Page 1


У цьому номері: Тема Прямуючи до вічності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Апокаліпсис сьогодні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4 Про життя вічне . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Простір спілкування

№2(65) квітень−травень 2004

Роздуми про патріархат УГКЦ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 УГКЦ в часи підпілля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 Спогади про Патріарха . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Життя у Христі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14

Видається за б лагословенням благословенням ректора ту Львівської Дух овної ректорату Духовної Семінарії Святого Духа Реєстраційне свідоцтво № 300 від 1996 р. Б.

Святе Письмо

Виходить з березня 1996 р. Б.

Святе Письмо – дорога правди і життя . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16

Головний редактор: Олег Лука Заступник головного редактора: Андрій Солецький Літературна редакція: Богдан У триско Утриско Володимир Стець Володимир Чупрін Верстка та комп’ютерний набір: Остап ГГнатів натів Тарас Семенюк Андрій Сіданич Дизайн: Олег Барбуляк Фотограф: Михайло Пазиняк Відповідальні за друк: Юрій Лесишин Володимир ГГанчій анчій

Дорога спасіння Вплив музики на молодь . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Юда Іскаріот: апостол чи зрадник? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22

Полеміка Ворожіння і Біблія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23

Літургійне богослов’я Таїнство свята . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Марна наша віра, якщо Христос не воскрес . . . . . . . . . . . . . Історія празника П’ятидесятниці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Паломництво Сільвії+Етерії до Святих місць . . . . . . . . . . . .

24 26 27 29

Сім’я Віддзеркалення виховання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

Духовність Про об’явлення Пречистої Діви Марії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31 “Маріїне Євангеліє” Тараса Шевченка і biblia apocrypha . 34

У світі цікавого

Адреса: Львівська Духовна Семінарія вул. Шевченка, 188, Львів+Рудно, Україна, 79493 тел.: (0322) 72+07+34, 69+09+14, факс: 65+05+65 e+mail: redakcia@lds.lviv.ua

Вірменська Церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 Мовний калейдоскоп . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38

Інтернет версія: http://magazine.lds.lviv.ua/ (Віталій К овалишин) Ковалишин)

Запитуйте−відповідаємо

Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856 МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ

Ви запитували . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 Лист+подяка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39

Словами серця Христос воскрес. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40 День за днем . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріали. Рукописи не повертаються та не рецензуються. При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове


тема

Прямуючи до вічності

П

ро те, як правильно і корисно провадити своє життя, існує багато різноманітних теорій та ідей, кожна з яких щось пропонує та до чогось закликає. Такого роду звернення та пропозиції дають можливість людині здійснити для себе остаточний вибір у визначенні власного життєвого шляху. Кажуть, що найкращим способом провадження свого життя є намагання стреміти до певної визначеної для себе цілі. Це має бути не дрібна, пересічна та буденна ціль+бажання, як, наприклад, виграш у лотереї, відпустка на Гаваях і т. д., але така ціль, яка була би важливішою, домінантною та пріоритетною над усіма – до якої варто прагнути протягом усього свого життя, намагатись її досягнути та жити згідно з цим праг+ ненням. Така мета мусить бути також чітко визна+ ченою, найвищою та категорич+ ною. Щось схоже на те, як ко+ рабель, що виходить у море, повинен мати свій визначений, наперед передбачений та запла+ нований курс, метою якого є досягнути бажаної пристані. Так і в нашому житті: без наставлення та визначеності того, для чого ми перебуваємо на землі, що ми чинимо та як живемо, – усе буде невпорядкованим, хаотич+ним та безладним, оскільки не буде мати міцної підвалини під собою. Ціллю християнського життя є досягнення вічності, яка не є чи+ мось далеким, невідомим та абстрактним, але дійсністю, що розпочинається вже тут, на землі, а осягає повноту у вічному спів+ житті з Богом. Іншими словами – це осягнення вічного Царства Бо+ жого, про яке Ісус Христос неод+ норазово навчав: “Шукайте пер+ ше Царства Божого…” (Мт. 6,33). Плекати в собі подібні настав+ лення є справді корисним та боговгодним, але це вимагає від нас певних зусиль – уникання та подолання чисельних перешкод. Однією із найбільш очевидних проблем є, наприклад, наше на+ ставлення до “часу”, в якому живемо. Так, мабуть, типовим для сучасного суспільства є надмірне 2

заглиблення людини у вирішення своїх щоденних проблем, що тісно пов’язані із минулим та май+ бутнім. Коли глибше розмірковувати над проблемою часу, можемо зауважити, що минуле нам більше не нале+ жить, майбутнє ще невідоме, а те, що є теперішнім, – це і є для нас дійсним. Воно наше єдине багатство і лише в ньому ми можемо зреалізувати нашу людську свободу. Бо навіть коли ми щось пригадуємо собі, творимо “спомин” про когось чи про щось, то це тільки для того, щоб зробити наше минуле тепе+ рішнім, справжнім, дійсним, щоб могти брати участь у ньому всім своїм єством. Щодо духовних прагнень людини та способу їх реа+ лізації, то єдиним місцем нашої зустрічі з Богом є мить теперішності, а не минулого чи майбутнього. Це місце – одинока реальність, з якою ми так по+особ+ ливому зустрічаємось, щомиті її дотикаємо та щомиті її втрачаємо. Теперішня мить є наче дверима, через які нам відкривається вічність – безчасовість.


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

тема

№2 (65) квітень−травень 2004

Ми часто підпадаємо спокусі боротися з реальністю та не приймати ані самих себе, ані інших людей такими, якими вони є насправді, а також усього того, що нам накидає життя через хвилі подій кожного прожитого дня. Такий спротив “тому, що насправді є” поглинає більшу частину власних сил і внаслідок цього у наших серцях поступово зникає внутрішня гармонія, радість, спокій, задоволення від життя. А замість того, щоб заглиблюватися та по+ринати в нездійсненні свої ілюзії та мрії, очікувати ідеальних умов для того, щоб нарешті почати жити у взаємній згоді зі своїми бажаннями, варто прийняти життя таким, яким воно постає перед нами. Чинячи так, ми будемо здатні зберегти сили для його зміни. Одне чудове розважання+молитва про+ ілюструє наші думки: “Боже, дай мені душевний спокій, щоб прийняти те, чого змінити не можу; силу, щоб змінити те, що я можу змінити; і мудрість відрізнити перше від другого”.

Проблема також і в тому, що ми боїмося входити у Божу присутність, заглибитись у наші стосунки з Богом. Ми, як лякливі діти, уникаємо такої зустрічі та втікаємо і поринаємо знову у світ із його галасливими подіями: забавами, смутками, швид+ кими звабними новинами та постійними вра+ жаючими перемінами. Ми надаємо, радше, перевагу нашим думкам, образам, уявленням. Але запитаймо себе: яке значення, який сенс матиме перед Господом те, що ми, можливо, хотіли зробити, чого ми прагнули у своєму житті, та не вчинили? Наші діла є тут конечно необхідними. Про це нагадує апостол Яків: “Яка користь, мої брати, коли хтось каже, що має віру, але діл не має?… Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мер+ тва” (Як. 2,14;26).

Ціллю християнського життя є досягнення вічності, яка не є чимось далеким, невідомим та абстрактним, але дійсністю, яка розпочинається вже тут, на землі...

Ісус Христос нагадує нам про те, що ми не повинні перейматися надміру тим, що має статись у майбутньому: “Не журіться, отже, завтрашнім днем” (Мт. 6,34). Адже справді, наше життя, дароване Богом, є залежне від Нього. Однак така позиція, таке внутрішнє наставлення для людини є важким до сприйняття. Ми пере+ буваємо у постійній турботі, неспокої та переживаннях, які дуже часто спричинюють те, що ми подумки повертаємось у минуле, аби проаналізувати власні вчинки. У цьому ж передбачаємо в уяві і майбутнє, яке завжди будується нами у до кінця непевному, вигаданому образі. Ця тривога виявляє нашу втрату впевненості в тому, що “Отець Наш Небесний знає”, що ми не в змозі прийняти щось понад те, що Він хоче дати. Господь бо завжди дає лише те, що ми здатні отримати, що здатні перенести, пережити, хоч ми, можливо, не завжди це розуміємо та сприймаємо як годиться. Слова щоденної молитви всіх християн нас про це чудово навчають: “Нехай буде воля Твоя”! Господь, справді, нам дає те, що Він бажає дати, та річ у тім, що ми не бажаємо приймати цього, а радше, перебуваємо в очікуванні чогось іншого, нами вигаданого, уявного, що, на нашу думку, видається більш конечним, більш потрібним. При+ гадуються тут слова Христа з Євангелії: “Не бійся”! І це саме для того, щоб ми змогли в довір’ї покластися на Господа сьогодні, у кожній миті, на Того, що про+ довжує наше життя, дароване Ним.

Саме наші конкретні вчинки є важ+ ливими перед Господом –Владикою нашого життя. Також те, як ми сприймаємо своє теперішнє, те, з чим ми зустрічаємось безпосеред+ ньо і як на це реагуємо, – є важ+ ливим та актуальним для нас. Наша боязнь та невпевненість у тому, що нас очікує у майбутньому, бере свій початок саме з цього. Адже ми пра+ гнемо забезпечити своє майбутнє, відчути внутрішнє заспокоєння та безтурботність, передбачити те, що нас очікує. Цим створюємо свій не+ залежний, видуманий нами світ, а тому хиткий, непевний, уявний, а отже і неправдивий. Подібне наставлення може призвести і до хибних висновків, грунтованих на наших особистих пріори+ тетах та цінностях, які не завжди можуть узгод+ жуватись із Господньою волею. Прикладом цього служить притча про нерозумного багача, який вважав свій матеріальний достаток та внутрішнє заспокоєння від цього самодостатнім та вистачальним. Проте Господь повчає його: “Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде? Отак воно з тим, хто збирає для себе, замість того, щоб багатіти в Бога” (Лк. 12,20+21). Тому для нас, християн, важливим є постійне звер+ нення у своїх щоденних справах – як у важких, так і у сприятливих моментах життя, – до Бога. Нам варто застановлятись над пережитим днем, над нашою щоденною поведінкою, чи вона узгоджується із Господньою волею, а чи їй суперечить. Адже ціллю християнського життя є впевнено, не знеохочуючись прямувати до вічності, що можливо лише з Богом і у Бозі. Олег ЛУК А ЛУКА 3


тема

Апокаліпсис сьогодні

Н

азва цієї статті сформувалась вже після її написання. Річ у тім, що під час написання з‘являлось безліч думок щодо того, як поєд+ нати повсякденне життя з есхатологічністю нашої віри. І, врешті+решт, відповідь ми знайшли в Апо+ каліпсисі – “Одкровенні Йоана Богослова”. Якось вийшовши із храму Києво – Печерської Лаври, я по+ чув слова однієї жінки, котра сказала, що їй дуже не хочеться покидати це благодатне місце і повертатись знову у світ. “Не любіть світу, ані того що в світі” (1Ів. 2, 15), – мабуть, ці слова апостола добре ілюструють наставлення цієї жінки. Ілюстрацією іншого духовного стану може бути подія, що сталася у право+ славній семінарії в штаті Нью+Йорк, де в 60+х роках було вирішено закрити каплицю і розкаятись за час, без користі проведений в молитві і спо+ гляданні, коли світ потребує допо+ моги. Як поєднати цю подію зі стихом “Бо так полюбив Бог світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ів 3, 16). Зосередимось на першому аспекті, оскільки він стосується нашої теми. У деяких спільнотах нашої Церкви побутує глибока, майже апокаліп+ тична ненависть до світу, і навіть називаються конкретні дати його кінця, не кажучи вже про нетради+ ційні християнські общини, які наво+ дять безліч таких дат. Таким чином ті спільноти (чи то традиційні, чи ні), стають яскравим прикладом прояву сектанства (цим терміном окре+ слена вузькість бачення християнства). Ми аж ніяк не заперечуємо кінця світу і не примен+ шуємо його значення як кінцевої точки історії, без якої вона не має змісту. Адже грецьке слово τελοs (кінець) має значення також і “ціль”, це певне сповнення, осягнення певного результату. Тому, якщо в історії є своя ціль, то вона має і свій сенс. Не заперечується й індивідуальної есхатології, але нас, радше, турбу+ ватимуть ті настрої, які побутують в апокаліптичних спільнотах. Зазвичай вони досить апатичні і песи+ містичні. Чи не суперечить таке фатальне розуміння Апокаліпсису Боголюдськості християнства? Чи може наше відношення до кінця світу полягати тільки в пасивному очікуванні? І саме тут час перейти до книги Одкровення Івана Бого+ слова, оскільки звернення до неї є улюбленою темою усіх апокаліптиків. 4

Ця книга є найпотаємнішою із усіх книг Біблії. Водночас вона є книгою надії, що дає нам запоруку того, що незважаючи на всі прояви зла, добро все ж таки перемагає. Тут немає мстивих настроїв, на кшталт відплати всім по заслузі, але вічне протистояння сві+ тла і темряви, і, в кінцевому рахунку, наша надія не залишається сиротою. Найменше, що б хотілося робити – це коментувати Апокаліпсис. Читаючи безліч коментарів та інтер+ претацій до цієї книги, складається враження, що охопити зміст її є неможливим. Він завжди зали+ шається недосяжним, поза межами коментарів, поза межами часу і простору. Ця книга – це Боже Одкро+ вення, Його Слово, промовлене у вічності, і тому акту+ альне кожної хвилини, бо час не має над ним влади. Навпаки – спроби знайти в ньому відображення кон+ кретних історичних подій запровад+ жують у сектанство. Історія людства, справді, жорстока і, мабуть, не було в ній жодного дня, коли б на всій землі панував мир. Війна та різні лиха існували завжди. Можна собі тільки уявити, чим були страшні епідемії в Європі XIII – XV ст. для її мешканців. Чи не ознакою кінця світу? Апокаліпсис попереджує, що грішний спосіб життя людей веде до загибелі. Та запорукою нашої надії виступають одні з найпрекрасніших слів Біблії: “Ось Я стою під дверима і стукаю: коли хто почує мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вече+ ряти з ним, а він зо Мною”(Од. 3,20). Ці слова звучать протягом всієї історії, вони звучать паралельно зі всіма подіями Апокаліпсису і їх актуальність є, допоки триває час. Важливість цього заклику для нас є більшою, аніж будь+які дати. Повертаємось до початку наших роздумів. У який світ не хотіла повертатись ця жінка, з якою я зустрівся біля церкви? Світ сам по+собі є творінням Божим. Пам’ятаєте Єван+ гельське: „Він так його полюбив, що віддав Сина Свого. . .” Але у світ закралась якась фальш, недоско+ налість, і власне, цю фальш Христос закликає нена+ видіти. Христос не каже нам втікати зі світу – ми повинні йти в нього, несучи Його Світло не з думкою, що ми самі зможемо перетворити все, а з міцною вірою, що темрява не здатна обгорнути ЙОГО…

Анатолій БАБІНСЬКИЙ (студент У країнського Католицького Українського Університету, м. Львів)


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

тема

№2 (65) квітень−травень 2004

Про життя вічне

кинув би дім чи жінку, чи братів, чи дітей задля Божого Царства, і не отримав би багато більше за цього часу, а в наступному віці життя вічне” (Лк. 18,29+30).

Я

“Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув: а жив життям вічним” (Ів. 3,16).

к осягнути спасіння? Це благочестиве хри+ стиянське запитання природньо зрод+ жується в думках багатьох через те, що людина відчуває свою зіпсуту й ослаблену природу, але первісне прагнення істини і праведності ще залишилось у ній. Кожен, хто хоч трохи вірить у безсмертя і винагороду у вічному житті, мимоволі думає про те, як спастися, звертаючи свій погляд до небес. Будучи неспроможною самостійно відповісти на це запитання, людина не зупиняється, але вдається до різноманітних засобів, щоб знайти бажану відповідь. Що для нас, християн, є тим засобом, який допоможе знайти відповідь на це запитання? Найперше – Святе Письмо, Книга Життя, історія спасіння кожної людини. Другим серед+ ником, що допоможе нам у пошукові відповіді, є духовна спадщина Святих Отців. Саме в цих двох джерелах міститься відповідь на дане запитання. І ось що вони говорять про життя вічне: До життя вічного йдеться по “вузенькій” стежині земного життя: “Тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять”. (Мт. 7,14) На вічність потрібно заслужити через ви; конання Божих заповідей у земному житті: “Як хочеш увійти у життя, додержуй заповідей … не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідчи кри+ во, поважай батька і матір, люби ближнього твого, як себе самого”. (Мт. 19,17+19) Життя вічне успадковують ті, котрі все залишили і пішли за Христом: “Ісус сказав їм: “Істинно кажу вам: Нема такого, що

Життя вічне отримуємо через віру в Ісуса:

Життя вічне осягається через слухання Божого Слова: “Істинно, істинно говорю вам: хто слухає моє слово й у того вірує, хто послав мене, – живе життям вічним, і на суд не приходить, бо від смерті перейшов у життя” (Ів. 5,24). Ісус є Хлібом Життя: “Я – Хліб Життя. Батьки ваші манну в пустині споживали, – і померли. Це ж – хліб, що з неба сходить, щоб той, хто їстиме його, не вмер. Я – Хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки. І хліб, що його я дам, це – тіло моє за життя світу” (Ів. 11,25). Ісус є Життям: “Я – Воскресіння і Життя. Хто в мене вірує, той навіть і вмерши житиме” (Ів. 11,25); “Я – Дорога, Правда і Життя” (Ів. 14,6). Пізнати Бога – отримати життя вічне: “А вічне життя у тому, щоб пізнати Тебе, єдиного, істинного Бога, і Тобою посланого – Ісуса Христа” (Ів. 17,3). Життя вічне – дар Божий: “Бо заплата за гріх – смерть, а дар ласки Божої – життя вічне в Христі Ісусі, Господі нашім” (Рим. 6,23). Життя вічне – нагорода: “Після смерті перейдеш до вічного життя, від пониження людьми – до Божої слави, від горя цього

5


тема світу, від кар – до вічної відради з ангелами в небі. Земля тебе не прийняла за громадянина – небо тебе прийме. Світ тебе переслідував, а ангели понесуть тебе і представлять Христові” (св. Василій Великий); “Може, хтось тебе знеславив? Тоді споглянь на славу, що чекає тебе в небі за твою терпеливість! Зробили тобі кривду? Дивися на небесні багатства й на скарб, що його ти собі заслужив добрими вчинками! Тебе прогнали з Батьківщини? Але небесний Єрусалим для тебе Батьківщина… Коли таким чином порів+ няєш теперішні злидні з майбутніми благами, тоді збережеш свою душу від смутку і журби” (св. Васи+ лій Великий). Христове Воскресіння – запорука нашої участі у вічному житті: “Воскрес Христос і смерть скинута! Воскрес Христос – і впали демони! Воскрес Христос – радіють ангели! Воскрес Христос – і нема ні одного мертвого в гробі! Христос, що воскрес із мертвих, став первістком померлих! (св. Іван Золотоустий); “Сьогодні спасіння світові видимому й неви+димому! Христос воскрес із мертвих – і ви воскресніть з Ним. Христос у Своїй Славі – виходь+те і ви. Христос із гробу – визволяйтесь від кайданів гріха. Відкриваються двері аду, нищиться смерть, відходить старий Адам, довершується Новий: “Тому коли хтось у Христі, той – нове створіння” (ІІ Кор. 5,17), – обновляйтесь!” (св. Григорій Богослов). Життя вічне починається тут на землі: “Наскільки зростиш тут крила свої до світу горішнього, настільки злетиш там, наскільки очи+ стиш тут ум свій, настільки там побачиш славу Господню; і наскільки возлюбиш Бога тут – на+ стільки там наситишся Його любов’ю” (св. Єфрем Сирін). Шлях до вічності є захований у нас самих: “Радісно увійди у внутрішню свою скарбницю, і ти побачиш скарбницю небесну – бо у них один вхід. Ліствиця, що веде до Царства, схована в твоїй душі. Спасайся від гріха, занурюйся в себе, і у своїй душі ти віднайдеш сходинки, що ведуть до Небес” (св. Ісаак Сирін). Вічність – це наша з вами реальність, яка неминуче чекає на нас усіх. Чи це буде вічне блаженство в Божому житті, чи вічне відкинення і муки – значною мірою залежить від кожного з нас. Нехай слова Святого Письма і поради Отців спрямують наше життя на шлях, що веде до вічного Щастя і Любові. Андрій СТ АСІВ СТАСІВ

6

Роздуми про Патріархат УГКЦ Неабиякого розголосу останніми днями набули події навколо питання надання патріаршого статусу УГКЦ. Міжнародного масштабу воно набуло після недавнього візиту кардинала Вальтера Каспера до Москви і його зустрічі із Патріархом Алексієм ІІ, на якій порушувалась “проблема уніатів” і їхніх наполегливих домагань бути патріаршою Церквою. Цей візит став предметом особливого зацікавлення закордонних ЗМІ, і, на превеликий жаль, не так уже й активно і об’єктивно про цей візит, та загалом проблему надання патріаршого статусу УГКЦ, говорили українські ЗМІ. Відкликаючись до цих недавніх подій, ми вирішили висвітлити (хоч і в надто короткій формі) думки декількох людей, які під різним оглядом намагаються поглянути на “домагання” чи право греко;католиків бути Церквою, піднесеною до патріаршої гідності.

