Page 1


Інститут культурології НАМ України

Олександр Гриценко

ПРЕЗИДЕНТИ І ПАМ’ЯТЬ Політика пам’яті президентів України (1994–2014): підґрунтя, послання, реалізація, результати

Київ 2017


УДК 323.2(477) ББК 71.4(2) Г85 Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту культурології НАМ України, протокол № 5 від 20 квітня 2017 р. Рецензенти: доктор історичних наук, професор Ю.І.Шаповал; доктор історичних наук, професор В.Ф.Верстюк; доктор наук з державного управління, професор В.В.Тертичка. Г85

Гриценко О.А. Президенти і пам’ять. Політика пам’яті президентів України (1994–2014): підґрунтя, послання, реалізація, результати. – К.: «К.І.С.», 2017. – 1136 с. ; іл. Міждисциплінарне дослідження формування, практичного втілення та прямих наслідків політики у сфері історичної пам’яті, що здійснювалась у період, коли президентами України були Л.Кучма, В.Ющенко, В.Янукович (із принагідними екскурсами в раніші часи). Шляхом контент-аналізу офіційних документів цієї політики (укази та розпорядження президентів, постанови Верховної Ради та уряду, виступи і звернення) та дискурсивного аналізу їх аргументації з’ясовано явно й неявно визначені цілі, ідеологічні засади, тематичні й політичні пріоритети державної політики пам’яті, її інструментарій. На базі широкого масиву джерел проаналізовано також практичну реалізацію поставлених президентами завдань, оцінено її наслідки та суспільну рецепцію. У праці запропоновано цілісну методологію вивчення й оцінювання державної політики пам’яті, ґрунтовану на методах аналізу суспільної політики, дискурсивного аналізу, й на методі «стратегічних дилем» культурної політики. Видання розраховане на культурологів, політологів, політичних аналітиків, фахівців з державного управління та гуманітарної політики.

Це видання уможливлене грантом Канадського інституту українських студій з Вічного фонду ім. докторів Марії Фішер-Слиш і Рудольфа Фішера. This publication was made possible through a grant from CIUS (from the Dr. Maria Fischer-Slysh and Dr. Rudolf Fischer Endowment Fund). Редактор Н.Гончаренко

ISBN 978-617-684-188-3

© О.Гриценко, 2017.


Зміст 3

Зміст Подяки.................................................................................................................... 8

Частина 1. ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИКИ ПАМ’ЯТІ: ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І ПІДХОДИ 1.1. Історична пам’ять суспільства та політика пам’яті: проблеми з термінами, моделями та методами.......................................................... 11 1.2. Предметна область, завдання та методологія дослідження................... 25

Частина 2. ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ ПРЕЗИДЕНТА Л.КУЧМИ: ПРИНЦИПОВА СИТУАТИВНІСТЬ 2.1. Тематична спрямованість указів з політики пам’яті............................... 49 2.2. Аналіз політичної аргументації указів Л.Кучми...................................... 56 2.3. Аналіз реалізації указів та розпоряджень президента Л.Кучми........... 72 2.3.1. Спорудження пам’ятників, відбудова втрачених пам’яток................ 72

Спроби «декомунізації» символічного простору................................................ 74 Відновлення втрачених видатних пам’яток.................................................... 75 Відновлення «Цвинтаря львівських орлят».................................................... 100

2.3.2. Реалізація інституційних рішень та «проблема ОУН‑УПА»........... 113 2.3.3. Відзначення річниць та ювілеїв............................................................... 129

400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького.................................. 134 350-річчя битви під Батогом............................................................................. 146 350-річчя Переяславської ради............................................................................ 150 Відзначення Шевченківських річниць та ювілеїв............................................ 163


4

Зміст Відзначення 125-річчя та 130-річчя М.Грушевського..................................... 183 День Соборності, річниці Центральної Ради і бою під Крутами................ 207 Роковини Голодомору 1932–1933 років.............................................................. 214 Святкування 200-річчя Різдва Христового та «входження в третє тисячоліття»................................................................. 245

2.3.4. Реалізація інших заходів (створення закладів культури, держпрограми, видавничі проекти, всеукраїнські культурномистецькі акції ).......................................................................................... 249 2.4. Висновки про політику пам’яті Л.Кучми.................................................266

Частина 3. ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ ПРЕЗИДЕНТА В.ЮЩЕНКА: СПРОБИ НАЦІОНАЛЬНОГО ОПРИТОМНЕННЯ 3.1. Проблеми політики пам’яті в період 2005–2010 років та їх загальне розуміння президентом В.Ющенком.......................................275 3.2. Тематична й ідеологічна спрямованість указів В.Ющенка...................282 3.3. Аналіз політичної аргументації в текстах указів В.Ющенка.................291 3.4. Аналіз постановчих частин указів президента В.Ющенка...................321 3.4.1. Відзначення річниць історичних подій та ювілеїв видатних діячів.............................................................................................................. 323

Відзначення річниць і ювілеїв Т.Г.Шевченка, увічнення його пам’яті.......... 344 150-річчя І.Франка та актуалізація його спадщини..................................... 355 200-річчя від дня народження М.В.Гоголя......................................................... 371 150-річчя від дня народження Шолом-Алейхема............................................. 379 100-річчя від дня народження Івана Багряного................................................ 383 100-річчя з дня народження Богдана-Ігоря Антонича................................... 387

3.4.2. Спорудження пам’ятників, меморіалів................................................. 390 3.4.3. Демонтаж пам’ятників діячам радянського режиму......................... 409 3.4.4. Розроблення законодавчих актів, встановлення нових свят........... 427 3.4.5. Інституційні проекти................................................................................. 435

Український інститут національної пам’яті................................................ 435 Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні............................................. 457 Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили»......................................................................................... 458 Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр»................... 459 Музей Української Революції 1917–1921 років (Музей УНР).......................... 460 Національна рада з питань культури і духовності....................................... 460 Музейно-виставковий комплекс «Мистецький Арсенал»............................. 469


Зміст 5 Інші інституційні структури........................................................................... 488

3.4.6. Створення нових закладів культури...................................................... 489 3.4.7. Ініціювання Всеукраїнських акцій, фестивалів.................................. 497

Акції та фестивалі, присвячені історії козацтва......................................... 498 Акції та фестивалі на підтримку української народної культури............ 501 Всеукраїнські молодіжні акції............................................................................. 504

3.4.8. Видавничі проекти..................................................................................... 512

