Issuu on Google+


У цьому номері: Тема

№3(71) травень−червень 2005 Видається за б лагословенням благословенням ректора ту Львівської Дух овної ректорату Духовної Семінарії Святого Духа Реєстраційне свідоцтво № 300 від 1996 р. Б. Виходить з березня 1996 р. Б.

Головний редактор: о. Володимир Крушельницький Випусковий редактор: Андрій Солецький Заступник випускового редактора: Володимир Чупрін Літературна редакція: Ольга Барабаш Володимир Стець Комп’ютерна верстка: натів Остап ГГнатів Комп’ютерний набір: Тарас Семенюк Андрій Сіданич Дизайн: Олег Барбуляк Фотограф: Михайло Пазиняк Відповідальні за друк: Юрій Лесишин Володимир ГГанчій анчій

Santo, Santo, Santo . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Кароль Войтила: Шлях пастирського служіння . . . . . . . . . . . 4 «Така воля Божа» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 Герб і девіз Святішого Отця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Скромні вчинки Івана Павла ІІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 Десять цікавих подій понтифікату Івана Павла ІІ . . . . . . . . 10 «Одна рука стріляла, а друга керувала кулею» . . . . . . . . . . . . 12 Гідність людини у вченні Папи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 Папа говорить: «Ні – війні!» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 Звернення Святішого Отця до молоді у місті Львові . . . . . 15 Думки Папи про... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17

Простір спілкування «Святіший Отець започаткував нову еру в житті Церкви…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 Унівська обитель – крізь віки до сьогодення . . . . . . . . . . . . . 21

Христос Воскрес! «Він воскрес, Його нема тут» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Ікона «Зшестя в ад» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25

Сім’я Завдання української сім’ї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26 «Ти знаєш, що ти - людина?» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27

Духовність Гордість – матір усіх гріхів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30 Молитва у повсякденному житті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32 Терпіння – головна чеснота, якою повинні володіти батьки підлітків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33

Адреса: Львівська Духовна Семінарія вул. Шевченка, 188, Львів-Рудно, Україна, 79493 тел.: (0322) 72-07-34, 69-09-14, факс: 69-05-65 e-mail: redakcia@lds.lviv.ua http://www.lds.lviv.ua/

Новини

Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856 МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ

У світі цікавого

Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріяли. Рукописи не повертаються та не рецензуються.

Знайдено могилу апостола Павла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36 Світовий День молоді . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36 Митрополита Івана Мартиняка нагороджено Президентською медаллю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36 Дух святинь повертається . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 Цікаво, що… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Що казали відомі люди про Бога . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38

Часопис спирається на “Український правопис. Проєкт найновішої редакції” Інституту української мови НАН України, 1999.

Запитуйте−відповідаємо

При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове.

Словами серця

© «Пізнай Правду» 2005.

Чому почитаємо Марію? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 Я з вигнання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40 Живи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40


Тема Останні дні земного життя Папи Івана Павла ІІ – це ще один урок для секуляризованого світу. Святіший Отець власним життям показав приклад гідності людської особи навіть тоді, коли вона страждає. Папа завжди співстраждав із тими, хто терпів біль, нужду, горе. Його служіння – це постійна пам’ять і допомога тим, хто є голодний, безробітний, хворий.

Santo, Santo, Santo…

2

квітня 2005 року на 85-році земного життя відійшов у вічність Святіший Отець Іван Павло ІІ. Мільйони людей по всьому світі возносять свої молитви за упокій душі цієї великої постаті, яка чи не найбільше спричинилась до збереження миру на Землі та захисту людського життя. Свої останні дні Папа назвав «Євангелієм страждання». В ці дні погляд мільйонів людей був прикутий до невеличкого вікна папської резиденції. Кожної хвилини вірні очікували появи Святішого Отця, який знову промовить до світу слова радості та надії. Люди різних національностей, релігійних переконань, настільки полюбили цю світлу постать, що годі було змиритись з думкою про смерть цього Праведника. Здоров’я Папи стало найбільшою цінністю для християн. Вже в Страсну Неділю здоров’я Понтифіка значно погіршилось. Вперше за всі роки свого понтифікату Іван Павло ІІ не брав участі у Богослужіннях. У Вербну Неділю він з’явився у вікні, тримаючи в руках пальмову вітку, не промовляючи жодного слова, хоча сама постать Папи знову пригадала всім про ті цінності, які він проповідував все своє життя.

2

У Страсну П’ятницю Святіший Отець стояв із хрестом, неначе ніс на собі хрест цілого світу. Квола постать Папи навіть у своїй немочі виявила велику силу, силу любові, миру, радості, надії… У середу Світлого тижня Святіший Отець в останнє з’явився у вікні Апостольського палацу перед п’ятьма тисячами молодих паломників із Мілану. Було видно, що Папа намагається промовити до них декілька слів. З цього дня світ більше не бачив свого Наставника живим. Ці останні дні життя Папи були часом страждань за гріхи цілого людства. Він завжди говорив, що Вікарій Христа має йти шляхом Христа. Будучи важкохворим, Іван Павло ІІ не переставав служити месу. Останні години життя Понтифік постійно молився, у тім, як і все своє життя. «Я радий, – говорить Папа своїм ближнім, – радуйтесь і Ви». Кардинал Содано сказав, що це було останнє послання Папи, в якому наголошувалось на стражданні, прийнятому, як великий дар, страждання разом із Христом.

Смерть Папи змусила світ зупинитись і переосмислити цінності людського життя. У Польщі сотні тисяч молодих людей взяли участь у марші на честь пам’яті Святішого Отця. Студенти краківських вузів із запаленими свічками пройшлись тими місцями, де Папа кілька разів служив Месу. Більше ста тисяч молодих людей взяли участь у такому ж «Білому марші» в польському місті Лодза. Президент Польщі сказав: «Польща і поляки у великому боргу перед Папою. Без Папи не було б польської свободи. Серця поляків сповненні глибокою скорботою після втрати близької людини – друга і духовного наставника, якого сила віри і дар переконання були джерелом нашої спільної надії». У зв’язку зі смертю Папи в Італії було оголошено триденний загальнонаціональний траур. Президент США, Джордж Буш, так висловився з приводу смерті Папи: «Католицька Церква втратила свого пастиря, світ втратив свого борця за людську свободу». «Папа Іван Павло ІІ покинув престіл святого Петра як свідок гідності людського життя», – сказав президент США. За його словами, «Папа Іван Павло ІІ був джерелом натхнення для мільйонів американців і ще більшої кількості людей у всьому світі». Президент Аргентини Нестор Кіршнер також оголосив в країні триденний траур, було скасовано всі заходи, заплановані на цей час. «Серця аргентинців переповнені глибокою скорботою у зв’язку зі смертю Івана Павла ІІ», – сказав він у документі, відправленому керівництву Католицької Церкви.


Президент України Віктор Ющенко у листі-співчуття сказав: «Із земного життя пішла особа, яка була моральним авторитетом для мільйонів людей та духовним символом епохи… Відвідуючи Україну, Іван Павло ІІ надихнув наших співвітчизників почуттям глибокої віри, вразив своєю відкритістю та мудрістю». В останню путь Святішого Отця проводжали мільйони людей із різних куточків світу. На похороні зібралася рекордна кількість світових лідерів. Вперше за всю історію Церкви на похоронній месі був присутній глава Вірменської апостольської Церкви – католікос Гарегін ІІ та духовний лідер всіх православних християн – Варфоломій І. Навіть своєю смертю Папа знову закликав всіх до єдності. Багатомільйонний натовп паломників, які зібрались на площі Святого Петра, 13 разів переривав аплодисментами прощальну промову кардинала Рацінгера, скандуючи: «Santo, Santo, Santo…» («Святий, святий, святий. . .») В такий спосіб вірні неначе подякували своєму Папі за все те, що Він зробив для цілого людства. На завершення своєї промови кардинал нагадав, як востаннє Папа з’явився на Пасху у вікні своєї резиденції, крізь біль благословляючи вірних. «Ми можемо бути впевнені, що зараз наш улюблений Папа знаходиться у вікні дому Отця, бачить нас і благословляє. Благослови нас, Святіший Отче!» Понтифікат Святішого Отця Івана Павла ІІ – це епоха миру, радості, любові, добра; епоха надії на Боже милосердя. Святіший Отець Іван Павло ІІ ще довго закликатиме своїх духовних дітей до радості. «Я радий, – говорить Папа у час своїх страждань, – радуйтесь і Ви». Таким було останнє послання до світу Святця нашого часу.

Вічна Йому пам’ять! Андрій СО ЛЕЦЬКИЙ СОЛЕЦЬКИЙ

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

3


Кароль Войтила: Шлях пастирського служіння Дитинство в католицькій сім’ї Кароль Йозеф Войтила з’явився на світ у вівторок, 18 травня 1920 року, в маленькому містечку Вадовіци на півдні Польщі. Походив з простого народу, а вирісши в гірських районах Південної Польщі, Войтила досконало знав людей, які займалися землеробством і жили в своїх маленьких хатинках.

Перша особиста трагедія спіткала Кароля Войтилу 13 квітня 1929 року, коли у віці сорока п’яти років померла його мати. Хлопець на той час мав дев’ять років. До початкової школи Кароль пішов у віці шести років, і з першого ж дня навчання отримував відмінні оцінки з польської мови, релігії («дуже добре»), арифметики, малювання, співу («дуже добре»), фізкультури, а також за старанність і поведінку. Школа займала другий поверх і горище будівлі повітового суду в Вадовіцах, недалеко від церкви і в декількох кроках від будинку Войтилів. В ній панувала неймовірна тіснота, класи були переповнені, і хлопчики під час перерв могли розважатися лише на вулиці перед церквою. 4

У дитинстві Кароля звали Лолусь, і це придумане матір’ю ніжне ім’я збереглося до останніх днів Понтифіка: під час приватних зустрічей у Ватикані саме так звертались до папи декілька його найближчих друзів. Емілія дуже гордилася своїм молодшим сином – навіть тоді, коли він ще був немовлям. Франтішек Задора, тодішній сусід Войтили, згадує, як Емілія казала його матері: «Ось побачиш, мій Лолусь стане великою людиною». У будинку Войтилів завжди панувала релігійна атмосфера, біля входу стояла невелика посудина з освяченою водою, в котру занурювали пальці, а потім хрестилися всі, хто заходив і виходив з квартири. На стінах висіли святі образи, а у вітальні знаходився невеличкий вівтар, біля якого молилася вся сім’я. Вечорами і в неділю батько або мати читали вголос Біблію, що в ті часи було великою рідкістю. У будинку регулярно відмовлялися молитви, святкувалися всі церковні свята і дотримувалися посту. Хреститися Лолека навчила мати, батька Кароль Войтила також згадує як «надзвичайно релігійну людину». Коли у віці десяти років майбутній папа прислуговував під час меси – його мати на той час вже померла, – Кароль-старший зробив синові зауваження, що той не молиться до Святого Духа «належним чином». «Він навчив мене, як потрібно молитися, – згадував Іван Павло II, – і це був важливий духовний урок». Більше ніж через півстоліття ця молитва знайшла віддзеркалення в папській енцикліці про Святого Духа.

Ранні втрати Кароль Йозеф Войтила був охрещений 20 червня 1920 року священиком Франтішеком Жаком, військовим капеланом, в захристії церкви у Вадовіцах. Хресним батьком майбутнього папи став один із свояків його матері, Йозеф Кучмерчик, хресною матір’ю – сестра Емілії, Марія Вядровська. У парафі-

яльній книзі хрещень було зроблено запис латиною: baptisatus est Carolus Josephus. На формування характеру Войтили великий вплив мали особиста трагедія, страждання і самотність; ще не досягнувши двадцяти одного року, він втратив майже всю сім’ю: його сестра померла в дитячому віці, матір утратив у вісім років, старшого брата в одинадцять, а улюбленого батька – за три місяці до його двадцять першого дня народження. Ці сімейні втрати сформували Войтилу як людину і як священнослужителя. Він часто згадував про них у приватних розмовах, особливо про хвилини страшної самоти після смерті батька. Сам він також кілька разів зустрічався зі смертю. Друзі, які знають Войтилу довший час, вважають, що молитва і медитація завжди служили головними джерелами його фізичної і розумової сили, а також дивовижної здатности відновлювати енергію – незважаючи на складний графік ватиканського життя і виснажливі поїздки усім світом. За звичними мірками, ці навантаження надто великі для людини такого віку. Схильність до гуманітарних наук виявилася у Кароля Войтили ще в школі. Вчителі згадували, що він особливо любив уроки іноземної мови, релігії і філософії. Після закінчення школи Кароль разом з батьком переїхав до Кракова і вступив до університету, де почав вивчати філософію і філологію. Він провчився там усього два роки, проте університетська атмосфера зробила великий вплив на майбутнього папу. У 18 років Кароль бере активну участь в діяльності театрального гуртка, відвідує заняття з риторики і пише вірші. У 1939 р. Войтила написав п’єсу «Біля крамнички ювеліра», якій передує підзаголовок: «Медитація про Таїнство Шлюбу, який иноді обертається драмою». . . При всій недосконалості російського перекладу в авторові цієї п’єси можна розгледіти «апологета сім’ї», людини, котра любить та напружено роздумує про любов. Приблизно в цей же час Кароль написав цикл віршів під назвою «Балади Вавельського собору».


14 травня 1938 року Войтила склав випускні іспити. Він одержав найвищі оцінки («відмінно») з польської, грецької, німецької мов, з латини, історії, проблем сучасної Польщі, філософії і фізичного виховання. 27 травня разом з иншими учнями гімназії майбутній Папа одержав диплом про закінчення школи. Щоб отримати щонайвищу оцінку з латинської мови, на перше питання йому довелось відповідати сорок хвилин, на друге п’ятнадцять, а на третє – сім. Така система складання іспиту покликана переконати викладачів у тому, що учень володіє латиною так само добре (або майже так само добре), як і польською мовою. Восени 1939 р. Польщу окуповували гітлерівські війська, і релігійне та культурне життя країни завмерло – принаймі, на офіційному рівні. Однак існував підпільний університет, в якому Кароль Войтила ще якийсь час продовжував навчатися. Але вже 1 листопада 1940 р. для нього починається зовсім инше життя: щоб допомагати хворому батькові, він влаштовується працівником на кам’яний кар’єр поблизу Кракова, проте продовжує займатися літературою, пише п’єсу «Король Дух», працює в підпільній організації, що переховує краківських євреїв та переправляє їх до инших країн.

шість робітників ставилась до Кароля з повагою і захопленням. Вони називали його «студентом» або «нашим маленьким священиком» і часто дозволяли йому відпочити, кажучи: «Ти вже достатньо сьогодні попрацював, відпочинь, почитай, з’їж що-небудь».

У вільні хвилини майбутній папа читав релігійні праці. Одним із перших таких творів був «Трактат про досконале служіння Святій Діві Марії», написаний на початку XVIII ст. Людвігом Марією Гріньйоном де Монтфором, священиком з Бретані, який пізніше був канонізований Римо-Католицькою Церквою. Юнацьке шанування Каролем святині Діви Марії в Кальварії-Зебжідовській, а також читання цієї книги в блакитній палітурці заклали згодом основи культу Божої Матері.

У жовтні 1942 р. Кароль вступив на курси при богословському факультеті Ягеллонського університету. Ці курси, порушуючи гітлерівські накази про припинення релігійної освіти, вів Краківський архиєпископ, кардинал Адам Сапега. Через два роки Кароль Войтила став семінаристом. 3 жовтня 1946 року кардинал Сапега поставив Войтилу в сан піддиякона, а через тиждень – диякона. Того ж дня, 20 жовтня, Войтила формально попросив про проведення таїнства посвяти, підтвердивши під присягою, що він повністю усвідомлює обов’язки, які бере на себе, і що робить це «виключно з доброї волі». 1 листопада, в день всіх святих, кардинал Сапега у своїй приватній капелі висвятив Кароля Войтилу на священика Римо-Католицької Церкви. Того ж дня Краків віддавав шану жертвам концентраційного табору в Освенцимі, прах яких був похований на Раковицькому кладовищі.

Він молився дорогою на роботу, в церкві на Дембниках, молився на фабриці, молився в старій дерев’яній церкві у Фалецькому Борі неподалік від фабрики «Сольвей», дорогою до кладовища і над могилою батька, молився вдома. Біль-

Свою першу месу Кароль Войтила відслужив у склепі святого Леонарда у Вавельському катедральному соборі серед саркофагів польських

Роки навчання

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

королів і національних героїв. Свідком цієї події був священик Фігльович. Потім Кароль відслужив три «тихі» меси за упокій душ матері, батька та брата. Відбулися вони 2 листопада. Своє наступне богослужіння Войтила провів в церкві в Дембниках. Тоді ж він відмовився від посади викладача в університеті. 11 листопада, в будинку своїх друзів Квятковських, Кароль охрестив їх дочку. Це було перше хрещення, яке провів молодий священик. У парохіяльній книзі хрещень церкви святої Анни записано, що дівчинку охрестив Carolus Wojtyla Neopresbyter. Восени 1946 р. Кароль Войтила від’їжджає до Вічного Міста і вступає до «Анжелікуму» (домініканський університет св. Томи). У 1948 р. він захистив там дипломну роботу під назвою «Питання віри у св. Івана від Хреста».

Початок служіння Повернувшись до Польщі, близько року Кароль Войтила провів у містечку Неговіци, де був помічником настоятеля. Потім виїхав до Кракова, в обитель св. Флоріана – тут йому довелося працювати переважно з університетською молоддю. У 1953 р. о. Кароль Войтила почав викладати етику і моральну теологію спершу на богословському факультеті Ягеллонського університету, а потім в Католицькому університеті в Любліні. П’ятдесяті роки в житті майбутнього папи характеризуються напруженою науковою діяльністю: за цей час він написав більше 300 статей, головним чином з християнської етики.

