Issuu on Google+


m a g a z i n e . l d s . l v i v. u a

У цьому номері: Тема Єднаймося, бо усі ми ; діти Божі! . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Відкинутість у суспільстві, як наслідок

№2(85) травень−серпень 2008

Спільнота взаємодопомоги «Оселя» . . . . . . . . . . . . . . 4

Видається за благословенням ректорату Львівської Духовної Семінарії Святого Духа

Своє життя за адресою «Кульпарківська, 95» . . . . . . 8 Неповносправні діти ; чужі серед своїх? . . . . . . . . . 9

Реєстраційне свідоцтво ЛВ 300 від 1996 р. Б.

Читайте, спілкуйтесь, пишіть на сайті “Пізнай Правду”:

відкинутости в сім’ї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

Виходить з березня 1996 р. Б.

Редактор: Олег Овсяник Заступник редактора: Володимир Чабан Літературний редактор: О л ь г а Б а р а б а ш  Ре в а к Комп’ютерна верстка: Максим Білий Набір тексту: Ігор Яким’як Дизайн обкладинки та фотографія: М и х а й л о Гу ц у л я к

Простір спілкування Инші. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 У країні глухих . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Дорога спасіння Двадцять п’ять років Господнього з’явлення на Близькому Сході . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16 Пережиття свята . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 Полеміка

Відповідальний за друк та розповсюдження: Михайло Семчишин

Новий погляд на побачення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20

Цензор: о. Володимир Крушельницький

в сучасному суспільстві . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22

Адреса: Львівська Духовна Семінарія Святого Духа, вул. Хуторівка, 35, м. Львів, Україна, 79070 тел./факс: (032) 244;93;59 e;mail: piznay_pravdu@ukr.net h t t p : / / m a g a z i n e . l d s . l v i v. u a /

Літургійне богослов’я

Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856 МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріяли. Рукописи не повертаються та не рецензуються.

Саєнтологія ; деструктивна секта

Культ Богородиці в Західній Церкві . . . . . . . . . . . . 24 Сторінками історії Україна й українці без кордонів . . . . . . . . . . . . . . . . 26 Чи настане Великдень? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Це цікаво

Часопис спирається на “Український правопис. Проєкт найновішої редакції” Інституту української мови НАН України, 1999.

Проблеми бездомности в Україні . . . . . . . . . . . . . . 28

При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове.

Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31

Форми хреста . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30

© «Пізнай Правду», 2008.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

1


Єднаймося, бо усі ми – діти Божі!

К

ожна людина у житті бачить соціяльну нерівність і велику відмінність між людьми. Це зазвичай викликає обурення й запитання: чому все саме так?... Чому одні доїжджають на роботу розкішним автомобілем, а инші – стоячи на одній нозі у переповненій маршрутці? Чому одні працюють в теплому офісі на зручному кріслі і в достатку, а инші день за днем, важко працюючи, прибирають місто від сміття і ледве заробляють на прожиття? Чому лише окремі люди мають можливість отримати хорошу освіту? Чому одні стають знаменитими музикантами, мислителями, спортсменами, а инші знаменитими… алкоголіками і наркоманами? Одні працюють пілотами приватних літаків, а инші водіями трамваїв… Подібні запитання часто не дають нам спокою. Для того щоб не заплутатися, мусимо найперше зрозуміти, що існує відмінність між людьми за Божим задумом. Проте ця відмінність абсолютно не означає, що одні є «кращими», а инші «гіршими». Папа Лев ХІІІ у енцикліці « RERUM NOVARUM» наголошує на тому, що всі люди рівні перед Богом, але в житті відрізняються психічним, фізичним, інтелектуальним станом. Не всі мають такі самі здібності, таку саму пильність, здоров’я і силу. У свою чергу суспільне життя потребує різних людських прикмет. Кожна людина має своє покликання і є невід’ємною частинкою цього світу. Проте, як знаємо з власного досвіду, не все іде «гладко» у житті. Причина в тому, що людина стає деформованою і покаліченою через гріх. Властиво саме від гріха починаються ці «нерівності» між людьми і, найгірше, зникає любов… Найбільша проблема полягає у тому, що ми забуваємо про єдність і сприймаємо світ немов посудину з мільярдами найрізноманітніших частинок, які ніяк не стосуються одна одної. Проте треба зрозуміти, що весь світ, все що у ньому є і кожна людина – це єдиний механізм, який функціонує у єдності єдності, хочемо ми цього чи ні. Коли ми бачимо алкоголіка, то зазвичай відчуваємо відразу до цієї людини. І на запитання, «хто винен у тому, що він алкоголік?» принципово відповідаємо: він сам, а хто ж іще може бути винен?! Аналогічне мислення і щодо наркоманів, і щодо бездомних людей, і щодо «проблемних сімей» та инших подібних випадків. Ми звикли мислити у стилі «кожен сам за себе» або «що заслужив – те і маєш». Але залишмо суд Богові, бо лише Він знає, на що ми заслужили, і вернімось до земного світу, в якому всі ми – брати і сестри, одно у Христі Ісусі. Принцип «кожен сам за себе» є неприпустимим. Бог не подарував цей світ кільком окремим людям, а подарував його своїм дітям. Кожен із нас є дитиною Божою однаковою мірою має цей світ з усіма його благами. Проблема не у тому, що

2

хтось багатий, а хтось бідний. Проблема не у соціальній рівності… а у любові любові! Якою є сьогоднішня любов? Мабуть, егоїстичною! Як часто ми думаємо про инших? Як часто намагаємось приглянутись до їхніх потреб і проблем? Як часто намагаємося допомогти? Спробуймо уявити, як би ми почувались, якщо б зараз в цей момент опинились на Страшному Суді і почули аналогічні запитання? Допомагати ближньому – це не простий обов’язок, – це друга заповідь любові! «Люби ближнього свого, як себе самого». Чи ми колись пробували любити ближніх так само, як себе самого? Що спонукає усіх алкоголіків, наркоманів і т.д. до такого вибору у житті? Погляньмо на світ в цілому, що ми бачимо? Сім’ї, де батьки зловживають алкоголем і тим самим сильно калічать дітей; мас;медія, що рекламує алкоголь у яскравих барвах; начальники, які затримують заробітну платню, а тим самим доводять до депресивного стану батьків, котрі не мають за що прогодувати дітей… Долю вини за такі покалічені життя инших несе на собі кожен із нас через свою мовчанку на «брудні» діяння світу. Багатьом із нас байдуже до проблем инших, головне, щоб «мені було добре». Чому, наприклад, викидаємо сміття з кишені не у смітник, а просто на дорогу чи клумбу? Чому вживаємо лайливі слова? Чому нищимо той великий Божий дар – світ і природу? Сучасний світ поділяє суспільство на «корисних» і «некорисних» людей. Багаті, освічені, красиві, успішні, креативні люди завжди знаходять повагу і належне ставлення. Однак инша частина, яка має певні труднощі і проблеми, яка має свої особливі потреби, здається, нікому непотрібна, стоїть на марґінесі суспільства… Варто зрозуміти, що бідний – це дорога до неба для багача, якщо той вчинить йому милостиню. Ця єдність і любов між людьми є тим, що робить нас правдиво щасливими. Якщо ж ми закриваємося у собі, починаємо жити тільки для себе, то руйнуємо цю єдність і перекреслюємо любов. Тоді жити в світі стає справді важко… і таке життя втрачає свій сенс, бо тоді живемо, щоб померти… Цей номер часопису присвячуємо тим людям, яких сучасне суспільство відкинуло на марґінес. Пропонуємо вам, дорогі читачі, наблизитись до їхніх проблем, щоб краще розуміти, а відтак могти діяти! Чинімо згідно з Божим задумом і Божими Заповідями! Живімо в єдності і любімо одне одного так, як це заповів нам Ісус Христос!

Володимир Чабан, редакція часопису


Відкинутість у суспільстві суспільстві,

як наслідок відкинутости в сім’ї

Н

іхто не стане заперечувати, що сім’я – одна з найголовніших цінностей у житті кожної людини, а дитини – зокрема. Адже батьки – це, власне, ті люди, які першими своїй дитині відкривають світ, подають приклад зростання в ньому, і все життя цього маленького ангелятка в їхніх руках. І якщо правильно використати той Божий дар – сім’ю, тоді утворюється справді сімейна ідилія. Але, як не прикро, часто в житті трапляється зовсім не так. Дитина не може знайти в себе вдома чогось дуже важливого, що б вирішило всі біди і проблеми її та батьків. Ця річ ніколи б навіть не дала дитині передчасно подумати про якийсь такий вчинок, який міг би зіпсувати їй життя. Цю річ неможливо ні купити, ні продати, вона лише дарується. . . Цією річчю є любов. І найперше – любов від батьків. Як кожна людина є індивідуальністю, так і всі сім’ї та батьки є різними. Для того щоб глибше та детальніше зрозуміти проблему відкинутості у сім’ї, а також відкинутість у суспільстві, необхідно поглянути на різні типи стосунків у сім’ї. Отже, є дві основні категорії батьків. Одна з них складається зі звичайних, на перший погляд, батьків, які ніби забезпечують своїх дітей всім необхідним, дбають про задоволення їх матеріяльних потреб. Але вони настільки заклопотані своїми турботами чи думкою про наділення благами своєї дитини, що часто забувають про неї саму. Часто батьки думають, що найголовнішим та найціннішим з того, що вони можуть дати своїй дитині, є гроші.... Але чому нібито дорослі, розумні люди, які багато пережили і знають більше за своїх дітей, які, зрештою, також колись були маленькими та потребували батьківської опіки, не розуміють чи просто не хочуть розуміти, що дитині потрібні ВОНИ? Не усвідомлюють, що ніжні материнські руки, мужній голос тата, турботу і ��піку таких рідних людей ніщо не може замінити, яким би дорогим і якісним воно б не було.

Тема з батьками. Адже коли ти декілька разів, намагаючись пройти навпростець, ударишся головою до стіни, то поступово починаєш розуміти, що цього не варто робити, краще знайти инший спосіб. У таких батьків є ще одна проблема. Їдучи за тисячі кілометрів від свого сина чи доньки, вони забувають, ЩО ТАКЕ ДИТИНА. Гадаючи, що якщо дитині вже минуло сім років, то вона виросла з того віку, де все цікаво, батьки самі себе обманюють. Вони вважають, що коли накажуть щось підліткові, то дитина миттєво виконає їх волю. Таке трапляється вкрай рідко. Значно частіше діти, бачачи, що за ними немає жодного контролю, ніхто не карає за погані вчинки та ще й пересилає відповідні суми грошей, починають «пізнавати світ». А, як відомо, на шлях гріха й розпусти стати значно легше, до того ж молодих людей просто переслідують заманливі пропозиції скуштувати «райського життя». Такі пропозиції, а також сама ситуація, яка змушує людей ставати заробітчанами, так само є наслідком суспільної байдужости та відкинутости. Кожна дитина шукає любові, щастя, поваги та розуміння, а також потребує поштовху до розвитку, що і покликана дати сім’я. Але є ще одна категорія батьків. Їх умовно можна назвати батьками, які також шукають. Ними є люди, які чи то через розчарування в житті, чи внаслідок такої ж відкинутости в дитинстві шукають свого життя в багатьох негативних залежностях, найчастіше – на дні пляшки. Для таких батьків дитина є небажаною, а иноді навіть зайвою. У зв’язку з цим виникли терміни «залежна родина» та «співзалежність». Обидва ці терміни описують родину, де є хтось залежний від алкоголю. Життя в ній непередбачуване і побудоване на запереченні та брехні. Заперечення того, що відбувається у родині, має нав’язливий характер.

Мабуть кожен тато чи мама згадають декілька випадків з власного життя, коли до них підходила їхня дитина і хотіла щось спитати, порадитись, а у відповідь чула: «Пізніше, в мене немає часу». І от, коли таких випадків стається занадто багато, згодом у дитини зникає бажання щось розповідати, радитися

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

3


СПІЛЬНОТА ВЗАЄМОДОПОМОГИ «ОСЕЛЯ»

П Дитині за таких обставин важко зрозуміти, що ж насправді навколо діється. Мало помічаючи потреби дитини, часто батьки не задовольняють їх взагалі. Як наслідок дитина постійно відчуває брак уваги до себе, в неї виникає цілком виправдане бажання, щоб нею займалися, помічали. Така занедбана і затуркана дитина, як правило, просто не бачить иншого способу показати себе і… теж наслідує усі хиби поведінки своїх батьків. Подальший розвиток подій можна передбачити. Звичайно ж є ситуації, коли дитина сама знаходить в собі сили і бажання власноручно вибратися з того життя і стає хорошою. Але все ж таки найчастіше трапляється зовсім не так... Не маючи захисту з боку сім’ї, діти, підростаючи, почувають себе зайвими та небажаними також і в суспільстві. Відчуваючи покинутість та забутість, молода людина намагається знайти хоча б когось, хто виявлятиме турботу стосовно неї. Найчастіше тими людьми стають такі ж «відкинуті». А в основному в таких гуртках панують алкогольна залежність, куріння, наркоманія, хаотичні та безвідповідальні статеві стосунки та ще багато різних виявів суспільних негараздів. Так ці особи перетворюються у відкинутих суспільством людей, які сприймають жорстокість та несправедливість за звичні речі та згодом стають їх носіями. І таких випадків, коли, прагнучи показати свій внутрішній протест та привернути увагу батьків, діти потрапляють у страшну небезпеку, є безліч. Про це завжди потрібно пам’ятати, адже саме ми творимо це суспільство, саме ми є його складниками, а тому ця проблема великою мірою стосується і нас. Змінити все й одразу неможливо, але власним прикладом можемо змінити життя та врятувати від занепаду багато стражденних і беззахисних сердець.

Валентина ГГлєбова лєбова

4

роблема безпритульности у наш час є дуже актуальною. У кожному місті України можемо не докладаючи зусиль поглядом відшукати людей, котрі порпаються у смітниках, одягнені в те, в чому ходили ще наші дідусі та бабусі. Ці особи опинилися на «узбіччі» суспільства, на них ніхто не зважає, а дехто навіть не уважає їх за людей, тим самим використовуючи та зневажаючи. Їх ніхто не чекає вдома, їм нікуди податися. А християнський вияв доброти у нас зводиться тільки до давання милостині бездомним, немов кажучи: «Бери, але тільки відчепись від мене…». Проблема бездомности має своє ім’я та обличчя, бо стосується конкретних осіб із їхніми історіями життя. Ми повинні зрозуміти, що бездомність – це окрема проблема кожної людини, що опинилася на маргінесі суспільства. Залишившись без засобів на існування та сім’ї вона зневірюється у собі та навколишньому світі і помалу доходить до стану, з якого самостійно вийти важко. Жебрацтво, голод, поневіряння та ночівля просто неба – це невеликий перелік того, чого натерпиться людина, відкинута суспільством. Щоб вийти з такого становища, потрібна дружня допомога, віра в те, що можна змінитися на краще. Однак це можливе тільки завдяки иншим особам, які допоможуть крокувати у цьому напрямку. Опіка та догляд покажуть безпритульній людині, що вона є люблена і потрібна, а цього вона найбільше потребує. Саме такими кроками даємо добрий приклад для наслідування, виявляючи назовні, що ми живемо згідно з ідеалами яких нас вчить Христос: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили». Спільнота взаємодопомоги «Оселя» заснована 27 листопада 2001 року і є прикладом синтезу зарубіжного і українського досвіду, адаптації іноземних принципів роботи до українських реалій


та менталітету, ресурсних можливостей та потреб клієнтів. Ідея створення спільноти для бездомних та людей, що опинились на узбіччі суспільства, виникла після ознайомлення з роботою та напрацюваннями польської Фундації «Барка» та Міжнародного Руху «Емаус», працівниками Центру підтримки узалеж; нених «Дорога». Діяльність Центру, особливо реабілітаційна робота, поширюється на людей, які вже відбули такий курс, але, неможливість задіяти себе в суспільстві призводила до рецидивів, алкогольних та наркотичних зривів, емоційної неврівноважености. В окрему групу можна виділити осіб, що внаслідок алкоголізму втратили житло, роботу, зв’язки з родиною. Для них перехід економіки до ринкових відносин став різкою, несподіваною зміною, і привів до розгублености у нових умовах життя, до страху перед майбутнім. Процес реабілітації таких осіб виглядав недовершеним без подальшої ресоціалізації та адаптації. Внаслідок бесід, проведених працівниками та волонтерами «Оселі», виявилося, що однією з основних проблем цих людей є безпомічність і відсутність виходу з ситуації, що склалася. Тому необхідним було створення умов, де вони самостійно могли би подолати кризу, реабілітуватися після пережитих подій. Це зміцнило думку про необхід; ність створення «Оселі», де самотні та бездомні могли б жити, працювати разом та піклуватися одне про одного як у справжній родині. Завдяки допомозі руху «Емаус» Спільнота взаємодопомоги «Оселя» отримала у власність будинок з присадибною ділянкою у м. Винники. У будинку було зроблено ремонт, обладнано три житлові кімнати, проведено водопостачання та каналізаційні роботи – таким чином він став придатним для проживання. Невдовзі тут оселилися перші бездомні, започатковано спільноту з восьми осіб, а також організовано ремонтно;реставраційну майстерню, відкрито курси навчання роботи на комп’ютері, рукоділля, відбувається психологічна реабілітація бездомних. Досвід такої роботи, підтриманий Світовим Банком, був інноваційним для України. Життя у спільноті спрямоване на допомогу бездомним навчитись відповідальности за своє життя. Тут люди досвідчують терпеливости і толерантности. Спільнота допомагає людині усвідомити і прийняти такі базові поняття та навички співжиття у суспільстві, котрі инші приймають ще від батьків. Тому перебування тут макси;мально уподібнене до родинного. Найважливішим для кожного є вияв довіри і поваги. Завдяки цьому створюється можливість набуття позитивного досвіду, таким чином людина стає активним і відповідальним учасником процесу реабілітації. Багато з тих, хто шукає допомоги, не раз пересвідчувались, що їхні ініціятиви та рішення ніколи не приводили до чогось доброго, а навпаки – до поразки. Тому дуже важливо дати шанс і