Частина 4. ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМКИ ПОЛІТИКИ ПАМ’ЯТІ В.ЮЩЕНКА 4.1. Відзначення історичних подій «гетьманського періоду»......................529 4.1.1. Актуалізація пам’яті про Запорозьке козацтво, відродження Хортиці.......................................................................................................... 530 4.1.2. Відзначення подій, пов’язаних із Богданом Хмельницьким............ 544 4.1.3. Гетьманська столиця Батурин та 300-річчя «подій, пов’язаних із воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи»......................................................................................................... 569 4.1.4. Відзначення 350-річчя Конотопської битви......................................... 604 4.1.5. Інші акти щодо гетьманського періоду: Глухів, Орлик, Полуботок......................................................................... 617 4.2. Тема Голодомору в політиці пам’яті В.Ющенка......................................638 4.2.1. Вирішення завдань політики, успадкованих від попередника........ 639 4.2.2. Підготовка до відзначення 75-х роковин Голодомору 1932–1933 рр.......................................................................... 643 4.2.3. Спорудження Меморіалу пам’яті жертв голодоморів....................... 662 4.2.4. Боротьба за світове визнання Голодомору, російська «контрпропаганда».................................................................. 671 4.2.5. Відзначення 75-х роковин Голодомору.................................................. 680 4.2.6. Політика щодо Голодомору в останній рік президентства В.Ющенка...................................................................................................... 686 4.3. Відзначення подій та вшанування діячів українського національно-визвольного руху ХХ ст......................................................696 4.3.1. Відзначення подій Української революції та вшанування  її діячів........................................................................................................... 696

Увічнення пам’яті діячів УНР і ЗУНР............................................................... 696


6

Зміст Вшанування подвигу Героїв Крут...................................................................... 720 Вшанування пам’яті інших видатних діячів доби Української революції. 726

4.3.2. Визнання та вшанування визвольного руху 1930–1950-х років..... 736

Спроби добитися визнання ОУН і УПА............................................................ 736 Відзначення ювілеїв О.Теліги, О.Ольжича......................................................... 742 Ушанування пам’яті подружжя Стецьків та Р.Шухевича........................... 749 Страсті навколо «героїзації» С.Бандери та УПА.......................................... 759

4.3.3. Вшанування діячів правозахисного та національнодемократичного руху 1960–1980-х років.............................................. 787

Вшанування пам’яті В’ячеслава Чорновола.................................................... 788 Вшанування пам’яті Василя Стуса.................................................................. 799 Вшанування пам’яті генерала П.Григоренка................................................... 805 Відзначення річниць створення УГГ, Руху, Товариства «Меморіал».......... 810 Відзначення 90-річчя М.Руденка: «відчуйте різницю»................................... 818

4.4. Загальна характеристика й оцінки політики пам’яті В.Ющенка.........821 4.4.1. Стратегічні дилеми політики пам’яті В.Ющенка................................ 823 4.4.2. Оцінка політики В.Ющенка за стандартними критеріями.............. 829

Частина 5. ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ В.ЯНУКОВИЧА: СОРОМ’ЯЗЛИВИЙ ДЕМОНТАЖ 5.1. Тематична й ідеологічна спрямованість указів В. Януковича..............835 5.2. Аналіз політичної аргументації в текстах указів В. Януковича............842 5.3. Аналіз реалізації указів В. Януковича.....................................................849

Встановлення та ліквідація свят..................................................................... 849 Спорудження пам’ятників.................................................................................. 851 Інституційні заходи............................................................................................ 857

5.3.1. Повернення культу «Великої Вітчизняної».......................................... 865 5.3.2. Нова трагедійність (Корюківська, Волинська та інші трагедії)........ 885

«Корюківська трагедія»....................................................................................... 887 «Трагедія остарбайтерів»................................................................................... 896 «Волинська трагедія»........................................................................................... 906

5.3.3. «Негеноцидний» Голодомор..................................................................... 914 5.3.4. Потьомкінська Шевченкіана (Франкіана, Довженкіана…).............. 944

Довге 200-річчя Тараса Шевченка....................................................................... 945 Президент і Каменяр: любов через посередників............................................. 975 120-річчя від дня народження Олександра Довженка..................................... 984


Зміст 7

5.3.4. Назад, до «спільної історії»: відзначення православних річниць та «відродження» православних пам’яток........................... 989 Св. Софія та Печерська лавра: невдале повзуче захоплення під шум ювілею...................................................................................................... 990 Останнє «спільне свято»: 1025-річчя хрещення Київської Русі.................... 998

5.4. Висновки про політику пам’яті президента В.Януковича..................1012 5.4.1. Загальна характеристика політики: «стратегічні дилеми»............. 1012 5.4.2. Оцінка політики В.Януковича за стандартними критеріями........ 1017

ДОДАТКИ Додаток 1. Політична аргументація в указах Л.Кучми з політики пам’яті................................................................................................ 1019 Додаток 2. Політична аргументація в указах В.Ющенка з політики пам’яті................................................................................................ 1040 Додаток 3. Політична аргументація в указах В.Януковича з політики пам’яті................................................................................................ 1075 Література...................................................................................................................... 1083 Список скорочень........................................................................................................ 1106 Іменний покажчик ...................................................................................................... 1109 Summary......................................................................................................................... 1131


8

Зміст

Подяки Для створення цієї книжки, як і для попередньої («Пам’ять місцевого виробництва», 2014), відправним моментом стала доповідь про державну політику пам’яті в Україні, підготовлена автором під час наукового стажування в Дослідницькому центрі історії і культури Центрально-Східної Європи Лейпцизького університету в листопаді 2008 року. Я щиро вдячний керівникам Центру  — професорам Крістіану Любке та Штефану Трьобсту за уможливлення стажування, а доктору Єнні Альварт — за всебічну допомогу в моїй тамтешній роботі та корисні дискусії на тему історії пам’яті в Україні. Головним стимулом для цього дослідження стала та обставина, що, попри помітне зростання кількості публікацій про українську політику пам’яті у 2008–2010 роках (більшість із них — доволі критичні щодо дій тодішнього президента В.Ющенка), серед них майже не було таких, що використовували наукові методи, розроблені для аналізу державної політики. Моє дослідження спершу охоплювало лише політику пам’яті президента Віктора Ющенка, як таку, що здавалася найактивнішою за роки незалежності й викликала найбільший розголос у ЗМІ та суспільний відгук, але силою логіки наукової роботи, що вимагала повнішого розкриття теми, охопило й політику пам’яті попередніх та наступних років. Робота просувалася повільно через складну ситуацію, в якій перебували в 2012–2014 роках сам автор та установа, в якій він тоді працював, але значно пожвавилася в 2015–2016 роках, не в останню чергу завдяки сприятливій для наукової творчості атмосфері в Інституті культурології НАМ України, за що автор висловлює щиру вдячність директору інституту, академіку НАМ України Юрієві Богуцькому, а також колегам-науковцям Сергієві Волкову, Інні Кузнецовій, Світлані Оляніній та іншим. Я дуже вдячний низці інших українських науковців — Анні Андрес, Юрієві Волошину, Марії Кушнарьовій, Олексієві Сокирку, Максимові Стрісі, а також своїм уважним рецензентам  — професорам Владиславові Верстюку, Юрієві Шаповалу, Валерієві Тертичці — за численні цінні зауваги й поради щодо окремих частин моєї роботи та її структури в цілому. Найбільшу вдячність я висловлюю моїй дружині і колезі Надії Гончаренко, адже ця книжка не з’явилася б взагалі без її щоденної допомоги та підтримки. Вона не лише забезпечила значну частину джерельного пошуку для цього дослідження, а й стала його уважним і прискіпливим редактором. Автор також глибоко вдячний Канадському інституту українських студій Університету Альберта за надання грантової допомоги на це видання.


