Page 1


У цьому номері: Тема Великий піст – час покаяння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Значення посту для християнина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Медичне значення християнського посту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Простір спілкування

№2(70)

“Час нашого спасіння...” Інтерв’ю з о. Василем Вороновським 7

березень−квітень 2005

Святе Письмо

Видається за б лагословенням благословенням ректора ту Львівської Дух овної ректорату Духовної Семінарії Святого Духа

Значення Святого Письма у творенні церковного права 8 Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг . . . . . . 10

Дорога спасіння Думки про капеланство . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Моя весна сьогодні прийшла тихо . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Невтомний трудівник Божого виноградника . . . . . . . . . . . . . . . Вервиця: споглядаючи з Марією лице Христове . . . . . . . . . . . .

11 12 14 15

Полеміка Ісус Христос: “єдинородний” чи “сотворений”? . . . . . . . . . . . . . 17 Символ зла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 Завжди будемо пам’ятати! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19

Літургійне богослов’я Тайна Священства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Світло ікони . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тайна Вечеря як синтез Старого та Нового Завітів . . . . . . . . . . . Київська Церква та її євхаристійна традиція. . . . . . . . . . . . . . . .

21 22 24 26

Сім’я Майбутнє української нації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Правда про одруження та родину . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28 Історія одного запитання, або що таке сім’я? . . . . . . . . . . . . . . . 29

Духовність Значення уваги та аскетизму в житті християнина . . . . . . . . . 29 Що таке щастя? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31

Сторінки історії УГКЦ Митрополит Андрей Шептицький в період німецької окупації Галичини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32 Релігійне життя в Радянському Союзі в “горбачовську” еру (1985 -1988) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34

У світі цікавого Дещо про мову… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 Цікаво, що… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Що думали відомі люди на порозі смерті? . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39

Словами серця Я бачу Бога . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40 Проща . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

Реєстраційне свідоцтво № 300 від 1996 р. Б. Виходить з березня 1996 р. Б.

Головний редактор: о. Володимир Крушельницький Редактор: Олег Лука Заступник редактора: Андрій Солецький Літературна редакція: Ольга Барабаш Володимир Стець Володимир Чупрін Комп’ютерна верстка: Остап ГГнатів натів Комп’ютерний набір: Тарас Семенюк Андрій Сіданич Дизайн: Олег Барбуляк Фотограф: Михайло Пазиняк Відповідальні за друк: Юрій Лесишин Володимир ГГанчій анчій Адреса: Львівська Духовна Семінарія вул. Шевченка, 188, Львів-Рудно, Україна, 79493 тел.: (0322) 72-07-34, 69-09-14, факс: 69-05-65 e-mail: redakcia@lds.lviv.ua http://www.lds.lviv.ua/ Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856 МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріали. Рукописи не повертаються та не рецензуються. При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове


тема

Великий піст – час покаяння

Н

аближається час, коли уся Східна Церква переживатиме Великий піст. Що таке піст, і чому його називають Великим? У церковному календарі є пости, які називаються відповідно до того свята, приходові якого передують (Пилипівка, Петрівка, Спасівка). Отже, піст – це час, який готує до певного церковного свята. Піст, що передує найбільшому із християнських празників – Воскресінню Христовому, називають Великим. Цій назві сприяє також і його тривалість – 40 днів. Піст – це час, коли християни застановляються над своїм життям, запитуючи себе, чи все у їхньому житті гаразд, чи, може, щось потребує змін? Це період очікування зустрічі зі самим Богом у Його Воскресінні. Та до цього треба належно приготуватися. Найперше маємо звернути увагу на наше ставлення до людей, котрі є довкола. Чи не тримаємо на когось зла, не принижуємо або, навіть, кривдимо ближнього? Далі – чи завжди пам’ятаємо про тих, які потребують нашої підтримки, матеріяльної чи моральної? Іншими словами: чи ми є милосердними? Наступна річ: чи ми чесні насамперед зі собою, а також із іншими? Тобто, нам належить проаналізувати своє життя у всіх аспектах: сім’я, робота, друзі, а найважливіше – Бог. Час посту – це час добрих перемін. Усі ми прагнемо до кращого, тому Церква і встановила піст, коли можемо змінити життя. Сьогодні домінує уявлення, що піст – це відмова від певного виду страв чи якогось задоволення. Загалом це так, але потрібно правильно розуміти мету такої відмови – застановитися й відкинути

2

те, що перешкоджає бути в мирі зі собою й іншими. Ці зречення мають виховувати в нас силу волі, що допоможе зростати як духовно, так і фізично. Дотримуватися посту зобов’язані усі християни. Проте Церква звільняє від цього деяких вірних: дітей до 15 років і тих, кому за 60; недужих фізично й розумово; вагітних та матерів-годувальниць; осіб, які живуть поза домом; вбогих і тих, хто живе з милостині; людей, котрі важко працюють; тих, хто одужує після важкої хвороби. Однак, піст – це не лише стриманість щодо їжі, але й зречення від поганих звичок і всього, що шкодить духовному розвиткові. Однією з вагомих практик в часі посту є молитва, яка допомагає очиститися від гріхів, примирює з людьми і Богом. Та найважливіше правило, яке має супроводжувати християнина впродовж цілого посту й усього життя, – постити слід від гріха. Роман ОЗЕРНИЙ


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (70) березень−квітень 2005

Значення посту для християнина „Не шукай користи лише в самому стриманні від страв! Правдивий піст – це усунення гріхів. Прости ближньому образи... Ти не їси м’яса, але пожираєш брата. Утримуєшся від вина, але не вбиваєш своєї зарозумілости. Гнів – це пияцтво душі, бо він її приглушує, подібно до вина”. (св. Василій Великий)

Ч

исленні трактати, монографії, підручники, брошури і статті духовних та світських осіб присвячені тематиці посту. Автори намагаються представити найрізноманітніші методи та засоби „вдалого” посту. Рідко хто з них задумується над тим, що, властиво, Богові наш піст не потрібен. Це всього лише один із засобів особистої переміни, у повноті змісту цього слова. Модерність світоглядів провадить у різні боки, часто не туди, куди кличе Господь. А саме про такий спосіб посту, як налаштування цілого себе на спасіння, казали Святі отці Церкви. У “Добротолюбії” авва Доротей висловився про необхідність посту: “В законі написано, що Бог повелів синам Ізраїля кожного року давати десятину зі всього, що набували. Чинивши так, вони мали благословення у всіх справах. Знаючи це, святі апостоли встановили та передали на допомогу нам ще дещо більшого та величнішого – відділяти десятину від днів життя нашого і присвячувати її Богові (щоби так отримати благословення на усі справи); кожного дня очищатися з гріхів, вчинених нами протягом року”. В окремих духовних книгах можна зустріти умовний поділ посту св. Інокентія Херсонського на декілька видів: духовний, моральний, природний та церковний. Перший полягає у відокремленні себе від гріха; другий стосується виправлення своїх моральних норм і цінностей. Третій – добровільна відмова на певний час від їжі та пиття, а четвертий містить заборони на дії, їжу та вчинки, встановлені Церквою. Надзвичайним поступом християнина є вміння поєднати усі ці чотири постулати посту. Протоієрей Валентин у своїй книзі про піст пропонує увазі читача декілька умов правильного проведення часу посту. Першою є незлоба душі. Людина з гордим серцем, наповненим ненавистю, підступом, не спроможна підноситися до Бога. Вона не вміє подавати милостиню, оскільки немає любови в серці і співчуття

тема до потреб ближніх, бо ж не сприймає їх всерйоз. Друга полягає у прихованості свого посту від очей інших, заради своєї користі, покори і спасіння. Більшість людей, які постять, користуються тим самим правилом, що й фарисеї у І - ІІІ ст.: все робити напоказ, шукаючи своєї слави та похвали від оточуючих. Спаситель застерігав від такого проведення посту: “А як постите, то не будьте сумні, як оті лицеміри: вони бо змінють обличчя свої, щоб бачили люди, що постять вони. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли постиш, намасти свою голову і лице своє вмий, щоб ти посту свого не виявив людям, а Отцеві своєму, що в тайні, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мт 6, 16-18). Третя умова правильного посту містить постійне мисленне прагнення людини до небесного щастя, яке для неї здобув Ісус Христос. Це постійна молитва: у смиренні, з каяттям за свої гріхи – до милосердя Божого. Це життєвий шлях кожного свідомого християнина. Дехто з духоносних авторів підкреслює важливість внутрішнього перетворення під час посту: не єдиним лише утримуванням від їжі, тілесного життя, приємності перемагається гріх, а насамперед – очищенням свого серця, рішучим прагненням до чистоти душі. В цьому, зрештою, і приховується глибокий зміст християнського посту. Кожен, хто розпочинає піст, зобов’язаний мати на це особливе благословення свого духівника (якщо йдеться про особисту постанову) і дотримуватися приписів Церкви, якщо йдеться про загальний піст. Проте, дбаючи про пригнічення лише тіла, забуваємо про внутрішній комфорт, затягуючи відкинення гніву, лицемірства, грошолюбства, гордості, самолюбства. . . Апостол Петро детально розмежовує два подані вище способи посту: „Бо хто хоче любити життя та бачити добрі дні, нехай здержить свого язика від лихого та уста свої від говоріння підступу. Ухиляйся від злого та добре чини ...” (1Петр. 3, 10-11). Це мав би викарбувати у своєму серці кожен свідомий християнин не лише на час посту, а на все земне життя. Слушними будуть слова св. Димитрія Ростовського: “Суєтне покаяння того, хто хоче короткочасним стриманням від їжі та одноденним постом загладити свої ненаситність та пияцтво. Некорисне покаяння того, хто думає нетривким та малим умертвленням тіла очистити багаторічні і тяжкі гріхи смертні! Неправдиве покаяння того, хто надіється невеликими зітханнями і нечастими ударами в груди загладити численні неправди свої”. Це означає не що інше, як рішуче рішення виправити свої кроки. Така рішучість неодмінно породжує завзятість в очищенні свого серця від усього бруду – постійним вправлянням у християнських чеснотах, вдосконаленні себе. Тут немає місця непослідовності, недотриманню постанов. Через рішення уприсутнюється особисте прагнення людини до небесного, 3


тема Божого: “Але ми не в їжі лише зобов’язані тримати міру, а й утримуватися від будь-якого іншого гріха, щоб, як поститися животом, поститися нам і язиком. Також слід поститися й очима, тобто не давати очам волі, ні на кого не дивитися безсоромно й без страху. Також і руки, й ноги слід стримувати від усілякого злого діла”. . .

Отже, є дві умови: прощення і примирення. Без цих двох ніг важко говорити про поступ. Чому саме прощення, і яке воно має бути? Багато різних ударів ми отримуємо від інших, але багато й самі наносимо. Тому має бути місце для прощення. „Людина ранить інших, бо сама була зранена”, – зазначає о. Йозеф Августин. Так, ми зранені глибоко, і ці рани болять. Саме тому нам необхідно Кожен окремий вчинок людини має певну основу. простити тих людей, які нас образили, і попросити Вчинок християнина такою основою має найпрощення в тих, кого ми образили. Виключно перше славу Бога, своє спасіння, спасіння ближніх. прощення розриває це замкнуте коло нанесення Зважаючи на те, що до діл спасіння належать болю. Любов милосердна – Бог перший показав нам, молитва, піст, милостиня, стає зрозумілим, що ці як треба прощати. “. . .І прости нам провини наші, як три кроки до цілі мають бути глибоко обдуі ми прощаємо винуватцям нашим...” Наше благання маними, підготованими, впевненими та цілеспрямованими – щоб не збочити є для Бога немов міркою того прозі шляху. Святитель Теофан щення, яке Він бажає дати нам. Затворник так висловлюється з Парадокс, як на перший погляд. Кожен вчинок має приводу приготування до ВеПроте звідси випливає, що Бог ликого посту: “Є недужі, що їздять певну основу. Вчинок прощає людині так, як вона сама лікуватися на води. Ці люди християнина такою це чинить. “У проханні про заздалегідь обдумують майбутню основою має найперше прощення ми щиро бажаємо, щоб подорож і якомога дбайливіше славу Бога, своє спасіння, той, хто прощає, взяв на себе готують все, щоб швидко і зручно нанесене йому зло і не відповідав спасіння ближніх. доїхати до цілющих вод та нам «зубом за зуб», стражданням якнайхосенніше використати Зважаючи на те, що до діл за страждання, образою за образу, призначений для лікування час! спасіння належать мо? приниженням за приниження. Ось і в нас наближається свій курс литва, піст, милостиня, Гріховна наша природа змушує спасенного лікування – святий нас інстинктивно «скидати» з то зрозуміло, що ці три піст! Тут ми й омиватимемося себе отримане зло на того ж, хто сльозами покаяння і прийма- кроки до цілі мають бути наніс його. Більшість наших глибоко підготованими... захисних механізмів мають одну тимемо цілющі ліки – Тіло і Кров нашого Господа”. ціль – перенести нанесений біль на інших”. На самому початку необхідно визначити пріоритети особистого приготування; ціль, яку ми переслідуємо, коли налаштовуємося на піст: свою славу чи славу Бога. “У піст потрудимося, щоб очистити свою совість і виправити своє життя” – каже згаданий святий отець. Досить часто людина, розпочинаючи свою мандрівку, набирає до сумки багато тих речей, які лише обтяжують вільний перехід. Таке ж трапляється і в духовному подвизі: замість зосередження своєї уваги на головних перешкодах, християнин хапається за другорядні. Слід пам’ятати староотцівську приказку: для того, щоб дерево впало, необхідно всього лише зрізати корінь. Не від самої виключно людини залежить прогрес. Божа благодать – найперша супутниця та помічниця. Цікавинка полягає в тому, що вона приходить тоді, коли її абсолютно не чекають: „Здобуток залежить від того, чи зм’якшилося серце сокрушенням”. Піст – час прощення та примирення. Увесь процес проведення посту має коригувати одна особливість – покаяння. Без сокрушеного серця не пройдемо й метра. 4

Що ж діється тоді, коли ображений не має можливости „віддати” зло? Накидає його на першого ж зустрічного. І так до нескінченності. В результаті суспільство потопає у масових катастрофах. Разом з тим, кожним особистим гріхом ми ранимо ближнього. Тому, тоді коли просимо прощення у ближніх, мусимо усвідомлювати, що все ж таки ми їх образили – кожним своїм окремим гріхом. Саме прощенням ми виліковуємо усі міжлюдські відносини. Отримати прощення – означає бути прийнятим з жертовною любов’ю, простити – означає такою ж мірою прийняти іншого. Прощення можливе через примирення. Примиряючись – робимо шлях від зла, ненависті, лицемірства, підступу до . . . ЛЮБОВІ. Лише за умови прощення і примирення у пості люди зможуть відновити втрачену через гріхи особисту гармонію зі собою, своїми ближніми і, врешті, – з Богом. В’ячеслав БЛІХАР Біблійне ТТовариство овариство сприяння екуменічному та міжрелігійному діалогові “Еффата”


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (70) березень−квітень 2005

Медичне значення християнського посту “

Т

исячоліттями у європейській культурі існував міцний та тісний зв’язок релігії, етики та медицини. Задана християнством змістоутворювальна мета людського існування у світі наповнювалася конкретними світоповедінковими орієнтаціями, цінностями, нормами моралі та реалізовувалась у конкретній практичній діяльності милосердя та лікування”1. Тому й піст як аскетична практика в духовному житті християнина, особливо його фізіологічне значення, знаходить свою співмірність також і в медицині. Церковний піст віддавна мав важливе лікувальне значення і є сьогодні чи не „найкориснішою методою лікування хворіб сучасної цивілізації, одночасно наближуючи до Бога”2. Така сумісність виявляється внаслідок самої суті та призначення як посту, так і медицини стосовно внутрішнього та зовнішнього стану людини, а й загалом всього людського життя. „Піст як метода лікування незнана серед лікарів, оскільки у науковій медицині немає викладів стосовно

тема цієї теми”3. Однак, відомим при цьому залишається лікувальне голодування, визнане одним із найстарших методів терапії: „Джерела застосування повного дозувального голодування з лікувальними та профілактичними цілями походять із глибини тисячоліть”4. При цьому важливо „чітко та виразно усвідомлювати, що голодування не є способом лікування хвороби чи недуги. Ціль голодування – привести весь організм до повного видужання, самоперебудови, самооновлення всіх функцій”5. Голодування – це внутрішнє зцілення, воно ставить організм в такі умови, коли вся його життєва сила використовується на очищення та оздоровлення та є шляхом до внутрішньої духовної чистоти. Відомо, що “інстинкт самозбереження підказує тваринам і дітям відмовлятися від їжі у випадках гострих і хронічних захворювань”6. Внаслідок лікувального голодування „вся життєва енергія, яка використовувалась для засвоєння їжі, тепер витрачається на виведення отрути із організму”7. Вплив лікувального голодування на людський організм є глобальним щодо внутрішніх систем та органів. Наприклад, підвищуються розумові здібності, ефективніше починають функціонувати органи травлення, покращується кровообіг; їжа краще засвоюється, зростає витривалість; дихання стає чистішим; терморегулювальна система починає працювати з ідеальною ефективністю і т.д. Дія християнського посту на людський організм, з усіма фізіологічними процесами, є ідентичною до лікувального голодування, адже „організм живе (в обох випадках) коштом нагромаджених резервів, а то й коштом субстанції власного тіла. Насамперед використовуються запаси вуглеводів, глікогену, нагромаджень у печінці й м’язах, а опісля зменшується жир, накопичений під шкірою й у внутрішніх органах”8. Після цього в організмі відбувається розпад білків, який отруює організм, на відміну від попереднього розкладу вуглеводів. Тому слід зауважити, що як час лікувального голодування, так і час тривання посту залежить від запасів жиру і вуглеводів в організмі. Коли починається розпад білків, тоді й закінчується піст, а починається голодування, 5


т е м а яке є небезпечним і шкідливим, загрожує здоров’ю, а то й життю”9. Принципово важливо усвідомити цю різницю між постом у християнстві і лікувальним голодуванням у медицині з однієї сторони, та негативним і шкідливим значенням голодування з іншої. Явище посту, чи лікувального голодування, відоме людям віддавна: „жреці, монахи, древні філософи, лікарі утримувались від їжі до сорока і більше днів з метою вдосконалення свого здоров’я, а також покращення здатності до світосприйняття”10. Починаючи від ІІ ст. після Христа, коли свою лікувальну систему запропонував славний Гален, піст як лікувальний засіб на довгі століття канув у забуття. Однак, не у християнській Церкві – тут він, навпаки, набув важливого значення та плекався як духовна вправа. На межі IX-X ст. на сході Аравії активно діяв Авіцена, який лікував та приписував хворим піст, що тривав три тижні, а то й більше. У середніх віках знаним був венеціанець Л. Корнаро, який вказував на доцільність застосування повного голодування та підкреслював, що цим продовжується життя людини. Неаполітанський лікар А. Феррас теж рекомендував хворим тривале утримання від їжі. У XVIII-XIX ст. лікувальне голодування найбільше практикувалося у Німеччині, Англії, Франції та Швейцарії. Відоме також і негативне ставлення та заперечення добрих наслідків утримання від їжі. Так, наприклад, у XIX ст. німецький вчений Рудольф Віхров засуджував піст як лікувальний засіб11, однак детальні наукові дослідження, зокрема в університетських клініках, довели повну безпідставність такого твердження12. Кінець XIX та початок XX ст. ознаменувалися новою подією у проблемі голодування. Почались експериментальні дослідження, які внесли перший вклад у теоретичне обґрунтування механізмів дії такого ефекту. Так, 1928 р. у м. Амстердам на VII міжнародному з’їзді медиків-дієтологів було визнано доцільним застосування дозованого голодування при серцево-судинних, гастроентерологічних, ендокринних та інших захворюваннях. Однак спосіб лікування шляхом утримання від їжі містить також вагомі застереження, зокрема зауваги щодо впровадження, виконання та результатів, адже він не є специфічним методом для якогось одного захворювання чи групи захворювань. Це загальнозміцнювальний метод, який мобілізує захисні сили організму, а тому й має безліч доказів на свою користь. Проте лікувальне голодування може проводитися лише за умови всебічного огляду хворих, маючи багато протипоказань поряд із великим позитивним впливом на життєдіяльність людського організму. У християнстві дуже важливою є здатність та вміння користати з величного, Богом даного дару – посту13. Лише належне вправляння на практиці, досвідчене та 6

запевнене духовними наставниками і вчителями, здатне принести користь та духовні плоди від посту. Сьогодні „науково доведено, що розумно проведений піст не лише не наносить здоров’ю жодної шкоди, але навпаки, запобігає багатьом хворобам, лікує та зміцнює тіло й душу”14. “Тому науковий світ повинен ставитись до нього з пошаною й допомагати, щоб пацієнти практикували його та черпали з нього користь для свого здоров’я”15. Адже медичні дослідження у всіх можливих ділянках покликані до вдосконалення засобів, вмінь, медикаментів та інструментарію, збагачення знань задля найефективнішої допомоги людині, сприяння її здоров’ю та життю. І це, до певної міри, поєднується із завданням християнського посту, який, охоплюючи тілесність та духовність людини, спрямовує її до життя, оновленого фізично і духовно, та ще й уможливлює стосунки з Богом16. Олег ЛУКА

Примітки: 1

И. Силуянова. Этика врачевания. Современная медицина и православие. – Москва, 2001. – С. 5.

