Page 1

Івон Больман

Мовні війни в Европі


Yvonne Bollmann

La Bataille des langues en Europe

Éditions Bartillat


Івон Больман

Мовні війни в Европі Европейська хартія регіональних або меншинних мов Переклала з французької Світлана Гринцевич

Видавництво «К.І.С.» Київ 2007


Івон Больман Мовні війни в Европі / пер. з фр. — К.: «К.І.С.», 2007. — с. 280 ISBN 2-841-00248-9 (фр.) ISBN 966-7048-75-6 (укр.) Хартія регіональних або меншинних мов, що її 1992 року прийняла Рада Европи, викликала у Франції широке обговорення. Слідом за захистом мовної спадщини вимальовується бажання закласти Европу регіонів етнічного характеру. Спираючись на широку документацію, Івон Больман описує походження Хартії. Вона роздумує про маловідомі витоки й наміри авторів як у Німеччині й Австрії, так і у Франції. Цей аналіз прояснює справжнє поняття меншини в Хартії. Щодо французького випадку, встановлене застосування регіональних мов могло б зашкодити єдності Республіки. Книжка «Мовні війни в Европі» описує цю битву, де перемішались культура та політика.

Cet ouvrage a été publié dans le cadre du Programme d’Aide à la Publication «SKOVORODA» de l’Ambassade de France en Ukraine et du Ministère français des Affaires Etangères Видання здійснено в рамках Програми сприяння видавничій справі «СКОВОРОДА» Посольства Франції в Україні та Міністерства закордонних справ Франції

ISBN 2-841-00248-9 (фр.) ISBN 966-7048-75-6 (укр.) © Переклад, дизайн, «К.І.С.», 2007 © Editions Bartillat, 2001


Зміст

Від видавництва 7 Передмова  9 Частина перша Інша історія Хартії 14 Частина друга Захищати, — кажуть вони 50 Частина третя Франція як мішень 87 Епілог 126 Бібліографія 129 Додатки до українського видання 133 1. Европейська хартія регіональних мов або мов меншин 134 2. Нова редакція офіційного перекладу на українську мову Європейської хартії реґіональних або міноритарних мов (Ухвалено на восьмому пленарному засіданні Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права 11 липня 2006 року) 153 3. Хартія в Европі 171 4. Хартія в Україні 196 5. Ґаліційська мова в Еспанії 239 6. Баскська мова в Еспанії 245 7. Швайцарія: мовна політика 251 8. Французька мова. Основні етапи мовного законодавства 260 9. Насамкінець 268

5


Від видавництва

5 листопада 1992 року Рада Европи ухвалила Европейську хартію регіональних або меншинних мов. Попри заявлені благородні цілі (охорона і розвиток історичних регіональних або меншинних мов), ставлення до неї в багатьох країнах неоднозначне. Вона викликала широке обговорення й у Франції. І врешті стала предметом відповідного рішення Конституційної ради Франції, яка завважила в наданні мовам національних меншин особливих прав на офіційне використання порушення конституційних принципів цілісності Республіки, рівності перед законом та єдності французького народу. Крім того, деякі французькі критики у задекларованому в Хартії особливому захисті регіональних або меншинних мов убачають загрозу для спільного культурного надбання та розмивання національної ідентичності, вважаючи її при цьому результатом впливу уявлень німців про регіональне розмаїття. У своїй книжці Івон Больман розглядає Хартію як засіб зробити Европу регіонів етнічного характеру, як таку, що розпалює етністську пропаганду й загрожує єдності Франції. Понад те, на її думку, «Европейська хартія регіональних і меншинних мов є німецькою машиною війни проти Франції». Спираючись на широку документацію, Больман описує походження Хартії. Вона роздумує про маловідомі витоки й наміри авторів як у Німеччині й Австрії, так і у Франції. Цей аналіз прояснює справжнє поняття меншини в Хартії. Досить довгим і вельми непростим виявився процес узаконення Хартії в Україні. Не бракувало й незаконних дій, проявів войовничого невігластва. 7


Вже до самого перекладу були зауваги, починаючи з власне назви Хартії (як правильно – «мов меншин» чи «меншинних (міноритарних) мов»?) і закону про її ратифікацію, в якому зазначено, що положення Хартії застосовуються до мов національностей (а не до мов як таких) тощо. Тому в додатках подано два варіянти тексту документа: офіційний разом із Законом України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» і змістовно та стилістично кращий – «Нову редакцію офіційного перекладу на українську мову Європейської хартії реґіональних або міноритарних мов» Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Стосовно ж тлумачення «langues minoritaires / minority languages», то хоч «меншинні мови» – точніший відповідник («мов меншин» видається радше калькою «языков меньшинств» з російського перекладу), але тут суттєвіше, який зміст вкладають у це поняття. А в обох перекладах його тлумачено практично однаково. Й обом перекладам не завадила б мовна коректа, оскільки тексти рясніють кальками: «невід’ємним правом», «заключний акт», «визначення» (на місці «означення»), «використовуються громадянами», «існуючі» тощо. З огляду на всю складність і актуальність мовного питання в Україні, тривання суперечок з приводу правильного розуміння та застосування Хартії, сподіваємось, книжка І. Больман зацікавить українського читача. Щоб читач дістав змогу краще вивчити проблему, підготовлено додатки, пов’язані з Хартією, стосовно згадуваних у книжці регіонів, подано також низку інших матеріялів з мовної тематики. Зауваги до правопису. У написанні слів іншомовного походження видавництво бере за основу правопис 1928 року, з урахуванням деяких пропозицій, викладених у проєкті нового «Українського правопису» (1999 р.). Олександер Телемко

8


Передмова

Це було 1964-го. Міхо Мусхелі (Michel Mouskhély), професора факультету права й політичних та економічних наук у Страсбурзі, щойно в горах скосила смерть. Журнал «Европа Етніка» («Europa Ethnica») присвятив йому некрологічну замітку, де відтворив шлях, пройдений від рідної Грузії до Франції, зокрема й короткочасне перебування в Німеччині в двадцятирічному віці1. Там згадано про його численні наукові публікації, федералістські дослідження і вивчення соціялістичних режимів, а також про славу, якої він зажив через свою політичну прихильність «до Сполучених Штатів Европи та єдиного федералізму». Уже від 1955 року він член центрального комітету Европейського федералістського руху та генеральний секретар Европейської асоціяції університетських викладачів, 1956 р. його призначено президентом Конгресу европейського народу: «Федералізм був сенсом його життя, він не шкодував себе заради цієї благородної справи». Також відзначено, що 1950 р. саме Міхо Мусхелі «запросили викопувати прикордонні стовпи у Пфальці, — цим заходом було символічно скасовано франко-німецький кордон». Утім ця ініціятива поновому висвітлює, як елемент довгострокової стратегії, автобіографічний епізод, що його залюбки повідомив Гельмут Коль (Helmut Kohl)2, який у молодості брав участь у цих діях — з европейськими та патріотичними водночас поривами.

1 2

«Europa Ethnica» (EE), 1964, р. 165–166. Гельмут Коль (н. 1930), 1982–1998 рр. — федеральний канцлер Німеччини — Прим. перекл.

9


Мовні війни в Европі

У замітці «Европи Етніки» наголошено, що «призупинення европейського будівництва від 1958 р. (...) сильно вразило, але не збентежило» Міха Мусхелі й що він скористався цим часом, аби заглибитись у федералістське вчення. 1960 р. він зі своїми друзями створив Університетський коледж федералістського вчення у Валь д’Аості та, якраз перед смертю, — Інститут вищої міжнародної освіти в Ніці, тісно пов’язаний з Міжнародним центром европейської освіти (CIFE), що його 1954 р. заснував Александр Марк (Alexandre Marc)3. Так це місто, центр европейського федералізму, було беззастережно призначено для прийому саміту4, де зверхність Німеччини в Европі було визнано й систематизовано. За головування Франції, й на її власній території, це була, так би мовити, німецька прогулянка. Нібито нагадуючи, що теоретичні праці не є самоціллю й що вони мають підтверджуватись результатами, автор замітки в «Европі Етніці» натомість змінює тон: «Останнім часом Міхо Мусхелі збагнув, що ми не зможемо зруйнувати державно-національні суверенітети, не діючи зсередини. От чому цей грузинський емігрант налагодив братні стосунки з різноманітними рухами меншин, борючись за здобуття ними незалежності в складі Европи етносів». У замітці міститься проєкт політичної підривної діяльності в европейському масштабі. Його мета — покласти край суверенітетові держав-націй, щоб зробити Европу федеральною, етнічного характеру. Засіб досягнення — внутрішня дестабілізація завдяки зовнішній підтримці рухів місцевих меншин. Франція, з огляду на її власну історію, — ідеальне втілення держави-нації, — найпідхожіша мішень у цій битві. В іншому місці «Европи Етніки» бачимо, що рух до мети також відбувається внаслідок «поширення цієї нової ідеї серед евро Александр Марк (1904–2000) — франц. письменник і філософ, розробляв концепцію «інтегрального федералізму» (започатковану П’єром-Жозефом Прудоном), співзасновник у 30-х роках журналу «Esprit», у якому розробляли персоналістську концепцію як основу «глобального» («інтегрального») федералізму. В 1930-му разом з однодумцями видав «Маніфест за новий порядок», створив організацію й газету «Новий порядок» (заперечували систему безпеки Ліги Націй як основану на національно-державному принципі суверенітету; джерело законів вбачали в місцевих порядках, правах груп тощо). Учасник Опору. 1943 р. — співзасновник «Европейського федералістського руху». 1948 р. разом з р. Ароном написав маніфест «інтегрального федералізму», де розглянули роль федералізму в Европі на противагу лібералізму та соціялізму — Прим. перекл. 4 Йдеться про Ніцький саміт глав держав і урядів ЕС 2000 року — Прим. перекл. 3

10


Передмова

пейських державних діячів»5, — далекоглядний замір, слід сказати, — і завдяки ідеологічній пропаганді серед молоді на стажуваннях та дослідницьких сесіях стосовно етнічної сутності. Та все ж можна сподіватись: «Було б дивно, що в наш час відмови від усіх цінностей та тверезої дійсності держава-нація, табу, лишається тільки предметом нераціонального й дорогоцінного поклоніння»6. Виникає враження, що майже через сорок років цей проєкт дає результати. Не лише відмова від найважливіших складників суверенітету вже позбавляє Францію вільного вибору своєї долі, але й внутрішні конфлікти, зокрема й етністська пропаганда, що спричинила конфлікти «національностей» і яку розпалює Европейська хартія регіональних або меншинних мов, загрожуючи єдності. Ця Хартія означена традиційним німецьким поняттям нації як органічної цілісності етнічного характеру, а не французькою концепцією суто політичної природи, за якою француза визначено громадянством, а всілякі розбіжності стосуються приватної сфери. Отже, захист мов у Хартії — тільки культурне алібі для справжньої контрреволюції: перетворювати вільних і рівних індивідуумів на незначних представників етнічних груп у федеральній Европі регіонів. Це рішучий крок до загального визнання меншин, необхідний для нової европейської імперії, для обґрунтування своєї зверхності, що суперечить політичній культурі Франції, як це підтвердила Конституційна рада7 своїм рішенням від 15 червня 1999 р. Відповідальність за сформульований 1964 р. проєкт «повалення державно-національних суверенітетів взяли «ми», чиї особи слід уточнити. До 1986 р. «Европу Етніку», що виходила у Відні, представляли як «щоквартальний журнал етнічних питань, який містив офіційні повідомлення Федералістського союзу европейських етнічних спільнот». Абревіятурою останній офіційно позначається як «UFCE», а не «UFCEE», — як це стверджує Жан Сибіль (Jean Sibille), відповідальний за справи регіональних мов у Міністерстві культури в 1998–1999 рр. і їх запеклий захисник8, — одна «E» поєднує, в крас 7 8 5 6

EE, 1966, р. 17. EE, 1966, р. 84–85. Найвищий орган, що здійснює контроль за дотриманням Конституції. Jean Sibille, Les Langues régionales, p. 97.

11


Мовні війни в Европі

номовному скороченні, що має ціну програми, еквіваленти «етнічний та «европейський». Цей «Союз «відомий також під своєю англійською назвою «Federal Union of European Nationalities» («Федеральний союз европейських національностей») і в німецькій мові має назву «Föderalistische Union Europäischer Volksgruppen» («Федералістський союз европейських етнічних груп» — ФСЕЕГ9. Союз розташований у Фленсбурзі, в Шлезвіґ-Гольштайні. У статті 39 його статуту зазначено, що «в разі сумніву німецький текст статуту — вирішальний», і, власне, поняття «етнічна група» (Volksgruppe) — типово німецьке, саме німецька абревіятура FUEV якнайліпше придатна, щоб його представляти, подобається це чи ні Жанові Сибілю. У своїй праці про регіональні мови він насправді пише несхвально: «Задумувалось, що організація, названа саме UFCEE (sic) (Федеративний (sic) союз европейських етнічних спільнот) відіграє певну роль у розробленні Хартії та матиме стосунки з групами крайніх правих пангерманістів». Він додає як заувагу, що «в документах, які стосуються UFCEE, використовується німецька абревіятура цієї організації: FUEV (Federalistische (sic) Union Europäischer Völker (sic) (Федералістський союз европейських народів)»10. Помилка щодо значення «V», з усіх, котрих він припустився, є найфатальнішою. Ця буква насправді не є абревіятурою «Völker», що означає «народи». Якби це була випадковість, її, зрештою, було б цілком досить, щоб успішно підживлювати суперечки, позаяк ці два слова відсилають до двох ворожих політичних культур. Проте буква V — це й «Volksgruppen», термін, що виник 1939 р. і замінив тоді «Minderheiten» (меншини)11. Його вживав Гітлер (Hitler), аби виправдати свою загарбницьку політику. Однак він не зник з «Третім Райхом», його досі вільно використовують. Це одна з тих маленьких «доз миш’яку»12, які повільно отруюють розум. Щоб показати історичну спадкоємність, ледь замасковану під позірністю миру, між тим часом, коли цей термін придумали, та сьо

9

11 12 10

Федералістський союз европейських національних меншин. Ibid., p. 97 et 113. Hans Mommsen, Von Weimar nach Auschwitz, p. 289. Victor Klemperer, La langue du III Reich, p. 38.

12


Передмова

годенням і щоб цим зупинити нищівні наслідки в нинішній Европі, слід використовувати саме німецьку абревіятуру — FUEV (ФСЕЕГ). Хоча німецькі політичні діячі самі не перестають стверджувати, що Німеччина та Европа — єдине ціле. Інакше кажучи, в такому разі слід і розмовляти їхньою мовою, яка створила цей термін. Отже, треба показати роль, яку ФСЕЕГ відіграв у розробленні Хартії, та місце, яке він займає в самому серці европейських інстанцій. Мови для нього — лише засіб утілення европейського права етнічних груп13, надто далекого від свободи й рівності. Противники Хартії нічого не мають проти регіональних мов, прояви яких державна влада, врешті, підтримує. Цим вони навіть рятують свою гідність, оскільки борються з узурпацією Хартії з боку прибічників федеральної Европи регіонів етнічного характеру. Потрібно також розвіяти моральне враження, що він (ФСЕЕГ) викликає, через так званий захист «меншин», чим вихваляються творці Хартії. Під цим насправді криється щось подібне до підтексту, коли йдеться якраз про «етнічні» меншини. Отож, так само, як це виразив Альфред Ґросер (Alfred Grosser)14, «етнізм — це расизм»15, і Хартія, по суті, захищає таким чином те, з чим прагне боротися. За Карлом Краусом (Karl Kraus)16, це хвороба, яка береться за власну терапію. Так задуманий захист меншин послужив інтересам Німеччини протягом усієї її нещодавньої історії й робить це дотепер. Що в цій війні Франція буде мішенню всіх атак, не дивно, оскільки її політичний вибір — відмова від визнання меншин на своїй території — вносить безлад в европейський пейзаж. Все-таки не можна говорити про такі речі, не використовуючи словникового складу «етнізму» й таким чином не забезпечуючи цим мимоволі пропаганди. Можливо, демонстрування останньої змогло б бути для нього протиотрутою. Або національних меншин. Далі — етнічних груп — Прим. перекл. Альфред Ґросер (н. 1925) — німецько-французький публіцист, соціолог і політолог — Прим. перекл. 15 Le Figaro, 13-9-2000. 16 Карл Краус (1874–1936) — видатний австрійский письменник, публіцист, сатирик, лірик, майстер афоризмів, драматург, покровитель молодих авторів, мовних і культурних критиків, гострий критик жовтої преси — Прим. перекл. 13 14

13


Частина перша

Інша історія Хартії

У липні 1998 р. Бернар Пуанант (Bernard Poignant), мер-соціяліст Кімпера, вручив прем’єр-міністрові звіт про регіональні мови та культури. Починається він списком цих мов, відібраних відповідно до назви, сформульованої в законі Дексона (Deixonne)17 1951 року: мови культури Республіки, відмінні від французької. Хоч означення «регіональні» слугує, зрештою, щоб відрізняти їх від іноземних живих мов, Б. Пуанант перелічує «мови, що побутують обабіч кордону», як-от «баскську або фламандсько-голандську, каталонську, ельзаську та її письмову форму — німецьку мову». Він зазначає, що «з розгляду цього звіту вилучено нетериторіялізовані мови та ті, якими розмовляють іноземці чи французи іноземного походження в першому або другому поколіннях». Це — від початку хибне розрізнення, ґрунтоване водночас на землі та на крові, буцімто мова, яка не вкоренилася здавна, не вартувала б розгляду. Про це також написав і Ґі Каркасон (Guy Carcassonne)18 у своїй замітці щодо сумісності Европейської хартії регіональних або меншинних мов та Конституції: «ніхто ніколи не чув, як грудка землі розмовляла французькою». Закон 51-46 від 11 січня 1951 року про вивчення мов і місцевих діялектів (називаний законом Дексона за іменем Моріса Дексона — доповідача парламентської комісії, який представляв проєкт закону) був першим французьким законом, за яким дозволялось викладання реґіональних мов: бакської, бретонської, каталонської й окситанської. Пізніше декретами було додано корсиканську (декрет 74-33 від 16 січня 1974), таїтянську (декрет 81-553 від 12 травня 1981) і меланезійські мови (декрет 92-1162 від 20 жовтня 1992). На сьогодні закон Дексона скасовано: 1975 року замінено законом Ба-Лоріоля, а 1994 р. — законом Тубона — Прим. перекл. 18 Ґі Каркасон — професор Паризького ун-ту, юрист — Прим. перекл. 17

14


Інша історія Хартії

У звіті Б. Пуананта зовсім не згадано про так звані «меншинні» мови, яким, однак, присвячено добру частину Хартії. Там, урешті, вони не є мовами, меншинними кількісно, як, можливо, щиро вважають багато французів, а мовами, якими розмовляють етнічні «меншини». Німецька версія Хартії, де йдеться про Minderheitemsprachen (мови національних меншин), тобто ті, що притаманні якісним меншинам, не залишає жодного сумніву з цього приводу. Подивившись у класичний словник німецької мови «Дуден», видання 1989 року, то з певним жахом виявляємо, що в слові Minderheitenfrage (проблема національних меншин, національне питання) відсилають до Rassenfrage19 — термін, якого не треба перекладати. Що стосується слова Minderheitenrecht (права національних меншин) — його означено там як право, надане меншині в державі, в суспільстві. З цього випливає, що таке право надано як милість і що його, отже, можуть знову одного разу забрати, чом би й ні, що членів меншини занесуть у список, наприклад, залежно від їхньої «меншинної» мови. Те, що термін «меншина» насправді охоплює в нинішній Німеччині, інколи можна побачити навіть у невинному кросворді. Скажімо, щоденна газета «Бадіше цайтунґ» («Badische Zeitung») любителям кросвордів запропонувала таке означення: «Бути... — доля меншин (Minderheitenschicksal)». Треба було знайти слово «umgesiedelt» — переселений20. Отже, Umsiedlung було одним з тих слів-ширм, які слугували, за часів «Третього Райху», щоб приховувати знищення людей. Словник історичних понять нагадує також, що 1939 року Гімлер (Himmler), райхсфюрер СС, був призначений «комісаром Райху для зміцнення німецького фолькштуму»21 і що СС вдалась тоді до «низки чисток і переселень (Umsiedlungen), асиміляцій (Umvolkungen), щоб об’єднати народ великої Німеччини й розширити його на Схід за рахунок слов’янських. Рабство, вигнання, знищення — такими були реалії, приховані за переднім планом фолькштуму»22. Використання 21 22 19 20

Расова проблема — Прим. перекл. Badische Zeitung, 28-10-2000 et 4-11-2000. Volkstum — народність, народний дух — Прим. перекл. Otto Brunner, Werner Conze, Reinhart Koselleck, Geschichtliche Grundbegriffe, tome 7, p. 411.

15


Мовні війни в Европі

цих відмінностей між групами людей, що його здійснила Німеччина, мало б послабити їх навіки. Однак саме на них знов основується европейська будівля. Такий документ, як Хартія, увіковічнює їх, зробивши «основними правами», й жодна інша Хартія нічого тут не змінить. Отже, саме про все це Б. Пуанант замовчує в своєму звіті про регіональні мови та культури, про весь задум Хартії, що визначений німецьким баченням суспільства. Франції, котра сама не має меншин на своїй території, це замовчання може здаватись логічним. Однак саме Хартію загалом, з її етнічним підґрунтям, Б. Пуанант закликає підписати — що, зрештою, й відбулось 7 травня 1999 року в Будапешті — та ратифікувати. Він починає звіт, посилаючись на «великий вибір» країни: европейський і жирондистський23, вибір франкофонії24 та мультилінгвізму. В Хартії є кілька загальних зауваг, де порівнюються непорівнювані речі, як, скажімо, захист французької мови за кордоном мав би бути в ній, наприклад, як компенсація. Однак це дрібниці порівняно з тим, чим насправді є Хартія, — засобом, щоб зробити Европу регіонів етнічного характеру під егідою культури. Цей звіт про регіональні мови та культури, призначений для прем’єр-міністра, можливо, був лише чистою проформою й, без сумніву, переконав переконаного, що зазначене вище судження слід було зробити вже давно. Сам Б. Пуанант нагадує слова Ліонеля Жоспена (Lionel Jospin)25, виголошені на відкритті культурного центру Чибау в Нумеї в травні 1998 року: «Будь-яка культура несе в собі частку унікального й частку всезагального. Її традиції, орієнтири, практичні навички — особливі. Вона свідчить про народ, її носія, та про його історію». Це повністю успадкована концепція органічного зв’язку між «народом» і культурою. Мається на увазі вибір на користь федералізму — Прим. перекл. Франкофонія — сукупність народів, які використовують французьку мову в своєму повсякденному житті й для спілкування; Франкофонія — сукупність держав, країн або офіційних інстанцій, які входять у Міжнародну організацію Франкофонії (OIF) — Прим. перекл. 25 Ліонель Жоспен — французький політик-соціяліст, 1997–2002 — прем’єр-міністр — Прим. перекл. 23 24

16


Інша історія Хартії

Дослідивши його політичну діяльність, знаходимо закон Жоспена від 10 липня 1989 р., де стверджується, що «виховання, яке дає національна освіта, може передбачати вивчення регіональних мов і культур». І потім, усе в тому ж джерелі («Европі Етніці»), ця зустріч в Монпельє 6 червня 1984 р., про яку «Европа Етніка», що завжди зазначала про найменший поступ етнізму, дала розлогу доповідь26. Л. Жоспен там «повідомив про подання законопроєкту «Про посилення в суспільстві ролі мов і культур Франції», текст якого в журналі вміщено повністю. У статті 1 цього документа прямо сказано, що «держава визнала на своїй території право на мовні та культурні відмінності за спільнотами індивідуумів і громад, які послуговуються мовою, відмінною від французької — державної мови Республіки» і що «це право непорушне й природне». В преамбулі Хартії знаходимо подібні слова щодо цього «непорушного» характеру «права використовувати регіональну або меншинну мови в особистому та суспільному житті». Через поняття «спільноти» окреслюється проєкт суспільства, який Л. Жоспен, ставши прем’єр-міністром, мав намір здійснити. У другій статті законопроєкту вже перелічено «мови Франції», що, ймовірно, потраплять до сфери його застосування: «баскська, бретонська, каталонська, корсиканська, креольська, фламандська, окситанська та писемні й розмовні германські форми, що їх використовують в Ельзасі та франкській Лотарингії» — із застереженням, про що тоді, без сумніву, не наважувались ще говорити, стосовно «німецької мови». В будь-якому разі табу було усунуто 18 жовтня 2000 року підписанням у Міністерстві народної освіти угоди про регіональну політику щодо живих мов в освітній системі Ельзасу. Саме там німецька мова, красива й хороша, визнана й офіційно дістала статус «регіональної мови» Франції, — те, що Генеральна рада обох ельзаських департаментів уже вимагала 1982 року27. Треба добре постаратись, аби допустити разом з Філіпом Ріхертом (Philippe Richert), який підписав

26 27

EE, 1984, p. 234–236. EE, 1984, p. 219.

17


Мовні війни в Европі

угоду від Генеральної ради Нижнього Райну, що це «національне визнання права говорити ельзаською»28. У тій же статті 2 законопроєкту, що його представив 1984 року Л. Жоспен, також згадано «нетериторіяльні мови, які походять з давніх і нещодавніх іміграцій, котрі збагатили й урізноманітнили культурне життя Франції». За похвалою вимальовується поведінка державної влади стосовно «мов за походженням», яка є результатом положень про їх вивчення, які Франція підписала протягом 1970 року з деякими країнами, зокрема Алжиром, Мароко, Тунісом, Туреччиною. А Крістіан Желан (Christian Jelen) роздумує в 1998 р., «невже наша школа призначена для викладання на навчальних заняттях «портуґальської мови учням портуґальського походження, турецької — вихідцям з Туреччини, грецької — відповідно, з Греції, арабської мови — учням, що походять з Маґребу, італійської — вихідцям з Італії, мови бамбара, сонінке або тукулер — учням, що походять з Африки»29? Мови, що їх викладають у такий спосіб, безумовно, «не територіяльні», відсилають до краю, де, отже, їх символічно розміщують, очікуючи, можливо, що туди колись повернуться діти, котрі розмовляють ними. Франція, здається, відведена тим, у кого є справжня регіональна мова, клаптик землі, що підтверджує це. Як пише К. Желан, «диференціялістське кредо» дістало «вітерець у вітрила за Мітерана». Л. Жоспен, той, хто застосовує його сьогодні в Ельзасі й на Корсиці, знаходить у Хартії відповідне знаряддя для цього згубного розділення. «Щоб покрити витрати, пов’язані з упровадженням цього закону», в статті 16 документа від 1984 року запропоновано, щоб «розмір спеціяльної плати за страховими договорами, зазначеної в статті 10016 загального податкового кодексу», «був збільшений через конкуренцію». Не без іронії, гроші на завдання шкоди мають бути позиченими в касі, призначеній для ціни ризику, так, якби, скажімо, автори цього проєкту відчували всю небезпеку для Франції. Однак не виникає враження, що вони близькі до парадоксу. В статті 5 їхнього законопроєкту

28 29

Dernières Nouvelles d’Alsace, 19-10-2000. Christian Jelen, La Guerre des rues, p. 173–175.

18


Інша історія Хартії

уточнено, що «будь-яка асоціяція, регулярно декларована протягом не менш як п’яти років, котра в певний термін діяльності через свій статут заявляла або про боротьбу з расизмом, або про захист мови та культури Франції, може здійснити права, визнані за громадянином-позивачем, стосовно порушень, передбачених статтями 187-1 і 416 Кримінального кодексу». Тотожність, установлена таким чином між боротьбою проти расизму та збереженням мови й культури «Франції», змішує все-таки хворобу й засіб. Прилучаючи мову та культуру до регіону, це створює для декого, на національній території, простір залучення, звідки інші вилучені несамохіть. Це генерує форму «расизму»: стаємо сильнішими, водночас боремось, але права рука ігнорує те, що робить ліва, — і совість лишається чистою. Ельзаський поборник автономії Фердінанд Мошанрос (Ferdinand Moschenross) не помиляється, звертаючись до Франсуа Мітерана (François Mitterrand)30 перед президентськими виборами. Зокрема, 15 квітня 1981 року П’єр Береговуа (Pierre Bérégovoy)31, відповідальний за зовнішні зв’язки кандидата, написав йому з приводу регіональних мов і культур у листі, опублікованому в «Европі Етніці»: «Соціялісти вважають, що визнання права кожного француза на свої відмінності та культуру має прийти на зміну часові зневаги й забуття. За цим криється політичне бажання сприяти вивченню мов і культур Франції. За умови, що вивчення державної мови не буде зневажено, кожній дитині, котра захоче вивчати чи вдосконалюватись своєю рідною або регіональною мовами, мають бути надані можливості для цього, починаючи з початкової школи». У своїй відповіді Ф. Мошанрос не задовільняється простим викладанням «рідної або регіональної мов», починаючи з початкової школи: «Материнська школа32 — особливо важливий етап, і ми вимагаємо, щоб наші маленькі ельзасці та лотаринжці були навчені, починаючи з Франсуа Мітеран (1916–1996), 1981–1995 — президент Франції. — Прим. перекл. П’єр Береговуа (Береговий) (1925–1993) — син українських емігрантів, французький політиксоціяліст, прем’єр-міністр Франції в 1992–1993 рр., при президентові республіки Франсуа Мітерані. — Прим. перекл. 32 Дитячий садок. — Прим. перекл. 30 31

19


Мовні війни в Европі

материнської школи, їхньої «рідної та регіональної мов». Звісно, «за умови вимог і побажань батьків». Він додає: «Ми не припинимо наполягати з нашими активістами на безлічі подібних рис, наявних між соціялістичною партією та ельзаськими, лотаринзькими й іншими французькими прибічниками автономії»33. Можливо, це була більш ніж проста формула ввічливості. Ставши тим часом депутатом Европарламенту, Б. Пуанант у лютому 2000 року опублікував працю «Мови Франції: наважуйся, Европо!» — промову на захист Хартії та її ратифікації. Там він пропонує живий стислий виклад її генези й успіху34. Відзначаючи давнє походження, він хоче спростувати «упередження, перетворене на полемічний і ворожий аргумент», що цей документ міг би з’явитись тільки з падінням берлінської стіни, крахом комунізму, розвалом совєтської імперії та, зрештою, з поверненням давнього питання про меншини й національності. Він так уточнює рік походження Хартії — 1957-й, коли рішенням 136-ї консультативної Асамблеї Ради Европи було визнано право за індивідами розмовляти своєю мовою. Однак ця історична перспектива не вселяє довіри, оскільки показує незаперечні політичні якості тих, хто зумів нав’язати Хартію тридцятьма п’ятьма роками пізніше, в 1992 р.: прояв рішучості й стійкості в діях за ведення тривалої баталії, котра, власне, як вони вважають, ще й досі не закінчена. Прагнучи не бачити в цьому жодної трагедії, Б. Пуанант також показує відстань між цим першим документом, де сформульовано право для індивідів, та Хартією мов, де слова «індивід» ретельно уникають. Насправді йдеться про різноманітних колективних суб’єктів: підданих держави, «які утворюють групу, що за чисельністю поступається решті населення держави»; «осіб, що належать до меншин», які «говорять регіональними або меншинними мовами»; «мовних груп країни»; «учнів, чиї сім’ї хочуть, щоб ті вивчали рідну або регіональну мову й чисельність яких визнано достатньою», тощо. Тільки один раз у статті 9, де йдеться про органи правосуддя, явно постає чітко окреслений

33 34

EE, 1981, р. 113–114. P. 32–36.

20


Інша історія Хартії

індивід, і, випадково чи ні, йдеться про «звинуваченого» в кримінальних діях, якому сторони зобов’язуються гарантувати «право висловлюватись своєю регіональною або меншинною мовою». Це буцімто індивідуальне право могло бути застосованим тільки щодо підозрілої людини. Краще не скажеш, що, по суті, Хартія і є, власне, проміжним етапом для обґрунтування колективних прав. Історія Хартії, яку Б. Пуанант відстежує від 1957 року до сьогодні, в будь-якому разі набагато безневинніша, ніж вона сама; і роз’яснювальний звіт Ради Европи змушує вірити в це, якщо читати паралельно замітку в «Европі Етніці», для якої ця Хартія — простий елемент ширшого починання. В звіті сказано про її успішні етапи, що й відзначено в статті Іво Ж.Д. Пітерса35, опублікованій 1981 року, про «европейські інституції та вимоги етнічних і мовних меншин». Хоча ця стаття й з’явилась давно, за одинадцять років до ратифікації Хартії, вона дає змогу, однак, зрозуміти її істинний зміст, що аж ніяк не стосується тільки мов. Отже, її автор об’єднує багато функцій, що уможливлюють в одному проєкті, як у статті, поєднання Европи, народностей та мов. Він був віце-президентом Міжнародного центру европейської освіти в Бельґії. І. Пітерс також є членом адміністративного комітету Інтерегу (INTEREG — Internationales Institut für Nationalitдtenrecht und Regionalismus — Міжнародний інститут прав народів і регіоналізму). Цей Міжнародний інститут з прав етнічних груп і регіоналізму 1977 року заснувала земля Баварія, яка субсидувала його через цілком офіційне Баварське головне управління з політичної навчальної роботи (Bayerische Landeszentrale fьr politische Bildungsarbeit). До 1991 року воно мало назву Товариство сприяння правам етнічних груп та національних меншин (Verein zur Förderung der Volksgruppen- und Minderheitenrechte)36. В скороченні, що відповідає новому найменуванню, тільки згадується поняття двостороннього регіонального зв’язку, яке зазвичай вважають позитивним, і непомітно приховується дійсно підривна мета, чим є «право етнічних груп». Крім

35 36

Бельгійський юрист-міжнародник. — Прим. перекл. Архівні документи стосовно цього змінення були мені надані Ліонелем Буассу.

21


Мовні війни в Европі

того, воно має перевагу, наче заздалегідь розчинившись у скороченні «Інтерег». У світлі програм ЕС утручання з метою зменшення регіональних неузгоджень та зміцнення згуртованості саме Інтерег означує ініціятиву, «що сприяє транскордонній співпраці, й робить для будь-якого фінансування необхідні підготування спільних програм у регіонах, розташованих обабіч кордону»37. Акустичне поєднання двох скорочень38 додає таким чином Баварському інститутові европейської респектабельності, але водночас створює спільну ініціятиву, приховану провісницю етнізму. Як зазначив Бруно Лувера (Bruno Luverа)39, Інтерег є «центром теоретичної співпраці етноцентристського регіоналізму, мета якого — «обмеження ролі національних держав»40. У створенні його також взяли участь німецькі біженці із Судет. 1979 року фламандський депутат Копітерс (Coppieters) подав до Европейського Парламенту проєкт европейської угоди стосовно етнічних груп, що його підготував Інтерег41. Саме Інтерег 1988 р. уніс на розгляд проєкт транскордонного регіону між Німеччиною та Чехословаччиною, регіону Еґренсіс (la Regio Egrensis). В ньому об’єднано територію Судет, яка чітко оформилась, тільки-но 1991 року було поширено нові мапи. Також саме Інтерег запропонував Велику хартію свобод (Magna Charta Gentium et Regionum) для малих національностей та етнічних меншин в Европі. В статті 8 передбачено, що «в перспективі европейської уніфікації кожен регіон муситиме розвиватись як автономна регіональна держава», й у статті 11 сказано, що «культурна множинність Европи (…) має бути гарантована правом на самовизначення та етнічний федералізм. 1986 року до Інтерегу приєдналися НО (ONG)42 , що мають консультативний статус при Раді Европи43. Fabrice Fries, Les grands débats européens, p. 311.  Інтернаціональний — «інтер» і регіоналізм — «рег»: «Інтерег». 39 Італійський журналіст — Прим. перекл. 40 Bruno Luverà, « L’Internationale régionaliste entre masque et visage », Limes, 1.96, p. 281–294. 41 EE 1981, p. 163. 42 Organisation non gouvernementables — неурядові організації — організації займаються проєктуванням і наданням допомоги регіонам або шарам суспільства, які її потребують — Прим. перекл. 43 EE, 1987, p. 20. 37 38

22


Інша історія Хартії

До цієї подвійної функції І. Пітерс долучає другого генерального секретаря МАЗМК (AIDCLM). Міжнародна асоціяція загрожених мов і культур ухвалила свій засадничий статут у липні 1967 р. на своєму другому конгресі у Валь д’Аосте. Як повідомляє «Европа Етніка»44, МАЗМК виступає за підтримку загрожених мов і культур, до яких також належать групи діялектів. Отже, на конгрес були делеговані головно «представники» «малих народів» і «малих груп», чиї мови під особливою загрозою: баски, бретонці, носії ретороманської, ладинської, фріульської мов. Але «в державах з більшою мовною різноманітністю також є ризик зникнення меншинних мов і культур через дискримінаційні заходи». Отже, в МАЗМК також є «представники» словенів з Трієсту, тирольців Півдня, ельзасців (округ Рене Шікеле Страсбурґа), шведів із Фінляндії, окситанців, каталонців, сардинців тощо. Згідно зі статтею 3 статуту МАЗМК, будь-яка політична або релігійна діяльність заборонена. Призначення цієї організації — суто культурне»45. Однак у такому «неполітичному» випадку хочеться лише зауважити, що вона не допускає жодної політичної партії меншин, чим і відрізняється від ФСЕЕГ. Проте цей принцип спростовано в грудні 1969 р., коли була обрана її президія, а Теодора Файтера (Theodor Veiter)46, співзасновника «Европи Етніки», призначено радником у сфері міжнародного права. В резолюції МАЗМК від 1980 р. «визнано, що лише політика, яка бере до уваги права груп людей, у регіонах Франції спроможна зміцнювати громадянський мир, який постійно перебуває під загрозою», там також висловлено незаперечний політичний вибір на користь колективних прав для етнічних груп47. Присутність І. Пітерса в цих колах зовсім не здається випадковою, навпаки, з огляду на проголошену аполітичність, вона вочевиднює зв’язки всередині етністської европейської мережі, яку зазвичай тільки причепурюють ша-

EE, 1970, p. 34–35. EE, 1983, p. 91–92. 46 Теодор Файтер (1907–1994) — юрист-міжнародник, адвокат, почесний професор університетів Кеніґштайна й Інсбрука, спеціялізувався на праві нацменшин. — Прим. перекл. 47 EE, 1980, p. 41. 44 45

23


Мовні війни в Европі

тами культури. Серед учасників симпозіуму в Морлаксі в липні 1999 р. був президент ФСЕЕГ П’єр Лемуан (Pierre Lemoine). Як представник Міжнародної академії мовного права й Европейського центру етномовної картографії (Брюсель) І. Пітерс взяв участь у міжнародному симпозіумі з регіональних мов і транскордонних відносин в Европі, який відбувся в Колмарі в червні 1994 р., за співпраці з регіональною Радою Ельзасу та Радою Европи. Там він казав про «ізоляціонізм і реінтеграціонізм у мовних відносинах Ґаліція — Портуґалія», щоб виразити співчуття щодо підлеглості «ґаліційської» мови, втім, четвертої офіційної мови Еспанії. На завершення він ратує за різноманітні заходи: «Необхідно… зробити все, щоб цю несправедливість з боку регіональних властей, яка позбавляє ґаліційців їхньої самобутності — розмовляти портуґальською мовою, було усунено, поки не буде надто пізно. Треба звільнити ґаліційців від обмежень, розказати про їхнє портуґальське коріння, про історію регіону — історичної колиски Портуґалії. Слід сприяти транскордонній співпраці північної Портуґалії та Ґаліції (в рамках якої наразі обговорюють тільки природні заповідники)… Очевидно, треба вказати на байдужість портуґальських властей до своїх мовних братів, котрі знаходяться по той бік Міньо, спричиненої їхнім страхом стосовно великого еспанського сусіда»48. На цьому прикладі бачимо добрий урок політичної підривної діяльності, чисте підбурювання до майбутнього етномовного конфлікту двох країн, які про це, можливо, зовсім не просять, й аж ніяк не здається, що це зумовлено бажанням миру. У своєму нарисі про історію Хартії Б. Пуанант не згадує всього цього другого плану, звідки її перенесено на авансцену. Однак, здається, що етнізм вселяє йому страх. Він стверджує, що треба боротись і не погоджуватись із тими, хто з «етнічного прочитання мови робить засіб неприйняття іншого, хто відчиняє двері ксенофобії й, урешті-решт, расизмові»49. Як приклади таких відхилень він наводить постанову мініс

48 49

Langues régionaesl et relations transfrontalières en Europe, p. 71–75. Bernard Poignant, Langues de France: osez l’Europe!, p. 148.

24


Інша історія Хартії

тра Жерома Каркопіно (Jérôme Carcopino) від 12 грудня 1941 р., де дозволено факультативне викладання «локальних діялектів» у початковій школі, або творів бретонською Ропарза Емона (Ropars Hémon). Зрештою, як уже відзначено в його звіті Л. Жоспену, «право крові більше не повинно існувати, а тільки право нації. Інакше культура стає етнічною». Проте дивно, Хартія, на його думку, видається, поза всяким сумнівом, ніби табуйованою. Отож і на самому її походженні не може бути ані найменшої плями. Звісно, він нагадує, що від 1975 року «в декларації Ґолвею, прийнятій на першій надзвичайній Асамблеї регіональних влад периферійної Европи, яку організувала Рада Европи, пролунала вимога европейських інститутів вжити необхідних заходів для захисту та відновлення мов і культур периферійних спільнот». У згадуваній тут статті 6 цієї декларації, однак, зазначено, що таке «етнічні периферійні спільноти», — ось у чому річ. Отже, Б. Пуанант у своєму історичному викладі вилучає суттєвий для прибічників етнічного федералізму термін, наріжний камінь европейської споруди. І. Пітерс також посилається на асамблею, що її згадує Б. Пуанант, яка відбулась в Ірландії в Ґолвеї — двомовність зобов’язує — й вітає здобуті результати50. Та в нього нема жодної причини потуплювати очі, коли в «Европі Етніці» трапляється посилання на народність. І там, де Пуанант бачить лише крок у напрямкові Хартії, буцімто вона була б самоціллю, І. Пітерс описує проєкт ширшого масштабу, де мовний аспект — тільки елемент і мета цього проєкту, він коротко викладає у вступній частині своєї статті: «Боротьба за европейську єдність й автономію регіонів — це одне й те ж». Зустріч у Ґолвеї підтверджує, здавалося б, невинну перемогу, суто семантичну на перший погляд, яку до цього здобули прихильники етнізму, стосовно «Конференції місцевих европейських адміністрацій». Цей орган зі співпраці міжнародного й місцевого рівнів створено 1956 року в рамках структури Ради Европи. Це представницька асамблея місцевих учасників — поодинокий приклад, як підкреслює І. Пітерс

50

EE, 1981, p. 50–60.

25


Мовні війни в Европі

1981 р. За Пітерсом, цей орган колись міг би стати Сенатом регіонів за типом другої палати в Европейському Парламенті. Однак він пише: «Ми ще не там». Тож усе готове до прийняття, як і ця зміна назви, ухвалена 1975 року, попри активну опозицію, що перетворила вищевказаний орган у «Конференцію місцевих і регіональних европейських адміністрацій» — додано два слова, в яких криється рішучий, до того ж, символічний рух до Европи регіонів. І в Ґолвеї визнання регіонального рівня в Европі ще зміцнилось. Там, констатує І. Пітерс, «з великою майстерністю51 скористалися даними стосовно периферійних регіонів, які перебувають у несприятливій ситуації порівняно з европейською системою, і таким чином було досягнуто консенсусу серед понад двохсот депутатів, представників 60 регіонів». Декларація, що виникла при цьому, отже, є результатом маніпулювання, вміло керованого завдяки невизначеному сюжетові, «кимсь», кого ліпше було б обмежити. Серед периферійних регіонів, змушених потерпати через своє розташування в межах Европи, там згадано Аквітанію52, Нижню Нормандію53, Пуату-Шарант54, землі Гамбурґ55 і Баварію56. Не зупиняючись на питаннях інфраструктури, економічного розосередження й благоустрою території, що наявні в Ґолвейській декларації, І. Пітерс, як і Б. Пуанант, але відданіший за нього букві й духові документа, з цікавістю ставиться лише до статті 6, де сказано про етнічні спільноти. Стаття, звичайно, «невелика», складається з цілих шести сторінок, «але важлива для нас». Таким чином постає виразник думки групи активістів, імовірно, той самий, хто змінив напрямок системи на користь реґіонів. За цим «першим обережним кроком» був наступний з помітнішими результатами. Йдеться про рішення, прийняті під час надзвичайної 53 54 55 56 51 52

Виділив автор. Історична область і регіон на південному заході Франції, столиця — Бордо — Прим. перекл. Регіон на північному заході Франції, столиця — Кан — Прим. перекл. Регіон на заході Франції, столиця — Пуатьє — Прим. перекл. Місто і одна з земель ФРН — Прим. перекл. Найбільша за площею федеральна земля ФРН, столиця — Мюнхен — Прим. перекл.

26


Інша історія Хартії

Асамблеї Ради Европи з проблем реґіоналізації, що відбулась 1978 р. у Бордо. В стислій історії Хартії Б. Пуанант згадує, без жодного критичного коментарю, «декларацію Бордо», прийняту з цієї нагоди. В ній «виражено задоволення з приводу розроблення европейської хартії стосовно культурних прав меншин» і «висловлено вимогу, щоб регіональні установи передавали необхідні повноваження в разі нового засвідчення культурних традицій меншин у кожному реґіоні». Цей останній проєкт, пов’язаний з поняттям «меншини», однак мав би зумовити певні пропозиції. Зі свого боку, І. Пітерсу декларація бачиться достатньо важливою, щоб викласти в ній сорок одну статтю. В перших восьми визначено, чим є регіон з европейських міркувань — «спільнотою людей, котрі проживають у рамках територіяльної єдності країни та характеризуються історичною або культурною, географічною або економічною однорідністю, або ж поєднанням цих ознак, що забезпечують єдність населення в спільних цілях та інтересах». Отже, однорідність уже не є національною в масштабі всієї країни. Передбачається, що населення є суто регіональною одиницею зі своєю власною політикою. Для І. Пітерса регіон, саме в такому сенсі, «полегшує завдання держави, не послаблюючи її». Проте він загрозливо додає: «Держава, що не спроможна визнати різноманіття регіонів, з яких складається, також не може сприйняти прояву різноманіття Европейської Спільноти». В його очах «регіоналізація сприяє не лише єдності в різноманітті, вона сама також є однією з умов европейської єдності». Все це можна виявити в гаслі, яким Европу наділено в травні 2000 р.57 Озвучене в Брюселі після опитування вісімдесяти тисяч молоді зі всього Союзу, воно дещо вільніше, ніж «Европа Етніка», звеличує «Єдність у різноманітті». Неможливо повірити, що цей слоган, позбавлений мрії та благородства, спонтанно пустив паростки в в умах дітей і підлітків. Їм, у їхньому розумінні, нагадали про свободу, рівність, солідарність, мир. Навіть ліцеїсти Гаґенау, побачивши себе «єдиними

57

Le Monde, 6-5-2000.

27


Мовні війни в Европі

в різноманітті», додали, що це, щоб наблизитись до миру та свободи58. Правду кажучи, було важко створити таке красиве вираження ідеалу в загальному порядку, оскільки, попри офіційні заклики, Европа сьогодні справді не робить із цього пріоритетів. Отже, за браку кращого відібрали й запустили формулу-талісман прибічників етнічного федералізму, іншою версією яких є «Европа регіонів», впливаючи тим самим, з великою зневагою, на всю цю молодь, яку таким чином обдурили підневільні папуги з «Европи Етніки». Те, що цей девіз Европи водночас відтворює антропософський принцип «єдність у різноманітті», по суті, нічого не змінює. В статті про «ідеологічні узагальнення німецьких Зелених» Томас Келер (Thomas Keller) відзначив, що цей принцип запровадили з-поміж Зелених дві організації, котрі об’єднують антропософів, католиків, нон-конформістів та дослідників Вільного університету з Берліна, й що «штайнерівська»59 ідея «розділення на три частини соціяльного організму» пов’язана з ідеєю децентралізації»60. В цьому, можливо, полягає часткова подібність як німецьких, так і французьких Зелених з Европою регіонів. Огляд статтей від 9-ї до 24-ї, де розглянуто економічні аспекти та які, отже, продовжують Ґолвейську декларацію, І. Пітерс робить побіжно. Та питання культури, розглянуті докладніше в Бордо, знов притягують всю його увагу. Зокрема, він цитує частину статті 30, де «поняття регіонів вдало поєднано з визнанням етнічних і культурних відмінностей, наданням ваги регіональним мовам, культурам і традиціям». Там, зрештою, бачимо, що «етнічний» зовсім не є синонімом до «культурний», у що хочуть змусити повірити прихильники етнізму. Тим часом у статті 30 уточнено, що «передання повноважень регіональним інститутам особливо залежить від уряду та є логічною демократичною відповіддю на нове підтвердження етнічних і культурних традицій, властивих кожному регіонові». Можна почути музику акордів з Матіно Dernières Nouvelles d’Alsace, 1-3-2000. Рудольф Штайнер (Rudolf Steiner) (1861–1925) — німецький філософ-містик, письменник, езотерик. 60 Thomas Keller, «Les synthèses idéologiques des Verts: fin ou perpétuation des nouveaux mouvements sociaux?», Allemagne d’aujourd’hui, juillet — septembre 1990, p. 34–49. 58 59

28


Інша історія Хартії

на Корсиці. Що стосується статті 31, то «вона особливо важлива для наших інтересів», як це пише І. Пітерс зі схвалення тих, хто прагне етнічної Европи реґіонів. Він цитує цю статтю повністю: «Сприяння розвиткові реґіональних культур є незамінним елементом для побудови Европи, зважаючи на її культурне та мовне різноманіття. Пошук збалансованого розвитку різноманітних регіонів Европи в жодному разі не може обмежуватись економічним і соціяльним поступом. Сама культура за своєю суттю є значним чинником регіонального розвитку взагалі». Але роль, покладена таким чином на культуру, обмежовує передбачувану територію її вільного розвитку й перетворює її в дещо на кшталт емблеми для етнічної групи. У цьому сенсі Конвенція із захисту прав людини та основних свобод, затверджених Радою Европи 1950 р., здобулася на ласку І. Пітерса, хоча сама Рада не створила в Европі ні федеральної структури, ні передання суверенітету. Серед перелічених у Конвенції численних прав і свобод, які високі сторони учасників перемовин визнають за «кожною особою відповідно до її юрисдикції», з цікавістю ставляться до тих, які своїми основними положеннями здаються важливими для «прав етнічних груп». Зокрема, є право на неупереджену процедуру, право на свободу думки, совісті та релігії, право на волевиявлення (що в статті 9 визнано «індивідуальним або колективним»), право на оскарження судових рішень і вироків у разі, коли визнані Конвенцією права та свободи було порушено, тоді як саме порушення скоїли особи — виконавці своїх офіційних обов’язків. Врешті-решт, є право на освіту відповідно до релігійних або філософських переконань батьків та загальна заборона будь-якої за своєю природою дискримінації, хоча про це в Конвенції безпосередньо не йдеться. Крім власне цих прав, І. Пітерс позитивно оцінює юридичну структуру, встановлену в статті 19 Конвенції для забезпечення дотримання взятих зобов’язань: Европейська комісія з прав людини та Европейський суд з прав людини. Стаття 24 здається йому особливо цікавою тим, що в ній кожній країні дозволено представляти перед своїми адміністративними органами громадян іншої країни, а не лише 29


Мовні війни в Европі

своїх власних: «Кожна договірна сторона може представити на розгляд Комісії через посередника з Генерального секретаріяту Ради Европи будь-яке порушення положень цієї Конвенції, яке вона вважатиме за можливе поставити в провину іншій договірній стороні». І. Пітерс принагідно згадує приклад Австрії, яка подала скаргу проти Італії з огляду на притягнення там до кримінальної відповідальності багатьох «південних тирольців», прибічників автономії. Однак І. Пітерс шкодує, що право кожного індивіда звертатись до міжнародної організації в разі дискримінації є лише в країнах, де його прямо визнано. Держави, в яких цього нема, за Пітерсом, «ті, котрі свідомо відкидають існування народів і меншин у межах своїх кордонів». Це, пише він (у 1981 р.), Кіпр, Франція, Греція, Мальта, Еспанія й Туреччина. І провадить далі: «Ні бретонці та корсиканці, каталонці й окситанці, ельзасці чи баски, ні, тим більше, курди або грецькі чи турецькі кіпріоти не можуть застосувати це право, щоб захиститись від можливого політичного свавілля відповідної системи, яка хоч-не-хоч є їхньою». Тут він непрямо посилається на статтю 25 Конвенції. В ній передбачено, що «Комісія може подати на розгляд клопотання, адресоване Генеральному секретареві Ради Европи, за будь-яку фізичну особу, будь-яку неурядову організацію або ж цілу групу громадян, які вважають себе жертвою порушення прав, визнаних цією Конвенцією, однією з високих договірних сторін, у разі, коли остання задекларувала визнання повноважень Комісії в цій сфері». Використовуючи ще раз «ми», хто, по суті, є виразником етністської системи, І. Пітерс додає: «Отже, наша мета — привести держави, які ще не підписали цієї 25-ї статті, до підписання її й домогтись цього всіма засобами, що є в нашому розпорядженні, скажімо, поданням скарги на них у міжнародний трибунал». Утім, додає, чи «не є апріорі визнанням вини небажання підписувати цю статтю, чи, більше того, — браком сміливості зробити це?» Він вважає «особливо вартими уваги аргументи, на які посилаються деякі країни, наприклад, Франція, аби її не підписувати. В своїй статті німецькою мовою він цитує французькою: «Франція, поза сумнівом, европейська країна, де 30


Інша історія Хартії

індивідуальні свободи підкріплені найбільшими юридичними гарантіями, й уможливлювати індивідам застосування міжнародних механізмів не бачиться необхідним». Вочевидь таким є тлумачення І. Пітерса: «В очах французьких законодавців не здається очевидною наявність інших прав із захисту, окрім суто індивідуальних». Якби Франція ратифікувала Хартію мов, вона нарешті подала б своїм етністським противникам знак капітуляції, на що ті так довго чекають. Всі ці питання по-справжньому відродились, починаючи від 1979 року, з виборів Европейського Парламенту за загальним виборчим правом. Уже здавна ФСЕЕГ передбачив на цей випадок правила голосування, котрі враховують етнічні особливості. 1962 року на своєму дванадцятому конгресі він запропонував, щоб «групи меншин, відділені від країн свого походження» могли об’єднатися на випадок виборів зі своїми «співвітчизниками із сусідніх держав»61. Він, безумовно, визнав, що «в багатьох випадках етнічні спільноти та европейські національні меншини за чисельністю надто малі, щоб бути згаданими в положенні про вибори». Однак вважає за можливе «пряме представництво» «етнічних спільнот і меншин певних розмірів» на боці держав-членів як таких, як-от «німецька та французька спільноти в Італії й бретонська — у Франції, а також раніш відомі спільноти жителів Вельсу та шотландців у Великій Британії»62. Ці пропозиції продовжують надходити. Европейський Парламент, як і раніше, є центром етністських дебатів і втілення їх у життя. 16 жовтня 1981 року Европейський Парламент надав докази того, що мовні й етнічні права завжди нероздільні, навіть якщо згадуються лише перші, як у випадку Хартії мов, і те, що уми, котрі переймаються тільки культурою, виявляється, цим навіть зловживають. Насправді того дня прийняли «резолюцію про спільну хартію регіональних мов і культур та хартію прав етнічних меншин». З урахуванням пропозицій попередньої резолюції (1979) там було сформульовано заходи в галузі освіти, масмедій, суспільного життя та соціяльних відносин. У

61 62

EE, 1962, p. 142. EE, 1970, p. 47.

31


Мовні війни в Европі

мотиваційних частинах резолюції під прикриттям мовно-культурного контексту можна прочитати радше туманну фразу, яка набуває загалом неочікуваного політичного звучання: «…автономію не слід розцінювати як альтернативу інтеграції між народами й різноманітними традиціями, а як можливість самостійно спрямовувати необхідні процеси розвитку двосторонніх зв’язків». Все вважається відповідним «найпередовішим і найзаконішим напрямкам політичної, юридичної й антропологічної думки»63. Щоб поінформувати своїх читачів про цю резолюцію, в «Европі Етніці» обрали заголовок, який навіть не враховує мовного аспекту, його, поза сумнівом, вважають другорядним: «Европейський Парламент голосує за резолюцію про хартії етнічних меншин»64. Б. Пуанант згадує цю так звану резолюцію «Ґаетано Арфе» (Gaetano Arfè)65 (в першій резолюції (1979 р.) сформульовано вимогу надання культурної автономії як етнічним, так і мовним меншинам, в другій (1981 р.) — розширено і деталізовано першу) в своїй історії Хартії, але, як і у випадку Ґолвейської декларації, він оминає те, що могло б породити недовір’я й неприйняття у французьких громадян, які дорожать республіканською рівноправністю, себто те, що стосується етнізму. Отже, в дусі цілковитої взаємодоповнюваності з «Европою Етнікою» він ні слова не каже про етнічну частину резолюції, однак, чітко заявлену в заголовку, чим, до речі, тільки обмежує її мовне значення. Він зовсім не подає першу з одинадцяти причин, з огляду на які Европейський Парламент звернувся до національних урядів, регіональних і місцевих влад: «прийняв акт могутнього відродження рухів етнічних і мовних меншин, котрі прагнуть вивчення й визнання доказів їхньої історичної ідентичності…» Там «етнічний» навіть передує означенню «мовний». Звичайно, Б. Пуанант питання етнізму не оминає повністю66. Зокрема, він нагадує позицію Франції, яка 1980 р. приєдналась до «Пакту громадянських і політичних прав Об’єднаних Націй» від 19 грудня 1966 р. з таким застереженням: «Французький уряд, врахову 65 66 63 64

EE, 1982, p. 32–33. EE, 1982, p. 15–16. Ґаетано Арфе (н. 1925) — італійський політик, журналіст, історик. Bernard Poignant, Langues de France: osez l’Europe!, p. 38–40.

32


Інша історія Хартії

ючи статтю 2 Конституції Французької Республіки, заявляє, що стаття 27 на Республіку не поширюється». Насправді в цій статті згадано «держави, в яких є етнічні, релігійні або мовні меншини». Б. Пуанант вважає, що це зрозуміле застереження, оскільки «Французька Республіка не визнає ні етнічних, ні релігійних, ні мовних меншин. Вона забезпечує рівність кожного перед правом і законом». Подібну позицію Франція зайняла 1980 року під час підписання й ратифікації «угоди про права дітей», прийнятої Генеральною Асамблеєю Об’єднаних Націй у листопаді 1989 р. Саме з огляду на статтю 30 цієї угоди й через ті ж причини було внесено це застереження. З цього приводу Б. Пуанант пише, що вислів «етнічні, релігійні й мовні меншини» завжди змушує «Францію здригатись», оскільки він суперечить статті 1 Конституції 1958 року: «Франція — неподільна, світська, демократична та соціяльна Республіка. Вона забезпечує рівність перед законом усім громадянам, незалежно від походження, раси чи релігії. Вона шанує всі віросповідання». За ним, вислів відбиває «логіку спільноти, коли кожен наділений правами груп, що входять до неї, на противагу урівнювальній логіці, де кожен індивідуум має ті ж права, що й інші». Він також згадує, як контраргумент, статтю 89 Конституції, в останньому абзаці якої уточнено, що «республіканська форма врядування не може бути об’єктом перегляду». Та тільки-но йдеться про Европу з її Хартією мов, а не з Організацією Об’єднаних Націй, Б. Пуанант стає невблаганним і не допускає жодного застереження з боку Франції. Насправді, стверджує він, «все це на краще, але можна довго тупцювати на місці, коли йдеться про мовне питання», якщо б, скажімо, за його логікою, мови існували незалежно від своєї етнічної специфіки! 1982 року в Страсбурзі відбувався двадцять дев’ятий конгрес ФСЕЕГ, в тому ж місці, де розміщуються й Рада Европи, й Европейський Парламент. Европейський депутат Йоахім Дальсас (Joachim Dalsass), представник провінції Больцано/Бозен67, звернувся до «Европейського Провінція Південний Тироль — автономна провінція в складі Італії, з німецькомовною більшістю населення. Офіційна назва Alto-Adige/Sud Tirol (Альто (Верхня) Адідже / Південний Тироль) або провінція Больцано/Бозен (за назвою столиці — м. Больцано/Бозен). Див. нижче. — Прим. перекл. 67

33


Мовні війни в Европі

Парламенту та етнічних груп», цей виступ опубліковано в «Европі Етніці». Там він під зовсім іншим кутом зору, далеким від замовчувань Б. Пуананта, нагадує пропозиції, на яких ґрунтувалась резолюція Ґаетано Арфе (1981)68. Ці пропозиції надходять від різноманітних політичних кіл і випливають з вимог «спільної хартії регіональних мов і культур» й «угоди щодо прав та інших захисних заходів етнічних і мовних меншин». Він пише, що там містяться мінімальна й максимальна вимоги. Перша обмежується захистом регіональних мов і культур, оскільки дехто вбачає в цьому задовільний для етнічної групи спосіб увічнитися. Інші вважають, що цього замало й необхідно ще додати більшу кількість політичних прав. Стосовно останніх меншина має право не тільки на гаймат (Heimat — батьківщину) (термін, відповідником якого у французькій мові, за Теодором Файтером, є «країна предків»69), ще треба заборонити «державному народові» в неї проникати. Меншина також мусить мати право на власний адміністративний устрій і представництво на всіх суспільних посадах та виборчих асамблеях. Й. Дальсас згадує, як він сам, в оточенні німецьких і бельґійських европейських парламентарів, представив у Парламенті «найповніший із запропонованих» перелік вимог: просто й прозоро пред’явив перелік, що розробив ФСЕЕГ на своєму двадцять сьомому конгресі 1979 р., у якому висунуто вимогу терміново розробити европейську угоду із захисту етнічних груп і мовних меншин в Европі. Як бачимо, ця організація, що розташована в Німеччині, виражає й діє за посередництва депутатів у самісінькому центрі Европейського Парламенту. Це варте того, щоб інформувати виборців про особи парламентарів, котрі таким чином просувають позицію ФСЕЕГ. У цьому переліку проголошено вісім принципів для майбутньої угоди, мовне питання згадано лише четвертим. Першою йде «гарантія статусу групи», така ієрархія красномовно свідчить про перелік, де мовам, урешті, відведено другорядну роль, але вони виставленні наперед для позірного бою.

68 69

EE, 1982, p. 125–133. EE,1985, p. 201.

34


Інша історія Хартії

Певний у своїй правоті й, без сумніву, переконаний у тому, що противники не побачать цього, неначебто він писав лише для кола обізнаних, Й. Дальсас розказує, як резолюція 1981 р. побачила світ. Його виклад фактів становить історичний інтерес, і, крім того, це добре висвітлює спосіб функціонування Европейського Парламенту. Президії Парламенту запропоновано призначити комісію, яка розгляне різноманітні попередні резолюції, котрі в цьому особливому випадку стосуються багатьох галузей, і потім систематизує їх. Спочатку, як і у випадку доповіді Й. Дальсаса, рішення довірити все політичній комісії, здавалось, має бути виправданим. Після тривалих дебатів у Президії Парламенту зробили «дещо дивний» вибір: цю роботу вирішили покласти на дві комісії. Те, що стосувалось школи та культури, мови й масмедій, було делеговано комісії у справах молоді, культури, освіти, інформації та спорту. Решта потрапила не до політичної, а до юридичної комісії. За Й. Дальсасом, така процедура містить загрозу, що питання можуть перенести на невизначений термін. Проте врешті-решт вибором лишились задоволеними, доповідачем Комісії у справах молоді, культури, освіти, інформації та спорту призначили соціяліста Ґаетано Арфе, професора історії Університету Флоренції70. Й. Дальсас характеризує його як «дуже неупереджену людину», що вже багато років поспіль займається проблемами, пов’язаними з меншинами й етнічними групами, чим завоював велику повагу своєї партії. Та в тому ж і річ, якщо вірити Й. Дальсасу, що призначений доповідач починає «роботу, власне кажучи, до того, як цим займеться уповноважена комісія». Отже, й він це визнав щиросердно, «зазвичай набагато легше внести свої власні ідеї в пропозиції доповідача, якщо поговорити з ним заздалегідь, і досягти цього можна, переконавши його. Подібну процедуру треба провести й з іншими членами уповноваженої комісії. Слід певним чином підготувати ґрунт, щоб отримати належну резолюцію. Насправді, якщо резолюцію уповноваженої комісії підтримують всі її члени й вона потрапляє на голосування до

70

EE, 1987, p. 107.

35


Мовні війни в Европі

Генеральної асамблеї Парламенту, так легше домогтись більшості на її користь». В цьому випадку справу не затягували. Й. Дальсас задоволено констатує, що остаточні пропозиції були готові від літа 1981 р. Їх вивчили на наступному пленарному засіданні 16-го жовтня й прийняли переважною більшістю голосів. Побоювання, що ці пропозиції виявляться клаптем паперу, на кшталт попередніх, на цей раз здається безпідставним. Парламент, крім того, має передбачені фінансуванням через регіональний Фонд цілком конкретні заходи, запропоновані в сферах мови, культури, школи та політики медій. Однак головна новизна, за Й. Дальсасом, полягає в тому, що Европейська Комісія також бере активну участь у рішеннях щодо збереження й сприяння розвиткові регіональних мов і культур, про що свідчать декларації комісара Ріхарда (Richard): «Ми повинні зміцнити почуття спільної належності до Европи, визнавши наше різноманіття. Батьки-засновники прагнули єдності, а не однаковості». Й. Дальсас радіє з того, що дві европейські організації, Парламент і Комісія, віднині впливатимуть на держав-членів Спільноти щодо застосування резолюції, прийнятої в жовтні 1981 р. У квітні 1982 у Страсбурзі на прес-конференції, що відбувалась в Европейському домі під егідою европейських парламентарів Й. Дальсаса й Жака Ванденоельбрука (Jaak Vandenoelebrouk), окситанська робоча група з радіо й телебачення послалась на цю резолюцію і в пропозиції французькому урядові поставила вимогу застосувати її. Й. Дальсас вбачає в цьому другий позитивний результат: поступливіша поведінка французьких властей стосовно викладання німецької мови в Ельзасі. Згодом, 1990 року, буде розглянуто питання щодо «етнічних мов Франції» в роботі про «внутрішню деколонізацію Европи», де звеличено уривок про «мовну боротьбу» в контексті «загального права на самовизначення»71. 1981 року, згідно з Дальсасом, лишається просунути «суто політичну частину» захисту меншин та етнічних груп через юридичну комісію — другу комісію, залучену до цього питання й відповідальну за цю частину досьє. Аби досягти цього, він не лишаєть

71

EE, 1992, p. 58.

36


Інша історія Хартії

ся байдужим до призначення доповідачем відповідного парламентаря, дуже схожого на того іншого. В цьому особливому випадку Й. Дальсас зробив усе можливе, щоб покласти функцію на парламентську групу від Народної европейської партії й щоб Альфонс Ґопель (Alfons Goppel), колишній міністр-президент Баварії й додатково почесний президент Інтерегу, був доповідачем. Він про це пише так: «Документ буде ліпшим, якщо його сформулює завзятий прибічник захисту меншин, котрий згодом і захищатиме його». Европейський Парламент не послабив свого тиску. 1984 року «Европа Етніка» оголосила, що група депутатів-соціялістів створила «Европейське бюро маловживаних мов» — ЕБММ (BELMR, European Bureau for Lesser Used Languages)72. Роботу підготували І. Пітерс з Брюселя та німець Тільман Цюльх (Tilman Züch) з Товариства загрожених національностей, асоціяції, французька назва якої «Народ у біді», вона розташована в Гетінґені, видає свій журнал «Поґром» («Pogrom») (sic). Нова організація, розташована в Дубліні за адресою свого президента, має в своєму розпорядженні, за висловлюваннями «Европи Етніки», «надмірні фінансові ресурси, які отримують від ЕС та Европейського Парламенту, тобто 50 000 екю». П’єр Лемуан, на той час президент ФСЕЕГ, написав 1986 р., що ЕБММ щороку від Европейського Парламенту отримує 630 000 екю, «це може надати йому великої ваги», хоча поки проявляється «надто мала співпраця». Отже, він пропонує долучити цю організацію, поряд з ФСЕЕГ, Інтерег і МАЗМК, до постійного комітету, щоб координувати роботу на користь етнічних меншин. Утім від 1984 р. до 1998 р. основне фінансування акцій ЕБММ забезпечувалось через Европейську Комісію за бюджетною лінією 83-1006. 12 травня 1998 р. на прохання Сполученого Королівства Европейський Суд установив, що згідно з договором цю бюджетну лінію позбавлено юридичного обґрунтування й, отже, він її призупинив. Аби не переривати цього нелегального фінансування, комісар Едіт Кресон (Édith Cresson) розробив «прагматичний підхід» і вказав,

72

EE, 1984, p. 21–22.