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

можливість набути иншого життєвого досвіду. Спільнота взаємодопомоги «Оселя» створює заняття, в котрих негативний досвід, поразка не будуть тягарем. Через моделювання ситуації, котра не ставить члена спільноти в позицію клієнта, його негативне бачення зменшується або зовсім зникає, він намагається виправдати очікування оточуючих. Мешканцями спільноти є люди різного віку – від 20;ти до 60;ти років. Сироти, котрі не мали батьків, можуть віднайти їх у старших членах спільноти, а старші люди – реалізувати свою потребу опікуватись молодшими та відкинути страх перед самотньою старістю. Спільна робота, відпочинок, споживання їжі за одним столом, участь у тренінгах та групах об’єднує людей, дає відчуття підтримки та стабільности. Підсумки дня, розподіл праці на наступний день, вирішення конфліктів відбуваються щовечора на зустрічах спільноти. Їх проводить кожен із членів по черзі, що теж дає людині почуття рівности у спільноті, позитивно впливає на самооцінку. Кожен висловлюється вільно, жодна думка чи пропозиція не відкидається, а обгово;рюється і приймається або аргументовано не приймається. Це дає змогу позбутись комплексів меншовартости, вчить норм ведення дискусії, поваги до думки иншого. Спільне прийняття рішень – від найпростіших (який фільм переглядати увечері, що садити навесну на грядках) до відповідальних створює у людей відчуття приналежности, а не відкинутости, формує навики спілкування – такі необхідні тим, хто в майбутньому повернеться у суспільство. І навіть покинувши спільноту і почавши наново життя у широкому світі, кожен із цих людей має згадку про свій родинний дім, що дає могутній терапевтичний ефект. 5


Надання психологом індивіду; альних консультацій є суттєвою частиною роботи, як також і групова терапія. Невід’ємним елементом є «терапія відвикання», тому що більшість безпритульних людей узалежнена від свого попереднього способу життя. Працюючи в групах, вони починають усвідомлювати власну слабкість, розуміти її страшні наслідки, навчаються розпізна; вати тривожні сигнали, що передують «зриву», набувають навичок та вмінь утриматись критичний момент. Важливим етапом у груповій роботі є аналіз власного життя, причин, що призвели до «обвалу». З цією метою в терапевтичних групах проводиться розгляд емоційних стосунків у родині, враховуються важливі події і вплив їх на особу; визначаються базові потреби, способи вирі; шення власних проблем; окреслюються сильні сторони особистости і той потенціял, який може допомогти змінити власне життя на краще. Особлива увага при; діляється розвиткові внутрішнього духовного світу. У групових заняттях люди вчаться відмов; лятись від звички звинувачувати инших за власні невдачі, недоліки та нещастя, окреслюють власну відповідальність, навча; ються жити згідно з принципами здорового глузду, робити усвідомлений вибір. Свобода вибору пов’язана завжди з відповідальністю і страхом. Саме тому в спільноті до цих категорій звикати набагато легше і безпечніше. Тут люди отримують можливість проаналізувати та прийняти новий позитивний життєвий досвід і навчитись його використовувати. Продовжуючи перебувати у середовищі спіль; ноти, людина робить перші кроки до відповідальности за своє майбутнє, переборюючи страх і невпевненість. З одного боку термін перебування у такому домі не є обмеженим. 6

Проте організатори як польських спільнот, так і «Оселі» наголошують на тому, що спільнота є місцем тимчасового перебування людини. Тобто тут, у безпечному середовищі, людина має вирішити свої проблеми, налагодити зв’язки з найближчим оточенням, знайти роботу і повернутись у суспільство. Звісно, якщо вона має куди повертатись... Кожен із членів спільноти в міру своїх сил, можливостей і кваліфікації забезпечує життє; здатність спільноти, виконуючи відповідну роботу. Оскільки більшість людей не є кваліфіко; ваними працівниками, то важливим є навчання мешканців певного виду праці – ремонту старих речей, рукоділля, шиття, сільськогосподарських робіт. Під керівництвом досвідченого інструктора діє майстерня спільноти, де люди навчаються та

працюють, здобуваючи навики ремесла з реставрації та ремонту старих, викинутих меблів. Відновлюючи старі речі, люди, «відкинуті» суспільством, підсві; домо наповнюються надією на відродження власного життя. Праця в команді, розподіл роботи, де результат залежить від всієї групи, гуртує людей, дає відчуття «плеча» одне одного, позбавляє самотности. Крім членів спільноти у майстерні навчають та працюють і особи цільової групи. Спочатку майстерню було обладнано у будинку спільноти. Для цього виділили дві окремі кімнати, у яких вдень розташовували верстати, матері; али та необхідні для роботи

інструменти, а ввечері ставили ліжка. Несподіваний розквіт талантів можна спостерігати і на заняттях рукоділля. Створюючи щось, особа самоутверджується, сповнюється почуття власної гідности, починає бачити прекрасне навколо себе і у собі, вчиться естетичного сприйняття світу. Самоутвердження люди набувають і під час успіхів у навчанні роботи з комп’ютером, що допоможе в майбутньому при працевлаш; туванні. Паралельно з організацією та навчальною роботою відбувається підготовка та реалізація рекламної кампанії з метою інформування та заохочення населення жертвувати вживані меблі до майстерні. Робота майстерні набула широкого резонансу: громад; ськість зацікавилась не лише її роботою, але і шляхом виходу зі стану без; домности, життє; здатністю ідеї «допо; моги через самодо; помогу». Багато меблів, що послужили нав; чальним матеріалом для учасників проекту, було пожертвувано мешканцями міст Львова та Винник. На думку експертів меблі, відреставровані учасниками проекту, заслуговують високої оцінки, зважаючи на особливість цільової групи та відносно короткий період часу навчання. Завершальною частиною річної праці навчальної майстерні стала тижнева виставка реставрованих виробів у приміщенні Львівського історичного музею. Також відбувся благодійний аукціон, а отримані з нього кошти використано для проведення Великоднього сні; данку для потребуючих. Участь членів спільноти у підготовці та проведенні благодійних акцій для бідних і бездомних відіграє значну роль в ресоціялізації. Крім утримання спільноти кошти, зароблені в майстерні, призначені й на инші


соціяльні програми «Оселі»: «Автобус допомоги» (роздавання їжі та одягу бездомним), добродійні обіди. Самі в недалекому минулому бездомні, допомагаючи біднішим від себе, сповнюються почуття відповідальности за инших, вчаться милосердного ставлення до людей, займають активну громадську позицію. Дотримання принципу солідар; ности з найбіднішими дозволяє спільноті не жити в ізоляції і не концентруватися занадто лише на власних проблемах.

Леся Виховуючи двох маленьких дітей і не маючи змоги їх утримувати (чоловік покинув родину), хотіла відмовитись від третьої дівчинки. В «Оселі» повірила в свої сили. – Тут мені допомогли з оформленням документів на фінансову допомогу для догляду дитини. Мене називають «Снігуронькою». Маю здібності до організації відпочинку, різно; манітних святкувань. Жодне свято в «Оселі» не відбувається без мене. Кожного Нового Року перетворююсь у Снігурочку і розважаю всіх.

підготував Мар’ян Ільницький

Роман Прийшов у спільноту в тяжкому стані. Більше двох років день у день вживав алкогольні напої, був бездомним.

Коментарі учасників проєктів «Оселі»: Ярослав Прийшов до «Оселі» у квітні 2004 р. після обману близькими людьми, в результаті чого втратив квартиру і надію на краще життя. Безвихідне становище призвело до запоїв. У спільноті займається городництвом. – Є у нас ділянка землі в с. Чижиків, 40 арів, куди їздимо всі разом. Картопля, бурячки, огірки, квасоля, все своє. Мрію навчитися розводити та утримувати бджіл, щоби в нас була своя пасіка. Ніна Належить до перших мешканців «Оселі». Довіра до людей, наївність призвели до того, що вона залишилась без даху над головою. Схильність до вживання алкоголю погіршила її становище. Результат – бездомність, алкоголізм, повне розчарування в житті. – В «Оселі» знайшла нову сім’ю. Бувають, звичайно, і різні непорозуміння, і суперечки, як і в инших родинах. Вирішуємо їх усі разом. Намагаюсь, щоб у домі було тепло, затишно, щоб кожен почував себе часткою однієї родини. Кожен день у нас закінчується обговоренням подій дня та плануванням наступного. Займаюсь кухнею. Голодним не повинен залишитись ніхто. Курочки і песики теж входять у цей список. Оксана Розбите сімейне життя, постійні приниження від чоловіка та його рідних змусили до переїзду в инше місце, відірвавши від себе дітей. Тяжке фінансове становище привело Оксану до «Оселі». – Знайшла тут застосування своїй творчій натурі в майстерні рукоділля. Маючи художню освіту, багату фантазію, відновлюю старовинні ікони, посуд. Займаюсь розписом по тканині, розмальовую старовинні рами для картин. Роботи з майстерні виставляються на виставках.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

– В «Оселі» відповідаю за роздавання гарячих обідів людям, які потребують їжі, бездомним. Попереднє життя (судимість, втрата даху над головою, безпритульність) допомагають мені краще зрозуміти цих людей, знайти з ними спільну мову. Багато з тих, хто приходить на обіди, знайомі зі мною особисто. Вони бачать, як я змінився, і в них з’являється надія змінити своє життя. Сергій У спільноті з осені 2003 р. Становище в родині змусило шукати иншого місця проживання. Невпевненість у своїх силах завжди перешкоджала в житті. Пошуки роботи та житла привели в «Оселю». – Тут з’явилась надія на те, що можна змінити все на краще. Минуло почуття безвихідного становища. З’явилась думка: «Я зможу». Зараз працюю в майстерні, займаюся реставрацією меблів. Аукціон старовинних меблів довів мені, що при бажанні можна зробити те, про що і не мріяв. Комп’ютерні курси допомогли згадати і піти далі у вивчені ПК. Світ лана ГГринчишин ринчишин Світлана Працює психологом у Львівському обласному державному клінічному наркологічному диспансері, а також у спільноті від початку її заснування. – Беручи участь у багатьох програмах боротьби з розповсюдженням алкоголю та наркоманії, я радо погодилась на пропозицію здійснювати психологічний супровід людей з марґінесу суспільства, які прагнуть змінити своє життя на краще, пройшовши процес ресоціялізації у спільноті. Коли людина приходить до «Оселі», ми кажемо їй: «Саме твоєї допомоги нам не вистачає». За час функціонування спільноти всі ці люди пройшли через психологічну програму виходу з бездомности. Я рада, що можу допомогти їм підвестися на ноги, допомогти повірити в те, що існує краще життя.

7


ціль психотерапії (медицини) – лікувати душу, ціль же релігії – душу спасати. Себто релігія у такому випадку повинна стани своєрідним якорем, який би допоміг людині витримати різні негоди, і цей якір не можна знайти ніде, окрім Церкви.

Своє життя за адресою «Кульпарківська, 95»…

П

оряд із органічним розвитком ментальности людей відбувається переоцінка певних цінностей, маніпуляція певними надбаннями суспільства, подекуди спостерігається просто збайдужіння та інертність. З одного боку це можна вважати недугою, проте з иншого – прикметою людини ХХІ століття. У таких непоодиноких випадках особливий наголос робиться на об’єкті зі знайомою назвою «Я». Все инше за межами цього «імени» – не моє, і я з тим не маю нічого спільного. Проте така позиція не є до кінця правильною, адже є тисячі, а то й мільйони людей, з якими ми зустрічаємося щодня у громадському транспорті, у магазині, на роботі, на місці навчання… До цього списку можна додати ще одну категорію людей... Коли про них згадують инші, то у більшості випадків використовують іронію та насміхання, не знаючи ні фізичного стану тієї людини, ні її становища у соціумі, ані її переживань. Ба більше, навіть жодного разу не були у закладі, де такі люди. Так, йтиме мова про психічно хворих, або душевнохворих, людей.

У випадках, коли всі відкидають таку особу на маргінес суспільства, залишаються все;таки люди, небайдужі до цих Божих дітей. До цієї когорти можна віднести медичних працівників і священиків, які пліч;о;пліч намагаються провадити своє служіння. Без сумніву, воно вимагає особливої пожертви. Коли священик працює з людьми, що перебувають на лікуванні у психіатричних закладах, то він повинен їм пояснити, що така недуга не є ганьбою чи приниженням, але хрестом. У таких випадках людина повинна з покорою це прийняти. Для нього не є закрите Царство Боже, ні життя достойне. Очевидно, духовенство має супроводжувати хворого на всіх етапах його реабілітаційного періоду. Проте ні в якому разі не слід відкидати і медичну допомогу, адже 8

Мабуть, не помилюся, коли скажу, що більша частина львів’ян, коли чує слово «Кульпарківська», то асоціює його із закладом охорони здоров’я, що там знаходиться. А скільки із них відвідувало ті приміщення, щоб провідати хворого чи допомогти комусь? Так, сміятися легко, але важко зайти у приміщення, де на вікнах ґрати, на стінах різні написи, а у повітрі – специфічний дух. Йдучи коридорами, зустрічаєш «мешканців», які дивляться очима, повними пустки і прохання допомогти. А чим допомогти і як? Коли вони знаходяться саме у цих стінах, то без сумніву, отримують кваліфіковану медичну допомогу. А що я можу зробити, щоб ті очі наповнилися радістю і втратили пустку? Проте десь у глибині душі звучить та аксіома: «Хворого провідати». Коли поглянемо на цю проблематику з иншого боку, то зустрінемося із зовсім неочікуваним: сам пацієнт готовий самотужки піти на контакт та відкритися людині, коли б вона тільки цього забажала. Для прикладу, під час перебігу шизофренії людина намагається відшукати силу для подолання хвороби у чомусь надприродному. Властиво через це вона часто поривається до релігійного життя. З боку священика чи иншої особи вимагається одного – не залишати її тоді на самоті. Адже більшість тих, які перебувають на лікуванні у психіатричних лікарнях, найбільше потребують розуміння. Так, саме розуміння їхнього світу, їхнього життя. Багато недужих госпіталізовані із «міксованою» історією хвороби, себто поєднанням якогось психічного зриву чи розладу із зловживанням алкоголем чи иншими речовинами, що допомагають людині «залишити» всі проблеми чи в склянці, чи на кінчику голки. У такі моменти людина повинна бути свідомою, що на неї очікує рука допомоги, яка ніколи не відмовить їй. Священик чи будь;хто инший, який посвятився допомозі, повинен знати, що найбільша допомога та універсальна терапія – це прояв діючої любови. А щоб цілковито її проявити, потрібно «ввійти у глибінь внутрішнього Аду людини, за словами Антонія Сурозького. Проте це все можливе тільки тоді, коли вже завойовано достатню довіру пацієнта. Однак зараз бракує таких людей, які бажають завоювати довіру хворого. Натомість велика частина пацієнтів, які із радістю розповідають про свої проблеми співбратам у Христі. А де ж родичі хворих? Таке питання доволі болюче як для самих пацієнтів, так і для медперсоналу. У таких непоодиноких випадках священик може стати сполучною ланкою між хворим та його родиною. Він ознайомлюється зі ситуацією у родині й різними


Неповносправні діти – чужі серед своїх? ситуаціями життя хворого до часу госпіталізації. Однак повинен діяти обережно, бо можна наразитися на небезпеку і довести хворого до ще тяжчого стану, особливо через вживання понять, що можуть викликати різні прояви агресії чи психічного збудження. У процесі пастирської розмови варто уникати слів, що викликають пасивність, неприємні переживання, а у коментарях не вживати мовних засобів із негативним забарвленням (залишати, тонути, гинути, дно, зникати, останній). Багато уваги потрібно приділяти спільним зустрічам, на яких присутня родина та недужий, адже у такий спосіб можна провадити бінарну катехитично;настановчу зустріч допомоги як з одними, так і з другим. Коли ж поглянути на це у практиці, то втілити у життя такий проєкт може бути досить складно. Першою причиною є брак кадрів у капеланстві закладів охорони здоров’я, а инша не менш важлива причина – це організація візитів родичів. Зазвичай вони відбуваються за стандартною схемою: 1. дозвіл лікаря на зустріч; 2. час для відвідин 25;40 хв.; 3. родичі приносять харчі і дивляться, як недужий це споживає, відкладаючи частину для своїх «друзів»; 4. банальний діялог із фразами «як ти?», «як почуття?» тощо; 5. кінцеве «я йду, оскільки не маю часу!»; 6. хворий повертається до палати, не отримавши відповіді на запитання, коли відбудеться наступний візит. Хіба ця людина народилася на світ, щоб жити саме такими схемами і завжди дивитися у вікно, виглядаючи знайомі обличчя..?