5


У 36 років Кароль Войтила став професором Інституту етики в Любліні. Це, втім, не заважало йому займатися спортом, подорожувати, спілкуватися з друзями. Звістка про те, що папа Пій XII підносить його до єпископської гідности, зас��ала о. Войтилу під час походу на байдарках (!) в липні 1958 року. У віці 38 років він став наймолодшим єпископом в історії Польщі. У 1962 р. Войтила знову прямує до Рима, цього разу – щоб взяти участь в роботі II Ватиканського собору. Єпископську хіротонію Кароль Войтила отримав 28 вересня 1958 року у Вавельському катедральному соборі. Як завше, у нього була власна концепція перебігу торжества. Він наполягав, щоб численним віруючим, що зібралися, деякі елементи тривалої і складної церемонії пояснював спеціальний коментатор. Проте більш традиційний в своїх поглядах архієпископ Базіяк, який вів царемонію, не погодився з такою пропозицією. Войтила вибрав також низьку митру замість високої, дуже величної, якій віддавала перевагу більшість єпископів. 30 грудня 1963 року папа призначив Кароля Войтилу архиєпископом-митрополитом краківським, урочиста церемонія введення його до Вавельського катедрального собору відбулася 3 березня 1964 року. Майбутньому папі тоді було сорок три роки. 29 травня, через одинадцять днів після свого сорок сьомого дня народження, Войтила дізнався, що папа Павло VI призначив його кардиналом. 26 червня 1967 року краківський архиєпископ разом із двадцятьма шістьма иншими прелатами в Сикстинській капелі отримав кардинальський титул під час однієї з найбільших церемоній, які коли-небудь відбувались в Католицькій Церкві. Наступного дня після обіду двадцять сім нових кардиналів служили разом з папою Павлом VI урочисту месу на площі Святого Петра. За матеріялами інтернет@ видань підготував Володимир ЧУПРІН

6

´“‡Í‡ ‚ÓΡ ¡Óʇ֪ У вересні 1978 року перед кардиналами, що брали участь в конклаві, стояв непростий вибір. Після кончини Івана Павла I слід було вирішити, хто займе його місце в цей непростий і для Церкви, і для сучасної цивілізації момент. Несподіване для багатьох рішення конклаву, відоме сьогодні кожному, зумовило вигляд сучасного світу… Несподіваний вибір

2

9 вересня 1978 року після інфаркту раптово помер папа Іван Павло I. Його понтифікат виявився надто коротким, тривавши лише 33 дні. Кардинали перебували в розгубленості. Всіх мучило питання: «Що Господь хотів сказати, покликавши до себе понтифіка так скоро?» Було очевидно, що від конклаву чекають якогось нового кроку. Присутні вагалися, не знаючи, кому з кандидатів-італійців віддати перевагу: кардиналові Джузеппе Сирі з

Генуї або головній дійовій особі попереднього конклаву, кардиналові Джованні Бенеллі. Не в силах вирішити цю альтернативу, більшість членів конклаву утвердилася в думці, яка звучала з вуст деяких кардиналів вже після смерті Павла VI: Церкву повинен очолити молодий кандидат, здатний вивести її з кризи і дати відповіді на питання, поставлені сучасною цивілізацією. Новий понтифік повинен бути не стільки політиком, скільки проповідником, здатним захоплювати віруючих і вести їх за собою. Несподівано вибір кардиналів зупинився на кандидатурі Кароля Войтили, який вже одержав декілька голосів на серпневому конклаві. 16 жовтня, до закінчення другого дня, на восьмому голосуванні Папа був вибраний. О 18 годині 18 хвилин кардинал Вілло оголосив, що папою РимоКатолицької Церкви став Кароль Войтила з Кракова, а потім підійшов до нього і запитав латиною: «Чи погоджуєшся ти?» Войтила не вагався ні хвилини. «Така воля Божа, – відповів він. – Погоджуюся». Пролунали оплески. Піч Чезаре Тасси випустила в небо хмару білого диму. Вона розповіла світові, що було обрано папу, але його ім’я залишалося невідомим. На вірних, що очікували в напрузі на площі св. Петра, опустилася ніч.

Знайомство з «Чужоземцем» Атмосфера на площі різко відрізнялася від серпневої, коли всі присутні – в більшости своїй, зрозуміло, італійці – тріумфували, дізнавшися про обрання Альбіно Лучані. Нинішню нови-


ну зустріли насторожено. Хто він, цей «straniero» [чужоземець]? Кого кардинали нам нав’язали? Іван Павло II, що відчував напругу на площі, увічливо відсторонив метушливого церемоніймейстра і підійшов до одного зі встановлених на лоджії мікрофонів. І знову традиція була порушена – замість того, щоб поблагословити присутніх, використовуючи стандартну латинську формулу, щойно обраний Папа звернувся до них італійською мовою. Чітким і звучним голосом він вимовив: - Нехай буде благословенний Господь наш Ісус Христос! Дорогі брати і сестри... Почувши рідну мову, натовп почав підбадьорювати оратора гучними вигуками. - .. .Ми все ще тужимо з приводу кончини нашого возлюбленого Івана Павла I. Тільки що кардинали вибрали нового єпископа Риму. Вони покликали його з країни далекої, але одночасно близької, оскільки її об’єднують з вами спільність віри і християнської традиції. . . Я боявся прийняти таке призначення, але зробив це, корячись волі Господа нашого Ісуса Христа і беззастережно вірячи Богородиці, пресвятій Мадонні. Не знаю, чи вдалося мені зрозуміло висловитися вашою. . . нашою італійською мовою. Якщо я помилився, ви мене поправите... Вітальні крики стали гучнішими. Тепер, коли між оратором і слухачами встановилося повне взаєморозуміння, залишалося останнє – оголосити курс, яким піде Церква. Ніхто з тих, хто знав кардинала Войтилу, не сумнівався, що це буде християнський гуманізм. - ...Я з’явився перед вами, щоб підтвердити наші надії і нашу загальну віру в Богородицю і Церкву. За допомогою Божою і людською ми розгортаємо нову сторінку в історії Церкви.

Герб і девіз Святішого Отця

З

айнявши престол св. Петра, кардинал Войтила зберіг свій герб, вибраний ще 1958 року під час ухвалення єпископської хіротонії. На ньому зображений масивний латинський хрест, під яким одна-єдина літера «М», що символізує Діву Марію під хрестом, на якому розіп’яли Ісуса. Тлом герба є два геральдичні кольори: блакитний – символ божественности, істини й вірности – та золотий (жовтий) – символ божественности, вічности й перетворення. Разом із гербом єпископ вибрав девіз свого душпастирського служіння: слова «Totus tuus» – «Цілком твій». За допомогою цих простих, але красномовних слів Кароль Войтила прагнув виразити глибоке прагнення віддати себе цілковито на служіння Ісусові Христові й Марії. Присутнє й усвідомлення того, що силу для цього служіння він отримує від Господа, сподіваючись на підтримку і заступництво Його Матері. У першому посланні «До міста і світу» Іван Павло II, будучи на порозі своєї незвичайної місії, сказав знаменні слова: «У цей важкий і неспокійний момент ми з синівською відданістю повинні звернутися до Діви Марії, Яка в таємниці Христа вічно живе та діє як Мати, і повторити слова: «Totus tuus», котрі в день єпископської хіротонії відобразили в своєму серці та на гербі». Згодом його безмежна довіра до Марії принесе плоди, які виявляться в оновленні марійського богослов’я і шануванні Богородиці в повній відповідності до традиції Католицької Церкви. Виразом цього оновлення стає Окружне послання

263−й наступник Петра Узявши на знак пошани до свого попередника ім’я Івана Павла II, Кароль Войтила став двісті шістдесят третім наступником святого Петра і двісті шістдесят четвертим Папою Римської Католицької Церкви, найчисленнішої і найстарішої церковної організації в світі. Як папа, він став також Єпископом Римським, Вікарієм Ісуса Христа, Наступником святого Петра, Князем апостолів, Pontifex Maximus, в руках якого зосереджена вища судова влада над Церквою, Патріярхом Заходу, Примасом Італії, АрхиєпископомМитрополитом Римської Провінції, главою Ватиканської Держави і Рабом рабів Божих. У віці п’ятдесяти восьми років, зі зростом майже сто вісімдесят сантиметрів, Кароль Войтила став наймолодшим папою з 1846 року і першим папою-неіталійцем з 1523 року. Підготував Володимир ЧУПРІН

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

7


Скромні вчинки Івана Павла ІІ Понтифік на межі тисячоліть Час понтифікату Івана Павла II був одним з найважливіших періодів за останні декілька століть як для Церкви, так і для всього світу. Дехто стверджує, що Іван Павло II – найвидатніший Понтифік за всю історію папства. Саме завдяки йому Католицька Церква знайшла своє місце в сучасному світі. Папа і ІІ Ватиканський собор визначили основні напрями, якими Церква впевнено входить у третє тисячоліття своєї християнської історії. Іван Павло ІІ має повне право називатися Понтифіком переломної епохи. Навіть сам колишній президент США Рональд Рейган і останній генеральний секретар ЦК компартії СРСР Михайло Горбачов в один голос стверджували, що без папи Івана Павла ІІ здійснення безкров-

«Redemptoris Mater», а також Апостольське послання «Mulieris Dignitatem». Видання Марійської енцикліки було присвячене довгоочікуваному Рокові Марії (1987/1988), який дуже глибоко переживався в окремих помісних Церквах, а також у численних Марійських святилищах всього світу. Іван Павло II нагадав соборне вчення про присутність Богоматері в таємниці Христа і Церкви: дві тисячі років тому Син Божий став людиною від Духа Святого і народився від непорочної Діви Марії. У своєму ж Апостольському посланні «Mulieris Dignitatem» папа відзначив, який глибокий вплив має на всю проблематику жінок шанування католиками однієї з них – Марії. У зв’язку з цим віднаходимо значення звичаю Івана Павла II згадувати Марію в кінці всіх своїх документів, завершуючи кожного з них молитвою до Пресвятої Богородиці. Підготував Володимир ЗНАМЕННИЙ 8

ної революції, кінцем якої стало падіння комуністичних режимів в країнах східного блоку, було би неможливим. Журнал «Тайм» в 1994 р. назвав Івана Павла II людиною року. Сотні мільйонів людей, багато з яких зовсім не є католиками, вважають його видатною фігурою нашого часу; захисником релігійної свободи і моральних принципів, що невпинно боровся за втілення їх у життя; особою з тієї когорти, які допомогли людству успішно пройти через криваві битви багатьох сторіч.

Відкритий усьому світові Завдяки Понтифіку, 1986 р. в італійському місті Асижі вперше за історію зібралися 47 делегацій від християнських конфесій і 13 – инших релігій на сумісну молитву про мир. В р а хо в у ю ч и події 11 вересня 2001 р., сьогодні краще зрозуміла актуальність цього передбачливого жесту. Іван Павло II став першим папою, що переступив поріг синагоги (1986 р., Італія) і мечеті (2001 р., Сирія). Його діяльність на Святому Престолі привела до поліпшення відносин Католицької Церкви з монотеїстичними релігіями юдаїзмом та ісламом. Варто додати, що вже в


1985 р. 50 тис. молодих мусульман зустрілися з Іваном Павлом II на стадіоні міста Касабланки під час його візиту до Мароко.

Але крім того, папа – автор 14 енциклік, 16 апостольських звернень, 41 апостольського послання, тисячі різних проповідей і офіційних промов.

Папа також побував з апостольськими візитами в таких традиційно православних країнах, як Румунія, Болгарія, Греція, Грузія, що дозволило поліпшити зв’язки і взаєморозуміння між Католицькою і Православною Церквами.

Значущим є те, що свої промови папа читав кількома десятками іноземних мов, роблячи це з впевненістю, якій міг би позаздрити професійний лінгвіст.

Вважається, що найбільшим зібранням народу в історії людства є меса, яку Іван Павло II провадив 15 січня 1995 р. в Манілі. На неї зібралося більше 5 млн. чоловік. Зібрання людей було таким величезним, що Папа не зміг дістатися до вівтаря на машині і довелось використовувати гелікоптер.

За роки понтифікату Єпископ Рима беатифікував 1 320 Божих подвижників, а 480 з них зарахував до лику святих. Ця цифра перевищує кількість подвижників, беатифікованих всіма попередниками Івана Павла II в XX столітті (158 осіб). Святіший Отець, будучи Єпископом Рима, охрестив 1 378 людей. Миропомазання з його рук прийняло 1581 осіб. Понтифік сповідав більш, ніж 300 чоловік, благословив 77 подружніх пар, висвятив 2 125 священиків, уділив хіротонію 321 єпископові та під час 9 консисторій поставив у чин кардинала 232 прелатів.

Святіший Отець, безумовно, володів неповторною якістю: слухаючи його виступ, кожна людина, навіть перебуваючи у натовпі, відчувала, що Він звертається саме до неї.

Керівництво, що стало бестселером Великим досягненням понтифікату Івана Павла II стала публікація 25 січня 1983 р. Кодексу Канонічного права Латинської Церкви, а також Кодексу Канонів Східних Церков 18 жовтня 1990 р., що дозволило закріпити юридично всі зміни, які виникли після II Ватиканського собору в структурах і організації Католицьких Церков. Завдяки наполегливим зусиллям Папи в 1992 р. був опублікований новий Катехизм Католицької Церкви, що дає квінтесенцію католицької доктрини у справах віри і моралі. Це видання з’явилося як орієнтир, котрий вказував, що означає бути католиком в сучасному світі. Воно того ж року стало світовим бестселером і до сьогодні перевидається в різних країнах світу. Загальний тираж Катехизму, перекладеного 50 мовами світу, вже нині перевищив 10 млн. примірників (впродовж лише першого року було продано 3 млн. екземплярів цього бестселера).

Більше, ніж всі разом узяті

Страждання, що відкриває Божу могутність Феноменом останніх років папи Івана Павла ІІ є факт його фізичного страждання. Можна сказати, що він, страждаючи на очах усього світу, не переставав керувати Церквою та захоплювати всіх людей, з якими зустрічався. Не буде перебільшенням твердження, що саме завдяки своїй недузі папа сильніше впливав на розум і серця людей, оскільки на його прикладі більш явно відкривалася Божа могутність. За матеріялами інтернет@видань підготував Остап ГНА ТІВ ГНАТІВ

Знані авторитети богослов’я переконані, що папа буде в и з н а н и й найбільшим діячем Церкви вже хоча б як Понтифік, котрий залишив світові такі епохальні праці.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

9


Десять цікавих подій понтифікату Івана Павла ІІ 3. Виступ у ЮНЕСКО 2 червня 1980 р. На цю подію світ очікував із великим нетерпінням та цікавістю. Папа-слов’янин, син країни, де культура перебувала у строгих партійних рамках, приїжджає до штаб-квартири всесвітньої організації, що відповідала за збереження і розвиток культурного багатства людства.

1. Інавгурація 22 жовтня 1978 р. − «Не бійтеся!» Без перебільшення можна сказати, що атмосфера очікування дня появи нового папи заполонила весь світ. Людина із комуністичної країни стала Понтифіком, а його слова почули мешканці всіх континентів. Заклик «Не бійтесь!» пролунав як виклик – у ньому був прихований сильніший потенціял, аніж у пара– дах на Червоній площі. Власне «Не бійтесь!» стало знаменитим «фірмовим знаком» понтифікату Івана Павла ІІ. І це тому, що з часом світ все більше переконувався – такий «нетиповий Папа» стільки досягнув! Але очевидно: він і сам не боявся.

2. Паломництво до Польщі 2−10 червня 1979 р. Це паломництво сповнило ентузіязмом мільйони поляків, а також схвилювало самого папу, який добре розумів, що його співвітчизники бачать в ньому предтечу свободи. Під час візиту Іван Павло ІІ нагадав про велику християнську спадщину Польщі й про те, що без християнства не було би ані Польщі, ані її культури. Цим паломництвом Папа неначе звернувся до совісти усіх і кожного зокрема не говорити «ні» Христові й бути вірним християнській традиції. 10

Папський виступ у ЮНЕСКО – це велика вдячність різним культурам світу; це захоплення творчим багатством людського духу, неустанною працею, мета якої – збереження та укріплення самобутности людини. Впродовж наступних років свого понтифікату Іван Павло ІІ висловлюватиме глибоку шану до всіх культур світу.

4. Касабланка (Мароко) – зустріч із мусульманами 19 серпня 1985 р. Те, що досі видавалося неможливим, звершилося. П’ятдесят тисяч молодих мусульман, що зібралися на стадіоні, слухали папу, який прибув до Мароко на запрошення короля Хасана І. Жодний Понтифік за всю історію Католицької Церкви не наважувався на подібний крок. Таким чином папа реалізував вчення ІІ Ватиканського собору, що з повагою висловлюється про инші релігії. Зустріч в Касабланці виразно показала світові, що Іван Павло ІІ – безкорисливий і, мабуть, єдиний всесвітньо визнаний «голос совісти» світу.

5. Візит до римської синагоги 13 квітня 1986 р. Вперше в історії папа переступив поріг синагоги. Ця подія стала історичною. Проте, це був лише початок. Іван Павло ІІ чотири рази називав євреїв своїми братами. Він

проголошував сакраментальну фразу: «Ви – наші дорогі брати і, можна сказати, наші старші брати». Візитом до синагоги папа започаткував нові стосунки з євреями. Він неодноразово був на території гітлерівського концтабору в Освенцимі. Відвідуючи це місто, він сказав: «Народ, який прийняв від БогаЯгве заповідь “Не вбивай!”, в особливий спосіб відчув на собі жорстокість убивства». Відвідини римської синагоги були жестом миру між католиками та євреями, кульмінацією якого стане важливий візит Понтифікат до Єрусалиму.

6. Всесвітній день молоді в Ченстохові 14−15 серпня 1991 р. До польської святині прибули сотні тисяч молодих людей із країн, де ще зовсім недавно панували атеїзм та антицерковна політика. Молодь поспішала на зустріч із папою, завдяки якому зібрання молоді на Ясній Горі стало дійсністю. Серед мільйона учасників було сто тисяч юнаків та дівчат із СССР, який вже через чотири місяці стане історією. Влада СССР погодилась, щоб ті, у кого не було закордонного паспорта, могли перетнути кордон із листом, який видавали на парохіях. Папа використав цю зустріч, щоби нагадати молодим людям про те, що корені європейської єдности знаходяться і на Заході, і на Сході: «Церква в Європі тепер може вільно дихати двома легенями».

7. Катехизм Католицької Церкви 7 грудня 1992 р. На сьогодні цей Катехизм перекладений 50-ма мовами. Його тираж давно перевищив десять мільйонів примірників. Коротким викладом Католицького вчення зацікавились не лише католики, але й увесь християнський світ. Таким чином здійснилася одна із найзаповіт-


ніших мрій папи, який назвав Катехизм «однією з найбільш вагомих подій новітньої історії Церкви» і «зрілим та правдивим плодом» ІІ Ватиканського собору.

8. Енцикліка «Et unum sint» 25 червня 1995 р. Вмираючи, Іван ХХІІІ шепотів слова молитви Христа: «Et unum sint» – «Нехай буде все єдиним». Кажуть, що ця подія сильно вплинула на Івана Павла ІІ, й тому енцикліка, присвячена єдності християн, має таку назву. Цей документ переконливо свідчить про велике значення екуменічного руху. Папа називає міжконфесійний діалог іспитом совісти, наголошуючи на реальній можливості з’єднання християн. Саме тому ця енцикліка є дуже важливою в історії християнства. Папа смиренно закликає людей різних віросповідань до єдности.

Революції в Гавані, де зібралось близько мільйона кубинців. Якими ж були наслідки цього візиту? Влада звільнила декількох в’язнів, дозволила святкувати Різдво, а також не заперечувала проти в’їзду нових місіонарів на острів. Загалом, влада на чолі з Фіделем Кастро почала ліберальніше ставитись до Церкви. Підготував Михайло ПЛОЦІДЕМ

9. Виступ в ООН 5 грудня 1995 р. Звертаючись до представників 200 держав, папа закликав народи світу поважати права людини і засудити насилля та будь-які прояви націоналізму та шовінізму. Понтифік побажав ООН стати моральним щитом і правдивою «сім’єю народів», здатною вирішувати конкретні проблеми.

10. Паломництво на Кубу 21−25 січня 1998 р. Святіший Отець не вагався, передаючи Фіделю Кастро список із 302 імен політв’язнів, несправедливо засуджених. Кульмінацією візиту була меса на площі

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

11


Травень 1981 р., 17:00, автомобіль Івана Павла ІІ в Римі.

«Одна рука стріляла, а друга керувала кулею»

У

сміхнений папа звернувся до людей, які зібрались на площі, благословляв дітей, яких на руках піднімали батьки. Автомобіль прямував до Бронзових дверей Апостольського палацу, коли (17:13) почувся дивний звук. У папу стріляли. Махмет Алі Агджа, який стояв за першим рядом паломників, щойно здійснив два вистріли у Святішого Отця із пістолета системи «браунінг». Кулі потрапили в живіт понтифіка, який впав на руки свого секретаря. Івана Павла ІІ тієї ж миті віднесли в карету швидкої допомоги, яка помчала до клініки Джемеллі. Папа перебував у свідомому стані, постійно промовляючи слова молитви. Пізніше він згадає: «В ту мить, коли я впав, в мене вселилась впевненість, що буду врятований». В лікарні папа втратив свідомість. Лікарі визнали стан понтифіка критичним. Куля Агджи завдала своїм хаотичним рухом значних пошкоджень: лікарі виявили сильну внутрішню кровотечу. Знадобилось більше п’яти годин важкої напруженої праці, щоб зашити всі рани, видалити 22 дюйми кишківника. Увесь той час тисячі людей на площі св. Петра молилися за здоров’я папи. Близько 1 год. ночі всім сповістили, що операція відбулася успішно, і стан здоров’я понтифіка кращий. Професійний убивця стріляв у папу з близької відстані, однак куля не зачепила життєво важливих органів, пройшовши лише за якусь частинку дюйма від артерії. Перша куля потрапила у палець, потім, пробивши тіло наскрізь, впала на підлогу автомобіля. Друга зачепила лікоть, а потім поранила двох американських паломників.