Частина 1. ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИКИ ПАМ’ЯТІ: ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І ПІДХОДИ


На звороті: мурал із зображенням М.Грушевського на будинку по вул. Січових Стрільців, 75 у Києві.


1.1. Історична пам’ять суспільства та політика пам’яті... 11

1.1. Історична пам’ять суспільства та політика пам’яті: проблеми з термінами, моделями та методами У бурхливому суспільно-політичному житті сучасної України історичні уявлення та символіка (байдуже, ґрунтовані на фактах чи ні) відіграють доволі помітну роль. Червоно-чорні прапори (яких насправді не використовували ані ОУН, ані УПА) та «колорадські» стрічки (які не використовувалися під час Другої світової війни) — це лише два з багатьох прикладів. Обидва, як бачимо, не походять з історичного знання, а належать до того своєрідного явища, що його називають «історичною пам’яттю». Вивченню того, як українські президенти, уряди, різні політичні сили й групи суспільства намагалися чи то змінити, чи то утвердити в суспільній пам’яті певні уявлення про історичне минуле, присвячена ця книжка. Вона є продовженням дослідженння культури пам’яті та політики пам’яті в сучасній Україні, розпочатого монографією «Пам’ять місцевого виробництва»1. Тут, як і в згаданій книжці, політику пам’яті будемо розуміти як один із напрямків суспільної політики, як цілеспрямовану діяльність держави (чи публічних інституцій, суспільно-політичних сил), що мають на меті утвердження в свідомості суспільства уявлень про історичне минуле, бажаних з огляду на розуміння згаданими дієвцями державних (національних) інтересів чи суспільного блага. У книжці «Пам’ять місцевого виробництва» детально аналізувалися процеси трансформації культури пам’яті (і меншою мірою — здійснення політики пам’яті) на місцевому рівні, в малих містах центральної України. Поза нашою увагою залишилася політика пам’яті, здійснювана в роки незалежності на національному рівні, передусім — органами державної влади, котра, ясна річ, впливала й на історичні уявлення місцевих громад. Отож у пропонованій праці головну увагу буде приділенно розглядові того, як протягом минулих двадцяти років формувалася та здійснювалася політика пам’яті главами української держави — президентами України. Гриценко О. Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та культури пам’яті в малих містах України. — К.: «К.І.С.», 2014 — 352 с.

1


12

Частина 1. Дослідження політики пам’яті...

Але проблеми з історичною пам’яттю починаються вже із самого цього терміну. Як слушно спостеріг Юрій Шаповал: «Колективна пам’ять, історична пам’ять, культурна пам’ять, соціальна пам’ять, суспільна пам’ять, національна пам’ять — цими поняттями оперують дослідники, доволі часто не знаходячи спільної мови, не виробляючи якоїсь однїєї усталеної дефініції. Тим не менше завжди йдеться саме про пам’ять, як про канал передачі історичного досвіду і чинник формування національної ідентичності»2. Не беручись за непосильне завдання виробити прийнятну для всіх дефініцію історичної пам’яті, все ж стисло нагадаю основні підходи до визначення змісту цього поняття та зазначу, на якому з них базуватиметься пропоноване тут дослідження політики пам’яті українських президентів. Як відомо, пам’ять — це властивість людського розуму довший час зберігати систематизовану інформацію (знання) про пережитий досвід, а також у відповідний момент актуалізувати («пригадати») ці знання й робити на їх підставі якісь висновки, а то й діяти. До пережитого досвіду можна віднести не лише безпосередні враження від подій, учасником яких була людина, а й опосередковані — почуті розповіді, прочитані книжки, переглянуті фільми тощо. Утім, психологи та криміналісти добре знають, наскільки суб’єктивними, трансформованими під впливом різноманітних чинників є навіть особисті спогади, а що вже казати про опосередковані. Поняття пам’яті часто поширюють на групи людей — громади, колективи, нації тощо, і тоді виникають такі словосполучення, як пам’ять колективна, корпоративна, національна, історична тощо. Зрозуміло, що таке розширення вимагає переосмислення. Адже завдяки відмінностям між власне пам’яттю (індивідуальною пам’яттю людини), та спільною (колективною) пам’яттю групи, людина може не лише «пам’ятати» про події вікової давності, що їх свідком не була ні вона, ні навіть її прадіди, але й цілком щиро змінювати свої «спогади» під зовнішнім комунікаційним впливом та внаслідок осмислення отриманих знань. Зокрема, теорія колективної пам’яті Моріса Гальбвакса3 ґрунтується на тому, що суспільне середовище обмежує й упорядковує спогади про минуле у просторі й часі, слугує джерелом як самих спогадів, так і понять, за допомогою яких вони формуються. Однак, на погляд іншого авторитета у цій сфері — Яна Ассмана, Гальбвакс без особливих підстав оголосив групу (колектив) суб’єктом пам’яті й створив поняття «колективна пам’ять» та «пам’ять нації», у яких сам термін «пам’ять»

Шаповал Ю. Вступ. — у кн.: Культура історичної пам’яті: європейський та український досвід (за заг. ред. Ю.Шаповала) — К.: ІПІЕНД, 2013. — С. 5. (тут і далі жирний курсив мій — О. Гр.). 3 Halbwachs, M. Les cadres sociaux de la memoire. — Paris: Albin Michel, 1994. 2