К

ожного дня на землі народжуються і вмирають люди. Щодня на цей світ народжуються діти з так званими «особливими потребами», бо через свою неповносправність і відмінне від нас сприйняття світу вони потребують нашої турботи і опіки. Кожна сім’я з нетерпінням очікує появи на світ немовляти, яке має утвердити батьків у власних очах і в очах оточуючих, скріпити їхню любов, стати її виявом та плодом. Безперечно, очікують, що це буде найкрасивіша та найкраща дитина у світі. У своїх мріях батьки розплановують життя немовляти ще навіть до його появи на світ. День, коли народжується дитина, стає чи не одним з найщасливіших моментів у житті батьків. Проте згодом ці моменти щастя можуть затьмаритися. Батьки починають помічати відхилення в розвитку свого малюка і, звернувшись до фахівців, чують вирок: «Ваша дитина буде інвалідом…». Зазвичай цей діягноз медиків стає крахом усіх надій. Батьки розуміють, що дитина не буде їхньою гордістю в очах родини, друзів – багато з них будуть сприймати її як «нещасний випадок», про який не варто згадувати при розмові. Та найбільшою проблемою є те, що батьки неготові до народження такої дитини, і не можуть відразу змиритися з діягнозом лікаря. У них виникає непереборне бажання взяти свого малюка і бігти від одного лікаря до иншого в надії, що наступний діягноз виявиться кращим за попередній. Душу охоплює розпач, і не дає спокою питання: «Чому саме я?» І тільки через деякий час людина починає сприймати дійсність такою, якою вона є. Зазвичай батьки, звикнувши до думки, що їхня дитина не зможе бути такою, як усі инші діти,

Очевидним є те, що такі люди потребують нашої з вами опіки та допомоги. Ми повинні ставитися до них лояльніше, і кожного разу, коли кепкуємо з когось словами «його слід відправити на Кульпарківську», задумаймося над долями тих людей, що вже там є. Як їм там? Чи приємно дивитися на инших, які показують на них пальцями під час прогулянки? Тому основним нашим завданням є засвідчити їм, що вони небайдужі для суспільства та спільноти Церкви, показати це нашою любов’ю. Адже через неї хворі особи зуміють зрозуміти й істинну Божу любов до своїх дітей. Олександр Федоришин

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

9


готуються до нелегкого життя, в якому буде чимало труднощів, розчарувань. І, здавалось би, що по; иншому вже не може бути. Але так тільки здається, бо коли часами бачимо щасливу (!) сім’ю, у якій виховується дитина з особливими потребами, виникає тільки запитання: у чому ж річ? Найперше у тому, що таку дитину потрібно просто прийняти як Божий дар, яким, зрештою, для кожного з нас є і будь;яка людина. Треба усвідомити, що Боже провидіння ніколи не може вийти для нас на зле. А далі – просто почати жити, а не існувати, постійно підточуючи себе думкою: «Яке в мене нещастя. . .». Обличчя рідних, особливо матерів, які зуміли прийняти таку дитину, не виглядають згорьованими, а просто випромінюють щастя, бо і вони самі зростають біля своїх дітей. Не можна в жодному разі замикатися у чотирьох стінах та ізолювати себе і дитину від навколишнього середовища. Пот; рібно комунікувати з иншими, не відвертатися від світу та не замикатися зі своєю проблемою. Яке б не було спочатку ставлення оточуючих, але рано чи пізно вони почнуть повертатися і допомагати у подоланні труднощів. Потрібно пам’ятати, що добрих людей дуже багато на світі, і часом підтримка може прийти від того, від кого ми найменше її очікуємо. Звичайно, при налагодженні контактів з дитиною буде виникати і багато проблем, але якщо її полюбити, серце саме підкаже, що робити. Щоб будь;яка дитина розвивалася і могла перебувати в суспільстві, її потрібно виховувати. Але, на відміну від звичайних дітей, виховання дітей розумово неповносправних потребує на; багато більше витримки і знань. Звичайні діти, на відміну від дітей з особливими потребами, мають розвинене логічне мислення, їм не потрібно докладати багато зусиль, щоб навчитись щось робити. Коли неповносправні діти ще маленькі, батьки намагаються стимулювати їхній розвиток за допомогою різних масажів 10

кожного дня, причому батьки навіть чути не хочуть про якісь пільги чи послаблення в їхній діяльності. У сім’ях з розумово неповносправними дітьми буває важко, оскільки в дітей спос; терігаються розлади поведінки і агресії. Таких дітей важко навчити самообслуговування, певного по; рядку в домі, хоч вони можуть засвоїти певні стереотипи: розстеляти і застеляти ліжко, викидати сміття…

дитина досягла певних успіхів у розвитку. Для розвитку дитини з особливими потребами потрібно, щоб вона займалася тим, що стимулює уяву. Дитина має багато малювати, займатися ліпленням, для розвитку координації рухів може рвати папірці і розкидати їх на землю, а потім обходити їх, щоб не зачепити жодного. Важливо знати, що під час праці кваліфікованого фахівця з дитиною, наприклад логопеда, дуже важливою є участь в цьому процесі і батьків. Ні в якому разі не можна кричати на дитину, особливо в присутності незнайомих людей, бо якщо вони бачать таке ставлення до дитини її батьків, то подібно робитимуть і самі.

Також однією з найважливіших потреб людини є потреба у спілкуванні, тому дуже важливо навчити дитину спілкуватися. Дитині, яка розвивається з відставанням, навички спіл; кування дадуть можливість виразити свої потреби, бажання, попросити про допомогу і зреагувати на слова людей, які до неї звертаються. Також батьки часто намагаються тримати свою дитину вдома, думаючи, що оберігають її, але дитина повинна розвиватися, і ніщо не може замінити нормальне спілкування з иншими дітьми. Потрібно приділяти більше уваги фізичній реабілітації, оскільки вона сприяє розумовому розвиткові дитини. Важливо дати дитині відчути, що деякі речі вона повинна виконувати самостійно, адже вона може значно більше, ніж ми вважаємо. Бо коли мама візьме все навантаження тільки на себе, то може навіть не помітити, що її

Труднощі в сім’ї, які викликані порушеннями розумового роз; витку дитини, переживанням батьків за її майбутнє, звичайно, впливають і на саму дитину. Коли дитина ще маленька, то не розуміє, що переживання батьків можуть бути пов’язані з їхніми почуттями, що батьки страждають і зляться не через неї, а через ті обставини, в яких перебуває сім’я. Дитина не розуміє бажання когось із батьків працювати чи розчарування від нездійснених щодо неї мрій, а відчуває, що стає причиною розчарування батьків і страждання. А найголовніше – дитину з особливими потребами слід виховувати так, як виховують фізично здорових дітей, не уникати спілкування і навчити її усього, щоб вона могла самостійно про себе подбати. Якщо дитина з відхиленнями розвитку є не єдиною в сім’ї, батькам важко виховувати ще й инших дітей, які можуть спочатку дещо соромитися, але згодом, коли стають трішки старшими, приймають своїх брата чи сестру як невід’ємну частину сім’ї. Проте, можливо, саме в таких випадках батьки роблять героїчний вчинок, коли маючи неповносправну дитину приділяють вдосталь уваги ще й иншим своїм дітям. Тоді, коли розум каже зупинитись та добре


Простір спілкування подумати, серце вчить любити та приймати реальність. Неповносправна дитина вчить своїх батьків бути відкритими до Божого провидіння та не боятись любити, навіть якщо довкола біль і розпач. Коли люди намагаються пройти осторонь – не осуджувати їхню твердість серця, але подивитись очима любови та розуміння. Діти з уповільненим інтелектуальним розвитком потребують турботи і опіки не лише своїх батьків. Таке відчуття дають християнські спільноти, яких в Україні поки що є дуже мало. У Львові, в порівнянні з иншими містами, ситуація є не найгіршою. Тут діють духовний рух для неповносправних осіб «Віра і Світло», реабілітаційний центр «Джерело». Ці організації чинять великі діла любови і милосердя, які заповідав нам Господь: «Любіть ближнього свого як самого себе» (Ів. 13:34). Одне з найважливіших завдань для цих спільнот – турбуватися про людей неповносправних. У центрі спільноти «Віра і Світло» є особи з різною розумовою неповносправністю, і навколо них згуртовуються батьки і друзі, готові поділитися своїм часом і уміннями. Представники спільноти живуть окремо, кожен у своїй сім’ї, однак часто зустрічаються і зав’язують тісні дружні стосунки між собою і сім’ями. Тут діляться своїми труднощами, проблемами і радощами. Кожна зустріч передбачає час для вільної розмови. У цих спільнотах розумово неповносправні діти почувають себе дуже затишно, можуть спокійно спілкуватися, працювати, розвиваючи свої таланти і вміння. Такі спільноти є дуже важливими для самих батьків, оскільки вони можуть дізнатися щось нове про методи навчання своєї дитини, ділитись власним досвідом і зустріти людей, які їх можуть зрозуміти і підтримати. Проте життя дитини не має бути обмежене лише у межах цих спільнот. Важливо є те, як вона зреалізує те, що їй дали ці спільноти у своєму житті, а для цього потрібно, щоб ди; тина могла брати активну участь у житті суспільства, комунікувати з різ; ними людьми. Яка б дитина не наро; дилася – вона є Божим створінням і все;таки дитиною. Не варто зважати на фізичні чи розумові недоліки, адже Бог любить нас такими, які ми є, і вчить нас любити одне одного такою ж любов’ю.

підготував Ярослав Кондратик

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

Инші...

Н

аш світ здається для них велетенською хаотичною метушнею, законів якої вони не розуміють або не можуть дотримуватися. Страждають від самотности, але нездатні розповісти нам про це; вони дуже хочуть обійняти нас, але бояться простягнути руку. Це люди, які поводяться, наче неймовірні диваки: уникають фізичного контакту (бояться обіймів, дотиків), розуміють все, що говорять до них инші, але не можуть відповісти; сміються без жодної на те причини або з того, що у нас викликає сльози; бояться всього нового, ненавидять зміни (будь;яка зміна у розкладі дня, будь;яка неочікувана подія доводить їх до розпачу)… Про те, хто ці люди і в чому їх проблема, ми довідалися від Галини Кирчів – керівника благодійного Реабілітаційного осередку для дітей з аутизмом у Львові. Зайшовши до приміщення цієї організації, відчуваєш, що знаходишся немов у дитячому садочку, адже усі стіни обклеєні різнокольоровими паперовими витинанками, усюди багато іграшок. . . Саме тут займаються лікуванням дітей, хворих на аутизм. «Поняття «аутизм» у 1943 році запровадив у медичну науку лікар Каннер, – розпочинає бесіду Галина Кирчів. – Незважаючи на те, що така хвороба є досить поширеною у світі (в тому числі і в нас), більшість людей в Україні досі нічого не чули про цю недугу. Аутизм – це хвороба центральної нервової системи, причиною якої є пошкоджене або погане функціонування мозку. Це призводить до цілісного глибокого розладу розвитку дитини, до відчуження від навколишнього світу. Аутизм – розлад комунікації, уяви. Однак, наголошую, що діти, хворі на аутизм, не є розумово неповноцінними. Аутизм – це не є розумове відставання...» Від п. Галини дізнаємося, що аутичні діти можуть народитися в будь;якій сім’ї, незалежно від раси чи соціального статусу. Симптоми хворих на аутизм добре помітні в ранньому дитинстві – вже до трирічного віку. Ознаки хвороби зазвичай проявляються в перші місяці життя: немовля реагує на навколишнє не так, як инші діти. В аутичних осіб розлад відчуттів призводить до того, що вони по; иншому чують, по;иншому бачать, по;иншому 11


реагувати на одні явища зовнішнього світу і зовсім не помічати инших. Часто аутична людина втікає від всього навколишнього, намагаючись сховатися від нестерпного для неї калейдоскопу вражень. Аутизм відділяє людину від світу міжособистісних стосунків. Аутична дитина нездатна досліджувати навколишній світ, вона залишається у своєму крихітному внутрішньому світі. «Незважаючи на численні дослідження, – продовжує п. Галина, – причини виникнення аутизму досі не виявлені. Генетично аутизм не передається. Хоча в одній сім’ї може бути і двоє аутичних дітей. Бувають випадки, коли в дитини ця недуга проявляється внаслідок якоїсь травми, але аутизм – вроджена річ... Це неврологічне захворювання? Чи фізіологічне? Які його причини? Внутрішня травма? Нелюбов матері? Брак мінеральних речовин? Пошкодження мозку? Психогенні причини? Думки відомих спеціялістів світу розходяться». відчувають власне тіло і з цього випливає їх незрозуміла поведінка. Дитина від самого народження сприймає світ по;иншому. . . Запах троянд, який чути зі саду, може викликати у такої дитини спалах жахливої агресії або примуcити сховатися у внутрішньому світі. Аутичним дітям властива руйнівна поведінка, раптові спалахи гніву, нездатність розмовляти, псевдоглухота, підвищена чутливість до несподіваних звуків та величезна цікавість до запахів. Однією з основних проблем аутичної дитини є труднощі з мовою, однак якщо аутичні люди не розмовляють, то вони ніколи не заміняють свою мову иншими способами, як це роблять, наприклад, особи глухі чи німі. Тобто, це не розлад мови, а здатности до комунікації. Часто аутичні діти отримують діягноз глухоти, але вони не є глухими. Просто здорова людина чує певний спектр звуків, а діти з аутизмом здатні чути ті частоти, що не чуємо ми. Звуки, які знаходяться в нашому спектрі, можуть викликати в них фізичний біль. Уявіть собі мову без приголосних звуків – це те, що часто чує аутична особа. Дуже часто особи з аутизмом мають проблеми з цілісним баченням: один хлопець, коли вже видужав, описував, що він не бачив своєї мами, а тільки окремий жахливий кусень м’яса, який схилявся над його ліжечком. Для такої дитини навколишній світ перебуває в повному хаосі, він неструктурований. Аутичні діти можуть задавати двадцять п’ять разів одне і те ж питання, бо знають наперед, якою буде відповідь... Лише тоді хоч щось у житті вони можуть передбачити і чуються ногами на землі, коли знають що зараз відбудеться. Аутичні діти не проявляють жодної зацікавлености до инших людей. Вони ніколи не дивляться людям в очі. Аутичну дитину шум не тільки лякає, але приносить і фізичний біль. Сучасні дослідження показали, що такі діти можуть не реагувати на гучний шум, але впадати у стан істерики від шурхоту поліетиленового пакету. Дефект в системі, яка відповідає за отримання зовнішніх стимулів, заставляє дитину гостро 12

Також п. Галина розповідає, що є багато відомих, визначних осіб з аутизмом. Вже вийшла друком не одна автобіографічна книга, де особи з докторськими ступенями, відомі науковці, згадують із власного досвіду, як це бути аутичною особою. Нині загальновизнаним є той факт, що такі геніяльні постаті, як Франц Кафка, Леонардо Да Вінчі, Ван Гог та Айнштайн мали легку форму аутизму. Але хто скаже, де межа між геніальністю та хворобою? Раптом під час нашої розмови до приміщення приходять батьки із малими дітьми. Ці діточки на вигляд дуже милі, гарнесенькі, відрізняються вони від звичайних дітей тільки дивною поведінкою та важким поглядом, який проходить наче крізь тебе. Дітей приводять для спеціяльних реабілітаційних занять в окрему кімнату, а ми запитуємо п. Галину, як саме їхній осередок допомагає цим особам. «Ми працюємо в кількох напрямках: реабілітаційний фонд, християнська спільнота, навчально; консультативний центр. Наш центр – справа власного ентузіязму. Бракує приміщення, фахівців, фінан; сування, але єдине, чого нам не бракує, то це хворих на аутизм дітей. Їх буде ще більше, ми свідомі того, бо маємо за правило ніколи нікому не відмовляти. Насамперед ми встановлюємо діягноз. Ми відповідаємо за те, що кажемо батькам хворої дитини. Маємо завдання провести добру педагогічно; психологічну діягностику, бо медичними показ; никами не можна визначити аутизм. Діягноз виставляємо за чинником відчуттів, і це залежить від того, що з дитиною відбувалося до трьох років. Складаємо програму цілісної реабілітації для кожної дитини. Звичайна людина розвивається за наслідуванням, а дитина з аутизмом на це нездатна, що зумовлено неправильним функціонуванням мозку. Вони не вміють дружити між собою, але ми вчимо їх. Звичайна педагогіка, логопедія побудована на наслідуваннях, та аутична дитина цього не робить. Наше завдання – навчити її споглядати, наслідувати. Центр працює кожен день, в першу чергу діти