37


Мовні війни в Европі

що «в майбутньому Комісія підкорятиметься рішенню Европейського Суду, запропонував легальну базу для діяльності на користь регіональних мов і меншин»73. В інформаційному повідомленні про відвідування занять у 1999/2000 навчальному році «за дорученням Европейської Комісії» ЕБММ проголосило принцип, що «процес европейської інтеграції має передбачати співпрацю регіонів Европейського Союзу з маловживаними мовами». Він нагадує, що від 1983 року для діячів, зацікавлених у просуванні маловживаних мов було організовано понад 100 відвідувань 35 мовних спільнот» і що наразі близько 1100 людей взяли в цьому участь. Цю програму «фінансували через Генеральну дирекцію з освіти та культури (Дирекція С — Підрозділ 5)». Щоб відібрати делегатів на ці відвідування навчальних занять, «основним критерієм буде чим більший вплив». Учасники мають бути «посадовцями місцевого, регіонального чи національного рівнів, і/або відносна експертиза основної теми відвідання може використовуватись для привернення уваги якомога більше громадян». «Викладачів, вихователів, методистів, журналістів, постановників телепрограм, науковців, адміністраторів, функціонерів, артистів, письменників, що працюють задля просування своїх регіональних або меншинних мов і культур», підтримували для подання своїх кандидатур. У програмі 1999/2000 рр. запропоновано 4 подорожі для 46 учасників (по 11 або 12 чоловік на кожне відвідування). Місця призначення у викладі інформаційного повідомлення такі: Фризія (Нідерланди), Спільнота басків в Еспанії (Навара й Автономна спільнота басків), Спільнота бретонців74 у Франції, щодо останньої вивчають «можливості розвитку освітньої системи регіональною або меншинною мовами без законодавчих основ». І зрештою, є «Південний Тироль». Цього разу йдеться про вивчення «регіональної автономії та її впливу на викладан Note 196 du Réseau Voltaire, 15-3-1999. Етнічна група, що населяє область Бретань на північному заході Франції. Бретонська мова кельтської групи індоевропейської сім’ї, має 4 основних діялекти (трег’єрський, корнуайльський, ванський і леонарський, що ліг в основу літературної мови), на ній говорять близько 200 тис. людей на заході Бретані. На сході Бретані поширений діялект французької мови — гало. 73 74

38


Інша історія Хартії

ня місцевих меншинних мов». Різноманіття вказує на те, що об’єктом вивчення є не лише ладинська, одна з ретороманських мов, якою говорять у Доломітах, а група мов, що «користають з багатомовного статусу провінції Больцано/Бозен»75, до неї також внесено й німецьку. Отже, її буде віднесено до «маловживаних мов» і треба буде захищати в «Европейському бюрі»! Однак у нещодавній статті в «Европі Етніці» Барбара Черніловські (Barbara Czernilofsky) засвідчила, що в Південному Тиролі «німецька меншинна мова вже поза небезпекою»76. Щодо неї в школах для «італійської групи» навіть пом’якшили офіційно встановлений порядок суворого поділу на три мовні групи, для того щоб за методикою «занурення» сприяти викладанню німецької мови фахівцями, для яких ця мова рідна. Однією з причин такого ставлення, позитивнішого стосовно німецької мови, можливо, є зменшення чисельності «італійців» у населенні регіону через відкриття кордонів і, отже, зникнення професій, пов’язаних з митницею. В тих, хто лишився, вибір німецької мови значною мірою визначається економічними причинами. Ця мова «змогла завоювати престижну позицію, пов’язану з ідеєю успіху в економіці». «Німецька група» менше побоюється за італійське «проникнення». Поступ німецької мови в Південному Тиролі, де 1991 року «німці» становили 67,99% населення (проти 66,4% у 1981 р.), не надто дозволяє побачити в ній «маловживану мову», і така назва радше могла б стосуватися італійської. Втім Німеччина пишається тим, що має мову, якою найбільше розмовляють в Европі. Генеральний секретар Інституту Ґете згадує про кілька сотень мільйонів людей, для кого ця мова рідна, вона має офіційний статус у семи країнах77. Коли об’єднують цю мову та «европейський» орган, що фактично служить німецьким інтересам (ЕБММ), це нагадує узурпацію.

77 75 76

Bernar Poche, Les Langues minoritaires en Europe, p. 113. EE, 1998, p. 140 — 148. Die Welt, 4-3-2000.

39


Мовні війни в Европі

Також виявляємо, що за посередництва цього органу гроші французьких платників податків проходять у проєкті, що суперечить насущним інтересам Франції. Цей проєкт без вагань оголошено в першому «Бюлетені-контакті» ЕБММ у листопаді 1983 р. Там, як це повідомляє «Европа Етніка», поряд зі статтею «про великі чесноти відомого французького соціяліста Анрі Жіордана (M. Henri Giordan)», оспівувача «реальної регіоналізації у Франції», розміщена «резолюція Европейського бюра, де міститься вимога створити Хартію регіональних мов і Хартію прав етнічних меншин ЕС (взято з доповіді Арфе)». Органові з невинною назвою властиво вводити в оману людей, які займаються тільки мовними питаннями. Він таким чином бере безпосередню участь у подвійній політиці, коли захист мов підготовлює визнання етнічних груп та встановлення в Европі колективних прав щодо їх уживання. Серед етапів, що привели до Хартії, Б. Пуанант затримується на подіях 1984 року, коли Рада Европи через свою постійну Конференцію місцевих і регіональних влад організувала в Страсбурзі публічне слухання, «щоб побачити можливості ліпшого збереження й розвитку регіональних або меншинних мов на континенті та забезпечити їм правовий захист. Він посилається на доповідь про «регіональні або меншинні мови в Европі», яку згодом відзначив Герберт Кон (Herbert Kohn)78. Отже, Б. Пуанант ніяк не вказує на те, що цей експерт із Федеративної Республіки Німеччини співпрацює з ФСЕЕГ і, наприклад, 1987 року взяв участь у його конгресі в Фленсбурзі від імені Ради Европи79. Він оголосив публічне слухання через розсилання анкети серед країн-членів Спільноти 22 листопада 1983 р. Цю дату можна розцінити як символічний виклик Франції, позаяк її армія 22 листопада 1918 р. ввійшла в Страсбурґ. Анкету розробив Альберт Фердоодт (Albert Verdoodt) з Університету Лувен-ла-Нев та після її повернення представив англієць Філіп Блер (Philip Blair)80. На думку останнього, Хартію 80 78 79

Bernard Poignant, Langues de France: osez l’Europe!, p. 50. EE, 1987, p. 203. EE, 1984, p. 29.

40


Інша історія Хартії

створено, «щоб дозволити різним мовним групам добре почуватися в державі, де вони опинились за волею Історії», а це слід розуміти, що ці групи фактично мали б бути складовою частиною різних держав. Він вважає, що «переконувати деякі держави буде куди ефективніше, коли це буде підкріплено визнаними европейськими нормами»81. Ґюстав Воут (Gustav Woytt), котрий народився 1903 року, і якого в «Европі Етніці» представляють як племінника Альберта Швайцера (Albert Schweitzer)82 та кузена Жана-Поля Сартра (Jean-Paul Sartre)83 розмістив в ній про подію статтю німецькою мовою84. Тут про це він каже як про слухання «представників етнічних груп і мовних меншин, що мало на меті складання Хартії регіональних і меншинних мов». У своїй кінцевій частині він, утім, як і Теодор Файтер, назвав близько 250 учасників приблизно від сорока «мовних і етнічних груп» та «представницької делегації европейських меншин». Однак організатори при цьому вчинили дуже незвичайне правопорушення, оскільки французькі етнічні групи або меншини, яких не існує, теж були «представлені» в офіційному европейському органі через самопроголошених «делегатів», покликаних виражати їхні скарги й вимоги. Наприклад, від імені ельзасців Ґ. Воут висловив побажання, щоб у хартії також було згадано про «захист мовної території». Для нього, борця за німецьку як свою рідну мову, відмежовану від власної території, ця мова насправді опиняється в ролі Попелюшки в своєму ж домі, «тоді як її гордовита зведена сестра — національна мова85 — користає зі всіх переваг цілковитої зверхності». Втім Ґ. Воут шкодує про «загальний абстрактний характер», що його, зі слів доповідача Г. Кона, матимуть вимоги цієї хартії, оскільки це відчинені двері для «адміністративного саботажу». Наприкінці він констатує, що будь-яка меншина, доведена Land un sproch,1993, numéro 106, p. 5 — 6. Альберт Швайцер (1875–1965) — німецький лікар, місіонер, теолог, музикознавець, лавреат Нобелівської премії миру за 1952 р. — Прим. перекл. 83 Жан-Поль Сартр (1905–1980) — французький філософ, романіст і драматург, лавреат Нобелівської премії з літератури за 1964 р. Мати Сартра — кузина Альберта Швайцера — Прим. перекл. 84 EE, 1984, p. 134–139. 85 У тексті французькою.. 81 82

41


Мовні війни в Европі

до краю, цілком природно шукає моральної та фінансової підтримки в свого сусіда, котрий говорить тією ж мовою». В його особистому випадкові йдеться, звичайно ж, про Німеччину. За ним, такий вид підтримки в Хартії треба буде визнати законним86. Саме в начерку майбутньої статті 14-ї Хартії, присвяченій «транскордонним зв’язкам», «закладено основи Европи регіонів»87. Отже, під час публічного слухання всі ці «делегати» затвердили основне положення Европейської хартії меншинних мов. Вони поставили вимогу, щоб мова меншини в усіх сферах мала таку ж основу, що й державна, не лише в освіті, але й в адміністративних і ділових стосунках. Інша вимога полягала в тому, що «рідна земля, де бере свій початок мова», була б «збережена й захищена від підривної діяльності й чужорідності», отже, в цій вимозі зароджується квазіорганічний зв’язок між мовою та землею, що підготовлює Европу моноетнічних регіонів. Найголовніше, «делегати» відмовились від того, щоб материнська школа була інструментом «мовного перевиховання», й відхилили вивчення для дітей будь-яку іншу, не рідну, мову. Доповіді щодо відповідних положень, представлені в Страсбурзі, Ґ. Воут поділив на два типи. Про меншини, котрі радше задоволені. Це, зважаючи на його єдиний наведений приклад, данці зі ШлезвіґГольштайну88. Цей приклад, на його думку, є моделлю для єдиної Европи. Тут Ґ. Воут робить висновок, що ця категорія, без винятку, походить із держав з федеральною структурою або автономних провінцій. І потім, є невдоволені, вони часто почуваються безправними, «це стосується багатьох, а не лише меншин французького підданства». Їхні «представники» завзято накидаються на «мовний імперіялізм, верховенство паризької влади, адміністративний саботаж»89. Така собі атака під егідою европейських інстанцій взагалі-то проти Франції. EE, 1984, p. 167. René Andrau, Les féodalités reviennent, p. 54. 88 Федеральна земля ФРН, столиця — м. Кіль. Данська мова визнана офіційною меншинною мовою Німеччини, викладається в понад 50 школах і материнських школах, виходить газета данською. Статус данської меншини захищено договором між Німеччиною і Данією 1955 р. — Прим. перекл. 89 Терміни, що виділені автором, у тексті французькою. 86 87

42


Інша історія Хартії

Нібито випадково саме Франція втілює систему, чинить опір, тоді як Німеччина піднесена до найвищого зразка для наслідування. Однак сьогодні й там не все ідеально, хоча в травні 1995 р. вона підписала угоду, що визначає основні положення щодо захисту національних меншин, застосовну до лужичан, данців, фризів, синтів і циганів з німецьким громадянством90. У ній насправді справжніми «національними меншинами» визнано тільки лужичан і данців. Синти й цигани лише дістали статус «етнічних груп», котрі традиційно проживають у Німеччині. Ті зі Шлезвіґу-Гольштайну, яких так розхвалив Ґ. Воут, разом з данцями та фризами 2000 року взяли участь у міжнародній виставці в Гановері в рамках проєкту «Культури, мови, меншини — приклад для розв’язання конфліктів». Однак 1998 р. вони не змогли добитися їх поіменного внесення в статтю конституції землі, присвячену меншинам, нарівні з данцями та фризами, щоб дістати захист і розвиток своїй культурній автономії, що їх, як передбачається, вона гарантує. ХДС91 перешкодив набрати необхідну більшість з двох третин для цього рішення, пославшись на те, що синти й цигани не є «типовими для землі»92. Офіційне визнання меншин, отже, зовсім не свідчить про рівність між ними. Ще слід не псувати пейзажу. Судячи з усього, стривожений відмінностями, надаючи всьому цьому наукового вигляду, Ґ. Воут пропонує іншу відмінність, уже використовувану в журналі «Націон унд Штаат» («Nation und Staat»), наступницею якого стала «Европа Етніка»93. Отже, існують «справжні» меншини, коли жодна інша група поза межами їхньої території не говорить їхньою мовою, наприклад, бретонці та ретороманці. Вони пишуть літературні праці, але не наукові. Останнє змушує їх знати мову держави, де живуть, щоб долучатись до «великих культур». Також є «несправжні» меншини — це групи, які в перебігу історії відірвались від свого природного мовного середовища й приєднались до іноземної держави внаслідок завоювання». Використання в тексті цього остан 92 93 90 91

Frankfurter Allgemeine Zeitung, 19-2-1999. Християнсько-демократичний союз. — Прим. перекл. Frankfurter Rundschau, 15-4-2000. Nation und Staat, 1927, p. 160.

43


Мовні війни в Европі

нього вислову французькою мовою вочевидь наштовхує на думку, що йдеться про Францію та Ельзас. За Ґ. Воутом, ці групи є «меншинами» тільки в межах їхніх нинішніх державних кордонів. Коли один з членів такої групи осідає на основній території своєї мови, він зовсім не почувається там ніби за кордоном. Г. Воут розцінює публічне слухання 1984 року як «великий поступ на шляху, що веде до легального визнання меншин». Ось із такого заходу, з настільки особливими цілями, виникла Хартія. Подяки, за порадою «окситанця Філіпа Данона (Philippe Danon)» адресовані від учасників Раді Европи, були, на думку Г. Воута, й цілком обґрунтовано, «більш ніж простою формулою ввічливості». Там етністам дійсно було з чого радіти. Теодор Файтер, який у цьому випадку був основним доповідачем, скористався нагодою, щоб представити «проєкт европейської хартії регіональних і меншинних мов»94 навіть до опублікування висновків публічного слухання. В цьому документі в першій фразі преамбули европейську культуру означено як «результат тисячолітньої еволюції різноманітних европейських етнічних спільнот і їхніх мов». Ніде в цьому тексті не згадано про її універсальний характер. Там викладено тільки внутрішні етнічні конфлікти, якими оточений індивідуум через своє походження, без жодної можливості бути вільним. Саме «уповноважені органи етнічних і мовних груп» повинні вирішити, будуть чи ні діти групи разом з регіональною або міноритарною мовами вивчати «державну» або мову «мажоритарного народу», як, наприклад, в Ельзасі, і чи ходитимуть вони в ті ж самі школи, що й діти цього народу. Як консультативну інстанцію для таких рішень треба буде, за Теодором Файтером, створити в рамках Ради Европи Раду з етнічних і мовних груп. Очікуючи, що «конгреси національностей» знов повернуться до традиції між двома війнами, ФСЕЕГ, МАЗМК і Інтерег могли б, як він пропонує, здійснити цю функцію. Власне, етнічні й мовні групи опиняться під захистом держави, де проживають, або, якщо йдеться про

94

EE, 1984, p. 145–149.

44


Інша історія Хартії

федеративні держави, то під захистом держави — члена федерації, на території якої знаходяться. Та ніщо не свідчить про те, що йдеться завжди про місце розташування. Територію насправді слід розглядати в органічному зв’язку з етнічною або мовною групою, якщо саме там її рідна земля, «хоча б від 1900 року». Ця дата, така близька до сьогодення, може здатися довільною й навіть дещо гротескною з огляду на несумірність з радикальними заходами, що їх передбачає Теодор Файтер. Зате вона прийнятна, коли йдеться про сприяння німецьким територіяльним інтересам, можливо, всупереч результатам Версальської угоди, яка завдала їм шкоди. Отже, все, що було проголошено 1984 року в проєкті хартії мов, неможливо вмістити в один лиш мовний аспект, тоді як у цьому знаходять сенс борці за етнізм, як-от Теодор Файтер, котрий завжди ставить поряд мову й етнічну групу, аби надати їй того, що, як в це вірять, надають лише мові. Ще 1993 року Жан-Марі Верлінг (Jean-Marie Woehrling), в той час «експерт-консультант Ради Европи з питань статусу мов і транскордонної співпраці, з приводу Хартії описав цей же вид тактики: «Таке представлення було прийнятнішим для держав, аніж пряме утвердження прав національних меншин. Безумовно, не можна захистити мови, не вживши заходів з підтримки їхніх носіїв, але такі заходи здійснено як наслідок захисту мов, а не як вираження окремих прав етнічних меншин. Цей підхід дає змогу також уникнути частого протистояння між індивідуальними та колективними правами. В Хартії відзначено необхідність колективної організації для підтримки кожної регіональної або меншинної мови. Поняття «статус мови» охоплює одночасно індивідуальні та колективні права»95. Пройшло лише два місяці після публічного слухання 1984 року, і сорок два европейських парламентарі відмовились від резолюції з «европейського права етнічних груп»96. Серед них були Йоахім Дальсас і німець Ганс-Ґердт Петерінґ (Hans-Gert Pöttering) із ХДС, який наразі є прези-

95 96

Land un sproch, Les cahiers du bilinguisme, 1993, numéro 106. EE, 1984, р. 232–234.

45


Мовні війни в Европі

дентом групи ЕНП/ЕД (PPE/DE)97. Як повідомляє «Европа Етніка», така ініціятива була необхідною для того, щоб Парламент у Страсбурзі поставив на розгляд питання про право етнічних груп. Резолюцію 16 жовтня 1981 року насправді не перетворено на «чинне право» за наявного складу законодавців, позаяк її мали б утвердити національні парламенти, які на той час ще не були сформованими. Щодо інших прав, які стосуються мови, освіти, культури й доступу до масмедій, що їх виклала юридична комісія під керівництвом Альфонса Ґопеля, Парламент не виступив. Отже, пропозиції, внесені за певного складу законодавців, виявляються недійсними по завершенні їхньої діяльності і їх слід оновити за наступного складу. Ті, хто входив до цього корпусу, в своїх мотиваційних частинах відсилають до резолюції 16 жовтня 1981 року «про спільну хартію регіональних мов і культур, а також до хартії прав етнічних і мовних меншин». Та для них мовний аспект здається допоміжним, суттєве — це «розвиток і юридичний захист етнічних груп як таких у державахчленах ЕС та в самій Европейській Спільноті. Вони вдають, що відповідальні «перед мільйонами громадян Европейської Спільноти, які належать до етнічних меншин і які більше прагнуть називатися в ній етнічними групами». Їхній намір — створити «зразкову допомогу й захист етнічних груп у всій Европі». Згідно з ними, це досягається через «визнання права народів на самовизначення, й Европейська Спільнота повинна сприяти цьому праву для всіх европейців». Хартію прийняв Комітет міністрів Ради Европи 25 червня 1992 р. Вона була відкрита для підписання відповідно 5 листопада. Між цими двома датами 2 жовтня 1992 року делегація від ФСЕЕГ офіційно представила Раді Европи проєкт угоди щодо засадничих прав европейських етнічних спільнот, задуманий як додатковий протокол до Европейської конвенції з прав людини98. Також, як про це повідомлялось в «Европі Етніці», окрім інших, там був поряд з Карлом Мітердорфером (Karl Група Европейської народної партії і Европейських (християнських) демократів) в Европейському Парламенті. — Прим. перекл. 98 EE, 1993, р. 51–52. 97

46


Інша історія Хартії

Mitterdorfer) сенатор з «Південного Тиролю» та президент ФСЕЕГ, «бретонець П’єр Лемуан», на той час віце-президент організації. В цьому проєкті, розробленому в Больцано/Бозені, за основу хотіли взяти думку етнічних груп і подати, таким чином, протилежний погляд в «державних» проєктах для плідного діялогу між «двома конфліктними сторонами». Втім К. Мітердорфер безсоромно стверджує, що ФСЕЕГ була уповноважена представляти їх, майже 50 етнічних груп. Він хоче, щоб для цих груп сформулювали право посередництва та право спільного рішення, що їх утілила б, наприклад, Европейська рада етнічних груп, яка діє при Раді Европи. Петер Лойпрехт (Peter Leuprecht), на той час директор з прав людини вже від 1980 року, дуже прихильно прийняв цей проєкт ФСЕЕГ, так само, як і директор політичного відділу в Раді Европи Ганс-Петер Фурер (Hans-Peter Furrer). Останній наполіг на необхідності розв’язати «питання етнічних груп», оскільки «без його залагодження подальша перебудова Европи неможлива». Що стосується президента Парламентської Асамблеї Міґеля Ангеля Мартінеса (Miguel Angel Martinez), то він був задоволений внеском ФСЕЕГ у цю справу, який ще збільшився після розгляду трьох уже наявних правових проєктів: безпосередньо від Парламентської Асамблеї Ради Европи, від Австрії й, нарешті, від Европейської Комісії. Останнього назвали як «проєкт Мачера (Matscher)» — іменем юриста, що народився в Мерано 1928 р., члена австрійського дипломатичного корпусу, призначеного 1976 р. представником Австрії в Европейському Суді з прав людини99. Зі слів М.А. Мартінеса, проєкт від ФСЕЕГ суттєво посприяє пошукові розв’язання проблеми етнічних груп. Такий захід здається йому «необхідним заради стабільності в Европі», і «держави, де ще існує істотна протидія цьому питанню, поступово матимуть визнати його». В наявному захистові меншин він убачає найкращий засіб від сепаратизму. Генеральний віце-секретар Ради Европи Клебес (Klebes) також привітав проєкт. Він нагадав, що експерти профільного комітету з прав людини розробили пропозицію про додатковий протокол

99

EE, 1996, р. 137.

47


Мовні війни в Европі

до Европейської конвенції з прав людини, додавши, що співпрацю з групою експертів від ФСЕЕГ буде схвалено. Вже 23 листопада 1992 року, ледь сім тижнів по тому, після офіційного представлення проєкту від ФСЕЕГ, комітет з питань національних меншин при Раді Европи зібрався в Страсбурзі й розпочав роботу над ним. За ініціятиви Австрії документ представляв з необхідними поясненнями «південнотирольський професор Крістоф Пан (Christoph Pan)», член того ж самого комітету. Однак К. Пан — також і член ФСЕЕГ, президентом якого він буде від 1994 до 1996 рр. Отже, все обертається в замкнутому колі, але під прикриттям европейської інстанції. Й це видають за права людини, колективне право етнічних груп, яке наперед вже має прихильність мас. У доповіді Европейському Парламентові від Комітету зі свобод і прав громадян, правосуддя та внутрішніх справ «Про боротьбу проти расизму та ксенофобії в Европейському Союзі» від 28 лютого 2000 р. вказано місце, яке віднині займає там етнізм, те, чому ФСЕЕГ має радіти на повний голос. Парламент, отже, вітає «етнічне, релігійне, культурне й мовне різноманіття в Европі», показуючи цим, що етнічну групу не змішують з релігією, культурою або мовою, однак воно означає те, що лишається: біологічне походження. Та як можна стверджувати, що хочемо «боротися зі всякою дискримінацією, основаною на расі, етнічному походженні», якщо водночас запроваджуємо ці дискримінаційні критерії? «Етнічний контроль», починаючи зі збору «надійних етнічних даних», чого прагне Парламент «в обов’язковому порядку для всіх підприємств, де понад 250 працівників», з цих міркувань є найкрасномовнішим. Під рубрикою «Засадничі права та політика рівності» Парламент вимагає, щоб «державні органи влади держав-членів ЕС мали б чинне зобов’язання забезпечувати расову рівність та започатковувати позитивні дії задля досягнення етнічного різноманіття серед їхнього персоналу». В галузі «освіти» він «наполегливо закликає держави-члени Спільноти сприяти якнайліпшому усвідомленню расизму та расових відмінностей серед усіх верств населення». Без сумніву, потрібно було б змінити порядок двох згаданих об’єктів для «якнайліпшого усвідом48


Інша історія Хартії

лення». Для того щоб розпізнати «расові відмінності», розгляд яких вважається таким суттєвим, чи треба буде, якщо його не видно чи не «помітно», покладатися на «розподіл за групами крові», як зробили це в «Европі Етніці» для «баскського народу»100, чи щонайменше зобов’язати індивідів давати знати про це несхожим зовнішнім виглядом? Є певна непослідовність, з жахом говорячи про входження до австрійського уряду від Партії свободи Йорґа Гайдера (Jörg Haider)», і все ще підбурюючи до етністського погляду на суспільство — те, що Й. Гайдер після всього робить так само. Парламент висловлює побажання, щоб законодавство, спрямоване проти дискримінації, супроводжувалось стратегіями боротьби з расизмом і ксенофобією, зокрема «через надання належного фінансування НО, які займаються питаннями етнічних меншин, еміграції, біженців». ФСЕЕГ, котрий у своїй назві проголошує інтерес до етнічних груп, міг би, отже, скористатись цією манною небесною. Втім Парламент закликає «держав-членів ЕС, які ще не підписали й не ратифікували угоди Ради Европи із захисту національних меншин та Европейської хартії регіональних або меншинних мов, зробити це». Це свідчить про бажання Парламенту захистити не лише ромів, циганів і курдів, перелічених у цій доповіді, а також і меншин, ще не визнаних у Франції. Без жодного сумніву, з притаманною їм інтелектуальною благородністю й універсалістською традицією своєї культури, багато французів оптимістично читають Хартію. Однак усупереч тому, що безупинно просували на її користь, вона жодним чином не зможе забезпечити миру в Европі. Тому що цей документ є машиною війни, головна мета якого — Франція та її неетнічне розуміння громадянства. Бажання не рахуватися з цим обертається незахищеністю. Сьогодні просто відтворився в іншій формі французький пацифістський рух між двома війнами, який проявив свою нереалістичність у червні 1940 р. EE, 1966, p. 51–52.

100

49


Частина друга

Захищати, — кажуть вони

У статті 21 Хартії в першому пункті уточнено: «Будь-яка держава при підписанні або депонуванні своєї ратифікаційної грамоти чи свого документа про прийняття, схвалення або приєднання може заявити одне чи більше застережень до пунктів 2–5 статті 7 Хартії. Жодні інші застереження не дозволені». В цій статті 7 визначено дев’ять цілей і принципів, на підставі яких сторони засновують свою політику, законодавство та практичну діяльність. У першому параграфі статті, до якого не можна застосувати жодних застережень, поняття «група» трапляється тричі — в абзаці, де для сторін пропонується така мета: «Підтримання й розвиток зв’язків у сферах, на які поширюється ця Хартія, між групами, що використовують регіональну або меншинну мову, та іншими групами населення держави, що користуються такою ж чи близькою за формою мовою, а також установлення культурних стосунків з іншими групами населення держави, які користуються іншими мовами». Підписавши Хартію 7 травня 1999 року, Франція таким чином неявно визнала, що на її території є «групи», визначені, так би мовити, їхньою власною мовою. Так наче б там ішлося про чужорідних один одному індивідуумів, а не рівноправних між собою громадян зі спільною культурою та політичною діяльністю. Передбачається, що держава слугує посередником, аби полегшити їм зближення, що є надто другорядним завданням. Тоді як відносини між европейськими країнами віднині дуже часто представлені, особливо в Німеччині, як внутріш50


Захищати, — кажуть вони

ня політика Европи, тобто традиційна внутрішня політика тут набуває вигляду закордонних справ. Це змішування, водночас причина й наслідок европейської споруди, сприятливе для того, хто виділяється в імперії. Просторовий розмах там забезпечений віднині й надалі. Позаяк Хартія сприяє непередбачуваним наслідкам, можна подумати, що відбудеться обмін представниками між різноманітними «групами» однієї й тієї ж країни — взаємообмін, а поняття «внутрішній» і «зовнішній» нібито запропонують свій уявний закон і, можливо, спричинять радикальну зміну в самому баченні простору. Стосунки між французами, які доти були відомі як члени однієї й неподільної нації та почувалися такими, можливо, будуть порушені. Відмовитися від них посприяє необхідність прийняття рішення стосовно мови та регіону, визначення своєї місцевої строго обмеженої специфіки, і це насамперед покладе край свободі. Це те саме, що в силу обставин віднині слід зайняти одну кімнату у великому будинку, де доти жилось просторо. Через мовні й етнічні бар’єри свобода пересування може стати обмеженою. Може статися, що люди, які зіткнулись з цими новими правилами, нарешті влаштуються надовго, ощаслививши найбільше тих, хто змішує сік і кров та мріє про тип людей, які стали б «родоначальниками». Така зміна кожного дорослого індивіда відсилає до часу, коли він задавався питанням про своє місце в житті, зазвичай таке питання постає в юності й переважно закінчується разом з нею. Ця квазівимушена регресія могла б спричинити певне безладдя й сприяти, через етністську мережу та роботу в европейських організаціях, остаточному встановленню нового порядку, який хочуть створити в Европі. Та якщо вірити найновішим роботам етністів101, не всі европейські країни перебувають, з огляду на це, в однакових умовах, і деякі вийдуть з такого становища, без сумніву, ліпше за інших. Зокрема, в Німеччині надто радикальних змін не відбудеться. Насправді «німці» становлять 90,8% її населення. Лише 0,2% представляють «меншин». «Іноземці» становлять 9%, вони є частиною суспільства, але фактично їх не вважають активними учасниками політичного життя. Отже, етнічно одно Christoph Pan, Beate Sibylle Pfeil, Die Volksgruppen in Europa, Ein Handbuch, p. 61–63 et 73–75.

101

51


Мовні війни в Европі

рідної частини населення, тієї, що має вагу стосовно прийняття рішень, — 99,8%. Після подібних підрахунків бачимо, що у Франції налічується тільки 85,6% «французів». Решта — це, можливо, «меншини», всього сім, але без «іноземців» — дуже легкокерованого етнічного різновиду. Німеччина, отже, нині не має клопотів на своїй власній території, і без такого внутрішнього відволікання може спрямувати всю свою енергію на світову й европейську політики. Прагнення національної величі проявляється там повною мірою. Берлін, ставши магнетом централізації, суголосно з землями, все більше й більше виступає як столиця Европи. Підписуючи Хартію, Франція, звичайно, сформулювала пояснювальну декларацію, де є такий абзац: «Оскільки вона не домагається визнання й захисту меншин, але підтримує европейську мовну спадщину, й позаяк застосування терміна «групи» носіїв мови не надає колективних прав тим, хто говорить регіональними чи меншинними мовами, уряд Республіки тлумачить Хартію в сенсі, сумісному з преамбулою Конституції, яка забезпечує рівність усіх громадян перед законом і визнає тільки французький народ, що об’єднує всіх громадян незалежно від походження, раси або релігії»102. Однак насправді ця декларація нічого не змінює. До того ж, вона нічого не варта в правовому сенсі, тому що жодне застереження державипідписантки не застосовне якраз до статті, де згадано існування «груп». Зрештою, вона містить тільки суто риторичні гасла, від яких добре сміються творці Хартії. Та, поза всяким сумнівом, у Німеччині етнічна група є повсякденною категорією, яка вже давно визначає мислення та діяльність. З іншого боку, багато німців незалежно від своїх політичних переконань обурюються з приводу того, що Хартію не застосовують у Франції й що названі «меншини» там пригноблюватимуть. Їхня власна історія майже не дає змоги зрозуміти, що саме ця вада є синонімом свободи. Тільки-но 1848 року реально постало питання про німецьку єдність, вона швидко переглянула важливість власних меншин, що про René Andrau, Les féodalités reviennent, p. 103.

102

52


Захищати, — кажуть вони

живали поза Німецькою Конфедерацією, як показав це історик Дітер Гайн (Dieter Hein)103. Скажімо, рух за польську незалежність, центр якого знаходився у великому герцогстві пруському Позені — польській Познані, — що відійшло до Прусії за другого поділу Польщі, знову його приєднано до Варшавського великого герцогства 1807 року, потім повернуто під пруське панування в 1815 р., передусім підтримували німецькі революціонери у великому русі примирення. Підготовчий парламент (Передпарламент), який зібрався у Франкфурті 31 березня 1848 р., заявив у резолюції, прийнятій переважною більшістю, що поділ Польщі був ганебною несправедливістю й що обов’язком німецького народу було сприяти її відновленню. Але в Позені, в цьому регіоні зі змішаним населенням, німецька меншина сформувала збройні частини для боротьби з польською «реорганізацією». Своєю чергою пруська армія вступила в конфлікт, щоб придушити польський рух. У Богемії та Моравії, де німці становили близько двох п’ятих населення, вони вимагали втручання верховної влади в разі, якщо рух за чеську незалежність посилиться. В Південному Тиролі, в Трієсті, так само як і в нідерландському герцогстві Лімбурґу104, яке від 1839 року входило до складу Німецької Конфедерації, представники німецького населення поставили вимогу долучити їхні регіони до складу національної німецької держави, яка перебувала на той час у стадії формування. Під таким оглядом, як відзначає Д. Гайн, «тільки Ельзас є винятком», оскільки на відміну від того, що відбудеться в 1870/71 рр., ніхто, хоч би яких він був політичних переконань, «серйозно не припускав возз’єднання з Німеччиною» за часів революції 1848 року. Це зауваження, що констатує фактичний стан справ, втім, наштовхує на думку, що його автор проводить таки паралель з раніше згадуваними регіонами й, отже, в населенні Ельзасу105 вбачає щонайменше «німецьку меншину». Dieter Hein, Die Revolution von 1848–1849, p. 74–76. Провінція на південному сході Нідерландів, столиця — місто Маастрихт. — Прим. перекл. 105 Ельзас — історична область і регіон на північному сході Франції, межує з Німеччиною і Швайцарією. Столиця — Страсбурґ. Поділений на два департаменти: Нижній Райн (Bas-Rhin) з адмінцентром в Страсбурзі і Верхній Райн (Haut-Rhin) з адмінцентром у Колмарі. Традиційно тут про103 104

53


Мовні війни в Европі

Інші розробники цієї ж теми висловились відвертіше, як-от 1965 року Рудольф Бухнер (Rudolf Buchner) у статті щодо «ельзаського питання за революції від 1848 до 1850 рр.»106. Звичайно, він теж стверджує, що в ці роки Ельзас практично не відігравав жодної ролі у «франконімецьких відносинах», демонструючи в цей період, коли Німеччини як такої не було, зв’язки з Францією, які, здається, передбачили сьогоднішні. Але він думає, що «ельзаське питання» вже існувало, хоча сховане в глибинах часу, як у резерві для майбутнього, можливо, ще далекого, приховане в «підсвідомості нації». Відтоді, пише він, можна було відчути, якщо добре прислухатись, «перші гуркоти майбутніх громовиць». Наголошуючи, що в той час приєднання Ельзасу взагалі не передбачалось, Р. Бухнер принаймні підводить до думки, що це було природно з мовних міркувань. Отже, він відзначає, що в парламенті, який зібрався у Франкфурті 1848 р., територіяльні домагання стосувалися регіонів, чия мова відбивала німецьку національність. Але «якщо мову взяти до уваги як єдиний критерій, то також потрібно було вимагати Ельзас, німецьку Швайцарію тощо, чого не було зроблено. Бо треба було поважати бажання жителів, які не хочуть бути мимоволі приєднаними до Німеччини. Депутат Карл Фоґт (Karl Vogt), наприклад, констатував, що ельзасці, хоч і розмовляють німецькою, «ліпше почуваються у Франції». Однак він роздумує, а якщо, скориставшись правом на самовизначення, вони не захочуть «бути німцями» тоді, коли Німеччина стане «великою, могутньою, сильною, єдиною»? Автор статті, здається, дуже радий, що майже за століття він знайшов у К. Фоґта свою ідею: «Будучи німецькомовним, Ельзас міг би також і політично схилитись у бік Німеччини». Але, пише він, логічний висновок із цього зроблено лише 1870 р. живають ельзасці, їх чисельність разом з близькими лотаринжцями — 2,5 млн. чоловік. Говорять алеманським діялектом німецької мови (лотаринжці — його франкськими говірками). Французька мова поширена у великих містах. З 843 р. ельзасці у складі Лотарингії, в X–XVII ст. — Священної Римської імперії. Французька мова поширилася з XVI ст. завдяки еміграції сюди французів-гугенотів. Після тридцятилітньої війни в 1648 році Ельзас приєднано до Франції. Після поразки Франції у франко-пруській війні Ельзас і Лотарингію Німеччина анексувала. Після Першої світової війни Ельзас і Лотарингія знову відійшли до Франції. — Прим. перекл. 106 Rudolf Buchner, Die elsässische Frage in der Zeit der Revolution von 1848 — 1850, Studien der Erwin von Steinbach-Stiftung, 1965, p. 55 — 66.

54


Захищати, — кажуть вони

Стаття Р. Губера (R. Huber) з’явилася на світ у журналі Фонду Ервіна фон Штайнбаха (Erwin von Steinbach)107, з центром у Фільдерштадті, поблизу Франкфурта. Його названо іменем архітектора Стасбурзького собору, що само собою для Губера варте програми. Йдеться про культурну організацію, яку створили ельзасці, вислані в Німеччину 1918 р. Вона займається «проблемами ельзасців». В «Европі Етніці» Теодор Файтер висловив жаль, що збірник статтей, опублікованих фондом 1968 р., не містить жодної від автора-ельзасця: «Всі автори проживають у Федеративній Республіці Німеччині, що, здається, ще раз підтверджує, наскільки у Франції де Ґоля (De Gaulle) в ельзасців зникло усвідомлення бути народом. У майбутньому фонд також міг би мати серед працівників ельзасців, що проживають в Ельзасі, аби не набути слави організації емігрантів і, отже, постати в поганому світлі»108. Серед публікацій 1978 року була версія реферату «Історія Ельзасу», що його написав Пауль Шаль (Paul Schall), колишній крайсляйтер (керівник району) Мольсайма, потім Страсбурґа за часів Другої світової війни. Очолюючи групу ельзасців на прийомі в Міністерстві пропаганди Райху в грудні 1940 р., він офіційно подякував Німеччині за «звільнення» Ельзасу-Лотаринґії. Переднє слово до цієї статті написав Роберт Ернст (Robert Ernst), колишній штандартенфюрер СС і голова нацистів Страсбурґа. На цьому прийомі ельзасців змусили зняти «французьку гамівну сорочку». Також, як писали про це в «Европі Етніці» у зв’язку з його смертю 1980 р., Р. Ернст «присвятив своє життя служінню ельзасцям і франко-німецькому порозумінню»109. Цю книжку з історії згадано в педагогічному матеріялі, представленому вчителям Вюртемберґа-Бадена у вересні 1980 р. під час професійного навчання в Ельзасі, субсидованого урядом землі110.

Ервін фон Штайнбах (1240–1318) — німецький архітектор. — Прим. перекл. ЕЕ, 1968, р. 143. 109 ЕЕ, 1980, р. 68. 110 Der Spiegel, 13-7-1981, Derniиres Nouvelles d‘Alsace, 16-7-1981, L‘Humanité, 15-7-1981 (documents de Lionel Boissou). 107 108

55


Мовні війни в Европі

Робота Макса Рема (Max Rehm) про Райхсланд (земля Райху) — Ельзас-Лотаринґію, опублікована тим же фондом 1991 р., повертає до подій 1848 р., коли 32-річний Бісмарк (Bismarck) через місяць після березневої революції написав у маґдебурзькій газеті: «Принаймні це було щось, це перше поривання німецької сили та єдності, яке проявилось, аби вимагати від Франції повернення Ельзасу та поставити німецький стяг на Страсбурзькому соборі»111. Стосовно ж подальшого приєднання Ельзасу Бісмарка піднесено там хвилею народного схвалення, як, згадавши ту ж працю, описав Пауль Зете (Paul Sethe)112 1952 р.: «Ніколи в Німеччині не забували, з огляду на її народний дух (фолькштум), що це була німецька земля, що Страсбурґ узято мирно. Відчуття потреби відновити справедливість, а не жага завоювання, визначило німецьку суспільну думку та погляд Райхстаґу вимагати повернення втрачених територій. Цьому протиставлено не вартий уваги факт, що два століття поспіль німецькомовні ельзасці відчували себе також французами й що вони всім своїм єством опирались возз’єднанню з Німеччиною. Проте ліберал Ґустав Фрайтаґ (Gustav Freytag)113 знайшов потрібні слова, щоб виразити те, чого зазнали німці. Він каже, що мати, в якої відняли дитину, забере її назад, навіть якщо та стала іноземкою»114. Цей останній образ неявно визначає поняття «етнічної групи» як організаційно оформленої, основаної на кровних зв’язках, навіть не враховуючи мовної самобутності. Але М. Рем обходить мовчанням таких, як Фрідріх Ратцель (Friedrich Ratzel)115, які узаконили приєднання Ельзасу й Лотаринґії винятково через мілітаристські причини і які не проявили оптимізму з

Max Rehm, Reichsland Elsass-Lothringen, p. 11. Публіцист, 1934–1943 — редактор «Франкфуртер цайтунґ», 1949–1955 — один з видавців «Франкфуртер альґемайне цайтунґ», потім керівник відділу газети «Ді Вельт», член редколегії газети «Ді Цайт» — Прим. перекл.. 113 Ґустав Фрайтаґ (1816–1895) — німецький письменник. — Прим. перекл. 114 Ibid., p. 12. 115 Фрідріх Ратцель (1844–1904) — німецький географ і етнограф, засновник «політичної географії». — Прим. перекл. 111 112

56


Захищати, — кажуть вони

приводу можливостей асимілювати цілі народи, як, наприклад, жителів Ельзасу-Лотаринґії, данців зі Шлезвіґу або поляків116. У короткому підсумку під назвою «Висновки» М. Рем нагадує слова президента Ріхарда фон Вайцзекера (Richard von Weizsäcker)117: «Подальше зміцнення неможливе без пам’яті. Від пам’яті беруть початок розуміння, знання, свідомість». Говорячи про 1870–1918 роки, він виробляє лінію поведінки на сьогодення: «Чи не повинні ми, вже інші німці, передати нашим західним сусідам це знання й розуміння, аби вони врахували наші помилки та прорахунки, а також позитивні досягнення, корисні висновки й щоби прагнули перевершити націоналістичну обмеженість через европейський спосіб мислення? (…) В ліберальній Европі органічне поєднання мови та культури, наявне в ельзасько-лотаринзькій етнічній групі, не повинно бути покладено на вівтар франко-німецької дружби формально»,118 — так наче саме Німеччина заплатила вищу ціну за цю «дружбу». У статті про німецьке колоніяльне панування в Руанді історик ГансВальтер Шмуль (Hans-Walter Schmuhl) розглядає його вплив на подальший розвиток цієї країни аж до сьогодення119. За ним, тамтешні події 1994 р. не призводять до переростання, як у це змусили тоді повірити майже одностайно ЗМІ, в «етнічний конфлікт, який назрівав протягом століть між селянами банту та нільськими тваринниками й регулярно спалахував кровопролитними племінними війнами». Добре помітний радше результат цієї «европейської будови» — «етнічна належність», нав’язана африканським країнам державами-колонізаторами. Дослідження «етногенезу» в Руанді в той час, коли проявилась визначальна орієнтація, показало, що, попри короткий період німецького панування, майже два десятиліття, від 1897 р. до 1916 р., етністська концепція суспільства й спричинені нею заходи істотно змінили наявні соціяльні структури. Michel Korinman, Quand l’Allemagne pensait le monde, p. 58–59. Президент Німеччини у 1984–1994 рр. — Прим. перекл. 118 Max Rehm, Reichsland Elsass-Lothringen, p. 116. 119 Hans-Walter Schmuhl, «Deutsche Kolonialherrschaft und Ethnogenese in Ruanda», 1897–1916, Geschichte und Gesellschaft, Zeitschrift für Historische Sozialwissenschaft, avril-juin 2000, p. 307–334. 116 117

57


Мовні війни в Европі

Також, як згадує Г.-В. Шмуль, саме 1892 року вперше европеєць, австрієць Оскар Бауман (Oskar Baumann), проник у Руанду під час експедиції німецького антирабовласницького комітету — через сім років після конференції в Берліні, на якій було визначено її межу з Конґо. Досі про цю країну знали тільки з розповідей дослідників, які відвідали її, подорожуючи до витоків Нілу. Розповіді таких, як Джон Генінґ Спік (John Hanning Speke) чи Генрі Мортон Стенлі (Henry Morton Stanley), таким чином породили в Европі міт про Руанду як країну з сильною центральною владою та надмірним військовим потенціялом, цілковито ізольовану від зовнішнього світу, керовану необмеженою монархією, верхівка суспільства якої, ймовірно, арабського походження. Цей міт, здається, спрямував погляд О. Баумана й уплинув на «вибіркове сприйняття». Тоді як населення країни складалося з 80– 90% гуту, 9–20% тутсі й близько 1% тва, він насправді всю свою увагу приділив другим, чиї «струнка постава та квазіевропейський тип» приголомшили його одразу. Також він відзначив «дещо світліший колір шкіри» деяких із них, від яких, найвірогідніше, за ним, і пішла «легенда про білих негрів». Граф фон Ґетцен (von Götzen), другий европеєць, що потрапив до Руанди, який згодом стане її правителем, вірив йому й також виділив «місцеве негритянське населення» тутсі, що було при владі, і король країни, думав він, звісно, походить від них. Щодо капітана Вільгельма Ленґгельда (Wilhelm Langheld) він бачив у тутсі поєднання «сили первісної людини з класичною красою статуї Праксителя». Негайно було встановлено зв’язок між фізичним виглядом тутсі та належністю їх до керівної верстви. З огляду на фізіономічні ознаки зробили висновок про їхні видатні розумові здібності та військовий талант, про вищий рівень культури. Отже, йдеться про «чисту расову групу», про народність, яка прийшла із Західної Азії, котра завоювала Руанду й очолила її. «Етнічними критеріями» та посталим унаслідок цього розшаруванням також пояснили провадження тої чи іншої економічної діяльності: тваринництва — для тутсі, землеробства — для гуту. Однак усе це зовсім не відповідає дійсності. І навіть якщо тутсі, гуту й тва були «різного етнічного походження», кожен з них харак58


Захищати, — кажуть вони

теризувався подібними мовою й культурою і зумовленим через віру в спільних пращурів почуттям солідарності, то цієї відмінності до кінця ХХ сторіччя, а отже, доколоніяльної ери, вже не було. Всі мешканці Руанди тоді почувалися представниками одного народу й, отже, мали, як пише Шмуль, «два взаємодоповняльних типи», не враховуючи інших соціяльних зв’язків, сім’ї, сусідських стосунків, армії, взаємовідносин «клієнт — керівник», які ніколи не відповідали тристоронньому поділові суспільства на етнічні групи. За врядування короля Кіґері IV Рвабуґірі (Kigeri IV Rwabugiri) від 1853 р. до 1895 р. перетворення населення на одну «єдину народність» з її «соціополітичними та соціоекономічними формаціями» тривало й надалі. Перепони між тутсі, гуту й тва, які вже були соціяльними класами, а зовсім не кастами, ставали «дедалі проникнішими». Щоб посилити своє панування, король скасував спадкові привілеї «аристократії тутсі», встановлені з плином часу, й закликав до врядування в королівстві «осіб нижчого походження, тутсі, гуту, тва та жителів завойованих територій». Установивши свій протекторат над Руандою, не маючи ще добре розробленого проєкту стосовно адміністрування, але згідно зі створеним оманливим уявленням про країну, німецький Райх всупереч усьому та всім вирішив підтримати короля Музінґа та тутсі, попри ймовірне гноблення ними гуту. Бачимо тут найліпший спосіб проникнення европейського впливу в країну. Також, як і підкреслює Г.-В. Шмуль, соціополітична еліта Руанди на період німецького колоніяльного панування, безумовно, лишилась складеною з родів тутсі та гуту, суперечності, втім, проявились, і «етнічні та соціополітичні межі ще більше збіглися». Протягом ХХ сторіччя внаслідок посилення впливу тутсі — найчастіше тваринників, які поширили контроль на пасовиська, розташовані на залишку земель, — земельне право було в певному розумінні «індивідуалізованим», але тільки в центральній частині країни й відносно небагатьох сімей. Цей розвиток було прискорено економічними заходами німецької адміністрації, спрямованими на ввіз експортних культур, особливо кави. До цього 1914 р. додалась податкова кабала. 59


Мовні війни в Европі

Подвійне гноблення колоніяльної адміністрації й апарату королівської влади зачепило не лише гуту і тва, а й частину тутсі. Однак нові соціяльно-економічні конфлікти між багатими та бідними самі руандійці потрактували як «конфлікти між тутсі й гуту». «Соціоетнічне розшарування», яке було «мінливим» протягом ХХ сторіччя, знов загострилось. У німецькій постанові, прийнятій 1913 р., про те, щоб віднині в офіційні школи Кіґалі120 приймали тільки дітей тутсі, Шмуль убачає «перший захід на зміцнення встановлюваного етнічного розшарування як основи соціяльної організації». Наявний, пише він, різновид самовиконання пророцтва, починаючи від расистського сприйняття через етнічні категорії руандійського суспільства — початок «процесу етногенезу», що виник після колоніяльного панування німців. Бельґійці, що прийшли їм на зміну121, насправді обрали вторований шлях із «суворим поділом населення на групи, навішуванням їм ярликів етнічних груп і способом панування, що полягає в наданні групі привілеїв». Для Шмуля «процеси етнізації або реетнізації» соціяльних положень і конфліктів, такі, як він описав стосовно Руанди, широко виходячи за рамки, спрацьовують і в інших випадках. З його аналізу можна зробити висновок, що проєктування етнічних критеріїв для суспільства, де їх не було, може зруйнувати порядок у ньому, часто це результат тривалої історії. Феномен цього образу міг би проявитися у Франції, якби було ратифіковано Европейську хартію регіональних або меншинних мов і визнано, отже, етнічні відмінності на її території. Як канцлер, а потім міністр закордонних справ Ґустав Штреземан (Gustav Stresemann)122 поставив захист меншин на службу німецьким інтересам. У своєму листі від 25 вересня 1925 року кронпринцові123 він, отже, накреслює стратегію підтримки «великого руху первісних Столиця Руанди. — Прим. перекл. 1915 р. бельґійські війська напали на територію Руанди й повністю захопили її, 1918 року за рішенням Ліги Націй Руанда стала протекторатом Бельґії. — Прим. перекл. 122 Ґустав Штреземан (1878–1929) — німецький політик, канцлер (08.-11.1923) і міністр закордонних справ (з 1924) в часи Ваймарської республіки, лавреат Нобелівської премії миру за 1926 р. — Прим. перекл. 123 Gustav Stresemann, Schriften, p. 336–340. 120 121

60


Захищати, — кажуть вони

людей, що дійшов до наших днів і який обертається проти колоніяльної влади великих народів», додаючи, що вступ Німеччини до Ліги Націй не зашкодить цьому рухові. Але водночас він повертається до «головного»: «звільнити німецьку територію від іноземної окупації», позбутися «душогуба». Отже, ймовірно, аби зашкодити Франції, потрібно позиціонувати себе як покровителів у своїх колоніях, а не вдавати якусь солідарність з їхніми жителями. Від 1919 р. Штреземан нагадував про «вплив використання військ кольорової раси на становище в частинах світу, де вони живуть»124. Лист кронпринцові починається з викладу чотирьох основних міркувань, які, на думку Штреземана, підтверджують, що Німеччина входить у Лігу Націй. Необхідність «захищати іноземних німців, цих 10–12 мільйонів братів по расі, які віднині живуть під гнітом іноземних країн» — друге з них, отже, на дуже гарному місці, зразу ж за питанням репарацій і перед розділом про кордони Сходу, що потрібно «коригувати», та про аншлюс німецької Австрії. Це спосіб діяти в обхід на внутрішню стабільність країн-сусідів, у всьому гідний методу, що Штреземан у тому ж листі рекомендує для досягнення своїх цілей — хитрувати. «Ми будемо в Женеві рупором спільноти німецької культури загалом, — пише він, — тому що вся Німеччина побачить у нас свій порятунок та свою опору». Для нього «Польща, Чехословаччина, Югославія та Румунія, міжнародні угоди яких зобов’язують їх піклуватись про своїх меншин, що означає особливо про своїх німецьких меншин, не зможуть негоже знехтувати своїм обов’язком, якщо знають, що Німеччина спроможна викласти всі ці недоліки перед Лігою Націй». Непоступлива стосовно інших, вона сама водночас легко вважає письмовий договір звичайним «шматком паперу», Німеччина, отже, виступає як поборник справедливості, щоб ліпше захистити свої національні інтереси. У статті 1929 року про «політику меншин Штреземана»125 юрист Карл Ґеорґ Брунс (Carl Georg Bruns) помічає, що «вперше її вико Gustav Stresemann, Schriften, p. 257. Carl Georg Bruns, Gesammelte Schriften zur Minderheitenfrage, p. 294–299.

124 125

61


Мовні війни в Европі

ристано 19 лютого 1926 р. у відповіді Мусоліні (Mussolini). Він протестував проти «заангажованості суспільної думки на користь німецької самобутності (Deutschtum), що спричинювало неприємності в Південному Тиролі». Від імені «німецького уряду Райху» Штреземан нагадав про «право німецького народу переживати й відчувати те саме, що й люди тієї ж крові, котрі живуть в іншій державі, про право, якого ніхто не зможе в нас ні відібрати, ні опротестувати». Для К.Ґ. Брунса це бажання захищати німецьких меншин, а також і меншин загалом в европейському масштабі, було чимось на кшталт завчасного виправдання вступу Німеччини до Ліги Націй. Він наголошує, що Штреземан здобув у цьому важливі досягнення, серед яких «офіційне спростування» Бріана (Briand)126 та Чемберлена (Chamberlain)127 «теорії асиміляції». Та головне в тому, що його політика меншин стала для Райху «невіддільною частиною всієї німецької політики». До п’ятдесятої річниці смерті К.Ґ. Бруса, що раптово помер 1931 року, «Европа Етніка» присвятила свою замітку «видатному юристові», який був юридичним радником і секретарем «Ради німецьких меншин в Европі» від моменту її створення 1923 року. Там рекомендують прочитати його роботи128. Урок, якого дав цей міністр закордонних справ, не забули. Його наступник Йозеф Фішер (Joseph Fischer)129 приділяє велику увагу й, без сумніву, загалом з ним згодний. У присвяченому йому виступі 26 січня 2000 року, отже, відзначає двоякість його натури, що пояснює соціяльним походженням — ця «дрібна ліберальна і національна буржуазія», де його зразу «зачарували величчю та блиском імперської Німеччини», та віддана споминам про Революцію 1848 року. Фішер також помічає «найприкметнішу рису» Штреземана — його «научуваність і здатність Арістід Бріан (1862–1932) — французький політик, у 1914–1917 перший віце-прем’єр, прем’єрміністр, прем’єр-міністр Франції, лавреат Нобелівської премії миру за 1926 р. — Прим. перекл. 127 Джозеф Остін Чемберлен (1863–1937) — англійський державний і політичний діяч, у 1924– 1929 рр. міністр закордонних справ, лавреат Нобелівської премії миру за 1925 р. — Прим. перекл. 128 ЕЕ, 1981. 129 Міністр закордонних справ Німеччини у 1998–2005 рр. — Прим. перекл. 126

62


Захищати, — кажуть вони

розвиватися». На його думку, прикладом цього є шлях, пройдений від «анексіоністського» («загарбницького») періоду, коли він мріяв про Кале як про німецький Ґібралтар, до політики «взаєморозуміння та миру», яку запровадив пізніше. Це, втім, не дійшло до перетворення «націоналіста Саула» на «паневропейського Пауля». Сам Й. Фішер, очевидно, був обдарований подібним хистом розвиватися, як свідчить про це його власна політична кар’єра. Та, втім, він просуває европейську логіку настільки далеко, що повертається туди, звідки Штреземан починав. Зокрема, з нагоди евросередземноморської конференції, він, не вагаючись, говорить про Німеччину як про квазіприбережну середземноморську країну, в тому сенсі, що кордони в Европі скасовано. Не можна забувати Андре Суареса (André Suarès)130, який писав у «Погляді на Европу» — роботі, яку було розпочато 1930 р. і здано в набір 7 березня 1936 р., її друкування одразу ж припинили, коли Гітлер увів вермахт у Ренан. Врешті-решт її опублікувала в квітні 1939 р. і перевидала 1943 р. в Алжирі вільна Франція: «Без Франції, яка стоїть на її шляху вже протягом двох тисяч років, Німеччина була б у Ротердамі й у Трієсті, в Анверсі, Кале, Шербурзі, Марселі… Вони хочуть сонця, голубого моря, вина, щасливої землі, помаранчів. Те, чого вони хочуть, — це їхнє Богом дане право, його повинні радше дати їм, аніж відмовити. І коли не підкоряються їм, вони беруть його»131. Але жоден француз, через одну лиш причину, що Франція — сусідка Німеччини, не бачить у першій країни, яка також у майбутньому омиватиметься Балтійським морем. Й. Фішер цілковито уподібнив геополітичне руйнування, яким є европейська уніфікація, і думає термінами «великих просторів». Для нього програма з чотирьох пунктів Штреземана, викладена в листі кронпринцові, спрямована на відновлення гегемоністської позиції Німеччини, але «винятково мирними засобами». Цей останній прикметник, утім, майже не відповідний, якщо розглядати доленосну роль, яку він відіграв кілька років по тому, в «захисті іноземних німців». «Демон гегемонії» в німецькій політиці, якого побачив Й. Фішер Французький письменник (1968–1948). — Прим. перекл. André Suarès, Vues sur l’Europe, p. 130–131.

130 131

63


Мовні війни в Европі

у роботі, «чатував на задньому плані» й очікував часів Гітлера. Саме він заявив, що хоче захищати «права людини й меншин»132. На питання про перебіг реформи в бундесвері та про «великий розрив», наявний «між армією інтервенції та класичною армією альянсу й захисту території», міністр оборони Рудольф Шарпінґ (Rudolf Scharping)133 відповів, що більше не треба буде відбиватися від великих танкових уторгнень на німецьку територію й що, до того ж, імовірно, треба буде «відстоювати німецьку безпеку на території інших країн»134. Можливо, це захист німецьких меншин за кордоном? Очевидно, занепокоєний можливістю побачити механізм захисту меншин, подібний до того, що був між двома війнами, який призвів до згубних наслідків після Другої світової війни, Ж. Нізот (J. Nisot), на той час бельгійський експерт у підкомісії з прав людини в Організації Об’єднаних Націй, висловив сумнів щодо резолюції з означення меншин, ухваленої цим органом 18 січня 1950 р., за яку й сам голосував. Однак він «волів би, щоб вона була визначенішою щодо ризику, притаманного міжнародному захистові меншин». Таким чином «механізм такого захисту, встановлений між двома війнами договорами й резолюціями Ліги Націй, було доведено до високого ступеня досконалості. Однак, хоч він і діяв протягом багатьох років, це було без довготривалої користі для захисту меншин. Навпаки, він проявився як дійовий інструмент міжнародного розбрату. Він дав змогу державам спричинювати занепокоєння в своїх сусідів, створюючи його штучно або розвиваючи осередки опору встановленій владі й цим підриваючи там національну єдність. Він вельми сприяв намірам держав-агресорів»135. Ця заувага, котру застосовують наче взоруючи на німецьку політику меншин, практиковану в період між двома війнами, мала слугувати попередженням сьогоденню. Та вже 1919 року Штреземан написав, що «історія любить те, що повторюється»136. 134 135 136 132 133

Frankfurter Rundschau, 10-7-1999. Міністр оборони Німеччини у 1998–2002 рр. — Прим. перекл. Die Welt, 17-6-2000. Joseph Yacoub, Les Minorités dans le monde, p. 118. Stresemann, Schriften, p. 256.

64


Захищати, — кажуть вони

1938 року юрист Курт О. Рабль (Kurt O. Rabl) опублікував брошуру про «принципи та засадничі питання права етнічних груп у Центральній Европі». Від жовтня 1933 р. Німеччина вже не була членом Ліги Націй, куди її прийняли у вересні 1926 р. після конференції в Локарно. К. Рабль присвятив роботу своїм «судетським німецьким друзям», завіряючи їх у своїй відданості й дружній солідарності. Після посвяти він згадав місце — Прагу — й дату 16 вересня 1938 р., що між двома поїздками в Німеччину Чемберлена (Chamberlain)137 перед мюнхенськими угодами, що їх підпишуть 30 вересня. Там він розглядає зв’язок між «питанням Судет» і «проблемою чехословацької держави». Остання, за ним, проявляла впертість, у потрібний час не зробила необхідного в питанні Судет, натомість знадобилося «втручання чотирьох великих европейських держав». Але об’єднання з Райхом районів з однорідним німецьким населенням на околиці держави в жодному разі не розв’язало питання, позаяк під владою чехословацької держави лишається багато «фрагментів» німецького народу. К. Рабль розмірковує, починаючи з цього окремого випадку, «як належно організувати добре співіснування п’ятнадцяти народів Центральної Европи на основі рівного права та честі»138. Для нього початок літа 1938 р. проявив багатоетнічну реальність цього регіону, що враз подолала шлях від периферії до центру европейських переконань. Тим самим «цілісність одномірного й механічного уявлення про державу-націю було порушено, уявлення, що відповідало прийнятим на Заході класичним моделям, яке панувало на цьому просторі від 1920 року, й «відповідну йому ідеологію держави з франко-латинським забарвленням було знищено зовсім». Але К. Рабль бачить перший прояв цієї кризи на прикладі постійного представника Польщі при Лізі Націй. Восени 1934 р. він оголосив, що польський уряд не зможе надавати свою підтримку органам Ліги Націй, посланим на його територію контролювати втілення в життя договору про Артур Невіл Чемберлен (1869–1940), 1937–1940 — прем’єр-міністр Великої Британії — Прим. перекл. 138 Kurt O. Rable, Grundlagen und Grundfragen eines mitteleuropäischen Volksgruppenrechts, p. 5. 137

65


Мовні війни в Европі

захист меншин від 28 червня 1919 року, поки принцип захисту меншин не впровадять усі европейські держави, без жодного винятку. Річ у тім, провадить далі Рабль, що в договорах із захисту меншин ідеться про визнання всіма потреби в ньому. Це також стосується і їхніх держав, на які неформально покладено обов’язок захищати їх, оскільки з огляду на їхні високу европейську освіту139 та славне минуле140 прихильне ставлення до меншин, здавалось, у цьому випадку йде від них самих. За іронією, Велика Британія та Франція, отже, позначені як войовничі неприятелі. Дивне повторювання обставин, чи продовження їх, від часу европейських санкцій, що послідували за входженням Австрійської партії свободи (FPÖ — АПС) до австрійського уряду, професор національного, міжнародного й европейського права з Потсдама відреагував так же само: «Той факт, що Франція, одна з учасниць дій проти Австрії, оголошує себе прибічницею захисту меншин, однак водночас сама ж просто-таки заперечує наявність їх на своїй території — це дуже показово»141. Що стосується Йорґа Гайдера142, нічого іншого він не сказав, критикуючи спосіб, у який, за ним, Франція поводиться з «Валонією та Корсикою»143. Ці позиції всього лиш засвідчують те, що Франція йде хибним шляхом, уплутуючись у хитросплетіння права меншин. Утім питання примусового юридичного характеру Хартії постає в подібних термінах. У праці «Мови Франції: наважуйся, Европо!» Б. Пуанант відзначає, що «кожна нова країна, яка вступає до Ради Европи, повинна прийняти цю Хартію в обов’язковому порядку в ім’я прав людини» й що «Франції, отже, відмовлять у приєднанні, навіть якщо сьогодні ніхто не може вилучити її з Европи»144. Це одностороннє зобов’язання ратифікувати Хартію, застосовне до країн-кандидатів, може всього лиш підживлювати ненависть до Франції, якщо вона, як і 141 142 143 144 139 140

У тексті англійською. У тексті французькою. Frankfurter Allgemeine Zeitung, 14-3-2000.  Очолював АПС у 1986–2001 рр. — Прим. перекл. Le Figaro, 23-2-2000. Bernard Poignant, Langues des France: osez l’Europe!, p. 8.

66


Захищати, — кажуть вони

раніше, звільнятиме себе від своєї повинності. Але в цих країн має бути власне право реалізовувати свою свободу, не піддаючись мерзенному шантажеві приєднанням. У будь-якому разі саме Франції К. Рабль дорікає найнесамовитіше. Стосовно юридичного підґрунтя для захисту меншин він шкодує, що «женевська система принципово визнає тільки, що «право національності — строго індивідуальне», воно є простим додатком до «переліку індивідуальних свобод ліберального духу», початок якому поклали люди Революції 1789 року й розвинули його протягом дев’ятнадцятого сторіччя». Соціяльна думка під виглядом, наприклад, права на працю або захист трудових ресурсів у цьому разі стала б показовішою, ніж право меншин145. Трагічний поворот післявоєнних подій у Центральній Европі відбувається, за К. Раблем, через незнання «незаперечних національно-історичних (völkischgeschichtlich) даних». Попри уявлення, які цілком природно з цього виникають, щодо відповідного цьому просторові порядку, перевагу віддали «копіюванню всіх проявів форм іноземного панування, які прийшли із Заходу». Це звідти «однобічне орієнтування на класичний французький ідеал держави-нації». «Нові керманичі» цих країн, вихідці з Версальского договору, відмовились бачити те, що в Центральній Европі «є народи та етнічні групи, тісно взаємопов’язані складними історичними процесами», — не нації в сенсі «єдиної й неподільної французької нації»146. А проте вони хочуть зробити це населення «культурною й соціяльною, і навіть мовною, одиницею». Їхній проєкт — це «виправлення» історичної помилки, яка досі заважала його втіленню. На думку К. Рабля, їхня концепція держави у французькому стилі істотно допомагає їм у цьому. У цьому виборі французької адміністративної системи державами-спадкоємицями Центральної Европи, визначаючи її як «механічну та централістську», К. Рабль, утім, бачить не так вираження франкофільства, як непокоїться щодо її результативності. Разом з католиць Kurt O. Rabl, ibid., p. 9. Rabl, p. 17, у тексті французькою.

145 146

67


Мовні війни в Европі

кою церквою французький централізм насправді здається йому найдосконалішою системою панування, коли він діє на певній території, вирівнюючи потрохи всі місцеві особливості — провінційні, корпоративні або організаційні. Сюди належить етнічна специфіка — народне (völkisch). Позаяк ідеться передовсім про те, щоб «перешкоджати, наскільки можливо, вільному розвиткові етнічних груп, котрі живуть як «меншини» в державі-нації — якщо наразі вже не є ані можливим, ані своєчасним цілковито ліквідувати їх»147. Франція, отже, стає заздалегідь залученою до проєкту фізичного знищення (Austradierung) «меншин». На думку К. Рабля, в цій політиці не враховано народів та етнічних груп, історія яких у цих країнах Центральної Европи, проте, підтвердила, що їх було «розтято». В ній обмежились штучним вибудовуванням систем, для яких однорідний характер держави-нації був суто умовним148. На противагу новим «державним народам», що не конфліктують зі своїм власним народним духом (фолькштумом), у цих країнах із централізованою системою «меншини» є жертвами політичної та моральної дискримінацій. У їхньому випадку вимога бути вірними державі, яка гарантує їхню зайнятість і повинна захищати їх у час небезпеки, складніше узгоджується з нерозривним зв’язком, який поєднує «меншини» з їхнім народним духом. Як стверджує К. Рабль, цей зв’язок існує від народження й облагороджує людину. З іншого боку, відносини з державою встановлюються, так би мовити, в процесі, і не є бажаною метою149. Членство в етнічній групі, безумовно, також залежить від особистого рішення, але його приймають, щоб добровільно утвердити «фактичний стан» і виразити «відкрите визнання належності — єдиної, незамінної й остаточної»150. Якщо колективним правам для меншин не стало місця в договорі про їх захист від 28 червня 1919 р., це, за К. Раблем, тому, що дві англосаксонські делегації, які були його розробниками, самі «підпали під 149 150 147 148

Rabl, p. 19. Rabl, p. 23. Rabl, p. 25. Rabl, p. 30.

