Page 1


2

Інтерв’ю з Нікітою Сітдіковим Як не знімати кіно Куди веде «Лінія втечі»?

10 16 18

На устах і на вухах: ненормативна лексика в фільмах

22

Freundschaft авторської кінематографії

24

The Space Cakes

30

Robespierre Cardin

34 38

Нове кіно Балтії Фестиваль про права людини Dоcudays UA David OReilly Stare Misto, нотатки Кіно і серфінг ilovekiev Bеcause we Cannes Концерт Interpol’у в Петербурзі Arms and Sleepers у Львові

44 48 50 54 56 58 62

inmemoriam: Сідні Люмет

68 70

Хочеться поїхати: музичні фестивалі літа

72

Головний редактор Олександра Ковальчук Музичний редактор Дарко Лісень Дизайн, верстка Андрій Сербін, Андрій Пестов Фото Олесь Дацко Над випуском працювали: Ірина Світящук, Максим Івануха, Олена Левчук, Ірина Світящук, Оксана Волошин, Оксана Антонюк, Андрій Міськів, Юлія Сівакова, Ігор Страмик, Настя Молоко, Віталій Кравець, Оксана Зьобро, Оксана Булик, Оксана Курило, Андрій Ковальчук, Merli Antsmaa, Martina Lang, Льова Напряжний На обкладинці: Ксенія Бондаренко, Юстина Гриник


www.katrja.blogspot.com


4

Якщо почати спочатку, то граматика завжди приваблювала мене. Люблю гортати орфографічні словники, як і словники взагалі, порівнювати правила побудови мов, аналізувати помилки… Але насправді поняття граматики не належить лише філології – усі інші сфери теж мають свій порядок. Неможливо зрозуміти гру, не знаючи правил. Коли знаєш правила, грати набагато легше. Не буквально трактуючи гасло Grammatik macht frei, в цьому номері ми зосередились на правилах кінематографу. В журналі можна почитати про те, які помилки виникають при зйомці перших фільмів, про досвід роботи на кінофестивалі в Каннах, про ненормативну лексику в кіно, про порядок діяльності організації незалежних кіномитців (стаття з журналу Kinečko, що недавно став нашим партнером), знайти кінофрази і цитати, пов’язані з кіномовою, і, крім того, – інформацію про події фестивалю документальних фільмів Docudays, концерти і заходи, що відбувались у Львові і не тільки, інтерв’ю з молодим режисером Н. Сітдіковим і групами, що виступали на нашому першому концерті. А ще – сюрприз – в цьому номері багато одягнених і роздягнених дівчат, не зважаючи на те, що у нас журнал трохи іншого спрямування. Звичайно, тема номеру настільки велика, що розкрити її до кінця в одному випуску неможливо. А тому – продовження обов’язково буде.

Олександра Ковальчук


6

ІГРА В КАРАНДАШИКІ попередній запис за телефоном*

0 (95) 64-65-512

* послуга діє тільки для повнолітніх


8

BRANDNEW Дарко Лісень WOODKID Так сталося, що кожного року з величезної купи інді-колективів з переважаючим або повністю чоловічим складом весь Інтернет вибирає один головний. В 2009-му такими стали Phoenix, в 10-му Hurts, в 11-му… в 11-му слухати інді вже не так цікаво (а головне – не так модно), тому замість цілої групи богом, швидше за все, стане одна людина. Йоанн(!) Лемойн (Yoann Lemoine) – 28-річний француз, режисер, фотограф і просто хороша людина, вирішив податися в музику. Його кліп, ним же і зрежисований, на головний трек його релізу Iron, за декілька днів облетів, таке враження, всі музичні блоги світу. Спочатку подумалось, що це просто ще один виконавець тільки однієї пісні, але ж ні… наступний трек релізу – Baltimore Fireflies – авиявився ще кращим… а якщо додати до цього геніальні ремікси на сам Iron від Gucci Vump і Mystery Jets, то стає зрозумілим, що в Парижі народився ще один геній. http://www.myspace.com/woodkid

FARE SOLDI Ще один дует, цього разу з Італії. Почалось все з простого промопаку в мене на пошті, а тепер вони стали одними з моїх улюблених виконавців. Одні з небагатьох, хто, граючи фільтр-хаус, не просто семплує старі фанк/соул пластинки, а й створює нові звуки. Останній реліз Casotto, для промоції якого був зроблений спеціальний відеоролик з популярною тепер нарізкою всього підряд, як і однойменний трек, який вони поставили першим, не відпускає, поки не закінчиться остання секунда останньої доріжки альбому. http://soundcloud.com/faresoldi


BRANDNEW TOM VEK З іншої сторони Ла-Маншу на Woodkid’a поглядує Tom Vek. 6 років пройшло від його останнього релізу, тому, думаю, оголошена дата виходу його нового альбому (6/06/11) була відзначена хрестиками в календарях фанатів. В якості нагадування про себе Томас (Thomas Timothy Vernon-Kell) вже випустив сингл A Chore, який отримав непогану підтримку в медіа. http://www.tomvek.tv

LONE Метт Катлер (Matt Cutler) став широко відомим після свого минулорічного реміксу на Addicted To You від The Count & Sinden. А після введення минулого літа едбенджерівцями Carte Blanche моди на олдскульний хаус, його нові ремікси, а потім і треки посипались, як монетки в форті Буаяр. Ще досі на плеєрі його перший альбом Emerald Fantasy Tracks, після якого він не зупинився, а продовжив закидувати всіх своєю музикою, яка звучить так, ніби його сусідом в дитинстві був Джессі Сандерс (див. минулий номер). http://soundcloud.com/lone-1

CLOUDS Переходимо в іншу область Великої Британії. Наймолодші підписувачі в історії лейблу Turbo Recordings, шотландці Clouds, вже удостоїлись похвали від шефа – Tiga висловив побажання, щоб після того, як вони закінчать школу (о, Боже! вони вчаться в школі і вже мають контракт з Turbo!) і перестануть підпрацьовувати у фастфудах, вони сиділи в студії як мінімум по двадцять годин на день. Несподівано отримавши розкрутку від Herve минулого року, вони розвинули успіх свого першого треку, і от – недавно вийшов їх EP – Numbers – весь з типовим як для Turbo бейслайн-техно. http://soundcloud.com/thisisclouds


10

фото: Дарья Олифирова


HELLO TOMORROW

життя набагато

ЦІКАВІШЕ ніж наше уявлення про нього Ірина Світящук Нікіта Сітдіков народився в Єкатеринбурзі, дитинство провів у Харкові, де й познайомився з театральною сценою. Наразі він – актор двох київських театрів: «Чорний квадрат» і «KID», а також студент відділення режисури телебачення Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. КарпенкаКарого. Режисерський дебют Нікіти – короткометражка «Смак булочки з корицею» (Україна, 2010) – увійшла в програму творчого конкурсу фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA і стала єдиним фільмом від України в цій програмі. Стрічка отримала спеціальну відзнаку студентського журі. В центрі фільму – молода дівчина Маша, котра з дитинства мріяла поїхати з рідного Маріуполя і стати акторкою. Ця історія показує, що мрії все-таки збуваються, хоча не завжди так, як ми того хочемо.

ОСКІЛЬКИ В ІНТЕРНЕТІ ПРАКТИЧНО НЕМАЄ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ТЕБЕ, ПОЧНУ З ТОГО, ЩО ТИ ВЧИВСЯ НА АКТОРСЬКОМУ ...

ІДЕЯ, А ТОДІ ТИ ВИРІШИВ, ЯК ЇЇ ВТІЛЮВАТИ, ЧИ ВСЕ Ж СПЕРШУ З’ЯВИЛАСЬ МАША, А ПОТІМ ВЖЕ ТВОРЧА ЗАДУМКА?

Так, це було в Харкові, в Котляревського. Але після трьох років навчання пішов один з моїх улюблених викладачів акторської майстерності, та й в цілому все так складалось, що нічого нового не вчили, а тільки проганяли вистави, які вже раніше були поставлені. Я подумав, що мені там більше робити нічого, тому вирішив переїздити в Київ і поступати на екранну режисуру. Далі почав вибирати керівника, і мій вибір впав на Михайла Івановича Павлова. Тому я поступав конкретно до Павлова, і зрештою мене перевели з одного університету в інший одразу на другий курс.

Ммм... Спочатку я познайомився з Машею, коли поступав ще давно в Карпенка-Карого на акторський, куди вона теж поступала. Опісля ми довший час не спілкувались. Тому стосовно фільму тяжко визначити – з’явилась Маша чи народилась ідея. Нам дали завдання в університеті – зняти десятихвилинний документальний фільм. Я перебирав ідеї, підглядав за одногрупниками, хто що знімає. І зловив себе на думці: не хочу казати, що це тенденція, але таке є, що завдання виконується «для університету», тобто для відмазки. І беруться теми типу про інвалідів на візках, які танцюють в нас в парку танго. Для документалки ідея – клас, бери розкручуй і т д. Але особисто для мене – воно ну ніяк. І тут я знову зустрічаюсь з Машею на вечірці, ми довго-довго висіли, четверта ранку, всі розбігаються, а їй в шостій вставати і йти до дітей виставу показувати. І

ДАВАЙ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗПОСЕРЕДНЬО ДО ТВОГО ФІЛЬМУ «СМАК БУЛОЧКИ З КОРИЦЕЮ», ДО ПРОЦЕСУ СТВОРЕННЯ. ЯК ТИ МОЖЕШ ЗАРАЗ ОЦІНИТИ, З ЧОГО ВЛАСНЕ ВСЕ ПОЧАЛОСЬ: СПЕРШУ БУЛА


12 мені стало так смішно з всієї цієї ситуації. Тут і народилась ідея. Коли з’являється герой, далі вже починаєш конкретизувати задумку. Вимоги до написання заявки дуже строгі, у ній має бути чітко зрозуміло: структура фільму, які епізоди і про що конкретно ти хочеш зробити кіно. Треба дуже чітко викристалізувати, що я хочу. І я вирішив, що цей фільм буде про мрії. ХТО ЩЕ З ТОБОЮ ДОКУМЕНТАЛКОЮ?

ПРАЦЮВАВ

НАД

Оператором був Ангел Ангелов, мій друг, але оскільки я не міг організувати йому поїздку, то деякі епізоди відзняв сам. Знімали ми на все, шо могли, включно з веб-камерою. Зі звуком ще людина працювала. Найскладніше – монтаж. То були просто муки, МУКИ монтажу. Ми сідали перед монітором і просто зависали – як все краще поєднати? З часом просто перестаєш бачити картинку, треба, щоб хтось подивився і дав пораду. Ну але врешті в нас все вийшло. ЯК В УНІВЕРСИТЕТІ РОБОТУ?

ОЦІНИЛИ

ТВОЮ

Та я на півроку заборгував здачу. Чотири, здається, поставили. Найважливіше для мене, що після показу фільму в групі Михайло Іванович спитав, як я думаю – вийшло чи ні? Я відповідаю, що не знаю, чи вийшло, бо надто я засумував в кінці (ще з цією музикою), соплі пустив – не треба було цього робити. А він мені так коротко: вийшло все. А це ж подія просто! НА DOCUDAYS «СМАК БУЛОЧКИ З КОРИЦЕЮ» ОТРИМАВ СПЕЦІЛЬНУ ВІДЗНАКУ СТУДЕНТСЬКОГО ЖЮРІ. ГОРДІСТЬ ВІДЧУВАЄШ?) Чесно кажучи, не знаю, що з цим робити. Я взагалі дуже нервував перед показом цього фільму, безмежно просто. Мене заспокоювали організатори, казали: «Та розслабся, ти ж єдиний, кого відібрали від України, в тебе фільм-дебютант, ти ще вчишся в університеті, ти наймолодший з режисерів, котрий представлений в конкурсі – чого ти переживаєш взагалі?» На що я відповідав: «Знаєте, чого я переживаю? Я наймолодший режисер, я один від України..!» Просто все-таки мені здається, фільм такий трохи неприлизаний. Маша відверто курить, розказує там певні речі, відкрито п’є. Я знімав

постійно, як все і відбувалось. Я, безумовно, знав, що мені треба від кожного епізоду, який настрій, що я хочу показати, але ж я не заставляв всіх: давайте ви всі тут набухаєтесь і влаштуєте танці, а я вас трошки познімаю. Цей фільм – частина життя, тому було трошки страшнувато, що скажуть, що це неправда, і як взагалі таке можна показувати? Просто я не був впевнений, що глядач віднесеться до цього нормально, не те щоб добре. Але після того, як студентське жюрі все-таки дало премію, стало легше. АЛЕ, НАСКІЛЬКИ ПРИГАДУЮ З ПОКАЗУ, ВІД ЗАЛУ ВСЕ-ТАКИ БУЛИ ДОВОЛІ НЕАДЕКВАТНІ ПИТАННЯ, ОСОБЛИВО ДО МАШІ. МОЖЛИВО, ТУТ ІНША ПРОБЛЕМА, ПРОБЛЕМА ГЛЯДАЧА, ЯКИЙ В БІЛЬШІЙ МІРІ ЗВИК ДО «ПРИЛИЗАНОГО»? Коли ти показуєш провокативне і неприлизане ігрове кіно, все падає на режисера. Якщо це викликає якийсь дисонанс в публіки, то всі говорять про те, який він псих, придурок, збоченець і маніяк, знімає таку хрєнь і заставляє нас на неї дивитись. Ще й гроші за це бере. І що його в тюрму треба посадити. В документальному кіно герої і їх ситуації існують насправді, це не вигадка. Відповідно у публіки виникають питання, емоції, тому я не знаю, чи це коректне питання, наскільки це залежить від культури глядачів. Я перед своїм показом ходив подивитись, які питання ставлять режисерам. В основному запитували: як Ви це зняли, скільки Ви це знімали, чи було тяжко знімати на таку серйозну тему. Мені таких запитань не ставили) Напевно, це логічно, що у когось виникло питання, чи вважає себе Маша зреалізованою акторкою. Тут момент в тому, що неприємним є не саме запитання, а чому воно з’явилось у глядача. Просто впродовж фільму видно, що вона сумує через те, що життя поки так складається і що поки що так є. От це і неприємно. А може, фільм не показав, що вона сама усвідомлює все, що з нею відбувається... ТИ КАЗАВ, ЩО ОБДУМУЄШ ДРУГИЙ ФІЛЬМ, ЧЕРЕЗ ДЕЯКИЙ ЧАС ЗНОВУ ХОТІВ БИ ЗНЯТИ МАШУ. Не зовсім другий фільм – я не перестаю знімати. Якщо є моменти, коли можу познімати, у мене є бажання, то я знімаю, матеріал залишаю. Можливо, з цього вийде великий фільм. НА DOCUDAYS ХТОСЬ ЗАУВАЖИВ, ЩО


HELLO TOMORROW ПОДІБНИЙ ПРИЙОМ ВИКОРИСТОВУЄ НІКІТА МІХАЛКОВ. ТИ СКАЗАВ, ЩО НІ. Я не сказав, що ні, я сказав, що не знаю, бо я дійсно про це не знав. Варяться в мене зараз в голові декілька ідей фільмів, документальних, з них два базуються на тому, що одні і ті ж питання, буквально два-три, треба поставити одним і тим самим людям через різні проміжки часу. Ми отримуємо різні відповіді на одні і ті ж питання. Ну і дійсно – я Маші років через п’ять, якщо ми всі будемо живі-здорові, не помремо в 2012ому році, поставлю ті ж питання. Я впевнений, що будуть інші відповіді, і це цікаво. Ну і мені сказали, шо це методика Нікіти Міхалкова… Я знаю, що він знімав фільм про свою доньку. Знімав його 15 років. Але дізнався я про це вже потім. Ще я часто жартую, що мене теж звати Нікіта, він за знаком зодіаку Терези і я – Терези. Мені часто закидають: як це я і актор, і режисер? Зануссі, наприклад, коли його спитали, чи він не хотів би знятись в якомусь фільмі, відповів, що це якось смішно, щоб він, режисер, десь зіграв. А мені не смішно. Тому що я знаю приклади, коли актор грає і знімає. Хоча Нікіта Міхалков для мене не найбільш авторитет, але він грає, і одночасно знімає. А КОГО Б ТИ НАЗВАВ АВТОРИТЕТОМ ДЛЯ СЕБЕ? В документальне кіно мене закохав мій керівник Павлов, просто закохав. Він показав мені, що життя набагато цікавіше, ніж наше уявлення про нього. Бо, справді, те, що ми можемо придумати для ігрового кіно, часто менш цікаве, ніж те, що відбувається в житті. Потім я для акторства багато для себе брав: як люди по-справжньому поводяться в житті – ти це копіюєш, накладаєш на свою роль, і виходить, що – вав! – класний образ створив. В цілому, з документального кіно я не так багато знаю, не дуже багато дивлюсь. Є кілька фільмів, які мені подобаються, але я, скажімо, не фанатію. ЩО ТОБІ НАЙБІЛЬШЕ ВПАЛО В ОКО НА DOCUDAYS? Впало в око... Та все – за різними параметрами – впало) Цікавими були «Я тебе люблю» (Павел Костомаров, Александр Расторгуев, Росія, 2011), «Удвох» (Павел Костомаров, Росія, Швейцарія, 2009). Напевно, тому, що наш менталітет, все одно про наших знято. Ще фільм-відкриття, «Інший «Челсі»: історія з Донецька» (Якоб