1.1. Історична пам’ять суспільства та політика пам’яті... 13

перетворюється на метафору4. Тому замість цієї «метафори» Я.Ассман запропонував теорію культурної пам’яті, де центральним є розрізнення між комунікативною та культурною пам’яттю. Комунікативна пам’ять — то уявлення про минуле, що формуються в процесах повсякденного неформального спілкування кількох (3–4) поколінь живих членів спільноти. Натомість культурна пам’ять пов’язує між собою багато поколінь членів спільноти; вона є наслідком існування численних засобів збереження інформації про свій минулий досвід, що їх використовує спільнота, аби зберегти свій спосіб життя, свою спільну ідентичність5. Цю сукупність «мнемо-технологій» Ассман називає культурою пам’яті (Erinnerungskultur); саме вона забезпечує можливість відродити спосіб життя (культуру) й ідентичність спільноти після криз і загроз6. Закид Я.Ассмана до самого терміну «колективна пам’ять» слушний, коли розуміти пам’ять як властивість людського розуму, однак якщо трактувати і окрему людину, і спільноту з позиції теорії систем, тоді відмінності між їхніми «пам’яттями» втрачають засадничий характер: в обох випадках пам’ять може трактуватися як підсистема з особливими функціями та завданнями. Отож спільна (колективна) пам’ять суспільства як (під)система має включати певну інфраструктуру, котра забезпечує здатність суспільства накопичувати й зберігати достатньо повну й адекватну інформацію (знання) про пережитий спільний досвід, а в потрібні моменти — актуалізувати (переосмислювати) й використовувати її з метою самозбереження, саморегулювання, саморозвитку спільноти. По  суті, модель колективної пам’яті як системи (а не лише як певної сукупності уявлень про минуле, що поділяються більшістю спільноти) цілком сумісна з концепцією культури пам’яті Я.Ассмана. Системність, одначе, зовсім не означає централізованості чи односуб’єктності формування колективної пам’яті. Найближчим аналогом тут є екосистема. Як зауважив Ю.Шаповал: «Насправді колективна пам’ять  — доволі умовний і крихкий конструкт, що вибудовується, як правило, у зіткненні корпоративних інтересів, політичних уподобань, ідеологічних настанов. Минуле (пам’ять) не дає себе зберегти, законсервувати, воно постійно опосередковується теперішнім, пристосовується до нього...»7. Схожого погляду на суспільну пам’ять та спроби влади щось «незручне» з неї витіснити дотримувався й Поль Рікер, зауважуючи: «…минулого не можна просто «забути» й витерти з пам’яті, його можна хіба що відсунути набік (oubli de réserve), щоб потім знову ввести до вжитку, Ассман Я.  Культурная память: письмо, память о прошлом и политическая идентичность в высоких культурах древности. — М., 2004 — С. 37. 5 Assmann, J. Collective Memory and Cultural Identity.// New German Critique, No 65, 1995. 6 Assmann, J.  Das kulturelle Gedächtnis. Schrift, Erinnerung und politische Identität in frühen Hochkulturen. — München: Beck Verlag, 1992, p. 32–34. 7 Шаповал Ю., цит. праця, С. 5. 4


14

Частина 1. Дослідження політики пам’яті...

коли це стане потрібним — наприклад, коли новий політичний лад та його еліти намагаються відновити в суспільній пам’яті певні події, що їх попередня влада прагнула забути»8. Усі ці міркування можна підсумувати в такому робочому визначенні колективної пам’яті як системи (власне, важливої підсистеми в складній системі культури сучасного суспільства): Колективна пам’ять — система, основними складниками якої є: – мінлива сукупність уявлень про минуле, що побутують у комунікаційному просторі спільноти й поділяються більшістю чи хоча б значущою частитною спільноти/суспільства; – суб’єкти формування уявлень про минуле (наукові, освітні, культурні інституції, органи влади, інші опінієтворчі осередки суспільства); – інфраструктура (інституції, комунікаційні канали та практики, мнемотехнології), що забезпечує здатність суспільства формувати, накопичувати й зберігати інформацію (знання) про спільний досвід, за потреби актуалізувати, переосмислювати, використовувати її для самозбереження, саморегулювання, розвитку спільноти. Натомість до дещо вужчого поняття «історичної пам’яті» більшість авторів, які його вживають, виставляють додаткові (вужчі) рамки: це не все, що увійшло до спільної пам’яті суспільства (нації), а якась його вибірка, продукт «фільтрування», селекції, впорядкування (цілеспрямованого чи мимовільного), бажано несуперечливий і такий, що поділяється більшістю членів спільноти. Наприклад, російські історики І.Савельєва та А.Полєтаєв вважають, що: «Історична пам’ять являє собою опорні пункти масового знання про минуле, певний мінімальний набір ключових образів подій та постатей минулого в усній, візуальній чи текстуальній формі, що присутні в активній пам’яті»9. Той «мінімальний набір образів», що врізається в колективну пам’ять, рідко відповідає бажаному для самих «прообразів». Скажімо, від першого президента України збереглася фраза «маємо те, що маємо»; від другого — кілька яскравих виразів з «плівок Мельниченка», від третього — «любі друзі» та «ці руки нічого не крали», а від четвертого — «тяжолий тупой предмет» і «підтримка страусів». Якщо спробувати на цих soundbites побудувати історичний наратив, то він вийде не дуже героїчний... Але не в цьому, на мій погляд, полягає основна проблема з процитованим визначенням історичної пам’яті. Вона — в тому, що зведення її до «мінімального набору ключових образів», іншими словами — найменшого спільного знаменника «масового знання» про минуле, робить таку поп-міні-пам’ять не надто ефективною у здійсненні місії, що її, за Я.Ассманом, покладає спільнота на культуру пам’яті (зберегти спільну іден8 9

Ricoeur Paul. Memory, History, Forgetting. — Chicago: The University of Chicago Press, 2004. Савельева И., Полетаев А., Знание о прошлом: теория и история. — СПб: Наука, 2003 — Т. 2 — С. 407.


1.1. Історична пам’ять суспільства та політика пам’яті... 15

тичність та забезпечити можливість відродити спосіб життя (культуру) й ідентичність спільноти після криз і загроз). Та й об’єкт для дослідження вона складає значно менший за обсягом, малозмістовний і малоцікавий, порівняно з усією мінливою й суперечливою сукупністю коелективних уявлень про минуле10. На погляд Ю.Зерній, історична пам’ять має такі основні характеристики: окрім зауваженої ще Гальбваксом соціокультурної обумовленості та наголошуваних іще Леві-Стросом наративності й міфологічності, до них належать «динамічність, селективність, схильність до стереотипізації та ірраціональності, до персоналізації та героїзації подій»11. Не дуже зрозуміло, що конкретно означає «динамічність» (чи не те, про що говорив Ю.Шаповал як неможливість «законсервувати» минуле?) і чи в кожному з елементів «історичної пам’яті» можна знайти ірраціональність та героїзацію, чи лише в деяких. Але прикметно, що серед цих характеристик немає такої, котра б обумовлювала впорядкованість і несуперечливість того набору уявлень, що становить «історичну пам’ять». А власне, чи притаманні «історичній пам’яті» впорядкованість і несупере­ чливість? Чи можливо їх досягти, яким чином? Спробою відповісти на подібні питання стали такі визначення історичної пам’яті, де явно фігурує суб’єкт її формування, а результат (система колективних уявлень про минуле) вважається продуктом цілеспрямованої діяльності цього суб’єкта. Прикладом саме такого підходу є дефініція Г.Касьянова: «”Историческая память”  —  это целенаправленно сконструированный средствами исторической политики относительно устойчивый набор взаимосвязанных коллективных представлений о прошлом группы, кодифицированный и стандартизированный в общественных, культурных, политических дискурсах, мифах, символах, мнемонических и комеморативных практиках… “Историческая память” с одной стороны, представляется результатом культурной, социальной, политической инженерии, с другой — является инструментом конструирования культурной, социальной, политической, религиозной идентичностей, в эпоху национализма синтезирующихся в идентичность национальную»12. Бачимо тут перегук із поглядами таких західних науковців, як П.Коннертон, котрий, по суті, зводить формування колективної пам’яті суспільства (чи сус Трактування історичної пам’яті суспільства (нації) як «мінімального набору ключових образів» можна порівняти зі зведенням української кухні до борщу та вареників, тоді висновки про цю кухню випливатимуть із вражень від цих страв. До того ж на Заході борщ здавна «знають» як російську страву, а вареники (pierogi) — як польську. 11 Зерній Ю. Як суспільства пам’ятають. Властивості та механізми функціонування історичної пам’яті. // Стратегічні пріоритети — 2008 — № 4 (9) — С. 36–39. 12 Касьянов Г.  К десятилетию Украинского института национальной памяти (2006–2016).  // Historians. — 14.01.2016. — Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1755georgij-kas-yanov-k-desyatiletiyu-ukrainskogo-instituta-natsional-noj-pamyati-2006–2016. 10


16

Частина 1. Дослідження політики пам’яті...