68


Захищати, — кажуть вони

сильний уплив різних комітетів єврейських організацій». І цього досить, аби пояснити «неминуче індивідуалістичний характер». Англосаксонці та романці пов’язували б разом націю й державу. Перші, отже, давно вже не знають, що таке «недержавні людські спільноти», які «сусідять із державою й об’єднуються в свою організацію». На перемовинах у Парижі вони обмежились установленням паралелі між питаннями, пов’язаними з етнічними групами Центральної Европи, та боротьбою за свободу католиків у їхніх власних країнах — застосувавши визнаний рецепт до одних, що дав змогу переконати інших. До цього додасться, як пише Рабль, те, що «євреям, учасникам перемовин, одразу вдалось спрямувати все обговорення на конфесійний шлях» й що «ні польські, ні румунські делегати не змогли переконати англосаксонських політичних діячів у диявольському характері цього підходу й похитнути їхні юдофільські застанови». В договорах, отже, сказано лише про «меншину» як виняток і згадано в загальних рисах тільки про «осіб, що належать до расової, мовної або конфесійної меншин»151. Роботу К. Рабля про «право народів на самовизначення», опубліковану в «Европі Етніці» 1963 р., було представлено як обов’язковий матеріял для прочитання всім, хто цікавиться «етнічними питаннями». Ґюнтер Декер (Günther Decker), кому це призначалось, уже 1955 року присвятив нарис такому праву. Але також, як пише Теодор Файтер, він надав йому надто загального значення, припасувавши не лише до народів і націй «в етнічному сенсі» цих термінів, а й до держав і націй у державі, що, втім, нагадує «деякі формульовання Хартії Об’єднаних Націй». Насправді для Т. Файтера це право «має неминуче обернутись проти держави, чи держав». Отже, основна заслуга К. Рабля, на його думку, — виділення «національного етнічного елементу». Будучи фахівцем з «права на батьківщину (Heimat)» та «досвідченим знавцем права національних меншин», ця «справжня людина науки» була призначеною, щоб зробити це152. Rabl, p. 7–8. EE, 1963?, р. 186–187.

151 152

69


Мовні війни в Европі

Від 29 березня до 1 квітня 1939 року в Кільському інституті політики та міжнародного права, що відзначав тоді своє двадцятип’ятиріччя, відбувся колоквіум на тему: «Народи та право народів», де зібрались юристи з групи Райху викладачів вишів націонал-соціялістичного табору (Reichsgruppe Hochschullehrer des Nationalsozialistischen Rechtswahrerverbundes). Цю «групу Райху з університетських професорів від націонал-соціялістичного союзу хранителів права» створив Карл Шміт (Carl Schmitt) і зібрав у Берліні 3–4 жовтня 1936 р. на колоквіум антисемітського характеру, яким сам же й керував. Він виголосив вступну й кінцеву промови, опубліковані в зміненій версії 1941 р. під заголовком «Німецьке право в боротьбі проти єврейського духу»153. «Хранителі права», термін, яким він називає цих юристів, взятий з МТІ (LTI) (мови Третьої Імперії (Третього Райху — Lingua Tertii Imperii),154 бажаючи через використання архаїзмів дотримуватися традиції. 1939 р. у журналі «Ревю де Друа інтернасьональ» («Revu de Droit international») Робер Редслоб (Robert Redslob) назвав К. Шміта «офіційним юрисконсультом німецького уряду й, отже, справжнім виразником думок і сподівань Третього Райху»155. Отже, 1 квітня 1939 року Карл Шміт провів конференцію щодо «місця великих просторів у міжнародному праві»156. Це доповідь у п’яти частинах, четверта з яких присвячена «праву меншин та етнічних груп на великих просторах Центральної та Східної Европи». «Версало-женевському» захистові меншин, що є «ліберальною структурою, основаною на індивідуумі», він протиставляє право, ґрунтоване на поняттях «народ» та «етнічна група». Він віддає належне німецьким юристам, котрі підтвердили його неминущий характер, таким як Г. Бем (H. Böhm), В. Газельблат (W. Hasselblatt) чи К.О. Рабль, та іншим, яких він вітає, маючи на увазі цілковиту й безперечну перемогу в галузі права. Ці юристи — й це зовсім не випадково — пов’язані з журналами «Націон унд Штаат», 155 156 153 154

Raphael Gross, Carl Schmitt und die Juden, p. 120. Victor Klemperer, LTI, p. 116. Carl Schmitt, Staat, Grossraum, Nomos, p. 350. Carl Schmitt, p. 269–320 (quatrième partie, p. 291–295).

70


Захищати, — кажуть вони

що виходив від 1927 до 1944 рр., та «Европою Етнікою», де інколи згадували їхні імена й увіковічнились ідеї. К. Шміт у самому терміні «меншина» вбачає юридичну й логічну нісенітницю, позаяк у політичній і соціяльній дійсності це поняття охоплює різні аспекти й суперечності між ними: «Питання стосовно ректифікації кордонів, культурної й етнічної (völkisch) автономії, проблема євреїв, що є особливим випадком, без будь-якого можливого порівняння з жодним із цих питань». З цього приводу він цитує Ґеорґа Ерлера (Georg H.J. Erler), який також критикує поняття «меншина»: «Насправді сутності “меншини” не існує. Під цим поняттям розуміють спільноти, що різняться способом життя, та етнічні (völkisch) меншини, які надто різні». К. Шміт засуджує «право меншин» у версальському викладі. Там він відстежує індивідуалістську думку ліберального штибу, де визнається рівність у підході до індивідуума як такого, що випадково став належати до «меншини». До цього додається універсалізм, що виходить поза межі раціонального пізнання етнічного (völkisch) елемента. Громадянська рівність і свободи, даровані ліберальним конституціоналізмом, були прийняті як норма европейської цивілізації, на тім просторі, якого стосується ця угода. Це припускає, що великі західні демократичні держави, «насамперед, природно, Велика Британія», є прикладом для наслідування. Та оскільки їх уважають правовими, конституційного типу державами, то питання захисту меншин, викладене стосовно народів та етнічних груп, недоречне щодо їх самих. У них, власне, поняття «меншин потрібно захищати» не буде взагалі. До того ж, як зауважує й К. Шміт, великі держави, що перемогли в 1919 р., привласнюють собі право контролювати та втручатися у справи новостворених або розширених з їхньою допомогою держав на сході Европи. Але такий захист меншин застосовний тільки в обмеженій зоні, яка охоплює змішані народи від Балтики до Середземного моря. Отже, бачимо суперечність між універсалізмом, що проголошує поширений захист меншин, та його обмеженістю на певному просторі. За прикладом К. Рабля, К. Шміт схвалює дії польського уряду, що за71


Мовні війни в Европі

жадав 1934 року в Лізі Націй від усіх держав захисту меншин. Тому що обмеження його для деяких ганебно дискримінує їх. Проте він визнає, що в Центральній і Східній Европі необхідно захищати етнічну самобутність (volkhaft) кожної етнічної групи від західних ідей асиміляції, що їх обстоює, приміром, Мело Франко (Mello Franco), делегований в Лігу Націй від Бразилії. Але це в жодному разі не є справою ні чужих на цьому просторі держав, які незаконно сюди проникли, ні демократичних країн Західної Европи, ані американського уряду. Завдання повертається до держав «із цього простору, зокрема до німецького Райху». К. Шміт посилається на декларацію Адольфа Гітлера від 20 лютого 1938 року, де утверджено право Німеччини на захист німецьких етнічних груп, підданих іншої держави157. Там бачимо справжній принцип міжнародного права, що гармонує з іншим — принципом взаємоповаги будь-якої народності (фолькштуму). Останніх офіційно визнано німецько-польськими деклараціями від 5 листопада 1937 року, де відкинуто «всі ідеї асиміляції, поглинання та злиття». Ось «політична ідея», на якій має ґрунтуватися міжнародне право великих просторів Центральної та Східної Европи. Там, як формулює й Шміт, насправді живуть народи й етнічні групи, які не є — за винятком євреїв — чужими один одному на їхньому просторі (nicht artfremd). Для К. Шміта саме німецько-совєтський пакт158 від 28 вересня 1939 р. на цій частині европейського простору поклав край версальській системі, претендентці на захист меншин. Стаття 2 пакту констатує, що сторони усувають будь-яке втручання третіх держав (у своє рішення. — Прим. перекл.). У преамбулі для згаданих народів гарантується мирне життя, що відповідає їхнім національним особливостям. Шміт нагадує про спричинені цим переміщення народів: повернення балтійських німців на територію Райху, повернення німців з Волині та Бесарабії. Новий обрис кордону між Угорщиною й Румунією (30 сер В лютому 1938 Гітлер об’явив, что Третій райх є «захисником всіх німцев, підданих іншої держави» — Прим. перекл. 158 Договір про дружбу та кордони між СССР і Німеччиною — Прим. перекл.. 157

72


Захищати, — кажуть вони

пня 1940 р.) супроводжувався домовленістю щодо захисту німецьких етнічних груп у цих двох країнах. Також і договір від 7 вересня 1940 р. між Румунією та Болгарією спричинив переміщення етнічних груп. За висновком Шміта, «систему версальських меншин, індивідуалістську й демократично-ліберальну, було переможено й замінено ідеями устрою, заснованого на етнічних групах». У жодному з цих випадків не було втручання іноземних держав у цей простір. Але останній Німеччина, мабуть, може влаштовувати на свій лад. Після Другої світової війни, що з німецького боку була етнічною, етністська ідеологія не зникла. Зокрема, у Федеративній Республіці Німеччині й Австрії в асоціяціях етнічних груп (Vertriebenen), післявоєнні біженці пристосували її тези до нового розкладу. «Европа Етніка» все ж поширила відгуки про їхню діяльність, з упертістю символічно відбиваючи на своїх сторінках назву Німецької Демократичної Республіки як Мітельдойчлад (Mitteldeutschland)159 — Центральна Німеччина, а не Східна, справді Східна Німеччина, розташована за лінією Одера — Найса. Так 1961 року, першого року його виходу в світ, журнал відзвітував зборам юристів, фахівців з міжнародного права, що відбулись у Боні в жовтні 1961-го в рамках пангерманської комісії, створеної в надрах Федерації біженців 1957 року160. Для них ішлося про вивчення чинних принципів міжнародного права, що захищають від виселення, евакуації й насильницьких переміщень. У зв’язку з цим керувались роботами про юридичне поняття «права на батьківщину», виконаних кількома днями раніше в Салоніках та Атенах на щорічному конгресі Асоціяції досліджень світових проблем біженців (Association for the study of the World Refugee Problem) під керівництвом Теодора Файтера, співвидавця «Европи Етніки». Останній також, як і К. Рабль, брав участь у зустрічі в Боні. EE, 1963, р. 38; 1968 р. 133; 1969, р. 122, etc. EE, 1961, р. 140–141.

159 160

73


Мовні війни в Европі

У своїх висновках ці експерти нагадують про насильницькі дії, вчинені «в недавньому минулому в різних регіонах земної кулі, стосовно народів та етнічних груп впродовж їх виселення» — «явне порушення права на самовизначення». Поряд з масовими депортаціями власних громадян за межі їхньої території, здійсненими СРСР в 1956–57 рр., (Так у автора. — Прим. перекл.) вони згадують про виселення німців з Польщі, Чехословаччини й Угорщини, чого в Потсдамській угоді161 від 2 серпня 1945 р. не підтверджено, на їхню думку, і повернення яких вони вимагають. 1961 року в «Европі Етніці», втім, опублікували «позицію, що її зайняли стосовно Судету», схвалену пленарною асамблеєю Судетської ради162. Вона знову представлена в ФСЕЕГ163. У подальшому одночасний інтерес, помітний у журналі щодо німецьких біженців і прав етнічних груп, ніколи не згасав. 1987 р. Т. Файтер нагадав про проєкт Ради Европи стосовно хартії регіональних або меншинних мов, підкреслюючи, що там на передньому плані перебувають мови, а не «народи або етнічні спільноти», «беручи до уваги опір деяких централістських урядів, які, можливо, відкидатимуть «хартію етнічних груп», таку, якою її задумує Европейська Спільнота. Потім він згадує про «потужні зусилля» стосовно Европейського Парламенту Судетської ради й Союзу судетських німців, очолюваних Йозефом Штінґлом (Jozef Stingl), що був на той час співголовою Інтереґу, й Отом де Габсбурґом (Otto de Habsbourg), спрямовані на встановлення европейського права етнічних груп164. Ці зусилля було винагороджено. Не лише Хартія є сьогодні, але й 1999 р. Европейський Парламент, як і парламенти Баварії й Австрії, виступив за скасування декретів Бенеша 1945 року, котрі стосуються виселення німців і розцінені як такі, що суперечать юридичному порядкові Европейської

Потсдамською угодою, зокрема, було визначено новий польсько-німецький кордон по лінії Одер — Західний Найс і підкріплено рішенням конференції про виселення німецького населення, що залишилося в Польщі, а також у Чехословаччині й Угорщині. — Прим. перекл. 162 EE, 1961, р. 187–189. 163 EE, 1980, р. 132. 164 EE, 1987, р. 196. 161

74


Захищати, — кажуть вони

Спільноти, членом якої хотіла стати Чеська Республіка165. Уже в своїй брошурі 1938 року К. Рабль засудив втручання Едварда Бенеша в Лізі Націй 1923 р. задля невизнання колективних прав меншин166. Вища майстерність полягає в тому, щоб схрестити, представити, так би мовити, в дусі часу, вимоги етнічних груп (Vetriebenen) і право на довкілля, як це зробив Ото Кімініх (Otto Kimminich). 1980 року цей професор публічного права Реґенсбурзького університету був президентом новоствореної Академії наук і мистецтв судетських німців167. Надавши звіт в «Европі Етніці» про його роботу «Право на батьківщину», що з’явилась 1978 р., французький юрист Ґі Геро (Guy Héraud) зауважує, що авторові «означення «право на батьківщину» подобається… більше, ніж теоретичні основи, що є його підґрунтям, і приписи чинного права, за допомогою яких його можна узаконити». Це право, «застосовуване до депортованого населення, тих жителів, які, проживаючи на своїй прабатьківській території, є жертвами процесів етнічної повені», спричинює, як пише Ґ. Геро, «безліч філософських і юридичних проблем (право на проживання, виселення, геноцид, угоди про переміщення населення, захист меншин, право на самовизначення), з плутаниною яких складно впоратись». Все це, що на перший погляд здається універсальною нормою, мабуть, передовсім слугує інтересам німецьких біженців. Від 1972 року О. Кімініх опублікував «Право на охорону довкілля»168. Але довкілля й батьківщина можуть збігатися за однаковими критеріями, за тим, що є «природним». Зокрема, 1963 року на щорічному конгресі ФСЕЕГ представник Судетської ради сказав про «европейський порядок» як про федерацію, народи й етнічні групи якої є «природними» елементами. Також під час круглого европейського столу розглядали питання про становище народів, розділених кордоном, і 165 Декрети прийняв чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешем у вигнанні в 1938– 1945 (ратифіковані парламентом 1945 року. В 1945–1946 з Чехословаччини було вигнано понад 3 мільйони людей, решту піддано репресіям. — Прим. перекл. 166 Rabl, p. 9 et 44. 167 EE, 1980, р. 21. 168 EE, 1980, р. 99.

75


Мовні війни в Европі

про їхнє право «на набуття своєї політичної індивідуальності»: «Вони хочуть заснувати, кожен у своєму природному середовищі, з огляду на передовсім людські чинники, базові европейські елементи, що їх називають державами або регіонами, які матимуть повноваження керувати своїми власними справами»169. Партію Зелених (Die Gr ünen) створено в січні 1980 р. На думку Людґера Фольмера (Ludger Volmer), одного з її колишніх президентів, а згодом — державного міністра міністерства закордонних справ, саме «европейська політика сприяла її народженню»170. До виборів 1979 року в Европейський Парламент асоціяція, що за кілька місяців буде перетворена у федеральну партію, Інше політичне об’єднання — Зелені (ІПО) (SPV: (Sonstige Politische Vereinigung — Die Grünen), справді прийняла програму «альтернативи для Европи». Вона вже містила чотири засадничих поняття, повідомляючи про настанови партії на майбутнє: «екологічне, соціяльне, демократичне, ненасильницьке». З цього вийде европейська політика, де «централізована Европа» поступиться місцем «Европі регіонів, що складається із самоврядних обмежених зон». У статті про джерела Зелених у ФРН171 Роланд Крастес (Roland Crastes) про цей аспект не згадує, називаючи різні «каталізатори», що пояснюють їхнє народження й розвиток: медії, СДПН (SPD)172, спосіб голосування, державне фінансування політичного життя. Проте він зазначає, що перше надто неоднорідне об’єднання ІПО-Зелені в березні 1979 р. було істотно мотивоване наближенням европейських виборів 10 червня 1979 р., де Зелені здобудуть 3,2 % голосів. Це відбулося після різних перипетій, де прихильники участі в цих виборах узяли гору: дві баварські організації (ОНН173 й АЗМ174), засновані й очолювані ко 171 172 173 174 169 170

EE, 1963, р. 143 et 124. Ludger Volmer, Die Grünen und die Aussenpolitik, p. 256. Roland Crastes, «Aux origines des Verts en RFA», Allemagne d’aujourd’hui, janvier-mars 1991, p. 65–82. Соціял-демократична партія Німеччини. — Прим. перекл. Об’єднання незалежних німців; AUD — Aktionsgemeinschaft Unabhängiger Deutscher. — Прим. перекл. Акція Зелених заради майбутнього; GAZ — Grьnen Aktion Zukunft. — Прим. перекл.

76


Захищати, — кажуть вони

лишніми членами з ХСС (CSU)175 та ХДС (CDU)176, Зелених ШлезвіґГольштайну (GLSH)177 і з Нижньої Саксонії (GLU)178. До ІПО-Зелених також увійшов Вільний міжнародний університет, якого заснували 1974 р. Йозеф Бойс (Joseph Beuys) та Ахберґер Крайз (Achberger Kreis), група, натхнена антропософами, створена 1973 р. Для Л. Фольмера европейська політика Партії Зелених запозичена з досвіду спільних транскордонних дій, проведених активістамиантиядерниками від середини 1970 р. проти поселень Фесенгайма, Мальвіля й Вілі на кордонах Франції, Швайцарії та Німеччини, і з яких 1976 року вийшов европейський рух ЕКОРОПА. В «екологічному маніфесті для іншої Европи», якого презентував цей рух 1979 року, національна держава здається віджилою й поступається місцем федеральній Европі. 1980 р. Партія Зелених керувалася цим і в програмі, прийнятій у Саребрюку на своєму другому конгресі, окресливши основні напрямки міжнародної політики, викладені як «активна політика за мир». Це означає, між іншим, там можемо прочитати, «що ми повстаємо проти окупації держав і пригноблення етнічних груп, й що ми підтримуємо незалежність і самовизначення етнічних груп у всіх державах»179. Така етністська політика виражається, наприклад, через премію в 20 000 марок, що її від 1997 року присуджує Фонд Гайнріха Беля (Heinrich Böll), пов’язаний з Партією Зелених. Премія має ім’я Петри Келі (Petra Kelly), засновниці Зелених, яку 1992 р. убив друг, екс-генерал Бастіан (Bastian), вкоротивши віку й собі. 1998 року цю нагороду передано Організації непредставлених націй і народів (ОННН) (UNPO — Unrepresented Nations and Peoples Organizzation), заснованої в ЛаЕв 1991 р., фінансованої з членських внесків і пожертвувань, що діє в інтересах «народів» Руанди, Росії, Банґладешу і «сотень мільйонів ін-

177 178 179 175 176

Християнсько-соціяльний союз. — Прим. перекл. Християнсько-демократичний союз. — Прим. перекл. Grünen Liste Schleswig-Holstein — Список зелених Ш.-Г. — Прим. перекл. Grünen Liste Umweltschutz — Список зелених за охорону довкілля. — Прим. перекл. Ludger Volmer, Die Grünen und die Aussenpolitik, p. 67.

77


Мовні війни в Европі

ших осіб, що належать до 52 регіональних груп»180. ОННН, основний принцип якої — відмова від застосування насильницьких методів, як стверджує її генеральний секретар, — «організовує й навчає представників меншин країн-членів, інформує про політику відповідних урядів, наприклад про переміщення населення й використання сили, та виступає посередником у разі «етнічних конфліктів». Роль останнього виду діяльності, яку організація таким чином визнає за собою, проте, проявляється в іншому світлі, як вважає Ральф Фюкс (Ralf Fücks), член директорського комітету Фонду Гайнріха Беля. Його вихваляють як борця за «всесвітню цінність прав людини, політичне самовизначення меншин і захист довкілля». Але друга справа може бути шматком динаміту, закладеним між двох інших, розуміння яких воно видозмінює. У книзі «зелених пісень», що її опублікувало німецьке видавництво в 1980 р., зазначено, що у Франції екологістський рух поєднаний з регіоналізмом і що протидія «знищенню природи, що стало системою дій центральної влади», була особливо відчутною там, де живуть люди, які розмовляють іншою мовою, не такою, як у Парижі, — бретонці, ельзасці, окситанці»181. Одна частина книги присвячена «пісням проти ядерної енергії», які супроводжувалися діями пообіч кордону у «Вілі (Баден) — Маркольсгаймі/Фесенгаймі (Ельзас) — Кайзерауґсті (Швайцарія)». Як уже показує неявно встановлена рівнозначність між двома регіонами й цілою країною, міркування про мови супроводжуються тут політичним проєктом — водночас явним і прихованим. Все це насправді відбувалося на тлі «германізації» з «черговим виявленням» можливих спільних коренів. У роботі нагадано, що співець Вальтер Мосман (Walter Mossmann) пише баденським німецьким діялектом, «позаяк ця мова потойбіч державних кордонів є способом спілкування для людей, які живуть на берегах Верхнього Райну, і насправді є народною (Volkssprache)»182. Але тут ідеться не стільки про Die Tageszeitung, 7/8-11-1998. Manfred Bonson, Grüne Lieder, p. 277. 182 P. 92. 180 181

78


Захищати, — кажуть вони

соціяльний клас, як про етнічний народ. Бо так само як і в «Европі Етніці», не припиняють повторювати: штучні державні кордони можуть розділити один народ. У своїй екологістській версії німецької патріотичної пісні «Гвардія на Райні» В. Мосман пропонує першу строфу, справжню програму автономії для регіону, якого називають Верхнім Райном: «В Ельзасі й Бадені панувало страшне лихоліття. Один одного знищили ми на догоду своїм панам. Тепер у Вілі й Маркольсгаймі — знов кровопролиття. Однак на березі Райну гвардія постає вже нова».183 У другому рядку проявляється, до того ж, повне нерозуміння, хто є громадянином Франції: не підданий «пана», а вільна людина. Зрештою, в пісні, дійсно, є щось іще, крім простого захисту регіональної мови. Політичний шлях, якого пройшла до 1995 р. Антьє Фольмер (Antje Vollmer), віце-президент Бундестаґу від 1998 р., описав Томас Келер (Thomas Keller) у статті про «Зелених, третю політичну силу Німеччини»184. Водночас член маоїстської групи КПД/ОС185, що вже брала в 1970-тих роках на себе відповідальність за німецьке об’єднання, її потім до 1983 року вважали однією з фундаменталістів Партії Зелених. Вона створила там собі «репутацію посередника серед різних течій Зелених, різноманітних партій, у політичному середовищі й протестних колах — зокрема й серед терористів». Сьогодні вона дуже зацікавлена в «діялозі» між судетськими німцями й чехами. 2 грудня 1989 р., на початку «божевільного німецького року», А. Фольмер у статті у «Франкфуртер Рундшау» («Frankfurter Rundschau»)186 виклала міркування про мирний договір між колишніми переможцями й переможеними, де «наддержави відмовились від P. 84. Thomas Keller, «Les Vertes, troisième force politique de l’Allemagne», Allemagne d’aujourd’hui, janvier - mars 1995, p. 49–65. 185 Комуністична партія Німеччини / Організаційна структура — Kommunistische Partei Deutschlands/Aufbauorganisation, KPD/AO. — Прим. перекл. 186 Repris in Antje Vollmer, Die schöne Macht der Vernunft, p. 132–144. 183 184

79


Мовні війни в Европі

своєї переваги стосовно менших і національних держав». Слово «національних», здається, прийшло прямо з міжвоєнного часу разом з присвяченими йому конгресами й відомим кінцем. У статті згадано про «конфлікти національностей» у СРСР і про ризик розколу, що стрімко розвивається в російській імперії. Але Західна Европа не звільнилася «від таких конфліктів національностей, вони були й дотепер існують у всіх її колишніх імперіях (баски проти Еспанії, ірландці проти Великої Британії, корсиканці проти Франції)». А. Фольмер, отже, виражає «давно вже виявлене» переконання в тім, що «всі національності незалежні в питаннях культури й освіти і що «вони вимагають великої політичної автономії». Крім того, екологія ставить на перше місце економічні регіональні простори, що якнайкраще відповідають індивідуумам і «національностям», які А. Фольмер також називає «національними меншинами». Це «питання національностей», як і «рух за культурне звільнення», не повинно, проте, сприяти «новому егоцентризмові держав-націй». Йдеться радше про те, щоб синхронно покінчити з епохою держав-націй і наддержав. На думку А. Фольмер, федеральна структура видається тією формою врядування, за якої можна організувати «співіснування національностей в европейському домі». Через десять років, 11 травня 1999 року, в розпал війни в Косові, А. Фольмер опублікувала в «Франкфуртер Альґемайне Цайтунґ» («Frankfurter Allgemeine Zeitung») міркування «наступного дня» після перемоги НАТО. Там вона згадує в тому ж етністському ключі про питання, яке треба буде порушити: «Як і в якій формі ще можливо там мати і чи можливо ще створити на юґославській території після всього свавілля та расистських звірств зони з багатонаціональним населенням?» Насправді після громадянських війн, порівняно з війнами, що їх регулярно проводили наступальні армії, буде потрібно «вдесятеро більше часу», аби пом’якшити в пам’яті постраждалих людей вигнання й насильство стосовно населення й уможливити знову спільне життя. Для А. Фольмер є тільки одна відповідь: «Всі ці держави й частини тих, які вибухають, слід зібрати в одну більшу одиницю, що вже ніколи не 80


Захищати, — кажуть вони

буде «Юґославією Тіта», а зможе бути тільки Европою. Це могло б відбутися лише за участі Росії й за згоди залучення до Европейської Спільноти перед-, напів- або недемократичних суспільств. Свого часу сміливість плану Маршала (Marshall) полягала не стільки в його фінансових аспектах, а в можливості, наданій «постфашистському й переддемократичному населенню», знову бути поновленими серед західних демократичних сил. На Балканах «диктаторів Сербії та військових злочинців» треба позбавити такого блага. Після подання цього проєкту для Балкан А. Фольмер видає загальніше історичне спостереження. Вона думає, дивна річ, що «причиною всіх европейських лих двох останніх сторіч є етнічна ворожнеча та її політизована форма — націоналістський психоз величі й експансії». Нехай ворожнеча, пам’ятаючи про завдану шкоду, зможе обернутися прагненням подолати себе — ще пройде! Але що «етнічна» ворожість має бути рушійною силою історії — цього француз не зможе зрозуміти, особливо коли йдеться про французьку Революцію. Тому що вона, матриця цих двох засуджених А. Фольмер століть, суперечить цьому: створивши образ громадянина, без згадування походження. Також не можна допускати, що «націоналістський психоз» буде єдино можливим проявом нації, немов природного прояву нема як такого. Німеччина в цій сфері не зуміла дотримати міри. Але ця «німецька вада», проте, не повинна стати обов’язковою «европейською чеснотою»187 і нав’язати повсюдне зречення від держави-нації. На думку А. Фольмер, буде абсурдно, якщо на зорі нового тисячоліття «ще раз розтратять силу, час, гроші й людські життя, щоб повторити ці небезпечні стани колективного сп’яніння, і знову їх подолати». Навіть право народів на самовизначення й захист прав людини більше не виправдовують того, що в «серці Европи» ще раз візьмуться встановлювати нові кордони й переміщувати старі, — і ця справа, швидше за все, неможлива. Також вона нагадує про «велику провину» своєї країни, що сприяла розколові Юґославії від 1989 до 1992 рр. і несе, отже, свою частину відповідальності за війну в Косові. Heinrich August Winkler, Weimar — Bonn — Berlin, p. 40–41.

187

81


Мовні війни в Европі

При всьому цьому все ж було дивно прочитати, що сьогодні в «серці Европи» виправлятимуть кордони, однак, якщо хочуть зберегти мир, як урок «гірких випробувань цих останніх років», то більше не слід їх чіпати, якщо тільки не для того, аби знищити «спокійно й за згоди обох сторін». Отже, в Німеччині не закінчили переробляти Европу посвоєму. Скасування кордонів там розцінили як крайній засіб, тоді як інші заходи — справедливими й необхідними. За неможливості змінити кордони, отже, дуже перейнялися долею жителів, яких вони розмежували. Інтерес до території було перенесено в іншу сферу. Підсилюючи повторенням спеціяльно використовуваних термінів, пов’язаних з німецькою історією, віце-президент Бундестаґу розмірковує, «як і хто може захистити меншин у майбутньому, дотримуючись колективних прав людини й таким чином, щоб погроми, етнічні чистки й виселення було справді унеможливлено». Вона зауважує, що на сьогодні не існує жодної юридичної інстанції, міжнародного трибуналу, до якого етнічні групи загалом та етнічні меншини зокрема можуть звернутися, коли їхні «колективні права людини» виявляться загроженими. Хоча, як визнає й А. Фольмер, є Комісія ООН з прав людини, або, опосередковано, Рада безпеки. Але вони не вершать суду, і рішення там приймають тільки залежно від обставин і політичних інтересів. Отже, на її думку, необхідно терміново створити «міжнародний суд з прав меншин», що реєструватиме їхні скарги і закликатиме державинації до участі в справі й даванні пояснень. Потім цей суд випустить інструкцію й, залежно від випадку, зажадає від обвинувачуваної держави забезпечити дійовий захист своїх меншин, або висуне вимогу запровадити права на їхню користь. Крім того, суд перевірятиме, чи веде меншина, дискримінована або загрожена, боротьбу за демократичні права без насильницьких дій. Тільки в цьому разі — як у Косові, де «президент Руґова (Rugova)188 обрав шлях Ґанді (Gandhi)189» — вона матиме право на захист між Ібрагім Ругова (1944–2006), 2002–2006 — президент краю. — Прим. перекл. Махатма Ґанді (1869–1948) — один из керівників і ідеолог національно-визвольного руху Індії. Його філософія ненасилля (сатьяграха) вплинула на національні і міжнародні рухи прихильників 188 189

82


Захищати, — кажуть вони

народної спільноти. Суд зможе закликати Раду безпеки Об’єднаних Націй спрямувати втручальні сили. Але зовсім не обов’язково, пише А. Фольмер, отже, суголосно з німецьким урядом, що прагне реформи Ради безпеки, сприятливої для Німеччини, що в своєму нинішньому складі він діятиме відповідно. Врешті-решт, захист переслідуваних етнічних меншин потребує військової підтримки міжнародних збройних сил, звісно, без згоди на це обвинуваченої держави-нації. А. Фольмер також пропонує в інтересах загрожених громадян заснувати зони військового захисту. Тому що — і це засвоїли, зокрема, Зелені й традиційні пацифісти на прикладі Боснії — захищених зон не існує, якщо потужне озброєння не заважає їм бути атакованими ззовні. Щоб вивищуватися над дійсністю, пацифістські стратегії мають припинити «лякати військовою загрозою» й, мабуть, допомогти зміцнити монополію Об’єднаних Націй на насильство. За умови, все ж, що в підзахисній зоні немає збройних сил і громадяни будуть чітко відділені від прибічників насильницьких дій, тому що кожен, хто застосував збройну силу, втрачає право на захист. Ці зони відрізняються від протекторату фактично тим, що там немає загарбника. Для А. Фольмер албанці з Косова втратили таку підтримку після 1989 р., коли там незаконно відмінили статус автономії. На її думку, постійна безпорадність і занепад духу від безуспішності лінії Руґови породили Армію визволення Косова (АВК) (l’UCK — Ushtria Çlirimtare e Kosovë) — чия брутальність перешкодила встановленню міцного зв’язку з НАТО. Пізніше, після Дейтонських угод190, Косову бракуватиме захищуваних зон з надійним військовим прикриттям, де громадяни, що не хотіли співпрацювати з АВК або з «сербською солдатнею», ані піддаватися небезпеці з їхнього боку, могли б знайти притулок. Але так само, як і А. Фольмер шкодує про це, міжнародна спільнота тоді не мала засобу для цієї мети, щодо якого не потрібно було б згоди мирних змін. — Прим. перекл. 190 Дейтонські угоди про припинення вогню, розділенян ворожих сторін і відособлення територій. Підписали в листопаді 1995 р. на військовій базі США в Дейтоні (штат Огайо) лідер боснійських мусульман Алія Ізетбегович, президент Юґославії Слободан Мілошевич і глава Хорватії Франьо Туджман. Прим. перекл.

83


Мовні війни в Европі

ані Мілошевича (Milosevic), ні Ради безпеки. Щоб «запобігти гуманітарній» катастрофі, залишалася тільки повітряна війна, дуже спірна з позиції міжнародного права. З усього цього, стверджує вона, треба зробити висновки. Відновивши спроби трохи менш ніж за рік, 1 березня 2000 р.191, А. Фольмер знов закликає створити міжнародний трибунал задля забезпечення «правового захисту меншин». Як вона вказує в заголовку своєї статті, йдеться про «усунення головної загрози миру». Фольмер окреслює риси цієї загрози, цитуючи висловлювання Бутроса-Ґалі (Boutros-Ghali)192 восени 1992 року, в момент, коли лютувала війна в Боснії. Він міркував тоді, що відбудеться, якщо тільки одна частина з 3500 народностей землі справді посилатиметься на своє право на самовизначення, передбачене в Хартії Об’єднаних Націй. Для А. Фольмер небезпекою, отже, є поширення етнічних війн. Вона згадує нинішні «громадянські війни» в Косові, Східному Тиморі, Чечні, де різні народності не можуть більше мирно жити в одному державному устрої». Своєю чергою, міркує вона, можуть спалахнути Чорногорія й Кавказ. Вона так само наводить як приклад Індонезію з її конфліктом між християнами та мусульманами, таким чином зводячи його релігійну специфічність до етнічного значення. Що стосується «розвитку багатоетнічних держав, таких як Китай, Ніґерія, Індонезія, Індія або Бразилія», то сьогодні ніхто не наважиться навіть уявити його. Крім того, пише вона, в жодному разі не можна бути певним, що наслідки цих внутрішньодержавних сварок не вийдуть поза межі відповідної країни. Стабільність сусідів може бути порушена потоками біженців. Відносини між суверенними державами також можуть погіршитись і перерости в звичайні конфлікти. І ось тут, стурбована Frankfurter Allgemeine Zeitung, 1-3-2000. Бутрос Бутрос-Ґалі (н. 1922) — єгипетський дипломат. Державний міністр закордонних справ Єгипту (1977–1990), Генеральний секретар ООН (1992–1996). З 1997 — генеральний секретар Асоціяції франкомовнх держав. — Прим. перекл. 191 192

84


Захищати, — кажуть вони

насамперед німецькими інтересами, А. Фольмер нарешті називає потенційних призвідників війни, політично чи територіяльно ближчих до Німеччини, яка здається поза всякими підозрами: «Деяким східним країнам з високою демократичною культурою (наприклад, Канаді, Бельґії, Франції, як і Великій Британії) вдається цілковито влагоджувати розбіжності між більшістю й меншинами. Однак навіть щодо цих країн ми не можемо бути цілком певними, що завжди буде саме так». Насправді «питання басків» не затихає в Еспанії і мир не гарантований навіть в Ірландії. Отже, необхідно «зосередити всі зусилля щодо мирного врегулювання конфліктів». Вихід — створити юридичний примусовий апарат для захисту меншин. У Хартії Об’єднаних Націй справді заборонена дискримінація індивідуумів, але не утиск «етнічних спільнот». Саме в цьому, на думку А. Фольмер, характерна вада цієї організації. Вона нагадує про суперечку, яка постійно точиться стосовно «декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних чи мовних меншин», і розмірковує, чи гарантує цей орган також необхідні «колективні права». Втім, пише вона, Об’єднані Нації не пропонують чіткого означення меншини. Отож чи потрібно, щоб поряд з автономною культурою меншина, щоб бути визнаною, також мала в своєму розпорядженні власну мову, традиції й самобутність? Або досить одного з цих критеріїв? З огляду на це останнє питання, де головну роль приділено мові, що, отже, відповідає духові Хартії, проєкт А. Фольмер перегукується з проєктами «Европи Етніки» й ФСЕЕГ. Уже на своєму конгресі в 1963 році в них зажадали, щоб мовна, культурна або етнічна спільнота мала б змогу розпочати юридичну процедуру в міжнародних організаціях193. Все це припускає створення міжнародного трибуналу в справах меншин, незалежного від політичних інтересів, що вирішуватиме, чи є їхні претензії на захист законними. Але меншини, які вдаються до насильства й тероризму, не зможуть дістати такого захисту, навіть якщо А. Фольмер убачає в цих методах крайній засіб ненасильницьких рухів, що залишились без підтримки, як у Косові й Тибеті. В цьому якраз і ЕЕ, 1963 р. 144.

193

85


Мовні війни в Европі

полягає думка, що цілком виправдовує виняток із правил, де хитрощі Партії Зелених перевершили всіх. Легко здогадатись, що очікує Францію, якщо вона зобов’яже себе підписом і ратифікацією різних хартій, метою яких є визнання меншин та захист їх за допомогою колективних прав. Варто згадати «Кар’єру Артура Уї, якої могло не бути» Бертольта Брехта (Bertolt Brecht). Протягом усієї п’єси, написаної у вигнанні 1941 року, Уї та його оточення тільки й говорить про «захист». Зокрема, він хоче бути «захисником» торгівців овочами — «проти будь-якої погрози зі зброєю, якщо потрібно». Заперечуючи те, що торгівцеві кольорової капусти «наразі настільки не загрожують», Уї відповідає: «Може трапитись так, що завтра / Його маленький магазин від кримінальних рук, / Побачать зруйнованим, а його шухляду — зламаною. / Чи не краще буде найняти оплачуваних захисників уже зараз?» Одного разу, коли його підручні пройшли через «торгівців, вони заплатили, / Щоб бути трохи захищеними, на тридцять відсотків. / Цілий квартал менш ніж за тиждень / був поставлений на коліна. Все більше піднімається рук / Проти нас». Уї хоче, щоб маленький роздрібний торгівець міг би «спокійно продавати свої ранні овочі й фрукти. / І знаходити захист у разі нападу». Але він має «вільно обирати, чи хоче, щоб його захищали», відповідає Дольфут, якого вб’ють. Його вдові Уї повідомляє, що хоче «захищати місто Цицеро194 / За згоди або примусово!» Вона викрикує: «Захисти нас Господь від такого захисника!» Наприкінці, як проголошує Уї, «мир / у овочевій торгівлі Чикаґо вже не є мрією, / А грізною дійсністю. І щоб забезпечити цей мир, я наказав сьогодні ж / замовити без жодного зволікання автомати, / і броньовані автомобілі й, звичайно, те, що потрібно — бравнінґи, кийки, що я знаю…»195 Ті, хто щосили хоче захищати меншини, справжні або так звані, прямо вступають у небезпечну гру.

Що означає Австрію. Bertolt Brecht, Théâtre complet, tome 5, p. 165, 218, 229 et 236.

194 195

86


Частина третя

Франція як мішень

Якби Франція ратифікувала Хартію, вона, поза всяким сумнівом, мусила б приготуватись до судових процесів щодо недостатнього застосування висунутих у цьому документі заходів. У своїй праці про регіональні мови Жан Сибіль надто намагається применшити небезпеку, зводячи майже нанівець суспільний простір, де, як передбачено в Хартії, визначатиметься застосування мов. Отже, він стверджує, що там адміністрацій не зобов’язують застосовувати регіональні мови: «Не ображаючи Конституційної ради, положення преамбули, де проголошено про невіддільне право на використання регіональної мови в суспільному або особистому житті, для адміністрації не передбачає жодного зобов’язання щодо застосування регіональних мов». Для Ж. Сибіля вислів «у суспільному житті» означає «публічно», «поза приватним місцем проживання (на вулиці, в кав’ярні, з колегами в офісі, на пляжі…)». Як доказ він має на увазі англійську версію Хартії, де вислів «in public and private life» «не можна тлумачити якось інакше»196. Однак це помилкове тлумачення, як показує … англійська версія пояснювальної записки, що вміщена в додатку до Хартії. В її третій частині «Заходи, спрямовані на заохочення використання регіональних меншинних мов у суспільному житті відповідно до зобов’язань, взятих за пунктом 2 статті 2» якраз прокоментовано заходи, що їх можуть застосувати юридичні й адміністративні власті та суспільні служби в ос Jean Sibille, Les Langues régionales, p. 98.

196

87


Мовні війни в Европі

віті. Це саме звідти, із суспільного простору, якщо він там є. Ні офісу, ні пляжу там не згадано. Те, що Франція в разі судового процесу може очікувати рішень Европейського суду з прав людини, проявилось 23 вересня 1998 року, коли він завершив «справу Леїде (Lehideux) й Ізорні (Isorni) проти Франції». Її було порушено 13 липня 1984 р., коли в «Ле Монд» («Le Monde») у рекламному викладі сторінки опублікували текст із заголовком: «Французи, у вас коротка пам’ять», за яким слідувало: «Філіп Петен (Philippe Pétain), 17 червня 1941 р.». Основні етапи його громадського життя від 1916 р. до 1945 р. там було представлено як благодійні. Текст закінчувався пропозицією написати в Асоціяцію захисту пам’яті маршала Петена і в Національну асоціяцію Петен-Верден. Президентом першої був Леїде, який працював державним секретарем промислового виробництва в уряді маршала Петена від вересня 1940 р. до квітня 1942 р. і протягом 1959–1964 був членом Економічного і соціяльного комітету. Президентом другої асоціяції був Ме Ізорні, котрого як першого секретаря зборів адвокатів-стажистів Паризького апеляційного суду було офіційно призначено, щоб сприяти голові колегії адвокатів у захисті маршала Петена197 перед Верховним судом198 Унаслідок цієї публікації Національна асоціяція ветеранів-учасників Опору подала скаргу з пред’явленням цивільного позову в жовтні 1984 р. по пункту захисту злочинів або випадків співпраці з ворогом проти М.Л., як головного редактора газети «Ле Монд», і по пункту співучасті у захисті злочинів або випадків співпраці з ворогом проти 197 Анрі Філіп Петейн (Henri Philippe Pétain) (1856–1951) — французький військовий і політичний діяч. Видатний воєначальник Першої світової війни, «верденський переможець». В червні 1940 після розгрому Франції в Другій світовій війні очолив як прем’єр-міністр колабораційний уряд (режим Віші). Був проголошений національними зборами в м. Віші 10 липня 1940 «главою Французької держави» і наділений диктаторськими повноваженнями. В 1945 році Петен і його уряд були піддані судові, де він, зокрема, заявив, що завжди був прихильником Опору, захищав Францію від окупантів, що судити його повинен весь французький народ, а не Верховний суд тощо. Відмовився відповідати на запитання суду. Був визнаний винним у державній зраді і воєнних злочинах, засуджений до смертної кари, громадського безчестя. Голова Тимчасового уряду Шарль де Ґоль з поваги до похилого віку і заслуг Петена в роки Першої світової війни в серпні 1945 помилував останнього й замінив смертну кару пожиттєвим ув’язненням (пом’якшення вироку рекомендував суд. — Прим. перекл. 198 Ці біографічні елементи показано в тексті рішення (параграф 9).

88


Франція як мішень

Леїде та М. Ізорні. В січні 1990 р., після тривалої процедури, доведеної до касаційного суду, Паризький апеляційний суд задовільнив цю скаргу. Проти затримки щодо прийняття цього рішення заявники (відповідачі) подали касаційну скаргу, посилаючись на статтю 10 Европейської конвенції з прав людини, — яка починається фразою: «Кожна людина має право на свободу висловлювань», — та засуджуючи невизнання злочину проти думки. Їхні скарги відхилили, справу передали в Европейську комісію з прав людини, яка винесла рішення на їхню користь. Ця Комісія та французький уряд передали справу в Европейський суд з прав людини. Він визнав «невідповідним і, отже, непотрібним у демократичному суспільстві кримінальний вирок, що його винесли заявникам». Те, що суд Страсбурґа розцінює як сумісне з демократією, сформульовано в параграфі 55-у його постанови: «Суд, крім того, наголошує, що події, згадані в спірній публікації, відбулись за понад 40 років до її появи. Навіть якщо наміри заявників такі, як ці, вони завжди спроможні відновити сперечання й відродити страждання населення, часова віддаленість спричинює те, що через сорок років не слід застосовувати до них заходів з тією ж суворістю, що, скажімо, десять чи двадцять років до цього. Це стосується зусиль, що їх має робити кожна країна, аби відкрито й безпристрасно вести дискусії про свою власну історію». Перенесемося подумки в 1949–1951 рр., коли Карл Шміт опублікував документ про «Амністію, абу силу забуття»199, спочатку анонімно, а потім за власним підписом. Там він стверджує, що, на відміну від війни «часів наших дідів», нинішня ведеться не лише військовою зброєю, — вороги взаємно виснажуються всіма засобами. Отже, вона «перетворюється на громадянську, і холодна війна стає громадянською холодною війною» — що, на їхню думку, є денацифікацією. Чужий трактується як «злочинець, убивця, саботажник і гангстер», і «кожен мститься в ім’я права». Щоб вийти з цього кола, комуніст знищує іншого. На думку К. Шміта, це нелюдський спосіб завершення громадянської війни. Іншим способом є «сила забуття» й «сувора за Carl Schmitt, Grossraum, Staat Nomos, p. 218–221.

199

89


Мовні війни в Европі

борона копатися в минулому, знаходити там приводи для нових проявів помсти та задоволення нових вимог». Отож в амністії він убачає значно більше, ніж простий спосіб допомоги судовому апаратові. Амністія є «взаємним актом забуття» — скажімо так, те, що слід забути, з одного й іншого боків було однаковим за своєю суттю. Отже, европейська інстанція береться за регулювання історії Франції, обмежуючи її пам’ять, висловлюючи нездорове судження, навіть патологічне про те, що й до сьогодні в ній триває бій Опору. Хоч є причини, через які цей бій триває досі. Одна з них — це, наприклад, угода про регіональну політику стосовно живих мов, підписана в жовтні 2000 р., де офіційно утверджено як мову Ельзасу німецьку — єдину мову, запропоновану для початкової освіти200. Саме там форму відступу до цього історичного періоду Европейський суд так поблажливо осуджує. Сповнена іронії, нинішня германізація не була нав’язана Німеччиною, але бажаною для французьких політичних діячів, зневажливих щодо величезної більшості населення, шокованого цією спритною підміною ельзаської мови. Один із суддів страсбурзького суду, присутніх на розгляді справи, Ж.М. Мореніла (J.M. Morenilla), вважає, що «в цьому випадку судова постанова, яка стосується викладу Історії країни та наслідків публікації для почуття населення у важливому суспільному секторі, щоб визначити потребу в демократичному суспільстві накладати обмеження як такі, що обговорюються в цьому випадку, має належати судовій владі цієї країни, покликаній тлумачити й застосовувати чинні закони». В іншому, особливому, судженні суддя Ж. Каcадеваль (J. Casadevall) висловлюється з приводу суворості, для якої є підстави. Він не погоджується з «ідеєю, яку підтримала більшість, у параграфі 55-у рішення, що з плином часу буде зм’якшення вини (…) через сорок років…» Проте він «поділяє занепокоєння, що його висловив президент Комісії М. Трешель (M. Trechsel) у своєму особливому судженні стосовно сприятливих обставин та надзвичайно тривожної на сьогодні як видається переваги деяких крайньоправих ідей в Европі». Dernières Nouvelles d’Alsace, 5-12-2000.

200

90


Франція як мішень

Для більшості з Европейського суду з прав людини через десять або двадцять років злочини нацистського періоду стають вартими меншого осуду. Що ж буде з цим, за такого ж темпу, через кілька десятиліть? Німеччина таким чином зможе нарешті позбутися тягаря, якого все ще тягне на собі. В світлі цього рішення суду зрозуміліша позиція Ахіла Скордаса (Achilles Skordas), грецького фахівця в галузі міжнародного права, стосовно вимоги до Федеративної Республіки Німеччини відшкодувати збитки грецьким громадянам, сім’ї яких були жертвами німецької окупації за Другої світової війни. 1995 року Німеччина відкинула вимогу Греції, яка намагалась обговорити з нею відшкодування. Міністерство закордонних справ довело до відома, що через п’ятдесят років і після десятиліть «тісної й довірливої співпраці» питання щодо відшкодування втратило свою обґрунтованість. Адвокати скаржників погрожували зверненням до Брюсельскої комісії або в Европейський суд з прав людини. Однак дотепер жодного разу, стверджує А. Скордас, він не почув переконливого юридичного аргумента, який дав би змогу сподіватись на дієву допомогу тієї чи тієї організації201. У «справі Леїде й Ізорні проти Франції» в будь-якому разі Страсбурзький суд удався до тлумачення історії, яке навряд чи не подобається Німеччині. Одним із суддів, що представляли Австрію, був Франц Мачер (Franz Matscher), той самий, ім’ям якого названо вже згаданий проєкт захисту етнічних груп. Крім того, 31 жовтня 1996 року Суд обрав Йозефа Марка (Joseph Marko), співвидавця «Европи Етніки» одним з трьох членів Конституційного суду Боснії-Герцеґовини в Сараєві, що було визначено в Дейтонських угодах202. На саміті в Ніці було підписано Европейську хартію основних прав. Її «офіційно» не проголошували, ні тим більше не вносили в Договір про Европейський Союз, але вона неодмінно знов постане на порядку денному. Її прибічники вбачають у ній преамбулу майбутнь-

Frankfurter Allgemeinene Zeitung, 9-5-2000. EE, 1996, p. 97.

201 202

91


Мовні війни в Европі

ої Европейської Конституції, і Ніколь Фонтен (Nicole Fontaine)203 пообіцяла, що Европейський парламент принаймні «посилатиметься» на неї. Отже, ця Хартія далека від того, щоб бути документом з унікальним текстом, якого европейці просто читали б своїми різноманітними мовами. Тож вислів «релігійна спадщина», проголошуваний німецькими християнами-демократами й від початку представлений у преамбулі, було замінено іншим — «духовна спадщина», але слово «релігійна» збережено в німецькій версії. Проте в цій Хартії міститься більше прихованого. Насправді вона схожа на ті багаті на подробиці малюнки, в яких потрібно виявляти прихований сюжет. Юрґен Ґнаук (Jürgen Gnauck), міністр федеральних та европейських справ, який представляв у Турині Бундесрат і якому було доручено скласти угоду, допомагає ліпше побачити це. Він пише, що своєю преамбулою й статтею 22 «Союз поважає культурні, релігійні й мовні відмінності» Хартія «зміцнює основи права меншин»204. Від квітня 2000 р., коли ще тривало засідання стосовно угоди, юрист Юрґен Маєр (Jürgen Meyer), обранець від Бундестаґу, член СДПН, згадав про це таке найбільшою мірою німецьке питання. Заради останнього в Хартії можуть «конкретизувати» «надто абстрактне формулювання», яким є поняття правової держави, що прислужиться таким чином орієнтиром для країн-кандидатів на вступ до Европейської Спільноти. Як приклад такого прогресу він називає заборону смертної кари та «захист меншин»205. Німеччина, безумовно, віддала перевагу дійсно «колективним правам» для меншин, від яких представники Великої Британії, Еспанії й Франції відмовилися «з міркувань внутрішньої політики»206. Але прихильники цих прав, поза всяким сумнівом, хочуть відновити спроби. Це не найкраща ознака для Франції, яку постійно звинувачують у невизнанні меншин на своїй території. Від хартії до хартії лещата стискуються нав 205 206 203 204

Президент Европейського парламенту у 1999–2002 рр. — Прим. перекл. Frankfurter Allgemeinene Zeitung 6-12-2000. Badische Zeitung, 4-4-2000. Frankfurter Allgemeine Zeitung, 8-12-2000.

92


Франція як мішень

коло неї. У силу підпорядкування зобов’язанням, навіть неявно сформульованим, вона в результаті могла б одного разу зректися самої себе. Своїм літнім номером 2000 року, що має підзаголовок «Зошити федералізму» («Cahiers du fédéralisme») журнал «Европ ан форматьон» («L’Europe en formation»), що його видає в Ніці Міжнародний центр европейської освіти (МЦЕО) (CIFE), долучився до аналізу реформи Европейського Союзу. В ньому знаходимо «пропозицію попереднього проєкту засадничого договору для Европи»207 — двадцять чотири статті під сімома заголовками, який уписується в логіку здійснюваного»208. Цей документ адресується експертам країн-членів ЕС, зокрема викладачам европейського й міжнародного права для розгляду, пропозицій і критики. Після перегляду, враховуючи зібрані зауваги, його мають передати «політичним керівним органам, що опікуються Міжурядовою конференцією — 2000 або тим, кого це безпосередньо стосується, перш ніж бути «широко розповсюдженим, наскільки це можливо». Його автор — Жан Тускоз (Jean Touscoz), почесний президент Університету Ніца — Софія Антиполіс і директор Центру вивчення й дослідження міжнародної співпраці. Він визнає «корисним, що викладачі европейського та міжнародного права незалежними й компетентними гіпотезами зроблять свій внесок у процес перемовин» і, проте, зазначає, що «в цій справі політичні варіянти й технічні питання тісно взаємозалежні». Він стверджує це, ґрунтуючись на «думці деяких колег, особливо експертів у цьому питанні (зокрема штатних викладачів катедр Жана Моне (Jean Monnet)209)». Посилання на одного з натхненників сучасної Европи, мабуть, є вагомим аргументом, щоб придушити критику. Також варто нагадати, що в журналі «Дефанс насьональ» («Défense nationale») Бернар Ґієрез (Bernard Guillerez) суворо засудив ці «катедри Жана Моне», яких у Франції було 59, не враховуючи L’Europe en formation, p. 51–76. L’Europe en formation, p. 45. 209 Жан Моне (1888–1979) — один з батьків-засновників европейської інтеграції; катедра Жана Моне — викладацька діяльність (повний університетський курс), цілковито присвячена европейській інтеграції. — Прим. перекл. 207 208

93


Мовні війни в Европі

122 курсів і 84 европейських модулів. Вони пов’язані з так званим органом «Акція Жана Моне», заснованим брюсельською Комісією задля орієнтування вищої освіти на необхідність европейської інтеграції й надання їй монополії на викладання права Спільноти. Саме Комісія вибирає університети, де будуть ці катедри, і належні дотації, вибір викладачів також здійснюється за її керівництва. Б. Гієрез убачає тут «неприпустиме втручання брюсельської Комісії в нашу культуру, порушення наших університетських свобод» — «агітація», що «межує з чистою й звичайнісінькою пропагандою»210. Два уривки в цьому попередньому проєкті Ж. Тускоза дають змогу оцінити можливу небезпеку для Франції від його застосування. Із семи заголовків, що становлять цей проєкт, першого, присвяченого «основним правам», не було складено. Автор, готуючи його, насправді «очікував результату робіт, що стосуються Хартії», підписаної потім на саміті в Ніці в грудні 2000 р. Він задовольнявся начерком з п’яти варіянтів. «Сюди вміщати текст Хартії? Цим надихатися?» — такі два перших. «Захист меншин», філігранно вписаний у Хартію (основних прав), міг би таким чином неявно значитися під Заголовком 1 майбутнього «засадничого договору для Европи». Отже, в Заголовку 7, де бачимо «кінцеві положення», в статті 23 розглянуто «призупинення дії прав держави-члена, держави-учасниці або асоційованого члена». Передбачено, що «Европейська Рада, яка одноголосно прийняла рішення за пропозицією третини держав-членів або Комісії, та після відповідного розпорядження Европейського Парламенту може встановити наявність серйозного порушення державою-членом, державою-учасницею або асоційованим членом принципів, проголошених у Заголовкові 1, запропонувавши урядові цієї держави надати будь-які дані щодо цього питання. То «коли констатацію було зроблено один раз, Европейська Рада, приймаючи рішення кваліфікованою більшістю, може призупинити дію деяких прав держави-члена, які випливають із цього договору, зокрема й право голосу представника уряду держави-члена в Европейській Раді й Раді міністрів» й що «для Défence nationale, mai 2000, p. 149–150.

210

94


Франція як мішень

цієї статті Европейська Рада пропонує не враховувати голосу стосовно цього питання представника уряду держави-члена». Застосовуючи подібний документ, Францію можна було б вилучити з европейських держав лише тому, що вона не захищає своїх «меншин». Санкція, що в цьому випадку полягає в «припиненні дії деяких прав», може здатися незначною, якщо порівняти її зі спостереженням Івана  Боєва, відповідального за навчання в Европейському університетському центрі Університету Нансі ll, за підписом якого в тому самому номері «Европ ан форматьон» є стаття про перетворення права народів на самовизначення в право меншин211. Він міркує: «Але стосовно деяких нинішніх рухів (як проблема курдів в Ірані) не намагатимемось стверджувати, як це, втім, уже робить Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки від 4 липня 1776 року, що коли держава більше не є представником інтересів сукупності населення на своїй території і — додаємо — не захищає самобутності й не гарантує права своїх меншин, вона вже не матиме права на повагу своєї територіяльної недоторканності(!?)». У «Зошитах федералізму» не зупиняються й перед найзухвалішими задумами. Проте все це має гарантувати мир в Европі. Навіть у Франції широко впроваджена етністська мережа. Зокрема, в Ніці, центрі европейського федералізму, 1998 року вийшов у світ «Ключ» («La Clef»), спільний етно-лінгвістичний атлас, з передмовою й висновком Бена (Ben), відомого, художника з міжнародною славою. 1992 р. на міжнародній виставці в Севільї він спровокував скандал, виставивши в швайцарському павільйоні картину, що проголошувала: «Швайцарії не існує». Цим він, поза сумнівом, хотів сказати, «що одна країна, маючи чотири культури й мови, не може бути нацією в традиційному розумінні цього терміна»212. Читаючи «Ключ», мимоволі уявляємо іншу картину, яка стверджує, що «Франції не існує». Насправді робота повідомляє кожній державі про «внутрішню етнічну ситуацію», тобто про «наявні етнічні сили, нинішні, колишні й майбутні етнічні напруги та конфлікти» і рішення, пропоновані для P. 7–32, (p. 11). Frankfurter Allgemeine Zeitung, 23-5-2000.

211 212

95


Мовні війни в Европі

врегулювання цих напруг, серед яких перше — ректифікація кордонів213. Для Франції в картині з етнічною композицією у верхній її частині бачимо 59% «французів» із сімома «народностями»: окситанцями (20,5%), ельзасцями-мозельцями (2,5%), басками (200 000), бретонцями (3,5%), корсиканцями (300 000), фламандцями (150 000), каталонцями (300 000). Внизу розміщено «інші меншини», класифіковані за нечіткими критеріями: бербери (2,5%), араби (2,5%), портуґальці (1,5%), євреї (540 000), афроантильці (400 000), вірмени (300 000), цигани (270 000), анатолійці (160 000), східні азійці (120 000), чорні африканці (120 000), інші (3%)214. Щодо всіх цих груп там же згадано відповідні мови й релігії. В аналізі Жака Ресера (Jacques Ressaire), президента Окситанської націоналістичної партії, присвяченому Франції, можемо прочитати, що французька держава «була найбільшою, після Англії, імперією Европи» й що є «залишки, які були названі конфеті Імперії або національні меншини Екзагону215. Якщо слідувати за дороговказною ниткою мов, Франція завжди будувала свою імперію на корсиканському, ельзаському, фламандському, бретонському, баскському, каталонському й особливо окситанському народах. Французька держава тим більше несхитна в тім, що стосується її минулих імперських володінь»216. Така антиколоніялістська перспектива дає змогу змусити змінити право меншин. У згадуваній уже статті Івана Боєва можна побачити, як право колоніяльних народів на самовизначення в сенсі територіяльної цілісності держав перетворилося в «право меншин на внутрішнє самовизначення»: «Тому що, зазіхаючи на територіяльну цілісність і політичну єдність, сецесія меншин не завжди сприймається в термінах права народів на самовизначення, рівноцінного праву на суверенітет, незалежність. Таке розв’язання питання полягає в означенні, на користь меншин, права на самовизначення, що «виходить» з міжна 215 216 213 214

La Clef, p. 5. La Clef, p. 171. Екзагон (шестикутник) — метонімія, широко вживана для позначення Франції. — Прим. перекл. La Clef, p. 173–174.

96


Франція як мішень

родних відносин усередині незалежного політичного утворення, перероблене з принципу створення в принцип конституювання держави (організації влади)»217. Це, відповідно до роботи, опублікованої в 1976 р. у німецького крайньолівого видавця Клауса Ваґенбаха (Klaus Wagenbach), «Ельзас: колонія в Европі». Навіяна спільною боротьбою на двох берегах Райну проти промислових споруджень, вона містить передмову про Окситанію, Корсику, Вельс та Юра. Там знаходимо одну мапу з «територіями національних меншин у Східній Европі» й іншу — з «мовами народів Франції»218. Робота присвячена европейському регіонові Верхнього Райну та його жителям. У місці для напису відтворюються рядки з пісні Марті (Marti): «Це година перемоги. / Ми на піку бою: / Меншини проти абсолютної влади / Індіянці всіх кольорів/ Ми звільнимо землю від експлуатації». Автор цього — якийсь «Жан», псевдонім журналіста й працівника німецького радіо Томаса Ленера (Thomas Lehner), що цікавиться «регіональною самобутністю поза всяким національним означенням»219. У цій роботі войовничі меншини представлені як індіянці Европи, гноблені колоніяльними державами. Зокрема, «Жан» пише: «Сьогодні майже кожна дитина знає, що індіянців придушили із застосуванням зброї, позбавили своєї землі хитрістю й насильством, їх залишили без ресурсів, зруйнували соціяльні структури, придушили й знищили самобутність — одним словом, те, що застосували й ще застосовують до індіянців, зокрема в Бразилії, як остаточне рішення. Але мало людей знають, що це також відбулося й триває в Европі. Тільки жертви цього разу називаються не могікани, навахи, гопі, або ірокези, а окситанці, корсиканці, сардинці, валійці, шотландці, бретонці, баски, каталонці, тирольці, юранці, ельзасці тощо»220. В цьому переліку не представлена жодна жертва, що нічим не відрізняється від інших жертв колоніялізму, який здійснювала в Европі Німеччина. Той, хто дає урок, доходить 219 220 217 218

L’Europe en formation, p. 13–14. «Jean», Elsass: Kolonie in Europa, p. 14–15. Basler Zeitung, 13-5-1993 (цей документ мені був наданий). «Jean», Elsass: Kolonie in Europa, p. 7.

97


Мовні війни в Европі

навіть до звільнення своєї країни від «остаточного розв’язання»221, великодушно перекладеного на інших. Наприкінці в «Ключі» перераховано десять прав, що їх сформулював Ролан Бретон (Roland Breton), які також мають суто антиколоніяльний акцент: право на самобутність, територію, самовизначення, мову, етнічну культуру, природні ресурси, прибуток, право на проживання й роботу в країні, на захист ринку, організацію, засновану на власних засадах. Право на мову означено як «право для кожних народностей використовувати переважно свою мову, а не будь-яку іншу, на своїй території, в усіх сферах викладання, керування, юриспруденції, економічної діяльності, сигналізації й топоніміці, і зобов’язати цим краще використовувати мову кожного, хто прагне проживати на своїй території»222. Прагнучи «зобов’язати використовувати свою мову, свою провідну культуру (Leitkultur) загалом, народності, щойно звільнені від колоніяльного гніту, таким чином дуже швидко застосовують, певною мірою в зворотному порядку, ненависні методи колишнього (так званого) окупанта. У передмові до цього мовного атласу Бен повідомляє, що відповідно до етністських міркувань Франсуа Фонтана (François Fontan), засновника Окситанської націоналістичної партії, «етнізм передбачає, що скрізь, де є одна корінна мова, є народ, і він має право розпоряджатися своєю власною культурною, політичною й економічною долею»223. Якщо це мова, створена народом або народностями, то Хартія, отже, етнізуватиме Европу. Її прихильники дарма намагаються стверджувати, що вона захищає регіональні або меншинні мови, а не їхніх носіїв — вона є не менш бажаним засобом для втілення в життя теорії. У пропонованій у роботі бібліографії, поряд з іншими посиланнями, знаходимо «Европу Етніку» з її адресою у Відні і «Поґром» з адресою в Італії. Проте цей останній журнал, виданий Об’єднанням загрожених народів, виходить у світ в Ґетинґені. Чи це форма со Мається на увазі «остаточне розв’язання єврейського питання. — Прим. перекл. La Clef, p. 407–408. 223 La Clef, p. 4. 221 222

98


Франція як мішень

ромливості, за якої хочуть уникнути того, щоб асоціювати погром і Німеччину? Але на його сторінках, присвячених цій країні, виявляються менш обачними: «Німецька нація, як народність, а не як держава, була сформована приблизно в ту ж епоху, що й французька. Але відмінність полягає в тім, що їй досі не вдалося сформувати свою політичну єдність: у цьому напрямку вона зробила великий поступ до 1938 року224, потім німецька цілісність знов істотно регресувала»225. Це наче 1938 року, такого сприятливого для німецьких народностей, «кришталева ніч» не була погромом, що відбувся в Німеччині226. В «Европі Етніці» юрист Ґі Геро, що також є членом редакційної ради «Европ ан форматьон», привітав вихід у світ «Ключа»227. Цього разу він водночас суддя й учасник, позаяк у цій роботі написав статті про Бельгію та Швайцарію. Він також автор маніфесту «про необхідність самовизначення», передрукованого в «Ключі» у розділі про теоретичні основи етнізму. Там він посилається на Прикінцевий акт Гельсинської конференції (1 серпня 1975 р.), що «сьогодні слугує приводом для відхилення будь-яких дебатів про зміну кордонів в Европі». Отже, він додає: «В  Прикінцевому акті кордони в Европі розглядаються як недоторканні, але не як непорушні». Отже, там обстоюється «право мовної спільноти або її частини заявляти про своє існування й вимагати доступу до судових процесів на самовизначення». Дотримуючись принципу самоозначення, що, на його думку, є одним з п’яти елементів самовизначення, мовна спільнота «визначає свою власну сутність, тобто, маючи традиційну територію, фіксує свої межі на мапі. У разі суперечки між мовними спільнотами з приводу встановлення кордонів вдаються, під контролем держави або, краще, Европи, до референдуму населення конфліктних громад». Виділив автор. La Clef, p. 38. 226 Всенімецький єврейський погром з 9 на 10 листопада 1938 р.; назва — через осколки скла, якими були засипані вулиці німецьких міст. — Прим. перекл. 227 EE, 1998, p. 156–157. 224 225

99


Мовні війни в Европі

У «виборі державоналежності або права на відокремлення» Ґ. Геро вбачає інший істотний складник права на самовизначення, елемент, якого воно «неминуче містить» і навіть у якому «воно досягає піку». Мовна спільнота також повинна мати змогу вибирати між «своїм перебуванням у державі, частиною якої є, приєднанням до держави з такими ж народностями, створенням своєї власної держави». Стосовно Франції цей принцип спричинить дезорганізацію. Вона передбачена в статті 14-й Хартії, присвяченій транскордонним обмінам, що Франція повністю врахувала за підписання. Ґ. Геро багаторазово розвивав своє бачення «етнічного федералізму», зокрема в статті «Европи Етніки», опублікованій 1963 р.228 Европа, яку він уявляє собі тільки у вигляді федерації, постане «спочатку як структура, заснована на теперішніх національних державах». Насправді, на його думку, важко уявити, що ці держави проголосять свою власну ліквідацію або візьмуть із цього тільки ідею. І це те, що було в «федеральному договорі, який безпосередньо дає народження Федерації», або скликанню европейських Установчих зборів. Втім у цьому останньому випадку асамблея, зібрана в такий спосіб, «вимушена буде прийняти мінімум керівних принципів, в основі яких — повага історичних держав у їхніх нинішніх межах». Але це не зможе продовжуватися, бо «европейська революція», настання якої бачить Ґ. Геро, провіщається повною, вона знищить держави-нації. Будучи, як він пише, продуктами палеотехнічної епохи й думки XVII століття, їм залишається тільки переживати самих себе «на зорі світу, радикально трансформованого технічним поступом і приреченим на єднання». Сьогодні, майже за сорок років, «процес федералізації, описаний 1963-го, як ніколи постає на порядку денному й, здається, може бути застосовним. Проте це не означає, що Ґ. Геро буде пророком і що правильність етністських концепцій буде таким чином перевірена фактами. Це свідчить тільки про те, що їхні прихильники від самого початку домоглись, щоби в европейській будові застосовували такі принципи. У всякому разі відтоді й тепер деякі, говорячи EE, 1998, p. 146–156.