Папа пройшов чотириденний курс інтенсивної терапії. Одразу після операції він прийняв Св. Причастя, а 17 травня почав брати участь у служінні Меси. Цього дня паломники на площі св. Петра почули магнітофонний запис промови Святішого Отця: «Я сильно співчуваю тим двом, котрі були поранені разом зі мною. Я постійно молюсь за нашого брата, котрий стріляв у мене, і якого я прощаю… А Тобі, Маріє, я знову повторюю: «Totus tuus ego sum» (Навіки твій я є). 27 травня стан здоров’я понтифіка знову погіршився: ускладнилось дихання, піднялась температура. В правій легені було виявлено абсцес, а вигляд папи змусив лікарів знову хвилюватись. Згодом вони виявили, що Папа захворів вірусом, який потрапив до організму з переливанням крови. Однак Бог знову вчинив чудо: організм сам поборов цей вірус, проти якого не допомагають жодні антибіотики. Через рік після цієї страшної події (13 травня 1982 р.) папа здійснив паломництво до Фатіми, щоби подякувати Діві Марії за зцілення. У 1983 р. Святіший Отець Іван Павло ІІ відвідав у в’язниці Алі Агджу. Досі нікому не відомо, про що розмовляв папа з людиною, яка хотіла його вбити. Однак точно відомо, що ще в перші дні він простив йому цей вчинок: «Я постійно молюся за нашого брата, котрий стріляв у мене, і якого я прощаю». Світ ще раз переконався у святості цієї видатної постаті, свідка Христового Євангелія, благовісника миру, надії, добра … Руслан ЦАР

12


Гідність людини у вченні Папи Непересічна постать Cвятішого Отця Івана Павла ІІ Папи Римського назавжди залишиться для нас яскравим зразком доброго пастиря, ревнителя Божих правд, істинного сповідника віри. Упродовж цілого життя Святіший Отець власним прикладом та численними проповідями, посланнями, зверненнями, енцикліками особливо наголошував на великому і невимовному феноменові, Божественному дарові @ житті людини та на вартості людської особи у світлі Божого Об’явлення.

С

ьогодні людство, захоплене власними винаходами і силою, ставить часто тривожні запитання про розвиток світу, про місце, роль людини у всесвіті, про сенс окремих і громадських змагань та, вкінці, про остаточну мету людей і речей. Однак, і правда про людину, на думку Івана Павла ІІ, не перестає бути актуальним предметом розгляду сучасного розумового пізнання, як на ґрунті філософії, так і великої кількости инших різноманітних наук. Сучасне бачення людини як особи тілесно-духовної особливо акцентує увагу на значенні та праві її свободи, вільного вибору. Сьогодні також зростає тенденція до релятивізму, власного сприйняття або несприйняття проголошених Церквою Христовою правд та цінностей. А сама людська тілесність розглядається та часто зводиться до суто об’єктивного сприйняття - як до предмету маніпуляцій, власности, як до речі або знаряддя, над яким слід панувати на власний, незалежний ні від кого розсуд. Однак, встановлюючи межі такої

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

влади людини над власним тілом, слід вникати в саму структуру особистісного буття людської особи і спиратися на неї. Бо кожна Людина, у своїй неповторній винятковості, складена не лише з духа, але також і з тіла, тому і через нього реально осягається сама особа. Власне на цьому завжди наголошував Іван Павло ІІ. Ще будучи кардиналом Войтилою, в одній зі своїх статей він зауважував: «Над сучасним мисленням тяжіє розкол картезіянського типу, що протиставляє розумові-свідомості людини її тіло. Внаслідок цього особливо легко розглядати те, що стосується тіла, тільки і виключно в межах соматичних (тілесних) процесів». Таке зауваження залишається і надалі актуальним, оскільки існує небезпека хибного тлумачення та розуміння людського тіла. Це призводить також до його двозначного сприйняття: «двозначність розуміння тіла полягає в наголошенні та розмежуванні його на об’єкт чи суб’єкт, на сприйманні його як чогось, а не когось». Такі тенденції сучасности, як зауважував Святіший Отець Іван Павло ІІ, спричинюють і відповідні негативні наслідки: «вчинки, що

колись одностайно визнавалися за злочин і в загальнім моральнім почуванні вважалися неприпустимими, поступово здобувають суспільне схвалення». Також, на думку папи, тривожним виявом, а водночас істотною причиною важкої моральної кризи сучасности є те, що законодавство багатьох держав, нехтуючи головними засадами своїх конституцій, не тільки не карає діяльности, скерованої проти життя, але й прямо легалізує її. А це, за своїм змістом та значенням, є вагомим розходженням та запереченням християнського погляду на людську особу та, зокрема, на її тілесність: «людина тілом і духом єдина, самою своєю тілесною природою поєднує в собі елементи матеріяльного світу так, що через неї знаходять вони своє завершення й долучають свій голос до свобідної хвали Творця». І це не є вирізняльним фактором християнського вчення, адже єдність людської істоти визнавалась та набула свого загального висвітлення ще в античності: ані тіло, ані душа не можуть існувати самі собою, згідно з Арістотелем (бл.384322рр. до Хр.): «тіло без душі – не тіло, а лише статус чи труп». Це 13


підтверджує думку Івана Павла ІІ про те, що «людське є також і тілом людської особи, тому що складає субстанційну єдність із людським духом». Тому не можна ігнорувати глибоку єдність людської істоти в очевидній взаємозалежності її тілесних функцій, а також у єдності її вимірів: тілесного, чуттєвого, інтелектуального і духовного. Тіло також ніколи не є предметом, подібно до предметів фізичного світу, і не може так трактуватися, але поряд із духом завжди має виступати як «Я», котре сприймає, воліє, страждає, радіє, любить, тобто як особистість. Папа Іван Павло ІІ неодноразово зауважував, що люди завжди живуть згідно з властивою культурою, яка пов’язує їх, визначаючи міжособовий та соціяльний характер людського існування. Людське тіло при цьому як типово особиста реальність є знаком і місцем стосунків із людьми, Богом, та світом. Бо ж і справді, тільки через тілесність ми існуємо для світу, і світ існує для нас. Тому й Церква Христова завжди закликає до поваги свого тіла як такого, що створене Богом і воскресне в останню днину. Бо ж і ціль християнського ставлення до людського тіла не полягає, як багатьом видається, у придушенні чи виснаженні аскетичними вправами, довгими богослуженнями, постом і т.д., але в його переображенні. Та й сама людина не є паном свого життя, але одержує його, щоб ним користуватися, не є власником, а лише упорядником. Людське «тіло, і тільки воно, – каже Іван Павло, – здатне вчинити видимим те, що невидиме: духовне та бож��ственне. Воно було створене для того, щоби перенести у видиму реальність світу таємницю, скриту в Бога з непам’ятних часів і, отже, бути її знаком». Таким знаком, живим свідченням Бога в світі покликаний бути кожний, хто називає себе християнином. Такою саме особою і була світла постать Святішого Отця Івана Павла ІІ, який своєю діяльністю та життям засвідчив добрий приклад життя з Богом. Олег ЛУК А ЛУКА

Папа говорить: «Нівійні!»

Ц

ілий тиждень він мовчав, занурений у роздуми, пов’язані з початком Великого Посту. У неділю, в полудень, він знову з’явився у вікні свого робочого кабінету, з якого видно площу св. Петра, де його знову очікували тисячі людей. І ось, після усамітнення і молитви знову вривається реальність та драматизм справжнього часу. Там, внизу, на Азорських островах, США, Великобританія та Іспанія вже все вирішили. За днів мовчання і роздумів Папа набрався сил: він знову виглядає жвавим, енергійно говорить і жестикулює – його права рука, сильна рука колишнього працівника польських шахт, рішуче піднята вверх, прямо, з відкритою долонею, неначе хоче когось зупинити. «Ніколи не пізно, – сказав Папа Войтила, знову наповнений енергією. – Кажу вам, ще є час, ще є місце для миру». І всі, хто його слухав, у найвіддаленіших куточках землі, куди лине голос «Ангела Господнього», дивувались незвичайній силі людини, в якій було видно фізичні страждання; а також тій наполегливости, з якою він висловлював надію, хоча у ватиканської дипломатії було достатньо інформації про те, наскільки весь світ близький до війни. І все ж: «Ще є час, ще є місце для миру». Це слова того самого Папи, котрий зовсім недавно у своїх віршах дав нам такий опис Авраама: «Той, хто увірував, не маючи надії». Це звучить, як певна настанова: вірити понад усякі розумні надії. Коли там, на Азорах, вирішується доля світу, ба більше, коли все вже вирішено. «Ще є час»: права рука піднята вверх, неначе зупиняючи когось чи щось. Заздалегідь підготовлена промова прочитана; внизу-площа, море звернених до нього облич, які чекають його слова. Папа вже сказав про обов’язки Багдаду й Об’єднаних Націй, нагадав сильним цього світу, що «вести переговори – це не означає принижуватись». Він мовчить, і довга пауза наповнює площу мовчанням. Згодом пам’ять і серце підказують йому нові слова. Тепер його устами говорить юнак із Польщі, захоплений нацистами, працівник соляних копалень, таємний семінарист, який вижив у часи війни і відчуває себе зобов’язаним попередити тих, хто цього не бачив, не пережив. «Ні – війні!», – кричить Папа, і цей крик наповнений силою і мужністю. Він знає про наслідки війни, як знає кожен, хто пережив нацизм, а потім комунізм; знає, що для досягнення миру не завжди достатньо добрих намірів чи слів. Знає також, що «нема миру без навернення серця». «Молитва і покаяння!» – цими словами Папа завершив свою промову. Для сучасности ці древні слова можуть видатись незрозумілими. І ще ця піднята рука із відкритою долонею, неначе б зупиняла когось чи щось, на обрії.

Марина КОРРАДІ (www.agnuz.info) 14


Звернення Святішого Отця до молоді у місті Львові (червень 2001 р.)

С

ьогодні Христос ставить і вам те запитання, яке поставив був апостолам: «Може, і ви бажаєте відійти?» Ти, молоде України, що відповіси? Я впевнений, що разом зі мною також і ви приймете ці слова апостола Петра за свої: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного!». Дивлячись на вас, таких численних і таких захоплених, я подумки повертаюся до Всесвітнього Дня Молоді, який відбувся у серпні минулого року в Римі і в якому багато хто з вас брав участь. Там я закликав молодь цілого світу відкрити велику «лабораторію віри», в якій шукати і поглиблювати аргументи, щоб іти слідами Христа Спасителя. Сьогодні переживаємо знаменний момент цієї «лабораторії віри» тут, на вашій Землі, де понад тисячу років тому почало звіщатись Євангеліє. Ще раз, на початку третього тисячоліття, Христос вам повторює : «Ви що кажете, хто я?» (Мт 16, 15). Мої дорогі, Папа прийшов до вас, щоб вас заохотити

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

відповісти: «Ти є Христос, Син Бога живого» (Мт 16, 16), «У Тебе слова життя вічного» (Ів 6, 68). Так, дорога молоде, Христос має «слова життя вічного». Його слова тривають навіки і, понад усе, відкривають двері вічного життя. Коли Бог говорить, Його слова дають життя, кличуть до існування, скеровують на шлях, зігрівають розчаровані й збентежені серця та вселяють у них нову надію. Читаючи Біблію, з перших її сторінок відкриваємо, що Бог до нас промовляє. Він говорить до нас, даючи життя усьому створеному. Усе існує задля Його слова: небо, земля, світло, вода, живі істоти, чоловіки й жінки. Його слово надає значення всім речам, визволяючи їх із хаосу. Задля цього природа є однією великою книжкою, у якій ми завжди з новим подивом можемо розшукувати сліди божественної Краси! Ще більше як у сотворенні, Бог говорить в історії людства. Він об’являє свою присутність в подіях світу, постійно відкриваючи діалог з людьми, створеними на Його образ, щоб з кожним творити сопричастя життя і любові. Таким чином, історія стає дорогою взаємного пізнання між Творцем і людською істотою, діалогом, остаточною метою якого є вести нас від рабства гріха до свободи любові. Дорога молоде, таким чином пережита історія стає шляхом до свободи. Чи ви бажаєте пройти цим шляхом? Чи також і ви бажаєте стати учасниками цієї надзвичайної події? Майбутнє України та української Церкви залежить також і від цієї вашої відповіді. Ви не самі на цьому шляху. Ви є частиною незліченної кількості віруючих, що посилаються на старозавітного патріарха Авраама. Він почув

15


Ім’я Бога – це Батько, Любов, Вірність, Милосердя. Як же ж не бажати, щоб усі Його знали й любили? Його день – Субота, став для нас, християн, Неділею, днем Господнього воскресіння – випередженням обіцяної землі. Чи ж можемо не освячувати неділю участю у Пресвятій Євхаристії, цією святковою зустріччю християнської спільноти?

Господній поклик і вирушив у дорогу, стаючи для нас «батьком у вірі», бо повірив і поклав свою надію на Бога, який обіцяв йому землю й потомство. З його віри вийшов вибраний народ, який під проводом Мойсея вийшов з єгипетської неволі до свободи обіцяної землі. Осередком цього виходу є союз на Синаї, що ґрунтується на десятьох Божих словах: «декалог», чи «десять заповідей». Це «слова життя вічного», бо вони завжди актуальні й дають життя тим, хто їх зберігає. Дорогі друзі! Одного дня один дуже багатий юнак запитав Ісуса: «Учителю, що маю робити, щоб отримати життя вічне?» (Мт 19,16). А Ісус йому відповів: «Якщо бажаєш увійти у життя, зберігай заповіді» (Мт 19, 17). Христос не прийшов, щоб скасувати перший союз; Він прийшов, щоб довести його до завершення. Божі заповіді мають одвічну цінність, бо вони є основним законом людства, записаним у совісті кожної особи. Саме ці стосунки є першим кроком у напрямку до свободи і до вічного життя, бо, зберігаючи їх, людина стає на шлях правильних взаємостосунків з Богом і з ближнім. Вони «визначають відповідь любові, яку людина покликана дати своєму Богові» (Катехизм Католицької Церкви, 2083). Цей закон природно записаний у серці кожної людської істоти, і він повинен бути вірно прийнятий та виконаний. Він має стати правилом нашого щоденного існування. 16

У нинішньому світі бачимо глибокі й швидкі соціальні переміни та захитано багато моральних основ, вводячи людей у хаос, а іноді – навіть у відчай. Десять Божих Заповідей – це немов компас, який у бурхливому морі не дозволяє втратити маршрут, щоб доплисти до причалу. Ось чому сьогодні, дорога молоде України, я хотів би символічно наново вручити вам Десять Божих Заповідей, щоб вони були вашим “компасом”, міцною підтримкою для побудови вашого сьогодення й вашого майбуття. Любитимеш ГГоспода оспода Бога тво@ «Любитимеш го». Богові належить перше місце у нашому житті. Тому три перші заповіді торкаються нашого зв’язку з Богом. Він справедливо заслуговує на те, щоб бути любленим цілим серцем, всією душею і всіма силами (пор. Втор. 6, 5). Бог є один і ніколи не повинен бути замінений фальшивими божками. Також і тобі, дорога молоде, Він каже: «Я є Господь Бог твій, бажаю вести тебе до повноти життя: не замінюй мене на щось інше». Сьогодні існує сильна спонука замінити справжнього Бога фальшивими богами й хибними ідеалами. Ідоли – це матеріальні добра. Якщо за ними шукаємо та їх використовуємо як засоби й знаряддя для добра, то вони нам допомагають. Однак вони ніколи не повинні займати першого місця у людському серці, тим більше молодому, яке покликане літати високо, у напрямку до кращих та гідніших ідеалів.

«Люби твого ближнього». Ставленню до ближнього присвячені сім інших заповідей. Вони вказують нам шлях для встановлення стосунків з іншими людьми, на основі пошани й любові, правди й справедливості. Хто практикує цей Божий закон, той дуже часто йде проти течії. Молоде України, Христос запрошує тебе йти проти течії! Запрошує вас бути захисниками Його закону та виявляти його послідовною поведінкою у щоденному житті. Цей старозавітний закон завжди актуальний і знаходить своє досконале здійснення у Євангелії. Це любов, що оживляє існування, і це справжня, вільна й глибока любов, що веде до вірного зберігання десятьох Божих Заповідей. З цим Божим законом, міцно вкоріненим у серці, ви не повинні боятись: у всій повноті ви зможете себе здійснити і внесете вклад у побудову солідарнішого та справедливішого світу. Дорога молоде, ваш народ переживає важкий і складний перехід від тоталітарного режиму, що пригнічував його протягом стількох років, до нарешті вільного й демократичного суспільства. Свобода, однак, вимагає сильного, відповідального й зрілого сумління. Свобода вимоглива, і в певний спосіб, коштує більше, ніж неволя. Тому, обіймаючи вас, як батько, кажу вам: вибирайте вузьку дорогу, – ту дорогу, яку Господь вказує вам через свої заповіді. Це слова правди й життя. Дорога, яка часто здається широкою й зручною, потім виявляється облудною та хибною. Не переходьте від неволі комуністичного режиму до неволі споживацтва, що є іншою формою матеріалізму, який, хоч і на словах не відкидає Бога, однак заперечує Його фактами, виключаючи Його з життя. Без Бога не зможете зробити нічого доброго. З Його допомогою,


навпаки, ви зможете сміливо вийти назустріч усім викликам сьогодення. Зможете довести до кінця зобов’язуючі починання, іти проти течії, як наприклад, щоб з довір’ям залишитись у своїй Батьківщині, не піддаючись мареву легкого щастя за кордоном. Тут потрібно вас, молодих, готових внести свій вклад для покращення суспільних, культурних, економічних і політичних умов життя країни. Тут потрібно талантів, якими ви багаті, потрібно для майбутнього вашої землі, що має таке славне минуле. Майбутнє України великою мірою залежить від вас і від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе. Бог не забариться, щоб благословити ваші зусилля, якщо спрямуєте своє життя на великодушне служіння родині й суспільству, ставлячи спільне добро вище від особистих інтересів. Україна потребує чоловіків і жінок, які б віддавали себе на служіння суспільству, маючи на меті сприяння правам і добробуту всіх, починаючи від найслабкіших і знедолених. Такою є логіка Євангелія, але це також і логіка, завдяки якій зростає цивілізоване суспільство. Справжня цивілізація, в дійсності, не вимірюється тільки економічним поступом, але в основному людським, моральним і духовним розвитком народу. Дорога молоде! Дякую Богові, що дав мені радість зустрітися з вами. Перед тим як залишити вас, хочу додати останнє слово: любіть Церкву! Вона є вашою родиною й духовним храмом, живим камінням якого ви покликані бути. На вашій землі Церква має особливо привабливе обличчя через розмаїття традицій, що її збагачують. Прямуйте і зростайте у дусі братерства, з’єднані так, як сьогодні, щоб відмінні традиції не були приводом для поділу, а радше заохотою до взаємного пізнання й взаємної пошани. Нехай на цій дорозі вас супроводжує Пресвята Богородиця, яку дуже почитають на українській землі. Любіть Її і слухайте Її. Вона навчить вас, як зробити з самих себе щирий і великодушний дар Богові й братам. Вона спонукає вас шукати у Христі повноту життя і радості. Таким чином, ви станете у Церкві новим поколінням святих вашої землі, вірних Богові й людям, станете апостолами Євангелія, насамперед серед ваших ровесників. Вашою духовною поживою нехай буде Євхаристійний Хліб, нехай буде Христос. Приймаючи Його у Пресвятій Євхаристії, назавжди залишитеся у Його любові й принесете щедрі плоди. І якщо інколи дорога стане крутою, якщо дорога вірності Євангелію буде здаватися вам занадто зобов’язуючою, бо вимагатиме жертви відважних виборів, пригадайте про нашу зустріч. Таким чином ви зможете наново пережити той ентузіазм визнання віри, що ми сьогодні разом зробили: «Господи, до кого підемо? У Тебе є слова життя вічного!». Повторюйте це визнання віри й не бійтеся! Христос буде вашою силою й вашою радістю. Дякую вам, дорогі друзі! Папа вас дуже любить і дивиться на вас, як на сторожів нової зірниці надії. Він складає подяку Богові за вашу великодушність, з любо@ в’ю молиться за вас і від усього серця вас благословить. Слава Ісусу Христу!