Я

б сказав, що питання патріархату – це не є питання якогось титулу, гонору чи честі, якої ми собі вимагаємо від когось. Патріархат – це ознака зрілості помісної Церкви; він означає, що ця Церква не мусить бути приєднаною до когось, щоб повноцінно дихати і функціонувати. Тому, коли ми говоримо, що нашій Церкві належить патріарша гідність, то цим самим хочемо сказати, що ми дозріли до того, щоб називатися патріаршою Церквою. Оче+ видно, що така зрілість є багатосторонньою і включає в себе, з одного боку, готовність наших людей бути членами патріаршої Церкви. Що це означає? Оскільки останньою інстанцією у вирішенні різного роду питань є Рим, то патріарша гідність дає можливість самим вирішувати певні непорозуміння і конфліктні ситуації у єпархіях, адже найвищою інстанцією стає патріарший престол. З іншого боку, патріарша Церква – це є та Церква, яка перебуває на одному рівні з іншими помісними Церквами, які сьогодні існують як у Католицькій Церкві, так і загалом у світі. Це означає, що ми, як члени Вселенської Церкви, є не просто під юрисдикцією Риму, а є з Римом, тобто, ми є помісна


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (65) квітень−травень 2004

Церква, яка перебуває у сопричасті з наслідником апостола Петра. Ми вже не знаходимось у структурі латинського патріархату як митрополія, але є повно+ правною Церквою, яка має свою структуру, пере+ буваючи у сопричасті з іншими Церквами, які входять у католицьку спільноту. Окрім цього, ми сьогодні є Церквою, яка розвивається на своїй канонічній території, тобто там, де є її вірні, хоча наші єпархії є також на території Східної України і західної діаспори. Патріарша Церква стає сильною структурою на своїй канонічній території, де зна+ ходиться більша частина її вірних, і є центром об’єд+ нання всіх своїх вірних, які розсіяні по цілому світі. Таким чином, патріарх, як найвищий пастир, може

простір спілкування християнськими центрами: Москвою та Константи+ нополем. Це другий і третій Рим, які між собою зма+ гаються за лідерство у православному світі. Москва претендує на першість, бо вона є найбільшою право+ славною Церквою, а Константинополь затримав за собою це право згідно своєї честі, але він сьогодні не має вірних, а тому з надією поглядає на територію України, щоб православні України повернулись під його омофор. Натомість, якщо Москва втратить свої православні єпархії в Україні, то вона перестане бути найбільшою православною Церквою. Якщо ж на Україні виникне канонічний греко+католицький патріархат, то це означатиме, що виник третій центр, який, безумовно, заважатиме двом попереднім + з одного боку, а з іншого – даний патріархат має всі реальні шанси стати центром об’єднання християн України. І цього хочуть українці, яким не до вподоби такий різноманітний поділ Київської Церкви. Саме тому намір Ватикану надати нам патріархат Константинопольський Патріарх Вартоломей назвав втручанням Ватикану у патріарше право Східних Церков. Я думаю, що наш патріархат також матиме екуме+ нічний вимір. І це буде здійсненням мрій наших ієрархів, починаючи ще від Петра Могили, бо вже тоді йшла мова про те, щоб об’єднати українське православ’я в один патріархат. Така позиція і роль нашої Церкви у світовому християнстві, зрозуміло, заважає будувати імперську політику як одному, так і другому центрам православ’я (Москві та Константи+ нополю).

повноцінно дбати про своїх вірних як в Україні, так і за її межами. За таких умов вірні патріаршої Церкви зможуть відчувати кращу душпастирську опіку своїх духовних провідників на чолі з патріархом.

Щодо позиції Ватикану, то я думаю, що він не буде тішити себе ілюзіями, знаючи про ставлення Москви і Константинополя до проблеми уніатів. Протягом багатьох десятиліть лунає голос про те, що ми маємо припинити своє існування, що греко+католики, мовляв, є перешкодою до екуменічного діалогу. Святіший Отець, на мою думку, усвідомлює те, ким ми є і чим ми живемо; і на те, що ми де+факто вже є патріаршою Церквою, закривати очі просто не можна. Але, очевидно, з чемності Ватикан мусів повідомити православний світ про намір про+ голосити патріархат УГКЦ, оскільки ми знаємо про реакцію РПЦ на утворення римо+католицьких єпархій на території Росії. Створення цих структур на її канонічній території вона розцінювала як проголошення війни. Така позиція Московської Патріархії дуже чітко демонструє те, на чому вона будує екуменічний діалог, вважаючи УГКЦ най+ більшим каменем спотикання.”

Я думаю, що ми вже є патріаршою Церквою, оскільки живемо і діємо як патріарша Церква. Але надзвичайно важливим є те, щоб цю церковну дійсність усвідомили наші сусіди. Коли сьогодні йде мова про уніатів і їхнє право бути патріаршою Церквою, то дуже часто найактивнішими в цих дискусіях є ті, хто нас або вза+ галі не знає, або до нас є вороже наставленим. Саме тому нам заперечується право на існування, але це є нонсенс, оскільки ми існуємо і де+факто вже є патрі+ аршою Церквою. Тим більше, Вселенська Церква, бодай заради справедливості, мусить визнати ту дій+ сність, в якій ми сьогодні живемо.

(о. д;р Святослав Шевчук – голова Патріаршої Курії УГКЦ, віце;ректор Львівської Духовної Семінарії, )

З іншого боку, якщо наша Церква отримає патріархат, її роль в екуменічному діалозі буде далеко не остан+ ньою. Сьогодні ні для кого не є таємницею, що хри+ стиянська Україна стала ареною битви між двома

„Проблема і питання патріархату для УГКЦ – це комплексна проблема, яка стосується не лише вірних цієї Церкви, але цілої загально християнської спільноти, стосунків між католицизмом і право+ 7


простір спілкування слав’ям. Звичайно, тут є одна проблема, яка впливає на обговорення – це не зовсім чітке усвідомлення всіма християнами України значення патріархату для УГКЦ. З одного боку – вірні УГКЦ, мабуть, пере+ більшують значення отримання патріархату, а вірні православних Церков демонізують це явище. Я думаю, що це об’єктивний процес. Для УГКЦ патрі+ архат – це логічне завершення її історичного роз+ витку, це була б своєрідна нагорода за великий вклад цієї Церкви у розвиток християнства. Але, якщо подивитись з точки зору Римо + Католицької Церкви – чи це щось суттєво змінить? Чому ми спостерігаємо таке опозиціювання з боку вірних православної Церкви? Тому що накладаються різні бачення патріархату у православній і католицькій традиціях. Звичайно, патріархат є найпочеснішим статусом для помісної Церкви, але він не змінить принципово становище Церкви, не змінить її стосунку ні з Апостольською Столицею, ані з православними Церквами. Глава Церкви й надалі буде затверд+ жуватись у Ватикані, структура Церкви й надалі буде єпархіяльною та екзархійною, вона й надалі перебуватиме у євхаристійному єднанні з Римом. Тому, я думаю, патріархат не внесе чогось карди+ нально нового, але сам факт того, що бодай якась Церква в Україні отримає визнаний кимось патріар+ хат, має позитивне значення. Хочу зазначити, що патріархат у православній Церкві розуміється зовсім по+іншому. Здобуття патріархату для православної Церкви – означає автокефальний

Друге питання – це визнання і утворення патріархату в контексті світових загально християнських подій. Це складніша проблема, яка, з одного боку, торкається католицько+православного і православно+католиць+ кого діалогу, а з іншого – політики власне Католицької Церкви до Східних Католицьких Церков, якою є УГКЦ. Звичайно, ІІ Ватиканський Собор дав надзвичайний імпульс для розвитку Східних Церков як повно+ правних помісних Церков у рамках Католицької Церкви. Якщо подивитись на структуру історичних католицьких патріархатів, то можна сказати, що вона була довершена ще у ХІХ ст., і приблизно у такому ж вигляді існує й по сьогоднішній день. З іншого боку, позитивний аспект надання патріар+ хату УГКЦ, хоч як це не парадоксально, полягає ще й у тому, що цей акт підтвердить можливість створення патріархату для Української Православної Церкви. Але зрозуміло, що це не є вигідно для Московської Патріархії, яка є ініціатором великих дискусій у православному світі стосовно надання патріархату УГКЦ. Я думаю, що Греко+Католицька Церква зробила все можливе для того, щоб бути піднесеною до патрі+ аршої гідності: розбудова організаційної мережі, формування потужної богословської школи, що, на мій погляд, є найголовнішим – свідчать про те, що ця Церква заслуговує називатись патріаршою. Неабияке значення має ідея повернення до Київської традиції. Саме вона є еклезіологічною богословською під+ ставою для того, щоб говорити, що УГКЦ має повне право бути патріаршою Церквою.” (Андрій Юраш – доцент Львівського Національного Університету, кандидат політичних наук, викла; дач У країнського Католицького У ніверситету) Українського Університету) “У дискусіях про Патріархат часто можна почути (у друкованих ЗМІ — прочитати), що це “не самоціль, а лише знаряддя”, що “УГКЦ гідна мати його завдяки заслугам перед Вселенською Церквою”. Не бракує також аргументів, що базуються на співставленні чисто кількісних показників, і вони на користь ймовірного проголошення Патріархату. Що стосу+ ється останнього, то достатньо принаймні пригадати недавнє інтерв’ю отця+єзуїта Роберта Тафта, який, заповзято захищаючи наш Патріархат, нажив собі як ворогів, так і друзів.

статус Церкви і її існування, включно з обранням предстоятеля Церкви, абсолютно незалежно від інших структур. Патріархат католицький в принципі не може претендувати на таке право. Він може допо+ могти у розвитку внутрішнього потенціалу, в орга+ нізаційній розбудові усіх аспектів церковного життя. Такі два відмінні погляди на патріархат, я думаю, є причиною непорозумінь між Католицькою і Право+ славною Церквами. 8

Варто, однак, подивитися на проблематику прого+ лошення (визнання, потвердження, надання. . .) у просторі і в часі. Поінформований в церковному житті читач може пригадати, якого розголосу набрала справа кількох жонатих священиків УГКЦ, що душпастирюють на теренах Польщі, але є грома+ дянами України. Вже й не пригадую, на чию адресу писав Державний секретар Ватикану Кардинал Анджело Содано, однак зміст листа виражав вимогу до згадуваних вище священиків покинути терени Польщі. Надання проблемі, штучно створеній, такого значення, спонукало наших церковних істориків,


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (65) квітень−травень 2004

каноністів, богословів провести колосальну дослід+ ницьку роботу. На світ Божий з’явилися цілі трактати з окресленої проблематики. І це не була чистої води апологетика на кшталт: “Ми, священики, маємо законне право бути одруженими”. Зміст публікацій торкався багатьох ділянок нашого церковного буття. Тобто, наші опоненти змусили нас по+справжньому оцінити самих себе. Цікаво, що географія авторів вийшла далеко за межі частини суші під назвою “Європа”. Тож чи не є цей факт доказом нашої релігійної самобутності: небайдужими до проблеми виявились ті, хто вважає себе приналежним до УГКЦ незалежно від того, де він мешкає. Резананс, без перебільшення набув міжнародного масштабу. А проблема із чисто канонічно+душпасто+ ральної переросла в правову й політичну. Воно й не дивно, адже так званий цивілізований світ свято шанує права і свободу людини, вважаючи їх кате+ горичним імперативом людської екзистенції. Продовжуючи роздуми у тому ж руслі, зауважу, що в одному з недавніх інтерв’ю Блаженнійший Патріарх Кир Любомир Гузар, реагуючи на відгомін москов+ ської зустрічі (йдеться про візит Кардинала Вальтера Каспера) та аналізуючи матеріали закордонних ЗМІ, відзначив, що попри різноманіття поглядів нашому Патрірхатові роблять добру рекламу. Найвищий час говорити про це рідним, вітчизняним журналістам. На превеликий жаль, хоч і невелика, та все ж якась частина з них перейнята тим, як зігріти руки біля вогнища нездорових навколоцерковних пристрастей і в такий спосіб заробити собі славу та “тридцять срібняків”.

простір спілкування переконуєшся, коли спостерігаєш за деякими вну+ трішньо православними клопотами. Проте статус патріархату передбачає бажання і вміння давати собі раду самотужки, залишаючи за собою можливість звертатися до Вселенського Архієрея – відповідно до східно християнського бачення – лише у справах віри. Миряни покликані усвідомити, що патріархальний устрій їхньої Церкви інші християни повинні бачити не так в офіційних декретах, як у стилі їхнього церковного й поза церковного життя. Патріархат має стати не гаслом на прапорі змагань Церков, а канвою, субстанцією їхнього повсякденного буття. Тоді Святі+ ший Отець лише санкціонує те, що визнане самим життям. Для Ватикану уніатська проблема може стати “єгипетською карою”, за якою криється Боже благословення. Марність, із якою ватиканські ініціативи “накочуються” на непоступливу москов+ ську фортецю, можна порівняти лише з марністю набігання морських хвиль, яким ніколи не залити високого берега. Здається, цілком очевидно, що треба міняти концепції та підходи. Зокрема, як на мене, слід серйозно потрактувати пропозиції УГКЦ, які хоч і сформульовані часом не завжди вдало, все ж варті уваги. Ці пропозиції надто довго служили “відкинутим каменем”, якого не помічали будівничі екуменізму. Це мало б стривожити вирощене на євангельських прит+ чах християнське сумління.

(о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ – головний редактор газети „Жива Вода”)

Непоступливість та ультимативність мови Патріарха Алексія II викликана, на мою думку, не лише переважанням “непримиренних” у нинішньому керівництві РПЦ. Чимало західних римо+католиків, з якими я спілкувався, висловлювали стурбованість буцімто нерозважливими діями східних католиків. У їхньому розумінні, греко+католики мали б уникати дій, які можуть викликати роздратування Москов+ ського патріархату. Намагання УГКЦ добитися визнання патріархату й перенести осідок Патріарха до Києва, на жаль, сприймаються частиною римо+ католиків не як елементи закономірного розвитку УГКЦ, а як невмотивовані кроки у бік конфронтації. Це створює тло, на якому непоступливість патріаршої Москви видасться зрозумілою.

“Найбільше, чого мені хотілося б, – то це бачити, як усю Церкву пронизує струм “патріархального зру+ шення”. Певні завдання стоять перед усіма вірними цієї Церкви – від її владик до “найменшого” мирянина у їхній пастві. Від церковних владик можна було б очікувати вміння вирішувати внутрішні проблеми (наприклад, природні для будь+якої структури розбіж+ ності у стилі адміністрування чи конфліктні ситуації) в рамках проголошеного патріархату, не апелюючи з найменшої нагоди до Святішого Отця. Це правда, що наявність об’єктивного “третейського судді” в історії УГКЦ відіграла надзвичайно важливу стримувальну й дисциплінуючу роль, у позитивному значенні якої

Для Московського патріархату нинішня перемога має всі шанси стати прірвою. І йдеться навіть не про те, що Папа зрештою може збунтуватися і сказати греко+ католицькому патріархатові “так”. У Москві не помі+ чають, як з усією неминучістю змінюються параметри епохи. Нинішні ультиматуми Патріарха РПЦ нагадують розкидання на весняному ґрунті льоду, вирощеного в потужних свято+данилових рефри+ жераторах. Московська патріархія вперто нехтує мудрим правилом: у тих процесах, яких не можеш заборонити, слід узяти участь. Законні інтереси РПЦ можна ефективніше захистити не шляхом нав’язливого повторювання: “Уніатський Карфаген

Найвищі ватиканські речники у цілком відкритій, або напівзавуальованій формі стверджують, що проблема патріархату УГКЦ вже давно вирішується не як питання традиції, чи, скажімо, розглядається як зна+ ряддя керівництва самоуправною Церквою. Маємо, радше, колізії на “грунті дипломатичних інтриг”. Але справа проголошення Патріархату – це не той випадок, коли нехтування ним можна трактувати як “малу кров” у боротьбі за налагодження стосунків між Ватиканом і Москвою.”

9


простір спілкування мусить бути зруйнований!”, а шляхом переговорів усіма задіяними сторонами, на яких для кожної сторони буде знайдено почесну і довготривалу роз+ в’язку. Звісно, важко відмовитися від прийому, який досі, здавалося б, приносив золоті плоди.

УГКЦ в часи підпілля

Що стосується реакції інших Православних Церков, то вона нагадує, радше, “рівняння на право+ флангового”, ніж самостійно осмислену позицію. Природний для доби міграцій екстенсивний роз+ виток Української Греко+Католицької Церкви сприй+ мається “Повнотою Православ’я” як поширення небезпечного вірусу, який загрожує християнському мирові. Прийняти таке тлумачення за останнє слово сучасної православної думки я з поваги до цієї думки просто відмовляюся.

День 11 квітня 1945 року вписався в історію УГКЦ далеко не золотими літерами. Саме в цей день працівниками КДБ була арештована ієрархія нашої Церкви на чолі з патріархом Йосипом Сліпим. Відтоді почався особливий період в історії УГКЦ –період її підпільного існування, який тривав 44 роки ; це час неабияких поневірянь як духовенства, так і вірних нашої Церкви. Але після довгої і темної ночі настав світлий ранок, який подарував людям промінчики вимоленої свободи. На згадку про ці події УГКЦ 11 квітня встановила днем підпільної Церкви. Вшановуючи пам’ять цих мучеників за віру, пропонуємо Вам, дорогі читачі, інтерв’ю з живим свідком тих часів ; отцем Богданом Білінським.

Лідерство Москви у православному світі, я певен, є сьогодні сумнівним не тому, що воно походить із Третього (а не Другого) Риму, а тому, що за ним не

В

стоїть лідерство у розкритті багатств православної духовності. Звести святоотцівську спадщину лише до примітивно+рефлекторного антикатолицизму озна+ чає зловживати самою спадщиною, яка є надбанням усього християнського світу. Отож для всіх сторін, причетних до “уніатського” вузла протиріч, осмислення характеру та наслідків візиту Кардинала Каспера до Москви може стати тим моментом істини, з якого починається будь+який рух уперед. Звичайно ж, поки що це лише потенційна можливість, однак перспективи, які за нею стоять, прямо фантастичні. (Мирослав МАРИНОВИЧ – директор інституту релігії і суспільства при У країнському Католиць; Українському кому У ніверситеті) Університеті) Підготував Андрій СО ЛЕЦЬКИЙ СОЛЕЦЬКИЙ 10

сесвітлійший отче, відомо, що радян; ський уряд докладав усіх зусиль, щоб ліквідувати УГКЦ, але ми знаємо, що вона ніколи не зникала з ду ховного життя духовного українського народу, ді ючи в той час у під діючи під;; тура УГКЦ в ті часи, піллі. Якою була струк структура яким було її внутрі шнє життя, як їй вдава внутрішнє вдава;; лось нести слово Боже до своїх вірних? Підпільна Церква мала свою ієрархію, яку очо+ лював владика Кир Володимир Стернюк, були священики, диякони, студенти підпільної Семінарії, і, очевидно, миряни. Семінарія в часи підпілля скла+ далась зі студентських груп, яких було декілька. Найбільша група складалась з п’яти чоловік, оскіль+ ки було небезпечно збиратися більшою кількістю, щоб не привертати уваги людей, що десь там збира+ ється якась секта, або підпільна організація. Тому треба було конспіруватися, що ми й робили. Я мав декілька таких груп, яким давав науку після свого робочого дня. Насамперед ми мусіли працювати на державній роботі, після чого збирались на навчан+ ня. Одного дня ми сходились в одного студента, а на другий – в іншого. Також ми збирались на Літур+ гію, яку служив Преосвященний владика


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (65) квітень−травень 2004

Володимир Стернюк, а після Літургії вирішували різного роду питання моральної та догматичної богословії. Розкажіть, будь будь;; ласка, про своє служіння як молодого священика у часи підпілля на на;; шої Церкви. Спочатку я вчився самостійно, а коли позна+ йомився з владикою Володимиром, одержав від нього літературу з морального, догматичного бого+ словія та історії Церкви. Я ночами готував кон+ спекти для себе і для других. Священичі свячення я отримав у 1978 році. Ставши священиком, розпочав душпастирську працю. Спочатку я служив Літургію у своїх знайомих, чиїх дітей готував до першої Сповіді і Святого Причастя. В них збиралась рідня того студента, який вчився у семінарії. Один раз на місяць була спільна Літургія для всіх студентів, яку служив владика Стернюк. Що найбільше запам’яталось Вам з часів підпілля УГКЦ? В час підпілля було дуже важко поєднювати служіння Богові і державну працю, на якій потрібно було бути кожен день. Я працював експедитором у торговій сітці. Кожного ранку я відправляв Святу Літургію, після якої поспішав на роботу. Це за+ бирало багато сил, але тішило те, що навіть в цей важкий час можу служити Богові. Кожного вечора я йшов до семінаристів, давав їм конспекти, про+ водив опитування, таким чином йшов навчальний процес. В цій справі мені допомагав покійний отець Михайлюк. Хочу сказати, що всі ми, свя+ щеники підпільної Церкви, були згуртованими і раділи, що хоч в таких важких часах, але все ж таки можемо служити Богові, хоч у душі була не лише радість, але й страх, що нас будуть мучити, бити, засудять, але й невимовна радість з того, що можемо в таких важких часах служити Богові. І це додавало нам сил. З неприємністю пригадується такий випадок: в кінці 80+х років владика Стернюк мав висвячувати шість священиків. Було призначене місце свячень – будинок о. Петра Кузя в селищі Рудно, але певні особи повідомили про це владу, і незадовго представники КДБ оточили будинок і всіх арештували. Відбувся обшук, всіх допитували, але оскільки наближались часи демократичного устрою, то ніхто з представників КДБ не застосовував до нас ніяких карних санкцій.

простір спілкування 1947 році він був арештований і засланий на тяжкі примусові роботи в м. Архангельськ. П’ять років він поневірявся по таборах, але жодного разу не видав Тайни Сповіді. Ставши нашим духовним провід+ ником, він завжди давав нам приклад архиєрея, відданого своїм духовним дітям. Як Ви вважаєте, чи сучасне покоління свя свя;; щеників і вірних належним чином оцінює те, що зробило для Церкви у ці нелегкі часи Ваше покоління? Я вважаю, що наше молоде покоління повинно належним чином оцінити працю, яку здійснили старші священики. Знаючи, який важкий шлях здолала УГКЦ, вони повинні цінувати тих, які, незва+ жаючи на жодні загрози для власного життя, йшли проповідувати Слово Боже. Молоде покоління, дя+ кувати Богу, не переживає того, що пережили люди моєї генерації. Я думаю, що воно й не може оцінити так, як ті, що пережили ці часи, бо для них – це вже історія. Тільки та особа, яка жила в той час, може належним чином віддати шану мученикам підпільної Церкви, розповідаючи сьогодні про те страшне минуле, яке мало місце у їхньому житті. І най+ більшою радістю є те, що сьогодні ми можемо вільно служити Богові. Які почуття охоплювали Вас ще у неда; лекому минулому, коли Ви дізнались, що УГКЦ є вільною? (Усміхається) Коли я довідався, що наша Церква отримала так довго мріяну свободу, мені було важко повірити, що Господь своєю всемогутньою пра+ вицею підніс нашу УГКЦ і дав їй волю. Цю добру вістку я почув від Преосвященного владики Кир Володимира, а потім про це мене повідомив о. Кон+ стянтин Панас. Хоча говорили мені про це авто+ ритетні люди, я не міг повірити. Думав, що це якась фантазія. І повірив лише тоді, коли сам переконався, побачив на власні очі. Дякую Богові, що наша Церква донесла все ж таки цей хрест до кінця і стала вільною. Підготував Ярослав САБАН

Хто для Вас був взірцем у підпільній Церкві, який вселяв надію, що колись наша Церква буде вільною?

Складаємо належну шану всім ми; рянам та духовенству, які зазнали різного роду поневірянь за долю УГКЦ і були вірними її синами та дочками до кінця.

