Issuu on Google+


У ЦЬОМУ НОМЕРІ: Тема номеру

№ 3 (94)

липень – жовтень 2010 Видається за благословенням ректорату Львівської Духовної Семінарії Святого Духа Засновник і видавець: Львівська Духовна Семінарія Святого Духа Головний редактор: Максим Білий Редактори: Тарас Остафіїв Руслан Боровий Редакційна рада: Олег Овсяник Тарас Бабій Літературний редактор: Ольга Барабаш-Ревак Верстка: Максим Білий Володимир Цайдер Дизайн обкладинки: Михайло Гуцуляк Павло Швед Фотографи: Павло Слюсарчук, Віталій Протасевич (фото на обкладинці) Відповідальний за розповсюдження: Роман Моравський Цензор: о. Володимир Крушельницький Редакція не завжди погоджується з думкою та позицією авторів. За достовірність поданої інформації відповідальність несе автор статті. Редакція залишає за собою право на скорочення та редагування матеріалів, зміну назви, додавання чи вилучення зображень без додаткового погодження з автором. Рукописи не повертаються та не рецензуються. Передрук чи часткове використання матеріалів допускається лише за умови посилання на часопис «Пізнай Правду» (для інтернетвидань – гіперпосилання www.magazine.lds. lviv.ua). Часопис спирається на «Український правопис. Проєкт найновішої редакції» Інституту української мови НАН України, 1999.

© «Пізнай Правду», 2010.

5. Католицька Церква та міграційне питання 6. Чотири хвилі міграції 8. Сучасний стан української міграції 10. Подорож за кордон: куди ведеш, Господи?

Простір спілкування 12. Інтерв’ю з преосвященнішим владикою Святославом (Шевчуком)

15. «Іспанці цінують українців за працелюбність»

Дайджест 16. Італійська міграція: слава і гордість Італії

Богослов’я родини 18. Подружній скарб 19. Проща родин мігрантів до Грушева

Цікаво 21. Сила України в її жінках: італійський журналіст

Полеміка 22. Боже ім’я. Яке воно?

Сторінками історії 24. Хто вони греко-католики Росії? 26. Пастирські відвідини митрополита

Життя святих 28. Блаженний о. Леонід Фьодоров

Богослов’я ікони 30. Ікона св. Миколая в традиції Київської Церкви

Поезія 31. Вірш Б. Лепкого Журавлі 31. Вірш бр. Тараса Гадомського


Колонка редактора

Долаючи кордони

Максим Білий, головний редактор

4

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

«Життя прожити – не гори перейти», говорить відома народна приказка. В сучасних українських реаліях для того, щоб прожити життя, потрібно перейти не тільки гори, але й подолати кордони. Кожного дня, навіть не усвідомлюючи цього, ми долаємо рубежі: виходимо зі своїх домівок, виїжджаємо зі своїх міст і сіл, змінюємося самі. Трапляється, переходимо навіть межі дозволеного. Межі починаєш усвідомлювати, коли вони перетворюються на сотні та тисячі кілометрів; коли гостро відчуваєш нестачу чогось свого, рідного. Тоді несподівано загострюються різноманітні відчуття: туга за домом, за мовою, за рідними людьми, і навіть за тією осоружною сіриною, звідки хотілося якнайшвидше втекти. Іноді ці відчуття можуть бути настільки сильними, що стають причиною глибоких кризових станів. Тому підтримка емігрантів стає викликом і завданням для сучасної української Церкви, яка вслід за своїми вірними теж намагається долати географічні та культурні кордони. Хочемо в черговий раз привернути Вашу увагу до вселюблячого і милостивого Бога, який завжди є присутній з тими, хто Його потребує і на Нього надіється. Наш Бог є понад кордонами – Він є там, де Його Церква, де Його народ. Пригадаймо історію вибраного народу, якого Бог вивів з єгипетської неволі та подарував землю в посілість. Згадаймо Йосифа з Марією, що з малим Ісусом на руках рятувались від Іродових репресій. Зрештою, найважливіші роки життя Ісуса – це суцільна подорож. Можемо бути певні, що Бог завжди з нами у нашій життєвій мандрівці, головне, щоб це була мандрівка до Нього. Завдяки технічним винаходам сучасний світ вже не такий невідомий і небезпечний, як здавався колись. Канадійський вчений Маршал Макклюєн навіть назвав його «глобальним селом», де всі про всіх все знають. Тому подолати кордон нині означає радше приїхати і пересвідчитись. Незалежно від причин міграції – праця, навчання чи постійне проживання – потрібно сприймати її як виклик та нагоду. Відірвавшись від звичного середовища та долаючи нові труднощі, ми кріпнемо і збагачуємось, зростаємо як особистості, якщо нашим духовним «коренем» залишається Христос. Дати об’єктивну оцінку такому явищу як міграція важко з багатьох причин, але зрештою ми не ставимо собі такого завдання. Нехай цим займаються професіонали. Ми лише хочемо привернути Вашу увагу до цього непростого питання і запевнити, що мігранти сьогодні не залишились в чужині на самоті: з ними Бог та їхня Церква.


26-та річниця смерті Патріарха Йосифа Сліпого

09 вересня 2010 в семінарійній церкві до зібраної спільноти з прощальним словом звернувся отець Максентіуш Крах (Pater Maxentius Krah), OFM, опікун паломників (Kustos Sanktuarium) Фрайштатського монастиря Св. Франциска Асизького і духівник Східної Колегії, що в м. Айхштат (Німеччина).

Отець зазначив, що перебуває в Україні вже втретє, але саме ця поїздка стала найбільш «плідною» в духовному плані. В часі цього візиту в Україну отець відвідав такі відпустові місця як Зарваниця, Унів, Гошів, Крехів, Страдч. Також ієромонах виразив свою радість з приводу своєї ж присутності на архієрейській хіротонії владики Венедикта (Алексійчука). Та все ж особливу радість у отця викликало

тинність, за дружбу, за духовні бесіди, які велися в часі паломництв Україною. Також отець висловив вдячність кожному семінаристу. Він сказав: « У вашій семінарії я почуваю себе не, «як вдома», але справді вдома. Шкода, що не познайомився з кожним особисто, але кожного з вас пам’ятаю в обличчя. Кожен з вас – у моєму серці. Дякую вам за ваше служіння Господу, за спільну молитву, за спільні Святі Літургії. Це перебування в ЛДС я можу назвати «відпусткою в небі». Дякую за неї Господу і вам. Коли кажу «небо», маю на увазі вимір духовний. Справді, Семінарія не є раєм на землі. Перебуваючи тут я відчув певні ваші проблеми, передовсім матеріальні. Пам’ятайте, багатий не той, хто має багато грошей, а той, хто має Бога. Відношу вас до щасливих людей, бо ви маєте Бога. Це, що ви живете з Богом і зумовлює відчуття «неба» у вашій семінарії. Тут, у вашому служінні і у ваших молитвах я реально відчував близькість Господа. Наостанок хочу звернутися до вас словами покійного Папи Івана-Павла «Ви є надією і майбутнім церкви». Після промови отця подяку виголосив отець – ректор, який подарував о. Максентіушу єпитрахиль, як символ священства і дарів Святого Духа. У свою чергу наш гість подарував Семінарї мощі Свв. Григорія з Назіяну, Франциска Асизького, Юстина Мученика, Дам’яна, матері Терези з Калькутти, Фаустини Ковальської, Терези від дитятка Ісус та блаженного отця Піо.

Відвідини священика з Австралії.

22 вересня у Львівській Духовній Семінарії перебував отець Ігор Головко, який душпастирює на Зеленому Континенті. Сьогодні, у день Святих і Праведних Богоотців Йоакима й Анни у церкві Львівської Духовної Семінарії Святого Духа була відслужена Божественна Літургія, яку очолив віце-ректор Семінарії отець Орест Демко. Особливістю цієї Літургії було те, що серед співслужителів був колишній семінарист ЛДС, а нині отець Ігор Головко, священик української греко-католицької єпархії в Австралії. Після завершення Літургії ректор Семінарії, отець Миколай Фредина подякував нашому гостеві за візит, відзначивши важливість служіння українського духовенства для наших емігрантів на місійних теренах.

Реколекції у Львівській Духовній Семінарії

25-27 вересня 2010 року. Передусім, о. Максим поділився власним досвідом монашої та священичої формації, порадив, як справлятися із переживаннями, трудношами та кризами, котрі неодноразово трапляються. Зокрема, він довів, що безпідставно сумніватися у своєму виборі йти дорогою священства тільки на підставі відсутності певних якостей чи талантів, які видаються

дуже бажаними. Це ми, люди, помилково оцінюємо инших в такий спосіб, Христос же кличе на служіння через свій суверенний вибір, та сам обдаровує всім необхідним для цього. Отець неодноразово говорив, що покликання, незалежно від того, про яке саме покликання йдеться, полягає в тому, аби приносити плоди як та виноградина, про котру пишуть євангелисти. А щоби приносити плоди потрібно самому зростати, живлячись від

стовбура, яким є Христос. Приносити ці плоди маємо щоденно і непомітно, обдаровуючи ними наших ближніх, як це робили святі Божі угодники. У своїх науках о. Максим часто звертався до прикладу святих, а найчастіше – до прикладу преп. отця Івана Боска (засновника згромадження салезіян, до котрого належить отець-реколектант), преп. матері Терези Калькутської та Слуги Божого Андрея Шептицького.

www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

5

Детальніше на офіційному сайті Львівської Духовної Семінарії Святого Духа: www.lds.lviv.ua

7 вересня 2010 року, спільнота Львівської Духовної Семінарії Святого Духа на чолі з ректором о. Миколаєм Фрединою відвідала Архикатедральний Собор Святого Юра, де молилася за прославу Слуги Божого Патріарха Йосифа Сліпого. Молитовний захід розпочався із Молебня за піднесення до лику блаженних П��тріарха Йосифа, котрий звершив отець-ректор Миколай Фредина у співслужінні настоятелів та гостей семінарії. Після Молебня отець Миколай звернувся із словом до семінаристів, у якому звернув увагу на головних рисах величної постаті свого попередника на ректорській посаді у 1926-1945рр. о. Йосифа Сліпого. Будучи особою дуже вимогливою як до себе, так і до свого оточення, кир Йосиф виховав плеяду достойних та відважних священиків, що залишилися вірними своїй Церкві у складний час терору та переслідувань. Водночас, отець-ректор зауважив, що саме тут, в Архикатедрі Святого Юра, 1946 року відбувся псевдособор, на якому горстка священиків, які діяли під примусом, поклала край легальному існуванню нашої Церкви. Отець заохотив семінаристів до вірності своїй Церкві, навівши слова митрополита Андрея Шептицького, котрий у свій час сказав семінаристам Львівської Семінарії: «Якби я знав, що хтось із вас зрадить Церкву, то нікого з курсу би не висвятив». Отець Миколай Фредина заохотив братів та настоятелів взяти постать Патріарха Йосифа Сліпого собі за взірець для щоденного життя, та побажав кожному семінаристу у призначений йому час почути гучне «Аксіос», зокрема й у цьому архикатедральниу храмі. Завершився молитовний захід панахидою у крипті Собору Святого Юра, куди 1992 р. були перевезині із Риму тлінні останки Слуги Божого Патріярха Йосифа Сліпого.

Життя спільноти у нашій Семінарії. Тому Отець Максентіуш: «Кожен перебування отець Максентіуш виразив свою подяку. Найперше – отцю-ректору: за госз вас – у моєму серці»


Тема номеру

Із Комунікату про проведення Синоду Єпископів УГКЦ який відбувся у Львові-Брюховичах 2 - 9 вересня 2010 року Основною темою Синоду було питання міграції. Для того щоб проаналізувати стан цього феномену та накреслити стратегію душпастирської діяльності УГКЦ у цій сфері, єпископи заслухали доповідь Преосвященного Владики Йосифа (Міляна), єпископа-помічника Київської архиєпархії, голови Пасторальномісійного відділу УГКЦ, та співдоповіді світських і церковних експертів щодо цього питання, як також живі свідчення самих мігрантів.

У

вага синодальних отців до цієї проблеми була пов’язана з тим, що за роки незалежності України у пошуках «кращого життя» за межі країни виїхало біля 5 мільйонів українців. Інші дослідження у своїх показниках сягають аж 7 мільйонів. Понад 60% цієї кількості є вихідцями із західних областей України. Якщо взяти до уваги те, що греко-католики у західних областях України (особливо Івано-Франківській, Тернопільській та Львівській) становлять більшість, а всіх українських греко-католиків у світі є понад 5 мільйонів, то можемо припускати, що третина вірних УГКЦ знаходиться поза межами України. Члени Синоду відзначили, що сьогодні Христовий заклик звернений до Церкви, щоб вона, будучи збудованою на апостолах, шукала способів відповісти на сучасні виклики, особливо у сфері міграційних процесів, аби у них не забракло місця для Бога. З одного боку, Церква повинна допомогти своєму народові боротися з усіма проявами соціальної несправедливості, які зумовили масовий виїзд людей, а з іншого – нагадати тим, хто змушений із різних причин покинути рідну землю, Христовий заклик: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33). Четверта хвиля еміграції українців є явищем сьогодення. Адекватно і однозначно оцінити її досить важко, оскільки вона ще не завершилася, чи навіть має тенденцію до зростання. Основною причиною виїзду багатьох наших співсестер і співбратів стала несприятлива економічна ситуація в країні, за якої утримання родини та виховання дітей стали справами дуже важкими або й неможливими. Священний Синод підкреслив, що церковна ієрархія завжди намагалася досить швидко та вчасно реагувати на всі процеси, які відбуваються в суспільстві. Притому вся її діяльність містила в собі дві досить тісно пов’язані між собою складові: 1) душпастирсько-структурну: проявлялася у душпастирському супроводі мігрантів у країнах їхнього поселення на початку їхнього становлення та в пізніших намаганнях створення відповідних церковних ієрархічних структур; 2) соціально-культурну: полягала у допомозі емігрантам об’єднатися для досягнення більш сприятливих соціальних очікувань. Центрами такого об’єднання ставали культурнопросвітницькі осередки при парафіях. Синодальні отці стурбовано констатували, що сучасна українська еміграція є дуже складним явищем, яке не можна чітко охарактеризувати. Провідні експерти обмежуються поданням загальних тенденцій або аналізом якоїсь однієї країни, в якій є більше скупчення українських трудових мігрантів. Точно визначити, скільки українців виїхало за кордон протягом років незалежності, є досить важко. Однак можна стверджувати: число сучасних українських мігрантів вимірюється мільйонами і сьогодні міграційний потік з України невпинно продовжується. Пастирі Церкви зауважили, що мігруючи, особливо в країни Європи, наші вірні зіштовхуються із проблемою інтеграції не тільки в чуже соціально-культурне, а й незнайоме для них церковне середовище. Неправильно сформована релігійність на батьківщині призводить до того, що у країні перебування людина почувається самотньою і потрапляє у стан

6

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

самоізоляції та відокремленості. Стурбованість Синоду викликала проблема швидкого темпу асиміляції мігрантів, яка становить небезпеку для нашого народу і нашої Церкви. Нині простежуємо два види асиміляції: національно-культурну та церковно-духовну. Тому основна мета, якою керуються єпископи під час формування стратегії УГКЦ в цьому питанні, є забезпечення пасторальнодуховної опіки, а також, по змозі, надання соціального захисту всім категоріям сучасних українських мігрантів. В країнах, у яких вже діють структури УГКЦ, відбувається процес переосмислення їхньої діяльності щодо душпастирського служіння емігрантам. Там, де ще немає відповідних церковних структур, робляться кроки для їх створення.

Синод прийняв низку рішень, спрямованих на створення відповідних механізмів для забезпечення душпастирської опіки українським емігрантам, організування відповідних центрів підготовки духовенства до цього виду пастирського служіння, забезпечення обміну досвідом тих священиків, які вже здійснюють цей вид служіння. Для того щоб осмислити норми права, якими повинна керуватися Церква, забезпечуючи духовну опіку своїм вірним на еміграції, синодальні отці заслухали доповідь Преосвященного Владики Дімітріоса (Салахаса), екзарха для католиків візантійського обряду в Греції, визначного знавця канонічного права Східних Католицьких Церков. У своїй промові він висвітлив сучасне правове розуміння терміна «канонічна територія», особливості юрисдикції Патріарха на цій території та поза її межами. Екзарх для католиків візантійського обряду у Греції наголосив на тому, що УГКЦ є єдиною Церквою з єдиним її Главою, а тому розуміти та розвивати її життя та діяльність потрібно виходячи із засади цієї внутрішньої єдності.