228

100


Франція як мішень

про Францію, використовують вислів, що його Ґ. Геро застосував тоді ще стосовно майбутнього в 1963 р.: «Втративши свій суверенітет, держави-нації стануть лише тінню себе самих». І продовження вимальовується дедалі чіткіше, тому що ідея европейської Конституції вже не табу. Представлена як її можлива преамбула, Хартія основних прав готує це на свій лад. Угода, за головування німця Романа Герцоґа (Roman Herzog)229, який розробив цю хартію на німецьку пропозицію, яскраво проявляється як зразок способу дії, за яким також могла б піти Конституція. Для Ґ. Геро «інструментом федеральної революції будуть европейські Установчі збори, вільні від усяких державних обмежень, від певного моменту й певним чином, що виявилося б у скликанні держав або безпосередньо постали б з головних европейських сил». На цих зборах має бути «складений каталог спільнот — природних і добровільних, економічних, соціяльних і культурних — і слід розмістити їх у федеральному суспільстві», добре розуміючи, що федерацію історичних держав слід усунути. Базовою одиницею цієї федерації буде насамперед громада, потім регіон — особливо якщо його розглядати як простір, котрого Ґ. Геро означає в своїй статті й через уже надане йому в 1963 році визнання Европейською Спільнотою та самими національними державами. У його очах він проявляється як «середовище, щонайкраще пристосоване до керування інтересами й географічно різними послугами». І приклад Федеративної Республіки Німеччини свідчить про дієвість такої структури. Але тут можна дістати «невідповідність» плану, тому що історичні, економічні, культурні критерії, обрані для встановлення кордонів, «завжди далекі від того, щоб збігатися» — вічний аргумент, що його «Европа Етніка» постійно вдосконалює і який Европа робить своїм, прагнучи до транскордонних регіонів. У цих спірних випадках має взяти гору саме «етністський критерій». За прикладом федерального суспільства, заснованого в такий же спосіб, прагнуть «забезпечити цілковите звільнення людської особистості», що є ущемленою. Німецький юрист і політик, 1994–1999 — федеральний президент ФРН. — Прим. перекл.

229

101


Мовні війни в Европі

В економічному відчуженні, що відбуваються внаслідок соціяльного розшарування, Ґ. Геро вбачає «універсальний позапросторовий феномен», і подолання відчуження, отже, не зобов’язує до «територіяльних змін». Проте, на його думку, інша справа з подоланням культурного відчуження, причина якого етнічне розшарування і яке «зазвичай прив’язується до географічних умов співіснування». Саме тому «проблема географічних структур федерації ставить ... на перше місце етнічні реалії». Економіка буде тільки «допоміжним критерієм, що доповнює етнічний». Ґ. Геро, отже, припускає три можливі схеми федерацій, які, проте, мають спільне — дати всім Европу регіонів. Є федерація анетнічних та моноетнічних регіонів і федерація народностей. Щодо першої категорії економічний критерій властивий головно виділенню через природні дані (гірський рельєф, острівне розташування) або історичні (старі провінції). 1963 року Ґ. Геро як приклад цієї категорії наводив 21 регіон-програму Франції, 19 італійських і традиційні еспанські регіони, структури, що не відбивають «жодного етнічного інтересу». Країна басків (Pays basque)230 є таким чином приєднаною до Бордо, «тоді як економічні інтереси протиставляються найчастіше». Корсика анексована до Провансу, і Бретань позбавлена нижньої Луари. Хоча анетнічні регіони загалом «основані на іншій базі, не мовній чи культурній», це різні регіони — Аквітанія, Прованс — Блакитний берег, Корсика, П’ємонт, Трентино-Альто-Адидже (Трентино-Південний Тироль), для Ґ. Геро вони насправді є поліетнічними. Тому що поряд з «нейтральним анетнізмом» розрізняють «анетнізм войовничий», так званий «антиетнізм», що полягає в «навмисному збільшенні поліетнічних регіонів, аби перемішати народності в плавильному казані й стерти таким чином етнічні розходження», як, скажімо, проєкт злиття фламандських і валонських провінцій у Бельґії та створення 1948 року

Тут мається на увазі земля французьких басків. — Прим. перекл.

230

102


Франція як мішень

регіону Трентино-Тироль231. У федерації неетнічних регіонів Ґ. Геро, отже, вбачає специфічну ваду: «Поліетнічний регіон — це ґрунт, підготовлений для етнічного протистояння, зі своєю низкою протестів, суперництва, насильства». Це «для найслабшого фатальний ризик домінування й асиміляції». Ось таке дуже цікаве подання людського суспільства, де передбачаються між народностями тільки конфліктні відносини. Прихильники етнізму наполегливо стверджують, що тільки визнання народностей і встановлення права етнічних груп можуть забезпечити мир в Европі. Але, читаючи Ґ. Геро, для кого народності містять у собі стільки прихованого насильства, постає питання, чи мудро буде замінити держави, населені громадянами, що не різняться походженням, об’єднаними регіонами, створеними за етнічним принципом. У всякому разі він не припускає комбінованих регіонів. Деякі «біетнічні спільноти, як-от Вале й Ґризонс»232, або «двомовні, але моноет Південний Тироль — автономна провінція в складі Італії з німецькомовною більшістю населення. Офіційна назва — Верхня Адидже/Південний Тироль або провінція Больцано/Бозен (за назвою столиці — міста Больцано/Бозен). Трентино-Альто-Адидже/Трентино-Південний Тироль — регіон, до якого, крім Південного Тироля, входить ще провінція Трентино з італомовною більшістю. Від XIV ст. територія регіону була частиною Імперії Габсбурґів, від 1919 р. — Італії. Після 1922 німців піддали політиці денаціоналізації й італізації, відбувалося заселення регіону італійцями з інших регіонів. 1939 р. внаслідок угоди між Гітлером і Мусоліні південнотирольці мали або виїхати в Німеччину, або підкоритися політиці денаціоналізації. У вересні 1946 року міністр закордонних справ Австрії Ґрубер і прем’єр-міністр Італії Деґаспері підписали Паризьку угоду, за якою Південний Тироль здобував мовну, культурну, політичну й економічну автономію. 1948 року прийнято перший Автономний статут для регіону, який, втім (італійці становили більшість у регіоні), не забезпечив необхідних гарантій південнотирольській автономії та прав її німецькомовної більшості. В 60-х роках у регіоні відбулися численні терористичні акти, спрямовані проти італійських інститутів влади. 1960 і 1961 років Асамблея ООН прийняла резолюції, в яких закликала Австрію та Італію до перемовин. 1969 року прийнято пакет, що містив 137 пунктів реалізації автономії Південного Тироля, а 1972 року внесено зміни до Статуту провінції. Головним стало передання законодавчих і адміністративних повноважень, що раніше були в розпорядженні загальнорегіонального уряду Трентино-Південного Тиролю, двом його складникам — провінціям Трентино і Південному Тиролю. 1992 року австрійський уряд прийняв спеціяльну декларацію «про вичерпання конфлікту». — Прим. перекл. 232 Вале — двомовний кантон на південному заході Швайцарії: понад 60% населення говорить французькою, близько 30% німецькою мовами. Ґризонс (Ґраубюнден) (фр. Grisons, нім. Graubьnden, італ. Grigioni, рет. Grischun) — кантон на півдні Швайцарії, вживаються 3 мови — італійська, німецька, ретороманська — Прим. перекл. 231

103


Мовні війни в Европі

нічні, такі як Еускаді233, Бретань234, Камрі»235 можливі, якщо є чітко виражене бажання жителів. Але для Ґ. Геро саме там надзвичайний стан, у зв’язку з чим потрібно передбачати «внутрішній федералізм, гарантуючи етнічну або мовну індивідуальність меншин». Отже, будь-яка спільнота, що має понад два етнічних складники — і тим паче! — здається неймовірною. Власне, сама змога людини жити в суспільстві тут ставиться під сумнів. Цей панічний страх іншого або прийнятого таким спричинює глибокий песимізм як перед природою, так і перед цивілізацією. Невже в цих людей він виникає від їхнього співжиття із собі подібними? Адже принаймні від Артюра Рембо (Arthur Rimbaud)236 добре знаємо, що «я — це інший». У другій федеральній схемі, пропонованій Ґ. Геро, це федерація моноетнічних регіонів, що, здається, створена, аби заспокоїти всі ці тривоги за свою самобутність, «жоден регіон не перекриває кордонів народностей». Кожна народність, мала вона чи середня, сама формує там свій власний регіон. Зокрема, Ґ. Геро як приклад наводить Фарерські острови, Мальту, Ісландію, а також — 1963-го! — Словенію й Словаччину, подальша доля яких певною мірою увідповіднена цій дуже особливій Европі регіонів. Eyckadi (Euzkadi/Euskadi) — неологізм баскського націоналіста С. де Арані Гайрі — Країна басків (Автономна спільнота) — автономний район Еспанії, що складається з провінцій: Алава (Араба), Біская, Гипускоа і Навара. Крім того є термін баск. Euskal Herrіa (Euskaleria або Euskari) (Еускалерія), еспан. pais vasco (або Vasconia, Vascongadas), франц. Paus Basque, нім. Baskenland. Франц. термін Pays Basque (Pays des Basques) історично стосувався тільки трьох провінцій Франції: Лабур, Суль, Нижня Навара, або тільки Нижньої Навари; еспан. pais vasco — або всю баскську територію, або провінції Алава, Біская, Гипускоа; нім. Land der Basken (або Baskenland, Baskische Provinzen = есп. Provincias Vascongadas) — або вся територія басків, або відповідні еспанські провінції. Тепер французи під терміном Pays Basque загалом розуміють розташований обабіч французько-еспанського кордону регіон, де розмовляють побакськи (еспанська частина — автономний район, що складається з провінцій: Алава (Араба), Біская, Гипускоа і Навара; французька частина — прикордонні райони Франції по схилах Кантабрійських гір (три провінції нинішнього департаменту Атлантичні Піренеї: Лабур, Суль, Нова Навара), або Paus basque francais (відповідно французька частина). Українською для позначення історичної території басків, можливо, слід вживати термін «Басконія» чи «Земля (край) басків. — Прим. перекл. 234 Історична область і регіон на північному заході Франції. — Прим. перекл. 235 Cymru (Камрі) — Земля Вельсу. 236 Артюр Рембо (1854–1891) — видатний французький поет. — Прим. перекл. 233

104


Франція як мішень

Колись Чехословаччина була недосяжною для етністів, лишаючись за залізною завісою. І лише в травні 1968 р., звертаючись до її нового уряду, ФСЕЕГ зажадала права на фолькштум для етнічних меншин, зокрема й німецьких237. Однак Юґославія вже тривалий час була об’єктом уваги, тож у 1958 році в Інсбруці під час свого восьмого конгресу, ФСЕЕГ зажадала від юґославського уряду дозволу спрямувати в Косово слідчу комісію. Вимогу булу повторено 1962 року на дванадцятому конгресі, де Союз косоварів у загальних рисах описав похмуру картину свого становища в Юґославії. А також у 1969 р.238. Якщо народності більші й розміщуються не в одному регіоні, вони розділені самі «за критерієм економічної переваги». В обох випадках, стосується це більшої чи меншої народності, є, отже, однорідність заселення, те, що, за Ґ. Геро, є подвійною вигодою. З одного боку, вона забезпечує «захист та етнічний мир». З іншого — дає змогу «з перегрупування однорідних регіонів з’явитися етнічній одиниці», і це щоразу, коли обговорюють культурні питання. Органи співпраці могли б, отже, бути створеними «між спільнотами з однією культурою». Це бачення жаху, яке унеможливлює саму ідею волі, передвіщає те, що його Бен зобразив у «Ключі»: «Етнізм гадає, що прийняття його міжнародної програми створить нову світову ситуацію для всього й усіх, для торгівлі, промисловості, туризму, розваг, культури: 2000 нових народів, споживачів своєї власної культури, — це стане відкриттям світу нової ери»239. Це буде панування самопоїдання. Федерація моноетнічних регіонів має неабияку здатність, на думку Ґ. Геро, «зменшувати великі нації до майже рівнозначних регіонів середнього розміру». Крім того, вона сприяє множинності, чого немає в «тоталітарній державі». Остання «об’єднує... всі залежності, щоб тримати всі нитки в своїх руках». Отож потрібно «роздробити батьківщину», що Ґ. Геро означив як «расову, мовну, духовну спільноту», «організованої спільноти громадян», якою є держава. Отже, через поділ EE, 1968, p. 190. EE, 1962, p. 142–143, et EE, 1969, p. 159. 239 La Clef, p. 6. 237 238

105


Мовні війни в Европі

батьківщини, а, відповідно, нації й держави, націоналізм ніколи не перебороти. Але в цьому розрахунку є, як це представив і Ґ. Геро, «велика хиба», позаяк регіони-держави можуть, своєю чергою, відтворювати поводження держав-націй, і все почнеться спочатку. Насправді єдине рішення — скасувати суверенітет, немов би свобода є тільки пустим звуком, чимось поза межами досяжності людей. Якраз саме народності, а не регіони, в яких вони пробувають, мають увійти у федерацію. Для Ґ. Геро федерація регіонів гідна осуду, тому що може викликати надмірне розчленування Европи. Але ця нефедерація регіонів, що її він пропонує в 1963 р. і яка, здається, суперечитиме нинішньому розвиткові Европи, також, попри все, унаслідок спритного маневру є федерацією регіонів. Досить, за ним, асимілювати народності в «панетнічний регіон». Отже, Европа, власне, є «регіонами», без буття в бутті. Це поєднання виражає радикальну розбіжність в европейській політиці між словами й діями. Навіть в очах Ґ. Геро у цій ідеальній федерації народностей, якою має бути Европа, є свої небезпеки. Зокрема, народам з однією мовою та культурою, яких «визнали подібними один до одного в політичних спільнотах», це дасть дуже нерівні базові умови. Наприклад, бачимо, «з одного боку, Фарерські острови з 36 000 жителів, Лапландію з 33 000 й, з іншого — 53 мільйони французів і 80 мільйонів німців». Але для нього це порівнянні величини тих, хто представляє історичні держави. Втім досить, що «чотири великі народності — Німеччина, Англія, Франція, Італія — створили собі взаємну противагу. Говорячи етнічно, німецьке об’єднання нічого не змінило в цих пропозиціях 1963 року, позаяк народності «Німеччина» Ґ. Геро приписав уже 80 мільйонів членів, що перевищує на кілька мільйонів населення двох об’єднаних Німеччин, і припускає, що в Европі буде багато інших «німців» за її межами. Для Ґ. Геро оригінальність «Ключа» полягає в тому, що до описової частини щоразу додаються пропозиції, здатні запобігти або уможливити конфлікти. Він уважає верхом іронії, що Бен запрошує там уряди звернутись до нього по технічну допомогу, якої ті потребують. 106


Франція як мішень

Це, гадає він, «спосіб натякнути, що етнізм — не тільки наука, але й натхненна нею політика, що відповідає чітко об’єктивним критеріям». Ця остання претензія є все-таки перебільшеною і не охоплює всіх аспектів етнізму. Зокрема, Ґ. Геро пише, що «Ключ» зміг би висвітлити таке питання: «Наскільки можна поринати в минуле, щоб визначити межі народності?» Він нагадує, що Франсуа Фонтан виділяє для цього два або три століття. Інакше кажучи, коментує він, опорна дата має бути фіксованою з урахуванням різних параметрів і визначеною якнайоб’єктивніше». З-поміж своїх пропозицій щодо «міжнародної етністської програми» шість Ф. Фонтан присвятив кордонам націй. В одній зазначено, що коли мовна належність населення «на певній території частково змінилась через асиміляцію, то остання буде несуттєвою». Коли ця належність «змінилася цілковито, з нею буде те ж саме, якщо лише асиміляція не давня (якій не менш ніж два або три століття), або якщо вона має стосунок до зниклих націй»240. Все це видається надто гнучким, попри явну прямолінійність, і може легко застосовуватись у справі. Ґ. Геро пише ще про іншу розбіжність в судженнях з «Ключем» стосовно створення «великих Нідерландів, що охоплюють всю північну Німеччину». У статті, датованій 1993 р., присвяченій Німеччині,241 Жан-Луї Вейрак (Jean-Louis Veórac) насправді констатує, що «через сорок п’ять років по завершенні другого світового конфлікту знову знайдена німецька єдність приховує… етнічну дійсність — неоднозначну й загнану в глиб». Шлезвіґ-Гольштайн, Нижня Саксонія, Вестфалія, Мекленбурґ, Померанія й Бранденбурґ «не є німецькими етнічно». Первісні діялекти, ще широко використовувані там, — нідерландського типу. До цього додається, що «переважною релігією є католицизм» і що це «земля з вибором соціял-демократії». Отож, якщо «один раз це фундаментальне розшарування згодом розв’яжеться розривом, лінія поділу більше не проходитиме з півночі на південь, як протягом понад чотирьох десятиліть, а зі сходу на захід, від Ахена до Франкфурта-на La Clef, p. 397. La Clef, p. 37.

240 241

107


Мовні війни в Европі

Одері, проходячи через Касель». Це не до вподоби Ґ. Геро, що представлення наново розділеної Німеччини ще більше відштовхує. Але він зовсім не повторює іншого коментаря Ж.-Л. Вейрака про німецьке возз’єднання: «Воно далеке від того, щоб бути завершеним в етномовному сенсі, тому що держави (Австрія, Люксембурґ, Ліхтенштайн) і регіони (німецька Швайцарія, Ельзас-Мозель, Південний Тироль, бельґійський Люксембурґ) ще довго будуть віддаленими». Однак довго — це не завжди. Можна запитати себе, чи справді в питаннях, що стосуються Німеччини, Ґ. Геро був цілковито й беззастережно об’єктивним, чого сам, утім, вимагає. У замітці, присвяченій в «Ключі» різним авторам, що беруть участь в обговоренні, зазначено, що Ґ. Геро є лавреатом европейської премії Шарля IV (Charles). Ця премія, в назві якої німецькою мовою є слово Karlspreis (премія Карла), однак, нічого не має спільного з другою премією Karlspreis — премією Карла Великого (Charlemagne)242, щорічно присуджуваною в Ахені, останнім лавреатом якої був Біл Клінтон (Bill Clinton)243. У цьому разі йдеться про Europäischer Karlspreis der Sudetendeutschen Landsmannschaft — европейську премію Карла Земляцтва судетських німців, створеного 1958 р., яка увічнює пам’ять імператора Священної Імперії й короля Боґемії, призначеної особам, що працювали над «справедливим порядком для народів Европи»244. Ґ. Геро премію було присуджено 1987 р. Альфонс Гопель (Alfons Goppel) і Теодор Файтер, серед інших, обоє затяті етністи, вже згадувані тут, одержали її перед ним. У час вручення премії Франц Нойбауер (Franz Neubauer), колишній державний міністр і водночас виразник думки етнічної групи судетських німців, наголосив на заслугах одержувача: «Що особливо властиве французам, Ґі Геро протягом десятиліть за справу брався з твердістю, опираючись на наукові праці, заради федеральної структу Фр. Charlemagne, нім. Karl der Groÿe, лат. Carolus Magnus (747–814) — король франків (768– 814), король Ломбардії (лонгобардів) (з 774), імператор Заходу (800–814). — Прим. перекл. 243 Біл Клінтон (н. 1946) — 42-й президент США (1993–2001). — Прим. перекл. 244 Fédéralisme, régionalisme, et droit des groupes ethniques en Europe / Föderalismus, Regionalismus und Volksgruppenrecht in Europa, p. 1–3. 242

108


Франція як мішень

ри Европи народів та етнічних груп». Тут бачимо, що стосовно дійсного впливу теорії й етністської практики німці й австрійці здаються набагато проникливішими, аніж деякі французи. Вони знають, що це найвірніший спосіб зруйнувати Францію. З цих міркувань подібність Альфреда Тоепфера (Alfred Toepfer), гамбурзького «мецената» на службі німецькій нації, та Ганса Штайнахера (Hans Steinacher), тривалий час президента надто пангерманського Союзу німецької самобутності (культури) за кордоном (Verein für das Deutschtum im Ausland), засвідчує важливість цього завдання245. У листі А. Тоепферу від 25 лютого 1964 Г. Штайнахер просить вислати йому «Етнічну Европу» Ґ. Геро, що незадовго до цього вийшла, й додає: «Він, поза всяким сумнівом, політично сучасніший, як француз, що опублікував цю роботу швидше за будь-кого з нас». Випливають кілька критичних зауважень: «Безумовно, там є деякі помилки. Авторові, природно, було важко висвітлювати французькі питання. Це видно… коли він розглядає питання регіонів Франції, уподібнюючи їх питанням народності (фолькштуму)». У своїй відповіді 28 лютого А. Тоепфер пише Г. Штайнахеру: «Ваші висловлювання стосовно роботи Ґ. Геро обґрунтовані. Та вирішальним є те, що хоча б уже щось зроблено й що в цьому особливому випадку саме француз цим займається». Куди наочніше й цинічніше навряд чи вдасться показати місце Ґ. Геро в австро-німецькій етністській мережі. Уже 1962 року в листі від 14 листопада Г. Штайнахер звернувся до А. Тоепфера з проханням про фінансову підтримку «Европи Етніки» від імені Франца Г. Рідля (Franz H. Riedl), тодішнього редактора журналу. Він зумів дістати необхідні субсидії з Бона й Інсбрука, але побоювався, щоб Міністерство закордонних справ у Відні не припинило перераховувати їх на 1963 й 1964 рр. через несприятливі результати виборів. Попросивши 4000 німецьких марок в А. Тоепфера на 1963 рік, Г. Штайнахер запропонував йому, так би мовити, натомість «упливати на орієнтацію «Европи Етніки», «приділяючи більше уваги Pierre Ayçoberry, Georges Bischoff, Lionel Boissou, Philippe Breton, Hans-Rüdiger Minow, Léon Strauss, Alfred Wahl, Ombres et lumières sur les fondations Toepfer, 1996, Strasbourg.

245

109


Мовні війни в Европі

французькій і більґійській справам». З огляду на своє французьке громадянство Ґ. Геро таким чином прислужився ширмою в цьому проєкті етністської підривної діяльності у Франції246. Щоб ліпше зрозуміти, чому Европейська хартія регіональних і меншинних мов є німецькою машиною війни проти Франції, можна ознайомитися з «Націон унд Штаат», щомісячником, якого видавали від вересня 1927 р. до вересня 1944 р. і в якого «Европа Етніка» перейняла естафету. Тобто з джерелами франко-німецького антагонізму, що досі триває й проявляється сьогодні у формі політично толерантної боротьби за мови. У першому числі, в редакційній передовиці порушено «національне питання», по суті, «питання про долю Европи»247. Там кваліфікують як помилку, властиву ХIХ і початку ХХ століть, ідею про те, що «нація та держава за всіма критеріями мають збігатися». Але захист цієї ідеї сприймають як «фанатизм», при тому, що вона не має колишньої «внутрішньої сили», проте ще не зовсім переможена. Цей аргумент можна, втім, успішно застосувати проти його авторів, позаяк вони заперечують цю ідею з не меншим фанатизмом й, отже, засвідчують її певну життєздатність. Про Францію, зокрема, не йдеться в цій редакційній статті, але будучи країною, де два згадані поняття формують унікальну сутність держави-нації, вона неявно виступає протилежністю. Їй, що таким чином лишається в тіні анонімності, протиставляється німецький народ, на відміну від усіх інших, котрий особливо приречений на «напругу між націями та державою», оскільки історія розкидала його по всій Центральній Европі, і ніякий розвиток, навіть успішний, не зможе об’єднати всіх німців в одну державу. На думку авторів, які недооцінюють тут подальше продовження об’єднавчих здібностей Німеччини, ця доля підштовхує німців до розв’язання національного питання, що насправді є їхнім власним. Отже, їм слід знайти рівновагу між «владною волею держави» та «живою волею нації». Це необхідно Ці архівні документи передав мені Ліонель Буасу, якому я дуже вдячна.  Nation und Staat, p. 2.

246 247

110


Франція як мішень

для того, щоб в Европи, її держав і націй було майбутнє. Отже, від націй до народу (Volk) у німецькій ідеології лише крок. Поняття «народ» там чудово замінює поняття «нації», розцінюване як занадто скомпрометоване через свою близькість із державою248. Отже, саме з огляду на німецьку специфіку «національне питання» в Европі, викладене в «Націон унд Штаат», розглядається тут, бо йдеться про Францію. Першого року в своєму третьому випускові журнал представив регулярну рубрику про Ельзас — Лотарингію, яку вів Фріц Ваґнер (Fritz Wagner). Він часто виражається від першої особи множини, від імені цих ельзасців — лотарингійців, «відданих своїй Heimat (батьківщині)», які усвідомлюють свою німецьку національну самобутність (культуру) (Deutschtum) і стверджують: «Ми — національна меншина в межах Франції»249. Втім не слід обманюватися цим останнім висловом. Насправді його сказано в період між двох війн, у розпал суперечки між самими прихильниками автономії. Отже, як сказав один з них, оточення, на чолі якого перебував Др. Ріклін (Dr. Ricklin), «не здається, будучи переконаним в основних положеннях, і не хотіло б послабити їх за жодну ціну». Але в березні 1926 року страсбурзький кореспондент «Гайматштімен» («Heimatstimmen»)250 виявляє інакші тенденції: «Піднімаються інші сили, молоді, свіжі й рішучі, які суворо засуджують політику людей Саверна251 (тобто людей з оточення Рікліна). Вони не хочуть допустити, щоб мета руху жителів Ельзасу й Лотарингії обмежувалась лише Францією. Їхня мета йде далі, і сьогодні вони насамперед хочуть, щоб цей рух, про який усі говорять, просувався ефективно. Майбутнє252 було елементом тривоги, необхідним, щоб розбудити сонні маси. Але сьогодні вони чекають вождя, який з прапором попереду закликатиме й вестиме їх до мети. І ця мета — не в

P. 22–23. P. 135. 250 Голос країни, якою керує Роберт Ернст.  251 Ельзаське місто. — Прим. перекл. 252 L’Avenir, тижневик прихильників автономії, що побачив світ у травні 1925 р., під керівництвом Поля Шола. 248 249

111


Мовні війни в Европі

межах Франції. Віддавна діють сили, що намагаються звільнити Ельзас — Лотарингії від ланцюгів Версалю»253. Ф. Ваґнер, без сумніву, знав про цю риторику «основних положень», що дала змогу прихильникам автономії висловлюватись, не потрапляючи під удар закону. Для нього, зрештою, «ельзасько-лотаринзька меншина» в жодному разі не ізольована: «В нашій боротьбі за культуру, набуту від народження, ми особливо відчуваємо підтримку спільноти европейських меншин загалом, навіть якщо вона поки не проявляється, і особливо тих, що живуть у Франції». Отже, 25 вересня 1927 року на установчій асамблеї Партії прихильників автономії зачитали телеграми бретонців, фламандців і корсиканців, які привітали ельзасько-лотаринзьких прихильників автономії «як пов’язаних боротьбою проти загального гнобителя». Ф. Ваґнер з цієї події робить висновок, натхненний заголовком журналу: «Держава та нація! Франція повинна всебічно вивчити цю проблему». Як постскриптум він додає, що в Роспордені, Бретань, «Центральний комітет національних меншин у Франції» було створено 12 вересня. Його члени — це представники Elsass-lothringischer Heimatbund (партія прихильників автономії Ельзасу — Лотарингії), Shollad Emerinerien Keiz (партія бретонських автономістів) та Partite Corsu autonomista (партія корсиканських автономістів)254. Уже в грудні 1927 року на своєму першому засіданні цей комітет протестує в резолюції проти заборони чотирьох ельзаських журналів — прихильників автономії, яких видавали німецькою мовою за рішенням Ради міністрів від 12 листопада. «Націон унд Штаат» убачає в цьому «перший випадок співпраці між національними меншинами Франції». Ельзаських прихильників автономії з-поміж інших партій регіону виділяє, пише Ваґнер, те, що вони першими побачили в населенні Ельзасу — Лотарингії «національну меншину». Отже, додає він, це просте згадування про «національні меншини» в очах французької суспільної думки видається антифранцузьким актом закордонної пропа Jean Dumser, Confession d’un autonomiste alsacien-lorrain, p. 53–54. Nation und Staat, 1927, p. 211–214.

253 254

112


Франція як мішень

ганди. Хочуть, насправді, щоб їх вважали «однорідним», «національно однаковим». Будь-яка протилежна думка сприймається як небезпека державі, оскільки «єдину й неподільну Республіку» ототожнюють із самою нацією. Щораз гучніші вимоги дотримуватися етнічних особливостей, що лунають в Ельзасі — Лотарингії, Бретані й на Корсиці і яких їхні прихильники підтверджують правом меншин, мають для багатьох французів «диявольський характер»255. 1927 року під час процесу в Колмарі проти ельзаських прихильників автономії мюнхенська щоденка опублікувала лист «Führer (Фюрер) французького руху меншин» одного бретонця до «Націон унд Штаат», де все це детально було викладено256. Цей керівник у своєму листі повідомляє, що колегія адвокатів Кімпера257 й корсиканська партія автономістів кожна від себе делегували адвокатів для захисту обвинувачуваних. З іншого боку, він викладає федералістську програму, довгі пасажі якої передруковуються в журналі. Головна ідея її полягає в тому, що потрібно починати «національний федералізм». Єдина держава мусить надати місце союзові автономних регіонів, вільних щодо організації своєї культури, дотримання своїх традицій і прагнень, і розвитку економіки, що відповідає їхнім власним інтересам. Автори цієї програми визнають, що сучасна держава не є кінцевою метою в розвитку людських суспільств. Потужна інтернаціоналізація виробництва й обмінів, з іншого боку, роблячи абсурдними митні кордони, представляє Европу як «економічну одиницю», єдиний засіб, на їхню думку, проти місцевих війн. Спосіб досягти цього — союз, не таких держав, якими вони є, цих «довільних формувань, що мимоволі породжують насильство та хитрість», а національностей, які їх становлять. Останні муситимуть по-іншому перегруповуватись, на основі їхніх етнічних, мовних і культурних подібностей (національних рис), у силу їхнього права на самовизначення. «Ельзаське питання», «бретонське питання», «корсиканське питання» і всі «питання меншин» Nation und Staat, 1928, p. 591. Nation und Staat, 1928, p. 762. 257 Бретонське місто. — Прим. перекл. 255 256

113


Мовні війни в Европі

виявляться, отже, лише поодинокими випадками в ширшій системі «раціональної реконструкції Европи». Все це означає, що «вперше, починаючи від поразки жирондистів258, поняття федералізму ввійшло у французьке політичне життя» і що «його вже неможливо буде відтіля витиснути». «Европа Етніка» через постійний інтерес, що проявляє до Ельзасу, Бретані, Корсики й до інших подібних «народів», сьогодні продовжує проти Франції підривну роботу, розпочату свого часу «Націон унд Штаат». Уже 1961 р., коли журнал відновив свій відтоді регулярний вихід у світ після публікації спеціяльного числа в 1958 р., у ньому розмістили статтю про бретонську мову в освіті, адмініструванні та радіотелевізійному мовленні259. Автор цієї статті — П’єр Лорен (Pierre Laurent), «бретонський представник» на конгресі ФСЕЕГ у Брюґе, що відбувся того ж року. Там він підбиває підсумок закону Дексона в Бретані — «бажана й навмисна поразка». Щоб «змінити погляди Франції та впливати на свій уряд», він покладається на міжнародну думку й нагадує, що на своєму конгресі в Кардифі 1955 року ФСЕЕГ прийняла «на пропозицію Вельсу резолюцію, що закликає Париж наполягти на справжнім вивченні бретонської мови, більше не зневажати обов’язковим підготуванням викладачів». У тім же числі «Европи Етніки» названо «орган захисту корсиканської спадщини» з таким висновком: «Усе було зроблено, аби забути, що ми були корсиканцями та що буцімто не було колонізації наших земель, — ми пережили справжню колонізацію духу, спрямовану на декорсифікацію нашого народу»260. Арнольд Вайнґертнер (Arnold Weingärtner), що був редактором «Націон унд Штаат» протягом 1938–1944 рр., присвятив цьому виданню 1979 року монографію. Це був, пише він, журнал, що впливав на питання меншин і національностей на німецькомовному просторі Европи, однак його репутація перейшла далеко за кордони. Журнал 258 Одна з політичних партій в епоху Французької революції. Суперники обвинувачували в намаганні роздробити Францію («федералізмі»). — Прим. перекл. 259 ЕЕ, 1961, р. 105–112. 260 ЕЕ, 1961, р. 86–87.

114


Франція як мішень

навіть зберіг цю репутацію назавжди, попри гоніння нацистів261. Журналам і регіональним газетам, що підтримують інтереси европейських меншин, не вдалося бути почутими міжнародними інстанціями. Журналові «Націон унд Штаат», що, на думку А. Вайнґертнера, «представляв» не тільки німецькі меншин, але й сукупність европейських, в 1918 року це близько 40 мільйонів людей, це вдалося. Втім, пише він, конфлікт між німецькими меншинами й народами країн, де вони проживали, став настільки вибухонебезпечним, що мусила втрутитись «велика політика». Перед лицем нацизму журнал був осередком негласного опору, в що А. Вайнґертнер намагається змусити повірити. Він нагадує, що від початку червня 1938 редакція була прямо підкорена німецьким законам і за нею ретельно наглядали органи влади. Було б нереально очікувати прямого опору журналу націонал-соціялізмові. Це означало б його неминучу смерть. Як і політика німецьких меншин загалом, він мусив пристосуватися до нових умов. Політика етнічних груп проти німецького Райху була унеможливлена й марна за таких обставин. Проте журнал вирішив пристосуватися тільки до того, що було абсолютно необхідним. По суті, він цього досяг, але не зміг протистояти прямим наказам, які він просто спробував пристосувати до свого власного духу»262. Така покірність, що була «абсолютно необхідною», є протилежністю опорові. А. Вайнґертнер наводить статтю Фердінанда фон Уекскюля (Ferdinand von Uexküll), який видавав журнал від квітня 1933 р. до червня 1938 р., від імені Союзу німецьких меншин Европи. У жовтні 1933 р. він написав, «що жагуча любов до своєї власної народності може бути плідною, лише коли вона ґрунтується на повазі до чужої за дотримання свого права на існування». На думку А. Вайнґертнера, ці слова ясно вказують на позицію журналу стосовно націонал-соціялізму. Він додає, що журнал ніколи не відступав від своєї лінії, яка була «вимогою тих же прав для всіх національностей — зокрема і євреїв — Arnold Weingärtner, Nation und Staat, Eine Monographie, p. 7–9. Weingärtner, p. 67.

261 262

115


Мовні війни в Европі

навіть якщо задля самозбереження деякі речі не змогли бути виражені, як це, поза сумнівом, було необхідно»263. Тут пізніше проявляється непридатність політики меншин, дискримінаційної за своєю природою, яка чинила те, чому покликана була перешкоджати. Отже, від самого початку «Націон унд Штаат» опублікував статті, прихильні щодо становища євреїв. Останніми роками в журналі повідомлялося про «антисемітські заходи, до яких удаються в країнах Південно-Східної Европи», але це було тільки, як пише А. Вайнґертнер, щоб відповідати обов’язкові оглядача»264. При створенні «Націон унд Штаат» 1927 року було вирішено видавати журнал у Відні. Це був маскувальний маневр. Насправді люди, «котрі слугували авторитетом, були частиною німецької самобутності (культури) (Deutschtum) в Европі, не хотіли поселятися в німецькому Райхові». Потрібно було уникнути підозр, що журнал необґрунтовано з’явився в країні, — навіть з боку тих, хто безпосередньо займався меншинами, — журнал, що «з усіх своїх сил підтримав» політику Штреземана, сприятливу для німецьких меншин265. Очільники цих меншин думали, що видання в Німеччині «Націон унд Штаат» посилить підозру багатьох держав до їхнього «іредентистського»266 характеру й бажання бути приєднаними до Німеччини в тій або іншій формі. Це, з іншого боку, поставить у несприятливе становище ненімецькі меншини, на які також претендує «Націон унд Штаат». Відень, отже, справляє враження нейтральнішого місця, навіть без огляду на те, що має великий історичний досвід взаємин з іншими народами. Лише 1938 року, у зв’язку з аншлюсом (Anschluss)267, редакція журналу була переведена в Берлін, відтепер центр «пангерманської політики». А видавець лишився у Відні. Weingärtner, p. 71. Weingärtner, p. 118. 265 Weingärtner, p. 29. 266 Іредентизм (від італ. irredento — невизволений, незвільнений) — політичний і суспільний рух в Італії наприкінці XIX — на початку XX ст., який вимагав приєднання до Італії прикордонних земель Австро-Угорщини з італійським населенням (Трієст, Трентино тощо). — Прим. перекл. 267 Аншлюс — приєднання, анексія Австрії Німеччиною, здійснена канцлером Німеччини А. Гітлером 11–12. березня 1938. — Прим. перекл. 263 264

116


Франція як мішень

Так само в тім же місці видають сьогодні «Европу Етніку». Там між Німеччиною й Австрією поділено велику успішну роботу. Така відволікальна техніка дотепер ще діє. Коли Франція в січні 2000 року зініціювала дипломатичні санкції щодо Австрії, Йорґ Гайдер закликав її зі своїми меншинами поводитися так само, як і його власна країна чинить зі своїми. Подібні застереження до неї надійшли з Німеччини та европейських інстанцій. Втілюючи програму АПС (Австрійської партії свободи), прийняту 1997 р., в статті якої міститься умова, що в різних народностей «батьківщина визначається просторово, етнічно й культурно», проте це не рівнозначно такому: «Наша батьківщина означає демократичну Республіку Австрію та її федеральні землі, місцеві етнічні групи (німців, хорватів, циганів, словаків, словенців, чехів й угорців) і сформовану ними культура, але законний порядок логічно припускає, що переважна більшість австрійців належить до німецької етнічної групи»268. Отже, захист меншин нерозривно пов’язаний з верховенством німецької народності. 1996 року в статті «Европи Етніки» Крістоф Пан (Christoph Pan) описав «інсбруцький внесок» та факультету права його Інституту публічного права й політичних наук у захист етнічних груп в Европі269. Це центр етністської мережі, відгалуження якої поширюються на більшу частину континенту. Впливова група юристів, політичних діячів і дипломатів, всіх так чи інакше пов’язаних з Інсбруцьким університетом, об’єднує свої зусилля, щоб розробити й затвердити европейське право етнічних груп. З молодими дослідниками, що працюють з ними, це три покоління, що діють таким чином спільно, просочені подвійним історичним досвідом — традиційним з давньої Австрії й пізнішим, від 1946 року, досвідом австрійської політики в Південному Тиролі. 1979 року Інсбруцький університет до того ж присудив Ґі Геро титул доктора «гоноріс кауза».

Emmanuel Debruyne, Hitler, Haider: même combat (?), p. 59. ЕЕ, 1966, р. 131–143.

268 269

117


Мовні війни в Европі

Для К. Пана, що був президентом ФСЕЕГ від 1994 до 1996 рр., ідеться про «викорінювання й виправляння помилок і недоглядів, що є результатом двох світових війн». «Питання національностей» для нього, в будь-якому разі, жодним чином не здається розв’язаним. Захист етнічних груп був би в цьому питанні єдиним можливим ключем, бо інший вихід — просто війна. В Европі 1996 р., де етнокультурні характеристики не збігаються з державним устроєм — старі обридлі слова ФСЕЕГ — потрібно зменшити кількісну диспропорцію між якимись 70 народами й тільки 38 державами, покласти край вимислові про населення, начебто однорідні в насправді мультиетнічних державах, обернути співвідношення між державою, розцінюваною як незмінна, та етнічними групами в ролі змінної. Всі ці питання не можна розв’язати лише на рівні індивідуального права. Европейська конвенція з прав людини має, отже, універсальний характер і лишається надто невизначеною або загальною для всіх тих, хто займається захистом «національних меншин». Але колективні права можуть забезпечити їм автономію — або територіяльну, коли група переважає в зоні проживання, або культурну, якщо вона такою не є, або локальну, в разі розосередженого місця перебування й тільки в рамках адміністративних одиниць, де вона локально переважає. К. Пан згадує про активізацію, після 1990 року, ініціятив, спрямованих на нав’язування колективних прав на користь меншин. Вони походили з двох джерел: Ради Европи та ФСЕЕГ. Проєкт «системи захисту, основаної на одному стовпі», зазнав невдачі 1993 р. на саміті у Відні; обрано якраз споруду, основану на чотирьох стовпах. Перший з них — це Европейська хартія регіональних або меншинних мов, що її К. Пан, проте, не вбачає досить примусовою, а «механізм нагляду» здається йому занадто слабким. Потім є Рамкова угода Ради Европи про захист національних меншин. На противагу першим двом третій стовп, додатковий протокол до Европейської конвенції з прав людини, ще не набрав чинності. Четвертий, який стосується прав автономії етнічних груп, «ще» викликає сильні вагання в багатьох держав, які

118


Франція як мішень

бояться ризику сецесії270 й загрози їхній територіяльній цілісності. К. Пан, навпаки, пропонує бачити в ньому тільки «найкращий можливий запобіжний захід проти сецесії». Далі в його статті, однак, показано, якою мірою ці держави мають підстави остерігатися. Зокрема, К. Пан розкриває, що «копенгаґенський документ», представлений у червні 1990 р. Конференції з безпеки та співробітництва в Европі (КБСЕ) (Conference on Security and Cooperation in Europe, CSCE), безумовно, офіційно є ініціятивою Угорської Республіки, яка розробила першу його версію. Але саме два інсбруцькі професори, адвокат з Мерана та сам К. Пан, переробили його. Проєкт щодо захисту меншин, розроблений протягом 1990–1991 рр. Европейською комісією за демократію через право, також є працею з древнього Інсбрука, професора Франца Мачера, судді Европейського суду з прав людини в «справі Леїдо й Ізорні проти Франції». Автори проєкту Австрійської Республіки, представленого в 1991 р., — той же Ф. Мачер, професор Фелікс Ермакора (Felix Ermacora), а також посол Людвіґ Штайнер (Ludwig Steiner), чиї «особисті та політичні коріння» походять з Північного Тироля й Інсбрука. Ці два останніх проєкти та третій від ФСЕЕГ, розроблений К. Паном, вплинули на рекомендацію 1201/1993 Ради Европи, що мала вирішальне значення в захисті меншин. Наводимо ще, як елементи мережі, участь у роботах Фердінанда О. Копа (Ferdinand O. Kopp), «відомого представника німецького адміністративного права», і кар’єру Петера Лойпрехта (Peter Leuprecht), що також пройшов через Інсбрук, який займав різні посади в Раді Европи, перед тим як 1993 р. став заступником генерального секретаря. 1961 року в одному з перших номерів «Европи Етніки» він опублікував статтю про «Раду Европи та право національних меншин»271. Там він розглядає захист прав членів національних меншин як індивідуумів і національних меншин як спільнот. Задоволено констатує, що консуль Правний принцип, який вживається до певної територіяльної чи національної одиниці, що намагається здійснити програму відокремлення від однієї держави на користь іншої, часто з метою утворення власної. — Прим. перекл. 271 ЕЕ, 1961, р. 146–159. 270

119


Мовні війни в Европі

тативна Асамблея не «відмовляється від ідеї означення колективних прав меншин». У її 285-й рекомендації насправді потрібен «захист… меншин у сенсі права на власне культурне життя, використання своєї мови, відкриття шкіл та здобуття освіти обраною мовою». П. Лойпрехт робить із цього висновок, що «отримувачі користі від захисту, отже, більше не будуть членами меншин, а меншинами як такими». І в цьому істотне розходження для прихильників етнічної Европи. К. Пана, котрий в «Европі Етніці» гордо виставляє на показ дії мережі Інсбрука, 1996 року призначили експертом при Раді Европи. В квітні 1996 р., перебуваючи на цій посаді, він брав участь у першому семінарі Ради Европи стосовно територіяльної автономії, що відбувся в Лозані й де зустрілися з цього приводу представники 40 держав, більшість із яких уперше. Наприкінці семінару висловлено побажання розробити відповідний каталог міжнародних норм. Але як тоді повідомив К. Пан, доволі щасливий від справленого несподіваного ефекту, що такий каталог уже існує від 1994 року у вигляді проєкту ФСЕЕГ. Цей проєкт для «захисту етнічних груп в Европі» пропонує «основні права осіб, які належать до етнічних груп», та «права автономії етнічних груп»272. У першій частині в одному з «основних принципів» проголошено, що особи, належні до етнічних груп, можуть користати з цих прав, які викладено в протоколі, індивідуально або колективно». Ґрунтуючись на документах ООН, Конференції з безпеки та співробітництва в Европі, Ради Європи, отже, вони поступово переходять від індивідуальних прав до колективних. У другій частині К. Пан стверджує, що для національних меншин «спроби сецесії навіть проти чинної доктрини міжнародного права та практики держав можливі і ймовірні, якщо є загроза існуванню, якої годі уникнути інакше, та неприпустима дискримінація». Він вважає, що «погоджена вчасно автономія — це найкраще запобігання прагненням до відокремлення» і що «назріла необхідність створити універсальне право автономії для цілої Европи». Навесні 2000 року К. Пан і Беата Сібіла Пфайль (Beate Sibylle Pfeil) опублікували у Відні в Браумюлера (Braumüller), видавця Felix Ermacora, Volksgruppenschutz in Europa, p. 221 et 259.

272

120


Франція як мішень

«Европи Етніки», інструкцію під заголовком «Етнічні групи в Европі». 5 червня 2000 року роботу вперше представлено австрійському парламентові. На думку Райнгарда Ольта (Reinhard Olt), що підготували звіт про цей захід у «Франкфуртер Альґемайне Цайтунґ», це місце було обрано саме в момент дії санкцій проти Австрії273, аби нагадати, що вона від XIX сторіччя традиційно прихильна до меншин, а отже, й відкрита ідеї правового захисту етнічних груп. У цьому, на думку Р. Ольта, Австрія відрізняється від «держав, які ще є на сьогодні в Европі (Франція, Туреччина, Греція), котрі офіційно заперечують існування меншин у тім вигляді, в якому вони там перебувають, і які частково піддані істотній дискримінації»274. Для кожної з 36 держав, розглянутих у роботі, є таблиця населення за народностями, графіки, що вказують їхні питому вагу й чисельність, і мапа, де позначено їхній розподіл у цих країнах. З населенням 56 577 000 жителів Франція, отже, налічує лише 48 444 000 французів, або 85,6% від загальної чисельності. Решта 14,4% позначені як мовні меншини (носії регіональних мов)». Є окситанці, бретонці, каталонці, корсиканці, фламандці, баски. І потім «Deutsch(sprachig)e» (німці/німецькомовні) — найменування, що, без сумніву, претендує на витонченість, висновуючи з позірної мови німецьку національність, і яке позначає ельзасців і лотарингійців. На інших графіках і мапі меншин Франції ці «германофони» дуже просто позначені як німці»275. Автори в своїй таблиці народів Европи також зазначають, що німців усього 89 251 300, вони розподілені по 21 країні, з них 1 400 000 — у Франції. Французів усього 53 009 000, враховуючи, крім того, французів у Франції, Монако, Бельґії, Швайцарії, Андорі, Італії. «Італійців» у Франції 143 000 — це корсиканці!276 Все це — від експерта з етнічних груп при Раді Европи — надзвичайно важливо. Санкції Европейської Союзу проти Австрії, запроваджені 31.01.2000, після приходу в лютому 2000 року в уряд крайньоправої Партії свободи Йорґа Гайдера. Зняті у вересні. — Прим. перекл. 274 FAZ, 6-6-2000. 275 Cristoph Pan, Beate Sibylle Pfeil, Die Volksgruppen in Europa, p. 73–75. 276 P. 19–21. 273

121


Мовні війни в Европі

Ельзас — регіон Франції, де конфронтація з Німеччиною проявляється найвідкритіше. Хартія в битву кидає мови. 8 липня 2000 р. у «Франкфуртер Альґемайне Цайтунґ» вийшов рекламний нарис, присвячений «двомовності в Ельзасі». В ньому звертання безпосередньо до читачів: «Ви можете зробити кілька речей для того, щоб німецька277 мова й культура на просторі Ельзас/Мозель не зникла. Підтримайте ельзаську асоціяцію батьків АДКМШ-Двомовність278 (ABCM-Zweisprachigkeit). Там зазначено номери рахунків, адреса в Дуйсбурзі й можливість одержати податкові накладні. Це було навіть не на сторінках, присвячених культурі, що, хоча б, виправдало виступ прихильників Хартії, у якому вони звеличують благо мовної спадщини. Це було на сторінці політики»279. Асоціяцію за двомовність з материнської школи, підтримувану так само німцями, створено 1990 р. з метою, що зазначена в її статуті, — «надати всім охочим батькам, змогу забезпечити своїм дітям двомовну регіональну освіту, починаючи з наймолодшого віку: французька — регіональна мова Ельзасу та Мозелю». Її віце-президент зовсім не заперечує, що «від 1991 року витрати на облаштування класів АДКМШ частково фінансували німецькі фонди. Що ж стосується Фонду Боша (BoschStiftung), Фонду Нірмана (Niermann-Stiftung) або Фердерферайн (Förderverein)280 — їхні назви згадані в рекламному нарисі. Фонд Нірмана в Дюсельдорфі створено 1977 року. Його явна мета, як це розкрив німецький тижневик «Ді Цайт» («Die Zeit»), — духовно й матеріяльно сприяти злагоді між народами, підтримуючи культурні, соціяльні й економічні інтереси етнічних меншин і груп в Европі». Йдеться про те, щоб допомогти етнічним меншинам зберегти «біологічне й культурне життя», особливо «німецькій народності, підданій небезпечним загрозам із Заходу, Півдня та Сходу». Отже, фонд фінансово підтримав «підривні кола в Південному Тиролі, рухи сепаратистів Dblskbd автор. Асоціяція за двомовність у класах з материнської школи — Association pour le Bilinguisme en Classe dиs la Maternelle. — Прим. перекл. 279 FAZ, 8-7-2000. 280 Bernard Schwengler, L’Alsace bilingue, p. 145. 277 278

122


Франція як мішень

в Ельзасі й Лотарингії, етнічний процес у Країні басків», як і бельґійський регіон Ойпен — Мальмеді281-282. Як зазначено в звіті ФСЕЕГ, новий директорський комітет і новий адміністративний комітет Фонду Нірмана «підтримують мовну й культурну роботу національних меншин і будь-яких національностей у різних країнах, за відома й згоди місцевої влади». ФСЕЕГ він також «протягом кількох років спонсорував». Настільки ж як «німецькою меншиною» Франції, в Німеччині цікавляться так само й територією, яку вона займає, не забуваючи, що її «меншинна» мова є водночас «регіональною». 20 червня 2000 р. в Карлсруе відбувся колоквіум, організований Регіональним об’єднанням («Regionalverband»), де зайнялися, головно впорядкуванням території. З огляду на гостру нестачу на німецьких землях площ, придатних для житлової забудови, як і промислових районів, насправді йшлося про вибір нової поведінки. На цей колоквіум було запрошено багатьох депутатів і містобудівників земель Баден і Пфальц. Ці два регіони утворять німецьку частину транскордонного простору ПАМІНА (PAMINA — PAlatinat, MIttlerer Oberrhein, Nord de l’Alsace, Пфальц — Середній Верхній Райн, Північний Ельзас), створеного 1988 року, де діяльність у галузях економіки й охорони довкілля фінансували спільними коштами головного управління 16, ІНТЕРРЕГу,283 де також докладають усіх зусиль, щоб відповідати «вимогам територіяльної єдності»284. Мери трьох округів Вісембурґа, Гаґенау й Саверна285, французької частини ПАМІНА, не були присутні в Карлсруе. Cильна спокуса для німецької сторони — заволодіти цим регіоном, Північним Ельзасом, де щільність населення й промисловості значно Після поразки Німеччини в Першій світовій війні Бельґія, згідно з Версальским мирним договором 1919 р., отримала два невеликих німецьких округи — Ойпен і Мальмеді, населення яких поряд з фламандцями й валонами становить третю культурно-мовну громаду країни — бельґійських німців. — Прим. перекл. 282 Die Zeit, 25-11-1994. 283 Richard Kleinschmager, «Les nouveaux rapports de l’Alsace et de l’Allemagne», Hérodote, janvier — mars 1996, p. 156–173. 284 Dernières Nouvelles d’Alsace, 24-10-2000. 285 Невеликі французькі міста в Ельзасі, департамент Нижній Райн. — Прим. перекл. 281

123


Мовні війни в Европі

нижчі. Регіональна рада Карлсруе, що ініціювала скликання цього колоквіуму, також запропонувала, щоб простір ПАМІНА взяв участь у конкурсі «Регіони майбутнього» (Regionen der Zukunft) — національному німецькому змаганні, підтримуваному федеральним міністром будівництва. У вимозі до кандидатур учасників уточнено, що дозволяється змагатися власникам нових будов або завершених реконструкцій, які вдалися до новаторських рішень і розташовані на просторі ПАМІНА і що найкращі реалізації будуть представлені в Берліні в липні 2000 р. на Всесвітній конференції про майбутнє міст «УРБАН 21». Отже, саме в Берліні ПАМІНА присудили другу премію конкурсу, нарівні з Штутґардтом, Мюнхеном й Гановером. Дивно, лавреати єдиної премії, за документами — німці, що проживають в Ельзасі біля Вісембурґа. І саме мер Герлісгайма (Нижній Райн), віце-президент Генеральної ради, приїхав у Берлін представляти ельзаську частину транскордонного простору, буцімто Ельзас відтепер став частиною німецької території. Йому подарували молоду липу, посаджену біля офісу ПАМІНА в Лауотербурзі286-287. Як, певно, насолоджувалися символом у Берліні на очах світу! Водночас який дотепний виверт! Він нагадує, як Жак Бенвіль288 (Jaques Bainville), звернувшись до Мішле (Michelet), написав 1926 р. про цих німців, яким «удалося обдурити сусіда» і які вигукують, «голосно сміючись»: «Це правда. Ми були дуже хитрими, дуже лукавими. Ми розумні люди»289. У дослідженні про вплив прикордонної ситуації на жителів Раштата та його околиць від 1918 до 1945 рр.290 Ірмґард Штам (Irmgard Stamm) розглядає у висновку перспективи майбутнього. Вона згадує ПАМІНА, Інтерег, ці «ініціятиви, що йдуть згори, фінансовані засобами Европейського Союзу, які мають забезпечувати об’єднання двох берегів Райну». «Почуття спільності долі», що його поділяють баденці й ельзасці, могло б, на її думку, зарадити цьому. Оскільки ті й інші 288 289 290 286 287

Головне місто кантону Лауотербурґ округу Вісембурґ. — Прим. перекл. Dernières Nouvelles d’Alsace, 1er, 7 et 19-7-2000. Жак Бенвіль (1879–1936) — французький історик. — Прим. перекл. Jacques Bainville, L’Allemagne, tome II, p. 125. Izmgard Stamm, Leben an der Grenze, p. 323–330.

124


Франція як мішень

пов’язані з «потужним сусідом» — «земля Баден на південному заході держави, Ельзас — Лотарингія як провінція Франції» — вони підвладні Штутґарту й Парижу щодо важливих рішень, які стосуються їхніх взаємозв’язків. Поки мери, депутати й баденські муніципальні радники «почуваються ближчими до Страсбурґа, аніж до Штутґарта», «скептичні голоси» на лівому березі Райну вже застерігають від підлеглості в цих транскордонних відносинах. І. Штам розповідає, як у Раштаті під час виставки, присвяченій землі Баден, французький відвідувач на буклеті ПАМІНА написав це просте слово: «пангерманізм»291. Різна реакція з двох берегів Райну свідчить, що насправді проєкт їхнього об’єднання — історична нісенітниця.

У тексті французькою.

291

125


Епілог

У своєму рішенні від 15 червня 1999 р. щодо Европейської хартії регіональних або меншинних мов Конституційна рада встановлює, що вона містить положення, які суперечать Конституції. Наділяючи специфічними правами «групи» носіїв регіональних або меншинних мов на «територіях», де ці мови практикувалися, вона «зазіхає на конституційні принципи неподільності Республіки, рівності перед законом і єдності французького народу». У Франції всі, хто дорікає єдиній і неподільній Республіці, хто покладається на Брюсель, аби послабити Париж, і хто чекає від Европи регіонів нового означення їхньої ідентичності, повинні подумати, що такий план приховує в собі для їхніх ельзаських співгромадян: панування Німеччини в цьому регіоні, безумовну асиміляцію його нібито «німецькомовних» жителів з «німцями». Вони муситимуть згадати тих, хто боровся за волю всієї Франції й чия праця виявиться марною, якщо колишня потреба в ній сьогодні вже не виникне. Хто може хотіти цього? У «Пошані Жанові Мулену (Jean Moulin)» Андре Мальро (André Malraux), виголошеній 1964 року, є красномовна сцена стосовно цього: «У селі Корезі німці вбили підпільників і віддали мерові наказ таємно поховати їх на світанку. У цьому регіоні був звичай, щоб усі жінки були присутніми на похоронах кожного сільського покійника, стоячи біля могил своєї рідні. Ніхто не знав цих загиблих, які були ельзасцями. Коли селяни, що несли їх, досягли цвинтаря під грізною охороною німецьких автоматів, ніч, відступивши, як море, показала на вершині 126


Епілог

й у підніжжі гори нерухомих жінок Корези в чорному, що очікують у тиші, кожна коло могили рідні, поховання французьких покійників. Це почуття, що його називають легендою, без якого ніколи б не існувало Опору, (…) це може бути просто непереможна риса братерства»292. Не можна просто викреслити з пам’яті цей спогад, як після саміту в Ніці намагався зробити німецький міністр закордонних справ. Насправді він пояснив, що «не можна виправдовувати все перед молодими поколіннями, з двома світовими війнами й атомною загрозою». Але хто стосовно Франції пропонує на розгляд «питання національностей»? І хто використає мови, аби розділяти, спонукати інших домагатися автономії? Під час відвідання Парижа Ґергард Шредер293 (Gerhard Schröder) у грудні 1999 р. стверджував: «У наш час мобільності й переміщень кожен потребує орієнтирів. Це не належність до націй, питання про що знов порушила Европа: історично нації є особливістю Европи. Та саме держава-нація повинна пристосуватися до нових структур — европейських, світових, регіональних»294. Ще треба було б розуміти слова один одного. Якщо «нації», які мають право на існування, — це ті, що відповідають німецькому розумінню терміна, то «держава-нація» вже не може бути такою, яку втілює Франція. Це програма для імперії «Етнічна Европа». Цей розвиток потужно продовжено в процесі німецького возз’єднання. У момент переговорів 1990 року між шістьма зацікавленими країнами формула «4+2» обернулась іншою — «2+4». Американці тоді «взяли б гору над початковими запереченнями Москви й, меншою мірою, Лондона та Парижа, стосовно того, що чотиристоронній підхід відтепер став анахронізмом»295. Проте його все-таки виробили, але в протилежному напрямкові. Там зробили більше, ніж Christian Bouyer, René Ponthus, Les Grands Discours républicains, p. 218 — 219. Федеральний канцлер ФРН у (1998–2005 рр. — Прим. перекл.) 294 Le Figaro, 1-12-1999. 295 Stephan Martens, « Le traité 2+4: l’anti-Versailles ou l’intelligence multilatérale », Allemagne d’aujourd’hui, octobre-décembre 1998, p. 303. 292

293

127


Мовні війни в Европі

уникли конфронтації, визнаної застарілою, між переможцями й переможеними. За Німеччиною визнали, на початку нової глави її історії, неявну перевагу. Число вже було наслідком цього. За десять років на саміті в Ніці німецький канцлер задовольнятиметься для своєї країни одним-єдиним додатковим голосом у Раді Союзу296. Але ця проста одиниця, для усіх інших, рівнялася б клятві на вірність. 1990 року, як відзначає Стефан Мартен (Stephan Martens), «четвірка» «врахувала психологічний елемент зростання». Насправді не потрібно було нагадувати німцям мирним договором, Версальським, що поклав край Першій світовій війні: «Досвід минулого вимагає, щоб Німеччина не була більше «обтяженою» договором». Рудольф Ауґштайн (Rudolf Augstein), засновник «Шпіґеля» (Der Spiegel), в березні 1990 р. писав у тижневику: «Будь ласка, не новий Версаль, не диктат узагалі, і мирний договір сьогодні в Німеччині буде розцінено як диктат». Прохання перетворюється в погрозу. Але сила — в констатації того, що без мирного договору Німеччина сьогодні політикою меншин відновлює подібну до тієї, яку провадила з договором між двома війнами. Це проводить безперервну лінію від учорашніх днів до нинішніх і водночас показує, що даремно для невідомо якої оманливої скороминущої вигоди пристосовуватися до їхніх вимог. Із цього потрібно взяти урок. Франція — вільна.

296 Рада Европейського Союзу (Рада міністрів) — основний орган прийняття рішень залежно від обговорюваних питань (Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів економіки тощо). Залежно від того, які міністри засідають, розрізняють «загальну Раду» (міністри закордонних справ) і «спеціяльну Раду» (галузеві міністри). Рішення в Раді приймаються або одноголосно, або кваліфікованою більшістю, і їх не можна відмінити. Початково рішення з усіх основних питань Рада повинна була ухвалювати одноголосно. Починаючи з 1986 р., принцип одноголосності поступово витісняється принципом кваліфікованої більшості. Коли Рада приймає рішення кваліфікованою більшістю, її члени мають неоднакову кількість голосів: чим більша чисельність населення в країні-члені, тим більше число голосів в Раді має її міністр. В грудні 2000 р. на саміті керівників держав і урядів в Ніці німці вимагали надати їм у Раді більше голосів, ніж іншим (33 голоси проти 30 Великої Британії, Франції, Італії, 29 — Еспанії). На сьогодні найбільшу вагу голосів (29) мають Велика Британія, Італія, Німеччина, Франція. — Прим. перекл.

128


Бібліографія

René Andrau, Les féodalités reviennent, Réflexions sur lu charte européenne des langues régionales ou minoritaires, Bruno Leprince Éditeur, 1999, Pierre Ayçoberry, Georges Bischoff, Lionel Boissou, Philippe Breton, Hans-Rüdiger Minow, Léon Strauss, Alfred Wahl, Ombres et Lumières sur les fondations Toepfer, Strasbourg, 1996. Jacques Bainville, L’Allemagne, Librairie Pion, 1940. Ivan Boev, «Le droit des peuples à l’autodétermination en droit des minorités?», L’Europe en formation, Les cahiers du fédéralisme, numéro 317, 2000. Manfred Bonson, Grüne Lieder, Umwelt-Liederbuch, Rowohlt, 1980. Christian Bouyer, René Ponthus, Les Grands Discours républicains, Le cherche midi éditeur, 1998. Bertolt Brecht, Théâtre complet, tome 5, L’Arche, 1976. Otto Brunner, Werner Conze, Reinhart Koselleck, Geschichtliche Grundbegnifie, Historisches Lexikon zur politisch-sozialen Sprache in Deutschland, Klett-Cotta, 1992. Carl Georg Bruns, Gesammelte Schriften zur Minderheitenfrage, Carl Heymanns Verlag, 1933Rudolf Buchner, Die elsässische Frage in der Zeit der Revolu¬tion von 1848-1850, Studien der Erwin von Steinbach-Stiftung, Band l, 1965. Emmanuel Debruyne, Hitler, Haider: même combat (?), Castells/Labor, 2000. Jean Dumser, Confessions d’un autonomiste alsacien-lorrain, Éditions Berger-Levrault, 1929. Europa Ethnica, 1961-1998, Braumüller, Wien. 129


Мовні війни в Европі

Fabrice Fries, Les Grands Débats européens, Éditions du Seuil, 1995. Henri Goetschy, André-Louis Sanguin, Langues régionales et relations transfrontalières en Europe, L’Harmattan, 1995. Raphael Gross., Carl Schnitt und die Juden, Eine deutsche Rechtslehre, Suhrkamp, 2000. Bernard Guillerez, chronique « Institutions internationales », Défense nationale, mai 2000. Dieter Hein, Die Revolution von 1848-1849, Verlag C. H. Beck, 1998. «Jean», Elsass : Kolonie in Europa, Verlag Klaus Wagenbach, 1976. Christian Jelen, La Guerre des rues, La violence et les «jeunes», Pion, 1999. Thomas Keller, «Les synthèses idéologiques des Verts; fin ou perpétuation des nouveaux mouvements sociaux?», Allemagne d’aujourd’hui, juillet-septembre 1990. Thomas Keller, «Les Verts, La troisième force politique de l’Allemagne», Revue d’Allemagne, janvier-mars 1995. Richard Kleinschmager, « Les nouveaux rapports de l’Alsace et de l’Allemagne », Hérodote, janvier-mars 1996. Victor Klemperer, LTI, La langue du III Reich, Albin Michel, 1996. Michel Korinman, Quand l’Allemagne pensait le monde, Grandeur et décadence d’une géopolitique, Fayard, 1990. Bruno Luverà, «L’internationale régionaliste entre masque et visage», Limes, Gallimard/Limes, 1996. Stephan Martens, «Le traité 2+4: l’anti-Versailles ou l’intelligence multilatérale», Allemagne d’aujourd’hui, octobre-décembre 1998. Nation und Staat, 1927-1944, Braumtüler, Wien. Christoph Pan, Beate Sibylle Pfeil, Die Volksgruppen in Europa, Ein Handbuch, Braumüller, Wien, 2000. Bernard Poche, Les Langues minoritaires en Europe, Presses Universitaires de Grenoble, 2000. Bernard Poignant, Langues de France ; osez l’Europe!, Indigène éditions, 2000.

130


Бібліографія

Kurt O. Rabl, Grundlagen und Grundfragen eines mitteleuropäischen Volksgruppenrechts, Verlag von J. C. B. Mohr (Paul Siebeck), Tübingen, 1938. Max Rehm, Reichsland Elsass-Lothringen, Regierung und Verwaltung 1871 bis 1918, Verlag Dietrich Pfaehler, 1991. Carl Schmitt, Staat, Grossraum, Nomos, Arbeiten dus den Jahren 19161969, Duncker und Humblot, 1995. Hans-Walter Schmuhl, «Deutsche Kolonialherrschaft und Ethnogenese in Ruanda, 1897-1916, Geschichte und Gesellschaft», Zeitschrift für historische Sozialwissenschaft, Vandenhoeck und Ruprecht, avril-juin 2000. Bernard Schwengler, L’Alsace bilingue, Jérôme/Do Bentzinger Éditeur, 2000. Jean Sibille, Les Langues régionales, Flammarion, 2000. Irmgard Stamm, Leben an der Grenze, Auswirkungen der Grenzlage zum Elsass auf die Bewohner von Rastatt und Umgebung zwischen 1918 und 1945, Peter Lang, 1997. Gustav Stresemann, Schriften, Berlin Verlag, 1976. André Suarès, Vues sur l’Europe, Grasset, 1991 Jean Touscoz, « Proposition d’un avant-projet de pacte fondamental pour l’Europe», L’Europe en formation, Les Cahiers du fédéralisme, numéro 317, 2000, Ben Vautier, Guy Héraud, Jean-Louis Veyrac, La Clef, Atlas collectif eihno-linguistique, Le Lugar et Z’éditions, 1998 Antje Vollmer, Die schöne Macht der Vernunft, Auskünfte über eine Generation, Verlag der Nation Berlin, 1991. Ludger Volmer, Die Grünen und die Aussenpolitik – ein schwieriges Verhältnis Eine Ideen-, Programm und Ereignisgeschichte grünet Aussenpolitik, Verlag Westfälisches Dampfboot, 1998 Arnold Weingärtner, «Nation und Staat», Eine Monographie, Braumüller, 1979 Heinrich August Winkler, Weimar-Bonn-Berlin, Trois Républiques allemandes, Jan Thorbecke Verlag, 1996. Joseph Yacoub, Les Minantes dans le monde, Faits et analyses, Desclée de Biouwer, 1998. 131


Додатки до українського видання


Додаток І Європейська хартія регіональних мов або мов меншин1

Страсбург, 5 листопада 1992 року

Преамбула Держави — члени Ради Європи, які підписали цю Хартію, враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами, зокрема для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, вважаючи, що охорона історичних регіональних мов або мов меншин Європи, деякі з яких знаходяться під загрозою відмирання, сприяє збереженню та розвитку культурного багатства і традицій Європи, враховуючи, що право на використання регіональної мови або мови меншини у приватному та суспільному житті є невід’ємним правом відповідно до принципів, проголошених у Міжнародному пакті Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права, та відповідно до духу Конвенції Ради Європи про захист прав і основних свобод людини, враховуючи роботу, проведену в рамках НБСЄ, і зокрема хельсінкський Заключний акт 1975 року та документ Копенгагенської зустрічі 1990 року, підкреслюючи важливість міжкультурного діалогу і багатомовності, а також вважаючи, що охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх, 1 Хартію ратифіковано із зобов’язаннями Законом N 1350-XIV від 24.12.99 ) — Закон втратив чинність як такий, що є неконституційним, на підставі Рішення Конституційного суду N 9-рп/2000 від 12.07.2000. Хартію ратифіковано Законом N 802-IV від 15.05.2003. Дата підписання: 2 травня 1996 р. Офіційний переклад

134


Европейська хартія регіональних мов або мов меншин усвідомлюючи, що охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин у різних країнах та регіонах Європи є важливим внеском у розбудову Європи, що грунтується на принципах демократії та культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності, враховуючи специфічні умови та історичні традиції різних регіонів європейських держав, погодились про таке:

Частина I Загальні положення Стаття 1 Визначення Для цілей цієї Хартії: a) термін «регіональні мови або мови меншин» означає мови, які: i) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави; та ii) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів; b) термін «територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншини» означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів, передбачених у цій Хартії; c) термін «нетериторіальні мови» означає мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови (мов), що використовується рештою населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання в межах території держави, не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної місцевості цієї держави.