2

Dr. E. Dubrovska. Dar postu. // Milujcie sie. - 2001. - № 3-4. – P. 31. 3

Dr. E. Dubrovska. Dar postu. // Milujcie sie. – 2001. - № 1-2. - P. 37. 4

Г. Войнович. Исцели самого себя. – Минск, 1990. - С. 35. 5

П. Брегг. Чудо Голодания. – Москва, 1990. - С. 206.

6

Г. Войнович. Исцели самого себя. – Минск, 1990. - С. 11. 7

Пор.: П. Брегг. Чудо Голодания. – Москва, 1990. - С. 30. 8

М. Грушкевич. Піст. // Місіонар. – Львів, 1994. - С. 52.

9

Там само. - С. 52.

10

Г. Войнович. Исцели самого себя. – Минск, 1990. - С. 12. 11

Пор.: М. Грушкевич. Піст. // Місіонар. – Львів. 1994. - С. 46. 12

Там само. - С. 47.

13

Пор.: Творения святаго отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольскаго. – С. -Петербург,1896. - Т. 2. - С. 47.

14

Dr. E. Dubrovska. Dar postu. // Milujcie sie. 2001. - № 3-4. - P. 66. 15

М. Грушкевич. Піст. // Місіонар. – Львів, 1994. - С. 32.

16

Пор.: Епископ Каллист Диоклейский. Великий пост

и потребительское общество. – С.-Петербург, 2005. С. 76.


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (70) березень−квітень 2005

“Час нашого спасіння...” Порушуючи тему посту, ми вирішили обговорити її не з теоретиком, а практиком – людиною, яка багато років життя провела у монастирі, для якої піст та молитва є основою духовного подвигу, відомим екзорцистом о. Василем Вороновським. В цьому інтерв’ю о. Василь ділиться з нами власним досвідом і заохочує використати час Великого посту як особливу нагоду для перепрошення Бога за наші гріхи.

О

тче Василю, існує багато різних гіпотез стосовно того, що таке піст? Якою є Ваша думка?

Піст – це перепрошення Бога за всі наші гріхи. Ми маємо чудовий приклад самого Ісуса Христа: перед тим, як іти й навчати народи, творити чуда, Він сорок днів, у пості на молитві, перебуває в пустелі. Як знаємо зі св. Письма, там до Христа приступав диявол і спокушав його перетворити каміння на хліб, на що Ісус відповів – не хлібом єдиним житиме людина. Отож, бачимо, що Христос проти диявола використовує піст, неначе зброю. Власне на честь цього Ісусового перебування в пустелі Церква встановила Великий піст. Він є неначе тугою за втраченим раєм, з якого через провину гріха були вигнані наші прародичі. Але Бог пообіцяв Адамові та Єві, що пошле у світ Спасителя, який народиться від Діви. Багато років людство очікувало на цей прихід. Зараз ми також очікуємо на друге пришестя Христа. І цей Піст є неначе тим моментом, коли ми готуємо себе до зустрічі з Христом, очищуючи свою душу і тіло від гріха.

простір спілкування сучасна медицина визнала корисність посту для очищення людського організму. Більше того, деякі вчені-медики стверджують, що постом можна вилікувати певні недуги. Але для християнина піст не може служити якоюсь дієтою чи способом лікування фізичної хвороби, оскільки таке розуміння позбавляє його духовного сенсу. Ви – відома постать у нашій Церкві перш за все тому, що займаєтесь екзорцизмом1. Скажіть, будь ласка, наскільки важливим у практиці екзорцизму є піст? Перед екзорцизмом я завжди пощу, намагаюся не пити навіть свяченої води. Тому, зазвичай, снідаю десь в обід, або й увечері. У 1995 р. зі мною трапився один випадок: після вечері я пішов відпочивати, але невдовзі мене розбудили і попросили поїхати до одного дому, відчитати молитви. 17-річна дівчина, яка у часі посту, в п’ятницю, танцювала на дискотеці, побачила злого, після чого зовсім оніміла. До мене прийшла її мати зі сльозами на очах. Я взяв Святі Тайни і пішов читати молитви над цією дитиною. Після того, як помолився і запричащав її, повернувся до монастиря і близько 1 год. ночі ліг спати. Прокинувшись вранці, я не міг сказати жодного слова. І тоді зрозумів, що зробив велику помилку, здійснивши екзорцизм, не постивши перед тим. Я був при повній свідомості, все пам’ятав, але не міг вимовити ані одного слова. Дар мови повернувся лише після того, як я запричащався. І тепер, коли люди приходять і просять, щоб прочитати молитви

Перший тиждень посту має бути строгим. Колись Церква заохочувала своїх вірних до аскези протягом цілого посту, не лише у перший та останній тижні. Сьогодні Церква дещо лояльніше ставиться до практикування посту вірними, приписуючи його особам від 14 до 60 років. Пригадую собі, коли я був малим хлопцем, то постив разом із батьками. М’ясо і молоко їли лише в суботу та неділю. Сучасні люди досить дивно ставляться до посту, дехто вважає, що він непотрібний. Дуже часто аргументи Церкви не сприймаються як авторитетні. Однак навіть 7


святе

письмо

екзорцизму, а я не постив перед тим, то відмовляюсь, оскільки вже маю нелегкий досвід. Отче Василю, останнім часом Церква значно спрощує піст. Як Ви ставитесь до цього? Я би сказав, що це вимога часу – щоразу люди стають все більше слабкими. Усвідомлюючи це, Церква спрощує піст, її вимоги вже не є такими суворими, як колись. А з іншого боку, змінилось суспільство, його ставлення до Церкви, до Бога. Однак, я закликаю всіх до строгого посту у перший та останній тижні. Нехай ці два тижні будуть доброю нагодою перепрошення Христа за ті муки, які Він терпів за нас; часом оплакування наших гріхів і повернення в обійми до БогаОтця. Чому ми можемо цілий рік грішити, а цих декілька днів боїмось провести у пості та молитві? Сам Христос постив, будучи Богом. Невже ми більші за Нього? Це наша гордість каже, що ми не потребуємо посту. Насправді, піст і молитва – це неначе зброя, яка допомагає нам у боротьбі зі злими силами. Яке значення має піст у житті монашої спільноти? В нашому монастирі протягом посту взагалі не їдять м’яса, а молочні продукти лише у вівторок, четвер, суботу та неділю. В понеділок, середу та п’ятницю є строгий піст. Загалом, піст є невід’ємною частиною в житті монашої спільноти, неодмінною умовою духовного подвигу. Монах, як послідовник Христа, має брати з Нього приклад. Піст навчає вправлятись в обіті убозтва, турбуватись тільки про спасіння душі, звільняючи богопосвячену особу від земної залежности. Богослужіння Великого посту наповнені глибоким духовним змістом. Скажіть, будь ласка, чи збільшується кількість вірних у храмі на цей час? Багато людей любить приходити на Повечір’я з каноном Андрея Критського у перший тиждень посту, оскільки воно вирізняється особливим покаянним характером. Приходять вірні також і на Літургію Передосвячених Дарів, а особливо – на всі ті богослужіння, які відбуваються в останній тиждень посту. В часі Великого посту люди відчувають особливу потребу бути у храмі, молитися, приступати до Святих Тайн Покаяння та Євхаристії. Богослужіння цього часу торкаються найпотаємніших глибин людської душі, вони наповнені особливим змістом. Закликаю всіх – не прогайнуйте Великого посту! Ідіть до церкви, моліться за Неї, за державу, за себе і свої сім’ї, приступайте до Святих Тайн, щоби цей час посту був для нас часом спасіння! Підготував Андрій СОЛЕЦЬКИЙ Примітки: 1

Екзорцизм – вигнання злих духів (або навіть самого диявола) із людей, керованих злою силою. Обряд екзорцизму складається з молитов, окроплення святою водою, покладання рук.

8

Значення Святого Письма у творенні церковного права

О

собливе та унікальне значення Біблії в історичному, археологічному, культурному, а особливо релігійному контекстах, є відомим, мабуть, кожному. Важливим залишається і те, що тексти Святого Писання відігравали неабияку роль протягом усієї історії життя людей на землі, а особливо у середовищі, де вони виникли та мали безпосереднє значення для усіх членів тієї спільноти. Співжиття між людьми вимагає певних взаємовідносин, а також норм та правил для їх врегулювання та налагодження. Дослідження та вивчення Старого Завіту наводить на думку, що саме священні біблійні тексти виконували цю роль для тогочасного єврейського народу, будучи основою нормативної, правової системи. Із появою Нового Завіту, зародженням християнства такий усталений порядок речей дещо змінює напрямок. Проте авторитет Біблії залишається чи не основним у формуванні та здійсненні правотворчості церковної християнської доктрини. Розглядаючи Святе Письмо як необхідний елемент в утвердженні церковного права та як базис розвитку доктрини християн, неважко виявити факти для підтвердження. Так, Новий Завіт є основою та джерелом церковного устрою та управління у християнському доктринальному висвітленні. Згідно з науковими дослідженнями, формування канону Святого Письма відбулося десь у II ст. н. е.1 Плинність часу, розвиток суспільства, а заразом і усі труднощі та проблеми щодо кристалізації християнського вчення, спричинилися до укладення Урядом Церкви певних правил, норм, проголошених правд, які і почали формувати цілісну доктрину християнства. Роль і значення Святого Письма у творенні та тлумаченні такої доктрини, поряд із авторитетними церковними переданнями та традицією, було особливим. Найповнішим буде, мабуть, розгляд взаємовідносин Старого та Нового Завітів за допомогою євангельського уривку: „Не думайте, що я прийшов порушити закон або пророків, не порушити прийшов, але виповнити”. Це твердження пояснює та до певної міри висвітлює те, як потрібно формувати загальне уявлення щодо сприйняття змісту та значення священних текстів.


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

святе

№2 (70) березень−квітень 2005

письмо

Цей новозавітний текст вказує на новий вимір, нове сприйняття закону Старого Заповіту. Він виявляє внутрішній зміст його розуміння як джерела і підґрунтя для зовнішнього вияву та вираження. Іншими словами, Новий Завіт удосконалює старозавітні приписи і заповідання. Новозавітні тексти пов’язані з приходом у світ Христа, Його діяльністю та життям. Окрім правд віри і звичаїв у святому Письмі Нового Завіту знаходимо ще й деякі настанови самого Ісуса Христа, що стосуються Церкви як зовнішньої спільноти2 (Ів.20,23; Еф.4,11-13; Мк.9,35 і т. д.). Згадані уривки вказують на те, що Христове вчення не перечить Божому Об’явленню, вираженому в Старому Заповіті, а лише обґрунтовує, виповнює, виявляє, формулює його у правдивий спосіб, тобто надає йому дійсного, Богом бажаного, значення. Христос у Новому Заповіті відкриває вповні Божий задум для людини, правдивий зміст Божого Слова та образ самого Бога.

братів своїх, то що ж особливого робите? Чи й погани не чинять отак? Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний!”

Аналізуючи та зіставляючи обидва Завіти, легко виявити те, що Христос не заперечує моральних приписів Мойсея, а навпаки їх вдосконалює та очищує від старозавітного сприйняття. Христос у Новому Завіті вносить певну новизну, незнану до цього та до кінця незбагненну. Він доповнює старозавітний Мойсеєвий закон новим, основаним на любові. Цей Закон покладається на свободу і бажання людини, він необтяжливий, але залежить від власного волевиявлення. Та, водночас, він потягає за собою певні зобов’язання та вимоги щодо виконання.

Ісус сконцентровує увагу на уточненні, на певній новизні, нечуваній та незвичній. Є чітко збережена форма „любіть”, проте її трактування має вже дещо інший характер. Сповідання віри в Бога потребує та вимагає відповідних норм для свого виповнення. Проте їх характер є незвичайним, адже базований не на „сліпому” виконанні, здійсненні вказаних чи приписаних правил. Христос вияснює, відкриває те, що Бог заповідав через богонатхненних авторів Старого Завіту. І саме Ісус виявляє людям правдивий Божий задум щодо самих людей та їхнього добра.

Розгляд одного із уривків Євангелія сприятиме кращому усвідомленню значення християнської доктрини та церковного права, які цілком сприйняли тексти Нового Заповіту за основу свого формулювання.

Зробивши короткий огляд щодо впливу та значення Святого Письма для формування церковного права, можна визначити основні критерії на підтвердження цих фактів. Тексти Святого Письма містять дороговкази для людей з метою пізнання Бога. Церковне право, встановлене Урядом Церкви, сприяє зовнішньому порядку людських відношень. Зберігається воно на основі Святого Письма та Передання, які яскраво виражають принципи та способи досягнення такої згоди, беручи собі за основу величне Об’явлення Боже – Об’явлення Любові.

У Євангелії від Матея (5,43-48) описується один із фрагментів, в якому Христос тлумачить істинний зміст та значення Писання: „Ви чули, що сказано: „Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога”. А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, котрий наказує сходити сонцю Своєму над злими та над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митарі роблять? І коли ви вітаєте тільки

Тарас НАГ АЦЬКИЙ НАГАЦЬКИЙ Примітки: 1

Падовезе Л. Вступ до патристичного богослов‘я. Львів, 2001. - С. 42. 2

О. д-р. Мудрий С. Короткий коментар Кодексу канонів Східних Церков. - Івано-Франківськ, 1995. - С. 33.

9


святе

письмо

“Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг” (2Тим. 4,7)

Н

е про кожного з апостолів відомо так багато, як про апостола Павла. Його особа постійно цікавила дослідників. Своїм життям він чимось нагадує кожного з нас. Може, епохою життя – у той час всі немов чогось очікували, з’являлися нові релігійні течії, що швидко зникали, псевдовчителі намагались усіх переконати у своїй правоті... Батьки майбутнього апостола були євреями за походженням і якимось чином потрапили до міста Тарсу (територія сучасної Туреччини). На пояснення цього існує декілька версій, основна з яких оповідає, що вони були взяті римлянами в полон під час війни – ось аргументація римського громадянства в ізраїльтян. Згадка про такий факт є в Павла (Дії 22,25). Господар відпустив батьків апостола, надавши їм римське громадянство. Так вони залишилися у місті Тарсі – розташованому на перехресті торгівельних шляхів, що приймало в себе купців зі всіх сторін. Тут змішалося багато різних релігійних течій, груп та культурних традицій. Незважаючи на такі умови, хлопця з дитячих літ навчали Святого Письма та рідної мови. Для цього на території діяспори (місця поза Палестиною, де жили євреї) потрібно було наймати вчителя, на відміну від Ізраїля, де таку функцію виконувала синагога. Навчаючи хлопця у мегаполісі різних релігій та культур, батьки, однак, прищепили йому любов до своєї батьківщини та віри. Здібний та старанний, він успішно вчився і тому, не зважаючи на хворобливість, був відданий до Єрусалимської школи. Там хлопець потрапив до доброго вчителя Гамалиїла, відомого своєю добротою і лагідністю, особливо щодо жінок і неєвреїв – явища незвичного для тих часів. Павло, вирісши у поганському торговому місті, бачив різних людей, які не вирізнялися особливою мораллю, ставились із певною зневагою до євреїв, що жили відокремленими спільнотами. Потрапивши до Єрусалиму, де знаходився храм і відбувалася постійна молитва, хлопець почав швидко зростати у ревності та

10

побожності. Тут він повністю віддався вивченню Святого Письма і дотриманню приписів закону, що стало для нього основним. Закон, даний євреям як доровказ і провідник, став центром їхнього життя. Однак замість того, щоб учити людей служити одне одному, законовчителі помножували й так складні приписи. І Павло, бувши сумлінним учнем, почав дотримуватися букви закону більше, аніж голосу, яким Бог промовляв у серці. Згодом у листі до галатів Павло напише: “І я перевищував у юдействі багатьох своїх ровесників роду мого, бувши запеклим прихильником моїх отцівських передань” (1,14). Та ревність не давала йому спокою, бо десь у глибині серця він знав, що Бог інший, не такий, як він собі Його уявляв. Саме тоді з’явилася “нова секта”, яку заснував учитель на ім’я Ісус. Його послідовники відривали євреїв від дотримання букви закону, кажучи, що Він приніс визволення і не потрібно дотримуватися численних приписів і норм. Для людини, яка усю свою надію покладала саме на ці речі, було важко таке слухати. І Павло починає жорстоко переслідувати християн (Дії 22,4-5). Усе тривало аж до того часу, коли він вирушив до Дамаску, де також були християни. По дорозі з Павлом стається дивна річ. Його зустрічає саме Той, Кого він переслідував, і допомагає зрозуміти істину (Дії 9,3-8). Насамперед те, що насправді Павло шукав не Божої волі, а своєї. Навіть його намагання дотриматися букви закону були способом змусити мовчати голос совісти у своєму серці. Ця зустріч вказала на справжні цінності й примусила визнати для себе самого, де є правда, а де – самообман. Після тієї зустрічі Павло вже більше не міг мовчати, його вела народжена в серці любов до людей. Саме вона змусила покинути Юдею і йти до поган, засновувати там нові спільноти, проповідувати їм Слово Боже, тобто самого Ісуса Христа. Його життя перебувало постійно у небезпеці з боку заздрісників та непокірних здоровій науці. Але апостол це все перетерпів достойно і, дійшовши до Рима, помер там за часів царювання Нерона. Ось бачимо перед собою одну з біографій, яка вражає дивовижністю. Ми також у своїй побожності часто хочемо побачити Христа. Та проблема в тому, чи ми готові Його прийняти, чи хочемо Його бачити? Адже коли Він приходить, то дуже часто ламає стереотипи і уявлення про життя. Чи ми готові до таких змін, чи готові визнати, що наше життя не є настільки добрим, як собі уявляємо? Станьмо, подивімося на себе й чесно признаймось: наскільки ми далекі від того ідеалу, до якого нас покликав Господь? Роман ОСТРОВСЬКИЙ


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

дорога спасіння

№2 (70) березень−квітень 2005

Думки про капеланство

С

ьогодні доволі часто ведеться мова про запровадження військового капеланства у Збройних силах України. Це питання доволі вагоме, оскільки de facto нині капеланство у війську вже існує, і практично кожна традиційна Церква України має своїх капеланів, однак de jure ми потребуємо ще офіційного слова – закону зі сторони Держави. Конституція України (стаття 35) стверджує, що кожен громадянин „має право на свободу світогляду та віросповідання”. Отже, навіть у війську особа повинна мати змогу задовольняти свої духовні потреби. Вичерпну відповідь на цю статтю Конституції України дав Блаженніший Патріярх Любомир Гузар під час зустрічі з екс-генералом армії України Віталієм Радецьким: “Конституція України гарантує кожному громадянинові право на віросповідання. Потрапляючи на службу до військових формувань, людина не втрачає цього права, але втрачає так звану “свободу руху”. Це означає, що ніхто не може … встати вранці і піти до храму на молитву, адже підлягає військовому розпорядкові та дисципліні. Якщо така особа не може прийти до Церкви, то Церква може і має бажання прийти до неї. У такий спосіб ми як Церква виконаємо обов’язок духовної опіки, а ви як ті, хто несе відповідальність за воїнів, – конституційний обов’язок”.1 Можна сказати, що на місцевому рівні деякою мірою ці слова вже реалізовані представниками православних чи католицьких Церков. Проте рівень співпраці Церкви та Армії нині полягає тільки у запрошенні священиків до війська в часі присяги, випуску офіцерів, найбільших релігійних свят. Однак цього є замало.

оскільки каплиця є немовби частинкою іншого світу, куди військовий може зайти бодай на хвилину, щоб відчути Божу присутність у своєму житті, у службі. Часто ніби “випадкові” моменти перебування у храмі стають знаковими і міняють увесь їхній стиль мислення та поведінки. Тому важливо, щоби кожен військовослужбовець міг, там де служить, отримати пораду чи душпастирську опіку священика у будьякий час. На сьогоднішній день із благословення ректорату Львівської Духовної Семінарії та дозволу командирів військових частин м. Львова семінаристи провадять спільні бесіди з військовослужбовцями у понад семи військових частинах – автомобільних, сухопутних та залізничних військ, Державної прикордонної служби України, Повітряних сил. Окрім бесід, практикуються також перегляди відеофільмів із пізнішим обговоренням; екскурсії храмами Львова, пояснення різних церковних традицій, також прощі до святих місць Галичини. Досвід співпраці з армією засвідчив, що часто саме тут, на службі, солдат починає усвідомлювати, що значить насправді бути християнином у нинішній час. Завдяки Божому благословенню, сьогодні вже зроблено чимало кроків у справі військового капеланства. Якщо солдат чи офіцер саме у війську зрозуміє, що Бог його любить і постійно підтримує, то Божу любов він понесе далі, до тих, із ким йому доведеться служити чи просто жити. Степан СУС Примітки: 1

http:// www.ugcc.org.ua

(Зустріч Глави УГКЦ з Генералом армії Віталієм Радецьким, 22.01.2002).