Секретаріат Синоду Єпископів УГКЦ Текст скорочено. Повністю комунікат можна прочитати на сайті www.ugcc.org.ua


Тема номеру

Католицька Церква та

міграційне питання Боровий Руслан

Д

ля Католицької Церкви не іс- з них – це Вихід Назаретської Родини посланнях наказують це особливо для нує поділу на легальних і не- (1952 року). У цій конституції Папа єпископів (див. 1Tим 3:2; TT 1: 8). В легальних мігрантів. Йдучи за просить про «політику відкритих две- ранній Церкві гостинність була відпословами Христа «Чужинцем був і ви рей» для мільйонів людей, що стали віддю християн на потреби місіонерів, мене прийняли» (Мт. 25,35), вона на- жертвами другої світової війни, про- релігійних лідерів у вигнанні або в помагається надавати духовну опіку всім сить про пастирську опіку для інозем- дорожі та бідних членів різних громад. тим, хто її потребує. них громадян в межах Вселенської Цією інструкцією Римський Архиєрей До ХХ століття міграційні процеси Церкви. Понтифік наводить приклад наказує створити пасторальні коорне були ще такими сильними, тому не Святого Сімейства з Назарету, яке бі- динаторські установи для служби мібуло потреби у створенні якогось спе- гло до Єгипту, як архетип кожної сім’ї грантам, які були би зв’язковими між ціяльного органу Церкви для опіки мі- біженців. Таким чином Ісус, Марія і Церквою походження та Церквою грантів. Нею займалася Конгрегація у Йосип, що жили у вигнанні в Єгипті, прибуття, наказує готувати у семінасправах поширення віри. (Конгрегація щоб уникнути гніву Ірода, стали на всі ріях капеланів для мігрантів,впливати - підрозділ Римської Курії, своєрідне часи і у всіх місцях моделлю для захис- на законодавчі процеси для захисту прав мігрантів. міністерство Ватикану. Конгрегацію ту кожного мігранта і біженця. В Католицькій Церкві очолює префект, яким затакож створено кілька орзвичай є кардинал.) Однак Комісія УГКЦ у справах мігрантів ганізацій, які допомагають вже після першої світової Однією із відповідей Української Греко-Католицької Церкви мігрантам. Найбільшими війни, коли міграція стала однією з проблем повоєн- на виклики міграції стало створення Декретом Блаженнішого серед них є: Фундація Фундація ного періоду, виникла не- Любомира Комісії у справах мігрантів. Головою Комісії призна- «Місія», «Мігрантес», Карітас. обхідність створення окре- чений Григорій Селещук. Єзуїтська служба бімої церковної структури. Мета діяльності Комісії — бути знаком та каталізатором женцям - це міжнародТак виникло Бюро у спра- турботи Церкви про мігрантів. вах духовної опіки над міЗавдання: інформувати Синод Єпископів УГКЦ на чолі із на католицька організація, що супроводжує, служить грантами, яке згодом переПатріархом про ситуацію у сфері міграції; поширювати офіційі виступає від імені біженросло у Вищу раду у справах міграції. У 50-60-х ро- не вчення Церкви щодо міграції загалом, а також готувати та ців та инших насильно пеках минулого століття папа представляти позицію УГКЦ щодо конкретних обставин жит- реміщених осіб. Надають Пій ХІІ засновує фонди, які тя мігрантів; сприяти та координувати душпастирську та соці- допомогу біженцям у табозаймаються душпастир- альну опіку мігрантів; провадити безпосереднє служіння мі- рах та містах, шукачам приством моряків, пілотів і ту- грантам, ставати на захист їхньої гідності та законних інтересів; тулку у сферах освіти, дористів. брати участь у міжнаціональному та міжконфесійному діалозі, помогу в засобах до існування, в охороні здоров’я. Однак ці структури дбаючи щоб голос мігрантів був почутий. Проводять правозахисну були обмеженими, їхні дії Координати: діяльність, спрямовану на не були скоординованиКомісія УГКЦ у справах мігрантів забезпечення усіх прав біми. Тому в 1988 році папа пл. Св. Юра 5, м. Львів-79000, Ukraine женців, представляють інІван Павло ІI створює тел./факс +380 32 261 54 82 тереси біженців на міжнаПапську раду душпастирe-mail: migration@ugcc.org.ua родних конференціях, фоства мігрантів і подорожсайт: www.navihator.net румах. Ця організація заніх, яка на сьогодні є найлучає до допомоги богопосвищим органом Церкви опіки над мігрантами і перебуває безИнший документ – «Любов Христа вячених осіб, волонтерів та самих біпосередньо під відомством папи. Її за- До Мігрантів». Ця інструкція акцентує женців. Завдання аналітичної складовданням є душпастирство осіб, які че- на тому, що Церква повинна сприйма- вої діяльності ЄСБ є проведення дорез різні обставини не належать до па- ти факт міграції не тільки з негатив- сліджень, підготовка волонтерів, вчирохій (біженці, вигнанці, трудові мі- ного, але й із позитивного боку, тобто телів, надання консультацій. Міжнародна католицька комісія з гранти, працівники транспорту, артис- як нагоду. Іти за Христом означає йти ти, «люди вулиці» тощо). за Ним і бути в дорозі, “ бо ми не має- міграції: працює з мігрантами та біЩе однією структурою Церкви, яка мо тут постійного міста, а майбутнього женцями незалежно від віри, раси, назаймається душпастирством католиків шукаєм. “ (Євр. 13:14). Віруючий є за- ціональности та громадянства в понад східного обряду, що перебувають поза вжди гостем, де б він не був (Ів. 17, 14- 40 країнах. Сприяє виробленню міжмежами своїх Церков, є Конгрегація 16). Це означає, що для християн не народної політики через участь у дебаСхідних Церков. так уже й важливо, де вони живуть ге- тах, публічних обговореннях, конфеТурбуючись про мігрантів, ографічно, але сенс має природна для ренціях. Пропагує підходи до міграційАпостольська Столиця видала два до- всіх гостинність. Апостоли наполяга- ної політики, які базуються на гаранкументи, які описують, як потрібно ре- ли на цьому аспекті – гостинності ( туванні прав та захисті гідности людиагувати на феномен міграції. Перший Рим. 12:13; Євр 13:02) і в пастирських ни. www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

7


Тема номеру

Чотири

ХВИЛІ МІГРАЦІЇ Андрій Прадивус

Сьогодні ми є свідками явища, яке повторювалось багато разів у історії людства - розпорошення народів по земній кулі. У дитинстві на уроках історії я не раз задумувався над питанням, як різні народи переходили через великі території та оселювались на новій землі. Все виглядало просто, якщо дивитися згори, з макрорівня. Це вертикальний погляд на карту, де з легкістю шахових фігур пересуваються армії, народи, кордони країн. Минули роки, і з плином часу я часто мав нагоду дивитися на феномен міграції з иншого боку. Та й сам побував у гущі тих, які їхали шукати кращу долю, побачив життя мігранта з мікросоціяльного рівня. Масова еміграція громадян до инших країн, яку, власне, і переживає наша країна сьогодні - явище не нове. Знаємо про чотири хвилі міграцій українців впродовж останніх півтора століття. Перша хвиля міграції українців припадає на 70-ті роки ХІХ століття. Переважно люди, які проживалі на заході України, емігрували до Канади, США, Бразилії, а схід України емігрував до Казахстану та країн Середньої Азії. Для цієї хвилі мігрантів економічний чинник став найважливішим у рішенні покинути свою землю, оскільки після скасування кріпацтва на території сучасної України серед селян панувало зубожіння. Виживання та забезпечення сім’ї вимагало радикальних кроків. Загалом селяни, які потрапляли до Бразилії або Канади, отримували багато землі на поселення, яка була здебільшого джунглями та лісистою територією і потребувала великих фізичних зусиль для

8

впорядкування. На момент прибуття емігрантів першої хвилі не існувало жодної інфраструктури, вони стали першою діяспорою. Мігранти утворювали спільноти закритого типу, т. зв. “українські ґета”, де люди продовжували спілкуватись українською мовою та жили своїми традиціями. Розмовляючи з пані Юлією, 1937 р. н., українкою родом з Бразилії, я дізнався, що навіть у 1960 р. основною розмовною мовою в українських поселеннях Бразилії була українська. Варто зазначити, що коли діти приходили до школи, то мали труднощі у спілкуванні з місцевими жителями, оскільки зовсім не знали португальської мови. Пані Юля зізналась, що навіть корінне населення Бразилії, яке входило у тісний контакт з українськими мігрантами, опановувало українську мову. Переважно нащадки мігрантів першої хвилі пам’ятають, що їхні предки - українці. До другої хвилі мігрантів належать люди, які покинули територію України у міжвоєнний період. Окрім економічного чинника, на долю мігрантів впливали їхні політичні переконання, які суперечили політичним режимам на території України. Мігранти цього періоду стали фундаментом, на якому будувалась українська свідомість на чужині. Завдяки їм у різних країнах світу почали відкриватись українські освітні заклади та науково-дослідні інституції. Основними країнами, куди прямували мігранти, були Канада, США, Бразилія, Польща, Чехословаччина, Німеччина, Франція. Третю хвилю міграції

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

спро­­вокувала друга світова війна та політичні репресії у післявоєнні роки. Влада Третього Рейху примусово вивезла з України велику кількість молоді до Німеччини на роботи. Також всі військовополонені Радянського Союзу, затримані у німецьких концтаборах, вважались зрадниками вітчизни і не могли повернутись назад на батьківщину. Частиною мігрантів третьої хвилі були, зокрема, бійці УПА, які змогли прорватись на захід. Життя мігранта третьої хвилі можна прирівняти до подорожі дівчинки Еллі з казки “Чарівник Смарагдового Міста”. Зненацька вихор політичних подій, соціяльних змін чи близький фронт війни зриває тебе зі землі, де поховані твої прадіди, і несе у невідоме. Таким людям не позаздриш. Таким чином молоду пані Ольгу Ж. вивезли зі села Комарно до Німеччини, де вона довгий час працювала на фабриці. Після війни одружилась та разом з чоловіком виїхала до Венесуели, а звідти через декілька років - до США. Згадує про цей час небагато, але каже, що було нелегко всім, особливо молодим мігрантам, тому що ставлення місцевого населення до новоприбулих не завжди було привітним. Потрібно врахувати ще й мовний фактор: для виживання потрібно було опанувати німецьку, іспанську та англійську мови. Можна сказати, що все життя такої людини - це один великий адаптаційний період. Охоче ділився своїми спогадами і пан Олекса, родом зі Західної України, який прожив більшість свого життя у США, де і помер. Після тяжкого дитинства в бідноті не зміг вступити до Львівської духовної семінарії через брак коштів на оплату навчання. Чоловік опинився в лавах Радянської Армії, до якої не мав жодної симпатії, та вибору у нього майже не було. Бувши на фронті, пан Олекса вирішив перетнути поле і здатись німецькій армії, бо знав що тут загине. Коли переходив через т. зв. “нічию землю”, тобто відстань між окопами чи лініями воюючих армій, був туман, і п.


Тема номеру Олекса тільки молився, щоб часом не натрапити на радянські частини. Далі він на деякий час був інтернований у табір для військовополонених, а після війни емігрував до США. Чимало українців третьої хвилі ще досі живі та розказують про своє життя цікаві та водночас гіркі спогади. Більшість людей цього покоління, втративши Україну територіально, відтворювали свою вітчизну на чужині. Четверта хвиля міграції українців за кордон почалась 1991 р. і триває донині. Це люди, які виїжджають з економічних причин, мають свою державу Україну і переважно не задіяні у життя діяспори, хоча є дуже багато винятків. На відміну від покоління третьої хвилі, їм не потрібно будувати незалежну Україну в иншій державі, а ще їх виокремлює инша ментальність, яка ставить за ціль економічне збагачення, самореалізацію та, щоправда не завжди, підтримку своєї національної ідентичности. Чим є для мене міграція на мікросоціяльному рівні? Найперше, це вміння виживати та перейти через всі труднощі життя. Це мандрівка в невідоме, де ти тримаєшся за канат порятунку, яким є віра в Бога, приналежність до церковної спільноти,

традиція твого народу, мова та національна ідентичність. Моя міграція - це дуже коротке дитинство, розірвана на деякий час сім’я, пошук нових друзів, але це також пізнання иншої мови, культури, світу та цікавих людей. Це біль серця, яке залишається на Україні, а тіло змушене бути на чужині. Бути мігрантом – це коли ти усвідомлюєш, що навіть прийнявши

громадянство иншої держави, ніколи не станеш одним із них. Проте для того, щоб мільйони українців не перетворились на пішки, які зникають у процесі асиміляції на шахівниці світу, потрібно пам’ятати, ким ти є і звідки походиш. Влучно про це сказав наш поет Т. Г. Шевченко: “Чужому научайтесь і свого не цурайтесь”...

У Лондоні і Дубліні

зростає кількість парафіян УГКЦ З

а останній час у Лондоні парафія УГКЦ сильно розрослася. Про це в інтерв’ю для Департаменту інформації повідомив Апостольський адміністратор для екзархату УГКЦ у Великобританії та Апостольський візитатор для Ірландії Владика Гліб (Лончина). За словами Валики Гліба, це відбувається завдяки українцям, які приїхали в Англію за останні 15-20 років. «Тож, щонеділі маємо до тисячі людей на двох Службах Божих. Я вже не кажу про Великдень чи Різдво, коли до нас приходить до восьми тисяч», – зазначив Апостольський адміністратор. Проте в Ірландії, за інформацією владики, набагато менше українців. Але там тільки нова еміграція. Офіційно їх десь вісім тисяч. «У Дубліні маємо каплицю, де служимо щонеділі. Приходить десь до сотні людей. Та, гадаю, їхня кількість зростатиме, бо раніше Служба Божа була вполудне, а це людям не дуже вигідно. Тепер ми маємо свою каплицю, і можемо служити вранці. Помітно, як людей з кожною неділею збільшується», – сказав Владика Гліб. На думку Апостольського адміністратора, поки рано робити висновки про те, чи остання хвиля міграції – це негативне, чи позитивне явище. «Еміграція – феномен не тільки наших часів, а й всіх часів, епох історії. Люди з різних причин емігрують. Сьогодні важко сказати, є позитивною чи негативною остання хвиля міграції для України. Наразі є багато негативних моментів, водночас багато й позитивних. Якщо родина розділена, то, звісно, це негативно, а якщо ціла родина проживає за кордоном, то що тут поганого? Люди мають можливість побачити дещо інший світ, багато нового. Ці знання вони можуть використати в Україні, коли сюди повернуться», – каже Владика Гліб.

Департамент інформації УГКЦ www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

9


Тема номеру

Сучасний стан української міграції Фрагмент доповіді про міграцію Преосвященного Владики Йосифа (Міляна) на Патріаршому Синоді Єпископів УГКЦ Міграція, особливо останніми роками, стала досить «рідною» і близькою нашому суспільству. Серед світових країн, які мають велике число своїх емігрантів у світі, Україна впевнено ввійшла в ряди перших. Погляньмо лише на статистичні дані. Згідно дослідження, проведеного протягом 2008-2009 років групою науковців за сприяння «Карітас України», за роки незалежності у пошуках «кращого життя» за межі країни виїхало біля 5 мільйонів українців. Інші дослідження у своїх показниках сягають аж до 7 мільйонів людей. Знову ж таки, коли взяти під увагу усіх українських емігрантів, починаючи від першої хвилі, які проживають під дану пору поза межами України, а також враховувати сюди їхніх нащадків, то загальна кількість світового закордонного українства, за даними деяких наукових центрів, сягає близько 20 мільйонів. Це тільки загальні статистичні показники, проте вони вже є солідними аргументами в тому, щоб переконатися, що українське суспільство досить інтенсивно влилося в світовий міграційний процес і там шукає свого місця.

К

оли говоримо про сучасну українську міграцію, маємо на думці передовсім ту, яку називаємо четвертою хвилею. Розпочалася вона з часом здобуття Україною незалежності і продовжується до сих пір. Потрібно підкреслити, що сучасна українська міграція є надто складним явищем, яке не можна чітко охарактеризувати. Підтвердженням цього може бути той факт, що до цього часу в науковій літературі не існує досить детального і ґрунтовного аналізу різних її аспектів. Провідні експерти обмежуються накресленням загальних тенденцій, які спостерігаються або аналізом якоїсь однієї країни, де існує більше скупчення українських трудових мігрантів.