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

Думки Папи про: Сім’ю: «Першою і фундаментально важливою в структурі людської екології є родина, де людина отримує перші й вирішальні поняття про істину та добро, дізнається, що означає кохати та бути коханою, а найважливіше – що конкретно означає бути особистістю. Тут маємо на увазі сім’ю, засновану на шлюбі, де взаємовіддача чоловіка та жінки створює таке життєве середовище, в якому дитина може виявляти та розвивати свої здібності, поступово усвідомлювати свою гідність, готуватися до зустрічі зі своєю єдиною та неповторною долею».

Навчання: «Беріться за навчання зі всією можливою енергією. Навчання сприяє вашій особистій зрілості не лише тому, що привчає до дисципліни розуму та волі, але й тому, що увесь час відкриває перед вами нові горизонти і необмеженість людського знання в усій різноманітності його проявів: історичному, філософському, технічному, художньому і т. п. Памятайте, що й серед дорослих великим є лише той, хто завжди готовий чомусь навчатися. А той, хто вважає, що знає все, заповнений лише самим собою, – у в ньому немає місця для дійсно великих цінностей, які збагачують наше життя».

Працю: «Людина повинна трудитися, щоб добувати свій хліб насущний, заради безперервного розвитку науки і техніки. А найголовніше – заради безперервного культурного та морального підйому суспільства, в якому вона живе разом зі своїми братами... Людина створена у всесвіті за образом та подобою самого Бога і всесвітнє її призначення – володарювати над землею. Отже, від самого початку людина покликана до праці. Така здатність – одна із властивостей, що відрізняє людину від инших створених істот. Лише людина здатна трудитися, саме тому її земне існування пов’язане з безперервною працею. Таким чином, на праці лежить особлива печать людини та людства, печать особистости, що діє в спілкуванні». 17


суду із проханням помилувати його).

ЗМІ: «Без сумніву, ЗМІ є нині однією з тих великих сил, які моделюють світ». «Кіно має не лише ту велику потужність, з якою долучається до культурного та духовного росту особистости, але також і властивість порушувати питання свободи людини, особливо свободи найслабших, коли оголює правду і стає дзеркалом негативних проявів, коли показує образи, сповнені насилля та сексу, що принижують людську гідність».

Покликання: «Христос потребує священиків! Нинішній світ воліє священиків! Тільки священик може стати в цьому здеморалізованому світі прозорим свідком Христа та Його Євангелія. Тільки таким чином священик може стати для людей провідником і вчителем на шляху до святости, а люди, – особливо молоді, – на такого провідника чекають».

Любов: «Людина не може жити без любови. Людина залишається для себе незрозумілою істотою, життя позбавляється сенсу, якщо не виявляється її Любов, якщо вона не зустрінеться з Нею... І тому, власне, Христос-Спаситель . . . проявляє повністю людину перед людиною. Це инший . .. людський вимір Таємниці Спасіння. Людина знаходить у ньому велич, гідність і вартість своєї людськости. Хто хоче зрозуміти себе до кінця, . . . повинен зі своїм неспокоєм, непевністю, а також слабкістю і грішністю, зі своїм життям і смертю наблизитися до Христа. . . Якщо здійсниться в людині цей глибинний процес, тоді обдарована вона буде не лише прихильністю Бога, а ще й глибокими роздумами про саму себе. Яку ж вартість повинна мати в очах Творця людина, щоб заслужити на такого дійсно серйозного Спасителя?!» (Папа проявив найбільшу любов, відвідавши у в’язниці Алі Агджу, який стріляв у нього на площі Святого Петра, а також звертався до

18

«Преса, кіно, театр, радіо, телебачення. . . не завжди виявлялися справжнім місцем зустрічі віри з культурою». «Телебачення та инші засоби інформації мають величезну здатність підтримувати та зміцнювати... як ту спільноту, яка є всередині родини, так і її солідарність з иншими родинами, а також дух служби суспільству».

Єдність: «Одним із основних прагнень нинішнього людства є пошук єдности, так, щоб життя в масштабах усієї земної кулі було справді гідне людини. Церква свідома того, що є знаком і загальним скарбом спасіння та єдности людського роду, готова виконати своє

завдання, якому умови нашої епохи надають. .. особливо важливого характеру; . . .щоб усі люди, об’єднані нині тісніше зв’язками суспільними, технічними, культурними, досягли повної єдности також і в Христі. . . Прагнемо прийняти. .. ті всі цінності, які народи слов’янські внесли та вносять до духовної спадщини Церкви та людства».

Мир: «Сьогодні мир став у цілому світі головним предметом турботи не лише людей, відповідальних за долю народів, але й передусім широких верств суспільства і окремих людей, які жертовно і рішуче присвячують себе творенню мирної настанови і впровадженню миру між людьми та народами. . . Але не можна також забувати, що, крім зусиль людей доброї волі, загроза миру в світі залишається й надалі дуже серйозною». «У прагненні побудови більш справедливого суспільства і забезпечення тривалішого миру в світі... не можна втрачати з поля зору людської особи, яку слід помістити в центрі усіх проєктів суспільного розвитку. Тільки таким чином Об’єднані Нації зможуть стати справжньою «родиною народів». . . Оце є дорога, що веде до побудови світової спільноти.» Підготував Андрій СО ЛОВІЙ СОЛОВІЙ


Простір спілкування

«Святіший Отець започаткував нову еру в житті Церкви…» Інтерв’ю з ректором Львівської Духовної Семінарії, головою організаційного комітету з підготовки візиту Івана Павла ІІ до України у червні 2001 р. Отче ректоре, які почуття охоплюють Вас у зв’язку зі смертю Святішого Отця Івана Павла ІІ?

К

оли стан здоров’я Святішого Отця значно погір шився, я перебував у Польщі. Польські мас-медіа і державні чиновники почали дуже активно говорити про близьку смерть папи. Якраз у суботу, коли помер Іван Павло ІІ, я повернувся до України. Думаю, що Святіший Отець започаткував і наполегливо втілював нову еру в житті Церкви – еру оновленого євангелізаційного підходу. Після ІІ Ватиканського собору в Католицькій Церкві відбулися певні зміни, як позитивні, так і негативні. До позитивних варто зарахувати те, що Церква стала більш відкритою до людей і менш консервативною. Але деякі національні Церкви, зокрема в Іспанії та Німеччині, пішли надто ліберальним шляхом. Мене особисто вражало те, що західне духовенство міцно секуляризувалось, священики зовнішньо нічим не відрізнялись від мирян, навіть в церкві під час Літургії, – з часом відходили від священства. Святіший Отець намагався змінити цю ситуацію, розпочав активну євангелізацію суспільства. Нещодавно мас-медіа повідомили, що під час понтифікату Святішого Отця Івана Павла ІІ кількість католиків у світі зросла приблизно на одну третину, що є досить багато. Він хотів відвідати кожну церковну спільноту і змінити обличчя кожної Церкви, влити нового духа у їхнє життя. І багато з цього Йому вдавалося. Ми бачили велике піднесення віри в тих місцях, куди з пастирським візитом прибував Святіший Отець. Він приїжджав до людей, зустрічався з лідерами різних країн, а тепер всі вони приїхали до нього, віддаючи останню шану цій світлій постаті, котра чи не найбільше спричинилася до утвердження миру на землі. Ці люди приїхали до Рима не лише, щоби попрощатись із своїм духовним батьком, але щоби показати свою зміну за час понтифікату Святішого Отця. Чи відомі Вам як історикові випадки, щоби смерть понтифіка настільки сколихнула весь світ, як смерть Івана Павла ІІ? Історія не знає таких випадків. Зрештою, не існувало так розвинутих засобів масової інформації. Хоча це не

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

означає, що в історії Церкви не було відомих пап. Ми знаємо імена Григорія VIІ, Інокентія ІІІ, Пія IX, котрі дуже багато зробили для тогочасної Європи і світу. Натомість, коли говоримо про папу Івана Павла ІІ, – це зовсім инший понтифікат, який можна назвати сучасним. Він не втікав від людей, а навпаки – використовував дуже вміло всі засоби, в тому числі й ЗМІ, щоби євангелізувати суспільство. Його головним завданням було свідчити про Христа – що він і робив до останніх днів життя. Впродовж свого понтифікату Іван Павло ІІ постійно наголошував на значенні терпіння. Все життя він сам терпів і мужньо ніс свій хрест, подаючи нам приклад справжньої християнської постави. За часів понтифікату Івана Павла ІІ Церква чітко визначила свої позиції в секуляризованому світі. Папа голосно виступав проти тих гріхів, які заполонили людство – контрацепція, абор@ ти, клонування, евтаназія та инші моральні проблеми. Останнім часом говорять про лібе@ ральні рухи в Католицькій Церкві. Як Ви думаєте, чи в період понтифікату нового папи Церква не зробить певних поступків у цих питаннях? Я вважаю, що це неможливо. Церква завжди стояла на твердих позиціях в питаннях моралі. Якщо Церква відійде від цих позицій, тоді Вона не може говорити, що є Церквою Христа. Ми маємо сильний фундамент – Святе Письмо – в якому виразно говориться про гідність людського життя. Всі ті тенденції, які є зараз у Церкві, існували завжди – тільки раніше мали трохи инший характер. Думаю, що сьогодні, в особі новообраного папи, Церква займе більш консервативні позиції. Побачимо, яке ім’я прийме наступний Святіший Отець – це визначатиме його курс. Якщо це буде Іван Павло ІІІ, то Церква йтиме тим шляхом, який вибрав Іван Павло ІІ. Мільйони паломників, які на площі Святого Пе@ тра, відпроваджували в останню путь Святі@ шого Отця, вигукували «Santo, santo!». Чи є споді@ вання, що Церква матиме нового святого в особі Івана Павла ІІ? У мене нема ані найменших сумнівів, оскільки це був автентичний свідок Христа. Також можемо вважати Його ісповідником, адже Він терпів все своє життя, у нього стріляли, Його навчання, цілковита відданість Церкві є свідченнями святости. Папа запровадив багато нових катехизаційних методів, кожного тижня мав зустрічі з вірними, молився з ними, запровадив хресні дороги у Колізеї, постійно зустрічався з молоддю. Тому я переконаний, що така людина мусить бути визнана святою. Беатифікаційний процес, згідно з канонами Католицької Церкви, мав би розпочатися за п’ять років після смерти. Я думаю, що постать Святішого Отця пройде всі вимоги беатифікаційної процедури. Голос Святішого Отця був настільки автори@ тетним, що до нього прислухались провідні політичні та духовні лідери світу. Як Ви вважа@

19


єте, чи слово наступного папи буде настільки ж вагомим для світової спільноти? В історії Церкви так складається, що після великого папи наступав період менш значних понтифікатів. Я думаю, що після Івана Павла ІІ новому папі буде легше, оскільки його попередникові вдалося зміцнити авторитет Церкви, прокласти певний шлях для Церкви. Безперечно, папа Іван Павло ІІ мав великий авторитет. Але не можна казати, що Церква не має авторитету у світі – це залежить від того, наскільки провідні церковні особи свідчать власним життям про те, чого навчають инших. Святіший Отець Іван Павло ІІ мав авторитет завдяки такій чесноті. Тому Його особистий авторитет став авторитетом цілої Церкви. Під яким титулом папа Войтила увійде в історію? Ви, мабуть, маєте на увазі титул «Великий». Це може зробити новий папа, нагородивши Івана Павла ІІ за всі заслуги перед Церквою і цілим людством. Ви були організатором візиту Святішого Отця до У країни. Як Ви думаєте, чи українське суспіль@ України. ство належним чином оцінило цей пастирський візит? Наші сподівання як організаторів були меншими, аніж це сталося насправді. Ніхто не передбачав такої великої кількости прочан в Києві та Львові. Але минули роки, ми повернулись до своїх щоденних обов’язків і лише час від часу згадували про зустріч зі Святішим Отцем. Натомість візит Папи мав розбудити нас із духовного сну. Хоча, мені здається, що цей візит мав велике значення у національно-патріотичних зрушеннях, які відбулися в нашій державі. Як правило, в більшости країн, де перебував папа, відбувались певні зміни. Це сталось і в Україні. Не вагаючись, можу сказати, що демократичні перетворення внаслідок «помаранчевої» революції є наслідком візиту Святішого Отця до України. Чи Вам відомо про особисті враження Івана країну? Україну? Павла ІІ від візиту в У Я більше спілкувався з його оточенням. Особи, які приїжджали до нас разом із Папою, були надзвичайно вражені. Вони не сподівались на таку гостинність українського народу. Багато високопоставлених осіб з Ватикану по-новому відкрили для себе Україну. Для них це було відкриття нашої Церкви й народу. Досі вони дивилися з далекої перспективи на українську землю, якої вони, як виявилось, не знали. Найбільше були вражені від того, що українському народові вдалося зберегти таку вірність Апостольському престолові. Папа багато разів під час свого понтифікату приїжджав до Польщі. Відомо, що Ви брали участь у підготовці візиту Його Святости також і на теренах Польщі. Чи могли б Ви про@ вести паралель між цими візитами та Його приїздом до У країни в 2001 році? України Зустрічі Святішого Отця в Польщі мали подвійний характер: національно-політичний та релігійний. Очевидно, що спочатку релігійний, а потім вже національ20

но-політичний аспект, тому що Папа був поляком. Перший візит в 1979 році припав на час, коли в Польщі було ще дуже важко говорити про свободу слова, про свободу народу, про його волю. Однак Святіший Отець виразно закликав, щоб це ярмо скинути. І так поволі дух народу почав оживати, і ми бачимо, що вже за короткий час почалися різні виступи проти влади, страйки і т.п. А щодо релігійного контексту візитів Святішого Отця до Польщі, то тут теж були масові, велелюдні зустрічі, і перша частина тих візитів – своєрідне поєднання церковно-релігійного аспекту з політичним. Останні візити Івана Павлі ІІ до Польщі мали виключно духовно-релігійний характер. Святіший Отець дуже виразно вказував полякам на їхні недоліки, на проблеми їхньої Церкви, на лібералізм щодо віри, тощо. Говорив так конкретно і виразно, що вони не завжди хотіли його слухати. Тепер, коли відбувався похорон Святішого Отця, поляки шкодують про те, що не завжди слухали тих гірких слів, які сьогодні є дуже важливими для них. Папа дуже любив своїх вірних (як поляків, так і всіх християн), і завжди відкрито говорив навіть про важкі проблеми. Коли йдеться про візит Святішого Отця до України, то тут теж було поєднання духовного і патріотичного акцентів – Іван Павло ІІ досконало розумів ситуацію, знав про міжконфесійні проблеми в нашій державі і напруження поміж владою і народом. Тому Папа у своїх промовах намагався всіх об’єднати і спрямувати до того, щоб ми навчилися любити одне одного, незалежно від національности та релігійної приналежности, щоб ми навчились в Христовій вірі прощати. А коли ми відчуємо єдність, тоді зможемо змінювати лад в державі (як сталось нещодавно), будемо сильнішими у стосунках з нашими сусідами, які часто намагались накинути нам свою волю. Натомість Папа підкреслював те, що ми є великим народом, пригадуючи слова Тараса Шевченка та инших наших великих мужів слова і духа. Своїм візитом до України Папа зробив більше, аніж ми сподівались. Папа займав чітку позицію міжконфесійного діалогу, він відомий як діяч справді екуменічного руху. Як Ви вважаєте, чи не набуде цей екуменіч@ ний рух якоїсь иншої форми за часу понти@ фікату нового Папи? Коли йдеться про екуменічну ініціятиву Святішого Отця, то варто зазначити, що вона була дуже відважною та конкретною. Тут не було жодних «приманювань» чи неправди. Папа відверто говорив про всі ті помилки, які Церква зробила в минулому, зокрема про хрестові походи, інквізицію та ин. Він перший виступав з ініціятивою, хоча не завжди почув належну відповідь инших. Іван Павло ІІ надав екуменічному діалогу по всіх горизонталях та вертикалях інтенсивності, правда не завжди почув автентичну готовність до діалогу. Я вірю, що наступні покоління дійдуть до усвідомлення необхідности міжконфесійного діалогу, як це простежуємо на прикладі Римо-Католицької Церкви та протестантських спільнот у Європі. Підготував Андрій СО ЛЕЦЬКИЙ СОЛЕЦЬКИЙ


У сучасному суспільстві широко побутує думка, що монастир @ це темне й загадкове місце. місце... .