Справжнім взірцем для мене був Кир Володимир Стернюк, який багато витерпів за нашу Церкву. У

Нехай всемилостивий Господь винагородить Вас сторицею і дарує ще довгих літ життя! 11


простір спілкування

Спогади про патріарха Минуле століття дало нашій Церкві дві надзвичайно визначні постаті – митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосипа Сліпого. Цей рік наша Церква проголосила роком безперервних молитов за їх прославу. Закликаючи вас взяти участь у цій молитві, подаємо дещо з життя патріарха Йосипа Сліпого, про якого своїми спогадами поділився о. Миколай Пристай ; живий свідок його життя та діяльності, котрий навчався у Львівській Духовній Семінарії в той час, коли Йосип Сліпий був її ректором, а вже згодом, після закінчення навчання у семінарії, о. Миколай працював у ній префектом і, навіть, жив по сусідству з ректором Й. Сліпим. У пам’яті о. М. Пристая він залишився, насамперед, людиною ввічливою, доброю, інтелігентною, дбайливим ректором і науковцем високого рівня. Отцю Миколаю завжди приємно розповідати про ті моменти з життя патріарха Йосипа Сліпого, свідком яких він був. Для нього ця постать є взірцем правдивого пастирського служіння і відданості своїй Церкві та народові. У своїй скромній, але затишній оселі він з особливим захопленням ділиться з нами своїми спогадами про цю непересічну постать: “

Р

ектор Йосип Сліпий був надзвичайно ввічливою людиною, з повагою ставився не лише до сторонніх людей, але й до студентів. Він завжди відпроваджував своїх відвідувачів аж до дверей, ніколи не звертався до питомців на “ти”, не зважаючи на те, що ми були дуже молодими. Коли я поступав у Семінарію, йому було 40 років. Він запам’ятався мені кремезною людиною:

12

високий, повний; мав темне волосся, але не чорне, трохи світлішу за волосся бороду; був над+ звичайно охайною людиною, дбав про свій зовнішній вигляд, завжди гарно одягався. Дуже часто можна почути, що Він був надзвичайно строгою людиною, однак я не пам’ятаю його таким. Навпаки, він був дуже ввічливим і з кожним розмовляв лагідно, спокійно, хоч всі ми,чомусь, боялись того дивного спокою. Ректор Й. Сліпий у розмові зі студентами мав якийсь психологічний вплив на них, який важко пояснити. Ми ставились до нього з великою шаною і повагою, але я б не сказав, що ми його любили, бо важко підлеглим любити свого керівника. Найбільше ми боялись втратити у нього свій авторитет. Він ніколи не підвищував голосу до студентів. Мені пригадується такий випадок: якось прийшов один молодий юнак і просився на прийом до ректора, щоб той прийняв його у семінарію. За дорученням отця+ ректора я, молодий священик, строго відповів йому, що набір уже закінчився. Але той напо+ легливо просив зустрічі з ректором. Між нами почалась не надто приязна розмова. Почувши це, вийшов ректор і лагідним голосом пояснив тому юнакові: “Брате, Ви запізнились, приходьте на наступний рік, підготуйтесь добре до вступу і я Вас прийму.” І в такий спосіб він завжди розмовляв з людьми. Як ректор, він дуже піклувався про семінарію. Заснував музей, сам їздив по селах і містах, зби+ раючи ікони та інші обрядові речі. Два поверхи музею були заповнені експонатами, які він зібрав. Надзвичайно чудова колекція ікон справляла не+ абияке враження на відвідувачів та гостей семі+ нарії. Також, за його ректорства, до семінарії був прибудований ще один великий корпус, який сьогодні важко відрізнити від старих. У цьому будинку були музейні та навчальні зали. Варто зазначити, сам ректор не надто займався го+ сподарською діяльністю: його більше цікавило академічне життя і виховна праця. Він дуже часто проводив реколекції для студентів. На них він говорив про те, як має заховуватись семінарист, робив певні зауваження, а вже потім давав духовні науки. Одного разу він поїхав до Палестини. Повер+ нувшись, кожному семінаристові привіз якийсь презент, також і викладачам, виявивши тим самим до кожного свою повагу. Так само ректор Й. Сліпий завжди пам’ятав про префектів, допомагав нам у нашому матеріальному становищі. Він ніколи не забував привітати нас з іменинами. Пригадую один такий момент, коли він прийшов до мене на мої іменини і приніс подарунок…


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (65) квітень−травень 2004

Коли я навчався у семінарії, то у нас було таке зарядження, що після обіду нам не дозволялось йти до своїх кімнат. Цей так званий “час рекре+ ацій” ми мали проводити або у спеціальних залах, або у семінарійному саду. На відміну від префектів та духівників, ректор любив приєднуватися до нашого кола, жартувати з нами, слухати цікаві історії. Але був такий неписаний закон, що в цей час не можна було говорити про будь+які семінарійні справи чи проблеми. Для цього була канцелярія. Окрім цього, кожен семінарист раз на рік мав бути на розмові у нього. Це називалось “відвідини отця+ ректора”. Під час розмови він дивився у свій зошит, де кожному було відведено окреме місце, і запитував про ті, чи інші сторони життя семінариста. Через багато років я знайшов цей зошит, хотів прочитати, що він писав про мене, але, на превеликий жаль, нічого не зміг прочитати, бо тільки він міг читати свій почерк. Зараз цей зошит знаходиться в архіві. Пригадую собі також, що ректор Йосип Сліпий досить часто приходив на обід, коли хтось із студентів мав говорити проповідь, оскільки ми не виголошували проповіді у церкві, а в їдальні під час обіду. Після проповіді той, хто виголошував її, мав прийти до ректора, щоб почути його рецензію. Тому ми мусіли ретельно готуватись до неї. Спочатку ми подавали свою проповідь на перевірку профе+ сору з гомілетики, він давав певні вказівки, поради, потім ми говорили її одні перед одними, і вже згодом перед ректором (читати проповідь заборонялось).

простір спілкування у семінарії, приходив лише на виклади. Згодом він був заарештований і я більше ніколи його не бачив. Ще перед арештом він дав мені пляшку, в якій були заховані документи про його призначення архиєпископом, щоб я закопав її у його пивниці. З цього часу вже більше ніколи я не бачив патріарха Йосипа, лише дещо довідувався про його подальшу долю від інших людей.” Підготував Андрій СО ЛЕЦЬКИЙ СОЛЕЦЬКИЙ

У цей рік, який наша Церква проголосила роком молитов за прославу блаженної пам’яті митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосипа Сліпого, о. Миколаю Пристаю доводиться багато розповідати про постать патріарха Йосипа, і варто зазначити, що робить він це з особливою люб’язністю і захоплен+ ням, спричиняючись тим самим до прослави цієї великої постаті на святих Божих престолах тут на землі.

Слід згадати, що ректор Йосип Сліпий був також науковцем високого рівня. Не можу ска+ дати, що ми любили його виклади, оскільки викладав не надто цікаві предмети, а тим більше – латинською мовою. На лекції він завжди приходив з великою кількістю книжок, щоб науково підтвердити той мате+ ріал, який викладав. Приблизно таким мені запа+ м’ятався блаженної пам’яті Па+ тріарх Йосип Сліпий. Після того, як таємно відбулись його архиєрейські свячення у грудні 1939 року, він майже не мешкав 13


простір спілкування

Життя у Христі Нещодавно в Українському Католицькому Університеті (м. Львів) відбулась презентація Моральної катехизи УГКЦ. Про історію створення та написання цієї катехизи розповідає її упорядник – о. д.; р Святослав Шевчук.

П

еред групою моралістів нашої Церкви виникло дуже непросте завдання. З усіх сторін приходили настирливі вимоги пред+ ставити в якомусь одному офіційному документі нашої Церкви відповіді на актуальні проблеми християнської моралі, які сьогодні турбують наше суспільство. З одного боку, ми чули голос учителів християнської етики, які потребують певного базо+ вого директивного доку+ менту, який допоміг би точно і згідно із традицією Церкви навчати основних засад християнської етики, а з іншого боку, зокрема в жовтні минулого року, до нас звернувся владика Пе+ тро Стасюк, наголосивши, що на останньому синоді УГКЦ, який відбувся в жовтні 2003 року в селищі Рудно, владики висловили свою стурбованість з при+ воду морального занепаду, який переживає наше сус+ пільство. Очевидно, що ми, як Церква, повинні про+ мовити учительським сло+ вом. Якщо б не вимогливий голос владики Петра Ста+ сюка, ми, можливо, ще б не один рік чекали на цей документ. Таким чином можна стверджувати, що саме життя змусило нас взятися і довести цю справу до кінця. Вимоги, які ставились перед нашою групою науков+ ців, були непростими. Дана книжка не є підручником з морального богослов’я, хоч знаємо, що ще митро+ полит Андрей Шептицький відчував необхідність такого підручника для нашої Церкви. Можливо, підручник було б легше писати, тому що він пред+ ставляє собою різного роду дискусії, позиції, наукові

14

думки. А тут ми повинні були викласти в кате+ хитичному ключі те, що офіційно навчала і навчає Церква в царині християнської моралі. До цього часу ніхто з нас нічого подібного не писав. Можливо після виходу цього документу у світ ми будемо зви+ нувачені в тому, що не дали вичерпної відповіді на всі питання, на які б хотілось відповісти. Даний документ є офіційним голосом Української Греко+ Католицької Церкви, який дає відповіді на ключові питання християнської моралі, які ставить перед нами сучасне суспільство, і містить основні правди християнської моралі, етику статевості та подру+ жнього життя, біоетику, соціальну доктрину Церкви та християнське вчення про екологію. Сподіваємося, що дана праця буде зародком того підручника, який моралісти все ж таки коли+небудь напишуть. З іншого боку ця „Моральна Катехиза”, як вже за+ значив Блаженнійший Любомир Гузар, мала бути написана в дусі Східної християн+ ської Традиції. Ми сьогодні чуємо різні думки, які кажуть, що у Східній Традиції немає морально+ го богослов’я. Коли хтось намагається гово+ рити на ці теми, йому ча+ сто закидають, що він роз+ виває якусь таку науку, якої в нас досі ніколи не було, хоча знаємо, що ще з XVIIІ+ го століття лекції з мораль+ ного богослов’я читалися в усіх наукових центрах право+ славних Церков. Отож, якою має бути ця катехиза? Оче+ видно, що у Східній Традиції моральне богослов’я і хри+ стиянська мораль завжди були тісно пов’язаними з аскетичним життям. Тут на+ голошується внутрішній зв’я+ зок з догматичним богосло+ в’ям, із таїнствами Вопло+ чення, смерті і Воскресіння нашого Спасителя. Тому хри+ стиянська мораль є вопло+ ченням в наше щоденне життя Божого Слова, тих основних правд віри, які ми всі визнаємо, і які ми знову відкриваємо у джерелах Святоотцівської Церковної Традиції. Необхідно зауважити, що ці джерела не є ще до кінця вивченими і, можливо, не всі ваші сподівання у цій катехизі ми сповнили, але сподіваємося, що це лише перший крок, за яким будуть наступні. Цей крок – це життєва необхідність переосмислити моральне богослов’я у світлі Східної Традиції. Нас часто запитують: “Катехиза, яку ви представляєте, є


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (65) квітень−травень 2004

католицькою чи православною?” Очевидно, що готуючи офіційний документ УГКЦ, ми не мали права виходити поза межі віри і вчення нашої Церкви, яка є Католицькою та водночас живиться коріннями Схід+ ного Християнства. Ми прагнули бути вірними її власній традиції та відчитати дух її Святих Отців, відкрити багатство їхнього богослов’я моралі для сучасної людини. Часом були проблеми, про які Святі Отці не писали. Вони стосуються біоетики або подружнього життя. Тому у схожих випадках ми намагалися відкликатися до Учительського Уряду Церкви.

простір спілкування боко усвідомлювали, що коли їхні вчинки будуть суперечити їхній вірі, то це буде відкритою зрадою Христа. І навпаки – у різних обставинах, часом дуже нелегкого життя, саме їхні вчинки були свідченням того, що вони є християнами. Таким безпосереднім виявом християнського життя є чесноти віри, надії та любові. З цих основних підвалин християнського буття випливають всі інші риси, які св. Максим Ісповідник називає божественними ознаками в людині. Саме Східна богословська традиція завжди наголошувала на тому, що Христос продовжує втілюватися в свою Церкву. Таким чином, втілення віри в особисте життя кожного християнина робить Христа видимо присутнім в сучасному світі.

Якою ж є загальна концепція моральної катехизи? В її основу покладене вчення Святих Отців про людину як Говорячи про подружню етику, ми відштовхувались образ і подобу Божу. Святі Отці, коли намагались щось від чесноти Божественної Любові, говорити про людину, спочатку яка є основною підвалиною хри+ споглядали Пресвяту Трійцю. Бого+ стиянського життя. Саме чеснота слов’я людини, у їхньому розумінні, Безпосереднім Божественної Любові розкриває полягає в її обожествленні. Лише з виявом християнського правдивий зміст людської стате+ такої перспективи вони говорять життя є чесноти віри, вості. Коли мова йде про біоетику, про сутність людської особи та підґрунтям для цієї частини також є зміст і засади її морального життя. надії та любові. вчення Святих Отців про гідність Тому перша частина цього докумен+ З цих основних підвалин людської особи як образу Божого. ту представляє життя людини в Бозі. Тому всі питання біоетичних християнського буття Можливо, хтось звинуватить нас в технологій є побудовані навколо тому, що в цій катехизі представлені випливають всі інші двох аспектів: 1) захисту гідності лише два розділи, які між собою є риси, які св. Максим початку людського життя; 2) за+ дуже непропорційними: перший Ісповідник називає хисту гідності кінця людського короткий, а другий займає дві тре+ життя. божественними тини всього видання, що супе+ Нас запитували: “Чи ці питання речить правилам наукової методо+ ознаками в людині. біоетики є актуальними для україн+ логії. Однак тут ми намагались ського суспільства; можливо, вони висвітлити і наголосити саме на мають більше значення у багатих країнах?” Відповідь святоотцівській логіці, яка є закладена у їхнє вчення прийшла сама: нещодавно відбулась номінація про мораль. галицьких лицарів. Оскільки лицарство є фено+ Богословствуючи про Пресвяту Трійцю (архетип та меном саме християнського духу, то організатори взірець християнської моралі), Отці завжди роз+ намагались провести цю номінацію згідно хри+ різняли між «богослов’ям» (внутрішньо особовим стиянських принципів, але парадокс – наго+ Божим буттям) та «ікономією», тобто об’явленням родження за внесок у розвиток медицини отримав Пресвятої Трійці через діло сотворіння та спасіння. Дії заклад під назвою „Інтерсоно”, де здійснюється Божі об’являють нам внутрішній зміст життя Пре+ штучне запліднення дітей в пробірці, що згідно святої Трійці, подібно як діла людини виявляють те, вчення Католицької Церкви є зневагою св. Тайни ким вона є насправді. Наслідуючи цю істину, в пер+ Подружжя. Це свідчить про те, що, можливо, ті що шому розділі ми неначе розкриваємо «богослов’я» навіть вважають себе християнами, інколи просто не морального життя християнина. Тут йдеться про знають позиції Церкви стовно тих, чи інших інтимний внутрішній зв’язок людини з Богом, про проблем. І саме ця катехиза, що представляє офі+ нове життя у Христі, в якому особа через Святі Тайни ційну позицію Церкви, є точним дороговказом для Хрещення, Миропомазання та Євхаристію стає при+ всіх, хто хоче жити у Христі. часницею життя Пресвятої Трійці, однак вповні за+ Я впевнений, що цей учительський документ Церкви, лишається господарем своїх власних вчинків, є мора+ як заклик до християнського морального життя її льною істотою, яка покликана жити в такій свободі, синів і дочок, допоможе всім християнам України яку має Господь Бог. Шляхом до такої істинної сво+ гідно та сміливо свідчити про віру в Христа своїм боди є моральний закон, а перешкодою – гріх. щоденним життям. Друга частина – це, власне, “ікономія” морального життя християнина. Всі ми знаємо, що християнська о. д–р Святослав ШЕВЧУК мораль – це свідчення віри. Перші християни гли+ 15


святе

письмо

Святе Письмо – дорога правди і життя

В

зявши до рук Біблію, ми усвідомлюємо, що це найважливіший твір, який коли+небудь читало людство. Хоча не до кінця розуміємо повне значення цієї книжки, тому що Вона натхнена Богом, але знаємо, що це той провідник, який дає правдиву поживу для нашого життя. Отже, Біблія – це збірка, яка містить у собі Cвяті Писання, тобто книги, натхнені Богом, що їх люди уклали під впливом Св. Духа, а Христова Церква прийняла як натхнені, тобто вільні від будь+яких помилок. З неї ми довідуємося, хто ми такі, хто створив нас, чому ми живемо на світі, що маємо чинити на землі, щоб уникнути вічного прокляття, яке чекає на тих, що не люблять свого Творця та не служать Йому сумлінним і постійним дотриманням Його заповідей. Це той скарб, який нам, людям, дав люблячий наш Отець, щоб ми цією духовною поживою зміцнювали свою віру. У Св. Письмі Церква безперервно знаходить силу, бо приймає від нього не лише людське слово, яке безпосередньо діє на душу людини і проникає, як промінь у найглибші нетрі наших сердець, а й те, чим

16

воно є насправді – Словом Божим. Святе Писання – це одкровення і благодать Божа, заключена в люд+ ському слові. Із документів II Ватиканського Собору дізнаємось: “У Святих Книгах Отець, Який є на небесах, з великою любов’ю йде назустріч Своїм дітям і вступає з ними в розмову”. Звідси випливає, що Творець неба і землі хоче показати свою турботу і любов до власних створінь. Із цього можна зрозуміти, яку любов та повагу мали перші християни до Біблії. Для них Вона була тим дороговказом, що вів до Господа Бога. На цю дорогу правди і життя навернулося багато поганських народів, які зрозуміли, що тільки там можна знайти спасіння. Ось приклад того, як Біблія позитивно впливає на людей. Святий Симплиціан сказав, що один поганський філософ, коли прочитав Євангеліє, отак висловився про його вартість: “Я радив би написати золотими буквами по всіх будинках, театрах, церквах: “Люди, читайте Євангеліє, якщо хочете бути людьми, знати, пощо живете на світі та осягнути ціль свого життя…” І справді, коли читаємо Св.Письмо, яке є натхнене Господом, то розуміємо, що Воно хоче навчити правди, щоб ми не зійшли з тієї стежки, яка веде до спасіння. І тому нас, християн, Церква заохочує до щоденного читання Біблії, щоб отримати силу, яка веде до досконалості і святості, до якої покликані всі вірні Христової Обручниці. Бо той, хто читає та розважає над прочитаним, закладає в собі дуже багато


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

дорога спасіння

№2 (65) квітень−травень 2004

духовних скарбів, адже зі сторінок Св. Письма сам Господь промовляє до людських душ. Ця мова проста, але за своїм змістом вона перевищує навчання найбільших філософів людства, бо в ній заховані найглибші мудрості, які ми можемо черпати тільки там. Проте слід зазначити, що Біблія заторкує не тільки сфери духовного життя, а й наукові аспекти, бо дає відповіді на запитання, які протягом багатьох років були без відповіді. З Неї ми довідуємося, які обряди та звичаї мали євреї, про життя та побут сусідніх народів, про суспільне становище Божої громади. Багато науковців звертаються до Біблії як до авторитетного джерела, з якого можна почерпнути багато цінної інформації. У Св. Письмі є багато неясних місць і тому в 1907 р. Папа Пій X заснував Біблійний інститут у Римі, який мав готувати професорів і письменників, котрі б боронили правди Св. Письма і роз’яснювали нам Біблію. Але, на жаль, у наш час постало багато “лжепророків”, які із захопленням цитують і роз’яснюють Святе Письмо на свій лад і манеру. Як казав В. Шекспір: “Навіть диявол почне цитувати Св. Письмо, коли це потрібно йому”! Відповідний приклад до цієї цитати можемо знайти в Євангелії від Матея. Диявол хотів, щоби Христос, Син Божий, кинувся вниз із храму і говорив словами із псалма 90+го: “Бо ангелам своїм він повелить про Тебе. . . І на руках Тебе носитимуть, щоб не спіткнулася нога твоя об камінь”. Звідси бачимо, що Святе Письмо може бути використане різними псевдорелігійними організаціями, які з’явилися не від Бога, і які можуть виривати цитати із Біблії та маніпулювати ними. У 2+му Соборному посланні апостола Петра написано, що ніхто не повинен приватно розтлумачувати пророцтва в Писанні, бо це призводить до жахливих помилок у справах віри і перекручувань Святого Письма. І ми, християни, мусимо, читаючи Біблію, показати представникам цих течій, що ця Книга Книг не є просто текстом, з якого можна виривати слова та речення, а Об’явленням Бога людині. Бо це є духовний смолоскип, що виводить нас, заблуканих овець, із темного тунелю і показує, як бути учнями Христовими, як стати щасливими тут, на землі і там, на небі. Як своїм прикладом віднайти дорогу до неба тим, хто заблукав у цьому житейському морі, як бути тим маяком, що у грозову ніч показує дорогу кораблям, які заблудилися, збилися з даного їм курсу. На закінчення хочеться додати слова Спасителя, який промовив: “Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас” (Ів. 8,31+32). Тарас ЗАГ АЧЕВСЬКИЙ ЗАГА Біблійне товариство “Еффата”

ВПЛИВ МУЗИКИ НА МОЛОДЬ З давніх;давен людина вживає музику у різних випадках свого життя. Нею вона висловлює радість і смуток, втрату і любов… Музика супроводжувала воїнів на захист своєї Батьківщини, допомагала перемагати біль і втому робітникові на полі під пекучим сонцем, сповіщала дзвонами про початок богослуження у храмі, супроводжувала молитви багатьох поколінь християн, давала поштовх до творення прекрасного, вічного.