мігрантів вимірюється мільйонами. З огляду на таку складну статистичну ситуацію, сучасні вітчизняні та закордонні наукові дослідження, вивчаючи феномен сучасної української міграції, спираються не тільки на офіційні статистичні дані, але також на експертні оцінки та прогнози. Працівник Інституту народознавства НАН України Ігор Марков, який також очолював проект «Карітас України» по комплексному вивченню української трудової міграції зауважує, що за різними офіційними і неА ось які дані по окремих країнах презентує дослідження 2008-2009 роофіційними даними загальна кількість ків: сучасних українських трудових мігранПольща понад 450 тисяч найбільше % у віці від 19 до 40 років тів становить від 2 до 7 мільйонів. Сучасна українська міграція у своїй Чехія понад 200 тисяч найбільше % у віці від 25 до 45 років більшості зосереджена на європейськоГреція 60-80 тисяч найбільше % у віці від 41 до 50 років му континенті. Якщо на початку 90-х Португалія 75 тисяч найбільше % у віці від 40 до 45 років років бажаними країнами виїзду були Канада та США, то після 1996 року, міІталія понад 600 тисяч найбільше % у віці від 41 до 60 років граційний рух українців набирає щоІспанія понад 200 тисяч найбільше % у віці від 20 до 39 років раз більших обертів в країнах Європи. Ірландія понад 10 тисяч найбільше % у віці від 19 до 40 років Потужний міграційний фактор навіть змусив не один уряд Європи переглянуРосія понад 2 мільйони найбільше % у віці від 41 до 60 років ці дані є експертними, тобто такими, які намагаються включити в себе усіх ти свою міграційну політику. Коли йдеться про географію пошилегальних і нелегальних українських мігрантів. рення українських мігрантів в Європі, Хоча статистика знаходиться у сфері наук, що то, згідно експертних даних, однією з перших кралюблять точність, сказати чітко, скільки україн- їн, де з’явилися українські трудові мігранти була ців виїхало за кордон впродовж років незалежнос- Греція. Після неї розпочався рух у глиб материка – ті є дуже важко. Цих даних не має у своєму розпо- Італію, Іспанію та Португалію. З покращенням екорядженні навіть Державний Комітет Статистики. номічної ситуації в близьких нам країнах Східної Усі цифри, які наводяться мають відносний харак- Європи, Чехії та Польщі, український міграційний тер. Певним є одне, що число сучасних українських рух і там знайшов своє місце. На даний час, карта

10

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua


Тема номеру

українського мігрантства поширюється також на країни Прибалтики, Ізраїль, Ірландію. У географії поширення сучасного українського емігрантства великим попитом відзначаються такі країни як Англія, Франція, Німеччина. Пов’язано це з багатьма чинниками, в першу чергу з належною оплатою праці, медичним страхуванням та соціальними стандартами. Проте, відсоток українських мігрантів, який потрапляє в ці країни є досить

низьким, оскільки на перешкоді стоять досить суворі законодавчі вимоги та імміграційні обмеження. Коли ж мова йде про динаміку поширення українських трудових мігрантів, то воно в основному залежить від економічного фактору. І саме він є визначальним для емігранта, у якій країні йому краще перебувати. У оцінці динаміки поширення феномену сучасного українського емігрантства експерти говорять про два етапи: 1) первинний: його творили так звані «першовідкривачі», які освоювали середовище якоїсь країни, особливо ринок праці, власними силами; 2) вторинний: до нього входять усі ті, які приїхали до тієї чи іншої країни на запрошення або за сприянням родичів, близьких, знайомих, які вже довший час перебували на тій чи іншій території. Говорячи про динаміку поширення українських мігрантів, вартує звернути увагу на спосіб, у який вони потрапляють в країни признання. Аналітики вичислюють три найбільш популярні форми: 1) традиційна: виготовлення короткотермінової візи для легального в’їзду в країну, щоб опісля там залишитися на постійно або на довший час. Цей процес тягне за собою величезні суми хабарів, які ще до виїзду мігранта опустошують його бюджет або бюджет його сім’ї чи родини; 2) виготовлення нелегальних проїзних документів (наприклад: фальшивих пастортів). Ця форма пов’язана з багатьма ризиками для життя мігранта або опісля, жахливими умовами праці, у які він потрапляє через посередника, що посприяв у виготовленні документів; 3) оформлення документів на зміну громадянства. До усього вищесказаного можна додати тільки те, що міграційний потік з України надалі продовжується, можливо тільки зменшив свої темпи. На це звертають увагу як міграційні служби країн прибуття так і вітчизняні експерти.

зреферував Тарас Бабій

У сучасному українському міграційному процесі присутні майже усі вікові категорії мігрантів, починаючи від дітей і закінчуючи особами старшими. Для ілюстрації ситуації з віковою категорією українських мігрантів, скористаюся офіційними даними двох європейських країн, а також Росії. В цих країнах присутність українських мігрантів є досить помітною. Іспанія

Італія

Росія

Вікова категорія

к-ть осіб

Вікова категорія

у%

Вікова категорія

у%

0-19

10 464

0-13

0,7

0-13

0,7

20-39

35 578

14-18

2,8

14-18

2

40-59

22 996

19-40

41,7

19-40

21

Старші 60

855

Разом осіб

69 893

41-60

52,5

41-60

72

Старші 60

2,4

Старші 60

5

Разом %

100 %

Разом %

100 %

Так як у випадку з віковою складовою сучасного українського мігрантства, досить різноманітною виглядає картина, коли за критерій оцінки взяти фаховість як складову. Якщо піти таким шляхом, то увесь цей список вміщує в себе вчителів, викладачів вузів, медиків (особливо медсестер), студентів, військових, моряків, звичайних робочих, а деколи навіть дружин священиків. www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

11


Тема номеру

ПОДОРОЖ ЗА КОРДОН:

куди ведеш, Господи? Олег Кіндій

Н

іколи не забуду своєї першої подорожі за межі України. Це був 1997 рік. З групою инших студентів я їхав до Каліфорнії на літню богословську програму. Шість років після здобуття незалежности України часи були економічно скрутні, та й за кордон їздили хіба що політики, бізнесмени (та їхні діти) або стипендіати різних програм. Може, хтось із друзів мого віку і бував у сусідній Польщі чи Росії, але з нашої групи досвіду міжнародних поїздок майже ніхто не мав, тому подорожувати літаком із принаймні чотирма пересадками упродовж 56 годин видалося нашій групі майже подвигом.

Ще тоді, у літаках, та й зараз, коли подорожую, завжди задаю собі питання, як ця подорож змінить мене? Звичайно, коли кудись їду, переді мною стоїть певне завдання: когось відвідати, виступити на конференції чи взяти участь у навчальній чи науковій програмі. Ціль має обґрунтувати недешеві витрати на далекі подорожі. Але я маю на увазі ще дещо инше. Коли спілкуюся з друзями, які багато подорожують, та й сам за собою спостерігаю і роблю висновки, що кожна подорож дає можливість зробити підсумки свого життя. Як я живу? Чому моє життя є саме таким, а не инакшим? Чи після цієї подорожі моє життя зміниться на краще? Думки бувають різні. Але, зазвичай, коли вже прибуваю до мети призначення, роблю висновок, що щастя не залежить від географії. Виконав свою місію, почерпнув нового досвіду, познайомився з новими людьми і ... повернувся додому.

12

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

Принаймні, так нас виховували. В англійській острівній культурі, в грецькій чи італійській також, дітей змалку виховують так, що їх готують до подорожей-підкоряння великого світу. Єврейських та арабських дітей виховують з розумінням тимчасовости перебування у «діаспорі», бо є одна свята батьківщина - Ізраїль чи Мекка, яку треба відвідувати, хоч і не обов’язково туди переселятися назавжди. Коли я вирушав надовше до Америки чи Італії, то мій дідусь, даруючи невеличкий тризуб, вирізьблений на дереві, нагадав мені, що я – українець і повинен повернутися додому, щоб будувати Українську державу і Церкву. І, як парадоксально це би не звучало, я по-справжньому усвідомив ці слова десь на другий або третій рік свого навчання в США. Там я зрозумів не тільки те, що я – українець, але й те, що я – європеєць. Коли людина потрапляє у нове середовище,


Тема номеру тоді загострюються її емоційні ідентифікатори. У Нью-Йорку, Римі, Вашингтоні та Торонто, Мексиці й Каїрі я побачив багатьох людей, які ніколи не ходили до церкви, а тут, на нових місцях поселення, вони стали релігійними. Багато тих, які раніше зверхньо чи традиційно ставилися до сім’ї та родини, почали врешті-решт усвідомлювати своє батьківство чи материнство на великій відстані від своїх рідних та дітей. Багато з дітей зрозуміли цінність своїх батьків також саме на відстані. Відстань також стає справжнім випробуванням для дружби. Через два-три місяці перебування в иншій країні починаєш бачити, хто є твоїм справжнім другом, який готовий витрачати час і гроші для того, щоб підтримувати дружбу. Недаремно кажуть, що й справжнє кохання випробовується розлукою. Якось у Львівському історичному музеї під час екскурсії розповідали, що в середньовічних майстернях практикували таку традицію: коли учень закінчував своє навчання у цеху вчителя, то мусив відбути подорож до сусідніх країн, щоб здобути там новий досвід у галузі праці чи науки. Я тоді подумав, а чому за-

раз цього не практикується? То був 1987 рік, і подорожувати за межі тодішнього СРСР було заборонено. Сьогодні, коли за останніх двадцять років світ дуже змінився, думаю, що можна повернутися до тієї практики. Подорожувати треба, обмінюватися ідеями треба, вчитися в инших народів нових і кращих ідей також треба. Звичайно, що багато людей сьогодні їде за кордон не просто, щоби чогось почерпнути і потім привезти додому, але щоб розпочати там нове життя, бо втікають від злиднів своєї батьківщини. І це також треба. У кожної людини є своє покликання. В Одісея – допомогти грекам перемогти Трою і повернутися до Пенелопи. У Альфреда Айнштайна – втекти від гітлерівської казарми і поділитися з людством своїми досягненнями у вільному світі. А у християнина – виконати свою особливу місію на землі, щоб отримати запрошення до небесної батьківщини. Яким би не було покликання – подорож в один бік чи зі зворотнім

квитком – це завжди нагода змінити себе та середовище, у якому живеш, на краще. Подорож – це мрія. Подорож стимулює до дисципліни і самоорганізації. Подорож примушує спілкуватися, шукати, губитися і знову віднаходитися. І якщо це навіть не подорож за кордон, а просто в гості до бабці й дідуся чи на місії в Східну Україну, чи на відпочинок у Карпати, подорож – це свято, яке треба пережити. Висновки прийдуть пізніше, відповіді знайдуться не відразу, але можливість порівняти своє життя, побачити, що жити можна по-иншому, це дарунок, який вартує більше, ніж будь-які маєтки чи здобутки. І тоді ще раз роблю висновок, який базується на досвіді різних подорожей, побуту за кордоном, навчанні та праці далеко від дому: щастя не залежить від географії. Тим, хто збирається у далеку путь, хочу порадити кілька речей. Перше, не варто губити своїх квитків чи паспорта. Друге, треба бути відкритим до спілкування як під час подорожі, так і після її завершення. Мій батько спочатку налаштовував мене, що нікому ніколи не можна довіряти. Але я переконався, що довіра – це велика сила. Звичайно, коли починаєш знайомитися, не треба відразу розповідати про важливі речі, але не довіряти людям не можна. Бачачи твою усмішку і щирість, особи, з якими почнеш спілкуватися, допоможуть тобі навіть більше, ніж ти собі можеш уявити. Третє, коли приїдеш у якусь країну, поцікався, де є найближча українська церква. Так вже склалося, що наші люди є всюди, навіть там, де це важко собі уявити. А українська церква – це і богослужіння, де відбудеться твоя зустріч з Богом, щоб подякувати Йому за всі Його дари, а також товариське середовище. Може, особи з цього середовища не відразу допоможуть, але завжди підкажуть, що робити. Четверте, пізнавай новий світ, знайомся з новими людьми, відвідуй музеї, галереї, концерти. Але не забувай, що спочатку ти мусиш виконати свою місію і почерпнути все найкраще, а не все найгірше. Великі міста на Заході чи на Сході ваблять своєю яскравістю і розвагами. Проте розважитися і відпочити завжди встигнеш. First things first. І, звісно не в останню чергу, знайомся з добрими людьми! Стара добра приказка, окрім поради завжди мати напастовані мешти, каже також мати хату в кожному місті, тобто мати друзів, у яких можна заночувати і перебути якийсь час. Наше життя – це подорож. Подорож додому, до Небесного Батька. Християнське свідчення – це також постійна подорож голошення Царства Небесного і Доброї Новини про Божу любов і милосердя. Рух уперед – це наш щоденний досвід життя. Тільки б не забути, щоб рух «уперед» має бути також подорожжю «всередину» і «вгору» та щоб зустріч з новою людиною була зустріччю з Христом. Коли знаєш, куди і задля чого ти рухаєшся уперед, дорога, якою б не була тернистою, завжди буде цікавою і благословенною. www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

13


Простір спілкування

Владика Святослав (Шевчук): «Той, хто сьогодні готується до священства, повинен розуміти, що його покликання буде здійснюватися у контексті глобальної Церкви». Розмовляв: Володимир Мамчин - Владико, ви щойно повернулися з Патріяршого Синоду, який був присвячений темі душпастирства мігрантів. На цю тему в УГКЦ вже багато сказано. Хотілося би з перших уст почути про конкретні кроки, які Синод зро��ив для покращення ситуації з нашими емігрантами. В постановах Синоду передбачено кілька груп різних дій. Найперше, йдеться про реорганізацію самої структури, яка опікується нашими емігрантами. До цього часу в нас існували Патріярший пасторально-місійний відділ і Комісія у справах емігрантів. Для того, щоб координувати цей тип служіння, було інтегровано цю Комісію у склад пасторально-місійного відділу. Наступне рішення було про виховання місіонарів, тобто належну підготовку тих, хто мав би їхати за кордон, працювати з нашими емігрантами. На сьогодні навіть ті священики, які працюють з емігрантами не мали докладного виховання, тому кожен працює відповідно до своєї душпастирської ініціятиви та інтуїції, але часом бракує систематичної підготовки, яка б полегшила і зробила ефективнішою цю працю. Тому мова йде про удосконалення програми місійного виховання у семінаріях, також формування Місійного Інституту, який допоміг би вишколювати душпастирів. Також мова йшла про пропозицію для УКУ створити катедру пасторального богослов’я, і цей місійний складник мав би там бути присутній для того, щоб душпастирська діяльність нашої Церкви відповідала сучасним потребам, сучасним реаліям, у яких живуть наші вірні. - Чи у майбутньому ці рішення можуть вилитися у певні місійні курси лекцій для семінаристів і студентів УКУ? На сьогодні вже є розпрацьована річна програма предмету «Місіологія». Також ведеться праця над тим, щоби приготувати викладачів цього предмету з практично-методологічного боку. Як це буде? Чи це будуть якісь

14

факультативні, літні курси, чи підготовка місіонарів безпосередньо перед тим, як вони виїдуть за кордон – усе належить до компетентних осіб, які будуть цю програму розпрацьовувати. - Чи є в УГКЦ професіонали, які могли б викладати цей курс, чи їх, можливо, будуть запрошувати зізовні? Коли мова йде про теоретичний курс, то, очевидно, що таких людей ще треба виховувати, але якщо йдеться про практичні речі, то такі люди вже є. Ми маємо багато цікавих священиків, які не один рік душпастирювали серед наших емігрантів. Тому вони, мабуть не тільки допоможуть це організувати, але сподіваюся, що будуть належним чином це виконувати. - Ви мали у Аргентині філософські й богословські студії у 90-х роках. Як єпископ Ви приїхали туди у 2009 році. Які зміни за цей час сталися? Зміни сталися дуже великі. В ме­ жах одного інтерв’ю годі про все розповісти. Найперше, в Аргентині відбулися великі економічні й соціяльні зміни. Зокрема, країна пережила дві кризи, які вплинули на її економіку, змінили її соціяльну структуру, навіть саме суспільство. Багато людей виїхало з Аргентини, але багато приїхало. Самі поняття «аргентинська нація», «аргентинський народ» значать сьогодні щось инше, ніж у часи моїх студій: тоді ще не було четвертої хвилі еміграції, а сьогодні вона є. Саме ці наші брати і сестри стали жертвами тих соціяльних і економічних змін. Тому сьогодні маємо єпархію з дуже багатьма соціяльними проблемами, які потребують спокійного, але дуже серйозного вирішення. Світ міняється, змінюються всі країни, а також і наша єпархія. - Яким чином Ви намагаєтеся зліквідувати нестачу певних літургійних чи богословських знань у клиру і вірних?

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

Найперше, я намагаюся гідно служити богослуження відповідно до тих рубрик, які приписує Устав. Завжди в нашому народі Літургія була джерелом і навчанням, маючи катехитичний контекст. Очевидно, що не завжди вдається повністю виконати всі рубрики: сам владика не може відслужити Архиєрейську Літургію в повному чині, а коли я відвідую найбільш віддалені парохії, де немає священика, то мушу служити сам за престолом. Тоді треба виходити з тих можливостей, які ситуація тобі надає. Инший важливий складник – катехитичне навчання. На сьогоднішні священики вже мають розпрацьовану для єпархії програму катехитичного виховання, яка б відповідала нашій духовності і нашому обряду. Тепер ми очікуємо публікації Катехизму УГКЦ, де друга частина є присвячена літургійним питанням. Сподіваюся, що текст цього Катехизму, особливо його літургійна частина, прислужиться до оновлення наших катехитичних програм, аби те, що ми служимо в Літургії, було пояснено в катехитичному навчанні. З иншого боку – щоби саме те, про що вчимо на катехизації, мало звершення в Літургії. - Під час Синоду ви давали вебконференцію. Коли Вам задали питання про інкультурацію, Ви зазначили, що сучасна українська молодь у Аргентині не розмовляє українською мовою. Чи не вважаєте Ви, що ця інкультурація може стати смертю всього українського в українцях Аргентини? Ні. Я не вважаю, що інкультурація – це щось суперечне з українською ідентичністю. Є дуже багато моделей життя емігранта в чужій країні. І всі ті моделі, які суперечать інтеграції нового мешканця, є негативні. Саме брак інтеграції приводить до культурної смерти. Коли хтось себе ізолює від суспільства, в якому живе, то тоді якщо не він, то його діти, які захочуть у тому суспільстві жити, не сприймуть і відкинуть те, що привіз зі


Простір спілкуванння собою батько чи мати. Тому свого часу Блаженніший Любомир запропонував гасло: «Інтеграція, але не асиміляція» для того, щоби будувати і інкультурувати наше життя і діяльність в еміграції. Саме незрозумілість традиції якраз і може призвести до повної асиміляції наших людей. Чому? Тому що незрозумілість спричинить втрату, наслідком якої є асиміляція. Натомість коли ми будемо перекладати нашу Літургію, інтерпретувати іспанською мовою для слухача тієї культури, то саме це забез-

наша Церква в Аргентині проводить літні курси українознавства іспанською мовою. Історію України, історію нашої Церкви, навіть наше богослов’я і духовність викладається іспанською мовою, але попри це все там вчать також і української мови. Вчать вишивати, плести ґердани тощо. Ми намагаємося зберегти все багатство нашої традиції: мовної,культурної, літургійної, але для збереження використовуємо ті засоби, які є найбільш ефективними у певній країні і культурі.

