літургійне богослов’я диякона відбувається під час Літургії після анафори. Єпископ кладе руку на голову кандидата і мовить молитву, після якої вручає йому знаки служби: орар на одне плече, кадило і рипіду. У цей час, як і при поставленні в інші вищі чини, люди співають: “Аксіос”, що з грецької перекладається як “гідний”, “достойний”. Служіння диякона полягає в допомозі єпископові та священикові при престолі, читанні Євангелія та проповіді Слова Божого. Наступним вищим чином є священик, поставлення якого відбувається вже після Великого Входу, оскільки він має приносити Євхаристійну жертву. Рукоположення священика також здійснює єпископ через покладання рук та молитву. Нововисвячений священик одержує від єпископа священичі ризи й служебник, і з цього часу він може та зобов’язаний служити Літургію та уділяти вірним усі Тайни, окрім Священства. Найвищий чин і ступінь священства – єпископ, котрий має повноту священичої влади і тому може уділяти всі без винятку Тайни та керувати визначеною частиною Церкви – єпархією. Рукоположення єпископа відбувається за участі трьох єпископів та присутності вірних перед початком Літургії. Сам чин рукоположення, або хіротонії, відбувається через покладання рук і відповідні молитви. Після цього нововисвячений єпископ отримує саккос, омофор, набедреник, панагію, мітру і хрест, які є ознаками влади пастиря в Церкві. Рисою, котра відрізняє Тайну Священства від інших, є її ціль. Призначенням решти Тайн є сприяти особистому вдосконаленню та духовному зросту тих, хто їх приймає, а мета Священства – служити іншим, не собі. Вищі чини священства містять подвійне служіння: з одного боку, вони, від імені спільноти, заносять до Бога молитви та прославляють Його, а з іншого – є знаряддям, через яке Господь засилає людям благодать та правдиве вчення щодо віри і моралі. Однак не лише священики покликані працювати для Церкви і проповідувати Слово Боже. ІІ Ватиканський Собор у декреті “Про апостолят мирян” каже, що миряни теж покликані до служби Христові та Церкві. Вони також є учасниками священичої, пророчої служби Христової та зобов’язані виконувати місію народу Божого у Церкві й світі. Таким чином, місія мирян (вірних) полягає у проповідуванні Євангелія своїм життям та свідченні Христа у світі. Живучи у час секуляризації, не маємо права забувати про своє покликання співпрацювати з дияконами, священиками і єпископами у справі спасіння та проповіді Божого Слова. Богдан КИКТИК 22
Світло ікони
Л
ітургія – це жива історія, в якій ми по-новому переживаємо воплочення Христа, Його різдво, страсті, смерть, воскресіння та вознесіння. Людина тут є не просто глядачем, але учасником містичного дійства. На вагомість Літургії у виховному та євангелізаційному аспектах неодноразово вказував відомий богослов Павло Євдокимов: Людина почувається так, ніби справді була на гостині у Бога, на небі. Завдяки іконі, літургійному обрядові, Біблія стає дивовижною, небо цілком близьким, до нього ніби можна доторкнутися… Свічки, увінчані полум’ям, свідчать про полум’яність віри, а життєписи святих, увічнені в літургійних піснеспівах і зображені на іконах, навчають, що божественне покликання святих – Євангеліє – реально здійснене та скероване до всіх1. З максимальним молитовним заглибленням та увагою, зосереджуючись насамперед на найсуттєвіших фазах літургійного дійства, мимоволі сприймаємо те, що пов’язане з ними тільки опосередковано. . . Високий або низький тембр голосу священноєрея, мінливий спів диякона чи дяка, багатоголосся хору, гомін церковних дзвонів, духмяний дим ладану, пронизаний тонким промінням світла, яке падає на позолоту ікони...2 Цей прекрасний калейдоскоп, мозаїка складає цілісність сприйняття Господа і єднає нас із Ним у божественному сопричасті літургійного дійства.
Сьогодні можемо засвідчити одну річ: для Церкви єдиним неспотвореним джерелом бачення земної дійсності й небесного обрію може служити власна традиція3. Говорячи про традицію, неможливо оминути таке надзвичайне явище у нашій Східній Церкві, як ікона. Святіший Отець Іван Павло ІІ неодноразово у пастирських посланнях згадував про важливість іконопису: Художнє мистецтво цілком слушно зараховується до найшляхетнішого вислову людського генія, зокрема релігійне мистецтво та його вершина – священиче мистецтво. Те, що за своєю природою прагне до вираження за допомогою людських творів безмежної Божої краси, те настільки більше відповідає і Богові, і ширенню Його хвали та слави. . . У християнській концепції святого образу немає місця для такого мистецтва, яке всю свою увагу скеровувало би тільки до Творця і не виконувало функції моста між людиною і дійсністю Бога4. Ікона становить серце багатогранного християнського Сходу. Після поділу Римської імперії на східну та західну лише Православна Церква змогла зберегти іконографію до сьогодні5. Тому ІІ Ватиканський собор неодноразово закликає людей, покликаних відкривати іншим світло Господнього спасіння, наново переглянути містичне значення ікони у контексті “нового навернення”. Спілкування з іконою має навчити