Унівська обитель - крізь віки до сьогодення

У

нівський монастир – дивовижне явище в історії українського чернецтва. Найдавніші згадки про обитель датуються 1395 р. Ця велична святиня є свідком багатьох історичних подій, починаючи від Галицько-Волинської держави і завершуючи сьогоденням. У ХVI ст. монастир був спалений татарами, проте це не завадило йому незадовго стати центром культурно-освітньої діяльности. Тут була заснована школа, де навчались діти шляхтичів. За митрополита Михайла Левицького монастир перебудовано у митрополичу резиденцію, сюди ж із усієї Галичини звозили рідкісні рукописи та друковані книги. Головний храм Унева присвячений Успенню Пресвятої Діви Марії. Від самих початків його існування сюди йшли десятки тисяч прочан, яких притягувала чудотворна ікона Божої Матері. Впродовж століть ця обитель була найбільшим марійським центром в Галичині. Унівський монастир збудований у підніжжі гір, біля цілющого джерела. Церкву здавна оточували рови для захисту від татарських нападів. Монастир був знаний у Галичині як міцна та стійка фортеця.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

На зламі XIII-XIV ст. тут зібрано велику бібліотеку, яка згодом стала найбільшою монастирською книгозбірнею Галицької єпархії. Її фондами користувались відомі письменники та культурні діячі Галичини. У XVII ст. в монастирі розпочато книговидавничу справу, що принесло велику славу. На початку XX ст. Унівську митрополичу резиденцію Андрей Шептицький віддав монахам Студійського Уставу. Згодом тут було засновано новіціят, якому ігумен Климентій Шептицький присвятив багато часу та праці. Окрім цього, Унів і надалі продовжував традиції культурно-просвітницької діяльности. При монастирі під опікою ченців діяв сиротинець. З приходом радянської влади монастирські цінності було конфісковано, а саму обитель перетворено на будинок для інвалідів. Формально знищений, монастир однак продовжував своє внутрішнє життя. Сьогодні ми є свідками воскресіння цієї обителі. Монастир відроджує все те, що було втрачено у різні часи, але найголовніше – тут ніколи не переставала й не перестає лунати молитва до Бога. Саме тому Унівська Лавра є тим місцем, куди,

як і в попередні століття, тягнуться тисячі прочан. У сучасному суспільстві широко побутує думка, що монастир – це темне й загадкове місце з сірими та похмурими мурами, всередині якого живуть «сірі» люди у чорних ризах, в яких не склалось життя. Ті, хто особисто не зустрічався з монахом чи монахинею (і молодь тут, на жаль, складає найбільший контингент), зазвичай підтримують хибне уявлення про те, що в монастир ідуть або ті, кому дуже погано жилось в «нормальному світі», або ті, що мають «дуже сильний характер» (щоб ТАКЕ ВИТРИМАТИ!), або ж ті, хто є святими і надто «правильними». Однак такі стереотипи швидко розвіюються, коли зустрічаєшся із зосередженими та аскетичними, але внутрішньо радісними та незворушно щасливими обличчями братів та їх настоятелів Унівського монастиря Студійського Уставу. Нещасливі люди так посміхатись не вміють! Розмовляти так спокійно, без поспіху (хоча монах завжди має багато обов’язків), але в той же час розумно і серцем (а це вже поцілена десятка), не вдасться людині, котра була б ображена на «нормальний» світ і втікала від 21


настирі можна зустріти людей, котрі у круговерті життєвих подій ніяк не можуть вирішити своїх проблем, не бачачи за всіма бантиками та прикрасами самої суті проблеми, а тому приїжджають на пораду. Порядок та чистота, які тут панують, гідні подиву, особливо якщо зважити на те, що це чоловічий монастир і тому перебування жінок в приміщеннях чи на території обителі є неможливим (звісно, окрім свят чи відпустів, коли сюди прибувають прочани). Брати все роблять самі: прибирають, чергують на кухні. А така організованість та чистота є яскравим відображенням внутрішнього життя тих, хто тут живе. нього! Настільки глибока і щира, але водночас по-людськи близька і навіть небайдужа для инших молитва, так, що збоку видається, ніби немає нічого природнішого та властивішого для людини, аніж молитва, доводить: святими не народжуються, ними стають! Те, що подорожніх приймають радісно і тепло без найменшої вдаваности, промовляє: ці «сірі люди у чорному» не лише самі знайшли ту Любов (для пошуків якої і потрібен цей «дуже сильний характер»), але також готові завжди поділитись Нею з будь-ким без жодних «загальноприйнятих» і затверджених цим «нормальним» світом стереотипів та зразків поведінки… Тут, в монастирі, зустрічаєшся з самим собою, собою справжнім – без старих друзів, без протекції, без знайомств, які тут тебе не наздоженуть; без масок, без ролей, без персонажів, які тут стають непотрібними. А так часто саме цього ми потребуємо – пізнати правду про себе; пізнати правду свого серця, про яке зазвичай згадуємо, лише коли намагаємось його, розбите на маленькі «puzzle», скласти в одне ціле… А саме така зустріч дається нам найважче і саме її, переважно, ми уникаємо… Можливо це дивно, але навіть однієї доби перебування в мона-

22

стирі вистачає, щоб зрозуміти, чому в Бога немає ні «вчора», ні «завтра», але постійне «сьогодні»: тут ніхто нікуди не поспішає, нема звичної для «нормального» світу метушні та гамору – тому здається, що час уповільнюється, кожну хвилину справді встигаєш прожити сповна. Тому сюди нерідко приїжджають люди, яким бракує часу для себе, а, відповідно, і для инших. В монастирі речі є справжніми, без штучно нашарованих «обставин», якими так часто виправдовуємось у світі; тут нема «форс-мажору» та вимушених вчинків, які так часто вигадуємо ми самі. Тому в мо-

Тим, кому иноді буває важко знайти час на молитву, варто побачити, як плавно та безпосередньо праця переходить у молитву. Тут не існує розмежування на «мій» час і «мої» обов’язки та час, який можна присвятити Богові і тому, що можу зробити для Нього. Мабуть тому часу вистачає на все: на працю, до якої, як і до молитви, ставляться з радістю й відповідальністю, та на молитву, в якій, як і під час зосередженої праці, вже немає місця неуважності та розсіяності, але лише цілісна діяльність. Тому навіть трапеза є продовженням молитви. І не лише тому,


що нею, за добрим християнським звичаєм, вона розпочинається і закінчується. Є ще одна цікава особливість, якої не зустрінеш поза монастирем: зал, в якому монахи їдять, є продовженням т.зв. трапезної каплиці. Иншими словами, ви споживаєте їжу в декількох кроках від іконостасу – відчуття неперевершені та незабутні. Цей момент лише констатує той факт, що все наше життя, як би часто ми про це не забували чи навіть пробували не помічати, є немов на долоні Божій, кожна його хвилина – перед обличчям Божим, а не лише тоді, коли з почуттям надзвичайно великої жертви йдемо раз на тиждень до храму чи постійно проблематично думаємо, скільки б то хвилин НАШОГО (так, ніби маємо владу хоча б над секундою!) часу виділити Богові в молитві. А молитви до та після трапези лише підсилюють природну потребу подякувати за ту їжу, що знаходиться на столі. Вона не лише придбана з ласки Божої, але більша частина є плодом праці самих братів: мед (з монас��ирської пасіки), яблука (з саду, що росте на території монастиря), узвар та чай (з місцевих трав), хліб з ізюмом та з соняшниковим насінням (НАДЗВИЧАЙНО смачний!) та инші страви. Цей молитовний дух, яким просякнуте все у монастирі, особливо підкреслює чудотворне джерело, яке витікає одразу з-під стіни монастиря. І все це на тлі мальовничих краєвидів та чистого голубого неба. Найголовніше, що попри первісне відчуття дискомфорту від можливої зустрічі з незнайомим покидаєш монастир вже як близьке тобі місце, до якого неодмінно хочеться повернутись, байдуже, що пробув тут лише одну добу… (Інтерв’ю з отцем@ігуменом читайте в наступному номері часопису) Володимир ЧУПРІН та Андрій СО ЛЕЦЬКИЙ СОЛЕЦЬКИЙ

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

23


Христос Воскрес!

«Він воскрес, Його нема тут»

У

явімо собі, що було б, якби християнський Символ віри закінчувався словами: «… і був розп’ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований». Ким чи чим було би тоді для нас християнство? Яку місію виконувала би Церква, кого би проповідувала? Инакше кажучи: що було б, якби Христос не воскрес? В такому випадку можна стверджувати, що християнство – це певна філософська система, котра проповідує свою мораль, а Христос - якийсь учитель, більший чи менший за инших (скажімо, як Сократ). Власне, на цьому завершились би всі наші роздуми. Хтось, можливо, визнав би Христа мучеником за певні переконання, хтось героєм свого часу, людиною, котра з-поміж своїх сучасників вирізнялась особливою мудрістю, способом життя, але не більше … Людину ХХІ ст. не надто цікавив би якийсь Христос із Назарета, який робив чуда, зціляв недужих, навчав, за що потім умирав на хресті ганебною смертю.

справді воскрес, людська сила не змогла і ніколи не зможе знищити Христової Церкви і викорінити зпоміж людей Його науки. Він живе серед нас, у своїй Церкві, не уявно, але реально. Як і 2000 років тому, Він ділиться Своїми Тілом і Кров’ю, роблячи нас достойними причастя.

Але християнський Символ віри має своє продовження: «… і воскрес на третій день…» Цих декілька слів дають відповідь на питання, чому сьогодні мільйони людей не просто пам’ятають про Христа, але припадають до Його стіп, віддаючи честь як Богові; чому сьогодні як і сто, двісті, дві тисячі років тому християни готові віддати своє життя за Нього, а не просто визнати як історичну постать.

Так, як і тоді, голосячи свою науку до народу Палестини, сьогодні Він промовляє до світу через уста сотень тисяч священиків і дає приклад богоугодного життя через святих нашого часу.

Жодного подвигу заради Христа, доброго вчинку в Його ім’я, жодного авторитету Церкви, молитви на устах, Літургії і Святих Тайн… – всього цього не було, якби Христос не воскрес! І лише тому, що Він

24

Пасха – це не просто свято, коли ми пригадуємо якусь подію з історії людства. Пасха – це суть християнства. Якщо уважно поглянемо на апостольську проповідь, побачимо унікальне явище: апостоли не розповідають про те, як вчив Христос. Найголовніше для них – що Христос воскрес. Пасхальне таїнство – це основа християнської проповіди. Саме тому християнство – це не вчення, не набір моральних

приписів, але проповідь про Воскреслого Бога, Який реально живе серед віруючих у пасхальну благовість. Тому кожен християнин може сказати, що воскресіння – це подія також і в його житті, бо «Дух Того, Хто воскресив із мертвих Ісуса, живе в нас» (Рим 8, 11). Його смерть і воскресіння «діють в нас» (2 Кор 4, 12). Святий апостол Павло, усвідомлюючи, що подія Христового воскресіння є фундаментом церковної спільноти, у листі до коринтян пише: «А коли Христос не воскрес, то марна наша проповідь, то марна віра наша» (І Кор 15,14). А й справді, якщо Христос не воскрес, тоді Церква даремно проповідувала Його 2000 років, а мільйони людей, що повірили і віддали Йому та за Нього своє життя, залишилися б обдуреними та зрадженими. Навіщо було би вірити в Христа, якщо Він не воскрес? Апостол Павло, проповідуючи смерть Ісуса, одразу каже про Його воскресіння: «хоч і був виданий за гріхи наші, але й воскрес для нашого оправдання» (пор.: Рим 4, 25). Помираючи на хресті як людина, Христос виявляє силу свого Божества у події воскресіння. Для ап. Павла хрест і воскресіння тісно пов’язані: якщо хрест – місце відкупительної жертви, то воскресіння – початок нового життя для тих, хто вірить у Христа. На п’ятдесятий день після воскресіння Христа ап. Петро проголошує цю подію привселюдно на Єрусалимській площі. Цей апостол, який ніколи не ходив за Ісусом, по дорозі до Дамаску бачив воскреслого Христа, якому повністю віддав себе: «Живу вже не я, а живе Христос у


мені» – пише він у посланні до галатів (Гал 2, 20). Павло не надто цікавився земним життям Ісуса, але проповідував Його смерть і … воскресіння. Він постійно бачив перед собою постать воскреслого Христа, Який завжди був поруч. «Але ж Христос таки справді воскрес із мертвих, первісток померлих» – каже він у послані до коринтян (І Кор 15, 20). Христос воскрес тілом не для Себе, але для всіх, хто з’єднаний з Ним. І цей Ісус, Який колись ходив по землі, навчав і зціляв недужих, помер на хресті ганебною смертю, Який по трьох днях воскрес і з’явився своїм учням, Який з’явився наостанку й ап. Павлові по дорозі до Дамаску, сьогодні реально присутній у своїй Церкві, але вже не з’являється нам, як з’являвся своїм учням, бо приготував нам щось більше – Він дає нам Своє Тіло і Кров у Пресвятій Тайні Євхаристії, щоб і ми могли сказати: «Вже не живу я, а живе Христос у мені.» Нехай кожен, хто, як невірний Тома, ще сумнівається в Христовому воскресінні, прийде до Його гробу і послухає, що каже ангел: «Не бійтесь! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого, Він воскрес, Його нема тут…»

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

Андрій КОСТЕЦЬКИЙ

Ікона „Зшестя в ад”

У

традиційній східній іконографії немає зображення моменту Христового Воскресіння. Натомість пасхальною іконою Східної Церкви є „Зішестя до аду” відповідно до традиції: недостатньо просто зобразити момент Христового Воскресіння, але й треба пов’язати цю спасенну дійсність зі спасінням людини – те, для чого Христос воплотився, страждав, помер і, врешті, воскрес. Як знаємо зі Святого Письма, Христос був розп’ятий у п’ятницю і воскрес через три дні, тобто, в неділю. Виникає питання: де ж Він був у суботу? Цього дня Христос сходить до аду (Еф 4,8-9; Ді 2,31), щоб вивести звідти в’язнів злого. До приходу на світ Христа, до моменту Його воплочення вхід до раю через первородний гріх був зачинений для людини. Місце перебування душ померлих, навіть праведників, євреї називали словом „шеол”, розуміючи під ним місце, де немає світла Божого. Загалом старозавітні люди нічого не знали про життя після смерти, тому думка про шеол народжувала в них страх і відчай. Земне життя було позбавлене будьякого сенсу, бо після життєвої мандрівки їх чекало місце, де немає світла – символу життя. Євреї не знали, як зрозуміти пророцтво Ісаї: „Помножив єси їхні радощі, веселістю побільшив єси. Вони радіють перед тобою, як радіють під час жнив. Як веселяться, коли здобич паюють” (Іс 9,2). І лише з приходом Христа людство отримало надію на вічне життя. Дивлячись на ікону „Зшестя в ад”, впадають у вічі постаті святих. Виявляється, що й вони, праведники Старого Завіту, стали полоненими аду. Христос тримає за руки Адама і Єву – людей, котрі внесли дисгармонію в стосунки між людством та Богом. Ікона неначе фіксує момент, коли Христос виводить людей з шеолу, але одночасно показує, що зовсім недавно відбувся вхід

№3 (71) травень−червень 2005

Воскреслого Христа: Його одежа ще розвівається. Цікавим є богослов’я цієї спасительної події. Ад – місце, куди потрапляли люди після смерти. Сюди ж приходить Христос, і сили шеолу готуються прийняти Його як простого смертного, котрий недав-

но проповідував Вічне Царство, а тепер сам потрапляє до полону тьми. Однак ад виявися обманутим, бо Христос є Богом, Який входить у місце смертних як Життя, Податель Вічного Світла. Іван Золотоустий каже, що „Воскрес Христос, і нема вже мертвих у гробі”. Ось як далеко дійшов Бог, наш Отець, щоб спасти своїх дітей: Бог став людиною, щоб людина стала богом. Ікона ще раз дає нагоду глибше поглянути на містерію Христового Воскресіння і відповісти на питання, для чого воскрес Христос – щоб із місця темряви і смерти вивести нас до життєдайного Світла. Упродовж Великого посту ми оплакували ті гріхи, які принесли нам загибель. В ці світлі дні Христового Воскресіння переходимо до Життя, сповіщаючи цілому світові пасхальну дійсність: „Христос Воскрес!” Павло ДРОЗДЯК 25


Сім’я

Завдання української сім’ї У сучасному суспільстві краса та велич подружжя настільки спотворена, що більшість уважає сім’ю ув’язненням, обмеженням власної свободи, а ще гірше – непотрібною юридичною тяганиною, яка нищить любов. На жаль, не всі люди розуміють, що подружжя як Таїнство має особливе завдання, надзвичайну місію, яку Творець не доручив жодній з инших спільнот.

Б

уває, коли запитуєш у молодят, що вони вважають основним завданням сім’ї, отримуєш відповідь: народження дітей. Безперечно – це важлива місія, яку доручив людині Сам Господь, але не слід забувати, щ�� вона не основна. Навіть якби з певної причини стало очевидним, що дітонародження неможливе, подружжя як Тайна та спільнота любови не втрачає свого змісту. Бо ж головним завданням є взаємне доповнення та спасіння чоловіка та жінки навзаєм. Лише у своєму поєднанні вони становлять єдину, цілісну, повноцінну людину. “Тому подружжя – це найтісніший і найінтимніший з усіх земних зв’язків, в якому більше, ніж в інших, людина повністю віддає себе іншій без будьяких заощаджень, де інша як ціла

26

особистість є об’єктом любові, і де взаємна любов є темою, інакше кажучи, суттю, ядром стосунків”1. Любов між чоловіком та дружиною є унікальною, відмінною від усіх инших видів любови, бо в ній не лише серце, але ціла особистість віддається иншому. Ця любов є міцним фундаментом подружньої вірности, вмінням з пошаною ставитися одне до одного та долати труднощі. Проте в кожному подружжі раніше чи пізніше виникають певні непорозуміння чи конфлікти. Якщо подруги зуміють їх належним чином розв’язати, то отримають зміцнений, загартований подружній зв’язок і взаєморозуміння. Зречення від свого егоїстичного „Я”, переслідування лише власних цілей, дасть змогу подругам побачити одне в одному неоціненний дар, приготований Богом. Бо любов, у якій бракує беззастережного самовіддання, не відповідає своїй суті. Ідеалом християнської сім’ї є взаємне доповнення подругів, злиття їх в єдину істоту, взаємодопомога та підтримка через усе життя. Саме у цій спільноті може народитися нове життя. Тому подруги отримують ще одне важливе завдання: покликання до батьківства. Проте це покликання не означає народити дитину як фізичну особу, але народити та виховати її у моральну, духовну особистість. Слід зазначити, що правильне християнське виховання починається не тоді, коли дитина з’являється на світ, навіть не з моменту зачаття, але від усвідомлення батьками свого покликання і готовности прийняти дар нового життя. У подружжі батьки повинні бажати дитини заради неї самої, задля того, щоби вона

стала живим членом Церкви та суспільства. Народження дитини докорінно змінює життя батьків, вносячи беззаперечне збагачення. З перших днів життя дитини батьки мають прямий обов’язок “вчити, любити, охороняти і давати їм свободу, щоб могли колись піти”2. У сімейному вихованні батьки повинні поважати своїх дітей, їхню волю, але найперше – любити. Тоді в дитини зростатиме почуття власної гідности, що допоможе належно розвиватись і вдосконалюватися. Однак любити – не означає задовольняти всі примхи дитини. Батькам слід вчити дитину осмислювати події повсякденного життя, залучати її до сімейних справ, до діяльности на користь инших. Важливо не пропустити той дорогоцінний час, коли дитині можна багато дати і навчити. Від атмосфери, яка складається в сім’ї, від того, які почуття, цінності у ній панують, залежатиме подальша доля дитини. Слід пам’ятати, що сім’я – це не ізольована інституція, де всі одне одного люблять. Вона є також суспільною клітиною. Служіння сім’ї для суспільства виявляється, в першу чергу, через створення, збагачення та передавання культурних звичаїв, етнічних традицій та підтримання морального рівня, адже жодна инша з існуючих суспільних інституцій не в змозі виконати цієї функції. Ні школа, ні Церква не зможе нічим зарадити, якщо в сім’ї будуть занедбувати культуру, національні традиції та пошану до рідного краю. Християнська сім’я повинна мати глибоке бажання прислужитися суспільству. Вона має своїм прикладом, поставою притягувати людей та инші сім’ї до ідеалу християнського подружжя. Суспільне завдання сім’ї виявляється і в тому, щоби брати участь в політичній діяльності. “Сім’ї повинні найперше подбати про те, щоб державні закони та інституції не лише не ображали, але й підтримували і позитивно захищали права й обов’язки сім’ї”3. Сім’я все-таки не має у своєму розпорядженні всіх


«Ти знаєш, що ти − людина?»

В

той час, коли увесь християнський світ гучно та радісно святкує перемогу життя над смертю світлий день Воскресіння Христового, на тій же планеті Земля, у тих самих містах, між тими самими людьми відбуваються також кардинально инші події: · Португалія. Уряд країни, що прийшов до влади, планує легалізувати аборти... · Великобританія. За рік число абортів серед дівчатпідлітків виросло на 9%... засобів, необхідних для здійснення власних цілей, зокрема у ділянках освіти та виховання. Тому потребує допомоги та підтримки з боку держави. Іван Павло ІІ в апостольському посланні каже: “Державна влада, яка переконана в тому, що добро сім’ї становить необхідну і невід’ємну вартість громади, повинна зробити все можливе, щоб сім’ям забезпечити усі ті допомоги – економічні, соціальні, виховні, політичні і культурні – яких вони потребують, щоб по-людському налагодити всі свої обов’язки”4. Сім’я повинна сприйматись як важлива ланка суспільства, що може дати дуже багато, але потребує захисту, розуміння і підтримки.

