Page 1


У цьому номері: Тема Віра в Бога єднає нас . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Святі й солдати... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4 Чому Церква молиться за військо . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6

№6(74)

Молитва і військо . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

листопад−грудень 2005

Сотник Корнилій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

Видається за б лагословенням благословенням ректора ту Львівської Дух овної ректорату Духовної Семінарії Святого Духа

Історія капеланства в Українському війську . . . . . . . . . . . . . 10

Реєстраційне свідоцтво ЛВ № 300 від 1996 р. Б. Виходить з березня 1996 р. Б.

Редактор: Андрій Солецький Заступник редактора: Володимир Чупрін

Зі зброєю в руках, з Богом у серці: про військове капеланство . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Морський апостолят . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14

Простір спілкування Армія – це місце, де ми можемо поділитись з иншими... 16 Ув’язнений Христос . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18

Літературний редактор: Наталя Багнюк

Капелан – який він? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20

Комп’ютерна верстка: натів Остап ГГнатів

Постать капелана очима курсанта та солдата . . . . . . . . . . . 21

Комп’ютерний набір: Тарас Семенюк Андрій Сіданич Дизайн: Олег Барбуляк Фотограф: Михайло Пазиняк Відповідальний за друк: Петро Закаляк Розповсюдження: Юрій Лесишин Володимир ГГанчій анчій Цензор: о. Володимир Крушельницький Адреса: Львівська Духовна Семінарія вул. Шевченка, 188, Львів/Рудно, Україна, 79493 тел.: (0322) 72/07/34, 297/93/21 факс: (0322) 297/93/21 e/mail: piznay_pravdu@ukr.net http://www.magazine.lds.lviv.ua/

Дорога спасіння Чому ж любов так довго не цвіте? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Що таке невинність? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26 Постав, Господи, моїм устам сторожу... . . . . . . . . . . . . . . . . . 28

Полеміка Європейський союз – у майбутнє без Бога . . . . . . . . . . . . . . 29 Наше “так” чи “ні” рок/музиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30

Літургійне богослов’я Культ мучеництва у літургійному житті Церкви . . . . . . . . . 32

Сторінками історії Святий апостол Андрій Первозванний . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33 Крестопроісхожденський монастир студійського уставу в Підкамені . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34

Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856 МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ

Відроджено для нащадків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36

Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріяли. Рукописи не повертаються та не рецензуються.

У світі цікавого

Часопис спирається на “Український правопис. Проєкт найновішої редакції” Інституту української мови НАН України, 1999. При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове.

© «Пізнай Правду», 2005.

Чому Христос народився за 4 роки до “Різдва” . . . . . . . . . . 38 Чаша . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Сповідь Петра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Місце хрещення Христа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Увага – конкурс! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 Що відомі люди говорили про Бога? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40


Тема

Віра в Бога єднає нас Сьогодні щораз актуальнішою стає проблема запровадження військового капеланства у Збройних силах України. На цьому ґрунті зароджується багато нових запитань, оскільки ще не до кінця є відпрацьованою система капеланства в українському війську.

О

позиціонери військового капеланства вважають, що присутність священика у війську суперечить Конституції України, у якій сказано, що Церква відокремлена від Держави. З иншої сторони кажуть, що неприпустиме запровадження інституції військового ка/ пеланства у державі, яка є поліконфесійною, адже ж кожна релігійна громада виявить бажання працювати у війську, і, таким чином, міжконфесійні проблеми можуть позначитись на

армії. Але всім відомо, що уже де/факто на регіональних рівнях давно ведеться спів/ праця поміж військовими формуваннями та Церквою. Військове командування при/ хильно ставиться до того, щоби духовенство уділяло благословення військовим, які складають присягу, брало участь у різних святочних програмах з нагоди Різдва Христового, Пасхи та инших релігійних свят, провадило спільні зустрічі з військовиками, де б розглядалися різні морально/етичні питання, служило Літургії чи молебні у спеціяльних військових каплицях. Також важливо згадати, що вперше минулого року з українськими миротворчими батальйонами до Іраку та Косова Міністерством оборони України було відправлено також і священнослужителів. Хоч такий вчинок вважався експериментом, все/таки резуль/ тати того, що священики були та й є із вій/ ськовими в часі миротворчих акцій, доволі позитивні. Україна є християнською державою, тому громадяни, які служать у війську, в більшості є віруючими традиційних християнських Церков України, тобто Української Право/ славної Церкви (МП), Української Право/ славної Церкви (КП), Української Греко/ Католицької Церкви та Української Авто/ кефальної Православної Церкви. Зрозуміло, що коли вже говорити про релігійну свідомість та часте відвідування богослужень у храмі, то все/таки на Західній Україні ситуація краща, оскільки тут люди більш релігійно свідомі, тому і військовослужбовці також є позитивно спрямовані до того, щоби священик приходив у військові частини та здійснював недільні богослуження. Значна частина так званих новітніх християнських Церков також приязно ставляться до військового капеланства і виявляє за/ цікавлення у тому, щоби провадити душ/ пастирювання серед своїх віруючих/ військовослужбовців. Однак відсоток таких військовослужбовців сьогодні є досить малим, окрім цього, важливо згадати, що багато таких новітніх церков має своє, особливе, вчення про службу у війську і, до певної міри, засуджує те, щоби віруючі брали до рук зброю.

2


Сьогодні державу важко уявляти без війська, тим біль/ ше, без озброєння. Завданням військовослужбовців, однак, не воювати чи вбивати, як часто вважають люди, але берегти мир та послуговуватись зброєю для збереження цього миру. І якщо воїни „віддано виконують свій обов’язок, вони сприяють загальному добру і підтриманню миру, служать безпеці та свободі народів”, – вчить моральна катехиза. Важливо відзна/ чити, що у Святому Письмі є розповідь про те, як до Івана Хрестителя підходять військові із запитанням, що їм робити? У відповідь отримують не докори чи засудження виду їхнього служіння, Хреститель наголо/ шує їм: „Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь своєю платнею” (Лука 3,14). Тому/то Католицька Церква не є осторонь військової служби і немає намірення втручатись у діяльність військових структур, однак поважає своє право та права инших її віруючих – задоволення духовних по/ треб тих осіб, які проходять службу у війську. Як згадувалось вище, в Україні Церква є відокремлена від Держави. Однак важливо зазначити, що це „відокремлення” має радше політичний характер, тобто Церква не має права вступати у політичні справи держави; з иншої сторони, вона може надавати моральну оцінку певним державним постановам чи діям. Актуальним все/таки залишається питання спів/ праці Церкви і Держави у виховній сфері та реалізації прав та свобод громадян (ст. 17 Конституції України). Запровадження військового капеланства у Збройних силах України дозволить також виконати обов’язок держави перед своїми громадянами, що проходять службу у війську – це право на свободу совісти та реалі/ зації своїх потреб.

Церквою та військом щоразу наберає нових форм. Так, у нашій Семінарії з благословення ректорату утвори/ лась організація семінаристів, що провадять душпасти/ рювання у військових інституціях Львова та округи. Сьогодні семінаристи відвідують понад 13 військових частин, включно із Львівським Військовим Інститутом Сухопутніх військ України. Головним завданням братів/ семінаристів є не навчити когось, а показати, що кожен військовий, якщо почне жити у згоді з Богом, зможе осягнути багато добра і ділитись тим духовним багатством з иншими, буває, навіть підвладними йому особами. Семінаристи готуються у майбутньому стати військовими капеланами і вже тепер вони поволі на/ бирають відповідного досвіду. Та надалі актуальним залишається питання, коли ж капеланство в Україні буде офіційним? Як Церква ставиться до війни, і чи може християнин брати до рук зброю? Чи потрібна християнська мораль у війську, чи вміють військові, окрім своїх вправ, також молитись, довіряти Богові та перемагати не лише зі зброєю у руках, але із Словом Божим. Тому вартує, вчитуючись, перегорнути одну за иншою сторінки цього журналу, щоб подивитись на життя військовослужбовця та семінариста, що душ/ пастирює у війську під иншим кутом зору: життя людей, які йдуть різними шляхами служіння, носять зовсім не схожий одяг, має щось спільне – це віра в Бога. І вона єднає всіх. о. д7н Степан СУ С СУС

Якщо ж заглянути до історії Українського війська, то можна побачити, що інституція військових капеланів існувала уже в українських збройних формуваннях різних часів. Українське вояцтво не було осторонь виховання своїх воїнів у християнських цінностях, що пропагують повагу та любов до свого ближнього і захист Батьківщини. Тому сьогодні, до певної міри, є правильніше говорити про відновлення військового капеланства в Україні, аніж його створення. На противагу Українському війську, у військових фор/ муваннях країн/членів НАТО уже доволі довгий час існує інституція військових капеланів, і ніхто не звер/ тає увагу на те, що чимало з цих країн є також багато/ конфесійними. Цю проблему вони вирішили, створив/ ши окремий орган при військовому керівництві у справах військового душпастирювання, до якого вхо/ дять на рівних правах представники усіх найбільш чи/ сельних конфесій держави. Військові капелани цих країн мають офіцерські звання, проходять спеціаль/ них вишкіл окрім того, що отримали богословську (ре/ лігійну) освіту. Зважаючи на їхній досвід, присутність священика у війську є необхідною, оскільки військо/ вий капелан є доброю опорою та порадником для тих, хто своїм життям захищає життя инших. Хоч в Україні інституція військових капеланів ще не є офіційно проголошеною, однак співпраця між

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

3


Святі й солдати… Армія… Місце явно не для тих, в кого слабкі нерви і м’який характер. Місце для справжніх чоловіків: твердої поведінки та рішучих дій. Словом – територія реального життя не менш реальних людей. Серед них, звичайно, услід за сформованим суспільним стереотипом, очікуємо зустріти людей із низьким ступенем моральности. А життя розповість багато історій, які свідчать про зовсім инше, розповість про факти, коли по7своєму святими були реальні воїни, офіцери, військові консули. Ці люди змогли поєднати, на перший погляд, здавалося б, непоєднуване і протилежне: правдиве християнське життя і обов’язок воювати, захищати свою країну, свій народ, поєднали молитву і суворий устав, любов і мужність. І робили це цілком свідомо, не шкодуючи ні про що…

О

дним із таких «людей у формі» був св. Димитрій Солунський, пам’ять якого Церква святкує 8 листопада. Димитрій Солунський (згодом святий священномученик) був сином римського проконсула у Тессалоніках (сучасні грецькі Салоніки, слов’янська назва – Солунь). Тривало третє століття християнства. Римське язичництво, з його багатобожжям, духовно зла/ мане і переможене величезною кількістю му/ чеників та ісповідників Розп’ятого Спасителя, з останніх сил посилювало їх переслідування. Батько і мати святого Димитрія були таємними християнами. У прихованій домашній церкві, що була в домі проконсула, хлопчик був охрещений та утверджений у християнській вірі. Коли помер батько, а Димитрій вже досяг повноліття, тогочасний імператор Галерій Максиміан (вступив на престіл в 305 році) викликав його до себе і, переконавшись, що той має неабиякі здібності до військово/адміністративних справ, призначив його на місце батька проконсулом Тессало/ нікійської області. Для того, щоб отримати посаду

4

проконсула, Димитрій справді мав мати великі знання військової справи (в римській армії, яка на той час вважалась найкращою, з цим було не по/ дитячому серйозно). Иншими словами вимоги до кандидата були досить високими. І те, що юнак отримує це підвищення, свідчить про нього, як про досить вправного і досвідченого військового, незважаючи на відносно ранній вік. Головне завдання, покладене на молодого стратега, полягало в обороні міста від варварів і ви/ нищуванні християнства. У стосунку до християн воля імператора була однозначною: «вбивати кожного, хто закликає ім’я Розп’ятого». Максиміан навіть не підозрював, призначаючи Димитрія, яку широку дорогу для подвигів віри надає він таємному подвижникові. Прийнявши при/ значення, Димитрій повернувся у Тессалоніки і негайно перед всіма визнав і прославив Господа Ісуса Христа. Замість того, щоб переслідувати і страчувати християн, він став відкрито навчати жителів міста християнської віри і викорінювати язичницькі звичаї та ідолопоклонство. Його навіть називали “другим апостолом Павлом”, тому що саме Павло заснував колись в цьому місті першу спільноту християн (1 Сол., 2 Сол.). Тим самим з перших же хвилин Димитрій поставив на своїй кар’єрі хрест (в прямому і переносному значеннях цього слова). З одного боку, рано чи пізно імператор дізнався б про таку поведінку, і тому вже з перших хвилин молодий проконсул ризикував не лише розпрощатись із нещодавно отриманою посадою, але й з так нещодавно отриманим життям (хоча навіть тут Димитрій не забував, від


кого він його отримав). З ин/ шого – перспективний війсь/ ковослужбовець не соромився визнати хрест Христовий, по/ ставивши його над своєю посадою, кар’єрою, над усім своїм життям, а не під власні інтереси та прагнення, «вий/ маючи» його, лише коли дуже припече… Коли ж Максиміан все/таки ді/ знався, що новопризначений проконсул – християнин та ще й навернув до християнства бага/ тьох римських підданих, які були захоплені його прикладом, гніву імператора не було меж. Повер/ таючись з походу в Причорно/ мор’ї, він вирішив вести армію через Тессалоніки, сповнений бажання розправитися з солун/ ськими християнами. Дізнавшись про це, святий Ди/ митрій завчасно наказав своєму вірному слузі Луппу роздати маєток жебракам зі словами: “Роздам багатство земне між ними – шукатиму собі багатства небесного”. А сам почав постити та ревно молитись, готуючи себе до прийняття мученицького вінка. Слова Димитрія просто таки золоті. Багатьом людям навіть зараз бракує такого розуміння життя і смерти. А все, насправді, дуже просто: з собою не заберемо більше, ніж при/ несли у цей світ, скільки б не старались і як би часом не губили голови за посадами, грошима, знайомствами, усім «земним добробутом». Коли імператор увійшов до міста, викликав до себе Ди/ митрія, той сміливо визнав себе християнином і викрив не/ правду та суєтність римського многобожжя. Максиміан наказав посадити ісповідника у в’язницю. Тим часом імператор вдався до похмурих гладіа/ торських видовищ, насолод/ жуючись, як його улюблений силач, германець на ім’я Лій, скидав з помосту на списи воїнів переможених в боротьбі христи/

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

ян. Відважний хлопець, на ім’я Нестор, який був одним із со/ лунських християн, прийшов у в’язницю до свого наставника Димитрія і просив поблагосло/ вити його на бій з варваром. Після благословення Димитрія Нестор, за молитвами святого, здолав лютого германця і скинув його з помосту на списи воїнів, подібно, як той колись скидав християн. Розгніваний імпе/ ратор наказав негайно стратити святого мученика Нестора і послав в темницю сторожу, на/ казавши пронизати списами проконсула Димитрія. Удосвіта 26 жовтня 306 року в підземну темницю святого в’язня з’явилися воїни і ви/ конали наказ, який отримали від імператора. Тіло святого ве/ ликомученика Димитрія було викинуто на поживу диким звірам, але солунські християни таємно його поховали. Так закінчилось життя св. Дими/ трія – проконсула, воїна, ко/ мандира, який показав гідний приклад того, як, будучи христи/ янином, не зрадити своєї віри, не відвернути свого обличчя від Христа і як не вдавати, що не знаєш того, хто є твоїм Богом і Творцем. Хтось скаже – нецікаво. Хіба це слава? Та ж він навіть “героя” на груди не отримав. Можливо, якщо це справді потрібно для того, щоб бути мужнім за/ хисником своєї віри та рідного народу… В житті шкільна “золота медаль” не завжди означає золоті знання, а відсутність медалі героя не завжди означає відсутність ге/ ройського серця в грудях… За імператора Костянтина Ве/ ликого (306/337) над його могилою споруджена церква. Під час своїх походів на Солунь слов’яни/язичники були неодно/ разово відігнані від стін міста видом грізного світлого хлопця. Можливо, саме тому ім’я святого Димитрія Солунського особливо

шановане в слов’янських наро/ дах після їх хрещення. Пам’ять святого Димитрія Со/ лунського на наших землях спрадавна пов’язувалася з вій/ ськовим подвигом, патрі/ отизмом і захистом Батьків/ щини. Святий зображається на іконах у вигляді воїна в пернатій зброї, із списом і мечем в руках. На свиті (в більш пізніх зо/ браженнях) писали молитву, з якою святою Димитрій звертався до Бога про порятунок рідної Солуні: “Господи, не погуби град і людей. Якщо град врятуєш і людей – ними і я буду врятований, якщо погубиш – з ними і я загину”. Для тих, хто все ще вважає, що армія аж ніяк не те місце, де можна стати святим, для тих, хто думає, що бути військовим і захищати свою Батьківщину, свій народ, свою землю, свою віру – це не означає бути готовим кожної миті стати му/ чеником, нехай прикладом ста/ не св. Димитрій. Адже саме військовий є тим, хто в часі війни першим підставляє себе під кулі, першим жертвує своє життя. І цей подвиг є гідним святости... Юрій ГГАЛАБУ АЛАБУ ДА АЛАБУДА

5


Чому Церква молиться за військо?

К

о ж н о г о р а з у, к о л и в і р н і збираються для спільної молитви, в проханнях, які виголошує священик у ектеніях, чуємо прохання до Господа за наше військо: “…і за все військо Господеві помолімся”. Що означають ці слова? Який зміст вони мають сьогодні? Від самих початків християни молилися за мир і спокій у державі, щоб гро/ мадяни могли вільно жити, працю/ вати, вільно почитати Господа Бога. Військо було і є гарантом того, що сусідні народи не накинуть свого панування, що не буде війни, руїни неволі. Тільки за таких умов суспільство може функціонувати нормально, розвиватися, творити. Саме це є першою і основною причиною того, що ми заносимо наші молитви за військо до Господа. Та чи тільки за це? Армія ви/ школює людину фізично, дисциплінує її, загартовує у навчаннях і тренуваннях. Професійний рівень солда/ тів з кожним роком зростає, удосконалюється зброя, про/ водиться щораз більше між/ народних навчань на полі/ гонах. Але разом з тим ми все більше зауважуємо в засобах масової інформації критику на адресу наших військових, незадоволення з тих чи инших інцидентів. Всі говорять, відкрито чи при/ ховано, про різні хвороби нашого війська: корумпо/ ваність, невнормовані уста/ вом стосунки, брак поваги до инших, брак відповідаль/ ности… Кожен висуває свою теорію про причини, що призвели до такого стану. І, назагал, всі вони мають ра/ цію, бо кожний конкретний випадок має свою конкретну причину. Та пи/ танням про “причину причин” мало хто задається. Насправді ж військо виступає індикатором. У ньому всі хвороби, якими хворіє суспільство, разюче проявляються і стають по/ мітними неозброєним оком. Те, що можна приховати в “цивільному” середовищі, у військовому обов’язко/ во “вилізе”. Таким чином бачимо, що те, у чому ми звинувачуємо військо, в

6

основному стосується також усього українського суспільства. Чи можна вимагати від військового виконання статуту, коли всюди на закони й Конституцію ніхто не звертає уваги? Чи маємо моральне право осуджу/ вати його за неповагу до инших, коли самі не поважаємо свого ближ/ нього? Ми подібні до того чоловіка, про якого Ісус говорить: “Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого” (Мт. 7, 5). Постає ще

одне запитання: чому саме у війську такий стан речей виявляється на/ стільки яскраво? Чому саме мілітарне середовище стає каталізатором, що пришвидшує такі негативні процеси? Це пов’язано, найперше, зі специ/ фікою життя в армії. Якщо у звичай/ ному середовищі людина хоч якось може задовільнити свої духовні по/ треби, то у військовому, на жаль, вона поки що відчуває голод – голод за Богом. Під час служби в армії війсь/ ковослужбовець відмежований від своєї родини, друзів, відірваний від Церкви. У більшості випадків солдати

і офіцери не мають змоги брати участь у Святій Літургії, приймати Святі Тайни. За таких обставин духовне життя людини поступово занепадає. Зв’язок із Богом пере/ ривається, Бог відходить на другий план, а потім взагалі не знаходить місця у серці людини. Як говорять Святі Отці, коли людина не йде з Богом, тоді вона йде з дияволом. Якщо добрий ґрунт не обробляти, то він, замість зерна, вродить дуже гарний і великий бур’ян. На жаль, така ситуація переважає, і за/ довольнити свої духовні прагнення під час служби в армії воїн не має змоги. Через те трапляється стільки неприємних ситуацій, бо Бог зникає з життя, а справитися зі спокусами людина сама не в змозі. Якщо у нашому війську воїн буде мати можливість спілкуватися зі своїм Творцем, виявляти Йому свої проблеми і радощі, брати активну участь в літур/ гійному житті Церкви, то й стосунки між людьми будуть набирати зовсім иншого виміру, вони будуть мати християнський характер. Ад/ же Христос не вчить обману, шахрайства, неповаги та ненависти до ближніх. Він закликає нас до поваги, до щирости, до любови. Тільки він є джерелом сили і витри/ валости в нелегких життєвих ситуаціях, джерелом спокою та правдивої радости. Військо подарувало Церкві велику кількість святих, які вперше зустріли Христа саме у вій/ ськовому середовищі, прийняли Його і принесли своє життя на Його жертов/ ник. Якщо Бог діяв тоді, то чи не діятиме зараз? Діятиме, але тільки за нашою згодою, коли ми запросимо його до наших думок, до наших сердець і до наших проблем. Військо є невід’ємною інтегральною частиною суспільства, і його проблеми не повинні бути нам байдужими. Церква це розуміє, і саме тому на кожній Літургії чуємо: “… І за все військо Господеві помолімся”.