Пройсс, Німеччина, 2010). І ще – про дітей, які вже в другому поколінні народжуються на вулиці (йдеться про стрічку Коена С’юдгееста «Народження Карли» (Іспанія, 2010) – І.С.). Режисер там, до речі – один з членів журі фестивалю, на який я збираюсь надіслати свій фільм. Думаю, може йому якось маякнути? А ще – фільм про острів («Колись на острові: Те Генуа е Нного» (Бріа Марч, Нова Зеландія, 2010) – І.С.) – був острів і нема острову. ТЕАТР ЧИ КІНО? Такого вибору не може бути в природі. Я не дуже вірю в театр, але дуже його люблю. Це дуже потужний майданчик для тренінгів. Актор, коли ставить вистави, підвищує свою ціну. А з режисерської точки зору кіно мені цікавіше, ніж театр. Але це справді різні речі. Хоча, наприклад, фільм за Кафкою «Перетворення» знімав театральний режисер, і там стільки театральних фішок, які класні в театрі, а він їх використав в кіно. НАОСТАНОК РОЗКАЖИ ПРО ВАШЕ ТВОРЧЕ ОБ’ЄДНАННЯ «КВАРТИРА 39». Апартмент 39 – це квартира, в якій ми живемо. Тут постійно відбувається дійство, весь час художники, письменники, музиканти, актори. Весь час хтось щось монтує, хтось відпрацьовує етюди, хтось пише книжку. І ми вирішили об’єднатися як некомерційна організація, яку назвали творчим об’єднанням «Квартира 39». Ми всі варимось в одній каші, надіємось, що в нас буде свій продакшн. Оскільки ми не знаємо, де і в кого брати гроші, то вирішили робити все своїми силами – є камера, папір-ручка теж завжди є. Тому давайте щось робити. От і все)

Замість післямови) Молоді режисери! Не знімайте і не створюйте мені конкуренції! Я вас прошу, не треба цього робити! Я не буду вас вмовляти! Але якщо серйозно, то є класна фраза, яка мене підтримує: «Можеш не знімати – не знімай». І це дуже важливо. Якщо ти можеш не знімати кіно, тоді не знімай. А от якщо не можеш, то треба, звичайно, знімати.


14

it’s hot кадр з фільму Generation П

Finisterrae (Серхіо Кабальєро, Іспанія, 2010) – Край світу Оксана Курило Два привиди, що втомилися від безтілесного буття, інтроспективна подорож шляхом Святого Якова, похмурі туманні ландшафти, боротьба з внутрішніми страхами та… олені. Приправивши все це електромузикою та стьобом, іспанець Серхіо Кабальєро (Sergio Caballero) створив сюрреалістичну комедію – пародію на медитативне роуд-муві. Меланхолійний відеоряд та екзистенційні мотиви контрастують з діалогами, неадекватними аж до абсурду. Як результат – розраховане на вузьку аудиторію медитативне кіно. Від канону відходить і сама техніка виконання картини: початково було створено відео, і лише згодом – сценарій та діалоги до нього. Недарма «Край світу» опинився серед лауреатів Роттердамського кінофестивалю, поціновувача експериментального мистецтва.

кадр з філ

кадр з фільму Sucker Punch (Зак Снайдер, США, Канада, 2011) – Заборонений прийом Оксана Зьобро Sucker Punch – ідеальний приклад фільму, три кити якого – музика, музика, музика (композитори Тайлер Бейтс, Маріус Де Фріз). Саме музичний фон не просто пов’язує в одне ціле доволі рваний сюжет фільму, створює відповідну динаміку і атмосферу стрічки, але й стає її повноцінним головним героєм. Та фільм варто не лише слухати, а й дивитися. Стилістика Зака Снайдера («300 спартанців» (300, США, 2006), «Хранителі» (Watchmen, США, 2009)) того вартує – мотиви коміксу і аніме, нетривіальний фінал (сумніваюсь, що багатьом вдасться розгадати розв’язку фільму до його завершення), динамічність і філософська нотка, добротно схована за спецефектами...


IT’S HOT An Invisible Sign (Мерлін Аґлеро, США, 2010) – Таємний знак Оксана Курило

кадр з фільму An Invisible Sign

«Таємний знак» торкається складних питань соціалізації, але знаходить для них вирішення у романтизованій, спрощеній формі. Це надає фільму легкості, яка для когось – джерело віри не лише в мікросвіти, а й в універсум, що може здатись нестерпною на тлі представлених проблем.

льму Biutiful

Finisterrae

Мона Ґрей (Jessica Alba) живе у своєму маленькому світі, в якому головне місце займають її батько та числа. Однак з часом мікросвіт героїні розсипається, і їй доводиться шукати формулу для побудови нового. Мона знає, що його основою повинна бути любов, але чи любити – означає віддавати частинку себе, чи навпаки – коли любиш, то тебе стає більше, бо «ціле – більше, ніж сума його частин»? Рівняння для знаходження щастя героїня повинна розв’язати сама, бо наступає момент, коли розумієш: «ти тут єдиний дорослий».

кадр з фільму Sucker Punch

Generation П (Віктор Ґінзбург, Росія, 2011) Дарко Лісень Найочікуваніший фільм останніх років на пострадянському просторі нарешті вийшов. Після успіху однойменної книжки пройшло вже дуже багато часу і, здавалося, тема 90-их вже настільки заїжджена, але, все ж, виявилося – зовсім навпаки. Віктор Ґінзбург правильно відчув все, що хотів сказати в своєму творі Пєлєвін, дуже добре підібрав акторський склад, надзвичайно вдало витримав паузу (фільм знімали близько 5 років), і на виході маємо надзвичайно цікаву історію російського рекламіста-селфмейдмена 90-их, який пройшов шлях від малинового піджака до строгого чорного костюма.

Biutiful (Алехандро Гонсалес Іньярріту, Іспанія, Мексика, 2010) – Бьютіфул Оксана Зьобро Гуру соціальної драми Алехандро Іньярріту, кожна робота якого – багатошарова і насичена неочікуваними поворотами («Сука-любов» (Amores perros, Мексика, 2000), «21 грам» (21 Grams, США, 2003), «Вавилон» (Babel, США, Франція, Мексика, 2006)), хоч і вперше зняв фільм без свого постійного сценариста Ґільєрмо Арріаґі, але від свого фірмового почерку у Biutiful не відступив ні на крок. Хав’єр Бардем у свою роль смертельно хворого одинокого батька двох дітей, котрий заробляє на прожиття, не гребуючи нелегальною працею, вжився на всі сто. Цей фільм – історія життя, виживання і смерті. Найменше у ньому саме життя, але – не бажання жити. Багато драми, півтонів, містичних моментів, недомовленості і штрихів. Але ще більше там – правдивості. У стрічці більшість акторів – непрофесіонали, а отже – щирі та відверті.


16

Короткі відомості для режисерів-початківців, або

Як не знімати кіно Юлія Сівакова Починаючи знімати кіно, не думаєш про правила, помилки, попередній досвід, приналежність до течії або жанру. Бо це вперше. Коли ще нічого не знаєш, здається, що знаєш усе.

С

вій перший фільм я зняла ще до вступу на факультет кіно- та телемистецтва. Зараз мені здається, що він був найбільше наповненим філософією, найбільш закрученим та більше за всі інші вводив глядача у стан непорозуміння з побаченим. Він називався «Труба» і мав в собі п’ять епізодів на шість хвилин екранного часу. За сюжетом дівчина знаходить на звалищі підзорну трубу і через неї починає бачити світ кращим. Але в останньому епізоді все попереднє перекреслюється, оголюючи ідею, бо вона бачить сувору реальність, яку неможливо ані прикрасити, ані змінити. Так, саме ідею. Мій перший фільм мав власну ІДЕЮ: світ не зміниш, як не старайся. Звичайно ж, він грішив недоліками у монтажі, виразних засобах, акторській грі і так далі, але найголовнішим було прагнення донести ідею до глядачів.

Складніше, коли намагаєшся втілити в життя ідею когось, хто вже раніше все пережив, відстраждав та виклав на папері. Він вже знає всі прошарки, приховані пастки, несподіванки за поворотом, а ти – ні.

Ідея для режисера – це уточнене бажання щось сказати світу. Зазвичай оператори мають тільки погляд (професійний, скомпозиціонований, монтажний), але не знають, що хочуть своєю картинкою сказати. В це русло і скеровує їх режисер.

Зазвичай глядачі, які серйозно не захоплюються кіномистецтвом, окреслюють побачений фільм просто: цікаво або нецікаво. Для людини, котра хоча би трохи ознайомлена з процесом кіновиробництва, це означає: чи є в картині конфлікт?

«До самого кінця роботи важно залишатися вірним початковому задуму. Треба бути відкритим для всіх нових ідей, рішень та підказок, та одночасно не зводити очей з відправної ідеї» (Девід Лінч, «Режисер – це хазяїн»)

«Знімайте самі конфлікти, а не розповіді про них» (Майкл Рабігер, «Режисура документального кіно і «Постпродакшн»)

Одним із завдань з режисури була зйомка екранізації літературного твору. Тренуватися вирішили на класиці – на Чехові. Знімали «Шуточку». Але наприкінці монтажу несподівано виявилося, що попри однорідну стилістику, гарну гру акторів та динаміку зйомки ми втратили найважливіше – характер головного героя, який розкривав трагедію історії. Довелося просто поміняти назву на «Гойдалку» та прибрати з титрів напис «За оповіданням А.П.Чехова». Навіть заглиблюючись в технічні моменти, пам’ятайте про першоджерело.

Моя бакалаврська робота з режисури – це спроба документального кіно. З самого початку


FOCUS КІНО – ЦЕ МОВА, А МОВА НЕ МОЖЕ ІСНУВАТИ БЕЗ ГРАМАТИКИ. ГРАМАТИКА – СУТЬ СПІЛКУВАННЯ: ПОСТУПОВО СТАЮЧИ ПРОФІ, ПРИХОДИШ ДО УСВІДОМЛЕННЯ ТОГО, ЩО ПЕВНІ ЗНАКИ ОЗНАЧАЮТЬ ПЕВНІ РЕЧІ… ЯКЩО ВАС ЗАБАВЛЯЄ ГРА З ПРАВИЛАМИ КІНОМОВИ, РЕЗУЛЬТАТ БУДЕ, ЗВИЧАЙНО, БІЛЬШ ПОВНИМ, БІЛЬШ СКЛАДНИМ, А НАБУТИЙ ГЛЯДАЧЕМ ДОСВІД СТАНЕ БІЛЬШ БАГАТИМ. АЛЕ ТАКА ГРА ПЕРЕДБАЧАЄ НАЯВНІСТЬ У ГЛЯДАЧА ПЕВНИХ ЗНАНЬ В ОБЛАСТІ КІНОМОВИ, В ІНШОМУ ВИПАДКУ ВІН РОЗГУБИТЬСЯ… (ДЕВІД КРОНЕНБЕРГ) конфлікт був побудований на монтажі епізодів. Жителі Сходу мали розповідати, що вони думають про жителів Заходу, а потім навпаки. Звичайно, зніматися епізоди мали окремо. Але, легко потрапивши під вплив обставин, я змінила концепцію, і знімала і тих, і інших разом. В цьому випадку зіткнення лицем до лиця мало негативні наслідки – адже в присутності опонентів обидві сторони несподівано прийняли позицію «я за мир», і конфронтації не вийшло. КОНФЛІКТ загубився, так і не з’явившись на екрані. Якщо ви не хочете зняти медитативне кінофотографію, провокуйте розвиток вашого конфлікту всіма можливими засобами: від організації зйомок до кінцевої обробки матеріалу. В колах юних режисерів є відомий жарт: ідея була добра, але все АКТОРИ зіпсували. Що робити, щоб актори не виявилися наріжним каменем вашого фільму? Якщо ви не маєте в складі своєї знімальної групи професійних акторів, на початківців треба накладати найменші обов’язки. Найскладніше для людини – говорити природньо з екрану. Тому змушувати людину, котра ніколи перед тим не знімалася, промовляти текст (навіть якщо красивий) – ризиковано. Якщо ж є можливість залучити когось з досвідом акторської гри – робіть для цього все, що зможете. Тоді у вас буде не тільки шанс створити красиве кіно, а й повчитися у досвідченої людини. Колись Ельдар Рязанов, підбираючи акторський склад для фільму «Стережись автомобіля»,

впободав для головної ролі Інокентія Смоктуновського. Але, на жаль, актор не мав ані сили, ані часу зніматися. Після довгих переговорів, вмовлянь та навіть відмови актора режисер поїхав крізь дощ та холод на дачу, де той відпочивав. Рязанов поставив перед собою мету не повертатися без згоди на зйомки. Наполегливість та впевненість у тому, що це – саме той актор для цієї ролі, допомогли режисерові вмовити виконавця. Не забувайте про характер ролі. Акторовіпочатківцю буде легше грати, якщо його герой буде хоча б чимось схожий на нього. Не вимагайте повних перевтілень. Розмовляйте зі своїми акторами, вони повинні розуміти, що роблять, які репліки кажуть, для чого рухаються. Не залишайте їх в непорозумінні з матеріалом. Намагаючись зняти інтелектуальне кіно, ми частіше за все хочемо здаватися розумнішими, ніж є насправді. Філософську ідею часто не виправдовують екранні засоби, іноді ТЕКСТУ забагато для маленького відео. Так сталося з моїм фільмом, коли ми з колегами взялися за складну історичну тему – Уотергейтський скандал. Сценарій складався з дев’яти епізодів, мав безліч дійових осіб та місць дії. Але, зважаючи на те, що ми вирішили зробити його у форматі відеоспектаклю, у нас вийшла суцільна каша. Актори не розуміли текту, який читали, дії не було взагалі, відповідно глядач страждав усі нескінченні десять хвилин фільму. Робимо логічні висновки: наповнюйте своє кіно дією, а не створюйте її видимість за допомогою тексту. Збалансованість між картинкою та звуком створює відчуття врівноваженості, коли ніщо не підставляється, як милиця, до недорозвиненого сюжету.

«Потрібно, щоб звук увійшов в фільм, як художній засіб, як прийом, яким ми хочемо щось сказати. У нас же в фільмі все звучить, щоб не було пусто в кадрі, не більше» (Андрій Тарковський, «Уроки режисури») Використовуйте як виразні засоби музику, шуми, колір, світло, несподіванки, що трапляються під час зйомок, але не забувайте про те, що все повинно мати свій сенс, працювати на вас, робити зрозумілішим ваш задум. Індивідуальність в деталях, геніальність – в простоті.


18


FOTOZVIT

Куди веде

«Лінія втечі»? Олесь Дацко

Правду кажучи, коли я вперше почув про «Лінію втечі», яка була запланована на 21 травня, черговий кінець світу, подумав, що це якась секта збирає народ для «спасіння». Ну ж погодьтесь, доволі епічно все складалось) Якщо серйозно, вийшло досить цікаве мистецьке збіговисько. Вся його цінність полягає насамперед у можливості молодих митців показати себе і свої творіння народові. А от народу могло бути і більше – можливо, готувались до кінця світу, хтозна, але тішило те, що приходили люди від малого до зрілого, від металіста до гламурника. Тож львівським артистам вдалось частково спростувати вислів Арнольда Шенберга про те, що мистецтво – «не для всіх». За що їм честь і хвала. Амінь.


20


FOTOZVIT


22

кадр з фільму In Bruges

НА УСТАХ I НА ВУХАХ

кадр з фільму In Bruges

Настя Молоко

М

оя подруга дуже переймається тим, що час від часу вживає слова, які відносяться до ненормативної лексики – вона одразу вибачається, червоніє і каже, що «вирвалось». Особливо прикро їй, коли ми переглядаємо відео з нашого життя, на яких події не завжди тверезо відтворені, а отже – і слова відповідні можна почути, вже без вибачень. І справа тут не тільки в алкоголі абощо… Якщо раніше подібні слова могли дозволити собі вживати лише злочинці, п’яниці, повії і т. д., то зараз «бруднослів’ям» майже нікого не здивуєш і не засоромиш. Із розвитком мистецтва, а саме літератури, музики та кіно – «погані слова» (або ж навіть цілі словосполучення!) вживаються зовсім вільно. Справа в тому, що у спілкуванні між молодими людьми матірне слово найчастіше проблеми не робить, тому сприймається нормально і в пісні, творі, фільмі. Інша справа – чи запам’ятається таке слово або вислів публіці, або, краще сказати, ЯК це нам запам’ятається. Зазвичай такі речі легко закарбовуються в пам’яті, але кожного разу – з іншим відтінком.

