіант праці Еріка Оліна Райта, уривки з якої подано на цих сторінках. Див. Wright (1973). — Прим. пер.

Ерік Олін Райт. Політика покарання (уривки)


як засобів стримування від скоєння злочинів. Про­ те наведене твердження передбачає наявність лише однієї дилеми: скоювати злочин чи ні. Натомість кон­ кретні види правопорушень є більш значущими. Тоді як загроза покарання може не впливати на рішення особи, чи переступати межі закону, не виникає дис­ кусії про те, чи ризик покарання більше впливає на вибір способу порушення закону. Найбільш прибутковими місцями для пограбувань є банки великих міст, проте вони стають мішенями грабунків набагато рідше, ніж бензозаправні пункти, точки продажу міцних напоїв та окремі особи. У 1969 році середня сума банківських пограбувань стано­ вила більш ніж $ 4500, в той час як середня сума так званих вуличних крадіжок (highway robbery) склада­ ла $ 175. Однак лише піввідсотка всіх крадіжок були пограбуваннями банку, в той час як 55% становили вуличні крадіжки (Uniform Crime Reports, 1969: 105). Важко повірити в те, що грабіжники відчувають силь­ ніший моральний припис не грабувати банків. Знач­но очевиднішим виглядає пояснення, ніби банки краще охороняються, а ФБР повністю розслідує банківські крадіжки. Відповідно до цього існує значно більша ймовірність бути спійманим, або ж і вбитим, під час спроби пограбувати банк. Той факт що середня сума вкрадених грошей становить всього $ 288 — данина ефективності каральній системі в якості засобу стри­ мування. Стримувальну функцію в’язниць відображає еко­ номіка тюремної cистеми. В 1966 році в Каліфорнії річна вартість утримання злочинця становила $ 2 400. Як було зазначено в спеціальному звіті CAOR: «Річна вартість утримання в середньому 5200 грабіжників протягом 1966 року становила $ 12 740 000 — біль­ ше, ніж подвійна безпосередньо оцінена сума всіх пограбувань, про були повідомлення в Штатах за вка­ заний рік. Якби всі ці ув’язнені перебували в суспіль­ стві, вони б могли скоїти «в середньому» 10 погра­ бувань протягом року і завдати шкоди власності, за приблизною оцінкою рівній вартості їх річного утри­ мання. 36- або 46-місячне ув’язнення, в більшості ви­ падків, перевищує безпосередню суму коштів за всю кримінальну кар’єру грабіжника». (CAOR, 1968b: 90) Якби увагу тюремної системи було зосереджено на людях, що перебувають у в’язниці — чи заради пере­ виховання, чи ж задля банальної їх ізоляції від інших членів суспільства — не було б жодного сенсу щорічно витрачати подвійну суму сукупної вартості вкрадено­ го на покарання злодіїв. З іншого боку, якщо основна функція в’язниць націлена на людей поза тюремними мурами, тоді такі витрати виглядають більш обґрун­ тованими. Якщо мета в’язниць полягає у стримуванні людей від скоєння небезпечних злочинів, в такому

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

разі витрати у $ 12 мільйонів доларів на позбавлення волі грабіжників дійсно є раціональними. Вплив каральної системи на вибір людиною спо­ собу порушення закону можна прослідкувати на при­ кладі інших форм крадіжок. Чорношкірий чоловік більш впадає у вічі в приміському районі проживан­ ня білошкірих людей середнього класу, ніж у гетто. Пожильці радше покличуть поліцію аби повідомити про «підозрілу поведінку» «бродяги» («волоцюги») і, найімовірніше, його підозрюватимуть у  пограбу­ ванні зі зламом, потенційно скоєному в цьому райо­ ні. Він знає дороги свого гетто набагато краще; він знає стиль життя тутешніх пожильців; він знає, як діє поліція. До того ж, імовірно, приміські будинки кра­ ще обладнані сигналізацією та хорошими замками, ніж орендоване майно в нетрях. Міські багаті апар­ таменти часто охороняє приватна поліція. Отже, на­ віть якщо багатшим полем для злочинної діяльності буде нерухомість у міському районі проживання бі­ лошкірих багатіїв, тут ризик бути спійманим значно вищий, і, як наслідок, більшість крадіжок буде скоєно в бідніших районах міста. Це одна з найзначніших іроній злочинності: існує більше шансів пограбува­ ти бідняка, ніж багатія, адже це легше та безпечніше. Для впливового багатія пограбувати безсилого бід­ няка тим паче легше та безпечніше — через споживчу фальсифікацію, утримання цін, кредитне шахрайство, і, побічно, через ухиляння від сплати податків. Різноманітні дані стосовно жертв злочинів під­ тверджують загальний висновок. За даними дослі­ дження кількості правопорушень серед різних полі­ цейських чиказьких дільниць у районі проживання «чорношкірих людей з дуже рівнем прибутку відбу­ лось у 35 разів більше серйозних злочинів спрямо­ ваних проти особи (включно з пограбуванням), ніж у районі проживання білошкірих людей з високим рівнем прибутку, та у 2,5 рази більше злочинів, спря­ мованих проти власності у пропорції на 100 тис. на­ селення (таблиця 1). Президентська комісія з питань правоохорони2 та Міністерство правосуддя3 повідо­ мили, що небілошкірі люди значно частіше стають жертвами у всіх категоріях злочинів, окрім крадіжки понад $50 (таблиця 2). Цей єдиний виняток можна пояснити тим, що більшість крадіжок понад указану суму відбувається в магазинах, а власники більшості крамниць, розташованих навіть у гетто чорношкірих, є білими людьми. Схожу модель можна виявити в да­ них щодо кількості жертв (victimization) за показни­ ком доходу (таблиця 3). Важливо звернути увагу, що кількість повідомлених випадків крадіжок зі зламом  

2 The Presidents Commission on Law Enforcement. — Прим. пер. 3 The Administration of Justice. — Прим. пер.

145


Таблиця 1. Кількість злочинів на 100 тис. мешканців у п’ятьох чиказьких поліцейських дільницях1 Особливості населення досліджуваного району

Білошкірі люди з зазначеним рівнем прибутків:

Чорношкірі люди з дуже низьким рівнем прибутків:

високий

середній та низький

високий та низький

перший район

другий район

Кількість злочинів проти особи, в т. ч. пограбування

80

440

338

1615

2820

Кількість злочинів проти власності

1038

1750

2080

2508

2630

Таблиця 2. Переслідування за расовими показниками (пропорція на 100 тис. населення) Правопорушення

Білошкіра людина

Небілошкіра людина

Зґвалтування із фізичним насильством

22

82

Пограбування

58

204

Напад за обтяжливих обставин

186

347

Крадіжка зі зломом

822

1306

Крадіжка

608

367

Викрадення автомобіля

164

286

Всього

1860

2592

Кількість респондентів

27484

4902

Таблиця 3. Кількість жертв за показниками доходу (пропорція на 100 тис. населення)2 Правопорушення

Прибутки:

$ 0—2999

$ 3000—5999

$ 6000–9999

Понад $ 10 000

Зґвалтування із фізичним насильством

76

49

10

17

Пограбування

172

121

48

34

Напад за обтяжливих обставин 3

229

316

144

252

Крадіжка зі зломом

1319

1020

867

790

Крадіжка на суму понад $ 50 

420

619

549

925

Викрадення автомобіля 3

153

206

202

219

3

1 При розгляді цієї таблиці варто мати на увазі дві статистичні похибки. По-перше, пограбування, що більш поширене в гетто, входить радше в категорію злочинів проти особи, ніж у категорію злочинів проти власності. Це сприяє більшій диспропорції в категорії зло­ чинів проти особи порівняно зі злочинами проти власності. По-друге, про злочини, скоєні в гетто, особливо про злочини, спрямовані проти власності, повідомляється рідше, ніж про злочини, скоєні в районах з вищим доходом. Так стається через наявність численних факторів, включно з антиполіцейськими нормами гетто, вищим рівнем страхування від крадіжок у передмістях тощо. Менша часто­ та повідомлень штучно створює різницю між рівнем скоєних проти власності злочинів у гетто та в районах проживання білошкірих людей з високими доходами. (Report of the National Advisory Commission on Civil Disorders, 1968: 134). 2 The Challenge of Crime in a Free Society (1967: 38). 3 Дані стосовно нападу за обтяжливих обставин, крадіжок та викрадання автомобілів спростовуються узагальненням, що бідні люди частіше стають жертвами злочинів, ніж заможніші люди. У випадку пограбувань та викрадень автомобілів легко пояснити очевидний виняток: більша частина крадіжок трапляється в крамницях, що можуть бути розміщені навіть у районах міста з високими показника­ ми злочинності, при чому власники цих крамниць є відносно заможними людьми. Відповідно, більша частина вкрадених автомобілів належатиме багатшій частині населення. Найбільш вірогідним поясненням частих нападів на осіб, котрі заробляють понад $ 10 000 є припущення, що вони частіше повідомляють про напади, ніж біднота.