дістають діягностику, далі укладену цілісну програму реабілітації, навчання, стимуляції відчуттів, адаптування в суспільстві, розу; міння себе як людини і свого місця в суспільстві, самооцінки, роботи з батьками, з волонтерами, фахів; цями. . . При потребі надаємо консультації, бо до нас приходять дорослі з аутизмом, переважно до двадцяти двох років. Хворі діти мають індивідуальні й групові заняття. Звичайні звуки, яких ми не помічаємо, в дитини з аутизмом можуть викликати навіть біль або запалення середнього вуха. Це фізіологічні обставини, які треба встановити. Инколи до однієї хворої дитини потрібно двох людей, а то й більше. Наші діти дуже коштовні! – сміється жінка. – Переважно особи з аутизмом мають дуже занижену самооцінку. Ще одна проблема аутичних людей полягає в тому, що вони усвідомлюють свою неповно; справність, на відміну від дітей з розумовим відставанням, син; дромом Дауна, які цього не усвідомлюють, і тому є щасливими. А дитина з аутизмом свідома своєї неповноправности: ті, хто потім виліковується, розповідає це. Наше завдання полягає в тому, щоби та дитина якнайменше вирізнялася від инших, бо нікому не подобається, коли на нього тикають пальцем на вулиці. Можливо, це наслідок радянських реалій або ж духовного занепаду суспільства. Дитина не може дати собі з тим раду і тому доводиться нам шукати їй місце в суспільстві, допомагати їй використати свої таланти на благо суспільства. Ці особи потребують дуже строгих

підходів, їх необхідно завжди контролювали, обмежувати права, адже вони, на жаль, від народження нездатні органі; зувати свій час. Тому наші діти потребують чіткого розкладу, однакової поведінки від кожної людини, яка знаходиться поряд із ними. В аутичних осіб нема такого, що щось можна вдома, але не можна на вулиці. Аутична людина однакова всюди! – стверджує п. Галина. Організація проводить навчання також і для батьків, тому що вони беруть найбільшу участь у реабілітації хворої дитини і повинні знати, як поводитися. Праця триває кожен день, без свят, вихідних, і це триває роками. Дитина, яка живе сама по собі, не звертає ні на що і ні на кого уваги, живе, якби нікого і нічого більше не було. Чогось навчити таку дитину – це надзвичайно складне завдання для батьків. Також їм важко відрізнити, де хворі діти вередують, а де вони не можуть; де не хочуть, де їм не під силу щось. Можна жити з аутичними особами все життя і цього до кінця не розуміти. 2001 року у Львівському національному університеті ім. Івана Франка на кафедрі психології відбулася перша конференція з аутизму – одноденне навчання лікаря; психіатра Міхала Бронішевського для батьків, студентів, лікарів. . . Після того тривало тижневе навчання батьків хворих дітей, де організація відповідала на питання: що таке аутизм? Як поводитися з дитиною? Як її реабілітувати? В 2005 році відбувся другий тижневий семінар, де проводили ще й діягностику дітей. Цікавимося у п. Галини Кирчів як керівника реабілітаційного осе; редку, які вимоги ставить організація до волон; терів. Основні критерії: бажання комусь допо; могти, людяність, любов до дітей, людей, світу, а вже потім фаховість.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

Недарма часто трапляються випадки, коли люди, які не мали щонайменшого стосунку ні до педагогіки, ні до психології працювали значно краще, ніж психологи. Діти любов дуже добре відчувають... Дивлячись на світлини аутичних осіб, п. Галина, задумавшись, каже: «Аутичні люди – це насправді дуже терплячі особи. Середовище, в якому вони живуть, приносить їм не тільки моральний, але й фізичний біль. Нам важко це усвідомити, адже ми ніколи не були на їхньому місці. . .» Жінка замовкає, а потім ділиться власним досвідом: «Проте я знаю, як це бути матір’ю хворої аутичної дитини. Раніше я не чула того слова. Коли у мене народився син, я вперше зіштовхнулася з цією проблемою. Будучи матір’ю, помічала, що з моєю дитиною не все нормально. Будь;яка різка поведінка чимось спровокована. Може бути надвразливість, недовразливість, мішані розлади. Часто від оточення батьки чують, що їхні діти невиховані. Ви можете брати дитину за руку, а в неї це може викликати біль, бо аути��ні діти дуже тонко відчувають. . . Мені казали спеціялісти, що зі сином все нормально, а я його просто погано виховую. І тільки, коли хлопцеві було п’ять років, мені сказали, що він непридатний до перебування у суспільстві. Пам’ятаю, як відомий професор ствердив: «Думаю, що це аутизм, але я нічого про це не знаю!» І тоді 13


стовідсоткової точности, де будь;яку роботу перевіряється десятки разів. Нормальна людина, в силу своїх природних особливостей, адаптується і на кільканадцятий раз вже не помічає помилок, а людина з аутизмом – навпаки. І в цьому плані аутичні особи – бездоганні працівники».

ми почали звертатися до закордонного досвіду і дізналися, що Англія дуже серйозно працює над проблемою аутизму. Знаю, як нелегко працювати над одужанням власної дитини багато років. Але саме завдяки цьому мій син за десять років перший раз спокійно просидів на місці за столом п’ятнадцять хвилин, адже до того часу він не сидів ні секунди на місці! Я плакала від того досягнення... Звичайні люди важко собі це уявляють. А перший раз син оглянувся на мене, коли йому було вже чотири роки! Бо до того часу я говорила, але він мене не чув. Це характерно для аутичних людей – вони можуть звертати увагу на неживі предмети і абсолютно ігнорувати живих людей, немовби їх не існує... А недавно у Варшаві була міжнародна конференція на тему рівних прав людей у питанні працевлаштування осіб з аутизмом. У нашій країні таке питання, звісно, навіть, не стоїть, бо багато хто про аутизм навіть не чув. Аутизм – ще не підстава закреслити людині життя, не дозволити працювати. Аутичні особи можуть робити щось дуже добре, але це стосується тільки того, що не вимагає комунікації. Іноземці стверджують, що особи з аутизмом, які отримали завчасу відповідну реабілітацію, не є гіршими працівниками за инших, деколи навіть кращими. Що стосується праці, то перевагами аутичних людей є те, що вони дуже пунктуальні, дуже точні, виконавчі, мають чудову пам’ять, стовідсотково щирі та чесні, не цікавляться плітками, не витрачають часу на обговорення шефа, на колективні конфлікти. . . Вони не вміють чинити так, як робить наше суспільство: одне думаємо, инше говоримо, третє робимо – вони одне думають, говорять і роблять. У таких моментах вже ми починаємо заду; муватись, хто з нас насправді хворий?» – жартує п. Галина. – Просто треба знайти для аутичних осіб відповідне робоче місце. Багато таких людей працює в комп’ютерних фірмах. Однак вони повинні мати чітко поставлене, конкретно описане завдання. Якщо дитина з аутизмом має у чомусь зацікавлення, то вона зробить все. Але їх мотивація відрізняється від нашої, бо їх не цікавить, що думає оточення. За кордоном особи з аутизмом працюють з програмами, які керують космічними польотами, адже такі програми вимагають 14

«Але щоб така людина могла працювати, – зазначає п. Галина, – мусить бути проведена величезна робота з реабілітації і добре навчання. А наші діти, на жаль, до недавнього часу були позбавлені будь;якого навчання, вважалися в нашій країні непридатними до навчання – а це повна неправда! Найлегше ізолювати людину з особливими потребами від суспільства. Дитина з аутизмом не здатна пристосуватися до середовища, отже середовище має обов’язок пристосуватися до неї». Запитуємо у п. Галини, чи спроможні аутичні люди на високі почуття, наприклад такі, як кохання? – Звичайно! – відповідає жінка. – Щодо кохання в аутизмі, то симпатія до протилежних осіб у них є, але оскільки це дуже складні особи, то утворення сім’ї буває рідко. Правда, трапляються цікаві випадки, що дорослі одружені люди, які мали певні проблеми у сімейному житті, дізнавалися про свою хворобу лише у дорослому віці... Перед тим, як покинути місце, де працюють з цими діточками, тихесенько прочиняємо двері кімнати, де займаються з хворими дітьми, і довго спостерігаємо за відчайдушними зусиллями волонтерів. Мабуть, ті, які працюють з аутичними особами, розуміють добре, що їм не допоможуть медикаменти, лише любов иншої людини. Адже лише постійною терпеливістю, увагою, турботою можна допомогти таким особам подолати їхню самотність. Чи може людина з аутизмом ступити в реальний світ? Терапія показує, що десята частина дітей з аутизмом реабілітується повністю, а половина з них здатна вести самостійне життя. Так, як і кожна дитина, дитина з аутизмом потребує родини, любови, причому набагато більше. Досвід світу показує багато випадків, коли діти, які потрапили в два;три роки на якісну реабілітацію, вже йдуть до школи без діагнозу. Наука показує: до п’яти років мозок настільки пластичний, що можна змінити все… Хворі особи нездатні допомогти собі само; тужки, хоча й усвідом; люють цю потребу. Тільки від нас залежить, чи залишаться вони для нас назавжди иншими, а чи таки зможуть жити в нашому світі...

Світлана Корчагіна


У країні глухих Інтерв’ю з п. Вірою Муць, вчителькою літератури у Львівській спеціальній загальноосвітній школі інтернаті Марії Покрови для глухих дітей. П. Віра здійснює сурдопереклад у щонедільній телепередачі «Подаруй надію» на «12 каналі». Закінчила Кам’янецьПодільський державний педагогічний університет. З пробле мою нечуючих людей знайома ще з дитинства, оскільки обоє батьків мали вади слуху. Пані Віро, чи могли б Ви детальніше розповісти про школуінтернат Марії Пок рови? Хто навчається у цій школі? У школі навчаються нечуючі (глухі) діти. На сьогодні це єдиний такий заклад у Львові та області. Навчальна програма у цій школі не відрізняється від програми инших загальноосвітніх шкіл. У одному класі навчається в середньому 5;6 учнів. Особливість полягає лише у тому, що уроки ведуться мовою жестів. Виховувати дитину з вадами слуху у звичайних, непристосованих для цього умовах, напевне, надзвичайно важко, особливо чуючим батькам. Як відбувається виховання, навчання та інтеграція в суспільство таких дітей? Більшості чуючих батьків важко виховувати таку дитину. Най; частіше у таких випадках батьки покладаються на шкільне вихо; вання, а в свою чергу дбають лише, щоб їхня дитина була нагодована і одягнена. Однак зустрічаємо також батьків, які вивчають мову жестів, що покращує можливості спілкування і порозуміння. Такі кроки з боку батьків стають великою під; тримкою для дитини. Часто нечуючі діти мають труднощі з

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

формулюванням своїх думок, не вміють правильно складати речення. Вони, наприклад, можуть дати зрозуміти, що «я хочу бути шофером», але їм важко граматично правильно це сформулювати. Звичайно їм допомагають це зробити батьки, що полегшує процес інтеграції в суспільство. Також у школі ми вчимо дітей правильно вимовляти звуки, так, як і ми це робимо. Плоди цього навчання бувають різними. Одним краще вдається вимовляти слова, иншим дещо гірше. Ще однією вагомою рисою позбавлених слуху дітей є прагнення до лідерства. Це можна чітко побачити, наприклад, у різних таборах, де нечуючі і чуючі діти проводять час разом. Чи відомі випадки, коли батьки нечуючої дитини не віддають її на навчання? Буває по;різному. Деякі батьки спершу не віддають дитину на навчання, але через якийсь час їхні погляди міняються, і вони все ж приводять дитину до школи. Бувають також випадки, коли батьки приводять на навчання занадто малих дітей (5;6 років). Тут варто зазначити, що з такими дітьми ще зарано працювати академічно, тому в нас був нульовий курс, більше ігровий. Ми знайомилися одне з одним, вчилися, як поводитися в транспорті, магазині… Зважаючи на особливості нечуючих дітей, як вони задовольняють свої духовні потреби? Якою тут є співпраця Церкви? Наскільки вдається передати Слово Боже? Вже кілька років у нашій школі проводяться заняття з христи; янської етики. Діти із задово; ленням відвідують такі уроки. Пояснення тем відбувається на простому рівні, і діти це дуже

добре сприймають. Тут важливо, щоб сам вчитель знав жестову мову. Властиво, наш вчитель є з родинного середовища глухих батьків. Зауважмо, що нечуючі діти дуже не любили ходити до церкви зі своїми батьками. Це й не дивно, бо такій дитині важко вистояти у Церкві щонеділі півтори години, не чуючи і не розуміючи нічого. Вони бачать людей, свічки, чують запах ладану, бачать, що співає хор і священик, але їм це нецікаво. В церкві св. Михаїла (монастир отців;студитів) є монахиня Анна і нечуюча дівчина Христина, які здійснюють переклад. Перекладач тримає в руці текст Літургії і паралельно із мовою священика здійснює сурдопереклад. Проте нечуючі люди кажуть, що їм всеодно важко, бо вони не до кінця розуміють той текст, зважаючи на богословську глибину. Тому через відсутність якогось богословського поняття у словнику мови жестів часто доводиться замінювати їх синонімами або вводити певні жести, які узгоджуються зазда; легідь спільно. Та все ж нечуючі люди ходять до церкви, приступають до Сповіді та Причастя, беруть шлюби. В нас вчилося двоє учнів, батьки яких є священиками. Також до нашої школи приходить священик. В часі Великого посту діти мають змогу приступити до Сповіді і Причастя. Позбавлені слуху люди, з огляду на свої особливі потреби, відрізняються від инших людей у суспільстві. Чи можна вважати їх відкинутими з точки зору инших?

15


Дорога спасіння На жаль у суспільстві існує певний стереотип щодо глухих людей, який неодмінно потрібно усунути. Певною причиною є те, що немає достатнього спілку; вання між цими двома групами, а мова, якою спілкуються глухі, є недосконалою. У Києві лише з 2000 року почали вивчати цю мову у спеціялізованих школах. Початкова школа, з першого до четвертого класу, має одну годину обов’язкового навчання цієї мови. Також по телебаченню почали виходити передачі про глухонімих дітей, їх навчання і проживання. Створена програма «У країні глухих». Суспільство почало приділяти цій темі більше уваги, і це справді втішає. Глухі люди можуть влаштуватися на роботу, зазвичай, з робітничою освітою. Здобути вищу освіту складніше, бо потрібний сурдопереклад? Глухі люди є здібніші в математиці, тому що їм набагато легше подумати над математичними формулами, аніж образно мислити, вони ж ніколи не чули мови, тому їм важко скласти граматично правильне речення. Часто инші люди через це вважають їх ще й розумово; відсталими. Але це абсолютно не так! Чи існує дружба між і чуючими нечуючими дітьми? Так, безперечно! Дружба існує, і відомі навіть випадки, хоч рідкісні, коли одружується хлопець без вад слуху з дівчиною глухою або навпаки. Для прикладу наша випускниця Таня вийшла заміж за чуючого хлопця і вчиться в Києві на юридичному факультеті, щоб пізніше стати поміччю для инших людей з вадами слуху.

Підготував Андрій Сороколіт

16

Двадцять п’ять років Господнього з’явлення на Близькому Сході «Не плануй свого шляху, бо Я сам вибрав тобі дорогу». «Хто споглядатиме Мене, у тому Я намалюю Свій образ».

не лише християн різних конфесій, але й мусульман.