У

теперішній час музика є невід’ємним компонентом оточуючого середовища і способу існування. Кожна людина, коли вмикає радіоприймач або телевізор, незалежно від її бажання чи музичного смаку, змушена слухати музику. Предмет “Музика” викладається у школі, новітні педагоги стараються вводити у свої уроки прослуховування різних музичних композицій, часто не задумуючись над їх естетичною вартістю. Більшість масових заходів не обходяться без участі у програмі виступів інструментальних чи вокальних колективів. Різні музиканти збирають на своїх концертах неймовірно чисельну аудиторію. Існують досить розвинені структури шоу+бізнесу, що по+ стачають на ринок музичну продукцію різного гатунку. Особливу цікавість і попит на неї проявляє молоде покоління. Сучасна молодь щораз більше і більше захоплюється музикою різних стилів і напрямків, не задумуючись над тим, якому впливові вона піддається. Дуже багато сучасних виконавців використовують музику не для зовсім гуманних цілей, багато молодих людей не переймаються цим і не+ свідомо наражають своє здоров’я на небезпеку. Що ж насправді несе в собі музика? ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ МУЗИКОЮ “К олискова” – знайомство зі світом музики. “Колискова” Музика об’єднує моральну, емоційну й естетичну сфери людини. Музика – це мова почуттів, вона починається там, де закінчується слово. І якщо словом обмежується проникнення вихователя у сокровенні закутки юного серця, якщо після слова не починається більш тонке й глибоке проникнення, яким є музика, виховання не може бути повно+ цінним… Музика є книгою для читання мовою 17


дорога спасіння почуттів, а її буквар починається зі слухання музики природи, з пізнання краси звуків, котрі народжуються довкола нас. Наступний крок – мамина пісня. Дуже часто матері вважають, що духовне виховання починається відтоді, відколи дитя є здатним розуміти мову зовнішнього світу, коли до його явищ воно може ставитися більш+менш свідомо, коли починає зауважувати зміни, що відбуваються довкола нього і на них реагувати. Але доти, доки дитина живе лише фізичним, інстинктивним життям, її виховання обмежується винятково фізичними потребами. Подібний погляд, безсумнівно, є зовсім непра+ вильним. Враження дитини від навколишнього світу впливають на її душу від самого початку, хоча і сприймаються нею несвідомо. До числа найбільш ранніх вражень, що сильно діють на дитину, відно+ сяться слухові враження, особливо ритмічного характеру. Важливе значення слухових вражень у розвитку дитини обумовлюється тим, що вухо є дорогою до серця, тому слухові належиться головна роль у розумовому розвиткові дитини. Вплив на душу дитини колискової пісні – це вплив сильний і різнобічний, на що звертають увагу майже всі дослідники психічного життя дітей. Вони однозгідно стверд+ жують, що колискова пісня заспокоює дитину, тішить її, зосереджує її увагу, збуджує діяльність її рухових центрів та прагнення до ритмічних рухів і, на+ решті, підсилює намагання наслідувати мову і спів. Колискові пісні – це твори, за допо+ могою яких маленька людина вперше пізнає красу слова. У виконанні матері – найріднішої у світі людини – ніжна мелодія заспокоює, пестить, несе дитині спокій і умиротворення. Хоча на пер+ ших порах маля й не розуміє змісту материнської пісні, але вже у найбільш ранньому віці воно має змогу відчути ніжність і любов, доброту і щирість, які виливає матір у колисковій. А це ж так важливо, коли з першої хвилини життя людини на землі хтось піклується про неї, приділяє їй увагу, а також прагне поділитися радістю з приводу її появи шляхом співу ніжної пісні. У колисковій мати бажає немовляті здоров’я, розуму, щастя, краси… Співом колискової вона закладає у душу дитини добрі й щиросердні слова, змалку навчає бути працьовитою, доброю та милосердною людиною. Саме через колискову здій+ снюється духовне єднання матері з дитиною і малюк чутливо сприймає це спілкування. Ніщо так не тішить і не 18

збуджує дитину, як весела і мелодійна колискова пісня. Вона заспокоює, дає їй перший запас слів і му+ зичних образів, служить джерелом найбільш ранніх духовних насолод, робить її життєрадісною... Вих овання у школі. Виховання Наступним етапом у житті людини є школа, коли її вихованням займаються вчителі, вихователі. Саме в цей період найбільш інтенсивно проходить розвиток юної особи. Досить часто молодь намагається самотужки займатись музикою і, в результаті, підпадає під негативний вплив. Тому важливо, щоб процесом пізнання музики керували компетентні люди, що змогли б на належному рівні пояснити усі тонкощі цього мистецтва. Це з перемінним успіхом нама+ гається зробити школа. Важливу роль музики у формуванні молодої осо+ бистості підкреслює той факт, що у багатьох європейських країнах вона є обов’язковим пред+ метом у початковій та середній школі. Деякі школи практикують співання пісень перед кожним уроком, а також під час деяких занять.


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (65) квітень−травень 2004

Для активізації мислення на уроках деякі викладачі застосовують музичні твори. Завдяки цьому під+ вищується емоційний настрій учнів, їх готовність до творчості, готовність думати, мислити. Це все завдяки тому, що музика оперує засобами емоційної дії, звертається, переважно, до почуттів, відображає реальний світ по+своєму, їй притаманно передавати настрої людей в узагальнених і специфічно умовних звукових образах. Тому метод музичного впливу працює там, де інші методи втрачають свою ефективність. Виховання мистецтвом, у тому числі й музикою, у школі стимулює і корегує природній духовний розвиток дитини. Під впливом почуттів задоволення і радості, що виникли від контакту із музикою, зростає напруженість психічних процесів. Вона стимулює інтелектуальну діяльність і полегшує творчі зусилля у різних галузях. Так, всесвітньовідомий хірург С. Юдін у своїй книзі “Роздуми хірурга” писав: “Перед дуже складними операціями я звик у себе в кабінеті перегортати партитуру “Шостої симфонії” Чай+ ковського”. Нещодавно у Великобританії було проведено незви+ чайний експеримент. У відділеннях лондонських клінік організовувалися концерти класичної музики. Дослідження показали, що саме класична музика, і головне, саме у живому виконанні, благотворно впливає на фізичний та психічний стан людини, на здоров’я хворих. У них не тільки знижується рівень артеріального тиску, а й відбуваються позитивні емоційні зміни, а саме: зникають стреси, депресивний стан, тривога, переживання і страждання, які негативно впливають на процес одужання. Особливий вплив на свідомість молодої людини має частота звучання музичних звуків. Було доведено, що існують оптимальні рівні частоти, при яких учням легко засвоїти матеріал, а також такі частоти, при яких неможливо працювати у класі, але вони, все ж таки, використовуються сучасними авторами+ композиторами. МУЗИКА І СТУ ДЕНТСЬКА МО ЛО ДЬ СТУДЕНТСЬКА МОЛО ЛОДЬ На кафедрі фізичного виховання Московського Державного Технічного Університету було проведено анкетування, що дозволило встановити, яку музику полюбляють слухати студенти і скільки часу в день, як часто вони відвідують дискотеки? В анкетуванні взяли участь студенти, що займаються за програмою “Здо+ ровий спосіб життя” (80 чоловік), після вивчення теми “Музика і здоров’я”. У результаті анкетування встановлено, що 53,8% студентів у досліджуваній групі слухають музику ввесь час, коли є можливість; 19,23% – слухають музику 2+3 години на день; 26,9% – 1 годину на день. Класичну музику люблять слухати 29,54% студентів; спокійну,

дорога спасіння гармонійну – 20,45%; рок+музику – 4,54%. У дослід+ жуваній групі 56,6 % студентів не відвідують ди+ скотек; 6,66% – відвідують досить часто – 1+2 рази на тиждень; 29,9% – 1+2 рази на місяць; 6,66% – кілька разів у рік. Аналізуючи результати анкетування, можна за+ уважити, що погляди і захоплення студентів є дуже різноманітними. Однак, можна ствердити, що музика відіграє велику роль у їхньому житті. Більше половини студентів слухає музику ввесь день: з музикою вони встають зі сну, готуються до занять, відпочивають, лягають спати. Величезну роль сьогодні відіграє розвиток техніки, орієнтованої, в основному, на юного споживача: ігрові приставки, плеєри, прий+ мачі, магнітофони, мобільні телефони, комп’ютери... ПРИКЛАД КУМИРІВ Т А СПОСІБ ЇХ ТА НА СЛІДУВАННЯ АСЛІДУВАННЯ Фанатизм – це або вікове явище, або хвороба. Підлітковий фанатизм носить масовий характер, але в більшості випадків згодом проходить. Приблизно 80% підлітків у віці від 13 до 18 років підпадають під першу, легку стадію фанатизму. Це плакати поп+ і рок+ груп, вирізки з газет, акуратно зібрані в папку, наслідування стилю одягу і манер зірок, відвідування концертів й полювання на автографи. Як правило, у цей час (період статевого дозрівання) новоспечені фанатики замикаються в собі: їм здається, що їх ніхто не розуміє, а ця красуня Брітні Спірс чи хуліган Емінем – найкращі люди планети і тільки вони гідні любові нещасного підлітка. Вони дивляться відео, заучують тексти пісень і організовують фан+клуби. У 90% підлітків фанатизм проходить і залишається лише спогад про бурхливу молодість. Інші ж 10% так і залишаються в полоні фанатизму і стають справжніми фанатиками. Багато хто, вбачаючи у зірках свій ідеал, наслідують їх в одязі, в манері говорити й у ставленні до життя. Фанатичні аматори музики з’їзджаються звідусіль, щоб відвідати концерт якої+небудь знаменитості на зразок Майкла Джексона. Потрапивши на концерт, вони співатимуть і кричатимуть протягом усього дійства. Вони стежать за кожним кроком у житті своїх кумирів, що висвітлюються засобами масової інформації, а деякі з них доходять до того, що простоюють ночами біля будинків зірок. Не зважаючи на те, що фанатові в кумирі подобається абсолютно все, якась одна якість приваблює його особливо. І це саме та якість, в якій найбільше відчувається потреба. І, як практично з будь+якого явища нашого життя, з фанатизму можливо витягти щось потрібне і корисне. До речі, багато хто так і робить, хоч і несвідомо. Шанувальники Емінема і Роб+ бі Вільямса з особливою ретельністю вивчають англійську. Фанати Алсу беруть у своєї улюблениці уроки елегантності. Шанувальниці Земфіри, віддаючи 19


дорога спасіння данину її самостійності, неза+ лежності, мимоволі перей+ мають ці риси характеру... Один із перших розповсюд+ жувачів рок+музики, Хел Зігер, писав ще у 50+х роках: “Я зрозумів, що ця музика про+ никає в молодь, тому що її ритм збігається з ритмами в їхньому організмі. Я знав, що ніхто не зможе вибити цю музику з них. ..” Якщо погово+ рити з підлітками про їхні музичні смаки, то з’ясується, що деякі з них настільки захоплені рок+музикою, що переймають манеру поведін+ ки своїх кумирів. Рок+музика стала для них стилем життя, де заохочується розпуста, вжи+ вання наркотиків, буйність і нігілізм. Ось свідчення однієї молодої дівчини, яка описує зміну свого способу життя, що наступила в результаті захоплення рок+групою “Мотлі Крю”: “З тих пір, як я стала мотлі+крю+фанатом, життя мені дійсно стало подобатися. Я стала кричати на свою матір, і коли вона мене про щось просить, я не роблю. Я почала пити, курити, проводити ночі на дискотеках і робити «невимовні» справи з чоловіками. Можете повірити, що рік назад я ще була дівчиною цілком пристойної поведінки, що жила в поважному суспільстві? Спасибі “Мотлі Крю”, тепер у мене новий погляд на речі...” ПРИРО ДА ШКІДЛИВОЇ МУЗИКИ ПРИРОДА Соціальну значимість представляє використання музики для руйнування духовного, психічного і фізичного здоров’я мільйонів людей. Наприклад, американські вчені+медики під керівництвом Д. Елкіна довели, що пронизливий звук великої потуж+ ності викликає згортання білка. Сире куряче яйце, покладене перед гучномовцем на одному із концертів, через 3 години виявилося звареним, тобто білок згорнувся так, ніби яйце перебувало кілька хвилин в окропі. Дисгармонійна музика придушує, руйнує і тримає організм у напрузі. Різка і напружена музика створює дисонанс, синкопування в музиці – аритмію, мно+ жинний ритм. Така дисгармонія може приводити до різних змін в організмі: порушення ритму серця і зміни кров’яного тиску, вироблення надмірної кількості гормонів (особливо опіатів і ендорфінів), що викликають зміну стану від ейфорії до непри+ томності. У такому стані людина не може критично оцінювати себе і події навколо. Усе це призводить до неадекватної поведінки, яка характеризується гіпер+ 20

активністю, пробудженням інстинкту юрби, ворожим наставленням до навколишнього світу. Потужність звуку на дискотеках досягає 120 децибел, що може викликати шумовий стрес, послаблення або навіть втрату слуху. Тривалий шумовий стрес сприяє утворенню у крові адренохрома, що є наркотиком, таким як ЛСД, СТП, який міняє свідомість. Тому публіка на дискотеках “п’яніє”, втрачає самоконтроль. Встановлено, що негативний вплив на організм чинять також спалахи світла, які можуть призвести до запаморочень, нудоти, а також приглушують свідомість. “Важкий метал” припиняє ріст рослин і може викликати їхню загибель. Риба, під впливом рок+ музики в поєднанні з миготінням світла, гине. Глядачі на концертах зірок естради піддаються такому ж комплексу впливів потужних звуків і яскравих спалахів світла. Люди поки ще не вмирають на концертах і дискотеках, але діяльність їхнього мозку порушується. Було зафіксовано зниження уваги і пам’яті у слухачів після участі в таких заходах. Наприклад, семикласники після 3 годин рок+концерту не могли згадати таблицю множення і були дезорієнтовані у просторі і в часі, тобто, в них були порушення свідомості. Після концертів, на яких звучала музика в діапазонах від 80 до 20 тисяч герц, у слухачів, крім втрати пам’яті і слуху, виникали звукові контузії й опіки. Слух людини розрахований на гучність звуку не більш 55 децибел, а на концертах голосність доходить до 120 децибел. Це викликає руй+ нування молекул, клітин і порушення багатьох процесів у мозку. Заради чого молоді люди стають каліками?


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (65) квітень−травень 2004

дорога спасіння

ВИКОРИСТАННЯ Інтенсивність звуку – не найстрашніше зло, тому що ВИКОРИСТ АННЯ МУЗИКИ З МЕТОЮ ПРОПАГУВАН НЯ ЗЛА ПРОПАГУВАННЯ його легко розпізнати і зменшити. Складніше роз+ пізнати шкідливу інформацію, закладену у підборі Сучасні виробники й організатори рок+індустрії звуків, у ритмі, а також, у поєднаннях звукових і нерідко запозичають “музичні технології” у при+ зорових (світлових, колірних, просторових, гра+ хильників окультизму і сатанізму, включають фра+ фічних, часових) подразників. На дискотеках до гменти з ритуальних культів чорної магії. Джон цього комплексу додаються подразники від м’язів і Леннон став автором ідеї включення у записи грам+ зв’язок, вестибулярного апарату, від хімічних речовин платівок уривків з “Євангелія від сатани”, записаних (тютюнового диму, алкоголю, наркотиків). Після задом наперед або на високій швидкості. Цей спосіб, півгодинного перебування на дискотеці, у підлітків названий “зворотним маскуванням”, був відомий слабнуть і порушуються найбільш складні психічні навіть у давнину і використовувався в чаклунстві. функції + свідомість, інтелект, мислення і пам’ять, але Наведу приклад зворотного маскування: в одній із емоції і потяги розгальмовуються. Люди стають частин пісні під назвою “Коли електрика прийшла в одержимими, збудливими, агресивними, схильними Арканзас” групи “Чорний дуб Арканзасу” співак вимовляє безглузді слова. Якщо про+ до бунту, протесту і руйнівних дій. гравати їх у зворотному напрямку, Під час концерту групи “Who” у то можна почути наступне: “сатана, Цинциннаті в 1985р. було вбито 11 і Музика здатна сатана, сатана. Він бог, він бог”. поранено 42 людей. Відомий рок+ проникати до глибин музикант Д. Хендрікс в інтерв’ю Така музика, безумовно, шкідлива журналу “Лайф” сказав: “За допо+ душі і робити для духовного, психічного і фізич+ могою музики ми гіпнозуємо ного здоров’я, і від неї потрібно в ній значні переміни, людей, зводячи їх до примітивного захищати людей. як позитивні, рівня... Знаходячи найслабше місце, У сучасному суспільстві музика має їм можна вбити в голову все, що так і негативні. великий вплив на формування завгодно”. У Древньому Китаї особистості, зокрема молодої осо+ За допомогою музики практикувалося катування спеціаль+ бистості. Дитина вже зі свого можна як будувати ними звуками, що викликали народження контактує зі світом неузгодженість діяльності внутріш+ особистість, так музики через колискову, яка допо+ ніх органів і призводило до смерті в магає їй краще пізнати світ. У школі її і руйнувати. муках. вона допомагає створити сприят+ Існують, навіть, музичні форми, що ливу для навчання атмосферу, спонукують людей до самогубства. краще сприйняти поданий вчи+ телем матеріал. Під впливом цього мистецтва в За кордоном таких прикладів багато. Керівник про+ молодої людини розвивається художнє пізнання, грам Канадського радіо Ж.+П. Режимбаль, автор здатність роздумувати над людськими цінностями, важливих досліджень масової молодіжної культури ціллю свого життя, над своїм покликанням, здатність другої половини XX століття, проаналізувавши 18 співчувати і розуміти інших. фактів самогубств молодих людей у віці від 15 до 20 років, вчинених за 1 рік в одній із провінцій Канади, Музика здатна проникати до глибин душі і робити в встановив, що єдиним фактором, що об’єднює усі ній значні переміни, як позитивні, так і негативні. За самогубства, була пристрасть до рок+н+ролу. Відомі допомогою музики можна як будувати особистість, так її і руйнувати. Якщо її творець прагне зруйнувати, подібні факти й у Росії. Незрозуміле самогубство 3 то він використає її як досконалий інструмент, за школярок з Балашихи, що викинулися з вікна, можна допомогою якого легко достукатися до внутрішнього пояснити їхнім поклонінням важкому року, який вони світу людини. Не останню роль відіграє і злий слухали перед самогубством. Психолог Д. Азаров про+ приклад, що його подають виконавці багатьох груп аналізував за допомогою комп’ютерних технологій сатаністичного спрямування, текст, що має на меті музичні твори, що виконували музиканти+самогубці, привести людину не до прекрасного, а до лихого, і прийшов до логічного висновку про існування відхилити від Бога і підкорити владі сатани. Така якоїсь подоби “звукової отрути”, що викликає у музика призводить до каліцтва як духовного, так і слухачів психози – важкі розлади психічної діяль+ фізичного. Тому потрібно уважно відноситись до ності з депресією, тривогою, втратою контролю над того, що слухаємо і що застосовуємо при навчанні. собою і потягом до самогубства. Д. Азаров виділив такі музичні фрагменти, від прослуховування яких у Ярослав МИКИТЧИН нього самого починався приплив туги і з’являлися суїцидні думки. 21


дорога спасіння

Юда Іскаріот: апостол чи зрадник?

Х

то з нас не знає Пасхальної історії, коли Христос з учнями пережив тайну вечерю і був відданий на хресну смерть. Ми переживаємо це таїнство кожного Страсного тижня. Але ми не часто задумуємося над долею однієї людини, яка відіграла важливу роль в усіх цих подіях – Юди Іскаріота. Те, що буде написане, не є жодною історичною прав+ дою чи дослідженням, а лише спробою уявити лю+ дину, яка зробила свій вчинок дві тисячі років тому, але який ще по сьогодні всі пам’ятають. Цікавий той факт, що всі три Євангелисти описують його одними словами: „...та Юду Іскаріотського, який став зрадником”. Мабуть, що вчинок, яким він закін+ чив своє життя, закарбувався у їх пам’ять назавжди і таким ввійшов у Святе Письмо. В Євангеліях є чотири основні згадки про Юду. Перша: Мт 10, 2+4, це опис покликання апостолів. Друга – Ів 12, 4+8, де Юда протестує проти непотрібного, на його думку, марнотратства, коли жінка виливає миро на ноги Ісуса. Третя – Мт 26, 14+16, коли Юда йде до перво+ священиків і домовляється про зраду Христа. Чет; верта: Мт 26, 47+50, коли в саду цілує учителя, і остання – Мт 27, 3+9, коли, повернувши гроші, – Юда закінчує самогубством. Тепер спробуємо уявити, що могло заставити учня зрадити учителя, перейшовши ці етапи, які щойно визначили. Важко сказати, хто він був і чиїм сином, історія нічого не каже про це. Але говорить про місцевість, в якій він народився – Каріот. На думку деяких дослідників, ця місцевість називалася так через виробництво у ній колісниць. Отже, Юді не „світило” багато – невеличка майстерня, в якій він міг би працювати цілими днями і слухати розповіді тих, що замовляли в нього ко+ лісниці. Як бачимо, перспектива не дуже весела. Але доля склалася так, що завдяки своїм здібностям чи щасливому випадку, він навчається писати і рахувати і йде у велике місто. Щоб вижити в такому мегаполісі як Єрусалим, потрібно не багато – добрі знайомства або вміння входити в довіру. І те і інше в нього було. Але стається так, що в цьому місті він почув про великого, але нового вчителя – Ісуса, який ходить і проповідує. Такою можливістю Юда не міг не скористатися, тому приходить до Христа і пропонує свої послуги. Якщо подивимося в Євангеліє, то побачимо, що багатьох учнів Христос кличе сам – чи Петра з Андрієм, чи Филипа, чи митаря Леві. Єдиний Юда приходить сам і намагається ввійти в цю спільноту. І Христос його приймає. І відразу, як чоловікові осві+ ченому, йому довіряють гроші. Так починається шлях

22

Юди як апостола. Його діловитість, вміння знайти до всіх підхід були дивовижними. Ця людина легко знаходила мову з гордими та жадібними митарями, воїнами і з тим, з кого йому могла бути якась користь. Коли Христос розіслав їх по двох, Юда зміг крім радості, що „біси їм коряться”, принести ще й набиту калитку грошей. Спостерігаючи за Христом, Іскаріот розумів, що цьому молодому вчителю “світить” велике майбутнє. Він бачив багато явних чудес, коли натовпи людей були нагодовані через поділ трьох хлібів і двох рибин. А якби це продати – яка б сума була. Деякі з апостолів погоджувалися на те, що він говорив. Але вистачало і одного погляду вчителя, як ці солодкі мрії вивітрювалися з їх голови. І вони далі йшли часто напівголодні, чекаючи, коли якась добра душа змилосердиться і дасть їм їсти. В такі хвилини Юда думав, що гарно говорити про пташок небесних, про лілеї польові, що не сіють і не жнуть, особливо, коли в твоєму шлунку „бурчить” з самого ранку. І будь+ які спроби поговорити з Ісусом наштовхувалися на Його нерозуміння. Добре, що в Ізраїлі є побожні жінки, які люблять Христа і готові допомогти Йому і його учням. Інколи в калитці дзвеніли гроші і Юда знав, що сьогодні вони повеселяться. Так, він „підштовхне” учнів і вони закуплять вина, смачної їжі – і буде весело. Ці ж зануди і улюбленчики, наприклад Іван, хай ідуть спати чи молитися як Учитель. А з рештою можна буде гарно побавитися і повеселитися. Дехто часом кривиться, що це не добре красти, але в нього знайдеться сотні доказів, що це і так їхнє, законне. А з однією ініціативою вони далеко не зайдуть. Але найбільше його дратувало марнотратство вчителя, особливо ця жінка з літрою мира!!! (Ів 12, 4+8). Скільки вони могли б заробити! Цей Ісус якийсь дитячий і нежиттєвий, Він поводиться, ніби був повелителем усього світу, сам же є сином теслі. Він міг би зробити йому підтримку серед войовничо налаштованих патріотів, які б за хвилю організували повстання. А Ісус міг би легко забезпечити їх їжею і лікувати поранених. Так вони б за короткий час вигнали римлян із землі обітованої і учитель би став царем, а


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

полеміка

№2 (65) квітень−травень 2004

Юда багато не хоче – лише бути його правою рукою, його радником. Адже Цей учитель такий непрак+ тичний, йому б слід було вже давно відкинути ці уявлення про Царство Небесне, правду, любов... кому це в наш час потрібно.