146

Ерік Олін Райт. Політика покарання (уривки)


у людей, що заробляють менше $ 3 000 приблизно вдвічі більша, ніж серед людей, котрі заробляють більше $ 10 000, а кількість повідомлених випадків про пограбування приблизно у п’ять разів більша. Пояснювати більшу кількість жертв злочинів се­ ред бідних лише стримувальною функцією каральної системи було  б спрощенням. Важливо, що для бід­ няка, як правило, зручніше та легше вкрасти у тако­ го ж бідняка. Вищий рівень ризику у спробі крадіжки зі зломом у передмісті підсилює зручність крадіжки у бідняка в нетрях. Стримувальний ефект покарання також працює серед бізнесової злочинності та злочинності «білих комірців», але дещо в інший спосіб. Ризик покаран­ ня не визначає мішень злочину, а регулює кількість злочинів, яку особа вірогідно може скоїти. Розкра­ дання майна та ухиляння від сплати податків служать хорошою ілюстрацією. Коли бізнес-службовець ви­ рішує привласнити кошти, він стикається з питанням, яку суму привласнити. Якщо вкрасти багато, то відпо­ відно шанси бути впійманим та покараним зроста­ ють; якщо ж привласнити маленьку суму, то вкрадені кошти не варті хвилювань. Врешті-решт, розкрадач зупиняється на рівні, котрий здається йому найбез­ печнішим. Лоренс Цейтлін повідомив, що «…найоче­ видніше, більше 75% усіх службовців беруть участь у будь-якій формі розкрадання товару… Лишається фактом, що на підприємствах роздрібної торгівлі се­ редній рівень внутрішніх крадіжок становить від 5% до 8% платні типового працівника. В такий самий спосіб, у  випадку ухиляння від сплати податків, за­ гроза покарання, очевидно, не стримує багатьох лю­ дей від шахрайства стосовно величини прибутку; але це тримає людей у стерпних межах. У той час, коли люди незаконно перебільшують свої податкові пільги, вони рідко опускаються до точки, де вони не платять податків взагалі». (Zeitlin, 1971: 24) Таким чином, система покарання є реальним стри­ мувальним фактором, як для злочинців-багатіїв, так і для злочинців-бідняків. Тоді як загроза покарання може бути не дуже ефективною в  перешкоджанні кримінальній діяльності по суті, така загроза є потен­ ційною силою для регуляції кримінальної діяльності в менш загрозливий спосіб для збереження суспіль­ ного порядку. Гуманізація покарання та соціалізація суспільства Найґрунтовнішим аргументом з  боку критиків сис­ теми в’язниць у капіталістичному суспільстві є твер­ дження, що вона захищає експлуататорський, не­ справедливий соціальний порядок. Мова йде не про те, що тюрми за своєю суттю несправедливі, радше

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

вони є невиправданими у випадку, коли обслуговують інтереси малої частини населення. З цього найголо­ внішого аргументу випливає фундаментальний ви­ сновок: суспільство потребує таких радикальних змін, при котрих державні інститути (включно з тюрмами) служили б інтересам всіх людей, а не тільки еліті. Со­ ціалізм надає контекст, у котрому ця трансформація стає можливою. Перш ніж перейти до дискусії стосовно природи покарання в  соціалістичному суспільстві, важливо з’ясувати, що я вкладаю в поняття «соціалізм»: нада­ лі цей термін буде використовуватись для опису ско­ ріше динамічних, аніж статичних процесів; соціаліс­ тичне суспільство в процесі свого становлення має бути радикально демократичним (radically demo­cra­ tic) та радикально еґалітарним (radically egalitarian). Під терміном «радикально демократичний» я маю на увазі, що політична влада належить народу, а не політичній еліті, байдуже, чи це бюрократична, пар­ тійна чи економічна еліта. Під терміном «радикально егалітарна» я маю на увазі, що класові, расові, ґен­ дерні розрізнення набагато менше впливають на розподіл ресурсів, користування владою та на мо­ делі життєвих можливостей. Взявши до уваги оби­ дві названі концепції, в такому суспільстві контроль над економічним життям та державою здійснюється народом, і не на ґрунті спадкової стратифікації, а на основі узгодженої співучасті в реалізації колектив­ них цілей.1 Варто зауважити, що визначення соціалізму ви­ кликає багато запитань. Яким чином влада може знаходитись у руках суспільства? Чи не є важливою технократична еліта для безперешкодного розвитку сучасного індустріального суспільства? Хіба не бу­ дуть завжди існувати амбіційні люди, котрі намага­ тимуться домінувати над іншими? Всі ці питання про­ демонстрували свою проблематичність під час спроб побудови соціалізму в таких країнах, як Радянських Союз, Куба та Китай. І я не можу претендувати на цілковите знання відповідей; справжні рішення цих проблем з’являться в процесі появи подальших спроб побудови соціалістичного суспільства. На цей момент лише зрозуміло, що саме з цими труднощами будьяке соціалістичне суспільство муситиме боротися. Моє припущення полягає в тому, що всі ці пробле­ 1 Наразі жодне суспільство не втілило цих принципів, тож досі незрозуміло, чи перебуває якась із громад у «процесі транс­ формації до радикально демократичного та радикально егалі­ тарного». В різні часи експерименти на Кубі, в Китаї та в Радян­ ському Союзі здавались такими, що перебувають на шляху до втілення таких задумів. Звичайно, всі ці країни зробили ве­ личезні кроки у напрямі до досягнення рівності. Однак їхній поступ у бік названих цілей не був непохитним, тож не варто розглядати їх як послідовні моделі соціалістичного суспільства.

147


ми можуть бути вирішені в напрямку побудови ради­ кально демократичного соціалістичного суспільства. Ґрунтуючись на цьому розумінні соціалізму, давайте спробуємо розглянути аспект покарання у соціаліс­ тичному суспільстві. Соціалізм не усуне політичну потребу в існуван­ ні в’язниць у будь-якій з форм. У передбачуваному майбутньому навіть найпрогресивніші соціалістичні суспільства зіткнуться з серйозними проблемами со­ ціального конфлікту та соціального контролю; ймо­ вірно, що в’язниці будуть частиною політичної стра­ тегії вирішення таких конфліктів. Однак, хоча тюрми й існуватимуть, cистема покарання буде функціону­ вати відповідно до принципів, відмінних від правил капіталістичного суспільства. Принципи покарання в соціалістичному суспільстві Покарання — це інструмент соціального порядку. По­ карання в соціалістичному суспільстві, особливо ув’яз­ нення, буде застосовуватись для запобігання злочи­ нів, що руйнують суспільну рівність та справедливість. Учинки, які загрожують фізичному існуванню людини, також підпадають під цю категорію, але важливими є правопорушення, що руйнують центральні інститу­ ти соціалізму. Злочини, що включають зловживання посадою та державною довірою для особистої виго­ ди будуть особливо серйозними. Покарання — зброя примусу з боку держави — буде позитивним інстру­ ментом у справі створення та підтримки соціалістич­ ного суспільства. Але цей принцип звучить дещо загрозливо. Якщо пріоритет буде зміщено в бік справедливості та ко­ лективних інтересів, існує реальна загроза посту­по­ вого руйнування ідеї індивідуального права. Створен­ ня соціального стану, за якого індивідуальні потреби та інтереси взаємодіяли б із колективними в цілкови­ тій гармонії — ось що є кінцевим ідеалом побудови соціалістичного суспільства. Перш ніж така гармонія виникне, між індивідуальним та колективним буде існувати напруження, а також матиме місце ігнору­ вання індивідуального заради користі колективного. Як тільки соціальну організацію буржуазного су­ спільства буде відкинуто, ідеологічному тискові буде піддано всі елементи так званої «буржу­азної» спра­ ведливості. Це означає, що багато цінностей класич­ ного лібералізму, зокрема центральні питання грома­ дянських прав та встановленого законного порядку, можуть бути відкинуті як цінності, пов’язані з класо­ вою структурою капіталістичного суспільства. Цілковита відмова від ліберальних цінностей є на­ слідком неадекватного аналізу природи «буржуазної» справедливості та суспільної справедливості в соціа­