Служба у війську – це завжди переломний етап у житті особи. Кожна військова інституція має психологічну службу, основна роль якої – підтримка і надання порад військовослужбовцям. Безсумнівно, поруч із цією службою повинне бути місце, де солдат чи офіцер міг би порозмовляти зі священиком. Нині у багатьох військових частинах із власної ініціятиви військовослужбовців побудовані каплиці. Це дуже гарний крок з боку війська, 11


дорога спасіння

“Моя весна сьогодні прийшла тихо” “Водам великим любові не вгасить, ані рікам її не затопить” (Пісня Пісень 8,7)

А

за вікном майже весна… Як і кожного року, вона несе зі собою якусь особливу і своєрідну радість... – від того, що оживає природа, що сонце щоразу вище і дарує нам більше тепла. Радість навіть від однієї думки про весну. Вона пронизує усе наскрізь і, можливо, саме через цей розквіт життя навколо “розквітають” також і людські почуття. У той час, коли прокидається природа, маємо також змогу пробудити із “зимової сплячки” нашу увагу до інших. Можемо, немов той ведмідь, вилізти із нашого маленького світу, із “барлоги” власних проблем, справ, щоденних клопотів – і, якщо ми цього ще досі не зробили, побачити, яким чудовим є світ, що його сотворив для нас Господь. Побачити, зрештою, тих, хто нас оточує, хто був постійно з нами, але кого замело снігом нашої заклопотаності, а когось – і байдужості. Було б чудово, якби така весна тривала в наших серцях протягом цілого року. Якби ми свою увагу й пам’ять про інших виявляли ще й кожного дня власними вчинками. Можливо, тоді світ став би трішки, але кращим.

Саме у весняний час люди частіше згадують про любов, про кохання. Розквіт природи якимось чином підсилює прагнення людини любити й бути любленою. Це прагнення притаманне усім людям, незалежно від віку. Та особливо яскраво й бурхливо воно проявляється (інакше й бути не може!) у молоді. Звичайно, кожен має особливе уявлення, сприйняття і розуміння любові чи кохання. Кожен бачить ці почуття із власним, своєрідним відтінком, у своїй “тональності”, і це природно, адже всі ми різні особистості. Але, водночас, не надто. Бо ж усім нам притаманні спільні риси, які інакше називаємо “людськими”. Завдяки цьому можемо визначати людство як щось єдине й цілісне. Подібно можна говорити про любов чи кохання, або, радше, про їхні риси. Однак за умови, що ці любов чи кохання – справжні, єдині й неповторні, а не форми пристрасті, яка комусь найкраще підходить для задоволення власних прагнень, бажань, власного егоїзму. А це … це вже сліпа пристрасна ілюзія під чужим іменем, яка, на превеликий жаль, тепер “у моді”. Оскільки ж молодь від моди не відстає… Велике і справжнє кохання, наприклад, вважається пережитком минулого, воно поза конкуренцією численних маленьких і короткочасних “любовей” та “коханнячок”. В Америці фільм про те, як хтось не живе за сучасним смаком – тобто не змінює “кохану особу” щотижня, але, вивчаючи і спостерігаючи за людьми, шукає СВОЮ половину, чекає на НЕЇ, а зустрівши і, нерідко, поборовши чималі труднощі, прагне зробити щасливою ЇЇ, і в нагороду отримує таке ж щире кохання – отримує етикетку “казка”. Зрештою, її й дивляться як казку. І як добре, що все ще існують ті, які вірять у казки… Рано чи пізно перед кожним із нас постає вибір: любити по-справжньому чи піддатись оманливій спокусі, яку пропонує світ. Апостол Павло усвідомлював це, коли писав відомий розділ про любов у Посланні до Коринтян. Бо й тоді, як і тепер, у смиренному посланні промовляє Христос: “Любов – довготерпелива, любов лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надувається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хто чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не минає”. (1 Кор. 13, 4-8) Довготерпелива… Кажуть, що час є найкращим лікарем. Окрім цього, він ще й найкращий порадник та індикатор, особливо, щодо наших почуттів, стосунків з іншими. Час ніби перевіряє їх на справжність. Це немов вогонь, яким загартовується залізо. Правда, за умови, що воно доброякісне, бо інакше, як і фальшива любов чи кохання, цей метал перетвориться в полум’ї на купу попелу … А терпіння … – неначе каміння, ударом до якого залізо відновлює свій блиск і красу. Воно також допомагає зрозуміти, чого варті наші почуття. І це терпіння буває різним. Хтось, наприклад, не може “стерпіти” вже на першому побаченні, зовсім не бажаючи зрозуміти, чому йому не віддають цілком усе: “Але я кохаю тебе (так, ніби це якась послуга!). То чому ж ти не дозволяєш мені …?” Але невже лише цим доводять своє кохання? А може це те єдине і останнє, що цікавить іншого в тобі? Хтось, кажучи, що не образиться ніколи (зрозуміло, це ж любов!), через декілька днів ображається за дрібницю! А дехто у той час, не маючи ні поцілунків, ні змоги порозмовляти, чекає, незважаючи на шалену відстань, на повільний плин часу. Чекає, бо… кохає. А інший, попри те, що

12


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (70) березень−квітень 2005

дорога спасіння

кохана особа прикована до інвалідного візка, завжди залишається поруч, бо… справді кохає. Можливо, багатьма це сприймається як далекий і вже нереальний ідеал, як недосяжний рожевий образ. Хоча, в той же час, прагне, щоби його любили саме так, “на всі сто”! Однак, як мовиться про нас самих, то тут – як завжди … А потім історія повторюється, але вже у шлюбі, про що пише Жан-Марі Обер у книжці “Моральне богослов’я”: “Багато хто говорить про любов, тоді як, фактично, любить себе самого, для власного задоволення, чого і шукає в контакті з іншими. Треба, отже, рішуче відкинути велике непорозуміння, яке відповідає слову “любов” у зубожілому і гіршому значенні і яке є точкою опори легковажної літератури. Ця зацікавлена любов (любов із зиску) часто ставиться поряд із фізичною любов’ю. Її спонтанно розглядають як любов – коли вірять, що вона дорівнює потягові та фізичному задоволенню… Люблячи таким чином, двоє людей у подружжі роблять ніщо інше, як відсилають одне одному взаємне відлуння свого егоїзму. Далекі від взаємного дарування, збагачувального і шанобливого ставлення до іншої особи, вони зв’язують лише два монологи, де кожен любить себе у задоволенні, що його дістає у стосунках з іншим. Подібна любов є драмою, бо живиться лише тимчасовими цінностями (фізичною чутливістю), як і вони, помирає так само швидко, руйнуючись законом звички, нудною рутиною і знеціненням фізичного задоволення, яке швидко набридає. Такі подружжя, хоч і обіцяли собі вічну любов, скоро виявляють, що ніколи не любили”. Лагідна… М’яка і, водночас, сильна, добра, ніжна. Здавалося, що тут іще скажеш? Але… справжня любов чи кохання є лагідною не тільки тоді, коли все добре. Вона не зменшується і не “минає” від болю чи прикрості; вміє запалити свічки замість того, щоб у темряві нарікати на долю, бо ж любов – “усе зносить, все перетерпить” (1 Кор. 13, 7). А щодо егоїстичного потягу, який тепер так часто називають любов’ю, то це ніщо інше, як пристрасть. Це вона є предметом усіх сучасних пісень, коли ”твої очі зустрілись із моїми“. Та, як це і стається в житті, через два тижні після подібної зустрічі “велике кохання” охолоджується. Запал спадає, і воно поступово забувається. Цікаве обговорення проблеми кохання і пристрасті є у книжці Дж. Д. Конвея “Що вони питають про шлюб”: “Справжнє кохання не є романтичним. Натомість воно любить правду – реальність. Предмет же романтичного кохання створюється в мріях. Воно є сліпим до фактів і наповненим іноді непотрібним оптимізмом. Як же відрізнити справжнє кохання від пристрасті? Це питання міри – різної в усіх людей. Дуже багато залежить від характеру і зрілости. Хоча справжнє кохання має деякі ознаки. Кохання росте, і ріст цей потребує часу. Воно повинно пустити своє коріння глибоко в ґрунт душі. Кохання подібне до багаторічної рослини, що росте дуже повільно. Натомість пристрасть росте дуже швидко, її не можна контролювати – та триває вона коротко і майже завжди є катастрофою. Справжнє кохання знає, кого і чому кохає. Воно може перераховувати все прекрасне, що є в його об’єкті – емоції, риси характеру й душі, ходу, голос, слова, зацікавлення і манери. Пристрасть лише намічає окремі риси. Вона бачить гарне волосся, струнку постать і забуває про все інше.

Особа кохає іншу цілком, зі всіма її недоліками. Пристрасть же ігнорує їх. Справжнє кохання хоче віддати стільки, скільки й узяти. Воно спрямоване на добро того, кого кохають, а не на задоволення егоїстичних інтересів. Пристрасть бачить у свому об’єкті лише джерело насолоди, задоволення і радості. Справжнє кохання є правдивим. Воно не висловлює те, у що не вірить чи не відчуває. Утримуючи свої корені в душі, воно дає паросткам виразитися в почуттях і емоціях, де вони перетворюються в слова та дії, щоб об’єднати закоханих… Кохання ллється спокійно, повільно, щиро і природно. Фізичний вираз, коли приходить, має справжнє, глибоке значення. Пристрасть наділена протилежними ознаками. Вона народжується, базується на виразі й так само може швидко зникнути, як і народитись. Для пристрасті риси кохання не мають значення, бо вона є лише тимчасовим задоволенням. Кохання є постійним, довготривалим, терплячим, коли це необхідно. Пристрасть є такою ж лінивою, як і швидкоплинною. Кохання наповнене вірою, а пристрасть – невпевненістю. Кохання дарує спокій, безпеку, мир, довіру й щастя. Пристрасть – стрімкі почуття, насолоду, жаль, ревнощі та невизначеність. Кохання надихає добротою. Пристрасть знищує повноцінне життя, апетит; людина не знаходить собі місця і живе рожевими мріями”. Насправді різниця між “любов’ю”, “коханням” світу та справжньою любов’ю і коханням надзвичайно велика, бо це діаметрально протилежні почуття, вони – як чорне й біле, як сніг і вогонь. Шкода, що назва у них однакова… Володимир ЧУПРІН 13


дорога спасіння

Невтомний трудівник Божого виноградника „... робив для слави Божої, робив і скривав, а однак скрити не міг, бо всі бачили. Спочатку не пізнали тебе, а тепер хіба сліпий не видить твоїх діл! ” О. Ковальський

У

дні відродження нашої Церкви зринають забуті імена тих, які були зразком праведного християнського життя для народу, носіями Божої слави та мудрости. Завдяки тим світочам Церкви наш народ зміг перенести випробування, переслідування, муки та терпіння й не згубити зерно правди в своїх душах. Одним із таких праведних мужів є о. Кирило Селецький, який народився 29 квітня 1835 року в с. Підбуж поблизу Самбора. Батько Кирила – Михайло – був учителем, а мати – Іванна Павликівська – займалась вихованням дітей: Кирила, Петронелі та Леонтини. Своє навчання Кирило розпочав у школі м. Самбора, куди переїхала вся сім’я Селецьких у 1843 р. Продовжив у класичній гімназії, де багато читав Шевченка, Міцкевича, Пушкіна, Шиллера, який особливо промовляв до релігійно-ліричної душі хлопця. Захопившись фольклористикою, пізнав Кирило душу українського народу, полюбив її, бо вона „чиста, як сльоза в руці Херувима”. У 1856 р. Кирило Селецький вступив до Львівського університету на факультет теології, а на четвертому курсі навчання перевівся до Духовної Семінарії м. Перемишля, де в 1859 р. закінчив богословські студії. Покинув Кирило семінарські мури без жалю. Серце його рвалося до праці, бо „жнива великі, та робітників мало”(Мт 9, 37). Кирило Селецький, Христовий слуга, мріяв усе життя присвятити праці в Божому Винограднику. Але за тодішніми звичаями вирішує після закінчення одружитись. Його обраницею стала побожна панна Емілія Івасівка. Згодом Бог поблагословив це святе подружжя двома діточками – Оленкою та Марійкою. Кажуть, кого Всевишній любить, тому зсилає терпіння. Такий важкий хрест зіслав Бог і на Кирила Селецького, щоби терпінням приготувати його святу душу до сповнення великих завдань. На шостому році щасливого

14

подружнього життя Кирило втратив свою дружину, а згодом і старшу доньку Оленку. 1860 р. у Перемиській єпархії Кирило Селецький був висвячений на священика єпископом Григорієм Якимовичем. Далі ще два роки, вже як священик, він учителює в гімназії й одночасно з ревністю апостола допомагає в душпастирській праці на парохії м. Дрогобича. Власну душпастирську працю розпочав як сотрудник у Старій Солі (1862-64рр.), продовжував на парохіях Мількова, Любачева, Вороблика Королівського, Яворова та ін. Лише в 1874 р. отець Кирило Селецький отримує сталу парохію в Жужелі (тепер – с. Жужеляни Сокальського району Львівської області), де найкраще виявлявся його талант і де найбільше плодів зродила його душпастирська праця. На всіх своїх парохіях отець виконував потрійний уряд: священичий, учительський і душпастирський. Отець Кирило Селецький був надзвичайно працьовитий, не марнував жодної хвилини. До проповідей готувався дуже старанно, студіював Святе Письмо, твори святих Отців Церкви. Спочатку „проповідував” собі, а потім людям. На Вечірній катехизував прихожан. Форма проповідей – проста, слова ж проповідника глибоко впадали в серця слухачів і викликали дивну переміну в душах людей. Завжди знаходив відповідний час і місце, щоб закинути Євангельську “сітку”. Тому не дивно, що було завжди багато охочих приступити до тайни Сповіді.


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

дорога спасіння

№2 (70) березень−квітень 2005

В особливий спосіб дбав о. Кирило про красу Божих храмів. Так, заставши у Любачеві нужденну дерев’яну церкву, збудовану ще в XVII ст., одразу зайнявся збиранням коштів на будову нового храму. За короткий час потрібні гроші було зібрано, та отець отримав нове призначення і змушений був залишити розпочату справу. Після приїзду на парохію в Жужелі займається викінченням нової церкви, ставить іконостас і вівтар, проводить розпис храму, будує дзвіницю, привозить дзвони. Так само о. Селецький організував обнову церкви у Цеблові. Єпископ Чехович під час канонічної візитації в Жужелі та Цеблові (1906р.) застав у церквах „всюди взірцевий лад”. Будучи пастирем, о. Кирило Селецький дбає й про красу храмів душ своїх парохіян. Там, де працював, засновував „Братства тверезості”. Ширив ці ідеї словом, письмом видавництва „Посланник”. Настав час, коли в Жужелі та в Цеблові жоден чоловік не вживав алкоголю. На згадку про „Братства тверезості” в Жужелі збудовано капличку, яка стоїть і досі. А в корчмі Цеблова почали діяти читальний і театральний зали. Побачивши, що люди позичають під великі відсотки гроші в жидів, отець відразу ж заклав позикову касу, яка могла за невеликий процент рятувати людей у біді. Отець Кирило Селецький мав тверде переконання, що християни повинні самостійно вести торгівлю, тому був проти того, щоб жиди торгували хлібом. Коли ж у Цеблові було створено першу молочарську спілку, отець подбав, щоби достатньо залишали молока на прогодування родин. Сповняючи веління Ісуса Христа, Церква як непомильна вчителька божественної Його науки впродовж цілої історії просвічувала всі народи. Отець Кирило учив не лише в церкві, але й поза нею. Першим таким місцем була парохіяльна канцелярія, де збирались люди різного віку: і старі, й молоді, а отець їм читав Біблію, життя святих, історію, географію, літературу, вів розмови на господарські теми. На тих зібраннях люди вільно висловлювали свої думки, а додому верталися з позиченими в бібліотеці книжками. Дбає о. Селецький і про освіту парохіян, заохочує читати твори не лише відомих авторів, а й сам проявляє себе як літератор, науковець, публіцист, а при потребі й політик. Не секрет, що на той час у навчальних закладах користувались підручниками, виданими німецькою та польською мовами. Отець Кирило Селецький доклав багато зусиль, щоб зарадити великій потребі підручника для школи та родини, написавши в 1869 р. книгу „Своя Хата”. З-під пера о. Кирила вийшли й інші твори, зокрема: „Відкриття Америки”, „Життя Святого Івана Золотоустого”, „Отець Іван Боско”, „Золота книжечка” (твори для дітей), „Життя доброї законниці” (підручник духовного життя для монахинь). Він же перекладає рідною мовою “Катехизм” Дегарба та багато інших творів. Був дописувачем християнської газети „Руслан”, співредактором релігійного видавництва о. Джулинського „Посланник” і „Місійних книжечок”. (Далі буде) Василь КОНОВАЛЮК

Вервиця: споглядаючи з Марією лице Христове

З

вичай молитися на шнурочках із вузлами чи нанизаними намистинами своїми витоками сягає ранніх віків християнства. Такий спосіб виник у середовищі перших монахів-пустельників, які вживали для певної короткої молитви кусок міцної мотузки з вузлами, намистинами чи просто кісточками плодів, відділених одна від одної певним інтервалом. Традиція переповідає про єгипетського пустельника авву Павла Тевського (+347), який щоденно відмовляв 300 молитов, підтримуючи рахунок за допомогою камінців, зібраних на плащі, відкидаючи їх по одному в кінці кожної молитви. Розвиток вервиці на Сході – у відому вигляді кільця-вовняного шнурка з намистинами-кісточками – приписується традицією св. Антонію Великому (251-356), учневі Павла з Теви, засновникові організованого монашества. Вервиця й досі є невід’ємною частиною життя монаха як на Сході, так і на Заході. Вона дається разом з усім повним монашим одягом в часі складання обіту як частина “духовного спорядження” і називається “мечем духовним”. Така східна форма вервиці у грецькому світі називається “комболохіон”, а в Церквах київської традиції – “вервиця”, “чотки”, “ліствиця”. Інтенсивне поширення означеного способу молитви в західному християнському світі, на думку деяких дослідників, відбулося після хрестоносних походів. Тоді й перенеслася відповідна практика з Візантії до європейського Заходу. Хоча вид молитви на вервиці існував у деяких монаших спільнотах Заходу і до того. Про це свідчить звичай VIII-IX ст. молитися 50 “Отче наш” (“Pater noster”) та “Богородице Діво”(„Ave”) за хворих. Звідси й тамтешня назва вервиці “Paternoster”. Вживання вервиць на Сході походить від монашого обов’язку безустанної молитви (І Сол. 5,17; Лк. 1). Оскільки молитва на вервиці не вимагала богослужбових книг і знання грамоти, навіть більше того – за своєю природою дозволяла глибоко медитативно зосереджуватися на словах короткої молитви – стишка з псалма чи Євангелія, то дуже швидко поширилася і стала чи не основним атрибутом благочестя східного монаха. На початку і в кінці кожної молитви монах на кожному вузлику робив “велику метанію” („megale metanoia”), тобто глибокий поклін. Таким чином моління на вервиці було відоме як метанія, що і досі збереглося в Румунській Церкві, котра називає вервицю “метанія”. 15


дорога спасіння Традиція Марійної вервиці на Заході Вже 400 років в Католицькій Церкві існує традиція вервиці, поширення якої пов’язане з особою св. Домініка. Він у видінні отримав її з рук Пресвятої Богородиці як засіб боротьби з єрессю. Ця традиція підтверджується Римським Часословом та папськими енцикліками. Пресвята Богородиця з’явилася Домінікові після трьох днів посту і молитви та сказала, що не інтелектуальними громами, а найперше лагідністю слід боротися з хворобою єресі. У цьому виді боротьби лише за допомогою Ангельського Псалтиря (“Богородице Діво”), який є наріжним каменем Нового Завіту, можна торкнути зачерствілих нерозкаяних душ. Скріплений цією з’явою, св. Домінік з вервицею в руках скоро навернув єретиківальбігойців до Католицької Церкви. Наступником св. Домініка у справі поширення Богородичної вервиці став домініканський монах Алан де Ля Рош (1428-1475), який, після з’яви йому Пресвятої Богородиці, засновує “Братство Псалтиря Преславної Діви Марії”. Він вперше поділив 150 молитов “Богородице Діво” на 3 частини, відповідно до пір дня (ранку, полудня, вечора) та періодів життя Ісуса Христа (дитинства, біблійних пророцтв і страстей). Перше офіційне визнання вервиця отримала від папи Лева Х у 1520 р., а найбільшого поширення серед католиків отримала в XVII ст. і стала чи не найпоширенішою приватною молитвою вірних у всьому католицькому світі.