Стаття 2 Зобов’язання 1. Кожна Сторона зобов’язується застосовувати положення частини II до всіх регіональних мов або мов меншин, які вживаються в межах її території і які відповідають визначенням, наведеним у статті 1.

135


Додатки до українського видання 2. Стосовно кожної мови, визначеної під час ратифікації, прийняття або затвердження відповідно до статті 3, кожна Сторона зобов’язується застосовувати якнайменш тридцять п’ять пунктів або підпунктів з тих положень, що наведені у частині III Хартії, включаючи якнайменш три з кожної зі статей 8 і 12 та один з кожної зі статей 9, 10, 11 і 13.

Стаття 3 Процедура виконання 1. Кожна Договірна Держава визначає у своїй ратифікаційній грамоті або своєму документі про прийняття чи затвердження кожну регіональну мову або мову меншини чи офіційну мову, яка менш широко використовується на всій її території або частині території і до якої застосовуються пункти, визначені відповідно до пункту 2 статті 2. 2. Будь-яка Сторона може, в подальшому в будь-який час, повідомити Генерального секретаря про те, що вона приймає зобов’язання, які випливають з положень будь-якого іншого пункту Хартії, який вона ще не визначила у своїй ратифікаційній грамоті або своєму документі про прийняття чи затвердження, або про те, що вона застосовуватиме пункт 1 цієї статті до інших регіональних мов або мов меншин чи до інших офіційних мов, які менш широко використовуються на всій її території або частині території. 3. Зобов’язання, зазначені у попередньому пункті, вважаються складовою частиною ратифікації, прийняття або затвердження і мають таку ж силу від дати їхнього повідомлення.

Стаття 4 Існуючі режими охорони 1. Ніщо у цій Хартії не може тлумачитися як таке, що обмежує або порушує будь-які права, гарантовані Європейською конвенцією з прав людини. 2. Положення цієї Хартії не зашкоджують жодним більш сприятливим положенням, що стосуються статусу регіональних мов або мов меншин чи правового статусу осіб, які належать до меншин, і що можуть бути чинними на території Сторони або передбачаються відповідними двосторонніми чи багатосторонніми міжнародними угодами.

Стаття 5 Існуючі зобов’язання Ніщо у цій Хартії не може тлумачитися як таке, що передбачає будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або здійснювати будь-які дії, що супере-

136


Европейська хартія регіональних мов або мов меншин чать цілям Статуту Організації Об’єднаних Націй або іншим зобов’язанням за міжнародним правом, включаючи принцип суверенітету і територіальної цілісності держав.

Стаття 6 Інформація Сторони зобов’язуються дбати про те, щоб відповідні органи, організації та особи були поінформовані про права і обов’язки, визначені цією Хартією.

Частина II Цілі та принципи, яких необхідно дотримуватися відповідно до пункту 1 статті 2 Стаття 7 Цілі та принципи 1. Стосовно регіональних мов або мов меншин, в межах територій, на яких такі мови використовуються, та відповідно до стану розвитку кожної мови, Сторони будують свої політику, законодавство та практику на таких цілях та принципах: a) визнання регіональних мов або мов меншин як засобу відображення культурного багатства; b) поважання кордонів кожної географічної місцевості, в якій використовується регіональна мова або мова меншини, з метою забезпечення, щоб існуючий або новий адміністративний розподіл не створював перешкод розвиткові відповідної регіональної мови або мови меншини; c) необхідність здійснення рішучих дій, спрямованих на розвиток регіональних мов або мов меншин з метою їх збереження; d) сприяння використанню регіональних мов або мов меншин, в усній і письмовій формі, у суспільному та приватному житті і/або заохочення такого використання; e) підтримання і розвиток стосунків з питань, що охоплюються цією Хартією, між групами, які використовують регіональну мову або мову меншини, та іншими групами населення держави, які вживають мову в такій самій або схожій формі, а також започаткування культурних стосунків з іншими групами населення держави, що користуються різними мовами;

137


Додатки до українського видання f) забезпечення належних форм і засобів викладання і вивчення регіональних мов або мов меншин на всіх відповідних рівнях; g) забезпечення особам, які не володіють регіональною мовою або мовою меншини і які проживають у місцевості, де вона використовується, можливостей вивчати її за своїм бажанням; h) сприяння здійсненню наукових досліджень в галузі регіональних мов або мов меншин в університетах чи аналогічних установах; i) розвиток відповідних форм транснаціональних обмінів з питань, що охоплюються цією Хартією та що стосуються регіональних мов або мов меншин, які використовуються в такій самій або схожій формі у двох або більше державах. 2. Сторони зобов’язуються усунути, якщо вони цього ще не зробили, будь-які необгрунтовані розрізнення, виключення, обмеження або переваги, які стосуються використання регіональної мови або мови меншини та які мають на меті перешкодити чи створити загрозу її збереженню або розвиткові. Вжиття спеціальних заходів у галузі регіональних мов або мов меншин, які спрямовані на досягнення рівності між особами, що вживають ці мови, і рештою населення або які належним чином враховують їхній конкретний стан, не розглядаються як акт дискримінації проти тих осіб, що вживають більш поширені мови. 3. Сторони зобов’язуються відповідними засобами поглиблювати взаєморозуміння між всіма мовними групами населення країни, і зокрема сприяти вихованню поваги, розуміння і терпимості щодо регіональних мов або мов меншин як одній з цілей освіти і професійної підготовки, яка надається в їхніх країнах, а також заохочувати засоби масової інформації до досягнення такої цілі. 4. Визнаючи свою політику щодо регіональних мов або мов меншин, Сторони враховують потреби та побажання тих груп населення, які користуються цими мовами. Сторони заохочуються до створення у разі необхідності органів, які консультували б власті з усіх питань, що стосуються регіональних мов або мов меншин. 5. Сторони зобов’язуються застосовувати, mutatis mutandis, принципи, наведені у пунктах 1–4 вище, до нетериторіальних мов. Однак, що стосується цих мов, то характер і масштаби заходів, яких необхідно вживати на виконання цієї Хартії, визначаються гнучко, з урахуванням потреб і побажань та з поважанням традицій та характерних рис тих груп, які користуються відповідними мовами.

138


Европейська хартія регіональних мов або мов меншин

Частина III Заходи, спрямовані на заохочення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті відповідно до зобов’язань, взятих за пунктом 2 статті 2 Стаття 8 Освіта 1. Стосовно освіти Сторони зобов’язуються, в межах території, на якій такі мови використовуються, відповідно до стану розвитку кожної з таких мов і без шкоди для викладання офіційної мови (мов) держави: a) i) передбачити надання дошкільної освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або ii) передбачити надання суттєвої частини дошкільної освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або iii) застосовувати один із заходів, передбачених у підпунктах i та ii вище, принаймні до дітей з тих сімей, які цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою; або iv) якщо органи державної влади не мають безпосередньої компетенції у галузі дошкільної освіти, сприяти застосуванню заходів, згаданих у підпунктах i–iii вище, і/або заохочувати таке застосування; b) i) передбачити надання початкової освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або ii) передбачити надання суттєвої частини початкової освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або iii) передбачити в рамках системи початкової освіти викладання відповідних регіональних мов або мов меншин як складову частину учбової програми; або iv) застосовувати один із заходів, передбачених у підпунктах i–iii вище, принаймні до учнів з тих сімей, які цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою; c) i) передбачити надання середньої освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або ii) передбачити надання суттєвої частини середньої освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або

139


Додатки до українського видання

d)

e)

f)

g)

iii) передбачити в рамках системи середньої освіти викладання відповідних регіональних мов або мов меншин як складову частину учбової програми; або iv) застосовувати один із заходів, передбачених у підпунктах i–iii вище, принаймні до тих учнів, які самі, або у відповідних випадках сім’ї яких, цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою; i) передбачити надання професійно-технічної освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або ii) передбачити надання суттєвої частини професійно-технічної освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або iii) передбачити в рамках системи професійно-технічної освіти викладання відповідних регіональних мов або мов меншин як складову частину учбової програми; або iv) застосовувати один із заходів, передбачених у підпунктах i–iii вище, принаймні до тих учнів, які самі, або у відповідних випадках сім’ї яких, цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою; i) передбачити надання університетської та іншої вищої освіти регіональними мовами або мовами меншин; або ii) забезпечити можливості вивчення цих мов як окремих дисциплін університетської або іншої вищої освіти; або iii) якщо у зв’язку із роллю держави стосовно вищих учбових закладів, підпункти i і ii застосовуватися не можуть, заохочувати і/або дозволяти надання університетської або інших форм вищої освіти регіональними мовами або мовами меншин чи створення можливостей для вивчення цих мов як окремих дисциплін університетської або іншої вищої освіти; i) вжити заходів для створення курсів навчання дорослих і безперервного навчання, на яких викладання здійснюється, головним чином або повністю, регіональними мовами або мовами меншин; або ii) пропонувати такі мови як окремі дисципліни в рамках навчання дорослих і безперервного навчання; або iii) якщо державні органи не мають безпосередньої компетенції у галузі навчання дорослих, сприяти викладанню таких мов як окремих дисциплін у рамках навчання дорослих і безперервного навчання та/ або заохочувати таке викладання; вжити заходів для забезпечення викладання історії та культури, засобом відображення яких є відповідна регіональна мова або мова меншини;

140


Европейська хартія регіональних мов або мов меншин h) забезпечити базову професійну підготовку та удосконалення вчителів з метою виконання тих з пунктів a–g, які прийняті відповідною Стороною; i) створити наглядовий орган (органи), який контролюватиме заходи і прогрес, здійснені в галузі започаткування або розвитку викладання регіональних мов або мов меншин, та складатиме періодичні доповіді про свої висновки, які будуть оприлюднюватися. 2. Стосовно освіти і щодо тих територій, на яких регіональні мови або мови меншин традиційно не використовуються, Сторони зобов’язуються, якщо чисельність осіб, що вживають регіональну мову або мову меншин, це виправдовує, дозволяти, заохочувати або забезпечувати викладання регіональною мовою або мовою меншини чи вивчення такої мови на всіх відповідних рівнях освіти.

Стаття 9 Судова влада 1. Сторони зобов’язуються, стосовно тих судових округів, в яких чисельність мешканців, що вживають регіональні мови або мови меншин, виправдовує вжиття заходів, наведених нижче, відповідно до стану розвитку кожної з цих мов і за умови, що використання можливостей, які надаються цим пунктом, на думку судді, не перешкоджатиме належному відправленню правосуддя: a) у кримінальному судочинстві: i) передбачити, щоб суди, на клопотання однієї зі сторін процесу, здійснювали провадження регіональними мовами або мовами меншин; і/або ii) гарантувати обвинуваченій особі право користуватися своєю регіональною мовою або мовою її меншини; і/або iii) передбачити, щоб клопотання і докази, у письмовій чи усній формі, не розглядалися як неприйнятні виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини; і/або iv) складати, на клопотання, документи, пов’язані з кримінальним судочинством, відповідною регіональною мовою або мовою меншини, у разі необхідності із залученням усних і письмових перекладачів без додаткових витрат для зацікавлених осіб; b) у цивільному судочинстві: i) передбачити, щоб суди, на клопотання однієї зі сторін процесу, здійснювали провадження регіональними мовами або мовами меншин; і/або

141


Додатки до українського видання ii) якщо сторона має постати перед судом особисто, дозволяти їй користуватися своєю регіональною мовою або мовою її меншини без додаткових витрат; і/або iii) дозволяти подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин; у разі необхідності із залученням усних і письмових перекладачів; c) під час судового провадження у справах, що стосуються адміністративних питань: i) передбачити, щоб суди, на клопотання однієї зі сторін процесу, здійснювали провадження регіональними мовами або мовами меншин; і/або ii) якщо сторона має постати перед судом особисто, дозволити їй користуватися своєю регіональною мовою або мовою її меншини без додаткових витрат; і/або iii) дозволити подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин, у разі необхідності із залученням усних і письмових перекладачів; d) вжити заходів для забезпечення застосування підпунктів i та iii пунктів b та c вище, а також будь-якого необхідного використання послуг усних і письмових перекладачів без додаткових витрат для зацікавлених осіб. 2. Сторони зобов’язуються: a) не заперечувати дійсність юридичних документів, складених в межах держави, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини; або b) не заперечувати дійсність для сторін процесу юридичних документів, складених в межах країни, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини, а також передбачити можливість їхнього використання проти зацікавлених третіх сторін, які не вживають цих мов, якщо зміст документа повідомляється їм особою (особами), яка посилається на нього; або c) не заперечувати дійсність для сторін процесу юридичних документів, складених в межах країни, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини. 3. Сторони зобов’язуються забезпечити наявність складених регіональними мовами або мовами меншин найбільш важливих національних законодавчих актів і тих документів, які зокрема стосуються осіб, що вживають ці мови, якщо їх наявність не забезпечена іншим шляхом.

142


Европейська хартія регіональних мов або мов меншин

Стаття 10 Адміністративні органи та публічні послуги 1. В межах адміністративних районів держави, в яких кількість мешканців, що вживають регіональні мови або мови меншин, виправдовує вжиття заходів, наведених нижче, і відповідно до стану кожної з цих мов, Сторони зобов’язуються, у міру розумної можливості: a) i) забезпечити, щоб адміністративні органи використовували регіональні мови або мови меншин; або ii) забезпечити, щоб їхні посадові особи, які працюють з відвідувачами, використовували регіональні мови або мови меншин у їхніх стосунках з особами, що звертаються до них цими мовами; або iii) забезпечити особам, що вживають регіональні мови або мови меншин, можливість подавати усні чи письмові заяви і отримувати відповідь на них цими мовами; або iv) забезпечити особам, що вживають регіональні мови або мови меншин, можливість подавати усні або письмові заяви цими мовами; або v) забезпечити особам, що вживають регіональні мови або мови меншин, можливість на законних підставах подавати документи, складені цими мовами; b) забезпечити населенню наявність адміністративних документів і бланків широкого користування, складених регіональними мовами або мовами меншин чи у двомовному варіанті; c) дозволити адміністративним властям вкладати документи регіональною мовою або мовою меншини. 2. Стосовно органів місцевого та регіонального самоврядування, на території яких чисельність мешканців, що вживають регіональні мови або мови меншин, виправдовує вжиття заходів, наведених нижче, Сторони зобов’язуються дозволяти і/або заохочувати: a) використання регіональних мов або мов меншин в рамках регіонального або місцевого самоврядування; b) можливість для осіб, які вживають регіональні мови або мови меншин, подавати усні або письмові заяви цими мовами; c) публікування органами регіонального самоврядування своїх офіційних документів також відповідними регіональними мовами або мовами меншин; d) публікування органами місцевого самоврядування своїх офіційних документів також і відповідними регіональними мовами або мовами меншин;

143


Додатки до українського видання e) використання органами регіонального самоврядування регіональних мов або мов меншин у дискусіях, які відбуваються на їхніх зборах, не виключаючи, однак, використання офіційної мови (мов) держави; f) використання органами місцевого самоврядування регіональних мов або мов меншин у дискусіях, які відбуваються на їхніх зборах, не виключаючи, однак, використання офіційної мови (мов) держави; g) використання або прийняття, у разі необхідності паралельно з назвами офіційною мовою (мовами), традиційних правильних форм написання назв місцевостей регіональними мовами або мовами меншин. 3. Стосовно публічних послуг, які надаються адміністративними органами або іншими особами, що діють від їхнього імені, Сторони зобов’язуються, в межах території, на якій використовуються регіональні мови або мови меншин, відповідно до стану розвитку кожної мови, а також у міру розумної можливості: a) забезпечити використання регіональних мов або мов меншин у наданні послуг; або b) дозволити особам, які вживають регіональні мови або мови меншин, подавати заяви і отримувати відповідь на них цими мовами; або c) дозволити особам, які вживають регіональні мови або мови меншин, подавати заяви цими мовами. 4. З метою застосування тих положень пунктів 1, 2 і 3, які вони прийняли, Сторони зобов’язуються вжити одного чи більше таких заходів: a) письмовий або усний переклад у разі необхідності; b) добір і у разі необхідності професійна підготовка посадових осіб та інших державних службовців у необхідній кількості; c) задоволення у міру можливості прохань державних службовців, які володіють регіональною мовою або мовою меншини, про призначення на роботу в тій території, де така мова вживається. 5. Сторони зобов’язуються дозволяти використання або прийняття прізвищ регіональними мовами або мовами меншин на прохання зацікавлених осіб.

Стаття 11 Засоби масової інформації 1. Сторони зобов’язуються, для осіб, які вживають регіональні мови або мови меншин, в межах територій, на яких ці мови використовуються, відповідно до стану розвитку кожної мови, якщо органи державної влади, безпосередньо чи опосередковано, мають компетенцію, повноваження або відіграють певну роль у цій сфері, та із поважанням принципу незалежності і самостійності засобів масової інформації:

144


Европейська хартія регіональних мов або мов меншин a) якщо радіо і телебачення здійснюють функції громадських засобів масової інформації: i) забезпечити створення якнайменш однієї радіостанції і одного телевізійного каналу, які здійснюватимуть мовлення регіональними мовами або мовами меншин; або ii) заохочувати створення якнайменш однієї радіостанції і одного телевізійного каналу, які здійснюватимуть мовлення регіональними мовами або мовами меншин, і/або сприяти такому створенню; або iii) вжити належних заходів для того, щоб радіо- і телеорганізації транслювали програми регіональними мовами або мовами меншин; b) i) заохочувати створення якнайменш однієї радіостанції, яка здійснюватиме мовлення регіональними мовами або мовами меншин, і/або сприяти такому створенню; або ii) заохочувати трансляцію радіопрограм регіональними мовами або мовами меншин на регулярній основі та/або сприяти такій трансляції; c) i) заохочувати створення якнайменш одного телевізійного каналу, який здійснюватиме мовлення регіональними мовами або мовами меншин, і/або сприяти такому створенню; або ii) заохочувати трансляцію телевізійних програм регіональними мовами або мовами меншин на регулярній основі та/або сприяти такій трансляції; d) заохочувати створення та розповсюдження аудіо- і аудіовізуальних творів регіональними мовами або мовами меншин і/або сприяти такому створенню та розповсюдженню; e) i) заохочувати створення і/або функціонування якнайменш однієї газети, яка друкуватиме свої матеріали регіональними мовами або мовами меншин, і/або сприяти такому створенню та/або функціонуванню; або ii) заохочувати публікацію газетних статей регіональними мовами або мовами меншин на регулярній основі і/або сприяти такій публікації; f) i) покривати додаткові витрати тих засобів масової інформації, які використовують регіональні мови або мови меншин, якщо законодавством загалом передбачається фінансова допомога засобам масової інформації; або ii) застосовувати існуючі механізми фінансової допомоги також до аудіовізуальної продукції, яка створюється регіональними мовами або мовами меншин;

145


Додатки до українського видання e) сприяти професійній підготовці журналістів та іншого персоналу для засобів масової інформації, які використовують регіональні мови або мови меншин. 2. Сторони зобов’язуються гарантувати свободу прямого прийому радіо- і телепередач із сусідніх країн, які транслюються мовою, такою самою або схожою до регіональної мови або мови меншини, та не перешкоджати ретрансляції радіо- і телепередач із сусідніх країн, які випускаються в ефір такою мовою. Вони також зобов’язуються забезпечити, щоб не запроваджувалися жодні обмеження на свободу виявлення поглядів і вільне поширення інформації у друкованих засобах інформації мовою, такою самою або схожою до регіональної мови або мови меншини. Здійснення вищезазначених свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками та відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я чи моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. 3. Сторони зобов’язуються забезпечити представництво або урахування інтересів осіб, що вживають регіональні мови або мови меншин, в органах, які можуть бути створеними відповідно до закону для гарантування свободи і плюралізму засобів масової інформації.

Стаття 12 Культурна діяльність та засоби її здійснення 1. Стосовно культурної діяльності та засобів її здійснення — особливо бібліотек, відеотек, культурних центрів, музеїв, архівів, академій, театрів і кінотеатрів, а також літературних творів і кінопродукції, народних форм виявлення культури, фестивалів і підприємств, які надають послуги та виробляють продукцію для цілей здійснення культурної діяльністі, включаючи, між іншим, використання нових технологій, — Сторони зобов’язуються, в межах території, на якій такі мови використовуються, і якщо органи державної влади мають компетенцію, повноваження або відіграють певну роль у цій сфері: a) заохочувати форми виявлення культури та ініціативи, притаманні регіональним мовам або мовам меншин, і сприяти різними засобами доступу до творів, що створюються цими мовами; b) сприяти різними засобами доступу іншими мовами до творів, що створюються регіональними мовами або мовами меншин, підтримуючи і розвиваючи діяльність у галузі перекладу, дублювання, озвучування і субтитрування;

146


Европейська хартія регіональних мов або мов меншин c) сприяти доступу регіональними мовами або мовами меншин до творів, що створюються іншими мовами, підтримуючи і розвиваючи діяльність в галузі перекладу, дублювання, озвучування і субтитрування; d) забезпечити, щоб органи, які відповідають за здійснення чи підтримку різноманітної культурної діяльністі, під час заходів, які вони проводять або підтримують, докладали належних зусиль для поширенння інформації про регіональні мови та культурні цінності або мови та культурні цінності меншин та для їхнього використання; e) сприяти заходам, спрямованим на забезпечення, щоб органи, які відповідають за здійснення чи підтримку культурної діяльності, мали персонал, що повністю володіє відповідною регіональною мовою або мовою відповідної меншини, а також мовою (мовами) решти населення; f) заохочувати безпосередню участь представників осіб, що вживають відповідну регіональну мову або мову відповідної меншини, у забезпеченні засобів здійснення культурної діяльності та її плануванні; g) заохочувати створення органу (органів), відповідального за збір, збереження примірника та презентацію чи видання творів, що створюються регіональними мовами або мовами меншин, і/або сприяти створенню такого органу (органів); h) у разі необхідності створювати і/або розвивати та фінансувати перекладацькі та термінологічні дослідницькі структури, зокрема з метою збереження та розвитку належної адміністративної, торгової, економічної, соціальної, технічної або правової термінології кожною регіональною мовою або мовою кожної меншини. 2. Стосовно територій, на яких регіональні мови або мови меншин традиційно не використовуються, Сторони зобов’язуються, якщо чисельність осіб, що вживають регіональну мову або мову меншини, виправдовує це, дозволяти, заохочувати і/або передбачати відповідну культурну діяльність і відповідні засоби її здійснення згідно з попереднім пунктом. 3. Сторони зобов’язуються приділяти належну увагу у своїй культурній політиці за кордоном регіональним мовам або мовам меншин, а також культурам, які відображаються такими мовами.

Стаття 13 Економічне і соціальне життя 1. Стосовно економічної та зобов’язуються, в межах всієї країни:

соціальної

147

діяльності,

Сторони


Додатки до українського видання a) виключити із свого законодавства будь-які положення, що необгрунтовано забороняють або обмежують використання регіональних мов або мов меншин в документах, які стосуються економічного або соціального життя, зокрема трудових договорах, і технічній документації, такій як інструкції по використанню товарів або устаткування; b) заборонити застосування у внутрішніх правилах компаній і приватних документах будь-яких положень, що виключають або обмежують використання регіональних мов або мов меншин, принаймні між особами, що вживають одну і ту ж мову; c) запобігати практиці, спрямованій на відмову від використання регіональних мов або мов меншин в економічній або соціальній діяльності; d) сприяти використанню регіональних мов або мов меншин також за допомогою заходів, які не визначені у попередніх підпунктах, і/або заохочувати таке використання. 2. Стосовно економічної та соціальної діяльності, Сторони зобов’язуються, якщо державні органи мають таку компетенцію, в межах території, на якій використовуються регіональні мови або мови меншин, та у міру розумної можливості: a) включити у свої фінансові та банківські правила положення, які дозволяють шляхом використання процедур, сумісних з комерційною практикою, використовувати регіональні мови або мови меншин під час складання платіжних документів (чеків, векселів і т. ін.) чи інших фінансових документів або, у міру можливості, забезпечити здійснення таких положень; b) в економічному та соціальному секторах, які знаходяться під їхнім безпосереднім контролем (державний сектор), організувати заходи, які сприяють використанню регіональних мов або мов меншин; c) забезпечити, щоб соціальні установи, такі як лікарні, будинки для осіб похилого віку та гуртожитки, могли приймати та обслуговувати осіб, що вживають регіональну мову або мову меншини і потребують догляду на підставі слабкого здоров’я, похилого віку або з інших причин, з використанням їхньої мови; d) забезпечити відповідними засобами складання інструкцій з техніки безпеки регіональними мовами або мовами меншин; e) вжити заходів для того, щоб інформація, яка надається компетентними державними органами стосовно прав споживачів, подавалась регіональними мовами або мовами меншин.

148


Европейська хартія регіональних мов або мов меншин

Стаття 14 Транскордонні обміни Сторони зобов’язуються: a) застосовувати чинні двосторонні і багатосторонні угоди з державами, в яких аналогічна мова використовується у такій самій або схожій формі, або у разі необхідності докладати зусиль для укладання таких угод з метою сприяння контактам між особами, що вживають ту саму мову у відповідних державах у галузях культури, освіти, інформації, професійно-технічної підготовки і безперервного навчання; b) в інтересах регіональних мов або мов меншин сприяти транскордонному співробітництву, зокрема між органами регіонального або місцевого самоврядування, на території яких аналогічна мова використовується у такій самій або схожій формі, та/або розвивати таке співробітництво.

Частина IV Застосування Хартії Стаття 15 Періодичні доповіді 1. Сторони подають Генеральному секретарю Ради Європи на періодичній основі і у форматі, визначеному Комітетом міністрів, доповідь про політику, яку вони проводять відповідно до частини II Хартії, і про заходи, вжиті ними на виконання тих положень частини III, які вони прийняли. Перша доповідь подається через один рік після набрання Хартією чинності стосовно відповідної Сторони, наступні доповіді подаються кожні три роки після першої доповіді. 2. Свої доповіді Сторони оприлюднюють.

Стаття 16 Розгляд доповідей 1. Доповіді, які подаються Генеральному секретарю Ради Європи згідно зі статтею 15, розглядаються Комітетом експертів, який створюється відповідно до статті 17. 2. Законно створені органи або асоціації Сторони можуть звертати увагу Комітету експертів на питання, які стосуються зобов’язань цієї Сторони за частиною III Хартії. Після консультацій з відповідною Стороною Комітет експертів може врахувати таку інформацію під час підготовки доповіді, зазначеної

149


Додатки до українського видання у пункті 3 нижче. Ці органи або асоціації можуть також робити заяви стосовно політики, яку Сторона проводить відповідно до частини II. 3. На основі доповідей, зазначених у пункті 1, та інформації, згаданої у пункті 2, Комітет експертів складає доповідь Комітету міністрів. Ця доповідь супроводжується коментарями, які Сторони надсилають на відповідне прохання, і може оприлюднюватися Комітетом міністрів. 4. Доповідь, зазначена у пункті 3, містить, зокрема, пропозиції Комітету експертів стосовно підготовки Комітетом міністрів необхідних рекомендацій одній або декільком Сторонам. 5. Генеральний секретар Ради Європи подає Парламентській асамблеї докладну дворічну доповідь про застосування Хартії.

Стаття 17 Комітет експертів 1. До складу Комітету експертів входять по одному члену від кожної Сторони. Члени Комітету призначаються Комітетом міністрів із списку кандидатів, які висуваються відповідною Стороною і які повинні відзначатися високою сумлінністю та мати визнаний авторитет в питаннях, які розглядаються у цій Хартії. 2. Члени Комітету призначаються строком на 6 років і можуть перепризначатися. Член Комітету, який не може продовжувати виконувати свої обов’язки, замінюється за процедурою, визначеною у пункті 1, а його наступник обіймає посаду свого попередника протягом решти частини його строку повноважень. 3. Комітет експертів встановлює свої правила процедури. Його секретарське обслуговування забезпечується Генеральним секретарем Ради Європи.

Частина V Заключні положення Стаття 18 Цю Хартію відкрито для підписання державами-членами Ради Європи. Вона підлягає ратифікації, прийняттю або затвердженню. Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття чи затвердження здаються на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи.

150


Европейська хартія регіональних мов або мов меншин

Стаття 19 1. Ця Хартія набирає чинності в перший день місяця, що настає після закінчення тримісячного періоду від дати, на яку п’ять держав-членів Ради Європи висловили свою згоду на обов’язковість для них цієї Хартії відповідно до положень статті 18. 2. Стосовно будь-якої держави, яка висловлюватиме свою згоду на обов’язковість для неї цієї Хартії після набрання нею чинності, Хартія набирає чинності в перший день місяця, що настає після закінчення тримісячного періоду від дати здачі на зберігання ратифікаційної грамоти або документа про прийняття чи затвердження.

Стаття 20 1. Після набрання цією Хартією чинності, Комітет міністрів Ради Європи може запропонувати будь-якій державі, яка не є членом Ради Європи, приєднатися до цієї Хартії. 2. Стосовно будь-якої держави, яка приєднується до Хартії, Хартія набирає чинності в перший день місяця, що наступає після закінчення тримісячного періоду від дати здачі на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи документа про приєднання.

Стаття 21 1. Будь-яка держава під час підписання або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти чи свого документа про прийняття, затвердження або приєднання може заявити одне або декілька застережень до пунктів 2–5 статті 7 цієї Хартії. Інші застереження не дозволяються. 2. Будь-яка Договірна Держава, яка заявила застереження згідно з попереднім пунктом, може повністю або частково відкликати його шляхом подання відповідного повідомлення на ім’я Генерального секретаря Ради Європи. Відкликання набирає чинності від дати отримання Генеральним секретарем такого повідомлення.

Стаття 22 1. Будь-яка Сторона може у будь-який час денонсувати цю Хартію шляхом подання відповідного повідомлення на ім’я Генерального секретаря Ради Європи. 2. Така денонсація набирає чинності в перший день місяця, що настає після закінчення шестимісячного періоду від дати отримання Генеральним секретарем такого повідомлення.

151


Додатки до українського видання

Стаття 23 Генеральний секретар Ради Європи повідомляє держави-члени Ради і будь-яку державу, яка приєдналася до цієї Хартії, про: a) будь-яке підписання; b) здачу на зберігання будь-якої ратифікаційної грамоти або будь-якого документа про прийняття, затвердження або приєднання; c) будь-яку дату набрання чинності цією Хартією відповідно до статей 19 та 20; d) будь-яке повідомлення, отримане на виконання положень пункту 2 статті 3; e) будь-яку іншу дію, будь-яке повідомлення або сповіщення, які стосуються цієї Хартії. На посвідчення чого нижчепідписані, належним чином на те уповноважені представники підписали цю Хартію. Вчинено у Страсбурзі п’ятого дня листопада місяця 1992 року англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Хартії кожній державі-члену Ради Європи і будь-якій Державі, якій було запропоновано приєднатися до цієї Хартії.

152


Додаток 2 Європейська хартія реґіональних або міноритарних мов2

Преамбула Держави-члени Ради Європи, які підписали цю Хартію, враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення тіснішої єдності між її членами, особливо з метою захисту та реалізації ідеалів і принципів, які є їхньою спільною спадщиною; враховуючи, що захист історичних реґіональних або міноритарних мов Європи, декотрим з яких із плином часу загрожує зникнення, сприяє збереженню і розвиткові культурного багатства і традицій Європи; враховуючи, що право користуватися реґіональною або міноритарною мовою в приватному та суспільному житті є невід’ємним правом відповідно до принципів, закріплених у Міжнародному пакті Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права, та відповідно до духу Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод; беручи до уваги роботу, проведену в рамках НБСЄ, і зокрема гельсінський Заключний акт 1975 року та документ Копенгаґенської зустрічі 1990 року; наголошуючи на важливості міжкультурного діалогу і багатомовності, а також беручи до уваги, що захист і підтримка реґіональних або міноритарних мов не повинні здійснюватися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх; усвідомлюючи, що захист і підтримка реґіональних або міноритарних мов у різних країнах та реґіонах Європи є важливим внеском у розбудову Європи, Нова редакція офіційного перекладу на українську мову Європейської хартії реґіональних або міноритарних мов. Ухвалено на восьмому пленарному засіданні Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права 11 липня 2006 року. 2

153


Додатки до українського видання що ґрунтується на принципах демократії та культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності; беручи до уваги специфічні умови та історичні традиції в різних реґіонах європейських держав, домовилися про таке:

Частина I Загальні положення Стаття 1 Визначення Для цілей цієї Хартії: a) термін «реґіональні або міноритарні мови» означає мови, які: i) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які становлять кількісно меншу групу, ніж решта населення цієї держави; та ii) є відмінними від офіційної мови (офіційних мов) цієї держави; він не включає ні діалектів офіційної мови (офіційних мов) держави, ні мов міґрантів; b) термін «територія, де використовується реґіональна або міноритарна мова» означає місцевість, де така мова є засобом спілкування такої чисельності жителів, за якої є виправданим вжиття різних заходів для захисту і підтримки, передбачених у цій Хартії; c) термін «мови, не пов’язані з певною територією» означає мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови чи мов, що використовуються рештою населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання в межах території цієї держави, не можуть бути пов’язані з певною місцевістю цієї держави.

Стаття 2 Зобов’язання 1. Кожна Сторона зобов’язується застосовувати положення частини II до всіх реґіональних або міноритарних мов, які використовуються в межах її території і які відповідають визначенню, наведеному в статті 1. 2. Стосовно кожної мови, визначеної при ратифікації, прийнятті або схваленні відповідно до статті 3, кожна Сторона зобов’язується застосовувати

154


Европейська хартія регіональних або міноритарних мов щонайменше тридцять п’ять пунктів або підпунктів з тих положень, що наведені в частині III цієї Хартії, з яких принаймні три вибрані з кожної зі статей 8 і 12 та по одному з кожної зі статей 9, 10, 11 і 13.

Стаття 3 Практичні заходи 1. Кожна Договірна Держава визначає у своїй ратифікаційній грамоті або у своєму документі про прийняття чи схвалення кожну реґіональну або міноритарну мову чи офіційну мову, яка менш широко використовується на всій або частині її території, до якої застосовуються пункти, вибрані згідно з пунктом 2 статті 2. 2. Будь-яка Сторона може, у будь-який час надалі, повідомити Генерального секретаря про те, що вона бере на себе зобов’язання, що випливають з положень будь-якого іншого пункту Хартії, який вона ще не визначила у своїй ратифікаційній грамоті або у своєму документі про прийняття чи схвалення, або про те, що вона застосовуватиме пункт 1 цієї статті до інших реґіональних або міноритарних мов чи до інших офіційних мов, які менш широко використовуються на всій або частині її території. 3. Зобов’язання, зазначені в попередньому пункті, вважаються складовою частиною ратифікації, прийняття або схвалення і мають таку саму силу від дати їхнього повідомлення.

Стаття 4 Існуючі режими захисту 1. Ніщо в цій Хартії не може тлумачитись як таке, що обмежує чи уневажнює будь-які права, ґарантовані Європейською конвенцією з прав людини. 2. Положення цієї Хартії не зашкоджують жодним більш сприятливим положенням, що стосуються статусу реґіональних або міноритарних мов, чи юридичного статусу осіб, які належать до меншин, наявних у державі — Стороні Хартії, чи передбачені відповідними двосторонніми чи багатосторонніми міжнародними угодами.

Стаття 5 Існуючі зобов’язання Ніщо в цій Хартії не може тлумачитись як таке, що передбачає будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або здійснювати будь-які дії всупереч цілям Статуту Організації Об’єднаних Націй чи іншим зобов’язанням за між-

155


Додатки до українського видання народним правом, включно з принципом суверенітету і територіальної цілісності держав.

Стаття 6 Інформація Сторони зобов’язуються дбати про те, щоб органи, організації та особи, яких стосується Хартія, були поінформовані про права й обов’язки, визначені цієї Хартією.

Частина II Цілі та принципи, які визначаються відповідно до пункту 1 статті 2 Стаття 7 Цілі та принципи 1. Стосовно реґіональних або міноритарних мов, у межах територій, де такі мови використовуються, та відповідно до стану, в якому перебуває кожна з мов, Сторони будують свою політику, законодавство і практичну діяльність відповідно до таких цілей та принципів: a) визнання реґіональних або міноритарних мов як засобу вираження культурного багатства; b) повага до географічного ареалу кожної реґіональної або міноритарної мови з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративний поділ не був перешкодою розвиткові відповідної реґіональної або міноритарної мови; c) необхідність рішучих дій, спрямованих на розвиток реґіональних або міноритарних мов, з метою їх захисту; d) сприяння використанню реґіональних або міноритарних мов, в усній та письмовій формі, у суспільному та приватному житті, і/або заохочення такого використання; e) підтримання і розвиток зв’язків у сферах, на які поширюється ця Хартія, між групами, які використовують реґіональну або міноритарну мову, та іншими групами населення держави, що користуються мовою в такій самій або схожій формі, а також встановлення стосунків у сфері культури з іншими групами населення держави, що користуються іншими мовами;

156


Европейська хартія регіональних або міноритарних мов f) забезпечення належних форм і засобів викладання та вивчення реґіональних або міноритарних мов на всіх відповідних рівнях; g) створення для осіб, які не володіють реґіональною або міноритарною мовою і які проживають у місцевості, де вона використовується, можливостей вивчати її, якщо вони цього бажають; h) сприяння вивченню та науковому дослідженню реґіональних або міноритарних мов в університетах чи аналогічних закладах; i) розвиток відповідних видів міждержавних обмінів у сферах, на які поширюється ця Хартія, для реґіональних або міноритарних мов, що використовуються в такій самій або схожій формі у двох чи більше державах. 2. Сторони зобов’язуються усунути, якщо вони цього ще не зробили, будь-які необґрунтовані розрізнення, вилучення, обмеження або переваги, які стосуються використання реґіональної або міноритарної мови і спрямовані на те, щоб знеохотити чи поставити під загрозу її збереження або розвиток. Запровадження спеціальних заходів на користь реґіональних або міноритарних мов, що мають на меті досягнення рівності між тими, хто користується цими мовами, і рештою населення, або належним чином враховують особливий стан, у якому перебувають ці мови, не розглядається як акт дискримінації щодо осіб, які користуються більш поширеними мовами. 3. Сторони зобов’язуються поглиблювати відповідними заходами взаєморозуміння між усіма мовними групами країни, і зокрема відносити виховання поваги, розуміння і толерантності щодо реґіональних або міноритарних мов до цілей освіти і професійної підготовки, що надаються в їхніх країнах, а також заохочувати до цього засоби масової інформації. 4. Визначаючи власну політику щодо реґіональних або міноритарних мов, Сторони враховують потреби і побажання тих груп, які використовують такі мови. Бажаним, якщо виникає така необхідність, є створення органів, які консультували б представників влади з усіх питань, що стосуються реґіональних або міноритарних мов. 5. Сторони зобов’язуються застосовувати, mutatis mutandis, принципи, зазначені в пунктах 1–4 вище, до мов, не пов’язаних з певною територією. Однак стосовно цих мов характер і масштаби заходів, яких необхідно вживати на виконання цієї Хартії, визначаються гнучко, з урахуванням потреб і побажань та з повагою до традицій і характерних рис тих груп, які користуються відповідними мовами.

157


Додатки до українського видання

Частина III Заходи на підтримку використання реґіональних або міноритарних мов у суспільному житті відповідно до зобов’язань, узятих за пунктом 2 статті 2 Стаття 8 Освіта 1. У сфері освіти Сторони зобов’язуються, в межах території, де такі мови використовуються, відповідно до стану кожної з таких мов і без шкоди для викладання офіційної мови (офіційних мов) держави: a) i) передбачити надання дошкільної освіти відповідними реґіональними або міноритарними мовами; або ii) передбачити надання значної частини дошкільної освіти відповідними реґіональними або міноритарними мовами; або iii) застосовувати один із заходів, передбачених у підпунктах «i» та «ii» вище, принаймні до тих учнів, сім’ї яких цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою; або iv) якщо органи державної влади не мають безпосередньої компетенції в галузі дошкільної освіти — сприяти застосуванню заходів, згаданих у підпунктах «i»–«iiі» вище, і/або заохочувати таке застосування; b) i) передбачити надання початкової освіти відповідними реґіональними або міноритарними мовами; або ii) передбачити надання значної частини початкової освіти відповідними реґіональними або міноритарними мовами; або iii) передбачити в рамках початкової освіти викладання відповідних реґіональних або міноритарних мов як складову частину навчальної програми; або iv) застосовувати один із заходів, передбачених у підпунктах «i»– «iiі» вище, принаймні до тих учнів, сім’ї яких цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою; c) i) передбачити надання середньої освіти відповідними реґіональними або міноритарними мовами; або ii) передбачити надання значної частини середньої освіти відповідними реґіональними або міноритарними мовами; або

158


Европейська хартія регіональних або міноритарних мов iii) передбачити в рамках середньої освіти викладання відповідних реґіональних або міноритарних мов як складову частину навчальної програми; або iv) застосовувати один із заходів, передбачених у підпунктах «i»– «iiі» вище, принаймні до тих учнів, які самі або, у відповідних випадках, сім’ї яких цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою; d) i) передбачити надання професійно-технічної освіти відповідними реґіональними або міноритарними мовами; або ii) передбачити надання значної частини професійно-технічної освіти відповідними реґіональними або міноритарними мовами; або iii) передбачити в рамках професійно-технічної освіти викладання відповідних реґіональних або міноритарних мов як складову частину навчальної програми; або iv) застосовувати один із заходів, передбачених у підпунктах «i»– «iiі» вище, принаймні до тих учнів, які самі або, у відповідних випадках, сім’ї яких бажають цього і кількість яких вважається для цього достатньою; e) i) передбачити надання університетської та іншої вищої освіти реґіональними або міноритарними мовами; або ii) забезпечити можливості вивчення цих мов як окремих дисциплін університетської та іншої вищої освіти; або iii) якщо, з огляду на роль держави по відношенню до інституцій вищої освіти, підпункти «i» та «iі» застосовуватися не можуть — заохочувати і/або дозволяти надання університетської чи інших форм вищої освіти реґіональними або міноритарними мовами чи створення можливостей для вивчення цих мов як окремих дисциплін університетської або іншої вищої освіти; f) i) вжити заходів для запровадження курсів навчання дорослих і безперервного навчання, на яких викладання здійснюється, головним чином або цілком, реґіональними або міноритарними мовами; або ii) пропонувати такі мови як окремі дисципліни в рамках навчання дорослих і безперервного навчання; або iii) якщо органи влади не мають безпосередньої компетенції в галузі навчання дорослих — сприяти викладанню таких мов як окремих дисциплін навчання дорослих і безперервного навчання і/або заохочувати таке викладання;

159


Додатки до українського видання g) вжити заходів для викладання історії та культури, засобом відображення яких є відповідна реґіональна або міноритарна мова; h) забезпечити базову професійну підготовку та підвищення кваліфікації вчителів з метою виконання тих із пунктів «a»–«g», які прийняла відповідна Сторона; i) створити контрольний орган (органи), який здійснюватиме нагляд за виконанням заходів та досягнутими результатами в започаткуванні або розвитку викладання реґіональних або міноритарних мов і подаватиме періодичні звіти, які мають оприлюднюватися. 2. Що стосується освіти і територій, інших ніж ті, де традиційно користуються реґіональними або міноритарними мовами, Сторони зобов’язуються, якщо чисельність осіб, які користуються реґіональною або міноритарною мовою, виправдовує це, дозволяти, заохочувати чи забезпечувати викладання реґіональною або міноритарною мовою чи вивчення такої мови на всіх відповідних рівнях освіти.

Стаття 9 Судова влада 1. Сторони зобов’язуються, стосовно тих судових округів, у яких чисельність жителів, які користуються реґіональними або міноритарними мовами, виправдовує вжиття наведених нижче заходів, відповідно до стану кожної з цих мов і за умови, що використання можливостей, які надаються цим пунктом, на думку судді, не перешкоджає належному відправленню правосуддя: a) у кримінальному судочинстві: i) передбачити, щоб суди, на клопотання однієї зі сторін, вели провадження реґіональними або міноритарними мовами; і/або ii) ґарантувати обвинуваченому право користуватися своєю реґіональною або міноритарною мовою; і/або iii) передбачити, щоб клопотання і докази, у письмовій чи усній формі, не розглядалися як неприйнятні лише на тій підставі, що вони сформульовані реґіональною або міноритарною мовою; і/або iv) складати, на відповідне клопотання, документи, пов’язані з кримінальним судочинством, відповідною реґіональною або міноритарною мовою, у разі необхідності — із залученням усних і письмових перекладачів без додаткових витрат для осіб у справі; b) у цивільному судочинстві:

160


Европейська хартія регіональних або міноритарних мов i) передбачити, щоб суди, на клопотання однієї зі сторін, вели провадження реґіональними або міноритарними мовами; і/або ii) якщо сторона у спорі має постати перед судом особисто — дозволяти їй користуватися своєю реґіональною або міноритарною мовою без додаткових витрат для неї; і/або iii) дозволяти подання документів і доказів реґіональними або міноритарними мовами, у разі необхідності — із залученням усних і письмових перекладачів; c) під час судового провадження в адміністративних справах: i) передбачити, щоб суди, на клопотання однієї зі сторін, вели провадження реґіональними або міноритарними мовами; і/або ii) якщо сторона у справі має постати перед судом особисто — дозволяти їй користуватися своєю реґіональною або міноритарною мовою без додаткових витрат для неї; і/або iii) дозволяти подання документів і доказів реґіональними або міноритарними мовами, у разі необхідності — із залученням усних і письмових перекладачів; d) вжити заходів для застосування підпунктів «i» та «iii» пунктів «b» та «c» вище, а також будь-якого необхідного використання послуг усних і письмових перекладачів, без додаткових витрат для осіб у справі. 2. Сторони зобов’язуються: a) не заперечувати дійсності юридичних документів, складених у межах цієї держави, тільки на тій підставі, що їх складено реґіональною або міноритарною мовою; або b) не заперечувати дійсності для сторін юридичних документів, складених у межах держави, тільки на тій підставі, що їх складено реґіональною або міноритарною мовою, а також передбачити можливість їхнього використання проти заінтересованих третіх сторін, які не користуються цими мовами, якщо зміст документа повідомляється їм особою (особами), яка покликається на нього; або c) не заперечувати дійсності для сторін юридичних документів, складених у межах цієї держави, виключно на тій підставі, що їх складено реґіональною або міноритарною мовою. 3. Сторони зобов’язуються забезпечити наявність складених реґіональними або міноритарними мовами найважливіших національних законодавчих актів, зокрема тих, що стосуються осіб, які користуються цими мовами, якщо доступ до цих актів не забезпечено в інший спосіб.

161


Додатки до українського видання

Стаття 10 Адміністративні органи та публічні послуги 1. У межах адміністративно-територіальних одиниць держави, в яких кількість жителів, що користуються реґіональними або міноритарними мовами, виправдовує вжиття наведених нижче заходів, і відповідно до стану кожної з цих мов, Сторони зобов’язуються, в міру розумної можливості: a) i) забезпечити, щоб адміністративні органи використовували реґіональні або міноритарні мови; або ii) забезпечити, щоб ті посадові особи, які працюють із населенням, користувалися реґіональними або міноритарними мовами у своїх відносинах з особами, які звертаються до них цими мовами; або iii) забезпечити особам, які користуються реґіональними або міноритарними мовами, можливість подавати усні чи письмові заяви й отримувати відповідь на них цими мовами; або iv) забезпечити особам, які користуються реґіональними або міноритарними мовами, можливість подавати усні або письмові заяви цими мовами; або v) забезпечити особам, які користуються реґіональними або міноритарними мовами, можливість правосильно подавати складені цими мовами документи; b) забезпечити наявність адміністративних документів і бланків широкого користування для населення, складених реґіональними або міноритарними мовами чи у двомовному варіанті; c) дозволяти адміністративним органам складати документи реґіональною або міноритарною мовою. 2. Стосовно органів місцевого та реґіонального самоврядування, на території яких чисельність жителів, що користуються реґіональними або міноритарними мовами, виправдовує вжиття наведених нижче заходів, Сторони зобов’язуються дозволяти і/або заохочувати: a) використання реґіональних або міноритарних мов у рамках реґіонального або місцевого самоврядування; b) можливість для осіб, які користуються реґіональними або міноритарними мовами, подавати усні або письмові заяви цими мовами; c) оприлюднення органами реґіонального самоврядування своїх офіційних документів також відповідними реґіональними або міноритарними мовами; d) оприлюднення органами місцевого самоврядування своїх офіційних документів також відповідними реґіональними або міноритарними мовами;

162


Европейська хартія регіональних або міноритарних мов e) використання органами реґіонального самоврядування реґіональних або міноритарних мов у дебатах під час їхніх засідань, не виключаючи, однак, використання офіційної мови (офіційних мов) держави; f) використання органами місцевого самоврядування реґіональних або міноритарних мов у дебатах під час їхніх засідань, не виключаючи, однак, використання офіційної мови (офіційних мов) держави; g) використання або прийняття, у разі необхідності паралельно з назвами офіційною мовою (офіційними мовами), традиційних правильних форм написання топонімів реґіональними або міноритарними мовами. 3. Стосовно публічних послуг, які надаються адміністративними органами або іншими особами, що діють від їхнього імені, Сторони зобов’язуються, в межах території, де використовуються реґіональні або міноритарні мови, відповідно до стану кожної мови, а також у міру розумної можливості: a) забезпечити використання реґіональних або міноритарних мов при наданні послуг; або b) дозволяти особам, які користуються реґіональними або міноритарними мовами, подавати заяви й отримувати відповідь на них цими мовами; або c) дозволяти особам, які користуються реґіональними або міноритарними мовами, подавати заяви цими мовами. 4. З метою застосування тих положень пунктів 1, 2 і 3, які вони прийняли, Сторони зобов’язуються вжити один чи більше з таких заходів: a) письмовий або усний переклад — у разі необхідності; b) добір і, в разі необхідності, професійна підготовка посадових осіб та інших публічних службовців у необхідній кількості; c) задоволення в міру можливості клопотань публічних службовців зі знанням реґіональної або міноритарної мови про призначення на роботу в тій місцевості, де така мова вживається. 5. Сторони зобов’язуються дозволяти використання або взяття прізвищ реґіональними або міноритарними мовами за зверненням заінтересованих осіб.

Стаття 11 Засоби масової інформації 1. Сторони зобов’язуються, для осіб, які користуються реґіональними або міноритарними мовами, в межах територій, де ці мови використовуються, відповідно до стану, в якому перебуває кожна мова, в обсягах, у яких державні органи, безпосередньо чи опосередковано, мають компетенцію, повноваження або відіграють певну роль у цій сфері, та з повагою до принципу незалежності й самостійності засобів масової інформації:

163


Додатки до українського видання a) тоді, коли радіо й телебачення виконують соціально спрямовані завдання: i) забезпечити створення принаймні однієї радіостанції та одного телевізійного каналу, які здійснюватимуть мовлення реґіональними або міноритарними мовами; або ii) заохочувати створення принаймні однієї радіостанції та одного телевізійного каналу, які здійснюватимуть мовлення реґіональними або міноритарними мовами, і/або сприяти такому створенню; або iii) вжити належних заходів для того, щоб телерадіоорганізації пропонували програми реґіональними або міноритарними мовами; b) і) заохочувати створення принаймні однієї радіостанції, яка здійснюватиме мовлення реґіональними або міноритарними мовами, і/або сприяти такому створенню; або іі) заохочувати трансляцію радіопрограм реґіональними або міноритарними мовами на реґулярній основі і/або сприяти такій трансляції; c) i) заохочувати створення принаймні одного телевізійного каналу, який здійснюватиме мовлення реґіональними або міноритарними мовами, і/або сприяти такому створенню; або ii) заохочувати трансляцію телевізійних програм реґіональними або міноритарними мовами на реґулярній основі і/або сприяти такій трансляції; d) заохочувати створення та поширення аудіо- й аудіовізуальних творів реґіональними або міноритарними мовами і/або сприяти такому створенню та поширенню; e) i) заохочувати створення і/або функціонування принаймні однієї газети реґіональними або міноритарними мовами і/або сприяти такому створенню і/або функціонуванню; або ii) заохочувати опублікування газетних статей реґіональними або міноритарними мовами на реґулярній основі і/або сприяти такій публікації; f) i) покривати додаткові витрати тих засобів масової інформації, які використовують реґіональні або міноритарні мови, якщо надання такої фінансової допомоги засобам масової інформації взагалі передбачене законодавством; або ii) застосовувати існуючі механізми фінансової допомоги також до аудіовізуальної продукції реґіональними або міноритарними мовами; g) сприяти професійній підготовці журналістів та інших працівників для засобів масової інформації, які використовують реґіональні або міноритарні мови.

164


Европейська хартія регіональних або міноритарних мов 2. Сторони зобов’язуються ґарантувати свободу прямого прийому радіо- й телепередач із сусідніх країн, які транслюються мовою, ідентичною або схожою на реґіональну або міноритарну мову, та не перешкоджати ретрансляції радіо- і телепередач такою мовою із сусідніх країн. Вони також зобов’язуються забезпечити, щоб не запроваджувалися жодні обмеження на свободу вираження поглядів і вільне поширення інформації у пресі мовою, ідентичною або схожою на реґіональну або міноритарну мову. Здійснення зазначених вище свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду. 3. Сторони зобов’язуються забезпечити представництво або врахування інтересів осіб, що користуються реґіональними або міноритарними мовами, в органах, які можуть бути створені відповідно до закону для ґарантування свободи і плюралізму у сфері засобів масової інформації.

Стаття 12 Діяльність у сфері культури та засоби її здійснення 1. Що стосується культурної діяльності та засобів її здійснення — особливо бібліотек, відеотек, культурних центрів, музеїв, архівів, академій, театрів і кінотеатрів, а також літературних творів і кінопродукції, народних форм виявлення культури, фестивалів і підприємств сфери культури, включаючи, серед іншого, застосування нових технологій, — Сторони зобов’язуються, в межах території, на якій такі мови використовуються, і в обсягах, в яких державні органи мають компетенцію, повноваження або відіграють певну роль у цій сфері: a) заохочувати форми самовираження та ініціативи, притаманні реґіональним або міноритарним мовам, і сприяти різними засобами доступові до творів, що створюються цими мовами; b) сприяти різними засобами доступові іншими мовами до творів, що створюються реґіональними або міноритарними мовами, підтримуючи і розвиваючи діяльність у галузі перекладу, дублювання, озвучування і субтитрування; c) сприяти доступові реґіональними або міноритарними мовами до творів, що створюються іншими мовами, підтримуючи і розвиваючи діяльність у галузі перекладу, дублювання, озвучування і субтитрування;

165


Додатки до українського видання d) забезпечити, щоб ті, хто відповідає за здійснення чи підтримку різних видів діяльності у сфері культури, створювали сприятливі передумови для того, щоб знання реґіональних або міноритарних мов та культур і користування ними ставали складовою частиною заходів, які вони ініціюють або підтримують; e) сприяти заходам, спрямованим на забезпечення того, щоб ті, хто відповідає за здійснення чи підтримку діяльності у сфері культури, мали працівників, які повноцінно володіють відповідною реґіональною або міноритарною мовою, а також мовою (мовами) решти населення; f) заохочувати безпосередню участь представників із числа тих, хто користується відповідною реґіональною або міноритарною мовою, в забезпеченні засобів культурної діяльності та її плануванні; g) заохочувати створення органу (органів), відповідального за збирання, зберігання та презентацію чи видання творів, що створюються реґіональними або міноритарними мовами, і/або сприяти створенню такого органу (органів); h) у разі необхідності — створювати і/або розвивати та фінансувати структури, що ведуть діяльність у сфері перекладу і термінології, особливо для забезпечення та розвитку адекватної адміністративної, торгової, економічної, соціальної, технічної або правничої термінології кожною реґіональною або міноритарною мовою. 2. У тих місцевостях, що не належать до числа територій, де традиційно використовуються реґіональні або міноритарні мови, Сторони зобов’язуються, якщо чисельність осіб, які користуються реґіональною або міноритарною мовою, виправдовує це, дозволяти, заохочувати і/або передбачати відповідну культурну діяльність і відповідні засоби її здійснення згідно з попереднім пунктом. 3. Сторони зобов’язуються у своїй культурній політиці за кордоном приділяти належну увагу реґіональним або міноритарним мовам, а також культурам, які відображаються такими мовами.

Стаття 13 Економічне і соціальне життя 1. Щодо економічної та соціальної діяльності, Сторони зобов’язуються, в межах усієї країни: a) вилучити із свого законодавства будь-які положення, що необґрунтовано забороняють чи обмежують використання реґіональних або міноритарних мов у документах, які стосуються економічного або соціального життя, особливо у трудових договорах, і в такій технічній документації, як інструкції з використання товарів або устаткування; b) заборонити включення у внутрішні правила підприємств і приватні документи будь-яких положень, що виключають або обмежують користування

166


Европейська хартія регіональних або міноритарних мов реґіональними або міноритарними мовами, принаймні між особами, які користуються тією самою мовою; c) протидіяти практиці, спрямованій на знеохочення використання реґіональних або міноритарних мов у сфері економічної або соціальної діяльності; d) сприяти використанню реґіональних або міноритарних мов за допомогою заходів, не передбачених у попередніх підпунктах, і/або заохочувати таке використання. 2. Щодо економічної та соціальної діяльності, Сторони зобов’язуються, в обсягах, в яких державні органи мають таку компетенцію, в межах території, де використовуються реґіональні або міноритарні мови, та в міру розумної можливості: a) включити у свої фінансові та банківські правила положення, які дозволяють шляхом застосування процедур, сумісних з комерційною практикою, використовувати реґіональні або міноритарні мови при складанні платіжних документів (чеків, векселів тощо) чи інших фінансових документів або, у відповідних випадках, забезпечити здійснення таких положень; b) в економічному та соціальному секторах, які перебувають під їхнім безпосереднім контролем (публічний сектор), організовувати заходи, що сприяють користуванню реґіональними або міноритарними мовами; d) забезпечити належними засобами складання інструкцій з техніки безпеки реґіональними або міноритарними мовами; e) вжити заходів для того, щоб інформація, яка надається компетентними державними органами стосовно прав споживачів, подавалася реґіональними або міноритарними мовами.

Стаття 14 Транскордонні обміни Сторони зобов’язуються: a) застосовувати чинні двосторонні і багатосторонні угоди з державами, в яких та сама мова використовується в ідентичній або схожій формі, або, в разі необхідності, — докладати зусиль для укладення таких угод з метою сприяння контактам між особами, які користуються тією самою мовою, у відповідних державах у сфері культури, освіти, інформації, професійно-технічної підготовки і безперервного навчання; b) в інтересах реґіональних або міноритарних мов, сприяти транскордонному співробітництву, зокрема між реґіональними або місцевими органами влади, на території яких тією самою мовою користуються в ідентичній або схожій формі, і/або розвивати таке співробітництво.

167


Додатки до українського видання

Частина IV Застосування Хартії Стаття 15 Періодичні звіти 1. Сторони періодично подають Генеральному секретареві Ради Європи, у визначеній Комітетом міністрів формі, звіт про політику, яку вони проводять відповідно до частини II цієї Хартії, і про заходи, вжиті ними на виконання тих положень частини III, які вони прийняли. Перший звіт подається протягом року, наступного після набрання Хартією чинності стосовно відповідної Сторони, наступні звіти подаються через кожні три роки після першого звіту. 2. Свої звіти Сторони оприлюднюють.

Стаття 16 Розгляд звітів 1. Звіти, які подаються Генеральному секретареві Ради Європи згідно зі статтею 15, розглядаються комітетом експертів, що створюється відповідно до статті 17. 2. Органи або об’єднання Сторони, створені на законних підставах, можуть звертати увагу комітету експертів на питання, які стосуються зобов’язань цієї Сторони за частиною III цієї Хартії. Після консультацій з відповідною Стороною комітет експертів може врахувати таку інформацію під час підготовки доповіді, зазначеної у пункті 3 нижче. Ці органи або об’єднання можуть також робити заяви стосовно політики, яку Сторона проводить відповідно до частини II. 3. На основі звітів, зазначених у пункті 1, та інформації, згаданої у пункті 2, комітет експертів готує доповідь Комітетові міністрів. Ця доповідь супроводжується коментарями, які Сторони надсилають на відповідне прохання, і може оприлюднюватися Комітетом міністрів. 4. Доповідь, зазначена у пункті 3, містить, зокрема, пропозиції комітету експертів стосовно підготовки Комітетом міністрів необхідних рекомендацій одній або більше Сторонам. 5. Генеральний секретар Ради Європи надає Парламентській Асамблеї докладну дворічну доповідь про застосування Хартії.

Стаття 17 Комітет експертів 1. До складу комітету експертів входить по одному члену від кожної Сторони, що призначається Комітетом міністрів із списку кандидатів, яких

168


Европейська хартія регіональних або міноритарних мов пропонує відповідна Сторона і які мають відзначатися високою порядністю та мати визнаний авторитет у питаннях, яких стосується ця Хартія. 2. Члени комітету призначаються на строк у шість років і можуть бути перепризначені. Члена комітету, який не може продовжувати виконання своїх обов’язків, замінюють відповідно до процедури, визначеної у пункті 1, а його наступник перебуває на посаді решту строку повноважень свого попередника. 3. Комітет експертів ухвалює свій реґламент. Його секретаріат призначається Генеральним секретарем Ради Європи.

Частина V Прикінцеві положення Стаття 18 Цю Хартію відкрито для підписання державами-членами Ради Європи. Вона підлягає ратифікації, прийняттю або схваленню. Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття чи схвалення депонуються в Генерального секретаря Ради Європи.

Стаття 19 1 Ця Хартія набирає чинності в перший день місяця, що настає зі спливом тримісячного строку від дати, коли п’ять держав-членів Ради Європи висловили свою згоду на обов’язковість для них цієї Хартії відповідно до положень статті 18. 2. Стосовно будь-якої держави, яка надалі висловить свою згоду на обов’язковість для неї цієї Хартії, вона набирає чинності в перший день місяця, що настає зі спливом тримісячного строку від дати депонування ратифікаційної грамоти або документа про прийняття чи схвалення.

Стаття 20 1. Після набрання цією Хартією чинності Комітет міністрів Ради Європи може запросити будь-яку державу, яка не є членом Ради Європи, приєднатися до цієї Хартії. 2. Стосовно будь-якої держави, яка приєднується до Хартії, Хартія набирає чинності в перший день місяця, що настає зі спливом тримісячного строку від дати депонування в Генерального секретаря Ради Європи документа про приєднання.

169


Додатки до українського видання

Стаття 21 1. Будь-яка держава при підписанні або депонуванні своєї ратифікаційної грамоти чи свого документа про прийняття, схвалення або приєднання може заявити одне чи більше застережень до пунктів 2–5 статті 7 цієї Хартії. Інші застереження не дозволяються. 2. Будь-яка Договірна Держава, яка заявила застереження згідно з попереднім пунктом, може повністю або частково відкликати його шляхом подання відповідного повідомлення на ім’я Генерального секретаря Ради Європи. Відкликання набирає чинності від дати отримання Генеральним секретарем такого повідомлення.

Стаття 22 1. Будь-яка Сторона може в будь-який час денонсувати цю Хартію шляхом подання відповідного повідомлення на ім’я Генерального секретаря Ради Європи. 2. Така денонсація набирає чинності в перший день місяця, що настає зі спливом шестимісячного строку від дати отримання Генеральним секретарем такого повідомлення.

Стаття 23 Генеральний секретар Ради Європи повідомляє держави-члени Ради і будь-яку державу, яка приєдналася до цієї Хартії: a) про будь-яке підписання; b) про депонування будь-якої ратифікаційної грамоти або будь-якого документа про прийняття, схвалення чи приєднання; c) про будь-яку дату набрання чинності цією Хартією відповідно до статей 19 і 20; d) про будь-яке повідомлення, отримане на виконання положень пункту 2 статті 3; e) про будь-яку іншу дію, повідомлення чи сповіщення, яке стосується цієї Хартії. На посвідчення чого ті, що підписалися нижче, належним чином на те уповноважені представники, підписали цю Хартію. Учинено у Страсбурзі п’ятого листопада 1992 року англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігається в архівах Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії кожній державі-членові Ради Європи і будь-якій державі, яку було запрошено приєднатися до цієї Хартії.

170


Додаток 3 Хартія в Европі3

Держави-члени Ради Европи Країна Австрія Азербайджан Албанія Андора Бельґія Болгарія Боснія і Герцеґовина Велика Британія Вірменія Греція Грузія Данія Еспанія Естонія Ірляндія Ісляндія Італія Кіпр Колишня Юґославська Республіка Македонія Латвія Литва Ліхтеншайн Люксембурґ Мальта Молдова Монако

28/6/2001

Набрання чинності 1/10/2001

7/9/2005 2/3/2000 11/5/2001

27/3/2001 25/1/2002

1/7/2001 1/5/2002

5/11/1992 5/11/1992

8/9/2000 9/4/2001

1/1/2001 1/8/2001

7/5/1999 27/6/2000 12/11/1992

26/8/2002

1/12/2002

18/11/1997 22/6/2005

1/3/1998 1/10/2005

Підписання 5/11/1992 21/12/2001

Ратифікація

25/7/1996

5/11/1992 5/11/1992 5/11/1992 11/7/2002

3 Европейська хартія регіональних мов або меншинних мов (No.:148). Відкрита для підписання 05/11/1992. Станом на 13/03/2007

171


Додатки до українського видання Нідерлянди Німеччина Норвеґія Польща Портуґалія Росія Румунія Сан-Марино Сербія Словаччина Словенія Туреччина Угорщина Україна Фінляндія Франція Хорватія Чеська Республіка Швайцарія

5/11/1992 5/11/1992 5/11/1992 12/5/2003

2/5/1996 16/9/1998 10/11/1993

1/3/1998 1/1/1999 1/3/1998

22/3/2005 20/2/2001 3/7/1997

15/2/2006 5/9/2001 4/10/2000

1/6/2006 1/1/2002 1/1/2001

5/11/1992 2/5/1996 5/11/1992 7/5/1999 5/11/1997 9/11/2000 8/10/1993

26/4/1995 19/9/2005 9/11/1994

1/3/1998 1/1/2006 1/3/1998

5/11/1997 15/11/2006 23/12/1997

1/3/1998 1/3/2007 1/4/1998

10/5/2001 17/7/1995

Не члени Ради Европи Чорногорія

22/3/2005

15/2/2006

6/6/2006

Австрія Хартія поширюється як на меншинні мови на бурґерляндсько-хорватську (градищансько-хорватську), словенську, угорську, чеську, словацьку мови, ромську мову австрійської меншості ромів (циган). Бурґерляндсько-хорватська в бурґерляндсько-хорватському мовному ареалі в землі Бурґерлянд: Стаття 8, пункт 1 a ii; b ii; c iii; d iv; e iii; f iii; g; h; i; пункт 2; Стаття 9, пункт 1 a ii та iii, b ii та iii; c ii та iii; d; пункт 2 a; Стаття 10, пункт 1 a iii, c; пункт 2 b та d; пункт 4 a; пункт 5; Стаття 11, пункт 1 b ii; c ii; d; e i; f ii; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a, d; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1 d; Стаття 14 b. Словенська в словенському мовному ареалі в землі Каринтія: Стаття 8, пункт 1 a iv; b ii; c iii; d iv; e iii; f iii; g; h; i; пункт 2;

172


Хартія в Европі Стаття 9, пункт 1 a ii та iii, b ii та iii; c ii та iii; d; пункт 2 a; Стаття 10, пункт 1 a iii, c; пункт 2 b та d; пункт 4 a; пункт 5; Стаття 11, пункт 1 b ii; c ii; d; e i; f ii; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a, d; f; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1 d; Стаття 14 b. Угорська в угорському мовному ареалі в землі Бурґерлянд: Стаття 8, пункт 1 a ii; b ii; c iii; d iv; e iii; f iii; g; h; i; пункт 2; Стаття 9, пункт 1 a ii та iii, b ii та iii; c ii та iii; d; пункт 2 a; Стаття 10, пункт 1 a iii, c; пункт 2 b та d; пункт 4 a; пункт 5; Стаття 11, пункт1 b ii; c ii; d; e i; f ii; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a та d; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1 d; Стаття 14 b. Стосовно чеської мови в землі Відень: Стаття 8, пункт 1 a iv; Стаття 11, пункт 1 d; f ii; пункт2; Стаття 12, пункт 1 a та d; пункт3; Стаття 14 b. Стосовно словацької мови в землі Відень: Стаття 8, пункт 1 a iv; Стаття 11, пункт 1 d; f ii; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a та d; пункт 3; Стаття 14 b. Стосовно ромської (циганської) мови в землі Бурґерлянд: Стаття 8, пункт1 f iii; Стаття 11, пункт 1 b ii; d; f ii; Стаття 12, пункт 1 a та d; пункт 3; Стаття 14 b. Стосовно словенської мови в землі Штирія: Стаття 8, пункт 1 a iv; e iii; f iii; Стаття 11, пункт 1 d; e i; f ii; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a та d; пункт 2; пункт 3;

173


Додатки до українського видання Стаття 13, пункт 1 d; Стаття 14 b. Стосовно угорської мови в землі Відень: Стаття 8, пункт 1 a iv; e iii; f iii; Стаття 11, пункт 1 d; e i; f ii; Стаття 12, пункт 1 a та d; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт1 d; Стаття 14 b.