148

лістичному суспільстві. Основними хибами буржуаз­ ного лібералізму були не принципи громадянських свобод, а спосіб їх інституціоналізації та соціальні умови, за яких вони реалізуються. Наявність належ­ ного встановленого законом порядку — це ґрунтов­ ний принцип, але в суспільстві, де багато людей без­ надійно бідні, ця норма втрачає свою вагу. В цьому сенсі доречним видається зауваження Анатоля Фран­ са: «Закон, у своїй величній рівноправності, однаково карає як багатих, так і бідних: чи за ночівлю під мос­ том, чи за жебрацтво, чи за крадіжку хліба». Ситуація, коли бідняка звинувачують у крадіжці шматка хліба, або в пограбуванні будинку — це реалізація встанов­ леного порядку, котрий, тим не менш, не зменшує гні­ тючу атмосферу системи; більше того — така ситуація лише систематизує цей утиск. Головна помилка наяв­ ної правової системи полягає не в ідеї встановленого правового порядку, а в соціальному контексті, де цей законний порядок реалізується. Головні цінності ліберального правосуддя (наяв­ ність установленого законного порядку, конфронтація скаржників, ведення судового процесу суддею, прин­ цип наявності судового наказу про передачу арешто­ ваного до суду для належного судового розгляду) та пов’язані з ними цінності громадянських свобод (сво­ бода слова, свобода вільного зібрання тощо) повною мірою можуть бути реалізовані тільки там, де в на­ ріжним каменем є соціальна справедливість. Інакше кажучи, соціалізм створює такий су­спільний контекст, у якому можна реалізувати цінності класичного лібе­ ралізму. Слушно також, що суспільне правосуддя, як і тепер, має стояти на захисті індивідуальної справед­ ливості. Під час судового процесу в соціалістичному суспільстві важливим буде, що права підсудного захи­ щатимуть, а судовий процес буде справедливим: аби слугувати цілям суспільного правосуддя покарання має бути справедливим відносно всіх індивідів. Покарання є виключно політичним актом. В усіх суспільствах ув’язнення та  інші форми покарання з  бо­ку держави по суті є політичними діями. Але такий політичний підтекст зазвичай прихований. В американському суспільстві тюрми зображують як інституції, що служать справі захисту «суспільства» й «перевиховують» зіпсованого індивіда тощо. Про класовий інтерес, який обслуговує злочинна система правосуддя, чітко ніколи не говорять. Однією з цен­ тральних норм соціалістичного суспільства є прин­ цип, за яким роль суспільних структур має бути зро­ зумілою до кінця. Люди мають знати про політичну роль репресивних державних апаратів, зокрема тю­ рем. Соціальні цілі, які обслуговує система покарання, і політичні міркування у використанні тюрем мають бути врешті прояснені.

Ерік Олін Райт. Політика покарання (уривки)


Суб’єкт злочину не несе повної відповідальності за свою провину. Частиною соціалістичного принципу ясності є усвідомлення того, що особа — це частина колективу, і цей колектив має нести певну частку від­ повідальності за індивідуальні провини. Злочин бу­ де вважатися колективною проблемою, а не «невда­ чею» окремого індивіда, і громада буде зобов’язана як вирішувати питання наявності колективних про­ блем, так і  карати окремих членів своєї спільноти за помилки. На практиці це означає, що покарання членів суспільства супроводжуватиметься вивченням загальних проблем, із якими зіткнулась громада на прикладі конкретного правопорушення. Приміром, так званий звичай критичних і самокритичних збо­ рів («criticism / self-criticism») в КНР, крім усього ін­ шого, свідчить також про спробу встановити певний рівень колективної самокритики у відповідь на інди­ відуальну провину.1 Злочин у цьому випадку береть­ ся за повчальний приклад для всієї спільноти та для конкретного злочинця. Якщо колективний самоана­ ліз відбувається безперервно, а не тільки в як реак­ ція на кризові ситуації, то він може стати важливим елементом у справі зміцнення соціалістичної свідо­ мості та соціалістичних інституцій. Покарання має бути демократичним. Якщо «ра­ дикально демократичний» елемент визначення со­ ціалізму містить морально-правове значення, то ре­ пресивні державні апарати — поліція, суди, система покарання — мають бути під контролем народу. […] Зрештою, сам каральний апарат треба контролю­ вати демократично. Найпростіше покарання, ко­ тре ґрунтуватиметься на вироку спільноти, потрібно утримувати в межах громади щоразу, коли це мож­ ливо. У випадках, коли необхідні більш жорсткі за­ ходи, як довготермінове ув’язнення, важливо, щоб покарання не було підконтрольне нескінченній не­ стримній бюрократії. Певні форми владного народ­ ного тюремного нагляду були б необхідними задля уникнення ситуації беззаконня (lawlessness), що опи­ сана в одинадцятому розділі.2 Названі п’ять принципів головним чином зосеред­ жуються на загальних суспільних цілях покарання

в соціалістичному суспільстві. Використання соціа­ лістичних принципів у внутрішньому функціонуван­ ні в’язниць становить складнішу проблему; будь-яка дискусія з цього приводу неминуче матиме спекуля­ тивний характер. У цій книзі сучасну американську в’язницю піддано критиці як принизливу та дегуманізуючу інституцію. Існує спокуса сказати, що в соціалістичному суспіль­ стві в’язниці автоматично відрізнятимуться: ніби вони поважатимуть ув’язненого як людину, гарантуватимуть дотримання прав ув’язненого та даватимуть йому ре­ альну частку повноважень. Але не обов’язково буде так. Поза всяким сумнівом, за історичних спроб ство­ рення соціалістичного суспільства тюрми та трудові табори не уникли більшості принизливих та варвар­ ських рис, що притаманні в’язницям капіталістичного суспільства. Проблема внутрішньої діяльності карних установ у соціалістичному соціумі міцно пов’язана з соціаліс­ тичною теорією злочину. В  есе «Проблеми, що ма­ ють стосунок до належного вирішення суперечнос­ тей серед людей» («Problems Relating to the Correct Handling of Contradictions Among the People»), Мао Цзедун проводить розрізнення між двома категорі­ ями злочинців: тими, хто є «ворогами народу» або «класовими ворогами» та тими, хто просто демон­ струє відсутність соціалістичної свідомості. Каральна система в Китаї розрахована на вирішення обох типів злочину в дуже різний спосіб. Правопорушення, що відображають хибну класову свідомість, вирішують­ ся за допомогою критичних та самокритичних збо­ рів політичної освіти, громадського нагляду та різних форм м’якого арешту (короткотермінове вигнання зі спільноти, трудові табори тощо). З іншого боку, з «во­ рогами народу» обходяться дуже жорстко. Їх пересе­ ляють у трудові табори або в’язниці, і в цьому випадку «перевиховання» відбувається в примусовій, маніпу­ лятивній формі.3 Характерна різниця в поводженні з різними кате­ горіями злочинців, що становлять серйозну загрозу для суспільного порядку (тобто з класовими ворога­ ми) та з  правопорушниками, що вчинили провини

1 Концепт «критики та самокритики» стосується двох вза­ємо­по­ в’я­за­них процесів. З одного боку, спільнота критикує правопо­ рушника і очікує від нього аналізу своїх помилок. З іншого бо­ ку, громада, подібно до злочинця, має критично поглянути на себе та використати реальний приклад правопорушника як на­ году усвідомити проблеми колективу. В кращому випадку цей процес забезпечує механізм, за допомогою якого спільнота може розвиватись, а її члени можуть вчитись жити й працювати разом; у гіршому випадку цей процес може виродитись у ри­ туальну сповідальну зустріч, у ході якої люди мають публічно визнати свою вину і не важливо, чи скоїли вони цей злочин.