Ярослав МИКИТЧИН


Молитва і військо М

олитва. . . Коли чуємо це слово, в уяві одразу виникає храм, церква, каплиця; тиша і якесь дивне відчуття чи то незручності, чи то незвично/ сті; образи, ікони, свічки, запах ла/ дану; єпископ, священик, монах. Одним словом, усе попереднє плюс людина в чорному одязі, в компетен/ цію якої і входить обов’язок мо/ литись. Рідше уявляємо в усьому цьо/ му зібранні, між усім цим світлом свічок, ламп та сонячного проміння, яке, здається, прошиває не лише височезні куполи церкви, але й все, що є всередині, десь у кутику храму на молитві себе... Чи для того, щоб відбулась молитва, обов’язковим є середовище церкви, храму, каплиці і всього того, про що йшлось вище? І чи молитва – це прерогатива і «робота» лише єписко/ пів, священиків та всіх «людей в чор/ ному»? Для того, щоб відповісти на це запитання, мабуть, варто з’ясува/ ти, що таке молитва. Одне з вислов/ лювань Церкви на означення молит/ ви каже, що молитва – це розмова з Богом, діялог із Ним. Звідки така впевненість? Зі Святого Письма, а це означає зі слів Самого Бога, які там записані, які чули Авраам, Мойсей, пророки і праведники, апостоли і мученики. Із життя святих людей на/ шого часу, які жили зовсім недавно, а ще й, може, живуть зараз. Саме там можемо знайти приклади їхньої мо/ литви – їхньої розмови з Богом. По/ при ті випадки, коли вона відбува/ лась у храмі, маємо инші – об’явлен/ ня Бога в полі, вдома, під час роботи, навіть під час сну. Це є ще одним свідченням того, що Всемогутній і Всюдисущий Бог не є обмежений храмом, церквою чи, як це часто хибно трактують, иншими «спеці/ ально визначеними для цього місця/ ми». Саме тому наша молитва не по/ винна обмежуватись тільки тими ви/ падками, коли ми є в церкві, а три/ вати впродовж цілого дня, тижня, мі/ сяця, року, незалежно від того, маємо ми можливість бути в храмі щодня, щотижня, раз у рік чи, можливо, ще рідше. Бо така обставина – це лише одна з кращих (і доволі важливих) можливостей… Подібно, як ми спіл/ куємось із дорогими для нас людьми

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

не лише тоді, коли зустрічаємо їх безпосередньо (як це відбувається у церкві на Святій Літургії, коли прий/ маємо святе Причастя – Тіло і Кров Господа Нашого Ісуса Христа), але використовуємо безліч инших мо/ жливостей: Інтернет, листи, телефон, факс… І чим більше любимо цих лю/ дей, тим частіше намагаємось спілку/ ватись з ними, щоб постійно знати все про події їхнього життя… Инше: всі, хто розмовляв з Богом у Святому Письмі, спершу були про/ стими, звичайними людьми. Такими ж залишились і потім. Так, вони ро/ блять великі речі, подвиги, чуда… Та це все згодом. А спочатку просто розмовляють з Богом. Просто… З од/ ного боку, розмовляти з Богом, діли/ тись з Ним своїми труднощами, ра/ дощами, невдачами, проблемами і успіхами легко. Завжди знаєш, що Він почує, де б ти не був, вислухає, як тихо ти б не шепотів і як кепсько іноді б з Ним не поводився, а най/ головніше – допоможе (звісно, якщо не сприймати його допомогу як автомат з кока/колою, яку обов’яз/ ково очікуємо, попередньо вкинув/ ши туди «монетку» нашої молитви). Легко, бо завжди впевнений у Хри/ сті. Та існує инший бік – наш, люд/ ський… Ми чомусь не завжди хочемо брати Христа зі собою у кожен день нашого життя, у всі ті моменти, які

переживаємо. А часом здається, що з різних обставин не можемо цього зробити. Чи можна молитву взяти зі собою в армію? Як молитись в умовах, де з тебе глузуватимуть за це? Чи можна розмовляти з Богом там, де молитва може вважатись проявом слабкості, ламкого духу та не/ достатньої мужності? Можна. Навіть треба! Бо якщо розумієш вагу молитви, якщо відчув її силу, якщо усвідомлюєш, що молитва аж ніяк не є свідченням твоєї безпорадности і слабкости, якщо знаєш, як буває нелегко виконувати волю Небесного Отця, яку мужність і витримку потрібно мати, щоб цілком до/ віритись Божому планові, і як навіть коротка розмова з Христом може допомогти подолати те, що самотужки, здавалось, не пройти ні/ защо, тоді знаєш, що молитву варто взяти з собою навіть у військо. Як тоді бути? Подібно, як і з листами коханої дівчини: вони є свідченням того, що вона пам’ятає тебе і чекає. Йдучи в армію, ти береш її з собою, нехай лише в серці, та це, мабуть, і найголовніше, бо надалі можеш за/ лишатися з нею. Кожного разу че/ каєш можливости прочитати новий лист, і це не є свідченням твоєї слабкости, ламкости чи причиною твого сорому. Більше того, тиха згадка в серці про неї в моменти, коли ти вже на межі і коли ось/ось зі/

7


рвешся, здатна зробити маленьке чудо. І не обов’язково кричати на всю військову частину, що в тебе є дівчина, яка чекає тебе там, „на волі”. Тобі байдуже, що думають пронеї хлопці з твоєї роти, вони її не зна/ ють, вона не з ними зустрічалась. Мовчазна вечірня згадка/мрія після відбою – і новий день несе нову на/ дію, нові сили. Подібно і з молит/ вою. Якщо у військовій частині не/ має церкви чи невеличкої каплиці, якщо вільного часу вистачає лише на найнеобхідніші речі, це зовсім не означає, що ти повинен перестати молитись. Це можна зробити в дум/ ці, в серці будь/де: на вахті, на кухні чи кожного разу, коли з’явиться на/ віть п’ять хвилин вільного часу. І зов/ сім не обов’язково це афішувати. Якщо соромишся инших, якщо в присутності инших тобі важко і нія/ ково молитись, це можна зробити навіть перед тим, як заснеш, подум/ ки, лежачи в ліжку. Якось декілька побожних євреїв мо/ лились у синагозі, коли почули голос дитини, яка повторювала: „А, В, С, D”. Вони спробували сконцентруватись на Святому Письмі, але голос повто/ рював: „А, В, С, D”. Вони зупинили службу і коли обернулись, то поба/ чили хлопчика, який продовжував співано читати азбуку. Один з євреїв запитав хлопчика: «Навіщо ти це робиш?» «Тому що я не знаю святих слів молитви», – сказав хлопчик. «Я сподівався, що, як прочитаю алфавіт, Бог зробить з букв слова, а з них по/ трібні молитви». «Дякую тобі, Боже, за цей урок», – сказав єврей. «І, можливо, я присвячу Богові всі дні мого життя, як ти посвятив йому свої букви». Це яскравий приклад того, як можна розмовляти з Христом, якщо будь/яку працю, будь/який обов’язок, нехай навіть буденний і вже звиклий для тебе, виконувати чесно, щиро і зі стовідсотковою віддачею, попро/ сивши Бога прийняти це як молитву. Адже молитва – це не лише слова, це й думки, мрії, це наша праця. Зреш/ тою, якщо ми будемо прагнути цього, все наше життя таким чином може стати суцільною молитвою. Від тебе залежить, як пройти цей життєвий етап довжиною в півтора року. Колись його якось треба буде згадувати, бо ж просто викреслити і забути стільки часу важко. Та й чи потрібно? Спробуй, незважаючи на всі труднощі і мінуси, п р о ж и т и цей час. І прожити його з Тим, Хто сам є Життям… Роман ПРОКОПЕЦЬ

8

СОТНИК КОРНИЛІЙ Що в Новому Заповіті написано про військовослужбовців? Десятий розділ книги Діянь Апостолів оповідає про офіцера римської армії Корнилія, який відбував службу в місті Кесарі, в першій половині I ст. Хоча Корнилій молився до Бога євреїв, він все ще залишався язичником.

Д

о навернення в християнство римського сотника Євангеліє проповідувалося тільки євреям і єврейським прозилітам, які дотримувалися закону Мойсея. З останньої настанови Ісуса: “Отже, йдіть, навчіть всі народи .... .” (Мт. 28,19) апостоли зрозуміли, що їх завдання – нести Євангеліє всьо/ му світу. Проте учні Ісуса Христа ще не розуміли, що язичники повинні бути прийняті Богом. Ймовірно, вони так міркували: язичники, перш ніж прийти в родину Божу, повинні пройти через обряд обрі/ зання, стати єврейськими прози/ літами і дотримуватися закону Мойсея. У той час євреї були роз/ порошені серед инших народів, і учні думали, що їхня місія була адресована тільки єврейському на/ Але ви приймете силу, родові: “Але коли зійде на вас Дух Святий; і будете Мені свідками в Єрусалимі і у всій Юдеї і Самарії і навіть до краю землі” (Дії. 1,8). Але коли в Юдеї, Самарії і Галілеї пропо/ відувалося Слово Боже, прийшов час проповідувати Євангеліє язич/ никам. І саме тепер час пригадати про сотника: “Проживав же один чоловік у К есарії, на ймення К ор7 Кесарії, Кор7 нилій, сотник полку, що звавсь Італійським. З усім домом своїм він побожний був та богобійний, подавав людям щедру милости7

ню, і завжди Богові молився” (Дії. 10,1). Місто Кесарія, розташоване на бе/ резі моря приблизно на 90 км на північний захід від Єрусалиму, вва/ жалося римською столицею в Па/ лестині – місцеперебуванням рим/ ського губернатора і головною військовою квартирою в провінції. (У Кесарії жив також благовісник Пилип, що приймав в своєму бу/ динку Павла (Дії. 21,8). Отже, Корнилій був офіцером рим/ ської армії, командував сотнею, як написано в Синодальному виданні Біблії. Для того, щоб краще зро/ зуміти життя і діяльність Корнилія, представимо структуру римської армії. Основним її підрозділом був легіон. У різні епохи чисельність легіону коливалася від 5 до 10 тисяч чоловік. Кількість легіонів варіюва/ лася, залежно від періоду часу (мирного або воєнного) і постав/ лених завдань, від 5 до 30. Основу легіону складали центурії, тобто сотні, як читаємо в Священ/ ному Писанні. 2/3 центурії нази/ валися маніпулою, 2/4 маніпули або 5/10 центурій/сотень складали когорту (суч. батальйон). 10 когорт об’єднувалися в легіон. Тактичною одиницею була когорта. Легіони складалися з важко озбро/ єних воїнів (легіонерів), що пер/ винно набиралися із римських гро/ мадян, а потім і з/поміж жителів вірних провінцій, які, ставши ле/ гіонерами, отримували право бути громадянами імперії. З військ, що розташовувалися в Палестині, ве/ лика частина перебувала в Кесарії. В Єрусалимі, зазвичай, стояло лише декілька когорт, але в дні свят/ кувань та в разі народних заколотів гарнізон міста підсилювався. Кожний легіон мав персональне ім’я. Легіон, в якому служив Кор/ нилій, називався Італійським. Цен/ туріями командували центуріони. Трибуни (тисяцькі) командували когортами. У легіоні було до 6 три/ бунів (тисяцьких). На чолі легіону стояв легат. Дивно, що в Кесарії розташо/ вувалося відразу три римські ле/ гіони. І ще три легіони розмі/ щувалися в довколишній Антіохії.


Шість римських легіонів, розквар/ тированих у невеликому регіоні! Тоді як в решті провінцій римської імперії перебувало не більше двох легіонів на провінцію. Про що це говорить? Про те, що Палестина вважалася неспокійним місцем, для придушення можливих повстань була потрібна присутність великої кількости військ. Можемо припустити, що Корнилій не служив в допоміжних військах і не виконував обов’язку начальника тилу. У підрозділи, що обслуго/ вували римську армію, переважно набиралися найманці з числа заво/ йованих народів, які не могли на/ лежати до почесних елітних об’єд/ нань.

армії. Ця армія за своєю суттю вважалася агресивною. Головним завданням її воїнів було захоплення території супротивника і утри/ мання її у владі Риму. При опорі ворога дозволялося його вбивство. Зверніть ще раз увагу, Бог називає людину, чиїм головним заняттям було знищувати супротивника, благочестивим! Крім того, Господь постійно спостерігав за цим воїном. І ось ангел, посланий Мо/ Богом, говорить Корнилію: “Мо/ литви твої і милостині твої прийшли на спомин перед Богом Богом” (Дії. 10,24). Чи можна собі уявити, щоб Святий і непорочний Бог назвав благочестивими блуд/

вими померти на своєму посту”. Отже, Корнилій був із тих людей, які завжди розуміли, що таке муж/ ність і вірність.

ницю або ворожку? Однак як тоді заслужив похвалу з вуст Творця Всесвіту той, хто служив у кривавій римській армії, той, хто після хрещення не залишив свою службу, але став свідком Ісуса Христа у військах?

Його богошукання привело до того, що він полюбив людей, а той, хто любить своїх побратимів, недале/ кий від Царства Божого.

2) Корнилій був богобоязливою людиною. У новозавітні часи це слово стало майже постійним епі/ тетом для язичників, втомлених від віри предків, від служіння безлічі ідолів. Вони не прийняли обрі/ зання і законно відвідували сина/ гоги, вірили в єдиного Бога та в істину юдейської релігії. Корнилій шукав Бога – і Бог відкрився йому. 3) Корнилій творив багато ми/ лостині: доброта була визна/ чальною рисою його характеру.

«Чоловік на ім’я К орнилій, сотник Корнилій, полку,, що звавсь Італійським, із полку благочестивий і богобоязливий». (Благочестя – правдиве шанування Бога, визнання Божих істин і виконання заповідей, богобоязли/ вість. Протилежне значення – без/ честя). Крім того, Корнилій був відомою орни/ особою:: “Вони ж сказали: К Корни/ лій сотник, чоловік добродійний і той, що Бога боїться, схвалю/ ваний всім народом Юдейським” (Дії. 10,22). Для того, щоб бути схваленим усім народом, та ще і в захопленій тобою країні, було недостатньо служити звичайним офіцером. Деякі історичні джерела дозволяють припускати, що Корни/ лій був охоронцем у прокуратора (Понтія Пилата). Слід звернути увагу на те, що спасінням Корнилія керував осо/ бисто сам Господь. Він дав Корни/ лію наказ (одкровення) послати за апостолом Петром, а Петрові Бог також дав зрозуміти Свою волю, щоб той пішов в Кесарію. Із Йоппії Господь послав єврея Петра до язичника Корнилія (із тої самої Йоппії близько 800 років тому Господь спонукав иншого єврея на ймення Йона йти в язичницьку Ніневію). Сам Бог називає рим/ ського офіцера благочестивим, так Він говорить про нього ще до зішестя на воїна Святого Духа. Для того, щоб зрозуміти весь сенс слів, сказаних Богом про цю людину, треба чітко уявити місію римської

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

1) Стародавній історик ось як описує якості, властиві сотникові: “Сотники не повинні бути від/ чайдушно хоробрими, але хоро/ шими командирами, повинні бути твердого обачливого розуму, не готовими завжди кидатися в атаку заради нерозсудливої битви, але, у разі разючої переваги супро/ тивника і безперервних атак, гото/

4) Корнилій був богомольцем. Мо/ жливо, тоді він не знав ще добре Бога, якому молився. А згідно із вказівкою, що її дав Іван Хрести/ тель воїнам, він прагнув жити за Божими заповідями. «Запитували його (Івана Хрестителя) також і воїни: а нам що робити? І сказав їм: нікого не кривдьте, не обмовляйте, і задовольняйтеся своєю платнею» (Лк. 3,14). При сотникові, якщо уважно чи/ тати Слово Боже, були й инші

9


благочестиві воїни (Дії. 10,7). Який, отже, висновок? Цікавий факт: професія військо/ вого в Новому Завіті згадується ча/ стіше, ніж професія рибалки, теслі, селянина або митаря. Двадцять разів йдеться про сотника, офіцера – командира підрозділу. Христос особисто знав двох сотників. Од/ ного сотника знав Петро, одного знав Павло. Кожного разу, коли цей символ римської влади згадується разом з іменами Христа, Павла, Петра, він оточений безсумнівною пошаною. Чому нам так важливо про це згадати? Тому що між християнами не припиняються су/ перечки з цього приводу. Як можна, корячись Богові, ще й коритися властям, державі? Багато хто вва/ жає, що одне з иншим не сумісне. Але ми знаємо, що і Сам Ісус Хри/ стос завжди звертався до влади з належною пошаною. Отже, влада держави, як сходинка певної ієрархічної системи, що існує в світі, встановлена за волею Божою. Так само встановлені такі осередки суспільства, як сім’я і Церква. Влада дана як дар Бога грішному людству для того, щоб ті, хто носить зброю, охороняли мир і сяка душа благоденствування. «У «Усяка нехай буде покірна вищим вла/ стям, бо немає вла ди не від Бога; влади існуючі ж власті від Бога вста/ новлені. Т ому Тому ому,, хто опирається вла ді, той опирається Божому владі, встановленню. А ті, що опи/ раються, самі накличуть на себе засудження. Бо начальники стра/ шні не для добрих справ, але для злих. Чи х очеш не боятися вла ди? хочеш влади? Роби добро – і одержиш похвалу від неї, бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. Якщо ж ро/ биш зло, бійся, бо він не марно носить меч: він Божий слуга, ме/ сник для покарання того, хто робить зле. І тому потрібно по/ корятися не тільки зі страху пока/ рання, але й згідно із совістю. Для цього ви і пода ті пла тите, бо вони податі платите, Божі служителі, цим самим постійно зайняті» (Рим. 13,1/6). Валентин КОРЕНЕВИЧ

10

Історія капеланства в Українському війську “Капеланство – це потреба, яка проходить через серце” (капелан7полковник США Д. Шупа)

С

ьогодні, коли Українська держава із здобуттям неза/ лежности продовжує відрод/ жувати свої давні традиції, разом із реорганізацією різних важливих державотворчих структур, відповід/ но змінюється та вдосконалюється і військова структура Української Ар/ мії. Тому, глибоко усвідомлюючи важливість духовного виховання серед військовослужбовців, як не/ від’ємної частини військового вихо/ вання в цілому, сьогодні постає про/ блема відродження та наново фор/ мування так званого військового капеланства. Звичайно, військове капеланство не є новітнім світовим явищем сьогодення, оскільки в різ/ них країнах світу воно має свою давню історичну традицію. Слід сказати, що історія спільно з тради/ цією Українського військового капе/ ланства в далекому минулому Украї/ ни стояла на досить високому рівні, однак сьогодні, на жаль, вона залишається маловідомою. Власне, метою цієї статті найперше є озна/ йомити читача з історією сьогодні поступово відновлюваного феноме/ ну, яким є військове капеланство.

Отож, однозначних та достовірних даних, коли з’явилися найперші ду/ хівники в українському війську на сьогодні нема. Однак відомо, що спільнота християн служила у вій/ ську ще за часів Київської Руси, а саме – в час правління войовничого та всім добре відомого князя Свято/ слава, який тоді був поганином. Група хроністів стверджує, що після невдалого походу князя на Балкани проти Візантії всі християни та пресвітери, які перебували у війську, за наказом князя зазнали мучениць/ кої смерти1. Крім того, сьогодні є відомий факт, що в час походу 1111 року на половців Володимир Моно/ мах поставив попереду війська свя/ щеників, які їхали та співали тропарі та кондаки на честь Чесного Хреста

Господнього спільно із кондаками до Пресвятої Богородиці2, що є свідчен/ ням сильної віри тогочасних війсь/ кових у Божу допомогу в подоланні військового конфлікту. У час розквіту відомої кожному українцеві Запорізької Січі, яка на/ лічувала 38 куренів, тут постійно перебували священики/духівники, які супроводжували козаків під час сухопутних походів, а козаки кори/ стали з їхньої духовної опіки. Тради/ ційно в центрі Січі будувався храм на честь Покрови Пресвятої Богороди/ ці, яка є покровителькою не лише козацького, але і цілого Українського війська. Відповідно, храм ставав серцем життя військової спільноти, а свято Покрови Богородиці вважало/ ся святом Запорізької Січі. Як бачи/ мо, козацький період історії України насправді був багатим на тісну співпрацю особи військового свяще/ ника/душпастиря та козацького війська. Систему військового душпа/ стирства козаків здійснювало не лише світське духовенство, але і монахи, для прикладу, із Межигір/ ського та Самарського монастирів. Так, в часи, коли Січ опинялася під протекторатом турецького султана (1709/1734), душпастирську опіку здійснювали монахи з Афону, або Константинополя3. Однак, слід заува/ жити, що на початковому періоді зародження козацького війська кон/ фесійний його склад був різним, тобто окрім православних значну частину складали католики, а також були мусульмани та протестанти. У час гетьманування Петра Конашеви/ ча/Сагайдачного XVII ст. формується особливо тісний зв’язок між козака/ ми та Православною Церквою. У період занепаду козацької держави та з посиленням московської влади загони козацьких військ у великих містах мали окремого священика з Московії. Щодо українських підроз/ ділів, то впродовж довгого часу, все залишалося по/старому, навіть після підпорядкування Української Церкви Московській. У ці часи реєстровими полками та охотницькими військами Лівобережної України опікувалося місцеве духовенство.


