Page 96

спільними зусиллями. Найголов! ніша з них — знову таки мої груди. Бо, тільки!но в Тусі з’являвся кава! лер, їй здавалося, що він витріща! ється на них, — згадувала Світла! на. — На п’ятому курсі я вийшла за! між за Олега з паралельного пото! ку. Кохання в нас було! Про таке кажуть — одне на мільйон. Ми з ним зняли квартиру, не далеко від університету, і так закінчували нав! чання. Зрозуміло, що це було схо! же радше на гуртожиток. Бо звідти не виводилися мої та його одног! рупники, і, звичайно ж, Туся зі сво! їми кавалерами, яких останнім ча! сом частенько міняла. Нас уже й не влаштовували такі гучні і часті ту! совки, хотілося більше бувати на самоті. Але відмовити друзям у від! відинах — здавалося неможливим. Усе затихло після закінчення університету. Однокурсники роз’їхалися по світу, розійшлися по роботах. Ми з Олегом також ки! нулися в інший світ — по!справ! жньому дорослого життя. Прихо! дили з роботи стомлені, приїж! джали з відряджень виснажені — було не до шумних зборищ. Але Туся до нас приїздила регулярно. Ми не могли одна без одної довго. Заміж вона не виходила — очікува! ла принца. І чим частіше приходи! ла Туся, тим більше нервував Олег. Йому не подобалося, що хтось сторонній — у курсі всіх сімейних справ. Я, як могла, доводила йому, що нас не можливо роз’єднати, для цього треба робити операцію розчленування. Тусю добре прилаштував на ро! боту її хрещений, і за два роки вона вже мала квартиру. Невелику, але одній їй, звичайно, вистачало. Це її неймовірно тішило. І своєю чер! гою дратувало Олега. Він не міг по! годитися з несправедливістю, що ми, працюючи тяжче, продовжує! мо знімати квартиру. Але, незважа! ючи на своє житло, Туся була пос! тійною нашою гостею. Та, власне, майже членом сім’ї. Мені того дня виповнилося двад! цять п’ять. Зранку Олег привітав із днем народження і сказав, що нас! тав час задуматися про гарненьку доньку. Я, пам’ятаю, відповіла: «Бу! ду старатися, хіба що не встигну». Яка дурна фраза, — похитала голо! вою Світлана. — Ми святкували втрьох. Було весело й спокійно — коханий чоловік, найближча под! руга, хороше вино, гарна музика...

Увесь вечір, час від часу, думала про майбутню доньку. Я її хотіла вже... Але добре знала закони при! роди. Тому терпляче чекала, коли залишимося наодинці. Туся запос! пішала на метро, бо година була вже не рання. Я послала Олега про! вести подругу. Сама кинулася шви! денько наводити лад — прибрала зі столу, помила посуд, занесла бу! кет на тумбочку до ліжка, легеньку музику увімкнула. Сама собі здиву! валася, що так швидко з усім спра! вилася. А Олега все не було. Вже мав би давно повернутися, там бу! ло п’ять хвилин ходу до метро. Десь узялося хвилювання. А рап! том щось трапилося? Телефонів мобільних тоді не було. Як догука! тися? В Тусі телефону домашнього також ще не було. Мало не збоже! воліла, всю ніч біля дверей просто! яла. Вранці, коли вже збиралася йти в міліцію із заявою про зник! нення чоловіка, озвався телефон. Олег повідомив, що він додому не прийде. Я запитала, чи його з при! мусу де тримають. Він пояснив, що житиме тепер з Тусею, що вони просять у мене вибачення за таке непорозуміння і бажають мені щастя, — Світлана замовкла. — А ви що — не здогадувалися про їхній роман? — після тривалої паузи озвалася Маруся. — Досі не знаю, чи був у них до того вечора роман. Я за ними на! віть симпатій не помічала. Для ме! не це і зараз найбільша загадка із загадок. — І він ніколи не приходив до вас? — Приходив... Через місяць... Проситися назад. — Ви, зрозуміло, не простили? — А ви, Марусю, простили б? — Ніколи! — категорично сказа! ла Маруся. — Більше того, я й не простила. — Марусю, — розсміялася Світла! на. — Тільки не кажіть, що й у вас така ж історія була... — Ні. У мене значно банальніша. Ми посварилися з чоловіком. Здо! рово посварилися. Я забрала дітей і поїхала до батьків. А там, помір! кувавши три дні, вирішила повер! нутися миритися. Дітей залишила батькам, а сама, схиливши голо! ву, — до чоловіка. Їду, мрію, який сюрприз йому зроблю своїм нес! подіваним приїздом. І сюрприз був! Для мене... Я з нічного потягу, раненько відчиняю двері, заходжу

в кімнату, а там він — сюрприз! Гарненька дівчинка, як киця скру! тившись калачиком, спить біля мого чоловіка. Він прокинувся першим. Щось доводив про чоло! вічі інстинкти, про травму, яку я йому заподіяла, клявся, що лише мене любить... А мені то було вже нецікаво. Я просто повинна була це побачити. Мені стало значно легше. У нас ще до того почастіша! ли конфлікти, і жили ми разом, радше за інерцією. Наша любов якось так швидко розтанула, що ми й не стямилися, — за дурними сварками, невлаштованістю... Правда, чоловік ще тривалий час намагався доводити свою любов. Але я була вже інша... — То ви теж не маєте чоловіка? — здивувалася Світлана. — Це значить, що у вас його та! кож нема? — Пам’ятаєте, Марусю, пісню «Єслі у вас нєт собакі...» — розрего! талася Світлана. — Про собак згодна... — розсмія! лась і собі Маруся. — А щодо под! руг, треба подумати... Залишалася година до від’їзду. Маруся, вже зібравши саквояж, ви! рішила піти на міст. Звідти відкри! вається такий розкішний краєвид, що аж подих забиває. Їй подоба! ється простір. У місті його нема. І не відомо, коли ще випаде така на! года, — надихатись і насолодитися вільгістю. Їй думалося про все зразу — ді! тей, роботу, нових знайомих… Але чиїсь чіткі кроки одірвали від ду! мок. Вона різко повернулась і пальто, накинуте наопашки, спов! зло з плеча. Сергій хвацько підхо! пив і поправив. Затримав руки на плечах. — Хочете, Марусю, скажу прав! ду… — Правду, тільки правду, і нічого, крім правди, — не відсторонила його рук жінка. — Коли ви зайшли в автобус... — замовк. — Та кажіть, Сергію. Не можна жінку так мучити, — докоряла, пос! міхаючись Маруся. — Я подумав: «Боже! Дай мені до цієї жінки хоч доторкнутись!» А щойно, коли доторкнувся, май! нула думка: «Бог почув мене. Чому ж я не просив більшого?» Вони стояли на мості, обіпер! шись на поручні, й сміялися. Їхній сміх вітер носив простором.

"Військо України"  

Журнал "Військо України"