(Свідчення Мірни Назур та її духівника о. Еліаса Заглауі)

«Незвідані шляхи Господні» на цей раз привели увесь християнський світ до скромного кварталу в Дамаску, що має назву Суфаньє. Уже двадцять п’ять років у невеликому будинку сім’ї Назур відбуваються чуда, які Церква в особі нунція Папського престолу визнає Господніми. Мірна Назур, яка була звичайною дівчиною, належала до Греко;Католицької Церкви, не відзначалася особливою набож; ністю, коли вийшла заміж у вісімнадцятилітньому віці за греко; православного Ніколя. Чоловік багато років жив у Німеччині й був перейнятий комуністичним духом тієї епохи. Проте, повернувшись одного разу із відрядження з Болгарії, він привіз образок Казанської Богоматері, який дружина поставила на поличку в серванті. Прокинувшись одного ранку, Мірна почула запах мира. Він привів її до маленької ікони Богоматері, і Мірна побачила, що біля неї уже досить натекло оливкової олії. Це перше диво, яке отримало назву Богородиці Суфаньє, сталося у листопаді 1982 року. З того дня, до будинку Назур почали приходити люди. Чоловік Мірни Ніколя, хоч і не був віруючим, здогадався повідомити про все, що відбувається, православного єпископа. Владика прислав до будинку двох своїх священиків, і вони побачили усе на власні очі. Відтоді у кварталі Суфаньє знаходиться будинок, який став місцем спільної молитви

Є ще один феномен, який передував чудові ікони. Одного вечора Мірна Назур молилася вервицю з жінками, які прийшли в її дім. Аж раптом відчула чийсь поштовх у спину. Вона оглянулася, але нікого не побачила. Тоді поштовх двічі повторився і за третім разом просто змусив жінку піднятися. Не усвідомлюючи цього, Мірна вийшла на терасу (так називається плоский дах будинку у Сирії). Там вона побачила неймовірно яскраве світло і образ, схожий на Богородицю. Мірна дуже злякалася і втекла. Старенький отець;монах Мілюля, дізнавшись про це, почав готувати Мірну до наступних з’явлень Діви Марії. Жінка молилася та просила сміливости, і Богородиця знову прийшла через декілька днів. На цей раз Мірна бачила, що Марія одягнена у білий одяг, на голові у Неї накидка, а на лівому плечі темно;синій шаль. У руці Діва Марія тримала вервицю, і з її хрестика скапувало миро. Коли Богородиця проходила мимо, Мірна доторкнулася до Її стопи і відчула, що торкнулася до плоті. Богородиця сказала: «Ангел мовив: „Ти благословенна між всіма жінками”», а Мірна не знала, що відповісти, окрім як: «Ось я – раба Божа». «Я задоволена, – сказала Марія. – Я не заслуговую сказати, що ваші гріхи прощені, але Мій Господь сказав це». Марія попросила Мірну вмочити


великий палець в олію і зробити кожному на чолі хрест. Жінки, які вибігли на терасу під час другого з’явлення, побачили, що руки Мірни наповнилися олією. У серпні наступного року Мірна йшла до церкви, де християни мають традицію молитися «Параклезіс» перед святом Успіння Пресвятої Богородиці. Повертаючись, вона зайшла провідати сестру чоловіка, яка мала серйозні пошкодження спини, і вони разом помолилися. Під час молитви долоні Мірни зволожилися, і сестра, помітивши це, почала просити, щоб вона поклала руки їй на спину. Мірна зробила так, як просила родичка, і наступного дня сестра уже сама піднялася з ліжка. Чутка про це дійшла до матері Мірни, яка лежала спаралізована. Через когось зі знайомих мати попросила дочку, щоб та прийшла її навідати. Коли Мірна прийшла, вона почала доводити мамі, що не може зцілювати, бо таку владу має лише Бог. Проте мати попросили доньку, аби та помолилася разом з нею. Коли вони промовляли молитву, на руках Мірни знову запахло миро. Вона почала плакати від неймовірного зворушення, а мама просила: «Поклади мені руки на спину, поклади!» Врешті, дочка послухалася. Наступного дня мама своїми ногами прийшла у лікарню, щоб показати лікареві рентген;знімок, але лікар сказав, що цей рентген не може належати цій жінці, бо инакше вона б не змогла ходити. За ці роки відбулося кілька зцілень не лише християн, але й мусульман. У будинку Мірни і Ніколя днями й ночами перебувають люди: хворі, діти, духовенство різних конфесій. Там побудували капличку, де відправлялися Служби. Сам Ніколя вивісив на воротах подвір’я табличку: «Ми не приймаємо ніяких дарів». Усе, що робиться у Суфаньє, й до нині цілком безкорисливе, незважаючи на те, що життя молодої сім’ї стало цілком посвячене иншим. Третім чудом Богородиці Мірна вважає навернення свого чоловіка. Тридцять п’ять разів Мірна Назур мала екстази. Під час молитви вона повністю втрачала свідомість – і від п’яти хвилин до півтори години могла перебувати у такому стані, коли лікарі не знаходили ніяких ознак життя. У такі миті олія текла навіть з очей Мірни. Коли вона приходила до тями, розповідала, що бачила неймовірне світло і чула голос Ісуса. Він просив передати для вірних послання. Під час одного такого екстазу, який тривав три дні, Мірна втратила зір. Вона могла розрізняти тільки предмети релігійного характеру, і то лише як дуже насичений потік світла. Вона промовляла слова, які відразу ж записували священики, що були при ній. Це був її діялог з Ісусом. Прийшовши до тями, вона уже не пам’ятала слів, лише світло, що називає найбільшою благодаттю, яку вона коли;небудь пізнала. У Своєму першому посланні Ісус навчив Мірну молитви, яку вона розповідає усьому світові: «Моя любове, Ісусе, даруй мені відпочинок у Тобі – Вищому від усього, Вищому від усього створеного,

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

Вищому від усіх Твоїх ангелів, Вищому від усіх похвал, Вищому від усякої слави і честі, Вищому, від усієї небесної армії. Тому що Ти один – Вищий від усіх. Ти єдиний Всемогутній і найвищий між усіма. Прийди до мене і визволи мене від моїх кайданів, Дай мені свободу, без Тебе неповна моя радість, Без Тебе мій стіл пустий». В иншому посланні Ісус запитав Мірну: «Дочко моя, ти хочеш бути розп’ятою чи прославленою?» Мірна відповіла: «Прославленою». «Від кого ти хочеш бути прославленою – від Сотворителя чи від людини?» Мірна відповіла: «Від Сотворителя». Тоді Ісус сказав: «Це буде через розп’яття… Я був розп’ятий в ім’я любови до вас. І Я хочу, щоб ви носили і терпіли ваш хрест заради Мене з покорою і любов’ю, і з терпінням, і щоб ви чекали Мого приходу. Той, хто приймав участь у моїх муках, з тим я розділю славу, і нема спасіння душі без хреста». Екстаз 14 квітня 2001 року: за рік до цього помер отець Мілюлі, який був духівником і найближчим другом Мірни. Вона просила у Богородиці ще раз його побачити, і Діва Марія виконала її прохання. Під час цього екстазу Мірна побачила отця, який підходив до неї, тримаючи праву руку Богородиці. Лівою Марія взяла Мірну і всі троє підійшли до Ісуса. Мірна мала велику спрагу бачити Богородицю, але дивилася на отця. Коли вона доторкнулася до його руки, то не відчула нічого, тоді як при дотику до Богородиці відчула тіло. Ісус сказав: «Тут є мати, Яка страждає, молиться, каже мені: «Боже Мій, Ти весь є любов». А я кажу: «Не падай у відчай, Ти – ворота неба, це тому, що я їх люблю і хочу отримати їхню любов і віддачу». Найбільшим чудом були чотириразові стигми (такі ж рани на руках, ногах, чолі і ребрі, які мав Ісус). Їх отримала Мірна у ті роки, коли православні і католики на Сході святкували Пасху в один день. Це відбувалося у Страсні Четверги. Перший раз вони появилися півп’ятої ввечері і повністю зажили близько одинадцятої години ночі. Лікарі, які досліджували це явище, казали чоловікові Мірни, що рана в стегні, яка мала спершу 8, а потім 12 см., може призвести до смерти, якщо її не зашити. Проте Ніколя відповів: «Той, Хто відкрив цю рану, закриє її». Мірна пригадує, що під час стигм бачила сцени з Голгофи, але чула лише єдину фразу Ісуса: «Отче,

17


прости їм, бо не знають, що роблять». У квітні 2004 року Ісус сказав: «Рана Мого серця – це джерело любови, а рани – це результат злочину, якого Я не чинив». Мірна засвідчує, що ці страждання Господа у її тілі є дуже гарними:

«Коли страждає плоть, мій дух співає. Знаю, що Господь дає тільки те, що я в змозі витерпіти». Мірна розповіла, що у молитві ніколи не просить чогось для себе: «Якщо я кажу: „хай буде воля Твоя”, то як можу ще чогось просити? Адже Бог дав мені життя, якого я не просила. Він повернув мені зір, бо дуже плакала моя мама, але я про це не просила. Він подарував мені сім’ю, хоч я не просила… Щодо страждань – то це наше життя. Хто не пізнав любови, той не пізнав страждання… Коли я дивлюся в минуле, то бачу, що Бог перетворив усі мої гріхи на благодать. Коли дивлюся на теперішнє, відчуваю Божу присутність, коли на майбутнє – усвідомлюю, що мить зустрічі з Христом наближається. Це позбавляє мене будь;якого страху». Останнє послання Ісуса стосувалося місії Сходу, де зародилося християнство, щодо порятунку сучасного христи; янства від секуляризованого західного світу. «Бережіть свої східні традиції, не дозволяйте нікому похитнути вашу волю, вашу свободу і віру у цей Схід», – сказав Ісус. Для цього потрібно об’єднати православних і католиків на Сході, инакше, як сказав отець Еліас Заглауі, християнство поглинуть мусуль; мани. До того ж така роз’єднаність

18

відбувається тільки на рівні духовенства, бо миряни давно прагнуть єдности. «Таке враження, що вівтар, а, отже, Ісус нас розділив, – сказала Мірна. – Мені від цього хочеться плакати. Адже поза Службою в церкві душпастирі часто зустрічаються на спільних імпрезах. Мені соромно перед мусульманином, який питає мене: «Як це ви так влаштували свою віру, що одні з вас переживають страсті Христа, а инші співають: „Христос Воскрес”?». І я не знаходжу, що відповісти, окрім того, що єдність уже здійснилася, бо є любов, але вона ще не досконала, для цього потребуємо часу. Якщо подивитися по;людськи лише на єдність Церкви – це видається неможливим. Тому маємо просити в Бога пролити світло на наші взаємини, щоб бачити образ Божий в иншому. Спільна Пасха – це лише форма вираження єдности, сенс якої у прийнятті чиєїсь «инакшости». Мірна отримала від Ісуса завдання проповідувати об’єднання Хрис; тової Церкви на землі. Він сказав: «Церква – це Царство Небесне на землі, хто її ділив, той помилявся, і той, хто тішився з її поділу, також помилявся». Ісус пообіцяв Мірні, що наступного разу вона почує Його лише тоді, коли православна і католицька громада святкуватиме разом Пасху. Мірна побувала зі своїм свідченням у Лівані, Єгипті, Франції, Бельгії, Канаді, США, Австралії. Цього року, на початку квітня, вона вперше приїжджала в Україну на запрошення владики Гліба Лончини і за сприяння директора Інституту екуменічних наук Українського Католицького Університету Антуана Аржаков; ського. Протягом п’яти днів вона з отцями проводила екуменічні науки для молоді і усіх охочих у Святоуспенській Унівській Лаврі. Свідчення живого очевидця і виконавця Ісусового завдання дає ще більший поштовх до дій для зближення і об’єднання україн; ських церков.

Юлія Роїк

Ïåðåæèòòÿ ñâÿòà

П

оняття свята в сучасній свідомості змінює форму своєї сутности, дефор; мується під впливом особистого пережиття тієї чи иншої події. Пережиття. . . Саме воно є тим неодмінним чинником у сприйнятті людиною певних явищ, здатністю пропустити крізь фільтр серця та розуму феномен свята, побачити його реальними очима й віддзер; калити на полотні побутового життя новими особливими формами. Здається, ефек; тивність бачення, розуміння празника залежить від близькости його проблематики до проблем конкретної людини, вміння перевести людський вимір (перемогу над власними немочами, силою сказати злу «ні») у вимір широкий на тлі релігійному, побачити взаємо; зв’язок між святкуванням Церкви та святом всередині свого серця. І справді, ми не можемо побачити краси сонця, усмішки ближнього без твере; зого усвідомлення того всього як дару Божого, дару, який оживає, набирає чіткости зображення пропорційно до


близькости дотику людини до радости життя з Богом. Дуже важливо побачити суть празника у контексті внутрішньої потреби зодягнути у инші шати свою душу. Святкова релігійна подія перетворює у свято бажання втілити певний феномен у щоденне життя. Ми бачимо свято крізь скло власного нутра. Якщо воно брудне – наші очі вразить викривлена подія, бо свято деформується під кутом загального світогляду. Ми живемо в конкретному часі, проте не повинні забувати, що ідеали, фундаменти релігійних свят закладені давно, але не втрачають своєї актуальности у сьогоденні, так само як не втрачають актуальности подвижники, які цей час оживляють. Свято стоїть за межами часу. Воно, як молитва, здатне його освятити, побачити новими очима, збагаченими світлом Божої любови та благодати. Від здатности побачити свято залежить окреслення земної подорожі людини: «живемо» чи «існуємо». Якщо струн нашого серця не торкались ніколи переживання, воно стає черствим. Людина втрачає здатність розуміти ближнього, співпереживати з ним, втрачає здатність побачити середину свого серця й подарувати його ближньому. Саме свято дозволяє людині відчути смак життя, піднятись вгору над буденними проблемами і водночас не відриває нас від землі, змушує пам’ятати про своє активне призначення: перемінити себе і світ навколо нас. Свято призначене для нас як передумова, дороговказ, в ногу з яким крокує правдиве бажання життя з Богом, й у Бозі, що є «винуватцем» досконалого свята. У сучасності свято набирає особливого забарвлення, втрачає свою глибину, майстерно підмінюється елементами, які cлужать ніби для підкреслення змісту святкування, але губляться, якщо знищити фундамент празника. З ними й деградує людська особистість, здатна за стіною сухої обрядовости побачити глибину релігійної події, вже не говорячи про реальне втілення в життя. Дуже часто величні споруди храмів заступають людині страждаюче обличчя ближнього, уста, які славлять Бога, в одну мить перетворюються у холодну зброю, готову пронизати кожного, хто стане на дорозі осягнення егоїстичних інтересів. Хіба в таких умовах можна говорити про свято? Людина навіть не задумується, що робить зле, бо робить так, як всі, цього вимагають умови життя, робота, час. Саме ці речі, їхнє фальшиве бачення, яке виникає внаслідок неправильної шкали

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

цінностей, стають руйнівними у наближенні до мети, цілі свята. Кожен празник несе певний зміст, певне повчання, яке потребує продовження, розцвіту в серці людини. Свято не руйнує своєї сути, але продовжує залишатись на пожовтілих сторінках літургійних книг. Та коли воно стає тільки як обов’язок «відслужити», «відспівати» – втрачає своє високе призначення на дорозі людського спасіння. Людина оживає, оновлює свій духовний світ, зіткнувшись із правдивим поняттям свята, яке не може бути замкненим, як не може бути замкненою любов, що має лежати в основі кожного релігійного святкування. Нашу совість починають борознити, здається, буденні, але часом вирішальні для когось питання: ч и ми на фоні гучних святкувань не забули про потребуючого? чи гучна музика наших радощів не приглушує розпачливого плачу людини з сусіднього під’їзду? Вже така реакція совісти, вміння призадуматись над подібними проблемами є початковою, дуже важливою сходинкою до розуміння свята. Це є свято всередині власної душі, яке не може не злитись із святом релігійним, що взаємодоповнює, відкриває секрети перемоги кожної людини. В таких умовах наше життя перетворюється у відгомін величного празника, наша радість, наш сміх не будуть лише психічними процесами, а станом душі, який не можна передати словами, але можна показати ділом у ставленні до ближнього, навколишнього світу, як реакцію гармонії пережиття з Богом й у Бозі. Величне море свята починається з джерела конкретної душі. Бережімо її, плекаймо і вона надасть нашим будням атрибутів правдивого святкування.

Ярослав Воробець

19


Полеміка О дного разу у раю Адам гуляв собі в гаю.

Слова святії пролунали,

Краса довкола неземна,

Адаму радість провіщали:

А смуток серце наповня...

“Недобре чоловікові одному ;

Довкола повно всякой твари,

Створити треба жінку йому”!

Блакитне небо й квітів чари,

І сталось, що з ребра Адама

Весна співає, сонце грає,

Сотворена була му дама...

А все ж таки... чогось немає!

На радість свому чоловіку, На щастя їхне ; аж довіку!

ÍÎÂÈÉ ÏÎÃËßÄ ÍÀ ÏÎÁÀ×ÅÍÍß (продовження)

Н

ароджується немовля, живе собі й втішається тим, що має, кожною хвилиною життя. Поступово дитина дорослішає, стає вже підлітком, і ось, в один прекрасний момент приходить до висновку, що чогось;таки бракує! Мала дитина ще не відчуває особливої потреби в особі протилежної стати, не відчуває потреби у побаченнях. Для дитини головне, щоб було з ким побавитись! Спостерігаючи за світом, аналізуючи почуті казки і побачені мультики, вона починає формувати своє розуміння любови. Десь тут зароджується також таке щире і абсолютно безкорисливе розуміння побачення. Чим є побачення для дитини у віці 5;6 років? Це велика радість, пережита разом, це вміння поділитися іграшкою чи цукеркою з людиною, яку ти любиш, це навіть обійми і поцілунки – неймовірно щирі і безкорисливі… Важко уявити, як би змінився світ, якби дорослі люди вміли так любити одне одного, як любляться діти!

Проте перш, ніж людина стане цілком дорослою і зрілою, мусить пройти процес дозрівання. Звернемо увагу на аспект статевого розвитку. Біологічна статева зрілість, поява відчуття сексуального збудження на кілька років випереджують повну зрілість людини1. Тобто людина біологічно дозріває до сексуальної активности ще у юнацькому віці. У цей час підліток ще не має чітко сформованої системи цінностей, на яку будуть спиратися його рішення, вибір, судження й оцінка2. Якраз на цьому етапі у підлітків виникає зацікавлення особами протилежної стати, що, відповідно, приводить до побачень. Саме в цей період закладається фундаментальне розуміння і сприйняття 20

побачень. Відповідно, якщо закласти добрий фундамент – то і весь будинок буде добре стояти, а якщо фундамент буде «деформованим», то будинок завалиться. Иншими словами, ті проблеми, що «закладають» ще незрілі, не до кінця свідомі підлітки, можуть переслідувати їх ціле життя. Найбільша із них, яку потім важко виправити, пов’язана саме зі статевістю. Коли юнацтво фізіологічно дозріває, а інтелектуальний і духовний рівень «відстають», то, відповідно, статевість може сприйматися неправильно і абсолютно безвідповідально. Враховуючи сильний негативний вплив розпусного суспільства, яке, властиво, формує це неправильне сприйняття, підліток практично не має шансів уникнути помилок. Відтак побачення перетворюється на захоплюючу гру, в якій юні особи часто «досліджують» свою статевість. Це, звичайно, веде за собою чимало серйозних проблем. Молодь шукає конкретних відповідей на конкретні запитання щодо побачень… Найпоширеніші звучать приблизно так: чи можна цілуватися? де є «межа» дозволеного? Часом можна почути нарікання молодих людей на те, що один священик говорить на цю тему одне, а другий – зовсім инше… Справді, мабуть кожен із нас хотів би, щоб Церква видала т.зв. «Посібник любови» і чітко вказала, що, коли і де можна робити, а що – ні. Тут важливо зрозуміти, що такого посібника не може існувати, так само, як не може бути чіткої і однозначної відповіди на ці запитання. Чому? Найперше тому, що кожна людина і ситуація є особливою та инакшою. Особи відрізняються за рівнем зрілости. Існує велика відмінність між хлопцем і дівчиною, зокрема у рівні пробуджености статевости.3 Иншими словами, один і той самий поцілунок може по;різному сприйматися двома людьми. Для дівчини він – як вияв ніжности, емоційного тепла, а для хлопця – як джерело сексуального збудження. Тому навіть для двох людей, які зустрічаються, практично не може бути однакових «правил».