Із виникненням Російської імперії українське військо було доручене опі/ ці державної Церкви. Остаточне підпо/ рядкування України Російській імперії справді суттєво змінило не лише життя українського населення, але і душпа/ стирську опіку воїнів, яка здійсню/ валась за російськими взірцями. Так з 1719 р. в армії призначався обер/свя/ щеник, а на морському флоті обер/ ієромонах. З 1858 р. був введений ін/ ститут головного священика армії і флоту, а з 1890 року – протопресвітера військового та морського духовенства4. Відома “весна народів” в Австро/ Угорській імперії дала можливість українському народові значно по/ кращити якість життя та задоволення загальнолюдських потреб. Одним із завдань було задоволення релігійних та духовних потреб українців, які служили в лавах Цісарської армії. Тому, коли згодом в Австрії був за/ проваджений військовий обов’язок, то відповідно і церковний провід подбав про своїх постійних українських ка/ толицьких капеланів, основним за/ вданням яких було сповняти духовні потреби греко/католицьких вояків як у мирний, так і у воєнний час. Відомо, що перші посади військових духовників давалася тільки в україн/ ських збройних формуваннях в 1848 році. У цьому ж році в місті Стрию впер/ ше була освячена військова хоругва. Трохи згодом при австрійській ці/ сарській армії була чітко визначена кількість активно діючих капеланів/ резервістів. Таке саме положення розповсюджувалось і на українських греко/католицьких капеланів, яких називали “фельдкуратами”5. Вони сповняли свою душпастирську пра/ цю серед військовослужбовців, ма/ ючи ранг капітана або майора, носи/ ли військову форму із хрестиком, проте без старшинських офіцер/ ських відзнак. В адміністративних питаннях фельдкурати підпорядко/ вувались головному польовому єпи/ скопу, а в канонічних справах єпи/ скопам ординаріям цих єпархій, до яких вони належали і від яких отри/ мували відпустку до військової душ/ пастирської духовної служби. Протягом Першої Світової війни в лавах австрійської армії нараховува/ лось близько 100 військових духів/ ників для воїнів/українців. Так, в часи визвольних змагань більшість з них служили в Українській Галицькій Армії (УГА), сповняючи обов’язки по/ льових духівників.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

В армії Української Народної Респуб/ ліки (УНР), згідно із штатними поса/ дами, в статуті також передбачалось 44 польових священики: відповідно, кожен двокурінний піший та 300 кінно/козачий полк повинен був ма/ ти свого духівника. Так, вже в 1920 році було сформовано Головну упра/ ву військового духовенства УНР під керівництвом протопресвітера о. П. Пашевського. У часи Другої Світової війни капела/ ном збройних формувань Карпат/ ської Руси “Карпатської Січі” був о. З. Сабол. Тоді в дивізії “Галичина” було 19 капеланів, які підпорядковувались головному вікарію отцю доктору Василю Лабі. На цей час кожен із ка/ пеланів був змушений пройти своє/ рідний військовий вишкіл, до якого входили: стройова підготовка, основ/ ні гімнастичні вправи (біг на довгі дистанції), повзання попід колючі дроти, долання різних бар’єрів. Також у такому вишколі впроваджу/ валися і теоретичні завдання, як/от читання карт, військова тактика, теоретичне і практичне застосу/ вання різних видів зброї, а також тактика ведення бойових дій. Після закінчення навчання всі польові духівники отримували ранги хорун/ жих, а о. В. Лаба отримав чин ма/ йора. Богослуження у військовому таборі відбувалися за будь/якої по/ годи просто неба на великій площі, на якій було підвищення із дошок, де стояв престіл, застелений обрусами та всім иншим за приписом обряду6. Перед кожною важливою частиною Літургії сурмач грав мелодію і воїни ставали струнко. Польові духівники не мали жодних інструкцій свого душпастирювання, сумлінно викону/ ючи свою військову капеланську працю. Вони збагачували знання

бійців релігійними правдами, погли/ блювали їхнє знання українознав/ чих предметів, а також висвітлювали правильне розуміння та інтерпрету/ вання подій того часу. Під час занять завжди проводилась жвава дискусія. Багато часу військові священики про/ водили з хворими, раненими чи ти/ ми, які за порушення військової ди/ сципліни перебували на гауптвахті. В організаційній структурі Україн/ ської Повстанської Армії (УПА) не було передбачено військового капе/ ланства чи польового духівництва. Однак, для того, щоб виправити си/ туацію, священиків вводили в струк/ туру УПА, як виховників, обходячи акти, тому вони були змушені про/ ходити військову підготовку і носити військову форму7, що не зовсім подобалось патріотичному духовен/ ству. Глибоко усвідомлюючи потребу та розуміння військового капелан/ ства, отець доктор Роман Яценків 7 липня 1944 року звертається із листом/проханням до митрополита Андрея Шептицького, в якому чи/ таємо: “…Духовну поміч у виді поле/ вих духівників УПА уважаю за ко/ нечне зорганізувати. Покірно бла/ гаю підібрати готових на смерть, невигоди, воші й коросту духовних, світських і монаших і передати до диспозиції Штабу Округу УПА/ Захід”8. Із цих рядків можемо поба/ чити особливу жертовність такого роду духовних осіб, які були гото/ вими до найгірших умов служіння та найважчого рівня життя. На етапі зародження (1943/44 рр.) свого капелана мали курені та окре/ мі підрозділи УПА, а також старшин/ ські школи, окремі сотні та повстан/ ські шпиталі. Упівці також в свій спосіб поступово перейшли на змі/ шаний, а згодом на територіальний

11


принцип духовної опіки підопічних воїнів. У період війни на колишній радян/ ській території Російській Право/ славній церкві тимчасово була на/ дана обмежена можливість “допо/ магати армії”. Однак згодом, в пово/ єнний час, Церква була відірвана від контактів з військом. Виконуючи душпастирську працю серед військовослужбовців під час війни і в мирний час, український військовий капелан ділив з ними труднощі їхнього щоденного життя. Так, у вільний від бою час він був опікуном і порадником, провадив підтримку і розраду в години духов/ ного заломлення, а також підносив бойовий дух після воєнних невдач. Отож, славнозвісна історія військо/ вого капеланства сьогодні не завмер/ ла, а завдяки “новим легеням”, якими є семінаристи Львівської Духовної Семінарії Святого Духа УГКЦ про/ довжує розвиватися і ставати на ноги. Майбутнє залежить від підтримки та спільних зусиль кожного з нас.

Василь ТУ ЗЯК ТУЗЯК Примітки: 1

Харьковщенко Є. «І розпалило їх жадання віри». Християнство і релігійно/культурні зрушення на землях сучасної України у I тис. н.е. // Людина і світ, 2004. № 1. С 25. 2

Содов’як Д. Словом Божим до перемоги. Про роль капелана у формуванні духовної свідомості військово службовців. // Військо України, 2002. №5/6. С 178. 3

Коханчук Р. М. Душпастирська опіка військових. / Видання друге, розширене та доповнене. – К., 2004. С 178. 4

Коханчук Р. М. Душпастирська опіка військових. С 179.

5

Коханчук Р. М. Душпастирська опіка військових. С 180.

6

Нагаєвський І. Спогади польового духівника. Торонто. 1985. С 34.

7

Там само. С. 25.

8

Центральний Державний Історичний Архів у Львові, ф. 358.

12

Зі зброєю в руках, з Богом у серці: про військове капеланство

У

контексті сучасних змін, що відбуваються у військово/ оборонному комплексі Украї/ ни, на порядку денному все частіше стоїть питання духовного проводу серед військовослужбовців. Вивча/ ючи досвід іноземних держав, де така практика має багатолітню історію, та залучаючи до співпраці представників Церкви, напрацьо/ вуються певні напрямки діяльности релігійних організацій в лавах збройних сил. Хоча ще не затверд/ жено загальноприйнятого плану такої роботи, все ж в поодиноких військових формуваннях прово/ диться така діяльність, яка пере/ важно стосується солдат строкової служби та курсантів військових навчальних закладів. Про один із прикладів роботи з військовослуж/ бовцями йтиметься у цій статті. Впродовж 10/ти років в Львів/ ському Інституті сухопутних військ Міністерства оборони України (ко/ лишній Військовий Інститут ім. П. Сагайдачного при НУ „Львівська Політехніка”) реалізовується роз/ роблена студентами Львівської Ду/ ховної Семінарії Святого Духа про/ грама духовної опіки над студен/ тами згада/ ного навча/ льного закла/ ду. Необхід/ ність залу/ чення до ви/ ховного про/ цесу нової ге/ н е р а ц і ї офіцерського с к л а д у збройних сил чітко усвідомлює командуван/ ня Інституту, тому з їх/ нього боку робиться усе можливе для якнайкра/

щого втілення цієї програми. Чи не найяскравішим прикладом цього є відновлення на території навчаль/ ного закладу збудованої ще на початку ХХ ст. церкви Архистра/ тига Михаїла. Щотижневі зустрічі вихованців Семінарії із курсанта/ ми, проведення спільних культур/ них та спортивних заходів, демон/ струють неабияку зацікавленість військових функціонерів у реаліза/ ції такого проєкту. Керівництво Ін/ ституту, говорячи про плоди такої діяльности, наголошує на зрості релігійної свідомости студентів (саме перебуваючи в Інституті деякі студенти вперше у житті мали змогу взяти участь у Святій Літургії, а дехто навіть прийняв Святу Тайну Хрещення), а також констатує зменшення рівня взаємної нето/ лерантности серед студентів. Це ще раз засвідчує актуальність пробле/ ми духовного проводу серед війсь/ ковослужбовців та необхідність її вирішення. Аналізуючи успіхи у втіленні цієї програми, слід дещо змістити ак/ центи та звернути увагу на те, а яку власне користь приносить така співпраця самим її ініціаторам – семінаристам. Як відомо, кожне середовище характеризується сво/ їми, притаманними лише йому, ознаками та властивостями, а особ/ ливо, якщо воно студентське та ще й військове. Тому вимоги до тих, хто працює у ньому, значно зро/ стають. В Інституті навчаються кур/ санти майже з усіх реґіонів України, тому говорити про якусь монокон/ фесійність не доводиться. Як наслі/ док, від семінариста вимагається толерування тих релігійних дено/ мінацій, представники яких при/ сутні на зустрічах. Практика пока/ зує, що віросповідання ще жодного разу не стало приводом для непо/ розумінь; звичайно, можуть виник/ нути певні дискусійні запитання, але завжди вдається досягнути кон/ сенсусу.


Студентів вузу, як і кожну людину їхнього віку, турбують різноманітні питання, діяпазон яких дуже широ/ кий, а тому семінарист, готуючись до чергової зустрічі, повинен воло/ діти якомога більшою кількістю ін/ формації для того, щоб відповісти на усі запитання. А це в свою чергу, сприяє загальному інтелектуаль/ ному виформовуванню майбутніх священиків, що є життєвою необ/ хідністю у сучасному інформацій/ но насиченому просторі. Особли/ вої уваги заслуговують ті питання, що стосуються власного духовного досвіду семінариста, які, здавалося б, ставляться людьми, далекими від релігії. Однак глибина запитань вражає. Тоді вже не вистачає якоїсь універсальної книжки – відповіді треба шукати всередині власного пережиття Божої присутности, що часто, на жаль, дуже важко. Проте абсолютно позитивний момент полягає у тому, що тим самим, вони (курсанти), можливо, цього не усві/ домлюючи, стимулюють духовний ріст, власне, семінаристів. А що найбільш вражає, так це те, що відповіді на такі „дошкульні” питан/ ня студенти дають самі, а це є дока/ зом їхніх духовних пошуків, їхньо/ го прагнення краще пізнати науку Церкви, а отже – наблизитися до Бога.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

Виховані у різних суспільних сере/ довищах, курсанти немовби стають представниками 47/мільойонної нації з усіма її проблемами. Спілку/ вання з ними дає змогу семіна/ ристові постійно відчувати назрілі потреби сучасної людини та нама/ гатися вже у свої студентські роки шукати методів подолання кризо/ вих явищ у державі. Якщо сьогодні такі питання можуть вирішуватися лише в теоретичній площині, то вже в недалекому майбутньому во/ ни спричинять до конкретних практичних дій. Військова служба вимагає дотри/ мання певних правил та виконання поставлених задач, що не завжди дає можливість духовному зростанню. Та однак цей стереотип немає ніякого під/ ґрунтя. Адже неодноразово доводилося бачити такі яскраві прояви справжньої віри, які, на жаль, часом важко досвідчити серед так званого практикуючого хри/ стиянства. Навіть вже згадані приклади з уділенням Святої Тайни Хрещення курсантам Інституту наводять на певні роздуми і змушують нас, давно охрещених, ще раз задуматись над власним хре/ щенням, адже воно полягає не лише певних ритуальних діях священика, а є докорін/ ною зміною нашого життя, що також торкається нашого єства. Спостерігаючи за хре/ щенням дорослих та свідо/ мих юнаків, ти наче сам заново охрещуєшся. Ті, хто

недавно були твоїми слухачами та шукали в тебе поради, тепер через свої вчинки стають для тебе живим прикладом. Неприпустимим було б оминути увагою інститутську Церкву, яка за такий короткий час стала центром духовного життя. Щонедільні Літур/ гії, в яких беруть активну участь студенти вузу разом із семінариста/ ми є наче ще одним доказом все/ перемагаючої Господньої ласки. Адже місце, в якому не так давно Боже Ім’я всіляко поборювалося, тепер знову сповнене хвалебним співом десятків майбутніх офіцерів, змушуючи якось по/новому пере/ живати Святу Літургію. Люди, які захищатимуть свою Батьківщину зі зброєю в руках, будуть озброєні Божою любов’ю у своєму серці. Це, власне, коротко, але найбільш влуч/ но, характеризує мету всієї діяль/ ности семінаристів у стінах війсь/ кового інституту. Підсумовуючи згадані факти з життя Львівського Інституту сухо/ путних військ, можна із впевне/ ністю констатувати те, що така співпраця між структурами військо/ вими та церковними є не лише корисною, але й необхідною, як відповідь на вимоги сьогодення. Користає з цього не лише військо, поповнюючи свої лави виховани/ ми в християнському дусі офіцера/ ми, але також і Церква, майбутнє якої сьогодні вчиться бути добрими духовними провідниками нашого народу. Андрій ХОМИШИН

13


Морський апостолят М

орський апостолят (МА) – це міжнародна спільнота католицьких асоціяцій та організацій, до складу якої сьогодні входять 98 країн. У цих країнах живуть люди, які працюють на морі й на суші, однак мають спільні цілі. Ідеалами цієї організації, яка займається духовним слу/ жінням, соціяльною працею у середовищі моряків, є, перш за все, забезпечити духовний, соціяльний і матеріяльний до/ бробут моряків торгівельного та пасажирського флоту, рибаків, їхніх сімей, незалежно від їх культурної, національної чи ре/ лігійної приналежности; допо/ магати мореплавцям вести хри/ стиянське життя на борту ко/ рабля. Звернемося до історії. Перша згадка на наших теренах про працю священика на кораблі є з 1720 року, коли Петро І уклав т.зв. «Морський устав». Згідно з постановами цього уставу на ко/ раблях споруджувались малень/ кі церкви. Вже в цей час, як бачимо, були свідомі того, що

14

спорудження церкви на кораблі підтримає духовний світ моря/ ків. Згодом почали будуватись суто припортові церкви, які служили певним оазисом мо/ литви й місцем спокою для людей, життя яких присвячене морю. Згодом, 1816 року, з ініціятиви англійського свяще/ ника Джона Патерсона, з яким жертвенно співпрацював ка/ пітан Френсіс Рейнолдс, в Крон/ штадті було засновано, за ана/ логією з Британським, Росій/ ське Біблійне товариство. 1839/ 1840 рр. було засновано Мор/ ську церкву в Одесі, в якій кожен моряк, чи то українець, чи той, який приплив з иншої країни, мав можливість отримати ду/ ховну підтримку, молитись і

бути присутнім на літургії. З 1992 р. в Одесі за старанням о. Олександра Кравченка, насто/ ятеля Грецької церкви, о. Таде/ уша Хопре, настоятеля храму св. Петра й отця/ігумена монастиря св. Володимира Великого, мор/ ське капеланство й морське служіння набирає нових обер/ тів. 4 липня 2003 р. було посвячено будівлю, яка стала в майбутньому духовним маяком для всіх, хто працює в порту й на морі. Згодом відбулось посвя/ чення каплиці Архистратига Михаїла у цьому ж будинку. В серпні 2004 р. Блаженніший Любомир Гузар відвідав морську каплицю – з Його благо/ словення 16 січня 2004 року призначено Владику Василя (Івасюка), Екзарха Одесько/ Кримського, представником “у справах душпастирської опіки над мореплавцями в усіх україн/ ських портах на узбережжі Чор/ ного моря”. Морський апостолят працює в екуменічній кооперації з иншими християнськими орга/ нізаціями, які поділяють ті самі ідеали справедливости, солі/ дарности і братерства в дусі учення Ісуса Христа. Нещодавно у м. Одесі на базі Одеської Національної Морської Академії відбулось святкування 5/літ/ нього ювілею Морського Інсти/ туту України, який безпо/ середньо функціонує під егідою Морського Інституту у Вели/ кобританії. З цієї нагоди була організована науково/прак/ тична конференція, яка роз/ глядала питання важливости підготовки капітанів й моряків у міжнародних екіпажах. На цій конференції УГКЦ представляв діючий капелан порту Одеса о. Олександр Смеречинський,


який, від імени Владики Іва/ сюка, урочисто привітав учас/ ників зустрічі. Окрім індустріяльних й тех/ нічних питань морського судно/ водіння, на конференції пору/ шувались питання морського капеланства й духовного про/ відництва серед моряків. Зо/ крема, на святковій конференції було зазначено, що у сьогоденні дуже важливим є нести слово Боже на теренах Чорного моря. Підтвердженням цього був ви/ ступ професора Одеської Націо/ нальної Академії Олександра Шарапова, який зазначив: «Культура, катехитичне навчан/ ня, духовність повинні запов/ нити духовну пустку в серці моряків; це є основне завдання проповіді морських капеланів. Морська галузь потребує зараз людей, які б несли і пропо/ відували Боже слово, як на ко/ раблі, так і у порту». Професор Шарапов зазначив також, що капеланство повинно діяти і у самій морській академії для того, щоб студенти вже тут змогли відчути важливість ду/ ховности й богослов‘я у люд/ ському житті. Спілкуючись на цій конференції з иншими представниками вищих гілок влади морської індустрії, запа/ м’яталося кілька цікавих думок, зокрема, на запитання, яким має бути морський капелан, свою думку висловив Президент асоціяції морських капітанів м. Одеси Анатолій Лапін: «Капелан, перш за все, повинен нести слово Боже і високу мораль, вище якої немає більше – це перше і найголовніше завдання капелана, і тим він буде робити великий вплив на весь екіпаж і працівників порту. Капелан не повинен стати новим зам/ політом, діяльність якого ми могли досвідчити в Радянські часи, праця якого полягала у суто поверхневій політичній

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

діяльності серед морського екі/ пажу, капелан повинен прийти на корабель з бажанням слу/ жити Богові та ближнім. Він також повинен освоїти певні знання морської справи, які, безперечно, допоможуть йому глибше зрозуміти щоденну пра/ цю моряка. Капелан також повинен толерантно ставитись до инших віровизнань оскільки на борту корабля дуже часто зустрічаються люди з иншими релігійними переконаннями й визнаннями». Вже сьогодні в Одесі діє благо/ чинна організація «Місія мо/ реплавцям», на чолі якої стоїть капелан Олександр Сорокін. Вона займається духовно/про/ світницькою діяльністю серед моряків. Уже сьогодні можна до/ свідчити спільну працю і спіль/ не служіння цієї організації і УГКЦ. Український моряк, незважаючи на те, чи він перебуває в Україні, чи за кордоном, потребує духов/ ної опіки. За часів Радянського Союзу питанням опіки й вихо/ вання моряків займалися поміч/ ники капітанів, або «замполіти». До їхніх обов’язків належало інформування моряка про за/

конодавчі зміни, передавання різних новин й оголошень, на/ писання характеристик для мо/ ряків, тобто вони стежили за внутрішнім світом екіпажу. Зго/ дом, що історично зумовлено, відпала всяка потреба викону/ вати цю роботу. Сьогодні держава питання мор/ ського капелана до уваги не бере. Сергій Горчаков, заступ/ ник начальника управління соціяльно/економічної політики державної власности та відповідального рибальства державного департаменту риб/ ного господарства України, на/ голосив, що держава не візьме на себе відповідальности утри/ мувати морського капелана у порту, оскільки вважається, що в цьому поки що немає потреби. Тому перші кроки до служіння й духовної опіки над україн/ ськими моряками покликана зробити Церква. УГКЦ вже роз/ почала реалізовувати відповідні заходи у цьому напрямку спіль/ но з иншими християнськими спільнотами. Тарас СЕМЕНЮК, КДП Олександр СОРОКІН (“Mission to seafar er s”) seafarer ers”)

15


Простір спілкування

Отець−диякон Степан Сус: «Армія – це місце, де ми можемо поділитись з иншими всім тим, що здобули у Семінарії»

З

дається, що тут і гадки не може бути про Бога, Церкву, Боже Слово… Але ні, переступаючи поріг цього військового закладу, який займається формацією майбутніх військово командувачів, пере/ конуєшся в протилежному. Більшість львів’ян, мабуть, неодноразово проходили попри великий паркан Львівського військового інституту на вулиці Гвар/ діївській, але мало хто знає, що окрім військового, тут можна стати ще й справжнім християнином. Ні, це не Духовна Семінарія, але вже більш аніж п’ять років студенти Львівської Духовної Семінарії голосять тут Слово Боже, вчать курсантів і вчаться від них. Без перебільшення можна сказати, що за п’ять років в стінах цього інституту зроблено колосальну праць, в чому переконуєшся одразу при зустрічі із курсантами, які гучним військовим голосом хором вітаються нам назустріч: «Слава Ісусу Христу!», при чому відчутно не лише типово галицький, але й російський акцент. Проходимо декілька метрів і бачимо гарну церкву, яка знаходиться на центральній площі інституту. Наші враження посилюються, коли заходимо всередину храму: все довкруги, іконостас, святилище, свідчать про те, що тут регулярно відбуваються богослужіння. Не пройшло і півгодини, як храм був заповнений кур/ сантами. В цей недільний ранок вони прийшли на Службу Божу, адже вважають себе християнами, тому мають ще й християнський обов’язок. Звісно, так було не одразу. Це плід довгої і наполегли/ вої праці. Про це у інтерв’ю із отцем/дияконом Степа/ ном Сусом – зачинателем і подвижником цієї святої справи. Отче7дияконе, знаю, що значну частину свого студентського життя Ви присвятили капе7 ланському служінню у військовому інституті. Скажіть, будь ласка, що спонукало Вас до такої важкої праці, тим паче, що все починалось із білого аркуша? Перш за все, це були певні знаки часу. Пригадую, що на початках я більше цікавився працею із глухонімими людьми, ходив до їхнього інтернату, навіть вчив їхню мову. Якось до мене звернувся о. Б.Манишин (тоді ще студент семінарії – ред.) і попросив мене допомогти йому у капеланстві у військовому інституті. Звичайно, тоді я уявляв собі все по/иншому. Чесно кажучи, мене не дуже приваблювала така праця, оскільки я ніколи не служив у війську, а також я чомусь вважав, що людям, які ходять у військовій формі, говорити про Бога, Церкву – просто смішно. Я мав певні стереотипи, які розвіялись вже після першого візиту до військового інституту. Бог скеровував так, що від того часу, я по де/ кілька разів на тиждень є в цьому інституті, щоб разом з курсантами помолитись, поговорити на різні теми, порадити чи розрадити. 16