єпископській гідності саме тому, що коли диякона висвячують на священика, він лишається дияконом на все своє життя. Так само єпископ лишається завжди священиком, хоча має повноту того священства. Таким чином на місійних територіях не лише єпископ, але й священик є шофером, будівельником, і катехитом, і вчителем української мови й культури, організатором церковного співу, а також тим, хто уділяє Святі Тайни і народжує людей до нового життя в Бозі.

печить життя цій спадщині. Переклад на иншу мову абсолютно нічого не забере від нашої традиції і обряду, але навпаки – забезпечить йому можливість існування. Тому я думаю, що така інкультурація потрібна, і вона збереже українську церковну традицію. Очевидно, що коли йдеться про збереження мови й инших елементів культури, то тут потрібно також послужитися иншими способами. Літургія чи духовне життя не може звестися виключно до якогось середовища навчання мови, тобто до концепту музею. Це мусить бути жива спільнота, де є живе християнське життя. Тоді вона матиме майбутнє. При наших церквах і культурних осередках завжди виникали школи, де навчають української мови, культури і т.д. Наприклад, щороку

- Переглядаючи фото і слухаючи Вас, розумію, що инколи в Аргентині під час богослужінь Ви є одночасно єпископом і священиком, дияконом і дяком. Яким чином вирішуєте цю проблему?

- На своїй конференції в ЛДС ви сказали про серйозну проблему, яка зараз, на жаль, поширюється не лише в Аргентині, але й у цілій Європі та підступається до України – це питання реєстрації «одностатевих шлюбів» і, фактично, заборона їх критикувати через так звані «закони про толерантність». Як із цим боротися і які перспективи?

Та власне я тут проблеми не бачу (усміхається – прим. авт.). Я думаю, що кожен місіонар використовує всю повноту талантів і дарів, які дав йому Господь Бог. Якщо потрібно співати, а нема кому – ну то потрібно співати. Якщо, скажімо, потрібно бути маестро церемоній і навчити, як правильно організувати богослуження – то треба навчити. Якщо потрібно очолити якесь богослуження, зустріч або конгрес, то потрібно виконувати функції того, хто очолює. Таким чином, виконання служіння на всіх щаблях не суперечить

Узагальнення робити досить важко. Можна сказати, що це дуже потужний наступ безбожної культури на християнську мораль і на Христову Церкву взагалі. Такого типу моральні збочення не є нічим новим. Це існувало ще в Стародавній Греції, а було оздоровлено в культурах Європи під час їхньої

www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

15


Простір спілкування євангелізації. Тепер, коли сучасна культура дехристиянізується, відбувається процес секуляризації: сучасна людина відкидає або викидає Бога зі свого життя. Тоді сенс її морального життя цілковито міняється: «добрим є те, що приносить мені задоволення і насолоду». Це т.зв. «моральний релятивізм», про який сьогодні так багато говорить Святіший Отець. Католицька Церква у цілому світі намагається усіма можливими способами протистояти цьому. Вже знаючи про такі законопроєкти, наша Церква висловлювала активний спротив, проводячи диспути і маніфестації. Після прийняття законопроєкту по цілій Аргентині, у кожному місті, під проводом католицьких мирянських організацій з благословення владик відбувалися потужні і численні акції протесту. До тих акцій долучалися також євреї і протестанти. Католицька Церква на цю тему не мовчала, не мовчить і не мовчатиме ніколи, незважаючи на ті переслідування, які, можливо, на неї чекають. Справа в тому, що за рішеннями влади стоять зовсім неморальні й недемократичні причини і цінності. Здебільшого – це якась матеріяльна вигода для держави або подібне. Узаконення такого типу співжиття суперечить самій демократії. У будь-якій країні такого типу люди є абсолютною меншістю, і маніпулювати чи зневажати позицію абсолютної більшости у демократичному суспільстві суперечить законам і правилам самої демократії. Тому після цього голосування я у своєму слові до людей сказав, що такі рішення є проти природи людини, проти здорового глузду і проти демократії. - Зараз Вашим єпископським осідком є Буенос-Айрес. Чи мали Ви можливість спілкуватися з президентом Аргентини пані Крістіною Кіршнер? З пані президент Кіршнер я не спілкувався, але католицький єпископат мав кілька зустрічей з нею, мова йшла про католицьке бачення побудови справедливого суспільства на засадах служіння, яке повинна виконувати кожна влада стосовно свого народу. - Кілька років тому анонсувалася можливість створення Митрополії у Латинській Америці. Наскільки зараз ми є до цього близькі? Чи це плани на далеку перспективу?

16

Митрополія – це певний плід розвитку Церкви. Кожна церковна провінція, якщо вона розвивається, то рано чи пізно отримає плоди свого розвитку. Очевидно, що ми у Південній Америці, як і всі церковні достойники, працюємо на розвиток нашої Церкви. Коли ці плоди з’являться – побачимо ( усміхається – прим. авт.).

- Відчутний брак священиків для праці на місійних теренах, зумовлений специфікою вимоги целібату. Яке, на Вашу думку, може бути вирішення цього питання? Робити наголос на виховання місіонарів-целібатів у семінаріях чи добиватися того, щоб на місійні терени кликали служити одружених священиків? Я б на це питання відповів трошки по-иншому. Найперше – ми повинні сьогодні бачити і доцінювати, що кожне покликання, яке Господь Бог дає Церкві, є справді великим даром. Ми, як церковна спільнота, повинні допомогти – це покликання розвинути. Особливо це відчувається на Заході, де кожний юнак чи дівчина, які приходять до семінарії чи монастиря, дійсно для нас є величезним скарбом. Тоді, коли нема масовости, більше доцінюється кожний випадок. Коли мова йде про Україну, треба зрозуміти, що всі ті покликання - це велика відповідальність. Виховувати покликання потрібно, скеровуючи його до тих конкретних обставин, в яких сьогодні те покликання нам дароване. Тому місійне виховання сьогодні є одним із важливих складників загального процесу виховання. Адже сьогодні наша Церква є глобальною, яка живе у цілому світі. Тому той, хто сьогодні готується до священства, повинен розуміти, що його покликання буде здійснюватися у контексті глобальної Церкви. Той хлопець, який сьогодні приходить до семінарії, можливо, буде звершувати своє служіння далеко поза межами тої конкретної землі, міста чи села, де він народився.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

Друге питання – це виховання покликань до одруженого чи неодруженого стану. Один та другий стан є дуже потрібний для Церкви. На сьогодні існують такі душпастирські контексти, де не можна прийняти одруженого священика. Це і є той історичний контекст, до якого Господь Бог посилає той чи инший дар покликання. Тому, коли мова йде про період розрізнення покликань, про це треба чітко і ясно говорити, не форсуючи і штучно не схиляючи до певного вибору. Саме в тому делікатному моменті лежить правильність чи неправильність, ефективність чи неефективність виховання у семінарії. Є контексти, де краще собі дають раду одружені священики, зокрема, коли йде мова про нашу східну діяспору. Думаю, що кожне покликання, яке Господь Бог дарує своїй Церкві, є потрібне, але воно має бути скероване в те місце, де його найбільше Господь Бог потребує. Коли я минулого року святив священиків у Аргентині, то казав їм, що священство – не лише Ваша заслуга, воно є Божим даром. Сьогодні Господь Бог дарує вас як священиків для своєї Церкви не тому, що ви гідні свого дару, а тому, що плач божого люду досягнув до вух Господніх. Сьогодні Господь Бог покликає дуже багатьох саме з огляду на плач, мольби і очікування людей. Тому Церква сьогодні так само повинна почути голос тих людей і скерувати священиків там, де люди потребують їх. - Владико, через призму Вашого багаторічного служіння в семінарії, які побажання хотіли би скласти нашій спільноті? Бажаю спільноті глибокого усвідомлення, що так, як наша Церква є глобальною, так і Львівська духовна семінарія є глобальною семінарією, на яку сьогодні дивляться у світі як на певний взірець. Наші семінаристи в Аргентині дуже жваво відслідковують моменти Вашого життя, зокрема літургійного, а також навчальний і виховний процес. Думаю, що на майбутнє Львівська духовна семінарія має стати центром всецерковного виховання до священства. Тому таке відчуття себе у серці глобальної Церкви надасть нові горизонти, нові перспективи для виховання, для підготовки священства тут у львівській семінарії.

Медія-центр Львівської духовної семінарії Святого Духа


Простір спілкуванння Дайджест

«Іспанці цінують українців за працелюбність» Європейські країни постійно шукають шляхи упорядкування міграційних процесів. ЄС хоче сприяти поверненню трудящих додому. BrainNet-working – є одним із міждержавних проектів з дослідження міграційних процесів. Координатор проекту в Україні Ростилав Кісь розповів про майбутні риси міграційних потоків та участі в них українців. - Чим займався Карітас під час цього дослідження?

- Ростиславе, в чому полягає суть та актуальність проекту? Проект BrainNet-working був започаткований у 2008 році і фінансується Єврокомісією, програмою розвитку гуманітарних програм в Східній Європі. Він мав на меті створити прецедент використання робочої сили на легальному рівні. Головною мотивацією стало прагнення зменшити кількість нелегальних працівників, збільшити якість їхньої праці, декриміналізувати ситуацію в трудовій міграції. Було взято п’ять країн: три держави східної Європи (Росія, Україна, Молдова) та Іспанія, Італія – куди їде більша частина мігрантів з перших трьох країни. В рамках цього проекту мала створитися мережа «вікон праці», тобто організацій, які б займалися забезпеченням працею, навчанням мігрантів. Оскільки проект пілотний, то для початку досліджували ринки праці, враховуючи потоки нелегальних мігрантів. Соціологічне дослідження вивчало нелегальні потоки мігрантів, специфіку міграції в залежності від досвіду, рівню освіті, терміну перебування тощо. Кожна країна отримала змогу проаналізувати інші держави і побачити картину в цілому. Для українських досліджень (і Каіртасу України також) характерно вивчення лише свого досвіду міграції, без урахування регіональної, континентальної специфіки. А так ми змогли побачити ставлення до українців, ставлення до міграції та сприйняття місцевим населенням. Ця частина проекту виконувалась два роки. По ній випущено збірник результатів, який став предметом розгляду в Європарламенті.

Було дві країни, які займалися практичною стороною проекту – Молдова та Італія. Вони відповідали за організацію вікон праці в Кишиневі і Римі. Цим Карітас України не займався, тільки долучався як дорадчий голос у прийняті рішень у створені нормативної бази, зокрема, контрактів з працівниками. Ми долучилися до створення методології дослідження. Саме модель Карітасу України, яка була далі дорозроблена Римським університетом Ла Сапиенца, взяли за основу. Дослідження базувалося на глибинних інтерв’ю з двома категоріями осіб: самі мігранти та привілейовані свідки (експерти). Мігранти ділилися на: країни перебування – Італія та Іспанія; стать; рівень освіти (вища, середня, середня спеціальна); вік. Друга категорія – це люди, що в силу своїх трудових обов’язків, знайомств, контактів дуже якісно знають тему. Вони знайомі з проблематикою, можуть дати оцінку проблеми. До них відносилися представники МВС, транспортної компанії, духовенство (священики що працюють на парафіях та контактують з мігрантами), журналісти, неурядові організації, керівники існуючих спільнот мігрантів. Щоб було репрезентативне дослідження, запропонували 50 інтерв’ю, з використанням детально розробленої анкети (була створена Карітасом України і встановлена як модель для всіх країн). Анкета передбачала розгорнуті відповіді, опис подій. Інформація в результаті опитування вийшла об’ємною, унікальною, цінною з наукової точки зору. В Іспанії цією справою займалися науковці із Університету Аліканте, факультету політології, в Україні – Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії НАН, в Молдові – Вільний університет Кишинева, кафедра економіки і політології. - ��и також вивчали ставлення місцевого населення до мігрантів. Наскільки добре ставлення до українців? Це дуже цікавий розділ дослідження. Таким чином можна скласти картину сприйняття своєї нації, що про неї думають. Італійці, порівнюючи три націй, ставлять українців посередині між росіянами та молдаванами. Сприймають нас як дуже сімейну та з ортодоксальними цінностями націю. На відміну від росіян, ми не асимілюємося, ми підтримуємо зв’язки з громадою, родичами на батьківщини, з ГрекоКатолицькою Церквою. Наприклад, молдовани ходять до www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

17


Простір спілкування українських церков. Українці використовують зв’язки громад для полегшення пошуку роботи і перебування в чужій країні. Росіяни одразу як прибувають, то обривають усі зв’язки. Намагаються асимілюватися, позиціонують себе як люди Європи. Тут варто сказати, що майже ніхто з росіян не перебуває закордоном через матеріальні проблеми. Велика частка має освіту, фінансове становище. Мотивує до виїзду, бажання організації бізнесу, придбання житла, інвестиції. Тут італійці позитивно сприймають росіян. Росіяни регулярно критикують італійців за недолугість в бізнесі, нечистоту на вулиці, бюрократизованість. І це сприймається як наявність високого рівню освіти. Також росіяни не відсилають гроші додому, на відміну від українців та молдован. Тобто інвестують далі в країну. Іспанці мають інше ставлення до українців. Дуже ціниться працелюбність українців, прив’язаність до сім’ї, якість роботи. Попри те постійно береться до уваги, що люди прагнуть легалізуватися. Взагалі існує сприйняття України як європейської цивілізації,

тому іспанцям дивно, що українці не мають вільного пересування Європою. Багато позитивних вражень від українських підприємців в Іспанії, бо вони рятують їхні «глухі» райони, де не завжди місцеві здатні проводити бізнес. В депресивних районах країни українці організовують бізнес з двоматрьома працевлаштованими місцевими. За молдаван не можуть сказати нічого позитивного, бо їх відносно мало. Сприймають їх просто як будівельників, доволі толерантне ставлення. У порівнянні з українцями, вважається більш криміналізоване середовище. Молдавани поважають українських мігрантів за збереження мови, культури і навіть їхнє розповсюдження. Молдовани зверталися до українських релігійних спільнот, зокрема, у Римі. Діти молдаван вивчали в Римі італійську мову саме завдяки українцям. Часто українці виступають посередниками між молдаванами та італійцями. Українець-підприємець, він працевлаштовує та допомагає молдаванину. Останньому легше інтегруватися в італійське суспільство завдяки українцям.

- Чому важливо далі підтримувати проект по дослідженню міграційних потоків? Рано чи пізно процес міграції набуде двостороннього руху. Україна отримає можливість для більш вільного пересування своїх громадян Європою. Тоді прийде той час задуматися про мотивацію людини до повернення. Зараз Європа відійшла від роботи з першопричинами міграції – аналіз ситуації на батьківщині. Вони переходять до відкритих дверей, дають можливість попрацювати, але щоб людина взяла зобов’язання повернутися на батьківщину. Також отримавши знання в Європі, можна сприяти кращому працевлаштуванню на рідній землі. Європейці проти професійної деградації, коли людина має кваліфікацію, але працює на низькокваліфікованій роботі. Зараз йде мова про відкриття проекту «Вікна праці». Протягом трьох років в рамках проекту буде надаватися допомога у працевлаштуванні, культурна підготовка, мовні курси.

За матеріалами: www.caritas-ua.org

Італійська еміграція: слава і гордість Італії Наталка Кудрик

Рим – на відміну від нинішньої української влади, в якої не ладяться відносини зі своєю діаспорою, керівництво Італії вже давно уникає конфліктів зі співвітчизниками. На вияв подяки колишнім заробітчанам у центрі Рима минулого року відкрили державний музей еміграції. Знаковим є його розташування у приміщенні відомого монумента, який має назву «Вівтар Вітчизни». Як вважають у Римі, діаспора також доклала зусиль для розбудови італійської держави та формування національної самобутності. Монумент «Вівтар Вітчизни» (Altare della Patria), де розташований музей італійської еміграції

18

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

Е

мігрантські пісні супроводжують відвідувача експозиційними залами. Шукачі заробітку і кращої долі почали покидати батьківщину 150 років тому, коли після затяжних визвольних воєн постала об’єднана держава Італія. Протягом чотирьох емігрантських хвиль на чужині опинилися 29 мільйонів італійців. Як зазначають історики, тодішнє керівництво країни сприймало емігрантів як небезпеку, бо зникав робочий люд, який би мав розбудовувати молоду країну. «Тодішні землевласники були невдоволені тим, що втрачали робочу силу, тому вони хотіли перешкодити людям емігрувати. Політики вважали, що італійці-емігранти були зрадниками, бо втікали за кордон, щоб не служити в армії, і в такий спосіб уникали обов’язків порядного громадянина, – зауважує директор Центру досліджень італійської еміграції, професор Лоренцо Пренчіпе. – Так було на


Дайджест початку еміграційного проце- Привізні речі емігрантки, яка покису. Згодом у суспільстві усві- дала Італію на початку 1930-х років домили, що в Італії не створено достатньо можливостей для роботи, тому єдиний вихід був дозволити людям емігрувати у пошуку праці і кращого життя».

Переваги еміграції

Поступово з роками прийшло розуміння того, що еміграція має і переваги для країни. Грошові перекази заробітчан та малих підприємців на Апенніни заповнювали дефіцит регіональних бюджетів. Через діаспору надходили нові технології для індустріалізації країни, особливо після Другої світової війни. Еміграція виявилася корисною для уряду ще й тому, що гарантувала соціальний спокій у суспільстві, адже безробіття провокувало зростання злочинності. Після війни італійський уряд уклав двосторонні угоди з країнами масового проживання співвітчизників, щоб регулювати потік мігрантів і гарантувати їм соціальний захист на чужині. Стосовно повернення людей на батьківщину спеціальних державних програм не існувало. Більше зусиль для цього докладали обласні адміністрації, зазначає історик Лоренцо Пренчіпе. «У 1970 році в Італії з’явилися регіональні організації, які й налагоджували контакти зі своїми співвітчизниками, котрі перебували за кордоном, – каже він. – Кожна область, звідки виїхали багато людей, через своїх земляків встановлювала економічну співпрацю із закордоном для просування на міжнародний ринок італійських товарів, створення спільних підприємств. Також ці контакти сприяли поверненню емігрантів додому і допомагали полегшити перші дні перебування на батьківщині».