пільної групи) до зусиль держави, спрямовних на те, щоб «у системний спосіб позбавляти своїх громадян їхньої власної пам’яті»13. Для Коннертона «офіційна суспільна пам’ять» — це «політичний процес, що не має кінця… й потребує мистецтва забування не менше, аніж мистецтва запам’ятовування, аби успішно функціонувати»14. Скептичну думку П. Рікера на засадничу можливість змусити суспільство щось цілком «забути» ми вже наводили. Але це не єдиний недолік таких концепцій суспільної пам’яті. Що в Коннертона, що у Касьянова явно помітна тенденція до абсолютизації ролі влади у формуванні уявлень про минуле, тобто — прихильність до елітної моделі процесу політики, яка надто спрощує, навіть примітивізує цей процес, ігноруючи роль його «не-елітних» дієвців15. Інженерія, соціокультурна чи політична — це вже не «зіткнення корпоративних інтересів, політичних уподобань, ідеологічних настанов» тощо, а свідома діяльність якогось наділеного значною владою й ресурсами суб’єкта. Вочевидь, єдиним чи принаймні головним суб’єктом конструювання бачиться держава, і то держава не цілком демократична. Із  такого бачення «історичної пам’яті» логічно випливають і відповідні дефініції політики пам’яті (власне, «исторической политики») — її розглядають як цілеспрямовані заходи влади, що мають на меті формування у суспільстві таких колективних уявлень про власне минуле, котрі відповідають вимогам, визначеним самою владою. Наприклад, російські історики І.Савельєва та А.Полєтаєв так характеризують політику пам’яті: «…йдеться чи то про вивчення способів ідеологізації минулого, чи то про сам процес ідеологізації знань про минуле»16. Переслідувана владою мета «ідеологізації» — вочевидь, зміцнити свої позиції, а завдання того, хто досліджує подібні практики, виглядає просто: розкрити й описати, як саме влада маніпулює історією, бо ж сам факт маніпулювання та його цинічне призначення — апріорно встановлені. Дуже відмінне уявлення про призначення й зміст політики пам’яті сформувалося в тих країнах Європи, де відбувався перехід від авторитарної диктатури до демократичного суспільства — наприклад, в Іспанії, Португалії, деяких країнах Латинської Америки, а також у ПАР. Там політика пам’яті стала важливим елементом так званого «правосуддя перехідного періоду» (transitional justice). Португальська дослідниця А. Бараона де Бріту дала їй таке визначення: «Політика пам’яті означає дві речі. У вужчому розумінні, це політика правди й справедливості в перехідний період (щодо офіційної або публічної пам’яті); у ширшому розумінні — йдеться про те, як суспільство інтерпретує

15 16 13 14

Connerton P. How Societies Remember. — Cambridge University Press, 1989, р. 14. Там само. Романов В., Рудік О., Брус Т. Вступ до аналізу політики. — К.: «Основи», 2001. — С. 40–41. Савельева И., Полетаев А., цит. праця, С. 408.


1.1. Історична пам’ять суспільства та політика пам’яті... 17

та привласнює своє минуле в безперестанних спробах збудувати своє майбутнє (суспільна пам’ять)»17. Пізніше А. Бараона де Бріту присвятила статтю обґрунтуванню того, що: «…правосуддя перехідного періоду — це перший етап у тривалому “циклі пам’яті”, а політика пам’яті після державного насильства є якісно відмінною від тієї, що проводиться в часи миру й нормальності»18. Одним із найвідоміших суспільно-політичним явищ, якого передусім стосувалася така концепція політики пам’яті, був «рух за відновлення історичної пам’яті», що розгорнувся в Іспанії в середині 1990-х, як реакція на «політику забуття» попереднього періоду, й мав своєю кульмінацією прийняття іспанським парламентом у 2007 році «Закону про історичну пам’ять», покликаного забезпечити громадянські й соціальні права тих, хто загинув чи постраждав у роки громадянської війни і диктатури Франко19. Паралелі між постфранкістською Іспанією та посткомуністичною Україною доволі очевидні, тож діяльність, подібна до іспанського «руху за відновлення історичної пам’яті», здавалося, мала б знаходити розуміння у наших дослідників. Однак дехто з них, зокрема Г.Касьянов, для окреслення схожої діяльності українських істориків та інших активістів ніби запозичив термін з клінічної діагностики — «реабілітаційний синдром»20. А політику пам’яті Г.Касьянов визначає у схожий із І.Савельєвою та А.Полєтаєвим спосіб (називаючи її «історичною політикою»): «Историческая политика  — это  целенаправленное конструирование и утилитарное использование в политических целях “исторической памяти” и других форм коллективных представлений о прошлом и его репрезентаций — в том числе профессиональной историографии. Историческая политика осуществляется в интересах политических, культурных, этнических и других общественных групп в борьбе за власть»21. Окрім запитання, про які «інші форми» колективних уявлень ідеться, така дефініція породжує й інші: звідки відомо, що всі елементи знання про минуле, Barahona de Brito, Alexandra et al. The Politics of Memory. Transitional Justice in Democratizing Societies. — Oxford University Press, 2001, р. 37. 18 Barahona de Brito, A. Transitional Justice and Memory: Exploring Perspectives. // South European Society and Politics. — Vol. 15, 2010, Issue 3, рр. 359–376. — p. 365. 19 Детальніше про іспанський «рух за відновлення історичної пам’яті»  — див.: Чума Б.  Іспанська «війна за історію»: політика, історіографія та шкільна освіта.  // Україна модерна. Число  19. Як  (не) писати підручники з історії.  — Львів: Інститут іст. досліджень ЛНУ  ім. І.Я.Франка, 2012. — С. 66–72. 20 Він присвятив чималу статтю опису того, як цей хворобливий синдром розвивався й «заполнение и перекрашивание “белых пятен” истории в  1990  году решительно трансформировалось в национализацию истории — процесс отделения “своей” национальной истории от ранее единого пространства и времени» (Касьянов Г. Украина-1990: «бои за историю». // НЛО, Москва, 2007, № 83). 21 Касьянов Г., К десятилетию Украинского института национальной памяти. 17


18

Частина 1. Дослідження політики пам’яті...