Переступивши поріг військового закладу, в яко7 му навчаються люди різних віросповідань, по7 глядів, невіруючі, мабуть, важко було робити ці перші кроки, адже сьогодні, ступаючи на тери7 торію цього інституту, складається враження, що ти потрапляєш у релігійну громаду. Я пригадую, що на початках мені було досить соромно приходити у військовий інститут. Я почував себе «білою вороною» у чорному підряснику серед вели/ чезної кількости людей, які носять військову форму. З огляду на контрасти нашого одягу, на різні світогляди, я почувався доволі дискомфортно у цьому середовищі. Інколи я відчував на собі неприязні погляди, і досить часто мене запитували: «Який сенс вашого перебу/ вання у стінах цього інституту?». Инші вважали, що ми намагаємось когось затягнути до нашої Церкви, в чомусь переконати тощо. Однак, за весь час нашого перебування у військовому інституті, ми жодного разу не намагались комусь нав’язати свої погляди. Навпаки, ми намагались донести до кожного, що найголовніше – бути доброю людиною, а вже тоді зможеш бути доб/ рим військовослужбовцем, сім’янином, громадянином. Така позиція нашої діяльности згодом принесла добрі плоди, оскільки курсанти побачили, що ми не прийшли їх навертати чи агітувати, але щоб разом з ними задати собі запитання: «Що ми можемо змінити у цьому світі?» І багато тих, що на початках перед нами зачиняли двері, пізніше відчиняли нам двері своєї душі. Був випадок, коли один військовослужбовець говорив зі мною, кидаючи на мою адресу матюки, на що я йому відповів: «Не варто говорити щось про людину, коли бачиш лише її плечі». Для цього військово службовця ці короткі слова стали нагодою до глибокої призадуми над сенсом свого життя. Пригадую, що неодноразово, покидаючи територію військового інституту, я запевняв себе, що більше ніколи туди не повернусь, однак за якийсь час повертався, оскільки усвідомлював, що бодай заради двох чи трьох людей туди вартує йти. І на початках ми ходили заради цих двох/трьох, які згодом помножились у десятки, сотні добрих курсантів, які сьогодні зовсім по/иншому дивляться на світ, не соромляться привітатись християнським привітом, визнати себе християнином. Така важка праця, мабуть, була для Вас доброю школою місіонара, адже не лише Ви навчали своїх курсантів, але й багато навчились від них? Кожного разу, коли ми проводили зустрічі із курсантами, я завжди говорив і говорю, що я не прийшов вчити Вас, але щоб ми разом навчились чогось доброго. Працюючи серед військових, я багато чого навчився, почав дивитись на життя не лише, як семінарист чи диякон, але й так, як дивляться вони, у цьому середовищі я навчився бути більш витривалим. Бути християнином у такому оточен/


ні, в якому живе курсант – це справжній подвиг, подвиг не красти, не зловживати алко/ голем, не курити, ходити до церкви і т.д. Простий випадок: наскільки треба бути віруючою людиною, щоб недільного ранку, коли відбувається шику/ вання, вийти зі строю і сказати про своє бажання йти до церкви на Літургію. Безліч сумнівів огортає в цей час молодого курсанта: а можливо, не варто; як на це дивитимуться инші, чи, бува, хтось не по/ сміється і т.д. І я шаную їх за те, що вони не бояться зробити цей подвиг кожної неділі. Адже сьогодні такий світ, що багато людей соромляться визнати себе християнами, а тут молода людина, яка відбуває службу, вчиться володіти зброєю, знаходить місце для духовного життя. Инколи те, як ці курсанти сприймають Бога, є для мене великою наукою, адже ті, хто вперше відчув зустріч з Богом у 20/25 років, які вперше прийшли до сповіді, охрестились у дорослому віці – їхній досвід сприйняття Бога є просто унікальним. Отче7дияконе, аналізуючи тих 5 років клопіткої праці у капеланському служінні, що вдалось до до77 сягнути впродовж цього часу, а що залиша ється залишається пріоритетним на найближчий час? Ще 5 років тому ми не мали у військовому інституті місця, де могли б провадити богослужіння. Колись у цьому інституті був храм, але більшовики перетворили його у клуб. І одним з найбільших наших досягнень є те, що впродовж останніх 5 років нам вдалось відрестав/ рувати його, хоч богослужіння провадимо там вже довший час. Храм – це душа військового інституту, тому ми все зробили, щоб воскресити цю святиню. І подібно, як стіни церкви в процесі реставрації ставали білими і гарними, так і душі курсантів відроджувалися і ставали кращими. Адже ще зовсім недавно до нас ніхто не вітався: „Слава Ісусу Христу”, натомість сьогодні вони вітаються у такий спосіб з нами не лише на території військового інституту, але й у місті. З иншого боку, інститут дозволив нам ширше поглянути на працю серед військових, оскільки інститут – це своєрідна кузня офіцерів українського війська, які рано чи пізно ідуть працювати в різні військові частини. Сьогодні багато випускників цього інституту нас запитують, чому ми не ходимо у инші військові части/ ни. Це для нас стало певною спонукою, щоб іти далі. Дякуючи Богові, сьогодні ми уклали договір співпраці з багатьма військовими частинами, які хочуть бачити у себе духовну особу. Адже, вступаючи у військо, особа не перестає бути християнином, вона має повне право кожної неділі бути на Літургії, приступати до тайни сповіді тощо. Тому завданням Церкви є йти у ці закриті заклади, щоб опікуватись своїми вірними, які посвяти/ лись військовій службі. Командування військових частин радо відгукнулись на нашу пропозицію, і сьо/ годні близько 30 семінаристів працюють у різних військових частинах, навіть у військовій в’язниці. Як бачимо, ці перші насінини, які були засіяні 5 років тому, сьогодні дають добрі плоди, а найголовніше – самі

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

військовослужбовці відчувають потребу в присутності духовної особи у їхньому середовищі. Коли семінарист чи священик приходить у військо, для військовослуж/ бовців – це наче людина з иншого світу, яка має свої проблеми, але не такі, як у них. Тому курсанти самі тягнуться до нас, щоб отримати якусь пораду, а ми, зі свого боку, маємо можливість поділитись з ними всім, чого навчились і здобули у семінарії. Такий великий обсяг праці, очевидно, потребував не лише духовної, але й матеріяльної допомоги. Хто ті люди, яким би Ви хотіли висловити свою вдячність? Перш за все я б хотів подякувати всім людям, які прожи/ вають на території Львівської архиєпархії. Рівно 4 роки тому ми звернулись до них із листом/зверненням від імени архієпископа Ігоря Возняка – проханням про допомогу у відновленні храму на території військового інституту. Реставрацію цього храму ми починали із сумою 200 гри/ вень. Не сума на нашому рахунку, але сильна віра допо/ могла нам йти вперед, не лякатись ніяких труднощів. Кожен, хто давав пожертву на капеланську церкву, розумів, що робить добру справу для своїх дітей, які служать у війську. Щире спасибі всім цим людям. В організації капеланської служби хотів би також подя/ кувати нашим жертводавцям, які проживають на тери/ торії США, Англії, Франції і по сьогодні нам допомагають. Зокрема, щире спасибі п. Теодору Борщу (Англія), який повірив нам і з щирого серця допомагав. У свою чергу, ми запевняємо, що завжди будемо молитись за наших жер/ тводавців, щоб Господь винагородив їх сторицею. Підготував Андрій СО ЛЕЦЬКИЙ СОЛЕЦЬКИЙ

Вітаємо о. диякона Степана Суса із дияконськими свяченнями! Бажаємо Вам міцного здоров’я, Божого благословення і опіки Матері Божої на цій нелегкій дорозі священичого служіння! Редакція часопису 17


Ув’язнений Хрис то с Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був і прийшли ви до Мене. (Матв. 25:36)

К

ожна людина на своєму жит/ тєвому шляху переживає багато радісних і гірких мо/ ментів. Ні для кого не є таємницею, що ділити радість завжди легше, аніж смуток. Тому довкола щасли/ вих, радісних людей перебуває, як правило, більше тих, хто хоче бути щасливим і радісним, як і вони. Але, на жаль, людей, які вміють розділи/ ти чуже горе, не так вже багато... На території Військової прокура/ тури Львівського гарнізону є місце, де відбувають військові покарання, зване гауптвахта. Це військова в’яз/ ниця, де, як і в кожній в’язниці, є в’язні і ті, хто їх охороняє. Безпе/ речно, військові, які перебувають під замком та за товстими стінами, забезпечені всіма засобами для існування: чистим повітрям на що/ денних прогулянках, теплою їжею, одягом і т.д., але обділені найголов/ нішим – спілкуванням з тими, хто вміє слухати, розуміти, співчувати. Саме такі думки і стали поштовхом для нас, військових капеланів Львів/ ської Духовної Семінарії Святого Духа, до відвідин засуджених. Коли ми вперше переступили поріг гауптвахти і нас завели до камер, де перебували молоді хлопці віком 19 – 22 роки, які мали необережність допуститися в житті помилки, а тепер змушені за них відповідати, то перше, що кинулося у вічі – від/ чай і смуток ув’язнених. Наша пер/ ша розмова була короткою: Як на7 зиваєшся? Звідки приїхав? Як себе почуваєш?.. Вже після першої зу/ стрічі не важко було здогадатися, що твориться у головах і душах хлопців. Безперечно, всі вони шко/ дують про вчинене, але ситуація, в якій вони опинилися, наштовхує їх думати щось на зразок: що про мене подумають друзі, знайомі? Який сором переживають через мене батьки, і взагалі, чи зможу я коли7 небудь забути про суд і час позбав7

18

лення волі?.. Тому й не дивно, що очі хлопців на початку не могли зустрітися з на/ шими. .. Та, незважаючи на це, ми приходи/ ли, розмовляли на різні теми, і на одній з таких зустрічей хтось ска/ зав: Я б хотів висповідатися?! Че/ сно кажучи, нас це здивувало... Через тиждень відбулася сповідь. Бажаючих було багато. . . Під час приготування до сповіді хлопці ду/ же переживали, адже більшість з них робили це вперше. Після того, як всі висповідалися, ми служили Святу Літургію. Для когось це була перша Літургія, на якій він зустрів Бога. Ми вирішили запитати у хлопців про їхнє відчуття та переживання: Семене, чи до сьогоднішнього дня в твоєму житті ти мав відчуття присутности Бога? Нет, честно говоря, до этого, если имел то не столь глобально, мало обращался к Богу, вообще в нас не принято посвящать большую часть времени Богу. Раньше я обращался к Богу в своих мыслях, но такого, чтобы Литургию провести и испо/ ведоваться, еще не было. Чому ти зробив це тепер? Хочется измениться, хочется как/ то... не знаю, думаю, что Бог помо/ жет мне измениться в лучшую сто/ рону и достичь чего/то в этой жи/ зни, надеюсь, что с помощью Бога у меня это выйдет.

Чи будеш тепер звертатись до Бога у молитві? Я и теперь, честно говоря, молюсь, молюсь, читаю “Отче наш” перед сном, постоянно, каждого вечера. Я хотел бы выучить еще несколько молитв, чтобы я мог их тоже испо/ льзовать в своем обращении к Богу. Молитвы буду читать, буду обяза/ тельно. “Отче наш” я молюсь по/ стоянно и постараюсь выучить еще несколько молитв. Тепер, коли Бог тобі все про7 бачив під час сповіді і Літургії, що б ти хотів у Нього попро7 сити? Скорее всего, любви и здоровья... (Семен, м. Донецьк) Андрію, сьогоднішній день під7 бігає до кінця. Чим він для те7 бе був особливим? Две особенности, то, что первый раз причастились и исповедова/ лись первый раз. Що це для тебе означає? Теперь уже грехов пока нет, а даже если и будут, то уже будет меньше... ну и буду теперь стараться меньше их совершать после первого раза, не грешить, стараться не грешить, вернее. Скажи, яке місце Бог займав в твоєму житті до сьогодніш7 нього дня і яке займатиме пі7 сля сьогоднішнього дня? Теперь я буду постоянно помнить,


что уже пообещал, почти поклялся и пообещал Богу на счет грехов, что буду стараться не грешить, до этого дня я жил и эти грехи постоянно обдумывал, но теперь уже можно их забыть, так как их уже простили.

Пізніше, на вокзалі, коли ми проводжали Тараса на потяг додому, він сказав: „Я дякую Богові, що потрапив на гауптвахту, бо тут я зустрів вас, а ви познайо7 мили мене з Богом”.

Що ти плануєш робити, коли вийдеш з цього місця покарання?

Андрію, коли ти перший раз в своєму житті почув про те, що люди мають можливість йти до сповіді, сповідатись?

Работать и помогать родителям, все/таки родители помогли мне. Яке місце в твоєму житті буде займати Церква? На первом месте будет все равно работа на первых порах, так как нужно, чтобы была квартира и т.д., а позже, уже когда все будет налажено, то можно чаще ходить в церковь, обращаться к Богу. Но с другой сто/ роны, как сказал священник, что чем больше будешь верить, тем быстрее все это осуществится, так что забывать о Боге нельзя . Що б ти хотів сказати найважливішого тим, хто буде читати ці рядки? В первую очередь, если на душе тяжесть, а особенно, если кто/то еще не исповедовался, то в этом нет ни/ чего страшного, можно идти и исповедоваться, даже нужно идти и исповедоваться, и будет намного легче позже. Ну и стараться делать меньше плохих поступ/ ков, чтобы не оказываться в местах, в которых потом в эту же церковь и то не сходиш. (Андрій, м. Маріуполь) Тарасе, чи коли7небудь ти мав можливість бра7 ти участь у Літургії, чи ти колись ходив до сповіді і що ти сьогодні відчуваєш після цієї Лі7 тургії, після ТТайни айни Сповіді, яку мав можливість відбути? Я вже сповідався, але це було дуже давно. Сьогодні я посповідався і відчув, що мені стало легше на душі, я справді відчув, що гріхи мені пробачили.

Я слышал об этом уже давно, еще моя бабка ходила исповедоваться, делала это часто и мне говорила схо/ дить, но я как/то не задумывался над этим. Що для тебе означає віра в Бога? Могу сказать, что когда я начал вникать, что такое Бог, а это было не так уже и давно, не так уже долго, буквально в армии я понял, что такое Бог, когда мы молились Службу. Лишь в армии я понял, что такое Бог и что когда веришь у Него, только тогда что/то можно сделать. Чи ти маєш якусь свою власну молитву, чи ти просто від когось иншого навчився, як моли7 тись, чи просто десь прочитав? Чи міг би ти поділитись з нами своїми думками про молитву? Когда я хочу помолиться, я говорю то, что мне нужно, своими словами говорю то, что мне нужно. Чтобы Он позаботился о близких мне людях, чтобы им было хо/ рошо, мне было хорошо, чтобы все было нормально. Говорю то, что приходит в голову. А що б ти хотів сказати тим, які, можливо сьогодні думають, що все життя полягає в грошах, що все життя полягає в тому, що я маю, я живу, я можу все зробити, і думають, що якщо вони все мають, то їм не потрібно ні Бога, ні нічого иншого?

Я думаю в первую очередь нужно верить в Бога, а все

Ти знаєш, сьогодні в світі дуже багато людей помиляється і багато людей думають, якщо вони помилилися, якщо вони пішли якоюсь поганою дорогою, значить, вони вже не мають змоги виправитись. Що б ти хотів порадити своєму одноліткові, який, можливо, так само зробив якийсь поганий вчинок? В першу чергу, звертатись до Бога. Те ж саме – піти посповідатись обов’язково, ходити сповідатись. Як ти вважаєш, можна змінити своє життя, перебуваючи тут, в цьому місці? Звичайно можна. Я вважаю, що можна. Сидиш тут, роботи, в принципі, ніякої нема, сидиш і є над чим подумати. Постійно думаєш, плануєш, все таки усвідомлюєш свої помилки, які були і на майбутнє ду/ маєш, щоб їх не повторити. (Т арас, м. Вінниця) (Тарас,

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

19


остальное постепенно придет. А вот если не будешь верить. .. (сміється) Чи ти коли7небудь співав на Службі Божій? От сьогодні ми молилися Літургію і всі разом співали. Як ти по7 чував себе в часі Літургії, співаючи ці молитви: «Г ос7 «Гос7 поди, помилуй», «Т обі, ГГос7 ос7 «Тобі, поди», «Амінь». Які в тебе були відчуття? Ну, это не было впервые, что я был на Литургии, но такого у меня не было никогда. У меня было такое ощущение, что я по/ стоянно верю в Бога, что я был с Богом постоянно. Такое у меня было первый раз в жизни. Що би ти хотів сказати тим, які ніколи в своєму житті до сповіді не ходили? Я бы сказал, чтобы они все же сделали это, сходили хотя бы в церковь, исповедовались, поня/ ли, что это такое – испо/ ведоваться, что это означает сбросить грехи, которые когда/ то делал. Ты можешь знать, что Господь тебя простил за все те грехи, которые ты сделал. Тогда можно задуматься над тем, что ты будешь делать когда/то. Прежде, чем что/то делать – подумаешь, поскольку теперь на тебя ло/ жится двойная ответствен/ ность: когда ты испове/ довался и опять делаешь тот са/ мый грех – грешишь дважды, а это вдвое хуже. (Анатолій)

Підготували о. д7н Степан СУ С СУС та бр. Р оман КІСІЛЬ, Роман військові капелани

20

Капелан – який він?

Т

ему військового капеланства ми вирішили обговорити із підполков/ ником Тарасом Грицевичем, старшим офіцером відділу з гуманітарних питань Львів/ ського військового інституту (аналіз, відслідковування мора/ льно/психологічного стану вій/ ськовослужбовців, розробка і впровадження заходів з його зміцнення, загалом – всі аспекти виховної роботи, які спря/ мовуються в психологічному напрямку) – людини, праця якої має певну спорідненість із капеланським служінням. Ваша професія є дуже споріднена з працею капе7 лана, тож якою Ви бачите постать капелана, якими рисами він повинен бути наділений, щоб працювати в такій установі? Ви правильно зауважили, що в нас багато спільного з роботою капеланів. Назва дисципліни «психологія» походить від гре/ цького слова «душа», так що ми працюємо в душевному світі людини. Капелан, по/перше, по/ винен бути авторитетною осо/ бою для особового складу, для того, щоб йому довіряли най/ потаємніші закутки своєї душі.

По/друге, він, мабуть, повинен володіти певним життєвим досвідом. Звичайно, також мати позитивне і дуже світле ми/ слення, яким би він міг надихати людей. І відповідне толерантне ставлення, тому що в нас є люди різних конфесій, Церков, віро/ сповідань, і не кожен з них має можливість знайти свого ду/ хівника, зі своєї Церкви, своєї конфесії. Оскільки в нас пра/ цюють семінаристи із Семінарії Святого Духа, то до них звер/ таються не лише ті, хто визнає себе греко/католиками. І на/ решті, капеланові варто не так застановлятись над тими до/ гмами, які відрізняють конфесії між собою, як акцентувати на духовному змісті, який їх по/ єднує. Зараз на загальнодер/ жавному рівні ще не вирішено, як взагалі має відбутись це об’єд/ нання. Про нього багато говориться, але поки що це залишається лише мрією. І тому для того, щоб тут, у війську, не відчувалось того, що нас роз’єд/ нують наші християнські Цер/ кви, капелан повинен бути дуже дипломатичною особою. Як Ви вважаєте, чи така поліконфесійність курсантів не перешкоджає їм відкрити свою душу перед особою капелана, яка все ж є конфесійно заанга7 жована? Скажімо, чи пра7 вославному не заважає при7 йти до греко7католика? Чи це залежить знач7 ною мірою від ка7 пелана, як він по7 ставить ці речі? Тому я й кажу, що багато залежить від особистості капелана. Звичай/ но, для різних лю/ дей це по/різному важить, тому що дехто глибше вни/ кає в ці відмінності, дехто не так… Я ду/


маю, що в основному для сучасної молоді (маю на увазі тих, хто йде до нас у військо) все таки основ/ ною ідеєю є патріотизм, відданість служінню українській державі, а такі деталі, як роздуми про те, йти до греко/католицького священика чи до православного, на мою думку, не відіграють такої вирішальної ролі. Як би Ви оцінили ту роботу, яку у Вашому інституті виконують студенти Львівської Духовної Семінарії впродовж останніх кіль7 кох років? Вам, мабуть, як нікому иншому це видно, оскільки Ви працюєте в тій сфері, яка торкається душі кожного курсанта. Чи від7 чуваєте якісь зміни в житті конкретних особистостей, чи можливо щось змінюється в їх психіці, змінюється їх спосіб мислення? По/перше, ми дуже часто співпрацюємо в тих випадках, коли люди є в якихось стресових ситуаціях чи в них якісь важкі життєві обставини. Тоді ми спільно – з одного боку з цією людиною розмовляє психолог, з иншого – капелан нама/ гаємось їй допомогти. Якщо ця людина є віру/ ючою, якщо для неї щось важить слово священика чи семінариста, ми завжди організовуємо такий контакт і даємо таку можливість. А загалом і індивідуальна, і загальна, просвітницька робота, яка проводиться в рамках циклу бесід «армія – духовність», які проводять семінаристи двічі на місяць в кожному підрозділі, повільно, але впевнено сіє в грунт зерна і ми сподіваємось, що вони повинні дати, і вже дають, хороші паростки. Скажіть, будь ласка, чи Ви як психолог, не відчуваєте певної дилеми в такій ситуації, коли з одного боку людина покликана слу7 жити у війську і в разі потреби брати до рук зброю, а з иншого – якщо вона є віруючою, то знає про одну із заповідей декалогу «Не вбий»? Чи це не є протистоянням між її внутрішнім духовним світом і тим обо7 в’язком, який покладає на неї держава, су7 спільство? Власне і наше завдання, як офіцерів, і завдання ка/ пеланів – пояснити особі, яка бере до рук зброю, що найперше вона робить це для захисту. Для того, щоб захистити себе, своїх рідних. Тому жодна наша вказівка, жодна проповідь представників Церкви не говорить, що ми повинні першими розв’язувати якісь збройні конфлікти, першими вбивати, а тільки якщо така загроза існує для нас, для нашого народу, тоді ця зброя повинна бути застосована. Розмовляв Андрій СО ЛЕЦЬКИЙ СОЛЕЦЬКИЙ