Ворожіння і Біблія (продовження)

В

Але нічого, він допоможе Ісусу показати, на що він здатний. Потрібно йти в Єрусалим і примусити себе виявити в усій силі і славі. Все йде добре, але лише цей Петро заважає своєю селянською турботою і постій+ ними намаганнями захистити його. Але нічого, все буде добре.

орожіння, незалежно від того, чи походить від магічної планшетки, карт Таро, хіромантії, астрології, некромантії, контактування, про+ грами Silva Mind Control, чи якоїсь іншої форми, є заборонена у Святому Письмі. Це велике порушення, бо стосується ворожіння, в якому шукаємо знання, що походить з надприроднього джерела поза Богом.

Так і сталося: навіть Христос сказав йому, що вже при+ йшла година (Ів 13, 27). І він пішов, попередньо домо+ вився з первосвящениками, які пообіцяли йому трид+ цять срібняків. Смішна ціна! Ціна, за яку раба хіба можна було купити. Але Юда знав, що коли Ісус себе покаже в силі, тоді ріки золота попливуть до нього і всі заговорять про невідомого Юду з Каріот.

Пророк Осія ставить знак рівності між ворожінням і чужоложством, кажучи народові, що коли той повер+ неться до поганського звичаю ворожіння, то стане подібним до невірної дружини (Осія 4,9–12). Кусень дерева і палиця, згадані Осією у цьому фрагменті, є знаряддям ворожіння:

І ось нарешті сад Гетсиманський, місце, куди вони часто ходили, проводили багато бесід. Ось і учитель – всі решта учні як завжди сонні, вони не знають, що настав час для тих, хто вміє швидко думати і спритно провертати свої справи. Так, воїни підходять, все йде як мало би бути. (Ів 18, 5+7). Ісус відповідає воїнам і слугам первосвящеників, вони подаються назад, це дійсно мить слави!!! Але що стається, Петро зама+ хується мечем, але Ісус заспокоює його, все іде добре. Але Учителя забирають. Напевно він вирішив пока+ зати їм силу там, в синедріоні, перед цими „пенсіо+ нерами”, які не здатні не те, щоб керувати Ізраїлем, а й за собою подивитися. А на ранок (Мт 27, 1+2) Ісус зробив те, чого Юда не чекав. Він піддався, пішов на суд і не зробив нічого з того, що так чітко уявляв апостол+зрадник. Так, тепер він відчув, як сильно його було обмануто, навіть ціна, за яку було продано вчителя – була чисто символічна. Але ще все можна направити, лише потрібно піти до відповідних людей, які допоможуть. (Мт 27, 3+9). Та первосвященики не бажали говорити з ним, той, кого вони так боялися і той, хто не давав їм спати три цих роки – нарешті в їх руках і вони його вже не від+ пустять. Тим більше, що його власний учень прийшов до них і сам це запропонував. На них немає жодної вини. Звичайно, Ісус з Назарету робив великі чуда, оздоровляв багатьох, навіть з їхніх близьких, але це ніщо в порівнянні з миром і спокоєм в цій бідній Ізраїльській землі. . . .Тоді він кинув гроші у святині, пішов геть та й повісився. Його душа, в якій було набудовано стільки чудових планів і мрій була розбита. Що ще зостається робити, + повернутися додому і там дальше тяжко гнути спину для всіх цих багатіїв? Ні! З того часу минуло багато років, всі знають Учителя, який приніс людям Визволення, але також пам’ятають про учня, який зрадив його. На завершення запитаймо себе, де б я міг бути у цій історії? Роман ОСТРОВСЬКИЙ

“Як прийдеш у землю, що її Господь, Бог твій, хоче тобі дати, не вчися наслідувати гидоту тих народів, щоб не було в тебе нікого, хто призводив би свого сина чи свою дочку переходити через вогонь; нікого, хто ворожить, або кидає жеребом, або заговорює, або волхвує; або нашіптує, або викликає духів, або віщує, або розпитує мерців. Бо огидний для Господа кожен, хто це робить, і саме за ці гидкі звичаї Господь, Бог твій, проганяє ці народи перед тобою” (Втор. 18, 9 –12). Практика ворожіння противиться заклику йти за єди+ ним правдивим Богом. Ворожіння є бунтом проти Бога (1 Самуїла 15,23). Бог уклав перемир’я зі своїм народом і очікує, що воно буде дотримане. “Не вда+ вайтесь до заклиначів мертвих та до знахарів по пора+ ду не ходіть, щоб не осквернитися вам ними; я – Гос+ подь, Бог ваш”(Левіт 19,31). Пророк Захарія також остерігає народ, щоб той уникав різного роду воро+ жіння. Ворожбити, твердить він, говорять неправду (Зах. 10,1–2). Ті, що практикують ворожіння, не є послані Богом. Вони є залічені до поганських народів і Божий люд не може звертати на них увагу. Власне пророк Єремія сказав про це людям свого часу. Наслідки участі у ворожіні можуть бути великими. Цар Саул не був послушним Богу у прийнятті рішень, але найбільшим його гріхом було те що він шукав поради у ворожки і чарівниці з Ен–Дор. Цей гріх коштував йому життя (1 Хронік 10,13–14). Наслідком пошуку царем Ахазією поради у Ваала– Зевува була смерть (2 Царів 1, 1–4; 17). Шукання поради у якогось демонічного буття або померлої особи, а не Бога, є категорично забороненим. Ізраїль був знищений, бо забув про єдиного правдивого Бога і зійшов до вживання негідних, поганських практик, включно із ворожінням: “Вони провадили через вогонь своїх синів та своїх дочок, ворожили й чарували; вони пускались на те, що Господеві не довподоби, викликаючи його гнів. І розгнівався Господь вельми на Ізраїля, і відкинув його від свого обличчя. Зосталось тільки коліно Юди. Але й Юда не пильнував заповідей Господа, Бога свого, і 23


полеміка пішов звичаями, що завів Ізраїль, і Господь відкинув усіх потомків Ізраїля, покарав їх, видав їх у руки хижакам, і нарешті прогнав їх з+перед себе. ” (2 Царів 17, 17 – 20).

Таїнство свята

Єврейський народ збунтувався проти Божого Закону, який йому був даний (Втор. 18,10–20). Так, гріхи Манасії, найгіршого з царів Ізраїля, згадані в 2 Цар 21,6 були наступні: “ і провів сина свого через вогонь і ворожив та віщував, і позаводив викликачів мертвих та знахарів; багато поганого чинив перед Господом, викликаючи його гнів.” Цар Йосія “викорінив також викликачів мертвих і знахарів, домовиків, бовванів і всі ті гидоти, що можна було побачити в Юдейській землі й у Єрусалимі, щоб увійшли в силу слова закону, написані в книзі, що найшов у Господньому храмі священик Хілкія.”(2 Царі 23,24).

“Нині все наповнилося світлом: і небо, і земля, і глибини підземні. Нехай же празнує все творіння воскресіння Христове, в якому утверджуємось!” (3;тя пісня канону Пасхи)

Чи Бог заказує нам пізнавати майбутнє? Ні. Він посилає пророків, аби остерігати і провадити свій народ. Загляньмо у Біблію. Бог дає пророкам ясне послання, визначає особливих людей, званих у Католицькій Церкві святими або містиками, котрі іноді отримують від Бога особливі об’явлення. Зазвичай, багато католиків вірить, що Бог посилає нам Марію через різні об‘явлення (однак слід пам‘ятати що такі послання від Марії і різних святих це приватні об‘явлення і не зобовязують усіх в них вірити, навіть якщо вони визнані Церквою. Вони не знаходяться на тій самій площині, що й Святе Письмо і Традиція, котрі становлять публічне об‘явлення). Багато хто міг би сказати про ворожіння: “Я роблю це тільки для забави, щоб перевірити до чого це призведе”. Але чи хтось наразив би своє фізичне життя на небезпеку “тільки для забави”? Крім того, ця “забава” може відкрити сатані двері до нашого життя. Снігова куля не важить дуже багато, однак якщо буде котитися вздовж покритого снігом схилу гори, знач+ но збільшиться. Подібно є і з практикуванням окуль+ тизму. Усе розпочинається з малих речей, а переро+ стає у велику проблему. Чи Ви, або будь–хто із Ваших знайомих займались ворожінням? Якщо так, тоді слід попросити в Бога пробачення і відновити з ним зв’язок. Ісус пробачає кожному, хто приходить до Нього і щиро просить пробачення. Незалежно від того, як часто хтось порушує закони Божі, він завжди може отримати Його прощення. Джанет, історія якої буде представлена в наступному розділі не заангажовувалася у ворожіння. Вона не вірила, що люди можуть нав’язувати контакти із помер+ лими. Однак, мала дуже багато проблем і шукала допомоги. Ходити до Церкви видавалося їй пустою тратою часу, незважаючи на те, що Ісус був її Богом. Їй чогось бракувало. Подавалась у різні релігії, але у жодній не знаходила допомоги. Одного дня її това+ ришка забрала Джанет на певного роду заняття. Чи дадуть вони їй відповіді на поставлені нею питання? (Далі буде…) Переклад з польської: Андрій БАЛУЩАК Біблійне тоавриство “Еффата” 24

Н

ині все наповнилося світлом…” – даний вираз неодноразово чуємо під час літургійних святкувань і, напевно, він викликає чимало запитань. Чому подія Воскресіння Христового сталася дві тисячі років тому, а ми сьогодні співаємо: “Нині...”? Може це помилка, а може це поетичний вислів, який є плодом побожної фантазії? А може просто “так має бути”, але все ж: чому? Чому: “Нині...”? Дивлячись на світ очима людини, котра живе зви+ чайним земним життям, стверджуємо: те, що колись було – минуло і ніколи вже не повернеться. Так є у природному світі, але не в надприродному, не у Бо+ жому Царстві, яке з’явилося на землі в Ісусі Христі. У Господі час знайшов свою кульмінаційну точку, своє звершення. Можливо – надто по+філософськи, але це правда. Саме у Христі ми знову отримали сенс свого життя, cаме у Христі спасіння стало реальністю, бо Він дарував його нам. Увесь подальший історичний процес – це лише поступове включання людського роду в нове життя у Христі. Святий апостол Павло каже: “Ісус Христос учора, сьо+ годні й навіки – той самий” (Євр. 13, 8). І ця повсяк+ часність Господня віддзеркалюється найперше в Його Церкві та в наших літургійних святкуваннях. Вона закликає нас до безмежної радості і переконує, що той самий Христос, Який народився, жив, страждав і во+ скрес дві тисячі років тому, знову сьогодні таїнствен+ но народжується, приноситься у храм, страждає, воскресає, тощо. Кожна подія з життя Ісуса має пряме відношення до нашого спасіння, до спасіння кожної людини зо+ крема. Саме тому церковний календар складається з багатьох празників, які ми урочисто святкуємо що+ року. В основі цих свят лежить спомин спасенних божественних подій. Проте, християнське поняття “спомину” не обмежується лише простим при+ гадуванням фактів минулого. Воно означає щось глибше. Для кожного вірного, святкування будь+якого християнського празника пов’язане із багатьма установленими Церквою обрядами чи богослужбо+ вими діями (святкування Євхаристії, посвячення


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (65) квітень−травень 2004

літургійне богослов’я Якщо згадується якась подія із життя Ісуса Христа – це означає, що вона якимось чином також є присутньою і в нашому житті. Торжественне богослуження, звер+ шення Євхаристії, читання відповідних текстів із Старого і Нового Завітів, літургічні тексти Вечірні, Утрені, проповідь на тему празника – усе це повинно допомогти нам краще пережити подію, яку святкуємо, краще проникнути як молитовно, так і духовно у зміст цього празника. Євангельська подія, завдяки її прига+ дуванню в Церкві, стає реальністю духовного життя вірного, який, хоч і живе багато століть після неї, може приєднатися до цієї події і стати її учасником. Ціль кожного християнського святкування – уподіб+ нитися до Христа через духовну участь у Таїнствах Його життя. У них дійсно присутній Сам Господь, Який освячує і очищає людину. Ми просвітлюємося, споглядаючи Таїнство, в честь якого установлене свято. Якщо ж день присвячений святому – заглиб+ люємось у споглядання його життя, щоб наслідувати його добрі діла. Співаючи гимни на честь святих, ми оспівуємо їхнє життя та страждання, а при спомині про них – прославляємо Господа Ісуса.

води, благословення квітів, тощо) або, навіть, пред+ метами, які вживаються при тих чи інших обрядах (плащаниця, артос та ін.). Усі ці літургічні моменти в той чи інший спосіб пов’язують нас із якимось аспектом історії спасіння: одні – зі страстями, інші – з воскресінням, тому вони й називаються спомином, бо наче пригадують нам цю спасительну дійсність. Пишемо “наче пригадують”, бо коли людина звершує такий спомин, вона не лише пригадує собі подію. Ця згадка повинна допомогти сприйняти усю важливість цієї події. Господь вже дарував нам Своє спасіння, і кожна подія, яка мала на меті здійснення цього плану, в часі святкувань не повторюється нами знову. Ми лише чинимо спомин сотерологічних подій, щоб відновити в них нашу зустріч з Господом. Святкування празників не має бути суб’єктивним пригадуванням минулого. Нам слід творити спомин, через який Бог виливатиме на нас ту спасенну силу, яку дарував колись першим учасникам тієї чи іншої події, а тепер розливає її на багатьох у всі часи. Але все ж, як чинити цей спомин? Церковні празники, на відміну від звичайних світських свят, призначені не для насичення тіла і, навіть, не для відпочинку, але для користі душі та натхнення до доброго життя. Кожен із них установ+ лений Церквою для того, щоб дати можливість нам самим пережити ту реальність, яка за цим стоїть.

Реальність празника, проте, не залежить від його дати в церковному календарі. Можна переживати радість свята й пізніше, навіть після того, як воно пройшло. Симеон Новий Богослов каже: “Пасха пройшла, і свят+ кування закінчені, але радість і празник, якщо ми цього захочемо, залишаться, бо добре є завжди радіти та святкувати духовно”. Усе життя християнина повинно стати безперестан+ ним празником, який починається в момент Хри+ щення і не має кінця. Земне існування може стати для віруючого нескінченним святкуванням причастя з Богом через Церкву та Таїнства, через церковний річний календар. Усі вони сприяють поступовому переходу людини з часу у вічність, поступовій відмові від земного та приєднанню до небесного. Справжній празник, правдиве Таїнство почнеться лише там – за межею часу, де людина зустрінеться з Богом лицем у Лице. Істинним святом є Сам Господь Ісус Христос, Якого у безперервній радості споглядають вірні в Царстві Небесному. Християнство – це не релігія минувщини, ані не мертва традиція, яку треба зберігати так, як музейні експонати. Це жива, вічно актуальна традиція, що ніколи не старіється, бо її змістом є Христос. Християнство – це те вічне “СЬОГОДНІ”, у якому сплітається минувщина, теперішність і майбутнє, а дочасність переходить у вічність. Підготував Андрій СТ АДНИЦЬКИЙ СТАДНИЦЬКИЙ 25


літургійне богослов’я

“Марна наша віра, якщо Христос не воскрес” (І Кр. 5, 17)

П

асха – це не лише свято нашої християнської традиції. Воно сягає своїм корінням часів патріарха Мойсея. Саме це свято кожного року єднає два Завіти, два світи. Єврейська Пасха (або Песах) у перекладі означає перехід, тут спомин про перехід Ізраїля через Червоне море в землю обіто+ вану. У святоотцівській спадщині існує думка, що Нового Завіту не можна вивчати без Старого, і нав+ паки. Згідно з цим твердженням, щоб зрозуміти християнську Пасху, слід повернутися в час, коли Бог вивів Ізраїль із Єгипту (XIII ст. до. Христа). Пасха за юдейським звичаєм починається першим місяцем Авів, що припадає на квітень – травень. Згодом, після вавилонської неволі, цей місяць почали називати Нісан. У цьому святі можна виділити два елементи. Перший – заколення ягняти, кров якого оберегла євреїв від ангела смерті. Другий елемент – перехід через Червоне море, яке, наче кров агнця, захистило ізраїльський народ від гніву єгиптян. Старозавітня книга Вихід описує Песах недовер+ шеним, оскільки він був символом і підготовкою

людства до виходу із рабства гріха у свободу любові, яка через перехід Христа із смерті до життя стає доконаним фактом. Ще одною характерною рисою “Переходів” є те, що у Старому Завіті ця подія є місцевою, оскільки стосується лише синів Якова, і довершення Пасхи полягає у вході в обіцяну землю – Ханаан. Христова ж Пасха набирає рис глобального значення, коли синами Якова є людство, а обіцяною землею – Цар+ ство Боже. Християнську Пасху також можна умовно поділити на дві складові. Перша – кривава жертва Ісуса на хресті. У Старому Завіті кров’ю ягняти були помазані двері кожного дому Ізраїля. Сам Христос Своєю кров’ю помазує двері нашого серця. Ця кров непорочного Агнця захороняє нас від гріха, правда, інколи це забороло нашого життя ми стираєм і тим самим відкриваємо двері смерті. Друга складова Пасхи – перебування Ісуса у гробі, що, наче Мойсей в морі, охороняє людей від загибелі, стримуючи смерть по дві сторони. Як перехід через Червоне море відкрив „ворота” до Ханаанського краю, так переходом через смерть Ісус відкриває ворота в Царство Боже, переводить свій народ в обіцяну нам землю. У часи Мойсея (Вих 12,11) Пасху було приготовлено для Господа, тому виникають аналогії із Євангелієм, коли учні приготовляють Пасху для Месії. Це приготування Пасхи було завершене людиною для того, щоб за декілька нічних годин Господь наш Ісус Христос приготував досконалу Пасху, яка переможе смерть. Оскільки Христос є тим Самим учора і сьогодні, піст є Пасхою, яку готує людина для Господа. Піст – це передпасхальний час, зображений у Єван+ гелії (Лк 22,7+13), де учні приготовили місце святкування Пасхи. Так протягом посту і ми готуємо себе до Пасхальної трапези з Христом, з тим Христом, Який приготував нам Воскресіння. Сьогодні, стоячи перед дверима церкви, можливо, несвідомо в нас з’являється питання: чи доцільно святкувати Пасху як перемогу над смертю, як тріумф добра і справедливості? Чи Пасха є лише одною годиною відчуття спокою, після якої знову повер+ нуться тривоги, знову ми повернемось на землю, поринемо в наше буденне життя. Відповідь на це дає апостол Павло: “Марна наша віра, коли Христос не воскрес” (І Кр. 5, 17). Насправді, християнська віра, усе богослов’я і традиції базуються на події Воскресіння. Саме привітання у Пасхальний час – “Христос воскрес!” – містить весь зміст нашої віри. Ще одна відповідь криється для того, щоб перемогти смерть. Потрібно померти для світу, тобто для усього гріховного, і тоді воскреснемо у Пасхальній радості із Христом. Олег ФЕДИШИН

26


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (65) квітень−травень 2004

Історія празника П’ятидесятниці “Як змішанням Господь колись розділив народи, так тепер розділенням вогняних язиків Він їх з’єднав” (Кондак по 6;й пісні Канону П’ятидесятниці)

П

разник П’ятидесятниці або Зіслання Святого Духа завершує святкування циклу празників, котрі рзпочинаються Світлим Христовим Воскресінням. П’ятидесятниця є одним з найбільших празників у літургійному році, оскільки є вінцем спасіння людського роду і заснуванням Церкви. Таким чином, щоб краще пізнати значення цього празника для нас, ми повинні переглянути його історію та богослужбові тексти. Назва празника П’ятидесят+ ниця має свої корені ще у єврейській історії. Для євреїв у році було три найбільших свята, а саме – Пасха, Кучки та П’ятидесятниця. Свято П’ятиде+ сятниці отримало свою назву від того, що припадало на 50+ий день після Пасхи, а також було 50+им днем після початку жнив. Спочатку П’ятидесятниця у єв+ реїв була святом жнив, коли вони приходили до Єрусалиму, щоб подякувати Ягве за земні плоди та скласти за них жертву у храмі. Пізніше до свята П’яти+ десятниці було додано також й історичний мотив – надання Божого Закону на горі Синай, що відбулося на 50+ий день після виходу євреїв з Єгипту. Проте, ми зосереджуємо свою увагу на Новозавітній П’ятидесятниці, котра увібрала у себе єврейські еле+ менти, але надала їм іншого змісту та значення. У Новому Завіті празник П’ятидесятниці отримує ще одну назву – Зіслання Святого Духа, тобто отримує також назву історичної події, котру описав євангелист Лука (Дії 2, 1+13). У первісній християнській Церкві празник Зіслання Святого Духа був дуже важливим і радісним праз+ ником, який ставився на один рівень із празниками Пасхи та Різдва Христового. Велич празника П’яти+

літургійне богослов’я десятниці підкреслюється тим, що його святкування триває цілий тиждень, в котрий є цілковите звіль+ нення від посту (загальниця). Вже у ІІІ столітті пра+ зник Зіслання Святого Духа стає загальнознаним та прийнятим у цілому тогочасному християнському світі. Богослужбові тексти празника Зіслання Святого Духа були укладені у VIII ст. святими Іваном Дамаскином та Косьмою Маюмським. Зміст богослужбових текстів цього празника надає йому ще одної назви – празник Пресвятої Тройці, оскільки цей зміст є сповнений прослави та возвеличення не лише Святого Духа, але і Пресвятої Тройці. Вечірні стихири празника П’ятидесятниці прославляють сповнення Христової обітниці та довершення спасительного діла Христа у події Зіслання Святого Духа. Також у вечірніх сти+ хирах празника віднаходимо порівняння події Зіслання Святого Духа із подією змішання мов при побудові Вавилонської вежі, котрі автор богослуж+ бових текстів окреслює так: “Тоді різномовність була на покарання, а нині відновлено співзвучність мов на спасіння душ наших” (стихири на стиховні). Варто виділити і те, що із богослужбових текстів празника Зіслання Святого Духа походить наша щоденна молитва “Царю небесний”. Щодо звичаїв празника П’яти+ десятниці, то вони теж мають єврейське походження. На свято П’ятидесятниці євреї прикра+ шали свої доми та синагоги свіжою травою, а долівки домів та синагог – гілками дерев і квітами на знак того, що коли був даний євреям Божий Закон, вся природа була в зелені. Цей звичай євреїв перейшов у Ново+ завітню Церкву, а празник П’я+ тидесятниці отримав ще одну назву – Зелені свята. Проте хри+ стияни не лише перейняли цей звичай у євреїв, але також нада+ ли йому іншого значення – як природа оновляється весною зеленню і квітами, так і Церква та її вірні оновляються силою Святого Духа. Що ж стосується квітів і земних дерев, які є ознакою життя, то вони стали символом життєдайного Святого Духа. Таким чином, за допомогою лише кількох аспектів празника П’ятидесятниці ми побачили його велике значення для нашого життя та розкрили його багату традицію. Проте ми не повинні зупинитись на цьому, а маємо старатись якнайглибше пережити празник Зіслання Святого Духа у нашому серці. Богдан КИКТИК 27


літургійне богослов’я

Паломництво Сільвії−Етерії до святих місць Цей твір став відомий світові у 1884р., коли італійський археолог і археограф Г.Ф. Гамурінні повідомив про цю знахідку в італійському журналі „Studi e documenti di storia e diritto T.V.”. Пропонуємо Вам уривок з цього твору, в якому паломниця Сільвія – Етерія описує зовнішній вигляд Літургії на святій землі у IV столітті. Сподіваємось, що цей переклад буде корисним і цікавим не лише для тих, хто цікавиться історією творення Літургії, але й для пересічних читачів.