залишають50 тисяч молодих громадян. Їх називають «емігрантами вищого ґатунку». Це дипломовані молоді фахівці, які у США, Канаді та країнах Західної Європи шукають професійної реалізації, чого батьківщина ще й досі їм не може запропонувати. Тож ставши країною вже масової імміграції, Італія живе з двома обличчями: з одного боку змушує свою молодь виїздити, а з іншого – приймає молодих людей звідусіль, які шукають тут того, чого італійці шукають по інших краях.

За матеріалами: www.radiosvoboda.org

Подвійне обличчя Італії

У розмові з Радіо Свобода професор Лоренцо Пренчіпе також зауважив, що італійськими емігрантами були переважно одружені чоловіки, родини або ж парубки, тоді як сучасна українська еміграція до Італії має жіноче обличчя. Нинішня четверта хвиля італійської еміграції триває з кінця 1970-х років. Бажаючих виїздити значно менше, але щороку Апенніни

Валізи італійських емігрантів

www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

19


Богослов’я родини

Подружній скарб Дмитро Романко

«Де твій скарб, там буде і твоє серце» Мт. 6,21

дітей, які залишились без батьківської опіки. Можна, звісно, пригадати і чимало історій зі щасливим кінцем. Проте усі олоде подружжя. Зовсім недавно одружились і ще ці випадки складно назвати радісними, навіть не встигли розділити багато хвилин суму і адже українці їдуть за кордон зовсім не радости. Початок сімейного життя, ще стільки через надмір добробуту. Гіркота пошуку потрібно встигнути, стільки потрібно засобів для реалізації чогось кращого за межами власної дерусіх спільних мрій! Отже, вони вирішують, що хтось із них жави супроводжує наших заробітчан в поїде за кордон для того, щоб заробити на майбутнє. усіх країнах світу. Поряд із подібною моАбо инша історія. Чоловік і дружина, в яких є двоє дітей тивацією виїзду за кордон усіх трудових шкільного віку, розмірковуючи про долю своїх нащадків, про емігрантів, все-таки долі у них траплявищу освіту чи то просто про гідне життя, теж вирішують де- ються дуже різні. легувати котрогось із батьків або поїхати разом за кордон, а Але чому в багатьох заробітчан подітей залишити чи на дідусів і бабусь, чи на сусідів. дружжя розпадається ледь не за кілька Мабуть, у Галичині не знайдеться жодного міста, містеч- років після виїзду, а деяким із них таки ка чи села, в якому би не знали подібних історій, звід��и у по- вдається зберегти сім’ю? Спробуймо шуках кращої долі не поїхав хтось із подружжя у далекі краї. з’ясувати корінь подружнього нещасТрудова еміграція, або заробітчанство – явище, яке глибо- тя наших заробітчан. Найкращим поко проникло в усі сфери суспільного і родинного життя укра- радником у нашій ситуації є сам Ісус їнців. Багато економічних аналітиків звертають увагу на Христос, який пояснює причину втрати дорогих речей – це те, що наші брак віддання справ у руки Бога, брак розтрудівниПодружжя – це особлива спільнота лю- пізнання справжніх цінностей нашого житки за кордобови двох людей, в яких одне життя на тя, правдивого скарбу: «Бо де твій скарб, там ном є одними буде і твоє серце» (Мт. 6,21). із найбіль- двох і один скарб на двох. І цим скарбом В житті трапляється багато речей, які для подружжя є сам Господь Бог ших інвестоважко передбачити: кризи економічні чи порів в еконолітичні, катастрофи, різні трагедії, нещасні міку України, без них вона просто би не встояла; соціологи випадки. Щоправда, більшість із подій ми не можемо змізауважують позитиви у виїзді українців за кордон, пов’язані нити, але саме від нас залежить, чи ми зустрінемо усі випроз пожвавленням міжнаціональних і міжкультурних діялогів, бування з Богом, чи без Нього, а це, відповідно, визначить, говорять про пробудження українського народу після трива- чи випадок зруйнує нас і наші сім’ї, чи забезпечимо все, чим лого радянського сну. Це, мабуть, ще не всі позитиви трудо- обдарував нас Бог, від лиха. вої еміграції для нашої держави. Але що це явище несе для Питання «скарбу» і його «охоронця» є основним для пересічної сім’ї, для окремого подружжя? кожного трудового мігранта: хоча більша частина заробітПрактично кожен може пригадати бодай одну, але таки чан виїхала у пошуках роботи, проте у кожного були свої нещасливу історію заробітчанина. Багато можна почути по- скарби у серці. відомлень про каліцтво чи загибель когось із наших людей Подружжя – це особлива спільнота любови двох люна важких місцях праці, про розбиті сім’ї чи про зіпсутих дей, в яких одне життя на двох і один скарб на двох. І цим

М

МОЛИТВА ЗА ЩАСЛИВЕ ПОДРУЖЖЯ Отче Боже наш! Ти, Який любиш нас, Тобі довіряю все, що маю найдорогоціннішого, мій скарб – кохану людину. Ти любиш більше, ніж я зможу полюбити. Довіряю її Твоїй любові, огорни її Своєю опікою і оберігай від усякого зла. Нехай Твій ангел охороняє і береже. Даруй їй (йому) здоров’я і мудрість, наповни радістю й миром. Нехай оточує її (його) доброзичливість людей, нехай на своїй дорозі зустрічає посмішку і прихильність людей. Божий Промисле! Тобі віддаю нас і цю любов, яка розквітла в наших серцях. Провадь щасливо наш шлюб й допоможи будувати спільний дім, в якому Ти мешкатимеш з нами. Ти, що піклуєшся про польові лілеї і небесне птаство, будь з нами і в нас виповниться Твоя свята безпомилкова воля.

Маріє, Мати чистої любови! Молися за нас.

Амінь. 20

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua


Богослов’я родини

скарбом для подружжя є сам Господь Бог, який присутній у серцях і стосунках, до якого подруги виявляють любов через ставлення одне до одного, через турботу і піклування про добро иншого. Це завдання є основним у подружжі

і може бути реалізоване тільки завдяки безперервній злуці з Господом, що допоможе чоловікові й дружині розпізнати правдиву цінність їхнього подружжя і скарб. У випадку трудової еміграції усвідомлення головної спонуки до виїзду за кордон визначає долю подружжя і те, що з ним станеться в майбутньому: чи продовжить своє існування на славу Божу, чи розпадеться. Це все залежить від того скарбу, який є в серцях подругів. Часто стається так, що хоча чоловік і дружина визначають причиною виїзду за кордон саме турботу про спільне добро, та це «добро» розуміють часто лише як матеріяльний достаток, який, попри свою важливість, ніколи не може стати ціллю життя. Проте саме ця помилка стає фатальною для багатьох подруж. Бо якщо скарбом для котрогось із подругів є його подружжя, то, навіть перебуваючи за сотні кілометрів від домівки, він завжди серцем перебуватиме в ній і з великим нетерпінням чекатиме повернення додому. Але якщо подружжя схибить і вбачатиме щастя в матеріяльних речах, то дуже швидко відстань розірве їхній нетривкий зв’язок, адже серце перебуватиме там, де перебуває скарб, тобто на чужині. Однак часто нещасливий кінець заробітчанських історій трапляється зовсім не через грошолюбство чи бездуховність. Трудова еміграція – це неприродне і кризове явище для будь-якої людини, адже вона потрапляє в незвичне середовище панування иншої культури та ментальности. Еміграція може пошкодити найвразливіші місця в стосунках, у подружжі – здатність до діялогу любови. Просімо в Бога, щоб Він допоміг нам розпізнати правдивий скарб і зберегти його впродовж цілого життя.

Проща родин мігрантів до Грушева У

переддень свята Воздвиження Чесного Хреста у ніч із 25 на 26 вересня за сприянням ПасторальноМісійного відділу УГКЦ відбулась піша проща родин мігрантів із Дрогобича у с. Грушів Дрогобицького району, щоб у молитві та покаянні віддати усі свої турботи Пресвятій Богородиці. У прощі взяло участь близько 116 паломників (більшість серед яких - молодь, найменшому – 7 р. років, найстаршому – 76 р.) із Львівської, ІваноФранківської, Закарпатської областей, з Дрогобича, Самбора, Львова, Борислава, Трускавця, Києва. Ця практика була започаткована ще минулого 2009 р. отцем Василем Поточняком, котрий служив на той час у Дрогобичі, виконуючи обов’язки Гол­ ови молодіжної комісії. За його словами: «Ніч – це

найкращий час на молитву. Коли усі зовнішні фактори, котрі відволікають увагу людини від Бога, практично, відсутні. Можна всеціло віддатись у Його руки та провід. Довколишня тиша і час, коли ми нікуди не поспішаємо, – найбільш сприятлива пора послужити своїй душі. Бачимо, що й Христос також у

цей нічний час молився до Отця. Удень же ділився плодами цієї молитви». Зустріч паломників відбулася у Благодійному Фонді «Карітас» СДЄ, де, зважаючи на програму, кожен міг отримати для себе те, чого найбільше потребувала його душа. Темою прощі були роздуми над словами: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико…». Провадив це паломництво о. Ігор Козанкевич – директор «Карітас» СДЄ. Після Акафісту до Грушівської Богородиці присутні роздумували над біблійною подією Христового служіння своїм учням – «умивання ніг» (Йо. 13, 1-20). «Прийшла година. Диявол шукає години слабшої. Ісус говорить, що прийшла Його година. Усе, що написано у Святому Письмі, стосується духовного життя, тому Ісус говорить весь час мовою духовною.

www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

21


Богослов’я родини

Проща мігрантів до Зарваниці – паломництво до Небесного Єрусалиму Усі події, котрі відбувались у житті Ісуса до цього моменту, це ще не була «Його година». Це було лише приготування того, що має зараз відбутися. Ісус говорить, що полюбив своїх, що в тому світі, тим наголошуючи, що Він «не від світу цього». Учні ще не живуть духовним життям, бо ще не отримали Святого Духа. Ісус полюбив тих, що були у світі. Знаючи, що прийшла Його хресна дорога, не втікає, не ховається, усвідомлює, що прийшло завершення того, для чого Він прийшов. … Диявол завжди чекає моменту відчаю, розчарування і вкладає у наше серце гріх. «…почав обмивати учням ноги» (Йо. 13, 5). Ноги є потрібні людині передусім для того, щоб рухатися, щоб ми не стояли, не зупинялися, а звершували рух. Ноги - це частина тіла, яка є найближчою до землі, до бруду, відділяє те, що брудне, від того, що чисте. Це місце найбільш наражене на те, щоб забруднитися. Ісус миє учням ноги, щоб показати момент служіння, що Він прийшов і, як слуга, «миє» те місце, де ми найбільше можемо забруднитися. Входячи в діалог з Ісусом, будьмо готові, що Він може гостро, чітко і твердо говорити. Петро, дискутуючи з Ісусом, просить помити його цілого, тільки щоб не втратити частку з Господом. Ісус, помивши учням ноги, повністю упокорився. Він навчає нас «мити ноги» один одному, бути навзаєм якнайближчими в любові: не доказувати свою правоту, не ставити на своєму, не провчати кожного. За миття ніг Ісус не очікує подяки. Бо, як слуга, служачи, не очікує ніяких винагород, так Ісус, прийшовши як Цар, як Бог, – служить людині. Прийняти Ісуса – це помити ноги, послужити, щоб перемінилися серця. Ми покликані на цій прощі

22

послужити один одному, щоб перемінилися серця. Так «мити ноги», щоби друга особа перемінилася, стала духовнішою, іншою людиною», – роздумував священик. Зважаючи на те, що географія заробітчан сягає усієї України, та й з-поза її меж, зусиллями наших прочан було створено паломницький сайт Самбір-Зарваниця, метою якого було об’єднати людей між собою, полегшити спілкування та доступ інформації. Учасники мали змогу ознайомитись із функціонуванням цього сайту. Опісля – перегляд фільму «Проща», у якому люди, котрі потрапили за межі України з тих чи інших причин, ділилися пережитим та наболілим, відкривали реальність, котра часто-густо маскується за лаштунками гарних фраз та дефініцій, а чи навпаки, висміюється і принижується. Лунає пісня, попереду хрест і світло вогню від факела у темряві ночі, що примушує перехожих зупинитися, транспорт – пригальмувати. Вечірні молитви, молитва тиші, вервиці, намірень, Хресна дорога із глибокими роздумами над тим, куди у Господньому провидінні ми рухаємось «…зауважмо, що відразу після думки про паломництво можуть виникнути різні причини, щоб не взяти у ньому участі, різні перешкоди. Пам’ятаймо: усе це не випадково. Наш хресний шлях почався. Перші труднощі паломництва мають нас наблизити ще більше до Бога, бути простим доказом того, що «хто взявся за плуг, назад нехай не обертається» («Хресна дорога» – роздуми для паломників). Традиційно паломники заходять на відпочинок у «Назарет» – реабілітаційний центр для узалежнених від

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

алкоголю та наркотиків, директорм якого є о. Ігор Козанкевич. Тут завжди нас радо зустрічають гарячим чаєм та солодощами. Цього разу приємною несподіванкою було свято, котре прикрасило нашу прощу: одна із учасниць, п. Зоряна, святкувала свій 50-літній ювілей. Паломники склали свої пісенно-поетичні вітання із цієї нагоди. Люди по-різному інтерпретували значення «хреста» у своєму житті, здебільшого опираючись на власний досвід: «Хрест – терпіння, після якого приходить радість, хрести вартують цієї небесної радості. …Багато подій в житті людей відбулося саме через хрест, терпіння. У результаті цих терпінь люди стають щасливими та радісними. Кожен із нас не повинен боятися терпінь, бо після них приходить Пасха, котру ми усі покликані святкувати. …Ми є щасливими тоді, коли приймаємо наші терпіння і обіймаємо та цілуємо наш хрест. Коли важко, завжди дивімося на хрест і любімо його. Щоб легко було йти – за все дякуймо Богові. …Основне завдання християнина – робити і поводитися так, щоб інші ішли за тобою, визнаючи у цьому волю Божу. …Перешкодою до поклоніння хрестові дуже часто є страх. Не біймося прийняти волю Божу. Коли подолаємо страх, зможемо правдиво славити воскресіння. Коли важко – подивімось на розп’яття, попробуймо знайти і зрозуміти відповіді на багато своїх запитань», – узагальнюють прочани. На ранішній Божественній Літургії у Грушеві о. Ігор побажав усім прочанам: «Ісус потребує, щоб ми відірвалися від людських, фізичних, матеріальних і логічних справ. Він Бог, Котрий не поступає логічно, іде проти течії, «збирає там, де не розсипав», хоче нас перемінити на Свою подобу. Сьогоднішнє поклоніння хрестові – це поклоніння в дусі і правді. Ми прийшли сюди, щоб народитися в дусі. Є, звичайно, спокуса по-людськи вирішувати справи, однак Ісус хоче від нас більшого. Він просить, щоб ми на всі 100% почали думати духовно. Дуже бажав би, щоб ми повернулися додому і люди біля нас захотіли стати іншими, бо Бог приходить у наше серце і творить у ньому любов», – завершив священик.

Іванна Рижан www.credo-ua.org


Цікаво

Сила України в її жінках – італійський журналіст

Наталка Кудрик

Рим – Країна контрастів, де уживаються багато культур. Країна, розділена між Заходом і Сходом, а її суспільство тримається на жіночих плечах. Такою постає Україна у книжці-фотоальбомі італійського журналіста Массиміліано Ді Паскуале. В інтерв’ю Радіо Свобода він докладніше розповів про зацікавлення Україною і як з’явилася ідея книжки під назвою «В Україні, світлини для щоденника». До 2004 року Україна була для мене колишньою радянською республікою зі столицею у Києві. Я мало що знав про цей край. У липні 2004 року на запрошення друзів я потрапив до Харкова, і мені сподобалася ця країна. Кількома місяцями пізніше відбулася Помаранчева революція, і я зацікавився українською політикою. Відтоді двічі на рік я приїздив сюди. Після цих поїздок упродовж 2004-2009 років у мене назбиралося приблизно 8 тисяч фотографій. Відібравши найкращі, я вирішив опублікувати їх, щоб познайомити італійців з цією країною. – Після ближчого знайомства якою тепер перед Вами постає Україна? Я бачу Україну багатокультурною і багатонаціональною країною із великими контрастами. Попри політичні зміни, що відбулися останніми роками, Україна залишається розділеною. На жаль, помітна явна різниця між Україною Східною і Україною Західною. Буваючи у Західній Україні, я помітив, що люди там набагато відкритіші і готові швидко відгукнутися на допомогу. Там також краще розвинена сфера послуг: наприклад, я опиняюся в готелі у Львові, і там присутня культура гостинності. А в містах Донбасу чи в Криму якість послуг гірша, ціни вищі і вже немає такої уваги до клієнта. І це незалежно від політичних уподобань жителів, це просто питання культури. – Серед фотографій із краєвидами, спорудами і людьми України є лише одне фото із зображенням українського політика – Юлії Тимошенко. Це говорить про Ваші політичні уподобання? Фото із плакатом Юлії Тимошенко не має у даному випадку ніякого стосунку до політики. Насправді я бачу образ цієї жінки як поп-ікону. На зразок різнокольорової Мерілін Монро, як її зобразив художник Енді Ворхол. А в одній київській галереї я побачив аналогічну роботу українського митця з образом Юлії Тимошенко. Це свідчення того, що персонаж Тимошенко перейшов політичну межу, він може подобатися чи ні, але він став потужним символом України у світі. Юлія Тимошенко втратила політичний вплив, хоч і представляє ще надію української опозиції, але її образ із косою дуже ефектний, і це понад політикою.