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

Постать капелана очима курсанта та солдата «Хто такий капелан, яка його роль у війську, чи служба військового не суперечить заповіді «Не вбий», як присутність капелана впливає на атмосферу у військовій частині, військовому інституті»? – про все це ми запитали курсантів Львівського військового інституту Андрій К уль Куль уль, курсант 57го курсу: До церкви ходжу, але не кожної неділі. Роблю це з власного бажання. І, мабуть, з відчуття обов’язку перед Богом, адже живу, а Він мені постійно допомагає. Із отцем/дияконом Степаном я спілкуюсь, люблю з ним порозмовляти. Мені це допомагає особисто. Допо/ могло і цієї весни: я в Бога вірю, але сповідатись останній раз ходив ще в школі. Тепер і до сповіді почав ходити. Тобто віра була й тоді, але тепер вона стала більш конкретною, більш сильною, ближчою до життя. Цей момент сповіді зблизив мене з Богом. Міщенко Сергій, курсант 37го курсу, заступник командира взводу, сержант: Думаю, що служіння капелана треба розширювати, розширювати настільки, щоб воно було присутнім в усіх Збройних Силах. Наразі маємо лише психологів для душі військового. Ми не прийшли сюди, щоб когось вбивати. Молимо Бога, щоб в нас і в нашій країні все було добре, щоб ми не приймали участі у військових діях. Щоб Бог охо/ роняв порядок, щоб ми були для сили і, так би мовити, для страху, а військові дії, звичайно, ніколи й нікому не потрібні. Все таки заповідь «Не вбий» – одна з перших, це щось на кшталт статуту. Насилля в будь/якому випадку є неоправданим за жодних умов, але вибрав собі таку долю… Чому? Ну якому ж хлопцю не подобається зброя? Бути військовим хотів, тому що батько і матір військові, та й сам цікавився цим з малих літ. Тут часом буває велике напруження, дуже гнітюча обстановка, а капелан є неначе розрядкою, людиною, яка є поряд, коли на тебе кричать зліва, справа, з усіх боків – і ти не знаєш, що робити, як себе поводити,

21


коли потрібно сказати собі «стоп», зупинитись. Дуже добре, коли в такі моменти хтось є поруч, коли хтось скаже, що все мине і це не така вже й страшна річ. А капелан якраз цим і займається, займається духовною, моральною підтримкою. Звичайно, це дуже допомагає. Ми маємо психолога, який кожен день, 12 годин, працює і має можливість прийняти курсанта, солдата чи офіцера – на такому рівні повинна бути і духовна підтримка з боку Церкви. Особисто для мене можлива різниця конфесійної приналежности між мною і капеланом не є дилемою. Нещодавно з нами трапився цікавий випадок: ми з хлопцями в неділю зайшли до церкви і хтось сказав: «Ов, це ж не православний храм, що ми тут робимо?» На це інші відповіли: «Яка різниця, Господь один». Якщо ти віриш, якщо знаєш, до чого йдеш, тоді не робиш з цього проблеми. Більше того, я думаю, що близький вже той час, коли такого поділу не буде. Його не повинно бути, тому що де є розділення – там є ворожнеча, там є камінь спотикання. Скрипник Іван Іван, курсант 47го курсу: Нещодавно, тут, у військовій частині, я охрестився. Ще раніше неодноразово над цим задумувався, але таке бажання виникло саме тут. Вже давно хотів це зробити, але ніяк не вдавалось. Коли ще був на другому курсі, запитував Степана (о. диякон Сус Степан – капелан військового інституту – прим. ред.), чи таке можливо, і він сказав, що це абсолютно реально. Я зрадів, бо дуже цього хотів. Подумав, що в нас в інституті є церква і це чудова нагода. Моє життя після цього змінилось. Я став себе почувати більш впевнено. Молюсь Богові кожного ранку і вечора, знаю, що Він мені допомагає і мені стає легше. Я став придивлятись до речей, яких не зауважував до хрещення. Роблю

менше того поганого, яке було до хрещення. Я ста/ раюсь. Звичайно, і далі залишаюсь грішником, але вже намагаюсь себе стримувати. Я вважаю, що це мені допомогло. Після того дня я відчув велике полегшення. Чогось надзвичайного, чуда не було, але зараз воно мені допомагає. Руслан Ничковський Ничковський:, курсант 57го курсу військової журналістики Що можу сказати стосовно капеланства у війську? Два місяці тому назад я саме висвітлював цю тему на сторінках нашої навчальної газети «Військовий віс/ ник». В загальному, це великий позитив, адже духовна сторона воїна – не менш важливий фактор в його житті, аніж, наприклад, фізіологічна сторона. Між фізичним і духовним світом, як то кажуть, є різниця, але і той світ, і инший / один одного доповнюють. Тому, насамперед, можу сказати, що капеланами, наскільки я зрозумів, мають бути священики, які мали пройти своєрідний «курс молодого бійця», щоб зрозуміти, в якому середовищі, як взагалі живуть військово/ службовці, немає різниці, курсанти це чи солдати. Можна сказати, що такі люди, по/перше, можуть инколи бути в якості психолога, инколи навіть в якості культуролога, адже духовенство вчить не тільки якимось високим матеріям, але також елементарної культури, елементарної поваги до оточуючого світу, до людей, з якими живемо. Сучасний світ досить жорстокий і має надзвичайно сильний вплив на свідомість як дорослої, так і ще несформованої людини – солдати є переважно віком від 18 до 22 років. Під дією багатьох факторів люди несолідарні, люди негуманні в багатьох випадках, люди нещирі. І це є досить великим негативом. Тому моя думка, що саме капелани посприяють тому, щоб люди бодай трохи пригадали, ким вони насправді є і як ми повинні ставитись один до одного. А для цього, мені здається, капелан повинен бути, насамперед, стійкою особистістю. Можливо це звучить дещо банально, неординарно, але майбутні отці певний час виховуються в духовних семінаріях –у значно кращій і «добротнішій» атмосфері, а тут дещо специфічне середовище, тому капелан повинен бути стійким. Бути твердим і рішучим, щоб вміти наставити на правильний шлях навіть агресивну людину, в якої є проблеми і вона сприймає весь світ і всіх довкола себе як ворогів. І в свою чергу, необхідна наявність притаманної і для брата в семінарії, і для священика риси – гуманність.

Скрипник Іван

22

Хоч я і православний, для мене немає різниці, де помолитись Богу: я можу піти в католицьку, в греко/ католицьку церкву, я знаю, що Бог один. Але справа в тому, що в житті дуже часто виникають такі моменти, коли людині просто катастрофічно не вистачає допомоги. А допомога батьків чи близьких є дуже далеко і вони не можуть тебе підтримати. Тому, коли мені погано, я прийду, помолюсь «Отче наш» чи іншу молитву, і справді стає легше, з душі спадає тягар. Тому


можу сказати на власному досвіді, що Церква є дуже потрібна в кожному військовому інституті, який є на території України. Церква об’єднує, бо, наприклад, два курсанти, які посварились, при/ ходять до церкви, починають мо/ литись, ця молитва є спільна і тоді вони задумуються: «Чому ми по/ винні бути ворогами? Треба поми/ ритись». Знаю багато хлопців, які не були хрещені і охрестились тут у нашій церкві. Тому це дуже добре, що в нас у військовому інституті є церква. І що ми – єдиний вій/ ськовий інститут, який має церкву, яка нас об’єднує і дає нам духовне наставництво і допомогу у важку хвилину. Руслан Марченко Марченко, курсант 57го курсу військового інституту: Я думаю, що військовий капелан – дуже потрібна людина не тільки у військовому інституті, але й у Збройних Силах, і не лише кур/ сантам та солдатам, але також і офіцерам…

Руслан Марченко

В нашому інституті вже є дуже по/ зитивні зміни. Помітно, що кур/ санти намагаються ходити до церкви. Я знаю, коли відбувалась поїздка до Почаєва, вільних місць вже не було, бо хлопці хотіли пої/

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

хати на прощу до цього святого місця. Думаю, це ще не остання поїздка, будуть инші. Особисто я до капелана часто не звертався, бо мене відпускають до/ дому і я ходжу в парафіяльну церкву в себе вдома. Але хто живе далеко, хто з Донецька, з Дні/ пропетровська, хлопці, яким до дому далеко, звертаються, під/ ходять, коли є якісь запитання, коли треба порадитись, часто спо/ відаються. На мою думку, капелан – це людина, яка, перш за все, повинна бути наділена добрими рисами, рисами наставника, щоб вміти підказати, навіть рисами старшого брата, щоб з ним можна було порадитись. І найголовніше – зробити це таємно, щоб розмова залишалась між нами назавжди. Курсант 147ої роти 57го курсу: Проєкт співпраці з капеланами на базі нашого інституту сфор/ мувався, напевно, вже три роки назад. Я пере/ повнений дуже пози/ тивними враженнями, оскільки капелани не/ суть до людей набагато більше, ніж можуть нам дати наші військові офіцери, які не мають такої підготовки в ду/ ховному напрямку. Є проблеми, якими ти не можеш поділитись зі своїм командиром, на/ чальником, і з якими ти можеш звернутись ли/ ше до духовної особи. Я думаю, що нам набагато легше жити з тими людьми і вони нам багато в чому допо/ магають. Я переко/ наний, якщо цей на/ прямок розвивати, то будуть досить непогані результати, бо така співпраця є надзвичайно потрібною для нас, для нашого особистого життя в усіх його напрямках. Праця капелана допо/

магає багато зрозуміти, духовно зростати. Коли спілкуєшся з цією людиною, коли в тебе якісь проблеми, переживання – заспо/ коюєшся і почуваєш себе зовсім по/иншому. Для мене ідеалом постаті капелана є о. диякон Степан (переходячи на персоналії). Це людина, до якої абсолютно легко звернутись, пі/ дійти зі своєю проблемою, своїм питанням. Він в будь/який час порадить, пояснить, підкаже, що робити далі, не залежно від того, які в нього зараз особисті справи і яким би довгим та важким для нього не був тиждень. Якщо, наприклад, є якась перепона – зупинився, все. Думки зупи/ няються на одному місці. Ти приходиш до цієї людини, від/ криваєш їй свою душу, вона тебе скеровує саме туди, куди потрібно. Тим більше, що тут є такі випадки, коли людина після зустрічі з капеланом кардинально зміню/ вала своє життя. Я є заступником командира взводу, тому в мої обов’язки входить спілкування з людьми, намагання зрозуміти лю/ дину, порадити, направити. Якщо виникають якісь особисті питання, хлопці звертаються. І сам факт, що за 5 років я бачив, як людина в особових справах, в усіх до/ кументах пише, що вона неві/ руюча, атеїст, а коли починає спілкуватись з капеланами, з на/ шими братами, буквально за півроку часу каже, що хоче охре/ ститись. Я вважаю, що тут більше нічого не варто казати. Це дуже впливає на людей. А те, що людина починає вірити в Бога, вже свід/ чить, що вона змінилась, що вже пішла иншою дорогою. Вона була з закритими очима і йшла, не знаючи куди, а тут з’являється хтось, хто направляє на пра/ вильний шлях, і людина починає вірити, в неї є віра, вона змінює себе. Саме тому я вважаю, що осо/ ба капелана є так необхідною у на/ ших військах. Підготував Володимир ЧУПРІН

23


Дорога спасіння «Минеться все, але любов моя Не зронить цвіту навіть восени. Не зронить!» Богдан Стельмах

«Чому ж любов так довго не цвіте? Так довго…» В

ечір. Прохолодний. Зоряний. Мабуть, тому що осінь. . . … Пари. Разом. Рука в руці. Ма/ буть, тому що люблять. . . А рука самотньо шукає прихистку і тепла в кишені пальто. По тілу мурашки від холоду. І не тому, що осінь вперто нехтує одягом, просто вона в сер/ ці… Рвучкий вітер жорстокости, прагматизму і цинізму світу раз по раз зриває вже пожовкле листя чистих мрій, сподівань, прагнення любити, яке, хоч і в’яне, та все ще залишається золотавого відтінку. Великі, щирі, морської глибини очі піднімають свій погляд. А попереду самотня холодна зима серця, повна білого, густого снігу очікування, якому, здається, не буде кінця…

…Іноді здається, ще трохи – і в серці не залишиться нічого, окрім густо/ го инію самоти. Часом воно так невимовно щемить, і йому мало місця в грудях, і взагалі, воно ніби чуже. Серце так нестримно хоче поділитись тим, що в ньому ще залишилось, віддати все, але… «при/ ходить знов поїзд “Чужа любов”». Де ж ти, те почуття, про яке так ба/ гато складено пісень, яке малюють фарбами слова, яке міняють на власне життя, почуття, яке, здається, є у всіх, тільки не …? Де ти?!.. …А може, так треба? Можливо, перш ніж намагатись зробити щасливим когось, спершу варто навчитись бути щасливим самому? Можливо, перш ніж віддати всього себе ин/ шому, потрібно зрозуміти та від/ крити, чим сам володієш? Навчи/ тись ніжности, уваги, співстраж/ дання і звичайної людяности. На/ вчитись не боятись, не боятись нічого і нікого, окрім Бога, не боя/ тись відстояти власну думку, власні переконання, нехай навіть вони і не вписуються в “загальноприйняті норми” суспільства. Не боятись відстояти своє право на свою Лю/ бов. Так, кожен сам вибирає для себе, якою любов’ю любити і якої сподіватись у відповідь: одну і на все життя чи “декілька запасних варіянтів”, так, про всяк випадок. Але останнє, здається, вибирати не доводиться, бо такий варіянт зав/ жди залишається поруч. Його й зрозуміти легше, і прийняти про/ стіше, і відстоювати не треба. А от одну й на все життя… …Не боятись… Не боятись ч е к а т и свою Любов. Не боятись вірити у свою Любов, вірити своєму серцю.

24

Шукати, не опускаючи рук та не вимикаючи серця. Свою, не инших, не чиюсь – друзів, знайомих, бать/ ків, модних журналів та стильних серіалів. Любов СВОГО серця. Бо коли доведеться – тоді не буде страху боротись, терпіти, а часом навіть страждати за неї. Бо вона буде ТВОЯ. А справжня Любов рано чи пізно проростає кольором си/ нього неба, зеленого моря, ко/ льором гарячого сонця чи про/ холодного дощу, тишею ламкого снігу чи пожовклого листя. Тоді й починається те, що більшість на/ зиває казкою та країною мрій, а закохані – просто щастям справ/ жньої Любови… …Адже це не страх? Я ж не боюсь? Зробити вибір і жити ним решту свого життя… Бо ж усвідомлюю, що відкрившись, можна боляче пора/ нитись, ставши слабким, дові/ рившись, виглядати немічно і без/ порадно… А серце чомусь прагне такої відкритости, довіри, слаб/ кости. Каже, що у цій слабкості його сила, навіть, коли любов не/ розділена, навіть, коли лише від одного почутого імени воно з кож/ ним ударом пропускатиме крізь себе не кров, а концентрований біль… Каже, що якщо виберу СПРАВЖНЮ Любов, воно готове оберігати її від вітрів зради і дощів розпачу, боротись, тільки б не було страху. Боротись проти кого, від чого, для кого, з ким..? З ким? – Найчастіше з собою. Щоразу розбивати головою стіну, яка називається страх і боязнь пе/ ред чимось великим і на все життя. ..


Проти кого? – Проти впливу на ТВОЮ майбутню чи вже живу любов надзвичайно сильних сте/ реотипів та “зразків”… З ким? – Спільно з твоєю другою половиною ЗА ТЕ, щоб ця любов, попри все і всіх, ЖИЛА і КВІТ/ НУЛА!!! …Це не страх, навряд чи… Просто “в тебе завжди не так, як у всіх”. . . Мабуть «місто дихає для всіх та тебе не помічає, ти одна, ти не з тих, хто живе як всі». Можливо, тому, що відчуваєш серцем справжній сенс СПРАВЖНЬОЇ Любови. . . Тому, що тебе не влаштовує те, що бачиш і чуєш під назвою “любов”. Ти не приймаєш тієї “любови”, коли люблять тому, що ти щось маєш... І поки це щось в тебе є – доти і об’єкт зацікавлення. А про тебе тут зовсім не йдеться і ніколи не йшлось. Просто за вуаллю гарних слів і високих жестів ти всього лише додаток до комусь так потрібної речі!.. …А можливо, через те, що розумієш: люблять не через наявність так тепер бажаних “90/60/90” (І хто це взагалі придумав?! Ідеал жіночої краси в середньовічному світі тепер означуються звичайним словом “целюліт”, а античні дівчата проти сучасних “топ/моделей” виглядали б збірною командою з бодібіл/ дингу), не за ніжну шкіру від “Avon”, квиток у фітнес/зал чи костюм від “Versache”. . . Бо це все плинне і відносне. Бо тоді вмістилищем “почуттів” будуть зір, слух, нюх – все, окрім серця. Тоді ці “почуття” цілком закономірно підпадають під категорію точних, науково вива/ жених і підтверджених дослідами визначень. Тоді медики, психологи, фізіологи з повним правом назвуть ці “почуття” сукупністю гормо/ нальних психосоматичних про/ цесів, які, як каже доволі поширена в народі теорія, мають тенденцію “холонути” через три роки. А що далі? Далі ті, котрі співали пісні про вічне кохання, житимуть разом лише з почуття звички і при/ в’язаности, яке виходить на сцену після трьох років спільного життя (і на тім спасибі, принаймі, не гор/ мони). І саме з почуття звички

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

співжителі (слово “закохані” тут якось вже не вписується) мирити/ муться, виховуватимуть дітей, збері/ гатимуть вірність (!) та догляда/ тимуть за иншим, якщо з ним раптом трапиться якесь нещастя, трагедія чи навіть коли хтось за/ лишиться калікою на все життя, а по смерті одного з них хоронитиме иншого в серці все життя…

розкажи, що ти відчувало; ти ща/ сливе? мені приємно, коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; чому страждаєш? що тобі не подоба/ ється? кажи те, що хочеш; довіряю тобі; мені приємно з тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слухати тебе; ти мені подобаєшся таке, яким ти є; гарно бути разом; скажи, якщо я помилилось»…

…Боже, як це важко! Чекати на свою Любов, продовжувати шукати свою половинку, залишаючись на самоті в той час, коли всі друзі та знайомі навколо тебе вже давно знайшли щастя (хоч дуже часто воно має вигляд співжиття за контрактом), рідні просто пережити не можуть, як це в “тебе ще нікого немає!?”, а батьки ледь не щотижня сватають на “найкращому варіянті”. І ці запитання типу: «В тебе хтось є?» Так і хочеться відповісти: «Є, два котики, собака і рибки». Чому ніхто не запитує, чи кохаєш, чи любиш, чи не спиш через це ночами і не мрієш через це вдень?!..

…А може, ти десь тут, десь поруч, зовсім близько, так, що навіть не підозрюю про це? Якесь дивне відчуття… Навряд чи це лише надія. Це щось більше. Це певність, що ти є, що існуєш, що твоє серце б’ється в ритм з моїм, що, як і я, чекаєш, коли Бог подарує нам зустріч. Здається, наші очі, наші думки, наші мрії вже десь зустрічались, от тільки зустрічі чекають ще серця… …Вечір. Прохолодний. Зоряний. Мабуть, тому що осінь. . . Пари. Ра/ зом. Рука в руці. Мабуть, тому що люблять. .. Володимир ЧУПРІН

…Дивишся на все це, а серце стиха співає: «це не твоя земля і не твоя любов, це не твої слова і не твоє ток/шоу…» Не хочу так! Не хочу… Серце ну/ дить від таких слів, поглядів, б а ж а н ь . Т и х и м и , самотніми, зоряними вечорами воно мріє про инше, таке ж “старо/ модне” і остан/ нє в рейтингах популярності “віддайся п е р ш о м у кращому” серце, яке вміє с к а з а т и : «Люблю тебе; ти гарне; я щасли/ ве, що тебе маю; поговорімо про тебе; як почува/ єшся? боїшся? чому не хочеш? ти дуже миле; п р и є м н е ; 25


Що таке невинність? Що таке невинність? Чи це лише фізичний нюанс, «невміння поводитися у ліжку», умовність, забобон, мода, «вроджена вада» або «найбагатше придане», гордість, таємниця, внутрішній світ, чистота, непорочність, незайманість? І тут відразу напрошується ряд инших важливих запитань: «Які наслідки несе за собою рання втрата невинности і випадкові сексуальні зв’язки до шлюбу та поза ним?» Відповідь однозначна: поза шлюбом не повинно бути сексуальних відносин.