котрі належать до «устойчивого набора коллективных представлений о прошлом», опинилися там завдяки цілеспрямованій діяльності влади?22 Чи взагалі можна достовірно визначити, завдяки чому, яким чинникам те чи інше уявлення про подію входить до масової свідомості? Наприклад: чи виконував Мел Гібсон завдання керівництва SNP, знімаючи фільм Brave Heart, що таки вплинув на уявлення доброї половини людства про шотландську історію? Якщо ж ідеться власне про шотландців, то хто візьметься з певністю визначити, які чинники сформували їхні сучасні уявлення про часи Воллеса й Брюса  — чи фільм Мела Гібсона, чи хрестоматійні балади Роберта Бернса, чи політика пам’яті уряду SNP?  Чи  можна вважати результати чергового шотландського референдуму про незалежність наслідком державної політики пам’яті, а якщо так, то була вона успішною чи невдалою? Набагато простіша справа з формуванням картини минулого в Росії: замість меверіка Мела Гібсона у них вірний престолу Міхалков, замість балад селюка Бернса — «Клєвєтнікам Россії» государєва камер-юнкера Пушкіна, а замість усіх партій і громадянського суспільства раніше був сам государ, а тепер — Путін. Тож для Росії дефініції Касьянова придатні цілком. Розроблялися подібні підходи до політики пам’яті й в Україні, і то на майже офіційному рівні  — Українським інститутом національної пам’яті, очолюваним В.Солдатенком. Згідно з відведеною для УІНП  сферою діяльності, В.Солдатенко замість «історичної пам’яті» вживав термін «національна пам’ять» (слово «національна» має окреслювати, вочевидь, суб’єкт пам’ятання чи формування пам’яті), додав державницького конструктиву й консенсусу: «Національна пам’ять розглядається як феномен суспільної свідомості, се‑ лективно збережена нацією сукупність знань, уявлень та ціннісних оцінок тих подій минулого, які справили вирішальний влив на її становлення, самоідентифікацію, державотворчі й цивілізаційні досягнення, та консенсусно сприймаються у суспільстві як найбільш значущі для його самозбереження, консолідованого існування та конструктивного розвитку у майбутньому»23. У такій дефініції хоча й не фігурує «цілеспрямоване конструювання», та замість нього є «селективне збереження», що фактично зводить формування суспільних уявлень про минуле до не-збереження (витіснення з пам’яті) тих уявлень та оцінок, котрі, на погляд «нації», не справили «вирішального впливу» на її існування й розвиток. На додаток «селективне збереження» тут-таки На переконання таких науковців, як-от Т.Ешплант та Г.Доусон: «Офіційний історичний наратив, підтримуваний державою, лише намагається “обрамити” вже наявні в “низах” спогади про минуле, аби надати їм зручної для інтересів держави форми» (Ashplant, T. G., Dawson, G., Roper, M. The Politics of War Memory and Commemoration — Routledge, New York, 2000, р. 53). 23 Солдатенко В.Український інститут національної пам’яті сьогодні. Звіт УІНП  за  2011– 2014 рр. // Веб-сторінка УІНП. — Режим доступу: www.memory.gov.ua:8080/ua/ 22


1.1. Історична пам’ять суспільства та політика пам’яті... 19

виправдовується шляхетною державотворчою метою «самозбереження, консолідованого існування та конструктивного розвитку». Це нагадує ті статті «брежнєвської» Конституції СРСР, де гарантії свободи слова, зібрань тощо нівелювалися доповненням на кшталт «з метою побудови комуністичного суспільства». Недоліком підходу до історичної пам’яті/політики, що його поділяють Г.Касьянов та В.Солдатенко (хоча перший — наче з критичних позицій, а другий  — з апологетично «державотворчих»), є також те, що апріорна визначеність головного (чи, власне, єдиного) суб’єкта політики пам’яті та його цілей збіднює її дослідження, адже прибічник цього підходу, хоч би яку ділянку політики пам’яті він досліджував, заздалегідь знає: єдиною метою дій влади є нав’язування свого «ексклюзивного національного/націоналістичного» наративу, засоби її — суміш «етносимволізму й бюрократичних штампів», а головним наслідком такої політики буде провокування суспільних конфліктів між «тим сегментом суспільства, що поділяє антикомуністичні погляди та схильність до етносимволізму», і рештою (Касьянов воліє вживати термін «значительная часть населения») — не націоналістами, а, так би мовити, нормальними людьми. Увага до проблематики історичної пам’яті в українському суспільстві протягом останніх років була доволі значною. Про історичну пам’ять та про політику пам’яті, особливу ту, що її суб’єктами виступали президенти, написано чимало наукових праць, а ще більше — статей та інших дописів у ЗМІ, особливо електронних. Спроби науковців, політичних аналітиків концептуалізувати, змоделювати, схематизувати історичну пам’ять сучасного українського суспільства пожвавилися після 2004 року, розвиваючись за двома основними напрямками: – критичні описи тієї сукупності (часто — двох сукупностей) колективних уявлень про наше минуле, що склалися в суспільстві; – критичні описи державної політики пам’яті, котра буцімто породжує чи принаймні нездатна подолати недоліки згаданих колективних уявлень. Оглядаючи цей потік інтелектуальної рефлексії, не можна оминути увагою таких важливих публікацій, як колективна монографія «Культура історичної пам’яті: європейський та український досвід» [215], Експертну доповідь НІСД (2009) [425], збірник статей «Страсті за Бандерою» [405], збірники наукових праць Українського інституту національної пам’яті «Національна та історична пам’ять», численні статті з цієї тематики С.Кульчицького [218–219; 222], Ю.Шаповала [453–457], Н.Яковенко [478–483], В.Гриневича [91–92], Я.Грицака [95–99], Т.Журженко [131–132], О.Зайцева [136–137], Л.Зашкільняка [139; 140], Ю.Зерній [151–154],, Г.Касьянова [171–176], А.Киридон [180], В.Кулика [214], Ю.Мицика [257–259], В.Панченка [298–302], А.Портнова [318–321], М.Рябчука [354; 356–358; 360], В.Середи [369–370], В.Солдатенка [393–396] та інших.


20

Частина 1. Дослідження політики пам’яті...