Cвідоцтво православного Сходу В кінці XIX ст. у Росії, з посиланням на авторитетний досвід преп. Серафима Саровського, поширюється практика т. зв. Богородичного правила. Це тактика моління 150 раз “Богородице Діво” з “Отче наш” після кожного десятка і молитовним роздумом над певним епізодом із життя Пречистої Діви Марії. Це правило майже нічим не відрізняється від відомої вервиці, знаної в латинському світі як розарій. Преп. Серафим, святість котрого визнана у Вселенській Церкві, наказував своїм духовним дітям молитися цю молитву, підкреслюючи її чудодійну силу. Учень преп. Серафима – старець Зосим-Захарія казав: “Молися “Богородице Діво” 150 раз, і вона запровадить тебе до спасіння”. Також щоденно молився це правило і владика Серафим Звєздінський, розстріляний більшовиками в 30-тих рр. ХХ ст. Владика писав із заслання: ”Звершую далеку і довгу дорогу з пересадками, зі стомливими сто? янками. Але ввесь той шлях… є шляхом чудес від читання 150 “Богородице Діво”! Думаю, що власне задля того Христос і послав мене цим шляхом, щоб наочно показати, наскільки сильною перед Ним є молитва Матері і наскільки дієвою є сила з вірою принесеного Їй архангельського привітання.” Крім того, владика Серафим уклав схему 15-ти молитовних 16

роздумів під час читання кожного десятка Бого? родичного правила. Порядок відповідає літургійній послідовності візантійського обряду: 1. Різдво Богородиці; 2. Введення в храм; 3. Благовіщення; 4. Зустріч з Єлизаветою; 5. Різдво Христове; 6. Стрітення і пророцтво Симеона; 7. Втеча Богоматері з дитям Ісусом до Єгипту; 8. Зникнення 12-літнього Ісуса в Єрусалимі й тривога Богородиці; 9. Чудо Христове в Кані Галилейській; 10. Стояння Матері Божої під хрестом, коли біль, як меч, пройшов крізь її серце; 11. Воскресіння Христове; 12. Вознесіння Господнє, на якому була присутня Богородиця; 13. Сходження Святого Духа в сіонській горниці на апостолів і Матір Божу; 14. Успіння Богородиці; 15. Слава Марії та вінчання Її на царицю Неба і Землі.

Заклик Йоана Павла ІІ до нового відкриття вервиці Святіший отець Іван Павло ІІ в 2002 році з нагоди 25літнього ювілею свого понтифікату написав апостольський лист „Rosarium Virginis Mariae” („Про Вервицю Діви Марії”), який має за ціль по-новому відкрити вервицю для Церкви. Папа, ніби заповнюючи порожнину у порядку таїнств для розважання між дитинством і страстями Христа, рекомендує нові “Світлі Таїнства”, які представляють життя Христа впродовж виконання Його місії спасіння на землі. Вони розпочинаються Хрещенням в Йордані (1), першим чудом на весіллі в Кані Галилейській (2) та проголошенням Царства Божого і закликом про покаяння(3), продовжуються в таїнстві Переобра? ження на Таворській горі з кульмінацією в уста? новленні Тайни Євхаристії (5). Вервиця в баченні Святішого отця постає як “споглядання разом з Марією лиця Христового”, “молитвою сім’ї, дорогою зростання у святості, молитвою за мир у світі”, яка служить “чудовим вступом до Літургії і є правдивим її відгуком.” Такий досвід чудової Богородичної молитви як на християнському Заході, так і на Сході, дозволяє побачити у вервиці універсальну молитву для Вселенської Церкви. В ній підсумовується віра і свідомість християн усіх віків. Кожне “Богородице Діво” – це крок, який уводить нас до незглибимого таїнства Воплочення Слова Божого, а через нього – до нового життя. Через Ту, яка стала дверима для входження Бога, ми тепер входимо до світу божественного життя, світу глибочезного миру, любові, радості. Звіряючись Матері Божій у своїх журбах, клопотах і тривогах, вдивляючись своїми духовними очима у Її життя, наслідуючи її чесноти, стаємо здатні побачити всю велич свого покликання і віднайти сенс кожного, навіть найсірішого дня нашого життя. Тарас БАЙЦАР БАЙЦАР,, Братство Введення в храм Пресвятої Богородиці


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (70) березень−квітень 2005

Ісус Христос: “єдинородний” чи “сотворений”?

Б

агато сект, cеред яких і Свідки Єгови, навчає, що Ісус Христос не є правдивим Богом, а лише подібний до Нього. “Христос не може бути Богом, так само як і сатана не може бути Ним”, – стверджують члени організації. Вони вважають, що Ісус був колись первородним сином Бога, архангелом Михаїлом. Другим був Люцифер, котрий збунтувався і виступив проти Єгови (згодом названий “дияволом”, з грецької - “той, що вводить у сумнів”). Проаналізувавши такі аргументи, можна зауважити, що вони є не тільки безсилими, але взагалі суперечать навчанню Святого Письма. Якщо євангелист Іван називає Ісуса “єдинородним Сином” (Ів 1,18), то як може хтось називати Його “первородним”, “сотвореним”? У такому перекрученні можна вбачати лише брак логіки, оскільки кожне з цих слів має зовсім інше значення. Народження полягає у передаванні новій особі своєї природи. Коли людина народжує, то тільки людину, а не істоту іншої природи. Бог-Отець

п о л е м і к а народжує Бога-Сина – також божої природи, не нижчого роду, але досконалого, як і сам Отець. Це народження не відбулося в часі, але у вічності. Саме тому Отець і Син є рівними між собою, у цих стосунках немає вищості, більшої досконалості чи досвідченості, на відміну від людей або інших створінь. Богом є як Отець, так і Син. Однак це не означає, що існує два “боги”. Є один Бог в природі Божій, у трьох особах; Отець, Син і Дух Святий рівні між собою (Ів 16,13-15). Час і прикмети не розділяють між собою Божих осіб, бо те, що має Отець, має і Син: “Отець у мені, і я в Отці” (Ів 10,38); “Отець, який перебуває в мені, – він творить діла” (Ів 14,10). Ця гармонійна єдність випливає з єдності Божої природи. Хибність вчення Свідків Єгови про те, що Ісус жив на небі впродовж визначеного часу, засвідчують слова самого Христа: “Перше, ніж був Авраам, я є” (Ів 8,58); “Тепер же прослав мене, Отче, у себе – славою тією, яку я мав у тебе перед тим, як постав світ!”(Ів 17,5); “Я Альфа і Омега, початок і кінець”(Од 1,8; 22,13). Про це ж стверджують пророки: “...його походження із давніхдавен, з днів споконвічних”(Міх 5, 1) та апостол Павло, немовби підсумовуючи наведене: “Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки” (Євр 13,8). Врешті-решт, Ісус Христос є вищим від пророків, бо вони звіщали про Нього; від святині, бо сам є Святинею; від царів Соломона і Давида, бо Він – найвищий Цар і Суддя. Ісус є Господом Нового Закону, вищим від Авраама, Мойсея та всіх найвизначніших осіб Старого і Нового Завіту. І нарешті, Христос є вищим від ангелів, які споконвіку служать Йому (Мт 4,11; Євр 1,7). Оскільки Свідки Єгови не визнають Ісуса Христа за Бога, то у Святому Письмі – де на означення особи Ісуса Христа вживається слово “Бог” – вони змінюють це слово на “Боже”. У їхній “редакції” пролог Івана звучить так: “…і Слово було Боже” замість оригінального “…і Слово було Бог”. “Вартова Башта” зовсім нехтує граматичними правилами, замінюючи при перекладі іменники на прикметники. Вражають і “надзвичайні” знання грецької мови членів цієї секти. Так, у друкованих виданнях організації Свідків Єгови можна знайти слово “диявол”, написане з великої літери, а “бог” (стосовно Ісуса Христа) – з малої. Аргументуючи, вони стверджують, що в давнину греки писали тільки малими літерами, а введення до грецької мови великих букв можна констатувати лише з VIII ст. Насправді, в Елладі від початку побутувало письмо маюскульне (використовувалися тільки великі літери) і лише з часом почало вживатися мінускульне, тобто писання малими буквами. Звідси неважко зробити висновок, що вчення Свідків в дійсності є неправдивим. Таким чином, псевдонаука Свідків Єгови ігнорує Христа як Бога, висуваючи на свій захист велику кількість лжесвідчень. Руслан ЦАР 17


п о л е м і к а

Символ зла (Продовження)

О

соби, заангажовані до культу сатани, переважно володіють предметами зі зображенням сатанічних символів. Часто їх зображають на папері, стінах, дорожніх знаках; наносять як татуювання на власне тіло. Ось декілька досить загальних символів.

Сатанинський хрест хрест:: це стародавній символ, який мав на меті підірвати авторитет християнства чи божественності Христа.

Пентаграми Пентаграми:: кожен пункт представляє один із елементів всесвіту. Цей символ вможливлює призивання духів. Сатанинське S, чи зламане S: представляє блискавку і символізує «винищувача». Цей знак носили члени смерті, метою яких було сіяти зло.

Знак бестії бестії:: знак сатани, антихриста зображається чотирма способами. В Одкровенні Йоана Богослова у 13 розділі бестія окреслюється числом 666.

Голова кози кози:: символізує рогату козу Мендеса, жертовну козу. Це один зі способів висміювання жертви Христа – Агнця.

Жук Скарабей Скарабей:: у стародавньому Єгипті був символом реінкарнації; також є символом Велзевула (сатани) – повелителя мух. Член окультної групи, що носить цей знак, має на меті показати, що його володар має велику силу, а знак є охороною перед іншими окультними явищами.

Всевидяче око око:: цей символ стосується Люцифера, володаря пекла. Частково закрите око означає, що тобі щось може видатися. Нижче ока зображені сльози. Це око неначе плаче за тими, що не є під його впливом. Перевернутий хрест має також назву «Південний», відкидає хрест Ісусів. Цей символ носить багато сатаністів. Його можна зауважити на шиях деяких рок-музикантів чи на обкладинках СD-дисків з музикою стилю Heavy Metal. Долоня, складена рогоподібно рогоподібно:: це розпізнавальний знак серед людей, які належать до окультної групи. Може без будь-якого умислу застосовуватися прихильниками музики Heavy Metal. (Далі буде...) Маленький хрест, чи “знак спокою”: був “знаком спокою” в 60-их роках, але, зазвичай, в окультних групах уособлює переможене християнство, яке вони мають надію побачити. Це один зі способів висміювання Христа.

18

Переклад з польської Андрія БАЛУЩАКА (Ks. Jeffrey J. Steffon “Satanizm jako ucieczka w absurd”) Біблійне ТТовариство овариство сприяння екуменічному та міжрелігійному діалогові “Еффата”


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (70) березень−квітень 2005

Завжди будемо пам’ятати! Цього року весь вірменський народ, як у рідній країні, так і за її межами, вшановує пам’ять своїх братів та сестер, які 90 років тому стали жертвами геноциду. Висловлюючи співчуття всьому вірменському народові, пропонуємо читачам статтю студента Львівської Духовної Семінарії з Вірменії, приурочену цій трагічній даті. “

І

здійняли вони крик гучним голосом, кажучи: “Доки, Владико Святий і Правдивий, не судитимеш і не мститимеш за кров нашу тим, що живуть на землі? І було дано кожному з них білу одіж і проречено, щоб вони заспокоїлись ще на деякий час.. .” (Одкровення 6:10, 11)

Геноцид (з грец. „genos” – рід, плем’я і лат. „caedo” вбиваю) – міжнародний злочин, виражений через дії, здійснені з метою цілковитого або часткового знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Дії, які кваліфікуються Конвенцією про попередження злочинів геноциду та покарання за це (1948р.) як акти геноциду, здійснювались неодноразово в історії людства. Початок сягає ще прадавніх часів воєн та спустошливих нашесть і походів завойовників, внутрішніх етнічних та релігійних сутичок; відбувались злочини і в період розподілу світу та утворення колоніяльних імперій європейських держав; під час жорстокої боротьби за перерозподіл вже поділеного світу, що призвело до двох світових війн та колоніальних війн після другої світової війни 1939-1945 рр. Однак термін „геноцид” вперше був введений в ужиток на початку 30-их рр. XX ст. польським юристом, євреєм за походженням, Рафаелем Лемкіним, а після другої світової війни отримав міжнародний правовий статус як поняття, що було визначенням найважчого злочину проти людства. Р. Лемкін під геноцидом розумів різанину вірмен у Туреччині в часи першої світової війни (1914-1918), а згодом винищення євреїв у фашистській Німеччині перед другою світовою війною, а також в окупованих гітлерівцями країнах Європи в роки війни. Першим геноцидом XX ст. вважається винищення 1.5 мільйона вірмен впродовж 1915-1923 рр. у Західній Вірменії та інших частинах Османської імперії, орга-

п о л е м і к а нізоване та планомірно здійснене турецькими правителями. До геноциду вірмен слід віднести також масове винищення вірменського населення у Західній Вірменії та Закавказзі загалом. Воно були здійснене турками, які вторглися сюди 1918 р. та кемалістами під час агресії проти Вірменської Республіки у вересні – грудні 1920 року. До геноциду також належать організовані мусаватистами погроми вірмен в Баку і Шуті, відповідно в 1918 та 1920 рр. Беручи до уваги померлих внаслідок вчинених турецькою владою періодичних погромів вірмен, починаючи з кінця XIX ст., кількість жертв геноциду вірмен перевищує два мільйони. Актами геноциду вважаються масові вбивства, побої, катування, зґвалтування вірмен у Сумгаїті в лютому 1988 і січні 1990 рр., здійснені бандами кавказьких татар-шовіністів (азербайджанців) за повної бездіяльності влади та правоохоронних органів Азербайджану. Є подібності між геноцидами вірмен у 1915-1923 роках в Османській імперії та 1988-1990 роках у тоді ще Азербайджанській ССР. В обох випадках геноцид був застосований як відповідь на прагнення вірмен до самовизначення на своїй території, до повернення права на власну батьківщину. Визнання факту геноциду вірмен 1915-1923 рр. в Туреччині має принципове значення для вірменського народу, оскільки геноцид був застосований з метою „вирішення” вірменського питання. У ніч на 24 квітня 1915 року представники поліцейського управління Константинополя увірвались до будинків найбільш відомих вірмен столиці та заарештували їх. За декілька наступних днів вісімсот людей – письменники, поети, журналісти, політики, лікарі, адвокати, юристи, вчені, викладачі, священики, педагоги, діячі мистецтв – опинилися в центральній в’язниці. Жертвами геноциду, що розпочався, стали письменники Даніель Варужан, Сіаманто, Рубен Сева, Арташес Арутюнян, Тигран Чекурян, Смбат Бюрат, публіцисти і редактори Назарет Тагаварян, Тиран Калекян та ін. Враховуючи давні зв’язки з міністром внутрішніх справ Таліатом-пашею, тими днями не були заарештовані лише два депутати (!) – Вардгес та Григор Зохраб. Але й їх досить швидко заарештували через протест, який вони висловили на адресу керівництва Іттіада проти здійснюваного беззаконня. Через два місяці, 15 червня 1915 року, на одному з майданів столиці було вбито 20 інтелігентів-вірмен – членів партії Гнчак, котрим висунули сфабриковане звинувачення в організації терору проти влади та прагненні створити автономну Вірменію. Те ж саме діялось в усіх областях: протягом декількох днів було заарештовано тисячі людей, в тому числі 19


літургійне богослов’я Була весна. До літніх днів На землю грянув небозвід. .. Сніг, що опаляв вогнем.. . Весна! А випав сніг довкіль! (П. Севак)

всіх відомих діячів культури, політики, науки. Депортація в пустельні райони імперії була заздалегідь спланованою. Вірмен, котрі працювали в урядових закладах, одного за одним звільнили; всіх військових лікарів кинули до тюрми. В ту ніч був заарештований Комітас – Соломон Согомонян (1869-1935) – великий вірменський композитор, етнограф і теоретик музики, хормейстр, педагог. Його безцінні твори спалили, а самого митця вислали у місцевість Чангер. Дорогою на заслання Комітас став свідком трагедії свого народу. На його очах було жорстоко вбито Григора Зохраба, Даніеля Варужана, сотні жінок та дітей. Душа Комітаса не витримала цього жахіття, і він втратив розум. Стараннями певних авторитетних діячів Туреччини його повернули до Константинополя, поклали до лікарні, а згодом, в 1919 р., відіслали до психіатричної лікарні Парижа. До кінця життя найкращі лікарі намагались відновити йому пам’ять та здоровий душевний стан. Однак все було намарно. . . 1936 року прах Комітаса було перевезено до Єревану та захоронено у пантеоні діячів науки та мистецтва. В 2003 р. в центрі Парижа встановили пам’ятник Комітасу, як символові геноциду вірмен в Туреччині. 24 квітня є днем пам’яті жертв геноциду, метою якого було цілковите винищення вірменського народу. Бої, різня, Пожежі багряна стіна, В крові серця людські, А була тоді весна. . . 20

Ось як розповідають очевидці про жахіття тих страшних часів. Сибірцев П. – російський літературний діяч, журналіст: “По усіх дорогах, шосейних, сільських та гірських, на скелях та біля берегів річок я зустрічав каравани біженців і всюди натрапляв на одні й ті ж картини голоду, холоду та бруду. Ось так, на скелях та дорогах, вмирала і вмирає вірменська нація, вірменський народ, вмирають люди, котрі є невинними у політичній ворожнечі, і їх треба врятувати. Це обов’язок усього людства.” Американський консул у Харберді Леслі А. Дейвіс: “Якщо б мова йшла про переселення з однієї місцевості в іншу, все це з труднощами, однак можна було б витримати. Тут, однак, кожен знав: кінцева мета – довести всіх до жахливої смерті в муках. Якщо в когось і були сумніви, то йому достатньо було побачити багатотисячний караван вигнанців з Єрзерума і Єрзинджана. Я декілька разів заходив до наметів та розмовляв з їх мешканцями. Більшого нещастя годі було й уявити. Всі вони, без винятку, були в лахмітті. Голодні, спраглі, брудні та хворі. Та це й не дивно: за два місяці подорожі вони не мали можливості помитись, поміняти одяг, нормально харчуватися. . .” Свої співчуття з приводу голокосту висловив Святіший Отець Іван Павло ІІ під час візиту до Вірменії 2001 року. Разом із вірменським народом Папа молився за душі невинно убитих жертв: “Господи, подивись на цих людей, які здавна уповають на Тебе і які пройшли крізь страшні муки, не зрікшись Тебе. В смутку від страшного насилля, яке було вчинене над вірменським народом, ми запитуємо себе: невже світ може знову перенести такі страшні катаклізми. . . Нехай душі померлих спочивають в спокої та мирі.” Біль втраченої батьківщини непідвладен часові. Він є в душі кожного вірменина і буде жити, допоки живе вірменський народ. Артем ГАЛСТЯН


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (70) березень−квітень 2005

Тайна Священства “Ти пастир? Тоді вважай, щоб ти не занедбав чогось із того, що пастирю належить! Що це? Те, що заблукало, приведи назад, перев’яжи зранене, вилікуй слабе!” (Св. Василій Великий)

І

сус Христос, заснувавши Церкву на землі, встановив у ній Святі Тайни, через які людина може осягнути спасіння. Кожна з них допомагає християнинові глибше пізнати суть свого життя та його тісний зв’язок із Богом. Він полягає в тому, що Господь Бог перебуває з людиною на кожному етапі її існування, благословляє і допомагає виконувати ті завдання, які перед нею ставить життя (наприклад, Таїна Подружжя, де Христос благословляє наречених, даючи їм сили для життя у любові та вірності один одному). Розглядаючи Святі Тайни, можна зауважити в них одну спільну рису – священство. Воно тісно пов’язане з іншими Тайнами, які уділяються Христом саме через священика. Таким чином, у Христовій Церкві Тайна Священства відіграє важливу роль. Вона сягає коренями Ісуса Христа й апостолів. Проте її праобраз існував ще у Старому Завіті: священство Арона (Лев 8,1-36) і Мелхиседека (Бт 14,17-24). А в Новому Завіті апостоли були першими, хто отримав Тайну Священства. Христос дав їм владу звершувати Пресвяту Євхаристію (Лк 22,19), хрестити людей (Мт 28,19), проповідувати (Мр 16,15) і відпускати гріхи (Мр 6,12-13). З книги Діянь та послань Павла довідуємось, що апостоли уділяли й інші, встановлені Христом Тайни: наприклад Єлеопомазання (Як 5,14); Рукоположення (Дії 6,6); Покаяння (І Ів 1,9); Миропомазання (Дії 8,14-18). Апостоли висвячували через покладання рук інших достойних християн, котрі були людьми доброї слави, повними мудрості та міцної глибокої віри (Дії 6,1-7).