Говорячи на цю тему, найперше мусимо розуміти, що поцілунок і обійми є своєрідним способом вираження внутрішнього світу людини. Як слова, так і мова тіла можуть бути облудними. Мовою дотику говорять неправду, коли виражають те, чого насправді не існує в емоційних взаєминах. Статеве життя підлітків є великою облудою їхніх взаємин, адже мовою тіла співжиття означає взаємну відданість на все життя, відповідальність за себе, й за иншого, за нове життя, чого в їхньому випадку бути не може4. Властиво, тут проблема не в обіймах і не в поцілунках, бо самі вони не є переступом шостої чи дев’ятої Божої Заповіді, а у мотивації конкретної людини. Важливо розуміти, щу саме ми виражаємо тією мовою. Що ми хочемо сказати людині, цілуючи її? Чи поцілунок справді виражає нашу любов, чи, можливо, наші інстинкти? Людина, яка не розуміє механізмів своєї статевости, часто потрапляє у подвійний обман: цілуючи, думає, що дарує иншому любов, хоча насправді просто задовольняє свої бажання, а той инший в цей же час думає, що його люблять, хоча насправді, його використовують. Мова дотику є лише одним із способів виявлення і дарування любови, але сама по собі любов’ю не є. Важливо розуміти: поцілунок – це не любов. Якщо нас цілують – це не завжди означає, що нас люблять. Тому перш ніж поставити запитання, чи можна цілуватися, потрібно запитати себе: чи потрібно цілуватися? Чи буде цей поцілунок зараз, на такому етапі наших стосунків, відповідати справжній глибині емоційного зв’язку й мірі особистої відповідальности одне за одного? Чи, можливо,у ньому ми шукаємо лише власної фізичної насолоди, не думаючи про дійсність, про иншого і про наслідки? Треба розуміти, що кохання – це динамічний зв’язок. Якщо любов не розвивається, то вона завмирає, і такий зв’язок між людьми приречений на загибель. Якщо наша любов до иншої людини полягає лише у поцілунках і обіймах – то така «любов» рано чи пізно загине, бо вона не розвивається! Бо ті поцілунки без емоційного і духовного підґрунтя є просто обманом. Відверто кажучи, багато людей втрачає свою любов саме через те, що «годує» її лише мовою тіла. Якщо малу дитину постійно годувати лише картопляними чипсами… то скільки вона проживе? Людина потребує різноманітної їжі. А дитина потребує дорости до того моменту, коли зможе їсти ці чипси, причому завжди в міру. Щось подібне і з любов’ю. Користуватися мовою дотику можна лише в міру емоційного і духовного зросту наших стосунків. Цікаво, що хлопці й дівчата, які зустрічаються, трактують, наприклад, поцілунок як дар для улюбленої людини. Мислення відбувається так: «я

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

тебе цілую, бо люблю тебе і хочу, щоб тобі було приємно». Але, будучи щирими із собою, запитаймо себе, чи часом якраз усе не є навпаки: «я цілую тебе, бо мені так приємно»? Даємо чи… крадемо?! Бо якщо беремо, а взамін нічого не даємо – то, значить, крадемо. Варто задуматись! Можливо, ви подумаєте, що хлопець цілує дівчину, а дівчина цілує хлопця – все «по;чесному», немає ніякого обману і крадіжки! Однак насправді ці хлопець і дівчина обкрадають одне одного. Бо інтимна близькість, яку закохані виражають через поцілунки, обійми, ніжність не «компенсується» через таку взаємність. Щоб поцілувати иншу людину, потрібно бути готовим «заплатити» за це опікою, захистом, емоційним теплом, розумінням, вірністю, відданістю, жертовністю… Через мову дотику ми не просто даруємо себе, але єднаємось з иншою людиною. А коли так, то повинні взяти на себе відповідальність за цю людину. Якщо ж єднаємось з иншим, входимо в його інтимну сферу заради задоволення, заради гри, то чинимо велику крадіж, великий обман! І ще один делікатний момент: не можна плутати щирість любови із її зрілістю. Вислів «я тебе щиро люблю», навіть якщо відповідає дійсності, все одно не є аргументом зрілости любови. Однак

маніпуляції із цим питанням, на жаль, дуже поширені. Доходить до того, що дошлюбне статеве співжиття «виправдовується» словами «ми ж так сильно і щиро любимо одне одного». Чимало закоханих молодих людей шукає, а то і вимагає від своїх обранців доказів любови через статевий акт. Однак запитаймо себе, чи може бути статеве співжиття доказом любови? Статевий акт може бути тільки виявом зрілої любови, даруванням любови, а радше таїнством любови. Взагалі поняття «доказ любови» видається дуже сумнівним. Любов – це динаміка, любов жива! Доказом любови не може бути якийсь окремий вчинок чи сказане слово. Ми можемо тільки показати, виявити, але не довести любов.

21


Правдивим же доказом любови може бути лише жива любов, яку ми випромінюємо «тут і тепер». Без жодного перебільшення можемо сказати, що у багатьох випадках люди обманюють одне одного мовою дотику. Поцілунками і обіймами закохані говорять одне одному те, чого насправді ще немає, і, можливо, ніколи не буде. Одні прагнуть поєднатися фізично, не розуміючи, що вони до цього неготові, і це, як не дивно, веде за собою чимало духовних та фізичних проблем, хвороб та узалежнень. Инші спішать одружитися з думкою, що «тоді можна буде все». У такому випадку втрачається сенс християнського подружжя, воно стає тільки «легалізацією» проституції. Подруги трактують одне одного як предмет для досягнення мети, задоволення.

Тому, друзі, перш ніж говорити щось одне одному чи то словами, чи то ділами, чи то обіймами і поцілунками… задумаймось, чи ми часом не обманюємо себе та инших?!

(далі буде) Володимир Чабан Примітки: 1 Пор. Мандруючи до зрілости. Львів: Свічадо, 2006. – С. 64. 2

Пор. Мандруючи до зрілости. Львів: Свічадо, 2006. – С. 65.

3

Юзеф Августин. Сексуальна інтеграція. Львів: Свічадо, 1999. – С. 105. 4 Юзеф Августин. Сексуальна інтеграція. Львів: Свічадо, 1999. – С. 105.

22

Саєнтологія – деструктивна секта в сучасному суспільстві

С

учасний світ стає все більше насиченим новими релі гійними рухами, сектами. Людина у своєму пошуку Бога не раз опиняється на хибній дорозі. Напевно, кожен може сказати із власного досвіду, як часто намагаються переконати нас у неправді щодо різних догма; тичних чи богословських питань, нав’язують чужу віру. Одною із подібних сект є церква саєнтології. Засновником саєнтології (дослів; но – «знання про те, як знати») вважається Лафаєт Рон Хабард (1912;1986), досить відомий як письменник;фантаст. На одному із зібрань письменників у 1949 році в Нью;Джерсі Рон Хабард сказав: «Писати, щоб отримати копійку за слово, смішно. Якщо людина дійсно хоче отримати мільйон доларів, то найкращий спосіб – це заснувати власну релігію». Як не дивно, ці слова стали пророчими, адже вже у 1950 році була видана перша книга зі саєнтології, а в 1954 році «Церква» офіційно зареєструвалася в Каліфорнії. Основоположник «Церкви» охарактеризував її як релігійну філософію, що включає в себе мораль, техніку духовного удосконалення, філософію, етику. На сьогодні ця релігія нараховує більше, ніж 6 млн. осіб. Історія релігійної спільноти наповнена великою кількістю судових процесів, скандалів і звинувачень. Зокрема в 1977 році ФБР звинуватило керівників цієї «церкви» у проведенні операції з

метою проникнення до урядових установ і крадіжки державних документів. Найбільше крити; кують секту колишні її члени, медичні і державні заклади, звинувачуючи її в комерційній діяльності та завдаванні психоло; гічних травм. Саєнтологи стверджують, що вони допомагають віднайти людині своє духовне «я». Людина, в їхньому розумінні, є «титаном», без; смертною духовною істотою, що володіє розумом і може мати фізичне тіло. Оскільки витоки цієї секти містяться на Сході, стає зрозуміло, чому їй притаманна віра в реінкарнацію, тобто в переселення душі людини після смерті в инше тіло. Саєнтологія пропонує людині «вивести її зі сну», що у свою чергу надасть їй нові здібності і знання. Ця релігія скерована до людей, що ставлять собі за мету досягти великого кар’єрного успіху і визнання в цьому світі. У саєнтології не використовується Біблія, а просвічення може відбутися завдяки прочитаним книжкам, що були написані Роном Хабардом. У своїй літургійній практиці використовують хрест, перекреслений посередині. Такий знак широко використовується в сатаністських культах, оскільки сам Хабард мав зв’язки зі засновником сатаністської ложі Кроулі. Основні функції покладені на «священиків», які у своїй праці з оточуючиями людьми викорис;


товують спеціальні психологічні прийоми і методи, вони також здійснюють обряди хрещення, весілля, похорону, сповіді. Однією із дуже помітних тез у навчанні саєнтологів є те, що всі люди можуть належати до будь;якої релігії. Однак чи насправді це правда? Християнство для них є великою загрозою, адже саме воно розкриває правдиве пізнання Бога. Оскільки просвічення складається з кількох етапів, на першому з них про християнство говорять досить позитивно, але в міру того, як людина піднімається, «удосконалюється», вводять переконання, що сама ідея християнства є неправильною. Таких етапів «духовного росту» є вісім, з їхнім досягненням людина здобуває необмежені здатності, наприклад, рух планетами чи виверження вулканів. Загалом можна простежити велику брехню у цьому вченні, яке базується на страху і підданості. За найменші провини в цій організації людей жорстоко карають (відомі випадки, у яких людей залишали у відсіках корабля на декілька днів чи тижнів, годуючи черствим хлібом). Сама саєнтологія зазнала немало суперечок між своїми послідовниками, внаслідок чого в 1980 році вона розкололася на дві частини. У деяких країнах «церква» саєнтології є заборонена або невизнана (Англія, Фінляндія, Іспанія, Франція). У Німечинні саєнтологію визнають не релігійною, а комерційною установою. У Греції, після того як в офісі саєнтології був знайдений детальний план військового аеродрому, ця «церква» була закрита. На сьогодні великі сили цього руху кинуті саме на країни колишнього СРСР. У Росії після гучного обговорення книги «Діанетика» (чи не найцінніша праця Хабарта) її почала цитувати велика кількість представників державного апарату Росії, але найбільш прикрим є те, що вона є єдиною країною, яка дозволяє секті займатися педагогічною діяльністю, таким чином під вплив цієї організаціїї ризикують потрапити цілком невинні діти1. Із кожним роком сфера впливу саєнтології збільшується. Досить недавно її представники почали пропонувати медичну допомогу, засновувати

численні клініки і лікарні, які, за свідченнями членів цієї секти, «допомогли більше, ніж половині людей, які до них звернулися» (насправді, після детального розгляду цієї справи було визнано, що ці результати є повністю вигаданими). Поширення центрів цієї релігії водночас забезпечує надходження нових прибутків (в 1986 році журнал «Forbes» оцінив статок Хабарда як «не менше за 200 млн. доларів, а цілком можливо – набагато більше»). Саєнтологія належить до тоталітарних деструктивних сект, адже побудована не на принципах моралі і гуманности, а комерції і бізнесу. Не дивно, що у своїй книзі «Сектоведение» Олександр Дворкін зараховує її до найбільш небезпечних сект. Сповнена східного окультизму, вона представляє реальну загрозу для суспільства, адже знецінює християнські цінності. Австралійська комісія, детально ознайомившись із її навчанням, ствердила: «Саєнтологія – це не просто зло, це Зло з великої букви». Секта пропагує цілу низку понять, значення яких є цілком протилежне істинному. Для прикладу, поняття «етика» тут містить каральні методи і шпіонаж, доноси і брехню. Організація, що має спільне коріння із сатаністськими спілками, що побудована на протилежних до християнської моралі принципах, сповнена окультизму і знущання над гідністю людини, заслуговує на осуд не тільки з боку Церкви, але і самого суспільства.

підготував Степан Пасічник Примітки: 1

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

За книгою О. Дворкіна «Сектоведение».

23


Культ Богородиці в Західній Церкві

Літургійне богослов’я 1. Виникнення та поширення культу Богородиці у Церкві Почитання Богородиці завжди займало важливе місце у Церкві. Хоч не можна сказати, що культ Пречистої Діви Марії як Богоматері завжди однозначно сприймався упродовж віків. В історії були різні непорозуміння, особливо щодо самого титулу «Богородиця» (грец. Theotokos), який у церковній традиції приписується Діві Марії ще з часів Оригена (185;254)1. Особливого значення почитання Богородиці набуло внаслідок христологічних суперечок V ст. Публічним противником титула «Theotokos» (Богородиця) став Несторій, який поширив єресь у Церкві, названу його іменем. Він заперечував загальноприйняту традицію величати Марію Богородицею або Божою Матір’ю і запропонував инший варіянт – христородиця (christotokos) або «та, яка прийняла Бога». Несторій не приймав того, що неосяжний Бог воплотився, страждав і помер. З документів, які досліджував собор у Ефесі стосовно несторіянського вчення, читаємо про його помилку: «Не є Сином Божим той, кого зродила Діва: вона зродила людину, людську природу, який є сином через свою злуку з Сином»2. Це викликало протести, особливо у священичих та монаших колах. Для вияснення позиції Несторія був скликаний у 431 році Вселенський собор у Ефесі. Що цікаво, Ефес згідно з переданням був містом, де жила Богородиця. І Західна, і Східна Церква погоджуються з можливістю перебування Діви Марії в цьому місті, хоч місцем її смерти вважається Єрусалим. Ефеський собор 431 року розпочався саме у храмі, присвяченому Богородиці. А у V ст. церкви будували на місцях, де жили або померли святі3. Основним опонентом Несторія на соборі був святитель Кирило Олександрійський. Він назвав його вчення єретичним. Кирило, полемізуючи щодо титулу Богородиці Марії, сказав, що Марія не породила людину з відношенням до Бога, але народилося Слово Боже в людській природі, яку зробило своєю. На соборі Отці визнали навчання Несторія суперечним із вченням Церкви і піддали автора анатемі. Пречиста Діва Марія визнана такою, яка справді заслуговує титулу Матері Божої (грец. Theotokos), бо Христос був єдиним і нероздільним від самого зачаття, людиною і однозначно Богом. З лона Діви вийшла не людина, яка гостить Бога, але Слово, Син Божий воплочений і вочоловічений. Папа Сикст ІІІ (V ст.) на згадку про собор наказав вмістити богородичні мозаїки в базиліці Санта Марія Маджоре4. Наступні собори теж потверджували та наголошували на богоматеринстві Пречистої Діви Марії. IV вселенський собор (Халкедонський) 451 року у формулі визнання віри теж говорить, що Христос «народився як людина з Діви Марії, Божої

24

Матері»5. Отож, культ Богородиці вповні розвинувся після Ефеського собору. Про це каже ІІ Ватиканський собор у догматичній конституції про Церкву «Lumen gen; tium»: «Передовсім же від Ефеського собору зріс чудно культ Марії в народі Божому, в її призиванні та наслідуванні» (КЦ 66). Почитання Матері Божої виразилося у формуванні свят літургійного року, присвячених Богородиці чи окремих набожеств до неї – вервиця, молебень. 2. Богородичні свята літургійного року Конституція «Sacrosantum Concilium» про прославу Марії каже таке: «У святкуванні цьогорічного кола таїнств Христових свята Церква з особливою любов’ю вшановує Преблагословенну Богородицю Марію, яка нерозр��вним зв’язком поєднується зі спасенним ділом свого Сина, у ній Церква оглядає та прославляє найзнаменитіший овоч Відкуплення і, немов у найчистішому образі, з радістю оглядає те, чим й уся вона надіється бути» (КЛ 103). Успення, або взяття Богородиці на небо, Західна Церква святкує 15 серпня. Воно належить до найстарших богородичних празників і починається незадовго після собору в Ефесі6. Спочатку поширилось на Сході, а потім з’явилося і на Заході, прийняте в час папи Сергія І (687–701), а з Рима поширилося по різних країнах Європи. На початку різні Церкви його святкували у різний час. Проте вже з VIII ст. римський календар має лише один празник 15 серпня. Свято набуло особливого значення після проголошення догмату Пієм ХІІ у 1950 році про чудесне Успіння і Небовзяття Пречистої Богородиці. З ним пов’язаний обряд благословення зілля, який співвідноситься зі символікою Діви Марії (Марія як лілея або містична троянда), а також із витісненням форм поширеної в ті часи поганської медицини 7. Різдво Богородиці (8 вересня) зародилося теж на Сході, проте вже у VII ст. є свідчення про це свято в Римі, а потім по всій латинській Церкві. День 8 вересня став днем свята, тому що в цей день виповнюється дев’ять місяців від зачаття Пречистої Діви Марії в лоні св. Анни, яке латинська Церква святкує 8 грудня. Свято Непорочного Зачаття (8 грудня) вперше з’явилося в Англії в Х–ХІ ст. Є припущення, що його туди принесли прочани в ХІ ст., де воно змінило назву зі «Зачаття св. Анни, матері Пресвятої Богородиці», яке мало на Сході назву «Зачаття Марії». У 1476 році папа Сикст IV запровадив празник Непорочного Зачаття у Римі, а Климент ХІ у 1708 році