3 Звичайно, не завжди просто застосувати це теоретичне роз­ межування на практиці. Деякі злочини підпадають під ту чи ін­ шу категорію неоднозначно. Якщо система правосуддя контр­ олюється політичною елітою, то ярлик «ворог народу» може стати не більш ніж прийомом для наступу на опозицію. Це од­ на з причин, чому радикальна демократія настільки важлива в якості частини ідеї соціалізму. Для додаткового обміркову­ вання системи правосуддя в Китаї див. Cohen (1968). Матері­ ал, що наводиться в першому розділі «Ideology of the Criminal Law» вказаної праці особливо доречний для розрізнення між класовими ворогами та злочинцями, що демонструють хибну свідомість.

2 Тут його не перекладено. Див. Wright (1973). — Прим. пер.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

149


з необережності («indiscretions») не властива винят­ ково соціалістичному суспільству. Як було наголоше­ но в другому розділі,1 в американському капіталістич­ ному суспільстві злочини, скоєні багатими людьми, розглядаються менш жорстко, ніж провини бідних. Замість ув’язнення, для контролю за кримінальною та напівкримінальною поведінкою найвищих рівнів американської еліти застосовується широке різно­ маніття неформальних та адміністративних санкцій (особливо штрафів).2 Окрім очевидної відмінності в трактуванні понят­ тя «класовий ворог», соціалістичне та капіталістич­ не суспільства відрізняються тим, що за соціалізму більш жорстке поводження з  класовими ворогами було б чітким політичним принципом. У ліберальнокапіталістичному суспільстві часто категорично запе­ речують, що взагалі існує різне ставлення до звинува­ чуваних, і, безсумнівно, таке розділення не становить частину формальної ідеології покарання. В соціалістичному суспільстві система правосуд­ дя не буде спантеличувати порожніми концепція­ ми «рівного ставлення до всіх»: зрозуміло, що одне поводження стосуватиметься злочинців, які стано­ витимуть серйозну загрозу для суспільного поряд­ ку, і зовсім інше ставлення буде до тих, хто просто не засвоїв цінності соціалістичного суспільства. Як і в інших аспектах соціалістичного правосуддя, полі­ тичне значення різного ставлення до злочинців буде явним та зрозумілим. Немає жодної гарантії, що в соціалістичному су­ спільстві до ув’язнених, що були визнані класовими ворогами ставитимуться з урахуванням їхніх грома­ дянських прав, із  гідним та гуманним ставленням. Вдосконалення тюремних умов та методів в соціа­ліс­ тичному суспільстві, без сумніву, зіштовхуватиметься із перешкодами розподілу ресурсів, засобів стриму­ вання та внутрішнього контролю, що добре знайомі в’язницям у капіталістичному суспільстві. Зараз не­ можливо передбачити, як ці питання буде вирішено і як в’язниці майбутнього соціалістичного суспільства функціонуватимуть. 1 Тут його не перекладено. Див. Wright (1973). — Прим. пер. 2 Існує цікава подібність між певними неформальними та адмі­ ні­стративними стягненнями, що використовуються стосовно еліти в капіталістичному суспільстві та видами покарань, що застосовуються до представників робітничого класу в  соці­ алістичному суспільстві. Судовий наказ про постійний аудит бухгалтерських книг корпорації, яка визнана винною в подат­ ковій фальсифікації, схожий на санкцію громадського нагляду («community surveillance») за безвідповідальними працівника­ ми в соціалістичному суспільстві. Зумовлений провиною з не­ обережності перехід корпоративного службовця на скромну посаду схожий на китайську правову санкцію вигнання праців­ ника в сільську громаду за певні проступки.

150

Сучасна дискусія з приводу того, якими мають бу­ ти репресивні в’язниці, стає набагато змістовнішою в  контексті соціалістичного суспільства. В  соціумі, де кара як суспільна ціль є невиправданою, навіть найслабший рівень репресії є безпідставним. Але не варто говорити, що простий арешт є несправедливою санкцією в такому суспільстві. Деякі особи настіль­ ки небезпечні, що відокремлення їх від загального населення буде справедливим у будь-якій громаді.3 Але репресія — покарання, що служить інструментом суспільного контролю — виправдане лише тоді, коли суспільна мета покарання справді бажана, коли пока­ рання слугує захисту справедливого та рівноправного суспільства.4 Незважаючи на відсутність соціалістич­ них гарантій того, що тюремні умови неодмінно бу­ дуть кращими за нинішні, все ж таке протиставлення створює політичний та моральний контекст, у якому проблеми тюрем можна конструктивно вирішити. Сполучені Штати Америки далекі від трансформа­ ції в напрямку побудови соціалістичного суспільства. Сьогодні конкретна проблема ув’язнених — не пере­ будова в’язниць у майбутню революційну еру, а ви­ рішення питання гнітючої реальності своїх життів сьогодні. Понура атмосфера глибоко вкорінена у вну­ трішні владні стосунки в тюрмах та в їхню роль в аме­ риканському суспільстві. Оскільки тюремний рух стає елементом у  внутрішній правовій боротьбі в  меж­ ах в’язниці, він може стати початком пом’якшення жорсткості тюремного режиму. Перетворюючись на ширший радикальний рух, він допоможе створити соціальні умови, за яких в’язниці нарешті зазнають фундаментальної трансформації.

3 Очевидна потреба відокремити від суспільства декількох інди­ відів, котрі небезпечні патологічно — божевільний ґвалтівник дітей, масовий убивця — часто використовується як аргумент на виправдання існування всієї тюремної системи в сучасному суспільстві. Існування таких осіб можна виправити примусовим ув’язненням у психіатричних лікарнях, але заледве таких ін­ дивідів може виправити детально розроблений репресивний апарат, судова та поліцейська системи, що спрямовані на збе­ реження наявного стану речей. Icнування особливо небезпеч­ них індивідів жодним чином не може виправдати приниження та пригноблення тюремного життя. 4 Часто кажуть, що «мета не виправдовує засоби». Це наївний погляд на моральні суперечності, закладені у взаємозв’язок між цілями та засобами. Окрім ситуацій, в котрих засоби по суті нешкідливі, існують лише цілі, що можуть їх виправдати. Якщо цілі морально неприпустимі, то не існує жодних засобів, котрі би могли ці цілі виправдати. Ув’язнення раба за спробу втечі та здобуття свободи необґрунтоване, незважаючи ні на пристойність умов утримання, ні на справедливість судового процесу. Такі ж засоби стають справедливими у разі, коли за­ стосовуються для реалізації суспільних цілей захисту справед­ ливого та рівноправного порядку.

Ерік Олін Райт. Політика покарання (уривки)


Посилання California Assembly Office of Research (CAOR), 1968a. «The Deterrent Effects of Criminal Sanctions», [for the Assembly Committee on Criminal Procedure], May. CAOR, 1968b. The California Prison, Parole and Pro­ bation System. Cohen, J. 1968. The Criminal Process in the People’s Republic of China, 1949–1963. Cambridge: Har­ vard University Press. Report of the National Advisory Commission on Civil Disorders, 1968. Washington, D.C.: US Govt. Print. Off.

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

The Challenge of Crime in a Free Society, 1967. Washington, D.C.: US Govt. Print. Off. Uniform Crime Reports, 1969. Crime in the United States. Issued by J. Edgar Hoover. Wright, E. O., 1973. The Politics of Punishment: A Critical Analysis of Prisons in America. New York: Harper and Row and Harper Colophon Books. Zeitlin, L. 1971. «A Little Larceny Can Do a Lot for Employee Morale», Psychology Today, June.