літургійне богослов’я 5,1); наставники (Євр 13,7); старші (ІІ Сол 5,12); вчителі (Гал 6,6) та ін. Але з часом усі ці групи були обмежені до трьох чинів: диякон, священик і єпископ. Також було встановлено нижчі чини, завданням яких була допомога вищим чинам у їхньому служінні – читець, співець і піддиякон. У Східній Церкві вони збереглися до сьогодні, на відміну від Західної. Спільним для обох Церков є те, що рукоположення нижчих і вищих чинів уділяє виключно єпископ і лише тому кандидатові, котрий належить до його єпархії. Чини читця і співця існують для допомоги при різних богослужіннях як у співі, так і в прислузі. Про їхнє завдання свідчить вручення єпископом книги “Апостола” і свічки. Завданням піддиякона є дбати про Божий храм та його чистоту, а також готувати все необхідне до Євхаристійної Жертви, прислуговувати єпископові або священикові в часі Літургії. Під час поставлення в чин піддиякона кандидат отримує від єпископа посудину для миття рук і орар, котрий одягається хрестовидно через рамена. Поставлення у нижчі чини, на відміну від вищих, відбувається поза Літургією. До вищих чинів належать, як було вказано вище, диякон, священик і єпископ. Поставлення в чин

Після смерті апостолів у Церкві було багато різних груп, кожна з яких мала своє завдання: пресвітери (І Як 21


літургійне богослов’я диякона відбувається під час Літургії після анафори. Єпископ кладе руку на голову кандидата і мовить молитву, після якої вручає йому знаки служби: орар на одне плече, кадило і рипіду. У цей час, як і при поставленні в інші вищі чини, люди співають: “Аксіос”, що з грецької перекладається як “гідний”, “достойний”. Служіння диякона полягає в допомозі єпископові та священикові при престолі, читанні Євангелія та проповіді Слова Божого. Наступним вищим чином є священик, поставлення якого відбувається вже після Великого Входу, оскільки він має приносити Євхаристійну жертву. Рукоположення священика також здійснює єпископ через покладання рук та молитву. Нововисвячений священик одержує від єпископа священичі ризи й служебник, і з цього часу він може та зобов’язаний служити Літургію та уділяти вірним усі Тайни, окрім Священства. Найвищий чин і ступінь священства – єпископ, котрий має повноту священичої влади і тому може уділяти всі без винятку Тайни та керувати визначеною частиною Церкви – єпархією. Рукоположення єпископа відбувається за участі трьох єпископів та присутності вірних перед початком Літургії. Сам чин рукоположення, або хіротонії, відбувається через покладання рук і відповідні молитви. Після цього нововисвячений єпископ отримує саккос, омофор, набедреник, панагію, мітру і хрест, які є ознаками влади пастиря в Церкві. Рисою, котра відрізняє Тайну Священства від інших, є її ціль. Призначенням решти Тайн є сприяти особистому вдосконаленню та духовному зросту тих, хто їх приймає, а мета Священства – служити іншим, не собі. Вищі чини священства містять подвійне служіння: з одного боку, вони, від імені спільноти, заносять до Бога молитви та прославляють Його, а з іншого – є знаряддям, через яке Господь засилає людям благодать та правдиве вчення щодо віри і моралі. Однак не лише священики покликані працювати для Церкви і проповідувати Слово Боже. ІІ Ватиканський Собор у декреті “Про апостолят мирян” каже, що миряни теж покликані до служби Христові та Церкві. Вони також є учасниками священичої, пророчої служби Христової та зобов’язані виконувати місію народу Божого у Церкві й світі. Таким чином, місія мирян (вірних) полягає у проповідуванні Євангелія своїм життям та свідченні Христа у світі. Живучи у час секуляризації, не маємо права забувати про своє покликання співпрацювати з дияконами, священиками і єпископами у справі спасіння та проповіді Божого Слова. Богдан КИКТИК 22

Світло ікони

Л

ітургія – це жива історія, в якій ми по-новому переживаємо воплочення Христа, Його різдво, страсті, смерть, воскресіння та вознесіння. Людина тут є не просто глядачем, але учасником містичного дійства. На вагомість Літургії у виховному та євангелізаційному аспектах неодноразово вказував відомий богослов Павло Євдокимов: Людина почувається так, ніби справді була на гостині у Бога, на небі. Завдяки іконі, літургійному обрядові, Біблія стає дивовижною, небо цілком близьким, до нього ніби можна доторкнутися… Свічки, увінчані полум’ям, свідчать про полум’яність віри, а життєписи святих, увічнені в літургійних піснеспівах і зображені на іконах, навчають, що божественне покликання святих – Євангеліє – реально здійснене та скероване до всіх1. З максимальним молитовним заглибленням та увагою, зосереджуючись насамперед на найсуттєвіших фазах літургійного дійства, мимоволі сприймаємо те, що пов’язане з ними тільки опосередковано. . . Високий або низький тембр голосу священноєрея, мінливий спів диякона чи дяка, багатоголосся хору, гомін церковних дзвонів, духмяний дим ладану, пронизаний тонким промінням світла, яке падає на позолоту ікони...2 Цей прекрасний калейдоскоп, мозаїка складає цілісність сприйняття Господа і єднає нас із Ним у божественному сопричасті літургійного дійства.

Сьогодні можемо засвідчити одну річ: для Церкви єдиним неспотвореним джерелом бачення земної дійсності й небесного обрію може служити власна традиція3. Говорячи про традицію, неможливо оминути таке надзвичайне явище у нашій Східній Церкві, як ікона. Святіший Отець Іван Павло ІІ неодноразово у пастирських посланнях згадував про важливість іконопису: Художнє мистецтво цілком слушно зараховується до найшляхетнішого вислову людського генія, зокрема релігійне мистецтво та його вершина – священиче мистецтво. Те, що за своєю природою прагне до вираження за допомогою людських творів безмежної Божої краси, те настільки більше відповідає і Богові, і ширенню Його хвали та слави. . . У християнській концепції святого образу немає місця для такого мистецтва, яке всю свою увагу скеровувало би тільки до Творця і не виконувало функції моста між людиною і дійсністю Бога4. Ікона становить серце багатогранного християнського Сходу. Після поділу Римської імперії на східну та західну лише Православна Церква змогла зберегти іконографію до сьогодні5. Тому ІІ Ватиканський собор неодноразово закликає людей, покликаних відкривати іншим світло Господнього спасіння, наново переглянути містичне значення ікони у контексті “нового навернення”. Спілкування з іконою має навчити


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

літургійне богослов’я

№2 (70) березень−квітень 2005

людину проникнути у духовну глибину, абстрагуватись від зовнішньої форми і заглибитись у пізнання таємниці кожної речі6.

цієї барви, яка є натяком на світ божественний, де людина завдяки чистому життю перебуває у світлі Божої благодаті.

Будучи неописанним за своєю Божою природою, Владико, Ти останнім часом воплотився і зволив стати описуваним: прийнявши тіло, Ти взяв на Себе усі його властивості. Тому ми, ідучи за божественним апостольським переданням, Вид Твій на іконі малюємо і побожно цілуємо, щоб піднестися до Твоєї любови та від неї отримати ласку оздоровлення7.

Оскільки золотий – це колір Божественного світла, то всі інші кольори володіють певним рангом. Білий також уживається в іконописі як колір Господнього переображення, неземне світло Божої слави, у якому перебував Христос з пророком Іллею та Мойсеєм. Це колір сутнісного переображення, перетворення, об’явлення небесного на землі.

Христос відновив старий образ, бо Він є Новим Адамом, який на Таворській горі в осяйному світлі показав істинний образ. Світло по воскресінні зцілює всіх, хто відкриває своє серце на Господа. Саме тому Божественна Літургія та ікона становлять єдине ціле, що дозволяє нам одночасно залишитись у часі та наближатись у невидимому просторі до Творця.

Синій колір містить символіку небесної твердині, а блакитний чи зелений відображають усю земну твердь. Особливе чільне місце у хроматичній лексиці ікони займає багряний колір – знак царського священства. Хітон Ісуса (довга сорочка без рукавів) був багряним, як символ Його царського та божественного походження, а гіматій (верхній одяг прямокутної форми, котрий зодягався поверх хітона) мав блакитний колір, бо Христос стався людиною. Кольори одягу Богородиці мали таке саме значення, проте хітон у неї був блакитним, а мафорій (жіночий верхній одяг) – багряний. Таку кольористику можна зауважити і в інших іконографічних зображеннях святих. Це свідчення того, що вони взяли на себе Господнє ярмо і несли його до останніх своїх днів.

Цінність ікони пов’язана з літургійним богослов’ям присутності. Саме це кардинально різнить ікону від картини на релігійний сюжет. У художньому писанні існує правило “трикутника”: художник – твір – глядач. Ікона своїм містичним характером руйнує цей трикутник і його іманентність. Вона навпаки потверджує свою абсолютну незалежність, породжуючи при цьому далеко не емоції, але явище четвертого елемента: об’явлення трансцендентного8. Ікона є видимим образом, який відповідає єдиному й істинному біблійному бажанню – приходу Царства Божого, свідчачи про друге пришестя Ісуса Христа. Вона призначена для відкриття духовного зору, що, у свою чергу, приведе нас до містичного спілкування з Творцем.

Богослов’я кольору Барви на іконі є тими носіями світла, які вводять людину до молитовного діалогу з Богом. Найвищим у небесній ієрархії кольорів, згідно з Діонісієм Аеропагітом, є золотий або жовтий жовтий. Саме у такому кольорі відбувається переображення Господа на Таворській горі як символічне зображення майбутнього вічного світу: «Його мур був збудований з ясону, а місто було – щире золото, подібне до чистого скла. А дванадцять брам – то дванадцять перлин, і кожна брама зокрема була із однієї перлини. А вулиці міста – чисте золото, прозорі, як скло» (Од 21,18-21). Золоте тло ікон, мозаїк, німби святих – основне призначення

Червоний колір має два значення – з одного боку це колір божественної енергії, життєдайної сили та перемоги. З іншого – колір крові, мучеництва, яке перенесли святі заради життя вічного.

Молитва серця Великим захисником ікон був святий Йоан Дамаскин. Він, виходячи з таїнства Воплочення, розвинув думку про визначну роль ікони як зображального Євангелія, що нагадує Бога: “Не матерії покланяюсь, а Творцеві матерії, Котрий став фізичною людиною заради мене й виявив благу волю жити в матерії та звершився через матерію. Не перестану шанувати Того, через Котрого здійснюється моє спасіння”9. Тема спасіння була домінуючою у висловлюваннях Дамаскина про ікону, він постійно наголошував на хресті, воскресінні й вознесінні як невід’ємних елементах голошення Божого Євангелія. Іконі слід поклонятися лише заради Господа. Необхідно шанувати зображення всього, що пов’язане зі справою спасіння: гору Синай, Назарет, Вифлеємські ясла, гріб Господній, Голготу, плащаницю. 23


літургійне богослов’я Письменник др. пол. XVII ст. Анатолій Радивилівський у творі “Вінець Христа” писав про ікону цілком у дусі Йоана Дамаскина: “На те, що ікони у Церкві святій потрібні та гідні шани, є такі причини: перша – нагадування, бо ікони приводять нашу пам’ять до святих, яких зображають; друга – спонукання до побожності, бо від споглядання святих ікон зростає відчуття того, що Євангеліє Христове все таки виконується; третя – навчання, бо зі споглядання святих на іконах неписьменні люди осягають науку життя”10. Лики на іконах часто бувають позбавлені усякої фізичної краси. Проте, чисельні деформації посилюють духовну красу, напружений психологізм і вражаючий вплив ікони на глядача. Усі засоби, що застосовуються в іконописі, спрямовані на досягнення “неподібності подібності”. Заглиблюючись в ікону, перебуваючи у стані її споглядання, можемо зрозуміти слова Теодора Студита про справді інше буття, в якому все представлене у переображених формах. Ікона це також і просторова двовимірна реальність. Зображення на ній подібне до тіні, до тьмяної проєкції потойбічного світу на наше тимчасове перебування. Також можна говорити і про своєрідний третій вимір ікони, побудований не за правилами просторової перспективи, а ілюзії. Золоте тло ікони, золотий німб над головою святого – це глибокий простір ікони, причому простір безмежний. Ікона є божественними дверима до вічності, становить містичну проекцію неба на землі. Крізь неї погляд з неба дає нам можливість увійти до тісного онтологічного зв’язку з Творцем. Ікона торкає самого серця: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать”11. Серце з його молитвою є основою духовного життя. Дверима серця є очі та вуха, спрямовані до сприйняття Божого Слова і світла, яке випромінює ікона. Коли ми контемплюємо у вірі та любові, ікона Христа буде поступово вигравійовуватися у нашому серці. Павло ДРОЗДЯК, Братство Введення в храм Пресвятої Богородиці Примітки: 1

P. Ewdokimov. Prawoslawie. – Warszawa, 1986 - C. 307.

2

Л. Пушкаш. Церква і мистецтво сьогодні і в перспективі // Сопричастя. – 1999. - №3. – С. 24.

3

П.Новаковскі. Роль східної літургії у передаванні віри та євангелізації, с. 92.

4

Іван Павло ІІ. Апостольське послання Duodecimum Saecundum з нагоди двохсотої річниці ІІ Нікейського Собору // Сопричастя. – 2004. - №3. - С. 97.

5

М. Qumenot. The resurrection and the icon. - New York, 1999. – С.48.

6

Катехитичний Правильник УГКЦ. – Львів, 1999. – С. 43.

7

Молитвослов. - С. 468.

8

Там само. – С.468.

9

http://risu.org.ua/ukr/spirituality.and.art/iconology/artphenomenon/

10

h t t p : / / r i s u . o r g . u a / u k r / s p i r i t u a l i t y. a n d . a r t / i c o n o l o g y / artphenomenon/

24

Тайна Вечеря як синтез Старого та Нового Завітів “

Н

аш Спаситель на останній вечері, тієї ночі, в яку Його видано на смерть, встановив Євхаристійну жертву Свого Тіла і Крові, щоб на всі віки, аж до Свого приходу, повторювати Хресну Жертву і таким чином довірити Церкві, Своїй любій Обручниці, пам’ятку Своєї смерті й воскресіння: таїнство побожності, знак єдності, зв’язок любові, пасхальну гостину, на якій Христос приймається, дух сповнюється ласки і дається нам завдаток будучої слави”1.

Святе Письмо Старого Завіту, описуючи бажання Мойсея побачити Бога, подає слова Творця: “Людина не може бачити Мене і жити” (Вих 33,20). Це свідчить про розрив між Богом та людиною, спричинений первородним гріхом, через який остання відпала від Джерела Життя і Любові, від Первообразу творіння. Бажаючи стати вільною без Бога, вона впадає у рабство гріха. Тільки Той, Хто сотворив людину з безмежної любові, може повернути її до первісного Богоспілкування, знищити смертну перешкоду, встановлену гріхом. Завдяки воплоченому, померлому і воскреслому Христові “нове” Богоспілкування, кульмінація якого була встановлена на Тайній Вечері, перевершує первісний стан перебування Адама і Єви, дає нам можливість брати участь у повноті Божественного буття. Події, що відбулися на цій трапезі, стали сповненням пророцтва про відкуплення та спасіння через жертвування Тіла й Крові Христових не лише для вибраного Богом ізраїльського народу, але й всього людства загалом. Встановлення Пресвятої Євхаристії на Тайній Вечері дарує нам повну участь у Троїчному бутті Бога та стає постійним джерелом обожествлення. Щоби здійснити синтез Старого та Нового Завітів у контексті Тайної Вечері, потрібні, крім теологічних знань, також відомості з історії та традиції того народу, який очікував приходу Спасителя і в якому він здійснився. Особливість полягає у розумінні того, що Тайна Вечеря Ісуса з учнями відбувалась у контексті спомину пасхальної вечері. Тому для проникнення в глибину містерії Христа, Тайни Його Воплочення та звершеного Спасіння необхідно звернутись до єврейських традицій, які присутні в обряді споживання їжі. Жертва, що відіграла важливу роль у запечатанні Синайського союзу, становить основу старозавітного спілкування з Богом. Ісусова Жертва на хресті не є продовженням храмових жертвоприношень, але стає чимось іншим, що дає можливість у повноті людського буття приносити всеобіймаючу службу Богові. Трапеза, ламання хліба, спільна чаша, мова про Новий Завіт, відпущення гріхів, Царство Небесне — це все становить надбання Старого Завіту, який упродовж


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

літургійне богослов’я

№2 (70) березень−квітень 2005

століть живив Ізраїль. Через Тайну Вечерю апостолам було передане нове життя, що своїм корінням сягає духовної традиції, якою жив ізраїльський народ. Для християнина актуальність цієї проблематики полягає у щораз глибшому проникненні в Тайну Євхаристії через активну участь у Літургії. Тоді стаємо причасниками Господньої Трапези та осягаємо розуміння дару Божого і нашої відповідальності за нього.

Джерела Для повноти історичного дослідження та правильності аналізу євхаристійного богослуження потрібно дослідити ранні євхаристійні молитви Божественної Літургії. Вона, як і інше церковне звершення Таїнств, має своє підґрунтя у Святому Письмі. Тайна Тіла і Крови, встановлена Самим Господом на Тайній Вечері з учнями, була вираженням тієї спільноти, що становила невід’ємну частину Його місії служіння (Лк 22,24-27; Ів 13,1-20). На Своїй останній трапезі перед смертю “Христос здійснив те, що наповнене пророчим символізмом: за посередництвом найсуттєвішого у людській їжі Він наперед пояснив Свою смерть на хресті”2. Вона стала актом добровільної самопожертви Богові і через неї між Богом та Його народом встановлювались нові відносини, Новий Завіт. Згідно з Христовим заповітом: “Чиніть це на Мій спомин” (Лк 22,19), “апостоли та їхні наступники продовжували здійснювати те саме Таїнство, передаючи його подальшим поколінням як спомин про Господа, про Його земне життя, діло відкуплення, Тайну Вечерю, страждання та смерть, Воскресіння та Вознесіння на небо”3. Народ Божий, якого Господь сформував для себе в Новому Завіті, збирається у Тілі Христовому. Тому

початком євхаристійної священнодії у глибшому розумінні та першою її умовою є зібрання в Церкву, а його завершення – “входження Церкви на небо, сповнення її за Трапезою Христовою у Його Царстві”4. Участь у “таїнстві зібрання” є виявом життя Церкви та життя у Церкві. Власне Євхаристія стає центром, до якого все прямує і в якому все сходиться. Чотири тексти з Нового Завіту містять розповідь про встановлення Євхаристії – центрального Таїнства у літургійному житті Церкви: Мт 26,26-29; Мр 14,22-25; Лк 22,15-20; 1 Кор 11,23 -34. Проаналізувавши їх, зможемо дійти висновку, що свідчення Матвія та Марка подібні, у них відсутній часовий проміжок між причастям Тіла та Крові5. Тексти євангелиста Луки та апостола Павла також мають спільні риси: між причастям у них описана трапеза, чи вечеря6. Матвій та Марко на благословення хліба вживають грецьке слово “евлоґісас” (ехлпгзубу), а на благословення чаші – “евхарістісас” (ехчбсйуфзубу)7. Характерним для тексту євангелиста Луки є додавання ще однієї чаші перед ламанням хліба, а слова Господні “Це моє тіло” (Мр 14,22) – “Це моя кров” (Мр 14,24) не належать до “евлоґії” чи “евхаристії”, лише є пояснювальними словами8. Щодо тексту євангелиста Івана (Ів 13-17), то він містить деякі особливості, відсутні у трьох інших Євангеліях – синоптичних. Так, наприклад, наводиться прощальна промова Спасителя, описаний чин вмивання ніг апостолам, не згадується про звершення Євхаристії, але подано євхаристійне вчення, висловлене у проповіді Христа про Хліб Небесний (Ів 6)9. Кожен з євангелистів намагався викласти в деталях те, що вважав за потрібне та що відповідало специфічним потребам спільноти. Здатність застосувати життя і вчення Ісуса до конкретних умов і потреб ранньої Церкви проявлялась у використанні знайомої та прийнятної літургійної традиції певної культури. (Далі буде...) Василь ГУК Примітки: 1

Документи ІІ Ватиканського Собору. Конституція про Святу Літургію, 47 (далі КЛ) – Львів: Свічадо, 1996. Хоча український переклад містить слово “повторяючи”, оригінал каже “…щоби безперевно увіковічнювати, аж поки Він прийде…” (…quo sacrificium crucis in saecula, donec veniret, perpetuaret, atque adeo ecclesiae dilectae sponsae memoriale…) - Пор. Decrees of the Ecumenical Councils. / Editor Norman P. Tanner S.J. - London–Washington DC, 1990. - P. 830. 2

Уайбру Х. Православная Литургия. Развитие Евхаристического Богослужения византийского обряда. – Москва, 2000. – С. 24. 3

Керн К. Евхаристия. – Москва, 1999. – С. 17.

4

Шмеман А. Евхаристия. Таинсто Царства. – Москва, 1992. – С. 26.

5

Пор. Арранц М. Историческое развитие Божественной Литургии. – Санкт-Петербург, 1978. – С.8. 6

Пор. Арранц М. Историческое развитие Божественной Литургии. – С.8.

7

Пор. Арранц М. Историческое развитие Божественной Литургии. – С.9.

8

Пор. Арранц М. Историческое развитие Божественной Литургии. – С.9.

9

Пор. Мень А. Библиологический словарь: В 3 т. / Фонд имени Александра Меня. – Москва, 2002. – Т. 3. – С. 199.

25


літургійне богослов’я

Київська Церква та її євхаристійна традиція

К

оли східні слов’яни прийняли християнство від Візантії, то це стосувалося не тільки віри, але також євхаристійної традиції. На той час (VIIIIX ст.) практика Причастя була обмежена до одного разу на рік і «виправдана» відомими візантійськими інтерпретаторами канонів Бальзамоном і Зонарою, увійшовши згодом і до руських книг. Ця практика була перенесена і до Київської Церкви, що стримувало вірних перед частішим прийняттям Таїн. Саме через джерела правового походження була принесена з Візантії традиція ритуальної нечистоти, яка стримувала вірних від Причастя місяцями, інколи заборонялося цілувати хрест чи Євангеліє, а то й навіть увійти до церкви. Лояльність у доступі до причастя Святих Таїн проявлялася до хворих і міг робитися виняток для хворих жінок1.

Однак не можна не зауважити і деяких фактів, які демонструють прагнення київських митрополитів до активізації євхаристійного благочестя своєї пастви.