В кіно, наприклад, все залежить від жанру. Хорошим фільмам властиві хороші сценарії, а хорошим сценаріям – хороші фрази – ті, які хочеться виписати, а потім при нагоді цитувати. Шкода, але настрій фільму, разом з вагомою кількістю думок і слів, часто втрачається при перекладі. Зазвичай матюки у нашому перекладі просто ігнорують, зважаючи на те, що різноманітність значень нецензурних слів, наприклад, американців, за своєю суттю може зовсім не збігатись з українськими або російськими відповідниками. Ледь не у кожному сучасному американському фільмі, якщо дивитись їх мовою оригіналу, чуємо мати, і ці слова таки придають перчинки, не створюючи дискомфорту. У нас «погане слово» – це вже не так і погано, а у них і поготів – це сприймається як сленг. Якщо дивитись на мовну ситуацію в кіно не на рівні жартів, то «їхній» вплив на нас є колосальним. З перекладом чи без – там матюкаються і ми матюкаємось. Але якщо там так говорять «погані хлопці», або ж, навпаки, хлопці «дуже веселі», то ми просто передираємо всю цю брудноту.


FOCUS

кадр з фільму Snatch

Ми дивимось кіно, і нам запам’ятовуються крилаті, а інколи не дуже, вислови, які потім злітають з наших уст, роблячи події ще реальнішими

<I didn’t even know where Bruges fucking was. It’s in Belgium. Bruges is a shithole.

Saturday, Donny, is Shabbos, the Jewish day of rest. That means that I don’t work, I don’t get in a car, I don’t fucking ride in a car, I don’t pick up the phone, I don’t turn on the oven, and I sure as shit don’t fucking roll! Shomer shabbos!

And I realized, fuck man, maybe that’s what hell is: the entire rest of eternity spent in fuckin’ Bruges…

That’s a great plan, Walter. That’s fuckin’ ingenious, if I understand it correctly. It’s a Swiss fuckin’ watch. «Великий Лебовскі» (The Big Lebowski, Джоел Коен, Ітан Коен, США, 1998) You show me how to control a wild fucking gypsy, and I’ll show you how to control an unhinged, pigfeeding gangster. «Великий куш» (Snatch, Великобританія, 2000)

Гай

Річі,

США,

<Bruges is not a shithole. Bruges is the most wellpreserved medieval town in the whole of Belgium, apparently.

«В Брюґґе» (In Bruges, Мартін МакДонах, Великобританія, США, 2008)

ДОВГОФОКУСНІ ОБ’ЄКТИВИ ПОМ’ЯКШУЮТЬ ЗОБРАЖУВАНИЙ ОБ’ЄКТ. З ДОВГОФОКУСНИМ ОБ’ЄКТИВОМ ПРИ ПОВНІСТЮ ВІДКРИТІЙ ДІАФРАГМІ В СТОПКАДРІ НА ШИРОКОМУ ПЛАНІ МОЖНА ВИДІЛИТИ ОЧІ, А ВУХА І ІНША ЧАСТИНА ОБЛИЧЧЯ БУДУТЬ ТРОХИ НЕ В ФОКУСІ (СІДНІ ЛЮМЕТ)


24

Freundschaft авторської кінематографії Lukáš Sigmund (hLuk)

передрук з журналу Kinečko (Братислава, Словаччина) № 4 квітень 2011 www.kinecko.com переклад зі словацької Олександри Ковальчук

Здається, замутити фільм в непрофесійних умовах можна більш вільно, швидко і спонтанно, порівняно із боротьбою з продюсером чи кіностудією, але в результаті виникають одні турботи. Зйомки у вихідні і монтаж вечорами (і навпаки) – робота для захоплених чи божевільних? Indie film co-op (у вільному перекладі – співпраця незалежних кіномитців) – це форма об’єднання аматорів і фінансування їхніх робіт. У цієї організації немає ліцензії та центру, в першу чергу йдеться про ідею створення простору для виникнення фільмів. Журналу Kinečko вдалось відкрито поговорити з Васко Монтьєро, котрий був членом одразу двох таких організацій на двох континентах. ЩО ТАКЕ КІНО CO-OP? По суті це не більше, ніж група людей, котрі хочуть створювати фільми, і котрі в такій організації мають можливість шукати засоби для зйомок. Людей багато, деякі з них мають досвід, деякі – ні, але якщо об’єднуються, можуть знімати. ЯК ФУНКЦІОНУЄ CO-OP ОРГАНІЗАЦІЯ? Scary Cow в Сан-Франциско діяла приблизно так: ти маєш вступити до неї, платиш 50 $ на місяць, і кожні три місяці відбувається зустріч, на якій вирішується питання про діяльність організації. Найважливіше те, що можна провести пітчінг свого проекту (презентація з метою пошуку інвесторів – прим. перекладача). Потім треба зацікавити інших учасників, і таким чином зібрати штаб і техніку, необхідні для фільму. ЙДЕТЬСЯ ПРО ПІТЧІНГУ?

ЗВИЧАЙНУ

СИСТЕМУ

Ні. Тому що лише кілька фільмів отримують гроші. Кожні три місяці проводиться показ, на якому демонструють найкращі фільми, зняті за цей час. Кожен учасник голосує за свій улюблений фільм, і два або три переможці отримують гроші на наступний проект. За фільм відповідає одна людина (не обов’язково режисер), і саме вона отримує гроші, якщо її фільм виграє. Ці гроші можна використати будь-коли. Здебільшого це кілька тисяч доларів. INDIE FILM CO-OP’И ЯКОСЬ ПОЄДНАНІ МІЖ СОБОЮ? Я про такі зв’язки не знаю. Scarry Cow мала якісь відносини з іншими co-op’ами в Каліфорнії, але вони були дуже обмежені і для членів організації не мали практично ніякого значення. Та насправді це не потрібно, тому що фільми зручніше робити з людьми, які живуть недалеко, а не з кимось, хто знаходиться від тебе на відстані 1000 кілометрів. Проте ідея всюди одна: створити платформу для людей, котрі хочуть разом робити фільми, і знайти місце для того, щоб їх показувати. ЯК З ДИСТРИБУЦІЄЮ? СТВОРЮЮТЬСЯ ЯКІСЬ ПРОМО? На жаль, ні. Scarry Cow виставляє фільми на свою сторінку і на vimeo, і це все. Якщо хочеш, щоб твій фільм просувався кудись далі, треба організувати це самостійно. Більшість


фото: http://vimeo.com/vascomonteiro

FOCUS

зосереджується на одному показі. Але є й такі, що далі займаються дистрибуцією. Крім того, Scarry Cow видає DVD, яке можна купити на показах. А от в Португалії з цими фільмами їздять по всій країні. ЯКА СИТУАЦІЯ З ПРАВАМИ НА ФІЛЬМИ, ЩО ОТРИМАЛИ ФІНАНСУВАННЯ? Люди, котрі знімають фільми, мають повне право власності на них. Єдине, на чому наполягає Scarry Cow, – це згадка в титрах. Але при цьому, якщо з фільмом виникнуть якісь проблеми, Scarry Cow його підтримувати не буде. Наприклад, якщо студія Disney звинуватить творця в тому, що у фільмі без дозволу використано Міккі Мауса.

ТOП 6 ФІЛЬМІВ ПРО СТВОРЕННЯ ФІЛЬМІВ 6. Living in Oblivion – «Життя в забутті» (Тoм ДіЧілло, США, 1995) Єдине, чого він хотів, – зняти свій перший незалежний фільм. Проте грошей немає, і він ліпить його, як виходить. Крім того, що залучити до фільму свою маму – не найкраща ідея, ця трагікомедія ще й демонструє, хто з ким і в якому порядку в штабі знімальної групи спить. 5. Bowfinger – «Класний хлопець» (Френк Оз, США, 1999) Тупуватий режисер нарешті знайшов сценарій своєї мрії – сповільнену наукову фантастику.

Продюсер хоче, щоб у фільмі зіграла найбільш «гаряча» популярна голлівудська суперзірка, котра від зйомок відмовляється. Тому він вирішує таємно знімати нещасну «зірку» і доповнити це скромною творчістю своєї групи, яка складається з нелегальних імігрантів. 4. Dangerous Days: Making Blade Runner – «Небезпечні дні: Як створювався фільм Blade Runner» (Шарль де Лаузіріка, США, 2007) Один перегляд цієї лекції тривалістю в три з половиною години діє як основа освіти для кожної професії у кінематографі. 3. American movie – «Американський фільм» (Кріс Сміт, США, 1999) Лузер з глибинки жертвує всім у своєму бідному житті, тільки щоби зняти омріяний фільм (від участі в якому, між іншим, сім’я і друзі поступово відмовляються). Чи переможуть невроз і алкоголізм ідеали і кліше аматорського фільму жахів? 2 . Ed Wood – «Ед Вуд» (Тім Бертон, США, 1994) Якби Едді знав, що фільм про вперті спроби наповнити його режисерське бачення, повне восьминогів з ганчірок на космічних кораблях, буде мати більший бюджет і успіх, ніж уся його кінопродукція, він точно купив би собі на один ангоровий светр більше. Без сумніву, найпривабливіше застереження перед рухом в напрямку кар’єри режисера. 1. Trhák – «Бойовик» (Зденек Подскалскі, Чехословаччина, 1980) Навіть якщо йдеться про комедію, весь гумор залишається в стороні. Цей безсмертний твір – біблія для кожного кіномитця, тому що більше нікому не вдалось так досконало зобразити неорганізованість кіноштабу. Я ЗБИРАЮ ВІДГУКИ ПРО ФІЛЬМИ, В ЯКИХ ВІДМОВИЛАСЯ ЗНІМАТИСЬ. ЯКЩО ВОНИ ПОГАНІ, ТО ПОСМІХАЮСЬ (СІМОНА СІНЬЙОРЕ)


модель: Олена Ворох

26

фотограф: Марія Казван

фотографує: 3 роки камера: Зеніт 11, Геліос 44 мотив: бажання навчитись ловити емоції людей, робити кадри максимально живими натхнення: 90-ті, супермоделі, суперфотографи, фотожурналістика http://cargocollective.com/mariakazvan


модель: Олена Ворох


модель: Романа Сокач

28


моделі: Олена Левчук, Христя Камінська


30

МИ ДОМОВИЛИСЬ МІЖ СОБОЮ, ЩО РАНО ЧИ ПІЗНО ПОЗНАЙОМИМОСЬ


фото: Олесь Дацко

HELLO TOMORROW


32 Київська група The Space Cakes за 22 години до виступу на першому концерті від нашого журналу про паралель «Львів-поні», свій бенефіс і психоделічний death metal. ЩО ЗМІНИЛОСЬ В THE SPACE CAKES З ЧАСУ ВАШОГО ОСТАННЬОГО ІНТЕРВ’Ю? Нуу... ми записали новий трек… готувались до поїздки до Львова… і записали трек про поні. Якось нам так асоціюється... Львів-поні…)) А якщо чесно – як і у всіх – з’явилися нові треки, збільшилась популярність. Почали працювати над платівкою. КОЛИ ВОНА ВИЙДЕ? Невідомо, якщо чесно…може, десь у цьому році. ЯК ВИ ПОЗНАЙОМИЛИСЬ, ЧИ ВИ З САМОГО ДИТИНСТВА РАЗОМ? Ми домовились, що рано чи пізно познайомимось)) Перед The Space Cakes був такий проект, «Квартира 50»… потім ми вирішили знайти вокалістку, і знайшли її по Інтернету. ВАШ СКЛАД НІКОЛИ НЕ МІНЯВСЯ? НАД ЗБІЛЬШЕННЯМ КІЛЬКОСТІ УЧАСНИКІВ/ ІНСТРУМЕНТІВ НЕ ДУМАЛИ? Ні. В нас все стабільно. А про інструменти… поки нам подобається все, як є. КОЖНА ГРУПА ЗАРАЗ НАЗИВАЄ СВІЙ СТИЛЬ ПО-СВОЄМУ… НЕ ХОЧЕТЕ СПРОБУВАТИ? Нехай буде психоделічний death metal))… а взагалі – ми граємо денс-панк-рок. ЧОМУ ЗУПИНИЛИСЬ САМЕ НА НЬОМУ? Напевно, тому що саме він в нас найкраще виходить… і найбільше подобається. ВИ КОЛИСЬ ДУМАЛИ НАД ІДЕЄЮ ДЛЯ ОБКЛАДИНКИ СВОГО АЛЬБОМУ? Розглядали… бавилися собі. Є в нас одна фотографія одного з нас в душі, не зовсім


HELLO TOMORROW вдягненого... думаємо, вона б підійшла)) ЯК СТАНДАРТНО ВИГЛЯДАЄ ПРОЦЕС НАРОДЖЕННЯ ПІСНІ В THE SPACE CAKES? Спочатку в когось народжується мелодія, ідея треку, через деякий час вже додаються слова. БАЧИВ, СЕРЕД ВАШИХ ТРЕКІВ Є СПІЛЬНА РОБОТА З GIDROPONY І РЕМІКС ВІД SYNTHYDIX…РОЗКАЖІТЬ ТРОХИ ПРО НИХ. Gidropony – це хлопці з Росії, з Саранська, наші Інтернет-друзі… вони просто зробили нам хороший ремікс, причому зробили його буквально з першої спроби. А ремікс від SynthyDix нам не дуже подобається, це не зовсім наше. КАВЕР НА ЯКУ КОМПОЗИЦІЮ ВИ Б ЗІГРАЛИ НА СВОЄМУ КОНЦЕРТІ? Donna Summer – I Feel Love. В денс-панк-рок обробці. До речі, завтра і зіграємо. А якщо ще щось, то, напевно, Gossip. ДО ЯКОГО ФІЛЬМУ ВИ Б НАПИСАЛИ САУНДТРЕК КОЛИСЬ, ЯКБИ БУЛА ТАКА МОЖЛИВІСТЬ? Нам, до речі, кажуть, що в нас кіношна музика, але поки таких пропозицій не було, і ми над цим не думали. ДЕ ВИ БАЧИТЕ СЕБЕ НА МУЗИЧНІЙ СЦЕНІ ДЕСЬ ЧЕРЕЗ РОКІВ 20? Напевно, десь в Європі. І приїзд до Львова – це точно ще один крок туди)) ЯКУ ГРУПУ ВИ ЗАПРОСИЛИ Б НА СВІЙ БЕНЕФІС ДЛЯ РОЗІГРІВУ? Себе) ми б самі себе розігрівали) Вийшовши після Robiespierre Cardin, вони просто добили публіку, яка, здається, тільки пішла за пивом, а прийшовши, змушена була одразу відкласти його «до кращих часів») Кожен наступний трек був ніби продовженням попереднього, а останнім виявився обіцяний в інтерв’ю денс-панк-рок кавер на Донну Саммер… після таких треків останнє, чого хочеться, – щоб виступ закінчувався… але поїзд до Києва не чекає, тому крики «приїжджайте ще, Space Cakes», були передбачуваними.


34

ROBESPIERRE C

ПРО СТИЛЬ, МАЙБУТНЄ, ПОДОРОЖІ, ПОРАЗКИ І Н ДЗІНДЗЬО, ГІТАРИСТОМ І ВОКАЛІСТОМ «НЕСТА ЛЬВІВСЬКОЇ КОМАНДИ ROBESPIERR


HELLO TOMORROW НА КОНЦЕРТІ 3 КВІТНЯ В «ХДРД» ВИ НЕ ЗІГРАЛИ ЖОДНОЇ ПІСНІ ЗІ СВОГО ДЕБЮТНОГО АЛЬБОМУ FOUL PLAY (2010). ЧИМ ЦЕ ПОЯСНЮЄТЬСЯ? У нас з’явилась достатня кількість нових пісень з відмінним від альбому звучанням та іншими стилістичними рішеннями – нам хочеться грати саме їх, оскільки вони «свіжі».

фото з архіву Robespierre Cardin

А ЯК БУТИ З ТИМИ, ХТО ЙДЕ НА ВАС І СПОДІВАЄТЬСЯ ПОЧУТИ ЗНАЙОМІ ПІСНІ З АЛЬБОМУ ?