Я

хочу розповісти вам, які події відбуваються кожного дня на святих місцях, оскільки знаю, що вам цікаво про це дізнатися.

Кожного дня перед співом птахів відчиняються всі двері храму Воскресіння, і сходяться всі монахи і parthenae1 (діви), як тут кажуть. І не лише вони, але й миряни: чоловіки та жінки, які ба+ жають чувати зі самого ранку. І з цієї пори аж до світанку співають гимни, псалми, а також і антифони; і після кожного гимну настає молитва. Щоденно священики (по+двоє чи по+ троє), а також і диякони співслужать разом з монахами, які після гимну (чи антифону) виголошують молитви. Відтак, коли настає світанок, почи+ нають читати ранішні молитви. Тоді приходять єпископ з кліриком і відразу ж входять у печеру. Там, у середині ого+ рожі, єпископ спочатку промовляє молитву за всіх, і поминає імена тих, кого бажає, а потім благословляє оглашенних. Згодом читає молитву і благословляє вірних. Після того, як єпископ виходить із середини огорожі, всі приступають до його рук, і той, вже при виході, благословляє кожного. Відтак настає відпуст (вже при світлі). 28

О шостій годині знову всі сходяться до храму Воскресіння і співають псалми й антифони, поки не сповістять єпископа. Прибувши до Гробу Господ+ нього, єпископ не сідає, а відразу ж входить до сере+ дини огорожі храму Воскресіння, тобто в печеру, де був зранку. І там спершу читає молитву, відтак благо+ словляє вірних. При виході зі середини огорожі вірні підходять до рук єпископа. Отож, о дев’ятій годині все відбувається так, як і о шостій. А о десятій годині, як тут називають “licinicon” (ми кажемо освітлювати), всі збираються у храмі Воскресіння, запалюють свічки і смолоскипи, настає яскраве світло. Світло не приносять ззовні, а подають із середини печери, де вдень і вночі завжди світить лампа (це є в середині огорожі). Співають також вечірні псалми і триваліше антифони. Потім сповіщають єпископа, який сходить і сідає на горне сідалище, а пресвітери сідають на свої місця і співають гимни та антифони. І коли це заспівають, єпископ стає перед огорожею, тобто перед печерою, і один із дияконів згадує всіх, як це зазвичай прийнято. Коли диякон промовляє ім’я кожного, багато юнаків, стоячи, у відповідь постійно співають “Kyrie eleyson” (ми перекладаємо „Господи помилуй”). І коли диякон закінчує виголос, тоді молитву першим промовляє єпископ, молячись за всіх; відтак моляться всі, як вірні так і оглашенні. Потім диякон подає виголос всім оглашенним, які стоять, вклонити голови. Відтак єпископ, стоячи, благословляє оглашенних. Згодом настає молитва, і знову зверається диякон, нагадуючи всім вірним, які стоять, нахилити голови. Єпископ також благо+ словляє вірних. Ось так відбувається Служба у Гробі Господньому. Вірні починають по одному підходити до руки єпископа. А після цього весь народ від Воскресіння аж до Хреста супроводять з гимнами єпископа.


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

с і м ’ я

№2 (65) квітень−травень 2004

З приходом до Хреста, єпископ молиться і знову благословляє оглашенних, невдовзі виголошує іншу молитву, після якої благословляє вірних. Після цього єпископ та й увесь натовп ідуть від Хреста і в дорозі відбувається подібно ж як і перед Хрестом. Так само, як і у Воскресінні, так і перед Хрестом і після Хреста, підходять до руки єпископа. Багато великих лампад і свічників висять там, як перед Хрестом так і за Хре+ стом. Отож, все закінчується із сутінками. Це дійство здійснюється щоденно впродовж шести днів, біля Хреста і у храмі Воскресіння. А сьомого, тобто Господ+ нього дня, перед співом птахів збирається весь натовп, кожен, хто лише може бути в цьому місці, як і щоразу у час Пасхи в базиліці, яка є неподалік від Гробу Господнього, що знаходиться ззовні перед ним, де висять світильники. Хто ж сумнівається, що не зможе ввійти до середини храму, той ще до співу птахів приходить і там сидить. І співають гимни та антифони, після яких відбувається молитва. Крім великої кількості людей, в цьому місці збираються також священики з дияконами, які завжди є готові до чування. Бо існує такий звичай, щоб перед співом птахів не відкривати святих місць. Незабаром, як тільки заспіває птах, відразу приходить єпископ і входить в середину печери Воскресіння. Тоді відкриваються всі двері і входить весь натовп до храму, де світить безмежне світло. І коли входить народ, кожен священик виголошує псалом, після якого настає молитва. Потім всі диякони знову читають псалом, після якого також настає молитва. Всі клирики читають третій псалом, відтак відбувається третя молитва і загальне поминання. Отже, після того, як було виголошено трипсалміє і три молитви, в середину печери Воскресіння вносять кадило і вся базиліка наповнюється пахощами. В цей час в середині огорожі стоїть єпископ, який бере Євангелію, підходить до воріт і читає про Воскресіння Господнє. Коли він починає читати, всі люди здіймають такий великий стогін та ридання, що це може зворушити до сліз навіть закаменілого серцем, за те, що витерпів за нас Господь. Отож, прочитавши Євангеліє, єпископ входить зі всім народом, і у супроводі гимнів іде до Хреста. Відтак єпископ знову виголошує псалом, після якого настає молитва. Потім благословляє вірних і служить Літургію. І коли єпископ виходить, то всі приступають до нього на благословення. Потім він іде до свого дому, і вже з цієї пори всі монахи повертаються до Воскресіння і співають псалми та антифони аж до світанку. Після кожного псалма та антифону моляться. Бо щодня по черзі священики і диякони чувають біля Воскресіння із народом. Щодо мирян, чоловіків та жінок, то ті, що бажають, залишаються тут аж до світанку, а ті, які не хочуть, повертаються до своїх домівок і відпочивають. Переклад з латинської мови: Михайло ПЛОЦІДЕМ Науковий керівник: п. Іванна Карбовнік Примітка: 1 Parthenae – від гр. η παρθενειε, – діва (дівицтво).

Віддзеркалення виховання „Захопити місто наступом, вислати послів, царювати над народом – це все блискучі дії. Проте сміятися, любити і делікатно обходитися зі своєю сім’єю, не суперечити собі самому – це велика рідкість, щось надзвичайно складне та менш помітне для оточуючих”. (Мішель де Монтень)

С

ім’я є чи не найголовнішим інститутом виховання. Дитина, і це ми неодноразово підкреслювали у попередніх статтях подібного ґатунку, набуває свої перші враження, емоції, переживання в колі своєї сім’ї. Цей набуток вона понесе у світ, і одночасно він стане відбитком на все її майбутнє життя. Чому? Та ж тому, що формується дитина через призму батьківського виховання. Вона проводить великий і досить важливий період свого життя під впливом родини. Жоден інший навчальний заклад не зрівняється з терміном “навчання” у вузі сімейного життя. Окрім того, саме у батьківському колі дитина набуває основ своєї особистості, а вже до школи вона приходить практично наполовину сформованою. Інший кінець цієї парадигми містить незаперечний факт життя: сім’я може виступати у двох, виключаючи одна одну, якостях – позитивного та негативного впливу на становлення особистості дитини. На першому аспекті впливу не вважаємо за потрібне зупинятися, а ось на другому, так. Відомо, що в емоційних матерів народжуються емоційні діти; у неврівноважених матерів народжуються неврівно+ важені діти і так далі. У попередніх статтях ми також зазначали, що особистий підхід батьків до вирішення тих чи інших проблем накладає значний відбиток на свідомості їх дітей. Останні, у свою чергу, роблять це також, оскільки не знають як це робити в інший спосіб. Як зарадити такій “невирішеній” проблемі? Дуже просто: перед тим як створювати сім’ю, проаналізуйте себе, один одного, свої взаємини – чи ви є готовими до цього надзвичайно важливого кроку. Важливі кроки в житті не робляться поквапливо і необдумано. Великою недосконалістю сім’ї є відсутність гармонії у стосунках між батьками та їх дітьми. Це спричиняє дисбаланс та хаос у спілкуванні між ними. Нерідко ми можемо чути і спостерігати за необґрунтованими конфліктами між батьками та дітьми. Це лише через 29


с і м ’ я те, що батьки не вміють любити своїх дітей. Для таких батьків дитина – одна з головних перепон на шляху до „вдосконалення”, збагачення, кар’єри та інстинктивного життя. Дитина, натомість, ще з лона матері навчилася відчувати кожен подих і погляд своїх родичів. До якої ж міри, задумаймося тепер, дитина раниться нестерпними вчинками щодо себе з боку своїх найближчих та найулюбленіших батьків?! Колись один з мудреців сказав: “. . .Сім’я – головне колечко у ланцюгу будь+якого суспільства, будь+якої держави” (Рабіндранат Тагор). То ж звідки Україна буде здоровою та повноцінно квітучою державою, коли в ній будуть процвітати нездорові сім’ї? Вважаємо, над тим питанням варто задуматися не політикам і чоловікам у стильних піджаках, а насамперед зріло сформованим батькам. Ще одною хибою батьків у вихованні дитини є невизначеність у спільних методах виховання. Кожен прагне вкласти в маленьке створіння свої необґрунтовані великі ідеї, але ж дитині потрібно дуже маленького: батьківського тепла та малесенької любові. Вона не вимагає розповіді про хрестові походи та й ще з посилан+ нями на використану літературу, а єдине, що їй потрібно, – казочки, яку б з любов’ю та відданістю розказував хтось з батьків. Звісно, не маємо тут на увазі лише казочки, усе інше можна промовляти, але виключно з макси+ мальною терпеливістю та покликан+ ням. Перш за все батьки мусять виробити спільні методи виховання. Коли хтось із батьків приймає якесь певне рішення щодо дитини, то воно, без сумніву, має рахуватися з поглядами на це іншого з батьків. Най+ головніше, не слід шукати компро+ місне рішення у присутності дітей, оскільки діти швидко вловлюють вашу недомовленість і, опісля, ви обоє опи+ нитесь в опозиції одне до одного через те, що ваша дитина буде вигідно маневрувати між вашими поглядами. Дозвіл на якусь свою примху дитина буде шукати в того з батьків, хто лояльніше до цього ставиться, нато+ мість, буде відкидати будь+які пояснен+ ня з боку іншого з батьків. Це трива+ тиме завжди, доки батьки не зуміють поєднати в собі свої методи. Зрештою, спільністю та розбіжностя+ ми у вихованні перевіряється і правди+ вість взаємин між самими подругами: коли є спільність – не виникатиме і великих проблем, коли ж розбіжність – причина сягає самих підвалин по+ дружнього зв’язку. Застосовуючи той чи інший метод ви+ ховання, батьки зобов’язані зважати не 30

так на свої особисті вигоди, а, насамперед, на користь самої дитини. Її варто сприймати такою, якою вона є насправді, не пристосовуючи її до своїх “дорослих” примх. Необхідно дивитись на проблеми дитини її ж очима. Вирішення будь+якої проблеми, у такому разі, буде завжди схвально сприйматися самою дитиною. Важливим компонентом виховання є вміння батьків завжди зі спокоєм підходити до всіляких негативних ситуацій, які можуть і не обов’язково можуть бути пов’язаними з вашою дитиною. Це дасть змогу вашим наслідникам вчитися контролювати себе, не зверта+ ючи уваги на жодні неочікувані моменти життя. Навіть філософи розуміли важливість відбитку нега+ тивного батьківського виховання: “Звички батьків, і добрі і недобрі, стають недоліками дітей” (Демокріт). Назагал педагоги та психологи виділяють декілька практичних визначень батьківського способу вихо+ вання дітей. Один з таких підходів називається диктатурою. У чому вона полягає? У тому, що батьки дуже часто вимагають від дітей абсолютного копі+ ювання останніми перших, не враховуючи жодних


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

д ухо в н і с т ь

№2 (65) квітень−травень 2004

думок та неможливостей. Адже, кожна особа є не+ повторною. Диктатура ніколи не сприймається схва+ льно дітьми. У тих сім’ях, де існує такий регламент виховання, діти переважно виростають застра+ шеними та закомплексованими, вони переважно живуть думками інших, тому що не навчені своїми батьками думати самостійно, оскільки звикли під+ порядковуватися. Наступний підхід реалізовується через призму опіки. Це також свого роду ще одна крайність, оскільки полягає у стремлінні батьків огородити дитину від будь+яких турбот та зусиль особисто діяти. Так би мовити, усі труднощі дітей такі батьки беруть на свої плечі, лиш би діти розвивалися нормально. Проте ця, неоправдана “нормальність”, через невеликий про+ міжок часу “боком вилізе” не лише батькам, які таким чином виховали свою дитину, але буде боляче й тим особам, біля яких така дитина буде перебувати, працювати або ж, навіть, жити. Таким способом вихованням переслідується єдина ціль: задовольнити всі потреби дитини, позбавляючи можливості самим докладати зусиль. Опісля виховані на такий кштал діти, неспроможні дати собі раду навіть у най+ незначніших життєвих перипетіях. Не готові до реальності, вони звикли все отримувати на золотому блюдечку без зайвих зусиль. У спільноті таким особам надзвичайно важко порозумітися (навіть у дріб+ ницях) з оточуючими. Окрім того, у юнацькому віці діти, виховані таким способом, найчастіше під+ падають під впливи та психологічні тиски, оскільки не здатні передбачувати, думати та аналізувати самостійно. У дитинстві за них це робили батьки... Ще одну викривленість виховання можна прослід+ кувати в небажанні батьків втручатися в само+ розвиток своїх дітей. Іншими словами, ця ситуація виглядає приблизно так: батьки живуть своїм життям, діти — своїм. Черговий абсурд. У такому разі батьки стають пасивними тілесними “виробниками” живого створіння. Чи може така сім’я називатися Сім’єю, якщо вона абсолютно розділена? Це, радше, буде сиротинець у власному домі. Найоптимальнішим варіантом здорового виховання дітей виступає, безперечно, співпраця. Тобто, батьки виробили спільні методи виховання, не виключаючи при цьому самостійності дітей. Дитина розвивається при допомозі своїх батьків, вчиться самостійно приймати правильні рішення, логічно думати та аналізувати різноманітні ситуації. Неважко зробити висновок, який випливає не лише з цих роздумів. Кожен, хто об’єктивно сприймає реалії життя, зможе підтвердити те, що сім’я накладає величезний слід у свідомості дитини, залишаючи в ній усі ці „моральні” цінності, якими дитина впродовж свого дитинства мала можливість насититися донесхочу. В’ячеслав БЛІХАР

Про об’явлення Пречистої Діви Марії

Т

ема Маріїних явлінь сьогодні широко дискуто+ вана. Зацікавлення цією темою пов’язане із збільшенням явлінь Богородиці. Протягом останніх двох століть об’явлень Богородиці по цілому світі, напевно, було більше, аніж за попередніх вісімнадцять. Де лише не з’являлася: і у Франції, і у Португалії, і в Югославії, і в Україні, і в Америці, і в Африці… Найбільш відомі місця явлінь – Люрд, де 1858 р. дівчинка на ім’я Бернадетта декілька разів бачила Марію; Фатіма, де, 1917 р. Богородиця з’явилася трьом дівчаткам. Діва Марія з’являється в різних кінцях землі, призиваючи нас до покаяння і наставляючи на шлях до Свого Сина. Тисячі людей не перестають приходити на місця з’явлень, щоб поклонитися Пресвятій Богородиці і вшанувати ЇЇ. Сьогодні важко зустріти людину, яка б не чула про Фатіму чи Люрд. Переважна більшість християн не знає історії цих явлінь, не кажучи вже про їхню ціль та особливості. Мало хто знає про оцінку Церкви щодо певних Маріїних явлінь. Тому, гадаю, що подані нижче критерії стосовно правдивості явлінь допоможуть у їх розпізнанні не лише мирянам, але й духовним особам. Вибрані критерії правдивості Маріїних явлінь. Перший і основний критерій – це послух Церкві. Тобто, коли “зміст явлінь заперечує навчанню і догмам Церкви”, тоді це має серйозно насторожити людину. Адже, метою неправдивого об’явлення завжди є скерувати до зла (хоча цей намір не обов’язково мусить проявлятися на початку “об’явлення”). Диявол завжди прагне провадити душу християнина до непослуху Церкві, браку чеснот і т.п. Але сам Ісус Христос передав владу Церкві, яка збудована на фундаменті апостолів, словами: “Хто слухає вас, Мене слухає; а хто гордує вами, Мною гордує; а хто гордує Мною, гордує Тим, Хто Мене послав” (Лк. 10,16). Це означає, що кожний вірний католик зобов’язаний вірити Церкві. Святий Кипріян говорить, що “для кого Церква не є мати, для того Бог – не Отець”. Католицька Церква, розпізнавши правдивість видіння, не зобов’язує вірити в них або не вірити. Ми є вільними щодо цього. За словами відомого богослова Рене Лаврентіна, Церква може лише сказати, що “це для вас є лише добра підстава повірити. Це буде корисним і плодотворним, і ми запрошуємо вас, щоб повірити – але без зобов’язання вірити”. Такою є правда, що зіпсована гріхом людська природа схильна, радше, тяжіти до матеріальних благ, до речей цього світу, та через те “…не є суттєвими ті елементи у Маріїних явліннях, що стосуються світу і його майбутності”. Що це означає? Людина , яка очікувала від об’явлення матеріальної користі чи апокаліптич+ 31


д ухо в н і с т ь них пророцтв, після явління переживає розчарування і смуток, який призводить до послаблення віри. Свята Тереза Авільська говорить: “Благодать залишає спокій і покору, а сатана впевненість в собі, гордість і неспо+ кій”. Наступний критерій, елемент, який допоможе в роз+ пізнанні автентичних явлінь, – це “шантаж” злого духа (наприклад, коли хтось не повірить у правдивість об’явлення, той матиме гріх). У правдивих явліннях Марії ніколи не буде звучатиме таке зобов’язання. Часто людина помилково приймає за критерій автентичності (правдивості) явлінь фізичне зцілення тобто, якщо вона отримала зцілення, – це явління від Бога. Ось як говорить про це в одній зі своїх статей Яцик Шмідт: “Подібно, як Бог допускає зло, щоб при+ вернути, наблизити людину до Себе, так і диявол може допу+ скати добро (зцілення фізич+ не), щоб пізніше людину затяг+ нути у ще більше зло”. Не дивно, що люди піддаються хитрощам сатани і вважають неправдиві явління за правдиві, адже “…сам сатана вдає з себе ангела світла… і його слуги вдають із себе слуг правед+ ності” (2 Кор. 11,14+15). Диявол може прийняти вигляд святих, ангелів, може цитувати Святе Письмо, може говорити правди про Бога, тому, важко розрізни+ ти Боже Об’явлення від об’явлення неправдивого. Але Бог ніколи не допускає, щоб диявольські появи досконало наслідували Божі. Через те неправдиве об’явлення завжди має якусь хибу, через які можемо розпізнати неправду. Але навіть святі, які досягли вже певного рівня святості, не завжди впізнавали злого духа. Преподобний Антоній Великий, каже: “Якщо святі не завжди впізнавали злого духа, який являвся їм під видом святих і Самого Христа, то як нам можна думати про себе, що ми безпомилково впізнаємо їх? Єдиний засіб спасіння від духів полягає в тому, щоб категорично відмовитись взагалі від видінь, визнаючи себе негідними до такого діалогу”. Наступний критерій застерігає нас: особа Марії ні+ коли “…не затримує уваги на собі”, не несе “нового змісту”, але всіма своїми словами, рухами відкриває Самого Бога, веде нас до Нього. Тобто, критерієм правдивості явління є його спрямованість до Христа. Коли ж воно відводить нас від Нього, видаючи себе за щось важливіше, щось краще, тоді можна з певністю сказати воно не походить від Святого Духа: “Та коли б чи ми самі, чи ангел з неба проповідували вам іншу, більше за те, ніж ми вам проповідували були, нехай буде анатема!” (Гал. 1,8). 32

Існують фанатики, які задля видіння здатні на будь+ яку жертву. Прагнення людини до надзвичайних явлінь дуже вигідне сатані. Святий Іван від Христа пише: “Немає милішого для сатани за те, коли душа, яка шукає об’явлень і є спраглою їх, чинить усякі полегшення, щоб могти ввести в оману і послабити віру і, таким чином наразити душу на різні дивацтва і спокуси”. Наступний елемент розпізнання – це слухання “внутрішнього голосу”. Найперше потрібно впевни+ тись, що цей голос походить від доброго духа і ске+ ровує до добра. У такому разі важливу роль відіграє сповід+ ник (духівник). Потрібно пов+ ністю віддатися в його руки. Свята Тереза Авільська завдяки сповідникові розпізнавала яв+ ління, і ось що вона говорила: “Радше була б дала себе пошма+ тувати на кусочки, аніж змогла б повірити, що це злий дух!”. Дуже часто люди бояться під+ дати сумніву явління (особ+ ливо, коли це явління з’явилось під виглядом Марії чи ангела). Вони, радше, почнуть крити+ кувати священика чи єпископа, який із упередженням стави+ ться до того чи іншого явління. Таку поведінку людей критикує преподобний Григорій Синаїт: “Будь уважний! – не дозволь себе довірити будь+чому, не показуй згоди і співчуття, не вір поспішно явлінням, хоча б воно і було правдивим… збе+ рігай холоднокровність, постійно зберігай розум свій чистим. Бог не прогнівається на того, хто остерігався, …якщо він і не прийме чогось посланого від Бога, не роздивився послане із всією пильністю, навпаки, Бог похвалить такого за його благорозумність”. Навіть Сама Богородиця висловила сумнів, коли Їй об’явився Архангел Гавриїл: “Вона ж стривожилась… і почала роздумувати в собі, що могло значити те привітання…, сказала до ангела: “Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?” (Лк. 1,29;34). Також і Захарія, мавши об’явлення у храмі, не повірив об’явленню: “… По чому знатиму це? Я бо старий, і жінка моя на схилі свого віку” (Лк. 1,18). А на доказ того, що об’явлення правдиве, Архангел відповів: “І ось замовкнеш і не зможеш говорити аж до дня, коли це здійсниться, за те, що ти не повірив словам моїм, які здійсняться свого часу”(Лк. 18,20). Тому ще один елемент, на який треба звернути увагу при розрізненні правдивості об’явлення, – це пророцтва, які проповідують візіонери (особи, які бачать видіння), перевіряти із фактами і зтим, чи вони ясно виражені. Коли проро+


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (65) квітень−травень 2004

д ухо в н і с т ь

цтва неясні або взагалі не здійснились, тоді таке об’явлення слід зарахувати до фальшивих.