Так, зокрема, слід виділити постать київського митрополита Георгія (+1072), який у дев’ятому правилі свого «Уставу» перелічує дні, в які слід приступати до Святого Причастя: окрім всіх Господських свят, він зараховує сюди всі неділі Великого посту і празники найбільш почитаних на Русі святих. Таких днів виявилося понад дванадцять2. В тому ж XI столітті митрополит київський Йоан II (+1089) у своїх “Заповідях святих Отців для братів і сестер, що сповідаються” говорить про причастя у великі свята, у всі неділі Чотиридесятниці, всього таких днів він нараховує двадцять два, а тих, хто протягом року з власної вини не причащався жодного разу, наказує виключати з Церкви3. Однак важко сказати, наскільки це правило знаходило відгук у пожвавленні євхаристійного благочестя серед вірних. У пізніші часи до теми участі вірних у Євхаристії звертається Митрополит Петро Могила. У своєму “Катехизисі” 1645 року він наказує причащатися бодай чотири рази на рік, а для тих, хто хоче жити побожно, рекомендує це робити щомісяця4. В XX столітті до цієї проблеми звертається митрополит Києво-Галицький Андрей Шептицький. Відповідаючи на розпочатий Папою Пієм X у 1903 році рух літургічної реформи, в основі якої була потреба віднови євхаристійної участи вірних через частіше причащання Святих Таїн, Митрополит Андрей дуже активно у своїх пастирських посланнях заохочує вірних до якнайчастішої участи у Євхаристії і вслід за папою дозволяє причащатися протягом певного часу без сповіді: “Практика, яку сьогодні хочу Вам доручити, полягає на тому, що по добре відбутій сповіді не тільки раз, а кілька разів приступити до Святого Причастя. В ти? ждень і два і три тижні по сповіді, якщо християнин хоч трохи над собою працює, може бути в совісті спокійний і безпечний, що не має гріха, і тоді з чистою совістю може приступати до Святого Причастя “ 5. Сучасний стан євхаристійного благочестя вірних у Церквах київської традиції, як і всієї релігійної культури, продиктований довготривалим періодом переслідування християнства атеїстичним режимом Радянського союзу. Понад сімдесятилітній період існування режиму спричинив утрату понять про суть християнського життя і Святі Тайни зокрема. ГрекоКатолицька Церква стоїть на засадах обнови євхаристійного життя її вірних і тим самим продовжує працю, розпочату Митрополитом Андреєм Шептицьким. В цьому руслі можемо спостерігати деяке пожвавлення євхаристійної активності – як духовенства, так і мирян – в час після виходу УГКЦ з підпілля. Примітки:

Тарас БАЙЦАР

1

Кucharek К. The Byzantine – Slav. Liturgy of St. John Chrysostom. Its Origin and Evolution. - Оntario, 1971. -Р.709

2

Катрій Ю. Наша християнська Традиція. – Львів: Місіонер,1999. – С.334

3

Сове Б. Евхаристия в древней Церкви и современная практика//Православний вісник. – 1998. – №4. – С.28-30. Катрій Ю. Наша християнська Традиція. – Львів: Місіонер,1999. – С.334

26

4

Катрій Ю. Наша християнська Традиція. – Львів: Місіонер,1999. – С.334

5

Шептицький А. Твори морально-пасторальні. - Львів: Свічадо,1994. – С.270


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (70) березень−квітень 2005

Майбутнє української нації

М

айбутнє кожної нації залежить від того, наскільки шанованими в ній є сім’я та виховання молодого покоління. Суспільство, яке нехтує плеканням цієї фундаментальної інституції, приречене на загибель. Впродовж останніх років незалежного існування ми стали свідками того, як за короткий час розпадаються сім’ї, страждають діти, в душах котрих навіки закарбовується тавро образи. Люди, які раніше жили в ізоляції від західного світу, відкрили для себе явище закордонного заробітку. Історія незалежної України багата на досвід гіркого заробітчанства. За даними МЗС, поза межами нашої вітчизни на нелегальному становищі перебуває близько 2 млн. людей; за іншою статистикою – кількість українців, які працюють за кордоном, становить 6-7 млн. чол. Наслідки негативних явищ, які відбуваються у нашому суспільстві, є катастрофічними. Декілька разів доводилося спостерігати, як батьки після кількарічного перебування за кордоном поверталися додому не для того, щоби бути зі своїми дітьми, але щоб забрати їх до чужої країни. Спробуймо на мить уявити майбутнє цих дітей: спочатку вони вивчатимуть мову (італійську, іспанську), потім підуть до школи, можливо, їм вдасться отримати вищу освіту. Вони стануть рівноправними громадянами країни, а їхні діти, вважаючи себе чи то іспанцями, чи то італійцями, лише інколи згадуватимуть про своє українське коріння, про те, що десь там в Україні залишилась самотньою старенька бабуся, на схилі віку позбавлена можливости втіша-

с і м ’ я тись своїми онуками. Ці бабусі проклинатимуть власну країну, її уряд за те горе, яке їм довелося пережити... , а в серцях дітей та внуків залишиться неприємний спогад про Батьківщину. Однак, це ще не найбільше лихо. Сотні тисяч дітей різного віку залишаються вдома самі, бо батьки змушені покинути їх заради їхнього ж добра, щоби забезпечити гідне життя. Ці діти страждають, бо поруч нема найрідніших людей, нікому допомогти з домашнім завданням, відвести за руку до школи; витерти сльози, коли боляче; порадіти з ними, коли весело. Опікунами стають бабусі, дідусі, родичі або й зовсім чужі люди за відповідну платню, та не замінять вони батьківської любові! Дуже часто ми стаємо свідками негативних змін дітей за один-два роки відсутності батьків: в одних формується відчуття вседозволеності, інші стають замкнутими, ображеними; підлітки опиняються в тенетах алкоголю, наркотиків, втягуються у злочинні товариства.. . Повертаючись додому, батьки з жахом дивляться на тих дітей, заради яких пожертвували собою, яким старалися забезпечити гідне життя, освіту.. . Не варто звинувачувати себе, бо можливо й не було іншого виходу, адже рідна держава не подбала навіть про найнеобхідніше. .. Не бачачи жодних перспектив ні для себе, ні для своїх дітей, мільйони українських громадян були просто змушені покинути рідну домівку у пошуках можливості заробити гроші. Наслідки виявилися фатальними. Вже ніхто не згадує про те, що більшість сімей, які роз’їхались на заробітчанство, розпадається. Важко говорити про українське подружжя, якщо більшість заробітчан в Італії – це жінки віком від 36 до 45 років. Приблизно 60% є одруженими і 90% залишили вдома дітей. Ті останні, ні в чому невинні, страждають найбільше; вони завжди ставитимуть одне просте запитання: чому так сталося в їхньому житті? Сьогодні, коли в Україні настав час не лише політичних змін, багато соціальних та політичних інститутів говорять про потребу реформ у тій чи іншій сфері нашого буття. Але найперше потрібно голосно заявити про проблему, яка руйнує українську сім’ю, а з нею – і українську націю. Це проблема масового виїзду громадян на заробітки. Не потрібно закривати кордони, створюючи тим нову “залізну” завісу. Слід створити всі умови, щоб наша молодь почувалась потрібною своїй країні. Коли держава дбатиме про українську сім’ю, проводитиме розумну молодіжну політику, а Церква плекатиме в нашому суспільстві сімейні цінності, ми матимемо високодуховну і багату націю. Андрій СОЛОВІЙ 27


с і м ’ я

Правда про одруження та родину

В

елич і гідність сім’ї, місце і роль її в суспільстві завжди були “болючими” темами. У сучасному світі актуальність цих питань лише поси? люється. Впродовж свого понтифікату Святіший отець Іван Павло ІІ неодноразово порушував проблеми сім’ї. Пропонуємо читачам витяг з енцикліки “Церква в Європі”, де Іван Павло ІІ знову наголошує на значенні сім’ї у майбутньому Європи.

спільноті адекватну й інтегровану програму пасторальної опіки над сім’єю. У той же час Церкві потрібно з материнською турботою забезпечити допомогу тим, хто перебуває в складних ситуаціях: одиноким матерям, членам подружжя, які на віддалі одне від одного, розлученим. У всіх випадках необхідно заохотити, допомогти та підтримати родини як індивідуально, так і в асоціяціях, що хочуть відігравати досконалу роль у Церкві та суспільстві, працювати для пропагування справжньої родинної політики в окремих країнах і самому Європейському союзі. 92. З повагою до молодих родин та заручених пар особливу увагу потрібно звертати на забезпечення освіти в любові через спеціальні програми приготування до Тайни Подружжя. У своїй освітницькій діяльності Церква також має продемонструвати турботу про новоодружені пари.

93. Врешті, Церква покликана до присутності з 90. Церква в Європі на кожному рівні повинна знову материнською любов’ю у тих подружніх ситуаціях, що проголошувати правду про шлюб та родину.. Вона легко можуть стати безнадійними. Особливо, з уваги бачить у цьому палку потребу, бо знає, що таке на велике число розбитих сімей, Церква відчуває завдання є невід’ємним від євангелізаційної місії, покликання не висловлювати суворості, поєднаної з врученої Їй Нареченим і Господом. Багато культурних, осудом, а навпаки, дозволити світлу Божого Слова соціальних та політичних факторів перебувають разом із свідченням Його милосердя світити поміж неначе у змові з метою створити очевидну кризу сім’ї. спільних трагічних людських Різними способами вони піддають ситуацій. Це дух, у якому пасторальна небезпеці правду та гідність людської турбота про родини повинна особи; часто у неправдивому світлі Родини, станьте виправляти ситуацію віруючого, представляють питання стосовно житкотрий розлучений та цивільно ще тя родини. Відкинута цінність не- тим, чим ви є – раз одружений. Такі люди не розривності шлюбу; штучно створені живим знаком Божої виключені зі спільноти. Навпаки, потреби легального визнання стовони покликані розділити в ній своє сунків “де факто”, так, ніби їх можна любові! Ви справді життя, оскільки починають власний порівнювати з легітимним одружен- маєте місію зріст у дусі євангельських потреб. ням; зроблено спроби прийняти ви- охороняти, Церква тим часом не приховує від них значення пари, у якому відмінність у показувати та правду про об’єктивний моральний статях не є основною. безлад їхньої ситуації та її негативне проголошувати У цьому контексті Церква покликана значення для сакраментальної проголосити з відновленою силою вчен? любов... практики, бажаючи показати їм усю ня Євангелія про шлюб та сім’ю для свою материнську близькість. того, щоби зрозуміти їхнє значення у 94. Якщо служіння Євангелії Надії Божому суспільному плані. Особливо кличе надавати увагу та визнавати пріоритет родини, необхідно ще раз підтвердити, що такі інституції є це також випадок, коли самі сім’ї мають незамінну реаліями, які ґрунтуються на волі Бога. Існує потреба відповідальність перед таким служінням. З увагою та відкрити правду про родину – як інтимне поєднання любов’ю я відновлюю своє запрошення всім христижиттів у любові, відкрите на створення нових осіб – янським сім’ям, котрі живуть на цілому європейському та про гідність домашньої Церкви; про співучасть сім’ї континенті: “Родини, станьте тим, чим ви є – живим в місії Церкви та житті суспільства. знаком Божої любові! Ви справді маєте місію 91. Згідно з Отцями Синоду, таке визнання є можлиохороняти, показувати та проголошувати любов, і це є вим завдяки прикладові багатьох родин, які у простоті живим відображенням Бога та справжньою співучастю щоденного досвіду живуть любов’ю; які є видимим у Божій любові до людства та Церкви, Його Нареченої. свідченням присутності Христа, що супроводжує і Ви є храмом життя, місцем, де подарунок Бога може скріплює їх даром Святого Духа. Для того, щоби бути добре прийнятий і захищений від упадків.Ви є підтримати їхню подорож, потрібно збагатити, основою суспільства, основним місцем “гуманізації” розвивати теологію й духовність шлюбу, сімейного осіб, моделлю соціальних відносин, пережитих в життя. Також необхідно з твердістю і чесністю пролюбові та солідарності.Будьте Добрими свідками голосити, продемонструвати на переконливих приЄвангелії Надії! Для себе ви є “gaudium et spes” кладах правду та красу родини, засновану на шлюбі й (“радість і надія”). трактовану як плідну і стабільну єдність чоловіка й жінки. Обов’язково пропагувати у кожній церковній Переклад з англійської Олега БАРБУЛЯКА 28


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

д у х о в н і с т ь

№2 (70) березень−квітень 2005

Історія одного запитання, або що таке сім’я?

М

ожна сказати, що у цьому світі ми живемо за інерцією, не обтяжуючи себе питаннями, які нібито є зрозумілими самі по собі. Однак, коли нас запитують про певні речі, завжди готова відповідь миттєво губиться у темних нетрях незнання. Лише тоді ми задумуємось над питанням, однак відповіді можуть виявитись набагато важчими, аніж це здавалось раніше. У таку незвичну ситуацію одного разу потрапив і я. Це сталося зовсім недавно, коли товариш запитав, що означає для мене сім’я. Бажаючи з’ясувати це для нього та себе самого, я вирішив наситити відповідь “розумними” словами, афоризмами, порівняннями й подати так, щоби він зрозумів і вже ніколи не ставив мені подібних простих запитань. Тому вечорові судилося стати часом істини. Щоб досягнути мети, я не шкодував часу для використання всієї можливої літератури – хотів удосконалити своє пояснення. “Сім’я – суспільна одиниця...” Визначення, структура сім’ї – це вже щось, але не відповідь на моє запитання. Переглянувши соціологію, політологію і, навіть, Конституцію України, я дійшов до висновку, що шукаю не там. Наступною зупинкою стали класики світової літератури, Оноре де Бальзак з його “Батьком Горіо”, Тарас Шевченко з “Наймичкою”, “Катериною” та іншими поезіями. Я знайшов там жаль, розпач, любов, надію... Я знайшов все, але не відповідь.. . Наступним кроком у пошуках стали газети, журнали, статті... За годину-дві я вже не пам’ятав, що шукаю. Того вечора я так і не дав відповіді... Ба більше, я був переконаний, що визначення як таке не окреслить і не вмістить цілої сутності сім’ї. Минав час, а в мене виникало більше запитань, аніж з’являлося відповідей... І досі я шукаю відповіді... Ми завжди кудись поспішаємо, день розбитий на години і хвилини. Наше життя – це рух, бізнес, дорога.. . Ми з головою поринули у світ, “тягнемо” з нього інформацію, знання. Однак забуваємо, що дещо набагато ближче і дорожче є поруч із нами. Сподіваюсь, що написане стане комусь у пригоді і спонукатиме до роздумів: “Що означає сім’я для мене?” І я впевнений, що тоді після важкого дня ви не впадете на диван у пошуках потрібного телеканалу, але усміхнетесь батькові, допоможете матері, знайдете, про що поговорити з рідними – і у свій неповторний спосіб відкриєте для себе свою ж сім’ю. З часом відповідь на запитання “Що таке сім’я?” зродиться просто та природньо. О. КАЛИТЯК

Значення уваги та аскетизму в житті християнина (Продовження)

Ч

асте використання святими отцями термінів “аскеза” та “увага” засвідчує їх детальний розгляд та багату інтерпретацію. Бо саме сприйняття та розуміння вказаних понять зберігається та використовується християнством і до сьогодні. Адже завдяки святоотцівському духовному навчанню, аскеза загально сприймається як засіб духовного вдосконалення, багатовимірний шлях наближення до Бога. Зі зародженням монашества цей термін починає ототожнюватися зі способом життя монахів. Згодом численні повчання святих отців додають йому повнішого вираження. Аскеза відіграє роль необхідного, корисного та бажаного для кожної людини засобу, який дозволяє відкритися Богові та провадить до спасіння. Поряд з цим ґрунтовніше розглядається шлях духовного вдосконалення християнина. Особливе значення приділяється самій людині як особі, що наділена свобідною волею, здатна спілкуватися з Богом через посередництво розуму та серця. Такий розгляд духовного життя розкриває загальний християнський погляд та значення при цьому уваги. Її роль зводиться до зосередження на внутрішньому стані людини, на відповідному ставленні розуму до серця, на постійній уважності до впливу зла та витривання у доброму. Значення уваги набуває чіткішого окреслення та детальнішого розгляду порівняно з минулими історичними періодами.

Щодо самого розуміння аскетичних вправ, цікавим буде розгляд повчання святого авви Доротея, зокрема про спорудження і звершення “душевного дому чеснот”1. Преподобний Доротей (кін.VI – поч.VII ст.)2 пропонує своєрідний погляд на аскетичне вправляння. У творі “Поучення і послання” представлено шлях до духовного вдосконалення людини за аналогією до будування дому. Як у будівництві потрібні відповідні матеріали, умови для виконання праці, певні навики та знання, так і в духовному зрості існують відповідні елементи для його здійснення3. Для зведення душевного дому потрібна постійна дбайливість та уважність. Основою повинна бути віра, на яку кладуть камені, тобто чесноти людини, серед яких терпіння та мужність є наріжними4. В міру здобування чеснот звершується будова стін душевного дому. Матеріалом, 29


д у х о в н і с т ь старання призводить до зростання людини в чеснотах10. “Плід нормального та розумного “аскезису” – стриманість; сама ж ця напруга (в значенні старання та зусиль) веде до ціломудрості, стану здатності людини до смирення. Звідси “аскео” в преподобного Доротея дорівнює сумі тілесних трудів, і покора є не одним із видів аскези, а її результатом”11. Вчення Доротея підкреслює зміст християнського розуміння аскетичного вправляння, яке є путівником на шляху духовного зросту. За посередництвом аскези, із Божою допомогою, людина здатна осягнути чесноти та дійти до стану відчуття присутності Господа у своєму житті. А це обов’язково вимагає визначеної цілі та виконання певних завдань, бо й “саме християнство та істинно християнське життя немислимі без подвижництва”12. Сучасні погляди на аскезу та увагу в духовному житті людини є різноманітними та неоднозначними. Один із найвагоміших недоліків – недостатнє поширення правдивого значення та ролі цих базових понять.

що поєднує та кріпить камені-чесноти, є смирення, бо без нього неможливе спасіння5. Покрівлею будинку є любов, а якість такої будови залежить від уміння будівничого6. Сам процес спорудження автор в одному місці прямо називає дієсловом “аскео”7. Також для означення неодноразово використовується слово “пойео”, що означає “робити, призводити, давати буття”, підкреслюючи синонімічне значення до “аскео”. Однак “тонке розрізнення між цими словами полягає в тому, що “аскей”, на відміну від “пойей”, вживається тоді, коли виконання здійснюється із розумінням”8.

На думку В. Соловйова, “від часів Климента Олександрійського та Орігена духовне життя набуває назви “аскетизму”. Воно означується вправлянням, навчанням, практикою. В широкому значенні аскетом є християнин, який палко усвідомлює поклик Євангелія, блаженств, хто прагне покори та чистоти серця в заповіді допомагати своєму ближньому чинити так само”13. Сам “зміст сучасної аскези базується дещо більше на внутрішньому вдосконаленні, яке поєднане із подоланням скорбот та хворіб. Це зовсім не применшує сутності аскетизму: без стриманості та самоконтролю неможливо є не тільки досягнути чесноти, а й сумнівною стає можливість самого духовного життя”14. Таке наставлення вимагає сталого “уважного” вправляння у постійному духовному поступі.

Однак, як зауважує Доротей, не все аскетичне вправляння є плідним та корисним9. Якщо аскеза здійснюється неправильно, тобто безплідно, коли прикладені зусилля людини не мають змісту, належного розуміння, а виконуються лише задля виконання, якщо виконавець вважає самодостатнім саме лише вправляння, такий “аскетизм” є хибним. Вправляння ж із вірою в Бога, з виявленням власного бажання та

Окрім загального висвітлення понять, існує велика потреба у їх живому представленні та практичному використанні як наочного шляху провадження власного життя згідно з християнським віровченням. Розглядаючи загальний стан сучасного суспільства, його неоднозначність та диференційоване відображення у сприйнятті подій життя Церкви, слід відзначити потребу свідчень християнського віровчення,

30


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

д у х о в н і с т ь

№2 (70) березень−квітень 2005

заклику спільноти, звернення уваги на актуальність Христової науки та її кінцеве завдання. А це неможливо без відкриття величної спадщини традиції Церкви, завжди живого та актуального Слова Божого, зверненого до кожної людини. При розгляді сучасного розуміння аскези та її значення у вправлянні “уваги” слід зазначити, що загальне їх сприйняття розглядається нині як щось далеке, неактуальне, те, що вимагає виконання обтяжливих, суворих та непотрібних норм та правил. Мабуть, на таке розуміння впливає недостатнє висвітлення християнського “аскетизму”. Тому основним завданням сьогодні є поширити такий погляд на поняття аскетизму та уваги, виявити їхнє значення та потребу вправляння і практикування. Це допоможе загальному розвиткові християнського віровчення та поширенню Божого Слова серед людей, дозволить пересвідчитись у їх істинності та правдивості. Така можливість існує лише за безпосередньої участі у практикуванні: “Ми повинні ступити на цей шлях, довіритись цьому способові життя, і тоді ми почнемо бачити самі…”15. Загальне значення та велич християнського способу життя завжди було і залишається впливовим та важливим для усього людства. Через палке бажання наслідувати Христа здійснюється моральне та духовне вдосконалення, очищення та освячення людської особи, що має об’єктивне значення не лише для неї самої, а й для усього суспільства в його глобальному вимірі. Олег ЛУКА Примітки: 1

Добротолюбие.-Том IV. – М.: Русский духовный центр,1993.С.634. 2

Авва Доротей. Поучення і послання. – Л.:Свічадо,2002.-С.5.