CARDIN

НЕ ТІЛЬКИ – РОЗМОВА З АНДАРТНО РОКОВОЇ» RE CARDIN

Настя Молоко

Близько року ми грали матеріал Foul Play і, думаю, кого він справді зацікавив, той уже встиг неодноразово почути ці пісні на наших виступах. Крім того, як на мене, Foul Play – альбом швидше для домашнього прослуховування, ми з Іллєю заклали в нього швидше інтимні емоції, відповідно сприйняти його, прослуховуючи поверхнево, не так просто. Цей запис робили дві людини. Натомість нові пісні — робота цілої групи. І, як показали наші останні виступи, нова музика краще резонує з публікою, і тепер це швидше виглядає як туса, аніж як звична модель «музиканти проти публіки». ТОБТО ВИ СТАЛИ ВЕСЕЛІШИМИ, ГРАЄТЕ РОЗВАЖАЛЬНУ МУЗИКУ? Ми переважно веселі. Але RC – не «хіпстерська вєсєлуха». ТО ЯК ВИ ОКРЕСЛЮЄТЕ ВАШ ТЕПЕРІШНІЙ СТИЛЬ? НА ВИСТУПІ В «ХДРД» ВАС ОГОЛОСИЛИ ЯК ІНДІ-ГРУПУ… Всі, хто грає і записує свою музику за свій кошт, не має продюсера чи лейблу, який би диктував своє бачення, може називатись інді-групою. Ми не надто відомі, щоб говорити про стилі і напрямки, наразі — це смішно. Нам подобається робити актуальну музику, щоправда, з дещо іншим емоційним забарвленням. АЛЕ ВІД ЧОГОСЬ ВИ ВІДШТОВХУЄТЕСЬ, У ВАС Є СПІЛЬНИЙ УЛЮБЛЕНИЙ ВИКОНАВЕЦЬ? Від Мадонни до Майка Паттона знайдеться не один десяток спільних вподобань, які, тим не менше, мають мало чого схожого з тією музикою, яку ми граємо зараз. Я не маю на увазі нашу оригінальність — ми просто нездарні плагіатори. Ми хочемо, щоб пісня звучала, як Coldplay чи Justice, а все одно виходить Алек Болдуін…


36 ВІДОМО, ЩО ДЕЯКІ З УЧАСНИКІВ RC БУЛИ ЗАДІЯНІ В ІНШИХ МУЗИЧНИХ ПРОЕКТАХ. ЧИ НЕ ВПЛИВАЛО ЦЕ НА РОЗВИТОК ГУРТУ? Все впливає на розвиток групи. Музикант — це сума досвіду, який він здобуває у всіх гуртах, де доводилось грати, але я б не ставився до цього зараз так серйозно, ми ж не в Beatles чи Throbbing Gristle грали. ЗАРАЗ ХТОСЬ ІЗ ВАС МАЄ ОКРЕМІ ПРОЕКТИ?

фото: Ігор Страмик

Ігорчик (Стахав – барабанщик) грає в «Проджектор Джміль», звідки більшість його і знає, а Ігор (Мezkerei – клавішник) дарує радість усім прихильникам таких чудових груп, як Polaron і «Марафон». Ілля (Гумінський — вокал, гітара) планує рок-н-рольний танцювальний проект, правда, я не знаю нюансів, але це обіцяє бути цікавим для всіх, хто полюбляє тематичні вечірки.

МОЖЛИВО, Є ГУРТ/ВИКОНАВЕЦЬ, ІЗ ЯКИМ ХОТІЛОСЬ БИ СПІВПРАЦЮВАТИ? Поки що мені приносить задоволення просто слідкувати за творчістю кількох груп зі Львова, серед музикантів яких, звичайно, знайдеться достатньо наших добрих друзів. Ті ж Kid Nap чи Fonnofon. А нещодавно ми з Іллєю і Ігорчиком ходили на концерт We Are The Smile, і отримали багато задоволення – у Соні просто магнетичний вокал. А ЯКЩО ВАМ САМИМ НА КОНЦЕРТІ НЕ ВДАЄТЬСЯ ЗАМАГНЕТИЗУВАТИ ПУБЛІКУ? І ЗАГАЛОМ – ЯК НА ВАС ВПЛИВАЄ ЇЇ НЕПРИЯЗНЬ, ТАКЕ ТРАПЛЯЛОСЬ? Якщо публіка байдужа до виступу, ми просто сходимо зі сцени на половині пісні. Будьте певні — таке вже було, це було весело. Одного разу ми грали перед людьми, які того вечора не хотіли слухати музику – вони хотіли просто випивати і розмовляти. Для чого їм заважати? На половині


HELLO TOMORROW другої чи третьої пісні ми просто пішли з того закладу. МОЖЕ, ЩЕ ЯКІСЬ РОЗКАЖЕШ?

ЦІКАВІ

ВИПАДКИ

Ага, як нам не вдалось завоювати Англію і Америку. На Sziget-2009 ми поїхали звичайними слухачами, але взяли з собою кілька наших дисків, щоб роздати кільком виконавцям. Оскільки банальне кидання дисків на сцену майже ніколи не приносить результатів, ми вирішили піти далі. Коротше, нам вдалось вистежити музикантів Faith No More після виступу і всучити їм два диски з нашими записами, і вони чемно обіцяли їх прослухати. Цей же трюк пройшов з Placebo і Klaxons, і клавішник останніх Джеймс Райтон з таким ангельським виразом обличчя пообіцяв послухати нашу музику, що я впевнений — він її слухав, правда, тепер не знаю, добре це чи погано. Думаю, про результат цих старань можна не розповідати. Одним словом, це теж було доволі

весело, а головне — після цього ми остаточно перестали думати про зірок рок-музики як про щось недосяжне чи величне, бо не відчули перед ними жодного трепету. НУ І НА КІНЕЦЬ, ЧИ МОГЛИ Б ВИ ПОДІЛИТИСЬ СВОЇМИ ПЛАНАМИ НА НАЙБЛИЖЧЕ МАЙБУТНЄ? СКОРО ОПРИЛЮДНИМО ОДНУ НОВУ ПІСНЮ, ЯКУ ДЕХТО МІГ ВЖЕ ЧУТИ НА НАШИХ ОСТАННІХ ВИСТУПАХ. У НІЙ, В ПОРІВНЯННІ З ПОПЕРЕДНІМ АЛЬБОМОМ, З’ЯВИЛАСЬ СУТТЄВА КІЛЬКІСТЬ ЕЛЕКТРОНІКИ, ОСКІЛЬКИ У НАС В ЗВУЧАННІ ДОДАЛИСЬ КЛАВІШНІ. ТАКОЖ ЗНАЧНО ПОБІЛЬШАЛО ВОКАЛУ – ЯК І ЗАГАЛОМ В НОВИХ ПІСНЯХ. ПЛАНУЄТЕ ЗАПИС АЛЬБОМУ? Ще ні, наразі працюємо над новими треками, і продовжуватимемо знайомити з ними публіку на живих виступах.


38

Ірина Світящук

Б

алтія для покоління українців, яке ще застало Радянський Союз, була чимось на зразок землі обітованої. Естонія, Латвія, Литва – країни, де, як каже моя мама, було все, чого могла побажати (але не могла уявити) спрагла до споживацького задоволення душа радянської людини. Але це не основне. Основне – атмосфера свободи

і неймовірної самооцінки та гордості, які підсилювались вітром з Європи, який дме насправді з північної сторони. Для молодого покоління Балтія – радше terra incognita, про яку своє враження складають з коротких заміток в новинах та з анекдотів. Більш глибинний культурний аспект відомий хіба вузькому колу ентузіастів та дослідників. Тим не менше досвід цих країн у цій сфері, а саме

у розвитку національного кінематографу, може слугувати гарним прикладом. Ще у часи СРСР балтійське кіно було в становищі нічим не кращому від українського – цензура і тотальна залежність від централізованого замовлення. Такого окремішнього поняття, як автономне національне кіновиробництво, не було: де і ким кіно би не знімалось, воно могло бути лише одним, радянським. За словами Улдіса Секуліса (продюсера, котрий привіз до Києва нове балтійське документальне кіно на фестиваль Docudays), можна говорити про балтійську школу поетичного кіно, проте з гіркого досвіду відомо, що поетичне кіно було заборонене як таке, тому після мінімального спалаху у 60-их цим традиціям не довелось розвиватись аж до початку «нульових». Що ж


HELLO TOMORROW було в 90-их? А було те, що й всюди – жодного державного субсидування, відсутність приватних інвесторів, одним словом, страхи перебудови, коли про розвиток кіномистецтва думалось небагато.

зараз з бюджету йдуть чималі кошти на кіно, проте в світі воно нікому не цікаве, бо незрозуміле. Такий погляд є неправильним. Самі «балтійці» нарікають, мовляв,

Естонський фільм Вейко Иунпуу «Осінній бал» (Sügisball, Естонія, 2007) отримав приз Венеціанського фестивалю «Горизонти». Рецепт успіху цієї стрічки саме на Заході – тонко передані особливості ментальності. Дослідження граней людських відносин під таким кутом зору дозволило вповні показати балтійське, північне, морське і бурштинове світобачення, яке розвивалось не лише на перетині СхідЗахід, а й має на собі значний вплив Півночі. Наступний фільм цього режисера «Спокуса Святого Тоні» (Püha Tõnu kiusamine, Естонія, Фінляндія, Швеція, 2009) виявився надто вже концентрованим як алюзіями на кіношедеври, так і інтелектуальними метафорами, через що фільм став зрозумілим не такому широкому колу глядачів. Ще раніше певної популярності в Європі досягли ностальгічні фільми латвійського режисера Яніса Стрейча, у яких він зображує життя в повоєнному селі. Наприклад, в одноіменній екранізації роману Яніса Клідзейса «Дитя людське» (Cilvēka bērns, СРСР (Латвія), 1991) режисер розповідає про те, як проходить дитинство в селі. Режисеру вдалось познайомити глядачів з місцевими традиціями та колоритом, не перевантажуючи при цьому незрозумілими для немісцевих деталями. Традиції поетичного кіно, як лаконічно їх визначив Улдіс Секуліс, «мистецтво говорити картинками, а не словами», також знайшли своє втілення в документалістиці. Їх можна простежити у всіх фільмах, що були представлені на Docudays в березні: як в творчій програмі, так і в спеціальних показах «Нове кіно Балтії». Крім того, продюсер провів майстер-клас, на якому поділився досвідом фандрейзінгу для фільмів, сваркою з каналом Arte та шпигунськими пристрастями в Москві. Улдіс є прикладом нетипового продюсера, оскільки авторська задумка і художній потенціал роботи для нього важливіші за комерційний успіх та бюрократію.


40 Так, продюсер відмовився виконувати умови контракту зі згаданим телеканалом: продюсована ним документалка була на двадцять хвилин коротшою, ніж узгоджено, зате повністю відповідала задумці режисера. А машина латвійського посольства в Москві (яка де-юре є територією Латвії) допомагала в прямому значенні втікати від надмірних перевірок. Власне, частково в Москві знімався надзвичайно вдалий фільм латвійського професора та режисера Петеріса Кріловса «Клуцис. Деконструкція художника» (Klucis – Nepareizais latvietis, Латвія, 2008). У ньому автор реабілітовує для Латвії культового художника, котрий в післяреволюційні 20-ті роки обрав комуністичні ідеали, авангардизм, Москву, що автоматично означало відмову не просто від ідентичності, а й від будь-якого коріння, традицій, тобто минувшини, хоча це й допомогло художнику розкрити нові художні форми, а його фотоколажам – стати символами епохи. В Латвії ним не пишаються як належить, а іронія долі в тому, що через дію тоталітарної машини ім’я цього генія є маловідомим в світі. Тому цей фільм мав гарний соціальний ефект у себе на батьківщині: його 4 місяці показували

в кінотеатрах, що заново відкрило Клуциса для латишів. На завершення доречно було би згадати фільм «Диско і атомна війна» (Disko ja tuumasoda, Естонія, Фінляндія, 2010). Він для скептиків, котрі категорично зневажають телебачення в принципі. Режисер Яак Кілмі розповідає про застійні радянські часи, коли саме «крадене» ТБ у фіннів ставало доленосною та визначальною цінністю, інтеграційним чинником для жителів Таллінна, прибутковою справою, а серіал «Даллас» (Dallas, США, Канада, 1978-1991) став ледь не народним епосом, оскільки передавався із уст в уста, щоразу доповнюючись новими химерними деталями. Як бачимо, на щастя, естонський і в цілому балтійський кінематограф сьогодні виростає зі штанів «Далласу» та впливу іншого масового кінопродукту, натомість шукає власні символи та поетику для того, щоб не загубитися серед потоку європейських фільмів, в чому успіху йому і бажаємо.


фотограф: Олеся Тацій

фотографує: 3 роки камера: Canon 1000D, об’єктиви 50 mm/ 1.8, 28 mm/ 2.8 мотив: бажання передати побачений світ і подарувати людям шматочок казки) натхнення: люди та предмети навколо, аналіз різних життєвих обставин http://vkontakte.ru/tatsiy моделі: Ксенія Бондаренко, Юстина Гриник


модель: Юстина Гриник

42


44

Docudays UA:

Перемагай щодня! Ірина Світящук

КІНОФЕСТИВАЛЬНА ТРАДИЦІЯ В УКРАЇНІ, НЕЗВАЖАЮЧИ НА ВСІ ТРУДНОЩІ І НАДУМАНУ БЕЗПЕРСПЕКТИВНІСТЬ, З КОЖНИМ РОКОМ НАБИРАЄ ВСЕ БІЛЬШИХ ОБЕРТІВ. З 25 по 31 березня Київський будинок кіно став схожим на великий кіновулик, оскільки саме там вже увосьме проходив Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. І хоча з самої назви випливає основна мета фесту – по-своєму відстоювати беззаперечне право людини на гідне життя, на сьогодні в програму входять документальні стрічки тематики найширшого спектру, а також шедеври світової документалістики. До організаторів надійшло близько 360 фільмівзаявок зі 120 країн світу, з яких відібрали фільми для правозахисного і творчого конкурсів. Окрім них, на фестивалі проводились спеціальні покази, ретроспективи визнаних режисерів, а також майстер-класи та семінари для учасників. Ще з першого дня фестивалю можна було судити про потужність цьогорічної програми. Для відкриття організатори вибрали дебютну стрічку німецького журналіста Якоба Пройсса «Інший “Челсі”. Історія з Донецька» (The Other Chelsea – A story from Donetsk, Німеччина, 2010), яка через призму життя донецьких шахтарів та за сумісництвом фанатів культового місцевого футбольного клубу надзвичайно влучно відображає українську дійсність. «Шахтар»

у фільмі – не стільки футбольний клуб, скільки «соціальний феномен» та, зрештою, інтеграційний чинник у суспільстві. Така влучна оцінка є наслідком не лише неупередженого погляду «збоку», а й тривалої роботи Пройсса журналістом в Росії. Цей показ зібрав не лише шанувальників кіно, а й громадських та політичних діячів і просто суспільно свідомих людей, для яких набагато цікавішим було «що», а не «як» знято. Тому не дивно, що зал активно реагував на роздуми героїв стрічки, та й в цілому через контраверсійну для України тематику цей фільм став одним з найбільш обговорюваних у ЗМІ. Однією з Особливих подій фестивалю став показ фільму київського (після перегляду фільму про якусь іншу географічну ідентифікацію і не скажеш) режисера Андрія Загданського. «Мій батько Євген» (США, Україна, 2010) є надзвичайно особистою розповіддю, навіть своєрідним одкровенням, і одночасно присвятою та подякою найдорожчій для автора людині. Життєвий шлях Євгена Загданського розпочався у складному 1919 році, у фільмі він переплетений з історією Києва, яка в свою чергу включена в історію тих держав, частиною яких ставало це місто. Завершується фільм не просто розпадом СРСР, закриттям кіностудії «Киевнаучфильм», головним редактором та сценаристом якої і був батько Андрія, а вимушеною еміграцією сина в Штати в середині 90-их, що і стало відправним пунктом розповіді. За словами продюсера, фільм був «з респектом» прийнятий на IDFA,


FESTIWALLS

фото: www.docudays.org.ua Міжнародному кінофестивалі документального кіно в Амстердамі, що й не дивно, оскільки цей фільм – «ну очень культурная вещь». Окремої уваги вартує робота «Я тебе люблю» (Росія, 2011) російських режисерів Павла Костомарова та Александра Расторгуєва, яка перевертає уявлення про місце та роль Автора в кіно. Сіль в тому, що режисери вирішили «піти в народ»: вони ВІДДАЛИ КАМЕРИ В РУКИ МОЛОДИХ ЖИТЕЛІВ РОСТОВА, ЯКІ І ЗНІМАЛИ СВОЇ БУДНІ, НАТОМІСТЬ РЕЖИСЕРИ ЛИШЕ ЗМОНТУВАЛИ ФІНАЛЬНИЙ ВАРІАНТ І хоча це не новаторська ідея (більш глобально її втілив Кевін МакДональд, котрий за підтримки активістів з усього світу змонтував фільм про те, як минуло 24 липня 2010 року у їхньому житті), проте тепер можна говорити про народження нового тренду в кінодокументалістиці. На фестивалі також була проведена ретроспектива робіт корифея кінодокументалістики – чеха Мірослава Янека. Зокрема, знаковим є його фільм «Битва за життя» (Чехія, 2000, спільно з Романом Ваврою та Вітом Янечеком). Чому? Бо подібні питання історичної тяглості та цільного культурного, ціннісного наративу маленької спільноти у перехідних пострадянських умовах є надзвичайно актуальними, мабуть, для усієї Центрально-Східної Європи, а для