С

ексуальні стосунки поза шлюбом вже за своєю природою суперечать багатовіковому інституту сім’ї та суспільної моралі. Нехай прихильники сексуальної революції й говорять, що такі погляди обмежують свободу людей і суперечать принципам демократичного суспільства, висуваючи при цьому такі аргументи: 1) секс приносить фізичне і психічне здоров’я; 2) насолоду; 3) можливість для однієї людини ближче та краще пізнати иншу і повністю виразити свої почуття; 4) одержати сексуальний досвід, щоб в майбутньому почувати себе більш впевнено на «шлюб/ ному ложі»; 5) перевірка того, наскільки партнери мо/ жуть бути «сумісні» у шлюбі. Із подібними твердженнями можна було б повністю погодитись, якби не декілька «незначних» зауважень. Почнемо з першого пункту – здоров’я. Прихильники цього аргументу стверджують, що постійні сексуальні контакти покращують роботу серцевих м’язів, пере/ шкоджають розвитку таких хвороб, як простатит, імпотенція та вносять позитивний вклад у психіку людини, покращуючи роботу нервової системи, знімаючи стрес і покращуючи настрій партнерів, збагативши його позитивними емоціями. Згодіться, така інформація може мати сильний вплив на людей, які піклуються про своє здоров’я, якби не одне «але». Ця інформація буде корисною для людини, яка вже переступила віковий бар’єр 25/26 років, а для молодих людей віком від 12 до 24 років такий підхід до свого здоров’я обернеться плачевними наслідками. Такими, наприклад, як психологічні травми від першого сексуального контакту. Якщо дівою була дівчина: у нього розвинеться комплекс вини, через біль, який він заподіяв дівчині, а у неї з’являється залежність від першого сексуального контакту, що перешкоджає самостійному розвитку особи і лідерських якостей дівчини. А якщо незайманим був хлопець, то на ґрунті власної недосвідчености може розвинутися комплекс

26

неповноцінности. Инший аспект, який стосується цього пункту, не має вікового критерію, оскільки заторкує питання контрацепції і ЗПСШ (Захво/ рювання, які передаються статевим шляхом). По/ перше, найбільш поширеним засобом індивідуального захисту від венеричних захворювань є гумовий виріб №2, або презерватив, який, як засвідчили медичні дослідження, виявляється ефективним, за умови правильного використання, всього лише в 70% ви/ падків. По/друге, він повністю безсилий перед ВІЛ/ СНІД (Вірус Імунодефіциту Людини), оскільки струк/ тура матеріялу, з якого виготовляється презерватив, не здатна затримати вірус. І, по/третє, через невміле або неправильне використання засобів контрацепції підвищився відсоток випадків вагітности серед молоді і, як наслідки небажаної вагітности, відсоток абортів теж виріс. Другий пункт – насолода. Звичайно, це найбільш при/ вабливий чинник в очах молодого покоління. Якщо розглядати з фізіологічної точки зору – це безумовно так. Але насолода не залежить лише від фізичних відчуттів, оскільки будова людини набагато складніша, ніж може видатись на перший погляд, і не складається тільки з фізичного, але й несе в собі також духовне начало («душа», «его», «психіс» – можна називати його по/різному). То про яку насолоду може йтися, коли відбувається насильство. І не обов’язково фізичне: на/ сильство може бути і психологічне. Наприклад, суспільство тисне на людину, кажучи, що стриманість ця не модна і всі цивілізовані люди займаються сексом, відкинувши старі забобони. Отже людина, що не досвідчила сексуальної близькости, в такому суспільстві почуватиме себе утисненою і неповно/ цінною. Або инший приклад, коли секс використо/ вують як рекламу, ламаючи природні стереотипи мислення. І тут є заслуга ЗМІ (засобів масової ін/ формації), які обрушили на суспільство потік сек/ суальної реклами, а постраждали найбільш вразливі члени суспільства – діти і підлітки. Від перенасичення на телевізійних екранах і рекламних щитах сексуаль/ ної інформації діти втрачають властиву для їх віку (3/ 11 років) природну сором’язливість, а підлітки, з


властивим для них прямолінійним мисленням, сприймають всю цю інформацію як норму життя або інструкцію для «дій». Пункт третій – можливість для однієї людини ближче і краще пізнати иншу та повністю виразити свої почуття. Можливо, це один з найбільш приємних та емоційних способів виразу відчуттів коханій людині, але одна невелика заувага: цей аргумент може мати свою цінність, якщо у вас один постій/ ний партнер, а якщо партнерів де/ кілька, то про який вираз почуттів можна говорити? Швидше за все, подібна поведінка свідчить про пе/ реважання тваринних інстинктів над таким почуттям, як любов. І якщо дивитися з цієї точки зору, то це не можливість одному повністю виразити свої почуття, а прикриття для аморальної поведінки, яка ста/ вить під загрозу не тільки поняття шлюбу, сім’ї, але й любови, вір/ ности та відданости. Четвертий пункт – отримати сексу/ альний досвід, щоб упевнено себе відчувати на «шлюбному ложі». Це твердження більше стосується осіб чоловічої статі, бо, як показали соціологічні опитування, 62% дів/ чат побажали, щоб їх майбутній чоловік був досвідченим. Хоча подібне бажання до свого майбут/ нього подружжя виявило всього лише 13% молодих людей. Навіть якщо не брати до уваги ті психо/ логічні наслідки, які описувалися в першому пункті, є ще одна про/ блема, на яку варто звернути увагу. Психологи стверджують, що лю/ дина, котра мала вже навіть один сексуальний контакт, наступного разу, на підсвідомому рівні, обов’яз/ ково порівняє своїх партнерів, який з них приніс йому (їй) більше задоволення і, як наслідок, розви/ вається егоїзм, скерований на задо/ волення власних бажань, заглу/ шуючи собою таких супутників любови, як співчуття, самопожер/ тва та розуміння. І з цієї причини руйнується багато молодих шлюбів. П’ятий пункт – перевірка того, на/ скільки партнери можуть бути «сумісні» в шлюбі. Найголовніше в цьому аргументі те, який зміст вкладається у слово «сумісність». Якщо мається на увазі тільки сексу/

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

альні стосунки, то наслідки такої перевірки описуються в пунктах №1 і №4, а якщо ж сімейне життя, то, як показують психологи, підсві/ домо розвивається страх втрати, що за своєю силою дорівнює стре/ су, який переживає людина при розлученні. Окрім медичного ас/ пекту є ще і моральний, якщо в «іграшковій» сім’ї народжується дитина. Бо вона – це не іграшка, яку не заховаєш у шафу, коли гра за/ кінчена. Через подібний підхід до сім’ї, як показали соціологічні дослідження, зріс відсоток сімей, в яких є лише один батько, також збільшилась кількість абортів і дітей, покинутих своїми батьками.

ладних сексуальних зв’язків, можна зробити такий висновок: вони не лише розхитують моральні засади суспільства, шкодять здоров’ю та мають негативний вплив на молоде покоління, але й руйнують інститут сім’ї та шлюбу, який є основним осередком суспільства. І спира/ ючись на все сказане, зазначимо лише одне: сексуальні стосунки по/ за шлюбом неможливі. Якщо ж ви дотримуєтесь иншої думки, то вам

З раціональної точки зору було б неправильно гово/ рити, що сексуальна рево/ люція принесла лише не/ гативи. Вона також стала причиною рішення, якого не вистачало консерва/ тивному суспільству, а саме обговорення поняття сексуальної освіти. Саме воно й може виявитися тим компромісом, який допоможе уникнути вказа/ них проблем. Прихильни/ ки сексуальної революції вже проводять подібні програми з дітьми і підліт/ ками, які ґрунтуються на правилах контрацепції, що поки не принесли по/ зитивного результату. Хо/ ча якщо в цих програмах змінити акцент з контра/ цепції на моральні прин/ ципи і робити наголос не на тому, як правильно користуватися презервативом, а на відповідальності, яка повинна під/ готувати молодих людей до сімей/ ного життя, і на наслідках, які можливі при недбалому і легко/ важному підході до сексуального життя, то… Але до подібних про/ грам потрібно привертати не тільки дітей і підлітків, але також їх батьків, вихователів дитячих уста/ нов і викладачів різних навчальних закладів.

не обов’язково витрачати час на спробу довести свою правоту, а варто подивитися навколо, як і чим живуть наші діти, і не треба думати, що ця проблема десь далеко і у нас її ніколи не буде, а якщо й буде, то ми з нею швидко впораємось. Ні, це не так, проблема не лише стоїть на порозі і стукає в наші двері, вона вже всередині наших будинків. І починати діяти треба вже зараз, поки не пізно.

Ознайомившись зі всіма пунктами і побачивши всі негативи без/

Павло ГГЛАДКОВ ЛАДКОВ

27


Постав, Господи, моїм устам сторожу… «…До дверей губ моїм – варту!», – чуємо у псалмі 140 на Вечірній. Як Ви, мабуть, здогадалися, мова йтиме про язик, а точніше – про те, що з нього виходить: осуд й очорнення. Вочевидь, було б не найгірше, коли б справдився стереотип, згідно з яким обмови – діло рук (чи то «діло язика») прекрасної половини людства. Однак засоби масової інформації через випадково почуті розмови на вулиці, спеціяльно проголошені виступи з трибун і т. д. часто свідчать про инше: воно є поширеним негативним явищем, яке ми або самі підхоплюємо, або мовчки толеруємо.

О

суд – це зумисний вияв недоліків і прогріхів иншої особи, який Церква вважає гріхом. Часто можна почути: «Та ж який це гріх, коли це правда!?» То чому ми так рідко виносимо на загальний осуд гірку правду про себе і так радо проголошуємо мало не з майдану правду про инших?. . Апостол повчає: «Дбаймо, отже, запопадливо про те, що веде до ми/ ру та до взаємного збудування» (Рим. 14, 19). Чи може обмовляння ближнього послужити збудуванню нашому чи тих, перед ким ми його 28

чинимо? Якщо ні – не варто цього робити. Не варто додавати до чужо/ го гріха, який осуджуємо, ще й свій гріх – гріх осуду. У такий хитрий спосіб Лукавий подвоює зло у світі. Чому ми осуджуємо? Причини різ/ ні. Найчастіше за ним криється проста тактика: якщо наша репута/ ція не є високою, ми можемо під/ вищити її завдяки зіпсуття репу/ тації иншим. Чим більше виявляти хиби чи прогріхи свого оточення чи конкретної особи, то на їхньому фоні ми можемо виглядати мало не святими. Ще однією із причин, які спону/ кають нас до осуду, може бути крив/ да, несправедливість, завдана нам чи иншим. Теж причина досить не гідна. «Хто з вас без гріха?...» (Ів. 8, 7), – запитує Господь. Це запитання звернене кожного разу до нас, коли ми осуджуємо ближнього, навіть якщо він, ближній, – наш кривдник. Творець готовий простити йому, Він вже простив і дав йому шанс виправитись. Чому такого шансу не даємо кривдникові ми, прирікаючи його своїм осудом, неначе від нас одних залежить його спасіння і виправлення? Чи не подібні тоді ми до милосердного боржника із Євангельської притчі, якому було прощено десять тисяч талантів боргу, а він не зумів пробачити сво/ єму співбратові й ста динаріїв?. . . (Мт. 18, 23/35) Хіба не краще нам поступити згідно з словами Хри/ стовими: «А коли брат твій зави/ нить супроти тебе, піди й докори йому віч/на/віч. Коли не послухає тебе, візьми з собою ще одного або

двох, щоб усяка справа вирішува/ лася на слово двох або трьох свід/ ків. І коли він не схоче слухати їх, скажи Церкві; коли ж не схоче слу/ хати й Церкви, нехай буде для тебе, як поганин і митар» (Мт. 18, 15/18). Також, не останню роль у стримані себе від осуду відіграє молитва за кривдника, яка здає справу і скрив/ дженого, і кривдника на розгляд Божого суду, справедливість і мило/ сердя якого незрівнянно більше від наших. Очорнення – цілком відмінне від осуду негативне явище, яке має на меті виявити не правдиві, але виду/ мані недоліки та прогріхи ближ/ нього. З очорненням ми найбільше стикаємось напередодні виборів, коли кандидати обливають брудом один одного, не маючи для під/ твердження своїх слів серйозних аргументів. Очорнення прагне мо/ рально ліквідувати супротивника, цілковито знищити (а не знизив/ ши, як при осуді) його репутацію, щоб отримати те, на що претен/ дував або чим володів опонент. Теж досить негідний спосіб, але вже не задля підвищення власної само/ оцінки, як у першому випадку. “Ora et labora” (Молись і працюй), – за/ кликає відоме християнське гасло, тоді досягнеш бажаної мети. «Об/ мовляй і очорнюй», – шепче Лука/ вий, пропонуючи свій спосіб дійти до цілі. Вибір – за нами. І осуд, і очорнення – діла не лише язика, але й серця, «з нутра бо, з серця лю/ дини, виходять недобрі намисли, розпуста, злодійство, вбивство, пе/ релюби, захланність, лукавство, об/ ман, безсоромність, заздрий по/ гляд, наклеп, бундючність, безглуз/ дя» (Мк. 7, 21/22) А серце чистити не так просто. Тому преподобний Ісаак Сирін радить: «Якщо у тебе не чисте серце, то нехай чистими бу/ дуть хоча б уста» (Альфеев И. «Мир Исаака Сирина». Москва, 1998, с. 86). Віддаймо ж їх, як інструмент, у руки Божі, нехай вони служать на Його прославу і на збудування ближніх. Не дозвольмо, щоб нашим язиком обертав Диявол, використо/ вуючи його для того, щоб кидати слова роздору, ненависти й бого/ зневаги в обличчя ближніх. Володимир СТЕЦЬ


«Ëþäè - ëÿëüêè â ðóêàõ ëÿëüêîâîä³â.» Ïëàòîí

Полеміка

Євр пейський союз – у майбутнє без Бога

Н

а всіх етапах свого існу/ вання людство намагалось придумати таку форму прав/ ління, яка б найкраще відповідала потребам людини, однак історичний досвід показує, що навіть демократія, яку так сьогодні обожнюють, – дале/ ко не найкраща форма правління, але поки що людство нічого кращого не придумало. Сьогодні європейська демократія працює над створенням Європейського Союзу – великої сім’ї демократичних народів, які об’єдну/ ються навколо спільних політичних, економічних інтересів, моральних та духовних цінностей. Все частіше ми чуємо про Європейський Союз як шлях до майбутнього Європи, де кож/ на людина становитиме велику цін/ ність, а її права та свободи ніхто не сміє порушувати. На перший погляд здається, годі бажати кращого. Кожен з нас хоче жити в ідеально демокра/ тичній країні, де поважають нашу гід/ ність і права, коли без жодних труд/ нощів зможемо пересуватись по Єв/ ропі, матимемо єдину грошову валю/ ту тощо. Однак все це можна вважати великим ласим шматком сиру у ми/ шоловці, якщо брати до уваги духов/ ний фундамент, на якому будується щасливе політичне та економічне майбутнє нової Європи. Один із ліберальних принципів такої Європи гласить, що люди з різними моральними поглядами можуть жити разом як рівноправні громадяни в одній політичній спільноті. Важко не погодитись із цим принципом, який по суті є християнським, хоч нове обличчя Європи малюється без най/ менших ознак християнського впли/ ву на її душу. Церква вчить, що ми не маємо права засуджувати грішників, бо самі є ними і потребуємо прощен/ ня. Христос не прийшов, щоб засуди/ ти, але щоб оправдати, спасти люд/ ство. Однак мені здається, що Євро/ пейський Парламент, приймаючи цей християнський принцип, надає йому нового значення, цілковито протилежного християнському ба/ ченню. Жити в одній спільноті з різ/ ними моральними поглядами озна/ чає, що мораль – це відносне понят/ тя, у кожного вона своя, а з цього ви/ пливає, що й гріх – це відносне по/ няття. Якщо для когось гомосексуа/ лізм – це гріх, то це не означає, що він має бути морально засуджений іншими людьми. Складається таке враження, що політичний бомонд

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

Європи намагається придумати нову релігію, яка гласить: єдиною правдою є те, що правди немає.

вих барвах змалювати особу гея. Навпаки – гомосексуалізм заважає розвиватись талановитим людям.

Мені здається, що найбільшим злочи/ ном проти сім’ї та подружжя – фунда/ ментальних інституцій будь/якого народу, є дозвіл на укладення шлюбу між особами однієї статі, більше того – активна пропаганда, що гомосексу/ алізм є морально оправданим, абсо/ лютно прийнятим для суспільства, такий стиль життя нікому не заважає, навпаки – заборона гомосексуаль/ них шлюбів є грубим порушенням прав та гідності людини. Відсутність посилань на Бога в Європейській Конституції у порівнянні з цим ви/ глядає маленькою дрібничкою. Амо/ ральним можна вважати вже той факт, що активісти гомосексуального руху всіляко намагаються приховати від суспільства, що найбільша кіль/ кість захворювання на СНІД спосте/ рігається саме в їхньому середовищі. І СНІД далеко не остання загроза для прихильників одностатевих шлюбів. Чомусь на політичному Олімпі Євро/ пи забули, чи навмисно скривають, що проблема гомосексуалізму тягне за собою безліч психологічних про/ блем, яких ніколи не уникне прийом/ на дитина, в якої обоє батьків однієї статі. Любов гомосексуаліста направ/ лена на себе, а тому по своїй суті є егоїстичною. А тому й не дивно, що між партнерами таких пар нема по/ стійного зв’язку, бо інтерес до парт/ нера випливає лише із сексуальних мотивацій: підходить/не підходить, задовольняє – не задовольняє. Стати/ стика підтверджує, що до сорока ро/ ків гомосексуаліст залишається оди/ ноким, що трагічно відображається на його психіці, однак його сексуаль/ ний потяг нікуди не зникає. А тепер уявімо собі, що така людина має опі/ кунські права над якимось хлопчи/ ком? Звідси і виходить проблема розбещення неповнолітніх та інші сексуальні патології. Страшно поду/ мати, але суспільство сьогодні рати/ фікує те, що поступово нищить його зсередини.

«Схильність до гомосексуалізму визначена генетично» – говорять сьогодні боги Європи. Неправда! Немає жодних наукових підтверд/ жень такого умовиводу. Тим не мен/ ше, нам всіляко намагаються доказа/ ти, що сексуальна схильність до своєї статі є визначена «гей/геном». Такі «докази» мають суто політичний ха/ рактер, оскільки комусь легше і вигід/ ніше змінити моральні цінності, аніж признати гріх гріхом. Геями не народжуються, ними стають! Але це не означає, що цю сексуальну пато/ логію людство від сьогодні має нази/ вати шлюбом чи сім’єю.

Дедалі частіше нам пропагується, що більшість талановитих людей – геї. Не важко здогадатись, чому поширю/ ється така неправда, адже багато су/ часних впливових політиків, таємно чи відкрито, є гомосексуалістами. Маючи вплив на пресу та різні медіа, вони намагаються у найбільш яскра/

Замість того, щоб скерувати всі сили на підтримку інституту сім’ї, в яких народжуватимуться і виховувати/ муться фізіологічно та психологічно здорові діти, плекається інститут гомосексуальних шлюбів, які не мають ані морального, ані природ/ ного оправдання. Європа дійшла до того, що збочення почали називати найсвятішими словами – шлюб, сім’я, родина. Вершиною цієї трагедії є дозвіл таким «подружжям» усинов/ ляти дітей. Здається, що хтось ціле/ спрямовано працює над знищенням Європи, прикриваючись пропаган/ дою моральних цінностей. Мало того, що у Європі значно зменшу/ ється чисельність європейців, нато/ мість збільшується кількість афро/ азіатських емігрантів, пропагуються гомосексуальні «шлюби», які ніколи не дадуть потомства, ще й дозво/ ляється їм усиновляти дітей, які за великою ймовірністю будуть такими, як і їхні прийомні «батьки», адже будуть виховуватись у середовищі, яке їм здаватиметься цілком нор/ мальним. Як я вже зазначав, сьогодні в Європі народжується дуже мало дітей, оскільки домінуюча ідеологія заохочує молодих людей відділяти секс від любові, що породжує вели/ чезну кількість абортів, розлучень тощо. Робиться все для того, щоб знівелювати ідею батьківства, а сі/ мейна політика пропагує фемінізм, який виражається у відмові жінок народжувати дітей заради професій/ ної кар’єри або особистого життя, в якому немає місця для дітей – зай/ вого клопоту.

29


Наслідки очевидні: велика еміграція з Африки та Азії спричиняє витіснення цими народами європейських народів. Сьогодні у Європі кількість чорношкірих вже майже дорівнює білій расі. Ці афро/азіатські народи принесли в Європу свою культуру, побут, спосіб по/ ведінки, а європейці виявились нестійкими і піддались процесам асиміляції. Дедалі популярнішими на європейському континенті стають східні релігії, бо/ йові мистецтва тощо. Так виглядає, що Європа асимі/ люється на своїй території. Повертаючись до питання гомосексуалізму у сучасній ідентифікації Європи, варто звернути увагу на під/ ступну дефініцію сім’ї, яка намагається накинути сві/ домість, що таке делікатне питання є неодмінною умовою демократизації євроспільноти. Абсурд, який не вкладається в рамки жодного раціонального мислення. Такі кроки європарламентарів, в колі яких знаходяться і гомосексуалісти, – це намагання змінити мораль у свій бік, створити таку мораль, яка оправдає їхню аморальність, більше того – накинути її мільйонам інших людей. І треба зазначити, що вже є перші успіхи. Нідерланди, Бельгія – країни, вершиною демократи/ заційних процесів яких є легалізація гомосексуальних шлюбів. Оце так прогрес! А які наслідки? І жодних результатів не дали протести Церкви, яку вже встигли перед тим викинути на маргінес суспільного та духовного життя, назвавши консервативною та закостенілою інституцією, яка не відповідає потребам сучасної людини, а потреби сучасної людини, як виявляється, вже вийшли за рамки традиційних (природних!) шлюбів. «Навіщо нам Церква, яка вказуватиме, нам, що є гріхом а що ні? – подумали собі європарламентарі/ ми самі можемо собі створити мораль в раю, який назвемо Європою». Сьогодні вже можна поставити запитання, чи Європа, яка не хоче в преамбулі своєї конституції згадати про християнські цінності, які творили її культурні цінності, Європа, яка знехтувала духовними ідеалами, яка настільки закохалась сама в себе, що й не помічає близької загибелі – чи ця Європа ще є християнською? Можливо цей корабель, куди так хочуть увійти всі народи, вже давно прогнив? Легалізація і оправдання моральних злочинів, які ще поколінням наших батьків були запечатані замками морального табу, для нас раптово стали і природною, і моральною нормою. Звісно, проституція, гомосексуалізм, наркоманія – такі ж давні проблеми, як і саме людство, але вони ніколи не вважались морально прийнятними, принаймні у християнських державах. Однак ми не маємо права віддати Європу в руки людям, які сидять в королівських кріслах у Брюсселі, бо вона не їхня, а наша. Ми не знаємо, кому вигідно нищити Європу – масонам чи іншим силам, але ми не маємо права відступити від боротьби за моральні цінності, які не втрачають своєї вартості незалежно від політичної чи економічної ситуації. Найголовніше – не піддатись на спокуси створення нової релігії, духовним центром якої буде не Рим, а Брюссель. Андрій СО ЛЕЦЬКИЙ СОЛЕЦЬКИЙ 30

Наше „так” чи „ні” рок−музиці Важливість та велике значення музики у житті кожної людини, мабуть, не потрібно доводити. Вплив музики не оминає жодної сфери людської діяльности.