3

Там само.-С.118.

4

Там само.-С.119.

5

Зарин С. Святые отцы и Учители Церкви в исследованиях православных ученых. Аскетизм по православно-христианскому учению. – М.,1996. - С. XII. 6

Авва Доротей. Поучення…-С.120.

7

Зарин С. Святые отцы… - С. XIII.

8

Зарин С. Святые отцы… - С. XIII.

9

Авва Доротей. Поучення…-С.120.

10

Там само.-С.122.

11

Зарин С. Святые Отцы… - С. XIV.

12

Християнське життя за «Добротолюбієм». – Л.:Свічадо, 2003. С.142. 13 Evdokimov P.Ages of the Spiritual Life. – Crestwood: St. Vladimir’s Seminary Press,1998. - P.65. 14

Невярович В.Терапия души.Святоотеческая психотерапия. – Москва,2001. - С.103. 15

Що таке щастя?

Д

ля більшості з нас це банальне запитання, на яке або вже давно знайдено відповідь, або її ніхто й ніколи не шукав, вважаючи, що це марна трата часу. Відзначаючи будь-яке свято – іменини, день народження, Різдво – люди бажають одне одному здоров’я і щастя. Майже однозначно під словом “щастя” розуміють успіх на роботі, матеріальні багатства, славу тощо. Проте ніхто не має на увазі духовних скарбів – мудрості, сили духа, розуміння і, що, мабуть, найважливіше – здоров’я душі й слави в Бога. Один відомий на весь світ професор дуже несподівано помер. Коли його душа піднімалась на Небо, то побачила в руках у кожного ангела книгу. – “Що це таке?” – поцікавився професор. – “Книги життя, – відповіли ангели. – Туди ми записуємо усі хороші людські вчинки.” Професора дуже зацікавила його книга, й добрий ангел показав її. На превеликий жаль, людина, яка за життя на землі отримала багато премій і нагород за свої винаходи, не мала жодних відміток у книзі життя. Казка. . . І я з вами погоджуся, але не забуваймо, що у кожній казці є частина правди, своя мораль. Чи хочемо й ми, колись обернувшись і поглянувши крізь сивий попіл забуття на власне життя, зрозуміти, що не заслужили у Бога нічого, і наша книга життя така ж порожня? Чому не хочемо зрозуміти, що просто не маємо права називати таке життя щасливим й жити, не зважаючи на Господа, перед Яким у свій час постанемо? Так, Бог-Син зняв із нас провини і дав свобідну волю, щоби вибирати той шлях, яким хочемо йти. Він забрав від нас смуток, страх, холод, самотність, висушив сльози. . . Наше щастя – Ісус. Дозволити Йому любити себе, жити у правді, бути творцями миру – Його миру – чи ж не означає це пізнати істину? Відкриймося у Любові для Господа – досконалого ЩАСТЯ! Мар’яна МУЗИЧКА

Уер К.Православний Шлях. – К.:Дух і Літера, 2003. - С.8.

31


сторінки історії УГКЦ

Митрополит Андрей Шептицький в період німецької окупації Галичини Постать Андрея Шептицького – чи не найвизначніша в історії Української Греко?Католицької Церкви, а кожен із періодів його життя – надзвичайно цікавий та повчальний. Час німецької окупації Галичини (1941?1944 рр.) є одним із особливих етапів у діяльності митрополита. Існують неоднозначні та різновекторні думки як щодо дій самого Андрея Шептицького, так і всієї УГКЦ цього періоду.

Ч

ас німецької окупації Галичини назавжди залишив слід в історії краю. Діяльність Митрополита Андрея Шептицького в цей період і досі розглядається неоднозначно. У радянській літературі постать і дії Митрополита були нагодою для негативного ставлення до всієї УГКЦ. Та й у діаспорній післявоєнній історіографії така тема здебільшого не розглядалася1. Для кращого розуміння цієї теми розгляньмо загальний контекст вказаного історичного періоду з його політичними, соціальними, релігійними характеристиками. Прихід нацистських окупаційних військ до Галичини в червні 1941 року не приніс позитивного ставлення нової влади до західноукраїнського суспільства та УГКЦ. Митрополит Андрей у листах та зверненнях того часу неодноразово вказував на те, що ситуація в краю залишається нестабільною, а в багатьох випадках переважає негативізм та деградація. Хоча, здавалось, стало легше: відчувалася зовнішня релігійна терпимість на прикладах відновлення офіційного друкованого органу архиєпархії, можливості видання пастирських листів без скорочень (що було неможливо за попередньої радянської влади), повернення Церкві архиєпархіяльних земельних угідь та інших ніби 32

позитивних рішень влади. Однак, запроваджувався ряд обмежень як щодо населення, так і Церкви: багато провідних українських політичних діячів було заарештовано та ув’язнено, молодих людей насильно вивезено на роботу до Німеччини, відбувалося масове насильство над селянами (ліквідація приватних статків, надмірна вимога продуктивності й ін.), обшуки та арешти духовенства, переслідування2. Це вело до зростання негативних настроїв серед українського люду, зубожіння, утисків та загальної деградації краю. Серед населення панував стан непевності – атмосфера страху, масові насилля, деморалізація суспільства навіювали тривогу та занепокоєння стосовно власного життя і подальшої долі всіх українців Галичини. Будучи главою УГКЦ в такому нелегкому часі, Митрополит Андрей провадив її, реагуючи відповідно на різні події. Його оцінка кожної ситуації була завжди відповідною до обставин. “Наявні документальні джерела свідчать про три етапи сприйняття Шептицьким нацистської окупації. . . Спочатку він позитивно трактував німецьке завоювання – як звільнення від радянського гніту, згодом підходив критичніше до деяких аспектів гітлерівської політики і, нарешті, його висловлювання та дії стали абсолютною опозицією до нацистського режиму”3. Вітаючи прихід німецької армії до Галичини, митрополит вбачав у цьому надію на релігійну свободу, покращення стану УГКЦ після окупаційної більшовицької атеїстичної влади. Надії, до певної міри, виправдалися: діяльність Церкви була відновлена, також жевріла надія на політичну автономію української державності. “Дотримання Божих законів та рівність перед цивільним законом були, на думку Шептицького, двома складовими «справедливих наказів» та «мудрого проводу», яким мали би підкорятись християни”4. Проте усунення німецькою владою будьяких спроб українського державотворення (арешти політичних діячів тощо) призвели до зміни поглядів митрополита. У 1942 році Андрей Шептицький видає два документи: «Про милосердя» (червень) та «Не вбий» (листопад), в яких особливо наголошує на першорядності й вагомості життя людини, на його захисті та святості. Митрополит виразно критикував тогочасний моральний стан суспільства в умовах німецького правління. Його звернення яскраво акцентували на пріоритеті закону Божого, який повинен бути рушієм та критерієм усякої діяльності. Андрей Шептицький завжди наголошував на правах і гідності людської особи, які мали б стати пріоритетом для влади. Тільки те керівництво заслуговує на пошану й виконання встановлених норм і правил, яке за основу має вартості та святості кожного людського життя і Божественні правди. Бо лише такий шлях діяльності, на думку Митрополита, здатний консолідувати громадян, забезпечити добробут та злагоду в суспільстві. Особливо цікавим та важливим з огляду на свій зміст є лист Митрополита Андрея до Папи Пія XII. В ньому висвітлено реальну ситуацію в Галичині під час


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

сторінки історії УГКЦ

№2 (70) березень−квітень 2005

ної і небезпечної ситуації у краю. Що ж до самої тогочасної окупаційної влади, то митрополит Андрей додає: “Це система брехні, шахрайства, несправедливості, грабування, карикатури всіх ідей цивілізації й порядку. Це система егоїзму, доведеного до абсурду, національного шовінізму, цілком божевільного, ненависті до всього, що чесне і добре. Вона становить щось таке виняткове, що остовпіння нападає на людину від першого ж погляду на таку потвору”10.

німецької окупації, а також представлені погляди глави УГКЦ щодо належного стану речей. У цьому листі Митрополит зазначає, що “визволені німецьким військом з большевицького ярма, ми відчули якесь полегшення, що таки не тривало більше, як місяць-два. Поволі-поволі уряд завів режим терору і корупції, справді неймовірних, що стають з дня на день тяжчі й нестерпні. Нині увесь край переконаний, що німецький режим є . . . лихий, майже диявольський”5. Така оцінка не була безпідставною, але ґрунтувалась на реальних фактах та аргументаціях: “вже майже рік нема дня, щоб не чинилися найстрашніші злочини.. .”, – зауважує Андрей Шептицький, – “Число жидів, убитих в нашій малій країні, перевищує 200 000... У Києві протягом кількох днів убили аж до 130 000 чоловіків, жінок і дітей”6. Такі згадки підтверджують нелюдське ставлення влади до населення, масове насилля та знущання, що не могло не тривожити. Становище Церкви, за словами Митрополита, було ніби легалізоване, проте, “переслідування постійно нависає над нашими головами, як Дамоклів меч”7. Усі намагання Андрея Шептицького, діяльність духовенства, монашества були, на думку глави Церкви, “цілковито нічим, порівняно зі зростаючими хвилями моральної мерзоти, що заливають увесь край”8.

Такий аналіз яскраво висвітлює як самий стан суспільства та Церкви в період німецької окупації, так і позицію Андрея Шептицького щодо відповідної ситуації у краю. Зміст листа вкотре доводить, що його автор палко вболівав за свою Церкву і державу, за духовний стан суспільства та докладав усіх сил до зміни і покращення тодішнього стану. А це лише підтверджує думку про те, що діяльність Митрополита Андрея Шептицького була спрямована на духовний провід своєї Церкви, на добробут і розвиток українського суспільства у світлі дотримування моральних цінностей та Божих заповідей. Олег ЛУКА Примітки: 1

Ковчег. Науковий збірник із церковної історії. - 2000. - Число 2. - С.224.

2

Там само. - С.226-229.

3

Там само. - С.236.

4

Там само. - С.238.

5

Львівський митрополит для українців Шептицький до папи Пія XII, Львів, 29-31 серпня 1942 р., Віра батьків, число 20, - Львів, 16 грудня, 1990, с.10; 6

Там само. - С.10.

7

Там само. - С.10.

8

Там само. – С.10.

9

Там само. - С.10.

10

Там само. - С.10.

Поряд із таким перебігом подій, митрополит зазначає, що “єдина втіха, яку можна мати у ці страхітливі часи, – це думка, що нічого не стається без волі нашого Отця Небесного”9. Беззастережна віра в Бога та Його провидіння служила запорукою вирішення склад33


сторінки історії УГКЦ

Релігійне життя в Радянському Союзі в “горбачовську” еру (1985 − 1988 рр.)

Р

елігійне життя в Радянському Союзі зусиллями уряду і партійних установ опинилося на маргінесі суспільства. Комуністичний режим поставив за мету зламати, а в кінцевому результаті – знищити релігійну свідомість громадян. Ця спроба мала певний успіх: декілька поколінь виховувалися в антирелігійному середовищі, що призвело до зникнення віковічних християнських традицій1. Практично єдиною „традиційною”, легітимно дозволеною релігійною організацією, була Російська Православна Церква, котра існувала з дозволу Й. Сталіна і пізнішої пасивної підтримки урядів М. Хрущова, Л. Брежнєва, Ю. Андропова та В. Черненка. В середині 1980-х років новий генеральний секретар М. С. Горбачов наголосив на продовженні ідеологічної боротьби2. Проте, питання відносин уряду й Церкви швидко набуло значного суспільного резонансу. У цей період відбувалися дві події, котрі значно вплинули на ці стосунки. Перша – святкування 1000-ліття ювілею хрещення Руси. Партійні органи спочатку розглядали

це як внутрішнє питання Церкви, що не могло бути інтегроване у суспільне життя Радянського Союзу. Проте, в контексті напрямку на демократизацію суспільства були очевидними зміни у ставленні до релігії3. З 1987 року М. С. Горбачов у доповідях почав позитивно оцінювати роль християнства у формуванні державности Київської Руси. Окремі публікації у пресі об’єктивно представляли роль і місце християнства та Церкви у радянському суспільстві4. За цієї ситуації РПЦ зайняла лояльну й очікувальну позицію і, тим самим, отримала найбільше пільг від уряду. На офіційному рівні Московська патріярхія зуміла якісно змінити свій статус5. Про покращення стосунків свідчило те, що на 1986 рік було зафіксовано 6794 громад, а вже у 1988 році їхня кількість збільшилась на 50 парохій6. Святкування 1000-ліття хрещення Руси викликало значний резонанс і відбулося при великому зацікавленні з боку світової спільноти (одночасно М. С. Горбачов зумів підняти свій рейтинг на Заході7), а також під знаком російського націоналізму і „особливих” відносин між Кремлем та РПЦ8. Друга значна подія – це аварія на Чорнобильській АЕС, яка мала не лише фізичні, але й психологічні наслідки. Серед населення почали ширитися ідеї апокаліптичного характеру, посилюватись антирадянські настрої9. У 80-х роках радянське суспільство зіткнулося з проблемою. Партія і державні органи намагалися вирішити духовні потреби людей, заповнюючи їх „марксистсько-ленінськими принципами” і “радянськими цінностями”. Проте, це лише підсилювало кризу духовного життя. І тому особливий акцент було поставлено на релігію, котра повинна була задовольнити потреби суспільства. РПЦ поверталася в ті сфери суспільного життя, з яких її витіснила радянська влада за минулі десятиліття10. Релігієзнавці Віктор Єленський і Мирослав Маринович стверджують, що релігію сприймали радше як суспільне явище, а не індивідуально-духовне пережиття: у цей час „вірити в Бога ставало модно й престижно”11. Україна залишалася під контролем старої „брежнєвської” номенклатури на чолі з В. Щербицьким, який уперто блокував демократичні зміни, що пропагувалися Москвою. Зі свого боку М. С. Горбачов не ініціював демократичних змін в УРСР заради політичної стабільности у „найбільшій неросійській республіці СРСР”12. Українські партійні функціонери висловлювали занепокоєння “непропорційно високою питомою вагою” релігійних громад України у загальносоюзному масштабі13. Кроком назад для влади стало часткове перенесення святкування 1000-ліття хрещення Руси з Москви

34


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (70) березень−квітень 2005

сторінки історії УГКЦ

до Києва. Дослідник В. Пащенко твердить, що Україна перебувала у „суперечливій ситуації”: з одного боку, за протекцією ООН, у республіці велися масштабні ремонтні роботи і будівництво храмів, а з другого – пленум Компартії УРСР (квітень 1988 року) вимагав активізації атеїстичної роботи14. Західна Україна займала особливе місце на релігійній карті держави. З 6794 парохій РПЦ у Радянському Союзі лише в західних регіонах України було зареєстровано 150015. Окрім того, згідно з даними завідувача відділом пропаганди й агітації ЦК КПРС В. Григоренка, 35-40% населення Західної України – віруючі, 70% – прихильні до релігії, 21,5% – вінчані, 31,5% дітей – охрещені, 64,5% померлих – поховані за християнським обрядом тощо. Він зазначив, що в регіоні працює у справі віднови УГКЦ близько 300 „колишніх” священиків і монахів16. В. Щербицький до кінця 1989 року проводив активну антиуніатську боротьбу. Якщо ще 1987 року це входило в контекст загальної антирелігійної кампанії, то наприкінці 1988 – на початку 1989 року з’явилася нова тенденція: підтримка Українського екзархату РПЦ з метою протиставити його відродженню УГКЦ і УАПЦ17. Доказом було те, що РПЦ отримала можливість реєструвати свої громади в містах, де особливо активно працювали греко-католики18. Речники Українського екзархату перед радянською й світовою спільнотами постійно висловлювали негативне ставлення до УГКЦ, не визнавали її існування, хоча до вищого духовенства РПЦ потрапило чимало вихідців із грекокатолицьких родин Західної України19. Іншою проблемою для вищої ієрархії РПЦ стали греко-католицькі обрядові звичаї православних парохій цього регіону. Оскільки миряни й більшість місцевого духовенства твердо дотримувались тих традицій, в яких виховувалися, то єпископам не вдавалося їх викорінити. М. Божко, старший інспектор республіканської Ради у справах релігій, у 1979 році в доповідній записці зазначив, що 50% возз’єднаних з РПЦ священиків залишилися на „засадах греко-католицизму”20. Західна Україна була проблемним регіоном для радянського уряду не лише у зв’язку з релігійним питанням, але також і з позицій суспільно-політичних. У 80-их роках дисонанси комуністичних реалій загострилися й вимагали негайного вирішення. Неважко було передбачити, що цей регіон стане точкою міжцерковного і національно-політичного конфліктів. Внаслідок репресивного тиску радянських властей УГКЦ „офіційно” припинила своє існування на неканонічному т. зв. Львівському соборі 8-го березня 1946 року шляхом „возз’єднання” з РПЦ. Вся ієрархія, на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, була заарештована ще рік перед тим. Після смерті генерального

секретаря Й. Сталіна більшість духовенства у 19541958 рр. отримала амністію, і з поверненням на Західну Україну розпочала підпільне душпастирство. Позитивним аспектом для розвитку УГКЦ у підпіллі послужила антирелігійна політика Хрущова21. У наступні десятиліття УГКЦ викристалізувала свою діяльність в рамках постійного тиску з боку владних структур. Справа УГКЦ була не лише внутрішньою проблемою Радянського Союзу. Після II Ватиканського собору її розглядали в контексті міжцерковних і міждержавних стосунків Москви й Ватикану. Проте Римська курія, орієнтуючись на головні цілі Ostpolitik22, не завжди діяла в інтересах відродження УГКЦ. Греко-католики, особливо в діяспорі, розпочали активну кампанію проти цієї візії папи Павла VI-го, котрий не робив жодних кроків у справі реабілітації УГКЦ в Україні. Однозначно знаковою подією у справі відродження Церкви стало обрання на папський престіл кардинала Кароля Войтили (Іван Павло II) 17 жовтня 1978 року. Українці – греко-католики покладали особливу надію на папу-поляка, котрий, як ніхто инший, мав би розуміти їхні проблеми і в такий спосіб зробити реальною допомогу Ватикану. Підхід нового Папи відобразився у першому листі до кардинала Йосифа Сліпого, присвяченому ювілею хрещення Руси, в якому він підкреслив „велике значення” Брестської унії. Іван Павло II дозволив скликати Синоди єпископів УГКЦ на поселеннях, чого не робили Іван XXIII та Павло VI. Ці кроки папи викликали негативну реакцію Московського патріярхату. У листі від 22 грудня 1980 року патріярх Пимен пригрозив зупинити екуменічні переговори23. Політика Римської курії дала зрозуміти верхівці церковної і комуністичної влади в Москві, що папа взяв курс на відродження католицизму у Східній Європі, зокрема, в Радянському Союзі24. Протидією радянського уряду став новий виток ідеологічної боротьби з впливами Ватикану. На початку 80-х років ЦК КПУ вів тотальну ідеологічну роботу серед населення Захід35


сторінки історії УГКЦ ної України, що збільшило кількість доповідних записок і відповідних резолюцій, але ще раз підтвердило неефективність цих заходів25. У 1986 році Рада у справах релігій і речники Українського екзархату РПЦ, з нагоди 40літнього ювілею Львівського собору, одноголосно засудили унію й УГКЦ, назвавши її „темними віками в історії”26. Проте, напади на греко-католиків з боку церковної й радянської влади лише сприяли поширенню серед народу їхнього авторитету та ініціювали зріст незадоволення комуністичною ідеологією. Безперечно, негативно на вирішення проблеми греко-католиків вплинула смерть патріарха Йосифа Сліпого 7 вересня 1984 року. Проте його наступник – Мирослав Іван Любачівський – активно продовжував кампанію за повернення прав греко-католикам в Україні.

12

Пор.: Я. Грицак. Нарис історії України: формування модерної української нації Х1Х-ХХ століття. - Київ, 1996. – С. 297. 13

Йдучи за принципом т. зв. достатньої насиченості, партапарат за 1977-1987 роки не дозволив зареєструвати жодної релігійної громади (Православна Церква в Україні (1945-1980-і pp. XX ст.) // Історія релігії в Україні: у 10-ти т. / Ред. А. Колодний. - Київ, 1999. Т. 3: Православ’я в Україні. - С. 459). 14

В. Пащенко. Греко-католики в Україні: від 40-хроків XX століття до наших днів. — Полтава, 2002. - С. 464-465. 15

В. Єленський. Церква і політика в посттоталітарному соціумі: Україна // Права людини в Україні. - Київ-Харків, 1995.- Вип.13. – С. 35-36. 16

В. Григоренко. Если без предвзятости // Наука и религия. - 1987. - №12. - С. 13. 17

Там же. - С. 35.