нас в свою чергу – рефлексії режисерів з приводу цієї проблематики. Бекґраундом для історії стала ретельна хроніка села Бистре у Східній Чехії, життя якого крутиться навколо маленької текстильної фабрики. Надивившись документальних фільмів Сергія Лозниці, мимоволі можна очікувати зображення вицвілого життя глубинки та школу виживання у ньому, натомість після перегляду фільму нічого яскравішого, ніж життя в маленькому селі, не уявляється. І справа тут зовсім не у стилістиці, а в різниці у сприйнятті двох режисерів: наприклад, якщо Лозниця за допомогою статичності і ч/б передає незмінність життя сіл, їх певну позачасовість та екзистенційну порожнечу, то Янек, навпаки, використовує усі можливі засоби (найсильнішим, як на мене, був акцент на дуже автентичний гумор та самоіронію), щоб показати, що все-таки життя і є тим, за що варто боротись, а місце проживання абсолютно не є визначальним. З цією тематикою також перегукується фільм з творчої програми білорусів Андрея Куціли та Аляксандра Налівайки «Днюка» (Білорусь, Польща, 2010). «Днюка» – питоме білоруське слово, яке означає безцільне проживання і перебування днів, що передано і в англійському перекладі – Kill the day. Режисери розповідають про те, як старше покоління вбиває свої дні в білоруському селі. Хоча тут скоріше захована іронія на прийняття (чи краще неприйняття) молоддю такого способу життя, що теж є


46

фото: www.docudays.org.ua доволі слизьким питанням, адже хто в праві визначити життя у селі та заняття натуральним господарством як безцільне? Зрештою, переглянувши цей фільм, кожен матиме над чим пороздумувати, хоча б над такими дилемами, як «пити – не пити» і «слухати жінку чи не слухати». Приз глядацьких симпатій, в тому числі й симпатії Reykjavik’а, заслужила неймовірна стрічка Юрате Самуліоніте «Банзай, Шанхай!» (Литва, 2010). І, ні, вона не про міграцію китайців в балтійські країни, КИТАЙЦІВ У ЦЬОМУ ФІЛЬМІ ВЗАГАЛІ МАЛО, І ВИКОНУЮТЬ ВОНИ В НЬОМУ РОЛЬ ШВИДШЕ ДЕКОРАТИВНУ, ЯКЩО МОЖНА ТАК ВИСЛОВИТИСЬ Шанхай в даному випадку – селищноподібний район-анклав в самому центрі Вільнюса, де хаткимазанки і ґрунтові дороги оточені надновими високоповерхівками. Історія цього екзотичного місця, його жителів зі своїми специфічними проблемами і стає об’єктом для фільмування. Незважаючи на імідж кримінального і небезпечного для життя району (неподалік якого виросла сама Юрате), режисер устами одного з героїв висловлює заспокійливу думку про те, що насправді у цьому місці боятись варто

хіба що собак, але про всяк випадок краще бути обережним) Команда фестивалю традиційно призначає премію ім. Андрія Матросова, засновану в пам’ять про продюсера фестивалю, зусиллями котрого Docudays UA перетворились на платформу кінодокументалістики. «За силу й перемогу духу» в цьому році її отримав фільм Вієстурса Кайріша «Олімпієць» (Латвія, 2009). Ця стрічка оригінальна тим, що її героєм, у зв’язку з яким режисер проводить паралелі з легендою про Лоенгріна, є олімпійський чемпіон Мартінс Рубеніс. Цікаво, що на зйомки режисера надихнуло, за його ж словами, «лице молодого достоєвського» у героя, а не його непересічна діяльність, про яку йдеться у фільмі. На завершення варто сказати, що девіз цьогорічного фестивалю «Перемагай щодня!» не був обраний навмання. Фільми справді надавали енергетичного заряду, який прослідковувався хоча б у тому, що шість годин на одному місці в день показів минали непомітно. Насправді фестиваль, хоч і проходив ще холодними весняними днями, став ідеальним відкриттям для вже літнього фестивального сезону. Тож наступного року не плануйте нічого на кінець березня – приїжджайте в Київ на дев’яті Docudays)


48

НЕОПАНОВАНИЙ ПРОСТІР НАШОЇ УЯВ

www.vimeo.com/davido Олесь Дацко

Граматика – це характерна для конкретної мови сукупність правил, за якими слова об’єднуються у змістовні фрази і речення. Для мови анімації Девіда О’Райлі ніяких правил не існує. По-дитячому просто і по-справжньому глибоко цей ірландець вміє передати весь зміст в кольорі та геометричних фігурах. Лінії то сходяться, то розходяться, то перетинаються: утворюють цілі міста або просто слово fuck. Все, як у житті.

Дивакуваті кіт з мишкою, герої найуспішнішої стрічки Девіда Please Say Something! («Золотий ведмідь» Berlinale-2009), вже наздоганяють за популярністю своїх «колег» Тома і Джеррі. Їх та інших психоделікуватих творінь фантазії містера О’Райлі можете побачити на його відеоканалі. Попереджаю, спочатку можливе гостре несприйняття зображуваного, але ви не відступайте. Це просто захисна реакція наших мізків, яка відбувається щоразу, коли хтось посягає на резерви лінивої свідомості. Усіх геніїв свого часу мало хто сприймав. Не подумайте, що я завчасно приписую таке звання досить молодому режисеру, але тільки подивіться на список його нагород, серед яких – відзнаки


VIMEO

(КІНО)ФРАЗИ

ВИ. DAVID OREILLY

oreilly

від «Санденсу» (2011) і фестивалів в КлермонФеррані (2011) та Аннесі (2009). Та й почерк у Девіда яскравий – а це багато вартує. Я б назвав його творчість «кубізмом 21 сторіччя» або «цифровим сюрреалізмом». Але зрештою, яке це має значення? – просто отримуйте геть нові враження, розорюючи цілину свого сприйняття! Пс: Особливої уваги заслуговує останнє творіння аніматора – The External World. Хоча, зізнаюсь, особисто мене найбільше вразило відео не в стилі О’Райлі – Floaters – хвилина медитацій, в яких кожен впізнає себе.

Андрій Матвєєв, Тарас Сасс Слово, як відомо, – не горобець, влучне слово – птах високого польоту. І цей птах часом живе значно довше, ніж гніздо, з якого він вилетів. З цього номеру розпочинаємо публікацію вибраних нами 25-ти цитат зі світового кіно. «ЗАВЖДИ ДИВИСЬ НА СВІТЛУ СТОРОНУ ЖИТТЯ» («ЖИТТЯ БРАЯНА ЗА МОНТІ ПАЙТОН»/ LIFE OF BRIAN, ТЕРРІ ДЖОНС, ВЕЛИКОБРИТАНІЯ, 1979) Фраза з життєствердної пісеньки британських геніїв-учасників «Монті Пайтон» є прикладом не тільки абсурдності та безкомпромісності почуття гумору (адже співають її засуджені на смерть, висячи на хрестах), а й сили оптимізму навіть у найгірших ситуаціях. Недарма ж пісня стабільно входить до списку музичних творів, які б самі британці хотіли чути під час власного поховання. «МІЙ СКАРБ..!» («ВОЛОДАР ПЕРСНІВ»/ THE LORD OF THE RINGS, ПІТЕР ДЖЕКСОН, НОВА ЗЕЛАНДІЯ, США, 2001 – 2003) Напевно, навіть сам Толкіен не міг передбачити, що ця фраза доволі жалюгідної істоти – Голума (хоча він і зіграв чималу роль у справі порятунку світу) – разом зі своїм господарем переросте першоджерело і стане самодостатнім явищем. Однак це було б неможливо, якби не талант режисера Пітера Джексона і харизма актора Енді Серкіса.


50


FESTIWALLS

Stare Misto нотатки Дарко Лісень

С

убота, 28 травня, була віртуально відзначена у моєму віртуальному календарі вже дуже і дуже давно. Через невелику кількість музичних фестивалів у Львові Stare Misto було як безкоштовна вечеря для завжди голодного студента. Отже, про все по порядку.

ніж попередній. Напевно, зрозумівши це, група викликала підтримку, і на останніх треках було чути голоси рідної «Перкалаби» (єдиний, до речі, український гурт на фестивалі) Самі ж вони бігали по перших рядах і розливали в горлянки людей горілку (відсилання до минулого року і групи The Dreadnoughts).

11:30 Цей фестиваль почався для мене набагато раніше, ніж минулорічний, через не надто зручний час видачі акредитацій. Тому з самого ранку, зустрівшись з нашим фотографом, ми потихеньку пішли з центру на Зелену (і як виявилось потім – ми були не першими, тому що підтримка ІАМХ, яка приїхала з Києва трохи не орендованим поїздом, була там вже на 9-ту).

16:40 La Phaze!!! Чесно кажучи, сплутав їх спочатку з De Phazz, ще подумавши при цьому: нащо на рок-фесті джаз? Насправді ж вони виявилися французькими драм’н’бассерами, які відіграли свою програму не гірше, ніж Pendulum в останньому турне. Зовсім не схожі на французів, а швидше – на якийсь проект з північного Лондона, вони круто змішали рок з д’н’б і дабстепом.

13:15 Зазначений час початку фестивалю. 14:00 Фактичний час початку фестивалю. В принципі, нормально, враховуючи те, що кількість людей, які стояли біля брами вже в 13:15, не була більшою за 30-35 осіб. І Rotfront запізнювалися. На сцену виходять Talco. Як на мене – ідеальна група для першого виступу. Зачепили з першого акорду і змусили нас швиденько перебігти від кіоску з пивом до журналістської зони. 15:20 Після італійського ска вийшли емігрантські Rotfront. Соліст, який ще в проморолику кидався українським паспортом, був явно менш цікавим,

REYKJAVIK MAGAZINE: В одному з треків у вас звучав дабстеп. Яке ваше ставлення до його популярності? LA PHAZE: Нам подобається дабстеп, але ми олдтаймери, тому залишимося при джанґлі і старому звучанні. 18:00 Poets Of The Fall. Провал( Якщо La Phaze не дуже слухаються в навушниках, то «Поети» явно не створені для фестивалів. Тим більше, на контрасті з динамічними французами. Їхній виступ повністю був використаний мною для пошуку друзів і споживання з ними продукції


52

головного спонсора фестивалю. 19:40 ІАМХ. Єдина група, про яку було відомо точно) Кріс Корнер і його команда, в якій була нова барабанщиця, а клавішниця (в якої, в принципі, теж була можливість вдарити в ударні) декілька разів зверталась до публіки російською, видали своїм фанатам все те, чого ті від них чекали. Зрозумівши, напевно, що новий альбом явно програє старому, вони вставили до свого виступу і легендарні My Secret Friend та Spit It Out, впізнавані з минулорічного концерту. Загалом – непогано, але розчарувала відсутність на прес-конференції хоч когось з музикантів. Натомість вони відправили на неї свого менеджера, який, таке враження, вважає ІАМХ найкращою групою на світі (хоча це і

правильний підхід), але при цьому не завжди вдало відповідає на запитання. REYKJAVIK MAGAZINE: Враховуючи те, що ваш останній альбом розійшовся завдяки піратам чи не на місяць швидше від офіційного релізу, не можу не запитати: як ви ставитесь до таких людей – як до популяризаторів ІАМХ, чи як до тих, хто краде ваші гроші? МЕНЕДЖЕР ІАМХ: На це питання немає якоїсь конкретної відповіді. З одного боку, ми знаємо, що наш альбом не продавався в українських музичних магазинах, але з іншого – в Україні у нас багато прихильників, які прийшли на цей фестиваль спеціально, щоб послухати Кріса.


FESTIWALLS

21:30 Закривали Stare Misto цього року Емір Кустуріца та його антитютюновий оркестр. Не у повному складі (в одного з учасників – інфаркт), змучені, але драйвові, вони відіграли свої півтори години не гірше, ніж Ґоран Бреґовіч минулого року, змусивши весь стадіон відкричати разом з ними F*ck you, MTV! REYKJAVIK MAGAZINE: Над чим Ви працюєте зараз (фільм, сценарій, музика)? ЕМІР КУСТУРІЦА: Над сценарієм. На днях, сподіваюсь, допишу сценарій фільму, який думаю назвати «Раскольніков». Сюжет такий: є режисер, котрий знімає собі рекламні ролики. Він дуже хоче зняти «Злочин і кару», але в нього немає грошей. І тут до нього підходить бізнесмен

і пропонує йому вбити свою дружину, за що він отримає достатню кількість коштів на зйомки. Таким було Stare Misto цього року. Звичайно, список учасників наступного ще не відомий, але можна точно передбачити, що дата фестивалю збігатиметься з фіналом «Ліги Чемпіонів», хтось з музикантів розливатиме безкоштовний алкоголь і під час виступу третьої з кінця групи впаде дощ)


54

КІНО І СЕРФІНГ

фото: Андрій Міськів

Андрій Міськів, острів Мауі, Гаваї

Вже спека на рідних теренах. Сонце, відпустки, моря, в когось закордони... Щоб по-справжньому підготуватися до літа, і взагалі побачити, у що я закохався, – пропоную підбірочку кінофільмів про СЕРФІНГ. THE ENDLESS SUMMER – «НЕСКІНЧЕННЕ ЛІТО» (БРЮС БРАУН, США, 1966) Один із перших серйозних документальних фільмів про серфінг. Режисер Брюс Браун їде з двома серферами – Майклом Хінсоном і Робертом Ауґустом – довкола світу в пошуках хвиль. Хлопаки катаються тільки на лонґбордах (в той час коротких дошок ще не було). Олдскульна музика і шикарний гумор того, хто говорить за кадром. Кіно, яке вплинуло на світогляд багатьох серферських поколінь, виховало прорайдерів і примусило офісних щурів ловити хвилі. ПЕРЕГЛЯД ОБОВ’ЯЗКОВИЙ.

BRA BOYS – «БРА ПАЦИКИ» (САННІ АББЕРТОН, МАКАРІО ДЕ СУЗА, АВСТРАЛІЯ, 2007) Австралійські серфери-гопніки. Документальна історія життя з пляжу Марубра про чотирьох братів і їхню серферську «тусню». Ранні 90ті – сутички з поліцією та іншими гопніками. Кулаки, кров, масивні хвилі і вбивство. Кар’єра на межі краху. Океан і серфінг крізь ґрати. Кіно, яке розвінчує ідилію міфу про серферський стиль життя (океан, хвилі, куриво, дівки, пляж і серфборд). Режисер і творець фільму – один з братів – Санні Аббертон.


FILMS CASTLES IN THE SKY – «ЗАМКИ В НЕБІ» (ТЕЙЛОР СТІЛ, США, 2010)

монологи і діалоги. Серферський артхаус на 16 мм кіноплівку від Томаса Кемпбела.

Атмосферне кіно про гармонію людини з океаном і довкіллям. Камера переносить нас з однієї частини світу в іншу, і ми цього навіть не помічаємо. Насичений місцевий колорит, теплі кольори світанків і сутінків. Заворожуюча краса океанської хвилі. Кіно, до «кінчиків» пронизане любов’ю до природи. А проліт Дейва Растовіча по хвилі під мостом в Індії змушує серце завмерти (тричі перемотував). Тейлор Стіл, кілька операторів,16 мм плівка і серфери, які катаються не заради змагань і шалених гонорарів, в 2010 році подарували світу монету з третьою стороною.

STEP INTO LIQUID – «КРОК В РІДИНУ» (ДАНА БРАУН, США, 2003)

THE GREEN IGUANA – «ЗЕЛЕНА ІГУАНА» (ДЖЕК МАККОЙ, АВСТРАЛІЯ, ГАВАЇ, ІНДОНЕЗІЯ, 1992)

THE ENDLESS SUMMER 2 – «НЕСКІНЧЕННЕ ЛІТО 2» (БРЮС БРАУН, США, 1994)

Для тих, хто ностальгує за музикою початку 90х, комп’ютерною графікою 90-х, жартами 90-х і всім решта, що народилося в тих роках, і хоче побачити серфінг через цю призму. Шалене, практично безслівне, зате музично-емоційне навантаження на мозок. Новий прорив шортборд культури на серферській сцені. Найкрутіші серферські споти по світу і хлопці, точно не останні в списку. SINGLEFIN. YELLOW – «ОДНОПЛАВНИКОВИЙ. ЖОВТИЙ» (ДЖЕЙСОН БАФФА, США, 2005) Оригінальна тема, красива реалізація, але мало цікавих подій довкола головного героя. Шейпер робить лонґборд зразка 60-х, на якому його тато ще катав. Пакує до валізи і висилає другові, щоб той половив хвильки. А той друг – своєму другусерферу, він – іншому, і так лонґборд подорожує з океану до океану, з Каліфорнії до Індонезії, з хвилі на пісок, і зрештою повертається до шейпера. Казкова історія любові до класичних лонґбордів від Джейсона Баффи. THE SEEDLING – «САДЖАНЕЦЬ» (ТОМАС КЕМПБЕЛ, США, 2007) Півгодинне кіно про трьох каліфорнійських друзів, які подорожують своїм штатом, Європою, Мексикою, Гаваями і Канарами. Ловлять хвилі лише на лонґборди. Стара школа катання з одним плавником. Нестандартний підхід, вставки реклам з різних американських епох, дивакуваті

Серфінг – це не стиль життя, а життя, в якому стиль – лише опція. Перший серйозний, технологічно-складний і видовищний фільм про серфінг. МЕГА-заповільнена зйомка хвиль зсередини, гелікоптери і монстр-брейки. Серфінг на далекій півночі, ловці хвиль на озерах, серфери корабельних хвиль і багато іншого. Головне – не розмір і престиж хвилі, важливо те, чим є серфінг для кожного. Кіно про хворих на серфінг.