· США. Федерація підтримки абортів одержала консультативний статус при ООН...

Християнське подружжя має важливу роль у житті і розбудові Церкви. Воно є тою живою цеглиною, яка творить Царство Небесне тут, на землі. Сім’я – правдива домашня Церква. Якщо у ній панує злагода і любов, Христос наближається до родини так близько, що вона стає Церквою. Беручи активну участь у церковній діяльності, сім’я, навіть не усвідомлюючи цього, стягує на себе особливу освячуючу благодать. Церква закликає кожне християнське подружжя слухати, говорити та діяти. Беручи участь у Божественній Літургії, сім’я уважно слухає Боже Слово, яке несе до своїх домівок та до инших людей і тим самим стає благовісницею Євангелія Христового для багатьох.

· Швейцарія. Комітет ООН знов закликає до легалізації абортів...

Християнські сім’ї – це спільноти, які також покликані служити й иншим людям. У правдивій вірі та любові, наслідуючи приклад Ісуса Христа, сім’я здатна чинити добро. Своєю щирістю та привітністю християнські сім’ї повинні дати кожному відчуття любови й потрібности, відчуття Бога в домашньому середовищі. Коли сім’я збагне своє завдання, відповідальність дорученої їй місії, тоді вона стане берегинею життя й добра у світі, котра даруватиме людині правдиве щастя та передаватиме його ближнім. Ігор ГГАРАСЬ АРАСЬ Примітки: 1

Д. Гільдебранд. Подружжя: Таємниця відданої любові. – Львів, 2003. – С.9. 2

М. Браун-Галковська Домашня психологія. Львів 2000, с. 63.

3

Іван-Павло ІІ. Апостольське Повчання Сімейне співжиття: 44.

4

Іван-Павло ІІ. Апостольське Повчання “Сімейне співжиття”: 45.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

· Великобританія. Більшість вчителів висловилась за пропаганду абортів у школах... · Іспанія. Агентство співпраці веде активну пропаганду абортів у країнах, де вони заборонені законом... · Канада. Влада провінції Манітоба оплачуватиме проведення абортів у приватних клініках... · Венесуела. У країні можуть дозволити проведення абортів та евтаназії.

· ПАР. Медсестер можуть зобов’язати проводити аборти... · Нова Зеландія. Парламент може дозволити неповнолітнім дівчатам робити аборт без батьківської згоди... · Великобританія. Кількість абортів в країні досягла максимальної позначки... · Представник ООН з прав людини закликає Перу легалізувати аборт... · Великобританія. Хімічний аборт можна буде зробити вдома... · Бразилія. Проєкт про легалізацію абортів включений у перелік рекомендацій для уряду... · США. Від абортів жінки помирають у три рази частіше, ніж після пологів... · Великобританія. Влада країни заперечує право ембріонів на життя... · Україна. Законодавчі збори зменшили термін вагітности, при якому можливе проведення аборту...

Що ми знаємо про аборт? …аборт, від лат. аbortus – «викидень». Штучний викидень, переривання вагітности, «витравлення» плоду, вбивство ненародженої дитини до 28 тижнів, тобто до умовного терміну життєздатности плоду поза тілом матері. Після 28 тижнів – штучні або мимовільні передчасні пологи (partus praematurus). У разі 27


…клятва Гіпократа, яка категорично забороняла лікарям робити аборт, відображала загальну думку всього медичного співтовариства того часу і наступних поколінь. Цей найважливіший, фундаментальний документ, загальноприйнятий етичний закон медицини тепер якщо не відмінений повністю, то щоразу більше нехтується, оминається, забувається.

штучного “пізнього” аборту термін “передчасні пологи” неправильно використовується для позначення переривання вагітности на будьякому терміні. …розрізняють аборт штучний (abortus artificalis) та мимовільний (abortus spontaneus) – такий, що почався без навмисних дій вагітної матері чи инших осіб з метою переривання вагітности. Аборти поділяються також на лікарняні та позалікарняні – кримінальні. …штучний аборт всіма релігіями світу трактується як вбивство дитини. Язичницьке суспільство не вважало аборт злочином. Однак навіть тоді існувало поняття про гріховність вчинку: Та, що приклад подала викидати ніжний зародок, @ Краще б загинула вона в битві з собою! Якби в давнину так матерям чини@ ти любилося, Згинув би з отаким злом весь люд@ ський рід! (...) З тремтінням, збентеженою ру@ кою тіло своє вражати? Зроду не робили так і у вірменських леговищах тигри; Хіба зважиться погубити лев по@ томство своє? Жінки ж цим грішать, хоч ніжні, – і чекає їх помста: Жінка, що плід свій убила, часто гине сама… (Овідій) 28

…з точки зору сучасної ембріологічної науки життя людини починається не від моменту народження, а від зачаття – злиття ядер чоловічої і жіночої статевих клітин. В цей час утворюється унікальний генетичний код, отже ембріон є біологічно самостійним організмом і ніяк не може вважатися частиною тіла матері, оскільки отримує від неї тільки кисень і поживні речовини. На пізніших термінах вагітності формуються зовнішні ознаки, які особливо підкреслюють те, що ембріон є окремою людиною. Через 20 днів після зачаття починає битися серце, через місяць з’являються оформлені кінцівки. У ненародженої дитини фіксуються електрична активність мозку, серця, відбитки пальців та инші ознаки, характерні для дорослої людини, які визначають індивідуальність особи. Кров дитини не змішується з кров’ю матері. Також доведено те, що ненароджена дитина відчуває біль. …не кажучи про кількість летальних випадків, численні ускладнення після аборту спостерігаються в 100% випадках і мають незворотний характер: зараження і втрата крови, перитоніт, ДВС (синдром дисемінованого внутрішньосудинного

згортання крови), шоковий стан, рак молочної залози й ин. Найчастішим ускладненням внаслідок штучного аборту є безплідність і постабортний синдром (ПАС) – комплекс психічних ускладнень, що не затихає роками. Особливо небезпечний аборт для молодих жінок, які ще жодного разу не народжували. Після проведення аборту жінка, якщо і зможе народити взагалі, то абсолютно не здорову дитину. …всупереч існуючій думці, частота абортів не пов’язана з економічними чинниками: зв’язок між матеріальним добробутом сім’ї та кількістю абортів не простежується. Навпаки, в бідних країнах кількість дітей у сім’ях більша, а багатші родини прагнуть до меншого числа дітей. Як приклад: найбагатші країни Америки і Західної Європи мають дуже високий рівень абортів. Тут справа швидше в моральній та етичній деградації (вже не кажучи про релігійну!). Один із її проявів – фетальна терапія – використання


частин тіла і тканин ненароджених дітей для омолоджування заможних клієнтів та косметичної промисловости… …думка про те, що використання протизаплідних засобів –альтернатива аборту, помилкова і не підтверджується практикою. Реклама контрацепції, особливо в середовищі підлітків, приводить тільки до збільшення числа абортів. До того ж, надто рідко йде мова про те, що спіралі й гормональні протизаплідні таблетки мають абортивний ефект, оскільки при їх використанні запліднена (!) яйцеклітина не може імплантуватися до слизової оболонки матки і гине. …штучний аборт вперше був узаконений під час Французької революції (на короткий час між 17911810 рр.) Згодом в США з’являється Американська ліга контролю народжуваности (ABCL - American Birth Control League). Засновниця – Маргарет Занґер. Пізніше лідери фашистської Німеччини, натхнені її ідеями, починають політику знищення «непотрібних» рас на окупованих слов’янських територіях. Аборт використовувався ними як засіб зменшення народжуваности. Була розроблена методика «тихого геноциду» за допомогою розповсюдження і нав’язування населенню контрацептивів, стерилізації, порнографії та абортів (знайдімо хоча б одну відмінність, окрім присутності фашистів, у порівнянні з сьогоденням!) Згодом Ліга контролю над народжуваністю була перейменована в МФПС – Міжнародну федерацію планування сім’ї (IPPF – International Planned Parenthood Federation). Список причин причин, з яких здійснюється більшість абортів (розсудімо самі ступінь їхньої аргументації та переконливости, якщо взагалі будьяку причину навмисного вбивства можна вважати аргументованою та переконливою!):

31% - страх розповісти про сексуальні відносини та вагітність; 30% - жінка недостатньо зріла або надто молода, щоб мати дитину; 26% - вже має стільки дітей, скільки хоче, або її діти вже дорослі; 23% - чоловік або партнер хоче, щоб жінка зробила аборт; 13% - у дитини можуть бути проблеми зі здоров’ям; 7% - у жінки проблеми зі здоров’ям; 7% - батьки жінки хочуть, щоб вона зробила аборт; 1% - вагітність внаслідок зґвалтування; 6% - инші причини.

ТЕСТ Чи порадили би Ви зробити аборт в таких ситуаціях? 1. Проповідник і його дружина живуть у жахливій бідності, маючи вже 14 дітей. А зараз дружина виявила, що вагітна п’ятнадцятою дитиною. 2. Чоловік хворий, у жінки – туберкульоз. У них четверо дітей. Перший – сліпий, другий помер, третій – глухий, у четвертого також туберкульоз. Матір дізнається, що знову вагітна. 3. Білий чоловік зґвалтував тринадцятирічну негритянську дівчину. Вона завагітніла.

4. Дівчина-підліток вагітна. Вона незаміжня. Її наречений не є батьком дитини і дуже засмучений з цього приводу. Якщо ви відповіли «так», то... У першому випадку щойно вбили Веслі, відомого євангелиста Джона Веслі XIX століття. У другому випадку ви овена вбили Бетх Бетховена овена. У третьому випадку – Етель Вотерс, знамениту негритянську співачку в стилі «gоspel». І якщо ви відповіли «так» у четвертому випадку, то щойно оголосили про вбивство Ісуса Христа! Володимир ЧУПРІН

76% - жінку турбує те, що дитина змінить її життя; 68% - жінка на момент вагітности не може утримати дитину; 51% - проблеми у стосунках із чоловіком або небажання стати самотньою матір’ю; 31% - жінка неготова до відповідальности;

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

29


Духовність

Гордість – матір усіх гріхів

У

сучасному постмодерному світі при вихованні нових поколінь майже забули про поняття гордости, котра нищить гармонію спілкування з цілим світом. Мабуть, найстрашнішим наслідком такого діягнозу є втрата внутрішнього миру. Зі сумом можна констатувати, що весь світ хворий гордістю. Вся його література, поведінка, спосіб мислення, культура просякнуті гріхом гордости і тому містять елементи саморуйнації. Людина, формуючись як особистість на фізіологічному, розумовому та духовному рівнях, невинно починає копіювати все, незважаючи на часто порожній вміст бази якостей. Гордість непомітно вкорінюється через книги, фільми та инші посередники. Тому християнинові дуже важливо знати й вміти розпізнати гордість та її негативний вплив на людину й спільноту. Гордість – це найогидніший гріх перед Богом і душевна недуга, котра дуже важко виліковується. Святі отці називали її «сім’ям сатани»: після того, як людину опановує цей гріх, вона стає немовби злодієм краде себе у себе ж. Наслідком руйнівної дії є повна дисгармонія в людини, упадок в сіті инших гріхів, тісно пов’язаних з гордістю. Така внутрішня крадіж переносить особу зі світу, в якому вона реально існувала, до темряви, блуду, незнання правди про себе і навколишнє

30

середовище. Її життя перетворюється на суцільний егоїзм з виразним налаштуванням проти себе, ближніх, а найгірше – Бога. Усякі спроби догодити пристрастям можна вважати початком прямої боротьби проти Господа. Подібно колись і сатана оголосив війну на небі супроти Творця, щоби позбутися покори перед Ним і жити згідно зі своєю волею. Під впливом гріха гордости людина вивищує або принижує себе, можливо навіть не усвідомлюючи, що те й инше є проявом одного гріха. Мова ітиме про комплекс меншовартости як другий бік медалі гордости. Людина з її виразними ознаками постійно вимагає інформації на підтвердження того, що вона є не такою, як сама про себе стверджує. Наслідок – постійне розчарування собою та иншими. Під час прогресування такого комплексу постійно працює страх. Людина, яка не може проявити себе у суспільстві, вдається до цієї крайности як до оборонного засобу проти оточуючих осіб, природи, Бога. Тому грішить ще й безпосередньою участю в згубних гріхах заздрости, злоби, брехні, наклепів. Гріхопадіння людини відбувається поступово. Все починається з першого, мізерного, незначного упадку – і аж до важкого, поки гріх не стане звичкою. Святий Йоан Кронштадський у щоденнику «Моє життя в Христі» пише, що існує п’ять ступенів гріха. Першим є передумова або пропозиція пропозиція.. На цьому рівні гріховні думки з’являються в людини проти її волі. Якщо ці помисли відкинути негайно, то все попереднє не вважається гріхом. Другу позицію займає так зване замилування замилування. Це добровільне роздумування над гріхом. Особа ще не впадає у його тенета, проте думає про нього, і це, безперечно, є гріхом. Третій рівень – діяння як бажання чинити гріх. Тут людська особа хоч і грішить, але визнає свою провину. Продовженням цих сходинок є полонення @ велика кількість гріхів. Однак людина все

ще свідома своєї гріховности. Наступний і останній етап вкорінення гріха в єство Божого творіння – пристрасть пристрасть. Св. Йоан Кронштадський описує його як рабство, що виявляється у вигляді гріховної звички. Все відбувається достатньо легко: людина не відчуває, що грішить. Може навіть пишатися своїми вчинками, не підозрюючи, що позбавляє себе гармонії: особистої та з усім світом. Ця остання ланка вказує, що гріх на цьому етапі дуже важко викорінити. Йоан Кронштадський повчає, що лише Христос може допомогти вийти з такого стану закам’янілости серця. Він єдиний здатен розвіяти темряву, якою оповита людина. Застереженням є не вдаватися до самолікування будь-якої гріховної недуги, в тому числі й гордости, оскільки це може викликати загострення хвороби: «Гордість є настільки великим злом, що заслуговує мати противником не ангела чи инші сили, але Самого Бога» (Йоан Ліствичник). Людина, зранена гордістю, не може змиритися з тим, що вона обмежена, не хоче сприйняти себе такою, якою є насправді. Це викликає почуття страху, сорому, заздрости, обману. Та сама обмеженість – не проблема, нею є радше нездатність прийняти таку обмеженість. Тому первородний гріх є бунтом супроти Бога, проти себе і природи, а точніше – це щось протилежне чесноті покори. Найбільш розповсюдженими формами душевної хвороби гордости є дві манії – величі та переслідування. Перша починається з самолюбства – старшої «доньки»1. Воно має особливі характеристики: бажання похвали; несприйняття докорів, порад, зауважень; невпевненість, підозрілість, злопам’ятність, осудження ближніх; труднощі з тим, щоб попросити вибачення; постійна гра, немовби на сцені за присутности сторонніх осіб, з метою показати себе з найкращого боку, майстерно приховавши свою недосконалість і пристрасність.


Людина перестає бачити свої гріхи, не зауважує помилок, а згодом починає применшувати свою провину або ж зовсім заперечувати її, перекидаючи на инших. Натомість знання, досвід, здібності перебільшує та переоцінює залежно від того, наскільки є розвиненою недуга гордости. У думці про себе особа підноситься до чогось великого і вважає себе достойною слави. Тому ця хвороба так і називається – “манія величі”. Маючи такий невтішний діягноз, людина не тільки осуджує инших, але й починає зневажати та глумитися над ними. Все це призводить до зла, свідомого чи ні. Найболючішими є власні уявлення про те, що ніхто не розуміє її вчинків, ніхто не любить, натомість всі переслідують з метою заподіяти лихо. Тоді людина впадає в иншу крайність, яку звуть “манією переслідування”. Такі хвороби безпосередньо пов’язані з підвищеною самооцінкою. Перебільшене відчуття особистої гідности викликає вороже налаштування до ближніх. Горда особа завжди незадоволена довколишніми людьми та умовами життя, тому инколи доходить до відчаю, богохульства, а в крайніх випадках – і до самогубства. На початковому етапі розвитку гордости її буває важко розпізнати. Лише досвідчений духівник може безпомилково визначити зародження цієї пристрасти. Недужий поводить себе, на перший погляд, природно. Та пильне око фахівця може добачити в ньому хворобу. Ця природність характеризується почуттям цілковитого задоволення своєю особою, добрим настроєм: людина наспівує, усміхається, навіть дуже часто сміється без причини; демонструє свою оригінальність, щоб привернути до себе увагу присутніх. Багатомовство, яке часто переходить у пустомовство, є ще однією ознакою гордости. В розмові чується безкінечне «Я», однак від одного слова, що заперечує погляди гордої людини, її настрій швидко змінюється і стає «в’ялим», від похвали ж знову “розцвітає”2. На наступній стадії особа виявляє впевненість у своїй вищості сто-

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

совно инших. Ця впевненість дуже швидко переростає у бажання керувати, і людина починає розпоряджатися чужою увагою, чужим часом. Вона стає нахабною, за все береться, навіть якщо заводить справу в глухий кут; до всього устряє, навіть до життя чужих сімей. Далі настрій гордої особи зникає тому, що вона часто зустрічає опір навколишніх; поступово стає все більш роздратованою, впертою, сварливою, неприємною для ближніх. Природно, що її починають уникати, – вона ж натомість упевнена в своїй правоті, тому розриває стосунки з усіма. Власе це є актуальною проблемою нашого часу, оскільки такий тип людей є надзвичайно поширеним і впливає на стан душевного здоров’я загалу. На черговій сходинці розвитку гордині людина розриває стосунки з Богом. Всі блага, дари, котрі отримала, приписує виключно собі. Вона впевнена, що своє життя може влаштувати і без чиєїсь допомоги. Творець Світу у Своєму божественному задумі бажав, щоб людина була досконалою, тож подарував їй благодать бути постійним учасником Свого Життя у Пресвятій Трійці. Таке життя характеризувалося цілковитою гармонією і будувалося на любові. Та гріхопадіння спричинило дисгармонію. Так відносини людини з Богом набули нездорового характеру. Людина почала творити неправдивий образ Господа, вкорінюючи його в серці й насаджуючи всьому творінню. В результаті – відштовхування Бога і Його благодати, настановлення себе володарем світу і бажання знищити все, що заважає бути, “як Бог”. Саме стосунках любови Бога до свого творіння може виникнути хибне уявлення про Творця. Людина в перспективі спотвореного уявлення бачить Його як Того, Хто володіє всім, а вона – нічим. Так виникає суперництво між людиною і Господом: уражена гріхом гордости, людина вважає, що їй доведеться боротися для одержання необхідної частки. Можна здогадатися, що наступним кроком

буде спроба звільнитися від Бога, “причому з намаганням досягти абсолютної незалежности від Нього”3. Як підсумок потрібно зазначити, що гордість є потужним руйнівним елементом гармонійної позиції людини стосовно своєї душі, світу та Бога. Лише тоді, коли сучасна людина, оточена всеохопною секуляризацією, подивиться на свою особу не тілесними, але духовними очима, то зможе побачити правдивий стан душі і прийняти правильне рішення – боротися для того, щоб осягнути Царство Боже. Викорінення гордости з серця потребує багато часу, особливої людської та Божої допомоги. Лише чистота серця дозволить особі втішатися вічним спогляданням свого Творця. Павло ЦВЬОК Примітки: 1

Агапий. Грешников спасение: о бесовском превозношении. – Москва, 1999. С. 41. 2

Там само. - С. 42.

3

І.Рупнік. Коли говоримо людина. – Львів, 2000. - С. 134.