поширив його на всю Католицьку Церкву8. А папа Пій ІХ 28 грудня 1854 року догматично затвердив вчення про Непорочне зачаття. Свято Відвідин Богородиці латинська Церква святкує 31 травня. В цей день візантійська Церква святкує Положення чесної ризи Богородиці у Влахерні. Євангеліє цього дня розповідає про відвідини Дівою Марією своєї родички Єлизавети. Це свято прийняли францисканці в 1263 році за генерального настоятеля Бонавентури. Обов’язковим для всієї Церкви воно стало в 1570 році, коли увійшло до загального календаря. Свято Благовіщення (25 березня) хоч зародилося на Сході в кінці ІV – початку V ст., на Заході його почали святкувати щойно в другій половині VII ст9. На зламі тисячоліть, коли Іспанія прийняла римську літургію, це свято почали святкувати у цілій Церкві 25 березня, хоч до того святкували 18 грудня. Кількість богородичних свят збільшилося в ХVII ст., днем пам’яти Пресвятої Діви Марії з Люрда (11 лютого), яке встановив папа Пій Х у 1907 році на честь об’явлення Богородиці у цьому місці. День пам’яти Пресвятої Діви Марії з Кармелю (16 липня) – монастирське свято кармелітів, яке у 1726 році Венедикт ХІІ поширив для всієї Церкви. Свято Непорочного Серця Марії було встановлене в 1944 році за Пія ХІІ. День МаріїЦариці теж встановлений за Пія ХІІ (31 травня). Свято Пресвятого імени Марії (12 вересня) походить з Іспанії, яке після 1683 року стало поширеним у всій Католицькій Церкві. Свято спомину болів Марії (15 вересня) встановлене папою Венедиктом ХІІІ 1721 року у П’ятницю перед Квітною неділею. Пригадування болів Богородиці стало поширеним у Середньовіччі, коли увага зверталася на страждання Богоматері. Особливо виділялося сім «болів»: пророцтво Симеона, втеча з Єгипту, пошуки дванадцятирічного Ісуса, зустріч на хресній дорозі, стояння під хрестом, мертвий Ісус на руках матері, покладення до гробу. День спомину Пресвятої Діви Марії вервичної (7 жовтня) бере свій початок від свят братств вервиці у пізньому Середньовіччі. Папа Климент ХІ поширив це свято по всій Католицькій Церкві після того, як принц Євген у 1716 році переміг турків під Петервардайном. Святкує Католицька Церква 21 листопада день Пресв. Діви Марії в Єрусалимі, або Спомин жертвування блаженної Діви Марії, який у візантійському обряді носить назву Введення в храм Богородиці. Зародження цього празника пов’язане з посвяченням Богородичної Церкви в Єрусалимі 21 листопада 543 року. На Заході свято з’явилося вкінці XIV ст., а в першій половині XV ст. поширилося по цілій Європі10. Воно пов’язане з апокрифічним Євангелієм Якова, коли трирічну Марію привели до храму для того, щоб вона служила Богові.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

3. Молебень до Богородиці Щоб протиставитись поганським культам, зокрема культу родючости, у травні, коли прокидається природа, Церква встановила т. зв. пасійну побожність. Поряд із нею розвинулася богородична побожність, яка теж зосереджувалася на травні. Італійські єзуїти видавали книжки зі вказівками відносно родинних богородичних молебнів. Травневий молебень теж відправляли як прилюдне богослужіння. З Італії травневий молебень перейшов до Франції. А французькі монахині в Мюнхені в 1841 році відправили перший травневий молебень на німецькій землі. Велику роль у поширенні молебня відіграло догматичне проголошення про Непорочне Зачаття у 1854 році. Папа Павло VI у своїй енцикліці «Mense maio», виданій 29 квітня 1965 року, називає «дорогою звичкою наших попередників» те, що вони «вибрали місяць травень, щоб запрошувати християнський народ до спільної молитви, як тільки цього вимагають потреби Церкви або небезпека, що загрожує світові»11. ІІ Ватиканський собор ставить вимогу проводити богослужіння у час, згідний зі Святою Літургією, щоб від неї походили й вели до неї народ (пор. КЛ 13). Тобто у травневому молебні на першому місці має стояти Христова тайна, з якою нерозривним зв’язком має бути пов’язана Богородиця. 4. Молитва на вервиці та молитва «Ангел Господній» Молитовні вправи у християнстві пов’язані з постійним повторюванням певної молитви чи молитовної фрази. Але вже в монастирях їх намагалися прив’язувати до певного числа – 50 або 150 як наслідування Псалтиря. Ці молитовні практики замінювали неписьменним молитву Псалтиря. Иншими попередніми формами вервиці були постійно повторювані у Середньовіччі молитви, що відображали життя та страсті Христа, які монахи; цистерси переплітали з «Богородице Діво». Про поширення вервиці подбали картузіанці та венедиктинці, а найбільше домініканці. Бого; родичний псалтир домі; ніканця Алана з Рупе (1457) містить 15 молитов «Отче наш», 150 «Богородице Діво» і 150 тайн із життя Христа від Благовіщення до другого приходу. Тоді, коли виникли Братства вер; виці, ця монастирська молитовна вправа стала справжньою народною молитвою. Папа Павло VI в Апостольському пос; ланні «Marialis Kultus» від 2 лютого 1974 року підкреслює роль вервиці

25


Сторінками історії як роздумування над життям Христа і Богородиці. А призначення жовтня місяцем вервиці сталося внаслідок перемоги християнського флоту над турецьким 7 жовтня 1571 року, яку завдячували молитві на вервиці. Ще однією формою Богородичної молитви є молитва «Ангел Господній», яку моляться тричі на день. У ній три «Богородице Діво» переплітаються з цитатами із Луки 1,38 та Йоана 1,14. Цю форму молитви вперше було надруковано у Венеції в Катехизмі 1560 року. Загального поширення вона набула після дозволу в Officium Parvum BMV, яку видав папа Пій V у 1571 році. Таким чином, оглянувши історію виникнення та поширення культу Богоро; диці, можемо сказати, що почитання Богоматері почи; нається вже з перших віків християнства. Хоч воно переживало дуже непрості часи, але все ж, утвер; дившись, стало поширеним, про що свідчать сьогоднішні свята, молитовні практики, звернені до Діви Марії. Також можна простежити, що почитання Матері Божої все ж своїм осердям мало християнський Схід, звідки вже пізніше беруть початок свята і на Заході з відповідними пристосуван; нями. Проте латинська Церква не обмежилася святами, прийнятими зі Сходу, і додала свої; на це також указують особливі молитовні практики Західної Церкви. Роль Пречистої Діви Марії у Церкві є визначною, оскільки вона завжди була пов’язана з тайною Христового воплочення, що й спричинилося до масового почитання Пресвятої Богородиці.

Тарас Шевчук Примітки: 1

Паренте П. Богослов’я Христа. – Львів, 1995. ; Т.1. – С.507.

2

Паренте П. Богослов’я Христа. – Львів, 1995. ; Т.1. – С.285.

3

Ісіченко І. Загальна церковна історія. – Харків, 2001. – С.197.

4

Ісіченко І. Загальна церковна історія. – Харків, 2001. – С.199.

5

Мокалик Я. Нарис христологічної доктрини. – Львів, 1998. – С.56. 6

Катрій Ю. Пізнай свій обряд. – С.459.

7 Кунцлер М. Літургія Церкви. Львів, 2001. – С.578. 8 Кунцлер М. Літургія Церкви. Львів, 2001. – С.288. 9

Катрій Ю. Пізнай свій обряд. – С.378.

10

Катрій Ю. Пізнай свій обряд. – С.270–271.

11

Кунцлер М. Літургія Церкви. Львів, 2001. – С.492.

26

Україна й українці без кордонів (продовження)

П

еред моїм першим знайомством із українцями Канади я не усвідомлював, наскільки важливою буде ця зустріч. Якось до кінця не оцінював внесок, який вклали наші брати з;за океану у розвиток незалежної України. Тож, можливо, щось корисне з їхнього життя ми зможемо впровадити у наше сьогодення. Хвиля масових переселень тривала не один рік. Як ми зазначали у попередніх номерах, хронологічно можна виділити три потужні хвилі рухів українців з їхньої етнічної території до прерій Канади. Більшість тих, які виїжджали з дому, не повернули��ь назад, але була також частина тих, які повертались на рідні землі з солідним заробітком у руках. Це дозволяло придбати земельну частку у себе на Батьківщині і не бути залежним від пана. Отже, можна виділити дві групи переселенців: заробітчани та осілі. Часто можна почути різні дискусії, яка з цих двох груп найбільше доклалася до розбудови України, хто дійсно може вважатись творцем незалежности? Побутує думка, що ковалем незалежности є кожен, хто жив постійно на українській землі, натомість тим, хто перебував поза її межами, частка творця незалежности не належить. Таке припущення доволі часто можна почути від тих, у кого ще не зник присмак радянської системи: уважають, що втеча з Батьківщини у найвідповідальніші моменти її життя та боротьби за існування не пробачається. Натомість, чи задумувався хоча б хтось, що ця «втеча» позитивного принесла для загального блага? Напевне позитивів можна знайти більше, ніж негативів. Ну хоча б поглянути на те, що, від’їжджаючи, наші брати по крові несли світовій громадськості вістку про землю українську, яка перебувала на складних етапах свого державотворення. Але це не буде вагомий аргумент. Варто побачити у міграції українців на територію Канади важливий фактор для збереження нашої культури, мови, звичаїв, Церкви. Зрештою, не тільки Північна Америка стала другим домом для багатьох українців, були також поселенці у Південній Америці та Європі – і всі ці рухи несли одну мету – зберегти українство як націю і культуру від смерти та імперських поглинань. Серйозні аргументи на підтримку такої ідеї виникали вже у середовищі перших поселенців. Первині


новоутворені церковні громади через Літургію, молитву, недільні школи, братства, місійну діяльність, україномовні школи та табори витворювали особливий колорит українства на чужій землі. Власне з такої ініціятиви будувалась нова Україна, не цілком подібна на оригінал, оскільки він був під впливом імперської політики чужих держав; міцнів фундамент з духовности та культури, на якому зводилось майбуття новітньої, незалежної України.

×è íàñòàíå Âåëèêäåíü?

(новела)

Описані події відбулися 1976 р. у с. Мшана Городоцького рну Львівської обл.

В

еликдень для галичан – це завжди «празник празників». Квітень, на який майже завжди припадає це велике свято, щороку приносить нам свої вибагливі подарунки. То сонечко ласкаво розсміється й осипле землю теплими поцілунками, все заграє, забринить довкола, зазеленіє, а потім розцвіте. То знов;таки зимою наверне після теплої днини і навіть снігом посипле на юну зелень. А найбільше любить квітень розплакатися весняними дощами, наробити довкола калюж, непролазних боліт на ґрунтових дорогах, за городами.

Це був початок, який став, без сумніву, важливим етапом до відродження. Він тривав багато років, і власне роки у міграції викристалізували діямант незалежної України. Якою вони хотіли бачити Батьківщину? З якою владою та людьми? Напевне, не цілком такою реальною, як зараз. Не хочеться входити у поле політичного сьогодення, проте це перше, що доводилось часто чути із уст українців у Канаді. Це була критика до всіх політичних таборів. Не такою вони хотіли бачити державу, в якій розвиток культури та мови залишається чи не останнім, про що думає керівництво, та й зрештою вельми значна частка громадян. Не такою вони уявляли Україну, де вагомий склад книжок написаний мовою північного сусіда. Досі у бібліотеках Канади можна знайти українські книжки, видані в середині ХХ століття, коли світ ще перев’язував рани після другої світової війни, і власне ці видання були скеровані на те, щоб показати світові, що українське слово не вмерло, але живе. Цікаво, що історики ці видання ставлять на перших щаблях світового рейтингу книгодрукування у період повоєнного відродження. Отже, тоді Україна жила у збірках шевченкового кобзаря, творах Івана Франка, Лесі Українки, релігійних виданнях та ин. І що цікаво, достеменно не відомо, яка людина фігурувала за всім цим. Зрештою, це не так важливо, оскільки тоді була міцна українська спільнота, яка прагнула кращого життя не тільки для себе на чужині. Одним словом, тоді була Україна, і була вона сильною, і прагнула розвитку та зростання. Виростала вона у невтомній праці діяспори та духу українських прометеїв на Батьківщині. Тарас Семенюк

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

Саме таким був Великдень і цього року. У Великий Четвер служили по церквах Страсті. А у Страсну П’ятницю ще більше потемніло від чорних хусток жіноцтва та дівчат, котрі потягнули вулицями наших містечок та сіл до винесених у храмах Плащаниць. Багато церков у ті часи були вже зруйновані, инші – замкнені. До декотрих люди приходили молитися самі, а вряди;годи й зі священиком. Пізно, десь близько одинадцятої години, приїхала електричка зі Львова. Тут же прибула ще одна – з мостиського напрямку. І з одної, і з другої висипали люди, практично повністю звільнивши вагони. Той, хто це бачив, міг здивуватися: чому у звичайному селі раптом майже всі люди виходять із вагонів? Що тут таке має відбутися? Літні жінки допомагають одна одній зійти вниз сходами вагону; чоловіки підтримують кого за руку, кому подають сумку. Молодь тримається трохи осторонь, ніби їх ніщо не стосується – побоюються. Довга вервечка людей потягнулася заболоченою сільською вулицею. Під ногами чавкає, довкола панує аж дзвінка тиша. Ця людська юрба, вже висідавши з вагону, вражала саме незвичайною поведінкою. Люди намагаються обходитися без слів, без ліхтариків. Минають сільську раду... Дихання затамували, а серце у грудях гупає так, що, здається, чуєш його удари власними вухами. Вікна сільської ради яскраво освітлені – не сплять, чогось сподіваються. А що чекає нас? Чи будемо нині у рідній церкві, чи приїде священик, чи вчуємо так жадане слово про Христове Воскресіння?.. Що там, за селом?.. Ледь мерехтить слабеньке світло у вікнах храму. Проходимо через вузьку браму дзвіниці і заходимо у церкву. Всередині освітлено лиш кількома вогниками на підофірниках і свічками біля Плащаниці. Досить простора, але низька, без куполу, мурована стара церква вражає своєю таємничістю. Полискування тьмяного світла додає святости іконам і розписам на стінах. Храм поступово сповнюється вірними – 27


Проблеми бездомности в Україні

Це цікаво

і через кільканадцять хвилин уже залюднений вщерть. Присутні набирають відваги, відчуваючи поруч побратимів, і починають співати страсних пісень та запалювати щоразу більше свічок. Уздовж храму колінкує черга людей – цілувати Плащаницю. Біля півночі має розпочатися відправа. Всі співають, моляться і чекають. Уже давно минула дванадцята, потім перша, друга... У церкві стало душно, по шибках і стінах стікають краплини роси. Кілька жінок з перевтоми зомліло, їх винесли надвір, але ніхто не покинув храму сам, з доброї волі. Десь біля третьої ночі дівчата взяли фани, чоловіки – хрест і Плащаницю. По церкві роздали кожному свічку і зі співом: «Воскрес Ісус от гроба…» пішли з обходом довкола храму. Сумно без священика на Великдень. Сумно і страшно за нього, за отця. Мав приїхати. Що з ним? Чому нема? Може, посіпаки десь перестріли і вже збиткуються над ним, коли ми тут чекаємо і молимося?.. Процесія стає біля замкнених дверей храму. Шикуються у ряди фани. Всі ще досить довго стоять мовчки, ще чекають… «Слава святій єдиносущній і нероздільній Тройці…», – раптом чути дзвінкий молодечий голос підпільного греко;католицького отця! «Христос воскресе», – вибухають голосом люди навпереміну зі священиком. Сила повертається, повертається і помножується. Страх забувається, вже ні про що не думаєш, нічим не живеш, тільки одним «Христос воскресе...» Далі кілька годин служби пролітає як одна мить. Закінчується відправа, а ти ще би перебував на чуванні, хочеться, аби йому не було кінця. То, напевно, передсмак Неба. Окрилений, зміцнілий, радісний люд виходить із церкви. Священик губиться між гуртами святочного люду. Нині все обійшлося, нас ніхто не смів зайняти, бо нас було багато, і ми були разом. Та ще й мали силу від Бога, що назавжди Воскрес. Силу на все життя. Єрм. Методій (М. Костюк), настоятель монастиря студійського уставу у с. Підкамінь 28

Запитайте садівника – що робити із зламаним деревцем? Запитайте художника – що робити з вицвілим полотном? Запитайте бібліотекаря, що робити з порваною книжкою? – запитайте... І у відповідь ви почуєте: обережно і акуратно, з душею та ніжністю відновити суть предмету, його неповторність та привабливість. А як бути, якщо зламаною, вицвілою та порваною виявляється людина?.. Як бути, коли слова «дім», «сім’я», «затишок» для тебе порожній звук, а замість почуття тепла, добра та підтримки, лише страх, агресія та самотність?