18

Примітки:

Впродовж 1988-1989 років було зареєстровано 751 громад РПЦ (С. Боруцький. Держава. Церква. Людина. Державно-церковні та міжконфесійні відносини у дзеркалі сучасності 1992-2002. – Львів, 2003 - С. 351-357; пор.також М. Bourdeaux. Gorbachev, Glasnosts and the Gospel // Hodder and Stoughton. - London, 1990. - Р. 171; Легалізація української католицькоїЦеркви // Патріархат. - 1989. № 7-8. - С. 10-14; В. Пащенко. Греко-католики в Україні: від 40-х років XX століття до наших днів. - Полтава, 2002. - С. 479-480).

1

19

(Далі буде...) Тарас БУБЛИК Б. Гудзяк. Релігійне життя в Україні у перші п’ять років незалежності // Ковчег / За ред. Б Гудзяка, І. Скочиляса, О. Турія. Львів, 2000. – Ч.2. - С. 166.

2

Д. Поспеловский. Русская Православная Церковь в XX веке. Москва, 1995. - С. 384-385; Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної Партії Радянського Союзу. - Київ, 1986. - С. 194-197. 3

Пор.: В.Єленський. Церква і політика у посттоталітарному соціумі: Україна // Права людини в Україні (інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-американського бюро захисту прав людини). - Київ-Харків, 1995. – Вип.13. - С. 34; Русская Православная Церковь в советское время (1917-1991). Материалы и документы по истории отношений между государством и Церковью / Составитель Г. Штриккер. - Москва, 1995. – Т.2. - С. 193-195. 4

Тут можна навести такі приклади: журнал атеїстичної пропаганди „Наука и религия” в цей час позитивно змінив свій ідеологічний напрям для релігійних кіл (пор.: Д. Поспеловский. РПЦ в XX веке. Москва, 1995. - С. 398); на офіційному рівні в газеті „Известия” від 21 січня 1988 року в статті „Утверждаю свободу совести”, присвяченій 70-річчю ратифікації закону „Об отделении Церкви от государства и школы от Церкви“, голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР Констянтин Харчев заявив, що цілком ефективний спосіб співпраці між Церквою і державою був указаний ленінським рішенням. Однак, поряд з тим висловив жаль за „произвол” у ставленні до релігії в 1930-их роках і часи застою, підкреслив важливість Церкви у суспільстві та процесі боротьби за мир і збереження історично-культурних пам’яток тощо (див.: РПЦ в советское время. (1917-1991). - Москва, 1995. – Т.2. - С. 215216). 5

Московська патріярхія повернула собі у власність деякі визначні духовні центри, право на будівництво нового храму в Москві, офіційно затвердила новий устав РПЦ (див.: РПЦ в советское время (1917-1991). - Москва, 1995. – Т2. - С. 222-223). 6

В. Цыпин. История Русской Церкви. - Москва, 1997. – Кн.9: 19171997. - С. 461. 7

РПЦ в советское время (1917-1991). - Москва, 1995. – Т.2. - С.219.

За даними В. Єленського, у 1970-х роках з 16-ти управителів українських єпархій 13 були етнічними українцями, 9 походило із Західної України, 3 – “колишні“ уніати. Академії та семінарії випускали кожного року приблизно 200 священиків, більшість із яких були українцями (пор.: В. Єленський. Церква і політика в посттоталітарному соціумі: Україна // Права людини в Україні. Київ-Харків, 1995. – Вип.13. – С. 40; Д. Поспеловский. РПЦ в XX веке. - Москва, 1995. - С. 409; The church in Ukraine - 1988 // Religion in Communist Land. – 1989. - Vol. 17. - №2. - Р. 155). 20

В. Пащенко. Православ’я в новітній Україні. - Полтава, 2001. - С 292. 21

Віруючі зі знецерковлених районів все більше почали звертатися до підпільних священиків. Варто також зауважити, що антирелігійна кампанія перекреслила надії „возз’єднаних” отців зберегти храми (пор.: Б. Боцюрків. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946-1989) // Ковчег. - Львів, 1993. – Ч.ІІ. – С. 133; РПЦ в советское время (1917 - 1991). – Москва, 1995. – Т.ІІ. - С. 50-58; Греко-католицька Церква за умов радянської влади в Україні (1944-1991) // Історія релігії в Україні: у 10-ти т. / За ред. П. Яроцького. - Київ, 2001. – Т.4: Католицизм. – С. 485). 22

Ostpolitik - політика Ватикану, спрямована на збереження Католицької Церкви у країнах комуністичного блоку через тісніші відносини з режимами. ЇЇ авторами були папа Павло VI, кардинал Йоан Віллібрандс, кардинал Агостіно Казароллі. Ватикан через неспроможність допомогти греко-католикам в Україні „пожертвував” ними заради пріоритетів Ostpolitik, хоча цьому постійно противився патріарх Йосип Сліпий // Див. A. Sorokovsky. Vatican diplomacy and Uкrainian Greek Catholic Church // Logos. A Journal of Eastern Christian Studies. – 1995. - Vol. 36. – Nos. 1-4. - Р. 50. 23

I. Hwat. The Catacomb Ukrainian Catholic Church and Pope John Paul II. The millennium series. - Ukrainian Studies Fund, Harvard University, Cambridge, Massachusetts. - Р. 266-270. 24

Б. Боцюрків. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах / / Ковчег. - Львів, 1993. Ч.1. – С. 154-155. 25

Пор.: В. Єленський. Церква і політика в посттоталітарному соціумі: Україна // Права людини в Україні. - Київ-Харків, 1995. – Вип.13. – С. 35; також М. Bourdeaux. Gorbachev, Glasnosts and the Gospel // Hodder and Stoughton. - London, 1990. - Р. 170.

Завідувач відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ Леонід Кравчук стверджував, що в окремих районах Львівської области, які він інспектував, ідеологічна робота „не відповідає вимогам постанови ЦК КПРС “Про посилення атеїстичного виховання” // В. Пащенко. Православ’я в новітній Україні. - Полтава, 2001. – С. 399, 402-403.

9

26

8

Д. Поспеловский. РПЦ в XX веке. - Москва, 1995. - С. 388.

10

Церква отримала ексклюзивне право працювати у сфері благодійности (див.: Ф. Денисенко. За єдність і перебудову // Православний вісник. - 1989. - №8 – С. 2-3). 11

В. Єленський. Церква і політика в посттоталітарному соціумі: Україна // Права людини в Україні. - Київ-Харків, 1995. – Вип.13. С. 30; М. Маринович. Українська ідея і християнство, або коли гарцюють кольорові коні апокаліпсису. - Київ, 2003. - С 296.

36

Цей ювілей РПЦ провела помпезніше, ніж попередні, з метою підкреслити, що “православ’я міцно утвердилося.. . на землях західних областей України“ // Див.: В единстве веры, дел и помыслов //Журнал Московской Патриархии. - 1986. № 8. - С. 1516; М. Bourdeaux. Gorbachev, Glasnosts and the Gospel // Hodder and Stoughton. - London, 1990. - Р. 167; Послання Патріарха Московського і всієї Русі. Імена учасникам святкувань 40-ї річниці Львівського церковного собору 1946 року // Православний вісник. - 1986. - № 7-8. - С. 26.


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (70) березень−квітень 2005

Дещо про мову…

М

ова будь-якого народу – це унікальне явище. Людина послуговується нею кожної хвилини, як і повітрям, яким дихає, водою, яку п’є. .. Та дуже рідко ми ставимо собі запитання: “А що таке мова?” Відомо, що мова постійно розвивається, та потрібно пам’ятати – далеко не всі прояви цього розвитку є позитивними. Кожна соціальна група має свою специфіку мовлення. Значна частина сучасної молоді користується так званим сленгом, легким у використанні. Однак мало хто замислюється над тим, що таке жаргон і яке його місце у мові. Темпи розвитку молодіжного жаргону вражають своєю швидкістю. Кожного року в США видається словник сленгів, збільшений щоразу на 40.000 слів. Серед молоді побутує думка, що сленг – це неодмінна умова самовираження особистості. Тому кожен, хто хоче бути яскравою постаттю у молодіжному середовищі, намагається якомога швидше оволодіти цією “мовою”. І, як виявляється, таких бажаючих надзвичайно багато.

Постмодерна доба замість національної культури пропонує сучасній людині маскультуру, яка за своєю суттю є споживацькою, розважальною, загальнодоступною і надзвичайно простою. Сюди ж належить і жаргон, що походить зі середовища людей, які не “дружили” із законом. Це злодії, кримінальні злочинці або ж люди найнижчого соціального прошарку. Так, наприклад, слово “кльово” походить з мови давніх українських мандрівників-жебраків. Яскравим свідченням цього є оповідання Г. Хоткевича “Сліпець”.

у світі цікавого також і від втрати людиною певних орієнтирів справжніх цінностей. Бездуховність. Так, саме вона є основним рушієм, що дає поштовх для розвитку низькопробної культури. Мова – це відображення нашого внутрішнього світу, дзеркало душі, всього того, що перебуває у найпотаємніших куточках нашого серця. Через слово ми передаємо тривогу, радість, похвалу й ганьбу, благословення і прокляття ... Прикро чути, що діти жаргоном розмовляють зі своїми батьками, учні з вчителями, що хлопець не може освідчитись дівчині без сленгу... Проблема сучасного українського сленгу ще й у тому, що він походить далеко не з українського середовища, а сприймається в російській “редакції”. Якщо для сучасної еліти такі поняття, як рідна мова, національна культура і особиста духовність нічого не означають, то є підстави побоюватись, що скоро „рідною” мовою стане жаргон. Однак результати дослідження, які проводяться у м. Києві від 2000 року, показують, що людина, яка розмовляє українською мовою, починає сприйматись позитивніше. Сподіваюсь, що „помаранчева революція” позитивно вплине не лише на політичну ситуацію в нашій країні, але й заохотить молоде покоління розмовляти рідною мовою. Не даймо тому „мовному абсурдові”, який нині пропагується, витіснити на марґінес справжнє українське слово! Втілюймо у дійсність слова нашого класика: “Як парость виноградної лози, плекайте рідну мову!” Андрій СОЛЕЦЬКИЙ

З чим пов’язане те, що багато людей користуються сленгом? Необтяженістю значення, примітивною простотою ще й “крутим” звучанням. Сленг – це неначе економія мови. Він позбавляє мову її багатства, зводячи до елементарного виду міжособистісної комунікації. Розвитку „сленгової культури” сприяє й те, що сучасна молодь основний багаж слів черпає не з книжок, а із засобів масової інформації та Інтернету. Це легко, доступно для всіх і майже не потребує інтелектуальних операцій мозку. Важко говорити про культуру мовлення, переглядаючи сучасні передові видання, багаті на сенсації, різну вражаючу інформацію, але зовсім бідні на духовний зміст, який мав би спонукати молоду особу задуматись над життям і її місцем під сонцем. Закріпленню сленгу допомагає і відчуження молоді від національної культури. Більше того, молодь сприймає національну культуру як щось меншовартісне, не варте уваги сучасної людини. Якщо уважно поглянути на тих, хто користується жаргоном, можна зауважити, що поняття краси, істини, добра в них майже знівельовані. Точніше, у них своє розуміння того, що таке краса чи добро. Отож, утвердження сленгу залежить 37


у світі цікавого

Цікаво, що… …Англійські вчені з’ясували, що гумор впливає на ті ж центри мозку людини, що й кокаїн. Вони дійшли до висновку, що сміх – певного роду наркотик. Отож, як можна назвати людину, котра багато сміється?..

Телефон – детектор брехні Новий американський телефон навчить брехунів боятися. Апарат нібито сприймає сигнали фальшу і висвітлює їх на апараті співрозмовника – так повідомлялось у рекламі. Прощавай, брехня по телефону.

35 років мовчання

…У Росії стався такий випадок: на дев’ятикласницю під час контрольної роботи насварила вчителька, щоб та не заглядала до зошита своєї сусідки за партою. Школярка від переляку знепритомніла. Коли дівчина прийшла до тями, почала говорити невідомою мовою давньоанглійською. Як виявилося пізніше, в пам’яті дівчини знаходилось приблизно 120 різних мов. Цікаво, скільки мов виявилось би у нашій пам’яті після такого випадку? …Найбільше слів має англійська мова. За своїм словниковим запасом їй у 3-4 рази поступається німецька мова. Найдивніше те, що приблизно чотири століття тому в англійській мові було всього 50 000 слів, а тепер вона містить їх понад пів мільйона, і щороку словник доповнюється 5 000 нових слів.

„Чудодійне зцілення” в суді Тільки після того, як суд у Лондоні оголосив свій вирок (величезний штраф), до „глухонімого” Кіта Озборна повернулася мова. Впродовж усього процесу він не зронив ні слова і, здавалось, нічого не розумів, але вирок вчинив диво. „Цього не може бути!” простогнав Озборн після промови судді. 38

35 років тому одна турецька подружня пара дуже посварилася – відтоді чоловік і жінка не сказали одне одному жодного слова. Гедіже виповнилось 82 роки, а її чоловікові Мечиту – 85; вони одружені 64 роки, й далі живуть в одному будинку, але від часу сварки – в різних кімнатах. Вони стараються не зустрічатись, їдять окремо. Семеро їхніх дітей і сімнадцятеро внуків марно намагались помирити їх. Гедіже вперто стоїть на своєму: „Я краще помру, ніж промовлю до нього слово!” Однак розлучитись вони не можуть із релігійних причин.

Щаслива страва Два кутні зуби зламав собі австралієць Єлан Бейлі в Сиднеї, коли їв у ресторані „МакДональдс” біґмак. Він подав на ресторан до суду і виявився щасливчиком двічі: внаслідок процесу він отримав 10.000 доларів відшкодування, а під час візиту до стоматолога познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Підготував Михайло ПЛОЦІДЕМ


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

у світі цікавого

№2 (70) березень−квітень 2005

Що думали відомі люди на порозі смерті? У критичній ситуації ми всі стаємо серйозніші та чесніші. Дійсність стає важливішою, аніж власна гордість, самодостатність, впевненість у своїх силах. ЕНГЕЛЬС, головний пропагандист атеїзму, в похилому віці знову звернувся до Бога: „Ми повинні повернути своє життя Тому, Хто вмер за всіх нас на хресті”1. ЛЕНІН в кінці свого життя просив пробачення в Бога, у всього світу, навіть у столів та стільців: „Я йшов хибним шляхом. Мене переслідує відчуття, що я топлюся в океані крові незліченних жертв. Але в нас нема шляху назад. Щоб врятувати нашу країну, потрібні люди, які подібні на Франціска Асізького (Один з найвідоміших святих Західної Європи, який жив у 1184? 1226 рр.). З десятьма такими, як він, ми могли би

врятувати Росію”2. ЗІНОВ’ЄВ, президент комуністичного Інтернаціоналу, соратник Леніна: „Господь Бог Наш – Бог вічний”. Генріх ГЕЙНЕ (1797-1856). Великий насмішник релігії, товариш Маркса, визнає перед смертю: „Чи то було нещастя, що я завернув? Може більше нещастя не дасть мені бажання повернутися в рідний край. Напало на мене і понесло мене. Коли прагнення одного тільки Бога, який спроможний помогти становить основну причину... Безсмертя душі, по? смертне існування нам надається разом з покутою. Ми знову зустрінемось у кращому світі, де я думаю написати свої кращі книги. Я повернувся до Бога, як блудний син”. Карл МАРКС. І для нього потойбічний світ був реальністю. Ось що оповідає його служниця після його смерті: „Він був богобоязним чо? ловіком. Коли він був ду? же хворий, він молився один в своїй кімнаті пе? ред запаленими свічками і перев’язував свій лоб по? в’язкою”.

Будучи атеїстом, Маркс все ж говорив: „Я насміхався над небом, я це насправді знаю. Моя душа, що колись належала Богу, тепер належить пеклу. Так, вічність – це наша вічна мука”3. РІБЕНТРОП, нац.-соц. міністр. Перед смертю сказав: “Я сподіваюсь, що жертва Христа врятує і мене”. ЯРОСЛАВСЬКИЙ (псевдонім), президент Інтернаціоналу безбожників. Перед смертю звернувся з проханням до Сталіна(!): „Спаліть всі мої книги! Бачите Святого! Він вже давно чекає на мене. Він тут. Спаліть всі мої книги!” ВО ЛЬ ТЕР ВОЛЬ ЛЬТЕР ТЕР,, великий насмішник релігії, перед смертю вимагав священика. Медсестра, що була присутня при цьому, сказала: „За все багатство Європи не згодилась би я ще раз побачити, як помирає безбожник.” Людек ПАХМАН, чеський шаховий гросмейстер, секретар Центральної ради профспілок, впевнений марксист. В 1969 р. арештований: „За ті дні, які я провів в тюрмі між життям і смертю, мені була дарована віра в Бога.” „Єдина заслуга тих, хто від? криває конечні істини, в тому, щоб не протирічити вічній істині, не виступати проти її відвертості. В такі доленосні хвилини відкривається шлях до дійсного щастя.” Карл ГГ.. ЮНГ (1875-1961), швейцарський психоаналітик, послідовник Фройда, філософ. „Якщо б у душі людини не знаходилися найвищі вар? тості, тоді б мене взагалі не цікавила б психологія, бо тоді душа була би про? сто димом. Але із сто? кратного досвіду я знаю, що вона не є тим, а нав? паки, вона містить у собі відповідність тих речей, які формулювала догма, а також дещо більше, що дає їй можливість бути тим оком, якому належить бачити світло. Для цього потрібен безмежний масштаб. Мене звинувачують в “обожнюванні душі”, але не я – Бог Сам її обожнив, не я наділив душу релігійністю, я лише представив факти, що душа є релігійною від природи: це властивість, яку я в душу не вкладав, ні спеціально не вичитував. Це їй притаманна власти? вість, і жодні думки та доведення не можуть впли? нути на неї.” Примітки: 1

Attheismus – ein Weg, s.o., S. 170.

2

Prof. Mobius, Bildpost u. Pilger.

3

Die blasse Maid, nach: ME, Bd.I,1,S. 55-57.

39


словами серця

Я бачу Бога

Важкий наплічник, спальник, карімат...

Я сплю. У сні я бачу Бога.

Тут кожен кожному сестра і брат,

Дивлюсь на Нього – Боже, та це я!

Тут кожен з кожним ділиться останнім.

В мені є образ і подоба Божа,

Всі відчувають мир і спокій,

І відчуваю я – це Він, а Він – це я.

Якого так шукали ми,

І стало солодко в моєму серці,

Не хочеться вертатись в світ жорстокий,

Велика радість за превеликий дар.

Та ми вернемось, щоби ще когось спасти.

Та пригадав щось... й соромно так стало,

Вперед ідуть сміливо всі прочани

Що у мені живе найбільший Володар...

З хрестом у втомлених руках.

Я пригадав усі свої провини,

І на ногах від мозолів страшенні рани,

Свої гріхи . .. й великий жар

Але нема ні крихти сумніву в очах!

Рушає Проща разом з сонцем раннім.

Мов охопив мене цієї же хвилини, ***

У серце моє глянув Господь – Цар. Він не картав мене і певно що не лаяв, І не казав, що Син Його помер за мене на хресті...

Стою перед тобою на колінах...

А лиш підняв мене й як добрий Батько

О, мій Спасителю, до Тебе я прийшла.

поміг мені йти дальше по житті. ..

Тебе шукала у іконах і церковних стінах, Та раптом в серці своїм я Тебе знайшла.

КАЛИТЯК О.

Проща

Я заблукала у щоденних буднях,

Косички дві, панама чи бандана,

Поневірялась у добрі й у злі.

Потерті джинси, вервиця в руках.

Багато бачила я поглядів осудних,

І на п’яті від мозоля вже рана,

Лиш не побачила я осуду в Тобі.

Але нема ні крихти сумніву в очах!

І.

Ув а г а ! Редакція часопису “Пізнай Правду” пропонує для Вас, шановні читачі, рубрику: “Запитуйте – Відповідаємо” Відповідаємо”. Відомо, що сьогодні виникає багато різного роду запитань стосовно релігійної тематики. Мабуть, цікаво буде дізнатися та отримати відповіді на турбуючі Вас запитання будь-якого характеру: стосовно життя Церкви, християнських правд віри, питань щодо духовності, літургійних богослужінь і т.д. Такий діалог буде залежати лише

від Вас: Вашого бажання та зацікавлення, Вашої активності та ініціативи. Тому плекаємо надію, що ця рубрика буде не лише цікавою, але й корисною та помічною як для запитувачів, так і для усього кола читачів часопису. Адже цим Ви зможете збагатити себе не лише інтелектуально, але, насамперед, духовно.

Отож, скористайтесь з нагоди та “ЗАПИТУЙТЕ”!

Радіопередачі Запрошуємо вас послухати і взяти у ч а с т ь у р е л і г і й н і й п р о г р а м і “Духовна мандрівка”, що виходить на радіо “Львівська хвиля” (100,8 FM) щонеділі о 8:00 год. У програмі на вас чекають духовні розважання з о.Ігорем Яцівом на недільне 40

Євангеліє, а також останні новини життя УГКЦ та інша цікава інформація від семінаристів Львівської Духовної Семінарії Святого Духа, членів Пасторального центру “Еклезія”.


Світлій пам'яті Святішого Отця Івана Павла ІІ присвячується...  

Світлій пам'яті Святішого Отця Івана Павла ІІ присвячується...

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you