31


Молитва у повсякденному житті „У моїй скорботі закликав я до Господа, і до Бога мого закликав я; і почув він із храму свого мій голос, і мій крик дійшов до його вух” (2 Сам 22,7)

М

олитва – дар Божий. Це вияв віри, надії та релігійного життя, це розмова з Богом. Вона відіграє важливу роль у нашому духовному зростанні, у пізнанні Господніх законів. Євангелисти оповідають, що Ісус Христос часто і ревно молився. Розмова з Небесним Отцем – одна з найулюбленіших хвилин Його життя. Марко пише, що Ісус вставав уранці, ще за ночі, йшов на самоту і молився. А нам, немічним людям, молитва потрібна ще більше, бо це пожива для духовного життя. Ми не раз можемо почути: „Навіщо молитися? Це ж марнування часу. Замість того, щоб молитися, треба закотити рукави та взятися до праці”. Так говорять не лише ті, хто не вірить в Бога, але й віруючі люди. Це ознака того, що ми не усвідомлюємо значення молитви у житті людини. Ісус ясно вказував на обов’язок і потребу постійної молитви. Якщо визнаємо за правду, що Бог існує, то тим самим визнаємо, що ми – створіння Божі, вийшли з Його рук і все, що маємо – від Нього. Наше народження, життя, здоров’я і смерть в Божих руках, і саме з цієї залежности випливає потреба, а радше обов’язок, молитися. Люд-

32

ська неміч змушує завжди звертатися до Бога, бо допомогти душі може тільки Його заспокоєння, милосердя, ласка і великодушність. У Старому Завіті Господь закликав ізраїльський народ до молитви, виявляючи різними чудесними ділами, що вона Йому мила і приємна. Господь виразно кликав до Єремії: „Візви до мене, і я обізвусь і об’явлю тобі велике і незбагненне, чого ти досі не знав” (Єр 33,3). Тут Небесний Отець запевняє, що Він ніколи не відвернеться від діла рук своїх, тобто від нас, а вислухає молитви і об’явить Себе. Унікальним зразком молитви як відвертої розмови людини з Богом є псалми, які й нині вживаємо у богослужіннях.

Коли прийшов Спаситель, то не лише дав своїм життям приклад, не лише навчив молитви „Отче наш”, але й вказав на обов’язок молитви: „Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам” (Мт 7,7). Тут бачимо, що наша молитва завжди принесе користь і духовний плід. Але це взивання до Бога повинне бути регулярним, а найголовніше – щирим. Як християни, ми повинні молитися впродовж всього життя. Свята Церква навчає, що християнин має готуватися до сну і прокидатися з молитвою на устах, брати участь у Святій Літургії в неділі і свята. Однак часто ми забуваємо про ці найпростіші обов’язки кожного християнина. Також потрібно звертатися до Господа і під час спокус, щоб їх подолати. Христос каже: „Чувайте й моліться, щоб не ввійти у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне” (Мт 26,41). Кожен християнин мусить вести щоденну духовну боротьбу проти трьох великих ворогів: власних пристрастей, світу і диявола. Але, щоб воювати проти них, наші людські сили заслабкі. Тому ап. Петро закликає: „Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти


духів злоби в піднебесних простор��х” (Еф 6,11-12). Тому наша сила і перемога – в молитві. Хто молиться, той перемагає, хто занедбує молитву – той падає, втрачає духовну силу перед спокусами, перед негативним впливом навколишнього світу. Молитва не лише дає силу встояти під час спокус. Вона також є могутньою зброєю, яка підводить людину з упадку. Коли грішник молиться, то випрошує собі помилування. Розбійник, що висів на хресті по правиці Ісуса Христа сказав тільки такі слова: „Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у своє Царство” (Лк 23,42). Ісус відповів йому: „Істину кажу тобі: Сьогодні будеш зі мною в раю” (Лк 23,43). Отже, Господь є милосердний і завжди простить нам, якщо увізвемо до Нього хоча б єдиним словом. Молитва потрібна також і для того, щоб ми могли належно зберігати Божі заповіді, які є дорогою до вічного життя. Христос навчає, що без зберігання заповідей немає спасіння. Юнак, який запитав Ісуса, що він має робити, щоб увійти до Царства Небесного, одержав таку відповідь: „Якщо хочеш увійти в життя вічне, додержуй заповідей Божих”. Але дял зберігання Господнього закону ми потребуємо особливої Божої ласки й помочі, яку можемо отримати лише через ревну молитву. Митрополит Андрей Шептицький казав: „Мої дорогі, не забувайте ніколи про ту правду християнського життя, що молитва – це перша, найосновніша підстава життя. Нам вона потрібна. Через неї випрошуємо собі ласку до виконання добрих діл, до перемоги над спокусами, до збереження чистої душі від смертного гріха. Молитвою можемо випрошувати собі з неба і багато инших духовних дарів, а часто і дочасних дібр. Тому є річчю такою ясною, як білий день, що мудра і добра людина повинна щодня звертати серце до Бога. Отож, коли тільки можете, проказуйте кожного дня, рано й ввечері всі християнські молитви”. Назар ЯРУНІВ

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

Терпіння – головна чеснота, якою повинні володіти батьки підлітків

С

поконвіку існує проблема порозуміння між батьками і дітьми. Прикро буває дивитися на те, як батьки не розуміють своїх дітей, ставлячи перед ними такі вимоги, які ті не можуть виконати. Дуже важливо, щоб батьки вірили в свою дитину, адже для підлітка недостатньо лише батьківської любови, він потребує і розуміння. Тож, батьки, робіть все можливе для того, щоби ваша дитина не відчувала самотности, станьте для неї справжнім другом. Не має значення, чи ви знаєте, що їй порадити в якійсь ситуації, – просто навчіться слухати і чути, будьте чуйні та терпеливі до її проблем. До підлітка. Ти вже підліток і починаєш вважати вважати себе дорослим. Однак, орієнтуючись на цінності дорослого життя, швидко побачиш, який ти ще маленький, несамостійний і дуже залежний від своїх батьків. Звісно, коли тобі вже 13-15 років, ти не вважаєш таке становище нормальним і прагнеш його змінити. Та як це зробити, коли ти ще не працюєш, а вчишся та й повністю перебуваєш на утриманні своїх батьків, які про тебе дбають та піклуються? До того ж, на жаль, дуже часто тебе не розуміють. Однак «ти й сам не знаєш достеменно, хто ти є, на що здатний, ким можеш бути. А так хочеться тримати в руках цілий світ і жити, приймаючи правильні рішення, мати поряд близьких людей, справжніх друзів»1. Ти шукаєш власний шлях у світі: «він відповідальний, адже потрібно подолати інертність батьків, які ще не приймають це нове “Я” свого дитяти, тривожні думки та очікування, розібратися з тим, що відбувається в душі, та рухатися вперед, у майбутнє - до дорослих рішень, дорослих вчинків, дорослої відповідальності, дорослих стосунків»2. До батьків. Ви повині виховувати своїх дітей ще з дитинства і завжди

бути для них добрим прикладом. Завдяки цьому зможете впровадити до свідомости дитини визначену систему норм, дотримання яких поступово стане для неї звичкою і внутрішньою потребою. Знаючи внутрішній світ дитини і чуйно відгукуючись на її проблеми, ви тим самим формуєте її самосвідомість. Відносини між вами і дітьми можна змалювати як шкалу, на одному полюсі якої є максимальна близькість, тепло, доброзичливість, а на иншому – далекість, холодність, а инколи й ворожість. У першому випадку основними засобами виховання є увага і заохочення, у другому – строгість і покарання. Безліч досліджень доводять переваги першого підходу. Найкращі взаємини підлітків із батьками складаються тоді, коли батьки дотримують демократичного стилю виховання. Цей стиль найбільшою мірою сприяє вихованню самостійности, активности, ініціятиви і соціяльної відповідальности. батьки завжди повинні пояснювати мотиви своїх вимог і обговорювати іх із підлітком; владу використовувати лише в міру необхідности; у дитині цінувати як слухняність, так і незалежність; батьки встановлюють правила і твердо впроваджують їх у життя, але не вважають себе безпомильними; вони прислухаються до думок дитини, не виходять лише зі своїх бажань. Крайні типи відносин дають погані результати. Авторитарний стиль викликає в дітей відчуження від батьків, почуття своєї меншовартости і небажаности в сім’ї. Коли вимоги батьків необґрунтовані, вони викликають у підлітка агресію і протест або ж апатію та пасивність. Батько і мати зобов’язані бути для своєї дитини джерелом емо33


непомильності свого життєвого досвіду – от що в першу чергу створює психологічний бар’єр між батьками та їхніми дітьми. Дуже часто батько чи мати кажуть до дитини: «Я не знаю, в кого ти такий (чи така) вдався! Ятаким не був, я поважав своїх батьків, а що робиш ти ?» А чи справді це так і було? Дорослі, запитаймо своїх батьків про свій підлітковий вік! Можливо тоді дещо зрозуміємо!

ційного тепла, другом і порадником, якому можна довіритись повністю. Психологія батьків. Дуже часто дорослі не бажають бачити змін у внутрішньому світі підлітка, можливо, через те, що ці зміни відбуваються дуже швидко, а ви ще й досі бачите її такою, якою вона була декілька років тому. «Головна трагедія батьків – це те, що вони знали нас, коли ми були маленькими, і не хочуть розуміти нас, коли ми вже великі», – зауважив 15-літній хлопчик. Зрозуміти иншу людину можна тільки за умови поваги до неї, прийнявши її такою, якою вона є. Найпоширеніша скарга юнаків і дівчат: «Вони мене не слухають!» «Мені 15 років, а я жодного разу не поговорила зі своєю мамою відкрито, щиросердечно. – жаліється одна дівчина. – Мама мене не розуміє, а може й не хоче розуміти. Вона вже довший час не цікавиться моїм навчанням, зацікавленями та переживаннями. . Здається, вона не вірить у мене, хоч це мені дуже потрібно. Я знаю, вона мене любить, але чому їй важко почути мене, вислухати?» Поспіх, невміння і небажання вислухати, зрозуміти те, що відбувається в складному підлітковому світі, самовдоволена впевненість у 34

Багато батьків звикли керувати дітьми і болісно переживають послаблення своєї влади. Підлітки, у свою чергу, инколи неуважні до старших через свій віковий егоцентризм, коли вважають себе особливими, унікальними. Батьки часто чекають від дорослих дітей тепла і розуміння, хоч самі не хочуть зрозуміти їх. Особливо важко доводиться наймолодшим дітям у сім’ї, які досягли підліткового віку. Батьки часто порівнюють їх зі старшими братами та сетрами, акцентуючи увагу на тому, що старші були набагато кращі, стараніші та працьовитіші. Підліток в результаті намагається бути кращим, та коли нічого не виходить, опускає руки: «Якщо я не можу бути хорошим, то я тоді буду поганим». Тож дуже важливо, щоб батьки зрозуміли своїх дітей, а коли не можуть – просто повірили. Особливості підліткового віку (за психологом Г. Ігоніною): Ти часто жалієшся на своїх бать@ ків, ображений тим, що вони при@ діляють тобі мало уваги, не ці@ кавляться твоїм життям, пробле@ мами, успіхами у школі. Ти вважаєш себе нещасним, аналізуєш своє життя в пошуках власного «Я»... Не переживай так, це властиво від@ чувати дітям твого, підліткового віку, який починається вже з 10 років. В тебе формується новий образ власного фізичного “Я”. Інтенсивний фізичний та статевий розвиток призводить до того, що тіло починає змінюватися надзвичайно швидкими темпами. Звикнути до цих змін зовсім непросто, як і пристосуватися до них.

Треба повністю перебудовувати уявлення про себе. Казка про гидке каченя – це розповідь якраз про підлітка. В цьому віці здається, що назавжди залишишся таким товстим та неповоротким, що прищі ніколи не зникнуть тощо. Такий підвищений інтерес до свого фізичного «Я» иноді набуває дуже яскравих проявів. Хибне сприйняття власної зовнішньої непривабливости примушує підлітка страждати. Він просто бунтує, бачачи, як зовнішність змінюється. А до того ще й найближчі люди не можуть зрозуміти страждань з цього приводу. В результаті, дівчинка починає випробовувати на собі різноманітні дієти, намагаючись позбутися «зайвої» ваги, вважає, що ніколи не вийде заміж, бо ніхто не закохається в неї; а хлопчик шукає все нових «чудодійних» засобів від прищів. Для підлітка надзвичайно важливо знати, як оцінюють його оточуючі, особливо ровесники, що виливається в хворобливу потребу наслідувати модні течії. До батьків. Ваша дитина в цьому віц дуже вразлива. Тому ваші насміхання чи презирливі висловлювання є просто неприпустимі, адже ними „сієте” у п��дліткові невпевненість. Саме через це діти болісно реагують на критику, сміх і зауваження, важко переживають невдачі в навчанні, спілкуванні та взаєминах. Їм більше властива сором’язливість, прагнення до психологічної ізоляції (своєрідний захист), а також недовіра до інших людей”3. До підлітка. Твій вік – період кризовий та бурхливий. І мало не щодня батьки, спостерігаючи за тобою, бачать підтвердження цього. Твій настрій змінюється, як погода. Ти можеш бути в один момент нестримно веселий, а через декілька хвилин – сумний та розчарований, зачиняєшся у себе в кімнаті і не хочеш ні з ким розмовляти. В 13-15 років ти мандруєш між оптимізмом та песимізмом, радістю й смутком, вірою та нігілізмом. Причому ці коливання відбуваються часто і незалежно від


зовнішніх обставин. Тобі важко самому зрозуміти причини таких змін настрою. До ба тьків. Така поведінка дитини батьків. вас дратує, безперечно. Зараз він чи вона на повну силу своїх молодих легень виспівує якийсь суперсучасний шлягер, а у вас болить голова або ви просто терпіти не можете цю пісню - отож якою може бути реакція на прохання «зменшити гучність», передбачити важко. Тому – наберіться терпіння. Не піддавайтеся депресивним настроям власної дитини. Найчастіше це минає безболісно для обох сторін. Такі коливання настрою пов’язані з двома факторами. Перший із них – фізіологія. Гормональні та фізичні перебудови призводять до таких-от метаморфоз. Другий – пошуки себе, прагнення усвідомити власне місце в світі, які супроводжуються в підлітка тривогою, що «він не такий, як усі», а так хочеться відповідати «міжнародним стандартам». Поясніть дитині, щу з нею відбувається – їй стане легше сприймати себе.

Стосунки з людьми До підлітка. Особливістю підліткового кохання є те, що хлопці можуть любити та обожнювати одну дівчинку, але реально проявляти свої стосунки зовсім до иншої. „У системі цінностей підлітка перше місце належить «потребі в інтимному спілкуванні», друге – «визнанню серед навколишніх» і третє – «моральним цінностям» та «взаєминам із дорослими»”4. До батьків. Для вашої дитини на теперішньому етапі дуже важливо навчитися будувати стосунки з людьми протилежної статі. Кожні нові стосунки – це спосіб дізнатися про особливості різних людей, уточнити власні вподобання. Залиште можливість дитині прийти до вас, аби обговорити те, що її турбує, чи поплакати у вас на плечі через те, що «хтось її не любить». Перші почуття завжди болючі, і в цьому віці кожного разу здається, що все безповоротно. Будьте

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

тактовні, обговорюючи з підлітками проблеми статевих стосунків, і в майбутньому, ставши дорослими, вони зможуть будувати свої контакти на основі нормальних здорових уявлень про кохання. До підлітка. Поєднання зовнішньої грубости та внутрішньої вразливости – це ще одна особливість твого віку. Батьки, занепокоєні твоїми проблемами, починають проявляти підвищену увагу. Але часто ця увага включає і осуд, і просте висловлення невдоволення та занепокоєння. Дуже часто у відповідь ти замикаєшся в собі або ж починаєш грубіянити. Таким способом намагаєшся захистити себе, бо по-іншому ще не вмієш.

Не примушуйте свою майже дорослу дитину захищатися від вас, не забувайте похвалити, помітити всі її успіхи. Якщо вона прийняла правильне рішення – необхідно оцінити її наполегливість та самостійність. Намагайтеся не демонструвати власну перевагу, звертайтеся до сина чи доньки з повагою, як до особи рівної собі. До батьків батьків. Не примушуйте свою майже дорослу дитину захищатися від вас, не забувайте похвалити, помітити всі її успіхи. Якщо вона прийняла правильне рішення – необхідно оцінити її наполегливість та самостійність. Намагайтеся не демонструвати власну перевагу, звертайтеся до сина чи доньки з повагою, як до особи рівної собі. Коли ви занепокоєні, роздратовані, сердиті, то, швидше за все, поводитесь імпульсивно і можете образити підлітка, зовсім не бажаючи цього. Він сприйме образу дуже болісно. Тому треба бути дуже тактовними. Якщо хочете допомогти дитині – порадьте добрий, на

вашу думку, варіянт рішення, але висловіть віру у правильність її вибору. Так ви завоюєте прихильність та повагу. До підлітка. Спілкування з ровесниками для тебе є особливо важливим. Це спосіб навчитися будувати стосунки у світі на рівних, а ще – можливість пізнавати себе через призму контактів з иншими людьми. Часто ці стосунки приносять величезні емоційні переживання. Тобі буває дуже складно витримати шалену напругу нових почуттів, бажань, у тебе поки-що невідпрацьовані культурні норми поведінки, недостатньо розвинений самоконтроль. До батьків. Ваше розуміння, тактовна порада, відверта розмова в нових емоційно складних для підлітка ситуаціях просто безцінні. Будьте готові завжди вислухати свою дитину. Дайте їй пораду, але нехай за нею залишається право: скористатися нею чи ні5». В пошуках правди підлітки дуже часто все критикують, однак це нормально, бо веде до розуміння багатьох речей. Наприклад, до переосмислення своїх знань про Бога і відповіді на Його любов. «Підліток – це мандрівник, який, ідучи з країни Дитинства до країни Дорослості, повинен усвідомити, хто він такий, де знаходиться і куди прямує. Вплив батьків на цьому етапі менший, бо перше місце займають стосунки з ровесниками і цілим оточуючим світом. І якщо підліток, завдяки батькам, уже виробив довіру до світу, самостійність і впевненість, то його шанси відшукати відповіді на всі запитання значно зростають. Тоді він прийде до кінцевого пункту своєї подорожі як самостійна, відповідальна людина, здатна налагоджувати стосунки, приймати зрілі рішення, будувати й змінювати власне життя»6 Василь ПОПИК Примітки: 1 Г. Ігоніна. Моя Дитина. Підліток. Обряд переходу: на межі між дитинством та дорослістю // www.moyadytyna.com.ua 2 Там само. 3 Т. Галковська. Ніжний вік // www.zn.kiev.ua 4 Там само. 5 Г.Ігоніна. Моя Дитина. Підліток. Обряд переходу: на межі між дитинством та дорослістю // www.moyadytyna.com.ua 6 Там само.

35


Новини У Ватикані визначили дату канонізації львівських блаженних Римо−Католицької Церкви в Україні Святіший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про канонізацію блаженних Львівської архидієцезії латинського обряду: архиєпископа Йосипа Більчевського та отця Зиґмунда Ґораздовського, призначивши дату канонізації – 23 жовтня 2005 р.

«Як це не дивно, ніхто до нас не зазирав за цю стелу», – розповідає далі Джорджо Філіппі. Науковець не сумнівається в тому, що його група знайшла поховання саме ап. Павла, бо власне до стін церкви св. Павла здійснювали паломництво імператори й тисячі простих християн, щоби вшанувати останки великого проповідника.

Митрополита Івана Мартиняка нагороджено У 2003 році у Бельсько-Живецькій Президентською медаллю дієцезії Польщі відбувся процес визнання чуда, здійсненого за заступництвом блаж. Йосипа Більчевського. У 2004 році вже й ватиканські комісії визнали це чудо. Процес про визнання чуда за заступництвом блаженного Зиґмунда Ґораздовського проведено у 2003 році у Краківській архидієцезії. Ватиканські комісії визнали його на спеціальній сесії. Святіший Отець 20 грудня підписав декрети, які затверджують чуда за заступництвом обох блаженних.