Сіквел до фільму 1966 року. Закадровий гумор не змінився, хвилі продовжують розбивати узбережжя, старі герої епізодично з’являються у кадрі. Натомість два нових представники серф-культури подорожують старими i новими серфінговими спотами. Здається, наче шортборд і лонґборд змагаються, хто кращий і видовищніший. А насправді це – кіно про дух насолоди, а не змагання. THE WOMEN AND THE WAVES – «ЖІНКИ І ХВИЛІ» (ХІТЕР ХАДСОН, ПЕК ОВЕР, США, 2009) У серфінгу живуть не тільки атлетичні, засмаглі блондини на пляжах, які розсікають по хвилях. Так, чоловіки домінують. Але жінки не сильно відстають. Кіно про жінок, які катали і продовжують катати ще з тих часів, коли серфінг тільки набирав популярності і виходив за межі Гаваїв. Кіно про тих, хто розвінчав і поламав стереотипи,– безстрашних амазонок океану. BLUE HORIZON – «ГОЛУБИЙ ГОРИЗОНТ» (ДЖЕК МАККОЙ, АВСТРАЛІЯ, ГАВАЇ, 2004) Два роки зйомок. Два видатних серфера і їхні друзі. Два абсолютно різні менталітети. Серфер Енді Айронс (помер 2 листопада 2010) і серферфрілансер або серфер за духом – Дейв Растовіч (Раста). Життєві дороги і пріоритети різні. Єдине, що їх єднає,– хвилі океану. Фантастичний перформанс від ловців і приборкувачів океанських хвиль. Шалена музика і драйв. Саме так має виглядати справжнє серферське кіно.


56

ILOVE Олександра Ковальчук

27-28 травня вже втретє пройшов фестиваль ILOVEKIEV, який став чудовою альтернативою до традиційного святкування Дня міста. В той час, коли на Хрещатику проводились святкові концерти, у графіті-дворику галереї «Лавра», який насправді складається з трьох подвір’їв, можна було відчути себе ніби в іншому вимірі, перебуваючи в дружній і невимушеній атмосфері, яку створили не лише люди, які там зібрались, але і все, що відбувалось там впродовж цих двох днів. Хедлайнером першого фестивального вечора був електронний проект з Росії – Mujuice. Попри те, що на сцені перед ним відзначились учасники конкурсу NEW SOUND OF KIEV – група Alarma і перспективні Tape Flakes, вокаліст яких написав саундтрек до короткометражного фільму «Щоденник мого Я» (реж. Олександр

Анпілогов), що потрапив до позаконкурсної програми Каннського кінофестивалю, здавалось, всі чекають тільки на Mujuice. Приїхавши в Київ на піку своєї популярності, Роман Літвінов зі своїми музикантами не прогадали – про цей прорив у музичному просторі, напевно, мало хто не чув, хоча за кордоном про них знали і раніше. Ні, голосу Цоя на живому виступі ми не почули, і нехай всі говорять, що виступати вживу Mujuice просто заборонено, на мої враження від концерту це ніяк не вплинуло. Як і звук, який, чесно кажучи, був не найкращим. Важливим було інше: під цю музику неможливо було не танцювати, а вокаліст співав настільки щиро, що його ставлення до того, що він робить, передавалось усім навкруги. Роман за весь виступ жодного разу не звернувся до публіки словами, замість цього кілька разів показавши руками «серце». Публіка, здається, відповідала взаємністю. Єдине, що засмутило і здивувало, – не зважаючи на довготривалі виклики, Mujuice


FESTIWALLS

KIEV

фото: Алексей Горшков (ICON Photography), Роман Пилипей www.top10.ua

так і не вийшли на біс… «Все бессмысленно и бесполезно», – через 15 хвилин чекання зрозуміли присутні, і почали потроху розходитись – хто на I LOVE KIEV FASHION NIGHT, хто додому, а хто – на afterparty в Xlib. Другий день ILOVEKIEV почався набагато раніше – вже в 12 ранку. На фестивальному ярмарку можна було вдягнутись з голови до ніг – при бажанні знайти собі і прикраси, і стильне взуття. Особливе зацікавлення викликали годинники і, звичайно, футболки, яких, як і обіцяли, було дуууже багато – від звичайних з принтом фестивалю і футболок The Single до дизайнерських авторства Лілії Літковської та Лілії Пустовіт. Усі зацікавлені могли піти на майстер-класи, об’єднані назвою DIY (Do It Yourself), на яких своїм досвідом ділились графітчики, фікс-велосипедисти, ді-джеї, кухарі, художники. На фестивалі можна було скуштувати вегетаріанську і тайсько-китайську

їжу, перекусити смачною випічкою і крім традиційного пива випити, наприклад, чаю з обліпихи, або морсу. Прямо під час ILOVEKIEV графітчики продовжували розмальовувати вільні стіни двориків галереї «Лавра» – тоді, коли поряд хтось грав у фрізбі, дивився покази модельєрів або чекав на виступи груп, деякі з яких залишали гостей фестивалю байдужими, а деякі – викликали цілий океан емоцій. ILOVEKIEV залишив враження абсолютно вільного і окремого острову в багатолюдному місті, далекого від умовностей і відкритого для самовираження, в якому поєднані мистецтво, музика і настрій. Яскраві люди, привітні обличчя, насичена і цікава програма, і, напевно, найкрутіше місце у Києві для проведення open air’у – ось кілька причин, щоб з нетерпінням чекати на фестиваль наступного року.


58

Merli Antsmaa, Естонія переклад з англійської Ірини Світящук фото: Martina Lang, Австрія Черговий кінофестиваль у Каннах пройшов 11-22 травня. «Золоту пальмову гілку» отримав фільм Теренса Маліка «Дерево життя» (The Tree of Life, США, 2011), в якому головні ролі зіграли Бред Пітт та Шон Пенн. Найкращою акторкою визнано Кірстен Данст за участь у фільмі про кінець світу – «Меланхолії» Ларса фон Трієра (Melancholia, Данія, Швеція, Франція, Німеччина, 2011). Чи не найгучнішою подією стало оголошення відомого режисера персоною нон-грата на фестивалі в Каннах – за те, що він досить невдало пожартував на тему фашизму. Найкращим актором став Жан Дюжарден (роль у фільмі «Артист» (The Artist, Мішель Азанавічус, Франція, 2011)), а найкращим режисером – Ніколас Віндінг Рефн зі стрічкою «Драйв» (Drive, США, 2011). «Золоту пальмову гілку» в номінації «найкращий короткометражний фільм» отримала режисер з України Марина Врода з 15-ти хвилинним фільмом «Крос» спільного українсько-французького виробництва. Переможцями конкурсу «Особливий погляд» стали корейський режисер Кім Кі Дук з фільмом «Аріранг» (Arirang, 2011) і режисер з Німеччини Андреас Дрезен, котрий привіз на фестиваль свою картину «Назад дороги немає» (Halt Auf Freier Strecke, 2011). Спеціальний приз журі «Особливого погляду» отримав російський режисер Андрей Звягінцев з фільмом «Елена» (2011).


FESTIWALLS В цілому мої враження від Канн не надто відрізняються від вражень інших фестивальних першачків. У мене також залишились гламурні та не-дуже-гламурні спогади, моменти на зразок «Wow, я в Каннах!» і «Хм, воно все однакове», «Хоч би побачити Роберта де Ніро» і «Ох, всі ці бідолахи чекають на зірок за межами червоної доріжки». Я би сказала, у мене було все, але в той же час – нічого. Зараз я радію, що провела свій перший раз в Каннах з таким низьким статусом, який тільки можна уявити. Звичайно, спершу настрій був депресивним, здавалось, що я нікому не потрібна. В принципі, мене попереджали, що Канни можуть («можуть-можуть!») зробити таке зі мною. Ієрархія і система статусів працює таким чином, що до одних ставляться з привілеями, а інші почуваються нижче плінтуса. В той час, як мої товариші ходили на покази, могли вільно проходити в Палац та павільйони, насолоджуватись безкоштовними спонсорським продуктами, мене залишали назовні. Звісно, я могла безліч разів намагатись вистояти в чергах, але в такому випадку витратила би там весь свій час без жодних гарантій. Після цього я пообіцяла собі отримати вищий статус наступного року. Чого би це не коштувало. Після кількох приємних вечорів з гарними людьми, після розмов перед входом до Little Majestic з тими, котрі теж не могли потрапити на вечірки, я заспокоїлась і налаштувалась отримати найбільше досвіду. Єдиним посправжньому сумним моментом був той, що в

темряві я не змогла знайти свій національний павільйон, але все ж у мене була чудова можливість потрапити на червону доріжку перед показом фільму «Артист» – лише хвилина чи навіть менше, після якої я отримала запрошення на коктейлі та пляжні вечірки, а також побачила інші покази. Це звучить фантастично, але все завдяки моїм знайомим, котрі мали зв’язки, і ті в свою чергу теж мали зв’язки... Все зводиться до цього. Налагодження зв’язків і співпраця, що теж ґрунтуються на ієрархії, тому що, якщо тебе запрошують на топ-вечірки, можна зустріти там людей, котрих сприймають як вищих за інших. Оскільки я не сприймала цих людей як «центри Всесвіту», не мала жодних думок про них, залишилась з невпевненістю в тому, що варто продавати душу за вечір в їхній компанії. Єдине, що випливає з мого маленького досвіду, – ви зустрічаєте людей, які в будь-якому випадку надихають вас і впливають на вас, не зважаючи ні на що. Врешті у мене не залишилось жодних очікувань, я не тиснула на себе, і завдяки цьому фестиваль став кращим для мене. Звичайно, все б сприймалось по-іншому, якби мої вечори закінчувались на яхті або на віллі поруч з режисерами конкурсної програми, але в такому випадку я б не змогла насолодитись фестивалем від початків, побачивши всю метушню навкруги. І у мене не було би можливості сидіти на пляжі, говорити про фільми та співпрацю з представниками мого покоління кіноіндустрії – майбутнього покоління кінофестивальних «топів».


60 Eva Ujlakyová, учасниця організаційної команди проекту Nisimazine workshop в Каннах, координатор фестивалю студентських фільмів Early Melons (Братислава, Словаччина) Nisimazine workshop – це проект, організований європейською мережею, що об’єднує молодих професіоналів, студентів та ентузіастів, зацікавлених в європейському кінематографі – Nisi Masa (www.nisimasa.com), яка діє в 26-ти країнах Європи, і цього року святкує свою 10ту річницю. Nisi Masa організовує майстерні, семінари, покази фільмів та ін. Nisimazine – незалежний щоденник, який випускається на різних кінофестивалях світу (видавався під час фестивалів в Амстердамі, Абу-Дабі, Ріо-де-Жанейро, Лімі, Туріні та ін. містах). В Каннах Nisimazine вже досить відомий, його роздають людям прямо на вулицях і в кінотеатрах, face to face. Останній на сьогодні Nisimazine workshop зібрав на цьогорічному кінофестивалі у Франції 16 молодих журналістів, фотографів та відеоблогерів зі Словаччини, Естонії, Угорщини та Австрії. Під час фестивалю вийшло 7 випусків журналу з актуальними рецензіями та інтерв’ю. Матеріали, а також відео і блог журналу можна переглянути на сторінці Nisimazine (www.nisimazine.eu), погортати випуски журналу можна тут: http://issuu.com/emiliep. Для більшості молодих людей, котрі взяли участь у проекті, це був перший професійний досвід кіножурналістики, серед завдань – об’єднання в групи, розвиток співпраці журналіст-фотограф та ін. Команді цьогорічного Nisimazine workshop’у вдалось виконати свою роботу на високому рівні, попри те, що вимог було багато, потрібно було звикнути до шумного та неспокійного середовища Канн, до снобської атмосфери, а працювати треба було дуже швидко – іноді на написання рецензії від моменту прем’єри до моменту, коли журнал йшов у друк, було лише 3 години. До того ж, вечірки, які проводились щоночі, були досить виснажливими) Merli Antsmaa входила до команди Nisimazine workshop’у.

організаційної


FESTIWALLS

(КІНО)ФРАЗИ Андрій Матвєєв, Тарас Сасс «ЕЛЕМЕНТАРНО, ВАТСОН» («ШЕРЛОК ХОЛМС І ДОКТОР ВАТСОН»/ «ШЕРЛОК ХОЛМС И ДОКТОР ВАТСОН», ІГОР МАСЛЄННІКОВ, СРСР, 1979) Якщо вже казати з усією чесністю, не Ліванов першим сказав ці слова, і навіть не Конан Дойл. Авторство їх приписують письменнику Пелему Ґ. Вудхаузу, літературному батькові Вустера і Дживса. Однак в лексикон глядачів на одній шостій суші фраза увійшла саме завдяки іронічному радянському Холмсу. «СТЕЛЛА! ГЕЙ, СТЕЛЛА!» («ТРАМВАЙ “БАЖАННЯ”»/ A STREETCAR NAMED DESIRE, ЕЛІА КАЗАН, США, 1951) Крик Стенлі Ковальскі в адресу своєї вагітної жінки, котру він щойно лупцював, міцно закріпився в американській культурі. І хоча екранізацій п’єси Теннессі Вільямса було знято ще декілька, в тому числі навіть у межах анімаційного дзеркала соціуму США – «Сімпсонів» – фраза завжди буде асоціюватись з Марлоном Брандо, оскільки каяття тварини Ковальскі зіграти краще, мабуть, не дано нікому. «- ТОБІ ПОДОБАЄТЬСЯ? - НЕПОГАНО. - ЦЕ ВЕЛИКИЙ ХУДОЖНИК, РЕНУАР. - Я Ж КАЖУ, НЕПОГАНО» («НА ОСТАННЬОМУ ДИХАННІ»/ À BOUT DE SOUFFLE, ЖАН-ЛЮК ГОДАР, ФРАНЦІЯ, 1960) Достатньо зла іронія Жана-Люка Годара є явищем загальновідомим. Таку річ, як поклоніння перед іменем тільки через те, що це ім’я є відомим, без уваги він так само залишити не міг. Не зміг її проігнорувати і символ французької «нової хвилі» Мішель Пуаккар у виконанні блискучого Бельмондо.


62

Interpol Оксана Волошин І нколи ти просто знаєш, що таки потрапиш на концерт своєї улюбленої групи. Ти не знаєш, коли і як це буде, але ти чекаєш. І якось тобі в повідомленнях на last.fm приходить звістка про те, що в Санкт-Петербурзі виступатиме Іnterpol!!! Тоді ця інформація була непідтвердженою, до концерту залишалось 4 місяці, але ми з подругою пішли в авіакаси і купили квитки на літак: ЛьвівПітер. І почалися, напевно, найдовші 4 місяці… Ми просто жили під акорди цих хлопців. Зранку голос Paul’a Benks’a співав нам про дружбу, а ввечері ми засинали під історію його кохання. Ближче до концерту на youtube почали викладати виступи Іnterpol’у в різних містах. В Інтернеті досить скоро з’явився сетліст, пітерський клуб підтвердив виступ, друзі з Росії купили нам квитки на концерт, і ми вже більш ґрунтовно готувалися до цієї події. 24 березня ми приїхали в львівський аеропорт. В руках були квитки на літак, у валізах – віскі, мартіні, самбука та пастіс, на обличчях – посмішка, а в серці – музика!!! Починалась russian lifestyle party!!! Кілька днів ми побули у Великому Новгороді, оскільки саме там живуть наші друзі, а потім на кілька днів приїхали в Пітер. Найнезвичнішим було те, що ми ночували в комунальній квартирі в центрі міста – нас було четверо в одній кімнаті, на двох ліжках, місця було справді небагато, а посередині кімнати стояла барабанна установка. Ось що справді важливо для пітерського студента! Звичайно, Санкт-Петербург залишає теплий слід у серці. В це місто неможливо не закохатися. Ми, як чемні туристи, цілими днями гуляли по місту, і, звичайно, познайомилися з нічним Пітером. Були всюди: кафе, клуби, під’їзди. Ми хотіли ніби справді пожити тут. Напевно, саме комуналка створила для нас таке враження.