Азербайджан Республіка Азербайджан заявляє, що не може гарантувати виконання умов Хартії на територіях, зайнятих Республікою Вірменія, поки ці території не звільнені від окупації.

Велика Британія Хартія стосується материкової Британії та Північної Ірляндії. Поширюється на валійську, шотляндську ґальську та ірляндську мови. Валійська — 52 пункти: Стаття 8, пункти 1a (i), 1b (i), 1c (i), 1d(iv), 1e (iii), 1f (ii), 1g, 1h, 1i; Стаття 9, пункти 1a (ii), 1a (iii), 1b (ii), 1b (iii), 1c (ii), 1c (iii), 1d, 2b; Стаття 10, пункти 1a (i), 1b, 1c, 2a, 2b, 2c, 2d, 2e, 2f, 2g, 3a, 4a, 4b, 5; Стаття 11, пункти 1a (i), 1d, 1e (i), 1f (ii), 2, 3; Стаття 12, пункти 1a, 1b, 1c, 1d, 1e, 1f, 1g, 1h, 2, 3; Стаття 13, пункти 1a, 1c, 2b, 2c, 2e. Шотляндська ґальська — 39 пунктів: Стаття 8, пункти 1a (i), 1b (i), 1c (i), 1d(iv), 1e (iii), 1f (iii), 1g, 1h, 1i, 2; Стаття 9, пункт 1b (iii); Стаття 10, пункти 1c, 2a, 2b, 2d, 2e, 2f, 2g, 5; Стаття 11, пункти 1a (ii), 1b (ii), 1c (ii), 1d, 1e (ii), 1f (ii), 1g, 2; Стаття 12, пункти 1a, 1d, 1e, 1f, 1g, 1h, 2, 3; Стаття 13, пункти 1a, 1c; Стаття 14, пункти a, b.

174


Хартія в Европі Ірляндська — 30 пунктів (стосуються справ, за які відповідає адміністрація в Північній Ірляндії): Стаття 8, пункти 1a (iii), 1b (iv), 1c (iv), 1d(iv), 1e (iii), 1f (ii), 1g, 1h; Стаття 9, пункт 3; Стаття 10, пункти 1a (iv), 1c, 2b, 2e, 2f, 2g, 3c, 4a, 5; Стаття 11, пункти 1d, 1e (i), 1f (ii), 1g; Стаття 12, пункти 1a, 1d, 1e, 1f, 1h, 2, 3; Стаття 13, пункт 1d. Ірляндська — 6 пунктів (стосуються справ, за які відповідає британський уряд в Північній Ірляндії): Стаття 8, пункт 2; Стаття 11, пункти 1a (iii), 1b (ii), 2; Стаття 14, пункти a, b Велика Британія визнає, згідно зі Статтею 2, пункт 1 Хартії, шотляндську і ольстерську шотляндську мови відповідними означенню (в Хартії) регіональної або меншинної мови. Велика Британія визнає, згідно зі Статтею 2, пункт 1 Хартії, корнуельську мову відповідною означенню (в Хартії) регіональної або меншинної мови. Дію Хартії уряд поширює і на острів Мен, де ґальська відповідає означенню (в Хартії) регіональної або меншинної мови.

Вірменія Хартія поширюється як на меншинні мови на асирійську, єзидську, грецьку (очевидно мається на увазі новогрецька), російську, курдську мови: Стаття 8, підпункти 1.a.iv; 1.b.iv; 1.c.iv; 1.d.iv; 1.e.iii; 1.f.iii. Стаття 9, підпункти 1.a.ii, iii, iv; 1.b.ii; 1.c.ii та iii; 1.d. Пункт 3. Стаття 10, підпункти 1.a.iv та v; 1.b; 2.b; 2.f; 2.g; 3.c; 4.c. Пункт 5. Стаття 11, підпункти 1.a.iii; 1.b.ii; 1.c.ii; 1.e. Пункти 2 та 3. Стаття 12, підпункти 1.a.d.f. Пункти 2 та 3. Стаття 13, підпункти 1.b; 1.c; 1.d; 2.b; 2.c. Стаття 14, пункти a та b.

175


Додатки до українського видання

Данія Згідно зі Статтею 2, пункт 2, і Статтею 3, пункт 1, Хартії, Данія застосовує такі пункти Хартії до німецької меншинної мови в Південній Ютляндії: Стаття 8, пункт 1 a iii; b iv, c iii/iv, d iii; e ii, f ii, g; h; i; пункт 2; Стаття 9, пункт 1 b iii; c iii; пункт 2 a/b/c; Стаття 10, пункт 1 a v; пункт 4 c; пункт 5; Стаття 11, пункт 1 b i/ii, c i/ii; d, e i, f ii; g, пункт 2; Стаття 12, пункт1 a; b; d; e; f; g; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1 a; c; d; пункт 2 c; Стаття 14, a; b. Данський уряд вважає, що Стаття 9, пункти, 1 b iii та 1 c iii, не відміняє той національний процедурний закон, що може містити правила з вимогою, щоб документи написані іноземною мовою в судах як правило супроводжувалися перекладом. До складу Королівства Данія входять Данія, Фарерські острови і Ґренляндія (мають автономний статус і право самоврядування). Параграф 11 закону № 137 від 23 березня 1948 Домашніх Правил Фарерських островів говорить, що «фарерська визнана як основна мова, але данська мова повинна вивчатися добре і ретельно, і данська мова може використовуватися також як фарерська в суспільній сфері». На основі згаданого закону фарерська мова має високий ступінь захисту, і положення Хартії тому не будуть застосовуватися до фарерської мови. Ратификація Данією Хартії в жодному разі не наносить шкоди результату переговорів стосовно майбутнього конституційного статусу Фарерських островів. Параграф 9 закону № 577 від 29 листопада 1978 Домашніх Правил Гренляндії говорить: «(1) Ґренляндська повинна бути основною мовою, данську мову слід ґрунтовно викладати. (2) Будь-яка мова може використовуватися в офіційних цілях». На підставі згаданого закону ґренляндська мова має високий ступінь захисту, і положення Хартії тому не будуть застосовуватися до ґренляндської мови.

176


Хартія в Европі

Еспанія Регіональними або меншинними мовами вважаються мови, визнані як офіційні в статутах автономій Автономної спільноти Країни басків, Каталонії, Балеарських островів, Ґаліції, Валенсії і Навари. Мови захищенні згідно зі статутами автономій на територіях, де на них традиційно говорять, також розглядаються як регіональні або меншинні мови. Стосовно мов з першого абзацу: Стаття 8: пункт 1, підпункти a(i), b(i), c(i), d(i), e(iii), f(i), g, h, i; пункт 2. Стаття 9: пункт 1, підпункти a(i), a(ii), a(iii), a(iv), b(i), b(ii), b(iii), c(i), c(ii), c(iii), d; пункт 2, підпункт a; пункт 3. Стаття 10: пункт 1, підпункти a(i), b, c; пункт 2, підпункти a, b c, d, e, f, g; пункт 3, підпункти a, b; пункт 4, підпункти a, b, c; пункт 5. Стаття 11: пункт 1, підпункти a(i), b(i), c(i), d, e(i), f(ii), g; пункт 2; пункт 3. Стаття 12: пункт 1, підпункти a, b, c, d, e, f, g, h; пункт 2; пункт 3. Стаття 13: пункт 1, підпункти a, b, c, d; пункт 2, підпункти a, b, c, d, e; Стаття 14: підпункт a; підпункт b. Всі умови частини III Хартії, які повині розумно застосовуватися згідно з цілями і принципами Хартії, установленими в Статті 7, можуть застосовуватися до мов, згаданих в другому абзаці.

Кіпр Хартія поширюється на вірменську мову як нетериторіяльну.

Ліхтенштайн Заявлено, що на території князівства на час ратифікації нема регіональних або меншинних мов в смислі Хартії.

Нідерлянди Королівство Нідерлянди приймає Хартію для Королівства в Европі. Хартія поширюється на фризьку мову в провінції Фризляндія: Стаття 8: пункт 1, підпункти a (ii), b (ii), c (iii), e (ii), f (i), g, h, i; пункт 2.

177


Додатки до українського видання Стаття 9: пункт 1, підпункти a (ii), a (iii), b (iii), c (ii), c (iii); пункт 2, підпункт b. Стаття 10: пункт 1, підпункти a (v), c; пункт 2, підпункти a, b, c, d, e, f, g; пункт 4, підпункти a, c; пункт 5. Стаття 11: пункт 1, підпункти a (iii), b (ii), c (ii), f (ii); пункт 2. Стаття 12: пункт 1, підпункти a, b, d, e, f, g, h; пункт 2; пункт 3; Стаття 13: пункт 1, підпункти a, c, d; пункт 2, підпункти b, c. Стаття 14: пункт a; пункт b. Принципи, перераховані в частині II Хартії будуть застосовні до нижньосаксонських мов, використовуваних в Нідерляндах, і згідно зі Статтею 7, пункт 5, до ідишу і ромської мов. Згідно зі Статтею 2, пункт 1, Хартії, принципи перераховані в частині II Хартії будуть застосовні до лімбурзької мови, якої користуються в Нідерляндах.

Німеччина Хартія поширюється як на меншинні мови на данську, верхньосорбську (верхньолужицьку), нижньосорбську (нижньолужицьку), північнофризьку, східнофризьку мови і ромську (циганську) мову німецьких синтів і ромів (циган); як на регіональну — на нижньонімецьку мову. Данська в данському мовному ареалі в землі Шлезвіґ – Гольштайн: Стаття 8, пункт 1 a iv; b iv; c iii/iv; d iii; e ii; f ii/iii; g; h; i; пункт 2; Стаття 9, пункт 1 b iii; c iii; пункт2 a; Стаття 10, пункт 1 a v; пункт 4 c; пункт 5; Стаття 11, пункт 1 b ii; c ii; d; e ii; f ii; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 c; d; e; f; g; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1 a; c; d; пункт 2 c; Стаття 14 a; b. Верхньосорбська в верхньосорбському мовному ареалі у Вільній Державі Саксонія: Стаття 8, пункт 1 a iii; b iv; c iv; d iv; e ii; f iii; g; h; i; пункт 2; Стаття 9 пункт 1 a ii; a iii; b ii; b iii; c ii; c iii; d; пункт 2 a; Стаття 10, пункт 1 a iv/v; пункт 2 a; b; g; пункт 3 b/c; пункт 4 c; пункт 5; Стаття 11, пункт 1 b ii; c ii; d; e i; f ii; пункт 2;

178


Хартія в Европі Стаття 12, пункт 1 a; b; c; d; e; f; g; h; пункт 2, пункт 3; Стаття 13, пункт 1 a; c; d; пункт 2 c. Нижньосорбська в нижньосорбському мовному ареалі в землі Бранденбурґ: Стаття 8, пункт 1 a iv; b iv; c iv; e iii; f iii; g; h; i; Стаття 9, пункт 1 a ii; a iii; b iii; c iii; пункт 2 a; Стаття 10, пункт 1 a iv/v; пункт 2 b; g; пункт 3 b/c; пункт 4 a; c; пункт 5; Стаття 11, пункт 1 b ii; c ii; d; e i; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a; b; c; d; e; f; g; h; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1 a; c; d. Північнофризька в північнофризькому мовному ареалі в землі Шлезвіґ – Гольштайн: Стаття 8, пункт 1 a iii/iv; b iv; c iv; e ii; f iii; g; h; i; пункт 2; Стаття 9, пункт 1 b iii; c iii; пункт 2 a; Стаття 10, пункт 1 a v; пункт 4 c; пункт 5; Стаття 11, пункт 1 b ii; c ii; d; e ii; f ii; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a; b; c; d; e; f; g; h; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1 a; c; d; Стаття 14 a. Східнофризька в східнофризькому мовному ареалі в землі Нижня Саксонія: Стаття 8, пункт 1 a iv; e ii; f iii; g; i; Стаття 9, пункт 1 b iii; c iii; пункт 2 a; Стаття 10, пункт 1 a v; c; пункт 2 a; b; c; d; e; f; пункт 4 a; c; пункт 5; Стаття 11, пункт 1 b ii; c ii; d; e ii; f ii; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a; b; c; d; e; f; g; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1 a; c; d. Нижньонімецька в землях Вільне ганзейське місто Бремен, Вільне і ганзейське місто Гамбурґ, Мекленбурґ – Передня Померанія, Нижня Саксонія і Шлезвіґ – Гольштайн: Стаття 8, пункт 1 a iv; e ii; g; Стаття 9, пункт 1 b iii; c iii; пункт 2 a; Стаття 10, пункт 1 a v; c; пункт2 a; b; f; Стаття 11, пункт 1 b ii; c ii; d; e ii; f ii; пункт 2;

179


Додатки до українського видання Стаття 12, пункт 1 a; d; f; пункт 3; Стаття 13, пункт1 a; c; і додатково: у Вільному ганзейському місті Бремен: Стаття 8, пункт 1 b iii; c iii; f i; h; Стаття 10, пункт 2 c; d; e; Стаття 11, пункт 1 g; Стаття 12, пункт 1 b; c; e; g; Стаття 13, пункт 2 c; у Вільному і ганзейському місті Гамбурґ: Стаття 8, пункт 1 b iii; c iii; d iii; f ii; h; i; Стаття 10, пункт 2 e; пункт4 c; Стаття 11, пункт 1 g; Стаття 12, пункт 1 g; Стаття 13, пункт 1 d; пункт 2 c; в землі Мекленбурґ – Передня Померанія: Стаття 8, пункт 1 b iii; c iii; d iii; h; i; Стаття 10, пункт 4 c; Стаття 12, пункт 1 b; c; e; h; Стаття 13, пункт 1 d, пункт 2 c; в землі Нижня Саксонія: Стаття 8, пункт 1 f iii; i; Стаття 10, пункт 2 c; d; e; пункт 4 a; c; Стаття 12, пункт 1 b; c; e; g; пункт 2; Стаття 13, пункт 1 d; Стаття 14 a; b; в землі Шлезвіґ – Гольштайн: Стаття 8, пункт 1 b iii; c iii; f iii; h; i; пункт 2; Стаття 10, пункт 4 c; Стаття 12, пункт 1 b; c; g; Стаття 13, пункт 1 d; пункт 2 c. Ромська (циганська) мова німецьких синтів і ромів (циган) на території ФРН і нижньонімецька мова на території земель Бранденбурґ, Північний Райн

180


Хартія в Европі — Вестфалія і Саксонія — Ангальт мають бути захищені згідно з II частиною Хартії. Частина II Хартії повинна бути застосовна до ромської (циганської), меншинної мови німецьких синтів і ромів на території ФРН і до регіональної мови нижньонімецької на теритрії земель Бранденбурґ, Північний Райн — Вестфалія і Саксонія — Ангальт згідно з декларацією від 23.01.1998 р. Стосовно ромської для території ФРН: Стаття 8, пункт 1 f iii; g; h; Стаття 9, пункт 1 b iii; c iii; пункт 2 a; Стаття 10, пункт 5; Стаття 11, пункт 1 d; e ii; f ii; g; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 g; пункт 3; Стаття 13, пункт 1 a; c; d; Стаття 14 a; і додатково: в землі Баден — Вюртемберґ: Стаття 8, пункти 1 a iv, 1 e iii; Стаття 10, пункт 4 c; Стаття 12, пункти 1 a, 1 d; f; пункт 2. в землі Берлін: Стаття 8, пункт 1 a i/ii; b i/ii/iii/iv; e i/ii/iii; i; пункт 2; Стаття 11, пункт 1 b i/ii: c ii; e i/ii; Стаття 12, пункт 1 a; d; f; у Вільному і ганзейському місті Гамбурґ: Стаття 8, пункт 1 b iv; c iv; Стаття 11, пункт1 b ii; c ii; Стаття 12, пункт1 a; d; f; в землі Гесен: Стаття 8, пункт 1 a iii/iv; b iv; c iv; d iv; e iii; i; пункт 2; Стаття 11, пункт 1 b ii; c ii; e i; Стаття 12, пункт 1 a; d; f; пункт 2; в землі Північний Райн — Вестфалія: Стаття 8, пункт 1 e iii; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a; d; f; пункт 2;

181


Додатки до українського видання в землі Нижня Саксонія: Стаття 12, пункт 1 a; d; f; в землі Райнлянд — Пфальц: Стаття 8, пункт 1 a iv; e iii; Стаття 11, пункт 1 c ii; Стаття 12, пункт 1 a; d; f; в землі Шлезвіґ – Гольштайн: Стаття 10, пункт 1 a v; пункт 2 b; пункт 4 c; Стаття 11, пункт 1 b ii; c ii; Стаття 12, пункт1 a; d; f; пункт 2. Стосовно нижньонімецької: в землі Бранденбурґ: Стаття 8, пункт 1 a iv; b iv; c iv; f iii; g; Стаття 9, пункт 2 a; Стаття 10, пункт 2 b; пункт 3 c; Стаття 11, пункт 1 b ii; c ii; d; e ii; f ii; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a; f; g; в землі Північний Райн — Вестфалія: Стаття 8, пункт 1 e iii; g; h; пункт 2; Стаття 9, пункт 1 b iii; c iii; пункт 2 a; Стаття 11, пункт 1 d; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a; d; e; f; g; h; пункт 2; Стаття 13, пункт 1 a; c; d; в землі Саксонія — Ангальт: Стаття 8, пункт 1 a iv; b iv; c iv; g; h; Стаття 9, пункт 2 a; Стаття 11, пункт 1 b ii; c ii; e ii; пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a; f; g; h. Додаткові зобов’язання (від 17.03.2003) стосовно меншинних мов: північнофризька в північнофризькому мовному ареалі в землі Шлезвіґ – Гольштайн: Стаття 10, пункт 2 (g);

182


Хартія в Европі східнофризька в східнофризькому мовному ареалі в землі Нижня Саксонія: Стаття 10, пункт2 (g); ромська для ареалу землі Гесен: Стаття 8, пункт 1 (a) (iii) та (iv); (b) (iv); (c) (iv); (d) (iv); (e) (iii); (i); пункт 2; Стаття 10, пункт 2 (e); (f); пункт 3 (c); пункт 4 (c); Стаття 11, пункт 1 (b) (ii); (c) (ii); (e) (i); Стаття 12, пункт 1 (a); (d); (f); пункт 2. Щодо всієї федеральної території: Стаття 8, пункт 1 (f) (iii); (g); (h); Стаття 9, пункт 1 (b) (iii); (c) (iii); пункт 2 (a); Стаття 10, пункт 5; Стаття 11, пункт 1 (d); (e) (ii); (f) (ii); (g); пункт 2; Стаття 12, пункт 1 (g); пункт 3; Стаття 13, пункт 1 (a); (c); (d); Стаття 14 (a).

Норвеґія Хартія поширюється на саамську мову: Стаття 8: пункт 1, підпункти a (iii), b (iv), c (iv), d (iv), e (ii), f (ii), g, h, i; пункт 2; Стаття 9: пункт 1, підпункти a (i-iv), b (i-iii), d; пункт 2, підпункт a; пункт 3; Стаття 10: пункт 1, підпункти a (iii), b, c; пункт 2, підпункти a, b, c, d, e, f, g; пункт 3, підпункт b; пункт 4, підпункт a; пункт 5; Стаття 11: пункт 1, підпункти a (iii), b (i), c (ii), e (i), f (ii), g; пункт 2; Стаття 12: пункт 1, підпункти a, d, e, f, g, h; пункт 2; пункт 3; Стаття 13: пункт 2, підпункти c, e; Стаття 14: підпункт b.

183


Додатки до українського видання

Сербія Хартія поширюється на албанську, боснійську, болгарську, угорську, ромську (циганську), румунську, русинську, словацьку, українську та хорватську мови: Стаття 8, пункт 1 a (iii), a (iv), b (iv), c (iv), d (iv), e (ii), f (iii), g; Стаття 9, пункт 1 a (ii), a (iii), b (ii), c (ii), d, пункт 2 a, b, c, пункт 3; Стаття 10, пункт 1 a (iv), a (v), c, пункт 2 b, c, d, g, пункт 3 c, пункт 4 c, пункт 5; Стаття 11, пункт 1 a (iii), b (ii), c (ii), d, e (i), f (ii), пункт 2, пункт 3; Стаття 12, пункт 1 a, b, c, f, пункт 2; Стаття 13, пункт 1 c; Стаття 14 a, b. Стосовно Статті 1.b Хартії Сербія і Черногорія об’являє, що термін «територія, на якій використовується регіональна або меншинна мова», стосується районів, де регіональна або меншинна мова офіційно використовується, згідно з національним законодавством.

Словаччина Термін «територія, на якій використовується регіональна або меншинна мова», стосується муніципалітетів, де громадяни Словаччини, що належать до національних меншин, складають принамні 20%. Хартія поширюється на болгарську, хорватську, чеську, німецьку, угорську, польську, ромську (циганську), русинську й українську мови: Болгарська, хорватська, чеська, німецька, польська, ромська (циганська) мови: Стаття 8, пункт 1 a iii; b iii; c iii; d iii; e ii; f ii; g; h; i; Стаття 9, пункт 1 a ii/iii; b ii/iii; c ii/iii; d; Стаття 10, пункт 1 a iii/iv; пункт 2 b; c; d; f; g; пункт 3 c; пункт 4 a; c; пункт 5; Стаття 11, пункт 1 a iii; b ii; c ii; d; e i; f ii; пункт 2; пункт 3; Стаття 12, пункт 1 a; b; c; d; e; f, g; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1 a; b; c; пункт 2 c; Стаття 14 a; Стаття 14 b, тільки для чеської, німецької і польської мов.

184


Хартія в Европі Русинська і українська мови: Стаття 8, пункт 1 a ii; b ii, c ii, d ii, e ii, f ii; g; h; i; Стаття 9, пункт 1 a ii/iii; b ii/iii; c ii/iii; d; пункт 3; Стаття 10, пункт 1 a iii/iv; пункт 2 b; c; d; f; g; пункт 3 c; пункт 4 a; c; пункт 5; Стаття 11, пункт 1 a iii; b ii; c ii; d; e i; f ii; пункт 2; пункт 3; Стаття 12, пункт 1 a; b; c; d; e; f; g; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1 a; b; c; пункт 2 c; Стаття 14 a; Стаття 14 b, тільки для української мови. Угорська мова: Стаття 8, пункт 1 a i; b i; c i; d i; e i; f i; g; h; i; Стаття 9, пункт 1 a ii/iii; b ii/iii; c ii/iii; d; пункт 2 a; пункт 3; Стаття 10, пункт 1 a ii; пункт 2 a; b; c; d; f; g; пункт 3 b; c; пункт 4 a; c; пункт 5; Стаття 11, пункт 1 a iii; b ii; c ii; d; e i; f i; пункт 2; пункт 3; Стаття 12, пункт 1 a; b; c; d; e; f; g; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1 a; b; c; пункт 2 c; Стаття 14 a; b. Словацька Республіка тлумачить Статтю 8, пункт 1 e i, як таку, що стосується навчання викладачів, богословів, працівників освіти і культури, без шкоди для навчання офіційною мовою; це передбачає, що більшість навчальних предметів, зокрема профільних, викладаються меншинною мовою, з повагою до законодавства Словацької Республіки в галузі вищої освіти. Словацька Республіка завляє, що Стаття 10, пункт l a ii, Стаття 10, пункт 2 a, і Стаття 10, пункт 3 b, мають тлумачитися без шкоди для використання офіційної мови згідно з Конституцією Словацької Республіки і відповідно до правового устрою Словацької Республіки. Словацька Республіка завляє, що Стаття 12, пункт 1 e, і Стаття 13, пункт 2 c, повинні застосовуватися за умови, що ефекти від їх застосування не суперечать іншим умовам правого устрою Словацької Республіки, щоб не було дискримінації словацьких громадян Республіки у відносинах трудового права на території Словацької Республіки.

185


Додатки до українського видання

Словенія Згідно зі Статтею 7, пункт 5, Хартії, Республіка Словенія застосовує mutatis mutandis умови Статті 7, пункти 1–4, також до ромської (циганської) мови. Хартія поширюється на італійську та угорську мови: Стаття 8, пункт 1, підпункти a (i, ii, iii), c (i, ii, iii), d (i, ii, iii), e (iii), f (iii, g, h, i); пункт 2; Стаття 9, пункт 1, підпункти a, b, c, d; пункт 2, підпункти a, b c; Стаття 10, пункт 1; пункт 2; пункт 3; пункт 4; пункт 5; Стаття 11, пункт 1, підпункти a (i), e (i); пункт 2; пункт 3; Стаття 12, пункт 1, підпункти a, d, e, f; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт1; пункт 2; Стаття 14, пункт a, пункт b.

Угорщина Хартія поширюється на хорватську, німецьку, румунську, сербську, словацьку і словенську мови: Стаття 8: пункт 1, підпункти a (iv), b (iv), c (iv), d (iv), e (iii), f (iii), g, h, i; пункт 2; Стаття 9: пункт 1, підпункти a (ii), a (iii), a (iv), b (ii), b (iii), c (ii), c (iii); пункт 2, підпункти a, b, c; Стаття 10: пункт 1, підпункти a (v), c; пункт 2, підпункти b, e, f, g; пункт 3, підпункт c; пункт 4, підпункти a, c; пункт 5; Стаття 11: пункт 1, підпункти a (iii), b (ii), c (ii), e (i), f (i), g; пункт 3; Стаття 12: пункт 1, підпункти a, b, c, f, g; пункт 2; пункт 3; Стаття 13: пункт 1, підпункт a; Стаття 14: пункт a; пункт b.

Фінляндія Згідно зі Статтею 2, пункт 2, і Статтею 3, пункт 1, Хартія поширюється на саамську мову, як регіональну або меншинну в Фінляндії: Стаття 8: пункт 1, підпункти a (i), b (i), c (i), d (ii), e (ii), f (ii), g, h, i; пункт 2;

186


Хартія в Европі Стаття 9: пункт1, підпункти a (ii), a (iii), a (iv), b (ii), b (iii), c (ii), c (iii), d; пункт 2, підпункт а; пункт 3; Стаття 10: пункт 1, підпункти a (iii), b, c; пункт 2, підпункти a, b, c, d, e, f, g; пункт 3, підпункт b; пункт 4, підпункти a, b; пункт 5; Стаття 11: пункт 1, підпункти a (iii), b (i), c (ii), d, e (i), f (ii); пункт 2; пункт 3; Стаття 12: пункт1, підпункти a, b, c, d, e, f, g, h; пункт 2; пункт 3; Стаття 13: пункт 1, підпункти a, c, d; пункт 2, підпункти b, c; Стаття 14: пункт a; пункт b. Згідно зі Статтею 2, пункт 2, і Статтею 3, пункт 1, застосовуються до шведської мови, яка є менш широко застосовною офіційною мовою Фінляндії, такі пункти: Стаття 8: пункт 1, підпункти a (i), b (i), c (i), d (i), e (i), f (i), g, h, i; пункт 2; Стаття 9: пункт1, підпункти a (i), a (ii), a (iii), a (iv), b (i), b (ii), b (iii), c (i), c (ii), c (iii), d; пункт 2, підпункт a; пункт 3; Стаття 10: пункт 1, підпункти a (i), b, c; пункт 2, підпункти a, b, c, d, e, f, g; пункт 3, підпункт a; пункт 4, підпункти a, b; пункт 5; Стаття 11: пункт 1, підпункти a (iii), b (i), c (ii), d, e (i), f (ii); пункт 2; пункт 3; Стаття 12: пункт 1, підпункти a, b, c, d, e, f, g, h; пункт 2; пункт 3; Стаття 13: пункт 1, підпункти a, c, d; пункт 2, підпункти a, b, c, d, e; Стаття 14: пункт a; пункт b. Відповідно до Статті 7, пункт 5, зобов’язується застосовувати, mutatis mutandis, принципи, наведені у пунктах 1–4 Статті до ромської (циганської) мови та інших нетериторіяльних мов у Фінляндії.

Франція Франція має намір задекларувати в своїй ратифікаційній грамоті Европейської Хартії регіональних або меншинних мов: 1. Оскільки мета Хартії полягає не в тому, щоб визнавати або захищати меншини, а сприяти европейській мовній спадщині, і позаяк використання терміна «групи» мовців не надає колективних прав мовцям реґіональних або меншинних мов, уряд Республіки тлумачить Хартію так, що вона не суперечить Преамбулі Конституції, в якій гарантовано рівність усіх громадян перед

187


Додатки до українського видання законом і визнається тільки французький народ, який складається з усіх громадян, незалежно від походження, раси чи релігії. 2. Французький уряд тлумачить статтю 7-1, абзац d, і статті 9 та 10 як виклад загального принципу, який не суперечить статті 2 Конституції, відповідно до якої використання французької мови є обов’язковим для всіх юридичних осіб публічного права і приватних осіб у здійсненні публічних (суспільних) послуг, так і для для користувачів у їхніх стосунках з державними службами і постачальниками суспільних послуг. 3. Уряд Республіки тлумачить статтю 7-1, абзац f, і статтю 8 так, що вони передбачають необов’язковий характер викладання і вивчення регіональних або меншинних мов, як і історії та культури, яким вони відповідають, і що таке навчання не позбавляє учнів, які відвідують державні школи, прав і не звільняє від обов’язків, які мають користувачі закладів державної освіти і пов’язаних з ними. 4. Уряд Республіки тлумачить статтю 9-3 так, що попри те, що тільки офіційна версія французькою мовою є юридично легітимною, тексти законів, які були перекладені регіональними мовами або мовами меншин, можуть використовувати юридичні особи публічного права і приватні особи у здійсненні ними суспільних послуг, а також користувачі у відносинах з органами влади й постачальниками послуг. Французька Республіка, відповідно до статті 3-1 Европейської хартії регіональних або меншинних мов, назве у своїй ратифікаційній грамоті регіональні або меншинні мови, до яких застосовуватимуться заходи, відібранні, відповідно до статті 2-2. Згідно зі статтею 2-2, Французька Республіка має намір зобов’язатися виконувати деякі або всі з таких пунктів чи підпунктів частини III Хартії: Стаття 8: підпункти 1.a.iii, 1.b.iv, 1.c.iv, 1.d.iv, 1.e.i, 1.e.ii, 1.f.ii, 1.g, 1.h, 1.i; пункт 2; Стаття 9: пункт 3; Стаття 10: підпункти 2.c, 2.d, 2.g; Стаття 11: підпункти 1.a.iii, 1.b.ii, 1.c.ii, 1.d, 1.e.ii, 1.f.ii, 1.g; пункт 2; пункт 3; Стаття 12: підпункти 1.a, 1.b, 1.c, 1.d, 1.e, 1.g; пункт 2; пункт 3; Стаття 13: підпункти 1.b, 1.c, 1.d; підпункти 2.b, 2.e; Стаття 14: пункт a; пункт b.

188


Хартія в Европі Рішення 99-412 DC від 15 червня 1999 року Европейська хартія регіональних або меншинних мов 20 травня 1999 Президент Республіки звернувся до Конституційної ради, на підставі статті 54 Конституції, із запитанням, чи треба, перш ніж ратифікувати Хартію регіональних і меншинних мов, підписану в Будапешті 7 травня 1999, внести зміни до Конституції, з огляду на роз’яснювальну заяву, зроблену Францією, та зобов’язання, які вона має намір записати у частині ІІІ цього документу. Конституційна рада, згідно з Конституцією від 4 жовтня 1958; згідно з постановою 58-1067 від 7 листопада 1958, із змінами щодо закону про Конституційну раду, зокрема статті 18 (2), 19 і 20 цього закону; заслухавши доповідача; Щодо змісту міжнародного зобов’язання, переданого на розгляд Конституційної ради і повноважень щодо контролю: З огляду на те, що внесена на розгляд Конституційної ради Хартія регіональних або меншинних мов, складається крім Преамбули, з частини І з назвою «Загальні положення»; частини ІІ, відповідно, «Цілі та принципи», яких кожна держава зобов’язується дотримуватись; частини ІІІ, яка містить девяносто вісім заходів заохочення використання регіональних і меншинних мов у суспільному житті, впорядкованих за сферою застосування, з-поміж яких кожна держава вільна вибирати заходи, в межах, визначених статтею 2 (§ 2) Хартії, останні застосовуватимуться тільки до мов, визначених у її ратифікаційній грамоті; частини IV з положеннями про порядок застосування Хартії; частини V, що містить кінцеві положення; З огляду на те, що згідно зі статтею 2 (§ 1) Хартії, «Кожна Сторона зобов’язується застосовувати положення частини II, ‘що складається тільки зі статті 7’ «до всіх реґіональних або меншинних мов, які вживаються в межах її території і які відповідають означенням, наведеним у статті 1»; що з цього формулювання випливає, що частина ІІ є приписовою і поширюється не тільки на мови, визначені Францією на основі зобов’язань в частині III, але й на всі реґіональні або меншинні мови, які практикуються у Франції у сенсі Хартії; З огляду на те, що цитована вище стаття 2 (§ 2) Хартії зобов’язує кожну Сторону застосовувати щонайменше тридцять п’ять пунктів або підпунктів з положень частини III Хартії, зокрема принаймні три з кожної із статтей 8 «Освіта» і 12 «Культурна діяльність та засоби її здійснення» і принаймні один з кожної із статтей 9 «Судова влада», 10 «Адміністративні органи та публічні послуги», 11 «Засоби масової інформації» і 13 «Економічне і соціяльне життя»; що Франція, подписавши Хартію, визначила тридцять дев’ять пунктів чи підпунктів з дев’яноста восьми, що містяться у частині III Хартії, які зобов’язується вико-

189


Додатки до українського видання нувати і які будуть долучені до її ратифікаційної грамоти; що одинадцать з них стосуються освіти, девять — ЗМІ, вісім — культурної діяльності та засобів її здійснення, пять — економічного і соціяльного життя, три — адміністративних органів та публічних послуг, два — транскордонних обмінів і один — судової влади; що повноваження щодо контролю Конституційної ради стосовно частини III повинні поширюватись тільки на таким чином визначені зобов’язання; З огляду на те водночас, що свій підпис під Хартією французький уряд, супроводив пояснювальною заявою, в якій уточнює своє розуміння Хартії або певних її положень і межі їх застосування з огляду на Конституцію; що таке одностороннє твердження — лише створює інструмент до угоди, який у випадку суперечки, допомагатиме її тлумаченню; і що таким чином, Конституційна рада, згідно зі Статтею 54 Конституції, має з’ясувати конституційність зобов’язань, які бере на себе Франція незалежно від цієї заяви; Щодо правових норм, на які спирається рішення: З огляду на те, що з одного боку, згідно зі статтею 1 Конституції держави: «Франція — неподільна, світська, демократична та соціяльна Республіка. Вона забезпечує рівність перед законом усіх громадян, незалежно від походження, раси чи релігії. Вона шанує всі віросповідання»; що принцип єдності французького народу, жодна група якого не може привласнювати здійснення національного суверенітету, також має конституційний статус; З огляду на те, що ці фундаментальні принципи не дозволяють визнати колективні права жодної групи, утвореної за хоч якою ознакою — спільним походженням, культурою, мовою чи вірою; З огляду на те, що з іншого боку, свобода, проголошена статтею 11 Декларації прав людини і громадянина 1789, за якою «вільне поширення ідей і думок — одне з найцінніших прав людини: тож кожен громадянин може вільно говорити, писати і видавати, відповідаючи, однак, за зловживання цією свободою у випадках, визначених законом», повинна бути узгоджена з першим параграфом Статті 2 Конституції, за якою «мовою Республіки є французька»; З огляду на те, що згідно з цими положеннями, юридичні особи публічного права і об’єкти приватного права, що надають публічні послуги, зобов’язані використовувати французьку мову; що приватні особи у відносинах з відомствами або органами влади не можуть ні скористатися з права використовувати жодну іншу мову, крім французької, ні бути примушені до використання іншої мови; що стаття 2 Конституції не забороняє використання перекладів; що її застосування не повинно потягти за собою недооцінки значення свободи висловленння думки й спілкування в освіті, дослідженнях і авдіовізуальній комунікації; Щодо відповідності Хартії до Конституції: З огляду на те, що, згідно з четвертим абзацом Преамбули, Хартія визнає за кожною особою «невіддільне право» на «використання регіональної або

190


Хартія в Европі меншинної мови у приватному та суспільному житті»; що згідно зі статтею 1(а) частини І Хартії під «регіональними або меншинними мовами» розуміють мови, якими (i) традиційно послуговуються на певній території держави громадяни цієї держави, які складають групу, чисельно меншу, ніж решта населення цієї держави; і (ii) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави», за винятком діалектів офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів; що згідно зі статтею 1(b) під «территорією, на якій використовується регіональна або меншинна мова» слід розуміти «географічну територію, де ця мова є засобом спілкування такої кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів», передбачених у цій Хартії; що згідно зі статтею 7(§ 1) «Сторони формують свою політику, законодавство і практику відповідно до... цілей і принципів» викладених у цій статті; що серед цих цілей і принципів є, зокрема, «дотримання кордонів географічної території кожної регіональної або меншинної мови, так, щоб нинішній або новий адміністративний розподіл не створював перешкод її розвиткові...» і «сприяння і/або заохочення використання регіональних або меншинних мов в усній і письмовій формі у суспільному та приватному житті»; що, крім того, за статтею 7 (§4) «Сторони зобов’язуються зважати на потреби та побажання груп населення, які послуговуються цими мовами», створюючи «в разі потреби органи, які консультували б органи влади» щодо цих питань; З огляду на те, що з усіх цих положень витікає, що Европейська хартія регіональних або меншинних мов, надаючи особливі права «групам» мовців регіональних або меншинних мов в межах «територій», де послуговуються цими мовами, обмежує конституційні принципи неподільності Республіки, рівності перед законом і єдності французького народу; З огляду на те, що ці положеня також суперечать першому параграфу статті 2 Конституції, в тому, що вони, прагнуть до визнання права використовувати іншу, крім французької, мову не тільки в «приватному житті» а також і в «суспільному житті», до якого Хартія відносить судову владу, органи державної й виконавчої влади; З огляду на те, що за цих обставин, згадані положення Хартії суперечать Конституції; З огляду на те, що жодне з інших зобов’язань, взятих на себе Францією, за своєю суттю не суперечить Конституції, а більшість з них лише визнають методи, які Франція уже застосовує, щоб просунути регіональні мови; Вирішує: Стаття 1. Европейська хартія регіональних або меншинних мов містить пункти, що суперечать Конституції. Стаття 2. Про це рішення буде сповіщений президент Республіки і воно буде надруковане в «Журналь офісьєль» (Journal officiel) Французької Республіки.

191


Додатки до українського видання

Хорватія Республіка Хорватія заявила, згідно зі Статтею 21 Хартії, пункт 5 Статті 7 до Республіки не повинен застосовуватися. Хартія поширюється на італійську, сербську, угорську, чеську, словацьку, русинську і українську мови: – в Статті 8: пункт 1, підпункти a (iii), b (iv), c (iv), d (iv), e (ii), f (ii), g, h; – в Статті 9: пункт 1, підпункти a (ii), a (iv), b (ii), b (iii), c (ii), c (iii), d; пункт 2, підпункт a; – в Статті 10: пункт 1, підпункти a (iii), a (iv) b, c; пункт 2, підпункти a, b, c, d, g; пункт 3, підпункти a, b, c; пункт 5; – в Статті 11: пункт 1, підпункти a (iii), d, e (ii); пункт 2; пункт 3; – в Статті 12: пункт 1, підпункти a, f, g; – в Статті 13: пункт 1, підпункти a, b, c; – Стаття 14. Республіка Хорватія заявляє стосовно Статті 1, пункт b, Хартії, що згідно з хорватським законодавством, термін «територія, де використовується регіональна або меншинна мова», має стосуватися тих просторів, де офіційне використання меншинної мови заводиться постановою, яку ухвалює місцевий орган самоврядування, згідно зі статтею 12 Конституції Республіки Хорватії і статтями 7 і 8 Конституційного закону з прав людини і свобод та прав національних і етнічних спільнот або меншин в Республіці Хорватії.

Чеська Республіка Чеська Республіка розглядає словацьку, польську, німецьку і ромську (циганську) мови як меншинні мови, якими говорять на її території і до яких застосовує положення частини II Хартії. Чеська Республіка, згідно з Статтею 2, пункт 2, і Статтею 3, пункт 1, Хартії, застосовує такі відібрані положення частини III Хартії до мов: польської мови в Моравсько-Силезькому краї на території районів Фридек-Містек і Карвіна: Стаття 8, пункт 1 a (i), a (ii), b (i), b (ii), c (i), c (ii), d (ii), e (iii), f (iii), g, h, i, пункт 2; Стаття 9, пункт 1 a (ii), a (iii), a (iv), b (ii), b (iii), c (ii), c (iii), d, пункт 2 a; Стаття 10, пункт 1 a (iv), пункт 2 b, e, f, g, пункт 4 a, пункт 5;

192


Хартія в Европі Стаття 11, пункт 1 a (iii), b (ii), c (ii), d, e (i), пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a, f, g, пункт 2, пункт 3; Стаття 13, пункт 1 c, пункт 2 e; Стаття 14 a, b; словацької мови на всій території Чеської Республіки: Стаття 8, пункт 1 a (iv), b (iv), e (iii), g, i, пункт 2; Стаття 9, пункт 1 a (ii), a (iii), a (iv), b (ii), b (iii), c (ii), c (iii), d, пункт 2 a; Стаття 10, пункт 1 a (iv), a (v), пункт 2 b, e, f, пункт 3 c, пункт 4 a, пункт 5; Стаття 11, пункт 1 a (iii), b (ii), d, e (i), пункт 2; Стаття 12, пункт 1 a, f, g, пункт 2, пункт 3; Стаття 13, пункт 1 c, пункт 2 e; Стаття 14 a, b.

Чорногорія Хартія поширюється на албанську і ромську (циганську) мови: Стаття 8, пункт 1 a (iii), a (iv), b (ii), b (iv), c (iii), c (iv), d (iv), e (ii), f (iii), g, h; Стаття 9, пункт 1 a (ii), a (iii), a (iv), b (ii), b (iii), c (ii), c (iii), d, пункт 2 a, b, c, пункт 3; Стаття 10, пункт 1 a (iii), a (iv), a (v), c, пункт2 b, d, g, пункт 3 a, пункт 4 a, c, пункт 5; Стаття 11, пункт 1 a (iii), b (ii), c (ii), d, e (i), f (ii), пункт 2, пункт 3; Стаття 12, пункт 1 a, b, c, f, пункт 2; Стаття 13, пункт 1 c.

Швайцарія Оскільки ретороманська і італійські мови є менш широко використовуваними офіційними мовами, на них поширюються пункти Хартії: a. Ретороманська Стаття 8, пункт 1, підпункти a (iv), b (i), c (iii), d (iii), e (ii), f (iii), g, h, i;

193


Додатки до українського видання Стаття 9, пункт1, підпункти a (ii), a (iii), b (ii), b (iii), c (ii); пункт 2, підпункт a; пункт 3; Стаття 10, пункт 1, підпункти a (i), b, c; пункт 2, підпункти a, b, c, d, e, f, g; пункт 3, підпункт b; пункт 4, підпункти a, c; пункт 5; Стаття 11, пункт 1, підпункти a (iii), b (i), c (ii), e (i), f (i); пункт 3; Стаття 12, пункт 1, підпункти a, b, c, e, f, g, h; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1, підпункт d; пункт 2, підпункт b; Стаття 14, підпункти a; підпункти b. b. Італійська Стаття 8, пункт 1, підпункти a (i), a (iv), b (i), c (i), c (ii), d (i), d (iii), e (ii), f (i), f (iii), g, h, i; Стаття 9, пункт 1, підпункти a (i), a (ii), a (iii), b (i), b (ii), b (iii), c (i), c (ii), d; пункт 2, підпункт a; пункт 3; Стаття 10, пункт 1, підпункти a (i), b, c; пункт 2, підпункти a, b, c, d, e, f, g; пункт 3, підпункти a, b; пункт 4, підпункти a, b, c; пункт 5; Стаття 11, пункт1, підпункти a (i), e (i), g; пункт 2; пункт 3; Стаття 12, пункт 1, підпункти a, b, c, d, e, f, g, h; пункт 2; пункт 3; Стаття 13, пункт 1, підпункт d; пункт 2, підпункт b; Стаття 14, підпункт a; підпункт b.

Швеція Саамська, фінська і меянкієлі (торнедальська фінська) — регіональні або меншинні мови в Швеції. Ці пункти і підпункти Статті 8 стосуються саамської, фінської і меянкієлі: 8.1.a.iii; 8.1.b.iv; 8.1.c.iv; 8.1.d.iv; 8.1.e.iii; 8.1.f.iii; 8.1.g; 8.1.h; 8.1.i; 8.2. Ці пункти і підпункти Статті 9 стосуються саамської, фінської і меянкієлі: 9.1.a.ii; 9.1.a.iii; 9.1.a.iv; 9.1.b.ii; 9.1.b.iii; 9.1.c.ii; 9.1.c.iii; 9.1.d; 9.2; 9.3. Ці пункти і підпункти Статті 10 стосуються саамської, фінської і меянкієлі: 10.1.a.iii; 10.1.a.v; 10.1.c; 10.2.b; 10.2.c; 10.2.d; 10.2.g; 10.4.a; 10.5. Ці пункти і підпункти Статті 11 стосуються саамської, фінської і меянкієлі:

194


Хартія в Европі 11.1.a.iii; 11.1.d; 11.1.e.i; 11.1.f.ii; 11.2. Крім того, 11.1.c.i стосується фінської мови. Ці пункти Статті 12 стосуються саамської, фінської і меянкієлі: 12.1.a; 12.1.b; 12.1.d; 12.1.f; 12.1.g; 12.2. Крім того, 12.1.e стосуються саамської, і 12.1.c та 12.1.h фінської та саамської мов. Ці пункти Статті 13 стосуються саамської, фінської і меянкієлі: 13.1.a. Ці пункти Статті 13 стосуються саамської, фінської і меянкієлі: 14.a; 14.b. Загалом 45 пунктів або підпунктів стосуються саамської і фінської мов, 42 — меянкієлі. Ромська (циганська) та ідиш — нетериторіяльні меншинні мови, до яких застосовується Хартія.

195


Додаток 4 Хартія в Україні

а) Закон України (Про втрату чинності Закону, як такого що не відповідає Конституції України (є неконституційним), див. Рішення Конституційного суду N 9-рп/2000 від 12.07.2000 )

Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р. (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 3, ст. 24 ) Верховна Рада України постановляє: Європейську хартію регіональних мов або мов меншин 1992 р. (далі — Хартія), підписану від імені України 2 травня 1996 року в м. Страсбурзі, ратифікувати, передбачивши такі зобов’язання: 1. Україна бере на себе зобов’язання відповідно до частин I, II, IV, V зазначеної Хартії. 2. Положення частини III Хартії застосовуються до мов національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдован, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів, словаків — таким чином: 2.1. До мов національностей, зазначених у пункті 2 цього Закону, у випадках, коли чисельність осіб, які до них належать і постійно компактно проживають у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці, становить більше 20 відсотків, застосовуються такі пункти та підпункти Хартії: стаття 8: підпункти «a(i)», «a(ii)», «a(iii)», «b(i)», «b(ii)», «b(iii)», c(i)», «c(ii)», «c(iii)», «d(i)», «d(ii)», «d(iii)», «e(i), «e(ii)», «f(i)», «f(ii)», «g», «h» «i» пункту 1, пункт 2; стаття 9: підпункти «a(ii)», «a(iii), «b(ii)», «b(iii)», «c(ii)», «c(iii)» пункту 1, підпункт «c» пункту 2, пункт 3;

196


Хартія в Україні стаття 10: підпункти «a(i)», «a(ii)», «a(iii)», «c» пункту 1, підпункти «a», «b», «d», «e», «f» пункту 2, підпункти «a», «b», «c» пункту 3, підпункт «c» пункту 4, пункт 5; стаття 11: підпункти «a(ii)», «a(iii)», «b(ii)», «c(ii)», «d», «e(i)», «e(ii)», «g» пункту 1, пункти 2, 3; стаття 12: підпункти «a», «b», «c», «d», «f», «g» пункту 1, пункти 2, 3; стаття 13: підпункти «a», «b», «c», «d» пункту 1, підпункти «b», «c» пункту 2; стаття 14: підпункти «a», «b». 2.2. До мов національностей, зазначених у пункті 2 цього Закону, у випадках, коли чисельність осіб, які до них належать і постійно компактно проживають у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці, становить від 10 до 20 відсотків, застосовуються такі пункти та підпункти Хартії: стаття 8: підпункти «a(ii)», «a(iii)», «b(ii)», «b(iii)», «b(iv)», «c(ii)», «c(iii)», «d(ii)», «d(iii)», «е(ii)», «e(iii)», «f(ii)», «g», «h» пункту 1, пункт 2; стаття 9: підпункти «a(ii)», «a(iii)», «b(ii)», «c(ii)», «c(iii)» пункту 1, підпункт «c» пункту 2; стаття 10: підпункти «a(iii)», «a(iv)» пункту 1, підпункти «b», «d», «e», «f», «g» пункту 2, підпункти «b», «c» пункту 3, підпункт «c» пункту 4, пункт 5; стаття 11: підпункти «a(ii)», «a(iii)», «b(ii)», «c(ii)», «e(ii)», «g» пункту 1, пункт 3; стаття 12: підпункти «a», «b», «c», «d», «f», «g» пункту 1, пункти 2, 3; стаття 13: підпункт «b» пункту 1, підпункт «c» пункту 2; стаття 14: підпункт «b». 2.3. У територіально-адміністративних одиницях, де чисельність осіб певної національності, які використовують мови відповідних національностей, є значною, але не відповідає вимогам підпунктів 2.1 та 2.2 цього Закону, у міру розумної можливості до їх мов застосовуються такі пункти та підпункти Хартії:

197


Додатки до українського видання стаття 8: підпункти «a(iii)», «a(iv)», «b(iv)», «c(iii)», «c(iv)», «d(iii)», «e(iii)», «f(iii)», «g», «h» пункту 1, пункт 2; стаття 9: підпункти «a(iii)», «a(iv)», «b(iii)», «c(iii)» пункту 1, підпункт «c» пункту 2; стаття 10: підпункти «a(iv)», «a(v)» пункту 1, підпункти «b», «e», «f», «g» пункту 2, підпункт «c» пункту 3, підпункт «c» пункту 4, пункт 5; стаття 11: підпункти «a(iii)», «b(ii)», «e(ii)» пункту 1; стаття 12: підпункти «a», «b», «c», «d», «f», «g», «h» пункту 1, пункти 2, 3; стаття 13: підпункт «b» пункту 1; стаття 14: підпункт «b». 3. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування за наявності достатньої кількості осіб національностей, зазначених у підпунктах 2.1 та 2.2 цього Закону, та за наявності джерел фінансування можуть встановлювати і більш сприятливі, ніж у цьому Законі, умови функціонування регіональних мов або мов меншин. 4. При застосуванні положень пункту 2 статті 7 Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку російської мови та мов інших національних меншин. 5. При застосуванні положень Хартії не допускається скорочення мережі освітніх, культурних та інших закладів, у функціонуванні яких застосовуються мови національних меншин. 6. Положення пункту 5 статті 7 Хартії тимчасово в Україні застосовуватися не будуть. 7. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування. Голова Верховної Ради України м. Київ, 24 грудня 1999 року N 1350-XIV

О. ТКАЧЕНКО

198


Хартія в Україні

б) Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» (справа про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р.) м. Київ, 12 липня 2000 року

Справа N 1-34/2000 N 9-рп/2000

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Скоморохи Віктора Єгоровича — головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича, Козюбри Миколи Івановича, Корнієнка Миколи Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мартиненка Петра Федоровича — суддя-доповідач, Мироненка Олександра Миколайовича, Німченка Василя Івановича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Селівона Миколи Федосовича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, Яценка Станіслава Сергійовича, розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» від 24 грудня 1999 року N 1350-XIV (газета «Голос України» від 30 грудня 1999 року, N 244).

199


Додатки до українського видання Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 40 Закону України «Про Конституційний Суд України» стало конституційне подання 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.». Підставою для розгляду справи відповідно до статей 71, 82 Закону України «Про Конституційний Суд України» є наявність спірних питань щодо конституційності Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» Заслухавши суддю-доповідача Мартиненка П.Ф. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Суб’єкт права на конституційне подання — 54 народних депутати України — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним), Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» від 24 грудня 1999 року. У конституційному поданні стверджується, що в процесі розгляду і ухвалення Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» було порушено вимоги Конституції України, зокрема, частини першої статті 94 (не направлено Президентові України на підпис), частини другої статті 94 (підписаний і офіційно оприлюднений не Президентом України, а Головою Верховної Ради України), частини першої статті 93 (порушено право законодавчої ініціативи Президента України), частини другої статті 89 (мала місце заміна головного профільного комітету Верховної Ради України під час розгляду законопроекту), а також деякі положення Регламенту Верховної Ради України. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.», на думку народних депутатів України, стосується прав корінних народів і національних меншин, порядку застосування мов, тобто питань, які відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 92 Конституції України визначаються виключно законами України, тобто актами, що приймаються Верховною Радою України на підставі пункту 3 частини першої статті 85 Конституції України, підписуються і офіційно оприлюднюються відповідно до вимог частин першої і другої статті 94 Конституції України. У поясненнях Голови Верховної Ради України стосовно конституційного подання народних депутатів України стверджується, що надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів віднесено до повноважень Верховної Ради України (стаття 9 Конституції України). Проте під час прийняття Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов

200


Хартія в Україні або мов меншин, 1992 р.» не було дотримано вимог Регламенту Верховної Ради України щодо перевірки на відповідність Конституції України поданого на розгляд Верховної Ради України законопроекту. Також звертається увага на «окремі неузгодженості», що мали місце під час прийняття цього Закону, наявність в ньому «деяких суперечностей та юридичних колізій» тощо. На думку Голови Верховної Ради України, суб’єктами права законодавчої ініціативи щодо ратифікації міжнародних договорів можуть бути лише Президент України та Кабінет Міністрів України, тому «пропозиції народних депутатів України щодо ратифікації Хартії, які вносилися, слід розглядати саме як пропозиції, а не законопроекти». У листі Президента України до Конституційного Суду України зазначено, що зміст Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» та порядок його підписання не відповідають Конституції України. Звертається увага на те, що стаття 94 Конституції України не передбачає винятків щодо підписання та офіційного оприлюднення Президентом України будь-якого закону або повернення його з вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. Проте згідно з практикою, що склалась на підставі частини першої статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року N 3767-XII закони про ратифікацію, а також про приєднання України до міжнародних договорів підписуються Головою Верховної Ради України. Президенту України ці закони не направляються. Така практика, зазначається у листі, може призвести до негативних наслідків, оскільки не узгоджується з положеннями статті 106 Конституції України, відповідно до якої Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави. На думку Президента України, народні депутати України правомірно обгрунтовують неконституційність Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» його невідповідністю положенням статті 94 Конституції України, але доцільно розглянути питання в ширшому контексті і оцінити також відповідність Конституції України (конституційність) частини першої статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України». 2. Конституційний Суд України, вирішуючи цей спір, виходить з такого: Як зазначено в частині першій статті 152 Конституції України, закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Неконституційним може бути визнаний, зокрема, той правовий акт, стосовно якого були порушені процесуальні вимоги, що встановлюються Конституцією України, а не іншими правовими актами.

201


Додатки до українського видання Аналіз положень Конституції України свідчить про те, що порядок підписання і офіційного оприлюднення законів України чітко визначено у статті 94 Конституції України, відповідно до якої закон, прийнятий Верховною Радою України, підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України; Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду; у разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений; якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів; закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Жодного винятку з цих правил щодо порядку підписання і офіційного оприлюднення законів України про ратифікацію міжнародних договорів Конституція України не передбачає. Отже, Верховна Рада України, надаючи згоду на обов’язковість міжнародних договорів шляхом прийняття відповідних законів України, повинна діяти згідно зі статтею 94 Конституції України. 3. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 року N 5-зп у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» «винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами» (пункт 4 резолютивної частини). Дослідження матеріалів справи свідчить про те, що прийнятий Верховною Радою України Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» 24 грудня 1999 року підписано Головою Верховної Ради України і 30 грудня 1999 року опубліковано в газеті «Голос України» (N 244). Таким чином, Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» було підписано і офіційно оприлюднено з порушенням положень статті 94 Конституції України. На підставі викладеного Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» — у зв’язку з порушенням вимог щодо порядку його підписання — треба розглядати як такий, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). 4. Закон України «Про міжнародні договори України» встановлює, що ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою України «шляхом ухвалення спеціального закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України» (частина перша статті 7). Всупереч

202


Хартія в Україні вимогам Конституції України (стаття 94) цей Закон не передбачає невідкладного направлення закону про ратифікацію після його підписання Головою Верховної Ради України Президентові України для наступного його підписання і офіційного оприлюднення. Підписання Головою Верховної Ради України закону про ратифікацію відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» на практиці сприймається як самодостатня і остаточна дія, за якою настає офіційне оприлюднення, що суперечить вимогам статті 94 Конституції України. З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку про невідповідність Конституції України положення статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» в частині визначення порядку підписання закону про ратифікацію міжнародного договору України. 5. Посилання народних депутатів України на порушення частини першої статті 93 Конституції України щодо права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України не дістало підтвердження в матеріалах справи: проект Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» було внесено Президентом України. Щодо тверджень суб’єкта права на конституційне подання про порушення положень Регламенту Верховної Ради України як на порушення конституційно встановленої процедури під час ухвалення Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.», то вони є безпідставними. Зокрема, заміна головного профільного комітету Верховної Ради України — Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, за пропозицією якого було включено питання про розгляд цього законопроекту до порядку денного третьої сесії Верховної Ради України, на Комітет Верховної Ради України у закордонних справах і зв’язках з СНД, що мало місце відповідно до Постанови Верховної Ради України від 18 червня 1999 року N 765-XIV, не є порушенням процедури, встановленої Конституцією України (частина друга статті 89 Конституції України). Що ж до викладених у конституційному поданні питань стосовно невідповідності деяких положень Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» Конституції України за їх змістом, Конституційний Суд України дійшов висновку про невідповідність цього Закону Конституції України (неконституційність) у зв’язку з порушенням конституційно встановлених правил підписання та офіційного оприлюднення законів України (стаття 94 Конституції України), і зазначені питання не були предметом розгляду Конституційного Суду України. На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 70 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України

203


Додатки до українського видання вирішив: 1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» від 24 грудня 1999 року N 1350-XIV. 2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини першої статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року щодо порядку підписання закону про ратифікацію міжнародного договору України. 3. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» та положення частини першої статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України», визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

в) Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 30, ст. 259) Верховна Рада України постановляє: 1. Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, підписану від імені України 2 травня 1996 року в м. Страсбурзі (далі — Хартія), ратифікувати (додається*4). 2. Положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської. 3. Україна бере на себе зобов’язання відповідно до частин I, II, IV, V Хартії, крім пункту 5 статті 7 частини II. 4. Стосовно кожної мови, на яку відповідно до статті 2 цього Закону поширюються положення Хартії, застосовуються такі пункти та підпункти статей 8-14 частини III Хартії:

4

Додається до оригіналу.

204


Хартія в Україні а) підпункти «a (iii)», «b (iv)», «c (iv)», «d (iv)», «e (iii)», «f (iii)», «g», «h», «i» пункту 1 та пункт 2 статті 8; б) підпункти «а (iii)», «b (iii)», «с (iii)» пункту 1, підпункт «с» пункту 2 та пункт 3 статті 9; в) підпункти «a», «c», «d», «e», «f», «g» пункту 2, підпункт «с» пункту 4 статті 10; г) підпункти «а (iii)», «b (ii)», «с (ii)», «d», «е (i)», «g» пункту 1, пункти 2 та 3 статті 11; ґ) підпункти «а», «b», «c», «d», «f», «g» пункту 1 та пункти 2 і 3 статті 12; д) підпункти «b», «c» пункту 1 статті 13; е) підпункти «а», «b» статті 14. 5. При застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширюються положення Хартії. 6. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування. Президент України м. Київ, 15 травня 2003 року N 802-IV

Л.КУЧМА

г) Ухвала Конституційного Суду України Ухвала Конституційного Суду України про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» м. Київ, 19 лютого 2004 року

Справа N 2-10/2004 N 15-у/2004

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Селівона Миколи Федосовича — головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича,

205


Додатки до українського видання Іващенка Володимира Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Німченка Василя Івановича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Скоморохи Віктора Єгоровича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича — суддя-доповідач, Ткачука Павла Миколайовича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, розглянув питання щодо відкриття конституційного провадження у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 року N 802-IV. Заслухавши суддю-доповідача Тихого В.П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Суб’єкт права на конституційне подання — 46 народних депутатів України — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання неконституційним Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (далі — Закон про ратифікацію). Народні депутати України вважають, що Закон про ратифікацію суперечить статті 18, частині другій статті 19 Конституції України, а також частині четвертій статті 3, частині п’ятій статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 6.2.12 Регламенту Верховної Ради України. Підставою для конституційного подання, на думку авторів клопотання, є вимоги статті 18 Конституції України щодо спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення її національних інтересів, частини другої статті 19 Конституції України стосовно того, що органи державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, законодавства України щодо порядку укладання міжнародних договорів України, а також встановлені

206


Хартія в Україні Регламентом Верховної Ради України процедурні вимоги щодо розгляду законопроектів парламентом. У конституційному поданні стверджується, що «найпоширенішою формою міжнародного співробітництва є укладення міжнародних договорів з іноземними державами та іншими суб’єктами міждержавних відносин. Закон України «Про міжнародні договори України» (частина четверта статті 3) однією з обов’язкових вимог до укладення міжнародних договорів України передбачає визначення матеріальних та фінансових наслідків такого укладення (фінансово-економічне обгрунтування законопроекту). Проект Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» таким фінансово-економічним обгрунтуванням не супроводжувався». Народні депутати України зазначають, що з огляду на відсутність на момент голосування офіційних розрахунків необхідних видатків на реалізацію прийнятого Закону про ратифікацію, Верховна Рада України не могла передбачити матеріальні і фінансові наслідки свого рішення і, відтак, надала згоду на міжнародно-правові зобов’язання України, неадекватні її нинішнім матеріальним можливостям. У конституційному поданні стверджується також, що «проект цього Закону про ратифікацію був внесений не тільки без належних законодавчих підстав, але й в порушення чинного порядку законодавчої діяльності. Закон України «Про міжнародні договори України» (частина п’ята статті 7) встановлює, що суб’єктом законодавчої ініціативи стосовно ратифікаційних законів можуть бути лише Президент України або Кабінет Міністрів України». Народні депутати України вважають, що Президент України через главу своєї Адміністрації листом від 14 травня 2003 року N 02-02/918 відкликав законопроект і висловив готовність внести його до Верховної Ради України в установленому порядку після доопрацювання, але законопроект було винесено на голосування 15 травня і прийнято як Закон. Крім того, на думку народних депутатів України, розгляд законопроекту про ратифікацію і його прийняття відбулися з порушенням статті 6.2.12 Регламенту Верховної Ради України, згідно з якою відхилений законопроект не може вноситися на тій же або наступній позачерговій сесії Верховної Ради України даного скликання. 17 квітня 2003 року Верховна Рада України цей законопроект не підтримала, а 15 травня 2003 року попри його офіційну відсутність в переліку законопроектів, зареєстрованих на третю сесію Верховної Ради України четвертого скликання, він знову був внесений до порядку денного пленарного засідання. 2. Третя колегія суддів Конституційного Суду України Ухвалою від 18 листопада 2003 року відмовила у відкритті конституційного провадження у цій справі на підставі пунктів 2, З статті 45 Закону України «Про Конституційний

207


Додатки до українського видання Суд України» — невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України», та непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні. 3. Згідно з Законом України «Про Конституційний Суд України» у конституційному поданні повинно бути зазначене правове обгрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта або його окремих положень (пункт 4 частини другої статті 39). Відповідно до Конституції України закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (частина перша статті 152). У Рішенні Конституційного Суду України від 12 липня 2000 року N 9рп/2000 (справа про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р.) зазначено, що неконституційним може бути визнаний той правовий акт, стосовно якого були порушені процесуальні вимоги, що встановлюються Конституцією України, а не іншими правовими актами. Аналіз конституційного подання свідчить, що у ньому відсутнє відповідне правове обгрунтування тверджень про неконституційність Закону про ратифікацію. Народні депутати України, порушуючи питання про невідповідність Закону України про ратифікацію статті 18 і частині другій статті 19 Конституції України, обгрунтовують неконституційність тим, що він суперечить деяким нормам Закону України «Про міжнародні договори України» та Регламенту Верховної Ради України. Але вирішення питань про відповідність законів України, зокрема оспорюваного Закону про ратифікацію, іншим законам та Регламенту Верховної Ради України до повноважень Конституційного Суду України не належить (стаття 150 Конституції України, стаття 14 Закону України «Про Конституційний Суд України». Отже, конституційне подання не відповідає вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України», тому підстав для відкриття конституційного провадження у цій справі немає. Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 152 Конституції України, статтями 13, 14, 39, 45, 50, 71 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України ухвалив:

208


Хартія в Україні 1. Відмовити у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 року на підставі пунктів 2, 3 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України», та непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні. 2. Ухвала Конституційного Суду України є остаточною і не може бути оскарженою.

ґ) Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин»5 Проект Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» Верховна Рада постановляє: Внести зміни до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (Відомості Верховної Ради України, 2003р., №30, ст..259), виклавши його у такій редакції: Закон України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних або міноритарних мов Верховна Рада постановляє: 1. Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, підписану від імені України 2 травня 1996 року в м. Страсбурзі (далі — Хартія), ратифікувати (додається6). 2. Україна бере на себе зобов’язання відповідно до частин I, II, IV, V Хартії, крім пункту 5 статті 7 частини II в обсязі, визначеному в цьому Законі. 5 відповідно до тексту нової редакції перекладу Хартії (Ухвалено на восьмому пленарному засіданні Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права 11 липня 2006 року) 6 Додається до оригіналу.