151


«Криміналізація соціальних проблем — це невід’ємна риса неолібералізму» Інтерв’ю з Еріком Оліном Райтом — Наразі більшість українських студентів вступає на факультети соціології, аби згодом влаштувати своє життя у галузі маркетингових досліджень та комерційної соціології. А ось ваше прізвище часто зга­ дують у  зв’язку з  поняттям «критична соціологія». Розкажіть, чому саме цей науковий аспект став для вас актуальним? Яку роль має сучасний соціолог? — Для соціолога не існує якоїсь особливої «ролі», як і для інтелектуала взагалі. Питання варто поставити по-іншому: чи можуть соціологи відігравати важливу роль у справі критики суспільства? Відповідь на це запитання доволі проста, звичайно, що «так». Якщо ви вважаєте, що соціальні інституції впливають на до­ бробут людей, або ж вірите, що наявні інституції шко­ дять людським життям, тоді важлива роль соціолога полягає в нещадній критиці таких інституцій. Однак, така критика не повинна розглядатись як езотерич­ на, дискусійна та периферійна практика. Наприклад, ніхто не каже, що діяльність вченого-біолога, котрий вивчає захворювання, щоб знайти ліки, це щось особ­ ливе. Причиною дослідження природи всіляких хво­ роб є те, що вони підривають людське здоров’я, і саме тому ми прагнемо зрозуміти причини, котрі їх викли­ кають, а також знайти можливість їх знешкодження. Критичний соціолог робить щось подібне стосовно соціальних інституцій, котрі шкодять суспільству. — Ваша концепція «критичної соціології» відрізня­ ється як від комерційної соціології, так і від академіч­ них праць, що претендують бути «вільними від цін­ ностей». Чим Ваша «емансипативна соціальна наука» відрізняється «публічної соціології» Майкла Буравого чи «ангажованої соціології» П’єра Бурдьє? — У принципі, ніхто з нас не може бути вільним від цінностей: вибір тем та проблем для вивчення зу­ мовлюється ціннісними аспектами. Знову-таки, таке твердження справедливе і щодо лікарів-дослідників. Я обираю теми та проблеми на основі моєї відда­ ності цінностям людського здоров’я та егалітарної концепції соціальної справедливості. Я вважаю, що зможу захистити свої погляди на ці нормативні пи­ тання, навіть якщо їх спростовуватимуть. Такі ціннос­ ті зумовлюють вибір тем, над якими я працюю, але

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

вони не визначають кінцеві відповіді на поставле­ ні питання. Наразі я досліджую інституції соціальної економіки Квебеку. Я вивчаю це питання, тому що ві­ рю, що ці інституції збільшують простір рівноправ’я та демократії в капіталістичних економіках, і тому я прагну з’ясувати чи так це насправді. Я не хочу, аби мої цінності вплинули на кінцеву оцінку функціону­ вання цих інституцій. Я не хочу вибирати тільки ви­ гідні для себе факти, аби «довести» позитивність цих інституцій тільки тому, щоб я б хотів виявлення таких позитивних результатів. Можливо, таких результатів і немає. Можливо, їх очевидний позитивний вплив (згідно з моїми власними цінностями) є ілюзорним. Якщо це так, то я хочу вивчити дане явище. Тож, мої дослідження «вільні від цінностей» в такому ключо­ вому сенсі: я намагаюсь не видавати бажане за дій­ сне, уникати самообману, тобто нівелювати вплив моїх цінностей на достовірність кінцевих висновків. Як все це пов’язано з публічною соціологією та ангажованою соціологією? Це, звичайно, ангажова­ на позиція: я вважаю, що виробництво знання по­ тенційно братиме участь у перетворенні цього світу, а  не простого його описання. Це співзвучно з  іде­ єю публічної соціології, але не тотожне їй: публічна соціологія визначається характером цільової ауди­ торії — власне, «публікою» — та характером діалогу між соціологом та цієї аудиторією. Моя соціологічна практика складається як з професійної та критичної соціології, так і з соціології публічної. — Чи бачите Ви перспективи зміцнення марксист­ ської традиції в соціальних науках? У якій формі? Які напрями, тематика, питання чи автори зараз най­ більш актуальні і перспективні? — Перспективи зміцнення марксизму в соціальних науках багато в  чому залежать від подій у  світі та конкретних течій всередині академічної спільноти. Велика частина сучасних дискусій глибоко пройнята ідеями марксизму, навіть якщо вони втратили свій зв’язок з марксизмом як з самодостатньою теоретич­ ною структурою. Наприклад, на дискусії щодо глоба­ лізації дуже вплинули марксистські ідеї. Обговорення кризи, недієздатності держав, могутності фінансового

153


капіталу, маргіналізації тощо зобов’язане своїм існу­ — Звичайно, криміналізація соціальних проблем ванням марксизмові. Тож, у певному сенсі марксизм являє собою обличчя неолібералізму — у розумінні все ще живий і почувається добре. широкого політичного та ідеологічного наступу на Що насправді змінилось, так це ототожнення кри­ ідею «позитивної держави»1 (affirmative state) та ба­ тичних соціологів та інших з марксизмом як таким. Я жаність об’єднавчого класового компромісу. Це при­ не певний, наскільки це має значення. Певною мірою родне продовження ідей, ніби держава не повинна постійна тенденція в  минулому ліво-орієнтованих заважати розподільчому ефектові ринків та ніби вчених пов’язувати все з Марксом та шукати підтвер­ «вільні» ринки є оптимальним вирішенням проб­лем дження своїх ідей в роботах Маркса була перешко­ економічного розвитку. Репресії — це природна від­ дою. Це, звичайно, підживлювало таку інтелектуальну повідь на соціальні порушення та проблеми, спричи­ практику, що посилює схильність до догматизму, а не нені фундаментальною вірою в ринок. до теоретичної відкритості. У будь-якому випадку, що — У Вашій праці «Політика покарання» (перекладе­ насправді важливо, так це чи існує серйозне антика­ ні уривки з якої ми представляємо на суд українських піталістичне мислення, класовий аналіз та критика читачів) Ви досить детально описуєте цілісне аме­ капіталістичної держави. риканське суспільство. Які його аспекти залишають­ — Станом на сьогоднішній день які практичні ви­ ся актуальні й сьогодні (через 37 років після виходу сновки можуть бути зроблені з  Вашого класового праці), а які — суттєво змінились? аналізу? Де можуть знайти своє місце люди, котрі — Ви знаєте, я не перечитував свою «Політику по­ займають «суперечливі класові позиції» в ситуації су­ карання» вже близько 35 років, тож я не пам’ятаю часної економічної кризи і які класові конфлікти це точних формулювань. Але наразі я спробую оглядо­ може викликати? во охарактеризувати зміни в Сполучених Штатах між — Головний практичний висновок з мого своєрід­ часом виходу книжки та сьогоденням: Суспільство Сполучених Штатів зостається гли­ ного класового аналізу, я вважаю, стосується все більшої нестабільності та непевності життєвих пер­ боко капіталістичним як за своєю економічною струк­ спектив для людей, що перебувають в  суперечли­ турою, так і  за культурними рисами. З  70‑х років вих класових позиціях. Об’єднавчі механізми, що відбувся певний відступ від концепту «позитивної пов’язували інтереси таких людей з капіталом, значно держави» — держави, котра відіграє надзвичайно ак­ ослабли. Кількість робочих місць «середнього класу» тивну роль у створенні громадських благ та регуля­ значно скорочується у пропорції до робочих місць на ції ринкових механізмів. Хоча неоліберальна ілюзія вершині та знизу піраміди розподілу доходів. Таким вільних відкритих ринків не виправдалась, все ж дер­ чином, стабільність форм класового компромісу, за­ жава відіграє значно менш важливу роль в управлін­ кріплених у суперечливих позиціях, значно ослабла. ні й пожвавленні економічної діяльності та боротьбі З іншого боку, на політичному рівні не виникає яко­ з її негативними наслідками, ніж це було на початку їсь послідовної альтернативної класової політики — ні 70‑х років. Разюче збільшилась нерівність. Найбільше поси­ у формі альтернативи для нової капіталістичної рів­ новаги, ні (навіть меншою мірою) класової політики лен­ня нерівності відбулось на верхніх суспільних альтернативи. Криза не провокує чітко окреслений щаблях — відношення середнього доходу 1% найба­ класовий конфлікт, якщо немає усвідомлення альтер­ гатших домогосподарств до медіанного значення нативи, окресленої класовими організаціями і при­ розподілу домогосподарств за доходом збільшила­ йнятої в якості програми боротьби; а цього якраз і не ся з  10:1 у  1979‑му році до 15:1 у  1989‑му році відбувається. У будь-якому разі, мені видається, що і в 2000‑му році ще зросла до показника 25:1. На люди, котрі займають суперечливі класові позиції мо­ противагу цьому, відношення сімейного доходу 95– 99‑х процентилів домогосподарств (тобто чотирьох жуть грати все більш реакційну, захисну роль. процентилів нижче 1% сімей найбагатших домогос­ — Деякі дослідники (зокрема, Лоїк Вакан) вважають 1 Термін «позитивна держава» Райт використовує для опису такої криміналізацію соціальних проблем одним з ключових, держави, «яка відіграє енергійну та позитивну роль у вирішенні визначальних елементів неоліберальної системи. Чи колективних проблем та сприянні реалізації громадських ці­ згодні Ви з цією думкою? Чи вважаєте за доцільне об­ лей» (Wright, E. O., Rogers, J., forthcoming. American Society: How It Actually Works. W. W. Norton: Ch. 18, «Taxation and the Affirma­ говорити цю проблему та альтернативи для пені­ tive State»). Райт розрізняє традиційне поняття «держава за­ тенціарної системи в рамках вашого проекту «Реаль­ гального добробуту» («welfare state») та «позитивна держава»: них утопій»? На які саме запитання соціологам варто на його думку перше звужується до сфери сприяння бідним звернути особливу увагу у цьому контексті? людям. – Прим. пер.