Утім, активізація досліджень політики пам’яті та пожвавлення дискусій про неї на разі не призвели до вироблення спільного погляду хоча б на головні проблеми в цій сфері. Скажімо, для історика Я.Грицака головна проблема політики пам’яті полягала в «історичній амнезії»24 українського суспільства; М.Рябчук додав до цього ще й «амністію» для радянського минулого25; натомість Г.Касьянов та О.Толочко26 (а інколи й А.Портнов27) вбачають велику проблему не в цьому, а в «анахронічній націоналізації історії». Автори Експертної доповіді «Україна в 2007 році» (розділ 6 «Соціокультурні чинники зміцнення національної єдності»), численними прикладами ілюструють явище, що його називають «існуючим дуалізмом історичної пам’яті», «амбівалентністю історичної пам’яті», чи навіть її «розколотістю» між «імперсько-радянським» наративом та національним наративом, а подолання розколотості визначається ними як стратегічний пріоритет гуманітарної політики держави28. Схоже визначають проблему й завдання державної політики Ю.Зерній [153], І.Симоненко [372] та інші. Як  виглядає, висновок про неоднорідність, розшарованість, поляризацію чи навіть розколотість суспільних уявлень про історичне минуле підкріплюють і соціологічні опитування. Наприклад, здійснене Інститутом соціології НАН  України в липні  2005  року (тобто після десяти років президентства Л.Кучми та подій «Помаранчевої революції») опитування на тему «Найзначніші досягнення українського народу, що можуть бути предметом національної гордості», визначило таку топ-дюжину «найзначніших досягнень»: 1. Перемога у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 — 50 % 2. Твори найвидатніших українських поетів, письменників, композиторів — 40 % 3. Досягнення українських спортсменів — 40 % Грицак Я. Історія в особах: до формування історичної пам’яті в Україні, 1991–2011. — у кн.: Культура історичної пам’яті: європейський та український досвід  — К.: ІПІЕНД,  2013.  — С. 231–250; зокр.: «...той стан, у якому перебувала історична пам’ять суспільства радянської України на момент розпаду СРСР  ...можна оцінити двома словами: національна амнезія» (С. 231). 25 Рябчук М. Улюблений пістолет пані Сімпсон. — К.: «К.І.С.», 2009 (С. 162–182); його ж: Потьомкінський ювілей, або ще раз про амністію й амнезію.  — у кн.: Зона відчуження  — К.: «Критика», 2004 (С. 196–206). 26 Такі твердження є у багатьох працях Г.Касьянова, зокрема, написаних ним розділів до книжок: Касьянов Г., Полянський П., Гирич І.  та ін. Підручник історії: проблеми толерантності. — Чернівці, 2010. — С.8–24; Kasianov G. Rewriting or Rethinking? Contemporary Historiography and Nation-Building in Ukraine.// Dilemmas of State-Led Nation Building in Ukraine / Ed. T.Kuzio, P.D’Anieri.  — Westport,  2002; а також у статті: Касьянов Г., Толочко О.  Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України.  // УІЖ — 2012 — № 6 — С.4–24. 27 Портнов А. Упражнения с историей по-украински. // Ab Imperio — 2007 — № 3 — С. 93–138. 28 Україна в 2007 році: внутрішнє й зовнішнє становище та перспективи розвитку. Експертна доповідь. — К.: НІСД, 2007 — С. 234, 237. 24


1.1. Історична пам’ять суспільства та політика пам’яті... 21

4. «Помаранчева революція» 2004 року — 32 % 5. Досягнення української народної культури, фольклору — 29 % 6. Післявоєнна відбудова народного господарства — 27 % 7. Здобуття державної незалежності України в 1991 році — 23 % 8. Українська козаччина, Запорізька Січ — 23 % 9. Боротьба українських правозахисників проти тоталітарного режиму — 18 % 10. Трудові подвиги робітників і колгоспників (О.Стаханова, П.Ангеліної, М.Демченко та ін.) в Радянській Україні — 16 % 11. Збройна боротьба УПА — 6 % 12. Українські визвольні змагання 1917–1920 років — 5 % Передовсім зауважимо, що описи деяких «досягнень» були сформульовані нейтрально (як-от «збройна боротьба УПА»), інших же — цілком у рамках традиційного радянського дискурсу, чого самі соціологи, мабуть, не усвідомлювали, бо з цим дискурсом здавна зжилися. Показово, що жодне «досягнення» не здобуло підтримки більшості опитаних (понад  50%). Видно, що у наведеному списку, позиції 1, 6, 10 належать до радянського історичного наративу, натомість позиції  4,  7,  9,  11,  12  — до національного. Водночас позиції 2, 3, 5, 8 можуть бути присутніми як у першому, так і в другому, засвідчуючи, що «місток» між частинами «розколотої» історичної пам’яті українського суспільства лежить головно у площині культурної спадщини29. Розбіжності в уявленнях українців про минуле мають виразний регіональний вимір, як свідчить інший результат того самого дослідження (Таблиця 1.1). Таблиця 1.1. Регіональні відмінності в «предметах національної гордості»: Подія

Захід

Схід, Південь

25–30%

60–62%

«Помаранчева революція» 2004 року

35%

4%

Збройна боротьба УПА

26%

2%

Твори найвидатніших українських поетів, письменників, композиторів

31%

28%

Досягнення укр. народної культури, фольклору

20%

20%

Досягнення українських спортсменів

42%

39%

Перемога у Великій Вітчизняній війні, повоєнна відбудова народного господарства

Ці соціологічні дані варто порівняти з даними опитування про «найзначніші досягнення Росії, якими можна пишатися», наведеними в праці І.Савельєвої й А.Полєтаєва «Знание о прошлом: теория и история».Такими досягненнями у  2003  році виявилися: «Перемога у Вел. Вітч. війні (35%), досягнення космонавтики (11%), досягнення науки і техніки (9%), культури і мистецтва (5%), державна могутність за Петра І (16%), великі військові перемоги (8%), політ Юрія Гагаріна (8%), досягнення у спорті (2%)» (Т. 2, С. 469).

29


22

Частина 1. Дослідження політики пам’яті...