– Окрему сторінку фотоальбому Ви взагалі присвятили виключно українським жінкам... Насправді чим вражають ці світлини? Не тим, що на знімках молоді гарні жінки, а є також жінки середнього і літнього віку. Моя ідея полягала у тому, щоб показати, що жінки – потужний двигун українського суспільства. Це з того, що я побачив: жінки працюють, жінки заробляють, одним словом, жінки – годувальниці, вони утримують родину. Це стосується і багатьох українок, які працюють в Італії. Тож, на мою думку, жіноцтво – сила і потенціал України, саме це я хотів передати, публікуючи згадані фото. – Чому ця книжка має зацікавити італійців? Я сподіваюся, що книжка-фотоальбом зацікавить італійську аудиторію, бо на Апеннінах є багато українців, це незнайома для нас культура. Можливо, через ці фото італійці краще пізнають Україну, уникаючи упереджень, краще зрозуміють її культуру. Зрозуміють, що так, вона неоднорідна, специфічна, але абсурдно змішувати її з російською, бо це два різних народи, дві різних культури. І головне, я би хотів допомогти італійцям зрозуміти, що Україна має дуже глибоке європейське коріння. Журналіст Массиміліано Ді Паскуале регулярно друкує свої статті на українську тематику в італійських виданнях, є членом Італійської асоціації українських студій. Книжка «В Україні, світлини для щоденника» – перша фоторобота журналіста. Передмову до видання написала культуролог Оксана Пахльовська, а фотоподорож автор супроводжує своїми нотатками.

За матеріалами: www.radiosvoboda.org www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

23


Полеміка

Боже Ім’я. Яке воно?

Тетраграматон (вказаний стрілкою) у фрагменті Септуагінти

Іван Мисів

У

Старому Завіті ізраїльтяни вірили в одного Бога, який опікувався їхнім народом. Цей Бог був для них істинним, який дбав про народ і захищав від ворогів. Инші народи довкола вірили у декількох богів, а тому ізраїльтяни з ними не підтримували контактів. Для них важливим було збереження чистоти народу і культу. Ізраїльтяни, щоб повірити у Бога, хотіли спершу знати його ім’я, оскільки воно виражає сутність істоти. Знаючи ім’я Боже, вони могли звертатись до Нього. Проте з часом викристалізувалася низка різних іменувань Бога, чим ізраїльтяни прикрасили його сутність та уникнули вживання об’явленого святого імени. Серед усіх імен найпомітнішим є «Господь». Значення слова «Господь» має різні відтінки, а ізраїльтяни використовують його не лише щодо Бога. У синодальному перекладі слова «Господь» і «господар» передають два різні слова – єврейське і грецьке. У місцях синодального перекладу, де використано слово «Господь» (Бт. 2:4, 9, 16;

24

Лев. 16:1, 8) в оригінальному тексті, який написаний єврейською мовою, знаходиться ім’я Бога Ягве. Це ім’я використовується виключно щодо Бога і використане у Старому Завіті близько 6 тисяч разів. Єврейське слово «адон», тобто «господар» у значенні «власник і володар» − це титул, який належить не лише Богові як Владиці і Володареві всієї землі (Нав. 3:11; Міх. 4:13), але й людині, наприклад цареві (Євр. 22:18, 34:5); людині, у якої инші перебувають на службі (Бт. 24:14, 18; 39:2, 7); чоловікові дружини (Бт. 18:12; Суд. 19:26; Пс. 44:12). На відміну від слова «адон», слово «адонай» − «мій Господь» - вживається лише щодо Бога у звертанні (Вих. 4:10, 13), а також тоді, коли про нього розповідає автор [1]. Коли євреї читають Біблію, то замінюють ім’я Ягве словом Адонай, оскільки бояться згрішити проти святого імени Божого, а також щоби уникати частого повторювання цього імени. Грецьке слово Κυριος, що означає Господь, так само як єврейське слово «адон» найперше означає власника або володаря. У

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

Новому Завіті зустрічається цей термін у значенні «господар виноградника» (Мт. 20:8, Мк. 12:9)[2], «господар жнив» (Лк. 10:2)[3], «господар дому» (Мк. 13:35)[4], «господар суботи» (Мт. 12:8)[5]. Крім цього κυριος − це звертання слуги до свого хазяїна (Мт. 13:27)[6], до будь-якого можновладця чи посадової особи (Лк. 5:12, Мт. 15:27)[7], а також звертання учнів до вчителя (Мт. 8:25)[8]. У греків-поган слово κυριος вживалося на позначення божества, а також імператора або царя, якому приписували божественні якості. Слово «Господь» як з артиклем «ό Κυριος» (Ді. 7:33)[9], так і без артикля (Мт. 1:22)[10] означає титул або ім’я Бога. Перекладачі Святого Письма, які уклали “переклад сімдесятьох”, або «Септуаґінти», слова «Адонай» і «Ягве» переклали словом «Κυριος», яке всюди означає істинного Бога. Відомо, що євреї вважали священним і таїнственним ім’я Бога, а тому навіть боялися вимовляти його, використовуючи у своїх книгах замість слова «Ягве»


назви Адонай, Владика, Господь тощо. За давніми юдейськими переданнями це ім’я вживали виключно священики і первосвященики в храмі, проте зі смертю Симона Праведного (помер в 292 р. до Р. Х.) у храмі ім’я Боже замінило слово «Адонай». Тому в грецькому перекладі Септуаґінти замість імени Ягве постійно знаходимо слово Κυριος − Господь. Це слово, що появилося близько 300 року перед Різдвом Христовим, було освячене постійним вживанням замість невимовного святого імени, а також його вживає сам Ісус Христос і апостоли у Новому Завіті як ім’я Боже, що належить йому як істинному Богові[11]. Бог відкриває своє ім’я людям, об’являє його, щоб вони могли звертатися до Нього і шанувати Його. Ні до кого з инших народів, крім ізраїльського, Бог не звертався особисто. Ізраїльтяни, вибраний народ, були під опікою Бога і чітко дотримувались закону Божого та не приставали до инших поганських народів. Ізраїльтяни повинні були шанувати ім’я Боже. Господь, залишаючи свій закон Мойсеєві, сказав: «Я - Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі єгипетської, з дому неволі» (Вих. 20:2), таким чином нагадуючи, що Він є їхнім Богом, що про них дбає і рятує від ворогів. Ізраїльтяни, дотримуючись третьої заповіді Божої: «Не прикликатимеш імени Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає його ім’я марно» (Вих. 20:7) намагались не вживати імени Бога, щоб не порушити святу заповідь і не згрішити. Тому й почали зі страху називати Бога иншими іменами. Ім’я Боже у текстах записувалося єврейським «квадратним» письмом. Так званий тетраграматон − це написання імени Бога в єврейському тексті Біблії, яке зустрічається 6823 рази[12]. Коли читався текст Біблії, то у місцях, де було записане ім’я Бога, вживалося слово «Адонай». Точна вимова тетраграматону була втрачена юдейською традицією після вавилонського полону (починаючи з V ст. до Р. Х.). Ім’я Ягве вважається іменем стародавнього племінного Бога євреїв. За часів патріярхів вони ще не знали цього імени (Вих. 6:3)[13]. Ягве означає «Той, що є», «Сущий» (Вих. 3:14)[14]. Релігійний сенс цього іменування розкривається через утвердження вічного життя-існування Бога як суттєвої характеристики і через особливе ставлення Бога до людини в акті Об’явлення та укладення Угоди-Завіту. Скороченою формою цього імені є «Яг» (Вих. 15:2; 17:16), яка иноді поєднується з повною формою «Ягве» (Іс. 12:2)[15].

Полеміка

Тетраграматон в фінікійському, давньоарамейському та єврейському квадратному письмі

Окрім згаданих, існують також инші слова на позначення Бога у стародавніх ізраїльтян. Одним із найпоширеніших іменувань Бога в Ізраїлі було «Елогім». Це слово є похідним у формі множини від слова «Елоге» або «Ел», що є загально семітською назвою Божества. Воно часто вживається у парі разом із Ягве, також иноді у формі однини, тобто «Еклоге» чи «Еклога», крім цього може означати язичницькі божества (Дан. 11:37-39). Це слово має глибоке богословське значення. Воно підкреслює трансцендентність Бога щодо світу та людини, натомість Ягве виражає особовість Бога. Єврейське слово «Адонай», яким ізраїльтяни зверталися до Бога, є похідним від «адоні», що означає «Господи мій, пане мій, володарю мій». Иноді воно вживалося у посиленому значенні «адоне га-адонім», що означає «пан панів» (Втор. 10:17)[16], яке повністю замінило власне ім’я Бога при читанні масоретського тексту, позначене тетраграматоном. Ще одне слово «Ель» на позначення Бога вживається у Біблії разом із епітетами, що мають ознаку імен, до яких належать: «Ель Наддай», що означає Всемогутній, Всепереможний; «Ель Еліон» − Всевишній; «Ель Олам» − Вічний; «Ель Хай» − Живий; «Ель Елоге Ісраель» − Бог Ізраїля. Також у Святому Письмі знаходимо ім’я «Цеваот» (Саваот), яке в парі зі словом «Ягве» означає «Господь Бог воїнств», Бог тут виступає як провідник ізраїльського війська та керівник «небесного воїнства» ангелів (Іс. 24:23)[17]. Инші епітети - це «Ав(б) ір» − «Могутній»; «Ев(б)ен Ісраель» − «Камінь (Твердиня) Ізраїля» (Бт. 49:24)[18]; «Кедош Ісраель» − «Святий Ізраїля» (Іс. 1:4)[19]; «Цур» − «Скеля» (Втор. 32:4)[20]. Також цікавий епітет, що відображав загальносемітську традицію і нагадував шанобливе звертання дружини до чоловіка, звучить «Б(В)аалі», що означає «господарю, хазяїне (мій)». У новозавітніх біблійних текстах трапляється арамейське

слово-звертання «Авва» − «Батьку, Отче» (Мк. 14:36)[21]. Використання різноманітних імен Бога збагачує єврейську культуру та відображає глибоке розуміння Бога. Бог є для народу тим, хто не забуває про нього і дбає про його благо; він є єдиним Богом, який виокремлює цей народ як найкращий і вибраний. Хоча справжнє ім’я Бога ізраїльтяни не вимовлялии, його заміна на «Господь» стала загальновживаною і стала використовуватися як справжнє ім’я Бога. Примітки: [1] Ф. Ринекер, Г. Майер. Библейская энциклопедия Брокгауза, с. 208 [2] «Коли ж настав вечір, власник виноградника наказав своєму управителеві: Поклич но робітників та роздай їм заплату, почавши від останніх аж: до перших» (Мт. 20:8). «Що, отже, зробить господар виноградника? Прийде, вигубить виноградарів, а виноградник віддасть іншим» (Мк. 12:9). [3] «Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива» (Мт. 9:38). «Він до них промовив: “Жнива великі, а робітників мало. Просіть, отже, Господа жнив, щоб послав робітників на свої жнива”» (Лк. 10:2). [4] «Пильнуйте, отже, і ви, бо не знаєте, коли прийде пан дому, - ввечері чи опівночі, чи як запіє півень, а чи уранці» (Мк. 13:35). [5] «Бо Син Чоловічий – Господь і суботи» (Мт. 12:8). [6] «Прийшли слуги господаря і кажуть до нього: Пане, хіба не добре зерно ти посіяв на твоїм полі? Звідки ж узявся кукіль?» (Мт. 13:27). [7] «І от, як він був в однім з міст, з'явився чоловік, увесь у проказі. Побачивши Ісуса, він упав ниць і почав його благати: “Господи, якщо ти хочеш, можеш мене зробити чистим”» (Лк. 5:12). «А вона каже: “Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх”» (Мт. 15:27). [8] «Ті кинулись до нього, збудили й кажуть: “Рятуй, Господи, ми гинемо!”» (Мт. 8:25). [9] «Ви чули теж, що було сказано давнім: Не клянись неправдиво, і виконаєш твої клятви Господеві» (Мт. 5:33). «Тоді Господь сказав до нього: Скинь з ніг твоїх взуття, бо місце, де стоїш - земля свята» (Ді. 7:33). [10] «А сталося все це, щоб здійснилось Господнє слово, сказане пророком» (Мт. 1:22). [11] Библейская энциклопедия. Москва 2004, с. 153 [12] С. Головащенко. Біблієзнавство, с. 294 [13] «Вони ж сказали: "Бог євреїв зустрів нас; хочемо, отже, піти за три дні ходи в пустиню і принести там жертву Господеві, Богу нашому, щоб не вдарив на нас мором або мечем"» (Вих. 6:3). [14] «І промовив Бог до Мойсея: "Я той, хто є." І додав: "Так промовиш до синів Ізраїля: ,,Я - є" післав мене до вас"» (Вих. 3:14). [15] С. Головащенко. Біблієзнавство, с. 296 [16] «Бо Господь, Бог ваш, Бог над богами й Господь над володарями, Бог великий, могутній і страшний, що не зважає на особу й не бере дарунків» (Втор. 10:17). [17] «Почервоніє місяць, засоромиться сонце, бо Господь сил буде царювати на горі Сіоні і в Єрусалимі, і перед його старшими засяє його слава» (Іс. 24:23). [18] «Та лук їхній поламався на друзки, їхні плечі та їхні руки охляли завдяки Сильному Якова, завдяки імені Пастиря та Скелі Ізраїля» (Бт. 49:24). [19] «Ой, люде грішний, народе, придавлений беззаконням, кубло лиходіїв, розбещені сини! Покинули Господа, занедбали Ізраїлевого Святого, відступились назад від нього!» (Іс. 1:4). [20] «Він - скеля; звершені його діла, бо всі його дороги - справедливість; Бог - вірність, без жадної омани, він справедливий і правий!» (Втор. 32:4). [21] «І мовив: "Авва - Отче, усе тобі можливе: віддали від мене цю чашу! Та не що я хочу, а що ти"» (Мк. 14:36).

www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

25


Сторінками історії

Хто вони

греко-католики Росії? Тарас Шевчук

М

алознаною для нас є історія Греко-Католицької Церкви у Росії. Важко собі, на перший погляд, уявити те, як могла існувати у Російській державі ще якась церковна громада, окрім Російської Православної Церкви. Проте Господь завжди посилає у світ відважних людей, котрі готові йти за Його покликом, не боячись навіть смерти. Російські католики, які хотіли прославляти Господа Бога у рідному східному обряді, та водночас зберігати єдність з главою Вселенської Церкви Папою Римським, наражали себе на великі небезпеки через свої погляди. Багато з них заплатили дорогу ціну в ім’я єдности Цервки. Яскравим прикладом є екзарх російських греко-католиків блаженний о. Леонід Фьодоров (1879-1935 рр.), який довгі роки страждав у тюрмах та таборах, що в кінці привело до його передчасної смерти. Досліджуючи історію Російської Греко-Католицької Церкви, марно намагатися віднайти якусь визначну подію, яка би уважалася моментом заснування цієї Церкви. Не варто шукати її коріння у Берестейській унії ХVІ ст., бо самі російські грекокатолики не прив’язують себе до цієї дати. Процес становлення грекокатолицької спільноти був досить тривалий і складний. Перші прояви російського східного католицизму знаходимо на початку ХІХ століття у працях П. Я.Чаадаєва, який досконало розумів культурно-історичну відмінність Росії від Західної Європи, що виявилося у релігійному розколі. В Росії з’являлось щоразу більше людей, які прагнули єдности з Католицькою Церквою. Приходили вони до неї через різні обставини: чи то через власні переконання, чи через діяльність латинських місіонерів, що поважали східний обряд, чи через конфлікт з традиційним православ’ям. Саме від них розпочинається епоха пошуку єдности з Римським престолом зі збереженням власної самобутности, обряду та традицій. Найвизначнішими представниками такого російського грекокатолицизму були: Наталя Сергіївна

26

Ушакова, дуже впливова особа з широкими зв’язками, двоюрідна сестра прем’єр-міністра Столипіна; о. Миколай Толстой, який у 1894 році склав символ віри в Римі перед папою Левом ХІІІ і заснував у Москві капличку Люрдської Божої Матері, де і католицтво прийняв 18 листопада 1894 року; Володимир Соловйов, видатний філософ та мислитель; Єлизавета Волконська, жінка з вищою богословською освітою, яка написала твори „Про Церкву” та „Церковне передання і російська богословська література”. Незважаючи на доволі численні і благородні намагання наблизити Петро Якович Чаадаєв (1774 – 1856)

Російський філософ (за власною оцінкою – християнський філософ) і публіцист. За свої твори, в яких гостро критикував дійсність російського життя, оголошений імперським урядом Росії божевільним і забороненим до публікації. Головний витвір – «Філософічні листи» (1829 - 1831).