Б

езпритульність – актуальна проблема майже всіх великих міст. Проблема бездомних в Україні була масштабною, отже, актуальною, завжди. Змінювався лише рівень уваги держави до людей, що втратили свій дім, роботу, друзів і близьких. Як правило, обговоренням теми допомога держави і закінчувалася. За роки незалежности нашої держави ставлення суспільства до проблеми бездомности пройшло серйозну трансформацію: від подиву, осуду, нерозуміння до нагальної потреби допомагати громадянам, які переживають найгострішу кризу – соціяльну ізоляцію. На сьогодні немає точних даних щодо кількости бездомних громадян в Україні, спеціяльні дослідження цієї проблеми не проводились. Однак потрібно зазначити, що в країнах, де підрахунок кількости бездомних громадян був проведений, говорити про точні цифри також неможливо. Соціяльно;демографічна структура бездомних досить строката. За оцінками експертів в Україні нараховується близько 30 тис. бездомних, із них у столиці – 3,5 тис, але є підстава вважати, що ця цифра дуже занижена, якщо тільки за деякими даними в Одесі їх приблизно 20 тис, у Луганську 15 тис. Більшість – працездатного та репродуктивного віку, третина бездомних – жінки. Щодо первинного визначення безпритульності, то це відсутність у людини прав на житлове приміщення, яке вона могла б використовувати як постійне житло і в якому могла б зареєструватися за місцем проживання. Існує також думка, що бездомною слід вважати будь;яку особу, яка спить просто неба або звернулась до притулку для бездомних. Актуальною і тривожною тенденцією сьогодні є активне зростання чисельности бездомних громадян та безпритульних дітей. Це деформує соціяльне


середовище, руйнує фізичне, психічне та духовне здоров’я людей, знижує їх життєву, громадську та творчу активність, погіршує моральний стан, створює соціяльну напругу в суспільстві. Більшість громадян, схильних до волоцюзтва, ведуть протиправний, здебільшого антисоціяльний спосіб життя. Серед них і ті, які були раніше засуджені, хворі на різні інфекційні захворювання, зловживають наркотичними засобами, хронічні алкоголіки. Відсутність юридичного статусу «бездомний», не закріпленого на законодавчому рівні, знижує ефективність роботи муніципальних і недержавних установ соціяльного захисту, що працюють з такою категорією населення. Функціонують шість будинків для нічлігу у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Рівненській та Херсонській областях. Варто зазначити, що й місцеві органи виконавчої влади не залишаються осторонь вирішення проблем громадян без визначеного місця проживання, останнім часом предметно займаються створенням центрів соціяльної адаптації. Так, у м. Києві з 1992 року діє Центр соціяльної адаптації для чоловіків і жінок без визначеного місця проживання. Значний внесок у процес ресоціялізації таких осіб роблять громадські та релігійні організації. Зокрема, центри активно працюють при релігійних громадах на Волині. На Запоріжжі діє Громадський благодійний фонд, Християнський центр реабілітації «Амаран; Афа», де особи, звільнені з в’язниць, колишні хворі на наркоманію та ин. проживають, працюють і проходять соціяльну реабілітацію та поступово інтегруються в суспільство. Будинок соціяльного захисту – так називається єдиний у Києві нічліг для осіб без певного місця проживання на вул. Суздальській, 46, яку побудували в січні 2005 року. Бригаді будівельників, де, до речі, працювало 12 бездомних осіб, чимало зусиль коштувало довести до відповідного стану майже зруйновану будівлю. Зате на сьогодні є всі умови для мешканців: окремі бокси для жінок і чоловіків з двопо; верховими ліжками, їдальня, де можна повечеряти, в побутовій кімнаті є пральна машинка. З того часу, як відкрився будинок соціяльного захисту, тут знайшли нічліг більше ніж 1200 осіб. У Чернівецькій області діє міське об’єднання громадян «Народна допомога», яке створило притулок для бездомних, де вони проживають, харчуються, отримують першу медичну допомогу та мають можливість гігієнічного догляду за собою. Одним із прикладів надання ефективної соціяльної допомоги є

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

діяльність благодійного фонду «Шлях до дому», що з 1996 року працює в Одесі, де за оцінками фонду нараховується понад 20 тис. бездомних. Сьогодні одеський фонд «Дорога до дому» має в місті 3 центри, куди представники перелічених груп населення можуть звернутися по допомогу. На вул. Мечникова, 120 розташований реєстраційний центр для безпритульних. Нині в центрі зареєстровано 7,5 тисяч безпритульних. Є картотека на 300 дітей. Ще на самому початку діяльности фонду вдалося отримати в міста старий двоповерховий будинок на вул. Софіївській, 10. Спочатку там організували притулок, де бездомні не лише жили, а й працювали. Але згодом через низку причин будинок на Софіївській було переобладнано під центр, де сьогодні міститься офіс фонду «Дорога до дому», редакції газет, які видає фонд, і гуртожиток на кілька місць для безпритульних дітей і жінок. . У 1994 році сесія Донецької міської ради вирішила створити у Донецьку «притулок для бездомних осіб на 40 місць». Упродовж трьох років притулок працював як місце нічлігу, в ньому не було створено нормальних побутових умов для житла . Соціяльні послуги притулку у 2004 році отримали понад 400 осіб, у тому числі постійно працевлаштувалися 43 особи, тимчасово – 342 особи, отримали житло з повторного фонду 8 осіб, у гуртожитку – 27 осіб. У 2005 році було поселено до притулку 457 особи. У Рівному притулок почав працювати з жовтня 2004 року. Підшукали приміщення на вулиці Дубенській, у якому раніше розташувався дитячий садочок, і в підпорядкуванні обласного управління соціяльного захисту розпочав роботу притулок для бездомних. Будівля була в аварійному стані, ремонт робили власними силами. Перші мешканці з’явилися у січні. Було їх 50 чоловік. Кількість щороку зростає. У 2000 році було 170 людей. У 2002 – 447 особи. А притулок розрахований на 30 людей. У містечку Винники, що коло Львова, є невеличкий будиночок. Живуть там люди різного віку, фаху, освіти – зрештою, різної долі. Єднає їх те, що вони, втративши свого часу житло, родину, роботу і, як самі кажуть, людську подобу й надію на нормальне життя, віднайшли цю надію в «Оселі». Ця громадська організація дбає про людей, які перебувають у кризі, які з різних причин опинилися поза суспіль; ством, узалежнилися від алкоголю, наркотиків. Ця організація постала у Львові 2002 року за сприяння міжнародного руху «Емаус», що опі; кується бездомними людьми. «Емаус» допоміг придбати у Винниках будинок. Ще один зво; диться поруч. Зважаючи 29


ФОРМИ ХРЕСТА (продовження) Грецький хрест Грецьким хрестом нази; вають хрест, у якого лінії мають рівну довжину, перпендикулярні одна одній і перетинаються у середині. Це найдавніша форма хреста. Його також називають «мирним», оскільки його форма не дозволяє використання при тортурах і розп’ятті. Латинський хрест

на досвід зими 2006 року, заступник керівника області Я. Пітко повідомив, що ОДА планувалося створити соціяльне житло для категорії бездомних громадян. Але спроба виявилася невдалою, тому зиму 2007 року безпритульні проводили надворі. А за даними обласного управління МВС у період сильних морозів у Львові взимку 2006 року загинуло від переохолодження більше 30 бездомних, а по Україні в цілому приблизно 600. Луганське військово;патріотичне об’єднання «Каскад» у співпраці з Луганським міським управлінням праці та соціяльного захисту населення взялося за вирішення проблеми безпритульности. Паралельно «Каскад» підготував та провів всеукраїнський семінар, круглі столи та громадські слухання з проблем безпритульности, в яких взяли участь 50 представників державних служб, а представники НУО з різних регіонів України, які мають чималий досвід у такій роботі, поділились своїми напрацюваннями.

Латинським хрестом (Crux immissa, Crux capitata) називають такий хрест, у якого поперечна лінія ділиться вертикальною нав; піл, причому поперечна знаходиться вище за середину вертикальної лінії. Хрест Святого Петра Хрестом Святого Петра називають перевернутий латинський хрест. За переданням св. ап. Петро був розп’ятий на перевернутому хресті 65 року н.е. в часи правління імператора Не; рона. Хрест крослет Хрест крослет також називається тевтонським хрестом. Чотири маленькі хрестики на кінцях симво; лізують чотири Євангелія.

В Україні на сьогодні здійснюється робота щодо утворення мережі закладів соціяльного захисту для бездомних громадян відповідно до Законів України «Про основи соціяльного захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та «Про соціяльні послуги». У цих закладах бездомним громадянам будуть надаватися тимчасове житло, соціяльні послуги, зокрема, харчування, медична допомога у відновленні документів, у реєстрації їх переважного місця перебування.

Гамахрест Гама;хрест, або Гамадіон, названий так через його форму, яка походить від грецької букви “гама”. Він символізує Христа який є «наріжним каменем Церкви». Часто такий хрест можна побачити на облаченнях священиків. Хрест ГГолгофи олгофи

Любов Соловій (аспірант кафедри «Архітектурне проектування», НУ «Львівська політехніка») 30

Хрест Голгофи відомий ще як хрест «сходження». На ньому зображені три ступені християнських чеснот ; Віра, Надія, Любов.


Поезія Кельтський хрест Кельтський хрест иноді званий хрестом Йони або круглим. Коло символізує вічність. Цей хрест з’явився в Ірландії близько 8 ст., можливо, походить від монограми з написаних по; грецьки перших двох букв імені Христа. Часто цей хрест прикрашається різьбленими фігурами і біблійними сценами, наприклад, гріхопадіння людини або жертвоприно; шення Ісаака. Хрест Св. Трійці Хрест із листям конюшини (в геральдиці його називають «хрест ботоні»). Лист коню; шини є символом Трійці, і хрест виражає ту ж ідею. Також він використовується для позначення Воскресіння Христового. Коптський хрест Коптський хрест зустрічаємо у Єгипті у Коптській Церкві. Чотири цвяхи символізують ті цвяхи, які використовувалися при розп’ятті Христа. Андріївський хрест Андріївський, або косий хрест за формою нагадує букву “Х” – першу букву імені Христос у грецькій мові. На такому хресті, за св. переданням, був розп’ятий св. ап. Андрій Первозваний. Єрусалимський хрест Хрест із п’яти золотих хрестів на срібному фоні. Цей хрест був взятий за герб норманським завойовником Годфрідом Бульонським. Після звільнення Єрусалиму від мусульман (1099, перший хрестовий похід), Годфрід Бульонський став Охоронцем святої Гробниці і правителем Єрусалиму. Єрусалимський хрест (або хрест хрестоносців) часто використовується на покривалах у вівтарі та храмі. Великий хрест є символом Христа, чотири маленьких – Євангелистів, що поширюють вчення Христове на всі чотири сторони світу. П’ять хрестів сполучених в один символ можуть символізувати також і рани Христа.

(далі буде) За інтернетматеріялами

*** Îòàê-òî òîìèòüñÿ äóøà ëþäñüêàÿ, Øóêà ïðàâäèâî¿ ìåòè ñâîãî æèòòÿ, Ó ïîâñÿêäåííèõ ñóìí³âàõ çíåâ³ðè ³ òåðï³ííÿ. ² çíîâó ïîòèõåíüêó ï³äâåäåòüñÿ, ² äàë³ ó íà䳿 øêàíäèáà. Ó ñâ³ò³ ìîðîêó é áàãàòîñò³ ãð³õà Êîâòíå îòî¿ íàñîëîäè ³ êîíà, Òîä³ áëàãàëüíî çíîñèòü ðóêè ² ùèðî Ãîñïîäà áëàãà. ² ïðàâäó êàæóòü ó íàðîä³, Êîëè ÿê ãðþêíóòü äîáðå íåáåñà, Òî áàáà òðè÷³ «ñâÿò» ïðîøåïîò³âøè, Ïîáèâøèñü â ãðóäè òà ïåðåõðåñòèâøèñü, ÇãàäຠÁîãà… Ó êîæíîãî ñâîÿ ÿêàñü º õèáà, ² ÷àñòî ìè çàïèòóºì, ÷îìó ßðìî áåçñèëëÿ âïðÿæåíå íà øèþ, Ùî ïîâñÿê÷àñíî äóøó íàòèðà? Êîëè ïîáîðåø ñâîþ õèáó – Òè ïåðåìîæåöü, Òè, ïåðåí³ñøè êð³çü æèòòÿ ñâîãî õðåñòà, Ùî äàðîì Áîæèì º, Óñïàäêóâàâ ëàâðîâèé â³í. *** Ïîìèëóé, Ãîñïîäè, ìåíå, ùî ïðîòè Òåáå, â³÷íî¿ Ëþáîâ³, ëþáëþ ÿ íåì³÷í³ñòü ñâîþ, ëþáëþ… òåðï³òü ¿¿ íå ìîæó! Ëèø íà äóø³ ÿ êàì³íü íîøó. Ñòîìèâñü ÿ, Ãîñïîäè, ñòîìèâñü  ãð³õàõ çàïëÿìëåíèì õîäèòè! Ïðîñòè ìÿ, Ãîñïîäè, ïðîñòè, ² â öàðñòâ³ ðàäîñò³ ³ âîë³ Äèòÿ ñâîº Òè îñåëè. *** Øóêàþ ³ñòèíó. À äå ¿¿ øóêàòü? Ó âå÷îðîâèõ ì³ñÿ÷íèõ ñàäàõ, ×è â ðîçäóìàõ ãëèáîêèõ ³ ðîçëîãèõ? À ìîæå… ó ëþäñüêèõ î÷àõ – Êèíóòü ñâ³é ãëÿä íà íåáà äèñê áëèñêó÷èé, ϳðíóòü ó îêåàíó ãëèá! Ìîæëèâî òàì ÿ ³ñòèíó ïîáà÷ó, Ñåêðåòè ïîñòàâàííÿ, ñâ³ò? Тарас ГГадомський адомський

підготував Олег РУЖИЛОВИЧ

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (85) травень−серпень 2008

31 31


Радіо «Воскресіння» У щоденних випусках:  інтерв’ю з єпископами, священиками різних конфесій, відомими релігійними та суспільними діячами;  репортажі з непересічних подій життя Церкви;  духовні повчання, розповіді про візантійський та латинський церковні обряди, Святі Тайни, радіоверсії сучасних богословських праць;  знайомство з літургічним роком;  розповіді про мистецтво іконопису, сакральну архітектуру, церковний спів та музику СЛУХАЙТЕ РАДІО «ВОСКРЕСІННЯ» Перша програма У країнського ра діо Радіо «Еко;FM» Українського радіо Понеділок 23.10 год. Пн;Пт 7.00 год.; Сб, Нд ;7.00, 17,00 Радіо «Західна Столиця» Вівторок 21.30 год. Четвер 22.30 год. Середа 14.40 год. Субота 15.40 год. Неділя 8.40 год. У мережі інтернет: http//www.rr.lviv.ua Наша аадреса: дреса: вул. Євгена Озаркевича, 4, м. Львів, 79016, Україна Тел.: (0322) 74;23;03, факс: 297;08;75

Актуально – Пізнавально – Весело і завше з 8 до 9 години ранку на радіо «Львівська Хвиля», щонеділі ви маєте нагоду провести свої духовні мандри у релігійній передачі «Духовна мандрівка». Найгарячіші новини з релігійного світу світу,, ексклюзивні інтерв’ю, цікаві рубрики – усе до вашої уваги в духовній мандрівці разом із студентами Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Олів’є Клеман

Духовна автобіографія «У дитинстві мені ніколи не розповідали про Бога. Ніколи, коли я запитував, як і всі діти, чому люди живуть, чому помирають. Ніколи не говорили про Нього, ніколи не говорили з Ним» (Олів’є Клеман) Перед вами – одне з найбільших свідчень, опублікованих упродовж останніх років... Розповідь про духовний шлях молодої людини. «Духовний шлях» – це надто слабкий вислів, аби передати цей страх, пов’язаний зі щоденними історіями і неочікуваними роздумами про мистецтво, війну, смерть і любов. Читаючи цю книгу, багато хто, можливо, збагне, якою глибинною є християнська традиція і наскільки тернистим є шлях до пізнання її істини. Але людина, яка долає ці терни, все ж досягає зірок.

Ціна: 19.90 грн

Придбати книгу можна: 1) Скориставшись послугою “Книга;поштою”, надіславши замовлення на адресу: а/с 808,м. Львів, 79008; 2) За допомогою електронної пошти: bookshop@svichado.com; 3) За телефоном (032)297;16;33; 4) У крамницях “Свічадо”: * м. Львів, вул. Лисенка, 2; * м. Київ, вул. Покровська, 6, ст.м. “Контрактова площа”. При замовленні книг на суму 50 грн. і більше поштові витрати оплачує видавництво. Вартість пересилання коштів оплачує покупець.

32



Чужі серед своїх