це важливу роль в оцінці явлінь відіграє психо+ логічний аспект.

Наступний пункт: “…те, що в явлінні є видиме, не є самим тілом Марії, але лише її образом, який постав у внутрішніх відчуттях особи, котра бачить”. Тобто, людина, яка має явління, не бачить сам об’єкт, що їй з’явився, а лише те, що проходить через фільтр наших чуттів. Вона (людина) бачить лише в рамках своєї здатності і своїх обмежених суб’єктивних можли+ востей. І це має вплив на уяву . Але уява – це не фантазія, а, радше, вираження чогось реального, що торкає нашу душу, хоча й перебуває поза нашими чуттями. Тут потрібно, щоб наше серце було чистим, непереповненим зовнішніми думками і образами. Саме цим можна пояснити, чому видіння даються переважно дітям (Люрд, Фатіма і т.п). Як говорить Святе Письмо, “з уст дітей і немовлят учинив єси хвалу супроти своїх супостатів”(Пс. 8, 3).

З огляду на це в місцях, де відбуваються явління, завжди присутні лікарі+психологи із всього світу (і не лише віруючі католики). Медики ретельно обстежують візіо+ нерів за допомогою різних науково+медичних експер+ тиз. Згодом результати досліджень підтверджують чи, справді, візіонери в період явлінь перебувають в особливому стані, який неможливо пояснити за допомогою медичної науки, чи все це імітація і суцільна брехня. Ось що говорить Луіджі Фріджеріо, один з медиків, що займався візіонерами в Междугор’ї: “Ми маємо тут справу із явліннями, які неможливо пояснити! Досліди підтверджують про те, що візіонери не втрачають свідомості ні перед екстазом, ні після нього. Візіонери цілком здорові, клінічне обстеження не виявило жодної патології. Таким чином, тут відбувається щось надзвичайне, а чи маємо ми справу з чимось надприроднім..., нехай вирішують церковні авторитети і богослови. Ми, медики, можемо лише підтвердити, що візіонери не симулюють, що екстаз реально має місце і що цей феномен потрібно було б вважати непояснимим… ”. Психолог, отже, повинен вміти зупинитись у своїх поглядах, і не заторкнути самої суті досліджуваного явління. Рішення щодо суті явлінь мають приймати богослови.

Відомий французький богослов Рене Лаврентіна, є фахівець у справах Маріїних явлінь, підкреслює їх нематеріальний характер. Він вважає: “У Марії, котра нас тут цікавить, тіло є інакше (подібне, як і у воскреслого Христа): мовиться про тіла прославлені, які можуть бути побачені у властивій їм формі. Однак тілесність прославлена належить до простору віч+ ності, чужої щодо нашого простору часу. Її з’явлення в нашій реальності має таємничі елементи. Тому апостолам важко було розпізнати воскреслого Христа. Інша особливість виражається у тому, що Діва появляється, вбираючи різні шати, форми, а навіть вік, достосовуючись до візіонерів”. Цей богослов зауважує, що люди, котрі мали видіння, по+різному описують Пресвяту Богородицю. Тобто, ми не в змозі визначити описових характеристик Марії, оскільки тайна життя в Бозі перевищує всі наші людські можливості, пов’язані із земними уявленнями. Так, наприклад, вчені намагались порівняти опис візіонерів Меджугор’я із відбитками обличчя, яке Богородиця залишила на плащі візіонера у Гваделупі, але все було марно. Також вчені підозрювали, що Діва Марія, яка з’явилась в Кібехо (Африка), мусила була мати вигляд африканки, хоча візіонери цього не підтвердили і т.п. . Тому на сьогодні існує велика відмінність описів явлінь Богородиці, але деякі характеристики залишаються сталими у всіх видіннях, починаючи від Люрду до Междугор’я: Її усмішка, Її смуток, коли говорить про гріх, та Її ма+ теринська ніжність. Останній і найбільш важливий критерій правдивого розпізнання – це наявність підтвердження того, що явління не походить від злого духа. Часто достатньо однієї негативної ознаки, щоб розвіяти будь+які сумніви, що це об’явлення не є від Бога. А коли мовиться про підтвердження правдивості явління, потрібно, щоб усі його ознаки і характеристики були позитивними. Структура явлінь дуже складна подекуди замало є знання богословів для досліджування явлінь (хоча, без сумніву, духовний компонент переважає). Через

Тепер спробуємо коротко все підсумувати. Перш за все необхідно виділити найбільш яскравий момент. Коли ми досліджуємо будь+яке явління, ми маємо справу із таємницею. Таємницею, яку ми до кінця не зможемо пізнати. В одних людей Маріїні явління викликають лише зацікавлення перед очікуванням апокаліптичних сенсацій чи пророцтв, а в інших – страх перед очі+ куванням катастроф. Через те той, хто шукає у видін+ нях лише чогось надзвичайного – сенсацій, перед+ бачення майбутнього і т.д., буде розчарований, оскільки ціллю і завданням правдивого видіння не є здивувати, а глибоко заторкнути наше життя і скерувати його на правильний шлях. Автентичні явління мусять зроджувати глибшу релігійність вірних і посилювати довір’я у правдивість навчання Церкви. Католицька Церква не зобов’язує вірити у видіння, оскільки це приватні явління, і вони стосуються окремих людей. Єдине, що зобов’язує кожного християнина католика, – це Боже Об’явлення, яке завершилось із смертю останнього апостола. Тому Церква завжди дуже обережно підходила до таких явлінь. Офіційне підтвердження Церквою їх прав+ дивості відбувається протягом десятиліть. Лише там, де є дух молитви, покаяння і віри, можна говорити, що відбувається щось надзвичайне, хоча все це має бути підтверджене фактами (переважно зціленнями, які неможливо пояснити в природній спосіб). Ці явління можуть послужити в розумінні Євангелії і кращому веденні життя, тому, ними не слід нехтувати. І як говорить апостол Павло: “Духа не гасіте, пророцтва не легковажте, усе перевіряйте; приймайте те, що добре.” (1Сол. 5,19+21). Іван БИКОВ 33


д ухо в н і с т ь До 190;річчя з дня народження ТТараса араса Шевченка

“Маріїне Євангеліє” Тараса Шевченка і biblia apocrypha

П

омисел змалювати “серце матері по життю святої Марії, непорочної матері Христової” Тарас Шевченко виношував не один рік, а можливо, і не одне десятиліття. “Єдина моя втіха тепер святе Євангеліє. Я читаю його, не вивчаючи, щодня, щогодини. Колись думав я аналізувати серце матері по життю святої Марії, непорочної матері Христової, але тепер і се буде взято мені за злочин…”, — писав поет Варварі Рєпніній з “похмурого чистилища” Орської кріпості 1 січня 1850 р.1. Через три місяці ця тема в листі до княжни Рєпніної зрине ще раз: “Новий Завіт я читаю з благоговійним трепетом. Внаслідок цього читання в мене вродилася думка описати материне серце по життю Пречистої Діви, Матері Спасителя, а друга думка — змалювати картину розп’ятого Її Сина. Молю Бога, щоб хоч коли+ небудь здійснилися мої мрії”2. Ці сповідальні рядки поета цікаві для нас, обіч маніфестації євангельських основ майбутнього твору, авторською концепцією образу Богоматері як “типу ідеальної матері” (Д. Чижевський), націленістю митця на секуляризацію Священної історії. Щоправда, антропологічний вектор замисленого поетом твору про Матір Спасителя в наведених вище уступах міститься, можливо, дещо implicite, натомість у самому тексті “Марії” він гранично увиразнюється. В естетичній антропологізації образу Богородиці Т. Шевченкові, на думку інтерпретаторів твору, неабияк “посприяв” німецький теолог Д. Штраус зі своїм вельми резонансним “Життям Христа”: “…Треба думати, що, коли антропоцентризм поетичний і історичний був тим природним висновком, який зробив Шевченко із власних настроїв і настроїв його оточення, то в здійсненні художньо+антрополо+ гічного образу життя Богородиці Шевченко слідував і прикладу Штравса, про якого йому доводилося, може, дещо чувати”, — вважав Д.Чижевський3. На представленні життя Марії та Ісуса “зовсім натура+ лістичним способом, a la Strauss”, акцентував і Г. Костельник4, підкреслював це також і В. Заїкін5. Постульовані критиками твердження про спів+ звучність Шевченкової “Марії” з ідеями антропо+ центричної теології Д. Штрауса, а також із поглядами таких німецьких мисленників, як Л. Фейєрбах та Паулюс6, є достатньо переконливими, але при+ гадаймо, що змалювання божественних образів Ісуса Христа й Богоматері “у простих людських рисах” (Д. Штраус), критичне ставлення до окремих релі+ гійних догм, далебі, не “винахід” раціоналістичного 34

ХІХ ст., витоки цієї традиції сягають ще ранньо+ християнського письменства, апокрифічного зосібна. Відомо, що в книгах богонатхненних авторів Діві Марії присвячено не так вже й багато місця. Цю “прогалину” канонічних писань дуже швидко заповнили творці “таємних” книг7, подарувавши побожному читачеві розлогу сагу про Святу родину, у якій немало сторінок відвели благочестивим родичам Діви Марії Йоакимові й Анні, її вихованню у храмі, містерії Благовіщення (цікаво, що апокрифи воло+ діють “достеменною інформацією” і про незнане євангелистам Благовіщення біля криниці), подорожі й перебуванню Святої родини в Єгипті, дитинству Ісуса, життю Діви Марії після Вознесіння Господнього, насамкінець, Успінню Богородиці. Багатство апокрифічного богородичного епосу, прагнення його авторів не пропустити “ніже тії титли, ніже тії коми” з життя Матері Спасителя, пояснюється особливим статусом Пречистої Діви Марії у християнстві, Її особливою роллю в історії спасіння. Адже “чим важливіша відома біблійна особа в загальному плані Божественного промислу, і, водночас, чим менше оповідається про неї в Біблії, тим більше і тим розмаїтіших створювалося про неї сказань”8. Отож, як корелюється текст “Марії” Тараса Шевченка з апокрифічними житіями Богородиці? Які осі перетину та паралелі можна спостерегти при зіставленні цих, таких віддалених у часі й просторі, текстових структур? Із поетикою “таємних” книг Шевченкову “Марію” споріднює насамперед конкретизація сюжету Священної історії, деталізація тла події, багатство реалістичних мотивацій, а також емоційне суголосся, особлива теплота й інтимність у змалюванні образу Діви Марії, ідилічний характер багатьох сцен. “Стиль “Марії” дає відчуття ласки, пестливої руки, що гладить волосся”, — мовив якось Ю.Шевельов9. Окрім того, ціла низка збігів на змістовому рівні. Наведу лише деякі — найпосутніші — інтертекстуальні паралелі між “Марією” Т.Шевченка й маріологічним циклом “biblia apocrypha”: “Протоєвангелієм Якова”, “Євангелієм Псевдо+Матвія”, “Словом Афродитіана”, “Сказанням про народження Марії” (“De nativitate Mariae”), “Словом святого апостола і євангелиста Йоана Богослова на Успеніє Богородиці”, а також із натхненими сюжетами цих вельми популярних і вельми люблених на українських теренах книг народними леґендами, духовними віршами, творами іконографії. Уже давно помічено10, що зустріч Марії з “дивочним гостем”, її зворушення і сум’яття, викликане словами благовістителя про близький прихід Месії (“Сама ж не їла й не пила/ В куточку мовчки прихилилась/ Та дивувалася, дивилась/ І слухала, як молодий/ Дивочний гость той говорив./ І словеса його святиє/ На серце падали Марії,/ І серце мерзло і пеклось”11), нагадують “дуже ефектовну”, за словами І. Франка, сцену з апокрифічних “Діянь св. Павла і Феклі”. На


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№2 (65) квітень−травень 2004

думку Г. Костельника, Марія Т.Шевченка у всій цій історії з “дивочним гостем” “показується дуже наївною, дурнішою від першої+ліпшої дівчини”, вона, мовляв, “без жадного пересвідчення, без жадних доказів сліпо вірить незнакому “благовістителеви”, що він справді Месію голосить… Вона його метонімічно навіть Месією називає… Що більше! Марія дає звестись тому лукавому апостолови без жадної борби в душі — зараз же за першим разом… Отож, взір всіх дівиць — чиста Марія так легко дає ошукатись! Що за абсурд!”12. Можливо, цю “абсурдну” довіру Марії прояснить звернення до християнської леґенди, зосібна уже згадана знаменита сцена “біля вікна” з апокрифічних “Діянь св. Павла і Феклі”, сцена, що живописує, як три дні і три ночі, не одриваючись від віконця, слухала праведниця Фекла слова апостола Павла ”13. Мати Фекли посилає за її нареченим і мовить йому: “Дочка моя, як павук, прив’язаний до вікна, словами Павла, збурена дивним бажанням і незвичним потягом, вся віддалась його словам і попала під їхню владу”14. “Цього неясного і в той же час пристрастного устремління, Sehnsucht кудись і до чогось, що переповнює душу і водночас не егоїстичного, не знає старовинний роман”, — писав О.Веселовський, порівнюючи античний роман із християнським, — героїні котрого ладні повсюдно слідувати за чоловіком, що відкрив їм невідомий досі світ краси, краси переконаного слова, опановані,, як Фекла, дивним бажанням і незвичним потягом”15. Спостережено також, що зворушливе оповідання про те, як малий Ісус, бавлячись з Іваном Хрестителем, зробив із двох паличок хрестик, навіяне христи+ янським іконописом, де на одному полотні зобра+ жено Марію і двох дітей, Івана та Ісуса, із хрестиком у руках; а розповідь про шкільну науку Ісуса Христа близька до однієї з картин апокрифічного “Євангелія Томи”. У свою чергу фінальні рядки поеми викликають асоціації зі “Словом святого апостола і євангелиста Йоана Богослова на Успеніє Богородиці”, а саме з епізодом прощання апостолів, принесених Божою силою водномить по хмарах зі всього світу, з Матір’ю Спасителя перед Її Успінням, а також із відповідною картиною “Слова про життя і народження святої Богоро+ диці” Псевдо+Епіфанія Кіпрського. При порівнянні апостольського фраґ+ менту поеми Тараса Шевченка зі згаданими текстами, а також із рядками, присвяченими Матері Хри+ ста у Святому Письмі, бачимо, з одного боку, надзвичайну цікаву трансформацію апокрифічного первовзору, з іншого, збагачення семантики євангельського образу Марії. У Євангелію від Йоанна (19:25–27) Ісус ввіряє свою Матір своєму найулюбленішому учневі: “А при хресті Ісусовім стояли його мати,

д ухо в н і с т ь сестра його матері, Марія Клеопова та Марія Магда+ лина. Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, — а його ж любив він, — мовив до матері: “Жінко, ось син твій”. А тоді й до учня мовив: “Ось матір твоя”. І від тієї хвилі учень узяв її до себе”. У тексті Т. Шевченка не учні Христові опікуються Марією, а вона надихає їх, розгублених і загублених, після розп’яття Учителя, на святеє діло, на проповідь слова істини й любови: “Брати його, ученики,/ Нетвердії, душеубогі,/ Катам на муку не дались,/ Сховались, потім розійшлись,/ І ти їх мусила збирати…/ Отож вони якось зійшлись/ Вночі круг тебе сумовати,/ І ти, великая в женах!/ І їх униніє, і страх/ Розвіяла, мов ту полову,/ Своїм святим огненним словом!/ Ти дух святий свій пронесла/ В їх душі вбогії! Хвала!/ І похвала тобі, Маріє!/ Мужі воспрянули святиє, По всьому світу розійшлись”16. Торкаючись генези апостольського фраґменту “Марії”, І. Франко припускав, що “Слово Йоана Бого+ слова на Успеніє Богородиці” Тарасові Шевченкові було невідоме, “але дуже правдоподібно, [що] йому відомі були малюнки Успенія, на яких біля постелі Богородиці видно постаті всіх апостолів”. До питання, чи було відоме Тарасові Шевченкові “Слово святого апостола і євангелиста Йоанна Богослова на Успеніє Богородиці”, а також інші апокрифи про Діву Марію, повернемося згодом, тим часом ще про одну точку дотику між оповіданнями апокрифічного патерика про Богородицю і текстом Тараса Шевченка, ще про одне суголосся “Марії” з традиціями “таємних” книг. Пригадаймо собі дорогу Святої родини до Єгипту, оті рядки поета: “Мітла огненная світила,/ Неначе сонце, і дивилась/ На ту ослицю, що несла/ В Єгипет кроткую Марію/ І нарожденного месію”. І далі: “Якби де на світі хоть раз/ Цариця сіла на ослицю,/ То слава б стала про царицю/ І про великую ослицю/ По всьому світу. Ся ж несла/ Живого істинного Бога”17.

35


духо в н і с т ь І водночас звернім увагу: згідно з “Євангелієм Псевдо+ Матея” і “Сказанням про народження Марії” (“De nativitate Mariae”) по дорозі у Вифлеєм Марія сиділа на осляті, а Йосиф вів зі собою вола. В оточенні цих, так яскраво опоетизованих згодом авторами леґен+ дарного епосу, тварин і народився Месія. Чи не, правда, спадають тут одразу на гадку численні духовні вірші й різдвяні колядки про народження Ісуса Христа, лейтмотивні образи яких, за припущенням В. Сахарова, російського дослідника “таємних” книг про Діву Марію, через живописні зображення сягають саме богородичного циклу апокрифічної літератури. Згадані вище леґенди про Богородицю з огляду на їхнє входження в церковне передання православ’я та католицтва посідають доволі осібне місце в апокри+ фічному компендіумі. Колись Максим Грек мовив про “Слово Афродитіана”, що воно “у нікіихъ право+ славныхъ честно и прелюбимо”18. “Честны и пре+ любимы”, причім “не токмо” серед “невіжей”, но і серед “віжей” “тоже”, були й інші апокрифи про Діву Марію, особливо “Протоєвангеліє Якова” — визнаний лідер серед цього пласту літератури. На сліди “Протоєвангелія Якова”, а також на відлуння “Слова святого апостола і євангелиста Йоана Богослова на Успеніє Богородиці” натрапляємо, зокрема, у гоміліях Тарасія, архиєпископа константинопольського, у “Словах” на Богородичні празники Йоана Дамаскина та Йоана Златоустого, а також у творах архиєпископа солунського Климента, у літурґійних канонах Андрія Критського, і знову ж таки Йоана Дамаскина, у стихирах Стефана Савваіта та Сергія Святоградця; виразно проступають апокрифічні мотиви і в багатьох пам’ятках церковного живопису. Апокрифічні леґенди про Богородицю входили до складу Торжественників, Міней службових, Златоустів та інших авторитетних збірників. Фраґменти з “Протоєвангелія Якова”, “Сказання Афродитіана” та “Слова на Успіння Богородиці” включив у свої Великі Четьї+Мінеї і митрополит Макарій. Апокрифічні леґенди про Богородицю знайшли собі надійний притулок і в Четьях+Мінеях Димитрія Ростовського. Я, далебі, не випадково помістила тут щось на кшталт лаконічного гасла на тему: “Апокрифічні легенди про Діву Марію і богослужебні книги”. Мета цього гасла — ілюстрація тези про те, що “відречені” писання ніколи не були в християнському комунікаційному просторі книгою “за сімома печатями”. І для Тараса Шевченка теж, до того ж із самого дитинства. Зі слів поета знаємо, що батько його по святах читав уголос Мінею. Пам’ятаєте: “Бувало, в неділю, з а к р и в ш и М і н е ю…”. “Книга ця була серед письменних людей на Україні дуже популярна, — писав П.Зайцев про входження малого Тараса у світ християнського письменства. — Для вразливого хлопця слухання писаних урочистою церковною мовою оповідань про святих мучеників, що, не вагаючись, віддали своє життя за Христову віру, про євангельські події, розцвічені повними живої поезії народніми апокрифічними мотивами, відкривали давній світ, світ далекий, але повний 36

жахливих подій і чудес та зворушливих, осяяних моральною красою, образів — світ героїчних зма+ гань”19. Про знання Т. Шевченком християнського іконопису, літурґійної містерії, а також про “пере+ хресні стежки” поета з усною словесністю, гадаю, говорити марно, се річ аксіоматична. Отож, можемо перейти до наступної теми, найконтра+ версійнішого місця поеми, яким є Шевченкове осми+ слення містерії Благовіщення, поставлення цієї події “на чисто людському ґрунті” (І.Франко). Витоки інтерпретації благовіщенського мотиву в реалістичній площині, як уже мовилося, також сяга+ ють “заборонених” книг, а саме, єресі секти евіонітів, котрі піддали сумніву й критиці містику непорочного зачаття20. До речі, своєрідну реанімацію єресеології евіонітів заманіфестує згодом нова європейська література. І. Свєнціцький, обсервуючи розвій благо+ віщенської теми в “поході віків”, зауважував: “Рівночасно з […] побідним походом благовіщенської теми по християнських письменствах і культурах можна доглянути тут і там свого рода реакцію йому чи деґрадування. Се випало на долю деяких письмен+ ників новочасної літератури. Творці нової літератури звертались до благовіщенської теми рідко і не все з однаковим наміром: одні, як іспанець Лопе де Веґа (ХVІ в.) та Міцкевич, з гімнами в честь події; другі, як Шевченко в поемі “Марія”, з представленням події на підставі апокрифічного тексту з реалістичною закраскою; інші знова, як Бокаччіо, де Парні (ХVІІІ в.) та Пушкін, — з реалістичною сатирою на подію, чи там з приводу події”21. Поставлення Т. Шевченком благовіщенської містерії на “на чисто людському ґрунті” не привело, видається мені, до дехристиянізації сюжету (як, скажімо, у “Гавриліаді” О. Пушкіна), а тим паче, не вилилося в негідне богохульство, у чому звинувачували поета деякі критики (О. Мончаловський і Й. Кобилянський зокрема)22. Попри реалістичну “закраску” Благовісту Марії, поема звучить як гімн Матері Спасителя, гімн сповненого Богоматеринства. “Пресвітлий рай”, “святая сила всіх святих”, “пренепорочная”, “благая”, “достойнопітая”, “всеблагая”, “пречистая в женах”, “благоуханний сельний крин”, “кроткая”, “всесвятая”, “великая в женах”, “цариця неба і землі”, — у такому осяйному ореолі образності християнського канону постає Шевченкова Марія. До Марії-заступниці (ставлення поета до Пречистої тут також цілком збігається з її концептом у Святому переданні) звернена благальна єктенія поета за “отих окрадених, сліпих невольників”: “Подай їм силу/ Твойого мученика сина,/ Щоб хрест+кайдани донесли/ До самого, самого краю”23. Власне, осмислення богородичної теми в поемі невід+ дільне від христоцентричного вектора твору. “Марія” Тараса Шевченка — це не лишень ще одна (нехай і вершинна) реалізація лейтмотивної теми поета —


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

теми жінки+матері, що розгортається впродовж усієї творчості поета в різних сюжетно+тематичних і жанрово+наративних структурах. Це не тільки возвеличення феномена материнства назагал, це благоговіння перед Матір’ю Спасителя, “перед Матір’ю Того, Хто постраждав і вмер за нас на хресті”24. Пресвятій Богородиці, Матері Спасителя, і “воспівав” поет свою поему-псалом, своє “Маріїне Євангеліє” (І.Франко). Ярослава МЕЛЬНИК Примітки: 1

Шевченко Т. Твори в п’яти томах. + Київ: Дніпро, 1985. + Т. 5. + С. 248.