Справжня російська горілка. Андерґраундний Glav Club, де відбувався концерт. На той час в Україну вже прийшла весна, а в Новгород і Пітер ми потрапили протягом зими. Тільки це не мало ніякого значення – від Interpol’у нам було тепло! За день до концерту на last.fm’і з’явився запис після концерту в Москві: «Охренеть можно. Иначе не скажешь. Теперь я знаю, что жизнь не прошла зря – я увидела Interpol. До сих пор не могу найти слов, чтобы описать своё впечатление от концерта...». Від напруження і очікування було важко дихати… залишалось просто впиватись алкоголем і чекати на подію, яка залишиться з тобою на все життя. Вечір перед концертом теж розпочався з кількох дуже швидких рюмок горілки. Коли ми нарешті підійшли до Glav Club’у, черга була шалена, але буквально за півгодини ми були всередині. Клуб, здається, вже був заповнений повністю, а люди і далі заходили нон-стоп. Зовні клуб здавався просто старою будівлею, але насправді там все дихало музикою. Стіни, пофарбовані в чорний колір, ще більше заглиблювали нас в атмосферу приміщення, де раніше виступали Lake of Tears, Deftones, De Phazz, White Lies, God Is An Astronaut, The Kooks, Tricky, Iggy Pop & The Stooges, Keane… Під час концерту не було відчуття, що група десь там на сцені, а ми тут. Здавалось, ніби ми в них вдома, вони за кілька метрів від нас. Звук


MUSIK був просто шикарний! І всі люди, які там були, теж жили під акорди Interpol’у, тому всі навколо ніби були нашими друзями. Ми ніби вірили в щось інше. Ми знали слова пісень – це була наша молитва. Музика стала нашою релігією. Я пам’ятаю темряву перед концертом. Пам’ятаю, що ми вже були всередині натовпу. Пам’ятаю слова своєї подруги: «Це Paul Benks???» І перші акорди «Success»… Наступні дві години ми слухали, дивилися, стрибали, закривали очі, літали, тримались за руки, посміхались. Просто неймовірне відчуття, коли ти стоїш на концерті своєї улюбленої групи. Так ніби ти – в своїй голові, бо повірити в те, що це правда, неможливо. Звичайно, ми розуміли, що після концерту не буде автограф-сесії… Interpol ніколи не були гуртом, який йде на контакт з публікою, стрибає на руки, роздає автографи чи фотографується. Ці хлопці просто творять якісну музику. Ми хотіли зачекати біля чорного входу, можливо, якось їх перестріти, але охорона вивела всіх на протязі години після виступу – і не лише з клубу, а й за ворота, які надійно закрили за нами. Але доля була на нашій стороні: в групі The Vertigo, яка була в той вечір на розігріві, грає гітарист, який одночасно є гітаристом новгородської команди Cheap Halo, в якій один з наших друзів – барабанщик! Тобто ми мали доступ до того, хто ділив гримерку разом з Interpol’ом! Ми дали йому в руки свої паспорти, щоб при найменшому шансі він передав їх Paul’у Benks’y, і, можливо, ми таки отримали би омріяний підпис. Ми самі в це мало вірили. 1:00 САНКТ-ПЕТЕРБУРГ Ми вже годину чекаємо на свої паспорти і переживаємо, щоб нам хоча би повернули документи. На вулиці холодно, але у нас забагато тем для розмов, щоб про це думати. Ми куримо цигарку за цигаркою, наспівуємо пісні, посміхаємось – і нарешті великі ворота відкриваються, виходить гітарист The Vertigо… Він вручив нам паспорти, де на останній сторінці на вклеєному ідентифікаційному коді чорним маркером було написано Pin Interpol. Я досі не знаю, що це означає. Але це найкраще, що могло з нами трапитись. Interpol – нью-йоркська інді-група, яка грає музику в стилі пост-панк. Являються яскравими послідовниками Joy Division.

фото: Оксана Антонюк


64

RADAR


RADAR життя сучасного ізраїльського суспільства, простежуючи долі мешканців будинку в Тель-Авіві. Сам автор фільму виступає в ролі спостерігача – він ніби шпигує за найменшими деталями їхнього побуту. «Новини з дому» (News from Home/News from House, Франція, Бельгія, Ізраїль, 2006) – останній на сьогодні документальний фільм Амоса Гітая, що оповідає історію одного будинку, який був покинутий власником-палестинцем під час війни 1948 року в західному Єрусалимі, а також про його мешканців.

Олена Левчук АМОС ГІТАЙ, БЕЗПЕРЕЧНО, – НАЙУСПІШНІШИЙ РЕЖИСЕР ЗА ВСЮ ІСТОРІЮ ДЕРЖАВИ ІЗРАЇЛЬ. Кіно долає кордони. В рамках «Французької весни 2011» 22-25 квітня у Львові від «Артхаус Трафік» продемонстрували ретроспективу режисера Амоса Гітая (Amos Gitai). Багаторазовий учасник конкурсних програм Каннського та Венеціанського кінофестивалів, володар багатьох почесних нагород, таких як премії UNESCO на Венеціанському МКФ, приз Франсуа Шоле на Каннському МКФ, нагороди СinemAvvenire «Кіно за мир у всьому світі», на жаль, не зміг бути присутнім на показах особисто. Перший художній фільм Амоса Гітая – «Естер» (Esther, Великобританія, Ізраїль, Австрія, 1986) – знятий за мотивами біблійної історії, став початком трилогії. Продовженням цієї стрічки стають фільми «Берлін-Єрусалим» (Berlin-Yerushalaim, Франція, Великобританія, Нідерланди, Італія, Ізраїль, 1989) і «Голем, дух вигнання» (Golem, l’esprit de l’exil, Німеччина, Франція, Великобританія, Нідерланди, Італія, 1992). У 1993 році разом з сім’єю після тривалої роботи в Європі режисер повертається до Хайфи, і саме у рідному місті починається найбільш продуктивний період його творчості. За 10 років Гітай знімає 15 документальних та художніх фільмів. У 2000-му році А. Гітай зняв повнометражний фільм «Кіппур» (Kippur, Франція, Ізраїль) про власний досвід у війні Ізраїлю з Сирією та Єгиптом. У картині «Аліла» (Alila, Франція, Ізраїль, 2003) режисер демонструє

TRIBECA FILM FESTIVAL (20 КВІТНЯ – 1 ТРАВНЯ): ПЕРЕМОГА ЗА ШВЕЦІЄЮ На наступний рік після падіння веж-близнюків Всесвітнього торгового центру в НьюЙорку кіноспільнота вирішила створити фестиваль, який би закарбував пам’ять про жертв терористичного акту 11 вересня 2011. Назва фестивалю – це район, який найбільше постраждав – Нижній Манхеттен, а саме його частина Трайбека (TriBeCa – Triangle Below Canal Street). Ініціаторами заснування фестивалю стали Роберт Де Ніро, Джейн Розенталь та Крейг Хаткофф. Їхньою початковою метою була допомога культурному, соціальному та економічному відродженню району Нижнього Манхеттена. За роки існування фестиваль постійно розвивається та урізноманітнює програму, демонструючи і голівудські блокбастери, і артхаусне кіно. Його рамки з «районного»


66 фестивалю вже розширились до «світового». Вибір конкурсантів та визначення переможців здійснює Рада директорів фестивалю. Генеральним директором є Бріан Ньюман. До складу Ради входять режисери, актори, журналісти, бізнесмени, політики. Головний приз кінофестивалю – 25 тисяч доларів. За рішенням суддів кращий фільм цього року – «Вона мавпує» (She Monkeys/ Apflickorna, 2011) режисера Лізи Ашан (Швеція). Це розповідь про двох дівчат-наїзниць, дружбу яких перемагає відчуття суперництва. За словами журі, історія, повна небезпеки та невинності, розповідає про секс, підліткові проблеми, владу і амбіції. Фільм оригінальний і автентичний. Кращий документальний фільм – Bombay Beach, режисер Альма Харель (США, 2011). У фільмі мова йде про жителів каліфорнійського регіону, який згадано в назві. Стрічка досить лірична та емоційно насичена. Кращий короткометражний фільм – «Чоловік і хлопчик» (Man and boy, 2010) від режисерів Девіда Леона і Маркуса МакСуінні (Великобританія). Журі прокоментувало свій вибір так: «Нам дуже сподобалась гримуча суміш чудової акторської гри, приголомшливих технічних знахідок і провокаційної тематики».

польський актор Єжи Штур. В сценарній майстерні під час фестивалю викладатимуть світові зірки сценарної справи – визнаний режисер та голлівудський викладач Марк Тревіс і відомий російський режисер, сценарист, актор, автор популярної серед кіномитців книги «Кино между адом и раем» Александр Мітта. Почесним гостем Одеського кінофестивалю стане відомий американський актор Джон Малковіч.

ARE YOU READY? KOЯN, КИЇВ Андрій Ковальчук

ПОДІЯ ЛІТА: ОДЕСЬКИЙ МКФ 15-23 липня в Одесі пройде 2-ий міжнародний кінофестиваль, на якому, як вже відомо, можна буде побачити «Меланхолію» (Melancholia, Ларс фон Трієр, Данія, Швеція, Франція, Німеччина, 2011), «Артиста» (The Artist, Мішель Азанавічус, Франція, 2011), «Північ в Парижі» (Midnight in Paris, Вуді Аллен, США, Іспанія, 2011), «Гавр» (Le Havre, Акі Каурісмякі, Фінляндія, Франція, Німеччина, 2011) і багато іншого. Головою журі кінофестивалю цього року буде

На цей концерт я чекав 10 років, відтоді, як вперше почув KoЯn. 30 травня моя улюблена хард-кор група нарешті виступила в Києві. Все почалось з величезної черги перед входом. Всередину «Палацу Спорту» не можна було заходити з алкогольними напоями, тому перед дверима залишилась велика кількість порожніх пляшок, і, як виявилось пізніше, літрове пиво, куплене за 50 грн. вже в приміщенні, можна було випити теж тільки в коридорі. Через ці незручності ми змушені були пропустити початок пісні Blind. Пройшовши через ще один ряд охорони, ми нарешті побачили сцену. Під час концерту в секторах майже ніхто не сидів, усі спускались ближче до фан-зони і відривались там. За півтори години група встигла виконати всі свої хіти, і досить поганий звук не зміг зіпсувати враження від виконання. Як завжди, в костюмі Adidas і зі своєю легендарною стійкою під мікрофон, яку він постійно возить з собою, Джонатан Девіс завів публіку. Хоча зал все-таки був заповнений не повністю, а тому навіть у фан-секторі відрив


RADAR був не таким сильним, як, наприклад, під час концерту на Sziget’і-2005, коли мій знайомий дивом вирвався з натовпу, загубивши при цьому десь серед людей свій кросівок. Але все ж навколо було чути захоплені вигуки фанатів, і без слему теж не обійшлось. Після концерту станція метро «Палац Спорту» була вщент заповнена прихильниками, а коли вагон прибув до перону, вони почали співати останню зіграну того дня пісню – Fuck That.

Вуорінен, Ясмііні Оттелін та Пін’я Партанен, яку важко додивитись до кінця, якщо у вас немає запасу терплячості. В конкурсі словацьких робіт головну нагороду отримав Петер Ковачік з фільмом про пошуки кохання, дружби і людського тепла druhý_život («друге_життя», 2010). Приз глядацьких симпатій здобув німецький фільм, який розповідає історію нелегального імігранта, – Der Schübling («Вигнанець», 2009) режисера Вісара Моріни, відзначений нагородами на фестивалях у Чехії, Данії та Польщі. Фестиваль Early Melons проводиться щорічно, презентуючи фільми словацького та загальноєвропейського виробництва. Зацікавлені режисери можуть подавати свої роботи на наступний фестиваль до жовтня 2011 року. Детальніша інформація – на www.earlymelons.com

EARLY MELONS. ФЕСТИВАЛЬ СТУДЕНТСЬКИХ ФІЛЬМІВ В БРАТИСЛАВІ 16 – 20 березня в Братиславі у приміщеннях театру Meteorit, кінотеатру Mladosť і Порту мистецтв HotDock пройшов 4-ий Міжнародний фестиваль студентських фільмів Early Melons. Гран-прі фестивалю цього року між собою розділили документальний фільм Клари Тасовскої Půlnoc («Північ», Чехія, 2010), в якому зображено роль темряви у житті сучасної людини, та експериментальна робота The Multitude is Feverish («Різноманітність збуджує», 2010) німецького трансгендерного режисера Вікі Кірхенбауера, котрого, напевно, пам’ятають львівські глядачі – кілька своїх робіт він вже представляв в Україні. Найкращим анімаційним фільмом визнано Wolves Рафаеля Зоммерхалдера («Вовки», Великобританія, 2009) – чорно-білий малюнок про самотність, яку вибираємо самі. Молоде журі також відзначило анімацію, але вже фінського виробництва – Benigni (2009) режисерів Еллі

КІНОМІСТО «МЕТРОПОЛІС» З 9 по 16 липня поблизу Санкт-Петербургу вперше пройде кіномісто «Метрополіс» – подія, що має на меті стати унікальною робочою дискусійною площадкою для кінематографістівлюбителів, котрі могли би отримати професійні поради щодо своєї роботи, та підтримати молодих незалежних режисерів, сценаристів, операторів, дати можливість їм заявити про себе. Програма Кіноміста включатиме фестиваль «Метрополіс», а також навчальні та презентаційні програми. Відбір отриманих робіт вже завершено, з 500 фільмів у фестивальному конкурсі буде показано близько 20-ти, а в Кіномісті братимуть участь 200 учасників з Росії та країн СНД. Кіномісто проводиться Автономною некомерційною організацією «Дирекція СанктПетербурзького Міжнародного Кінофоруму».


68

Льова Напряжний

Arms and Sleepers Наживо потішити українців звучанням «електронної природи» бостонці зважились наприкінці весни. Збирали своїх слухачів у Києві, Львові та Чернівцях, разом з одеситами The Best Pessimist та столичними парнями Embilight на розігріві.

Склалося враження, що це був не концерт, а похід в галерею або музей. Відсутня атмосфера свята і обмежений об’єм пива. Мабуть, кінотеатр «Київ» – не найкраще місце для таких виступів.

Починали одесити – загружали публіку одного з найстаріших кінотеатрів Львова зоотемами на великому екрані, заліпленому скотчем. Ми були крабами. Хтось – креветкою. В зігнутих позах, відгороджені від публіки власним волоссям, вони видавали свої мінорні мелодії. Народ в блаженній депресії-нірвані. Після кожної композиції лунали схвальні аплодисменти, наче на концерті у філармонії. Опісля смичкував на гітарі і київський гурт, витягуючи протяжні завиваючі акорди під затягуючий акомпанемент клавіш, від чого заразом вичувалось сумбурне звучання. Було добре. У класиці це називається імпровізація… Музика про роздуми над життям, яка відключає мозок від солодких ритмів і налаштовує на втик. Всі повсідались і захитались. Коли ж врешті вийшли «воєнні соньки», то змусили усіх повставати і отримувати задоволення стоячи. «Музыку энергии непрекращающейся силы» (цит. з форуму сайту www.neformat.com. ua) не давав відчути спекотний гул пароплавів та пронизливий скрип цвіркунів, які час від часу проймали налаштований на приємне звучання слух.

1. Чому вирішили прийти, вхід же не дешевий? 2. Яка група була сьогодні найкращою? 3. Чим запам’яталися Arms and Sleepers?

Наступного дня ми попросили відповісти на 3 запитання людей, які не пропускають жодного концерту.