209


Додатки до українського видання 3. Відповідно до пункту 1 статті 2 Хартії Україна застосовуватиме положення частини ІІ Хартії щодо білоруської, болгарської, вірменської, гагаузької, ідиш, караїмської, кримськотатарської, молдавської, новогрецької, німецької, польської, ромської, російської, румунської, словацької, угорської мов. 4. Відповідно до пункту 2 статті 2 Хартії Україна застосовуватиме щодо білоруської, болгарської, гагаузької, новогрецької, ідиш, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської наступні положення частини ІІІ Хартії: а) підпункти «a (iii)», «b (iv)», «c (iv)», «d (iv)», «e (iii)», «f (iii)», «g», «h», «i» пункту 1 та пункт 2 статті 8; б) підпункти «а (iii)», «b (iii)», «с (iii)» пункту 1, підпункт «с» пункту 2 та пункт 3 статті 9; в) підпункти «a», «c», «d», «e», «f», «g» пункту 2, підпункт «с» пункту 4 статті 10; г) підпункти «а (iii)», «b (ii)», «с (ii)», «d», «е (i)», «g» пункту 1, пункти 2 та 3 статті 11; ґ) підпункти «а», «b», «c», «d», «f», «g» пункту 1 та пункти 2 і 3 статті 12; д) підпункти «b», «c» пункту 1 статті 13; е) підпункти «а», «b» статті 14. 5. Зважаючи на історичні обставини та штучні обмеження, що поставили українську мову в становище менш використовуваної мови у різних сферах публічного життя на окремих частинах території України, і виходячи з пункту 1 статті 3 Хартії, Україна застосовуватиме mutatis mutandis щодо української мови в Автономній Республіці Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях та місті Севастополь такі положення частини ІІІ Хартії: а) підпункти «a (i)», «b (i)», «c (i)», «d (i)», «e (i)», «f (i)», «g», «h», «i» пункту 1 та пункт 2 статті 8; б) стаття 9; в) підпункти «a (і, іі, ііі, iv)», «b» пункту 1, підпункти «e», «f» пункту 2, підпункт «a» пункту 3, підпункти «a», «b» пункту 4 статті 10; г) підпункти «а (iii)», «b (ii)», «с (ii)», «d», «е (i,ii)», «f (i,ii)» пункту 1, пункт 3 статті 11; ґ) підпункти «а», «b», «c», «d», «e», «f»,»g», «h»пункту 1 та пункти 2 і 3 статті 12; д) підпункти «c», «d» пункту 1 та пункт 2 статті 13; е) підпункти «а», «b» статті 14.

210


Хартія в Україні 6. При застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширюються положення Хартії. 7. Жодне з положень Хартії і цього Закону не може бути підставою для змін передбаченого Конституцією України і законами України порядку запровадження статусу мов та їх використання. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування. Президент України

В.Ющенко

д) Хартія в регіонах Харківська обласна рада ІІ сесія V скликання Рішення Від 03 червня 2006 року № 10-V Про реалізацію конституційних гарантій на вільне використання російської мови в Харківській області та сприяння виконанню зобов’язань України щодо реалізації норм Європейської хартії регіональних мов або мов меншин Завдяки історичним обставинам і умовам, що визначали і визначають соціально-економічний і культурний розвиток Харківської області, російська мова завжди була і залишається, як свідчать переписи, дослідження і опитування, найбільш вживаною в усіх сферах суспільного життя. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, 83,1 % мешканців області вільно нею володіють, а за результатами опитування 2002 року — 87 % харків’ян висловились «за використання в м. Харкові російської мови поруч із державною». Наведені фактори свідчать про необхідність приділення постійної уваги даному питанню і відповідно до частини 3 статті 10 Конституції України і положень статті 2 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» — вжиття відповідних заходів щодо захисту прав і забезпечення інтересів російськомовної частини населення області без будь-яких обмежень інтересів україномов-

211


Додатки до українського видання ної частини населення, а також по вдосконаленню і гармонізації мовних відносин таким чином, щоб і російська, і українська мови розвивалися гармонійно, взаємно збагачуючись. Беручи до уваги, що згідно з Конституцією Україна є демократичною правовою державою, враховуючи конституційну норму, що «єдиним джерелом влади в Україні є народ», зважаючи, що більшість населення Харківської області підтримує рівність конституційних прав і свобод громадян без обмежень за мовними ознаками, виходячи із необхідності розвитку етнічної, культурної, мовної самобутності громадян та історичних традицій Слобожанщини, визнаючи російську мову як засіб відображення культурної спадщини, на підставі норм Конституції України і Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (№ 802-IV від 15 травня 2003 року) обласна рада вирішила: 1. Керуючись нормами частини 1 статті 9 та частини 3 статті 10 Конституції України, констатувати, що російська мова у Харківській області є регіональною мовою на підставі Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», прийнятого Верховною Радою України 15 травня 2003 року, на підставі якого Хартія, відповідно до норм статті 9 Конституції України, є частиною національного законодавства. 2. На виконання норм Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин»: а) відповідно до запроваджених Україною положень статті 10 Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, Харківська обласна рада, місцеві ради, утворені в межах області, а також їх апарат і виконавчі органи в своїй роботі та в офіційних документах, повідомленнях, оголошеннях можуть використовувати поряд з українською (державною) російську (регіональну) мову як мову роботи, діловодства і документації (робочі мови); б) на території Харківської області заклади та органи освіти, науки, культури, засоби масової інформації, підприємства, об’єднання громадян мають право використовувати російську мову як мову роботи, діловодства, документації і взаємного спілкування, в тому числі і з мешканцями області. 3. Доручити постійним комісіям Харківської обласної ради з питань регламенту, депутатської діяльності, місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою; з питань забезпечення прав людини, свободи слова та інформації; з питань культури, історичної спадщини, духовності та національних меншин; з питань науки і освіти до 15 вересня 2006 року здійснити аналіз умов функціонування російської мови на території області.

212


Хартія в Україні 4. Створити Тимчасову контрольну комісію з питань сприяння застосуванню норм європейського законодавства і доручити їй на підставі вивченої мовної ситуації та норм частини 3 статті 10 Конституції України до 15 жовтня 2006 року розробити і винести на розгляд сесії обласної ради «Програму розвитку, використання і захисту російської мови у Харківській області», де передбачити реалізацію положень статей 8-14 Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, введених в національне законодавство України згідно з Законом України № 802-IV від 15 травня 2003 року. Затвердити склад Тимчасової контрольної комісії згідно з додатком. 5. Звернутися до Верховної Ради України з пропозицією імплементації Хартії найближчим часом у більш широкому обсязі. 6. Доручити голові Харківської обласної ради: а) забезпечити оприлюднення основних положень Хартії, а також прав і обов’язків, визначених нею; б) здійснити заходи, передбачені Хартією, щодо застосування російської мови як регіональної у роботі обласної ради; в) інформувати Генерального секретаря Ради Європи про діяльність Харківської обласної ради щодо реалізації норм Європейської хартії регіональних мов або мов меншин і надати інформацію стосовно протидії цій діяльності, а також звернутися з пропозицією провести моніторинг щодо виконання Україною своїх зобов’язань по реалізації положень Хартії; г) вжити заходів щодо надання приміщення та матеріально-технічного і кадрового забезпечення діяльності Тимчасової контрольної комісії з питань сприяння застосуванню норм європейського законодавства. 7. Запропонувати Харківській обласній державній адміністрації проаналізувати ситуацію щодо використання російської мови на території області та проблем, пов’язаних з її викладанням і вивченням у закладах системи освіти, які підзвітні обласним органам управління. До 15 вересня 2006 року поінформувати обласну раду про результати цієї роботи. 8. Встановити, що 06 червня — день народження великого російського поета О.С. Пушкіна — відзначається на Харківщині як день російської мови. 9. Надрукувати це рішення в газеті «Слобідський край». 10. Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійні комісії з питань регламенту, депутатської діяльності, місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою і з питань забезпечення прав людини, свободи слова та інформації. Голова обласної ради

В. Салигін

213


Додатки до українського видання «За» — 107 з 150 депутатів, «проти» — 24. В червні 2006 року прокуратура Харківської області подала в Господарський суд Харківської області адміністративний позов в інтересах держави про визнання недійсним рішення 2 сесії Харківської обласної ради 5 скликання від 3 червня «Про реалізацію конституційних гарантій на вільне використання російської мови в Харківській області та сприяння виконанню зобов’язань України щодо реалізації норм Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». 2 лютого 2007 Київський районий суд м.Харкова закрив провадження за позовом прокуратури Харківської області про визнання недійсним рішення Харківської обласної ради «Про реалізацію конституційних гарантій на вільне використання російської мови в Харківській області та сприяння виконанню зобов’язань України щодо реалізації норм Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» і скасував прийняті ухвалою суду від 29 червня заходи для зупинення дії цього рішення. В рішенні зазначається, що прокуратура подала позов в інтересах держави в особі Верховної Ради і Кабінету Міністрів. 1 лютого 2007 року в суд надійшли заяви представників Верховної Ради і Кабінету Міністрів про відмову від позову і закриття провадження у справі. Відмова прийнята судом, як така, що не порушує будь-чиїх захищуваних законом інтересів. Харківська міська рада Харківської області XLVI сесія IV скликання Рішення Від 06.03.2006 р. м. Харків Про російську мову в м. Харкові Згідно інформації Головного управління статистики у Харківській області в м. Харкові (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001р.) понад 65% харків’ян вважають російську мову рідною (мовою спілкування), а 91,5% — вільно нею володіють. Підтримуючи позицію депутатів Харківської міської ради ІІ та ІІІ скликань стосовно використання російської мови поряд з державною у м. Харкові, з метою задоволення соціальних, культурно-етнологічних потреб харків’ян, приймаючи до уваги специфічні умови та історичні традиції Слобожанщини, визнаючи російську мову як засіб відображення культурної спадщини, враховуючи результати опитування громадської думки про застосування в м. Харкові російської мови поряд з державною від 31.03.2002 р., на підставі ст. 10 Конституції

214


Хартія в Україні України, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованої Законом України від 15.05.2003 р., Європейської хартії місцевого самоврядування, ратифікованої Законом України від 15.07.1997 р., ст. 5 Закону УРСР «Про мови в Українській РСР», ст.6 Закону України «Про звернення громадян», ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», керуючись ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та ст. 29 Статуту територіальної громади м. Харкова, Харківська міська рада Вирішила: 1. Визнати російську мову в м. Харкові регіональною мовою в означенні Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. 2. Встановити, що Харківська міська рада, її виконавчі органи в своїй роботі та в офіційних документах, повідомленнях, оголошеннях використовують поряд з українською (державна мова) російську мову (регіональна мова) — мови роботи, діловодства і документації (робочі мови). 3. Врахувати, що згідно із Законом УРСР «Про мови в Українській РСР» та Законом України «Про звернення громадян» громадяни мають право звертатися до будь-яких державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін. 4. Виконавчим органам міської ради розробити та здійснити заходи по виконанню вимог чинного законодавства стосовно застосування регіональної мови в м. Харкові. 5. Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійні комісії Харківської міської ради та секретаря Харківської міської ради Воронова М.М. Міський голова

В.Шумілкін.

«За» — 53, «проти» 3. 11.05.2006 прокурор міста Харкова В.Суходубов опротестував це рішення, 31.05.2006 міськрада протест відхилила, після чого прокурор звернувся в суд.

17.08.2006. Рішення Дзержинського районного суду щодо позову прокуратури м. Харкова Дзержинський районний суд міста Харкова, розглянувши у відкритому судовому засіданні позов прокурора м. Харкова Суходубова В.С., заявлений в інтересах держави в особі Верховної Ради України та Кабінету Міністрів

215


Додатки до українського видання України до Харківської міської ради про визнання нечинним та скасування рішення Харківської міської ради від 06.03.2006 року №43/06 «Про російську мову в м. Харкові», у задоволенні позову відмовив. Суд, всебічно, повно та неупереджено дослідивши докази у справі та надавши їм належну оцінку, зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову. Судом встановлено, що адміністративний позов про визнання нечинним та скасування рішення Харківської міської ради було подано прокурором м. Харкова з пропуском строків, встановлених Законом України «Про прокуратуру» та кодексом адміністративного судочинства України, що є безумовною підставою для відмови в задоволенні позову. Рішення Харківської міської ради від 06.03.2006 року №43/06 «Про російську мову в м. Харкові» прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України. Відповідно до вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішення питань про мову (мови), якою користуються у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях, віднесено до виключної компетенції міської ради. При прийнятті рішення від 06.03.2006 року №43/06 Харківська міська рада керувалася вимогами Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, яка була ратифікована належним чином та є частиною національного законодавства України, норми якої мають бути застосовані в порядку, передбаченому для норм законодавства України. Регіональною або мовою меншин є мова, яка традиційно використовується в межах певної території держави громадянам цієї держави та відрізняється від офіційної мови цієї держави. Російська мова відповідає критеріям встановленим статтею 1 Європейської Хартії для визнання тієї чи іншої мови регіональною. 6 лютого 2007 р. Апеляційний суд Харківської області ухвалив відмовити в задоволенні апеляційної скарги прокурора м.Харкова В.С.Суходубова в інтересах Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України у зв’язку з відмовою позивачів від позову. Постанова Дзержинського районного суду від 17.08.06 скасована, а позовна заява прокурора міста Харкова В.С.Суходубова до Харківської міської ради про визнання недійсним і скасування рішення 43/06 від 06.03.06 « Про російську мову в місті Харкові» залишена без розгляду. У заявах, надісланих представником Верховної Ради та першим заступником міністра Кабінету Міністрів, вказано, що Харківська міська рада при прийнятті рішення 43/06 від 06.03.06 «Про російську мову в м.Харкові» жодним чином не порушила законних прав та інтересів Кабінету Міністрів та Верховної Ради України в сфері регулювання питань про мови. В заявах за-

216


Хартія в Україні значено, що рішення Харківської міської ради прийняте в межах повноважень, наданих раді законом та у спосіб, передбачений Конституцією України. Ухвала Апеляційного суду Харківської області від 06.02.07 вступила в законну дію з моменту оголошення. Таким чином, рішення Харківської міської ради від 06.03.06 «Про російську мову в м.Харкові» є чинним та таким, що діє на території міста Харкова. Російська мова зберігає статус регіональної в означенні Європейської хартії регіональних мов та мов меншин та застосовується поряд з державною мовою — українською — в роботі міської ради, її виконавчого органу, в офіційних повідомленнях та оголошеннях. Луганська обласна рада п’ятого скликання друга сесія Рішення № 2/13 25 квітня 2006 року м. Луганськ Про заходи із забезпечення реалізації положень Указу Президента України від 07.04.2006 № 295/2006 щодо російської мови на території Луганської області Згідно з інформацією Головного управління статистики в Луганській області (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року) 91% жителів Луганської області вважають рідною російську мову й вільно нею володіють, з них 38% є росіянами за національністю та вважають російську мову рідною, 31% — представники інших національностей, але вказали у якості рідної російську мову, 22% — окрім рідної мови вільно володіє російською. Підтримуючи позицію депутатів Луганської обласної ради IІ і IV скликань щодо використання в Луганській області поряд з державною російської мови, з метою задоволення соціально-культурних потреб жителів Луганської області, беручи до уваги специфічні умови й історичні традиції Луганщини, визнаючи російську мову як засіб виразу культурної спадщини й спілкування більшості населення області, на підставі ст. 10 Конституції України, виходячи з основних положень Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин (пп. а, b ст. 1) і п. 2 Закону України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» від 15.05.2003 №802-IV, ст.ст. 3–5, 11–14 Закону УРСР «Про мови в Українській РСР», ст. 6 Закону України «Про звернення громадян», з метою забезпечення реалізації положень Указу Президента України від 07.04.2006 №295/2006 (пп. 3 п.

217


Додатки до українського видання b частини I.1.А.3), керуючись ч. 2 ст. 43, ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», обласна рада Вирішила: 1. Вважати, що російська мова в Луганській області у визначенні Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин є регіональною мовою. 2. Встановити, що Луганська обласна рада, її виконавчий апарат у своїй роботі та в офіційних документах, повідомленнях, оголошеннях використовують поряд з українською (державною) і російську — мови роботи, діловодства й документації. 3. Доручити постійним комісіям з питань депутатської діяльності, законності та інформації й з питань освіти, культури, молоді та спорту в строк до 1 серпня 2006 року провести аналіз умов вживання російської мови на території області. На підставі вивченої мовної ситуації розробити програму розвитку української й російської мов у Луганській області й винести її на розгляд обласної ради. 4. Запропонувати органам державної виконавчої влади та органам місцевого самоврядування забезпечити право громадян звертатися до будь-яких державних, партійних, судових, громадських органів, підприємств, установ і організацій як на державній, так і на російській мові. 5. Запропонувати Верховній Раді України вжити заходів щодо забезпечення виконання Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин. 6. Опублікувати дане рішення у виданні Луганської обласної ради «Наша газета». 7. Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійну комісію з питань депутатської діяльності, законності та інформації. Голова обласної ради

В.Н. Голенко

«За» — 112. Прокурор Ю.Ударцов 11.05.2006 р. опротестував це рішення. 02.06.2006 депутати облради 99 голосами (з 106 присутніх) відхилили протест прокурора. 05.06.2006 р. прокуратура подала на це рішення скаргу в Господарський суд Луганської області, потім — в Ленінський районний суд м.Луганська, який залишив позов без розгляду. 30.05.2006 Луганська міськрада прийняла рішення «Про надання російській мові статусу регіональної». «За» — 60, «проти» — 2. 30.06.2006 р. депутати відхилили протест прокурора міста на це рішення.

218


Хартія в Україні О создании условий для развития русского языка в Донецкой области № 5/1-015 18.05.2006 р. Принимая во внимание исторические, национально-культурные традиции населения Донецкой области, а также то, что применение языков в Украине гарантируется Конституцией Украины и определяется законом, учитывая основные положения Европейской хартии региональных языков или языков меньшинств, ратифицированной Верховной Радой Украины 15.05.2003, поддерживая позицию депутатов Донецкого областного совета 3 и 4 созывов относительно функционирования на территории Донецкой области русского языка наряду с государственным языком, руководствуясь статьями 10, 23, 24, 53, 140, 144 Конституции Украины, статьями 3, 4, 5, 10, 12-15, 19, 25, 27-30 Закона Украины «О языках в Украинской ССР», статьей 3 Декларации прав национальностей Украины, статьей 10 Закона Украины «О местном самоуправлении в Украине», областной совет Решил: 1. Считать, что русский язык на территории Донецкой области в определении Европейской хартии региональных языков или языков меньшинств является региональным языком. 2. Установить, что на территории Донецкой области, наряду с государственным — украинским языком, в качестве языка работы, делопроизводства, документации и взаимоотношений населения, государственных, общественных органов, предприятий, учреждений и организаций, а также образования, науки и культуры, может использоваться русский язык. 3. Направить обращение в Верховную Раду Украины с предложением о придании русскому языку статуса государственного языка наряду с украинским (обращение прилагается). 4. Контроль за исполнением настоящего решения возложить на постоянную комиссию областного совета по вопросам депутатской деятельности, этики, законности и правопорядка. «За» — 115 (з 133). Після скарги прокуратури в листопаді 2006 р. Ворошиловський районий суд Донецька відмінив рішення облради. 19.02.2006 р. Апеляційний суд Донецької області повернув російській мові статус регіональної в області. 26.05.2006 р. Миколаївська обласна рада надала російській мові статус регіональної на території області. «За» — 83, «проти» — 20, «утрима-

219


Додатки до українського видання лись» — 3. 08.08.2006 р. прокуратура опротестувала рішення. 19.12.2006  р. Центральний районний суд м.Миколаєва відмовив в позові прокуратури. 22.06.2006 р. Запорізька обласна рада надала російській мові статус регіональної на території області. «За» — 82 (зі 105). 07.07.2006 р. депутати відхилили протест прокуратури області на рішення облради про надання російській мові статусу регіональної на території області. 05.07.2007 р. Запорізька міська рада прийняла рішення про надання російській мові статусу регіональної, 28.7.2006 р. відхилила протест прокурора. 01.11.2006 р. Орджонікідзевський районний суд м.Запоріжжя відмінив рішення міськради, Апеляційний суд Запорізької області залишив рішення районного суду чинним. 05.07.2006 р. Херсонська обласна рада надала російській мові статус регіональної на території області. «За» — 46, «проти» — 25, «утримались» — 2. 10.11.2006 р. Суворовський районний суд м.Херсона відмінив це рішення. 24.05.2006 р. Дніпропетровська міськрада надала російській мові статус регіональної. «За» — 77 депутатів (з 120). 26.05.2006 р. прокурор м.Дніпропетровська М.Горностаєв опротестував це рішення. 20.07.2006 р. Бабушкінський районий суд Дніпропетровска виніс рішення про відміну рішення міськради. 21.06.2006 р. Криворізька міська рада прийняла рішення про надання російській мові статусу регіональної. 11.10.2006 р. Дзержинський районний суд м.Кривого Рогу відмінив це рішення. 26.04.2006 р. Севастопольська міськрада прийняв рішення надати російській мові статус регіонального. «За» — 68 депутатів (з 70). Решение I сессия 26 апреля 2006 года № 11 г. Севастополь О мерах по реализации положений Европейской хартии региональных языков или языков национальных меньшинств применительно к русскому языку на территории г. Севастополя Принимая во внимание требование 85 тысяч севастопольцев о проведении местного консультативного референдума по вопросу придания русскому языку статуса второго государственного языка, на основании ст. 10 Конституции Украины, руководствуясь общими положениями Европейской хартии региональных языков или языков национальных меньшинств (п. п.

220


Хартія в Україні а),b) ст.1) и п.2 Закона Украины «О ратификации Европейской хартии региональных языков или языков национальных меньшинств» (№802-1У от 15.05.2003 года), Севастопольский городской Совет решил: 1. Признать, что русский язык на территории г. Севастополя является региональным, требующим охраны и развития способами, которые не препятствуют развитию государственного украинского языка. 2. Уведомить органы, организации и лиц, на которых распространяются положения хартии, о правах и обязанностях, определенных ею. 3. Предложить государственным учреждениям, органам местного самоуправления, предприятиям, учреждениям и организациям всех форм собственности применять русский язык на уровне и в объемах, которые обеспечивают потребности населения г. Севастополя. 4. Обеспечить использование или принятие, в случае необходимости, параллельно с названиями на государственном языке традиционных правильных форм написания данных названий и на русском языке. 5. Предложить Севастопольской городской государственной администрации: 5.1. До 1 августа 2006 года осуществить анализ условий функционирования русского языка на территории г. Севастополя и проблем, связанных с его преподаванием и изучением в учреждениях системы просвещения, которые являются подотчетными местным органам управления. Информировать Севастопольский городской Совет о результатах проведенной работы. 5.2. По итогам работы в 2006 году по вопросам, которые являются объектами настоящего решения, подготовить и обнародовать отчет, который предоставить Севастопольскому городскому Совету, заинтересованным организациям и государственным органам Украины, ответственным за информирование Совета Европы о работе по реализации положений Европейской хартии региональных языков или языков национальных меньшинств. 5.3. На основании изучения языковой ситуации на территории г. Севастополя разработать программу развития русского и украинского языка во всех сферах его использования, которую представить на утверждение Севастопольскому городскому Совету. 6. Рекомендовать общественным организациям и местным отделениям политических партий осуществлять систематический мониторинг использования, развития и защиты русского языка во всех сферах жизнедеятельности территориальной громады Севастополя. Уделить, при этом, особое внимание эфирному и телекоммуникационному пространству в границах города.

221


Додатки до українського видання 7. Постоянным комиссиям Севастопольского городского Совета подготовить предложения по созданию при Севастопольском городском Совете консультативного совета по вопросам языковых проблем, целью которого определить предоставление квалифицированной помощи органам власти при разработке управленческих решений в этой сфере. 8. Контроль за исполнением настоящего решения возложить на постоянную комиссию по социальным и гуманитарным вопросам (Сорокина Т.П.), председателя Севастопольского городского Совета (Саратов В.В.). Председатель городского Совета В.В.Саратов 12.05.2006 р. рішення міськради опротестувала прокуратура Севастополя, 06.06.2006 р. міськрада відхилила протест. 12.05.2006 р. Миколаївська міськрада прийняла рішення № 1/10 «О создании временной комиссии Николаевского городского совета относительно предоставления русскому языку статуса регионального языка», згідно з яким така комісія створена і затверджено її склад. Рішення опротестував прокурор м.Миколаєва В.Сикиринський. 01.06.2006 міськрада прийняла рішення про надання російській мові статусу регіональної («за» — 59, «проти» — 17). 13.03.2007 р. Апеляційний суд Миколаївської області відмінив рішення міськради. 05.07.2006 р. депутати Одеської обласної ради прийняли («за» — 92, «проти» — 10) рішення Про реалізацію на території Одеської області конституційних норм та положень законів України «Про мови в Українській РСР» із змінами та «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» Відповідно до статей 10 і 92 Конституції України з метою вільного розвитку, захисту і використання російської, інших мов національних меншин на території Одеської області, виходячи з необхідності збереження етнічної, культурної, мовної самобутності громадян, на підставі статті 3 Декларації прав національностей України, законів України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (далі Хартії), «Про мови в Українській РСР» із змінами, ст. 2 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» Одеська обласна рада Вирішила: 1. Зазначити, що відповідно до статті 4 Закону України «Про мови в Українській РСР» із змінами в Україні забезпечується вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування.

222


Хартія в Україні 2. Враховуючи, що Хартія набрала чинності для України з 1 січня 2006 року, відповідно до статей 2 і 5 Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» в Одеській області положення Хартії застосовуються до російської, а на окремих територіях — до мов таких національних меншин: болгарської, гагаузької, єврейської, молдавської, німецької, польської, румунської та інших, зазначених у Хартії. 3. Доручити Одеській обласній державній адміністрації при формуванні проекту обласного бюджету на 2007 рік передбачити кошти для забезпечення виконання положень Хартії на території Одеської області. 4. Звернутися до Верховної Ради України з проханням прискорити прийняття Закону України «Про мови в Україні» у новій редакції. 5. Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійні комісії обласної ради: з питань культури, історичної спадщини, духовності та національних меншин; з питань регламенту, депутатської діяльності, місцевого самоврядування; з питань бюджету та банківської діяльності. Голова обласної ради 5 липня 2006 року № 35-V.

М.Л. Скорик

26.05.2006 Донецька міськрада прийняла рішення про надання російській мові статусу регіональної. Рішення «Об использовании русского языка в г. Донецке как регионального» прийнято одноголосно (всі присутні) — 65 «за». Рішення опротестував прокурор м.Донецька О.Ольмезов. 14.11.2006 Ворошиловський районний суд м.Донецька відмінив рішення міськради. 15.01.2007 рішення про відміну підтвердив Апеляційний суд Донецької обл. Президенту Украины В.А. Ющенко Премьер-министру Украины В.Ф. Януковичу В Тернопольский городской совет Во Львовский городской совет ОБРАЩЕНИЕ Последние 15 лет Украина переживает непростой период становления. Для четкого понимания происходящих в стране процессов необходимо осознать, что Восток и Запад страны, в прямом и переносном смысле «говорят на разных языках». Донецкая область находится на востоке Украины и естественным образом граничит с могучим, единокровным соседом — Российской Федерацией.

223


Додатки до українського видання Донецкий край обладает своими культурно-историческими особенностями, которые сложились при освоении и развитии региона. С XVI века территория области являлась южным рубежом Московского государства, здесь располагались опорные пункты стрельцов и казаков, защищавших Русь от набегов кочевников. Позже данная территория входила в состав Всевеликого Войска Донского, вместе с Ростовом (российский город) — входила в состав Екатеринославской губернии. Первые поселенцы приезжали сюда из Курской, Тамбовской и других российских губерний. Вот почему, родным языком дончан является русский язык. Подавляющая часть населения Украины так же считает его родным. Ведь только благодаря Российской империи был освоен и получил дальнейшее социально-экономическое развитие весь юго-восток Украины — Херсон и Николаев, Одесса и Крым, Запорожье и Днепропетровск, Харьков, Донецк и Луганск. Русскоязычный Донбасс — промышленное сердце Украины, здесь появились первые шахты и первые металлургические гиганты. Донецк, наравне с другими юго-восточными регионами создавал и создает экономический потенциал страны. Но распределение заработанных средств происходит более чем неравномерно. Из Закона Украины «О Государственном бюджете Украины на 2007 год» следует, что из Донецкого городского бюджета в 2007 г. в госбюджет передадут 149 млн. 845 тысяч гривен, а из Львовского городского бюджета — 60 млн. 786 тысяч. А вот дотации выравнивания из государственного бюджета для Донецкой области определены в сумме 3 млн. 347 тыс. гривен., а для Львовской области — 285 млн. 982 тыс. гривен. Эти цифры просто некорректно сравнивать. При этом, согласно статистическим данным Всеукраинской переписи населения 2001 года в Донецкой области проживает 4 млн. 841 тысяч человек; во Львовской области — 2 млн. 626 тыс. человек. Вывод напрашивается сам-собой — Львов и вся Львовская область являются дотационными субъектами, в то время как Донецк одним из самых крупных доноров государственного бюджета. В настоящее время Донецкий городской совет борется за право предоставления русскому языку статуса регионального в соответствии с Законом Украины «О ратификации Европейской хартии региональных языков или языков меньшинств», принятым Верховной Радой 15 мая 2003 года. Но депутаты Донецкого городского совета считают абсурдом называть русский языком меньшинства, и будут добиваться придания русскому языку, положенного по праву, статуса второго государственного. Немаловажно помнить тот факт, что именно русский народ спас мир от фашизма, сломав ему хребет ценой огромных жертв в Великой Отечественной войне. А в это же время территория Западной Украины (Львовская, Тернопольская и Ивано-Франковская область), стала оплотом гитлеровских пособников из ОУН-УПА. Эти «герои» в открытую сотрудничали с немецки-

224


Хартія в Україні ми оккупантами, запятнали себя расправами над мирными гражданами, стреляли в спины советских воинов, истинных освободителей Украины7. Депутаты Донецкого городского совета понимают, что сложности возникающие в общении между Востоком и Западом страны имеют объективные причины. Ведь западные регионы Украины более 700 лет были оторваны от Руси и находились под гнетом многочисленных поработителей: поляков и литовцев, венгров, австрийцев и румын. Под воздействием завоевателей изменился русский язык, возникла греко-католическая церковь под патронатом Ватикана. К сожалению, угнетаемые русины восприняли мировоззрение и психологию своих поработителей, и согласились стать слепым орудием в «крестовом походе» против восточнославянских братьев. Но разве не пора им вспомнить, что мы живем в государстве, которое является колыбелью Руси, что в Киеве был принят первый закон на русских землях — «Русская правда», что там же состоялось крещение Руси. Депутаты Донецкого городского совета настаивают на том, что Донецк, как город-донор, как создатель промышленно-экономического потенциала страны, как густонаселенный областной центр, имеет право требовать уважительного отношения к своей системе ценностей, к своей культуре и традициям, к родному для дончан русскому языку со стороны других, и в первую очередь западных регионов Украины. Принято на VIII сессии Донецкого городского совета V созыва 21 февраля 2007 года Секретар Донецької міськради Микола Левченко (21.02.2007 р.): «Власть выступает против статуса русского языка только потому, что уверена в неконкурентоспособности украинского. Но эта временная мера ничего не даст. Рано или поздно русский язык станет вторым государственным и, все будут общаться на нем. Украина вся говорит по-русски, остальное — искусственно... Без всяких сомнений русский язык станет вторым государственным. Почему идет такое сопротивление? Потому что противники русского языка прекрасно понимают, какие будут результаты. Украинский язык — язык фольклора. И с приданием статуса государственного русскому, необходимость говорить на украинском просто отпадет. Это не язык науки. Он не умрет, на нем будут писать песни, рассказывать анекдоты, он станет фольклорным. А русский язык — язык науки, язык цивилизации. В уме все переводят на русский. И он будет государственным, вопрос только времени. Самое смешное, За іншими інтернетними джерелами абзац звучить так: «Немаловажно помнить тот факт, что именно советский народ спас мир от фашизма, сломав ему хребет ценой огромных жертв в Великой Отечественной войне. И сегодня навязывать нам заслуги ОУН-УПА — по меньшей мере некорректно».

7

225


Додатки до українського видання что это все прекрасно понимают. Русский язык не вытеснит украинский — нечего вытеснять. Заметьте, какая слабая позиция у защитников украинского языка. Они выступают за единственный государственный украинский язык. А защитники русского не выступают за один русский. Они выступают за два. Потому что понимают, какой язык более востребованный... Давайте будем реалистами. Второй государственный язык не более чем формальность. В Украине государственный язык должен быть один — русский. И так рано или поздно будет». 05.04.2007 р. Одеська міська рада прийняла («за» — 82, «проти» — 6) РЕШЕНИЕ О реализации на территории г.Одессы конституционных норм и положений законов Украины «О языках в Украинской ССР» и «О ратификации Европейской хартии региональных языков или языков национальных меньшинств» В соответствии со статьями 10 и 92 Конституции Украины с целью свободного развития, защиты и использования русского, других языков национальных меньшинств на территории города Одессы, исходя из необходимости сбережения этничной, культурной, языковой самобытности граждан, на основании статьи 3 Декларации прав национальностей Украины, законов Украины «О ратификации Европейской хартии региональных языков или языков национальных меньшинств» (далее Хартии), «О языках в Украинской ССР» с изменениями, статьи 2 Закона Украины «О статусе депутатов местных советов», статьи 25 Закона Украины «О местном самоуправлении в Украине», пункта 2 статьи 10 Закона Украины «О телевидении и радиовещании», решения Одесского областного совета «О реализации на территории Одесской области конституционных норм и положений законов Украины «О языках в Украинской ССР» с изменениями и «О ратификации Европейской хартии региональных языков или языков национальных меньшинств» №35- V от 5 июля 2006 г., решений Одесского городского совета «Об использовании «Закона «О языках в Украинской ССР» на территории г.Одессы» №323-ХХ I от 23 сентября 1993 г. и «Об изучении и использовании языков в городе Одессе» №2707-ХХ III от 15 октября 2001 года, Одесский городской совет решил: 1. Констатировать, что в соответствии с действующим законодательством Украины, решениями Одесского городского совета русский язык является языком межнационального общения и наряду с украинским языком свободно используется в городе Одессе в работе государственных, партийных, общественных органов, предприятий, учреждений и организаций.

226


Хартія в Україні 2. Учитывая вступление в силу Хартии для Украины с 1 января 2006 года, установить, что ратифицированные Украиной положения Хартии применяются на территории города Одессы в полном объёме в отношении русского языка, а по отдельным направлениям использования (статьи 8, 11, 12 Хартии) — в отношении других языков, указанных в статье 2 Закона Украины «О ратификации Европейской хартии региональных языков или языков национальных меньшинств». 3. С целью обеспечения реализации положений Хартии создать временную комиссию по разработке программы «Развитие и сохранение русского языка и языков национальных меньшинств в городе Одессе», включить в её состав депутатов Одесского городского совета от всех фракций согласно пропорциональному представительству фракций и депутатских групп в совете (приложение 1) с привлечением для консультаций специалистов профильных управлений Одесского городского совета, представителей общественных организаций, средств массовой информации, деятелей культуры, просвещения, науки и искусства. Поручить комиссии представить на рассмотрение Одесского городского совета проект программы с предусмотренными практическими мероприятиями по реализации ратифицированных Украиной положений Хартии в городе Одессе. 4. В соответствии со статьёй 8 Хартии поручить Городскому Голове сформировать Наблюдательный совет по контролю за развитием преподавания в городе Одессе русского языка. Обязать Наблюдательный совет ежеквартально отчитываться перед Одесским городским советом о ходе развития преподавания русского языка с последующим опубликованием отчёта в средствах массовой информации. 5. Контроль за выполнением данного решения возложить на постоянные комиссии по культуре и духовности, науке и просвещению. Городской голова Э.И.Гурвиц г. Одесса, 5.04.2007 г.

227


Додатки до українського видання

е) Юридичний висновок Міністерства юстиції щодо рішень деяких органів місцевого самоврядування (Харківської міської ради, Севастопольської міської ради і Луганської обласної ради) стосовно статусу та порядку застосування російської мови в межах міста Харкова, міста Севастополя і Луганської області І. ФАКТИ 1. 6 березня 2006 року Харківська міська рада (міський голова В. Шумілкін) у Рішенні № 43/06 постановила, зокрема: визнати російську мову в місті Харкові регіональною — «в означенні Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (пункт 1 Рішення); встановити, що Харківська міська рада, її виконавчі органи в своїй роботі та в офіційних документах, повідомленнях, оголошеннях використовують поряд з українською (державна мова) російську мову (регіональна мова) — як мови роботи, діловодства і документації, тобто як робочі мови (пункт 2 Рішення); врахувати, що згідно з Законом УРСР «Про мови в Українській РСР» та Законом «Про звернення громадян» громадяни мають право звертатися до будь-яких державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською і російською мовами або мовою, прийнятною для сторін (пункт 3 Рішення). 2. 25 квітня 2006 року Луганська обласна рада (голова ради В. Голенко) у Рішенні № 2/13 постановила, зокрема: вважати, що російська мова в Луганській області «у визначенні Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» є регіональною мовою (пункт 1 Рішення); встановити, що Луганська обласна рада, її виконавчий апарат у своїй роботі та в офіційних документах, повідомленнях, оголошеннях використовують поряд з українською (державною) і російську мову як мови роботи, діловодства й документації (пункт 2 Рішення); запропонувати органам державної виконавчої влади та органам місцевого самоврядування забезпечити право громадян звертатися до будь-яких державних, партійних, судових, громадських органів, підприємств, установ і організацій як державною, так і російською мовами (пункт 4 Рішення). 3. 26 квітня 2006 року Севастопольська міська рада (голова ради В. Саратов) у Рішенні № 11 постановила, зокрема:

228


Хартія в Україні визнати, що російська мова на території міста Севастополя є регіональною, «такою, що потребує охорони і розвитку в спосіб, який не перешкоджає розвиткові державної української мови» (пункт 1 Рішення); повідомити органи, організації та осіб, на яких поширюються положення Європейської хартії, про права та обов`язки, які визначені нею (пункт 2 Рішення); запропонувати державним установам, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам і організаціям усіх форм власності застосовувати російську мову на рівні та в обсягах, які забезпечують потреби населення міста Севастополя (пункт 3 Рішення); забезпечити використання (чи прийняття — в разі необхідності) паралельно з назвами державною мовою «традиційно правильних форм» написання таких назв також і російською мовою (пункт 4 Рішення). ІІ. НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО А. Щодо статусу та порядку застосування (використання) мов в Україні 4. Нормативну базу, що визначає статус і порядок застосування (використання) мов в Україні та стосується питання, що є предметом аналізу, становлять зокрема: 1) Конституція України 1996 р. [I]; 2) Рішення Конституційного Суду України (№10-рп/99) від 14 грудня 1999 року (справа про застосування української мови) [II]; 3) Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» (№ 8312-ХІ) від 28 жовтня 1989 року (із подальшими змінами і доповненнями) [III]; 4) Закон України «Про національні меншини в Україні» (№ 2494ХІІ) від 25 червня 1992 року [IV]; 5) Закон України «Про звернення громадян» (№ 393/96-ВР) від 2 жовтня 1996 року (в редакції від 20 січня 2005 року) [V]; 6) Закон України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» (№350-XIV) від 23 грудня 1998 року [VI]; 7) Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (№ 802-IV) від 15 травня 2003 року [VII]; 8) кодекси: а) Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (в редакції від 15 березня 2006 року) [VIII (a)];

229


Додатки до українського видання б) Кодекс про адміністративні правопорушення (№ 8073-Х) від 7 грудня 1984 року (в редакції від 23 лютого 2006 року) [VIII (б)]; в) Цивільний процесуальний кодекс України (№ 1618-IV) від 18 березня 2004 року (в редакції від 16 березня 2006 року) [VIII (в)]; г) Кодекс адміністративного судочинства України (№ 2747-IV) від 6 липня 2005 року [VIII (г)]; 9) а також норми Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (№ 280/97-ВР) від 21 травня 1997 року (з подальшими змінами і доповненнями) [IX] та інших законів України (які не впливають принципово на суть аналізу питання). 5. Конституцією України [I] встановлено, що: державною мовою в Україні є українська мова (частина перша статті 10); в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України (частина третя статті 10); застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом (частина п`ята статті 10); виключно законом визначається порядок застосування мов (пункт 4 частини першої статті 92). 6. Рішенням Конституційного Суду України [II] визначено, зокрема, що: українська мова як державна є обов`язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, діловодства, документації тощо); поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України. 7. Закон «Про мови в Українській РСР» [ІІІ] визначає, зокрема, що: українська мова має юридичний статус державної (частина перша статті 2); в роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих в місцях, де більшість громадян, що проживають в місті, районі чи їх сукупності (тобто більшість населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць чи населених пунктів), становлять особи, які належать до інших (ніж українська) національностей, можуть використовуватись — поряд з українською — національні мови цих національностей або мова, прийнятна для всього населення (частини друга та третя статті 3);

230


Хартія в Україні громадяни вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін (частина друга статті 5); акти місцевих органів державної влади та управління приймаються і публікуються українською мовою, а в разі необхідності — публікуються і іншою національною мовою (частина друга статті 10); офіційні назви державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій утворюються і подаються українською мовою, а з правого боку (чи внизу) ці назви можуть подаватися в перекладі іншою мовою (стаття 37); топоніми — назви населених пунктів, адміністративно-територіальних одиниць, вулиць, майданів, річок і т. ін. — утворюються і подаються українською мовою, а також можуть передаватися національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості (частина перша статті 38). 8. Закон «Про національні меншини в Україні» [IV] визначає, зокрема, що: у роботі державних органів, громадських об`єднань, а також установ і організацій, розташованих у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина, може використовуватись її мова — поряд з державною українською мовою (стаття 8). 9. Закон «Про звернення громадян» [V] визначає, зокрема, що: громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін (стаття 6). 10. Закон України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» [VI] визначає, зокрема, що: в Автономній Республіці Крим поряд з державною мовою забезпечується функціонування і розвиток, використання і захист російської, кримсько-татарської, а також мов інших національностей (пункт 1 статті 10 Конституції АРК); в Автономній Республіці Крим російська мова як мова більшості населення і прийнятна для міжнаціонального спілкування використовується в усіх сферах суспільного життя (пункт 2 статті 10 Конституції АРК); вирішення питань щодо забезпечення функціонування державної (тобто — української), російської, кримсько-татарської та інших національних мов віднесено до компетенції Верховної Ради Автономної Республіки Крим (підпункт 14 пункту 2 статті 26 Конституції АРК).

231


Додатки до українського видання 11. Кодексами України, які визначають процедуру різних видів судочинства (чи притягнення особи до адміністративної відповідальності), встановлено, що: особи, які беруть участь у справі та не володіють (або недостатньо володіють) державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють [VIII (a)]; [VIII (б)]; [VIII (в)]; [VIII (г)]. Висновки: Зі змісту Конституції України та положень інших чинних норм українського права випливає, що: порядок застосування мов в Україні, у тому числі — і російської, визначається законом України; порядок застосування російської мови в Україні докладно визначено законами України ([III]; [IV]; [V]; [VI]; [VIII (a)]; [VIII (б)]; [VIII (в)]; [VIII (г)]), відповідно до яких гарантовано: вільне використання російської мови в роботі органів місцевого самоврядування як мови роботи, діловодства й документації у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина; право громадян звертатися до будь-яких державних органів, установ та організацій, а отже — і органів місцевого самоврядування, також і російською мовою; право осіб, які беруть участь у судових чи адміністративних справах, користуватися рідною мовою, у тому числі — і російською; застосування російської мови для позначення у назвах державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, а також топонімів — у тих місцях, де більшість громадян, що проживають в місті, районі чи їх сукупності (тобто більшість населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць чи населених пунктів), становлять особи, які належать до російської національності. застосування російської мови як мови роботи, діловодства та документації в органах місцевого самоврядування (відповідно до положень цих законів, а також — до Рішення Конституційного Суду України [II]) має здійснюватися одночасно із застосуванням державної (української) мови і не повинно підмінювати застосування української мови як державної. Тому: 1) Пункти 2 і 3 Рішення Харківської міської ради (№ 43/06 від 6 березня 2006 р.), пункти 3 і 4 Рішення Севастопольської міської ради (№ 11 від 26 квітня 2006 р.), пункт 2 Рішення Луганської обласної ради (№ 2/13 від 25 квітня 2006 р.) щодо застосування російської мови в межах відповід-

232


Хартія в Україні но — міста Харкова, міста Севастополя і Луганської області не відповідають нормам чинного українського законодавства, бо стосуються тих питань, що є предметом регулювання лише закону, і які українським законом врегульовано інакше, ніж зазначеними рішеннями вищеназваних рад; 2) Рішення Севастопольської міської ради (№ 11 від 26 квітня 2006 р.) було ухвалено та оприлюднено в порушення вимог українського законодавства, бо було постановлено та опубліковано (в газеті «Севастопольские известия», № 42 від 29.04.2006 р.) лише російською мовою, тоді як чинними нормами українського права визначено, що акти місцевих органів державної влади та управління приймаються і публікуються українською мовою (не виключаючи при цьому одночасного застосування інших мов). Б. Щодо сфери компетенції органів місцевого самоврядування у питанні мовної політики 12. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» [IX] визначає, що: до виключної компетенції сільських, селищних та міських рад у цьому питанні віднесено (і вирішується виключно на пленарних засіданнях), зокрема, вирішення відповідно до закону питання про мову (мови), якою користуються у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях (пункт 50 частини першої статті 26); Цей Закон не містить положень, відповідно до яких обласна рада наділена компетенцією вирішувати питання мовної політики в рамках саме цього акта законодавства. Жоден український закон не містить положень стосовно того, що міська чи обласна рада мають компетенцію визначати статус мов, які застосовуються у роботі цих рад, чи можуть використовуватися в межах територій відповідних територіальних громад. Висновок: У зв’язку з тим, що ні Конституція України, ні Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» [IX], ні жоден інший український закон не містять положень, на основі яких до сфери компетенції органів місцевого самоврядування — міських чи обласних рад — було б віднесено вирішення питань щодо юридичного статусу мов, які використовуються в роботі цих органів чи застосовуються в межах територій відповідних територіальних громад, то положення пункту 1 Рішення Харківської міської ради (№ 43/06 від 6 березня 2006 р.), пунктів 1, 2 і 3 Рішення Севастопольської міської ради (№ 11 від 26 квітня 2006 р.), пункту 1 Рішення Луганської обласної ради (№ 2/13 від 25 квітня 2006 р.) є такими, що не відповідають українським законам, передовсім

233


Додатки до українського видання і головним чином у частині визначення російської мови як регіональної (відповідно — у місті Харкові, у місті Севастополі та в Луганській області). ІІІ. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО 13. Спільним для вищезазначених рішень Харківської міської ради, Севастопольської міської ради і Луганської обласної ради є те, що у кожному з актів відповідного органу місцевого самоврядування міститься посилання на так звану «Європейську Хартію регіональних мов або мов національних меншин» як підставу ухвалення рішення про визначення російської мови як регіональної (відповідно — у місті Харкові, у місті Севастополі та в Луганській області). 14. Зазначена Європейська Хартія була підписана від імені України 2 травня 1996 року та ратифікована Верховною Радою України15 травня 2003 року (Закон України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» [VII]); ратифікаційна грамота депонована 19 вересня 2005 року. Ратифікація Україною цієї Хартії у такому вигляді, як це було вчинено 15 травня 2003 року, об’єктивно спричинила виникнення в Україні низки гострих проблем юридичного, політичного та економічного характеру. Головними причинами цього є як неправильний офіційний переклад тексту документа українською мовою, який був доданий до Закону про ратифікацію Хартії, так і хибне розуміння об’єкта і мети Хартії. 15. Автентичні тексти Хартії, укладеної офіційними мовами Ради Європи — англійською і французькою, чітко вказують на те, що у цьому акті міжнародного права йдеться достеменно не про «регіональні мови або мови меншин» (як це міститься у назві та у тексті Закону України [VII]), а про єдине поняття — «регіональні або міноритарні мови». Понад те — як зазначено у пункті 11 Пояснювальної записки до Європейської Хартії: «Метою Хартії є захист та підтримка регіональних або міноритарних мов, а не мовних меншин». 16. За визначенням, наведеним у статті 1 Хартії, поняття «регіональні або міноритарні мови» означає мови, котрі: (і) є традиційно вживаними в межах певної території держави громадянами цієї держави, які утворюють групу чисельністю меншою від решти населення держави; та (іі) є відмінними від офіційної (их) мови (мов) цієї держави. 17. Хартія як акт міжнародного права не визначає статусу регіональних або міноритарних мов, а містить перелік цілей і принципів, відповідно до яких кожна держава (яка є стороною Хартії) бере на себе зобов’язання покладати в основу своєї політики, законодавства і практики захист цих мов. Поняття «регіональні або міноритарні мови» охоплює також і ту категорію мов (що потребують захисту з боку держави), яку в Хартії поіменова-

234


Хартія в Україні но як «позатериторіальні мови» — ті, що їх застосовують громадяни держави і які є відмінними від мов, що їх застосовує решта населення, але які, хоч і застосовуються в межах території держави, все ж таки не можуть бути співвіднесені з конкретним географічним простором. 18. Об’єктом Хартії, тобто тим предметом, на який її безпосередньо спрямовано, є захист мов, котрим загрожує зникнення. Отже, об’єктом Хартії є загрожені мови як етнокультурне явище, а не мовні права національних меншин, які проживають у певних регіонах держави. Натомість Закон України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» ([VII]) передбачає надання захисту саме мовам національних меншин, що прямо суперечить об’єкту та цілям самої Хартії. 19. Закон України про ратифікацію Хартії має відповідати об’єкту Хартії. А тому його об’єктом мали б стати менш уживані, ніж державна (українська), регіональні або міноритарні мови, які використовуються в певній частині території держави. Цілком очевидним є те, що російська мова жодним чином не потрапляє під визначення регіональної або міноритарної мови (як його наведено в Хартії), оскільки ця мова використовується в межах території України в багатоманітних функціональних сферах та на надзвичайно широкій території (не в одному географічному просторі). Вона не потребує особливого захисного режиму через загрозу свого зникнення. Навпаки — у багатьох регіонах України вона є домінуючою та навіть такою, що через своє панівне становище загрожує зникненню інших мов, включно з українською. Окрім цього, хибне розуміння сутності та спрямованості Хартії на час її ратифікації Верховною Радою України (і не в останню чергу через помилковий переклад українською мовою) спричинило грубу помилку в тій частині тексту Закону про ратифікацію, що передбачає «захист» неіснуючих мов — «грецької» та «єврейської» (в сучасних умовах громадяни України відповідного етнічного походження послуговуються новогрецькою мовою та мовою ідиш). З огляду на те, що таких мов, як «грецька» і «єврейська», не існує в природі, а Закон України тут передбачає захист мов грецької та єврейської національних меншин (що не є об’єктом Хартії), то ні Хартію, ні Закон України (про її ратифікацію) у цій частині на практиці виконати неможливо. Істотним недоліком Закону України (про ратифікацію Хартії) є те, що він не передбачає захисного режиму тим мовам, які насправді потребують його, бо перебувають на межі зникнення. Йдеться, зокрема, про такі мови, що нагально потребують державного захисту в Україні: гагаузька, ідиш, караїмська, кримсько-татарська, кримчацька, ромська, урумська, асирійська та інші. 20. Хартія не передбачає того, що органи місцевого самоврядування держав можуть самостійно визначати статус цих мов чи що вони можуть самі

235


Додатки до українського видання визначати, яку з мов слід відносити до категорії регіональних або міноритарних мов в межах відповідного географічного простору території держави. Компетенція визнавати ту чи іншу мову на території держави як регіональну або мінори тарну та поширювати на неї захисний режим належить виключно державі — в особі її відповідних органів (що стосовно до української практики узгоджується з положеннями статей 10 і 92 Конституції України — статус мов визначається законом держави, який ухвалює Верховна Рада України). IV. УЗАГАЛЬНЕНІ ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ: 21. Харківська міська рада, Севастопольська міська рада і Луганська обласна рада, ухваливши рішення (відповідно: Харківська — 6 березня 2006 р., № 43/06; Севастопольська — 26 квітня 2006 р., № 11; Луганська — 25 квітня 2006 р., № 2/13), порушили принцип законності, встановлений статтею 19 Конституції України (відповідно до якого — органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України), бо вони: визнаючи російську мову як регіональну (відповідно — у місті Харкові, у місті Севастополі та в Луганській області), внесли до нормативних актів свого рівня питання, яке згідно з приписами Конституції України (статті 10 і 92) є предметом регулювання виключно законом України; ухвалюючи рішення з цього питання, вийшли за межі повноважень, наданих органам місцевого самоврядування Конституцією і Законами України (чим порушили також і положення частини першої статті 144 Конституції). 22. Конституція України чітко визначила статус російської мови: відповідно до положення частини третьої статті 10 Конституції російській мові в Україні надано статус мови національної меншини. Виходячи з положень статті 156 Конституції, зміна статусу мов, визначеного положеннями статті 10 Конституції, можлива лише за умови зміни конституційних положень статті 10, здійсненої за спеціальним порядком — за поданням відповідного законопроекту Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і за умови прийняття його не менш як двома третинами від конституційного складу парламенту та затвердження його всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. 23. Посилання в рішеннях місцевих рад на Європейську Хартію регіональних мов або мов меншин є безпідставним, оскільки існуючий офіційний переклад Хартії українською мовою та Закон України про її ратифікацію від 15 травня 2003 року не відповідають об’єкту та цілям автентичної Хартії. Об’єктом Хартії, є захист мов, котрим загрожує зникнення, а не мовні права національних меншин, які проживають у певних регіонах держави. Натомість

236


Хартія в Україні Закон України про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин передбачає надання захисту саме мовам національних меншин, що прямо суперечить об’єкту та цілям самої Хартії. 24. Обов`язок забезпечувати законність в Україні Конституцією України покладено на прокуратуру. Пунктом 5 статті 121 Конституції України визначено, що на прокуратуру покладено функцію нагляду за додержанням законів з питань прав і свобод людини і громадянина органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Відповідно до частини другої статті 144 Конституції, рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду. Такий порядок встановлено, зокрема, положеннями статей 19 — 25 Закону України «Про прокуратуру» (№ 1789-ХІІ від 1991.11.05; в редакції від 2006.01.11). 25. З урахуванням існуючої ситуації в мовному питанні та з метою її виправлення пропонується, зокрема: доручити відповідним органам виконавчої влади (із залученням Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права) у найстисліші строки підготувати Концепцію державної мовної політики в Україні, предметом якої має стати унормована система основоположних настанов, які б ґрунтувалися на комплексній оцінці мовної ситуації в Україні і якими мали б керуватися органи державної влади і державного управління у своїй практичній діяльності, виходячи передовсім з потреб: а) відновлення історичної справедливості у питанні функціонування і розвитку української мови; б) утвердження української мови як державної, виходячи з того, що це питання слід вирішувати як інститут державності, а не як культурологічне чи етнокультурне явище; в) здійснення державної політики на забезпечення мовних прав національних меншин відповідно до Європейської Рамкової конвенції; г) забезпечення державного захисту загрожених мов відповідно до Європейської Хартії; розглянути та вирішити питання про створення в Україні інституційної системи забезпечення державної мовної політики (відповідно до положень Концепції), яка б включала (окрім існуючої Національної ради з питань радіо і телебачення) нові інституції, зокрема: а) Національну раду з питань мовної політики при Президентові України;

237


Додатки до українського видання б) Департамент мовної політики у складі Міністерства юстиції; в) Національну комісію з питань правопису та мовних норм Національної академії наук України; г) Національну комісію правничої термінології тощо; забезпечити підготовку (з наданням статусу офіційного) виправленого перекладу українською мовою Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов (із залученням до цієї роботи Міністерства закордонних справ, Міністерства юстиції та Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права); забезпечити підготовку та подання на розгляд Верховної Ради України законопроекту (як невідкладного) з метою приведення Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» ([VII]) у відповідність з об`єктом та цілями автентичної Хартії, укладеної офіційними мовами Ради Європи — англійською та французькою (із залученням до цієї роботи Міністерства закордонних справ, Міністерства юстиції та Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права). Міністр юстиції України

Сергій Головатий

10 травня 2006 року е) Перша періодична доповідь України Генеральному секретарю Ради Європи щодо виконання положень Європейської хартії регіональних мов та мов меншин. Міністерство юстиції України винесло на громадське обговорення Першу періодичну доповідь України Генеральному секретарю Ради Європи щодо виконання положень Європейської хартії регіональних мов та мов меншин: http://www.minjust.gov.ua/0/news/9338.

238


Додаток 5 Ґаліційська мова в Еспанії

Ґаліційська мова (ґаліц. Galego) — мова романської групи, офіційна мова Ґаліції (Еспанія) разом з еспанською (Ст. 3.2. Конституції Еспанії і ст. 5 Статуту автономії Ґаліції). За граматичною структурою близька до портуґальської мови (до XV ст. — єдина ґаліційсько-портуґальська мова), фонетика подібна до еспанської. Ґаліція — автономна спільнота (з 1981) в Еспанії (в 1991 нараховувала 2.720.445 жителів). Ґаліційською ще говорять в сусідніх районах Астурії та Кастілії-Леону (приблизно 70.000 жителів), а також в інших регіонах Еспанії, в Европі, Латинській Америці (близько 550.000). Понад 91 % жителів Ґаліції (станом на 1991 р.) уміють говорити ґаліційською, і практично всі — еспанською. З приходом до влади диктатора Франсиска Франка, ґаліційця за походженням, офіційне використання ґаліційської мови було заборонено (причиною було прагнення Франка централізувати Еспанію і перешкодити локальному націоналізмові). Після 1975 р., почався процес відродження ґаліційської мови. Автономний уряд (Xunta Galega), створений 1981 року вжив низки заходів, призначених сприяти вивченню і використанню ґаліційської мови. Водночас точилися суперечки стосовно різних поглядів на основи нормативізації ґаліційської мови. З одного боку, реінтеграціоністи, які виступають за входження ґаліційської в єдиний мовний простір з портуґальською, з іншого — автономісти, які позиціонують ґаліційську мову як самостійну романську мову. Закон нормалізації (1983) — на боці норм, які спільно виробили Академія ґаліційської мови і Інститут ґаліційської мови, але поліміка триває. У липні 2003 Академія ґаліційської мови дещо змінила мовні норми, зокрема деякі архаїчні форми ґаліційсько-портуґальської, збережені в сучасній портуґальській мові. Ці зміни вважаються спробою представити, за словами академістів, «нормативи бажані для 95 % галіційців». Вважається також, що нормативи 2003 року проголошують кінець так званої «війни нормативів» між різними поглядами на взаємовідношення між сучасними ґаліційською і портуґальською мовами. Головні події — оприлюднення мовних норм (1982), апробація Закону мовної нормалізації (1983), створення ґаліційського радіотелебачення (1983), заве-

239


Додатки до українського видання дення ґаліційської в навчальну систему (1983–84) і створення Головного управління мовної політики (1990). Численні недержавні організації спрямовують свою діяльність на захист ґаліційської в різних галузях. Виникали конфлікти в Ґаліції з приводу використання (і невикористання) ґаліційської в школі, топоніміці, регіональній і місцевих адміністраціях, в судовій системі тощо. Конституційний суд, відхилив деякі законоположення держави на користь ґаліційської. Станом на 1991 2.421.102 особи старші 3 років уміли говорити ґаліційською (91% від загальної кількості), 1.322.937 — читати (50%), 923 441 — писати (35% від загальної кількості, і 73% — віком від 11 до 14 років). 1.459.028 (55% від загальної кількості) завжди говорили ґаліційською, 885.497 (33%) — деколи і 142.166 (6 %) — ніколи. Від 1.350.000 до 1.629.000 людей (50–60% населення) вважають ґаліційську рідною. Вживання ґаліційської мови (2001) Всього Завжди Всього 2 587 407 1 470 836 56,84% Від 5 до 9 років 101 840 38 329 37,63% Від 10 до 14 років 122 747 50 891 41,46% Від 15 до 19 років 156 950 69 760 44,44% Від 20 до 24 років 207 341 95 008 45,82% Від 25 до 29 років 213 402 96 059 45,01% Від 30 до 34 років 201 392 94 785 47,06% Від 35 до 39 років 193 342 96 992 50,16% Від 40 до 44 років 191 180 104 074 54 ,43% Від 45 до 49 років 174 056 100 166 57,54% Від 50 до 54 років 168 473 102 227 60,67% Від 55 до 59 років 163 029 106 103 65,08% Від 60 до 64 років 135 040 94 459 69,94% Старші 65 років 558 615 421 983 75,54% Володіння ґаліційською мовою Дата Розуміють Говорять 1991 96,96% 91,39% 2001 99,16% 91,04%

Деколи 783 780 48 651 60 430 66 343 77 044 79 586 72 506 65 641 60 615 51 965 46 607 39 920 27 844 86 628

30,29% 47,77% 49,23% 42,27% 37,15% 37,29% 36,00% 33,95% 31,70% 29,85% 27,66% 24,48% 20,61% 15,50%

Читають 49,30% 68,65%

Ніколи 332 791 14 860 11 426 20 847 35 289 37 757 34 101 30 709 26 491 21 925 19 639 17 006 12 737 50 004

12,86% 14,50% 9,30% 13,28% 17,01% 17,69% 16,93% 15,88% 13,85% 12,59% 11,65% 10,43% 9,43% 8,95%

Пишуть 34,85% 57,64%

Особливо велика різниця між знанням і вживанням серед молоді (ледве чи половина з тих, що вивчали ґаліційську в школі, нею звичайно користувалися). Усне вживання ґаліційської більше стосується сільського населення і нижчого за соціяльно-економічним статусом. Писемна ґаліційська, навпаки, поширена більше серед молоді і людей високого соціяльно-економічного статусу. За опитуваннями, тільки 11% (1991 р.) вважають, що говорять «добре» або «дуже добре». Статут автономії Ґаліції (1981) проголошує ґаліційську мову «притаманною Ґаліції», їй надано статус офіційної мови, поряд з кастильською, офіційною мовою держави. Ґаліційський уряд повинен гарантувати використання ґаліційської в усіх сферах і сприяти вивченню. Статут встановлює також компетенцію автономної спільноти в освітній галузі.

240


Галіційська мова в Еспанії Закон мовної нормалізації Ґаліції (1983) об’являє ґаліційську мову офіційною мовою регіональної адміністрації і залежних від неї органів. Він надає громадянам право звертатися в суди для захисту своїх мовних прав. Інші постанови стосуються статусу ґаліційської в освіті, сприяння ґаліційській культурі, медіям, використання ґаліційської в стосунках з регіональною адміністрацією, в юридичній системі і місцевих службах, а також в топонімах. Академія ґаліційської мови — орган відповідальний за нормалізацію мови. Закон 1988 регламентує вживання ґаліційської в муніципальних службах. За Статутом автономії освіта в повній компетенції ґаліційського уряду. Закон мовної нормалізації встановлює офіційний статус ґаліційської в освіті на всіх рівнях, визнає право дітей отримувати першу освіту їх рідною мовою і вимагає від регіонального уряду сприяти використанню ґаліційської в цій сфері. Ґаліційська стає обов’язковим предметом в усій неуніверситетській освіті і учні, до кінця свого шкільного навчання, повинні бути однаково обізнані з ґаліційською та кастильською мовами. Викладачі та університетські студенти мають право використовувати офіційну мову на свій вибір. Вивчення ґаліційської стало обов’язковим в освіті дорослих і підготуванні учителів. Передбачені заходи для того, щоб сприяти вивченню ґаліційської викладацьким складом. Різні подальші постанови регламентують число годин вивчення ґаліційської, використання її при вивченні деяких предметів (література, історія ґаліційців, соціологія тощо), вживання ґаліційської навчальною адміністрацією тощо. Згідно з офіційними даними (1992 р.), 64–89 % учнів віком 6–14 років навчаються ґаліційською. Ґаліційська — обов’язковий предмет в майже всіх закладах. В старших класах середньої школи і в закладах професійної освіти меншість учиться переважно ґаліційською, інша меншість — частково ґаліційською. Майже всі слухають лекції з ґаліційської 3–4 години щотижнево. У вищій освіті ґаліційська — офіційна мова поряд з кастильською, в трьох університетах абітурієнти складають іспити з ґаліційської, якщо вони вивчали її остані 4 роки в середній школі. Два університети пропонують ліцензію з ґаліційської і відповідний курс викладають цілком ґаліційською. Впровадження ґаліційської в роботу університетської адміністрації мало більші успіхи, ніж використання в навчанні. Приблизно 10 % предметів вивчали ґаліційською і 18,5 % студентів здобули принаймні частину освіти цією мовою (1990–1991). Головна перешкода — бракує вільного володіння письмовою ґаліційською, але ставлення до ґаліційської загалом доброзичливе. Що стосується навчання дорослих, передбаченого Законом мовної нормалізації, йому приділяється дуже мало уваги. Стосовно освіти викладачів, курс ґаліційської обов’язковий для всіх студентів педагогічних навчальних закладів. Знання ґаліційської значно краще серед молодих викладачів ніж серед найстарших.

241


Додатки до українського видання Статут автономії Галіції, Закон мовної нормалізації та низка постанов містять заходи, призначені сприяти застосуванню ґаліційської в судовій системі: призначення службовців, які знают ґаліційську; чинність документів і процедури, хоч би якою була офіційна використовувана мова; право громадян використовувати ґаліційську в своїх повідомленнях і висловлюватися нею у судах; курс ґаліційської для суддів, прокурорів та інших службовців тощо. Але вживання ґаліційської мови в судовій системі залишається доволі рідкісним. Хоча державна влада розглядає ґаліційську мову як культурне багатство, але регіональні представництва національного уряду як і сервіс, від нього залежний, користувалися нею (на середину 90-х) в своїх стосунках з населенням дуже рідко, і часто тільки двомовні бланки свідчили про іншу мову, крім кастильської. Всупереч тому, що передбачено законодавством, було вжито мало заходів, щоб сужбовці, які направлялися в Ґаліцію знали ґаліційську. Стосовно регіонального уряду, дебати в ґаліційському парламенті проходять головно ґаліційською мовою і члени уряду користуються нею на різних публічних заходах. Місцева влада більшості районів досить часто використовує ґаліційську як на своїх зборах, так і у відносинах з населенням. Письмове вживання тільки кастильської або разом з ґаліційською, видається, переважає в більшій частині публічних послуг, за винятком щитів лікарень (переважно ґаліційська) і поліційних дільниць (тільки кастильська). Закон мовної нормалізації надає місцевому урядові право давати назву топонімам (за винятком назв міських доріг) і встановлює, що єдина офіційна форма — ґаліційська. Імена та прізвища по-ґаліційськи також дозволені, відповідно до еспанських законів. Більша частина щитів і об’яв на сьогодні або ґаліційською, або двомовні. Це не стосується комерційних вивісок, які майже завжди кастильською. Вимоги громадян зіграли важливу роль в поверненні топонімів. За Законом мовної нормалізації, Академія ґаліційської мови забезпечує нормалізацію. оновлення і правильне вживання ґаліційської мови. Відсоток ґаліційської в головних щоденних газетах за рідкісним винятком нижчий за 5 %. З іншого боку, ґаліційська використовується тільки в деяких рубриках: статті про культуру країни, програми радіо і телебачення тощо. Згідно з угодою, підписаною 1991 року, ґаліційський уряд надає субсидії ґаліційським газетам і агентствам друку для того, щоб збільшити присутність ґаліційської. З січня 1994 виходить щоденна газета повністю ґаліційською — «O CorreoGalego» (наклад 5.000–10.000 екземплярів). Є деякі щотижневики, місячники, квартальники цілком ґаліційською мовою і присвячені різним темам, серед яких культура, економіка, релігійне життя, довкілля. У єдиного серед них тижневика загальної інформації «A NosaTerra»,

242


Галіційська мова в Еспанії заснованого 1977 року, наклад понад 1.000 екземплярів. Є інші журнали різної періодичності, де матеріяли частково публікують ґаліційською. Що стосується радіо, то єдина станція (Radio Galega), яке залежить від ґаліційського уряду, передає цілодобово ґаліційською і має авдиторію понад 150.000 слухачів. Дві станції центрального уряду (Radio Nacionalde Espaсa), як і три комерційні станції, поширюють програми ґаліційською з розрахунку (декілька годин на тиждень). Десяток місцевих радіостанцій передають тільки ґаліційською, інші — частково. Телебачення Ґаліції (TVG), випускає програми майже цілком ґаліційською (сотні годин на тиждень) і займає 24 % ринку. Програми одного з двох каналів TelevisiуnEspaсola — декілька годин ґаліційською на тиждень. Інший еспанський канал передає тільки ґаліційською. Ґаліційської мови зовсім нема на двох з трьох комерційних каналах, тоді як третій дає тільки рідкісні спеціяльні репортажі ґаліційською. Деякі місцеві студії пропонують також програми ґаліційською. Програмного забезпечення ґаліційською дуже мало (програми обліку і бібліотечного керування), але програма текстового редактора WordPerfect надає змогу ортографічної перевірки тексту ґаліційською мовою (фінансував регіональний уряд). Випуск книг ґаліційською, який зріс з 354 в 1987 році до 760 в 1992, складається переважно з шкільних підручників, книг для дітей, поезії, казок і романів. Число перекладів іноземних творів зростає. Сектор сильно залежний від навчальної системи, дорослих читачів, непогано обізнаних з письмовою ґаліційською. Місцевий уряд субсидує публікацію книг і матеріялів з ґаліційської. Десятки співаків і гуртів інтерпретують головно традиційну музику, але є також популярна і рок. Зроблено численні записи ґаліційською. Деякі професійні та аматорські трупи ставлять вистави переважно ґаліційською. Прем’єри може субсидіювати місцевий уряд через Центр драматургії Ґаліції (офіційний орган, створений 1984 року). З 1978 року важливу роль в координатора і натхненника відіграє Школа драматургії Ґаліції. З 1987 року випущено вісім повнометражних фільмів ґаліційською (станом на початок 90-х). Всі фінансував регіональний уряд, але поширення їх комерційними мережами було сильно обмежене. Уряд надає також субсидії для інших авдіовізуальних виробництв. Єдині дубльовані фільми або субтитровані ґаліційською випущені Телебаченням Ґаліції. Проходять театральні фестивалі для дорослих і дітей, фестиваль поезії, фестивалі кельтської культури тощо. Крім того, регіональний уряд вживає числених заходів на підтримку ґаліційської культури: допомога бібліотекам, виданню, перекладам, авдіовізуальній, театральній продукції, запису дисків; літературні премії, субсидії Академії ґаліційської мови тощо.