«Ми знайшли ту саму могилу, котра, як відомо з джерел IV ст., вже тоді вважалася похованням апостола», розповів журналістам співробітник Ватиканських музеїв Джорджо Філіппі. Ватиканські фахівці почали розкопки у базиліці св. Павла на прохання адміністратора храму, архиєпископа Франческо Джойї. Науковці керува-лися складеними в XIX ст. планами реконструкції храму, перебудованого після пожежі 1823 року. Розкопки дали археологам можливість відтворити план первинної церкви св. Павла, побудованої ще в IV ст. Імовірний саркофаг апостола був виявлений у вівтарній апсиді на рівні первісної підлоги храму. Під головним вівтарем церкви завжди зберігалася мармурова стела IV століття з написом «Апостол Павло, мученик». 36

У відповідь на запрошення Святішого Отця молодь вже відбула у паломництво. Хрест Всесвітнього дня молоді передавався від молоді Канади до Німеччини. Перед тим, як пройти прощу єпархіями Німеччини, хрест подорожував багатьма країнами Європи. Хрест супроводжується іконою “Богородиці Спасіння римського народу”, яка була присутня під час Всесвітнього дня молоді на скелястій вершині пагорбу Верґата в Римі (серпень 2000 р.). Цю ікону Папа Іван Павло II довірив молоді: «Сьогодні я також довіряю делегації з Німеччини ікону Марії. Надалі вона супроводжуватиме Всесвітні дні молоді разом із хрестом. Це буде знаком материнської присутности Марії біля молоді, яка покликана, подібно до ап. Івана, вітати Її у своєму житті».

Індія. В Калькутті виготовили бронзову статую блаженної Матері Терези

Знайдено могилу апостола Павла Археологи стверджують, що під час розкопок у Римі їм вдалося знайти могилу св. Павла. Вчені знайшли кам’яну труну в храмі Святого Павла-Поза-Мурами, де імовірно містяться останки апостола.

поклонитися Йому” (Мт 2,2).

Архиєпископ Іван Мартиняк, Митрополит Перемисько-Варшавський УГКЦ, отримав Кавалерський хрест Ордена відродження Польщі. Нагороду, надану Президентом Польщі, вручив люблінський воєвода Андрій Куровський під час наукового семінару «Греко-Католицька Церква і єдність багатокультурної Європи». Іван Павло ІІ в адгортації “Ecclesia in Europa” (червень 2003 р.) звернув увагу на потребу належного оцінювання ролі східних католицьких Церков через їхнє існування, багаті традиції, різнорідні обряди в побудові єдности.

Світовий День молоді У катедральному храмі міста Кьольн (Німеччина) з 16 до 21 серпня 2005 року відбуватиметься ХХ-й Світовий день молоді. Його гаслом стануть слова мудреців, які подорожували за зорею до новонародженого Христа: “Ми прибули, щоб

Як відомо, у вересні минулого року Папа Іван Павло II зачислив Матір Терезу до лику блаженних. Індійські художники на замовлення адміністрації штату Західна Бенгалія виготовили бронзову статую блаженної вагою 110 кг. Її встановлять на центральній вулиці Калькутти Парковій, котру перейменують у Mother Teresa Sarani.

США. З’явилася нова, дещо “легша” версія фільму «Страсті Христові» режисера Мела Ґібсона. 11 березня в Каліфорнії Мел Ґібсон показав “м’якшу” версію фільму. Перед тим, як стрічка з’явилася на кіноекранах, з неї було вирізано кілька хвилин зі сценами насильства. За словами самого режисера, багато людей не дивились цього фільму через важкі сцени катувань Ісуса Христа римськими вояками. Оскільки було багато розмов про насилля, Мел Ґібсон вирішив догодити незадоволеним і зробити легшу версію. Оновлені «Страсті» не мають вікових обмежень, як це було у випадку з оригінальною версією.


У світі цікавого

Дух святинь повертається Український народ прославлений на цілий світ своєю національною культурною спадщиною. Але нелегка його доля стала причиною багатьох втрат та занедбань визначних культурних цінностей. Та все ж скарби повинні повертатися до народу, щоби постійно нагадувати наступним поколінням про славу і вагомість рідної нації.

С

аме так сталось з Богородчанським іконостасом – цей шедевр початку XVII ст. пройшов важкий шлях, поки знову повернувся до своєї рідної землі. На початку XVII ст. в мальовничих Карпатах, у с. Манява був заснований скит, якому передувала одинока келія Йова (Княгиницького). У 1681 р. сюди було запрошено Йова (Кондзелевича) для розмалювання церкви Воздвиження Чесного Хреста. Саме тоді ієромонах розпочав працю над іконостасом, яка тривала до 1705 р. Це виявився найбільший у Західній Україні іконостас (13*13), який становить неабияку культурну і національну цінність. У зв’язку із закриттям Скиту Манявського, 1785 р. іконостас перевезли до Троїцької церкви с. Богородчан. І саме тут у 1880 р. його побачив відомий колекціонер і меценат Войцех Дідушинський, котрий першим видав 1886 р. працю про цей витвір мистецтва. Неабияк на долю пам’ятки вплинула перша світова війна. В травні 1916 р. іконостас було демонтовано австрійською владою, наприкінці липня він опинився в

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

Кракові, а в жовтні цього ж року – в Музеї мистецтва і релігії у Відні. Далі іконостас потрапив до одного з варшавських музеїв. Важливу роль у долі іконостасу відіграв митрополит Андрей Шептицький. Саме він, усвідомлюючи цінність і значення цього мистецького твору, добився 1924 р. повернення його до Національного музею м. Львова, де він знаходиться до сьогодні. Йов Кондзелевич був справді талановитим митцем. Про це свідчить вдале поєднання досвіду попередніх іконописців та запровадження нових ідей початку XVIIІ ст. В іконостасі гарно переплелися два стилі: ренесанс і бароко, також вражає чітке архітектурно-скульптурне обрамлення. Всі ікони намальовані на дереві олійними фарбами, деякі – в поєднанні з жовтковою темперою, яку використовували попередники митця. Ікони розміщені у вигляді таблиць чіткими ярусами. Сюжети одного порядку розміщені однорядово, і кожен ряд складає окрему горизонталь. Нижню частину іконостасу становлять: намісний ряд з іконами «Богородиця», «Христос», «Антоній та Феодосій печерські», «Воздвиження Чесного Хреста», різьблення царських воріт, дияконські двері та дві бічні ікони «Воздвиження» й «Успення Богородиці» (дві останні та «Деісіс» за своїми розмірами є найбільшими в іконостасі). Верхня частина іконостасу складається з трьох рядів (празничний, апостольський, пророчий) та завершення. Празниковий ряд складається з дванадцяти ікон, розміщених за традиційним календарним порядком (Різдво Богородиці; Введення до храму; Благовіщення; Різдво Христове; Хрещення; Стрітення; В’їзд Христа до Єрусалиму;

Зішестя до аду; Вознесіння; Зіслання Св. Духа; Переображення; Успення Богородиці). В центральній частині апостольського ряду розташована одна з найбільших ікон іконостасу – «Христос-архиєрей з Богоматір’ю та Йоаном Хрестителем». Зображення апостолів розміщені з півночі на південь: Пилип, Вартоломей, Симон, євангелист Марко, євангелист Матвій, Петро, Павло, євангелист Лука, євангелист Йоан, Андрій, Яків, Тома. Ряд пророків уміщений в чотири фігурні асиметричні картуші (в крайніх – по два пророки, а в середніх – по три) різних форм попарно. Всі ікони іконостасу мають глибокі накладні різьблені рами, які встановлені в іконостасне табло, членоване різьбленими карнизами і колонками. На деяких рамках в боках є мальовані сюжети. Богородчанський іконостас можна вважати останнім з іконостасних пам’яток XVII–XVIIІ ст., які становлять надзвичайно велику культурну цінність. На сьогодні в Національному музеї м. Львова відбувається реставрація твору працівниками Львівського філіалу Національного наукового-дослідного реставраційного центру України. Їх умілі руки повертають до життя кожен міліметр іконостасу. Потрібно віддати належне їхній роботі, яка є надзвичайно важкою, адже вимагає неабияких знань, навичок, витримки. До кінця 2005 року планується завершити реставрацію, і тоді відбудеться показ Богородчанського іконостасу в Національному музеї Львова, де він і зберігатиметься. Це стане визначною подією в культурному житті не лише міста, але й усієї країни, адже духовна скарбниця України поповниться ще одним шедевром. Андріана ГУТ 37


Цікаво, що... Релігія Чимало людей належить до РимоКатолицької Церкви, центр якої у Ватикані. У Північній Європі поширене протестанство, а у Східній та Південно-Східній православ’я.

Демократія і право Протягом багатовікової історії саме Європа визначала світову політику. Демократія - система, при якій влада обирається народом - вперше виникла в Давній Греції близько 25 століть тому, а основи права, розроблені ще в Римській імперії, і досі поширюють на сучасну юриспруденцію. Також, починаючи з XIV ст., Європа поступово стає одним із найважливіших центрів мистецтва та освіти. Великий інтерес до нових течій в науці, образотворчому мистецтві і літературі ознаменувала епоха Відродження (Ренесанс). Прагнення до відкриття нових країн і торговельних шляхів спонукало європейських мореплавців вирушити на вивчення невідомих земель, де пізніше було засновано колонії. Наприкінці

XVIII ст. у Європі відбувається промислова революція, що привела до процвітання і могутности провідні європейські країни.

мовились внести до неї згадку про роль християнства у розвиток Європи на всіх історичних етапах. Члени Євросоюзу не прислухались навіть до закликів Святішого Отця Івана Павла II.

Європейський союз У 50-ті рр. XX ст. країни Західної Європи, прагнучи до економічного об’єднання, заснували економічне співтовариство, чи спільний ринок. За десятиліття, що минуло, співтовариство переросло в Європейський Союз. П’ятнадцять країн, що входять до нього, прагнуть не тільки економічного співробітництва, а й політичної єдности. Однак, приймаючи Конституцію, європарламентарі від-

Дивовижні факти про квіти Перша квіткова рослина (гадають, що це була магнолія) з’явилася близько 160 млн. років тому. Найбільша квітка в світі - рафлезія Арнольді - росте в Індонезії. Вона досягає в діаметрі 1 м. Поширюючи запах тухлого м’яса, вона приваблює запилювачів - мух. Михайло ПЛОЦІДЕМ

Щ о к а з ал и в і д о м і л ю д и п р о Б о г а Ісаак НЬЮТ ОН (1643@ НЬЮТОН 1727) – англійський фізик, математик, астроном. Засновник класичної теорії фізики. “Чудесна будова космосу та гармонія в ньому можуть пояснюватися лише тим, що космос був створений за планом всевидючої і всемогутньої Істоти. Ось моє перше і останнє слово”.

38

Альберт ЕЙНШТЕЙН (1879@1955) – засновник теорії відносности. “Кожен глибокий дослідник обов’язково повинен мати відчуття, близьке до релігійного. Неможливо бо уявити, що неймовірно тонкі взаємозалежності, котрі він спостерігає, задумані ним першим. В нескінченному всесвіті відкривається безмежний Розум. Поширене уявлення про мене як про атеїста – велика помилка. Якщо вона вичитана з моїх наукових теорій, то їх не зрозуміли.”

А. М. АМПЕР (1775@1836) – французький фізик і математик. Відкрив основний закон електродинаміки. “Найупевненішим доказом існування Бога є очевидна гармонія тих засобів, якими підтримується порядок у всесвіті, завдяки чому живі істоти знаходять в організмі все необхідне для підтримання життя, розмноження і розвитку своїх фізичних та духовних здібностей.”


Запитуйте−відповідаємо

Чому почитаємо Марію? «Ви поклоняєтесь Марії, вшановуєте її як Бога, як четверту Особу Божу»? Відповідь. Правдиві християни поклоняються лише єдиному Богові. Марію почитають тому, що їй були надані щедрі дари Божі. Вчинивши Своєю Матірўю, Бог вшанував її в особливий і невимовний спосіб. Святе Письмо каже, що Богородиця є «благословенна» і провіщає через її ж слова, стане благословення усіма родами (Лк 1,42,48). Прославляючи Марію, Церква наслідує і виконує це сповіщення. Найкращий приклад величання Богоматері дав сам Ісус Христос, який досконало виконував четверту заповідь. Тому й ми покликані наслідувати Ісуса Христа! «Ви, які називаєте себе правдивими християнами, по@ клоняєтеся і молитеся перед фігурами, іконами Марії. Ви покланяєтеся ідолам». Відповідь. Образи і зображення переможних святих Божих чи Пресвятої Богородиці в першу чергу служать для пригадування Бога та Його спасительних діянь. Так, для прикладу, ікона уможливлює доступ до Господа, якому одиноко належить істинне по вірі служіння іконі ж неможливо служити, лише з пошаною поклонятись. Споглядаючи зображення фігур та ікон святих, Богородиці, ми отримуємо натхнення згадувати і любити Бога. В очах Церкви ікона не є лише ілюстрацією, але мовою, котра дорівнює мові писання та богослужбових текстів - тому також має літургійне, догматичне та виховне значення. «Чому Ви молитесь до Марії? Біблія каже, що Ісус є єдиним посередником між Богом і людиною (1Т им 2,5). (1Тим Відповідь. Усяка молитва має в центрі своєї уваги Бога. Коли моли-

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

мось до Марії, то насправді молимось до Бога через Марію Марію. Ми просимо, щоб Марія заступалася за нас і донесла наші молитви до Бога. Згадаймо, як Соломон обіцяв, що не відкине жодного прохання Ветсавії, своєї матері і цариці (1 Цар 2,19-20). Чи міг би Цар над царями (Ісус Христос) відкинути прохання Своєї Цариці-Матері, адже Він не відкинув її прохання під час весілля в Кані (Ів, 2). Заступництво Марії вповні є підлеглим та залежить від заступництва Ісуса Христа. Прочитаймо перше послання до Тимотея (2,1-8): святий Павло наказує, аби християни заступалися один за одного. Таке заступництво уможливлюється саме у Христі, лише з Його ласки та з Його допомогою. Адже ми як члени Христового Тіла, як єдина Його Церква - люд Божий, можемо співдіяти з Ним як посередники. Ми самотні без заступництва Марії, тому що вона є величною праведною святою, а «ревна молитва праведника має велику силу» (Як 5,16). Тому, молячись до святих чи до Богородиці, ми лише згадуємо великі діла Божі, які проявилися через святість життя цих людей, та за їх заступництвом просимо ласки в Бога. «Ісус називає Марію «жінкою» (Ів 2,4; 16,16). Чи не є ця назва неповагою до неї?»

«Ви повторюєте багато молитов, наприклад, молячись на вервичках (в честь Марії), чотках і т т.. д. В євангелії від Матвія (6,7) Ісус Христос засуджує велемовність у молитві» Відповідь. Ісус Христос не засуджує саме повторення молитви, але повторену молитву в «спосіб поган», які навчали, що звичайне повторення молитви надасть сили їхньому Богові відповісти. Погляньмо на приклад цього поганського розуміння в першій книзі Царів (18,25-29). Якщо усі повторювання є неправильними, то тоді б ми могли молитися «Отче наш» лише один раз у нашому житті? А Ісус повторював ту саму молитву три рази у Гетсиманському саду (Мт 26,44). Так, покірний митар, який повторював: «Боже, милостивий будь мені, грішному», пішов додому виправданим, на відміну від фарисея (Лк 8,10-14). Також чотири живих істоти повторюють свою молитву день і ніч (Об 4,8). Біблія є непомильною: повторювана молитва із відповідними настановами є приємною Богові. Олег ЛУК А ЛУКА Братство Введення в храм Пресвятої Богородиці

Відповідь. Ні. Бо виявлення всезагальної неповаги до батьків є гріхом проти 4-ої заповіди Божої. В Ізраїлі така неповага каралася смертю. А ми знаємо, що Ісус був безгрішним (Євр 4,15). Христос називає Марію «жінкою», як і в книзі Буття 3.15 Марія є тою жінкою, про яку пророкували, що вона разом із своїм потомством (в оригінальному тексті слово «потомство» стоїть в однині) розчавить голову змія. Ось чому Ісус Христос знову називає її «жінкою» на Голготі (що означає Череп@ місце місце), де і сокрушає силу сатани. Марія є покірною жінкою, яка перемогла непокору Єви - природної матері всіх живих. Богородиця ж є надприродною, духовною матірўю усіх, хто живе з Христом і у Христі. Марія є саме тою «жінкою», яка сприяє перемозі над гріхом і смертю. 39


Словами серця Я з вигнання.

Живи

Ми вигнанці із раю.

Немов осіннє жовте листя,

Ми діти неба й грішної землі.

Поволі опадуть роки.

Щоденно раю, мов шукач шукаю,

Пройдуть і підуть всі турботи,

Не знаючи, що рай цей у мені.

Та поки ти живий – живи!

Тужу за ним, і тужить він за мною,

Живи, допоки серце бЧється,

Нестерпна ця розлука, мов жага.

Допоки в жилах кров тече.

Мені світ видається таїною.

І хоч на світі все минеться –

Він від людської кривди знемага.

Життя тебе не обмине.

О раю мій, о раю незбагненний,

Зумій його прожити щиро,

Чому так пильно схований від нас?

Живи для Бога, для людей!!!

Без тебе світ жорстокий і студений. ..

І хоч усі зачинять дім свій,

Та кориться тобі покірний час.

Своїх не зачиняй дверей!

Я часто заглядаю собі в душу, Відшукую там пару ніжних крил. О раю мій, знайти тебе я мушу, Люба ЛУЧКЕВИЧ

І додає мені ця віра сил.

Радіопередачі Запрошуємо вас послуха ти і взяти у ч а с т ь у послухати р е л і г і й н і й п р о г р а м і “Дух овна мандрівка”, що “Духовна вих одить на ра діо “Львівська хвиля” (100,8 FM) виходить радіо щонеділі о 8:00 год. У програмі на вас чекають дух овні розважання з о.Ігорем Яцівом на недільне духовні

40

Євангеліє, а також останні новини життя УГКЦ та інша цікава інформація від семінаристів Львівської Дух овної Семінарії Святого Духа, членів Духовної Пасторального центру “Еклезія”.

Р адіо «Воскресіння»

Слухайте Радіо «Воскресіння»

Репортажі та інтерв’ю про непересічні події в У країнських Церквах, ра діорадіоУкраїнських проповіді священиків та звернення єпископів різних конфесій, розповіді про візантійський та ла тинський латинський церковні обряди, ра діоверсії сучасних радіоверсії богословських праць, знайомство з літургічним роком, розповіді про мистецтво іконопису іконопису,, сакральну архітектуру тектуру,, церковний спів та музику музику.. . .

Перша програма Українського радіо

Мережа «Довіра FM»

Понеділок 21.30

23.00 (крім суботи)

Вівторок 21.30

22.00 (субота)

щодня

Четвер 22.30 Слухайте нас в мережі Internet Львівська радіо@ трансляційна мережа Понеділок 10.00

http//www.rr.lviv.ua Звукові файли оновлюються щоденно

Вівторок 18.40

Адреса: Р адіо «Воскресіння» Радіо

Середа 18.40 Четвер 18.40

вул. Є. Озаркевича, 4, м. Львів, 79016, Україна

Субота 18.45

тел. (0322) 74-23-03, факс 97-08-75 E-mail: rr@rr.lviv.ua



Світлій пам'яті Святішого Отця Івана Павла ІІ присвячується...