ГАШИШ, 25 Р., СПЕЦІАЛІСТ З ПРОДАЖУ 1. На концерт надумав йти в останній момент, адже ціна на квиток реально не з дішових. А чому захотів йти, звичайно, щоб послухати АЕС, хоча до концерту чув лише одну чи дві їх пісні 2. Найафігеннішими були (The Best Pessimist) чупакабри, я так і не розгледів їх ліцо, зате передивився ще раз фільм «Океани» 3. Arms And Sleepers запам’ятались виступом без світла, ну й піснею The Architekt, а так особливої сатисфакції від концерту я не отримав, можливо тому, що мені подобається трошки інша музика, ілі тіпа таво)


MUSIK

retwitter

Дарко Лісень

Після «Євробачення», яке дивився одним оком, я вийшов в твіттер – перевірити новини, проглянути твіти… ну, як завжди… і виявив, що багато хто з моїх улюблених діджеїв, виявляється, сидів і дивився конкурс… і постив в твіттер свої враження моментально. Про їхню тверезість під час перегляду судити важко, але розмова там вийшла досить цікава. Дещо я навіть запозичу собі для перегляду наступного «Євробачення» вже в хорошій компанії (всі твіти в хронологічному порядку) БУЛКА, 24 Р., ІНЖЕНЕР-ПРОГРАМІСТ 1. Очікувала побачити і почути шось неймовірне, на жаль, цей концерт нічим не зачепив мою увагу 2. Патлачі з Одеси! Прікольний відеоряд і музика хороша. От вони мені найбільше сподобались. The Best Pessimist – от як вони називались 3. Армс Енд Сліперс запам’ятались мені тіки смішною ситуацією. Як вони попіднімали всіх людей з підлоги, вигукуючи “люди камон відривацця”. Всі повставали, і вони далі унилятину таку рубати продовжували. Ну і, як мені здалось, всі стоячи нудились… ІРЕНА, 24 Р., ІНЖЕНЕР-ПРОГРАМІСТ 1. Я не знала про армс енд сліперс до того, але мені порадила подруга, і я реально зацінила, таке ніжне і рамантіческє, ну, і коли я послухала, зрозуміла, що ціна за виступ взагалі мізерна 2. Мені всі сподобались насправді, найбільше звісно армс, но і бест песіміст від морских котиків ідеально лабали, а ембілайт – то канєшно на любітєля, зато які пацанчікі 3. Ну крім музики (аркітект, сімон і туск з нового альбому, ета пі**єц) і хорошого відеоряду, мені запам’яталися обіймами... я вийшла і кажу до бороданя з них: can i hug you? and he said: sure, i’m sweеty. Аnd it was really sweet hug

EDWINVANCLEEF eurovision is better than christmas @justinfaust@PhantomsAreLame eurovision tweet party who expected the terrorist attack at the end there? @mightymousetwit moldova had big hat send a girl on a unicycle... that means winner in my eyes I’m pretty sure they cull any ugly girls in ukraine, THERE LITERALLY AREN’T ANY based entirely on eurovision songs I now know that georgia have never heard music before I want azerbaijan to win just because I don’t really know where it is JUSTIN FAUST Let me apologize in advance for the upcoming #eurovision tweets, I hate myself for it already greece should stop singing and go back to philosophy Azerbaijan is in Europe?! Wow Stop singing, Iceland, don’t you have a volcano to fix or something? EROLALKAN Lured into watching Eurovision... Not sure how long I’ll last I want that screen they have on stage in my front room @erolalkan produce the moldovian band! they sound like hippie franzferdinand! LOUIS LA ROCHE It’s hilarious when european countries try to write English lyrics. You’d be better off reading the dictionary


70

Sidney Lumet:

1

«...and now the screen is struck by lightning!» Максим Івануха

Зазвичай про режисера Сідні Люмета згадували заднім числом. Його фільми залишали свого скромного творця в тіні кіносценаріїв, операторів, акторів, «зірок» і, звичайно ж, нагород. Після того, як Сідні переступив рубіж дев’ятого десятиліття, жвавого інтелігента намагалися спровадити на пенсію кіноакадеміки, вручивши йому єдиний прижиттєвий «Оскар» за внесок у кіномистецтво. Він його отримав, але не зупинився і продемонстрував, що і в 85 можна знімати якісне кіно. Інше. «12 РОЗГНІВАНИХ ЧОЛОВІКІВ» (12 ANGRY MEN, США, 1957) Найчастіше усі біографи Люмета відзначають саме цю стрічку головною у його доробку. Простота замислу і його стримане втілення із невичерпною харизмою усіх без винятку акторів у герметичній обстановці породжує ситуацію, в якій серед бездушності і упередженості прокинеться гуманізм і здоровий глузд. Неймовірний успіх фільму, який вже протягом півстоліття займає позиції лідера у найрізноманітніших рейтингах, підніс кар’єру режисера на справжній зірковий рівень. «Мені і в голову не приходило, що зйомка цілого фільму в одній-єдиній кімнаті може перетворитись на серйозну проблему. Мені здавалось, що в цьому-то і полягає головна перевага. Я уявляв, що стан загнаних у пастку звірів, пережитий чоловіками, котрі просто не можуть покинути цю кімнату, мусить стати головним драматургічним елементом картини. І мені вмить в голову прийшов «об’єктивний задум». По мірі розвитку дії кімната має зменшуватися в розмірах…. до кінця стрічки … вже не просто зсувалися стіни, але й опускалася стеля. Всеосяжне відчуття клаустрофобії сприяло збільшенню напруги до кінця фільму», – згадує Сідні2.

«З ПОРОДИ ВТІКАЧІВ» (THE FUGITIVE KIND, США, 1960) Усі п’єси Тенессі Вільямса, що були екранізовані в середині минулого століття, залишають після перегляду набиту оскомину трагізму. Цього разу Марлон Брандо, котрий втілює маскулінного героя, що загубився у власному і чужому житті, протягом екранного часу намагається залишитися для нових жінок на відстані дружніх стосунків. Та цим лише розпалює справжній вир пристрастей, які, затаївшись, у фіналі стрічки перетворилися на справжню пожежу. Ті, хто вмирає, забирає з собою живих. А втікачі, такі, як герой Брандо, залишаються ні з чим. Для Люмета стрічка залишилася неймовірним спогадом роботи з прекрасними акторами. А про Брандо, котрий за життя підтримував марку скандальності, режисер відгукнувся так: «Він особа недовірлива. Не знаю, наскільки такі розваги займають його нині, але раніше Брандо піддавав кожного режисера в перші дні зйомок неминучій перевірці. Він робив просту річ - два абсолютно однакових дублі. Але у першому він викладався до кінця, а другий відбував на чистій техніці. А потім дивився, який з дублів режисер вибере. Якщо другий, це був кінець режисера». «ЛИХВАР» (THE PAWNBROKER, США, 1964) Його життя на перший погляд – суцільна прірва, у яку героя загнало жорстоке минуле. Протягом усього екранного часу персонаж Рода Стайгера, єврей-лихвар, демонструє одну і ту ж гримасу повного відсторонення. Так само, як за вікном чорно-білі вулиці постійно поливає дощ, псевдогерой вже теж не знаходить місця для світлої радості. Сідні Люмет з перших кадрів картини, використовуючи новаторський монтаж, постійно відсилає нас невеличкими уривками у минуле лихваря, де були посмішки, дружина, діти, життя. Усе це тонко підкріплено


INMEMORIAM неймовірними емоційними спалахами, які виникають у підстаркуватого єврея в часи відчаю. Експериментальна робота ч/б періоду Люмета розкриває тему незалікованої рани жертви нацизму і повного хаосу сучасності, де життя швидше нагадує неквапливе самогубство.

фінальна розв’язка переконує, що телемережа захопила кожного, і відірватися від «ящика» вкрай важко… Особливо якщо Говард дійсно помре. Стрічка абсолютно злободенна і сьогодні, її «чорний» гумор змушує до усвідомлення всієї безглуздості масової інформаційної павутини.

«СОБАЧИЙ ПОЛУДЕНЬ» AFTERNOON, США, 1975)

«ІГРИ ДИЯВОЛА» (BEFORE THE DEVIL KNOWS YOU’RE DEAD, США, ВЕЛИКОБРИТАНІЯ, 2007)

(DOG

DAY

Це трапилось насправді. Життя самостійно написало сценарій, який у іншого режисера, можливо, перетворився би на репортаж зі спроби пограбування збанкрутілого банку, в якому невдахи захопили заручників і мріють врятуватися… Але це фільм Люмета, у якому навіть така крамольна, як на 70-ті роки, деталь (герой Аль Пачіно – бісексуал, котрий грабує банк задля того, щоб його друг оплатив собі операцію зміни статі), залишає усіх співпереживати: побачать грабіжники свободу чи ні? З самого початку історії, коли стало зрозумілим, що пограбування через відсутність грошей не вдалося, і згодом полісмени оточили банк, для Сонні (неймовірна роль Пачіно), котрий ні в якому разі не бажав бачити жертв серед заручників, розпочався фінальний відлік потрібності. Однією з основоположних причин цього «пограбування» було намагання довести свою відданість коханому. Та драматичність моменту полягає в тому, що усі близькі і рідні героя (колишня дружина, коханець, мати) в процесі злочину намагаються змусити Сонні здатися поліції… «ТЕЛЕМЕРЕЖА» (NETWORK, США, 1976) Ніколи раніше його герої не мали такого цинічного забарвлення. Сідні Люмет у співпраці з чудовим сценаристом Педді Чаєфскі створив прекрасний фільм, в якому телевізійники у гонитві за рейтингом втрачають контроль над ситуацією: один із ведучих новин Говард Білл (вечірнє шоу котрого стрімко втрачає народну популярність) в ефірі заявляє, що через кілька днів накладе на себе руки під час програми. Сатира розпочинається тоді, коли боси каналу вирішують використовувати божевільного старого, щодня випускаючи його в прямий ефір, де той розповідає глядачам усілякі нісенітниці… Неймовірна гра акторів цієї чудової картини наповнює гіркотою відображену ситуацію, а

Останнє десятиліття свого плідного кінематографічного життя Сідні зустрів у якості класика. Усі дивувалися: як режисер зумів не втратити таланту, здорового глузду, оригінальності, актуальності? Адже сьогодні кіноіндустрія виробляє фільмів в кільканадцять разів більше, режисери витрачають неймовірні суми на зйомки. Як дідусь Сідні не загубився у цьому хаосі? Його останній фільм несе у собі звичні тематичні відголоси минулого. Один з братів підбиває іншого пограбувати ювелірний магазин. Все б нічого, але магазин належить їхнім стареньким батькам. Ситуація з кожним непевним кроком стає все більш програшною. Брати конструюють павутину, в якій самі стають жертвами. Неймовірно цікава робота, і, як показав час, остання в доробку режисера, для котрого самовираження було основоположним фактором фільмування. Сідні Люмет писав наступне: «Моя робота полягає в тому, щоб нести відповідальність за кожен кадр фільму, поставленого мною. Я знаю, що всюди у світі є молоді люди, що займають у родичів, накопичують по крихітках гроші на купівлю своїх перших камер і постановку перших студентських стрічок. Хтось з них мріє про гроші і славу. Але є одиниці, котрі прагнуть повідати те, що їх хвилює, і мріють розповісти про себе тим, хто їх почує. Саме вони хочуть знімати хороше кіно». Сідні Люмет помер 9 квітня 2011 року на 87-му році життя в Нью-Йорку.

1 2

слоган фільму «З породи втікачів» тут і далі цитати подаються в перекладі автора зі статті Сідні

Люмета «Як робиться кіно», опублікованої в журналі «Искусство кино» №№10-11/1998


72

Хочеться поїхати: музичні фестивалі літа підготували Оксана Булик, Віталій Кравець

Hurricane Festival www.hurricane.de Scheeßel, Німеччина 17-19.06 125 EUR

Rock Werchter www.rockwerchter.be Werchter, Бельгія 30.06 – 3.07 на 4 дні 195 EUR, на день 76 EUR

Arctic Monkeys, blink-182, Foo Fighters, Arcade Fire, My Chemical Romance, Portishead, Jimmy Eat World, Kasabian, The Chemical Brothers, Kaiser Chiefs, Eels, All Time Low, Band of Horses, The Hives, Klaxons, Parkway Drive, The Kills, Gogol Bordello, Lykke Li, Digitalism, Friendly Fires, Blood Red Shoes, Monster Magnet, Hercules and Love Affair, Warpaint, I Blame Coco...

Coldplay, Linkin Park, Arctic Monkeys, Kings of Leon, Iron Maiden, Queens of the Stone Age, Portishead, The Black Eyed Peas, Kasabian, The Chemical Brothers, Kaiser Chiefs, Eels, PJ Harvey, TV on the Radio, Robyn, Digitalism, White Lies, Underworld, Two Door Cinema Club, Hurts, Warpaint, I Blame Coco, Aloe Blacc…

Southside Festival Neuhausen ob Eck, Німеччина 17-19.06 125 EUR (з кемпінгом) Arctic Monkeys, Foo Fighters, Arcade Fire, My Chemical Romance, Jimmy Eat World, Kasabian, The Chemical Brothers, Kaiser Chiefs, Eels, The Hives, Klaxons, Parkway Drive, The Kills, Gogol Bordello, Two Door Cinema Club, Friendly Fires, Warpaint, Everything Everything...

Roskilde roskilde-festival.dk Roskilde, Данія 30.06 – 3.07 232 EUR (з кемпінгом) Kings of Leon, Iron Maiden, PJ Harvey, M.I.A., Foals, Parkway Drive, VETO, How to Dress Well, Lykke Li, Ólöf Arnalds, Timbuktu & Damn!...


FESTIWALLS

Open’er Festival www.opener.pl Gdynia - Kosakowo, Польща 30.06 – 3.07 на 4 дні (з кемпінгом) 105 EUR

Oxegen Festival www.oxegen.ie Naas, Ірландія 7-10.07 на 4 дні (з кемпінгом) 244, 50 EUR

Coldplay, The National, M.I.A., Kate Nash, Foals, Cut Copy, The Streets, Pulp, Two Door Cinema Club, Caribou, Chromeo, Hurts, These New Puritans…

Coldplay, Arctic Monkeys , Foo Fighters, Beyonce, My Chemical Romance, The Strokes, Black Eyed Peas, Crystal Castles, Pendulum, Eels, Two Door Cinema Club, Friendly Fires, The Naked and Famous, Peter Doherty, Tiga...

Les Eurockéennes de Belfort www.eurockeennes.fr Malsaucy, Франція 1-3.07 на 3 дні 95 EUR

Pohoda Festival www.pohodafestival.sk Trenčin, Словаччина 7-9.07 69 EUR, на місці – 89 EUR

Arcade Fire, Arctic Monkeys, Boys Noize, Tryo, The Tings Tings, Les Savy Fav, Metronomy, Carte Blanche aka dj Mehdi&Riton, The Shoes, Queens of The Stone Age, Crystal Castles

Moby, Portishead, Beirut, M.I.A., Peter Bjorn and John, Pulp, Lamb, Rusko, Micachu, We Have Band, FM Belfast, Le Corps Mince de Françoise, Puding Pani Elvisovej...


74

Melt! Festival www.meltfestival.de Gräfenhainichen, Німеччина 15-17.07 на 3 дні (з кемпінгом і паркуванням) 119,40 EUR

Benicassim International Festival fiberfib.com/en/the-festival/the-festival Benicàssim, Іспанія 14-17.07 на 4 дні 165 EUR

Crystal Castles, José González, Cut Copy, The Streets, Pulp, Robyn, Digitalism, White Lies, Boys Noize, The Drums, Metronomy, Ellen Allien, Rusko, Miss Kittin, We Have Band, The Naked and Famous, Siriusmo, Everything Everything, FM Belfast...

Arctic Monkeys, Arcade Fire, The Strokes, Portishead, Beirut, Pendulum, The Streets, Paolo Nutini, The Go! Team, Friendly Fires, Bombay Bicycle Club, Crystal Fighters, CatPeople, Zombie Zombie, The Coronas, Chase & Status, Logo...

Sziget Festival ww.sziget.hu Budapest, Угорщина, 10-15.08, 170 EUR (з кемпінгом) Interpol, The National, Amy Winehouse, Deftones, Crystal Castles, Kasabian, The Chemical Brothers, Good Charlotte, Kid Cudi, Gogol Bordello, Peter Bjorn and John, Pulp, White Lies, Hurts...

МОНТАЖНИЙ КІНЕМАТОГРАФ СТВОРЮЄ ДЛЯ ГЛЯДАЧА РЕБУСИ ТА ЗАГАДКИ, ПРИМУШУЮЧИ ЙОГО РОЗШИФРОВУВАТИ СИМВОЛИ, НАСОЛОДЖУВАТИСЬ АЛЕГОРІЯМИ, АПЕЛЮЮЧИ ДО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ДОСВІДУ ТОГО, ХТО ДИВИТЬСЯ ФІЛЬМ. АЛЕ КОЖНА З ЦИХ ЗАГАДОК МАЄ, НА ЖАЛЬ, СВОЮ ТОЧНО СФОРМУЛЬОВАНУ ВІДГАДКУ… ОСОБЛИВІСТЬ МОНТАЖУ В КІНО ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО ВІН ПОЄДНУЄ ЧАС, ЗАКАРБОВАНИЙ У ВІДЗНЯТИХ ШМАТКАХ. МОНТАЖ – ЦЕ СКЛЕЮВАННЯ ШМАТКІВ І ШМАТОЧКІВ, ЩО НЕСУТЬ В СОБІ ЧАС РІЗНОЇ АБО ОДНАКОВОЇ КОНСИСТЕНЦІЇ. А ЇХНЄ ПОЄДНАННЯ ТВОРИТЬ НОВЕ ВІДЧУТТЯ ЙОГО ПРОТІКАННЯ, ТЕ ВІДЧУТТЯ, ЩО НАРОДИЛОСЬ В РЕЗУЛЬТАТІ ПРОПУСКУ КАДРІВ, ЯКІ ВІДРІЗАЮТЬСЯ, УТИНАЮТЬСЯ СКЛЕЙКОЮ (АНДРІЙ ТАРКОВСЬКИЙ)


Reykjavik Magazine  

All to movie All to move magazine about films and music

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you