243


Додатки до українського видання Хоча знання ґаліційської теоретично було обов’язковим при призначенні регіональних службовців і університетського персоналу, в інших секторах його не враховують, за винятком призначення на посади, пов’язані з частими контактами з населенням. Публічне оголошення роблять головно ґаліційською. Комерційна реклама, передана засобами інформації, які залежать від ґаліційського уряду — тільки ґаліційською (радіо) або частково ґаліційською (телебачення); поширювана державними і приватними каналами — цілком кастильською, як і решта комерційної реклами, за винятком реклами продуктів, чи реклами місцевих комерсантів і реклами банків. В сільскій місцевості мова зберігається як і раніше. В містах тільки меншість сімей користується ґаліційською. Згідно з дослідженнями, тільки для 4,5 % корінних молодих городян рідна мова — ґаліційська, хоча майже всі розуміють ґаліційську і понад 90 % уміють на ній говорити. Використання тільки ґаліційської, згідно з анкетуванням (1991 р.) зменшилося від 84,5 % до 34,8 % впродовж трьох поколінь на користь головно двомовної поведінки. Натомість в деяких міських сім’ях діти, які вивчають ґаліційську в школі «повернули» цю мову своїм батькам, хоч це явище не достатньо поширене, щоб протидіяти загальній тенденції. З вікового боку, опитування 1991 року виявило дуже високий рівень розуміння усної мови і компетенції серед всіх груп, за винятком малюків, що підтверджує кастилізацію сімейного кола. Серед тих, хто користується систематично ґаліційською: молодь до 18 років вдвічі менше ніж люди старші 65 років. Вплив школи відчувається, оскільки серед справжніх підлітків вищий відсоток користування ґаліційською. В цієї групи також найкращі знання письмової ґаліційської. На сьогодні ґаліційську вживають більше в сільській місцевості, менш освічені люди, і ті, хто займає менш престижну роботу. Натомість зростає її престиж внаслідок використання засобами масової інформації, в освіті та адміністрації, а також як результат діяльності ґаліційськомовної інтелектуальної еліти. Еспанський уряд не вживає заходів для стимулювання вивчення ґаліційської за кордоном. Навпаки, ґаліційський уряд, згідно з Законом мовної нормалізації, організовує курси ґаліційської мови і культури в Еспанії і за кордоном, де проживає багато ґаліційців, а також відбір викладачів ґаліційської мови і літератури для іноземних університетів. Ситуація з ґаліційською мовою на сьогодні досить складна. Засіб усного спілкування майже винятково бідного і немолодого населення, слабко поширений серед молоді і міської спільноти. Еспанська влада обмежується тим, що терпить існування ґаліційської мови, а ефективність заходів ґаліційського уряду видається недостатньою. На підтвердження цього — судова система, де використовується усна ґаліційська — це радше завдяки близькості до кастильської мови ніж рівності. Безсумнівно ж значущої наявності в школах і медіях покищо не досить, щоб протидіяти віковій практиці двомовності та пасивності.

244


Додаток 6 Баскська мова в Еспанії

Баски проживають в 4 провінціях Еспанії (Гипускоа, Біская, Алава (Араба) і Навара) і 3 провінціях Франції (Суль, Лабур і Нижня Навара). Єдина літературна мова — Euskara Batua на основі гипускоанського діялекту (з 1980 р.). Баски називають себя Euskaldunak, а свою країну — Euskadi. Баскською мовою (euskara) говорять близько 660.000 людей в Еспанії та 80.000 у Франції (дані 1991 року) (за іншими даними відповідно 860 і 140 тис.), близько 120.000 в Південній і Північній Америці. Важкою і досі до кінця нерозв’язаною проблемою є походження бакської мови. Вона генетично не пов’язана з жодною відомою мовною сім’єю. Є припущення про її зв’язок з аквитанською. За іншою гіпотезою, вона проявляє давню спорідненість з сіно-кавказькою (дене-кавказькою) макросім’єю. Баскська мова — єдина реліктова доіндоевропейська мова, яка існує в наші дні (в сучасних генеологічних класифікаціях — мова «поза групою»). У 20 столітті засновано Академію баскської мови. Після проголошення автономії Країни басків (1 жовтня 1936) баскська мова була запроваджена в школах, нею друкували художню і публіцистичну літературу. 1939 уряд Франко заборонив друкування будь-яких видань і книжок баскською мовою. Після смерті диктатора в 1975 році і відновлення в Еспанії демократії баскська була визнана офіційною мовою Автономної спільноти Країни басків, а також, з деяким обмеженнями, провінції Навара. В Еспанії баскською мовою (еускарою) говорять в Наварі і в Автономній спільноті басків (АСБ), що складається, відповідно, з провінцій: Алава, Біская, Гипускоа. Чисельність населення — 2.068.927 (1991 р.). В Біскаї (центр важкої промисловості) і в Алаві (тут адміністративна і політична столиця Автономної спільноти — Віторія) число недавніх імігрантів і їх дітей сягає 55 %, в Гипускоа — менше 40 %, Населення переважно міське. В соціолінгвістичному плані спільнота ділиться на чотири великі зони, відповідно до відсотка населення, яке говорить баскською: a) зона, де понад 80 % населення говорять баскською мовою (4 % населення); б) населені пункти, де

245


Додатки до українського видання 45–79 % населення говорять баскською (20 %); в) населені пункти, де процент баскськомовних 20–44 % (20 %); г) зона, де процент баскськомовних менший за 20 % (56 %). Еспанська мова — рідна мова 74 % населення спільноти, але зростає відсоток населення, що володіє двома мовами. Розвиток мовної компетенції (1981-1991) Володіють баскською Пасивне знання баскської Не володіють

1981 22 15 64

1986 25 17 58

1991 26 20 54

Використання баскської мови (1991 р.): Використання мов Переважно баскська Баскська та еспанська Переважно еспанська Інші

Загалом 13.88 8.10 77.51 0.51

Найвживаніша баскська мова в колі сім’ї. Законну основу використання баскської мови встановила еспанська Конституція 1978 і Статут автономії АСБ 1979 року, за яким баскська мова — офіційна мова автономної спільноти поряд з еспанською, офіційною мовою держави. Закон № 10 від 24.11.1982 (10/1982), нормалізації і використання бакської мови, встановлює, що всі громадяни АСБ можуть використовувати обидві офіційні мови як усно, так і письмово. Засадничі мовні права, описані цим Законом — такі: a) право звертатися і отримувати відповідь бакською або еспанською мовою, усно чи письмово, від адміністрації і будь-якого органу, що є в АСБ; б) право на освіту обома офіційними мовами; в) право отримувати баскською мовою будь-які періодичні публікації, програми радіо і телебачення та інших масмедій; г) право вести професійну, політичну і профспілкову діяльність баскською мовою; і ґ) право висловлюватися баскською мовою на будь-якому зібранні. Цей Закон, серед іншого, дав змогу заснувати низку засадничих інституцій в питанні мовної політики: посаду генерального секретаря з мовної політики, Консультаційну раду бакської мови, Бакський інститут державної служби, Бакський інститут, відповідальний за вивчення бакської мови дорослими.

246


Баскська мова в Еспанії Еспанська переважає в стосунках з державою, хоча потрохи в публічних послугах держави (залізниця, пошта, зв’язок) починають використовувати бакську, організовують курси бакської для службовців. Головні чинники, які сприяють повільному відродженню баскської мови, крім створення різних органів, призначених для проведення мовної політики: заведення баскської мови в навчальну систему (1983), заснування в тому ж році баскського радіотелебачення, угода про фінансування Академії баскської мови (1989), нові постанови в галузі вивчення бакської мови дорослими (1981) і план впорядкування використання баскської мови в різних державних установах (1989). Важливу роль в процесі сприяння бакській мові відіграли різні неурядові асоціяції. Освіту баскською мовою врегульовано Законом 10/1982 і Декретом 138/1983, який встановлює різні мовні моделі навчальної системи: А, B і D — для материнскої (дошкільної) і початкової освіти; А і D — для середньої і технічної освіти. Модель A: навчання ведеться еспанською мовою, хоча дозволено використовувати баскську в деякій діяльності; модель B: навчання ведеться баскською мовою та еспанською; модель D: навчання ведеться тільки баскською мовою. Мовний профіль посад викладачів державних навчальних закладів АСБ установлено Законом 2/1993, для викладацького складу системи неуніверситетської освіти: мовний профіль 1 вимагає повного володіння баскською мовою як мовою спілкування, тоді як мовний профіль 2, крім того, володіння баскською мовою як мовою викладання. Що стосується нагляду за освітньою системою, це забезпечує не тільки Міністерство освіти АСБ, а й генеральний секретар з мовної політики, який регулярно виступає перед парламентом для обговорення впровадження певних заходів мовної політики, що стосуються освіти. В дошкільній освіті, моделі B і D почали встановлювати, починаючи з 1983 року (доти тільки приватні школи використовували бакську мову). На сьогодні за моделлю D, коли бакська мова — єдина використовувана мова, навчається 41 % дошкільнят, за моделлю B — 32 % , за моделлю A — 26 %. Становище в початковій освіті (станом на середину 90-х): 28 % учнів вчаться за моделлю D (проти 13 % в 1983), 28 % — за моделлю B (7 % в 1983) і, нарешті, 44 % — за моделлю A (проти 80 % в 1983). В середній освіті використання баскської мови незначне на нижніх циклах (хоча більше ніж в минулому). Баскська мова — обов’язковий предмет в усіх навчальних закладах. На цьому рівні близько 80 % учнів (95 % в 1983)

247


Додатки до українського видання навчаються за моделлю A або ж не вивчають зовсім баскську (кількість останніх незначна), тоді як 18 % — за моделлю D (3 % в 1983). Стосовно вищої освіти, баскську мову вивчають у вищих педагогічних школах, вона є мовою викладання деяких предметів. Наприклад в Університеті Країни басків 39 % обов’язкового курсу давали баскською мовою. Тобто, в 1993–1994 роках 5.154 университетских студентів навчались баскською мовою. Крім того, студенти можуть за бажанням складати баскською іспити, писати праці, тези. Закон нормалізації використання баскської мови (1982) встановлює: a) громадяни можуть на свій вибір використовувати офіційну мову в стосунках з органами правосуддя; б) документи баскською мовою, як і судові дії, будуть в усьому чинними; в) баскський уряд цілком компетентний, що стосується стимулювання нормалізації вживання баскської мови в органах правосуддя АСБ. Що стосується реального використання баскської мови в судах, то воно мінімальне (тільки за деяких явок в суд свідків і деяких нечастих процесів), беручи до уваги, що більшість суддів, прокурорів та інших членів судового персоналу нею не володіє і переклад процедур викличе суттєву затримку. Громадяни мають право використовувати усно або письмово баскську мову в своїх стосунках з адміністрацією або в будь-якому іншому офіційному органі в АСБ. Хоча у випадку державної адміністрації в АСБ використання баскської мови дуже обмежене (враховуючи брак робочої сили, яка володіє баскською мовою і двомовним друком), слід підкреслити зусилля, спрямовані на те, щоб гарантувати використання двох мов в документах і на афішах залізниці, пошти, служби зв’язку. Крім того, курс баскської мови для службовців державної адміністрації починає давати свої результати, і хоча використання її як робочої мови ще дуже обмежене, натомість воно зростає в стосунках з громадянами. До 1986 року газети, які виходили в АСБ, були всі еспаномовними. Того року вийшли дві двомовні газети — «Deia» (106.000 екземплярів в 1993) і «Egin» (103.000 екземплярів) — хча баскською там 25 % матеріялів. Газети на еспанській мові в АСБ виходять регулярно з додатками баскською мовою. В 1990 вийшла «Euskaldunon Egunkaria», газета повністю баскською мовою, що поширюється на всьому просторі баскської мови, хоча частка на ринку мала (17.000 екземплярів, тобто 0,9 % від загальної суми). Є три журнали (станом на середину 90-х) повністю баскською мовою: «Argia», тижневик загальної інформації (10.000 екземплярів); «Jakin», двотижневик культурної інформації (3.500 екземплярів); і «Aizu», щомісячник, присвячений виченню баскської мови (400 екземплярів). Місцева преса баскською мовою (близько тридцяти літературних, релігійних, наукових журналів), зрозуміло, розвинутіша (розрахована на

248


Баскська мова в Еспанії близько 250.000 читачів). Беручи до уваги, що мова йде про безкоштовні журнали, вони фінансуються за рахунок реклами і субсидій різних баскських громадських організацій. Стосовно радіо, більшість станцій передає тільки на еспанській мові, хоча на численних місцевих радіостанціях присутність баскської мови значно зросла за останні роки. Єдине державне радіо, яке передає тільки баскською мовою і покриває всю територію АСБ — «Euskadi Irratia» (середня авдиторія — 84.000 людей). Також тільки баскською мовою передають два приватних радіо. Найважливішою подією стосовно присутності баскської мови в медіях було, без сумніву, створення «Euskal Telebista», перший канал якого передає тільки баскською мовою і має авдиторію 207.000 телеглядачів (11 % ринку). Натомість, баскський канал державного і приватні канали практично ніколи не використовують баскської мови. В 1991 році опубліковано 966 книг баскською мовою, з яких 31 % складає література для молоді, 29 % — технічні книги і 27 % — підручники. Розвивається традиційна і сучасна музика. Є 16 акторських труп, які грають цілком баскською, і 23 — двомовних (станом на середину 90-х). Кіноіндустрія АСБ розвивається майже винятково еспанською мовою, хоча створено останніми роками (на середину 90-х) шість двомовних фільмов і чотири фільми — баскською мовою. Всі фільми, які отримують субсидію баскського уяряду, повині копіюватися баскською, вони зазвичай некомерційні, якщо не призначені для показу на першому каналі «Euskal Telebista» (було передбачено, щоб у 1994 канал передав 2.500–3.000 годин фільмів баскською мовою). Крім того, баскський уряд підтримав серію відеофільмів баскською мовою для комерційного поширення. В фестивальній діяльності та інших культурних подіях сильна присутність баскської мови, як результат активної діяльності, розгорнутої численними асоціяціями, яких підтримують регіональний уряд і місцева влада. Баскський уряд развинув активну діяльність щодо стимулювання баскської культури через різні організації, які запровадили численні механізми підтримки баскської мови: надання субсидій для развитку програм і культурної діяльності, галузеві ярмарки, премії для баскської літератури, допомога театру, музиці, кіну тощо. Є низка дослідницьких програм з питань термінології. Поза державними відомствами знання баскської мови не є обов’язковим, за винятком деяких посад, що вимагають прямих зв’язків з громадськістю, переважно в галузі послуг. Натомість, знання бакської дає суттєву перевагу при прийомі на численні робочі місця.

249


Додатки до українського видання Згідно з соціолінгвістичним опитуванням, здійсненим в АСБ в 1991 році, 67 % баскомовних найчастіше використовують цю мову, щоб звертатися до своїх дітей, 13 % використовують рівною мірою еспанську і баскську, 20 % використовують більше еспанську. Видається, що вживання баскської мови не обмежується тільки сімейним колом, все більше проявляється тенденція до використання баскської в інших сферах. Для 32 % людей старших 70 років баскська мова — рідна, відсоток поступово зменшується до 16,5 для людей, які народилися між 1972 і 1976 роками. Для людей, які народилися після 1976 року відсоток зростає і для 2–4річних складає 19 %. 83 % вважали, що на сьогодні використання баскської мови ширше ніж десять років тому, і 85 % — що це використання зросте ще більше в найближчому майбутньому. Стосовно молоді, число функціонально двомовних продовжує збільшуватися за рахунок одномовних. Втім цим новим двомовним висловлюватися легше еспанською ніж баскською (це стосується людей, які баскську вивчати починають пізніше за еспанську). На сьогодні зростання знання баскської мови особливо помітне серед дітей віком 5–14 років. Хоча присутність баскської мови зросла також в державних службах, масмедіях та суспільстві загалом.

250


Додаток 7 Швайцарія: мовна політика8

Швайцарія розділена на 26 кантонів, кожен з яких є державною з суверенною юрисдикцією; і є державами у складі федерації. Кантони мають свою територію, свій суверенітет і свій народ (своїх власних громадян). Кожен швайцарський громадянин водночас є громадянином кантону і навіть муніципалітету. Кантони мають свою власну територію, кордон якої має бути захищений федеральним урядом. В межах своєї території кантональні власті виконують закони на рівні державної влади. Вони можуть використовувати свою політичну владу і відповідають за громадський порядок. Розбіжності з приводу точного проведення кордону між двома кантонами розв’язує суд відповідно до загальноприйнятих міжнародних норм. Автономія кантональних урядів, яка виражається в їх праві на самовизначення щодо внутрішньої структури, організації органів влади (законодавчих, виконавчих і судових) і змісту демократичних прав їх громадян, складає суть швайцарського федералізму. Кантони вирішують в межах своєї конституції, як поділити органи влади, як розподілити систему «стримувань і противаг» між трьома гілками влади. Вони вирішують, якою має бути організація цих органів влади, хто вибирає або призначає суддів і членів уряду; визначають функції і юрисдикцію цих органів, як і з допомогою яких засобів слід їх контролювати. В Швайцарії є дуже централізовані кантони, які не дають майже ніякої юрисдикції своїм муніципальним зборам. З іншого боку, кантон Ґраубюнден структурований згори вниз, що дає значну автономію його муніципалітетам. В цьому кантоні муніципальні збори заводять власні правила районування, муніципалітети вирішують, яка мова буде офіційною в школах і на державній службі. На відміну від нової конституції Бельгії, яка передбачає формування кабінету міністрів з 11 представників кожної мовної спільноти, швайцарська конституція ніяк не обмежує кількість представників для різних мовних груп. Вона радше передбачає представництво різних регіонів. Дійсно, якщо говорити про мовні групи, з моменту народження Конфедерації двоє або навіть троє з семи членів Федеральної ради (уряд Швайцарської Конфедерації) завжди представляли італо- і франкомовні меншини, які складають тільки 20% населення.

8

за матеріялами Томаса Фляйнера.

251


Додатки до українського видання

Захист меншин федеральною Конституцією Рівний захист трьох мов Три мови: німецька, французька та італійська мають рівний захист і рівні права на федеральному рівні як офіційні мови країни. Хоча не більше 10 % населення Швайцарії говорять італійською, ця мова має такі ж права, як і французька (18% населення) або німецька. Цей рівний захист означає, що: всі федеральні закони перекладають і видають цими трьома мовами; тлумачення закону вважається рівнозначним на всіх трьох мовах; громадяни мають право звертатися до федеральних властей на своїй рідній мові. Статус ретороманської мови, якою говорить тільки 0,6% населення Швайцарії підвищили 1996 р. З березня 1996 р. ретороманська мова визнана офіційною у відносинах між федерацією та її романомовними громадянами. Плюралізм вважається особливою цінністю Швайцарії і є частиною її самобутності. Відповідно, особливу увагу звертають на збереження мов таких меншин, як ретороманська. Виділяються особливі федеральні гранти на культурні заходи, метою яких є ближче знайомство і розуміння культурних цінностей одної мовної спільноти іншими. Представництво меншин Політичне представництво швайцарських меншин напряму не забезпечено спеціяльними положеннями, як, наприклад, данської меншини в Шлезвіґ– Ґольштайні, що має одного представника в парламенті; або меншини індіос в Конституції Колумбії. Оскільки більшість меншин складає більшість в межах своїх кантонів, представнцтво меншин добре забезпечено через кантональну участь у федеральних радах. Однак нема жодних спеціяльних правил стосовно пропорційного представництва в федеральній адміністрації та в федеральному суді. Франкомовні меншини недостатньо добре представлені серед високопосадовців на рівні федеральної адміністрації. З іншого боку, франкомовні та італомовні меншини краще представлені в федеральному суді, за давньою парламентською традицією та швайцарською політичною культурою. Захист меншин шляхом захисту прав особи через Федеральний суд Швайцарські суди звичайно не беруть до розгляду права групи. Єдиним винятком є принцип територіяльності при захисті мовних кордонів. Коли кантон Цюріх прийняв закон, що зобов’язує франкомовних батьків віддавати своїх дітей в німецькі школи, Федеральний суд, керуючись принципом територіяльності, не став об’являти це рішення неконституційним і таким, що порушує мовну свободу.

252


Швайцарія: мовна політика Право референдуму та ініціятиви Треба знати про те, що меншини непрямо захищені, оскільки вони можуть здійснювати свої демократичні права. Невелика меншина може виступити з ініціятивою, або може не тільки віддати свої голоси на користь якогось рішення, але й погрожувати політичним властям проведенням референдуму, якщо цей закон не цілком враховує їх інтереси. Крім того, треба пам’ятати про те, що відсоток участі громадян в голосуванні набагато нижчий, ніж в інших країнах (від 20 до 50%). Отже, якщо в голосуванні бере участь менше 30% виборців, активна меньшина, що складає 15%, може отримати більшість.

Захист меншин кантональними конституціями Населення кантонів Кордони кантонов не збігається з мовними, культурними, етнічними і релігійними кордонами. Наприклад, в кантоні Ґраубюнден є чотири незалежні територіяльні одиниці, населення яких говорить по-німецьки; в трьох територіяльних одиницях, розділених горами і долинами, говорять по-італійськи; територіяльні одиниці з ретороманським населенням, хоча і зв’язані між собою, але люди там говорять на п’яти діялектах, використовують різні граматичні правила і стандарти. В двомовному кантоні Фрібурґ традиційно численна католицька франкомовна більшість переважає протестантську франкомовну меньшість. Німецькомовна меньшина також ділиться на католицьку більшість і протестантську меньшість. Навіть в італомовному кантоні Тесін є дуже маленький німецькомовний муніципалітет Боско/Гурін. Франкомовна частина кантону Юра розв’язала свої релігійні проблеми, відділившись від кантону Берн і утворивши новий кантон. Однак нечисленна франкомовна меншина залишилась у Берні, не захотівши відділитися. У разі відділення ця меншина стала б частиною нової франкомовної більшості, але водночас і релігійною меншиною в кантоні з католицькою більшістю. В історичному плані кантони пробували розв’язати проблеми меншин територіяльно: діленням районів і муніципалітетів, а також наданням автономії в галузі культури, правопорядку і освіти. Компетенція кантонів Кантони самі визначають свою урядову систему. Їх власті і магістрати обирає народ, вони регулюють демократичні права своїх громадян і визначають особливості процесу децентралізації всередині кантону. Вони відповідають за правопорядок і мають поліційну владу, з допомогою якої повинні запобігати

253


Додатки до українського видання можливим конфліктам між різними соціяльними групами, наприклад, етнічними, культурними і мовними меньшинами. Відповідно до своєї компетенції в галузі культури, науки і освіти, кантони можуть підтримувати мовні меншини. Більшість кантональних положень стосовно меньшин не зафіксовано в кантональних конституціях і часто навіть не згадується в кантональному законодавстві. Наприклад, у франко-німецкомовному кантоні Фрібурґ є майже повністю франкомовний район Ґрює, на території якого розташоване гірське село Жен, чиї жителі історично говорять по-німецьки. Діти цього села мають право отримувати освіту німецькою мовою. Власті району прийняли рішення про те, що офіційна мова викладання визначається не відповідно до адміністративної мови району, а відповідно до шкільних районів, менших за розмірами. Село Жен і є шкільним районом і саме вирішує на якій мові буде викладання в школі. В нечастих випадках юридичну основу для захисту меншини можна знайти не в офіційних розпорядженнях чи постановах, а у внутрішніх положеннях. Наприклад, право німецькомовного анклаву Боско/Гурін, який знаходиться в італомовному оточенні, мати викладача німецької мови, міститься в неопублікованому рішенні уряду кантону Тесін. Захист меншин в мовній сфері Проблема захисту меншин в галузі культури і мови майже нерозв’язна. При цьому треба брати до уваги: яка мова вважається офіційною, які мови є робочими мовами парламенту, яка мова використовується в суді, якою мовою ведеться викладання. Слід провести розмежування між трьома основними мовами Швайцарії, на яких говорить більшість населення: німецькою, французькою та італійською, з одного боку, і ретороманською мовою, в якої є п’ять діялектів, і на якій говорять тільки в кантоні Ґраубюнден — з іншого боку. Тоді як три основних мови поширені по всій Европі, ретороманська мова є мікромовою, якою користуються тільки жителі одного регіону. Тому ретороманську мову можна зберегти тільки в двомовному середовищі. Отже, різні мовні реалії кантонів значною мірою визначали способи врегулювання мовних проблем.

Захист меншин шляхом децентралізації Одним з найважливіших засобів захисту меншин в мовній сфері є децентралізація. Федеральна Конституція надає кантонам автономію в культурній і освітній галузях. Кантони з двома і більше мовами розв’язують проблеми меншин шляхом децентралізації, передаючи освіту у відання муніципалітетів і місцевих властей.

254


Швайцарія: мовна політика Мова судочинства переважно визначається залежно від району. Якщо район двомовний, судочинство ведеться на двох мовах.

Захист меншин через принцип територіяльності В основі принципу територіяльності лежить ідея про те, що територія повинна залишатися «чистою» від впливу мов, які історично не належать до цієї території. Цей принцип був обов’язковим елементом мирного розвв’язання культурних і релігійних конфліктів в Европі. Однак його дотримання може призвести до порушення особистого права громадян користуватися своєю рідною мовою, навіть якщо вона історично не належить до цієї території. В основі такої концепції прав особи лежить ідея про мультикультурне суспільство. Вона потребує більшого ступеня терпимості і поваги до інших культур. Принцип територіяльності завжди близький до апартеїду, який звісно не прийнятний. Крім того, він пропонує рішення тільки для так званих «чистих» територій. З іншого боку, цей принцип може допомогти в захисті меншин в двох аспектах: місцева автономія і децентралізація повноважень в галузі культури можлива тільки на територіяльній основі. Тільки за певної однорідності територіяльних одиниць є смисл делегувати їм повноваження в культурній і освітній сферах. Досі цей принцип допомогав місцевим властям розвивати свою культуру і захищати «островки культури» від загрози зникнення. Це дуже важливо для таких мінімов, як ретороманська. Тому Федеральний суд вважає принцип територіяльності пріоритетним на тих територіях, де мовні групи перебувають під загрозою «поглинання» сучасною цивілізацією. Керуючись цим принципом, муніципалітети кантону Ґраубюнден, наприклад, можуть заборонити вести рекламу на всіх інших мовах, крім ретороманської; другий аспект цього принципу — згода між мовними групами. Якщо одна група переймається тим, що її мовна територія зменшується, це може стати приводом для нових конфліктів. Отже, принцип територіяльності дає мовним групам юридичну основу для захисту своєї мовної території. Беручи до уваги цей принцип, Конституція кантону Берн встановлює мову його районів. Водночас діти, що проживають в районі з нерідною мовою, можуть скористатися своїм індивідуальним правом на здобування освіти рідною мовою, відправляючись на навчання в сусіднє село. Недавно в Конституції кантону Берн, в одній з його поправок, також появилось згадування принципу територіяльності. В цій статті говориться про те, що обидві мови: французька (третина населення) і німецька (третина населення) мають рівний захист. Водночас передбачається використання офіційних мов з врахуванням принципу територіяльності. І, нарешті, кінцеве положення зобов’язує державні власті сприяти взаєморозумінню між двома мовними групами.

255


Додатки до українського видання Оскільки принцип територіяльності допускає різні тлумачення, його застосування стало однією з основних причин юридичних конфліктів. Наприклад, досі не розв’язане питання про те, чи повині державні власті на виконання цього принципу вживати заходів для розділення двох мовних груп, які змішувались протягом віків. Недавно кантональний уряд Фрібурґа прийняв рішення про те, що муніціпалітети самі визначають, чи будуть вони надавати дітям, які говорять на мові меншості, можливість відвідувати німецькомовні школи сусідніх районів. Це рішення повністю відмінило рішення районних властей, згідно з яким всі діти села навчались в школі на мові більшості.

Захист меншини шляхом двомовності В кантоні Фрібурґ початкові школи належать до відання муніципалітетів. Муніципалітети визначають мову викладання в початкових школах. Вища освіта знаходиться під контролем кантональної адміністрації. Отже, кантон змушений надати змогу здобувати вищу освіту на двох мовах. Протягом понад 20 років деякі факультети університету, де ведеться викладання двома мовами, надають своїм студентам змогу вивчати частину предметів на французькій і частину на німецькій мові. Робляться спроби застосувати цю концепцію в середній школі і професійних училищах. Також є тенденції до заведення двомовної освіти в початковій школі на добровільній основі. В кантоні Ґраубюнден освіта надається двома мовами. В інтересах захисту ретороманської меншини романомовні діти одночасно навчаються романській культурі і німецькій мові. Оскільки не можна заперечувати суспільну значущість німецької мови, закон вимагає вивчати німецьку мову в усіх школах ретороманських або італомовних сіл. Стосовно дітей з німецькомовних сіл, то освіта там також може надаватися двома мовами: німецькою і ретороманською. Кантональні власті мають дуже обмежені можливості для того, щоб забезпечити меншинам особливі умови представництва в кантональних радах. Стаття Федеральної Конституції про рівний захист не допускає порушення прав більшості. Так, принцип «одна людина — один голос» не дозволяє кантонам надавати особливі права представництва в парламенті будь-яким меншинам, наприклад, етнічним групам, релігійним громадам або іноземцям. А в Шлезвіґ–Ґольштайні (ФРН), наприклад, є положення, згідно з яким данська меншина має право провести в парламент, принаймні, одного члена, обраного данською групою. Кантони також не можуть давати меншинам привілеї на референдумах. Кантони не можуть мати в своїх конституціях положення, аналогічні положенню Федеральної Конституції, згідно з яким, конституційні поправки по-

256


Швайцарія: мовна політика винні бути підтримані подвійною більшістю: виборців і кантонів. Федеральна Конституція вимагає, щоб за поправки до кантональних конституцій голосувало більшість громадян. Подвійна більшість районів і громадян в деяких випадках не давала би більшості змогу внести зміни в конституцію кантону. З іншого боку, кантональні конституції завжди можуть дозволити іноземцям брати участь у виборах в місцеві органи влади і навіть бути обраними в місцеві ради.

Деякі винятки з принципу «одна людина — один голос» Конституція кантону Берн надає франкомовній меншині районів Бернської Юри право мати одного свого представника в уряді, що складається з семи членов. Однак у виборах цього члена уряду беруть участь не тільки його співвітчизники з юрської області, але всі громадяни кантону. Тому громадяни Юри не вирішують окремо, хто представлятиме їх інтереси в уряді. Інше рішення можна знайти в Конституції франко-німецькомовного кантону Валіс. Виконавча рада цього кантону складається з 5 членів. Троє з них повинні обиратися в спеціяльно створених виборчих округах. Кожен з цих трьох виборчих округів має, принаймні, одного представника в уряді. Оскільки один з округів німецькомовний, то, принаймні, один член уряду обов’язково представлятиме німецькомовну частину кантону. Інших двох членів обирають всі громадяни кантону. Майже у всіх кантонах виборчі округи на виборах в парламент відповідають районам або муніципалітетам. Отже, райони і муніципалітети сильно впливають на політичні рішення, які приймаються на кантональному рівні. Вони можуть захищати свої інтереси через своїх представників у парламенті.

Принцип пропорційності Важливим чинником захисту меншин є принцип пропорційності, який так чи інакше застосовується в усіх кантонах Швайцарії. Користуючись принципом пропорційного голосування, невеликі політичні групи можуть вибирати своїх представників у парламент. Парламент стає дзеркалом плюралістичного суспільства з всіма його мовами і культурами. З іншого боку, урядова система Швайцарії та її кантонів не обов’язково повинна мати парламент з явною більшістю. Так, пропорційне голосування не ускладнює роботу парламенту, тому що кінцеве рішення завжди залишається за сувереном. Показовим прикладом служить представництво кантону Валіс у другій палаті федерального парламенту. У цього кантону, як і в усіх інших кантонах, є два

257


Додатки до українського видання представники в другій палаті. Звичайно громадяни завжди вибирають по одній людині від німецькомовної і франкомовної частини населення. Для того, щоб обидві основні політичні партії німецькомовної частини були представлені в парламенті, ці партії домовились посилати своїх представників у федеральний парламент не більше, ніж на 8 років. Отже, на вибори завжди йде тільки один кандидат від німецькомовної частини, якого обирають за обоюдною згодою двох основних політичних партій, і досі цьому рішенню партій підкорялись як громадяни кантону, так і самі кандидати, які відмовлялися балотуватися на третій термін. Пропорційна система, заведена на федеральному рівні понад 70 років тому, більшою мірою вплинула на швайцарське політичне життя і політичну культуру. Кожне політичне або юридичне рішення має підтримати пропорційне представництво основних політичних, мовних або релігійних груп. Так, кожна рада, орган врядування, суд або комітет повинен мати в своєму складі, принаймні, одного представника цих груп. В результаті застосування принципу пропорційності створюється ситуація «гіперпредставництва» меншин в процесі прийняття рішення на всіх рівнях: федеральному, кантональному і муніципальному. Пропорційне представництво стало частиною політичної культури і традиції, хоч про нього не згадується в Конституції.

Кантональне право/або самовизначення меншин Кордони швайцарських кантонів змінювались впродовж віків. Історія Швайцарії показала, що часто проблеми меншин можуть бути розв’язані тільки територіяльним шляхом, коли певним меншинам надається автономія. Створення напівкантонів — приклад рішення внутрішніх релігійних або політичних конфліктів. Один з недавніх прикладів такого рішення проблеми — утворення кантону Юра шляхом відділення від кантону Берн. Цей новий кантон був створений без жодної людської жертви і, без сумніву, є рідкісним прикладом мирного утворення державної одиниці в історії людства. Юра — історично відокремлена область кантону Берн зі своєю власною середньовіковою історією. Майже 200 років тому на Віденському конгресі було вирішено передати цю область кантону Берн як компенсацію за втрату кантону Ваадт. Так, в Конституції Берна до 1993 р. говорилось, що Берн складається з старого Берна і нової частини Юри. Ця область вважається франкомовною територією з невеликим німецькомовним районом. Більшість жителів Берна — протестанти, а більшість жителів Юри — католики, і тільки південна частина є франкомовною і протестантською.

258


Швайцарія: мовна політика В результаті самовизначення цієї області її католицька франкомовна частина створила новий кантон, франкомовна протестантська частина залишилась з кантоном Берн, а католицька німецькомовна частина приєдналась до сусіднього кантону Базель-штадт. На конституційному рівні, процес прийняття такого диференційованого рішення від початку було в юрисдикції кантону Берн. Цей кантон повинен був у спеціяльній поправці до своєї конституції передбачити демократичну процедуру відділення районів області Юри. Згідно з цією поправкою, всю область не можна було розглядати як єдине ціле. Необхідно було враховувати наявність декількох районів з різними меншинами. Конституційна поправка, прийнята в результаті демократичного голосування всіх громадян Берна, передбачала декілька стадій процедури відділення. Спочатку вся область повинна була вирішити, чи хоче вона відділитися від кантону Берн і створити новий кантон. Після того, як більшість області проголосовала за відділення, кожен район міг провести окремий референдум і вирішити, чи хоче він стати частиною нового кантону або залишитися частиною кантону Берн. В ході цієї процедури, протестантські райони вирішили залишитися з кантоном Берн, а німецькомовні католики району Лауфен вирішили приєднатися до сусіднього кантону. Нарешті, громадяни прикордонних муніципалітетів також мали змогу шляхом референдуму вирішити, чи хочуть вони відокремлюватися від свого району і приєднуватися до нового кантону Юра, або відокремитися від Юри і залишитися в кантоні Берн. Всі швайцарські громадяни, жителі області Юра, мали конституційне право брати участь в цій демократичній процедурі самовизначення. Ні федеральна, ні бернська конституції не дозволили б тільки уродженцям Юри голосувати. Концепція «нації», ніколи не застосовувалась до жителів Юри. Після того, як територія нового кантону була демократично встановлена, швайцарці повинні були вирішити, чи приймають вони 26-й кантон в своїй Конституції. Після прийняття цього рішення, почалась процедура створення конституції нового кантону і «розділ майна» між Берном і новим кантоном. Отже, демократичні рішення на місцевому і національному рівнях були необхідні для здійснення демократичної і законної процедури мирного самовизначення.

259


Додаток 8 Французька мова Основні етапи мовного законодавства9

813 р. церковний Собор в місті Туре постановив, щоб проповіді в церквах читалися не на латині, незрозумілій для простолюду, а народною романською мовою». 842 р. відбулося встановлення французької як мови письма, нею складена «Стразбурзька клятва» (документ, який закріпляв політичний союз між внуками Карла Великого). 1539 р. в м. Вілер-Котре король Франциск I підписав однойменний ордонанс (указ), в якому, зокрема, встановлено, що всі офіційні документи в діловій переписці і судочинстві відтепер слід складати «французькою мовою і не інакше». 1549 р. Ж. дю Белі публікує маніфест «Захист і прославляння французької мови». 1631 р. вийшла в світ перша щоденна друкована газета «La Gazette». 1635 р. за ініціативою кардинала Рішельє була створена Французька академія, головне завдання якої (за статутом) — регулювання французької мови, спільної і зрозумілої для всіх; передбачалося створення словника, риторики, поетики і граматики. 1665 р. вийшов в світ перший науковий журнал «Journal des savants». 1694 — вийшов в світ перший словник Академії. Приєднання кожної нової іномовної провінції супроводжувалось урядовим едиктом про обов’язкове вживання французької мови: Фландрія (1684 р.), Ельзас (1685 р.), Русильон (1700 р.), Лотарингія (1748 р.), Корсика (1768 р.).

9

З використанням данних статті О.Смірнової «Французька мова в сучасному світі».

260


Французька мова. Основні етапи мовного законодавства 1790 р. за вказівкою Установчих зборів абат Ґреґуар здійснив перший в історії Европи мовний перепис, розіславши по всіх департаментах соціолінгвістичну анкету. Виявилось, що з 28 мільйонів жителів країни 12 мільйонів не володіють французькою мовою і говорять на діялектах (патуа) або регіональних мовах, тільки 3 мільйони можуть правильно на ній висловлюватися, тому було вжити заходів для викорінення місцевих діялектів і офранцужування населення. Декрет 1794 р. узаконював використання тільки французької мови при оформленні будь-яких документів публічного характера. Політика видавлювання всіх інших мов з суспільного життя отримала назву «мовного якобізму» (le jacobinisme linguistique). Заведення обов’язкового шкільного навчання в 1882 році супроводжувалось забороною учням користуватися в школах їх рідними мовами і діялектами. В 1955 р. ухвалено закон Дексона, за яким бретонська, баскська, окситанська, каталонська і корсиканська мови були допущені в шкільну освіту як факультативний предмет.

Закон 51-46 від 11 січня 1951 року про вивчення/викладання мов і місцевих діялектів (Закон Дексона) Стаття 1. Вища рада міністерства національної освіти буде зобов’язана в рамках цього закону і після його оприлюдненняз’ясовувати найкращі засоби для сприяння вивченню мов і місцевих діялектів в регіонах, де вони вживаються. Стаття 2. Педагогічні рекомендації будуть направлені ректорам, щоб дозволити викладачам в початкових і материнських школах звертатися всякий раз до місцевих діялектів з користю для свого викладання, особливо для вивчення французької мови. Стаття 3. Кожному учителю, що подав на це прохання, може бути дозволено одну годину на тиждень кураторської роботи відводити для викладання елементарних понять читання і письма місцевого діялекта і вивчення вибраних уривків відповідної літератури. Ця освіта факультативна для учнів. Стаття 4. Викладачам буде дозволено відбирати, згідно з переліком, який складає щороку ректор їхньої академії, праці з бібліотеки, що дасть змогу учням ознайомитися з культурною спадщиною і фольклором регіону.

261


Додатки до українського видання

Стаття 5. В педагогічних школах та інститутах заняття і факультативні стажування будуть організовані, наскільки це можливо, впродовж професійного навчання, з залученням студентів-практикантів і студенток-практиканок, які присвятили себе викладанню в регіоні, де місцева мова підтвердила свою життєвість. Заняття і стажування будуть направлені не тільки на вивчення самої мови, але й фольклору, літератури і місцевої народної творчості. Стаття 6. В ліцеях і коледжах факультативне навчання всіх місцевих мов і діялектів, а також фольклору, літератури і місцевої народної творчості може бути передбачено в рамках кураторської діяльності. Стаття 7. Після повідомлення факультетській і університетській радам і на основі пропозицій вищої ради міністерства національної освіти можуть бути створені, в рамках доступних коштів, місцеві дослідницькі інститути, зокрема й катедри для викладання місцевих мов і літератур, а також і фольклорної етнографії. Стаття 8. В нових сертифікатах на ліцензії, дипломах про вищу освіту, докторських дисертаціях буде відбито роботу студентів, що відвідували ці заняття. Стаття 9. В університетах, де можливе призначення в конкурсну комісію компетентного екзаменатора, факультативний залік (іспит) буде внесено в програму на отримання ступеня бакалавра. Стаття 10. Статті від 2-ї до 9-ї будуть застосовні в районах вживання бретонської, баскської, каталонської і окситанської мов]. Пізніше декретами було додано корсиканську (декрет 74-33 від 16 січня 1974), таїтянську (декрет 81-553 від 12 травня 1981), 4 меланезійські мови (декрет 92-1162 від 20 жовтня 1992), бретонську (гало), мозеланську, ельзаську (2006). Закон Ба-Лоріоля від 31 грудня 1975 року «Про вживання французької мови» приписував, щоб реклама і технічний опис товарів складалися французькою або супроводжувалися перекладом на французьку мову, трудові угоди, інформація для працівників повинна даватися їх рідною мовою, але з обов’язковим перекладом на французьку. Штрафні санкції за порушення закону встановлені не були. 25 червня 1992 р. французька була офіційно об’явлена мовою Франції («La langue de la Rйpublique est le franзais»), в Конституцію внесено запис: «Мова Республіки — французька» (стаття 2). Меншинні мови — мови етнічних меншин і значних груп мігрантів (всього 25) розглядаються як національ-

262


Французька мова. Основні етапи мовного законодавства не надбання (patrimoine national). Франція проголошується полікультурною країною, але з однією національною мовою. 4 серпня 1994-го року прийнято закон Тубона «Про застосування французької мови» (Закон №94-665).

Закон Тубона «Про застосування французької мови» Ст. 1. В силу Конституції мовою Республіки є французька мова — фундаментальний елемент правосуб’єктності і надбання Франції. Вона є мовою освіти, праці, торгівлі та публічних послуг. Вона — привілейований засіб зв’язку між державами франкомовної спільноти. Ст. 2. В позначенні, пропозиції, представленні, способі вживання чи використання, описі поширення і умов гарантії майна, продукту або послуг, а також в рахунках і квитанціях використання французької мови обов’язкове. Такі ж положення стосуються будь-якої письмової, усної або авдіовізуальної реклами. Положення цієї статті не застосовні до найменування типових продуктів і фірмових блюд з іноземними назвами, найширше відомих серед населення... Ст. 3. Будь-який надпис чи об’ява, нанесені або зроблені в громадських, публічних місцях, або в громадському транспорті, і призначені інформувати населення повинні бути французькою мовою. Якщо надпис, складено з порушенням попереднього положення, нанесено третім користувачем на майні, що належить публічноправовій юридичній особі, остання повинна висунути вимогу користувачу усунути за свій рахунок і в визначений термін, втановлену невідповідність. Якщо за вимогою не послідував результат, порушник може бути, враховуючи ступінь невиконання, позбавлений права на використання майна, хоч би якими були узгоджені з ними умови договору або дозволу. Ст. 4. Якщо надписи або об’яви, згадані в попередній статті, нанесли або зробили публічно-правові юридичні чи приватні особи,

263


Додатки до українського видання

які виконують місію органів державного апарату, є об’єктом перекладу, їх, принаймні, повинно бути двоє. У будь-якому разі, коли згадування, об’яви, чи надписи, передбачені в статтях 2 і 3 цього закона, доповнені одним або декількома перекладами, представлення французькою мовою повинно бути таким же разбірливим, чутним і зрозумілим, як і представлення іноземними мовами. Декретом Державної ради уточнюются випадки і умови, за яких можливий відступ від положень цієї статті в галузі міжнародних перевезень. Ст. 5. Хоч би якими були предмет договору і встановлений процесуальний порядок, договори з публічно-правовою юридичною особою або приватною особою, що виконують місію органів державного апарату, повинні бути складені французькою мовою. В них не повинно бути виразів, термінів іноземною мовою, у разі, якщо є вирази або французькі терміни такого ж смислу, схвалені за умов, передбачених відповідними нормативними постановами про збагачення французької мови... Договори..., укладені з одним або декількома іноземними учасниками, можуть передбачати, крім редакції французькою мовою, одну або декілька версій іноземною мовою,яку мають рівну законну силу... Ст. 6. Кожен учасник маніфестації, колоквіуму або конгресу, організованого у Франції фізичними або юридичними особами французької національності, має право висловлюватися французькою мовою. Документи, поширювані учасникам до і під час маніфестації, які представляють її програму, повинні бути складені французькою мовою і можуть містити їхні переклади на одну або декілька іноземних мов... Ці положеня не застосовні до маніфестацій, колоквіумів або конгресів, що стосуються тільки іноземців, а також до зборів з просунення зовнішньої торгівлі Франції... Ст. 7. Публікації, огляди і повідомлення, поширювані у Франції, і які виходять від публічно-правової юридичної особи, від приватної особи, яка виконує місію органів державного апарату, або від приватної особи, отримувача державної допомоги, мають, якщо вони складені іноземною мовою, принаймні, супроводжуватися тезами французькою. 264


Французька мова. Основні етапи мовного законодавства

Ст. 8. Три останніх абзаци статті Л. 121-1 Кодексу про працю замінені чотирма абзацами, складеними таким чином: «Трудовий договір укладається в письмовій формі та складається французькою мовою. Якщо посада, що є об’єктом договору, може бути названа тільки іноземним терміном, який не має відповідного аналога у французькій мові, то трудовий договір повинен супроводжуватися поясненнями іноземного терміна французькою мовою. У разі, якщо найманий працівник є іноземцем, і договір укладено в письмовій формі, переклад договору роблять на вимогу працівника на його мову. Оба тексти мають рівну законну силу... Ст. 9. I. В статті Л. 122-35 Кодексу про працю міститься абзац, складений так: «Внутрішній розпорядок складається французькою мовою. Він може супроводжуватися одним або декількома перекладами на іноземні мови». II. Після статті Л. 122-39 Кодексу про працю вміщена стаття Л. 122-39-1, складена так: Ст. 122-39-1. Будь-який документ, в якому містяться обов’язки найманого працівника або положення, які йому необхідно знати для виконання роботи, повинен бути складений французькою мовою. Він може супроводжуватися перекладами на одну або декілька іноземних мов. Ці положення не застосовні до документів, отриманих з-за кордону або призначених для іноземців... IV. Після статті L 132-2 Кодексу про працю вміщена стаття L 132-2-1, складена так: Ст. L 132-2-1. Умови і колективні угоди про роботу і угоди підприємства або установи повинні бути складені французькою мовою. Будь-яке положення, застосовуване до найманого працівника, є нечинним, якщо воно складене іноземною мовою.

Ст. 11. I. Мова освіти, іспитів і конкурсів, а також дисертацій і доповідей державних і приватних закладів — французька, за винятками, виправданими необхідністю викладання іноземних або регіональних мов і культур, або коли викладачі — іноземні запрошені або залучені професори.

265


Додатки до українського видання

До іноземних або спеціяльно відкритих для набору учнів іноземної національності шкіл, а також закладів, що надають міжнародну освіту, ця вимога не стосується. II. Після другого абзацу статті 1-ої закону № 89-486 від 10 липня 1989 про загальні принципи в освіті вставлено абзац, складений так: Знання французької мови і знання двох інших мов складають частину фундаментальних цілей в освіті. Ст. 12. Перед главою 1-ою заголовка II закону № 86-1067 від 30 вересня 1986 про свободу комунікацій вставлена стаття 20-1, складена так: Ст. 20-1. Використання французької мови обов’язкове в системі передач і рекламних повідомлень установ і служб радіо або телевізійного мовлення, хоч би яким був спосіб поширення або розподілу, за винятком кінематографічних і авдіовізуальних творів в оригінальній версії. За умови положень 2 біс статті 28 цього закону попередній абзац не застосовується до музичних творів, текст яких частково або повністю написано іноземною мовою. Обов’язковість, передбачена в першому абзаці не стосується програм, частин програм чи реклам... призначених для поширення цілком іноземною мовою, або кінцевою метою яких є навчання мові, а також ретрансляцій культових церемоній. У разі, якщо передачі або рекламні повідомлення, вказані в першому абзаці цієї статті, супроводжуються перекладом на іноземні мови, подання французькою мовою повинно бути таким же розбірливим, чутним і зрозумілим, як і представлені іноземною мовою... Ст. 14. Застосування фабричного, торгового або службового знака, складеного з іноземного виразу або терміна, публічно-правовим юридичним особам заборонено, якщо існує вираз або французький термін такого ж смислу, схваленого за умов, передбачених відповідними нормативними постановами про збагачення французької мови. Ця заборона стосується і приватних юридичних осіб, які виконують місію органів державного апарату. Положення цієї статті не застосовні до знаків, вперше використаних до набрання чинності цього закону.

266


Французька мова. Основні етапи мовного законодавства

Ст. 16. Крім офіцерів і агентів судової поліції, що діють відповідно до положень кримінального процесуального кодексу, агенти, перечислені в 1, 3 і 4 статті Л. 215-1 Споживчого кодексу уповноважені розслідувати і констатувати порушення положень документів щодо застосування статті 2 цього закону. У зв’язку з цим, агенти можуть проникати в місця і транспортні засоби, перечислені в першому абзаці статті Л. 213-4 того ж кодексу, і ті, де здійснюються дії, згадані в статті 216-1, за винятком місць, використовуваних, крім того, для проживання. Вони можуть вимагати для перегляду документи, необхідні для виконання їх місії, знімати копії і збирати... дані і докази, потрібні для виконання їхньої місії. Також вони можуть вилучати екземпляр майна або продукції... Ст. 17. Той, хто перешкоджає прямо чи побічно виконанню місії агентів, згаданих в першому абзаці статті 16, або не надає в їх розпорядження всі необхідні для їхньої мети засоби, підлягає покаранням, передбаченим у другому абзаці статті 433-5 Кримінального кодексу. Ст. 18. Порушення положень документів щодо застосування цього закону констатуються протоколами, які мають силу поки не доведено зворотнє...]. Декретом від 3 липня 1996 року заснована Генеральна комісія з термінології, чиїм завданням є створення нових термінів, а також заміна французькими іншомовних запозичень. В різних міністерствах створено спеціялізовані комісії з термінології та неології. Серед критеріїв: насущна потреба в новому позначенні, ясність і точність терміна, його відповідність морфологічній і семантичній системі французької мови (вже опубліковано 4000 нових термінів: наприклад, слово «ordinateur» замінило «комп’ютер» тощо). Часто слова піддаються фонетичній і графічній асиміляції. Видано урядову «Постанову стосовно фемінізації професій, титулів, ступенів і посад». Найважливіша мовна інстанція у Франції — Вища рада французької мови. Практичну діяльність здійснює Генеральна делегація з французької мови.

267


Додаток 9 Насамкінець

Президент Франції Жак Ширак 23 березня 2006 р. залишив самміт представників Євросоюзу на знак протесту проти виступу ЕрнестаАнтуана Сеєра, колишнього голови Національної ради французьких підприємців, а нині представника європейської федерації підприємців “Unice”, не французькою, а англійською мовою. “Я говоритиму англійською мовою, мовою бізнесу”, – заявив Сеєр. Після цих слів Жак Ширак, а за ним міністр фінансів і голова МЗС Франції залишили зал, де відбувався саміт ЄС. Його помічники заявили, що французький політичний лідер вийшов із приміщення на знак захисту французької мови. Після того, як Ернест-Антуан Сеєр завершив свою промову, президент Франції повернувся до учасників саміту, щоб послухати промову другого француза, голову Центробанку ЕС Жан-Клода Тріше, який звернувся до учасників саміту французькою. А от раніше...

Березень 2007. Народний депутат від Партії реґіонів Василь Кисельов: “Мы соберемся на политсовет и будем рекомендовать Президенту внести новую кандидатуру на должность министра иностранных дел вместо Владимира Огрызко. Премьер-министр Виктор Янукович предложил руководителям фракций поговорить в группах. Мы поговорили сегодня и услышали, что многие депутаты не воспринимают кандидатуру Огрызко, поэтому голосование по этому вопросу перенесено... Он прежде всего должен выучить русский язык. Когда к нему обращаются на русском языке, он упрямо отвечает на украинском. Когда его спрашивают, он упрямо гнет свою линию”. Зі стенограми пленарного засідання ВР України (обговорення кандидатури В.Огризка на посаду Міністра закордонних справ України) КНЯЗЕВИЧ Р.П.: Шановний, можна, Володимир Станіславовичу, наскільки сьогодні було чути запитань наших шановних колег, а також фактично з тих заяв, які зробив осо-

268


Насамкінець 22 червня 2004 року на одній із сесій Парламентської асамблеї Ради Європи французька делегація залишила зал під час виступу свого співвітчизника Жан-Клода Тріше. Голова Центробанку ЄС почав виступати перед асамблеєю англійською, і це викликало невдоволення французької делегації. Розгубившись, Тріше спочатку просив парламентарів залишитися, говорячи їм вслід, що може представити доповідь будь-якою мовою, і спробував пояснити, що робочою мовою в банку є англійська, і саме це обумовило його вибір, але навіть обіцянка перейти на французьку нічого не дала. У зв’язку інцидентом голова ПАРЕ Петер Шідер вибачився перед Тріше і додав, що таке на сесії сталося вперше. “Ми були глибоко шоковані його поведінкою”, – заявив голова французької делегації в ПАРЕ Бернар Шренер. “Колишній голова центрального банку Франції представляє свою доповідь, не використовуючи рідну мову!” Шренер підкреслив, що рішення покинути зал члени французької делегації прийняли спонтанно.

бисто прем’єр-міністр в пресі, та й керівники коаліції, найбільшим застереженням щодо вашої кандидатури є справді той круглий стіл, який відбувся за участю парламентарів Російської Федерації, на якому ви, виступаючи як заступник міністра, фактично відмовилися порушувати Конституцію України і виступали державною мовою. Може ви все-таки проясните більш детально цю ситуацію і знімете це застереження з боку коаліції, вони залюбки за вас проголосують. Дякую. ОГРИЗКО В.С. Дякую, шановний пане Князевич. Ну, якщо це так цікаво, я просто нагадаю ситуацію. Справді, мене запросили, як першого заступника міністра, взяти участь в конференції, яка була організована Інститутом СНД. І сказали, що я можу виступати там, власне, як мені буде зручно. Мені зручно виступати в Україні рідною українською мовою. Разом з тим, дехто з присутніх колег, які приїхали з Російської Федерації почали, але це не був пан Затулін, якщо ви маєте на увазі це, почали в досить такій грубій і некоректній формі вимагати від мене, щоб я не виступав в себе вдома українською мовою. Ви знаєте, я коли приїжджаю до своїх, значить, російських колег до Москви на ведення переговорів, ніколи не вимагаю від них, щоб вони виступали і говорили зі мною українською, я приймаю їхні правила, правила гри, тому що я поважаю їх як країну господаря, яка приймає гостя.

269


Додатки до українського видання

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) № 10-рп від 14.12.1999 Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Скоморохи Віктора Єгоровича — головуючий, суддя-доповідач, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича, Козюбри Миколи Івановича, Корнієнка Миколи Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мартиненка Петра Федоровича, Мироненка Олександра Миколайовича, Німченка Василя Івановича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Селівона Миколи Федосовича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, Яценка Станіслава Сергійовича, розглянув на пленарному засіданні справу щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 10 Конституції України. Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 41 Закону України «Про Конституційний Суд України» стали два конституційних подання народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 10 Конституції України стосовно обов’язковості застосування державної мови органами державної влади і місцевого самоврядування, їх посадовими особами, а також у навчальному процесі в державних навчальних закладах України.

270


Насамкінець Підставою для розгляду справи згідно з частиною першою статті 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» є практична необхідність в офіційній інтерпретації положень статті 10 Конституції України щодо обов’язковості застосування української мови органами державної влади, їх посадовими особами, а також у навчальному процесі в навчальних закладах України. Оскільки конституційні подання народних депутатів України стосуються того самого питання — офіційного тлумачення окремих положень статті 10 Конституції України, відповідно до статті 58 Закону України «Про Конституційний Суд України» Ухвалою Конституційного Суду України від 29 квітня 1998 року ці подання об’єднано в одне конституційне провадження у справі. Заслухавши суддю-доповідача Скомороху В.Є. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. У конституційних поданнях народних депутатів України порушується питання про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо обов’язковості застосування державної мови органами державної влади, їх посадовими особами та використання української мови у навчальному процесі в державних навчальних закладах України. Суб’єкт права на конституційне подання стверджує, що посадові особи Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Адміністрації Президента України при виконанні службових обов’язків нехтують державною мовою, «відбувається свідоме ігнорування» державної мови і в більшості державних навчальних закладів України. Положення статті 10 Конституції України щодо забезпечення державою всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України належно не виконуються. У зв’язку з наведеним суб’єкт права на конституційне подання звернувся з клопотанням дати офіційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо обов’язковості виконання її положень органами державної влади України та їх посадовими особами, а також щодо обов’язковості використання української мови у навчальному процесі в державних навчальних закладах України. 2. Конституційні подання, долучені до справи додаткові матеріали, пояснення, отримані Конституційним Судом України від Секретаріату Верховної Ради України, Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, Державного комітету України у справах національностей та міграції, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Інституту української мови Національної академії наук України, Донецького державного університету, Таврійського національного

271


Додатки до українського видання університету імені В.І.Вернадського, Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, свідчать про різне розуміння та застосування положень статті 10 Конституції України. В окремих матеріалах також йдеться про обов’язковість функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя, володіння та використання її посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, необхідність розвитку та застосування мов національних меншин у визначеному законом порядку, а також їх вивчення і використання в навчальних закладах. Зазначається і про доцільність удосконалення правового врегулювання мовних проблем на законодавчому рівні та прийняття загальнодержавної програми розвитку і використання мов в Україні. Наведене підтверджує практичну необхідність у роз’ясненні та в офіційній інтерпретації положень статті 10 Конституції України в контексті конституційно-правового регулювання порядку застосування державної мови в Україні. 3. Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10). Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено у преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі. Положення про українську мову як державну міститься у розділі І «Загальні засади» Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття «конституційний лад». Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові (частина третя статті 5 Конституції України). Положення статті 10 Конституції України, як і інших статей розділу І «Загальні засади», можуть бути змінені тільки у порядку, передбаченому її статтею 156, шляхом прийняття закону, який затверджується всеукраїнським референдумом. Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо). До сфер застосування державної мови можуть бути віднесені також інші сфери, які відповідно до частини п’ятої статті 10 та пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України визначаються законами.

272


Насамкінець Зокрема, відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо. Володіння державною мовою є обов’язковою умовою для прийняття до громадянства України. Згідно з чинним Законом Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року службові особи державних органів, установ і організацій повинні володіти українською мовою. Законодавчо визначеним є також питання про застосування української мови та інших мов у навчальному процесі в державних навчальних закладах України. Зокрема, Законом України «Про освіту» в редакції від 23 березня 1996 року (стаття 7) та Законом України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 року (стаття 7) встановлено, що мова освіти, мова навчання і виховання у загальноосвітніх навчальних закладах визначається Конституцією України та Законом Української РСР «Про мови в Українській РСР». Цей Закон прийнято 28 жовтня 1989 року у розвиток положення статті 73 (в редакції від 27 жовтня 1989 року) чинної на той час Конституції, за якою українській мові було надано статус державної. Закон мав своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері розвитку і вживання української та інших мов, охорону конституційних прав громадян у цій сфері. Зокрема, ним встановлено, що мовою виховання в дитячих дошкільних установах, мовою навчання і виховання в загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах є українська мова. Порядок застосування мов згідно з пунктом 4 частини першої статті 92 Конституції України визначається виключно законами України. Володіння українською мовою є однією з обов’язкових умов для зайняття відповідних посад (статті 103, 127, 148 Конституції України). Шляхом конституційного та законодавчого закріплення унормовується застосування української мови як державної. Таким чином, положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну — українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, в роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а та-

273


Додатки до українського видання кож у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України. 4. Відповідно до частини третьої статті 10 Конституції України в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє розвиткові мовної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (стаття 11 Конституції України). Неприпустимість привілеїв чи обмежень, в тому числі і за мовними ознаками, закріплена в частині другій статті 24 Конституції України. Частина п’ята статті 53 Конституції України містить положення, згідно з яким громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. На зазначеній вище конституційно-правовій основі вирішується проблема щодо застосування мов національних меншин України. Гарантування національним меншинам України права на вільний розвиток, використання і захист їх мов відповідає змістові міжнародних договорів України. Зокрема, Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року, ратифікована Україною 9 грудня 1997 року, зобов’язує держави створити у себе необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість розвивати свою мову (пункт 1 статті 5 Конвенції). Стаття 1 Угоди з питань, пов’язаних з поновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів, підписаної 9 жовтня 1992 року представниками держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у місті Бішкеку і ратифікованої Україною 17 грудня 1993 року, визначає, що депортованим громадянам колишнього СРСР забезпечуються в державах Співдружності Незалежних Держав політичні, економічні та соціальні права і умови для освіти, національного, культурного та духовного відродження. Пунктом «а» статті 10 Конвенції про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, укладеної 21 жовтня 1994 року в місті Москві державами Співдружності Незалежних Держав за участю України, передбачається необхідність вивчення у цих державах державної мови та створення умов для вивчення національними меншинами рідної мови. На основі викладеного і керуючись статтею 150 Конституції України, статтями 62, 63, 65, 67, 69 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України

274


Насамкінець вирішив: 1. Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України). Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України. 2. Виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова. У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п’ятої статті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин. 3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України. Конституційний Суд України

275


Європейська серія Право Ради Європи

Флоренц Бенуа-Ромер, Гайнріх Клебес. Переклад з англ. 232 стор. Ціна 38 грн. Книжка пропонує чіткий та збалансований погляд на способи,які застосовує Рада Європи задля здійснення власного покликання, інструменти гармонізації систем права своїх сорока шести членів, охоплює аспекти формування Ради та її ролі у розбудові спільного європейського правового простору. Ця перша грунтовна праця з права РЄ від часів постання даної організації у 1949 році буде особливо корисною з огляду на дедалі активнішу участь України в діяльності Ради Європи.

Договір про конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність

Тюшка А.В. 228 стор. У монографії подано новий погляд у вітчизняній науці на проблеми сучасного європейського конституціоналізму та сфокусовано дослідження на його конкретному предметі – Договорі про Конституцію для Європи. Дослідження потенціалу Договору про Конституцію для Європи у майбутньому проекті реформування Європейського Союзу, ухваленому під час саміту Європейської Ради 21-22 червня 2007 року, надає праці неабиякої актуальності і дозволяє об’єктивно оцінити значення реформ, пропонованих відхиленим проектом конституціоналізації Європейського Союзу, тим не менше, підтриманих поза його правовим полем. Книга стане пізнавальною як для вимогливого вузького академічного, так і для зацікавленого ширшого непрофільного кола читачів.

Європейська Комісія.

Процеси ухвалення рішень і виконавчі повноваження Сандро Ґоці. Переклад з італійської. 208 стор. Ціна 25 грн. Книжка досліджує структуру та функціонування однієї з базових інституцій Європейського Союзу — Європейської Комісії — її структуру, роль, процедуру підготування та ухвалення рішень, узгодження діяльності з іншими органами Євросоюзу. Для фахівців–міжнародників, державних службовців, викладачів та студентів відповідних спеціальностей. Сандро Ґоці, в минулому член кабінету Президента Європейської Комісії Романо Проді, радник з європейської політики теперішнього Президента Комісії Жозефа Мануеля Баррозо. Викладає європейське право та політику в європейських коледжах Брюге та Пармі, в Інституті політології в Парижі та Університеті в Лече. Для замовлень: тел.: (044) 4625269/70

email: diana@kis.kiev.ua


видавництва «К.І.С.» Дедалі міцніший союз

Дайнен Д. Переклад з англ. 700 стор. Ціна 40 грн. Фундаментальна праця Десмонда Дайнена належить до категорії «must» – «обв’язково до прочитання» всім, хто так чи інакше має справу з європейською інтеграцією. Найпов­ніший, найкомпактніший і найдоступніший виклад історії створення ЄС, його інституцій і політик може слугувати підручником, довідником і ... навіть захопливим читанням. Принаймні цьому сприяють і карколомні звиви сюжетної лінії розвитку європейської інтеграції, і пригоди її головних героїв, і не останню чергу легкий та невимушений стиль автора.

Світова організація торгівлі

Даніель Жуано. Пер. з франц. 120 стор. Ціна 14 грн. Те­ми приєднан­ня Ук­раїни до Світо­вої ор­ганізації торгівлі, умо­ви всту­пу, по­дальші пе­ре­ва­ги та вик­ли­ки жва­во об­го­во­рю­ють не ли­ ше політи­ки, підприємці, жур­налісти й на­у­ковці, а й сту­ден­ти та стар­шок­лас­ни­ки, всі охочі до оціню­ван­ня уря­до­во­го пос­ту­пу — і при­хиль­ни­ки, й суп­ро­тив­ни­ки «сотівсь­ких» пріори­тетів. Зро­би­ти суспільні дис­кусії фа­ховіши­ми до­по­мо­же бро­шу­ра по­ пу­ляр­ної серії «Що я знаю» провідно­го фран­цузь­ко­го ви­дав­ни­ цт­ва PUF. Поп­ри не­ве­ли­кий об­сяг, книж­ка док­лад­но предс­тав­ ляє історію, спосіб функціону­ван­ня й ре­зуль­та­ти ро­бо­ти СОТ як унікаль­ної міжна­род­ної інсти­т уції, роз­повідає про те­ми по­ точ­них і май­бутніх пе­ре­го­ворів, аналізує їхні мож­ливі наслідки та пе­ре­довсім бу­де ко­рис­ною як вступ до оз­найом­лен­ня з пра­ ви­ла­ми світо­вої торгівлі. Даніель Жу­а­но — досвідче­ний політик, дип­ло­мат, ко­лишній міністр, нині по­сол Франції в Ка­наді. Спеціаль­но для ук­раїнсь­ ко­го ви­дан­ня він до­пов­нив публікацію но­вою гла­вою, прис­вя­че­ ною ос­таннім подіям і тен­денціям міжна­род­ної торгівлі.

Сполучені штати Європи

Гі Ферховштадт. Переклад з англ. 68 стор. Ціна 12 грн. Прем’єр­–міністр Бельгії, пан Гі Ферхофштадт, написав дуже сміливу, провидчу книгу. З’явилася вона дуже вчасно – коли тривають зміни, коли ще можна формувати майбутнє Європи. Вона спонукає до роздумів саме тоді, коли Європейська Рада намагається знайти творчі шляхи до подолання загально–європейського збентеження після провалу Конституційного Договору. Ця книга відкриває для Європи нові перспективи.

http://books.dovidka.com.ua

http://europa.dovidka.com.ua


Європейська серія видавництва «К.І.С.» Право та інституції ЄС

Грицяк І.А. 300 стор. Ціна 14 грн. У навчальному посібнику викладено суть основних скла­дників концепції Європейських співтовариств і Єв­ро­пей­ського Союзу, правової та інституційної сис­тем цих міждер­жавних утворень. Змістова структура по­сібника побудована з урахуванням ни­ нішнього функ­ціонування найважливіших елементів зга­даних систем Європейського Союзу. Також вра­ховані най