Утім, таку поляризованість, як ми знаємо, не всі науковці вважають загрозою. Наприклад, А.Портнов висловив оптимістичну думку, що: «Наявність кількох регіональних центрів із притаманними їм версіями історії сприяє збереженню плюралізму публічної сфери й не дозволяє жодному з наративів стати панівним на всій території України»30. Зауважу: Портнов сплутав, свідомо чи ні, дві різні моделі публічної комунікації щодо минулого: наявність різних позицій (і версій минулого), що обороняються в ході публічних дискусій у єдиному публічному просторі, та наявність кількох окремих регіональних публічних просторів, у кожному з яких є своя панівна версія минулого, тісно пов’язана з регіональною ідентичністю, а часом — іще тісніше прив’язана (зокрема, багатолітніми зусиллями пропаганди) до публічного простору та національної ідентичності іншої країни, колишньої метрополії. Говорити про плюралізм у цьому випадку доволі складно. У цьому «хіт-параді» проблем політики пам’яті можна згадати ще й В.Солдатенка, котрий бачив проблему в засиллі «трагедійної моделі»31 історичної пам’яті за В.Ющенка. Утім, його діяльність в УІНП у 2010–2013 роках включала (див. Частину 5) промоцію іншої, «правильної трагедійності». Переважну більшість наукових праць із досліджуваної тематики можна умовно поділити на три групи. Перша  — це загальні огляди державної (чи президентської) політики пам’яті, без детального аналізу окремих рішень та їх реалізації, тим більше — без повного аналізу всього масиву актів політики пам’яті, зате з далекосяжними висновками (сказати б — вироками) щодо політики того чи іншого президента чи державної «історичної політики» загалом. Друга група  — праці з аналізом окремих напрямків або складових елементів політики пам’яті (наприклад, щодо Голодомору, чи відзначення певних контроверсійних подій, як-от Переяславської ради), котрі нерідко теж закінчуються далекосяжними висновками щодо політики президента (найчастіше ним виявляється В.Ющенко). Прикладами таких текстів є книжка Г.Касьянова «Danse macabre» [171], статті Т.Журженко та В.Огієнка про меморіали пам’яті жертв Голодомору [132; 285], статті М.Рябчука про політику «амністії й амнезії» [356; 358], статті С.Пахоменка про регіональну політику на Донбасі щодо українського визвольного руху [305; 306]; статті В.Панченка з «полтавсько-мазепинської» тематики [300–302] та інші. Третя, найменша група — праці про державну політику вшанування окремих діячів (Т.Шевченка, В.Чорновола, В.Стуса та ін.), де докладно оглядаються акти державної політики щодо цих діячів, але глибшого аналізу реаліза-

Портнов А. Упражнения с историей по-украински. Солдатенко В. Український інститут національної пам’яті сьогодні.

30 31


1.1. Історична пам’ять суспільства та політика пам’яті... 23

ції прийнятих рішень та суспільного відгуку на них здебільшого дуже мало [32; 33; 201; 246; 364]. Є також чимало праць, де політика пам’яті не складає окремого предмету дослідження, а розглядається як один із складників ширшого суспільно-політичного процесу, що його наслідком є ті чи інші зміни в «історичній свідомості» українського суспільства. При цьому діяльність президентів України (особливо В.Ющенка) у сфері політики пам’яті оцінюється здебільшого як одна із причин (іноді — як головна) певних змін у суспільних уявленнях про значущість тих чи інших історичних подій (як-от Голодомору, діяльності УПА) чи постатей (як-от Мазепа, Шухевич, Бандера) і, відповідно до поглядів автора статті, чи то схвалюється, як рушій позитивних змін в «історичній свідомості», чи то критикується, як невдача (адже бажані зміни не настали), а нерідко навіть засуджується як така, що спричинила загострення суспільно-політичних конфліктів на ґрунті уявлень про історичне минуле. На мою думку, автори таких праць використовують, свідомо чи ні, елітну модель процесу суспільної політики, а отже — їхні висновки поділяють характерні недоліки цієї моделі. Варто також згадати численні публікації цієї тематики у ЗМІ  авторства відомих інтелектуалів, або й науковців. Хоча формально науковими працями вони не є, але нерідко містять глибший аналіз державної політики пам’яті, аніж багато статей у наукових виданнях. Серед прикладів такого глибшого аналізу можна назвати статтю Т.Возняка «Навіщо Батурин» [58], есеї Я.Грицака [94;  98] або В.Панченка [301;  302]. Аналіз президентської політики пам’яті у згаданих текстах — здебільшого об’єктивний і влучний, часом суб’єктивний і довільний, але він рідко ґрунтується на системному застосуванні методологічних підходів, напрацьованих в аналізі суспільної політики. Оскільки авторами розвідок про історичну пам’ять та політику пам’яті в сучасній Україні виступають переважно історики, політологи чи журналісти, то й використовують вони здебільшого методологічні підходи та професійні навички, що їх звикли застосовувати в історичній науці, в політології, а інколи  — прийоми літературної критики, газетної публіцистики чи й політичної пропаганди32. Однією із небагатьох спроб застосувати до державної політики пам’яті методи аналізу суспільної політики став підготовлений Світланою Набок розділ «Держава і політика пам’яті: досвід чотирьох президентів України» у згаданій вище колективній монографії «Культура історичної пам’яті». Утім, авторка фактично обмежилася доволі спрощеним контент-аналізом текстів (чи навіть самих назв) правових актів президента, Верховної Ради і Кабінету Міністрів щодо відзначення видатних історичних подій та вшанування пам’яті ви Як приклади заангажованості протилежної ідеологічної орієнтації можна назвати, з одного боку, Юзьо Обсерватор. Львівські observaciji. Свято з-під батога. // Поступ — 20–25.04.2002, а з іншого — колонку «Истории от Олеся Бузины» в газеті «Сегодня».

32


24

Частина 1. Дослідження політики пам’яті...

датних діячів, не провівши хоча б поверхового інституційного та процесуального аналізу діяльності згаданих інститутів, не беручи до уваги істотної різниці між їхніми правовими актами (законами, указами президента, постановами КМУ, постановами ВР тощо) й не аналізуючи змісту постановчої частини цих актів, а також — реальних наслідків їх виконання. Тому не дивно, що зроблені С.Набок висновки нерідко мають поверховий характер33. Загальні характеристики й оцінки політики пам’яті українських президентів, передусім Л.Кучми та В.Ющенка, знаходимо у вже згаданих статтях Я.Грицака, А.Портнова, М.Рябчука, В.Кулика, однак вони ґрунтуються радше на уважних особистих спостереженнях та враженнях авторів, аніж на детальному аналізі відповідного матеріалу, і часто мають політико-публіцистичний характер. Це не означає неслушності багатьох їхніх висновків, але нерідко обумовлює їхню спрощеність. Інший ухил мають зроблені Г.Касьяновим аналіз та оцінки політики пам’яті В.Ющенка, передусім стосовно політики вшанування пам’яті жертв Голодомору [171]. З одного боку, він часто використовує для оцінки державної політики пам’яті підходи та критерії, доречні радше для історіографії, а з іншого — застосовує їх досить вибірково, зокрема — виявляє значно більшу «толерантність» до російської політики пам’яті й тамтешньої явно політизованої історіографії, нерідко ставлячи її за приклад для своїх «відсталих» колег і співгромадян. Утім, детальний розгляд багатьох праць, присвячених окремим темам у царині державної політики пам’яті, читач знайде у відповідних розділах цієї книжки, де ці теми розглядаються.

Наприклад, С.Набок вважає, що президенти України видають не лише укази, а й постанови; що у більшості президентських актів про відзначення річниць та ювілеїв не використостовуються терміни «святкування», «відзначення» та «вшанування», тоді як насправді не було жодного «ювілейного» указу чи розпорядження, у тексті якого не вживається хоча б один із цих термінів.

33

1 країна, 4 президенти, 20 років, 1136 сторінок  
1 країна, 4 президенти, 20 років, 1136 сторінок  

Міждисциплінарне дослідження формування, практичного втілення та прямих наслідків політики у сфері історичної пам’яті, що здійснювалась у пе...

Advertisement