154

«Криміналізація соціальних проблем — це невід’ємна риса неолібералізму». Інтерв’ю з Еріком Оліном Райтом


подарств) до медіанного значення розподі­лу домо­ господарств за доходом зросло з 3,2:1 у  1979‑му до лише 3,9:1 в 1989, і до 4,4:1 в 2000‑му. Нерів­ ність між медіанним значенням розподілу домогос­ подарств за доходом та найнижчим квінтилем вза­ галі навряд чи змінилася.2 Висновок простий: знач­не зростання нерівності в Сполучених Штатах було обу­ мовлене зростанням доходів та багатства на найви­ щих рівнях економічної структури. Бідність досі є систематичним і дуже три­вожним питанням у Сполучених Штатах. Після досить різкого скорочення масштабів бідності в 60‑х роках, у 70‑х настала певна стагнація. Особливо приголомшливим є збереження дитячої бідності в такій багатій країні. З точки зору расової та гендерної нерівності, спо­ стерігається нерівномірність прогресу в даний період. Прогрес більш очевидний у  гендерних відносинах, ніж у расових, але навіть для останніх відбулось зна­ чне скорочення деяких форм нерівності, особливо в сфері розподілу професій та освітнього рівня. По­ вний опис нерівномірного процесу подолання ген­ дерних та расових нерівностей можна знайти в моїй книзі у співавторстві з Джоелом Роджерсом: «Амери­ канське суспільство як воно є насправді»,3 яку наразі готуємо до друку. У політичному дискурсі та в громадській сфері та­ кож відбувся значний зсув стосовно питання бідності та нерівності: від дискурсу, що хоча б частково брав до уваги структурні причини бідності, відбувся пере­ хід до риторики, котра особливо наголошує на про­ блемі «персональної відповідальності» та культурно­ му дефіциті. З 70‑х років різко зросла кількість ув’язнених та досягла одного з найвищих рівнів у світі. Ця репре­ сивна відповідь доповнює перехід до ідеології осо­ бистої відповідальності за свою долю. — Чи можете Ви порівняти описаний Вами аме­ риканський контекст з іншими суспільствами? Лоїк Вакан, наприклад, вважає, що сьогодні американська модель криміналізації бідності експортується на весь світ. Чи згодні Ви з цією думкою, і, якщо так, то, чому це відбувається? 2 Медіана — величина, що стоїть посередині числового ряду зна­ чень, розташованих або у  зростаючому, або у  спадному по­ рядку. Процентиль — значення, нижче якого потрапляє певний відсоток значень упорядкованого розподілу. Наприклад, 20‑та процентиль (також її називають нижнім квінтилем) змінної — це таке значення, при якому 20% значень змінної потрапляють нижче, ніж дане значення. — Прим. пер. 3 Wright, E.O., Rogers, J., forthcoming. American Society: how it actu­ ally works. W. W. Norton. Рукопис доступний за веб-посиланням: http://www.ssc.wisc.edu/~wright/ContemporaryAmericanSoicety. htm

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

— Криміналізація бідності — це дещо незграбна спроба опису складнішого процесу. У США все ще іс­ нує відмінність між «ганебною бідністю» та «поваж­ ною бідністю». До останнього явища відносять сім’ї, які важко працюють, влаштовуються на другу робо­ ту, скромно живуть, контролюють своїх дітей тощо. Їх боротьба позитивно оцінюється, також відбуваються публічні дискусії стосовно важливості надання соці­ альної підтримки «бідним, що працюють» (як і  на­ зивають таку категорію людей). Насправді, для цієї верстви населення, державні витрати дійсно знач­ но зросли у вигляді так званого податкового креди­ ту на трудовий дохід (Earned Income Tax Credit), кот­ рий надає значні податкові знижки для працівників з сім’ями, чиї доходи лишаються за межею бідності. Цей позитивний погляд на «поважну бідність» ком­ бінується з посиленням стигматизації та репресивної реакції на людей, що живуть в умовах надзвичайної злиденності, нужденності, котрі є абсолютно демора­ лізованими та маргіналізованими верствами. Їхній стан дійсно «криміналізується» через законодавчі заборони жебракувати, спати в парках, на вулицях тощо. Я не впевнений чи варто називати таку склад­ ну конфігурацію «криміналізацією бідності». Зараз припускається, що люди самі відповідальні за власні умови життя, а «поважні бідні», що тяжко працюють, здатні взяти власну долю в свої руки, і, тому, гідні по­ ваги та підтримки, в той час як «ганебних» бідняків потрібно репресувати. — У своїй книзі «Політика покарання» ви дуже пере­ конливо описуєте механізм критичних і самокритич­ них зборів у Китаї. Чи змінилась ця традиція в Китаї протягом часу панування вільноринкової економіки? Крім того, як Ви вважаєте, чи можливо реалізувати механізм критичних і самокритичних зборів в умовах американського громадянського суспільства, якщо по­ слабиться роль держави в засудженні та покаранні? — Звичайно, я (як і багато радикально налаштова­ них студентів 60‑х) мав дуже романтичне уявлен­ ня про традицію критичних і самокритичних зборів у Китаї часів Культурної революції. У ній я вбачав постійний діалог та обговорення проблем — критич­ не розв’язання проблем; проте, фактично, в більшості випадків це було засудження та примусова згода із довільними стандартами. Тому я б не виставляв дій­ сність самокритики в Китаї в якості зразка. В будь-якому разі, видається, що особливий вид стратегії соціального контролю, що втілювався через механізм критичних і  самокритичних зборів, зник у Китаї з переходом до ринкової економіки; на йо­ го міс­це прийшли конвенційні форми соціального контролю — поліція, в’язниці тощо. Ви запитуєте, чи

155


може в США який-небудь критично-самокритичний механізм якимось чином замінити державне насиль­ ство як форму соціального контролю? Думаю, навряд, якщо врахувати всі інші аспекти американської со­ ціальної структури. Насправді, для заміни чимось ін­ шим «ролі держави в засудженні та покаранні» необ­ хідні відродження спільнот та соціальна інтеграція разом з осмисленою перспективою корисної праці. Я не можу сказати з певністю, яку роль у цьому мо­ же відіграти якась версія самокритики, але, звичайно, вона не повинна мати нічого спільного із китайськи­ ми процесами Культурної революції. — Упродовж Вашої праці «Політика покарання» Ви наголошуєте на тому, що зміни в пенітенціарній сис­ темі неможливі без загальної трансформації всьо­ го суспільства. У той же час наприкінці роботи Ви говорите, що актуальними для ув’язнених є питання зміни хоча б тюремних умов. Як Ви гадаєте, чи таке звуження предмету протесту не призведе взагалі до консервації проблем пенітенціарної системи? — У пропозиціях реформ, що поліпшують життя лю­ дей, завжди присутнє спірне питання: чи робить по­ кращення умов життя людей систему пригноблення просто більш стерпною і чи не допомагає цим уві­ чнити її? Щоб відповісти на це питання, треба роз­ глянути альтернативи поміркованим покращенням. Розглянемо три можливості: 1. Якщо всі, хто зараз працює над поміркованим покращенням, відмовляться від цих зусиль і почнуть працювати над фундаментальними перетвореннями, тоді фундаментальні емансипаційні перетворення настануть скоріше, оскільки більше людей спільни­ ми зусиллями за них боротимуться. 2. Якщо умови залишатимуться жахливими (скрізь, де вони жахливі — у в’язницях, серед бідних прошар­ ків населення, в охороні здоров’я тощо), тоді люди в загальному будуть більш злими на систему і охочі­ ше боротимуться за її радикальне перетворення, і це збільшить ймовірність настання таких змін. 3. Якщо активісти відмовляться боротись за до­ сяжні помірковані покращення, то більшість людей не бачитимуть ніякої користі від радикальних акти­ вістів для свого життя; і це знизить імовірність того, що вони будуть залучені до боротьби за фундамен­ тальні перетворення. Безперечно, існують й  інші альтернативні варі­ анти. Я вважаю варіанти 1 та 2 неправдоподібними. Варіант 3 підтверджує історія: ті революціонери, ко­ трі відмовлялись від боротьби за покращення в сус­ пільствах, де прогресивні реформи були можливими, зрештою маргіналізувались. Я вважаю, що найімо­ вірніший сценарій для глибинних емансипаційних