На його думку західноєвропейські успіхи в галузі культури, науки, права та матеріального достатку є прямими і опосередкованими плодами католицизму як загальноприйнятої релігії. Католицька Церква, на думку Чаадаєва, є справжньою і законною наслідницею апостольської церкви. Власне вона є єдиним носієм соборного, католицького начала. В католицизмі його притягувало єднання релігії з суспільними процесами, наукою, природними процесами – «втиснення» цієї конфесії в історію людства.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

Росію до вселенської єдности, російські католики східного обряду досить часто наштовхувалися на надзвичайно сильну протидію як державної влади, так і римо-католицького духовенства. Це духовенство здебільшого представляли польські єпископи та місіонарі, які прагнули навернути росіян до римо-католицизму, зневажаючи при цьому притаманний їм східний обряд, так само, як це відбувалося на українських землях. На поч. ХХ ст. у Росії, а зокрема у Санкт-Петербурзі й Москві, все-таки витворилися досить сприятливі умови для поширення і діяльности справи греко-католицької місії. Поштовхом для його формування та становлення, як і для всієї справи майбутнього екзархату, став митрополит Андрей Шептицький. Можна впевнено твердити, що він був не лише ідейним натхненником російського католицтва східного обряду, але й, використовуючи всі можливі засоби, прагнув втілити цю ідею в життя. Митрополит Андрей у 1907 р. отримує від папи Пія Х таємні повноваження для організації громади греко-католиків у Росії та призначає 12 липня 1907 року о. Алексія Зерчанінова вікарієм для Росії. Важливим у справі створення греко-католицької громади у Росії був момент приєднання кількох православних священиків до Католицької Церкви, які все ж залишалися вірними своєму обряду. Вони підтримували постійні контакти з митрополитом Шептицьким, вважали його своїм провідником та ідейним натхненником. Ключовою постаттю у процесі становлення російського греко-католицтва був о. Леонід Фьодоров, найближчий співробітник митрополита Андрея у справі Росії. Фьодоров з 1910 р. щорічно здійснював поїздки до Росії, де відвідував місцевих греко-католиків, спілкувався з римо-католицькою єрархією та духовенством, а також зустрічався з православними духовними особами, котрим не чужі були ідеї про церковну єдність між Сходом та Заходом. Величезну цінність мають детальні звіти, котрі о. Леонід писав


Сторінками історії Володимир Сергійович Соловйов (1853 – 1900)

Російський богослов, філософ, поет, публіцист, літературний критик. Стояв біля витоків російського «духовного відродження» початку ХХ століття. Вплинув на розвиток релігійної філософії М.А. Бердяєва, С.М. Булгакова, П.О. Флоренського, а також на творчість поетів-символістів – А. Белого, О. Блока та ін.. В 1880-их роках Володимир Соловйов написав і опублікував ряд робіт, в яких пропагував ідею воз’єднання Західної та Східної Церков під верховенством Папи Римського. За ці ідеї його піддали нищівній критиці. Основний твір щодо цього питання «Вселенская Церковь» (1989).

для митрополита Шептицького. У них він, зокрема, описує становище Російської Православної Церкви, аналізуючи різні рухи, котрі нуртують у ній, також показує ставлення латинської ієрархії, її зверхності до грекокатоликів. В часі цих подорожей майбутній екзарх мав змогу ближче познайомитися з громадою російських католиків східного обряду, які у Санкт-Петербурзі збиралися в каплиці по вулиці Полозовій № 12 (з 1908 р.), а пізніше (з 1912 р.) у каплиці по вул. Бармалеєвій. Леонід Фьодоров, будучи росіянином і закінчивши студії у Ананії (Італія), постійно шукав підтримки своїх ідей, основною з яких була єдність Російської Православної Церкви з Апостольським престолом, з точним дотриманням східного обряду, без латинізації та прямим підпорядкуванням єрархії Петровому намісникові. Отримавши єрейські свячення у 1911 році з рук східного болгарського католицького єпископа Михаїла Мирова, Фьодоров розпочинає активну діяльність для утвердження справи єдности.

Унікальною подією в історії грекокатолицтва Росії було проведення в 1917 р. Синоду Російської ГрекоКатолицької Церкви у Петрограді. Ця подія дозволяє зрозуміти, що щойно тоді Андрей Шептицький зміг використати повноваження, надані ще папою Пієм Х, та взяти під свою опіку розбудову Церкви східного обряду в Росії. Скликаний синод проголосив Екзархат, а його главою призначено о. Леоніда Фьодорова у сані митрофорного протопресвітера. Важливими є прийняті на синоді постанови, котрі покликані внормувати та уніфікувати життя Греко-Католицької Церкви у Росії. В постановах цього синоду, який називає себе собором, є ряд приписів щодо обрядових справ: дотримання обряду, який мають нез’єдинені (православні) християни, тобто так званого «синодального» обряду, не допускаючи жодних змін (п. № 27). Усі покликані прагнути до одності в богослужбовій практиці (п. № 28). Окрім того собор дозволяє зберігати також староруську форму обряду, але не змішувати її з теперішньою новою формою обряду (п. № 29). Ця постанова прийнята з огляду на старообрядців. Св. Причастя дозволялося приймати в латинських церквах і, навпаки, римо-католики можуть причащатися під двома видами згідно з декретом Пія Х (п. № 31). У постановах теж забороняється прилюдна критикa обряду, оскільки він затверджений Апостольським престолом на рівні зі всіма иншими обрядами Вселенської Церкви (п. № 32). Були ще приписи щодо уділення святих тайн Хрещення, Миропомазання, Євхаристії, Подружжя згідно зі східною традицією Церкви (п. № 36, 37, 38), пригадувалось про необхідність збереження приписаних Церквою постів (п. № 39). Цікавим є факт, що Собор у Петрограді прийняв окремі ухвали про Св. Літургію для Російської ГрекоКатолицької Церкви. Ці ухвали були покликані до творення єдиного типу відправи Літургії в Російській ГрекоКатолицькій Церкві. Значну увагу приділено забороні латинських практик під час Святої Літургії, які навіть виділено в окремий пункт № 44. Такі рішення було прийнято з огляду на небезпечні для східного обряду тенденції його латинізації. Розпочалися широка діяльність о. Фьодорова як екзарха в Росії, зростання кількости греко-католицьких громад, прикладом чого є перехід до католицтва єромонаха Потапія і його громади з села Богданівки Харківської губернії. Леонід Фьодоров

мав дружні особисті зв’язки з патріярхом Тихоном і часто в нього бував у Москві. Радянська влада спочатку толерувала діяльність греко-католиків, але зі зміцненням своєї влади посилила терор проти всіх релігійних громад. Найбільшим ударом по грекокатолицькій спільноті були арешти її екзарха о. Леоніда. Шлях, який обрали російські греко-католики, був шляхом мучеництва. Більшість із них була заарештована та виселена на Сибір чи Соловки, декого просто знищили, а ще инша частина емігрувала у західноєвропейські країни або на американський континент. Російський греко-католицький екзархат влада не змогла офіційно ліквідувати розпорядженням чи приєднанням до послушної Російської Протопресвітер Олексій Евграфович Зерч��нінов (1848 – 1933) Російський греко-католицький священик. Весною 1907 року його прийняв Папа Пій Х. Отця Олексія глибоко зворушила та вразила доброта та щирість, з якою його прийняв наслідник Петра в Римі – це було щось кардинально відмінне від знайомих йому стосунків російських архієреїв з православним клиром. Там, в Римі, отець також зустрівся з майбутнім екзархом Леонідом Фьодоровим. Побував в Лурді та Львові. Коли повернувся у 1907 році в Петербург, то зорганізував там грекокатолицьку общину, для якої служив на своїй квартирі. З 1908 року призначений головою місій для російських католиків східного обряду. З 1912 року був вікарієм в Петербурзі. Пережив велику кількість арештів, що дуже підірвало його здоров’я. Помер у Нижньому Новгороді 23 вересня 1933.

www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

27


Сторінками історії

Візит душпастиря з Росії

6 вересня 2010 року, в нашу семінарію завітав о. Петро Павлишин, який служить для української діяспори Росії. У своєму слові отець розповів, що на сьогодні в Росії служать 15 священиків УГКЦ під ординацією владики Йосифа Верта, вихованця єпископа підпільної УГКЦ владики Олександра Хіри. Отець Петро розказав про труднощі із реєстрацією громад УГКЦ в Росії: «У 1998 році набрав чинності закон, згідно з яким «нетрадиційні» церкви перед тим, як бути зареєстрованими, мають пройти 15-річниий випробувальний термін у статусі «релігійної групи». Отець розповів про консультації духовенства Російської Православної Церкви та РимоКатолицької Церкви щодо статусу УГКЦ в Росії, які проводяться без участі представників нашої Церкви. Ще однією перешкодою у служінні є великі відстані між парафіями, які деколи сягають кількох сотень кілометрів. Згадав також і про діяльність греко-католицьких парафій на теренах Росії. Наразі священики надають душпастирські послуги грекокатоликам лише на просторах від західних кордонів до Єнісею. Наші парафії живуть і розвиваються: у неділі і свята на літургіях присутні 50–200 осіб, уділяються святі тайни подружжя, хрещення тощо. Великою проблемою є брак поінформованости: часто греко-католики не знають, що недалеко від них є парафії УГКЦ. Отець Петро заохотив семінаристів до співпраці. Зокрема закликав братів зі старших курсів до служіння на місійних теренах, а також свідчити та інформувати навколишній світ про існування парафій УГКЦ в Росії, побажав вміти долати свій страх перед служінням далеко від Батьківщини. Володимир Мамчин, Ігор Ранця Медіа-цент Львівської Духовної Семінарії

28

Православної Церкви. Його знищили завдяки шантажу, підступу і терору. Після смерти у 1935 році екзарха Леоніда Фьодорова його місце зайняв брат митрополита Андрея Шептицького, Климентій. Він, як і инші східні католики, був заарештований і помер під час ув’язнення у 1951 році. Тому вже після цієї дати можна констатувати відсутність у Радянському Союзі російських грекокатоликів і, тим паче, якої-небудь їхньої єрархічної структури. Певну тяглість традиції грекокатолицької спільноти росіян зберегли емігранти у діяспорі. У Брюсселі було засноване видавництво „Життя з Богом”. Окрім того існували досить сильні спільноти у Франції, США та Італії. Останнім унійним екзархом був владика Андрей Катков, котрий помер у 1995 році на еміграції з титулом „Апостольський екзарх Росії”. Після розпаду СРСР, коли постала можливість відновлення структури Російської Греко-Католицької Церкви, певне число діяспорних греко-католицьких священиків приїхало до Росії. Та, на жаль, їх підготовка виявилася невідповідною до

потреб місцевих східних католиків, оскільки мала характер більше латинської духовности і обряду. Тому сьогодні переважну частину сучасного греко-католицького духовенства складають священики, які перейшли з Російської Православної Церкви і нововисвячені отці. Греко-Католицька Церква у Росії не є офіційною юридичною одиницею тому, що не має власної єрархічної структури, а підпорядковується місцевим латинським єпископам, отже, не може існувати на иншому рівні, крім парохіяльного. Нелегким був шлях становлення Російського Греко-Католицького екзархату, проголошеного у 1917 р. Багато труднощів довелося зазнати католикам східного обряду, щоби зберегти свою ідентичність та могти розвиватися. Величезний внесок у справу зробив їхній духовний батько та провідник – митрополит Андрей Шептицький. Незважаючи на страшні гоніння, росіяникатолики східного обряду змогли зберегти свою ідентичність та єдність зі вселенською Католицькою Церквою та прагнуть, щоб їх Церква розвивалася й росла.

Пастирські відвідини митрополита

Н

Богдан Луковський

а останньому Синоді УГКЦ владики розглядали проблему міграції українців і їх духовної опіки. Побутує думка, що проблема міграції постала на початку дев’яностих років XX ст., проте насправді перші українці еміґрували з рідних земель за океан у пошуках кращого життя у кінці XIX - на поч. XX століття. Тоді ж і постала проблема духовної опіки цих людей. Митрополит Андрей Шептицький розумів потребу духовної підтримки українців у далекій чужині, тому, як вірний і добрий пастир, відвідував громади українців у США, Канаді, Арґентині та Бразилії. Перша можливість здійснити пастирську візитацію своїх вірних випала митрополитові 1910 року, під час міжнародного Євхаристійного конгресу в Монреалі (кожен охочий єпископ, без звернення до Апостольського Престолу про віддалення від своєї єпархії, міг її покинути на час конгресу). Подорож розпочалася 14 серпня 1910 року, після шести з половиною днів морського шляху через Атлантичний океан митрополит Шептицький добрався до м.НьюЙорк, де його зустрічали українці разом із американськими журналістами [1]. Після привітальних слів від різних парохій УГКЦ настала черга владики Сотера Ортинського, єпископа для українців-католиків у США. Наступним містом, де з пастирськими відвідинами перебував митрополит Андрей, стала Філадельфія. У цьому місті на зустрічі зі священиками і мирянами митрополит вислухав багато розповідей про труднощі Церкви на шляху свого становлення і розвитку. Після відвідин міст Баффало і Сиракузи митрополит Шептицький разом із владикою Сотером поїхав у Монреаль на Євхаристійний конгрес. Під час роботи конгресу митрополит заручився підтримкою канадських єпископів латинського обряду місцевостей, де проживали українці. Єпископи підтримали прохання митрополита до Апостольського Престолу про дозвіл на заснування української

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua


Сторінками історії греко-католицької єпархії [2]. Митрополит Андрей освятив і наріжний камінь під будову нової духовної семінарії у Вірджинії (США), проте з різних причин її так і не побудували. Митрополит під час своєї пастирської візитації українців у США відвідав також міста Пітсбурґ і Балтимор. Візитація парохій УГКЦ на території Сполучених Штатів Америки тривала два місяці. Восени 1910 року митрополит Андрей Шептицький прибув до Канади. У цій чудові країні відвідав українські греко-католицькі спільноти у Монреалі, Вінніпегу, Йорктоні, Мондері, Едмонтоні, Оттаві й Торонто [3]. Варто згадати про пастирські відвідини парохії у Вінніпезі, яка не хотіла визнавати підпорядкованости священикам-василіянам і латинським єпископам. Митрополит Андрей, розуміючи складну ситуацію в парохіях, пообіцяв мирянам і священикам допомогти. Допомогу митрополит вбачав у призначенні Апостольською Столицею українського єпископа для греко-католиків у Канаді. Відсутність свого владики для українців-еміґрантів була відчутною, зокрема, під час реєстрації церковних будівель, які треба було реєструвати на єпископа. У кожній парохії митрополит Андрей відправляв Божественну Літургію, проповідував, сповідав. Приємні враження у митрополита викликали галицькі переселенці в місті Едмонтон, де було найкраще у той час зорганізоване суспільне і релігійне життя українців [4]. Відвідуючи инші міста Канади, де жили наші люди, митрополит Андрей Шептицький, спілкуючись не тільки з вірними, а також із місцевими урядовцями, отримав від них підтримку щодо призначення до Канади грекокатолицького єпископа. Пастирські відвідини країни кленового листка тривали два місяці й принесли значний результат - у 1912 році Апостольський Престол призначив владику Никиту Будку єпископом для греко-католиків у Канаді. Як добрий пастир свого стада, митрополит Андрей забажав відвідати своїх вірних у Бразилії та Арґентині. У лютому 1921 року Конгрегація у справах Східних Церков окремим листом уповноважила митрополита провести пастирську візитацію українських парохій на території Південної Америки. 28 березня 1922 року митрополит Шептицький зійшов на берег міста Ріо-де-Жанейро у Бразилії [5]. Після Божественної Літургії, привітань та розмови із урядовими особами він подався у поселення українців до провінції Парана. Дістався туди митрополит у ніч світлого празника Воскресіння ГНІХ. Його зустріла величезна кількість людей, які вперше за багато років на цій далекій від домівки землі бачили українського єпископа. 5 квітня в цій парохії відбулися привітальні заходи з нагоди приїзду шанованого гостя. Від 26 до 29 квітня митрополит зустрічався зі священиками, які служили для українців у Бразилії, обговорював із ними пасторальну ситуацію, звернувши увагу на найбільш гострі

проблеми у душпастирській опіці. Митрополит за недовгий час свого перебування у Бразилії відвідав понад двадцять міст, де жили українці. Варто зазначити, що митрополит посвятив новозбудовану церкву в місті Ірасема, а 3 червня відбув до сусідньої Арґентини [6].