2

Там само . + С. 253.

3 Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — Прага: Український громадський видавничий фонд, 1931. — . С132. 4 Костельник Г. Шевченко з релігійно+етичного становища (Критична аналіза). — Львів: Накладом “Ниви”. З друкарні Ставропігійського інститута, 1910. — С. 20. 5 Заїкін В. Джерела світогляду Тараса Шевченка // Наш світ (Варшава). —1924. — № 2. — С. 4–5. 6 Про вплив на релігійно+етичні погляди Т.Шевченка Л. Фейєрбаха писав у згадуваній щойно статті “Джерела світогляду Тараса Шевченка” В.Заїкін, на паралелізм окремих сцен Шевченкової “Марії” і “Життя Христа” гейдельберзького теолога Паулюса звертає увагу Д. Чижевський у розвідці “Шевченко і Штравс” (1927), котра є детальним розгортанням тези вченого про суголосся світогляду Тараса Шевченка з протестантськими теологічними течіями, висловленої вперше у його “Філософії на Україні (Спроба історіографії“).+ Прага: Сіяч, 1926. + С.136. 7

Найдавніше апокрифічне євангеліє про Пріснодіву + “Протоєвангеліє Якова” + було створено вже в 1+ій половині 2+го ст. 8

Сахаров В. Апокрифические и легендарные сказания о Пресвятой Деве Марии, особенно распространенные в древней Руси // Христианское чтение. +1888. + Март+Апрель. + С. 281.

9 Шевельов Ю. 1860 рік у творчості Тараса Шевченка //ЗНТШ. + Т. ССХХІV. Праці філологічної секції. + Львів, 1992. + С. 92. 10 Див.: Франко І. Шевченкова “Марія” //Франко І. Зібр.тв.: У 50+ти томах. — Київ: Наукова думка, 1983. — Т. 39. С.300–309. Проблемі зв’язку поеми Т.Шевченка з апокрифічною літературою присвячена і стаття сучасного дослідника Юрія Пелешенка. Апокрифічні мотиви у поемі Тараса Шевченка “Марія” // Проблеми літературознавства і художнього перекладу. Збірник наукових праць і матеріалів. — Львів: Наукове товариство імені Шевченка у Львові, 1997. — С. 37–47 11 Шевченко Т. Марія //Шевченко Т. Твори в п’яти томах. — Київ: Дніпро, 1984. — Т. 2. — С. 226. 12 Костельник Г. Шевченко з релігійно+етичного становища (Критична аналіза). — С. 22. 13 Апокрифи і леґенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив І.Франко. — Львів, 1902 — Т .3. Апокрифи новозавітні. Апокрифічні діяння апостолів. — С. 34–35. 14 Цит. за: Веселовский А. Из истории романа и повести. Материалы и изследования. Выпуск первый. Греко+византийский период. СПб., 1886 //СОРЯС. — 1886. — Т. ХL. — № 2. — С. 39. 15

Там само. — С. 39.

16

Шевченко Т. Марія. — С. 239

17

Там само. — С.231–232.

18

Див.: Вейдкнехт О. Отношение пр.Максима Грека к апокрифическим сказаниям (Из семинария С.А.Щегловой) // Летопись Вечерних Высших Женских курсов, учрежденных в г.Киеве А.В.Жекулиной. — Киев, 1914. — Кн.1. — С. 4. 19

Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. + Київ: Обереги, 1994. + С.12.

20

Альбов М. Об апокрифических евангелиях //Христианское чтение. — 1971. — №1. — Январь. — С. 74–75. 21 Свєнціцький І. Архаггeлови вhmани& Марїи і благовіщенська містерія (Проба історії літературної теми) //ЗНТШ. + 1907. + Т. LХХVІ. + Кн. ІІІ. + С. 35. 22 Про рецепцію “Марії” у клерикальній критиці див.детальніше: Франко І. Містифікація чи ідіотизм //Франко І. Зібр. творів: У 50+ти томах. + Київ: Наукова думка, 986. + Т. 36. + С. 44–47. 23 24

у світі цікавого

№2 (65) квітень−травень 2004

Шевченко Т. Марія. — C.222.

“Перед Матір’ю Того, Хто постраждав і вмер за нас на хресті ми повинні благоговіти, (бо) якби Вона не родила Бога, то була б звичайною жінкою”, + саме так, як дізнаємося із рапорту Київського ген-губ. князя Васильчикова шефові шандармі про перебування влітку 1859 р. Т.Шевченка на Україні, відповів поет за запитання якогось Козловського, що він думає про Матір Ісуса Христа (Див.: Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. С. 336).

Вірменська церква

З

а своїм походженням вірменське Богослужіння належить до східносирійського обряду. Вірменія – це країна, яка історично займала однойменну височину на південному заході Кавказьких гір поміж Чорним і Каспійським морями. Сьогодні це незалежна держава, хоча частина етнічної вірменської території є у складі Туреччини та Ірану. Саме у цій країні на горі Арарат зберігаються рештки ковчегу Ноя (Бут. 8, 4). Християнство прийшло сюди наприкінці І століття. За Переданням, першими благовісниками у цій державі були апостоли Юда Тадей та Вартоломей. Великими апостолами Вірменії є св. Григорій Чудотворець (+270 р.) і св. Григорій Просвітитель (+325 р.). Останній близько 314 р. навернув царя Тиридата і багатьох вірмен та заклав основи церковного устрою. У цей же час екзарх Кесарії Леонтій здійснив рукоположення Григорія на єпископа Аштишатського і назначив його своїм представником у цій країні, тобто її католікосом. На його честь Вірменська Церква також називається “Вірменсько+Григоріанською”. З 440 р. кафедра католі+ коса знаходиться в Ечміатзині. Вірмени з радістю прийняли ухвали Ефезького Собору 431 р., не допустивши поширення несторіанства на своїй території. У країні пропагувалось христологічне та маріологічне вчення, затверджене в Ефезі, особливо визнаний ним титул “Богородиця”. Внаслідок інвазії персів вірменські єпископи не змогли прибути на Халкедонський собор у 451 р. Їхня відсутність, всупереч реальному станові речей, Отцями собору була потрак+ тована як приналежність до єресі монофізитів. Після Собору вірменські єпископи були введені в оману сирій+ ськими монофізитами, які подали їм неправильні переклади халкедонських постанов, що нібито потверд+ жували несторіанство. Через це Вірменська церква на помісному Двинському соборі (552+553 рр.) засудила халкедонські постанови і пітримала монофізитизм. Помилка вірменських єрархів почасти випливала із нечіткості термінології, яка не розрізнила несторіан+ ського вчення про дві особи у Христі. Починаючи з VII ст., плоди візантійського панування в країні можна виявити у вірменському богослуженні, яке перейняло багато елементів візантійської традиції. Протягом віків кілікійські католікоси намагались здійснити унію з Римом. Перша була укладена в 1198 р. і тривала рівно століття. Наступною спробою було прийняття на Флорентійському Соборі так званого “Декрету для вірмен” (1439 р.). Однак цю Унію у Великій Вірменії не прийняли традиціоналісти. У 1740 р. для католиків вірменського обряду було обрано католікоса, а в 1742 р. Папа створив Кілікійський Вірменський Патріархат, що і вважається формальним початком Вірменської Католицької Церкви. Через переслідування патріарх вірменських католікосів був змушений переховуватись у Лівані, де й нині є кафедра його наступника. 37


у світі цікавого Історія вірменського народу позначена багатьма релі+ гійними і національними переслідуваннями. Найбільш криваве відбулося в 1894+1920 рр. на території, захоп+ леній Туреччиною. Тоді було вбито близько 1,5 млн. вірменів, тобто майже третину всього народу. На цей час Вірменська Апостольська Церква налічує близько 6 млн. вірних, половина проживає у Вірменії, а друга половина – в діаспорі. Духовна столиця Церкви знаходиться в Ечміатзині біля Єревану. Голова вірмен+ ської Апостольської Церкви титулується Католікосом+ Патріархом всіх вірменів (нині – Гарегін), також існує один Католікосат (Кілікійський) і два Патріархати (Єрусалимський і Константинопольський), що кори+ стуються частковою автономією, проте підпорядковані Ечміатзину. Вірменська Католицька Церква налічує близько 200 тис. вірних, а її патріарх Петро Іван ХХІІІ перебуває в Бейруті. Після ІІ Ватиканського Собору розпочався екуменічний діалог між Римо+Католицькою Церквою і Вірменською Апостольською Церквою. Завдяки сучасним богослов+ ським дослідженням вірменів перестали звинувачувати в монофізитській єресі. Вірменське богослужіння. Величезний вплив на розвиток вірменської культури і богослужіння мав св. Мефот, який близько 405 р. склав вірменську абетку із 36 літер. Завдяки цьому дуже швидко з’явився вірменський переклад Святого Письма. Вірменською мовою почали звершувати богослужіння і записувати тексти молитов. До творців вірменської літератури, зокрема гимнів, належать: Петрос Сонеці (VI ст.), патріарх Захарія (ІХ ст.), Нерес Шпералі [Благодат+ ний], Григорій Наренський [Григор Наренаці](Х ст.), Нарес Ламбренаці (ХІІ ст.). У вірменському богослужінні, крім характерних для нього рис, проглядається чітка близькість до обрядів антіохійської сім’ї і до грецької літургії св. Івана Золото+ устого. Вірменський храм нагадує візантійські церкви, хоча престол знаходиться достатньо високо і від решти приміщення відділений не іконостасом, а лише зана+ вісою. В часі Літургії споживаються опрісноки і чисте вино (без домішку води), а Причастя подається під одним видом. Особливістю Літургії вірменського обряду є носіння мітри священником і, в особливо важливому випадку, навіть дияконом, тоді як у візантійському обряді мітри носять лише єпископи (за винятком кількох Православних Церков, де мітри носять окремі свяще+ ники за певні заслуги). Характерна ознака вірменської церковної спадщини – своєрідна музика, що є натхненною і, водночас, сумови+ тою. Традиційними музичними інструментами, що їх іноді використовують на вірменських богослуженнях, є кимвали. Диякони також користуються рипідами – металевими віялами, що при русі створюють звуки, котрі навіюють містичний настрій. У вірменському обряді є лише один чин Божественної Літургії, що відправляється впродовж року. Його ви+ никнення приписують св. Григорію Просвітителеві. У сучасній вірменській Літургії використовується лише 38

одна анафора, яку традиційно приписують св. Атана+ зієві Александрійському. Загалом Літургічне богослужіння відповідає візантій+ ському обряду, хоча і містить деякі елементи, що похо+ дять з Малої Азії і Риму. У цій Літургії також багато разів згадується і призивається Богородиця. Почитання Богородиці. Вірмени особливо вшановують Марію як Богородицю (“Аствацацін”). Згідно з давнім переданням св. апо+ стол Вартоломей, прийшовши до Вірменії, приніс зі собою ікону Марії, яку намалював св. Лука. Кульміна+ цією в розвитку пошанування Богородиці у Вірменії був Ефезький собор 431 р. Хоча вірменські єпископи через політичні причини не змогли бути на ньому присутніми, однак вони з радістю прийняли його постанови і завжди їх вірно обороняли (особливо ім’я Божої Матері). Вірмени вірять у те, що Богородиця була захоронена (вільна) від усякого гріха, в тому числі і від перво+ родного. Окрім того, вірмени з великою ревністю вшановують тайну дівства Марії, вірять у силу її заступництва перед Сином, а також визнають Небо+ взяття Богородиці із тілом та душею. Ця остання істина була урочисто визнана на місцевому Соборі в Сісе у 1345 р., тобто, на 600 років раніше аніж догма+ тичне визнання Римо+Католицької Церкви. АЛСТ ЯН Артем ГГАЛСТ АЛСТЯН

Мовний калейдоскоп З більш аніж 6800 розмовних мов під загрозою зник+ нення до 2050 року половина з них. У світі існує 6809 живих мов, але 90% з них використовують менше як 100.000 осіб, а 46 з них мають лише одного носія. Найпопулярнішими у світі є китайська, англійська та іспанська мови. Історично вплив на зникнення мов має колонізація. Яскравим прикладом зникнення є мова чулімів, відкрита зовсім недавно. Сьогодні цією мовою роз+ мовляють близько 40 осіб в Центральному Сибіру, і мають вони більш як по 50 років. Чи прийде людство до універсальної мови? Наприк+ лад, англійська мова може стати міжнародною мовою бізнесу, але, на думку лінгвістів, розходження в межах цієї мови ніколи не будуть анульовані. Британський вчений Девід Кристал стверджує, що радіо, телебачення та інтернет можуть відродити мо+ ву. Він наводить приклад валійської мови, яка не зникла завдяки новому місцевому телеканалу в Уельсі. Однак найголовнішим є „ інтерес знизу”: люди самі мають бути заохочені у збереженні рідної мови. Але далеко не останнім фактором після нього є „інтерес згори” та належна фінансова підтримка. Цікаво, чи при відсутності всіх цих факторів не зникне до 2050 року і українська мова?


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

ЗАПИТУЙТЕ−ВІДПОВІДАЄМО

№2 (65) квітень−травень 2004

Ви запитували Надання патріаршого статусу УГКЦ. Розумію, що це досить багатогранне і складне запитання. Чому цього (проголошення патріархату УГКЦ) побоюється Москва, чому знову ж таки, вона у той чи інший спосіб „гальмує” поступ нашої Церкви? (п. Алла, адресу не вказано) Згадану проблему ми намагались представити на сторінках 6+10 даного випуску, тому вважаємо, що відповідь на дане запитання ви зможете віднайти саме там. Навчання у Духовній Семінарії триває сім років (сьомий рік практика, наскільки мені відомо). А через який час (після семи років навчання) висвячують кандидата на свяще; ника? (п. Алла, адресу не вказано) Так, навчання у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа УГКЦ триває 7 років, що дозволяє семінаристам отримати необхідну як інтелектуальну, так і духовну формацію. Проте, священичі свячення семінарист не отримує одразу після закінчення семінарії, оскільки він повинен дотримуватись проміжків часу між свяченнями, котрі приписує партикулярне право – принаймні один рік між дияконськими і свяще+ ничими свяченнями. Зауважимо, що чин співця і піддиякона, що передують дияконату, кандидат отримує в один день, а між піддияконським поставленням і дияконським свяченням повинен минути бодай один день, хіба єпархіальний єпископ прийме інше рішення. (Канон 98, Партикулярне Право УГКЦ)1. Також, кандидат повинен мати приписаний правом вік для того, щоб прийняти свячення чи дияконські, чи священичі. Партикулярне право УГКЦ вказує, що для того, щоб прийняти дияконські свячення, кандидат повинен мати 23 роки, а священичі – 24 роки, хіба щось інше застерігається єпархіальним єпископом, до чиєї канонічної юрисдикції належить кандидат. Що ж стосується одружених кандидатів, то вони можуть бути висвячені на диякона лише після одного року зразкового

подружнього життя, але не раніше канонічного віку свячення на диякона, хіба що його єпископ дасть для цього диспензу (звільнення від цього припису) (Канон 99, Партикулярне Право УГКЦ)2. Диспенза понад рік застережена за Патріархом – Верховним Архиєпископом, якщо кандидат проживав постійно або тимчасово в межах території патріаршої – верховно+архиєпископської Церкви (Канон 100, Партикулярне Право УГКЦ)3. Таким чином, висвячення кандидатів у священики відбувається у вищезгаданий спосіб, однак, воно включає набагато більше додаткових специфічних нюансів. Підготовлено Пасторальним центром “Еклезія” Примітки: 1

Канони Партикулярного права УГКЦ// Благовісник № 1. – Львів,

2001. – С. 104+130. 2

Там же.

3

Там же.

Лист−подяка Слава Ісусу Христу! Пише до Вас парафіянка церкви Різдва Пресвятої Богородиці із м.Стебник. Довгий час я молилася до моїх небесних покровителів: святого апостола Юди; Тадея, блаженного священомученика Миколая Чар; нецького, святої Анни, та святої Терези, пообіцявши, що у разі вислухання моїх молитов про зцілення малолітнього сина від важкої недуги, напишу про це до часопису „Пізнай Правду” та „Місіонаря”. Всемилосердний Господь вислухав щирі молитви моїх покровителів, до яких завжди відчуваю невимовну шану та набожність. Ласкаво прошу надрукувати мого листа на сторінках Вашого часопису. З повагою, Марія Мороз (м. Стебник, Львівська область)

Ув а г а ! Редакція часопису “Пізнай Правду” пропонує для Вас, шановні читачі, відкриття нової рубрики: “Запитуйте – Відповідаємо” Відповідаємо”. Відомо, що сьогодні виникає багато різного роду запитань стосовно релігійної тематики. Мабуть, цікаво буде дізнатися та отримати відповіді на турбуючі Вас запитання будь+якого характеру: стосовно життя Церкви, хри+ стиянських правд віри, питань щодо духовності, літургійних богослужінь і т.д. Такий діалог буде

залежати лише від Вас: Вашого бажання та зацікав+ лення, Вашої активності та ініціативи. Тому плекаємо надію, що ця рубрика буде не лише цікавою, але й корисною та помічною як для запи+ тувачів, так і для усього кола читачів часопису. Адже цим Ви зможете збагатити себе не лише інтелек+ туально, але, насамперед, духовно.

Отож, скористайтесь з нагоди та “ЗАПИТУЙТЕ”!

39


словами серця

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

День за днем

В душі зорить благословенне

День за днем

І радості веселий сміх – Це плід є Твого воскресення, Який даруєш для усіх.

Життя минає, Непомітно так летить. “Зупинись, Моя дитино, – каже Бог, – ну хоч на мить.

Хто хоче, вмерши, вічно жити, Хто вірить в силу неземну, Щоб в вірності Йому служити, Віддаючи любов свою.

Подивись на день той світлий, Що його тобі Я дав, Він так тихо, непомітно І повз тебе проліта.

Вона нічого не боїться, Долає біль і ночі страх. Вона єдина устоїться,

Так гайнуть і швидко роки, Що тобі Я дарував І тоді мусиш сказати,

Для смерті ж і неволі – крах.

Де літа твої подів, На що стратив?

Цю благовість уся земля голосить, Радіє, прославляючи свого Творця. А також той, хто любить хрест і просить, Щоб в вірності проживши, перейти Від смерті до життя.

За чим біг? Чи про Мене пам’ятав? Із земного того раю В Рай небесний Що ти взяв?

Ти із любові хрест прийняв, На ньому вмер, терпівши муки, Чи я б отак життя віддав?

Чим відкупишся від Мене? Гроші, злото – не ціна. Твої справи, твої вчинки

Оце найбільший знак науки.

Оце й буде твоя ціна. Ти скажеш: “Ну а далі що?”

Тож поки іще не пізно –

А далі світле Воскресіння,

Пробудись і схаменись,

Що є цілющим джерелом –

І до Мене, любий сину

Твоє у ньому є спасіння.

Й донько, повернись”! Михайло ЗАБРОНСЬКИЙ

с. Миколая ТТурянська урянська (ССНДМ)

Р адіо «Воскресіння» Репортажі та інтерв’ю про непересічні події в У країнських Церквах, ра діо+ Українських радіо+ проповіді священиків та звернення єпископів різних конфесій, розповіді про візантійський та ла тинський латинський церковні обряди, ра діоверсії сучасних радіоверсії богословських праць, знайомство з літургічним роком, розповіді про мистецтво іконопису іконопису,, сакральну архі+ тектуру тектуру,, церковний спів та музику музику.. . .

Слухайте Радіо «Воскресіння» Перша програма Українського радіо Понеділок 21.30 Вівторок 21.30 Четвер 22.30 Львівська радіо; трансляційна мережа

Мережа «Довіра FM» щодня 23.00 (крім суботи) 22.00 (субота) Слухайте нас в мережі Internet http//www.rr.lviv.ua Звукові файли оновлюються щоденно

Понеділок 10.00 Вівторок 18.40 Середа 18.40 Четвер 18.40 Субота 18.45

Адреса: Р адіо «Воскресіння» Радіо вул. Є. Озаркевича, 4, м. Львів, 79016, Україна тел. (0322) 74+23+03, факс 97+08+75

E+mail: rr@rr.lviv.ua


Прямуючи до вічности  

Прямуючи до вічности

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you