156

перетворень — це поєднання того, що я зараз називаю проміжковими (interstitial) та симбіотичними страте­ гіями перетворень; 1 обидві ці стратегії покращують життя людей вже сьогодні, але намагаються робити це так, щоб розмивати наявні владні відносини і від­ кривати простір для майбутніх змін. Про це я деталь­ ніше розповідаю в Частині ІІ книжки «Як уявити ре­ алістичні утопії?».2 — Чи відбулися з моменту публікації Вашої праці якісь позитивні зміни в американській пенітенціарній системі, які можна приписати рухам за права в’язнів? — Насправді я не слідкував за цією проблемою, то­ му не можу дати компетентного коментаря. Мені зда­ ється, що здебільшого умови в американських тюр­ мах набагато гірші сьогодні, ніж коли я писав книгу: строки довші, перенаселення більше, служби для в’яз­ нів після звільнення працюють гірше тощо. Час від часу трапляються перемоги — наприклад, у  справі, яку розглядав каліфорнійський суд, котрий приписав державі покращити послуги в галузі охорони здоров’я для в’язнів. Проте, здебільшого, мені здається, що все стало ще гірше. — Яку роль питання пенітенціарної системи має посідати в порядку денному глобального антикапіта­ лістичного руху? — Звичайно, воно має бути центральною темою, оскільки надмірне використання ув’язнення створює деструктивну відповідь на економічну нерівність та соціальний занепад. Я вважаю, що варто концентру­ ватись як на альтернативних способах відповіді на проблему соціального безладу та злочинності в су­ часному світі (в’язниці vs лікування vs медична реа­ білітація vs пробація vs ефективні програми з пошуку роботи тощо), так і на ключовому питанні необхіднос­ ті перетворення соціальних структур, у яких в’язниці відіграють таку важливу роль. — СРСР був відомий репресіями, застосуванням тортур, жорстоким поводженням як зі звичайними 1 «Проміжкові трансформації спрямовані на створення нових форм соціальних можливостей у нішах, проміжках на пери­ ферії капіталістичного суспільства, тобто там, де на перший по­ гляд, вони не представляють безпосередньої загрози для пану­ ючих класів та еліт... Симбіотичні трансформації складаються зі стратегій, які розширюючи та поглиблюючи інституційні форми соціальних можливостей для народу водночас допомагають вирішити практичні проблеми, з якими зіштовхуються пануючі класи та еліти». (Wright, E.O., 2006. «Compass Point. Towards a Socialist Alternative». New Left Review 41: 122). — Прим. пер. 2 Wright, E.O., forthcoming. Envisioning Real Utopias. Verso. Руко­ пис доступний за веб-посиланням: http://www.ssc.wisc.edu/ ~wright/ERU.htm

«Криміналізація соціальних проблем — це невід’ємна риса неолібералізму». Інтерв’ю з Еріком Оліном Райтом


в’язнями, так і з політичними дисидентами, існуван­ ням концентраційних таборів… Сьогодні Росія по­ ступається лише США за кількістю в’язнів відносно до населення країни, а Україна посідає третє місце у Європі. Ліберальні правозахисники вважають поді­ бну криміналізацію багатьох сфер соціального жит­ тя «пережитками» радянського ладу, агітують за встановлення правової держави за західним зраз­ ком. Чи є це пояснення достатнім? На Вашу думку, наскільки успішними будуть зміни у цій площині, чи може бути корисним тиск міжнародної спільноти і контроль за дотриманням прав в’язнів, декриміна­ лізація дрібних правопорушень та протестної діяль­ ності? Яких позитивних змін можна досягти шляхом поміркованих реформ, а де необхідні більш радикаль­ ні зміни су­спільного устрою? — Те, що Сполучені Штати і Росія змагаються за пер­ шість у списку рівня наповненості в’язниць, свідчить, що «вер­ховенство закону» — це недостатнє вирішен­ ня цієї проблеми. У США досить сильне верховенство закону, хоча, звичайно, є й деякі зловживання, безпід­ ставні ув’язнення та арешти тощо. Проте відсутність верховенства закону не є причиною такого жахливого рівня ув’язнення. Це свідчить, радше, про відсутність публічної політики та демократичного обговорення напрямку розвитку суспільства. Отож, я, звичайно, ві­ рю, що правозахисні організації повин­ні тиснути на репресивні режими, змушуючи їх не так довільно та жорстоко застосовувати свої репресії. Проте, це не можна вважати замінником створення суспільства, в якому репресії відігравали б не таку всеохопну роль. — Нині з боку неурядових організацій, урядів та між­ народних структур дуже часто можна почути гасла «боротьби з бідністю». Які на Вашу думку, найопти­ містичніші приклади протидії криміналізації бідності і позитивного вирішення соціальних проблем, а яку ді­ яльність Ви вважаєте радше шкідливою, незважаючи на риторику «боротьби з бідністю»? — Найгірші форми боротьби з бідністю крутяться довкола програм, які зосереджуються на необхідності для людей нести «особисту відповідальність» за своє життя. Програми, які розглядають проблему бідності

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

головним чином як брак якихось рис характеру в бід­ них людей, і потім намагаються зарадити цій нестачі, видаються мені найшкідливішими, особливо якщо во­ ни зосереджуються на культурному дефіциті. Програми, котрі в певний спосіб надають бідним людям можливість діяти, дають їм реальні ресурси та силу для впливу, особливо, якщо ці ресурси нада­ ються в колективній формі, видаються мені найбільш позитивними. Одна з причин, чому я дуже підтримую програми безумовного базового доходу — особливо, якщо він встановлюється на досить високому рівні — це тому, що він надає можливість діяти. Безумовний базовий дохід надає людям можливість щось виро­ бляти, об’єднуватись та поєднувати працю та ресур­ си для колективних проектів. Мені подобаються за­ сновані громадами програми боротьби з  бідністю, які надають біднякам прямий доступ та контроль за реальними ресурсами й рішеннями, а не програми, контрольовані елітами. Деякі ініціативи боротьби з бідністю досить сум­ нівні з точки зору протиставлення між програмами особистої відповідальності та програмами реального надання можливостей. Мабуть, основна частина ри­ торики боротьби з бідністю в США концентрується на навичках та освіті. Ось як Обама окреслює пробле­ му бідності: ми повинні покращити навички бідних, щоб вони могли отримати гарно оплачувану роботу в ХХІ столітті. Низький рівень вмінь та освіти розгля­ дається як недолік бідних, і якщо ми виправимо цей недолік, тоді — як вважають — зникне бідність. Як­ що бідні матимуть кращу освіту, вони зможуть дійсно бути відповідальними за свою долю (згідно із цими міркуваннями). Я, звичайно, вважаю, що покращення рівня вмінь та освіти необхідна річ і нерівність в до­ ступі до якісної освіти — це окремий вид несправед­ ливості. Але я не вважаю, що це адекватний захід для боротьби зі злиденністю. Справжнє створення добре оплачуваних робіт має бути колективною відповідальністю, і в багатих кра­ їнах, таких як США, згадані роботи повинні бути до­ ступні людям незалежно від їхньої освіти. Для закріп­ лення такого стану речей потрібні зміни у владних відносинах.