Н

е є виключенням і релігія, а зокрема християнство, яке у своїй багатоманітності в особливий спосіб сприймає та виражає певні музичні елементи та органічно поєднує їх в тих чи инших своїх проявах. Про це часто висловлювалися визначні християнські подвижники: “Природа наша так насолоджується піснями й стрункими напівами і має до них схильність, що грудні діти, коли плачуть і бувають неспокійними, ними заспокоюються…, і жінки, і мандрівники, і землероби, і роблять це для того, щоб співом полегшити труд7 ність праці, оскільки душа при звуках настроєної добре пісні легше може переносити скуку і працю.” (Іван Золотоустий) “Ніщо не може бути без музики: адже і сам світ, як твердять, на певній гармонії звуків і саме небо обертається під звуки гармонії.” (Ісидор з Севільї) Відомо, що музика у своїй різноманітності та багато/ гранності, знайшла своє багате вираження у христи/ янському середовищі, яке у процесі історії сприйняло певні, властиві для себе, музичні форми та види. А тому християнський погляд на музику завжди був і за/ лишається таким, що містить у собі відповідні трак/ тування та пояснення стосовно змісту і вираження, значення і цілі, наміру й мети. Як і для кожного явища, речі чи предмету, так і для музики характерною є одна вагома особливість. Ця особливість має характер двохвимірного прояву – позитивного та негативного. На прикладі музики таке вираження не вимагає надмірних труднощів щодо виявлення. А тому й існує відповідне ставлення та оцінка тих чи инших видів музики стосовно їхнього впливу на свідомість людини, а зокрема, на христи/ янина. На тлі таких роздумів цікавим буде розгляд доволі актуального сьогодні напряму у музиці – року, який викликає неоднозначну реакцію з боку суспіль/ ства, а також Церкви. Рок/музика викликає сьогодні неординарну реакцію з боку як Уряду Христової Церкви, так і поодиноких християн. Передусім, Церква сприймає та вико/ ристовує музичний супровід, а також визнає той вид музики, який у своєрідний спосіб допомагає людині, позитивно духовно надихає її, служить для її вну/ трішнього чи то заспокоєння, чи розважання над одвічними істинами, а чи лише для відпочинку після втоми.


Рок як музичний стиль поділяють на велику кількість видів, які поши/ рені неоднорідно, а в залежності від актуальної моди та світових тенденцій бувають надзвичайно популярні та відомі. Рок/музика, особливо в наш час, має значний вплив та популярність, головно серед молоді. Тому постає запи/ тання, як розцінює цей тип музики Церква, чи має цей стиль музики, як вважають, негативний вплив на християн, Відомо, що кожний вид музики, рок/н/рол, рок, поп і ин., супроводжуються певною систе/ мою поведінки, певною культурою. Тому, розглядаючи у цьому випадку рок/музику, потрібно, зазвичай, брати до уваги і сферу та спосіб її вираження, тобто, усю культури, що виявляє цілі групи людей – при/ хильників року – з їх світоглядом, світосприйняттям та життєдіяль/ ністю. Сама ж музика, як відомо, є лише формою, яка може бути виповнена певним складом слів, формуючи таким чином пісню. Очевидно, що лагідна, приємна та милозвучна музика сприяє заспокоєнню, проте, музика динамічна і гучна викликає у людини певне пожвавлення, збудженість. І це є зрозумілим. Однак, ознайомившись для при/ кладу із симфоніями Бетховена чи Баха, зауважимо, що тут також при/ сутня часто гучність, живість та виразний динамізм. Важливо при цьому ознайомитись також із зміс/ том, темою, ціллю та “посланням” того чи иншого музичного твору. І тут, мабуть, яскраво виявляється загальний зміст та значення пев/ ного стилю музики. А наслідки чи відображення такого впливу є фак/ тором, який можна зауважити та дослідити. Спостерігаючи як за окремими осо/ бами, так і за групами людей, які цікавляться, захоплюються та пози/ тивно ставляться до рок/музики, помічено багато тенденцій, які справді викликають занепокоєння та тривогу. Адже у своїй більшості згаданий тип людей (тут не слід узагальнювати, що це всі без виключення люди, які цікавляться рок/музикою) характеризується психічними відхиленнями. Окрім цього, прихильність до рок/музики

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

тягне за собою часто наркотичну чи алкогольну залежність, ведення аморального способу життя, зане/ хаяння чи навіть нехтування за/ гальноприйнятими людськими етичними нормами та правилами. Проте, побутує думка, що у числен/ них випадках для багатьох осіб рок/музика є наче шляхом, спо/ собом пошуку власних духовних, внутрішніх потреб, які допома/ гають самоутвердженню та віднай/ денню сенсу власного існування. І не можна із цим не погодитись. Очевидним, однак, залишається те, як багато відомих представників

рок/музики яскраво декларують власні погляди та спосіб існування, втілюючи усе це у своїх музичних творах. Серед них відомими є рок/ групи: “Metallica”, “Steppenwolf”, “AC/DС”, “Venom”, “Unleashed”, “Арія”, “Brutal truth” і багато инших, що своєю творчістю спричинюють численні небезпеки для людей, зо/ крема, вбивства, самогубства, вира/ ження злоби і ненависти. Ближче ознайомлення із діяльністю цих колективів запевнює та подає яс/ краве підтвердження правдивости цього явища. Із поданих прикладів, мабуть, зро/ зумілою та прийнятною видається позиція Церкви, яка реагуючи на

численні виклики сучасних анти/ християнських явищ, виявляє своє ставлення до них. Так, Христова Церква ніколи не осуджувала та не осуджує музики, яка сама в собі нічого злого не має. Але певні мотиви в окремих стилях музики, що супроводжуються нега/ тивними наслідками, брутальними богохульними проявами, що про/ вадять до занепаду людської душі, та й загалом спасіння людини, не можуть бути прийнятними для свідомого християнина. Музика є даром Божим, з якого слід кори/ стати, спрямовувати та застосо/

вувати для добра. Тому окремі елементи музики є важливими, а то й потрібними у християнському богопочитанні, оскільки викори/ стовуються Церквою, як пози/ тивний фактор у поклонінні та житті згідно з Божими заповідями. А самі християни як спільнота людей, що об’єднані вірою в єди/ ного Бога та церковним співжит/ тям згідно з засадами любови, по/ винні докладати зусиль для ви/ конання та здійснення дорученої їм місії – ширення добра та злагоди між людьми, визнаючи та прослав/ ляючи при цьому Бога, незва/ жаючи на проблеми чи тенденції розвитку суспільного життя. Олег ЛУК А ЛУКА

31


Літургійне богослов’я

Культ мучеництва у літургійному житті Церкви „Підведіть очі ваші та й погляньте на ниви – вони вже до жнив доспіли. Вже й жнець бере свою нагороду, плоди збирає для життя вічного, – щоб сіяч із женцем укупі раділи. Правильна й приказка до цього: один сіє, а жне хтось инший. Послав же і я вас не жати, коло чого ви не трудились. Инші трудяться, ви ж у їхню працю вступили” (Ів. 4, 35738)

В

ажко оцінити значення куль/ ту мучеників для сучасної християнської спільноти, а відтак і для кожної особи зокрема. Вони постають у наших очах в Святих Книгах, у посланні до Євре/ їв та Йоановому Об’явленні. У кни/ гах Святого Письма, очевидно, ще немає такого почитання, яким ви/ робила його побожність християн впродовж століть; нема ще мови про молитви до святих і про опіку святих в небі над людьми на землі. Тоді християнству треба було ще утвердитись в основній правді: тільки одному Богові належить по/ клін і почитання, є тільки один по/ середник між Богом та людьми – Ісус Христос, Бог і чоловік. Святе Письмо не могло свого часу згаду/ вати прямо про небесних опікунів і посередників. Треба було довгих століть, доки ці поняття проясни/ лись і усталились так, що не пере/ шкоджали богопочитанню. Але ко/ ли звернемо увагу на ті місця, які визнають перемогу святих мучени/ ків над ворогом людства силою Христа Спасителя, тоді знайдемо в них сенс, з яким мусів вирости їх/ ній культ, а відтак і культ святих. 32

Коли мученики є учасниками пере/ моги Христа, то тим самим вони є учасниками Його хвали, отже й почести. У час переслідувань перших хри/ стиян, час первісної Церкви, ідеал мучеництва викристалізувався, як найдосконаліша форма наслі/ дування Христа, Його смерти й воскресіння. Християни багатьох наступних поколінь жили в по/ стійній готовності прийняти муче/ ницьку смерть. Вони приймали переслідування і мучеництво так, як приймають звичайну річ, адже випробування були передбачені Ісусом Христом і підсилені при/ кладом Його власної смерти. Му/ ченик прямував слідами свого Вчи/ теля, а його смерть виражала цю єдність між головою і членами, що було ключовим принципом Павло/ вої науки про Церкву. За переконанням вірних, мучени/ цтво було не тільки смертю в Хри/ сті, але й воскресінням у Ньому. Таїнственним способом мученик нагадував розп’ятого і прослав/ леного Господа. Вони вірили і та/ кож віримо й ми, що в замученому є присутній Христос. З/поміж усіх святих, святі муче/ ники займають особливе місце, бо вони найкращі квіти Христової Церкви і первістки християнської віри. Їх Господь Бог вибрав собі на цілопальну жертву. Мученики є промовистими свідками геройсь/ кої любови Бога і святої віри. На їхніх муках та крові росла й крі/ пилася Христова Церква. Їхні гро/ би від самого початку стали місцем культу, чести і слави. Перші християни вважали день смерті мученика днем його народ/ ження для неба. Це стало причи/ ною, що коли почав творитися церковний календар, він не пода/ вав дня народження, а тільки день смерти, як день народження до віч/ ного життя мучеників чи святих.

Із поклонінням мученикам тісно пов’язане і поклонінням їхнім мощам. Мощі більшости святих якийсь час після смерті виточували миро, яке зціляло недужих. До таких миро/ точивців належать добре нам знані св. Миколай і муч. Димитрій. 8 ли/ стопада наша Церква вшановує пам’ять св. великомуч. Димитрія. В богослуженні на день святого лі/ тургійна традиція ставить нам перед очі його геройську віру та чесноти. Вона славить його, як мужнього Христового воїна та ісповідника, як чудотворця, що лікує недуги душі й тіла та допо/ магає в кожній потребі. „Мучениче страснотерпче, св. Димитріє, – співаємо на стихирах Вечірні – ти чудами світиш світові, наче сон7 це. ТТож ож святкуючи твою па7 м’ять, ми всі радіємо твоїми чу7 дами…”. Тропар, який співається в часі Божественної Літургії, величає святого такими словами, тим са/ мим даючи нам взірець до наслі/ дування: „Великого захисника в напастях придбав у тобі увесь світ, могутній страснотерпцю, що перемагаєш поган. Як побив ти Лієву гордість й додав відваги на подвиг Несторові, так, свя7 тий Димитрію, молися Христові Богу, щоб подав нам велику ми7 лість”. Св. Димитрій не тільки чудотво/ рець і заступник в небі, але й, як вже згадувалось, – мироточець. „Димитріє, – читаємо в першій пісні канону Утрені, – ти – отво7 рене джерело пахучого і щирого мира, омий моє серце від мерзоти пристрастей і практикуванням чеснот зроби мене запахом Хри7 стовим, ум мій ублагородни, щоб оспівувати твої божественні благодаті”. Головна ціль святкування празни/ ків святих мучеників – розважаючи і подивляючи їхнє геройське ви/


Сторінками історії знання віри, маємо вчитися цю віру любити! Явне визнання віри – це одна з ознак доброго християнина. Такий християнин своєї віри ніколи не ховає, не стидається, не перечить, нею не торгує, її не міняє, але явно і славно її визнає словом, ділом і цілим життям! Такої позиції притримувались мученики, бо для них слова Ісуса, які читаємо у Євангелії від Матвія (5, 15/ 16): „І не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті. ТТак ак нехай світить перед людьми ваше сві7 тло, щоб вони, бачивши ваші добрі діла, прослав7 ляли вашого Отця, що на небі”, стали ще однією заповіддю! Наше життя і кожна наша дія має бути проповіддю нашої віри. „Визнавання віри, – каже св. Іван Золото/ устий, – діється не тільки устами, але й ділами. І коли їх нема, то ми виставляємо себе на небезпеку, що будемо покарані з тими, що свою віру заперечили”. Яскравим і разом з тим глибоко зворушливим сві/ доцтвом віри є лист до римлян св. Ігнатія, єпископа Антіохії, написаний в дорозі до Риму (біля 110 р.), де на нього чекала мученицька смерть. „Дозвольте мені стати кормом диких звірів, – пише св. Ігнатій, – бо так я дійду до Бога. Я є ніби Божа пшениця, і коли мене змелють на муку зуби диких хижаків, я стану чистим Христовим хлібом… Я за ніщо вважаю цілий світ аж до краю землі, за ніщо – усі дочасні цар7 ства. Я вище ціную смерть в Ісусі Христі, аніж найбільше земне царювання. Я шукаю тільки того, хто помер за нас; прагну тільки того, хто за нас воскрес. І ото прийшла хвилина мого народження… Дозвольте мені наслідувати муку мого Бога”. Така віра призводила до того що християни йшли на муче/ ницьку смерть зі спокоєм, миром і відвагою, вбачаючи в ній не поразку, а перемогу. Такий ідеал мучеництва формував богословію, яка відображена у літургійних текстах Церкви: „Земної слави ти незлюбив, за7 бажавши небесної. ТТому ому переніс ти страждання і мученицьку смерть прийняв. Вшановуючи твою святу пам’ять, славний мученику, прославляємо Христа” – сідальний із загальної служби мучеників. Вселенська Церква бажає і поручає, щоб ми святих не тільки наслідували, але й до них у справах душі й тіла прибігали. Немає сумніву, що Господь Бог радо вислу/ ховує прохання тих, які за Нього свою кров пролили і своє життя віддали. „Хто з великою вірою прибігає до мученика, – каже Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, – той може за його заступництвом всьо/ го очікувати від Бога.” Церковний рік втілює цілу історію Церкви. Гадаю, що на завершення нашого роздумування буде доречно вказати на культ мучеників у літургійному житті Церкви, цитуючи одного із святих, який стра/ Я шукаю того, Х то помер за ждав за Христову віру: „Я Хто нас; прагну тільки того, Х то для нас воскрес! Хто воскрес!” Тарас СИДІЛО

Святий апостол Андрій Первозванний

А

ндрій був першим з апостолів, які пішли за Христом. Майбутній апостол ще з юности всією душею звернувся до Бога. Коли над Ізраїлем прогримів голос святого пророка, предтечі й хрести/ теля Господнього, Андрій став його найближчим уч/ нем. Відомостей про Андрія збереглося небагато, але ті, що існують, характеризують його двома чудовими риса/ ми, як найприкметнішого зі всіх апостолів. 1. Андрій вирізнявся тим, що був готовий стати другим. Його неодноразово називали братом Симона/Петра, тому абсолютно очевидно, що він жив у його тіні. Ан/ дрій не належав до трьох найближчих учнів Христа. Коли Ісус зцілив дочку Яіра, коли підіймався на гору Та/ вор, де переобразився, коли молився в Гетсиманському саду – Він взяв із собою Петра, Якова та Івана. Це могло б образити Андрія: хіба не він був одним із перших, які пішли за Ісусом? Саме він міг очікувати кращого стано/ вища серед учнів. Однак Андрій навіть не думав про це: він був готовий на скромну роль серед Дванадцяти. Для цього апостола важливим було одне – перебувати поряд з Ісусом і служити Йому в міру своїх сил. Андрій – добрий приклад для всіх тих, хто скромно, вірно і безкорисливо займає друге місце. 2. Андрій відзначався також тим, що саме він приводив инших до Ісуса. У Євангелії від Івана Андрій саме в такому контексті потрапляє до центру уваги. Саме він представляє Ісусові Петра, приводить до Нього хлоп/ чика з п’ятьма хлібами і двома рибинами (Ів. 6,8/9). Андрій приводить до Ісуса греків (Ів. 12,22). Цей апо/ стол мав за найбільшу радість приводити людей до Христа, він – особа зі серцем місіонаря: заприятелю/ вавши з Ісусом, присвятив своє життя тому, щоб подру/ жити з Ним инших. Андрій – це взірець людини, яка не прагнула зберегти Христа виключно для себе. Після Зішестя Святого Духа Андрій помандрував, про/ голошуючи Слово Боже, до східних країн. Перейшов Малу Азію, Фракію, Македонію, дістався до Дунаю, перетнув побережжя Чорного моря, Крим, Причорно/ мор’я і, за переказами, Дніпром піднявся до місця, де стоїть тепер місто Київ. На своєму шляху Первозван/ ний апостол зазнав багато печалей і мук від язичників: його били, виганяли з міст. Але вірний учень Христо/ вий невпинно ніс людям проповідь про Спасителя. За молитвами апостола Господь здійснював чуда. Праця/ ми святого Андрія виникали християнські Церкви, для яких він настановляв єпископів. Місто Патри, на побе/ режжі Коринтського півострова у Греції, стало остан/ нім, до якого прийшов Первозванний апостол і де йо/ му судилося прийняти мученицьку смерть. Декілька століть по тому, за імператора Константина, останки святого апостола Андрія були урочисто пере/ несені до Константинополя і розміщені в храмі Святих апостолів поряд з мощами євангелиста Луки та учня апостола Павла – Тимотея. Л. Д.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

33


Крестопроісхожденський монастир студійського уставу в Підкамені Монастир Походження Дерева Хреста Господнього Української Греко7Католицької Церкви у Підкамені має прадавню історію, яка своїм корінням сягає княжого періоду. Богопосвячене життя у цій місцевості засвідчене ще у XII ст. Будівництво обителі пов’язане з пам’яткою природи – Каменем – пісковим останцем висотою 17 м і шириною 8710 м із прямовисними стінами.

Р

езультати найновіших ар/ хеологічно/архітектурних досліджень засвідчують існу/ вання на Камені в часах Галицько/ Волинського князівства храму, який мав ознаки оборонної споруди. Відомо, що у XIII ст. князь Данило Романович (Галицький) побудував кілька оборонних пунктів на важко/ доступних вершинах (Холм, Львів, Каменець, Данилів, Стіжок та ин.). Ймовірно, до цієї оборонної системи було включено й наскельну забудову в Підкамені. Вруби та підкоси для дерев’яних кон/ струкцій, зафіксовані по периметру каменя на різних висотах, сьогодні дають можливість гіпотетичного від/ творення моделі двоярусної споруди (перший поверх – келії, другий – церква). До цього часу належать і дві печери,

розміщені у глибині гори під тепе/ рішнім монастирем. Одна з них, з більшим входом, служила підземним храмом, инша, менша за розмірами, була келією. Про точний час та причину занепаду життя давнього монастиря сучасни/ ки можуть тільки здогадуватися. До наших днів збереглися лише пізніші поховання XVII ст., котрі оточують Камінь. Традицію богопосвяченого життя у Підкамені продовжив католицький орден домініканців. Сучасний архі/ тектурний ансамбль монастиря фор/ мувався впродовж XVII / XVIII ст. і є одним із найбільших в Україні. До нього входять собор, каплиці, келії, дзвіниця, оборонні стіни з вежами та брамою. Зведення монастиря та церкви було розпочато 1612 р. Причиною довго/ тривалого будівництва храму (з 1612 до 1695 рр.) був обвал склепіння, що повторювався двічі – у 40/х рр. XVII ст. та 1687 р. Спорудженню монасти/

ря перешкодив і початок визвольної війни українського народу: ще задов/ го до підходу військ Б. Хмельниць/ кого у 1648 р. насельники обителі розійшлися по безпечніших навко/ лишніх монастирях і повернулися лише 1650 р. Монастир будували у формі чотири/ кутника, з внутрішнім подвір’ям. Зве/ дення розпочали від західного кри/ ла. Стіни обителі розросталися по/ волі, в міру надходження пожертв. Фундаторами монастиря були маг/ натські роди Вишневецьких, Чарто/ рийських, Любомирських, Собесь/ ких, Потоцьких, Калиновських. З/ поміж них особливо треба згадати теребовлянського старосту Михайла ІІотоцького та короля Речі Посполи/ тої Яна III Собеського. Останній, зо/ крема, виділив кошти на побудову склепіння храму. На стінах монасти/ ря та церкви до наших днів зберегли/ ся деякі пам’ятні плити фундаторів. Центральною і водночас найцінні/ шою пам’яткою серед забудов мона/ стиря є величавий собор. Побудо/ вана з цегли та каменю, святиня є тринавною, базилікальною восьми/ стовпною, з шестигранною вівтар/ ною апсидою, спорудою з квадрат/ ною чотириярусною вежею, розта/ шованою на осі західного фасаду. 1695 р. храм було освячено в честь Успіння Пресвятої Богородиці, Хрес/ та Господнього, Апостолів Петра і ІІавла та Всіх Святих. З цієї нагоди у церкві поміщено мармурову плиту, на котрій зроблено пам’ятний напис. До сьогодні зберігся лише її невелич/ кий фрагмент. Вартим уваги є монастирський коло/ дязь, що розташований на внутріш/ ньому подвір’ї обителі. Він вируба/ ний у скелі й сягає глибиною близь/

34


ко ста метрів. Робота над спорудженням колодязя тривала 18 років і закін/ чилась 1708 р. Викінченого вигляду храм набув у XVIII ст., коли до нього прибуду/ вали вежу, на якій 1713 р. було вміщено заліз/ ний годинник. Архітек/ тура вежі та цілого собо/ ру витримана в рене/ сансному стилі. Збереглися фрагменти розпису вівтарної час/ тини, що їх виконав ві/ домий художник Станіслав Строїнський 1766 р. Розписи бічних нав були зроблені значно пізніше (1903 р.) і на сьогодні є повністю втраченими. Монастирський комплекс за розташуванням та харак/ тером укріплень був міцною фортецею і нині належить до видатних пам’яток оборонної архітектури XVIII ст. З південно/західної та північної сторони монастиря систему укріплень творить зовнішній мур, що нагадує зірку. Автором його плану був полковник артилерії Христофор Дальке, якому належить і проєкт чисельних підземних укриттів. 1746 р. стараннями Михайла Потоцького розпочався другий етап будівництва келій. Було зведено нову східну частину споруди, що включила в себе инше, більше за площею, внутрішнє подвір’я. Коридори й келії перекриті циліндричним та хрестовид/ ним склепінням. Суворі, позбавлені архітектурного деко/ ру стіни укріплені контрфорсами. Найбільший розквіт монастиря припадає на XVIII ст., у другій половині якого число ченців сягало близько 150 осіб. Важливою подією для підкамінських монахів була коро/ нація ікони Богородиці, яку вже віддавна почитали, як чудотворну. 1725 р. папа Венедикт XIII прислав для неї з Риму золоті освячені корони. Самі ж урочистості щодо вшанування ікони відбулися 1727 р. Загальна кількість усіх учасників свята досягла 200 тисяч осіб. Завдяки численним зціленням прочан, що приходили до обителі, гору, на якій стоїть монастир, вірні також вважали святою. На ній було зведено низку каплиць та житлових споруд. На особливу увагу заслуговує каплиця Стіп Бого/ родиці – один з кращих взірців архітектури бароко (ар/ хітектори А. Кастеллі, Ф. Каппоні) – та каплиця святого Роха на цвинтарі, де захоронені померлі від епідемій.