Першою зупинкою митрополита на арґентинській землі була станція Санто Томе, а першим містом – Апостолес. Його зустріла українська громада на чолі з парохом о. І. Сенишиним. Наступного дня, після відправи Божественної Літургії, розпочалися місійні науки. Митрополит відвідав також міста Азара і Тунес, посвятивши в останьому новозбудований храм. Опісля митрополит Андрей повернувся до міста Апостолес, звідки відбув до Галичини [7]. Пастирські відвідини митрополита Андрея української еміграції означили початок нової ери у житті спільнот за океаном. Постали численні українські асоціяції та спілки, які боролися за кращі умови життя на чужині й спричинили духовний зріст вірних УГКЦ: вперше за багато років вони отримали нагоду молитися на архиєрейських Літургіях, висповідатися і прийняти Тайну Євхаристії. Тисячі мирян у холодні осінні дощі та ранні приморозки приходили, щоб послухати проповіді та місійні науки митрополита Андрея Щептицького. Не обділяв своєю увагою митрополит і духовенство, з яким мав зустрічі, де розглядав особливості тамтешнього душпастирювання. Він, як добрий пастир, спричинив своїми відвідинами пробудження любови українців до своєї далекої Батьківщини, свого народу та Церкви. Примітки: [1] О. Є. Небесняк. Митрополит Андрей, Рим – Львів 2003, с. 130-132. [2] Там само, с. 136-137. [3] О. П. Божик. Церков українців у Канаді: Причинки до історії українського церковного життя в Бритійській Домінії Канаді за час від 1890-1927, Львів 2004, с.80. [4] О. Є. Небесняк. Митрополит Андрей, Рим – Львів 2003, с. 139-143. [5] О. Є. Небесняк. Митрополит Андрей, Рим – Львів 2003, с. 146-147. [6] Там само, с. 147-148. [7] Там само, с. 148-150.

www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

29


Життя святих

о. Леонід Фьодоров Віталій Лоцуняк

Б

лаженний о. Леонід Фьодоров народився 4 листопада 1879 року в Петербурзі, у сім’ї православних християн, людей надзвичайно релігійно освічених. Леонід від шести років учився читати та писати. У 1892 р. помер його батько Іван. Втративши годувальника сім’ї, мати (за національністю грекиня) змушена найнятися на роботу, щоб забезпечити прожиття та дати синові освіту. У віці 11 років він вступає до Другої петербурзької гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. Від дев’яти років Леонід цікавився грецьким класичним світом, а вже у 14-літньому віці вперше прочитав Святе Письмо. Відтоді гаряче прагнув стати ченцем. У 20-літньому віці досліджував твори Святих Отців, історію Вселенських Соборів, що переконало його у

Молитва о. Леоніда Фьодорова про з’єдинення Церков «Призри, милосердный Господи Иисусе, Спаситель наш, на молитвы и на вздыхания грешных и недостойных рабов Твоих, смиренно к Тебе припадающих, и соедини нас всех во единой, святой, соборной и апостольской Церкви. Свет Твой незаходимый пролей в души наши. Истреби раздоры церковные, дай нам славить Тебя единим сердцем и едиными устами и да познают все, что мы верные ученики Твои и возлюбленные дети Твои. Владыко наш многомилостивый, скоро исполни обетование Твое, и да будут едино стадо Твое и един Пастырь в Церкви Твоей, и да будем достойно славить имя Твое святое всегда, ныне и присно и в бесконечные веки.

Аминь». 30

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

правдивості Вселенської Церкви. Та, попри все, нелегко було в тому часі «перейти» до Католицької Церкви. До такого вирішального кроку необхідно було підготуватись, оскільки про свободу сумління у Російській імперії в той час не могло бути й мови. Відповідно до статей 187 – 188 Положення про покарання в Російській імперії, прийнятого російським царем Миколою І у 1845 році, кожен православний, який перейшов до будь-якої иншої конфесії, наражався на небезпеку позбавлення прав спадщини, встановлення опіки і т.п. Стаття 195 передбачала позбавлення права на майно та вислання на поселення в Сибір чи за кордон тієї особи, яка сприяла переходу православного на католицтво. Але поклик до служіння поєднання Сходу та Заходу, що стало метою життя о. Фьодорова, поступово готувало його до жертви, жертви життя. У 1901 р. Леонід розпочинає навчання у Петербурзькій духовній академії, де був одним із найкращих студентів. Переломною подією, яка вплинула на перехід Леоніда Фьодорова до Католицької Церкви, була зустріч з о. Іваном Сциславським – настоятелем католицького храму св. Катерини в Петербурзі. Сам Леонід пізніше писав: «Нарешті я вирішив зробити безповоротний крок і виїхав за кордон з ціллю стати католиком (...). Католицька Церква була для мене не лише джерелом вічної істини, але й сталася новою силоамською купіллю, з котрої я вийшов цілковито відновлений». У 1902 році залишив Православну духовну академію та виїхав до Риму, де 31 липня 1902 року став членом Вселенської Церкви, склавши визнання католицької віри. По дорозі заїжджає до Львова, де знайомиться з митрополитом Андреєм Шептицьким (1902 р). Тижневе перебування у митрополита справило на Леоніда сильне враження, і митр. Андрей став його духовним отцем. Після авдієнції у Святішого Отця Лева ХІІІ Леонід розпочинає навчання у Семінарії “Leonianum” в італійському місті Ананії під псевдонімом Leonidas Pierre. Такі заходи безпеки


Життя святих були застосовані задля того, щоб не викликати підозри у російському посольстві. 1905 року він успішно завершує навчання з філософії, а 1907 року — отримує ступінь бакалавра з богослов’я. Навесні 1907 року переходить у колегію de Propaganda Fide на третій курс богослов’я, але, за порадою митрополита Андрея, залишив її та в листопаді 1908 року продовжив своє навчання у Фрайбурзькому університеті в Швейцарії, взявши псевдонім Антоніо Кремоні. Митрополит Андрей Шептицький, для того, щоб не зашкодити майбутній праці Леоніда Фьодорова в Росії, прийняв рішення, щоб його висвятили в Константинополі. Тому, відповід-

Заходу”. У ході цієї поїздки було здійснено ряд зустрічей з духовними особами, які давніше виявили своє бажання прийняти унію з Апостольським престолом, але ще вагались: смоленським єпископом-емеритом Петром, єпископами Антонієм Храповицьким та Інокентієм Усовим. Ці зустрічі не закінчились позитивно, оскільки не було досягнено згоди з боку російського вищого духовенства. Спокій блаженного Ченця вже незабаром відбув випробовування. Через два тижні після повернення до Петербурга о. Леоніда як грекокатолицького священика заслали до Тобольська (на той час це було 30-тисячне місто на березі р. Іртиш).

Протягом перебування у тюрмі на Соловках, незважаючи на важкі табірні умови та пильне око наглядачів, екзарх сповнював своє священиче служіння поміж ув’язнених. Щоденна Божественна Літургія, щоденна злука з Євхаристійним Христом — в цьому отець Леонід Фьодоров “вбачав особливе покликання ув’язнених священиків у визволенні Росії з мороку безбожності”[43]. Використовуючи Богом даний талант до місіонерства, екзарх невтомно трудився у Господньому винограднику за для спасіння людських душ: уділенням Святих Тайн, виголошенням проповідей та доповідей для досягнення взаємопорозуміння між католиками та православними. Останньому ж служінню він посвятив усе своє життя. Відкрито й сердечно, по-батьківськи, спілкуючись з ув’язненим духовенством як православним, так і латинським, завжди був бажаною особою на їхніх зібраннях у камерах ув’язнення, та використовував кожну можливість для духовної підтримки своїх співбратів. [44] Продовжував трудитись і тоді, коли табірне керівництво встановлювало нові, більш жорсткі правила існування ув’язнених. но 22 та 25 березня 1911 року, у церкві Пресвятої Трійці у Галаті, дияконські та священичі свячення уділив болгарський архиєпископ Михайло Міров. А у Львові Митрополит постриг Леоніда на читця та піддиякона. Наступним важливим моментом у житті о. Леоніда Фьодорова був вступ до монастиря отців студитів у Камениці (Боснія), де 12 лютого 1913 р. прийняв чернечі обіти та ім’я Леонтій. Про цей день єромонах Леонтій написав: «Сьогодні Господь удостоїв мене прийняти на себе перші ознаки ангельського образу. На серце зійшов якийсь зовсім неочікуваний спокій. Дай, Господи, щоб цей душевний мир залишився невидимо зі мною і щоб не був лише мимовільним афектом». Кілька років перед тим, у другій половині 1908 року, митрополит Андрей Шептицький здійснив таємну подорож територією Російської імперії. “Саме в Росії кир Андрей намагався втілити цілу низку своїх найсміливіших та найбільш далекосяжних задумів, що стосувалися провідної, на його переконання, ролі Унійної Церкви в досягненні єдности християн Сходу і

У 1917 р. оголошено амністію і о. Фьодорова звільнили. У цей час, 2931 травня, митрополит Андрей скликав Синод Російської Греко-Католицької Церкви, на якому Екзархом було обрано о. Леоніда. Через різні перешкоди політичного характеру щойно 24 лютого 1921 року Папа підтвердив утво��ення екзархату на чолі з о. Леонідом, котрого Папа іменував Protonotario Apostolico ad insta: екзарх у достоїнстві митрофорного протопресвітера, наділений єпископською владою, що дозволяло користуватися привілеями, наданими Апостольським престолом для єпископів. У 1922 році в Петербурзі було близько 70 католиків східного обряду, у Москві – близько 100, у Саратові – 15 осіб. Загалом Російська ГрекоКатолицька Церква на початках нараховувала близько 200 вірних. “5 грудня 1922 року всі католицькі церкви у Петербурзі були насильно закриті органами влади Рад, а всім католицьким священнослужителям було суворо заборонено здійснювати в них будь-які публічні відправи”. На початку березня 1923 р.

о. Леонід був удруге заарештований, засуджений і на 10 років вивезений на Соловки, звідки повернувся 10 серпня 1929 р. За час перебування у тюрмі на Соловках, незважаючи на важкі табірні умови та пильне око наглядачів, екзарх виконував священиче служіння посеред ув’язнених. Щоденна Божественна Літургія, щоденна злука з Євхаристійним Христом — в цьому отець Леонід Фьодоров “убачав особливе покликання ув’язнених священиків у визволенні Росії з мороку безбожности”. Використовуючи Богом даний талант до місіонерства, екзарх невтомно трудився у Господньому винограднику задля спасіння людських душ: уділяв Святих Тайн, виголошував проповіді та доповіді для досягнення взаємопорозуміння між католиками та православними. Останньому ж служінню він посвятив усе своє життя. Відкрито й сердечно, по-батьківськи, спілкуючись з ув’язненим духовенством, як православним, так і латинським, завжди був бажаною особою на їхніх зібраннях у камерах ув’язнення, використовував кожну можливість для духовної підтримки своїх співбратів. Продовжував трудитись і тоді, коли табірне керівництво встановлювало нові, жорсткіші правила для ув’язнених. 20 квітня 1931 року о.Фьодорова заслано до м. Котлас, а пізніше – до м. Вятки (від 1934 року – м. Кіров). 7 березня 1935 року, після 6 років ув’язнення і 9 років заслання, внаслідок фізичного виснаження організму та хвороб, на 55 році життя упокоївся в Бозі о. Леонід Фьодоров у домі А. С. Калініна. Становище РГКЦ в тих роках було катастрофічне. На момент смерти екзарха багато її вірних разом із священнослужителями було розстріляно, заслано до тюрем чи концтаборів. У 1937 р. завдяки старанням Слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького) розпочався беатифікаційний процес. У журналі «Ясна Путь» (1936-1937) подано приклади одержаних за посередництвом о. Леоніда ласк. Під час приїзду в Україну Слуги Божого Івана Павла ІІ, 27 червня 2001 року, у Львові був винесений на вівтар і перший Екзарх Російської ГрекоКатолицької Церкви – о. Леонід (Фьодоров).

На основі матеріалів : 1. www.werchowyna.nazwa.pl 2. www.livingrosary.org.ua

www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

31


Таїнство ікони

Ікона св. Миколая

в традиції Київської Церкви Тарас Остафіїв «Ікона є піснею торжества, одкровенням, непохитним пам’ятником перемозі святих і погибелі бісів» Йоан Дамаскин

З

аходячи в християнський храм, перед нами відкривається вся історія спасіння, зображена в іконах та внутрішніх розписах святині. Така насиченість інтер’єру церкви іконами Христа, Богородиці, апостолів, святих та картинами з їхнього життя зумовлена тим, що саме завдяки візуальному зображенню людина може краще зрозуміти ті правди віри, які неодноразово чує під час проповіді, «бо бачене підкріплює те, що навіює віра»[1]. На думку Отців VII Вселенського Собору, за посередництвом ікони віруючий наближається до первообразу зображеної особи. «Адже чим частіше, завдяки зображенню на іконах, вони (святі – Т.О.) стають предметом нашої уваги, тим більше всі, хто дивляться на ці ікони, спонукуються згадувати про самі первообрази, зміцнитися в любові до них і до того, щоб вшановувати їх поцілунком та шанобливим поклонінням […] Адже честь, яка виявлена образові, спрямовується до первообразу, і, вшановуючи ікону, кожен вшановує водночас того, хто на ній зображений»[2]. З-поміж багатьох святих, що їх памʼять згадуємо впродовж літургійного року, особливу увагу і пошанування в нашому народі завжди приділяли св. Миколаю. Практично кожна християнська родина в Україні має у своїй оселі ікону цього святителя. По наших храмах в ряді намісних ікон на іконостасі завжди присутній лик св. Миколая.

32

Про життя святого отця Миколая знаємо не дуже багато. Відомо, що він був єпископом у Мирах, провінція Лікія, що в Малій Азії, брав участь у І Вселенському Соборі 325 р. в Нікеї. Все життя присвячував ділам милосердя, тому «ще за життя називали його батьком сиріт, вдів і бідних»[3].

Після смерті Бог наділив св. Миколая даром творити чуда. На українські землі культ св. Миколая прийшов разом із християнською вірою. А вже в ХІ столітті на Аскольдовій могилі в Києві постала церква св. Миколая. Серед українського народу св. Миколай завжди вважався заступником у стихійних лихах, опікуном воїнів, водіїв, подорожуючих, особливо тих, хто знаходиться на морі,

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

помічником бідних у скруті, покровителем дітей, студентів, торговців та лучників. Цікаво, що й досі такі міста як Амстердам (Нідерланди), Барі (Італія), Баранкілья (Колумбія) мають св. Миколая за свого патрона. Разом із великою набожністю до особи святого в Україні дуже поширене почитання ікон св. Миколая. Зображуючи святого “з житієм”, іконописець часто змальовує також сцени з життя св. Миколая, іноді святитель зображений сам у єпископських ризах з Євангелієм у руках. Часто ікони цього святого прославлялися чудами. Тому нам відомо кілька чудотворних ікон св. Миколая з княжих часів. Серед них ікона св. Миколая Мокрого. Назва ікони повʼязана з чудом, яке відбулося за її посередництвом. Легенда гласить, що двоє батьків з малим сином верталися з празника в Вишгороді до Києва, пливучи по Дніпрі. Раптово знялася буря, хлопчик випав за борт і зник у водах Дніпра. Через кілька днів хлопця знайшли живим і здоровим, проте мокрим, наче щойно з води, перед іконою св. Миколая, звідки й вона отримала свою назву. Іпатіївський літопис згадує також про чудотворну ікону св. Миколая в м. Жидичині, що на Волині. Щирі молитви перед іконами св. Миколая не залишаються порожнім звуком, але завжди є вислухані святим, який скоро поспішає на допомогу молільникові.

Примітки:

[1] Ікона і Літургія / Пер. з угорськ. о. Л. Пушкаш. Львів 2009, с. 7. [2] Болотов В. Лекции по истории древней Церкви. Москва 1994, Т. 4, с. 561. [3] Катрій Ю. Пізнай свій обряд. Нью-Йорк – Рим 1982, с. 280.


Поезія

ЖУРАВЛІ Видиш, брате мій, Товаришу мій, Відлітають сірим шнурком Журавлі у вирій. Чути: кру! кру! кру! В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру. Мерехтить в очах Безконечний шлях, Гине, гине в синіх хмарах Слід по журавлях. Б. Лепкий

* * * Чи можна два серця одразу любити? Любові і ласки словами пестити, Чи можна в два неба блакитні глядіти? Чи можна два сміхи устами зродити? Один з них лукавий, а другий прещирий. Чи можна одразу і тут і там бути? Любить дві вітчизни, й дві мови любити? О ні, любий брате, така ото правда: Єдина лебідка в лебедя кохана, Одне є лиш небо, і краснеє сонце, Єдиний є усміх, й єдине є місце. Одна батьківщина, вона найрідніша, І мова співуча, вона й солов’їна. Єдине кохання і вірність єдина, У благості Божій є справжня людина. Тарас Гадомський www.magazine.lds.lviv.ua | № 3, 2010 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ

33


РАДІО «ВОСКРЕСІННЯ» У щоденних випусках: - інтерв’ю з єпископами, священиками різних конфесій, відомими релігійними та суспільними діячами; - репортажі з непересічних подій життя Церкви; - духовні повчання, розповіді про візантійський та латинський церковні обряди, Святі Тайни, радіоверсії сучасних богословських праць; - знайомство з літургічним роком; - розповіді про мистецтво іконопису, сакральну архітектуру, церковний спів та музику

СЛУХАЙТЕ РАДІО «ВОСКРЕСІННЯ» Перша програма Українського радіо Радіо «Еко-FM» Четвер 22.30 Пн-Пт 6.00, 15.40, 19.40 ; Неділя 19.45 год. Сб, Нд 7.00, 17.00 Радіо «Західна Столиця»

Пн, Чт, Пт 10.35 год Вт 6.30, 10.35 год. Ср 10.35, 14.05 Субота 15.40 год. Неділя 8.45 год. У мережі інтернет: http//www.rr.lviv.ua

Наша адреса: вул. Євгена Озаркевича, 4, м. Львів, 79016, Україна Тел.: (0322) 74-23-03, факс: 297-08-75

Ігор Яким’як.

34

e-mail^ mandrivka@gmail.com

ПІЗНАЙ ПРАВДУ | № 3, 2010 | www.magazine.lds.lviv.ua

Актуально Пізнавально

Весело і завше з 8 до 9 години ранку на радіо «Львівська Хвиля», щонеділі ви маєте нагоду провести свої духовні мандри у релігійній передачі «Духовна мандрівка». Найгарячіші новини з релігійного світу, ексклюзивні інтерв’ю, цікаві рубрики – усе до вашої уваги в духовній мандрівці разом із студентами Львівської Духовної Семінарії Святого Духа.



Долаючи кордони