157


Розділ 4. Рецензії


Впливовість і немічність в епоху шоків Оксана Дутчак Рецензія на книгу: Наомі Кляйн. Шокова доктрина (Klein, N., 2007. The Shock Doctrine: The Rise of Disaster Capitalism. London: Macmillan. — 558 p.)1

Що впливовішим (powerful) є бачення і груп, більшість із яких можна з легкістю віднести до певної тотальної системи чи логіки, […] представників транснаціонального класу (див. Kalb, то немічнішим (powerless) почувається читач… 2005: 195–196) чи гібридної космополітичної еліти Фредерік Джеймісон (Friedman, 2003) — цим феноменам приділено багато уваги з боку сучасної соціології глобалізації. Проте Наомі Кляйн — це відома сучасна історико-соціальна Кляйн додає ще один вимір до сприйняття правлячої журналістка, майстриня скандального журналістсько­ еліти, який рідко згадують у сучасних дебатах про ге­ го розслідування, одна з найбільш видатних і відо­ гемонію, — це академічний або think-tank вимір. мих критиків тенденцій розвитку сучасного суспіль­ Мілтон Фрідман і його послідовники є ключови­ ства. Вона стала знаменитою після публікації свого ми постатями книги — саме на них падає основний першого бестселера No Logo, який привернув багато удар звинувачення з точки зору автора. Як представ­ уваги з боку академіків, політиків і ширшої публіки. ники Чиказької школи економіки вони присвятили На мою думку, The Shock Doctrine стала логічним про­ свою академічну і політичну діяльність просуванню довженням критичної інтерпретації сучасного нео­ неоліберальної доктрини усіма можливими засобами. ліберального капіталізму, яка була представлена ще Щиро вірячи у свою правоту (так змальовує їх Кляйн), у першому бестселері. ці економісти спочатку зосередили зусилля на осно­ В наші часи часто можна натрапити на тверджен­ вному запитанні: яким чином треба застосовувати не­ ня, що ми живемо за шокуючої доби, або в епоху шо­ популярні заходи, щоб не спровокувати народного ків. Новий і дуже цікавий погляд на цю атмосферу бунту чи протестів? Авторка вважає, що «шокова док­ презентується у книжці Кляйн: вона розвиває ідею трина» і стала відповіддю, яку вони дали на це запи­ шоку до рівня домінуючої політично-економічної ло­ тання. В якості аналогії до економічної логіки шокової гіки останніх кількох десятиліть. Натяк на тему довгої доктрини вона наводить приклад психологічних екс­ й детальної історичної розвідки Кляйн можна знайти периментів 1950‑х років: логіку використання елек­ вже у підзаголовку книги. У ній переважно йдеться трошоку, сенсорної депривації й інтенсивних ін’єкцій про неоліберальний капіталізм як катастрофу сучас­ для того, щоб послабити психологічний опір для про­ ного світу шоків, або ж про нещастя і катастрофи як ведення допиту чи лікування. Як і експериментатори шлях шокуючого неоліберального розвитку. Від Чилі від психології, прихильники Чиказької школи керува­ до Іраку, від Росії до США, від Південної Африки до лися переконанням, що суспільство, як і людський ро­ Великобританії Кляйн відстежує логічний зв’язок між зум, може бути регресоване до стану tabula rasa, а вже неоліберальною економічною політикою та трагічни­ з цього стану воно може бути повністю вилікуване ми подіями в історії, такими, як перевороти й масові і відтворене так, як забагнеться. З метою послаблення вбивства, громадянські війни та природні катастро­ опору суспільства прийнятними методами вважалися фи, драматичні соціальні зміни й економічні кризи. як пряме втручання для створення кризової ситуа­ Цей логічний зв’язок варто пояснити детальніше. ції, так і непряме використання існуючих криз. Однак Для того, щоб упроваджувати радикальні інститу­ Чиказька школа не мала впливу в післявоєнні часи ційні зміни вдало, повинна мати місце певна кон­ кейнсіанства, а тому не могла випробувати шокову центрація влади та впливовості — в даному випад­ теорію на практиці. ку йдеться про економічний і політичний вплив. Як Шлях до її практичного застосування був знайде­ носіїв цього впливу, Кляйн згадує кілька інституцій ний через новостворений міцний альянс між транс­ національним капіталом та  офіційною політичною владою. Тому багато сторінок своєї книжки Кляйн 1 Книга доступна в російському перекладі: Кляйн, Н. 2009. Док­ присвятила дослідженню прямих і непрямих стосун­ трина шока. Становление капитализма катастроф. Моск­ва: Издательство «Добрая книга». — 656 с. ків між цими двома інституціями, які через зближення

Спільне (2010, № 1). Криміналізація соціальних проблем

161


сконцентрували у своїх руках як економічну, так і по­ літичну владу. Однак авторка не говорить чітко про існування і вплив цих зв’язків у часи першого застосу­ вання шокової доктрини — під час піночетівського пе­ ревороту і дальшого розвитку подій у Чилі в 1970‑х. Альянс, який Кляйн називає корпоратизмом, у розгор­ нутому вигляді з’являється на сторінках її книги, коли вона аналізує недавні події, такі як війна в Іраку та ураган Катріна. Тому виникає враження, що Чиказька школа та її шокова доктрина були основними причи­ нами катастрофічного розвитку капіталізму з 1970‑х років і до зламу століть. Більше того, в процесі читан­ ня досить важко зрозуміти, які процеси призвели до здійснення логіки шокової доктрини. Сучасні дослід­ ники (напр. Turner, 2003) часто вказують на кризу 1973 року як на причину неоліберального повороту, але Кляйн не зупиняється на цій причині й не наво­ дить інших. Тому після прочитання книги у мене за­ лишилось дивне відчуття тіні Фрідмана, яка нібито стоїть за всіма описаними в ній подіями. Проблему відсутності пояснень структурних при­ чин у The Shock Doctrine можна продемонструвати також на іншому прикладі: як авторка змальовує еко­ номічну сторону неоліберального шокового підходу. Вона чітко називає приватизацію, дерегуляцію та лі­ бералізацію в якості основних аспектів підходу, але не пояснює, чому саме таким засобам повсякчас на­ давали перевагу в кінці 20‑го століття. При читанні книги складається враження, що даний курс був при­ йнятий заледве не виключно через щиру віру в нього Фрідмана і через те, що такі заходи були надзви­чайно вигідними для впливового альянсу. Однак су­часний соціологічний критичний аналіз пропонує витончені­ ші пояснення причинно-наслідкових зв’язків у той пе­ ріод структурних змін. Наприклад, Девід Гарві (Har­vey, 2003) вводить концепцію накопичення через відчу­ ження власності (accumulation by dispossession), за допомогою якої він роз’яснює, що неоліберальні за­ ходи були застосовані в якості «компенсації хроніч­ них проблем надлишкового накопичення, що вини­ кає в  системі розширеного виробництва» (Harvey, 2003: 156). («compensation for the chronic problems of overaccumulation arising within expanded reproduc­ tion»). Цю концепцію можна піддавати критиці, однак через такого роду інтерпретацію, принаймні, можливо бачити глибинні процеси, що стоять за економічними проектами; в книжці Кляйн часто ж є тільки відчуття тіні Фрідмана. У зв’язку з цим виникає питання точки відліку, тоб­ то головного концепту будь-якого історико-соціаль­ но­го дослідження, який значною мірою впливає на пояснювальну здатність цього дослідження. У Гарві роль такого концепту грає накопичення через відчу­

162

жен­ня власності — відверто структурний феномен, що уможливлює бачення й  розуміння структурних причинно-наслідкових зв’язків, що стоять за соціаль­ ними процесами, які дослідник описує. У Кляйн роль центрального концепту відіграє сама шокова доктри­ на — ідея, але не структурний феномен, через що непосвячений читач навряд чи побачить глибинні причинно-наслідкові зв’язки за конкретними персо­ наліями чи особистими інтересами, на кшталт жадо­ би до збагачення. Незважаючи на ці недоліки, в The Shock Doctrine можна знайти блискучий історико-соціальний аналіз: у книзі представлено значну частину сучасних дебатів щодо неоліберальної глобалізації. Один із найціка­ віших уривків відсилає до дебатів навколо етнічних та релігійних конфліктів, які виникають у результаті негативного розвитку капіталізму. В цьому контексті Кляйн прямо говорить про сучасну систему апартеї­ ду в післявоєнному Іраку та Ізраїлі, а також про пев­ ний різновид економічного і політичного апартеїду, який виникає через зростання нерівності в доходах і в доступі до важелів політичного впливу. Через це все, як стверджує Кляйн, зростає напруження як між різними групами місцевого населення, так і на межі між місцевими мешканцями й іноземними представ­ никами чи групами. Таким чином, неоліберальна сис­ тема постійно відтворює цей тип конфліктів. Джона­ тан Фрідман доходить, певною мірою, до таких самих висновків у своєму аналізі поляризації між місцевою (indigenous) ідентичністю й економічною перспекти­ вою з одного боку, та космополітичною — з іншого. Альтернативну точку зору на такі реакційні тенденції висловлює Гарві (Harvey, 2005, розділ 3), розглядаю­ чи поширення націоналістичних настроїв як наслідок дилеми неоліберальної держави на глоба