остаточного закриття. Однак, незважаючи на всі нама/ гання духовенства, Підкамінська обитель не змогла до/ сягти розквіту, яким славилася у XVIII ст., а згодом почала занепадати. 1913 р. у її стінах проживало лише 8 свяще/ ників та 7 монахів. З Підкамінським монастирем пов’я/ зана доля відомого історика домініканця вірменського походження о. Садок Баронча (1814 / 1892). Тут він про/ вів безвиїзно 40 років свого життя. З/під його пера вий/ шло близько 30 монографій та понад 80 статей і нарисів з історії Жовкви, Олеська, Бродів, Бучача та ин. С. Баронч є автором кількох досліджень з історії монастиря. Під час світових воєн монастир зазнав значних утрат та руйнацій. Артилерійські обстріли, пожежі, конфіскації, заслання ченців до Сибіру призвели до повного висна/ ження та неминучого закриття обителі на початку 40/х років XX ст. 1946 р. на території монастиря радянська влада організувала тюрму, котра діяла десять років. Її створення відбувалося взимку, тому в’язні, рятуючись від холоду, спалили усі дерев’яні речі з храму та келій, включно з іконами та вівтарями. Збереглося лише Чудо/ творне Розп’яття XVII ст. Деякий час тут відбував ув’язнення о. Микола Цегельсь/ кий (1896/1951), проголошений 2001 р. блаженним мучеником УГКЦ. У другій половині 50/х років XX ст. на місці в’язниці було засновано психо/неврологічний інтернат закритого ти/ пу. Храм перетворено в конюшню, а згодом – у гараж для сільськогосподарської техніки. Лише 1997 р. сакральні споруди та частину келій було передано монахам Студій/ ського Уставу УГКЦ. Цього ж року у Крестопоклонну неділю урочистою літургією було відновлено чернече життя обителі, почалась робота над відбудовою святині. Оскільки храм та монастир зазнали значних руйнувань, тепер ченці моляться у церкві ікони «Не ридай мене, Ма/ ти», що влаштована в колишній монастирській каплиці, та в підземному храмі Усікновення голови Івана Хрести/ теля, що розміщений у давніх криптах. Починається новий етап в історії монастиря, сповнений щоденними молитвами й сумлінною працею в ім’я Бога, Церкви, народу.

Ігор МОНАСТИРСЬКИЙ, монах студійського уставу

Труднощі спіткали підкамінських ченців після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) та приєднання Галичи/ ни до австрійської корони. Відразу після оголошення декрету нового уряду про ліквідацію низки монастирів, розпочалися заходи спрямовані на закриття обителі: конфісковано зброю, коштовності, відібрано частину земельних угідь, до Золочева перенесено монастирську аптеку. І тільки смерть австрійського цісаря Йосифа II (ініціа/ тора ліквідації монастирів) урятувала монастир від

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

35


Відроджено для нащадків В одному із останніх номерів нашого часопису ми публікували статтю, присвячену унікальному шедевру мистецтва початку ХVII ст. – Богородчанському іконостасу. Не пройшло й трохи часу, як цю культурну цінність презентували, але вже після клопіткої реставраційної праці, у Національному музеї Львова. Ця визначна подія в культурному житті українського народу не могла пройти повз увагу нашого часопису, тому пропонуємо Вам ще одну публікацію, присвячену відродженню Богородчанського іконостасу.

К

ультурна спадщина будь/ якого народу – це унікальні цінності, якими пишаються не одні прийдешні покоління.

36

Наші предки залишили нам над/ звичайно багато гарних творів мистецтва, якими захоплюємося не лише ми, але й інші народи, адже наші вишиванки користуються неабиякою популярністю у світі, а нашим майстрам зводять па/ м’ятники у багатьох країнах. Ма/ буть, ніхто не заперечить, що українські ікони становлять не/ від’ємну культурно/духовну спад/ щину нашого народу. Однак, на превеликий жаль, наша історія знає чимало бід і тривожних хвилин, пов’язаних із голодом, війнами, які довелось пережити не одному по/ колінню українців. Саме в ці три/ вожні і непевні часи безліч цінних культурних пам’яток було нахабно знищено ворожою рукою, а ті, що були врятованими, масово виво/ зились в Європу, Росію тощо. Та все ж, дещо, хоча далеко не все, вдалося зберегти і з часом повернути. Саме така доля спіткала і величний ви/ твір рук Йова Кондзелевича – Богородчанський іконостас церкви Воздвиження Чесного Хреста в скиті Манявському, створеного в 1698/1705рр. Цей іконостас справді є величним, адже у Європі він найбільший за розмірами (13 х 13) і поєднав у собі елементи візан/ тійського та барокового мистецтва. На його долю випала важка подо/ рож до Відня, Варшави, з чим по/ в’язані численні демонтажі, втрати і відновлення. Та, мабуть, сам Бог велів, щоб дух цієї святині був по/ вернутий народу, який його ство/ рив. Без перебільшення – чудо, що під час однієї зі своїх подорожей

Войцех Дідушинський натрапив на цей іконостас, а 1924 р. завдяки митрополиту Андрею Шептиць/ кому іконостас за великий викуп повернувся з Варшави на Україну. На початку 60 – х р. вийшла перша праця про цю пам’ятку М. Батога. Вона була маленькою, надруко/ ваною на газетному папері, однак зробила значний прорив в україн/ ському релігійному мистецтві. І ось з часом перед фахівцями постало завдання – повернути іконостасу усю його красу та велич, яка вна/ слідок важких обставин частково була втрачена. У 1998 р. іконостас було передано на реставрацію працівникам Львівського філіалу Національного науково/дослідного реставраційного центру України. Була спеціально створена наукова рада, яка згуртувала реставраторів для визначення основного напряму подальшої роботи. При детальному обстежені фахівці уже до початку роботи мали усю інформацію, з чим вони працюють. Завдання було дуже важким, адже повернути всю велич такому іконостасу / клопітка і важка справа. Та все ж, вони не побоялися, адже їхніми серцями керувало бажання дати новому поколінню можливість побачити


цей мистецький шедевр . В процесі реставрації було застосовано ряд нових технологій. І ось важка плідна праця дала свої плоди: 18 листо/ пада 2005 р. в На/ ціональному музеї відбулося відкрит/ тя відновленого іконостасу. Роботи по його повернен/ ню тривали майже 8 років. І нарешті, ця велич постала перед нами. Це дійсно захоплю/ юче творіння, ад/ же якщо глянути на техніку зобра/ ження, різьбу, по/ криття сусальним золотом, то розумієш, що Йов Кондзелевич був дійсно дивовижно талановитою постаттю, якщо зумів створити це. В процесі ре/ ставрації відновлено важливі деталі, які під час демонтажу були втрачені і яких ніхто ніколи не бачив. Наприклад, на іконі “Феодосій Печерський” біля Києво/Печерської Лаври були віднайдені зображання калік, які просять милостиню. Це підкреслює велику увагу художника до деталей не лише духовних, але й світських. На іконі “Воскресіння Христове” розкрито невидимий до цього слід Ісуса. Також відновлені і

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

переведені із старослов’ян/ ської мови підписи та над/ писи на деяких іконах. На жаль, іконостас зараз в розібраному стані, але для нього уже знайдено примі/ щення і в найближчий час (в грудні) він експонувати/ меться зібраним. Та все ж, слід віддати належне людям, які важкою довготривалою працею повернули його до життя. І, звичайно ж, не зникає безслідно з історії легендарний Йов Кондзе/ левич, який подарував сво/ єму народові величний скарб, що дійшов до нас крізь століття і, сподіва/ ємося, збережеться назав/ жди. Адже наступні поколін/ ня зобов’язані оберігати великі цінності, які переда/ ються їм у спадок, адже вони – наше обличчя в сучасному світі. Лише завдяки їм ми зможемо довести світовій спільноті, що духовна та культурна скарбниця україн/ ського народу не порожня. Андріана ГУТ

37


У світі цікавого Чому Христос народився за 4 роки до „Різдва?” У той період, коли народився Ісус Христос, літочислення в Римській імперії починалося від заснування міста Рима. Як тільки християнство стало універсальною релігією Рим/ ської імперії, монах Діонісій Ексі/ гус, на прохання імператора Юсти/ ніана, уклав календар в 526 році по Р.Х., рахуючи роки від народження Христа. Цей календар замінив Рим/ ський календар. Багато років пізні/ ше зауважили, що Діонісій зробив помилку, віднісши народження Христа до 753 року від заснування Рима, а потрібно було б віднести до 749 року, або на рік чи два раніше.

Чаша У 1910 році в руїнах катедрального собору в Антіохії знайшли чашу, яка містила в собі внутрішню чашу. Деякі визначні учені вважають, що, мабуть, це була та сама чаша, якою користувався Христос в святу ніч. Внутрішня срібна чаша є проста, а зовнішня срібна чаша є чудово ви/ різьблена, на ній є дванадцять фі/ гур, які репрезентують Христа і апостолів. Очевидно, що зовнішня, новіша, була зроблена, щоб три/ мати в собі внутрішню чашу, як святу і старовинну цінність. Ми/ стецьке оздоблення чаші і майстер/ ність роботи вказують на те, що вона була зроблена в першому сто/ літті по Р.Х., припускають, що Свята Вечеря відбувалася в домі матері Мар/ ка, який часто відвідував Антіохію. Після падіння Єрусалиму, Антіохія стала головним осередком христи/ янства. Тому цілком природно, що ця чаша – безцінний скарб для хри/ стиян – зберігалась у церкві в Анті/

охії. А коли церква була зруйно/ вана, чаша залишилась серед руїн до тих пір, поки її не знайшли археологи. Тепер власником чаші є пан Фагім Кучирджі з Нью/Йорку, який дозволив зробити фотогра/ фію цінности.

Сповідь Петра (Мт. 16,13−20) Про це говориться також в Марка 8, 27/29 і в Луки 9, 18/20. Минуло май/ же три роки, коли Петро вперше признав Христа Месією (Ів. 1;41,42). Роком пізніше він назвав Його „Го/ сподом” (Лк. 5. 8). А ще через пів/ року Петро назвав Його „Святим Божим” (Ів. 6,68/69). Нарешті, після двох з половиною років співпраці з Христом, він переконався в божест/ венности Ісуса Христа. „Скеля”, на якій Христос побудує свою Церкву, не є Петром, а правда, яку висловив Петро, що Ісус Хри/ стос є Син Божий. Божественність Христа є основою Християнської Церкви, фундаментальною доктри/ ною християнства. Фактично, Господь говорить Петро/ ві: „Ти, Петре, і кожна (пропущене слово – ред. .) людина може тебе зрушити з місця, але віра твоя в Ме/ не, яку ти тільки що висловив, є не/ похитна скеля. На цій скелі Я побу/ дую Свою Церкву”.

Місце хрещення Христа Місце, вибране Богом для представ/ лення месії народові, – Нижній Йордан; на тому самому місці, або дуже близько нього, де вода ріки розділилась перед Ісусом Навином, що дало можливість ізраїльтянам увійти в Ханаан. У цій місцевості Іван Хреститель поселився і почав своє служіння, підготовляючи народ до великих сподівань. Незабаром він став відомим (популярним) між людьми і вони зі здивуванням ціка/ вилися, чи не є він сам Месією. Згодом Іван Хреститель оголосив Ісуса Христа Месією, і це було під/ тверджено голосом з неба. Незабаром на цьому місці Христос розпочав своє раннє служіння, а пізніше в цій місцевості Він закін/ чив Своє служіння. Із цією місце/ вістю пов’язано багато подій. Пря/ мо на схід, на краю Йорданської до/ лини, височіє гора Нево, з якої дозволено було Мойсею побачити на мить Обітовану Землю. На цій горі Бог похоронив Мойсея. Також,

38

десь між рікою Йордан і горою Не/ во, небесні колісниці забрали в не/ бо Іллю, де він зустрівся з Мойсеєм в славі небесній. Вісім кілометрів на захід звідтіля розкинувся Єри/ хон, мури якого впали від звуку Єго/ туєвої сурми. Якраз вище Єрихону, в гірській ущелині, біля струмка Кріт, круки годували Іллю. Трохи далі, на гребені гори, знаходився Бет/Етел, де Авраам побудував вів/ тар Бога і де Яків бачив небесну драбину, по якій сходили вниз і під/ німалися вгору ангели. Про цю не/ бесну драбину Христос в розмові з Натанеїлом сказав, що вона була прообразом Його. Недалеко звідти, в південному напрямку, на цьому ж гребні гори, знаходиться Єрусалим, місто Мелхиседека і Давида. На пів/ день, на другому боці Мертвого мо/ ря, видно рівнину, де видно руїни Содому і Гомори.

Порівняння чотирьох Євангелій В основному чотири Євангелії роз/ повідають про ті самі події, але з дея/ кими відмінностями. Лише єванге/ лист Матвій і Лука зосереджують свою увагу на Галілейському служінні Хри/ ста. Лука описує Перейський період, а Іван – Юдейський. Євангелист Іван пропустив більшу частину Галілей/ ського служіння і описує відвідини Єрусалима, що не засвідчено иншими євангелистами. Инші євангелисти пропустили Юдейське служіння, крім останнього тижня цього служіння, бо цей останній тиждень описали доволі детально. Євангеліє від Матвія складається з 28 розділів; Євангеліє від Марка – з 16 розділів; Луки – з 24 розділів; Івана – з 21 розділу. Найдовше Євангеліє – від Луки, а найкоротше – від Марка. Підготував Михайло ПЛОЦІДЕМ


Увага – конкурс! Редколегія часопису «Пізнай Правду» проводить конкурс «Перевір свої знання». Вам пропонується тест, за допомогою якого Ви зможете перевірити свої знання з античної історії та Сятого Письма. Переможець буде визначений шляхом жеребкування і оголошений на радіо “Львівська Хвиля” у програмі “Духовна мандрівка” 18 грудня 2005 року о 08 00 год., а також отримає приз від редакції журналу до дня Святого Миколая. Умови корнкурсу прості: кожне запитання містить чотири варіанти відповідей, з яких лише одна є правильною. Ви вибираєте цю правидльну відповідь (а, б, в, г) і заносите в купон (див. нижче) відповідно до номерації запитань. Після цьго вирізаєте купон і відсилаєте на адресу редакції (див. 1#шу стор.).

Бонусні (додаткові) запитання дають можливість учасникам отримати суперприз.

Питання: 1)Яка цивілізація користувалася ієрогліфами? а) Давній Рим б) Давній Єгипет в) Давня Греція г) Індія 2) Що переносить акведук? а) олію б) молоко в) вино г) воду 3) Х то напав на Рим із бойовими Хто слонами? (БОНУ С) (БОНУС)

7)Перше чудо Ісуса Христа сталося в …

13) Яка з чотирьох Євангелій є найдовшою?

а) Єрусалимі б) Капернаумі в) Синагозі г) Кані Галилейській

а) від Матея б) від Марка в) від Луки г) від Івана

8) У якому з Євангелій немає притчі про сіяча?

14) Св.Миколай – архиєпископ…

а) від Марка б) від Йоана в) від Луки г) від Матея

15) Х то умив Ісусові ноги миром? Хто

9) Які з вказаних пророків знаходились обабіч Христа під час Преобрження? а) Ілля та Іван Хреститель б) Іван Христитель та Мойсей в) Ілля та Єлисей г) Мойсей та Ілля

а) Август б) Ганнібал в) Цезар г) Наполеон

а) Мир Лікійських б) Константинопольський в) Київський г) Єрусалимський а) Марія Клеопова б) Йоанна в) Марія Магдалина г) Соломія 16) Х то один раз народився, а два Хто рази помер? (БОНУ С) (БОНУС)

4) Х то вигодував Р омула і Р ема? Хто Ромула Рема?

10) Х то з Євангелистів мав друге Хто ім’я Леві?

а) багаті жінки б) вовчиця в) консули г) ведведиця

а) Матей б) Марко в) Лука г) Йоан

5) Першими творами мистецтва були скельні розписи та фігури, висічені з …

11) Скільки чудес, звершених Ісусом Христом, занотовано у Євангеліях? (БОНУ С) (БОНУС)

а) дерева б) золота в) каменю г) бронзи

а) 15 б) 10 в) 28 г) 35

6) Що в перекладі з єврейської означає слово Еммануїл?

12) Скількох людей воскресив Ісус Христос із мертвих?

а) Месія б) Помазаник в) З нами Бог г) Цар

а) 1 б) 2 в) 3 г) 4

а) Ісус Христос б) Богородиця в) Лазар г) хлопчик/епілептик 17) Х то вивів ізраїльський народ з Хто єгипетської неволі? а) Самуїл б) Мойсей в) Захарія г) Ісус Навин

N.B. У наступному номері часопису будуть надруковані правильні відповіді на запитання та імена переможців.

Бажаємо успіху!

КУПОН УЧА СНИКА УЧАСНИКА Питання №1: ____ Питання №2: ____ Питання №3: ____ (БОНУС) Питання №4: ____ Питання №5: ____ Питання №6: ____

Питання №7: _____ Питання №8: _____ Питання №9: _____ Питання №10: ____ Питання №11: ____ (БОНУС) Питання №12: ____

Питання №13: ____ Питання №14: ____ Питання №15: ____ Питання №16: ____ (БОНУС) Питання №17: ____ Заповніть іншу інформацію на звороті

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№6 (74) листопад−грудень 2005

39


Що відомі люди говорили про Бога?

Святого Письма (хоч Святе Письмо не треба виправ7 довувати, бо Воно – одвічно правда, яка не потребує оправдання – редакція) Кожний раз, коли піднімаюсь на кафедру, якийсь злий бі опановує мною, і я такий слабий, що поступаюсь йому”.

Бруно Ба уер (1809/1882) – Бауер відомий критик релігії. По/ чавши з критики історичності Ісуса, закінчив запереченням релігії. Бауер був переко/ наний: якщо відібрати у хри/ стиянства його фундамент – заперечити Божество Христа, то цим відбирається зміст його існування. Він дорікає церкві, що вона передала про/ паганду не історичності Ісуса Христа. Після заборони викладати в університеті, Бауер став радикальним атеїстом. Його твір „Христос і цезарі” через його наступників Маркса і Енгельса став авторитетною книгою в теорії марксистського соці/ алізму. В одному з листів до Руге у 1841р. він признався:

Йосипу Сталіну належать такі слова: „Маркс говорив, що релігія – це опіум для народу. Т аким чином Маркс відібрав у людей совість. Людина без совісти не знає відповідальності перед Богом. Я, ваш вождь Сталін, добре розбираюсь в релігії, бо, як ви знаєте, вчився у грузинській духовній семінарії, але за допомогою Маркса і Леніна я звільнив себе від совісти. ” .

„В університеті я читаю лекції перед великою ауди7 торією. І не впізнаю сам себе, коли виголошую з кафедри богохульства. Богохульствуючи, я згадую, що прийшовши додому, я знову перетворююсь у по7 божного християнина, що займається виправданням

Гардавскі ардавскі, чеський письменник, автор книги „Бог не Не зовсім мертвий”, закінчує свою книгу фразою: „Не вірити в Бога – це абсурдно. І все ж ми не віримо в Нього Нього”. Папа Пій ХІІ (1876/1958): „Наперекір Наперекір всім неправди7 вим поверхневим твердженням, істинна наука відкриває Бога, і чим далі вона йде вперед, тим більше їй відкривається Бог Бог”. Жан/Жак Руссо (1712/1778) філософ. „К Коли я звер7 таю свій погляд на всесвіт, я безмежно захоплююсь творцем, що відкриває себе в ньому”. Аристотель Аристотель( 384/322рр. до р. Х) грецький філософ. Хоч ми і не бачимо, Бог проявляє себе через свої „Х творіння”.

Актуально – Пізнавально – Весело і завше з 8 до 9 години ранку на ра діо «Львівська Хвиля», щонеділі ви маєте радіо нагоду провести свої дух овні мандри у духовні релігійній передачі «Дух овна мандрівка». «Духовна Найгарячіші новини з релігійного світу світу,, ексклюзивні інтерв’ю, цікаві рубрики – усе до вашої уваги в дух овній мандрівці разом із духовній студентами Львівської Дух овної Семінарії Духовної Святого Духа.

КУПОН УЧА СНИКА УЧАСНИКА Прізвище учасника: _________________________

Поштова адреса: _______________________________ __________________________________________________

Ім’я: ___________________________________________ Вік: ____________________________________________

40

__________________________________________________ __________________________________________________


Зі зброєю в руках з Богом у серці  

Зі зброєю в руках з Богом у серці